Казки народів світу (2 збірка)

1

Казки народів світу 2

Зміст

Заповітні казки та перекази_________________________________4

Суфійська скарбниця _________________________________________________________________4

З життя Аполлонія Тіанського ________________________________________________________6

З життя Акбара Великого _____________________________________________________________8

Про володарів ________________________________________________________________________9

З життя Исуса Христа________________________________________________________________10

Про Богородицю – Матір Світу _______________________________________________________13

Про святих і людей __________________________________________________________________14

З життя Франциска Ассізського ______________________________________________________16

Про царя Соломона __________________________________________________________________24

З життя Будди ______________________________________________________________________25

Міфи та казки Давнього Египту ____________________________29

Гімн богині Нут _____________________________________________________________________29

Утворення Світу _____________________________________________________________________30

Лев та миша ________________________________________________________________________32

Шуліка Ясне Око та шуліка Чутке Вухо_______________________________________________33

Iталiйськi казки та легенди ________________________________35

Массаро Правдивий _________________________________________________________________35

Хліб, виноград та сіль________________________________________________________________37

Індіанські казки___________________________________________40

Сонячна квітка ______________________________________________________________________40

Материнська любов__________________________________________________________________41

Міфи, легенди та казки Давньої Індії_______________________41

2

Гімн Єдиному Нескінченному. Ріг Веди. ______________________________________________41

Міфологічна драма-містерія з епічної поеми Рамаяни _________________________________42

Станци Дзіан. Пробудження Єдиного до Життя _______________________________________43

Прадавня казка з Пуран _____________________________________________________________46

Походження гір _____________________________________________________________________46

Космогонічна індійська казка ________________________________________________________47

Легенда про посланця Правди _______________________________________________________47

Врятовані голуби. ___________________________________________________________________48

Килимник з Індії ____________________________________________________________________49

Походження блискавки ______________________________________________________________50

Киргизькі народні казки___________________________________51

Пашина суперечка __________________________________________________________________51

Батир Чокчолой _____________________________________________________________________51

Акбаш та Бозбаш ____________________________________________________________________55

Як тигра обдурили___________________________________________________________________56

Брати-умільці _______________________________________________________________________58

Дружба _____________________________________________________________________________60

Діти Хана Айдаркана________________________________________________________________63

Чинибек ____________________________________________________________________________67

Селянин та хан______________________________________________________________________71

Мудра дівчина ______________________________________________________________________73

Щедрість ____________________________________________________________________________75

Голодний вовк_______________________________________________________________________76

Людина найдужча___________________________________________________________________78

Мовчазна дівчина ___________________________________________________________________78

Син рабині та птах Зимирик _________________________________________________________81

Джаннат ____________________________________________________________________________84

Користь із мудрих порад _____________________________________________________________90

Розумний селянин ___________________________________________________________________92

Будний селянин та семеро заздрісних братів __________________________________________93

3

Джигит-умілець _____________________________________________________________________94

Доброзичливець та Зловмисник ______________________________________________________96

Мудрий візир________________________________________________________________________97

Китайськi народнi казки ___________________________________99

Намальований півень________________________________________________________________99

Два товариша ______________________________________________________________________100

Лунцзинський чай__________________________________________________________________104

Новорічний дарунок ________________________________________________________________105

Маленький білий дракон ___________________________________________________________106

Лужицькi народнi казки _________________________________ 108

Горщик меду _______________________________________________________________________108

Принц та його чарівний кінь ________________________________________________________109

Співуча липка______________________________________________________________________111

Жаба_______________________________________________________________________________114

Гарна сестра _______________________________________________________________________115

Про чоловіка, що ходив з колбасами до пекла ________________________________________117

Горнець грошей ____________________________________________________________________120

Дужий наймит _____________________________________________________________________121

Три кози і вовк _____________________________________________________________________123

Свиня, гуска, коза і вовк ____________________________________________________________124

Гарна й погана дівчина _____________________________________________________________125

Ян, вуглярів син ____________________________________________________________________127

Міфологія у фольклорі о-ва Пасхи ________________________ 131

Створення світу ____________________________________________________________________131

Про Танга Роа, творця світу _________________________________________________________132

Про Уоке, бога-руйнівника __________________________________________________________132

4

Заповітні казки та перекази

Суфійська скарбниця

Печена баранина

Бахаудін Шах одного разу проводив бесіди про принципи і практику суфізму. Деякий чоловік, який вважав

себе дуже розумним, думав, що він може вигадати, критикуючи Бахаудіна, і мовив:

–Якби ж ця людина сказала хоча б щось нове! Це єдина моя критика.

Бахаудін почув про це і запросив критика до обіду.

–Я маю надію, що тобі буде до вподоби мій запечений баранець,– сказав він.

Як тільки гість поклав собі перший кусок до рота, він відразу ж підплигнув із криком:

–Ти намагаєшся отруїти мене, це не печена баранина!

–Але це і є печена баранина,– сказав Бахаудін,– хоча, оскільки тобі не до вподоби старі рецепти, я намагався

зробити щось нове. Це є баранина, звичайно, але тут також є велика порція гірчиці, меду та рвотного.

Махмуд і дервіш

Розповідають, що Махмуд з Газни, прогулюючись якось садом, спіткнувся об сліпого дервіша, котрий спав

під кущем. Як тільки дервіш прокинувся, то відразу ж закричав:

– Гей ти, незграбний невіглас! В тебе що очей немає, що ти маєш наступати на синів людей?!

Супутник Махмуда, як один з його придворних, закричав:

– Твоя сліпота може порівнятися тільки із твоїм безглуздям! Якщо ти не бачиш, ти мусиш бути вдвічі

обережнішим відносно того, кого ти звинувачуєш в безголовості.

– Якщо ти хочеш сказати цим,– відповів дервіш,– що я не повинен критикувати султана, то саме тобі потрібно

було б усвідомити свою недальновидність.

Махмуд був вражений тим, що сліпа людина відчула, що знаходиться в присутності короля. І він сказав м'яко:

– О, дервіш, чому це король має вислуховувати твою лайку?

– Саме тому,– одказав дервіш,– що відокремлення людей будь-якої категорії від тієї критики, яка годиться для

них, буває відповідальною за їхнє падіння. Саме загартований метал сяє яскравіше за все. Саме ніж, до якого

торкався камінь, ріже краще за все. І саме тренована рука може підняти тягар.

Таємниця зачиненої брами

Айяз був товаришем і рабом великого завойовника Махмуда, Руйнівника Ідолів, монарха Газни. Вперше він

опинився при дворі як бідний раб, але Махмуд зробив його своїм порадником і другом. Решта придворних

виявляли ревнощі до Айяза і слідкували за кожним його кроком, намагаючись спіймати його на якійсь

незначній похибці і, таким чином, виявити його падіння.

Одного разу ці ревнивці прийшли до Махмуда і сказали:

5

– Тінь Аллаха на землі! Знай, що ми невтомні і як завжди на своїй службі пильно спостерігали за твоїм рабом

Айязом. Тепер ми повинні повідомити, що кожного дня, залишивши Двір, Айяз іде в невеличку кімнату, куди

нікого ніколи не допускає. Він проводить там деякий час, а потім іде в свої особисті апартаменти. Ми

хвилюємося, що ця його звичка може бути пов'язана зі злочинною таїною. Можливо він пов'язаний зі

змовниками, навіть такими, які мають плани на життя Вашої Величності.

Довгий час Махмуд відмовлявся слухати щось проти Айяза. Однак загадка закритої кімнати не виходила у

нього з голови доти, доки він не відчув, що повинен запитати Айяза.

Одного разу, коли Айяз виходив із своєї особистої кімнати, з'явився Махмуд, оточений придворними, і

поставив вимогу, аби його впустили в цю кімнату.

– Ні,– сказав Айяз.

– Якщо ти не дозволиш мені увійти в кімнату, то вся моя віра в тебе, як гідного довіри і лояльного, щезне, і

ми ніколи вже з цього часу не будемо в колишніх стосунках. Роби свій вибір,– сказав жорстокий завойовник.

Айяз заплакав, а потім розчинив двері в свою кімнату і дозволив Махмуду і його свиті увійти. В кімнаті не

було ніяких меблів, все, що там було, це крюк на стіні, на ньому висіли залатаний і поношений плащ, палиця і

чаша для подаяння. Король і його свита не могли зрозуміти значення своєї знахідки. Коли Махмуд вимагав

пояснення, Айяз сказав:

–Махмуд, на протязі довгих років я був тобі другом, рабом і порадником. Я намагався ніколи не забувати

свого походження і тому я щодня приходив сюди, аби нагадати собі, чим я був. Я належу тобі, а все, що

належить мені, так це мої лахміття, моя палиця, моя чаша для подання, мої блукання по обличчю цієї землі.

Жінка-суфій і королева

Одна жінка з опальної династії Омеїдів стала суфією та прийшла провідати королеву з династії Ель-Махді,

яка посунула Омеїдів.

Королеву знали як жінку витончену і співчуваючу. Коли вона побачила знеможену й обірвану, в минулому

принцесу Омеїдів, яка стояла біля дверей, вона попросила її увійти і приготувалася зустріти її словами втіхи і

такими подарунками, які б задовольнили її очевидні потреби. Але не встигла принцеса Омеїдів сказати:

"дочка родини Омейя...", як королева забула всю свою милість і заголосила:

–Жінка проклятих Омеїдів! Ти, без сумніву прийшла клянчити подання, забувши про все зло, яке ваш рід

зробив нашому роду, як ви притискали нас, як безжалісно із нами поводилися, не лишаючи ніякого іншого

виходу, окрім звернення до Бога.

–Ні,– сказала принцеса Омеїдів.– Я прийшла не за співчуттям, не за прощенням і не за грошима. Я прийшла

подивитись, чи навчився рід Ель-Махді тому, як поводити себе у своїх попередників, які цього не вміли,–

безжалісних синів Омейя. Чи та поведінка, яку ти засуджуєш, виявилася заразною і напевне скінчиться

падінням тих, хто захворів на неї.

Принцеса династії Омейя вийшла, і більше ніхто ніколи її не бачив. Однак до нас дійшла ця розповідь тільки

зі слів королеви Ель-Махді, і тому вона може бути причиною декотрого покращення людської поведінки

деінде.

переклад Тарновської О.В.

6

З життя Аполлонія Тіанського

Легенда про народження Аполлонія

Перед народженням, Протей, єгипетський бог, з'явився його матінці та попередив її, що він втілиться в її

майбутню дитину. Слідуючи настановам, що було дано їй уві сні, вона пішла на луки збирати квіти. Поки

вона це робила, зграя лебедів утворила навколо неї хор, і, лопочучи крилами, лебеді співали в унісон. В цей

час раптово дмухнув ласкавий вітерець, і Аполлоній народився.

Ось така легенда, що в давні часи робила з кожной визначної особистості – „сина Бога”, таємничо

народженого дівою.

переклад Чуда І.Г.

Отрута речей

Можна згадати, як Аполлоній ніколи не брав у руки незнайомих речей. Він спершу уважно оглядав їх,

особливо ж якщо вони були старовинні.

Коли один учень хотів одягти обручку на палець, Вчитель попередив не надягати отрути. В обручці виявилась

прихована смертельна отрута. Аполлоній додав: "Така отрута менш смертельна, аніж отрута серця."


Найвище місце в Греції

Одного разу в Фермопилах учні Аполлонія сперечалися про те, яке місце в Греції найвище, і між собою

зійшлися на горі Ета. В цей час вони знаходились у підніжжя пагорба, на якому колись спартанці полягли від

ворожих стріл. Зійшовши на його вершину, Аполлоній сказав: „А я думаю, що це місце – найвище, бо ті, хто

впав тут заради волі, підняв цей пагорб вище за Ету й вище тисячі Олімпів”.


Пізнай себе

Життя Аполлонія здебільшого було вкрите таємницею, втім відомі його погляди на життя із бесід з друзями.

Так Аполлоній казав, що закон зобов'язує нас помирати за волю, а природа зобов'язує нас помирати за наших

батьків, друзів і дітей. Всі люди пов'язані цими зобов'язаннями. Але на мудреця покладено більш високу

місію – він має померти за своїх учнів, за істину, яка для нього є дорожчою, ніж життя. Його примушують це

робити не закон і не природа, а сила й гідність його власної душі. Нехай йому погрожують вогнем або мечем,

це не переможе його рішучості та не штовхне його навіть на найдрібнішу фальш...

7

„Так, я знаю більше за інших людей; бо знаю, що з мого знання щось слугує добру, щось – мудрості, щось –

мені самому, щось – богам і нічого – тиранам. Знову ж таки, я думаю, що мудра людина нічого не робить

сама; у неї немає жодної таємної думки, бо вона сама є її свідком. І нехай відоме висловлювання „пізнай себе”

належить Аполлону або іншому мудрецю, що навчився пізнавати себе, я вважаю, що мудра людина, яка знає

себе і завжди знаходиться в ладах зі своїм духом, своїм головним помічником у битвах, ніколи не виявить

раболепного страху й не насмілиться на те, що більшість людей робить без найменшого сорому”.


На допитах

Одного разу в Римі Аполлонія було звинувачено в зраді. Прийшовши на допит, його звинувачувач вийшов

вперед, розгорнув свій свиток, на якому було записано звинувачення, і був вражений, знайшовши чистим

лист...

Коли Аполлонію було близько ста років, його привели до імператора Риму за звинуваченням в чаклунстві.

Його було заточено у в'язниці. В цей час його спитали, коли він міг би бути вільним? „Завтра, якщо це

залежить від судді; нині, якщо це залежить від мене”. Проказавши це, він вийняв свої ноги з кайданів і сказав:

„Ви бачите свободу, яку я маю”. Після цього він знову опинився в кайданах.

На трибуналі його спитали: „Чому люди називають тебе богом?”

„Тому що,– відповів він,– кожна людина, яка добра, має право так називатися”.

„Яким чином ти провістив чуму в Ефесі?” – Він відповів: „Завдяки тому, що я живу на більш легкій їжі [він

ніколи не вживав м'яса, а харчувався лише фруктами та плодами землі], ніж інші люди”.

Його відповіді ні ці та інші запитання його звинувачувачів показали таку силу, що імператор був дуже сильно

схвильований і проголосив його невинним; але сказав, що він затримає його задля особистої розмови. Той

відповів: „Ви можете затримати моє тіло, але не мою душу; і, я додам, не можете навіть мого тіла”. Сказавши

це, він зник з трибуналу, і в той же день зустрів свого друга в Путеолі, в трьох днях ходи від Риму.


Втіха Валерію

Листи Аполлонія виявляють його вченою людиною, що має досконале знання людської природи й наповнена

благородними почуттями й принципами мудрої філософії. Так, втішаючи Валерія, Аполлоній пише:

„Не існує смерті будь-чого, за виключенням зовнішності; й також немає народження будь-чого, окрім

зовнішного вигляду. Те, що переходить із субстанції в природу, здаєтсья народженим, і те, що переходить із

природи в субстанцію, здається, подібним же чином, помершим; хоча в дійсності нічого не народжується і

нічого не зчезає; але лише зараз потрапляє в поле зору й зараз зчезає з нього. Дещо з'являється через існуючу

щільність матерії і зчезає через розрядженість субстанції; але це завжди одне й те ж саме, що відрізняється

лише за рухом та умовами”.


8

З життя Акбара Великого

Видимий невидимо

Придворний історик Акбара [Великого] одного разу сказав Володарю: "Серед Володарів спостерігаю

незрозуміле явище. Одні Володарі тримались недосяжно, віддалено від народу, їх скидали як непотріб. Другі

входили в життя кожного дня, до них звикали і скидали за звичайність."

Акбар посміхнувся: "Значить, Володар повинен залишатись невидимим, входячи і направляючи всі дії."

Так вирішив мудрий Володар і провістив майбутнє – Видимий невидимо!

Допомога Неба

Установився Володар, що допомога Неба прийде в кожну важку годину. От настав час оголосити війну

володарям Голконди, і обтяжувався Володар рішенням. Блукало око Володаря по полю і бачить: мурашка

несе величезну ношу, і довго мучився мурашка.

Нарешті Акбар вигукнув: "Нащо обтяжувати себе тяготою Голконди!" І наказав зупинити приготування до

походу.

Другий раз був присутнім Володар в зібранні суду і хотів приєднатися до присуду, але несподівано увагу його

було привернуто до метелика, що тріпотів біля вікна. І забув задумане вже слово, і подумав: "Нехай

виконають обов'язок судді,"– мовивши: "Сьогодні я лише гість тут."

І вирок був справедливо милосердним.

Замірялись вороги на життя Акбара. Вбивця вже стояв за деревом саду, коли Володар здійснював наодинці

прогулянку. Чорна змія переповзла стежку, і Володар повернувся, щоб покликати слугу. В пошуках змії

знайшли вбивцю за деревом.

Сказав Володар: "Допомога Неба повзає по землі. Нехай лише око та вухо будуть відкритими."

Вороги

Акбар, названий Великим, дуже обережно ставився до ворогів. Улюблений порадник мав список ворогів.

Акбар часто довідувався, чи не з'явилося в списку яке-небудь пристойне ім'я.

"Коли побачу пристойну людину, надішлю привіт переодягненому другові."

І ще говорив Акбар: "Щасливий, адже зміг прикладати в житті священні Вчення, зміг дати достаток народу і

був відтінений великими ворогами."

Так говорив Акбар, знаючи цінність ворогам.

Серед ворожих ударів Акбара спитали – звідки стільки нападів?

Акбар відповів: "Дайте і ворогам хвилину заняття."

9

Скорпіон

Одного разу Акбар, серед державної наради, звелів принести Книгу Законів.

На книзі опинився маленький скорпіон. Всі радники перервали нараду і лише слідкували поглядами за

маленькою отруйною комахою, аж поки слуги не знищили її.

Акбар промовив: "Найменший злодій міг перервати обговорення державних законів."


Про володарів

Мудрий вождь

Розповім, як вождь здобув одну з найбільших перемог.

Він підпалив степ позаду свого війська і дав тисячу коней полоненим, щоб рятувались. Вони від жаху

понеслись до супротивника і посіяли страх. Слідом за ними неслись орди і скоріше за полум'я зім'яли

неприятеля, не бачачи іншого виходу.

Нерозумний вождь підпалює пожежу позаду ворога, але мудрий запалює вогонь позаду своїх.

Так і коли йшли перші мандрівники Азії, вони позаду себе знищували мости і переправи, щоб не прийшло на

думку відступати.

Те, чого не можна виправити.

Один володар після державної наради узяв глиняну вазу і розбив на очах у всіх.

Коли його спитали про значення зробленого, він мовив: "Нагадую про те, чого не можна виправити."

Визволення

Прадавній переказ передає, що один цар, бажаючи звільнитися від усіх сторонніх впливів, звернувся за

порадою до мудреця.

Той сказав: "В серці своєму знайдеш визволення."

Але цар обурився відповідаючи: "Недостатньо серця, варта надійніша."

Тоді мудрець попрощався, промовивши: "Головне тоді – не спи, царю!"

Сказання про чашу

Деякий купець направив свого сина до найвідомішого мудреця, аби його нащадок дізнався про секрет щастя.

Сорок днів юнак мандрував пустелею, доки не побачив на вершині гори прегарний палац. Там і мешкав

мудрець, якого він розшукував.

Проти сподівань, палац зовсім не походив на усамітнене помешкання праведної людини, але там перебувало

багато людей: ходили, пропонуючи свій товар, торгівці, в різних кутках розмовляли люди, маленький оркестр

10

грав ніжну мелодію, а посеред зали було вбрано стола, на якому знаходились найсмачніші та найвитонченіші

страви, які тільки можна було знайти в цій місцевості.

Мудрець, не поспішаючи, обходив гостей, і юнакові довелося дві години чекати на свою чергу.

Нарешті мудрець вислухав, навіщо той прийшов до нього, але сказав, що зараз у нього немає часу

пояснювати секрет щастя. Нехай юнак краще походить посеред палацу і повернеться в цю залу через дві

години.

– І ось яке у мене до тебе прохання,– сказав він, передаючи юнакові чашу, сповнену прозорою рідиною.–

Візьми з собою цю чашу і дивись, не розлий рідкісний дар.

Юнак, не відвертаючи очі від чаші, почав підніматися та сходити сходами палацу, та через дві години знову

стояв перед мудрецем.

– Ну,– промовив той,– чи сподобались тобі перські килими в їдальні? Дерева та квіти в саду, який найліпші

садівники утворювали на протязі десятиріч? Прадавні фоліанти та пергаменти в моїй бібліотеці?

Присоромлений юнак признався, що нічого того не бачив, адже вся увага його була прикута до того вмісту,

що довірив йому хазяїн.

– Повертайся назад та оглянь всі дива в моєму помешканні,– мовив тоді мудрець.– Не можна довіряти людині,

доки не дізнаєшся, де і як вона мешкає.

З чашею в руках юнак знову пішов по залах і коридорах. Цього разу він був не такий скутий і розглядав

рідкісні та дивні речі, всі витвори мистецтва, якими було прикрашено кімнати. Він оглянув сади та оточуючі

палац гори, прегарні квіти та витончене розташування картин і статуй. Повернувшись до мудреця, він

докладно розповів все, що бачив.

– А де та рідкісна рідина, яку я просив зберегти? – спитав мудрець.

І тут юнак побачив, що чаша порожня.

– Ось це і є єдина порада, яку я можу тобі дати,– сказав йому наймудріший.– Секрет щастя в тім, щоб

помічати все славне, дивовижне й прегарне в світі, і ніколи при цьому не забувати про заповітний вміст чаші.


З життя Исуса Христа

Ходіння Христа

Так почнемо опис Його життя, щоб не викривлене слово було записано на Землі.

Тридцять років ходив Він, повторюючи, щоб віддати тим, хто не прийме. Вчення Будди, Зороастра і старі

сказання Вед впізнавав Він на схрещенні шляхів.

Побачивши чисті очі, Він запитував – що знаєте про Бога?

На переправі річок очікував Він подорожуючих людей, запитуючи: "Чи не ти несеш для мене?" Бо повинен

був земними ногами пройти і людськими словами спитати.

Коли Йому говорили про знаки зірок, Він хотів знати рішення, але азбука Його не приваблювала.

"Не тим люди живуть. Як можу припинити згубну бурю? Як можу відкрити небо людям?

Чому вони відірвані від Буття вічного, якому належать?"

11

Таке Вчення сутності затемняло магічні дії. Бо замість підкорення малих духів природи Він мечем духа свого

розрубував всі перешкоди. Вчення Його спрямовувало людей до можливості духа. Тому волхвів не було біля

Нього, але лише по зірках знали про Нього.

Ми знали багато. Він же міг все. Послужити Його Вченню вирішили ми тоді.

Прихід Христа

Треба пам'ятати день кінця найсумнішого приношення. Христос, який тільки давав, не беручи нічого. Ця

рішучість з малих літ провела Його через розпечену пустелю, і ноги Його горіли точнісінько так, як у

простого погонщика.

Ми чекали на Нього, але, як буває завжди, хвилина Його приходу була несподіваною. Мені підвели коня, і

збирався я попрощатися із сім'єю, коли слуга помітив обірваного подорожуючого. Його довге обличчя було

блідим, і волосся спускалося вузькими локонами нижче плечей. І лише сіре полотно вкривало Його тіло.

Навіть гарбуза для пиття я не помітив.

Але жінка перша пішла Йому назустріч, і, коли пізніше я спитав, чому вона полинула, вона мовила: "Ніби

зоря загорілася в моїх грудях, і жар до болю бризнув жилками від неї." Бо ходив високо путник, коли

підійшов до шатра. І я зрозумів, Хто прийшов.

Після пустелі прийняв Він лише маїсовий хліб і келих води. І спитав коротко: "Коли підемо?"

Я відповів: "Коли Зірка дозволить."

І ми чекали знаку Зірки, і мовчав Він, лише мовив: "Коли?"

І, спостерігаючи за зірками, я сказав: "В Рибах кров."

Він тільки кивнув головою.

Так чекали ми три роки щодня, і світло Зірки над нами сяяло.

Мені пригадується, Він говорив дуже мало про видіння Світла, коли маленький хлопчик приніс Йому меча, і

як Світло веселкою лилось поперед Нього і беззвучно голос посилав Його йти.

Мені також вказано було провести Його, куди я сам не міг ще увійти.

На білому верблюді виїхали ми вночі й нічними переходами дійшли до Лагора, де знайшли, здавалось,

очікуючого на нас послідовника Будди.

Ніколи я не бачив такої рішучості, бо були в дорозі три роки. І три роки пробув Він там, куди я не міг увійти.

Ми чекали на Нього і провели до Йордану. Таке ж біле полотно вкривало Його, і також самотньо пішов Він

під ранковим Сонцем. Над ним була веселка.

Розповідь Марії Магдалини

Ви знаєте мій спосіб життя, коли вночі нас знали і вдень відвертались. Також і до Христа вночі ходили і вдень

відвертали обличчя. Мені спало на думку – от я найнижча і мене соромляться при Сонці, але найвищого

Пророка також вдень обминають. Так найнижче і найвище однаково обминаються.

І от вирішила я знайти Його і вдень простягнути Йому руку. Одягла свого найкращого хімата і намисто зі

Смирни і намастила волосся, так пішла, щоб сказати народові: "При світлі Сонця ті, що тобою обминаються,

низьке і високе зустрічаються."

12

І коли побачила Його – Він сидів посеред рибалок, лише полотном вкритий,– залишилась через вулицю і

підійти не могла. Поміж нами проходили люди, однаково обминаючи нас.

Так було вирішене моє життя, бо Він сказав учню найулюбленішому: "Візьми щіпку пилу і віднеси цій жінці,

щоб було на що проміняти її намисто. Воістину в цьому попелі більше світла, аніж в її каміннях. Бо з попелу

можу створити камінь, але з каміння – лише пил."

Решту ви вже знаєте, бо Він не засудив мене, але лише виважив мої кайдани, і кайдани ганьби розлетілися

пилом.

Просто вирішував, ніколи не затруднявся послати найпростішу річ, яка вирішувала все життя. До цих

посилок Він доторкався, ніби одухотворяючи їх.

Шлях Його був порожнім, бо народ, отримавши від Нього дар, поступово розбігався. І жадав Він покласти

руки, і порожньо було.

Фурії сорому неслися за Ним і улесливо махали гілками, коли Його вже було засуджено. Ціна розбійника

виявилася гідною натовпу.

Розбив кайдани, воістину, бо дав знання, не взявши мзди.

Книжники

Вже вечір настав. Христос сидів на порозі. Проходив книжник і спитав: "Чому сидиш на перехожому місці?"

Відповів Христос: "Бо Я поріг до духа. Якщо хочеш пройти, пройди крізь Мене."

Новий книжник спитав: "Чи правда, що Син Давида сидить на псиному місці?"

Христос відповів: "Воістину, поносиш Давида, Батька Мого."

Сутеніло, і третій книжник спитав: "Чом сидиш, наче боїшся хати своєї?"

Христос відповідав: "Чекаю, аби темрява нічна звільнила Мене від обличчя твого. Воістину, темрява до

темряви йди."

Потім піднявся і вказав на гору Моріа, де стояв Храм: "Мій дід створив кам'яний Храм, але сидить під

полотном намету."

Сказав книжник: "Божевільний, Соломона живим вважає." І пішли в незнанні.

Потім вийшла Марія з хати і, побачивши Христа, сказала: "Розділи, Вчителю, вечерю нашу."

Христос відповів: "Дар серця сяє у темряві."

Питання Синедріону

Питав Христа член Синедріону: "Чи пішов би Ти до нас, якщо покличемо?" Христос відповідав: "Краще піду

на цвинтар, бо там немає брехні."

Продовжував член Синедріону: "Чому не визнаєш нас, якщо навіть батька Твого одружував наш член?" –

"Почекайте, доки розвалиться дім ваш, тоді Ми прийдемо."

"Навіщо прийдете, руйнувати чи будувати?" – "Не задля руйнування і не задля будівлі, але очищення, бо не

звернусь до старого попелища."

"Як же ти не поважаєш прабатьків своїх!" – "Новий посуд подають на бенкет. Шануючи діда, не п'ють з його

келиху."

13

Очі – відкриті рани

Показали Христу Зображення з далекої країни. На долонях і на ступнях видно було зображення відкритого

ока.

Спитали: "Чи марновірство це? Чи можна бачити рукою або ногою?"

Вчитель мовив: "Воістину, навчаємося бачити рукою і ногою. Але чи буде знати суть нерушний? Як

складеться переконання наше, якщо не докладемо рук? Дух наш на землі переноситься ступнями."

Вчитель додав: "Мудрі люди дали це зображення, аби нагадати про суть речей."

І ще додав: "Чи не схожі ці очі на відкриті рани? Воістину, воістину – через рани приходить Світло!"

Голова велетня

Божественний Ісса [Ісус Христос] в мандрах своїх зустрів велику голову. На шляху лежить голова велетня. І

подумав Ісса: від великої людини голова ця велика. І задумав Ісса справу добру, воскресити велику голову. І

вкрилася голова шкірою. І наповнились очі. А і виросло тіло і побігла кров. І наповнилось серце. І піднявся

богатир велетень, і вклонився він Іссі за воскресіння задля подвигів для спасіння всього людства.


Про Богородицю – Матір Світу

Мадонна Лаборіс

Зворушливо і проникливо присвячує християнство Богоматері таку легенду.

Занепокоївся апостол Петро, воротар Раю. Каже Господу: "Увесь день бережу ворота, нікого не впускаю, а

вранці нові люди в Раю."

І мовив Господь: "Підемо, Петро, нічним дозором."

Пішли вночі і бачать: Пресвята Богородиця спустила за стіну Раю білосніжний шарф Свій і приймає по ньому

якісь душі.

Запалав ревнощами Петро і втрутитись хотів, але Господь шепнув: "Ш-ш! не заважай!"

Гра Матері Світу

Яка велика гра Матері Світу! Вона кличе дітей від дальнього поля:

"Покваптесь діти, хочу навчити вас. У Мене приготовано для вас ясні очі і відкриті вуха. Сідайте на мій

килим, будемо вчитися літати!"


14

Про святих і людей

Серце

Один монах вийшов із свого усамітнення зі звісткою, промовляючи кожному зустрічному: "Маєш серце."

Коли ж його спитали, чому він не говорить про милосердя, терпіння, любов і всі благі основи життя, він

відповідав: "Лише б не забули про серце, решта додасться."

Серце, що на варті

Один монах порівнював себе з псом, що відчув звіра: "Ще око не бачить, вухо не чує, але серце вже відчуває і

ополчається, бо зло нестерпне для чистого серця."

Зло може прикраситись багатьма шатами, але ніяка зовнішність не обдурить серце, що на варті.

Брама Великого Серця

У прадавніх людей Вчення починалось з прикладання руки до серця.

При цьому Вчитель запитував: "Чи чуєш?"

І учень відповідав: "Чую."

"Це б'ється серце твоє, але це лише перший стук до Брами Великого Серця. Якщо не будеш слухатись биття

серця свого, то оглушить тебе биття Великого Серця."

Так в простих словах давався Указ, так через пізнання самого себе давався шлях у Нескінченність.

Орлине око

Один йог набув славу жартівника, бо непомітно переставляв різні речі в будинках.

І на питання: "Навіщо?" – відповідав: "Слідкую, чи не осліпли ви?"

Істинно, мало хто помічає оточуючі зміни, але перша ознака Орлиного Ока – помічати дрібні зміни, бо від

них залежить вібрація цілого.

Дія

Відомий Ріші сидів у мовчанні, і обличчя його виявляло устремління.

Його спитали: "Чим зайнятий розум твій?"

Ріши відповів: "Зараз будую храм."

"Де ж храм твій?"

"Він за двадцять переходів звідси, і будівельники багато чого потребують."

"Так навіть в без дії ти створюєш?"

Ріши посміхнувся: "Невже дія лише в пальцях і ступнях?"

15

Витонченість почуттів

Один монах кожного дня живився листям і травою, аби розвинути смак.

Коли ж перехожий спитав його, навіщо він так робить, монах сказав: "Щоб краще любити тебе."

Так всебічне витончення корисне для пізнання основ.

Монах і демон

Один демон вирішив поставити святого монаха в безвихідне положення.

Задля цього він викрав найсвященніші речі і підніс їх монаху зі словами: "Чи приймеш від мене?"

Демон сподівався, що монах не прийме дари і тим зрадить священним речам. Якщо ж прийме, тим вступить у

співпрацю з демоном.

Коли цей жахливий гість вимовив свою пропозицію, монах не зробив ані того, ані іншого.

Він обурився, розгніваний, і всією силою духа наказав демону кинути речі на землю, мовивши: "Темний дух,

не втримаєш речей цих, підеш знешкоджений, бо веління моє виявлено Згори!"

Так треба відігнати темних, і, коли впевненість міцна Ієрархією, ніяка темна сила не може втримати полум'я

духа.

Монах і Сатана

Є старовинний переказ, як Сатана вирішив застрашити монаха.

Він з'явився йому в найжахливішому вигляді.

Але подвижник сповнився вогняного явища і так наступив на Сатану, що пройшов крізь нього, мов би пропік.

Вогонь серця сильніший за полум'я сатанинське. Треба сповнитися такого вогню, тоді всі усмішки

перетворяться на гримаси опіків – так рушаймо на Сатану.

Земля святого

Мати розповідала сину про великого святого: "Навіть щіпка праху з-під сліду його вже велика."

Трапилось, що той святий проходив селищем. Хлопчик помітив слід його і узяв щіпку землі цієї, зашив її і

почав носити на шиї.

Коли ж він відповідав урок в школі, він завжди тримався рукою за ладанку з землею. При цьому хлопчик

сповнювався таким натхненням, що відповідь його була завжди чудовою.

Нарешті вчитель, виходячи зі школи, похвалив його і спитав, що він завжди тримає в руці. Хлопчик відповів:

"Землю з-під ніг святого, що пройшов нашим селищем." Вчитель додав: "Земля святого служить тобі краще

всякого золота."

При цьому був присутній сусід-лавочник і сказав самому собі: "Дурненький хлопчик, що зібрав лише щіпку

золотої землі. Дочекаюсь проходження святого, зберу всю землю з-під ніг його, отримаю найвигідніший

товар." І сів лавочник на порозі і даремно чекав на святого.

Святий так і не прийшов.

16

Переказ про пустельника

Один чоловік довгий час молився Господу Богу. От з'явився йому Господь та звелів іти в пустелю і там

оселитися, збудувавши хатку. Так і зробив чоловік.

Пройшов час, все було добре – його будівля зростала. Але, коли залишалося вкрити дах, звідкись налетів

буревій і розтрощив вщент всю хату...

Та чоловік дуже вірував у Господа і знов узявся до праці. І вдруге, а потім і втретє сталося те ж саме.

Тоді увірвався терпець в того чоловіка і він почав докірливо молитися до Господа. Але Той з'явився і лагідно

мовив: "Поглянь навколо, сину Мій. Завдяки твоїй наполегливій праці і довірі, розквітла пустеля. Ти гідно

виконав Мій заповіт."

Так самовіддана праця перетворює навіть пустелю на уквітчану оазу творчої радості.


З життя Франциска Ассізського

Як святий Франциск збентежився, коли, покликавши брата Бернарда, не отримав від нього

відповіді

Благочестивіший слуга Розп'ятого, святий Франциск, від суворого каяття та безперервних сліз, став майже

сліпим та погано розрізняв світло. Одного разу з монастиря, де він знаходився, пішов він до того монастиря,

де знаходився брат Бернард, аби поспілкуватися з ним про предмети божественні, що робив вже не раз. І,

прийшовши до того монастиря, дізнався, що брат Бернард знаходився в лісі в молитовному стані, цілковито

піднесений до Бога і в найближчому з Ним спілкуванні. Тоді святий Франциск пішов у ліс і покликав його:

– Прийди,– мовив він,– та поспілкуйся з цим сліпим.

Але брат Бернард не відповів йому нічого, адже він був людиною великого споглядання*, й на той час був

піднесений думками до Бога; і через те, що він мав виключну милість співбесіди з Богом, свідком чого багато

разів був святий Франциск, останній тим сильніше жадав говорити з ним. Через декотрий час він покликав

його вдруге і втретє; й жодного разу не почув його брат Бернард і тому не відповідав йому та не йшов до

нього. Тому святий Франциск відійшов трохи засмучений і дивувався й журився про себе, що брат Бернард не

відгукнувся на троєкратне покликання його. З цією думкою відійшов святий Франциск, і, коли трохи

віддалився, мовив своєму товаришу:

– Почекай на мене тут.

А сам пішов недалеко в усамітнене місце, і впав долу на молитву, й молився Богові, щоб Він відкрив йому,

чому брат Бернард не відповів йому. І коли він стояв таким чином, був йому голос від Бога, промовляючий:

– О, бідна людинонька, чим ти засмучений? Хіба належить людині залишати Бога заради тварини? Брат

Бернард, коли ти покликав його, спілкувався зі Мною і тому не міг піти до тебе, ані відповісти тобі; тож, не

дивуйся, що він не міг з тобою спілкуватися; адже він був настільки поза собою, що з твоїх слів не чув

жодного.

17

Святий Франциск, отримавши цю відповідь від Бога, тієї ж миті, з великою поспішністю повернувся до брата

Бернарда, аби смиренно покаятися йому в думці, яку він мав про нього. Брат Бернард побачив, що він йде до

нього, пішов йому назустріч та кинувся до його ніг. Тоді святий Франциск підняв його і з великим смиренням

повідав йому думку й бентеження, яке він мав щодо нього; і як за це Бог докорив йому; потім закінчив так:

– Я наказую тобі, задля великого послухання, зробити так, як я тобі звелю.

Святий Бернард, побоюючись, аби святий Франциск, за своїми звичками, не наказав йому чогось завеликого,

бажав щиро відсторонитися від цієї слухняності; тому він відповів так:

– Я готовий виконати ваше послухання, якщо ви мені обіцяєте зробити те, що я звелю вам,– і, отримавши від

святого Франциска обіцянку, мовив брат Бернард:– Кажіть, отче, що ви бажаєте, щоб я зробив.

Тоді мовив святий Франциск:

– В покарання моєї гордині та нахабства мого серця, я наказую тобі заради святого послухання: я зараз впаду

на спину долу, а ти станеш мені однією ногою на горло, а другою на вуста, і таким чином тричі перейдеш

через мене з одного боку на інший, виказуючи мені слова ганьби й безчестя, і особливо говори мені: лежи,

грубіяне, сине Петра Бернардоне; звідки у тебе, найнікчемнішого створіння, стільки гордині?

Почувши це, брат Бернард, як не важко було йому це зробити, все ж заради послухання чемно виконав те, що

йому наказав святий Франциск. І після цього промовив святий Франциск:

– Тепер наказуй ти мені робити, що бажаєш; бо я обіцяв тобі послухання.

Мовив брат Бернард:

– Я тобі наказую заради святого послухання, щоб кожного разу, коли ми будемо разом, ти мені докоряв та

суворо виправляв мої вади.

Цьому святий Франциск дуже здивувався; адже по-істині брат Бернард відрізнявся такою святістю, що він

відчував до нього велику повагу і не вважав його гідним будь-яких докорів: і тому відтоді, через вище

зазначене послухання святий Франциск остерігався довго залишатися з ним, аби не бути вимушений

говорити будь-яких слів в науку тому, за ким він знав таку велику святість. Але коли він відчував бажання

бачити його або чути його промову про Бога, він, якомога швидко віддалявся від нього; і найбільшою

усладою було бачити, з яким милосердям, й повагою, й смиренням поводився й говорив святий Франциск з

братом Бернардом. У славу й хвалу Христа. Амінь.

Примітка: *споглядання – форма молитовного стану, що супроводжується спогляданням Бога та

спілкуванням з Ним.

Як святий Франциск пояснював брату Леву, що таке досконала радість

Одного разу взимку святий Франциск, крокуючи з братом Левом з Перуджії до Святої Марії Ангельської та

сильно потерпаючи від жорстокого холоду, гукнув брата Лева, який ішов трохи попереду, і мовив так:

– Брате Леву, дай Боже, брате Леву, щоб менші брати в якій би країні не знаходились, подавали великий

приклад святості та добре повчання; однак запиши та запам'ятай добре, що не в цьому досконала радість.

Крокуючи далі, святий Франциск гукнув його вдруге:

– Брате Леву, хай би менший брат повертав зір сліпим, зцілював немічних, виганяв бісів, повертав слух

глухим, силу ходити – кульгавим, дар мови – німим, і навіть більше зміг би робити – оживляти померлого

18

чотири дні тому; запиши, що не в цьому досконала радість.

І, пройшовши ще трохи, святий Франциск голосно вигукнув:

– Брате Леву, якщо б менший брат пізнав всі мови й усі науки, і всі писання так, що міг би пророкувати і

відкривати не тільки прийдешнє, але навіть таїни совісті й душі, запиши, що не в цьому досконала радість.

Пройшовши ще трохи далі, святий Франциск ще раз вигукує голосно:

– Брате Леву, овечка Божа, нехай менший брат говорить мовою ангелів та пізнає рух зірок і властивості

рослин; і нехай йому відкриються всі скарби земні, нехай пізнає він властивості птахів та риб, і всіх тварин, і

людей, і дерев, і каменів, і коріння, й води; запиши, що не в цьому досконала радість.

І, пройшовши ще трохи, святий Франциск вигукує голосно:

– Брате Леву, нехай навчився б менший брат так добре проповідувати, що обернув би до віри Христової всіх

невірних; запиши, що не в цьому досконала радість.

І, коли він говорив таким чином на протязі двох миль, брат Лев з великим подивом спитав його й мовив:

– Отче, я прошу тебе в заради Бога, скажи мені, в чому ж досконала радість.

І святий Франциск відповідав йому:

– Коли ми прийдемо до Святої Марії Ангельської ось так промочені дощем і пройняті холодом, і забруднені

грязюкою, і змучені голодом, й постукаємо у браму монастиря, а прийде роздратований воротар та скаже:

“Хто ви такі?” А ми скажемо: “Ми двоє з ваших братів”; а той скаже: “Ви кажете неправду, ви двоє бродяг, ви

вештаєтесь по світу й задурюєте людей, забираючи милостиню у бідних, йдіть ви геть”; й не відкриє нам, а

змусить нас стояти за брамою під снігом і дощем, потерпаючи голод і холод, до самої ночі; ось тоді, якщо ми

терпляче, не гніваючись і не нарікаючи на нього, перетерпимо ці образи, всю цю несамовитість й погрози та

помислимо смиренно й з любов'ю, що цей воротар насправді знає нас, а що Бог змушує його говорити проти

нас, запиши, брате Леву, що тут і є досконала радість.

І якщо ми будемо продовжувати стукати, і він, розгніваний, вийде й прожене нас з лайкою та ляпасами, наче

докучливих бродяг, виказуючи: “Йдіть геть, огидні крадії, йдіть до нічліжного будинку, тому що тут для вас

немає ні трапези, ані готелю”; якщо ми це перетерпимо й залишимося веселі та з добрим почуттям любові,

запиши, брате Леву, що в цьому і буде досконала радість.

І якщо все ж ми, примушені голодом, і холодом, і наближенням ночі, будемо стукати і, обливаючись слізьми,

будемо благати іменем Бога відкрити нам й пустити нас, а воротар, ще більш розлючений, скаже: “Такенні

докучливі бродяги, я їм відплачу по заслугах”; і вийде за браму з вузлуватою палкою й схопить нас за шлик та

кине нас долу в сніг і обіб'є об нас цю палку; якщо ми все це перенесемо з терпінням і радістю, згадуючи про

муки благословенного Христа, які й ми маємо перенести заради Нього; о, брате Леву, запиши, що в цьому

буде досконала радість.

А тепер, брате Леву, вислухай висновок. Більше за всі милості й дари Духа Святого, які Христос дарував

друзям своїм, єдине – перемагати самого себе й добровільно, з любові до Христа, переносити муки, образи,

знущання й бідування; адже з усіх інших дарів Божих ми жодним не можемо похвалятися, бо вони не наші,

але від Бога; як говорить апостол: “Що у тебе є, чого б ти не отримав від Бога? А якщо ти все це отримав від

Бога, то чому ж ти вихваляєшся цим, ніби сам утворив це?” Але хрестом мук своїх та скорбот ми можемо

похвалятися, тому що вони наші, й про те апостол говорить: “Єдиним тільки хочу я похвалятися – Хрестом

Господа нашого Ісуса Христа”, Йому ж честь і хвала у віки вічні. Амінь.

Повчав святий Франциск брата Лева відповідати йому за утренньою, і брат Лев постійно відповідав навпаки

19

тому, чому повчав його святий Франциск

Одного разу на початку існування Ордена знаходився святий Франциск з братом Левом в такому місці, де в

них не було богослужебних книг; і ось, коли прийшов час утрені, святий Франциск сказав брату Леву:

– Рідний, у нас немає требника, згідно якого ми могли б служити утреню; але, щоб нам провести час у славу

Божу, я говоритиму, а ти мені відповідатимеш, як я тебе навчу. Я скажу так: “О, брате Франциску, ти накоїв у

світі стільки зла й стільки гріхів, що ти гідний аду”; а ти, брате Леве, відповіси: “Воістину так, ти гідний

самих надр аду”.

І брат Лев відповів йому з голубиною простотою:

– Охоче, отче; починай, заради Бога.

Тоді святий Франциск почав говорити:

– О, брате Франциску, ти скоїв у світі стільки зла й стільки гріхів, що гідний аду.

А брат Лев відповідав:

– Через тебе Бог створив стільки добра, що ти підеш в рай.

Сказав святий Франциск:

– Не кажи так, брате Леве, але коли я скажу: “О, брате Франциску, ти скоїв стільки несправедливостей проти

Бога, що гідний бути проклятим від Бога”, тоді ти відповіси так: “Воістину, ти гідний бути між проклятих”.

І брат Лев відповів:

– Охоче, отче.

Тоді святий Франциск зі щирими слізьми й зітханнями та б'ючи себе в груди, виголосив голосно:

– О, Господи мій, Бог неба й землі, я скоїв проти Тебе стільки гріхів, що я всемірно гідний бути проклятим

Тобою.

А брат Лев відповідає:

– Бог зробить тебе серед благословенних особливо благословенним.

Святий Франциск здивувавшись, що брат Лев відповідав як раз протилежне тому, чому він повчав його, з

наріканням сказав:

– Чому не відповідаєш ти так, як я тебе повчаю? Я наказую тобі, заради святого послухання, відповідати мені

так, як я тебе навчу. Я скажу так: “О, злощасний брате Франциску, невже ти думаєш, що Бог пожаліє тебе,

якщо ти скоїв стільки гріхів проти Отця співчуття й Бога всілякої розради, що не гідний став співчуття?” А ти,

брате Леве, овечка, відповіси: “Ніяким чином ти не гідний співчуття”.

Але потім, коли Франциск промовив усе це: “О, злощасний брате Франциску, і т.д.”, брат Лев відповідав:

– Бог Отець, милосердя якого нескінченніше, аніж гріх твій, подасть тобі велике милосердя й більше того

обдарує тебе великими милостями.

Після такої відповіді, святий Франциск, гніваючись, але лагідно, й обурюючись, але терпляче, сказав брату

Леву:

– Чому ти наважився поводитися проти послухання і вже стільки разів відповідаєш навпаки тому, що я тобі

наказував?

З великим смиренням й повагою відповідав брат Лев:

– Богу відомо, отче мій, що кожен раз я прагнув у серці своєму відповідати, як ти мені наказав, але Бог

примушує мене говорити так, як Йому треба.

20

Святий Франциск здивувався цьому й сказав брату Леву:

– Прошу тебе найніжніше, щоб цього разу ти мені відповів так, як я тобі сказав.

Відповідав брат Лев:

– Кажи, заради Бога; і цього разу я, напевно, відповім так, як ти бажаєш.

І святий Франциск із сльозами сказав:

– О, злощасний брате Франциску, невже ти думаєш, що Бог пожаліє тебе?

Відповідав брат Лев:

– І навіть велику милість отримаєш від Бога, і піднесе тебе й прославить у віки, адже той, хто себе принижує,

буде піднесений, і я не можу сказати нічого іншого, тому що Бог промовляє моїми вустами.

І ось так, у такій смиренній суперечці, з рясними слізьми та у великій духовній розраді, провели вони час до

самого світла. У славу Христа. Амінь.

Брат Массео питав святого Франциска, чому всі йшли за ним услід та бажали його бачити

Деякий час мешкав святий Франциск в Порциункульському монастирі з братом Массео з Марін'яно, людиною

великої святості й скромності, якому було даровано милість співбесідування з Богом, за що святий Франциск

дуже любив його.

Одного разу повертався святий Франциск з лісу з молитви, і ось, коли він виходив з лісу, зазначений вище

брат Массео забажав випробувати його смирення, пішов йому назустріч, і, ніби глузуючи, сказав:

– Чому за тобою? Чому за тобою? Чому за тобою?

А святий Франциск відповів:

– Що ти хочеш сказати?

Сказав брат Массео:

– Кажу, чому всі йдуть за тобою услід і кожен, схоже, бажає бачити тебе і чути тебе й слухатися тебе? Адже

ти не красень тілом, і невеликої вченості, й незнатний родом; так чому ж усі йдуть за тобою услід?

Почувши це, святий Франциск зрадів у дусі, підняв обличчя своє до неба і довгий час стояв, піднесений

думкою до Бога. А потім, знову отямившись, впав навколішки і склав хвалу й подяку Богові; після того, з

великим натхненням душевним, звернувся до брата Массео й сказав:

– Ти бажаєш знати, чому за мною? Бажаєш знати, чому за мною? Бажаєш знати, чому за мною ідуть всі услід?

Це дарували мені очі Бога всевишнього, які скрізь споглядають на добрих і злих: адже ці найсвятіші очі не

помітили серед грішників жодного мерзеннішого, негіднішого й більшого грішника, аніж я; і тому для

скоєння того дивного діяння, яке Він задумав створити, Він не знайшов на землі огиднішого створіння; і тому

вибрав мене для зганьблення всіх знатних і великих, і міцних, і прегарних, і мудрих світу цього. Та знають

люди, що всіляке добро й будь-яке благо від Нього, а не від тварини, і жоден не може вихвалятися перед

обличчям Його; але хто похваляється, нехай похваляється в Господі, Йому ж всіляка честь і слава у віки віків.

І брат Массео, після такої смиренної відповіді, проголошеної з таким запалом, жахнувся й пізнав

безпомилково, що святий Франциск насправді був стверджений в істинному смиренні. У славу Христа.

Амінь.

21

Як святий Франциск звернув до Бога найжорстокішого губбійського вовка

В той час, коли святий Франциск мешкав в місті Губбіо, з'явився величезний вовк, страшкий і жорстокий. Він

пожирав не тільки тварин, але навіть і людей, так що всі місцеві перебували у великому страсі. Адже він

багато разів підходив до міста, і всі виходили з міста озброєні, наче на війну, але навіть зі зброєю вони не

могли захистити себе від нього, якщо зустрічалися з ним сам на сам. І в своєму страсі перед цим вовком вони

дійшли до того, що ніхто не насмілювався виходити з міста. Знаючи це, святий Франциск, змилостившись над

місцевими мешканцями, вирішив вийти до цього вовка, хоча місцеві категорично не радили йому цього

робити.

І осінивши себе знаменням святого хреста, він вийшов з міста із своїми товаришами, покладаючи всі свої

сподівання на Бога. І, через те що інші вагались йти далі, святий Франциск один йде до місця, де засів вовк. І

ось зазначений вовк, бачачи багато людей, що зійшлися подивитись на це диво, йде з роззявленою пащею

назустріч святому Франциску. А святий Франциск, наблизившись до нього, охрещує його, кличе його до себе

й говорить так:

– Піди сюди, брате вовку. Наказую тобі, заради Христа, не робити зла ні мені, ані кому іншому.

Чудно вимовити! Ледве святий Франциск створив знамення хреста, як страшкий вовк закрив пащу і зупинив

біг й, згідно до наказу, підійшов покірно, наче ягнятко, і, впавши до ніг святого Франциска, залишився лежати.

Тоді святий Франциск каже йому так:

– Брате вовку, ти створюєш багато шкоди в цих місцях, ти скоїв найбільші злочини, ображаючи та вбиваючи

Божі створіння, без Його на те дозволу, і ти не тільки вбиваєш та пожираєш тварин, але маєш нахабство

вбивати людей, створених за образом Божим. За це ти гідний адських мук, як розбійник і найгірший з убивць.

І весь народ кричить і нарікає на тебе, і вся ця країна у ворожнечі з тобою, але я хочу, брате вовку, укласти

мир між тобою й тими людьми, так щоб ти більше не ображав їх, а вони б вибачили тобі будь-яку минулу

образу і щоб більше не переслідували тебе ні люди, ані собаки.

Коли він вимовив ці слова, то вовк, рухами тіла, хвоста і вух та нахилом голови показав, що він погоджується

зі словами святого Франциска і готовий дотримуватись їх. Тоді святий Франциск сказав:

– Брате вовку, з того часу, як тобі бажано буде укласти й виконувати цей мир, я обіцяю тобі, що ти будеш

отримувати їжу від мешканців цієї країни постійно доки ти живий, так що ти не будеш потерпати від голоду;

бо я добре знаю, що все зло ти вчинив через голод. Але за цю милість я хочу, брате вовку, аби ти обіцяв мені,

що ніколи не зробиш шкоди ні людині, ані тварині: обіцяєш ти мені це?

І вовк нахилом голови ясно показав, що обіцяє. А святий Франциск каже:

– Брате вовку, я хочу, аби ти засвідчив мене в цій обіцянці, так щоб я міг напевно покластися на тебе.

І коли святий Франциск протягнув руку для засвідчення, вовк підняв передню лапу і, наче ручний, поклав її

на руку святого Франциска, засвідчуючи його таким знаком, яким міг. Тоді сказав святий Франциск:

– Брате вовку, наказую тобі, заради Ісуса Христа, без будь-яких сумнівів йти зі мною, і ми підемо, укладемо

цей мир в ім'я Боже.

І вовк слухняно, наче ручне ягнятко, йде з ним. Ті мешканці, що спостерігали за всім, дивувалися цьому. І

стала ця новина відома всьому місту; і всі, великі й малі, чоловіки й жінки, юнаки й старі потягнулися до

площі, аби поглянути на вовка зі святим Франциском. І ось, коли увесь народ зібрався, підіймається святий

Франциск і тримає перед ними проповідь, кажучи, між тим, про те, які випробування за гріхи допускає

22

Господь, і що набагато згубніше полум'я адове, яке триває вічно для засуджених, аніж скаженство вовка, який

може згубити одне лиш тіло. І як же треба страхатися пащі аду, якщо такий натовп стоїть в страхітті й тріпоче

перед пащею маленької тварини! Тож, любі, зверніться до Бога і принесіть гідне каяття в своїх гріхах, і Бог

позбавить вас нині від вовка, а в майбутньому від полум'я аду. І закінчивши проповідь, сказав святий

Франциск:

– Слухайте, брати мої: брат вовк, який тут перед вами, обіцяв мені й засвідчив мене, що укладе з вами мир і

ніколи ні в чому не ображатиме вас, якщо ви обіцяєте давати йому щоденно необхідний харч; я ж виступаю

поручителем за нього в тому, що угоду про мир він виконає непорушно.

Тоді увесь народ в один голос обіцяв годувати його завжди. І святий Франциск перед усіма сказав вовку:

– А ти, брате вовку, чи обіцяєш їм дотримуватися миру й угоди про нього, не ображати ані людей, ані тварин,

ані будь-кого іншого?

І вовк став навколішки, нахилив голову й смиренними рухами тіла, хвоста та вух показує, наскільки можливо,

що він бажає всіляко виконувати цю угоду. Промовив святий Франциск:

– Брате вовку, я хочу, щоб також, як раніше, за стінами міста, ти засвідчив мене в своїй обіцянці, так і тут,

перед усім народом засвідчив мене в своїй обіцянці і що ти не зречешся мого поручництва за тебе.

Тоді вовк, піднявши праву лапу, поклав її на руку святому Франциску. І от як наслідок цієї дії, а також інших,

згаданих вище, було таке здивування й радість серед усього народу, як з благоговіння перед святим, так і

через небувалість дива й через мир з вовком, що всі почали вигукувати, звертаючись до неба, вихваляючи й

благословляючи Бога за те, що Він надіслав їм святого Франциска, заслугами якого вони були позбавлені від

пащі жорстокого звіра.

І після цього згаданий вовк прожив в Губбіо два роки і, як ручний, ходив від будинку до будинку, не роблячи

зла нікому і не отримуючи його ані від кого. І люди люб'язно годували його; і коли він проходив містом повз

будинки, жодна собака на нього не брехала. В решті решт, через два роки після того, брат вовк помер від

старості. Мешканці міста дуже тужили, тому що, бачачи його таким ручним, вони частіше згадували про

доброчесність і святість святого Франциска. У славу Христа. Амінь.

Побачив святий Франциск, як демон увійшов в одного з його братів; наказав покликати його і

наклав на нього каяття в гріхах і зцілив його

Одного разу святий Франциск стояв на молитві в Порциункульському монастирі й побачив, за одкровенням

від Бога, що увесь монастир був оточений і обложений демонами, наче великим військом. Але жоден з них не

міг пройти всередину монастиря; адже брати були такої святості, що демонам не можливо було у когось

увійти. Продовжувалось це довго.

Але от один з тих братів посварився з іншим та надумав в серці своєму, аби помститися тому і звинуватити

його. Як наслідок цього, доки він перебував у цих дурних думках, демон, помітивши вхід відкритим, увійшов

до монастиря й умістився на шиї у того брата. Жалісливий і турботливий Пастир, який постійно оберігав

стада свої, побачивши, що вовк увійшов зжерти овечку його, тієї ж миті наказав покликати до себе того брата

і зараз же повелів йому не приховувати отрути ненависті, яка зародилася в ньому проти ближнього і віддала

його в руки ворога. Тоді той, переляканий, зрозумівши, що святий отець все про нього знає, відкрив перед

ним всю отруту й злобу і признався в своїй провині, щиро каявся і просив про милосердя.

23

І після того, як він покаявся і звільнився від гріха, демон раптом зник на очах у святого Франциска: і брат,

звільнений таким чином по благості доброго Пастиря від лап жорстокого звіра, подякував Богові й,

повернувшись виправленим і навченим в стадо святого Пастиря, жив після того у великій святості. У славу

Христа. Амінь.

Як святий Франциск і брат Руффін голі проповідували в Ассізі

Через безперервне споглядання згаданий брат Руффін настільки був захоплений думками про Бога, що став

майже нечутливим і німим, та дуже рідко говорив, і до того ж не було у нього ні милості, ані прагнення

проповідувати. Не зважаючи на те, святий Франциск повелів йому одного разу піти в Ассізі й проповідувати

народові те, чому навчить його Бог. Але цей брат Руффін заперечив:

– Поважний отче, благаю тебе простити мене і не посилати; бо, як тобі відомо, у мене немає благодаті до

проповіді, я людина проста й невчена.

Тоді мовив святий Франциск:

– Через те, що ти не скорився зразу, я наказую тобі, заради святого послухання, йти голим, в одних штанях, в

Ассізі; увійди до церкви і таким чином, голий, проповідуй народові.

Отримавши такий наказ, брат Руффін роздягається, голим йде до Ассізі, входить до церкви і, схилившись

перед вівтарем, підіймається на кафедру й починає проповідь. Діти й дорослі, побачивши це, почали сміятися

й говорити:

– Дивіться, оці люди віддаються такому каяттю, що зовсім лишилися глузду!

В цей час святий Франциск, розмірковуючи про швидке підкорення брата Руффіна, одного з

найблагородніших людей в Ассізі, і про той суворий наказ, який він йому віддав, почав докоряти себе самого:

– Звідки у тебе, сину Петра Бернардоне, звідки у тебе, підла людино, стільки пихатості, що ти наказуєш брату

Руффіну, одному з найвідоміших людей в Ассізі, йти голим, начебто він божевільний, проповідувати народові.

Клянусь Богом, ти випробуєш на собі те, що наказуєш іншому.

І в духовному прагненні своєму він раптом роздягається сам і йде до Ассізі й веде з собою брата Лева, який

мусив нести його й Руффіновий одяг. Мешканці ж Ассізі, побачивши його, почали глузувати і з нього,

міркуючи, що він і брат Руффін збожеволіли від занадто великого каяття. Святий Франциск входить до церкви,

в якій брат Руффін проповідував таке:

– Дорогі, стороніться світу, залиште гріхи, поверніть чуже, якщо бажаєте уникнути аду; дотримуйтесь велінь

Божих, любіть Бога й ближнього свого, якщо бажаєте піднестися на небо; і щиро кайтеся, якщо бажаєте

володіти Царством Небесним.

І тоді святий Франциск голий піднявся на кафедру і почав проповідувати так дивно про зречення від світу,

про святе каяття, про добровільну бідність, про бажання Царства Небесного, про наготу й ганьбу й

Страждання Господа нашого Ісуса Христа, що всі присутні на проповіді, увесь великий натовп чоловіків та

жінок почав нестримно плакати в надзвичайному благоговінні серця, і не тільки там, але й по всьому Ассізі

було в той день стільки плачу по Стражданнях Христових, що ніколи там не траплялось нічого подібного. І

коли народ був таким чином навчений і втішений діянням святого Франциска й брата Руффіна, святий

Франциск одягнув брата Руффіна й себе і, одягнувшись, вихваляючи й прославляючи Бога, який дарував їм

милість перемогти себе самих презирством до себе і навчити добрим прикладом овечок Христових. І цього ж

24

дня настільки сильно зросла любов до них народу, що блаженним вважав себе той, хто міг хоча б

доторкнутися до їхнього одягу. У славу благословенного Христа. Амінь.

Про видіння, яке було брату Леву, і як пояснив його святий Франциск

Одного разу святий Франциск тяжко захворів, і брат Лев доглядав його. І ось цей самий брат Лев став біля

святого Франциска на молитву; і був піднесений та впав у несамовитість і приведений був у дусі своєму до

великої, широкої й бурхливої річки. І, спостерігаючи за перехожими, побачив, як декілька братів, дуже

нагружених, входили в цю річку і їх зараз же звалювало з ніг течією річки, і вони тонули. Деякі доходили до

третини річки, деякі до середини, деякі майже до іншого берега; але всі вони через стрімку течію річки й

тягар, який несли на спині, врешті решт падали й тонули. Бачачи це, брат Лев сповнився великого співчуття

до них. І раптом, коли він так стояв, бачить він, йде великий натовп братів, без будь-якого тягаря; в них

світилася свята бідність, і ось вони входять в цю річку й легко переправляються на інший берег.

Після всього цього брат Лев отямився. Тоді святий Франциск, уздрівши духом, що брату Леву було якесь

видіння, покликав його до себе і спитав його, що він бачив. Коли брат Лев розповів йому все видіння, як воно

було, сказав святий Франциск:

– Те, що ти бачив,– правда. Велика ріка – це світ. Брати, що тонуть в річці,– це ті, хто не наслідує

євангельське вчення, і особливо, що стосується найвищої бідності. Ті ж, що проходять річку

неушкодженими,– це ті, хто не шукає нічого земного й тілесного і нічим не володіє у цьому світі. Але, маючи

невибагливе життя і тільки необхідний одяг, вони задоволені, наслідуючи Христа, що висів голим на хресті; і

цей солодкий тягар Христовий і святе послухання несуть вони радісно й охоче і тому легко переправляються

від життя тимчасового до життя вічного. У славу Христа. Амінь.


Про царя Соломона

Легенда про удодів

Охороняли удоди спокій царя Соломона під час його великих трудів, і, повернувшись від трудів, цар спитав

пташок, що вони хотіли б отримати в нагороду. Птахи сказали: "Дай нам, царю, золоті корони твої, вони такі

прекрасні, і ми не бачили нічого більш чудового, ніж ти, коли одягаєш свою корону."

Цар посміхнувся і сказав: "Пташки, але ж важка корона моя, як же можете ви жадати покласти на себе такий

тягар!" Але пташки продовжували просити корони, і цар звелів своєму златоковачу зробити маленькі корони

на зразок до царської, і ці корони було прикріплено на голови пташок. Але не встиг пройти і найкоротший

строк, як пташки знову злетілись до царя, і втомлено понурились під золотими коронами їхні голівки.

Вони просили: "Царю, звільни нас від корон. Правий ти був, мудро попереджаючи нас! Що ми можемо знати,

ми малі! Чи можемо ми знати, що за блиском і чарівністю приховується тягар,– звільни нас, царю."

Цар мовив: "Бачите, нерозумні, до чого призвело ваше устремління – до тягаря. Добре, хай буде по-вашому,

буде знято корони золоті – але носіть назавжди на собі згадку про нерозумне устремління ваше до корони.

25

Відтепер носіть корону з пір'їв, вона не обтяжуватиме вас, бо вона буде тільки короною до того таємного

царства, про яке ви знали, коли служили труду моєму..."

І інші тварини служили царю... Від великих джинів, духів повітря і вогню, до мурашок – все слугувало

будівлі [храму Соломона].

Храм Соломона

У невтомній молитві цар Соломон безперервно керував силами природи задля створення дивовижного храму.

Коли виснажилися сили царя і він знав, що наблизився час відходу в інший світ, він залишив заповіт джинам

без нього закінчити будівлю. Але буйні стихійні духи дали відповідь, що вони підкоряються лише царю

Соломону тут на землі, і без нього вони вільні від закляття. І укріпився духом цар Соломон і, обіпершись на

посох, він залишився в храмі, закликаючи всі сили до роботи. Тієї ж миті і відійшов він, але тіло його

залишилось нерухомим і непохильним, аби не відлетіли буйні джини. І ніхто з живучих і ніхто з джинів не

знав, що поставший на молитву цар вже відійшов. І не наважувались усі підійти до нерухомого Володаря і

напружували всі зусилля, аби довершити будівлю. І закінчено храм, але Володар нерухомий. Хто ж наважився

порушити його устремління? Але найменший серед співробітників царя – мураха – почав підточувати

царський посох, і коли було переточено дерево, впало тіло царя і всі побачили, що дух його відійшов, але

залишився Великий храм.


З життя Будди

Продавець мавп

На кораблі був продавець мавп. На дозвіллі він навчив їх імітувати моряків, як ті розпускали вітрила.

Але здійнялась буря, моряки кинулись прибирати снасті. Мавпи ж, знаючи, як розпускати, йшли слідом і

натягували снасті. Корабель загинув, бо вчитель передбачав лише ясну погоду.

Так сказав Будда, оновлювач Лотоса життя.


Пастух і сан'ясі

Пастух побачив чоловіка під деревом, що сидів у роздумах. Він сів поруч і намагався задуматись, наслідуючи

чоловіка.

Він почав перераховувати своїх баранів і подумки розраховувати вигоду руна їхнього.

Обидва сиділи мовчки. Нарешті пастух спитав: "Пане, про що думаєш ти?"

Той сказав: "Про Бога."

Пастух спитав: "Чи знаєш, про що думав я?"

"Теж про Бога."

26

"Помиляєшся, про вигоду продажу руна."

"Істинно, теж про Бога. Тільки моєму Богу нічого продавати, твій же Бог повинен спершу сходити на базар.

Але, може бути, він на шляху зустріне розбійника, який допоможе йому повернутися до цього дерева."

Так сказав Гаутама [Будда].

Сходіть на базар. Згадайте швидше, щоб повернутися.


Сад образ

Вже давно говорилося – сад образ недобрий. Треба виявити розуміння повної негідності образ.

Образа – найгірша пересічна обставина. Вона – як прихований нарив.

Сам Будда, коли помічав якісь образи, тієї ж миті відсилав учня, кажучи: "Піди викупайся в холодній воді."


Відмова від власності

Одного разу учень спитав Благословенного: "Як зрозуміти виконання заповіту відмови від власності? Один

учень залишив всі речі, але Вчитель продовжував докоряти йому за власність. Другий залишався в оточенні

речей, але не заслужив докорів."

"Почуття власності вимірюється не речами, але думками. Можна мати речі і не бути власником."

Будда постійно радив мати якомога менше речей, щоб не віддавати їм занадто багато часу.


Мистецтво віддачі

Благословенний указав учням на факіра, що кидав м'яч з великим мистецтвом. Кожний удар влучав у ціль, і

два хлопчики спішили підняти і принести м'яч.

Благословенний сказав: "Цей чоловік досяг досконалості у віддачі м'яча. Кинутий м'яч йому негайно

повертається назад.

Також буває з кожною віддачею, якщо вона досконала. Тому вчіться жертвувати, бо в жертві повинно бути

мистецтво."

***

Також Благословенний вказав на мовчазного чоловіка, мовивши:

"Хто може визначити межу мовчання? Правильне слово важко знайти, але ще важче краса мовчання."

Так навчив Благословенний мовчазній жертві.


Уроки Будди

27

Одного разу Благословенний Будда сказав учням: "Посидимо мовчазні і залишимо очі зрячими."

Через деякий час Вчитель запитав: "Скільки разів я змінив мою позицію?"

Хтось помітив десять змін, хтось всього три, і хтось стверджував, що Вчитель залишався нерухомим.

Володар Знання посміхнувся: "Я змінив положення і складки одягу сімдесят сім разів. Доки не навчимось

розрізняти дійсність, не станемо Архатами [Святими]."


Найулюбленіша гра Будди з учнями

Також не треба забувати найулюбленішу гру Будди з учнями в хвилини відпочинку.

Вчитель кидав у простір одне слово, з якого учні будували цілу думку.

Немає більш мудрого випробування стану свідомості.


Вибрання на подвиг

Як Будда вибирав учнів на подвиг? Серед занять, коли втома вже оволодівала учнями, Будда пропонував саме

несподіване запитання і чекав на найскорішу відповідь.

Або, поставивши найпростішу річ, пропонував описати її не більш ніж трьома словами або не менш ніж

сотнею сторінок.

Або, поставивши учня перед зачиненими дверима, питав:

"Чим відкриєш їх?"

Або посилав музикантів під вікно і вимушував співати гімни зовсім протилежні за змістом.

Або, помітивши докучливу муху, пропонував учню повторювати слова, несподівано вимовлені.

Або, проходячи перед учнями, питав – скільки пройшов?

Або, помітивши страх перед тваринами чи явищами природи, ставив умовою подолати.

Так могутній Лев загартовував клинок духа.


Основи Вчення

Люди не усвідомлюють собі основу Вчення Благословенного. Основа – дисципліна. Духовно й тілесно монах

общини намагався втриматися на шляху. Перші роки він ніс тяжке послушання. Йому заборонялося вбивати

себе вправами стовпника, але передписувалося вести битву єдиним началом духа.

Так суворо навчав Будда учнів.

Воістину, тільки в духовній битві знали вони радість, тому говориться про терени шляху.

28

Тільки, коли воля подвижника народжувалась, наче лев, і срібна вузда духа виблискувала на почуттях учнів,

лише тоді Владика трохи відчиняв заслон і давав завдання.

Вже потім, поступово, учень посвячувався в Таїни Знання.


Врятування людини

Благословенний сидів над водами глибокого озера. В глибині можна було роздивитися цілий світ риб та

водоростей.

Благословенний помітив, що цей маленький світ подібний до царських палат. Якщо туди спуститься людина,

вона ступнею зруйнує всі примарні помешкання, але сама захлинеться. З таких глибин не підіймається дух

людини.

"Втім,– посміхнувся Вчитель,– для всього є засіб. Можна пробити скелю і випустити озеро. Равлики змушені

будуть або засохнути, або знайти інше існування, проте людина вже не загине."


Притча про царя Марагора

Благословенний дав цю притчу Нараді.

Владика Джатакі сказав своєму улюбленому пораднику: "Чи знаєш справи царя Марагора? Чи чув ім'я його?

Чи впізнав дії його? Даю тобі доручення: збери сто вірних людей і знайди спритність обійти землю Марагора

і точно опиши мені всі звичаї його. Якщо ж зустрінеш самого царя, то передай йому, що я не боюсь

промовляти його ім'я."

Пройшло десять років. Повертається порадник, досвідчений зовні, але сповнений смутку. Вже не сотня

людей, але тисяча супроводжує його.

"Володарю, багато покладено мною праці, і стоїть перед Тобою тисяча свідків, але доручення Твоє не

виконане. Без рахунку опитано людей, і ми втратили рахунок землям, які пройшли. Скажу Тобі, Владико,

надзвичайне – царя Марагора не існує, і немає злих звичаїв його."

"Добре,– сказав Владика,– можеш присягнути в словах твоїх?"

"Перед Тобою тисяча і одна присяга."

"Тоді візьми свідків і обійди всі площі та храми, і об'яви, і напиши на стовпах те, що стверджуєш.

Сину мій, ти виконав Моє доручення. Ти працею своєю знищив звіра темряви. Примара жаху розвіялася, і

ніхто не боїться того, що знає.

Марагор явлений жахом людства і знищений працею відваги та відданості. Будь Моїм сином, знищувач

мороку!"


29

Поради володарю Раджагріхі

Одного разу Благословенний провідав Володаря Раджагріхі. Володар звернув увагу гостя на чистоту своєї

приймальні. Але Благословенний сказав: "Покажи краще чистоту опочивальні, умивальні та вогнища.

Приймальню спаплюжено багатьма недостойними, але там, де твориться свідомість твоя, там нехай буде

чистота."

І сказав Благословенний: "Треба відрізняти тих, хто розуміє, і тих, хто погоджується. Той, хто зрозумів

Вчення не затримається застосувати його в житті. Той, хто погоджується, буде кивати головою і вихваляти

Вчення, як визначну мудрість, але не застосує цю мудрість до життя.

Тих, хто погоджується, багато, але вони, як сухий ліс, безплідний і без тіні, тільки тління чекає на них. Тих,

хто зрозумів, мало, але вони, наче губка, вбирають дорогоцінне знання і готові дорогоцінною вологою омити

скверни світу.

Той, хто зрозумів, не може не застосувати Вчення, бо, розуміючи доцільність, він отримує його як джерело

життя.

Не витрачайте часу на тих, хто погоджується, нехай спершу покажуть застосування першого поклику."

Так приписують Благословенному доцільне ставлення до тих, хто приходить.


Міфи та казки Давнього Египту

Гімн богині Нут

Могутнє серце твоє…

О Велика, ти стала небом…

Наповнюєш ти всяке місце своєю красою.

Земля вся лежить перед тобою – ти обійняла її,

Обійняла ти і землю, і речі всі своїми руками…

Взяла ти до себе кожного бога з його човном,

Зробила ти їх вічними, подібними до світил,

Не віддаляються вони від тебе, адже вони – зірки…

Нут, ти сяєш, наче цариця Нижнього Єгипту,

І могутня ти над богами,

Души їхні – твої, і спадок їхній – твій,

Жертви їхні – твої, і майно їхнє все – твоє.

30


Утворення Світу

Книга пізнання явищ Ра.

Промова слів Володаря Всесвіту, які вимовив він після того, як прокинувся до життя він: “Я той, хто існував

як Хепра (сонячний бог), повернувся до існування і почалось буття.

Почало існувати все після того, як повернувся до існування я. Багато істот вийшло з вуст моїх.

Не існувало ще небо і не існувала земля.

Не було ще створено ґрунт і змії1 в місці цьому.

Я утворив їх з Нуна2, з небуття.

Не знайшов я собі місця, аби постати там.

Міркував я в серці своєму і поклав основу воістину.

Утворив я образи всі.

Був я один, бо не виплюнув я ще Шу3, не відригнув я ще Тєфнут4, і не було іншого, хто творив би зі мною.

Поклав я основу в серці своєму й почали жити багаточисельні істоти від істот, народжених від істот,

народжених ними.

Я поєднався з думкою моєю, дав напрямок та життя їй в серці моєму і поклав її в свій рот. І виплюнув я Шу, і

відригнув я Тєфнут.

Мовив батько мій Нун: "Та зростуть вони!"

І Око моє було позаду них вічно5.

Відокремились вони від мене після того, коли я існував як єдиний бог, і от три боги зі мною. Був я на землі

цій, і Шу і Тєфнут зраділи у водах, де вони були, і привели вони до мене Око моє з собою.

І після цього зібрав я частки тіла і окропив їх сльозами, і почали існувати люди зі сліз моїх, які витекли з Ока

мого6.

І розгнівалось Око моє на мене, коли прийшло воно і знайшло інше7 на місці своєму. І прикрасив я його

блиском, що його утворив я раніше, і розмістив його на обличчі моєму, і після того панувало воно над усією

землею8...

І створив я змій усяких та істот всіляких за допомогою їх.

І народили Шу та Тєфнут (Геба) і Нут, і народили Геб та Нут Осіріса, Гора Хент-ен-Мерті, Сета, Ісіду та

Нєфтіду з тіла єдиного, одного після іншого, і народили вони потомство багаточисельне на землі цій.”

А ось інший варіант цього ж міфу:

В далекі часи, багато мільйонів років тому був Хаос – нескінченний і бездонний океан. Цей океан називався

Нун... Скам'янілі води Нуна, здавалось, навіки застигли в нерухомості. Ніщо не порушувало спокою.

Проходили століття, тисячоліття, а океан Нун залишався нерухомим. Але одного разу трапилось диво. Вода

раптом затремтіла, сколихнулася, і на поверхні з'явився великий бог Атум.

– Я існую! Я утворю світ! Не маю я ані батька, ані мати; я – перший бог у Всесвіті, і я створю інших богів! –

31

З неймовірним зусилля Атум відірвався від води, злетів понад безоднею і, піднявши руки, промовив чарівне

слово. В ту ж мить пролунав приголомшливий гуркіт, і серед пінних бризок виріс пагорб Бен-Бен [символічно

– потенційна творча сила Всесвіту]. Атум спустився на пагорб та почав міркувати, що йому робити далі.

– Я створю вітер – так міркував Атум.– Без вітру цей океан знову замре й залишиться назавжди нерухомим. А

ще я створю богиню дощу й вологи, щоб вода океану підпорядковувалась їй.

І Атум створив бога вітру Шу й богиню вологи Тєфнут – жінку з головою лютої левиці. Це була перша

божественна пара на землі. Але тут трапилось нещастя. Непроглядний морок все ще оточував Всесвіт, і в

темряві Хаоса Атум втратив своїх діточок. Скільки він не кликав їх, оглушаючи водяну пустелю плачем та

жалем, відповіддю йому було безмолв'я.

В повному відчаї Атум вирвав своє Око, й, звертаючись до нього, вигукнув:

– Око моє! Зроби те, що я тобі скажу. Йди в океан, розшукай моїх дітей Шу й Тєфнут, та поверни їх мені.

Око відправилось до океану, а Атум сів і почав чекати його повернення. Втративши врешті всіляку надію

знову побачити своїх діточок, Атум вигукнув:

– О горе! Що ж робити мені? Мало того, що я навіки втратив свого сина Шу й свою доньку Тєфнут, я до того

ж ще й залишився без Ока! І він створив нове Око й влаштував його в свою пусту глазницю. Вірне Око після

багатолітніх пошуків все ж таки знайшло дітей Атума в океані.

Тільки-но Шу й Тєфнут зійшли на пагорб, бог кинувся їм назустріч, аби скоріше їх обійняти, як раптом Око,

палаючи від люті, підскочило до Атуму та гнівно прохрипіло:

– Що це означає?! Чи не за твоїм словом я пішло в океан Нун й повернуло втрачених дітей! Я вірно

відслугувало тобі, а ти...

– Не гнівайся,– промовив Атум.– Я розташую тебе на лобі, і ти звідти споглядатимеш світ, який я створю,

милуватимешся його красою.

Але ображене Око не бажало слухати ніяких виправдань. Бажаючи покарати бога за зраду, воно

перетворилось на отруйну змію кобру. З погрожуючим шипінням кобра роздула шию й висторчила отруйні

зуби, націленя прямо на Атума. Однак бог узяв спокійно змію в руки й розташував її на лобі. З того часу

око-змія прикрашає корони богів та фараонів. Називають цю змію урієм.

Далі з вод океану виріс білий лотос. Бутон розкрився, й звідти вилетів бого сонця Ра, який приніс світові

довгоочікуване світло.

Побачивши Атума та його діточок, Ра заплакав від радості. Його сльози впали на землю й перетворилися на

людей.

Примітки:

2. Змій (урей) – премудрі істоти вищого виміру, або символ мудрості та посвячення в таїни життя.

3. Нун – першопочатковий Хаос, символічно – скам'янілі холодні води океану, з котрого все почало існувати.

4. Шу – бог повітря, вітру. Порівняймо "шу"–"бог повітря" та "ішешні"–"я виплюнув".

5. Тєфнут – богиня дощу та вологи, символічно – сестра і жінка Шу, донька Ра. Порівняймо "тєфнут" та

"тєфні"–"я відригнув".

6. Тобто охороняло їх.

7. В оригіналі "реміт"–"сльози" та "ремет"–"люди".

8. Іншим оком бога сонця є Місяць.

32

9. В даному випадку "землю" можна розглядати також як пробуджений до життя Всесвіт, тобто Сонячну

систему. переклад Чуда І.Г.

Лев та миша

Жив собі на горі могутній лев. Він полював кожного дня, і гірські звірі жахалися його.

Одного разу зустрів лев пантеру. Вся шкура її була драною, і хутро її обвисало лахміттям; від багатьох

поранень була вона ані живою, ані мертвою. Запитав її лев:

– Що трапилось з тобою? Хто порвав твою шкіру, хто обдер твоє хутро?

І пантера йому відповіла:

– Це зробила людина.

Запитав тоді лев:

– А хто то є людина?

Відповіла йому пантера:

– Немає нікого хитрішого за людину! Ніколи не давайся їй до рук!

Затаїв лев злість на людину та пішов її шукати.

Зустрів він на шляху віслюка та кобилу. Морди їхні опутувала вузда, а в зубах були вудила. Запитав їх лев:

– Хто вас так зв'язав?

І вони відповіли:

– Наш господар, людина!

Здивувався лев:

– Невже людина сильніша за вас?

Тоді мовили вони:

– Вона наш хазяїн. Немає нікого розумнішого за людину. Ніколи не давайся їй в руки!

Ще більше озлився лев на людину і пішов від віслюка та кобили.

Зустрівся він з биком та коровою. Роги їхні було відрізано, ніздрі їхні було проколото, а на шиї у них лежало

ярмо. Запитав їх лев, хто це зробив, і вони відповіли йому, що це зробив їх господар – людина.

Пішов лев далі і зустрів ведмедя. Кігті в нього було обрізано, а зуби – вирвано. Запитав його лев:

– Невже людина сильніша навіть за тебе?

І ведмідь відповів:

– Так, сильніша. Був у мене в услужінні один чоловік. Він приносив мені їжу. Але одного разу сказав він мені:

“Воістину твої кігті занадто довгі, вони заважають тобі брати їжу. А зуби твої занадто слабкі і не дають тобі

їсти те, що ти хочеш. Дозволь їх мені видрати, і я принесу тобі вдвічі більше їжі, аніж звичайно!” І я дозволив.

І от він узяв мої зуби та кігті, кинув мені у вічі пісок та втік. А мені вже нічим було його втримати.

Ще більше розгнівався лев. Він пішов від ведмедя і почав шукати людину.

Але незабаром він зустрів іншого лева, якого було защемлено великим деревом. Розколотий згори стовбур

дерева защемив лапу лева, і лев жалівся, що не міг втекти.

Запитав його лев, який прийшов:

– Як же потрапив ти в таку біду? Хто це зробив із тобою?

33

І відповів йому інший лев:

– Зробив це чоловік. Стережися його та не вір йому. Чоловік хитрий! Ніколи не давайся йому в руки! Я-от

зустрів чоловіка і запитав його: “Яким ремеслом ти займаєшся?” А він мені мовив: “Моє ремесло –

попереджати старість. Я можу тобі зробити такий талісман, що ти ніколи не вмреш. Так і бути, я зріжу

стовбур дерева і дам тобі доторкнутися до цього талісману. Після цього ти не помреш ніколи!” І от я пішов за

ним до цього дерева. Він зрізав його, розщепив стовбур дерева клином і сказав мені: “Поклади сюди свою

лапу!” І я засунув лапу в щілину. Тоді він вибив клин, і дерево защемило мою лапу. А чоловік, коли побачив,

що я безсилий помститись, кинув мені у вічі пісок та втік.

Розсміявся лев, що прийшов, і мовив:

– О людино, якщо ти коли-небудь потрапиш мені до лап, я відплачу тобі відразу за всі образи, які ти завдав

тваринам гір!

І лев пішов далі на пошуки людини. Але раптом трапилось так, що опинилась під лапою лева миша, зовні

слабка і зовсім мала. Лев надумав уже її розчавити, але миша благала:

– Не розчавлюй мене, господарю мій! Якщо ти мене з'їси, все одно не будеш ситий. Якщо ж ти мене

відпустиш, голод твій не стане сильніший. Але за те, що ти подаруєш мені життя, я теж коли-небудь подарую

тобі життя. Не роби мені зле, не вбивай мене, і коли-небудь я врятую тебе від біди.

Лев усміхнувся і мовив:

– Що ж ти можеш зробити? Адже ніхто на землі не в змозі мене подолати і завдати мені зле!

Але миша поклялася йому:

– Присягаюсь, що врятую тебе від загибелі, коли прийде для тебе чорний день!

Лев сприйняв усе за жарт, однак подумав: “Якщо я з'їм цю мишу, ситим я і справді не буду!” І він відпустив її.

А трапилось так, що один мисливець, який ловив тварин в пастки, вирив яму якраз на шляху лева. Лев

провалився в яму і опинився в руках мисливця. Опутав його мисливець сітями і міцно зв'язав сухими

шкіряними мотузками та ще перев'язав ременями сиром'ятними.

І от зв'язаний лев лежав у горах та журився. Але доля побажала, аби клятва миші стала правдою. Схотіла доля

посміятися над пихатими словами лева і о сьомій годині ночі привела до нього маленьку мишку. Сказала

мишка леву:

– Хіба ти не пізнаєш мене? Я та сама маленька миша, якій ти дарував життя. Я прийшла, аби сьогодні

відплатити тобі добром за добро. Потрапив ти до рук людини, але я врятую тебе від загибелі. Треба бути

вдячним тим, хто зробив тобі добро.

І от миша почала гризти левові пута. Вона перегризла всі сухі ремені та всі ремені сиром’ятні, якими було

зв'язано лева, і звільнила його від пут. Потім миша сховалася в гриві лева, і він відразу ж рушив з нею в гори.

Поміркуй про маленьку мишку, найслабкішу з усіх мешканців гір, та про лева, найсильнішого з усіх тварин,

що мешкають в горах! Поміркуй про диво, що здійснилося за велінням долі!


Шуліка Ясне Око та шуліка Чутке Вухо

На гірських вершинах мешкав колись шуліка, і звали його Ясне Око.

34

Якось зустрівся він з іншим шулікою на ім’я Чутке Вухо. І мовив йому шуліка Ясне Око:

– Моє око гостріше та зір кращий, ніж у тебе. Долею мені даровано такого дару, котрого не має жоден інший

птах.

Тоді запитав його шуліка Чутке Вухо:

– Що ж це за дар?

І відповів йому шуліка Ясне Око:

– Я бачу все до межі темряви, я бачу крізь море до первинних вод.

Запитав його шуліка Чутке Вухо:

– Звідки ж у тебе цей дар?


– Цей дар мені даровано тому, що я мешкав в святому місці і годував мене жрець – охоронець скарбів. Він

готував мені їжу і приказував: “Дивовижну їжу готую я!” Все життя я живився лише цією їжею і крім неї пив

лише сонячне світло.

Мовив тоді шуліка Чутке Вухо:

– Твоє око гостріше та зір кращий за мій. Але й мені на долю даровано такий дар, якого не має жоден інший

птах. Я пізнав таїну неба і чую навіть те, що робиться в небесах. Я чую те, що передумовлює для землі бог

сонця Ра, цар всіх богів.

Запитав його шуліка Ясне Око:

– Звідки ж у тебе цей дар?

На це відповів йому шуліка Чутке Вухо:

– Цей дар мені даровано тому, що я ніколи не відпочивав в полудень, не вживав нічого, окрім сонячного

світла, і коли вночі я йшов відпочивати, горло моє лишалося сухим.

І шуліка Ясне Око зберіг ці слова в своєму серці.

Раптом шуліка Чутке Вухо засміявся.

– Чому ти смієшся?– запитав його шуліка Ясне Око.

Відповів йому шуліка Чутке Вухо:

– От розповів мені зараз дещо інший шуліка Чутке Вухо Ра, який ширяє в небесах високо над землею, та буде

вона благословенна! Зараз він розповів мені це, а в інший раз я йому щось повідаю. А розповів він мені от

що: овода, назойливішу з усіх істот, проковтнула ящірка. Ящірку проковтнув варан. Варана пожерла змія. А

змію ухопив сокіл і кинув її в море.

Потім сказав шуліка Чутке Вухо шуліці Ясне Око:

– Ти бачиш крізь море, і ти розрізнюєш все, що робиться у воді. Скажи, що трапилось потім з гадюкою?


– Воістину, все, що ти розповів,– правда. Так воно і було. Дивись, он змія, яку кинув у море сокіл! От її

схопила щука, і змія тепер в її пащі. Дивись, шуліка, щука пожерла змію. Дивись, а щуку проковтнув сом! От

пливе він до берега. Дивись, лев прийшов до моря і витягнув сома на берег. А от їх обох побачив грифон. Він

встромив в них кігті і піднімає їх у височінь, до сяйва небесного сонячного диску. І от він кинув їх на

вершину гори та розірвав їх на шматки. Якщо ти не віриш мені, гайда зі мною в гори серед пустелі. Там ти

побачиш їх усіх. Лев та сом, розірвані та розбиті, лежать перед грифоном, а він їх пожирає.

І от обидва шуліки полетіли до тої гори. Вони побачили, що шуліка Ясне Око говорив правду. Тоді мовив

35

шуліка Ясне Око шуліці Чутке Вухо:

– Все, що трапляється на землі, передумовлюється згори. Бог на небі творить тільки добро, але не землі воно

обертається на зле.

Потім запитав шуліка Ясне Око:

– Але що буде з грифоном, який здолав навіть лева? Що станеться з ним?

І відповів йому шуліка Чутке Вухо:

– Хіба ти не знаєш, що грифон наймогутніший з усіх тварин? Він володар всього, що є на землі. Він володар,

над яким ніхто не має влади. У нього дзьоб сокола, очі людини, тіло лева, вуха наче плавень у риби морської,

а хвіст у нього зміїний. П’ять істот злилися в його тілі – от який він зовні! Він як смерть володарює над усім

на землі. Він панує над усім сутнім і карає усіх!

Так відповів шуліка Чутке Вухо шуліці Ясне Око.

Воістину, хто вбиває, теж буде вбитий! Хто наказує вбити, теж буде вбитий за наказом. Нехай дійдуть ці слова

до твого серця. Знай, нічого неможливо сховати від Ра, бога сонця, царя всіх богів. Він відплачує по заслугах

всьому існуючому на землі, від овода, найменшої з усіх земних істот, до грифона, найвеличнішого з усіх істот.

Адже все добре і погане має життя не землі за велінням бога Ра.


Iталiйськi казки та легенди

Массаро Правдивий

Жив колись король, і були у нього коза, ягня, баран і теля. Король дуже любив своїх тварин, особливо теля.

От і вирішив він узяти в пастухи надійну людину. І найщирішим з усіх, кого він знав, виявився селянин за

прізвиськом “Массаро Правдивий”: він за все своє життя жодного разу не збрехав. Викликав король цього

селянина і доручив йому доглядати своїх тварин.

– Кожної суботи,– мовив король,– ти повинен приходити до палацу і докладати мені, як поживають мої

улюблені коза, ягня, баран і теля.

І от кожної суботи Массаро Правдивий сходив з гір, приходив до короля, знімав картуза і говорив:

– Доброго дня, ваша світлосте!

– Доброго здоров'я, Массаро Правдивий! Як моя коза?

– Білянка й пустунка!

– Як ягнятко?

– Біленьке й гарненьке!

– Як там баран?

– Товстий і лінивий!

– Як телятко?

– Жирне-прежирне!

Король довіряв його слову, і після розмови Массаро Правдивий повертався до себе в гори.

Але один з міністрів дуже заздрив селянину – селянин, а стільки честі виказує йому король. От він одного

36

разу й каже королю:

– Не може бути, щоб цей чоловік ані разу не збрехав! Закладаюся, що цієї суботи він скаже неправду!

– Готовий віддати голову, якщо мій селянин скаже мені неправду! – відповів король.

От вони і домовились, хто програє, тому голову геть. Лишалось вже три дні, а міністр, скільки не думав, як

вимусити селянина сказати неправду, так нічого і не надумав!

Не було йому спокою ні вдень, ні вночі. Помітила жінка, як чоловік її схуд, і питає:

– Що трапилось? Чому ти такий понурий?

– А, облиш мене,– відповів чоловік,– все тобі треба знати!

Але вона так довго й так лагідно розпитувала його, що він вимушений був усе їй розповісти.

– Оце і все? – мовила вона.– Заспокойся. Я все владнаю.

Наступного ранку жінка міністра одягла найкращі свої шати й начепила дорогоцінності, а до лоба притулила

діамантову зірку. Потім сіла до карети і повеліла їхати в гори, де Массаро Правдивий випасав козу, ягня,

барана і теля. Приїхала вона на місце, вийшла з карети і почала роздивлятися. Зніяковів бідний селянин –

ніколи в житті він не бачив таких красунь.

Запіклувався він, заметушився, щоб прийняти жінку міністра, як найліпше.

– Шановний чоловіче,– сказала жінка,– не міг би ти виконати моє прохання?

– Благородна сеньйоро,– відповів селянин,– наказуйте, і я зроблю все, що ви побажаєте.

– Я очікую дитину, і мені дуже хочеться смаженої телячої печінки. Я помру, якщо ти не виконаєш моє

прохання.

– Благородна сеньйоро,– мовив селянин,– просіть усе, що забажаєте, тільки цього прохання я виконати не

можу, адже теля належить королю, і серед тварин воно йому найдорожче.

– Ой, я нещасна,– заплакала жінка.– Якщо ти не виконаєш цього прохання, я помру… помру. Чоловіче,

шановний чоловіче, зроби таку ласку! Король нічого про це не дізнається. Ти скажеш йому, що теля впало з

гори.

– Ні,– відповів селянин,– я не можу пригостити вас печінкою.

Тут вже сльози полились в рікою, впала жінка міністра на землю і зробила вигляд, що вмирає.

Вона була така гарненька, що серце селянина не витримало: зарізав він теля, підсмажив його печінку і

пригостив її. Зраділа зла жінка, скоріше з'їла печінку, попрощалась з селянином, сіла в карету і поїхала.

Бідний селянин лишився наодинці, і відчув він, що на серці у нього важкий камінь.

“Що ж у суботу я скажу королю? Коли він запитає мене: “Як теля?”– Я не зможу відповісти:

“Жирне-прежирне”. Узяв селянин свою палку, устромив у землю і накинув зверху плащ; відійшов далі, потім

зробив кілька кроків уперед, поклонився і говорить, звертаючись до палки:


А потім то за короля, то за себе:

– Доброго здоров'я, Массаро Правдивий! Ну, як коза?






37


Тут він замовк і не знає, що відповісти. А потім, заїкаючись, він знову звернувся до палки:

– Ваша величносте… Я пригнав його на пасовище… а він звалився з високої гори… переламав собі кістки…

й подох…

Язик його почав заплітатися, і він зовсім замовк.

– Ні,– рішуче сказав селянин,– не буду я так говорити королю. Це ж брехня.– Пішов він в інше місце, знову

встромив у землю палку, накинув на неї плащ і знову повторив всю розмову, але коли дійшов до питання: “Як

телятко?”– язик його знову почав заплітатися:

– Ваша величносте, у мене його вкрали… злодії.

Ліг Массаро Правдивий спочивати, але так і не стулив очей. Наступного ранку була субота – пішов він у путь

і думає, що сказати королю. Кожному дереву по дорозі вклонявся і говорив:

– Доброго дня, ваша королівське величносте,– і знову мовчав, не знаючи, що сказати далі. І раптом його

осяяло: “От так я і скажу!”– вирішив селянин і відразу звеселів.

Йде дорогою, уклоняється кожному дереву і повторює всю розмову з початку. І чим далі він повторював її,

тим більше йому подобалось те, що він придумав.

В палаці на селянина очікував король з усіма своїми наближеними. Чекали, як вирішиться суперечка між

королем і міністром. Массаро Правдивий зняв картуза і говорить:


– Доброго дня, Массаро Правдивий! Як моя коза?







– Ваша королівське величносте, я вам скажу всю правду: приїздила дуже знатна дама, гарненька зовні, повна

тілом. Мене підкорила її краса, я і зарізав телятко заради любові до неї.– Мовив це Массаро Правдивий,

опустив голову і додав: – А тепер, якщо буде на то ваша воля, покарайте мене, тільки я сказав чисту правду.

Дуже засмутила короля загибель телятка, але він згадав, що виграв суперечку, і звеселів. Подарував король

Массаро Правдивому мішок золота. Всі почали радіти, мовчав лише міністр. За свої заздрощі мусив він

сплатити головою.


Хліб, виноград та сіль

У одного короля були три доньки: одна – чорнява, друга – руда, а третя – білява.

Найстарша була поганенька, середня – не дуже гарна, а молодша – і добра й зовні гарненька. Тому старші

сестри заздрили їй.

Було у короля три трони: один – білий, другий – червоний, а третій – чорний. Коли королю було радісно й

38

весело, він сідав на білий трон, коли не дуже весело – на червоний, а коли гнівався,– то на чорний.

От одного разу розсердивсь він на старших доньок і сів на чорний трон. Вони давай біля батька крутитися та

підлещуватися до нього. Старша каже:

– Сеньйоре тату, чи добре ви спали? Чи не на мене ви розсердилися, що сіли на чорний трон?

– Так, на тебе гніваюся.

– За що ж, сеньйоре тату?

– За те, що ти мене зовсім не любиш!

– Я? Та що ви, сеньйоре тату, адже я вас так міцно люблю!

– А як міцно?

– Як хліб!

Похмурився король, але нічого не сказав, дуже йому відповідь сподобалась.

Підійшла друга донька та й каже:

– Сеньйоре тату, чи добре ви спали? Чого це ви на чорному троні? Чи не розгнівані ви на кого?

– Так, розгніваний. На тебе.

– За що ж, сеньйоре тату?

– За те, що ти мене зовсім не любиш!

– Я! Але ж я вас так міцно кохаю…

– Ну як?

– Як виноград.

Пробурчав король щось крізь зуби, але, напевне, лишився задоволений.

Аж тут підходить і третя донька весела й лагідна.

– Сеньйоре тату, чи добре ви відпочивали? Чого це ви на чорному троні? Може на мене гніваєтесь?

– Так, на тебе, адже ти мене не любиш!

– Що ви, я дуже вас люблю.

– Як же ти мене любиш?

– Як сіль.

Почув король таку відповідь, і як зарепетує:

– Що таке?! Як сіль? Ах ти негідниця! Геть з очей моїх, і щоб я тебе більше не бачив!

Наказав він відвести доньку до лісу і там стратити.

Королева найменшу доньку дуже любила. Дізналася вона про королівський наказ і почала думати, як же її

врятувати. В палаці був срібний свічник, такий великий, що Циццола – так звали найменшу принцесу – могла

в ньому сховатися. Королева і повеліла їй сховатися в свічнику.

– Продай цей свічник,– мовила вона своєму вірному слузі.– Як почнуть з тобою торгуватися, з бідняка бери

якнайдорожче, а зі знатного сеньйора якнайдешевше, та й віддай свічник.

Обійняла мати молодшу доньку, благословила її й поклала в свічник сушених фіг [інжирів], шоколаду й

печива.

Слуга виніс свічник на площу. Почали люди прицінюватись, але ніхто слузі до душі не припав, і він заломив

небувалу ціну. Тут підійшов принц з королівства Високих Веж, оглянув свічник і запитав, скільки він коштує.

Слуга назвав йому дрібну ціну, і принц повелів віднести свічник до свого палацу. Там його поставили в

обідню залу, і всі придворні дивувалися його красі.

39

Ввечері принц пішов у гості. Він не любив, коли на нього в палаці чекають, і тому слуги приготували йому

вечерю, залишили на столі й пішли відпочивати. Бачить Циццола, що в залі нікого немає, вискочила зі

свічника, з'їла вечерю і знову сховалась.

Принц повернувся, а на столі ані крихітки! Задзвонив він у всі дзвіночки і давай лаяти слуг. Ті клянуться, що

вечерю залишили, значить – його кішка, або собака з'їла.

– Наступного разу всіх повиганяю геть,– настрахав принц, повелів принести другу вечерю, з'їв її та пішов

відпочивати.

Наступного дня залу було зачинено на всі замки, але трапилось теж саме. Розгнівався принц так лаявся, що

ледве палац не тріснув. А потім замовк і каже:

– Подивимось, що завтра буде.

А наступного вечора він от що зробив. Скатертина до самого полу звисала, от він під нею й заховався.

Прийшли слуги, поставили блюда з їжею, вигнали з кімнати кішку з собакою і зачинили двері на ключ. Ледве

вони вийшли, зі свічника вискочила прегарна дівчина. Підбігла вона до столу й давай уплітати за обидві щоки.

Вискочив тут принц і схопив Циццолу за руку. Почала вона вириватися, та тільки він тримав міцно. Тоді

Циццола кинулась перед ним навколішки й розповіла йому про все.

Принц закохався у неї до безтями. Заспокоїв він дівчину і говорить:

– Скоро станеш моєю жінкою. А поки що сховайся знову в свічник.

Всю ніч принц не міг очей стулити. Так палко він закохався. А зранку повелів принести свічник в свою

кімнату: він такий красивий, що бажаю лишатися з ним і вночі. Потім принц наказав принести йому в кімнату

якнайбільше їжі, тому що у нього апетит розгулявся. Принесли йому кави, потім сніданок, а там і обід і все –

на двох. Ледве слуги вносили блюда, як принц зачиняв двері на ключ, випускав зі свічника прекрасну

Циццолу, і вони весело пирували разом.

Королева-мати, яка тепер мусила їсти наодинці, почала скаржитися:

– Чим же я сину не догодила, чому він зі мною за стіл не сідає? Що я йому зробила?

А принц усе прохав її ще трохи потерпіти,– у нього, бачте, важлива справа є. А одного прекрасного дня й

говорить матусі:

– Хочу женитися!

– А хто ж наречена? – питає королева, а сама рада-радісінька.

Принц у відповідь:

– Хочу оженитися на свічникові!

– Та ти з глузду з'їхав,– охнула королева і закрила обличчя руками.

Але принц наполягав на своєму. Мати і так, і так його врозумляла, просила подумати, що люди скажуть. Але

він не слухав і велів, аби через тиждень все було готове до весілля.

В призначений день виїхало з воріт палацу багато карет. В першій їхав принц, а поруч із ним стояв свічник.

Приїхали до церкви. Принц повелів нести свічник до вівтаря. Відкрився свічник – і звідти виплигнула

Циццола, одягнена в шовк і оксамит, в дорогоцінному намисті та сяючих сережках.

Обвінчалися вони, повернулися до палацу і про все оповіли королеві.

Королева була жінка розумна, вона й каже:

– Покладіться на мене, я вже зможу її батька провчити.

Влаштували вони весільне гуляння і надіслали запрошення всім сусіднім королям. Позвали і батька Циццоли.

40

Для нього королева наказала приготувати особливий обід: всі страви без солі. Гостям королева сказала, що

молода нездорова й не може вийти до столу.

Узялися гості за їжу. А у короля, батька Циццоли, суп виявився зовсім прісний. Він і давай бурчати собі під

ніс:

– Ну і кухар, забув суп посолити!

І не з'їв ані ложки.

Почали подавати йому інші страви, теж без солі. Король і вилку відклав.

– Чого це ви не їсте, ваша величносте? Вам не подобається?

– Ні, ні, що ви, все дуже смачно!

– Чому ж ви не їсте?

– Та так, знаєте, мені щось не хочеться.

Спробував він м'яса, жував-жував, та несолений шматок у горло не лізе. От тут він і згадав слова своєї доньки,

що вона любить його так міцно, як сіль. Розкаявся він, заплакав і говорить крізь сльози:

– Ой я нещасний, що накоїв!

Королева спитала, яка біда з ним трапилась, і він розповів їй про Циццолу. Піднялась королева з місця і

повеліла покликати молоду. Кинувся король обіймати доньку, плаче, питає, як вона сюди потрапила, яким

дивом воскресла.

Послали за матінкою Циццоли і почали знову святкувати весілля…

Відтоді всі вони зажили щасливо.


Індіанські казки

Сонячна квітка

Багато років тому в одному селищі індіанців-ацтеків жила собі дівчина на ім’я Квітка. Вона дуже любила

сонце й могла милуватися ним цілий день. А коли сонце сідало за гори, дівчинка верталася додому і,

засинаючи, думала, що завтра знову його побачить.

Того літа сонце дуже припікало. На небі не було а ні хмаринки, на землю не впало жодної краплин дощу.

Налюче проміння висушувало квіти й траву, на полях не вродив маїс, дюди пухли від голоду. Тоді маленька

Квітка зрозуміла, що земля спрагла на дощ. І звернулася до свого коханого з такими словами:

- Сонечко моє, ти знаєш, як я тебе люблю, ти ти знаєш, що немає більшого щастя для мене, ніж бачити тебе!

Але люди потребують дощу. Поглянь на їхні страждання! Змилостився над ними!

І сонце виконало прохання дівчинки. Небо затягли хмари, вперіщив дощ. Він лив багато днів. Поля зазеленіли,

квіти й трава випросталися, люди відчули себе щасливими.

Тільки маленька Квітка що не день, то бліда й усе дужче сумувала – адже вона стільки часу не могла

милуватися сонцем! А промені були потрібні їй понад усе на світі, бо вливали в неї життя.

Сонце з’явилося тоді, коли дівчинка вже ледь дихала. Воно зігріло свою улюбленицю й сказало їй:

- Ходімо, Квітко, зі мною в країну вічного сонця й духмяних садів. Відтепер ти називатимешся Сонячною

41

Квіткою.

І дівчинка обернулася на чудову золотаву квітку, тільки серцевина у неї була темна, така, як її очі та волосся.

На світанку ця квітка повертає голівку в бік сонця, яке з’являється на небосхилі, й милується ним, аж поки

воно сяде за обрій.

Відтоді на полях Мексики розпускаються золотаві сонячні квіти, які в наших краях називаються

соняшниками.

Материнська любов

Якось лисиця захопилася полюванням і навіть не помітила, як споночіло. Вона далеко забігла від свого

лисеняти, а коли повернулася до нори, його там уже не було.

Довго плакала лисиця, але сльозами горю не зарадиш. Отож пішла вона лісом шукати свою дитину. У

кожного звіра, який траплявся їй дорогою, вона запитувала те саме:

- Скажи мені, братику, чи не зустрічав ти, бува, мого синочка, лисеняти?

Вовк відповів їй:

- Ні, сестрице, не зустрічав.

Кабан теж відповів:

- Ні, сестрице, не зустрічав я твого синочка.

Запитувала лисиця і оленя, і дикого собаку, і броненосця, і агуара, і багатьох інших звірів.

Наостанок, здибавши койота, запитала і його:

- Братику койоте, чи не зустрічав ти, бува, мого синочка, лисеняти?

Койот нашорошив вуха та й каже:

- А який він із себе, твій синочок?

- Та це така чистенька дитина, носик має гостренький, оченята кругленькі, хутро шовкове, хвостик

пухнастий…

- Ні, не бачив такого, - урвав лисицю койот. – А трапилося мені дорогою жалюгідне створіння: очі в нього

загноєні, вуха звисають, писок брудний, хвіст геть обліз. Усе воно якесь коростяве й худюще-прехудюще, ледь

ногами перебирає.

- Ой лишенько! – закричала лисиця. –Таж це і є мій синочок!

- Невже? – здивувався койот. – Але ж ти казала, твій синочок – красень!

- Ех, братику- вигукнула лисиця, схлипуючи, - Хіба ти не знаеш, що для кожної матері її дитина найгарніша в

світі?!

Міфи, легенди та казки Давньої Індії

Гімн Єдиному Нескінченному. Ріг Веди.

Нічого не існувало: ані ясного Неба,

42

Ані величі світового склепіння, що над Землею простирається.

– Що ж покривало все? Що оточувало? Що сховувало?

Чи були то бездонні глибини вод?

Не було смерті і безсмертя не було.

Не було межі поміж днем та ніччю.

Лише Єдиний в своєму диханні без подиху,

І нічого іншого не мало буття.

Царювала Ніч, і все було сховано від початку.

В глибинах Ночі – Океану темряви.

Плід, прихований в шкаралупці,

Під жаром полум'я в природу він розвернувся.

……………………………………………………

Хто таїну пізнав? Хто її сповістив?

Звідки, звідки це творіння багатообразне?

Навіть Богів було народжено пізніше –

Хто знає, звідки велич творіння?

ТО, звідки велич творіння виникло?

Чи Його Воля створила, чи була мовчазною?

Великий Ясновидець на вершинах в безодні Неба,

Він знає, втім, чи знає навіть він?

……………………………………………………

Спрямовуючи погляд у Вічність,

За межі еонів утворення Землі.

……………………………………………………

Ти існував. І от, коли підземний вогонь

Проб’є свою в’язницю, грані руйнуючи,

Ти все ж будеш тим, чим спочатку був.

Поза часом, незмінним.

О, думка нескінченна, Божественна Вічність!


Міфологічна драма-містерія з епічної поеми Рамаяни

Епоха перед створення, або скоріше перед останнім виявленням світу 1: в той час як пралайа підходить до

кінця, Парабрахма просинається; разом з його пробудженням увесь всесвіт, що заспокоюється в божестві,

тобто безслідно щезнув з моменту попереднього руйнування світу в суб'єктивній есенції його, віддаляється

знову від божественного принципу й робиться видимим. Всі боги, що померли разом із всесвітом, починають

поступово повертатися до життя. Один „Невидимий” дух – „вічний, без життя”, бо він є безумовне

самоіснуюче життя,– буяє, оточений безкрайнім хаосом. Священна „присутність” невидима: вона

43

проявляється лише в правильному періодичному коливанні хаосу, що являє собою темну масу вод. Ці води ще

не відокремлено від суші, бо Брахма, творчий дух Нараяни, ще сам не відокремився від Вічного. Але ось

сколихнулась уся маса, й вода починає світлішати: від золотого яйця, що лежить під водами хаоса,

просякають промені; оживотворене духом Нараяни яйце лопається, й пробуджений Брахма підіймається над

поверхнею вод під виглядом великого лотосу. З'являються легкі хмаринки; спершу прозорі й білі, як

павутиння, вони з'єднуються й мало-помалу перетворюються на „праджапаті” – десять уособлених творчих

сил Брахми, володаря всіх істот, що співають гімн похвали Творцеві. Пробив час загального пробудженя;

кінець пралайі: все радіє, повертаючись до життя. На небі, що віддалилося від вод, з'являються азури й

гандхарви2. Індра, Яма, Варуна й Кувера – духи, що завідують чотирма сторонами світу. З чотирьох стихій:

води, вогня, повітря й землі, бризкають дощем атоми й зароджують змія Ананду. Чудовисько випливає на

поверхню води й, зігнувши лебедину шию дугою, з'являється у вигляді човна, на якому відпочиває Вішну;

біля ніг бога сидить Лакшмі – богиня краси, його дружина. „Сватха! Сватха! Сватха!”3 – проголошують

хором небесні співаки, вітаючи божество. Вішну в одному з своїх майбутніх втілень (аватар) буде Рамою4,

сином великого царя, а Лакшмі втілиться у Сітту, його дружину. Кама, бог кохання, благословляє

божественну пару, і від цього вмить запалавшого в їхніх серцях полум'я плодиться й розмножується увесь

світ5...

Примітки:

1. Згідно поглядам філософських систем всіх сект Індії (окрім мусульман), всесвіт існував завжди. Індуси

розрізняють ці періодичні проявлення й зникнення світу як дні та ночі Брахми. Ночі, або відсутність

об'єктивного світу, називають пралайєю, а епохи нового пробудження до життя й світу – називаються

манвантарами та югами, або „віками богів”. Ці періоди також називаються „вдиханнями” й „видиханнями

Брахми”.

2. Небесні музиканти й співаки – хєрувіми.

3. Свят! Свят! Свят!

4. Рама – одне із втілень Вішну.

5. Вішну – одне з трьох облич Тримурті (буквально: „Тримурті” – „три” „морди”, тобто ліка, обличчя або

ідола), трійці індусів. Врешті Вішну – це бог, що зберігає все живе, Брахма – творить, а Шива – руйнує.


Станци Дзіан. Пробудження Єдиного до Життя

Станца I:

1. Предвічна Мати-Народжуюча [Простір], прихована в своїх Покровах, Вічно-Невидимих ще раз дрімала

протягом Семи Вічностей.

Часу не було, він спочивав в Нескінченних Надрах Продовження.

Всесвітнього Розуму не було; бо не було Ах-хі1, аби вмістити Його [а значить і виявити Його].

Семи Шляхів до Блаженства не було. Не було й Великих Причин Страждань, бо не було нікого для

породження їх та захоплення ними.

44

Єдина Темрява наповнювала Безмежне Все, бо Батько-Матір та Син ще раз були єдині, і Син не прокинувся

ще для Нового Колеса [Світ, Зоря, планета] та Мандр на ньому.

Сім Найвищих Володарів та Сім Істин перестали існувати, і Всесвіт – Необхідності Син – був поринутий в

Паранішпанна2, аби бути видохнутим тим, що є і в той же час немає. Не було нічого.

Причини Існування щезли; те, що було Видиме та Існуюче Невидиме, відпочивали у Вічному Не-Бутті –

Єдиному Бутті.

Лише Єдина Форма Існування, безмежна, нескінченна, безпричинна, простиралась, відпочиваючи уві Сні, без

Сновидінь; Життя несвідоме пульсувало в Просторі Всесвітньому у Всесвітності тієї, що відчувається

відкритим Оком Дангма3.

Але де була Дангма, коли Алайя4 Всесвіту була в Парамартха5, і Велике Колесо було Анупадака6?

Станца II:

1. …Де були Будівельники, Променисті Сини Зорі Манвантари7?.. В Непізнаваємій Темряві, в їх Ах-хі

Паранішпанна. Творці Форм з Не-Форми – Кореня Світу – Дєваматрі8 та Свабхават10 відпочивали в

Блаженстві Не-Буття.

…Де було Мовчання? Де слух, аби відчути його? Ні, не було ані Мовчання, ані Звуку; нічого, окрім

Непорушного Вічного Дихання [Руху], яке не пізнало себе.

Ще не прийшов Час; Промінь ще не просякнув у Зародок; Матріпадма10 ще не розширилася.

Серце її ще не розкрилося для привходження Єдиного Променя, аби потім скинути його, як Три в Чотири11, в

надра Майї [Ілюзії].

Сімка ще не народилась з Тканини Світла. Єдина Темрява була Батьком-Матір?ю, Свабхават; і Свабхават була

у Темряві.

Ці Двоє і є Зародок, і Зародок Єдин. Всесвіт був ще прихований в Божественній Думці і Лоні Божому.

Станца III:

1. …Останнє Тріпотіння Сьомої Вічності тремтить в Безвимірності. Мати розширюється, поширюючись із

середини зовні, подібно до пуп’янки Лотоса.

2. Тріпотіння розповсюджується, торкаючись [водночас] своїм стрімким Крилом всього Всесвіту та Зародка,

який перебуває у Темряві, Темряві, що дихає [рухається] над відпочиваючими Водами Вічності.

3. Темрява випромінює Світло, і Світло кидає самотній Промінь у Води, в Глибину Лона Матері. Промінь

просякає Недоторкане Яйце, Промінь пробуджує тріпотіння у Вічному Яйці та запліднює Зародок

[періодичний], який згущується у Світове Яйце.

4. Троє падають у Чотири. Променисте Єство стає сімома; Сім всередині, Сім зовні. Сяюче Яйце в собі

Троїчне, звертається, розповсюджуючись молочно-білими згустками в Глибинах Матері12, в Корінні, що

зростає в Надрах Океану Життя.

5. Коріння залишається, Світло залишається, Згустки залишаються і все ж таки Oeaoxoo13 Єдиний.

6. Корінь Життя був у кожній Краплині Океану Безсмертя [Амріта], і Океан був Світлом Променистим, який

був Вогнем, і Теплом, і Рухом. Темрява щезла і більше не існувала; вона щезла в своєму Єстві, в Тілі Вогню

та Води, Батька та Матері.

7. Побач, о Лану14, Дитя Променисте тих Двох, незрівнянну, блискучу Велич-Простір Світла, Сина Простору

45

Темряви, який виник з Глибин Величних Темних Вод. Це Oeaoxoo Молодший15. Він сяє, наче Сонце, Він

Пломеніючий, Божественний Дракон Мудрості; Ека [один] є Чатур [чотири]; і Чатур бере собі Три, і

Об'єднання породжує Сапта [сім], в ньому Сім, які стають Тридаша [тридцять], Сонми та Множества.

Побач того, що підіймає Покров та розвертає його зі Сходу на Захід. Він приховує Горнє та лишає Підніжжя,

явлене, як Велика Ілюзія. Він помічає місця для Блискаючих [зірок] та обертає Горнє [Верхній Простір] в

безмежне Море Вогню і Єдине Проявлене [Елемент] у Великі Води.

8. Де був Зародок? І де нині була Темрява? Де Дух Полум'я, який горить в своєму Світильникові, о Лану?

Зародок є ТО, і ТО є Світло, Білий, Блискотливий Син Батька, у Темряві Схованого.

9. Світло-Холодне Полум'я, і Полум'я – Вогонь, і Вогонь народжує Тепло, яке утворює Воду,– Воду Життя в

Матері Великій [Хаосі].

10. Батько-Мати пряде Тканину, верхній край її причеплено до Духа, Світла Єдиної Темряви, а нижній – до

тіньового краю, до Матері; і Тканина ця є Всесвіт, який виткано з Двох Сутностей, воєдино злитих, що є

Свабхават.

11. Вона [Тканина] розповсюджується, коли Подих Вогню [Батька] над нею; вона скорочується, коли Подих

Матері [корінь матерії] торкається її. Тоді Сини [Елементи з їх відповідними Силами та Розумами]

роз'єднуються і розсипаються, аби повернутися в Лоно Матері, коли закінчується Великий День, аби знову

з'єднатися з нею. Коли вона [пряжа] охолоджується, вона стає сяючою. Сини її розвертаються і скорочуються

Самі по собі; і своїми Серцями вони вміщують Нескінченність.

12. Тоді Свабхават надсилає Фохат16, аби зробити твердішими Атоми. Кожний [Атом] є часткою Тканини

[Всесвіту]. Відображуючи, подібно до дзеркала, "Самосутнього Володаря" [Предвічне Світло], кожний в свою

чергу, стає Світом [Зіркою та планетою].

Примітки:

1. Ах-хі – Небесні Істоти.

2. Паранішпанна, або Пара нірвана – Абсолютна Досконалість. Але стан Паранішпанни без Парамартхи,

тобто Само-аналізуючої Свідомості (Свасамвєдана), не є блаженство, але лише затухання (завмирання) на

протязі Семи Вічностей.

3. Око Дангма – або "відкрите око очищеної душі", душі, яка має здібність духовної інтуїції, завдяки якій

отримується безпосереднє та достовірне знання.

4. Алайя – або Anima Mundi, тобто Світова Душа, Душа Всесвіту.

5. Парамартха – Абсолютне Буття та Свідомість, які в той же час є Абсолютним Не-Буттям та Безсвідомістю.

6. Анупадака – без батьків, або без предків.

7. Манвантара – певний період життя Всесвіту, який, за філософією Сходу, змінюється на Пралайю, тобто

не-буття, теж відповідного періоду... І так манвантари та пралайї йдуть одна за одною неперервно та

почергово (періодично).

8. Дєваматрі – "Мати Богів", "Адіті" або Космічний простір.

9. Свабхават – "Пластична Сутність", яка наповнює Всесвіт, або Тіло Душі,– це є корінь всього існуючого.

10. Матріпадма – Матір-Логос.

11. Три (або символічно трикутник) означає Вищий, Божественний Світ; а Чотири (або – квадрат) означає

виявлене життя. Поєднання трійки та четвірки утворює сімку (або символічно піраміду: квадрат – в основі, а

46

трикутники – в гранях). В проявленому до буття Всесвіті всюди можна знайти семиричність – це закон (в

семи нотах, в семи кольорах веселки і т.п., які утворюють Гармонію буття).

12. З астрономічної точки зору, це Чумацький Шлях, Світова Речовина або Першородна Матерія в її

первинній формі. З неї народжуються первинні світові тіла, які потім стають кометами і нарешті зорями або

планетами.

13. Oeaoxoo – Семеричний Корінь, або "Батько-Матір Богів", від якого все виникає.

14. Лану, або Чєла – учень, що вивчає таїни життя.

15. Oeaoxoo Молодший – Нове Життя.

16. Фохат – Космічна Електрика та Розум, рушійна та розумна сила Всесвіту.


Прадавня казка з Пуран

Наприкінці останньої пралаї (pralaya, тобто тимчасовий період між двома створеннями нашого світу)

Великий Раджа, що перебуває у вічності нескінченного простору, бажаючи дати засоби майбутнім людям

пізнати Його, побудував з належних Йому якостей палац над горою Мєру й почав там жити.

Але коли люди знову заселили світ, то палац цей, один кінець якого спирався на праву, а інший на ліву

нескінченність, виявився настільки величезним, що маленькі люди навіть і не здогадувались про Його

існування: для них палац був небесною брамою, за якою в їх понятті не було нічого...

Тоді Великий Раджа, пізнавши незручність та жаліючи маленьких людей, побажав відкритися їм не в цілості,

а частинами. Він зруйнував палац, збудований з Його якостей, і почав кидати одну цеглину за іншою на

землю. Кожна з цеглин перетворилася на ідола: червона – на бога, а сіра – на богиню, і кожен з дєвата (бога) й

дєваті (богині), втілившись у ідола, отримав одну з незчисленних якостей Маха-Раджи (Великого Раджи).

Спочатку увесь пантеон мав одні прекрасні якості. Але люди, користуючись безкарністю, почали робитися

дедалі порочнішими та лихими. Тоді Великий Раджа надіслав карму (закон відплати) на землю. Карма, не

милуюча навіть богів, перетворила багато з якостей Маха-Раджи в знаряддя покарання; і таким чином

з'явилися поміж всепрощаючими сумирними божествами боги-руйнівники та боги-месники.


Походження гір

Згадаємо міф про походження гір.

Коли планетний Творець працював над оформленням тверді, він зосередив увагу на родючих рівнинах, які

могли дати людям спокійне хліборобство.

Але Матір Світу сказала: "Правда, люди знайдуть на рівнинах і хліб, і торгівлю, але, коли золото забруднить

рівнини, куди ж підуть чисті духом для зміцнення? Або нехай вони отримають крила, або нехай їм буде дано

гори, аби врятуватись від золота."

І Творець відповів: "Зарано давати крила, вони понесуть на них смерть й руйнування, але дамо їм гори. Нехай

47

деякі страхаються їх, але для інших вони будуть порятунком."

Так розрізняються люди на рівнинних і на гірських.


Космогонічна індійська казка

Космогонічна індуська казка сповіщає:

"Жило жахливе чудовисько, що поїдало людей. Одного разу чудовисько переслідувало намічену жертву.

Чоловік, рятуючись, пірнув в озеро, чудовисько плигнуло за ним. Шукаючи порятунку, плавець скочив на

спину потвори і міцно ухопився за гребінь, що стирчав на шиї. Чудовисько не могло перевернутись на спину,

бо його черево було незахищеним. Потвора поринулась скаженим бігом, очікуючи, коли людина знесилиться.

Але чоловік думав, що він своїм відчайдушним положенням врятовує людство, і в цій світовій мрії сили його

напружилися без утоми. Чудовисько між тим настільки прискорило біг, що іскри летіли вогняним хвостом. І в

полум'ї чудовисько почало підійматись над Землею. Світова думка людини підняла навіть ворога.

Коли люди бачать комету, вони дякують відважному, що поринув у вічність. Думки людські линуть і надають

нових сил вершнику чудовиська. Білі, жовті, червоні та чорні люди линуть думками до того, хто давно став

вогняним."

То ж серед щоденних обов'язків можна вирощувати полум'яну думку. Як метал кується звичайним молотом і

як зерно, сповнене величної субстанції життя, збирається звичайним серпом, так серед звичайної праці

знайдіть величний зв'язок!


Легенда про посланця Правди

Стара легенда говорить:

Із далекого світу прийшов посланець, аби дати людям рівність, братство і радість. Люди давно забули пісні та

омертвилися ненавистю.

Посланець виганяв темряву і тісноту, розбивав заразу і будував радісну працю. Стихла ненависть, і зброя

посланця лишилася на стіні. Але всі були мовчазні і не могли заспівати. Тоді посланець зібрав маленьких

діточок, відвів їх до лісу та мовив: "Ваші квіти, ваші потічки, ваші дерева. Ніхто не пішов за нами, я

відпочину, а ви сповнюйтесь радістю." Так почалися нерішучі прогулянки лісом. Нарешті найменший

зупинився на галявині та задивився на сонячний промінчик. Тоді іволга защебетала свою пісню. За нею

зашепотів і скоро радісно, наче дзвоник, виголосив малюк: "Наше сонце!" Чередою повернулися діти на

галявину, і залунав новий гімн Сонцю. Посланець мовив: "Люди заспівали, настав строк!"


48

Врятовані голуби.

Жила в селі зграя голубів. Жили вони дружньо. Більше за все вони любили і поважали старого голуба, свого

вожака, і ніхто ніколи йому не заперечував. Нерідко своїми мудрими порадами він збавляв всю зграю від

небезпеки. Як же було не поважати його?!

Одного разу в тій місцевості запанував голод. Дощів довго не було, і посуха спалила все навколо. Дерева

поскидали листя, кущі пожовкли, всі плоди та ягоди посохли. Голуби почали гинути з голоду. Ті, що

залишилися живими, вирішили залишити рідні місця і полетіти, куди очі дивляться. Але старий вожак

змахнув крилами і голосно проворкотів:

– Ви хочете залишити рідну землю, яка вас зростила? Тільки невдячні діти залишають свою матінку, коли

бачать, що вона не в змозі їх нагодувати. Ви маєте знати, що тільки боягузи тікають від ворога, що напав на їх

землю!

Голуби винувато опустили голови і покірливо розсілися на сухих гілках. Але посуха продовжувалась, і щодня

найслабкіші з них падали на землю, наче збиті гіллякою плоди.

Старий голуб довго розмірковував, як врятувати зграю, і нарешті порадив рано вранці вилетіти до

навколишніх полів і склювати все, що можна їсти. Зраділи голодні птахи і зробили так, як порадив вожак. З

ранку до вечора літали вони над полями селян і клювали все, що їм траплялось. Надвечір, наповнивши

дзьоби, вони повернулися до свого лісу, де чекав на них мудрий вожак. Другого дня на світанку зграя знову

полетіла в поля. І третього дня голуби клювали чуже добро. А четвертого дня помітив їх мисливець, що

блукав в тих місцях. Він помітив, звідки прилетіли голуби, і зрозумів, що живуть вони в голодних краях, тому

і клюють, не оглядаючись. І мисливець надумав спіймати їх. От він розставив тенета, а сам заховався за

сусіднім кущем. Голуби, побачивши зерно, розсипане задля приманки, зраділи, і один за одним почали

спускатися на землю. Старий голуб, який цього разу був з ними, відчув недобре і повелів всій зграї піднятися

в повітря, але ніхто його не послухав. Зголоднілі птахи з такою ненажерливістю клювали зерно, що їхні

голови дзьовбоніли, наче град по сухій землі. В цю мить невидима рука потягнула за шворку, краї тенет

зійшлися, і всі голуби опинились спійманими в тенетах. Марно вони билися і метушилися, охоплені жахом.

Лише старий вожак, який вже не раз рятував зграю з біди, зберігав спокій.

– Щоб врятуватись, нам потрібні хитрість і терпіння,– проворкотів він, і голуби почули його.

– Скажи скоріше, що ти хочеш, щоб ми зробили! Ми у всьому будемо слухатись тебе, інакше мисливець

віднесе нас до кухарів.

Старий голуб, плеснувши крилами, вимусив їх замовкнути і продовжував:

– Всі ви повинні прикинутися мертвими. Тоді мисливець почне оглядати вас і одного за одним викине з тенет.

Падаючи на землю, не ворушіться, доки він не викине останнього. Якщо хоч один з вас злетить до того – нам

всім буде погано. Останнім залишусь я. Чекайте доки мисливець мене викине.

Всі голуби тієї ж миті вдали, що померли.

Мисливець здивувався. Збентежений він почав оглядати нерухомих птахів, але жоден з них не ворухнувся.

– Що трапилось? – вигукнув він.– Вся зграя мертва. Напевне, зерно, що я їм підсипав, було отруєним. Отрута

і подіяла. Нащо мені мертві голуби!

І, проклинаючи свою долю, мисливець схопив одного голуба і викинув його геть. Птаха важко впала на землю

і лишилась нерухливою.

49

Тоді мисливець почав викидати з тенет решту голубів. Далі за всіх останнім викинув він старого вожака, який

здався йому найважчим за всіх.

Потім мисливець почав збирати пусті тенета. Але як же він здивувався, коли остання викинута ним птаха

раптом злетіла як ні в чому не бувало. За нею з шумом піднялася вся зграя. Вражений мисливець впустив з

рук тенета і, роззявивши рота, дивився вслід голубам, що летіли геть.


Килимник з Індії

Жив колись в Південній Індії ткач. Він ткав дивовижні килими, але робив це дуже повільно – по одному в рік,

тому заробляв мало, і грошей на життя йому не вистачало.

Одного разу, коли він закінчував чи не найкращий свій килим, випадково зламався його стан.

Ткач був людиною бідною і замість того, щоб жалітися на свою долю, взяв сокиру і пішов до лісу підшукати

необхідне дерево, з якого можна було б зробити новий ткацький стан. Багато дерев він обдивився, поки вибір

його, врешті, не впав на один високий самшит, що ріс біля самого берега моря.

– От дерево, з якого я змайструю собі стан! – радісно вигукнув килимник і підступив до самшиту.

Але тільки-но він замахнувся сокирою, як почув голос невидимої людини:

– Пощади дерево, ткачу!

– Хто сказав це? – здивувавшись, спитав килимник.

– Я – лісовий дух. Самшитове дерево – моє помешкання. Навіщо ти хочеш зрубати його?

Килимник сором'язливо опустив сокиру і відповів:

– Я вибрав це дерево для нового стану. Мій старий стан зламався, і якщо я не збудую новий, то не зможу

закінчити килим і продати його. Тоді моя сім'я буде приречена на голод. О, невидимий дух, покинь це місце, і

я зрубаю самшит!

– Прошу тебе, не торкайся цього самшиту! Тут мені так добре. З моря віє вітер, і тут прохолодно навіть в

найспекотніший день. Краще попроси в мене все, що тобі завгодно, і я виконаю твоє бажання,– знову почувся

голос лісового духа.

Килимник подумав-подумав і погодився, однак сказав, що спершу повернеться додому і порадиться зі своєю

жінкою.

Дорогою килимник зустрів свого товариша – перукаря.

– Куди ти так поспішаєш? – спитав його перукар.

– Не затримуй мене! – відповів килимник.– Я поспішаю додому порадитись з жінкою, що мені запросити у

лісового духа, якого я тримаю в руках.

– Запроси у нього царство! – вигукнув перукар.– Тоді ти станеш царем, а мене зробиш своїм порадником, і ми

з тобою отримаємо всі земні блага!

– Ти, мабуть, правий,– сказав килимник,– але все ж спершу я пораджусь із жінкою.

– Що ти, друже! Навіщо тобі порада жінки?

– Ти, напевне, правий, але все ж я пораджусь із жінкою,– відповів килимник і поквапився додому.

– Що мені запросити у лісового духа? – спитав він жінку.– Мій товариш, перукар, сказав мені: запроси у

50

нього царство.

– Ну і глупий же твій перукар! Не слухай його! Невже ти не знаєш, скільки у царя турбот? Звідусіль його

оточують зрадники і підлесники. Не солодко живеться цареві!

– Мудрі слова, люба! Зрадники і підлесники... Але скажи мені, що ж запросити у духа?

– Ти більш за все на світі любиш свою справу, чи не так?

– Так, ти права,– відповів килимник.

– Всі вихваляють свої килими і з задоволенням їх купують. Але більше одного килима за рік ти не в змозі

виткати. Тому ми такі бідні. Запроси ж бо лісового духа, щоб він дав тобі такий стан, на якому ти зможеш

ткати стільки килимів, скільки тобі схочеться, і щоб вони були з такими красивими візерунками, яких ще

ніхто не бачив.

Килимник задоволено кивнув головою, бо порада жінки була йому до душі, і пішов до берега моря, де росло

самшитове дерево. Але чим ближче він підходив до дерева, тим тяжче ставало йому на серці.

"Ну добре,– розмірковував він,– дасть мені лісовий дух чарівний стан, який ткатиме килими предивної краси,

але чим буду займатися я? Ходитиму на ринок, продаватиму килими і накопичуватиму гроші. Ні, ця справа не

для мене!" І йому стало так тяжко, що, підійшовши до самшиту, він голосно вигукнув:

– Нічого я від тебе не хочу, о лісовий дух! Якщо ти не бажаєш, щоб я зрубав твоє дерево, допоможи мені хоча

б полагодити мій старий ткацький стан.

– Добре, прохання твоє буде виконано! – відповів лісовий дух.

Повернувшись додому, килимник знайшов свій старий стан полагодженим. Сів килимник за нього, взявся за

роботу і забув про все на світі. Цілими днями працював він зранку до пізнього вечора, не помічаючи ані своєї

жінки, ані свого товариша перукаря, який час від часу приходив подивитись на візерунчастий килим.

Зіткавши килим, майстер довго дивився на нього, потім посміхнувся і вигукнув:

– Ніхто не знає, який я щасливий! Я міг би стати царем, у мене були б невимовні скарби, багацько рабів і

підлесників, але щирого друга у мене б не було. Лісовий дух міг би зробити мене багатієм, але тоді б я не мав

спокою і завжди б трусився над своїм багатством. А тепер чиє щастя може порівнятися з моїм? Я бачу

прекрасні візерунки, які я виткав, і чую, як всі – і малі, й дорослі – вихваляють мою працю. Недарма народна

мудрість говорить: тільки завдяки праці людина домагається виконання своїх бажань!

Килимник з Індії жив ще довго-довго років. Багатства він не мав, але був щасливим, бо килими, які він ткав,

були кращі за золоті монети, якими йому сплачували за прикладену працю. І коли він бачив результат своєї

праці, то забував про свою бідність. Слава його розійшлася по всій країні, і навіть після його смерті народ ще

пам'ятав, які дива мистецтва творив безкорисний ткач з Південної Індії.


Походження блискавки

Нагадаємо міф про походження блискавки.

Творцю сказала Матір Світу: "Коли закриється Земля темним шаром злості, як будуть просякати рятуючі

краплі Благодаті?"

І Творець відповідав: "Можна зібрати потоки Вогню, які можуть проривати будь-яку товщу темряви."

51

Матір Світу мовила: "Дійсно, іскри Вогню Духа Твого можуть дати порятунок, але хто ж збере і збереже їх на

потребу?"

Творець відповів: "Дерева і трави збережуть Мої іскри, але коли листя спаде, то нехай деодар і сестри його

[хвойні] на весь рік збережуть свої приймачі Вогню."


Киргизькі народні казки

Пашина суперечка

Якось поставив мисливець у лісі тенета, й потрапило в них чимало різних птахів: галки й ворони, горобці й

голуби.

Довго борсалися птахи, але вибратися на волю не могли. Стали вони раду радити.

— Ми потрапили в сіті, спокусившись легкою здобиччю,— говорили вони. — Самі винні, то й вибиратися

треба самим. Ну-мо поміркуймо разом, може, якось і виберемося на волю.

Стали птахи разом думати-гадати, що їм робити. Зрештою, погодилися на такій думці: всім одночасно

розправити крила й злетіти в небо, піднявши тенета на собі.

Як порішили, так і вчинили. Всі водночас розправили крила й злетіли в небо з сіттю, зірвавши вбиті в землю

кілки.

Саме в цю мить нагодився мисливець. Побачивши птахів, що несли його сіть, він кинувся бігти слідом за

ними. Птахи летіли дедалі швидше й швидше, але й мисливець прискорював біг, думаючи собі: «У сіті багато

різних птахів, вони можуть скоро й посваритися. А як між ними не буде згоди, вони летітимуть гірше й

незабаром спустяться нижче».

Так воно й сталось, як гадав мисливець. Незабаром між пта-хами зчинилася суперечка.

Галки закричали:

— Якби не ми, ви нізащо не підняли б сіті.

— Що ви кажете?! Та без нас ви ніколи і з місця не зруши-ли б! Сіть підняли ми самі! — закаркали гнівно

ворони.

— Не забувайте, що без нас вам нізащо від землі не відірва-тись, — дружно гули голуби.

— Ми, лише ми підняли сіть! — цвірінькали горобці.— Потрудились найбільше ми! Ніхто нікого не слухав,

суперечка тривала. Тим часом тихенько підкралася втома, крила птахів наливалися свин-цем, сіть опускалася

нижче й нижче.

А тут і мисливець підоспів: схопився за мотузку, що звиса-ла донизу, й сіть упала на землю. Зрадів мисливець

бага-тій здобичі, забрав птахів і відніс додому.

Батир Чокчолой

Колись давно-давно жили собі дід та баба. Мали вони невелике господарство:

52

корову, п'ятеро кіз з козенятами, собаку та кота.

Якось баба налила котові в блюдечко молока. Собака й собі підбіг до блюдечка й хотів спробувати молока. Та

кіт не зля-кався великого пса, сміливо напав на нього і вийшов перемож-цем з двобою: собака завищав од

болю й кинувся тікати.

Рани від котячих пазурів загноїлись, а собака так і не одужав.

— Хто ж тепер стерегтиме нам корову та кіз? — журиться дід.

— Хто ж, як не кіт, — одказує баба. — Собаку зумів докона-ти, то хай учиться й худобу стерегти.

Прив'язали кота біля худоби.

Якось увечері, коли старий із старою вже збиралися спати, почулося скавучання собаки. Вискочив дід надвір і

бачить: з їхнього двору, підібгавши хвоста, втікає сусідський собака, а кіт вигнув дугою спину,

настовбурчився й грізно шипить йому вслід.

— Ну, байбіче,— каже дід бабі,— видно, що наш кіт — справжній батир. Який уже великий сусідський

собака, а й той насилу втік од нього. Нашому котові, мабуть, і вовк не страшний.

— Коли так,— сказала баба,— не зватимемо його котом. Назвемо батир Чокчолой.

І став Чокчолой-батир стерегти худобу.

Минула зима, надходило літо. Люди перекочовували в гори, на джайлоо — соковиті гірські пасовища. Склали

дід з бабою на корову юрту, прив'язали на повід кіз. Чокчолой-батира, щоб не втомився, посадили у мішок і

закинули поверх вантажу. Та коли проїздили густий ліс, кіт у мішку якось упав на доро-гу. Дід та баба не

бачили цього, і мішок так і залишився в лісі. Хоч як довго й жалібно нявчав Чокчолой-батир, ніхто не почув

його. Борсався він, борсався в мішку і все-таки видерся звідти на волю. Роздивляється навкруги

Чокчолой-батир, аж раптом суне на нього хорт: недалеко проходив мисливець з собакою.

Злякався Чокчолой-батир, кинувся мерщій на дерево і сидів там, доки й сонце зайшло. Коли смерклося,

спустився кіт на землю і давай шукати дорогу, по якій пішли його дід з бабою. Аж тут вискакує назустріч лис.

Злякався Чокчолой-батир, ви-гнув дугою спину, вишкірив зуби та як зашипить. Лис тоді задки, задки і став

оддалік, бо ж кортить розпитати небаченого звіра. Вклонився він котові низенько і каже лагідно:

— Здрастуйте, любий друже. Ви, здається, не з наших країв. Давайте познайомимося. Хто ж ви будете?

Чокчолой зашипів ще раз і підняв гордовито голову:

— Ти що ж, і досі не впізнав мене? Та я ж батир Чокчолой. «Що це за батир Чокчолой?» — думає здивований

лис.

— А куди ж ви прямуєте, батире? У нас також є славетні ба-тири, що їм немає рівних у силі та відвазі.

Приміром, батир Товстунець чи батир Довге Вухо. Ви не знайомі з ними?

— Не знаю їх і знати не хочу! — зашипів батир Чокчолой. — І нікого з них не боюся!

«О, це справді відважний звір,— подумав лис про кота.— Треба з ним потоваришувати.

І лис повів далі ще солодшим голосом:

— Шановний батире, ви йдете здалеку. Ось уже й ніч за-пала. Прийміть, будь ласка, моє запрошення

переночувати у нас. Погодився Чокчолой. Привів його лис до себе додому, поса-див на почесному місці.

— Посидьте трішки,— сказав люб'язно котові, а сам шви-денько в двері.

Прибіг лис до зайця та борсука й закричав до них:

— Гей, вставайте мерщій! Прийшов батир Чокчолой! Шу-кайте для нього чогось

смачного. Якщо не догодимо йому, лиха не обберемося.

53

Затремтіли з переляку борсук та заєць, а лис побіг додому.

Назбирали звірі ласощів і понесли до лиса. Тільки побачив їх лис, одразу ж

схопився з місця і до кота:

— Шановний батире Чокчолой! Дозвольте познайомити вас-з моїми найближчими друзями, з моїми

дорогими товари-шами. Ось оцей, косоокий та клишоногий,— славнозвісний ба-тир Довге Вухо. А цей,

малий та череватий,— славетний батир Товстунець.

Заєць та борсук уклонились котові й поклали перед ним гостинець — крота.

Чокчолой-батир голосно замуркотів і взяв-ся бенкетувати. Заєць та борсук злякалися того муркотіння і

гострих котячих пазурів, відступили аж до дверей і тихенько стояли там, бо й надвір утекти боялися.

Тим часом лис на правах господаря хотів і собі поласувати кротом. Але тільки-но він підсунувся ближче,

Чокчолой-батир загрозливо вигнув спину й зашипів на нього. Злякався лис і од-- скочив убік.

Побачили заєць з борсуком, як лис злякався, та й кажуть один до одного:

— Цей Чокчолой таки справжній батир. Якщо вже лис його боїться, про нас і казати нічого.

— А так, він дуже сердитий. Та чепурний який, дивися, по обіді вмивається.

Чокчолой, смачненько по-поївши, умився і вклався спа-ти на гору лисових ковдр. Ли-сові це зовсім не

сподобалось. Він і каже до зайця та борсука:

— Чи ви бачили такого не-поштивого звіра,— господаря й знати не хоче. Дужий не може бути таким нечемою.

А ви чого поставали в кутку й мовчите, не заступитеся за господаря? Налякав би його хоч трохи,—

звертається лис до зайця.

— А й правда,— підтримав лиса борсук.— Ми принесли йому гостинця, а він і близько нас не підпустив.

Налякай його добре, зайчику, він же нітрохи не більший за тебе.

Зрештою вмовили зайця. Зібрав він усю свою відвагу, підій-шов до кота й ткнув його легенько в бока. Та кіт і

вусом не по-вів. Тоді заєць справді розсердився й так ударив кота по голові, що той, бідолаха, аж на долівку

скотився. Проте Чокчолой-ба-тир не злякався.

Випустив свої гострі пазурі й ударив зайця по носі. Тут уже не втримався й борсук:

— Який ти, батире, безсоромний! — закричав він на та.— Але як прийшов, так і підеш. Я не подивлюся на

тебе, ти такий поважний. — І борсук накинувся на кота.

Та батир Чокчолой не злякався й учепився зубами борсук у вухо.

Завив од болю борсук і подріботів у двері. За ним подав заєць, тримаючись лапою

за носа. Побачив лис, що кепські його справи, й ну вмовляти кота:

— Не гнівайтеся, Чокчолой-батире, не зважайте на І бешкетників. Я з ними побалакаю, я їм покажу, як

ображати поважного гостя. Заспокойтеся, батире. А я хутенько підготую вам чогось попоїсти,— а сам

вискочив надвір і помчав до вовка.

Розповів лис вовкові про могутнього батира Чокчолоя, вовк не вірить таким байкам, гнівається:

— Ось постривай, я покажу цьому самозванцеві, де раки зимують! — вигукнув він і рвонувся був до лисової

господи.

Та лис зупинив його:

— Зачекай-но, батире вовк, вислухай мене до кінця. Він уже згадував про тебе.

«Чого це бариться батир вовк, чому не з’являється до мене? Іди поклич сюди цього розбійника! Чого тільки

не виробляє! Недавно лошака роздер, торік теля зарізав, ягняті хвоста одірвав. Усього й не перелічиш. Скажи,

54

що я чекаю на нього. А не з'явиться, я сам його знайду». З цим і прислав мене до тебе. А кричав, аж шерсть

дибки стала.

Лисові слова трохи остудили вовків бойовий запал. Злякався вовк і поплівся за лисом до тигра та ведмедя.

Розповів лис їм про Чокчолой-батира.

Тигр, почувши оповідь лиса, розгнівався не на жарт: заревів, пазурами землю дере й жбурляє в лиса. А тоді

ще й каменем кинув — лисові памороки забило, мало не заплакав од кривди такої.

— Я вам правду сказав, Чокчолой звелів привести вас. «Я йому покажу,— кричав батир Чокчолой,— як без

дозволу роз-бій вести. В кожну лапу його по кілку заб'ю!

Хай зараз же з'явиться до мене, а не прийде — не жити йому. І той клишо-ногий ведмідь хай прийде з тигром

разом». Так мені наказав Чокчолой.

— Він тільки й побачив, що я клишоногий! — сердито за-ревів ведмідь і закрутився на місці од гніву.

Але що тут вдієш? Мусили слухатися лиса. Привів тигр звідкись ситу корову й прив'язав до дерева, ведмідь

при-вів кабана, вовк приволік козеня. Кабан без угаву рох-кав, то звірі прирізали його.

Лис почав готувати все до зустрічі Чокчолой-батира. Тигра заховав недалечко від кабана, прикривши його

тра-вою. Вовк заховався під дере-вом у густому гіллі. Ведмідь видерся аж на дерево. «Тут мене ніхто не

дістане»,— думав собі. Нагодилася сюди і цікава білочка, примостилася на гіллячці, дивуючись з такої

метушні. Дивувалися й борсук із зайцем, які прийшли із скаргою на кота.

— Диви, вони й самі полякалися, від кого тут допомоги чекати? Краще ходімо звідси завчасно,— каже

борсукові заєць.

— Ні,— затнувся борсук,— я не піду звідси, поки не помщуся батирові Чокчолою. Полізли у схованку і заєць

з борсуком.

Через деякий час веде лис Чокчолой-батира.

— Ось, батире, все це для вас. Раджу почати з кабана, буде-те задоволені.

Та Чокчолой помітив прив'язану до дерева корову й питає сердито:

— Хто привів сюди цю корову?

— Не знаю, батире. Та все це тепер належить вам, тож призволяйтеся.

Чокчолой розгнівався не на жарт:

— Козеня та корова й без того наші. Хто їх сюди привів, я питаю?! Лис не сказав котові нічого: боявся тигра з

вовком. А коро-ва жалібно промукала:

— Мене сюди привів тигр, — і пустила сльозу.

— А мене вовк приніс,— промекало козеня.

— Де вони? — зашипів роз-гніваний кіт.— Ну, начувай-теся, ось я вас знайду!

Кіт з войовничим виглядом підняв угору хвоста й заходив по галявині взад і вперед.

Полякалися вовк, тигр та ведмідь і завмерли, де хто сидів. А заєць тихенько вибрався із схованки й потрусив

додому.

Тим часом тигрові у вухо залізла травинка. Тигр не витримав лоскоту й мотнув головою. Трава над

ним-ворухнулася. Кіт по-думав, що там ворушиться миша, й присів, готуючись до стрибка.

«Е, та він боягуз,— подумав тигр, побачивши це.— Лис да-ремно лякав нас усіх. Та якщо я покажуся з

схованки, цей Чок-чолой помре од страху».

І тигр надумав ще раз випробувати Чокчолой-батира. Він тільки хитнув головою, а кіт стрибнув у траву й

55

учепився пазу-рами тигрові в карк. Тигр від болю й несподіванки скочив на ноги і кинувся в ліс. Зляканий кіт

метнувся від нього, перестрибнув через вовка й подерся на дерево.

«Це вже й до мене черга дійшла»,— злякався ведмідь і рух-нув униз. Білка, що спостерігала все це, зірвала

соснову шишку й кинула нею в кота. Злякався

Чокчолой-батир і сплигнув з дерева. А вовк подумав, що то кіт і його помітив, і щодуху в ліс. Тої ж миті

чкурнули й лис з борсуком.

А Чокчолой-батир одв'язав козеня та корову, знайшов своїх діда та бабу й привів додому їхню худобу. Дід з

бабою дуже зраділи йому.

Акбаш та Бозбаш

Давно-давно жив собі чижик на ймення Акбаш. Щороку мостив він гніздечко в гіллі старого дуба, виводив

пташенят, а коли наступала осінь, вирушав у далеку дорогу.

Так минуло три роки.

І на четвертий рік, як тільки настала весна й сонце пригріло землю, повернувся Акбаш до лісу й сів на

старому дубі. Відхекався трохи, відпочив, роздивився навкруги.

У лісі було вже багато різних птахів. Вони метушились, пере-літали з гілки на гілку, носили в дзьобиках

солому та пір'я й мостили собі гнізда. На Акбаша ніхто не звертав уваги, до нього нікому не було діла.

Акбаш посидів іще трохи й вирішив і собі не гаючись скласти гніздечко. Глянув він на ту гілку, де три роки

підряд містилось його гніздечко, й очам своїм не повірив: там біля свого гнізда вже порався інший чижик.

Серце Акбаша сповнилося гніву.

— Ти хто такий?! — закричав він.— Звідки узявся? Що ти тут робиш?

Але чижик не злякався:

— Я прилетів з того краю, що й ти. Звати мене Бозбаш. Хіба не бачиш, що я роблю,— складаю гніздечко.

Спокійна відповідь чужака ще дужче розлютила Акбаша.

— Замовкни! — закричав Акбаш. — Ти не маєш права гніздитися тут! Це мій дуб!

Лети, звідки прилетів!

— І не подумаю,— відповів Бозбаш.— Не тобі затикати мені рота. Ти ба — не> встиг прилетіти, а вже

галасує на весь ліс: «Це мій дуб, мій!» І як у тебе язик повертається говорити таке! Ні, друже, не буде

по-твоєму. Я раніше сюди прилетів, давно вже пораюся біля гнізда, глянь, воно майже готове. Що ж мені все

це кидати й летіти шукати іншого місця? Думаєш, скласти гніздо так легко?

Ні, тепер тут моя домівка, а ти шукай собі іншого місця.

— Ні, Бозбаше, тут моя домівка! — ще дужче закричав Акбаш. — Три роки я прилітав сюди, три роки на

цьому місці було моє гніздо. А ти щойно прилетів, приволік одну соломинку, а вже галасуєш: «Ось моє

гніздо! Тут моя домівка!» Як маєш голову на плечах, шукай собі іншого місця, а не хочеш — лишайся в полі.

Ці слова зачепили Бозбаша за живе. Він настовбурчився і, підскочивши до Акбаша, закричав:

— Ні, Акбаше, не буде по-твоєму. Живи тут хоч сім років, мені байдуже. Цього року я сюди перший прилетів,

і перший вимостив тут собі гніздо. Вдень не сідав, уночі не дрімав, усе порався біля нього. Цього місця тепер

я не покину, нікуди звідси не полечу. Сам забирайся звідси!

56

Акбаш підстрибнув, як ошпарений, вихором налетів на Бозбашове гніздо. Пір'я, сухі травинки та дрібні

гілочки розле-тілися на всі боки. Не стерпів цього Бозбаш і чимдуж накинувся на кривдника. Зчепилися,

зав'язався бій. Люто клацали дзьоби, лопотіли в повітрі крила, летіло пір'я з Акбаша й Бозбаша.

Довго тривала битва, довго пташки чубилися в повітрі й качалися по траві. Зрештою потомилися, посідали

один навпро-ти одного, сопуть важко.

— Я прилетів раніше за тебе! — знову править своєї Бозбаш.— Я раніше поклав гніздо, і я зостануся тут! Але

й Акбаш не мовчить:

— Моє гніздо було тут три роки підряд, звідси тричі злітали мої пташенята. Цього місця я тобі не віддам!

Ніколи в житті! Це моя домівка, і я зостануся тут! Знову засперечалися пташки, загаласували щосили, не

слу-хаючи один одного, не добираючи слів.

Довгенько так галасували. Од того крику та гамору прокинувся під деревом кіт, що задрімав був на теплому

весняному сонці. Угледів він на дереві двох сердитих чижів, примружив задоволене очі й тихенько подерся

вгору.

«Ні, пташата,— подумав кіт, почувши, про що вони сперечаються,— тут зостануся тільки я. Це моя домівка,

тут я гос-подар, а вас ми швиденько помиримо».

Один пружний стрибок — і сильні котові лапи накрили обох забіяк.

Першого кіт притягнув до себе Акбаша.

— Змилуйся, котику-братику,— пропищав переляканий на смерть Акбаш.

— Змилуйся, котику-братику,— запросився за ним Бозбаш. Кіт мов і не чув того.

— Гей, Акбаше,— муркотів кіт.— Ти запізнився в цьому ро-ці, то хто ж тобі дав право зганяти звідси

Бозбаша? Бешкетник ти і нахаба. Тобі не тут гніздитися, знайдеш собі інший дім...

По цих словах Акбаша не стало.

Настала Бозбашева черга. В того від страху от-от серце вискочить.

— Не тремти, — звернувся до нього кіт. — Ти не менший зухвалець, ніж твій суперник. Адже Акбаш і

справді тут жив три роки підряд. Три роки це був його дім. Яке ж ти мав право класти на цьому місці своє

гніздо? Це мені дуже не подобається. Думаю, буде справедливо, коли й ти знайдеш інший дім...

Пішов за Акбашем і Бозбаш.

А кіт задоволено облизався й ліг під дерево додивлятися свої сни...

Правду кажуть у народі: від сварок не сподівайся щастя.

Як тигра обдурили

Одного разу тигр, що ниш-порив по лісу в пошуках здобичі, неждано-негадано втрапив у пастку — залізну

клітку. В розпачі кидався він на залізні грати, та нічого не міг удіяти: залізо лише дзвеніло від могут-ніх

ударів тигра. Стомився звір, опустив голову на лапи й за-журився. Порятунку не було. Аж раптом — де не

взявся — іде собі лісом подорожній. Побачив його тигр та й ну про-ситися-молитися:

— Ой чоловіче добрий! Зглянься на моє лихо. Тільки ти мене й порятуєш. Пожалій мене, бач, який я бідний,

голодний, нещасний. Я знаю, що ви, люди, милосердні. Звільни мене, чоловіче добрий, я тобі повік цього не

забуду, все життя тебе шануватиму й служитиму тобі. Слово тигра — закон, можеш пересвідчитись у цьому.

57

Чоловік зупинився, глянув, і жаль йому стало тигра. «Дай,— думає,— виручу звіра, зроблю тварині добро».

Та й одчинив клітку.

Але тигр, як тільки вискочив із клітки, іншої заспівав:

— Ох, і зголоднів я в клітці! Скільки днів і рісочки не мав у роті. Думав, тут мені й смерть. Аж ти врятував

мене, і тепер ме-ні хочеться їсти. Сам бачиш — полювати немає в мене сили, доведеться тебе з'їсти.

— Оце так! — остовпів чоловік.— Ти ж обіцяв шанувати мене й служити мені довіку.

Забув свою обіцянку? То таке твоє слово?!

— Така моя шана — з'їм тебе,— загарчав на подорожнього тигр.

— Яка ж це шана?! З а те, що я врятував тобі життя, ти хочеш заподіяти мені смерть! За добро не можна

платити злом. Ході-мо, хай нас інші розсудять,— вигукнув чоловік.

— Гаразд, ходімо,— погодився тигр. І пішли подорожній з тигром шукати собі суддю-посеред-ника.

Побачили вони самотній урюк, що ріс на узбіччі дороги, і запитали у нього, чим віддячують за добро.

— Злом,— відповів урюк.— Ось погляньте на мене. Люди смакують моїми плодами, відпочивають, коли

спека, в затінку од мого листя і в подяку за це рубають і ріжуть моє гілля на держаки до кетменів чи на

товкачі до ступ. За добро од-дячують злом.

— Чуєш? Правду мовить урюк,— каже чоловікові тигр.— Отож я таки з'їм тебе.

— Постривай, запитаймо ще когось. Побачили вони корову, що паслася в долині на соковитій траві, та й

питають її:

— Чим віддячують за добро?

— Злом,— відповідає корова.— Ось погляньте на мене. Щороку я приводжу телятко, даю господареві молоко,

і, поки я молода, він доглядає мене. Та як тільки хоч трохи зіста-рюсь, усе добро забувається: господар

підгодує мене й про-дасть м'ясникові. За добро віддячують злом.

— Що ж, ти своїми вухами чув, що нам сказала корова. Те-пер уже я тебе з'їм,— каже чоловікові тигр.

— Потерпи, запитаймо ще когось,— проситься подорож-ній.— Якщо й третій скаже те саме, тоді вже з'їси

мене.

— Гаразд, запитаймо третього,— погодився тигр.

Йшли вони, йшли і побачили голуба, що сидів край дороги. Голуб помітив подорожніх і злетів на дерево.

— Не бійся нас, голубе, ми тобі не заподіємо зла,— мовив чоловік.— Будь нашим посередником, розсуди нас.

— Як же я можу вас розсудити, коли не знаю, про що йдеть-ся? Чого ви не поділили? — запитує голуб.

Подорожній розповів:

— Тигр потрапив у пастку й сидів у клітці, чекаючи не-минучої смерті. А коли я про-ходив мимо, він побачив

мене й став благати, щоб я випустив його з клітки. «Я тобі повік цього не забуду, все життя тебе шануватиму

й служитиму тобі». От я й випустив тигра, врятував його од вірної смер-ті. І ось яка мені за те дяка: тигр хоче

з'їсти мене. Хіба можна платити за добро злом? Скажи своє слово, розсуди нас.

Голуб подумав трохи та й каже:

— Цього не може бути. Хто ж повірить у те, що ти сказав? Таке нікому й уві сні не присниться. Щоб тигр, цар

звірів, та потрапив у пастку! Не бреши, чоловіче, не бреши марно, все одно тобі ніхто не повірить.

Подивився голуб на тигра.

— Це таки правда, — мовив тигр. — Чоловік не збрехав, саме так воно й було.

— Ні, не кажіть. Не повірю нікому, доки сам не побачу цьо-го, — каже голуб.—

58

Інакше я вам не суддя.

— Це неважко зробити,— каже тигр.— Ходімо, я знову за-лізу в клітку.

— Ходімо.

Утрьох повернули назад.

Заліз тигр до клітки, а голуб і каже чоловікові:

— Тепер зачини двері так, як було тоді, коли ти надійшов.

Потім відчиниш знову, щоб я побачив, як усе це сталося. Чоловік так і зробив: зачи-нив клітку, замкнув і хотів

уже знову відмикати, а голуб як закричить:

— Нерозумний, що ти ро-биш! Не відчиняй клітки! Від-нині ніколи більше не звіль-няй тигра, що потрапив у

пастку.

Чоловік подякував голубові та й пішов своєю дорогою далі.

Брати-умільці

Було колись у однієї жінки семеро синів. і кожен з них вирізнявся якимсь особливим умінням. Закортіло

матері дізнатися, чиє вміння важливіше, і запитала вона в синів.

Старший син відповів:

— Я можу вбити чорного птаха-велетня, коли він ще так далеко, що здається жайвороном у небі.

— Я бачу на землі навіть слід мурашки, що пробігла ще сім років тому,— каже другий.

— А я,— каже третій сини,— тільки погляну на долоню і вже знаю все, що на цьому й на тому світі.

Надійшла черга четвертого сина.

— Я в одну мить можу зробити великого корабля,— сказав той.

— А я, коли зголоднію, можу із землі добути такі страви, яких тільки душа забажає,— запевнив п’ятий.

Шостий син каже:

— Я по воді бігаю, як по землі, тільки курява за мною стелиться.

— А я,— обізвався й найменший,— коли несподівано з’явиться ворог, тільки скажу:

«Чорна земле, розступися!» — земля розступиться.

Мати раділа, що в неї діти такі спритні, але чиє уміння пай важливіше, не могла сказати. довго сперечалися

брати бо кожен вважав, що його власне вміння найпотрібніше в житті. Мати порадила синам піти у місто до

хана Болбоса. Хлопці по слухалися материних слів й одразу вирушили в путь.

Семеро юнаків саме підходили до міста, коли там зчинився страшний переполох.

— Що там могло скоїтися — дивувалися хлопці. — Може, у місті ворог? Треба запитати кого-небудь.

Аж бачать, іде старенький дідусь. Хлопці привіталися чемно та й питають, що трапилось у місті. дідусь і

розповідає:

— Уночі, коли всі поснули, зникла єдина донька хана Болбоса. Хан звелів усім шукати и повсюди. Якщо

донька не знайдеться — кари нікому не минути. Тому й полякалися люди, бо де ж їм ту ханову доньку знайти.

йдіть на пошуки й ви. Брати порадилися між собою і вирішили знайти ханову дочку. Та один з братів

завагався:

59

— Ми ж не ясновидці, як же нам відшукати и?!

— От непутящий! — вигукнув старший син.— А чи не ти хвалився матері: «Бачу на землі навіть слід

мурашки, що пробігла ще сім років тому». Ану, придивися, куди веде слід.

Той роздивився навкруги та й каже:

— На землі сліду нема. Певно, ханова дочка летіла.

Тоді встає інший з братів:

— А хто хвалився, що як тільки подивиться на долоню, то вже й знає, що діється

на цьому й на тому світі? Ану дізнавай ся тепер, де ханова дочка. Той хлопець примружився, подивився на

долоню та й каже:

— Дочку хана Болбоса несе чорний велетень-птах хана Той боса. Почувши це, хлопці вирушили в дорогу.

Йшли вони, йшли та й вийшли на берег моря. Втомились і зголодніли добре. Той брат, що страви відшукує,

пошептав щось, і, мов із землі, вродилося масло, хліб і три баранчики.

Приготували хлопці плов, а тим часом той, що в одну мить може корабля зробити, змайстрував великого

корабля. Попоївши, брати посідали на корабель і вирушили до міста хана Той боса.

Хан Той бос якось побачив уві сні доньку хана Болбоса, за кохався в неї, отож посланий по красуню свого

чорного птаха велетня. Так потрапила дівчина до рук зажерливого хана Той бо

Брати саме підпливали до міста, коли донька хана Болбоса в оточенні сорока дівчат спускалась до моря на

прогулянку. Тоді той, цо по воді бігає, вистрибнув з корабля і побіг по воді, як по землі, що курява аж до неба

встала. В одну мить він наздогнав дівчат, підхопив на руки доньку хана Болбоса й при ніс й на корабель.

Брати повернули назад.

Хан Тойбос, дізнавшись про цю подію, посланий навздогін за хлопцями свого чорного велетня-птаха. Та

тільки-но той показався ще так далеко, що здавався жайворонком у небі, найстарший брат-мисливець

прицілився добре й вистрілив. Чорний велетень-птах упав коло юрти хана Тойбоса. А хлопці тим часом

пристали до берега й вийшли на сушу.

Тоді хан Тойбос посланий на хлопців військо, та як тільки вояки підійшли ближче, най менший з братів

гукнув:

Чорна земле, розступись!

Земля розкололась, і хлопці пішли під неї.

Вояки хана Тойбоса повернули назад. Начальник війська каже ханові Тойбосу: Мій повелителю! Той, хто

забрав у тебе дівчину,— не людина. То Азраіл, всесильний ангел смерті. Хто ж інший може бігати по воді, як

по землі. Хто ж інший може вбити великого, як гора, чорного велетня птаха, коли той ще так далеко, їй

здається жайворонком у небі! І в кого іншого вистачить сили розколоти землю й піти під неї?

Хан Тойбос, почувши такі слова, дуже злякався й заприсягся не бути таким загребущим та заздрісним.

А семеро братів, які пішли під землю, надумали вийти на по верхню аж коло юрти хана Болбоса. Як

загриміла, задвигтіла земля, жителі міста полякалися й повтікали в гори.

Вийшли хлопці на поверхню, а в місті — нікогісінько. Брати привели дівчину додому, посадили відпочити, а

самі роз вели вогонь і заходилися готувати їжу.

Хан, побачивши дим біля своєї юрти, звернувся до народу:

— Хто з вас піде до міста подивитися, що там робиться?

Але ніхто хотів іти, і хан послав до міста бідного сироту. .Нікому за мене заступитися, то й нікому буде за

60

мною журитися. А не піду — то тут загину»,— подумав сирота й подався до міста. Підійшов він до великої

юрти і бачить: семеро юнаків варять собі м’ясо, а на почесному місці сидить ханова донька.

Зрадів сирота і мерщій назад до хана — за гарну звістку належить дарунок. Хан Болбос разом з народом

вийшов зустрічати свою донь ку. дівчина розповіла батькові, як й визволяли семеро братів. Хан, дізнавшись

про особливе уміння хлопців, став просити Їх до себе на службу. Брати погодилися з умовою, що хан

відповість, чи є ж уміння важливіше. Кажуть, що й досі хан Болбос ще не відповів братам-умільцям.

Дружба

Одного разу дружина бідняка пішла збирати до лісу хмиз? І там захопили її пологи. Під молодою чинарою в

лісі знайшовся у неї хлопчик. Спеленала жінка хлопчика, скинула на плечі в'язанку хмизу й рушила дому. А

вдома зарізали останню козу, влаштували маленький той і назвали хлопчика Чинарбаєм.

Відколи Чинарбай зіп'явся на ноги, він щодня приходив гратися до тієї чинари.

Ріс хлопчик, а дерево росло ще швидше, щодня виростало на цілий аршин і незабаром перетворилося в

могутнього розлогого велетня. Чудувалися люди такому ростові, стерегли дивовижне дерево вдень і вночі, та

ніхто так і не довідався про його таємницю. Якось Чинарбай, борюкаю-чись із товаришем, упав на-взнак.

Глянув він на вершину чинари й побачив дивне диво: верхи на білому сорокакри-лому скакуні підлетіла до

неї сонцерівна і місяцелика красуня пері. Кінь торкнувся копитом чинари, й вона зігнулась додолу, коли ж

знову випрямилася, була вже набагато вищою. Дівчина швидко зникла з очей, та тепер Чинарбай зрозумів

таємницю чинари.

Через кілька днів Чинарбай із другом Ашиком, осідлавши коней, вирушили в далеку дорогу на пошуки

красуні пері, їхали вони вдень, їхали й уночі. Довкола слався безлюдний степ. Навіть ворон не каркав у сухій

пустелі. От стрівся подорожнім дідусь, невеличкий на зріст і з довгою бородою. Привіталися хлопці

чемненько та й питаються:

— Чи не знаєте ви, дідусю, куди ця дорога?

— Бачу, здалеку їдете, діти мої, бо й самі ви змарніли, й коні ваші охляли,— каже дідусь.— А чого ви шукаєте,

хлопці? Скочив тоді Чинарбай з коня і, похиливши голову та притуливши долоні до грудей, розповів про свою

таємницю. Дідусь уважно вислухав Чинарбая і відповів йому так:

— Сину мій, ти ще дуже юний. Та нехай здійсниться твоє бажання, хай тобі відчиняться двері до щастя.

З цими словами старий провів долонями по обличчю, благословляючи джигіта, та й мовив:

— Летіла в небі жінка-пері й не встигла повернутися до-дому: в дорозі захопили її пологи. На вершині

молодої чинари народила вона дочку. А в цей час під тією ж чинарою з'явився на світ і ти. Опустилася пері на

землю, придивилася пильно до тебе й сказала собі: «Дочка моя і цей людський хлопчик народилися разом в

одному місці. Хай же щастя і життя їхнє буде єдиним»,— розповів дідусь.— Пері залишила на твоєму чолі

свій знак і зникла. Потім донька завжди прилітала до цієї чинари. І кожного разу, коли вона навідувалася

сюди, чинара виростала на цілий аршин.

— Як же мені знайти свою наречену? — запитує Чинарбай.

— Більшу частину дороги ви вже залишили позаду. Та тіль-ки терплячий перемагає все. Ще зустрінеться вам

і голодний вовк, і смугаста гадюка, і дрімучий-дрімучий ліс. Ви поглухне-те від ревіння й виття хижаків. От

61

тоді не озирайтеся, а поріжте коней і віддайте їх звірам, то вони й не зачеплять вас. Не журіться за кіньми: на

ранок, коли сонячний промінь торкнеться землі, перед вами відкриється інша дорога. Рушайте по ній і

незабаром прийдете до юрти красуні.

Міцно опережіть себе довгими її косами, й красуня від вас не втече.

Сказав це дідусь і зник.

Чинарбай та Ашик зробили все, як їм радив старий, і незабаром були вже біля юрти, де спала дівчина-пері.

Друзі п'ять разів оперезали себе довгими косами й тоді лиш збудили її. Злякалась дівчина, побачивши біля

себе двох чужинців, і злетіла в небо. Тричі злітала вона, піднімаючи в небо друзів, і тричі опускалась на

землю.

Зрештою питає незнайомців:

— Хто ви такі? Чого шукаєте? Чого вам треба від мене?

— Я Чинарбай, хлопчик, що народився під чинарою,— відповів Чинарбай. Дівчина про все розповіла матері.

Мати-пері впізнала Чинарбая, помітивши знак на його чолі, й віддала йому доньку за дружину. Чинарбай з

молодою дружиною та вірним другом Ашиком поселився серед високих гір. Друзі щодня ходили на

полювання високо в гори, а молода господиня залишалася вдома сама. Якось занудьгувала красуня та й

вийшла до річки купатися. Одна волосинка з її голови непомітно впала у воду й потік підхопив її. А в пониззі

річки стояв над водою ханський млин. Волосинка потрапила на млинове колесо, намоталася на нього, й млин

зупинився. Помітив хан золоту волосинку, зібрав народ і оголосив:

— Волосина пері зупинила млина. Хто знайде мені дівчину-пері?

Горбата, витрішкувата, зморщена баба вийшла з натовпу та й каже ханові:

— Я знайду, але що з того матиму?

— Візьмеш собі, що тільки захочеш.

Взяла тоді баба човна, поставила в ньому вітрило і попливла супроти течії.

Запливла вона аж у верхів'я річки, прив'язала човна до берега, а сама пішла шукати пері. Десь під вечір

натрапила стара на юрту красуні. Заходить вона до юрти й плаче:

— Ой люба моя дівчинонько! Нема мені в світі до кого прихилитися. Ой нема ні даху над головою, ні місця

біля вогнища. Зглянься наді мною, красуне! Я служитиму вам до кінця своїх днів, але не женіть мене.

Змилуйтесь над нещасною!

— Ти завжди залишалась сама, от бабуся тебе й розважатиме, стане тобі за матір,— лагідно мовив він.

Минуло кілька днів. Якось повела стара красуню до річки. — Дочко, глянь лишень, що то видніється в березі?

— вдаючи, що недобачає, запитує баба молодицю й показує їй на прив'язаного човна. Здивувалася пері, не

знає, що відповісти, бо човна ще не бачила ніколи. Стара тоді сіла в човен, трохи поплавала й пристала до

берега. — Це чудова розвага,— сказала вона.— Сідай біля мене й ти, покатаємося разом. Не маючи й гадки

про щось лихе, красуня стрибнула в човен. З цікавістю роздивлялась вона навкруги й так захопилася, що й не

помітила, як їхня домівка залишилася далеко позаду. Так стара привезла красуню до хана й отримала за це

винагороду. А хан захотів оженитися на молодій вродливій пері. Вже й порізав чимало худоби, приготував

бучний бенкет. Повернулись додому Чинарбай з Лишком, здогадались, куди поділася пері, й подалися шукати

її. Рушили друзі вниз понад річкою й незабаром прийшли до міста, де жив той хан.

А тут уже починався бенкет. Людей зібралося, як мурашок в мурашнику, ні пройти було, ні проїхати. Підняв

Чинарбай рушницю й вистрелив у повітря, подаючи дружині знак. Та впізнала звук чоловікової рушниці,

62

відштовхнула витрішкувату бабу, що не пускала її надвір, й злетіла в небо, подавши коси Чинарбаєві й Ашику.

Дивувалися люди, бачивши це, а хан, що пошився в дурні, тільки рота роззявив.

Прилетіли друзі додому. Чинарбай і каже дружині:

— Важко жити на чужині. Багато у нас ворогів, а рідні не маємо.

— То рушаймо до твоєї рідні,— каже йому дружина.

Утрьох і вирушили в дорогу. А перед ними з аїлу в аїл вже котилася звістка: Чинарбай з дружиною-пері та

другом Ашиком їде додому. Дійшла ця звістка й до хана.

— Як?! Він посмів одружитися з донькою пері? — розгнівався хан. І вирішив хитрощами позбутися

Чинар-бая. а дочку пері взяти за дружину собі.

Аж сниться Ашикові дивний сон. Прокинувся він і каже своєму другові:

— Щойно я бачив дивний сон, але розповім тобі іншим разом. А зараз, ні про що не питаючи, виконай три

моїх поради, дуже тебе прошу. Погодився Чинарбай. Коли наближалися до аїлу, назустріч їм вийшли три

джигіти, ведучи на поводі коней. А сідла у них були змащені отрутою. Показав Ашик Чинарбаєві ту отруту,

коней порізав, а сідла спалив. Згодом джигіти привезли Чинар-баєві в подарунок від хана ловчого яструба.

Ашик спалив отруєні пута птаха, а самого відпустив на волю. Проїхали вони ще трохи, аж знову везуть

подарунок від хана, на цей раз багате вбрання, просочене отрутою. Нарешті приїхали додому. Але хан навіть

юрту отрутою скропив. Ашик не розповідав Чинарбаєві про підступні вчинки хана. «Хан з Чинарбаєм одного

племені, Чинарбай не повірить у підступність родича»,— міркував собі Ашик. Всі були дуже втомлені

дорогою, тож, ледве ввійшовши до юрти, одразу ж поснули. Прокинувся згодої Ашик і бачить: на щоки

красуні з жердини, що над її головок поволі скапує отрута. Не роздумуючи, Ашик узявся висмокт} вати

отруту губами й випльовувати її на долівку. Аж тут прокинувся Чинарбай. Глянув він, що Ашик цілує його

дружину, і спалахнув від гніву.

— Така твоя дружба! — гукнув Чинарбай.

Образився друг Ашик і, не сказавши й слова, подався до себе додому. Та в дорозі наздогнала його сумна

звістка — помер Чинарбай.

Ашик одразу ж повернув коня.

— Бережися хана,— наказав він красуні-пері, а тіло Чинар-бая поклав у скриню й поніс у безлюдний степ.

Тут Ашик зупинився трохи перепочити й заплакав над мертвим другом.

Чинарбаєва дружина-красуня увіткнула в землю сім голок і промовила стиха:

— Постань, семистінна залізна юрто!

І семистінна залізна юрта наче виросла з-під землі. Зач-нилася в ній красуня-пері й стала чекати Ашика.

Сидить Ашик в безлюдному степу й ридає над тілом друга.

Аж підходить до нього дідок, невеличкий на зріст і з довгою бородою.

— А чого це ти плачеш, хлопче, що за горе спіткало тебе? — питає.

— Дідусю, помер мій друг, єдиний, найближчий з дитинства. Приніс я тіло його до вас, може, чим

допоможете.

— Що ж, хай здійсниться твоє бажання,— мовив дідок. Двічі він перестрибнув через скриню й ударив по ній

ціпком. Тоді Чинарбай зітхнув, протер очі та й питає Ашика:

— Що ми тут робимо, друже?

Не встиг озирнутися Ашик, як дідуся вже й слід пропав. І розповів Ашик Чинарбаєві, що з ним трапилось.

63

Аж тепер Чинарбай зрозумів усе. Повернулися друзі до рідного аїлу.

Тим часом хан зібрав усіх своїх майстрів-ковалів і наказав їм пиляти стіни залізної юрти. Лиш побачивши

друзів, злякався хан.

— Я подумав, що дружина твоя зголодніла, хотів погодувати її,— виправдовувався він перед Чинарбаєм.

Розгнівався Чинарбай на підступного хана й зрубав йому голову. Зібрався народ і проголосив ханом Чинарбая.

Незабаром Чинарбай одружив Ашика й виділив йому половину свого добра. Та яким багатієм не ставав Ашик,

він дуже швидко біднів.

Не знаючи, як зарадити цьому, зібрав Чинарбай на раду аксакалів.

І сказав йому сивий мудрець:

— Коли ти помер від ханової отрути, підняв тебе друг Ашик і заплакав: «Не треба мені ні дітей, ні добра, ні

худоби, аби тільки ожив мій друг Чинарбаи». Ти ожив, і бажання його здій-снилося. Тепер він ніколи не буде

багатим.

З тих пір і зосталося в народі прислів'я: «За друга й душу віддай».

Діти Хана Айдаркана

Жив колись на світі хан Айдаркан. Було в нього все, чого душа бажає: військо і візири, незлічені багатства,

чесне ім’я і добра слава. Тільки одного не мав хан –дітей.

Одного разу їхав хан зі своїми джигітами понад берегом річ-ки і зустрілось йому троє дівчат.

— Куди поспішаєте, красуні?

— Сироти ми,— кажуть дівчата, боту стати.

— А що ж ви вмієте робити?

— Я, — каже старша сестра, — можу за одну ніч пошити одяг на сорок джигітів.

— А я нагодую сорок джигітів жменею толокна,— каже середульша.

— Я,— каже найменша,— можу народити близнят: золотогрудого хлопчика та золотокосу дівчинку.

Вирішив хан узяти дівчат до себе в палац. Одразу ж влашту-вали бучний банкет: хан одружився з

наймолодшою, її сестер видав заміж за двох своїх візирів. Найстарша з сестер і справді виявилася вмілою

кравчинею: за одну ніч вона пошила розкішний одяг для сорока джигітів хана. Середульша майстерно

куховарила, творила справжні чудеса: одною-єдиною жменею толокна могла нагодувати со-рок ханових

джигітів. У наймолодшої тим часом наближалися пологи. Дуже хвилювався хан і, щоб якось розвіятись трохи,

подався на полювання. А домашнім своїм наказав:

— Як тільки дружина народить — негайно шліть до мене гінця.

— Якщо вона й справді народить золото грудого хлопчика та золотокосу дівчинку, хан ніколи більше й не

гляне на нас,— шепчуться між собою сорок старших дружин хана.

Надто вже заздрили вони своїй наймолодшій суперниці. Тож підкупили бабу-пупорізку й намовили її звести

зі світу немовлят.

Так і вчинила стара. Вона підкинула до породіллі двох рябих цуценят, а дітей винесла в поле, заштовхала до

хом'якової нори й привалила камінням.

Мчить до хана гонець:

64

— Твоя дружина народила двійко цуценят! Дуже розгнівався хан і наказав утопити цуценят, а разом з ними

і .їхню матір.

А мешкав тоді в горах славетний силач Акмат. Ще молодим побував він у місті пері, де за свою відвагу

отримав від цариці-пері Кок-милтик — блакитну рушницю

— і швидкого, як ві-тер, коня Кок-джорго — блакитного. Та самотньо й невесело жив дужий цей чоловік: у

нього не було дітей. От відв'язав він свого скакуна, щоб поїхати на полювання. Та Кок-джорго чомусь не

давався йому до рук, висмикнув повід і поскакав собі в долину. Дов-го йшов за конем силач Акмат. Аж

раптом немов з-під землі долинув до нього дитячий плач. Кинувся силач на той звук і незабаром знайшов

за-валену камінням хом'якову нору. Розкидав Акмат каміння й побачив двох немовлят. Зрадів бездітний силач

і заквапився до дружини:

— Тішся, господине! Бог послав нам дітей.

На радощах Акмат зарізав дев'яносто голів худоби, влаштував для народу великий бенкет. Серед гостей був

на тому бен-кеті і хан Айдаркан. Чимало років спливло з тієї пори. Виросли діти, постаріли батьки. Невдовзі

помер Акмат. Не минуло й року по його смерті, як не стало й дружини Акмата. Хлопець та дівчина

залишилися єдиними господарями садиби та майна свого названого батька. Юнак з золотими грудьми був

гідним сином силача Акмата. Своєю силою та мисливським умінням він дивував усіх. Зі спокійною душею

пішов з цього світу силач Акмат: він залишав по собі гідного спадкоємця. Дійшла звістка про це й до хана

Айдаркана.

Одного разу на полюванні хан зустрів золото юнака. Той повертався з чималою здобиччю. Замилувався

бездітний хан, побачивши молодого джигіта, сина славетного мисливця Акмата. А вдома тяжко зажурився:

«Он якого сина залишив по собі силач Акмат. А коли помру я, хто сяде на мій трон, хто одягне мою корону?

Який нещасливий ти, білий світе!»

Помітили сорок ханових дружин, як побивається їхній хан, і дуже занепокоїлись. А коли довідалися від

джигітів про те, що саме так засмутило хана, кинулися до баби.

— Що ти тоді зробила з хановими дітьми? — питають. — Не вбила я їх, лиш заштовхала до хом'якової нори й

при-валила камінням, — зізналася стара.

— Так і є! — вжахнулися жінки.— Дітей знайшов у норі силач Акмат. Хан був учора на полюванні й зустрів

там якогось юнака. Цілий день вони полювали разом. Дуже вподобав хан того парубка, тож клене свою долю,

що не дала такого сина йому.

Мусиш якось зжити зі світу цього джигіта.

— Добре,— скорилася стара.

Прийшла вона до будинку Акмата й гукає дівчину:

— Племіннице! Я Акматова сестра. Відчини мені двері, хочу погомоніти з тобою. Дівчина впустила бабусю.

От наче між іншим і каже стара:

— Сидиш ти тут, нудьгуєш, а того й не відаєш, які є на світі дива. Не так вже й далеко звідси, всього за

п'ятнадцять днів путі, у місті пері росте дивовижна яблуня. Плоди в неї білі, як сніг, і завжди спілі. Коли б

привезти ту яблуню та посадити в саду, мала б ти чудову розвагу: їж собі яблука, коли заба-жаєш. Навіть

взимку ласуй донесхочу. Не встигнеш зірвати яблуко, а на тому місці вже дозріло нове, біле, як сніг, та

солод-ке, як мед. Коли б тобі таку яблуню...

З тим і пішла стара, попрощавшись із дівчиною.

65

Увечері повернувся додому юнак, а сестричка до нього зі сльозами: привези мені яблуню та привези, не

привезеш — по-мру з нудьги.

— Добре,— каже юнак.— Поїду по яблуню. Вирушив він до міста пері. Та перед дорогою завернув до

мо-гили батька Акмата й заночував тут. Опівночі чує він батьків голос:

— Ти вирішив їхати, сину? їдь. Але будь обережний. Біля міста побачиш дві яблуні

— білу й зелену. Спішуйся оддалік від них і відпусти коня на пашу. До зеленої яблуні не набли-жайся, а

підійди до білої яблуні. Побачиш на ній червоне яб-луко

— зірви його й з'їж. Тільки тоді ти подужаєш вирвати з коренем білу яблуню. Вірний кінь Кок-джорго сам

підбіжить до тебе. Але ти не одразу сідай у сідло, а візьми коня за вуздеч-ку й веди його за собою. Тоді ніхто

не зупинить вас, і ти спокійно повернешся додому.

Коли сходило сонце, швидкий, як вітер, Кок-джорго вже мчав юнака до міста пері. Через п'ятнадцять днів

вони вже були на місці. Недалеко від яблунь скочив джигіт з коня й від-пустив його на пашу. Потім,

поминувши зелену яблуню, піді-йшов до білої, зірвав з неї червоне яблуко й з'їв. Затим ухопив-ся за стовбур і

вирвав дерево з коренем. Саме кінь підоспів. Узяв його юнак за вуздечку й повів за собою. А ще через

п'ят-надцять днів він подарував своїй сестричці чарівну яблуню.

Дуже зраділа дівчина. Разом вони посадили дерево й до-схочу ласували спілими солодкими яблуками.

Тільки-но зір-вуть яблуко, а на його місці дозріває нове. Через кілька днів юнак знову вирушив на полювання.

Саме цього дня полював і хан.

Знову вони провели разом цілісінь-кий день.

Увечері попрощався юнак і поїхав додому. А хан тяжко за-журився.

— О проклятий світе! Мені б такого сина, не знав би ні го-ря, ні біди. Невже доведеться вмирати, не

діждавши дітей? — ламав він у розпачі руки.

Побачили це дружини хана й знову кличуть до себе стару.

— Зведи зі світу цього джигіта, — кажуть вони й підсовують старій повну миску грошей.

Ще раз прийшла стара до дівчини, коли брата вдома не було, й узялася підмовляти її:

— Дивись, яку гарну яблуню привіз для тебе твій брат. По-шли його ще раз у місто пері. Є в тому місті

висока чинара. На найнижчій гілляці сидить смугастий папуга, трохи вище — червоний, а на самому

вершечку сидить папуга такий, що вміє говорити. І знає він усі найновіші новини. Тобі б таку пташку... Знала

б про все, що діється в світі.

Приїхав увечері юнак, а сестричка знову з плачем до нього:

— Нудно мені самій у хаті. От привези папугу, що вміє го-ворити, матиму хоч розвагу яку.

Знову поїхав юнак до батькової могили й заночував біля неї просто неба. Опівночі чує він батьків голос:

— Ти збираєшся їхати за папугою? їдь. Тільки вислухай, що тобі треба зробити. До самої чинари верхи не

під'їзди. Зі-скоч з коня і відпусти його пастися. Не сполохай смугастого папуги, бо він розбудить усе місто. Не

чіпай і червоного папу-ги, а відразу лови папугу, що сидить на самому вершечку. Тоді

сідай на коня Кок-джорго й відпусти його повід. Кінь сам тебе відвезе куди треба.

Рано-вранці вирушив юнак у дорогу. Рівно через п'ятна-дцять днів він уже був біля чи-нари. Схопив папугу,

сидів на самому її вершечку, скочив на коня Кок-джорго й від-пустив повід. Швидкий, як вітер, скакун

Кок-джорго че-рез п'ятнадцять днів домчав його додому. Дуже зраділа дівчина подарункові брата. А чарівний

папуга ні на хви-лину не вгавав, розповідав про все, діється на світі. Уранці юнак поїхав на полювання. Того

66

ж таки дня полював і хан. Знову зустрілися вони й знову хан повернувся додому дуже засмучений.

Полякалися ханові дружини й кличуть до себе стару.

— Все це через Акматового сина-силача. Ханові, здається, вже не миле й життя. А що, коли справді цей юнак

таки його рідний син? Тоді нам усім біда. Ти повинна згубити цього джигіта.

Знову прийшла стара до будинку Акмата саме тоді, коли юнак поїхав на полювання.

Тільки-но вона увійшла до кімнати, невгамовний папуга вмовк. А стара почала своєї:

— Он як у тебе гарно тепер. Коли захочеш, ласуєш яблука-ми, тебе розважає балакучий папуга. І все ж ти

весь час одна. Нема у тебе подруги. А в цариці-пері є дуже вродлива донька, красуня Кюланда. То була б тобі

гарна подруга. Умов свого брата одружитися з нею. Увечері повернувся джигіт, а сестра до нього зі сльозами

на очах:

— Що ж це я сама та сама, нема біля мене жодної живої душі. Одружися з дочкою цариці-пері, то буде мені

гарна по-друга.

Знову поїхав юнак ночувати до могили Акмета. Перед сві-танком чує він батьків голос:

— Сину, ти хочеш зробити, справа нелегка. Тепер тобі їхати сорок днів, сорок днів повертатись назад. Коли

під'-їдеш до міста, на околиці відпусти коня, скинь на плече Кок-милтик — блакитну рушницю — й рушай у

місто. Всі бояти-муться тебе, даватимуть всюди дорогу, ніхто не посміє стати на путі. Там пам'ятають, що цю

рушницю та скакуна Кок-джорго я отримав у місті пері в нагороду за відвагу та силу. Знайдеш палац на шість

золотих дверей. Відчини усі двері й заходь усе-редину. На шитому оксамитом троні побачиш сплячу красуню

Кюланду. Перш, ніж розбудити її, відріж у неї косу, й красуня стане твоєю дружиною. Вранці юнак поскакав

до далекого міста. Ще на околиці він відпустив коня, а сам скинув на плече Кок і закроку-вав по вулицях.

Справді, ніхто не посмів зупинити його. Звірі, пері і джини завбачливо давали йому дорогу. Аж ось і білий

палац. Відчинивши всі шість золотих дверей, джигіт зайшов усередину, побачив на шитому оксамитом троні

сплячу кра-суню Кюланду й, довго не роздумуючи, відтяв їй довгу косу. Тієї ж миті дівчина прокинулася.

— Тепер я твоя,— сказала вона юнакові.

Разом вони вийшли за місто, де на них чекав швидкий, як вітер, скакун Кок-джорго, і незабаром були вдома.

Дуже зра-діла сестричка красуні Кюланді.

Вранці дівчата залишилися вдома, а джигіт осідлав скакуна й подався на полювання. Того дня полював і хан.

Зустрілись вони і знову цілий день провели разом.

Минав час. Одного разу балакучий папуга каже красуні Кю-ланді:

— Поший для хана та сорока його джигітів розкішний одяг і запроси його до себе в гості.

Так і зробила Кюланда — приготувала коштовні дарунки й запросила у гості хана з усім його почтом. Гостей

посадовили під білою яблунею, подали найсмачніші страви. Зривали джигіти з яблуні білі, як сніг, і солодкі,

як мед, плоди, та їх умить дозрівало ще більше. Коли ж вийшла до гостей Кюланда, юна, як вранішня зоря,

гарна, як ясне сонечко, хан та його джигіти так і заклякли з подиву.

Згодом хан і питає молодого госпо-даря:

— Тричі ти надовго кудись зникав, не виходив навіть на по-лювання. Де вже я не шукав тебе, а знайти не міг.

Як пояснити це?

— Мій хане, першого разу я привіз І;ю яблуню, другого — балакуна папугу. Втретє мене не було найдовше.

Та зате я зна-йшов собі дружину — красуню Кюланду. Хан дякував джигітові за гостинний прийом і на

прощання сказав:

67

— А тепер я хочу бачити вас своїми гостями. Приїздіть всі до мене. Коли хан та його джигіти подалися

додому, папуга розпо-вів Кюланді про жінку, що самотньо живе на березі річки з двома собаками. Ці собаки й

годують її, полюючи то куріпок, то перепілок.

І Кюланда забрала жінку до себе. От зібрались джигіт з дружиною та сестрою у гості до хана й узяли з собою

балакучого папугу. Прийшли вони, а папуга й каже ханові:

— Хане, збери свій народ, маю тобі дещо розповісти. Коли ж посходилися люди, розповів папуга всю правду

про те, що сталося тут багато років тому. Зрозумів тоді хан, як підло обманули його. Коли ж заспокоївся трохи,

наказав пока-рати стару відьму-пупорізку й усіх сорок своїх підстзшних дружин. Залишок свого життя провів

хан весело та щасливо, разом з вірною дружиною біля своїх чудових дітей.

Чинибек

Колись дуже давно жили собі два чоловіки — Мінбай та Джузбай. І була в Мінбая тисяча овець, а в Джузбая

всього лиш сотня. Мав Джузбай сина Чинибека. Одного разу Мінбаїв син, пасучи отару, приліг та й заснув.

Тим часом між вівці закрався вовк і давай «рахувати» їх по од-ній. Побачив це Чинибек, що пас неподалік і

свою отару, по-мчав до сина Мінбая й узявся будити його:

— Уставай мерщій! Прокидайся! У тебе в отарі вовк! Годі спати, прокидайся скоріше!

Мінбаїв син схопився на ноги, протер кулаками очі та як дасть Чинибекові у вухо.

— Навіщо ти мене розбудив? Що мені твої вівці, що мені твої вовки, коли я бачив такий чудесний сон?

Спробуй тепер повернути його,— примовляв він, частуючи Чинибека добрячими стусанами.

Та хіба терпітиме Чинибек? Схопив він палицю, розмахнув-ся й тріснув байського сина по голові. Зчепилися

хлопці й по-котилися в траву.

Потомилися — помирилися. Тоді каже:

— Розкажи, що тобі приснилося. Що то за дивовижний сон?

— А таки дивовижний,— розповідає Мінбаїв син.— Снить-ся мені, наче над головою у мене сонце, у ногах

повновидий місяць, а на грудях — вранішня зірка Чолпон.

Чудеса!

Замислився Чинибек. Подумав-подумав та й каже:

— Може, ти продаси мені цей дивовижний сон?

— Згода,— зрадів Мінбаїв син. — Давай мені стільки овець, скільки зарізав вовк у моїй отарі, і забирай собі

сон.

Погодився Чинибек на таку умову.

— Ходімо лічити,— каже.

Рівно сотню овець зарізав вовк в отарі Мінбая. Довелося Чинибекові віддавати свою отару. Тож ударили по

руках і розійшлися в різні боки. Радіє Мінбаїв син, що обдурив Чинибека й поповнив свою отару. Радіє й

Чинибек, бо йому дістався дуже гарний сон.

Коли смеркло, прийшов Чинибек додому.

— А вівці ж де? — питається батько.

— Не сварися, татусю. Я віддав їх за дуже гарний сої радо відповідає Чинибек.

68

— Всю отару? Та за які ж такі чудеса?

— Таточку, це дивовижний сон: над головою у мене сої І їй, у ногах повновидий місяць, а на грудях вранішня

зірка Чол-пон.

Дуже розгнівався батько Джузбаи.

— Дурню ти безпросвітний! Телепню безголовий! Хто ж це купує сни? — кричав він, розмахуючи руками.—

Зараз мені прижени отару. Без овець можеш не вертатися.

Вигнали Чинибека з дому. І пішов він куди очі світять. Дов-го йшов, зголоднів,

змарнів, поки й зовсім вибився з сил. Коли це летить ворона. Гукає її Чинибек:

— Тітко ворона, допоможи мені. Бачиш, умираю з голоду. Чогось попоїсти принеси.

— Попоїсти тобі?.. А про те й забув, як ти кидав у мене чим попало, коли я на твоїй оборі між вівцями

шукала собі в соломі яке зеренце. От і маєш тепер за те,— прокаркала гнівно во-рона й полетіла геть.

Через якийсь час з'являється в небі голуб. Знову гукає Чи-нибек:

— Брате голуб, допоможи мені.

Ти їх смажив та їв. А тепер про-сиш їсти у мене? Не діждеш,— гнівно сказав голуб і полетів собі далі.

«Ніколи більше отак знічев'я не робитиму зла»,- зарікся тоді Чинибек. А сам уже так втомився, що ледве ноги

пересу-вав. Потьмарився йому світ. Зрештою видерся на якийсь па-горб, сів одпочити й одразу ж заснув. Аж

на світанку хтось будить його: — Уставай! Сідай на коня! Якийсь таємничий вершник посадовив Чинибека на

коня по-зад себе й кудись повіз. Коли трохи розвиднілось, обернувся невідомий до Чинибека, зрозумів, що

помилився, й вирішив убити його. Вже поставив на лука стрілу і навіть прицілився. Лиш в останню мить

завагався, опустив зброю, придивився уважно до своєї долоні й махнув рукою: — Доля! А була це красуня

дівчина, дочка чарівника Гульгаки. Зару-чили її з джигітом Омурали, сином старого Сеіта. Саме цієї ночі на

тому пагорбі, де заснув Чинибек, мала дівчина стрітися з нареченим. Але той, помилившись днем, не

прийшов. А на па-горбі відпочивав Чинибек. Дівчина скорилася долі. Айсулу так звали дівчину — стала

дружиною Чинибекай навчала його всіляким чарам. Минали дні. Почув Омурали, що його наречена вийшла

за-між за Чинибека, й надумав поквитатися з ним. Зібравши джи-гітів, Омурали вирушив у дорогу. Дізналась

про це Айсулу, розповіла Чинибекові. Став Чинибек білою юртою на дорозі Омурали. В юрті пахло смачною

стравою, на вогні варилося м'ясо. Коли це їде Омурали.

— Щось тут не так,— одразу насторожився він. Треба спалити цю білу юрту.

— Хіба може людина обернутися на юрту,— заспокоювали його джигіти.— Просто хазяїн кудись відійшов.

Ходімо, по-куштуємо м'ясо.

Зрештою джигіти, а з ними й Омурали, увійшли до юрти. Не чекаючи господаря, взялися знімати з вогню

казан. Та рап-том чавунний казан тріснув навпіл і всіх, хто був у юрті, ошпарило юшкою.

Почув про загибель сина Сеіт і вирушив у дорогу сам. Дові-дався про це Чинибек, перекинувся верблюденям

і вийшов на-зустріч Сеіту. Та Сеіт одразу впізнав Чинибека, прив'язав вер-блюденя на буйлу й привів додому.

А тут скрутив його мотузкою і заходився бити, примовляючи з кожним ударом:

— Воскреси мені сина! Віддай невістку! Побачили це дві доньки старого Сеіта Ашимджан та Кішим-джан.

Узяв їх жаль за верблюденям. От вони й просять батька:

— Таточку, дорогенький наш! Хіба може людська дитина вернутися на верблюденя? Не мучте його, краще

віддайте їм. Ми поведемо верблюда поїти до того смердючого озера, що навіть собаки з нього не хлебчуть.

Якщо верблюденя питиме — це таки тварина, а якщо не питиме — то це Чинибек. Тоді вже робіть із ним, що

69

хочете.

І таки умовили батька.

От привели дівчата верблюденя до озера, міцно тримаючи І аркан, підпустили до води. Тієї ж миті Чинибек

перетворився у ртуть і пірнув на самісіньке дно. Дівчата з переляку Іцокотіли зубами. Потім кинулися додому.

— Чи не я вам казав, безглузді манірниці! Не послуха-йсь, накоїли лиха! Покажіть хоча б, де пірнув Чинибек,

Іревів од злості старий Сеіт і, схопивши дівчат за руки, та їх до озера.

— Тут,— показали дівчата наймілкіше місце біля самого ерега.

Старий узявся пити з озера воду. Тоді Чинибек перекинувся павуком і поліз на високе дерево. Щойно Сеіт

обернувся на трясогузку, щоб зловити павука, як Чинибек перекинувся в кібчика й ухопив трясогузку

гострими кігтями.

Повернувся додому Чинибек і про все розповів дружині. «Треба нам перебратися жити в інші місця»,—

вирішили во-ни й незабаром відкочували до аїлу хана Кара. Поставили невеличку юрту та й зажили собі тихо

та мирно.

Якось виїхав Карахан на полювання з соколом. От пустив він сокола на зайця. Але птах, не наздогнавши

здобич, не по-вернувся, як належить, до мисливця, а сів на Чинибекову юрту. Під'їхав хан до юрти й гукає:

— Є хто вдома чи ні? Подайте мені мого сокола!

— Це, певно, хан,— сказала Чинибекові Айсулу. — Вийди но скоріше надвір та подай йому сокола.

Не маючи й гадки про щось лихе, Чинибек їй і каже:

— Вийди сама, моя зіронько. Що тобі може зробити хан? Айсулу вийшла з юрти. Як побачив хан Чинибекову

дружину-красуню, впав з коня.

— Хіба вам ніколи не потрапляли на очі вродливі жінки? — усміхнулася Айсулу, ще й посадила хана в сідло,

притримавши йому стремено, потім і сокола з юрти зняла.

Закохався хан у вродливу молодицю та й замислив за всяку ціну на ній оженитись.

От одного разу кличе він до себе Чинибека.

— Славний батире Чинибеку, чи не нудьгуєш ти на само-ті? Давай розважимося трохи, зіграємо в схованки.

Ти ви-граєш — забирай моє ханство, а я виграю — віддавай мені Айсулу,— пропонує підступний хан.

— Добре, — погодився Чинибек.— Але скільки днів три-ватиме наша гра і кому ховатися першим?

— Грати ми будемо по три дні. Я старший за тебе, отже, мені й починати,— оголосив хан і заховався першим.

Метушиться Чинибек, шукає.

— Що загубив, Чинибеку? — питає його дружина.

Розповів Чинибек про гру.

— Не журися. Іди до конюшні, побачиш там великого бі-лого цапа. Упіймаєш його за бороду, смикнеш та ще

даси стусана— не витримає хан, зізнається,— підказала йому Айсулу.

Так і зробив Чинибек. Знайшов він у конюшні цапа, вхо-пив його за бороду й заходився лупцювати.

— Ти виграв, батире Чини-беку,— здався викритий хан.

Вдруге заховався Карахан. Знову метушиться Чинибек, а не знаходить нічого. Знову дружина радить йому.

— Не марнуй час, Чини-беку. Краще візьми сокиру й зрубай дерево в яру.

Чинибек подався до яру, знайшов дерево й узявся було за сокиру.

— Ти виграв, батире Чини-беку, — озвалося дерево голо-сом хана.

Ось уже й утретє заховався Карахан. Айсулу покликала Чинибека та й питає, де він збирається шукати.

70

— Там, де й досі шукав: хан тепер або цап, або дерево.

— Ой ні, Чинибеку-батире, неблизько сьогодні хан. Він лежить над озером Сасик-коль, перекинувшись у

чорного верблюда. Наготуй дванадцять березових палиць і добряче лупцюй його, поки не поламаєш усі.

Інакше на цей раз не зізнається хан..

Все зробив Чинибек, як наказала дружина. Взяв дванадцять березових палиць і поламав їх усі на горбах

верблюда, що лежав над озером Сасик-коль. І хан обернувся в людину.

— Знов ти виграв, батире Чинибеку, — мовив він.

Настала черга ховатися Чинибекові. Розгубився Чинибек, не знає, як йому бути.

Думав, думав, знічев'я вхопив кемента і приволік його до дружини.

— Не роби цього, Чинибеку, бо хан переможе нас,— зу-пинила його Айсулу. Обернула вона чоловіка в

наперсток, одягла наперсток на палець та й сіла дошивати собі сукню. Де тільки не шукав хан, а про

наперсток так і не здогадався. Зрештою зовсім вибився з сил.

— Ти переміг, Чинибеку-батире, — здався вкрай знеможе-ний хан.

Чинибек, посміхаючись, звівся на повен зріст.

На другий раз Айсулу зав'язала Чинибека на нитку вузли-ком, нитку ту просилила в

голку й сіла за шитво. Хан шукав-шукав, поки й з ніг звалився.

— Твоя взяла, Чинибеку-батире. Знову, всміхаючись, став перед ним Чинибек. На третій день Айсулу

обернула Чинибека в голку й зако-лола її у свій комірець.

Знову хан не знайшов Чинибека.

— Чинибеку-батире, твоя перемога, — остаточно здався присоромлений хан.

— Я ось де сиджу, як це ви не помітили? — зареготав Чи-нибек і ковзнув з комірця Айсулу.

Карахан не дотримав слова, не віддав Чинибекові ханство. Тільки ще більше розізлився на Чинибека й не

втрачав надії все ж таки звести його зі світу. Якось знову запрошує хан Чи-нибека до себе в гості, садовить

його поруч з собою, плеще лагідно по плечу, вихваляє, не шкодуючи слів, а зрештою й каже:

— Ти славетний батир і великий мудрець, я ж могутній хан. Наша слава гримить між усіх, хто живе на нашій

землі. Хай же знають про нас і на тому світі. Поїдь до мого покійного батька, побалакай з ним віч-на-віч,

дізнайся, як йому там живеться й привези від нього листа.

Погодився й на таке Чинибек. За порадою Айсулу він по-просив у хана довжелезний волосяний аркан,

захопив під пахву чималеньку колоду й спокійно повернувся додому. Порадились та від імені ханового батька

написали такого листа:

«Сину мій, твоє ханство славне і сила твоя велика. Та коли хочеш, щоб руки твої ще міцніше тримали владу,

приїжджай на пораду до мене».

На сьомий день привіз Чинибек того листа до хана.

Хан прочитав написане й дуже зрадів.

— Покійний батько просить мене до себе, — оголосив народові хан. А Чинибекові наказав:

— Тепер переправ мене до батька тією ж дорогою, що й сам до нього ходив.

І на те погодився Чинибек. Він узяв довжелезного волося-ного аркана, прив'язав ним хана до колоди й поволік

на вер-шину гори.

— Скоро будете біля батька,— мовив ханові Чинибек і ски-нув його у прірву. Так загинув жорстокий і

заздрісний хан.

71

Тоді Чинибек зібрав людей і звернувся до них з такими словами:

— Оберіть собі на хана гідну людину, що піклується про народ, гостру розумом і відважну душею.

А сам Чинибек зі своєю дружиною-красунею відкочував до батька. Зрадів Джузбаи поверненню сина, що став

богатирем та мудрецем, і влаштував бучний банкет.

Селянин та хан

Був собі бідний селянин. До-глядав він у бая худобу, косив йому сіно на луках, день у день працював на

байському полі.

Одного разу навесні пішов селянин у поле орати. Орав він, орав, аж раптом соха за щось зачепилась, і воли

зупинились. Дивиться селянин — аж там золотий самородок завбільшки з кінську голову. «Треба сховати

золото, поки ніхто не ба-чить»,—подумав селянин. Озирнувся він — дорогою скаче вершник. «Якщо цей

джигіт побачив золото, що я знайшов, то поїде й розкаже ханові. Треба мені

самому повідомити ха-на», — і селянин гукнув джигіта:

— Гей, ідіть-но сюди!

— Що таке? — запитав, під'їхавши ближче, джигіт.

«Е-е, — подумав селянин,— а може, він і не бачив».

— Хочу запитати вас, який, по-вашому, віл сильніший: ря-бий чи чорний? Я кажу, що рябий сильніший, а

жінка — що чорний.

— І для цього ти кликав мене? Який же дурень турбує лю-дину заради таких дурниць! — вигукнув

розгніваний джигіт і повернув коня.

Злякався селянин. «А що, коли він усе знає і таки розкаже ханові?»

— Ей, зачекайте! — гукнув він знову.— Верніться назад, щось хочу сказати.

Повернувся джигіт, а селянин і питає його:

— Хотів я тут посіяти просо, а жінка каже: посій пшеницю.

Що робити — вже й сам не знаю.

— Оце й усе, що ти хотів мені сказати? — розсердився джи-гіт.

— Усе.

— І більше тобі нічого сказати?

— Нічого.

— Дурень! Справжнісінький дурень! — крикнув джигіт і пришпорив коня.

Тут уже селянин не на жарт злякався. «Я розгнівав цього джигіта,і якщо він розкаже ханові про золото — не

жити мені на білому світі. Треба скоріше самому розказати все хано-ві»,— вирішив він, випріг волів, золото

поклав у мішок і поніс додому.

— Гей, жінко! — гукнув він дружині.— Я йду до хана. Давай мерщій чогось попоїсти.

— А чого це тобі до хана? — поцікавилася дружина.

— Маю до нього справу.

— Хан тебе викликав, чи що?

— Ні, не викликав.

72

— Іди, іди,— сміялася дружина.— Може, хан за тебе дочку віддасть.

Подала вона чоловікові обід і вийшла надвір. Побачила мі-шок та й заглянула, що ж то несе чоловік? Аж там

золотий са-мородок завбільшки з кінську голову. Жінка заховала золото, а в мішок поклала гнилий пеньок,

чоловікові ж не сказала ні слова.

Селянин швиденько пообідав, завдав на плечі мішок і по-чимчикував до палацу хана. Сторожа зупинила його:

— Куди йдеш?

— У справі до хана.

— Зачекай, я попитаю дозволу в хана,— сказав джигіт і пішов у палац.

— Мій хане! Якийсь чоловік з мішком на плечах просить, щоб його впустили до вас,— доповідає джигіт.

— Нехай заходить,— дозволив хан, і селянина впустили до нього.

Зайшов селянин до хана, вклонився низенько та й стоїть, не знаючи, що сказати.

— З чим прийшов? — питається хан.

— Я приніс вам оце, — сказав селянин і витрусив перед ха-ном мішок. Звідти випав пеньок із землею.

Побачив селянин, що було в його мішку, й налякався до смерті: «Отепер не вийти мені від хана живим».

Хан і справді розгнівався не на жарт.

— Ти що, надумав поглузувати з мене?! Чи я не бачив гнилого пня, що ти приносиш його мені в дарунок? Я

накажу зіт-нути тобі голову!

— Мій хане! Все, що ви мовили,— правда,— заговорив селянин. — Недарма ж у народі кажуть: «Хан

мудріший за тисячу мудрих». Через те я й приніс до вас цей пеньок. Я кажу, що він важить п'ять фунтів, жінка

каже — вісім. Хто ж нас розсу-дить краще від хана, наймудрішого з мудрих.

«Щось він дуже хитрує,— подумав хан.— Не буду його вбивати, треба придивитись до нього». — Виведіть

цього пса! Всипте йому як годиться й киньте у підземелля,— наказав він своїм джигітам.

Б'ють селянина джигіти, а він кричить:

— Маю ханові щось казати! Одведіть до хана!

Привели його джигіти до хана.

— Кажи, що маєш казати,— наказує хан.

— У мішку я приніс до вас трохи землі. Я кажу, що це родючий чорнозем, а жінка каже: пісок з глиною.

Розсудіть нас і за землю, хане.

— Геть, дурню! Геть з моїх очей! — вигукнув вкрай роз-лючений хан. Аж ногами за- тупотів.

А селянинові цього тільки й треба було — кинувся він що-духу з ханського двору й надвечір приплентався

додому.

— Як тобі в хана гостювалося? — сміється з нього дру-жина, а тоді взяла чоловіка під руку, посадовила на

килим, підклавши під боки подушки, й подала таку багату вечерю, що чоловік своїм очам не по-вірив.

— Не знаю, що це зі мною діється,— журився селянин.—

Усілякі дива мені ввижаються. Орав я поле і виорав великий самородок, та коли приніс його до хана,

самородок виявився трухлявим пеньком. Ох і дісталось мені од хана!.. Повернувся додому і бачу: замість

черствого хліба чекає на мене розкішна вечеря. Я боюся доторкнутися до цих страв, щоб не сталося так, як з

тим золотом у полі.

Засміялась дружина та й каже:

— Все, що з тобою сталося, так і було насправді. Ти справді виорав зливок золота, відніс до хана пеньок, і за

73

це тебе справді побили. Правда й те, що перед тобою найсмачніші страви, які нам раніше і не снилися. Тільки

тепер зрозумів селянин, як його провела дружина.

— Ох і мудра ж ти в мене, жінко! А ми з ханом обидва дур-ні. Я хана обдурив, але ти обдурила нас обох. Хоч

мене доб-ряче побили в хана, та все, зрештою, добре скінчилося.

Мудра дівчина

Сорок років правив своїм наро-дом хан Сарибай. Та одного дня зібрав він людей і сказав їм таке: — Був я вам

ханом сорок років. Дні, що судились мені, прожив, настав час помирати. Але поки я ще живий, скажіть, чого

б ви хотіли від мене. Коли ж я помру, зберіться усі разом і назвіть зпоміж себе хана.

— Ні,— заперечили йому люди,— ви повинні самі назвати нам нового хана. Ви були нам ханом сорок років, і

ваше слово для нас закон.

Тоді сказав Сарибай народові так:

— Одинадцять років був мені вірним товаришем мій біло-крилий сокіл. Коли я помру, він три дні сумуватиме,

не при- йматиме їжі, не розправить згорнутих крил. Четвертого дня зберіться всі, нагодуйте птаха і пустіть

його політати. Птах покружляє і сяде комусь на плече. Цю людину ви оберіть на хан-ство і віддайте їй мого

білого сокола. На жаль, я не маю дітей, інакше чи літав би мій птах над людьми, чи шукав би він чийо-гось

плеча...

Небагато й днів поминуло з тих пір, і хан Сарибай помер. Білий сокіл і справді три дні не торкався до їжі,

сидів непорушний і сумний. Четвертого дня зібралися люди, птаха нагодували і випустили в політ. Білий

сокіл зробив коло над тими, що зібралися, й сів на плече пастухові.

— Не хочемо пастуха за хана! — закричали багатії. Але до-велося дотримати слова, даного померлому ханові.

Обрали пастуха на ханство й віддали йому білого сокола.

Справедливо правив народом пастух: наділив найбідніших худобою, дав їм одяг із своєї казни. Але сам

щотижня ходив у казну і, виходячи звідти, плакав.

— Хане! Чому ви плачете, побувавши у власній казні!? — запитали хана здивовані люди.

— У моїй казні чимало всіляких коштовних скарбів, лисячі шуби, атлас і шовк, золото й срібло. Сюди ж я

поклав і свою пастухівську одежу, латану-перелатану. Щоразу, коли я бачу її, на очі мені навертаються сльози.

— Слава нашому ханові! Спасибі йому, що не цурається свого бідняцького минулого,— говорили між собою

бід-няки.

Та минав рік за роком, хан усе ще був не одружений. Не до душі йому ханські та байські доньки. Але й

бурлакувати ханові не годиться. Треба женитися.

— От скликав хан до себе дівчат з аїлу й загадав їм потрійну загадку: яка відстань від сходу до заходу, від

неба до землі, від правди до брехні? На розгадування хан дав дівчатам три дні, але двічі на день наказав їм

з'являтись до нього й доповідати, чи не розгадано ще загадки.

Ніяк не розгадають дівчата такої загадки. Ходять до хана двічі на день, та нічого не можуть йому сказати. Аж

на третій день зустріла їх бідна дівчина з в'язкою хмизу за плечима.

Сестрички, куди це ви ходите щодня? — запитала вона заможних дівчат.

Не твоя то печаль,— відказали багачки.— Знай своє діло: несеш собі хмиз, то й неси. Та одна заступилася за

74

бідну дівчину:

— Хай почує, чи нам з того гірше стане? — і розказала доч-ці бідняка про мудру ханову загадку.

— Минає вже третій день, ніхто не може її розгадати. От і йдемо сказати ханові, що його загадка нам не по

силі.

— А можна й мені піти з вами, сестрички? — попросилася бідна дівчина й пішла за дівчатами до палацу

хана.

— Хто відгадав загадку? — питається хан.Мовчать багатирські дочки. Тоді бідна дівчина вийшла вперед,

уклонилася ханові й каже:

— Мій хане! Я відгадала вашу загадку: від сходу до заходу відстань для сонця рівно на день путі. Між

землею і небом від-стань для ока така ж, як між вилицею та бровою. Від брехні доправди чотири пальці, адже

почуте вухом — брехня, а поба-чене оком — правда. Від вуха ж до ока відстань якраз чотирипальці. Тоді хан

загадав іншу загадку.

— Дівчина, яка розгадає цю загадку, стане моєю дружи-ною,— оголосив він.— Ска-жіть мені, що таке

розпука, що таке смуток і що таке справжнє горе?

Знову три дні ходили до хана дівчата двічі на день, але загадку так і не розгадали. Розгнівався хан і хотів

пока-рати дівчат, але його зупинила дочка бідняка.

— Мій хане! Я не смію перечити вашому слову, та чи винні дівчата в тому, що не розгадали загадки? За що ж

ви хочете їх покарати? Коли так, чи дотримали б ви слова, якби й розгадав хто вашу загадку, чи знехтували б

нареченою?

— Ні,— каже хан, — моє слово тверде: дівчина, яка розгадає загадку, стане мені дружиною.

Тоді й каже ханові бідна дівчина:

— Я розгадала вашу загадку: хвороба — розпука, смерть — то смуток, а справжнє горе — нестатки. Хан

дотримав свого слова: відпустив дівчат додому, а бідну дівчину гарно вбрали, і він з нею одружився.

— Ти мудра жінка,— сказав він своїй дружині,— але нікому не давай порад. Якщо порушиш мій наказ, я не

буду то-бі чоловіком, а ти мені дружиною. Та одного разу провинився в чомусь ханів джигіт. Дуже зля-кався

він гніву хана.

Аж радять йому аїльчани:

— Проси поради в ханової дружини, вона врятує тебе. Зглянулась мудра жінка над нещасним джигітом і

поради-ла йому, як уникнути жорстокої кари. Але наказала джигі-тові:

— Не кажи нікому, хто тебе навчив. Послухав джигіт ханової дружини і виконав усі її поради. Та хан

здогадався, що то його хтось навчив, і пригрозив джигітові смертю, коли той не скаже хто. Джигіт з переляку

й зізнався:

— Ваша дружина, хане.

Хан тоді й каже дружині:

— Ти порушила мій наказ, і тепер ти мені не дружина. Іди собі геть, залиш мій трон і корону. Коли хочеш,

візьми, що тобі наймиліше, і сьогодні ж покинь мій дім.

— Гаразд,— відповіла дружина,— зроблю, як ти велиш. Та давай присядемо на дорогу, пообідаємо разом.

Подала вона до столу найсмачніші страви, найсолодші на-пої. Нагодувала хана, напоїла, а коли він міцно

заснув, поклала його на віз і погнала коней широким шляхом, тільки дзвіночок подзвонював.

Прокинувся хан у чужому місті. Побачив, що поруч нього дружина, злякався й питає її:

75

— Що ти хочеш зі мною зробити?

— Мій хане! Я не ослухалась вас,— відповіла дружина.—

Я покинула трон і корону, з собою ж узяла тільки те, що мені наймиліше,— вас.

Зрозумів тоді хан свою помилку, і зажили вони з дружиною в мирі та злагоді.

Щедрість

Жив собі колись падишах. І було у нього сорок візирів. Якось питає їх падишах:

— Скажіть мені, звідки береться щедрість?

— Щедрість там, де багатство,— відповідають візири.—

— У кого нема багатства, тому ні на що розщедрюватися.

— Якщо так — ви всі повинні бути щедрими, адже багатством вас не обділено. Протягом сорока днів давайте

для людей обід.

Першими давали обід три перші візири хана. На третій день падишах перевдягнувся жебраком, взяв у руку

костур, закинув за плечі сакви і прийшов на обід до свого першого візира. Візир побачив жебрака й гукнув

слугам:

— Вирядіть його швидше!

Зібрали слуги трохи того-сього, подали жебракові й вивели його за ворота.

Поклав падишах ту їжу в сакви й пішов на обід до другого свого візира. Тут йому винесли трохи овочів, а

самого і в двір не впустили.

Прийшов падишах до свого третього візира й проситься переночувати.

— У мене в юрті самі баї та мірзи 10, ніде тобі постелити,— сказав йому третій візир.

На вулиці й застала ніч падишаха: спотикається він у сутін-ках. Зрештою прибився до якоїсь хатини. А в тій

хатині жили баба з сином.

Вийшов юнак на вулицю, побачив жебрака та й каже матері:

— Хай бідний чоловік заночує у нас.

— Добре, синочку, нехай заходить,— погодилась мати.

Зайшов падишах у хатину. А син того дня отримав плату за своє трирічне наймитування в бая — десять овець.

От він і каже матері:

— Заріжмо для гостя баранчика.

Погодилась мати. Зарізав юнак баранчика, а жебрак і каже йому:

— Я можу їсти лише нирки, іншого м'яса не вживаю.

— Хіба ж можна наїстися двома нирками?! Я поріжу всіх своїх овець, і буде двадцять нирок.

Так він і вчинив: зарізав усіх своїх овець і віддав жебракові нирки. Жебрак поблагословив господарів, сховав

ті нирки в свої сакви і пішов собі далі.

Вранці надів падишах корону, покликав тих трьох візирів, які першими давали обід, і питає:

— Як було на обіді? Чи не ділили на багатих і бідних? Чи приходили їсти жебраки? Чи ви їх гостинно

приймали?

— Дуже добре все вдалося,— відповідають візири.— Усіх гостей ми приймали однаково, не ділили на

76

багатих і бідних. Жебракам подавали щедру милостиню, ще й чапани п. Усі були дуже задоволені.

Тоді падишах і каже:

— Уночі в мене вкрали десять овець. Знайдіть мої вівці, а злодія приведіть до мене.

Кинулись візири на пошуки. Не довго й шукали: прийшли на базар і схопили юнака, який продавав м'ясо

своїх десяти овець, нирки з яких учора віддав жебракові.

Привели юнака до падишаха.

— Знайшлись ваші вівці,— кажуть візири.— І злодія ми впіймали.

Юнак розповів усім про свою вчорашню пригоду. Показав тоді падишах візирам ту милостиню, яку вони

по-дали йому вчора, й запитав:

- Упізнаєте?

- Це овочі та їжа з наших дасторконів. Ми подали їх учора жебракові,— кажуть вони. Тоді й розповів їм

падишах про свою вчорашню мандрів-ку в одязі жебрака і про те, як він просив притулку на ніч, а його не

впустили в юрту, бо там були мірзи та баї.

—То звідки ж береться щедрість? Ви казали: щедрість там, де багатство. Ні, шановні, щедрість там, де добра

душа,— і падишах показав візирам ті двадцять нирок, що їх дав йому вчора наймит.

— Хто ж щедріший: юнак, який зарізав своїх останніх де-сять овець, щоб нагодувати нирками жебрака, чи ви,

багатії, які навіть у юрту його не впустили?

Похнюпились візири, мовчать, кліпають очима від сорому. А падишах призначив юнака-наймита своїм

першим візиром.

Голодний вовк

Був собі вовк. Жив він на бере-зі річки і почував себе тут володарем: кого зустріне — зарі-же і з'їсть. Так

прожив той вовк уже багато років, але й досі ще не наївся. Ото й прозвали його Голодним вовком.

Одної днини, блукаючи понад берегом річки, вовк натра-пив на підбитого яструба.

— Гей, яструбе, я тебе з'їм,— каже вовк, зрадівши.

— Нащо тобі їсти мене, вовчику?

— Я Голодний, тож хочу їсти, а крім тебе нема нікого,— каже вовк, ковтаючи-слину.

— Не їж мене, вовчику-братику, який з мене тобі наїдок — самі кістки та пір'я.

Пройди краще трохи далі, на тому горбоч-ку отакенна ковбаса лежить.

— Гаразд,— погодився вовк і побіг до горбка. Дивиться — й справді лежить ковбаса.

— Гей, ковбаско, ковбаско, я тебе з'їм,— каже до неї вовк.

— Нащо тобі їсти мене?

— Я Голодний, тож хочу їсти, а крім тебе нічого нема.

— Ні, вовчику, як з'їси мене, то тільки в зубах колупати-мешся. Краще збігай за перевал, там пасеться біле

ягня. З'їси його, то й черево одвисне.

Як почув це вовк — так і кинувся до перевалу. Подолав той перевал — і справді пасеться біле ягня.

— Гей, ягнятко, я тебе з'їм.


77

— Я Голодний, тож хочу їсти.

— Не їж мене, вовчику. Глянь, яке я мале та худе. І м'ясо в мене пісне. Збігай краще он за ту гору, там

пасеться чорна коза. Вона велика й сита, побенкетуєш уволю.

Погодився вовк і побіг далі. Видерся на гору й бачить: па-сеться чорна коза.

— Гей, козо, я тебе з'їм.



— Ой, мене тобі й на один раз мало. Завтра знову шукати-меш, що б поїсти. Краще збігай в оту он долину,

там загрузла в болоті сіра кобила. З неї матимеш м'яса на цілий тиждень.

— Твоя правда,— згодився вовк і потрусив у долину. Побачив кобилу й дуже зрадів. «Оце вже наїмся»,—

радіє вовк, аж слина з пащі тече.

— Гей, кобило, я тебе з'їм.



— Гаразд,— каже кобила,— тільки спершу мене з болота _ витягни.

Напружився вовк, замалим не надірвався, але витяг-таки кобилу.

— Ну, тепер уже я тебе з'їм,— сказав вовк і клацнув зубами.

— Гаразд, їж мене. Та на пам'ять запиши на копиті своє ім'я.— І кобила підняла заднє копито. Але тільки

підступив до неї вовк — кобила як хвиц-не його межи очі! Аж пере-кинувся, бідолаха.

А кобила поскакала собі далі.

Насилу звівся побитий вовк на ноги. Йде, хитаючись, і спі-ває:

А я яструба не з'їв,

Дурна моя головонько!

Бо ковбаски захотів.

Пуста моя головонько!

ягнятко залишив,

Бо до кози заспішив.


Пуста моя головонько!

Я кобилу витягав,

Дужа моя головонько!

Кобилятини чекав.


На копиті розписався,

Мудра моя головонько!

З головою розпрощався.

Бідна моя головонько!

78

Так і сконав Голодний вовк, не наївшись досхочу.

Людина найдужча

Якось узимку пішов на річку фазан напитися води. У того фазана був довгий розкішний хвіст. Попоковзався

фазан по льоду, що скував річку, поки, на-решті, знайшов ополонку й припав до крижаної води. Фазан пив і

пив, а коли напився, не зміг зрушити з місця: довгий розкішний хвіст його примерз до льоду.

— Ой голубе льоде! Ти найдужчий у світі! Так скоро й міц-но схопив ти мого хвоста. Відпусти мене.

— Ні, фазане,— відказує лід.— Дужчий за мене весняний дощ. коли він іде, я швидко тану.

— Яка там у мене сила? — мовить на те дощ. — Земля дужча за мене: скільки б я не лив — зникаю в ній, і

сліду немає.

— За мене дужчий ліс. Він стоїть наді мною, густий, зеле-ний, і витягає з мене всю силу,— каже на те земля.

— Ні, нема в мене сили,— озивається й ліс.— Вогонь дуж-чий за мене. Як спалахне

— залишиться від мене сам попіл. Але почув це вогонь і каже:

— Дужчий за мене вітер. Як дмухне — я не знаю, куди й ті-кати.

— Це таки правда, я дужий, — озивається вітер. — Я ламаю дерева, зриваю покрівлі, розганяю вогонь. Але

мала травиця не боїться мене. Хоч би як я шумів, вона лиш головою похитує. Трава дужча за мене.

— Яка там у мені сила,— відповідає на те трава.— Вівці скубуть мене і толочать. Вівця дужча за мене.

Почула те вівця та й каже:

— Та хіба в мене сила?! Нападе на мене вовк — самі кісточ-ки залишить. Вовк найдужчий у світі. Почув ці

слова сірий вовк і лк завиє:

— Нічогісінько ви не знаєте. Найдужча людина. Вона й фа-зана впіймає, і лід розколе, і землю розорює, і

дерева рубає, і пожежі гасить, і вітри зупиняє. Людина викошує трави, зга-няє отари і не тільки мене, сірого

вовка, але й тигра з барсом нітрохи не боїться.

Тоді й зрозуміли всі — людина найдужча в світі.

Мовчазна дівчина

Колись давно жив собі хан.

Прожив він на світі чимало років, та все не було у нього дітей. Довго не мав дітей і мудрий візир його.

Нарешті одного року ханова дружина народила сина, а дружина візира — дочку. Минув час, виросли діти, і

батьки одружили їх. Не дуже розумному ще й шалапутному ханському синові Меенетбеку стала дружиною

кмітлива й спокійна візирова донька Акилджан.

Якось покликав Меенетбек дружину та й каже їй:

— Не буду я з тобою жити. Одружуся на хановій доньці.

— Не відмовляйся від слів своїх, як надумав, так і чини,— спокійно сказала Акилджан. — Та послухай

останньої моєї поради. В місті Узюр живе красива й мудра Джаннат. Вона вийде заміж лише за того, хто тричі

79

змусить її заговорити. Тобі, ханському синові, годилося б одружитися саме з нею. Через кілька днів

Меенетбек вирушив шукати красуню Джаннат. Багато днів та ночей змарнував ханів син у дорозі.

Самчгтомився, і кінь його зовсім охляв. І тільки на дев'яностий день путі потрапив Меенетбек до міста, де

жила красуня Джаннат. Над входом, що вів до ханського палацу, Меенетбек прочитав такий напис: «Хто

змусить Джаннат заговорити тричі — стане її чоловіком, хто не зуміє цього зробити, буде негайно

страчений».

Сторожа прийняла в Меенетбека коня, нагодувала його самого, дала перепочити з дороги й одвела до красуні

Джаннат. Приклавши долоні до грудей, Меенетбек уклонився їй і сів поруч. Він розповів Джаннат усе, що

знав, усе, що бачив за свого життя. Говорив цілий день і цілісіньку ніч, та Джаннат не озвалась і словом до

нього. Коли ж розвиднілося і заспівали жайворонки, у ханському палаці вдарив дзвін.

— Джигіт, який прибув учора, не зумів розговорити Джаннат, і його буде страчено,— оголосив народові

оповісник.

І Меенетбека з наказу хана кинули в підземелля. Та жінка-кухарка, що служила в Джаннат, зглянулася над

нещасним. Вона таємно випустила Меенетбека з підземелля, привела його до себе додому й послала пасти

телята.

Минав час. Більше як рік не було вістей од Меенетбека. Тоді Акилджан, попросивши у батьків дозволу,

вбралася в чоловічий одяг, начепила на себе зброю й вирушила в дорогу. Довго їхала вона й нарешті дісталася

до міста Узюр. Сторожа взяла

Доня в Акилджан, нагодувала її саму, дала перепочити з дороги й аж тоді привела до Джаннат.

Акилджан уклонилася і, приклавши до грудей обидві руки, сіла навпроти й мовила:

— Вислухайте мене, о красуне Джаннат, і розсудіть справедливо,— почала Акилджан і розказала таке:—

Якось вирушили в дорогу столяр, кравець, коваль та мудрець. Одного разу їм довелося заночувати в лісі.

Вони домовилися по черзі наглядати за кіньми, щоб захистити їх від хижаків. Першим пішов вартувати

столяр, наймолодший з усіх чотирьох... Щоб не було нудно сидіти, він узяв поліно й витесав з нього статую

дівчини. Другим стояв на сторожі кравець. Побачив він дерев'яну дівчину й, щоб показати і свою

майстерність, пошив для неї гарне вбрання. Невдовзі надійшла черга вартувати ковалеві. Оцінив той роботу

перших майстрів та й подумав собі: «Чи я гірший майстер?» І зробив для дівчини коштовні прикраси з срібла

та золота: шокульо, — головний убір для молодої жінки,— і браслет, і сережки, і перстень, і навіть золоті

ґудзики. Та ось заступив на варту мудрець. Він побачив неживу, німу красуню, захотів показати своє уміння й

удихнув у неї життя. А на ранок у подорожніх зчинилася сварка, бо кожен доказував, що красуня повинна

належати тільки йому. Зрештою звернулися до посередників. Посередники вирішили: «Дівчина має належати

столярові, який подумав про неї перший». А щоб ви на це сказали, Джаннат? Мовчазна Джаннат, від якої

ніколи не чули ні слова, не втрималась і вигукнула:— Вона має належати мудрецеві, який вдихнув у неї життя.

Ударив дзвін, оповіщаючи всіх, що красуня заговорила.— Один чоловік мав трьох синів, — розповідала далі

Акилджан. — І покохали вони одну дівчину. Щоб уникнути суперечки, батько дав кожному із синів по тисячі

золотих і відправив їх до далекого міста. «Дівчина дістанеться тому із вас, хто купить найціннішу річ»,—

сказав він своїм синам.

Старший син купив собі килим-самоліт. Цей килим пролітав за день таку відстань, яку доброму скакунові не

пробігти й за сорок днів. Середній син купив собі дзеркало з каменю. Дзеркало те показувало все, що діялося

в світі. А найменшому дісталось яблуко, але яблуко не просте: якщо його надкусити, воно оживляє й

80

мертвого. От зібралися хлопці додому та й показують один одному, що купили у місті — Давай подивимося,

що там у нас в аїлі діється,— каже старший брат середньому. Подивилися вони у дзеркало, аж їхня дівчина

помирає. Сіли утрьох на килим і полетіли мерщій додому. Дівчина й справді помирала. Тоді найменший подав

їй яблуко. Тільки куснула дівчина й одразу розплющила очі: «Ой, як міцно я заснула», — підводячись з ліжка,

мовила дівчина.Засперечалися брати, за кого повинна вийти красуня. «Дівчина має дістатися власникові

дзеркала,— вирішили посередники.— Він перший побачив, що дівчина хвора»,— Я не згоден з цим, але ви,

Джаннат, розсудіть самі,— закінчила Акил-джан другу історію.— Дівчина має дістатися власникові яблука,—

вигукнула мовчазна Джаннат.— Адже інші заради неї не поступилися своїми речами.Удруге вдарив дзвін:

удруге заговорила Джаннат.Тим часом мудра Акилджан розповідала вже третю історію:— Подорожували собі

вкупі заклятий злодій, могутній силач та бистрий, як вітер, бігун. Якось почули вони, що в одному аїлі батьки

видають дівчину заміж за шістдесятирічного Діда. Дізнавшись, що дівчина дуже плаче, троє друзів вирішили

врятувати її. Але як же зробити це? От і каже злодій: «Я її викраду». Дістав він собі дівоче вбрання,

переодягся в нього і, прокравшись до юрти тієї дівчини, вивів її на вулицю. Дівчину вже чекав бистрий, як

вітер, бігун. Підхопив він її і побіг. Кинулись люди за ними в погоню, але назустріч їм вийшов силач,

перепинив усіх і завернув назад. Та коли троє друзів прийшли додому, між ними зчинилася колотнеча: кому

повинна дістатися дівчина? Пішли вони до посередників. «Дівчина має належати злодію»,— вирішили ті.—

А ви, Джаннат, як вважаєте ви? — запитали Акил-джан.

— Дівчина має дістатись бігунові, — вигукнула мовчазна красуня.

Утретє вдарив дзвін: Джаннат заговорила утретє. Захвилювалося місто: Джаннат погодилася вийти заміж за

молодого джигіта.

— До весілля я хочу оглянути твої міста й аїли, познайомитися з народом, — сказала мудра Акилджан

мовчазній Джаннат, не відкриваючись їй, і вирушила шукати Меенетбека. Довго вона ходила по країні, поки,

нарешті, зустріла свого чоловіка в полі біля телят. Сумний ходив Меенетбек, у лахмітті, худий, брудний,

оброслий. Акилджан викупала його, поголила й перевдягла в своє вбрання.

Тепер ти схожий на мене,— сказала вона Меенетбекові.— Можеш одружитися з Джаннат. Тільки не

розмовляй з нею.— І Акилджан повернулася додому.

А Меенетбек у її вбранні з'явився у місто до Джаннат і разом з нею та з великим почтом вирушив на

батьківщину.

Вдома люди зібралися на пишний бенкет. Прийшла сюди й Акилджан. Та тільки побачив її Меенетбек, як

одразу заверещав:

— Не підпускайте її до мене, хай забирається геть звідси! Підійшла тоді

Акилджан до хана й каже:

— Мій хане, маю до вас прохання: я хотіла б при вас задати синові вашому два запитання. І якщо ви не проти,

то хай нас послухають люди.

Хан погодився. Одразу ж гукнули людей.

З усіма підійшла й Джаннат. Акилджан і питає Меенетбека:

— Скажіть нам, хто змусив красуню Джаннат тричі заговорити? І кого ви зустріли, як пасли телята?

— Сам я змусив Джаннат заговорити зі мною, і ніяких телят я ніколи не пас,— відповів Меенетбек, не

моргнувши й оком. Гнів узяв тоді Акилджан:

— Поганому не личить добра слава! — вигукнула вона й дістала з хурджуна лахміття Меенетбека. — А чий

81

оце одяг, не знаєте часом? — І Акилджан розповіла усе.

— Я не знала цього,— здивувалася Джаннат.— І тепер я не буду йому за дружину. Хан розгнівався на

нерозумного сина й, порадившись із народом, віддав своє ханство Акилджан, а Джаннат запросив бути у неї

візиром. Звідси й пішло прислів'я: «Розум підносить до зірок».

Син рабині та птах Зимирик

Колись давно-давно був у хана птах Зимирик. Щоранку цей птах розповідав ханові найцікавіші новини з

усього світу. Та одного разу чарівний птах зник. Хан втратив апетит і сон, посилав у всі кінці світу джигітів,

та Зимирика ніде не знаходили. Тоді хан зібрав усіх людей зі свого царства й звернувся до них:

— Тому, хто знайде мені Зимирика, віддам половину ханства. Кожному, хто вирушав на пошуки, хан дарував

прудкого рисака чи невтомного іноходця. Почув це і син рабині, Бекджал. Узяв юнак у руки палицю, скинув

на плече рушницю й подався шукати Зимирика. Ходімо ж і ми услід за Бекджалом. Іде Бекджал удень і вночі,

не піддається страшній втомі, не зважає на лютий голод. Коли це скачуть прямо на нього шестеро круторогих

архарів. Скинув Бекджал до плеча рушницю, аж кричать до нього архари: — Не бий нас, мисливцю, ми люди,

не звірі! Здригнувся Бекджал, опустив рушницю й питає, зачудований:

— Як же ви стали стрімкими архарами? І розказали йому архари:

— Ми теж ішли цією дорогою. Ітимеш далі — скоро сам побачиш розкішну білу юрту. В тій юрті нема нікого,

лише розіслано дасторкон — скатерть, подано різні страви. Та до юрти не заходь, страв тих смачних не їж, бо

станеш таким, як і ми. Вислухав уважно Бекджал архарів і захотів побачити юрту. Подався він тією дорогою

далі й скоро побачив-таки розкішну юрту. Не втримався Бекджал, зайшов усередину. В юрті й справді нема

нікого. Долі розіслано скатерть з безліччю різноманітних страв. «Хай буде, що буде, а я трохи поїм»,—

подумав Бекджал й усівся на килим. Раптом вийшла з-за ширми горбата баба, взяла з долівки щіпку глини й

кинула в обличчя Бек-джалові.

Тієї ж миті юнак обернувся на гірського козла. Похитуючись, вийшов Бекджал з юрти і пішов, куди очі

світять. Коли бачить — розкішний білий палац. Підійшов Бек-джал до воріт і став. Скоро з палацу вийшла

красуня-дівчина, подивилася на архара й каже:

— Схоже, що цей архар — людина. Чи не моя підступна матуся зробила це? Взяла дівчина щіпку глини й

кинула в очі гірському козлові. Знову Бекджал став таким, як раніше. Красуня запросила його в гості.

Коли юнак трохи поїв і відпочив, дівчина запитала:

— Куди ж ти прямуєш цією важкою дорогою? Розповів їй Бекджал про чарівного птаха й про те, як він зник, і

запитав красуню:

— Може, вам щось відомо про цього птаха? Розкажіть мені, прошу, допоможіть.

— Так, я знаю, де Зимирик, — відповіла йому дівчина. — Але той, хто вирушає шукати його, накликає на

себе вірну смерть. Туди немає широкої дороги, лиш вузенька стрімка стежина. Якщо ти попрямуєш цією

стежиною, незабаром побачиш високу чинару, що верхів'ям підпирає небо. На верхів'ї чинари міститься

гніздо чорного велетня-птаха. Але пташенят цього птаха-велетня щороку з'їдає одноокий дракон. Якщо тобі

пощастить подолати дракона, вирушиш далі на перевал. Цей перевал можна подолати за сотню років. Далі

буде дрімучий ліс. Щоб перейти ліс, треба дев'яносто років. Далі море. Щоб море переплисти, треба років з

82

вісімдесят. Людина не може стільки прожити.

— Хоч би що зі мною сталось, я все-таки піду,— не зважаючи на слова дівчини, рішуче сказав Бекджал. Тоді

красуня мовила:

— Коли так — послухай моєї поради. Під чинарою вирий яму, прикрий її кураєм, заховайся поблизу й чекай

дракона. Днів через три прилізе дракон і поповзе на верхів'я чинари. Стріляй йому тільки в голову, інакше сам

загинеш. Ранком наступного дня повернеться чорний велетень-птах. Побачить він, що ти вбив дракона, і

зробить для тебе все, що попросиш.

— Гаразд,— сказав Бекджал,— зроблю, як ти радиш.

Він попрощався з дівчиною, закинув за плечі хурджун з їжею, що її дала на дорогу дівчина, й рушив вузькою

стежкою далі.

Через кілька днів Бекджал підійшов до чинари. Вирив він під чинарою яму, накрив її зверху м'яким кураєм і

став чекати дракона. На третій день з'явився дракон. Звиваючись, поповз він по дереву вгору. Дракон шипів,

як змія, з пащі у нього пашіло полум'я, з ніздрів, як із комина бурхав дим. Довго прицілювався Бекджал, аж

йому кров виступила з-під нігтів. Вистрілив — і не схибив: дракон упав на землю. Та ще тричі стріляв

Бекджал, поки, нарешті, убив дракона.

Відрубав Бекджал драконові голову й раптом чує з чинари писк:

— Гей, юначе, іди швиденько до нас, лізь на верхів'я чинари!

Зайшло сонце, впали сутінки, коли Бекджал з головою дракона доліз до гнізда на верхів'ї чинари.

Пташенята велетня-птаха щиро дякували Бекджалові. — Тепер заховайся до нас під крила. Ранком сюди

повернеться наш батько. Коли він підлітатиме, сльози з його очей ринуть на землю зливою, від помаху крил

його в прірву летітимуть валуни, а як сідатиме, чинара тричі верхів'ям торкнеться землі. Але ти нічого не

бійся,— сказали пташенята.

На світанку раптом ударив грім і на землю ринула злива, й потоки води заклекотіли по землі. Незабаром

зірвалася буря, вітер покотив у провалля валуни. А як сідав на гніздо чорний велетень-птах, чинара тричі

верхів'ям торкнулася землі. Побачив птах, що його пташенята живі, здивувався та й питає їх:

— Хто це вас порятував, розкажіть? За добро — добро, за підступність — зло.

— Спершу покажем тобі підступність,— кажуть батькові пташенята й показують голову дракона.

— А тепер покажіть добро,— каже чорний велетень-птах.

Показали йому пташенята Бекджала. Чорний велетень-птах тільки хап! — і ковтнув його. Пташенята

розхвилювались і напалися на батька:

— Що це ти робиш — злом за добро?!

— Зачекайте,— каже чорний велетень-птах.— Зараз буде він ще дужчим бати-ром.— І птах відригнув

Бек-джала.

Джигіт, усміхаючись, став на ноги.

— За добро — добром: усе, що хочеш, проси,— каже юнакові чорний велетень-птах.

Бекджал розповів птахові про себе й попросив віднести його за море, щоб знайти чарівного птаха Зимирика.

Глянув ліворуч птах — заплакав, глянув праворуч — засміявся.

— Гаразд,— каже.— Чекай мене три дні. Я вполюю в горах архарів, у лісах — рогатих оленів, приготую на

довгу дорогу м'яса.— По цих словах птах полетів. Через три дні несе чорний велетень-птах шістдесят

рогатих оленів, шістдесят угодованих архарів. Зробив Бекджал величезний бурдюк, склав у нього м'ясо й на

83

світанку вже ладен був летіти. Нав'ючивши на птаха їжу та воду, осідлав його. Чорний велетень-птах

попрощався з дітьми і так наказав Бекджа-лові:

— Зараз міцно заплющ очі й розплющиш тільки тоді, коли я скажу. Поверну голову ліворуч — даси води,

поверну праворуч — відріжеш м'яса. Як заходило сонце, як сходило знову — нічого не бачив Бекджал. Лише

коли птах повертав голову праворуч, давав йому м'яса, ліворуч — води. Через кілька днів каже птах юнакові:

— Розплющ очі, Бекджале, подивися на землю. Якою вона тобі здається?

Розплющив очі Бекджал, подивився на землю й каже:

— Не більшою за овечий загін. Полетіли вони далі. Згодом знову каже птах юнакові:

— Розплющ очі, Бекджале, подивися на землю. Якою вона тобі здається?

— Не бачу землі,— відповідає юнак.

— Виходить, ми поминули гори. Далі я летітиму нижче,— і чорний велетень-птах став спускатися вниз.

Нарешті вони підлетіли до міста, в якому був птах Зимирик. Чорний велетень-птах і каже Бекджалові:

— Чарівний птах Зимирик у цьому місті, в палаці хана. Хан цього міста — дівчина.

За прислугу у неї в палаці звірі — тигри, леви, ведмеді, вовки. Та насправді всі вони люди, і ти їх не бійся. У

палаці на тиждень усі засинають, а наступного тижня ніхто не спить. Зараз у палаці всі поснули: і хан, і його

сторожа. Тож іди в місто, знайди там ханський палац і забирай собі Зимирика. Ти помітиш у дівчини-хана на

руці золотий браслет. Зніми його й забери з собою. Цей браслет належить тій далекій красуні, що проводжала

тебе в дорогу. Поверни його дівчині, і вона стане твоєю дружиною. Йди. Чекаю тебе три дні, більше чекати не

можу.

Рушив Бекджал до міста. Два дні він шукав ханський палац. Насилу знайшов його на третій день. Зайшов

Бекджал усередину й одразу побачив Зимирика, що єдиний у всьому палаці не спав. Хлопець узяв Зимирика,

зняв у дівчини-хана браслет і повернувся до чорного велетня-птаха, який збирався вже відлітати. Прилетів

Бекджал до чинари, попрощався з чорним велетнем-птахом, пересів на Зимирика й помчав до красуні.

— Тепер я тобі судилася, — сказала дівчина, коли Бек-джал віддав їй браслет. От і вирушили вони з птахом

Зимириком у рідні краї до хана. Біля озера стали на спочинок і зустрілися з хановими синами. Побачили ті

чарівного птаха й надумали захопити його:

— Син рабині Бекджал матиме половину ханства, ми ж, ханові діти, тільки очима кліпатимемо!

Порадилися між собою та й кажуть Бекджалові:

— Ти молодший за нас, Бекджале, напій коней.

Коли ж Бекджал, не сподіваючись лиха, спокійно напував коней, ханові сини зіштовхнули його у воду.

Схопили вони і наречену Бекджала й хотіли убити її, та дівчина перетворилася на лебідку й упірнула в озеро..

По черзі тримаючи Зимирика, ханові сини примчали до батька. Зрадів хан, зібрав до себе народ, влаштував

величезний той — бенкет — із скачками, боями на піках, змаганнями силачів. Потім обох синів наставив

ханами у великих містах.

Знов сидів на своєму місці чарівний птах Зимирик, але тепер він не вмів говорити. Один за одним минали дні

— від Зими-рика не чули й слова. Та ось у місто прийшли Бекджал з красу-нею-нареченою. Ступили вони до

ханського палацу — й заговорив Зимирик.

— Ось джигіт, який знайшов мене,— мовив ханові птах.— Сини ж твої вчинили злочин.

Зрадів хан, що птах знову говорить, розпитав Бекджала, як він знайшов птаха. Джигіт розповів йому про все.

І покотилася містом радісна звістка: «Зимирика знайшов Бекджал, син рабині!»

84

Хан наказав скарати своїх підлих синів, а Бекджалові, як обіцяв, віддав половину ханства.

З тих пір чарівний птах Зимирик ще краще розповідає про все, що було й буде, що пішло й прийде, про

погане й добре у всьому світі.

Джаннат

Колись дуже давно жив собі хан. І було в нього троє синів і три доньки. Той хан був завзятим мисливцем.

Одного разу він у супроводі сорока джигітів повертався з полювання. Вечоріло. Аж раптом неподалік

вискочив на дорогу золотий кіїк. Не довго думаючи, хан кинув ся за ним у погоню. довго гнався хан за кіїком.

Коли ж, зрештою, опам’ятався, побачив, що він у пустелі, а золотий кіїк який не кіїк, а високий бридкий

верблюд. «Що ж, верблюд, то й верблюд. І це корисна тварина»,— подумав собі хан і хотів упіймати верблюда.

Аж придивляється хан — то зовсім і не верблюд, а страшне чудовисько. Стоїть хан ні живий ні мертвий.

А чудовисько й каже йому:

добридень, хане, щасливої тобі дороги. даю тобі вибір: смерть чи довічні муки.

— Змилуйся, батире, зглянься, відпусти! — запросився переляканий хан.

— Що ж я матиму з того, як тебе пожалію?

— Усе, що хочеш, усе віддам, — проситься хан у чудовиська.

— Оддаси мені трьох своїх дочок.

— Гаразд, оддам, хай буде по твоєму,— швиденько погодився хан, щоб чудовисько не передумало.

— А коли віддаси? — питає чудовисько.

— Того ж дня, коли я помру, мої доньки стануть твоїми дружинами,— сказав хан.—

Таке моє слово.

Хан хотів уже повертати коня, та чудовисько зупинило його:

— У мене нема худоби на калим за твоїх дочок. Але ось тобі мій калим — худоба й достаток, добро і зло,—

сказало чудовисько й простягнуло ханові ножик.— Звати цей ножик Джаннат. Він може зробити все, що ти

йому накажеш. По тих словах чудовисько відпустило хана.

З того часу спливло чимало років. Хан спокійно правив своїм народом і втішався життям.

Та хан занедужав. Згадав він свою угоду з чудовиськом і подумав собі: <Мабуть, настає смертний час. Треба

сказати синам своє останнє слово». Покликав він трьох синів і сказав їм таке:

діти мої, надходить мій смертний час. У спадщину я залишаю вам три речі: одному

— ханство, другому — багатство, третьому — моє слово. Ідіть, порадьтеся між собою, що кому повинно

дістатись.

Вийшли сини від батька й радяться між собою. Старший син і каже молодшим:

— Я серед вас найстарший, і мені повинно дістатися ханство. То мені віддавайте багатство,— зажадав

середній син.

— Гаразд,— погодився найменший син,— хай мені залишається батькове слово.

Так порадилися вони й прийшли до батька.

Старший каже:

— Я беру ханство.

85

— Я — багатство,— каже середній.

— Гаразд,— погодився й батько.— йдіть, хай вам буде ханство та багатство. Вийшли обидва старші сини.

Біля батька лишився найменший.

— Слухай мене уважно, сину, — звернувся до нього батько.— Через сім днів я помру. Поховайте мене за

звичаєм. Та коли мене будуть ховати, ти повинен залишитися вдома. Приїдуть до тебе на ослах три жебраки.

Нам сестер»,— скажуть вони. Збери сестер у дорогу й відпусти з жебраками. А на мене не ображайся, що я

тобі не залишив спадщини. Я залишаю тобі вороного з зірочкою скакуна та оцей чарівний ножик. Звати його

Джаннат. Виконувати бажання господаря. Але про це ніхто нічого не повинен знати. Як тільки хто дізнається

про ножик, тебе спіткає велике лихо.

— добре, батьку, — каже найменший син. — Зроблю все, що ти наказав.— І хлопець сховав той чарівний

ножик.

Через тиждень старий хан помер. Прийшли люди провести хана в останню дорогу. Найменший син осідлав

батькового вороного коня, провів небіжчика за ворота, але, виконуючи батьків заповіт, зали шився вдома.

Незадовго по тому, як винесли покійника, де до двору чужий чоловік у білій чалмі верхи на чорному ослі.

— Звідки їдете, дядьку? питає його хлопець.

— Нічого мене питати,— оддавай лишень батьків борт,— відповів чоловік.

— добре, дядечку,— тільки й сказав хлопець. Покликав він свою старшу сестру, посадив п на осла й по

прощався з нею. Через деякий час де знов чоловік верхи на ослові. Віддав йому хлопець середню свою сестру.

Згодом при їхав і третій. Попрощався хлопець і з найменшою сестрою, сів на вороного коня й поскакав на

кладовище. Та він опізнив ся — батька вже поховали. Заплакав юнак над батьковою могилою і разом з

людьми повернувся додому.

Тим часом жінки, які лишалися вдома, стали докоряти старшому братові:

— Як ви дозволяєте своєму найменшому братові чинити таке неподобство! Замість того, щоб поховати батька,

провести його в останню путь, він казна-що залишається вдома і віддає своїх сестер якимсь жебракам на

ослах.

Таке свавілля й справді не на жарт розгнівало старшого бра та, який став тепер ханом. «Якщо він зараз таке

виробляє, ні чого сподіватися від нього добра надалі»,— вирішив старший брат і звелів повісити свого

найменшого брата. Народові ж оголосив:

За свавільний вчинок я наказав стратити свого рідного брата.

Хто посміє перечити ханові? Та середній брат заступився за найменшого. Просить він хана:

— Хане, пожалійте його! Ми ж усе-таки рідні брати. Не годиться нам убивати один одного, ще ж і земля не

просохла на могилі нашого батька. Що скажуть люди на це? Благаю вас: не карайте його на смерть. Краще

хай він покине ваш дім і на завжди залишить наш край.

Люди схвально загули довкола:

— Правильно каже середній брат.

Зрештою погодився й хан. На другий день старший брат-хан привів найменшому братові сім верблюдів,

нав’ючених золотом та сріблом, і сказав:

— Я даю тобі сім верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом. Купи собі все, що треба, і назавжди покинь наш

край.

З тим і вирушив юнак світ за очі. довго їхали юнак та семеро його товаришів, аж, на лихо, збилися з дороги й

86

натрапили на якесь болото.

Тут подорожні побачили юрту й вирішили заночувати в ній. Та як тільки всі міцно поснули, до юрти

підкралися розбійники і забрали в юнака все-все: верблюдів із золотом та сріблом, вороного скакуна з

зірочкою і навіть Товаришів. Нарешті юнак згадав про батьків ножик. «Мабуть, настав час випробувати

чарівний ножик,— подумав юнак і уважно його обдивився. Це був звичайнісінький маленький ножик.

«Хіба може цей шматочок заліза виконати якесь бажання? — завагався юнак.— Чи, бува, не дурив мене

батько?» Але іншого виходу не було, і юнак вирішив поговорити з ним.

— Джаннат!

Тільки-но юнак вимовив це ім’я, як прямо над його головою загуркотів такий грім, що він мало не впав з

переляку. Коли все стихло, юнак оглянувся навкруги, та ніде нікого не побачив, тільки батьків ножик лежав

на землі. «Що воно за диво таке? — здивувався юнак.— Треба спробувати ще раз поговорити з ножиком».

Підняв ножик і промо вив ще раз:

— Джаннат!

— Слухаю вас, господарю,— почувся голос.

З несподіванки юнак здригнувся, і ножик знову впав на землю. Втретє бере він ножик у руку й утретє каже:

— Джаннат!

— Слухаю вас, господарю, - знову чує у відповідь.

Цього разу він не злякався, подумав трохи і каже:

— Хай семеро моїх товаришів, мій вороний скакун і верблюди з в’юками зараз опиняться біля мене.

Сам юнак ліг спочити. Аж тут чує якийсь галас, гамір. Про кинувся він, роздивляється — це його товариші з

караваном. Спочатку юнак зрадів, а тоді подумав собі: «Якщо мої Джигі ти дізнаються про ножик, то це

зашкодить мені ж самому. Краще відпустити х, хай живуть собі, де самі захочуть». От юнак і каже своїм

джигітам:

— Батири! дякую вам за службу. В нагороду віддаю вам коней, на яких ви зараз сидите, кожухи, в які ви

одягнені, верблюдів, які у вас на прив’язі, разом із в’юками, що на них. Беріть це все, віднині воно ваше. їдьте

собі, живіть, де хочете, далі я подорожуватиму сам. джигіти не повірили своїм вухам. «Це він каже насправді

чи лише випробовує нас?» подумали вони.

— Ні ми не повернемося самі, не покинемо вас одного. Т життя, і смерть розділимо з вами.

Та юнак повторив свої слова, а тоді ще й пригрозив джигітам:

— Якщо не поїдете з власно волі, то я покараю вас за не послух. Зрозуміли джигіти, що юнак не жартував, і

дуже зраділи: Щасливої вам дороги! Хай вас лихо обминає! — дякували вони юнакові і роз’їхались в різні

боки.

Сів тоді юнак на свого вороного скакуна з зірочкою і поїхав далі. Незабаром він прибув до якогось міста. Де

джигіт нулицями, аж раптом ніби світло якесь засліпило очі. «Що це?» — дивується юнак. Роздивився він

навкруги і бачить: на башті мінарету стоїть дівчина такої вроди, що п можна було порівняти хіба з сонцем чи

з зорею. Занімів юнак від такої краси, прикипів очима до дівчини. Але дівчина раптом зникла. Та юнак уже не

міг забути й.

Аж за містом отямився юнак. «Я не по звідси», -- вирішив він. Побачив неподалік халупу й наказав своєму

Джаннатові:

— Хай вороний мій опиниться в безлюдному місці. Хай він пасеться там, поки я його не покличу. Хай

87

з’являться зараз ремінні чоко штани із шкури, малахай та сорочка.

Не встиг він і оком зморгнути, як наказ було виконано.

Ч о к о і — грубе шкіряне взуття пастухів.

Одягнувся юнак пастухом і зайшов у халупу. А жили в тій халупі старий із старою.

— добридень, батьку, — привітався юнак. добридень, синку, хай легкою буде твоя дорога. Звідки й куди

пряму — питається юнака старий.

Сирота я, батьку,— каже юнак.— йду, куди очі світять. Може, стану бездітним людям за сина чи за брата

такому ж, як я, сироті.

— Коли так, то будь нам за сина, хлопче;

І став юнак за сина старим. А вони тільки й мали багатства — п’ятеро кіз. Отож юнак доглядав х, випасав,

краще стали доїтися кози, вже не все молоко споживали, було й на продаж. Радіють старий із старою. «Це син

нам щастя приніс»,— з вдячністю говорили між собою про хлопці.

Я хотів би поїхати до міста,— мовив якось юнак.

Старий не перечив.

— Поїдь, чого б не поїхати.

І навіть дав трохи грошей.

Вийшов юнак надвір, дістав чарівний ножик і наказав йому:

Хай з’явиться мій вороний скакун і мій багатий одяг! Не встиг хлопець і оком зморгнути, а кінь його вже тут

стоїть. Одягнувся юнак, став справжнім джигітом, осідлав коня й поскакав до міста.

Цілий день марно гуляв по місту джигіт: красуні ніде не було. Тільки надвечір знову побачив й.

З того часу юнак геть утратив спокій і вирішив будь-що одружитися з невідомою красунею...

Повертаючись додому, джигіт наказав джаннатові:

— Хай з’явиться зараз гніда кобила з в’юками, а в них — кольорові ковдри та гарний одяг для діда та баби.

Наказ одразу було виконано.

Привів юнак додому гніду кобилу з в’юками. Зраділи старі новому одягові та багатим ковдрам.

Увечері хлопець і мовить дідові:

— У мене до вас прохання.

— Яке ж прохання, сину? — питає старий.— Кажи, я все зроблю для тебе.

— Посватайте за мене ханову дочку.

— Гаразд, сину, завтра ж поїду до хана.

Вранці старий осідлав гніду кобилу, взяв у руку дубця й незабаром був коло ханового двору. Сторожа не

впустила його в двір. Та старий не по ступався, а щосили стукав дубцем у ворота.

Нарешті хан не витримав:

— Хай він зайде! — наказав сторожі.

Впустили діда. От він і мовить ханові:

— Мій повелителю! Люди кажуть: «До щасливого в дім приходять свататись, до не щасного — позиватися».

Я при йшов до вас як сват: віддайте вашу дочку за мого сина.

Що ти, дідугане, мелеш! Чи ж пара твій син мій?! — розлютився хан і наказав схопити старого.

— Мій хане! — звернувся до хана головний візир. — Не треба цього робити. Покарати діда ми завжди

встигнемо. Спершу треба його випробувати. Син найбагатшого в місті купця не зможе сплатити калиму, який

88

ви за свою доньку. Накажіть це зробити старому і призначте строк.

Задумався хан: «І справді, нікуди поспішати. Побачимо, діду, на що ти здатний».

А тоді каже таке старому:

— Слухай, діду, якщо за п’ять днів ти не заповниш золотом мою казну, накладеш ти головою, а потім і твій

син.

Засмутило старого ханове слово. Прийшов він додому сам не свій.

— Що це з тобою, батьку? Чому ти такий смутний? — питав його син.— Що сказав тобі хан?

— Краще б ти, сину, не питав. Хан повелів за п’ять днів за повнити золотом його казну. інакше накладемо

головою.

— Не журіться, — каже йому хлопець. Не так і важко зробити це. Минуло чотири дні. Увечері пригнав юнак

своїх кіз додому, взяв у руку Джанната й наказав йому:

— Завтра хай з’являться сорок верблюдів, нав’ючених зо лотом та сріблом. Хай мотузки в’юків будуть з

срібних і золотих ниток. Нехай килими на спинах верблюдів будуть оздоб лені золотом, сріблом, перлами та

діамантами. Хай перед караваном Ідуть сорок дівчат, а позаду — сорок джигітів.

Сказав це юнак і подався спати. Вранці старий зібрався молитися. Відчинив він двері, щоб вийти надвір, і

замалим не осліп: таке яскраве світло сяйнуло йому в очі. Старий побоявся йти далі й повернувся назад до

хати.

Та стара напала на нього: — Ти чого це надвір не вийдеш молитися, діду?!

— Якщо ти така відважна, то вийди сама.

Виглянула стара з хати і впала з переляку. Насилу прийшла до пам’яті. Дивуються дід з бабою: і що воно

означає? <Треба дізнатися, і що то за диво таке,— радяться вони між собою.— Ми вже своє прожили на

цьому світі, та коли щось погане станеться з нашим сином!.. Треба довідатись, на добро чи на зло такий

знак».

легенько торгувалися старі, кому вийти ж подивитися. Зрештою вийшли обоє разом. дивляться — аж те

дивовижне сяйно від сорока верблюдів, нав’ючених золотом та сріблом, від сорока килимів, оздоблених

перлами і діамантами. Побачили це старий із старою — мало не заплакали з радості. Будить старий сина: - —

Ти коли-небудь бачив таке? Усміхнувся юнак: — Одведіть їх до хана, батьку. Цього вистачить на те, щоб сім

разів заповнити його казну. Так і скажіть пихатому ханові: «Я кий же ти хан, якщо для такого дріб’язку твоя

каз на замала? Тоді складай усе просто у дворі». Розсердиться хан і скаже: «Забирай назад!» А ви не

погоджуйтесь. «Хай лишається, — скажіть йому. — Пригодиться тобі ще борги платити. То віддаєш свою

дочку за мого сина чи ні?» Запитайте його і повертайте назад. Під’їхав старий до ханового двору, відпустив

тих сорок дів чат і сорок джигітів, а сам привів верблюдів до хана. — Забирай калим за доньку, хане. Справді,

всі скарби не вмістилися в хановій скарбниці. Тоді й каже йому старий: — Який же ти хан, коли для такого

дріб’язку твоя казна за мала? Складай усе просто в Дворі. Образився хан, закричав на старого: — Забирай

назад! — Е ні. Нехай залишається. Пригодиться тобі ще борги платити. Кажи мені прямо, віддаєш дочку за

мого сина чи ні?

Не знав хан; що й казати старому. Питає він першого візира, свою праву руку:

— Як же мені цього діда спекатися?

— Скажіть йому: <Гаразд, хай приїде жених. Хочемо подивитись на нього. Якщо сподобається жених —

віддам за нього свою дочку. Якщо не сподобається — і ти, і він накладете головою», — радить ханові перший

89

візир.

Хан так і вчинив: при жених, — каже хан старому. — за нього дочку, не сподобається — в нього, і в тебе.

дід назад. Через два дні питає його

— Батьку, що вам сказав хан?

— Через три дні ти повинен приїхати до нього. Хан. спершу хоче тёбе побачити, а тоді вже дасть відповідь.

— Гаразд, — сказав юнак і пішов собі спати. Десь уночі про кинувся він, дістав чарівний ножик і наказав

йому так: —

— Хай через три дні Сподобається — віддам злетить голова з пліч і Смутний повернувся юнак:

Уранці хай з’являться біля мене сорок ставних джигітів. Хай, чекає на мене біля конов’язі мій вороний скакун

з зірочкою на лобі, а з ним ще сорок скакунів,

схожих на нього так, як схожі між собою зайці. Хай сорок джигітів будуть як дві краплі води схожими на мене.

Нехай вбрання всіх вершників і їхні коні будуть з одного боку білими, а з другого — чорними.

Сказав юнак це й знову заснув. А вранці, коли прокинув ся, наказ його було виконано.

— Що ж мені сказати ханові? — питає в сина старий.

— По до хана й оголосіть: «Жених іде, виходьте жениха дивитися!»

Старий осідлав кобилу й по скакав до хана.

— Жених іде! Виходьте жениха дивитися! — оголосив він.

Хан наказав своїм візирам:

— Виведіть на вулицю як найбільше людей, поставте їх по обидва боки, хай добре придивляються до жениха.

Вийшли люди, чекають...

Сонце вже хилилось на захід, коли вулицею промчали сорок джигітів на чолі з женихом. Коли вершники

зникли з очей, люди загомоніли:

— Ви бачили жениха? — питають одне одного.

— Бачили,— кажуть одні.— Він проїхав у чорному вбранні верхи на вороному коні, а за ним сорок джигітів у

чорному одязі.

— Та що ви кажете! — заперечують інші.— Він їхав у білому вбранні верхи на білому коні, а за ним сорок

джигітів у білому одязі на білих конях.

Суперечки змінилися сутичками — візири насилу припинили бійку. А старий і каже ханові:

— Що ж, хане, жениха ти бачив. Кажи тепер — віддаєш дочку?

Хан не знає вже, що й казати. А візир йому радить:

— Скажіть йому так: «У твою злиденну халупу я дочки не віддам Загадайте йому за п’ять днів побудувати

такий палац, як у вас. Не збудує — звеліть стратити. На цей раз старому не уникнути лиха)>.

Хан так і сказав дідові:

— Якщо збудуєш такий, як у мене, палац, я віддам свою дочку за твого сина. даю тобі строку рівно п’ять днів.

Не встигнеш — не те що невістки, а й білого світу не побачиш.

Повернувся старий додому. На четвертий день питає юнак:

— Батьку, що відповів хан?

— Краще б, сину, ти не питав. Хан загадав за п’ять днів по будувати такий, як у нього, плащ. А не встигнемо

— не жити нам.

— Не журіться, батьку,— заспокоює юнак і пішов. Перед сном він дістав джанната й наказав йому:

90

Завтра вранці над золотим струмком хай з’явиться диво нижній палац — такий, і щоб люди, побачивши його,

німіли з подиву. Ханів палац на один поверх, а мій щоб на три. В най більшій залі нехай стоїть зливок золота

завбільшки з верблюда, біля входу — завбільшки з коня.

Сказавши це, юнак ліг спати. А на ранок над золотим струм ком засяяв на все місто розкішний палац.

дивувалися люди, не могли відвести очей від небаченої краси.

Знову прийшов старий до хана й питає:

— То віддаєш свою доньку за мого сина чи ні?

Ханові нічого було відповісти. довелося віддати свою дочку прийомному синові бідняка. Так і зажили вони

щасливо вдвоє у чудовому палаці...

Користь із мудрих порад

Жив колись на світі чоловік. І був у нього один-єдиний син, та й той не дуже розумний. Журився-журився

батько тим, а тоді й каже синові:

— Великий ти виріс у мене, сину, але розуму не набрався. А йди-но в світ, походи між людьми, послухай

мудрих порад, може, хоч це піде тобі на користь.

Так і вирушив син із батьківського дому в широкий світ. Важко було йому покидати рідну оселю. Іде собі

парубок, суму.

Аж стрічається на дорозі дідусь.

— Ти чого такий похмурий, хлопче? І куди це ти дорогу верстаєш? — питає він.

Парубок і відповідає йому:

— Батько мій — дуже мудра людина. Але я не вдався у нього розумом. Тож батько вирядив мене у світ —

походити між людьми та послухати мудрих порад, може, хоч це піде мені на користь.

— Коли так — послухай і мої поради,— каже дідусь.— Може, вона стане тобі колись у пригоді. Якщо

вибиратимеш між дівчатами й тебе запитають, котра з них краща, скажи:

«Не та красуня, котра вродлива, а та, котру кохаєш».

Подякував парубок і рушив далі. Недалеко й пройшов, аж чує — гукають:

— Гей, куди це ти, дурню, прямуєш?

Оглядається він — стоїть якийсь чоловік. Парубок і питає його:

— Звідки ти знаєш, що й справді я дурень?

— А це одразу видно з твого обличчя. Розкажи мені краще, куди ти йдеш?

Розповів хлопець про себе, а незнайомець каже йому:

— Коли так, то послухай і моєї поради: ніколи не зневажай того, хто тобі дав притулок.

Подякував парубок незнайомцеві та й пішов собі далі. Незабаром зустрівся йому сивенький дідусь. Він був

дуже старий та ще й стомлений далекою дорогою. Взяв парубок дідуся під руку й провів його аж додому. На

прощання дідусь сказав:

— Ось тобі ще й моя порада, може, коли стане в пригоді від сніданку не відмовляйся, а вечері не чекай.

Подякував парубок і цьому дідусеві та й пішов своєю дорогою. Довго йшов він чи ні, та одного разу зустрівся

з купецьким караваном. Підкликали парубка, запитали, куди прямує. А коли розповів їм свою історію, купець

91

і каже парубкові:

— Йди працювати до мене, я тебе не скривджу.

Парубок погодився на це.

Якось, ідучи крізь безлюдну глуху пустелю, караван натрапив на колодязь.

Зупинилися переночувати. Прив’язав наймит відро до аркана й опустив його в колодязь. Витягає назад — а

відра нема. Що тут робити? Спускається наймит сам у колодязь, тягнуть назад нікого нема, і аркан на кінці

обірваний. Злякались усі, розгубилися.

— Тому, хто спуститься в колодязь і дам щедру нагороду, — сказав купець. дістане для нас води,

Задумався парубок: «Якщо загину — жалкувати за дурнем ніхто не буде». Обв’язав він себе арканом і

спустився в колодязь. Глянув хлопець — і занімів: сидить на піску здоровенний див , біля нього стоять дві

жінки, а віддалік валяються тіло наймита.

— Котра з цих жінок красивіша? — запитав парубка сердитий див.

— Не та красуня, котра вродлива, а та, котру кохаєш, — від повів парубок.

Див задоволено усміхнувся.

— Ти, виявляється, мудрий джигіт. Правду кажеш: не та красуня, котра вродлива, а та, котру кохаєш, —

поплескав по плечу парубка див, тоді наповнив відро водою і дозволив піднятись нагору.

Пили люди й дякували, а парубок отримав обіцяну нагороду й несподівано став багачем.

Почав парубок торгувати сам і дедалі багатів.

Мандруючи з міста до міста, він якось зустрів того купця, що нагородив його за послугу. Господар щиро

прийняв юнака, щедро його пригощав і запросив залишитися жити назавжди. У того купця була молода

дружина, і ій сподобався парубок. Але той розповів жінці почуту колись пораду: ніколи не зневажай того, хто

дав тобі притулок. Купчиха, затаївши злобу на впертого парубка, обмовила його перед чоловіком. Розгнівався

купець на невдячного гостя, але взнаки не поданий.

Прийшов він до свого приятеля пекаря й каже:

— Вранці до тебе прийде моя людина. Вкинь й в піч.

— Гаразд,— погодився пекар.

Повернувся купець додому й про все розповів дружині.

— Це ти добре придумав,— каже вона.— Так і треба цьому негідникові. Вранці послали парубка до пекаря.

Та зустрівся йому чоловік. Зраділи обидва, а той чоловік і каже:

— Як добре, що ми зустрілись. Батько давно вже на тебе чекає. дуже жалку старий, що тоді відрядив тебе з

дому. Я ж оце зарізав ягня, то ходімо до мене поснідати. Пригадав парубок почуту колись пораду: від

сніданку не відмовляйся, а вечері не чекай — і пішов із тим чоловіком.

Не всиділа вдома й купчиха: захотілося й побачити, що буде з парубком. Отож побігла вона до пекаря. А

пекар подумав собі, що це і є людина, про яку говорив його приятель, схопив жінку та й закинув у піч...

Тим часом парубок добре поснідав, прийшов до пекаря, взяв хлібину й повернувся назад. Побачив його

купець, замислився: що б це могло означати? Прийшов він до пекаря та й питає, хто приходив сьогодні вранці

по хліб.

— Приходила вранці гарна жінка, то я і вкинув і в піч, як ти просив,— каже пекар. -

Засмутився купець. Аж тепер він зрозумів, хто винуватий у всьому. От і каже він парубку.

— Виявляється, ти ні в чому не винен. Я повірив обмові дружини і мало не погубив тебе. Але замість тебе

92

постраждала сама обмовниця.

— Мав я в твоєму домі притулок, же, ще й добре слово. Хіба ж міг я відплатити за це невдячністю,— мовив

йому юнак.

- Щиро провів купець парубка в дорогу. Заможним, досвідченим вертався парубок додому, впевнившись у

користі з мудрих порад

Батько радо зустрів свого сина.

Розумний селянин

Геть очманівши з неробства й нудьги, один хан звелів своїм джигітам:

— Хоч з-під землі дістаньте, а знайдіть мені справжнього дурня.

Рушили два джигіти на пошуки.

— Ну кого ти зараз йому знайдеш? — каже один джигіт.— А приведемо звичайну людину, хан не помилує.

— Дурень ти,— відповідає йому другий.— Знайшов чим куритися.

Першого-ліпшого й приведемо. Скажемо, хан тебе кличе, та й квит.

Так вони їхали, їхали, поки стріли чоловіка, що конем во-лочив кудись колоду.

— Кидай свою деревину й рушай до хана,— кажуть йому джигіти.— Хан кличе тебе.

— Зачекайте лишень, ось Дотягну колоду додому, тоді й прийду. І навіщо я йому знадобився?

— Диви, він ще й перепитує! Яке твоє діло? Сказано йти, то йди,— закричав один із джигітів.— Хан наказав

нам привести до нього дурня. Так що рушай до хана.

— Ні, хлопці, дерево це мені довелося волочити здалеку і серед дороги я не кину його, -- відповів чоловік і

спокійно пішов собі геть. їдуть джигіти далі. Побачили жінку за ткацьким верстатом.

— Гей, жінко, тебе кличе хан, — гукають.

— Нащо б то ханові знадобилася бідна жінка?

— Він і не жінку кличе, а дурня. Тож не балакай з чолові-ками довго, збирайся хутчій.

— Е ні, за такої гарячої пори дурнів треба шукати тільки серед нероб. У мене ж справ не злічити й нікуди я не

піду. Шу-кайте собі дурня в іншому місці,— твердо мовила жінка.

Ідуть джигіти далі й радяться між собою:

— Якщо всім розповідатимемо про нашу справу, не знайде-мо нікого. Треба, кого зустрінемо, силоміць

привести до хана. От побачили вони за плугом орача.

— Гей, чоловіче, іди до хана,— кажуть.

— Чого? — питається селянин.

— Годі теревені правити. Сказано йти — іди. Хан наказав знайти йому дурня, тож ти отой дурень і є.

Розгнівався селянин:

— Дурнів для вас тут нема. Щезніть з моїх очей!

— Ну що ж, коли ти не дурень, то покажи нам дурня сам.

— Облиште мене! Дивіться, як припікає. Дайте поле зорати, поки волога земля.

— Е ні,— затялися на своєму джигіти.— Або ти сам підеш до хана, або назвеш нам іншого дурня. Бо ж ніхто

не скаже на себе, що він дурень і є. Як же нам у такому разі розпізнати дурня?

93

— Дурень хан, що по дурнів послав, дурні й ви, що шукаєте дурнів. Дурніших дурнів і на світі нема.

То ти ображаєш хана? закричали джигіти. — Зараз розкажемо йому.

— Розкажіть, розкажіть, хай і хан почує,— каже їм селя-нин.

Доповіли джигіти ханові.

— Зв'язати його й привести до мене! — наказав розгніва-ний хан.

Привели джигіти селянина, поставили перед ханом.

— Ти називаєш дурнем мене? — сміється з нього хан.— Що ж, коли ти такий мудрець, то скажи мені, де

аллах?

— Мій хане, простій людині негоже розмірковувати про діла небесні. Якби нам помінятися одягом і місцями,

тоді інша справа. Інакше боюся, мій хане.

Погодився хан, дав селянинові свій одяг, а сам натяг на себе його й став перед троном, схиливши голову.

Селянин нарядився в ханові шати, всівся на троні й гукнув джигітам:

— То ви мені й досі дурня не знайшли? А чи є хто дурніший від оцього?! Стратити його!

Джигіти тільки й чекали цього. Схопили вони хана, виштовхали на подвір'я й стратили. А мудрий селянин

став добрим і справедливим ханом.

Будний селянин та семеро заздрісних братів

Жили собі колись семеро бра-тів. І були вони страшенно заздрісні. І було у семи братів семе-ро чорних бичків.

Неподалік від братів мешкав бідний селя-нин. І був у нього тільки один бичок. Семеро братів не любили

бідного селянина, чинили йому всілякі прикрощі, не давали вільно зітхнути. І не знав селянин, як йому

врятуватися від такої напасті. Одного разу байський син гнав кудись семеро волів. Селянин і питає його: —

Куди це ти, байський сину, женеш оцих сім волів? — Пасти жену, дядьку,— каже той. — А що, байський сину,

коли ми з тобою засперечаємося на цих сім волів? Хочеш, я так об землю вдарю, що з неї аж мозок вискочить

і тельбухи повилазять? — Гаразд. Якщо так удариш — забирай моїх сім волів. А ко-ли не вийде у тебе, що ти

мені даси? — питає байський син. — Коли не вийде, — каже селянин, — я стану твоїм рабом на віки вічні.

Ось приганяй назавтра знову своїх волів, тоді й по-бачимо. Погодився байський син на таку умову та з тим і

пішов собі далі. Тим часом селянин зарізав свого єдиного бичка, взяв з нього мозок та й закопав у землю, в

іншому місці пригорнув землею бичкові тельбухи, а м'ясо відніс додому. На другий день приганяє байський

син волів. — Ну, батире, — каже,— чи не так ти вчора хвалився, що ви-б'єш із землі мозок з тельбухами?

Спробуй лишень, що з того вийде. Селянин крутнувся туди-сюди та як ударить ногою об землю саме в тому

місці, де він учора телячий мозок прикопав. Мозок так і вискочив з-під землі. Те саме селянин зробив і з

телячими тельбухами. І таки виграв у байського сина сімох волів. Надвечір жене він сімох волів додому, та

так жене, щоб по-трапити на очі сусідам. Як угледіли ті бідного селянина з сі-мома волами, так і кинулися до

нього: де та й де ти узяв цих во-лів. — Був ото в мене один бичок,— розповідає селянин.— За-різав я його,

м'ясо поділив на сім шматків та й закопав у землю, примовляючи: виростай, воле, з кожного шматка. От у

мене й виросло сім волів. Пішов бідний селянин до-дому, а семеро братів місця собі не знайдуть. — Хай буде,

що буде,— кажуть.— Це ж коли ми по-ріжемо сімох своїх бичків та з кожного виросте по сім волів, он

скільки матимемо худоби! Порізали вони своїх бичків, кожного розділили на семеро та й поприкопували,

94

примов-ляючи: виростай, воле, з кожного шматка. Чекали, чекали, а нічого й не виросло. Та бичків уже не

повернеш. Накинулися семеро братів на бідного селянина: — Обдурити нас захотів! Відлупцювали його,

добряче нам'яли спину, забрали сімох волів і поділилися між собою. Зажурився бідний селянин. Що ж його

робити тепер? Одного дня випросив він у якогось бая верблюда, начебто збирався привезти вугілля, та

нав'ючив на нього на один бік мішок з вугіллям, а на другий — з попелом. З тим і подався до ханських палат.

— А що це ти, дядьку, везеш? — питають в нього ханові доньки. — Та,— каже,— ханове золото й срібло на

прогулянку вивіз. Так його швидше прибуває. — Ой, дядьку, а покажи його нам, яке воно, ханове золото й

срібло,— просять дівчата. — Не можу,— відповідає селянин.— Коли хтось поба-чить його, від золота

зоста-неться саме вугілля, а ще коли засміється — від срібла зостанеться один тільки попіл. — Дарма,—

кажуть дівчата, — у нас теж є золото й срібло. Якщо твоє перетво-риться на вугілля та попіл, ми тобі свого

насиплемо. Розв'язав селянин мішок з вугіллям та як заголосить: — Хіба я не казав? Зоста-лося тільки

вугілля! Що ж мені робити тепер? Сплеснув він у долоні, гепнувся на землю й зайшовся пла-чем. Зареготали

дівчата. — То ви ще й смієтеся?! Тепер і в цьому мішку один тільки попіл зостався. Убийте мене, заріжте

мене,— ридав селянин. Насипали ханові доньки селянинові замість вугілля золота, замість попелу срібла та й

провели в дорогу. Іде собі селянин верхи на верблюді, везе золото й срібло в торбах. Семеро братів і питають

його: — Гей, сусіде, що то в тебе в тороках? — Золото й срібло. — Де ж ти його взяв? — Ханові доньки дали.

Спалив я свою халупу, вугілля окремо зібрав, а попіл окремо та й питаю: «За попіл срібла, а за ву-гілля золота

дасте?» Дали. — А покажи лишень своє золото-срібло, — причепилися се-меро братів до селянина й не

заспокоїлись, поки на власні очі не переконалися, що він везе таки золото й срібло. — Давайте і ми так

зробимо, — вирішили семеро братів, спалили свої халупи, нав'ючили на сімох волів вугілля та попіл і рушили

до ханського двору. Вийшли до них ханові доньки та й питають: — Що то у вас таке, семеро братів? — За

попіл срібла, а за вугілля золота дасте? — Чи ви подуріли? — розгнівалися дівчата, накинулися на сімох

братів і добряче нам'яли їм боки. На той галас нагодився хан. — Схопити шахраїв,— наказав він, довідавшись

у чому справа. І сімох братів кинули в темне підземелля. Зазнали горя семеро братів у ханській в'язниці та й

зарекли-ся чіпати бідного селянина.

Джигит-умілець

Колись дуже давно жив собі хан, який мав єдину доньку-красуню. В ту дівчину закохався син бідняка, що пас

чотирьох ханових тулпарів.

От він і каже своєму батькові:

— Просватай за мене ханову доньку. Розгнівався батько на таке зухвальство:

— Ах ти шибенику! Ти спершу подумай, а тоді вже кажи. Та хіба ж віддасть хан свою доньку такому, як ти,

бідакові?! Але син правив своєї, тож вони щодня сварилися з батьком. Якось увечері хан вийшов прогулятись

і почув у юрті свар-ку. Покликав він до себе старого й питає:

— Чого це ти так сваришся з сином? Батько не хотів зізнаватись, але хан розгнівався, закричав і таки змусив

старого розповісти про причину суперечки. При-знався той:

— Мій син хоче сватати вашу дочку.

— Що ж,— спокійно мовив хан,— я не перечитиму, але з умовою: хай жених принесе мені замість калиму

95

золотий сві-тильник, що ніколи не гасне.

Повернувся старий додому і розповів синові про вимогу хана.

Не довго роздумуючи, відважний юнак вирушив у далеку дорогу. Минали дні і тижні, а юнак усе йшов та

йшов. Якось опівдні дістався він на піщаний пагорб у дикій пустелі, приліг спочити на ньому й заснув. Довго

він спав чи не довго, та коли прокинувся, бачить — неподалік, прямо в піску, стоїть маленька криничка.

Скинув джигіт з голови калпак 13 і давай черпати воду. Коли криничка геть зміліла, юнак побачив на самому

дні золотий незгасний світильник. Зрадів юнак, схопив світильник і вирушив з ним у зворотну путь.

Не один день, не один місяць довелося йти юнакові. Прийшов він додому, оддав батькові золотий світильник,

і той не гаючись відніс його до хана. Взяв хан той світильник і каже:

— А тепер нехай твій син навчиться такого уміння, якого не знає у нас ніхто.

Знову вирушив у мандри джигіт. У багатьох містах побував він, багато цікавого побачив, та не знаходив

такого вміння, якого б ніхто не знав у його народі. Так у мандрах провів цілий рік. Терпів джигіт і холод, і

голод, стомився, схуд, змарнів, але так ні з чим повернутися додому не міг. Найнявся юнак до однієї бабусі

носити дрова та воду і жив у нужді й нестатках. Якось уночі вийшов юнак на вулицю. Дивиться він —

непо-далік від старенької хатини горить якесь вогнище. «Що за чу-деса?» — дивується юнак. Підходить

ближче, придивляється: біля вогнища сидить якийсь чоловік. Кладе він на вогонь ка-мінь, спалює його на

попіл, потім вигортає його, стулює, і зно-ву робиться камінь. Побачив таке зачудований джигіт та й подумав

собі: «Якби й мені навчитись такого, можна б і додому вертатись». Раптом двері хатини розчинилися, і на

порозі з'явилася дів-чина. Побачила вона юнака, схопила його за рукав і ну випи-тувати:

— Хто ти такий? Звідки прийшов і куди прямуєш? Я ніколи не бачила тебе в нашому місті. Чого ти сюди

прийшов?

Усе розповів їй про себе юнак. А дівчина тоді й каже йому:

— Залишайся у нас жити. Цей чоловік — мій батько. Він ще й не таке вміє. Батько вміє перевтілюватися. Він

може стати ким завгодно: конем, верблюдом, птахом. Хочеш — я і тебе навчу. Оце й буде таке вміння, якого

ніхто не знає. Можна буде повернутися додому.

Зрадів юнак і одразу ж погодився.

Навчила дівчина джигіта чарівного батькового вміння. Юнак подякував їй за науку й попрощався з нею.

Повернувся він до тієї бабусі, що колись прихистила його, покликав її та й каже:

— Матусю! Зараз я обернусь у вороного коня. Ви поведіть мене на базар і продайте. Заробите якийсь гріш.

Але вуздеч-ку не продавайте, бо, як продасте вуздечку, попрощаєтеся зі мною. А так я втечу й повернуся до

вас.

— Гаразд,— погодилася стара.

Відвела вона коня на базар, продала його і, забравши вуздеч-ку, повернулась додому. Трохи згодом прийшов і

джигіт. Кілька разів продавала бабуся коня і дуже розбагатіла. Якось юнак і каже старій:

— Завтра в місті великий ярмарок. Я обернусь у великого чорного верблюда, а ви мене продасте.

Погодилася стара. Одвела вона вранці верблюда на ярмарок і почала торгуватися. Аж тут підійшов старий

чарівник, батько тієї дівчини, що навчила юнака перевтілюватися. Подивився він на верблюда й упізнав у

ньому людину. «Хто ж це украв у мене моє вміння?» — подумав він собі. Придивляється — аж то юнак, що

жив у їхній хатині. «То тебе навчила моя дочка,— здогадався старий чарівник.— Ну постривай; зараз я

покажу тобі, знатимеш, як чаклувати!» — старий вирішив убити джигіта.

96

— Гей, бабусю, продай мені твого верблюда. Грошей не пошкодую. От зійшлися в ціні.

— Продавай із вуздечкою,— зажадав покупець і запропону-вав за вуздечку грошей більше, як за самого

верблюда. Споку-силася грішми стара й продала верблюда з вуздечкою.

«Ну, тепер ти в моїх руках,— зрадів старий чарівник.— Прощайся з головою, верблюде».

Привів він верблюда додому, прив'язав його до стовпа, а сам пішов по сокиру. Побачила прив'язаного

верблюда чарівнико-ва дочка, впізнала джигіта й пожаліла його. «Треба відпустити хлопця, адже він один у

батька та матері».

— Перекинься у птаха й тікай,— сказала вона джигітові і звільнила його.

Джигіт обернувся в птаха й стрілою шугнув у небо. Поба-чив таке старий чарівник, обернувся в беркута й

погнався за птахом. Довго тривала погоня. Птах ніяк не втече, беркут не наздо-жене. Так вони долетіли до

міста, де колись жив джигіт. Поба-чив джигіт на пагорбі хана, який вийшов за місто прогулятись, і сів

неподалік. Сів і беркут, старий чаклун. Обернувся він у сокола, потім у гусака і, нарешті, в качура. А юнак

підлетів дохана і просипався просом йому в кишеню. Перекинувся чак-лун у червоного півня і кинувся

дзьобати просо, що розсипало-ся довкола хана. В ту ж мить джигіт обернувся в сокола і вче-пився пазурами в

півня... Лишилося з півня саме пір'я.

А юнак, знову ставши людиною, спокійно повернувся до-дому.

Батько з матір'ю дуже зра-діли його щасливому поверненню.

Спантеличений тим, що бачив, хан повернувся додому. А вранці зібрав весь свій народ і питає людей:

— Хто пояснить мені те, що я бачив учора на власні очі? Чимало я вже прожив на світі, та ніколи не бачив

та-кого: беркут раптом стає гу-саком, качур перетворюється в півня, сокіл розсипається просом. Хто мені

може пояснити?

— Хане, дозвольте мені. Я знаю, що це за диво. Діставши дозвіл говорити, джигіт розповів:

— Ви наказали мені, хане, навчитись такого вміння, якого ніхто у нас не знав би. Птахом, просом і соколом

перекидався я. Той, хто перетворився в півня, був моїм ворогом, і я убив його на ваших очах. Чудувалися

люди з такого уміння, а хан наказав джигі-тові:

— Якщо тим птахом і справді був ти, покажи нам своє вміння зараз.

Юнак не сперечався. Не встиг хан і оком зморгнути, як за-мість джигіта постав перед ним вороний скакун.

Чудувалися люди з такого уміння молодого джигіта і прозвали його уміль-цем. А джигіт, одружившись з

дочкою хана, зажив собі, горя не знаючи.

Доброзичливець та Зловмисник

Якось вирушили в дорогу Доброзичливець та Зловмисник. Довго подорожували вони, і вийшли у них

припаси. От і каже Зловмисник Доброзичлив-цю:

— Ми з'їли всі припаси. Щоб не вмерти з голоду, заріжмо твого коня. А з'їмо це м'ясо, заріжемо й мого.

Погодився Доброзичливець. Зарізали вони його коня й рушили далі. Та через деякий час скінчилося й це

м'ясо.

— Ой голодний я, друже. Вмираю з голоду! — знову каже Зловмисник.— Зроби добре діло ще раз: дай мені

з'їсти твої очі. Тоді я заріжу свого коня й віддам тобі свої очі. Погодився й на це Доброзичливець, а

97

Зловмисник штовхнув потім його в глибокий яр і поскакав собі далі.

Поблукав Доброзичливець по яру, надибав якусь печеру й ліг у ній відпочити. А тим часом і ніч зайшла. І

зібрались у яру на таємну розмову тигр, барс та вовк. От і каже вовк:

— Недалеко звідси пасуть велику отару. Я пастухів не боюся. Та є в них страшний сірий собака. Жовч у цього

собаки — ліки від усіх хвороб, вони й мертвого піднімуть.

— А у верхів'ї цього яру на одному з горбів лежить золотий зливок завбільшки з кінську голову,— каже

тигр.— Той, хто на нього гляне, стане хоробрим і дужим.

— Що ж, і я розкажу таємницю, коли ви розказали свої,— каже барс— По дну цього яру тече струмок.

Сліпий, що вми-ється його водою, одразу ж прозріє. Може, й ця таємниця вам колись знадобиться.

Поговорили звірі собі та й розійшлися. Доброзичливець, що був недалеко і чув усю їхню розмову, одразу ж

вирушив шу-кати той струмок. Знайшовши, вмився його водою і одразу ж прозрів. Зрадів Доброзичливець і

пішов по золото. Зливок, за-вбільшки з кінську голову, відніс пастухам і купив у них сірого собаку. Так він

здобув собачу жовч, висушив її, сховав ті ліки од усіх хвороб у шкіряну торбинку й вирушив собі далі.

Йшов та йшов Доброзичливець, коли бачить велике місто. В цьому місті довго хворіла ханова дочка. Хан

оголосив: «То-му, хто врятує мою дочку, віддам її за дружину». Прийшов Доброзичливець до ханського

палацу, розтер у піалі собачу жовч і подав її хановій дочці. Випила дівчина дивні ліки й одразу ж одужала.

Доброзичливець оженився на ній і отримав від хана частину ханства.

Якось зустрів Доброзичливця Зловмисник та й питає його:

— Як тобі пощастило розбагатіти?

Доброзичливець усміхнувся:

— Завдяки тобі, друже. Якби не ти, не мати б мені...

Мудрий візир

Колись давно-давно був собі хан. Про цього хана йшла в народі слава, як про великого муд-реця. Сам хан

нітрохи не сумнівався у власній мудрості. Але ж недарма кажуть: «У хорошої дружини й чоловік справний,

де розумний візир, там і хан славний». Завдяки своєму мудрому візирові хан зажив слави мудреця. Та він і

гадки не мав, кому цим повинен завдячувати.

Якось хан з візиром полювали. Захопились вони й не помі-тили, що спадає ніч. Треба було шукати ночівлю.

Невдовзі помітили вони в улоговині дві юрти і вирішили за-вернути до них. Ще здалеку було видно, що одна

юрта бідна, а друга багата, розкішно обладнана. Біля кожної юрти було по собаці.

Візир розумівся на мові тварин, птахів і різних речей. От прислухається він, а біля багатої юрти собака гавкає:

— У нас ночуватимуть хан з візиром. Господар заріже ба- ранчика. Ох і наїмся ж я сьогодні, до ранку

спатиму.

— Хан та візир у нас ночуватимуть, — гавкає собака біля юр- ти бідняка.— Мій господар заріже останню

ягничку. Сьогодні я матиму добру вечерю і цілу ніч стерегтиму коней. А як ти спатимеш, то злодії вкрадуть з

двору коней. Коли під'їхали ближче, хан завернув свого коня до багатої юрти, та візир схопив коня за вуздечку

й повернув до юрти бідняка. Це розгнівало хана, але він не сказав ні слова. «Стривай же, повернемось

додому»,— подумав собі. Зайшли вони до бідної юрти. Господар зустрів їх дуже при-вітно й одразу запросив

98

до чаю. Поки гості чаювали, господар пішов зарізати ярку, щоб почастувати гостей м'ясом. Вивів яг-ничку з

хліва, а стара вівця мекає їй услід:

— Бідна ж моя головонька та нещаслива! Привела я одинад-цять ягнят, і з них не лишилося жодного. Коли б

хоч білої яг-нички не різали, вона привела б тисячу ягнят. Краще мені померти, ніж їй.

Візир почув плач вівці, усміхнувся собі у вуса та й каже гос-подареві:

— Не ріж цієї ягнички. Краще заріж вівцю, що мекає на оборі.

Погодився на це господар і зарізав для гостей стару вівцю. А хан розгнівався не на жарт. «Що це він робить,

дурень та-кий?! Замість молоденького м'яса будемо гризти старі жили. Ну, пострибай же, я покажу тобі

вдома!» — думає розгніваний хан.

Поговорили про те, про се, попоїли м'яса й почали розпові-дати казки, Кілька цікавих казок розповів господар.

Потім кілька смішних історій розказав візир. Непомітно в хана поліп-шився настрій. Вирішив він і собі

розповісти три казки, які йому пригадалися. Та хан швидко опам'ятався. «Що ж це, у юрті бідняка я

розповідатиму казки?! Ні, не буде такого»,— вирішив він і промовчав. А три його казки почали радитись між

собою. Перша казка й каже:

— Хан мене дуже образив. Я так хотіла, щоб він мене роз-повів! Ну начувайся, я тобі помщуся. Вранці я

чорним паву- ком залізу в носок ханового чобота, а коли хан узуватиметь-ся, вкушу його за палець, і він

помре.

— Якщо хан врятується від тебе, я помщуся йому,— каже друга — Коли хана в дорозі мучитиме спрага, я

стану біля дороги отруєним джерелом. Хан нап'ється з мене води і помре.

Третя казка й собі обіцяє:

— А я прийду до нього вночі драконом. Від мене вже не врятується.

Та візир почув розмову казок.

Уранці, тільки-но хан зібрався взуватись, візир схопив його чобіт і відрубав носок, а ханові простягнув свої

чоботи. Хан од гніву аж побілів. «Ні, я ж тебе таки повішу»,— думає він. Випили на дорогу чаю й вирушили

додому. Хан не промовив

до візира й слова, все думав, як він з ним розправиться. Тим часом сонце підбилося вгору, припікало, ханові

захотілося пити. Глянув він, аж біля дороги джерело б'є. Та тільки намірився хан зіскочити на землю, як візир

копитами сво-го коня затоптав джерело. Гніву хана не було меж.

Увечері хан з візиром по-вернулись додому. «Ще цю ніч поживи,— вирішив хан про візира.— А завтра я

нака-жу тебе стратити». З тим хан і ліг спочивати. Та візир не спав. До ранку, не склепивши повік, стеріг

ханову юрту. А коли з'явився дракон, візир змахнув мечем, і голова дракона покотилася в ханову юрту. Вбіг і

візир до юрти хана, щоб знайти драконову голову й спалити її, бо кров дракона отруйна. Аж тут прокинувся

хан. Побачив він у своїй юрті візира й закричав на нього:

— Ось тепер ти мені вже попався! Мало, що ти коїв у доро-зі, ти ще прокрався в ханову юрту, коли хан

спочиває! Сторожа! Схопити його!

Схопили візира, зв'язали його.

Вранці зібралися люди, джигіти вивели зв'язаного візира на страту.

Аксакали запитали в хана:

— Повелителю! Скажіть народові, у чому вина вашого візира?

— О, це справжній пройдисвіт. Як він тільки не збиткував- ся з мене! Відрубав носок у мого чобота,

99

скаламутив струмок, з якого я хотів напитись, і, нарешті, прокрався до мене в юрту тоді, коли я спочивав. Чи є

ще злочини, тяжчі за ці?

Тоді аксакали питають у візира:

— Те, що хан розповів, правда?

— Все, що він розповів, правда. Та послухайте, чому все це сталося.

І візир розказав про все, що вони з ханом пережили, про ночівлю в бідняцькій юрті, про змову трьох казок.

Тільки тепер зрозумів хан, що візир, якого він мало не стратив, тричі врятував його від смерті. Від сорому хан

ладен був крізь землю провалитися.

— Ні, я не гідний бути ханом,— вирішив він і віддав своє ханство мудрому візирові.

Так завдяки своїй мудрості й чесності візир став справедливим ханом.

Китайськi народнi казки

Намальований півень

Жив собі митець, такий вправний, що його малюнки були наче живі. Намалює птаха, – здається, от-от

злетить; намалює звіра, – здається, от-от побіжить. А квіти у нього виходили настільки схожими на справжні,

що злітались бджілки та сідали на них. За це прозвали його “чарівним митцем”.

Більш за все він полюбляв малювати півників, і щоб було з чого малювати, тримав їх на подвір'ї. Було у нього

кілька пістрявих гордівливих красенів.

Мешкав в тій околиці один сільській мироїд. Щороку на свій день народження вимагав він подарунки у селян.

Якось в черговий раз надіслав він в навколишні села своїх слуг. Пішли вони дворами, відбираючи худобу та

птахів. Забрали півників і у митця. В усьому селищі не лишилося жодного когута, не було кому пробуджувати

людей в ранковий час. Люди просипали й запізно бралися до праці. Всі лаяли мироїда.

Без співу півників в селищі стало зовсім тужливо. Всі ламали голову, як бути? Нарешті вирішили попросити

митця намалювати півня. Краще б, звичайно, аби він міг співати, та якщо це неможливо, все одно, краще

намальований півень, аніж ніякого.

Митець пообіцяв спробувати та з старанністю узявся за роботу. Він малював одну картину за другою, але

жодна йому не подобалась. Кожного разу він розпочинав наново.

Зібралася вже ціла купа картин, і кожна була кращою від попередньої. А митець чахнув прямо на очах. Рівно

п'ятнадцять діб малював він. А ввечері п'ятнадцятого дня йому, нарешті, вдалося намалювати півника, як дві

краплини води схожого на справжнього: у нього був яскраво-червоний гребінець, золотаве пір'я, темний з

переливами хвіст; гордо стояв він на високих лапках, груди колесом, шия вигнута, дзьоб відкритий.

Лишалося намалювати очі. Коли митець зробив останній штрих, півень раптом ожив і заплескав крилами. А

митець, який віддав картині стільки сил, упустив пензель, глибоко позіхнув і заснув прямо на столі.

На світанку селище сповнилося голосним кукуріканням. Прокинувшись від співу півня, здивовані селяни

пішли подивитись. Наблизившись до хатини митця і зазирнувши у вікно, вони побачили, що господар

посвистує, а півень на малюнку у відповідь на свист плескає крилами, підскакує та кукурікає.

100

– А півень живий! Тепер ми знову будемо знати час і не будемо запізнюватися в поле,– раділи селяни.

Коли чутка про те, що митець намалював живого півня, який кукурікає щоранку, дійшла до мироїда, він

подумав: “От же дивина!”– і надіслав слуг, повелівши принести йому півня.

Слуги мироїда застали митця за малюванням.

– Гей, ти! – гукнули вони його.– Прийшла і до тебе щаслива година. Наш господар почув, начебто ти

намалював красивого півня, і бажає отримати його. Краще за все буде, якщо ти сам подаруєш картину. Тоді

хазяїн щедро винагородить тебе.

Митець втратив самовладання:

– Ця картина коштувала мені надто дорого, аби я продав її. Не потрібна мені аніяка винагорода. Навіть, якщо

ви дасте цілу купу золота, я не погляну на неї!

Слуги відразу ж змінили тон:

– Ах ти голодранець, ти ще вихваляєшся! Ми тобі покажемо, де раки зимують!

З цими словами вони зірвали картину зі стіни і забрали з собою.

Виходячи, вони озирнулися та з усмішкою вигукнули:

– Ну що, радий?

Коли картина опинилась в руках мироїда, він підніс її до світла, аби краще було видно. Ледве він розгорнув

свиток, як півень на картині відкрив очі, нахохлив пір'я та заворушився. Мироїд від радості рота роззявив:

– Він і справді живий!

Не встиг він розкрити рота, як півень заплескав крилами, витягнув шию і миттю віддзьобав мироїдові обидва

ока, і відразу ж проковтнув їх.

– Ой, ой! Боляче! – заголосив осліплий мироїд.– Скоріше спаліть проклятого півня!

Слуги схопили лампу і підпалили свиток. Але півень раптом зіскочив з картини, схопив дзьобом палаючий

свиток і став гасати з ним по кімнаті. Куди б він не біг, всюди займалося полум'я. Першими згоріли картини й

свитки на стінах, далі меблі, а зрештою і весь будинок. Мироїд з усією своєю прислугою загинув у полум'ї.

Коли зійшло сонце, півень, стояв на купі залишків, викотивши груди колесом та витягнувши шию, і голосно

співав.

Пішов митець і свиснув когутові. Той, плескаючи крилами, підлетів до нього. З того часу кожного ранку

півень сповіщав людей, що день розпочався.


Два товариша

Жили собі два товариша: один – добрий, другий – злий. Одного разу пішли вони в далекі краї торгувати. У

доброго було вісім вигодуваних волів, а у злого – тільки двоє, та й до того ж худих. Багатство товариша було

злому наче більмо в оці, і він тільки й шукав можливості, аби згубити його.

Через деякий час підійшли вони, нарешті, до бурхливої річки, через яку було перекинуто залізного моста.

Перевели волів через міст, тут злий товариш повернувся до доброго і говорить:

– Чи бачив ти коли-небудь рибу з двома головами?

– Ні, не бачив.

101

Стоячи на мосту, злий друг показав пальцем у воду:

– Дивись, он вона! Пірнула! Знову винирнула!

Добрий перегнувся через поручні, аби краще побачити, а злий схопив його за ноги та й скинув у річку.

Захопивши волів свого товариша, він скоріше втік.

Що ж до доброго товариша, то він добре плавав і тому не втопився. Коли сонце вже зайшло за гори, він

вибрався на берег. Через деякий час, стало зовсім темно. Ідучи потемки навмання, він опинився перед храмом

гірського духа. Подивився навколо і вирішив розповісти про свою образу:

– Гірський дух, вислухай мене! Один злодій ледве не згубив мене при переправі й волів моїх забрав. Лишився

я зовсім без грошей, голодний та холодний, навіть переночувати нема де. Скажи, що мені робити?

– Залазь он на те дерево,– відповів гірський дух,– і чекай півночі. Та добре запам'ятовуй, що почуєш.

Виліз юнак на високе дерево перед храмом та затаївся. Раптом почулося завивання вітру і пролунав звук,

ніби-то щось впало з неба.

– Де ти був, шакал? – запитав гірський дух.

– На тому схилі гори.

– Які новини приніс?

– Мешкає там одна жінка з донькою. Вони голодують, а того не відають, що під гранатовим деревом у них у

дворі закопана судина срібла й судина золота.

– Добре було б сповістити їх про це.

– Я лише шакал і перевтілюватись не вмію. А то б перетворився на молодого хлопця та оженився б на тій

дівчині. Говорять, мати шукає їй нареченого.

– Ну, доста! Лягай відпочивати. Та дивись, нікому про це не проговорись,– мовив гірський дух.

Шакал нічого не відповів, згорнувся калачиком і заснув.

Незабаром почувся тріск гілля, і з'явився великий тигр.

– Де ти був? – запитав гірський дух.

– На великій горі, що на заході,– відповів той.


– На схилі гори мешкає велика змія, а в роті у неї є сяюча перлина.

– От вже дорогоцінність так дорогоцінність! А чи є засіб, аби дістати її?

– Я лише тигр і не вмію перевтілюватись, а то б я відламав гілку гранатового дерева, під яким зарито золото і

срібло, та з її допомогою забрав би у змії перлину. Більше за все на світі змія боїться аромату цієї гілки:

тільки-но відчує його, відразу ж упустить перлину.

– Ну, добре! – мовив гірський дух.– Вже запізно, а ти втомився. Лягай-но відпочинь.

Тигр нічого не відповів, згорнувся калачиком і заснув.

Через деякий час почулося шарудіння і з'явився леопард.

– Де ти був? – запитав гірський дух.

– В імператорському палаці в столиці,– відповів той.


– Захворіла імператриця: у неї нарив на грудях. Які тільки лікарі не лікували її, яких тільки ліків не

випробовували,– нічого не допомагає! По всій столиці розклеєно імператорський указ про те, що того, хто її

вилікує, якщо він побажає, зроблять чиновником, а якщо ні – так грошима щедро винагородять.

102

– Таку хворобу без чарівного зілля не вилікуєш!

– Я лише леопард і не вмію перевтілюватися. А то б перетворився я на лікаря, зірвав би гриба, що росте на

даху твого храму, та вилікував би їм імператрицю.

– Доста! Вже запізно, лягай-но відпочинь! – мовив гірський дух.

Леопард нічого не відповів, згорнувся калачиком і заснув.

Юнак на дереві добре запам'ятав усе, про що говорили тварини. Через кілька годин шакал, тигр і леопард

прокинулись та побігли геть. Коли почало світати, юнак зліз з дерева, і гірський дух запитав його:

– Все зрозумів?

– Так!

– Тоді йди і роби, що треба.

Юнак подякував духові, вибрався на дах храму і зірвав гриб, що там ріс. Він загорнув його, поклав у кишеню

і пішов на інший схил гори та почав шукати там мешкаючих мати з донькою. Коли він їх знайшов, то розповів

про свою пригоду і попросив руки доньки.

– Саме Небо надіслало тебе! – мовила мати. Не вагаючись, справили весілля. А ввечері юнак і говорить жінці

та тещі:

– Від довгої подорожі у мене ноги розболілися. Нагрійте воду та попарте їх.

Теща нагріла воду, а жінка попарила чоловікові ноги. А він знову жаліється, що біль не гамується.

– Вдома, коли у мене боліло в ногах, тільки й рятувався відваром коріння гранатового дерева. Від нього біль

як рукою знімає.

Узяли мати з донькою мотики і почали викопувати коріння дерева, що росло у них на подвір'ї. Копали, копали

і, раптом, знайшли судину з золотом та судину зі сріблом. От же ж було радості!

Через кілька днів ноги у юнака зцілились. Почав він прощатися з жінкою та тещею – вирішив піти до столиці

лікувати імператрицю. Жінка слізно прохала його не ходити, та й теща умовляла лишитись. В два голоси

умовляли вони його:

– Які відомі лікарі бралися, та нічого не вдіяли. А ти ж бо й не лікар зовсім, а погонич волів. Де тобі лікувати!

Лишайся краще.

– Не журіться! Я вже зцілю імператрицю. А потім за вами повернуся.

Теща умовляла його взяти більше в дорогу грошей:

– Вдома можна і підтягнути пояси, а в дорозі всілякі витрати трапляються.

Але зять відмовився:

– Нічого не візьму, дайте мені лише гілку гранатового дерева.

З гіллячкою та грибом пішов він на західну гору добути сяючу перлину. І справді, знайшов він на горі печеру,

в якій жила змія з сяючою перлиною в пащі. Лишень змахнув він гіллячкою гранатового дерева, як змія зі

страху впустила свою дорогоцінність. Узяв її юнак та пішов до столиці.

Увійшов у місто і бачить: біля брами імператорського палацу кучкуються люди – читають указ. Вийшов він

уперед і зірвав указ зі стіни. А в ті часи той, хто зірве указ, тим самим заявляє про свою готовність виконати

його. Імператорські охоронці, побачивши селянина у драному одязі, заголосили:

– Ти хто такий, що насмілюєшся зривати імператорський указ! Де тобі, дурню, лікувати імператрицю!

– Дивіться, не помеліться! – відповідав юнак.– Хіба пішов би я на це, якби не мав чарівні ліки!

Робити нічого, доповіли імператору, а той повелів привести лікаря у палац.

103

Побачивши перед собою юнака з простонароддя, імператор завагався:

– А ти справді можеш вилікувати імператрицю?

– Звичайно!

– Добре. Даю тобі три дні строку. Вилікуєш за цей час мою дружину – щедро винагороджу, не вилікуєш – не

помилую.

– За три дні обов'язково вилікую,– мовив юнак.

Після цього він дістав гриба і віддав його імператорові зі словами:

– Оце і є чарівне зілля. Потрібно добре вимити його у воді, розтерти і три дні прикладати до хворого місця.

Тоді імператриця одужає.

І насправді, на третій день нарив щез. Імператор був радий без пам'яті і повелів привести лікаря.

– Хочеш бути чиновником? – запитав він.

– Я селянин, людина проста, жодного ієрогліфа не знаю. Де ж мені бути чиновником! – відповів юнак.

Тоді імператор подарував йому купу золота, срібла, дорогоцінностей і відрядив придворного з пошаною

провести його додому, в рідне селище. А ще наказав побудувати для нього садибу. Забрав юнак у нову хату

жінку з тещею, і зажили вони весело.

Якось одного разу почув юнак, що якийсь убогий жебракує біля його воріт. Голос здався йому знайомим.

Вийшов він на вулицю, бачить, а перед ним той злодій, що його скинув у річку. Серце у юнака було добре. Не

пам'ятаючи зле, він гукнув убогого:

– Невже це ти, друже!

– Який я тобі друже! – здивувався убогий.– Я тебе і не знаю зовсім. Хіба багачі товаришують з нужденними!

Добрий юнак і говорить тоді до нього:

– А рибу з двома головами забув?

Поглянув на нього убогий і згадав. Затріпотів від страху.

– Не лякайся! – заспокоїв його хазяїн.– Хто минуле згадає… Заходь краще до хати.

Набрався убогий сміливості і зайшов. Лише побачив він нову хату та жінку-красуню, як оволоділи ним

заздрощі, і почав він розпитувати: звідкіля все це? Хазяїн оповів йому все як було. Побув убогий кілька днів,

а перед тим, як розпрощатися, добрий юнак подарував тому золота та срібла. Але убогому цього було замало і

надумав він теж знайти щастя.

Зайшов він до гірського духа і почав жалітися.

– Лізь он на те дерево, та добре слухай, про що піде мова,– порадив дух.

Опівночі засвистів вітер, якийсь звір впав на землю і заголосив:

– Гірський дух! Я дуже голодний, чи немає у тебе якоїсь їжі?

– Зачекай трохи, шакале,– відповів дух.

Трохи згодом затріщало гілля і прибіг великий тигр.

– Гірський дух! – загарчав він.– Я дуже зголоднів. Дай мені скоріше поїсти.

– Не поспішай, тигре,– відповів дух.– Зачекай трішки, що-небудь знайдемо.

Пройшов ще деякий час, почувся шурхіт, і з'явився леопард. Він теж просив їсти:

– Гірський дух! Погодуй мене чим-небудь. Сил немає, як хочеться їсти.

– Так і бути,– відповів дух.– На великому дереві перед храмом висить шмат падлини. Дістаньте ж його та

розподіліть.

104

Виліз леопард на дерево і стягнув злодія на землю. Тут звірі й з'їли його.


Лунцзинський чай

В далекі часи в місцевості Лунцзин було маленьке напівпокинуте селище, де у віддаленні одна від одної

мешкало з десяток сімей. В горах люди висаджували бамбук, в передгір’ї висівали зернові. Цілий рік

працювали не покладаючи рук, а досхочу ніколи не наїдалися.

На околиці села стояла поганенька фанза [селянське помешкання в Північному Китаї], з поганеньким дахом,

відкрита всім вітрам. Мешкала в ній зовсім самотня бабуня. Її сил вистачало лише для того, щоб доглядати за

вісімнадцятьма чайними кущами, які росли позаду хати. Багато років тому їх посадив її покійний чоловік. Без

доброго догляду і добрив вони споганилися, нове листя на них майже не росло, і старенька кожного року

збирала лише по кілька жмень старого чайного листя.

Бабуня була дуже доброю. Хоча їй жилося не легко, вона кожного дня заварювала повний чайничок чаю і

ставила його під навісом біля входу, аби будь-який мандрівник міг відпочити та освіжитися.

Одного разу під Новий рік, коли на дворі йшов густий лапатий сніг, а сусіди готували простеньку святкову

вечерю, бабуня усамітнено сиділа вдома. Запас рису у неї закінчувався, та й чайного листя лишалося зовсім

мало. Але, дотримуючись одного разу прийнятого правила, вона кинула в чайничок чайного листя, розвела

вогонь і, сидячи перед грубкою, почала заварювати чай. Раптом до неї долинуло незрозуміле бурчання, двері

відчинились, і перед нею постав дідусь, увесь в снігу. Бабуня піднялася та з повагою запросила гостя:

– Шановний, на дворі вітер і сніг. Ти, напевно, змерз! Дуже прошу заходьте до хати.

Старець отрусив сніг і увійшов. Гріючись біля вогнища, він запитав:

– Шановна, що це ти готуєш?

Бабуня відповіла:

– Заварюю чай.

– Але ж сьогодні переддень Нового року, завтра – свято. У всіх хатах поспішають приготувати

жертвоприношення духам. Чому ж у тебе ще нічого не приготовано? – здивувався дідусь.

Старенька, зітхнувши, мовила:

– Я зовсім одна і живу в бідності. Нема з чого мені готувати жертвоприношення. От тільки чай для

подорожніх людей заварюю щодня.

Дідусь вислухав її та засміявся:

– Яка ж ти бідна, якщо біля твого порогу стоїть річ, якій нема ціни!

Старенька розгубилась від таких слів і виглянула за двері: вітер тіпав драний полотняний полог, під яким

стояли дві старі дерев'яні лавки, та в кутку біля стіни валялась зламана кам'яна ступка, догори наповнена

сміттям, яке накопичилося за довгі роки. Нічого коштовного бабуня не помітила.

Тут старець вказав на зламану ступку і мовив:

– Оце і є дорогоцінність!

Стара вирішила, що він шуткує, і розсміялася у відповідь:

– Відколи це старі ступки, та ще й негодящі, почали вважатися за дорогоцінність? Якщо вона тобі так

105

подобається, забирай хоч зараз!

– Просто так я її забрати не можу,– відповів дідусь.– От якщо продаси, куплю. Та тільки вона важка,

прийдеться людей кликати на допомогу.

Промовивши це, він пішов.

Бабуся довго роздивлялась зламану ступку, а потім вирішила, що вона занадто брудна і її треба вичистити.

Совком вона вибрала з неї сміття та закопала його під корінням чайних кущів, які росли за хатою. Потім вона

принесла з колодязя Лунцзин відро води і добре вимила ступку, а воду вилила туди ж – під старі чайні кущі.

Тільки вона закінчила, як прийшов дідусь з людьми. Підійшовши до порогу, він обдивився усе і ні з того ні з

чого голосно зарепетував:

– Ай-яй-яй! Де ж дорогоцінність? Ай-яй-яй! Де ж дорогоцінність?

Старенька зовсім розгубилася. Показуючи на ступку, вона сказала:

– От же вона перед тобою!

Дідусь гупнув ногою і крикнув:

– Куди ти поділа те, що було всередині?

Старенька відповіла:

– Я закопала все під старі чайні кущі, які ростуть за хатою.

Дідусь пішов за хату та переконався, що так воно і є. Не перестаючи тупотіти ногами, він повторював:

– Як прикро! Як прикро! Чарівна сила ступки була схована в цьому смітті. Тепер вона перейде до чайних

кущів.

Промовивши це, він пішов, забравши із собою людей.

Минув Новий рік, а там і зима скінчилась, знову прийшла весна. На подив бабуні усі вісімнадцять чайних

кущів, які росли за хатою, вкрилися густими зеленими паростками, а зібране листя виявилося надзвичайно

дрібним, ніжним і запашним.

Сусіди, дізнавшись, що чайні кущі у бабуні почали так гарно рости, повирубували посадки бамбуку, зібрали

хліб і всю землю в найближчих і дальніх горах засадили взятими у неї живцями. З року в рік чайних кущів

ставало більше і більше і, нарешті, вони вкрили всі гори в околицях Лунцзина.

Чайний лист цього сорту особливо ніжний і ароматний, а напарений з нього напій дуже смачний, тому слава

про лунцзинський чай рознеслась по всьому Китаю. До цього часу селяни-чаєводи говорять, що початок

лунцзинському чаю дали вісімнадцять кущів, які росли в убогої бабуні.


Новорічний дарунок

Кожна людина зустрічає Новий рік з радістю і надією.

Сиділи за новорічною вечерею дідусь і три його доньки. Дівчата піднесли батькові склянку підігрітого вина і

він з посмішкою мовив їм:

– Немає слів, як я вам вдячний, дітки мої, за ваше піклування і догляд за домівкою, в якій ми мешкаємо. Зараз,

як це прийнято, я вам подарую новорічні дарунки. Дарунки мої скромні, але від усього серця; вони нададуть

вам можливість показати, на що кожна з вас здібна.

106

Підвівшись з місця, старий відімкнув скриню і дістав звідти три вузлики, в яких було акуратно покладено

подарунки.

Отримавши дарунки, дівчата поцілували руку батька і вийшли з-за столу. Побажали батькові доброї ночі та

пішли до себе. Першою побачила дарунок старша сестра. Рот її перекривився у зневажливій усмішці, коли

вона побачила три мідяки.

– Під старість наш батько зробився великим скрягою. Лише три мідних монети і подарував мені. Що на них

купиш? Як би вони були срібні…– І вона зітхнула.

– І мені він подарував лише три мідних монетки. Тільки й вистачить, що на три порції морозива влітку! –

виказала середня.

– Будь-який дарунок від батька дорогий. А ще дорожчі мудрі слова, які він вимовив, даруючи нам новорічні

подарунки! – мовила молодша, підносячи вузлик до серця.

Проминуло дванадцять місяців. Знову прийшов Новий рік. Цього разу батько подарував донькам пістряві

шовкові пояси. Про тогорічні дрібні дарунки не було сказано жодного слова. Батько немов забув про них.

Минуло ще два роки. Дівчата підросли.

Прийшов третій новорічний вечір. Коли усі, живі та здорові, знову зійшлися до святкової вечері, старець

випив склянку підігрітого вина і звернувся до доньок:

– Скажіть, дітки мої, що ви зробили з подарунками, які я дав вам три роки тому?

Старша розсміялася і сказала:

– Я, тату, і не згадую про монетки, які я кудись поклала та й більше їх не знайшла.

– Нічого не можу згадати про ті мідяки, крім того, що купила на них морозива, яке відразу ж і з'їла,– мовила

середня.

А молодша сказала от що:

– Я дуже тобі вдячна, нене. На ці мідні монетки я купила телицю, яка зараз стоїть у нас в хліві.

Її сестри здивовано перекинулись оком.

– Як це можливо купити телицю за три мідяки?

– Зараз побачите як,– відповіла молодша.– На ці монетки мені вдалося купити лише жовтороте каченя. Я

вигодувала його. Воно підросло і перетворилося на качку. Все літо я носила на базар від неї яйця. Восени я

зібрала гроші й купила порося. За рік воно виросло та стало великим-превеликим і гладким. Коли я його

продала, отримала стільки грошей, що в змозі була купити телицю. З того року вона підросла, і от маємо.

Через рік вона стане дорослою коровою, і кожного дня до сніданку у нас буде молочко та сир. От що я

зробила з трьома мідними монетками, які подарували мені на Новий рік.

– Жити тобі і бути здоровою довгі роки! – вимовив батько, радісно просльозившись.

Обійнявши доньку, він поцілував її у лоба.

Для нього це був найдорожчий новорічний дарунок.


Маленький білий дракон

На західному схилі гори Тайшань біля підніжжя вершини Аалай-фей є гірський потічок. Він стікає з обриву

107

висотою в сто чжанів (320 м.), обминає заводь Хейлунтань, впадає в озеро Байлунчі, потім огинає скелю

Момоши, тече ущелиною Дашися і впадає в ріку Веньхе.

На березі цього гірського струмочка стояло маленьке селище, а в ній мешкала убога селянська сім'я за

прізвищем Тянь. Синів у старих не було, лише сімнадцятирічна донька, яку звали Хуейцзе. На сімнадцятий

рік вона розквітла, наче нарцис. Характер у неї був рівний і добрий, всім, хто знав її, вона тішила серце.

Батьки її постаріли і ледь-ледь управлялись з господарством, тому більша частина роботи лягала на плечі

Хуейцзе. Кожного дня вона допомагала батькові з матінкою в полі, а надвечір вишивала. Як же ж було старим

не кохати таку прегарну доньку!

Того року восени старий захворів; жінка доглядала його. Хуейцзе одна ходила до річки, носила воду, поливала

землю. Щоразу, коли вона нахилялася, аби набрати води, її прегарне обличчя відображалося в прозорій воді,

волосся було схоже на чорний шовк, а щоки – на розквітлий цвіт персику. Дивлячись на себе, вона не в змозі

була стриматися від радісної посмішки.

Її радісне обличчя, наче в дзеркалі, відображалося в озері Байлунчі, що буквально означає Озеро Білого

Дракона. А там мешкав маленький білий дракон. Щоранку він спостерігав прегарну дівчину, і серце його

тріпотіло. Одного разу він перекинувся на білу рибку і поплив вниз течією до того місця, де дівчина брала

воду. Він вирішив допомогти їй полити поле.

І от ясного ранку з відрами дівчина, як завжди, прийшла на беріг річки. Там вона побачила юнака з в'язанкою

хмизу. Він стояв і дивився на неї. Був він міцний тілом, з мужнім обличчям. Дівчина, засоромившись,

опустила голову. А він підійшов до неї і спитав:

– Сестро, чи можу я допомогти тобі полити город?

Хуейцзе, підвівши очі, радісно посміхнулась у відповідь. Юнак, осяяний, підхопив відра і пішов поливати

город. Хуейцзе стояла поруч і спостерігала. Її здивувало, що юнак не вилив і одного відра, а город було вже

цілком полито. Вказавши рукою на в'язанку хмизу, яка лежала на березі, юнак мовив:

– Я знаю, що ви бідні, і дарую тобі цей хворост.

Дівчина була дуже зворушена. Вона повела юнака з хмизом до себе додому. Там вона познайомила його з

батьками, їм він теж прийшовся до душі. Вони спитали гостя, як його звуть і з яких він місць? Юнак відповів:

– Прізвище моє – Бай. Мешкаю я один в горах Тайшань, заробляю собі на хліб рубкою хмизу.

Старі, помітивши, що їх донька покохала юнака, лишили його у себе. Він став їх зятем і віднині взяв на себе

піклування про них до самої смерті. З цього дня юнак разом з жінкою засівав поле і збирав урожай. Усі в

селищі заздрили й казали, що родина Тянь знайшла хорошого і працелюбного зятя. Незбагненним було одне:

відтоді, як юнак з'явився в сім'ї, крихітка землі, що належала Тяням ніколи не засихала, весь час лишаючись

вологою, а принесений ним хмиз, скільки б його не палили, не скінчався.

Якось одного разу, коли юнак з дівчиною прали в річці білизну, жінка сказала, що річка дуже обміліла. Юнак

зайшов у річку, і вона тієї ж миті стала повноводою. Юнак же щез. Хуейцзе продовжувала прати одна і

раптом побачила у воді маленьку білу рибку. Вона гралась у воді, плаваючи в різні боки, підплигувала вгору,

пірнала в глибину, а коли підпливала до дівчини, то огинала камінь, на якому та прала одяг. Дівчині вона

здавалась чарівною, і вона з цікавістю простягла руки, аби спіймати її. Але тут рибка вправно плигнула їй у

долоні. Хуейцзе узяла її обома руками, але вона вигнулася і з плескотом пірнула у воду. Коли дівчина скінчила

прання і почала шукати свого чоловіка, той, посміхаючись, вже сидів біля неї.

Того літа трапилась велика посуха. Вода в річці висохла, тільки в тому місці, де дівчина кожного разу брала

108

воду, лишилась канавка. Селяни з прикрістю дивились, як висихають поля, але нічого не могли вдіяти.

Хуейцзе згадала, як колись її чоловік замість неї поливав город, і подумала, що він напевне зможе врятувати

людей від посухи. Ввечері вона домагалася, аби він придумав, як врятувати селян від біди. Юнак, побачивши,

що жінка дуже засмучена, замислився, потім мовив.

– Зачекай до завтра, до полудня.

Наступного дня пополудні юнак прийшов до річки, перетворився на нефритового дракона, злетів у повітря і

полетів до неба. Небо відразу ж вкрилося густими хмарами, загуркотів грім, і почалася злива. Дощ йшов

довго, і страшна, як вогонь, посуха відступила. Люди раділи.

Коли Хуейцзе раділа з усіма, чоловік, навпаки, повернувся додому дуже сумний. Хуейцзе здивувалась і

почала допитуватись у нього. Йому нічого не лишалося, як розповісти про себе все без приховувань. Потім

він сказав:

– За те, що я без дозволу пролив дощ і врятував людей від біди, Володар драконів прогнівився на мене. От-от

він надішле чорного дракона, аби той схопив мене і назавжди заточив у водах озера Білого Дракона.

Він говорив, говорив, і у них обох лились сльози.

У цей час на небі раптом з'явилась чорна хмара, загуркотів грім. Хмара облетіла навколо дома Тянів, і всі

побачили чорного дракона, який страшко гримував і вертів очима. Юнак цієї ж миті щез. Піднявши обличчя

до неба, Хуейцзе почала гукати його. Але звідти пролунав лише його голос:

– Прощавай, Хуейцзе!


Лужицькi народнi казки Горщик меду

Колись лисичка з вовком жили вкупі й разом добували собі харч. Якось принесли вони додому горщик меду,

поставили в комірчині й полягали спати — вовк за піччю, а лисичка — на припічку.

От лисичці так скортіло меду. Вдарила вона хвостом об кахлі на припічку, вовк почув та й каже:

— Хтось до нас іде, лисичко, піди відчини! Лисичка встала, пішла в комірчину та й узялася до меду. Потім

облизалася й увійшла в хату.

Вовк був дуже цікавий, то й питає:

— А що там?

— Та запросили мене в куми!

— Як же назвали дитину?

— Початочком.

Лягла лисичка на припічку, та невдовзі знов стук-стук хвостом. Вовк почув та й каже:

— Лисичко, піди відчини, хтось знов стукає! Лисичка зараз же встала, подалася до комори й з'їла мед до

половини. Приходить у хату, а цікавий вовк питається:

— А що там?

— Та знов кликали мене кумувати.

109

— А як назвали дитину?

— Половинкою.

Лягла лисичка на припічку, та незабаром знову стук-стук хвостом. Вовк і каже:

— Лисичко, піди відчини, там знов хтось стукає! Лисичка встала й пішла до комори. Там вона знову так

допалася до меду, що виїла геть увесь до дна, ще й горщик вилизала.

От вертається до хати, а вовк і питає:

— Хто ж то був цим разом?

— Та знов мені довелося кумувати.

— А як назвали дитину?

— Лизунцем.

Знов лягла лисичка на припічку та невдовзі й каже вовкові:

— Братику-вовче, чула я, що цього року в усіх людей мед забродив, а погляньмо, як там наш.

Устали обоє, пішли до комори. Дивляться — горщик порожній. Почали вони сваритись: хто з'їв мед. От

лисичка й каже:

— Вчинімо пробу: полягаймо проти сонця, та з кого мед потече, той його й з'їв.

Полягали вони в садку на осонні. Вовк хутко заснув, аж захріп. А з лисички мед так і тече. Устала вона

потихеньку й вимастила вовкові весь хвіст тим медом. А тоді збудила його та й давай лаяти:

— Ой лишенько! Ти ж увесь мед ізжер! Бач, аж тече з тебе!

Малюнки Г. Зматлікової

Принц та його чарівний кінь

Був собі колись чоловік; одного дня дивиться — пливе по річці якась скринька та просто до нього. Витяг він

її з води, розкрив — аж там мала дитинка. А був то принц, якого вкинули у річку, щоб він утопився. Чоловік

жив сам собі і взяв дитину до своєї хати. От як виріс із хлоп'яти гарний парубок, чоловік йому й каже:

— Тепер ти вже дорослий, іди в світ і сам шукай собі щастя. Та скажи, сину, чого б ти хотів від мене, я тобі

залюбки дам.

— Не треба мені нічого, тільки дайте якогось коня з вашої стайні.

Чоловік погодився:

— Вибери собі коня, щоб був тобі до вподоби!

От пішли вони удвох до стайні. Було там багато гарних, баских коней. Але хлопець узяв собі найстарішого і

найхудішого. Осідлав коня, подякував старому, попрощався з ним та й подався у світи. От трапився йому

дорогою великий ліс. Бачить парубок— лежить долі пір'їна і сяє, мов ясне сонце. Хотів він її взяти й сховати в

кишеню, а кінь похитав головою та й каже:

— Не бери тієї пір'їни, бо матимеш з нею багато клопоту!

Не послухав парубок свого коня, взяв пір'їну й заховав. От поїхали вони далі. Їхали не день, не два, коли це

приїжджають до такого багатого короля. Став хлопець питати двірських, чи не знайшлось би тут для нього

якої роботи.

— Чом ні,— кажуть вони,— нам саме конюха треба. Зоставайся, коли хочеш, будеш годувати і чистити коней.

110

Хлопець і згодився. От привели його з його конем до королівської стайні. А там коней-коней, та один одного

кращий. Удосвіта і ввечері у стайні горіло дванадцять свічок. Коли ж парубок помітив, що його пір'їна світить

ясніше від усіх тих свічок разом. От він щовечора почепить її під стелею, а свічки погасить, і в стайні видно,

як удень. Сторожа якось і помітила, що свічки в стайні все такі, як і були. Почали вони потайки підглядати за

парубком. А тоді пішли до короля й розказали, що бачили. Король каже:

— Щоб мені зараз же пір'їна була тут!

Побігли слуги до стайні по пір'їну. А хлопець як затявся— нізащо не хоче віддавати. А далі й каже:

— Дайте мені подумати!

А сам пішов до свого коня та й каже:

— Як мені віддати їм пір'їну! Кінь йому на те:

— Чи я ж тобі не казав: не бери тієї пір'їни, бо матимеш з нею багато клопоту? А тепер що ж — віддай!

Той і послухався коня — віддав.

От за якийсь там час король звелів покликати хлопця й каже:

— Пір'їну я вже маю, тепер мені роздобудь і ту птицю, що з неї ця пір'їна.

Зажурився хлопець, приходить до свого коня й розказує, чого хоче від нього король.

— Чи я ж тобі не казав одразу: не бери тієї пір'їни, бо матимеш з нею багато клопоту? Та дарма, не журися,

зловимо ту птицю. Нехай лиш дадуть тобі золоте й срібне сильце!

Пішов хлопець до короля та й сказав дати йому золоте і срібне сильце. Служники йому зараз і принесли, він

скочив на коня й поїхав до лісу. Розставив там сильця, і спіймалася така блискуча птиця.

Повернувся хлопець до короля й віддав йому птицю. Король дуже зрадів, але й того було йому мало, от він і

каже:

— Тепер ще мені дещо скажеш. Як до ладу — щедро тебе обдарую, а як ні — накажу зітнути тобі голову!

Скажи-но, чого взимку сонце стоїть так низько, а влітку— так високо?

Хлопець і проситься:

— Дай мені трохи подумати, і я скажу. Зажурився він, пішов у стайню до свого коня й розказує, чого хоче від

нього король. Кінь знов на те:

— Чи не казав я тобі: не бери тієї пір'їни, бо матимеш з нею багато клопоту? Тепер слухай, що сказати

королеві. Скажи йому: “Взимку сонце стоїть так низько, а влітку так високо, бо серед моря сидить дівчина, то

вона взимку боїться замерзнути, а влітку — згоріти”. Прийшов хлопець до короля та й каже йому, як кінь

радив. А король:

— Приведи мені ту дівчину!

Знов пішов хлопець до коня й розповів про свій клопіт. Кінь йому на те:

— Чи ж не казав я тобі: не бери тієї пір'їни, бо матимеш з нею багато клопоту? Та дарма, якось ту дівчину

добудемо! Попроси в короля золоте ліжко з шовковими подушками, золотий стіл, золоті й срібні келихи і

всяких, які тільки є, дорогих вин. З усім тим поїдемо до моря. Та дівчина припливе до берега, вийде з води й

нап'ється вина, зморить її сон і ляже вона на золотому ліжку. Отоді ми й принесемо її сюди. Подався хлопець

до короля й сказав дати йому все, що загадав кінь. Нехай, мовляв, усе те одвезуть до моря. Сказав та й поїхав

до моря на своєму коні. От поставив на березі ліжко й стіл, а на стіл — вино, золоті й срібні келихи. А сам

сховався. Коли припливла й дівчина. Сіла вона за стіл та й стала пити вино — кожного потрошку. Від того

обняла її така втома, що вклалась вона на ліжко й міцно заснула. Взяли тоді королівські слуги ліжко з

111

дівчиною й принесли до короля. Другого дня дівчина й каже:

— Ви принесли мене сюди, а там за морем пасуться мої кобили, їх треба щодня годувати й доїти. Нехай мені

приженуть їх сюди!

Король наказав покликати хлопця й загадав йому пригнати тих кобил. Зажурився хлопець, пішов до свого

коня. А кінь йому:

— Чи ж не казав я тобі: не бери тієї пір'їни, бо матимеш з нею багато клопоту? Та дарма, якось уже добудемо

тих кобил! їдьмо до моря. Там я буду іржати, а ти свистіти, кобили припливуть до берега й вийдуть з води.

Тоді ми й приженемо їх до короля.

Другого дня хлопець подався на своєму коні до моря. Там кінь став іржати, а хлопець свистіти. Аж ось бачать

— кобили припливли до берега й вийшли з води. Поїхав хлопець на своєму коні попереду, кобили рушили за

ним.

Так і прибули до королівського палацу. Побачила дівчина своїх кобил та так зраділа:

— Пригнав ти моїх кобил, тепер будеш їх щодня доїти!

Зажурився хлопець та й знов пішов до свого коня й розказує, що загадала дівчина. А кінь йому:

— Чи ж не казав я тобі: не бери тієї пір'їни, бо матимеш з нею багато клопоту? Та дарма, якось дамо собі раду.

Одв'яжи лиш мене, а сам іди за мною.

От одв'язав хлопець коня, та не сів верхи, а погнав туди, де ті кобили паслися. Вони враз усі стали, і хлопець

хутенько їх видоїв.

За невеликий час король знов звелів покликати хлопця та й каже:

— Тепер нехай кобиляче молоко в казані закипить, а ти туди й ускоч!

Той зовсім зажурився, пішов до свого коня й розказує про королівський наказ. А кінь йому:

— Чи ж не казав я тобі: не бери тієї пір'їни, бо матимеш з нею багато клопоту? Та дарма, це вже буде останній

клопіт. Не бійся, хоч і вскочиш у те молоко, ти в ньому не загинеш. Бо воно як закипить, ми вдвох станемо

над казаном і будемо плакати, поки те молоко від наших сліз і прохолоне. Тоді ти вскочиш у нього. От

закипіло молоко. Хлопець тоді пішов до стайні по свого коня. Поставали вони обидва над казаном і почали

плакати. Молоко й вичахло від їхніх сліз. Тоді хлопець скочив у казан. А вискочив з нього, то став ще кращий,

як був.

Як побачив же те старий король, то так йому закортіло й собі зробитися молодим і гарни.м, як той хлопець

після купелі. Наказав він знов так нагріти молоко, щоб закипіло, вскочив у нього й зварився. А хлопець

одружився з тією гарною дівчиною й став у тім краю королем.


Співуча липка

Жили собі чоловік і жінка, і була в них донечка. Та не дійшла вона ще й літ, як померла мати. Прийшла якось

дівчинка до своєї хрещеної, а та їй і каже: нехай, мовляв, твій батько зо мною одружиться.

— Я тебе дуже любитиму, щовечора буду тобі ніжки мити молоком!

От батько і взяв її за жінку. Першого вечора вона й справді помила своїй пасербиці ніжки молоком, а другого

вже ні. На тому воно й стало.

112

З часом з'явилося у дівчинки чотири сестрички. Перша мала одне око, друга — двоє, третя — троє, а четверта

— четверо.

Пасербиця робила в матері геть усю хатню роботу, ще й худобу пасла. Жене, бувало, пасти, то мачуха дасть їй

окраєць черствого хліба й шматочок сухого сиру та й годі. Та все одно виросла з неї така гарна дівка, свіжа та

рум'яна — куди там тим сестрам!

Мачуха спокою не мала — все хотіла довідатись, чого це її пасербиця така гарна. От послала вона свою дочку

Однооочку пасти з пасербицею худобу. Пригнали вони на луки, Одноочка й каже сестрі:

— Заплети мене!

Заплітає дівка сестрі коси та все примовляє стиха:

— Засни, очко, засни!

Одноочка й заснула. Тут прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого—їсти. Пригнали

дівчата ввечері додому, мачуха й питає в Одноочки:

— Що бачила?

Але та не бачила нічого.

Другого дня мусила гнати з дівчиною худобу Двоочка.

Пригнали на луки, Двоочка й загадує:

— Заплети мене!

Плете дівчина їй коси, а сама все стиха:

— Засни, очко, засни друге!

Знов прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого—їсти. Як стало смеркатись, дівчина

сказала:

— Уставай, сестричко, женімо додому! Вдома питається мачуха Двоочки:


Але й ця не бачила нічого.

На ранок жене вже Триочка з дівчиною корів пасти.

Пригнали на луки, Триочка звеліла:

— Сядь, сестричко, та розчеши мені коси! Сіла дівка та й приказує;

— Засни, очко, засни, друге, засніть усі троє!

От знову прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого—їсти. Надвечір будить дівчина

сестру:

— Вставай, сестричко, час гнати додому! Вдома питається мачуха в Триочки:


Але й Триочка нічого не бачила.

Погнала з дівчиною пасти вже Чотириочка. Пригнали на луки, вона й каже:

— Сідай, сестрице, розчеши мене! Дівчина сіла біля неї та стихенька:

— Засни, очко, засни друге, засніть, усі троє! А за четверте й забула.

Тут прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого—їсти. Троє очей міцно спали, зате

четверте не спало й усе бачило. Увечері будить дівчина сестру:

— Вставай, сестричко, женімо додому! Вдома питає мати у Чотириочки:

— Що бачила? Та й розказує:

113

— Коли троє моїх очей заснули, прийшла ряба корова і дала сестрі з одного рога пити, а з другого—їсти.

Мачуха страх як розгнівалася. Почала вона годувати рябу корову на заріз. Пасербиці довелось тепер сидіти

вдома, їсти їй давали черствий хліб та сухий сир. Дуже журилася дівчина. Щодня ходила вона до своєї рябої

корови й плакала. Одного дня корова каже:

— Сьогодні мене заріжуть. Попроси в мачухи мої нутрощі і вичисть. Там ти знайдеш кісточку. Закопай її в

садку під своїм вікном. З кісточки виросте липка з скляними листочками, а під нею весело озиватиметься

песик.

Дівчина зробила все, як загадала їй ряба корова. На ранок дивиться — аж під вікном стоїть липка з скляними

листочками та бринить — співає. Під нею весело озивається песик, а коло неї з джерельця біжить вода.

Біжить із джерельця в криничку, а в тій криничці дівчина мусила щодня прати білизну. Прала й прала, аж з

рук у неї кров ішла.

Якось їхав повз той садок і криничку пишний пан. Побачив він дівчину, що прала білизну, й так вона йому

сподобалася, що він хотів узяти її собі за жінку. Та мачуха й слухать про те не хотіла. Через тиждень пан

приїхав знову і знову сказав віддати йому дівчину. Цим разом мачуха погодилася, але наказала своїм дочкам:

— Візьміть ланцюга й добре прикуйте липку! Дівчина перевдяглась, сіла в карету й поїхала з пишним паном.

Аж тут липка зірвалася з ланцюга й собі вскочила до карети, а песик весело задзявкав і побіг слідком.

Через рік у молодої пані знайшовся синок. Дізналася про це мачуха й пішла її одвідати. А йдучи додому,

сказала, що прийде знову. Другого дня вона справді прийшла й привела свою дочку Двоочку.

— Чи ти здорова чи слаба, дитино?— спиталася вона в молодої пані.

— Здорова, нівроку.

— То визирни у вікно, поглянь, як весело грають рибки в ставку!

Молода пані вихилилася з вікна, а люта мачуха й зіпхнула її у ставок. Вона пірнула і випливла качкою та й

стала плавати ставком. Мачуха ж загадала Двоочці лягти в ліжко, а сама пішла додому.

Приїхав молодий пан додому та й питає цю нібито свою дружину:

— Чого це ти так змарніла? Може, нездужаєш?

— Ох, нездужаю,— одказує Двоочка. Стало йому її шкода.

Опівночі влетіла крізь вікно в кімнату качка, обернулась на молоду пані і, плачучи, заходилася купати свого

синка.

Скупала й сповила, поклала в колиску, поцілувала й тяжко зажурилася:

— Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче. Дві ніченьки я ще

приходитиму сюди, та й більше ніколи!

Промовила це смутна мати і знов полинула качкою на ставок.

На другу ніч знов прилетіла, обернулась на молоду матір, зробила купіль і викупала свого синка. А тоді

сповила й укрила, поцілувала та й зажурилася:

— Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче. Одненьку нічку прийду сюди,

та й більше вже ніколи.

І знов випурхнула качкою на став. А молодий пан сидів, сховавшись під завісою, і все те бачив. На третю ніч

вона знов прилетіла, скупала синочка, сповила і гірко заплакала, примовляючи:

— Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче! Тепер я вже ніколи сюди не

вернуся!

114

Аж тут вискочив її чоловік, що й цієї ночі заховався під завісою, схопив дружину, перш ніж вона обернулася

на качку. Давай тоді вона його просити, та так жалібно:

— Пусти мене, серденько, пусти, поки не пізно!

— Не пущу!—скрикнув чоловік.

— Як розрубаєш одним ударом меча мій пояс,— сказала тоді дружина,— то залишуся з тобою.

Витяг молодий пан свого меча й розрубав її пояс. І враз стала перед ним молода його дружина, така гарна, як і

була, й розказала йому, яке лихо заподіяла їй мачуха. На ранок звелів молодий пан привести мачуху й вибити

її. Невдовзі вона й померла в ганьбі та неславі. З того часу мала липка знову забриніла, песик весело

задзявкав, а синок радо всміхався.


Жаба

Жив колись багатий господар, і було в нього велике гарне обійстя й двоє синів. От як постарів він, схотілося

йому заповісти своє майно котромусь синові. Покликав старий їх обох та й каже:

— Хто принесе мені від своєї дівчини кращий перстень, тому й буде господарство.

Старший син уже мав собі дівчину, от він на радощах так і кинувся за ворота. А менший зажурився, бо не мав

ще нікогісінько; пішов він на город за повітку та й заплакав. Коли вилазить з нори така велика жаба й питає:

— Чого плачеш, синку?

— Як же мені не плакати,— каже хлопець,— має батько славне господарство та віддасть його тому синові,

що принесе від своєї дівчини кращий перстень.

— Не плач,— мовить жаба,— ходімо зі мною!

От пішов хлопець за нею в її нору, і прийшли вони в таку гарну світлицю! Жаба й винесла йому перстень,

такий, що аж увесь покій освітився. Узяв хлопець перстень і приніс додому. Батько й каже до старшого;

— Покажи-но, що ти приніс!

Той виймає іржаву обручку з папірця. Тоді батько до меншого:

— А ти?

Той як вийняв свого персня, так усе в хаті й засяяло. От батько ще каже:

— Хто принесе від своєї дівчини кращу шовкову хустку, тому й буде господарство.

Старший вибіг за ворота радий-радісінький, а менший знов пішов на город за повітку плакати. Коли знов

вилізла з нори жаба та й питає:


— Як мені не плакати,— одказує хлопець,— у нашого батька славне господарство, й буде воно тому синові,

що принесе від своєї дівчини кращу шовкову хустку.


І знов повела за собою та й привела до тієї пишної світлиці й дала йому прегарну шовкову хустку. Взяв її

хлопець і приніс додому. От батько питає старшого:

— Покажи-но, що ти приніс! Той і показав якусь ганчірку. Тоді батько до меншого:

— А в тебе що?

115

Той витяг шовкову хустку, таку гарну, аж блиск іде. Тоді батько й ще каже їм:

— Хто приведе кращу молоду, тому й буде господарство.

Старший вибіг за ворота радий-радісінький, а менший знов пішов плакати на город за повітку. Знов вилізла з

нори жаба й питається:


— Як же мені не плакати,— каже хлопець,— у нашого батька славне господарство, і той з нас двох його

здобуде, хто приведе кращу молоду.


Пішов він за нею. Приходять, аж там стоїть така гарна дівчина. Взялася жаба її одягати. Вдягла в пишні

шовкові шати, а зверху накинула буденну вдяганку. Привів і старший свою молоду. В пишному багатому

вбранні.

Батько й каже до старшого:

— А затанцюй-но, сину, із своєю молодою!

Як пішли вони в танець, спало з дівчини пишне вбрання, а під ним — така зашмарована одежина. Обернувся

батько до меншого сина:

— Тепер ти затанцюй із своєю молодою!

Як почали вони танцювати, спала з неї буденна вдяганка, і зосталась дівчина в пишних шовкових шатах.

Здивувався батько й каже до меншого сина:

— Твоє буде господарство!

Старший брат розгнівався на меншого й кричить:

— Тягнімо жеребки!

Але батько стояв на своєму:

— Буде, як я сказав! Господарство дістанеться меншому!


Гарна сестра

Лужицька казка

Жили колись чоловік і жінка, й мали вони хлопчика та дівчинку. Дівчинка була дуже гарна. Як усміхалася, то

в неї на вустах розквітала троянда, як чесала коси, то з них сипалися золоті зірки, а як мила руки, то на них

вигравали дорогі перли. Коли за якийсь час померла в них мати, а батько взяв собі другу жінку. А та привела з

собою свою дочку, та таку погану. Мачуха й зненавиділа чоловікових дітей. От хлопчик, ледве підріс, мусив

іти з дому та й найнявся до одного пана за візника. Тільки дуже він журився там за своєю гарною сестрою. З

тієї туги дав намалювати її портрет та й повісив у стайні на дверях. І ото, як заходив туди, то був веселий, а як

виходив — смутний. Коли ось помітив це його пан та й питає одного разу, чому він веселий, як іде до стайні,

а як виходить, то сумний.

Той спершу не хотів нічого казати, а далі й признався:

— Є у мене вдома дуже гарна сестра. її портрет висить у стайні на дверях. Ото як я туди заходжу й дивлюся

на нього, то радію, що побачив її, а як іду звідти, журюся, що мушу з нею розлучатися.

116

Пан і каже:

— Принеси мені той портрет!

Візник приніс. Панові дуже сподобалася дівчина.

— Чи твоя сестра й справді така гарна? — питає він.

— Ще й багато краща!—одказує візник. Пан тоді:

— Бери карету з кіньми й привези сюди свою сестру. Я хотів би з нею одружитися!

От приїхав хлопець додому та й розказує, чого навідався. Як почули ж те мачуха з дочкою, то й собі схотіли

поїхати до того пана.

Сіли вони всі в карету та й їдуть. По дорозі треба було переїжджати дуже широку річку. Брат і каже своїй

гарній сестриці:

— Не вихиляйся, серденько, з віконця, щоб студений вітер не обвіяв тобі молодого личка!

Сестра ж недочула і перепитала в мачухи:

— Що мені братик каже?

— Щоб ти вихилилася з вікна та подивилась, яка гарна річка.

Дівчина перехилилась крізь віконце, а мачуха й випхнула її з карети в річку. Там стала дівчина качкою та й

полетіла собі.

А той пан жде не діждеться свого візника з сестрою. Коли ось прибула карета, він вибіг до неї з палацу та й

просить мачушину доньку, щоб усміхнулася. А вона тільки вишкірила свої жовті зуби. Як стала вона чесати

коси, то з них порох сипався. А як сказав їй пан помити руки, то аж вода стала чорна.

— Та й брехун же мій візник!—разгнівався пан і питає у мачухи, що йому зробити з хлопцем.

— Повісь його на жердині в комині! Пан так і зробив.

Як стала ніч, прилетіла качечка-сестричка до бідного ув'язненого братика, принесла йому білу сорочку та й

зажурилася:

Кря, кря,

мій братику-лебедику,

прилечу я до тебе ще дві ночі

та й більше ніколи!

На другу ніч знов вона прилетіла й знов журиться:

Кря, кря,




А сторожа, та, що біля комина стояла, усе чула й розказала панові. От на третю ніч став він сам дожидати,

поки прилетить та качка. Прилетіла вона знову й зажурилася.

Кря, кря,




Тут пан схопив її за крило та й питає, чи справді нема для неї ніякого рятунку. Тоді качка:

— Мою ніжку окував міцний ланцюг. Як розрубаєш його одним помахом меча, то стану я знов людиною і

117

буду вільна.

Він як рубонув мечем — так і розрубав той ланцюг, і :тала перед ним прегарна дівчина. Як усміхнулася вона

— на вустах розквітла троянда, як стала чесати коси— з них посипалися золоті зірочки, а як узялася мити

руки — на них так і грали перлини.

Пан дуже зрадів, узяв її за одну руку, брата її за другу, і пішли вони до його покоїв. Далі й питає він у мачухи,

що йому тепер зробити. Вона думала, що то він про гарну дівчину, та й каже:

— Прив'яжи коневі до хвоста й вижени в ліс!

— Чого хочеш, хай тобі й буде!

Але гарна сестра попросила помилувати мачуху з її дочкою. Пан тоді відіслав їх обох додому. А сам оженився

з гарною дівчиною; брат її став доглядати їхнє господарство і вже більше не журився за своєю гарною

сестрою.


Про чоловіка, що ходив з колбасами до пекла

Жили собі дуже бідні люди, і не було в них ні двора, ані добра ніякого, тільки одне-єдине порося, та й те вони

пасли на межах. І ще мали вони п'ятеро дітей, голих і босих, й каже чоловікові:

— А знаєш що? Заріжмо порося, зробимо п'ять ковбас, а ти понесеш їх до пекла. Уторгуєш трохи грошей.

А було це давно, коли ще чорти гуляли по світу. От і пішов селянин, а дорога до пекла далека. Іде він ким

лісом, а посеред того лісу стоїть мала хатка. В хатці жив собі дідусь. От заходить туди чоловік з тими

ковбасами, а дідусь його й питає:

— Куди це ти, чоловіче, йлеш? А селянин йому:

— Та йду до пекла, бо велика в нас біда.

— А що ж ти хочеш за ці ковбаси?— питає дідусь. А селянин йому каже:

— В мене діти голі й босі, то й послала мене жінка з оцими ковбасами до пекла, уторгую трохи грошей та

куплю дітлахам яку вдяганку.

А дід:

— Не бери, чоловіче, грошей, не бери, бо тобі з них не буде користі. Проси те, що в чортів на третьому столі.

Вони тобі того не даватимуть, казатимуть краще взяти мішок грошей,— тобі, мовляв, аж за ліс його винесуть.

А ти візьми в мене оцю палицю і понесеш ковбаси до пекла з палицею та гляди, нікому не давай її. Як

упруться чорти, не даватимуть тобі того, що в них на третьому столі, то замахнися палицею, й вони одразу

впізнають, що вона від мене, й побіжать по те, що тобі треба. А буде то біла скатертина.

От чоловік попрощався з дідом та й пішов до пекла. Ще й не ввійшов він туди, як налетіли чорти та й поїли

його ковбаси. А скатертини не хочуть йому давати, дають гроші. Тут чоловік замахнувся палицею, і хоч як не

хотіли чорти, а мусили дати йому скатертину. Іде чоловік з пекла, а дідусь уже його чекає.

— Ну, то як там? Маєш скатертину?—питається. А чоловік йому:

— Дідуню, дідуню, не хотіли чорти мені її давати, та як замахнувся я вашою палицею, то одразу й віддали.

— Їсти хочеш?—розпитує дідусь далі.

— Та хочу, а додому ще далеко,— каже чоловік. Дідусь попросив у нього скатертину, поклав її гарненько на

118

траві й голосно мовив:

— Скатертинко, розгорнись!

Скатертина й розгорнулася, а на ній же наїдків-наїдків! Сіли вони вдвох і добре підживилися. А дід тоді й

каже:

— Скатертинко, згорнись!

Скатертина струснула крихти з себе, щоб ще й пташки поживились, і згорнулася.

Далі дідусь каже чоловікові:

— А тепер іди додому. Більше твої діти не будуть голодні, та ще й пташкам буде попоїсти.

Чоловік подякував, забрав скатертину і рушив у дорогу. Край лісу стояла корчма, а в ній жила лиха корчмарка.

А надворі вже смеркалось, то чоловік і надумав там заночувати. Корчмарка давай його розпитувати:

— Де це ти був?

А він був чоловік чесний і не вмів казати неправди. Взяв та й признався їй:

— Був я в пеклі, ковбаси носив. Корчмарка й ще випитує:

— І на що ти там розжився?

— Та на таку скатертину, що як розгорнеться, то на ній повно усяких наїдків.

Корчмарка дала йому дуже смачно повечеряти, а далі й каже:

— Іди та трохи спочинь!

От чоловік заснув, а вона нишком підкралася та й забрала його скатертину, а підсунула йому свою, теж білу.

Приходить чоловік додому, там діти голодні, плачуть їсти.

Чоловік витяг скатертину й каже:

— Скатертинко, розгорнись!

А скатертина аніруш. Жінка взяла скатертину, склала її й заховала, а чоловік розплакався, що діти голодні.

Далі й каже жінці:

— Знаєш що? Давай-но мені ще ковбас, піду знов віднесу чортам.

Дала йому молодиця тих ковбас, і чоловік удруге вибрався до пекла. По дорозі знов стрічає дідуся. Той знов

дав йому палицю й сказав не брати грошей, тільки з третього хлівця баранця. Пішов чоловік далі з своїми

ковбасами, а як був уже біля пекла, вискочили чорти і поїли його ковбаси.

— Що тобі за ці ковбаси дати?

— З третього хлівця чорного баранця!

Довго не хотіли давати його чоловікові, все відмовлялись, та як замахнувся він тією палицею, одразу й

віддали.

Чоловік забрав його, веде додому та й міркує собі: «Гм, чорний баранець. Якби воно хоч овечка, був би

якийсь зиск, бо її й видоїти можна. А баранець? Хіба що зарізати та з'їсти». Прийшов він з тим баранцем до

дідуся та й каже:

— Дідуню, нема в мене щастя! А той йому:

— Підійди-но ближче з тим баранчиком.— Далі й каже: — Баранчику, обтрусись!

Баранчик став обтрушуватися, а з нього так і летять золоті дукати; та багато так, що чоловік не мав уже куди

ховати. Дідусь тоді:

— Баранчику, годі! Спасибі тобі, баранчику! Чоловік повизбирував гроші, а чого не зміг забрати, то

поскладав на купки, щоб міг забрати подорожній, як ітиме цим лісом. Щиро подякував дідусеві й подався в

119

дорогу. От минає корчму, а корчмарка побачила його й гукає:

— Заходь до нас на ніч!

Подала йому добру вечерю і випитала про все. Чоловік і розповів їй, що в чортів добув. А як заснув він,

корчмарка забрала в нього баранця й привела іншого, теж чорного. Потім збудила свого чоловіка:

— Чоловіче, вставай, візьми-но цього баранця та скажи: «Баранчику, обтрусись!»

Корчмар устав і тільки сказав ці слова, як враз посипалися гроші з баранця.

Рано-ранесенько подякував чоловік за нічліг і подався з баранцем додому, не знаючи, що веде не того, від

чортів, а іншого. Удома жінка зустріла його докорами:

— Що нам з баранця! Хоч би це була овечка, то мали б принаймні молоко.

Тоді чоловік став висипати з кишень гроші.

— А ходіть сюди, діти, скінчилися наші злидні.

Коли вже діти позбирали гроші, привів чоловік баранця й каже:

— Баранчику, обтрусись! А баранчик аніруш.

— Баранчику, обтрусись! А баранчик аніруш.

— Баранчику, обтрусись! Баранчик усе аніруш.

Тоді чоловік знову до жінки:

— Дай мені ще ковбас, піду я знову до пекла.

Узяв решту ковбас та й подався до пекла. В лісі дідусь знову дав йому палицю і знову радив, щоб не брав

ніяких грошей, а тільки те, що висить на третьому кілочку. Коли ж чорти не даватимуть, то нехай їх

налупцює.

Чоловік зробив так, як сказав дідусь, і здобув те, що висіло на третьому кілочку. А був це мішок, повний

різок.

Далі дідусь сказав чоловікові піти до тієї корчми на ніч:

— Бо в тієї корчмарки й скатертина, й баранець. Скатертина твоя й баранець твій. Скажи їй, щоб усе те

віддала тобі. А як не захоче, то розв'яжи мішок і гукни: «Різки, гайда на злодіїв!»

Так воно все й сталося.

Чоловік сказав корчмарці віддати йому його добро, та вона відповіла, що нічого не брала. Тоді селянин

розв'язав мішок і крикнув:

— Різки, гайда на злодіїв!

Зашуміло, наче страшний вітрюган зірвався а чи буря. А це різки шмагали злодіїв скільки влізе. Коли

корчмарка зарепетувала, щоб помилував її і вона все віддасть, селянин звелів:

— Різки, гайда до мішка!

І враз усе стихло, а корчмарка віддала скатертину та баранця.

Чоловік забрав своє добро й пішов додому. Відтоді зажили вони собі в добрі, а різки були їм за оборонців.

Коли розбійники дізналися про баранця та скатертину й хотіли забрати їх у селянина, він гукнув різки з

мішка.

Різки вискочили і так змолотили грабіжників, що ті ледве живі повтікали. Відтоді вони далеко обминали

селянина.


120

Горнець грошей

Був собі в одному селі убогий кріпак. Жили з жінкою в дуже бідній хаті. День у день мусили тяжко

працювати на панському полі, заробляли ж — ледве щоб не вмерти з голоду. За хаткою був у них садок і

невеличкий городець, на котрім щороку садили вони трохи картоплі. От одного року вродила картопля так-то

гарно. Чоловік із жінкою дуже зраділи, та не знали, що робити з таким урожаєм. Чоловік подумав та й каже

до жінки:

— Знаєш що, жінко? Викопаймо трохи глибше льох, вигребімо пісок, от і буде куди зсипати картоплю.

Копають, копають — коли викопали старий горщик, повнісінький талерів.

— Оце пощастило!—скрикнув чоловік.— Але не кажім нікому, що ми знайшли в льоху стільки грошей, бо ще

одберуть.

Другого дня пішла жінка на панщину.

— Ти знаєш,— шепнула вона сусідці,— ми з чоловіком цю ніч викопали в льоху повний горнець талерів.

Тільки ж гляди, не кажи нікому!

Але сусідка не змовчала, переповіла ту новину ще якійсь жінці, і незабаром про те знало все село. Дізнався й

пан та й почав міркувати, як би йому одібрати гроші.

Селянин добре знав, що пан зазіхатиме на його гроші, й пустився на хитрощі.

— Слухай-но,— сказав він жінці,— сьогодні вночі селом ітимуть турки. Як побачать тебе, то спустять на тебе

своїх псів. Сховайся лиш гарненько в льох!

Жінка залізла в льох, а чоловік замкнув за нею двері. Потім пішов до пекаря, купив півкопи бубликів і

порозкидав їх під хатою та в садку. А рано й каже жінці:

— Цієї ночі з неба бублики летіли, піди позбирай! Жінка пішла й визбирала всі бублики під хатою і в садку.

Увечері селянин знову каже:

— Слухай, жінко, сьогодні тобі знов треба сховатися на ніч у льох! Наш пан сказився; будемо його собаками

виганяти з села!

Жінка послухала й знов залізла на ніч у льох. Чоловік тим часом роздражнив свого собаку. Як узяв той

гавкати, а за ним і всі собаки в селі! Жінка й подумала: «Господи, це ж, мабуть, пана з села виганяють!» На

ранок кличе пан селянина до себе та й питає про знайдені гроші. Але той прикинувся, ніби нічого не знає й

не відає. Тоді пан наказав привести його жінку та й питає в неї:

— Чи правда, що ви знайшли гроші?

— Авжеж, правда,— каже та.

Зажерливий пан хотів геть усе випитати й веде далі:

— Коли ж це було? Жінка подумала й каже:

— Це було за кілька днів до того, як найшли на село турки.

Пан дуже здивувався, бо не чув нічого про турків у селі, та й почав питати, чи не пам'ятає вона ще чого.

Жінка відповіла:

— Чому ж ні? За кілька днів до того, як із неба бублики летіли.

Пан покрутив головою, бо й з цього нічого не второпав, та й знову питає:

— А чи не згадаєш ти ще чого?

121

— Чом ні, згадаю. Це було за кілька днів перед тим, як ви, милостивий пане, сказилися і вас виганяли з села

собаками.

Пан аж нестямився з люті:

— То не я сказився, а ти! Геть мені з очей, придуркувата бабо!

Отак хитрий кріпак зберіг своє горня з грішми і міг спокійно ними скористатися.


Дужий наймит

Були собі чоловік і жінка. Жили вони в маленькій хатині й луже бідували, день у день тяжко працюючи, щоб

заробити на шматок хліба. Мали вони синка Яна, і виріс із нього великий та дужий парубок. Тільки завжди

він був голодний і що швидше ріс, то дужче хотів їсти. Батько й мати не знали вже, як його й нагодувати. Та й

роботи вдома не було для нього. От Ян і надумав піти світом, чи не знайде собі доброї роботи, та щоб ще й

давали добре їсти. Другого ж дня попрощався він з батьком і матір'ю та й вирушив у білий світ.

Довго йшов, поки прийшов надвечір до якоїсь кузні. Дуже він утомився й зголоднів і сподівавсь, що ковалеві

знадобиться добрий помічник. От заходить до кузні й проситься на службу. Коваль зрадів, побачивши такого

парубійка, бо саме не мав помічника, й сказав Янові, щоб ставав служити в нього. Нагодували Яна добре, і

пішов він у свою комірчину на горищі спати. На ранок, коли сонце вже височенько підбилося, коваль став

гукати його до роботи. Та Ян нічого не чув. Тоді пішов коваль до комірчини на горищі, де спав наймит, коли

чує, що той так хропе, аж крокви трясуться. Довго довелось господареві трясти його за плече, поки

прокинувся.

— Ану мерщій до роботи! Нащо мені такий наймит, щоб до півдня спав!

Коли Ян спустився згори, господар уже стояв біля ковадла й весело клепав по ньому. Дав він наймитові

здоровенний молот. От він як ударив тим молотом по ковадлу, так воно угрузло в землю аж на дев'ять ліктів.

Коваль на смерть перелякався, побіг до жінки та й каже, що, мовляв, цей наймит йому й кузню в друзки

рознесе.

— Він нам усе чисто поїсть — і те, що в хаті, і те, що в льоху!—турбується й жінка. А далі подумала та й

каже: — Пошли-но його по деревне вугілля до Змієвого лісу. Там змії вже дадуть собі з ним раду, то ми його й

збудемося!

От і послали вони Яна до Змієвого лісу. Дали йому цілий оберемок лантухів, щоб приніс якнайбільше вугілля.

А самі вже й тішаться, що більше його не побачать.

Коли так надвечір іде наймит, увесь обвішаний лантухами з вугіллям. От коваль його й питає, чи він там у

Змієвому лісі нікого не стрів. А той каже:

— Та була там якась дрібнота, але я з ними швидко впорався!

От другого дня коваль знов посилає його в ліс до зміїв. Як побачили ж карлики, що Ян іде знову, то накивали

п'ятами та й покликали крилатих зміїв, що їхній був ліс — карлики тільки випалювали їм вугілля. Враз як

заревло кругом, як загриміло і всі ті страховиська цілою хмарою посунули на Яна. «Дам я з цією сараною собі

раду!»—дума Ян. Вирвав з корінням великого дуба та й став гамселити зміїв, так що всі попадали на землю

мертві. Хоч і вони добре-таки подряпали Яна, та він тим не дуже турбувався. Понабивав лантухи вугіллям та

122

й прийшов до кузні.

Та не схотілося йому більше там бути, бо все він голодний та й край. Пішов він далі і прийшов до заможного

селянина, а тому дуже було треба наймита. Та був той селянин страшенно скупий та ще й сподівався нишком,

що цей наймит геть усю роботу сам поробить.

Ян згодився стати до цього господаря, тільки щоб на снідання давали йому щодня цілу хлібину, а на обід —

півмішка картоплі. От йому все й дали, а він таки ніяк не наїдався. Зате ж працював стільки, що невдовзі в

господаря не лишилось для нього роботи. Думав господар, думав та й послав Яна до лісу, загадавши вирубати

кілька корців великих дерев ще й пеньки повикорчовувати. Господар зібрався по обіді прийти йому помогти,

та як прийшов, то наймит уже всі дерева повирубував, пеньки повикорчовував і все гарненько позносив на

купу. Господар перелякався та від того часу й став боятись свого наймита й хотів його чимскоріше збутися.

А там недалеко в панському маєтку та був управитель, страшенний песиголовець. Щодня загадував він своїм

наймитам тяжку роботу, і як хто кінчав її пізніш од інших, то був битий. До цього ж то управителя й пішов

Янів господар, щоб той узяв собі дужого наймита. Управителеві треба було ще одного робітника, бо саме

були жнива. Як почув він, що Ян такий дужий, то зрадів та й думає собі: «Ну, цей у мене напрацюється!»

Став Ян до управителя на рік. Платні за роботу не брав — тільки щоб їсти досхочу давали. Та через рік щоб

дозволено йому дати господареві щигля. Зрадів управитель, що має такого дурного наймита, який платні не

бере. А про щигля собі й байдуже. От загадали Янові ячмінь косити. Відміряв управитель йому добрий лан,

корців на п'ятдесят чи шістдесят, та й думав собі, що Янові буде там роботи на кілька тижнів. Аж той

роздобув собі величезну косу, а замість мантачки взяв обценьки. Вищербиться коса, він одламає той шматок

обценьками та й далі косить. От і скосив за день ціле поле ячменю.

Після жнив послали наймитів возити з лісу дерево. Усі ніяк не могли змиритись, що Ян такий дужий і так

швидко працює. От інші наймити й надумали пуститися на хитрощі, щоб Янові допекти.

Одного вечора розібрали вони його воза й поховали всюди по дворі. Самі ж уранці хутенько позапрягали й

рушили до лісу. Яна ж будили-будили, та так і не добудилися. Згодом прокинувся він, нагодував волів та й

поїхав. Приїжджає до лісу, коли в інших наймитів вже повні вози. Як узяв же Ян виривати дерева з корінням

та й кидати їх на воза!

Побачили це наймити, перелякалися й відтоді стали ще дужче боятись Яна.

— Щось тут непевне,— казали вони.— Втікаймо від нього мерщій!

Позапрягали чимшвидше волів та й подалися з лісу. А вдома й розказують управителеві, як Ян у лісі з

деревами впорався. Управителя взяв страх, от він і каже:

— Позамикайте хутчіше ворота, щоб він у двір не в'їхав!

Аж ось і Ян приїхав з повним возом дерева. Побачив, що ворота замкнені, та й стукає, коли ж ніхто й не

думає відчиняти. Недовго міркуючи, взяв він пересадив волів одного за другим через високий мур, потім

переставив туди воза з деревом, а далі переліз і сам.

Управитель все те бачив, та не посмів ані словом його зачепити, хоча весь аж корчився з гніву. Наймити

гадали, як-то управитель завдасть Янові хльости, та дарма. Управителя напав великий страх перед таким

дужим наймитом.

З того часу було в нього тільки й думки, як чимшвидше збутися такого наймита. А Ян собі добуває кінця

служби.

123

От і добув, треба Янові заплатити. Управитель так боявся Янового щигля, що й нікуди. Наказав він

позамикати в палаці всі двері й сам сховався. Ян знайшов на подвір'ї здоровенного дрюка, розбив ним ворота,

зайшов до будинку, порозбивав усі двері, всюди шукаючи управителя.

Аж ось таки знайшов, і став той, тремтячи від страху, проситися, щоб Ян його не бив, а краще взяв яку сам

схоче плату. Ян подумав-подумав та й надумав, щоб йому дали стільки гороху, скільки він здужає за день

змолотити й за одним разом підняти. Управитель аж підскочив з радості, що так дешево з своїм наймитом

розквитається.

А Ян позбирав простирадла з усіх ліжок у будинку та й пошив із них величезний мішок. Далі подався до

стодоли й став молотити горох. За один день змолотив весь тогорічний урожай і насипав свій мішок горохом.

Далі завдав його собі на плечі, та й рушив повагом із двору.

Як побачив управитель, що збувся всього гороху, то й став думати, як би йому перехитрити Яна. От він і гукає

своїм наймитам:

— Випустіть найдужчого бугая!

Ян побачив лютого звіра та й каже:

— Ей, що мені це телятко!—Схопив бугая за роги та й завдав на свій мішок з горохом, примовляючи: «Горох

з яловичиною — добрий харч!» Та й пішов собі з двору зі своїм добром.

Тоді управитель звелів випустити на Яна величезного кабана.

Ян побачив, як на нього мчить розлючений кабан, та Ян побачив,так зрадів:

— А свинина до гороху ще краща від яловичини!

— Схопив кабана й закинув зверху на мішок.

Тоді управитель загадав мерщій замкнути ворота. Та й це дарма. Ян схопив ворота, зірвав із завісів та й їх

кинув зверху на свій мішок. А сам думає собі:

«От добре, маю ще й трохи дровець обід зварити!»

Та й пішов собі звідтіль. Отак той управитель спіймав облизня.


Три кози і вовк

Якось вирядились три кози до лісу поскубти трохи листячка й кори погризти. Перша мала один живіт, друга

— два, а третя — три. Стрівся першій козі вовк та й питається: — Козуню-любуню, куди йдеш?

— До лісу. Погризти кори й листячка поскубти.

— А що в тебе на голові?

— Ріжки!

— А що між ногами?

— Вим'ячко!

— То я тебе з'їм!—та й проковтнув козу. Коли йде друга, з двома животами. Вовк знову питає:

— Козуню-любуню, куди йдеш?

— В лісочок, погризти кори й листячка поскубти.


124

— Ріжки!


— Вим'ячко!

— То я тебе з'їм!—та й проковтнув козу.

Аж іде третя, з трьома животами. Вовк сердито питається:

— Козуню-любуню, куди йдеш? А коза й собі так само:

— До лісу. Кори погризти й листячка поскубти!


— Вила-трійчата!


— Булава!

— А що в тебе в животі гарчить?

— Повно мисливських собак!

Злякався вовк і кинувся навтьоки. Та скочив через тин,— а був дуже важкий,— зачепився та й розпоров собі

живіт. Вискочили звідти обидві кози і втрьох почали сміятися з вовка. А потім весело мекекнули та й побігли

додому, до свого хлівця.


Свиня, гуска, коза і вовк

Свиня, гуска, коза і вовк надумали поставити кожне собі хату, щоб зиму в теплі перебути.

Але вовк був ледачий і не хотів нічого робити. От він і каже: — Я коло вас грітимуся.

Свиня вирила собі ямку, вимостила дерном і вляглася в ній. Гуска наскубла з себе пір'я і вимостила гніздо.

Коза ж назбирала в лісі дерева й поставила височеньку хатку. От настала зима. Прибігає вовк до свині й

просить:

— Кумо свинко, пусти мене в хату! Свиня каже:

— Не пущу!

— Як не пустиш,— розсердився вовк,— я твою хату розвалю!

Розрив ямку і з'їв свиню.

Виспавшись добре, він знов схотів їсти, пішов до гуски та и каже.

— Кумо гуско, пусти мене в хатку! А гуска:

— Не пущу!

— Як не пустиш, то я тобі хатку розвалю! Розвалив гусяче гніздо і з'їв гуску.

Виспавшись, він знову схотів їсти. Прибігає до кози, труситься з холоду та й просить:

— Кумо козо, пусти мене в хатку! Коза каже:

— Не пущу!

— Як не пустиш,— розсердився вовк,— я тобі хатку розвалю!

Наліг вовк на хатку — стоїть хатка. Тоді він зайшов інакше.

— Кумо козо, завтра у Ракецях ярмарок. Як хочеш, ходім разом?

125

Козі дуже кортіло піти на ярмарок.

Другого дня встала вона раненько, побігла на ярмарок, купила великий казан, горщик на молоко і дерев'яну

ложку та й подалась швиденько додому. Вовк устав пізніше та й погнався на ярмарок. Коза побачила його ще

здалеку і хутесенько сховалася під казаном — а хвостик і виглядає. Коли тут і вовк надбіг. Обнюхав казан,

відкусив кінчик козячого хвоста та й

каже сам до себе:

— Ох і смачний корінчик! Шкода, що ніколи повикопувати їх усі з землі. Бо там на ярмарку кума коза, а вона

буде ще смачніша!

Побіг вовк на ярмарок, а коза мерщій додому. Швиденько розпалила в печі і нагріла повен казан окропу.

Вертається вовк з ярмарку голодний та сердитий, що не здибав там кози.

— Кумо козо, відчини!—загукав він і хотів улізти в хатку. Але дарма.

Тоді вовк питає:

— Чом же ти на ярмарку не була? А коза й каже:

— Не пущу я тебе в хатку, ти мене з'їси!

— Та не з'їм! Пусти, я тільки погріюся, бо дуже змерз,— проситься вовк.

— То постривай, ще вода в казані не скипіла,— відповідає коза.

Сів вовк перед хаткою та й гострить зуби. Як скипів у казані окріп, начерпала коза ложкою повен горщик, тоді

прочинила двері та як лине вовкові просто в писок. Той так і впав навзнак,- вищирив зуби і пустив під лоба

очі. А коза нагріла ще казан окропу і поливала вовка доти, аж поки той здох. Тоді здерла з нього шкуру й

пошила собі добрий кожух на зиму.


Гарна й погана дівчина

Лужицька казка

Жив колись багатий удівець і мав гарну дочку. А по сусідству жила бідна вдова з бридкою дочкою. Удівець і

взяв ту удову за жінку. Як узяла ж мачуху заздрість, що її пасербиця така гарна, не стало тоді бідній дівчині

просвітлої години. Якось мачуха й каже чоловікові:

— Пошукай своїй дочці якоїсь служби! Щоб її не було в моїй хаті!

Чоловік і знайшов дівчині службу в одного господаря А що шлях туди був неблизький, пішли вони удвох.

Ідуть та ідуть з добру годину, бачать — лежить край дороги льоха. От вона й просить дівчину:

— Почухай мене, дівча, почухай! Як ітимеш додому, я дам тобі гарне поросятко! Дівчина послухалася й

почухала льоху. Пішли батько з дочкою далі. За добру годину дивляться— кобила стоїть край дороги. От та

кобила й просить дівчину:

— Пошкреби мене, дівча, пошкреби! Як ітимеш додому, я дам тобі за те гарне лошатко! Дівчина й знов

послухалась і пошкребла кобилі спину. От за годину прийшли вони до старої яблуні в садку понад дорогою.

Яблуня й просить:

— Потруси мене, дівча, потруси! Як ітимеш додому. дам тобі за те повну пелену гарних червоних яблук!

Дівчина й потрусила яблуню.

126

Пройшли вони ще годину й зустрічають гурт дівчат — полощуть полотно в ставку. От ті дівчата й просять:

— Пополощи з нами полотно, бо ми так забарилися! Як вертатимешся, дамо тобі повну скриню полотна!

Дівчина допомогла їм полоскати полотно.

От прийшли вони до того господаря, де дівчині служити. Той і питає:

— З ким ти їстимеш: з котами й собаками чи з людьми?

— З котами й собаками!— відповіла дівчина.

А тут собак і котів годували булками з молоком, а людей — самим черствим хлібом.

— А де хочеш спати?— питався господар.— 3 котами й собаками чи з людьми?

— З котами й собаками!

А там собаки та коти спали на м'яких ліжках, а люди— на твердих лавах. Минув рік служби, от господар і

питає:

— Яку тобі скриню дати за роботу: нову чи стару?

— Стару,— сказала дівчина.

У старій скрині було повно золота й срібла, а в новій самі гадюки та жаби. Подалася дівчина додому.

Коли зустрічає тих дівчат, що полоскали полотно в ставку і що вона їм допомагала. Дали вони їй повну

скриню найкращого полотна.

Доходить дівчина до яблуні, що вона її торік потрусила; яблуня дала їй повну пелену червоних яблук. Потім

до кобили, а далі й до льохи. Кобила подарувала їй гарне лошатко, а льоха — прегарне порося. Так і прийшла

вона додому.

Мачуха та й загадала півневі, ще здалеку її помітивши:

— Злети на стріху й кукурікай: «Наша нечупара їде. самі гадюки та жаби везе!»

Скочив півень на самий вершечок стріхи та й кричить:

— Кукуріку! Наша панянка їде, повну скриню срібла й золота везе!

Розлютилась мачуха, схопила півня й зарізала. А проте він сказав правду...

Зайшла дівчина до хати та як показала все своє багатство, то мачуха дивом здивувалася та й каже чоловікові:

— Знайди й моїй дочці таку саму службу! Той послухався.

От пішов батько з мачушиною дочкою тією самою дорогою.

Ішли з годинку, коли лежить край дороги льоха. Побачила їх та й просить:

— Почухай мене, дівча, почухай! Як ітимеш додому, дам тобі за те гарне поросятко!

— От погане! — одказує мачушина дочка.— Чухайся сама!— Та й пішла собі.

За годину бачать вони кобилу, вона й просить:

— Пошкреби мене, дівча, пошкреби! Як ітимеш додому, дам тобі за те гарне лошатко!

— Ото бидло!—одказує дівчина.— Шкреби себе сама! — Та й пішла собі.

Ще за годину підійшли вони до яблуні в саду. Яблуня й просить:

— Потруси мене, дівчино, потруси! Вертатимешся додому, я дам тобі за те повну пелену таких гарних

червоних яблучок!

— Нема мені чого робити — тільки старе дерево трясти!— одказала дівчина й пішла собі. Аж ось приходять

до ставка, де дівки полотно полощуть.

— Дівчино-голубко, пополощи з нами полотно, ми дузабарилися!

— Нема дурних,— одказала мачушина дочка та й пішла собі.

127

ОТ приходять вони з батьком до того ж таки господаря. Він і спитав у дівчини:

— З ким ти їстимеш: з котами й собаками чи з людьми?

— Щоб я їла з худобою? Та ніколи!— відмовила дівчина.

Коли ж тут собакам і котам давали булки з молоком, а людям — самий черствий хліб.

— А де спатимеш?— питав далі господар.— 3 котами й собаками чи з людьми?

— З людьми! — відповіла дівчина. Одначе люди спали тут на твердих лавах, а коти й собаки — на м'яких

постелях.

От уже й рік її служби в господаря. Він і питає:

— Яку скриню тобі дати за твою роботу: стару чи нову?

— Певно, що не стару,— одказала дівчина.

Проте нова скриня була повна гадюк і жаб, а стара — золота й срібла. Подалася дівчина додому.

Іде, йде й приходить до ставка, де дівки полоскали полотно. От вони вибили її добряче. Прийшла вона до

яблуні, а та сердито відшмагала її своїм гіллям. Дійшла до кобили, вона її як убрикне! Наостанку підійшла до

льохи, а вона її вкусила. Отак, побита, кульгаючи, придибала дівчина додому. Мати її здалеку вгледіла та й

загадала півневі:

— Лети на стріху й кукурікай: «Наша красунечка йде, золото й срібло несе!»

Але півень вилетів аж на вершечок стріхи та як закричить:

— Кукуріку, наша нечупара йде, самі жаби й гадюки несе!

Розлютилась мачуха, схопила півня й тут-таки скрутила йому голову. А проте він сказав правду!..


Ян, вуглярів син

В лісовому лужицькому селі жив собі колись вугляр. Мав він у лісі вуглепальню. Були йому біля неї в поміч

двоє синів: Юро та Ян. Ян рубав у лісі дерево й випалював вугілля, а Юро возив до міста продавати. Мав собі

готові гроші, аби схотів, то в неділю й до корчми заверне. А Ян день при дні мусив гарувати в лісі, світу

сонця не бачачи, а про гроші — то годі й думати. Надокучило йому таке життя, надумав він пошукати собі

служби деінде. Проте батько його не пускав, а сказав так:

— Віднині їздитимете до міста обоє по черзі, от кожен і матиме свій власний заробіток.

Так Ян уперше вийшов з лісу і опинився в місті. Високі будинки й гарно вбрані люди дуже його здивували. І

так все те йому сподобалося, що він би залюбки лишився в місті жити. А ще як пішов до замку продати своє

вугілля, то аж рота роззявив із дива,— так там було гарно,— а тоді й каже одному з челядників:

— Та й славно ж тут у вас! Я б залюбки тут жив! Челядник і розказав про це панові, й той прийшов

подивитися на хлопця.

Вподобав Яна пан, бо був парубок високий на зріст і на розум бистрий. От пан і каже:

— Йди до мене на службу, коли хочеш. Але спершу нехай твої батько з матір'ю дозволять.

Ян дуже зрадів. Пан дав йому два талери завдатку і послав додому спитатися батьківської згоди. От пішов Ян

від палацу та, завернувши у місті до однієї корчми, прогуляв там цілий день. У веселій компанії пропив і тих

два талери завдатку.

128

А в тій корчмі сидів один селянин, що дуже собі сподобав гніді коненята в Яновому возі. От він і спитав, чи

не продав би хлопець пристяжного. Ян спершу слухати не хотів. А селянин усе не одступається, потроху

набавляє грошей, а далі вже купує обох коней укупі з возом. Не встояв і таки продав тому селянинові за добрі

гроші своїх коней зі збруєю та возом. З грошима він міг добре розглянутися в місті, бодай недовгий час жити

собі, нічим не журившись.

Коли ж грошей не стало, подався він до палацу і сказав, що вже готовий стати на службу. Пан звелів одягти

його челядником і щонайперше послав до школи— нехай він навчиться читати й писати та ще дечого,

потрібного для служби. Ян навчався пильно, поки й закінчив науку. Тоді пан узяв його до своїх покоїв і

зробив камердинером. Прослужив там Ян чимало літ, дуже йому добре там здавалося.

Одного разу зібрався пан кудись їхати. Доручив Янові доглядати палац, віддав йому всі ключі та й каже: —

По всіх покоях ходи і скрізь пильнуй ладу. Не відмикай тільки ніколи оцієї шафи, бо буде тобі лихо! Та й

поїхав собі.

От лишився Ян глядіти палац і скрізь усьому давав лад. Та не мав він собі спокою через оту шафу. День і ніч

усе думав, що ж то в ній таке, а то вже й не відходив, і очей з неї не зводив. Поки-таки одного разу взяв ключа

та й одімкнув шафу. Дивиться, аж там — усякого добра, а на самому споді—невеличка скринька. От він узяв

її й помаленьку одчинив віко. Коли шасть звідтіля мала біла мишка та й утекла. Перелякався Ян — що ж

тепер буде? Другого дня приїхав пан додому й одразу про все довідався. Як розгнівався ж він на Яна, забрав у

нього гарний одяг, а йому кинув брудне вуглярське шмаття й порожню торбину, заплатив за службу та й

вигнав з палацу. Став

Ян та й не знає, що його діяти. Додому вертатись ніяк, бо коней продав. Думав-думав, куди поткнутися, а далі

й каже сам до себе:

— Ет, що там! Адже маю якісь гроші! Піду собі в світ!

Ішов він, ішов та зайшов у такий ліс — ні кінця йому, ні краю — та й збився з дороги. Довго він блукав тим

лісом навмання. Вже йому і їсти схотілося, коли тут і ніч настала. От дивиться він — десь далеко блищить

світло. Надійшов туди, аж бачить великий замок, і в усіх вікнах світиться. Тільки ніяк ближче підійти," бо там

викопаний рів широкий. Пішов Ян понад тим ровом — коли вгледів місток невеличкий просто до дверей.

Постукав він раз, удруге, втретє — все дарма. Тоді він давай сам відчиняти — а двері й не замкнені. От

увіходить. Всюди світло ясне горить, а ніде нікого немає. Прочинив він якісь двері. Коли там серед того

покою стоїть стіл, заставлений смачними наїдками. Але й тут ані лялечки. Ян був дуже голодний, сів до столу

й заходився їсти. Наївся досхочу, і так йому схотілося спочити в м'якенькому кріслі; він і сів, а що був дуже

натомлений, то хутко й заснув.

Через годину прокинувся — ніде нікого не видно. Ввіходить у велику залу—й тут ані душі! Зазирнув іще до

одного покою — а там стоїть застелене білим ліжко. Не довго думавши, ліг Ян на те ліжко, міцно заснув і

проспав аж до ранку.

Прокидається — аж йому все вже готове, що треба. У одній світлиці на столі стояло снідання. От він поснідав

та й пішов з покою до покою, шукаючи господаря. Але дарма. В однім покої лежало для нього пишне вбрання.

Він одягся в нього, а своє брудне вуглярське шмаття скинув. Ще далі в покої знайшов купу золота, дорогого

каміння та всяких прикрас.

Набрав Ян того добра стільки, скільки влізло в його торбу, і чимдуж кинувся геть із того замку. Аж ось таки

вибрався Ян із великого лісу—аж бачить зелену гарну луку. «Тепер я багатий, пишно вбраний пан,— подумав

129

він.— Треба мені й ім'я собі гарне прибрати. Назвуся хіба князем із Зелених Лук». Рушив він далі і за якийсь

час прийшов до великого міста. Тут найняв собі кімнату в найкращому заїзді, справив ще кращу одежу і

пишну карету з кіньми й візником. Як треба йому грошей, то продасть собі який дорогий камінь. От як

попродав усі менші, то надумав продати великий камінь. Але кожному бракувало грошей, щоб заплатити,

довелось розбити його на менші шматки й так продавати.

У тому місті жив король, що мав дуже гарну дочку. Вона враз примітила такого пишного прибульця й почала

розпитувати, хто він. їй і кажуть:

Це гість-небуван,

пребагатий пан.

Ніхто його ближче не знає,

а добра він усякого має!

Певно, йде воно з гарних рук.

А зветься він князь із Зелених Лук.

От королівна й звеліла просити Яна до замку. Дуже й вона йому сподобалася. Став він вчащати до замку. І

так-то вже припав королівні до смаку, що й годі. Покохали вони одне одного і от справили в замку бучне

весілля й запросили силу-силенну гостей. Стали молоді жити в щасті та в добрі. Проте королівна й досі

нічого не знала про Янів рід, про його батька з матір'ю, а він усе собі мовчав про них. От якось почала вона

розпитувати, а що Ян дуже її любив, то й усе розказав: про свою молодість, про батька з матір'ю, про те, як

був у лісі вуглярем, про свої витівки й пригоди.

Тоді королівна й каже:

— Чого ж твоїм батькові й матері жити в нестатках і тяжкій роботі? Чи не краще їм буде з нами? Поїдь-но та

привези їх сюди!

Ян спершу не хотів, та королівна кожнісінький день знімала про те мову, й він погодився. Узяв з собою

дванадцятеро драгунів і вирушив у далеку й небезпечну подорож. Багато днів вони їхали, аж приїхали до

великого лісу. Коли схопилась люта буря, стали вони шукати притулку та й прибились до самотньої лісової

корчми. А що злива не вщухала, довелось там і заночувати, їм дали добру вечерю й нічліг. Яна з служником

відвели до окремої кімнати. Увечері прибуло більше гостей. Ян грав з ними в карти, але все, що виграв,

повіддавав їм назад.

Уночі під дверима Янової кімнати раптом знявся ґвалт і крик. Хтось гатив у двері, гукаючи: «Відчиняй!

Відчиняй!» Служник підійшов до дверей та й питається:

— Хто там? Чого вам треба?! Коли знову:

— Відчиняй, бо двері виб'ємо! Були то розбійники.

От звелів Ян відчинити двері. Розбійники з отаманом вдерлись до кімнати.

Підступив той отаман до Яна з накритою таріллю в руках та й каже:

— Ось тобі твоя печеня! Не буде вона така смачна для тебе, як учорашні наїдки, краще тобі заплющити очі,

ївши. Тільки швидше!

Та не схотів Ян заплющувати очі. От зняли з тарелі хустку — а там лежить заряджений пістоль, і мусить Ян з

нього застрелитись.

Став тоді Ян проситися в розбійників, віддавати їм усе, що мав. От забрали вони його пишне вбрання, йому ж

дали якесь старе лахміття та й пустили. Драгунів його ще перше за нього сонних полонили. Довго довелось

130

Янові мандрувати пішки, поки він дійшов до свого рідного села. Батько з матір'ю все гнівались на нього за

тих коней. Як прийшов він до них весь обідраний, вони його й на поріг не пустили. Довелось йому шукати

собі в селі служби. Аж ось найняв його сільський староста пасти свиней. Нужденне було йому життя!

А тим часом королівна, давно не мавши ані звісточки від чоловіка, дуже стурбувалася й пішла до батька. Той і

каже:

— Спіткало, певно, князя із Зелених Лук якесь лихо! От стали вони радитися, що робити.

Взяла тоді королівна сотню війська й вирушила з ним шукати свого князя. В кожному селі розпитували, чи не

було його там. Аж ось вони зайшли у великий ліс. Коли ж і їх тут захопила буря. Довелося стати табором.

Вояки виходили все довкола й натрапили на лісову корчму. От увійшла туди королівна та й знайшла клапоть

князевого вбрання. Старший над вояками звелів обнишпорити всю корчму, а сам послав верхівця до

найближчого міста ще по військо. Того ж вечора прибуло їх ще дві сотні. Перешукали пильно корчму й увесь

ліс і знайшли розбійницький табір. Почалася тоді люта січа, і розбійників було подолано. Добру сотню їх

узято в полон. Знайшли й декотрих з Янових полонених драгунів, а ще взяли розбійницький скарб. Драгуни

розказали, як усе було, й сказали королівні, що князь є живий.

Другого дня рушили вони далі. Королівна вислала кількох вояків до чоловікового села, щоб знайшли добрий

нічліг для неї та її людей. От їдуть вони понад тим полем, де Ян пас свиней. Як побачив він їх, то й подумав,

що йдуть його визволяти. Він дуже зрадів і трохи був не кинувся їх обіймати, коли згадав про своє лахміття та

й завернув мовчки до своєї служби. Аж ось приїхала до того села королівна з своїм військом.

Вояків розвели по господах, а вона з почтом завернула до вугляревої хати. Янові батьки перелякалися й не

хотіли її пускати.

Ми люди бідні,

в нас хижка маленька,

убога й тісненька.

Та й харчу негусто:

картопелька й капуста та й більш нічого.

Але королівна таки стала в них, сказавши, що нехай не турбуються їжею, бо вона взяла в дорогу харчів. Ото

як розташувалися вони, королівна й питається старих батьків:

— Хіба ви не маєте дітей? Вугляр каже:

— У нас двоє синів: один нам за помічника при вуглепальні й саме повіз продавати вугілля. А другий —

ледащо, цілий вік з ним клопіт. Колись був навіть коней наших продав разом з возом та й десь повіявся.

— Де ж він тепер?— питає королівна.

— Та недавно вернувся голодранцем і ще гіршим ледащом. Тепер пасе свиней у тутешнього старости.

Королівна й дивується:

— Коли він дужий парубок, то чи не знайде собі кращої роботи? А покличте його сюди!

От послали переказати свинопасові, щоб ішов мерщій додому. А він так і не прийшов.

— От бачте,— каже мати.— Той волоцюга й слухати нічого не хоче! Йому краще з свиньми!

Послала тоді королівна кількох вояків, щоб привели пастуха силою. Так вони й зробили. От увійшов пастух

до хати, королівна й піднесла йому склянку вина. А він схопив у неї пляшку з рук і тут-таки випив усю до дна.

Мати аж руки заломила:

— Ой, людоньки мої, який же й нечема! А королівна всміхнулася та й каже:

131

— Нічого, в мене ще є вино! А тоді до свинопаса:

— Дай-но я на тебе подивлюся — чи підходиш на вояка?

Оглянула з усіх боків та:

— От добре! Якраз підходиш! Зараз тобі дадуть убрання, стоятимеш ще з одним вояком на варті перед хатою.

От принесли вбрання та й поставили Яна вартувати. Увечері його товаришеві дали випити сонного зілля. Той

і заснув, а Ян кинувся до кімнати своєї дружини. Як же вони обоє зраділи! Королівна загадала зараз-таки

принести чоловікові інше убрання. А тоді й розказав він їй усі свої пригоди.

Вранці сидять вони обоє, снідають, коли ввіходить до світлиці мати Янова. Увійшла вона, стала та й

дивується, побачивши у себе в хаті такого пишного пана. Королівна її й питає:

— Учора ввечері поставила я біля хати двох вартових. То один десь подівся. Чи не знаєте ви, де він?

Мати каже:

— Я ж вам казала, що він ні до чого не дотепний! Напевно, пішов у поле до своїх свиней.

Тоді озвався Ян:

Чи ви, мамо, такі старі стали,

що ви мене, мамо, не впізнали?

Не дивіться, що я такий пан,

— я ж бо, мамо, ваш синочок Ян!

Тут стара як придивилась до його обличчя, то за малим не зомліла з несподіванки. Ян підбіг до неї, схопив,

обняв матір. Надійшов батько та й собі ніяк не міг повірити, що їхній син став таким пишним паном. Розповів

їм все, як було, а як батько з матір'ю тільки хитали головами з дива, королівна свідчила, що все те правда.

Коли ж Ян запросив батьків переїхати жити до замку, старі відмовили, що воліють лишитись у селі зі своїм

родом. Тоді Ян звелів поставити їм нову гарну хату і дав їм стільки грошей, щоб вони віднині нічим не

журилися. А тоді справив щедрий бенкет для всього села, і було там таких наїдків і напитків, що всі й досі

пам'ятають про той бенкет і про того князя із Зелених Лук.


Міфологія у фольклорі о-ва Пасхи

Створення світу

Створення світу починається з прабатьків Ранги (небо-батько) й Папа (мати-земля), що обійняли один одного.

В них народилися діти (70 синів і доньок) – майбутні боги маорі (племена о-ва Пасхи). Довгий час вони

перебували в темному й щільному просторі між тілами батьків. Врешті, Ронго ма Тане, Танга Роа, Хауміа,

Тікітікі, Туматауенга спробували відштовхнути Ранги від Папа, проте всі зусилля були марні. Але ось

випрямив могутню спину володар лісу Тане, уп'явся руками в небо-батька й відштовхнув ногами землю.

Небо було відкинуте високо вгору й укріплене на чотирьох токо (стовпах).


132

Про Танга Роа, творця світу

Згідно пізнім уявленням таітян, Танга Роа, творець світу, довгий період часу просидів у раковині Руміа.

Врешті він зломав раковину й вийшов на волю. Внутрішня оболонка раковини була перетворена ним на скелі

й землю, а зовнішня – на небосхил, що низько нависав над землею. Згодом небосхил було піднято на стовпи,

а простір під ним отримав назву „Атеа”. Під схилом Руміа царювала темрява. В період темряви були створені

перші боги, створені прабатьки людей, народилися напівбожества Мауі. Дід Мауі, Ру, підняв небеса і поклав

їх на листя рослин піа, теве й дерева ауарії роу. Один з його онуків, Мауі Тіітіі, спробував убрати стовпи, на

яких лежав небосхил, і розірвати щупальці великого осьминога, що тримав небо. Він почав боротьбу з небом,

підняв його й прив'язав мотузками до високої гірської вершини. Потім він звернувся по допомогу до Тане,

котрий мешкав на десятому небі. Тане відокремив небо й підкинув його високо вгору.


Про Уоке, бога-руйнівника

Аниподом бога-творця Макемаке на острові Пасхи є Уоке, бог-руйнівник. Уоке в уявленнях рапануйців

забавлявся тим, що руйнував землю, поки від великого континенту не залишився один острів Пасхи.

Згідно однієї з версій міфу, Уоке підіймав та опускав землю. Піднявши землю на палку-копалку, він дійшов з

нею від Хіви до Пуку-Пухіпухі. Тут палка Уоке зламалася, й земля (Атлантиди) розбилася; залишилась лише

Піто-те-Хенуа (Пуп землі), тобто острів Пасхи.

Друга версія цього ж міфу каже: Уоке дійшов до місця висадження Нгате Ваке й Охіро. Вони пішли в

Рото-Мєа, потім у Ваі-Марама, піднялися до Тє Варе. Уоке наближався до них. Нгате Ваке й Охіро, бачачи,

що земля опускається, а вода наближається, злякались загрожуючої їм погибелі. Тоді Охіро промовив

заклинання, аби море не затопило землю. В Пуку-Пухіпухі палка Уоке зламалася; зберіглося лише місце де

висадилися Нгате Ваке й Охіро.


Documents

Казки народів світу (2 збірка)