Шорт-листи за 2016 рік

Кам’янець-Подільська МЦБС

Методико-бібліографічний відділ

Шорт-лист на тему:

«На радість Богу і земному слову» 75 років від дня народження Ірини Жиленко

Ірина (Іраіда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 в м. Київ –

українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця

антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а

суто літературного шістдесятництва». Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом

Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською.

Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у

1980-тих роках. Авторка ґрунтовних спогадів «Homo Feriens» (2011). Дружина

українського романіста, лауреата Шевченківської премії Володимира Дрозда.

Народилася під час Другої світової війни у Києві. Втратила усіх рідних,

виховувалася у родичів в Звенигороді. 1964 заочно закінчила Київський державний

університет імені Тараса Шевченка. Працювала в редакціях газет і журналів. Перший вірш

написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка

спричинила тривалу дискусію у пресі. Одружилася із відомим українським письменником

Володимиром Дроздом. Під тиском обставин була змушена вступити до комуністичної

партії 1981 року.

У 2011 вийшла книга спогадів Ірини Жиленко «Homo Feriens» (лат. «Людина

святкуючи»). Твори І. Жиленко виходили в перекладі багатьма мовами світу, зокрема

російською.

Авторка низки дитячих творів: повістей для дітей «Двічі по два дорівнює кульбабці»

(1983) і «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися

номером» (1986), «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки про

буфетного гнома», збірників дитячих віршів «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка

мого дитинства», (1979), «Казки буфетного гнома», (1985).

Головна тематика лірики Жиленко – обійстя та домашній сад, шлюб та родина,

природа, доброта і сковородининська проповідь «повсякденних малих справ». У її поезії

критики вбачають щирий ліризм, сполучений із вразливістю та винятковим смаком,

насолоду життям з меланхолійним пізнанням мінливості світу, обережний еротизм та

роздуми про смерть. Інші критикували її нібито угодовську життєву позицію, помітний

гедонізм та естетство.

У своїх передсмертних спогадах, виданих видавництвом «Смолоскип» 2011 року,

тверезо оцінює трагедію творчості в умовах совєцької окупації та всепоглинаючої

цензури. Робить болюче зізнання: Минуть роки – і жменька нас проводжатиме останніх…

І молодші наші колеги, випадково проходячи повз той гурт, ковзнуть по ньому

співчутливим оком і, можливо, теж відчують (хай і не глибоко) провину за те, що так і не

вчиталися, що там нашкрябали оті гуцали, дрозди, андріяшики. І крижина

шістдесятництва відпливе слідом за попередніми. А ми ж такі всі різні! І кожен – Світ.

…Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із

шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами…

Померла 3 серпня 2013 у Києві, чин відспівування відбувся у Київському

Фролівському монастирі УПЦ МП.




«Найвідоміший письменник України» 55 років від дня народження Андрія Куркова

Андрій́ Ю́рійович Курко́в – український російськомовний письменник російського походження,

журналіст, кіносценарист.

Андрій Курков народився 23 квітня 1961 у російському селі Будогощ Ленінградської області. З

раннього дитинства живе у Києві. Після школи працював завклубом, завідувачем бібліотеки в

санаторії в Пущі-Водиці, діловодом тощо. Потім вступив на курси японської мови в Інституті

інформації (на «Либідській»). 1983 – закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних

мов. Працював випусковим редактором багатотиражки Київського політеха, редактором видавництва

«Дніпро». У віці 24-х років пішов служити на альтернативну службу: з 1985 до 1987 служив

охоронцем в Одеській виправній колонії № 51. Перша публікація − гумореска у київському виданні

«Рабочая газета» у 1979 році. Перший сценарій до фільму «Поляна сказок» (працював як

«літературний негр»: у титрах сценаристом зазначено Кіра Буличова, який за нього отримав приз на

Братиславському кінофестивалі). Працював сценаристом на кіностудії О. Довженка, викладав у Белл

Колледжі (Кембридж, Англія). З 1988 член англійського ПЕН-клубу. Член Спілки кінематографістів

України (з 1993) та Національної спілки письменників (з 1994). З 1998 – член Європейської

кіноакадемії. З 1998 – постійний член журі премії Європейської кіноакадемії «Фелікс». У 2011

входить до складу журі літературного конкурсу «Юне слово». Одружений з Елізабет Шарп

(консультант у Британській раді в Україні), виховує трьох дітей.

Андрій Курков є автором понад 20 книг, серед яких як дорослі романи, так і казки для дітей.

Куркова також є автором понад 20 сценаріїв для художніх та документальних фільмів. Курков –

єдиний російськомовний письменник, чиї книжки потрапили в топ-десятку європейських бестселерів.

Російськомовне видання його найпопулярнішого роману «Пікнік на кризі» було продано в Україні

накладом 150 тисяч примірників.

Книги Куркова перекладені 36 мовами. Найбільше книжок перекладено німецькою (для

Австрії, Німеччини, Швейцарії). Також велику кількість його творів перекладено французькою,

англійською, та українською. Водночас письменник стверджує, що його наклади в Україні невеликі

порівняно з іноземними накладами. На початку 2005 року російське видавництвом «Петербургский

писатель», що раніше співпрацювало з Курковим, перестало видавати його твори в Росії. Пан Курков

вважав такі дії політично вмотивованими, та заявляв, що однією з можливих причин цього були його

заяви у пресі під час Помаранчевої Революції, у яких він дав негативну оцінку офіційній політиці

Росії щодо втручання в українську політику і зокрема спроби вплинути на результати президентських

виборів в Україні 2004 року. Як виявилося, проблеми з видавництвом книг Куркова в Росії тривали

дуже недовго й вже в тому ж 2005-му році романи Куркова знову почали видаватися в Росії, але цього

разу видавництвом «Амфора» (Санкт-Петербург). Більше того. після того як книжки Куркова знову

почали видавати а Росії, його також почали запрошують виступати у різні міста Росії, такі як

Красноярськ, Москві, та Калінінград. Куркова також став членом журі Російської премії (премія для

письменників, котрі пишуть російською мовою, але не живуть у Росії).

В Україні переклади українською мовою творів Куркова виходять у видавництвах «Фоліо»

(Харків), Навчальна книга – Богдан (Тернопіль), Махаон-Україна (Київ), KM Publishing (Київ),

Грамота (Київ), Роман-газета (Київ), Нора Друк (Київ), Президент (Київ), Апріорі (Львів), та

Видавництво старого лева (Львів).

Кам’янець-Подільська МЦБС Методико-бібліографічний відділ


«Поезія не ремесло, а доля» 75 років від дня народження Леоніда Горлача

Леонід Горач Народився 4 квітня 1941 року у селищі Ріпки на Чернігівщині. Закінчив

Ніжинський педагогічний інститут. Вчителював, працював у редакціях Ніжинської та Чернігівської молодіжних газет, у видавництві «Дніпро». Був на посаді директора Бюро пропаганди художньої літератури НСПУ.

Леонід Горач є автором понад 40 книг. Перша книжка поезій «Сонце в зіницях» вийшла 1965 р.. Згодом були поетичні збірки «Лебеді» (1967), «Танок дощу» (1971), «Співучий млин» (1974), «Четвертий вимір» (1977), «Зірниці» (1978), «Світовид» (1980), «Ми у світі» (1984) та ін.. Тематика творів - оспівування людини праці, щедрості душі героя-сучасника. Поема «Ніч у Вишгороді» (1982) та роман «Руїна (або життя і трагедія Івана Мазепи)» – присвячені історичні тематиці. Л.Горбач є також автором документальних повістей про будівників БАМу – «Магистраль века» (1975), «От Днепра до Амура» (1976) та ін. Також пише книжки віршів та балад для дітей («Зелений букварик», «Чумацький шлях», «Дивна мандрівка»).

За словами Володимира Коскіна, діапазон історично-поетичних досліджень поета вражає: роман «Ніч у Вишгороді» – про діяння великого князя Ярослава Мудрого; «Перст Аскольда» подає цілком достовірну версію того, що перша спроба хрещення київських русичів була на 132 роки раніше за Володимирову акцію; у романі «Слов’янський острів» Горлач практично першим у нашій літературі виписав картину героїчної боротьби чеських патріотів-гуситів проти римських хрестоносців, особливо висвітливши роль українців на чолі з Новгород-Сіверським князем Сигизмундом Корибутовичем; «Чисте поле» – про діяльність уславленого кошового Запорозької Січі Івана Сірка; романи «Мазепа» і «Мамай» своєрідно обрамляють епічний цикл творів Леоніда Горлача: перша робота присвячена героїчній і трагічній постаті української історії, друга – поетична імпровізація про легендарного козака характерника, котрий став символом українського духу.

Письменник нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради Грузинської РСР, медалями «За трудову доблесть» та «За будівництво Байкало-Амурської магістралі». Делегат XXI з'їзду комсомолу України. Лауреат Республіканської премії ім. М. Островського, Міжнародної премії Фундації доктора М.Дем'яніва «Свобода і мир для України», Всеукраїнської премії ім. Нечуя-Левицького, Міжнародної премії ім. А. Малишка, Г. Сковороди, М. Коцюбинського.

Борис Олійник: «Найпомітнішим в усій сучасній українській літературі є цикл епічних поетичних полотен Леоніда Горлача. Такі твори не лише тішать естетичною досконалістю, а й допомагають глибше пізнати історію України, де ще так рясно зяє білих плям та перекручень».

Кам’янець-Подільська міська ЦБС


Шорт-лист на тему: «Краса поезії Марії Підгірянки»

/135 років від дня народження/

Марі́йка Підгірянка (справжнє ім'я Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська)

*29 березня 1881, с. Білі Ослави на Івано-Франківщині – †20 травня 1963 р., смт Рудне біля Львова,

похована у Львові на Личаківському цвинтарі) – відома галичанка, українська поетеса.

Життєпис Народилася в родині лісничого. У Марійки рано пробудився потяг до літератури, поезії. В

13 років пробує свої поетичні сили. В 1900 році екстерном успішно складає іспити в учительській семінарії у

Львові. Отримує диплом на право вчителювати в школі. Відтоді 40 років віддана шкільній роботі та поезії.

Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904 р. в періодичних виданнях. Перша збірка поезій «Відгуки

душі» вийшла 1908 р.

Родина 1904 познайомилась з Августином Домбровським, майбутнім педагогом, громадським діячем,

послом до УНРади, який 1905 став її чоловіком. У них було четверо дітей: син Остап – викладач французької

мови в Львівському університеті імені І. Франка, кандидат філологічних наук; син Роман – перекладач з

німецької, працівник газети «Шлях перемоги» у Мюнхені; син Маркіян – український громадський діяч

Австралії, інженер-електрик, автор «Підручника шофера»; дочка Дарія – вчителька української мови й

літератури шкіл Галичини.

Творчість Більшість творів поетеса написала для дітей і про дітей. Основні мотиви віршів Марійки

Підгірянки до 1939 р. – мрії про краще майбутнє народу, оспівування краси рідного краю, природи Карпат.

Авторка щедро використовує фольклорні мотиви, її вірші ніжні і легкі, часто нагадують українські народні

пісні («Співанки», «Вечір», «Що роблю я, що я дію»). Працювала Марійка Підгірянка і в жанрі поеми. Досить

своєрідною є поема «Мати-страдниця», написана 1919 року. Події твору – одна зі сторінок життя

західноукраїнських вигнанців під час Першої світової війни, коли тисячі галичан померло в концентраційних

таборах від голоду та епідемій. Композиційним обрамленням поеми є «Вступ» і своєрідний епілог. Сповідь

страдниці становлять 12 пісень, поданих у вигляді голосінь. У радянські часи за життя Марійки Підгірянки її

книги не видавалися, окремі вірші з'являлися лише в журналах. Потім у видавництвах Львова та Києва вийшли

друком маленькі збірки для дітей: «Безкінечні казочки», «Грай, бджілко», «Ростіть великі», «Школярики

йдуть». У 1962 вірші авторки увійшли до колективної збірки «Гірські квіти», що вийшла друком в Ужгороді. За

роки незалежності побачили світ у видавництвах Києва, Ужгорода, Коломиї, Івано-Франківська книжки

«Розповім вам казку, байку», «Гарний Мурко мій маленький», «Безкінечні казочки», «Зіллюся з серцем

народу», «Краю мій, рідний», «Учись, маленький», «Три віночки», «Мелодії дитинства», «Мати-страдниця».

2009 року син поетеси Маркіян Домбровський фінансово допоміг видати найповніше зібрання творів Марійки

Підгірянки великим томом «Для Вкраїни вірно жиймо» (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2009).

Вшанування пам’яті

З 1991 року ім’я Марійки Підгірянки носить Івано-Франківський обласний театр ляльок

З 1991 року в м. Тлумач Івано-Франківської області діє Музей-кімната Марійки Підгірянки

В 1993 році у Косівському районі встановлено премію імені Марійки Підгірянки для педагогів району

З 1996 року в селі Білі Ослави діє музей Марійки Підгірянки

На будинку Уторопської середньої школи встановлено меморіальну дошку на честь письменниці

Пластовий курінь ім. Марічки Підгірянки



Шорт-лист на тему: «Три мистецькі світи Емми Андієвської» /85 років від дня народження/

Емма Іванівна Андієвська (19 березня 1931, Сталіно, нині Донецьк) – українська письменниця, поетеса

та художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Створила власний світ поетичних та художніх

образів у високо індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості

Андієвської. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої

половини XX ст. Письменницю часто пов’язують з Нью-Йоркською групою українських літераторів на

еміграції. Поетеса відома тим, що пишучи у формі класичного сонету, кардинально його реформувала своїм

використанням дисонансів та далекосяжних смислових асоціацій між побутовими речами та філософськими

поняттями. Емма Андієвська є авторкою двадцяти дев’яти поетичних збірок, п’яти книжок короткої прози,

трьох романів та понад дев’яти тисяч картин. Художні виставки малярки проводилися в США, Канаді, Франції,

Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії. Поетеса є членом Національної спілки

письменників України з 1994 року, українського ПЕН-клубу та Професійного об’єднання художників Баварії.

Більшу частину свого життя Андієвська провела поза Україною, проживаючи в Мюнхені та Нью-Йорку.

Біографічні відомості Емма Андієвська народилася у 1931 році у місті Сталіно. Батько письменниці був хіміком –

винахідником, мати була агрономом за освітою і пізніше працювала вчителькою біології. Через дуже часті

важкі хвороби, більшість шкільних предметів Емма Андієвська здавала екстерном. З дитинства Андієвська

мала феноменальну пам’ять. Хворобливість дитини змусила родину у 1937 році переїхати спочатку до

Вишгорода, а згодом – у 1939 році – до Києва. В 9–10 річному віці майбутня письменниця перечитала

найвідоміші твори світової літератури. Початок війни застав родину Андієвської у Києві. Тоді ж загинув

батько письменниці – його було безпідставно розстріляно радянською владою. У 1943 році діти з матір’ю

виїхали на Захід. Родина жила в англійській окупаційній зоні Берліна. Живучи у Німеччині, дівчина

відмовилась вчитися у жіночій гімназії, і її, попри правила, прийняли до чоловічої. Окрім того, вкотре

загострилися проблеми майбутньої мисткині із здоров’ям: три роки Емма Андієвська пролежала в гіпсовому

ліжку хвора на туберкульоз хребта і після цього вісім років ходила в корсеті. Наприкінці 1949 року, під час

блокади Берліна, родина переїхала спочатку до табору переміщених осіб у Міттенвальді, а потім до Мюнхена.

Маючи природне оперне контральто і рятуючись від сухот легенів, Емма Андієвська, знаходячись у Берліні, а

згодом у Міттенвальдському таборі, брала уроки оперного співу. У 1955–1957 рр. Андієвська працювала

фрілансером на радіо «Свобода» у Мюнхені. У 1957 році мисткиня закінчила Український вільний університет

за спеціальностями філософія та філологія, захистивши у Володимира Державіна магістерську роботу на тему

«Причинки до засадничих питань з новітньої української метрики». Того ж року письменниця з усією родиною

переїхала до Нью-Йорка, де працювала у Norcross Greeting Card Company, перевіряючи дизайн вітальних

листівок. У Нью-Йорку Емма Андієвська також працювала бібліотекаркою у медичній бібліотеці разом з

Мирославом Лабунькою – майбутнім ректором Українського вільного університету. У 1959 році Андієвська

вийшла заміж за літературного критика, есеїста та письменника Івана Кошелівця, з яким прожила все життя аж

до смерті чоловіка. Після одруження подружжя повернулося до Німеччини у Мюнхен. Андієвська щорічно на

місяць їздила у США, щоб у 1962 році отримати американське громадянство. Письменниця знала багатьох

відомих митців та письменників – вихідців з України. До кола знайомих Андієвської належали скульптори

Михайло Черешньовський та Григор Крук, художники Марія Дольницька та Яків Гніздовський, а також поети

Михайло Орест, Олег Зуєвський та Василь Барка. Пропрацювавши фрілансером на радіо «Свобода» з 1959 по

1963 рр., Емма Андієвська лишалася штатним працівником радіо до 1995 року. За цей час вона працювала

диктором, сценаристом, режисером і редактором українського відділення радіо «Свобода». Працюючи на

радіо, Андієвська не мала багато часу на власну творчість. Нині письменниця живе у Мюнхені, де інтенсивно

працює над своїми творами, іноді по вісімнадцять годин на добу. У 1992 р. авторка вперше після довгого часу

побувала в Україні. Після 2000 р. Андієвська декілька разів відвідала свою малу батьківщину – Донеччину.

Там вона мала виставку картин у Донецькому художньому музеї, презентацію та зустріч із земляками у

конференційній залі художнього музею, відвідувала Український культурологічний центр м. Донецька.

Літературна творчість

Емма Андієвська зростала у російськомовному середовищі, проте ще у дитячому віці усвідомила

власну українську ідентичність й прийняла українську мову, яку вперше почула у Вишгороді у віці шести

років. Відтоді письменниця вирішила писати лише українською, яку вона сприймала як мову пригнічених.

Завданням для себе авторка визначила «створити українську державу в слові». Пізніше, щоправда, для того,

аби показати власну незалежність від мов, Андієвська написала декілька віршів англійською, німецькою та

французькою мовами. Емму Андієвську нерідко пов’язують з угрупуванням українських письменників Нью-

Йоркської групи. Проте, сама авторка свою належність до цієї групи заперечує, оскільки почала публікуватися

раніше, ніж інші члени групи. Письменниця наголошує на великій ролі підсвідомості у своїй творчості.

Сприйняття нею світу відбувається через інтуіцію та відчуття без підключення інтелекту. При цьому

містичний та духовний аспекти є важливими її складниками. Світогляд Емми Андієвської виявляє деяку

близькість до вчень буддизму та містики Карлоса Кастанеди. Характерними для Андієвської є далекосяжні

асоціації та алюзії між щоденними речами та світоглядними поняттями. У цілому сприйняття творчості

Андієвської вимагає від читача великої ерудиції та знання інших культур. Складність прочитання творів

авторки пов’язана з великою кількістю можливих інтерпретацій творів, які відображають багатогранність

буття. Деякі дослідники також відзначають ознаки постмодернізму в творах Андієвської. У творах Андієвської

нерідко зустрічається тонкий гумор. Дослідники творчості письменниці також відзначають безпосередність та

певну «дитячість» сприйняття та зображення світу у творах авторки, ніби добре знайомі речі побачено вперше.

У всіх своїх творах письменниця свідомо використовує український правопис Григорія Голоскевича 1927 року.

Своєю творчістю Андієвська також відроджує чимало архаїзмів. У авторки дуже багата лексика, яка поєднує у

собі розмовні слова із науковими, часто біологічними, термінами.

Малярство

Як художниця-авангардистка, Емма Андієвська створила понад 9000 картин, хоч ніколи і не отримувала

формальної мистецької освіти. Статті про творчість Андієвської представлені в ряді західних та українських

мистецтвознавчих енциклопедій. Було випущено десять каталогів з картинами Емми Андієвської різних

періодів її творчості. Ранні роботи малярки були виконані аквареллю, а пізніші – здебільшого акриловими та

олійними фарбами. Майстриня використовує передовсім акриль через свою швидку техніку малювання.

Специфічним художнім прийомом Андієвської є повторне накладання фарби на полотна – до двадцяти п’яти

разів. Таким чином вона створює стереоскопічний ефект рухомих фарб, помітний, коли дивитися на картини

під різними кутами зору. Публічний дебют Андієвської у якості художниці відбувся у 1956 році на виставці у

Мюнхені, проведеній на радіо «Свобода» на Обервізенфельді. Наступні виставки відбулися в США, Канаді,

Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Італії, Іспанії, Саудівській Аравії та Швейцарії. З 1992 року

виставки малярки відбуваються і в Україні. Чимало творів авторки є експонатами різних музеїв світу та

мистецьких колекцій приватних осіб. Зокрема, роботи Емми Андієвської мають Український музей у Нью-

Йорку (США), Львівська картинна ґалерея, Львівський державний музей «Палац культури», Музей етнографії

та художнього промислу (Львів), Державний музей літератури (Київ), Ґалерея «Засів» (Харків), Харківський

художній музей, Український Вільний Університет (Мюнхен, Німеччина), Український гуманітарний ліцей при

Київському університеті, Університетський музей «Києво-Могилянської академії», Музей Л. Томи

(Шварцвальд, Німеччина), Клементінум (Прага, Чехія), Музей Шарлоти Цандер (замок Бьонніґгайм,

Німеччина), Музей Емми Андієвської при Чернівецькому університеті.

Нагороди 1984 – лауреат літературної премії Фундації Тетяни та Омеляна Антоновичів за «Роман про людське

призначення».

2002 – кавалер Ордену «За інтелектуальну відвагу» незалежного культурологічного часопису «Ї».

2003 – міжнародна літературна премія «Тріумф».

2009 – премія «Глодоський скарб».

Літературні твори

Поетичні збірки «Поезія» (Новий Ульм, 1951)

«Народження ідола» (Нью-Йорк, 1958)

«Риба і розмір» (Нью-Йорк, 1961)

«Кути опостінь» (Нью-Йорк, 1963)

«Первні» (Мюнхен, 1964)

«Базар» (Мюнхен, 1967)

«Пісні без тексту» (Мюнхен, 1968)

«Наука про землю» (Мюнхен, 1975)

«Каварня» (Мюнхен, 1983)

«Спокуси святого Антонія» (Мюнхен, 1985)

«Вігілії» (Мюнхен, 1987)

«Архітектурні ансамблі» (1989)

«Знаки. Тарок» (Київ, 1995)

«Межиріччя» (Київ, 1998)

«Сеґменти сну» (Мюнхен, 1998)

«Вілли над морем» (Київ, 2000)

«Атракціони з орбітами й без» (Львів, 2000)

«Хвилі» (Київ, 2002)

«Хід конем» (Київ, 2004)

«Погляд з кручі» (Київ, 2006)

«Півкулі і конуси» (Київ, 2006)

«Рожеві казани» (Київ, 2007)

«Фульґурити» (Київ, 2008)

«Ідилії» (Київ, 2009)

«Міражі» (Київ, 2009)

«Мутанти» (Київ, 2010)

«Ламані коани» (Київ, 2011)

«Міста-валети» (Київ, 2012)

«Бездзиґарний час» (Київ, 2013)

Коротка проза «Подорож» (Мюнхен, 1955; Київ 1994)

«Тигри» (Нью-Йорк, 1962)

«Джалапіта» (Нью-Йорк, 1962)

«Казки» (Париж-Львів-Цвікау, 2000)

«Проблема голови» (Львів, 2000)

Романи «Герострати» (Мюнхен, 1971; Ізраїль, 2009)

«Роман про добру людину» (Мюнхен, 1973; Київ

1993)

«Роман про людське призначення» (Мюнхен, 1982;

Київ 1992)

«Лабіринт» (не завершений, фрагменти

опубліковано в 1988 році)



Шорт-лист на тему: «Невтомна жага світових таємниць»

90 років від дня народження Олександра Олеся

(Олександр Іванович Кандиба)

(1878−1944)

«Поет – завжди казкар», – сказав якось М. Рильський. Справді, казковий погляд на світ

породжує щемне відчуття його краси, спонукає людину до творчості. Саме таке сприйняття дійсності

було притаманне поетові Олександру Олесеві (справжнє прізвище – Олександр Іванович Кандиба),

який народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля, що на Сумщині.

Тут, серед краси природи, працьовитих і співучих жителів краю, минало його дитинство, тут

він навчався спершу в початковій школі, потім у двокласному училищі. Проте найкращим спогадами

юнацьких літ було перебування Олександра в селі Верхосулля. Саме сюди привозили його щоліта, аж

поки хлопчикові не виповнилося тринадцять років, разом із сестрами Галею та Марусею до дідуся

Василя, котрий прищепив малому Сашкові почуття людяності, щирості, справедливості. Дідусь знав

чимало казок, легенд, пісень, оповідей про козацькі часи і залюбки ділився цими скарбами з онуками.

В одинадцять років Олександр втратив батька (той трагічно загинув). Виховувати дітей

продовжувала мати – Олександра Василівна, яка навчила сина ще в чотирирічному віці читати,

розповіла йому про Тараса Шевченка. Краєвиди шовковистого степу, старі могили, спів жайворонків,

дзюрчання витоків Сули, що брала свій початок біля Верхосулля, – все це, за словами поета, було для

нього «суцільною казкою», одним золотим днем. Музика «тієї дивної весни» звучала в душі

упродовж життя. Усе це й зародило поетичне чуття і натхнення, вимережилося рядками першого

вірша.

П'ятнадцяти років Олександр вступив до хліборобської школи містечка Дергачі, що неподалік

від Харкова. Фахові дисципліни його цікавили менше, зате наполегливо працював хлопчина над

вивченням мов. Музика слова настільки заполонила юнака, що бажання писати вірші дедалі

міцнішало. І сімнадцятирічний Олександр виносить на суд друзів написані українською та

російською мовами свої перші поетичні спроби, які вміщує в рукописному журналі «Комета». Його

ранні вірші, щирі й безпосередні, нагадують за своєю стилістикою думи та балади, часто трапляються

й наслідування шевченківської тематики, ритміки. Прагнення людини до волі, світла пронизує один з

найхарактерніших для того періоду творів поета – «До сокола» (1896).

У 1903 році Олександр стає студентом Харківського ветеринарного інституту. Після

закінчення інституту молодий Олександр Кандиба працював земельним статистиком, потім

ветеринаром. Робота втомлива, малоцікава, та вона не вплинула на його поетичне натхнення.

Перша збірка віршів Олександра Олеся «З журбою радість обнялась» (1907) не лише привернула

увагу літературної критики, а й викликала захоплення в читачів, особливо в молоді. Поет підписав її

літературним псевдонімом – Олександр Олесь, який невдовзі став відомим усім, хто цікавився

поезією.

У творчості Олеся були помічені різні сторони його поетичного обдарування: одні бачили в

ньому лірика, інші помічали громадянські мотиви його творів. І в цих оцінках не було суперечності,

бо молодий поет передавав як ліричне, так і трагічне в житті окремої людини, суспільства загалом.

Огорнута серпанком «журби й радості», його інтимна й громадська лірика захоплювала своїм

настроєм, щирістю, свіжістю барв і мелодій, закликала до щастя й любові, сонця й свободи.

Олександр Олесь став співцем природи, кохання і глашатаєм свободи.

У період з 1909-1917 рр. побачили світ ще чотири збірки поетичних творів Олександра Олеся.

Готувалася ще одна збірка, але їй в часи громадянської війни не судилося бути надрукованою.

На початку 1919 року Олесь виїздить за кордон, зупиняється у Будапешті, Відні, а потім оселяється у

Празі на постійно. На чужині поет жив Україною, марив рідною землею, вважав себе її сином,

сподівався до неї повернутися. Вірші останнього періоду творчості О. Олеся позначені

філософічністю, драматизмом переживань, що спираються на суперечливий досвід прожитих років.

Двадцять п'ять років Олександр Олесь пробув за кордоном, працював як дипломат у Будапешті, а

згодом – у Празі, де і помер 22 липня 1944 року, змучений самотністю на чужині, війною, звісткою

про смерть у концтаборі Заксенгаузен сина Олега (поета Олега Ольжича), тяжкою хворобою печінки.

Усього в закордонний період письменник видав п'ять поетичних книг, писав п'єси для дорослих,

вірші, інсценізації казок. Протягом 1924-1925 років у серії «Українській дитині» видавництва «Чайка»

(Відень) вийшло п'ять невеличких книжечок віршів для дітей: «Ялинка», «Поєдинок», «Рак-рибалка»,

«Вовченя», «Іменини». Усі вони були гарно ілюстровані художниками Оленою Кульчицькою та

Юрієм Вовком. Окремими виданнями вийшли поеми Олеся «Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та

його пси», «Водяничок». Усі ці твори збагачують внутрішній світ дитини, розвивають фантазію та

уяву, вчать любити природу, сприяють гармонізації дитячої свідомості.

Незаперечний внесок Олеся у розвиток драматургії для дітей. Він плідно працював над

інсценізаціями таких народних та літературних казок, як «Івасик-Телесик», «Лісовий цар Ох»,

«Лисичка, Котик і Півник», «Микита Кожум'яка» тощо. Малеча залюбки сприйняла й власні поетові

драми-казки. Показовою є драматична трилогія про стосунки людини з природою: «Бабусина

пригода», «Бабуся в гостях у ведмедя», «Ведмідь в гостях у бабусі». По суті, у 1920-1930-х роках

Олександр Олесь був чи не єдиним творцем української драматичної казки. Звертався митець і до

історичної теми. Під впливом перечитаних популярних курсів історії України Івана Крип'якевича

Олесь Олександр написав історичну поему «Княжа Україна». До речі, син Олександра Олеся, відомий

поет Олег Ольжич, був не лише літератором, а й знаним у міжнародних колах археологом.

З 1930 по 1957 рік твори Олександра Олеся в Україні не друкувалися. Навпаки, вони

вилучалися з бібліотек, і його творчість прирікалася на забуття. Лише тепер його ім'я, його поетичний

доробок повернені українському народу.



Шорт-лист на тему: «Острів надій і сподівань» 75 років від дня народження Ганни Танасівни Чубач

Перу Ганни Чубач, дитячої письменниці від Бога, належать книги поезій «Веселі хтосики»,

«Батьківщина Україна», «У лісочку на пеньочку», «Равлики», «Два маленькі баранці», «Біла чапля»,

«Ласий кіт Івашко» та багато інших життєствердних і багатообразних збірок віршів, які підносять

настрій і водночас змушують замислитися над тими знаками, які кожному з людей посилає світ. Ім'я

української поетеси Ганни Чубач широко відоме зі шкільних підручників початкових класів. Її вірші

вже понад 15 років використовуються як навчальний матеріал у підручниках шкіл України. Вона

автор близько 60 книжок для дорослих і дітей, понад 300 ліричних пісень, музичної абетки «Алфавітні

усмішки», композитором якої є Олександр Білаш, музичної казки «Пані Киця» та багатьох

ілюстрованих оригінальних абеток.

Народилася Ганна Панасівна Чубач 1941 року на Поділлі в хліборобській родині, на чию долю

випало багато лиха з воєнного та повоєнного життя, адже батько загинув у перші дні війни. Мати

вчила дівчинку й усяку роботу робити, й пісень співати, й світ любити. А донька у свою чергу

сприймала нелегке життя у світлих кольорах: малювала, співала, вигадувала казочки. Ганна закінчила

середню школу, згодом – Поліграфічний інститут (1968), Вищі Літературні Курси при Літературному

інституті ім. М. Горького в Москві (1973). Працювала Ганна Чубач в газеті «Літературна Україна», в

журналі «Дніпро». Сьогодні веде авторську радіопередачу «Дзвінка ріка» на каналі «Культура».

Ганна Чубач – заслужений діяч мистецтв України, лауреат всеукраїнських літературних премій

імені Павла Усенка, Марусі Чурай, С. Гулака-Артемовського та міжнародної премії «Дружба». Вірші

поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською,

монгольською та іншими мовами. Особливу увагу привертають вірші Ганни Чубач для дітей: веселі,

дотепні, повчальні, жартівливі. Вони дарують гарний настрій, вчать мислити і любити художнє слово.

Ганна Чубач є авторкою різнобарвних абеток, лічилок, скоромовок, загадок-відгадок, смішних

побрехеньок тощо.

Ганна Чубач є авторкою дванадцяти поетичних збірок: «Ожинові береги», «Небесна долина»,

«Хустка тернова» та інших. Її слово звучить емоційно і щиро. Навіть пекуча печаль поетеси світиться

добротою і всепрощенною любов'ю до людини. З книжок Г. Чубач дізнаємося, що поезія має не одне,

а безліч справжніх облич. Пам'ять повоєнного дитинства, спогад про яке навіть деревам болить,

болючі роздуми про батька, якого не знала, бо до народження зосталась сиротою, материнські

уболівання про те, щоб наші діти не знали війни, – провідні лінії творчості Г. Чубач. Відчуття

Батьківщини виростає з живого образу рідного подільського села, річки Немії, зі спогаду, в якому

«плаче небо у гніздо лелече», зі сну, в якому «глина ожила» і знов стає «побіленим причілком».

Ліричній героїні Г. Чубач тяжко і боляче жити у великому місті, де доводиться вивчати короткі

зупинки, купувати щасливі квитки. Почуття Ганни Чубач промовляє до нас образами. Ганна Чубач –

авторка легких для сприйняття і запам'ятовування дитячих віршів патріотичного змісту, які

познайомлять дитину з невід'ємними поняттями Батьківщини, такими як сім'я, державна символіка,

столиця тощо.



Шорт-лист на тему: «Воїн православ’я» /до 420-ї річниці від дня народження Петра Могили/

Дитинство, освіта. Петро Могила – київський митрополит (1596 - 1647). Батько його був спершу господарем

Валахії(1601-1607), потім Молдавії (1607-1609). У 1612 р. Могилам, після поразки від Кантемира Мурзи,

довелося втікати до Польщі, де у них були сильні і багаті родичі. У Львівському братському училищі Петро

здобув освіту в строго православному дусі, рішуче ворожій унії. Він закінчив свою освіту подорожжю за

кордон, де слухав лекції в різних університетах. Вільно володів латинською і грецькою мовами.

Духовна стезя. Спочатку він був військовим, брав участь в Хотинській битві; але, ймовірно, під впливом

київського митрополита Іова Борецкого, вирішив прийняти духовний сан. У 1627 р. він був вибраний Києво-

Печерським архімандритом, що номінально підкорявся константинопольському патріархові, а не київському

митрополитові, і носив титул «Великого архімандрита». Іов, вмираючи, залишив Петру свою бібліотеку і

призначив його душоприказником. Під час архимандритства Петра Могили і під його керівництвом відбулося

(1628) засудження «апології» Мелетія Смотрицького, тоді ж визначилася ворожнеча між наступником

Борецкого Ісаєю Копінським і П. Могилою.

Заснування школи. Могила, не бажаючи ні в чому покорятися митрополитові, влаштував окремо від києво-

братської школи при Київській Лаврі вище училище «для викладання вільних наук на грецькій, слов`янській і

латинській мовах» (1631); але коли братчики визнали його захисником і опікуном своєї школи і підпорядкували

її виключно власті Константинопольського патріарха, Петро з`єднав свою лаврську школу з братською. У 1632

р., при обранні королем польським Владислава IV, представником киян у Варшаві був

П. Могила. Він виклопотав визнання легального існування православної церкви разом з уніатською; однією з

умов цієї угоди було звільнення багатьох раніше вибраних єпископів і вибір нових.

Обрання митрополитом. Митрополит київський Ісайя Копінський був визнаний позбавленим сану, а на його

місце був вибраний П. Могила із збереженням лаврського архимандритства. «Деградування» Копінського і

присвячення П. Могили відбулося у Львові (1633) і було здійснене Львівським єпископом як екзархом

Константинопольського патріарха. Потім Петро Могила відправився до Києва, де його при в`їзді зустріли

двома відомими панегіриками – від лаврської братії і братської школи. Після того, як Ісайя, не без боротьби,

залишив свою кафедру, Петро приступив до відбирання від уніатів монастирів і церков, зокрема Софійського

собору і Видубецького монастиря. Старовинну церкву Св. Володимира Спаса на Берестові він відновив і

облаштував, а також церкву Трьох Святителів, яку віддав братському монастирю. У 1635 р. відриті були і

очищені від розвалин залишки Десятинної церкви. Засоби для впорядкування церков і монастирів Петро

Могила брав звідусіль: від лаври, зі свого особистого майна, з пожертвувань благочестивих людей, нарешті,

звертався за допомогою і до московського царя. Особливу увагу звернув Петро Могила на Києво-Братську,

звану Могилянською, школу; клопоти про перейменування її в академію були невдалі, але вона була цілком

влаштована і забезпечена. Викладацький персонал був при Петрові Могилі на висоті свого покликання;

професори, перед тим, як приступати до викладання, посилалися для навчання за кордон. Багато смутку

доставляв Петру Могилі київський воєвода, ярий католик Ян Тишкевич, всіма заходами переслідуючи

студентів школи, вельми часто цілком несправедливо.

Видавнича справа. При своєму перебуванні митрополитом Петро Могила видав, між іншим, наступні книги:

«Євангеліє Учительноє, повчання на святкові і недільні дні константинопольського патріарха Калліста» (1637;

у 1616 р. це Євангеліє вперше було видане на західноросійській літературній мові); «Аїфологіон, тобто молитви

повчання душеполезниє в душевну користь спудєєв» (1636); «Євхлогион, альбо молитвослов» (або требник;

1646). Петро Могила приготував до видання Катехізис для всіх православних християн; він піддавався

обговоренню на Київському соборі 1640 р. і Ясському 1643 р., був розісланий для перевірки і схвалення

східним патріархам, але надрукований був тільки в 1662 р., в Амстердамі, на грецькій мові. Заради крайньої

потреби в подібній книзі Петром Могилою було видано «Зібрання короткої науки про артикули віри

православних католицьких християн» (1645). У видання Петром Могилою книги Опанаса Кальнофойського

«Тeratupgema» (грец.) (1638) сам Петро доставив розповіді про чудеса печерських. У складанні різко-

полемічного твору «Lithos» (грец.) Петро брав велику участь. З проповідей Петра Могили відомі дві: «Поученіє

про Хреста Господа нашого і кожного християнина» і «Слово на шлюб Януша Радзивілла». Записки Петра

Могили частково надруковані в «Київських Єпархіальних Відомостях» 1861-1862 років. Нарешті, Петром

Могилою були задумані дві колосальні роботи: «Житія святих» (ця робота виконана була вже тільки Дмитром

Ростовським) і виправлення і встановлення слов`янського тексту Біблії, здійснене у XVIII сторіччі.



Шорт-лист на тему: «Ріка життя Віри Вовк»

90 років від дня народження Віри Остапівни Вовк

Віра Вовк (справжнє ім'я: Віра Остапівна Селянська; 2 січня 1926, Борислав) – українська

письменниця, літературознавець, прозаїк, драматург і перекладач на португальську мову

української поезії. Пише українською, німецькою і португальською мовами, проживає у Бразилії.

Учасниця Нью-Йоркської літературної групи.

Біографія. Народилася у Бориславі 2 січня 1926 у родині лікаря й археолога. Виростала на

Гуцульщині в містечку Кути. Навчалася в гімназії у Львові, потім у середній дівочій школі ім. Клари

Шуманн у Дрездені. В еміграції з 1945 року (Німеччина, Бразилія). Студіювала германістику,

музикологію і порівняльне літературознавство в Тюбінгенському університеті. З 1949 р. разом з

матір'ю переїздить до Ріо-де-Жанейро, де закінчує університет, стажується також у Колумбійському

(Нью-Йорк) і Мюнхенському університеті. Отримує науковий ступінь доктора філософії. Професор

німецької літератури в Державному Університеті Ріо-де-Жанейро. З 1957 – завідувач кафедрою

германістики цього університету. Твори пише українською, німецькою, португальською та

англійською мовами. Збірки: «Мандри», «Манделя», драматична поема «Триптих», п'єса «Іконостас

України». Відкриває американському читачеві українську літературу, зокрема, переклала на

португальську мову поезії Василя Голобородька. На українську переклала твори Ф. Дюренматта,

Ф. Г. Лорки, П. Клоделя. Серед нагород В. Вовк, зокрема, літературна премія імені Івана Франка в

Чикаго (1957, 1979, 1982) та Києві (1990).

Відзначена Літературними преміями ім. Івана Франка в Чикаго (1957, 1979, 1982) і в Києві (1990);

премією Благовість (2000). Лауреат Шевченківської премії 2008, котрої удостоєна за книги: «Поезії»

(2000), «Проза» (2001), «Спогади» (2003), «Сьома печать» (2005), «Ромен-зілля» (2007), а також

переклади української класики та творів сучасної літератури португальською мовою. З грошей премії

Віра Вовк пообіцяла створити фонд для перекладачів української літератури світовими мовами.

Активно пропагує українську культуру, мову, красне слово. Виступала з літературними доповідями,

лекціями й авторськими вечорами у Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, Клівленді, Чикаго,

Детройті, Торонто, Монреалі, Оттаві, Ванкувері, Лондоні, Парижі, Римі, Мадриді, Мюнхені, Буенос-

Айресі, Києві, Львові.

Творчість

«Я ліплена з доброї Бориславської глини.

Куди не поніс би мене буревій, темні ялиці шумлять у мені,

темна Тисмениці таємниця струмить у жилах.

Моя душа стане дзвоном

Старої бойківської дзвіниці,

Щоб голосити за мертвими

І будити живих».

Поезія «Юність» (Мюнхен, 1954)

«Зоря ровідна» (Мюнхен, 1955)

«Елегії» (Мюнхен, 1956)

«Чорні акації» (Мюнхен, 1961)

«Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованні-Баттісти» (Мюнхен, 1967)

«Каппа Хреста — Kappa Crucis» (Мюнхен, 1969)

«Меандри» (Ріо-де-Жанейро, 1979)

«Мандаля» (Ріо-де-Жанейро, 1980)

«Жіночі маски» (Ріо-де-Жанейро, 1993)

«Молебень до Богородиці» (Ріо-де-Жанейро–Женев, 1997)

«Писані кахлі» (Ріо-де-Жанейро, 1999)

«Віоля під вечір» (Київ, 2000)

«Поезія» (Київ, 2000) – підсумкова книга, до якої ввійшли всі раніше видані збірки разом із

додатковими, що вперше в ній друкуються.

Проза «Леґенди» (Мюнхен, 1954)

«Казки» (Мюнхен, 1956)

«Духи й дервіші», повість (Мюнхен, 1956)

«Вітражі», повість (Мюнхен, 1961)

«Святий гай», оповідання українською та португальською мовами (Ріо-де-Жанейро, 1983)

«Карнавал», оповідання (Ріо-де-Жанейро, 1986)

«Проза» (Київ, 2001), підсумкове видання, до якого – крім раніше вже опублікованих творів –

увійшло чимало оповідань, що появилися були в еміґраційній періодиці, як також таких, що

вперше друкуються у цій книзі.

Театр «Смішний святий» (Нью-Йорк, 1968)

«Триптих до циліндрових картин Ю. Соловія» (Ріо-де-Жанейро, 1982)

«Іконостас України» (Ріо-де-Жанейро,1988; Київ, 1991)

«Вінок троїстий» (Ріо-де-Жанейро, 1991)

«Казка про вершника» (Ріо-де-Жанейро, 1992)

«Зимове дійство» (Ріо-де-Жанейро, 1994)

«Весняне дійство» (Ріо-де-Жанейро, 1995)

«Настася Чагрова» (Київ, 2001)

«Козак Нетяга» (Київ, 2001)

«Крилата скрипка» (Київ, 2001)

«Театр» (Київ, 2002) – підсумкова книга, до якої ввійшли всі раніше видані драми разом із

додатковими, що вперше в ній друкуються.

Presentations & Public Speaking

Шорт-листи за 2016 рік