МIСТ-МГазета Київського Палацу дітей та юнацтва

Агентство «ЮН-ПРЕС»

фестивальний випуск, 2012

Про важливість живого спілкування

Славутичу – 25! І саме у цей ювілейний рік в місті прохо-дить ХІХ фестиваль дитячої демократії, творчості, теле-бачення та преси «Золота осінь Славутича-2012». Гаслофестивалю протягом років лишається незмінним: «Хочубачити світ щасливим».

В рамках фестивалю в Славутичі передбачено багато цікавихподій: відкриття Білого ангела – пам’ятника, який є символом,охоронцем міста; КВК серед місцевих шкільних команд; засну-вання кафедри православної літератури в інформаційно-бібліо-течному центрі; майстер-клас від мера та від відомих працівниківмедіа-сфери; звичайно ж, традиційне кольорове братання; ви-

ступ гурту «С.К.А.Й» та купа іншого й не менш цікавого. Про вибраніподії ми, звичайно ж, розкажемо на сторінках нашої газети та пока-жемо вам, чим живе Славутич у фестивальні дні.

Команді «Міст-М» під час жеребкування дісталася тема «Чиварто боятися людину з мікрофоном?» Що охоплює ця тема? Першза все, вона стосується нашого професійного середовища та нашихколег – телевізійників. Наші журналісти спробували з’ясувати, чи бо-яться жителі та гості міста Славутич мікрофону, як реагують на пра-цівників телебачення. Також на вас чекають практичні поради віддосвідчених телевізійників щодо того, як подолати страх перед пуб-лікою та в чому полягають основні засади роботи перед камерою.

Отож, відправляємося у цікавий світ журналістики разом!

Адам Кохер впервые познакомился с Украиной в этомгоду – на фестивале «Изменим мир к лучшему» в Ар-теке, где участвовал вместе со своим творческимколлективом . Теперь он – на «ЗОСе». Мы выяснили,какие впечатления у господина Кохера вызвал фести-валь. Гость Украины расскажет о детском «джени-карстве» в Польше, свободе слова и фестивалеЗолотая осень Славутича.

с. 3

Наш герой закінчив Інститут журналістики КНУ іменіТараса Шевченка у 2000-му році. Працював на таких ка-налах, як «Новий канал», ICTV, «ТЕТ», на першій приват-ній телекомпанії «Техніка-TV» (TTV) у Кіровограді. Єавтором низки авторських програм «Спеціальний ре-портер», зокрема «Жити не можна померти» та«Мертва річка». Знайомтесь, Павло Кужеєв.

с. 4

«Без живого спілкування неможливо стативідомим телерепортером так як і депутатом.Звісно, існує багато спеціальних методик, якінадають змогу володіти словом, формулю-вати точку зору та звісно висловлювати своюдумку. В наш час, тобто, в час високого рівнярозвитку інформаційних технологій, на-дають змогу донести свої ідеї, свої плани доглядача завдяки телебаченню.

Завдяки нашому інформаційному ресурсуми можемо повідомити жителів нашого ма-ленького містечка про ту чи іншу проблему івже через малий проміжок часу всі жителіміста зможуть обговорити та обрати рі-шення тієї чи іншої проблеми. Доцільність ма-теріалу звісно залежить від оператора тожодної методики публічного виступу не виста-чає. Для хорошого телематеріалу потрібніперш за все добра підготовка та досвід жи-вого спілкування»

Володимир Петрович

Удовиченко

«Всіх братає славутицький наш фестиваль…»

Фото: Аня Вялова

ММiiст

ст--ММ

2

фестивальний випуск, 2012

«Мам, у мене вийшло! Він ле-тить!», хлопчик років – семизахопливо дивиться у нічне сла-вутицьке небо. Там, поміж ме-рехтливих зірок, почализ'являтися інші зірки, трохибільші за розмірами, але такі жяскраві.

Дві сотні нічних ліхтариківславутчани та учасники фести-валю мали змогу запустити унебо на другий день фести-валю «Золота осінь Славутича».З ними полетіли наші бажання,які, я впевнена, пов'язані з«ЗОСею». Можливо, хтось ізновачків загадав повернутисясюди ще, а хтось попросив пе-ремоги у цих журналістськихзмаганнях. Одні побажали щераз зустрітися із тими, з ким нафестивалі звела доля, інші –можливо, забажали, аби на-ступного року на «ЗОСю» при-їхало ще більше команд.

Традиція з китайськими ліхта-риками на фестивалі цьогоріч –уперше. Учасникам дійствавона прийшлася до смаку,тому, ми всім серцем сподіває-мося, що це буде не в останнє.

До речі, чи знаєте Ви, що тра-диція запуску китайських ліхта-риків прийшла до нас із Китаюаж із XVI століття? У ті часи по-дібні ліхтарі слугували своєрід-ними сигналами длясповіщення про прибуття во-рога. Проте, сьогодні, вони вті-люють у собі мирне таромантичне значення.

На запуск ліхтариків у Славу-тичі зі своєю сім'єю прийшов інайдемократичніший мерУкраїни – Володимир ПетровичУдовиченко. Разом зі всіма вінпобував у казці. Там, де зви-чайні ліхтарики вмить перетво-рюються у зірки.

Лада ГОЛУБЄВА

Побувати у казці

21.09.12 - День 109:15Ура! Сьогодні ми їдемо на славет-ний журналістський фестиваль«ЗОСя». Емоції аж зашкалюють вочікуванні цих неймовірнихтрьох днів творчості у колективімолодих журналістів та фотогра-фів. Вже сіли в автобуси біля на-шого рідного КПДЮ. Усе чудово,лише погода не радує. Холодно.

10:05Чекаємо. На годиннику вже 10, аавтобуси все ще не від’їжд-жають… Потихеньку сходятьсяучасники «ЗОСі» та керівники. Всіусміхнені, в гарному настрої і звеличезним запасом позитиву таоптимізму. А то: ми ж їдемо наодин із наймасштабніших журна-лістських фестивалів!

10:30Фух, поїхали вже. Автобуси дужезручні, тепло. А я все ніяк недочекаюсь, коли нарешті побачуз вікна Славутич. Мені так цікаво,як виглядає це наймолодшемісто України, чи є там великі ма-газини, кінотеатри, ресторани.

13:20Нарешті ми прибули у це славнемісто Славутич! Воно таке неве-лике, тихе та спокійне, що після

нашого галасливого Києва тутопиняєшся ніби на іншій планеті.Нас радо вітають та зустрічаютьславутчани. Директор Славутиць-кого Палацу дітей та юнацтваНіна Анатоліївна гостинно запро-шує нас у головний зал.

14:00Тут нас оплесками вітають нашіволонтери. Коротко розпові-дають про програму «ЗОСі» тапро те, що нас очікує у наступнікілька днів. Керівники йдуть наакредитацію. А ми все чекаємонашого обіду… Чекаємо-че-каємо, але ніхто за нами не при-ходить.

15:15Покормили нас смачно. На-справді, шкільна їдальня виправ-дала усі мої сподівання. Вдостальнаївшись, ми відправились на по-селення. Поселили нас у ФОЦі не-далеко від Палацу дітей таюнацтва. Це зручно. А взагалі,Славутич настільки невеликумісто, що мені часом здається,що тут від одного кінця до іншогоза годину можна дійти.

Величезний зал, в якому однепоряд із іншим стоять ліжка. Алеце ж весело насправді!

16:00Спати ми будемо у величезномузалі, в якому ліжка стоять одинпоряд із іншим. Але це весело. Наінші умови і не розраховувала –це ж фестиваль. Хоча я повністюзадоволена всім. Лише втоми-лася дуже. А до вечора ще да-леко. До речі, сьогодні відбій в01:00. А це означає, що в нас є чу-дова можливість відпочити вклубі та ближче познайомитисяодин із одним.

18:00Довелося піти на відкриття«ЗОСі», хоча так не хотілось. Це –цікаво, але на вулиці погода – нупросто жахлива. Холодно, моро-сить дощ і єдине чого зараз хо-

четься – залізти під теплу ковдруз чашкою гарячого ароматногочаю.

23:05Зараз відправляємось у клуб«Манхеттен». Це теж недалековід нашого тимчасового місцяпроживання.

00:29Нарешті я під ковдрою у ліжку.День сьогодні насправді був чу-довий і дуже насичений. Стількиподій, стільки емоцій. І я впев-нена, що завтра на мене очікуєне менше цікавих подій. А тепер– спати!

Сюзанна КІРІНА

Щоденник новачка на ЗОСі

Фото: Аня Вялова

Фото: ?Ніна Коробко

М Мi iс

тст- -М М

3

фестивальний випуск, 2012

– В моем дворце нет такого силь-ного юнкоровского движения, каку вас. Нет журналистского детскогоцентра. Но у нас есть отдел, гдедети и молодежь занимаются соз-данием собственных фильмов, во-площают в жизнь свои творческиеидеи. Ваш фестиваль дает мненовый опыт. По приезду в Лодзь ядумаю заняться подготовкой к соз-данию журналистского агентства.Естественно, переняв какие-то на-выки у вас, увидев что-то новое всфере журналистики. Но, преждевсего, мне нужен человек, лидер,который мог бы возглавить такойотдел и взять на себя всю ответ-ственность за организацию юнко-ровского движения у нас в городе.

А вообще, Лодзь называют горо-дом фестивалей. У нас существуеточень много разнообразных орга-низаций, которые создают всяче-ские фестивали. Мы в их числе.Проводим много международныхфестивалей, в частности фестивальтворчества молодежи. Обяза-тельно приглашаем ребят с ближ-

него зарубежья – России, Беларусии, конечно, Украины. Частыми го-стями у нас есть лидеры с Киева,Кривого Рога, Луганска.

В Польше существует свободаслова. Все говорят и пишут, чтохотят. Главное, чтобы эта «свобода»никому не навредила и не нару-шила ничьи права. И часто именножурналисты выходят за рамки мо-рального. Вот им я желаю профес-сионализма, нужного опыта работыи терпения.

Еще хочу пожелать, чтобы моло-дежь не боялась высказыватьсвоего мнения. Начиная с такихконкурсов и фестивалей, переходяво взрослую жизнь, вырастатьхорошими журналистами.Чтобы не боялись касаться техтем, которые волнуют общество. Иеще, чтобы потом навыки в журна-листике, обретенные на этом фести-вале, пригодились в помощидругим людям. Это самое главное.

підготувалалада ГолУБеВа

Адам Кохер, директор

Дворца детей и юношества в городе Лодзь,

СпецІально для «МІСт-М»:

о детском «дженикарстве» в Польше, свободе слова и фестивале Золотая осень Славутича:

Оберіг Славутича або Звідки беруться ангели

У День міста на центральній площіСлавутича з’явився Білий ангел. По-глянув він на цю місцину, побачив хо-роших людей і вирішив тутзалишитися. Але став він не простимжителем, а охоронцем, ангелом-хра-нителем славного міста атомників.

«Білий Ангел Славутича – символ світлогодня. Білий ангел Славутича – ти надія моя».З початку його заснування Славутич охоро-няв Білий ангел-хранитель. І це не спроста.Символом цього міста завжди був Чорно-биль і чорна дата 26 квітня. Тому, за сло-вами мера, Володимира ПетровичаУдовиченка, місту був просто необхіднийохоронець з «вищих» сил. І ще, треба булодумати про майбутнє. Зокрема, про йогомонументальне художнє оформлення.

Згодом мерія міста оголошує конкурс наскульптуру Білого ангела. Його виграє відо-

мий російський скульптор Ян Нейман. І отпершого червня у Славутича з’являєтьсясвій особистий, тепер уже реальний сим-вол вагою майже в 500 кілограм. На мону-менті також можна прочитати гімн міста,слова якого знає кожен житель. Ще однієюцінністю є камінь любові, що встановленийв самому серці скульптури. Привезений вінзі святої землі в Єрусалимі. І тепер кожен,хто доторкнеться до каменя двома рукамиі загадає бажання, буде щасливим. А ті мо-лодята, які в день заручин побувають підвінком ангела, житимуть разом усе життя.

В день презентації скульптури підходимодо каменя і загадуємо бажання. Віримо,що ангел-охоронець Славутича допоможенам у здійсненні наших мрій. Так само, яквін це робить вже 25 років для молодого,але прекрасного міста атомників.

Леся СТОЖАР

Фото: Аня Вялова

Фото: Ілля Лукіша, команда «Кітпес»

Адам Кохер впервые познакомился с Украиной в этом году –на фестивале «Изменим мир к лучшему» в Артеке, где участво-вал вместе со своим творческим коллективом . Теперь он – на«ЗОСе». Мы выяснили, какие впечатления у господина Кохеравызвал фестиваль.

ММiiст

ст--ММ

4

фестивальний випуск, 2012

поСтатІ: паВло КУжеєВ

Сила мікрофону або Як знайти собаку, закопану на чужому городі

Наш герой закінчив Інститутжурналістики КНУ імені ТарасаШевченка у 2000-му році. Пра-цював на таких каналах, як«Новий канал», ICTV, «ТЕТ», напершій приватній телекомпанії«Техніка-TV» (TTV) у Кірово-граді. Є автором низки авторсь-ких програм «Спеціальнийрепортер», зокрема «Жити неможна померти» та «Мертварічка».

У 2005-му запрошений на ро-боту до ТРК «НБМ» (5 канал), деразом із командою однодумців«з нуля» створювати нові теле-передачі у новому інформацій-ному форматі 5-го каналу.«Новий Час», «RE:Акція», «Часновин», «Час». Щонеділі веденародне ток-шоу «Майдан», ана час виборчої кампанії у фор-маті спецпроекту 5-го каналуведе програму «Майдан. Лідернації».

Павло – рекордсмен Книги Ре-кордів Гіннеса («Найтривалішетелевізійне ток-шоу у світі»).

Відкрита, комунікабельна лю-дина Павло Кужеєв легко погод-жується на невелике інтерв’юсеред неперервного галасу фе-стивальної дітвори.

– Ви вперше на «ЗОСі». Як Вамтут?

– Мені доводилось бувати нарізних фестивалях, конкурсах ів якості учасника, і в якості журі.Тут я вперше. Хоча раніше менетакож сюди запрошували. Фе-стивалі, особливо журна-лістські, схожі один на одного. Впершу чергу це стосується орга-нізаційних питань. Вони якраз ві-діграють ключову роль в тому,які враження залишаться від фе-стивалю в усіх його учасників.

– Чи варто боятися людину змікрофоном, себто журналіста?

– Класик казав: «Я не хочу,чтобы к штыку приравнялиперо». Як зброя знищує людей,так і мікрофон іноді може за-вдати нищівного удару. А ті, хтобояться мікрофону – це люди,які мають свої «роялі в кущах».Людям, у яких чисте, відкритесерце, які не приховують ні своєминуле, ні те, чим вони зай-маються зараз, мікрофон навітьйде на корись. Тому, що такихособистостей приємно слухати.Мікрофон взагалі є великоюсилою. Адже він може вряту-вати життя людині саме завдякипублічності. Сама людина йде нарозголос своїх проблем абиврятуватися, наприклад, відякихось погроз. І саме такі дії вмоїй практиці багато кому допо-

могли. Нещодавно у ВерховнійРаді розглядали «Закон про на-клеп». Це знову ж таки стосу-ється «скелетів» у шафах, що їхретельно приховує кожна другапублічна людина. Саме такі

особи висувають подібні за-кони, аби жодна людина не ді-зналася про їх «недужехороші»плани. Це саме ті, хто панічнобояться людей з мікрофонами.

– Чи відмовляли Вам колись вінтерв’ю?

– Так, на моїй практиці булобезліч причин на відмову. Цетакі відомі підбрехеньки, як «Яне готовий», «Я не нафарбо-вана», «Я погано себе почуваю»,

тощо. Але з такими відмовкамизустрічаються не лише журналі-сти. Сьогодні спостерігаютьсятакі тенеденції: люди на вулицівідвертіші, ніж ті, хто відповідаєна різні питання в приміщеннях.Тобто все залежить від різнихнюансів. Але якщо, наприклад,із екрану телевізора оголо-шують, що та чи інша людинавідмовилася від інтерв’ю, тотого ж дня вона телефонує, зви-нувачуючи журналістів у неправ-дивій інформації. При цьомукаже, що її знеславлюють навсю країну і говорять відвертубрехню.

Павло Кужеєв переконаний:маючи доступ до великої ауди-торії, люди часто говорять все,що їм заманеться. Але потрібнофільтрувати свою мову. Слово –

не горобець, і навіть не осіння лі-нива муха, що її легко можнавпіймати. А слово сьогодні, всу-переч бажанню класика, – ре-альна зброя, курок пістолета,мікрофон – це сам пістолет. Три-маючи його в руках, потрібнодивитись, де ціль, і водночаспам’ятати заповідь: «Не на-шкодь».

Лада ГОЛУБЄВА

ЗОСя завжди славилася

своїми знаменитими гос-

тями. І цей рік не виняток!

Серед запрошених «акул

мас-медіа» є людина, в кот-

рої варто взяти інтерв’ю.

Знайомтесь, Павло Кужеєв.

Ведучі «5 каналу» побили рекорд

Фо

то: І

лля

Лук

іша,

ко

ман

да

«Кіт

пес»

М Мi iс

тст- -М М

5

фестивальний випуск, 2012

Мы вновь приехали вСлавутич, и снова сде-лали пару снимков нафоне автобуса, и каквсегда отказались отместного гида и заблу-дились в городе. Местовстречи изменитьнельзя – это ЗОСя. Кон-церты, мастер-классы,фестивальные друзья, адля кого-то, быть может,и первая любовь. За 5лет, которые я посещаюфестиваль, довелосьстолкнуться с десят-ками, если не с сотнямиинтересных людей.

За эти годы сложиласьдаже свой особенныйфольклор. В основном,молодняк ни разу невидел братьев Олега и

Женю Казыкиных, но ис-тории о их проделках иприключениях (небудем конкретизиро-вать) передают из уст вуста. А кто из бывалыхфестивальщиков не слы-шал о виртуозном, и не вмеру колоритном музы-канте Мише Яблочкове?А о собаках НаталииИвановны ПлахотнюкВы слышали? Кстати, онапочему-то перестала ихвозить… И каждый годредактор «Славесты»предупреждает участни-ков, о том, что сдаватьматериалы надо во-время, и все так же,много лет подряд закан-чивает верстку под утров ожидании некоторых

нерадивых юнкоров.За пять лет многое по-

менялось:– Время фестиваля

сначала сократилось до3-х дней, но теперь тра-дицию возобновили, имы снова уезжаем в по-недельник!

– Концерт всегда про-водился на большой рас-кладной сцене, но годназад ее не было! Новозрадуемся друзья, вэтом году концерт сновас нами! Только сценастала «чуточку» меньше.

– У фестиваля посто-янно меняется назва-ние… В прошлом году к,и без того не короткомуназванию фестиваля, до-бавился элемент «…

творчества…», а в этом«…демократии…» Чтодальше? Быть может «…станкостроения…» или«… кройки и шитья…».Может, в витиеватое на-звание добавить эле-мент «… театра»?

«Место встречи изме-нить нельзя!», – так зву-

чит название всеми лю-бимого фильма. А вотнаше «место встречи» –фестиваль, меняется иразвивается! Интересно,а каким он будет черезгод?

Пан ПИНГВИН

Та самая собака Натальи Плохотнюк. Фото из архива редакции

Место встречи изменить можно!

Нахаба, але в міру

«Я навчалась в «Юн-пресі»Київського Палацу дітей таюнацтва. Ще з самого дитинствая знала, що буду працювати нателебаченні. Це було моєюмрією, хоча спочатку вона меніздавалася недосяжною. Коли язакінчила навчання в універси-теті, я вирішила здійснити мріюсвого життя і дізналась всі ад-реси київських телеканалів іпішла по тим адресам. Але кудиб я не пішла, двері переді мноюзачинялися. І мабуть лише на 10-й раз я прийшла на телеканал«ICTV». Охоронець не пропускавмене, але завдяки кореспон-дентській хитрості я все ж такипройшла до відділу кадрів іпішла на роботу технічним ре-дактором. Це була тяжка роботаособисто для мене і через три мі-сяці я влаштувалась на телека-нал ТРК в програму економічнеколо.

Але ця робота також не пі-дійшла мені, і я вирішила пара-лельно з роботою надсилатисвоє резюме на інші телеканали

та програми.Мені зателефонували та запро-

понували працювати в програмі«Ключовий момент» на цьомутелеканалі, на що я погодилась.Пропрацювала я на цій передачіпів року, але за ці п’ять років я ба-гатому навчилась. Найтяжчебуло вмовити людину прийти нанашу передачу. Але коли це ви-ходило, ти відчував себе «Коро-лем». Але програму закрили і вцей же час запускався першийсезон проекту «Майданс». Я од-разу ж потрапила на цей проект.Освоїла професію, яку до цьогонавіть не знала, це професія«стар-менеджера», тобто адміні-стратором по зіркам. Доводи-лось працювати з багатьмазірками такими як Анастасія Во-лочкова, Русланою, Отаром Ку-шанашвілі тощо.

Через деякий час, коли докінця проекту залишилось де-кілька ефірів, влаштувалася нателеканал «СТБ» на дуже специ-фічну передачу «Паралельнийсвіт». Попрацювавши там рік, я

набула певного досвіду. До речі,програма «Паралельний світ»-довгожитель на українському те-лебаченні. Її транслювали сімроків і за цей час було випущеночотирнадцять сезонів. Одразупісля закриття програми влашту-валась на телеканал «К1», який ємедіахолдингом телеканалу«Інтер».

Програма «Секрети долі»тільки починала свій розвиток.Мене призначили шеф-редакто-ром. Це була соціальна тема-тика, яка мені до снаги.

Нажаль, цей проект проіснуваввсього один рік. І після цьогопроекту я одразу перейшла наінший - «Шопінг», в якому менібула запропонована посада ке-рівника.

Я завжди казала, кажу і буду ка-зати, що я мабуть найщасливішалюдина на планеті. І це все за-вдяки моїй роботі. Я бачу пер-спективу свого кар’єрногозросту, вважаючи, що майже зарік моя посада підвищилась відзвичайного журналіста до керів-ника проекту.

Я не вважаю себе професіона-лом, хоч і давно працюю, але яхотіла б дати декілька порад дляновачків.

По-перше, потрібно тренува-тись розмовляти перед дзерка-лом, слідкувати за своєюмімікою, що дуже важливо.

По-друге, до камери потрібнозвикнути.

По-третє, якщо раптом щосьпішло не так на зйомках, не по-трібно падати в паніку та нерву-вати. Можна зробити ще дубль,а потім ще.

І так доки не вийде!Особисто я вчу своїх гуртківців

бути трошки нахабами, але вміру. В кореспондентському ма-теріалі завжди присутня нотабрехні. Але це додає родзинку.Також потрібно вміти спілкува-тись. Потрібно перебороти цейбар’єр, це складно, але потрібно!

І, звісно, я бажаю натхненнявсім початківцям, які, можливо,тільки планують працювати нателебаченні або в газеті».

Денис ФОМІН

Наталія Шульга – викладач Інформаційно-творчого агентства«ЮН-ПРЕС», вона викладає у гуртку «Телерепортери», готуєдо вступу у дорослу медійну професію майбутніх фахівців те-лежурналістики. Починала вона свій шлях із того-ж таки «ЮН-ПРЕСу», куди прийшла молодою дівчиною, але згодом посілаІІІ місце на міжнародному фестивалі «Прес-весна на Дніпровихсхилах». Сьогодні вона ділиться з читачами нашої газети ре-цептами власного успіху та ділиться секретами вихованнямайбутніх тележурналістів.

Фот

о з

особ

исто

го а

рхів

у ге

роїн

і

ММiiст

ст--ММ

6

фестивальний випуск, 2012

Після аналізу відповідей буловиявлено, що 98% респондентівспокійно ставляться до спілку-вання із журналістами. Однакбільшість опитаних відповіли,що ставляться до кореспонден-тів із обережністю.

«Зрозуміло, що уникнутискладного запитання від журна-ліста майже неможливо. Осо-бисто я намагаюся уникатитаких запитань. Як кажуть, до-віряй, але перевіряй. Я неодно-разово впевнювався у тому,що журналісти допомагаютьбагатьом людям у вирішенніпроблем», - повідомив один ізреспондентів.

Однак, провівши опитуванняна тему: «Чи довіряєте ви жур-налістам», виявилося, що всенавпаки. Респонденти не вва-жають пресу правдивою, а най-більше недовіри – дотележурналістів.

«Дуже багато неправдивихновин транслюють на телеба-ченні, у деяких випадках це маєвелике значення», – поясниводин із респондентів. Тожлюди не бояться журналістів,але не довіряють їм.

Це серйозна проблема наданий період часу. За думкоюопитаних, не варто боятись лю-дину з мікрофоном, але по-трібно розуміти, що певнанебезпека все-таки є.

Наприклад, якщо журналістпише досить серйозний сус-пільно значущий матеріал, він убудь-якому разі міститиме кри-тику. А там де є критика, є неза-доволені. Таким чином, якщоми своєю інформацією допома-гаємо журналісту написати ма-теріал, то ми повинні розуміти:від цих «незадоволених»можна очікувати певних непри-ємностей.

Тобто від політичних партій,які критикує журналіст або відкерівництва підприємств, якіхочуть вивести на чисту воду.

«Людина, яка постачає інфор-мацію журналістові, нагадуєсвідка під час судової справи,де в ідеалі судом є громада.

Але ми живемо в Україні.Тому ця ситуація стає більшскладною, особливо в кон-тексті нового закону про на-

клеп, як для журналіста так ідля того, хто дає йому інфор-мацію» - прокоментував один ізопитуваних, Максим Велущак.

То, чи варто боятися людинуз мікрофоном? Це особистасправа кожного.

Не слід також забувати, щодалеко не всі журналісти при-тримуються професійної етики.

Денис ФОМІН

«Людина, яка постачає інформацію журналістові, нагадує свідка під час судової справи»

Газета «Міст-М» провела коротке опитування на тему: «Чи по-трібно боятися журналіста з мікрофоном?». Результати розвіялиміф про страх людей перед кореспондентами, зумовлений тим,що юнкори ставлять низку провокаційних запитань.

Чи БоятьСя людей З МІКрофоноМ У СлаВУтиЧІ?

Фото: Аня Вялова

– Коли я беру інтерв’ю, то боюсьпоставити дурне запитання, боюсьздатися некомпетентною в тій чиіншій темі. Тому я не дуже люблюцей жанр. Сюзанна

– Так, я часто беру інтерв’ю. Не тещоби боюся, просто якось незручно ставити питання не по темі.Намагаюся уникати таких випадків.А взагалі, я не боюся брати ін-терв’ю. Думаю, немає нічого важ-кого в тому, щоб попередньопідготуватися до нього, зібравшиякнайбільше інформації. Костян-

тин

– Я до сих пір боюся брати ін-терв’ю, хоча займаюсь журналісти-кою вже п’ятий рік. Мені треба,щоб хтось мене «підштовхнув» доцієї людини або ж наказав взяти внеї інтерв’ю. Але сьогодні на ЗОСі я

ставила питання Володимиру Пет-ровичу Удовиченко, і знаєш, менібуло зовсім не страшно. Марина

– Ой, інтерв’ю і репортаж – мої на-йулюбленіші жанри. Адже, як намене, немає нічого легшого за те,щоб поставити комусь питання.Так відбувається на вулиці під чассоцопитувань. Але на інтерв’ю зважливими людьми треба готува-тися. Ніна

– Коли я підходжу до людини,якій мені треба поставити запи-тання, то взагалі боюся сказатизайве слово або ж забути ті пи-тання, як підготувала. Боюсь, що талюдина погано про мене подумає.Але я розумію, що треба позбавля-тись сором’язливості та якнай-більше спілкуватися з різнимилюдьми. Оксана

– Інтерв’ю – це такий жанр, доякого не можна підходити легко-важно. Він потребує попередньоїпідготовки. Якщо ти не розумієшсяв якійсь темі, а інтерв’ю потрібновзяти терміново, постарайся ста-вити прості питання. Так буде зро-

зуміліше і тобі, і читачеві. І не забу-вай про експромт. Це один із сек-ретів успіху. Профі

Опитування провела Лада

ГОЛУБЄВА

Чого бояться люди з мікрофоном?Я люблю писати інтерв’ю. Беру ручку й блокнот, інколи – дик-тофон, і, йдучи, до інтерв'юйованого, на ходу придумую запи-тання. Досвід, практика, спілкування. Три кити, які необхідні дляхорошого інтерв’ю. Але іноді й досвідчені журналісти, і новачкигубляться перед звичайнісіньким опитуванням. Кореспондентигазети «Міст-М» поцікавилися, чого бояться учасники фести-валю, коли самі у когось беруть інтерв’ю. Поїхали!

Фото: Ніна Коробко

М Мi iс

тст- -М М

7

Славутич – молоде, але вже достатньо доросле місто.Воно амбіційне і має власний характер. Що вплинуло нахарактер Славутича, і чому це досить молоде місто вва-жається одним з найуспішних інфраструктурних про-ектів країни?

Славутич – наймолодше місто України – з’явився на світ лише25 років тому, а саме, в 1986 році. Мабуть, якби не атомна ава-рія на ЧАЕС, міста не було б на мапі країни. Проект потенцій-ного міста почали узгоджувати у 1986 році як місцепроживання переселенців із зони відчуження і персоналу, щообслуговує ЧАЕС. У 1988 році перший ордер на заселення квар-тир був виданий. У плануванні міста брали участь архітекториЛитви, Латвії, Естонії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, України таРосії. Це, звісно, вплинуло на характер міста. Інфраструктурніпоказники Славутича є стандартами інфраструктури як такої.Про це свідчить наявність чотирьох загальноосвітніх шкіл, од-ного ліцею, Центру захисту дітей, Будинку дитячої творчості,бібліотечно-інформаційного центру, фізкультурно-оздоров-чого комплексу, юнацької спортивної школи, стадіону, яхт-клубу та інших громадських місць. У 2010 році Славутич посівперше місце в категорії міст із населенням до 50 тисяч чоловіку всеукраїнському конкурсі «Населений пункт найкращого бла-гоустрою і підтримки громадського порядку».

Не зважаючи на скорочення робочих місць на ЧАЕС, основ-ного джерела заробітку славутичан у минулому, демографічніпоказники залишилися позитивними. Рівень народжуваностіпереважає над рівнем смертності, й велика заслуга в тому ве-ликої кількості молоді. Славутич має найнижчий середній вікнаселення в Україні. Молодь, як найменш консервативнаверства населення, дала місту можливість не залишитись про-стим провінційним містом. Звісно, Славутич не претендує настатус столиці України, але як на місто з невеликою кількістюнаселення (близько 24,5 тисяч чоловік), він сміливо бере насебе важку роботу. Наприклад, фестиваль юнацької медіа-творчості «Золота осінь Славутича» тощо.

Як і всі типові українські міста, Славутич має свій ТРК, свою

періодику і свої сторінки в соціальних мережах. До речі, всіпости в соціальних мережах обговорюються, що свідчить пронебайдужу позицію славутичан.

Мені на мить здалося, що у славутичан своя цивілізація. І цепрекрасно. Славутич теоретично знаходиться у Київській обла-сті, але Київ, на мій погляд, істотно далекий від Славутича. Сла-вутич доросліший. Він навчений бути порядним містом беззайвого пафосу, він звик вирішувати проблеми самостійно.Особисто я не пам’ятаю новин про Славутич на провідних ка-налах країни. Отже Славутич не замішаний у голосних, але зов-сім безглуздих українських інтригах.

На честь 25-річчя Славутича я бажаю місту ніколи не ставатимегаполісом, щоб не втратити свій талант – бути незалежнимвід всепоглинаючих сучасних впливів, і залишити собі статус«Найуспішнішого інфраструктурного проекту країни».

Дарина ХИЖКО

Молоде доросле місто

фестивальний випуск, 2012

Фо

то: В

ікто

рія

Бо

гдан

, «С

топ-

кад

р»

Сьогодні, гуляючи Славутичем, я спіймаласебе на думці: я досить добре вивчила цемісто, знаю вулички, назви і місцерозташу-вання кварталів, магазинів та різних закла-дів. Але – щоразу бачу це місто тільки водному стані – восени. Моя свідомість від-мовляється сприймати його білосніжним зи-мовим, або зеленим літнім, абоніжно-рожевим, таким що тане у ароматахвесняних квітів. Тільки один стан – і він осін-ній. Із каштановими алеями та порепанимикаштанами під ногами, вже трохи пожов-клим листям на деревах. Це місто для мене– дощове, холодне, вітряне, тут завждипрохолодніше, ніж в Києві.

Славутич – бар’єр між літом та осінню. Що-разу, коли я від’їжджаю із Києва сюди, вКиєві ще тепло, у самому розпалі – бабинеліто, останні теплі дні, ласкаве осіннє сонце.Саме тут, у Славутичі, я помічаю перші опалілисточки, жовті китиці дерев, відчуваю самзапах осені. Й, як не дивно, коли повер-

таюся у Київ, там уже також панує осінь,якої наче ще не було три дні тому. Через цеможна впевнено сказати, що «ЗОСя» – стартосені.

Із самим фестивалем пов’язано дуже ба-гато спогадів, тому, що я тут була кількаразів. І сьогодні намагалася точно згадати,скільки саме. Згадала. Цьогоріч я тут вп’яте.

«Золота осінь Славутича» асоціюється ізТбіліським ФОКом ( чомусь він найулюбле-ніший), із друзями, яких здобула при першійпоїздці й потім зустрічала кожен наступнийрік знову тут, із тарілками з написом «ЧАЕС»у шкільній їдальні, з низькими затишнимибудиночками. Одразу згадується перша по-їздка: тоді, коли спали на матрацах у Тбілісь-кому ФОЦі всі гуртом, на одному великомуспільному «ліжку», складеному з купи спаль-них місць, і тулилися одне до одного, бобуло дуже холодно.

Асоціюється «ЗОСя» з холодом: по фото-графіях із минулих років можна спостері-

гати, скільки кофт було на мені в той чиінший рік, а ще пам’ятаю, як купували у кі-оску на вулиці теплу воду, а поки вона по-стояла пару годин у приміщенні ФОКу, тостала холодною.

Ще спогади про ЗОСю пов’язані з пішимипрогулянками серед ночі у Київський квар-тал і назад – для того, аби взяти інтерв’ю уІвкіна. Згадується також, без сумнівів. БІЦ інічна верстка, знайомі обличчя вахтерів уФОКах, дівчина-Зосенька у помаранчевомувінку, яка з року в рік з’являється переднами дорослішою, і росте разом із фестива-лем. Згадки про мої ЗОСі зберігаютьсятакож і у мене вдома: це кілька фестиваль-них блокнотів (дата відліку – 2007-й рік)…

Завтра треба буде покидати це місто таповертатися додому. Проте, одне я знаюточно: коли я приїду до Києва, там уже буде

панувати осінь...

Олександра ГОРЧИНСЬКА,

Славутич – бар’єр між літом та осіннюпро СлаВУтиЧ

ММiiст

ст--ММ

8

Головний редактор: Олександра ГОРЧИНСЬКА

E-mail: gor4inskaja@ukr.net

Шеф-редактор: Наталія плАхОтНюК

Верстка: Олександра ГОРЧИНСЬКА

Над номером працювали: 

лада ГОлУБЄВА, Даша хИЖКО, Денис ФОМІН,

Макс ВЕлУЩАК

Газета «Міст-М».

Наклад: 2 примірники.

Свідоцтво про реєстрацію від 21.02.2002

№5883.

Адреса редакції: м. Київ, вул. І. Мазепи, 13.

тел./факс: (044) 280-92-91

E-mail: news.mist.m@gmail.com

За всі матеріали, опубліковані в газеті,

редакція відповідальність несе.

Думки авторів майже завжди збігаються з

Я - полынь-трава,

Горечь на губах,

Горечь на словах,

Я - полынь-трава...

Ника Турбина

Не счесть тех сочинений,стихов, книг, которые напи-саны о Чернобыльской ката-строфе; не пересмотретьвсех фильмов, что сегодняих все больше и больше сни-мают новые режиссеры. Носамое главное, что даже се-годня, во время современ-нейших технологий иполностью раскрытых, каза-лось, тайн авария на станции,и сама ЧАЭС окутана множе-ством слухов. Но все по по-рядку.

Когда упадет звездаЧеловечество наблюдало

множество падений и восхо-дов звезд. Все знают звезду,которая сообщила народу орождении Сына Божьего. Вславянской мифологии ра-достной была первая звездав День Ивана Купала, кото-рая начинала гадания на су-женого. А еще при падениипростых звезд люди загады-вают желания. 26 апреля1986 года упала еще одназвезда, которая принесла наземлю много горя. В Библиио ней написано так: «И затру-бил третий Ангел, и упала снеба великая звезда, пылаясловно факел. А имя тойзвезде Полынь. И стала третьводы, будто полынь, и многолюдей погибло от той воды,потому что стала она горь-кой…» Говоря на современ-ном языке, случиласьбольшая трагедия. И вот тутначинаются тайны. Выдвига-ется много версий каса-тельно того, по чьей вине и скаких причин произошла этаавария. Большинство людей

грешат на инженеров, кото-рым вдруг захотелось по-экспериментировать среактором. В итоге он не вы-держал такой температуры,произошел взрыв. Есть вер-сии, что советское прави-тельство, в ходезатянувшиеся холоднойвойны с США хотело пока-зать всю мощь и так однойиз лучших электростанций вСоюзе в ходе эксперимен-тального проекта. Неболь-шая толика фантазероввыдвигает версии действияНЛО на ЧАЭС (эта тема нико-гда никому не надоест!) илиснова тех же штатов, кото-рые якобы спровоцировалитрещину в коре Землиименно на территории элек-тростанции. Кто-то из вели-ких сказал, что мифы – этоанекдоты, ставшие леген-дами. И можно долго с нихсмеяться, можно выдвигатьновые версии причин ава-рии, но наверняка никто незнает. И официально нельзяничего утверждать. Ведь вотсказал какой-то злой язык обошибке персонала АЭС, это,естественно, понеслось «са-рафанным радио», а родныеработников, ныне покойных,до сих пор живут с той при-зрачной виной…

Общество коконовКогда я общаюсь с

людьми, которые впервыеприезжают в Славутич,слышу только одно: «А,правда, что здесь все загряз-нено радиоактивными отхо-дами?» Ага, и мы все давнооблучены. Ну, во-первых,нужно знать географическоерасположения самой ЧАЭС инаправления, куда понеслорадиоактивное облако. А во-вторых, в некоторых селах,которые находятся и на тер-ритории зоны, и за ее преде-

лами абсолютно чистая при-рода. Что очень удиви-тельно, и пока чтообъясняется только тем, что«так вышло».

Некоторая часть людей схорошо развитой фантазиейначинают придумывать ир-реальные, в принципе невоз-можные истории. Из этойсерии – популярные историио мутациях животных и ихвоплощение в известнойигре Stalker, рождения двух-головых теленков и появле-ния метровых белых червейс красными глазами. Все эти«редкостные экземпляры»можно увидеть в современ-ных фильмах о ЧАЭС от не-угомонных режиссеров.Стоп. Развеем мифы. Впер-вые случаи мутации вУкраине зафиксированы ещедо строения электростан-ции. Но есть еще одна зако-номерность: облученныйорганизм теряет способ-ность размножаться, не, то,что бегать со скоростью ге-парда. То есть, априори у нихне может быть потомства, азначит, его никто не видел.

Что еще раз доказывает, чтовсе вокруг постоянно врут ивыдумывают.

Быть проще, жить лучше.Те, кто не знает истинной

ситуации вокруг Чернобыль-ской катастрофы, несут в об-щество грязь лжи. А главное,сами верят во всякуюерунду. Люди вообще посвоей природе доверчивыесущества. В городе-спутникеСлавутиче все проще. Людипережили аварию и началипотихоньку забывать те ощу-щения вечного страха. Мыже, когда приезжаем сюда,видим только застывшуюкартинку отчужденной При-пяти. Нам надо поучится уславутчан умению слаженноработать и радоваться каж-дому дню, так же чтить па-мять героев иадаптироваться к новымусловиям проживания. Тогдамы тоже -станем чуточкусильнее, и посмотрим на мирдругими глазами. Ведь ме-няться это так здорово!

Лада ГОЛУБЕВА

СПЕцТЕМА

фестивальний випуск, 2012

Чернобыльские мифы

как фетиш сегодняшнего дня

Фото: Ніна Келлє