Прощання з ХХ-им століттямАлен де Бенуа

ХХ-те століття минуло. Власне кажучи, воно розпочалося у 1914 році, з Першої Світової війни; з падінням у 1989 році Берлінської стіни воно підійшло до свого завершення. Що можна сказати про це коротке століття? Що воно було століттям розчарованого натхнення та розбитих мрій? Ніколи ще в історії жодне століття не мобілізовувало так як це. Ніколи ще не бачили стільки політичного завзяття, стільки возвеличення дії і боротьби, стільки фанатизму та рішучої волі творити новий світ в ім’я ілюзорних переконань.

Підняті руки і стиснуті кулаки визначили та опанували першу половину цього століття, час ентузіазму та пристрастей – з крахом, руїнами та концтаборами у підсумку. Бога замінили світські абсолютні цінності, великі сутності, заради яких можна було жертвувати життям: партія, клас, раса, революція. Але світський Абсолют є суперечністю в собі. Все, що люди поставили на місце Бога, зазнало краху – Бог, зрештою, не стає від того більш вартим віри. У другій половині століття на зміну пристрастям прийшли інтереси. Виник світ розчарувань, брехні та сумнівів.

Століття завершується дивним поєднанням байдужості та істерії. Втрачено справді багато часу. Кінець ХХ-го століття означає набагато більше, ніж просто кінець століття: На початку

третього тисячоліття завершується цілий цикл. Тому киньмо короткий погляд на історію. Історія Ancien Regimes, абсолютизму є передусім історією підйому та розвитку буржуазії. Вона перемагає у Французькій революції 1789 року, звалюючи дворянство в ім’я народу, а насправді дає народові нового пана. У ХІХ-му столітті переможний лібералізм, зростаюче значення сцієнтизму та індустріалізації, а також відчуження праці викликали законну реакцію: народження робітничого руху. Однак соціалізм незабаром скотився до марксизму, який заперечує ліберальний світогляд, але черпає з того ж джерела, що й він; марксизм винаходить нову форму деспотизму, яка поєднує одне з одним диктаторську політику і економічну одержимість. Впровадження у Росії комунізму у 1917 році викликає зворотну реакцію: фашизми намагаються подолати тогочасні розбіжності, що є вартим схвалення; але вони також і роблять помилки, занадто часто йдуть на компроміс з буржуазними цінностями і скочуються до ірредентичного націоналізму, мілітаризму, етатизму та расизму. Зрештою фашизми зазнають поразки внаслідок спільних дій ліберальних демократій та сталінізму. Комуністична система гине сама по собі. Ми повертаємося до вихідної точки, до початку: ліберальна буржуазія все ще існує, а народ відчужений більше ніж будь-коли .

Цей цикл, що добігає кінця, є циклом модерну. А криза модерну є у першу чергу кризою її основ: віри у прогрес; певності того, що економіка - це доля; переконання, що людина, залишена сама на себе та звільнена від усякої приналежності, неодмінно була б щасливішою та кращою. Сьогодні ж майбутнє наганяє страх, економіка проявляє себе як тиранічна влада, а „звільнений” окремий індивідуум залишається самотнім у позбавленому змісту світі, вразливим, без точки опори, розчарованим. Трьома стовпами ідеології модерну були ліберальна демократія, капіталістичний ринок та державна нація. І вони також перебувають у кризі. Поширення капіталістичного ринку приводить до постійно зростаючого перекосу між державами, у той час як у промислових країнах постійно збільшується кількість відторгнених; воно привело також до глобалізації економіки, щодо якої державні нації стають все більш безсилими. У той же час широка інтернаціоналізація торгового обміну та фінансових трансферів робить систему вразливішою та дозволяє припускати можливі глобальні функціональні збої. Недовіра до традиційних політичних партій, криза народного представництва, пасивність громадян свідчать про вихолощення ліберальних форм демократії. Відродження колективних ідентичностей показує, що держави, які у майбутньому не погоджуватимуться ні з федералізмом, ні з принципом культурної самостійності, приречені на безконечні конфлікти.

Якщо цикл модерну завершується, тоді у новому столітті повинно виникнути щось нове. Передусім, ХХІ-е століття буде століттям нематеріальних течій: течії в царині комунікацій, фінансів та технології, які переносяться з одного кінця світу в інший за „нуль часу”. Воно буде також століттям занепаду Америки та зростаючого значення „нових” держав: Китаю, Росії, Індії, Ірану та Єгипту. Загнана в кут, Європа знову буде змушена зустрітися віч-на-віч зі своєю долею. Відбуватимуться війни небачених досі форм. Не вдасться уникнути великої міжнародної конфронтації, яка поставить під сумнів „універсальність” західних цінностей.

Вже зараз є фактом інтернаціоналізація цієї проблематики. Спогади про минуле століття можуть живити мабуть лише марні сподівання; йдеться не про те, щоб знати, як запобігти настанню нового світового порядку, а як створити цей порядок і який з конкуруючих проектів нового світового порядку переможе. Потрібно знати, чи буде успішною переорганізація та узгодження живих спільнот або чи прес уніфікуючої глобалізації назавжди розчавить різноманіття культур та народів. З

одного боку, економіка, фінанси та технології. З іншого - політичні та релігійні, культурні та соціальні сили опору. З - на даний момент - чотирма суттєвими питаннями. Як відновити соціальні зв’язки, якщо відомо, що економічне їх знищує, а політичного не вистачає, щоб їх створити? Яким є вихід з так званої „цивілізації праці”, якщо робота більше не є єдиним носієм соціальної інтеграції? Яким чином організувати базову демократію, яка була б побудована на участі усіх у громадському житті, тобто на відновленні громадянства? І врешті-решт: у який світ ведуть нас комп’ютерні симуляції, „віртуальні реальності”, які формуватимуть щоденні рамки нашого завтрашнього життя?

Сьогоднішнє суспільство розчиняється. Оскільки воно не народжує нічого нового, воно використовує всю свою історію. Воно натикається на свої власні межі. Звичайно в такому випадку говорять про декаданс. Але краще говорити про ліквідацію. І про нігілізм - при цьому потрібно зауважити, що нігілізм означає не тільки хаос, що він є як розкладом, так і багатообіцяючим шансом, як розпадом, так і провісником нового сполучення. Нігілізм, каже Ернст Юнгер, - це тим моментом наприкінці циклу, коли новий порядок вже суттєво утвердився, а цінності, притаманні цьому порядку, ще не є видимими.

Якраз Ернст Юнгер є символом цього століття, людиною, що пережила ціле століття, яке відзначилося вартою уваги трагічною послідовністю: солдат, робітник, повстанець та анархіст. Потрібно прислухатися до його голосу, який віщує наступному століттю вирішальну битву між богами та титанами.

У трактаті „Про біль”, що з’явився у 1934 році в „Листя й каміння”, Юнгер писав, що ми перебуваємо у становищі подорожніх, що довго йшли замерзлим озером, поверхня якого тепер тріскає через зміну температур. Поверхнева частина суспільних ідей починає дробитися, тоді як крізь щілини та тріщини темно виблискує глибина споконвіку наявних елементів.

У „Гордієвому вузлі” (1953) він так само писав, „що боротьба між старими та новими світами по різні боки гордієвого вузла, між владою землі (Erdmacht) та вільним світлом завжди залишатиметься без переможця. Ця боротьба врешті-решт відбуватиметься не між іконами та ідолами, не між країнами, народами, расами та континентами, а у незмірному людини, у її найпотаємнішому”.

Ален де Бенуа (Alain de Benoist) – один лідерів європейської Нової Культури/Нової Правиці. Видає журнали “Elements”, “Krisis”, “Nouvelle Ecole”.

Свобода потребує спільноти (уривок з книги „По той бік прав людини”)Ален де Бенуа

Ідеологія прав людини ізолює правовий елемент за рахунок політичного та соціально-історичного: ми переживаємо реванш права і разом з цим зникнення політичного і соціально-історичного. Крім того, ця ідеологія наводить аргументи в ім’я строго індивідуальних прав. Небезпека полягає в послабленні колективів через утвердження індивідуумів. Кожна демократична політика повинна бути свідома того, що довірене їй суспільство є чимось більшим, аніж просто сумою її індивідуальних складових. Без цього усвідомлення немає спільної волі.

Поняття індивідуума, на якому грунтується вся риторика прав людини, містить в собі варту уваги недолугість, оскільки єдине, що визначає індивідуума, є факт, що це є індивідуум. (У цій ситуації навіть виникає питання, чи розумно визнавати за ним цей факт, щоб це не означало.) За допомогою вчення про права людини добираються до самої суті людини, розглядаючи її як індивідуум. Насправді ж людина, позбавлена усіх своїх конкретних ознак, у жодному разі не є „людиною в собі”. Вона не є більше нічим, оскільки вона втратила якості, які давали можливість іншим розглядати її як собі подібного. „Неспроможність прав людини з огляду на історичну та політичну дійсність,” — пише Міріам Рево д’Алонн, „свідчить передусім про глухі кути натуралістичної точки зору, яка неодмінно перетворюється у свою протилежність. Якщо перевірити факти — це означає втрату політичних якостей, які вважаються істотними — то неможливо знайти жодного довготривалого субстрату людської природи, а лише тільки невизначеність, яка не має ніякого змісту”.

Перші теоретики прав людини досить справедливо посилалися на людську природу. Щоправда уявлення, яке вони про неї мали, було помилковим. Сьогодні відомо, причому вже досить давно, що людина — соціальна істота, що існування людини не передує її співіснуванню, одним словом: що суспільство створює горизонт, який з самого початку визначає присутність людини у світі. Як немає духу, що не був би втілений, так і немає індивідуума, що не був би прив’язаний до певного соціально-історичного контексту. Приналежність до людства ніколи не є безпосередньою, вона опосередковується через певну спільноту чи культуру. Для людини неможливо бути просто визначеною як індивідуум, тому що вона в будь-якому випадку живе у спільноті, у якій вона стикається з цінностями, нормами та загальновизнаними поглядами. Сукупність цих зв’язків та

звичаїв, тобто все, що її оточує, зовсім не є зайвим додатком, а навпаки, є істотною складовою її власного „я”.

Поняття індивідуума, на якому грунтується вся риторика прав людини, містить в собі варту уваги недолугість. Індивідуум є тавтологічно визначеним через свою індивідуальність.

Щоб жити і щоб жити добре, людина потребує спільноти. Проте відомі слова Арістотеля про те, що людина є політичною твариною, означають не тільки те, що людина призначена за своєю природою жити у суспільстві; вони означають також те, що людина за своєю природою мусить вести політичне життя й активно брати участь у житті політичної спільноти. „Праведним ми називаємо те”, пише Арістотель, „що приносить та забезпечує політичній громаді щастя й те, що потрібно для щастя”.

Просто неможливо вибудовувати політичне ціле на строго індивідуалістичних позиціях. „Як неможливо геометричну площину розкласти на лінії чи лінію на точки, так і суспільство неможливо розкласти на індивідууми”, казала ще Огюст Конт. „Індивідуум є окремою ланкою ланцюжка”, пише Раймундо Паніккар, „особистість є з’єднаннями навколо цієї ланки, частинкою ланцюжка, який творить дійсність (…) Не викликає сумнівів, що ланцюжок без своїх ланок зникне; але й без з’єднань не було б ланок.” З цього випливає, що кожен політичний проект вимагає свого роду холізму; в холізмі суспільство передує індивідууму, так як і „ціле обов’язково передує частині” (Арістотель). Але — і з цієї точки зору холізм відрізняється від колективізму — частини, які охоплює ціле, не розчиняються у цьому цілому. Основана відмінність полягає в тому, що в колективізмі суспільні зв’язки цілком і повністю панують над індивідуумами, у той час як у холізмі можливості індивідуумів залежать від їх суспільних зв’язків. Отже, ця залежність має не причинну, а основоположну та взаємну природу. З цієї перспективи суспільним благом не є ні благо цілого, ні сума усіх індивідуальних інтересів: ним є спільне благо як для частинок, так і для цілого.

Якщо визнати, що захист та підтримка прав потребує в першу чергу ствердження політичного, то стає очевидним, що вчення про права людини підриває основи свого ж утвердження, нападаючи на політичне та вперто прагнучи обмежити його привілеї. Людина може мати права тільки в політичних рамках, у спільному політичному життєвому світі, оскільки кожне право залежить від соціально-історичних умов, в яких воно відстоюється. Індивідуум як такий не може бути жодним суб’єктом права, як і формальне право само по собі не має значення (права на працю не достатньо, щоб знайти роботу, а право на освіту означає небагато, якщо держава не має в розпорядженні достатньо фінансів, щоб забезпечити безкоштовне навчання). Права можуть існувати тільки разом з членством в політичному цілому. „Якщо людина досягає своєї людяності, стаючи громадянином”, пише Міріам Рево д’Алонн, „тобто отримуючи політичний статус, і навпаки, якщо вона втрачає власне людські якості, втрачаючи цей статус, то це означає, що дія людських прав корениться у бутті громадянином”.

І навпаки, люди можуть отримати права тільки в межах певної політичної форми, в екзистенційному взаємозв’язку, який їм конкретно гарантує можливість скористатися цими правами. Зрештою, це зводиться до того, що права підсилюють та виражають відмінність між людьми, але у жодному випадку не їх ідентичність.

Варто глянути ширше і запитати себе, чи взагалі доцільно далі говорити про права. Оскільки вчення про права людини безпосередньо пов’язане з ліберальною ідеологією, всяка спроба неліберального переформулювання ймовірно приречена на провал. Краще собі уявити, що в даний час дебати ведуться не стільки навколо прав, як навколо обов’язків тих, хто керує, а також навколо права підлеглих вимагати компетентності та свободи, якщо в такій їм відмовлено.

Очевидно, йдеться не про те, щоб відмовитися від захисту свобод чи взагалі заперечувати вчення про права людини, щоб легітимізувати деспотизм. Навпаки, треба показати, що необхідність боротьби проти усіх форм тиранії та пригноблення є цілком політичним питанням, яке як таке вимагає політичного рішення. Іншими словами, йдеться про звільнення юридичної сфери та поля філософії моралі, щоб ствердити, що треба провести межі влади політичної верхівки — не тому що індивідууми за своєю природою мають необмежені права, а тому що державна форма, у якій панує деспотизм, є поганим політичним суспільством –, що легітимізація опору проти пригноблення випливає не з вродженого права, а з обов’язку політичної верхівки поважати свободу членів суспільства, одним словом: що люди мусять бути вільними. Не тому, що вони „мають на це право”, а тому, що суспільство, у якому поважають основні свободи, є політично кращим, — в моральному плані йому теж можна надати перевагу –, ніж суспільство, у яких вони не поважаються.

Це означає, щоб знову діяв принцип громадянства — під цим розуміємо активну участь у громадському житті, а не як поняття, яке можна інструменталізувати для досягнення прав. „Прийняття мінімальних умов демократичного політичного порядку — строга рівність прав та

обов’язків кожного — приводить до відмови від будь-якого метафізичного, антропологічного чи навіть морального обгрунтування прав людини і передусім конституційних прав”, пишe про це Жан-Франсуа Кервежан, „та, замість цього, до їх строго політичного обгрунтування, тобто спираючись лише на принцип рівності громадян-індивідуумів перед законом (а не рівність від природи, тому що немає нічого менш егалітарного, ніж „природа”).

Водночас наслідком цього є реабілітація поняття належності до політичної спільноти, без якого свобода, рівність, справедливість залишаються абстракціями без будь-якої сили. Не знецінюючи індивідуума та не загрожуючи його існуванню, належність, навпаки, дає йому „можливість бути своєрідним і притому значимим”, як каже Рево д’Алонн. Вона продовжує: „Щоб права людини обгрунтувати „політично”, треба мати на увазі політику та громадянство, при тому не тільки під другорядним аспектом гарантії суб’єктивних природних прав, а також як первинну умову, яка уможливлює співжиття.

Індивідуальна свобода та самореалізація не є результатом абстрактних „прав”, а зумовлені функціонуючим суспільством, яке потребує і тому також сприяє участі кожного.

Звичайно — і ці дві речі очевидно тісно взаємопов’язані — варто також переосмислити питання індивідуалістичних основ соціального та розглядати індивідуальну своєрідність як своєрідну належність або навіть як множинну своєрідність. Вона базується не на індивідуальному фундаменті, а на грунті зв’язку зі спільним світом. Тому що, якщо „право мати право” не можна відділити від належності до розчленованої політичної спільноти — яку якраз не можна обмежити об’єднанням індивідуумів –, то те незамінне, своєрідне в людині лежить не в її фундаментальній анатомії, а в належності, яка уможливлює вироблення її індивідуальності”.

Зрештою, варто відмовитися від уявлення, що між особистою свободою та суспільним життям існує неминуча суперечність. Замість цього можна під свободою розуміти те, що Бенджамен Констан називав „свободою Античності”, а Ісая Берлін „позитивною свободою”. Цей вид свободи є невіддільним від активної участі у громадському житті, у той час як негативна свобода нового часу складається з ряду прав, які дозволяють людині уникнути цього обов’язку.

Свобода є щось більше, ніж особисте право. Для її втілення потрібен суспільний контекст. Тому визначення, наведене у розділі 4 Декларації про права, залишилося незадовільним: „Свобода полягає в тому, щоб могти робити все, що не шкодить іншим.” З одного боку, індивідуальна автономія та вільне вираження здібностей та талантів не є суб’єктивними правами, а навпаки, відповідають нагальній політичній та суспільній потребі. (Державна система освіти, наприклад, не є результатом „права на освіту”. Якщо б це було право, тоді б освіта була хоч і безкоштовна, але добровільна. Обов’язкова освіта випливає з усвідомлення, що освіта є суспільним благом.)

З іншого боку особиста свобода ніколи не досягається у невільному суспільстві: без громадянської свободи немає приватної свободи. „В античному світі мета полягала в тому, щоб розподілити суспільну владу між усіма громадянами тої ж вітчизни”, пише Бенджамен Констан. Це означає, що також і свобода є в першу чергу політичним питанням, а не питанням „прав”. Так потрактована свобода породжує справедливість, замість з неї користати.

Один з найкращих шляхів захистити свободу пролягає через принцип субсідіарності, за яким вищому авторитету передаються лише ті завдання, які не можуть бути вирішеними на нижчих чи локальних щаблях. Таким чином можна повернутися до строгого поняття права: створювати (чи відновлювати) права не означає з вищих позицій гарантувати індивідуумам „право” що-небудь отримати, а дати їм те, що їм належить, або повернути їм індивідуально чи колективно конкретно те, що несправедливо забрала в них держава або хтось третій.

Логіка капіталуАлен де Бенуа

На початку червня 2001 року Міхаель Роговскі, президент Союзу німецьких промисловців, висунув вимогу впустити до ФРН ще більшу кількість іммігрантів, більшу навіть, ніж це було передбачено імміграційною комісією німецького уряду. Він вважає за можливе щорічно приймати від 300 000 до 400 000 іноземних найманих робітників, заявив Роговскі в інтерв’ю „Берлінер Цайтунг”. Декілька тижнів перед цим президент Союзу роботодавців Дітер Гундт пояснив, що в майбутньому Німеччина все більше і більше залежатиме від іноземної робочої сили.

Так само у Франції Паризька палата промисловості та торгівлі висловилася за те, щоб залучати робочу силу з-за кордону. У той час як Дені Готьє-Сованьяк, речник профспілки металообробної та гірничодобувної промисловості, вважає, „що було б розумно повернути міграційні потоки в протилежну сторону”, Жан-Луї Жіраль, уповноважений спілки підприємців Medef, проголошує: „Наш запас іноземних найманих робітників потребує поповнення”. Також і в Італії Спілка торгових

палат виступає за те, щоб ширши відкрити кордони для „кваліфікованих іммігрантів” і збільшити квоти для видачі дозволів на роботу. Подібні речі чути також з Іспанії.

Ще донедавна мікроскопічні лівацькі групи та прихильники „світу без кордонів” були єдиними, хто відкрито висловлювалися за імміграцію. Сьогодні до них приєдналися й роботодавці. Таким чином ми повернулися до стану, який панував на початку 60-х років. Вже тоді роботодавці подбали про те, щоб перші масивні хвилі імміграції заполонили Європу. Цим вони хотіли пригальмувати необхідні збільшення зарплатні та покращення умов роботи у деяких галузях.

Сьогодні необхідність масової імміграції пояснюється з одного боку „браком робочої сили” у певних галузях, а з іншого станом демографічної кризи, яку в даний момент переживають більшість європейських країн.

Навіть якщо погодитися з тим, що не кожна людина може виконувати будь-яку роботу, то все одно перший аргумент з огляду на високий рівень безробіття є чистою маячнею. Уповільнення економічного росту постійно збільшує ряди безробітних. Хіба можна у такому випадку говорити про „брак робочої сили”? Хіба не було б кращим вирішенням даної проблеми підняти зарплати у менш привабливих професіях чи дати можливість перекваліфікації та навчання для людей, старших ніж 50 років (як для найманих робітників, так і для безробітних). Так можна було б вирішити цю проблему, поставивши на перше місце інтереси місцевих безробітних.

Те, що демографічний розвиток викликає занепокоєння, не заперечує ніхто. У більшості країн Європейського Союзу рівень народжуваності лежить нижче процентного рівня, необхідного для оновлення населення. Навіть в Іспанії та Італії, католицьких країнах з традиційно високим рівнем народжуваності, цей рівень впав на 1,2 дитини на жінку. При збереженні такого темпу Німеччина до 2050 року втратить 11 процентів свого населення, Австрія — 14 процентів, Іспанія — 24, а Італія — 28.

У самій Німеччині спад населення може досягти 20 млн. людей. В цілому Європа на протязі півстоліття втратить 40 млн. мешканців. Вже сьогодні ми на 70 відсотків завдячуємо зростанням населення імміграційному рухові. Разом з тим, що середня тривалість життя також зростає, це приведе до старіння населення: буде все менше працюючих, які мусітимуть забезпечувати життєві стандарти населення та покривати витрати старіючих пенсіонерів.

Вірити в те, що залучення іноземних найманих робітників може допомогти в даній ситуації, нема підстав. При цьому забувають, що іммігранти також старіють, і що раніше чи пізніше обов’язково виникне питання, хто платитиме пенсії новоприбулим, коли вони вже не зможуть більше працювати. Єдино можлива відповідь, яку на це питання можуть дати роботодавці, звучить так: прийняти в країну ще більше іммігрантів. Їхня кількість зростатиме і зростатиме, так що ми опинимося в безкінечній імміграційній спіралі.

Такими будуть наслідки сценарію, який опублікувала ООН у березні 2000 року. Щоб зберегти сучасне співвідношення чотири або п’ять працюючих на пенсіонера, згідно досліджень, Європейський Союз потребуватиме в найближчі 50 років 700 млн. додаткових імігрантів. Це означало б щорічний наплив 12,7 млн. людей. Для Франції ця потреба до 2050 року оцінюється в 91 млн. іммігрантів (1,7 млн. щорічно) — це більша кількість, ніж усе населення магрібського регіону! Ліволіберальний демограф Ерве Ле Бра навіть вирахував, що — якщо взяти за основу підрахунки ООН, які він сам вважає абсурдними — до кінця 21 століття до Франції муситимуть прибути більш ніж півмільярда людей, щоб зберегти сучасний рівень пенсій! Отже, ми маємо справу з повною маячнею.

Дійсність є набагато прозаїчніша. У той час як роботодавці б’ють в рекламні барабани за розширення імміграції, вони здобувають нові засоби, щоб чинити тиск на ринок праці. Вони хочуть зайняти погано оплачувані місця новоприбулими, оскільки останні не мають якихось особливих потреб: будучи більш беззахисними та не маючи якихось певних перспектив, вони ставлять набагато менші вимоги, ніж місцеві. Так як і сорок років тому роботодавці намагаються рекрутувати робочу силу за найнижчими розцінками та примусити іноземну робочу силу грати роль буфера. Одним словом, тут йдеться про те, щоб зробити ринок робочої сили „гнучкішим” та зекономити та зарплатнях.

Впадає в очі те, що роботодавців у їхніх розрахунках цікавить тільки одна єдина складова, а саме економічна. Вони взагалі не задумуються над комплексом проблем, які йдуть нога в ногу з імміграцією; такі фактори як культура, розвиток міст, суспільне життя, екологія чи внутрішня безпека їх не цікавлять.

Розгядати людські індивідууми лише як продуцентів та споживачів, а працездатне населення як „запас” робочих сил, який завжи можна поміняти; колективні інтереси суспільства звузити до економічного виміру — все це повністю відповідає капіталістичній логіці laisser faire, laisser passer та

швидкої, недовгочасної вигоди. Ліберальний капіталізм вважає політичні та культурні границі несуттєвими за визначенням. У його розумінні люди є практично одинаково цінні продуктивні одиниці; його не цікавлять їхнє походження та соціокультурна приналежність. Його не цікавить ніщо, крім збільшення прибутку на світовому ринку, він намагається навіть суспільні звичаї зробити товаром.

У час зустрічі восьми в Генуї варто було б нагадати, що по відношенню до імміграції крайні ліві та прихильники економічного лібералізму дійшли до майже ідентичних висновків, таким чином радикальна лівиця віддає перевагу солідарності з роботодавцями, замість того щоб виражати волю народу.

Тому, хто говорить про імміграцію, не згадуючи при цьому логіки капіталу, — краще мовчати. І навпаки.

Перекладено за:Alain de BENOIST Seltsame Bettgefдhrten.Wer von Einwanderung redet, darf von der Logik des

Kapitals nicht schweigen // Junge Freiheit 30/0120 Juli 2001Розмова з Гільйомом Фаєм

Гільйом ФайГільйом Фай (Guillaume Faye) народився 1949 р. Письменник і публіцист, один з

найвизначніших теоретиків «Нової правої» (Nouvelle Droite) у Франції. До 1987 року працював в журналах «Elements» та « Nouvelle Ecole». У 1987 році він відійшов від «Нової правої» і працював модератором на паризькому місцевому радіо « Skyrock», писав тексти для рок-груп та кіносценарії. З початку 90-х років співпрацює з « Synergies Europeen», а також з « Terre et Peuple», крім того знову активно публікується.

Публікуємо розмову з Г.Ф., записану під час літньої Synergon-академії.Г.Ф., ми чули, що Ви працюєте над новою книгою, яка носить робочу назву

«Конвергенція катастроф». Що Ви можете вже зараз розказати про неї?У цій книзі я продемонструю, що західна цивілізація та європейська культура вперше за всю

свою історію опинилися перед смертельною загрозою, оскільки вперше в недалекому майбутньому, близько 2010-2015 років перетнеться певна кількість драматичних ліній. В даному випадку я схиляюся до «Теорії катастроф» французького математика Рене Тома. Катастрофа не є апокаліпсисом, а лише різким переходом системи у зовсім інший стан. Буде вибух, який ймовірно відчує ціла земля, який не загрожуватиме людству, а лише нестиме в собі загрозу повного зникнення для європейської культури.

В певні часи і в певних областях європейська культура і раніше бувала загрожена, наприклад під час економічних криз чи війн. Але ніколи ще не існувало небезпеки одночасно для всіх областей .

Я хочу запропонувати таку картину: ми знаходимося на «Титаніку». Усе чудово: кухня пречудова, жінки прекрасні, корабель яскраво освітлений, море спокійне, погода приємна — але через годину ми усі будемо мертві. І лише вахтовий знає про це, він бачить, як наближається айсберг.

Інша картина: Десь в обід у Вас вдома стається невеличка пожежа — це не так уже й страшно, Ви маєте час, щоб загасити вогонь. Якщо Ви через годину вивихнете ногу, це також не так і погано — Ви можете її перев’язати. Якщо ще через деякий час Ви затопите підвал, то все одно матимете час для виклику аварійної бригади. Але якщо Ви одночасно отримаєте пожежу, вивихнуту ногу та затоплений підвал, — ви приречені. Якраз така ситуація насувається на Європу і, можливо, на цілий світ.

Чи будуть культури, суспільства, що переживуть цю конвергенцію катастроф?Звичайно. Але спочатку дозвольте мені коротко описати конвергуючі лінії катастроф. Перша

лінія — це екологічне лихо, яке переживає зараз Земля і чий вплив вже дуже скоро і дуже брутально відіб’ється на ситуації з продуктами харчування та здоров’ї людей.

Друга лінія в цій драмі — це третій великий наступ ісламу по всьому фронту, від Гібралтару до Індонезії, і переповнення Європи ісламом та імміграцією. Ми знаємо, що з 2010 року ми повинні рахуватися зі справжньою етнічною громадянською війною у Франції, яка принесе з собою ризик тотальної дестабілізації суспільства.

Третьою лінією є ймовірний крах європейської економіки, так само десь в 2010 році, який буде спричинений двома факторами: першим фактором є старіння європейського населення, через що активна частина суспільства буде не в змозі покривати потреби неактивної частини. Другим фактором, на якому я зупинюся в моїй книзі детальніше, є прогресуючий спад європейської економіки до рівня Третього Світу, який вже зараз явно набирає обертів.

Нарешті четвертою лінією є експансія організованою злочинності, епідемії, неконтрольоване поширення нуклеарних речовин, яке ймовірно завершиться нуклеарною конфронтацією, зростаючий безлад в міжнародних стосунках і нездатність ЄС бути чимось іншим, ніж бюрократичною булькою, можлива конфронтація в тихоокеанському регіоні між США та Китаєм.

Неушкодженими від усього цього залишаться народи з «довгою пам’яттю», тобто Китай та ісламський світ. Захід став на жаль «недовговічним народом». Колись європейські народи також були «довговічними народами». Треба усвідомити, що матеріальне благополуччя само по собі зовсім не є гарантом щастя, а тим більше гарантією того, що народ зможе вижити в майбутньому.

Ці катастрофи нагрянуть на високотехнологічні анонімні цівілізації Заходу, але не на справжні народи. Тут ми маємо різницю між цивілізацією і культурою. Цівілізації помруть — культури будуть жити. Питання в одному: чи захоче Європа знову стати культурою, чи хоче вона, так би мовити, пережити «ренесанс», а чи хоче вона померти як цивілізація. Цю проблему розглядаю я у моїй книзі «Археофутуризм».

З огляду на всі ці катастрофи, які нас очікують, чи не стали Ви, Г.Ф., безнадійним песимістом?

Я щасливий з того, що я песиміст. Тому що оптимісти гинуть, якщо не бажають бачити того, що відбувається навколо них. Песимісти ж беруть до уваги усе, особливо перешкоди та вимоги часу. Ми гинемо від ідеології оптимізму: «love story» з «happy end». Справи йдуть усе гірше й гірше, але все якось буде OK, ми ж оптимісти. Це я називаю тоталітаризмом оптимізму, посміхатися обов’язково, хоча кожному в душі хочеться плакати. Отже, всупереч цьому я вважаю катастрофу чудовою нагодою регенеруватися. Ця катастрофа можливо започаткує четверту культурну епоху в Європі, якщо вона ще здатна до культури. Європа може або померти, або відродитися на нових принципах.

Звичайно, хворому неприємно, коли йому повідомляють: «Шановний, зараз Ви мусите під ніж!». Але я радий, що з 2010 року відбуватимуться важливі події, події, яких я на жаль більше не переживатиму. На нас насувається щось жахливе, але тим краще, немає причин впадати в смуток, це буде стимулом, фактором селекції для європейців, кінцем буржуазного (громадянського) суспільства, шторм ось-ось почнеться.

Тільки що Ви говорили про четверту культурну епоху. Це буде час після-хаосу?Цього ми не знаємо. Тут мушу я зробити невеликий екскурс в математику. З математичної

точки зору катастрофа є раптовою, різкою втратою рівноваги всередині системи або, так би мовити, зміна стану. Під системою можна розуміти багато речей: сім’ю, народ, все, що може бути організоване в тій чи іншій формі. Ця втрата рівноваги закінчується хаосом, після цього відбувається відновлення рівноваги, стабілізація, іншими словами, після-хаос. Це справджується для кожної фізичної системи і для кожної культури, це є чимось універсальним.

Може трапитися, що європейська культура, я наголошую, що у цьому контексті я говорю саме про неї, а не про «людство», для якого немає ризику, зануриться в хаос, що для неї не існуватиме після-хаосу, що вона зникне. Це може трапитися, загибель культур ми бачимо багато разів в історії людства. У даний момент я не переживаю за Китай чи іслам, я дуже переживаю за Європу, тому що не забуваймо, через 20 років ми більше не будемо жити у цій цивілізації, це точно. Припускають, що життєві стандарти будуть набагато нижчими, ніж сьогодні. У своїй книзі «Археофутуризм» я описав світову економічну систему двох швидкостей: меншість збереже супертехнологізовану економіку, але переважна більшість опиниться в новому середньовіччі з рівнем життя, який можна порівняти з рівнем життя в Європі в 16-му столітті.

Цю модель я недавно представив на економічному факультеті бірмінгемського університету. Я побоювався, що студенти та професори сприймуть мене за ідіота, але ні, як гіпотеза мої роздуми акцептуються серйозними економістами. Отже, наше завдання — підготувати час після-хаосу, тому що суттєвим є не зберегти життєві стандарти, а подбати про те, щоб європейська культура та європейські народи змогли вижити.

Чи зможе культура в Європі, якщо вона ще існуватиме після всезагального хаосу, протистояти Китаю та ісламу?

Звичайно, за умови, що проблема ісламської присутності в Європі буде розв’язана, бо ми є жертвами третього в історії наступу ісламу, та за умови, що європейці знову родитимуть дітей та продовжуватимуть свій рід, тому що найбільшою силою народу є не атомні бомби, а його цінності, кількість дітей та єдність народу, це три найважливіші види зброї. Це сьогодні зброя китайців та мусульман, але не західного світу. Західна модель сильна тільки зовні і світовий гегемон, США, незабаром виявляться лише мухою-одноденкою.

Для кого Ви пишете свої книги?

Для двох категорій: для молодих людей, які мають ті ж погляди, що і я, і яких важливо зміцнити в цих поглядах, яким я надаю аргументи та ідеї, а також для нової публіки, яка складається з різних прошарків населення, яка не зав’язла в партійно-політичних ідейних штампах, а зберегла здоровий людський глузд і має чіткий світогляд. Я мав доповіді з жахливим, з точки зору «політичної коректності», змістом, наприклад, щодо теми імміграції, перед аудиторією крайніх лівих, і люди погоджувалися з тим, що я говорив. Інший приклад: Недавно я мав перед суто мусульманською аудиторією доповідь, критичну щодо ісламу. Після неї люди підходили і казали мені: «Ви зрозуміли, чого ми хочемо, але Ви, на щастя, єдині, хто це зрозумів, це не страшно».

Я не стаю на сторону якоїсь партії, партійна політика мені повністю байдужа. Сьогодні в Європі називати речі своїми іменами досить важко. Найлегше з цим в Іспанії і передусім в Італії. На другомі місці Бельгія та Франція, хоча я не хочу занадто хвалити ці країни; мабуть, Ви знаєте, що я беру учать в одному процесі в Парижі і, відповідно, недоцільно, як кажуть, занадто вихилятися з вікна. Я вважаю, що в Італії сьогодні дійсно найлегше вільно висловлювати свої думки. В США можна усе, я можу говорити усе і говорити протилежне, але це не має ніякого впливу і залишається непочутим.

Хочу додати, що це нормально, коли наші ідеї потрапляють в конфлікт з цензурою. Цензура була завжди, всюди та в найрізноманітніших формах. Важливо вміти її обходити і не потрапляти при цьому у розставлені пастки. Одночасно треба бути мужнім, існують речі, які треба говорити чітко і ясно. Не можна робити так, як французькі «Нові праві» навколо Алена де Бенуа, які зі страху, що паризька інтелігенція їх бойкотуватиме, переймають погляди та ідеї крайніх лівих, тобто, наприклад, комунітаризм, підтримка імміграції та мультикультурного суспільства і т.д.

Недавно по телебаченню можна було побачити молодих людей на вулиці: в Генуї і північноанглійських містах Олдгем та Бредфорд. Якій молоді Ви віддали б перевагу?

Якщо Ви мене запитуєте так прямо, то я, звичайно, стою на боці молодих британців в Олдгемі та Бредфорді, оскільки вони захищалися від нападів молодих мусульман-пакистанців, не забуваймо, в Олдгемі усе почалося з нападу на білого ветерана Другої Світової війни, який зайшов в іммігрантський квартал.

На противагу цьому, в Генуї молоді люди стали стали жертвами маніпуляцій; запевняючи, що вони проти глобалізації, роблять в принципі ніщо інше, як протиставляють ліберальному варіантові глобалізації ту ж таки глобалізацію, але троцькістського типу. Найкращим доказом цього є те, що вони виступають за скасування усіх кордонів.

Ці демонстрації а ля «травень ’68» в певному розумінні чистий театр. Тут ми маємо класичий приклад маніпулації акторами та дезінформації громадськості. Феномени цього роду служать для того, щоб відволікти увагу людей від того, що відбувається Цікаво, що, подаючи звіти про заворушення в Північній Англії, засоби масової інформації намагаються приховати той факт, що частина англійського народу конкретно зреагувала на початок громадянської війни і повстала проти фактично накладеної іммігрантами заборони заходити в їхні квартали.

Давайте поговорми про авторів і книги, які мали найбільший вплив на Вас і Ваше становлення.

Найбільший вплив справила на мене творчість Фрідріха Ніцше, це я мушу визнати, а також велика частина німецької філософії: Звичайно Гайдеґґер, про якого я написав більшу роботу, також особливим чином Геґель або всі філософи життя, такі як Людвіґ Кляґес та Ґеорґ Зіммель. Справив на мене враження також «німець за власним бажанням» Г’юстон Стюарт Чемберлен. Я вважаю, що необхідно обов’язково займатися німецькою філософією, без неї просто не обійтися. Мушу також згадати Карла Шмітта і його французького учня Жульєна Фройнда, хоча я погоджуюся не з усіма їхніми тезами. Далі американські соціологи Белл та Лаш (Lasch). Французів я щось не можу згадати, хіба що вже вищезгаданого Жульєна Фройнда, та не дуже відомого Раймона Руйєра (Raymond Ruyer).

На написання «Археофутуризму» мене надхнула його книга « Найближчі сто віків» (Les cent prochains siecles ), яка з’явилася багато років тому. З французів на мене справили враження деякі особливі мислителі, наприклад відомий Гі Дебор, який заснував кумедну школу ситуаціоністів, з власними поглядами на «суспільство спектаклю».

Важливі також для мене Мішель Маффесолі, мій друг, Жак Дерріда та Мішель Фуко. З французьких поетів на мене враження справляє Жан де Ля Фонтен, цілком незвичайний поет байок. Я люблю також деякі книги Ернста Юнгера, не всі, але точно «На мармурових скелях» та «Оймесвіль».

Мені подобаються усі автори від життя та дійсності.

Ключове слово «дійсність»: Ви знову повернулися на сцену європейських «Нових правих», після того як Ви стикнулися віч-на-віч з дійсністю, працювали на радіо, писали сценарії, а також певний час працювали навіть касиром в супермаркеті. Чому?

З двох причин: по-перше, мені було нудно у світі шоу-бізнесу. Тут було забагато посередніх людей. По-друге, мені набридло розважатися і не приносити ніякої користі. Щоправда, мої радіопередачі могли слухати 2,5 млн. слухачів, проте я не міг дивитися на те, що відбувається навколо мене. Я не міг спокійно дивитися, як Європа гине. Звичайно, з моїм поверненням закінчилося моє спокійне життя, проте сьогодні я набагато щасливіший.

Г.Ф., Ви кажете, що берете участь у судовому процесі?Це дуже цікава справа. Цей процес свідчить, що в Європі більше немає позитивного права, що

ми повертаємося до права, яке можна було б охарактеризувати як інквізиторське або суб’єктивне: судять не за вчинки, а за погляди.

Цей процес був спричинений опублікуванням моєї книги «Колонізація Європи». Чиновників шокувало те, що я імміграцію називаю колонізацією. У цій книзі немає ніякого розпалювання расової ненависті, ми просто мусимо захищатися, тому що на нас нападають.

Коли з’явилася книга, мене цитували перед каді. Метою процесу є фінансово зруйнувати мого видавця за допомогою надзвичайно великого штрафу, нагнати на мене страху та завадити мені писати далі. Головний обвинувачувач закидає мені розпалювання расової ненависті, 178 сторінок з 300 підпадають під це обвинувачення. Мій адвокат заперечив, що з юридичної точки зору необхідна наявність дії, тобто фактичного складу злочину: я краду, якщо я в когось щось дійсно забираю; я розпалюю расову ненависть, якщо я закликаю моїх читачів взяти в руки ножа, вийти на вулицю і вбивати всіх іммігрантів, які їм зустрічаються. Відповідь судді на це заперечення: «Вся справа в загальній атмосфері, яка огортає читача під час читання цієї книги, по ній можна чітко відчути, що Ви ненавидите». І це було сказано в залі суду перед 200 слухачами. Вона продовжила: «Зрештою, вже у вступному слові є скандальне речення». Це речення сказав Олександр Солженіцин в інтерв’ю одній газеті. Май адвокат пізніше висловив припущення, що ця суддя мабуть навіть не знала, хто такий Олександр Солженіцин, а якщо навіть так, то не знала, чи він заборонений, чи ні. Це речення звучить так: «Якщо перо не гостре як кинджал, то воно ні до чого не годиться». За допомогою цієї цитати я хотів висловити думку, що якщо в книзі речі не називаються своїми іменами, то вона нічого не варта. Вона знову за своє: «Ви ж бачите, коли Ви цитуєте інших авторів, то тут же з’являється кинджал, це доводить Ваше потенційне насильство. Іншими словами, Ви нашіптуєте своїм читачам, щоби вони вбивали людей!»

Я мав, щоправда двох свідків захисту: африканця та араба. Тоді суддя заявила, що я справді дію по-диявольськи. Свідки сказали, що те, що я подаю в своїй книзі, не змальовує навіть половини істинної ситуації. Отже, мому видавцеві і мені було присуджено штраф у розмірі 50 тис. французьких франків, проти вироку я подав касаційну скаргу і, якщо буде необхідно, подаватиму скаргу у французький касаційний суд. Що б не сталося, я не платитиму і не припинятиму свою роботу.

І останнє питання: Чи не стояв за Вашою вилазкою у шоу-бізнес намір «осідлати тигра»?Ви натякаєте, звичайно, на назву твору Юліуса Еволи. Еволу вважаю надзвичайно цікавим, але,

на противагу до більшості його читачів, найбільше мене захоплюють його аналіз «Бунт проти сучасного світу», його політичні та соціологічні тексти, наприклад «Осідлати тигра». Але щоб зрозуміти його езотеричні твори, для цього я особисто, на мою думку, не достатньо інтелігентний.

Але, відповідаючи на запитання, скажу так: Дійсно, так можна сказати. Якусь річ можна критикувати тільки тоді, коли ти дійшов до суті цієї речі. Суспільство можна критикувати тільки тоді, коли ти, бувши в центрі цього суспільства, не дав себе скорумпувати. Я спостерігав, я брав участь, залишаючись в душі осторонь цього, тобто, в цьому розумінні я осідлав тигра.

Пане Фай, ми дякуємо Вам за цю розмову.Літо 2001р.

Інтерв’ю з Марко ТаркіDiorama Letterario

Професор політолог Марко Таркі (Marco Tarchi) є видатним діячем італійської Нової Правиці/Нової Культури. Автор численних книг і статей. Від початку 80-их видає метаполітичні журнали „Diorama Letterario” і „Transgresioni”.(див. www.diorama.it)

Чому праву культуру в Італії довго не визнавали?Тому що саме поняття правиці було політичною рідкістю, та поза делеґітимізованими

неофашистськими колами, жоден інтелектуал не наважувався звертатись до нього. Справедливо чи ні, правицю вважали скомпрометованою Двадцятиріччям (періодом фашистської диктатури 1922-

1943/45. Прим. пер.), і щодо неї діяло табу, підживлюване упередженнями та стереотипами, між якими було й звинувачення у безкультур‘ї.

Доки вона не могла похвалитися попередньо здобутою довірою, або не маскувалася, намагаючись залужити підтримку у рамках сил, пов‘язаних з із „конституційною дугою”, жоден учений, якого підозрювали у культивуванні правих ідей не міг знайти собі місця там, де продукуються ідеї: в університетах, у видавництвах, редакціях газет, дослідницьких центрах. Проте, необхідно сказати, що у багатьох випадках мислителі та літератори, слава яких була затьмарена реальними чи надуманими компромісами чи зв‘язками з фашизмом або націонал-соціалізмом — Шмітт, Паунд, Юнґер, Селін, Гайдеґґер, „предтеча” Ніцше… — були об‘єктами переоцінки та роздумів з боку лівих інтелектуалів (Каччіарі, Масіні, Маррамао та багатьох інших), тоді як зправа обмежувались тим, що робили з них об‘єкт поклоніння. Зрештою, права культура звичайно не була поставлена у найкращі умови, але її представники, за невеликим винятком, не виявляли якостей, які б примусили „вчене товариство” сприймати їх серйозно.

Які відносини були між правицею та інтелектуалами в часи, коли MSI був єдиною правою партією?

Дуже важкі відносини, складені, крім усього іншого, на нерозумінні і нетерпимості. Для MSІ той, хто займався культурою, мав би обмежитися тим, що грав би роль фасаду, з єдиною метою — прикрасити образ, дискредитований перед великою публікою.

Біда тому, хто претендував на те, щоб мати голос у тому, що торкається питань політичної лінії: критичне відчуття не було найкращим. Для того щоб підтримувати хорошу молодь, спраглу на читання та спрямовуючі ідеї, з якими вона б визначалася, верхівка „міссіні” періодично обіцяла „ідеологічні наради”, журнали, офіційне видавництво. Але все це були слова, не підтверджені нічим.

Як змінились відносини між інтелектуалами та організованим рухом у „другій Республіці”, де присутні більше правих (AN, Lega Nord, щодо деяких тем частина Forza Italia, позапарламентські групи)?

Після 1993 року не лише зародилося більше правих; повернулося політично витратне праве слово, яке радикально змінило панораму. І коли праві прийшли до влади, і навіть коли її втратили. Вони сформували та зайняли такі позиції, про які колись не могли і мріяти. А це змобілізувало певну кількість людей культури, готових безпосередньо присвятити себе політичній діяльності (Фізікелла, Урбані, Коллетті, Вертоне, Ребуффа, Міліо, Пера…) або підтримувати її. І повторне заволодіння владою у 2001 році започаткувало сезон взаємообміну на завойованому полі культури та на полі тих, хто завжди ставав на бік переможців. Таким чином наближеність до однієї з партій Дому Свободи (Casa della liberta) стала привабливим ресурсом для багатьох інтелектуалів: це був напівпорожній двір, який слід було заселяти.

Ви показали, що інтелектуальне зростання можна заохочувати і поза партіями. Але, загалом, які канали, які стимули має правий інтелектуал. Якщо він не прилучається до жодної партії?

Виходячи з того, що для мене закінчення прямої діяльності у політиці, пов‘язаній з MSІ, відбулося у 1981 році, трохи випередило констатацію того факту, що ідеї та почуття, які я сповідував уже більше не узгоджувались з тим, чим насправді була правиця, сьогодні я думаю, що праві погляди настільки „просіяні”, що дозволяють тому, хто їх висловлює спокійно бути прийнятним убагатьох місцях культурного виробництва. Партійний значок може допомогти влаштуватися на RAI, отримувати запрошення на теле- та радіопередачі, увійти до редакції якоїсь газети, але більше, вважаю, не може гарантувати. Взагалі сьогодні вважатися правим для інтелектуала, який володіє відповідними правами, сьогодні достатньо для того, щоб опублікувати свою книгу чи статтю, якщо вона достатньо високого рівня. Більше того, демонструвати певну відмежованість від партій, особисту незалежність, не заважає бути на видноті. Виключення з цього правила вражає тих, хто не належать до системи висування на керівну посаду у відповідності з політичними критеріями, тих, хто відмовляється ставати на бік правиці чи лівиці, тих, хто дисонує з обидвома хорами.

Чи такі історичні видавництва як Вольпе, Чіаррапіко, Русконі сприяли цьому інтелектуальному зросту?

У часи, коли правиця була загнаною у ґетто — звичайно, що так. Достатньо переглянути старі каталоги, щоб зрозуміти: письменники, автори передмов, куратори, добре знані сьогодні на телебаченні або сторінках щоденних газет та тижневиків у ті часи лише там могли реалізовувати своє покликання до писання.

Чи існує права видавнича справа сьогодні?Так, але займає майже ремісничо-маргінальні позиції; абревіатури у книжках, що друкуються і

продаються у замкненому колі „віруючих”, ще досить чисельні. Але праві автори, які чогось варті,

мають більші можливості виходу на публіку: майже усі найбільші видавництва готові приймати їхні твори.

Чи існують сьогодні в Італії праві письменники?Існують інтелектуали, що так чи інакше належать до правиці…Перелічувати імена видається

мені недоцільним: достатньо переглянути сторінки певних газет, пошукати на полицях книгарень, увімкнути телебачення, коли іде аналітична передача чи ток-шоу, переглянути список радіо- та теленовин RAI. Завжди хтось знайдеться. І це логічно, беручи до уваги характерну для італійської культури близькість з політико-партійною приналежністю та поширення правих почуттів у сучасному італійському суспільстві. Тому, було б добре, якби інтелектуали, що належать до цього середовища перестали плакатися у жилетку та пригадувати про дискримінацію, що мала місце свого часу. Зараз у праві на слово відмовляють лише тим, хто не бажає підпорядковуватися логіці двополярної приналежності. Їм слід би продемонструвати, чи гідні вони тих позицій , до яких піднялися. Публіка судитиме про них за фактами, а не за їх заслуги „перед походом фашистів на Рим”.

переклад з італійської Андрія Бецка.Проєкт “Аврора”

МЛ „Бриколяж” пропонує Вашій увазі другу частину маніфесту іспанської метаполітичної формації „Проект Аврора”. Перекладаючи у першу чергу саме цей фрагмент, ми керувались прагматичним міркуванням — ознайомити українського читача зі стратегічною соціо-культурною рецептурою, яку пропонують співвітчизникам іспанські Нові Праві.

Ряд тез, зокрема про націоналізм, очевидно жодною мірою не можуть бути прикладені до України; останній підрозділ цього фрагменту — „8.3.Ібероамериканський проект” не перекладений з тих самих міркувань. Усе решта ми визнаємо цікавим і гідним пильної уваги.

За певний час буде завершено переклад інших частин маніфесту Проекту Аврори.Частина ІІ. Ідеї проекту Аврора1.Час великих ствердженьУ часи кризи дуже легко поширюється зневіра. Впала ніч, горизонт зник; хто у цих умовах не

відчуває спокуси поринути у сон? Але — жодна ніч не триває вічно. Навпаки, тьма завжди провіщає наближення світанку, Аврори. Криза, яку ми нині переживаємо не є останнім актом існування на землі людини, — варто перечитати історію наших народів, щоб відзначити це. Прийдуть нові часи і, звичайно, нові кризи. Але те, з чим ми зіткнулись не є також звичайним епізодом, легкою хворобою цього кращого „з можливих світів”, як співають екзегети західної сучасності. Теперішня криза загострила суперечності домінуючої системи та ідеології до крайності: ті , хто сподівався на світ щастя, збудований на приматі ринку, змушені бути присутніми при банкрутстві їхньої економічної моделі, дискредитації їхніх політичних систем і розчинення їхніх вирваних з корінням культур. Ми можемо впевнено говорити, що знаходимось у вирішальній фазі нашої історії. У такій ситуації ми маємо лише два вибори: або прийняти запрошення до сну, і тоді змиритись з думкою про те, що вибираємо пасивне існуванням, якого очікує від нас система, або вибрати оберігати полум’я свічі доти, поки не прийде світанок, і тоді будити інших. „Проект Аврора”народився саме для цього — будити свідомість.

Для нас прийшов час великих стверджень. Протягом віків, ідеологія сучасного світу наполягала на тому, щоб маніпулювати реальністю, вганяти її в ідеальні форми, у фантастичний світ, створений бездушним раціоналізмом. Дехто називає це Утопією. Ми б назвали це Катастрофою. Сьогодні цей світ брехні розчиняється повсюдно. Не могло бути по-іншому, тому що реальність завжди мститься тому, хто намагався заперечувати її. У цій епосі невизначеності, де правда повіває на ринку думок, ми вимагаємо того, що ніцшівський Заратустра називав „персидською вправністю”, а саме: говорити правду і стріляти добрими стрілами.

Ми прагнемо примирення зі світом. Примирення з усім тим, що заперечував плаский сучасний раціоналізм, і що, однак, складає сутність людського: органічна природа усього живого, різноманітність культур, існування священного, значення спільноти… Ми пропонуємо, отже, завершену візію світу. Ми любимо реальність. І як традиція, так і наука кажуть нам, що реальність — там, у цих постійних елементах, які сучасний раціоналізм, одного дня намагався заперечувати. Реальність зводить, отже, міст між старим традиційним духом наших народів і завоюваннями сучасного знання.

Наше бачення світу без опору приймає реальність. Всі сфери життя входять до складу ієрархічного і органічного порядку. Теорія і практика, думка і життя, мистецтво і праця, індивід і спільнота, релігія і наука, задоволення і обов’язок… Усе гармонійно пов’язане з усім… Наше

завдання полягає у тому, щоб висвітлювати взаємозв’язки, які існують між усіма речами, і у тому щоб визначати їх місце. Ми можемо назвати цю операцію „ зіткненням із буттям”.

2. Нова людинаДомінуюче оточення підтримує наймогутнішу силу спокуси у її всесвіті цінностей. Здається

ніхто не може уникнути їх впливу. Але ми здатні знову оживити у нас полум’я опору проти цього поцілунку сну, що є силою сучасності.

Перед світом, який розвалюється, ми стверджуємо неминучий прихід нових часів. (…) Тoму, також, ми стверджуємо прихід нової людини. Ця нова людина, звичайно, це не та фіктивна істота, задумана комуністичним месіанством, і не той гедоністичний і безпам’ятний Нарцис, якого нам пропонує так званий „новий світовий порядок”, але справжня людина, цілісна людина, людина, що сприймає світ з тим же трагічним і героїчним духом, з яким це робили наші кращі попередники. Там, де був бастіон проти пласкої технічної цивілізації і її слуг, там куються цінності і символи нової епохи.

Наша найважливіша місія полягає у тому, щоби поступово розбудовувати у нас самих фундамент цієї нової людини, цієї вічної людини, пов’язаної з життям, і що перевертає у житті його внутрішню якість. Нічого не дає бачення світу, якщо воно відірване від життя. Те, що є, і те, що буде має цінність лише через неї. Тому вирішальним є діяльно формувати людину.

Ми стверджуємо погляд на людину, притаманний давній європейській традиції, який був перерваний віками занепаду. Наша людина закорінена у минулому, у богах, героях і міфах невтраченої космовізії. Але ця людина приходить з поглядом, спрямованим у майбутнє, бо вона і нова, і стара одночасно. Остаточно, вона — людина, що повертається додому після довгих років заслання.

3. Духовний вимірНе правда, що боги покинули нас. Швидше, це ми покинули їх. Центральна дискусія нашого

часу триває між сакральним і його запереченням. Ми вступаємо до неї не для того, щоб висвітлювати нову релігію, — одна з найхарактерніших для кінця цього циклу спокус — а щоби виробити реальну концепцію людини і воскресити ідею про сакральне, що існувала у нашій спадковій традиції.

Всередині нової реалістичної антропології, необхідно ствердити першість духовного виміру людини, поставленого під сумнів ідеологіями сучасності. Слід підкреслити, що відмова від духовності — є унікальним і ексклюзивним феноменом цієї епохи і технічної цивілізації Заходу, з важкими наслідками в усіх сферах життя.

З іншої сторони, як люди пов’язані з нашим минулим, ми знаємо, що ми не є вільні не порвати з ним, приймаючи обмежене бачення самих себе, вибираючи лише те, що нам здається зручнішим. „Проект Аврора”займає позицію повної толерантності до духовних шляхів, що живили релігію кожного народу. У той же час ми вважаємо особливо важливим роз’яснювати і рятувати ідею сакрального, занедбану у європейській культурі, щоб таким чином знову віднайти нашу ідентичність.

Ми вважаємо за необхідне пізнавати науково, об’єктивно, реалістично, намагаючись бачити речі такими, якими ми отримали у спадщину, щоб знову торкнутися нашої традиції і, одночасно, передати необхідність одухотворення нашої епохи і повернути сакральному його атрибути.

4.Ідея спільнотиЛюдина є суспільною істотою і завдяки природі, і завдяки культурі. Людина є людиною тою

мірою, якою вона творить спільноти. Жорстокий індивідуалізм, проваджений економістським баченням світу, перетворив суспільство у безформну мішанину певної суми абстрактних індивідів, позбавлених коренів і минулого. Але таке фіктивне суспільство породжує безладдя і нестабільність, бо свідомо ігнорує те, що є специфічно людським. Ми належимо, через нашу спадщину, до певної людської спільноти, що сприймає себе як історична спільнота. Ця спільнота визначається багатьма культурними, мовними, етнічними параметрами, тощо. Сьогодні система намагається усунути їх останні залишки під приводом „космополітизму”. Але жоден привід не може сховати істинну природу цієї операції: знищення. Наш обов’язок у тому, щоб опиратися цьому знищенню і у тому, щоб боротися за відродження ідеї спільноти.

Ця ідея спільноти має на увазі пропозицію певного суспільного ладу. Йдеться про лад, що має корені у двох комплементарних полюсах: людині і спільноті, і у їх традиційних клітинах: сім’ї, проміжних структурах, станах, корпораціях, підприємствах, муніципалітетах… Якщо ми хочемо подолати відчужуючі тенденції нашого часу — індивідуалізм, викорінення, втрату культурної ідентичності, класову боротьбу, сепаратизм і т.п. — необхідно знову відродити роль найближчих до людини інстанцій. Одним з необхідних інструментів, щоб здійснити ці глибокі зміни, має стати

Держава з наново сформульованими функціями: місія Держави у тому, щоб бути інструментом народної спільноти. А не, як це відбувається у наш час, просто технічний апарат соціального гноблення, через нав’язливий бюрократичний контроль усіх кожного. Всі проблеми легітимності сучасної Держави походять головним чином від того, що Держава звільнилась від культурних і історичних характеристик спільноти. Ми виступаємо за суверенітет Держави, як слуги народу у всіх сферах, проти тиранії груп тиску і інтернаціональних економічних угод. Ми пропонуємо внести у Державу людський і спільнотний вимір.

5.Нова органічна економікаЗ нашого спільнотного бачення суспільства природно випливає не лише загальна переоцінка

економічних ідей, але й усіх підстав економіки. (…) Безладдя, спровоковане теперішніми економічними циклами, підпорядкованими капризному рухові грошей, є настільки великим, що стає необхідним закладати нові основи. Мета економічної діяльності не сама економіка, вона не полягає у тому, щоб лише воювати з інфляцією, чи у тому, щоб підтримувати показники високого зростання, чи ще менше у тому, щоб гроші рухалися „вільно”, але її остаточною метою має бути служба спільноті. І це твердження, що на перший погляд здається очевидним, навпаки припускає якісні зміни у ставленні до діючих ідей, що перетворили економіку на дисципліну без напрямку.

З нашої точки зору, економічна діяльність повинна підпорядковуватись суспільним і політичним цілям. Економіка не може бути відокремлена від політики і суспільства, але повинна єднатись з ними в органічній гармонії. Підприємство творить добрим прикладом цієї операції: сьогодні підприємство не більше ніж машина, але по суті, воно повинно розглядатися як місце, де людське і економічне зливаються. Така наша ідея економіки, ідея, наголошуємо, гармонійна. Щоб досягнути такої гармонії, необхідно відкинути нинішні доктрини економізму, „споживацтва” і всесвітнього вільного обміну (librecambismo). Економічне не може підпорядковуватись тиранії грошей, а повинно підкорятися реальності і вищим цілям, які стосуються спільноти. Для цього слід протегувати і зміцнювати особисту і корпоративну власність, на противагу експропріації, яку проводить міжнародний капіталізм. З тієї ж причини важливо повернути політичний контроль над центральними банками і здатність Держави пускати в обіг її гроші, також як боротися проти лихварства і проти нового рабства, породжуваного позиками з надмірними відсотками.

6.Природа і спільнотаПрогресуюча технізація людського середовища несе руйнування природи, руйнування

маскованого іменем прогресу. Сьогодні сама наука підкреслила важкі наслідки, які несе людському життю — і усій планеті –так звана „експлуатація природних ресурсів”. Також. Ув’язнення великих мас населення у нелюдських роях є виявом у щоденному житті розриву між людиною і природою.

Але це не завжди було так, це все ще не є так на великих просторах планети. Справді, перетворення середовища — один з людських способів існування у світі. Але лише сьогодні такі перетворення привели до критичної ситуації. Походження цієї патології слід шукати у притаманному сучасній людині баченні світу. Деспіритуалізація світу, десакралізація природи, деінсталяція людини з її природного середовища завершились перетворенням природи у товар.

Наш світогляд, навпаки, намагається узгодити людське і природне. Так само, як ми захищаємо органічну ідею як підставу нашого суспільного ладу, ми розглядаємо природу як члена ради всередині нашої спільноти. Наша — дійсно екологічна позиція щодо життя — просувати захист природи, захищати оточуюче середовище, без травм організовувати олюднення околиць і пропонувати природну форму життя, сувору, просту, віддалену від надмірної штучності сучасних великих міст.

Одним з складових цієї досить зрозумілої екологічної боротьби є захист сільськогосподарської культури. На противагу промисловій і міській формі життя, яка продукує одноманітність і сірі маси, сільська репрезентує безпосереднє об’єднання на землі і органічне зусилля вкоріненого суспільства.

7.За свободу народів, проти нового світового безладуОсь уже кілька років, як представники системи проголошують пришестя Нового Світового

Ладу, який припинить дикі конвульсії нашого століття. (…)НСЛ народжується як наслідок банкрутства через виснаження радянської потуги. Однак

помилкою було б думати, що він означає перемогу гіпотетичного „вільного світу”. Швидше він — ознака остаточної перемоги сучасного бачення світу. Необхідно дивитись на події з історичної перспективи. З 18 століття ідеологія сучасності постійно демонструвала своє честолюбство — так вже у Канта — поширитися у масштабі планети. Щоб досягнути цієї мети, слід було подолати перепону — традиційну владу, символізовану союзом між троном і вівтарем. Історія 19 століття і початок 20 — це історія війн між давнім світом і сучасним світом. Перемога останнього не означала звичайно миру, а лише початок громадянської війни між двома відмінними поняттями

сучасності — лібералізмом і марксизмом, названої „холодною” війною. Яка тривала майже всю другу половину 20 століття. Падіння Берлінської стіни, розпад СРСР, жертви власних помилок, завершило цей етап громадянської війни і припустило перемогу ліберальної версії сучасності. Однак, вічний мир усе ще не настав, а сучасність вступає якраз у останню фазу її проекту панування: війни проти всіх народів і культур, які воліють їх власний традиційний шлях, а не шлях нав’язаний сучасним Заходом. Ця операція останньої агресії називається Новим Світовим Ладом.

НСЛ не нав’язується у вигляді політичного чи військового панування, його мета полягає у тому, щоб владарювати над свідомістю і поведінкою шляхом встановлення певних суспільних устремлінь і добування згоди сприйнятливих індивідів. Ці устремління можуть визначатись у дуже простій формі: індивідуальний добробут і колективне підпорядкування правилам всесвітнього ринку. Індивідуалізм і економізм — це дві осі суспільного і політичного ладу, що відповідає цій новій фазі сучасності. Подібний рай бухгалтерів, присутній уже у Маркса, з іншої сторони малюється ідеологічним апаратом системи — ЗМІ, офіційний клас інтелектуалів, тощо — як легітимне і обов’язкове прагнення кожної людини і усього суспільства. Ідентифікований як універсальна свобода, економічний індивідуалізм перетворюється у єдиний пункт справжньої референції для усієї рефлексії. Все інше залишається засудженим як „регресивне” або „небезпечне”. Мілан Кундера визначив це сучасне пристрасне бажання всесвітньої уніфікації гострою фразою:” єдність людства означає, що ніхто не зможе нікуди втекти”. Так народжується нова диктатура небаченого масштабу.

З нашої точки зору, однак, цей НСЛ не зможе розвинути його останню фазу панування, оскільки соціально-політична система, що живить його, уже демонструє численні слабкі місця, а саме — повну нездатність усвідомити справжній вимір людського. Культурні, етнічні чи історичні специфічності, заперечувані НСЛ і затавровані епітетами „фашизму”, „фанатизму”, „фундаменталізму”, чи „націоналізму” повсюдно з’являються знову в ту ж секунду, коли він повірив у їх зникнення. НСЛ страждає тією ж антропологічною недостатністю , яка була притаманна ідеології сучасності: фальшиве, неадекватне і надумане бачення людської природи. Ми навпаки, виходячи з антропологічного реалізму і згідно з сучасними науками твердимо, що людина невіддільна від своєї культурної і історичної спадщини. Тому ми вважаємо, що НСЛ є новою спробою тиранізувати людство, за масштабами і наслідками порівнюваною з радянським комунізмом.

На наш погляд НСЛ не що інше, ніж велетенська масакра народів, культур і традицій, принесених у жертву на вівтар гіпотетичного планетарного суспільства споживання. У цьому сенсі наша робота має два напрямки: з одного боку, непримиренне обвинувачення нового тоталітаризму і тих потуг, що під личиною миру, демократії, космополітизму і прогресу готують його прихід; з іншого, активний захист усіх народів та унікальних, відмінних і неповторних людських об’єднань: культур, рас, релігій, традицій… Неправда, що іншість, відмінність складають загрозу миру у світі, бо світ завжди характеризувався існуванням різних народів і людей, і це було його багатством. Швидше навпаки: НСЛ і його тиранічний всесвітній ринок складають страшну загрозу для різних людських способів існування у світі. Проти похмурого проекту створення сірого і сумного світу, заселеного серійно продукованими гомункулусами, ми відстоюємо право на відмінність та ідентичність усіх народів і рас планети.

У зв’язку з цим вважаємо, що народи Європи повинні якомога швидше відновити усвідомлення своєї справжньої ідентичності. З нашої точки зору, європейські народи стали першою жертвою злочинної ідейно-політичної системи. Світ технічної сліпоти і мондіалістського економізму не є Європою, навпаки: ця жахлива конструкція була зведена проти Європи, проти її традицій і її культур, проти її дійсної ідентичності. Сучасний Захід, підпорядкований НСЛ і США, це зовсім не те саме, що старий європейський Захід королів, мудреців там імператорів. Тому „Проект Аврора”відкрито виступає проти сучасного окциденталізму, — звичайної риторичної маски транснаціональних економічних інтересів.

8. „Повернення додому”Світовідчуття, яке ми пропонуємо протистоїть домінуючим сьогодні дискурсам, згідно

яких — всі історичні зв’язки — перешкода для індивіда. Навпаки, тип людини, який ми визнаємо, радісно сприймає свої корені, завдяки яким і володіє свідомістю історичного масштабу, виявляється пов’язаним з минулим і з спільнотою, яка проектує у ньому своє виживання. Ми вважаємо, що для того щоб залишатися собою, — нашим обов’язком є гарантувати неперервність і зростання отриманої спадщини. Перейняття такої свідомості, це те, що ми називаємо „поверненням додому”.

8.1. „Проект Іспанія”

Наша історична спільнота називається Іспанією. Ми досліджуємо багату, важку, трагічну і таку славну історію нашої країни. Як іспанці, і саме через це, ми визнаємо також різні проекції нашої спільноти, „згори” і „знизу”.

„Знизу”: іспанська реальність не є однорідною, але у ній поміщається регіональні своєрідності, чіткіше виражена як у інших європейських країнах. Наша органічна, плюралістична, диференціалістична візія світу не знаходить опозиції між, наприклад, баскською чи каталонською ідентичністю, і іспанською. Такі опозиції — продукт сучасного світогляду, який природно схиляється до гомогенізації усього світу. Для нас, навпаки, Іспанія лише тоді буде існувати як спільнота якщо вона буде множинною і якщо вона з повагою ставитиметься до ідентичності її народів, а ці народи лише тоді матимуть долю, якщо вони проектуватимуться в Іспанію.

„Згори”: Іспанія протягом довгої історії грала роль не замкненого острова, але рушія світової історії. Іспанія лише тоді сягала повноти як нація, коли вона вибухала назовні і здійснювала починання, що далеко переважали наші власні інтереси. Іспанія ізольована від світу, замкнена у своєму власному існуванні, виявила би себе лише у кількох епізодах нашої історії, та й вони не були найблискучішими епізодами. Досить подивитися в історію, щоб зрозуміти що наша доля — не зосереджуватись на культивуванні ображеного національного еґо, злісних плітках про наших предків. А у рішучому зануренні у світ, проектуючи нас за межі нас самих.

Формулювання цих трьох рівнів: регіонального, національного і наднаціонального, визначає наші обставини, так само як обставини інших народів. Проблеми з’являються, коли змінюються стосунки між цими рівнями, найчастіше через гіпертрофію функцій якогось з них. Це викликає напругу і безлад, які важко унормувати. Сьогодні ми є свідками виявів цього безладу, що у формі гіпернаціоналізму, сепаратизму або чистого і твердого мондіалізму, — дестабілізує рівновагу Іспанії.

В зв’язку з цим доцільно буде зробити маленьке уточнення. „Проект Аврора”дуже критично розглядає сучасне поняття нації, особливо, афективне навантаження, яке воно сьогодні несе, як джерело численних двозначностей. Ми вважаємо, що слід долати націоналізм як ідею епохи Просвітництва, і повторно визначити поняття нації, щоб продемонструвати нарешті руйнівний ефект націоналізму для ідентичності націй, які шукали у нього захисту. Ми схиляємося до розуміння Нації як ідентичності, що рухається через історію, як спільноту долі у тому значенні, яке їй надавав Лео Фробеніус. І на двох полюсах цього визначення: ідентичність-спільнота і історія-доля, ми артикулюємо наше бачення національних проблем Іспанії.

Ми нерозривно пов’язані з ідеєю Іспанії, яка є субстанцією, що пронизує усі окремі народи, які її складають. Спадщина, яку ми отримуємо, є одночасно єдиною і множинною, і наша мета полягає у тому, щоби знайти формули, які затримають поділ нашої землі.

Через іронію долі, на порозі ХХІ століття для нас стає реальністю старий готський міф „Втраченої Іспанії”. У цьому сенсі „Проект Аврора”висловлює намір повернути Іспанії її душу. Необхідно повернути Іспанію, відродити її. Яким чином? Загально прийняте твердження, якому великі нації вірять і зміцнюють себе як колективні завдання, як починання, що об’єднують несхожих людей і народи, але зберігають суттєві подібності. Іспанія вмирає тому, що вмирає розуміння того, що було її проектом, і на наше покоління лягає завдання забезпечити історичний проект, який означав би її повернення до життя. В епоху економізації життя цей проект повинен відбутися як відродження політичного, задіяння життєвих сил, що чужі економічному калькулюванню. „Політичне” у даному випадку означає здатність позначати нашу колективну долю. І у цьому пункті „Проект Аврора”не вагається вказати на свою остаточну мету: воскресіння Європи. Як ми показали вище, снодійний Новий Світовий Лад та масова технічна цивілізація позбавили європейські народи усякого власного проекту і, що серйозніше, не припиняють своїх намагань позбавити нас також власної ідентичності, власної душі. Якщо ця „літепла смерть” загрожує усій планеті, — то саме тому, що європейські народи вже не здатні протиставити ядро альтернативної сили. По суті „проект Іспанія” міг би бути добрим початком воскресіння Європи. Іспанія може стати колискою європейського відродження, і знайти у цьому спосіб подолати свою власну кризу. Чому б ні? Лише тоді ми зможемо вийти з нашого маразму, коли ніхто вже не посміє сказати „це неможливо”.

8.2. „Проект Європа”У нашу епоху поняття Європи перетворилось на міф. Парадоксально, але йдеться про поняття

Європи, яке відбиває напевно найгірший період нашої історії, коли Європа — це не більше ніж спокійний та слухняний ринок на послугах міжнародних економічних потуг. Європа, що до недавнього часу пропонувалась як засіб від усіх наших лих — мертва Європа. Відповідно не викликає подиву, що європеїзм не має народної підтримки ні в Іспанії, ні в інших великих європейських державах. Між старою Європою, заповзятливою матір’ю безсмертних геніїв і господинею величного минулого, і цією, наповненою бюрократами, сірою Європою Брюсселя, що

мислиться як проста зона економічного регулювання, — лежить прірва. Ця Європа, яка відмовилась від політичного, і мов змучена повія зручно влаштувалась у „насолодах” ринку, тепер день за днем падає духом та вмирає через відмову від своєї глибшої сутності.

Європейці, що бережуть усвідомлення свого минулого, не можуть продовжувати переоцінювати цей вульгарний ринок. Він продемонстрував свою нездатність вирішувати важкі європейські проблеми, як, наприклад, громадянська війна в Югославії. Тому ми вважаємо, що слід знову ставити європейське питання як наштовхуючий на роздуми проект, метаполітичний і метаісторчний за природою… Європа знову може бути незалежною, суверенною, господинею своєї долі. І для цього вона повинна знову стати європейською. Ми вважаємо що ця ідея повністю сумісна з долею, якої ми бажаємо для Іспанії: щоб вона стала першим каменем, необхідним для будови чудової Європи. Доля, якої ми бажаємо для нашої країни — європейська, неминуча доля. Лише духовна напруга починання, яке виходило б за межі сьогоднішніх поколінь, — можливо переверне тенденцію до смерті, яка панує над нами сьогодні.

(…)Маніфест Нових Правих

Ален Бенуа і Шарль ШампетьєВСТУПI. ОбставиниЩо таке сучасність?Криза сучасностіЛібералізм — головний ворогII. ОсновиЛюдина: мить живогоЛюдина: вкорінене буття, небезпечне і відкритеСуспільство: тіло спільнотПолітика: суть і мистецтвоЕкономіка: по той бік ринкуЕтика: творити себеТехніка: мобілізація світуСвіт: різноманітний всесвітКосмос: континуумIII. Напрямки

Проти одноманітності і племінності, за сильні тотожностіПроти расизму, за право відмінностіПроти іміграції, за співпрацюПроти сексизму, за відродження статейПроти Нового Класу, за автономію, починаючи з основиПроти якобінізму, за федеративну ЄвропуПроти деполітизації, за поглиблення демократіїїПроти продуктивізму, за розподіл праціПроти відмивання грошей, за економіку на службі живогоПроти гігантоманії, за місцеві спільнотиПроти бетонних міст, за міста з людським виміромПроти технічної демонії, за інтегральну екологіюЗа свободу думки і поверненн до обговорення ідей

ВСТУПНові Праві (далі НП — прим. перек.) народилися у 1968 р. НП не є політичним рухом, але

школою думки. Свою діяльність (публікація книг і журналів, проведення колоквіумів і конференцій, організація семінарів та літніх університетів тощо) відразу розпочали у напрямку метаполітичної перспективи.

Метаполітика не є іншим способом роблення політики. Вона не є жодною стратегією, яка б мала на меті примушувати до інтелектуальної гегемонії, тим більше, що вона не претендує на заперечення інших заходів чи можливих позицій. Вона відповідає лише на твердження, що ідеї відіграють важливу роль в колективній свідомості, більш загально, у всій історії людей. Геракліт, Арістотель, Августин, Тома Аквінський, Рене Декарт, Іммануїл Кант, Адам Сміт чи Карл Маркс, у їхні часи, проводили, через свої праці, революційні висновки, наслідки яких відчуваються по сьогоднішній день. Напевно, історія є наслідком волі і дії людей, але ця воля і ця дія виконуються завжди у рамках деякої сукупності переконань, вірувань, уявлень, які виникають на основі їхнього значення та спрямування. НП прагнуть зробити свій внесок у відновлення цих соціально-історичних уявлень.

Сьогодні метаполітичний рух все ще плутають з рефлексією про еволюцію західних суспільств на світанку 21-го століття. З одного боку, справді констатують, зростаюче безсилля партій, профсоюзів, урядів і сукупності усіх класичних форм завоювання і здійснення влади, з другого боку, прискорений моральний занепад всіх пар протилежностей, які характеризували сучасність, починаючи з традиційної пари протилежностей праві-ліві. Спостерігаємо небачене до сих пір зростання і поширення знання, хоча наслідки цього невідомі. У світі, в якому замкнуті сукупності залишили порожнє місце в зєднаних сітках, в яких точки орієнтиру стають більш розмитими, метаполітична дія полягає в тому, щоб надати сенсу більш високий рівень за допомогою нових синтезів, розвивати, поза сутичками політиків, спосіб мислення рішуче поперечний, нарешті, вивчати всі царини знання, щоб пропонувати цілісний погляд на світ.

Такою є наша мета вже тридцять років.Сьогоднішній маніфест — це пропозиція доказу. Його перша частина пропонує критичний

аналіз нашої епохи. Друга виражає суть нашого бачення людини і світу. Одна і друга спровоковані дробленням предметів на все більш вузькі сфери дослідження, яке породжує більшість з відомих сьогодні інтелектуальних розбіжностей. Трибалізм і мондіалізм, інтернаціоналізм і націоналізм, лібералізм і марксизм, індивідуалізм і колективізм, прогресивізм і консерватизм противляться логіці виключеної третьої сторони. Протягом століття, ці штучні опозиції приховують головне: розмах кризи, який зобовязує радикальне відновлення наших думок, рішень і дій. Ось чому марно шукати на цих сторінках сліди попередників, тому що ми є їхніми спадкоємцями: НП зуміли досягнути власного теоретичного плоду більш відмінного від того, який передував. Практикуючи екстенсивне прочитання історії ідей, вони не вагаються відновити ті з них, які їм здаються справедливими у всіх напрямках думки. Ця поперечна хода викликає регулярно гнів церберів думки, які домовляються з ідеологічними ортодоксіями заморозити і паралізувати весь новий синтез, який загрожує їхньому інтелектуальному спокою.

Нарешті, з часу виникнення, НП обєднує чоловіків і жінок, які живуть у місті і мають намір взяти участь в живий спосіб у стані свого розквіту. У Франції, як і в інших країнах, вони утворюють спільноту праці і мислення, члени яких необовязково є представниками інтелігенції, але цікавляться всім, тим чи іншим, боротьбою ідей. Третя частина цього Маніфесту виражає, таким чином, наше ставлення до обговорення сучасності і наш е бачення майбутнього наших народів і нашої цивілізації.

І — ОбставиниКожна критична думка спочатку розглядає у перспективі епоху, яку досліджує. Ми

знаходимося сьогодні у перехідному періоді, повороті у формі „міжправління”, який записується на дні великої кризи: кінець сучасності.

Що таке сучасність?Сучасність описує політичний і філософський рух останніх трьох століть західної історії. Вона

характеризується пятьма принциповими співпадаючими процесами: індивідуалізацією через руйнування старих спільнот приналежності, омасовленням через прийняття стандартизованих способів життя і поведінки, десакралізацією через відхід (відступ) великих релігійних оповідей на користь наукової картини світу, раціоналізації через панування інструментального розуму за допомогою ринкового обміну і технічної ефективності, універсалізації через планетарне поширення моделі суспільства імпліцитно виставленої як єдино можливої раціонально і тому як найвищої.

Цей рух має глибокі коріння. У всіх відношеннях, він являє собою секуляризацію понять і запозичених перспектив у християнській метафізиці, яка була опущена до профанного рівня після її очищення від усіх вимірів трансцендентності. Насправді, знаходять в зародку християнізму великі зміни, які надихнули світські ідеології постреволюційної доби. Індивідуалізм був вже присутній в понятті індивідуального спасіння і у інтимному привілейованому відношенні, яке підтримує віруючий з Богом, відношенні, вкорінення якого знаходиться у цьому світі (ici-bas). Зрівнялівка знаходить своє джерело в ідеї, згідно якої, всі люди покликані до викуплення, так як всі наділені індивідуальною душею, абсолютна цінність якої розділена всім людством. Прогресивізм народжується з ідеї, що історія володіє абсолютним початком і необхідним завершенням, у своєму розвитку уподібнюється до божественного плану. Нарешті, універсалізм є природним продовженням релігії, яка стверджує, що володіє обявленою істиною, справедливою для всіх людей. Політичне життя так само засновується на секуляризованій теології. Християнізм, який зведений сьогодні до думки серед інших думок, сам став жертвою цього руху: в історії Заходу він буде релігією знищення релігії.

Різні філософські школи сучасності, конкуренти і іноді суперечливі в своїх основах, знаходять, однак, суть: ідею, що існує унікальне та універсальне рішення для всіх соціальних, моральних і політичних явищ. Людство сприйняте як деякі раціональні індивіди, які, через інтерес, через моральне переконання, через симпатію чи через страх, звертаються до їхньої єдності в історії. В цій перспективі різноманітний світ стає перешкодою і все, що відрізняє одну людину від іншої сприймається як другорядне чи випадкове, небезпечне. По мірі того, як сучасність не була лише сукупністю ідей, але також способом дії, вона намагається всіма засобами виривати (arracher) індивідів з іхньої можливості розпоряджатися собою, щоб підпорядкувати їх універсальному способу асоціації. Найбільш ефективним, у цьому відношенні, виявився ринок.

Криза сучасності.Уява сучасності захоплена бажанням свободи і рівності. Ці дві цінності зраджені. Розділені

спільності, які все ще захищали сенс і форму свого існування, індивіди, зазнають виднині (la ferule) від величезних механізмів домінування; їхня свобода залишається формальною. Вони терплять

владу світового ринку, технологій. Обіцянка рівності зазнала подвійної поразки: комунізм зрадив її у встановленні тоталітарних режимів найбільш смертноносних в історії; капіталізм бавився у рівність, що привело до економічної і соціальної нерівності більш огидної. Сучасність проголосила „права” без належного доступу до засобів реалізації цих прав. Вона загострила всі потреби і безперервно народжує нові, зберігаючи до них доступ меньшості, що породжує розчарування і гнів всіх інших. Щодо ідеології прогресу, яка повинна відповісти на очікування людей, підтримуючи обіцянку кращого світу, зазнає радикальної кризи: майбутнє, яке виявляється непрогнозоване, більше не є носієм надії, лякає все більше. Відтепер кожне покоління виступає проти світу своїх батьків: ця новинка засновується на запереченнях звязку між поколіннями і минулого досвіду; приєднана до прискорених змін способу життя і середовищ існування, не породжує щастя, але тривогу.

„Кінець ідеологій” вказує на виснаження великих мобілізуючих оповідей, які втілилися у лібералізмі, соціалізмі, комунізмі, націоналізмі, фашизмі і нацизмі. Двадцяте століття передрікало занепад більшості з цих доктрин, конкретним результатом яких були геноцид, етноцид, масові вбивства, війни між націями і безперервна конкуренція між індивідами, екологічні катастрофи (згадайте, якщо забули, катастрофу на Чорнобильській атомній станції, породжену агонією тоталітарної системи управління на просторі Радянського Союзу — прим. перек.), соціальний хаос, втратою всіх значних орієнтирів. Знищуючи життєвий світ на догоду інструментальному розуму, матеріальне зростання і розвиток, привели до небаченого до сих пір спустошення людини. Вони породили турботу, неспокій жити завжди у невизначеному теперішньому, в приватному світі минулого, як в майбутньому. Таким чином, сучасність породила цивілізацію найбільш спустошливу: мова реклами стала взірцем для всіх соціальних мов, панування грошей покладає всеприсутність торгаша, людина перетворюється на предмет обміну в атмосфері злиденної насолоди, техніка охоплює життєвий світ мережею умиротвореною раціональною щодо самої себе, злочинність, насилля і нетовариськість поширюються у вигляді війни всіх проти всіх і кожного проти самого себе, невизначений індивід плаває у наркотичних видіннях. Сільські місцевості перетворюються у передмістя жахливих мегаполісів, основою яких стає одинокий індивід в анонімному і ворожому натовпі, в той час як минулі соціальні, політичні, культурні чи релігійні, звязки стають все більш і більш невизначеними. Ця кризу, яку переходимо, сигналізує, що сучасність досягла свого завершення, в той самий час, коли універсаліська утопія намагається стати реальністю, під керівництвом ліберальної глобалізації. Кінець двадцятого століття вказує на закінчення сучасних часів і входження у постсучасність, яка характеризується послідовністю деяких нових явищ: появою екологічної стурбованості, пошуком якості життя, роль племені і суспільства, усвідомленням важливості спільноти, політикою визнання групи, збільшенням міждержавних конфліктів, поверненням соціального насилля, занепадом традиційних релігій, зростанням протистояння між народом і його елітою і так далі. Не маючи що більше сказати і констатуючи зростаючу хворобу сучасних суспільств, прихильники пануючої ідеології звели до зачаровуючого дискурсу у ЗМІ небезпеку аномальних змін (l’implosion). Аномальних змін, а не вибуху (l’explosion): подолання сучасності не на буде форми „великого вечора”, але проявиться появою тисяч враннішніх зірок, тобто утворенням суверенних звільнених просторів від сучасного панування. Сучасність не буде подолана поверненням назад, але зверненням до деяких досучасних цінностей в результуючій оптиці постсучасності. Це ціна такого радикального перезаснування, яке долає соціальну аномію і сучасний нігілізм.

Лібералізм, головний ворогЛібералізм втілює собою пануючу ідеологію сучасності. Ліберальна думка звільнила економіку

від моралі, від політики, від суспільства, в які вона спочатку була вмонтована. Вона зробила з ринкової вартості суверенну (самостійну) інстанцію всього спільного життя. Прихід „панування кількості” намітив цей перехід ринкової економіки до ринкових суспільств, тобто розширення у всіх сферах існування законів ринквого обміну, увінчаного „невидимою рукою”. Лібералізм, з іншого боку, породжений сучасним індивідуалізмом, починаючи із спотвореної антропології, висуває точку зору швидше описову, ніж нормативну, засновану на тому, що одновимірний індивід, помножуючи свої „невідємні права” не соціальної фундаментальної природи, змушений шукати постійно свій кращий інтерес через виключення з розгляду не кількість і цінності, які не мають відношення до раціонального підрахунку.

Це подвійне биття індивідуалістичне і економічне супроводжується дарвіністичним баченням соціального життя. Дарвіністичне бачення соціального життя зводить його до конкуренції, нової версії „війни всіх проти всіх” з метою вибрати „кращих”. Але, крім того, що конкуренція „чиста і досконала” є вигадкою, так як силові відношення завжди їй передують, вона не говорить нічого про цінність того, що вона селекціонувала: гірший як кращий. Еволюція відбирає найбільш здатних

вижити, але людина не задовільняється лише виживанням: вона впорядковує своє життя в ієрархію цінностей по відношеннюдо якої лібералізм намірений залишатися нейтрльним.

Унікальний характер ліберального панування породив в 19-му столітті законну реакцію у вигляді появи соціалістичного руху. Але він збився на манівці під впливом марксиських теорій. Отже, не дивлячись на їхню опозиційність, лібералізм і марксизм належать одному і тому ж світові, який успадкував думки Просвітництва: той же індивідуалізм, той же зрівнюючий універсалізм, той же раціоналізм, той же примат економічного фактору, та ж наполегливість на звільнюючій цінності праці, таж віра у прогрес, те ж прагнення кінця історії. У всіх відношеннях, лібералізм лише реалізував з більшою ефективністю цілі, які він розділив з марксизмом: викорінення колективних ідентичностей і традиційних культур, розчаклування світу, універсалізацію системи виробництва.

Руйнування ринку викликало появу і підсилення Держави-Опікунки. Протягом історії, ринок і держава були проявлені разом. Держава, шукаючи додаткові шляхи опадаткування в неринкових інтраспільнотних обмінах, до того не виявлених, робить однорідний економічний простір засобом здійснення своєї влади. Згодом, розмивання спільнотних звязків, викликане ориночненням соціального життя, повернуло необхідність прогресивного підсилення Держави, наділеної обовязком перерозподіляти речі першої необхідності, щоб згладити слабкість традиційної солідарної відповідальності. Далекі від того, щоб стримати поширення лібералізму, ці державні втручання дозволили йому процвітати, уникаючи соціального вибуху, таким чином, забезпечуючи йому безпеку і стабільність необхідних для нього обмінів. Зворотньо, Держава-Опікунка, яка є нічим іншим, як абстрактною структурою, анонімною і непрозорою, поширила безвідповідальність.

Нарешті, лібералізм тягне за собою заперечення специфіки політики, яка завжди містить сваволю рішення і множинність кінцевих цілей. Словосполучення „ліберальна політика” появляється як непорозуміння і суперечність у термінах. Прагнучи сформувати соціальний звязок, виходячи з теорії раціонального вибору, яка розглядає громадянство з точки зору корисності, вона зводиться до ідеалу наукового управління глобальним суспільством, яке знаходиться під наглядом технічних експертів (Світового Банку, Світової Організації Торгівлі тощо — прим. перек.). Держава ліберального права, дуже часто синонім республіки суддів, вважає, що зможе, одночасно, утриматися від пропозиції моделі доброго життя і прагнути нейтралізувати конфлікти, притаманні соціальній різноманітності за допомогою чисто юридичних порцедур, які намагаються визначати, що справедливо, а що ні. Публічний простір розчиняється в просторі приватному, в той час як представницька демократія зводиться до ринку де зустрічаються пропозиція все більш і більш обмежена і попит все менш і менш вмотивований.

В час ґлобалізації, лібералізм не є більше ідеологією. Сьогодні лібералізм — це світова система виробництва і відтворення людей та ринків, яка супроводжується гіперморалізмом прав людини. Під цими економічними, політичними, моральними, формами, лібералізм являється центральним блоком ідей сучасності, яка завершується. Таким чином, головний опонент тих, хто намагається його побороти.

ІІ — Основи„Пізнай самого себе”, говорить дельфійське гасло. Ключ будь-якої картини світу, політичного

заангажування, морального чи політичного, знаходиться, перш за все, в антропології. Наші дії здійснюються, крім того, через деякі порядки практики, які являють собою деяку сутність відношень людей між ними і зі світом: політика, економіка, техніка і етика.

Людина: мить живогоСучасність заперечувала існування людської природи (теорія „чистої дошки”) або надавала їй,

відірваних від світу і пережитиго існування, ознак. Завдяки цій відірваності зявився ідеал „нової людини”, гнучкої, через прогресивну трансформацію, чи брутальної, у відношенні до свого середовища. Ця утопія привела до досвіду тоталітарних і концентраційних систем ХХ століття. В ліберальному світі вона виражається через забобонну віру у всемогутність середовища, яке більше не породжує розчарувань, особливо в освітній царині: в суспільстві, структорованому завдяки використанню абстрактної раціональності, це дійсно пізнавальні властивості, які складають головний визначник соціального статусу.

Людина, перш за все, тварина і вписана, як така, в порядок живого, тривалість якого вимірюється мільйонами років. Якщо ми порівняємо історію органічного життя з добою, поява нашого виду не лише пережиток останніх тридцяти секунд. Процес становлення людини (la homonisation) керувався сам собою протягом декількох десятків тисяч поколінь. По мірі того (dans la mesure) як життя розповсюджувалося, перш за все, передачею інформації, яка міститься в генетичному матеріалі, людина не народжується як „біла сторінка”: кожен з нас вже є носієм основних характеристик нашого роду, до яких додаються спадкові схильності, які визначають

здібності і поведінку. Індивід не ухвалює цю спадщину, яка обмежує його самостійність і гнучкість, але дозволяє йому чинити опір політичним і соціальним умовам.

Проте людина не лише тварина: те, чим вона володіє специфічно людським — усвідомлення власної свідомості, абстрактне мислення, членороздільне мовлення, здатність творити знаково-символічні світи, схильність до встановлення мети і до ціннісного судження — не протирічать природі, але виявляють в ній додатковий та унікальний вимір. Заперечувати біологічну визначеність людини чи зводити її специфічні риси до зоології, таким чином, два безглузді намагання. Спадковий бік нашого людства лише формує основу нашого соціального життя: тому що ці інстинкти не програмують остаточну мету соціального життя; людина завжди владна, з одного боку, щодо своєї свободи. Людина є, перш за все, спадкоємницею, але вона може розпоряджатися своєю спадщиною. Ми вибудовуємо історично і культурно, на основі припущень нашої біологічної будови, яка задає межі нашої людяності. За межами цієї границі, яка може бути названа Богом, Космосом, Ніщо чи Буттям: питання „чому?” позбавлене сенсу, так як, те, що за межами людських границь, за визначенням, немислиме.

Таким чином, НП пропонують урівноважене бачення людини, беручи до уваги одночасно вроджені, індивідуальні схильності і соціальне середовище. НП вівдкидають ідеології, які надзвичайно підкреслюють лише один із цих чинників детермінації (біологічний, економічний чи механічний).

Людина: буття вкорінене, небезпечне і відкритеПриродньо, що людина не добра і не погана, але вона здатна бути і тою і іншою. Тому вона

буття відкрите і „небезпечне”, завжди здатна перевищувати саму себе чи згіршуватися. Суспільні і моральні правила, так само як інституції чи традиції, дозволяють запобігти постійній загрозі, в яку втягнута людина, і дозволяють їй розвиватися у пізнанні норм, які лежать в основі існування і дають їй сенс і цілі.

Людство, визначене, як невизначена сукупність індивідів, які його складають, вказує або на біологічну категорію (вид), або на категорію чистого розуму, породжену західним мисленням. З соціально-історичної точки зору, людина сама по собі не існує, так як належність до людства завжди опосередкована через конкретну культурну приналежність. Ця постійна не виявляє відносність. Всі люди володіють людською природою, без якої вони не спроможні порозумітися, але їхня спільна приналежність до виду виражається завжди, починаючи з окремого контексту. Вони розділяють так само головні почуття, але ці почуття виражаються завжди у різних формах, згідно епох і місць. Людство, у цьому сенсі, є ні до чого не зведена множина: різноманітність бере свою суть з неї. Людське життя необхідно вписується в контексти, який передує судженню, в тому числі і критичному, яке індивіди і групи мають щодо світу і моделі прагнень: в реальному світі існують лише особи, конкретно розміщені. Біологічна відмінність не є сама по собі лише знаковим віднесенням до даностей культурних і соціальних. Щодо відмінностей між культурами, вони не є ні наслідком омани, ні перехідними характеристиками, випадковими чи другорядними. Культури мають „власний центр тяжіння” (Гердер): різноманітні культури дають різні відповіді на головні питання. Ось чому будь-яка спроба уніфікувати культури обертається їхнім руйнуванням. Людина описується через природу в регістрі культури: бути особливим означає знаходитися завжди в загальному (у своєму виді) і частковому (кожна культура). Ідея абсолютного закону, універсального і вічного, звернена до обмеження в останній інстанції наших моральних, релігійних чи політичних виборів. Ця ідея лежить в основі всіх тоталітаризмів.

Людське суспільство, одночасно, конфліктне і здатне до співпраці, хоча можуть послаблювати одну із цих характеристик на користь іншої. Наївна віра у можливість примусити зникнути протиріччя всередині суспільства, примиреного і прозорого, більше не є правда, а лише гіперзмагальним баченням (ліберальним, расиським чи націоналістичним), а фактом того, що триває постійна війна індивідів чи груп. Якщо агресивність знаходить місце в творчій діяльності та життєвій динаміці, то еволюція також надає можливість проявитися в людині альтруїзму, який не діє у сфері генетичній. З іншого боку, великі історичні побудови не змогли вписатися у тривання, яке встановлене гармонією, заснованої на пізнанні спільного блага, повязаності прав та обовязків, взаємодопомоги і розділення. Ні мирне ні войовниче, ні добре ні погане, ні красиве ні потворне, людське існування протікає в цій трагічній напруженості між цими взаємнопритягальними полюсами.

Суспільство: тіло спільнотЛюдське існування — це існування соціальних спільнот, в які воно вписане. Ідея примітивного

„природнього стану”, в якому співіснували автономні індивіди, є чистою вигадкою: суспільство не є

результат договору, який підписують люди для покращення їхнього життя, але є результат добровільної асоціації, якою була, без сумніву, найстародавніша розширена сімя.

Спільноти, в яких втілюється соціальний стан, вимагають складної тканини проміжного тіла, розміщеного між індивідами, групами індивідів і людством. Деякі з них успадковані, інші вибрані. Соціальний звязок, яким є стародавнє право, ніколи не було здатне визнати автономію, і яке не слід змішувати з „громадянським суспільством”, тому що він визначається, перш за все, як модель для дій індивідів, і не як загальний наслідок цих дій; він відповідальний за згоду, розділену в цій приорітетній моделі. Колективна приналежність не скасовує індивідуальної тотожності, але є основою: коли покидають свою рідну спільноту, тоді приєднуються до іншої. Спільноти природні чи кооперативні, всі вони, мають підставу для взаємності. Спільноти будують себе і підтримують себе впевненістю, яка випробувана кожним її членом, які, все те, що вимагають від них інші, можуть, так само, як і ці інші. Вертикальна взаємоповязаність прав і обовязків, розподілу і перерозподілу, слухняності і допомоги, горизонтальна взаємозвязаність подарунків і контр-подарунків, для братерства, для дружби, для любові. Багатство соціального життя пропорційне до різноманітності приналежностей, які воно пропонує: цій різноманітності постійно загрожує конформізм та байдужість, відокремлення та атомізація.

Голістична концепція, згідно якої цілість перевищує суму своїх частин і володіє чистими якостями, боролася за сучасний індивідуалістичний універсалізм, який приєднав спільноту до випадкової ієрархії, який привів до закритості чи до духу дзвіниці. Цей індивідуалістичний універсалізм розгорнутий у двох виглядах: договору (політичного) і ринку (економічного). В реальності, сучасність не звільнила людину, звільняючи її від давніх приналежностей сімейних, місцевих, племінних, корпоративних чи релігійних. Вона лише підпорядкувала її іншим, жорстоким і штучно створеним, більш обезособленим: механічна і абстрактна залежність замінила різноманітні органічні оточення. Стаючи більш самотньою, людина також стала більш вразливою і більш покинутою. Вона втратила сенс, тому що не може більше ототожнюватися із взірцем, тому що не має більше сенсу ставати соціальною істотою. Індивідуалізм вийшов на відторгнення і відхилення, на руйнування, наприклад, сімї, яка більше не соціалізована, і на захоплення соціального звязку бюрократією. В час підведення підсумку розгляду великого проекту сучасної емансипації, проаналізованого як відчуження великих розмірів. Тому що емансипація веде до скупчення індивідів, почуваються зовсім як іноземці і не проявляють більше довіри одне до одного; сучасні суспільства не можуть розглянути соціальне відношення, яке б не було піддане інстанції „нейтрального” регулювання.

Чисті форми обміну (закон ринкової системи) і підкорення (тоталітарна система послуху в централізованій всемогутній державі). Змішана форма, яка встановлюється тепер, описується через поширення юридиячних абстрактних правил, які помалу розділяють кожнк грань існування, відношення з іншими, роблячи обєкт контрольованим, щоб запобігти небезпеці девіантних змін.

Лише повернення до спільнот і політейї людського виміру, дозволить уникнути ізоляції, розмиття соціального звязку, його опредметнення (une reification) чи юридифікації.

Політика: сутність і мистецтвоПолітика тримається того факту, що цілі соціального життя завжди численні. Вона посідає

власні закони і власну суть, які не зводяться ні до економічної раціональності, ні до етики, ні до естетики, ні до метафізики, ні до священного. Вона припускає, що треба розрізняти і прийняти такі поняття, як публічне і приватне, командування і послух, обговорення і рішення, громадянин і іноземець, друг і ворог. Якщо є мораль в політиці — влада прагне спільного блага і надихається нормою, яка складена із колективних цінностей і звичаїв, в глибині якої вона здійснюється — проте, це не означає, що індивідуальна мораль могла би бути політично застосованою. Режими, якеі відмовляються визнати моральну сутність політики, які відкидають множинність цілей чи сприяють її деполітикації, визначаються як „неполітичні”.

Сучасна думка розвинула хибну ідею „нейтральності” політика, зводячи владу до управлінської ефективності, до механічного застосування юридичних норм, технічних чи економічних: управління людьми уподібнюєтьс ядо адміністрування предметами. Отже, публічна сфера є завжди місцем утвердження приватного бачення „доброго життя”. Із цієї концепції виводиться поняття справедливого, але не навпаки.

Перша мета будь-якої політичної дії внутрішя, а саме: зберігати громадянський мир. Тобто забезпечувати безпеку і гармонію між членами, і зовнішня: захищатися від зовнішніх небезпек. У відношенні до цієї мети, вибір, який здійснюється між конкуруючими цінностями (більше свободи, єдності, відмінності, різноманітності, солідарності тощо), містить обовязково частку сваволі: вона не доказується, але підтверджується результатами. Різноманітність поглядів на світ є однією із умов

появи політики. Демократія, тому що вона визнає плюралізм домагань і проектів, і має на увазі організувати мирен співіснування протилежностей на всіх рівнях публічного життя, є режимом позірно політичним. Вона бажана для повалення законності грішми (плутократія), компетенцією (технократія), „божественним законом” (теократія) чи спадковістю (монархія), але також у формах більш сучасних, таких як політичної нейтралізації через мораль (ідеологію прав людини), через економіку (ринкову глобалізацію), через право (урядування суддів) або через засоби масової інформації (суспільство видовищ). Якщо індивід відчуває себе особою в глибині спільноти, він будує себе як громадянина демократіїї; одинока можливість брати участь в дискусіях і публічних рішеннях, так само як досконалість через освіту і формування себе.

Політика не є наука, поставлена на службі розуму чи одному методу. Політика — це мистецтво, яке вимагає розсудливості (la prudence). Вона містить завжди сумнів, смножину виборів, рішень про остаточні цілі. Мистецтво управляти наділяє арбітражною владою між можливостями, володіє набором способів примушувати. Влада ніколи не є лише засіб, який полягає у досягненні кінцевих цілей, яким намірена служити.

У Ж. Бодена, спадкоємця законників, джерело незалежності і свободи знаходиться у необмеженій суверенності влади принца, створеної на зразок абсолютної папської влади. Ця концепція „політичної теології” заснована на ідеї вищого політичного органу, „Левіафана” (Гоббс), призначеного контролювати тіла, душі і розум. Вона інспірована абсолютиською Державою-Нацією, одноманітною, централізованою, яка не терпить ні місцевих влад, ні поділу прав з сусідніми територіальними владами, і яка вибудовується через адміністративну та юридичну уніфікацію, завдяки вилученню посередників і поступове викорінення місцевих культур. Вона послідовно привела до авбсолютиської монархії, до революційного якобізму, пізніше до сучасних тоталітаризмів. Цій моделі політичного суспільства НП чинить опір і пропонує іншу, успадкованк від Альтузіуса, яка вбачає джерело незалежності і свободи у самостійності і в якій держава визначається, перш зп все, як федерація організованих спільнот.

В цій концепції, яка надихнула імперські і федеративні побудови, існування посольства до правителя не змушує народ втрачати здатність приймати чи розривати закони. Народ у своїй різноманітній організованій колективності (чи „державі2) є єдиним останнім власником суверенітету. Уряди є вищі для всіх громадян, які беруться окремо, але вони, тобто уряди, завжди залищаються нижчими у відношенні до спільної волі, вираженої через тіло громадян. Принцип взаємодопомоги застосовуєтьс яна всіх рівнях. Свобода колективу не суперечить розділеному суверенітету. Політичне поле, нарешті, не зводиться до держави: публічні особи визначаються як повний простір, тканиною, яка продовжує групи, сімї, асоціації, місцеві колективи, регіональні, національні чи супра-національні. Політика не полягає у знищенні цього органічного продовження, але грунтується на ній. Політична єдність не полягає лише у тому, щоб заперечувати цю органічну послідовність, але підтримуватися нею, тобто, що вона повинна складатися з соціальної „непрозорості”: досконала „прозорість” суспільства сама по собі утопічна, яка підтримується демократичним звязком, але, смприяє тоталітарному спостереженню.

Економіка: потой бік ринкуВ історії людські суспільства підіймаються досить високо у своєму розвитку, але деякі з них

платять за це продукцією, обігом і споживанням предметів, необяхідних для збереження індивідів і груп. Тим не менше, і протилежно до забобонів лібералізму, таких як марксизм, економіка ніколи не формувала „інфраструктуру” суспільства: економічна надзалежність („економізм”) становить виняток, але не правило. З багатьох мітів, присвячених прокляттю праці (Прометей, згвалтування Матері-Землі), грошей (Крез, Гульвейк, Тарпейя), достатку (Пандора), виявляється до того ж, що економіка у ранні часи була сприйнята як „проклята частина” цілого суспільства, активність, яка загрожує гармонії. Економіка була тоді знецінена, не лише тому, що була некорисна, але з того факту, що вона лише робила це. Також були багаті, тому що були могутні, і не навпаки. „Ринковий фетишизм” не є вадою сучасного капіталізму, але він відсилає до людинознавчої постійної: виробництво заради досягнення доброботу породжує заздрість, наслідувальне бажання, наслідками якого стають безпорядок і насильство. У всіх досучасних суспільствах, економіка вбудована, констектуалізована в інші порядки людської активності. Ідея, згідно якої, обмін (un troc) на сучасному ринку, економічні обміни, повинні завжди регулюватися через пропозицію і попит, через появу абстрактного еквівалента (грошей) і обєктивних цінностей (цінностей користі, обміну, використання, ефективності тощо), є байкою, яку вигадав лібералізм. Ринок не є ідеальною моделлю, яка дозволяє свою абстракцію універсиалізувати. Перш ніж бути механізмом, він є інститутом, і цей інститут не може бути абстрактним в своїй історії, ні в культурі, яка його породила. Трьома великими формами обігу товарів є: взаємоповязаність, перерозподіл і обмін. Вони не являють собою

„стадій розвитку”, але завжди більш чи менш співіснують. Сучасне суспільство характеризується гіпертрофією ринкового обміну: перехід економіки з ринком до економіки ринку, пізніше до ринкового суспільства. Ліберальна екноміка перевела ідеологію прогресу у релігію зростання: „завжди більше” споживання і виробництво веде людство до щастя. Якщо без сумніву те, що сучасний економічний розвиток задовільнив деякі первинні потреби, до сих пір це задоволення не доступне для більшості. У світі з обмеженими ресурсами і який керується законами ентропії, деяке зменшення створює необхідний обрій людства.

Розмах перетворень, здійснених оринковленням світу, між 16-м і 20-м століттям, був явищем більш важливим, щодо всього іншого. Це оринковлення буде метою ХХІ століття. Треба повернутися до джерел економіки: „oikos-nomos”, головних законів нашого замешкання у світі, законів, які враховують економічну рівновагу, людські почуття, гармонію і красу природи, і більш загально, всі некількісні елементи, які економічна наука не бере до уваги. Будь-яке економічне життя містить в собі посередництво широкого спектру культурних закладів та юридичних засобів. Сьогодні економіка повинна бути вписана в контекст живого, в суспільство, в політику і етику.

Етика: конструювання себеФундаментальні етичні категорії універсальні: знаходять повсюди відмінність між добрим і

поганим, благородним і неблагородним, добром і злом, чудовим і огидним, справедливим і несправедливим. Навзамін, кожна з цих категорій змінюється, відповідно до епохи і суспільства. НП відкидає будь-яку концепцію чистої моралі світу, але вона розуміє, що жодна кульура не може обходитися без розрізнення етичної цінності звичок і поведінок. Мораль необхідна для цього відкритого буття, яким є людина; вона наслідок її свободи. Повністю виражаючи загальні правила, які є повсюди умовою збереження суспільств, вона має також відношення до звичаїв і не змогла б цілком розєднати контексти, в яких вона здійснюється. Але її не слід розуміти лише під одиноким обрієм субєктивності. Прислівя „добра чи погана моя країна” вказує лише, що моя країна завжди права, але що вона завжди залишатиметься моєю країною, коли вона неправа.

Починаючи з греків, етика вказує для європейців на значення мужності, вправляння в якій формує основу „доброго життя”: великодушність проти скупості, честь проти ганьби, хоробрість проти боягузства, справедливість проти беззаконня, стриманість проти надмірності, значення обов’язку проти зречення, прямота проти лицемірства, незацікавленість проти жадібності і т.д. Добрим громадянином є той, хто прямує завжди до досконалості в кожній із цих чеснот (Арістотель). Ця воля до досконалості абсолютно не виключає, що існують різні способи життя (споглядальне, активне, вигідне і т. д.), відповідно до моральних кодексів: європейська традиція, виражена через трьохфункціональну античну модель, віддає перше місце мудрості перед силою, і силі перед багатством.

Сучасність замінила традиційну етику, одночасно аристократичну і народну, двома видами міщанської моралі: утилітарною мораллю (Бентам) і мораллю обов’язку (Кант), заснованих на унітарній концепції правильного, до якої повинні прямувати всі індивіди, пристосовуючись до універсального морального закону. Цей останній підхід підтримує ідеологію прав людини, одночасно і мінімальну мораль, войовничу стратегію західного етноцентризму. Ця ідеологія суперечлива у термінах. Всі люди наділені правами, але це ще не означає, що вони їх реалізують, оскільки ізольовані: право санкціонує справедливість, яка містить соціальне. Жодне право немислиме без специфічного контексту, для того, щоб бути визначеним; суспільство є для того, щоб визнати і визначати обовязки, які являються конпенсацією і зворотньою стороною прав. Щодо основних свобод, вони не декларуються, але вимагають завоювання і гарантій. Те, що зробили європейці, а саме, непримеренну боротьбу за права людей, заснованої на визнанні автономії, зовсім не означає, що народи планети повинні розглядати гармонію прав тим самим способом.

Проти „морального порядку”, який змішує соціальну і моральну норми, треба, нарешті, підтримувати множинність форм соціального життя, розуміти порядок і трансгресію, Аполона і Діоніса. Не можна впадати у релятивізм і нігілізм „останньої людини” (Ніцше), яка виявляє себе через практичний матеріалізм.

Техніка: мобілізація світуТехніка завжди супроводжує людину з часу її виникнення: відсутність специфічних природніх

захистів, розпрограмування наших інстинктів і розвиток наших пізнавальних можливостей, супроводжується зростаючими змінами нашого середовища. Але техніка протягом довгого часу керувалася не лише технічними імперативами: необхідна гармонія людини, міста, космосу, повага до природи, як місця перебування буття, покора прометеївської могутності олімпійській мудрості, відмова від пихатості, швидше турбота про якість, ніж про продуктивність.

Технічний вибух сучасності пояснюється через зникнення етичних кодів, символічних чи релігійних. Він укорінений глибоко у біблійний імператив: „Наповнюйте Землю і пануйте над нею” (Книга Буття), який Декарт через два тисячоліття відновить, запрошуючи людину „виявляти себе як господаря і власника природи”. Дуалістичне теоцентричне розділення між буттям (incree) і створеним світом спричинило антропоцентричний дуалістичний розрив між підметом і предметом, останній віддданий без жодних застережень на поталу першому. Сучасність підкорила науку (споглядальну) техніці (операційній), даючи, таким чином, можливість народження інтегрованої „техно-науки”, єдиною умвою існування якої є прискорена трансформація світу. Лише в ХХ столітті наш спосіб життя зазнав більше потрясінь, ніж будь-коли. Вперше в історії людства, кожне нове покоління повинно наново інтегруватися у світ.

Техніка розвивається, за своєю сутністю, як автономна система: будь-яке нове відкриття негайно поглинається глобальною могутністю оперативності, яку вона поширює, ускладнюючи і підсилюючи. Недавній розвиток технологій зберігання товарів на складах і обігу інформації надзвичайно пришвидшив рух цієї системної інтеграції, прикладом якої може бути „всесвітнє павутиння”: ця сітка немає ні вирішального центру, ні контролю входу-виходу, але вона підтримує і постійно збільшує взаємодію мільйонів терміналів, які до неї підключені.

Техніка не нейтральна; вона підкоряється деяким цінностям, які керують курсом: оперативність, ефективність, виконувальність. ЇЇ аксіома проста: все, що можливе, повинно бути і бути ефективно реалізоване; очевидно, що лише приріст техніки може згладити недоліки застосування існуючих технологій. Політика, мораль, право, втручаються лише для того, судити про бажані чи небажані наслідки нововведення. Накопичувальна сутність технонаукового розвитку — він знає стагнації, але не спад — протягом довгого часу поєднувалася з ідеологією прогресу, яка підтверджувалася зростанням могутності людини над природою і зводила нанівець ризики і випадковості. Техніка також дала людству нові засоби існування, але вона втратила, у той же самий час, свої основи, через те, що майбутнє здається більше залежним від безмежного розширення раціонального управління світом. Зубожіння, яке слідує все більше і більше, чітко сприйняте, як зникнення справжнього людського погляду на Землю. Дослідивши нескінченно мале і нескінченно велике, технонаука урезонює тепер людину нею самою, одночасно субєкта і обєкта власного маніпулювання (клонування, штучне запліднення, генетичні зміни тощо). Людина стала простим продовженням інструментів, які створила, приймаючи техноморфну ментальність, яка збільшує її вразливість.

Технофобія і технофілія являються двома взаємоповязаними відношеннями до техніки. Знання та його застосування негідні осуду самі по собі. Проти наукового редукціонізму. Поверхового позитивізму і тупого обскуратизму; належить підтримувати технічний розвиток на користь нашого соціального, етичного і політичного вибору, в той же самий час, згідно нашого принципу розсудливості; знову включити техніку у символічне бачення світу, якими є плюріверсум і континуум.

Світ: плюроверсумРізноманітність притаманна тому руху, який називається життя, яке змінюється, шляхом

ускладнення. Множинність і різноманітність рас, етносів, звичаїв чи релігій, характеризує розвиток людства з часу його виникнення. Перед цим фактом, два відношення протистоять одне одному. Для одних, ця біокультурна різноманітність є тягарем і необхідно завжди і повсюди зводити людей до того, що вони мають спільного. Для других, якими є ми, різноманітність — це багатство, яке зобовязує до збереження і плекання. Маніфест НП відчуває глибоку відразу до одноманітності. НП вважає, що доброю системою є та, яка передає, по крайній мірі, ту кількість відмінностей, яку отримала. Правдиве багатство світу знаходиться в різноманітності культур і народів.

Навернення Заходу до універсалізму було головною причиною його волі на свій манер переробити решта світу, встановити свою релігію (христові походи), навязати свої політичні принципи (колоніалізм), сьогодні свою економічну і соціальну модель розвитку чи свої моральні принципи (права людини). Підприємство під керівництвом місіонерів, військових і торгашів, вестерналізація планети, являють собою імперіалістичний ненажерливий рух з метою знищити будь-яку інакшість, навязавши світу модель людства, незмінно представленої як „прогрес”. Універсалізм, який робить все одноманітним, був лише проекцією і маскою етноцентризму, розширеного до масштабів планети.

Ця вестернізація-ґлобалізація змінила характер сприйняття світу. Примітивним племенам насаджувалася назва „люди”, даючи зрозуміти їм, що вони є представниками виду. Римлян і китаєць, росіянин і інка, могли жити в ту саму епоху без усвідомлення одночасного існування. Ці часи закінчилися: внаслідок надмірної претензії Заходу захопити цілком світ, ми живемо у новій добі, в

якій етнічні, історичні, лінгвістичні чи культурні відмінності співіснують у повноті свідомості їхньої тотожності та інакшості, які вона віддзеркалює. Вперше в історії, світ є плюріверсум, багатополюсним порядком, в якому великі культурні утворення знаходяться у протистоянні в планетарній часовості, розділеної, немовби, нульовим часом. Однак, модернізація, мало по малу, відходить від вестернізації: нова цивілізація добирається до сучасних засобів могутності і знання, не без заперечення іхньої історичної та культурної спадщини на користь західних цінностей чи ідеологій.

Ідея, згідно якої ми можемо прийти до „кінця історії”, описаного через планетарний тріумф ринкової раціональності, узвгвльнює спосіб життя і політичні форми ліберального заходу, є фальшивою. Навпаки, переживаємо появу нового „закону Землі”, нове планування міжнародних відношень. Античність і Середньовіччя бачили неперевершений розвиток самодостатніх великих цивілізацій. Відродження і Новий Час були відмічені виявленням і консолідацією Держав-Націй у змаганні за управління Європою, пізніше, світу. ХХ століття побачило начерк біполярного порядку, в якому зіткнулися лібералізм і марксизм, таласократична американська могутність і могутність континентальна радянська. ХХІ століття буде відмічене приходом багатополярного світу, обєднаного навколо проявлених цивілізацій: європейської, північно-американської, іспано-американської, арабо-мусульманської, китайської, індуської, японської і т.д. Ці цивілізації не знищать старі місцеві корені, племенні, провінційні чи національні: вони зобовязані їх плекати, як остання колективна форма, з якою індивіди можуть ототожнюватися з їхньою спільною людськістю. Вони будуть покликані до співпраці в деяких сферах, щоб захищати спільні блага людства, особливо екологічні. У багатополюсному світі, могутність визначається, швидше, як здатність чинити опір впливу інших, ніж навязувати свою. Головним ворогом цього плюріверсуму великих самоцентрованих зібрань є будь-яка цивілізація, яка утверджується універсально, вважаючи, що наділена рятуючою місією і навязує свою модель іншим.

Космос: континуумНП приєднується до унітарної концепції світу, в якій матерія, як форма, утворює лише варіації

на одну і ту ж тему. Світ, одночасно, і різноманітний, і інтегрований, на різних рівнях видимого і невидимого. Розчаклування світу виражається через закритість сучасного розуму, неспроможного вийти за межі свого матеріалізму і свого антропоцентризму. Наша епоха наділила людину стародавніми атрибутами божественного (метафізика субєктивності), трансформуючи світ в обєкт, тобто у сукупність засобів, наданих у розпорядження людини для задоволення своїх безмежних потреб. Цей ідеал утилітарного світу спарував прямолінійну концепцію історії, надавши їй початок (природній стан, земний рай, золотий вік, первісний комунізм), і закінчення (безкласове суспільство, Царство Боже, стан остаточного прогресу, входження у добу чистої раціональності.

Для НП, минуле, теперішнє і майбутнє, не є різними моментами орієнтованої і векторизованої історії, але являють собою постійні виміри, кожної прожитої миті. Минуле, як майбутнє, трапляється завжди, як теперішє в будь-якій актуальності. Ця присутність — фундаментальна категорія часу — протиставляється відсутності: забуттю походження і затуманеному обрію. Ця концепція світу знайшла своє вираження у різних сприйняттях часу і простору, у різних законах організації своїх елементарних компонентів. Мікрокосм і макрокосм взаємопроникають і відповідають одне одному. НП відкидає, таким чином, абсолютне розрізнення між буттям (incree) і буттям створеним і ідею, що наш світ буде лише відображенням прийдешнього. Космос, як реальність, є місцем прояву буття, місцем, в якому виявляється правда нашої співприналежності до цього космосу. „Панта рей” (Геракліт: „все тече”): все тримається початку у всьому.

Людина не знаходить і не надає сенсу своєму життю, лише приєднує його до того, що перевищує її саму. НП повністю визнають цю людинознавчу постійну, яка проявляється у будь-якій релігії. НП вважає, що повернення до священного супроводжуватиметься поверненням до мітів і до зняття фальшивих дихотомій: підмет і предмет, тіло і думка, душа і дух, існування і сутність, раціональність і чуттєвість, міт і логос (сфера мітичного і сфера логічного), природне і надприродне тощо. Ця концепція світу вже виражена в європейській античності, де вона знаходиться у вигляді космогонічних оповідей досократичної думки. Язичництво НП вказує лише на свідому симпатію до цих стародавніх концепцій світу, завжди живих в серці і розумі—саме тому, що вона не є вчорашньою, але є завжди. Віч-на-віч з суррогатом сектанських занепалих релігій, як, наприклад, деякі неоязичницькі пародії часу змішання, НП вписується у більш довгу память: а саме, завжди у відношенні до виникнення сенсу того, що сталося.

ІІІ — НапрямкиПроти одноманітності і племінності, за сильні тотожності

Безпрецендентна загроза одноманітності веде, у свою чергу, до нетерпимості: кривавого іррендентизму, конвульсійних та шовіністичних націоналізмів, дикої племінності і т.д. Відповідальність за ці явища лежить, у першу чергу, на глобалізації (політичній, економічній, технологічній, фінансовій), яка їх породила. Заперечуючи право індивідів бути вписаними в успадковані колективні тотожності історії, навязуючи уніфікований спосіб представлення, західна система, всупереч здоровому глузду, породила божевільні форми самоутвердження. Страх перед ТИМ САМИМ (du Meme) замінено на страх перед ІНШИМ. У Франції ця ситуація погіршується кризою держави, яка бажала протягом двох століть бути головним символічним виконробом суспільства і ослаблення якого спровокувало появу більшої порожнечі, ніж в інших західних державах. Питання тотожності набиратиме все більшого і більшого значення в наступних десятиліттях. Руйнуючи соціальну систему, яка надавала індивідам місце у визнаному порядку, сучасність, насправді, сприяла занепаду тотожності, сприяла пробудженню бажання поєднання та знайомства на публічній сцені. Але вона не захотіла цим задовільнитися. „Універсальний туризм” лише штучне підтримування себе в падінні.

У відношенні до універсаліської утопії і до нетерпимості, НП утверджує силу відмінностей, які не є ні перехідними станами до вищої єдності, ні другорядною дрібничкою приватного життя; відмінності — це основа соціального життя. Ці відмінності, звичайно, є природними (етнічні, лінгвістичні), але, також, політичними. Громадянство відразу намічає приналежність, вірність та участь в публічному житті, яка розподіляється по багатьом рівнях: можемо бути, одночасно, громадянином свого кварталу, свого міста, свого регуону, своєї нації і Європи, згідно природи влади, яка дісталася кожному з цих вимірів суверенітету. Не змогли б бути громадянами світу, тому що „світ” не політична категорія. Прагнення бути громадянином світу означає надавати громадянство абстракцією, згідно словника нового ліберального класу.

НП захищає підстави існування народів, тому що право на відмінність є, згідно її принципу, не лише загальним поняттям: обгрунтовують захист відмінності на словах, якщо ж неспроможні захистити, це означає усунення відмінностей. НП захищає етноси, мови і регіональні культури, які знаходяться на межі зникнення, так само, як і природні релігії. НП підтримує народи у їхній боротьбі проти західного імперіалізму (а боротьбу проти російського імперіалізму? — прим. перек.)

Проти расизму, за право на відмінністьРасизм не може бути визначений, як надання переваги ендогамії, яка була б компетентною

щодо свободи вибору індивідів і народів (жидівський народ, наприклад, вбачає своє збереження лише у забороні змішаних шлюбів). Перед знеціненеми розмовами, моралізаторськими постановами тощо, потрібно повернути словам їхнє правдиве значення: расизм — це теорія, яка стверджує, що, нібито, між расами існує якісна нерівність, за допомогою якої можна ділити раси на „вищі” і „нижчі”,що, нібито, цінність індивіда виводиться цілковито з його расової приналежності, що, нібито, расовий факт конституює центральний факт людської історії. Ці три твердження можуть бути підтримані разом або, в той самий час, існувати окремо. Вони всі три хибні. Якщо існують раси, гарні і добрі і відрізняються через той чи інший критерій, статистично ізольованого, немає між ними якихось відмінностей, з іншого боку, жодної надпарадигми людського виду, яка б дозволяла їх ієрархізувати глобально. Нарешті, очевидно, що індивід цінний, перш за все, своїми якостями. Расизм не є хворобою розуму, породженої упередженнями або „досучасними” забобонами (ліберальна вигадка про ірраціональність, як джерело будь-якого соціального зла). Ця помилкова доктрина, історично датована, породжена науковим позитивізмом, згідно якого можна „науково” вимірювати з абсолютною точністю людські суспільства, і соціальним еволюціонізмом, який намагається описувати історію людства, як унітарну історію, поділену на „стадіїї”, які відповідають різним етапам „прогресу” (деякі народи були більш „прогресивні”, більш „просунуті”, ніж інші).

Перед лицем расизму, існує універсальний антирасизм і диференційований антирасизм. Перший непрямо приходить до тих самих висновків, що і расизм, який він відкидає. Всі мають алергію по відношенню до відмінностей; він не визнає їх, лише спільну приналежність до загального виду і намагається розглядати їхні специфічні відмінності, як перехідні або другорядні. Зводячи ІНШОГО до ТОГО САМОГО, у перспективі асиміляції, він не спроможний визнавати і поважати інакшість за те, що вона є. Диференційований антирасизм, який визнає НП, враховує, що багатство відмінностей людського виду, не зводиться до нічого. Він намагається надати додатнього значення універсальному, не проти відмінності, але виходячи з неї. Для НП боротьба проти расизму не закінчується ні запереченням рас, ні волею розчинити їх і індиферентній сукупності. Боротьба проти расизму закінчується одночасним відхиленням усунення та асиміляції. Нфі апартеїд, ні „melting-pot”: боротьба проти расизму у діалогічній перспективі взаємного збагачення.

Проти іміграції, за співпрацю

У відповідності до швидкості і характеру, іміграція населення, такою, якою вона відома сьогодні в Європі, складає, безперечно, відємне явище. Вона являє, головним чином, вид примусового викорінення, причинами якого є, одночасно, економічний порядок — організовані спонтання рухи з бідних країн і народів до країн багатих і розвинутих, які знаходяться в демографічній кризі — і символічна — привабливість західної цивілізації, яка взялася за знищення автохтонних культур на користь споживацького способу життя. НП покладає відповідальність, у першу чергу, не на імігрантів, а на розвинуті країни загального доброботу, які, розвиваючись, створили потворний міжнародний розподіл праці, звели людину до стану позбавленого місця товару. Іміграція не бажана ні для імігрантів, які змушені залишати рідні країни, бо у них вони являють собою надлишок робочої сили, ні для населення, яке приймає їх, тому що вони потрапляють у жорстокі умови існування. Очевидно, що проблеми третіх країн не розвязуються іміграцією. НП, таким чином, за політику обмеження вїзду іноземців, яка супроводжується зростаючою співпрацею з країнами третього світу або за органічно-солідарну співпрацю з традиційним способом життя, який ще не зник, щоб подолати диспропорцію, яку породила ліберальна глобалізація.

Населенню, яке походить із середовища приїзджих іноземців, яке проживає сьогодні у Франції, і масовий відїзд якого очікувати марно, якобінська Держава-Нація лише зуміла запропонувати модель поглинання чисто індивідуальної в абстрактне громадянство, яке, жодним чином, не визнає колективних тотожностей і культурних відмінностей. Кількість імігрантів, культурна дистанція, яка іноді відділяє їх від місцевого населення, і повсюди глибока криза, яка уражає горнилами традиційного розєднання (партії, синдикати, релігії, школа, армія тощо), виявляє сьогодні цю модель все менш і менш заслуговуючої довіри. НП вважає, що етнокультурна тотожність різноманітних спільнот, які проживають сьогодні у Франції, не повинні бути витіснуті у приватну сферу, а повернуті у сферу публічну, ставши, таким чином, справді визнанеми. Отже, НП підтримує модель спільнтного зразка, яка дозволяє індивідам, які не бажають бути відрізаними від своїх коренів, підтримувати свої живі структури і колективне життя. Ця політика спільного життя з імігрантами виражається через розділення громадянства і національності.

Проти статевого упередження, за визнання родівСтатева відмінність є першою і найбільш фундаментальною із природних відмінностей, так як

наше людство забезпечує своє відтворення лише через неї: будучи першопочатково розділена на статі, людство не одне, а подвійне. По той бік біології, ця різниця вписується у чоловічий і жіночий роди, які визначають в соціальному житті два способи сприйняття іншого та світу, і складають для індивідів іхню статеву (родову) долю. Якщо існування жіночої ічоловічої природи дещо спірне, воно не виключає, що індивіди кожної статі можуть розходитися у відношенні до неї, беручи до уваги генетичну випадковість або соціокультурний вибір. Тим не менше, число цінностей і поведінок, дозволяють розділити їх на жіночий і чоловічий роди, згідно статі, до яких найбільш чутливий іхній провідник (душа): співпраця і змагання, посередництво і покора, спокуса і панування, емпатія і відстороненість, відносне і абстрактне, афективне і директивне, поступливість і агресивність, синтетична інтуїція і аналітичний розум і т.д. Сучасна концепція абстрактного і відірваного ві д статевої тотожності індивіда, викриває „індиференційну” ідеологію, яка усуває статеву різницю, що не забороняє їй мати упередження до жінок у формі традиційної статевої дискримінації, яка розглядає жінок, як неповноцінних чоловіків. Вона є обхідною формою чоловічого панування, головним наслідком якого було усунення жінок з публічного життя для того, щоб остаточно їх прийняти, за умови, що вони позбудуться своєї жіночності.

Стверджуючи, що чоловічий і жіночий роди змінюють цілу соціальну конструкцію („жінкою не народжуються, нею стають”), універсаліський фемінізм наштовхнувся на підводний камінь андроцентризму, який відкидає „універсальні” абстрактні цінності, які є цінностями чоловічими. Розрізняючий фемінізм, до якого приєднується НП, не вагається підтримувати статеві відмінності, вписані у публічну сферу і підтверджує специфічні жіночі права (право на дівочість, право на материнство, право на викидень), все ще сприяє, лицем до сексизму і одностатевої утопії, проштовхуванню чоловіків і жінок через підтвердження і постійну цінність їхніх власних природ.

Проти Нового Класу, за самостійність, починаючи з основиЗахідна цивілізація на шляху уніфікації, сприяє планетарному сходженню керівного

класу,єдина законність якого знаходиться в абстрактному (логіко-символічному) керуванні знаками і цінностями встановленої системи. Прагнучи неперервного зростання капіталу і остаточного панування переможної соціальної інженерії, цей Новий Клас формує сьогодні ЗМІ, великі національні чи багатонаціональні підприємства, міжнародні організації, головні інститути Держави. Він виробляє і відтворює повсюди один і той самий тип людини, яка характеризується байдужою компетентністю, відділеною від реального раціональністю, абстрактним індивідуалізмом,

утилітарними переконаннями, поверховим гуманітаризмом, байдужістю до історії, загальною безкультурність, відданістю віртуальному, схильністю до корумпованості, схильністю до непотизму і до клієнтиїзму. Цей процес вписується у логіку зосередження і вирівнювання світового панування: влада все більше і більше віддаляється від громадянина, менше вона потребує пояснювати громадянину свої рішення і узаконення свого порядку; суспільство більше пропонує обезособлені завдання, менше воно відкриває людям якість; більше приватне посягає на публічне, менше індивідуальні заслуги визнані всіма; більше наповнюється функцією, менше відіграє справжню роль. Новий Клас обезособлює і знімає відповідальність.

Протягом закінчення холодної війни і падіння радянського блоку, Новий Клас знаходиться на рівні співставлення з усіма конфліктами (між капіталом і працею, рівністю і свободою, публічним і приватним), які він намагався вирішити протягом пів-століття. Одночасно, його неефективність, його перевитрати і його контрпродуктивність, стають більш очевидними. Система прямує до замикання на самій собі, кооптуючи взаємозамінні коліщатка, в той час як народи потерпають від байдужості або гніву, на відміну від керуючої еліти, яка більше не говорить тією самою мовою, що й вона. Під всіма великими темами, які хвилюють суспільство, риється яма між керівниками, які повторюють той самий технократичний дискурс, який підтримує встановлений безпорядок, і керованими, які зазанають від цього певних збитків ув їхньому щоденному житті. Видовище виступає у ролі посередника, щоб повернути увагу від даного до удаваного світу. Наверху: деревяна технократична мова, моралізуюче базікання і добробут; внизу: обтяжливе протистояння із даністю, наполегливе питання про сенс і бажання спільних цінностей.

Задовільняючи народне прагнення (чи „популіське”) тих, хто має лише зневагу до „еліт” і хто байдужий до занепаду традиційних політик,тягне за собою надання більшої самостійності базовим структурам, які відповідають за щоденний спосіб життя (nomoi). Для того, щоб відновити спосіб життя більш гостиннний, далекий від анонімної маси, комерціалізації цінностей і опредметнення соціальних відношень, умови соціального життя, які дозволяють формувати колективне уявлення специфічного світу, повинні брати на себе відповідальність рішення у всіх сферах, які мають до них відношення та їхніх членів, беручи участь на всіх рівнях демократичного рішення. Це не Держава-Провідниця, бюрократична і технократична, яка централізується у своєму напрямку. Це самі спільноти, які не повинні поступатися Державі владою втручання у сфери, в яких вони не компетентні.

Проти якобізму, за об’єднану ЄвропуПерша Тридцятилітня війна, яка завершилася підписанням Вестфальсівського Договору,

вказала на визання Держав-Націй, як домінуючого способу політичної організації. Друга Тридцятилітня війна (1914-1945), навпаки, підкреслила початок її розпаду. Держава-Нація, яка походить із абсолютної монархії та революційного якобізму, відтепер є надто великою, щоб вирішувати малі проблеми і надто малою, щоб сміливо виступати проти великих. В глобалізованому світі, майбутнє належить цивілізаційним спільнотам, спроможних організуватися в самоцентрованих просторах і володіти достатньою могутністю, щоб чинити опір впливу інших.

Лицем до США і до нових проявлених цивілізацій, Європа, також, покликана будуватися на федеративній основі, яка визнає самостійність всіх своїх складових, організуючи співпрацю регіонів і націй, які її складають. Європейська цивілізація виникне через збільшення, а не через зменшення, цих історичних культур, дозволяючи, таким чином, всім своїм мешканцям повністю відновлювати свідомість їхнії спільнотних джерел. Принцип доповнювальності повинен бути клечем склепіння: на всіх рівнях, нижча влада не передає свою владу вищій, лише у тих сферах, які не входять в її компетенцію.

Проти централізуючої традиції, яка позбавляє всіх уповноважень на одному рівні, проти бюрократичної та технократичної Європи, яка призначається для відмови у суверенітеті, проти Європи, яка не буде лише уніфікованим простором ліберального обміну, проти „Європи націй”, як простих додавань національних Я, які не турбуються про запобігання міжнаціональних воєн, проти „європейської нації”, яка буде лише збільшеною проекцією якобінської Держави-Нації; Європа (західна, центральна і східна) повинна реорганізувати основу у вершину, тобто обєднуючи внутрішню частину для того, щоб краще обєднатися ззовні, на грунті плюралізму окремих статутів, які скріплюються спільним статутом. Кожен рівень добровільного обєднання повинен виконувати свою роль і мати власну гідність, не похідних від вищих інстанцій, але заснованих на волі та згоді всіх тих, хто бере у ній участь. Таким чином, ми повернулися б у склепіння будівлі, які мають відношення до обєднаних народів та спільнот: дипломатії, армії, важливих економічних рішень, підготовки основних правових норм, захисту навколишнього середовища і т.д. Європейська інтеграція необхідна також у деяких сферах дослідження, промисловості та нових технологій

комунікації. Єдина валюта повинна керуватися Центральним Банком, підпорядкованого європейській політичній владі.

Проти деполітизації, за посилення демократіїДемократія не з’явилася разом з Революцією 1789 року, але створена протягом існування

грецького міста і колишніх германських „свобод”, і утворює тривалу європейську традицію. Вона не зводиться ні до колишніх „народних демократій” країн Сходу, ні до парламентаризму ліберальних демократій, які сьогодні переважають в західних країнах. Демократія не визначається ні партійним режимом, ні сукупністю процедур Держави ліберального права, але, передовсім, режимом, в якому народ є суверенним. Вона не є постійним обговоренням, але рішенням, з т. з. спільного блага. Народ може делегувати свій суверенітет керівникам, яких він призначає, що не означає відмови від влади на їхню користь. Закон більшості, який формується голосуванням, не розглядатиметься лише як правда, яка походить із принципу великих чисел: воно лише є засобом, який дозволяє підтвердити, більш менш, узгодженість точок зору між народом і його керівниками. Демократія, нарешті, є режимом, який враховує плюралізм суспільства: мирне вирішення конфліктів ідей і не примусових відношень між більшістю і меншістю, свобода вираження меншості, яка дозволяє їй у майбутньому стати більшістю.

В демократії, в якій народ є підметом конституційної влади, фундаментальним принципом є принцип політичної рівності. Принцип політичної рівності слід відрізняти від принципу рівності в правах всіх людей, які не спроможні створити жодної форми уряду (спільна рівність всіх людей є аполітичною рівністю, тому що їй бракує можливої нерівності). Демократична рівність не є антропологічним принципом (вона не скаже нам нічого про природу людини), вона не лише припускає, що всі люди від природи рівні, але, що всі люди політично рівні, тому що належать до тої самої політейї. Отже, це є субстанціональна рівність, заснована на приналежності. Як і будь-який політичний принцип, він передбачає можливість розрізнення між громадянами і не-громадянами. Головним поняттям демократії є ні індивід, ні людство, але політичне обєднання громадян в один народ. Демократія є режимом, який призначив народ, як джерело законності влади, пісилюється реалізацією тотожності керівників і керованих: обєктивна відмінність між одним і другим, ніколи не може бути якісною відмінністю. Ця тотожність є політичним вираженням того народу, який за посередництвом цих керівників, збобуває можливість бути політично присутнім для нього самого. Таким чином, демократія містить в собі народ, який здатний впливати політично на сферу публічного життя. Утримання від голосування, відступ у приватне життя, позбавляють її сенсу.

Демократія сьогодні загрожена паталогічними явищами: кризою представництва, взаємозамінністю програм політиків, неповагою до народу, корупцією та технократизмом, дискваліфікацією партій, які стали машинами по вибиранню своїх керівників, деполітизацією, як наслідок поляризації моралі і економіки, переважання лоббі, яке захищає свої інтереси на шкоду спільним і т.д. До цих загроз демократії ще додається той факт, що ми вийшли на сучасну політичну проблематику: всі партії, більш чи менш реформіські, всі уряди були менш чи більш безсильні. „Захоплення валди” у ленінському сенсі не підходить. У всесвіті мереж бунт можливий, але не революція.

Відновлення демократичного духу, це не лише відродження представницької демократії, але, одночасно, відродження правдивої демократії участі на всіх рівнях — це означає, що все повинно бути справою всіх. Мова йде про те, щоб політика не була лише привілеєм Держави, а відновленням громадянських просторів: кожен громадянин повинен бути агентом спільного інтересу, кожне спільне благо повинно бути захищене у перспективі конкретного політичного народу. Клієнт споживання, пасивний спостерігач і прихильник приватних прав, можуть бути подолані радикальною формою децентралізованої демократії, даючи кожному можливість вибору своєї долі. Процедура референдуму може бути реактивована через народну ініціативу. Проти всемогутності грошей, єдиної вищої влади сучасного суспільства, треба зобовязувати розділяти багатство і політичну владу (проти олігархів — прим. перек.).

Проти продуктивізму, за розподіл праці.Праця (від лат.tripalium, інструмент тортур) ніколи не займала центральне місце в архаїчних чи

традиційних суспільствах, і включалася в ті, які ніколи не знали рабства. Тому що, вона відповідає на примус необхідності, вона не реалізує нашу свободу — на противагу творчості, в якій кожен виражає реалізацію самого себе. Це сучасність, яка, в своєму логічному продуктивізмі всеохопної мобілізації ресурсів, зробила працю, одночасно, цінністю в собі та основним способом соціалізації, позірною формою звільнення і ссамостійності індивідів („свобода через працю”). Функціональна, раціональна, монатеризована, ця „однорідна праця”, яку індивіди виконують більш часто із примусу, ніж за покликанням, має лише сенс з т.з. ринкового обміну і завжди вписується у бухгалтерський

звіт. Товар служить тому, щоб забезпечувати споживання, яке ідеологія потреби пропонує, насправді, як відшкодування втраченого часу під-час виробництва. Колишні зразки близкості також були прогресивно оречевлені, штовхаючи людей працювати на інших, щоб ті оплачували їхню працю. Сенс безоплатності та взаємоповязаності поступово зник у світі, в якому ніщо більше немає цінності, але в якому все має ціну, тобто, в якому те, що не є еквівалентом кількості, вважається незначним або не існуючим. В суспільстві найманої праці, кожен втрачає надто багато часу, намагаючись заробити на своє життя.

Новий факт полягає у тому, що завдяки новим технологіям, ми вироюляємо все більше і більше товару і послуг, завжди з меншим числом людей.Ці пибутки продуктивіності народжують безробіття і, відтепер, ненадійність структурних явищ. Вони потурають логіці капіталу, яка використовує безробіття, для досягнення своїх цілях, і десоціалізацію, щоб звести нанівець переговори найманих працівників з працедавцями. Як наслідок, людина не лише більше використовується, але стає все більш і більш зайвою, непотрібною: усунення замінює відчуження у світі глобально більш багатому, але в якому збільшується число бідних. Неможливість повернення до повної зайнятості містить, таким чином, порушення логіки продуктивізму і розглядається, віднині, як прогресивний виклик добі найманої праці, як основного способу включення у суспільне життя.

Скорочення робочого часу є світським подарунком, який робить застарілим біблійний наказ („Будеш працювати у поті чола свого”). Виборене у переговорах з працедавцями скорочення і розподіл робочого часу повинен бути підтриманий з можливостями гнучких поправок (суботні відпустки, період навчання тощо) для всіх однорідних завдань: працювати менше, але краще, щоб вивільняти час на життя. В суспільстві, в якому ринкова пропозиція завжди більш поширена, збільшується кількість тих, покупівельна спроможність яких застоюється або скорочується. Крім цього, наполягаємо на прогресивному розділенні праці і прибутку, вивчаючи можливість встановлювати загальне асигнування існування громадян з низькими прибутками.

Проти відмивання грошей, за економіку на службі живогоАрістотель розрізняв oeconomie, яка задовільняє потреби людей, і chrematistique, кінцевою

метою якої було виробництво, обіг і привласнення грошей. Промисловий капіталізм, малу по малу, став домінувати через фінансовий капіталізм, який прагне організувати максимально короткотермінову рентабельність на шкоду реальному стану національної економіки і довготерміновим інтересам народу. Ця метаморфоза виражається через дематеріалізацію підсумків діяльності підприємств, лютування спекуляції, анархічного випускання облігацій, заборгованостей приватних осіб, підприємств і націй, надання ролі першого плану міжнародним вкладникам і фондам, які пргнуть спекулятивних прибутків, тобто „швидких” грошей.

Капітал нав’язує політичні закони. Реальна економіка знаходиться під сумнівом і нерівновазі, в той час як величезна світова фінансова бульбашка наповнюється регіональними грішми, даючи можливість проявлятися потрясінням, які розповсюджуються всією системою. Крім цього, економічна думка застигла у догмах, які принесені математичною формалізацією, яка утверджується в якості науки, яка усуває некількісні принципи. Тому макроекономічні дані (сукупний внутрішній продукт, сукупний національний продукт тощо) не зовсім вказують на реальний стан економіки суспільства: катастрофи, нещасні випадки або епідемії підраховані у вигляді позитивних чисел, так як вони збільшують економічну активність.

У відношенні до високомірного багатства, який думає лише про власне зростання, спекулюючи на нерівності і стражданнях, яке воно породжує, необхідно поставити економіку на службу людині, надаючи перевагу реальни потребам індивідів та їхній якості життя, встановлюючи міжнародний масштаб подітків на рух капіталів та скасовуючи заборгованість Третього Світу і переглядаючи, одночасно, всю жорстоку систему „розвитку”: пріоритет самозабезпечення і задоволення внутрішніх ринків, розрив із системою міжнародного поділу праці, звільнення місцевої економіки від диктату Світового Банку і Міжнародного Валютного Фонду, прийняття соціальних правил і правил екологічних, щоб вводити міжнародні обміни. Слідуючи за прогресивним виходом із подвійного глухого кута, представленого неефективною адміністративною економікою і ринковою гіперконкурентноспроможною економікою, яка підтримується третім сектором, самостійними організаціями взаємодопомоги (місцеві системи обміну), заснованих на розподілі відповідальності, вільному вспупі і виході.

Проти гігантизму, за місцеві спільнотиТенденція до гігантизму і до концентрації породжує ізольованих індивідів, тобто вразливих і

залишених напризволяще. Загальне усунення і соціальна небезпека є логічними наслідками системи, яка пройшлася по всіх інстанціях взаємоповязаності і солідарності. Лицем до вертикальних пірамід панування, які не викликають більше довіри, лицем до бюрократій, які досягають все швидше і

швидше свого рівня невігластва, ми входимо у плинний світ кооперативних суспільств. Колишнє протистояння між однорідним громадянським суспільстом і Державою-Провідницею малуу по малу долається встановленням цілої організаційної тканини, творця прав та дорадчих колективів. Ці спільноти формуються на всіх рівнях соціального життя: сімї в кварталі, професії у сфері дозвілля і т.д. Саме на цьому місцевому рівні, який може відновлювати існування людей, не крихке, відбувається звільнення від шалених швидкостей мобільності і прибутків. Солідарна відповідальність не повинна більше сприйматися як наслідок анонімної (поганої) гарантії Держави-Провідниці, але як наслідок взаємоповязаності, здійсненої в основі через органічні колективи. Тільки відповідальні особи у відповідальних спільнотах можуть встановити соціальну справедливість, яка не повинна бути синонімом життя за чужий рахунок.

Повернення у місцеве здатне повертати сім’ям їхнє природне покликання виховувати, соціалізувати і взаємодопомогу, дозволяючи, таким чином, інтеріоризувати соціальні правила, які сьогодні виключно встановлені зовнішньою стороною. Надання життя місцевим спільнотам повинно супроводжуватися відродженням народних традицій, які сучасність довела до виснаження або, ще гірше, до оречевлення на ринку. Підтримуючи гостинність і значення свята, традиції навіюють ритми і приносять цілі. Проходячи крізь віки, пори року, великі історичні тривалості і т.д., вони народжують символічну уяву і підтримують соціальний зв’язок. Вони ніколи не є застиглі, але постійно відновлюються.

Проти бетонних міст, за міста з людським виміромП’ятдесят років урбанізація супроводжується диктатурою мерзотності, безглуздям чи

короткозорістю: міста-спальні без горизонту, павільйонні зони без душі, сірі пеердмістя, які служать за міські склади, нескінченні торгові центри, які спотворюють вїзд до міст, центри міст, які служать виключно торгівлі і позбавленого традиції життю (кафе, університети, театри, кінотеатри, площі і т.д.), розміщення поруч будівель без спільного стилю, зруйновані і покинуті цілі квартали або, навпаки, перенаселені камери-одиночки перенаселених міст.

Не будують більше помешкань, щоб жити, але, щоб виживати у середовищі міста, яке створене законом максимальної рентабельності і раціональної функціональності. Отже, місця, з самого початку, є звязками: працювати, перебувати в обігу, замешкувати, не описуються ізольованими функціями, але складними діями, які цікавлять все соціальне життя.

Місто повинно бути переосмислене, як місце зустрічі всіх наших можливостей, як лабиринт наших пристрастей і наших дій. Місто не є лише вираженням геометричної і холодної, плануючої, раціональності. Архітектура і урбанізм вписуються до того ж в історію та географію, особливості яких вони повинні віддзеркалювати. Це повинно відновити вкорінений та гармонійний урбанізм, реабілітацію регіональних стилів, відродження середньовічних міст у сітці навколо регіональних столиць, виведення із рабства сільські райони, прогресивне руйнування міст-спалень і комерційних центрів, усунення реклами, так само як і різних засобів пересування: відміна диктатури індивідуальних машин, доставки тварів залізницею, відновлення транспорту загального користування, беручи до уваги екологічні вимоги.

Проти технічної демонії, за інтегральну екологіюУ скінченному світі, всі криві не можуть постійно зростати: джерела зростання знаходять

необхідно свої межі. Швидке поширення, у масштабах планети, західного рівня виробництва та споживання привело, за декілька десятиліть, до виснаження квазі-тотальністю доступних природніх ресурсів ідо послідовності кліматичних та атмосферних потрясінь, непередбачених людським видом. Спотворення природи, показове зубожіння світу природи, його різноманітності, відчуження людини через машину, пошкодження постачання, доводять, що „завжди більше” не означає „завжди краще”. Цей перелік викриває, неоднозначно, суть ідеології „прогресу”, як і будь-які прямолінійні побудови історії, був справедливо складений рухами за збереження природи. Він нас зобовязує усвідомити нашу відповідальність за органічний і неорганічний світ, всередині яких ми розвиваємося.

„Мегамашина” знає лише принцип рентабельності. Треба йому протиставити принцип відповідальності, який наказує теперішнім поколінням діяти таким чином, щоб майбутні покоління не застали Землю спустошеною. Одночасно треба замінити примат МАТИ на примат БУТИ. Більше цього, інтегральна екологія закликає до подолання сучасного антропоцентризму і до усвідомлення співналежності людини до космосу і навпаки. Ця внутрішня трансцендентність (яка виражається у висловлюванні: Бог в серці людини — прим. перек.) робить природу партнером, а не противником. Вона заперечує виняткове місце людини в природі, яке надали їй християнізм і класичний гуманізм. Економічній пихатості та технічному прометеїзму, вона протиставляє значення міри та пошуку гармонії. Світове узгодження зобовязнане взяти насебе встановлення примусових норм щодо захисту біорізноманітності — людина має також обовязки щодо тварин та рослин — і зменшення

забруднення землі та атмосфери. Підприємства, забруднюючі колективи, повинні обкладатися високими податками, аби відшкодувати збитки завдані довкіллю. Деяка деіндустріалізація сільськогосподарського сектору повинна сприяти місцевому виробництву та споживанню. Системи, які дотримуються циклічного відновлення природних ресурсів, повинні бути збережені у країнах Третього Світу і застосовані у „розвинутих” суспільствах.

За свободу думки, за повернення до обговорення ідейНеспроможна до самооновлення, безсильна і розчарована перед невдачею свого проекту,

сучасна думка, малу по малу, перетворилася справжнього інтелектуального жандарма, функція якого полягає у тому, щоб виключати із загального дискурсу всіх тих, хто не вписується у догми пануючої ідеології. Колишні „розкаяні” революціонери приєднані до системи, остаточно встановленої, яка зберегла колишні ознаки, проти яких вони боролися. Ця нова зрада клерків опирається на диктатуру громадської думки, сформованої ЗМІ у спосіб очищаючої істерії та вибіркового обурення. Зведення політики до оптимального управління зростанням, сьогодні більш проблематичне, виключає, крім цього, вибір радикальної зміни суспільства або, більш простіше, мосжливості відкритого обговорення кінцевих цілей колективної дії.

Демократичне обговорення опиняється, таким чином, зведеним до небуття: не обговорюють більше, більше викривають; не аргументують більше, звинувачують; не доводять більше, навязують. Будь-яка думка, цілком відкрита, підозрюється у „викривлені” фактів або у „другорядності”, обвинувачена у свідомій чи несвідомій симпатії до представлених ідей. Неспроможні розвивати власну думку або відхиляти ті чи інші, цензори переслідують також домисли та гадки. Ця небачена досі злиденність критичного розуму ще загострюється у Франції „паризьким колом”, яке зводиться до декількох столичних округів. Таким чином, забули про нормальні правила обговорення. Забувають, що свобода думки, зникнення якої сприймається байдуже, не терпить усунення інших думок.

Побоюючись вибору і тих, хто зневажає прагнення народу, надають перевагу невігластву мас. Щоб покінчити з цим, НП проповідує повернення до критичної думки, одночасно, бореться за цілковиту свободу висловлювання. Проти будь-якої цензури, проти одноразової думки і мізерності мислення, НП утверджує необхідність справжньої праці думки. НП виступає за повернення до обговорення ідей, до обговорення колишніх розбіжностей, які загнуздують поперечні ходи та створюють нові синтези. НП закликає всі вільнодумні голови чинити опір лицем до спадкоємців Тріссотіна, Тартюфа і Торкемади.

переклад Ігоря Карівця, МЛ „Бриколяж”, м. Львів