В КРАЇНІ СОНЦЯ І ДРУЖБИ

Писати про Болгарію дуже не просто. Напевне тому, що вона надто близька нам, про

неї немало знаємо, чули, бачили, зв’язані міцними узами дружби. Підвалини цієї дружби були закладені ціле тисячоліття тому, біля джерел самої нашої руської державності, в далекі для нас часи великих київських князів і великих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія.

А про друга, давнього і вірного, розповідати завжди важче. Хоч би тому, що його любиш. Коли ж любиш - промовляє серце. Серце друга ...

І коли мене запитують, що найбільше сподобалося в Болгарії, відповідаю без вагань - ЛЮДИ.

ЛЮДИ. ДРУГАРІ. Перше знайомство з ними в прикордонному місті Русе. Пізнього вечора наш експрес Москва - Софія простугонів над темною могуттю Дунаю.

Зупинка, стук. В дверях купе усміхнене обличчя офіцера - прикордонника. - Русі і Товариші? - Так, з Росії, Радянського Союзу. Просимо до нас, товаришу Капітан. Склянка доброго молдавського вина, золотий обріз сигарети "Москва". Перший

болгарський тост - "На здраве" і щирий потиск рук. - Добре дошли, другаре. - Дякуємо, друже. Наші шляхи по твоїй країні були дня нас щасливими. А далі - зустрічі, зустрічі... Особливо сердечні, мабуть, ще й тому, що маршрут нашої

експедиції був далеким від традиційних туристських стежок, протоптаних трас планових екскурсійних груп.

Не забудуться хлопці з центральної школи планінарства і альпінізму під Мальвіцою, селяни кооперативного господарства з- з-під квітучого Трояна, габровські інтелігенти, хіміки з околиць Враци, софійські робітники — металісти і, особливо, болгарські товариші по підземних пошуках. Та зі всіх найбільш зворушливою все ж залишається коротка зустріч у Великому Тирново - древній столиці Болгарії.

Будучи на болгарській землі не можна не відвідати цього міста-музея самої історії народу, де кожен камінь - сторінка минулого. Руїни патріаршого двору і оборонні мури та вежі, романтична башта Болдуїна - одного із ватажків хрестових походів, про які пам’ятаємо це з шкільних підручників.

Навколо - розкопки, дослідження, реставрація... Оглядаємо, ділимося думками, враженнями. Раптом велика група землекопів залишає

лопати, працю і оточує нас. Схвильовані запитання: - Русі? З Советського Свазу? І не забутнє, зворушливе до сліз, як потім скрізь, куди б ми не прийшли, найперше, сердечне: - Братушки.

Ваші шершаві мозолясті долоні, ваші руки міцні і вірні - ось що, як дорогоцінний скарб, привезли ми в своїх серцях в країни друзів і братів.

ВОДА І ГОРИ.

Болгарія - типова балканська країна. Це означає - гори. Кам'яні пасма Родоп, Пірина,

Ріли, Средньої Гори, Вітоша покривають значну частину всієї території, а кам'яний пояс гір Старої Планини простягається величезним бар'єром через усю Болгарію від Раковица на югославському кордоні до уславленого чорноморського курорту Сонячний берег.

Не дивно, що відпочинок в горах користується величезною популярністю, приваблює тисячі туристів із-за кордону. Хто побував у Балканах - не пожалкує. Гірське повітря, сонце, ліси, чудове, як і скрізь в Болгарії, обслуговування. Адже лише одна із п'яти туристських організацій республіки - Болгарський туристський союз - побудувала в горах тисячу готелів, притулків, пансіонатів, всього, що наші друзі називають туристськими хижами.

Але це не ті хижі, що звично асоціюються в нашій уяві з примітивними куренями, солом'яною стріхою, земляною долівкою. В переважній більшості хижа - це дво-три поверховий будинок сучасної архітектури, з кімнатами на кілька ліжок, всіма вигодами, рестораном, холом для вечірнього відпочинку. Є хижі і іншого типу - невеличкі будиночки на 4-8 осіб, які незрозумілим чином притулилися на страшливих урвищах такої висоти, куди залетіти під силу лише гірським орлам. Це притулки для спортсменів -альпіністів.

Сонячного ранку виїздимо із Софії в гори Рільського масиву на Сімеолово, Панчарево, Долни Пасарел. Миготять будиночки, обвиті квітучими трояндами, скелі, невеличкі поля, сіножатні. Все це купається, тоне у морі сонця, світла. Воно відчутне, зриме, густе як хвилі нектару. Здається, що його можна черпати долонями, жменями, плескатися у цьому розливі живого вогню.

Наш провідник Шамуся Басат - планінар і пещерняк /альпініст і спелеолог/ - робітник одного із софійських заводів. Самі, так кличемо по-товариськи гіда, зупиняє машину. Зупинка несподівана, як і той виднокруг, який раптом відкрився перед нашими очима. Гірська долина враз розступається і погляд поринає в зелену глибінь високогірного моря. Ми на Іскранському водосховищі. Десятки їх, великих та малих, збудованих болгарськими трудящими за роки народної влади. Це і невеликі язовіри, і справжні голубі моря яв Іскрииське, Бажат, Коларова, Білий Лом, Возз'єднання, Стамбожійське, Дімітровське в знаменитому Казанлику - Донині троянд. Водосховища в Родопських горах - Крджані, Студен кладенець та Івайлов- град простяглися одним ланцюгом майже на сто кілометрів по долині бурхливої Арди. При буржуазній владі Болгарія жила на обмеженому, часто просто голодному водному пайку. Безводдя, посуха дамокловим мечем висіли над головою хліборобів. Води не вистачало і для полів, і для міст. Тому болгари цінують і бережуть воду. Це відразу впадає у вічі, подорожуючи по дорогах будь-якого з округів республіки. Вздовж доріг в різних місцях ви побачите чешму. Це не якась велична гідроспоруда. Просто - впорядковане, закрите і бережене джерело, часом із резервуаром — водозбірником. Невелика кам'яна обмурівка, вивідна труба і кришталева, льодової свіжості, цілюща цівка джерельної води. Іноді поруч кілька простеньких лавок чи каменів для відпочинку, купка дерев. Що може бути жаданішим для спраглого подорожнього, як кружка води і зелений затінок серед палючого марева південного сонця. Чеши почали будувати ще з дуже давніх часів. Окремі ентузіасти, сільські общини, дружества, школярі. Зараз їх споруджують організації, кооперативи, держава. Однак лише перемога революція 9 вересня 1944 року, вже соціалістичний лад дали змогу спорудити величезні водосховища, прокласти сотні кілометрів каналів та водопровідних магістралей, вперше вдосталь напоїти спраглі поля і міста.

Невеликий відпочинок - і машина чудовим асфальтованим шосе мчить далі. Самі простягав руку вздовж дороги: «Це теж 9 вересня. Все, що ви бачите зараз. До звільнення в нас взагалі не було жодної асфальтової магістралі. Та й будувати їх було ні до чого, адже машини також були рідкістю.»

Проїжджаємо невеличкі місто Самоков, Білий Іскр, Говедарці. Дорога круто повзе в гори. Поруч поток річки Іскр, бурхливий і злий вже по справжньому, по -господарськи, він уже в своїх володіннях. Шумить, гуркотить каміння - ми на водоспадах - люто кидається пінявими шапками поміж облизаних брил.

Вгору, вгору... Наш Газик з двома ведучими мостами натужно карабкаеться по об'їзній дорогі до Центральної альпіністської школи під Мальвіцею. Поруч гримлять вибухи, реве техніка - самоскиди Мінського, Кутаїського автозаводів, ковровські екскаватори. Ведеться нова асфальтова сучасна траса а цей заповідний куточок Ріли, кращий високогірний кліматичний курорт Болгарії. Ми згодом переконалися, що проспект "Балкантуриста" зовсім не перебільшував, назвавши його "болгарським альпійським раєм".

На межі вікового соснового бору та субальпійської зони - будинок Центральної шкоди альпінізму БТС з багатою бібліотекою, виставкою альпіністського і туристського спорядження, зібраною з багатьох країн Європи, Азії, Америки, спортивним залом, кабінетами, аудиторіями. Поруч модерний туристський готель, міжнародний альпіністський табір, молодіжний самодіяльний табір болгарських старшокласників із гімназій Софії.

Наш завтрашній план - сходження на одну із двох запланованих вершин "Злий зуб" другої "Б" категорії складності. Чи не закортить їй оправдати свою не таку вже й приваблюючу назву?

З ВИСОТИ ОРЛИНОГО ПОЛЬОТУ. Ранок. Прохолодний, іскряний від роси і крижаного подиху недалеких засніжених

вершин. Звично збираємось на вихід і ось втоптана стежка веде вас вгору. Поступово вона

зникає, розтворяючись серед скель, численних потоків, осипів. Крутий зльот і починаються сяючі стерильною білизною сніжинки, фірнові поля.

Все здається звичним: навантаження, альпіністська техніка. Той же прогляд маршруту, самостраховка, страхова. Та все ж якесь почуття незвичності залишається, примушує перебирати пам'ять, згадувати... Аж ось в чому справа: Незвичні самі гори, гори - Балкани. Ось такі полонини зустрічалися нам в Карпатах, а це скелі ніби із кримського Кара-Дагу. По такому фірновому крутяку не раз доводилося підніматися на Кавказі, щось невловиме нагадує старенькі гори Уралу.

Година, дві,три... Піднялися вище снігів. Останній ривок на чорний палець вершини - і перемога. По традиції кладемо записку в тур. Оглядаємося, адже 2623 метри над рівнем моря! Далеко - далеко внизу різнокольорові дитячі кубики будівель, нитки доріг. Срібні дротики річок позшивали у пухнатий килим кучеряві смуги лісів. Безмежна голубінь, простір... Вільною птахою летить вдалину голос привіту: - Здрастуй, Болгаріє. Здрастуй з висоти орлиного польоту.

Наступного дня - вершина Мальовіца, найвища у цьому районі. Маршрут складніший, довший. Але проходить чомусь дуже швидко. Минаємо скляне намисто льодовикових Еленських озер, круті сніжники, кам'яні розсипища старих морен. І ось вершина, 2731 метр. Тепер на спуск. Назустріч група. Попереду вирвалися двоє. Він, вона. Молоді, симпатичні, цвітуть рум'янцями і усмішками. - Здрастуйте. - Гутен таг, камраден. Здрастуйте. Молодята із демократичного Берліна. Весільна подорож. Підходять, підтягується решта. Молоді, пожилі. Високі, низькі, біляві і темні, красиві і не дуже. З Карлмарксштада, Лейпцига,

Ростока, різних куточків Німецької Демократичної Республіки. Різні з виду - єдині в одному: - Руссіш? Камраден, гутен таг. Що ж, дуже приємною була ця коротенька зустріч, одна із географії великої дружби. Скидаємо сотні метрів висоти, залишаючи альпійську зону. Відпочинок біля туристської хижі "Мальовіца", значки, сувеніри - широкий вибір у господині цього притулку. Напевне, туристи — спортсмени однакові в усі часи і в усіх народів на витівки, гумор, без якого не обійтися в нелегкій похідній долі. Ось і зараз "старожили" мальовицьної хижі (О, ми тут вже давно, третій день, завтра далі.) студенти - туристи із Плевена з надто серйозними мінами ведуть вас до "планінського барометра" визначати погоду на завтра. "Інструмент" дійсно унікальний. Хоч би тому, що безвідмовно служить туристам вже майже сорок років. Виготовлений першім засновником хижі, він за ці роки здобув широку популярність і визнання цілих поколінь туристів, які відвідують Мальовіцу.

Уявіть собі дерев'яну дощечку примірно - 30 на 40 сантиметрів, прикріплену на стіні хижі. У верхній її частині випалено контуром симпатичну (якщо можна так виразитися) фігуру корови з доброзичливим виразом рогатої голови і звисаючим мотузяним хвостом. Хвіст одночасно править і "стрілкою" інструмента, який вказує на співзвучні всій ідеї приладу такі ж доброзичливі і глибокодумні прогнози. Я виписав лише два з них:

"На ясно" - добра погода, сухо, сонячно, приємно, гарний настрій. "На хмурно" - погана погода, мокро, хмарно, неприємно, поганий настрій.

Ми не могли не погодитися з колегами, що безперечно по точності і достовірності цей унікум неперевершемий і не має рівних в метеорологічній практиці. Недаремно ж і назва його також єдина і неповторима "Крави барометр".

Постільки "Коров'ячий барометр" і дані показував "На ясно", ми щиро подякували туристам за наукову консультацію і без подальших пригод дібралися до своєї базової хижі.

Вечором, коли повновидий місяць одягнув срібну діадему на гострі шпилі задумливої Ріли, прощаємося з горами, із своїми численими новими друзями. Тут наш Сані "розкрився" ще з одного боку. Замріяні вершини напевне збудилися від його тірольських пісень і самозабутнього йодлуваниям. Високо "Голяріо - голяріа" неслося як прощальний поклик в сине бездоння неба аж до самих балканських зір. А за ним так же завзято великим гуртом, хоч і на різних мовах, наші улюблені, що давно вже стали інтернаціональними «По долинам и по взгорьям", "Катюша" і неодмінні, традиційні "Подмосковные вечера".

ПЕЧЕРИ.

Останній день в Софії. Зеленій, милій і трохи провінціальній, так подібній до

нашого Києва. Разом із друзями - спелеологами з клубу печерників "Академік" прощаємося з містом. Мавзолей Георгія Дімітрова, пам'ятник Слави радянським воінам-визволителям, величний монумент болгарським партизанам, пам'ятник Вазову - головні орієнтири останньої прогулянки по вечірній столиці. Завтра ми будемо вже далеко від цих проспектів і алей, затишних сладкарниць і жетишного гамору великого міста. Нас чекають печери, заради яких ми приїхали до болгарських спелеологів. Наші друзі мають великий досвід у дослідженні таємниць підземного світу. Перше

офіційне болгарське печерне дружество було засноване ще в 1928 році, а серйозні

дослідження окремих вчених розпочалися ще в 90-х роках минулого століття.

З того часу знайдено і вивчено більше двох тисяч печер в усіх районах країни: на

Дунайській рівнині і Добруджі, в Предбалканах і Старій Планині в Родопах, Пірині,

Вітоші.

Основні дослідницькі роботи виконані болгарськими печерниками після встановлення

народної влади, коли вони об'єдналися в дружества і клуби, почали планомірні роботи під

керівництвом Болгарського туристського союзу і Болгарської Академії наук.

Зараз в країні працює понад 40 спелеологічних клубів в Софії, Враці, Пловдиві, Ловечі,

Орешаку, Варні та багатьох інших містах. Успіхи болгарських спелеологів визнані

дослідниками із інших країн. Тому, починаючи з 1960 року, Республіканська комісія

спелеології щороку організовує міжнародні експедиції печерників, запрошуючи до участі

в них чеських, польських, румунських, югославських і радянських спелеологів.

В останній із них працюватиму і я, мої товариші — печерники, з якими разом

репрезентуємо нашу радянську спелеологію в VII Міжнародній печерній експедиції

"КОТЕЛ - Стара Планіна". І завтра - виїзд, початок роботи.

ЕКСПЕДИЦІЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДОРОГИ.

Виїхали. Маршрут через Златіцу, Сопот, Казанлик, Слівен до міста Котел в горах Старої

Планіни.

Там, за 18 кілометрів, в горах Злостенського масиву - полігон нашої експедиції.

Нас в машині восьмеро. Троє з Радянського Союзу від спелеосекцій Москви, Ленінграда і

Тернополя. Інженер Рауль Сайфі, татарин по національності, росіянин викладач інституту

Валерій Голод, і я, вчитель із України. Справжній Інтернаціонал. Напроти троє бельгійців:

вчитель економіки Жан Сіберц, студент коледжу П'ер Девілер, робітник Етьен Лямер. І

болгарські господарі - голова Болгарської Республіканської спелеокомісії Петко Нетков та

шофер Христо Христов, з якими ми добре вже здружилися за кілька днів спільної подорожі

в гори. Не скажу, що наші розмови спочатку були дуже жвавими. Але вихід був швидко знайдений, як і личить бувалим підземникам. Наше імпровізоване "есперанто", складене із неможливої суміші російської, болгарської, англійської, української, німецької та французької мов, безперечно заслуговувало уваги самих кваліфікованих спеціалістів. Особливо коли врахувати, що кожна фраза супроводжувалася такою виразною грою обличчя і жестикуляцією, якій позаздрили б кращі міми світу. Час від часу хто-небудь із товариства нервово вихоплює блокнот, олівець і нетерпляче черкає "криптограми". Складні і незрозумілі як древнеегипетські написи в гробницях фараонів, бо машину трясе і контури нашого "малювання" розпливаються і скачуть як в лихоманці.

Однак, всі задоволені. Бо бесіда, як кажуть дипломати, проходить в дружній обстановці.

Забігаючи дещо наперед, скажу, що ми здружилися з бельгійськими колегами під час роботи в експедиції - інтелігентним і дещо колючим Жаном, добродушним і трошки хлоп'ячим П'єром, завзятим спортсменом Етьеном. Наші розмови а, нерідко, і товариські суперечки торкалися самих різноманітних питань. На жаль, склалося враження, що бельгійці дуже мало знають про нашу країну, її минуле і, особливо, наше сучасне. Особливо радянське сучасне. А те навіть що знають про Радянський Союз, м'яко кажучи, нерідко занадто далеке від істини. Відчувається, що західна пропаганда не марнує часу, вірна своїм ідеалам і не шкодує зусиль для обробки громадської думки. Надвечір'я зустрічаємо в Котелі - мальовничому гірському містечку Сливенського округу. Вісім тисяч жителів. Пам'ятник Героям Визволення, краєзнавчий музей, пам'ятники старовинної народної архітектури, великий будинок відпочинку і туристський табір.

Котел

З Радянського Союзу гості в Котелі вперше. Тому вечірня прогулянка перетворилася в ланцюг найрізноманітніших дружніх зустрічей, від яких вже пізнього вечора нас "врятувала" чорноока Марія Дончева - секретар міського відділення БТС.

ШТУРМ РОЗПОЧНЕТЬСЯ ЗАВТРА.

Вранці виїжджаємо "в поле", на місце роботи експедиції. Вісімнадцять кілометрів по Старій Планіні на гірський масив Злостен. Злостенський карстовий район - один із найменше поки-що досліджений спелеологами. В останні роки відкрито декілька нових пе-чер-пропастей, а про інші, ще не знайдені, а, може, просто неіснуючі розповідають лише легенди золотошукачів. Тому одну із знайдених пропастей спелеологи так і назвали "Ужасът на иманярите" /Жах золотошукача/, а інші, не відкриті, продовжують наполегливо шукати в глибоких гірських каньйонах, в темних букових хащах та нетрях урвищ та скель.

Болгарський склад експедиції на місці. Ряд палаток, вогнище. Дещо віддалік спортивно - господарська частина: каски, шлеми, світильники, спелеологічні драбини, змотані у котушки, карабіни, сотні метрів капронових і нейлонових вірьовок. Вистроїлися в ряд величезні гумові чоботи, відпочивають на траві гумові гідрокостюми.

Тепер нас вже 32 особи, повний склад VII Міжнародної. Зустріч сама сердечна. Спелеологи із печерних клубів Софії з

якими ми вже зустрічалася в перший вечір по прибутті в Болгарію, Котела, Шумена, Ямбола, інших спелеоклубів. Чудова людина - начальник експедиції Петро Трантеев. Напрочуд простий, товариський. Ніяк не скажеш з першого погляду, що це відомий дослідник, працівник Болгарської Академії Наук. Швидко, по-дружньому, сходимося з Васілем Марковим - технічним керівником експедиції.

Вечором науковий керівник експедиції проводить геологічний І спелеологічний розбір району робіт, затверджується тактика і техніка проведення штурмів та дослідницьких робіт.

Наша група разом із болгарськими товаришами штурмує пропасть Ледніка. Довгенько працюємо над підбором спорядження.

Все таки 1 км 111 метрів довжини і, головне, 243 метра глибини. Не так вже й погано для початку.

ЯК СКОРЯЄТЬСЯ ГЛИБИНА. Ранок випав погожий, хоч трохи гарячий .Тим більше, якщо врахувати годину ходу

від табору до печери з вантажем поверх тридцяти. В усякому разі, зустрічні мули, на котрих тут в'юками транспортують по гірських стежках дрова, співчутливо дивляться нам вслід, привітно похитуючи своїми довгими вухами.

В групі десятеро. Начальник штурму софійська пещернячка Гінче - Ангеліна Петкова, штурмова двійка Ваня Божилов та Стефан МетодІев з Троянського спелеоклубу, робоча група Трифон Дімітров і нас троє з СРСР, кореспондент журналу "Турист" Ражгел Матанскі і група забезпечення.

Спортивне завдання коротке - успішно провести штурм пропасті Наукова частина теж не із складних - провірити правильність топозйомки, провести заміри на різних відмітках по психрометричних розрізах, денівеляція та біоспостереження.

Вхід до цієї печери заборонений масовим відвідувачам. Насам-перед з погляду безпеки. Ледніка, в числі інших 15 печер Болгарії, оголошена національним об'єктом і охороняється законом.

Востаннє перевіряємо спорядження, страховку. Готово. Можно. 0 12.оо - спуск. Стрімкий хід великого вхідного залу огортає

темрявою і холодом і раптово закінчується чорним бездонням першого колодязя. Перший, двадцятиметровий, названий "Големият праг" /Великий поріг/. А за ним вниз поріг за порогом, як східці циклопічних підземних сходів до підземного царства Плутона.

Тросові драбини, вірьовки - все йде в хід, весь арсенал сігуровки /страховки/. Тут не помиляються. Занадто високі "пороги", щоб дозволити собі спіткнутися хоч на одному з них.

Починаються невеликі каскади водоспадів. Струмочки дзюрчать по касках, а потім спокійненько затікають за комір комбінезона і прямують вниз, аж в самі черевики. Відчуття не з приємних, особливо коли відчуваєш що температура води ах ніяк не вище 4° Цельсія. Спочатку інстинктивно намагаємося хоч як-небудь захиститися від холодних потоків, але бачимо, що це - даремна праця.

Забуваємо про це, і в першій галереї сінтрових озер вже сміливо хлюпаємо просто по дну підземної річки. Тим більше, що глибина її невелика, рівень води майже не сягає вище пояса.

Через кожних 10 метрів вертикалі заміри денівеляції. Добре, що прилад

герметизований, бо навіть в найсухішому місці мого комбінезону, в нагрудній кишені, також повінь.

Хлопці в той же час висять на вірьовках і в акробатичних позах потіють над забором даних для психрометричних розрізів.

Скоро 150-й метр глибини. Виходжу в штурмову групу, підміняючи Ваню Божилова. Пробилися у Велику сінтрову галерею. Вода струмує через примхливі сінтрові бар'єри, породжуючи глухий шум в чорній тиші підземелля. На склепіннях ходів, стінах яскраво-кремові натіки - драпрі, каскади. А ось зустрічаємо нарешті аборигенів Леденіки - велику колонію прилеп /летючих мишей/. Писк, паперовий мерєх і шум крил, тяжкий запах аміаку. Стривожена колонія нагадує якийсь фантастичний вулик» в якому тисячі особин товстою подушкою а 5-7 шарів обліпили стелю. Все це живе, рухливе, якась нереальна, бурляча маса. По товстому нашаруванню гуано намагаємося швидше пробратися далі. Далі, вперед і знову вниз.

Від поверхні - 180 метрів вертикалі. Велетенський обвальний зал, засипаний

колосальними каменями - монолітами. Річка відходить праворуч і з глухим буркотінням зникає в сифоні. А далі вниз продовжується заключна частина пропасті, влучно, як ми згодом переконалися, названа "Ескалатором". Чотири великих пороги по 10 - 15 метрів, деякі з від'ємних кутом нахилення стінок.

Валерій підміняє Стефана в штурмовій двійці. Ще зусилля - і мій глибиномір застигає на відмітці - 242 метри. Все: Пропасть підкорена: В останній тупиковій галереї складаємо тур, залишаємо в поліетиленовому мішечку печать — контроль і записку.

Друга по глибині печера - пропасть Болгарії підкорена: Згодом, вже після повернення додому, я прочитав про цю печеру дослівно:

"Ледніку" можуть відвідувати тільки відмінно підготовлені групи з доброю матеріальною базою і, найголовніше, з найкращим зв'язком з поверхнею. Зливи тут можуть привести до нещастя". Як добре, що нам славний знайомий із Мальовіци "Крави барометр" показував тоді "На ясно".

ПО ЗЛОСТЕНСЬКІЙ ВЕРХОВИНІ. День відпочинку, одержаний після вчорашнього штурму, своєрідний, як і в кожній

спелеологічній експедиції. Сушимо вірьовки, комбінезони, взуття, привели в порядок прилади, інструменти. Переконалися, що тута глина така ж чіпка, як і в наших печерах, особливо коли її надто багато.

Після обіду - вихід в околиці табору. Район експедиції чимось нагадує і передгір'я Карпат, і кримську яйлу. Сухо, обмаль

води, не щедрі пасовиська на полонинах. Буки, горішина, а в їх вінку - скелі, на сотні метрів, скелі та урвища.

Над одним із них - невелика квадратна плита із вибитою п'ятикутною зіркою. Місце

загибелі безіменного героя - партизана. Під час одного із боїв у 1943 році фашистські карателі схопили тут тяжко пораненого партизана. Після страмних тортур вони скинули його вниз із двохсотметрової скелі. А пам'ять про героя не загинула, живе. І в суворій сірій плиті, і в новій назві скелі, "Партизанська". Кладемо на плиту букет яскравих лісових квітів - дань герою, його пам'яті і подвигу.

Вечорок - в гостині пастухів на полонинських кошах. Еміл Велков, Георгі Ташев, Алеко Ванев - члени трудового кооперативного землеробського господарства. Скорочено їх називають ТКЗГ. Розповіли про роки війни, сучасне життя, і, звично, безліч питань про Радянський Союз, про працю наших колгоспників. Просто якось не відчувається, що ми не вдома, за кордоном, в далеких Балканах. Навколо свої, як земляки - карпатці. Та ж ватра, ліс, близькі гірські зорі і таке ж свіже, ще з піною, тепле овече молоко, яким так гостинно і щедро частують вас господарі.

БАЙ БОЖАН РОЗПОВІДАЄ.

До печери Раковського майже дві години віддалі. Чудовий ліс, птахи, на полонинах суцільний килим темно-червоних диких гвоздик та жовтогарячих ромашок.

В могутній скелі - двадцятиметрова арка-вхід до печери, за вхідним гротом невеликі переходи на кілька десятків метрів. Печера зовсім маленька, зате є куди глянути вниз від входу: Десь на стоп'ятдесятиметровій глибині по дну вузького каньйону проблискує річечка. Видно, як піниться серед каменів, шумить на порогах. А звуку немає - високо.

Працюємо великою дружною групою - ми, бельгійці, болгари Пенка Бурнева, Георги Колев і Іванка Радева, Васіл Кратунков, Жальйо Стефанов, Петр Михайлов, Денка Велікова. Печера швидко здається під натиском такого гурту. Закартовані ходи, зроблені розрізи, зарисовки, психрометрія.

Наш сьогоднішній керівник - міцний, красновидий Божан Маранов дуже колоритна людина. Гірський капелюх, шорти, величезні спортивні черевики, наперехрест, як офіцерська портупея, ремені від фляги, похідної сумки. Він загальний улюбленець експедиції, це 65-річний електромеханік із Шумена. Біля сорока років віддав улюб-леному захопленню - спелеології. Недаремно його єдиного в експедиції називають з приставкою "бай" - найвищим виразом поваги і шани.

Без поспіху розпаливши люльку, бай-Божан обводить рукою виднокруг. Тут все овіяне легендами. В давні часи ці місця була обітованою землею іманьярів. А з 18 століття ці нетрі дали притулок вже не шукачам золота, а борцям за визволення болгарського народу з-під турецького поневолення. Тут воював котельчанин, національний герой, основоположник болгарського революційного руху Георгі Стойков Раковскі, іменем якого названа печера. В роки боротьба з фашизмом тут простягався партизанський край, йшли важкі бої з окупантами та зрадниками Батьківщини - болгарськими фашистами.

Вечір застав нас біля табірного вогнища. Розповіді, пісні, без перекладача. Веселі і сумні, по звучанню дуже близькі до наших, українських. Найбільш дружно співаємо планітарську мелодійну пісню про Пірінські гори:

Ой, ти, Пірин, Пірин, Пірин, Твоя чудна красота. Покоряваш ти серца та На найсмеліте чада.

Жаль, що спортивний режим та експедиційний розпорядок жорстко диктують час відбою. 270 КІЛОМЕТРІВ ІСТОРІЇ.

Наша і бельгійська група сьогодні "вихідні". Знову невтомний Христо в карколомних віражах серпантину гонить терплячий

"козлик" вниз, до цивілізації. Нас чекає екскурсійна програма Котел - Жеравна - Шумен - Омуртаг, невелике асфальтоване кільце на 270 кілометрів.

Вискакуємо з куряви на асфальт. Геть тент. Правда вітерець майже такий гарячий, як і сонце. Але кругозір відмінний.

Спуск в котловину. Місто Котел. Кладемо квіти до пам'ятників Раковському, Стойко Владислававу /Софронію Врачанському/- визначному болгарському просвітителю, до підніжжя пам'ятниками павшим борцям за свободу. Зупинилися ще біля одного пам'ятника, який схвилював нас особливо: могила доктора Петра Берона- першого бол-гарського енциклопедиста, автора знаменитого "Рибен буквар", виданого ще до звільнення від турецького рабства у 1821 році. Тут, в рідній землі отчого дому, поховане його серце, привезене друзями в Котел.

Скрізь маємо добровільних гідів. Біля кожного пам'ятника зупиняються перехожі,

незнайомі люди. Розповідають. Схвильовано, з гордістю. Відчувається, наскільки вони знають, люблять і священно чтуть свою історію та її героїв.

Це переконання ще більше зміцнилося на слідуючій зупинці в селі Жеравна. Все село - один історико-етнографічний пам'ятник, оголошений урядом національним об’єктом. Житлові будинки, вулиці, адміністративний центр - все зберігається в тому вигляді, в якому було збудоване у ХVII - ХІХ століттях. Ремонт, реставрація споруд ведеться тільки під керівництвом вчених — спеціалістів і такими ж матеріалами, які складають споруду. Всі нові будови дозволяється споруджувати лише за межами старого села.

Село - музей. Оглядаємо. Вузенькі бруковані грубим камеям вулички, довгі кам'яні мури — огорожі. Будинки одно — двоповерхові, найчастіше з тесаних балок. В першому поверсі за звичаєм господарські приміщення, нагорі житло. Яскраво-червоні черепичні дахи. Черепиця незвична по формі - як невеличкі, розрізані навпіл труби. Це загальноприйняте в Болгарії покриття, хоч в деяких інших районах країни ми бачили немало хат, покритих просто квадратними плитами природного каменю - сланцю. Цікаво вирішується економічні проблеми Жеравни.

З ростом населення виникають питання матеріального рівня життя людей, зайнятості робочої сили, дальшого культурного розвитку. Навколишні гірські землі бідні, недостатні умови як для розвитку землеробства, так і інтенсифікації продуктивного тваринництва.

Тому поряд із традиційними формами господарювання зараз у селі відроджуються і розвиваються старі ремесла - гончарне, ткацьке, килимарство. Болгарська кераміка, килими ручної роботи, сувенірні вироби високо ціняться на внутрішньому і зовнішньому ринках, мають постійний збут. Тому в Жеравні розширяються килимарні майстерні, виробництво високохудожньої сувенірної і побутової кераміки. Велике місце в економіці села відводиться туризму. Тому Жевна діяльно готується до прийому великих груп болгарських та іноземних туристів. І знову узгір'я, в'юнка стрічка дороги з поміж гір, перелісків, кам'янистих плоскогір. Подинокі отари овець, час від часу обабіч траси чемжа. Затишні будиночки передмістя і машина в'їжджає в окружне місто Шумен, одне із самих древніх в Болгарії. Поселення на місці сучасного Шумена існували вже в 3-у тисячолітті до нашої ери. Історія Шумена надто багата, щоб про неї можна було розповісти в кількох словах. Але її стержень, мені здається, найкраще і символічно виражений лише в трьох назвах центральних вулиць міста: бульвар Слов'янський, вул. Цар-Освободітел, і "Червеноармейски". В різних куточках Шумена споруджені пам'ятники Радянській Армії - - визволительниці, борцям проти фашизму, пам'ятники визначним комуністичної партії Болгарії Д.Благоеву, В.Коларову, В.Пісковой, А.Попову. Радісно бачити на стінах Шумена, як і кожного села чи міста в Болгарії, червові полотнища лозунгів про вічну дружбу болгарського і радянського народів, плакати і панно з портретами В.І.Леніна і ленінськими словами. Чергова зупинка біля величної споруди характерних обрисів. Мечеть Томбул - Джамія, побудована турецькими властителями в 1745 році. Зараз - архітектурний пам'ятник, національний об'єкт НРБ. Кожен із нас "іде до мечеті" вперше. Чомусь невчасно, з несподіваною яскравістю спливає в пам'яті знайомий голос Паторжиського, наполегливе "Тепер я турок не козак". Всередині мечеті несподівано пусто. Сутінки, прохолода, тихий шурхіт войлочних капців по стертих плитах підлоги. Кольорові плями узорчастих віконець падають на дивні бунчуки, хоругви, килими. Посередині з висоти купола звисає велика, тонкої роботи з металевою чеканкою люстра. Примхлива в'язь арабських написів на стінах - цитати із Корану. Лише цитати і багатий східний орнамент. Жодних ікон чи рисунків, по законах аллаха зображення ликів святих чи навіть звичайних смертних - найтяжчий гріх.

На закінчення заїжджаємо додому до бай-Божана передати привіт його дружині. Енергійна, жвава, не по літах молода, звична до незвичного захоплення свого мужа, вона наполегливо запрошує в гостину. Але - час: і тоді, як "гонорар за звістку " з полонини, в багажнику нашої машини з'являються два великих бутлі домашнього виноградного вина.

Шлях до Омуртага зелений, сонячний, свіжий, нагадує наші карпатські краї. Проїжджаємо один із районів республіки з переважаючим турецьким населенням. Тут випускаються газети на турецькій мові, працюють турецькі школи, технікуми, бібліотеки, читальні, Відкриті мечеті. Вражень безліч, не встигаємо оглядатися. Жінки, дівчата, дівчатка у пишних шальварах, чопанцях. Поверх прикрашених лінійними орнаментальними смугами білих сорочок буси, монети, невеликі , орнаментовані по кантах, темні безрукавки, подібні до жилетів. Голови пов'язані платками, з-під яких звисають 2-3 а то й більше чорносмоляних коси. Зрідка старенькі бабусі із закритими по очі обличчями. Чоловіки майже всі в темних фесках, а поважні старики нерідко пов'язані чалмою.

Будівлі нові, старі, різної архітектури, такі ж, як і скрізь в Болгарії. Жаль, що не вміємо по-турецьки. Вивіски, реклами, лозунги і плакати на вулицях так же помережені примхливою в'яззю арабського шрифту.

Ось тут, в Шумені та Омуртазі, з'являється з підсвідомості думка: а може справді в світі недаром говорять про загадкову "слов'янську душу". Ось хоч би взяти болгар. Сімсот років турецького рабства, сімсот років знищення, принижень, нерідко пряме фізичне знищення народу. І після всього - турецькі мечеті, фортеці, пам'ятники, споруджені поработителями, оголошуються національними заповідниками, охороняються державою. Турецькому населенню надаються рівні права з болгарами, всі можливості для плідного життя, праці, соціального розвитку. Цікаво, чи кричать про це муедзіни із своїх шпичастих мінаретів під час щоденних молитов? Та, безперечно, це зовсім не важливо. Бо болгарські турки живуть сьогоднішніми законами нової соціалістичної Болгарії, де людина людині друг, товариш і брат, разом, однією сім'єю, будують прийдешнє своєї спільної батьківщини.

Вечірнє сонце вже розім'яло перед нами свої багряні вітрила. Знову пірнаємо у хвилі

простору і швидкості. По узбіччю автостради дріботить сухенький ішачок. Вершник в

білій чалмі, темному каптані, підперезаному широченним червоним поясом, тонкі 6ілі

ногавиці заправлені в кожані постоли, закручені носки котрих майже черкають по землі.

Обганяємо... Темнобронзовий орлиний профіль, сніжний клин бороди...

Прощай, ефенді: За нами час, швидкість, праця завтрашнього дня.

"АКАДЕМІК" ЗДАЄТЬСЯ НЕ ЛЕГКО.

"Академік" - третя по глибині печера-пропасть в Злостенському карстовому масиві на

східній частині Старої Планіни. Коли ж говорити точніше - то Академік важко назвати взагалі печерою у звичному

розумінні цього поняття. Це просто величезна драбина з 10-30 метровими "щаблями", прикрашена кам'яними і

справжніми водоспадами, багатоповерховими кальцитовими кулісами, сінтровими порогами-бордюрами та іншою підземною екзотикою. Це перша печера, яку самостійно штурмує наша група радянських спелеологів у цій експедиції. Щоправда, для штурму обводненої пропасті глибиною 141 метр трьох чоловік зовсім недостатньо. Бо доводиться одночасно виступати в кількох ролях: розвідувальної, штурмової, робочої групи та групи забезпечення і зв'язку. Однак, до роботи.

Рауль, Валерій і я вантажимося по-справжньому капітально. У в'юках 80 метрів тросової драбини, 8 кінців основної вірьовки, по 40-60 метрів кожний, репшнур, альпіністські пояси, карабіни, крюки, молотки, запас репшнура. До всього - продукти, аптечка, запас хімічного палива, прилади для проведення спостережень.

Коли згадаємо, що все це довелося з найпильнішими мірами безпеки транспортувати на дно пропасті, а потім знову піднімати наверх, не дивуєшся основному враженню, що залишилося в нас після штурму Академіка - праця, праця і втома.

А ті і інші окремі епізоди назавжди врізалися в пам'ять. Ото двадцятий метр по вертикалі... Пройдено десять колодязів, Кам'яний водоспад,

Обвальну і Снитрову галереї. Обід. Валерій куховарить, скоцюрбившись на мокрому камені, житлова площа якого

явно надто обмежена для такого роду діяльності. До того ж наше паливо - сухий спирт чомусь капризує, відмовляється горіти. Це аж ніяк не радує нас, і далеко не позитивно впливав на загальний тонус. Рауль притулися біля "кухні", впершись ногами в один камінь, а іншою частиною туловища - а другий. Взагалі, якби між цими каменями не протікав півметровий прохолодний струмок, то Раулене місце можна було б назвати навіть комфортабельним. Мені ж, як самому "довгому"» дісталося чільне місце - прямо проти нашого харчоблоку. Щоправда в нього довелося впертися ногами, а спиною до протилежної стіни ходу, бо прямо вниз зникала широченька десятиметрова щілина.

- Нічого, довгий. Як зірвешся, то десь та все рівно застрягнеш,- втішили колеги і на всяк випадок зачепили мою грудну страховку ще за один найближчий крюк.

Нарешті, на загальну радість, наші м'ясо-овочеві консерви запарували, підозріло запахло чи то смаженим, чи горілим... Обід подано: На апетит скарг не було. Запили "слабо мінералізованою", бо ж сифон /так спелеологи називають заповнену водою ділянку печери/ поруч - черпай досхочу.

Сто тридцятий метр... Передостанній колодязь глибиною 7- 8 метрів з від'ємним кутом нахилення робочої стінки. Йду перший на дюльфері через карабін. Проглядаю глибину води на дні колодязя. Ніби небагато. Намагаюся відхилитися "маятником", щоб приземлитися на берег озерця. Але вірьовка коротка, амплітуда можливого відхилення мала і замість твердого берега з шумом плюскаюся у воду. - Фу, чорт, по пояс.

Рауль і Валерій, які страхували зверху, у вишуканих виразах поздоровляють з успішним приводненням. Енергійно, хоч і не зовсім розбірливо, дякую. Люб'язність за люб'язність.

Вихід... Пройдені всі колодязі. Рауль вже на поверхні. Видаємо йому останні паки із спорядженням. Залишилося подолати останніх 15-20 метрів вгору по крутому, покритому глиною і болотом кам'яному гребеню. Лежу з Валерієм на ньому по-жаб'ячи: рука-нога зліва, рука-нога -праворуч. Мокрі, брудні, світліють лиже білки очей та зуби. Без особливих надій на реакцію підказую Валерію:

- Інтелектуали, а? Ні зрозумів "з ходу ". Нами оволодіває сміх. Сміємося довго, смачно, до схочу.

Рауль стурбовано кричить нам зверху: - В чому справа?

Справді, ми якось зразу побачили себе з боку: двоє дорослих, солідних на вид і по професії громадянина, працівники інтелектуальних професій, за тисячі кілометрів від дому, далеко від людей і звичних зручностей побуту, лежать змучені до краю у густій багнюці і радіють.

Ситрова каскад. По-справжньому, щиро, захоплено.

Чи не смішно? А всьому "виною" спелеологія, пошук, спорт і наука, сила, знання і мужність - які привели нас і наших товаришів у ці грізні, непізнані підземелля.

Ще кілька хвилин праці - і поверхня. Оксамитова південна ніч приймає нас у свої лагідні обійми.

За 15 хвилин до закінчення контрольного часу ми в таборі.

ДВАНАДЦЯТЬ ПОВЕРХІВ ВНИЗ.

В Болгарії, як і в нас, мабуть дуже багато "райських" куточків для туристів. Бо ж по

другому ніяк не назвати запашну верховину, де серед метрових трав і квітів, напоєних медовим цвітом, чорніє холодне провалля печери - шахти Ледніцата - Мєдвеж.

Вчора в нас була Академік, а в бельгійців Леденіцата. Тому програма сьогоднішнього дня майже відпочинкова. Разом з бельгійцями потрібно буде спуститися в шахту для проведення психрометричних спостережень і розвідки верхнього вертикального колодязя.

Петро Трантеев - наш сьогоднішній шеф, не торопить. Збираємо квіти, суниці, яких тут незлічена кількість, загораємо. Згадуємо, що сьогодні своєрідний ювілей - 10 днів знайомства і спільної роботи радянської і бельгійської груп. Незмінний водач машини Христо зразу ж трьома мовами отримує наказ нагадати нам про цю подію вечором, біля табірного вогнища.

Спека, на термометрі більше тридцяти. Це в затінку буків. Навіть буйволам, яких на узліссі пасуть загорілі до сажі хлопчаки, не до трави. Ліниво дрімають, безуспішно відганяючи ґедзів.

Одягаємося потепліше - шерстяні носки, світери, брезентові роби, рукавиці - і на спуск. На верхній страховці залишається П’єр, П'єрчик, як зменшувально кличемо його за молодість, безжурність і спокійний, дещо ще дитячий характер. Однак це зовсім не заважає йому відмінно працювати із страховочними вірьовками, тонко «без слів» розуміти техніку підземного альпінізму. Спуск неглибокий - лише один прольот. Лише 48 метрів, примірко те ж саме, що

спуститися з даху двадцятиповерхового будинку. Примірно, бо немає ні ліфта, ні зручних

сходів із перилами. А п'ятдесяти метрова спелеологічна драбина - це всього-на-всього два

сталевих тросики діаметром три міліметри, і між ними п’ятнадцятисантиметрові дюралеві

трубочки — щаблі розкидані за тридцять три сантиметри один від одного. Ця романтична

конструкція звисає у порожнечу, бовтається у повітрі, б'ється об слизькі стіни шахти і,

взагалі, виявляє всіляку непокору до своїх господарів. Красиво і технічно спускаються Жан і Етьен. Нас внизу вже шестеро. Під ногами лід,

кості випадкових жертв - необережних овець, уламки гілля. Холодно, ледве три градуси вище нуля.

Раптом згори викрик. Інстинктивно шарахаємося в боки, під захист стін. Біля ніг із свистом кулі врізаються в дно невеличкі камені, що зірвалися з потривожених рухом стін.

Не відкладаючи проводимо виміри - один, другий, третій. Сіберц і Ламер в цей час обслідують верхній колодязь. Все, готово, мерщій нагору, до сонця. Тим більше, що П'єр, який страхує нагорі у

вхідному гроті одягнувся дуже легко, зараз від холоду вистукує зубами такі трелі, що йому позаздрив би найкращий швидкісник - телеграфіст.

ЕКСПЕДИЦІЯ ЗАВЕРШУЕ ПОШУК.

Останній вихід у поле, як говорять геологи та спелеологи. Останній маршрут на

об'єкт. Цього разу - зовсім маленька печера Чорний Ізвор. Завдання також скромне - визначити дебет джерела воклюзного типу та уточнити прив'язку входу в печеру на місце-вості.

На дорогу і роботу витрачаємо кілька годин і повертаємося в базовий табір. Все. Наукова частина нашої експедиційної групи успішно завершена.

Обідаємо в першому придорожньому ресторані. Традиційні болгарські страви - холодний таратор /щось подібне до окрошки з незбираного кислого молока, свіжих огірків, тертого часнику, заправлена олією, чорба - квасоляний густий суп, скара - жарене м'ясо з гарніром і помідоровим салатом. До обіду, який тут чомусь називають "закускою" - хлебчата - маленькі прісні булочки. Ох, як же хочеться нашого звичайного кислого хліба. Простого, чорного, житнього.

Обслуговування як і скрізь, де не доводилося бувати, полюдське приємне. В офіціантів, привітних і метких, ні тіні приниженості, нічого "лакейського". Вас не обслуговують, у звичному розумінні цього слова, а просто до столика підходить ваш добрий приятель, який радить, як краще пообідати, які взяти страви, що смачніше, який хоче, щоб ви залишилися всім задоволені.

А в таборі вже в розпалі робота по згортанню експедиції. Все добре, все успішно, спортивний і науковий план та програма повністю виконані. Можна роз’їжджатися із спокійним сумлінням. Та все ж сумно. Жаль за минулими вже труднощами і хвилюваннями, за новими друзями, до яких так звикли за ці дні і з якими завтра розлучаємось. Фотографії, значки, адреси, а подекуди і сльози на прощання. Сум розлуки витає над нашим дружнім колом, в наших піс-нях біля прощального багаття на Злостенській полонині.

ДЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ КАЗКИ.

Минув офіційний прийом нашої експедиції в Котельській міській раді і, не менш теплий, хоч і неофіційний, в літньому ресторані котельського лісопарку. Роз'їхалися по домівках наші болгарські друзі, а бельгійські колеги продовжують свій маршрут на Югославію, Італію, Францію. Наближається до кінця термін відрядження і нашої групи.

Заключна частина нашої програми - огляд обладнаних екскурсійних печер, ознайомлення з технікою їх устаткування.

Ми знову на колесах. Кілометри стеляться безконечною стрічкою асфальту. Мимо пропливають села, великі і малі, з обов'язковим адміністративним центром, торгівлею, центральною вуличкою, забрукованою каменем — плитняком. Міста, в яких червона черепична старовина органічно сплітається з сучасними кварталами бетону і скла. Будови,будови... Тому розуміємо гордість Петка, який надто часто підкреслює: це зроблене після революції 9 вересня. Народна Болгарія будується. Зримо, на очах.

Часто на дорогах квітнуть червоні прапори. Засмаглі молоді обличчя, привітні посмішки, тепло в грудях. Працюють ударні комсомольські бригади добровольців. Болгарські студенти і учні - старшокласники по заклику Дімітровського союзі молоді прикрашають свою республіку до приїзду гостей - учасників IX Всесвітнього фестивалю молоді та студентів. Комсомольці будують нові і ремонтують старі дороги, турбази, проводять благоустрій територій біля національних пам'ятників історії та культури, впорядковують узбіччя автомагістралей.

Одна з них приводить нас до печери "Леденіка" поблизу

міста Враца. Екскурсійний маршрут під землею невеликий - всього 20-25 хвилин. Але бетоновані підходи, оглядові майданчики, перекидні місточки, висячі трапи разом із майстерно закомпонованими прожекторами вводять відвідувача прямо в світ казки. Мабуть про нього найкраще говорять назви окремих підземних чудес Леденіки: Льодова феєрія, Богдихан, Оружейниця, Концертний зал, Морський велетень, зал Індійських пагод, і, нарешті, Сьоме небо.

Прямо скажу, що немало побували в багатьох різних печерах, однаково вразила і краса Леденіки, і та любовна майстерність, з якою вона обладнана. Драгомір Велінов, нам провідник, демонструє електрообладнання, а потім показує весь комплекс об'єктів Леденіки: готель, ресторан, автозаправку, корпуси трьох нових будинків відпочинку, прилягаючу зелену зону відпочинку. В кіосках купуємо пам'ятні значки, путівник, відкритки. Печерних сувенірів тут незрівнянно більше, ніж у нас вільних левів. Досвід болгарських товаришів по обладнанню печер дуже повчальний. Всі роботи ведуться у комплексі, з відповідним господарським розмахом і перспективою. Тільки на обладнання самої печери, як і двох інших, відвіданих нами, держава виділила біля восьми мільйона левів. Готель, ресторан і всі інші споруди обслуговування одночасно побудували відповідні зацікавлені організації республіки і повністю забезпечили той високий сервіс /в кращому розумінні цього слова/, що дозволив за 4 роки роботи повністю вернути всі витра-ти по обладнаймо "Леденіки". І ми, що прибули сюди на шостий рік пісня відкриття комплексу, стали одними із 150 тисяч відвідувачів зростаючого з року в рік потоку своїх і зарубіжних туристів. Навіть бувалі спелеологи, яких нелегко вразити несподіванкою, завмирають, потрапивши в урочистий зал "Собор" печери Сеюва дупка біля села Брестниця.

Майже круглий зал діаметром до п'ятдесяти метрів. З двадцятиметрової висоти звисає ліс сталактитів. Від довгих трубочок кам'яної соломки до могутніх колон, що з'єднуються із підлогою. Непередаваний витвір фантазії, несамовите буйство форм, контурів, обрисів і кольорів: від сніжно-білого до кров'янисто-коричневого. Тут розмовляють впівголоса - невільна данина людини пишноті і щедрості, різноманітності і урочистості природи. Сеюва дупка щойно обладнана. Подекуди видно сліди "диких туристів" - побиті сталактити і натеки і, особливо, /зразу ж згадалися наші подільські печери/ автографи екскурсантів-графоманів. Ну, зовсім як вдома: Тут були, ім'я рік і т.д... Тому нас не здивувала невеличка таблиця, що поруч з іншими висіла на стіні біля столу квиткової каси на вході до печери: "Имена же глупци - те узрим на стенах" / Імена нерозумних побачиш на стінах /. Спостерігаємо як велика група нових самодіяльних туристів, купуючи квитки, уважно перечитує цей їдкий афоризм. І бачимо, що невинна "спелеозброя " влучає без

промаху. Можна не сумніватися, ця група записів на стінах не залишіть.

ВІД ГАБРОВО ДО БАЧО КІРО.

Знову рух. Ох, як обмаль, як мало часу: Христо, піддаючись загальному ритмові, не

жалів газу. І ми вже в старовинному Габрові - одному із найдавніших промислових центрів Болгарії. Тут здавна виробляли залізо, металеві вироби, розвинуте шкіряне виробництво, а потужність текстильних підприємств міста становить п'яту частину всього болгарського виробництва.

Зараз Габрово вже не займає такого чільного місця в промисловому виробництві країни. Згадати хоч би нові гіганти, збудовані в республіці за останні роки з технічного допомогою Радянського союзу: Креміковський металургійний комбінат потужністю 500 тисяч тон чавуну в рік, Бургаський нафтопереробний завод, Старо-Загорський азотно-туковий і ряд інших, і все стане на свої місця.

І ще одним, особливим, славиться в народі Габрово: всі смішні історії, народні анекдоти і притчі, гострий болгарський гумор не обходить і Габрово, і габровців.

Жарти розповідають, що габровці здавна були в однаковій мірі і багаті, і скупі. І ця скупість переросла в легенди. Петко повертається до нас і сміється: «А знаєте, як габровці одружуються? Коли хлопець вибирає наречену, то спочатку доручав їй роботу, щоб перевірити її ощадність. Коли дівчина випере своєму милому сорочку так, що і білизна біла, і мило ціле, і вода чиста, то з неї, за переконанням габровця, вийде добра господиня.» Звичайно, це не більше, ніж дотепний жарт. А в Габрово ми завітали зовсім по іншій справі - оглянути унікальний музей на його околицях.

Не знаю, чи є в Європі щось подібне до нього. Сюди, на невеличку гірську притоку річки Янтра, з усієї країни завезено старовинні кустарні виробництва XVII - XIX століть. Головне, що всі вони діючі, на ходу, всі працюють виключно за допомогою одного рушія -

води. Кузня, металообробна майстерня, млин, маслобійка, крупорушка, токарні по дереву, шерстемийка, килимарня, ткацьке виробництво і ще цілий ряд масивних дерев'яних споруд. Екскурсовод піднімає важіль лотка і механізми приходять в рух. Грім, скрип, все стукотить і стогне, а із станка повзе смуга суворої вибійки з цвітною смугою орнаменту. Майже на півкілометра розтягнувся вздовж потоку цей неповторний комбінат індустріальної епохи "води і дерева", створений талановитими руками народних умільців.

Останній етап нового "автомарафону" - на Дряново, до печери Бочо Кіро, та історичного заповідника "Дряновський монастир".

Печера Бачо Кіро дуже нагадує наші подільські і її огляд займає небагато часу. Набагато цікавіша історія назви печери. Бачо Кіро - ім'я місцевого вчителя, революціонера і поета часів Відродження і боротьби проти турецького рабства. Разом із попом Харитоном з розташованого поруч Дряновського монастиря він з невеликою групою революціонерів, до яких потім приєдналися місцеві селяни, ремісники і монахи, в травні 1876 року підняв повстання проти турецьких поневолювачів. Відступаючи під ударами турецького війська, повстанці зайняли оборону в монастирських мурах. Не здався жоден. Всі оборонці, включаючи жінок і дітей, що не захотіли здатися на ласку переможців, були спалені живцем у монастирській церкві.

Незвично було нам слухати цю трагічну розповідь про героїв - революціонерів, борців за свободу з уст нашого провідника - екскурсовода. Клобук, чорна ряса, борода - ченець.

- Що поробиш. Віруючих немає, а жити потрібно. Тому взялися за роботу екскурсоводів. А її вистачає завжди.

І в Дряновському, і в Троянському і в Рільському монастирях - заповідниках, священних для кожного болгарина центрах революції та відродження, де як і в інших місцях країни, виросла і піднялася на весь зріст сила опору проти османської Туреччини. Болгари щиро цінують свої пам'ятники і місця визвольної боротьби. Вони ніколи не пустують.

Так, Болгарія знає ціну крові і ціну свободи. Пізнього вечора, вкрай втомлені, йдемо на останню зустріч з місцевою інтелігенцією. Щира розмова, дружня вечеря і яскраве особисте знайомство в мене із колегою по фаху учителем Васілем Геновим Маріновим, пам'яткою якого в мене залишилася газета "Трезвенност". Напевне, доведеться таки вступити в Болгарське республіканське товариство непитущих, гоноровим членом якого я так і не встиг стати того зоряного вечора.

ШИПКА.

Глибоко переконаний, жодна, навіть найдосконаліша фотокартка, фільм, рисунок,

найкраща розповідь не можуть дати відчуття, розуміння лине одного короткого слова - ШИПКА.

Бо Шипка - не просто місце, гора, пам'ятник. Шипка - це, насамперед, символ вічного братства двох слов'янських народів, символ, що став самою плоттю. Шипка - не лише величний обеліск Свободи на вершині Столетова. Це безсмертний обеліск в серці кожного болгарина, де б він не був і що б з ним не сталося. Шипка навколо, скрізь. В букварі першокласника з далекого чепеларського села, в назві столичних вулиць Софії, в тих майже п'ятистах пам'ятників, які спорудив вдячний народ своїм визволителям в усіх куточках країни. Болгари говорять, що на Шипці народилася свобода болгарського народу. По 894 порогах монументальних кам'яних сходів піднімаємося до центральної споруди Шипкінського історичного меморіалу - тридцятидвометрової вежі. "Борцям за свободу" врізано кованим металом на північній стіні вежі під могутнім бронзовим левом. А на сусідній грані вежі - коротке, як постріл - ШИПКА. З 1920 по 1934 рік будувався цей величний пам'ятник слави. Вся Болгарія збирала кошти на його спорудження, своїми руками клала мури стін. Крутими гірськими стежками, по бездоріжжю, в'юками і в заплічних мішках несли люди на вершину гори камінь, будівельні матеріали. Лише одного піску було віднято на вершину Столетова один мільйон кілограм. Всередині вежі мавзолей — усипальниця воїнів — героїв. Сірий мармур, приглушене, неясне світло. На чотирьох лежачих левах покоїться саркофаг, в якому захороненні кості павших. В головах схилилися на гвинтівки скорботні постаті російського солдата і болгарського ополченця. Глибоко в камінь вкарбовані як клятва слова: - Болгарине! Схили чоло перед цим святим місцем, освященим пам'ятником вічної дружби між болгарами і руськими, политим кров'ю за нашу свободу! А напроти - безсмертні рядки великого Христо Ботева «Хто загине в бою за свободу - той не вмирає!» І над урочистою тишею усипальниці високо над нами торжествуючи здійнятий меч в руках статуї Перемоги.

Неподалік центрального монументу легендарне Орлине гніздо, окопи і пушки Великої, Малої, Круглої та інших батарей, пам'ятники та обеліски на братських могилах руських воїнів.

Лежать у далекій балканській землі на захмарній висоті герої Мінського, Волинського,

Подільського, Житомирського, Іркутського, Брянського, Орловського, Ярославського,

Єнісейського, Володимирського піхотних полків і донські та уральські козаки, Санкт-

Петербургські улани і Московські драгуни. І як реквієм славним предкам звучить

меморіал, встановлений у вересні 1944-го на Великому руському пам'ятнику шипкінського

перевалу воїнам Третього Українського фронту:

Вдали от русской Матери-земли

Здесь пали вы за честь Отчизны милой.

Ви клятву верности России принесли

И сохранили верность до могилы.

Стояли вы незыблемей скалы,

Без страха шли на бой святой и правый.

Спокойно спите, русские орлы,

Потомки чтут и множат вашу славу.

Отчизна нам безмерно дорога

И мы пришли по дедовскому следу,

чтоб уничтожить лютого врага

И утвердить достойную победу.

Ось тут, на Шипці, прощаємося з тобою, Болгаріє.

Нехай ми живемо далеко один від одного, але ми навіки разом.

І нічого не забули. Бо кров побратимів, як і їх слава - вічні.

Довиждане, България, земята на слънце и приятелство!

Докато се срещнем отново, скъпи приятели българи!

В.РАДЗІЕВСЬКИЙ.

Болгарія - Тернопіль.