Äçâîíèê «Äâ» ¹ 146 · Марійка ПІДГІРЯНКа Червень і золота колісничка узяв червень колісничку золоту,

«Äçâîíèê»,¹ 146

Журнал для українських дітей Румунії

Місячник Союзу Українців Румунії. 12 рік видання, червень, 2019 рік

Äçâîíèê¹ 146

Ïðîùàâàé, øêîëî!Ïðèâ³ò, êàí³êóëè!

Леся ГуК

Серед літа між зелені трави...

Серед літа між зелені травиНаче раптом випав білий сніг.То не сніг – із серцем золотавимКвіточка схилилася до ніг.

Скроплена дощем, росою вмитаРозпускає пелюсточки зранку,Літо їй плете віночок з жита,Вітерець голубить до світанку.

Жайворон піснями звеселяєМовчазну красу в зеленім храмі.Про любов вона розповідає -Осипає землю пелюстками.

Гарна, ніжна і така тендітнаРозкошує у зелених травахБіла панна – то ромашка-квітка –Польова красуня величава!

Наталя КаРПеНКо

Влітку

Літо красне барвами,Літо пишне травами,Миле співом пташечки,Стрекотом комашечки.

Влітку дні багряні,Вечори духмяні,Ночі яснозорі,Світанки прозорі.

Пахне літо квітами,Зеленіє вітами,Грає переливами,Надихає силами.

Літо з райдуг виткане,І дощами випране,Сонечком звеличене,Радістю насичене.

Äçâîíèê (Clopotel)¹ 146, 2019 ð.

Журнал для українських дітей Румунії.Заснований у 2007 році.

ISSN 2501-2630ISSN–L 2501–2630

Над Äçâîíèêoì працювали:

Головний редактор: Микола КорсюкРедактор: Людмила ДорошРедколегія: Іван Ковач, Михайло Михайлюк,Михайло Трайста, Марія Чубіка.

Адреса редакції:м. Бухарест, вул. Раду Попеску, 15, с.1тел.: 021-222-07-29; 021-222-07-37;телефони/факси: 021-222-07-37

Друкарня:«S.C. SMART ORGANIZATION S.R.L»

Adresa redacţiei: str. Radu Popescu 15, sect. 1Bucureşti, România.Наша електронна адреса:[email protected]

Äçâîíèê пропонує:

* казки й оповідання* вірші* загадки* дитячу енциклопедію* сторінку народознавства* пісеньки* сторінки-розмальовки* рухливі й дидактичні ігри* вироби своїми руками

Äçâîíèê завжди радо прислухаєтьсядо ваших пропозицій і друкуватиме

надіслані вами спроби!

Увага! За достовірність надрукованихматеріалів відповідають їх автори!


3

Павло ТиЧиНа

Нас сонечко стрічає…

Нас сонечко стрічає, у літечко біжить. Теплом всіх пригощає, Струмочком дзюркотить. І ми радієм разом Яскравій цій порі. Багато друзів літо Приносить дітворі. Сплітаємо віночок Із сміху і пісень. Із друзями проводимо Ми кожен літній день. Нас сонечко чарує, Дарує нам дива. Яка весела, радісна, Чудова ця пора! Я всміхаюсь сонечку: – Здрастуй, золоте! Я всміхаюсь квітоньці, Хай вона цвіте!

Словоа Вкраїни ж мова –мов те сонце дзвінкотюче,мов те золото блискуче,вся і давність і обнова –українська мова.Розцвітай же, слово,і в родині, і у школі,й на заводі, і у поліпречудесно, пречудово –розцвітай же, слово!Хай ізнов калиначервоніє, достигає,всьому світу заявляє:Я – країна україна –на горі калина!

Максим РиЛьСьКий

Дівчина

Бджілки золотисті В квітах літають, Роси перлисті З трав опадають. З золота зіткане сяєво ллється, Ліс в нім купається, листя сміється. В шатах зелених Вийшла дівчина, В косах студені Роси-перлини. З золота зіткане сяєво ллється, Ліс в нім купається, листя сміється. В квітах барвистих Дівчина сяє, В оченьках чистих Сонечко грає. З тих оченяток маєво ллється… Дівчина літом веселим зоветься…

Марійка ПІДГІРЯНКа

Червень і золота колісничка

узяв червень колісничку золоту,Та й захопив ще зірничку на льоту.Ти, зірничко, скоресенько поспішайТа сонечко ранесенько виряджай.Дам я йому позлітоньку на той віз,Бо він добру робітоньку має скрізь:Купіленьку нагрівати в річечках,Черешеньки наливати по садках.Має вбрати зелен-квітом все село,Щоб веселим тепле літо нам було!


4

Людмила ДоРош Щасливий листокЗабуяла-усміхнулася світу весна всіма

своїми барвами. Поля зазеленіли травами,замерехтіли весняними квітами, біля хатзацвіли дерева. І вся природа, здається, немогла натішитися теплом, сонцем, життям.

Вже незабаром господарі садитимутьгороди, а от конюшина сіється раніше. Їїолек сійковий дідусь уже висіяв. І онукйому теж допомагав– це ж таке відпові-дальне діло, тожвін, як головний ді-дусевий помічник,не міг не взяти уцьому ділі участі. аколи незабаром ко-нюшина почалапробиватися з-підземлі, дідусь поді-лився з олексійкомсекретом: якщохтось знайде чоти -рьохлистну конюшину, тому усміхнетьсяудача.

Тож коли конюшина піднялася над зем-лею і все поле весело зазеленіло, олек сійковирішив піти на пошуки. Кому ж не зго-диться удача? а йому, як нікому, вона булапотрібна. Чомусь друзів у нього не було, вінзавжди проводив час один або, хіба, з діду-сем.

І ось одного ранку він подався на полез конюшиною. а там стільки того листя!Як же знайти той щасливий листок, середцього багатого листу він – як голка в стогусіна. але хіба ж дістається удача ледарям?Тож олексійко присів і давай копирсатисяв конюшині. аж тут – гульк – маленькезайченятко забилося під конюшиною ітремтить від страху. олексійко і сам зля-

кався. Він був городянином і тільки нещо-давно переїхав жити в село, тож не звик зізвірятами, а тим паче – піклуватися проних. але дідусь із бабусею поїхали на іншеполе, далеко від хати, а він був вдома один.

«Що ж робити? – подумав олексійко. –Може, лишити його тут? а як знайде йоголисиця?» – йому стало шкода зайчика, вінзахотів його погладити і лише тоді помітив,

що в того перебита лапка. Мусив відкласти хлоп-

чина пошуки щасливої коню-шини – поніс він зайченядодому, пе рев'язав йому лапкуі дав малому листок капусти.а мале зайченя, здається, ро-зуміло, що той не бажає йомузла, вже не тремтіло, а тількидивилося на нього великимисумними очима.

– Не бійся, все буде добре.Якщо хочеш, я й для тебе по-

шукаю щасливої конюшини і тиобов'язково видужаєш і знайдеш своюмаму! – пообіцяв малий зайчаті, лишивйого відпочивати, а сам – знов на поле шу-кати чотирьохлистну конюшину.

от іде він в поле, а край дороги йогосусід Василько намагається полагодити ве-лосипедну шину. Хотів було пройти мимоолексійко, але йому стало ніяково, тож вінзапитав із ввічливості:

– Тобі допомогти?Василько розгублено закліпав очима і

забелькотів:– Та ось, послав батько до хворої бабусі

в сусіднє село з продуктами, а я, мабуть,наскочив на якесь скло чи гвіздок…

Не мав олексійко, що робити, соромнойому було залишити сусіда посеред дорогиз навантаженим велосипедом і з діркою в


5

шині. Поки вони з Васильком закінчилилагодити шину, сонце вже було високо нанебі. а тут і дідусь з бабусею верталися зполя:

– Ходімо, внучку, обідати! – покликалабабуся олексійка.

а коли після обіду він збирався зновупіти на конюшинове поле, бабуся саме взя-лася садити цибулю. Вона взяла довгу ве-лику дошку і потяг ла її на город. олексійкобачив, що їй було важко, і хоч бажаннязнайти щасливий листок підганяло його вполе, любов до бабусі, яка піклувалася пронього ще з дитинства, не лишила його бай-дужим:

– Бабусю, тобі допомогти? – запитавонук і взявся за важку дошку.

Разом з бабусею вони клали на землюдошку, робили сапкою гарний рівненькийрівчачок, а потім олексійко під вказівкамибабусі встромляв маленьку цибульку вземлю, загортав її й трішки притискав –щоб цибулинка вистояла і під дощем, і підвітром, і проросла рівненько. Мабуть, аждвадцять грядок цибулі посадив олексійкоз бабусею. Вто мився, що й казати, але в тойже час його заполонило якесь незвідане досих пір задоволення. І навіть маленькиймозоль, який з’явився у нього на долоні, незатьмарював його внутрішнього задово-лення.

Так і минув день, не вдалося олексійкудістатися до поля з конюшиною. Наступ-ного дня ще вдосвіта він поїхав з дідусем табабусею на інше поле садити картоплю, ідень знову збіг невідомо куди. а потім Ва-силько покликав його пасти разом з нимчереду і олексійко погодився – він ще ні-коли не пас череду і це видалося йому дужецікавим. а коли Василькова мама при-несла обід, він з таким апетитом, як ніколи,з’їв і борщ, і сало з цибулею, яке до тогочасу не хотів і в рот брати. Коли увечеріхлопці пригнали корів у село, олексійковідчув, що падає з ніг, але в той же час йомубуло так хороше на душі і так приємно відзробленого ним діла.

ось так минали дні, а олексійку всеніяк не вдавалося податися в поле в пошу-ках щасливого чотирьохлистника. а потімодного ранку дідусь покликав його коситиконюшину.

– Ну ось, прогавив шанс знайти удачу,– подумав трішки засмучено олексійко. –Та нічого, може, коли конюшина знову під-росте, я знайду щасливий листок!

а дні минали один за одним швидко йнепомітно. Він допомагав дідусеві й бабусі,Василько познайомив його з іншими одно-сельчанами і вони почали разом ходити нарічку, грати у футбол.

а одного вечора, коли олексійко разомз бабусею сиділи пізно увечері у дворі,дивлячись на засіяне мерехтливимизірками небо, олексійка осінило:«Дивись, як гарно все почало скла-датися у його жит ті! Та це ж, мабуть,він таки знайшов щасливий листокконюшини, коли вони скосили з ді-дусем поле, і зараз той листок ле-жить на горищі і звідти надсилаєйому удачу!»

Він розповів про це і своєму дру-гові Васильку, але той чомусь не по-вірив йому. Проте олексійко бувпереконаний, що десь там є мале-сенький листочок, який допомагаєйому у всьому. а ви як гадаєте, друзі?


6

Михайло Гафія ТРайСТа

Неймовірні пригоди Панаса гусопаса(продовження з попереднього числа)

15. Як Панас Гусопас таОлекса Довбуш у генералаДияволбекера Бісвізена

бенкетували

Повів сотник Чортовух Панаса та Довбушадо будинку генерала Дияволбекера Бісвізенаі передав їх генеральським слугам – рогатимчортикам з довгими вушками та пухнастимихвостиками, які повели їх далі до генераль-ського кабінету.

– Раді гостям! – крикнув Панас і поліз з Дия-волбекером цілуватися.

– Таким почесним гостям завжди раді, – від-повів неохоче генерал.

– Ми так і знали, інакше б не най-мались виконувати такеділо, – мовив веселоПанас, хоча зістраху серце в йогогрудях калатало, адуша тремтіла.

– Яке діло? –запитав здивованийДияволбекер.

– Тільки не гово-ріть мені, гене-рале, що винеписьменнийі чортівських пророцтв не читали.

– Письменний я, письменний! Але, мабуть,призабув, старий вже я. Та зараз моїх чорто-книжників покличу і вони...

– Не треба! – перебив його Панас. – Ми при-були до Вашої Дияволії монастир будувати!

– Що?! – ледь не обімлів генерал.– Монастир будувати, – повторив спокійним

голосом Панас. – Який монастир?– Святих Мучеників Панаса Гусопаса Верхо-

винського та Олекси Довбуша Чорногорського! – І хто вас прислав?– Митрополит Поп Іван Гуцульський, тільки

не говоріть, генерале, що ви не чували про них,– продовжував валяти дурня Панас.

– Чував, чував, аякже, тільки я призабув.Бачте, вже старий.

– Ну, тоді ми повернемось до нашого діла, бочас летить.

– Навіщо поспішати, давайте погуляємотрішки, – почав вмовляти їх генерал.

Бідний генерал Дияволбекер Бісвізендумав якось підкупити наших майстрів, бояк дійде до вух першого чортміністра Іска-ріота Сарсаїли, а не дай чорт до самого во-

лодаря, що в його Дияволії будуютьмонастир, то не панувати йому

більше... – Якщо гуляти, то гуляти!

Але не довго, бо в нас святасправа, а з такою справою не

до жартів! – погодивсяПанас.

І почали гулі! Повністоли напоїв та страв –

їж, душе, пий та весе-лися, а тут ще музики

чортівські появились:гусляють, цимбалять, буб-

нять!– Аркана давай! – гукнув підпитий До-

вбуш і потяг генерала в танець.


7

– Грайте чардаш! – замовив Панас і вхопивДияволбекера до танцю.

Бідний генерал трохи душу чортові не від-дав – висолопив язик і ледве дише.

– Годі, панове, годі! Відпочинемо трішки!Вип'ємо вина... – почав їх благати.

І так погуляли до самого ранку, а на другийдень вранці генерал до них:

– Сяке-таке, сюди-туди, як би то було, якбими домовились...

– Про що? – запитав Панас, лікуючись горіл-кою від похмілля.

– Та аби ви монастир не будували, я б вамдобре заплатив...

– Так ось як стоїть діло, ми б відмовилисьза два мішки золота, але Митрополит Поп ІванГуцульський – святий образ! І йому б требащось дати, бодай два мішки!

– Згідний, – з великою гіркотою погодивсягенерал.

– Та це ще не все, – почав переборщуватиПанас.

– Як не все?!– Та так, що через місяць Святий Міклош

Чортомор в інспекцію має прибути, а від цьогоне викупишся ні п’ятьма мішками, а до того щей за наші гріхи треба викуп дати, то дійде додесяти мішків, а це забагато, навіть і для та-кого чортоповажного образу, як ви. Так щоліпше побудуємо монастир і забудемо нашурозмову!

– Забагато, незабагато, а я даю вам із чор-товійськової скарбниці десять мішків золота ійдіть собі!

– Але як ми виберемося звідси?!– Через три тижні в Дияволії буде великий

празник, на який прибудуть всі відьми та бо-соркані, саме вони допоможуть вам вибратисьзвідси разом з вашими мішками, а доти погу-ляємо! – зрадів генерал, що нарешті йому вда-лось врятувати Дияволію від монастиря.

– Якщо гуляти, то гуляти! – погодились май-стри.

(далі буде)

Народні прикмети червня1 червняЯкщо першого і другого червня йде дощ –увесь місяць сухий.2 червняБагато шишок на ялинках – до врожаю огір-ків.3 червняГоробина цвіте – до врожаю льону.Якщо в цей день негода, то й осінь виявитьсянепогожою.5 червняЗакінчується посадка огірків.Яскравий колір горобини – означає бути вро-жайним коноплям.6 червняЯкщо дощ – очікуйте багато грибів.9 червняНегода й непогода в цей день – осінь буде не-погожою.12 червняПавуки трудяться – значить погода зміниться.13 червняДощ капає – пронудьгуєш всю зиму.14 червняЧервоний захід – червоний налив жита. По-хмурий ранок – до врожаю ярових.16 червняВітер південний – врожай гарний, північно-за-хідний – до вологого літку, східний – до хвороб.20 червняТепла погода – жито вродиться.21 червняЯкщо в цей день великі роси, літо, будь хочсухе, дасть врожай гарний.22 червняКирила. Кінець весни, початок літа. Найдов-ший день, найкоротша ніч. 25 червняПетро афонський, Петро Поворот. Запізнілийкапусник, останній посів огірків і посадка роз-сади. 26 червняКилина Гречишница. «Гречку сій або за тиж-день до Килини, або через тиждень». 29 червняДень Тихона. Сонце йде тихіше. Кінець пізніхярових посівів. Змовкає пташина дзвіниця.Сонце йде тихіше, і птахи затихають. 30 червняМануїл. «На Мануїла сонце застоюється – ба-риться в зеніті». Все йде в ріст. «Якщо в червніблискавиці часті – буде добрий врожай».


8

(продовження з попереднього числа)

Вова хотів був спитати: «Чому ж ви не відно-вите собі ногу, раз ви вмієте чаклувати», але по-соромився.

– а… а як ви це робите? – спитав Вітя.– Ну, це, звичайно, важко, але якщо ви мені до-

поможете, я зроблю. Головне – треба, щоб видуже-дуже захотіли стати козенятами, і тоді я…

Вітя подивився на Вову. Вова подивився наВітю. Чесно кажучи, їм уже не дуже хотілосястати козенятами, але було якось незручно передцим самодіяльним чаклуном-аматором, якийтак жалібно шморгав носом.

– То як, Вітько, захочемо? – непевно спитавВова.

– Я знаю… – знизав плечима Вітя. – Якщо ненадовго, на півгодинки… Бо скоро ж тато з ро-боти прийде. Ми ж сьогодні ідемо на іменини дотьоті Наді.

– Нас через це мама і з дитсадка раніше за-брала, – пояснив Вова.

– На півгодинки, на півгодинки! – закивав ча-клун. – Можу, навіть на десять хвилин. Будьласка. Хто перший?

– Як – хто перший? – перезирнулися Вітя йВова. – Ми обидва перші. Ми завжди разом.Тільки разом.

авжеж, вони ж були близнята. Їм завжди куп-ляли все однакове, і одягали однаково, і їли вониодне й те саме. І завжди були рівні. І як же це так,щоб один із них став козенятком, а другий ще ли-шався хлопчиком! Ні, тільки разом.

– Я так не можу, – закопилив свою товсту губучаклун. – Я ж все-таки не фахівець, а аматор.Треба рахуватися… Знаєте, давайте так: ви од-вернетесь один від одного, я вас по черзі зроблю,а потім ви повернетесь, і буде ніби ви одночасно.Ну, будь ласка.

– Ну, гаразд, – зітхнули Вітя й Вова і одверну-лися один від одного.

Спершу голос чаклуна пролунав з-за парканубіля Віті:

– Вітя-Відівітя-Відівіс-Пампітя! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас!

Потім таке ж саме заклинання пролунало біляВови:

– Вова-Відівова-Відівіс-Пампова! Відівіс-

Відівас- Відівіс-Пампас!Після чого чаклун задоволено хмикнув і ска-

зав:– Все! Можете обертатися.Хлопчики обернулися і заблимали один на од-

ного очима.– он, у тебе-е-е.., – пробекав Вітя.– Що у ме-е-ене? – промекав Вова.– у тебе-е-е… ріжки!..– І у тебе-е-е…– ой, ми стали козенятами!– а що я вам казав! Хе-хе-хе! а ви не вірили!– ой, а чого у нас хвостики такі ме-е… ме-

е… м-не козенячі! – здивовано мекнув Вова.Хвостики у близнят справді були не короткі, як

у козенят, а довгі, з китицями на кінцях.– Я не винен! Я не винен! Це не я, – запротесту-

вав чаклун. – Це, мабуть, ви не до кінця дуже хо-тіли. Це ви не старалися. Я ж не фахівець! Я жаматор!

– а, нічого! Бе-е-айдуже! – бекнув Вітя. – Такнавіть краще, зручніше.

І він почухав своїм хвостом собі за вухом.

– от і чудесно! Відівіс-Відівас-Відівіс-Пампас!– і чаклун замовк.

Близнята-козенята зазирнули у шпарку – ча-клуна за парканом не було. Чаклун зник.

– Бе-е він? – здивовано бекнув Вітя.– Ме-е знаю, – розгублено мекнув Вова.– а, бе-айдуже! – махнув хвостом Вітя. – Яки-

хось бе-есять хвилин бе-ути нам козенятами – небе-удемо гаяти часу!

– Ме-е будеме-о! Ме-абуть, так і треба! – махнувхвостом Вова. І близнята-козенята підстрибомпобігли до річки. (далі буде)

Всеволод НеСТайКо

ПРИГОДИ БЛИЗНЯТ-КОЗЕНЯТ


9

олесь ЛуПІй

Найгарніша

Хто пробуджується в місті Так раненько? Найдобріша, наймиліша Наша ненька.

Довгі коси її пахнуть Ніжним зіллям, А ласкаві теплі руки – Хлібом-сіллю.

Тільки в неї такі очі – Цвіт льоновий, І тоненькі, і рівненькі Чорні брови.

І ніхто пісень не знає Так багато, І ніхто так не шанує Нас із татом.

Біля неї і в морози Ми зігріті. Рідна ненька – найдорожча В цілім світі.

Там, де небо високе

Де річка стрибає, Мов сарна мала, Де ватри боїться Ранкова імла;

Де тиша стоїть Від зорі до зорі, Отари пасуть Молоді вівчарі;

Де шлях з перевалу Неначе завис, А ліс попід схилом Як заспаний лис;

Де небо високе Та обрій крутий, Де сонце щоранку, Як птах золотий,

Злітає, а потім В зеніті стоїть, Аж поки всю землю Не озолотить;

Де наче олені Гіллясті гаї, Там гори зелені – Карпати мої.

Злива

Диригує блискавка, Грім у бубон б'є, А на струнах дощику Вітер виграє.

Як в цимбали срібнії, Краплі б'ють в ставок, Хтось плете над річкою Райдуги вінок.

Співає травень

Біжу по зелен-мураві, Лечу в обійми вітрові. А сонечко удалині Піднесло весла-промені.

Співає травень у гаю, Спиняюся і слухаю. Про що там мовить небокрай, Про що шепоче цвітограй,

Про що замріялось село... А світ кружля, мов колесо. Співає травень у гаю. Мовчу собі і слухаю.


10

Степан К. Д. ТРайСТа

ВІйНа ТРиКуТНиКоНоСЦІВ

5. Край БолотняківКрай Болотняків, який знаходився у

підніжжі Льодяних гір на заході, простя-гався з півдня від берега великої ріки Роні-шори на північ до Краю Хащарів імежувався на сході з Краєм Степовиків таКраєм Підземельників, завжди був асоційо-ваний з поганим, згубним, нечистим місцем,а його жителі – болотняки – вважались дуженебезпечними людьми, зустріч з якими неможе привести до чогось доброго, аджевони можуть збити подорожнього зі шляху ізаманити у болота, «звідки ніхто й ніколи неповернувся».

Було багато і таких, які вірили, що болот-няки – це перевтілені душі неспасеннихгрішників, які мучаться, живучи у болотах, аще вірили, що тут живе дух болота Буль-Бульбук разом зі своєю дружиною Мочір-лою – дівою, що потонула в болоті, Сином

Мочернаком та дочкою Балтою. Буль-Буль-бук виглядає як сивий дід, з широкими ісильними плечима, який перекидається упастуха, обходить болота та заводить подо-рожніх, заманює їх у трясовину, і навітьсама Мочірла зі своїми дітьми Мочернакомта Балтою люблять гуляти по болотах, ля-кати людей різкими звуками, зітханням табульбашками.

На відміну від чужокрайців, болотняки ві-рили, що дух болота, якого називали Моро-шом, карає тільки тих, хто відноситься доприроди без належної поваги. Він лякає їхзітханнями, охами, гучними прицмокуван-нями, а потім заманює в багно. Те саме ро-била і його дружина Мара та їхні діти –дочка Мармара та син Морок. Вони пова-жали і поклонялися їм, вважаючи їх болотя-ними божествами, до яких можназвертатися тільки через посередників –жреців намуляників, які служили біля вівта-рів Мороша, де горіли незгасимі болотянівогні, на яких приносили йому жертви.

Відповіддю на молитви та жертви болот-няків були мерехтливі вогники блакитногокольору, які появлялися в темні літні ночі,кружляючи і танцюючи, виписуючи складнутраєкторію, то віддаляючись, то наближаю-чись до болотняків, які падали на коліна і,простягаючи до вогників руки, промовляли:

Морош, Морош, Мара-МорошМармара, Морок-порок,Кала-мара, ала-мара,

Мара-Морош, Морош, Морош... Сала-мара, пара-караСара-вара, лара-параХай норок, морок-порок...

Болотняки були великими жаболовами,вони споживали жаб’яче м’ясо, вважаючийого делікатесом, зокрема жаб’ячі лапки.Навіть ворошани зараховували його дієтич-ним, тому що воно майже не містить жиру,проте є досить поживним. Болотняки такожспоживали жаб’ячу ікру та пуголовків. Окрімжаб, вони споживали м’ясо всіх земновод-них тварин, що жили в болотах, а тут води-


11

лося безліч ропух, тритонів, гадюк, зви-чайних вужів, болотяних черепах, ондатр,видр, вони навіть полювали на кабанів,вовків, єнотів та інших тварин, які навіду-вали болота. Часто вдавалось їм зловитиптахів, бо тут водилися журавлі, куріпки,чаплі, кулики, чайки, качки та інші.

У Краю Болотняків знаходилось багатоболіт різних видів, які вони називаливоди – озера, утворені на поверхні бо-лота; чаруси – дуже підступні, але на виг-ляд привабливі галявини, порослі свіжоюзеленою травою і яскравими квітами,хоча трав’яний покрив не витримував на-віть дрібних тварин, приховуючи підсобою страшну безодню; вікна – озерцятачистої прозорої води на сіро-зеленій по-верхні болота; Гальяни – непрохідні бо-лота, на яких росли кущі беріз та багатоінших, тому тут росла брусниця, журав-лина, морошка, росичка, болотний кипа-рис, мох сфагнум, багно, осока, аїр,пухирчатка.

Болотняки жили у хатинках-вальков-ках, тобто були побудовані з глиняних це-глин – вальків, висушених на сонці,покритих очеретом або березовою короюз березових лісів, які росли поміж боло-тами. Вони не мали над собою жодногокерівника. Навіть намуляників, які булипосередниками між ними і духами болота,не вважали старшиною, хоча платили їмдесятину від усього прибутку.

Будували собі житла на твердій землі,чимраз далі від Льодяних гір, і називалисвої села коморами. Найбільші коморикраю – це Комора Маре, Комораш та Ко-марник, які знаходилися на півночі, біляхащарської межі; Комора Дулче та Сукмарна сході біля межі з Краєм Підземель-ським, та Коморуца, Комород, Амара таКомора Тіна.

Найголовнішим зайняттям болотняківбуло жаболовство та полювання на видр.Висушені на сонці жаб’ячі лапки, які вва-жались делікатесом, та хутро видр вониобмінювали на різні продукти у чорноліс-ників, що прибували до них Возовою До-рогою через Край Хащарів, а ще трималиболотняки торгівельні зв’язки з степови-ками, від яких брали молочні продукти, таз підземельниками, від яких брали вино,виноград та інші алкогольні напої.

(далі буде)

Ходить гарбуз по городуХодить гарбуз по городу,Питається свого роду:– ой, чи живі, чи здоровіВсі родичі гарбузові?обізвалась жовта диня,Гарбузова господиня:– Іще живі, ще здоровіВсі родичі гарбузові!обізвались огірочки,Гарбузові сини й дочки:– Іще живі, ще здоровіВсі родичі гарбузові!обізвалася морквиця,Гарбузовая сестриця:– Іще живі, ще здоровіВсі родичі гарбузові!обізвались буряки,Гарбузові свояки:– Іще живі, ще здоровіВсі родичі гарбузові!

обізвалась бараболя,а за нею і квасоля:– Іще живі, ще здоровіВсі родичі гарбузові!

обізвався старий біб:– Я задержав увесь рід!ой ти, гарбуз, ти перістий,Із чим тебе будем їсти?– Миска пшона, шматок сала – от до мене вся приправа!


12

Карло КоЛЛоДІ

Пригоди Піноккіо(продовження з попереднього числа)

XXXIV. ПІНОККІО ОБГРИЗАЮТЬ РИБИ, І ВІНЗНОВУ СТАЄ ДЕРЕВ'ЯНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТАКОЛИ РЯТУВАВСЯ УПЛАВ, ЙОГО ПРОКОВТНУЛАСТРАХІТЛИВА АКУЛА

Ослик був у воді вже п'ятдесят хвилин, і по-купець промовив сам до себе:

– Мабуть, мій бідний кривий ослик уже зовсімутопився. Витягну ж його на берег і зроблю зйого шкури гарний бубон.

І потягнув за вірьовку, прив'язану осликовідо ноги. Тягнув, тягнув, і нарешті з води пока-зався... А знаєте хто? Замість мертвого осликана поверхню виринув живий дерев'яний хлоп-чик, що звивався, як в'юн. Побачивши його, бі-долаха подумав, що все те йому примарилося;він остовпів з несподіванки.

Отямившись трохи від здивування, покупецьпробелькотів плаксивим голосом:

– А де ж ослик, якого я штовхнув у море?– Цей ослик перед вами, – відповів, усміхаю-

чись, дерев'яний хлопчик.– Ти?– Я.– Ах ти ж шахраю! То ти ще й глузуєш з мене?– Глузувати з вас? Ні, добродію, я кажу вам

цілком серйозно.– Як же могло статися, що ти недавно був ос-

ликом, а вийшов з моря дерев'яним хлопчиком?– А це від морської води. Море витіває ще й

не такі жарти.– Гляди, хлопче, гляди!.. Не здумай глуми-

тися з мене. Горе тобі, коли в мене урветься тер-пець!

– Гаразд, дядечку: хочете знати всю правду?Зніміть з ноги мотуз, і я розповім вам усе.

Добрий селянин, запалившись бажанням по-чути правдиву історію, миттю одв'язав вірьов -ку. Піноккіо, відчувши себе вільним, як птах,почав свою розповідь:

– Отож знайте, що я завжди був дерев'яним,як і зараз, але ось-ось мав стати таким хлопчи-ком, як усі діти на світі. Та через те, що не хотівучитись і слухав поганих товаришів, я одногодня прокинувся справжнім ослом з отакими ву-хами і отакенним хвостом. Яка це ганьба буладля мене! Мене повели на базар і продали ди-ректорові цирку, який заповзявся зробити змене знаменитого танцюриста і спритного стри-буна крізь обручі. Та одного вечора я невдалострибнув на арені і скалічів на праву ногу. Тодідиректор, не знаючи, що робити з кульгавимослом, наказав його продати. Отак ви купилимене.

– На превеликий жаль! Я заплатив за тебедвадцять сольдо. Хто ж мені тепер повернегроші, що я так тяжко заробив?

– А навіщо ви мене купували? Щоб зробити змоєї шкури бубон? Еге ж, бубон?

– Атож! А де я тепер візьму іншу шкуру?– Не втрачайте надії, дядьку. На світі є ще ба-

гато ослів.– Скажи мені, нахабний капоснику, чи це вже

кінець твоїй історії?– Ні, – відповів дерев'яний хлопчик, – ще

двоє ослів – і кінець. З базару ви привели менесюди, щоб убити, але, пожалівши, прив'язали нашию каменюку і штовхнули в море. Такий людя-ний вчинок робить вам велику честь, і я будувдячний вам, скільки житиму. Між іншим, любийдядечку, ви й гадки не мали про Фею.

– Що там за Фея?– Це моя мати, вона схожа на всіх добрих

мам, які дуже люблять своїх дітей, не спускаютьз них ока і допомагають у будь-якій біді, навітьтоді, коли їхні діти через легковажність і погануповедінку заслуговують на те, щоб їх кинули на-призволяще. Так-от, тільки-но добра Фея по-бачила, що я потопаю, то одразу послала домене величезну зграю риби, яка, подумавши, щоя справді мертвий ослик, почала мене їсти. І якіздоровенні шматки відкушувала!.. Знайшласянавіть така добра рибка, що від'їла мені хвіст.

– Відтепер, – з огидою промовив покупець, –я ніколи не їстиму риби. Я не хочу з'їсти разом збарбулькою чи тріскою шматок ослячого хво-ста.

– Я теж так думаю, – зауважив, сміючись, Пі-ноккіо. – Так-от, коли риби з'їли всю ослячушкуру, яка на мені виросла, вони, звичайно, за-ходилися біля кісток, тобто біля дерева, бо, якви знаєте, я увесь зроблений з міцного цур-палка. Та куснувши кільки разів, ласунки одразувтямили, що дерево – їжа не для їхніх зубів, ірозпливлися на всі боки, навіть не подякувавшимені. Ось я вам і розповів, як зробилося так, щови витягли з води мене замість мертвого осла.

– Чхати я хотів на твою історію, – вигукнуврозлючений покупець. – Я знаю, що віддав затебе двадцять сольдо і тепер хочу повернутисвої грошики. Я знаю, що зроблю. Я віднесу тебена базар і продам на тріски розпалювати камін.

– Що ж, продавайте. Я згоден, – сказав Пінок-кіо.

Промовивши ці слова, він зробив велетенсь-кий стрибок і пірнув у воду. Швидко віддаляю-чись від берега, він гукав бідолашномупокупцеві.

– Прощавайте, дядечку! Якщо вам знадо-биться гарна шкура на бубон, то згадайте мене.

Він засміявся, пливучи собі далі, а потімзнову озирнувся назад і гукнув ще голосніше:

– Прощавайте, дядечку! Згадайте мене, якщовам треба буде трохи сухих дровець на розпал.

За мить він був уже так далеко від берега, щомайже зник з очей. На поверхні моря вирізня-лась тільки чорна цяточка, яка час від часу мет-ляла в повітрі ногами, пірнала і виринала,


13

пустуючи, як дельфін у гарному настрої.Піноккіо плив навмання у відкрите море і

раптом побачив попереду білу, ніби мармуровускелю. На її верхів'ї стояла гарна Кізочка, яканіжно мекала, немов кликала хлопчика до себе.Найдивовижніше було те, що Кізочка була нібіла, ні чорна, ні ряба, як інші кози, а блакитна,надто вже схожа кольором на волосся Прекрас-ної Дівчинки.

Можете собі уявити, як закалатало серце у бі-долашного Піноккіо! Він щодуху поплив до білоїскелі. Уже був на пІвдорозІ туди, як раптом зводи виринула страхітлива голова морськогочудовиська і посунула на нього. Роззявленапаща зяяла, мов прірва, а три ряди зубів на-гнали б страху, навіть якби були тільки намаль-овані.

Знаєте, що то було за морське страховисько?Ота сама величезна Акула, про яку вже не раз

згадувалося в нашійкнижці. Через свою не-нажерливість вонастала пострахом длявсіх риб і рибалок.

Уявіть собі, як зля-кався нещасний Пінок-кіо, побачивши такечудовисько.

Він хотів виверну-тися, втекти, попливти вінший бік, але вели-чезна паща стояла найого шляху, ой. ні – вонашвидко наближалася донього.

– Швидше, Піноккіо,швидше! – кричалагарна Кізочка.

І Піноккіо відчай-душно брьохав руками,ногами, налягав усім тулубом.

– Хутчій, Піноккіо, чудовисько тебе наздога-няє!

Піноккіо, зібравши усі свої сили, поплив уд-вічі швидше.

– Стережись, Піноккіо, чудовисько наздога-няє тебе! Воно вже близько! Швидше, бо заги-неш!

Піноккіо поплив ще хутчіше, він уже не плив,а летів, як куля з рушниці. Він уже був біля самоїскелі, і Кізочка, нахилившись, простягла йомуніжку, щоб допомогти вилізти з води.

Та запізно! Чудовисько наздогнало його і,хапнувши повітря, втягло заразом і нещасногодерев'яного хлопчика. Акула проковтнула Пінок-кіо з такою силою і жадібністю, що він, упавшив шлунок рибини, дуже вдарився і зомлів начверть години.

Отямившись, довго не міг збагнути, де він.Довкола панувала суцільна темрява, і спочаткуПіноккіо здалося, ніби його головою втовкли вповну чорнильницю. Він прислухався, але нічо-гісінько не почув. Час від часу над обличчям Пі-ноккіо ніби проходив дужий порив вітру.Спочатку малий не міг зрозуміти, звідки тут бе-реться такий протяг, але згодом збагнув, що то

працюють легені страховиська. Річ у тому, щоАкула страждала на астму, і коли дихала, в їїнутрощах здіймався великий вітер.

Якийсь час Піноккіо бадьорився, та коли пе-ресвідчився, що він насправді ув'язнений у че-реві морського чудовиська, заплакав і заридав,нарікаючи на свою долю:

– Рятуйте! Ой, горе мені! Невже тут нікогонемає, хто б урятував мене?

– А хто ж тебе може врятувати, нещасний? –пролунав з темряви глухий голос.

– Хто тут? – спитав Піноккіо, похолонувшивід жаху.

– Це я, бідний Тунець, якого Акула проковт-нула разом з тобою. А ти що за риба?

– Ніяка я не риба. Я – дерев'яний хлопчик.– Якщо ти не риба, то чому ж ти дав ковтнути

себе?– А я зовсім не давав. Воно саме мене про-

ковтнуло. Що ж ми робити-мемо в темряві?

– Потихеньку чекати-мемо, поки ця Акула насперетравить.

– Я не хочу, щоб менеперетравлювали! – закри-чав Піноккіо і заплакав.

– Я теж не хочу, щобмене перетравлювали, –зауважив Тунець, – але яфілософ і втішаюся дум-кою про те, шо коли вже на-родився тунцем, то кращепомерти під водою, ніж волії на сковороді.

– Дурниці! – вигукнув Пі-ноккіо.

– Це моя особистадумка, – заперечив Тунець,

– а особисту думку, кажутьтунці-мудреці, треба поважати.

– Хай там що, а я хочу вибратися звідси.Втекти.

– Тікай, як зможеш.– Чи дуже велика ця Акула, що проковтнула

нас? – запитав дерев'яний хлопчик.– Уяви собі, що її тіло має понад кілометр за-

вдовжки, не рахуючи хвоста.Коли вони отак розмовляли в темряві, Пінок-

кіо, як йому здалося, помітив удалині дивнуясну цятку.

– Що воно за цятка отам далеко-далеко? –спитав Піноккіо.

– Мабуть, ще один такий бідолаха, як ми, кот-рий теж чекає, поки його перетравлять.

– Піду до нього. Може, це стара досвідченарибина, вона порадить мені, як вибратисязвідси.

– Від щирого серця бажаю тобі успіху, любийдерев'яний хлопчику.

– Прощавай, Тунцю!– Прощавай, дерев'яний хлопчику, щасти

тобі.– Де ми зустрінемося?– Хто знає?.. Краще про це зовсім не думати.

(далі буде)


14

РусалкаЖили собі чоловік та жінка, і мали вони єди-

ного сина. Чоловік був рибалкою і щодня вихо-див у море. Якось він закинув сіть, а коли ставтягти, то насилу витяг – там була величезна ру-салка. От вона й каже рибалці:

– Пообіцяй, що віддаси мені першого, когострінеш удома, а то я з'їм тебе.

Рибалка подумав, що першим, як завжди,назустріч йому вибіжить цуценятко, і пообіцяв.Русалка пірнула у воду, а рибалка пішов додому.Та цього разу першим його зустріло не цуце-нятко, а рідний син. Він занепокоївся, що батькадовго нема і вийшов його зустріти.

І тоді розповів рибалка синові про своюпригоду – про те, як витяг із моря русалку і як тазажадала, щоб він оддав їй першого, кого стріневдома.

Син сказав, що требавиконати обіцянку, алехай батько зачекає, покивін сходить до найближ-чого селища і попроща-ється з друзями. І пішов.

По дорозі до селищаюнак здибав мураху,вовка й орла. Вонивтрьох поралися білямертвого віслюка і ніяк немогли його розділити –кожному хотілося урватибільше. Тоді попрохаливони, щоб це зробивюнак. Він згодився і від-дав м'ясо орлу, кістки –вовку, а шкуру – мурашці.

Та тільки рушив далі,як вони знову кличутьйого. Юнак перелякався,подумав, що і його хочутьз'їсти. Аж ні: ті вирішиливіддячити йому за добро. Вовк подарував юна-кові шматочок вуха, орел – пір'їну, а мураха –лапку. Якщо доторкнутися до них і сказати : «Ойлеле, вовк, орел або мураха!» – можна переки-нутися вовком, орлом чи мурахою.

Повернувся юнак із подарунками додому іпопросив відвести його до русалки. Коли батькопередавав його русалці, він доторкнувся допір'їни, сказав: «Ой леле, орел!», перекинувсяорлом і полетів до королівського палацу.

Побачивши красеня орла, принцеса звеліла,щоб його спіймали і прив'язали до її ліжка. Вночіорел знову обернувся на юнака. Принцеса пере-лякалась, але він заспокоїв її і розповів свою іс-торію. Король зажадав, щоб юнак залишився впалаці, де всі полюбили його. Тепер він щоднякатався з королем та принцесою в кареті або начовні виходив з ними в море.

Якось русалка помітила юнака, вхопилайого за руку і на очах у короля та принцеси потя-гла в морську безодню. Король присягнувся, щовизволить юнака. Знаючи, що русалки полюб-ляють золото й срібло, він наказав зробитисрібне весло. Вийшли з ним у море, розшукалирусалку і пообіцяли подарувати їй весло, якщовона згодиться показати їм юнака хоча б допояса. Русалка показала тільки голову юнака,

тож він нічого не міг удіяти.Тоді принцеса пообіцяла ру-

салці золоте весло, якщо вона по-каже юнака до пояса. Та згодилася,і наступного дня люди вийшли вморе із золотим веслом. Показаларусалка людям юнака до пояса, атой, скориставшись такою волею,перекинувся орлом і полетів геть.

– Гей, ошуканці! Ви зновуодурили мене, та я помщуся! –крикнула русалка.

Тож коли принцеса поверта-лась додому, земля розступилася іпоглинула її. Орел бачив усе те звисокості і мовив:

– Я врятую її!Обернувся він на людину, по-

кликав мулярів і попросив зробитив тому місці, де зникла принцеса,невеличкий отвір. Тоді дістав мура-шину лапку й сказав: «Ой леле, му-рашка!». Зробився юнак

мурашкою, проліз у замок і там перекинувсяорлом. Упізнала його принцеса, а коли велетень,котрий стеріг її, вийшов, юнак знову став самимсобою і попередив, що тепер вони обоє повинніперетворитися на мурах, аби вибратися звідти.

Так вони й зробили і дісталися до палацу, дезраділий король дозволив дочці одружитися з їївизволителем.

Жили вони дуже щасливо, але завжди обми-нали море, щоб не потрапити на очі русалці.

●●○○●● казки народів світу ●●○○●●Іспанська народна казка


15

Є чарівник у школі в нас, Ану впізнайте, хто він!

Озветься – тиша йде у клас, Озветься ще раз – гомін.

Щоб не спізнитись на урок Нам голос подає …

Через море-океан В сильний шторм чи ураган Впевнено вперед прямує, А на ньому люд мандрує.

Покрути його педалі –Й повезе в далекі далі.

Є звичайний, є гірський, Жовтий, білий, голубий…

Україну прославляє, Хоч не знає слів,

Тугу людям розганяє Многострунний спів.

У похід її з собою Брав козак Мамай,

Мов ясну леліяв зброю. Хто вона: вгадай?

(дзвінок)

(Корабель)

(велосипед)

(Бандура)


16

ВеселинкаСлова Т. Василько, музика Євгена Заставного

Я – маленька веселинка,По веселці я іду,Крок за кроком, крок за кроком –Так до неба я дійду!Тихо, тихо, тихо-ша... –Я до неба вже дійшла!Я до неба вже дійшла!Тут сідаю на хмарину,В неозорі далі лину,Щоб побачить ті краї,Де зимують журавлі.

Піді мною гори, рікиІ глибокії моря,Очі трішечки заплющу –Бачу Африку вже я.Тихо, тихо, ні шу-шу... –По савані я іду!По савані я іду!

Тут жирафи, антилопи,Носороги й бегемоти,Велетенські слоненята

І маленькі левенята.

Слоненятка я боюся,Левенятко я люблю,Тишком-нишком підкрадусяІ за хвостика вщипну.Тихо, тихо, ні шу-шу... –Я до річеньки спішу!Я до річеньки спішу!Як зустріну бегемота,Затулю йому я ротаЙ хутко-хутко на хмарину –Повернусь в свою хатину.Тихо, тихо, ні шу-шу... –Бо я міцно уже сплю!Бо я міцно уже сплю!


17

Скарбничка порося Вам знадобиться:

◊ півлітрова пла-стикова пляшка,

◊ папір рожевихвідтінків,

◊ самоклеючі очі,◊ дерев'яні буси,◊ м'який дріт,◊ клейовий пісто-

лет,◊ ножиці,◊ чорний маркер.

Майстер класочистіть пляшку

від етикетки.Проріжте отвір

для монет.обклейте пляшку

рожевим папером іпроріжте отвір длямонет.

Виріжте вушка зіншого рожевого па-перу, потім при-клейте їх.

Виріжте роже-вий кружечок роз-міром кришечки.

Приклейте кру-жечок на кришечкуі намалюйте чор-ним маркером 2крапки, щоб вий-шов п'ятачок.

Прикріпіть са-моклеючі очі.

Приклейте 4 де-рев'яних нами-стини в якостініжок свині.

о б м о т а й т ем'який дріт на-вколо пальця, щобнадати спіральнуформу, потім при-клейте як хвостик.

Н а п о в н і т ьскарбничку моне-тами. Готово!

●●○○●● творимо своїми руками ●●○○●●


18


19

Вірування наших прадідів: найстарший бог (сторінка народознавства)

Навіть при сучасному розвитку науки буває дужеважко визначити, як саме жили люди у минулому –які приміщення будували, чим харчувалися, як вдя-галися, чим любили займатися. Ще важче зрозуміти,як пояснювали собі люди оточуюче, чого боялися,кого обожнювали. На сьогоднішній день залишилосяне так багато літописів, у яких би описувалися нашіпращури: їхній вигляд і заняття, їхні переконання і по-гляди. Для отримання нових данних допомагає про-ведення археологічних розкопів. Правильномурозумінню фактів і доказів сприяє вивчення усних на-родних джерел (казки, байки, легенди, пісні, переказита таке подібне). Вся ця інформація стає основою су-часних теорій про умови життя, про уявлення і віру-вання наших попередників, а також про дивний ізагадковий світ, якимкерували давнь-ослов’янські божества.

Досить часто у літопи-сах згадується бог Сва-рог, якому прабатькоРід передав завер-шення створення світу.Саме Сварог став гос-подарем усього зем-ного, його владикою іосновою. Він є і небо, ісвітло, завжди живесеред нас та піклуєтьсянами. Науковці називають Сварога богом неба та не-бесного вогню, батьком сонця. За допомогою під-владного йому небесного вогню Сварог викував нашСвіт. Далі він заселив його різними істотами, створивперших людей. Цікаво, що у давніх слов’ян вогоньСварога означає світло, символізує очищення тіла ідуші, має магічну властивість творити. В той же часу грецькій міфології вогонь – це завжди сила руй-нівна, войовнича і могутня, часто символ війни.

Часом Сварога називають небесним ковалем, вва-жають покровителем ковальства та ковалів. Та й

самих ковалів подекуди звали «внуками Сварога».За легендою Сварог кинув з неба на землю коваль-ські кліщі і від того часу люди вміють кувати залізо.Навіть у міфах його описують як молодого, мовчаз-ного та суворого бога-коваля. Найчастіше він знахо-диться у Небесній кузні і тримає у золотих рукахтопірець або молот. Саме від цього образу походитьукраїнський вислів «золоті руки», який вживають повідношенню до обдарованих майстрів якоїсьсправи. З іменем Сварога не рідко поєднується йепітет прекраснорукий. Йдеться про здатність цьогобога творити, адже саме він викував першого плугаі золоту обручку. Існує думка, що Сварог рідко комувідкривав свої таємниці. Та здається, саме він на-вчив людей молотити зерно і випікати хліб. У пев-

ному відношенні Сварог уподібнюєтьсядавньогрецьким героям, які були винахідни-ками ремесел і знарядь праці. Одним з таких єїхній Гефест – бог вогню і ковальства.

На думку фахівців, Сварог відносився до най-головніших слов’янських богів. Його вважалипо кровителем шлюбу, родини і родинногощастя. Він також бере участь у розподілі благ, ба-гатства, майна. А тому Сварогу постійно прино-сили жертвопринесення, зверталися зпроханнями. Культ Сварога пов'язаний з такимчаруючим, сильним і важливим небесним тілом,як Сонце. Знак Сварога – свастика. Вона по-значала річний рух сонця та символізувала чоло-

вічий початок. Її зображення є найпопулярнішими вепоху бронзи. Священними тваринами Сварога є зо-лоторогий бик, вепр, кінь та сокіл Вараґна.

Сварог, як і верховні боги інших народів, став бать-ком цілому ряду молодших богів. Їх слов’яни нази-вали ще Сварожичами – дітьми Сварога: Даждьбог(бог сонячного світла), Стрибог (бог вітру та всього по-вітряного простору), Перун (бог грому і блискавки),Велес (бог достатку) та інші. Сам Сварог спочиває, асвітом правлять його діти. Про них ми розкажемо у на-ступних випусках. Підготувала Ольга Сенишин

Ïèøàºìîñÿ íàøèìè ä³òüìè!

Влад-андрій Туце, 14 років,м. Бухарест

Резван-олександр Туце, 11 років,м. Бухарест

Близнюки Соріна-Дамаріс та амелія-Даяна Косовани,

5 років, с. Верхня Рівна

Танцювальна група, с. Роґожешти

Documents

Äçâîíèê «Äâ» ¹ 146 · Марійка ПІДГІРЯНКа Червень і золота колісничка узяв червень колісничку золоту,