-
УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКАПОЛІТИКИ І ПОЛІТОЛОГИ ПРО НЕЇ
ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ
ІМ. І.Ф. КУРАСА НАН УКРАЇНИІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТР ПОЛІТИЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ПОЛІТИЧНИХ НАУК
АСОЦІАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
СУЧАСНА
Випуск 19
2010
український центр політичного менеджменту
КИЇВ
-
ISSN 1810-5270
УДК 321.01ББК 66.3(4 Укр)я 43С 89Рекомендовано до друку Вченою
Радою Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України (протокол
№1 від 04.03.2010 р.).
Вища атестаційна комісія визнала збірник наукових праць фаховим
виданням з політичних наук (постанова Президії ВАК України від
08.09.1999 р. № 01-05/9).
Шеф-редактор Левенець Ю. А. – акад. НАН України, доктор
політичних наук
Голова редакційної колегії Михальченко М.І. – чл.-кор. НАН
України, доктор філософських наук
Заступник голови редакційної колегії Шайгородський Ю. Ж. –
доктор політичних наук
Члени редакційної колегіїАндрущенко В. П. – чл.-кор. НАН
України, доктор філософських наукБагмет М. О. – доктор історичних
наукГорбатенко В. П. – доктор політичних наук Калакура О. Я. –
доктор політичних наукКармазіна М. С.– доктор політичних
наукКочубей Л. О. – доктор політичних наук Лукашевич М. П. – доктор
філософських наук Майборода О. М. – доктор історичних наукОнищенко
О. С. – акад. НАН України, доктор філософських наукПанчук М. І. –
доктор історичних наукРудич Ф. М. – доктор філософських
наукТолстоухов А. В. – чл.-кор. НАПН України, доктор філософських
наукЦвих В. Ф. – доктор політичних наукШкляр Л. Є. – доктор
політичних наукКовалевський В. О. – кандидат політичних наук,
відповідальний секретар
Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. –
К.: Український центр політичного менеджменту, 2010. – Вип. 19. –
474 с.
ББК 66.3(4 Укр)я 43
За достовірність інформації, що міститься в опублікованих
матеріалах, відповідальність несуть автори. Передрук можливий у
разі посилання на автора і видання.
© Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, 2010©
Український центр політичного менеджменту, 2010
-
3
ЗМІСТ
Передмова........................................................................................7
Розділ І. РОЗБУДОВА ПОЛІТиЧних ІнСТиТУТІВ:УКРАїнСьКий ДОСВІД
Кармазіна М. С. Політичні поняття і категорії: відтінки,
іпостасі, метаморфози
logos’у.............................................9
никоноров О. В. Проблеми трансформаціїполітичного режиму в
Україні...........................................................17
Дем’яненко Б. Л. Генезис інституту президентства в
Україні.......24
нікогосян О. О. Концептуальні підходи до дослідження розвитку
партійних систем.....................................38
Лещенко В. М. Тріадно-методологічна інтерпретація транзитного
шляху політичної
партії................................................47
Ларченко М. Л. Етнополітична партія як специфічний суб'єкт
міжетнічних взаємин...................................56
Рибалка С. В. Політичне реформування на рівні місцевих
спільнот..................................................................66
Полтораков О. Ю. Стратегічне співтовариство в системі
владно-політичних відносин в
Україні............................74
Коротков Д. C. Становлення політичної еліти України в контексті
переходу від тоталітаризму до демократії...................85
Фурманюк М. І. Національна ідентичність як засаднича умова
формування державницької ідеології.............95
Кохан Г. В. Теоретико-методологічні підходи до вивчення
політичної
корупції......................................................104
Рудницький С. В. Групові, загальні та індивідуальні
суспільно-політичні інтереси як предмет
дослідження.................114
-
4
Бунецький Л. Л. Інституційний дизайн сучасної української
політики: криза індентичності та конфлікт
інтересів...................120
Цокур Є. Г. Роль громадянського суспільства у процесі
легітимації політичної
влади..........................................137
Редькіна Г. М. Розвиток національної свідомості українців в
умовах державної
незалежності....................................................144
Ярова Л. В. Соціальна політика підприємства: мета і
засоби.....................................................................................155
Розділ ІІ. СУЧАСнІ ПОЛІТиЧнІ ТехнОЛОГІї
Кочубей Л. О. Президентська кампанія-2010 в Україні: досягнення
та
прорахунки................................................................165
Мокан В. І. Проблема ефективності виборчих технологій та їх
ресурсного
забезпечення..........................................................174
нагорняк Т. Л. Символічний вимір політики і політичної
мови...............................................................................183
Власенко Д. й. Стабільність-нестабільність у сфері політичного:
сутність, значення та перспективи
дослідження...........................192
Лепська н. В. Функціональна специфіка компетентності суб’єктів
політичної діяльності............................201
Петренко І. І. Політичні ризики: зміст та особливості
прогнозування................................................211
Дубас О. П. Інформаційно-комунікаційний простір: поняття,
сутність,
структура.............................................................223
Розлуцька А. Б. Інформаційне суспільство як нова утопічна модель
розвитку світу.........................................233
Ковалевський В. О. Комунікація – інтеракція – маніпуляція:
механізм реалізації сучасної політичної
влади..............................244
Семенюк Т. Ю. Інформаційна складова передвиборчої боротьби
політичних партій.....................................255
-
5
назаренко С. І. ЗМІ – неупереджений свідок чи мимовільний
учасник терористичної діяльності?....................262
Смірнов А. Р. Концепції взаємозв’язку ідеології та утопії К.
Мангайма та П. Рікера
................................................................271
Українець н. П. Проблема повернення в Україну культурних
цінностей........................................................................279
Чупрій Л. В. Державна підтримка патріотичного виховання
молоді......................................................287
Каращук М. Г. Освіта в суспільстві
знань..................................297
Розділ ІІІ. УКРАїнА І СВІТ: ГеОПОЛІТиЧний КОнТеКСТ
Шерман О. М. Специфіка політичних стереотипів у суспільствах
перехідного
типу.........................................................310
Шедяков В. Є. Можливості ефективної організації та стимулювання
бажаних трансформацій.....................................317
Федоренко О. А. Проблеми геополітичної ідентифікації в
українському суспільстві на початку ХХІ
століття....................329
Качинська н. О. Вибір стратегічного вектора іміджевої політики
держави..............................................................340
Череватий С. В. Розвиток ідеї європейської інтеграції та її
значення для
України................................................................350
Гнатюк М. М. Можливості та загрози реалізації стратегії
європейської інтеграції
України.......................................................359
Шипілова Л. М. Вплив глобалізаційних процесів на національну
безпеку
України......................................................366
Кулик В. О. Міжнародні мережеві структури та їх вплив на стан
національної безпеки України.......................376
Деменко О. Ф. Європейський Союз після Лісабонської
угоди..387
Сидорук Т. В. Європейська політика сусідства як інструмент
посилення безпеки на кордонах ЄС.......................394
-
6
Лозовицький О. С. Великий Чорноморський регіон – втілення
глобальної перспективи міжнародної політики
України...............403
Федина С. Р. Співвідношення концепції миру через вільну торгівлю
з сучасною міжнародною політикою.......412Дудко І. Д. Союзницькі
відносини США та євроатлантичної
спільноти...........................................................421
Козерод О. В. Боротьба з тероризмом у сучасній Великій
Британії.............................................................430
Єнін Є. В. Придністровський конфлікт: чинники існування
напруги..............................................................440
Марадик н. В. Становлення і розвиток парламентаризму в Чеській
Республіці..........................................................................448
Відомості про
авторів......................................................................467
Вимоги до матеріалів, що приймаються до друку в збірнику
наукових праць "Cучасна українська політика. Політики і політологи
про неї"....................................................472
-
7
ПеРеДМОВА
Президентські вибори 2010 року показали, що, по-перше, розбудова
політичної системи України залишається найактуальнішою проблемою
політичного життя; по-друге, в Україні успішно використовуються
сучасні політичні технології лише в двох аспектах – у виборчому
процесі і в маніпуляції свідомістю мас; по-третє,
зовнішньополітичний вибір України залишається суттєвим
конфліктогенним фактором, який розколює країну за ціннісним
критерієм.
Розбудова політичної системи України залишається найактуальнішою
проблемою для національної еліти, в першу чергу для науковців. Адже
будь-які реформи, конституційні зміни, перегляд виборчого
законодавства неможливі без об’єктивної науково-експертної оцінки
політичного життя держави в його ретроспективі та прогностичних
моделях майбутнього. Водночас варто зазначити, що так і не
подоланий розрив між політичною теорією та політичною практикою в
Україні. Вчені часто перебувають у полоні власних наукових або
ілюзорних концепцій, а практика, не запліднена продуктивною
теорією, реалізується стихійно, суперечливо, інколи навіть
руйнівно.
Збірка наукових праць, яка виноситься на суд читачів, присвячена
саме найактуальнішим питанням політичного розвитку України.
Безумовно, рівень аналізу цих проблем різниться. Але головне, що як
молоді, так і зрілі науковці прагнуть відшукати відповіді на
запитання: «що є сьогодні Україна політична?», «куди йти?» і «що
робити?».
Інколи нашим дослідникам не вистачає сміливості показати
процеси, як бюрократична машина державної влади втягує в свої
технології «старі» і «нові» групи еліт, не завжди науковці
показують дійсність, що деяка зовнішня модернізація інститутів
влади здійснюється у формі косметичного ремонту, що модернізація
взагалі часто імітується. І тут не завжди діють оцінки буденної
свідомості, яка живиться за рахунок цілої низки стереотипів, що
розвивалися та підтримувалися останні кілька років.
Політика, політичні відносини, функціонування інститутів влади
та еліт мають об’єктивну основу: рівень і характер виробництва,
ступінь готовності державної машини до реформ, якість політичних і
економічних еліт, наявність необхідної інфраструктури, комунікацій
тощо. Потужно працюють й суб’єктивні чинники: стан політичної
свідомості, політичної і правової культури населення тощо. На
державну політику могутньо впливають політичні і моральні
-
8
традиції влади і населення, українська влада діє в жорстких
межах міжнародного політичного простору і конкретного політичного
часу. Керівники держави, хай які вони «розумні і добрі», не можуть
вийти за межі об’єктивних і суб’єктивних економічних і політичних
обставин, особливо в умовах світової економічної кризи, балансів
інтересів у середині країни і в світі, змушені йти на компроміси і
тим самим обмежувати себе в свободі дій.
Усе це повинні враховувати дослідники різного віку в науковому
аналізі, який має бути об’єктивним та виваженим. Маємо надію, що
запропонований збірник наукових праць буде корисним для розвитку
політичної науки в Україні.
Левенець Ю. А., президент Асоціації політичних наук України,
академік НАН України, шеф-редактор збірника
Михальченко М. І., президент Української академії політичних
наук,
член-кореспондент НАН України, голова редакційної колегії
-
9
Розділ І
РОЗБУДОВА ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ: УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД
УДК 321:161.11
ПОЛІТиЧнІ ПОнЯТТЯ І КАТеГОРІї:ВІДТІнКи, ІПОСТАСІ, МеТАМОРФОЗи
LOGOS’У
Кармазіна М. С.
У статті досліджуються поняття «політика», «комунікація»,
«війна», «громадянське суспільство» та інші. Автор пояснює
необхідність витлумачення широковживаних і зрозумілих категорій у
ході політичного дослідження.
Ключові слова: слово, поняття, аналіз, політика,
комунікація.
The article deals with the notions of “politics”,
“communication”, “war”, “civil society” and others. The author
explains the necessity of widely used and understandable categories
interpreting while political research.
Keywords: word, notion, analysis, politics, communication.
Свого часу Р. Мертон справедливо зауважував, що більша частина
роботи, яка називається «теоретизуванням», присвячена уточненню
понять [1, с. 224]. У повсякденному житті розуміння змісту слів,
які ми чуємо, зумовлює нашу поведінку [1, с. 196], дозволяє нам
почуватися комфортно, в повній безпеці або бути зібраними,
напруженими, готовими «тримати удар», бути розгубленими чи навіть у
розпачі, або, усвідомлюючи складність ситуації, все-таки почуватися
її господарем.
Увага до понять і категорій у ході політичного дослідження є не
менш необхідною, оскільки вони є одиницями аналізу. Чіткість
одиниці аналізу зумовлює врешті-решт якість зроблених дослідником
висновків – їх обґрунтованість, адекватність, пояснювальний чи
прогностичний потенціал. Витлумачення вимагають навіть ті поняття й
категорії, які, здавалося б, є широко вживаними, а їхній зміст –
абсолютно зрозумілий не тільки науковцям, а й навіть пересічній
людині. Необхідність дотримання такої вимоги спробуємо пояснити на
прикладі аналізу деяких понять і категорій.
-
10
Найперше, варто пам’ятати, що зміст того чи іншого поняття буде
залежати від того, з яким методологічним інструментарієм ми
підійдемо до розкриття його сутності. Так, наприклад, з позицій
інституціоналізму, політика є результатом діяльності інститутів. У
рамках раціоналізму політика розглядається як максимальна суспільна
вигода. Для інкременталістів політика – це варіації на основі
минулого досвіду. Творці теорії груп розглядають політику як
групову рівновагу, а теорії еліт – як пріоритет еліти. У свою
чергу, в межах теорії ігор політика постає як раціональний вибір у
суперечливих ситуаціях. З позицій теорії публічного вбору, політика
– колективне прийняття рішень своєкорисливими індивідами. Зрештою
політику можна розглядати і як політичну діяльність. Тобто
методологічний підхід акцентує те в явищі і, відповідно, в понятті,
яким позначається це явище, що, є найбільш вагомим.
Варто мати на увазі, що іноді один термін може вживатися у
«вузькому» і «широкому» значенні. Таку ситуацію добре відбиває
термін «партія». Завівши мову про партії, візьмемо до уваги
найперше те, що до сьогодні відсутня загальна теорія партій, що не
одноразово відзначали у різний час багато дослідників (зокрема, М.
Дюверже, Л. Мейєр, Дж. Сарторі, У. Гротті та ін.), як і відсутній
хоч би який превалюючий погляд на партії. Тому одні дослідники
віддають перевагу «вузькому» визначенню партій, інші –
«широкому».
Прибічники першого підходу (наприклад, Шлезінгер, Е. Даунс)
вважають, що партією можна назвати тільки ту організацію, яка бере
участь у вільних виборах, а також виявляє здатність (можливо не
відразу, але в майбутньому) отримати перемогу на виборах. Тобто
участь у вільних виборах і можливість перемоги є ключовими
характеристиками організацій, які претендують на те, щоб називатися
партіями.
Втім, і з «вузьким» визначенням не все зрозуміло. З. Нойманн
свого часу зауважив, що про справжню політичну партію можна
говорити тільки тоді, коли існує хоча б ще одна конкурентна група.
Тобто дослідник фактично не сприймав ідею «однопартійної системи».
Але практика свідчила про реальність існування однієї –
комуністичної – партії: щодо КПРС ніхто не брався стверджувати, що
вона не є партією.
Дослідники звертали увагу й на існування такого явища, як
антисистемні партії, тобто ті, які підривали легітимність
політичного режиму тієї чи іншої країни. Питання ж їхньої участі у
виборах було проблематичним. Акцентувалося і те, що дотримання
критерію участі у виборах зі списку партій виключає, наприклад,
регіональні партії чи етнічні.
-
11
Прихильники «широкого» визначення партій стоять на дещо інших
позиціях. Вони вважають, що для партії зовсім не обов’язково брати
участь у виборах. Як і не погоджуються з тим, що вибори повинні
бути обов’язково вільними. Крім того, увага звертається на те, що
партія може заволодіти владою, загалом не використовуючи для цього
вибори.
З точки зору К. Джанди, організацію можна назвати партією, якщо
її метою є заміщення урядових посад своїми визнаними
представниками, тобто тими, які ідентифікуються з назвою партії чи
її символікою. Тобто «якщо група інтересів відкрито висуває
кандидатів на виборах, вона стає партією»[2, с. 106]. «Заміщення
посад» може відбуватися не лише в результаті виборів, але в
наслідок адміністративного призначення чи насильницького захоплення
цих посад (як це було, наприклад, у Росії, коли у 1917 р.
більшовики захопили владу, чи в Іраку після перевороту 1968 р.,
коли баасисти встановили свій режим) [2, с. 107]. Таким чином,
партіями у різні історичні періоди та в різних регіонах планети
можуть виступати досить відмінні організації.
Обережного використання вимагають багатозначні терміни («один
термін – різні поняття»). У давньогрецькій яскравим прикладом такої
багатозначності було слово logos, яке означало «слово», «аргумент»,
«твердження», «трактат», «промова», «оповідь», «книга», «причина».
Нашарування значень у сьогоденні добре можна проілюструвати на
прикладі слова «комунікація». Комунікація, як свідчить дослідження
Дж. Пітерса, може, з-поміж іншого, означати участь, – що означає
особу, що стала частиною священної спільноти, взяла в ній участь.
Тобто комунікація передбачає належність до соціального організму
через певну виразну дію, яка не потребує ані відповіді, ані
усвідомлення [3, с. 16].
Причаститися через хліб і вино означає вступити до спільноти
(взяти в ній участь) святих, живих і померлих. Тут акт комунікації
– це акт отримання. Під комунікацією іноді розуміють переміщення чи
передачу «психічних сутностей» – ідеї, думки чи значення. Крім
того, комунікацію можна розуміти як обмін, тобто двостороннє
переміщення, – комунікація передбачає взаємообмін, обопільність і
деяку взаємодію [3, с. 17]. Під комунікацією розуміють й усі
символи свідомості разом із засобами їх передання у просторі й
збереження у часі.
Слідом за Р. Вільямсом Дж. Пітерс вказав, що комунікації (у
множині) – це засоби і форми, які ідеї, інформація і ставлення
передаються, надсилаються і отримуються. Вони можуть включати у
себе гробниці, ієрогліфи, письмо, монети, собори, марки, прапори,
годинники, пресу, пошту, телеграф, фотографію, кіно, телефонію,
-
12
звукозапис, радіо, телебачення, проводи, комп’ютер, Інтернет,
мультимедіа, віртуальну реальність чи будь-який інший засіб
передання знаків [3, с. 19].
Крім багатозначних понять, політична наука використовує низку
термінів, які до сьогодні не отримали статусу визначених понять і
категорій політичної теорії, оскільки не мають чітко окреслених
меж. Серед них, приміром, такий географічний (геополітичний)
концепт, як «Азійсько-Тихоокеанський регіон» (АТР), а в англомовній
літературі – таке досить «розмите» поняття, як Asia Pacific.
Скептики твердять, що поняття АТР узагалі не має підстав для
існування, адже дуже важко встановити межі регіону. Спроби
окреслити ці межі призвели до того, що дослідники розійшлися у
поглядах щодо них: до АТР включають від 32 до 43 держав. На думку
одних вчених, учасниками АТР є країни західного (азійські країни) і
східного (країни Північної та Південної Америки) узбережжя Тихого
океану, а крім того – Австралія, Нова Зеландія, понад десяток
острівних держав у південній частині океану. Інші дослідники
переконані про недоцільність включення країн Латинської Америки до
структури АТР. Є й ті, хто відмовляє у приналежності до АТР малим
острівним державам. Зрештою, є й ті, які вважають, що АТР включає
тільки Китай, Японію, дві Кореї та ще десяток країн
Південно-Східної Азії.
Особливої уваги від дослідника вимагають поняття та категорії у
свій спосіб «окуповані» і деформовані ідеологією. Яскравим
прикладом такого поняття на радянських і пострадянських теренах є
поняття націоналізму. Внаслідок індоктринації мови були створені і
функціонували стійкі словесні конструкції, які жорстко нав’язували
оцінний елемент за рахунок фіксації опозицій. Опозиційним поняттям
націоналізму був патріотизм.
Показово, що свого часу Ф. Гайєк зазначав, що велика кількість
поширених уявлень лише імпліцитно наявні в словах і виразах, що їх
мають на увазі, вони можуть так ніколи і не стати явними і,
відповідно, не підлягатимуть критичному розгляду. Як наслідок, мова
стає передавачем не тільки мудрості, а й своєрідної глупоти,
викоренити яку надзвичайно важко [4, с. 185].
Деякі слова здатні вихолощувати смисл понять, до яких вони
додаються, подібно до ласки, котра висмоктує пташині яйця і не
залишає при цьому зримих слідів. Такі слова-ласки, як вдало означив
їх Т. Рузвельт ще у 1918 р., позбавляють змісту будь-який термін. У
радянський час у лексичному полі були широко присутні такі
словосполучення, як «буржуазний націоналізм»,
«буржуазно-націоналістична інтелігенція» чи
«буржуазно-націоналістичний світогляд», які використовувалися для
плямування будь-яких форм національної свідомості, яка не
узгоджувалася з офіційною
-
13
концепцією «нової історичної спільності – радянського народу»,
для плямування національного опору неросійських народів
централізмові Москви [5, c. 97, 247].
Говорячи про поняття «нація», дослідники (зокрема, Ч. Тіллі)
зауважують, що «нація залишається одним із найбільш оманливих та
тенденційних питань у політологічному лексиконі» [6, p. 6]. І
дійсно, якщо одні готові в нації бачити реальну сутність, то інші –
тільки уявну спільноту. Підтримуючи думку про те, що нація –
концептуальна змінна, а не реальний колектив, З. Брюбейкер
cтверджує, що нація – це тільки практична категорія, а не категорія
аналізу [7, с. 19]. Але, що показово, на думку Р. Брюбейкера,
уявними є не тільки нації, але й те, що зовсім недавно називалося
робітничим класом: «Вивчення класу як культурної та політичної
ідіоми, як форми конфлікту і як абстрактного виміру, засадничого в
економічній структурі, залишається важливим, але воно більше не
ускладнюється розумінням класів як реальних стійких сутностей» [7,
с. 28].
Є поняття, якими людство користується не одне тисячоліття,
наприклад, поняття «війна». Але у сучасних дослідників,
зосереджених на вивченні «військових дій», «військових конфліктів»,
«військових операцій» і, зрештою, «війни», з’являються сумніви щодо
відповідності поняття явищу, яке ним позначають. Щоб зрозуміти, про
що йдеться, звернімося до фактів.
За деякими даними, під час Другої світової війни пропорція втрат
військових до цивільного населення становила 1 до 3. Під час
військових дій на території колишньої Югославії пропорція виглядала
як 1:10. Під час другої чеченської війни втрати цивільного
населення були приголомшливими – пропорція мала вигляд 1:20. Відтак
у дослідників виникло правомірне питання, чи можна події на
території колишньої Югославії чи в Чечні позначати старим, добре
відомим поняттям «війна»? Попри те, що критичне оцінювання згаданих
подій ще попереду, але складність ситуації усвідомлено, з’явилися
сумніви і вони – небезпідставні. Чи підходящою одиницею аналізу у
вищезгаданих випадках є поняття «війна»?
Говорячи про «війну», дослідники звертають увагу на те, що війна
в класичному розумінні передбачає фізичне збройне насилля, і
переконані, що «ніколи війна не буває справжня, якщо вона не має за
мету насамперед нагромадження ворожих трупів» [8, с. 56]. Водночас,
зауважують, що насилля може бути не тільки фізичним, до того ж воно
може бути не прямим, а опосередкованим.
Одні автори не вважають помилкою говорити про «інформаційну
війну», «торговельну війну», «холодну війну» тощо. Інші ж звертають
увагу на те, що якщо війна втрачає зв’язок зі збройною
-
14
боротьбою, стає «невоєнною», то необхідно переосмислити чи
скасувати багато понять, у тому числі закріплених у міжнародному
праві, приміром: комбатант, воююча сторона, цивільне населення,
агресія, театр воєнних дій, окупація, військовополонений, воєнна
операція, бойова підготовка, військовий стан, мирний договір,
військове будівництво, фінансування збройних сил та ін. [9, с.
8].
Нині можна спостерігати й інше явище, коли справжню війну
намагаються замаскувати під щось інше, вживаючи евфемізмів, як у
випадку нещодавнього російсько-грузинського воєнного конфлікту,
поіменованого Росією примусом до миру Грузії.
Інша проблема вживаних у вітчизняній політичній науці понять і
категорій пов’язана із їх перекладом українською: проблеми
перекладу багато в чому залежать від ерудиції перекладача, від його
інтелектуального багажу. Щоб проілюструвати, у чому тут полягає
складність, звернемося до поняття «громадянське суспільство». В
одній із книг зазначається таке: «З перекладом англійських термінів
російською мовою взагалі бувають казуси… термін civil society, що
походить від слова «цивільний», тобто «не військовий», наші фахівці
перекладали не з англійської, а з російської «гражданское общество»
як «громадянське суспільство», і підміна одного поняття іншим
дозволила акцентувати не на вільному розвитку особистості, а на
насадженні навичок громадянина держави» [10, с. 8].
Як показано в численних дослідженнях зарубіжних дослідників
(зокрема, у працях відомого німецького дослідника В. Йешке,
російських науковців Л. Мамута, Н. Мотрошилової та ін., котрі
вивчали етимологію поняття «громадянське суспільство»), англійці,
французи, італійці чи німці, вживаючи civil society, société
civile, società civile чи відповідно Zivilgesellschaft, говорять не
про цивільне чи невійськове суспільство, а таки про громадянське,
«виводячи» його від латинського (!) societas civilis, яке означає
саме громадянське суспільство.
Існують й інші поняття, переклад яких (приміром, з англійської)
є з певних причин утрудненим. Наприклад, поняття policy, politics,
переклад яких є досить варіативним. Можна згадати і такі поняття,
як «інститут» та «інституція», розрізнення яких вітчизняними
науковцями (чи перекладачами), як правило, не проводиться:
найчастіше вони вживаються як синоніми. Дуже часто в політологічних
дослідженнях (перекладених з іноземної чи підготовлених
українськими авторами) ми можемо читати про «біхевіористський
підхід», «біхевіористську модель» дослідження і т. ін. У зв’язку з
цим варто пригадати промовисте зауваження, свого часу висловлене Д.
Істоном щодо розрізнення термінів «біхевіоризм» та «біхевіоралізм»:
ці два терміни походять від
-
15
одного англійського слова behavior, але мають мало спільного між
собою, і їх не треба плутати.
Політологія ніколи не була «біхевіористською» – навіть у період
розквіту біхевіоралістського напрямку. Термін «біхевіоризм»
відноситься до особливої теорії людської поведінки у психології,
висунутої у працях Дж. Б. Уотсона. Д. Істон не знав жодного
політолога, який притримувався б цієї доктрини; йому, за його ж
твердженням, не доводилося зустрічати серед своїх колег і
прибічників психологічної теорії Б. Ф. Скіннера (засновника
«оперантної» школи в психології і сучасного спадкоємця
Уотсона).
Головна подібність між «біхевіоризмом» та «біхевіоралізмом»
полягає у тому, що обидва напрямки черпають інформацію про те, що
відбувається, із спостережень за поведінкою людських акторів. В
обох випадках визнається, що методологія, заснована на
природознавстві, може застосовуватися і для вивчення людини. Але
окрім цих точок дотику – визнання індивіда основним об’єктом
дослідження і використання наукового методу – спільного між двома
напрямками мало.
Зрештою, візьмемо до уваги і те, що неологізми, які з’являються
в європейських мовах, – ще один камінь спотикання для перекладачів.
Так, один з перекладачів Лісабонського договору українською, пишучи
про труднощі, на які натрапив колектив під час роботи над
перекладом документа, зауважував, що договір виявився «справжнім
викликом і випробовуванням» для них: «Ні для кого не секрет, що
Євросоюз виробив і активно використовує свій багатомовний арго,
безмежно далекий від мов Шекспіра, Бальзака, Гете чи Міцкевича.
Складність і заплутаність мови договорів ЄС робить їх
важкодоступними навіть для фахівців, котрі вільно володіють однією
з офіційних мов Європейського Союзу». Крім того, роботу істотно
ускладнювала нерозвиненість української правничої термінології, що
часто-густо залишається неоковирною (а подеколи й помилковою по
суті) калькою з російських мовних лекал [11, с. 5].
Варто відзначити і те, що в різних культурах одне поняття може
мати різне наповнення. Наприклад, оціночне поняття «прогрес», котре
в культурі Заходу має одні тлумачення, а на Сході – інші (як,
приміром, наближення та дотримання традицій пращурів). Слід
пам’ятати й про те, що деякі широко вживані поняття насправді не
відбивають суті явища, як, наприклад, швейцарська конфедерація (яка
насправді є не конфедерацією, а федерацією).
Зрештою, одне і те саме поняття може сприйматися (залежно від
ситуації) досить по-різному. Так, якщо ми захочемо справедливо
розділити якісь ресурси чи блага між групою присутніх на нашій
-
16
акції, то відразу зіткнемося із різним розумінням того, яким має
бути справедливий розподіл. На перший погляд, справедливий розподіл
якнайкраще віддзеркалює формула рівні частини кожному з присутніх.
Але при цьому будуть обділеними ті, які спізнилися і прийшли на наш
захід тоді, коли розподіл уже було закінчено; ті, які хотіли взяти
в ньому участь, але їм щось завадило; зрештою ті, які б обов’язково
прийшли, якби заздалегідь знали, що буде щось розподілятися. Тобто
їхня інформація про захід була неповною, а тому вони вирішили не
відвідувати його. Усі ці групи людей будуть твердити про проведення
несправедливого розподілу.
Напевно знайдуться й такі, які візьмуться аналізувати проведений
розподіл, беручи до уваги цілий ряд специфічних критеріїв: «люди
влади» чи «прості смертні», чоловіки чи жінки, представники центру
чи периферії, корінної нації чи національних меншин, люди похилого,
середнього чи молодого віку, з високим ступенем освіти чи ні тощо
отримали свою частину під час розподілу. І виявиться, що здійснений
нами розподіл дає підстави для сумнівів у його справедливості, адже
з’ясується, що, приміром, людей, які мають той чи інший стосунок до
влади на нашій акції було більше від тих, хто до неї ніяк не
причетний, чоловіків було більше, ніж жінок (тобто під час
розподілу не дотримано гендерної рівності), а представників центру
– більше, ніж представників периферії, стариків – менше, ніж
молоді, представників однієї національної меншини було більше, ніж
іншої і т. д. Несправедливе розв’язання проблеми неминуче
призводить до конфліктів, а відтак – до порушення стабільності,
рівноваги суспільства.
Вищевикладене підштовхує тільки до одного висновку: слово,
термін поняття чи категорія вимагають уважного ставлення з боку
дослідника, врешті-решт допомагаючи чи навпаки перешкоджаючи йому в
інтерпретації явища, події, феномена, сприяючи чи стаючи на заваді
донесенню його позиції до потенційного однодумця чи опонента.
1. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура / Р.
Мертон. – М.: Изд-во «Хранитель», 2006. 2. Джанда К. Состояние
теории партий / К. Джанда // Теория партий и партийных систем.
Хрестоматия. – М.: Аспект пресс, 2008. 3. Пітерс Дж. П. Слова на
вітрі. Історія ідеї комунікації / Джон Дарем Пітерс. – К.:
Видавничий дім «КМ Академія», 2004. 4. Хайек Ф. Пагубная
самонадеянность. Ошибки социализма / Ф. Хайек. – М., 1992. 5.
Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть.
Соціально-політичний портрет / Г. Касьянов. – К., 1993;
Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Лисяк-Рудницький І. Історичні
есе: У 2 т. – К., 1994. – Т.2. 6. The Formation of National States
in Western Europe (Charles Tilly, ed.). –
-
17
Princeton University Press, 1975. 7. Брюбейкер Р. Переобрамлений
націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі /
Р. Брюбейкер. – Львів, 2006. 8. Канетті Е. Маса і влада / Еліас
Канетті. – К., 2001. 9. Бельков О. Понятие «война» и его аберрации
в отечественном дискурсе / О. Бельков // Власть. – 2009. – №9. 10.
Державна політика – заняття для фахівців, публічна політика –
справа всього суспільства? Передмова перекладача українського
видання // Колбеч Г. К. Політика. – К., 2004. 11. Друзенко Г.,
Друзенко С. Чи матиме Україна Лісабонський договір українською? /
Г. Друзенко, С. Друзенко // Дзеркало тижня. – 2010. – 30 січня.
УДК 323.21
ПРОБЛеМи ТРАнСФОРМАЦІї ПОЛІТиЧнОГО РеЖиМУ В УКРАїнІ
Никоноров О. В.
У статті аналізуються особливості трансформації політичних
режимів сучасності та проблеми процесу демократичного транзиту в
Україні. Визначаються основні аспекти розвитку транзитного
суспільства України, наводяться дані соціологічних опитувань
стосовно політичних симпатій громадян в умовах загальної системної
кризи та використовуються праці сучасних політологів задля
проектування можливого варіанту розвитку перехідного процесу в
сучасній Україні.
Ключові слова: демократичний транзит, політична трансформація,
політичний режим, транзитне суспільство.
The article analyzes transformations of modern political regimes
and problems of the process of democratic transition in Ukraine. In
the article basic aspects of the development of Ukrainian transit
society are defined, the data of sociological surveys concerning
political liking of citizens in the condition of general system
crisis is given and works of modern political scientists for
designing possible variant of the development of transient in
Ukraine are used.
Keywords: democratic transit, political transformation,
political regime, transit society.
Політичні процеси, які розгорнулися в державах Центральної та
Східної Європи, наочно свідчать про те, що політичні системи та
режими цих країн стали на шлях реформ. Ці реформи пов’язані з
переходом від тоталітаризму та авторитаризму до демократії,
-
18
який у науковому світі отримав назву демократичного транзиту та
безпосередньо пов’язаний з процесами політичної трансформації.
Аналіз сучасного політичного процесу країн світу свідчить, що
демократичні політичні трансформації глобальні за масштабом свого
охоплення. Саме тому сучасний науковий інтерес спрямований на
дослідження процесів переходу політичних режимів до демократичної
стадії. Демократичний транзит за своїми масштабами охопив більшість
країн з тоталітарно-авторитарним минулим, у тому числі й Україну.
Тому актуальним вбачається дослідження процесу трансформації
політичного режиму в Україні.
Значний внесок у розвиток транзитології та в дослідження
сутності перехідного суспільства зробили такі західні вчені як Г.
О’Доннел, Х. Лінц, А. Пшеворський, Д. Растоу, А. Степан, С.
Хантінгтон та інші. В Україні відомі роботи таких науковців, як В.
Горбатенко, Г. Зеленько, В. Кремень, М. Михальченко, О. Новакова,
О. Романюк, Ф. Рудич.
Щоправда, в науковому світі існує багато напрямів та підходів до
вивчення сутності демократичного транзиту, що ускладнює розробку
єдиної стратегії у дослідженні трансформаційних процесів не лише
країн з недемократичним політичним минулим, а й тих, що
трансформуються у зворотному напрямі. Залишається невирішеною
проблема виділення особливостей процесу трансформації
недемократичних політичних режимів у різних країнах та регіонах
світу. Саме цим обумовлена постановка завдання цієї статті:
виокремити загальні проблеми демократичного транзиту та політичної
трансформації недемократичних політичних режимів у транзитних
суспільствах; визначити проблемні аспекти трансформаційних процесів
в Україні.
Під поняттям «демократичний транзит» у рамках теорії політичних
трансформацій зазвичай розуміються соціальні та інституційні
перетворення, пов’язані з просуванням від тоталітарних і
авторитарних режимів до демократичних способів управління
(transition to democraty) [4, с. 125]. Процеси політичних та
соціальних змін, спрямованих на встановлення демократичного ладу,
отримали назву демократизації.
Процес демократичного транзиту обумовлений наявністю двох
головних факторів: типом недемократичного режиму, від якого
починається процес соціально-політичних перебудов, та послідовністю
демократичних реформ.
У транзиті можна умовно виділити п’ять основних складових
елементів: передумови політичного транзиту; початкова точка
політичного транзиту; мета транзиту (стан суспільства, політичної
системи та режиму, якого прагнуть реформатори); сам процес
-
19
транзиту з його специфічним змістом; результати транзиту
(залежать від обставин протікання демократичного процесу) [6, с.
3].
Точкою відліку, так званим «стартом» демократичного транзиту,
слід вважати тип політичного режиму, від якого починається сам
процес трансформації. Найбільш системним на сьогодні вважається
класифікація політичних режимів на демократичні та недемократичні
(тоталітарні та авторитарні).
Найефективнішою, на думку вітчизняних вчених, є трансформація
тоталітарного режиму в авторитарний, бо авторитарні режими дають
суспільству більше свободи, ніж тоталітарні, хоча це стосується
здебільше його позаполітичних сфер. Саме у надрах авторитарного
політичного режиму формуються передумови демократії, як в
економічній, так і в політичних сферах. При прямому переході від
тоталітаризму до демократії майже неможливо якісно та ефективно за
короткий проміжок часу побудувати ліберальні, а не фасадні за своїм
змістом інститути демократичної та правової держави [7, с. 7].
За цим сценарієм відбувається політична трансформація в Україні,
Молдові, Грузії, але через певні внутрішні та зовнішні чинники
транзит до демократії від авторитаризму в цих країнах відбувається
дуже повільними темпами [7, с. 7].
Після розпаду СРСР та ОВД Україна разом з іншими країнами
Центральної та Східної Європи, країнами СНД стає на шлях
демократизації, опинившись на новому етапі суспільно-політичного та
історичного розвитку. Специфічними рисами демократичного транзиту в
Україні є те, що вона виконує потрійну трансформацію одночасно:
виконується завдання ринкового реформування економіки; паралельно
відбуваються процеси демократизації та створення національної
держави. Як вказує досвід країн колишньої Югославії та деяких
держав африканського континенту, поєднання цих трьох процесів під
час демократичного транзиту призводить до кризових явищ як в
економічній, так і в політичній сферах. Як наслідок – політична
нестабільність, яка характеризується суттєвим розривом між формою
та змістом політичного процесу, намаганням поєднати демократичну
форму та авторитарну за суттю політику, що призводить до тривалої
невизначеності й конфліктності політичного процесу. Російський
дослідник О. Віте назвав це суспільно-політичне явище «мертва зона»
[3, с. 25-35].
Для комплексного аналізу розвитку політичної системи та режиму
слід зупинитися на «стартовій ситуації», що склалася в Україні
після проголошення незалежності.
«Стартова ситуація» в нашій державі суттєво відрізнялася від
становища в таких країнах Східної Європи як Польща, Угорщина, Чехія
та інші, а також у колишній радянській метрополії –
-
20
Росії. Українцям необхідно було формувати абсолютно нову
політичну систему, оскільки були загублені традиції національної
самоорганізації й самоврядування, що відбилося на національній
самосвідомості і менталітеті. Ці труднощі додалися до наявної
проблеми переходу від тоталітаризму до демократії.
Слід зазначити, що Україна має досить високий управлінський
потенціал. Адже попри гостру боротьбу між політичними системами, що
мають різні політичні інтереси, в країні існувала певна єдність у
рамках стратегічних шляхів політичного самоствердження українського
народу. Проте необхідно додати й те, що нові політичні інститути і
механізми створювалися руками старої радянської номенклатури, яка
все ще мислила адміністративно-командними категоріями, не мала
досвіду демократичного будівництва, не була професійно підготовлена
і не володіла високою політичною культурою. При цьому відсутність
системного підходу до формування політичних структур призвела до
протистояння різних функціональних суб’єктів і органів влади й до
кризи влади загалом. Ця криза виявлялася в неефективності всіх
владних структур, неузгодженості і суперечності їхніх дій,
протистоянні місцевих рад і виконавських органів, втраті авторитету
влади у населення.
Аналіз сучасних транзитологічних концепцій вказує на той факт,
що для «старту» політичної трансформації влада, котра обрала за
мету демократизацію державних органів та всіх сфер суспільного
життя в загальному вимірі, повинна більш детально підійти та чітко
сформувати завдання транзиту, визначити його конкретні критерії та
обрати певну та єдину за своїм змістом стратегію дій політичної
еліти. Проте, як вказує досвід політичних процесів сучасної
України, всі ці показники влада проігнорувала, вклавши у зміст
процесів реформування державного механізму здебільше власні амбіції
та інтереси.
Про позитивний результат трансформаційних процесів в Україні
сьогодні взагалі не може йти мова, адже політична еліта так і не
сформувала необхідних параметрів політичного порядку. На думку С.
Хантінгтона, політичний порядок – це здатність
високоінституціоналізованої політичної системи зберігати власну
якісну визначеність шляхом залучення нових груп у політику таким
чином, щоб вони діяли відповідно до прийнятих суспільних норм та
цінностей [9, с. 28].
У політичній свідомості громадян, а також на рівні політичної
культури українського суспільства взагалі домінують патерналістські
принципи та цінності, але для досягнення ефективного результату в
процесі демократизації без трансформації політичної свідомості
громадян не можливо обійтись. Інертність у цих процесах ускладнює
транзит до якісно нового соціально-політичного стану.
-
21
У розвитку політико-культурної сфери України слід визначити
проблеми аполітичності та наявності елементів підданської
політичної культури на тлі незначного поширення елементів
партисипаторної політичної культури громадян. Відбувається
усталення демократичних уявлень. Через політичну нестабільність та
кризу в економічній і соціальній сферах громадяни перестали
довіряти політичній владі загалом, що відбивається безпосередньо на
рівні участі їх у політичному житті країни. Українці дедалі частіше
відкрито висловлюють екстремістські та протестні гасла на фоні
негативного ставлення до демократичних інститутів; часто чути
ностальгічні заклики громадян про радянське минуле та щодо появи на
політичній арені впливової авторитарної сили, здатної навести лад у
державі.
Згідно з соціологічними опитуваннями, проведеними Національним
інститутом стратегічних досліджень на тему «Проекція економічної
кризи на політичні симпатії громадян», на тлі кризової економічної
ситуації ставлення громадян до політичних сил і до політиків
залишається значною мірою невизначеним. На півдні України 36,8 %
опитаних вважають, що серед політичних сил немає жодної, за яку
вони могли б проголосувати. За цим показником південь більш ніж
удвічі випереджає схід (16,1 %) та захід (16,1 %). За рівнем
стійкості електорального вибору список очолюють прихильники КПУ –
54,8 % з них голосуватимуть виключно за комуністів. Далі йдуть
прихильники БЮТ з показником 53,9 %, Партії регіонів – 49,3 %,
блоку «Наша Україна» – 42,1 %, замикає п’ятірку ВО «Свобода» – 41,8
% [5]. З цього можна зробити висновок, що політичні уподобання
електорату істотно змінилися, а серед політичних сил популярності
набувають непривладні націоналістичні політики, представлені у ВО
«Свобода» на чолі з О. Тягнибоком, який виступає з радикальними
пропозиціями стосовно реформування політичної системи країни.
У середовищі політичної еліти постійно відбуваються дискусії
довкола чинної Конституції України та необхідного внесення змін до
неї. Так, президент, БЮТ, Партія регіонів мають власні проекти змін
до Конституції, аргументуючи необхідність її нової редакції
сумнівом щодо її легітимності та наявністю правових колізій у
багатьох її статтях, що стосуються безпосередньо законодавчої,
виконавчої та судової влади, а також повноважень президента
України.
Соціологічні опитування стосовно будь-яких процесів та явищ у
нашій країні доводять, що значне місце займає догмат «Моя хата – з
краю», який хоч і не домінує у відповідях громадян, але
зустрічається досить часто. Нині у суспільстві склалося дуже
критичне ставлення до українських політиків та до політики
загалом.
-
22
За результатом дослідження Українського центру економічних і
політичних досліджень ім. О. Разумкова, рівень довіри до політиків
найнижчий серед усіх видів діяльності і сягає лише 2,8% позитивних
відповідей респондентів. Для порівняння: найвищий рівень довіри
висловлений вчителям та працівникам освітньої галузі – 52,2% [10,
с. 109].
Аналізуючи проблеми трансформації політичного режиму в Україні,
слід звернутися до досвіду країн колишнього соціалістичного табору,
які після падіння тоталітарних режимів почали модернізувати власні
політичні системи. З проблемами перехідного періоду свого часу
зіштовхнулися політичні еліти таких країн, як Болгарія, Словаччина,
Польща, Хорватія та інші, проте трансформаційні процеси в них
відбувалися здебільшого за власним, а не інстальованим сценарієм
реформування політичної системи.
Процеси політичної трансформації в Україні з новою інтенсивністю
продовжилися після президентських виборів 2004 – 2005 рр. Основним
гаслом тогочасної кампанії був шлях до демократизації політичного
режиму в країні. Але відсутність спільних стратегії реформування
політичної системи та зовнішньополітичного вектору розвитку,
невизначеність внутрішньополітичного курсу та боротьба за
міністерські посади призвели до нової хвилі загальносистемної кризи
в Україні, яка й сьогодні є невід’ємним компонентом модернізаційних
процесів.
У зовнішній політиці, обираючи євроінтеграційний вектор
розвитку, політичній еліті України слід вирішити найперше
внутрішньополітичні та економічні проблеми, без чого всі спроби
вступити до Шенгенської зони та НАТО будуть марними.
На думку західного науковця С. Хантінгтона, більшості країн, що
трансформуються, до яких можна віднести сучасну Україну, необхідно
використовувати метод перебудови у всіх сферах життєдіяльності
суспільства – шлях поступових, поетапних реформ, націлених на
еволюційну зміну нестабільного суспільства і запобігання подальших
потрясінь і конфліктів. При цьому слід дотримуватися таких умов:
компетентне політичне керівництво; поетапна структуризація системи
реформ, що передбачає висування на кожному етапі перетворень лише
одну з намічених реформ; правильний облік часового фактора;
концентрація реальної влади в руках уряду; послідовність та
поступовість у здійсненні реформ; створення достатньо тривкої та
стійкої впливової коаліції різних соціальних і політичних сил;
розвиток інститутів громадянського суспільства [8, с. 546].
Як висновки проведеного дослідження, слід зазначити, що процес
політичної трансформації в Україні, метою якого
-
23
проголошено встановлення демократичного режиму шляхом
поступового транзиту через систему соціально-політичних норм,
охопив великі за обсягом часові рамки. Гальмівні тенденції на цьому
шляху безпосередньо пов’язані зі специфічними рисами розвитку та
становлення демократичної політичної системи.
Досвід європейських країн, у яких існували тоталітарні та
авторитарні політичні режими (Болгарія, Польща, Словаччина,
Хорватія та інші), засвідчує, що вчасне проведення системних реформ
і впровадження соціально-економічних програм розвитку формує в
суспільстві відчуття національної єдності й дає змогу переходити
від однієї стадії демократичного транзиту до іншої. Також необхідно
зауважити, що більшість із цих країн вирішили гострі проблеми
перехідної економіки, встановили демократичні політичні інститути
та як наслідок – ввійшли до складу ЄС.
Україні, щоб увійти до Європейського Союзу, необхідно стати
демократичною, правовою державою не лише за формальними ознаками, а
й за якісним наповненням, створити оновлену моральну владу, яка
здатна об’єднати суспільство. Тому залишається актуальною розробка
стратегій та стилів політики, спрямованих на подолання кризи
політичної влади задля здійснення якісного демократичного
транзиту.
1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Раймон Арон; пер. с
француз. – М.: Текст, 1993. – 262 с. 2. Кіндратець О. Ризики
українського суспільства. – [Електронний ресурс] / Олена Кіндратець
// Віче. – 2009. – № 1. – С. 3. – Режим доступу до тексту:
http://www.viche.info/journal/1623/ 3. Новакова О. В. Політична
нестабільність як чинник сучасного розвитку України // Збірник
наукових праць // [редкол.: Щедрова Г. П. (голова) та ін.]. –
Луганськ: вид-во СНУ ім. В Даля. – 2008. − С. 25-35. 4. Пшеворский
А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в
Восточной Европе и Латинской Америке / Адам Пшеворский // [пер. с
англ.; под ред. В. А. Бажанова]. – М.: «Российская политическая
энциклопедия» (РОССПЭН), 1999. – 320 с. 5. Соціологічне опитування
на тему: «Проекція економічної кризи на політичні симпатії
громадян». – [Електронний ресурс]. / Національний інститут
стратегічних досліджень. – Режим доступу:
http://www.niss.gov.ua/soc_opyt/31032009.htm 6. Растоу Д. Переходы
к демократии: попытка динамической модели / Данкварт Растоу //
Полис. – 1995. – № 5. – С. 5-15. 7. Романюк О. І. Моделі
посткомуністичних трансформацій / О. І. Романюк // Політичний
менеджмент. – 2006. – № 3. – С. 35-50. 8. Мухаев Р. Т. Теория
политики: учебник для студентов вузов / Рашид Тазутдинович Мухаев.
– М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 625 с. 9. Хантингтон С. Политический
порядок в меняющихся
-
24
обществах // Самюэль Хантингтон. – М.: Прогресс-Традиция, 2004.
– 480 с. 10. Studia Academiae Europaeum / Студії Академії Європи. –
Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені
Василя Стефаника; Прикарпатський центр політичних та
євроінтеграційних досліджень, 2009. – Вип. ΙΙ. – 114 с.
УДК 328.132.7
ГенеЗиС ІнСТиТУТУ ПРеЗиДенТСТВА В УКРАїнІ
Дем’яненко Б. Л.
У статті зроблено спробу прослідкувати генезис інституту
президентства в Україні у контексті європейської та світової
демократичної прак�
