1

ЗМІСТ

2

Тема 1. Вступ........................................................................................3Тема 2. Композиція..............................................................................6Тема 3. Тропи. Види комічного...........................................................8Тема 4. Поетичний синтаксис............................................................16Тема 5. Теорія віршування................................................................22Тема 6. Римування..............................................................................28Тема 7. Фольклор. Роди та види літератури....................................33Тема 8. Епос.........................................................................................59Тема 9. Лірика.....................................................................................63Тема 10. Ліро-епічні твори..................................................................69Тема 11. Драма......................................................................................76Тема 12. Інші літературні види, жанри...............................................82Тема 13. Літературні стилі та напрями..............................................86Список використаної літератури........................................................ 114

Тема 1. Вступ

Література як мистецтво слова. Художній образ та літературний тип. Зміст і форма художнього твору

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО( наука про художню літературу )

3

складається з таких розділів :Історія літератури досліджує процеси становлення й розвитку словесного

мистецтва, встановлює значення й місце творчості кожного письменника в літературному процесі.

Теорія літератури розглядає сутність літератури як виду мистецтва, її суспільне значення та ідейно-художні особливості творів ( тему, ідею, побудову, віршування, літературні роди й види ), а також творчі методи, літературні напрямки.

Літературна критика визначає недоліки і достоїнства творів сучасних письменників, встановлює суспільне значення цих творів, намічає дальші шляхи розвитку літератури.

У широкому значенні література —- це все написане, що має суспільне значення. А твори, які мають мистецьку вартість, естетичне значення, називають художньою літературою. Синонімом до терміна «художня література» є красне письменство. А. Ткаченко зауважив, що термін «художня література» — це калька з російського «художественная литература». У нас немає слова «художества» як збірного з різних видів мистецтва, тому доцільно вживати термін «мистецька література», але він незвичний, поки що не прижився в нашій естетиці.

Існують два погляди на те, що таке художня література. Класичне визначення літератури йде від давніх греків. Згідно з цією концепцією, літературою називаємо творче відображення дійсності в картинах і образах, створених засобами мови. Таке відображення має і пізнавальне, і виховне, і естетичне значення.

У кінці XIX — на початку XX століття сформувався й інший погляд на літературу. Згідно з ним, літературою називають мистецтво слова. Розуміння літератури як мистецтва утвердилося у XIX столітті в практиці романтиків, які вважали, що поет наділений креативною силою. «Мистецтво, — відзначає Ю. Ковалів, — художня дійсність, рівнозначна довколишній, естетично неповторна, створена за законами краси, оцінювана на підставі сформульованого І. Кантом «незацікавленого інтересу».

Літературний тип (грецьк. typos - відбиток, форма, взірець) – образ-персонаж у літературному творі, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальними, неповторними.

Саме широким узагальнюючим значенням відрізняється тип від персонажа. За законами художньої творчості, кожен персонаж має бути типовим, утілювати в собі узагальнені риси конкретних людей. Відмінність між образом-типом і персонажем полягає в масштабі узагальнень. До образів-типів можна віднести численні образи, створені класиками світової й української літератури: не тільки Прометей, Гамлет, Дон Кіхот, Дон Жуан, а й такі, як Гобсек, Євгеній Онєгін, гоголівські поміщики, купці Островського, Чіпка з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні».

Художній образ є специфічною формою відображення, «клітиною» мистецтва, його серцевиною. Це творче відображення в одиничній, конкретно-чуттєвій формі. Художній образ подає об'єктивну картину дійсності у формі суб'єктивного сприйняття, тому одні й ті ж явища, події, факти різними письменниками замальовуються по-різному.

Термін «образ» вживається в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні образ — це весь твір. «Мертві душі» М. Гоголя — це образ феодально-кріпосницької Росії 30-х років XIX ст.. У вузькому значенні образ — це окреме слово або вираз. У вірші Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати» є образ-персоніфікація «вечірня зіронька встає».

У художній літературі йдеться переважно про образи-персонажі. Наприклад, у повісті М.Коцюбинського «Fata morgana» є образи Гафійки, Малайки і Андрія Воликів, Хоми Гудзя. Важливу роль відіграють у творі образи-предмети, образи-пейзажі, образи-символи. Перша частина повісті Коцюбинського «Fata morgana» закінчується такою картиною: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темні ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками». Ця картина осінньої негоди відповідає настрою

4

заробітчан. «Йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ». Картина осінньої негоди співзвучна з настроями Андрія, Маланки й нещасних заробітчан, пригнічених злиднями, які повертаються додому. В епізодах народного повстання природа освітлена загравою палаючих маєтків.

Важливе місце в мистецькому творі посідають поняття змісту і форми, які дають змогу створити повноцінний художній образ. Зміст і форма органічно пов'язані між собою, вони взаємодоповнюють одне одного.

Форма – це зовнішня оболонка художнього витвору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпоритмову побудову художнього твору, які допомагають митцеві розкрити його основний зміст.

Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики суб'єктивного і об'єктивного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обовʹязково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Мотив (від італ. motivo – привід, спонукання) - тема ліричного твору (у літературознавстві ).

Наприклад, мотив пробудження природи й людських сподівань у вірші «Стояла і слухала весну…», мотив національної неволі у вірші «Оргія» Лесі Українки.

Провідний мотив називається лейтмотивом.

Ідея художнього твору. Проблематика та конфлікти в художньому творі

Тема художнього твору (від гр. thema - те, що лежить в основі) - основне питання, якому присвячений твір, у ширшому розумінні - явища життя, відображені у творі та висунуті в ньому проблеми. Характерною особливістю теми є її соціально-історична зумовленість. Письменник не вигадує теми, а бере їх із самого життя. Навіть так звані «вічні теми» несуть у собі відбиток епохи (батьки і діти, трагедія кохання, спричинена ворожнечею батьків, тощо). Важливою особливістю теми є її актуальність і соціальна значущість. Те, про що розповідається у творі, має глибоко цікавити, хвилювати суспільство. Саме цим визначається неминуча цінність творів видатних митців, зокрема таких українських письменників, як Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко. У кожному, навіть малому творі, є не одна тема, а кілька, що пояснюється складністю життя й неможливістю штучно виділити якусь одну проблему. Завдяки такій багатотемності досягається розкриття характерів персонажів. Але при цьому у творі завжди є головна тема. У повісті М. Коцюбинського «Fаta morgana» головна тема - боротьба селян проти соціального гноблення, але є й інші теми: анархічні настрої селян (Хома Гудзь), вплив робітничого класу на свідомість селян (Марко Гуща), родинні стосунки (Андрій - Маланка), кохання (Гафійка - Марко) та ін. Тема органічно пов’язана з ідеєю твору й разом з нею складає його ідейно-тематичну основу.

Ідея художнього твору (від гр. idea - поняття, уявлення) - основна думка художнього твору. Безпосередньо, як правило (крім байок), не формулюється, а формується всіма компонентами образної системи. Слід розрізняти задум автора й ідею: те, що хотів сказати автор, і те, що «сказалось у творі» (М. Добролюбов). У великому творі може бути багато ідей, але серед них є одна головна, якій підпорядковано весь його зміст. У романі Л.Толстого «Війна і мир» головна ідея - народ є вирішальною силою війни.

Зміст твору не обмежується тематикою, він включає й проблематику. Грецьке problema — це щось, кинуте вперед. Важко погодитися з думкою, що проблема — «це ідейне осмислення письменником тих соціальних характерів, які він зобразив у творі». Вважаємо, що проблеми — це питання, які автор ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: «Хто винен?» — О. Герцена, «Батьки і діти» — І. Тургенєва, «Що робити?» — М. Чернишевського, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — Панаса Мирного та Івана Білика.

5

Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру.

Важливим чинником змісту є конфлікт (лат. conflictus - зіткнення, сутичка). В основі конфлікту — зіткнення поглядів, інтересів. Що більш протилежні погляди, характери, то конфлікт гостріший. Є різні типи конфліктів, їх ділять за тематикою (на виробничі, політичні, національні, побутові, морально-стичні, естетичні); за вагою в структурі твору (головні, другорядні); за типовістю (типові і нетипові); за сферою побутування (зовнішні, внутрішні); за гранями духовного світу (конфлікт між обов'язком і честю, між розумом і почуттям). Враховуючи своєрідність мислення письменника, конфлікти можна розділити на умовні та життєво достовірні. Виходячи з літературних родів, конфлікти бувають епічними, ліричними, драматичними, виходячи з літературних видів — трагічними, комічними.

Яскраво виражені конфлікти в епічних, ліро-епічних, драматичних творах. Конфлікти відсутні у творах малих форм ( ескіз, етюд ), в ідиліях, творах альбомного характеру.

Вправи

1. Прочитайте вірш вірш Г. С. Сковороди «DE LIBERTATE» , розкрийте тему, ідею, мотив, проблематику.

Що є свобода? Добро в ній якеє?Кажуть, неначе воно золотеє?Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,Проти свободи воно лиш болото.О, якби в дурні мені не пошитись,Щоб без свободи не міг я лишитись.Слава навіки буде з тобою,Вольності отче, Богдане-герою!

2. Прочитайте вірш вірш Г. С. Сковороди «Всякому місту – звичай і права» , розкрийте тему, ідею, мотив, проблематику.

Всякому місту — звичай і права,Всяка тримає свій ум голова;Всякому серцю — любов і тепло,Всякеє горло свій смак віднайшло.Я ж у полоні нав'язливих дум:Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,Федір-купець обдурити прудкий,Той зводить дім свій на модний манір,Інший гендлює, візьми перевір!Я ж у полоні нав'язливих дум:Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,Сей іноземних заводить телят.Ті на ловецтво готують собак,В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.Я ж у полоні нав'язливих дум:Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,З диспутів учню тріщить голова,Тих непокоїть Венерин амур,Всяхому голову крутить свій дур.В мене ж турботи тільки одні,Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть — як коса замашна,Навіть царя не обійде вона.

6

Байдуже смерті, мужик то чи цар,—Все пожере, як солому пожар.Хто ж бо зневажить страшну її сталь?Той, в кого совість, як чистий кришталь...

Практичне заняття № 1

Визначення художніх образів; теми твору та його мотивів, ідеї твору, його проблем й основних конфліктів на прикладі конкретних літературних зразків

План виконання практичної роботи

Тема: ...Лейтмотив твору: ...Ідея: ...Основна думка: ...Проблематика:• ....• ....Художні образи: ...

Тема 2. Композиція

Композиція. Сюжет. Фабула твору

Композиція – побудова літературного твору, розташування в певній послідовності та взаємозв′язку всіх його частин ( розділів, епізодів, сцен, картин, образів ), продумане розгортання подій і групування та розстановка персонажів.

Н а й п о ш и р е н і ш і види композиції: л і н і й н а - події зображаються в хронологічній послідовності; р е т р о с п е к т и в н а - події, що відбулися раніше, зображаються пізніше; п а р а л е л ь н а - дві події, що відбулися одночасно, зображаються по черзі як послідовні; м о н т а ж - кілька подій, що відбуваються одночасно, зображаються по черзі, а також нерівномірний розвиток сюжету.

Від чого залежить композиція, які фактори визначають її особливості? Своєрідність композиції зумовлена насамперед задумом художнього твору. Панас Мирний, ознайомившись із історією життя розбійника Гнидки, поставив собі за мету пояснити, чим викликаний протест проти поміщиків. Спочатку написав повість під назвою «Чіпка», у якій показав умови формування характеру героя. Згодом письменник розширив задум твору, який вимагав складнішої композиції, так з'явився роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Особливості композиції визначаються літературним напрямом. Класицисти від драматичних творів вимагали трьох єдностей (єдності місця, часу і дії). Події в драматичному творі мали відбуватися протягом доби, групуватися навколо одного героя. Романтики змальовували виняткові характери у виняткових обставинах. Природу найчастіше показували в момент стихії (бурі, грози), часто вони відбувалися в Індії, Африці, на Кавказі, на Сході.

Композиція твору зумовлена родом, видом і жанром. В основі ліричних творів — розвиток думок і почуттів. Ліричні твори невеликі за розміром, їх композиція довільна, найчастіше асоціативна. У ліричному творі можна виділити такі етапи розвитку почуття:

а) вихідний момент (спостереження, враження, думки чи стан, які стали поштовхом до розвитку почуття);

б) розвиток почуття;в) кульмінація (найвище напруження в розвитку почуття);г) резюме, авторський висновок.

У вірші В. Симоненка «Лебеді материнства»:

7

а) вихідний момент — мати співає синові колискову;б) розвиток почуття — мати мріє про долю сина, як він виросте, вирушить у дорогу,

зустріне друзів, дружину;в) кульмінація — думка матері про можливу смерть сина на чужині;г) резюме — Батьківщину не вибирають, людину робить людиною любов до рідної

землі.

Сюжет – це подія чи система пов′язаних між собою подій, у процесі розвитку яких у творі розкриваються характери персонажів і весь зміст твору. Це показ персонажів твору в дії, у боротьбі, у суперечках, у доланні перешкод. В основі сюжету завжди лежить якийсь підказаний життям конфлікт.

У зв′язку з тим, що конфлікт, покладений в основу сюжету твору, за певних обставин виникає, розвивається, досягає найбільшої гостроти й потім розв′язується – у сюжетному ланцюгу подій умовно виділяють такі основні елементи:

е к с п о з и ц і я, з а в ′ я з к а , к у л ь м і н а ц і я , р о з в ′ я з к а .

Е к с п о з и ц і я – у літературному творі попереднє знайомство з персонажами, з обставинами й умовами їх життя, з їх характерами, з часом і місцем майбутніх подій, покладених в основу сюжету. Але конфлікт, що приведе персонажів у дію, ще невідомий.

З а в ′ я з к а – початок розвитку зображених у творі подій, виникнення конфлікту між головними персонажами. Це подія, яка зумовлює подальший хід дій у творі.

К у л ь м і н а ц і я – найвище напруження в розвитку сюжетної дії, коли художній конфлікт досягає найбільшої гостроти й відбувається злам, що готує р о з в ′ я з к у . Це найбільше випробування для людей, що ведуть боротьбу.

Р о з в ′ я з к а – та подія в розвитку сюжету художнього твору, під час якої конфлікт між дійовими особами вирішується, коли стає цілком ясно, хто вийшов переможцем, а хто потерпів поразку.

Невід'ємним чинником сюжету є фабула (лат. fabula — байка, розповідь, переказ, казка, історія). В епоху античності термін «фабула» мав два значення — байка, розповідна частина трагедії, наприклад, міф про аргонавтів, про царя Едипа. Аристотель ділив фабули на прості і складні. Простою називав фабулу без перипетій або пізнавання, а заплутаною — «таку, в якій зміна відбувається або з впізнаванням, або перипетією, або з обома ними разом». Згодом фабулою почали називати випадок, взятий із переказу. У XIX—XX ст. під фабулою розуміли природний, послідовний виклад подій у логічному, хронологічному, психологічному, причинно-наслідковому аспектах.

Автори «Літературного словника-довідника» відрізняють фабулу від сюжету за такими ознаками:

1) послідовністю викладу подій, які в тексті змальовуються не так, як вони відбуваються в житті, з пропусками важливих ланок, з перестановками, з інверсією, з наступним впізнаванням, обернено («Воа constrictor», «Перехресні стежки» І. Франка);

2) мотивуванням розповіді — як спогад («Зачарована Десна» О. Довженка), видіння, сон («Сон» Т.Шевченка), лист («Абат Обен» П. Мерімe), щоденник («Робінзон Крузо» Д. Дефо), оповідання в оповіданні («Доля людини» М. Шолохова);

3) суб'єктом розповіді — від першої і другої особи..., від автора, що не виявляє своєї присутності..., від автора, що виявляє свою емоційну настроєність..., від імені біографічного автора..., оповідача-маски..., оповідача-персонажа...

Фабула може мати документальний, фактичний характер. В її основі можуть бути легенди, балади, міфи, анекдоти.

У великих епічних творах є кілька фабульних ліній. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є лінії Чіпки, Грицька і Максима Гудзя. У драматичних творах, призначених для сценізації, не може бути складної розгалуженої фабули.

У ліричних творах фабула може мати фрагментарний характер, таку фабулу називають «крапковою». Ті твори, в основі яких думки і переживання, безфабульні.

8

До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту.

Вправи

1. Визначити особливості композиції поеми «Енеїда» І. І. Котляревського.

2. Визначити особливості композиції пʹєси «Наталка Полтавка» І. І. Котляревського.

Практичне заняття № 2

Визначення особливостей композиції конкретних літературних творів

План виконання практичної роботи

Композиція: ...Експозиція: ...Зав'язка: ...Розвиток дії: ...Кульмінація: ... Розв'язка: ....

Тема 3. Тропи. Види комічного

Епітет. Порівняння і його різновиди. Метафора, її різновиди

Троп – слово, вжите в зміненому або переносному значенні.

Епітет – художнє означення, що виділяє й образно змальовує якусь характерну рису чи ознаку людини, предмета, явища, викликає певне емоційно-оціночне ставлення до них. Епітети виражаються прикметниками (ніжний, квітчастий), прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений, пожований, написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, Дніпро-Славутич, зайчик-побігайчик), числівниками: «Це той первий, що розпинав і нашу Україну» (Т. Шевченко «Сон»).

Стійкі образно-поетичні означення предметів і явищ, особливо часто вживані в уснопоетичній творчості, називаються п о с т і й н и м и е п і т е т а м и ( карі очі, чорні брови, кінь вороненький ).

Порівняння – пояснення якоїсь особливості, риси чи ознаки одного предмета за допомогою чимось подібного до нього іншого предмета, у якому потрібна авторові риса виступає особливо яскраво ( вишня стоїть у цвіту, наче снігом обсипана ).

У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання.

Простим порівнянням є таке, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками. Прості порівняння утворюються за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби, наче, нібито, начебто, буцім. Безсполучниково:

1) за допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;2) формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;3) опусканням сполучника: «Книга — морська глибина» (Іван Франко).

Розгорнені (поширені) порівняння — це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома ознаками. Розкриваючи ряд ознак одного або групи предметів, вони створюють картину, всебічно змальовують предмет: «По обидва боки Руського потоку стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на

9

морі піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною» (І. Нечуй-Левицький).

Виділяють порівняння прямі (позитивні) й заперечувальні (заперечні, зворотні). Прямі: очі як зорі. Заперечувальні порівняння побудовані не на зіставленні, а на протиставленні предметів або явищ:

Ой тож не зоря,Ой тож не ясна,Ой тож моя молода дівчинаПо водицю ішла.

Порівняння-запитання — це такий вид порівняння, коли порівнюючий образ ставиться у формі запитання:

Глянь, у скелях височенних...... чи там гнізда ластівок?Ні, се нори для аскетів. (І. Франко)

Метафора (грец. metaphora — перенесення) — це образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю ( зозуля голосно лічила чиїсь роки ). Метафора є прихованим порівнянням, тому метафору завжди можна розгорнути в порівняння.

Видом метафори є персоніфікація (лат. persona — особа і facere — робити) — це надання предметам, явищам природи почуття властивостей людини, олюднення. Іноді персоніфікацію називають уособленням.

У словниках літературознавчих термінів ці поняття розрізняють. Уособлення чи прозопея (грец. prosopopeia) — це перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи, абстрактні поняття, оживлення їх з метою яскравішого зображення ( грім сердиться ).

Алегорія (грец. аllegоrіа — іносказання) — змалювання людей в образах тварин, предметів, явищ.

П. Волинський вважає алегорію видом метафори, Г. Абрамович — окремим видом тропа. Алегоричні образи використовуються в байках, прислів'ях, приказках, у ліричних творах. У казках і байках вовк — пожадливий, жорстокий, лисиця — хитра, осел — упертий. Алегоричні образи використовуються для називання творів («Досвітні огні» Лесі Українки, «Каменярі» І. Франка, «Кобзар» Т. Шевченка).

На алегоріях побудовані загадки й прислів'я: пастух рогатий; доки сонце зійде, роса очі виїсть; прийде коза до воза.

Вправи

1. До виділених у тексті слів доберіть епітети з дужок і поясніть, як зміниться опис.

Великий сад укривав гори й зеленів листом. Внизу на Софіївській площі було видно постать гетьмана Богдана Хмельницького на коні, на скелі, повитій виноградом. Сонце стояло на вечірньому прузі й обливало світлом широку картину Задніпров'я.

(За І. Нечуєм-Левицьким, «На Володимирській гірці»).

(Свіжий; величний; баский; молодий; пишний; тихий; мрійний).

2. Створіть складені епітети на основі таких слів:

високе чоло (дід), ясна зелень (берізка), широкий лист (виноград), буйний шум (дощ), ніжний дзвін (жайворонок), барвисті крила (метелик), вітер буйний (березень), грізний голос (грім), ясне лице (сонце), круглий вид (місяць).

Зразок: ніжнодзвонний жайворонок.

3. Підсильте епітети порівняннями:

10

а) Петро боявся ввечері ходити по вулицях, бо був полохливий, як ... б) І в матері, й у сина очі блакитні, мов ... в) Дитячі голоси дзвеніли тонко й ніжно, наче ... г) У відрі з молоком танула піна — біла, як ...

4. Знайдіть уособлення, епітети й порівняння; поясніть, як вони доповнюють один одного під час змалювання різних образів:

Тарас ... лобатий, чуб білий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, як чобіт, а очі ясні та сині, як на росі льон (С. Васильченко). А верби геть понад ставом тихесенько собі купають зелені віти (Т.Шевченко). Уклався місяць спать, нема ані зорі, і ледве крадькома яка маленька зірка з-за хмари вигляне, неначе миш з засіка (П. Гулак-Артемовський).

5. Перетворіть порівняння на метафори:

а) Сонце, ще не видне за горизонтом, освітило маківку гори так ясно, мов запалило її. б) Вівсяні стебла гнуться та блищать, як срібні шаблі, в) Дівчинка легко перескочила струмок, наче перепорхнула. г) Стружки, мов шовкові стрічки, пливуть з фуганка, д) Тюлеві завіски на вікнах гойдались од вітру, наче білі хмарки.

Зразок: На вікнах гойдались од вітру білі хмарки тюлю.

6. Знайдіть метафори й поясніть, на якому виді перенесення ґрунтується кожна з них.

... На сході, над монгольським табором, кривавою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя (І. Франко). Ревнув з лютості і з болю Бурунда... (І.Франко). Аж до кісток пропікає очима (В. Сосюра). Під темним небом гудів ліс, закипало листя на ньому (М.Стельмах).

7. Встановіть схожість між названими предметами та явищами; на основі їх складіть метафоричні вислови й придумайте з ними речення:

палає багаття — дивляться з гнівом очі; гримить грім — шумить водоспад; цвітуть троянди — рожевіють щічки дитини; летить стріла — швидко працює думка. Зразок: палають гнівом очі.

8. Прочитайте. Визначте жанр твору. Випишіть постійні епітети разом з іменниками, до яких вони відносяться.

- Ой весна, весна, ти красна,що ти, весна красна, нам принесла?- Принесла я вам літечко ще й запашнеє зіллячко, ще й зеленую травицюі холодную водицю. Принесла я вам ягнятко ще й маленькеє телятко.

Ой верба, верба,схилила гіллячко додолуна зеленую діброву,на холодную водицю,на шовковую травицю.

9. Прочитайте та проаналізуйте поезію Павла Тичини «Арфами, арфами...», випишіть приклади метафор.

Арфами, арфами —золотими, голосними обізвалися гаїСамодзвонними:Йде веснаЗапашна,Квітами-перлами

11

Закосичена.

Думами, умами —наче море кораблями, переповнилась блакитьНіжнотонними:Буде бій!Вогневий!Сміх буде, плач будеПерламутровий...

Стану я, гляну я —скрізь поточки, як дзвіночки, жайвороняк золотийЗ переливами: Йде веснаЗапашна,Квітами-перламиЗакосичена.

Любая, милая —чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрайТам за нивами:Ой одкрийКолос вій!Сміх буде, плач будеПерламутровий...

Метонімія та її різновиди ( синекдоха, антономазія, евфемізм, перифраза )

Метонімія (грец. metonimia — перейменування) — образний вислів, у якому назва одного предмета чи явища замінюється іншою на основі реального зв'язку між ними. Тому метонімію ніколи не можна розгорнути в порівняння. ( Київ вітав переможців олімпіади ).

Синекдоха — це кількісна метонімія (грец. synekdoche — переймання, співвіднесення), вид тропа, в основі якого кількісні відношення між предметами; образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ, на заміні цілого частиною, множини одниною ( випив усе молоко, цінності творить людська рука ).

Антономазія (грецьк. antonomadzo – перейменування) – поетичний троп, який вживається в непрямому, часто метонімічному називанні літературного персонажа або зображуваного явища іменем міфічного чи літературного героя. Типовий приклад антономазії з поезії О. Влизька:

[…]…хочу вірити,що отнадійде зновлюбити працюновий ліричнийГесіод! Іноді антомазійний образ, перебираючи на себе властивості іншого предмета, набуває

ознак символу:І ось встає із піни ПонтуНад хвиль розгойданим свічадомСпівуча мрія горизонту – Сліпуча Степова Еллада (Є. Маланюк).«Степова Еллада» в поезії Є.Маланюка означала Україну, втілювала в собі риси

довершеної краси та шляхетної гармонії на противагу іншим, полярним їй символом – «Чорної Еллади», «Антимарії» та ін.

12

Перифраз (грец. periphrasis від грец. peri — навколо, phrazo — пояснюю, говорю) — це образний вислів, у якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак. Перифраз використовується в розмовній мові, публіцистиці, художній літературі. Наприклад: автор "Кобзаря", автор роману «Собор», батько історії, чорне золото. «Лягло костьми людей муштрованих чимало» (Т.Шевченко)

Евфемізм (грец. euphemismos: еи — добре та phemi — кажу) — заміна грубих, брутальних або неприємних слів м'якшими, ввічливими: замість брехати — говорити неправду, ухилятися від істини, замість дурень — нерозумний.

Крім евфемізмів, існують ще слова — табу (полінезійське «tabu» — заборона). Це слова, вимовляння яких вважається непристойним і небезпечним: нечиста сила, «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить».

Вправи

1. Визначте, на яких видах заміни ґрунтуються синекдохи:

... Діточки її стомили ніжки, заклопотали головоньку, годячи панському плем'ю, як лихій болячці (Марко Вовчок). Ударив революціонер — захитався світ (П. Тичина). Уже поставила турбіни міцна робочого рука (В. Сосюра). Давид почав читати дописи... Були й вірші — свої Сосюри та Тичини теж були в Обухівці. Навіть фейлетон свого доморослого Остапа Вишні був (А.Головко).

2. Складіть речення із синекдохами, створеними на основі таких змін:

а) замість «хлопчик» — «льняний чубок»; б) замість «завод» — «важка індустрія; в) замість «учні» — «учень»; г) замість «поети» — «Шевченки».

3. Прочитайте поезію Павла Тичини «О, панно Інно...», знайдіть і випишіть синекдоху та епітети.

Я — сам. Вікно. Сніги...Сестру я Вашу так любив —Дитинно, злотоцінно.Любив? — Давно. Цвіли луги...О панно Інно, панно Інно,Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.Сніги, сніги, сніги...Я Ваші очі пам'ятаюЯк музику, як спів.Зимовий вечір. Тиша. Ми.Я Вам чужий — я знаю.А хтось кричить:«Ти рідну стрів!»І раптом — небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші. — Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив...

Гіпербола, мейозис та літота. Оксиморон

Гіпербола (грец. hyperbole — перебільшення) — це образний вислів, який становить художнє перебільшення. О. Потебня писав, що гіпербола — «наслідок якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах».

А сльоз, а крові!? НапоїтьВсіх імператорів би сталоЗ дітьми і внуками, втопитьВ сльозах удов' їх... (Т. Шевченко)

Протилежний до гіперболи троп має назву мейозис (грец. meiôsis — зменшення). Це образний вислів, який полягає в навмисному зменшенні міри або властивості чого-небудь: нічого собі — замість добре.

13

Літота (грец. litotes — простота) — надмірне поетичне применшення. У народних казках: хлопчик-мізинчик. Бабуся «малесенька, ледве од землі видно» (Марко Вовчок). Хата на курячих ніжках.

Оксиморон (оксюморон) — (грец. oxymoron — дотепно-безглузде від oxys — гострий, moros — безглуздий) — поєднання контрастних понять, які логічно нібито несумісні, але разом створюють нове уявлення (веселе горе, розумний дурень, живий труп ).

Вправи

1. На місці крапок поставте відповідні слова, вибравши їх із синонімічного ряду співати:

Ми прийшли в міський сад на прогулянку, і Марія Павлівна сказала: — Давайте послухаємо весняні мелодії.

Усі замовкли, прислухались. І зразу виявилось, що парк сповнений чарівною музикою. Дерева тихо шуміли під легеньким вітром. Над розквітлими яблунями ... бджоли і... жуки. У зеленій траві... коники. Весело ... горобці, перепурхуючи з гілки на гілку. На високому дубі ... іволга, наче ніжна флейта. Десь далеко ... синичка і ... безтурботна сорока. У глибині парку голосно ... зозуля, а в другому кінці ... соловейко. Не парк, а великий оркестр!

(Бриніти, густи, сюрчати, цвірінькати, співати, посвистувати, скрекотати, кувати, тьохкати).

2. На місці трьох крапок поставте пропущені слова, вибравши їх із дужок.

а) Потік ... вільно ллється. Краплистий ... іде, Уся земля ... сміється, В одмову — грім гуде. Зраділи знов поля жагучі, ... краплі п'ють, їх хмари, темні і ... Так щедро, вільно ллють. О хмари, не пливіть. Зелені Поля ще не впились. Хай ллються ще струмки .., Що вільно так лились. (За М. Рильським, «Дощ».)

(Синій, голубий, блакитний, ультрамариновий; злива, гроза, дощ, мжичка; наче, неначе, мов, немов; чудовий, пишний, розкішний, буйний; потужний, могутній, могучий, сильний, можний; студений, холодний, настужений, морозяний).

б) Над ґанком гніздо ластів'яче, У нім ластів'ята ... Одненьке упало і ... В дворі, на холодній землі. Ми влізли під ... по драбині И поклали в гніздо пташеня.І ластівка ... дитині Приносила ліки щодня ... А вчора ... , раділи, Коли до ... за село З гнізда ластів'ята летіли — Між ними і наше було. (За П. Вороньком, «Наше ластів'я».)

(Невеличкий, дрібний, малий, крихітний, мікроскопічний; покрівля, дах, стріха; недужий, хворий, немічний, слабий, кволий; глядіти, дивитися, видивлятися, лупати, зирити; ліс, діброва, гай, праліс, перелісок; линути, пурхати, летіти).

Символ. Ідіоми та крилаті вирази

14

Символ (грец. symbolon) — умовний розпізнавальний знак, який полягає в заміні назви життєвого явища, предмета, поняття умовною назвою, знаком, який має щось спільне з ними. Наприклад: весна — символ народження, гроза — символ небезпеки. Дехто ототожнює символ з алегорією. Символом називають заміну абстрактного або узагальнюючого поняття конкретним образом. В алегорії ж є порівняння, а символічний образ абстрактний, умовний, має узагальнююче значення. Символом може бути художня деталь, порівняння, метафора. Символічний, наприклад, образ камінного хреста з однойменної новели В. Стефаника. Маючи узагальнююче значення, символічні образи використовуються в назвах творів («Вершники» Ю. Яновського, «Сонячні кларнети» П. Тичини).

Символічні образи зустрічаються у фольклорі: (зозуля — символ суму, червона калина — дівчина, білий голуб — символ миру, чайка — образ самотньої жінки-матері, чаєнята — діти-сироти). В усній народній творчості символи з'явилися на основі паралелізму.

У художній літературі використовується релігійна символіка: терновий вінок, хрест — символи страждань. Символи часто зустрічаються у Святому Письмі. Особливе місце займають символічні образи в символістів (стильова течія модернізму).

Ідіома (від грец. ἴδιος — власний, властивий; ιδιόμα — особливість, своєрідність) — стійкий неподільний зворот мови, що передає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів, наприклад: байдики бити, на руку ковінька, впадати в око.

Вправи

1. Прочитайте поезію Олександра Олеся «О слово рідне, орле скутий!..», визначте тему та ідею твору, випишіть символи та поясніть їх значення.

О слово рідне! Орле скутий!Чужинцям кинуте на сміх!Співочий грім батьків моїх,Дітьми безпам'ятно забутий. О слово рідне! Шум дерев!Музика зір блакитнооких,Шовковий спів степів широких,Дніпра між ними левій рев... О слово! Будь мечем моїм!Ні, сонцем стань! вгорі спинися,Осяй мій край і розлетисяДощами судними над ним.

2. Знайдіть і поясніть значення символів у поезії «Різдво» Богдана-Ігоря Антонича.

Народився Бог на саняхв лемківськім містечку Дуклі.Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий.Ніч у сніговій завіїкрутиться довкола стріх.У долоні у Маріїмісяць — золотий горіх.

3. Знайдіть і поясніть значення символів у поезії Євгена Маланюка «Стилет чи стилос?»

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко Вагаються трагічні терези. Не кинувши у глиб надійний якор, Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом

15

І весь дзвенить од гімнів п’яних птиць, Співа трава, ніким ще не зім’ята, І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілих дів… А тут — жаха набряклий вітром обрій: Привабить, зрадить, і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою — Розгоном бур і божевіллям хвиль. Безмежжя! Зачарований тобою, Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!

Види комічного (гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск)

Гумор – співчутливе, доброзичливе зображення смішних вад вдачі героя або недоліків громадського й побутового життя, що має на меті розсмішити.

Сатира – гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби сатири — гіпербола, гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості.

Сарказм (від грец. sarkasmos — рву м'ясо) – злобне, в΄їдливе висміювання глибоких пороків вдачі персонажа, подій та явищ громадського й побутового життя з тим, щоб викрити їх потворну суть і викоренити, знищити ( виправити їх не можна ). До сарказму вдавався Т. Г. Шевченко: «Сон», «Кавказ», «Юродивий».

Іронія (від грец. еіrоnеіа — лукавство, глузування, удавання, прихований глум) – вживання слів у протилежному значенні ( Добрий пан : забрав хліб у дітей і віддав псам ). У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз "Герой!" сприймається буквально як назва людини з виразними ознаками геройства. Однак інший вираз "От іще герой!" про того, хто зумисне зробив поганий вчинок, є виразно іронічним.

Іронією в широкому значенні називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. Наприклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім'єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, і Явдоха спить на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М.Хвильовий).

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного.

За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та ірреальне несподівано постають в органічній єдності.

Нерідко гротеск перетинається із сатирою, клоунадою (наприклад у Джонатана Свіфта, Миколи Гоголя, Михайла Булгакова, Франца Кафки. В українській літературі він зустрічається у творі Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» (марення Омелька Кайдаша) ).

Вправи

16

1. У наведених прикладах визначте вид і засіб комічного.

а) Їхав раз чоловік поганою конякою, а вона й пристала, так він сам запрігся, а її прив'язав до воза та й каже:

— Не схотіла їхати, то йди пішки. («Досадив».)

б) Бачило дитятко,Як бив маму татко,А пройшли роки —Сталось навпаки:Нині батько спинуПідставляє сину... (Є. Бандуренко, «Бачило дитятко».)

в) Нащо бундючитись пихато,Гріться в похвалах?Слава не ртуть:Мало великим себе уявляти, Треба великим буть. (В. Симоненко, «Нащо

бундючитись пихато...»)

г) — Мамо,— каже дев'ятирічна дівчинка,— ти знаєш ту вазу, яка переходить унашій родині з покоління в покоління?— Так,— відповідає мати.— А що?— Моє покоління тільки що її розбило. («Покоління».)

д) Столичний хлопчик виїхав на село до дідуся. Весело бігав на подвір'ї, раптом по-бачив, що із хліва вибігло порося, і почав гукати:— Дідусю, дідусю! Іди-но мерщій, свиня вибігла з гаража. («Сучасна дитина».)

е) «Був за кордоном, купив леза, а вони такі ж тупі, як і наші».— «А марка яка?» —«Хеба».— «А якими літерами написано?» — «Латинськими».— «Та то ж наша«Нева»,— вона також на експорт іде». (З народних уст.)

2. Випишіть із творів Т. Шевченка приклади комічного.3. Оскільки твір І. Карпенка-Карого «Хазяїн» визначається за жанром як сатирична

комедія, то в ньому, звичайно ж, використано різні засоби комічного. Знайдіть і прокоментуйте приклади іронії, сатири, гумору, фразеологізмів, прислів'їв та інших засобів комічного.

Практичне заняття № 3

Визначення тропів та засобів комічного в уривках художніх творів

Зразок виконання практичної роботи

В.Самійленко «Патріоти»• Тропи:Епітети: «гаряче розмовляли», «мовити красно», «діло святе».Метафори: «права боронив», «вели язиками», «бачив душею Вкраїну».Антитези: « Два хлопці укупі стояли, А третій дивився оддалі»… «Один права боронив,

А другий про теє доводив, А третій не мовив нічого»… «Ті двоє, з балачки втомившись…А третій стояв зажурившись». Іронія: «І поступі інших народів Він місце йому показав»; « Так двоє вели язиками Роботу для краю свого». «Ті двоє з балачки втомившись, Веселі собі розійшлись».

І. Котляревський «Енеїда»• Тропи. Засоби комічногоСпираючись на народну мову, Котляревський як видатний художник слова суттєво

збагатив українську літературну мову. «Енеїда» за стилем є бурлескно-травестійним твором, а отже, усі мовні засоби, які використав письменник, мають переважно сатирично-гумористичний характер. Наприклад, влучні й несподівані порівняння є

17

найпоширенішим художнім засобом твору: Нептун «вирнув з моря, як карась», Меркурій «прискочив, мов котище мурий», Дідона «закраснілася, мов рак», Вулкан «розм'як, як кваша», п'яні боги «понадувались, мов йоржі». Стиль бурлеску позначився і на епітетах: інтриганка она — «суча дочка», розпусна Венера називається «невірною, халявою», ченці, попи — «святі понури», десяцькі і соцькі — «п'явки людські».

У поемі також досить багато вульгаризмів і лайок («гадів син», Суча дочка», «полізиш рачки»), що зумовлене бурлескним стилем твору, але вони не переходять межі пристойності та є частиною художнього замислу.

Письменник часто вдається до іронії, яка в « Енеїді» досягається завдяки невідповідності між «високим стилем» мови і зображуваними подіями. Наприклад, іронічно зображується сценка залицяння Юпітера до Юнони, у якій урочиста мова богів суперечить їх похітливим бажанням.

Гумор Котляревського йде від народного жарту, анекдоту, і письменник максимально використовує цей арсенал у синонімах. Наприклад, втеча Енея з Трої та від Дідони описується так: «тягу дав, п’ятами накивав», «куди очі почухрав», «дав драпака».

У поемі також зустрічаються наведені без змін фольклорні порівняння («Убрався в патоку, мов муха», «Бо хитра ся була, як біс», «Побігла з неба, як би хорт», «Еней з Дідоною возились, «як з оселедцем сірий кіт» та ін.), фразеологізми («З очей аж іскри полетіли», «І носа хоть кому утруть», «Чмелів довгенько... слухав, Оскому щоб з зубів зігнать» тощо).

Ще однією характерною стильовою рисою Котляревського є нагромадження епітетів, порівнянь, метафоричних висловів, перерахування імен, страв тощо. У III частині твору цим засобом поет подає портрет Сівілли:

…Вийшла бабище старая,Крива, горбатая, сухая,Запліснявіла, вся в шрамах;Сіда, ряба, беззуба, коса,Розхристана, простоволоса,І як в намисті, вся в жовнах.Таке нагромадження ознак не лише викликає сміх, а й дозволяє чіткіше змалювати

персонажа.Ще одним засобом творення гумору в «Енеїді» є жаргонізми, які за допомогою

перекручення слів та їх порядку («Борщів як три не поденькуєш, на моторошні засердчить...»), вживання латинських і українських слів, перекручення українських слів на кшталт латинських («Енеус ностер магнус панус і славний Троянорум князь, Шмигляв по морі, як циганус. Ад те, о рекс, прислав нунк нас»).

Однією з особливостей стилю «Енеїди» є широке використання народних прислів'їв («Не йди в дорогу від запасу, бо хвіст од голоду надмеш»), приказок («Пропав, як Сірко на базарі») та казкових зворотів («Не так-то діється все хутко, як швидко кажуться казки»). Разом із тим окремі вислови з «Енеїди», навпаки, стали народними прислів'ями і приказками: «Мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча», «Коли в руках чого не маєш, то не хвалися, що твоє» та ін.

У ряді місць поеми, зокрема в останніх частинах, І. Котляревський відступає від бурлескної традиції та вдається до піднесеного або ліричного тону, поет оспівує любов до батьківщини, військову доблесть троянців-козаків.

Тема 4. Поетичний синтаксис

Інверсія. Тавтологія. Антитеза

Інверсія (лат. іnversio — перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група підмета може стояти після групи присудка: «І шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям» (М. Стельмах).

Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:

Я на гору круту крем'януюБуду камінь важкий підіймать. (Леся Українка)

18

Антитеза (грец. antithesis — протилежний) — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери. Наприклад:

Навіть трудно розказати,Що за лихо стало в краю, —Люди мучились, як в пеклі,Пан втішався, мов у раю. (Леся Українка)

Тавтологія (гр. тautologіа, від tauto — те ж саме i logos — слово) — у риториці, використання повторювання або надлишковості в мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої.

Тавтологію іноді вважають різновидом плеоназму, або називають «хибним плеоназмом» — тобто таким плеоназмом, який не є виправданим ані з логічної, ані з експресивної та стилістичної точки зору (наприклад, «більш тепліший» замість «тепліший» чи «більш теплий», або «популярні шлягери», «відомі зірки естради», «одноголосний консенсус», «прайс-лист цін» та ін.). Здебільшого, вживання таких тавтологій є проявом недостатньої логічної та мовної грамотності.

Найбільш очевидною тавтологія виглядає в словосполученнях, де дублюється один корінь (наприклад, «масляне масло») або корені різномовного походження з аналогічним змістом («пам'ятний сувенір», «народний фольклор»), але в деяких випадках такі слова насправді використовуються в дещо різних значеннях і не повністю дублюють зміст один одного. Наприклад, у словосполученнях «чорне чорнило» чи «біла білизна» повторюються корені, але не значення, оскільки чорнило буває не тільки чорним, а білизна — не тільки білою. Буквальне значення латинського слова «республіка» (res publica) — «справа народна», однак словосполучення «Народна Республіка» здебільшого не сприймається як тавтологічне.

Тавтологічні конструкції входять також до експресивно-стилістичних плеоназмів, які активно використовуються в образній народній та художній мові: «плакати гіркими сльозами», «думу думати», «гори воно вогнем».

Використання повторів чи часткове дублювання змісту, яке покращує стиль або робить висловлювання більш чітким і зрозумілим, зазвичай не характеризується як тавтологія, хоча і використовує для передачі змісту надлишкові засоби. Іноді дублювання змісту використовується для того, щоб підсилити або зробити наголос на певному аспекті висловлювання: наприклад, подарунок за визначенням є безкоштовним, але дуже часто говорять «безкоштовний подарунок», щоб наголосити, що немає жодних прихованих зобов'язань, фінансових або будь-яких інших.

Вправи

1. Прочитайте поезію Лесі Українки «Contra spem spero», проаналізуйте її, випишіть антитези.

Гетьте, думи, ви хмари осінні!То ж тепера весна золота!Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись,Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозіБуду сіять барвисті квітки,Буду сіять квітки на морозі,Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть - і настанеЩе й для мене весела весна.

19

Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підійматьІ, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невиднуНе стулю ні на хвильку очей - Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні!

2. Прочитайте поезію М. Рильського «Молюсь і вірю...» та та випишіть приклади епітетів та інверсій.

Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги,І голубів тремтячі зграїЧеркають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе,Кленусь тобі, моє дитя. Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,І грає вітер навкруги, І голуби ясної вродиЧеркають неба береги.

Анафора та епіфора. Симплока. Кільце, рефрен

Анафора (грецьк. anaphero — піднесення) — єдинопочаток; одна з риторичних фігур;вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Почасти анафора виконує важливу композиційну функцію в ліричному сюжеті:

Ти мусиш танцювати аркан.Хоч раз.Хоч раз ти повинен відчути,як тяжко рветься на цій землідревнє чоловіче коло,як тяжко зчеплені чоловічі руки,як тяжко почати і зупинитицей танець.

Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) – повторення слів або вислову, що стоїть у кінці строфи чи абзаца ( «О прекрасний час, неповторний час!»).

Симплока (грец. symphloke — сплетіння) — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з епіфорою. Симплока часто використовується у фольклорі.

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?Чи не ті ж мене стрільчаки-яничарки постріляли, що і вас?

20

Завтра на тій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди Добрі, ласкаві й злі. (В.Симоненко)

Поетичне кільце (грец. epistrophe — крутіння) — повторення однакових слів на початку і в кінці речення, абзаца чи строфи.

Ми думаєм про вас в погожі літні ночі,В морозні ранки, і в вечірній час,І в свята гомінкі, і в дні робочіМи думаємо, правнуки, про вас. (В. Симоненко)

Рефрен (фр. refrain), або Приспів — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.

Подеколи набуває жанрових ознак, як-от в «Елегії з рефреном» В. Підпалого:(…)А втім, мені легко-легко,бо знаю: вернулись птахи —трава забуяє вгору:а втім, мені легко-легко,бо знаю: вернулись птахи —научать літати листя;а втім, мені легко-легко,бо знаю: вернулись птахи —повіє весняний вітер;а втім, мені легко-легко,бо знаю: вернулись птахи —у гніздах пташата будуть…Повторення однієї і тієї ж теми, спостережене у наведеній «Елегії…», наявне і в

складних строфічних конструкціях (рондо, рондель тощо). Такий рефрен у пісні має назву приспіву, вживається як повтор наприкінці куплетів або після кожного куплету.

Вправи

1. Знайдіть у поданих уривках поезій Павла Тичини анафору та епіфору.а ) О, я не невольник,Я ваш беззаконник,Я – сонцеприхольник,Я – вогнепоклонник.

б ) Ми Дзвіночки,Лісові Дзвіночки,Славим день.Ми співаєм,Дзвоном зустрічаєм:День!День!

2. Прочитайте уважно вірш Андрія Малишка «Пісня про рушник» та знайдіть у ньому рефрени. Проаналізуйте поезію.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,Ти водила мене у поля край села,І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,І рушник вишиваний на щастя дала.І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,І зелені луги, й солов'їні гаї,І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,І засмучені очі хороші твої.І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

21

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:І дитинство, й розлука, і вірна любов.І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Риторичні фігури. Асинтедон та полісинтедон

Риторичні фігури – особливі синтаксичні конструкції з виразною авторською інтонацією, яскраво-емоційним забарвленння, посилюють увагу читача, не вимагаючи від нього відповіді.

• Запитання:«За що кара? За що мені муки? Кому я що заподіяв?»• Оклик:«Село! Село! Село! Великі хати!»• Звертання:«І вам слава, синій горе, кригою окуті!І вам, лицарі великі, богом не забуті».

Асиндетон (грец. asyndeton — безсполучниковість) — стилістична фігура, яка полягає в пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й фрази. Асиндетон надає розповіді стислості й динамічності: «Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги» (О. Гончар).

Полісиндетон (грец. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) — стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості:

І беруть його під руки,І ведуть його у хату,І вітає Яриночка,Мов рідного брата. (Т. Шевченко)

Вправи

1. Прочитайте вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...» Павла Тичини, знайдіть і випишіть риторичні запитання й оклики.

Ви знаєте, як липа шелеститьУ місячні весняні ночі? —Кохана спить, кохана спить,Піди збуди, цілуй їй очі,Кохана спить...Ви чули ж бо: так липа шелестить.Ви знаєте, як сплять старі гаї? —Вони все бачать крізь тумани.Ось місяць, зорі, солов'ї...«Я твій»,— десь чують дідугани.А солов'ї!..Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

2. Випишіть із хрестоматії української літератури приклади асиндетона та полісиндетона.

Алітерація. Асонанс

Асонанс – один із видів звукопису: добір слів у віршовому рядку, реченні, строфі, у яких часто повторюються ті самі чи подібні за звучанням голосні звуки для посилення

22

інтонаційної виразності, для виділення певних слів ( «Розсипалися круглі намистинки...» ).

Алітерація – один із видів звукопису: добір письменником слів, у яких часто повторюються ті самі чи подібні за звучанням приголосні у віршовому рядку, реченні, строфі для посилення інтонаційної виразності ( «Море, море, рокіт горя, посвисти пустель!..» )

Вправи

1. Проаналізувати стилістичні фігури в уривках поезій.

а) Почапали каченятаТа по чаполоті,Каченята-чапенята:Сухо нам у роті (М.Вінграновський)

б) Жужне жах на ножах,на тривожних рубежах. (І. Драч)

в) Впали роси на покоси,Засвітилися навколо.Там дівча ходило босе,Білу ніжку прокололо. (Д. Павличко)

г) …течуть ріки, кривавії ріки (Тарас Шевченко)

ґ) Хто се, хто се по сім боці чеше косу? Хто се? (Тарас Шевченко)

д) Cпи собі, спис обіруч стиснувши перед собором (Мігель де Сервантес Сааведра)

е) Осінній день, осінній день, осінній!О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум! Осанна, Невже це осінь, осінь, о! – Та сама... (Ліна Костенко)

є) Корови моляться до сонця, що полум'яним сходить маком. Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом. (Богдан-Ігор Антонич)

ж) Була гроза, і грім гримів,Він так любив гриміти,Що аж тремтів, що аж горівНа трави і на квіти. (Микола Вінграновський)

2. Прочитайте поезію Миколи Вороного «Блакитна панна», знайдіть і випишіть асонанси та алітерації. Сформулюйте провідні мотиви твору.

Має крилами ВеснаЗапашна,Лине вся в прозорих шатах,У серпанках і блаватах...Сяє усміхом примарЗ-поза хмар,Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакитьМайорить,Довгождана, нездоланна...

23

Ось вона - Блакитна Панна!..Гори, гай, луги, поля -Вся земляЇй виспівує: "Осанна!"

А вона, як мрія снуЧарівна,Сяє вродою святою,Неземною чистотою,Сміючись на пелюстках,На квіткахПроменистою росою.

І уже в душі моїйВ сяйві мрійВ'ються хмелем арабески,Миготять камеї, фрески,Гомонять-бринять пісніГолосніІ сплітаються в гротески.

Практичне заняття № 4

Визначення особливостей поетичного синтаксису на прикладі конкретних літературних творів та уривків із них

Зразок виконання практичної роботи

В. Сосюра «Любіть Україну»

• Поетичний синтаксис.Риторичні фігури: Звертання: «Юначе!», «Дівчино!»Окличні речення: «Коли ти не любиш Вкрайну!», «І вічні ми будем з нею!»Повтори: «любіть Україну»Епіфора: «Любіть»Інверсія: «в грому канонад, що розвіяли в прах чужинців в зелених мундирах»Сполучник: іАсонанс: Любіть Україну, як сонце любіть,Як вітер, і трави, і води…Алітеція: В багнетах, що в тьмі пробивають нам путьДо весен і світлих, і щирих.

Тема 5. Теорія віршування

Поняття про віршовий ритм, стопу. Віршові розміри. Двоскладові та трискладові стопи. Пірихій, спондей, бакхій. Цезура

Ритм (грец. rhýtmos — такт, розмірність, узгодженість) — закономірне чергування в часі подібних явищ, впорядкований рух, котрий у художній літературі набуває естетичного значення.

Ритм є і в прозі, проза ритмічна тоді, коли в мовних тактах однакова кількість наголосів. Тактами є групи підмета, присудка, другорядних членів речення, відокремлені групи слів. Такт (від лат. tactos — доторкання рукою, в музиці доторкання диригента до пульта) — одиниця музичного ритму. Зразком ритмічної прози є уривок з новели М. Коцюбинського «Intermezzo»: «Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені».

Термін «ритм» означає фактичне розташування наголошених та ненаголошених складів у конкретному віршовому розмірі силабо-тонічної системи, динаміку акцентної ритмоінтонації у тонічній системі та верлібрі.

24

Стопа — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом).

Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної версифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тезис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру.

Залежно від кількості складів стопа буває двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей), трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос), подеколи — чотирискладова пеан.

Стопа : д в о с к л а д о в а : хорей ( -⋃ ), ямб ( ∪- ); пірихій ( ∪∪ ), спондей ( -- ); т р и с к л а д о в а : дактиль ( -∪∪ ), амфібрахій ( ∪-∪ ), анапест ( ∪∪- )

Цезура (лат. caesura, від caedo — рубаю) — ритмічно-інтонаційна пауза в середині віршового рядка, яка розтинає його на дві, іноді три частини. Класичний приклад симетричної цезури, що виникає безпосередньо після третьої стопи, — «Александрійські вірші» М. Зерова:

Братерство давніх днів, // розкішне любе гроно!Озвися ти хоч раз // до вигнанця Назона (...).Таку цезуру називають ще й великою, або медіаною, тому що вона має своє постійне

місце у багатоскладових канонічних віршових формах (не лише в александрійському вірші, а й у тринадцятискладовому силабічному, в гекзаметрі). На відміну від античної версифікації, де цезура, як правило, припадає на середину стопи, в сучасній силабо-тоніці — навпаки — збігається з межею стопи, поділяючи віршовий рядок на дві асиметричні частини. Приміром, у п'ятистопному ямбі цезура вживається після другої стопи, у шестистопному — після третьої тощо:

Твоя стріла // прошиє тонким свистомРанкове скло // над степом запашним (Ю. Дараган).Українській поезії притаманна також подвійна цезура:Живуть під мостом, // наче у казках, // квіти, дельфіни і тритонив густій і чорній, // мов смола, воді, // в страшних пивницях сто (...) (Б.-І.

Антонич).

Тут перша цезура виконує роль медіани, а друга — малої цезури, або коротенької паузи.

Античне віршування (лат. antiquum — стародавній) — різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не. читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (∪), довгий — двом (—); обидві формували стопу. Основні стопи античного віршування такі: двоскладові (на три мори): ямб (∪—), хорей, або трохей (—∪), трибрахій (∪ ∪ ∪); трискладові (на чотири мори): дактиль (— ∪ ∪), анапест (∪ ∪—), спондей (— —); п'ятискладові: бакхій та антибакхій (∪— — та — — ∪), кретик (— ∪—), амфімакр (— — ∪) та чотири пеони (—∪ ∪ ∪, ∪— ∪ ∪, ∪ ∪— ∪, ∪ ∪ ∪ —); шестискладові: молос (— — —), хоріямб (—∪ ∪—), антиспаст ( ∪— — ∪), два іоники (∪ ∪— —,— — ∪∪), висхідний та низхідний; семиморні: чотири епітрити (— — — ∪, — ∪ — — , — — ∪ — , — — — ∪). Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об'єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як-от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб ( ∪ — ) на спондей (— — ), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Особливої винахідливості античні поети досягли у ліриці, вживаючи складні віршові конструкції з

25

перемінним тактом-стопою, тобто логаеди: періодичність виявляється тут не в межах віршового рядка, а строфи, власне неримованих чотиривіршів (спарених двовіршів) з чітко визначеною періодичністю. Найпопулярнішими були Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін. Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку античного віршування, але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам. Античність — сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка склала фундамент європейської культури. Античність дала людству багату міфологію, Гомера, визначних трагіків — Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіографа Аристофана, поетів — Горація, Вергілія, Овідія, літературознавця і філософа Аристотеля, «батька історії» Геродота, високі зразки ораторського мистецтва, започаткувала розвиток цілого ряду літературних жанрів (комедія, трагедія, поема, ода, елегія тощо). Давні греки і римляни створили еталонні зразки духовної культури, дали повчальні уроки гуманізму. В українській літературі до античних сюжетів звертались І.Котляревський, Л.Глібов, І.Франко, Леся Українка, М.Зеров, Юрій Клен, Ліна Костенко та інші.

Силабічне віршування (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:

Начебто списи, // колосся по полю,Люди колосся // стинають без болю (Лазар Баранович).Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом

у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькі, сербській, вірменській та інших версифікаціях.

Тонічне віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномірності — впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2—, 3— і т. д. — наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4- наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіантивну роль у витворенні тонічного розміру. Тонічна система віршування базується на ритмі наголосів, а щодо складів ненаголошених, то їх або взагалі не береться до рахунку, або ж, — особливо в новітні часи, коли поети звертаються до більш-менш упорядкованого тонічного вірша, вони (ненаголошені склади) творять певні ритмічні варіації основного розміру.

Силабо-тонічне віршування (грецьк. syllаbe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії силабо-тонічне віршування з'явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т.Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І.Некрашевича в другій половині XVIII ст., але тільки в поемі І.Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії. Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів. Силабо-тонічне віршування в

26

сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та ін.).

Вправи

1. Поясніть, чому слова з однаковими закінченнями не римуються, а з різними — римуються:

а) ходити — рушати — бігти; булава — сива — білоголова; давно — рано — пізно; чорний — зелений — червоний; блукання — пізнання;

б) сниться — пшениця; солдати — завзято; груди — будить; рушниці — боїться; простори — неозорі.

2. Виявіть рядки, в яких порушено ритм; відновіть його.

а) В гаю дрімали сині квіти. Світили ніжно їм зірки... Але діти прибігли удень І стали плести вінки з квіт. В віночках діти радо грались. Все сміялось в проміннях грі... А надвечір... валялись вінки, В пустирі дітьми забуті... Всі дні — щасливі, золоті — Пролинули. Пропали навік. І мовчки заридали квіти Таємно, без сліз, в самоті... (За В. Алешком, «Думка».)

б) Живописець вмілою рукою У годину теплу і ясну На аркуші весну переніс Із рікою недавно скреслою.

Прийде осінь. Опадуть листки. А в хатині його настуженій Все тектимуть сині-сині води Назавжди ріки весняної. (За П. Вороньком, «Мистецтво»)

3. Визначте систему віршування кожного з наведених прикладів.

а) Ах, мій милий, зла недоля чому нас розлучила?Десь там б'єшся з татарвою, а тут нудиться мила. Над моєю головою небо-камінь

нависає.Літо, милий, проминуло, тебе ж усе немає. Ніхто мене не розрадить, веселість не

поверне,Квіти в саду повсихали, не сохне тільки терня. Ах, ті квіти повсихали, бо їх слізьми

поливала.Мій миленький, повернися, щоб я також не пропала. (Анна Любовичівна, «Пісня

світова».)

б) Зібралися всі бурлакиДо рідної хати:Тут нам мило, тут нам любоЗ журби заспівати!Ти, царице Катерино,Шо ти наробила?Край веселий, край зеленийПанам роздарила!Багатому розпродалаВід краю до краю,А бідному зоставила

27

Те, де поховають... («Зібралися всі бурлаки...».)

в) Земле рідна! Мозок мій світліє,І душа ніжнішою стає,Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду,Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Хто тебе любов'ю обікраде, Хто твої турботи обмине, Хай того земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне. (В. Симоненко, «Земле рідна!»).

г) Припади до землі,нехай стукає серце у землю, наче кінь копитому шаленім бігу.Хай встаютьі розвалюють небо, як стелю, невгамовніздригання і гул. (Г. Косяченко, «Припади до землі».)

Рима, клаузула, асонанс, консонанс

Рима (нім. reim, анг. rhyme, франц. rime, польське rym, рос. рифма, від грец. rhytmos — узгодженість, сумірність) — композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і метричне значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових рядків (починаючи з останнього наголошеного складу) для організації їх у строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного римотворення. Такс визначення рими подає «Літературознавча енциклопедія» (автор-укладач Ю.І. Ковалів). Подібні визначення є в книгах Галини Сидоренко («Основи літературознавства», 1962), П. Волинського («Основи теорії літератури», 1962), В. Ковалевського («Рима. Римічні засоби українського вірша», 1965).

Найдавніші вірші були не римованими. Антична література використовувала риму в ораторській прозі та комедії, у віршах рими не було. У європейське віршування риму запровадили пізньолатинські поети (християнські гімни IV—VI ст., зокрема твори Августина Блаженного, Венанція Фортуната, папи Григорія Великого). У IX—XII століттях рима набула поширення у візантійській, давньонімецькій, давньороманській, києво-руській літературах. В епоху класицизму у XVII століття були спроби відмовитися від рими у зв'язку з тим, що її не було в античній поезії. Сьогодні співіснує римована і неримована поезія.

Рима найчастіше — це суголосся закінчень віршових рядків, рідше використовується початкова і внутрішня. Це явище звукове, тут збігаються не букви, а звуки. Рима робить вірш красивим, римовані вірші легше запам'ятовуються. Співзвуччя посилює зміст, емоційне і ритмічне звучання твору, надає йому музикальності. Рима виконує інструментаційну, строфотворну, стилістичну, евфонічну, семантичну функції. Талановиті поети постійно оновлюють свої рими. Вірші без рими називаються білими.

Закінчення віршового рядка називають клаузулою (лат. clausula — закінчення) — фінальна частина ритмічного врегульованого віршового рядка, починаючи з останнього, або константного, наголошеного складу. У випадку суголосся клаузули говоримо про риму. Для розрізнення рими й клаузули А. Ткаченко пропонує за старою термінологією виділяти 1-складову, 2-складову, 3-складову і т. д. На його думку, для рими ця кількісна характеристика не є актуальною, можна обходитися без характеристики рими з погляду наголошеності.

28

У залежності від місця наголосу в повторюваних словосполученнях розрізняють рими: окситонні, чоловічі — односкладові — з наголосом на останньому складі рядка:

добра — гра, коса — росa; паракситонні, жіночі — двоскладові — з наголосом на передостанньому складі:

опадають — літають, посуд — сосуд; пропаракситонні, дактилічні — трискладові — з наголосом на третьому від кінця

складі: чесності — чудесності, зоряна — зморена; гіпердактилічні — чотирискладові — з наголосом на четвертому від кінця складі:

насичуючись — перехлюпуючись, огниками — кониками.

Асонанс – неточна рима, побудована на суголоссі комплексів наголошених голосних або наголошених складів, дарма що закінчення римованих слів можуть не збігатися. Часто до такого типу римування вдавався Б.-І. Антонич.

Корови моляться до сонця,що полум'яним сходить маком.Струнка тополя тонша й тонша,мов дерево ставало б птахом.

Консонанс – неточна, непона рима, основана на збігові лише приголосних звуків, в якій наголошені голосні звуки різні, а голосні, що стоять перед голосними наголошеними або після них, - однакові.

І пізнаєш уперту математикупароксизмів захвату і журб...Товаришу,друже,братику —у кожного є свій карб (М.Бажан).

Вправи

1. Доберіть самостійно слова, що римуються; визначте вид рим.

а) 3 заливного вертаємо лугу,Возим сіно в гарячу годину. Я на стайні коневі, як ..., Оберемок у жолоб ...

Пожує він те сіно духмяне З буркуном та із запахом рути І очима великими ... — Їх ніколи не можна ...

Завтра буду я далі і ... Від полів цих, від хат, від стежини. Що ж ти, коню, стоїш у печалі?Не поклали тобі ... ?

Бачу, бачу, задумано мариш, Щирі очі заповнила ..., Тож від тебе відходить Загубив ти найкращого друга! (За А. Малишком, «Прощання з другом».)

б) — А покажи-но Чорне море,— Звернувсь учитель до Юрка. Юрко підвівсь і пильним ... По карті з краю в край ... Блукав, блукав, а по хвилині Невинно очі підніма: — А тут моря все тільки А чорних — жодного ... (За Є. Бандуренком, «Тільки сині».)

29

2. Визначте вид рим поданих поезії Т. Г. Шевченка

ЗаповітЯк умру, то поховайтеМене на могиліСеред степу широкогоНа Вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий.Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров ворожу... отойді яІ лани і гори —Все покину, і полинуДо самого БогаМолитися... а до тогоЯ не знаю Бога.Поховайте та вставайте,Кайдани порвітеІ вражою злою кров’юВолю окропіте.І мене в сем’ї великій,В сем’ї вольній, новій,Не забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.

3. Визначте віршовий розмір поезії І. Франка «Чого являєшся мені у сні?»; проаналізуйте зміст.

Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?

Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні.

30

О ні! Являйся, зіронько, мені! Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

Практичне заняття № 5

Визначення віршового розміру запропонованого уривка, особливостей його рими

Тема 6. Римування

Основні види римування в катрені (парне, перехресне, тернарне, монорима)

Суміжне (парне) — умовне позначення: ААББ.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!За те, що в грудях ти ховаєш серце люте... (І. Франко)

Перехресне: АБАБ.

Я дуже тяжко Вами відболіла.Це все було, як марення, як сон.Любов підкралась тихо, як Даліла,а розум став довірливий Самсон. (Ліна Костенко)

Кільцеве, охоплююче, оповите: АББА.

Вічний революціонер,Дух, що тіло рве до бою,Рве за поступ, щастя й волю,Він живе, він ще не вмер. (І. Франко)

Перерване (нерегулярне) — римування, яке з'являється епізодично.

Висота, висота піднебесна!Глибина, глибина в океані.І широкі Дніпрові простори,І його чорториї незнані. (М. Зеров)

Тернарне (лат. terni — по три): ААБВВБ.

Василь Еллан, Василь Еллан!Чи йду на гору, чи на лан,чи рух в заводі чую, бачу,що діє в бистрому строю, —я завжди згадую твоюгарячу, невгамовну вдачу. (П. Тичина)

31

Наскрізне, монорима, монорим (грец. monos—один, франц. monorime) — вірш, у якому всі рядки пов'язані однією римою: АААА...

Когда будете, дети, студентами,Не ломайте голов над моментами,Над Гамлетами, Лирами, Кентами,Над царями и над президентами,Не якшайтеся вы с оппонентами,Поступайте хитро с конкурентами. (О. Апухтін)

Там тополі у полі, на волі... (П. Тичина)

Вправи

1. Визначити риму, віршовий розмір та вид римування поезії Івана Франка «Гімн».

Вічний революціонер —Дух, що тіло рве до бою,Рве за поступ, щастя й волю, —Він живе, він ще не вмер.Ні попівськiї тортури,Ні тюремні царські мури,Ані війська муштровані,Ні гармати лаштовані,Ні шпіонське ремеслоВ гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!Хоч від тисяч літ родився,Та аж вчора розповивсяІ о власній силі йде.І простується, міцніє, І спішить туди, де дніє;Словом сильним, мов трубою,Міліони зве з собою, Міліони радо йдуть,Бо се голос духа чуть.Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,По верстатах ремісницьких,По місцях недолі й сліз.І де тільки він роздасться,Щезнуть сльози, сум нещастя,Сила родиться й завзяттяНе ридать, а добувати,Хоч синам, як не собі,Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцйонер —Дух, наука, думка, воля —Не уступить пітьмі поля,Не дасть спутатись тепер.Розвалилась зла руїна,Покотилася лавина,І де в світі тая сила,Щоб в бігу її спинила,Щоб згасила, мов огень,Розвидняющийся день?

32

2. Визначити риму, віршовий розмір та вид римування поезії В. Стуса «О земле втрачена, явися!..»

О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні і лазурове простелися, пролийся мертвому мені! І поверни у дні забуті, росою згадок окропи, віддай усеблагій покуті і тихо вимов: лихо, спи!.. Сонця клопочуться в озерах, спадають гуси до води, в далеких пожиттєвих ерах мої розтанули сліди. Де сині ниви, в сум пойняті, де чорне вороння лісів? Світання тіні пелехаті над райдугою голосів, ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль, і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль? Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів, твої пшеничні руки білі над безберегістю полів, де коси чорні на світанні і жаром спечені уста, троянди пуп'янки духмяні і ти - і грішна, і свята, де та западиста долина, той приярок і те кубло, де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило? Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі? Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі. О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені.

Види строф: моностих, дистих (двовірш), тривірш, катрен, п’ятивірш, секстина, терцет, терцина

Двовірш – найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об’єднаних спільною римою ( трапляється й неримована), з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Двовірш широко вживається як окремий твір.

Що доля нелегка, - в цім користь і своя є.Блаженний сон душі мистецтву не сприяє (Ліна Костенко)

Катрен (фр. quatrain) — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул.

Вживається і в неповному римованому вірші (рубаї), і в неримованому. Структура катрена сприяє досягненню оптимального ритмоінтонаційного, синтаксичного та смислового значення:

Сміються, плачуть солов'ї ……………………......аІ б'ють піснями в груди: ………………………........бЦілуй, цілуй, цілуй її — ……………….………..........аЗнов молодість не буде! (Олександр Олесь). б

33

Подеколи термін «катрен» вживається для означення викінченого за думкою та формою чотиривірша (мініатюри):

Земля і небо борються в мені, ………………......аІ хто кого подужає — не знаю. ……………….....бЛюблю простори неба осяйні …………..…….....аІ до землі любов велику маю (П. Савченко). бУ сучасному віршознавстві катрен стосується будь-якого чотиривірша, навіть якщо він

входить до таких складних строфічних структур, як наприклад, сонет.

Секстина (іт. sextina, від лат. sex — шість) — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв, досить поширена в українській поезії:

Щодень гостріші лінії руки, …………....аТемніше — восковіюче обличчя. …......бІ голос твій уже такий слабкий, ……..аНеначе він доходить з потойбіччя. …бГарячим болем спалені уста, ……….....вА в узголов'ї — чорна тінь хреста. …..в (Ігор Качуровський).

Подеколи у секстині вживається римування за схемою абабаб («Слово про рідну матір» М.Рильського) чи аббааб:

Чи зумієш ти кохати, ………...аЩоб за все, про все забути, ...бЩоб усі зірвати пути, ………..бЩоб усі зламати грати? ……аЧи зумієш ти літати, ……….аЩоб зі мною в парі бути? …..б (М. Вороний).

Трапляються секстини, побудовані за принципом тернарного римування (аабввб). Усі ці схеми римування виникли в середньовічній італійській поезії, зазнавши в процесі еволюції певних модифікацій.

Терцет (іт. terzetto, від лат. tertius — третій) — тривірш. Строфа терцета самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель):

Лежить солдат під лісом, на травах, на піску,……аНад ним кує зозуля в зеленому ліску,……………........аІ що ж вона віщає, життя чи смерть близьку?…..аІ став її питати солдат несамохіть:………………….б— Хоч не солдатське діло тужить і ворожить,….бСкажи мені, зозуле, чи довго буду жить? (…)……...б (Л. Первомайський).

Терцет не завжди є складником більшої строфи, пов'язаним з перехідним римуванням як, наприклад, у сонеті, де переважно останні тривірші — один із варіантів тернарного римування.

Терцина (іт. terzina, від terza rima — третя рима) — строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайнім — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи.

Вперше застосована у «Божественій комедії» Данте Аліґ'єрі, широко використовувана і в українській поезії:

(…) Перехопило дух. Жахлива мить! …...аЯ мчуся у безодню, у геєну, …………..........бде небуття, де темний хаос спить. ……аЯ бачу вічну темряву страшенну, ……...бі серед тиші чорної небес ……………….......впишучу руку великовогненну …………......б

34

і троє слів: мене, текел, фарес. ………....в (М. Драй-Хмара).

Терциною називають і окремий ліричний за обсягом твір (Б. Лепкий «Терцина»), фрагмент до поеми (вступ до поеми «Мойсей» І. Франка), частину епопеї (2-ий розділ «Попелу імперії» Юрія Клена) тощо.

Вправи

Робота з хрестоматією української літератури для 11 класу.

Види строф: октава, тріолет, сонет, олександрійський вірш, верлібр

Октава (лат. octava — восьма) — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Потрійні рими надають віршовому мовленню ефект милозвучності, витворюють чуття його тяглості, що обривається прикінцевим двовіршем (диптихом). Вважається, що октава виникла із сициліани (абабабаб) і свого розквіту досягла в італійській ренесансній ліриці (Л. Аріосто, Т. Тассо та інші), використовуючи одинадцятискладовий силабічний вірш. Своєю внутрішньою розгорненістю ліричного сюжету, викінченістю думки, гнучкістю та шляхетністю форми октава зручна і для віршових мініатюр, і для поем. В українській поезії яскраві приклади октави спостерігаються в І. Франка, С. Гординського і Юрія Клена тощо. Класичним взірцем октави є поеми М. Рильського «Чумаки»:

Звичайно, про Довейка і ДомейкаТепер писать — то був би кепський тон.Тепер на місце квітки і соловейкаЗвитяжно стали криця і бетон.Я згоджуюсь: і Галя, і Зюлейка —Давно набридлий і нудний шаблон...Та чую небезпеку і з бетоном,Що стане він, а може й став шаблоном.

Тріолет (фр. triolet, від лат. trio — троє) — восьмивірш за схемою римування на дві рими: абааабаб.

Причому перший рядок повторюється тричі:Сонце і день — не мені.Сни — моя втіха єдина.Та не щастить і вві сні.Сонце і день — не мені.О, хоч у снах чарівніСняться юнацтва години…Сонце і день — не мені,Сни — моя втіха єдина (А. Казка).Тріолет виник у середньовічній французькій поезії, прижився в інших європейських

літературах. В українській версифікаційній практиці з'являється епізодично.

Сонет (іт. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцетів) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п. Микола Зеров називав сонет формою «ліро-епічної мініатюри окремої схеми».

Олександрійський вірш – римований 12-складник із цезурою посередині, обов’язковим наголосом на 6 - му і 12 -му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Одна з форм вірша у французькій поезії, відомим прикладом якої є епічна поема «Роман Олександра Македонського» (ХІІ ст.), хоча перші зразки спостерігалися раніше, в ХІ ст. («Мандри Карла Великого в Єрусалим та Константинополь» Олександрійський вірш став панівним віршем класицистичної трагедії (П. Корнель, Ж.Расін). У російській поезії – це шестистопний ямб із цезурою після третьої стопи з римуванням аабб. Улюблений розмір О. Пушкіна (понад 2000 віршів).

35

Видозмінена форма олександрійського вірша називається олександрином: пятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом, римованим за схемою абааб. До неї звертався І. Франко («Каменярі»). Олександрійський вірш у класичному вигляді застосовував М. Зеров (цикл «Олександрійські вірші»):

О. БургардтовіПід кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,Де розум і чуття – все спить в анабіозі,Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,Оподаль від розмов, людей, бібліотекМи сіємо пашню на неродюче лоно.Часами служимо владиці Аполлону,І тліє ладан наш на вбогім олтарі.Так в давній Ольвії захожі різьбяріСеред буденних справ і шкурної громадиВ душі плекали сон далекої ЕлладиІ для окружних орд, для скитів-дикунівРізьбили з мармуру невиданих богів.

Верлібр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи рідко римованої народної поезії). Верлібр є одночасно й ліричним жанром.

У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Уітмен, а надто — авангардисти ХХ ст.. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:

Діти одягнені у пташині сорочкилетять на подобах весняного сонцяу простір розгорненої книжкищо сміється білим сміхом сіячаякий сіє у полі себе з руки (В. Голобородько).Верлібр відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно —

ямбічного) вірша.Вправи

Робота з хрестоматією української літератури для 11 класу.

Практичне заняття № 6

Визначення типу римування запропонованого уривка художнього твору. Визначення видів поетичних строф

Тема 7. Фольклор

РОДИ І ВИДИ ЛІТЕРАТУРИ

Ознаки фольклору. Міфи

Фольклор (анг. fоlk — народ, lore — знання, мудрість) — сукупність різних видів і форм масової словесної художньої творчості; усні народні твори.

Фольклор

Епос Лірика Драма

36

Казки, перекази, легенди, народні байки, анекдоти,

усмішки

Малі фольклорні, жанри (загадки, скоромовки, при-слів'я, приказки),

пісні

Ігри, ігри-пісні,обряди, народні

п'єси

Художні прийоми фольклору: звертання, діалог порівняння, епітети, слова зі зменшувально-пестливими суфіксами, гіперболи, вислови-порівняння.

Процес виникнення фольклору. Це поетичне мистецтво слова твориться за особливими, специфічними законами усної передачі від покоління до покоління. Ми ніколи не дізнаємося, хто був автором першої колядки або весільної пісні, чий гострий розум породив влучне прислів'я, яка мати проспівала першу колискову, кому належать перші варіанти дум...

І пісні, і думи з часом то скорочувалися, то подовжувалися, то перероблялися, то з'єднувалися з іншими такими ж творами. А внаслідок цього з'являються вже нові фольклорні перлини, автором яких можна назвати тільки народ. Ця колективність тво-рення у фольклорні виявляється і в зовнішніх формах творчості, і у внутрішній його суті, і в процесі створення народних шедеврів, і в їх виконанні. Численні творці і виконавці спираються на загальний досвід і традицію і водночас вносять у вже відомий твір нові риси й деталі. При цьому вони намагаються пристосувати раніше відомий сюжет, обряди і стиль до конкретних умов виконання та конкретного часу. Слід зазначити, якщо творчість нового творця або виконавця позначається новизною, то, як правило, ця новизна і є розвитком традицій.

Ознаки фольклору:

відображення життя, праці, боротьби трудового народу в різні історичні епохи;

вираження його світогляду, моралі, інтересів, мрій, оцінки різних суспільних і побутових подій та явищ, вчинків людей;

соціальна значимість творів;

колективний характер творення;

усне зберігання й поширення;

варіантність текстів;

анонімність;

порівняно невеликий обсяг;

ідейно-тематична єдність усіх фольклорних творів;

простота і ясність стилістики;

строга послідовність композиції;

повторюваність;

переважання дієслівних рим.

Фольклор і література

Література Фольклор

1. Письмова форма існування.

2. Безпосередній контакт між ав-тором і читачем відсутній (контакт опосередкований, через твір).

3. Автор —- конкретна особа з властивою йому творчою манерою.

4. Виникає на ґрунті міфології та

1. Усна форма побутування.

2. Передбачається безпосередній контакт між тим, хто відтворює текст, і тим, хто цей текст сприймає.

3. Колективний автор, що обумовлює варіативність усної народної творчості традиційної поетики.

37

усної народної творчості.

5. Формує світогляд, збагачує ду-ховно

4. Історична основа всієї світової художньої культури.

5. Джерело національних художніх традицій

Фольклоризм (народна мудрість, народне знання) — наявність фольклорних елементів у літературному творі. Проявляється на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклорних мотивів чи образів, символічне переосмислення фольклорних міфологічних першоелементів. Виділяють такі основні етапи освоєння літературою фольклору: стилізацію, психологічну інтерпретацію фольклорних мотивів, переосмислення народної міфології. У контексті розвитку українсь-кої літератури простежується певна закономірність домінування в різні епохи того чи іншого типу фольклору. Для давньої літератури характерне спорадичне (рідке) використання в оригінальному тексті фольклорного мотиву чи образу. У період роман-тизму відбулося зближення фольклорної та літературної традицій, що виражалося в стилізації текстів під фольклорні зразки, запозиченні фольклорних сюжетів і символів. У XX ст. зростає інтерес до народнопоетичної символіки та міфології, домінує тенденція переосмислення фольклорного джерела символічно, його семантика розширюється новими похідними лініями. У сучасній поезії фольклор проявляється переважно через поетично трансформований міфологічний символ, що здобуває нову соціально-філософську конкретизацію. У прозових творах фольклор спричиняє синтез різних форм використання народного джерела, що передбачає власну літературно-психологічну інтерпретацію.

Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання) — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії походження світу, богів і людства.

Карл Ґустав Юнґ стверджує, що міф — це форма колективної свідомості; міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина в первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі. Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

Міф — не продукт необізнаності, це просто інший спосіб ставлення до світу.

Міф — це спроба знайти реальні зв'язки з природою. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він переживається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою й зрозумілою людині. Згодом міфічна свідомість стає суперечливою, бо виникає потреба поводитися інакше. ніж того потребує природа, тобто, крім родинних, виникають інші стосунки, яких у природі до того не було: зародки мистецтва, політичної діяльності, перші правові норми.

Види міфів:

• Міф про створення Всесвіту;

• Міф про загибель Всесвіту (Апокаліпсис Іоана Богослова);

• Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи);

• Героїчні міфи (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про Геракла);

• Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея);

Слід зазначити, що деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та легенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, легендою — історії про героїв-людей, засновані на історичних постатях та подіях.

Сучасне значення:

Слово міф вживається в сучасних філософських і політичних текстах в значенні — «неправдиве пропагандистське твердження», наприклад, «міф про цивілізаторську роль білої раси», тощо. У такому контексті термін міф має виразний негативний відмінок.

38

Вправи

1. Прочитайте вірш Надії Красоткіної «Українська міфологія», поясніть значення міфів для сучасної людини.

Найзаповітніші думки, фантазії і мрії,Те сокровенне, що в житті було,Всі сподівання, вимисли, надіїУ міфи втілені, щоб там усе жилоЙ дійшло до нас, і дечого навчило,Та повертало у минулий час.Щоб думку сплячу іноді будилоІ мріяти щоб заставляло нас.Усе таємне в міфах і незвичне,Безмежно дивне, ніби й неземне.І світле, й темне, дуже фантастичнеАле цікаве, просто чарівне…

2. Прочитайте міф про сумне сонце та поясніть його зміст. Чому, на вашу думку, міг зʹявитися в наших пращурів такий твір?

Чому буває сумне сонце? ( скорочено )Якось Сонце вкрало в батьків красуню дочку й узяло її собі за дружину. Брат дівчини

пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила його, злякалася, що Сонце його запече, і сховала в погріб.

Сонце прийшло, скинуло свої ризи на погріб, а брат ледь не загинув там од спеки. Тоді сестра відлила його водою й повела до хати. Сонце попросило брата, щоб той пішов замість нього на небо хоч на день. Хлопець погодився, вдягнув ризи й поліз на небо. Там він усе потрощив, поперекидав, набив вітра та мороза, що перешкоджали йому в дорозі. Потім забрав сестру та й утік разом із нею.

Сонце, побачивши безладдя на небі, так розсердилось, що цілий тиждень не показувалося людям.

3. Знайдіть стародавні українські міфи, прочитайте їх, перекажіть ті, які найбільше сподобалися.

Казки. Особливості казок; стійкі поетичні фігури, традиційні формули

Казковий епос як частина усної народної прози є великим пластом української словесності. Термін «казка» вперше вжито в граматиці Лаврентія Зизанія «Лексисъ сиречь речения» (1596) поряд із поняттями «баснь», «байка», а пізніше — у подібному значенні в словнику Памви Беринди «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» (1627). Таким цей термін увійшов згодом у фольклористику.

Як вказує В.Гнатюк, «казки належать до найдавніших витворів людського духу й сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія». Тому єдиного погляду щодо походження казок немає. Кожен із фольклористичних напрямів вирішує цю проблему по-своєму: прихильники міфологічної школи вважали основою казки міф та систему давніх уявлень; міграційна школа розвинула теорію запозичень, поширення казкових сюжетів зі Сходу (зокрема Індії); представники антропологічної школи висловлювали думку про самозародження подібних сюжетів на певному етапі розвитку різних народів; дослідження в руслі ритуально-міфологічної школи поклали в основу виникнення казки систему Давніх язичницьких релігійних ритуалів...

Ф. Буслаєв — один з перших дослідників східнослов´янської казки ХІХ ст., що дав аналіз української казки з позицій міфологічного напряму, висловлював думку, що цей жанр тісно пов´язаний із народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини. М. Чумарна назву жанру теж виводить із праміфу, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови. М. Грушевський героїчний та казковий епос розглядав як паралельні явища, кожне з яких має свій специфічний характер, форму, шлях еволюції. На думку російського дослідника ХХ ст. В. Проппа, казка виявляє зв´язок із системою давньої релігії (зокрема обрядом

39

ініціації) та системою первісних суспільних інституцій: «Казка народжується, звичайно, з життя. Всяке архаїчне, сьогодні відмерле релігійне явище більш давнє, ніж його використання в сучасній казці». Але, на його думку, цей жанр генетично пов´язаний із древніми формами оповіді, «коли герой втрачає своє ім´я, а розповідь втрачає свій сакральний характер, міф і легенда перетворюються в казку».

У кожному з цих поглядів можна знайти раціональне зерно, оскільки казкова традиція пов´язана з багатьма явищами минулого, з іншими жанрами усної народної творчості. Тому в текстах зафіксовані елементи міфологічного, ритуально-обрядового, релігійного, історичного, соціального характеру, відголоски давніх епох, нашарування пізніших часів, запозичення та перегуки з ліричними героїчними чи іншими неказковими жанрами.

Безумовно, у ході свого розвитку казка значно видозмінилась, змінились її функції — якщо первісно вона виконувалася з магічно-заклинальною метою (накликати удачу на полюванні, уберегти від ворогів, забезпечити перемогу в битві тощо), то з часом, втративши ритуальне призначення, казка набуває виключно естетичного, рідше — повчально-дидактичного, розважального характеру. Змінюється й ставлення людини до казкової оповіді — вона вже не сприймається з точки зору її сакральності, віри в магічну силу сказаного слова, замовляння природних явищ та духів. Незвичайні події, герої та явища позбуваються магічного трактування.

Більшість сучасних вітчизняних дослідників визначає жанр як фантастичну розповідь, не вдаючись до його давнього історичного походження, коли все те, що зараз здається вигадкою, для первісної людини видавалося реальним, можливим. Інші фольклористи визнають: «Ймовірно, що казка була в ті далекі часи певною мірою зв´язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині». Як вказує Дж. Фрезер, «народні казки є зліпком зі світу в тому вигляді, в якому він поставав у розумі первісних людей, і не виникає сумніву, що всі уявлення, якими б абсурдними вони нам не здавались, у свій час були звичними догматами».

Казка — це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

На думку дослідників, казка є найбільш давнім жанром, який застиг у той період, коли перестав відповідати пізнішим формам мислення. Від того часу перестали виникати нові сюжети, припинилась еволюція жанру. Казка набула естетичної функції та сталої форми, що до цього часу залишилася незмінною. Як підтверджують спостереження, це було не пізніше ХVІ— ХVІІ ст.. Усі трансформації жанру та зміни в сприйманні казкової оповіді пов´язані із втручанням дійсності в її сферу.

На сучасному етапі сформована та видозмінена під впливом багатьох нашарувань казка стала твором, побудованим на вимислі, тому, на відміну від інших жанрів народної прози, уже не сприймається як дійсність (тобто ні оповідач, ні слухач не вірять у правдивість розказуваного). Але не виникає сумніву щодо того, що казка певним чином пов´язана з реальним життям: «Що казкові сюжети породжені дійсністю... в науці утверджено досить міцно... сюжети створювалися на різних стадіях первіснообщинного ладу й відображають форми праці та боротьби за існування, соціальне життя, форми мислення... У європейській науці перш за все цікавляться елементами історичного побуту, відображеного в казці... Наприклад, вивчалися такі питання, як право, суд і покарання, поняття про вину і винність, вивчалися судді та суди у казці, кохання та шлюб, власність і крадіжка, уявлення про народження, смерть і безсмертя, про хвороби і зцілення, про тварин і рослин і т. і.. Вивчалося відображення й ранньої історії людства в казці: соціальні інститути при родовому ладі, форми шлюбу й сімейного життя, тотемізм, каннібалізм, уявлення про потойбічні світи і т. і.».

Однак основною ознакою казки є її невідповідність оточуючій дійсності (ця невідповідність відмінна від тієї, що є в героїчному епосі — нереальне тут постає як

40

гіперболізація; чи в баладах — незвичайне тут подається як потенційно можливе, згодом — як символ). У казках чарівне сприймається як магічне, «зачароване».

У жанрі казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності, відтак — особливість хронотопу (часово-просторових зв´язків). Час у казці - поняття умовне: ні вік, ні часові періоди не простежуються. Герой — сталого віку, це — або дитина, або юнак (хлопець, парубок), або доросла людина (чоловік), або старець. Зміна у віці відбувається не через перебіг років. Це швидше перехід з одного вікового стану в інший: «коли чоловік постарів...», «і виріс із нього красивий парубок...» тощо. Герой проводить у дорозі 3, 5, 7, 9, 12 років, але ніколи не вказується, що він змінюється, навпаки — він повертається додому таким, яким покинув свою оселю. Час відлічується лише дією героя, і ніколи не переривається, а тому безперервно пов´язаний із простором.

Простір у казці теж величина умовна. Тут ніколи не подається детальних описів природи, житла, оточення. Це тло, на якому відбувається дія, що завжди знаходиться в центрі уваги. У багатьох творах простір ділиться на два виміри — цей світ і той світ — реальність і «тридев´яте царство». Між цими вимірами плинна межа: змій з´являється із потойбіччя як вихор, викрадає царівну, забирає її у своє володіння за мить, а героєві доводиться іти туди кілька років. Простір і час тут нерозривно зв´язані між собою: «Концепція єдності простору, в якому відбуваються події, невіддільна від концепції єдності часу... Як є тільки емпіричний простір, є тільки емпіричний час, що вимірюється не числами, днями, роками, а дією героїв. Тільки відносно до цієї дії час існує як реальний фактор оповіді, але сам по собі ролі не грає».

Умовними є і казкові персонажі. Вони — типи, а не індивідуальності, відтак змальовуються загальними рисами, часто ідеалізуються, звеличуються, гіперболізуються. Головні образи тут завжди антагоністичні: один уособлює добро, прекрасне; інший є втіленням зла, потворного. Звідси — усі їх характеристики — дії, вчинки, наміри, мова тощо.

Відповідно до функцій, що виконують персонажі в казках, Л.Ф. Дунаєвська поділяє їх на добротворців, злотворців та знедолених. Їх кількісне співвідношення в різних творах може бути різним, але кожен образ, на думку дослідниці, повинен бути віднесений до однієї з трьох груп.

За тематикою та художньообразною структурою жанр казки дуже різноманітний. Казкова традиція виробила та зберегла безліч сюжетів давньослов´янських та міграційних, часто в текстах поєднуються елементи різних періодів та історичних епох, різнонаціональні нашарування, територіальні та регіональні впливи в межах українських земель. Це спричиняє труднощі класифікації казкового матеріалу.

Здавна дослідники вказували на різноманітність художніх форм казки як її суттєву жанрову ознаку. В. Пропп навіть висловив думку, що групи казок, об´єднані на основі особливостей їх форми і поетики, є не жанровими різновидами, а окремими жанрами.

І. Франко у своїй спробі класифікації виділив:1. Казки звірині.2. Казки властиві: а) казки чудесні; б) казки легендарного характеру; в) казки-новели;

г) казки про дурного чорта або велетня.3. Анекдоти.

Але М. Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, «що він класифікує не прості мотиви, а доволі складні комбінації їх, і притім занадто притримується германських казкових тем...». М. Грушевський не подає класифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи «мікротеми». Тут розглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, баби-яги, Кощія, тваринні персонажі тощо.

В. Пропп вважав, що види казок можна визначати за їх структурними ознаками (особливо для творів із чіткою сталою композицією) або за характером дійових осіб (у випадку, коли нема єдності композиції).

41

Традиційним, прийнятим у сучасній вітчизняній фольклористиці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні) з окремими розгалуженнями чи підвидами в кожній із названих груп. Така класифікація є цілком прийнятною, тому беремо її за основу в цій книзі, долучивши пласт казок із міфологічними мотивами (окрему групу яких виділяє М. Грушевський), умовно називаємо їх культово-анімістичні (міфологічні) казки.

Вправи

1. На основі цього випадку напишіть казку.

Хвора бабуся попросила онучку принести їй із лісу грушок-кисличок. Зайшовши в ліс, дівчинка не знала, де шукати деревце. Раптом побачила їжачка, на колючках якого було кілька стиглих кисличок. Їжачок шмигнув під кущ і зразу ж вискочив звідти вже без кисличок. Дівчинка пішла за ним і незабаром натрапила на грушу. Невдовзі кошик був повний, але дівчинка не знала, як вийти з лісу. Аж ось прилетіла сорока, сіла на гілку, поскрекотіла трохи й полетіла геть. Дівчинка здогадалася, що скрекотуха полетіла в поле клювати зерно, і побігла за нею. Між деревами сорока летіла не швидко, а тому дівчинка не відстала. Через якийсь час обоє були вже на узліссі, недалеко від села. Бабуся поїла кисличок і сказала, що їй стало ніби легше.

2. Чим казка відрізняється від міфа?

Види казок. Казки про тварин та їх особливості. Чарівні казки та їх особливості. Соціально-побутові казки

а) Казки про тваринЦей вид українських казок належить до найдавнішого виду народного епосу,

зародився він ще в докласовому суспільстві та був органічно пов'язаний із виробничою діяльністю первісної людини. Поступово втрачалися елементи магічності, анімалістичності, міфологічності, і подібні твори набували форми захоплюючих повчальних байок. Такі народні казки, без сумніву, були накращим матеріалом для пізнання дитиною реального життя, реальних стосунків між людьми.

Типовою ознакою казок про тварин є те, шо дійовими особами в них виступають переважно звірі або птахи. Образи тварин певною мірою стереотипні. Чимало казкових героїв набули алегоричного значення, символізують певну рису поведінки чи діяльності. Так, наприклад, лисиця стала символом хитрості, підступності, вовк - жорстокості, заєць - полохливості, кінь - працьовитості, собака - вірності. Анімалістичні казки ралістично відтворюють життя і побут народу, його мрії й сподівання, збуджують фантазію дитини, розширюють її явлення про світ, вчать життєвому досвіду, виховують чесність, правдивість, взаємодопомогу, товариськість. Так, казка «Рукавичка» розповідає про невластиві звірям умови життя: у загубленій рукавичці, як у хаті, зібралися жити сила-силенна тварин, які значно більші за саму рукавички. Усі вони розмовляють людською мовою й поводяться як люди. Що ж допомогло їм уміститися в маленькій рукавичці? Безперечно, взаємна повага, приязнь, дружба, колективізм. Виховання саме цих рис у дітей і має на меті кумедна, проста за змістом і за композицією казка. Рушієм дії тут є зустрічі різних тварин, які розповідають про себе. Самохарактеристика, що звучить дуже образно завдяки здвоєним визначенням - епітетам: мишка - шкряботушка, жабка - скрекотушка, зайчик - побігайчик, лисичка - сестричка, кабан - іклан, ведмідь - набрід - усе це допомагає дітям уявити кожну тварину, зрозуміти її особливості.

Для малих дітей найдоступніші повчально-розважальні казки про тварин, що дозволяють їм самим легко робити висновки про те, що добре, а що погано. З таких казок, як «Котик і Півник», «Коза – дереза», «Колобок», постають перед малятами різні характери тварин, що розкриваються в тих чи інших життєвих ситуаціях. Так, дітей хвилює дружба півника з котиком: готовність звірів прийти на допомогу зайчикові («Коза – дереза»), вони вчаться ненавидіти підступність і лицемірство, грубість, тупість і обмеженість («Лисичка - сестричка і вовк – панібрат»). Діти негативно оцінюють хвалькуватість колобка, брехливість і нахабство кози-дерези.

42

Як зазначає Л.М. Кіліченко, немає такого аспекту виховання, який би не відбився в казці. Але найчастіше йдеться про те, яка велика користь і насолода буває від праці, що добре, а що погано.

Казки про тварин відрізняються нескладною побудовою, динамічністю в розгортанні сюжету. Усе це робить казки для тварин доступними дітям.

б) Чарівні або фантастичні казкиЧарівні або фантастичні казки, як і художні твори письменників із фантастичними

сюжетами і образами, мають на дітей незвичайний вплив - на їхню уяву та на розвиток поетичного мислення, мови. Дітей захоплюють чудесні перетворення, карколомний розвиток подій, величезні можливості героїв - долати простір, перемагати труднощі. А що головним персонажем виступає часто не найсильніший, найбільший, а буває, що зовсім юний герой, то все це створює в казці атмосферу, сповнену радісного відчуття сили, доброти, сміливості, незламності.

Персонажі чарівних казок різко розмежовані на позитивних і негативних. Перемога завжли за позитивними героями, які відзначаються хоробрістю, розумом і кмітливістю, любов'ю до рідного краю. Вони наділені надзвичайними властивостями фантастичного перетворення. Так, Царівна - жаба перетворюється на красуню; кривенька качечка - на гарну й працьовиту дівчину, а потім знову на пташку; Снігуронька, зліплена із снігу, оживає та ін.. Вони виступають то як велетні, то як діти, що виявляють незвичайну силу і мудрість ( Телесик, Котигорошко).

До негативних образів належать Соловей - розбійник, Кощій Безсмертний, Ох, сорок розбійників, відьми, змії, на яких неминуче чекає поразка, адже всі вони уособлюють зло, а казка на те й казка, щоб добро перемагало зло. Носій добра й справедливості виходить у казках переможцем над будь-якими негативними силами.

Сюжет фантастичних казок ще більше динамічний і напружений, ніж у казках про тварин. Він найчастіше має пригодницький характер. Спостерігаючи за діями героя, який долає перешкоди на своєму шляху то відступаючи, то знову ще з більшою енергією переборюючи їх, дитина вчиться оптимістично дивитися на життя, вірити у свої сили, бути наполегливою в досягненні поставленої мети. Через фантастичний серпанок казки завжди просвічуються педагогічні настанови народу про те, якою повинна бути людина. У сюжеті казок дітей приваблюють чарівні перетворення, казкова обстановка, картини багатьох боїв, що розвивають уяву, вчать образно мислити, наприклад, в одній із казок герой потрапляє в країну, де в бідної вдови є такий кабан, який «іклами оре, ушима сіє, хвостом волочить, за ним дощ мочить, а позаду жнеться і в копи кладеться і готове в клуню возять». Чи не йдеться тут про прообраз комбайна?

У чарівних казках передано споконвічні бажання народу глибше пізнати навколишнє, проникнути в глибини землі та в неосяжний загадковий світ Космосу, у морські глибини, підводне життя річок, розкрити таємниці формативного спілкування тварин і птахів, пізнати надприродні сили Всесвіту.

Специфікою цих казок є сильне моральне начало, повчальний зміст, який приховано в ненав'язливій моральній позиції, що спонукає слухача самостійно дійти відповідних висновків щодо етики поведінки чи морально-етичних правил життя.

Сюжет фантастичних казок більше напружений, ніж у казках про звірів. М.Горький говорить на основі своїх дитячих вражень у статті «Про казки», що вони виховують у дітей віру в соціальну справедливість, силу розуму, наполегливості й відваги. Ці твори йому допомогли також відчути й збагнути чарівну красу й багатство рідної мови.

Дошкільнятам доступні такі фантастичні казки, як «Телесик», «Солом'яний бичок», «Летючий корабель», «Ох», «Котигорошко», «Кривенька качечка» та інші.

В умовах науково-технічного прогресу зацікавлення чарівною казкою не зменшується, адже вона попередник фантастичної літератури, такої популярної у всьому світі. Дошкільнятам науково-художню фантастику замінює чарівна казка.

в) Соціально-побутові казкиЧи не найбільшу групу серед українських народних казок становлять соціально-

побутові, їх назва пояснюється змістовою особливістю цих казок. Вони розповідають про буденне життя людей, їхній побут або реалії людського життя за умов різних соціальних епох. Саме тому трапляється в літературі ше й друга назва цих казок - «народні оповідки», «народні оповідання» (Г. Успенський).

Тематика соціально-побутових казок досить різноманітна. Їх можна класифікувати за такими групами: 1) дидактично-повчальні казки, в яких зображується людське життя з усіма його радощами й нещастями, залежність людини від її долі («Правда і Неправда», «Про Правду й Кривду», «Ківш лиха», «Біда», «Ледащиця», «Мудра дівчина» ); з таких

43

казок зримо постає краса праведного, чесного життя, їх виховний вплив виявляється в провідній думці «неправдою весь світ обійдеш, а назад не вернешся», в утвердженні ідеалу, життєвої позиції, що хто не мириться з кривдою, поборює її; 2)сімейно-антагоністичні казки, в яких розкриваються часом складні родинні стосунки («Стрижено, стрижено!», «Два брати», «Гостинець батькові», «Бідна вдова з сином – удовиченком», «Названий батько» та ін.); 3) жартівливі казки («Москаль у пеклі», «Докучливі казки», «Як Іван царя перебрехав», «Як баба чорта дурила» та ін.); 4) сатиричні казки («Панська політика», «Пани», «Хома і гуска», «Піп на казанні» та ін.).

Через усі казки цього типу проходить образ Правди як втілення споконвічного правдошукання народу. Позитивними героями цих казок виступають звичайні прості люди - добротворці та знедолені, Мудра дівчина, дівчинка - семиліточка, козаки, солдати, син, батько або абстрактні герої - Щастя, Доля. Головним героям допомагають розум, кмітливість, спостережливість, добропорядність, моральна стійкість, витривалість, віра в добро.

Значний виховний потенціал мають соціально-побутові казки, в яких викриваються негативні риси людської поведінки - нечесність, пияцтво, дармоїдство, лінощі. У казці "Язиката Хвеська" гостро засуджуються ті, хто «не вміє язика за зубами вдержати...»

У справі морального виховання значну роль відіграють казки, які ґрунтуються на показі конфліктів родинного життя («Бабина і дідова дочка», «Золотий черевичок», «Калинова сопілка»). Вони закликають до взаємної поваги й щирих стосунків між усіма членами сім'ї, вчать бути доброзичливими, розсудливими, дотепно висміюють егоїзм, скупість, ледарство, заздрість, які можуть призвести до злочинності.

Соціально-побутові казки спрямовані на викриття й заперечення несправедливого суспільного ладу, експлуатації людини людиною. Вони допомагають дітям глибше пізнати минуле українського народу, виховують патріотичні почуття, прищеплюють оптимістичні погляди на життя.

Вправи

1. Пригадайте назву цієї казки за поданим початком, коротко перекажіть зміст, визначте вид казки.

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки...» І почала! А кума почула та другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати....

2. Пригадайте назву цієї казки за поданим початком, коротко перекажіть зміст, визначте вид казки.

Жили собі дід та баба. Уже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нас до смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

— Поїдь, діду, у ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає: «Люлі-люлі...»

Легенди та перекази

Казка й неказка, чи художня й документальна проза, черпає сюжети й характери з дійсності, тільки робиться це в кожному із цих видів по-своєму. У казці маємо художньо трансформовану дійсність: фактична вірогідність зображуваного пройшла через колективний досвід творців і, зрештою, стала для них, а відповідно й для слухачів, естетично незалежною, відкріпленою. Саме тому про казкових героїв можна говорити як про символи з набором характерних усталених рис та функцій. Казковий персонаж не потребує детальної характеристики, – вона успадкована нами з дитинства разом із мовою. В образах-символах народ опосередковано узагальнює досвід поколінь – соціальний, класовий, психологічний та ін..

44

Приблизно те ж саме маємо і в легендах, з тією тільки різницею, що легендарні постаті не вважаються плодом вимислу, а реальними, хоч і з далекого минулого, постатями. Отже, образи легенди – це такі ж образи-символи, як і в казці, з набором усталених рис, тільки з установкою на їх реальне існування.

Легенда (лат. Legenda – те, що належить прочитати) – 1. Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з VІ ст.), що сформувався в католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком». 2. Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх – біблійні сюжети.

«Якщо термін «переказ» народного походження, то слово «легенда» – книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про житія святих тощо. Книги ці призначалися для обов'язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках тощо. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникала апокрифічна література, твори якої разом з багатьма сюжетами церковних книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології.

У широкому розумінні фольклорна легенда – це прозовий твір, який фантастично осмислює (на основі поширених у народному середовищі міфологічних, релігійних, етичних, соціальних, утопічних, історичних та інших поглядів) події, що стосуються явищ природи, стихій, фауни, флори, міфологічного або історико-героїчного минулого племен, народів, окремих осіб, котрі відігравали вирішальну ролю в становленні тієї чи іншої етнічної групи, надприродних явищ та істот (Бог, Ісус Христос, Богородиця, святі, янголи, нечисті духи). На відміну від казок легенда сприймалась в народі як достовірна розповідь» (Григорій Бостан).

Класифікація легенд Михайла Драгоманова в праці «Малорусские народные предания и рассказы. Свод М.Драгоманова» (1876):

«1) природа; 2) міфологія, мерці; 3) люди, наділені чудесною силою; 4) скарби; 5) родинне і суспільне життя; 6) особи й події історичні; 7) місцевість; 8) бувальщини».

Класифікація легенд О. Дея та за виданням «Легенди та перекази» (Київ: Наукова думка, 1985):

«1) міфологічні; 2) антропоморфічні; 3) апокрифічні; 4) топонімічні; 5)історико-героїчні; 6) соціально-побутові; 7) космологічні; 8) гідронімічні; 9) зоологічні; 10)етіологічні та інші».

Легенди та перекази – споріднені жанри народної прози, які відрізняються від казок насамперед посиланням на вірогідність зображуваного. Якщо в переказах зображуване не виходить за межі дійсного, реального, можливого, то основу легенди становить вигадка і фантастика. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку та фантастику вірили як у можливу. У народному побуті легенди й перекази не мають чіткого розмежування, перекази часто насичені легендарними мотивами, а дивовижне та неможливе в легенді виступає в органічній єдності з повсякденним і звичайним. Фантастика та вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним.

Хронологічна класифікація переказів:1) перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду); 2) перекази періоду

половецьких та турецько-татарських нападів; 3) перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648-1654 рр.; 4) перекази періоду руїни та національно-визвольних змагань ХVІІІ ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух); 5) перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Першої та Другої світових воєн)» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).

45

Вправи

1. Прочитайте уважно ці твори, поясніть, який є переказом, а який - легендою?

Блакитний колір Колись давно всі села на Поділлі були однакові: хати біленькі, садки зелененькі.

Тому дуже часто можна було помилитись. Хто потрапляв не в те село, благав: - Боже, поможи! Скільки разів я ще буду помилятись. Таких будинків було багато. Змилостивився над ними Господь. Зібрав усіх своїх апостолів і каже: - Треба, щоб село від села відрізнялося своїм кольором. Для цього треба

пофарбувати хати в селі в один колір. Але в який - вирішуйте самі. Для цього підіть у село й подивіться на людей, на їх поведінку. Це й визначить колір села.

У Немерчах жили споконвіку мирні люди. Завше допомагали один одному. Тому Господь пофарбував усі хати в селі в блакитний колір, колір миру, злагоди, чистоти.

Прокинулися вранці люди, а їх хатки блакитні, а не білі. Здивувались. А коли пішли в інші села, то побачили інший колір села. Тоді й усе зрозуміли, що Бог подарував їм цей колір і цим самим допоміг.

З тих пір у нашому селі фарбують хати в блакитний колір, білять із відтінком блакитного, підсинюють білизну. Навіть одяг носять блакитний.

Веригине Таку назву має й зараз західна частина міста Глухова. Розповідають, у сиву

давнину вона займала досить невелику територію й була оточена лісами, кожен боявся ходити сам у цих місцях. Жив у місті монах, який був, кажуть, прозорливим, та не догодив він князю, що керував у той час у Глухові, він його й вигнав за околицю міста. Так став монах першим поселенцем у цих лісах, до того ж, як кару, мав він носити довгий важкий одяг - вериги з різними залізними ланцюгами, смугами, кільцями. Згодом цю частину міста стали називати Веригиним, від назви одного із складових одягу монаха - вериг.

2. Приготуйтеся до переказування однієї легенди або переказу ( за власним вибором ).

Народні байки. Народні анекдоти

Байка - невеликий алегоричний епічний твір повчального змісту, героями якого виступають звірі, люди, рослини чи предмети. Цей літературний жанр добре прислужився в алегоричному освоєнні культурно-побутової й етичної практики людей у різні періоди розвитку суспільства. Виразні художні образи байки, тонка психологія характерів, незвичайні ситуації, різноманітні художні деталі епосу байки завжди самобутні й історично конкретні. Вони в специфічній літературній формі передають життєві позиції, уподобання, переконання, наміри й надії певного народу в певний період його історії.

Народна байка пройшла складний шлях розвитку від моралістичних алегорій у період її зародження до соціально насиченої сатири. Проте при всій розмаїтості її видозмін, викликаних історичними умовами та вимогами, вона зберегла ряд сталих специфічних рис, структурних ознак. На початку твору іноді буває вступ, який готує читача до подальшого викладу подій. У кінці байки, як правило, дається коротке резюме, що розкриває її основний задум і називається «мораллю», яка викладається у формі порад, побажань, попереджень.

Як і близькі до них жанри легенд і казок про тварин, байки з'явилися ще задовго до виникнення письменності. Звідси - спільність образів, мотивів, сюжетів, їхня багатоваріантність. Витоки «звіриного епосу» фольклористи відносять до стадії первісної релігії, коли фантастичні вірування виникали на основі забобонного схиляння первісної людини перед іншими живими істотами, обожнювання їх мовбито охоронців, могутніх захисників та покровителів роду. Вікові спостереження людей над життям і поведінкою тварин викликали в них бажання пояснити всі незрозумілі їм закономірності навколишнього світу, ту загальну гармонію, яка склалася в живій природі, збагнути логіку поведінки звірів, яка здавалася розумною, доцільною, а насправді була наслідком дії законів природного відбору. Так склався культ тварин у людській уяві.

46

Пізніше, коли «звіриний епос» почав записуватися, образ тварини втратив своє первісне значення і фактично став сприйматися як алегоричне зображення людини. При творенні народних байок відбиралися риси поведінки людей, характерні для них протягом багатьох віків, і в розповідях переносилися на тваринний світ. На відміну від інших жанрів «звіриного епосу», в основу байки закладалася явна вигадка, яка була цікава своїм прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище й захоплювала алегоричністю. Вигадка була не тільки розвагою, а й, передусім, ставила дидактичну, повчальну мету.

Характерною особливістю народних байок були й залишаються гумор і сатира. У них висміюються негативні вчинки чи риси характеру звірів (мається на увазі людей) - хитрощі, лінощі, боягузтво, ненаситність, нещирість, улесливість тощо. Мораль, як правило, несе в собі пораду чи побажання, як позбуватися цих вад.

В українських народних байках задіяні майже всі дикі та свійські тварини. В епосі східних слов'ян дуже поширений образ вовка. Спочатку він вважався священною твариною, бо був найбільш небезпечним. Пізніше його зображають як нерозумного ненаситного хижака-невдаху. Його обдурює і лисиця, і собака, і кінь, і, звичайно, людина. Такий перехід від обожнювання до висміювання відбувся в процесі пізнання світу, розвитку людства, переходу від язичництва до християнства. Нові часи вимагали нових героїв. Під час козаччини активно вводяться в байки образи свійських тварин. Вони наділяються рисами доброти, безстрашності, працьовитості, справедливості.

Народні байки характером осмислення й узагальнення життєвих фактів і явищ, художньою манерою їх відображення, системою образів перегукуються з літературними байками, які стали їхніми гідними послідовниками, сповнившись новими реаліями.

Анекдоти — це коротенькі оповідання про курйозну, смішну подію, пригоду чи ситуацію, рису людського характеру або вчинок, які обов’язково завершуються несподіваною смішною, дотепною розв’язкою. В анекдотах сконденсовані народна мудрість, спостережливість і дотепність, у них комічна ситуація виступає на межі між реальним і неможливим. Це специфічний жанр, в якому розповідь ведеться навколо якогось одного факту чи вчинку героя. Характерним прийомом анекдоту є комізм ситуації, парадокс, наявність прозорого підтексту або тонкого натяку, що становить гумористичне ядро твору. Анекдоти служать винятково вдячним засобом виховання. Ці невеличкі за розміром сатирично-гумористичні твори несуть величезний заряд позитивних емоцій, піднімають настрій, вчать на всі прикрощі життя дивитися з посмішкою. Сміх — ознака міцного душевного здоров’я. Він же водночас є виявом високого духу, життєвого оптимізму, критичного розуму й тонкої спостережливості, загалом — талановитості народу. Через заперечення негативного в житті анекдоти вчать добру, справедливості, порядності, у них знайшли відображення народна психологія, мораль, етика, політичні та культурні погляди.

Анекдоти як жанр існують дуже давно. Назва анекдот походить від грецького слова анекдотос — не готовий у люди, тобто у переносному значенні — таємний, нерозголошений, неопублікований. Непередбаченість сюжету змушує оповідача враховувати своєрідність слухацької аудиторії (наприклад, вікові особливості), щоб анекдот був повністю прийнятий. Перша збірка українських анекдотів про татар, чумаків та Наполеона вийшла у 1822 році, а опублікував її відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко.

Тематика народних анекдотів досить широка. Фактично немає такої сфери людської діяльності, про яку не було б складено хоч одного анекдоту. На будь-яку хоч трохи значну подію в державі народ блискавично реагує анекдотами. Був період, коли анекдоти заборонялися. Основна причина цього, на наш погляд, полягає в тому, що в анекдотах висміюються не лише вади простих людей, а й державних діячів, що розцінювалося як підрив авторитету влади й каралося законом. Але хіба можна заборонити людям сміятися? Звичайно, ні.

Анекдоти люблять слухати всі, але не всі вміють їх розказувати: для цього потрібен талант. Анекдот, розказаний без емоцій, міміки, жестів, артистизму, пауз повністю втрачає свій смисл, стає нецікавим. Але, на щастя, українці, у переважній більшості своїй, — талановиті люди: уміють і розказувати, і слухати анекдоти.

Вправи

47

1. Відрізніть байку від оповідання; поясніть, як це оповідання можна перетворити на

байку (які вади людей будуть засуджені або схвалені, яка мораль висловлена).

а) Черепаха та Заєць засперечалися про швидкість і тому, визначивши місце, вирушили туди змагатися. Заєць, покладаючись на свою природну швидкість і не думаючи про змагання, заліг при дорозі й заснув. А Черепаха, знаючи свою повільність, безперервно бігла й таким чином випередила Зайця, одержавши грамоту переможця.

Працьовитий завжди переважує ледачого. (Езоп, «Заєць і Черепаха»).

б) Косив я якось під лісом траву, бачу — шуліка над лукою кружляє. Поширяв він трохи й каменем униз кинувся. Не долетів, може, з метр до землі — аж тут не знати звідки заєць. І — прожогом до хижака. Підстрибнув — ледве не збив його передніми лапами.

Та сильний сміливий птах не дуже злякався вухатого, знову кружляє над тією місциною. А заєць по колу бігає, підскакує й відбиває його лапами. Як у волейбол грає!

І таки зіпсував йому полювання. Так загилив нападника, що той на землю брикнув. Підхопився мерщій шуліка, знявся в повітря і зник за лісом. Пішов я туди з цікавості — зайченя в траві сидить. А неподалік із лозняка виглядає зайчиха... (А. Орлик, «Заяча хоробрість», уривок).

2. Перечитайте анекдот, що висміює народ у цьому творі? Заскакує в хату сусід та з порога:

— Куме, можна у вашому колодязі води набрати?— Звичайно, можна.А сам думає: для чого йому брати воду з мого колодязя, якщо в нього свій є?

Виглядає у вікно й бачить таку картину: кум набирає відро води в його колодязі, біжить, як ошпарений, і виливає у свій.

— Куме, для чого ви це робите? — дивується чоловік.— Ой, куме, не заважайте. Бачите, теща впала в колодязь, а води — по шию. )

3. Пригадайте та розкажіть дотепні анекдоти, прокоментуйте їх зміст.

Народні пісні

Українські народні пісні — це фольклорні твори, які зберігаються в народній пам'яті й передаються з вуст в уста.

Твори анонімні, бо імена першотворців, як правило, невідомі. Народна пам'ять зберегла нам лише деякі імена авторів народних пісень. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «3асвіт стали козаченьки», це козак Семен Климовський — «Їхав козак за Дунай».

Народні пісні можна поділити на: соціально-побутові пісні календарно-обрядові пісні родинно-побутові пісні.

Обрядова народна творчість. Календарно-обрядові пісні. Родинно-обрядові пісні

Усе життя наших далеких пращурів було тісно пов'язане з календарем.Одним із найдавніших видів усної поезії народу є календарно-обрядові пісні, які

відображали кожен цикл хліборобської праці в різні пори року. У цих піснях дуже часто відтворювався трудовий процес: зображали рухи, які символізують оранку, сівбу, жнива тощо. Усі календарно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художнє відображення самого життя в піснях, хороводах, іграх, танках.

Залишки первісної обрядовості згодом були змішані з християнськими обрядами, пов'язані з церковно-календарними датами християнських свят. Поряд із сезонними хліборобськими святами важливе місце займають сезони весілля та поминання померлих.

48

До календарно-обрядових пісень належать:- колядки, щедрівки (зимовий різдвяний цикл);- веснянки, гаївки або гагілки (весняний цикл);- русальні (пов'язані зі святковим циклом колосіння збіжжя та розквіту

природи наприкінці весни);- купальські (переджниварський цикл середини літа); - жниварські й стодольні (збирання врожаю наприкінці літа).(Стодола - будівля для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби,

віяння зерна).

Пісні різдвяного циклуЗимове обрядодійство розпочиналося у Святвечір (21 грудня) колядками. Колядки -

відтворення міфу про Сотворення Світу й величальні пісні, призначені для кожної конкретної людини: господаря, господині, хлопця, дівчини, дитини. У них досить часто називаються імена тих, кого величають.

Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш із дворядковою строфою (5+5)х2; ще він записується як чотиривірш з 5-складовими рядками.

Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. За твердженням давніх авторів, Коляда - один із язичницьких Богів, символізував початок року. Можливо, від Коляди походить і слово календар (річне коло римлян є тотожним Коляді, був бог Янус, а від нього - назва першого місяця року «януаріс» (січень). Слово коляда є в усіх слов'янських народів із тим же значенням, що і в українців.

У колядках мають місце певні образи: ясен місяць - пан господар, красне сонце – дружина його, дрібні зірки - його дітки та ін..

Провідні мотиви колядок:- кохання як запорука людського щастя;- одвічне родинне благополуччя;- уславлення народження Ісуса Христа;- уславлення хліборобської праці;- захист рідної землі. Колядки: - «Добрий вечір тобі, пане господарю!»,- «Нова радість стала»,- «Поза лісом, лісом темненьким», «Коню мій, коню вороненький»,- «Ой красна, красна в лузі калина» та ін..

Щедрівки - пісні, що виконуються на Щедрий вечір (Новоліття). Але коли Новий рік був перенесений на січень, тоді, мабуть, і відбулося зміщення в часі святкування Новоліття, а обрядові пісні весняного щедрівкового циклу стали співати разом із колядками.

У них звучать щедрі побажання рідним і близьким, а також наявні мотиви весняних господарських робіт, тому що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні.

Щедрівки:- «Щедрий вечір, а я йду», «Щедрик, щедрик, щедрівочка», «Щедрівочка щедрувала»,

«Сидить баба на припічку», «Ой, сивая тая зозуленька» та ін..

ВеснянкиЗалежно від місцевості весняні пісні називалися гаївками, гатками, ягілками,

яголойками, маївками.За народними уявленнями, весну приносять птахи. Першими прилітають жайворонки,

тому їм присвячено багато веснянок.Протягом віків сформувався чіткий весняний обряд - закликання весни піснями,

хороводами, іграми. Випікається весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносять по селу, співаючи:

Благослови, мати, Весну закликати!Весну закликати, Зиму проводжати!Зимочка в возочку, Літечко в човночку...

49

У весняних іграх та хороводах імітуються рухи, характерні для трудової діяльності: засівання поля, збирання врожаю, обмолот тощо.

Провідні мотиви веснянок:- турбота про майбутній добробут;- заклики та побажання (найчастіше звучать звертання до птахів: гусей,

качок, лелек, зозуль, ластівок - їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести літнє тепло);

- замовляння врожаю тощо. Веснянки:- «Ой весна, весна - днем красна», «Ой кувала зозуленька», «Кривий

танець», «Подоляночка» та ін..

Русальні пісніРусальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня, у

час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами (Трійця).Предки українців вірили в русалок, або мавок (нявок), - духовних істот, які

поселяються серед рослин у лісах, полях, водах. Вважалося, що ці духовні сили можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них потрібно було мати обереги - полин або любисток, подекуди - м'яту, лепеху, часник тощо. Не можна в ці дні ходити в жито, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали. Слово «оберіг» означає те, що треба було мати «о березі» (при березі), звідси - оберігати. Пахучі трави - це жертви русалкам і берегиням. Звичай вносити до хати зілля на Трійцю означає запросини русалок, бо вони живуть у травах і квітах. Це був своєрідний обряд вшанування їх як своїх прародичів. У перший день Трійці русалок «виводять із села». Дівчата в полі готують обід - поминальну тризну, заквітчують себе вінками й співають.

Русальні пісні:- «У ржі на межі», «Ой біжить, біжить мала дівчина», «Проведуя

русалочку до бору» та ін..

Купальські пісніПісні язичницького, купальського змісту супроводжують розваги молоді під час

літнього свята Купайла, що триває всю ніч.Купайло, за язичницькими віруваннями, - Бог шлюбу й земних плодів. У цей день

земля має найбільшу силу, яку віддає цілющим травам. До сходу сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі - клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість і цілюще зілля.

Хлопці, дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існувати: усе має бути в парі.

Купальське дійство складається з багатьох елементів:- плетіння вінків;- запалювання вогнища й стрибання через нього;- прикрашання стрічками й віночками жіночого деревця (Марени,

Купали);- водіння хороводів навколо неї;- запалювання колеса;- спалювання солом'яної чоловічої ляльки Купайла;- ворожіння;- купання тощо.Усі ці дії супроводжувалися піснями.Найпопулярнішими є пісні, що співають і сьогодні, проте в них часто вже переплутана

християнська символіка з рідновірською.Через християнський вплив їх подекуди стали називати петрівочними (петрівчаними)

піснями. Петрівчані пісні умовно можна поділити на:- пісні - роздуми про кохання;- нещасливу долю сироти;- складне життя невістки.Лейтмотив цього циклу - взаємини молодих. Головний образ більшості пісень -

Петрівочка, дівчина перед заміжжям.Провідні мотиви купальських пісень: - мрії дівчат про заміжжя;

50

- роздуми дівчат про свою долю; - прощання з вільним життям під батьківською стріхою: восени настає

пора весіль.

Ой коли ми Пепгрівочки (Купайлочки) діждали, То ми її русу косу заплітали.Тепер же ми Петрівочку (Купайлочку) проведемо, Ми ж її русу косу розплетемо.

Купальські пісні:- «Заплету віночок», «Ой вінку, мій вінку», «Купайло, купайло» та ін..

Жниварські пісніЖниварські пісні українців, як і всіх слов'янських народів, відображають урочисту,

відповідальну пору в житті хлібороба - збирання врожаю. Жниварські пісні поділяються на:- зажинкові, що виконуються до початку роботи;- жнивні, виконувані під час збирання врожаю;- обжинкові (дожинкові), що супроводжували свято закінчення жнив.

Жали й співали жнивних пісень переважно жінки.Пісні звеличували, опоетизовували хліборобську працю, величали господаря,

уславлювали женців. Зжатий останній сніп, «останець» (або «дід»), перев'язували червоною смужкою й урочисто, з піснями несли в село. На полі залишали жмуток невижатого збіжжя, прикрашеного стрічками й квітами, що називався Волосовою, або Спасовою, «бородою», а подекуди - «козою», «перепілкою». Колосся зв'язували докупи й заламували донизу на схід сонця, витрушували в зорану серпом землю зерно, клали між стеблин хлібину, дрібок солі, ставили у воду, щоб у господі не переводився хліб, і приказували: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного і багатого!» Закінчивши жнива, женці мали відпочити на стерні, щоб не боліла спина й легко було жати наступного року. При цьому співали: «Ой ниво наша, ниво, верни нам нашу силу! Ми на тобі жили, силоньку положили».

Характерні особливості жниварських пісень:- важлива роль описів природи;- використання прийому художнього паралелізму (картини, образи

природи служать і своєрідним поетичним зачином, і засобом психологічної характеристики людини);

- зменшено-пестлива лексика, яскраві гіперболи, порівняння;- загальний ласкавий емоційний тон (нагадують колядки й щедрівки);- величання поєднується з магічним заклинанням врожаю через

побажання того, без чого неможливе життя землероба: здоров'я, добробуту, гаразду в сім'ї, гарного збіжжя (нагадують весільні).

Жниварські пісні:- «Маяло житечко, маяло», «Там у полі криниченька» та ін..

Побутові пісні. Родинно-побутова лірика

Родинно-побутові пісні — це ліричні поетично-музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов´язані з її особистим життям, подіями в сім´ї, родинними стосунками.

За тематикою вони поділяються на три великі групи: 1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини); 2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки); 3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´єї (вдовині,

сирітські). Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від

трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються всіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це —

4) гумористично-сатиричні пісні.

Пісні про кохання — найбільша за кількістю група родинно-побутової лірики, яка відрізняється певними особливостями тематики та поетики.

51

Пісні про кохання в ліричній поезії займають центральне місце. Хоч усі вони об´єднані єдиною темою, — відбивають найінтимніші стосунки між закоханими — їхні змістові рамки набагато ширші, ніж просто взаємини між хлопцем і дівчиною. У них поєднуються всі людські почуття — від ніжної прихильності й любові до ненависті, взаємини між закоханими переплітаються зі ставленням до них членів їхніх сімей (батьків, братів і сестер) та інших людей (сусідів, друзів, ворогів). Тому в цих піснях представлена вся шкала почуттів, першорядним з яких виступає кохання, що, як і в житті, буває різним: вірним чи зрадливим, взаємним чи нерозділеним, щасливим чи нещасним. Але яким би воно не було, — завжди хвилює до глибини душі, тому ці пісні є дуже драматичними, психологізованими.

Основними ліричними персонажами виступають закохані. Як правило, їхні почуття, вчинки, розмови передаються в романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, в яких висловлюються заповітні мрії. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів — насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог — поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.).

Серед найпоширеніших мотивів пісень про кохання можна назвати такі: мотив вірності, в якому знайшли своє відображення морально-етичні принципи українського народу, його погляди на щасливе кохання (що є можливим лише при взаємності почуттів).

Дуже драматичним є мотив нерозділеного кохання. Часом об´єкт такого кохання й не здогадується про почуття іншого, або ж просто не відповідає взаємністю, що завдає душевних стражданнь, може спричиняти хворобу (чи навіть смерть).

Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто — жорстокій реальності.

Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя в сімейному житті. Іван Франко називав ці твори «жіночими невольничими псалмами».

Перша проблема, з якою часто зустрічалася дівчина, виходячи заміж, — недоброзичливе ставлення з боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Крім нелегких родинних стосунків, сімейне життя затьмарювали інші обставини, найгірша з яких — жорстоке ставлення чоловіка до жінки.

Причиною безрадісного існування була нелегка праця на полі та в домі, матеріальні нестатки, хвороби. Усе це знайшло відображення в ліричних піснях, де народ правдиво відтворив своє життя з його щоденними клопотами і миттєвими радощами, багатоголоссям людських стосунків з родичами й сусідами (доброзичливими чи вороже настроєними), усією палітрою почуттів, породжених різними життєвими обставинами.

Подібною художньообразною структурою характеризуються вдовині пісні, в яких змальовуються важка доля жінки, що залишилася без чоловіка й сама виконує всю роботу на полі та вдома, виховує дітей-сиріт, не маючи надії на допомогу інших людей.

Так поза увагою народної пісенності не залишається жодна грань людського життя. У ліричних піснях воно виступає в усій повноті ситуацій, суперечності почуттів, неоднорідності вражень. Але в кожній із них простежуються ставлення народу до різних життєвих явищ, їх оцінки подружньої невірності, сирітства, пияцтва та інше; викриваються вади людського характеру, висловлюється співчуття знедоленим та убогим. Утверджується народна мудрість, що проявляється в перевазі духовних

52

цінностей над матеріальними, здатності до співпереживання, уміння передати в пісні духовні здобутки попередніх поколінь.

Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який уміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем — від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які люди пробують подивитися з іронією.

Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них із гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків. Трапляється й прийом самовисміювання, коли дівчина з іронією говорить про себе: «хоч я гарна, та ледащо», «чи я собі не хазяйка та не господиня / три дні хати не мела / сміття по коліна». Найчастіше дівчат ганять за те, що вони ліниві чи погані господині. Хлопців же висміюють за те, що вони хваляться своїми любовними походеньками, ґоноруються, що вміють подобатися дівчатам. Сатирично оспівуються п´яниці, яких жінки женуть додому з корчми; дошкульно висміюються й інші шкідливі звички чи вади людей, негативні риси характеру: скупість й бажання розбагатіти («Задумала вража баба та й розбагатіти»), ледарство («Грицю, Грицю, до роботи») та інше. Народ умів із гумором подивитися навіть на матеріальні нестатки, убогість.

Своїм корінням вони генетично пов´язані з обрядовою лірикою (веснянками, колядками, весільними піснями та ін.). Тому їх можна вважати спадком багатьох поколінь, в якому збереглися давні уявлення й звичаї дослов´янської та давньоруської народності, історичні нашарування пізніших епох. Вони відображають багатогранність життя української сім´ї, широкий спектр почуттів і переживань людини, пов´язаних із родинними стосунками, різноманітними життєвими ситуаціями. У них втілилась народна мудрість багатьох віків, погляди прадавніх українців на сім´ю, шлюб, людські взаємини, матеріальні і духовні цінності.

Вправи

1. Проанілізувати ідейний зміст Марусі Чурай «Віють вітри, віють буйні...»Віють вітри, віють буйні,Аж дерева гнуться,Ой як болить моє серце,А сльзи не ллються.

Трачу літа в лютім горіІ кінця не бачу.Тільки тоді і полегша,Як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя,Серцю легше буде,Хто щасливим був часочок,По смерті не забуде...

Єсть же люди, що і моїйЗавидують долі,Чи щаслива та билинка,Що росте на полі?

Що на полі, що на пісках,Без роси, на сонці?Тяжко жити без милогоІ в своїй сторонці!

Де ти, милий, чорнобривий?

53

Де ти? Озовися!Як я, бідна, тут горюю,Прийди подивися.

Полетіла б я до тебе,Та крилець не маю,Щоб побачив, як без тебеЗ горя висихаю.

До кого я пригорнуся,І хто пригoлубить,Коли тепер того нема,Який мене любить?

2. Визначити вид пісні та проаналізувати її зміст. МАРУСЯ ЧУРАЙ «Засвіт встали козаченьки»Засвіт встали козаченькиВ похід з полуночі,Заплакала МарусенькаСвої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,Не плач, не журисяТа за свого миленькогоБогу помолися.

Стоїть місяць над горою.Та сонця немає,Мати сина в доріженькуСлізно проводжає.

— Прощай, милий мій синочку,Та не забувайся,Чрез чотири неділенькиДодому вертайся!

— Ой рад би я, матусенько,Скоріше вернуться,Та щось кінь мій вороненькийВ воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь,У яку годину.Прийми ж мою МарусенькуЯк рідну дитину.

Прийми ж її, матусенько,Бо все в Божій волі.Бо хто знає, чи жив вернусь.Чи ляжу у полі!

— Яка ж би то, мій синочку,Година настала.Щоб чужая дитиночкаЗа рідную стала?

Засвіт встали козаченькиВ похід з полуночі,Заплакала МарусенькаСвої ясні очі...

54

Епічні пісні

Історичні пісні - це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб. Уперше термін «історична пісня» увів в українську фольклористику Микола Гоголь.

Як і думи, історичні пісні відображають історичне минуле українського народу й своїм змістом охоплюють події з XIV ст. до найновіших часів. Як окремий жанр історичні пісні з'явилися в XIV - XV ст., коли Україна опинилася беззахисною перед грабіжницькими набігами татар.

Для історичних пісень характерним був гуртовий багатоголосий спів.

Основні теми історичних пісень:- змалювання важкого періоду в житті українського народу - звитяжної боротьби

козаків із турецько-татарськими ордами («Пісня про Байду»: «В Цареграді на риночку»);- показ страхітливих спустошень і насильства;- зображення подій Національно-визвольної війни 1648 - 1654 рр. під проводом

Богдана Хмельницького (героїчні постаті: Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Іван Сірко, Морозенко);

- рух опришків на західноукраїнських землях у XVIII - XIX ст. (Олекса Довбуш);- повстання проти кріпосницького гніту на Буковині (Лук'ян Кобилиця) та ін..

Серед історичних пісень виділяються балади - ліро-епічні сюжетні пісні про надзвичайні події або життєві конфлікти з трагічним закінченням, які за змістом розподіляються на фантастичні балади та балади про надзвичайні події, взяті з реального життя, що мають мандрівні сюжети й теми, часто запозичені з фольклору інших народів.

Балада - невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом. У давнину баладами супроводжувалися танці. Згодом спів відділився від танцю й балада стала самостійним жанром народнопісенної творчості, а згодом - літератури.

Різновиди балад:- легендарні;- історичні;- сімейні;- любовні.

Характерні ознаки балади:- напруженість композиції;- трагічна розв'язка;- відчутне емоційне напруження;- у центрі сюжету - лише одна подія з життя головного героя;- лаконічність оповіді;- незначна кількість героїв.Балади були джерелом художньої літератури, з якого черпали мотиви й настрої Тарас

Шевченко, Іван Франко, Леся Українка.

Мотиви балад:- туга за нареченою;- убитий на війні козак;- почуття дівчини, з яких насміялися;- зле чарівництво;- прокльони свекрухи на адресу молодої невістки;- зрада і помста.

Серед сюжетів балад виділяють кілька тематичних груп:1. Міфологічні, пов'язані з легендами про перетворення людей у птахів, у рослини

(наприклад, добре відомі балади про дочку-пташку, про дівчину-тополю, про сина, заклятого в явора та ін.), алегоричні (про голубку і голуба).

2. Сімейно-побутові з пережитками кровнородинних відносин - на тему інцесту (брат сватається до сестри; про вдову та її женихів - рідних синів).

55

3. Про сімейні стосунки за часів патріархальних відносин - чоловіків та жінок, батьків та дітей (про чоловіка, який убиває жінку за намовою матері; про сина, який проганяє з дому матір-удову; про матір, яка пропиває дочку та ін.).

4. Історичні балади, які щільно стикуються з історичними піснями (про зустрічі рідних в турецькому полоні; про Бондарівну й пана Каньовського; про гайдамаків, які вбивають Марусиного сина та ін.).

5. Соціально-побутові (про смерть рекрутів, чумаків, наймитів, емігрантів, січових стрільців).

Українські балади-пісні відображають світобачення й уявлення різних поколінь, їх зв'язок із природою: персонажі балад представлені символами. Син, якого прокляла мати, стає явором; невістка, яку зненавиділа свекруха, - тополею. Дівчина може перетворитися на пташку, а козацька смерть представляється в інших образах: «В головах ворон кряче, а в ніженьках коник плаче», є образи ясного сокола, сизого голуба, сивої зозулі. Трапляються в баладах казкові мотиви, дуже поширена гіпербола стосовно фізичної сили героїв.

Народні балади:- «Ой не ходи, Грицю», «Ой летіла стріла», «Ой на горі вогонь горить», «Козака

несуть», «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», «Бондарівна» та інші.

Дума - великий пісеннорозповідний твір переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників). Думи близькі до історичних пісень і билин за тематикою, але пісня виконується співом, дума і билина - речитативом (проказуванням) під супровід кобзи, бандури або ліри. Дума, на відміну від пісні, має нерівноскладові рядки, переважно дієслівне римування та є більшою за обсягом.

Думи з'явилися приблизно в XV ст. у час виникнення козацтва. У думах народ створив образи мужніх, благородних і сильних духом героїв, які заради своєї свободи готові йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися після якихось важливих подій. Виконавці народних дум - кобзарі та лірники, які ходили містами і селами, співали думи під акомпанемент своїх інструментів. Самі вони називали думи «козацькими піснями», «поважними піснями».

Тематика народних дум:- страждання невільників у турецькій неволі («Невольницький плач»);- втеча невольників у рідний край («Маруся Богуславка», «Про втечу трьох братів з

Азова, з турецької неволі»);- прославляння воїнів-козаків - вірних захисників рідного краю, борців проти

турецько-татарських загарбників («Дума про козака Голоту», «Дума Про Самійла Кішку»);

- прославляння героїв національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення («Іван Богун», «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога») тощо;

- порушення проблем моралі, людських взаємин (соціально-побутові) («Бідна вдова і три сини», «Дума про сестру і брата», «Прощання козака з родиною» та ін.).

Структура думи:• заспів (зачин, «заплачка»);• основна розповідь;• закінчення («славословіє»).Дума ділиться на інтонаційно-смислові тиради.(Тирада - мовний період обсягом від двох до восьми рядків, об'єднаних римою.)

Урочистий, піднесений стиль дум посилюється прийомом ретардації. (Ретардація - уповільнення розповіді, що забезпечується частими повторами цілих фраз.)

Відомі українські кобзарі: Остап Вересай, Михайло Кравченко, Іван Крюковський, Андрій Шут, Іван Стрічка...

Науковий термін «дума» вперше запровадив Михайло Максимович у першій половині XIX ст. Перші публікації дум здійснили М. Цертелєв, П. Лукашевич, А. Метлинський, П. Куліш, М.Максимович.

Вправи

56

1. Проаналізувати твір «Ой Морозе, Морозенку», визначити жанр.Ой Морозе, Морозенку,Ти славний козаче,За тобою, Морозенку,Вся Вкраїна плаче.Не так тая Україна,Як та стара мати,Заплакала Морозиха,Та стоячи біля хати.Ой з-за гори та з-за кручіБуйне військо виступає.Попереду МорозенкоСивим конем виграває.То не грім в степу грохоче.То не хмара світ закрила, —То татар велика силаКозаченьків обступила.Бились наші козаченькиДо ночі глухої, —Полягло наших чимало,А татар утроє.Не вернувся Морозенко,Голова завзята.Замучили молодогоТатари прокляті.Вони його не стрілялиІ на часті не рубали,Тільки з нього, молодого,Живцем серце виривали.Поставили МорозенкаНа Савур-могилу.«Дивись тепер, Морозенку,Та на свою Україну!»Вся ти єси, Україно,Славою покрита,Тяжким горем, та сльозами.Та кров'ю полита!І поки над білим світомСвітить сонце буде, —Твої думи, твої пісніНе забудуть люди.

2. Проаналізувати твір «Чи не той то Хміль», визначити жанр.(Пiсня про Богдана Хмельницького)Чи не той то хмiль,Що коло тичин в'ється?Ой, той то Хмельницький,Що з ляхами б'ється.Чи не той то хмiль,Що по пивi грає?..Ой, той то Хмельницький,Що ляхiв рубає.Чи не той то хмiль,Що у пивi кисне?Ой, той то Хмельницький,Що ляшенькiв тисне.Гей, поïхав ХмельницькийК Золотому Броду, —Гей, не один лях лежитьГоловою в воду.

57

Не пий, Хмельницький, дужеЗолотоï Води, —ïде ляхiв сорок тисячХорошоï вроди.А я ляхiв не боюсяГ гадки не маю —За собою великуюПотугу я знаю,Iще й орду татарськуюЗа собой веду, —А все тото, вражi ляхи.На вашу бiду.Ой, втiкали вражi ляхи —Погубили шуби...Гей, не один лях лежитьВищиривши зуби!Становили собi ляхиДубовiï хати, —Ой, прийдеться вже ляшенькамВ Польщу утiкати.Утiкали вражi ляхи,Деякiï повки, —ïли ляхiв собакиI сiрiï вовки.Гей, там поле,А на полi цвiти —Не по однiм ляшкуЗаплакали дiти.Ген, там рiчка,Через рiчку глиця —Не по однiм ляшкуЗосталась вдовиця...

3. Доведіть, що твір Івана Драча «Балада про соняшник» є баладою. Визначте віршовий розмір.

В соняшника були руки і ноги, Було тіло, шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці, І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі, Щоб вилити з вуха воду, І раптом побачив сонце, Красиве засмагле сонце,- В золотих переливах кучерів, У червоній сорочці навипуск, Що їхало на велосипеді, Обминаючи хмари на небі... І застиг він на роки й століття В золотому німому захопленні: - Дайте покататися, дядьку! А ні, то візьміть хоч на раму. Дядьку, хіба вам шкода?! Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.

58

Соціально-побутові пісні. Коломийки

Родинно-побутові пісні відображають особисте життя людини (кохання, життя в сім'ї, родинні стосунки, драми, конфлікти та ін.). У суспільно-побутових (соціально-побутових) відображене суспільне життя, вони відтворюють життя не окремої особи, а певної соціальної групи населення (козаків, рекрутів, бурлаків, чумаків та ін.). Окрему групу народних пісень становлять коломийки.

У соціально-побутовій ліриці відобразилися думки, почуття, настрої народу, викликані явищами, подіями чи обставинами суспільного життя, класовими суперечностями, боротьбою проти іноземних загарбників та феодально-капіталістичного гноблення. Узяті в сукупності, ці пісні дають широку правдиву картину історичного буття народу. У них особливо виразно виявляються його волелюбність, ненависть до насильства й експлуатації, мрії про справедливий суспільний лад.

Жанрово-тематичне розмаїття:- козацькі;- чумацькі;- кріпацькі;- солдатські;- бурлацькі;- заробітчанські.

Козацькі пісніКозацькі пісні виникли в XV - XVI ст. з появою козацтва й увібрали в себе інформацію

про історичні реалії доби: боротьбу з нападниками, перемоги й поразки козацького війська, чужинську неволю, рабство та ін.

Козацькі пісні створюють ліричний образ козака - типового представника Запорозької Січі, передають романтику козацької волі.

Найпоширеніші теми козацьких пісень:- прощання козака з рідними та його від'їзд із дому;- мотив ностальгії за рідною домівкою;- мотив небезпеки, що постійно загрожує козакові;- тема смерті. Козацькі пісні:- «Гомін, гомін по діброві», «Ой на горі та женці жнуть», «Стоїть явір над водою», «А

вже літ більш двісті», «Їхав, їхав козак містом», «Козак від'їжджає» та інші.У цих піснях звеличена воля, воїнська звитяга, патріотичний дух, безстрашність,

відданість справі національного визволення, оспівано козацьку славу.У козацьких піснях використовуються традиційні для українського фольклору

символи: калина - символ України; явір - молодий хлопець, козак, лицар; могила - своєрідний обеліск козацької слави.

Чумацькі пісніЗа тематикою й поетикою вони близькі до козацьких. Чумакування як суспільне явище

виникло приблизно в той самий час, що й козацтво. Уже з XV ст. в Україні відомий торговельний промисел чумаків, які волами їздили до берегів Чорного й Азовського морів. Це була важка й небезпечна справа, але водночас овіяна романтикою далекої дороги, безмежного степу, моря. Найпоширенішими предметами торгівлі були сіль, риба, віск, дьоготь, прянощі. Чумацькі пісні в дорозі співали самі чумаки.

Найпоширеніші теми чумацьких пісень (більшість споріднені з темами козацьких пісень):

- від' їзд у дорогу;- приготування до довгої подорожі;- прощання з родиною;- пригоди чумаків (тяжка зимівля, повернення додому тощо);- гуляння після повернення, застереження дівчатам не закохуватись у чумака; - висміюється чумакова жінка, яка гуляє, поки чоловіка нема вдома (у жартівливих

чумацьких піснях).Чумацькі пісні:- «Ой у степу криниченька», «Їхав чумак із Криму додому», «Над річкою бережком»,

«Ой у полі криниченька», «Ой ясно, ясно сонечко сходить», «У Києві на ринку»...

59

Солдатські та рекрутські пісніСпецифіка рекрутських пісень полягає в зображенні подій, породжених явищем

рекрутизації (після зруйнування Запорізької Січі та знищення всіх залишків автономії Гетьманщини Росія запровадила на українських землях загальну військову службу для чоловіків різних верств населення, що стала рекрутською повинністю (уведена за наказом Петра І в 1699 р.); у Західній Україні - вербування українців до австро-угорської армії).

Довідка: за часів Петра І служба була довічною, у 1793 р. термін скоротили до 25 років, у 1834 р. - до 20 років, пізніше - 12, 15, 10 років. З 1874 р., коли була введена загальна військова повинність, служба тривала 7 років.

Пісні, що супроводжували відхід хлопця до війська, сповнені сумним настроєм (фактично це - голосіння), тому що знаменували перехід зі «свого» світу в «чужий», де діють бездушні закони, панує чужа мова, невідоме майбутнє.

Солдатські та рекрутські пісні:- «На тій горі, на тій горі», «Ой понад морем, понад Дунаєм», «А на горі два явори»,

«Бідна моя головонька» ...

Кріпацькі пісніПоява пісень зумовлена суспільними явищами: відновлення Росією кріпацтва на

українських землях, кріпосне право узаконювало залежність селянина від землевласника (остаточно кріпацтво в Україні було оформлено у 1873 р. указом Катерини II). Серед різних видів кріпацької повинності, крім численних податків, була ще й панщина або відробіткова рента - примусова праця закріпачених селян у господарстві поміщиків.

Для кріпацьких пісень характерно:- вираження негативного ставлення селян до тяжкої долі, умов підневільного життя;- відсутність романтичних рис (гіперболізації, ідеалізації ліричних героїв, обширних

пейзажів, персоніфікації сил природи, фантастичних картин та ін.);- народна уява й фантазія поступається місцем змалюванню нелегкої праці, умов

селянського побуту, епізодів знущання поміщиків з кріпаків, приниження людської гідності.

Кріпацькі пісні:- «Бодай пану в дворі страшно»; «В неділеньку рано»; «Гой кувала зозулечка, кувати

забула», «Із-за гори вітер віє», «На панщину ходжу, ходжу» та інші.

Бурлацькі пісніУ період Руїни й пізніше, особливо після скасування кріпацтва 1861 р., з'явилася ще

одна верства населення - бурлаки. Ними ставали люди, які не мали власної хати або притулку, поневірялися по чужих землях, шукаючи засобів для прожиття, а також колишні козаки, що після знищення Січі, не маючи дому, рятувались від розправи з боку російської влади. Бурлаками ставали також кріпаки-утікачі й ті, хто тікав від рекрутчини. У Росії бурлаками називали робітників, що тягали річкові судна. В Україні слово «бурлака» має більш узагальнене значення - самотня бездомна людина, як правило, неодружена або яка з певних причин покинула сім'ю.

Найбільшу групу бурлацьких пісень становлять пісні про життя втікачів від кріпаччини.

Основні мотиви:- тяжка праця;- поневіряння на чужині;- мізерність тимчасових заробітків;- нарікання на злу долю. Бурлацькі пісні:- «Віють вітри все буйнії», «Горе, горе тим сиротам», «Жив дома - добра не знав»,

«Забіліли сніги»...У суспільно-побутових (соціально-побутових) піснях особливо виразно виявляються

волелюбність українського народу, ненависть до насильства й експлуатації, мрії про справедливий суспільний лад.

Коломийка — найпоширеніша танкова пісня, котра поєднує в собі поетичне слово, музику і танець в одну цілість. Кожна коломийка складається з 2 рядків по 14 складів та може бути як приспівкою до танцю, так й існувати незалежно від нього. Коломийки лаконічно, але дуже виразно змальовують буденний та святковий побут. Поряд з цим у

60

них закладено глибокий зміст, широку гаму народно-філософських поглядів та психології.

Коломийки не існують відокремлено як маленькі дворядкові пісеньки. Вони об’єднуються у «віночки» («в’язанки»), які не мають сталого поєднання, а спонтанно добираються до конкретної ситуації. Адже коломийка - дуже імпровізаційний жанр: вправні народні виконавці люблять експромтом складати коломийки до різних життєвих оказій. Коломийкова мелодія, не змінюючи свого основного строю, може приймати то сумний, то веселий характер, тому вона надається однаково добре до передачі трагічних і веселих моментів народного життя.

Завдяки незвичайному багатству й різнобарвності мови коломийок, вважається, що той, хто хоче навчитися гарно висловлюватись, мусить учитися коломийок напам'ять. А через їхній жартівливий, життєствердний пафос коломийки не забуваються, а передаються із покоління в покоління.

Вправи

1. Визначте різновид соціально-побутової пісні, обґрунтуйте свою відповідь. а ) ОЙ ХТО В КРИМУ НЕ БУВАВОй хто в Криму не бував, Перекопа не видав. Перекіпський комендант Запорожцям дає знать: «Годі вам, запорожці, У Калачах стоять, А біжіть до Салгирю Чумаченьків рятувать!» Ой прибігли до Салгирю, - Аж лежать наші чумаки, Ой лежать наші чумаки, А де два, де чотири. А казав князь Долгорук. Що не здійме орда рук, А орда руки ізняла Та чумаченьків забрала. Ой погнали чумака На три битії шляха, На три битії шляха Та в четверті озера.б ) ОЙ У ПОЛІ ВЕРБА, ПІД ВЕРБОЮ ВОДАОй у полі верба, під вербою вода, Гей, там дівчина пізно воду брала, Дівчина молода.

На доріжку глядить, а доріжка коптить. Гей, там їдуть стрільці січовії На конях вороних.

Аж один під'їжджа, на дівчину гука: «Гей, ти, дівчино мила, чорнобрива, Напій же мені коня». –

«Не великий ти пан та напій собі сам, Гей, зимна роса, а дівчина боса, Ніженьки зросить собі». –

«І по світу блукав, в Україні бував, Та ще такої гордої дівчини На очі не видав...»в ) ОЙ У ПОЛІ ЖИТООй у полі жито Копитами збито,

61

Під білою березою Козаченька вбито.

Ой убито, вбито, Затягнено в жито, Червоною китайкою Личенько накрито.

Ой як вийшла мила, Голубонька сива, Як підняла китаєчку, Та й заголосила.

Ой вийшла другая, Та вже не такая, Як підняла китаєчку, Та й поцілувала.

Ой як вийшла третя З-під білої хати: «Було ж тобі, вражий сину, Нас трьох не кохати!»г ) ПОСАДИЛА ОГІРОЧКИПосадила огірочки Близько над водою, Поливала огірочки Дрібною сльозою. Ростіть, ростіть, огірочки, В чотири листочки!.. Не бачила миленького Аж три вечорочки! На четвертий побачила, Як череду гнала, Не сказала «добривечір», Бо мати стояла. Летить орел сизокрилий Та й, летючи, кряче: «Перекажи дівчиноньці, Що за мною плаче. Нехай вона та й не плаче, Бо я не журюся; Нехай вона заміж іде, А я оженюся!» - «Бодай тебе та й женила Лихая година, - Ізв'язала мені руки Малая дитина!»

Прислівʹя та приказки

Прислів'я — це стислий, влучний, образний, здебільшого народний вислів, який стосується характеристики різноманітних явищ життя... Їх уживають у мові для розкриття явищ життя й побуту, різних типових життєвих обставин і ситуацій. Це, як правило, завершені, логічно вмотивовані, двочленні, зримовані речення, наприклад: «Життя прожити — не поле перейти»; «Не святі горшки ліплять»; «Кулик знає, куди чайка літає»; «Коли вже за що взявся — веди до краю»; «Як спить, так не їсть, а як Ість, то не дрімає».

Прислів'ям властиві глибокий зміст і досконала форма. Музично-словесна гармонія, притаманні їм інші художні властивості підсилюють духовні переживання людини, сприяють формуванню емоційно-експресивних процесів — соціальних, інтелектуальних, естетичних.

62

Приказка є влучним образним народним висловом. Зміст її, на відміну від прислів'я, не має повчального характеру, їй властива синтаксична незавершеність; часто-густо це вкорочене прислів'я, наприклад: «як сніг на голову»; «вивести на чисту воду»; «лисячий хвіст», «вовчий рот», «собаку з'їв».

Вправи

1. На місці крапок поставте прислів'я, вибравши найбільш відповідні з тих, що подані в дужках; доберіть з них і заголовок.

Голодна мишка попросила в лева шматочок м'яса. «Може і я коли тобі добром віддячу. — сказала вона. На це лев насмішкувато відповів: «...». «...» — подумала мишка і побігла геть.

Якось, пішовши за здобиччю, лев потрапив у тенета. Хоч і дужий був він, а звільнитися не міг. «Перегризи тенета!..» — заволав цар звірів, побачивши мишку, що саме пробігала повз нього. «Рятуйся сам,— відказала мишка. — Пам'ятаєш, що ти мені сказав, коли я в тебе м'яса просила?» Гірко пожалів лев, що не нагодував колись голодну мишку, «...»

(За народною байкою «Лев і мишка»).

(Ситий голодного не розуміє. Є каяття, та нема вороття. Який стук, такий і гук. Буває іноді, що й миша стає в пригоді. Не будь ласа на чуже м'ясо.)

2. Визначте жанр таких народних творів:а) У старовину були набіги.У робочий час, у жнива, стоїть було козак із віхою на Сторожовій могилі й

дивиться навкруги, бо з неї видно скрізь. То оце як забачить було, що йде орда, то він віху об землю й тікає в Кайдацьку фортецю.

Люди було в степу все поглядають на віху. Побачать було, що віхи немає — та втікають і собі в фортецю. Віху ту далеко було видно, бо й віха висока, і могила висока. («Могила Сторожова».)

б) Старший брат Кавель мав велику злобу на Вавеля й задумав убить. Вавель усе

тікав.Раз Вавель сховався в копицю, а Кавель і підглядів. Пішов він брать сіна й заколов

вилами Вавеля. Заколов і хотів сховать, а Бог і сказав:— Ні, тепер не сховаєш, а будеш держати на вилах до кінця віку. І поставив його на місяці, щоб бачили люди. («Братовбивця».)

в) Давно-предавно в зеленій діброві виріс товстий і високий дуб.Почав дуб старіти й сохнути. Чоловік зрубав його й привіз до майстра. Бондар

поколов дуба й натесав клепок. Клепки майстер склав до купи, зв'язав обручами, поклав дно — і бочка готова. І кожен, хто тільки на бочку одним оком гляне, каже: «Бочка добра!»

Не доглядав чоловік бочки: розсипалася, поіржавіли обручі, порвалися. Розпалася бочка...

Рознесли діти обручі, ганяють по вулиці. А клепки валяються попід ногами. А потім, коли господареві набридло шпортатися об клепки, зібрав їх і кинув на вогонь. І більше про бочку ніхто не згадував — ніби її і на білому світі не було.

Пригода ця означає:Бочка — одна родина. Клепки — батько, мати, їх діти. Обручі — братерство, що

держить родину разом. Доки клепки були зв'язані обручами — була бочка. Коли обручі порвалися, усе пропало.

Так і в родині: доки братерство держиться, живуть усі разом. Коли братерство минеться, усі розходяться по світу, родина розпадається. («Про клепки й бочку»).

г) Дала мені мати корову,Та на мою бідну голову:До корови треба рано вставати,

63

А я, молода, хочу спати.

Ой виломлю хворостину з тинуТа й пожену корову в долину.— Гей, гей, коровонько, до вовка,—Буде моя головонька спокійна. («Дала мені мати корову».)

3. Поясніть зміст прислів’їв та приказок.Або пан, або пропав.Взявся за гуж — не кажи, що не дуж.Вік живи, вік учись.Вір своїм очам, а не чужим словам.Вовків боятися – у ліс не ходити.Дарованому коневі в зуби не заглядають.Дурневі закон не писаний.Живий про живе й думає.Життя прожити — не поле перейти.Задер носа, що кочергою не дістанеш.Злого люди заклюють, а доброго злижуть.Знає кішка, чиє м'ясо з'їла.Знання людині, що крила пташині.І сам не їсть, й іншим не дає.Коли гроші говорять — правда мовчитьКуди голка, туди й нитка.Куй залізо, поки гаряче.Ледачий двічі робить, а скупий двічі платить.Між трьома деревами заблукав.Моя хата скраю, я нічого не знаю.На чужому горі щастя не збудуєш.Не вір словам, а вір ділам.Така робота — ні в тин, ні в ворота.Умів узяти, умій і віддати.Хоч з перцем, зате з добрим серцем.Хоч і довго вчився, та дурнем лишився.Хто не робить, той не їсть.Хто хоче багато мати, тому треба мало спати.Ці горіхи не на наші зуби.Чули дзвін, та не узнали, де він.Що посієш, те й пожнеш.

Практичне заняття № 7Визначення фольклорних жанрів, види казок та пісень.

Аналіз фольклорних творів

Тема: .....Ідея: .....Основна думка: .....Жанр: .....Композиція.Експозиція: .....Зав’язка: .....Кульмінація: .....Розв’язка: .....Художні особливості твору.Протиставлення: .....Повтори: .....Риторичне запитання: .....Риторичні оклики: .....Епітет: .....Метафора: ........

64

Тема 8. Епос

Поглиблення поняття про літературні роди: лірику, епос, драму.

Ліро-епічні твори

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь «про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи всіх зображуваних осіб у дії». За Ґете й Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В.Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.

В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку й розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається в минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті «Бела» з «Героя нашого часу» М. Лермонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене й пережите. Про це свідчать античні романи — «Метаморфози» («Золотий осел») Апулся і «Сатирикон» Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого «Казка мойого життя».

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді «підключаються» авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Лірика — найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Усе, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання в ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. «Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття». Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко («Вірші в прозі» І. Тургенєва, «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» Лесі Українки).

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Зустрічаються й

65

драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом («Сонце заходить» Т. Шевченка, «Каменярі» І. Франка).

Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай назавжди увійшли в золотий фонд української лірики. Відомим поетом-ліриком був Сковорода. Значний внесок у розвиток української лірики внесли П. Тичина, М.Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко...

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише в ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо й підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 сторінок тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.

Вправи

1. Визначте й доведіть, до якого роду літератури належить поданий твір. Васибь СтусЯк добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь. Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів'ється біда. Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода. Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі, уже не ремствуй, позирай у глиб, у суще, що розпукнеться в грядуще і ружею заквітне коло шиб.

2. Чим відрізняється віршована мова від прозової? Доведіть на основі аналізу двох уривків із творів:

66

«Надворі весна вповні. Куди не глянь - скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красується вона в своїм розкiшнiм убраннi...» ( Панас Мирний )

«Була весна весела, щедра, мила,Промінням грала, сипала квітки,Вона летіла хутко, мов стокрила,За нею вслід співучії пташки! ( Леся Українка )

3. Прочитайте «Лист». Виберіть правильну відповідь:а) це прозовий текс;б) це поезія.Аргументуйте свій вибір. Поясніть, як ви розумієте зміст останнього речення

тексту.

ЛистНа одному з малих полустанків я чекаю поїзда зранку. Влаштувалась в кутку

на лаві, щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має в'їдливий присмак паровозного сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.

Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний постійний шум...Я поклала папір на коліно, я стривожені вірші пишу. Наче прозу пишу - без

розбивки на рядків розмаїтті пласти, щоб здавалось на перший погляд, що пишу я звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди. Інша форма - той самий зміст. Адресовані людям вірші - найщиріший у світі лист. ( Ліна Костенко )

Малі епічні твори

Оповідання — це епічний твір малої форми. У його основі, як правило, — одна подія, одна проблема. Розповідь в оповіданні має початок і кінець. Оповідання вимагає від письменника вміння на малій площі змалювати яскраву картину, створити ситуацію, в якій герой виявляє себе виразно, рельєфно. Характери в оповіданні сформовані, відсутня широка мотивація вчинків і подій, описи стислі, їх мало.

Є оповідання соціально-побутові, соціально-політичні, соціально-психологічні, сатиричні, гумористичні, трагічні, комічні.

Межі між оповіданням і повістю не завжди чіткі, тому твори «У неділю рано зілля копала» О.Кобилянської та «Дебют» М. Коцюбинського одні відносять до повістей, інші — до оповідань.

Новела (італ. novella — новина) — малий вид епосу. Вона з'явилася ще в Стародавній Греції, мала усну форму, розважальний або дидактичний характер. її використовували як вставні епізоди Геродот (розповідь про Аріона, кільце Полікрата), Петровій (новела про Матрону Ефеську). В епоху еллінізму новела мала еротичний характер. Як вид епосу новела оформилася в епоху Відродження в Італії («Декамерон» Боккаччо, «Гептамерон» Маргарити Наваррської). Найбільшого розвитку досягла у XIX ст.. В українській літературі набули поширення такі жанри новели, як психологічна (В.Стефаник), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський), лірична (Б. Лепкий), філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Григорій Косинка).

Чим відрізняється новела від оповідання? У новелі менше персонажів, ніж в оповіданні, характери сформовані, новеліст не коментує думок і почуттів персонажів. У новелі відточена кожна деталь, для мікроаналізу вона використовує один момент з життя й на ньому розкриває значні психологічні переживання. У новелі — однолінійний, напружений, динамічний сюжет, несподівані повороти дій, раптовий фінал, асиметрична композиція, як правило — драматична колізія. У зарубіжних літературах здебільшого не роблять різниці між оповіданням і новелою.

67

Есе (франц. essai — спроба, начерк) — жанр, який перебуває на стику художньої літератури і публіцистики. У ньому піднімається часткове питання. Есе характеризується великою суб'єктивністю. До есеїстики відносять різні твори: філософські, історичні, критичні, біографічні, публіцистичні, морально-етичні і навіть поетичні.

Класичним зразком есе є книга французького філософа-гуманіста Мішеля Монтеня «Досліди». У цій книзі є думки, спостереження, враження від прочитаного, пережитого. Порушуються проблеми навчання, виховання, слави, гідності, багатства, смерті. Монтень писав, що книга створена ним, а він створений книгою, яка є частиною його життя. Він вільно викладає свої думки про предмети, які виходять за межі його розуміння та кругозору, щоб дати поняття про свої переконання. Автор не йде прямо до предмета, а ніби проходить навколо нього. Тому есе завжди «про». Майже в кожній фразі «Дослідів» є займенник «я» («я вважаю», «я згідний», «для мене»).

Нарис — вид публіцистики, на межі мистецтва слова і журналістики. Як самостійний вид епосу існує з XVIII століття. Нарис з'явився в Англії, був популярним у творах письменників просвітницького реалізму (Аддісона, Вольтера, Дідро). Значне місце зайняв нарис у літературі 40-х років XIX ст.. У російській літературі з'явилися фізіологічні нариси, в яких письменники показували життя простих трудівників.

Значний успіх у читачів мали нариси українських письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького («На Дніпрі»), Панаса Мирного («Подоріжжя од Полтави до Гадячого»), М. Коцюбинського («Як ми їздили до Криниці»). Ці нариси — своєрідні подорожні нотатки, витоки яких - у Гомеровій «Одіссеї».

У чому специфіка нарису? Одні дослідники бачать її у документалізації (фактографії), інші — у публіцистичній гостроті. Але ці ознаки є не в кожному нарисі, є нариси з вигаданими героями й сюжетами (Г. Успенський — «Влада землі»). У нарисах порушуються соціальні, економічні, політичні, морально-етичні проблеми на певному етапі розвитку суспільства. У нарисах змальовуються портрети політичних діячів, учених, письменників, простих трудівників. Автори нарисів цікавляться суспільним життям у всіх його проявах. Звідси — схвильованість розповіді, публіцистична пристрасть в оцінках зображуваного, відкритість в утвердженні ідей. Мета нарису — дати об'єктивну картину дійсності, загострити увагу на явищах життя, піддати критиці все те, що гальмує прогрес. Авторське начало в нарисі сильніше, яскравіше, ніж у романі. Нарис може бути лаконічним; а може займати й сотні сторінок («Листи російського мандрівника» М. Карамзіна). Він не має єдиної сюжетної лінії, завершеної фабули.

Вправи

1. Доведіть, що твір «Іntermezzo» М. Коцюбинського є новелою.2. Доведіть, що твір «Камінний хрест» В. Стефаника є новелою.3. Доведіть, що твір «Федько-халамидник» В. Винниченка є оповіданням.4. Складіть твір-есе про осінь.

Середні епічні твори

Повість (від повідувати) — це епічний твір середньої форми, в якому змальовано широку картину життя ряду персонажів протягом тривалого часу. Вона займає проміжне місце між романом і оповіданням. В основі повісті — один або кілька конфліктів, небагато подій, один або декілька епізодів, повільний розвиток подій, відносно проста композиція. В. Кожинов вважає, що повість «не має напруженого та завершеного сюжетного вузла», у ній відсутня «єдність наскрізної дії».

Першими повістями в українській літературі були «Маруся», «Сердешна Оксана» Г.Квітки-Основ'яненка. Розвиток повісті пов'язаний з творчістю Марка Вовчка («Інститутка»), Т. Шевченка («Художник», «Музикант»), І. Нечуя-Левицького («Микола Джеря»), І. Франка («Захар Беркут»), М.Коцюбинського («Fata morgana»).

Види повісті: історична, соціально-побутова, історико-біографічна, фантастична, детективна.

68

Великі епічні твори

Роман (франц. roman, нім. roman, анг. novel) — великий епічний твір, у якому особисте життя людини змальовується у зв'язку із суспільним. У романі багато героїв і детально змальовуються їх характери, багатогранні зв'язки між собою та суспільством.

Роман — багатоплановий епічний твір, у якому дійсність розкривається багатогранно. У романі — кілька сюжетних ліній, багато персонажів, які змальовуються в суспільних взаєминах і в побуті. Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги тощо.

Український роман зародився у XIX ст.. Першими романами були «Пан Халявський» Г. Квітки-Основ'яненка, «Чайковський» Є. Гребінки. Значний внесок у розвиток романічної форми в українській літературі зробили П. Куліш («Чорна рада»), І. Нечуй-Левицький («Хмари»), Панас Мирний та Іван Білик («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), В. Винниченко («Сонячна машина»)...

Епопея (грец. еророііа від epos — слово та роіео - творити) – це значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко та всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь.

Чіткі ознаки жанрової специфіки епопеї окреслені вже в XX столітті відомим російським дослідником М. Бахтіним, який синтезував досвід багатьох своїх попередників: «...епопея як конкретний жанр характеризується трьома конститутивними рисами: 1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, «абсолютно минуле», за висловами Ґете та Шиллера; 2) джерелом епопеї слугує національне сказання (а не особистий досвід і мотивований ним вільний вимисел); 3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача (автора і його слухачів), абсолютною епічною дистанцією. Епопея ніколи не була поемою про сучасність (перетворившись лише для нащадків у поему про минуле). Епопея як відомий нам певний жанр із самого початку була поемою про минуле.., а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, що говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка.

Сучасна епопея суттєво відрізняється від епопеї античності. Вона з'являється в XIX столітті й розвивається в літературі нинішнього століття як вияв глибокого осмислення письменником долі окремої людини, взятої в контексті розвитку цілого народу в героїчні та трагічні моменти його історії («Війна і мир» Л. Толстого, «Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсі, «Жан-Крістоф» Р. Роллана, «Тихий Дон» М.Шолохова). Українська література досі не має зразків, які повністю відповідали б усім особливостям цього жанру. Окремі дослідники називали епопеєю «Прапороносці» О. Гончара, цикл творів М. Стельмаха («На нашій землі», «Великі перелоги», «Кров людська — не водиця», «Велика рідня»). Однак ретельний аналіз згаданих творів свідчить, що тут ми маємо справу з романом, домінуючим жанром сучасного епічного роду літератури.

Вправи

1. Доведіть, що твір «Маруся» Г. Ф. Квітки-Основʹяненка є повістю.2. Доведіть, що твір «Fata morgana» М. Коцюбинського є повістю.3. Доведіть, що твір «Чорна рада» П. Куліша є романом.4. Доведіть, що твір «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана

Білика є соціально-психологічним романом.

Практичне заняття № 8Визначення жанрового різновиду епічного твору.

Аналіз епічного твору

СХЕМА АНАЛІЗУ ЕПІЧНОГО І ДРАМАТИЧНОГО ТВОРІВ

69

1. Стислі відомості про автора. (Такі, що сприяють розумінню специфіки твору.) 2. Історія написання і видання твору. 3. Жанр твору. (Роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, драма.) 4. Життєва основа. (Реальні факти, які спричинили появу твору й покладені в його

основу.) 5. Тема, ідея, проблематика твору. 6. Композиція твору, особливості сюжету, їх роль у розкритті проблем. 7. Роль позасюжетних елементів. (Авторських відступів, описів, епіграфів, присвят,

назви твору.) 8. Система образів, їх роль у розкритті проблем твору. 9. Мова твору. 10. Художня цінність твору, місце його у творчості автора та в літературі.

Тема 9. Лірика

Особливості ліричних творів. Ліричний герой

Лірика – зображення людини через відтворення її почуттів, переживань, роздумів. Основні особливості лірики: вираження почуттів і роздумів, викликаних зовнішніми обставинами; елементи розповіді, описи; висока образність і емоційність; інтенсивне використання образотворчих засобів; стислість викладу; віршова форма; малий обсяг.

Ліричний герой – це умовна дійова особа, яка виражає настрої та думки, втілені в художньому творі. Ліричного героя не можна ототожнювати з автором, хоча він зв'язаний з автором, його духовно-біографічним досвідом, світовідчуттям, душевним настроєм. Ліричні переживання можуть бути властиві не лише поету, але й іншим особам, подібним до нього. Характер ліричного героя часто розкривається через дії, вчинки.

Ода. Послання. Епіграма. Елегія. Романс. Акровірш

Ода (дав.-гр. ώδή (oide) — пісня ) — вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. Оді притаманні урочистість і патетичність у висловленні почуттів.

В українській літературі жанр оди сформувався на початку XIX століття (І.Котляревський «Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну»). У добу бароко ода була відома як панегірик. Українські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку в бурлескному стилі од Горація («До Гараська», «До Пархома»). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використовують його рідко. До жанру оди зверталися І. Муратов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії.

Послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. У творах цього жанру використовувалася дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднувалася з панегіричною, гумористичною або сатиричною. Основоположником жанру був римський поет Горацій, автор послання «До Пісонів». До жанру послання зверталися Т. Шевченко («І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка»), І. Франко («Товаришам із тюрми», «Молодому другові»), Леся Українка («Товаришці на спомин»). Вірші цього жанру є у творчому доробку П.Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари, В. Сосюри.

Епіграма (грецьк. epigramma — напис) — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом). Мала

70

епіграма велику популярність у європейській поезії, починаючи від Ренесансу, а відтак і в українській (Г.Смотрицький, А.Римша та інші). Не втрачає вона свого значення в новій і в новітній українських літературах (І.Франко, В.Самійленко, В.Еллан, В.Сосюра, Д.Білоус. В.Симоненко, П.Осадчук...).

Елегія (грец. elegeia — скарга) — ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія з'явилася в Стародавній Греції у VII ст. до н. е.. Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, українських романтиків (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Руданський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у творчому доробку І. Франка («Майові елегії»), Лесі Українки («До мого фортеп'яно»), Б.-І. Антонича («Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень кохання»). До цього жанру зверталися й поети ХХ століття П. Тичина, А. Малишко, І. Драч, Ліна Костенко.

Романс (ісп. romance, від лат. — по-романськи) — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом.

Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов'язувалися спочатку з боротьбою против маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши відмінного змісту, ставши піснями про кохання (Англія, Франція та інші).

У Росії вже в ХІХ столітті існував як авторська пісня, тут до його поширення прилучалися й українські поети (Є. Гребінка: «Очи черные…»). На межі ХІХ - ХХ століть романс поширився в українській ліриці ( Леся Українка, А. Кримський... ).

Акровірш - вірш, у якому перші літери рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово чи й цілий вислів. Те слово чи слова часто вказують, кому адресований чи присвячений твір, іноді ж – прізвище та ім′я автора, у віршованих загадках є відгадкою.

Вправи

1. Визначте жанр ліричного твору «Чари ночі» Олександра Олеся, віршовий розмір та випишіть приклади паралелізмів та персоніфікацій.

Сміються, плачуть солов’їІ б’ють піснями в груди:«Цілуй, цілуй, цілуй її, —Знов молодість не буде! Ти не дивись, що буде там,Чи забуття, чи зрада:Весна іде назустріч вам,Весна в сей час вам рада. На мент єдиний залишиСвій сум, думки і горе —І струмінь власної душіУлий в шумляче море. Лови летючу мить життя!Чаруйсь, хмелій, впивайсяІ серед мрій і забуттяВ розкошах закохайся. Поглянь, уся земля тремтитьВ палких обіймах ночі,Лист квітці рвійно шелестить,Траві струмок воркоче. Відбились зорі у воді,Летять до хмар тумани...Тут ллються пахощі густі,Там гнуться верби п’яні.

71

Як іскра ще в тобі горитьІ згаснути не вспіла, —Гори! Життя — єдина мить,Для смерті ж — вічність ціла. Чому ж стоїш без руху ти,Коли ввесь світ співає?Налагодь струни золоті:Бенкет весна справляє. І сміло йди під дзвін чарокЗ вогнем, з піснями в гостіНа свято радісне квіток,Кохання, снів і млості. Загине все без вороття:Що візьме час, що люди,Погасне в серці багаття,І захолонуть груди. І схочеш ти вернуть собі,Як Фауст, дні минулі...Та знай: над нас — боги скупі,Над нас — глухі й нечулі...»

Сміються, плачуть солов’їІ б’ють піснями в груди:«Цілуй, цілуй, цілуй її —Знов молодість не буде!»

2. Доведіть, що твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...» є посланням.

3. Визначте жанри поданих творів, відповіді обґрунтуйте.а ) Де витоки нашого роду, Несе у святих своїх водах І велич, і волю незламну, Прадавню історію славну Розкішна, широка, стрімка, Оспівана в думах ріка.

б ) "Я таке, що всякий знає, Бо на мене світ увесь Ласо дуже поглядає",— Усміхнувся хтось і десь. "Кращі, може, є від тебе,— Одмовля чийсь голосок,— І приманюють до себе Гарні очі і роток. Роздивися, милий друже, У кого краса видніш, Шелестиш про себе дуже,А мене кохають більш".

в ) Між людьми, як пташка, в’ється,У людей і їсть, і п’є;Ходить старець, просить, гнеться,А у неї всюди є.

Ідилія. Медитативна лірика

72

Ідилія (грец. eidyllion — замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eidos — образ ) – невеликий, частіше віршований, твір, у якому поетизується життя на лоні сільської природи. Автори ідилій уникають зображення життєвих труднощів. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (III ст. до н.е.), написавши збірку «Ідилія» — переважно гекзаметрами. Його ліричний герой — представник пастушого простолюду — контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю. Основні мотиви — безтурботне, щасливе життя дітей землі, їхнє гармонійне світовідчування. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л.Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів:

Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.М'яко котили хвилі над полем у злотому морі,Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівникДесь на леваді в сопілку, пасучи корову, дударив.Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі,Й птиця, жар-птиця залізна майнула... Ревіли корови,Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі,Плакала лунко сопілка — в сумі сивенький дударик (О. Близько).

Ідилія набула популярності у творах сентименталістів і романтиків (М. Карамзіна, В. Жуковського, М. Гнєдича). До жанру ідилії зверталися П. Куліш, О. Стороженко, І.Франко, М. Рильський. У збірці М. Рильського «Синя далечінь» є ідилія «На узліссі» , це чистий, радісний малюнок навколишнього світу.

Медитація (від лат. meditation – роздум) – вірш філософського змісту, у якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу. На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою медитація постає як аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтравертивні), усередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчиняється в душі поета, стає невідчутним:

Нехай горить вогонь. Нехай горить.Хай почекає час, аби в безчассія вдруге міг постати... (В.Стус).

Медитацію спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г.Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки, символістів початку XX ст. П.Тичини, М.Рильського, М.Зерова, Є.Плужника, В.Свідзинського, Б.-І.Антонича та багатьох інших. У сюжетному аспекті медитація — це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, у людях, у якомусь життєвому явищі (В.Стус «Палімпсести»). Може виявлятись у власне медитації у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою (Л.Первомайський), нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель із внутрішнім життям людини.

Вправа

1. Доведіть, що вірш Т. Шевченка «Мені однаково» є медитацією.Мені однаково, чи будуЯ жить в Україні, чи ні.Чи хто згадає, чи забудеМене в снігу на чужині — Однаковісінько мені.В неволі виріс між чужими

73

І, неоплаканий своїми,В неволі, плачучи, умру.І все з собою заберу,Малого сліду не покинуНа нашій славній Україні,На нашій — не своїй землі.І не пом’яне батько з сином,Не скаже синові: — Молись,Молися, сину, за ВкраїнуЙого замучили колись. — Мені однаково, чи будеТой син молитися, чи ні...Та неоднаково мені,Як Україну злії людеПрисплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять...Ох, не однаково мені.

2. Складіть 12 тестів до теми.3. Обміняйтеся з іншими учнями тестами та дайте відповіді ( письмово ).

Кантанта. Вірш. Поезія в прозі

Кантата (італ. cantata від лат. canto — співаю) — великий вокально-інструментальний твір для солістів, хору та оркестру; віршовано-музичний твір, що виконується переважно з урочистої нагоди. Власне, цим поняттям в античній поезії називали ліричний вірш, близький до оди. У ньому широко використовувалися міфологічні сюжети, алегорії, стилістичні фігури задля звеличення героїв та прославлення видатних подій. Згодом кантата, удосконалюючись, збагачувала свої форми (арії, речитативи, які різнилися за темпом і тактом), що зумовило урізноманітнення віршованої структури. Класичного вигляду кантата набула в Італії на межі XVI-XVII ст., поширившись звідти в інші країни Європи. У сьогочасній кантаті велику роль відіграє поетичний текст. Одним із її зразків можна вважати кантату «Радуйся, ниво неполитая» М. Лисенка, написана на слова Т.Шевченка.

Вірш - ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду. Як особлива система вірш постав в античні часи, відокремившись від музики і танцю.

У праукраїнську добу він був знаний у нерозчленованому вигляді («Послання оріїв до хозар», «Велесова книга»). Його елементи існували й у києво-руський період, зокрема в «Слові про Ігорів похід», «Молитві Св. Феодосія», і лише на ренесансно-бароковому етапі цей термін поширюється у творчій практиці та в теоретичному осмисленні (шкільні, різдвяні, великодні тощо вірші). Поняття вірш подеколи вживається як синонім до поняття «поезія»:

І звідкіль це питання: а що є вірш?Дух? Матерія? Першооснова? Сльози?![…] душа, яка поряд, така наполохана, щоможе вмерти від цокоту серця твого (Світлана Короненко).

Поезія в прозі - короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть із фрагментами спорадичного римування — до поезії. Будучи помежовим жанром, поезія в прозі, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо. Уперше звернувся до неї Ш.Бодлер («Малі поезії у прозі», 1869). Згодом цей жанр, починаючи від А. Рембо та І.Тургенева, привертав увагу багатьох письменників, передовсім модерністів, спрямованих на пошуки трансцендентної сутності буття. Не минуло таке захоплення й українських письменників на початку XX ст. (М.Коцюбинський, В.Стефаник, М.Черемшина, Г.Хоткевич, І. Липа, О.Плющ, Дніпрова Чайка, Ольга Кобилянська та ін.), з'явилися «акварелі», «етюди» і т.п., які збагатили

74

літературу новими формами. Зверталися до цього жанру й пізніше (Ірина Вільде, С.Гостиняк, Є.Гуцало та інші).

Види ліричних творів за тематикою

При вивченні ліричних творів часто використовується така тематична класифікація.

1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття («Золотий гомін» П.Тичини, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Любому парламенту» П. Скунця).

У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну («Антиглобалістичне» П. Скунця) і патріотичну («Мені однаково» Т. Шевченка) тематики.

2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям. Її різновиди:

а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя («Так ніхто не кохав» В. Сосюри);

б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка «Золоте ябко» Д. Павличка);в) родинна («Сива ластівка» Б. Олійника);г) лірика дружби («Без вожаків» П. Скунця).

3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко «Над берегами вічності»).

4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття й переживання («Молитва» Т. Шевченка, «Мій храм» Зореслава).

5. Пейзажна лірика передає роздуми й переживання ліричного героя, викликані явищами природи («Осінь на Гуцульщині» Ю. Боршоша-Кум'ятського, «Знову дощ під вікнами журиться» X.Керити).

6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади («Кавказ» Т. Шевченка, «Із дзвінкого — в глухі» П. Скунця).

Вправи

1. Поясніть, який із цих віршів належить до громадянської, особистої (інтимної) чи пейзажної лірики.

а) Встала й весна, чорну землюСонну розбудила,Уквітчала її рястом,Барвінком укрила;

І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зустрічають... (Т. Шевченко, «Гайдамаки».)

б) О слово рідне! Орле скутий!Чужинцям кинуте на сміх!Співочий грім батьків моїх,Дітьми безпам'ятно забутий.

О слово рідне!Шум дерев! Музико зір блакитнооких,Шовковий спів степів широких, Дніпра між ними левій рев...

О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

75

Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним. (О. Олесь, «О рідне слово!»)

в) Розіслалась далека дорога В непривітну чужину мені... Прощавай, моя хатко убога! Прощавайте, достатки мої!

Я не знаю, коли ще побачу, Як сьогодні покину я вас. Та дрібними сльозами заплачу На чужині за вами не раз. (Д. Загул, «Розіслалась далека дорога...»)

2. Прочитайте поезію. До якого виду лірики вона належить? Назвіть тропи, вжиті у вірші.

Пекучий день... лісів солодка млява...смага стежок... сонливиці левад...Іде гроза дзвінка і кучерявасадам замлілі руки цілувать.Краплини перші вдарили об шибку.Кардіограма блиснула крива.Вітри з розгону поламали скрипку,гуде у сосен буйна голова.Тремтіння віт, і жах, і насолода,шаленство злив у білому вогні!Ну, от і все. Одплачеться природа. Їй стане легше, певно, як мені. ( Ліна Костенко )

3. Наведіть приклади ліричних творів за тематикою ( по 3 – 5 прикладів ).

Практичне заняття № 11Аналіз ліричного твору

СХЕМА АНАЛІЗУ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ1. Короткі відомості про автора. 2. Жанр твору. (Громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна лірика) 3. Провідний мотив твору. 4. Композиція твору5. Образ ліричного героя. 6. Вжиті автором художні засоби. (Лексика, тропи, віршовий розмір) 7. Особисте сприйняття поезії.

Тема 10. Ліро-епічні твори

Співомовка. Байка

Співомовка — короткий сюжетний гумористичний вірш, часто побудований на народному анекдоті, приказці чи казковому мотиві. У співомовках, як і в народних анекдотах, описується один комічний чи трагікомічний випадок; подія зображується стисло, розвивається динамічно; розв'язка несподівана; основних дійових осіб — одна-дві. Твір завершується, як правило, гострим, дотепним висновком. Співомовка належить до ліро-епосу.

Найбільше в цьому жанрі виявився талант Степана Руданського («Добре торгувалось», «Понизив», «Аби душа чиста», «Чи високо до неба», «Вовки», «Не мої ноги» тощо).

Байка (анг, франц. fable, лат. fabula ) — невеликий, переважно віршований розповідний алегоричний твір із повчально-сатиричним змістом, у якому вади людей і недоліки суспільного життя показано в образах тварин, птахів, риб, комах, рослин і речей або ж зведено до умовних людських стосунків. Байка має сюжет, алегоричні

76

образи, повчання, свій початок бере у фольклорі. Основою для багатьох байок стали народні казки про тварин. Подію, покладену в основу байки, переважно називають ф а б у л о ю .

Розвиток байки пов'язують з ім'ям Езопа (VI ст. до н. е.). Йому приписують до 400 текстів. До нової ери з'явилися індійські байки, які увійшли в збірник «Панчатантра» (п'ятикнижжя). Світову славу здобули байки Федра, Лафонтена, Сумарокова, Крилова. Першим українським байкарем був Г.Сковорода. З байкою пов'язана творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С.Руданського.

Здебільшого байки мають дві частини. У першій розкривається подія, факт, явище, особа, у другій — мораль, яка може бути на початку або в кінці байки. Більшість байок має віршову форму, пишеться вільним віршем.

Вправи

1. Який з наведених творів є співомовкою, а який — байкою? Доведіть своє твердження.

По гаю темному туга велика ходить,—Сокири й Топори затіяли війну,Гай хочуть сплюндровать і пущі все пошкодить.Війна ця навела на дерево суму;Дуби задумались, Осики затремтіли,І Клен гнучкий і В'яз із лиха вниз нагнувсь.Аж ось Сокири вже в гаю забрязкотіли,І Дуб найстарший усміхнувсь.«Не бійтесь! — він гукнув: — Того іЯк з топорищами ці навісні прийдуть,Аж дерев'яний рід заліза одцурався,Без дерева вони самі нас да не втнуть,Ото було б... але — нехай йому абищо,Якби з Сокирами прийшли і топорища,Тоді-то був би нам капут».І справді, скільки тут Сокири не бряжчали,Ні дубчика, ні липки не стяли,І тільки де-не-де що кору пописали,Да і додому з тим пішли. (Є. Гребінка, «Гай та Сокири».)

б) Як перші пробилися брості І сонечко вгору пішло, Із мамою Вова у гості Приїхав до баби в село.

Опівдні стурбований Вова З сарая до баби гука:— Я сіна підкину корові, Дивіться, голодна яка!

А баба і каже: — Володю, Не треба уже, не клади. Наїлась вона, не голодна, Ось випила цебер води.

Звів Вова здивовані брови, На думці щось має своє. — Чого ж тоді ваша корова Порожнього рота жує? (А. Динник, «Молодий господар».)

2. Визначте жанр твору, тему, ідею Г. С. Сковороди.

Байка «Бджола та Шершень»

77

— Скажи менi, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї працi не стiльки тобi самiй, як людям кориснi, а тобi часто i шкодять, приносячи замiсть нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурiсть свою збирати мед. Багато у вас голiв, але всi безмозкi. Видно, що ви без пуття закоханi в мед.

— Ти поважний дурень, пане раднику,— вiдповiла Бджола.— Мед любить їсти й ведмiдь, а Шершень теж не проти того. I ми могли б по-злодiйському добувати, як часом наша братiя й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрiвнянно бiльша радiсть збирати мед, анiж його споживати. До сього ми народженi i будемо такi, доки не помремо. А без сього жити, навiть купаючись у меду, для нас найлютiша мука.

Сила:Шершень — се образ людей, котрi живуть крадiжкою чужого i народженi на те

тiльки, щоб їсти, пити i таке iнше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому дiлi трудиться. Багато шершнiв без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нiчого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?. Кажуть се незважаючи на слова Сiраха: "Веселiсть серця — життя для людини" — i не тямлять, що природжене дiло є для неї найсолодша втiха. Погляньте на життя блаженної натури i навчiтеся. Спитайте вашого хорта, коли вiн веселiший? — Тодi,— вiдповiсть вам,— коли полюю зайця.— Коли заєць смачнiший? — Тодi,вiдповiсть мисливець,-коли добре за ним полюю.

Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли вiн куражнiший? Тодi, коли всю нiч бродить або сидить бiля нори, хоча, зловивши, й не їсть мишi. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй лiтати по квiтоносних лугах? Що гiрше, нiж купатися в достатку i смертельно каратися без природженого дiла? Немає гiршої муки, як хворiти думками, а хворiють думки, позбавляючись природженого дiла. I немає бiльшої радостi, анiж жити за покликанням. Солодка тут праця тiлесна, терпiння тiла i сама смерть його тодi, бо душа, володарка людини, втiшається природженим дiлом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий i щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Цiцеронової книжечки «Про старість»…

Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древнiй Епiкур таке: «Подяка блаженнiй натурi за те, що потрiбне зробила неважким, а важке непотрiбним».

3. Яка ознака жанру байки підкреслена у звертанні Л. Глібова до молодих читачів:

Моторнії сини й онуки!Читайте байку для науки.Назвіть ще 2 особливості жанру байки.

Дума. Балада (сторінки 49 – 51 )

Вправи

1. Прочитайте твір «Бондарівна», визначте його жанр, обґрунтувавши це.У містечку Богуславку Каньовського панаТам гуляла Бондарівна, як пишная пава.

У містечку Богуславку сидить дівок купка,Межи ними Бондарівна, як сива голубка.

Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв,Обійняв він Бондарівну та й поцілував.

«Ой не годен пан Каньовський мене цілувати,Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!»

Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо:«Тікай, тікай. Бондарівно, буде тобі лихо!»

Ой тікала Бондарівна з високого мосту;

78

Сама ж вона хорошая, хорошого зросту.

Ой тікала Бондарівна помежи горами,А за нею два жовніри з голими шаблями.

Ой повели Бондарівну помежи крамниці, —Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці:

«Ой чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити,А чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?»

«Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити.Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!»

Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала.Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала...

«Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати:Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!»

Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум'яне!

Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, —Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!»

Ударився старий Бондар в стіну головою:«Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!»

Ой поклали Бондарівну на тесову лавку,Поки звелів пан Каньовський викопати ямку.

Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину,Поки звелів пан Каньовський зробить домовину.

Ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!

2. Прочитайте твір «Дума про Марусю Богуславку», визначте його жанр, обґрунтувавши це.

Що на Чорному морі, На камені біленькому, Там стояла темниця кам'яная. Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків, Бідних невольників. То вони тридцять літ у неволі пробувають, Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. То до їх дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Приходжає, Словами промовляє: «Гей, козаки, Ви, біднії невольники! Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?» Що тоді бідні невольники зачували, Дівку-бранку, Марусю, попівну Богуславку, По річах познавали, Словами промовляли: «Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко!

79

Почім ми можем знати, Що в нашій землі християнській за день тепера? Що тридцять літ у неволі пробуваєм, Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм, То ми не можемо знати, Що в нашій землі християнській за день тепера». Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачуває, До козаків словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невольники! Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота, А завтра святий празник, роковий день великдень». То тоді ті козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі припадали, Дівку бранку, Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали: «Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко, Щастя й долі собі не мала, Я Як ти нам святий празник, роковий день великдень сказала!» То тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала. Словами промовляла: «0й, козаки, Ви, біднії невольникиі Та не лайте мене, не проклинайте, Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати, То буде мені, дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати; То буду я до темниці приходжати, Темницю відмикати, Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати». То на святий празник, роковий день великдень, Став пан турецький до мечеті від'їжджати, Став дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати. Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає,— До темниці приходжає, Темницю відмикає, Всіх козаків, Бідних невольників, На волю випускає І словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невольники! Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте, Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава не минайте, Моєму батьку й матері знати давайте: Та нехай мій батько добре дбає, Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

80

Великих скарбів не збирає, Та нехай мене, дівки-бранки, Марусі, попівни Богуславки, 3 неволі не викупає, Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для роскоші турецької, Для лакомства нещасного!» Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників 3 тяжкої неволі, 3 віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений! Вислухай, боже, у просьбах щирих, У нещасних молитвах Нас, бідних невольників!

Поема. Роман у віршах

Поема (грец. póiema, від ποιέω — творю) — один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой).

Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна напружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі, виділяються такі її жанрові різновиди: епічна, лірична, драматична. Епічну (класичну) поему більшість літературознавців розглядає як, власне, епопею, якій найбільш чітко, на їхню думку, протиставляє себе, починаючи з першої половини XIX століття, романтична поема байронівського зразка, яку найчастіше визначають як ліро-епічну. Деякі дослідники застосовують й іншу класифікацію. О. Васильківський пропонує розрізняти оповідну, ліричну, драматичну поеми та поему-стилізацію.

Починаючи з XIX століття в поемі відбуваються значні жанрові зміни. Вони помітні в

розвитку української поеми. Спочатку в українській літературі з'являється бурлескнотравестійна поема І.Котляревського «Енеїда». Потім розвивається ліро-епічна поема, представлена кількома жанровими різновидами: романтична («Гайдамаки» Т. Шевченка), реалістична (його ж «Катерина», «Наймичка», «Варнак») та сатирична («Сон», «Кавказ»). Біля витоків російської ліро-епічної поеми стоять О. Пушкін («Руслан і Людмила», «Цигани») та М. Лермонтов («Мцирі», «Демон»).

Вагомий внесок у розвиток жанру поеми зробив І. Франко, який створив блискучі

зразки психолого-філософської поеми («Іван Вишенський») та соціально-філософської поеми («Мойсей»). Йому ж належить цикл філософсько-етичних поем («Ex nihilo», «Рубач»). З другої половини XIX століття розвивається історична поема («На Святоюрській горі» І. Франка, «Morituri» M. Старицького, «Грицько Сковорода» П. Куліша), лірико-філософська («Герострат» В. Самійленка). Творцем драматичної поеми на початку XX століття стає Леся Українка («Осіння казка», «В катакомбах», «Роберт Брюс...»).

Помітне місце жанр поеми посідає в сучасній українській літературі. У творах

провідних ліриків XX століття відбито драматизм, протиріччя й складності історичного розвитку України, розкрито велич душі її народу, різні сторони його національного характеру. Поряд із представниками старших поколінь письменників (П. Тичина, М. Хвильовий, М. Рильський, Ю. Клен, М. Бажан, В. Мисик) значний внесок у розвиток поемного жанру зробили І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д.Павличко, М.Вінграновський, В. Коротич, П. Осадчук та інші.

Роман у віршах — ліро-епічний жанр, у якому розповідь супроводжується ліричним акомпонементом. У романах, віршах використовуються епічні (розвиток сюжету, характерів) і ліричні засоби зображення, у розповідь включається ліричний герой. У

81

розвитку сюжету й розкритті характерів помітну роль виконують ліричні відступи. Романи у віршах відзначаються підвищеною емоційністю.

Першим романом у віршах був середньовічний анонімний твір «Флуарі Бланшефлер». Жанр роману у віршах розвинувся в добу романтизму («Дон Жуан» Дж.Г. Байрона, «Пан Тадеуш» А.Міцкевича, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна). У XX столітті до нього зверталися такі поети, як Б.Пастернак («Спекторський»), Якуб Колас («Симон-музика»), Іван Багряний («Скелька»), Василь Барка («Для сонць шестикрилих»), Ліна Костенко («Маруся Чурай», «Берестечко»).

Вправи

1. Доведіть, що твір Т. Шевченка «Катерина» - поема.2. Доведіть, що твір І. Франка «Мойсей» - поема.3. Доведіть, що твір Ліни Костенко «Маруся Чурай» - роман у віршах.Доведіть, що твір Т. Шевченка «Сон» - поема.

Практичне заняття № 10Аналіз ліро-епічного твору

Тема 11. Драма

Давня драматургія. Містерія. Міраклі. Мораліте

Містерія (грец. mysterion) — служба, релігійний обряд на честь якогось божества. Зразком містерії є англонорманське «Дійство про Адама» (про гріхопадіння Адама і Єви), вбивство Авеля Каїном. Адам виступає у цій містерії простодушним флегматиком, чорт — хитрим казуїстом, Єва — жінкою, яка легко захоплюється. Містерія поєднує релігійне дійство, народний анекдот, фарс, співи і танці.

Вистави містерій організовували органи місцевого самоврядування. Виконавцями містерій були міські ремісники. У Франції містерії пізнього періоду з'явилися після 1450 p., їх називали циклічними. Найдавніша «Містерія Старого Завіту» нараховує 50 тисяч віршів, це 40 окремих п'єс. У них брало участь 243 актори, п'єса виконувалася кілька тижнів. У «Містерії страстей Господніх» А. Гребана брало участь 400 чоловік. Вистави відбувалися на вулицях, майданах, під час свят, ярмарків, вони виконувалися національною мовою.

У містеріях біблійні мотиви набували побутового характеру. Так, Ной поставав у образі бувалого матроса, а його дружина — сварливої баби.

Містерії використовували й історичні факти. У 1429 р. з'явилася «Містерія про облогу Орлеана» з історичними героями, серед яких Жанна д'Арк. Посилення комедійних і сатиричних елементів у містеріях викликало їх осуд, а згодом і заборону, у 1548 р. містерії були заборонені майже у всіх країнах Західної Європи.

В Україні драми-містерії ставили у XVII ст.. Авторами містерій були М. Довгаленський («Комічна дія»), Д. Туптало («Комедія на день Рождества Христова»). Відомі анонімні містерії «Слово про збурення пекла», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвічная». У XIX—XX ст. з'являються твори, що використовують форму або назву жанру (В. Маяковський «Містерія Буф»), Т. Шевченко свою поему «Великий льох» назвав містерією. К. Гамсун написав роман «Містерії».

Міракль (франц. miracle від лат. miracylum — диво) — один із жанрів середньовічної віршованої драми (XII—XV ст.) релігійно-повчального змісту. В основі сюжету — «чудо», яке здійснює святий. Однією з перших драм цього жанру була «Гра про Святого Миколая» Жана Боделя. У «Міраклі про Теофіла» Рютбефа використано сюжет про те, як людина продає свою душу дияволу. З часом релігійний елемент з міраклю зникає, драма набуває міщансько-моралізуючого або рицарсько-авантюрного характеру. У XIV— XV століттях у міракяях розроблялася сімейно-побутова тематика, звучала критика лицарів і феодалів («Міракль про Гібур», «Міракль про Роберта-Диявола»). Міракль побутував на

82

сцені до XVIII ст. Цей жанр прагнули відновити символісти на рубежі XIX—XX ст. Характерним з цього погляду є твір М. Метерлінка «Диво святого Антонія». Український міракль представляють твори «Розмова про грішну душу» і «Успенська драма». Міракль дав поштовх розвитку мораліте, побутової драми, комедії.

Мораліте (франц. moralite від лат. moralis — моральний) — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали.

Елементи мораліте входили в містерії, міраклі, історичні драми. До жанру мораліте відносять твори «Трагедокомедія о міді в будущей жизні...» Варлаама Лащевського і «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського.

Вертеп

Вертеп — пересувний ляльковий театр, популярний в Україні у XVIII—XIX століттях, у якому ставили релігійні та світські п'єси. Їх виконавцями були школярі, дяки, згодом мандрівні групи артистів. Вертепні драми ставили на сільських і міських майданах, ярмарках. Приміщенням театру була найчастіше двоповерхова скринька з прорізами в підлозі. Підлогу застеляли хутром, щоб не було видно щілин, з яких вертепник водив ляльок, тримаючи їх за дріт. За дерев'яних ляльок говорив і співав вертепник, який змінював голос відповідно до ролі: Ангела, Пастуха, Воїна. За спиною перебував хор, який виконував молитви й Духовні кантати. Крім вертепної скриньки, вертепний театр використовував восьми або дванадцятипроменеву зірку, що засяяла, коли народився Ісус Христос. На верхньому поверсі розігрувався сюжет про народження Христа та Ірода, який звелів винищити всіх немовлят, за це Смерть покарала його. На нижньому поверсі ставили жартівливі побутові сценки, в яких висміювалися недоліки тодішнього життя. У другій частині вертепного дійства використовувалися прислів'я, приказки, народні пісні.

Найбільш поширилися вертепні вистави в другій половині XVIII століття, а особливо в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли число вертепників поповнювалося вихованцями Академії, що йшли в народ популяризувати українські вистави в формі лялькового театру. Така форма була найзручніша, з огляду на переслідування з боку московського уряду, щоб підтримувати в народу любов і плекання своїх колядок та поширювати правду про такі, наприклад, історичні події, як руйнування Запорозької Січі, про що йдеться у вертепі.

Вправи

1. Складіть 12 тестів до теми.2. Обміняйтеся з іншими учнями тестами та дайте відповіді ( письмово ).

Шкільна драма. Інтермедія

Шкільна драма - жанр церковної драматургії. Шкільна драма з'явилася у XV ст., поширилася в Італії, Франції, Нідерландах, Австрії, Німеччині, Польщі. В Україні шкільні драми створювалися у XVII—XVIII ст. переважно викладачами піїтики, а використовувалися вчителями та учнями духовних шкіл. Для шкільних драм використовувалися біблійні сюжети, а згодом історичні явища й факти. Шкільна драма мала віршовану форму, строгу композицію, вона складалася з 3—5 актів, після кожного виступав хор, який розважав глядачів.

Драма включала пролог і епілог. Вистави відбувалися до Різдва й Великодня. Історія шкільної драми пов'язана з такими творами, як «Олексій, Божий чоловік» (1674 p.), «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...» (сценізована в 1728 p.). Найвиразніший твір цього жанру — трагікомедія «Володимир» (1705 р.) Феофана Прокоповича.

Інтермедія (від лат. intermedius — те, що знаходиться посередині) — комічна п'єса або сцена, яку виконували між діями основної драми. Ці сценки давали глядачеві

83

можливість розважитися, вони заповнювали час, який відводили артистам для відпочинку. Часто інтермедії були інсценізацією народних анекдотів («Кіт у мішку»), пародіювали повір'я, побутові сценки. У XVII—XVIII ст. інтермедія стала частиною шкільної драми на історичну або релігійну тему. До нашого часу дійшли інтермедії з великодних і різдв'яних драм М. Довгалевського та Г. Кониського. Інтермедія мала вплив на формування побутової комедії й водевіля.

Сьогодні інтермедія живе в цирку та на естраді, заповнює паузи між номерами програми. Інтермедія — це п'єса, яку виконує клоун на манежі цирку, і конферансьє на естраді. Клоунада бере початок у мистецтві скоморохів, вона використовує репертуар ярмаркових блазнів. Наприкінці XIX століття з'явилися клоунади соло, дуети, тріо. В основі клоунади сюжетний трюк, ексцентрична кінцівка. Текст клоунади включає словесні каламбури, раптовий перехід від однієї теми до іншої, гротеск, сатиру, гумор, буфонаду, фарс, гіперболізацію.

Інтермедію в конферансі може виконувати один актор, який перетворюється в образ літературного персонажа або два. У парному конферансі використовуються інтермедії-сценки та інтермедії-діалоги. Історія парного конферансу знає таких талановитих акторів, як Юрій Тимошенко та Юхим Березін.

Вправи

1. Підготуйте повідомлення про шкільну драму «Володимир» Ф. Прокоповича.2. Підготуйте повідомлення про шкільну драму «Милість Божа...».

Композиція драматичного твору. Власне драма та її особливості. Трагедія. Комедія. Трагікомедія

Драматичні твори пишуть у формі діалога, в їх основі - дія, вони невеликі за розміром, бо більшість із них призначена для сценізації. У драматичних творах є ремарки, які виконують службову функцію — дають уявлення про місце дії, дійових осіб, поради артистам, але не входять у художню тканину твору.

Композиція драматичного твору: дії поділяються на яви (сцени, картини); портрети, пейзажі, авторські відступи, інтер’єри, екстер’єри відсутні або винесені в ремарки; розміщення розв’язки ближче до кінця драми.

Трагедія

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру на честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього.

Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події й обставини. Хор був учасником трагічного дійства.

На думку Арістотеля, основне в трагедії — дія; трагедія може обійтися без характерів. Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання. Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. Пролог — частина трагедії перед виходом хору, епісодій — частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої немає хору. Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, «відтворювати жахливе й гідне співчуття». Трагедія майже завжди закінчується смертю головного героя, його прирікали на загибель надприродні сили, міфічна доля ( лат. fatum).

Новим етапом у розвитку трагедії стала трагедія епохи Ренесансу. У трагедіях Шекспіра долю героїв визначають не боги, не фатум, а соціальні умови.

84

У трагедіях класицистів (Корнель — «Горацій», «Сід», Расін — «Федра») відбувався конфлікт між почуттями героїв і їх обов'язком перед державою. Герої трагедій жертвували особистими інтересами заради державних. Класицисти будували свої трагедії згідно з правилами нормативної естетики: дія мала відбуватися протягом доби та в одному місці.

В епоху Просвітництва трагічні герої гинуть у боротьбі за соціальне та національне визволення, відстоюючи просвітницькі ідеї. Значну роль у розвитку трагедії доби Просвітництва відіграли твори Шиллера («Розбійники», «Підступність і кохання»), Ґете («Гец фон Берліхінген», «Еґмонт»).

В епоху романтизму трагедія розкриває конфлікт між героєм і дійсністю (Байрон — «Манфред», Гюго — «Рюї Блаз»). Першою трагедією в українській літературі є твір М. Козачинського «Трагедія о смерті посліднього царя сербського Іроша V і о паденії Сербського царства» (1733 p.).

Найвизначнішими зразками української трагедії XIX ст. були «Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Оборона Буші» М. Старицького.

Горизонти української трагедії розширюються в XX ст.. З'являються трагедії «Роман Великий» В.Пачовського, «Ярослав Осмомисл» М. Грушевського, «Між двох сил» В. Винниченка, «Коли народ визволяється» Я. Мамонтова, «97» М. Куліша, «Дума про Британку» Ю. Яновського, «Фауст і смерть» О.Левади.

Трагедія завжди зв'язана з високим, піднесеним, благородним. Трагічний герой добре розуміє суть подій, у яких бере участь і свою роль у них. Не може бути трагічним той герой, який гине випадково. Трагічний герой — активний, повсякчас готовий відстоювати свої переконання, не здатний на компроміс.

Комедія

Комедія — це вид драми, протилежний трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode - пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства.

Комедія сформувалася в Стародавній Греції із сороміцьких пісень. Виникла з ігр на честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях «Мир», «Вершники», «Лісістрата» він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.

Першим теоретиком комедії й комічного був Арістотель. Комедія, на думку Арістотеля, є «зображення всього порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не у всій повноті, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною неподобного, бо смішне — це яка-небудь помилка або неподобство, тільки не шкідливе й не згубне». Античний теоретик зауважував, що в основі комедії — перехід від нещастя до щастя.

Антична комедія має композицію, яка відрізняється від структури комедій інших епох. Вона починалася прологом, у якому викладалася головна тема й визначався зміст боротьби героїв. За ним йшов парод (виступ хору), він був підготовкою до агона. Агон — суперечка героїв на актуальні теми. За агоном — парабаса, актори залишали сцену й слово переходило до хору. Завершував комедію ексод, у якому перемагало добро, позитивне, а негативне засуджувалося. Аристофан і вська композиційна структура проіснувала недовго.

В епоху середньовіччя комічне відривали від смішного, комедією вважали твір із щасливою кінцівкою.

85

Просвітники виступили проти класицистичного трактування комічного. Класицисти предметом комічного вважали життя простих людей.

У XIX ст. з'являється комедія ідей (її основоположники О. Уайльд і Б. Шоу), комедія настроїв (А.Чехов), у XX ст. ексцентричні комедії-буфонади (Ж. Жіроду й Д.Хармс).

Українська комедія починається з інтермедійної частини шкільної драми та вертепу XVII — XVIII ст.. Досягнення української комедії XIX ст. пов'язані з творами «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького. У XX ст. комедія збагатилася творами М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). Комедію останніх десятиліть XX ст. представляють твори О. Коломійця («Фараони»), Я.Стельмаха («Вікеитій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»).

Драма

Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне й низьке подається в драмі без комедійного загострення.

Теоретичне обґрунтування драми дали просвітники Дідро й Лессінґ. Але драма як вид з'явилася в епоху античності. Близькими до драми є комедії давньоримського письменника Теренція «Свекруха» та іспанського драматурга Лопе де Веги «Покарання — не помста». Дені Дідро відзначав, що героєм драматичного твору має бути простолюдин. На противагу класицистам, він доводить потребу поєднувати в драмі трагічне з комічним. Свої теоретичні положення Дідро ілюструє драмами «Побічний син» і «Батько сімейства».

В українській літературі драма з'являється у XVIII ст. («Милість Божія»), високого рівня розвитку набуває в XIX ст. у творчості Т. Шевченка («Назар Стодоля»), І.Котляревського («Наталка Полтавка»), Івана Карпенка-Карого (І.К. Тобілевича) («Бурлака», «Наймичка»), І. Франка («Украдене щастя»), Лесі Українки («Кассандра»).

Драму XX століття репрезентують твори В. Винниченка («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»), М. Куліша («Зона», «Патетична соната», «Маклена Ґраса»). Значний внесок у розвиток драми у XX столітті зробили І. Кочерга, Я. Мамонтов, Іван Дніпровський, Ю. Японський. На рубежі XX—XXI століття з'являються твори представників нового покоління — І. Андрусяка, В. Герасимчука, Б. Жолдака, І. Ірванця, Д. Кешелі.

Є різні жанри драми: соціальна («Будка» І. Франка), героїко-психологічна («Гріх» В. Винниченка), соціально-політична («Кассандра» Лесі Українки), побутова («Дві сім'ї» М.Л. Кропивницького), соціально-побутова («Назар Стодоля» Т. Шевченка), лірико-психологічна («Місяць у селі» І.Тургенєва), психологічна настроєва («Блакитна троянда» Лесі Українки), історична («Маруся Богуславка» М. Старицького).

Вправи

1. Як ви розумієте слова Мавки з драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня»?Ні! Я жива! Я буду вічно жити!Я в серці маю те, що не вмирає.

2. Оцінюючи творчість і діяльність І. Карпенка-Карого, Іван Франко сказав, що драматург – «один із батьків новочасного українського театру». Доведіть справедливість цієї оцінки.

3. Прочитайте уривок. Назвіть твір та його автора. Дайте характеристику дійовим особам - учасникам діалогу.

86

Мартин. Ну, сину, поснідаєш, та й з богом в путь! Уже коні готові, щоб сьогодня за сонця в город поспів, бо завтра і на службу треба, - це не то, що воза підмазувать або воли на пашу гнать, там діла поважній. (До Миколи.) А ти, хлопче, все батькові воли пасеш?

Микола. Пасу. Не всім же, дядюшка Мартин, і в чиновники йти...Мартин. Правда, правда! Не всякий може діло розуміть... Кому до волів, кому до

бумаг - така жеч...Микола (подає Степанові руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобі дороги.Степан. Спасибі.Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.Мартин. Іди здоров! Микола пішов. Чого він до тебе в'язне, які ви товариші? Мало

чого, що з одного села, що однолітки, та у кожного з вас інша дорога! Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик - одно слово, а ти на такій линії, трешся між людьми інчого коліна... Може, бог дасть, і столоначальником будеш або й письмоводителем у станового - це не то, що "цоб, половий!..", "цабе, перістий!", а піт йому ллє, а пил принада на лице, і смуги по всій тварі, та дьогтьом смердить від нього, як від мазниці, а у тебе друга линія! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянстві, та от тобі й чин на той рік дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав мені секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регістратор, то тобі й мундир який полагається, і кокарда?...

Водевіль. Інтерлюдія. Мелодрама. Фарс

Водевіль (франц. vaudeville) — одноактна жартівлива п'єса комедійного характеру, іноді з танцями і піснями. Як жанр сформувався наприкінці XVII — поч. XIX ст.. Назва виникла у Франції. Щодо назви є дві версії. Згідно з першою, назва пішла від «водевілів» — веселих пісень, які складав поет Нормандії Олів'є Баслен. Він жив у долині річки Вір. Згідно з другою версією, назва походить від міських пісень (voix de ville — міські голоси). На початку XVII ст. водевілями називали пісні-куплети з приспівом, які були частиною ярмаркових народних п'єс. Як драматичний жанр водевіль склався наприкінці XVIII ст. Він став популярним жанром бульварного театру. У 1972 p. у Парижі був заснований театр «Водевіль».

У XIX столітті водевіль втратив політичну гостроту, перетворився на жартівливий твір із заплутаним сюжетом, неочікуваними подіями й перипетіями, непорозуміннями. Жанр водевіля використовував А. Чехов («Одруження», «Ювілей», «Ведмідь»). В українській літературі відомі водевілі «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Хуторяночка» Л. Глібова, «Як ковбаса та чарка, то минеться сварка» М. Старицького, «На перші гулі» С. Васильченка, «Номенклатурна одиниця» М.Зарудного.

Інтерлюдія (лат. inter — між, ludus — гра) — це жанр англійської комедійної драми, яка виникла на рубежі XV—XVI ст.. Інтерлюдія відрізняється від інтермедії, вона була самостійним жанром. Персонажі інтерлюдії — священики, селяни, жителі міст. Відомим автором інтерлюдій був Джон Хейвуд («Продавець індульгенцій та чернець», «Чотири П»).

Мелодрама (грец. melos — пісня, наспів, музика, агата — дія) — літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Вона з'явилася наприкінці XVIII ст. у Франції, спочатку мелодрамою називали музичну драму, музичний елемент зберігся в мелодрамах XVIII—XIX ст.. Музика супроводжувала вихід дійових осіб на сцену. Особливої популярності жанр мелодрами набуває в ЗО—40-х роках XIX століття. Тоді з'являються мелодрами М.Кукольника, М. Полєвого в Росії. Українську драматургію XIX століття представляє твір М.Старицького «Циганка Аза». Мелодраматичні елементи є у творі Івана Карпенка-Карого «Безталанна».

У мелодрамах є неправдоподібні ситуації й події; зовнішні ефекти (бійки, смертельні випадки). Герої мелодрами — люди незвичайної долі, надто чутливі, вони гостро реагують на події та вчинки персонажів. У мелодрамах, як правило, щасливий кінець.

87

Тепер мелодрамами називають недосконалі твори, де гострота конфліктів замінена банальними пристрастями.

Фарс (франц. farse, nar.fartiio — начиняю, наповнюю) — жанр комедії середньовіччя. Сформувався у XII ст., набув популярності у XIV—XVI ст.. Фарс базується на побутових ситуаціях реального або анекдотичного характеру. У фарсі нема індивідуалізованих образів, натомість є персонажі-маски: хитрий слуга, сварлива невірна дружина, шарлатан-лікар, невдаха-студент. У фарсі є буфонада, ексцентрика, швидка зміна ситуацій, герої сперечаються, б'ються. До жанру фарсу зверталися Ф. Рабле, К. Маро, Маргарита Наваррська. Засоби фарсу використовували Шекспір, Лопе де Вега, Бомарше.

Вправи

1. Випишіть приклади авторів та їх творів розглянутих драматичних жанрів. 2. Складіть тести до теми.3. Дайте відповіді на кращі тести однокласників.

Практичне заняття № 11Аналіз драматичного твору

СХЕМА АНАЛІЗУ ЕПІЧНОГО ТА ДРАМАТИЧНОГО ТВОРІВ

1. Стислі відомості про автора. (Такі, що сприяють розумінню специфіки твору.) 2. Історія написання і видання твору. 3. Жанр твору. (Роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, драма.) 4. Життєва основа. (Реальні факти, які спричинили появу твору й покладені в його

основу.) 5. Тема, ідея, проблематика твору. 6. Композиція твору, особливості сюжету, їх роль у розкритті проблем. 7. Роль позасюжетних елементів. (Авторських відступів, описів, епіграфів, присвят,

назви твору.) 8. Система образів, їх роль у розкритті проблем твору. 9. Мова твору. 10. Художня цінність твору, місце його у творчості автора та в літературі.

Тема 12. Інші літературні види ( жанри )

Гумореска. Епітафія. Дружній шарж. Пародія. Памфлет

Гумореска - невеликий твір, віршовий, прозовий або драматичний, про смішну рису людини або випадок. Гуморески можуть мати віршову або прозову форму. С. Руданський свої гуморески називав співомовками. У жанрі гуморески виступали Остап Вишня, О. Ковінька, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, С. Олійник, Є. Дудар. У літературних гуморесках часто використовується фольклор. Відомими гумористичними піснями є «Продай, милий, сиві бички», «Ой що ж то за шум учинився», «Якби я був полтавський сотник».

У гуморесці сміх має форму доброзичливої критики в народній, дотепній, іронічній, оксиморонній формі.

Епітафія (грец. epitaphios — надгробне слово) — вірш, який призначений для напису на надгробному пам'ятнику. Такий напис у формі епіграми, епінікія (пісня про непохованого небіжчика) пов'язаний із культом мертвих, він мав дидактичну функцію. У Давній Греції епітафії славили чесноти видатних людей, героїв, зокрема захисників Вітчизни. Згодом з'явилися епітафії на честь неіснуючих людей, у яких викривалися певні людські вади. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофаи Прокопович). У літературі XX століття з'явилися епітафії В. Еллана-Блакитного, В. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьогодні свого значення.

Типовим прикладом епітафії може бути цикл «Мандрівка по цвинтарю» В.Симоненка, один із віршів якого — «Метушливому»:

88

Весь вік спішив і метушився —Попав у пекло, в рай спізнився.

Дружній шарж (фр. charge) — різновид карикатури, в якій зберігається подібність з об'єктом зображення, сатиричні тенденції поступаються перед м'яким, доброзичливим гумором. Шарж має свою жанрову специфіку й у поезії: це переважно чотиривірш, в якому наявний легкий жарт, як у ряді дружніх шаржах П.Осадчука:

ДМИТРО ПАВЛИЧКОВід книжок вгинається поличка.Струмом б'є із кожного рядка.Недарма ж бо томики ПавличкаПригорнулись до томів Франка.

Шарж близький до епіграми, але позбавлений ознак в'їдливої сатиричності, а також до пародії, але без гротескової імітації творчої манери автора.

Пародія (грец. parodia — переробка на смішний лад - від para — проти, ode — пісня) — жанр фольклору й сатиричної літератури, об'єктом якого є композиція, лексика, образи, стиль, напрям, твір письменника. Пародія — форма літературної боротьби. Вона використовує іронію, сарказм, жарт. «Пародія, — за словами Ю. Івакіна, — криве дзеркало, в яке дивиться літератор, гірко сміючись і радісно плачучи. Як відомо, криве дзеркало спотворює. Проте пародія — це той єдиний випадок, коли спотворення не спотворює, а прояснює істину. Пародія парадоксальна: вона більше схожа на свій об'єкт, ніж він сам на себе. Неважко навести приклади й зворотного явища, коли об'єкт пародіювання більше схожий на пародію, ніж вона на нього... Щоб бути смішнішою, пародія має прикинутися серйозною. Істинно смішна пародія не є смішною...» Пародія — різновид критики, полеміки. Вона набуває актуальності під час літературних дискусій. Елементи пародії є в романах «Дон Кіхот» Сервантеса, «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова, поемі «Орлеанська діва» Вольтера. Вона виникла в давньогрецькій літературі. Поема «Батрахоміомахія» («Війна мишей та жаб») — пародія на героїчний епос. Комедія Аристофана «Хмари» — пародія на Сократа й софістів, «Жаби» — на трагедії Еврипіда.

В українській літературі пародія з'явилася в XVI ст.. Відомі пародії на святе письмо й церковнорелігійну літературу. Елементами пародії проникнута «Енеїда» Котляревського. У жанрі пародії успішно працювали Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, С. Воскрекасенко, С. Олійник, Б. Чалий, О. Жолдак, Ю. Кругляк, В. Лагода, Ю. Івакін. До пародії звертаються неоавангардисти, зокрема група Бу-Ба-Бу.

Памфлет (анг. pamphlet від грец. pan — усе, phlego — палю) — публіцистичний твір на злободенну тему. Л. Єршов так характеризує памфлет: «Це немовби фейлетон, але не на «незначну», а на вузлову тему. В основі його лежить великий соціальний об'єкт, цим багато в чому пояснюється специфіка памфлета, особливості його побудови та стилю... Памфлет за структурою ближчий до публіцистичної статті. Його основу складають об'єкти величезної ваги, які часто немає потреби переводити в соціальний аспект. Вони й без того з ним пов'язані: соціально-політичний устрій держави, морально-етичні підвалини..., окремі значні державні та політичні діячі й т. п.. Ось чому розгортання теми в памфлеті часто відбувається в манері статті, а не через емоційно-образні асоціації».

Памфлет може використовувати форми інтерв'ю, репортажу, листа. У памфлеті автор не приховує своєї позиції, стиль памфлета-пристрасний, мова — експресивна, йому властива афористичність, іронія, сарказм.

Памфлет з'явився в епоху античності. До нашого часу дійшли філіппіки Демосфена, памфлет Лукіана «Похвала мусі». У XVI ст. в Німеччині з'явилися памфлети Ульріха фон Ґуттена «Листи темних людей», наприкінці XVІІ — на поч. XVIII ст. — памфлети Свіфта «Скромна пропозиція», «Листи сукнаря». Майстрами памфлета були Дідро («Жак-фаталіст»), Кур'є («Памфлет про памфлети»), Марк Твен («Моїм критикам-місіонерам»).

В українській літературі родоначальником памфлета був Іван Вишенський. Його памфлети мають форму діалога. Історія українського памфлета знає імена таких письменників, як І. Франко («Доктор Бессервіссер»), Леся Українка («Безпардонний

89

патріотизм»), Лесь Мартович («Винайдений рукопис»), Микола Хвильовий («Апологети писаризму»). Цей жанр використовували Ю. Мельничук, Р. Братунь, Ф.Маківчук, Р. Федорів, Д. Цмокаленко.

Вправи

1. Визначте жанр твору, обґрунтуйте свої висновки. Повернувся першокласник із занять додому. Ніс в чорнилі, мов мазнули квачиком по ньому. — Що з Тобою, мій синочку? — засміялась мати.— Та невже ти в школі носом учишся писати? — Смійся, смійся,— каже хлопчик.— Зараз ти заплачеш, Коли двійку у моєму зошиті побачиш. ( Павло Глазовий )

2. Пригадайте, запишіть і поясніть епітафію, яку склав Г. С. Сковорода собі сам.

3. Які елементи пародії є в поемі «Енеїда» І. П. Котляревського?

Пастораль. Бурлеск. Буфонада. Травестія. Панегірик. Притча

Пастораль (лат. pastoralis — пастуший) —- різновид буколіки; невеликий за обсягом художній твір, де мовиться про цноти сільського життя на лоні природи, підкреслюється стилізація простоти. У пасторалі на першому місці — умовність: від уявного золотого віку, вільного від соціальної нерівності, до надто чуттєвого світу шляхетних пастухів, пастушок та невишуканих умов їхнього життя. Класичним взірцем цього жанру вважається античний роман Лонга (III ст. н.е.) «Дафніс і Хлоя». Пасторальна література поширилась і в добу Відродження та класицизму, значно змінивши свої сюжетні та стилетворчі особливості: мовилося про любов галантного пастуха до жорстокосердної німфи, гіпертрофувалися надмірні страждання чутливого серця, хоч сентиментальні колізії завжди мали щасливу розв'язку. Жанрові форми пасторалі були досить розмаїтими: еклога, поема, роман, драматична поема. В Україні відлуння пасторальних мотивів вбачається у творчості Григорія Сковороди: «Тільки сонце виникає, / Пастух вівці виганяє...» І хоч пастораль як особливий різновид буколік поступово зникає з літературного вжитку, набуваючи іронічного відтінку манірності, усе-таки вона не вичерпала своїх жанрових можливостей, здатна до оновлення, про що свідчить повість Г.Штоня «Пастораль» (1989). Особливу життєздатність виявляє пастораль у ліриці, набуваючи драматичного звучання, як «Ранкова пастораль» В. Герасим'юка:

[...] Ягнята й вівці збилися докупи,навпроти них завмерли ми, як слупи...Баран аж від скарлючених кущівнемовби для смертельного двобоющоразу розбігався й головоюо стовбур яблуневий бив і бив [...]

Бурлеск (італ. burlesque від bиrlа — жарт) — вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов'язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою. Найраннішим прикладом бурлеску вважається «Батрахоміомахія» — сутичка жаб і мишей, пойменованих за аналогією до персонажів «Іліади» Гомера. Бурлеск набув популярності в європейських літературах XVII-XVIII ст., особливо у зв'язку з тенденцією пародіювання «Енеїди» римського поета Вергілія (70-19 pp. до н.е.), започаткованою французьким поетом П.Скарроном. В Україні бурлеск найповніше розкрився в героїчній поемі І.Котляревського «Енеїда» (1798-1809; повне видання — 1842 р.) і досить часто пов'язувався з «Вергілієвою Енеїдою, вивернутою навспак» російського поета М.Осипова, яка писалася в ті ж роки (1791-1808), хоч І.Котляревський мав власні творчі джерела, відсутні в російській літературі, спирався на традиції низового бароко, досвід «мандрованих дяків», школярів-«бакалярів», на власне бурлескні жанри (різдвяні, великодні, «нищенські» вірші, шкільну драму, інтермедії, вертеп тощо), поєднуючи їх із набутками європейської бурлескної культури. Водночас І. Котляревський відійшов від «двотекстовості» П.Скаррона, А.Блюмауера чи М.Осипова. Головним чинником тут вважається національна руїна, знищення Запорозької Січі, асоційоване з трагедією Трої. Сміхова

90

культура допомогла українству вижити, тому вона, набувши бурлескних ознак, поширилась у новій українській літературі (П.Гулак-Артемовський, П.Білецький-Носенко, М.Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, Л.Глібов, С.Руданський та ін.). Досвідом бурлеску переймалися не тільки гумористи й сатирики наступних творчих поколінь (Остап Вишня, В.Чечвянський, Ю.Вухналь, Порфирій Горотак — псевдонім Ю.Клена та Л.Мосендза та ін.), а й представники авангардистських течій, починаючи від кверофутуризму, проголошеного М.Семенком, до сьогоденних неоавангардистів, відомих під назвами «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада), «ЛуГоСад» та інші, які використовують з традиційного надбання бурлеску передовсім епатаційний, пародійно знижений тон, вказуючи на невідповідність застарілих суспільних та літературних цінностей в новій історичній ситуації.

Буфонада (італ. buffonata — блазенство) — комедійна манера гри актора, в якій використовуються засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів, ситуацій; вистава, побудована в такій манері виконання. Елементи буфонади використовували скоморохи, «мандровані дяки» в інтермедіях, колядники у вертепному дійстві. Буфонада широко використовується в цирку, переважно в клоунаді коміками-буфами. У літературі елементи буфонади наявні у творах гумористів та сатириків — в «Енеїді» І.Котляревського, у прозових та драматичних гумористично-сатиричних творах Г.Квітки-Основ'яненка., М.Гоголя, Т.Шевченка (картина «генерального мордобитія» в поемі «Сон»), І.Франка, Леся Мартовича та ін. Буфонадною п'єсою є гротескна «фантазія-сатира» В.Самійленка «У Гайхан-бея» (1912), а також його поема «Спритний ченчик» (1924), в якій буфонадними засобами зображено, як душа упокоєного більшовицького «ченця», що «прожив між нами тільки п'ятдесят чотири літа» (ідеться про В.Леніна, 1870-1924), всупереч «декрету» про великого грішника все-таки вскакує туди на спині окульбаченої черниці, бо за «декретом» до раю дозволено було в'їжджати тільки вершникам. «Спритний ченчик» і в цій ситуації знайшов вихід, запропонувавши розгубленій праведниці:

Тільки прошу задубитиАж на голову спідницю.Щоб не міг пізнати з тваріВ вас не шкапу, а черницю.Та вихайте більше задом,Ржіть, підскакуйте тим часомІ старайтесь повертатисьДо портьєра заднім фасом... Таке окарикатурення будується на принципах гротеску в буфонадному творі.

Елементи буфонади майстерно використав у своїх комедіях «Отак загинув Гуска», «Мина Мазайло» М. Куліш.

Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої, бурлескної (див.: Бурлеск) поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів. Першим явищем травестії вважається «Батрахоміомахія» — травестія на «Іліаду» Гомера, здійснена в античну добу Пігретом. Травестія як жанр з'явилася в Італії (XVII ст.). Найвідоміший майстер цієї форми — французький поет П.Скаррон, автор поеми «Вергілій навиворіт». Зверталися до травестії і в російській літературі: В.Майков, «Єлисей, або Роздратований Вакх»; М.Осипов, «Вергілієва Енеїда, вивернута навспак». Найоригінальніший варіант травестії, що став подією не лише українського письменства, була «Енеїда» І.Котляревського, який взяв із поеми Вергілія лише сюжетний стрижень та імена персонажів, перевдягнувши в українські строї та переселивши їх в національне середовище XVIІ ст.. Однак травестія не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повістю, як-от «Рекреації» Ю.Андруховича. Травестія відмінна від пародії, у котрій сатиричний зміст зберігає серйозну форму, витриману в манері пародійованого твору (див.: Пародія).

Панегірик (грецьк. logos panegyrikоs — урочиста промова) — поетичний жанр, найхарактерніша ознака якого — вихваляння та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини. Він наявний у західноєвропейських літературах XVI ст.. Славлячи тогочасних можновладців, автори порушували й злободенні питання суспільства. В українській літературі панегірики з'явилися наприкінці XVI ст. («Просфонема», 1591).

91

Але панегіричні елементи наявні були ще в період ХІ—ХІІ ст., особливо в похвалах на честь князів у «Повісті минулих літ», «Київському літописі», «Слові про закон і благодать» Митрополита Іларіона, у письменстві ХІП—XV ст.: «Слові надгробному... Кипріяну» Григорія Цамблака; Західно-руському (похвала Вітовту), Галицько-Волинському (похвали Данилові Галицькому та Володимиру Васильковичу) та Короткому київському (похвала Костянтину Острозькому) літописах. На початку XVII ст. з'являлися цілі вітальні цикли у формі декламацій: «Візерунок цнот... Єлисею Плетенецькому» Олександра Митури (1618), «Імнологія» (1630), «Евхаристіон, албо Вдячність»(1632), «Евфонія» (1633). У цих творах наявні барокові елементи — ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів та ін. Відомі також оплакувальні панегірики: «Лямент дому княжат Острозьких» (1603), «Плач, албо Лямент по зестю з світа сего вічной памяти годного Григорія Желиборского» (1615), «Вірши на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича. До панегірика відносять також і геральдичні епіграми та присвяти, що посіли провідне місце у книжному віршуванні кінця XVI— початку XVII ст.. Серед поетів-панегіристів другої половини XVII — початку XVIII ст. — Григорій Бутович, Іван Величковський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Різновидом панегіриків були «антипанегірики» — пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів. В Україні після доби бароко цей жанр занепав, проте він знайшов для себе сприятливий мікроклімат у Росії, а потім — СРСР (від М. Ломоносова та до В.Маяковського).

Притча — алегоричне оповідання про людське життя моралізуючого характеру. Жанр притчі з'явився у фольклорі, він походить від аполога (казки про тварин). З аполога розвинулася й байка. Ю.Клим'юк, порівнюючи притчу й байку, відзначає, що близька жанрова форма притчі та байки зумовлена спільністю їх походження: від міфу до казки, від казки до аполога, з якого й розвинулася власне байка й притча. «Повчальність, алегоричність, філософічність, зовнішня подібність побудови, — пише Ю. Клим'юк, — це ті риси, що єднають притчу з байкою. Водночас притча має ряд відмінностей: якщо байка змальовує характер людини, викриває її негативні риси, то в притчі на характери героїв звертається мало уваги, вони є часто неконкретними, можна сказати навіть абстрактними, повністю залежать від наперед заданої думки...

І ще одна істотна різниця: байка є твором комічним, притча — у принципі твір серйозний (хоча можуть бути притчі гумористичні й сатиричні)...»

«Притчу, — продовжує Ю. Клим'юк, — ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...»

Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча — парабола, притча — розгорнуте порівняння". В українській літературі притчу як основу сюжету або як окремий жанр використовували І. Франко, Д.Павличко, Ліна Костенко, Б. Олійник.

Вправи

1. У творі «Енеїда» І. Котляревський дає богині Венері таку характеристику:Венера молодиця сміла,Бо все з воєнними жила,І бите з ними м'ясо їла,І по трахтирах пуншт пила;Частенько на соломі спала,В шинелі сірій щеголяла,Походом на візку тряслась;Манишки офицерські прала,З стрючком горілку продавала

92

І мерзла вніч, а вдень пеклась.Доведіть, що опис має бурлескний характер.

2. Доведіть, що цей опис в поемі І. Котляревського «Енеїда» виконано в бурлескно-травестійному стилі:

Дідона рано ісхопилась,Пила з похмілля сирівець;А послі гарно нарядилась,Як би в оренду на танець.Взяла караблік бархатовий,Спідницю і карсет шовковийІ начепила ланцюжок;Червоні чоботи обула,Та і запаски не забула,А в руки з вибійки платок.

3. Пригадайте притчу з поеми «Мойсей» І. Франка, розкрийте її ідейний зміст.

4. Знайдіть пастораль у творчості Ліни Костенко, розкрийте її зміст; назвіть ознаки пасторалі в сучасному творі.

Практичне заняття № 12Аналіз літературного твору

( плани аналізів ліричних та епічних творів дивися вище )

Тема 13. Літературні стилі та напрями

Літературний процес та стиль. Типи художньої творчості ( романтичний та реалістичний ). Літературні напрями та течії.

Стиль доби

Термін « літературний процес» виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX—XX ст. У XIX ст. використовувалися терміни «літературна еволюція», «літературне життя».

Літературний процес — важливий предмет історії літератури. Класицисти, романтики, прихильники біографічного методу вивчали кращі твори геніїв. Літературознавство другої половини XIX ст. здолало вибірковість у вивченні літератури, предметом його дослідження стали всі твори письменників незалежно від рівня художності та ідеологічного спрямування.

Науковці XX ст. Г. Поспєлов, М. Храпченко виступали як проти перетворення літературознавства в «історію генералів», так і проти історії літератури «без імен».

Терміном «літературний процес», відзначає В. Халізєв, «позначається літературне життя певної країни й епохи (у всій сукупності її явищ і фактів) і, по-друге, багатовіковий розвиток літератури в глобальному, всесвітньому масштабі. Літературний процес у другому значенні слова складає предмет порівняльно-історичного літературознавства».

Літературний процес складають не лише шедеври, але й твори низькопробні, епігонські. Він включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів, епістолярну літературу, мемуари. В історії літератури були випадки, коли значні твори недооцінювалися, а посередні переоцінювалися. Радянське літературознавство, наприклад, недооцінювало ранню лірику П. Тичини і переоцінювало твори типу «Партія веде», «Пісня трактористки». Недооцінювалися твори модерністів, авангардистів, письменників діаспори. Часто виникає диспропорція між популярністю і культурно-естетичним значенням творів. Твори письменників іноді приходять до читача через тривалий проміжок часу. Протягом

93

багатьох десятиліть замовчувалися твори Олени Теліги, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Івана Ірлявського.

На розвиток літератури впливають соціально-економічні особливості суспільства. Економічні відносини можуть сприяти або завдавати шкоди мистецтву. Однак не можна прямо пов'язувати розвиток літератури з матеріальним виробництвом. Історія літератури знає приклади, коли в періоди занепаду соціально-економічних відносин з'являлися визначні художні твори. У період суспільно-політичної кризи в Росії (кінець XVIII — поч. XIX ст.) творили О. Пушкін, М. Лермонтов; епоха глибокої політичної кризи часів Олександра III (XIX ст.) була періодом розвитку творчості П.Чайковського, І. Левітана, В. Сурікова; у феодально-роздрібненій Німеччині другої половини XVIII ст. розвивалася творчість Ґете й Шиллера; поразка української національної революції 1917—1920 рр. збіглася з творчістю П. Тичини, М. Рильського, Миколи Хвильового, М. Куліша, О. Довженка, Леся Курбаса. Як бачимо, зв'язок літератури з дійсністю не прямий, а складний, суперечливий. Вульгарні соціологи, зокрема В. Шулятиков, В. Фріче, В. Переверзєв та пролеткультівці перебільшували значення матеріальних факторів життя у розвитку літератури. Вони вважали, що мистецтво повністю залежить від матеріальної, суспільно-економічної дійсності й безпосередньо віддзеркалює її. Соціалістичні реалісти зосереджували основну увагу на суспільно-політичному змісті, недооцінюючи значення художньої форми твору.

Естетико-стильовий підхід до періодизації художньої літератури запропонував Д.Чижевський. Він виділив такі періоди в історії української літератури :

1. Стара народна словесність (фольклор).2. Доба монументального стилю.3. Доба орнаментального стилю.4. Переходова доба.5. Ренесанс та реформація.6. Бароко.7. Класицизм.8. Романтизм.9. Реалізм.10. Символізм.

З найдавніших часів у літературі існують реалістичний і романтичний типи творчості. Вияви реалістичного типу творчості є в міфах, казках, легендах, в окремих творах античної літератури (Гесіод «Роботи і дні»), середньовічних фабліо, шванках, у літературі епохи Відродження (Петрарка, Боккаччо, Чосер, Сервантес, Рабле, Шекспір), Просвітництва (Лессінґ, Дідро, Філдінг, Діккенс), у творчості письменників XIX ст. (т. зв. критичних реалістів), натуралістів і соціалістичних реалістів. Має рацію A. Ткаченко, що «реалістичний тип творчості не вичерпав всі свої можливості, оскільки в його підґрунті — один із полюсів психологічної типології людини мистецької».

Особливості романтичного типу творчості почали формуватися в сентименталізмі, що утвердився наприкінці XVIII ст.. Стильові константи романтизму: розкута композиція, вільна форма, наявність ідеальних характерів, алегоричних сцен, контрастів, філософсько-узагальнених образів, підвищена емоційність, змінний ритм.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).

Основні літературні напрями: - бароко (XVII — XVIII ст.); - класицизм (XVIII — початок XIX ст.);

94

- сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.); - романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.); - реалізм (друга половина XIX ст.); - модернізм (кінець XIX — XX ст.); - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм,

дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; - постмодернізм (з 1980-х pp.). Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів

називають течіями чи школами. Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму,

індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають:

- стиль доби; стиль напряму й течії; - стиль письменника та стиль певного періоду його творчості; стиль твору та стиль

його окремого елемента.

Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.

Вправи

1. Складіть план та тези до теми.2. Складіть запитання до теми.3. Робота в групах над запитаннями.

Періодизація історії української літератури. Літературні стилі

Періодизація української літератури (за історико-хронологічним принципом)

І. Прадавня українська літератураУ прадавній українській літературі слід розрізняти дві основні форми: усну народну

творчість (пісні, легенди, казки, прислів'я тощо) і книжне письменство (літописи, сказан-ня, повчання, зводи літописів).

«Велесова книга» - найдавніша пам'ятка V - IX ст., скрижалі буття українського народу в прадавні часи.

Остромирове Євангеліє (1056 — 1057) - найстаріша книга, що дійшла до нас; написана уставом (техніка вимальовування літер окремо одна від одної).

Біблія (з грец. βιβλία - книга) - одна з найвизначніших пам'яток світової культури. В українській культурі Біблія посідає особливе місце - з Остромирового Євангелія починається давньоруська рукописна книжність, з Апостола (1574) та Острозької Біблії (1581) -українське книгодрукування.

Українська література періоду Київської Русі (фольклор і писемна література) Перекладна світська література (житійна та природничо-наукова література):- збірник афоризмів «Пчола»;- природничо-наукові твори («Шестиднєв» Іоанна Екзарха, «Фізіолог», підручник з

географії «Християнська топографія» тощо);- хронографи, історичні повісті.

Оригінальна світська література (твори, написані давньоруською літературною мо-вою):

- житія святих;- повчання, проповіді, послання («Повчання дітям» Володимира Мономаха,

проповіді Кирила Туровського, «Слово про закон і благодать» Іларіона тощо);- ораторська проза;

95

- літописи, історичні хроніки («Повість временних літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис);

- поеми («Слово о полку Ігоревім» тощо).ІІ. Давня українська література (XIV - XVIII ст.)

Література XIV — XV ст..

Перекладна література з грецької, сербської, болгарської мов (повість «Олександрія»);

Оригінальна література (нові редакції «Києво-Печерського патерика», нові списки «Хождєнія» Данила Паломника, проповіді, послання, повчання Фотія, Григорія Цяблака); літописи: Литовський літопис, Короткий київський літопис тощо).

Література XVI — XVIII ст..

Полемічна література - твори українських письменників кінця XVI - XVII ст., спрямовані проти католицизму на захист православ'я та проти верхівки православного духовенства, яке прийняло унію:♦ Петро Скарга «Про єдність церкви Божої»;♦ Мелетій Смотрицький «Тренос»;♦ Іван Вишенський «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до

князя Острозького», «Послання до єпископів», «Викриття диявола-світодержця»,♦ Герасим Смотрицький «Ключ царства небесного» (1587);♦ Василь Острозький (Суразький) «Книжиця» (1588);♦ Стефан Зизаній «Казання св. Кирила...» (1596);♦ Христофор Філалет «Апокрисис» (1598);♦ Захарія Копистенський «Палінодія, або Книга оборони» (1622) та інші.

- Історична проза - прозові твори, у яких зображені важливі для долі народу події минулого на документальній основі (козацькі літописи: «Літопис Самовидця», «Історія Русів», «Сказання про війну козацьку з поляками» Самійла Величка, «Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки»).

- Поезія♦ україномовна (Климентій Зіновіїв «Про багатства і про злидні...», «Про ратаїв»,

«Про школярів, що дрова крадуть, і про школу», Григорій Сковорода «Сад Божественних пісень» (збірка ліричних поезій), Памво Беринда «На Різдво Христове»);♦ польськомовна (Лазар Баранович «Про мир», «Про сонце»);♦ латиномовна (Павло Русин «Похвала поезії», Симон Пекалід «Про Острозьку

війну»);

- Драматургія♦ шкільні драми на різдвяні, великодні, історичні теми («Володимир» Феофана Про-

коповича, «Милість Божа» невідомого автора, «Олексій, чоловік Божий» Аноніма, «Воскресіння мертвих» Григорія Кониського);♦ інтермедії (інтерлюдії) - побутові гумористичні сценки, які йшли як окремі

невеличкі вистави в антрактах між діями драми або трагедії (інтермедія друга по третьому акті до «Трагедії, або Образу смерті» Якуба Гаватовича, «Власнотворний образ. Третя інтерлюдія» Митрофана Довгалевського);♦ вертепні драми («Цар Ірод»).

ІІІ. Нова українська література XIX - початку XX ст. Українська література дошевченківського періоду (від виходу «Енеїди»

І.Котляревського). Література 40 — 60-х років XIX ст. (шевченківський період). Українська література 70 - 90-х років XIX ст. Українська література кінця XIX - початку XX ст.

IV. Новітня українська література - Література часів Центральної Ради, УНР.

96

Літературний процес 20-х років XX ст. (поступова ліквідація національного відродження України).

«Розстріляне Відродження»; ідеологічна література соціалістичного реалізму. Література періоду війни 1941 - 1945 рр.. Друга хвиля еміграції. Українська література в післявоєнний період. Література в період відродження 60-х років XX ст.. Нью-йоркська група в діаспорі. Літературний процес 70 - 80 роках XX ст. в умовах ідеологічного засилля, репресій,

форсованої русифікації. Українська література періоду розпаду СРСР й утвердження національної та

державної незалежності України. Література на сучасному етапі (XXI ст.).

Таблиця творів, жанрів, стилів та їх авторів

Стилі Письменники Твори Жанри

Орнаменталізм - «Слово про похід Ігорів»

поема, героїчна пісня

Монументалізм

Нестор «Повість минулих літ»

літопис

Бароко Г.Сковорода «De libertate»«Всякому місту – звичай і права»«Бджола та Шершень»

лірика гром.лірика гром.

байка епічна

Класицизм І. Котляревський «Наталка Полтавка»«Енеїда»

драмапоема

Сентименталізм

Г. Квітка-Основ’яненко

«Маруся» повість соц.-побут.

Романтизм Т.Шевченко «До Основ’яненка»«Катерина»«Гайдамаки»

лірикапоемапоема

П. Куліш «Чорна рада» роман істор.

М. Вовчок (Вілінська) «Максим Гримач» оповідання

О. Гончар «За мить щастя» новела

В. Сосюра «Любіть Україну» лірика гром.

Реалізм Т.Шевченко «Мені однаково»«Кавказ»«Сон» (комедія)«І мертвим, і живим…»«Заповіт»

лірика невільничапоема сатир.поема сатир.поема-посланнялірика

І. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я» повість сусп.-побут.

П. Мирний (Рудченко) «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

роман соц.-псих.

І. Карпенко-Карий (Тобілевич)

«Мартин Боруля» трагікомедія

Модернізм М. Куліш «Мина Мазайло» трагікомедія

І. Драч «Балада про соняшник»

лірика

Неоромантизм Л. Українка (Косач) «Contra spem spero!»«Лісова пісня»

лірика гром.драма-феєрія

І.Франко «Гімн» лірика гром.

97

«Чого являєшся мені у сні?»«Мойсей»

лірика інтимна

поема-притча

М. Коцюбинський «Тіні забутих предків»

повість

О.Кобилянська «Земля» повість соц.-псих.

О. Довженко «Україна в огні»«Зачарована Десна»

кіноповістькіноповість

Г. Тютюнник «Три зозулі з поклоном»

новела

Л. Костенко «Маруся Чурай»

«Страшні слова, коли вони мовчать»«Українське альфреско»

роман у віршах  істор.лірика

лірика

І. Багряний (Лозов’ягін)

«Тигролови» роман  пригодн.

М. Вороний «Блакитна Панна» лірика

П. Тичина «О панно Інно»«Арфами, арфами..»«Ви знаєте, як липа шелестить»

лірикалірикалірика

Богдан-Ігор Антонич «Різдво» лірика

Ю. Яновський «Вершники» роман у новелах

Неокласицизм М. Рильський «Молюсь і вірю» лірика

Є. Маланюк «Стилет чи стилос» лірика

Імпресіонізм М. Коцюбинський «Intermezzo» новела

В. Винниченко «Момент» новела

Експресіонізм В. Стефаник «Камінний хрест» новела

М. Хвильовий (Фітільов)

«Я (романтика)» новела

Екзистенціалізм

В. Підмогильний «Місто» роман  урбаніст.

Символізм О. Олесь (Кандиба) «Чари ночі»«О слово рідне! Орле скутий!»

лірикалірика

Сюрреалізм В. Стус «Як добре те, що смерті не боюсь я»«О земле втрачена, явися!»

лірика

лірика невільн.

Неонародники А. Малишко «Пісня про рушник» пісня

В. Симоненко «Лебеді материнства»

лірика

  О. Вишня (Губенко) «Моя автобіографія»«Сом»

усмішка

Вправи

1. Складіть 12 тестів до теми.2. Обміняйтеся з іншими учнями тестами та дайте відповіді ( письмово ).

98

3. Підготувати повідомлення ( на вибір ) про епоху Відродження, Реформації, бароко в Україні.

Готика. Перехідний стиль ( доба Відродження, Реформація ). Бароко

У літературі українського середньовіччя Д. Чижевський виділяє монументальний (X ст.) і орнаментальний (XII—XIII ст.) стилі. Монументальний стиль з'явився в той період, коли Київ був політичним, церковним і мистецьким центром Сходу Європи. У той час у літературно-релігійному світогляді утвердилася філософія християнського оптимізму. Монументальний стиль або рання готика характеризуються такими особливостями: зосередження уваги на змісті, простота композиції і синтаксису, обмеженість прикрашальних засобів. Особливості монументального стилю виразно постають із «Повісті врем'яних літ»: короткі афористичні речення, ритмізація мови, використання усталених засобів при змалюванні подій, утвердження думки про самостійне історичне та політичне життя Русі, осуд чвар і здирництва князів, заклик до єдності всіх руських земель, відмова від язичництва, утвердження християнського світогляду. За типом творчості монументальний стиль - реалістичний. Окремі особливості монументального стилю є в літературі класицизму, бароко, соцреалізму.

Орнаментальний (лат. ornamentum — прикраса) стиль припадає на XII—XIII ст. Його особливості: багатотемність творів, мозаїчність композиції, наявність історичних екскурсів, ліричних відступів. У «Слові о полку Ігоревім» розповідь про сучасні події поєднується зі спогадами про минуле. Орнаментальний стиль використовує символічні образи, постійні епітети, гіперболи, складні синтаксичні конструкції. Про поразку Ігоря автор говорить символами: «Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську». Битва змальована як «учта», «посів», «жнива»: «Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров'ю полита, сумом зійшла на руську землю». Використовуючи гіперболу, автор створює напінфантастичну картину: князь Святослав, який переміг половців, нагадує космічну стихійну силу: «наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив річки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка з лукомор'я від залізних великих полків половецьких, як вихор вирвав». Мова «Слова о полку Ігоревім» мелодійна, багата на асонанси та алітерації («уже бо Сула не течет cеребреними струями»). Автор твору вдало відтворив настрої та переживання героїв.

За типом творчості монументальний стиль — реалістичний, а орнаментальний — романтичний.

Переходова доба (XlV—XVcт.) не дала оригінальних творів. Причиною були складні історичні умови нашого народу.

Ренесанс та реформація ( XVI—XVІІ ст. )

Ренесанс (франц. renaissance, лат. renascor — відроджуюсь) відновив античний ідеал краси, поставив у центр уваги всебічно розвинуту особистість. На місце властивого епосі середньовіччя геоцентризму прийшов антропоцентризм. Визначальне місце в мистецтві зайняв реалістичний тип творчості. Для стилю доби Відродження характерні гуманізм, наслідування античного мистецтва, звернення до життя простих людей, егоцентричний індивідуалізм, критика середньовіччя.

Батьківщиною Ренесансу стала Італія, згодом він поширився в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. З Відродженням пов'язана творчість Франческо Петрарки (1304—1374 pp.), Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.), Данте Аліг'єрі (1265—1320 pp.), Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.), Франсуа Рабле (1494—1553 pp.), Мігеля де Сервантеса (1547—1616 pp.), Вільяма Шекспіра(1564—1616рр.).

Свого роду викликом Ренесансу з його раціоналізмом, егоцентричним індивідуалізмом, антропоцентризмом стала реформація з теоцентризмом, ідеологією християнства. Єдине, шо об'єднувало Ренесанс та реформацію — це критика середньовіччя та католицької церкви.

99

Ідеї Відродження в Україні почали утверджуватися в кінці XV ст. тими українцями, які навчалися в європейських вузах і прийняли католицьку віру. Вони обирали собі прізвища-геоніми типу Русин, Роксолянин, декларуючи таким чином своє українство. Найвидатнішими поетами доби Відродження в Україні є Юрій Дрогобич (1450—1494 pp.), Павло Русин з Красна (1470—1517 pp.), Станіслав Роксолянин Оріховський (1513—1566 pp.). Найпомітніший слід в українській літературі епохи Відродження залишили твори Івана Вишенського.

Бароко

Бароко (італ. barroco — дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII—XVIII ст.. Він зародився всередині XVI ст. в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Термін «барокко» належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко — занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як аристократичний напрям, який стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.

У різних культурах бароко складалося неодночасно. В італійській літературі цей напрям сформувався в останній третині XVI — на поч. XVII ст.. У французькій літературі бароко стало провідним напрямом у першій третині XVII ст.. В українській літературі риси бароко з'являються на початку XVII ст..

Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базіле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорсль, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М.Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна).

Навколишній світ у мистецтві бароко постає в складності, багатогранності виявів, безмежності й мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд із реальними людьми діють міфічні істоти. Цей світ — поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя в найбільш напружених моментах. Їх герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, вони складні, багатогранні, пристрасні, емоційні й суперечливі. У них бореться дух і плоть, «високе» і «низьке», жага насолоди і аскетизм. Психологія героїв літератури бароко сповнена контрастів, у одній особі співіснують християнська покірність і відвертий сатанізм. «Людина, — за словами А. Макарова, — була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Ця людина наділена особливим почуттям метафізичної тривоги за себе, світ, природу, минуле, майбутнє, за сенс буття, за людський рід, розум і Бога».

Література бароко не обмежувалася змалюванням складності й суперечливості життя, вона створювала праобраз «раю на землі», щоб через красу наблизити людину до Всевишнього. Письменники бароко прагнули не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її за допомогою фантазії. Для цієї літератури характерна підкреслена метафоричність і символічність.

Українське бароко виникло на рубежі XVI—XVII ст. і розвивалося впродовж двох століть. Першим письменником, у якого з'явилися риси барокового стилю, Д. Чижевський вважав І.Вишенського, але справжній початок бароко, на його думку, - Мелетій Смотрицький, проповіді й частково вірші Кирила Транквіліона Ставровецького. Важливу роль в утвердженні бароко зіграли київські школи, реформи Могили (1644 р.) і Мазепи (1694 р.).

Найяскравішим представником українського бароко є Григорій Сковорода. У його творчості є такі риси бароко:

100

а) основоположний символізм. Г. Сковорода вважав, що існує три світи: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (душа людини) і світ символів (Біблія), яка допомагає збагнути два попередніх світи;

б) християнська віра та прагнення зрозуміти Бога, який є основою життя;в) захоплення античною філософією та літературою, зокрема творами Сократа,

Платона, Плутарха, Плотіна;г) діалектичне розуміння світу як єдності найрізноманітніших протилежностей;д) поєднання світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;е) від серця людини залежить розум («Серце твоє є голова зовнішностей твоїх»);є) сила людини не в можливості підкорити собі світ, а в перемозі своєї гордості й

себелюбства («Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій Волі й не може увійти в царство Боже»);

ж) пізнати Бога і світ може той, хто пізнав себе, свою природу, людина є часткою та подобою Бога.

Бароко утвердилося в усіх родах літератури. Популярним жанром барокової поезії була духовна пісня. Світська поезія представлена філософською, еротичною лірикою, епіграмами, епітафіями, жанром емблеми. Поширеними формами поезії були акровірші, мізостихи, кабалістичні вірші, фігурні (мали форми хреста, яйця, чарки). Майстром фігурного вірша був І. Величковський.

Барокову прозу представляють повісті, оповідання релігійного (Д. Туптало, П. Могила) і світського характеру ("Римська історія"), риторична проза А. Радивиловського, І. Галятовського, Л. Барановича, С. Яворського. Виразніше, ніж у прозі, заявило про себе бароко в українській драматургії XVII — першої половини XVIII ст.. У першій українській шкільній драмі-міраклі про Олексія, чоловіка Божого (1673—1674 рр.), учені вбачають «типовий зразок бароко». У шкільних драмах різдвяного й великоднього циклу, як і в драмах-міраклях, драмах-мораліте, стрічаються міфологічні та алегоричні образи (Милість Божа, Любов, Помста, Злоба, Війна, Фортуна). Комедійний жанр драми представлений інтермедією («Найліпший сон», «Продав кота в мішку»).

Бароко в Україні, крім загальноєвропейських рис, мало національні риси. Цей напрям ґрунтувався на національних джерелах. Українське бароко пов'язане з національними проблемами, відбиває шлях формування української державності. Письменники бароко поетизували духовний світ козака, утверджували образ вільного героя, який служить Вітчизні.

Бароко — перший загальноєвропейський напрям в українській літературі, який виконав ренесансні функції. «Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, — писав Д.Чижевський, — поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою...»

Вправи

1. Складіть 12 тестів до теми.2. Обміняйтеся з іншими учнями тестами та дайте відповіді ( письмово ).3. Хто більше? Записати за 2 хвилини назви творів Г. С. Сковороди.4. Лідготувати розповідь про філософські твори Г. С. Сковороди.

Класицизм. Сентименталізм

Класицизм

Класицизм (лат. classicus — взірцевий, довершений) заявив про себе в XVI ст. в італійському мистецтві, але найбільшого розквіту досяг у XVII ст. у Франції, яку вважають колискою класицизму. Класицизм як літературний напрям утвердився в епоху абсолютизму, який покінчив із сепаратизмом феодальної знаті, сприяв національному об'єднанню Франції. Але, завоювавши владу, абсолютна монархія використала її для посилення соціального гніту.

У багатьох країнах класицизм став напрямом, який офіційно визнала влада, що в політиці відстоювала ідею національної єдності, яку утверджували класицисти. Царі,

101

королі наближали до себе письменників, а ті проголошували необхідність служіння державним інтересам. Принцип державності, дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули на регламентацію в мистецтві.

В основі класицизму був крайній раціоналізм. Класицисти перебільшували роль раціонального начала (лат. racio — розум) та зневажали людські почуття, ставили обов'язок перед державою й королем над особистим життям. Античне мистецтво проголосили класичним, зразковим і вимагали від письменників наслідувати класичні античні зразки. Через цe їх назвали класицистами.

Теоретиком класицизму був Нікола Буало. Його трактат «Мистецтво поетичне» (1674 р.) став кодексом класицизму. У ньому у віршованій формі викладено закони класицизму. До речі, спершу класицистів називали класиками. Термін "класицизм" з'явився аж у 30-х роках XX ст..

Класицизму передувала література бароко, до неї класицизм був в опозиції. «Замість творів, що мали на меті зворушити, збудити читача, викликати сильне враження оригінальністю будови та мистецьких засобів твору, зацікавити його новими та глибокими думками або подати старі в новій, незвичайній формі, — писав Д. Чижевський, — постають нові літературні ідеали. Представники нового стилю свідомо прагнуть ясного висловлення думки, прозорості побудови... Не новизна та оригінальність, а традиційна канонічність починає цінитися знову... Це — певний поворот до ідеалів ренесансу».

Класицисти встановили ієрархію жанрів, розділили їх на «високі» і «низькі». «Високими» вважали трагедію, героїчну поему, оду, дифірамб, «низькими» — комедію, байку, сатиру, епіграму, еклогу, авантюрний роман. Предметом «високих» жанрів могли бути ідеї монархії, історичні події, життя міфологічних героїв, полководців. Життя простих людей дозволялося показувати в «низьких» жанрах. У трагедіях відтворювалися високі почуття, героїчні особистості, мова трагедій була піднесеною. У комедіях діяли герої середнього стану, мова їх була простою. Усі персонажі чітко ділилися на добродійників і лиходіїв.

Класицисти високо цінували виховну функцію мистецтва. Мольєр писав, що комедія повинна повчати та розважати.

Твори класицистів відзначалися високим громадянським пафосом і патріотизмом. Позитивну роль у розвитку літератури відігравали такі естетичні норми класицистів, як ясність, чіткість, простота, доступність мови й композиції, прагнення до правдоподібності.

З класицизмом пов'язана творчість таких письменників, як М. Опіц, И. Готшед (Німеччина), А.Поп, Д. Аддісон, Р. Стіл (Англія), М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Державні, Д. Фонвізін (Росія).

Наприкінці XVIII ст. класицизм формується в українській літературі. Д. Чижевський зауважує, що в Україні розвиткові класицизму не сприяли ні політичні, ні духовні умови, він «прийшов майже непомітно, без боротьби з бароковою літературою, яка зі своєю слов'янсько-українською мовою різного забарвлення мусила зникнути, коли українське життя робилося цілком провінціальним і колишні центри літературного життя, зокрема Київська Академія, віддали всі свої живі сили на користь нових «всеросійських центрів». Тут варто підкреслити, що Україна не мала своєї держави, своєї монархії, із становленням якої пов'язують класицизм.

Класицизм спершу охопив «низькі» гумористично-сатиричні жанри, «об'єднані, як правило, стильовою домінантою бурлеску». Кращими з них, на думку Д. Чижевського, були «Енеїда», «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (1804 р.) І.Котляревського...

Тенденції класицизму знайшли своє відображення в трагікомедії Ф. Прокоповича «Володимир», поезії І. Некрашевича, у поетиках XVIII ст.. В українській літературі

102

розвивалася й нехарактерна для класицизму проза. Зокрема, вплив класицизму позначився на творах Г. Квітки-Основ'яненка «Солдацький патрет», «Пархімове снідання» й «Підбрехач».

Сентименталізм

Сентименталізм (франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII - початку XIX ст.. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії». Особливості сентименталізму проявилися в європейській літературі 30—50-х років XVIII ст., зокрема у творах Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея (Англія), А. Прево, П. Лашоссе (Франція), Х.В. Ґеллерта, Ф. Клопштока (Німеччина).

В основі сентименталізму — перебільшена роль почуттів (крайня чутливість). Сентименталізм був запереченням класицизму, його поетика протилежна класицистичній. Сентименталісти на перший план поставили почуття. Замість знаменитої тези Рене Декарта «Я мислю, отже існую», прийшла теза Жан Жака Руссо: «Я відчуваю, отже, існую». Сентименталісти за філософську основу взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він сумнівався в безмежних можливостях розуму, зауважував, що розумові уявлення можуть бути хибними, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: «Розум може помилятися, почуття — ніколи».

Руссо закликав зображувати звичайну просту людину, доброчесну, моральну, працьовиту, відмовитися від зайвої патетики, обстоював простоту, ясність, прозорість стилю, щирість оповіді. Ідеалом митця була благородна людина, що живе напруженим духовним життям у злагоді з природою, протистоїть згубному впливу цивілізації, прислухається до голосу серця, відзначається високою культурою почуттів.

Сентименталісти бачили своє завдання в тому, щоб розчулити читача, вони описували нещасливе кохання, страждання благородної людини, утиски й переслідування. Страждаючи від жорстокості дворян, сентиментальний герой позитивно впливає на своїх кривдників.

Улюбленими ліричними жанрами сентименталістів були елегія, ідилія, послання, мадригал. Сюжети й образи сентименталісти часто запозичують із фольклору. Вони беруть із народної мови ніжні, ласкаві слова та звороти. У повісті Квітки-Основ'яненка читаємо: «Наум бачить, що Маруся зовсім змінилася на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки грають; веселенька й від неї наче сяє». Сентименталісти вдавалися до пестливо-зменшувальної лексики, щоб зворушити, розчулити читача.

Досягнення літератури сентименталізму пов'язані з творчістю С. Річардсона («Памела», «Клариса»), О. Ґолдеміта («Векфільський священик»), Л. Стерна («Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена», «Сентиментальна подорож») в Англії; Й.В.Ф. Ґете («Страждання юного Вертера»), Ф.Шиллера («Розбійники») в Німеччині; Ж.Ж. Руссо («Юлія, або Нова Елоїза», «Сповідь»), Д. Дідро («Жак-фаталіст», «Черниця») у Франції; М. Карамзіна («Бідна Ліза», «Листи російського мандрівника»), О. Радіщева («Подорож з Петербурга в Москву») в Росії.

Український сентименталізм яскраво виявився в жанрах елегії, пісні, сонета, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутової драми. Певний внесок у розвиток цих жанрів зробили С.Писаревський («За Німань іду», «Моя доля»), Л. Боровиковський («Молодиця»), М. Петренко («Батьківська могила»), О. Шпигоцький («Тільки тебе вбачила, мій милий, коханий»), С.Климовський («Їхав козак за Дунай»). Український сентименталізм мав селянський характер.

Вправи

1. У чому полягає сентименталізм повісті «Маруся» Г. Ф. Квітки-Основʹяненка? 2. Пригадайте та розкажіть сюжет твору «Маруся» Г. Ф. Квітки-Основʹяненка.

103

3. Виписати із повісті «Маруся» Г. Ф. Квітки-Основ ʹяненка уривки, що доводять, що твір написаний сентименталістом.

4. Як ви розумієте вираз класична література? Назвіть прізвища письменників-класиків.

Романтизм

Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії й Україні. З часом охопив країни Європи й Америки. Термін «романтизм» запровадили німецькі романтики. Слово «романтизм» походить від іспанського слова «романс». Цей жанр лірики з'явився ще в епоху середньовіччя. У XVII ст. романтичними називали твори, написані романськими мовами. В Англії ХVII ст. — твори середньовіччя й Ренесансу, а з часом усе дивовижне, незвичайне, фантастичне, тобто таке, яке стрічається в книгах (у романах, а не в дійсності).

Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи й мотиви («Каїн» Дж. Байрона, «Мойсей» А. Віньї, «Еліксири диявола» Е. Гофмана, «Марія» Т. Шевченка). Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.

Неординарні події у творах романтиків часто розгортаються на фоні ночі (М. Гоголь «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»). Нічній стороні душі відповідає «нічна сторона природи». Ніч — улюблена тема лірики романтиків.

Особливе місце у творах романтиків займає кохання, любов. Це не гра в почуття, це очисний вогонь. Улюблена тема романтиків — юність, адже романтик той, хто молодий.

Романтики вважали, що письменник не зобов'язаний наслідувати природу, він створює свій світ, кращий, істинніший, ніж реальний.

Романтики люблять екзотичні пейзажі. Природу змальовують здебільшого в момент стихії: грози, повені, бурі, урагану. Такі картини природи допомагають розкрити незвичайність романтичного героя. Цей незвичайний герой діє в незвичайних обставинах. У творах романтиків важливе місце займає фантастика. Романтики змальовують дивовижні, драматичні події. Їх герої — люди титанічних пристрастей, самобутні, горді, вольові. Улюблені теми романтичної поезії — доля людини, родини, народу.

Романтики часто звертаються до минулого, відкриваючи забуті епохи. Саме в епоху романтизму з'явився перший український роман «Чорна рада» П. Куліша.

Романтична естетика створила новий критерій краси. Для романтиків усе нове, незвичайне — прекрасне. Воно — джерело романтичної поезії. Поєднання відомого з невідомим, знайомого з незнайомим, явного і таємничого романтики вважають особливо цінним у музиці, живописі й поезії. Романтики часто зверталися до фольклору, вивчали його, збирали, використовували у творчості. Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів.

У творах романтиків суб'єктивне домінує над об'єктивним, випадкове над закономірним. Романтизм збагатив літературу новими жанрами. В усіх жанрах важливу роль відігравав ліричний елемент. Унаслідок цього з'явилися ліро-епічні твори, ліро-філософські романи, новели, казки, соціально-психологічні драми, балади, літературні казки, поетичні мініатюри.

Романтичне світосприйняття мало й свої недоліки. До таких негативних рис Д.Чижевський відносив несталість, легковажність, нестримну фантазію, нехтування «низькою» дійсністю.

104

Виникнення романтизму в Україні пов'язують з появою у 1827—1828 роках творів П.Гулака-Артемовського, збірників «Малоросійських пісень» М. Максимовича 1827, 1834, 1849 років, І.Срезневського («Запорожская старина» 1833—1838 рр.). Українська романтична література з'явилася у 20—30-х роках XIX ст. у Харкові. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т.Шевченко). «Відмітною рисою діяльності цього покоління, — відзначає М.Яценко, — стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури».

Романтичні ідеї пропагувала так звана «Руська трійця» — М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я.Головацький — яка підготувала фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністровая» (1837р.). Характерними жанрами «Руської трійці» і її послідовників (М. Устияновича, А.Могильницького) були історична епіка, громадянська лірика, романтичні оповідання, балади, історичні поеми, думи, медитації, сонети.

Відомим осередком романтичного руху був Київський університет, заснований у 1834 році. Його перший ректор М. Максимович (1804—1873 рр.) багато зробив для українознавства. Київські романтики заснували «Кирило-Мефодіївське братство», програму для якого написав М. Костомаров («Книга битія українського народу»). Романтизм висунув таких талановитих письменників, як П.Куліш і Т. Шевченко.

Український романтизм відіграв велику роль у вивченні історії. З романтикою, за словами Д.Чижевського, пов'язане «національне відродження», «воскресіння» нації. З романтизмом українська література сформувалася, довела своє право іменуватися українською, письменники усвідомили себе саме як українські. Джерелами української романтичної міфотворчості стали козаччина, гетьманщина, коліївщина.

Український романтизм не вичерпався. Романтичні тенденції знайшли продовження у творчості письменників другої половини XIX ст. (О. Стороженко, І. Манжура, Ю.Федькович). Романтичні ідеї позначилися на творчості Лесі Українки, Олександра Олеся. У XX ст. з'явилася неоромантична стильова течія, представниками якої були Є. Плужник, О.Близько, Ю. Яновський, Микола Хвильовий, Олена Теліга.

Вправи

1. Пригадайте та розкажіть про українських поетів-романтиків.2. Пригадайте за запишіть назви творів Т. Шевченка, в яких є риси романтизму.

Доведіть свою думку.3. Доведіть, що твір П. Куліша «Чорна рада» має ознаки романтизму.4. Назвіть ознаки романтизму. Доведіть, що в поемі «Гайдамаки» Т. Шевченка є

елементи романтизму.

Реалізм

Реалізм (лат. realis - речовий, дійсний) — напрям у літературі й мистецтві, який полягає в правдивому, об'єктивному та всебічному відображенні. В епоху середньовіччя реалізмом називали один із напрямів середньовічної філософії, який приписував абстрактним поняттям реальне існування. У XVIII ст. під реалізмом розуміли тип мислення та поведінки, що відрізняється від типу мрійника, «ідеаліста». Реалістами називали людей, які ставили перед собою таку мету, яку можна було досягти.

У 20-х роках XIX ст. французькі критики називали реалізмом «нову школу» в літературі, яка відрізнялася від «літератури ідей» (класицизму) й літератури образів (романтизму). Французькі письменники (Ж. Шанфлері, Л. Дюранті) видали збірник статей під назвою «Реалізм» (1857 р.) і кілька номерів журналу з цією ж назвою. У журналі був опублікований маніфест реалістичної школи художника Г. Курбе, в якому звучали заклики змальовувати повсякденне життя народу, піднімати соціальні проблеми. Курбе створив дві знамениті картини «Дробильники каміння» і «Похорон в Орнані», які стали маніфестом реалізму в живописі. Дюранті писав, що завдання реалізму — створити

105

літературу для народу. Журнал полемізував із романтиками, вимагав відмовитися від ідеалізації життя та героїв.

Першими звернулися до теорії реалізму Д. Дідро й Лессінг. Проблеми реалізму впродовж XIX ст. хвилювали О. Бальзака, Г. Флобера, І. Тургенева, Л. Толстого. У працях І. Франка, Е.Золя термін «реалізм» вживався як синонім до терміна «натуралізм». Звідси й назва «натуральна школа».

Суть реалізму добре розкрив один із найвидатніших його представників І. Нечуй-Левицький: «Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як сам одсвіт».

Романтики змальовували виняткових героїв у виняткових обставинах, реалісти орієнтувалися на зображення звичайної «маленької людини» не в екзотичних, а у звичайних обставинах. Мова романтизму — поетична, реалісти використовують звичайну розмовну мову з діалектами й жаргоном. Однак реалісти не відмовляються від романтичного пафосу й тих прийомів зображення, які використовували романтики. Елементи романтизму є у творах Бальзака, Діккснса, Флобера, Достоєвського, Шевченка, Франка. Досвід романтизму зіграв позитивну роль для реалізму. Романтики були союзниками реалістів у боротьбі проти класицизму. До речі, реалізм взяв дещо й від класицизму, зокрема, раціоналізм, композиційну стрункість твору, логічність викладу матеріалу, окремі прийоми зображення персонажів (увага до інтелектуального життя людини, вірність обов'язку, суперечність між обов'язком і особистими інтересами). І романтики, і реалісти звернулися до конфлікту людини і суспільства.

Реалізм заперечував творчі принципи натуралізму з його фактографізмом, безпристрастністю, увагою до біологічних факторів. Він не фіксує факти, а проникає в їх суть, аналізує. Письменники-реалісти — це дослідники-аналітики. Романтики не займалися конкретним аналізом життя, вони засуджували суспільні вади минулого і сучасного. Реалісти досліджують джерело зла, вважають, що визначальний вплив на людину мають суспільно-економічні умови.

Реалізм відмовився від поділу предметів і явищ на естетичні і неестетичні. Він відтворює дійсність в усій повноті й достовірності.

Створюючи життєподібні образи й ситуації, реалісти не відмовляються від міфу, казки, алегорії, символу. Своїм завданням реалісти вважали творити для народу, служити йому. «...Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово,» — писав Т.Шевченко.

З правдивістю пов'язана типізація. В усіх підручниках, виданих за радянських часів, є визначення реалізму, яке дав Ф. Енгельс: «На мій погляд, реалізм передбачає, крім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах». Це визначення не є точним, універсальним. Однак правдивість деталей, типові характери й типові обставини є особливостями реалізму Але в багатьох творах характерні обставини є винятковими, незвичайними. Типізація робить образи стандартними, спрощеними. Кожна особа сприймається як представник відповідного класу.

Новаторство реалізму — у структурі характеру, його розвитку, у зв'язку з типовими обставинами. Характери реалістичних творів — багатогранні, умотивовані, розвиваються в логічній послідовності. Герої діють у конкретних суспільно-історичних умовах, які мотивують їх вчинки. Реалізм визнає не лише детермінованість поведінки людини, але й здатність піднятися над обставинами, протистояти їм. Реалісти відображають дійсність, сповнену гострими суперечностями, конфліктами. Вони дотримуються принципу соціальності й історизму. Поведінка героїв реалістичних творів зумовлена об'єктивними соціально-історичними умовами. Для реаліста людина — істота соціальна. Принцип історизму полягає у відтворенні колориту часу та місця, у розумінні історії як процесу

106

якісних змін, які характеризують національно-історичну своєрідність того чи іншого етапу в кожній країні. Історизм і соціальність взаємозв'язані. Історизм конкретизує принцип соціальності, сприяє розкриттю розвитку соціальних умов. Вчинки героя випливають із особливостей характеру та психології, а характер і психологія зумовлені життєвими обставинами й соціальним середовищем. Зміна обставин життя позначається на долі героїв. Герої роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика, повісті «Борислав сміється» І. Франка соціально й історично конкретні.

З принципом соціальності пов'язаний раціоцентричний психологізм. Маланка, Хома Гудзь («Fata morgana» М. Коцюбинського) постають перед читачем у соціальній та індивідуальній конкретності на тлі суспільно-історичних подій. Історизм не допускає статичності образів. Письменники-реалісти всебічно охоплюють життя людини і суспільства, побутові, родинні відносини. Їх творчість відзначається гуманізмом і народністю. Викриваючи паразитизм пануючих класів, реалісти з глибокою симпатією змальовують людей праці, їх духовну красу.

В українській літературі реалізм утвердився в першій половині XIX ст., цей реалізм має назву просвітительський. У творчості І. Котляревського поєдналися риси класицизму, просвітительського реалізму й сентименталізму. У творчості Г. Квітки-Основ'яненка (у бурлескно-травестійних віршах, одах, поемах, байках) просвітительський реалізм поєднується з класицизмом.

У просвітительському реалізмі важливе місце займало соціальне середовище. Орієнтація на виховне начало забезпечила провідне місце в літературі просвітительського реалізму міщанські драми, комедії, трагедії, роману виховання, сатиричним жанрам.

Лірика не відзначалася жанровим багатством. М. Яценко це пояснює тим, що в просвітительському реалізмі в центрі уваги були «не індивідуальні характери та дослідження їх психології, а зображення долі людини, родових і станових її ознак».

На перший план вийшли «низькі» жанри — бурлескна поема, байка, народно-соціально-побутова драма, народна повість та оповідання. Чи не найбільш оперативним і дійовим жанром просвітительського реалізму була байка з різновидами байка-казка, байка-приказка («Могильні родини», «Грішник» Є. Гребінки, «Лікар і здоров'я», «Дві пташки в клітці» П.Гулака-Артемовського), байка-новела, байка-побрехенька («Підбрехач», «Солдацький патрет» Г. Квітки-Основ'яненка). У драмах І. Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» поєднані сентиментальні та реалістичні риси, у комедії Г. Квітки-Основ'яненка «Шельменко-денщик» — класицистичні й реалістичні. Таке поєднання різних стильових систем спостерігається й у прозі, яка сформувалася після драматургії, зокрема у творах Г. Квітки-Основ'яненка.

У 40—60-х роках XIX ст. реалізм співіснував із романтизмом. Такий синтез романтичного і реалістичного начал є у творчості Т. Шевченка. У творах просвітительського реалізму піддавалися критиці окремі недоліки суспільного ладу, реалісти другої половини XIX ст. критикують усю самодержавно-кріпосницьку систему. У реалізмі 40—60-х років формуються етнографічно-побутова, соціально-побутова й соціально-психологічна течії.

Посилення реалістичного напряму в українській літературі пов'язане з творчістю Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.С. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, М.Кропивницького, Ганни Барвінок. Література збагатилася в жанровому відношенні. Набули популярності суспільно-політична, елегійна лірика, сатира. Урізноманітнилася проза, з'явилися соціально-побутові, етнографічно-побутові, психологічно-побутові оповідання, соціально-психологічна новела, соціально-побутова, історична повість, соціально-психологічний роман, роман-хроніка. Збагачується проблематика літератури. Окрім селянської, письменники порушують тему духовенства, міщанства, інтелігенції.

У радянському літературознавстві реалізм був культовою художньою системою, його ставили над усіма іншими напрямами. У 30-ті роки XX століття поширилася концепція

107

реалізму як єдино правдивого й найбільш прогресивного художнього методу. Розвиток літератури зводився до поступу реалізму. Погляд на еволюцію літератури як непримиренну боротьбу реалізму з антиреалістичними напрямами вже застарів.

Дехто з літературознавців відкидає термін «реалізм», сумнівається в існуванні реалістичного напряму. Так, в «Энциклопедическом словаре культуры XX века» (2001 р.) відзначається, що реалізм — «антитермін», термін «тоталітарного мислення», що такого напряму в XIX столітті не було. Реалістичні твори відносять до романтичних.

У 10—20-х роках XX століття проти реалізму виступають неоавангардистські течії, вони називають реалізм мистецтвом буржуазної епохи, приреченим на зникнення.

Реалізм XX століття — відкрита художня система, яка взаємодіє з іншими напрямами, зокрема з модернізмом, перейнявши від нього такі особливості, як потік свідомості, колаж, монтаж, асоціативність, «телеграфний стиль».

Вправи

1. Запишіть прізвища українських письменників-реалістів.2. Доведіть, що твір І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сімʹя» є реалістичним.3. Доведіть, що твір «Максим Гримач" Марка Вовчка є реалістичним.4. Підготуйте розповідь про реалізм будь-якого твору українського автора.

Модернізм

Багатством літературних течій відзначається кінець XIX - початок XX ст.. Вони об'єднані спільною назвою «модернізм» (франц. moderne — сучасний, найновіший). Як конкретно-історичне явище модернізм з'явився у Франції, згодом поширився в інших європейських літературах. У XX ст. він став визначальною особливістю мистецтва.

М. Моклиця виділяє у вивченні модернізму три етапи. Перший — дожовтневий період і 20-ті роки. У цей час з'являються праці про символізм, їх автори — В. Брюсов, І. Анненський, А. Бєлий. Представники формального методу Р. Якобсон, Б. Ейхенбаум, В. Жирмунський, В.Шкловський зосереджують увагу на футуризмі. У другий період вивчення, а точніше боротьби з модернізмом (1930 - 1980 pp.), радянські дослідники викривають його за антиреалізм, нехтування соціальними проблемами, естетство («мистецтво заради мистецтва»), егоцентризм, містику, ідеалізм. Усі ці особливості властиві модернізму. Але М.Моклиця вважає, що «антиреалізм модерністів аж ніяк не варто вважати негативною рисою». Модерністи бачили обмеженість реалізму, полемізували з реалістами, утверджуючи свої естетичні принципи. Вони різко виступали проти натуралізму. Побутує думка, що в українській літературі модернізм постав не як заперечення реалізму, не як опозиція, він виростав із реалізму. Модерністи, як і реалісти, іноді оминали політику. Але ж політизація літератури й естетизація політики негативно позначилися на творчості багатьох радянських письменників. До того ж письменник, користуючись правом на свободу творчості, може виявляти або не виявляти зацікавлення політикою чи соціальними проблемами.

Якісно новий етап у вивченні модернізму почався з повернення в літературу видатних письменників XX століття. Творчість модерністів має елітарний характер, вона складна для сприйняття, це мистецтво «усвідомлено суб'єктивне». Модерністи виявляють глибоку увагу до підсвідомого в людській психіці. Реалісти змальовують характери як наслідок обставин, модерністи зосереджують увагу на психології людини. Теми, сюжети, образи вони беруть із фольклору, міфології, культурної історії, прагнучи дистанціюватися від реальності.

На відміну від класичного реалізму модернізм яскравіше проявив себе не в прозі, а в поезії. Модерністи виявляють більше зацікавлення універсальним, культурно-історично далеким, ніж реальним. Вони прагнуть створити «нову дійсність», свій неповторний світ. Провідними стильовими прийомами модернізму є потік свідомості, монтаж, який прийшов у літературу з кіномистецтва, використання умовних форм, які створюють ірреальний, неправдоподібний світ.

108

Модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. Вони іноді відмовляються від сюжету, художнього часу, простору, дії, персонажів, часто використовують іронію, ілюзію, пародію, ускладнену тропіку.

Модернізм у кожній національній літературі мав свої особливості. У формуванні українського модернізму значну роль відігравало не тільки західне мистецтво, але й «філософія серця», споріднена з філософією життя. Західноєвропейські модерністи уникали соціальних і політичних проблем. Українські, за винятком молодомузівців і неокласиків, заангажовані національними питаннями.

Модернізм має багато різновидів. У «Літературному словнику-довіднику» імпресіонізм, футуризм називаються напрямами; символізм, імажинізм, акмеїзм, сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм — течіями; неоромантизм, неокласицизм — стильовими хвилями, стильовими явищами. Мені більше імпонує думка тих, які вважають згадані категорії течіями. У західноєвропейських літературах існувала така послідовність течій: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, неореалізм, сюрреалізм. В українській літературі всі ці течії співіснували і в часі, і в творчості письменників. Це пояснюється тим, що модернізм в Україні почав розвиватися пізніше.

У розвитку модернізму можна виділити три етапи: декаданс, власне модернізм і авангардизм. Декаданс (від франц. decadence — занепад) з'явився в період занепаду реалістичної доби наприкінці XIX століття у Франції. Його особливості: відчуття зневіри, втоми, відчаю, прагнення втекти від реальної дійсності. Декадентські настрої проявилися у творах таких письменників, як Артюр Рембо, Стефан Малларме, Поль Верлен у Франції, , Еміль Верхарн в Англії, Микола Вороний, молодомузівці, Григорій Чупринка в Україні, Дмитро Мережковський, Федір Сологуб, Зінаїда Гіппіус, Олександр Блок, Андрій Бєлий у Росії. Оскільки декаденство характерне для багатьох модерністських течій, його не варто виділяти в окрему стильову течію.

Особливості власне модернізму виявилися у творчості таких письменників, як Франц Кафка, Ернест Хемінгуей, Герман Гессе, Вільям Фолкнер, Габріель Гарсія Маркес, Василь Стефаник, Іван Франко, Леся Українка, Микола Хвильовий, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус. Період власне модернізму тривав від початку XIX століття до 60-х років XX століття.

Авангардизм (від франц. avant — попереду, garde — сторожа, передовий загін) з'явився в роки Першої світової війни й продовжує розвиватися сьогодні. Це мистецтво є формою заперечення, протесту, бунтарства, стихійної революційності, руйнування банальної офіційної культури. Авангардисти пародіюють усталені мистецькі цінності, традиційні художні засоби, руйнують межі між мистецтвом для еліти і масовою культурою.

До авангардизму зверталися Бертольд Брехт, Поль Елюар, Давид Бурлюк, Володимир Маяковський, Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук. Авангардизм складається з таких літературних течій, як абстракціонізм, кубізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм, експресіонізм. Традиції авангардизму продовжують літературні групи Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Віктор Недоступ), ЛУГОСАД (Іван Лучук, Роман Садловський, Назар Гончар). Неоавангардизм є завершальним етапом розвитку модерністської доби.

Неоромантизм

Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився в ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О.Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є.Плужника, Б.-І. Антонича. Термін «неоромантизм» використовували в 20-х роках О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, М. Доленго. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики й поетики, шукали нових тем і

109

засобів образного вираження. «Основними психологічними стимулами українського неоромантизму, — відзначає М. Неврлий, — було соціальне і національне визволення України в 1917 році, видимі перспективи нових культурних і політичних можливостей та масовий приплив творчих сил, що шукали свого динамічного вияву».

Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт із дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли свої ідеали в яскравих художніх образах, виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки й строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента («Червона зима» В. Сосюри), вони поетизували революційні події («Залізниця» В. Сосюри, «Повстання» В. Еллана-Блакитного, «Слово о полку» М. Бажана), історичних осіб («Тарас Трясило» В. Сосюри, «Галілей» Є. Плужника, «На Ігоревім полі» Т.Осьмачки, «Бондарівна» Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями («Дев'ята симфонія» О. Влизька, «Нічний рейс» М. Бажана), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди («Місто» В. Сосюри, «Сліпці» М. Бажана).

Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, «великого чину».

Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Вони мали соціально-психологічні причини, у період непу підняли голови імперські сили. В. Сосюра, який із зброєю в руках воював за вільну Україну, писав, що його серце розколоте «на дві половини» («В мене серце на дві половини»), він проклинає зрусифіковане місто, заявляючи, що хоче стріляти «в кожні жирні очі, в кожну шляпу і манто».

Неоромантичні тенденції були в Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів «празької школи» (О.Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

Неоромантизм - національна течія української літератури. Вона пройшла два етапи розвитку: початок XX ст. (Леся Українка, Олександр Олесь) і 20-ті рр. XX ст. (Микола Хвильовий, М. Бажан, О.Близько, Є. Плужник). Неоромантизм не був чистим, він використовував прийоми символізму (загадковість, недомовленість), футуристичні звукові ефекти, урбаністичні пейзажі, експресіонізму. Вершинним твором неоромантизму М.Бажана є збірка «Будівлі» — своєрідна філософія історії. У творах Миколи Хвильового, Є.Плужника і Д. Фальківського неоромантизм поєднується з імпресіонізмом, у прозі О.Кобилянської — із символізмом, Григорія Косинки — з неореалізмом, у поезії О. Влизька — з футуризмом.

Неоромантизм характерний для англійської літератури (Р. Стівенсон, Дж. Конрад), французької (Е. Ростан, Ж.А. Барб'є д'Оревільї), польської (С. Пшебишевський, С.Висп'янський, Я. Каспрович), російської (В. Короленко, М. Горький, Л. Андреєв, Д.Мережковський, О. Ремізов).

Символізм

Символізм (грец. symbolon — знак) — з'явився у 70—80-х роках XIX століття у Франції, згодом поширився в Австрії, Англії, Німеччині, Бельгії, Норвегії, Росії. Він був реакцією на позитивізм і натуралізм. Творча історія символізму почалася з літературних «вівторків» Малларме, у яких брали участь поети Р. Ґіль, П. Кіяр, Е. Мікаель, А. Жід, П.Клодель, П. Валері. Першими маніфестами символізму були «Трактат про слово» Р. Ґіля і стаття Ж. Морсаса «Літературний маніфест. Символізм». Поетика символізму яскраво виявилася в колективному збірнику «Сонети до Вагнера», у творах Ж. Мореаса, А. де Реньє («Заспокоєння»), С. Мерріля («Гамми»).

110

Предтечею символізму вважають американського письменника, критика Едгара Аллана По, який вважав, що поет повинен насамперед вразити читача формою, ритмами, алітераціями, строфікою, пробудити в ньому підсвідоме, викликати емоційний шок. Ідеї Е. По розвивав французький поет Шарль Бодлер, який твердив, що поезія мусить викликати в читачів таке світле, високе, але неясне захоплення, яке викликає музика Ріхарда Вагнера, шокувати невиразними зв'язками між предметами і почуттями.

Найбільші досягнення французького символізму пов'язані з творчістю Ш. Бодлера, А.Рембо. З 1880 р. починають свою творчість бельгійські символісти Е. Верхарн, М.Метерлінк, а наприкінці XIX ст. — австрійські Гуно фон Гофмансталь, Райнер Марія Рільке, німецький драматург Герхард Гауптман, англійський письменник Оскар Уайльд, росіяни Д.Мережковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов. На початку XX століття символізм набуває популярності в українській літературі. Його репрезентують М. Вороний, М. Філянський, В.Пачовський, П. Карманський, Г.Чупринка, П.Тичина, М. Рильський, Д. Загул, О. Слісаренко, Олександр Олесь, С. Черкасенко.

Символісти виступали проти реалізму, який, за словами В. Брюсова, перетворив мистецтво на просте відображення життя, і натуралізму з його фактографією, соціальним та біологічним детермінізмом. Реалізм, відзначав Бальмонт, перебуває в рабстві матерії, а символізм піднімається в сферу ідеальності. За спостереженням Брюсова, символізм є останньою стадією після реалізму в боротьбі за свободу творчості. С. Малларме писав, що завдання письменника не називати предмети, а «натякати» на них. Назвати предмет — значить знищити три чверті його поетичної чарівності. Символісти не описують факти, а передають сприйняття й переживання. У творах символістів органічно поєднуються явне і таємне, до того ж останнє є визначальним, очевидне і приховане. Символічний образ — багатозначний. У творах символістів пейзаж, дія, герої, кольори, звуки мають подвійне значення.

Поетичне кредо символізму виразно постає з вірша М. Рильського «Під осінніми зорями»:

Не показать, а заховать я хочу,В моїх словах душі моєї цвіт,Моїх бажань чутливість півжіночуІ ріжних душ надзоряний привіт.Не сяєвом, а димом фіалковимУ присмерковій музиці зітханьЯ пропливу незрозумілим словомЗа дальню грань.

Помітний слід залишив символізм в українській літературі. Він пройшов у своєму розвитку три етапи. Перший тривав до 1917 року, його репрезентували М. Вороний, Олександр Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський.

Друге відгалуження символізму репрезентує Львівське угруповання «Молода муза». До нього належали поети В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, С.Чарнецький, М. Яцків. Третє — «Українська хата», яка в 1909 — 1914 pp. виходила в Києві. У ній друкувалися символісти М.Філянський, Г. Чупринка, В. Пачовський, П.Карманський, П. Тичина, М. Сріблянський. Український символізм виростав на ґрунті, який підготували М. Вороний, Олександр Олесь, поети «Молодої Музи» та «Української хати». Він набув завершеного характеру й оформився як національне культурне явище.

Серед поетів символістів виділялися Д. Загул, Я. Савченко, П. Тичина, О. Слісаренко. Тичину пов'язує з символізмом музичність світосприйняття природи і життя. Арфи, флейти це поетична філософія П. Тичини. Усесвіт для нього — це насамперед музика, ритм, а життя — любов, танець, пісня. Його ріка горить, тремтить, як музика.

Символізм мав великий вплив на розвиток української літератури. Завдяки символізму виникли акмеїзм, футуризм, імажинізм, він вплинув на поетику експресіонізму та сюрреалізму.

Вправи

111

1. Складіть таблицю «Різновиди модернізму».2. Доведіть, що твори Лесі Українки мають ознаки неоромантизму.3. Проаналізуйте будь-який твір Олександра Олеся, довівши, що він має ознаки

символізму.4. Проаналізуйте будь-який твір М. Вороного, довівши, що він має ознаки

символізму.

Імпресіонізм

Імпресіонізм (франц. impression — враження) — з'явився спершу у французькому малярстві у II половині XIX століття (Едуард Моне, Клод Моне, Опост Ренуар, Едгар Дега, Каміль Піссарро). Його назва пішла від картини К. Моне 1873 року «Імпресія. Схід сонця». Основоположниками імпресіонізму в художній літературі вважають братів Едмона й Жуля Ґонкурів.

Імпресіоністи виступали проти натуралізму, але не заперечували натури як об'єкта зображення. Вони відтворювали світ у русі, враховуючи, що кожне явище відкривається очам щораз новими гранями. Імпресіоністи вважали, що твори повинні виникати без попереднього осмислення чи задуму, ніби інстинктивно, бо не можна охопити широку панораму подій, об'єктивна істина людині недоступна. Треба малювати тільки те, що бачиш, звідси ідея спостереження на природі. Н.Калиниченко писала, що українські письменники вважали імпресіонізм протестом проти застиглих штампів. Вони шукали нові форми й засоби, звертаючись безпосередньо до життя, прагнули змалювати не предмет, а враження від нього.

Образ у імпресіоністів виникає при безпосередньому погляді на предмет не всебічно, а фрагментарно, етюдно, незавершено. Імпресіоніст є свого роду колекціонером вражень. Письменник-імпресіоніст створює не готову картину, а ескіз до неї. Жертвуючи широтою зображення, він прагне знайти таку деталь, яка б відповідала душевному стану героя або слугувала б контрастом до нього.

Нове світовідчуття вимагало й нових мовно-стилістичних засобів, яскравих тропів, ускладнених асоціацій, посиленої емоційності, використання безсполучникових речень та інверсій. У творах письменників-реалістів домінувало раціональне начало, типізація життя людини і суспільства, в імпресіоністів переважало почуттєве, інтуїтивне. Предметом художнього дослідження імпресіоністів стає індивідуальне та індивідуалістичне, вони зосереджують увагу на проблемі самотності, протиставленні людини і світу.

У творах імпресіоністів змінюється концепція людини. У літературу входить герой стражденний і бунтівний, з комплексами, втомлений і водночас агресивний.

Розвитку імпресіонізму в українській літературі сприяла, за словами Ю. Кузнецова, «сама українська ментальність, зокрема, притаманні їй індивідуалізм та ліричність». Він з'явився в прозі наприкінці XIX століття й мав лірико-романтичне забарвлення, що єднало його з неоромантизмом та символізмом. Це добре помітно у творах М. Коцюбинського, зокрема у повісті «Тіні забутих предків», в етюдах, образках, акварелях. Зорові образи у творах М.Коцюбинського часто переплітаються із звуковими.

Вершиною імпресіоністичного письма М. Коцюбинського є новела «Intermezzo». Враження від навколишньої дійсності і внутрішні переживання її автор передає зоровими картинами. Образи квітів, птахів відображають внутрішні процеси, які відбуваються в душі героїв. Дійові особи твору — «ниви у червні», «сонце», «зозуля», «жайворонки». Сценою дії є душа ліричного героя з її болями, утомою, радощами й надією. Як справжній виплеск зливи переживань звучать слова: «Погаси сонце й засвіти друге на небі». Через конфлікт між громадським обов'язком і втомою, зневірою письменник розкриває соціальні (художник і суспільство) та психологічні переживання.

112

Імпресіонізм М. Коцюбинського Ю. Кузнєцов називає психологічним. Цю імпресіоністичну стильову течію продовжили Андрій Головко, Б. Лепкий, В. Підмогильний, Григорій Косинка, Микола Хвильовий.

Імпресіоністична образність характерна для творів В. Еллана-Блакитного, В. Чумака, Олександра Олеся, Є. Плужника, Т. Осьмачки. Її використовували символісти (П. Верлен, С.Малларме, М.Метерлінк).

У творах імпресіоністів часто відтворюються такі психічні стани, як тривога, туга, нудьга, самотність, журба, смуток, відчай, зойк, рідше радість. Це основні дійові особи імпресіоністичної лірики. Ось як малює світанок М. Йогансен:

Захолола жахом зоря. Над лісом(Давно вже помер місяць),Червоне бадилля на сході кричить,Угору лізе вогневий буряк,Видирається вище, і вище, і вище.Ударив, свиснув, розсипався іскрами —Ранок.Імпресіонізм рідко виступав у чистих формах, найчастіше схрещувався із символізмом,

експресіонізмом.На початку XX століття імпресіонізм поступався іншим течіям модернізму.

Експресіонізм

Експресіонізм (лат. expression — вираження) утвердився в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з'явилися у творах художників, які об'єднувались у товариства навколо журналів. Відомі об'єднання «Міст» (Е. Гаккель, Е.А.Кірхнер, М. Пехштайн), «Синій вершник» (Ф. Марк, В. Кандинський, А. Макке), «Штурм» (О. Кокошка). Першим вживав термін «експресіонізм» у 1911 році засновник журналу «Буря» X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи — Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г.Бенн, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків — К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк.

Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму (усі знання ґрунтуються на досвіді ), копіювання й відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її суть. «Експресіоніст не описує - він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере, він шукає». Для експресіонізму характерна нервова емоційність, трагічність світовідчуття.

Творчість експресіоністів породжена духовною кризою, яку переживала інтелігенція на початку XX ст., зокрема Першою світовою війною та революціями.

У творах експресіоністів важливе місце займає проблема вини і кари. Вони переконані, що земне життя — фільтр, який може очистити людину й привести до Бога. Утрачаючи віру в Бога, людина втрачає мету життя, добровільно карає себе, очищаючи душу. Кожен із нас бере на себе відповідальність за провини людства. Ця проблема глибоко розкрита в новелі В.Стефаника «Новина». «Ідея твору в тому, — зазначає В. Пахаренко, — що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в собі своє егоїстичне «я», що прив'язує її до примітивного, гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі, психічної реальності. Дві доньки, яких він ніяк не може нагодувати, — уособлення його самотності душі, яка страждає, гине в душевному убозтві, психічній примітивності (оте себелюбне «Я» не дає цій особистості «своїм життям до себе дорівнятись». Холод і пустка у Грицевій хаті - це стан його душі... Спостерігшії мертвії її ія дітей, батько кинувся не добувати їм харч, а молитися. Стефаник ніби натякає, що йдеться не про фізичний, а про духовний голод, не про земні, а про трансцендентні проблеми». Учинивши злочин, Гриць іде віддатися в руки поліції.

На думку експресіоністів, біль, страждання дають можливість людині осмислити суть існування, сенс буття. У їх творах важливе місце займає смерть, нею закінчуються

113

людські страждання. Мотив смерті є у творах В. Стефаника «Шкода», «Скін», «Портрет», «Сама-саміська».

Експресіонізм спершу був насамперед формою протесту проти війни, приреченості людини та смерті. Експресіоністи вважають, що людство знаходиться напередодні апокаліптичної катастрофи, світ ворожий для людини, вона приречена на муки й страждання. Твори експресіоністів пройняті болем за людину.

Експресіонізм стрічається в практиці різних літературних жанрів. У ліриці — у поетичному зображенні сновидінь, у гротескних поемах (Г. Тракль, Б. Брехт), у прозі — з ліричними фантастичними, гротескними елементами (Ф. Верфель, Л. Франк), у драматургії, де іноді діють умовні абстрактні персонажі (Чоловік, Жінка, Народ).

Експресіоністична образність притаманна багатьом творам української літератури («Червоний роман» Андрія Головка, «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Маклена Ґраса» М.Куліша, «Сонячна машина» В. Винниченка). В українській поезії вона найсильніше виявилася у творчості Т. Осьмачки, який починав як символіст. «У широчезних розмірах Осьмаччиної поетичної уяви, — відзначає М.Неврлий, — виростають надзвичайно оригінальні, експресіоністські своїм характером образи. Вони здебільшого гнітючі й навіть інколи неестетичні, бо поезія експресіоністів, прокламуючи різні контрасти життя і природи, зверталась і до зворотного боку — Erhabene (прекрасного)». Ось кілька рядків з його творів:

1. І бризкає кров аж у стелю світів;2. Від борони небо кров'ю червониться;3. А твоє тіло, наче пса старого, // ми витягнемо догнивать;4. Я об сухую лутку і слизьку // Сам груди розвалю свої бентежні;5. І відти крики враз несамовиті // Зґвалтували дикий переляк...6. І страшно замовчали, в тишу вкриті, // Аж бомбою неначе степ набряк...7. Од борони небо кров'ю // червониться // кров'ю північ червоно // заносить.

Елементи експресіонізму є у творах «Кров полонянок», «Слово о полку» М. Бажана, «З вікна», «Маки», «Віра» В. Сосюри, «Голод», «Псалом залізу» П. Тичини.

Неореалізм

Неореалізм (італ. neorealismo від грец. neos — новий і лат. realis — суттєвий, дійсний) — стильова течія в українській літературі, яка утвердилася у 20-ті роки XX століття у творчості Григорія Косинки, В. Підмогильного, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича, І.Сенченка, а в 60—70-ті — Григора Тютюнника, І. Чендея. Неореалізм сформувався на основі класичного реалізму й натуралізму, але відмовився від принципу зображення життя у формах самого життя. У творах неореалістів документальна достовірність поєднується з філософсько-аналітичним заглибленням у життя та ліризмом. Неореалісти переосмислили концепцію особистості в літературі. На місце бунтарів типу Миколи Джері, Чіпки Вареника приходять звичайні люди з багатим внутрішнім світом, складною душевною організацією. Письменники зосереджують увагу не стільки на їх діях і вчинках, скільки на думках, переживаннях, прагнуть пізнати ірраціональну (незбагненну ) суть характерів. Порівнюючи класичний реалізм із неореалізмом, В. Пахаренко зауважує: «Якщо в класичному реалізмі... переважали пізнавальні цілі, проступала навіть суто утилітарна, публіцистична настанова, то в неореалізмі органічно поєдналися пізнавально-аналітична і естетико-творча настанови, поступово стиралася опозиційність, скорочувалася відстань між реальним та ідеальним, загальним та індивідуальним, особистим і соціальним, спостерігально-сповіщальним та модельованим. Зник схематизм типу, він перетворюється на характер, в основі своїй залишаючись із символом... Класичний тип відзначався приналежністю до певного суспільного середовища та до певного психофізіологічного ґатунку (типу темпераменту), функції індивідуальності героя були вельми обмежені, кожна дійова особа несла в собі програму родових ознак, що і зводило особистість до одного якогось роду людей».

Неореалісти, розкриваючи характери персонажів, акцентують увагу на боротьбі протилежних начал у душі людини, відчуженні особистості в суспільстві. Важливу роль у

114

творах неореалістів відіграє художня деталь, яка важить більше, ніж розлогі описи й розлогі сюжети в реалістичних творах.

Визначальні риси неореалізму: - у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага; - неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього

осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;

- внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;

- зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти й об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.

Вправи

1. Робота за варіантами ( три). Розповідати про визначений стиль.2. Доведіть, що твір В. Стефаника «Новина» має ознаки експресіонізму.3. Доведіть, що твір М. Коцюбинського «Intermezzo» має ознаки імпресіонізму.4. Доведіть, що твір М. Хвильового «Я (Романтика )» має ознаки імпресіонізму.

Футуризм

Футуризм (італ. futurismo від лат. futurum — майбутнє) — відгалуження модернізму, авангардистська течія 10—30-х років XX століття. Виникла вона в Італії у 1909 році. Автором першого маніфесту футуристів був поет Філіппо Томмазо Марінетті (1876—1944 рр.). Згодом з'явилися маніфести італійських художників У. Боччоні, Дж. Северіні, Л. Руссоло. У 1910 році побачив світ футуристичний роман Ф. Марінетті «Мафарка-футурист», а в 1912 — антологія «Поети-футуристи», яка відкривалася «Технічним маніфестом футуристичної літератури».

Футуристи виступали проти літературних традицій. Вони закликали знищити музеї й бібліотеки, звільнити Італію від гангрени професорів і археологів. Старій культурі, яка, за їх словами, оспівувала лінощі думки й бездіяльність, футуристи протиставили нову, що возвеличувала зухвалий натиск, стройовий крок, небезпечний стрибок, ляпас і мордобій. Ф.Марінетті заявляв, що війна є «гігієною світу», «великою симфонією», «лише вона може очистити світ. Хай живе озброєння, любов до Батьківщини, знищувальна сила анархізму, високі ідеали знищення всього і вся».

Італійські футуристи підтримували ідеологію фашизму. Вони закликали до жорстокості й насильства, заявляли, що без жорстокості нема мистецтва, без агресивності нема шедеврів.

Футуристи виступали проти психологізму в літературі, бо психологія, мовляв, вичерпана до дна й на зміну їй прийде лірика неживої матерії. На їх думку, розпечене дерево або залізо викликає сильніші переживання, ніж усмішка чи сльози жінки. Вони прагнули зруйнувати межу між образом і побутом, мистецтвом і життям. Ф. Марінетті заявляв, що література повинна «влитися в життя й стати невід'ємною його частиною».

Футуристи, закликали іменники ставити, як вони спадають на думку, викинути з мови стерті образи та «линялі» метафори, з'єднувати слова без службових слів. Футуристи шокували публіку заумною мовою, підкреслюючи, що не шукають розміри в підручниках, бо кожен рух породжує новий ритм.

У різних країнах футуристи мали свої імена. В Англії їх називали вортистами (анг. vortex — вихор), у Франції — пароксистами (грец. paroxynos — подразнення) і динамістами, у Німеччині — «Nielend» (він пропагував колективізм і знеособлення, письменники публікували твори анонімно).

115

Інші особливості мав футуризм у слов'янських країнах. Найбільш яскраво виявив себе в Росії. Футуристи заявили про себе у 1911 році «Прологом егофутуризму» І. Северяніна. У 1913 році В.Хлєбніков, брати Д. і М. Бурлюки, В. Маяковський, В. Каменський підготували збірник «Ляпас громадському смаку». Російські футуристи творили штучні слова, нелогічні синтаксичні конструкції. Головним принципом футуризму стало «слово як таке», таке слово видозмінює мову. Російський футурист О. Кручоних, наприклад, написав такий вірш:

дыр, бул, щыл,убешурскумвы со бур л эз.

Він заявляв, що в цих п'яти рядках більше російського національного, ніж у всій поезії О.Пушкіна.

Своїм збірникам творів футуристи давали екстравагантні антиестетичні назви типу «Ляпас громадському смаку», «Дохлий місяць».

Футуристи захоплювалися словотворчістю, вигадуванням різних неологізмів. Яскравим підтвердженням цього є вірш В. Хлєбнікова «Заклятье смехом»:

О, рассмейтесь, смехачи! О, засмейтесь, смехачи!Что смеются смехами, что смеянствуют смеяльно.О, засмейтесь усмеяльно!О рассмешищ надсмеяльных — смех усмейных смехачей!О, иссмейся рассмеяльно, смех надсмейных смехачей!

Український футуризм мав наслідувальний характер (такої думки М. Зеров, П.Филипович, М.Неврлий, Ю. Ковалів, В. Пахаренко). Він зневажливо ставився до культурної спадщини, патріотичних почувань. Лідер українського футуризму Михаиль Семенко у маніфесті «Сам» заявляв, що його нудить від заяложених ідей, там, де є культ, немає мистецтва. Досягнувши «вершини академізму та класицизму», мистецтво пішло «деструктивним шляхом», потрібно «добивати його, деструктувати», «з уламків старого мистецтва створювати нове «мета мистецтво», «після-мистецтво». «Без остаточної деструкції практично неможливо збудувати конструкцію майбутньої штуки». Заява М. Семенка «Я палю свій «Кобзар» була сприйнята як зневага до національних святинь. М. Семенко виступав не проти Шевченка, а проти нудного хуторянства, провінційності, профанації творчості національного генія.

У творчому доробку М. Семенка особливе місце займає урбаністична тематика, він естетизував техніку, машину. Динаміку сучасного міського життя втілював у форму верлібра без розділових знаків, об'єднував і роз'єднував різні слова. Вірш поета «Місто» мав таку форму:

Осте стебі бобувізники-людитрамваї-людиавтомобілібігорух рухобігирухливобіги.

М. Семенко вітав революцію, руйнування устоїв життя, електрифікацію, механізацію. Соціальні мотиви звучать у його памфлетах, відкритих листах, поезофільмах «Тов. Сонце», «Поема повстання», «Степ».

О. Ільницький називає М. Семенка поетом, який не знає спочинку. «Семенко, — писав він, — зважився захопити під українську поезію нові території й використати українську

116

мову в немислимі способи. Завдяки методам водночас рішучим і тонким він змушує своїх читачів подумати про поезію, літературу й письменника геть по-новому».

Другий період українського футуризму починається виходом у 1918 році в Києві «Універсального журналу» і створенням групи «Фламінго» До неї прилучилися Ґео Шкурупій, О. Слісаренко, В.Яровий, художник Анатоль Петрецький.

Третій період розвитку футуризму пов'язаний із появою журналу «Нова генерація» (1927—1930pp.), який відстоював незалежність українського слова. На сторінках журналу друкувалися статті про новаторський характер творчості Шевченка, журнал називав Шевченка другом футуристів.

Поетика футуризму позначилася на творчості О. Влизька, В. Хмелюка, С. Гординського. Спорідненою з футуристами була група конструктивних динамістів на чолі з В. Поліщуком, який прагнув синтезувати футуризм, імпресіонізм та неоромантизм.

Футуризм — одне із найяскравіших явищ українського мистецтва. Він об'єднав оригінальних талановитих митців, доля яких була трагічною. О. Ільмицький відзначає, що футуризм варто вивчати, бо він здобуток як української, так і європейської літератури.

Сюрреалізм

Сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм) — авангардистський напрям, який зародився у 20-х роках XX століття у Франції. Уперше термін «сюрреалізм» використав французький поет Гійом Аполлінер. Свою п'єсу «Груди Тирезія» (1918 р.) він називав «сюрреалістичною драмою». Стилю сюрреалізму передувала школа ідеореалізму, заснована французьким поетом Сен Полем Ру в 1893 році. Вона базувалася на філософії платонізму. Філософським підґрунтям сюрреалізму були інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз Фройда, аналітична психологія К.Ґ. Юнга.

Теоретиком сюрреалізму став англієць Андре Бретон, який із Філіппом Супо створив програмний твір сюрреалізму — «автоматичний» текст «Магнітні поля». У 1924 році А. Бретон опублікував «Маніфест сюрреалізму». За визначенням А. Бретона, сюрреалізм — «психічний автоматизм», що нехтує раціональністю, намагаючись вирватися з-під контролю розуму. Поет критикував реалізм, який вважав «ворожим будь-якому інтелектуальному та моральному пориву». Він заявляв, що шляхом осягнення реальності є підсвідоме, завдання сюрреалізму — відтворити потік свідомості, його предмет — асоціації, сни, уява, інтуїція (вміння розпізнавати істину на основі здогаду, пошуки прихованого від людського ока, невідомого, непізнаного, відтворення плину думок, не скутих логікою і законами розуму. На думку А. Бретона, розум, логіка, мораль сковують творчі можливості митця.

У розвитку сюрреалізму значну роль відіграв дадаїзм. Припинивши своє існування на початку 1920 року, він знайшов продовження у сюрреалізмі. Дадаїсти Бретон, Арагон, Тцара, Супо заклали фундамент сюрреалістичного напряму. Дадаїзм пропагував бунт, деструкцію, був антимистецтвом, сюрреалізм заявляв, що ставить за мету глибоко проникнути в суть життя, переробити його і змінити. Сюрреалісти прагнули створити нову художню реальність, реальнішу (надреальнішу) за існуючу засобами «автоматичного письма» з парадоксальним, випадковим зіткненням думок та образів. Вони вважали, що образ може з'явитися внаслідок зближення віддалених одна від одної реальностей і чим віддаленішими будуть ці реальності, тим сильнішим буде образ, тим більше буде в ньому «емоційної сили й поетичної реальності». Моделлю сюрреалістичного образу є «зустріч на операційному столі швейної машинки з парасолькою».

У сюрреалістичних картинах часто зустрічаються дивовижні скелети, поруч з ними - мікроскопічні постаті людей, на їх очах згорає розірване жіноче тіло, біля нього - кістки й черепи. Такий хворобливий світ художньої фантазії Сальвадора Далі, який ілюструє фройдівську філософію про приреченість людини на самотнє існування. Цей мотив провідний у творах М. Ернста, Е. Іонеско, С.Беккета. У них людина приречена,

117

пригнічена, живе передчуттям смерті. Символом приреченості часто виступає «мертвий годинник», не здатний показувати час.

Поетика сюрреалізму вплинула на розвиток західного театрального мистецтва. Французький драматург і критик Антонен Арто створив театр жорстокості, суть якого — відмова від зображення дійсності. А. Арто вважав, що в театрі людина має подорожувати у світ позасвідомого, така подорож повинна переконати в безперспективності людського існування, даремності людських зусиль. У героїв творів А. Арто варварство, тяжіння до злочинів, канібалізм, еротичні фантазії є в прихованому внутрішньому світі людини.

«Стиль сюрреалізму, — відзначає Ю. Ковалів, — проіснував майже до кінця 60-х років XX століття, хоч його ознаки простежувались і пізніше, зокрема в українській літературі, розкриваючи її національну специфіку... Український сюрреалізм зорієнтований на освоєння архетипів міфологічної свідомості, відображених у фольклорі, до якого французькі сюрреалісти, за спостереженням Ю.Косача, ... звернулися лише після Другої світової війни».

Сюрреалізм чи не найяскравіше представлений у творах Б.-І. Антонича. Він писав, що прагне замкнути в коло океанічну первинність, технізовану постприроду, спотворений людиною «зелений світ». У його віршах «Апокаліпсис», «Сурми останнього дня» — ускладнені образи, асоціативні зв'язки. Місто постає як приречена антиприрода. Кохання, яке в сільських умовах є окрасою життя, у місті перетворюється на «корчі болю й насолоди, людина тут виродніє і спотворюється». Прикметний з цього погляду вірш Б.-І. Антонича «Концерт з Меркурія» :

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста, в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну. На голови міщан злітають зорі, наче листя, у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ — антени. На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль. Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах, холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі, старі перини, мокрі рожі і черва з книжок. В радіостанції натхненний спікер накладає на ночі грамофон холодний місяця кружок.

Сюрреалістичні елементи наявні у творах Галі Мазуренко, Емми Андієвської, Ю.Тарнавського, Б.Бойчука, Василя Барки, П. Тичини, В. Голобородька, М. Воробйова.

Абстракціонізм

Абстракціонізм (лат. abstractio — віддалення) — авангардистська стильова течія, яка зародилася в образотворчому мистецтві, а згодом поширилася на всі види мистецтва. Засновником абстракціонізму був російський художник Василь Кандинський (1872—1944 рр.). У 1913 році художник К. Малевич заснував течію супрематизм (лат. supremus — найвищий, зверхній). У розвиток теорії та практики абстракціонізму значний внесок зробив нідерландський художник Піт Мондріан (1872—1944 рр.). Він вважав, що реальний світ є причиною болю, страху, страждань, цих негативних емоцій може позбавити людину абстракціонізм. Абстракціонізм для нього — своєрідний максималізований раціоналізм, який виключає емоційне ставлення до подій і явищ життя. Недоліком старого мистецтва Мондріан вважав захоплення матеріальними предметами і природою, закликав денатуралізувати мистецтво, звільнити його від матеріальності.

Характерними особливостями абстракціонізму є крайній суб'єктивізм, релігійний містицизм. Абстракціонізм опирався на філософію А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, 3. Фройда, К.Ґ. Юнга і А. Бергсона. Твори абстракціоністів — це нагромадження геометричних фігур

118

і кольорових плям. К. Малевич використовував у своїх картинах два кольори — білий і чорний або один білий. У трактаті «Від Сезана до супрематизму» він писав, що глядачі повинні пристосовуватися до розуміння формалістичних творів. На його думку, «хто відчуває живопис, менше бачить предмет», людина, яка «бачить предмет», не здатна «відчувати живопис». В. Кандинський розшифрував кожен колір, білий вважав великим мовчанням, сірий — безнадійно нерухомим, зелений асоціювався у нього з товстою здоровою нерухомою коровою, жовтий — з духовним теплом. Таке тлумачення кольорів має суб'єктивний і умовний характер. Абстракціоністам не вдалося розробити систему загальновизнаного трактування кольорів і фігур.

Раціональними й переконливими є їх думки про синтез мистецтв, зокрема живопису та музики, поезії та живопису. Абстракціоністи основою творчого процесу вважали імпровізацію, яку ототожнювали зі спонтанністю й «вібраціями душі».

Про абстракціонізм у поезії можна судити із збірника «Ослиний хвіст і мішень» (М., 1913), який складають шумові й легатні вірші. У Шумових віршах — подвоєння і потроєння приголосних:

Счтрп трч ждрвСмк гпр вчнцХд брн рвачШпрз ШкрцХрфдВб згж хнвспржвчихлш (А. Лотов)

У легатних віршах актуалізуються голосні:

А а а а аЕ е е е еІ і і і іО о о о оУ у у у уА Е І О (Альдо Палацески)

Такого типу є вірші у творчому доробку футуриста М. Семенка:

Гк бк вк дк ик ткРу ороО?с?

Такі приклади подані в «Літературознавчій енциклопедії» (т. 2), автор-укладач Ю.І. Ковалів.

Соціалістичний реалізм

Соціалістичний реалізм (лат. socisalis — суспільний, real is — дійсний) — унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму й так званої пролетарської літератури. Він був провідним у мистецтві з 1934 по 1980 рік. Радянська критика пов'язувала з ним найвищі досягнення мистецтва XX століття. Термін «соціалістичний реалізм» з'явився у 1932 році. У 20-х роках на сторінках періодичних видань велися жваві дискусії щодо визначення, яке відобразило б ідейно-естетичну своєрідність мистецтва доби соціалізму. Ф.Гладков, Ю. Лебединський пропонували назвати новий метод «пролетарським реалізмом», В.Маяковський — «тенденційним», І. Кулик - революційно-соціалістичним реалізмом, О. Толстой — «монументальним», Микола Хвильовий — «революційним романтизмом», В. Поліщук — «конструктивним динамізмом». Зустрічалися й такі назви, як «революційний реалізм», «романтичний реалізм», «комуністичний реалізм».

119

Гостро сперечалися учасники дискусії й про те: один має бути метод чи два - соціалістичний реалізм і червоний романтизм. Автором терміна «соціалістичний реалізм» був Сталін. Перший голова Оргкомітету СП СРСР Гронський згадував, що в розмові зі Сталіним пропонував назвати метод радянського мистецтва «соціалістичний реалізм». Завдання радянської літератури, її метод обговорювалися на квартирі М. Горького, у дискусіях постійно брали участь Сталін, Молотов і Ворошилов. Таким чином, соціалістичний реалізм виник за сталінсько-горьківським проектом. Цей термін має політичний зміст. За аналогією виникають назви «капіталістичний», «імперіалістичний реалізм».

Визначення методу вперше було сформульоване на І з'їзді письменників СРСР в 1934 році. У статуті Спілки радянських письменників відзначалося, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури, він «вимагає від письменника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення повина поєднуватися з завданням ідейної переробки й виховання трудящих у дусі соціалізму». У цьому визначенні схарактеризовані типологічні ознаки соціалістичного реалізму, сказано, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури. Це означає, що іншого методу не може бути. Соціалістичний реалізм став державним методом. Слова «вимагає від письменника» звучать, як військовий наказ. Вони свідчать, що письменник має право на несвободу — зобов'язаний показувати життя «в революційному розвитку», тобто, не те, що є, а те, що має бути. Мета його творів — ідеологічна й політична — «виховання трудящих у дусі соціалізму». Визначення соціалістичного реалізму має політичний характер, воно позбавлене естетичного змісту.

Соціалістичні реалісти змальовували життя таким, яким хотіли бачити за логікою марксизму. У їх творах місто поставало як уособлення гармонії, а село — дисгармонії й хаосу. Уособленням добра був більшовик, уособленням зла — куркуль. Куркулями вважали працьовитих селян.

У творах соціалістичних реалістів змінилося трактування землі. У літературі минулих часів вона була символом гармонії, сенсом існування, у них земля — уособлення зла. Втіленням приватновласницьких істинктів часто виступає мати. В оповіданні Петра Панча «Мамо, вмирайте!» дев'яностоп'ятирічна мати Гната Голода довго й тяжко помирає. Але герой може вступити до колгоспу лише після її смерті. Сповнений відчаю, він кричить «Мамо, вмирайте!»

Позитивними героями літератури соціалістичного реалізму були робітники, селяни-незаможники, а представники інтелігенції поставали як жорстокі, аморальні, підступні.

Радянські письменники мали повне право хвалити радянський спосіб життя, але не мали права на найменшу критику. Соціалістичний реалізм був і жезлом, і дубинкою. Митці, які недотримувалися норм соціалістичного реалізму, ставали жертвами репресій і терору. Серед них М. Куліш, В. Поліщук, Григорій Косинка, М. Зеров, В. Бобинський, О. Мандельштам, М.Гумільов, В. Стус. Він скалічив творчі долі таких талановитих митців, як П. Тичина, В.Сосюра, М. Рильський, О. Довженко.

Проблеми методології соціалістичного реалізму стали об'єктом гострих дискусій у 1985—1990 роках. Критика соціалістичного реалізму опиралася на такі аргументи: соціалістичний реалізм обмежує, збіднює творчі пошуки митця, це система контролю над мистецтвом, «свідоцтво про ідеологічну благодійність» митця.

Соціалістичний реалізм вважався вершиною реалізму. Виходило, що соціалістичний реаліст вище реаліста XVIII—XIX ст., вище Шекспіра, Дефо, Дідро, Достоєвського, Нечуя-Левицького.

Звичайно, не все мистецтво XX століття соцреалістичне. Це відчували й теоретики соціалістичного реалізму, які в останні десятиліття проголосили його відкритою естетичною системою. Насправді ж у літературі XX століття існували й інші напрями. Соціалістичний реалізм припинив своє існування, коли розпався Радянський Союз.

120

Вправи

1. Складіть тези до теми.2. Складіть тести до теми ( робота в групах ).3. Дайте відповіді на тести.4. Чи існував насправді соціалістичний реалізм, на вашу думку?

Постмодернізм

Постмодернізм (лат. post — після, за і франц. modernisme — сучасний) — напрям, який прийшов на зміну модернізму. Постмодернізм з'явився на Заході в другій половині XX століття й став визначальним напрямом в естетиці. Цей термін уперше вжив Р. Ранвіц у праці «Криза європейської культури» (1917 p.). А. Тойнбі використовував його в працях з історії для характеристики періоду після модернізму. Наприкінці 50-х років XX століття постмодерністами називали представників "чорного гумору" (К. Кізі, К. Воннегута, Д. Геллера).

У західноєвропейському літературознавстві термін «постмодернізм» вважають синонімом деконструктивізму й постструктуралізму. Постмодерністська література пройшла етапи нової критики, нового роману й драми абсурду.

У розробку теорії постмодернізму значний внесок зробили французькі філософи-постструктуралісти М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Варт і американські письменники В. Гасе, Д.Бартельм, Дж.Барт. Не залишаються осторонь проблем постмодернізму й українські літературознавці. Свідченням цього є статті Лілії Лавринович, Р. Семківа, Марти Коваль, Світлани Руссової, опубліковані на сторінках журналу «Слово і час» протягом останнього десятиліття. «Постмодернізм сьогодні, — відзначає Світлана Руссова,— це химерний феномен, ані зміст, ані термінологія якого поки що не з'ясовані остаточно.

Під знаком питання — хронологічні межі цього явища. Різні дослідники зараховують до постмодерністів Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Булгакова й Набокова. По-різному й оцінюють феномен постмодернізму. У той час, як одні вчені переконані в тому, що цього явища не існує взагалі, інші наголошують на важливості боротьби з ним». Д. Дроздовський зауважує, що постмодерна ситуація у своїй онтології не є ані позитивним, ані негативним явищем. «Я не схильний вважати, що ця ситуація — щось на кшталт вибуху, катастрофи, а швидше криза». Кризовим явищем другої половини XX століття називає постмодернізм П.Іванишин: «Постмодернізм та схожі доктрини нагадують радше малохудожню, але маргінальну гру в літературу, яка навряд чи загрожує екзистенції цих народів. У контексті ж глибоко поруйнованої радянським режимом української культури (візьмімо хоча б стан української мови), яка ще й досі, на мою думку, перебуває під дамокловим мечем бездержавності, такі кризові явища загрожують не просто виродженням естетичних пошуків чи деформацією літературних способів пізнання, а й чимось значно болючішим і нищівним». Мистецтво постмодернізму на рівні інтенції спрямоване, за словами П.Гванишина, «в бездуховність, нігілізм, спустошення».

Лілія Лавринович вважає, що «мистецький постмодернізм, попри свою зовнішню епатажність, самоіронію та подекуди веселі ігри, — не криза культури, а закономірна реакція на кризу людини, втрату нею самобутності й духовного осердя».

Розглянемо особливості постмодернізму. За В. Пахаренком, він виявляється на онтологічному, гносеологічному та естетичному рівнях.

Онтологічний рівень. В. Пахаренко, порівнюючи постмодернізм з модернізмом, слушно відзначає: модерністи вважали, що якимись філософськими концепціями (комуністичною, фашистською, фройдівською, «філософією життя», неокантіанством тощо), можна осягнути та поліпшити світ, і силкувалися перебудувати, перевести його з «нерозумного», на їхній погляд, у «розумний стан», а «постмодерністи завдяки гіркому історичному досвідові зробили висновок, що предмет (світ) чинить опір людському впливові; на всяку дію відповідає протидією... Таким чином, межа між модернізмом і постмодернізмом — у ставленні до ідеології. Якщо модерн визначала наскрізна ідеологізація (найяскравіші її вияви — комуністична та фашистська моделі держави,

121

суспільства), то постмодерн є відчуттям універсальної порожнечі, після втрати ідеологічних ілюзій».

Гносеологічний рівень. Постмодерністи переконані, що людина не здатна ні змінити, ні пізнати світ. Вони заявляють про стирання опозицій: прекрасне — потворне, добре — лихе, комічне — трагічне, реальність — вигадка, зміст - форма, ціле — частина, наука — мистецтво, високе — низьке. На думку постмодерністів, світ - щось аморфне, розпливчасте, невизначене, отже — ірреальне, незрозуміле, наші знання — відносні.

Естетичний рівень. Постмодерністи вважали, що всі сюжети, мотиви, образи використовувалися в літературах попередніх епох, отже художній твір — це алюзія, ремінісценсії, колажі, цитати, а письменник - конструктор, який творить свою реальність не підпорядковуючись ідеологіям. Постмодернізму властивий еклектизм (еклектик - людина, яка поєднує різні суперечливі погляди, стилі; еклектика — напрям античної філософії II ст. до н. е., для якого характерне поєднання різних філософських систем, тенденція до стирання відмінностей між учнями і школами, поєднання несумісних ідей, тенденцій, оцінок).

Усе це визначає особливості світосприйняття постмодерністів:

1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості.

2. Намагаються поєднати різні філософські релігії й культури, їх твори відзначаються надмірною ерудованістю.

3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.

4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обігрують старі класичні й неокласичні зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури попередніх епох.

5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти.

6. Сюжети постмодерністичних творів — це алюзії на сюжети творів минулих епох.7. Іронічність і пародійність — характерні ознаки стилю постмодерністів. У лицедійстві

й пародії немовби відбувається звільнення людини від хаосу історії.8. Постмодерністи висунули високі вимоги до митця — аж до відмежування від

навколишнього життя. Вони відмовилися від традиційних способів характеристики, причинно-наслідкових зв'язків, вдаються до складної метафоричності, домінування суб'єктивного досвіду над суспільним. Постмодерністи створили образ оповідача, який, представляючи різні історії, події, акцентує на суб'єктивності, відносності оцінок, ілюзорності життєвої реальності.

Лілія Лавринович, аналізуючи творчість українських постмодерністів (Ю. Андруховича, В.Винничука, В. Неборака, О. Ірванця, Ю. Іздрика, Т. Прохазька) доходить висновку, що українському постмодернізму притаманні такі риси:

1) втрата віри у вищий сенс людського існування;2) заперечення пізнавальності світу, релятивізм;3) розгубленість індивіда перед власною екзистенцією;4) погляд на повсякденну дійсність як на театр абсурду;5) орієнтація на ідеологічну незаангажованість:6) поглиблена рефлексивність;7) іронічність та самоіронічність;8) епатажність (з погляду традиційно-обивательського);9) інтертекстуальність, діалогізм, амбівалентність (як світоглядні позиції);10) елітарність.

Має рацію Л. Лавринович, що український постмодернізм різний за тематикою, стилістикою, рівнем рецептивної спроможності. Він — унікальне явище української культури. Т. Гундорова називає постмодернізм завершенням українського модернізму і водночас «чинником, який продовжує і розвиває авангардистські тенденції 20—30-х

122

років... Прикметно..., що неоавангардистські та постмодерністські інтенції в українській літературі 1990-х збігаються». У цьому особливість українського постмодернізму, який з'явився в середині 1980-х років. У рамках українського постмодернізму Тамара Гундорова виділяє "карнавальний" варіант (група «Бу-Ба-Бу», твори Юрія Іздрика, Тараса Прохазька, Євгена Пашковського), феміністичний (Оксана Забужко), «київську іронічну школу» (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерев'янський) і неоавангард 1990-х років (Сергій Жадан, Андрій Бондар, Володимир Цибулько).

Особливості розвитку сучасної літератури, її стильове та жанрове розмаїття

Загальний огляд. Тенденції

Формування сучасної української літератури відбувається під впливом важливих подій, що відбуваються в суспільстві.

• 1986 р. - аварія на Чорнобильській АЕС;• 1991 р. - здобуття незалежності, початок розбудови нової суверенної держави;• 2004 р. - Помаранчева революція, вибори Президента тощо.З'являються болючі теми, які дали поштовх для народження нової генерації митців

постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула, як зазначив Ю. Шевельов, «зруйнувати Карфаген української провінційності», тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім; подолати комплекс меншовартості, підрядної ролі в історії.

Основні тенденції (характерні риси) сучасного літературного процесу• Перехід від заідеологізованих схем «соціалістичного реалізму» до пошуку нових

естетичних способів моделювання й зображення дійсності.• Гостра постановка проблем вибору, повноцінного існування нації й свободи

індивідуальності.• Піднесення ролі українського слова в розвитку української нації.• Мистецтво - поза політикою.• Звернення до селянської тематики як прояв неповторності української

духовності.• Поява нових форм художнього мислення, форм й структури творчості.• Повернення заборонених тоталітарним режимом літературно-мистецьких

надбань минулих епох як створення нового погляду на історію України (твори Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Дмитра Яворницького; Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Володимира Винниченка, Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинки, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари та ін.).

• Знищення штучної «завіси» між розвитком української літератури на «материковій» Україні та в діаспорі. Друк творів письменників-емігрантів (Василя Барки, Уласа Самчука, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Яра Славутича, Євгена Маланюка, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста та ін.).

• Вихід двох антологій української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997), де показана багата картина лірики XX ст., художніх систем, уподобань, напрямів.

• Функціонування модерного, неомодерного, заповідально-селянського, постмодерного дискурсів.

Характерні ознаки заповідально-селянського дискурсу: базування на селянському типі мислення, реалістичній традиції із певними вкрапленнями романтизму та модернізму; уживання символів і понять: нація, традиція, русифікація, державність, національна символіка, земля, праця.

Характерні ознаки постмодерного дискурсу (з'явився у 80 - 90-х роках XX ст.): екзистенція, рефлексія, відкритість, гра, карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства; синтез мистецтва й антимистецтва, елітарної й масової культури.

• Поява нових угруповань та об'єднань, стильових манер і способів образного втілення світосприймання нової незалежної людини, що призвело до невеликої дискусії

123

між митцями старшого й молодшого поколінь (старші стоять на позиціях служіння Україні та її культурі, захищають традиційну, реалістичну концепцію мистецтва; молодші - критикують радянських митців, пародіюють класичні твори, сміються зі сліпої віри в псевдоідеали, відкидають «шароварництво» в літературі).

Характерні ознаки сучасної поезії- «Переобтяжена цвітінням» (від «самодержавно-генсеківського тоталітаризму до

трансформації в поліфонію постісторичної «ери підозри», де розцвітають сто квітів, сперечаються сто шкіл). Юрій Андрухович у 90-х роках XX ст. висловив думку, що сучасна українська поезія стає дедалі кращою, «незабаром її читатимуть виключно поети».

- Багатство тематики, стильових і жанрових знахідок. Поступається прозі за динамізмом саморозгортання інтелектуального сюжету, але виграє в інтенсивності метафоричного орнаменталізму.

- «Від пастельного імпресіонізму до барокової поліфонії».- Представлена кількома поколіннями поетів: «шістдесятники» (Ліна Костенко,

Іван Драч, Ірина Жиленко, Борис Олійник та ін.); «київська школа» поетів (Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан та ін.), поети - дисиденти (Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Степан Сапеляк та ін.), «вісімдесятники» (Ігор Римарук, Василь Герасим'юк, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Іван Козаченко та ін.), «дев'яностники» (Кость Москалець, Роман Скиба, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Віктор Неборак, Василь Махно та ін.).

Характерні ознаки сучасної прози- Жанрове розмаїття, пошуки нових мотивів, мистецьких ідей.- Відхід від лірико-романтики, патетики, трансформація химерної стильової течії

(Олександр Ільченко, Віктор Міняйло, Володимир Яворівський, Євген Гуцало) у прозу постмодерністів.

- Активна творча діяльність прозаїків старшого покоління: звернення до історичної тематики: історичний роман Ю. Мушкетика «На брата брат» (1996), М. Вінграновського «Северин Наливайко», Р. Іваничука «Орда» (1992), «Рев оленів нарозвидні» (2000), роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999); дослідження екзистенціальних проблем буття людини: Валерій Шевчук роман-епопея «Стежка в траві. Сага про Житомир» (1994).

- Постмодерне світобачення, у центрі творів - «маска» автора.- Існування двох шкіл прозаїків:1) «київсько-житомирська» - перевага екзистенціальних мотивів, герой творів -

інтелектуал, рафінований інтелігент (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко, Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Володимир Діброва та ін.);

2) «львівсько-франківська» - перевага гри та іронії, карнавалу і травестії, герой - маргінал (міський житель - вихідець із села), сільська людина з комплексом меншовартості (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та ін.).

Характрені ознаки сучасної драматургії: - наповнена інтелектуалізмом;- перехід до модерного моделювання дійсності, звільнення від традиційних

шаблонів;- поєднання поезії, філософії, моральності, вчинків героїв у драматичному творі;- колажний принцип побудови твору;- поява імен-абстракцій, імен-символів;- перевага камерності;- звернення до проблем сучасної школи.

Представники сучасної драматургії:Василь Босович (п'єса «Ісус - Син Божий»); Ярослав Стельмах («Стережися лева»,

«Синій автомобіль», «Шкільна драма», «Привіт, синичко» та ін.)У 1997 р. вийшла антологія «Близнята ще зустрінуться», де вміщено п'єси митців

української діаспори: Леоніда Мосендза, Ігоря Костецького, Богдана Бойчука, Віри Вовк...

124

(Дискурс - спосіб, форма організації мовної та літературної діяльності, уживається як індивідуальний стиль митця.

Рефлексія - розмірковування, внутрішня зосередженість, аналіз власних роздумів і переживань.

Ремінісценція - відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, виразів, деталей тощо з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. При цьому вислови, запозичені в попередників, переосмислюються й набувають нового висвітлення.

Алюзія - натяк на загальновідомий історичний, літературний або побутовий факт, уживаний у художньому творі як стилістична фігура.)

Вправи

1. Складіть план відповіді за темою.2. Підготуйте розповідь про постмодернізм в українській літературі.3. Підготуйте повідомлення про літературні угрупування Бу-Ба-Бу, «Нова

дегенерація», «Пропала грамота», ЛуГоСад».

Практичне заняття № 13Аналіз літературного твору з погляду його стилістичних особливостей

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Безпечний І. Теорія літератури. – К.: Смолоскип, 2009.2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К.: Либідь, 2001.3. Лановик М., Лановик З. Усна народна творчість. – К.: Знання-Прес, 2006.