Рада Огрядний чоловік за два столики плямкає. Так гучно, що

Йомалі аж тіпає. Мені доводиться нахилитись трохи до

Йомалі і ледь чутно прошепотіти:

- Я можу зупинити його серце.

- А я можу заплигнути на люстру. Не мели дурниць - ми не

будемо застосовувати магію. Що б зробили люди?

- Попросили би інший столик, або пішли з ресторану.

- Отже, ми пересідаємо.

Нове наше місце занадто далеко від основних маршрутів

офіціантів. Це означає, що розраховувати нас будуть

півгодини, а щоб покликати офіціанта, доведеться вставати.

Я збираюсь розглядати добродіїв навколо, однак Йомалі

починає:

- Тобі треба взятись за людські гроші.

- От ти почала працювати на раду. Тебе це зробило

щасливою?

- В мене мало часу на все інше...

- І ти хочеш зробити так, щоб в мене теж було мало часу?

- Слухай, скажу відверто.

Твої поради часто мені допомагають, але ти постійно сам

заважаєш їх втілювати. Ідея про гроші - це ж твоя ідея.

Чому ти противишся?

- Тому що я мало схожий на інших? Мені здається, те, що

працює для більшості, не працює для мене. Я би дуже

хотів це змінити, однак...

Йомалі піднімає руку і кричить офіціантові: "Вина". Офіціант

приносить карту вин, однак Йомалі відсовує її.

- Принеси щось червоне і солодке. Чим швидше, тим

краще.

За п'ять хвилин офіціант приносить вино і відкорковує його

при нас. Простягає мені корок понюхати.

- Я не буду.

Простягає Йомалі.

- Просто налий і йди готуй іншу пляшку.

За наступні хвилин десять Йомалі випиває пляшку вина. В цей

час ми мовчки дивимось один на одного. Не знаю, про що

думає Йомалі, але відчуваю що буде гроза. Метафорично. За

півгодини у Йомалі буде той стан, коли мені доведеться

оборонятись.

До нашого столику підходить чоловік, який пив віскі чи коньяк

за барною стійкою.

- Здається, пані треба позбавити нудної компанії.

О, який чудовий момент. Я мав би сам його влаштувати. Мені

треба бути грубим і показати, що я ціную мою Йомалі. Замість

цього я дивлюсь Йомалі в очі та кажу:

- Якщо компанія дійсно нудна...

Йомалі теж невідривно дивиться мені у очі:

- Я можу піти з цим чоловіком, пити і трахатись усю ніч.

- Ніхто не може всю ніч.

- Ти сам постійно кажеш, що було б тупо не спробувати.

Я перевожу погляд на того, хто так прикро завадив нам дутись

один на одного. Тепер у мене є час розгледіти його. Трохи

вищий за мене, але підбори додають зросту. Тримається так,

щоб було видно годинник, хоча ні я, ні Йомалі в них не

розбираємось. Волосся в нього приємного відтінку, а ще мені

здається, що він його трохи підфарбовує.

Я чую запах одягу - геть непомітно пахне старістю. Людина

таке не почує, але я занадто багато уваги приділяю запаху. Та

емоціям. Я відчуваю дисципліну в цьому чоловікові. Саме

дисципліна змушує його виглядати і поводитись краще, ніж я

чи будь-який інший хлопець в цій залі. Буває. Іноді люди із

залізною дисципліною витрачають час на те, щоб трахатись і

проводити гарно час після роботи. Важко їх засуджувати.

- В нас досить весела компанія, добродію, - кажу тоді я.

- Дозвольте тоді пригостити вас вином за знайомство.

- Вдар його, будь ласка, - каже Йомалі.

І я б'ю. Фізично, по-справжньому, дуже боляче.

***

Коли я даю хабаря міліціянту з гидкими зубами, то вже ледь

можу контролювати ноги.

Тіло з кожним днем все важче контролювати, особливо, коли

доводиться думати про інші речі. Наприклад, як не грубити

поліцаям чи не вбити випадкову людину, тому що Йомалі

зводить мене з глузду.

Вона ж у цей час посміхається.

- Чехов казав: "Якщо людина не п'є і не палить, то

починаєш думати - чи не сволота він часом".

- Ні, він такого не казав. І не писав. Нема жодного

свідчення.

- Ти нудний.

- А ти п'яна. Давай додому, поки в мене є гроші на хабарі.

Як все побудовано? Маги на цій території підкоряються Раді, в яку входять

ватажки кланів. Йомалі типу очолює наш клан, Пришлих, і

певним чином головує на тих збіговиськах.

Фактично, Рада не є органом влади.

Вона не створює законів чи підзаконних актів, не судить і не...

Власне, нічого вона не робить, хоча це дивно. В Раді голови

кланів, які мають практично абсолютну владу у себе в клані,

але коли вони збираються разом, то тільки розмовляють.

Так склалось історично. Рада нав'язана господарями життя із

Москви десь після війни, як я зрозумів.

Йомалі могла замістити Раду, однак не стала це робити. Ми

не відчуваємо, ми точно знаємо, що демонам із столиці

довіряти не можна. Як не можна було довіряти в Празі,

Польщі, Києві. Цього нас вчила Москва три рази. Йомалі

вистачило тільки Праги, а я це перевірив на собі тричі.

Тому Йомалі переконала московітів, що впорається з Радою.

Вочевидь, такий орган потрібен, щоб забезпечити поставки

ресурсів. Тому крім цього збіговиська голів кланів є ще

Майстерня - такий собі цех для тих, хто забезпечує

артефактами.

От туди я і пішов в першу чергу, коли зрозумів, що до чого.

Майстерня

З сімох майстрів артефактів Нань мені подобається

найбільше.

По-перше, він не носить гидку бороду, як решта.

По-друге, він єдиний експериментує з артефактами. Тобто він

не просто кухар, як тьотка в їдальні з її недовареними

макаронами та чаном компоту. Ні, він художник, який

постійно творить щось нове. Власне, тому в нього нема

бороди - вона легко горить.

По-третє, Нань не має чіткої спеціалізації - він не майстер

посохів, замків чи амулетів. Через це в нього багато вільного

часу та мало замовників.

Я іноді заходжу до нього. Його нора знаходиться найближче

до поверхні і найбільша за розміром. Як на мене - це

найкращий варіант, однак у майстрів вважається інакше. Гидкі

бороди, відсутність нормальної санітарії, захаращенні темні

нори. "Все має бути під рукою", - кажуть майстри артефактів,

та це означає, що треба оточити себе купою непотребу.

Отже, я дивлюсь, як безбровий Нань длубає торф'яну кулю, і

п'ю чай.

Його самочайник це просто диво, особливо, коли мириться із

самокастрюлями і самоскринями. Бо коли сваряться,

доводиться сьорбати окріп.

- Де в тебе шкіра? - питаю я.

Він не відволікається від кулі, а тільки показує пальцем.

Я кидаю декілька камінців чорного твердотіла до плавильної

чаші і засовую матеріал в піч. Треба трохи часу, щоб обрати

правильну шкіру.

Навіть, коли з печі страшно зашипіло, Нань нічого не сказав,

тільки махнув мені рукою, типу «займись там».

Я додав жару. Без цього твердотіл не звариться.

Шкіру поки треба вимочити у мурашиному зіллі. Але не

довше ніж 14 хвилин. Від мурашиного зілля тканина

розм’якшується допоки не стирається прямо на очах. Маги

використовують її для старіння речей, та у мене інша мета.

Треба вимочити розім’яту шкіру, щоб отримати дуже

слухняний матеріал.

Твердотіл не випаровується. Навіть у газоподібному стані він

тримається до купи маленькою чорною хмаркою. Це я і хочу

використати.

Акуратно беру обценьками шкіру і... Мабуть доведеться

обценьки викинути. Все ж вдається донести до всетримкого

чану.

Тепер найлегше: донести газоподібну хмару твердотіла,

впустити її рівно так, щоб шкіра взялась тільки з одного боку. І

не розтрясти по дорозі. І не промахнутись. І не розлити. І не

дати загуснути. Загалом, правильний варіант тільки один, а

неправильних прірва - в артефактах дуже часто така

вірогідність провалу.

Але за п'ять хвилин я впорався.

Тепер лишилось приладнати маленького паска і маска буде

готова. Без очей, але краще так, ніж майстер артефактів без

зору.

Я підходжу до Наня ззаду і швидко натягую маску йому на

обличчя.

Він каже дуже грубі речі, а потім торф'яна куля вибухає та

розкидає нас по різні боки зали.

Я правильно вгадав час і правильно зрозумів, як зашкодить

нам куля. Могло і не вибухнути - могло сплющити чи втягнути.

Є вірогідність, що вирвало би з простору і закинуло в інший,

або видало би промінь в декілька сяйв і спалило би рогівку.

Ми могли б опинитись за декілька парсеків звідси і померти

чи то від відсутності кисню, чи від того, що наші тіла розірве в

вакуумі.

Поки я про це думаю, Нань стягує з обличчя маску.

- Ти живий? – питає він захекано

- Умовно.

- Я не думав, що так рвоне.

- Ну, мені здається, що це навіть найкращий варіант.

- Дякую за шмату.

- Це маска.

- Ну, мені треба було б самому зробити щось подібне.

Можеш підійти, я, здається, зламав руку.

Я починаю сміятись.

- Що таке?

- Ну, коли закінчиш нити про руку, - кажу я весело, -

попроси когось принести носилки і віднести мене до

Йомалі. Я ні рук, ні ніг не відчуваю.

Секція

Два дні довелось провести в лазареті. Я доволі погано

регенерую, а у Пришлих майже нема нормальних цілителів.

Крім того, звідки їм знати, як лікувати моє змертвіле тіло.

Йомалі все ще займається будівництвом. Я би ніколи не зміг

приділити стільки уваги, впевненості та душі до жодної

справи, а в Йомалі виходить.

Саме тому вона зустрічає мене на порозі лазарету з якимось

хлопчиною?

Коли я виходжу він похапцем кидається мене вітати і сунути

до мене свої руки. Звісно, він же не знає, як мені важко навіть

стояти. Не знає він також, що не потрібно своїми гарячими

долонями тиснути мою правицю. Багато чого я нікому не

розповідаю.

- Дмитро, - каже він.

- Дмитро допомагає мені з порядком. Хмарокрил налетів

на шахту в Озерному, і Дмитро з друзями його відігнали.

- Чудово, - кажу я. - Розповіси мені цю цікаву історію за

вечерею?

- Не можу, ми з Дмитром йдемо говорити з Кара-баши. Він

новачок і кажуть, що крадій.

- Думаю, що вам з Дмитром я не підмога зараз.

Повечеряю, посплю, а потім може почну ходити.

- Там я лишила тобі їжу в морозці.

Зараз війна десь на кордоні із Казахстаном. Багато магів

тікають від такої халепи подалі, в це глухе місто, де нема

людей, автоматів та демонів із їхньою категоричною

забороною втручатись. На війні створюють найсильніших

демонів, тих, які потім спотворюють реальність і починають

нові війни, якщо так мона казати.

Відповідно, всі маги, що приходять сюди, вливаються в ряди

Пришлих. Треба сказати Йомалі, що нам треба буде інше

місто, коли вона, нарешті, зверне на мене увагу…

Вони з Дмитром пішли кудись на північ, а я перестав себе

жаліти і почав думати про їжу. Пертись на 8 поверх вежі пішки

не хочеться, а ліфт я зараз не витримаю.

Треба сконцентруватись на ходьбі, а там мо що і трапиться.

За п'ять хвилин я зайшов у харчевню "Чорний дуб", щоб

випадково натрапити на мою майбутню улюблену місцину в

Радограді.

***

Йомалі повертається вся у сажі, але весела.

- Щось трапилось?

- Кара-баши таки виявився крадієм.

- Тому ти вирішила трохи повалятись в сажі?

Сьогодні я дещо саркастичний, бо завше такий. Немає жодної

причини змінювати себе заради одного дня відчайдушних

спроб не бути звичайним. Щоб стати таким, як зараз, я зробив

забагато вирішальних вчинків.

- Він намагався змусити нас повірити, що зможе вбити

заручників, - весело каже Йомалі і дістає із морозки

горілку.

- Це не так важко, - хмикаю я. - Особливо, коли далі в

історії є загроза, що тебе спалить якийсь молодик.

- Ну, він намагався переконати, а ми не повірили. Кричав,

погрожував, розповідав, як він півміста зруйнує.

Знаю я такий типаж дрібних рецидивістів. Не скажу, що багато

таких зустрічав, але це, в принципі, ті ж самі люди, що

кидають папірці мимо смітника, а недопалки звичним рухом

лишають на дорозі під автобусом.

Якось я занадто сумую за автобусами.

- Можу побитись об заклад, що після того, як ви його

скрутили – почав казати, що не крав, а позичив і збирався

повернути. І «дайте поговорити з потерпілим», то не

заява, а помилка…

- Навіщо нам його крутити? Ми спалили його за спробу нас

вбити. Заодно і дюжину старих дерев’яних будинків

повалили.

- Он звідки сажа, - кажу я розгублено.

Я наливаю собі трохи соку в стакан, щоб горілка не спалила

стравохід, і сідаю навпроти Йомалі. Дивлюсь їй прямо в очі:

- Який висновок мона зробити з сьогоднішньої пригоди?

- Дмитро організує секцію Охорони Пришлих для мене.

Тепер вони не тільки на будівництві будуть палити для

нас будинки, а ще й слідкувати за порядком.

Випиваю горілку за один раз, хоча спеціально розбавив

соком, щоб деякий час цідити мій через соломинку. Як їм

вдається бути жорстокими і миролюбними водночас? Зараз

вони вбивають мага, але за той час, поки я в місті – померло

всього лиш два маги і жоден не отримав тілесні ушкодження

від іншого мага.

Можливо, давні магічні закони діють, хоча це скоріше

заповіді.

В будь-якому випадку, це треба змінити, якщо я розраховую

на нові закони і справедливий суд. Горілка повзе моїм

стравоходом занадто швидко, щоб давати мені наснагу

контролювати хоча б ліву руку.

З тілом все гірше. Я можу побачити, як думають всі маги в

вежі, але зараз не зможу навіть встати.

***

Наступного дня я знову зайшов в Чорний Дуб. Є щось рідне в

цих стінах.

Мені знадобилось двісті грамів розведеного якоюсь

солодкою бридотою спирту та дві години, щоб допетрати.

Можливо, якби вони краще розбавили, то не довелось би так

багато часу витрачати на те, ким я є. Важливіше, хто сидить

поруч.

Це кафе ветеранів.

Старих, виснажених ще 70 років тому. Солдатів, які вбивали

людей, але самі так і не поздихали в братських могилах.

Солдатів, які втекли, коли демони остаточно набрали силу

там, на заході. Втекли сюди помирати за спиртом і солодкою

бридотою, що його розбавляє. Ось цей дух – розпач, зневіра,

скепсис і бажання розірвати голими руками комусь обличчя.

Щоб пальці аж ковзали від жиру під шкірою та крові.

Це я такий. В своїх експериментах над тілом я дійшов до

максимальної потужності. Магія зараз тече крізь мене, але

вбиває дух і тіло.

Або це можна інакше назвати.

Я сам себе роблю мумією. Ні випити, ні закусити, ні

потрахатись – жодних справжніх відчуттів. Я концентруюсь і за

допомогою магії пишу записку Йомалі на дзеркалі біля

дверей. Для інших магів потрібні всілякі прилади, щоб

розмовляти через дзеркало, а я зараз можу навіть змусити

моє послання триматись дня три.

Заради таких речей, я відмовляв собі у тілі останні два роки…

Повернутись Я пішов із Радограду, щоб заповзти в першу ліпшу печеру і

слухати.

Слухати себе, землю, ліс, темряву. Слухати, як бурчить мій

живіт від відсутності їжі та всієї цієї медитації. Якби я був

людиною, то помер би або повернувся назад. Маг же може

жити таким чином короткий проміжок часу.

Такий короткий, що я багато чого дізнався про себе, але

зовсім нічого про те, як контролювати тіло. Тільки то, що для

безсмертя потрібно жувати каміння. З цим ще доведеться

розбиратись.

Дощить

Коли я повернувся, йшов дощ. Дуже схожий на дощ, коли я

покинув Радоград минулого разу.

Тільки, тоді я не боявся дощу.

Я боявся знепритомніти і законсервувати себе на тривалий

час в цьому тілі. Без можливості вийти з коми чи померти.

Таке буває, коли розум контролює тіло, а воно відмовляється

спонсорувати розум належним чином.

Тепер мені вкрай некомфортно. Моросить недовго. Червоні

ганчірки, які хаотично розвісили містом, ще не стали

коричневими. Мабуть, свято якесь.

Ліфт став працювати краще. Я доношу себе на 7 поверх і

заходжу до кімнат Йомалі.

Знімаю спочатку правого черевика, довго думаю. Ноги стали

краще слухатись, але менше робити. За місяць я нічого не

змінив в собі, однак досягнув певних успіхів в контролі за

тілом. Тепер навіть відчуваю, як затікають ноги, коли я довгий

час тримаю їх без справи.

Скидаю лівий черевик, і він з характерним глухим ударом

падає на підлогу, розбризкуючи краплинки вечірньої

багнюки.

- Ти повернувся, - каже Йомалі десь із-за спини.

- Так.

- Це добре.

- Якісь новини?

- Пам’ятаєш Дмитра?

- Так.

- Він помер.

***

Ми стоїмо на церемонії під палючим сонцем.

Пройшло всього лиш 2 години, а погода кардинально

змінилась. За ці дві години я з-поміж розмов зрозумів, що

Дмитро загинув, як герой. Ще стало зрозуміло, що Йомалі

дуже боляче до цього ставиться.

Щось ніхто не відводить від неї очі і не цурається говорити з

нею. Значить її вини нема, чи я помиляюсь? Поки я

розмірковував, почалась церемонія.

Спочатку пройшли троє з червоними стягами, потім десять

жінок загорнутих у чорне з голови до ніг, а тільки потім

понесли тіло. Ми плелись десь у четверту чергу, а вся

процесія розтягнулась на три кілометри. Червоний, наскільки

я розумію, показує, якою стихією керував померлий, а жінки –

це плакальниці із родичів померлого.

Тіло несли в труні, але не в такій, як несуть людину.

В цій труні нема жодного кута – вона навіть не овальна, а

округла при паралельних стінках справа і зліва. З боку навіть

не помітно, що в ній – така глибока, що тіло повністю сховано

в ній.

46 хвилин довелось витратити, щоб покинути місто, хоча я міг

би добігти і за 20. Коли ми підходимо, плакальниці вже

розкладають хмиз, а якийсь чувак у помаранчевій мантії

виколює трупові очі. Я чув про цей ритуал, однак не міг

повірити, що так роблять до сих пір. Мені пояснювали це так,

що мертві очі – гарний інгредієнт для засобу проти імпотенції

У плакальниць інша інформація. Вони кажуть, що це, щоб

померлий лишався з нами і бачив, як за ним сумують.

В будь-якому разі, я побачив тільки багаття із мертвого мага і

більше нічого в цьому всьому ритуалі.

***

Я відчуваю, що Йомалі вкрай виснажили ці похорони.

Ми пішли одразу після спалення, але й цього досить. Вона

лягає в траурному червоному одязі на ліжко і дивиться на

стелю.

- Пробач, - кажу я.

- За що?

- За те, що покинув тебе.

- Тобі треба було, - відсторонено каже Йомалі.

Така собі відсутність опору, повна неспроможність приміряти

до себе реальні ситуації із навколишнього світу. Апатія і...

треба взяти ліхтарик, перевірити чи відповідають зіниці на

подразники.

- За що помер той Дмитро? - питаю я гучно.

Йомалі ніби трохи ожива.

- Я не давала наказу, він пішов сам перевірити...

- Не чому, а за що, - перебиваю я. Знову ж таки гучно.

Командую. Люди, які полюбляють командувати вкрай

вразливі до інших «командирів».

Йомалі починає плакати.

- Йомалі, я багато думаю про смерть останні 20 років. Якби

я помер, то хотів би померти за власні переконання, з

певною ціллю, а не на дивані від старості. Можливо, це

сталось занадто рано, але він робив те, що вважав за

потрібне. Це, мабуть, найкращий спосіб померти.

Власне, ви розумієте, що я кажу фігню, аби тільки вона

заспокоїлась.

Потім я згадую, хто я такий і що в світі найголовніше. Я лягаю

поруч з нею і обіймаю. Ми разом плачемо, а я потрохи

розмазую емоції по моїй голові – це має допомогти.

Як стати… Наш ранок починається з тупої ідеї. Пройшло вже 2 місяці зі

смерті Дмитра, і я вирішив показати Йомалі "Чорний дуб".

Йомалі має сподобатись атмосфера і люди за столами, а якщо

ні, то буду годувати і поїти її до тих пір, поки не стане

байдуже. Це гарний спосіб.

Лишалось всього метрів двісті до дубу, коли до нас підбіг

якийсь хлопчина.

- Що трапилось? - питає Йомалі.

Це неправильне питання. Якщо людина так поспішала саме

до тебе, то треба буде кудись бігти. Треба сказати: " Показуй,

куди йти" і витягувати інформацію по дорозі. В реальному

житті можна спізнитись і на 2 хвилини, як показала практика.

Хлопець щось белькоче про Натана Паламарчука і якісь

морози. Затим ми починаємо бігти.

Йомалі використовує своє вміння, щоб випорхувати над

землею на півтори метри, а мені доводиться напружувати

уяву і вигадувати, де м'язи мають взяти стільки сили.

Пощастило, що в такому темпі довелось бігти недовго.

На площі зібралось магів зо 30. У одного на голові кривава

рана, а права рука вільно бовтається.

Хтось помічає Йомалі і всі починають дивитись на нас.

Може я занадто хвилююсь, але мені здається, що вся увага

миттєво і масово перейшла на Йомалі. Так ніби всі маги

раптом повернули голову, і я навіть почув одностайне "клац".

Тепер дійшло. Морози і Паламарчуки - це дві великі сім'ї

пришлих. Десь по тисячі магів. Сім’я не означає, що вони

сплять один з одним - просто в сім’ї всі члени разом давно і

пов'язані родинними зв'язками. Почасти від того, що маги

живуть довше людей. З іншого боку тут поки що феодалізм.

В людей це вже майже ділось, але в магах мабуть не щезне

ніколи.

У людей рівні можливості. Хтось докладає зусилля і реалізує

ці можливості, хтось – ні. У магів є цілком зрозуміла градація і

схильність до тої чи іншої магії. І це не така різниця, як у

людей, що один штовхає вантажівку, а інший не здатен і відро

з водою донести.

Один маг не може нормально калюжу прибрати, а інший

виливає пару тон води на місто. Не факт, що перший не

поборе другого, однак…

Власне, до чого тут роздуми. Одні істоти будуть належати

іншим, поки є велика різниця між ними. Як тільки різниця

стирається… Варто оцим магам зрозуміти, що Йомалі не

набагато сильніше за них, хіба вони будуть так на неї

дивитись.

- Що трапилось? – питає Йомалі своїм найгрізнішим

голосом.

- Ти, - показує поранений. - Ти - Йомалі. На мене напав

Морозенко і хотів вбити.

- І що? - кажу я.

- Як шо? Як шо? То його треба покарати. Як Кара-баши. Ти

ж Йомалі? - питає він і знову показує здоровою рукою на

мою супутницю.

- Так, Йомалі.

Вона пильно оглядає присутніх і гучно каже:

- Від імені всіх Пришлих, я обіцяю, що винуватця буде

покарано.

Таке собі рішення. Треба позбутись свідків. Он тих двох

молодиків, я бачив колись на будівництві, значить, вони люди

Йомалі. Інші маги будуть тільки заважати. Я показую на

хлопців і кажу:

- Ви вдвох з нами. Ви, троє, відведіть пораненого додому.

Решта - розходьтесь по своїм справам, може бути

небезпечно.

Неохоче, але мої команди виконують. Особливо не

подобається моя вказівка тим молодим будівничим, і я їх

прекрасно розумію. Після смерті Дмитра багатьом згадалось,

що маги не безсмертні.

Коли ми трохи відходимо, Йомалі тихо і приречено каже:

- У Петра Мороза один син.

- Тоді ходімо швидше, я не зможу вбити заради тебе

більше десяти магів.

Вона на мене дивиться таким поглядом, як дивляться на

валізу крадених доларів. Треба вигадати, як не збільшувати

кардинально смертність, особливо власною смертю.

***

Сама Йомалі з сім'ї Звержховських. Цікаво, що хоч ця сім'я

найбільша, однак найближчі родичі Йомалі не в Радограді.

Батько керував імміграцією з Польші, за що поплатився

здоров'ям і, зрештою, життям. Сестра в Японії, а мати

невідомо де.

Можливо, це і дало мені шанс зблизитись з нею.

Самотні люди схильні шукати якогось паторочного

товариства. Якби в мене були близькі люди в житті, можливо,

я би не був таким відчайдушним. Або яким я там є. Важко

сказати, що було б, якби не так, як зараз. Коли бачиш

майбутнє, то знаєш, що минуле не дуже відрізняється від

того, що буде. Так само багато версій і не знайти реальність.

Так я думаю, поки ми йдемо.

Я відчиняю двері перед Йомалі, і вона заходить в вестибюль

першою.

Ми не дуже поспішали, бо треба було подумати, однак ось ми

всередині. Центральний будинок Морозів побудували

нещодавно, і тут ще трохи пахне водою та камінням. Феодали

в Пришлих магів живуть не так, як люди - вони не будують

собі палаців і не ховаються в них. Із 600 магів, які відносять

себе до Морозів, Морозенків чи Морозчуків, в цьому

великому будинку живе п'ятдесят.

Взагалі, цікаво побудовані ці сім'ї.

Є голова сім'ї. Є його родичі - чоловік 10-20 від сили. Далі ще

десь є сотня тим чи іншим чином пов'язаних кровно -

троюрідні тітки по лінії баби Меланки, п'ятирідні брати з-під

Оратова, дядько із Орла, який приїхав в 1969 році... Знаєте, як

це буває.

Решта із шести сотень сім'ї Морозів - це чужі маги, які

прибились. Шлюб, цехові зв'язки, кровна дружба,

побратимство і ритуальні всілякі речі. Якщо врахувати, що

весь цей натовп постійно притягує ще 200-300 магів, то мона

уявити, як це все схоже на хаос.

Ми проходимо через вестибюль будинку Морозів і я бачу, як

двоє панянок років по 15 показують на нас пальцями із

протилежного боку.

- Це перший конфлікт між сім'ями? - питаю я тихенько у

Йомалі.

- Перший, коли від мене вимагають втручання.

Маги живуть так же, як люди. Готують їжу, сплять і іноді

грають в ігри. Однак вони не ходять на роботу.

Більшість не ходить. Є цехові майстри, які роблять якісь речі -

вирощують продукти, роблять частини одягу, добувають

мінерали. Є штук 50 дослідників, які розвідують території та

ресурси. Я вже згадував сімох майстрів артефактів. Цілителів,

будівничих, охоронців практично не було, поки Йомалі не

почала розгрібати весь хаос наметового містечка для

біженців.

З приблизно дев'яти тисяч, які зараз проживають в Радограді,

працює від сили 5%.

Досить дивна цифра для жителя людського міста, де майже

всі маги мають постійну роботу, щоб не викликати зайвих

підозр.

Цим місцеві маги і не схожі на людей. Відірвані від людей,

Пришлі поступово повернулись до свого звичного магічного

існування. Цілий день вони не роблять нічого. В них купа

занять на день, але жодне з них я не вважаю корисним.

От як ті дівчатка підлітки, що показують на мене пальцем. Їм

на день треба помитись, поїсти і поспати. Решту занять вони

вигадують по ходу. Можуть стояти в вестибюлі і показувати

пальцем на незнайомців.

Ми майже підійшли до дверей старшого Мороза, коли все

задриготіло.

- Спокійно, - каже Йомалі, - це в них так двері

відчиняються.

Першим до нас виходить Петро Мороз. Кремезний,

чорнобровий із червоними вухами та втомленими очима. Він

у домашньому одязі та з бойовим посохом за паском.

Весь його вигляд це наїбалово.

Я відчуваю, що посох не бойовий, а сам Мороз - земляний

маг. В ньому відчувається напруга і концентрація. Це означає,

що він не буде хапатись за посох чи кидати в нас щось інше.

На нас або впаде стеля, або ми провалимось під підлогу.

Мабуть, перше, так як Йомалі вміє літати.

За Морозом вишиковуються четверо магів, такі ж кремезні та

рішучі.

Я не відчуваю серед них того, хто відчуває специфічний "страх

злочинця". Я не знаю, хто бреше, так само я і не знаю, хто

злочинець. Але знаю, коли людина відчуває те ж саме, що

брехун чи злодій. Такий собі набір відчуттів та емоцій. Так от,

жоден із парубків позаду Петра Мороза не відчуває водночас

страх, розгубленість, розпач, злість і щось таке, що є дуже

особистим.

- Доброго дня, - каже Петро.

- Доброго, - відповідає Йомалі.

Вони мовчать. Десь хвилину тільки й дивляться один на

одного. Виглядає, що це їх магія, а не моя, залежить від

концентрації і того, наскільки глибоко ти заліз до голови

суперника.

- Я бачила тільки-но сина Паламарчука, він каже що твій

син…

- Я сам його покараю. Справедливо і чесно, як і має бути.

- Той, хто підняв руку на іншого мага, має загинути, Петро.

Ти сам вб’єш свого сина? Візьмеш так і розчавиш двома

брилами, як роблять земляні маги? Будеш дивитись, як

стікає кров та лайно з каміння?

- Може скажу йому розібратись з нічними їжаками.

Не дуже розумію про їжаків, однак це, мабуть, якось

пов’язано з тим, як Дмитро загинув.

- Що б не було, 30 магів бачили, як твій син майже

проломив череп сину Паламарчука. А ще вони чули, як я

пообіцяла покарати винного.

Знову мовчанка. Вперті люди роблять цей світ гіршим. Треба

вміти або домовлятись, або гнити в стічній ямі. Тому я маю

втрутитись.

- Петро, з усією повагою. Я бачу, що Ви - рішучий маг та

визначний голова сім’ї. Видавалось, що у такого мага має

бути гарний син і пояснення, чому той син не зустрічає

Йомалі, як чоловік і майбутнє Морозів.

Перш за все, ми всі маємо знати, що трапилось.

Я відчуваю, як гидко стало Петру від моїх слів. Злість

зароджується у нього в районі ліктів і наливається в плечі. Ще

більша концентрація на магії, ще більша сила навколо нас –

не така страшна і смертельна, як довелось зустрічати раніше в

житті, але суттєва. Досить, щоб скинути на нас стелю, а цього

цілком вистачить.

- Нема ніякої поваги у тебе. Ти приходиш до мого дому і

вимагаєш…

- Не він, а я. І саме я вимагаю пояснень. За правом

вимагаю. Як ви всі погодились, що наша сім’я говорить за

всих Пришлих. Як всі ви сказали, що моя сім’я відповідає

за це місто. Як ви дали мені право бути в Раді і говорити з

місцевими…

- Ми дали це право твоєму батькові.

- Ви дали це право моїй сім’ї. Це вже вдруге за сьогодні ти

ображаєш мене, хоча це твій син сьогодні ледь не вбив

мага і заховався за твоєю спиною від жінки, яку ти не

поважаєш.

Відчуваю, як напружився Петро, але це не злість. Це раптовий,

короткий але неконтрольований напад жаху. Він швидко бере

себе в руки, але я це помічаю.

Також я помічаю «страх злочинця».

Я торкаюсь Йомалі і показую на худорлявого хлопця, який

стоїть біля колони правіше.

Взагалі, за той час, поки ми тут розмовляли багацько людей

зібрались по краям вестибюлю за колонами. Ще одне

свідчення, що на нас будуть скидати стелю. Вочевидь, жителі

цього дому прекрасно знають, що може Петро Мороз. Мабуть

всі 50 магів, які живуть в цьому будинку дивляться зараз на

нас. А хлопець прийшов ледь не останнім.

Тепер він робить крок вперед.

- Ніхто не може казати, що мій батько не поважає наші

закони. А я не ховався від вас.

Йомалі повертається до хлопця. Відчуваю, як вона всередині

посміхається. Відчуваю, що ота жінка, яка стоїть біля четвертої

колони давно не кохалась і заглядається на одного із двох

молодиків, яких ми привели. Відчуваю, як хвилюється за

одного із вартових його коханка чи дружина.

Це не хвиля відчуттів. Це як зайти в кімнату, де тільки що

розбили 50 пляшок із парфумами.

Втрачаю концентрацію, мої сили зростають, але я все більше

втрачаю контроль. Якщо раніше мене погано слухались

пальці, то тепер і мозок відмовляє. А Йомалі в цей час питає:

- Хто вдарив перший?

- Я, - каже Іван Морозенко.

- Чому?

- Це не суттєво.

- Суттєво, якщо той порушив давнє право.

- Він нічого такого не зробив.

- Тоді, - каже Йомалі повільно і урочисто, - за твоїми

словами я, від імені всіх Пришлих, які дали мені це

право, позбавляю тебе, Івана Морозенка, життя за напад

на мага. Слово моє, має бути виконаним негайно у

найшвидший і найменш болючий спосіб.

Вбивати магів просто так не можна. Навіть, якщо забути, що

зараз цей тупуватий і завчасний вирок коштуватиме нам

життя. Я би не хотів вбивати хлопця і за умови, що тут була б

тисяча вірних магів. Тому я практично кричу, щоб Петро не

встиг зреагувати.

- Я знаю найменш болючий спосіб. Для тебе, - я дивлюсь

на Петра, - і для нас.

Ніхто нічого не каже, тому я швиденько продовжую.

- Йомалі позбавляє Івана життя, а це означає, що тепер

твоє життя належить їй. Відтепер ти її власність, ти не

зможеш одружитись, володіти майном та обирати, де

тобі бути чи що робити. Поки вона не поверне тобі життя,

- додаю я.

Це не голоси в моїй голові. Це ніби мене закинули у газову

камеру. Я починаю задихатись від того, що відчувають маги

навколо.

Єдине, що я можу, це не дивитись на Петра. Зараз треба

сказати головну фразу і сподіватись, що все спрацює.

- А зараз ми п’ятеро звідси йдемо.

Прохання Йомалі майже закінчила добудовувати Радоград.

Від старого лишились тільки нори майстрів артефактів та вежа

Ради. Тепер серед прямих вулиць і квадратних кварталів

вимальовується шестеро доволі незугарних каменюк.

Майстри ж бо спеціально роблять так – витягують на

поверхню величезний конус, метрів на 10, затим дають йому

впасти на бік під силою тяжіння. Після цього – з вершини

конуса вниз робиться печера.

Такий собі зразок дебільної архітектури.

Коли ми востаннє говорили про місто з Йомалі, вона сказала,

що як тільки добудує Радоград, то треба буде щось робити і з

Радою. Майже рік тому ми обрали шлях без вбивств, та все

одно було зрозуміло, що довго так не може лишатись.

В такому вигляді, як зараз, Рада не може працювати

належним чином.

Це не влаштовує ні Москву, ні нас. Відповідно, якщо ми самі

не почнемо щось змінювати, то зовнішні обставини почнуть

змінювати реальність навколо.

Хижо шкіриться Китай, тихенько подає голос магічна

спільнота із Європи, на Близькому Сході твориться щось

визначальне для історії, а на Дальньому – вимальовується

новий другий сьогунат з усіма його вадами та понтами.

Ще трохи почекаємо і станемо, як Куріли до японського

вторгнення – стратегічним об’єктом для двох чи трьох армій.

Тобто, важливо буде, щоб тут була чиясь «влада», а не щоб

маги жили спокійно і заможно. Як показує історія, таке

існування приводить до зубожіння, а саме життя стає

нестерпним для будь-якого вільного мага.

Такі собі думки для такого прекрасного ранку.

В будь-якому разі, перший крок вже зроблено.

Просили?

Ми стоїмо втрьох на балконі. Вони курять, а я їх тихо

ненавиджу і посміхаюсь. До цих пір я не дуже думав, що саме

я не хочу робити: вказувати іншим, що робити, чи нюхати

дим. З одного боку дим подразнює мою слизову, а з іншого -

бути мудаком, який нав'язує речі.

До Романова підбігає якийсь чувак і каже щось. Я не слухаю,

бо мені не хочеться.

Після цього Йомалі торкається мене і питає:

- Відправити трьох чи одразу п’ять?

- Куди?

- В Карлів Хутір.

- Я щось пропустив. Навіщо там охоронці?

- Тут тільки що нам сказали, що в хуторі якийсь звір, -

відповідає Романов. - Загинув один маг і ще шість тих, хто

пішов його рятувати.

- Тоді охоронці не допоможуть, - кажу я. - Охоронців троє,

а звір вже сімох загубив. Треба мінімум п'ятьох

відправити, щоб якраз рівно дюжина була.

- Це не дуже гарний жарт, -каже Аней Романов.

- Та й ситуація не із прекрасних.

Він повертається до Йомалі і підкреслено їй каже:

- Твій план доведеться відкласти - я поїду, щоб

розібратись.

- Скільки тобі треба часу? - питає Йомалі.

- Десь тиждень, може більше. Треба зібрати магів,

організувати пастки...

- Я розберусь за два дні, - кажу я.

- Певен? - іронічно усміхається Романов.

- Ну, якщо я не повернусь вчасно, тоді і будемо

відкладати. Тицьніть мені на мапі, де той хутір чи дайте

портал, а я поки прихоплю декілька речей.

Я йду, а Йомалі каже декілька слів Романову і слідує за мною.

- Ти думаєш, це розумно?

- Відкладати чи вирішувати проблеми інших магів?

- Ризикувати своїм життям і моїм... Майбутнім.

- Не думаю, що я ризикую. Загроза є, але це те, що нам

треба. Хай маги з інших кланів знають, що ти можеш їх

захистити. В тебе є якийсь меч?

- Звідки?

- Ну, не знаю, з тих часів, коли мага мона було вбити

простромивши гострою штукою. Стривай, це ж зараз

такий час.

- В мене є пістолет.

- Не піде, звіра пістолетом не налякаєш. Щось вигадаю, -

кажу я і беру кулю ілюзій із нещодавно купленої валізи.

Йомалі простягає мені портал.

- Це особистий портал Анея. Про всяк випадок.

Гарний, мабуть, хутір, якщо Романов збирався туди тікати.

Наскільки я зрозумів, там має бути озеро і багато гарних

панянок із магічними зябрами. Треба водночас не поспішати і

встигнути, поки річкова їжа не змусить мене повірити, що я

міг би жити біля води.

***

Перед завданням я забігаю до Наня в його нову підземну

вежу.

Він єдиний не будував нову нору в своєму кварталі. Я

попрохав Йомалі, і ми побудували звичайний будинок тільки

трохи вищий і дзеркальний. В ньому було п’ять поверхів вверх

і стільки ж вниз. Для різних дослідів.

Я піднявся в зовнішню лабораторію і побачив, як Нань

намагається зібрати дощовий дирижабль.

Якщо бути точним, то дирижабль поки є тільки на дошці і,

мабуть, в уяві мого безбрового майстра артефактів. А на столі,

підлозі та на стінах валяються різні механічні, магічні та не

певен які шматки мрії. Я питаю:

- В тебе меч є?

- Навіщо тобі?

- Тут справа одна є.

- Для тебе і меча?

- Не те, щоб я видатний воїн, але меч в руках тримати

можу, вбивати тих, хто хоче мене вбити, теж умію.

Нань відволікається від ідеї спотворити дощовий дирижабль і

дві секунди думає. Потім вибігає із кімнати. Він завше так

ходить, коли в його голові якась думка отримує абсолютну

владу над тарганами та іншими жителями. За 5 хвилин він

повертається із двома мечами, загорнутими в дорогу тканину

з гербами часів Миколи Першого.

- Ось, є два.

Я беру той, який довший.

- Чудовий вибір, - каже Нань. – Вміє горіти секунд 40, раз

на годину може пускати вогняка1, якщо мочити у кров, то

частіше. Якщо натиснути отут, то наступний, хто візьме,

1 Вогняну кулю.

спалить руку. А ще він вміє щезати, якщо правильно

взяти.

- А цей? – показую на коротший.

- Та таке. Тільки світиться в темряві.

Я беру коротший і кажу:

- Дякую. Тобі щось привезти із Карлового Хутора?

- Нічого не треба. Я минулого разу сам сифіліс привіз, так

що давай без гостинців.

Навряд чи Нань отримав би від мене сифіліс, але треба знайти

почитать. Може він передається не тільки через секс. Тоді в

мене буде ще один привід остерігатись незнайомих людей і

магів.

Темрява

Був час, коли я боявся темряви. Мабуть, тому що не знав, кого

чи що треба боятись. Невідоме страшно лякало мене.

Тепер я люблю, коли темно. Головне - не показувати себе,

тоді ти найстрашніша істота у темряві. Тому я постояв трохи на

вході у печеру, поки очі звикнуть і сміливо пішов всередину

міцно тримаючи руків'я меча.

***

Мені казали, що це змій. Хоча не так. Мені казали якусь фігню

- кожен намішав популярних пліток з тим, що бачив. Вийшло

досить страшно - виникла можливість панікувати. Я витратив

добу на те, щоб поговорити з кожним окремо, заспокоїти і

витягнути деталі, які мають значення.

Вийшло, що маги бачили змія.

Один хвіст, особливий звук, швидкість і удари "ніби з неба".

Ще майже день пішов на те, щоб зробити двері у завалі. Я лізу

в печеру вже затемно…

***

Тунель звузився і став метри два у діаметрі.

Звідусіль чується вода – як вона плескотиться, грає і б’ється об

каміння.

Якщо тут є дика тварина, то все б мало бути закидано

кістками її жертв. З іншого боку, тут мали би бути кажани,

павуки, пацюки та інші жителі темних і страшних печер. А їх

нема. Прості кам’яні стіни навіть без моху чи лишайників, хоча

печера не глибоко і температура тут не суттєво нижча.

Ще за 50 кроків трапилось те, чого я побоювався. Вода, яку я

почув на вході у печеру, таки заважає пройти. Певен, що тут

неглибоко, але пливти означає втратити безшумність. Для

змія вода може бути, як павутина для величезних

восьминогих арахнідів.

Треба сісти і трохи подумати.

***

Я входжу до величезного гроту.

Тут практично все залито водою, тільки посередині є

невеликий острівець. До нього метрів тридцять, а я з такої

відстані не можу бачити в темряві. Та я відчуваю, що там хтось

є. Така собі хмарка упевненості. Вся ця печера відчувається

так, ніби я в голові у велетня.

Ну що ж, давайте йти по воді.

Коли до острівця лишається половина шляху, то вже чітко

видно постать людини чи мага. Через специфічну ситуацію я

не можу окреслити його чи її свідомість. Не можу сказати

точно, що мій умовний ворог відчуває. Це з одного боку

погано, а з іншого – я ж такий приємний співрозмовник –

будь-кому буде приємно поспілкуватись зо мною.

- Привіт.

- Привіт.

Його голос дуже схожий на мій. Не відлуння, а саме точна

копія. Або в мене жодної зачіпки, або це істота, яка дуже

швидко копіює мене. Як варіант – він не розмовляє, а

проектує в мою свідомість свої відповіді, але не знає, як має

виглядати голос…

Власне, я втрачаю зв’язок з реальністю, коли думаю. Ще

жодного разу мені не вдалось використати дедукцію, коли так

мало даних. Тому кажу:

- Мене попросили вирішити проблему з нападами на

магів.

Далі слухаю, як відреагує мій співрозмовник.

Його чи її емоції лишаються практично без змін, але в гроті

починається якийсь рух. Багато що покладено на емоції, коли

я практично не бачу. Далі я чую:

- Мені самому не подобається ця ситуація.

- Думаю, ти погодишся, що ми завше можемо вирішити це

питання мирно.

- Скажу відверто, в моєму житті було багацько

непорозумінь.

- Дехто каже, що я дуже гарно вмію розуміти інших. Проте

дехто каже, що шість магів поранено.

- Мені теж дехто казав, що маги занадто сильно

ненавидять все навколо. Ти теж із мечем.

- Так, тому що в тебе є два варіанти. Перший - піти в інше

місце. Тоді я тобі допоможу і підкажу одне класне місце,

де може жити без людей і магів, скажімо, великий змій.

Другий варіант - загинути від мого меча.

Те, що видавалось мені острівцем, піднімається. Маг – це

просто лялька, фальшивий відросток на тілі ворога. Голова

змія більше за мене, розміром із маленьку автівку. Із води

виринають кільця змія, відрізаючи мене від виходу. Вочевидь,

я не зможу обхопити руками навіть найтоншу частину мого

умовного ворога.

Саме час. Вихоплюю свій меч, і він заповнює блакитним

кольором всю печеру.

Разом зі мною вихоплюють свої мечі ще десятки моїх копій

всередині і зовні кільця. Тісно, та все ж яскраво демонструє

мій намір.

- Дехто каже, що змії розумніші за людей і магів. Особливо

ті, які сотні років живуть в печерах і не показують свого

існування.

Якби я міг, я би теж зник зі світу, так щоб ніхто і ніколи не

знав про мене, але не можу. А ти можеш вибрати це

прямо зараз.

***

Я відкриваю очі і дивлюсь на опіки, які лишив на моїй руці

шар ілюзій. Добре, що болю нема, коли входжу в бойовий

транс. Добре, що я не промочив ноги і не доведеться

боротись з температурою за контроль над власним тілом.

Добре, що проблему вдалось вирішити так швидко.

Збори

- Ми багато про вас чули, - каже мудак із довгою брудною

бородою. Я знаю його ім'я, але таке визначення мені

більше подобається.

- Ми теж збирали про вас інформацію, - кажу я. - Ви

користувались скорозшивачами чи просто у теки

розкладали?

Запанувала мовчанка. Хто б міг подумати, що чувак, який не

слідкує за собою, не дуже подобається іншим з першого

погляду. З іншого боку це суттєва пред'ява для нового мага у

Раді.

Та чи варто боятись цих Радників, якщо все навколо так

погано? Судячи зі стану міста, вежі і життя, ці маги не дуже

можуть щось зробити.

- Ми тепер будемо працювати трохи інакше, - каже

Йомалі.

- Якщо ти хочеш ще одного помічника, який буде

присутнім у Раді, то це буде забагато сторонніх. Вижени

одного і бери, кого хочеш, - продовжує буркотіти Сава

Зелений.

- Якщо мені знадобляться ще помічники, то вони в мене

будуть, - каже Йомалі. - Питання в іншому, в грошах.

- В яких ще грошах?

Я озираюсь навколо. Мені потрібно знайти стілець, щоб було

ефектніше. Без стільця буде замало пафосу.

- Ви самі довели перемовини з Москвою до того, що від

нас вимагають платити частину до спільних коштів. Якби

ви не грубили тому московіту, то у нас було б ще років

п'ять.

- Він приперся на нашу землю і почав казати, як мені

чинити. Що я мав мовчати?

- Власне, формально це його земля. Завдяки вам, до речі.

Хіба не клани визнали владу московітів на цій землі.

Мовчанка.

Я виходжу в ліві двері. Там точно має бути стілець. Я відчуваю

цілу торбу емоцій серед магів, та Йомалі лишилась

спокійною. Ця її здатність - нервувати і бути спокійною

водночас - завше мене дивує. Мабуть, звикла до мене.

Я встигаю почути, як вона починає:

- Отже, про гроші і де ми їх візьмемо...

В цій кімнаті взагалі нема стола, зате є декілька масивних

крісел. Вочевидь, це кімната для особистих перемовин і

куріння. Принаймні, вентиляції тут забагато - на кожній стіні

під стелею і біля підлоги по дві решітки. Мабуть, ніколи не

треба тут ні з ким говорити. Просто позичу тут крісло. Низьке і

важке, воно буде вдалою метафорою до тої ролі, яку я

збираюсь грати у Раді.

Треба тільки зручніше взятись і потягнути отак...

Коли я затягую крісло в залу, всі звертають увагу на мене.

- Будь ласка, продовжуйте говорити, що говорили, - кажу я

максимально невимушено.

Йомалі каже:

- Він може створити цей людський бізнес, так як довше за

всіх жив і співпрацював з людьми. А з московітами за

гроші краще не жартувати - мої батьки прекрасно це

знають ще із Польщі.

- Якщо мова про мене, - кажу я, - то я дійсно можу і хочу

зробити так, щоб люди приносили нам гроші. Тільки мені

треба помічники, які будуть контролювати грошові

потоки і людей. Якщо у вас є маги, які можуть працювати

з людьми, то ми негайно б почали.

Романов піднімає руку і каже:

- Я згоден за умови, що двоє моїх магів контролюватимуть

потік грошей.

- Одного, - каже Іван Ігорович. – Одного від тебе і одного

від мене.

Я посміхаюсь. Йомалі була права, коли казала, що досить

одного союзника в Раді і решта не захочуть здавати позиції.

Розподіл посад витіснив з порядку денного моє членство чи

що воно таке.

- Поки нема що контролювати, треба спочатку навчитись їх

заробляти, - кажу я. – Най ваші маги приходять завтра

вранці на дев’яту. Тільки хай приходять ті, хто працював

вже з людьми.

Мафін Мафін

Після Ради ми прийшли додому, а я розпакував подарунок,

який мені привіз Нань. Він зрідка їздить у відрядження, щоб

знайти деякі інгредієнти, тому може заїхати в якусь

кондитерську та взяти мені щось смачне.

- Знаєш, що про тебе кажуть?

- Що отруїли цей мафін?

- Ні, до чого тут мафін?

- Решта інформації мені нецікава.

Йомалі стягує через голову сукню одним вправним рухом і

сідає біля мене на підлогу. Голову кладе мені на ногу і так

відсторонено питає:

- Хіба тобі дійсно не хочеться знати, що кажуть маги?

Я кусаю свій мафін. Ні, не те, що треба.

- Йомалі, мила, я відчуваю навколо себе безліч істот. Їх

відчуття і емоції, їх ставлення і стан. Це все, що мені

треба. Бо кожне слово - то брехня.

Ти допомагаєш мені бути байдужим не тільки до слів, а

ще й до думок. І дарма ти зняла сукню - ми зараз

поїдемо шукати нормальні мафіни.

***

Ми перемістились до будинку Йомалі в місті людей.

Ще хвилин двадцять я дивився у вікно автівки, поки Йомалі

везла наші сповнені сподівань тіла до ресторану. Взагалі, ця

тенденція раз в місяць виїжджати до людей вже починає

мене втомлювати.

Мафін виявився саме таким як треба, тому я замовив

лазанью, а Йомалі вина.

Десь через двісті грам ми почали говорити про серйозне.

- Йомалі. Нам дуже треба спільнота магів. Не куплена, не

найнята. Бо якщо не буде деякої кількості магів, здатних

об'єднатись, то не буде нічого. Не вистачає гарної їжі.

- Це не суттєва проблема.

- Для напівфеодальної країни? Я думаю, що для

об'єднання племен в країну потрібен спільний

культурний фон. Та ж їжа, музика, одяг. Речі, які

викликають задоволення та бажання телепортуватись до

Радограду.

Еволюційно для цього треба зробити багато зусиль, але

ми в такій провінції, що можемо на культурному рівні

зробити суттєвий ривок.

Та навіть цей хліб смачніший за те, що ми їмо в

Радограді. Якщо ми зробимо так, щоб у нас все було

дуже приємно, то витягнемо через культуру місцевих.

Буде один фон. Хай вони приїжджають до Радограду їсти,

пити і розважатись. Хай вони приїжджають до нас

вчитись магії.

Йомалі випиває ще стакан, я теж сьорбаю. Я відчуваю, як вона

починає обдумувати тисячу думок водночас, як прокручує

схеми в голові.

- Я поки думала тільки про армію в цьому контексті. Ми

можемо найняти дві армії з Африки.

- Наймати армію не можна.

- Чому?

- Тому що своя армія не буде в тебе кидати вогники.

Тепер першим випиваю я. Трохи забагато для мене, але то

таке.

***

Ми говорили поки офіціант не натякнув втретє, але дуже

тактично, що ми останні клієнти в ресторані.

За що отримав 30% чайових від двох суттєво п’яних магів.

Нам не потрібно повертатись до будинку. Телепортуватись

можна із будь-якого темного провулку, а я не дам Йомалі

сісти за кермо після випитого і сказаного. Не пам’ятаю, хто

перший запропонував прогулятись. Це видалось гарною

ідеєю.

Зараз я йду холодною осінньою вулицею в тонкій куртці і

думаю про схід сонця. Вже скоро.

Йомалі теж змерзла і тиснеться до мене. Така собі п’яна

сімейна пара, як мені малює пам’ять моїх прийомних батьків

та їх просте сімейне щастя. Знову думки, чому я просто не

почав жити, як вони. Знайшов би собі дівчинку…

Мої думки перебиває грубий окрик:

- Ей, братуха, є жига?

Якийсь доволі дебелий мужик підбігає до нас о п’ятій годині

ранку, щоб скоїти зло.

Вірогідно, він вирішив, що я досить слабкий і тверезий, щоб

віддати йому гроші і не геройствувати. Або занадто п’яний,

щоб чинити опір. Знаходжу всередині, що його зараз не

дістануть прохання і дитячі сльози. Занадто збуджений,

занадто багато очікує.

- В нас нема вогню.

- То може даси пару рубликів, я в палатці куплю.

- Не дам.

- А якщо я сам візьму?

Чому я раніше не помічав, що він притримує в рукаві щось

загрозливе? Можливо, шматок арматури чи пляшку. Щось

таке, щоб розпатрати мою голову на дві акуратні половинки.

За всі ці роки я не навчився говорити переконливо. Так, щоб з

мого погляду п'яному збудженому придурку стало зрозуміло -

не треба мене чіпати. Я багато тренувався, але не виходить.

Кажуть, для цього треба вірити, що ти зараз уб'єш ворога.

- Йди собі з богом, чоловіче, - каже Йомалі. - Нам не треба

проблем.

- Нє-нє-нє, не дав двадцятку, то я все візьму, і тьолку

твою...

Моя супутниця сильно штовхає гопника повітряною кулею, і

він падає на спину. Вона б побігла добивати його ногами, але

я притримав - не треба, щоб він її поранив. В нього досить сил

для підсічки чи удару знизу.

Поки я тримаю мою жінку в безпеці, мужик встає.

- Ну, все, гниди, зараз я вам покажу.

Таки в рукаві у нього був ключ. Не така серйозна зброя, як

ніж, однак і цього досить, щоб вбити людину чи мага. Добре,

що я тренувався.

Він замахується, а я дуже швидко б'ю його в обличчя. Таки

влучив туди, куди цілив, проте моя права нога відмовляє, і це

вже не бійка, а посміховище. Ми обидва падаємо водночас,

він важко зі стогоном, а я в тихій істериці. Більше рефлексії

ніж ударів, хоча у нього вже кров у волоссі.

Йомалі допомагає мені піднятись. Мужик не встає.

- Він мертвий?

- Ні, - відповідаю я. - Здається навіть притомний.

Нога все ще не слухається мене так, як хотілось. Опираючись

на Йомалі, я шкутильгаю до ворога.

За два кроки він раптом підривається, але моя подруга знову

збиває його кулею.

- Гниди, - кричить він. - Сукиииии.

Крик переходить у кашель, і він ледь не захлинається власною

кров'ю. Жахливо саднить правий бік, який пошкодив при

падінні. Ця людина не викликає в мене жодної гарної емоції

чи співчуття.

- Вбий мене, вбий мене зараз, сука. Бо коли я встану...

Я хочу витягти пістолет і вистрілити йому в груди та в голову,

але ще не час. Тому я просто входжу у його свідомість і трощу

її. Декілька мілісекунд, щоб переді мною лежав труп.

Це не важко.

Помста вбиває, іноді отак буквально. Через пафосні слова та

виїбони. Треба бути дійсно хоробрим, щоб просто

розмовляти з переможцем. А для того, щоб огризатись, треба

бути безсмертним. Бо ми не хочемо проблем, а кожен

недобитий ворог - це суттєва заявочка на майбутнє.

***

Історія з мужиком повернула мене трохи до реальності.

Якщо я буду продовжувати в тому ж дусі, то скоро на мене чи

моїх близьких буде скоєно справжній замах. З неочікуваним

початком та кінцівкою, яку легко передбачити. При тому, що в

мене можуть відмовити ноги, руки чи шия (таке траплялось).

Мої уміння небезпечні, але для справжньої атаки я маю

сконцентруватись і побороти чужу свідомість. Коли в тебе

летить вогнявка, то це важко зробити.

В револьвері, який я привіз з собою тільки дві кулі.

Захисти себе

Йомалі і без мене прекрасно вправляється.

Вона набагато краще організовує магів, ніж я, тому нема

сумнівів, що моє зникнення на три дні не зашкодило спільній

справі. Взагалі, після того, як я роздав вказівки людям

радників ще є два дні, щоб думати про майбутнє.

В місті я знайшов те, що шукав. Тому одразу після

телепортації я потягнув коробку до Наня.

***

Він як завше займався дивними для мене речами.

Для цього навіть приладнав окуляри до своєї захисної маски.

В мене так добре не вийшло б.

Цікаво, що від ваги коробки мені легше. Руки німіють, а так

треба менше зусиль, щоб їх контролювати. Тому я можу

цілком свідомо сказати, що поки коробка не впаде мені на

ногу і не зламає мені стопу, все буде добре.

- Мона я це поставлю тут? – питаю.

- Це якийсь артефакт?

- Ні, кулі.

Ящик доволі важкий, тому доводиться напружитись, щоб

акуратно поставити його в кутку. Я боюсь навіть не за кулі, а за

ті небезпечні речі, які навалені тут всюди.

Я вже збираюсь йти, коли згадую, що в мене безліч часу та

ідей.

- Нань, а чому б нам не зробити ліхтар на внутрішній магії

присутнього.

Він відволікається, дістає олівець, лінійку та зошита. Десь

хвилин двадцять за допомогою цифр, фізики та грубих слів

вкрай зрозуміло пояснює. Виходить, що так і є, так точно не

спрацює.

- Це не привід не спробувати, - кажу я.

- Так рвоне.

- Ми вдягнемо щось захисне.

Він трясе зошитом переді мною.

- Все одно не спрацює.

- Хто зна, як воно буде, - кажу я і посміхаюсь. - Якщо не

спробувати, то точно не спрацює.

***

За шість годин вже починає темнішати, коли я втомлююсь і ми

йдемо пити каву.

Самочайник відмовився готувати окріп через якусь давню

образу та відсутність уваги, тому Нань заварив нам какао в не

дуже чистій посудині з-під настоянки звіробоя. В великому

кріслі з приємно теплим напоєм мене тягне поговорити:

- Ви - ґвалтівники. Ви хочете змусити магію працювати на

вас, змінити реальність застосовуючи декілька трюків та

власні забаганки. А в мене інший підхід, я прислухаюсь

до руху магії, докладаю зусиль не до зміни, а до

розуміння того, що відбувається.

Ось це тобі треба зрозуміти, якщо хочеш робити справжні

речі.

Не намагайся зробити м'ясорубку, яка буде

перемелювати реальність на фарш. Роби гучномовці для

магії - тоді твої артефакти будуть значно потужнішими.

Але є одне але.

- Яке?

- Їх потужність сильно залежатиме від того, хто їх буде

використовувати.

- Слухай, йди-но ти додому, слухач магії. Більшість моїх

клієнтів не можуть навіть посохами користуватись.

Ми ще трохи сидимо в приємній тиші, а потім я таки йду

додому.

***

Я дістаю револьвер із коробки.

- Знаєш, що це?

Йомалі ліниво потягується , так що светр піднімається і мені

видно її пружній живіт. Мабуть у жінок це на рівні

підсвідомості.

- Це пістолет.

- Револьвер, якщо за назвою. Але це ще й причина, чому

ми маємо боятись людей. Він вбиває швидше за фаєрбол

чи камінь.

- Не у всіх людей є револєри.

- О, повір, у них досить зброї, люди можуть разом

перетворити все у радіусі 2000 в локальну філію пекла. Я

думав твої батьки із Польщі втікали саме тоді, коли все

було погано з людьми.

- Я була замала.

Я кладу револьвер знову до коробки. Від спокуси треба бути

подалі. А від зброї ще дальше.

В цей вечір в мене є ще один план.

Як Ігор Іванович став нашим союзником

Я довго обирав коньяк. Хіба ж мона робити відповідальні речі

без алкоголю?

В 20:14 вийшов із своєї кімнати та спустився на третій поверх.

Ігор Іванович – чаклун, йому хочеться бути ближче до землі.

Дуже нерозважливо, якщо подивитись на фундамент вежі.

Якщо раніше ніхто не розвалить, то витримає не довше

півдюжини років.

Занадто швидко йшов і летів у ліфті. Треба зачекати 2

хвилини.

Я розганяю свій подих і кидаю кров до щік. Стукаю. Він

відкриває із бритвою в руці. Таки не вгадав із часом.

- Хочеш? - кажу я і простягаю пляшку.

***

За півгодини ми їмо нещадно на ніч та розмовляємо, хто кого

трахає.

Алкоголь для мене, як завше, отрута, тому намагаюсь більше

їсти і мене пиздіти про всяке. Це мона було б зробити моїм

девізом та написати під гербом, якби трапилось, щоб я його

замовив.

Голова клану Хідель наливає чергову чарку.

- Але ж вона перетрахалась з усім Радоградом.

- Ти бачиш те, що можеш. Це ж очевидно. Я бачу в Йомалі

дієву і стійку людину, а ти блядь і алкоголічку.

Так само як ти бачиш в Москві господаря, а я хитрого і

підлого ворога.

- Не починай. Ми жили тут сотні років назад і проживемо

ще сотні.

Він наливає чергову чарку. Вправно і чітко, одним рухом.

- Так. Проживете. В озерах, під і над водою. Ховаючись від

людей та змагаючись із бобрами у вмінні будувати

загати. Поки в черговий раз демони не вирішать, що вони

краще за магів. Знаєш, як починалось у Празі?

- Що починалось?

- Різанина? Втеча? Не знаю, як це назвати. Практично,

ніхто не помер, однак за місяць 95% магічного населення

виїхало, а на їх місце приїхали інші маги. Одна із двох

значних магічних сутичок в Європі за останні сто років.

- І що ж трапилось?

- Демони із Москви створили голема, який вбивав та їв

магів. Вирішили спробувати в Празі. Це потім ми вже

дізнались, що відбувається, але перші три розкидані

трупи жахали. Ти колись бачив мертвого?

Він наливає нам ще. Я надсьорбую, а він випиває 100 грам

одразу.

- Бачив.

- А бачив кишки розмазані стінами. Як зламали ребра,

вирвали серце і з'їли його, поки гаряче. Голем із великою

ненавистю ставився до всього, що вважав магічним. Він

трощив кожну кісточку і виривав язик. Засовував голки

під нігті і чавив пальці. А коли маг помирав від шоку, то

вимазував стіни його нутрощами, щоб лишити нам листа.

Бачив таких мерців?

- Не таких.

- Це ще не початок.

Було розслідування і вампири знайшли та знищили

голема. При чому хитро викрутились - зняли із себе

підозри і перекинули всю вину на демонів.

Ігор Іванович мовчить.

- От тепер початок. Коли у Празі заявили відкрито, що це

демони із Москви хотіли знищити магів, то ніхто нічого

не заперечував. Зібрався цілий рух, почався кіпіш проти

московітів, комуністів та іншої нечисті. Навіть розгромили

офіс на такій площі із бруківки, не пам’ятаю назву.

Я там був недовго, але пам’ятаю, як почали зникати маги.

Без сліду, без будь-яких доказів.

Їх не вбивали – на них випробували магічні зміни в часі.

Ці маги просто не народжувались. Місце, де вони були –

затягувалось порожнечею, але…

Він знову наливає і ми випиваємо. Без закуски, бо вже давно

скінчились його запаси із морозильні.

- Але?

- Та ти все ж пам’ятаєш того, кого ніколи не було. Після всіх

тих вбивств і зникнень магіки масово почали виїжджати

до Польщі і Франції. Сім’я Зверхжовських багато нових

членів отримала. Якби не подальші події в Варшаві, то ця

сім’я стала би осередком магії в Європі.

Мій слухач із Хідель ставить пляшку на стіл.

- Це якась магія.

- Де?

- Пляшка не кінчається.

- Так, вона не може скінчитись. Ми зробили сьогодні її з

Нанем. Я тоді її подарую.

Добраніч

Йомалі каже: "Добраніч". Йомалі йде спати.

Так закінчуються всі наші дні. Іноді, я трохи хвилююсь, що

вона помітить, та все ж. Я не можу спати, а лежати із

закритими очима мені поки важко - більше години я не

витримую. Краще, коли мене нема, ніж коли я постійно встаю

і перевертаюсь.

З іншого боку, Йомалі зазвичай занадто стомлена, щоб спати

чутко. Можливо, якщо я розіб'ю пару тарілок, то вона навіть

не прокинеться.

Я виходжу в гостьову кімнату і дістаю листок. Простий такий

сірий листок із грубого цупкого паперу, де я зашифрував

графік тренувань. З шифром це не параноя, це я тренувався

шифрувати.

Сьогодні в рубриці " для чого не потрібні інші маги" і "що

мона робити вночі" скелі.

Ну що ж. Виходжу на балкон і деякий час дивлюсь, як

змінилось місто за цей рік. Цікаво, чи зможу я доплигнути до

виступу на наступному поверсі? Зараз я дорахую до семи,

заспокоюсь, розвернусь і почну вправу. А через 60 секунд

буду або на верхівці, або тут на підлозі з розбитим черепом.

Теж непоганий варіант.