ÌасажокаВільне видання про сучасну українську культуру

№11, червень 2012

від редактора

Поділюся з вами задумом, який виник разом з ідеєю творчого об’єднання «Масажока». Полягає він ось

у чому: заснувати у Білій Церкві некомерційне арт-кафе. Тобто таке місце, де можна проводити поетичні вечори, влаштовувати акустичні концерти, перформанси, вистави, переглядати концептуальне кіно. Виділити місце для бібліо-теки, художньої на фотогалереї, виставки хенд-мейду. Дуже схожим по суті був арт-клуб «Berkley Perkins» (він, власне, є і досі, просто шукає приміщення). Але головна фішка про-екту «Масажоки» є відсутність будь-якої комерції. Нехай місце створить себе саме. Впевнена, що у кожного із біло-церківців, хто небайдужий до мистецтва, знайдеться щось таке, чим можна наповнити заклад - починаючи від чашок і закінчуючи непотрібним кріслом, яке давно збиралися ви-кинути, але руки не доходили. Замість того, щоб платити за вхід на концерт або купувати напої з націнкою, можна буде просто принести до закладу якусь корисну річ, або навіть той самий чай чи каву. Сам поп’єш, друзів пригостиш. Така собі загальна квартира для творчого люду.

На такому принципі можна створити чудове місце про-сто з нуля. Не треба відкривати підприємство, отри-

мувати ліцензії, купувати меблі, техніку, посуд тощо. Єдине, що необхідно і чого нема - це підходяще приміщення і фінан-сування витрат на воду, електрику та опалення. Тож, якщо комусь ідея припала до душі, і ви знаєте, до кого можна звернутися з проектом і де отримати фінансову підтримку, повідомте, будь ласка.

masazhoka@gmail.com (093) 93 23 044

http://vk.com/rasvetka

Бо я просто не уявляю, куди можна сходити у Білій Церк-ві яким-небудь суботнім вечором, щоб потрапити в ком-

панію людей, яких музика чи вірші хвилюють більше, ніж колір сумочки та мобільний телефон із сенсорним екраном.

Світлана Варламова

2

поезія

Евгения «Джен» Баранова

м. Ялтаhttp://hoagoa.org.ua

Определение: душа

«Как это всё не-пере-носимо!» -думал больной аниме Мисима,не попадая не просто мимо,а прямо в шиферный свой живот.

Время достаточно износилось,но не меняя миры на милость,сам понимаешь, что зря приснилосьто, что ни капельки не живет.

То, что не колет, не жжет, не греет,не забывает, не разумеет,не прикрывает, как дамский веер,а только – рыскает не спеша.

То, что слова превращает в пулю.То, что – украв, навсегда вернули.Несколько граммов духов и дури!Вольноотпущенница – душа.

Государство — это он

Господин государство! Мне кажется, я старею. Мне больше не хочется вас и себя менять. Не хочется плакать. Не хочется лезть на шею. Не хочется пере-, и про-, и вообще -живать.

Господин государство, мне хочется быть кораллом. Скромным, послушным — и строить со всеми риф. Многие мне говорили, что я устала: — верю — не верю — ищу отпускные рифм.

Многие мне говорили, что я растрачу сны до копейки, себя не одев в броню. Только подумайте: сколько живой удачи: веку на блюде быть поданным как меню.

Только подумайте: подданство без границы, а не до паспортных смен и кредитных нор …………………………………………— Господин государство! Вы будете очень злиться, если я временно выставлю вас в игнор?

3

Лимоновая лирика

Лимоны!- ЛИ. Лимоны!- МО. А где-то ГАна, ЛИМА, Персия. В кармане денег на лимон, а хочется –десяток персиков.

Лимоны – в.Лимоны – на. От кислоты хоть вой, хоть вешайся. Любви лимонная страна распродает последних беженцев.

Лимоны – под. Лимоны – над. Кислы слова – твоею помощью. Я так ждала, что ты луна. А ты желтел обычным овощем.

4

репортаж

Тетяна Виговська

м. Біла Церкваhttp://my.korrespondent.net/

user/204850/publications/reports

800 років боротьби або народ, який не здається

У Білоцерківській центральній міській бібліотеці відбулася презентація книги «Нація, яка не капітулює», організована Біло-церківським осередком «Молодої Просвіти» та ВГМО «МНК».

Автори книги «Нація, яка не капітулює» Ярослав Іляш та Віктор Рог мали на меті дослідити визвольну боротьбу ірландського народу проти англійських поневолювачів. Ця збірка статей проливає світло на феномен незламного духу ірландців та їх великої самопожертви. Вісімсот років боротьби, три десятки повстань, принесли незалеж-ність Ірландії, але не дали єдності. Досі північний схід Зеленого ост-рова перебуває під юрисдикцією Британської корони. За яскравою палітуркою читач знайде багато ілюстрований фотоматеріалами текст, присвячений розвінчуванню міфу про Ірландську Республіканську Армію як терористичну організацію. Чому ірландці вступають в ІРА, чому терористи (за версією англійського уряду) стають ірландськими національними героями, що легше – воювати чи здобути мир? Про це йде мова у книзі.

Варто зазначити, що шлях збірки до читача був нелегким. Особ-ливо «пильна» частина громадян України надіслала до посольства Ве-ликобританії лист, у якому запропонувала дипломатам звернутися до українських правоохоронних органів з вимогою притягнути авторів книги до відповідальності за пропаганду тероризму. На такий пасаж посольські працівники відповіли, що у Великобританії діють принципи демократії, і кожна людина має право висловлювати свою точку зору з приводу боротьби ірландців за незалежність. Також, йшлося у листі-відповіді, Британія визнає це право за громадянами України, а якщо комусь книга «муляє», то нехай ображений сам звертається до суду.

Книга має бути цікавою українцям, адже ситуація у політичному устрої і мовному питанні у Ірландській Республіці та Україні подібні. Але якщо ірландці, на рівні держави, всіляко борються за соборність своєї країни та підтримують гельську мову, то чільна українська вла-да робить в цих питаннях реверанси в бік колишнього колонізатора. Під час презентації один з авторів книги, Ярослав Іляш, сказав: «Для українців ця книга дуже актуальна. Сьогодні політики наважуються вказувати нам чи є ОУН-УПА, Шухевич та Бандера нашими націо-нальними героями. Влада зрікається історії своєї країни, щоб догодити колишнім окупантам. Звинувачувати цю владу марно, адже це наша спільна ганьба!».

5

Презентація книги «Нація, яка не капітулює» викликала чималий інтерес у білоцерківців, тож запитання не забарилися. Присутніх ціка-вило, яким чином ірландці змогли вибороти незалежність? На це про-звучала відповідь: «Зі зброєю в одній руці та виборчим бюлетенем в іншій!» Мало хто в нашій країні пам’ятає, що починаючи з 1969 по 2005 рік в Північній Ірландії йшла справжнісінька партизанська ві-йна, яка супроводжувалася підпалами католицьких храмів, погромами ірландських кварталів, вибухами бомб, стріляниною по демонстрантах. Сотні життів забрало протистояння уряду Великої Британії та націо-налістичної ірландської меншості. Та активність ірландців на виборах, де вони надають величезну підтримку партіям «Шинн Фейн» та «Фі-анна Фейл», нескореність духу, дають надію нащадкам кельтів на со-борність своєї країни.

Також білоцерківців цікавили аналогії між українським та ірланд-ським Голодоморами. «На відміну від секти Вітренко, ніхто в Ірландії не ставить під сумнів факт геноциду ірландського і українського на-родів, - сказав Іляш, - такі політики, як Вітренко, в Ірландії просто не виживають. Прикро, що коли Україна намагалася від Ради Європи визнання Голодомору актом геноциду, то одним з опонентів по цьому питанню стала Великобританія. Адже визнання факту геноциду перед-бачає не лише моральні, а й матеріальні зобов’язання країни-винува-тиці. Тож англійцям довелося б розплачуватися за геноцид ірландців.»

Іляш чимало мандрував Британією, тож мав змогу спілкуватися з багатьма людьми, причетними до подій на острові Ірландія. За словами Ярослава, велике враження на нього справило фото, що зображувало дівчинку яка їхала триколісним велосипедом на фоні палаючого пан-церника. «В Північній Ірландії виросло покоління дітей, яке не звертає уваги на свист куль. Я намагався зрозуміти, як народ, який сотнями років піддавася репресіям, пережив голодомор, майже втратив свою мову й залишався неграмотним, зумів збудувати країну, має декількох лауреатів Нобелівської премії, і диктує свою волю Європі. А потім я натрапив на ірландське прислів’я в якому сказано «Страшно не вмерти, а страшно не жити».

Наприкінці заходу куратор всеукраїнського туру з презентації книги «Нація яка не капітулює», голова МНК Сергій Кузан, пода-рував міській бібліотеці кілька примірників збірки, а публіка ще довго обмінювалася думками, приміряючи ірландський досвід до українських реалій.

6

проза

Антон Антонюк

м. Біла Церкваdwpa@ukr.net

продовження.читайте першу та другу частини в попередніх номерах

3В глечику так затишно… Так затишно не було з тих пір, як… як що?

Пам’ять зберегла тільки Тебе і Нас. І тепер я наважуюсь звертатися до Тебе. Бо Ти тут. Ти поруч. Ти напуваєш мене джерельною водою. Ти часто змінюєш землю. Земля солодка. Ти витираєш з мене пил. І в дяку Тобі, я виростив му-холовку і жодна комаха не заважатиме Тобі своїм дзижчанням, не псуватиме Твою їжу, не турбуватиме Твій сон. А ще Ми навчилися дихати одним повітрям – я вдихаю Твій видих, а Ти вдихаєш Мій. Ніяк не звикну, що Ти звертаєшся до Мене вібрацією, яку б, колись, написав би з великої літери… Інколи воло-гість повітря стає солоною і тоді Я змінюю колір листя, щоб розвеселити Тебе.

Ти часто зникаєш на довго. Кожен твій прихід, після тривалої відсутності, приносить молекули алкоголю в повітря. Тоді Я злюся, протягую свої пагони до сусідніх вазонів і висушую їхню землю, перекриваю доступ світла, трощу горщики. Ти не сварилася на це. Ти брала до рук ножиці і відрізала відрос-тки ревнощів, перетворюючи Мене в дерево-бонсай. Мені не подобається така чепурність і, коли Ти не бачиш, скуйовджую листя, повертаючи Себе в більш-менш звиклий вигляд. Після таких бунтів, відчував, як Ти смієшся.

О, Ти прийшла! Привіт Тобі… Стривай, хто це? Я чую неприємні коли-вання повітря і цей запах… Запах, що осідає на Моїй листві, пошкоджуючи клітини, збиваючи з налагодженого ритму. Це хтось чужий… Це чоловік? Це інший чоловік? Що він тут робить? Все біополе кімнати здригається від його присутності. Всі реакції свідчать про його бажання! Про його звірячі інстинкти! Ти що не бачиш? Ти не відчуваєш? Ти ж таких раніше не підпускала до Себе і на відстань витягнутої руки…

Я знищив своїх конкурентів у вигляді рослин, знищу й його! Зібравши всі сили, висушивши землю до останньої краплини вологи, увібравши увесь гумус (земля у горщику просто перетворилася в пісок), Я створив квітку з ароматом, який не міг пропустити жоден чоловік, а всі шпички начинив отрутою. Трунку назбиралося так багато, що одна краплина впала на підвіконня і зашипіла, ви-палюючи фарбу. Йди сюди, вороже Мій, прилинь до квітки, торкнись Мене, йди сюди…

І він не витримав спокуси.Як не витримує жоден самець.Нелюдяна людина не має права бути серед людей.І він пішов. І торкнувся квітки помсти. І зойкнув…На його зойк прибігла Вона. Вона виштовхала його на вулицю. І побачила

як осипається трухою квітка, як жовкне листя, як сохнуть гілки. Вона понесла Його до ванни і поставила під кран. Вона благала Його жити, просила про-бачення, вибачалася за воду з труб і клялася, що таке більше не повториться. Клялася, клялася, кляла… І вже тоді Вона знайшла єдиний вихід. Єдине рі-шення, яке попередить майбутні нещастя. Аби тільки вижив… Аби тільки жив.

Його листя набралося життям – стало зеленим, свіжим. Вона знала – Він швидко регенерується. Вона часто його підстригала, а на ранок Він знову стояв такий, як і перед стрижкою.

Вона поставила Його на обідньому столі, дістала бокали і налила вина, яке призначалося не Йому. Але сьогодні остання ніч в цьому будинку, а Він раніше так любив вино…

Що це? Це не вода. Смак з минулого… Це вино! Ммм… Скільки вже не отримував цієї вологи. Востаннє ще тоді, коли міг пити так, як п’ють люди. Вино розливається по всім клітинам, фарбує листя в червоне… Воно послабило контроль і Я розквітнув дрібними червоними квітами… Це для Тебе…

Ми проседіли так всю ніч. Ти палила цигарку за цигаркою. Я фільтрував повітря, як міг. Ти щось розповідала. Я не розумію слів. Ти сміялася. Я теж ше-лестів. Ти плакала. Я заспокоював Тебе -«шшш». Зміни в атмосферному тиску підказували, що скоро знову з’явиться «Ми»… «Ми» в повній мірі. Цього Ми, якого Нам так бракувало… Ми.

читайте четверту частину в наступному номері

7

о_О: Які можливості дає популярність?Можливість у людини є завжди, і це не залежить від відомості.

Завжди є вибір, людина сама обирає, що їй робити, і якщо чогось хоче дійсно досягти, йде до мети, долає перешкоди - життя відкриває їй всі можливості. Популярність змінює відношення до тебе. Я не про друзів і рідних, які завжди можуть сказати що не так, і посварять і підтримають, я маю на увазі всіх інших, які стають приязними, ввічливими, ставляться до тебе, як до якоїсь зірки...)) Це звичайно приємно, але мені б хотілось, щоб так люди завжди ставились до всіх навколо, а у нас в країні зараз часто можна зустріти і грубість, і лайку, і нецензурну мову, як від прос-тих перехожих, так і від працівників у сфері обслуговування, чи навіть від високопосадовців. Звичайно, після виступів на телебаченні запрошень побільшало, почав розширювати репертуар, часто давати інтерв’ю, але за-галом життя продовжується. Мене інколи запитують: «Чому вас не видно на телебаченні? Чому ви не займаєтесь піаром?..» А я кажу: «Я ніко-ли не ставив собі за мету стати мега-популярним. Моє улюблене занят - тя – створювати музику. Я в дитинстві хотів бути просто композитором, писати аранжування, пісні... І якби не відчув упереджене ставлення одно-літків до бандури – можливо й не пішов би ламати стереотипи на це шоу». Найприємніше, коли улюблена справа, якою ти займаєшся, подобається іншим, і про неї знають не тільки близькі, друзі та сусіди, а мільйони гро-мадян нашої країни, та й вже не тільки нашої...) Коли популярна твоя творчість, можна вважати себе щасливою людиною.

о_О: Що найцікавішого у твоєму житті зараз?У мене щодня в житті щось цікаве. Я така людина, яку цікавить май-

же все. Люблю подорожі, нові знайомства, спілкування. Виступаючи в різних куточках України все це вдається робити час від часу. На даний момент в основному працюю з колективом «Шпилясті кобзарі», якому нещодавно виповнився рік з моменту створення, і ініціатором якого я і є. Закінчуємо підготовку програми на літо. Написав, як кажуть, неофіцій-ний народний гімн до Євро, вчимо також його до чемпіонату. Та й фес-тивалів влітку багато. Будуть хлопці кобзарювати на Майдані, як колись, тільки вже з сучасними композиціями. Також працюю ді-джеєм, все хочу розкрутити проект різножанрової україномовної музики, щоб і українці, і туристи побачили, як може звучати бандура з сучасними електронни-ми треками. Співпрацюю з молодими українськими режисерами, пробую свою сили в написані музики до короткометражних фільмів. Останніми днями був на мітингах з громадою під ВР, захищаючи свою рідну мову. Стояв і думав – до чого ми докотились, якщо вже святі речі треба за-хищати від тих, хто перший мав би це робити... Єдине тішило, що нас з кожним днем все більше, молодих, завзятих. Дія породжує протидію, як кажуть. Це торкнулось і мене, корінного киянина, колись виключно ро-сійськомовного. Сьогодні роздумую над тим, як побудувати власну куль-турну політику в державі, бо це зараз потрібно, як повітря... Взагалі ідей багато, а часу, як завжди мало...)

о_О: Чи хотів би ти, щоб твої діти також стали музикантами?Невпевнений)) У мене так було: батьки інженери-конструктори, ба-

буся – радист, але всі мали природні дані, були з абсолютним слухом, підбирали музику на фортепіано, співали. Мене ніколи не примушували ні до чого. Мама пильно слідкувала за тим, чим я цікавлюсь, нічого не нав’язувала, завжди підтримувала та допомагала, при цьому залишала вибір за мною. В 7 років у мене стояло серйозне питання: або фортепіано, або футбол. Я вибрав музику. Так само я виховуватиму своїх дітей, якщо у них будуть природні здібності, їм це подобатиметься і вони хотітимуть цим займатись, буду тільки за і в усьому допомагатиму. А невпевнений я, бо й досі не можу сказати, що завдяки такій професії зараз можна нор-мально заробити собі на життя. Думаю, в майбутньому це зміниться. Змі-ниться країна. І це маємо зробити ми, молодь. Принаймні, я в це вірю!)

iнтерв’ю

ЯрославДжусь

м. Київhttp://vk.com/id75751213

Верстка та дизайн: Вадим Кошель (063) 456-52-54

вихід газети: 15 числа кожного місяцямісто: Біла Церквамісця розповсюдження:•«Книжковий супермаркет» (вул. Гагаріна, 11)•Центральна бібліотека (Торгова площа, 4/27)•бібліотека №8 (вул. Леваневського, 55)•бібліотека №5 (вул. Клінічна, 4/2)пошта: masazhoka@gmail.comтелефон: (093) 93 23 044сайт: masazhoka.ho.uaсторінка вконтакті: vk.com/masazhoka

Не для продажу

авторська колонкаВимушлення

Кожному з нас щодня доводиться боротися зі своїми слабкостями, проявляючи силу.

Оскільки світ наш одвічно дуальний, тут не можна говорити про аб-солютну відсутність або наявність сили чи слабкості. Ці стани існують паралельно. Будь-якої миті ти можеш увійти в той чи інший, перемогти або програти. Тут ти завжди балансуєш над безоднею, зазираєш в душу, випробовуєш сам себе, і, звісно ж, робиш вибір. Бо питання не в тому, чи сильний ти, чи слабкий, а в тому, чи готовий ти проявити силу, зіграти таку роль, взяти всю відповідальність за наслідки і будь-що рухатися далі. І по-тому ти не можеш запобігти тому, аби такий вибір не постав перед тобою знову...

А найскладніше - це бути сильним саме у той момент, коли ти най-слабший, коли абсолютно всі сили покинули тебе, і ти залишаєшся сам-на-сам зі своєю цілковитою неспроможністю якось вплинути на дійсність, зробити її хоч трохи привітнішою.

Все це трапляється тому, що ми найчастіше забуваємо, що всі складні речі, всі глобальні проблеми складаються із простих речей, як намисто із намистин, як слово із літер, тиждень із днів...Якби нам навчитися повсяк-час відчувати цю залежність великого від малого, відчувати її гостро, як, наприклад, відчував її свого часу великий мислитель Ф.Ніцше, пишучи таке: «якщо випити зранку чай недостатньої міцності - весь день може піти коту під хвіст». Якби нам навчитися бачити у такій залежності за-кономірність, - і то закономірність прекрасну, тому що вона полегшує життя, знімає психологічні тягарі, що надійно обліпили нас у просторі і часі. Прикрість в тому, що найсуттєвіші дрібниці найчастіше нами проігно-ровані. Вони, як малі діти, - безпорадно плутаються під ногами дорослих, смикають їх за штані й спідниці, хочуть показати маленьким пальчиком де лежить те, що всі шукають, але всі безнадійно поглинуті пошуками, в безкінечній штурханині вони нічого не помічають.

А скільки разів на день кожному з нас випадає нагода врятувати себе і весь світ від усих мислимих і немислимих проявів безглуздя і викривлення дійсності, врятувати самою лише усмішкою, лагідним поглядом, замовча-ним словом, що може виявитися недоречним, або навпаки - неочікувано сказаним, але словом доречним, і можливо навіть дуже бажаним...

Так піщинка, потрапляючи в саме серце мушлі, перетворюється на перлину, з якої вийде колись прикраса.

О.К.