ВИПУСК 3 131 - filosof.com.ua (131).pdf · Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України Передплатний індекс

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Передплатний індекс ISSN 2078-8142

49796

ВИПУСК 3 (131)

КИЇВ - 2014

ББК 87.3 М 90

Передплатний індекс 49796

Мультиверсум. Філософський альманах / Гол.ред. В.В.Лях. – Випуск 3 (131). – К., 2014. – 174 с.

Головний редактор В.В.Лях – доктор філософських наук., професор

Заступник головного редактора А.В.Усик – кандидат філософських наук

Відповідальний секретар С.Л.Шевченко – кандидат філософських наук

Редакційна колегія:

В.О.Ананьїн доктор філософських наук, професор

О.І.Вишняк доктор соціологічних наук

М.М.Кисельов доктор філософських наук, професор

В.С.Лук’янець доктор філософських наук, професор

І.О.Мартинюк доктор соціологічних наук

О.В.Нельга доктор соціологічних наук, професор

В.С.Пазенок доктор філософських наук, професор,

член кореспондент НАН України

К.Ю.Райда доктор філософських наук

А.О.Ручка доктор філософських наук, професор

В.В.Танчер доктор філософських наук, професор

Л.В.Филипович доктор філософських наук, професор

П.Л.Яроцький доктор філософських наук, професор

Затверджено до друку Вченою радою Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (протокол №5 від 15 квітня 2014 р.).

Свідоцтво про державну рестрацію: КВ №15444-4016З

Видання засноване 1998 р.

Адреса редакції: 01001, м.Київ, вул.Трьохсвятительська, 4

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

e-mail: [email protected] web-сайт: http://multiversum.com.ua

В.В.Лях, 2014 Інститут філософії імені

Г.С. Сковороди НАН України, 2014

mailto:[email protected]

С.В.Сторожук 3

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ І ФІЛОСОФСЬКІ

ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

С.В.Сторожук,

доктор філософських наук, доцент кафедри філософії НУБіП України.

УКРАЇНСЬКА ЕТНІЧНА НАЦІЯ В КОНТЕКСТІ

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПОДІЙ СЬОГОДЕННЯ

Суспільно-політичні події, які відбулися на київському Майдані

на зламі 2013–2014 рр., увійшли в українську історію під красно-мовною назвою «Революція гідності». Бурхлива хвиля народного

спротиву яскраво показала не тільки наявну в українському суспіль-

стві дуальність влада/народ, але й необхідність формування нових, що консолідують суспільство, світоглядних принципів. Ще яскраві-

ше відсутність світоглядної єдності українського народу показали

сепаратистські рухи в Криму та в східних регіонах країни. Звичайно,

в сучасних мас-медіа, виступах політиків та політологів досить часто постулюється думка про штучний та спекулятивний характер

цих рухів. Відповідно досить широка підтримка серед українського

населення проросійських тенденцій розглядається як нерозуміння тих цінностей, які обстоював «Майдан» та за які боролися і поми-

рали українські патріоти.

Така світоглядна позиція може бути зручним виправданням неспроможності української влади сформувати національну ідею,

що консолідує все населення країни. Адже за 23 роки існування

Української держави, українська політична еліта показала себе

такою далекою від українського народу, що не змогла сформувати загальнонаціональних, що об’єднують все суспільство світоглядних

принципів. Більше того, маючи теоретичну спадщину мислителів

ХІХ–ХХ ст., зокрема В.Антоновича, М.Грушевського, С.Дністрян-ського, Д.Донцова, М.Драгоманова, Т.Зіньківського, М.Костомарова,

П.Куліша, В.Липинського, М.Максимовича, І.Огієнка, О.Потебні,

Л.Ребета, С.Рудницького, С.Томашівського, І.Франка, Т.Шевченка

та багатьох інших, вона, попри це, навіть не змогла усвідомити того, що сучасна Україна вже далеко не монотонна в етнічному

розумінні, якою вона була ще на початку ХХ ст. Сьогодні це –

4 ISSN 2078-8142 Мультиверсум. Філософський альманах. – 2014. – Випуск 3 (131)

поліетнічна та полікультурна держава, яку наші політичні діячі прагнуть консолідувати за допомогою етнічного принципу.

Питання національної консолідації вже неодноразово ставало

об’єктом науково-теоретичного розвідок. Чільна увага йому при-

діляється, зокрема, в працях таких українських дослідників другої половини ХХ – початку ХХІ ст., як О.Гринів, Я.Грицак, Л.Залізняк,

Г.Касьянов, Б.Кравченко, В.Крисаченко, В.Лісовий, І.Лисяк-Руд-

ницький, Н.Полонська-Василенко, О.Пріцак, М.Рябчук, О.Салтовський, М.Степико, О.Субтельний, М.Шлемкевич та ін. Ці мислителі роз-

крили широкому загалу українського суспільства низку важливих

аспектів розвитку як українського етносу, так і української нації, показали їх основні світоглядні вектори в різні історичні періоди

та ті історично сформовані чинники, що лягли в основу сучасних

політичних спекуляцій навколо етнічних, релігійних, культурних

та економічних відмінностей різних українських регіонів. Та, незва-жаючи на цей значний доробок українських учених, сьогодні ли-

шається відкритим питання: чи варто і чи можливо розбудовувати

сучасну Українську державу та націю на ґрунті етнічного чинника? Тож метою даної статті є висвітлення світоглядних та соціо-

культурних чинників становлення концепту «українська етнічна

нація» та виявлення його сучасного націотворчого потенціалу. В контексті нашого дослідження варто попередньо

підкреслити, що порушувати питання про «реальність української

етнічної нації» стало можливим після складних, часто трагічних і

неоднозначних подій, що відбувалися в Україні в ХХ ст. Що ж до ХІХ ст., то тут все чітко та однозначно – навряд чи сьогодні хтось

буде сперечатися з тим, що в період пробудження української нації

вся сучасна територія України (на той час це – Малоросія і Слобо-жанщина) була заселена одним народом, етнічну ідентичність якого

вберегла від асиміляції історико-етнографічна діяльність козацької

старшини, а усвідомлення мовної та етнокультурної єдності забезпе-

чила українська культурна еліта. Особливої уваги заслуговує діяль-ність В.Антоновича, Ю.Бачинського, І.Вагилевича, Я.Головацького,

М.Грушевського, М.Драгоманова, Т.Зіньківського, М.Костомарова,

П.Куліша, М.Максимовича, М.Марковича, М.Міхновського, С.Писа-ревського, О.Потебні, І.Срезневського, І.Франка, М.Шашкевича,

Т.Шевченка та багатьох ін. Причому, незважаючи на домінування

в культурницькій діяльності народників «вузького утилітаризму»

ISSN 2078-8142 Мультиверсум. Філософський альманах. – 2014. – Випуск 3 (131) 5

(І.Лисяк-Рудницький), важливим є саме їх переконання в тому, що тільки селяни і рядові козаки були і лишились насіями української

національності. «Всі інші прошарки, – твердили народники, – втра-

тили свою національність і тому треба знову наблизитись до народу,

вивчати його звичаї, мову, фольклор» [12, 268]. Можливо, саме деетнізація та денаціоналізація козацької стар-

шини наприкінці ХVІІІ ст. була однією з визначальних причин

світоглядно-ідеологічної переорієнтації українського національного відродження від політичної теорії нації (консервативно-автономі-

стичного, територіального патріотизму) до культурної. Остання

стала світоглядною платформою духовного, національного піднесення всього українського народу й спричинила постання української

«культурної» нації на початку ХХ ст. Найбільш чітко ця позиція

представлена у творчій спадщині І.Лисяка-Рудницького, який

переконливо доводив «новітня українська нація народилася щойно у 1917 р.» [9, 24]. Цю позицію підтримує і розвиває більшість

сучасних українських учених.

Цілком очевидно, що панівна в сучасному суспільному світо-гляді загальна згода щодо формування української нації на початку

ХХ ст. є важливим аспектом сучасного українського міфотворення,

яке тісно співвідноситься з «вигадуванням традиції» (Е.Хобсбаум). Однак, якщо шукати історично правди, то варто визнати, що в

1917–1920 роках, українці сформували державу, однак не змогли

сформувати нації. Рух, що почав набирати обертів від самого по-

чатку ХХ ст. (зокрема, 1905 р.), призвів до формування різних за внутрішнім змістом державних утворень, однак повноцінної нації

сформувати так і не зміг.

Підтвердженням наших висновків є досить неоднозначне оцінювання В.Липинським національної свідомості українців на

початку ХХ ст. Зокрема, автор «Листів…» стверджує, що наша

нація «роз’єднана політично, ідейно і духовно», і водночас

доводить необхідність створення національної ідеї на національної культури. «Нація з трьома душами, – пише вчений, – це абсурд, це

негація самого поняття нації, що власне одну культурно-духовну

спільність означає» [7, 47]. Відсутність розвиненої політичної нації на початку ХХ ст.,

необхідність постання якої обґрунтовував В.Липинський, тісно

співвідносилася з існуванням розвиненої етнічної спільноти, до


інструментального використання якої вдавалися прихильники радянської влади. Зокрема, сьогодні вже ні в кого не викликає

сумніву те, що становлення національної свідомості українців в

ХХ століття значною мірою пов’язане з федералізмом Радянського

Союзу. Саме він дав змогу українцям зберегти «після краху своїх надій статус нації (у якому їй відмовляв царський режим) і симво-

лічне визнання своєї державності у формі Української РСР» [8, 458].

Власне, можна вважати, що «Союз Радянських Соціалістичних Республік зберіг та консолідував національну самобутність україн-

ців» [8, 458], кристалізувавши тим самим українську етнічну націю.

Не менш плідною для утвердження ідеї української етнічної нації на початку ХХ ст. була теоретична спадщина Д.Донцова,

який, на противагу В.Липинському, у своїй найвідомішій праці

«Націоналізм» (1926 р.) доводив, що нація – це етнічна спільнота,

що об’єднана кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою й звичаями [4,

301]. Висловлені Д.Донцовим думки були загальноприйнятими

принципами етнічного націоналізму. Дистанціюючись від правомірності поглядів Д.Донцова, підкрес-

лимо лише те, що саме він, після поразки української державності

1917–1920 рр., став тим мислителем, який зумів «опанувати своїми ідейними впливами досить широкі кола українського суспільства,

поширивши серед нього свою ідеологію „чинного націоналізму”»

[Джерела посилання не знайдено]. Крім того, Д.Донцов тривалий

час співпрацював з гетьманом Петром Скоропадським, Симоном Петлюрою, а також був ідеологом українського націоналістичного

руху на Західній Україні й еміграції у 20–30-х роках та значною

мірою вплинув на формування програми й ідеології Організації Українських Націоналістів, не долучаючись, однак, особисто до її

діяльності [Джерела посилання не знайдено].

Все це, разом з тривалим і безперечним авторитетом Д.Донцова

серед представників різноманітних політичних напрямків в першій половині ХХ ст. сприяло тому, що український національний рух

схилявся саме до ідеї етнічної концепції нації Д.Донцова. Звичайно,

це викликано не лише теоретичним та ідеологічним впливом автора, а й специфікою політичних умов українського суспільства та націо-

нальної ідеології радянської влади, зокрема етнічною концепцією

нації Й.Сталіна, яка стала офіційною на радянських теренах.


Панівна в радянському суспільно-політичному світогляді етнічна концепція нації у другій половині ХХ ст. тісно співвідноситься з

деетнізацією українського населення, яка відбувалася внаслідок

трудової міграції. У підсумку, ще нещодавно цілком гомогенна в

етнічному розумінні українська територія стає поліетнічним регіоном з великою кількістю, з одного боку, національних меншин, а з ін-

шого – деетнізованого українського населення, яке, разом із своїм

етнокультурним корінням, втратило й чітке бачення вектора свого подальшого розвитку в соціокультурному, геополітичному та куль-

турному вимірах. Все це мало сприяло швидкому формуванню

вкрай необхідної сьогодні української нації. Відсутність останньої добре розуміли українські вчені й ще

більше політики, які постійно наголошували на необхідності «тво-

рення української політичної нації, де мають знайти відображення

органічно вписані в європейський консолідаційний процес природні права як українського етносу, так і національних меншин» [14, 5–6].

Незважаючи на всі проголошені політичні гасла та численні

наукові дослідження, фактично аж до 2004 року ніхто не розумів рівня національних проблем в Україні. «Помаранчева революція»

вперше яскраво показала не тільки відсутність української політичної

нації, але й виразну етнокультурну відмінність різних регіонів, яка починаючи від цього часу стала предметом постійних політичних

спекуляцій [5]. Це досить яскраво довели парламентські вибори

2006 р., які ще раз засвідчили, що політичні питання не цементують

українську націю, а, навпаки, – поділяють на різні пострадянські політико-культурні сегменти [5]. Своєю чергою, події останніх

кількох місяців виявили всі внутрішні політичні та культурні супе-

речності, які розривали і ділили українське суспільство тривалий час. Сьогодні, як ніколи, актуальним є питання про принципи

політичної консолідації українського суспільства, котре, на жаль,

розділили кілька сепаратистських центри.

Стійку лінію розколу між різними українськими регіонами, одним із перших помітив і зафіксував О.Субтельний. Зокрема, у праці

«Історія України» він наголошував на тому, що в різних географі-

чних регіонах України живуть люди, які мають власний історично сформований світогляд, власні політичні прагнення, відмінну куль-

туру та специфічні особливості мови [1]. Саме тому, після проголо-

шення української незалежності 1991 року, на цій світоглядній основі


сформувалися основні «сепаратистські» центри – Донбас, Закарпаття і Крим. Згодом ідея етнокультурного розколу України інтенсивно

розвивав відомий сучасний публіцист М.Рябчук, який уособлює його

в міфологізованій опозиції «Львів – Донецьк». Аналізуючи специфіку

цих географічних регіонів, автор досить категорично стверджує, що вони постають як «два різні світи, дві різні цивілізації», «два геогра-

фічні, ідеологічні, мовно-культурні полюси». Зрештою, вони не

спроможні подолати внутрішню прірву, оскільки населення східного та західного регіонів України сповідує «принципово непримиренні

й не поєднувані між собою історичні міти та наративи, бачать не

тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше» [11, 335]. Аналіз географічних, політичних та культурно-психологічних

чинників формування Східної та Західної України дає підстави

стверджувати, що «двоподіл» українського суспільства – це не

політична спекуляція, а специфіка української реальності. Разом з тим такий висновок містить у собі певну хибність, що засвідчує

рух Галичини на зближення з її східними «братами» ще на початку

ХХ століття. Звідси – Акт Злуки. Варто наголосити, що культурно-психологічний взаємозв’язок Східної України (Наддніпрянщини)

та Західної (Галичини) йдеться у словах М.Грушевського про те,

що Велика Україна у своєму відродженні «обома руками черпатиме з тих культурних і національних засобів, які приготовила їй Галичи-

на» [3, 448]. Більше того, докорінна відмінність між двома культурно-

політичними регіонами України почала швидко нівелюватися

після Другої світової війни, коли майже всі західноукраїнські землі було прилучено до СРСР. Панівний режим домагався будь-що

«осхіднячити» Західну Україну та «огаличанити» Східну, внаслідок

чого відбувалося «взаємне наближення, уподібнення уладу життя і уладу духу» [86, 348]. Соборність охопила українців не лише гео-

графічно і державно-політично, але й психологічно. Саме тому, на

наш погляд, нинішні дискусії та політичні акції на Сході України є

радше політично сформованими стратегіями заради отримання зиску певними політичними силами.

Відсутність політичної єдності українців зумовлена не лише

регіональним розколом України на «схід» і «захід», але й значним впливом національних меншин на процес націотворення. Безперечно,

національні меншини є важливим елементом більшості європейських

націй, крім того, їхній націотворчий та державотворчий вплив не


завжди деструктивний, адже вони можуть інтегруватися в культуру більшості і підтримувати націотворчі процеси. Звичайно подекуди

вони можуть домагатися прав і повноважень самоуправління (активно

формувати свої політичні інститути та наголошувати на своїй

окремішності). Крім того, буває так, що національні меншини погоджуються на постійну маргіналізацію [6, 31–32].

Аналізуючи етнополітичні реалії сучасної України, слід визнати,

що саме в регіонах з великою кількістю деетнізованого населення та етнічних меншин спостерігається ускладнення міжнаціональних

відносин. Як відомо, Крим тривалий час лишався етноконфліктним

регіоном. Результат цього вже відомий. Сьогодні відбуваються національні конфлікти в поліетнічній Одеській та деетнізованій

Донецькій областях. Причому, майже всі етнополітичні конфлікти

в сучасній Україні міцно пов’язані з зовнішньополітичним впливом.

Це й не дивно, адже національні меншини у всьому світі використо-вують як інструмент, який дає можливість забезпечити домінування

іноземного економічного, політичного, культурного та іншого впливу.

Яскравим прикладом цього є сучасна політика Росії в Криму та Одеській, Донецькій та Луганській областях. Дещо раніше аналогічна

ситуація мала місце в Закарпатській області. Тут 1992 р. влада

Угорщини, яка тривай час підтримувала рух русинів, ініціювала створення «тимчасового уряду Підкарпатської Русі», а 2008 р.

Європейський конгрес русинів прийняв рішення про створення, на

базі Закарпатської області, Республіки Підкарпатська Русь, яка

мала стати національною автономною республікою русинів. При чому все це відбувалося за умов, коли офіційна українська влада

не визнавала русинів окремою національністю [10].

Звичайно, як сепаратистський рух русинів, так і сучасні сепа-ратистські прагнення східних регіонів країни можна розглядати як

такий, що мав аналогію в інших європейських країнах, спалах етно-

націоналізму другої половини ХХ століття. Водночас викликає

подив той факт, що цей рух найактивніше підтримують представни-ки сусідніх держав чи представники їхніх політичних організації [10].

Попри все, треба визнати, що такі та інші міжетнічні конфлікти нега-

тивно впливають не лише на процеси національної консолідації укра-їнського суспільства, але й на особливості зовнішньої політики України.

Розглянуті приклади деструкції українського суспільства зу-

мовлені, на думку В.Крисаченка, з одного боку, тим, що «єдиний


національний організм виявився помереженим чи навіть почлено-ваним багатьма роздільними смугами, особливо внаслідок грубого

зовнішнього втручання», а з іншого – внутрішніми закономірностями

розвитку етносу [14, 10]. А нівелювати їх можна, лише сформувавши

нові, відповідні часові та обставинам принципи національної кон-солідації. При цьому не варто забувати й того, що українці все ж є

«титульним етносом» Української держави. Вони дають назву

країні, їхня мова є державною, а основу національної культури становлять найчастіше регіональні елементи української етнічної

(народної) культури. Проте домінування етнічного принципу в

розбудові нації не можна розглядати як продуктивне, оскільки цей принцип часто ігнорує та ущемляє права національних меншин,

що, безперечно, не сприяє інтеграції українського суспільства.

На основі сказаного доходимо висновку, що формування сучасної

української політичної нації можливе тільки на основі загальноєв-ропейських демократичних принципів громадянського суспільства.

Українська нація постане лише в тому разі, якщо українська влада

зможе вивести з кризи економіку, науку, освіту, культуру, підвищи-ти рівень державної української мови, гарантувати вільний розвиток

російської мови як мови міжнаціонального спілкування, мов націо-

нальних меншин, стимулювати прагнення вивчати іноземні мови, передусім європейських країн. Фактично консолідація української

нації можлива лише за умови формування нових світоглядних цін-

ностей. Серед них: патріотизм, демократія, соціальна справедливість.

Важливе значення в цьому розумінні має й формування об’єктивної, ідеологічно неупередженої історичної науки. Всі сепаратистські

настрої зникнуть лише тоді, коли ми навчимося дотримуватися

права, поважати духовність і культурні потреби громадян України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Алексеев В. «Линия Субтельного». Раскол сохраняется – это объективная реальность Украины / В.Алексеев // Кіевскій телеграфъ. –

2010. – 5–11 февраля.

2. Гринів О. Українська націологія: між двома світовими війнами. Історичні нариси / Олег Гринів. – Л.: Світ, 2008. – 432 с.

3. Грушевський М. Галичина і Україна / М.Грушевський // Націоналізм : [антологія / упоряд. О.Проценко, В.Лісовий; літ.ред. Л.Білик]. – [2-ге


вид. перероб. і доп.] – К.: Смолоскип, 2000. – C.447–452.

4. Донцов Д. Націоналізм [Електронний ресурс] / Д.Донцов. – [3-тє вид.] // Украинские страницы. – Режим доступа к работе: http://ukrstor.com/ ukrstor/donzow_nationalism.htm

5. Кафарський В. Українська політична чи етнополітична нація ? [Еле-ктронний ресурс] / В. Кафарський // Політичний менеджмент. – К.,

2011. – №4 (49). – Режим доступу до статті: http://www.politik.org.ua/

vid/magcontent.php3?m=1&n=59&c=1310

6. Кимлічка В. Лібералізм і права меншин / В.Кимлічка. – Х.: Центр освітніх ініціатив, 2002. – 160 с.

7. Липинський В. Листи до братів-хліборобів / В’ячеслав Липинський // Хліборобська Україна. – Відень, Видання українського союзу держав-

ників. – Книжка п’ята, 1924–1925. – С.93–216.

8. Лисяк-Рудницький І. Радянська Україна з історичної перспективи / І.Лисяк-Рудницький // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе : в 2 т / [пер.

з англ. У.Гавришків, Я.Грицака]. – Т.2. – К.: Основи, 1994. – С.457–469.

9. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу та нації (методологічні зауваги) / І.Лисяк-Рудницький // Лисяк-Рудницький І.

Історичні есе : в 2 т / [пер. з англ. М.Базік, У.Гавришків, Я.Грицака

та ін.]. – Т.1. – К.: Основи, 1994. – С.11–40.

10. Луцишин Г. Особливості розвитку політичної нації в умовах поліет-нічності [Електронний ресурс] / Г.Луцишин // Українська національна

ідея: реалії і перспективи ровитку. – 2009. – Вип.21. – Режим доступу

до статті: http://buktolerance.com.ua/?p=1325

11. Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни / М.Рябчук. – К.: В-во «Критика», 2003. – 336 с.

12. Семчишин М. Тисяча років української культури : історичний огляд культурного процесу / Мирослав Семчишин. – К.: Ат «Друга рука»,

МП «Фенікс», 1993. – 540 с.

13. Сосновський М. Дмитро Донцов: Політичний портрет. З історії ідеології українського націоналізму / М.Сосновський. – Нью-Йорк,

Торонто. – 1974. – 419 с. – (Наукове товариство ім.Т.Шевченка).

14. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи [Електронний ресурс] : монографія / [В.С.Крисаченко, М.Т.Степико, О.С.Власюк та ін.];

під ред. В.С.Крисаченка. – К.: НІСД, 2004. – 631 c. – Режим доступу

до книги: http://old.niss.gov.ua/book/Krizachenko/Gl%201-2_cnv.htm

Сторожук С.В. Українська етнічна нація в контексті суспільно-

політичних подій сьогодення.

У статті висвітлено світоглядні та соціокультурні витоки концепту

«українська етнічна нація». Показано, що в ХІХ – на поч. ХХ ст. формування

http://buktolerance.com.ua/?p=1325http://old.niss.gov.ua/book/Krizachenko/Gl%201-2_cnv.htm


української нації відбувалося на етнічному ґрунті, що сформований у цей

час концепт «українська етнічна нація» завдяки ідеологічній діяльності, з

одного боку – Д.Донцова, з іншого – Й.Сталіна, домінував не тільки впро-довж усього ХХ ст., але панує і сьогодні, внутрішньо живлячи деструктивні

сепаратистські центри. Підкреслено, що формування національної єдності

можливе за умови зміни світоглядного вектора – від концепту етнічної до

концепту політичної нації.

Ключові слова: революція, консолідація, нація, етнос, держава, етнічні

меншини, титульний етнос.

Сторожук С.В. Украинская этническая нация в контексте совре-

менных общественно-политических событий.

В статье освещены мировоззренческие и социокультурные истоки

концепта «украинская этническая нация». Показано, что в XIX – нач. ХХ вв. формирования украинской нации происходило на этнической почве, что

сложившийся в это время концепт «украинская этническая нация» благо-

даря идеологической деятельности, с одной стороны – Д.Донцова, а с дру-

гой – И.Сталина доминировал не только в течение всего ХХ в., но господ-

ствует и сегодня, внутренне питая деструктивные сепаратистские центры.

Подчеркивается, что формирование национального единства возможно

при условии изменения мировоззренческого вектора – от концепта этни-

ческой к концепту политической нации.

Ключевые слова: революция, консолидация, нация, этнос, государство,

этнические меньшинства, титульный этнос.

Storozhuk S.V. Ukrainian ethnic nation in the context of modern social and political events.

The article highlights the ideological and socio-cultural origins of the

concept of «Ukrainian ethnic nation». Against this background, it is shown that

in the nineteenth - early twentieth century formation of the Ukrainian nation

was ethnically motivated. It is emphasized that such concept of «Ukrainian

ethnic nation» due to ideological activity of, on the one hand, Dontzov, and. on

another, of Stalin remained dominant through all the XX century and prevails

today, internally nourishing destructive separatist centers. It is shown that the

formation of a national unity is possible under condition of change of

ideological and world outlook vector from concept of ethnic nation to the

concept of political nation. Key words: revolution, consolidation, nation, ethnic group, state, ethnic

minorities, title ethnic group.

Т.В.Білецька, А.Л.Богуцька 13

Т.В.Білецька,

доцент кафедри політології і соціології К-ПНУ імені Івана Огієнка

А.Л.Богуцька,

викладач кафедри історії

та філософії ПДАТУ

СУЧАСНІ МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ:

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ТА ЕМПІРИЧНИЙ АНАЛІЗ

У сучасних умовах розвитку людський потенціал виступає

основним чинником економічного зростання та конкурентноспро-можності країн. Як наслідок, національні економіки зацікавлені у

використанні різних засобів його відтворення. Основною перешкодою

формування людського потенціалу у розвинутих регіонах світу на

сучасному етапі є старіння населення і пов’язане з ним скорочення кваліфікованих працівників на ринку праці.

Невід’ємною складовою розвитку людства є процеси перемі-

щення населення, міграції. У пошуках кращих умов життя, громадяни змінюють місця проживання. Головними причинами з них є безпека

та зайнятість.

В умовах глобалізації, поглиблення економічної нерівності різних держав світу, локальних воєн, природних катаклізмів та ін-

ших негативних явищ міграція перетворилася на комплексну про-

блему, яка має глобальний характер. Отже, міжнародна міграція

сприймається як один з невід’ємних елементів процесу глобалізації. Події останнього десятиріччя з усією очевидністю засвідчили

неготовність нашої науки до розв՚язання теоретичних і прикладних

завдань у царині міграційних процесів, які швидко розвиваються, а з розпадом СРСР набули принципово нового змісту, характеру та

якості. Змінилися міграційні пріоритети контингентів, що перемі-

щуються у просторі, відбулася трансформація напрямів, структури

та інтенсивності міграційних потоків. Розроблені в СРСР теоретичні концепції, методологічні принципи та методичні підходи, які утво-

рюють арсенал необхідних дослідникові знань, виявилися, проте,

недостатніми для пояснення і прогнозування сучасних міграційних


процесів. Саме тому з усією очевидністю на порядку денному по-стало завдання переосмислення теоретичної спадщини і створення

конструктивної та дієвої метатеорії.

Міграції населення належать до складних системних об’єктів

дослідження. Їх складність, багатоаспектність та соціологічний ха-рактер передбачають необхідність комплексного, всебічного вивчення.

Дослідницька стратегія, яку покладено в основу комплексного

підходу, включає формулювання загальної теоретичної концепції, розроблення понять і категорій, що забезпечують єдність підходу

до об’єкта досліджень. На їх основі здійснюється вивчення окремих

аспектів та зв’язків міграційних процесів. При цьому теоретико-концептуальний апарат формується на базі постулатів, понять і кате-

горій дисциплін, включених у дослідницький процес. Із цих же

наук запозичуються специфічні методи дослідження та результати.

Розвиток теорії міграційних процесів тісно пов’язаний із формуванням відповідного понятійного апарату та термінологічного словника.

Ключовими в системі понять, що їх використовують дослідники

сучасних міграційних процесів, є: потенційна міграція, міграційна настанова, міграційна мотивація, міграційна поведінка, фактори і

стимули міграції, міграційна ситуація, міграційна мобільність,

міграційний потік, адаптація, облаштування, укорінення, міграційна політика, якість життя, тощо [1, 250–251].

Для України міграція є порівняно новим явищем, саме тому

міграційні процеси потребують ретельного вивчення та глибокого

осмислення. Виникнення на політичній мапі світу нової держави Україна збіглося з формуванням стійкої загальноєвропейської тен-

денції до суттєвого зменшення рівня народжуваності, навіть повної

відсутності природного приросту населення, який, у свою чергу, спонукав до інтенсифікації міграційних процесів у світі. Завдяки

зусиллям українських соціологів, таких, як О.Хомра, О.Малиновська,

та українського представництва Міжнародної організації з міграції

(МОМ), а також окремих регіональних державних структур, які займаються питаннями міграції, вдалося привернути увагу громад-

ськості до данної проблеми [2, 135].

Загальнов ідомо, що міграція населення зумовлена економічни-ми, політичними, етнічними та релігійними чинниками. Впродовж

усієї історії людства вона задавала вектор та характер суспільного

розвитку. При цьому наявність міграційних процесів певною мірою


свідчить про стан соціального та економічного розвитку країни. З іншо-го боку, процеси міграції суттєво впливають на розвиток країни [3, 200].

Міграційні потоки, які ми спостерігаємо як феномен повсяк-

денного життя, – лише зовнішній бік міграційних процесів. Різнома-

нітність та переплетення функцій, які виконують міграційні процеси, не дають змоги вмістити їх зміст у межі єдиного визначення [4, 75].

Територіальні переміщення населення здійснюються в певному

соціально-просторовому континуумі, кожна точка якого характери-зується певним набором життєвих благ: можливостей працевлашту-

вання, купівлею та впорядкуванням житла, здобуттям освіти, змістов-

ним дозвіллям, спілкуванням, відпочинком; екологічними характе-ристиками, рівнем політичної стабільності та особистої безпеки,

гарантіями здійснення прав людини. Сукупність усіх цих точок й ство-

рює простір можливостей, або простір стимулів, у межах якого прин-

цип «людина шукає, де краще» спрацьовує достатньою мірою [5, 90]. Простір можливостей є динамічним, характеризується різними

рівнями концентрації діяльності людини. Формування у населення

переваг щодо різних ділянок території відбиває економічно, соціально і психологічно зумовлені реакції жителів на певну сукупність вла-

стивостей середовища, що їх оточує. Переміщення ж населення у

просторі можливостей є процесом самоорганізації суспільної пове-дінки індивідів, що керується системою переваг. Просторова самоор-

ганізація населення відображається у вибірковому ставленні до те-

риторії свого проживання; їх концентрації в одних районах та розосе-

редження в інших внаслідок переміщення населення у просторі [6, 175]. Чисельність населення – це інтегральний показник багатьох

чинників, що приваблюють людей мігрувати в той чи інший регіон.

І тому чисельність населення може розглядатися як індикатори привабливості цих районів для певних соціальних та етнічних груп

населення. Сьогодні на процес просторової самоорганізації населення

істотний вплив здійснюють також економічний, політичний, етнічний

та конфесійний чинники [7, 180]. Отже, вибіркове ставлення людей до території їх проживання може бути, з одного боку, критерієм

якості життя в тому чи іншому районі, а з іншого – істотною ознакою

для виділення латентних груп населення з властивою їм соціальною організацією, поведінкою та цілями [8, 34].

Після розпаду СРСР на теренах країн СНД та Балтії поширена

думка, що домінує еміграція, яка має етнічне забарвлення. Вважаємо


таку позицію дещо перебільшеною. Будь-яка еміграція завжди ет-нічна, оскільки будь-яка людина, котра залишає країну назавжди,

належить до тієї чи іншої національної спільноти та ідентифікує

себе з нею [9, 89].

Стохастичний характер міграційних процесів значною мірою обмежує вибір та набір «інструментів», за допомогою яких здійсню-

ється регулювання територіальних переміщень населення.

Міграція є також процесом суспільної поведінки індивідів, в основі якої лежить система переваг. Цілеспрямована діяльність

мігрантів визначається не тільки розмірами трудового доходу, а й

іншими чинниками життєдіяльності. Сукупність мігрантів, з яких складається міграційний потік, характеризується загальною груповою

функцією переваги, оскільки всі вони належать до єдиного типу жит-

тєдіяльності. Як усі самоорганізовувані соціальні процеси, учасники

яких оптимізують свою діяльність відповідно до власних інтересів, мі-грації підлягають регулюванню ззовні лише непрямим чином [10, 66–67].

Вибір потенційним мігрантом домінуючого для себе варіанта

із множини інших є результатом його взаємодії з простором можли-востей (стимулів). Інакше кажучи, відношення переваги визначається

певною сукупністю властивостей цього простору.

Регуляторами міграційних потоків виступають ті чинники (ха-рактеристики набору життєвих благ у різних точках простору можли-

востей), параметри яких можуть безпосередньо плануватися і змі-

нюватись шляхом директивних встановлень та рішень. Чинники-

регулятори можуть мати або адміністративний, або соціально-еконо-мічний, етнополітичний чи природно-захисний характер. Чинники

першої групи – це адміністративні та правові умови зміни місця

проживання: реєстрація (прописка), громадянство, умови найму на роботу, дозвіл на в’їзд у країну (віза) тощо. Значення цих заходів

має впливовий, проте не вичерпний характер. Набагато більший

вплив на прийняття рішення про переїзд та вибір нового місця про-

живання мають економічні, екологічні, етнічні та політичні чинники. Саме ці чинники визначають сьогодні масштаби і характер сучасних

міграційних процесів, саме управлінню ними й належить головна роль

у регулюванні напрямків, структури та інтенсивності міграційних потоків. Проте їх використання з метою регулювання вельми ускладнює

відсутність необхідних коштів, недосконалість законодавчої бази,

недостатній досвід міграційних служб у країні та інші обставини [11, 106].


Водночас це не скасовує самого принципу регулювання мігра-ційних потоків. Адже тільки змінюючи зовнішні умови життя

мігрантів, можна регулювати процес їх просторової самоорганізації

та його інтенсивність таким чином, щоб забезпечити необхідні

напрямки потоків міграції з оптимальною структурою за умови мінімізації економічних і соціальних втрат [12, 34].

Прогнозуючи міграційні потоки, доцільно використовувати як

головний засіб математичне моделювання. Найперспективнішими є діахронні моделі, які враховують чинник самоорганізації населення.

Застосування дескриптивних моделей дає можливість описувати й

пояснювати кількісні закономірності міграційних потоків та форму взаємодії чинників, які визначають характер їх розвитку. У процесі

розроблення управлінських рішень доцільно вживати нормативні

моделі, які дають можливість обрати і рекомендувати найефектив-

ніші варіанти розвитку міграційних потоків [13, 140]. Проблему регулювання міграційних потоків неможливо виріши-

ти єдиним господарським чи адміністративним маневром, необхідна

система заходів, головними з яких є економічні та політико-правові. Принципи міграційної політики вперше були визначені в Декла-

рації про державний суверенітет України, який Верховна Рада України

прийняла 16 липня 1991 року. В свою чергу, розвиток міграційного законодавства відбувався протягом минулого десятиріччя. Консти-

туція України, прийнята 28 червня 1996 року, сформувала основи

для регулювання внутрішніх і зовнішніх міграційних процесів.

Питання зовнішньої міграції вперше набули конституційного статусу. Головні завдання у сфері регулювання міграційних процесів визнача-

лися, з одного боку, необхідністю узгодити чинне законодавство з

Конституцією України та вимогами міжнародно-правових актів у сфері прав людини, до яких приєдналась Україна, а з іншого, завданням

завершення реформування міграційного законодавства в Україні.

У 2001 р. ці завдання в основному були вирішені. Так, прийняті

в новій редакції закони України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р.; «Про біженців» від 21.06.2001 р.; «Про імміграцію»

від 07.06.2001 р. та інші, в зміст яких було внесено суттєві зміни

та доповнення, спрямовані на вдосконалення та регулювання міграційних процесів.

Відповідно до Конституції України засади регулювання мігра-

ційними процесами визначаються винятково законами України.


Кабінет Міністрів України своїми нормативно-розпрядчими актами забезпечує взаємодію правоохоронних та інших центральних органів

виконавчої влади, сприяє підвищенню ефективності роботи з управ-

ління міграційними процесами (зокрема, визначає порядок форму-

вання квоти імміграції і встановлює квоту імміграції на кожний календарний рік, затверджує Програми запобігання торгівлі жінками

та дітьми тощо).

Управління міграцією відбувається у двох сферах: у сфері законної міграції та у сфері протидії незаконній міграції. Діяльність

у сфері законної міграції очолює Державний комітет у справах на-

ціональностей та міграції. Діяльність у сфері протидії незаконній міграції координує Міністерство внутрішніх справ України. Сьогодні

в Україні розглядається питання про створення єдиного міграційного

органу. Це може бути спеціально утворений центральний орган

виконавчої влади, а можливо, що такий орган буде створено на базі одного з існуючих центральних органів виконавчої влади (МВС,

Держприкордонслужби чи Держкомнацміграції) [14, 209–210].

Основним джерелом інформації про міграційні процеси в Україні є поточний облік міграційних подій, який здійснюється шляхом

безпосередньої реєстрації осіб, які знімаються з реєстрації з попе-

реднього місця проживання чи перебування або реєструють нове. Талони статистичного обліку до адресних листків прибуття та вибуття

заповнюються під час реєстрації фізичних осіб, які прибули (вибули)

з однієї місцевості в іншу на постійне чи тимчасове проживання [15,

135]. Основними недоліками данного джерела інформації про міграційні рухи є недостатня якість заповнення облікових листків

та неповнота обліку осіб, які змінюють місце проживання. Органі-

зований таким чином поточний облік міграційних подій точніше було б називати статистикою реєстрації.

Сьогодні ж проблема повноти обліку мігрантів у зв’язку із

прийняттям Закону України «Про свободу пересування та вільний

вибір місця проживання в Україні», що набув чинності з 15 січня 2004 р., загострюватиметься ще більше. Статистика реєстрації насе-

лення, що замінила статистику прописки-виписки, зможе забезпечити

фіксацію ще меншої частки від загального обсягу фактично здійсне-них міграційних переміщень. Швидко втрачає інформаційну силу і

статистика розподілу мігрантів за національністю. Зростання частки

осіб, які вже отримали паспорти нового зразка, де скасовано графу


«національність», призводить до збільшення питомої ваги листків прибуття (вибуття), в яких національність мігрантів не вказується.

А припущення про розподіл мігруючих із не вказаною національ-

ністю між зафіксованими етнічними групами мігрантів пропорційно

до чисельності цих груп видається необгрунтованим [16, 225]. Таким чином, успішний розвиток теоретичних уявлень про мігра-

цію та її прикладні аспекти пов’язаний, насамперед, із розробленням

єдиної стратегії й тактики міждисциплінарних досліджень цього бага-тоаспектного процесу. Це дало б можливість інтегрувати дослідницькі

зусилля з метою створення ефективних концепцій та методологій.

Представники різних сфер знання, які вивчають міграційні про-цеси, використовують, як правило, традиційні дослідницькі підходи

та спеціальні фахові техніки, вживають наукові жаргони із суворо

фіксованими значеннями термінів і цехові поняття, які вже сфор-

мувалися в тій чи іншій науковій дисципліні. Від уміння та бажання дослідників розуміти і засвоювати нау-

кові підходи, методи, поняття та мову суміжних галузей знання, їх

готовності обмінюватися ідеями залежить поява та життєздатність нових гіпотез і напрямів наукового пошуку у сфері міграцій, ство-

рення ефективного аналітичного інструментарію для дослідження

складних міграційних проблем, що перебувають на стику соціоло-гічного, економічного, демографічного, політологічного, соціально-

психологічного та інших фахових аналізів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Демографический понятийный словарь. – М., 2003. – 700 с. 2. Зайончковская Ж. А. Новоселы в городах (методы изучения прижи-

ваемости) / Ж. А. Зайончковская. – М.: Поргресс, 1972. – 820 с.

3. Методология и методика системного изучения советской деревни (1980). – Новосибирск, 1980. – 490 с.

4. Миграция сельского населения. – М.: Луч, 1970. – 600 с. 5. Моисеенко В. И Территориальное движение населення: Характери-

стика и проблемы управления / В.И.Моисеенко. – М.: Гардарики,

1985. – 390 с.

6. Народонаселение. Энциклопедический словарь. – М.: Омниум, 1994. – 590 с. 7. Переведенцев В. И. Методы изучения миграции населення / В.И.Переве-

денцев. – М.: Луч, 1975. – 890 с.


8. Покшишевский В. В. Миграции населения как общественное явление и задачи статистического их изучения / В.В.Покшишевский // Статистика

миграции населення. – М.: Прогресс, 1973. – 700 с. 9. Прибиткова І. М. Основи демографії. – К.: Либідь, 1997. – 420 с. 10. Прибиткова І. Міграційний потенціал населення України / І.Прибит-

кова // Громадська думка. – 2004. – №1. – С.66–83.

11. Рыбаковский Л. Л. Региональнный анализ миграций / Л.Л.Рыбаковский. – М.: Прогресс, 1973. – 380 с.

12. Рыбаковский Л. Л. Миграция населення: прогнози, фактори, по- литика / Л.Л.Рыбаковский. – М.: Луч, 1987. – 490 с.

13. Рыбаковский Л. Л. Миграция населення. Вип. 5: Стадии миграцион- ного процесса. Приложение к журналу «Миграция в России» /

Л.Л.Рыбаковский . – М.: Гардарики, 2001. – 620 с.

14. Рыбаковский Л. Л. Миграции населення (вопроси теории) / Л.Л.Рыба-ковский. – М.: Эксмо, 2003. – 480 с.

15. Хомра А. У. Миграция населения: Вопросы теории, методики иссле- дования / А.У.Хомра. – К.: Піраміда, 1999. – 360 с.

16. Хорев Б. С., Чапек В. Н. Проблемы изучения миграции населення. – М: Луч, 1978. – 560 с.

Білецька Т.В., Богуцька А.Л. Сучасні міграційні процеси: теоретичні

аспекти та емпіричний аналіз.

У статті зроблена спроба з’ясувати теоретичні аспекти та здійснити

емпіричний аналіз сучасних міграційних процесів з метою глибшого ро-

зуміння причин і наслідків внутрішньої й міжнародної міграції, мобільності

населення в сучасному світі. Проаналізовано найважливіші напрямки

державної міграційної політики, міграційна ситуація в Україні. Дана ко-

ротка характеристика міграційного законодавства, основних принципів

регулювання міграційних процесів. У статті робиться спроба з’ясувати

масштаби та напрями міграційних процесів, які певною мірою визначають характер соціально-економічного розвитку країни. Також звернута увага

на те, як на процеси просторової самоорганізації населення впливають

економічний, політичний, етнічний та конфесійний чинники.

Ключові слова: міграція, населення, міграційна політика, адаптація,

просторова самоорганізація.

Билецкая Т.В., Богуцкая А.Л. Современные миграционные прцессы:

теоретические аспекты и эмпирический анализ.

В статье сделана попытка обозначить теоретические аспекты и прове-

сти вторичный эмпирический анализ современных миграционных процессов

с целью более глубокого понимания причин и последствий внутренней


и международной миграции, мобильности населения в современном бы-

стро изменяющемся мире. Проанализированы важнейшие направления

государственной миграционной политики, миграционная ситуация в Укра-ине. Дана краткая характеристика миграционного законодательства, основ

регулирования миграционных процессов. В статье делается попытка

выяснить масштабы и направления миграционных процессов, которые в

определенной степени свидетельствуют о состоянии социального и эко-

номического развития страны. Также обращено внимание на то, как на

процессы пространственной самоорганизации населения влияют эконо-

мический, политический, этнический и конфессиональный факторы.

Ключевые слова: миграция, население, миграционная политика, адап-

тация, пространственная самоорганизация.

Modern migration processes: theoretical aspects and empirical analysis. This article attempts to clarify the theoretical aspects and conduct an

empirical analysis of contemporary migration processes to a greater understand-

ing of the causes and consequences of internal and international migration,

population mobility in today’s rapidly changing world. The research strategy

involves the formulation of a theoretical concept, the development of cross-

cutting concepts and categories, to ensure the unity of approach to the subject

of research. On this basis the study of certain aspects and linkages of migration.

Analysis of the major trends of migration policy, migration situation in Ukraine.

The short description of the migration legislation, the basic principles regulating

migration protsesiv.U intelligence attempts to determine the magnitude and

direction of migration, which to some extent indicate the state of social and eco-

nomic development. On the other hand, the migration had a significant impact on development. Also drawn attention to how the process of spatial self-organi-

zation is largely influenced by economic, political, ethnic and religious factors.

Key words: migration, population, empirical analysis, migration policy,

adaptation, spatial self-organization.

22 О.Б.Попова

О.Б.Попова,

кандидат філософських наук, старший викладач кафедри соціально-

гуманітарних дисциплін НУФВСУ

ВПЛИВ ТІЛЕСНИХ ДИФЕРЕНЦІАЛІВ

НА ВИБІР СОЦІАЛЬНИХ РОЛЕЙ ІНДИВІДІВ

У новітніх філософських дискурсах активно розробляється про-блема онтологічних засад людської особистості в горизонті індиві-

дуальної тілесності. Тілесність у постмодерному соціофілософському

дискурсі протиставляється характеристикам «тіла без органів», яке для А.Арто виглядає як «розутілення реальності», а для Ж.Дельоза –

як «машина бажання», що фактично дорівнює «первісній матерії».

Ж.Дельоз пише, що «суспільство збудовує свою власну маячню, реєструючи виробничий процес», цим самим він прокладає місток

між «істинною свідомістю» та «хибною свідомістю», яка «є не що

інше, як істинна свідомість хибного руху» [1, 32]. Розвиваючи кон-

цепт «тіла без органів», Ж.Дельоз по суті, порушує питання про виокремлення матеріально-тілесного, власне тілесного від соціально

створюваної «машини бажання», для нього тілесне – це те, що заважає,

він прагне перемогти «організми», щоб вивільнити приховані в них сили життя. Отже, контент тілесного як онтологічно визначеного

лишається не пізнаним, потребуючи окремої рефлексії у сучасній

соціальній теорії. Тілесність бажано було б осмислити не як механі-стичний набір функцій, а як органічне поєднання соціально-буттєвого

та ідейно-гноселогічного.

Е.Берн зазначає, що в молоді, так звані, пластичні, роки, людина

створює план майбутнього життя [2, 264]. Тілесні диференціали ві-діграють при цьому чи не вирішальну роль. Учений вважає, що дитина

народжується свобідною, але дуже скоро втрачає свободу. Звільнив-

шись від чужого, батьківського або материнського, впливу та кон-тролю, дитина соціалізується, усвідомлюючи як свої духовні прагнення,

так і тілесні особливості й �

Documents

ВИПУСК 3 131 - filosof.com.ua (131).pdf · Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України Передплатний індекс