1

п о л о в и н у о т р и м у є в у л и ч н и й р о з п о в с ю д ж у в а ч

5 грн 5 г р н

#14

п р и д б а в ш и ц е й ж у р н а л , в и д о п о м о ж е т е б е з д о м н и м

Б Е З Д О М УМ О Д А

2

з м і с т

У в а г а : Я к щ о р о з п о в с ю д ж у в а ч з н а х о д и т ь -с я у с т а н і а л к о г о л ь н о г о ч и н а р к о т и ч н о г о с п ’ я н і н н я , н е б е р і т ь у н ь о г о ж у р н а л .

Головний редактор М а р ’ я н а С о х а

Випусковий редакторМ а к с и м « О л ь ґ а » Л і ш е н к о

Дизайн і верстка Ю р і й І з д р и к

ЛоготипО к с а н а В а с ь к і в - К у к у л

Над номером працювали Григорій Семенчук, Кароліна Козюра

Свідоцтво про державну реєстрацію ЛВ №925/178р від 02.10.2009

Тираж – 3 000 примірників

ПРОСТО НЕБА – незалежний вуличний журнал, який розповсюджують на вулицях Львова безпритульні та со-ціально виключені особи.

Н А Ш А М Е Т А Метою розповсюдження журналу є залучення до со-ціальної інтеграції людей, що перебувають у скрутних життєвих обставинах. Девізом ПРОСТО НЕБА є «Працю-вати, не жебракувати». Ми схиляємося до думки, якщо людина взялася розповсюджувати журнал, вона прагне насамперед змінити своє життя. Крім того, це унікальна можливість покращити своє фінансове становище.

Я К М О Ж Н А Р О З П О В С ЮД Ж У В АТ И Ж У Р Н А ЛЯкщо Ви – бездомна чи безробітна людина і бажаєте розповсюджувати журнал, звертайтеся у пункти розпо-всюдження:ЛМГО «Спільнота взаємодопомоги «Оселя»м. Львів-Винники, вул. І. Франка, 69 Центр обліку та нічного перебування бездомних громадянВул. Кирилівська, 3-а

С П І В П Р А Ц Я З П Р О С Т О Н Е Б АМи завжди відкриті до співпраці як із соціально незахи-щеними верствами, так і з письменниками, художника-ми, фотографами та багатьма іншими, хто став на шлях боротьби проти бідності та соціальної несправедливості. Усі матеріали в журналі – добра воля дописувачів і волонтерів видання. Винагороди за подані до друку матеріали немає. Редакція залишає за собою право не повертати, не рецензувати надіслані матеріали і не по-годжуватися з думкою авторів. Запрошуємо рекламодавців до розміщення соціальної реклами, що пропагує здоровий спосіб життя та сприяє ефективному вирішенню актуальних проблем міста.

ПРОСТО НЕБА є членом Міжнародної асоціації вуличних видань. Проект реалізує ЛМГО «Спільнота взаємодопо-моги «Оселя».

Н А Ш І К О Н Т А К Т ИЛМГО «Спільнота взаємодопомоги «Оселя»79495, м. Львів-Винники, вул. І. Франка, 69Сторінка в Інтернеті www.emaus-oselya.orgE-mail: prosto_neba@yahoo.com Тел./факс 032 296 33 03

У н о м е р і в и к о р и с т а н і ф о т о г р а ф і ї Ро с т и с л а в а Ш п у к а , К а р о л і н и К о з ю р и , Га л и н и В д о в и ч е н к о , І р и н и П а н ч и ш и н т а і н ш и х

П Р А В И Л А Р О З П О В С Ю Д Ж У В А Ч І В

1. Розповсюджувач має бути ввічливим, проявляти повагу до покупців та інших розповсюджувачів.

2. Розповсюджувач розповсюджує журнал відповідно до вартості, вказаної на обкладинці.

3. Розповсюджувач не має нав’язувати покупцеві журнал, а поважати його вибір придбати його, або ні.

4. Розповсюджувач обов’язково мусить мати при собі посвідчення розповсюджувача.

Проект реалізується за фінансової підтримки М і ж о б л а с н о г о б л а г о д і й н о г о ф о н д у «Фонд розвитку Карпатського Єврорегіону» та Міжнародного фонду «Відрод ження».

Проект реалізується за фінансової підтримки М і ж о б л а с н о г о б л а г о д і й н о г о ф о н д у «Фонд розвитку Карпатського Єврорегіону» та Міжнародного фонду «Відрод ження».

Кілька спостережень за вуличним модником 3Наше опитування 4Наші новини 5Прогноз погоди від Максима Ольґи 5Інтерв’ю з Василем Косівим 6After dark від Григорія Семенчука 7Мар’яна Соха. Homeless look: рівняння на бездомних 8Кароліна Козюра. Мода на бренд 10Василина Думан. Показ мод у Львові: і вживаний одяг – це супер 12Галина Вдовиченко. Відсутність моди 14Хав’єр Санчез. Бути волонтером 15Максим Ольґа. Fuuuuuuu 16Ірина Панчишин. Арт-тероризм: спроба сказати головне чи художня війна? 17Сергій Біличенко. Лист до редакції. 18Вулична мода. Нові старі речі: фото 20Іздрик. Плацкарта до завтра 22Мірек Боднар. Просторово-часовий есей або автостоп як спосіб пізнання світу 23Юліана Паранько. Саня. Водій 24Настка Нечипоренко. Вірус аргентинського танго 26Дорота Козак. Пластикові шипи 27Ростислав Шпук. КОЛО ВІРШІВ 28Євгенія Сенік. Десять годин до відправлення 30Оксана Кришталева. Шкари для дистрофіків 31Музичні рецензії 32Кінорецензії 33Огляд блогосфери 34Як допомогти бездомній людині 37

3

К І Л Ь К А С П О С Т Е Р Е Ж Е Н Ь з а в у л и ч н и м м о д н и к о м

Парфьон (Олег Парфьонов) – музикант «за походженням», практикуючий плiдний худож-ник i автор пiсень, родом з Петербургу, який знач ну бiльшiсть життя провiв у Франкiвську.

Важкодоступнiсть малярських полотен зму шує його вдосконалювати власними малю-нками меблевi антресольнi дверцята, афiшi, ко роб ки вiд цукерок i вже готовi картини iн ших художникiв, якi випадково потрапляють до рук (в iдеалi – без вiдома господаря). Але най-головний його хист – бути модником-ко ло рис-том: переодягаючись кiлька разiв на день, вiн пер манентно дефiлює-дефлює центром мiста, i це називається «парфьорманс». «Випадкових поєд нань кольорiв» у його одязi не трапляється, все продумано i прораховано до найменших по дiлок шкали одиниць кольору (його одяг дiє на глядача як проба Роршаха), а позиченi чи випадково заробленi грошi (заробляє пере важ-но або даруванням картин, за що отримує гро-шовi подарунки у вiдповiдь, або просто добрим словом) витрачає на лiки i лахи (секонд-хенд).

Візуальна присутність Парфьона ро бить кожну стать сильною: в арсеналi його бу денного одягу (який служить перш за все за со бом «виклику») – бедуïнська галабея, що сприй-мається необiзнаними за довгу нiчну сорочку, блис куче-слiпучий нiкельований байкерський шо лом, ватиканська ряса, глибоководнi окуляри,

ме тич них операцiй, про рахованими до сотих часток пла тiжних одиниць: 11грн78коп.

А особливий пiєтет викликають у ньому тi, хто має вже декiлька його робiт, вiн називає ïх майбутнiми мiльйонерами пiсля його смертi, при цьому щоразу запевняє, що на смерть чекати не доведеться, бо виліковність завжди перебільшено, i люди люблять підсуджувати хво робам.

У найближчих планах – персональна ху-дож ня «виставка-продаж», iдея якоï вже за-цi кавила галеристiв. А ще Парфьон має намiр стати розповсюджувачем журналу «Просто не-ба», запевняючи, що зумiє продавати його на 3 грив нi дорожче, бо з власним автографом.

С п о с т е р і г а в Р о с т и с л а в Ш п у к

ранець Playboy, хокейний плечовий панцир, ков-бойський фетровий помаранчевий стетсон, шкi-рянi штани з бахромою, iндiанське оперення, та безлiч дрiбних натiльних артефактiв, в то му числi колото-рiжучих: ордени, значки, вим-пе ли, тату (на шкiрi спини носить водостiй ке про менисте зоряне небо). Про кожен пред мет вiн розповiдае легенди, речi тепер є для нього го лов ними джерелами iнформацiï, привода ми до розмов i ïх натхненниками. Iснує пiдозра, що саме Парфьон став першим вiтчизня ним хiп стером, а враховуючи добре збагачену мову i мистецьку обiзнанiсть, мiг би стати сучасним хiп стерським iдолом. Дефiлює стометрiвкою Пар фьон з обо’вязковою свiжою картинкою в руцi (припасеною для подарунку), поспiшно i цiлеспрямовано, демонструючи щiльну зай-ня тiсть, яка кудись щезає, щойно вдаеться по-мiтити за столиком знайомих представникiв «мiс цевих елiт».

Тих, хто пiдтримуе його гривнею постiйно, вiн називає людьми в частцi з собою («в долє»), вва жаючи себе ефективним iнвестицiйним про-ектом i влучним об’єктом невеличких не на ко пи-чувальних фiнансових вкладень. З цим важко не погодитись, бо витрачає вiн скур пульозно про раховано, нiщо не йде на вiтер, i звертається по допомогу не круглими су мами «аби було», а числами-результатами ба га тоходових ариф-

4

О П И Т У В А Н Н ЯО п и т у в а л а М а р ’ я н а С о х а

К л а р к Н о р т о н , в о л о н т е р « О с е л і »

Ідея показу була дуже гарною. Ми, люди, маємо споживацьку сутність, і тому було цiкаво бачити як «Оселя» заохочує людей давати і ділитися, а також позбутися ілюзії, що одні люди можуть бути вищими за інших. Усі ми маємо однакові проблеми, які просто по-різному проявляються. І це було продемонстровано на показі, оскільки в ньому брали участь різні люди різного соціально-економічного, релігійного та етнічного походження. Тож давайте спробуємо жити так, як спонукала нас до цього акція «Вулична мода».

О л е г Б є л я к о в , ЛМГО «Спільнота взаємодо по мо ги «Оселя»

Я брав участь у показі разом зі своєю донь-кою, тому я двічі задоволений. Перше за до во лення від того, що я ще на щось здатний, а друге від того, що донька була щаслива. Самим по казом ми хотіли донести до глядача позицію нашої Спільноти, що не буває непотрібних речей і непотрібних людей. Кожна людина має свої таланти і здібності, які не завжди мо же проявити. А тут у такий довільний, трохи театралізований спосіб ми змогли показати себе.

Сама мода є важливою в суспільстві. Молодь завжди шукає щось нове, хоча все геніальне дуже просте і до нас вже все при ду мано. Тому достатньо лише покращувати і вдо ско налювати. Якщо людина має творчі здіб ності, то це добра нагода їх розвивати.

Також це є добрий вихід з положення для бідних, незаможніх людей. Я багато чого пережив у житті і свого часу був би дуже за до волений, якби хтось ділився зі мною одягом. І зараз знаю багатьох людей, які цього потребують.

Л е с я Ж у к , ЛМГО «Спільнота взає модо помоги «Оселя»

Цим показом ми хотіли показати, що в «Оселі» ко жен має талант і вміє щось зробити гарне своїми ру-ками, і що тут в Спільноті ми працюємо для інших і для себе. Думаю, що глядачам сподобалося. Багато було людей, які вже нас знають, а ті, що не знали, почали дзво нити і віддавати речі для безпритульних. Через такі акції суспільство дізнається про нашу діяльність і про те, що ми відкриті. Кожен охочий може в будь-який час подзвонити чи приїхати і подивитися чим ми займаємося. Сам одяг для мене означає красу і тепло. Я люблю людей і люблю ділитися з ними одягом.

С в і т л а н а Ч е н к о в а , т е а т р « П а н і К у р а ж »

Наша головна спільна мета у цій ак ції – да ти мож ливість людям, які живуть в «Осе лі» за ря ди ти ся енер гією і показати, що є пер спектива в жит ті, що є гарне цікаве життя, до якого потрібно праг ну ти, і все може бути так, як ми відтворили в наших міні-по ка зах. Я думаю, що нам вдалося змоделювати таку жит тєву перспективу. Для мене, як постановника, важ ливо було, щоб люди відчули, що в житті є безліч мож-ливостей і деколи ці можливості знаходяться поруч.

Інша, зовнішня мета – продемонструвати ко-лек ції одягу в іншому ракурсі. Бо у своєму житті ми часто дивимося на тренди, бренди і не уявляємо, що ті старі речі теж можуть отримати яскраве життя, якщо, наприклад, поміняти аксесуари чи кольорову гаму. Ми також хотіли показати глядачам, що ми фантазуємо у світі моди, шукаємо себе, можливо ство рюємо «оселівський» бренд, свій особистий на прямок в моді, а ще ми шукаємо напрямок в показах, свій формат – те, що об’єднує людей, до помагає їм розкритися.

Особисто я дуже цікавлюся модою, але не люб-лю піку моди, ажіотажу. Мене більше цікавить він таж, шукаю себе в моді 50-60-х років, люблю бра ти щось старе та поєднувати його з сучасними трен дами, а еталоном жінки для мене є Софі Лорен.

І р и н а К р о х м а л ь ,ЛМГО «Спільнота взаємодо по мо ги «Оселя»

Участь в акції «Вулична мода» особис то для ме-не принесла багато задоволен ня. Це бу ло чу до ве шоу, де кожен з учасників міг від крити в собі приховані можливості бути моделлю. Ду же важливо, що багато мешканців Спільноти «Осе ля» з великим бажанням і зацікавленням при ймали участь у репетиціях та у самому показі. Я з радістю згадую той блиск в їхніх очах, те за хоплення, з яким вони одягали костюми до кож ного наступного виходу на подіум. Так, в цей мо мент вони були дуже щасливі! Я насправді ро-зумію, що ті люди, яким довелось спробувати ву-личного життя, дуже мало мали можливостей твор-чо проявити себе, відкрити свій потенціал. А тим більше не могли й подумати про те, що кожен з них може стати справжньою моделлю на показі мод. Але мрії здійснюються: запальний вихід в «червоному», романтична колекція «маленький Париж», показ східної колекції та восьми інших навіюють найприємніші спогади сьогодні. І я маю велику надію, що це лише початок, і покази мод від «Оселі» стануть доброю традицією у Львові.

Ол е с ь Д з и н д р а , Л М ГО « М у з е й і де й »

«Музей ідей» радо підтримує всіх, хто займається культурою. Я тішуся з того, що людей, яких називали колись бомжами, зараз ніхто не ганяє, не викидає, а навпаки почали поважати. Я не знаю, що таке модні тенденції, але знаю, що кожна річ була кимось придумана, створена, і дуже часто вона є недоношена і не виконала свого призначення. Тому варто працювати над тим, щоб це змінити.

5

24 липня 2011 року у Вигоді на Івано-Фран ківщині завершився літній дитячий табір «Літній табір проти Вулиці». У ньому прийняли участь 20 дітей, які знаходяться у складних життє вих обставинах.

У проведенні табору важливу роль відігра ла муль ти-дисциплінарна команда, яка забезпечила со ціальну і психологічну підтримку та соціально-пе дагогічний супровід. Участь у літньому таборі змен шила можливість перебування дітей та під літків з групи ризику у антисоціальних се ре довищах та уможливила отримання досвіду по зи тив них моделей поведінки.

Ольга Пархут: «Всебічному розвитку особис тості ді тей також сприяло перебування на природі і повноцінне активне дозвілля, а тренінгова про грама допомогла розкривати і реалізову ва ти по тен ційні можливості дітей та підлітків гру пи ризику».

Літній табір відбувся за підтримки Відділу у спра вах дітей Львівської міської ради.

Л І Т Н І Й ТА Б І Р V S . В У Л И Ц Я

Д о в і д к а . Літній табір запланований та реа лізовувався громадською організацією «На родна допомога – Львів» задля попередження без дом­ності серед дітей сиріт та дітей із сімей, які по тра пили у складні життєві обставини. Шляхом ор ганізації літнього відпочинку, організація хоче по казати альтернативу проведенню часу на ву лиці та його наповнення корисними і цікавими за няттями, що сприятиме самоутвердженню дітей.

В суботу 21 травня 2011 року на базі Львівсь кого об лас ного клі-ніч ного психоневрологічного диспан серу з нагоди святкування Між-на род ного Дня Європей ських пар ків відбулась суспільно-мистецька акція «Львів – сад Європи». Захід організовано з метою ушануван ня при родної краси нав коло нас, яку ми часто не помічає мо. Про ве-дена акція – це внесок у збе реження біологічної і ланд шафтної різ-номанітності Львова.

Захід складався з озеленення, прибирання те ри то-рії та розмальовування стін графіті за участі пацієнтів дис пан серу, пра-ців ни ків та гостей акції, а також пікніка для учасників по завершенні ро боти і му зичного джем-сей шену від групи «Блек-Джек».

Акція відбулася за ініціації громадської організації «Плече».

Л Ь В І В – С А Д Є В Р О П И

Н О В И Н И

Мур, мур, мур, ми любим гламур.С к р я б і н

Із появою секонд-хендів, я перестав турбуватися за власний гардероб. Із появою шопів із вживаного одягу, я почав частіше віддавати власні шмотки, подекуди куплені на тому самому секонді, для потреб бідних. Із поширенням used good’ів я став дуже і дуже модним! А ще – перебірливим.

Тепер в «хенді» мене не надурять. Не підсунуть «Abidas» замість «Adidas». «Naik» замість «Nike». «Reabok» замість «Reebok». А навіть якби й підсунули. Все одно я не рогуль і не лох. У питаннях вибору фірм я вибагливий. До фірмового адідасівського виробництва в мене патологічна нетерпимість. Найбільше мене вбивають три заповітні смужечки – знак якості для дітей із мікрорайонів.

У центрі міста, а я говорю про львів’ян, старші люди перейшли на новий ґатунок: це будь-яка продукція (від шортів до бейсболок) з емблемою збірної Англії з футболу… було би ким пишатися: англійська збірна здобула кубок світу лише один раз – у 1966 році… і чхати на «англійський» стиль гри!

Інша справа з бразильцями чи хоча би з італійцями… але максимум, який завозять до секондів – це футболки збірних Німеччини та Нідерландів. Є звідки повідривати німецькі чи голландські логотипи! Втім, і футбольна атрибутика мене мало приваблює. Звичайно, крім тих випадків, коли збираються небайдужі… (далі по тексту… ). Крім тих випадків, коли ми ганяємо м’яча на полі. Такі всі брендові та струйові футбол-плеєри! Тут присутні і «Puma», і «Umbro», і «Lotto» і… химерний «Lonsdale» який, за відданістю до бренду, складає конкуренцію хіба що трисмугастому адідасу.

Я мовчу вже про Vans, Converse і Dr. Martens, – шкільна програма для будь-якого неформала. Де б ви зустріли неформала в «мартенах» часів табору «рад»? Сьогодні секонд-хенди дарують «квітам суспільства» ковток свободи, яку наполегливо відбирала радянська влада. Забороняючи проводити джез-фести. Саджаючи в мавпятник за фенічки та порвані джінси. Конфісковуючи Булгакова, Платонова і Хармса. Вилучаючи Sex Pistols, KISS і AC/DC. Знищуючи будь-які носії, на яких згадувалося про Пазоліні чи Тарковського. Кубріка чи Бертолуччі. Королів «жаху» Уеса Крейвена чи Джорджа Ромеро…

Без секонд-хендів життя було б одноманітним. Як рама без вікон. Як ксерокс без паперу. «Хенди» змінили наше уявлення про багатих і бідних. Сьогодні найбідніша людина виглядає ефектно, як, скажімо, Анна Герман чи Юлія Тимошенко. Щоправда, в цьому випадку не завадили б теоретичні знання про бренди і «модні» бутіки, себто, секонд-хенди. Адже для того, щоб виглядати «від кутюр», потрібно знати розташування кожного «фірмового» магазину у своєму регіоні, а також завжди встигати на «перший день». Інакше ти – лузер, інкруаябль і просто панк.

Секонд хенд – справжня знахідка для панків, рокерів, байкерів, металістів, готів, емо, хіпі, скінхедів, спудеїв, роботяг, далекобійників, мажорів, спекулянтів, перекупщиків, домогосподарок, педофілів, метросексуалів, шопоголіків, геїв, гламурних дівчат, українців, пацанів, пацанчиків, лохів, ботаніків, молодих батьків, підстаркуватих клептоманів. Секонд хенд, немов, чарівна паличка Гаррі Поттера, перетворює злиденність на добробут. Старість на молодість. Провінційність на розкутість.

Секонд хенд дає нам шанс виглядати по-європейськи… як Bench. Спортивно. Як Le Coq Sportif. Футбольно. Як Burberry. Сучасно. Як Tom Tailor. Стильно. Як Esprit. Кульно. Як Fruit of the Loom. Екстремально. Як Stone Island. А, взагалі, завітайте на: www.be-casuals.ru/main. Тут ви знайдете те, чого слід шукати в «хендах». Можливо, не все. Подбайте про інших. Шафа має свої кордони. А на підлозі вживаному одягу не місце!

У розмові з депутатом уникайте слів «вживаний одяг», кажіть – «одяг середньої якості». Замість слів «секонд-хенд», кажіть – «острівець свободи»; замість «різкий специфічний запах» – «запах незалежності». Не дозволяйте депутатам маніпулювати фразами, як політичними гаслами. Що їм відомо про «руку», яка допомагає життєлюбним українцям, цим мисливцям за брендом? Невже депутатам стане легше від сірої-сірої маси, котра до скону дивитиметься на Мадонну, заздрячи першій ліпшій сукні «королеви поп-музики»?

Український народ був позбавлений права вибору, але сьогодні часи змінилися, і гордий українець невимушено заходить в секонд хенд, приміряє жовтий «верх» Crombie і синій «низ» Lee Cooper, розплачується і так само виходить. Друзі хвалять покупку, а депутат в шкіряному кріслі навіть й не замислюється про підняття рівня життя населення. Головне, що депутат має що випити і чим закусити. А на «такий» костюм він з бюджету візьме.

* Кежуал (англ. casual) – зручний і модний стиль одягу.

І З Б Р УД У В К Е Ж УА Л *

6

ВАСИЛЬ КОСІВ:

« Ус і к у л ь т у р н і п о д і ї м и п о в и н н і р о б и т и д л я л ь в і в ’ я н , а л е т а к , щ о б ц е б у л о н а д з в и ч а й н о ц і к а в о д л я т у р и с т і в »

Пане Василю, у 2007 році у статті про бренд Львова, Ви називали такі його основні складові як «місто кави і солодощів», «бандерівське місто» та книжкове місто. Що змінилося за 4 роки? Що нового додалося до іміджу Львова?

Думаю, що змінилося небагато, бо бренд змінити швидко неможливо, його можна лише повільно модифікувати. Швидка зміна вимагає надзвичайних зусиль – людських і фінансових. Натомість Львів розвивається еволюційно, тому це все залишається. Можливо, сьогодні додалася одна річ. Лозунг «Львів відкритий для світу» втілюється в міжнародному позиціонуванні Львова. Зараз Львів став відомим, популярним в першу чергу для східної України та східної Європи.

«Бандерштату» у бренді додалося більше, бо час від часу відбуваються провокації, які отримують реакцію львів’ян як людей великою мірою налаштованих духом Степана Бандери. Саме такі сигнали зі Львова останнім часом йдуть дуже активно. Ця частина іміджу Львова зберігається і навіть підсилюються в медіа по Україні і за її межами. Традиції і релігійність теж збереглися. Але щораз більше проводяться, і мені це дуже подобається, молодіжних, студентських наукових форумів. Львів також розвивається як доволі сильний центр інформаційних технологій (IT). З однієї сторони, це наша стратегія на майбутнє. А з іншої сторони – це вже на сьогодні є правдою. Мені б дуже хотілося, щоб ця частина іміджу щораз більше ретранслювалася в ЗМІ.

Крім цих речей підсилилися і знову актуалізувалися такі сторони нашого бренду, які ми львів’яни не особливо помічаємо. В першу чергу це наголос на архітектурному середовищі. Можливо, кожна окрема споруда у Львові не є

унікальною в європейському контексті, але унікальним є саме поєднання. Ніде в світі немає такого поєднання архітектурних традицій і прийомів на такій малій площі, зрештою саме за цим критерієм нас прийняли в ЮНЕСКО. І люди, які приїжджають до Львова це бачать. Саме цим підкреслюється багатокультурність, багатоетнічність та багатоконфесійність, яка завжди була притаманна для Львова. Львів завжди був відкритий для світу. Це не новий лозунг. Можливо ми його тепер написали, але це історична правда. А друге – це європейськість культурного життя. Культурні події, які в нас відбуваються мають загальноєвропейський, або навіть загальносвітовий контекст. Тобто зараз Львів – це особливе архітектурне середовище насичене культурними подіями європейського рівня.

Як приходять ідеї організації культурних заходів, що останнім часом активно формують імідж міста ?

Міська рада сама майже нічого не організовує, а завжди є співорганізатором чи партнером громадських організацій та культурних інституцій. Майже всі ідеї – це ідеї тих людей, вони живуть ними. Міська рада зазвичай на початок надає лише організаційну, інформаційну чи інколи фінансову підтримку. Якщо це добрий культурний продукт, то через кілька років він починає жити самостійним життям, знаходяться люди, які його фінансують. І в цьому є показник їхнього успіху. Ми все ще частково фінансуємо деякі проекти, але наша частка щораз зменшується. І те, що відбувається у Львові, щораз більше отримує фінансування приватного бізнесу і міжнародних фондів. Для таких фестивалів та подій потрібен перший поштовх, підтримка на самому початку і це є місія міської ради, а далі люди повинні вчитися отримувати іншу підтримку, і в них це добре виходить. Доля цих проектів буває різною – одні успішні, інші не дуже. І за ці роки можна спостерігати як цікаво кількість переростає у якість. За ці роки ми мали багато різних ініціатив, і я просто впевнений, що без кількості ніколи не з’явиться якість. Вона повинно народитися у великій конкуренції. І ще важлива річ, яку робить міська рада – це координація їх між собою, вирівнювання сезонності, обговорювання календарів. Ми вчимося самі і вчимо інших планувати, бо на сьогодні це біда не тільки львів’ян, але й всіх українців – ми не вміємо планувати наперед. Маємо дві улюблені фрази. На початку: «а якось то буде», а в кінці, коли щось не вийшло: «ну так сталося»... Для успішної культурно-туристичної політики так не може бути, тут потрібне

і Н Т Е р В ’ ю

7

довготермінове планування. Так працюють туристичні оператори, які везуть сюди людей. До прикладу, Краків сьогодні (влітку 2011 р.) вже завершує планувати 2012 рік і починає планувати 2013.

Хто ж зараз творить мистецьке середовище Львова?

Культурно – мистецьке життя і те, що найбільше представляється туристу, – це кілька десятків дуже активних менеджерів культури. Переважно це молоді люди, які є організаторами або співорганізаторами мистецьких фестивалів. До речі, коли Львів готувався до подачі заявки разом з Любліном щоб стати Європейською Столицею Культури, вони об’єдналися в мистецьку раду «Діалог» і готували програму з польськими колегами. Зараз також працюємо з Вроцлавом, який виграв це право, і плануємо, що частково Європейська Столиця Культури у 2016 році перенесеться до Львова.

Чи має Львів шанс стати містом спорту?

Однозначно, так. Тому що «Євро 2012» – це футбол, але Львів – це є базове місто для підготовки заявки для зимової Олімпіади – 2022. Однозначно повинні розвинутися багато інших видів спорту. Заявка подаватиметься 2014 року, до того часу потрібно збудувати багато спортивної інфраструктури, бажано провести змагання світового рівня зимових видів спорту. І сьогодні такі міжнародні змагання вже проводяться, але коли покращиться інфраструктура, завдяки також і «Євро-2012», це відбуватиметься ще активніше. Я думаю, що ми багато чого побачимо після «Євро-2012» - і стосовно туризму, і в інших галузях.

Ви, як один з господарів міста, яким би Ви хотіли показати Львів гостям і туристам?

Мені хотілося б, щоб це був «туризм участі» в тому сенсі, щоб туристи їхали до Львова, щоб взяти участь у житті львів’ян, яке є культурно насичене, веселе, багате і святкове. Щоб приїжджали подивитися як львів’яни живуть, святкують, відпочивають. Усе інше, що робиться спеціально для туриста, не має сенсу, бо завжди буде відчуття несправжності, підробки. Усі культурні події ми повинні робити для львів’ян, але так, щоб це було надзвичайно цікаво для туристів. У всіх заходах повинні брати участь львів’яни, це повинно стати їхнім життям. Я думаю, що такий туризм є найуспішнішим.

в і д Г р и г о р і я С е м е н ч у к аA f t e r d A r k

DOLCE&GABBANAМода, як поняття не визначене і контра вер-

сій не в українських реаліях як завжди набуває но вих несподіваних значень. Наприклад, ба бусі у футболках «Dolce&Gabbana» чи дідусі у стиль-них спортивних штанах з нашивочкою «Lacoste» дав но стали героями наукових робіт західних антро пологів і культурологів. Я вже мовчу про ле гендарні картаті торби, пакети «Hugo Boss», ша почки «Adidas» і особливо модні останнім ча-сом – стильні гумаки різних кольорів і фасонів.

В українському краєвиді все це розквітає особливо яскравими барвами. Адже мода тут диктується сумнівними персонами, обличчя і постаті яких не завжди обтяжені інтелектом або бодай його зачатками. Так звана еліта, яка слу-хає Гріга і групу «Бутирка» водночас весь час за допомогою різних дурнуватих ЗМІ, стоячи у ко-рот ких трусах і легкій сукенці, розповідає про свій відпочинок на Балі чи Кубі, нові модні аксе-суари, сумочку за 5000 євро чи ще якусь лажу, яку «богатий» (від слова «бог») папік придбав під час чергового шопінг-туру.

Так от, приятель мені якось розповідав про Джорд жа Сороса. Весь ажіотаж щодо персо ни цьо го багатія не важливий. Не про те йдеть ся. Ці каво те, що Сорос (мультимільйонер хто не знає), їздить без охорони, сам обирає де їсти і де ночувати. Сам вирішує усі свої пробле ми. Ні кого власними грошима не запарює. У нас, на томість кожен, хто хоч трохи накрав (рід ше – заробив) одразу починає спричиняти нав ко ло себе хвилю пафосу і загальної уваги. Всі ці дорогі тачки шалених кольорів, всі ці напудрені тьолки з накачаними стегнами, гігантські палаци і різне йо-майо. Ось воно, українське багатство – сільське, наративне, таке, що від нього аж смердить в радіусі 500 метрів.

Мій приятель Стефан, журналіст фран цузь-кої газети «Le Monde» дуже дивувався, що під час візиту президента у Львові перекрили всі дороги. Кортеж мчав швидко, пафосно з сиг на-лами. За кілька днів, данський принц (майже шекс пірівський сюжет) покірно сидів в «Квартирі 35» і пив каву, знайомився з дівчатами і слухав джаз. Нікого не запарював.

Дивно тільки те, що данський принц за спи ною має тисячолітні монархічні традиції, ве ликий аристократичний рід і шалену увагу сві-тової преси. Наша ж, еліта натомість за плечима має лише кримінальне минуле, карколомну мо-лодість і забезпечену «феодальну» старість.

ф о т о : m i s j k o

8

Мода належить всім. Будь-хто, хто має фантазію, смак і бажання може стати творцем нового тренду, стилю чи принаймні створити свій індивідуальний образ або як тепер кажуть – look. Суспільні рамки стало легко і навіть приємно ламати. Ті, хто ніколи, здавалося, не належали до світу моди і тим паче до тих, хто її диктує, сміливо виходять на подіум, часто намагаючись продемонструвати не так саму моду, як донести певне повідомлення для суспільства.

Так робить Міжнародний рух «Емаус». Покази мод від безпритульних людей – традиційні у європейських спільнотах. Нетрадиційним є те, що вони не шиють цей одяг, не вигадують нових стилів (у моді, як відомо, нічого нового вже давно не придумують, лише з новим підходом повертаються до призабутого),

П р и ш е л к о н е ц с т и л ю С е г е л а … О т н ы н е п о л а г а л о с ь н о с и т ь с т а р ы е « а д и д а с ы » , д ы р я в у ю м а й к у « G a p » , п о т е р т ы е д ж и н с ы « H e l m u t L a n g » и п о д б р и в а т ь о т р о с ш у ю щ е т и н у т а к , ч т о б ы о н а в ы г л я д е л а т р е х д н е в н о й . В м о д у в о ш л и с а л ь н ы е в о л о с ы с н е р я ш л и в ы м и б а ч к а м и , в я з а н ы е ш а п к и , и с п и т ы е л и ц а , к а к в ж у р н а л е « D a z e d a n d C o n f u s e d » … Ч е м ч у д о в и щ н е е б ы л о в а ш е б о г а т с т в о … , т е м б о л ь ш е в а м п о л а г а л о с ь с м а х и в а т ь н а б о м ж а . В с е н о в ы е м и л л и а р д е р ы щ е г о л я л и в и с т а с к а н н ы х к р о с с о в к а х .

« Ф р е д е р и к Б е г б е д е р . 9 9 ф р а н к о в » : И н о с т р а н к а ; 2 0 0 2

а просто з одягу, який їм віддають місцеві мешканці чи магазини, творять колекції, які нічим не поступаються «високій моді». Бо одягу, принаймні на нашому континенті, не бракує.

Світова швейна промисловість зі шаленою швидкістю продукує гори мотлоху, які на піку моду продаються за такими ж шаленими цінами, орієнтуючись на споживацьке суспільство. І вже наступного сезону з’являється щось нове – один мотлох в дорогих магазинах заміняється іншим, і вже неактуальні речі опиняються на смітнику або секонд-хендах. Деколи їх віддають бідним – не так, щоб поділитися, а радше, щоб позбутися.

У Львові «Оселя» уже двічі проводила показ мод з речей, які віддали мешканці міста для безпритульних. Повідомлення перше: непотрібних речей не буває. Друге: одяг – це не найважливіше, важливо як ми в ньому почуваємося і чи вміємо ним ділитися. Ми також

не намагалися створити певний «бездомний» стиль, одягти безпритульних «по последному писку моды» чи «приодеть бомжей к Евро-2012», як писали про це російські ЗМІ. Звичайно, що соціальне становище дотепер часто визначає те, як людина одягається, тому буває важко зламати стереотип, що бездомні люди мають носити мотлох, а трохи вищі статусом – купляти те, що диктує мода та час. Та все ж варто бути обережним з поспішними висновками, бо можна легко помилитися.

Розтягнуті светри, подерті колготи, розпатлане волосся, кілька шарів непоєднуваного одягу – це не обов’язково вигляд безпритульної людини, це популярний напрямок у моді, який отримав назву «homeless look». Першими публічно рівнятися на бездомних почали модель Кейт Мосс та акторка Сієна Міллер. Їхній нібито недбалий стиль одягатися отримав назву boho chic – від слів «богемний» та «chic», що у французькій мові означає стильний чи елегантний. Весною 2005 це був пік моди і всі магазини Лондона були переповнені одягом цього стилю, хоча ті чи інші його прояви тягнуться ще від далеких 60-х та фольклорних впливів гіпівських фестивалів. Сам термін з тих часів змінювався і еволюціонував від «festival chic» до «boho babes», «hippie chic», «hobo-grunge», «bobo» і врешті видозмінився до «homeless look». Саме так у Штатах почали

H O M E L E S S L O O K :

9

Р І В Н Я Н Н Я Н А Б Е З Д О М Н И ХР І В Н Я Н Н Я Н А Б Е З Д О М Н И Х

називати манеру одягатися двох сестер- близнючок – акторок та дизайнерок Мері-Кейт та Ешлі Олсен, а газета The New York Times визнала їх іконами стилю «homeless look».

Зараз в Інтернеті існує безліч сайтів, де вам можуть порадити як виглядати «homeless» чи «boho chic». Загалом ці поради зводяться до того, щоб одягати кілька шарів завеликого одягу різних кольорів та великих аксесуарів, мати велику сумку або hobo bag (hobo у США називають безпритульних людей) та не зачісувати волосся, тобто створити структурований безлад. До того ж зробити це таким чином, щоб вас сприйняли стильною і модною, а не справжньою безпритульною людиною.

Чи має відношення «homeless look» до самої бездомності? Одні стилісти кажуть, що він зменшує соціальну нерівність у суспільстві, ламає певні рамки щодо відповідності одягу і соціального статусу. Інші ж з іронією ставляться до показної недбалості в одязі заможніх людей, бо достатньо лише подивитися на ціни, щоб зрозуміти, що за «homeless look» потрібно платити і байдужа до одягу людина ніколи б цього не робила. Як пише один американський журналіст – люди платять дорого, щоб виглядати як бідні.

У середині XX століття богемний стиль одягу, на основі якого, сформувався теперішній boho

chic, вказував не на те, що людина слідкує за останніми тенденціями в моді, а на стиль життя, певні погляди. Більше того, автентично словом bohémien у Франції називали мандрівників чи біженців з Центральної Європи, а також ромів. Тому американська преса з іронією пише, що «модниці одягають квітчасті спідниці з надією виглядати богемними, мандрівними, енергійними та не буржуазними, в той час як циганки в такому ж одязі виглядають природно і сексуально, бо поняття зеленого не мають у моді».

Але як і всьому іншому, існують речі автентичні і речі, які стали трендом. І мабуть, не важко відрізнити «homeless look» з модного каталогу і людину, яка справді не переймається тим, у що вдягнена. Знову ж таки, у Штатах полюбляють складати рейтинги зірок, які своїм виглядом нагадують волоцюг. Один такий склали у рамках проведення Hobo Week. У першу десятку потрапили Емі Вайнхауз, Джулія Робертс, Кортні Лав, Гелена Картер, Джоні Депп і звичайно сестри Ослен.

Єдиним відомим і насправді бездомним ідолом прихильників homeless look на сьогодні є китайський хлопець Чен Гу Джон, якого преса називає Брат Шарп. Симпатичний, дивно одягнений, з сигаретою між пальців та відчуженим впевненим поглядом, як у справжньої моделі – таким його сфотографував один аматор та опублікував фото в Інтернеті. Після цього він став неймовірно популярним, його почали називати найсексуальнішим волоцюгою, запрошувати на телебачення та переслідувати з фотоапаратами. На підтвердження його стильності та смаку, відоме фото порівняли з іншим, на якому спражня модель демонструє на подіумі колекцію Dolce & Gabbana.

Кожен творить свою моду і себе, наслідує зірок або безпритульних, чи зірок, які виглядають як безпритульні. А я завершу цю статтю, повторюючи основний месидж акції, яку ми проводили – головне, як ти почуваєшся в одязі, який носиш.

М а р ’ я н а С о х а

10

Сьогодні полиці в магазинах прогинаються під тягарем різноманітних товарів, доступ до яких є необмеженим. Кожен може придбати те, що йому до душі, керуючись власним смаком і потребою. Здається, що єдиною перешкодою до придбання товарів є їхня ціна. Гроші вирішують що ми можемо собі дозволити і до якої категорії осіб себе віднести. Проте, вибір між штанами з базару і фірмовими джинсами – це не лише питання ціни. Він має набагато глибший зміст. Наслідком цього вибору є те, що людина перетворюється на носія певних ідеологем.

Понад 20 років тому в Польщі магазинні полиці виглядали зовсім по-іншому. Доступ до товарів контролювала держава і планова економіка, а поляки, так само як і їхні східні сусіди, стояли в довгих чергах за будь-яким товаром. Вибір був невеликий, брали те, що було. Фасон, колір чи якість одягу не мали такого значення як сьогодні. Чи це означає, що соціалізм був анти-БРЕНДовий? Думаю, що ні. Ті, хто пам’ятають ті часи, з полегшенням і може зі сльозами на очах згадують своє прагнення мати джинси зі Заходу. До польських Pewex (магазинів, що торгували західними товарами за долари) теж стояли черги. Джинси були в моді і символізували західний добробут та хороший стиль. Власник хоча б однієї пари одразу вважався представником зовсім іншого суспільного класу та нібито мав відмінну систему цінностей. Бренд – марка у цьому розумінні не є тільки питанням вибору – сама по собі вона є певним культурним явищем, що відображає певний образ, цінності та суспільний статус. Що я хочу цим сказати?

Достатньо подивитися рекламу. Це вона щодня по радіо, телебаченню, в газетах чи врешті на вулицях атакує нас образами того

МОД А НА БРЕНД

як повинна виглядати жінка, як одягатися, поводитися, чим займатися і що зробить її успішною. Мужчина за кермом красивого і швидкого західного авто не тільки просувається у суспільній ієрархії, але також виглядає елегантно (елегантний мужчина повинен мати відповідне авто), отримує визнання друзів та оточує себе красивими та стрункими жінками. Знаменитості заохочують нас купляти товари і цим самим дають зрозуміти, що ми можемо бути такі як вони. Коли якась модель рекламує джинси, а ми їх купляємо, то здається, що в них ми виглядатимемо так гарно, як ця модель.

Таких прикладів можна наводити безліч, бо ми живемо у Світі Брендів. Пам’ятаю, як ще недавно я ідентифікувала мужчин за сигаретами, які вони палять. Практично завжди могла вгадати власника пачки Marlboro, Lucky Stricky чи L&M. Це лише співпадіння чи навіть, купуючи сигарети, ми вибираємо певний імідж, який вони створюють?

Повернуся до мого улюбленого прикладу з джинсами. Недавно я сама стала власницею гарної пари новеньких Wrangler. Думаєте, що при виборі я керувалася тільки фасоном? Можливо про Wrangler в мене є сформований образ фірми, яка шиє добрі і солідні штани (хоча мабуть більшість з них пошиті у Таїланді). А може покупка Wrangler означає щось більше? Для більшості людей у Польщі ця марка недоступна через ціну, яка є втричі вищою за ціну звичайних штанів. Крім того, Wrangler у мене асоціюються з західними сусідами, які практично завжди можуть собі їх дозволити і для них вони не є чимось надзвичайним. Через усі ці нюанси, вибір Wranglerів є вибором ідентичності, яку вони створюють.

Тут я розчарую тих, хто вважають себе анти-

БРЕНДовими і не вибирають фірмових товарів, а вдягаються в альтернативних магазинах i думають, що вони не належать до мейнстріму. Ми завжди є жертвами Брендів.

Знову ж таки щодо одягу. Останнім часом у Польщі спостерігається зростання інтересу до секонд-хенду. Молоді люди залюбки там одягаються, керуючись доступною ціною i певним завданням знайти там щось цікаве. Але роль секонд-хендів теж змінилася і тепер запанувала мода на вінтажний стиль, який також не є питанням цінового вибору, а стилем життя, експресії власної персони та креативності. І тут Бренд стосується не тільки товарів. Бренд – це спосіб життя. Той, хто дивився популярні американські серіали, добре знає, що я маю на увазі. «Друзі» чи особливо «Секс і місто» пропагують не тільки певний стиль життя – те, якими мають бути ідеальні друзі, як вони повинні вдягатися, де і що їсти, в які місця ходити. Вони також формують образ жінки і чоловіка. Особливо останній серіал мав великий резонанс у Польщі – нарешті хтось відверто заговорив про жінок і їхні потреби. Тепер вважається, що бути незаміжньою – це сучасно і модно.

Втікаючи від одного бренду, потрапляємо в пастку іншого. І так утворюється замкнуте коло. Альтернативність та перебування поза мейнстрімом – це теж Бренд, можливо ще не комерційний, але бренд як показник певних цінностей, поведінки чи стилю життя. При різноманітності товарів наш вибір не є викликаний потребою. Разом з товаром ми купляємо ідентичність.

К а р о л і н а К о з ю р а З п о л ь с ь к о ї п е р е к л а л а М а р я н а С о х а

11

12

Атракція відбулася у музейному Саді Бернарденґарден. Тут встановили подіум, розмістилися глядачі і почалося... тридцять моделей, 11 колекцій, безліч вражень і оплесків, що не вщухали впродовж усього дійства – усе це завдяки мешканцям, працівникам, волонтерам, друзям «Оселі», театру «Пані Кураж», Міжобласній волонтерській організації «Світ-Україна» і власне «Музею ідей».

1 . « М а л е н ь к и й П а р и ж »Показ розпочався з дискурсу в минуле

– у повоєнні роки. Колекція, присвя че на цьо-му періоду, називалася «Ма л ень кий Париж». Відкрили показ три моделі-коробки, ін-крустовані дзеркалами та розмальо вані під пам’ятки архітектури. А далі – свято фран-цузького настрою у виконанні вінтажних мадам та мадмуазель, месірів та месьє. У колекції пе-ре важав гіп’юр, мереживо, вельвет. Були моделі для людей різного віку і подій різного значення: прет-а-порте, коктейльні та вечірні ансамблі, жі-ночі та чоловічі.

2 . « Ц и г а н с ь к і м о т и в и »Далі – більше. Веселою юрбою на по діум

ввірвались персонажі з колекції «Ц иганські мо-тиви». Весь одяг – різних від тінків червоного. Ек-спре сивний, енер гій ниий та звабливий. Дівчата тан цювали еле менти з «Циганочки», били у бу б ни, чо ловіки грали їм і глядачам на гітарах. Ст ворили такий безмежно жит тє ра дісний шум і галас, ніби дійсно Бер нар денґарденом промчав циганський табір.

П О К А З М О Д У Л Ь В О В І :

3 . « Д и с к о »Ще одна колекція була присвячена

стилю диско. Тут моделі перевтілилися у різнокольорових блискучих фріків у екзотичних кольорових перуках та неймовірно блискітливих костюмах.

4 . « Ч е р в о н а р у т а »Далі – далекі 70-ті по-українськи, хіпівська

колекція «Червона рута», де елементи народних одностроїв набували філософії «peace, love and rock-n-roll» завдяки джинсу і несподівним поєднанням із іншим одягом.

5 . « В е с і л ь н а к о л е к ц і я »Справжнім театралізованим дійством стала

«Весільна колекція». На подіумі одружувались пара за парою – у неперевершених весільних сукнях: довгих і коротких, атласних і мереживних, елегантних і епатажних – на будь-який смак. Оженили навіть директора «Музею ідей» Олеся Дзиндру, що теж був моделлю на цьому показі.

6 . « О к с а м и т о в и й п о к а з »Оксамитовий показ, як і оксамитовий сезон,

мав ностальгічний осінній настрій. Був дуже ви-шуканим та елегантним. Тут переважали роз-кішні вечірні сукні, що додавали моделям дра-ма тичності і фатальності.

7 . « С х і д н и й б а з а р »Колекція «Східний базар» потішила ту ні-

ка ми, шароварами, паранджами, арафатками.

Від неї війнуло спекою, гартом і загадковістю, що ховалася за картатими кольоровими ан сам-бля ми. Настрою цієї таємничості сприяли також і тканини, з яких були пошиті моделі – летючі, про зорі і повітряні.

8 . « Н е ф о р м а л и »Наступну колекцію присвятили

субкультурним рухам. У стильних прикидах крокували впевнені у собі епатажні чуваки і чювіхи під «Арівідерчі, Рома» та «Всьо чотко!» Братів Гадюкіних. Усі глядачі, втім, як і моделі, підспівували, бо знали слова напам’ять. Колекція вдалася драйвовою і рокерською.

9 . « Д і а с п о р а »Не обійшлося і без щемливих моментів.

Одну з колекцій присвятили українській діаспорі, якої вистачає по всенькому світу. Кожна модель демонструвала хустку «від цьоці з Канади», що колись були дуже цінним артефактом для багатьох родин в Україні.

1 0 . « В и х і д з т а р і л к а м и »Цікавою була й колекція народних

одностроїв. Моделі набосяка крокували подіумом, почуваючись дуже природньо і комфортно , бо представляли в контексті власної українськості вироби мистецької майстерні «Оселі» – декоровані орнаментикою тарілки. Їх також продавали після показу і першу купив Олесь Дзиндра, так вона йому припала до серця і пасувала до вишиванки.

У львівському “Музеї ідей” Спіль но та взає модопомоги для безпритуль них людей «Оселя» організувала вуличний по каз мод та продаж вживаного одягу, що став екс клю зи вом зав дя ки підтекстам, кон текс там та ідеям.

13

1 1 . « С і м е й н е ф о т о »Завершила показ колекція «Сімейне фото».

Моделі, повільно позуючи перед фотографом, рухалися подіумом і завмирали навколо товстелезного фотоальбому. Адже кожен з учасників цього дійства – член великої родини, яку вдалося створити в «Оселі». Там живуть люди, що з тих чи інших причин опинилися просто неба, але хочуть працювати, жити повноцінним життям, вибиратися з труднощів. У контексті «Сімейного фото» завершився загалом цілий показ – організатори до своєї родини запросили усіх присутніх гостей і зробили велику колективну світлину. Усі посміхалися і метушилися, намагалися стати так, щоб потрапити в кадр, тулилися і обнімалися, як то буває, коли кілька поколінь з’їжджаються на велике свято і разом знимкуються для того, аби спільних добрих родинних спогадів стало ще більше.

Якщо повернутися до показу загалом, одяг став чимось більшим, ніж просто матеріальною річчю. Він швидше набув рис кількох невербальних соціальних повідомлень. Перше – даруючи речі, думаймо, що їх ще хтось носитиме.

Чому люди віддають в «Оселю» речі (а саме з таких речей, а також секонд-хенду було сформовано колекції), які складно було б носити будь-кому не через їх стан, а через дивакуватість? Справді, одяг з минулих століть, у якому людина сучасного Львова, у якої і так вистачає клопотів через низький рівень соціальної захищеності, наражалася б ще на кпини зі сторони оточуючих. Невже ми думаємо, що коли хтось чогось потребує, то вже повинен дякувати за будь-що? Винниківській спільноті, що займається реінтеграцією безпритульних людей, потрібні білизна, шкарпетки, взуття. Адже відсутність цих, здавалося б, дрібничок, може перетворити життя людини на пекло.

Хоча, працівники «Оселі» неодноразово наголошували – раді таки будь-чому. Хай це навіть оксамитові вечірні чи атласні весільні сукні. Можливо, тому що хоча б раз на тривалий період, але кожному з нас хочеться побути красивим. Тож головне, щоб був одяг, а привід мешканці «Оселі» самі створять. Як от цей показ. Тож все-таки добре, що там, в спільноті взаємодопомоги «Оселя», «не буває непотрібних речей і непотрібних людей».

Ще одне відкриття вечора – це перевтілення учасників показу. Дивні, екстравагантні чи вишукані ансамблі на очах у глядачів розкривали моделей – мешканців та друзів «Оселі», які ніби недовірливо констатували, що от вони такі красиві, такі драйвові, такі затребувані. За цей вечір колишні безпритульні, волонтери, працівники спільноти спробували себе в багатьох нових іпостасях. І бачили, що ідейність та смак викликають оплески, так само які одяг. Як це бувало ще у буремні 90-ті,коли бракувало грошей і ти вдягався спеціально недбало, рвав джинси та чіпляв шпильки, придумував щось дивацьке і не приховував цього, а навпаки наголошував. Бо коли з тих чи інших причин суспільство тебе не сприймає і підлаштуватись під мейнстрім немає змоги, то дієвий спосіб примиритися з цим – зробити зі своєї особливості не недолік, а родзинку. Чомусь з глядацького залу видавалося, що в «Оселі» давно знають цей секрет. Вони є самими собою за будь яких обставин і у всьому, до чого торкаються їхні руки, з’являється цікавий задум та оригінальне виконання.

В а с и л и н а Д у м а н В п е р ш е о п у б л і к о в а н о н а с а й т і z i k . u a

І В Ж И В А Н И Й О Д Я Г – Ц Е С У П Е Р

14

На сімейну урочистість губернатора мер прийшов у м’ятому піджаку, «немов з молодшого брата» – написала газета. Фото додавалося. Міський голова виглядав на ній як нормальний європеєць за межами службового кабінету, і мене особисто потішила його куца маринарка з пожмаканої тканини. По-перше, стильно й нестандартно (це не банальний держслужбовський костюм за кілька сотень баксів). По-друге, сміливо. В усьому б так.

Але я не про міського голову, а про те, скільки очей – стільки й поглядів на те, як людина одягається. Доречно чи недоречно, модно чи немодно. Я свідомо звужую зараз поняття «модно» до рамок шафи з одягом. За допомогою одягу легше розібратися, що тут і до чого.

Мода без стилю – смішна й безглузда, мода без стилю – інкубатор. Хоча з приводу моди я ніколи не сперечаюся. Без сенсу. Навіть відсутність моди може стати наймоднішим брендом сезону. Така у неї логіка.

І здоровий глузд тут геть ні до чого. Поняття «зручно», «тепло», «комфортно» іноді відпочивають, коли їх посуває на запасні рейки ефектний, проте складний та непрактичний дизайн. Гостромодні тенденції швидко стають

настільки вибуховим, так сміливо порушував закони фешн-виходу на подіум, що я погано пам’ятаю, у чому виходили моделі. Колективний дизайнер, що працював над показом, досягнув більшого. Йому вдалося виразно винести на загал одну концептуальну річ. Навіть у часи усеохопної споживацької культури – а може, особливо у ці часи – найважливішим залишається твоє ставлення до життя, твій настрій, твоя індивідуальність. А одяг можна носити довго, і навіть більше – приймати, як файку миру, від іншого, як у дитинстві від старшої сестри чи брата – і передавати далі по естафеті. Бо планета вже втомилась продукувати шмаття-одноденки й ледве давати собі раду з утилізацією сміття. Бо в одязі найголовніше – ужитковість, якість, зручність, відповідність закону гармонії, а не певний колір та сезонний фасон. Нині чимало сімей забираються подалі від великих міст і оселяються у глиняних хижах чи у дерев’яних хатках – живуть при інтернеті та в оточенні книжок, харчуються з власного городу, а одяг носять той, що придбали кілька років тому.

Чи це така мода пішла?..

Га л и н а В д о в и ч е н к о

несмаком, а деякі бічні відгалуження від подіумних пропозицій перетворюються на провідні фешн-магістралі. У моді теж діє закон «Усьому - свій час і своє місце». Але той, хто віртуозно й невимушено порушує цей та інші закони, хто пливе проти течії – той і є справжнім дизайнером, для себе чи для сотень тисяч інших. Скажімо, як Вів’єн Вествуд. Встромляє живі маргаритки у вуха замість коштовностей – і вперед, на прийом, де усе відбувається за суворим протоколом...

А тепер – про головне. А воно, як на мене, полягає у тому, що саме поняття «мода» вже застаріло. Тотальний диктатор вже нікому нічого не диктує. Сьогодні модне – у колишньому розумінні – те, що відповідає індивідуальному стилю. Те, що кожен небайдужий створює сам, навіть якщо одягається у брендових крамницях. За модою – у тому, старому розумінні слова – завжди тягнувся хвіст повторів та бажання наслідувати. Але і сьогодні: якщо ти у хвості – ти не модний.

Я бувала на багатьох показах колекцій різних фешн-віків. Одним з найкращих, у сенсі – щирим, емоційним, незабутнім, мені видається останній за часом – той, який влаштували мешканці «Оселі» у середині червня. Він був

В І Д С У Т Н І С Т Ь М ОД ИВ І Д С У Т Н І С Т Ь М ОД И

15

Чого ми шукаємо, коли допомагаємо іншим? Чого очікуємо від людей, яким допомагаємо? Можливо ми прагнемо досягти наших власних цілей. Більшість людей, коли допомагають іншим, хочуть, щоб їх показували по телебаченню чи писали про них в газетах, щоб ними захоплювалося суспільство, близькі та друзі.

Моя сестра працює у соціальній службі уряду у місті, звідки я родом. У себе на фейсбуці вона пише про свою роботу, як вона допомагає людям, і це добре. Вона має своїх фанів і допомогла багатьом людям, яких я знаю. Але якось у телефонній розмові вона висловила своє бажання стати керівником управління, в якому вона працює. Тобто, на словах вона прагне допомагати людям, але насправді бажає лише просунутися вище у кар’єрі. Про це мріють багато людей – піднятися високо і подивитися зверху на маленьких людей. Це просто зробити, коли живеш в суспільстві, де розвинуті технології дозволяють людині полетіти на місяць і бути визнаною усіма, але мало хто помічає страждання мільйонів голодних людей на землі.

Дуже легко не помічати потреб інших людей, коли нас навчили не залежати від інших і покладатися тільки на себе. Це зробило нас черствими не лише до потреб людей, що живуть поруч, але й до потреби боротися разом за кращий світ, який потребує кожного з нас. Тому що кожен з нас має обов’язки перед природою,

Б У Т И В О Л О Н Т Е Р О М T O B E A V O L U N T E E RБ У Т И В О Л О Н Т Е Р О М T O B E A V O L U N T E E R

навколишнім середовищем і всім, що нас оточує. І саме тут бере свій початок праця волонтера – людини, яка прагне кращого світу. І не тільки для людей, кількість яких постійно збільшується, але й для нашої планети. Це людина, яка хоче змінити життя тих, з ким працює кожного дня, яка віддає свій час, а не гроші, яка готова змінити місце проживання, країну, культуру заради потребуючих людей, яких відкинуло суспільство у їхньому місті, країні чи державі.

У житті волонтера змінюються не тільки умови життя, культура, мова спілкування. Найважливіше – це зміна мислення та ставлення до людей, усвідомлення, що кожна людина має право на життя, право бути почутою. Як волонтер я розумію, що працюючи для інших, я працюю для себе, вчуся бути толерантним, приймати людей не залежно від їхніх грошей, кольору шкіри, релігії, мови та світогляду. Так можна навчитися, що кожна людина має свою важливу роль у щоденному плині нашого життя, кожна має своє призначення і мету існування. Як волонтери, ми вчимося погоджуватися чи не погоджуватися, тому що кожна людина – це окремий світ, який я люблю відкривати для себе. Кожна людина – особлива, навіть якщо вона живе на вулиці, навіть якщо суспільство зачинило перед нею двері, але я знаю, що вона ходить під тим самим небом, яке дарує нам дощі і сонце, і під яким ростуть плоди для нашої їжі. Кожного ранку, коли я вмиваю своє

обличчя, я використовую стільки води, скільки достатньо для того, щоб помитися, бо навіть коли в мене вдома вистарчає води, я не забуваю про людей, яким доводиться кілька кілометрів їхати за водою, яку б вони могли пити, а не вмиватися так як я кожного ранку. Волонтер вчиться завжди пам’ятати про потреби людей, навіть якщо він не поруч з ними і так вчиться цінувати навіть незначні ресурси, якими володіє. Цінування інших людей, інших країн, природи починається з цінування наших сусідів, наших міст, парків, озер та річок. Ми віддали нашу свідомість споживацтву та матеріальним цінностям в той час, коли найважливіше – це навчитися співжити з людьми навколо нас та природою і вчитися від них, як вчилися наші предки. За кілька років технологічного прогресу ми зруйнували тисячоліття балансу у природі та моралі.

Бути волонтером означає служити іншим у їхніх потребах, бути ближчим до них і знати, що наша робота не є марною, а в кінці кожного дня знати, що сьогодні ти знову переміг. Я не переміг несправедливості, бідності та насильства. Я не домігся справедливої оплати праці для кожного працівника, не зупинив дитячої порнографії та абортів. Я не можу зупинити вимирання тварин, вирубку дерев в Амазонії та багато інших речей. Але у моїй щоденній боротьбі я навчився простягати руку людям, які часто навіть не можуть самі попросити допомоги. У своїй щоденній боротьбі я навчився викликати усмішку в дітей, які забули, що таке блиск в очах. Я навчився уникати бруду вуличного життя та бути прикладом для інших, навчився їсти з задоволенням будь-яку їжу та бути вдячним за неї і за кожен день, коли я маю що їсти і у що вдягнутися. Я навчився сприймати себе незалежно від того, що я маю і у що вдягнений, дивитися на речі просто і одночасно розуміти їхню складну сутність.

Щоб бути волонтером необов’язково покидати свою країну та друзів. Бажання допомагати іншим породить бажання завжди бути поруч та бути готовим допомогти кожного разу, коли хтось потребує нашої допомоги. І це починається з наших сусідів, парку біля будинку, школи, наших гір та річок. Бо кожен день – це нагода допомогти потребуючим.

Бо Я голодував був і Ви нагодували мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли Ви, слабував і мене Ви відвідали, у в’язниці Я був і ви прийшли до Мене.

Х а в ’ є р С а н ч е з П е р е к л а л а з а н г л . М а р ’ я н а С о х а

16

fUfUfUfUfUfUfUfUfUfUЖиття – то велике шоу, режисером

якого є сама людина.М и х а й л о П о п л а в с ь к и й

Із мудрістю «краще там, де нас нема» набагато легше жити. Згадайте лишень ранню творчість гурту «Океан Ельзи». Вам не подобаються люди, які вас оточують? Що ж, згадайте акцію протесту в дитячому садочку! Себто, будьте такі ласкаві забратися геть звідси! Куди? В Московію, Пшеляндію, гаразд, на історичну «родіну». Адже тут, на «богом даній» – місце обраним. Якщо бажаєте, арійцям. Людям першого сорту, ким українці ніколи не були і не будуть. Втім, саме українці пропонують виїхати з українських земель людям, що не підтримують ідею «панування білої раси». Українці-нащадки 14-ї гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина», нацистських легіонів «Нахтігаль» і «Роланд»… Які взагалі можуть бути балачки, коли гітлерівці весь час підтиралися «другосортними» українцями? А такі, що недорозвинуті індивіди викидають зіги і носять на собі кельтські хрести. Виголюють череп і малюють на стінах 14/88, не завжди розуміючи магію цифр. Ви не повірите, але вони називають себе «дітьми України».

«Бандера першим розстріляв би «дітей України», котрі не шанують свою господу і котрі плюють в дідівські криниці» – скаже свідомий громадянин, спостерігаючи за отарою виродків, які насаджують ідею вищості рас. Прикро, що люди, які втратили здатність тверезо мислити, вірять цим «дітям», стаючи на бік ксенофобії та расизму. І смішно, коли вони, не знаючи історії, ліплять з гівна метелика і видають за новий підручник! Чому сьогодні стали актуальні магнітики з емблемами українських

FuuuuuuuuuСС дивізій? Це пропозиція від «дітей України» переосмислити історичну спадщину? Чи намагання нав’язати своє бачення історичних процесів? Я волію залишитися неосвіченим українцем, аніж гордим нацистом! Звісно, я поважаю агітаційну обмеженість «дітей України», але що може сказати агітка, яка закликає до невизначеності і плутанини?

Скажімо, багато людей знають, що таке ювенальна юстиція? Авжеж багато! Агітки в кожній другій маршрутці! Перепрошую, вже в кожній. Тільки зовсім немає тлумачення цього іноземного словосполучення. І це добре, бо є «абракадабра» і є слово «проти»: ви проти абракадабри? Звичайно, що проти! Хто б сумнівався! І я проти. То навіщо нам абракадабра? Геть абракадабру! Геть абракадабру!

Із гомосексуалізмом простіше: нас вчать в школі, якщо не в садочку, називати хлопців, що тримаються за руки, «гоміками» і відповідними похідними. Про плюси і мінуси гомосексуалізму нам розказує мама, адже тато зазвичай категоричний в питаннях одностатевих стосунків. Відтак в нас складається повне уявлення про чоловіків, що живуть спільним статевим життям, і ми на деякий час залишаємо цю «непристойну» тему. В інституті в нас з’являються поводирі, які підказують нам дорогу, часто-густо застеляючи її рожевим килимком для легкої ходи і короткочасної, але систематичної, втрати глузду. Тільки тому ми можемо побачити зовсім не дурну молодь коло ратуші і жаби з великими d.i.y. транспарантами із закликами до насильства, гомофобії і сексизму. Ніби, інших дискусійних тем, таких як алкоголізм, дитяча бездоглядність, збереження

екосистеми, не існує, і вартує присвячувати вільну годину суперечкам про жидів, москалів і підарів!

«Діти України» акцентують увагу на ілюзії отримання можливих благ, життя після смерті й очищення організму в той час, як їхні поводирі залучають дедалі більшу кількість пастви молодих українців – добре підґрунтя для розвитку й втілення власних надлюдських ідей. Тільки от коли з’явиться новий гітлер, котрий проголосить «один народ, одна держава, один вождь», наші поводирі одраз встануть на коліна і благатимуть фюрера взяти їх в лави поплічників і безхатченків. Тільки фюрер буде розумніший й без вагань перестріляє спраглих до орденів і медалей, так і не відчувши на собі запопадливу відданість!

А наразі «дітям України» залишається простір для самореалізації. Так чи інакше, рано чи пізно люди відходять від «теми», від акцій та мітингів. Коли досягають тридцятирічного віку. Коли заводять сім’ю. Коли переїжджають в інше місто по роботі. Коли вступають в іншу секту, ідеологія якої кардинально різниться від сповідуваних раніше лозунгів. «Діти України» – це тимчасове явище, як хардбас чи косплей. Як візуал кей чи нудистські флешмоби. Як фріки чи дигери. Як садо-мазо чи прихильники творчості Михайла Поплавського.

Мені залишається поставити крапку. На мітинг я все одно не піду.

М а к с и м О л ь ґа

17

Ніч, бризки балончика, фантазія і най го лов-ні ше спротив діючій системі — ось складові, ре зультатом яких є малюнки та написи на ву-лицях. В одному із номерів ми вже розповідали про настінні написи та їх класифікацію, а сьо-год ні мова йтиме про тероризм малюнком.

Арт-тероризм, як підвид стріт-арту, при-вер тає до себе чимало уваги. З латинського «terror» — жах, якщо дослівно — «лякати малюнком». До арт-терору відносять трафаретні постери, графіті та в деякій мірі написи, які, найважливіше, задіюють не лише стіни, а й телефонні будки, лавки, щити, дорожні знаки та інші місця, де можна виразити те, що хочеться сказати.

Легендарною особистістю графіті прийнято вважати британця Бенксі (Banksy), який став відомий у колах не тільки райтерів, але й звичайних людей завдяки своїм графіті гостро-соціальної тематики на вулицях різних міст. Його роботи – це своєрідний протест війні, рекламі, телебаченню, спроба донести всім своє бажання змінити світ на краще.

Документальний фільм Бенксі «Вихід через сувенірну крамницю» («Exit Through the Gift Shop»), в якому показано історію Тьєррі Гуетта – французького емігранта в Лос-Анджелесі та його захоплення стріт-артом, чудово демонструє роботу райтерів та вуличних художників. До того ж фільм випущений у 2010 році. Кадри з райтерами Тьєрі знімав сам, бо мав звичку знімати все, що відбувалось навколо нього і з ним. Сюжет фільму починається зі знайомства Тьєррі зі стріт-артом, яким займався його двоюрідний брат Інвадер. Тьєррі став документалістом стріт-арту, і багато років знімав різні акції художників. За його словами, він робив це без певної мети, хоча й казав художникам, наче готує про це фільм. Гуетті вдається познайомитись із Бенксі і якийсь час вони співпрацювали: Бенксі малював, Тьєррі це знімав. Пізніше Бенксі підштовхнув Тьєррі до малювання, і той став художником графіті під ніком Mr. Brainwash (MBW). Сам Бенксі також дає коментарі у фільмі, його обличчя приховане, а голос змінений.

Світові імена — це добре, але краще згадаємо про наші і зупинимось на Львові. Не так давно одна із вулиць Львова, а саме Личаківська стала майже арт-об’єктом. В той час, коли написами львів’ян не так вже й здивуєш, малюнки стають дуже доречними.

Хто бував на Личаківській, той просто не міг не помітити великих трафаретів із людськими силуетами, яких намалювали не просто так. У цих малюнках автор робіт, якого ми не називатимемо (хоче, щоб його знали не

АР Т-ТЕРОРИЗМ: с п р о б а с к а з а т и г о л о в н е ч и х уд о ж н я в і й н а ?

за ім’ям, а за малюнком), вибрав соціальну тему, щоб привернути увагу до стріт-арту. От до прикладу, згадаймо чоловіка у фраці біля вікна. Він трохи нахилений і наче підслуховує те, що говорять за вікном. Так автор нагадує, що «стіни також мають вуха». Цього ж чоловіка можна побачити біля телефонного апарату по вулиці Нижанківського – тут він підслуховує телефонну розмову.

Трохи далі по Личаківській трафарети дівчини у чорному та білому кольорах, як знак протистояння добра і зла. Поблизу піцерії — спайдермен, як знак швидкої доставки піци.

Автора ще одних малюнків так і не вдалось розшукати, але можна припускати, що походить він не зі Львова, а з Харкова, так, як один малюнок під його ніком Гамлет з двома крапками над буквою «т», протегований підписом «Харків». Він також вибрав соціальну тематику.

На чорній дошці для оголошень намальовано портрет людини у білому, яка махає рукою і напис «ЛЮДИНА БАЧИТЬ». На стіні навпроти білий наче паперовий кораблик і нижче напис «ІНШЕ ЖИТТЯ». Гадаю, вони пов’язані між собою. Ще один малюнок цього ж автора є трохи нижче по Личаківській. Цей вже більший, але його месидж треба домислювати самим. Під рекламним щитом на стіні будинку намальовано собаку, і що цікаво, автор зобразив її ще й за допомогою облізлої штукатурки, обігравши це. Поруч із собакою, вивіска «Добрий пес», а трохи далі довга риба і напис «Та старий риба». Що може символізувати такий малюнок? Пропонуйте власні версії.

Як згадувалось раніше, до арт-тероризму можна віднести не лише малюнки, але й написи. І тут знову Личаківська не пасе задніх. Поблизу магазину «Алкоценрт» по обидва боки постарались написати «ОтрутоЦентр», а трохи

далі соціальний напис «Архітектура руйнується на ваших очах».

Нам автори нагадують, що ми є частинкою цього міста. Хоч між райтерами відбувається війна за стіну та територію, проте художньою війною це не назвеш. Львову бракує таких художників та соціальних малюнків. Війна, а точніше хованки – лише з міліцією.

І р и н а П а н ч и ш и н

18

Добрый день!Снежок беспокоит. Встретил недавно

одного бомжа – мы с ним на фото. Как зовут – неизвестно, да и ненужно этого знать. Среди нас он известен как «Афганец». Он мне когда-то рассказал одну историю. Я сейчас ее вспомнил и переложил на более понятный и художественный язык. Может правда, а может и пьяный треп – судить Вам. Но я все-таки попытаюсь пересказать или написать то, что услышал.

В вечерней темноте к проруби осторожно подошла молодая волчица. Пред прорубью остановилась, осмотрелась и долго нюхала воздух. Убедившись, что опасности нет решила попить воды. Люди давно брали здесь воду, черпая ведром разливали и прорубь превратилась в воронку. Пришлось передние лапы поставить за внутренний край воронки – проруби, иначе до воды не достать. Только начала пить, на берегу хрустнула ветка. Волчица встрепенулась, резко подняла голову. Передние лапы соскользнули, шумный всплеск – волчица упала под воду, но тут же вынырнула. Началась борьба за жизнь. Передние лапы бешено заскребли когтями по краю воронки, она зубами попыталась вцепиться в лед – намокшая шкура тянула на дно. Силы быстро таяли, а тут еще рядом заскрипел снег под ногами,

звякнула дужка ведра. Волчица перестала скрести лед лапами, зубы в последний раз грызанули окровавленную кромку проруби, из горла вырвался злобный стон и над мордой сомкнулась холодная вода. Уже под водой сильные пальцы вцепились в шерсть, больно сжали ухо и выдернули волчицу из воды. Перед глазами появилось удивленное лицо человека.

– Вот и морж, – удивленно пробормотал дачный сторож и, не дожидаясь пока со шкуры стечет вода, бережно всунул дрожащее тельце волчицы под полу куртки, прижал к себе левой рукой. Правой рукой он подхватил ведро, черпнул воды и заспешил в сторожку. В домике сторож грохнул, плеснувшее водой ведро на пол, сорвал с вешалки старый тулуп, расстелил его возле печки и бережно завернул обессилившую волчицу. Бросился к столу, откромсал кусок дешевой колбасы и положил рядом с волчицей. Отошел, присел и только сейчас до него дошло, что сам-то ведь тоже мокрый.

Под утро сторож проснулся от холода. Глянул в сторону печки – волчицы нет и входная дверь приоткрыта. Вскочил выглянул за дверь – цепочка следов в сторону леса. Растопил печь, поднял тулуп, увидел лежащий на полу кусок колбасы. Присел на кровать и пожал плечами.

– И чего меня за водой понесло?Прошло несколько лет. По темной улице

пригорода, шатаясь и постоянно оглядываясь, шел бомж. Сзади, в метрах десяти от него, медленно двигалась иномарка с погашенными фарами. Отравленный алкоголем мозг умолял прибавить ходу, бежать, прятаться, но ноги не несли – слишком много «паленки» принял в придорожной забегаловке. Машина резко прибавила скорость, обогнала бомжа, остановилась впереди. Из нее резво выпрыгнули трое парней, быстро приблизились, обступили, в руке одного из них блеснуло лезвие ножа. Бомж поднял голову, глянул в глаза одного из парней. Сердце сжалось, позвоночник обдало холодом – глаза отморозка-садиста, от такого пощады не будет. Удар ногой отбросил слабое тело к забору. Отморозки заржали, увидев как бомж, глотая открытым ртом воздух, питается уползти, закрыть голову рукой. И тут, словно серая молния врезалась в отморозков. Яростный рык, рвущаяся ткань, истерически завопили отморозки. Короткая возня, кокой-то хрип, топот ног. Бомж убрал руки от лица и оторопел. Отморозки со всех сил бежали к машине. Первой прижимал к груди прокушенную руку, второй хрипел и пытался закрыть рваную рану на том месте где когда-то было ухо. А рядом с бомжом стоял огромный волчара и смотрел на убегающих, оскалив окровавленную пасть. Машина взревела и умчалась, виляя по дороге.

Н А Ш А П О Ш Т АН А Ш А П О Ш Т А

19

Волк проводил машину глазами, повернулся к бомжу, принюхался.

– Ты… Не того… – бомж сел и, на всякий случай, подтянул ноги.

Волк оглянулся назад, всмотрелся в темноту, отошел в сторону, сел, начал облизывать окровавленную морду. Из темноты неслышно вышла волчица, глянула на вола, на бомжа. Бомжа словно током ударило – он узнал эти глаза, оны когда-то смотрели на него из-под тулупа, усталые, но полные щенячьего счастья и благодарности. Слезы залили глаза, пока протер рукавом – волков уже не было рядом. Только в темноте вспыхнули две пары огоньков.

– Вот те и.. – Бомж с трудом поднялся, аккуратно обошел, валявшийся на земле нож, ушел в темноту.

Такой вот случай. Я много чего наслушался за 12 лет уличной жизни. Ведь каждый бомж – целая книга, и не всегда со счастливым окончанием на последней странице. Страшные страницы, иногда и мерзкие, написанные кровью. Целая двенадцатилетняя библиотека.

Ладно, «Просто неба», чистого и теплого вам неба.

С уважением, С н е ж о к

20

21

22

Чи то потяг до вгвинченої таблоїдним лексиконом «вінтажності», чи то схильність до показного пуританства закидають останньо в мої тексти ритмічне слово «плацкарта», – воно розплескується мов тісто для пляцка і розтікається прогрітим дном дня, і вкриває його пергаментної міцності тістом, розщеплення крохмалу – перша наркотична революція, ти живеш лише для того, аби постачати глюкозу власному мозку і влаштовувати йому глюки білкового голодування, а потім – голодування кисневого, а потім – інформаційного, а потім і кулінарного – твої «плацкарти» відлунюють у гуркоті коліс (коли я нарешті дізнаюся, що вистукують страхітливими довжелезними молотками підозрілі люди в помаранчевих камізельках?), ти вчишся дихати й молитися у такт стикам, ділиш кільканадцять кубічних сантиметрів кисню з незнайомцями, думаєш про можливий фальстарт, долаєш плацкарти, плацкарти, плацкарти, розігруєш карту, розпалюєш ватру, розбуркуєш варту, скликаєш гостей, святкуєте бучно останнюю учту, і далі за текстом, за текстом, за копіпастом – у бозна якою drum-машинкою прописаному ритмі, а в темпі – то такому, що жодні сірі сіті-експреси не угналися б, не в’їхали б – куди вже там бічним плацкартним могилкам в проході поблизу туалета – пливуть у тих могилках, гребуть крізь каламуть, мумії людей тимчасового вжитку: вжик – пролітає гарлей-девідсон і вальсує сальса, сурма судної суботи – нема відпочинку і свята нема, і сльози на мило скидати – це, мила, даремно.

ПЛАЦКАРТА ДО ЗАВТРАПЛАЦКАРТА ДО ЗАВТРАВтім подорож можна переживати й інакше – нікуди не

збираючись, нічого не плануючи. Достатньо зсипати в одну купку – залишки чаїв, у іншу – залишки тютюнів, а в останню – трави-спеції. Загріти води, порозкладати на столі всі необхідні дівайси – люльки-мундштуки-ситечка – і зайняти місце поблизу вікна. Для багатоденних подорожей можна пристарати справжню залізничну склянку в металевому підстаканнику – в мене був колись такий: пожовкле від пекельних сірчаних випарів паровоза срібло, ретельно скопійовані постаті Бройгелевих мисливців на снігу, і профіль хлопчика зі щигликом на шапці, – а твій профіль натомість кадруємо на тлі вікна, що в ньому бігтимуть пейзажі, згідно із купленим квитком. Кожна подорож – це тільки зміна краєвидів за склом. Усе твоє – в тобі, усе твоє-чуже – при тобі, і навіть твоя чорнильна пляма вже погойдується в проході між купе, погойдується й розростається, вбираючи інших пасажирів і їхні пункти призначення, їхні сподівання і важкі залізничні сни. Твоя чорнильна пляма розростається, і це не маневр мімікрії – просто твоє чорнило і є тим єдиним безконечним і темним космосом, у якому все уможливлюється і здійснюється. Чорнильна пляма погойдується в проході, а за мить вона вже накриває важкою грозовою хмарою добру третину континента, і все що діється під її свинцевими небесами – не твоя справа, хоч усе воно дуже важливе й відбувається лише для того, аби десь там, на краю твого маршрута (і вже майже на краю Ойкумени) знайшлася вогка від дощу гойдалка і занедбаний сад довкола, а довкола – нічого, порожнеча, санітарна зона дійсності, duty free між реальністю вигаданою і вимріяною – бо тільки між цим – вигаданим і вимріяним точиться постійна конкурентна боротьба за право називатися справжньою реальністю. Справжньої реальності не існує. Тому я займаю місце за столиком у плацкарті власної кухні. Я висипаю на одну купку чаї, на іншу – тютюни, на останню – трави-спеції. Я грію воду і розглядаю мисливців на снігу. Я до половини наповнюю склянку чорнилом, а потім до решти доливаю молоком. Потяг рушає. Подорож починається. Світло і тінь, ніч і день, черва й дзен змішуються в посудині, випускаючи химерні мацаки, обплутуючи й водночас обмацуючи одне одного. Світло і ніч збовтуються неохоче, змішуються погано, але мандри мої неспішні, а чекання – мій чекан, тож рано чи пізно зійдуть сутінки і зависне над занедбаним садом розсіяна хмарка з блідою веселкою посередині, а вікнах будинку, що поруч, горітимуть вікна – там усе як завжди, неспішні пульсації тепла, розігріта лінива млість, абсолютна невпевненість у завтра, в яке ніхто не вірить, і свята довіра до сьогодні, яке ніколи не минає – воно завше з тобою, завше при тобі, куди б і як надовго ти не вирушав би, і тільки в «сьогодні» ти володієш своїм минулим і своїм майбутнім – якщо тобі ніяк обійтися без цих фіктивних довідок існування, – тільки сьогодні, зараз, вже ти думаєш цю думку, думка думає тебе, а все разом збовтується в склянці, і нагрівається срібний підстаканник, і мисливці сходять із засніжених узгір’їв на порослі травою луки, бо і та зима, і те літо – усе це сьогодні, зараз, вже. «Сьогодні», «Зараз», «Вже», – відраховують вагонні колеса, викарбовують зубчики годинників, вистукує ложечка і верещать продавці газет на пероні. Але ти спокійний. Ти маєш чим зайнятися. Бо ти знаєш, що «Сьогодні», «Зараз», «Вже» – це ніколи. Себто завжди. І ти маєш свій власний ритм, аби втриматись у вальсі сальси: «Ніколи. Себто завжди. Ніколи. Себто завжди. Ніколи. Себто завжди...»

Ти непомітно переводиш на цей ритм усе залізничне сполучення підвладного тобі світу і годишся на останній компроміс – залізти на горішнє бічне коло туалету, аби перебути-пережити до завтра. До завтра, яке так насправді не приходить ніколи. Себто завжди.

і з д р и к

23

ПРОСТОРОВО-ЧАСОВИЙ ЕСЕЙ або

а в т о с т о п я к с п о с і б п і з н а н н я с в і т у

ПРОСТОРОВО-ЧАСОВИЙ ЕСЕЙ

Рухаючись у просторі від одного пункту до іншого, без зупинок чи пересадок, ми вбиваємо саму ідею подорожі. Сідаючи до поїзда чи автобуса, ми дивимося у вікно і ландшафт, що проноситься за вікном, нас стосується щонайменше. Ми бачимо його занадто мало, ніхто не дивиться у вікно настільки, наскільки було би потрібно, щоб виокремити якісь відмінності. Механічне долання простору не передбачає нічого цікавого, окрім, хіба що, сусідів, якщо вам пощастить натрапити на цікавих сусідів, бо зазвичай буває навпаки. Час проведений у поїзді чи автобусі – змарнований час.

Інше бачення передбачає подорожування автостопом. Весь простір і час належить вам. Ви самі вирішуєте, куди звернути, що побачити, коли і де зупинитися. Долання простору в такий спосіб робить із вас майже першовідкривачів. Ви вивчаєте траси, розгалуження доріг, виїзди з міст, їхні об’їзні, ви знайомитеся із мешканцями приміських сіл, які підвозять вас і щось розповідають про цьогорічний врожай. Власне, останнє – люди, це те, що найбільше приваблює у такому подорожуванні.

Мені доводилося зупиняти щонайрізноманітніший транспорт – від гужового та мотоциклетного до величезних ТІРів, яких одна моя подруга, називає священними індійськими коровами. Від «Запорожців» до «Лексусів». Впливові бізнесмени, які пропонували роботу, і звичайні селяни, які запрошували до себе додому поїсти, прийняти душ і переночувати (чим ми одного разу скористалися). Далекобійники, які знають кожну повію на об’їзних всіх обласних міст. Азербайджанці, вірмени та грузини в Криму, кожен з яких розповідав історію свого народу і пояснював чим відрізняються між собою курага, урюк і кайса та висвітлював інші особливості кавказької кухні. Весь зріз населення України, всі страхи, стереотипи,

вірування, забобони, політичні погляди, звички, мотивації – такий собі дорожній перепис населення. Не доводилося зупиняти хіба що президентський кортеж.

Ніколи і ніде не розумієш той час і той простір, в якому живеш, так, як під час подорожування автостопом. Бо інколи варто забути про себе, про свої проблеми і втямити нарешті, що час і простір, в яких проходить твоє життя, це передусім люди. Це різноманітності спілкування між людьми.

Можна привести кілька порад (нібито правила спілкування автостопера з водієм), але це, насправді, звичайні загальнолюдські етичні норми. Не надокучати водієві своїми розмовами, якщо бачите, що він не налаштований до розмови. Старатися підтримувати розмову, якщо водій до неї сприяє, а якщо ви дуже втомлені, повідомити про це водія і попросити його, аби дав вам трішки відпочити. Не впадати в аґресію, якщо «пощастило» натрапити на неадекватного водія. Вміти віджартовуватися, толерувати, сприймати. І головне – постановити собі, що людина, якій ви зараз найбільше довіряєте, це водій. Священик, прокурор, адвокат, ваш найкращий друг, перед яким у вас немає таємниць і ви налаштовані на щиру з ним розмову. І таких людей за один лише день, може трапитися десяток.

Автостоп може бути різний. У дощ, вітер, грозу, мороз, сніг, ожеледицю, спеку, жахливу південну спеку, від якої з тебе стікає піт чолом, а придорожній пил залітає в очі і вкриває мокрі скроні брудом. Удень, вночі, рано-вранці, пізно ввечері. Головне не забувати – ви першовідкривач, мандрівник, вас веде вперед дорога, ви пізнаєте світ. І все буде добре.

М і р е к Б о д н а р

24

– Ти в навігаторі розбираєшся?– Ну, якщо чесно, не дуже, але можу спробувати, – кажу я.– Візьми ту штуку. От чорт, вона зависла. Перезагрузи її. Якщо

чесно, то я з технікою теж не дуже.Я знімаю з переднього скла автомобіля чорну розмовляючу

штуковину і, керуючись командами водія, шукаю папку з музикою і вмикаю запис із жартом якоїсь сучасної російської зірки «камеді клабу» чи ще чого. Головний герой розповіді – одружений чоловік, якому дуже муляють проблеми із витратами, які робить його дружина.

– Не одружуйся краще, – каже водій, сміючись.– Та я і не збираюся поки. Чи взагалі…Я вимикаю жарт, налаштовую назад мапу дороги і ми

продовжуємо розмовляти.Саня підібрав мене недалеко від кордону Росії і Білорусі.

Я їхала автостопом з Хельсінкі. До того як я його зустріла, я була в дорозі близько 20-22 годин. Він їхав до Могильова із Санкт-Петербургу.

– Де ж ти була раніше, – каже він, – я ж теж з Пітера виїжджав, їхали би разом. Мені би скучно не було.

Я відразу згадую свій майже годинний піший похід по об'їзній Пітера, де чотири смуги в одну сторону і всі авто більше 100 км/год, а я намагалася йти по білій смузі біля огорожі. А потім сніданок близько 4.30 на автобусній зупинці, на якій я себе почувала найзахищенішою людиною на світі. Потім два авта на не надто далекі відстані, ще одне авто із пропозицією підзаробити і фура з литовськими номерами і білоруським водієм всередині. Останній провіз мене не менше 500 км і теж запропонував мінетик. Тобто, не він мені, звичайно, а щоб я йому зробила. Але обійшовся він великим словесним дякую з моєї сторони за те, що підвіз. На що він знову сказав: «ага, луччє мінєтік би сдєлала». Але зараз краще не про ті машини і дороги писати, а про Саню.

– Семечьок хочеш?– Ні, дякую, тільки що поїла перед тим, як ви мене підібрали. І тут я не збрехала. Тобто, я часом кажу водіям, що не голодна,

навіть якщо це не так. Я ще в якомусь маленькому містечку в Фінляндії купила в супермаркеті їжі десь на 7 євро, в тому числі і салат з картоплі і огірків, який коштував 1 євро. Саме його я й з'їла з хлібом перед тим, як піти до повороту на Могильов.

Да ладно, бери. У мене нема більш чим пригостити. А нє, ще сік є. Хочеш?

Та ні, чесно, дякую, – кажу я і намагаюся ввічливо усміхатися.Я тільки вийшла з кільцевої на трасу і вагалася чи стояти

відразу тут біля маленького з'їзду чи йти далі, як все-таки вирішила спробувати. Не пройшло п'яти хвилин, як зупинилося стареньке червоне авто з таким причепом, як у старих американських фільмах. Мені якось незручно часом, що за стільки поїздок автостопом я так і не почала розбиратися навіть в марках машин. Не перед кимось незручно, а перед собою.

У Сані було середнє за довжиною темне смальцоване волосся, зібране з-заду у хвостик. У лівому вусі була сережка. Виглядав він дуже жвавим і веселим. Тобто, він таким і був. Перші запитання найчастіше однакові: хто я, звідки, куди, чому одна, чому автостопом, чи не боюся і так далі. Я помітила, що у нього дуже жилаві руки, які повністю покриті підшкірними горбами. Я намагалася не видати своєї цікавості. Або я її й справді не показала, або йому було на стільки незручно про це говорити, що він сам не почав.

С А Н Я . В О Д І ЙВін виглядав на років 35-40. Не знаю, чи я права. Я не завжди вгадую вік

людей. У нього дружина і 15-річна донька, до яких він дуже спішить. Він прямо горів із кожним кілометром, який нас відносив ближче до Могильова.

– Знаєш, у мого брата два сини. Один старше за мою, а один молодше. Так от він каже, що міг цілувати їх до років 6-7, а далі вони відмахувалися «ай, папа!». А я от радію, що у мене донька, я міг її цілувати трохи довше, десь до 10, – каже Саня і радість його просто розпирає.

– А Ви..., – я хотіла щось запитати.– Ніяких Ви, давай на ти.– Добре, я спробую. Але ж вашій доньці вже 15...– А тобі скільки?– Мені 20, – кажу я.– І давно так їздиш? – питає він про автостоп.– Ну десь з вісімнадцяти, одна... Я думаю, що він у себе в голові намагався припустити, що через три роки

його донька теж кудись так може їхати. Сама. Автостопом. Але він нічого не сказав, можливо, він навіть про це і не думав.

Це був перший день з усієї подорожі, що було так гаряче. Я була в чорних спортивних штанах і кедах. Штани собі не дозволяла закатати до шортів. Зверху була одягнена у білу майку, а на ній ще була кофта з рукавами, яку я дозволила розстібнути. Вирізу не було. Я намагаюся бути обережною із одягом, коли їду стопом. Навіщо зайвий раз звертати чи відвертати увагу водіїв.

Саня був привабливим чоловіком. Навіть дуже. Я весь час намагалася уявити собі його дружину. Мені цікаво було, які жінки йому подобаються. Але ця думка вилетіла з голови так само швидко, як і прилетіла.

– А ти в Пітері працюєш? – питаю я.– Так, на стройці. Два-три тижні там, а потім на тиждень додому. Ось

так по 900 кілометрів катаюся. Дуже хочеться своїх бачити. Дружина у мене ревнива і завжди, коли я приїжджаю, питає чи я нагулявся. А я сміюся і кажу, що знаєш, кохана, гроші просто так мені не капають в кишеню.

Тут я знову подивилася на його руки і зрозуміла, що це від праці у нього ці гулі.

– Але от мій друг... – почав він і замовк. – От скажи мені, фінки гарні?– Ну так, мені скандинави подобаються.– Що чесно?– Так, – кажу я із запитальним поглядом.– А мені мій друг і ще один знайомий казав, що жінки там страшні.– Кожному своє, – філософствую я.– Ну так. Але от мій друг, – продовжує Саня, – він заробляв гроші у фінок.

Ну, ти розумієш... – водій сміється і дивиться на мене.– Думаю, що так, – кажу я теж усміхаючись.– Ну він спав з ними. Казав, що вони всі негарні. А він їм подобався. Він

такий великий був, мускулистий. Шкода хлопця, розбився на машині.Я мовчу.– А ти була в Пітері? – Питає він.– Ні, я проїздом швидко. Тільки з об’їзної трохи бачила. Було гарно.– Місто гарне. Я колись свою малу привозив на кілька днів. Така рада була.

Ми тоді з братом працювали і нам зарплату затримували. Я подумав, подумав, бензин ще мав, вирішив поїхати забрати малу, а потім разом зарплату забрати і її покатати. А брат мене просить, щоб я і його двох теж забрав! Ну я і забрав, ото потім з дітьми ми і в лунапарк, і на морозиво.

Ми трохи мовчимо. Можливо, я надто стомлена після годин неспання, я тільки трішки куняла у авті попереднього далекобійника. Можливо, я занадто поринула в себе.

– А от де ти ночуєш, коли так їздиш? – питає мене Саня.– Та коли як. У більшості — маю якихось друзів чи знайомих, або вони

якісь контакти вже дають.Ну або шукаю на сайті couchsurfing, знаєте?

25

– Якщо чесно ні, – каже він. – Я навіть не знаю, як комп'ютер вмикати.– Ааа, – протягую я, – ну це такий сайт... ви там реєструєтесь, пишете чи

можете погуляти з кимось, якщо хтось приїде у ваше місто, показати якісь пам’ятки, або маєте вільне місце для ночівлі. І так само, коли ви кудись їдете, то пишете, чи можуть вас там прийняти переночувати. Ну, треба гарно собі профіль заповнити і всяке таке..

– Мабуть, хороша штука, – каже Саня.– Дуже, – відповідаю я.І тут я знову гружуся. Мої думки хочуть викликати жалість, я з ними

борюсь і не дозволяю це робити. Не знаю, скільки ми мовчимо. Саня зауважує, що я не надто балакуча. Я це все обґрунтовую втомою. Можливо так і є, а можливо і ні.

– Знаєш, що я більше за все хочу? – питає він.– Що? – питаю я.– Мотоцикл. Хочу собі мотоцикл і ганяти на ньому. І машину нову хочу,

щоб вже на цій не їздити.– Але ж спершу мотоцикл, – запитально-ствердно кажу я.– Так, спершу мотоцикл, – каже Саня і усміхається.Ми під'їжджали все ближче і ближче. Зупинилися у якомусь невеличкому

місті, щоб він поповнив рахунок і подзвонив своїм. Але він ніде не міг це зробити. Ми шукали пошту, але і вона була зачинена. Я вилізла на вулицю, коли він пішов у банк чи то міняти гроші з російських рублів на білоруські, чи то вже рахунок поповнювати. Стало занадто гаряче, я зняла кофту. Він вийшов швидко, сказав, що велика черга і надто душно. Ми поїхали далі. Він так і не поповнив рахунок. Я трохи комплексувала через те, що вже більше доби не милася, а ще в Хельсінкі йшла кілометрів з 10 до потрібної траси на виїзді. Руки надто не піднімала, боячись за можливий неприємний запах. Але Саня зняв мою напруженість.

– От зараз додому, помиюся швидко, а то вже стільки в дорозі і не мився, – він сміється і продовжує, – побриюся, – каже він і гладить свою щетину рукою, – і на дачу до дружини і доньки.

Я в цих словах бачу все людське щастя, або все щастя Сані, яке йому потрібне в цей момент. Я вже не думаю про свій запах, тому що немитими вдвох якось легше. Намагаюся продовжити його веселий тон і кажу:

– Заздрю я Вам.– Тобі, виправляє мене Саня, – чи я й справді таким старим

виглядаю?– Та не старим, – кажу я і продовжую, – заздрю тобі, мені ще

додому трохи треба проїхати. Але я навіть не очікувала, що так швидко доберуся.

– Ну так чого тебе так далеко носить? – риторично питає він.У відповідь я лише усміхаюся.Все, що я ще хочу сказати про Саню, так це те, що він з братом

колись працював в Чехії. Мову так він і не вивчив. А ще був проїздом в Польщі. Доїхати до Бресту грошей вистачило, а далі він їхав зайцем в електричках. Автостопом ніколи не їздив, але, здається, моєю подорожжю захоплювався.

Ми вже в'їхали в Могильов, він не міг мене повністю вивезти з міста, але лишив якраз на дорозі в напрямку кільцевої. Я вийшла, забрала рюкзак із заднього сидіння, де був великий безлад.

– Дякую дуже, що підвезли, нехай щастить, – кажу я.– Слухай, а ти на яких сайтах сидиш в Інтернеті? – питає він.Я не знаю, що відповісти, тобто, як відповісти, і взагалі.– Та на різних, – відказую я і усміхаюся.– Ну ладно, – каже він, – може ще десь зустрінемося.– Може, світ маленький, – відказую я і зачиняю двері.Я переходжу дорогу і думаю про Саню. Шкодую, що не взяла номер

телефону. Думаю, що йому би я точно написала. Не знаю що. Може: «привіт, ще раз дякую, що підвіз». А може би і загубила його контакти, як десятки інших водіїв. Але я точно пам'ятаю одне — Саня просив про нього написати.

Ю л і а н а П а р а н ь к о

26

ВІРУС АРГЕНТИНСЬКОГО ТАНГОПогодьтесь, що значення слова «мода»

завжди мало якийсь відтінок легковаж-ності, недовговічності, несерйозності та по верхневості. Проте я хочу наголо-си ти на переосмисленні моди як ва го-мо го яви ща культури. Адже ми ніколи не замислюємося над тим, що мода, в першу чергу, це механізм культурної пам’яті та культурного діалогу, який постійно реанімує старі речі у нових формах та інформаційних обрамленнях. І цей механізм влаштований настільки неймовірно, що резервуар актуальних значень моди тільки розширюється. Як цей механізм працює? Відповіді слід шукати у навколишньому середовищі. Кажуть, у Львові модно танцювати аргентинське танго. Спробуємо прослідкувати, яким чином відбувається поширення цього вірусу серед нас, зазирнути за поверхню візуального образу моди.

ЗараженняШалений ритм сучасного міста пульсує

в житті кожної людини. Вона постійно поспішає, занурюючись в нові потоки інформації на роботі або на вулиці, в магазині або в кав’ярні. Ми бачимо її в кі-но театрі або клубі, перетинаємося на пе-рехресті та на вокзалі. Світлофор, що бли-

має жовтим… робота, сім’я, друзі, вечірки і ділові зустрічі, новини і ток-шоу, реклама і покупки, кава і сигарети… глобальна еко-но мічна криза… Ми вітаємось або навіть незнайомі.

Але раптом в житті відбувається дещо не звичайне, що змінює наш усталений гра фік: розгублений погляд фіксує себе в бу денній ситуації «трамвайчику №9», але за вмирає від нереальності побаченого: за-мість сварливого натовпу – танцюючі пари, за мість пліток та політичних дискусій – ча-руючий «голос» бандонеону. Безболісно та непомітно відбувається проникнення не ві домого лікарям вірусу аргентинського танго…

Історія хвороби«Історія хвороби» нараховує більше

століття: перші випадки були зафіксовані в 1880-х роках в бідних районах Буенос-Айреса, хоча етимологія самої назви вказує на африканське походження. Різноманітні тлумачення латинського слова «tango» об’єднуються значенням «доторку» до тіла або музичного інструменту. В цьому приховується специфіка аргентинського танго як танцю соціального на відміну від бального танго класичної європейської програми. Це, передусім, закриті близькі

ВІРУС АРГЕНТИНСЬКОГО ТАНГОобійми, заплющені очі, загострене відчуття іншого.

Історично танго походить з соціальних низів, де в атмосфері непристойності бор-де лю та небезпеки гангстерського пострілу на буває сексуального забарвлення та ста-тусу закодованої «розмови». Негативні су спільні оцінки знімалися, коли чоловіки тан цювали з чоловіками і таким чином офіційно розвивали техніку танго. Швидке про никнення в Європу відбувалося через «епі демію» салонної моди в Парижі та Лондоні в 1910-20-ті роки. Приблизно в цей самий час танго з’являється у Львові і звучить мелодіями польського танго.

Діагноз сучасностіЛюдей, які танцюють танго, об’єднує

невидимий зв’язок, що долає відстані і мовні перешкоди. Зустрічаючись поглядами на мілонзі (танго-вечірці), вони запрошують один одного у приємну подорож танцю, скеровану мелодією tango Nuevo. Крім того вони танцюють на мостах над залізничними коліями під ритміку вечірніх поїздів, на фонтанах і пірсах під шум неспокійного моря, на дахах і станціях метро під блюз закоханого серця…

Вони слухають музику Астора П’яцолли, «Go tan Project», «Bajofondo Tango Club», від різняють Карлоса Гарделя від Карлоса Саури, завжди мають при собі танцювальне взуття та додають до свого власного стилю ат рибутику танго. Tango community не об ме жується поняттям субкультури як групи, що сповідує певні спільні цінності, відокремлюючи себе від інших. Тут йдеться про специфічний спосіб бачення світу, відкритий для всіх.

Танго – це не тільки мода, це музика і танець, мистецтво і задоволення і ще за-вжди трохи більше. Це унікальний екзи-стен ційний момент, що вміщує в собі ці лий всесвіт, створений двома людьми «тут і тепер» з їхніми історіями: минулим і майбутнім. Ці відчуття не передати сло ва-ми, це не відтворити малюнком та ві де о-зйом ками, це потрібно пережити.

Н а с т к а Н е ч и п о р е н к о

27

PUNK

П Л А С Т И К О В І Ш И П ИОстаннім часом я досить багато думаю

про моду, а саме: про мінливі модні тенденції, які з одного боку дають більше особистої свободи щодо стилізації власного образу, натомість з іншого – стирають певні кордони, що в результаті, гм… мабуть нищить індивідуальність інших груп. Коли я була малим панком, то була ним зокрема через те, що на думку суспільства це було дуже немодно, просто passé. Молодь вбрану в гади, кольоровий одяг, часто порваний, сприймали з неприхованою погордою та співчуттям, між іншим через поганий стиль. З часом я перестала звертати увагу на свій бунтівний образ, дотримуючись однак тих самих ідейних переконань. Попри те, я досі люблю спостерігати за панками і їхньою відмінною стилізацією, яка помітно виділяється на можливо вже менш сірих, але й надалі малоцікавих польських вулицях. Протягом останніх декількох років щось почало мене позитивно дивувати, але одночасно й шокувати. На вулицях нібито більше ірокезів. Клітчасті штани, виголене волосся, шиповані ремені і так далі… Звідки? Відповідь проста: мода. У наш час негоже, щоб жінка не мала у своїй шафі шкіряної куртки, чи хоча б скромного ремінчика з шипами, навіть якщо вони матимуть форму рожевих сердечок.

Я намагаюся бути об’єктивною – зауважую плюси і мінуси тої…того… ну, власне, чого? Явища? Ситуації? Моди? Найточнішою відповіддю буде напевно третій варіант. Добре, що завдяки цим та іншим тенденціям люди трохи міняються і не всі є однаковими, хоча і орвелівські класифікації можна виокремити при мінімальному зусиллі. Я дуже люблю спостерігати за іншими і мені здається, що деякі люди змінюються завдяки візуальній метаморфозі, я намагаються зауважувати кращі – коли хтось набуває впевненості в собі, радості, і завдячує це саме своєму вбранню, у якому просто почуває себе краще. На сьогодні мода дає більшу свободу у формуванні свого зовнішнього “я” і це, на мою думку, надзвичайно позитивне явище.

Але повернімося до панків і перейдімо до мінусів, бо жовч теж мусить вилитися. Чи вищезгадане позитивне явище не нищить індивідуальності панків? Чи ця група не стає наступним пластиковим продуктом поп-культури? А може вона завжди була ним? Я говорила про це з декількома

П Л А С Т И К О В І Ш И П Илюдьми, які не обов’язково погоджуються з моїми поглядами, стверджуючи, що панк-рок захищає себе сам. Ну, але я не була б в цьому така впевнена. Залишу поза увагою всі панківські вбрання, порвані, брудні, шиповані чи з шпильками, які стали поширеним модним хітом, я хотіла б звернути увагу на інше. Декілька місяців тому у популярній, модній мережі магазинів одягу я побачила сумочки. Це не були звичайні сумочки, вони мали логотип групи Sex Pistols – чорно-білий або кольоровий варіант, до комплекту можна купити порвану сорочку зі шпильками, або іншу – яку я дозволю собі назвати «soft», бо вона була лише розтягнутою. Я трохи здивувалася, але в кінцевому випадку вирішила, що це відповідне місце для тієї групи. Я не часто згадувала це, сприймаючи як товариський анекдот, а не джерело болю і розпачу над сучасністю. Але мабуть Sex Pistols мали попит, оскільки не далі, ніж вчора, я знову зайшла до великого мережевого магазину одягу та аксесуарів і відразу ж побачила чоловічий манекен у футболці з написом The Clash, збоку висіли блузки з логотипом групи Ramones. Різні типи: з написами, обкладинками дисків – близько п’яти різновидів – лише за 59,90 злотих. До того, якийсь дріб’язок (вибір вражає), підтяжки, кросівки з буквою. А в колі – все можна придбати без затримки. Панк, немов лялька. І чи точно він сам захищає себе? Точно продається, але чи захищає?

Д о р о т а К о з а кЗ п о л ь с ь к о ї п е р е к л а л а І р к а Ф р и с

И

П

ЛА С

Т

И

КО

ВІ

ШИ

П

28

РОСТИСЛАВ ШПУК: КОЛО ВІРШІВIЛЮЗIЯ ВIД СУТНОСТI

Рано чи пізно якогось разу ти заснеш рано, нiби приймаючи ванну в загарячiй водi, і після ночі, якій програв всьо шо міг, бо спав, відбувши вбиральню, як судномедекспертизу, одягнешся (тобто вiзьмеш частину тіла під кат) у все невчорашнє (шоб порвати з собою вчорашнім), і, уникаючи гладких поверхонь і власних відображень, вийдеш з дому ніби з чиєїсь голови на пускорегулюючi “кави”, накручуючи рекламний ролик “водка – профєссіональноє срєдство по уходу із сємьі” подумки,– головним своїм автопередавачем, тобто приймачем, який лапає тільки те, що сам транслює (чому радіостанції не передають мікрохвилі, подумаєш ти, щоб кожен міг розігрівати біля приймача вчорашню їжу і сьогоднішніх коханок, принаймні найбільш наболілі йому їхні частини, заповнені передчуттям найближчого кінця, на чужерідному тлі мережевої радіомузики?). І скидатимешся разом з кимось думками і мірками, беручи їхні понятійні апарати у власну словесну облогу, як ворога, розмиватимеш погляди передплачених друзів, і поки не “заб’єш казла”, заздритимеш російській мові за слово “сложно-подчіньонний”. А наступного ранку, з уже зірваним тілесним стоп-краном у від того ще більш мужній руці, визначатимеш різновиди внутрішнього алкоголю за місцем дислокованості болю в голові, зайнятій перекличкою всіх вчорашніх, з ким ти був на духовному контракті, розраховуючи їх на перших і останніх. А потім знімешся з якоря, щоб знову рятувати чиєсь життя, хоча б своє, і вийдеш такими кроками, якими не ходять, а хочуть бодай клозету, щоб на день стати чиїмсь однорічним вазоном, підкорившись закону осідлості, і ліками, шо діють у когось глибоко в горлі, і буде тобі повний хелп, і новий день з місячною затримкою необхідностей.

БЕЗ Б

Все збито Балансом Білої: дні, стерті до половини, ночi на автофокусі, криво обрізані, з вигнаними снами, ранки з заваленими горизонтами, різкість – на задньому плані, манна кімната, смітник нагадує втеклу собаку, псевдоденність з самозаливною подієвістю, кольори закорельовані, взаємозалежані під збитим Баластом Білої, так, ніби біле – це відсутність кольору, а не поступливість іншим кольорам, право здаватися: здається, порушено екс-позицію, вся любов пересохла у горлі, люди згущуються, як хмари, і лише закошені продавщиці “луївиттонченого” нео-потребу косяться на тебе (хоча i “втри-дорого”) з надією, що відбирає силу купити: для продажного успіху дивитись на кожного слiд безнадійно, нiби на кожного слiд.

МАРКА Ти не годен тримати марку: марка липне до дальніх конвертів, нализавшись й пославшись шо в сраку, шо в настiнну сиру чорну шпарку, від всіх інших марок віддершись. Потім, взувши чверть колеса штампу, (вiн оберне все в дати наïвнi), зколесить чет-верть світу без мапи, шоб хоч комусь донести на спИні шар тонкий пересохлої слини.

*** І де, i з ким, i з чим, i чи замiниш обрисами рамки, та, знявши всi своï пости, туман впаде туди, де ти, наклавши мат на всi доданки; а рiвностi упертий знак упершись в рiвнicть, а не в значнiсть, підозр твоїх мультизадачнiсть затисне у липких руках

RE:СТО’РАН (натюрморт) Парадно-мовнi колоті слова, кельнер – атлант “підносів”, бажання збігле молоко, затерпле “досить”, без-вiсних поглядiв розпушена трава просто-волосить, з пісень “о грусті” досвiд небуття бере, шоб “бросiть” в нашвидкоруч придумане життя

ЕМОТИВАЦІЯ

Життя ламалося, як дівка перед святими образами, й теж за бадяжену горілку брало роками... А по газонах, навпростець, з тривожних снів прямої мови, ішов навпомацки пиздець, як кіт на лови...

ХРЕЩЕНДО

лягаючи на тебе, як на хрест, твій стан увінчую, мов нотний стан – дієз: решітка магнетичніше за лоно припіднімає ноту на півтону

29

ЛИСТ

На три чверті (розмір руху, що складається у танець) п’ємо будь-яку мокруху, ніби ржемо чорту в ранець. Забиваємо непруху, клеїм ніч з ковтків і ран, і нудьгу, як здохлу суку, поховали у “стакан”. Перший жовтий лист-терпило впав, як образ зі стіни: знову осінь поспішила з оголошенням війни...

ОСІНЬ, ЛИСТЮ УЖЕ ШЕЛЕСТЕЦЬ... Осінь – пивососінь, похмільносиндросінь Перевтілить в жовте все, що не прийшлося, Що не прижилося,– подарує вітру, Розкидає жовто кольором по світу Захандросить осінь жовтими дощами, Туманунаносить жовтими словами, Розпустоволосить сонячне проміння, Охолодить сонце подихом похмілля…

ТИ ЗАЙДЕШ

Ти зайдеш, як незбитому мозкузаходить найперша трава,як розслабленість – воску,як волога – стіні парника. Тут самотність тебе розбовтАє,ти втрачатимеш концентрацію,і набудеш прозорості й звички контролюнад відсутністю ситуації. Рахуватимеш, може, ще довго його міста,знизуючи устами,що губитимуть стислість по перших приблизно півста(всі прапОри його – лиш кольОрів недобре поєднані гами). І твоїх телефонів зниклу відпо-відальністьдо диктату режиму “не в зоні” покірна замінить лояльність,що не в силах шукати початку словам і кінця – вібраціям,ніби зходить волога твоя з чужих рук, вдячна маніпуляціям: так просто зв’язки телефоннівтрачають феромоно-фонність.

АЗС В твоïй головi – в одну сторону рух, й по посту пропускному – на кожному звивленні, й автономне information-живлення, i смуги, нащадки прямих потуг – як схрещенi пальцi в кармiчний плуг, i знаки з прицiлом на розділовість, з очей випливає тепло, холод – з рук, з знаків оклику – тяглість, з питань – ніякОвість... Повiр, розумiти не те що нечесно – твóï надто завершенi речення зi складнопідрядністю на перехрестях... О, скільки історій тебе пронéсло? І скiльки рідин через тебе пройшло? Вóди ж просто несуть, тобто води – не суть, бо у суті немає води, тiльки осi провислi симетрiї...

√ Тобі навіть Галочка тепер просто галочка в твоїй біографії, (що суть – лиш реєстр незворотніх звязків плюс карт-бланш епітафії). Ночами у парках паркуєш ти Галочку, припарку до власних принад, І риска її після тебе – лиш галочка, поставлена на (за?) шпагат. По всіх закуточках ти б ставив по галочці, як мітки неловлений пес, Нім світять тобі ще, мов свічки, гГалочки, поставлені косо, навхрест...

ПОДВІЙНИЙ UPLOAD Він любить дивитись як шо-небудь плавно закінчується: оберт стрілки, струмінь сечі, downloаd на моніторі, люди в черзі, пісок в кулаці (Він би міг бути пісковим годинником), зрештою, власне (хоч, може, й привласнене) життя: Він й сам міг би підвестись, як риска. В облозі пересаджених у завезену землю дерев Вона злягалась з Його переношеним тілом, тремтливо розхитаним скупим насінняносінням, ніби приймала наскрізні уколи старості і підсуджені штрафні удари з самого центру затиснутого півкулями мозку. І вже лежачи, переходила на ти, як через багату на смуги дорогу після латентних ста грамів, не чекаючи, коли зазеленіють світлофорні пости, наклавши на всі піктограми. Для неї викривлялися дзеркала, і жовтіла вода в найблискучіших кранах, і прокручувались серцевини глибоко врізаних замків, втрачаючи зчеплення з бігунками, і повільнішав струм, скидаючи частоту вслід за її устами. А потім, збившись з Його молока, що накрило, як пізня повінь, Вона все мала в сраці, що вмістити змогла по скороченні гонки роздвоєнь.

КОЛО-ПС Примхи – це дитячі капризи, шо з роками отримали новий ступінь розширення, коли нервові закінчення сплелись, заплутались, як немите волосся кочівного старого растамана в період тупого загострення його кочівництва, цієї подорожі “не звертаючи до самого кінця”, щоб там залити своє відпрацьоване лице смердючим холодцем спокою і єдиним доступним жалем: що не можна постригтись наголо, бо, каже, примхи – дитячі капризи, шо з роками змінили формат розширення, а кожен з нас – лише вада втілення...

30

Вам коли-небудь доводилося ночувати на вокзалі? А взимку? Коли у мене спитають, що таке пекло, я одразу ж відповім наступне. Коли до поїзду треба чекати ще десять годин, а ти сидиш у незручному кріслі в залі очікування напроти входу-виходу. Сон захоплює тебе, невблаганно затягує у свої обійми. Ти і не думаєш пручатися, бо до того мав ніч у холодному вагоні. Отож провалитися і не відчувати нічого – це єдине, чого ти хочеш. Ти засинаєш... проте твій сон продовжується якісь лічені хвилини. Бо ти прокидаєшся від потоку крижаного повітря, що охоплює твоє тіло в ту мить, як хтось виходить або заходить до зали, іноді забуваючи прикрити за собою двері. Або ж посеред сну тебе будить пронизливий голос з гучномовця, що оголошує прибуття чи відправлення потягу. Тож ти прокидаєшся, твоє тіло зводить від холоду і незручного положення у твердому кріслі. Дивишся на годинник з надією, що все це скоро скінчиться, але стрілки, здається, зовсім завмерли і не пророкують нічого доброго. Та і це ще не все. Уся зала очікування наповнена задушливим огидним запахом, яким, здавалось, наповнене геть усе. Розплющуючи сонні і стомлені очі, де б не зупинився твій погляд, скрізь ти бачиш жебраків. Охоронці порядку час від часу виганяють цих бідолах на вулицю, але вони, не бажаючи замерзнути, одразу ж займають свої колишні місця. З часом це все почало нагадувати своєрідну гру.

Єдине, чого я хотіла тоді, це поговорити, з ким-небудь і про що завгодно, тільки б хоч якось скоротити цей час, що тягнувся нескінченною ниткою. Та, схоже, безсоння мучило тільки мене, бо мої супутники спали міцним сном.

Мою увагу привернула одна жебрачка, що не хотіла наступною опинитися на вулиці і зайшла між наших рядів таким чином, щоб міліціонери не змогли дістати її. Ця жінка опинилась прямісінько біля нас. Видно не одна я потребувала в той момент спілкування, але і ця жінка теж. Ось тільки співрозмовників, хай навіть тих, що сплять, у неї не було. Втім, вона не розгубилась і почала говорити сама до себе чи то до всіх одночасно, це не мало значення. Вона промовляла свій монолог так, наче всі присутні зібрались у цій залі спеціально для того, щоб послухати її і робили це з великою

Д Е С Я Т Ь Г О Д И НД О В І Д П Р А В Л Е Н Н Язацікавленістю. Проте ті, що очікували свого поїзду, лиш з викривленою посмішкою зиркали на неї, продовжуючи далі спати або занурюватись у власні роздуми. Мене ж захопила невимушена промова жебрачки, і я навіть почала знаходити прихований сенс її слів, що, можливо, призначався саме мені. Вона була єдиною людиною, що хоч якось мене відволікала.

Розповідь цієї знедоленої жінки була занадто довгою, часто я навіть втрачала суть сказаного. Тож відтворити і сформулювати можу тільки деякі фрагменти її звичайної, навіть нудної, як здавалося присутнім, оповіді. Вона розказувала, як нещодавно в одному з ресторанів скуштувала курку-гриль, запиваючи її ромом. Говорила про те, що єдине, чого захотіла потім, це почистити зуби, і витратила останні гроші на зубну пасту і щітку. Жінка поділилась навіть про свій візит до стоматолога і підкреслила важливість професії зубного лікаря. Вона не раз повторювала, що не треба ні на що шкодувати грошей, навіть якщо вони останні. Далі жебрачка змінила тему і заговорила про заможних жінок, які вдало вийшли заміж. Про те, що вони кожен день вдягають ті речі, які дехто не може дозволити собі вдягти навіть на свята. І яким би дивним це не було, проте в її словах я не помітила ні краплі заздрості. Жінка просто констатувала факт. Вона навіть раділа за тих, у кого добре склалося життя. Її промова була позбавлена недоброзичливості чи докору. Вона просто добродушно вела свою розповідь, яка мало кого цікавила. Та все ж ніхто з присутніх не сумнівався, що це лише видумка, фантазія божевільної жінки.

Мені було щиро жаль цю жебрачку. Раптом мене вразив один факт – вона розповідала все у найменших

подробицях так, наче пережила це насправді. Але ж ця жінка не має таких грошей! А якщо б і знайшла, то у такому вигляді в ресторан її ніхто б не впустив. І тоді я подумала, що, можливо, це була її мрія. З’їсти курку, запити ромом і почистити зуби – це все, що потрібно людині, щоб відчути себе щасливою. Після того, як я дійшла цього висновку, мені ще більше стало її шкода. Адже майже всі мріють про щось неможливе і неймовірне, рідко цінуючи те, що вже мають. Ми не цінуємо те, як би примітивно це не звучало, що можемо чистити зуби щодня. Не замислюємося, що комусь про це доводиться тільки мріяти. І те, що для мене в ту мить здавалось пеклом, та жінка цінувала понад усе, боячись втратити. Адже перспектива провести ніч на вокзалі значно привабливіша, ніж замерзнути на вулиці, чи не так?

Я ніколи не засуджувала жебраків чи п’яниць, які з часом ставали жебраками. До таких людей я можу відчувати тільки співчуття і співпереживання, та аж ніяк не зневагу. Хай хтось скаже, що вони самі винні у своїй долі, можливо й так, я не буду сперечатися. Мені тільки хотілося б, щоб люди не мислили стереотипними категоріями, а хоч трохи розширили своє світобачення.

У чому винні ці нещасні? У своїй слабкості, у тому, що не змогли витримати труднощі і життєві проблеми? Коли людина слабка фізично і має якісь вади, ми їй співпереживаємо. Так чому ж у нас не знаходиться і краплі співчуття для людей слабких духом? І з чого взяли ті, що люблять засуджувати, те, що вони не боролись, можливо, обставини виявились надто тяжкими. Люди звикли самі робити висновки, навіть не здогадуючись про істинну причину. Звичайно, легше звинувачувати, ніж намагатися зрозуміти, важче подарувати добру посмішку замість поглядів повних докору і зневаги. Бо вам це нічого не коштуватиме, а людина, у якої нічого вже не лишилось, так її потребує. Усі ж знають силу теплої, щирої посмішки. Вона може зігріти душу навіть у найлютішу зиму.

Однак ми ж не можемо припустити, що у цієї жебрачки було хороше життя, своя сім’я. Вона мала чоловіка, котрий бив її і зрештою вигнав на вулицю. Були діти, які відмовились від неї. Причина не ясна, але відмовитися від рідної матері – це один із найтяжчих злочинів. А, можливо, вона просто жила своїм тихим, спокійним життям, і в якийсь момент усе втратила, все, що було сенсом її буття, бо через свою незахищеність не готова була протистояти життєвим негараздам.

Все, чого я прагну зараз, це достукатися в серця, бо вірю, що вони ще недостатньо зачерствіли і спустошились. Тому що від неочікуваного повороту долі ніхто не застрахований. Це сьогодні ми думаємо, що маємо все і надійно тримаємося на ногах, завтра ж можемо втратити свою надійність, залишившись навіть без землі під собою. Я прошу, перш ніж засуджувати цих знедолених, поставити себе на їхнє місце. Моторошно!? Тоді подякуйте Богові і долі, що живите саме так, як живите зараз і маєте те, що маєте. Адже ми зовсім забули кому маємо завдячувати своїм ХОРОШИМ життям!

Є в г е н і я С е н і к

31

До гарних шкарів (наприклад, чобіт) тепер треба мати худющі ноги (новий стандарт якоїсь особливої породи людей, котрі літрами п’ють оцет і шиють на себе пальтечка в обтяжечку). Непомірно худющі (і я собі буду оцет літрами пити, буду взимку тільки в капронках ходити). Таких як я не випускають ще з середини 70-х. Мода на таких – відповідна (погортай при нагоді старі, вже немодні журнали).

Тим часом злі й недобрі пляшкогицлі (ботл-гантери) розчищають стежки і дороги прий дешньому. Вони – поодинокі санітари бай-дужо го лісу із пляшок, пластику і ще чогось, що не встигло остаточно втратити свого обличчя. Санітари лісу. От у них із ногами все чікі-пікі. Як не дивно. Хоч окрім оцту їм іноді й нема чого випити. Навіть аби зігрітися. Пляш-ко-гиц-лі... Гм... Люблю пляшкогицлів. За те, що натуральні. Хоч і брудні. Так, безперечно – люблю тих злих і недобрих, але нікого-не-кусющих пляшкогицлів. (навіть на них знайшовся український відповідник)...

Отож, повернімось до наших овечок... Хі-хі-хі... А й справді овечок – хіба що у них може бути отакенний кожушок (розведи руками на ширину дверей) і отакусінькі тоненькі ратички –дистрофічні, на сірничкових шпильках. Такі собі зимові чоботи із вузюсінькими халявами... Не защіпнути... хіба відкатати і носити, як

грубі черевики з вилогами. Чоботи –собаки. Пляшкогицлі таких не носять. Бо вони – натуральні. І ноги у них – нормальні.

«Людство невпинно котиться у прірву,» – сказала ти й хіхікнула. Фі... Людство буде ко ти ти-ся легше, коли скине кілька зайвих кеге... хоча б із литок і перейде на формат завузьких чобіт... А для цього варто щодня псувати комусь... Ну що псувати? А хоча би й сон.

Мій сон тягнувся крізь ніч, як чудовий довжелезний шалик, але якийсь негідник вхопив його за край і подер. Дрібно так, брутально. Усі дистрофіки – брутали! І той, що подер мені шалик, довший і гарніший, ніж у самої Айседори Дункан, (як? Ти не знаєш, хто така Айседора Дункан?) – брутал неголений!!! Моральний дистрофік! І це вже не лікується!

Мене водять як новорічну козу, по усіх взут-тє вих крамничках, що обліпили щілини базарів-шляхів-переходів. Розпацьоркані чобіт ки із вузесенькими халявами навіть боюся міряти. Довжелезний носок і вузесенька халява. Невже для таких екземплярів, як я чи моя коліжанка, вже немає навіть однієї занюханої, вициганеної десь у підсобці, пари шкарів? Доношувати старі? Відстрілювати дистрофіків? Залучати до цього пляшкогицлів? Переписувати історію і затверджувати випуск людей середини 70-х? Це, принаймні, легше, аніж втискати свою

Ш К А Р И Д Л Я Д И С Т Р О Ф І К І В п а т и ч к о в а н о в е л а

нормальну натуральну ногу у вузісіньку халяву і думати, – трісне чи не трісне... Пити оцет? Гм... пи-ти-о-цет...

Оголошення на стовпі: «Завтра о тринадцятій тридцять флешмоб для пляшкогицлів нашого району. При собі мати пляшку оцту і потужну зброю. Особливо активних чекає приз: пара шкарів!»

О к с а н а К р и ш т а л е в а

32

М У З И Ч Н І Р Е Ц Е Н З І Ї

A D O L E S C E N T S – T h E FA S T E S T K I D A L I V E ( C O N C R E T E J U N g L E R E C O R D S , 2 0 1 1 )

Adolescents – важливий гурт, якщо комусь говорять про щось Agent Orange і Social Distortion. Якщо ж ні, звинувачуйте тільки себе, адже цей альбом – справжня знахідка для меломана! Правду кажучи, це навіть не знахідка, це – винагорода за 5-річну мовчанку каліфорнійського хард-кор/панк-колективу.

Не випадковим став рік релізу – 2011; саме цьогоріч Adolescents виповнилося 30 років. За тридцятирічну діяльність із великими паузами між виходами альбомів і тимчасовим призупиненням творчої діяльності гурту Adolescents записали аж 5 албумс неабиякого значення. Останній, «The Fastest Kid Alive», найгірший з них.

Лише тому, що від Adolescents я перестав чекати на щось неймовірне; пацани вже сказали «Я» 81-го. І це було найгучніше «Я» від Тоні Кадени і друзів. Сьогодні це виглядає так, ніби мужички (Тоні, вокалісту – 48 років) зібрались стріпнути давниною і показати світові майстер-клас з панк-року.

Безперечно, Adolescents вийшли на новий рівень звуку, чого аж ніяк не відчувалося на дебютній платівці, втім такими ж запальними вони від того не стали. У цьому випадку восьмий трек на альбомі: «Не Можу Змінити Світ Піснею» підтверджує мою гіпотезу про неспроможність сказати щось більше, ніж просто заспівати...

Сильні сторони альбому: «One Nation Under Siege», «Can’t Change The World With A Song», «Serf City». Слабкі сторони альбому: «Too Fast Too Loud», «Learning To Swim», «Orange Crush». Так чи так, альбом вартує уваги, вартує того, щоб бути почутим і програним у вашому старенькому CD-плеєрі.

T h E A N A L O g S – T A N I E C C I E N I

( J I M M y J A z z R E C O R D S , 2 0 1 0 )

Коли слухаєш The Analogs, кортить вивчити

польську мову. Мотив: бажання наблизитися до

творчості одного з найбільш знаних гуртів світу. Але

й для тих, хто не спілкується польською, зрозумілі

хоча би назви композицій: «Дурний та Злий»,

«Галюцинації», «Затраханий уїкенд», «Пластмасовий

Ісус» та ін. з нового альбому «Танок тіні».

Завжди актуальні, злободенні The Analogs

впевнено пробивають собі шлях у вічність. І справа

не в дванадцятому релізі та п’ятнадцятирічній історії,

а в банальному бажанні донести до публіки правду

вулиць. Ця правда вивільнюється з тенет звичайності,

даруючи дітям і дорослим хліб для душі. Навіть якщо

вона на польській мові.

Ця правда звалиться на вас одразу, тільки-но

ви вставите платівку в сідюк (зараз я трохи лукавлю,

оскільки цей альбом я скачав), піснею «Luca Brasi».

Несподівано різкою та безцеремонно; зрештою,

я давно перестав цьому дивуватися. Так само, як

мене досі зачіпають безкомпромісні гімни («Glupi i

Zli» та «Wierny Jak Zawisza»). Саме такі гімни здатні

затьмарити гімни могутніх держав.

Не бажаю жонглювати заводським терміном,

але The Analogs «тримають марку» до останньої

«порваної» струни. Швидкі, сколочені, потужні пісні

«Stala Kontrola», «Bledy», «Diabelski Mlyn», «Bezsennos

w Portowym Miescie» та ін. втихомирять запал в

романтичних серцях прихильників слему з усіма

наслідками. А ось такі пісні, як «Taniec Cieni», «Co

Warte Jest Zycie», «Halucynacje», «Zjebany Weekend» та

«Plastikowy Jezus» допоможуть олдовим любителям

гітарного саунду та бою барабанів дожити до старості.

Ну, ось, це все! Слухайте на здоров’я!!

P.S. The Analogs Rulez!

P.P.S. На момент написання цієї рецензії гурт

встиг видати нову, тринадцяту, платівку «S.O.S.»!!

R AT B I T E – D E A D M I N O R I T y ( 2 0 1 1 )

Так! Так! Так! Здійснилася мрія провінційного рогуля: Кумар із новим складом! Тепер кожен «скінхед Вася» рубитиметься під новий саунд якісного street punk’у, h/c-драйв і анархо-примітивістську політику Джона Зерзана. Ви запитаєте, хто це за один? Вокаліст, і головний ідеолог проекту Кумар, також не дає відповіді. Втім, якщо у вас немає проблем зі слухом, ви напевно зрозумієте, що мова йде про апокаліпсис й виживання в постапокаліптичному світі: без військових та миротворців, без міліцейського свавілля та гуморесок Петросяна. Як не дивно, у пісні-присвяті Зерзану я чую ранню творчість свердловського ВІА «Nautilus Pompilius». Можливо, й в мене проблеми зі слухом?

Так чи так, але я відволікся. Львівський гурт «Ratbite» (я підкреслюю «львівський» на заздрість іншим обласним центрам нашої і вашої вітчизни) вибухнув, як артилерійський снаряд другої світової (сходіть, попитайте у баби-зв’язкової УПА та діда-штурмфюрера СС, як це, коли гримить). «Dead Minority», «Собаки Павлова», «Зброю Угору» – це лише вступні пісні «бомби сповільненої дії». Але, коли черга доходить до наступного треку, «Чужая жизнь», ваш мозок перетворюється на розчавлену піццу, з якої кілотоннами витікає кетчуп. Це все, що сказали хлопці в першому акті своєї вистави під скромною назвою «Мертва меншість».

С т о р і н к у п і д г о т у в а в S c u m

На другий акт «Ratbite» приберіг політ ін фор-ма цію щодо таких суперечливих тем, як еволюція, анар хія, Джон Зерзан (див. вище). Зокрема, в пісні «Эво люция» можна почути загальновідомі істини, які сформулював ще Чарльз Роберт Дарвін. У пісні «Дома и города» лунають заклики залишатися вірними руїнам і мотлоху, а не будинкам і містам; зеленій траві, а не Інтернету. Щоправда, не зовсім заклики, але і не зовсім аргументи. У пісні «Анархія», другій показовій композиції після «Чужого життя», відчувається сила слова, яке винайшов неабихто, наближений до небесного пентхаусу (після слова «слова» інший текст зайвий – прим. ред.). Наприклад, із фразою «демократія – це релігія бидла, диктатура стадом, пропаганда рабів» я асоціюю людину-гвинтик, яка щодня на собі відчуває

«суспільну користь» української демократії. Із фразою «білий, червоний, помаранчевий, синій – мені начхати, якого кольору скотина» з пам’яті виринають політичні перебіжчики, які тисячу і один раз міняли свої білосиньочервонопомаранчеві погляди, аби довше залишитися коло казана із національним багатством. Коротше, треба слухати, слухати, а окремі словосполучення занотовувати в щоденник анархіста (чи ким ви себе вважаєте). І ще одне, з погляду педагогіки: я би дуже хотів, щоб «Ratbite» зіграв в пеклі для українських політиків перед тим, як їх остаточно зварять на обід для Сатани.

33

К І Н О Р Е Ц Е Н З І Ї

З В ’ Я Ж И М Е Н Е(Реж. Педро Альмодовар, 1990)

Задоволення від життя можна отримати просто довірившись людині, якої ти боїшся. У психології це називають – стокгольмський синдром.

На превелике здивування Альмодовар обійшовся у фільмі без трансексуалів і гомосексуалістів, проте елементи садизму все ж присутні. Герой Рікі (в житті – Антоніо Бандерас), котрий грав гомосексуаліста в «Законі бажання», у «Зв’яжи мене» перетворився на до без тями закоханого бісексуала з обґрунтованими садистськими нахилами до героїні Марини. Можливо, саме такий прояв його поведінки підштовхнув Марину до самовизначення, а відтак дозволив їй глибше зрозуміти Рікі.

Ні, ви тільки не подумайте, що цей фільм про садиста. Цей романтичний фільм насамперед про кохання, про страх і про життєві пріоритети. Марина, що працює актрисою, переживає сексуальні домагання режисера. Вона ще не визначилася з коханням, що часто трапляється з красивими дівчатами, котрі крутять носом. Рікі, навпаки, свій вибір давно зробив, і тепер намагається закохати у себе обрану ним Марину. Його кохання радше дитяче, ніж чоловіче, хоч він і не соромиться бути дитиною. Він викрадає Марину в її ж квартирі, прив’язуючи її щоразу, якщо сам виходить на вулицю.

Моменти із прив’язуванням живої плоті до ліжка і заклеюванням пластиром рота можуть здатися жорстокими у стрічці. Проте підстав для хвилювання немає. Все закінчиться якомога краще для обох героїв. Марина нарешті закохається у Рікі, і заживуть вони довго і щасливо. Приємного перегляду!

М . О .

С О Д О М І Т И (Реж. Ґаспар Ное, 1998)

Хто є ми, щоб засуджувати приречених до забуття? Хто є ми, щоб насміхатися над життями?

Бути народженим в Аргентині – це страх. Це тисячі голосів проституції, котрі розповзаються цілим світом. Це біль і рабство в час, коли тисячі інших сидять за кермом мерседесів, які прямують у стрип-бари щовечора у всіх країнах світу. Бути народженим в Аргентині – це означає бути свідком болі, котру носять в собі ті щирі усмішки вулиць Буенос-Айресу, де народився один із сучасних Французьких режисерів – Ґаспар Ное.

Коли очі заглиблюються у його кінострічки, тіло перетворюється на ритм співчуття, болі та контрастів. Саме через це його віднесли до сучасних екстремальних кінорежисерів, які відрізняються своїм прямим візуальним рядом.

Один із короткометражних фільмів цього митця, на диво, я мала змогу переглянути у Каїрі, столиці консервативної ісламської держави Єгипет, де слово «секс» заборонено промовляти на вулицях; де уста закоханих можуть назавжди розлучити ґрати в’язниці за найменшого прояву чистих почуттів; де секс став забороненим яблуком, якого бажають скоштувати всі, забувши про його духовне наповнення.

У короткометражному фільмі «Содоміти» автор чітко підкреслив ті контрасти, що наповняють не лише Аргентину чи Єгипет, але й кожну іншу державу, але й кожного з нас. В час, коли в бажанні віддатись коханій людині, коли природа забирає чоловічу міць, щоб злитись воєдино в одну мелодію з коханою жінкою – сотні інших придумують сексуальні ігри, спотворюючи розуміння чистого єднання на тваринні інстинкти заради задоволення своїх психологічних травм. Ґаспар вирішив стиснути шию глядача правдою, котру так гарно ховають в ісламських країнах. Іронія і сарказм, біль і крик, біле і чорне, страждання і насолода, і знову страждання через відсутність насолоди у механічних діях розуму…

Переглянувши фільм, я відкоркувала пляшку червоного вина (котра також заборонена системою), вийшла на балкон, зробила ковток солодкої заборони… «А заборона дійсно солодка…» – подумалось. Я зазирнула у ті тисячі віконець, котрі ховають таємниці. І дійсно, чи контрасти в нас, чи ми у контрастах… Хто є ми, щоб спотворювати природу речей? Хто є ми, щоб засуджувати життя? Хто є ми,

Н І Ч Н А З Е М Л І(Реж. Джим Джармуш, 1991)

На землю спустилася ніч. Ніч спустилася на землю, аби повідомити про своє існування. Яким довгим не був би день, ніч все одно його завершує. Ніч дає початок новому дню. Ніч завжди говорить про себе, що вона ніч. День часто мовчазний, тільки не ніч. Усі свої найкращі вірші я написав уночі.

Кажуть, ти такий милий, коли спиш. Це коли соромляться відверто сказати комплімент. Уночі ти стаєш беззахисним, мов немовля. Мене, наприклад, гарматою не розбудити. Сплю, немов убитий. Але інколи, коли не можу заснути, я сідаю й складаю вірші. Я вмикаю комп’ютер і передруковую їх з голови в текстовий редактор.

Якось мені не спалось й не було натхнення. Тоді я подивився «Ніч на Землі» Джармуша. Протягом двох годин я одночасно побував у Лос-Анджелесі, Нью Йорку, Парижі, Римі та Хельсінкі. За одну ніч я здійснив неабияку подорож. Я був таксистом. Розвозив людей. Дехто залишав мені чайові. Я дякував. Від моїх історій шаленіли заможні, плакали роботяги, помирали єпископи, прозрівали незрячі. А якось я дозволив клієнту керувати таксі. Так, я лишень освоювався у незнайомому мені місті.

М . О .

віддаючись брудним рукам, які приносять бруд від тіла до тіла, забираючи частини наших душ… Мені здається, чи Ґаспар Ное дійсно знає правду?..

Ta t a M a n n a h a t t a

34

О Г Л Я Д Б Л О Г О С Ф Е Р И

П О Л І Т И К А І С Е К С

s t e l m a s h o w1 1 . 0 6 . 2 0 1 1Політика як секс по телефону - на словах все

круто, а насправді нічого не відбувається

Н И Т Т Я Л Ь В І В С Ь К О ГО П О С Т

k s e n j a _ v0 1 . 0 6 . 2 0 1 1тут почитала у френдстрічці, що є туристи, які

приїздять до Львова на ВСЕ ЛІТО!!! скажіть мені, львів’янці, люди закохані в наше місто - що тут можна робити все літо, якщо на мати можливості звідси вириватися кудись-інде?

Н А У К А І ТЄ Х Н І К А

o l i a m2 8 . 0 6 . 2 0 1 1А чим технічна перерва відрізняється від

технологічної? Бо у львівських касирок на вокзалі вона технологічна, а у тернопільських технічна. І чого прибиральниць називають технічками?

Швабра теж техніка?

l e d i l i d1 8 . 0 6 . 2 0 1 1Є слова-паразити, які всі починають вживати,

причому масово, ну типу долучаючись до чогось крутого і кращого. Раніше жили люди без «офісу» - а від певного часу «офісом» обзивають усе що можна й не можна. Хоч місце білетерки у платному туалеті на вокзалі, хоч кабінет у редакції, хоч учительську кімнату. Таких прикладів дофіга. А серед останніх - «локація». Куди не плюнь - суцільні «локації». В одній газетній статті може бути безмежна кількість згадок цього паразитичного слівця. Подумати тільки, як розумні люди в Україні жили без нього до 2010 року? «Миколо, де зараз твоя локація? - Моя локація з лопатою на городі!»

ПРАСТІ МЄНЯ, МОЙ ҐАСПАДІН

i _ g r y g o r o v y c h1 1 . 0 6 . 2 0 1 1сьогодні повертаючись в київ, на під'їзді біля

міста, побачив біг морду із зображенням царя російської імперії миколи другого, а внизу з лівого боку було написано «прасті мєня, мой ґаспадін!» (прямо якась сцена з бдсм). ввечері переписуючись зі своїм знайомим з литви, до речі, після автостопу, арнас мені написав, що “царь” був облитий жовтою і синьою фарбою:)

З А П И С П Р И С В Я Ч Е Н О Н Е А Б И Я К І Й Е В Р О П Е Й С Ь К І Й В І З О В І Й П О Л І Т И Ц І

m y k o l a p2 6 . 0 6 . 2 0 1 1Саме цінне надбання Унітарної Европи є візи.

Тому-то вони з ним так важко розстаються, та ви ма га-ють за них якихось несусвітніх 35 евро, хоча по суті все культурне надбання модерного континенту не варте й половини тієї суми

R O U N D T R I P

m i s j k o 1 1 . 0 6 . 2 0 1 1Моя подорож у ближнє зарубіжжя почалася

о 5:30, а о 0:20 я повернувся додому, потовчений, правда, наче учасники несанкціонованого мітингу опозиції після його розгону. У поїзді я зустрів пані професор педагогіки. Наша попередня зустріч була теж у дорозі. - Я дотепер повторюю ваші слова про те, що 2-3 відсотки людей - психопати. Вона усміхнулася: - А я теж досить часто вас цитую... - Що саме? - Пам’ятаєте, ви говорили: якщо у людини декілька життів, то вона може прожити їх у різних містах (Парижі, Києві, Варшаві...), але якщо життя одне, то його треба проживати у Львові?.. - Пам’ятаю, щось таке було. - Тож я переїжджаю з Польщі до Львова...

f a l c o n e r 3 0 . 0 6 . 2 0 1 1Виявляється, вислів: «Мужик сказав - мужик

зробив» правильно звучить так: «Мужик сказав. Жінка нагадала. Жінка нагадала. Жінка нагадала. Жінка нагадала. Жінка задовбала. Мужик зробив.

d e a f _ h o r s e0 7 . 0 6 . 2 0 1 1я іноді думаю, шо варто якто приєднати

банкомат до унітаза, шоп зарплата уходіла нєпосрєцтвєнно по назаначєнію без усіх цих проміжних етапів

A M C y C LO P E D I A : Ф : Ф І Т Н Е С ( F I T N E S S )

d m y t r o 0 1 . 0 7 . 2 0 1 1Найяскравіше ставлення американців до

фітнесу характеризує той факт, що до спортзалу вони приїжджають на авто, навіть якщо пішки до нього йти хвилин десять. І справді, невже ви подумали, що вони будуть просто бігати навколо кварталу? Всередині будь-якого фітнес-центру ви знайдете дві основні категорії відвідувачів – це або хлопці, що тусуються навколо залізяччя, або втуплені у телевізори дівчата на бігових доріжках чи велотренажерах. Перетягавши свою дозу металу та пробігши свої кілька миль, американці знову прямують до свого авто.

35

О Г Л Я Д Б Л О Г О С Ф Е Р ИД О Б РА Є У Т РА , Н Ь Ю Й О Р К !

s t r o b e r y n k a3 0 . 0 6 . 2 0 1 1Якщо Москва найбільше українське місто, то

Нью Йорк - найбільше російське. Їх сотні тисяч, а може й мільйони: пергідролевих патлів і позадираних шпіцастих носків лакованих мештів на карколомних обцасах намакіяжених краль; носів-бульбочок і безперестанного ромиґання жуйок підлітків, які матюкаються раз за разом, ніби щойно із глубінки; порепаних рук і опущені кутиків губ чоловіків в трєніках та із спортивними чорними сумками, які звертаються один до одного: “Зарєнка”, “Аскома”, “Кавалєнка”, спльовуючи на перон метро. маленьких дітей у візочках, які ще й розмовляти не вміють, але постійно чують: “как ти мне уже надаєл/надаєла!” від розтовстілих на американському їдлі мамаш. Навіть моя ліпша коліжанка живе із стеоретипною москалькою Машею, яка зі мною не розмовляє, бо на анґлійскам не удобна, а українською, крім, власне, слова “москалька” більше нічого не розуміє.

s a s h a 2 0 0 21 0 . 0 7 . 2 0 1 1По-справжньому найближча людина - це та, яка

знає твоє минуле, вірить в майбутнє, а зараз приймає тебе таким, який ти є.

І Н Т І Л І ГЄ Н Т И Н І Щ А С Н І

c o m r a d e _ m o l o t o v3 0 . 0 7 . 2 0 1 1а хто з вас в себе вдома на кухні їсть за

допомогою ножа і виделки?розкажу вам одну історію. я так як і всі мої

друзі в молодості виховані в савєцкім опчістві в сімях робочих звісно мало хто на кухні їв як ото вчив шарікова професор преображенський. салфетки, ножі, вилки, і тд. все було набагато простіше... але цю помилку вирішила виправити в школі вчителька Етики і навчити нас як то їсти за допомогою ножа і вилки, то і сказала нам принести в школу всім столові ножі... ну шо таке ніж я знав... а шо таке столовий не дуже... взяв з дому татовий найкрутіший ніж. він ще хвалився шо то тюремна робота, ніж не зточується, ручна була дротом якось перевязана, довжина леза 22 см. ну ото я його і взяв. коли на уроці всі достали ножі то вчителька сказала мій заховати... і я до кінця 5 класу нерозумів шо вона хотіла тим сказати.

f a i n a _ k a p l a n1 . 0 8 . 2 0 1 1В мене муж сильно хропе, шо я не можу даже

спать, коли закриваюся в залі і сплю на дивані. Бува шо його хроп похож на крик, бо я даже не знаю, як жива людина може так голосно хропти. Через його храп в мене недосип. І мій недосип має ярко виражені симптоми. Наприклад я спускаюся в метро і бачу, шо назустріч мені йде мущіна, виходячи з метра, і на ньому надіті жовті штани і малінова шапочка. Спустившись в метро, я бачу такого самого мущіну в маліновій шапочкі і в жовтих штанах. (Вони спеціально нанімають близнюків, шоб збить мене з толку)

А бува шо я бачу двох мущін з одинаковим ліцом, шо сидять разом і прикидаються шо вони незнайомі. Не балакають і виходять на різних зупинках. (Но я-то знаю!)

ЧОМУ НАВЧИТИСЯ У НАЩАДКІВ ВІКІНГІВ

2 8 . 0 7 . 2 0 1 1k e r b a s iВ зв’язку з гарячими обговореннями інтер’єрів

в’язниці, де має провести наступні роки норвезький масовий вбивця, хочу побажати шановній публіці облаштувати свої оселі краще за в’язничну камеру у Норвегії. Це багато чого змінить. І у голові, і у країні.

ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ ВІД КИЄВА ТА ОДЕСИ

v e n t _ d e _ l a _ m e r 2 . 0 8 . 2 0 1 1Київ - як Домініканська Республіка. Живе,

динамічне місто, багато людей. Десь бідне, десь багате. Десь відреставроване, десь у стані ремонту.

Одеса - як Куба (себто Гавана). Колись гарне місто, але занедбане і повільне. Але це - лише перші враження.

Ще про Київ. Про расове. За останні роки в укрнеті з’явилося стільки захисників білої раси, що я вже думав, що Києвом блукають армії неасимільованих іммігрантів з Африки і розмірковують, як би краще загубити Арійські Цінності ;) Але за день інтенсивної прогулянки Києвом бачив лише 4х не-білих, причому двоє з них вочевидь були туристами і вочевидь не на довго. Саме ж місто - біле, як молоко. Стало цікаво, яку таку загрозу ці четверо несуть трьом мільйонам білих киян :)

1 0 П Р И Ч И Н , Ч О М У А В ТО С ТО П К РА Щ Е “ Ц И В І Л І З О В А Н О ГО ” Д О Б И РА Н Н Я Г Р О М А Д С Ь К И М Т РА Н С П О Р ТО М

w i t c h _ l e t i c i a 0 1 . 0 8 . 2 0 1 1Дорога з виснажливого способу дістатись пункту

Б перетворюється на цікаву пригоду 2) Не потрібно довго планувати і брати квитки заздалегідь. Захотів - поїхав. 3) До речі, про квитки. Ніколи не почуєш “квитків нема”. Машини на трасі є завжди. 4) З цієї ж причини ти не залежний від розкладу руху транспорту. 5) Це переважно набагато швидше ніж їхати потягами чи маршрутками. 6) Це безкоштовно. 7) Ніколи не натрапляла на хамство, яке з боку провідників і водіїв гром. транспорту, або супутників супроводжує майже постійно. 8) Автостоп - як лакмусовий папірець - щось потипу гір Висоцького. Якщо з людиною кльово стопити - вона надьожний мужик. 9) Це не нудно. :) 10) Завжди знайомишся з людьми, часто зустрічаєш таких, від яких є чому навчитися.

В автостопa є тільки один недолік - трохи стрьомає їздити стопом одній. Але за наявності Ясі ця проблема легко вирішується :)

36

А Н О Н С . А Н О Н С . А Н О Н С

37

38

39

40

по

ло

ви

ну

о

тр

им

ує

вули

чний

роз

повс

юдж

увач

придбавши цей журнал, ви допоможете бездомним

прид

бавш

и це

й жу

рнал

, ви

доп

омож

ете б

ездо

мним

Ф о т о Ро с т и с л а в а Ш п у к а

#14М

ОДА

БЕЗ

ДОМ

У

МОД

А БЕ

З ДО

МУ