ГЕЄЦ В.М.

СЕМИНОЖЕНКО В.П.

ІННОВАЦІЙНІ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ

ХАРКІВ КОНСТАНТА

2006

УДК 338.2 (477) ББК 65.9 (4 УКР) – 1 І 66

Геєц В.М., Семиноженко В.П. І 66 Інноваційні перспективи України – Харків: Константа,

2006. – 272 с. ISBN

Монографія присвячена розгляду інноваційних перспектив України в контексті глобальних постіндустріальних трансформацій. Особлива увага надається аналізу проблем становлення економіки знань, глобальних змін економічного ландшафту планети, світового досвіду інноваційних трансформацій та нових форм інституційної організації постіндустріальної економіки. Автори пропонують власне бачення щодо стратегічних завдань побудови інноваційної економіки в Україні та розвитку інституційних передумов українського інноваційного проекту. Робиться висновок щодо необхідності негайної розробки українського модернізаційного проекту і доктрини економіки знань в Україні.

Книга призначається політикам, державним службовцям, вченим і спеціалістам у галузі соціально-економічних наук, науково-технічного і стратегічного управління, а також усім тим, хто цікавиться питаннями розвитку економіки знань та постіндустріальних реформ в України

ББК 65.9 (4 УКР) – 1 ISBN © Геєц В.М., Семиноженко В.П., 2006 © Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Харкові, 2006

ЗМІСТ ВСТУП……………………………………………………………….....4 РОЗДІЛ 1. ЕКОНОМІКА ЗНАНЬ – СУЧАСНИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ…………………………..… 8 1.1. Економіка знань – основа сучасного модернізаційного

проекту економіки та суспільства…………………………….…8 1.2. Характер перехідних процесів до економіки

та суспільства знань………………………………………….….19 1.3. Макроісторичні тенденції та сценарії розвитку

світової системи у 2000 – 2050 рр..……………………….……64 РОЗДІЛ 2. ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ РЕФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК: ГЛОБАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ….…87 2.1. Парадигми технологічних трансформацій………………….……87 2.2. Основні напрямки інноваційної політики ЄС……………….….112 2.3. Показники інноваційного розвитку:

досягнення та проблеми………………………………………...142 2.4. Технологічні прориви і створення “хай-тек” укладів…………..152 РОЗДІЛ 3. УКРАЇНА В КООРДИНАТАХ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ: СТРАТЕГІЧНІ ЗАДАЧІ І ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ………………………….180 3.1. Формування інститутів економіки знань………………………..180 3.2. Інноваційно-інвестиційна діяльність

і науковий потенціал економіки знань в Україні………….…..201 3.3 Інноваційна стратегія України:

напрямки, завдання, перспективи………………………………224 3.3.1. Формування нової господарської парадигми…………..225 3.3.2. Підвищення національної конкурентоспроможності

як напрямок національної інноваційної політики………229 3.3.3. Структурні реформи та промислова політика…………..233 3.3.4. Розвиток інформаційного та гуманітарного сектору

як умова формування інноваційної політики…………...241 3.3.5. Формування інноваційної інфраструктури……………...245

та забезпечення відповідної інституційної компоненти 3.3.6. Заходи щодо побудови постіндустріальної економіки…252

ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………………258

4

ВСТУП Успіх України у майбутньому багато в чому визначається темпа-ми здійснення політичної та економічної модернізації суспільства. Основними факторами такої модернізації мають бу-ти як творча енергія мас, так і інноваційна активність науки та бізнесу. Саме ці механізми суспільного прогресу є властивими європейській моделі розвитку. Тому обов’язковою умовою вхо-дження України до європейської спільноти є здатність не просто генерувати знання, а успішно накопичувати їх, використовувати та отримувати з цього економічний зиск. Високі темпи здобуван-ня та розповсюдження знань забезпечують їх щонайшвидше перетворення у технології та корисні винаходи й спричиняють високі темпи економічного зростання. Так, за підрахунками фахі-вців, кожне додатково створене робоче місце в освітній та науково-дослідній сфері зумовлює створення 7-10 високопродук-тивних робочих місць в економіці.

Останнім часом все більш актуальним є розподіл країн від-повідно до технологічної ознаки. Згідно з цим, Дж. Сакс виділив три групи країн: технологічні новатори, технологічні послідовни-ки та технологічні аутсайдери. Нажаль, у світі Україна сприймається лише як представник останньої групи. Хоча ще у 1990-х рр. минулого століття ми мали достатньо можливостей стати рівноправним учасником світового товариства постіндуст-ріальних країн. Втім, незважаючи на прийняту Верховною Радою в 1999 р. стратегію інноваційного розвитку України (мала висту-пати як концепція науково-технологічного і інноваційного розвитку країни), цього не відбулось. Цікаво, що дуже схожі ідеї через рік були покладені в основу Лісабонської угоди, яку прийн-яли країни ЄС і яку вважають сьогодні “інноваційної конституцією” європейського простору. Чому ж Україна, дійсно випереджуючи Європу у розробці та прийнятті стратегічних кон-цепцій, так і не зробила інноваційний прорив відповідно до європейського прикладу?

На нашу думку, цього не відбулося з причини невірно обра-них орієнтирів економічного розвитку на рівні державної політики, яка була і залишається непродуманою й непослідовною та має лише одну реальну мету – стимулювання використання

5

матеріальних факторів економічного зростання без продуманої стратегії на майбутнє, в якому суспільство та економіка знань бу-дуть визначальними. Так, точками економічного зростання національного виробництва були і залишаються старі технологіч-ні уклади, що в свій час забезпечували надприбутки, однак вони зараз є відкинутими на периферію світових економічний трендів. Також слід відзначити, що подібні низькотехнологічні виробниц-тва характеризується вкрай високими показниками ресурсо- та енерговитрат. До певного моменту така ситуація була більш-менш прийнятною, однак в умовах стрімкого зростання світових цін на енергоносії така економіка стає приреченою на збитко-вість. Також фінансово-промислові активи накопичувались переважно за рахунок нелегітимної приватизації ліквідних об’єктів, а не шляхом впровадження інноваційних технологій та структурної модернізації перспективних виробництв, підвищення капіталізації економіки, використовуючи для цього заново ство-рену додану вартість. Економіка використовувала останні інноваційно-технологічні запаси, які були зроблені у часи Радян-ського Союзу. Однак на сьогодні ці ресурси є практично вичерпаними, що змушує Україну знову, як у кінці 90-х, робити вибір: або негайне впровадження інноваційних реформ, або вічне амплуа країни - технологічного аутсайдера.

Також при визначенні пріоритетів економічного розвитку України слід враховувати ті зміни, які останнім часом відбува-ються у глобальному співтоваристві. Так, відповідно до теорії великих економічних хвиль, світова економіка знаходиться зараз на стадії стагнації, про що свідчить нестійкість розвитку ключо-вих західних країн - США, Європи і Японії; нестабільність та напруження на світовому ринку, котрі спричинили вкрай актив-ний економічний стрибок Китаю. Це призводить до нерівномірного перерозподілу світових ресурсів та до агресивної поведінки Китаю на західних ринках та стає причиною загрози у майбутньому деіндустріалізації західного світу. Фахівці все більш говорять про формування нових регіонів світового еконо-мічного зростання – країнах БРІК (Бразилії, Росії, Індії, Китаю), де виникають принципово нові перспективні центри накопичення капіталу у всесвітньому масштабі та формування так званого “другого золотого мільярду” – наприклад, у Східної Азії та краї-нах ЄврАзЕС. Сполучені Штати, Європа, Японія, відчуваючи

6

реальну майбутню економічну небезпеку, починають форсувати створення постіндустріального суспільства, суттєво збільшують інвестиції до економіки знань, проголошують пріоритет освіти протягом всього життя, створюють нові, революційні освітні тех-нології, у тому числі так звані “нові університети”, методики дистанційного навчання, розвивають все тісніше кооперування науки та виробництва. Безумовно, така активна позиція виступає фактором нового тривалого економічного циклу, який має розпо-чатися за декілька років, і досягти свого максимуму в 2020-2040-і роки. Його зміст мають визначити ті обмеження, що сьогодні пе-решкоджають глобальному економічному розвиткові та кардинально нові технології, що вже наявні хоча б у зародкових господарських формах. Мова йде про активне формування галу-зей останнього, шостого технологічного укладу, де домінують нано- і біотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні ін-формаційні мережі й інтегровані високошвидкісні транспортні системи, комп'ютерна освіта, формування мережевих бізнес-співтовариств. На сьогодні зазначені галузі розвиваються у про-відних країнах особливо швидкими темпами, іноді до 100% у рік. Україна, яка характеризується переважанням низькотехнологіч-них галузей (3-го та 4-го укладів), може обрати шлях поступового, повільного розвитку, або зосередити всі наявні та потенційні можливості й зробити інноваційний прорив, який буде відзначатися стрімким розвитком галузей вищих укладів. Тим бі-льше, що необхідні передумови для такого інноваційного прориву наша країна має, що зумовлено ще наявним людським капіталом, високими рівнями освіти та науки. Це вимагає відпо-відного реформування системи освіти, науки, з метою активізації інвестиційних процесів у людський капітал, формування загаль-ного сприятливого інвестиційно-інноваційного клімату, вдосконалення інституційного середовища, створення розвиненої інноваційної інфраструктури, загалом побудови інформаційного суспільства, в якому має діяти і нова національна інвестиційна система, контури якої є зрозумілими і опрацьованими, але не отримали належної реалізації.

На основі цього постає необхідність розробки економічної стратегії, яка ґрунтується на засадах модернізації економіки й су-спільства і де визначальну роль грають не тільки технологічне, але і соціальне проектування. І вже не є сумнівним, що ця страте-

7

гія має спиратися, насамперед, на інноваційну компоненту, оскі-льки інновації передбачають не лише технічно і технологічно нові продукти, але й нові ринки, залучення та використання твор-чого потенціалу нації.

Якщо європейський вибір України – не лише декларація, а керівництво до дій, то ми не маємо іншої альтернативи, окрім включення до процесів постіндустріального реформування та глобальної конкуренції на світових ринках економіки знань. Пра-вила поведінки у ХХІ сторіччі вже визначені і зміні не підлягають. Необхідно їх прийняти, втілити на практиці та вигра-вати у тих сферах, де Україна є конкурентоспроможною.

Від України сьогодні вимагається динамічний економічний розвиток на основі інновацій, глибокої та комплексної модерні-зації економіки та суспільства в цілому. Модернізація має торкнутися та охопити наукову, технологічну, організаційну й виробничу сфери та здійснюватись відповідно до нової економіч-ної доктрини, яку необхідно прийняти без вагань в якості базового програмного документу для України. Доктрина має ви-значити вектор нової економічної політики України та окреслити сутність всебічних реформ у суспільстві на найближчі 5 років, котрі дозволять побудувати суспільство знань, суспільство, де домінують високотехнологічні галузі та інтелектуальні послуги, а формування прибутків відбувається, перш за все, за рахунок осві-ти, науки та інновацій.

*** Автори висловлюють щиру подяку за допомогу в підготовці цієї монографії співробітникам Регіонального філіалу Національ-ного інституту стратегічних досліджень у м. Харкові, а також Інституту економіки та прогнозування НАН України, у стінах яких постійно дискутуються зазначені у книзі проблеми.

8

РОЗДІЛ 1 ЕКОНОМІКА ЗНАНЬ – СУЧАСНИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТУ 1.1. Економіка знань – основа сучасного модернізаційного проекту економіки та суспільства Економіка знань, як багатовимірна категорія, пов’язана в сучас-ному вимірі, перш за все, з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, що охопили більшість сфер людської діяльності, з включенням більшості людей в процес діяльності з формуванням та використанням нових знань на відміну від домі-нуючого раніше буденного знання, з масовим використанням можливостей культурного та духовного збагачення глобалізова-ного світу, що несе в собі можливості нагромадження та обміну новими знаннями як науково-технічного, так і гуманітарного змі-сту.

В основі економіки знань полягають нові знання, що мають інформаційну основу і втілюються в інноваціях і які у високороз-винених економіках через новітні технології та відповідну продукцію забезпечують в кінцевому рахунку домінуючу вагу приросту ВВП. Відповідно до цього власне і інновативно-інноваційний шлях розвитку за своїм змістом має бути модерні-заційним проектом як економіки, так і суспільства в цілому (на нашу думку, інновативно-інноваційний шлях розвитку на відміну від просто інноваційного, пов’язується, перш за все, з фундамен-тальними надбаннями, створеними у науково-технічному середовищі даної країни). Тільки такого роду модернізаційний проект може забезпечити для України, яка нещодавно визнана країною з ринковою економікою, вихід на новий рівень конку-рентоспроможності, оскільки в результаті в економіці створюватимуться умови для динамічного зростання, а суспільс-тво буде таким, що функціонує за цивілізаційними нормами і правилами, тобто сучасним, оскільки в ньому існуватимуть, дія-тимуть і розвиватимуться прагнення до досягнення, перш за все, вищої якості в усіх відношеннях, що дозволятиме в кінцевому ра-хунку досягти випереджаючого розвитку як у цілому, так і

9

окремо в тій чи іншій сферах. В історичному плані випереджаю-чий розвиток може змінюватися доганяючим, і навпаки. Якщо виходити із класичних основ модернізаційної теорії, то це перш за все означає, що сучасне суспільство – це таке, в якому має міс-це “... переважання інновацій над традицією; світський характер соціального життя; поступальний (нециклічний) розвиток; виді-лена персональність, переважна орієнтація на інструментальні цінності; демократична система влади; наявність відкладеного попиту, тобто спроможності виробляти не задля нагальних по-треб, а заради майбутнього; індустріальний характер; масова освіта; набутий статус; активно-діяльний психологічний склад; перевага точних наук і технологій (техногенна цивілізація); пере-важання універсального над локальним та ін.” [1, с.4].

Навіть побіжний аналіз ознак сучасного суспільства, яке принципово відрізняється від традиційного, засвідчує, що ниніш-нє українське суспільство у своїх характеристиках має окремі ознаки сучасності, наприклад, світський характер соціального життя, хоча, за окремими ознаками, внаслідок трансформаційних перетворень міфологічні уявлення у суспільстві дещо посилили-ся. Поряд з цим наявними є процеси формування демократії й демократичної системи влади, хоча вони й перебувають поки що на початковій стадії свого розвитку і надалі мають відбутися сер-йозні політичні й економічні реформи, завдяки яким українське суспільство наблизиться до сучасних демократичних форм існу-вання. Крім того, як суспільство, так і економіка мають індустріальний характер, хоча і тут маємо зауважити, що внаслі-док трансформаційних процесів в них, зокрема в ряді секторів економіки, спостерігається деіндустріалізація діяльності, що є явною ознакою відсутності активної інноваційної діяльності, за-вдяки якій вдається досягати вищого рівня розвитку. Про стан справ в інноваційній сфері України мова буде йти далі, зокрема, у підрозділі 3.2 цієї роботи.

Слід мати на увазі, що “... модернізація, як і цивілізаційний процес, нерівномірні і в інших відношеннях вони можуть бути затримані або призупинені різного роду обставинами, кризами, нестачею ресурсів, змінами в політиці тощо. Тоді можлива криза історичного самопізнання суспільства” [2, с. 4]. При цьому слід мати на увазі, що з одного боку, “... модернізація ... складова час-тина природного історичного процесу”, а з другого,

10

“модернізація (як і цивілізація) – керований процес” [2, с. 4], хоча й далеко не однозначним чином, враховуючи суперечливий хара-ктер трансформаційних перетворень в Україні.

Відомо, що у світі, з одного боку, має місце загрозлива тен-денція наявного і постійного відставання у розвитку значної кількості країн від країн-лідерів світового прогресу внаслідок їх хронічної бідності й неможливості розв’язати значну масу про-блем, у тому числі і шляхом самостійного опанування досягненнями науково-технічного і технологічного прогресу. З другого – є багато прикладів щодо наявності значної кількості країн, які подолали своє відставання. Україна, у свою чергу, сьо-годні може стати на шлях, коли подальші перетворення прогресивного характеру будуть властиві всьому суспільству, яке намагатиметься оволодіти навичками задля досягнення вищого рівня розвитку. У протилежному випадку ми можемо опинитися в середовищі тих, які або противляться прогресу (тобто залиша-тися поряд з найбільш відсталими), або поряд з тими, хто вважає, що зміни, навіть демократичного характеру, можна започаткува-ти шляхом імпорту цінностей, а не власного досвіду і модернізації з врахуванням надбань сучасної цивілізації.

Автори у даному разі далекі від бажання в одному розділі роботи і навіть окремій монографії дати повний і всеохоплюючий аналіз всіх ознак сучасного суспільства в Україні, а надто сфор-мулювати заходи щодо здійснення проекту модернізації на основі модернізаційної політики, механізмом якої є інновації, у всіх складових суспільного життя, та це й не під силу зробити одразу, оскільки більшість процесів ще в багатьох видах діяльності ще не проявили себе як такі, що можна розглядати в модернізаційному плані. Скоріше в частині з них поки що має місце гальмування, особливо якщо враховувати, що значна маса населення сьогодні дбає про виживання чи здійснює еміграцію в пошуках кращого життя. Своє завдання ми вбачаємо в тому, щоб привернути увагу і загострити подальшу дискусію відносно питань, пов’язаних із подальшими трансформаційними перетвореннями, які повинні мати характер модернізаційного проекту інновативно-інноваційного характеру. Це відповідає змісту дій щодо набуття та використання (впровадження) відповідних надбань прогресив-ного характеру за рахунок відкриттів та винаходів в усіх сферах суспільного життя, що поширює наші можливості в частині за-

11

безпечення перспектив еволюції суспільства та модернізації еко-номіки. У свою чергу такі процеси не можуть ґрунтуватися виключно на використанні здобутків країн-лідерів з порівняно високим рівнем організації і здатності до постійного “модерніза-ційного” характеру розвитку, інакше такі країни приречені на постійне відставання.

Тому новий модернізаційний проект розвитку повинен мати одночасно - хоча б у деяких складових - процес нагромадження власних відкриттів (інновативний характер дій), що дозволило б стати рівноправним учасником процесів майбутньої модернізації за рахунок соціальної активності. Останнє означає, що в проекті, про який йдеться, має бути місце участі у розробці теорії модер-нізації суспільства майбутнього як щодо науково-технічних надбань, так і соціальних, культурних, ідеологічних інновацій за рахунок іманентно притаманних кожній країні та її народам наці-ональних надбань історичного минулого. Особливо це важливо, якщо враховувати, що розв’язання проблем переходу до іннова-ційного шляху розвитку має планетарний характер, оскільки процеси глобалізації в умовах надвисокого антропогенного нава-нтаження та соціальної нерівності вимагають взаємодії в масових комунікативних, а не в уособлених діях, особливо якщо врахову-вати, що внаслідок протистояння має місце збільшення хаосу. Разом з тим необхідно відмітити, що, за даними соціологічного моніторингу українського суспільства в 1994–2005 рр., який здій-снює Інститут соціології НАН України, в Україні зберігається високий рівень психологічного дистанціювання населення. При цьому ріст його за шкалою Богардуса в останні 10 років склав 15%. Тут слід зауважити, що в цій частині проблем в Україні по суті йде процес віддалення від економіки і суспільства знань. Чо-му можна зробити такий висновок? Перш за все тому, що в економіці знань, пов’язаній, здавалось би, з розвитком інформа-ційно-комунікаційних технологій і можливостями, які відкриваються на цій основі в частині інтеграції інтелектуальних ресурсів, насправді, як свідчать вищевказані дослідження, йде процес дистанціювання на психологічній основі, що значно гли-бше знаходиться в мотиваційній діяльності кожної людини і, власне, саме це на мікрорівні зумовлює всепроникнення знань, в тому числі і нових, в буденну діяльність людини. Оскільки саме такі процеси мають місце і оскільки саме вони розвиваються за

12

сьогоднішніх умов реалізації моделі реформування економіки і суспільства, то в цілому ми повинні усвідомити, що економіка знань дійсно має і може бути модернізаційним проектом, але для цього слід зупинити процеси, які стимулюють відчуження людей, інакше ми не наблизимося, а віддалимося від сучасних модерні-заційних процесів, властивих розвиненому світу. За умов збереження такої динаміки в дистанціюванні населення на шляху подальшого нагромадження знань в Україні в широкому розу-мінні не тільки природничого, але й, що теж особливо важливо, гуманітарного характеру виникне стійкий бар’єр, оскільки кому-нікативні масові процеси прогресивного характеру не матимуть необхідного рівня впливу на модернізаційні процеси. Водночас важливо виходити з того, що взаємний процес збагачення відбу-деться тоді, коли національні й інтернаціональні відкриття в науці, техніці, технологіях, соціальній і культурній сферах пози-тивно взаємодіятимуть при здійсненні суспільної модернізації, коли національний модернізаційний проект спиратиметься не на ідею самобутності як такої, оскільки “... ідея самобутності зви-чайно не самобутня... Самобутніми є всі народи... Тут ніхто не оригінальний... Ситуацію прояснює суть або зміст самобутності, відмінність творчої, активної, дієвої самобутності від беззмістов-ної, що є наповненою безпідставними претензіями, забобонами, міфами, замріяністю та фантазіями. Самобутність може реально виявитися у розвитку перевтілювання її, коли вона зліплена з мі-цних матеріалів: економічної могутності, цивілізованого політичного та соціального устрою, розвиненої культури” [див.: 2, с. 13]. Слід зауважити, що ми часто допускаємося помилки на цьому шляху і зупиняємося в своїх аргументах щодо перспектив розвитку часто виключно на власній самобутності далекого і не такого далекого минулого, не дбаючи про досягнення могутності саме в даний час і особливо на перспективу.

Власне це і зумовлює актуалізацію та теоретичні дискусії щодо пошуків шляхів модернізації.

Сьогодні трансформації переживають не тільки країни з пе-рехідними суспільствами і перехідними економіками. У світі внаслідок глобалізації розвитку, як відомо, активізувалися транс-формаційні процеси, що проходять під потужним тиском “усуспільнення” життя внаслідок домінування трансконтинента-льних технологій у сфері інформатики, телекомунікацій,

13

транспорту, зв’язку та транснаціоналізації багатьох видів діяль-ності в цілому, що підвищує рівень комунікативності, хоча й не завжди в напрямку рівноправності і доступності до загальносві-тових здобутків цивілізації. Водночас має місце процес, в якому особистість перебуває під тиском і навіть під контролем, що здій-снюються за допомогою тих же інформаційно-комунікаційних технологій. Внаслідок цього людина часто відчуває себе відчу-женою від участі у громадському житті, хоча саме завдяки громадянським інституціям вона багато в чому реалізувала і про-довжує реалізовувати процес модернізації суспільства. Прикладом того є події в політичному і суспільному житті Украї-ни під час виборів Президента України в 2004 році.

Слід звернути увагу в цій частині на те, що в Україні має мі-сце дуже низький рівень довіри до громадянських інституцій – таких, як благодійні фонди, громадянські асоціації та об’єднання. Дані того ж моніторингу Інституту соціології НАН України свід-чать, що людей, які б повністю або частково довіряли зазначеним інституціям, у 2004 р. було 15,2%. А у 2005 р., після виборів Пре-зидента України, в яких громадянські інституції відіграли значну роль, рівень довіри дещо навіть знизився і склав всього 13,5%; тих, які не довіряли, теж знизився на 1,4%, хоча таких було в 3,6 рази більше (в тій частині, де наводяться дані соціологічних опи-тувань, автори всюди використовують результати моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України [див.: 3]).

Слід зазначити, що незважаючи на те, що за даними Моні-торингу громадської думки населення України у грудні 2005 року, який проводиться Центром “Соціальний моніторинг” та Українським інститутом соціальних досліджень, 64 та 65% рес-пондентів вважають, що участь громадян відповідно у діяльності політичних партій, громадських об’єднаннях є дуже важливою і скоріше важливою; разом з тим, 93 та 94% відповідно відповіли, що не приймають участі у діяльності вище вказаних організацій, що свідчить про пасивність населення, яке може мати досить не-передбачувані наслідки, оскільки суспільство в такому разі не отримує достатнього сучасного рівня знань і досвіду впливу на розвиток подій майбутнього.

Суперечності цих процесів не дають можливості однозначно говорити про зміст та властивості майбутнього суспільства з

14

ознаками сучасності й нового виміру. В такому разі модерніза-ційні проекти сучасності в перехідних суспільствах та їх економіках за своїм змістом значно ускладнюються, оскільки орі-єнтири, за якими мають формуватися складові проекту, є досить неоднозначними, а головне – неповторними, оскільки інноваційні перетворення як у суспільстві, так і в економіці можуть руйнува-ти гносеологічні корені розвитку, пов’язані з національними традиціями, що, у свою чергу, може вестернізувати розвиток, як це вже в деяких випадках відбувається в сучасному житті україн-ського суспільства і поки що не носить масового характеру завдяки глибоким національним традиціям, хоча така загроза на сьогодні існує. Попередні дослідження питання модернізації сус-пільства в Україні показали, що “… замість використання подарованого Україні самою історією унікального стартового рі-вня для всебічної модернізації … країна потрапила в тенета всепоглинаючого “дракона” – кризового синдрому модернізації. В силу історичних обставин Україна започаткувала власну моде-рнізацію в умовах незавершеності стадії етнодержавного становлення. Враховуючи цей факт, п’ять криз, що складають кризовий синдром модернізації (криза ідентичності, криза легі-тимності, криза участі, криза проникнення, криза розподілу), в силу відсутності дієвих інституційних механізмів врегулювання конфліктів несуть загрозу конфліктогенності [4, с.116], через прояв якої говорити про інноваційний шлях модернізації в широ-комасштабному відношенні поки що неможливо, оскільки конфліктність викликає нестабільність. Остання, у свою чергу, породжує невпевненість, ризикованість, відчуженість – тобто умови, в яких творчі потенції і людини, і суспільства проявля-ються як другорядні. Підтвердженням такого висновку є процеси виборчого періоду 2004 р. та протистояння 2005 – 2006 рр. у зв’язку з виборами до Парламенту у 2006 році. Як результат, еко-номіка різко змінила динаміку свого зростання на протилежну і за підсумками 2006 р. можна очікувати її спаду.

Слід при цьому враховувати, що хоча в результаті виборів Президента України 2004 р. події навколо них дещо прискорили процес розв’язання кризи ідентичності, однак разом з тим індекс соціального самопочуття населення, за даними того ж соціологі-чного моніторингу, залишається на достатньо низькому рівні і від’ємних оцінок більше, ніж позитивних.

15

Серед завдань, пов’язаних з модернізацією суспільства і економіки на основі знань, першочерговим стоїть завдання під-вищення рівня соціального самопочуття. Це перш за все виправдання надій, оскільки населення, думаючи про майбутнє України, висловило свої сподівання (61,2%), а 33,8% – мають оп-тимізм на майбутнє. Беручи активну політичну участь у виборах Президента України у 2004 р., воно висловлювало, що це був протест проти влади (41,9% – найбільший показник), а також на-дія на покращення свого матеріального стану (30,5% – друге місце). Решта причин протесту була значно меншою. Разом з тим розчарованими після виборів, за даними моніторингу, були 14,6%, а задоволеними і щасливими – 35,4%.

Враховуючи зазначений стан проблем щодо модернізації су-спільства і необхідність мінімізації передусім конфліктогенності і в економіці, необхідно також реалізувати модернізаційний про-ект, який започаткує стабільний довгостроковий підйом, що буде основою для зниження конфліктогенності й запорукою мініміза-ції можливої економічної кризи. При цьому слід виходити, перш за все, з досвіду реалізації модернізаційних проектів та нових постмодерних поглядів на модернізацію на основі інновацій, вра-ховуючи необхідність поєднання традицій і інновацій в усіх сферах. Спроба побудови ринкової економіки західного взірця, про яку мріяли і за якою діяли реформатори першої хвилі, вияви-лася неможливою. Історичним прикладом цього служить також і відома боротьба слов’янофілів і західників, яка відбувалася та пе-вною мірою відбувається й тепер у Росії, наслідки якої ані в теоретичному, ані в практичному плані так і не дали бажаних ре-зультатів. Найбільш сприятливою для модернізації економіки на основі інноваційного шляху розвитку на сьогодні вважається концепція “множини модернів” (Multiple Modernities), яка затвер-джує різноманіття національних проектів модернізації та можливість застосування різних траєкторій переходу до сучасно-го суспільства. Серед найбільш відомих – проекти модернізації Японії, Кореї, Китаю та інших країн Південно-Східної Азії, кож-ний з яких мав як власні модернізаційні складові, так і такі, що відповідали загальноприйнятим, тобто були властивим власне сучасному суспільству, що було сформовано в результаті перехо-ду від традиціоналізму. Прикладом високорозвиненої країни з сучасним модернізаційним проектом пошуку перспектив розвит-

16

ку в довгостроковому відношенні є Японія, яка вважає, що вона має виходити в такому проекті з ендогенно ініційованих можли-востей просування в майбутнє, оскільки вона вже досягла такого рівня розвитку, коли процеси можливого залучення прикладів і досвіду вичерпані. Попереду шлях в майбутнє на основі власних здобутків і помилок. Слід мати на увазі, що для Японії сьогодні - це вже пошук нової філософії розвитку, який має охопити все су-спільство.

Особливо важливо враховувати, що в традиційних суспільс-твах, згідно з відомими теоретичними тлумаченнями теорії модернізації, була наявною або навіть домінувала так звана і за-гальновідома “недіяльна особистість”, яка не була зорієнтована на задоволення потреб майбутнього на основі дій інноваційного спрямування, а підпорядкована переважно задоволенню поточ-них потреб, оскільки власне рівень задоволення останніх був таким, що вимагав зосередження виключно на поточних пробле-мах виживання. Ми тут виходимо з того, що в цій частині в Україні є серйозні ознаки традиційності суспільства, а не доміну-вання ознак сучасності. І це важливий фактор, що обмежує поки що наші перспективи. Пошук шляхів розвитку на майбутнє був прерогативою обраних. Особливо важливо для сучасності при оцінці стану і стратегії модернізації також знати про наявність критичної маси людей у суспільстві, які зорієнтовані саме на здійснення діяльності заради майбутнього. Власне, саме це під-твердили підсумки виборів Президента України 2004 р., оскільки, як зазначалося вище, 61,2% населення, що брали участь у полі-тичних акціях під час виборів, пов’язували свої дії з майбутнім. Це означає, що суспільство у своїй основній масі сьогодні налаш-товане на активну діяльність стосовно того, щоб наздогнати тих, хто попереду, використовуючи передусім наявні здобутки. У ви-падку домінування ж у суспільстві нелегітимних дій основна маса населення буде зацікавлена в активізації дій інноваційного спрямування у своїй країні. Нелегітимність не формує насампе-ред явного носія, який персоніфіковано взяв би на себе відповідальність за інноваційні дії і був їх носієм, не формується також загальний потяг суспільства, в якому механізмом розвитку є інновація. Саме тому на шляху модернізації стоїть завдання не допустити з боку будь-яких інституцій нелегітимних дій, які при-

17

звели б до гальмування процесів модернізації на основі економі-ки знань.

Знання можуть стати джерелом зростання економіки і від-повідно полягати в основі відповідного модернізаційного проекту економіки та й суспільства в цілому в тому випадку, коли в сус-пільстві, а значить, і в економіці наявними є стимули, які позитивно впливають на процеси отримання (нагромадження) знань. Крім того, існує можливість формування та передачі (трансферу) знань (в тому числі нових) від їх зародження - часті-ше всього це наука в широкому сенсі цього слова - до втілення в нових технологіях як в частині виробництва нової продукції, так і в частині використання в суспільній діяльності та відповідно її організації. Поряд з цим має мати місце інтерес до знань, який є результатом реакції на необхідне збагачення, в тому числі й ду-ховне, шляхом нагромадження знань. Останнє можливо, коли паралельно відбувається не тільки інституціалізація особистості, а й підвищення її соціального статусу в системі виробничих та суспільних відносин завдяки новим знанням.

Спробуємо проаналізувати вказані соціально-гуманітарні складові, які мають забезпечувати процес формування та викори-стання знання як ресурсу економічного та власне й соціального прогресу.

Перш за все це стосується стимулів щодо нагромадження знань як ресурсу росту (і навіть розвитку). Для цього мають мати місце потреби в знаннях, використання яких і дасть можливість забезпечити власне задоволення потреб, а також реалізувати в сучасному житті при постійному підвищенні соціального статусу особистості, яка здійснює нагромадження знань протягом всього активного періоду життя за рахунок системи безперервної освіти. Якщо виходити з таких міркувань, то першочерговим на цьому шляху є потяг до знань, потреба в яких формується як результат попиту, який повинен мати першочергове місце на ринках праці і в тому випадку, коли має місце можливість на цьому мати конку-рентні переваги за рахунок знань, які дозволяють підвищувати кваліфікацію. Саме тому виникає потреба в нагромадженні знань та їх використанні в якості ресурсу підвищення конкурентоспро-можності кожної особистості. Але ми добре розуміємо, що попит на таку робочу силу на ринку праці визначається рівнем інтелек-туалізації видів діяльності, які властиві економіці кожної країни в

18

першу чергу. Це є результат виключно дії ендогенного характеру факторів, які впливають на формування попиту на рівень кваліфі-кації робочої сили. Тут може проявлятися одночасно і екзогенний фактор, який є результатом участі економіки країни в міжнарод-ному поділі праці, якщо економіка країни в міжнародному поділі праці постійно приймає участь у високотехнологічному обміні, а не є технологічною периферією розвинених країн. Останнє поки що притаманне багато в чому Україні. Тобто, якщо країна спеціа-лізується на традиційних видах діяльності, рівень інтелектуалізації яких порівняно нижчий, то і попит на високо-кваліфіковану робочу силу нижчий, а знання не є активатором змін, бо країна живе, використовуючи природну, а не технологіч-ну ренту. В такому випадку висококваліфіковані кадри шукають задоволення своїх потреб за рахунок попиту, в тому числі й на зовнішніх ринках. Це є випадок, коли потреба в знаннях є резуль-татом попиту екзогенного характеру. У країні ж, в якій має місце деградація інтелектуалізованих видів діяльності, потреба в знан-нях заміщується потребою в праці, але вже без інституціалізованих потреб в отриманні знань для отримання конкурентних переваг. В такому разі процес нагромадження знань підміняється в одних випадках фізичними можливостями людини, в інших - формальною наявністю диплома про освіту і використанні неформальних зв’язків для працевлаштування і т. ін. Для оцінки реальної ситуації в цій частині спробуємо викори-стати дані, які характеризують окремі, але як на наш погляд, дуже важливі тенденції в освіті, яка першочергово характеризує попит на знання. Для цього звернемося до даних Першого Всеукраїнсь-кого перепису населення [5, с.413]. Першочергові підсумки цього перепису свідчать, що населення здійснює активний процес на-громадження знань шляхом освіти до 35 років, а після цього віку частка населення, яка продовжує навчатися, є мізерною. Дослівно це означає, що немає ніяких підстав стверджувати, що в Україні формуються хоч би зародки освіти впродовж життя. Останнє ж є, як було вище вказано, однією з найважливіших складових еконо-міки знань, коли постійно має місце процес їх нагромадження. Це що стосується процесів нагромадження знань шляхом їх онов-лення населенням, яке має освіту, оскільки в умовах економіки знань швидкість зміни технологічних надбань є доволі високою. До цього слід додати, що багато з країн, які досягають успіхів,

19

особливо в умовах значного розвитку сучасних технологій, в яких динамічно змінюється асортимент продукції, що виробля-ється, Україна на фоні країн, які досягають успіху, має питому вагу експорту в обсязі до 2 %, в той час як країни Південно-Східної Азії відповідні показники мають на рівні на порядок ви-щі.

Додамо до цього також і результати опитувань населення у частині його мотивів до підвищення професійного рівня і квалі-фікації уже із врахуванням того факту, що наприкінці 2005 року Україна була визнана країною з ринковою економікою, що мало б на цей період сформувати і певні мотиви щодо майбутнього роз-витку, в тому числі й у населення, яке має достатньо високий рівень освіченості за європейськими вимірами, а тому відповідно до умов і повинне було б мати мотивацію до нагромадження знань за рахунок підвищення кваліфікації. Але, разом з тим, цьо-го не спостерігається, оскільки за результатами вже вище цитованого Моніторингу громадської думки населення України за станом на грудень 2005 р., серед опитаних тільки 15% респон-дентів навчалися протягом останніх 5 років на галузевих курсах підвищення кваліфікації, або семінарах-тренінгах, спрямованих на підвищення професійної підготовки; на перспективу найближ-чого року, за даними того ж Моніторингу, таких бажаючих тільки 6% респондентів. До того ж, за даними Моніторингу, тільки 9% респондентів займалися самовдосконаленням у сфері професій-них інтересів, а 8% вчилися користуватися комп’ютером, а в останній рік таких бажаючих серед респондентів було відповідно 8 та 5%. Що стосується перспектив на найближчі 10 років, то ба-жаючих підвищити рівень кваліфікації 35%, а тих, хто це не планує, аж 47%. Це явно свідчить про поки що низьку мотивова-ність населення до нагромадження знань, оскільки половина його вважає, що наявність вищої освіти та високої кваліфікації сього-дні не надає можливості знайти гідну роботу. При цьому тільки 33% опитаних вважає, що краще живуть ті, хто більше працює, а 59%, по суті, не пов’язує рівень життя з рівнем кваліфікації, що явно свідчить про соціогуманітарну невпорядкованість життя в Україні, яке стоїть на завадах формування економіки знань в ен-догенезованому сенсі.

Слід додати також, що значний вплив на інтелектуалізацію діяльності населення в інноваційному спрямуванні має те, наскі-

20

льки швидко населення опановує і використовує потім знання, отримані в сфері перш за все точних наук, оскільки саме вони є фундаментальною основою розвитку інтелектуалізованого харак-теру. Незважаючи на те, що рівень освіти значно впливає на статус людини, за даними того ж перепису, [див.: 5, с.420] тільки 11 % осіб відносять себе до статусу бідних, маючи вищу освіту, в той час як серед тих, хто має тільки повну загальну середню осві-ту бідних в 2,6 рази більше. Тобто вища освіта в країні, а значить і порівняно високий рівень знань, дає переваги щодо задоволення матеріальних потреб.

Разом з тим аналіз даних обстежень показує, що на сьогодні поза спеціальністю працює 70 % осіб, які отримали освіту з фізи-чних, математичних і технічних наук, 40 % – біологічних і медичних наук, 70 % – прикладних наук і техніки [див.: 5, с.420]. В Україні має місце тісний взаємозв’язок між рівнем освітньої підготовки і зайнятістю, бо тільки 50% працездатного населення з початковою освітою відноситься до зайнятих, а у населення з вищою освітою в найбільш активному віці, до 50 років, значно вище 70 % і при цьому такий високий рівень їх зайнятості дозво-ляє працювати масово не за спеціальністю, особливо в сферах, де, перш за все, формується науково-технічний прогрес (фізика, ма-тематика, техніка, біологія, медицина).

Вказане однозначно стверджує про те, що на ринку праці попит на робочу силу має порівняно вищі показники там, де ма-ють місце нижчі за рівнем складності види діяльності замість бажаних інноваційних. Саме тому в системі і базової підготовки висококваліфікованих кадрів з вищою освітою, і їх перепідготов-ки (протягом всього життя) не викликає додаткових спонукальних мотивів до постійного нагромадження (в тому чис-лі шляхом оновлення знань, які орієнтують на високо інтелектуалізовану діяльність). До цього спонукає і пасивна інно-ваційна діяльність, яка має постійну тенденцію до зниження.

Якщо навіть у рік загострення фінансової кризи (1998 р.) питома вага витрат на придбання машин, обладнання, установок, інших основних засобів і капітальні витрати, пов’язані із упрова-дженням інновацій, становила 73,9 %, то через 5 років економічного зростання, яке мало чи не найвищі показники у всьому світі (понад 8 % в середньорічному обчисленні), вказана питома вага затрат в загальному обсязі інноваційних витрат у

21

промисловості становила вже 61,2 %. Навіть питома вага затрат на придбання нових технологій впала з 4,1 % у 2000 році до 3,1 % у 2003 році. І все це відбувалося на фоні значного збільшення так званих інших витрат, які явно не пов’язані з підвищенням рівня інновативності і які мали наступні показники: у 1998 р. – 8,3 %, а у 2003 р. – 20,0 %, тобто майже в 2,5 рази.

При цьому в Україні за роки активного динамічного еконо-мічного зростання зовсім не збільшилася, а, навпаки, зменшилася питома вага обороту інноваційної продукції. Якщо у 2003 р. зрос-тання обсягу відвантаженої інноваційної продукції порівняно з 2000 р. у фактичних цінах збільшилося на 6,0%, але при цьому індекс цін виробників промислової продукції за цей період збі-льшився на 48%, то явно є тенденція щодо зменшення інноваційного характеру діяльності, а значить, і зменшення попи-ту на висококваліфіковану робочу силу, що відповідно руйнує розвиток потреби щодо нагромадження знань.

Вище наведені ознаки дають нам підстави стверджувати те, що в частині забезпечення розробки модернізованого проекту економіки й суспільства на основі економіки знань така її складо-ва, як спонукальні мотиви до нагромадження знань (що є основою розвитку в довгостроковому відношенні) на основі не-перервної системи освіти та підвищення кваліфікації, не діють необхідною мірою. Для активізації спонукальних мотивів має бу-ти принципово змінений характер економічного зростання. Йдеться про те, що від зростання на відновлюваній основі через інвестиційно залежне зростання Україна має перейти на іннова-тивно-інвестиційну діяльність, що зумовить попит на робочу силу, яка матиме можливість працевлаштуватися чи зберегти за-йнятість, в тому числі і шляхом необхідного підвищення кваліфікації, що закладе основи її конкурентоспроможності та успіху на ринку.

Поряд з цим важливою складовою економіки знань має ста-ти наявність системи (механізмів) формування та передачі знань від зародження до втілення в нових технологіях і продукції, що має інноваційний характер, тобто йдеться про процеси дифузії знань, які мають як ендогенний, так і екзогенний вимір. Особливо важливо останнє, оскільки трансфер знань із-за кордону зовсім необов’язково дасть ефект, якщо процес дифузії знань не відбу-вається всередині країни. При цьому необхідно зауважити, що

22

міжнародний досвід свідчить про те, що в багатьох країнах за процеси (в традиційному розумінні для нас) передачі знань через технології відповідають установи, які здійснюють науково-дослідницьку діяльність.

Таким чином, трансфер знань і розвиток технологій на сьо-годні офіційно закріплено як окрему функцію університетів та дослідницьких центрів, наприклад, в Німеччині, Швеції. В окре-мих країнах (наприклад, Франції) така функція виконується теж шляхом стимулювання учасників процесу дифузії знань, які здій-снюються з боку учбових і наукових закладів. Це один аспект трансферу знань. Другий, більш глибокий, є організаційним за-кріпленням через формування спільних підприємств між бізнесом і представниками науки і освіти, що виконують різноманітні ро-боти - від розробки та впровадження новітніх технологій до надання сервісних послуг інноваційного характеру.

Слід зазначити, що в Україні останній аспект діяльності що-до трансферу знань від науки і освіти до промисловості не отримав і не отримує певного імпульсу щодо розвитку. Так, якщо аналізувати окремі дані з цього питання, то необхідно зауважити, що інноваційна активність промислових підприємств, тобто тих, за рахунок діяльності яких власне здійснюється трансфер знань, з року в рік падає. Якщо у 2000 р. таких підприємств було 18,0 % і серед них тих, що займалися дослідженнями і розробками - 4,6 %, то вже за підсумком 2004 р. відповідно таких підприємств було тільки 13,7 та 3,7 % (що за першим показником щодо загальної кількості інноваційно активних підприємств, то їх було майже на чверть менше).

При цьому зауважимо, що це було 5 років небаченого вже багато десятиліть в Україні рівня економічного зростання. Цікаво також зазначити, що серед організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, число тих, що вели дослідження з при-родничих та технічних наук, за період 2000–2004 рр. теж знизилось, хоча в цілому всього на 2 %, але за рахунок тих, хто веде наукову діяльність з природничих наук (ріст був за вказаний період на 13 %) в той час, як число тих, хто виконує таку діяль-ність з технічних наук, тобто тих, хто стоїть ближче до трансферу технологій, впало на 7 %. Такі дані свідчать про те, що якщо нау-кова та науково-технічна діяльність, яка ближча до так званих фундаментальних проблем, ще якось і розвивається, то в частині

23

тих проблем, які ближче до трансферу новітніх технологій, особ-ливо в технічних науках, має місце відповідний занепад активності. Це означає, що навіть за останні 5 років динамічного економічного зростання в Україні механізм трансферу знань, по-пит на трансфер знань, - важливої складової економіки знань в ендогенному відношенні, - не отримав відповідного розвитку, а, навпаки, стагнував. Виявлено також, що за досвідом окремих кра-їн, про які ми вище говорили, в Україні не вдалося сформувати і законодавче врегулювання процесів трансферу знань і відповід-ний закон так і не був прийнятий, що фактично не дозволяє відповідно до вимог економіки знань реалізувати або хоча би за-початкувати процеси, які б по новому визначили роль закладів науки і освіти в забезпеченні трансферу знань, завдяки якій роз-ширилась їх дифузія в економічне середовище.

Що нам деякою мірою вдалося, то це збільшити чисельність наукових та освітніх закладів із суспільних наук, які мають знач-ною мірою впливати на стан гуманітарного розвитку. Але здається, що і вони не мають напрацьованих механізмів трансфе-ру знань в суспільство. Якщо чисельність наукових установ із суспільних наук зросла за вказані роки на 62%, то результатив-ність, разом з тим, в частині гуманітарного розвитку, на які значною мірою має впливати результативність діяльності науко-вих установ із суспільних наук, є недостатньою, оскільки і тут ефективність дифузії нових знань не є достатньо результативною, тим більше що за висновками окремих відомих фахівців “...духовно, інтелектуально, інформаційно, культурно Україна сама себе сьогодні не забезпечує. Всі наші гуманітарні показники – на рівні не європейських країн, а колишніх колоній третього світу”, що провокує внутрішню (екзогенну) загрозу культурного колоніалізму через те, що населення позбавлене “... доступу до знань в самому широкому сенсі, український громадянин навіть не знає, чим йому в своїй країні гордитися, - почуття без якого не буває повноцінного громадянства” [6, с.17]. Мова у автора, зви-чайно, йде про “знання” соціокультурного спрямування і з цим не можна не погодитися. На нашу думку, власне за цю гуманітарну компоненту знань першочергово має відповідати держава з тим, щоб її дифузія була забезпечена за допомогою державних про-грам при одночасній підтримці з боку великого бізнесу.

24

У частині перших двох складових економіки знань, про які вище йшла мова (нагромадження знань і дифузія), ми прийшли до висновку про те, що роль держави в цих процесах є доволі значною і навіть визначальною, але оскільки знання є ресурсом економічного розвитку, то правомірним є питання і дохідності використання цього ресурсу, а значить, і ефективності інвестицій як в людський капітал, так і у фізичний. Оскільки інвестиції у людський капітал можуть мати як приватний, так і державний ха-рактер, надзвичайно важливо визначитись в тому, хто і як має надавати ресурси для таких інвестицій. Н.А.Майбуров дослідив дане питання на прикладі США та Росії і здійснив необхідні оці-нки в результаті розрахунків річних норм віддачі залежно від міри участі держави та індивідуума у нагромадженні людського капіталу в США, особливо в частині віддачі через освіту, в тому числі і післявузівській, залежно від проценту державної участі в оплаті вартості освіти.

Результати розрахунків засвідчили, що “... найбільш пере-важним як для суспільства, так і для окремої особистості, є державний спосіб нагромадження людського капіталу через те, що по-перше, всі рівні освіти є затребуваними (всі норми віддачі перевищують альтернативні інвестиції у фізичний капітал); по-друге, витрати сторін близькі за своїм значенням і по-третє, нор-ми приватної і соціальної віддачі практично рівні. Найбільш ефективна модель нагромадження людського капіталу передба-чена в системі середньої і післявузівської освіти - повну оплату державного освітянського процесу, а в системі вищої освіти – ча-сткове співфінансування з боку студентів. При цьому абсолютно неправомірно буде говорити про безплатну для людини освіту” [7, с.5-6].

Таким чином, процес нагромадження знань в економічній моделі економіки знань (незважаючи на те, що він належить при-ватній особі в процесах нагромадження і дифузії знань) передбачає співучасть держави і населення через кожну конкрет-ну особистість; а це означає, що модернізаційний проект такого характеру має враховувати, перш за все те, наскільки населення масово, - а саме про такий характер нагромадження знань йде мо-ва, - матиме можливість реалізувати свою участь у фінансуванні. Незаможним верствам населення, таких є достатньо багато, буде досить важко реалізувати свою участь у такому проекті, а без

25

розв’язання цієї проблеми не виключеним буде конфлікт держави і особистості. Саме тому на шляху до моделі економіки знань в її ендогенізованій складовій слід передбачити механізми розв’язання конфліктності інтересів між процесами нагрома-дження і дифузії знань. При цьому без участі приватного капіталу, особливо великого бізнесу, розв’язати цей конфлікт бу-де важко.

Разом з тим і населення, і бізнес звичайно стануть на шлях підтримки процесів нагромадження знань та їх трансферу у випа-дку, коли знання можуть бути продані, або у вигляді технологічних інновацій на ринках технологій, або шляхом отри-мання на ринку праці конкурентних переваг для особистості. Український бізнес вже більше 5 років активно домагається успі-хів у забезпеченні економічного зростання, і це при тому, що близько половини промислових підприємств є збитковими. Що стосується ринку праці, то, як було сказано, картина дещо в ін-шому сенсі, але має такий же стан. Мати успіх в нагромадженні знань зовсім не означає, за оцінками населення, мати успіх на ри-нку і домагатися високих доходів, що зовсім суперечить світовим тенденціям, де економіка знань вимагає постійної уваги до на-громадження знань чи в фізичному, чи в людському капіталі. Крім того, при цьому необхідно володіти відповідними техноло-гіями управління, що дозволяють перетворювати знання в товар і добиватися успіху в світовій конкуренції, без чого неможливе рі-вноправне партнерство, а значить, без цього неможливо реалізувати сучасний модернізаційний проект, спрямований на формування економіки і суспільства знань, де стимулом для під-вищення попиту на знання як у технологіях, так і в людському капіталі мають бути відповідні національні та регіональні про-грами пріоритетного розвитку.

Важливою складовою перемоги на шляху до економіки знань, яка може бути реалізованою і за прикладом якої можна до-сягти успіху, є досвід фінського національного “дива”, в основі якого - напрямок високотехнологічного розвитку, котрий полягає в сфері взаємної довіри і відповідної домовленості та відповіда-льності між владою, тобто державою і наукою, що продукує, перш за все, знання, а ризик щодо успіху (невдач) несе на собі держава та бізнес, який заздалегідь має бути зорієнтований на ус-піх на світовому ринку.

26

Такий сценарій може бути основою модернізаційного прое-кту, але для цього треба досягти успіху в довірі між всіма трьома вказаними суб’єктами, оскільки в дилемі взаємодії довіри і роз-витку перша є обов’язковою складовою. Тому модернізаційний проект України має також включати заходи щодо підвищення рі-вня взаємної довіри, що має бути основоположною складовою програм модернізації. І хоча світовий інноваційний бум очікуєть-ся в рамках (або на межі) біотехнологій та медицини, нанотехнологій та нових матеріалів, енергетики, ІТ-технологій [8, с.64], модернізаційний проект знаннєвого характеру в економіці України повинен бути одночасно наповнений змістом дій, пов’язаних з суспільними трансформаціями, де ключовими ма-ють бути заходи щодо підвищення довіри між вказаними вище інституціями, без чого технологічна складова не може бути реалі-зованою. Тут мова вже йде не тільки про ендогенні складові, а і про екзогенні, оскільки на шляху до європейської інтеграції, що є певним пріоритетом подальшого економічного й суспільного розвитку України, постійно відчувається і реальний дефіцит в продукції високих технологій [9, с.3-8].

Процес нагромадження знань має не тільки економічний і технологічний вимір (про що йшлося вище), а одночасно ще де-кілька надзвичайно важливих вимірів. Це творчий, культурний і духовний “виміри”, що впливають на те, в якому напрямі відбу-вається використання знань. Мова йде про те, наскільки знання слугують активності населення і є двигуном розвитку.

У табл. 1.1 наведені дані, що свідчать про те, що є серйозна підстава для занепокоєності щодо перспектив розвитку економіки знань в Україні. Перш за все, про це свідчить те, що рівень ініціа-тивності населення і його самостійності є доволі низьким, хоча й має тенденцію до зростання. Якщо у 1991 р. таких людей було 27,4%, то у 2005 р. їх було вже 79,1%, тобто відбулося зростання більше ніж на 42 процентних пункти, але при цьому у тому ж 2005 р. тільки 39,7% населення вважали, що мають достатній рі-вень освіти в цілому.

Тут мова, зрозуміло, йде і про середню, і про вищу освіту. Але рівень достатності науково-технічних знань, які дає, перш за все, вища освіта, оцінювався респондентами на рівні 13,4%, еко-номічних знань – 15,4%, політичних знань – 20,6%. Це означає, що знання в цілому на сьогодні в Україні, за висновками насе-

27

лення, є достатньо обмежуючим ресурсом розвитку, на що слід звернути увагу в новому модернізаційному проекті, про що мова йшла вище. Необхідно звернути увагу також і на те, наскільки знання на сьогодні підтримуються суспільними цінностями, що стимулює до творчості.

Таблиця 1.1 Показники суспільного самопочуття населення України в 1994–2005 рр., % 1994 1998 2000 2001 2002 2003 2004 2005

1. Рівень задоволено-сті населення своїм станом в суспільстві 12,6 7,9 8,5 8,1 12,2 11,2 15,4 19,5 2. Рівень повної і час-ткової задоволеності населення своїм жит-тям 23,0 113,5 117,1 117,1 117,5 118,6 22,5 28,4 3. Рівень вміння жити в нових суспільних умовах 13,4 10,8 14,2 15,7 17,1 20,2 24,6 23,5 4. Рівень достатності освіти 35,61) 36,72) 35,7 34,3 - - - 39,7 5. Рівень достатності науково-технічних знань 8,81) 111,52) 110,4 9,3 - - - 3,4 6. Рівень достатності сучасних економіч-них знань 7,9 8,6 4,4 9,6 11,6 10,8 15,4 15,4 7. Рівень достатності політичних знань 11,01) 9,4 15,4 10,9 14,6 12,1 15,4 20,6 8. Рівень ініціативно-сті і самостійності населення 27,41) 28,1 33,6 33,2 32,0 32,8 40,0 9,1

За даними Моніторингу соціальних змін Інституту соціології НАН України за 2005 рік. 1) Дані за 1995 рік. 2) Дані за 1999 рік.

Кількість людей, задоволених своїм станом у суспільстві, у

2005 р. становила тільки 19,5% опитаного населення, а задоволе-них своїм життям була дещо більшою – 28,4% (див. табл. 1.1). Але кількість таких людей, як ми бачимо, не становить і п’ятої частини в цілому у суспільному вимірі, хоча в термін “життя” вкладалося ширше поняття, ніж матеріальний стан. Останній на сьогодні є чи не найголовнішим, оскільки населення боїться по-над усе : “зростання цін – 79%”, “безробіття – 69%”, “невисокого заробітку, пенсії і т.п. – 56%”. Крім того, в Україні показник три-

28

вожності все ще перевищує середню норму, хоча він і дещо зни-зився у 2005 році. При цьому необхідно відмітити, що особливе значення для перспективи майбутнього економіки знань мають зміни, що відбулися після або в результаті виборів Президента України.

Насамперед, за результатами соціологічного моніторингу, на дані якого ми посилаємося у роботі, встановлено, що у країні змінився ряд принципових складових. Так, має місце підвищення рівня соціального оптимізму, хоча суспільне самопочуття насе-лення залишається на доволі низькому рівні. Високим залишається рівень національного ізоляціонізму, при цьому рі-вень демократизації при підвищенні протесного потенціалу знижується. Водночас зростають антиринкові настрої та підви-щується рівень негативного ставлення до приватизації, хоча й при підвищенні рівня довіри до влади. Це надає їй можливість здійснювати приватизацію, але виключно прозоро і демократич-но, з поясненням її доцільності та перспективності широкому загалу населення. Зазначені тенденції приводять нас до ряду ви-сновків.

По-перше, населення очікує явних кроків від влади в соціа-лізації діяльності при зростаючому рівні протесності. Це означає, що у випадку здійснення необхідних кроків у зворотному напря-мку влада може втратити ефект довіри. Цьому сприятиме зниження рівня моральної довіри в суспільстві, оскільки за цим стоїть нова ціннісно-нормативна система. Відтак необхідна соці-алізація гальмуватиме суспільну активність, а економіка знань, навпаки, має підвищувати її. У такому разі виникатиме ефект га-льмування процесу формування економіки знань.

По-друге, ефекти глобалізації й необхідності взаємодії в розгалуженому і суперечливому колі проблем стикатимуться з високим рівнем національного ізоляціонізму, що теж може при-зводити до втрати довіри і підвищення проблемності в різних регіонах з різних причин. Але проблемність і ізоляціонізм супе-речать процесам необхідної консолідації та інтернаціоналізації ресурсів, і перш за все тих, що закладені в знаннях, тобто фор-мують інтелектуальний потенціал майбутнього. Це, у свою чергу, теж може стати на заваді прискоренню формування економіки знань.

29

По-третє, основним завданням влади на шляху до форму-вання економіки знань є те, що наявний соціальний оптимізм має бути підтриманий політикою покращання суспільного самопо-чуття через подальше зростання впевненості і задоволеності населення своїм станом, а це можливо тільки при підвищенні рі-вня вміння жити в нових суспільних умовах. А оскільки, як свідчать дані моніторингу, населення фактично негативно оцінює свою освіченість і в науково-технічній, і в економічній, і в полі-тичній сфері, ключовою стає стратегія отримання необхідної освіти. У протилежному випадку Україна навряд чи змінить своє відношення до світового лідера економіки знань – США, оскільки обрахунки глобального індексу економіки знань в Україні стано-влять відносно США всього 6,1%, у той час як серед країн з перехідною економікою у Словаччині – 21,4%, Росії – 16,4%, Ес-тонії – 16,0%, Білорусі – 6,5%; водночас Молдова має лише 1,5% [10, с.58-59].

Все вказане вище зі здобутками і негараздами в частині за-безпечення модернізаційного проекту на основі знаннєвої економіки (економіки знань), враховуючи її перспективність, зу-мовлює необхідність далі детально розкрити характер відповідних перехідних процесів. Саме цьому і присвячений на-ступний параграф даної монографії.

1.2. Характер перехідних процесів до економіки та суспільства знань

Подальшим перетворенням в Україні, як і в більшості країн, що переживають процес трансформаційних змін, які розпочалися на-прикінці XX ст., необхідно надати характер перехідного процесу, зміст і особливості якого в принциповому плані відмінні від трансформаційних перетворень минулого, оскільки, як було за-значено в підрозділі 1.1, поглиблення психологічного дистанціювання серед населення, що спостерігається в результаті трансформаційних змін, приводить до зменшення рівня інтегро-ваності інтелектуального ресурсу нації, що є обов’язковою передумовою формування економіки та суспільства знань. В но-вій стратегії розвитку мають бути закладені внутрішньо іманентні джерела прогресу завдяки масовості їх сприйняття на-селенням, а тому розвиток має відбуватися (як зазначалося в

30

підрозділі 1.1) в умовах підйому соціальної активності, у тому числі і в частині інноваційної діяльності, про зміст якої в Україні йтиметься у підрозділі 3.2.

У результаті реалізації такої стратегії буде мінімізуватися протистояння між правлячою елітою, бюрократією і частиною населення, яке збагатилося здебільшого нелегітимно, з одного боку, а з другого – активними у суспільному й політичному від-ношеннях масами населення, які в результаті трансформаційних змін не тільки не отримали задоволення інтересів, а й багато в чому втратили свій соціальний статус і часто вимушено емігру-ють з метою працевлаштування в інші країни, або політизуються і готові відстоювати свої інтереси заради майбутнього.

Що стосується міграції робочої сили за кордон, то це, по су-ті, процес, який має, перш за все, глибокі і довгострокові наслідки негативного характеру, оскільки країна в таких умовах втрачає значною мірою людський капітал. Він в сучасних умовах має першочергове значення для розвитку економіки, оскільки Україна, як і багато інших країн, не тільки потенційно, а й реаль-но втрачає відтворювальні можливості населення.

Економічне зростання протягом останніх 5 років відбувало-ся в умовах, коли динаміка ВВП значно перевищувала динаміку зростання трудових ресурсів на тлі скорочення населення та ви-переджаючого зростання його доходів, що відповідає окремим макроекономічним тенденціям, характерним для високорозвине-них країн, і свідчить про зростання продуктивності праці та підвищення конкурентоспроможності економіки. Але як довго це може тривати?

Слід зауважити, що збереження в подальшому стабільно ви-соких темпів економічного зростання можливе за умови активізації населення, енергія якого зможе реалізуватися, переду-сім, в економічному відношенні, завдяки власній, у тому числі й технологічній, культурі, яка визначалася і визначатиметься осві-тою, науково-технологічними новаціями, підприємництвом, що й уможливлює рівноправну співпрацю та конкуренцію в сучасному глобалізованому світі.

Необхідно враховувати, що світовий життєвий простір вже майже повністю опанований, а можливості його перерозподілу досить обмежені, хоча досі робляться спроби його захоплення шляхом війн. Разом з тим боротьба за контроль і збагачення за

31

рахунок експлуатації чужого життєвого простору масово пере-йшла в іншу площину і здійснюється за допомогою сучасних фінансових та інформаційних технологій. Саме тому не є випад-ковим, що сучасна цивілізація зосередилася на накопиченні знань, основна маса яких здобута у другій половині XX ст. Влас-не, саме цей ресурс став основою інтелектуального розвитку, який продовжує і продовжуватиме накопичуватися у XXI ст. З одного боку, завдяки масовій інтелектуалізації розвитку можливо захистити свій життєвий простір, а з другого – отримати власні конкурентоспроможні ресурси для розвитку і через це не опини-тися в числі країн-маргіналів.

З цього напрошується важливий висновок: подальшим змі-нам слід надати характер такого процесу, завдяки якому будуть зменшені ризики невизначеності у майбутньому. Реалізація тако-го переходу, за думкою Т. Заславської, передбачає: “...применительно к обществу – наличие сильной власти, руково-дящейся конкретной идеей, а также авторитетной команды, преследующей ясную и реалистическую цель, обоснованную программу действий и пользующейся широкой поддержкой гра-ждан. При этом важно, чтобы цели команды соответствовали интересам общества, а программа – имеющимся возможностям” (рос.) [1, с.190].

На підставі охарактеризованого вище спробуємо розкрити характер і відповідні проблеми здійснення перехідних процесів до економіки знань, а також оцінити можливості та характер не-обхідних змін у суспільному та економічному розвитку, оскільки, як буде далі продемонстровано, далеко не завжди існує необхід-ний рівень розуміння змісту такого проекту.

Для здійснення процесу проектування у першу чергу важли-во визначити чітку кінцеву мету соціальних і економічних перетворень, виходячи зі стратегічних орієнтирів, які є зрозумі-лими у своєму кінцевому значенні, та досягти відповідальності тих, хто їх здійснюватиме. Оскільки йдеться, насамперед, про пе-ретворення знань у суспільному й соціально-економічному розвитку на основну рушійну силу, то постійним має бути процес переходу від традиційних ознак до ознак сучасності в суспільно-му розвитку. Таке застереження не є безпідставним, оскільки за підсумками змін, що відбулися протягом останніх 10–15 років, прикладів повернення назад у суспільному розвитку достатньо.

32

"... Крах социалистической системы усугубил последствия разва-ла колониальной системы в XX веке. Все самые горячие точки, доставшиеся периоду пятой волны (пятая волна больших циклов Кондратьева, которая развивает основные инновации четвертой волны), находятся на линиях раздела колониального наследия. ...Пятой волне досталась система "расходящихся капитализмов", альтернативных своим "нечеловеческим лицом" в соответствии с местной культурой и сложившимися институтами. Цивилизаци-онное взаимодействие между ними не менее затруднительно, чем между социализмом и либерализмом ..." (рос.) [2, с.20-21]. До та-кого протистояння сьогодні втягнута вже й Україна.

Це стосується зовнішнього аспекту глобального впливу на процес модернізації суспільного розвитку. Що ж до деяких аспе-ктів внутрішнього, то сьогодні прикладів деіндустріалізації характеру зайнятості населення України і соціалізації його на-строїв досить багато. Виходячи з міркувань такого характеру, маємо зауважити, що на шляху до економіки і суспільства знань з метою забезпечення безперервності процесу модернізації безпе-рервним за характером дії має бути й трансферний процес, завдяки якому щоденно відбувається накопичення і використання спеціалізованого знання як результату інноваційної діяльності, що має вийти на передній план у повсякденному житті. При цьо-му буденне знання у суспільстві в процесі свого накопичення має розвивати імунний захист від озвичаєння до таких ознак, як амо-ральність, насильство, рутинність, песимізм, індиферентність, безцільність існування, прояв яких у суспільній свідомості остан-нім часом збільшив негативний вплив на стан речей.

Економіка знань (знаннєвомістка економіка) – це економіка, в якій джерелом зростання є як спеціалізовані (наукові), так і по-всякденні знання, в результаті використання яких, поряд з природними ресурсами, капіталом і працею домінуючим факто-ром стають процеси накопичення і використання знань, внаслідок чого постійно зростає конкурентоспроможність економіки. В економіці знань визначальним є інтелектуальний потенціал сус-пільства, на який вона спирається і який є сукупністю повсякденних (буденних) і спеціалізованих (наукових) знань, на-явних у свідомості людей та матеріалізованих у технологічних способах виробництва.

33

Інтелектуальний потенціал суспільства виконує водночас декілька функцій. Одна з них пов'язана з кваліфікацією та профе-сійною підготовленістю населення до продуктивної діяльності. Інша – з розвитком творчих навичок і в тому числі теоретичного мислення. Разом з тим, "... теоретическое мышление, "идеи"... – это не то, что является самым важным в обществе. Хотя каждое общество содержит эти феномены, они – лишь часть всего того, что считается "знанием"... скорее повседневное знание, чем "идеи", должно быть главным фокусом социологии знания. Это именно то "знание", представляющее собой фабрику знаний, без которого не может существовать ни одно общество" (рос.) [5, с.119-124]. Керуючись цим методологічним положенням про со-ціальне конструювання реальності майбутнього суспільства відповідно до економіки знань, ми маємо виходити з того, що процес переходу до нього повинен мати, перш за все, характер соціального проекту. По-друге, власне наукові розробки, що від-повідатимуть технологічному укладу виробництва і системі управління, що ґрунтується на інформаційно-комунікаційних технологіях, стануть продуктивною силою тільки у разі їх безпе-рервної масової трансформації у повсякденне знання, коли буденна діяльність масово озвичаюється за рахунок накопичених наукових знань, вивільнюючи таким чином простір і ресурси для накопичення нових. Ще одна важлива функція інтелектуального потенціалу суспільства пов'язана з протистоянням процесам руй-нації суспільної свідомості, внаслідок чого зростають злочинність, тероризм, насильство та інші суспільні хвороби.

До числа складових, які визначають інтелектуальний рівень суспільства, входять ресурси знань, матеріалізовані в основному капіталі і, з одного боку, визначають матеріальну культуру виро-бництва, а з другого – рівень і культуру споживання вироблених товарів. Важливою складовою ресурсів знань є рівень культури і духовності населення, який може бути задіяний у створенні, опа-нуванні та використанні сучасних технологій, особливо тих, що мають характер техногенно небезпечних. Останній вимір є до-сить важливим, оскільки передавання суспільно небезпечних технологій для широкого користування населенню з низьким рів-нем матеріальної і духовної культури за сучасних умов є надзвичайно небезпечним. Хоча українське суспільство визнаєть-ся як таке, що має достатньо високий рівень розвитку, але "... при

34

цьому не відбувається помітного залучення українського соціуму до фундаментальних основ соціальних і культурних традицій За-ходу, до тих моральних норм і цінностей, завдяки яким західні суспільства досягають економічних успіхів і соціальної стабіль-ності" [4, с.491-492]. Власне саме тому вказана проблема згодом може загостритися в Україні, якщо проект модернізації суспільс-тва і економіки матиме технократичний характер, соціальний характер майбутніх змін на шляху до економіки і суспільства знань не привертатиме особливої уваги, а зміни в частині соціа-льного проектування реальності матимуть фрагментарний, або, ще гірше, стихійний характер.

Для забезпечення процесу розвитку інтелектуального поте-нціалу суспільства необхідно дотримуватися таких принципів розвитку:

– свобода творчості; – недоторканість інтелектуальної власності; – непротиставлення інтелектуалізації суспільства загальній логіці прогресивних змін, їх синхронізація і взаємодопов-нення;

– взаємопов'язаність інтелектуалізації та інформатизації; – надання нового змісту його структурним утворенням; – активне включення в міжнародний поділ праці [див.: 7].

У процесі підвищення інтелектуального потенціалу (інтелектуа-лізації) населення в епоху інформатизації важливо не припускати або свідомо обмежувати накопичення недостовірної інформації чи знання. Останні за наявності контролю, у тому числі і через сучасні засоби масової інформації, можуть руйнувати реальність світосприйняття та світогляду і дезорієнтувати людину в її твор-чому пошуку та активності. Детально питання про характер руйнівних процесів такого типу та їх наслідків із визначеними можливостями в перспективі та можливий шлях виходу з такого глухого кута було розглянуто на засіданні круглого столу, прове-деному журналом "Вопросы философии" Російської Академії наук [6].

Враховуючи технократичні зміни, що, незважаючи на певні процеси деіндустріалізації, мали місце протягом майже 10 років трансформаційних процесів і отримали прискорення, оскільки період економічного зростання 2000–2005 pp. вже мав і інвести-ційний характер, соціальному проектуванню слід надати більшої

35

цілеспрямованості. В цей період негативною рисою розвитку української економіки було зменшення соціально орієнтованих видів економічної діяльності, а вони, як відомо, першочергово визначають розвиток тих видів діяльності, що не тільки сприя-ють, а й формують розвиток людського капіталу і належать до стратегічних секторів економіки у сучасному вимірі. Багато в чо-му розвиток людського капіталу залежить і від того, наскільки в державі поважається, перш за все, професіоналізм, оскільки саме завдяки йому у повсякденній діяльності має місце його нагрома-дження.

У цілому можна і було б доцільним стверджувати, що про-цес переходу до суспільства і економіки знань є, передусім, соціальним і водночас технократичним проектом модернізації, реалізація якого дозволить, зрештою, сформувати суспільство (та відповідні економічну і політичну системи), в якому повинно бу-ти місце не тільки завданню збереження соціальної стабільності, що перетворилося сьогодні на певну самоціль, а й умовам актив-ної життєдіяльності, завдяки яким країна принаймні не буде знаходитися серед країн "третього світу", а через розбудову еко-номіки на базі знань поступово наближатиметься до так званого "центру". Якщо виходити з одного із багатьох можливих сценарі-їв розвитку людства у XXI ст. і відповідного йому світового порядку, в перспективі у випадку безуспішної політики переходу чи трансформації нас можуть очікувати процеси, завдяки яким "...лишь политика полного безразличия к "третьему" миру спо-собна вывести его из нынешнего состояния, породив на "периферии" стремление исправить положение собственными си-лами на путях сотрудничества с Западом (что, как показывает пример успешных азиатских экономик, вполне реально), либо способствуя созданию ситуации, в которой новая "колонизация" будет востребована самими народами того или иного региона", оскільки "...экономическая и политическая состоятельность но-вых государств оказалась тем большей, чем глубже была вовлеченность европейцев в их историю" (рос.) [див.: 7, с. 4].

Таким чином, першим серед можливих сценаріїв розвитку світового порядку національно самодостатнім мав би бути такий процес перетворень, який має характер переходу за чітко означе-ними цілями, котрі визначатимуть життєздатність суспільства окремої країни, перш за все, в частині переходу від масового пе-

36

симізму до домінування оптимістичних настроїв, оскільки за умов масового песимізму не виникає мотивів до розвитку і навіть продовження життя.

Дані соціологічних досліджень, які постійно проводяться в Україні в системі Національної академії наук (Інститут соціології НАНУ), свідчать про те, що соціальне самопочуття населення, виміряне через відповідний інтегральний індекс, знаходиться на низькому рівні, і суттєвих змін не було зафіксовано навіть у пері-од економічного зростання (2000–2004 pp.). Разом з тим, за свідченням Є. Головахи та Н. Паніної, у структурі складових, що формують вказаний індекс, "... поступово зменшується частка людей, яким бракує вміння жити у нових соціальних умовах" [8, с. 321], але водночас спостерігається "поглиблення проблеми браку підходящої роботи та можливості підробляти... Разом з тим надзвичайно важливо, що зросла частка людей, орієнтованих на інтенсифікацію трудових зусиль. Ця тенденція може стати однією з важливих психологічних передумов подолання соціально-економічної кризи" [див.: 8, с. 321–322]. Результати виборів Пре-зидента України 2004 р. поліпшили стан соціального самопочуття, хоча і є загроза його спаду вже у 2006 р., оскільки, як вище зазначалося, ступінь напруженості залишається ще дово-лі високим.

Можна стверджувати, що позитивні економічні процеси останніх п’яти років на тлі формування нової економічної систе-ми, що відбулося в попередні роки, є результатом також і адаптації населення, що адекватно зреагувало на збільшення по-питу на працю з боку великого та середнього бізнесу, який, у свою чергу, теж адаптувався до нових умов господарювання та набув здатності здійснювати свою господарську діяльність і не-сти за неї відповідальність перед внутрішніми і зовнішніми партнерами, з одного боку, і найнятого населення – з другого, водночас інтенсивно здійснюючи капіталовкладення. Таким чи-ном, мав місце ефект взаємодії населення (ресурс праці) і бізнесу (ресурс підприємництва та накопичення капіталу) в новій для нас ринковій економічній системі господарювання, що в останні роки демонструвала надзвичайно високі результати економічного зро-стання. З урахуванням попередніх років, у 2004 p. темпи економічного зростання прискорилися і, незважаючи на суттєві

37

проблеми в аграрному секторі економіки, досягли величини по-над 8 відсотків у середньорічному вимірі за п’ять років.

Чим може бути пояснений такий результат? Перш за все тим, що до системи господарювання з ринковими ознаками адап-тувалося населення, котре має достатньо високий рівень освіти, і попри те, що бізнес, в якому воно зайняте, мав суттєві обмеження з боку природних (переважно енергетичних) ресурсів і неадеква-тно поводився у стосунках з населенням і державою, змогло вже використати свої знання в якості ресурсу розвитку на різноманіт-них ринках продукції. Наявна статистика рівня підготовки населення в Україні за міжнародними порівняннями свідчить все таки про досить високий його рівень. Хоча саме населення (як вже зазначалося у підрозділі 1.1) вважає, що воно недостатньо освічене з огляду на вимоги сучасності. Разом з тим рівень гра-мотності дорослого населення України віком 15 років і старше у 1999 p., напередодні початку значного та стабільного зростання, становив 99,6%, що вище ніж в Італії (98,4%), Іспанії (97,6%), Португалії (91,9%), Естонії (98,0%) і багатьох інших країнах, що входять до групи країн з високим рівнем розвитку людського по-тенціалу [див.: 11, с.195]. В цілому рівень освіченості населення становив в Україні цього ж року 0,92 і був на рівні перших два-дцяти країн світу, до яких належать США (0,98), Франція (0,97), Англія (0,99), Данія (0,98), Німеччина (0,97) та інші. Крім того, сукупний валовий показник кількості громадян, прийнятих до учбових закладів першого, другого і третього рівнів акредитації, становив в Україні 77% [див.: 9, с.141-142], за своїм значенням також входив до числа кращих і знаходився на рівні багатьох кра-їн світу з високим рівнем людського розвитку, хоча Україна за цим показником входить до числа країн з середнім рівнем розви-тку людського потенціалу.

Можна стверджувати, що в Україні у 2000–2004 pp. існував тісний зв'язок між високими (одними з кращих у світі) показни-ками розвитку економіки, високим рівнем освіченості населення, яке включилося в активну економічну діяльність разом із суб'єк-тами господарської діяльності, та інтенсивним здійсненням капіталовкладень (у 2–3 рази вищі за динаміку ВВП) (табл. 1.2), але які в силу, перш за все, політичних і зовнішньоекономічних факторів втратили свою динаміку вже у 2005 р. і, скоріше за все, не будуть мати прискорення і в 2006 р.

38

Таблиця 1.2 Динаміка ВВП, інвестицій в основний капітал, випуску товарів і

послуг за окремими видами економічної діяльності у 2000–2006 pp.,%

Показник 2000 2001 2002 2003 2004 2005 ВВП 5,9 9,2 5,2 9,6 12,1 2,4 (2,2*) Випуск товарів та послуг 8,8 12,6 1,9 5,9 11,9 ...

Добувна промисловість 6,4 3,3 2,3 5,6 4,1 4,4 Обробна промисловість 16,6 17,2 8,9 17,6 14,6 3,0 Оптова і роздрібна торгівля, торгі-вля транспортними засобами, послуги ремонту

12,5 24,9 8,0 21,6 17,8 -8,3

Інвестиції в основний капітал 14,4 20,8 8,9 31,3 28,0 3,4* Перевищення динаміки інвестицій в основний капітал над ВВП, разів 2,5 2,3 1,7 3,3 2,3 1,2*

Наводиться згідно з даними Моніторингу макроекономічних і галузевих показ-ників Мінекономіки України. - січень 2006 р.

* дані за 9 місяців 2005 р. Проте незважаючи на високе зростання у 2000–2004 рр., економі-ка України в цей період розвивалася в основному у традиційних для нас секторах, характерних для групи країн, що є сировинним придатком розвиненого центру, хоча в Україні наявні й окремі сучасні супертехнології, наприклад, в аерокосмічній та авіабудів-ній галузях, які надалі можуть стати локомотивом змін. Останнім часом про це реально заговорили на найвищому державному рів-ні. Такі факти є певним парадоксом сучасності, але у нас є підстави вибудувати економіку і, відповідно, суспільство, котре розвивається на основі знань. Наша економіка ще не ґрунтується на технологіях 5-го та 6-го технологічних укладів і не є, зрозумі-ло, "новою економікою" (про що детально йтиметься в розділі 3).

За підсумками 2000 р. для України навіть не можна було ви-вести індекс технологічних досягнень. За цим показником вона була серед країн, що знаходилися нижче 71–72 позиції (після Су-дану і Мозамбіку), якими завершувався список країн-лідерів, потенційних лідерів, країн, що динамічно впроваджують техно-логії, а також навіть маргінальних країн, для яких все ж таки можна було вивести вказаний індекс. Хоча в такій оцінці нашого рівня присутні й недоліки статистичних спостережень за вказа-ними процесами, а не тільки технологічна відсталість, оскільки ні

39

Судан, ні Мозамбік, ні багато інших країн не володіють власними технологіями сучасності, наприклад в аерокосмічній галузі.

Зрештою, можна стверджувати, що завдяки результатам економічних трансформацій попередніх років вдалося дати старт новій ринково зорієнтованій господарській системі, яка за раху-нок традиційних видів діяльності досягла непоганих результатів. Разом з тим процес інтеграції у світогосподарську систему відбу-вається поки що на підставі невигідних і неперспективних сфер діяльності за наявності в країні олігархічних угруповань, що мо-нополізують внутрішній ринок для товарної структури світового експорту. Саме тому задовольняти внутрішні потреби населення у вже звичних атрибутах матеріальної і духовної культури слід не тільки за рахунок внутрішнього ринку нашої країни і внутріш-нього ринку інших сусідів, які переживають аналогічні процеси, а принципово змінюючи вектор зовнішньоекономічної інтеграції з домінуючого низького наукомісткого (табл. 1.3) на високий нау-комісткий, що має характеризуватися динамікою, наведеною в табл. 1.4.

Таблиця 1.3 Товарна структура експорту з України в 1996 р., 2002-2004 рр. (% до загального підсумку) Найменування видів продукції 1996 2002 2003 2004 Товари 46,9 38,5 40,0 40,7 Хімічні 11,6 7,8 8,4 8,5 Текстиль 2,6 3,6 3,3 2,7 Механізми, обладнання, машини, устаткування 9,8 9,8 10,1 9,3 Транспортні засоби та шляхові 4,4 3,8 4,3 6,2 Прилади 0,4 1,0 1,4 1,8 Інші вироби та напівфабрикати 6,2 8,4 8,6 8,4 Аграрна продукція 11,4 10,5 7,9 7,1 Сировина 3,3 2,2 2,4 1,7 Продовольство 8,2 8,0 5,5 5,5 Мінеральна продукція та метали 41,7 46,2 51,1 52,4 Руди 3,7 2,1 2,3 2,1 Метали 33,8 39,3 36,8 39,9 Енергетичні матеріали, нафта та продукти її пе-регонки 4,4 9,2 11,9 10,4 Розраховано за даними Держкомстату України: Експрес-Доповідь “Зовнішня торгівля українськими товарами за 1996 р., 2002, 2003, 2004 рр.”

40

Аналіз даних, наведених у табл. 1.4, свідчить: по-перше, в період 1990–2000 pp. у структурі світового екс-

порту постійно зростала частка готової продукції і знижувалась частка сировини, напівфабрикатів та аграрної продукції;

по-друге, згідно з прогнозами до 2015 p., така тенденція буде мати місце і надалі, за винятком періоду 2010–2015 pp., коли де-що зросте питома вага експорту аграрної продукції.

Таблиця 1.4 Товарна структура світового експорту (% до підсумку)

Факт Прогноз Показник 1990 2000 2005 2010 2015 Готові вироби 70,4 77,5 80,8 83,2 85,3 Машини і обладнання 35,8 41,9 44,8 47,4 49,5 Хімічні продукти 8,5 9,6 9,9 10.2 10,3 Проміжні інвестиційні това-ри 7,8 7,6 7,3 6,5 6,5 Текстиль і одяг 6,3 6,1 5,9 5,9 5,4 Сировина і напівфабрикати 17,4 12,5 10,4 8,9 7,6 Паливо 10,5 7,3 6,1 5,3 4,4 Чорні метали 3,1 2,3 1,9 1,6 1,4 Кольорові метали 2,1 1,8 1,6 1,5 1,3 Аграрна продукція 12.2 10,0 8,8 5,9 7,1 Продовольство 9,3 8,0 7,2 6,6 6,0 С/г сировина 2,9 2,0 1,6 1,3 1,1 Джерело: Мир на рубеже тысячелетий. Прогноз развития мировой экономики до 2015 г. – М.: ИМЭМО РАН, 2001. – С. 169.

Порівняння даних результатів з вітчизняними тенденціями (див. табл. 2.3) свідчить про низку негативних процесів, які не від-повідають світовим тенденціям. Серед них:

– питома вага товарів в експорті з України значно менша, ніж в цілому у світовому експорті;

– в експорті з України домінує мінеральна продукція та ме-тали, що більше ніж у 2 рази перевищує світові показники;

– експорт аграрної продукції відбувається відповідно до світової тенденції в загальному експорті, хоча при цьому випереджає експорт сільськогосподарської сировини.

Отже, можна стверджувати про неадекватну світовим тенденціям інтеграцію економіки України у глобалізовану економічну систе-му, що, зрозуміло, призводить й до нееквівалентного обміну товарами, при якому за надбання економіки знань Україна розра-

41

ховується доходами, отриманими від природної ренти, і таким чином попадає у технологічну залежність від високорозвинених країн світу.

Виходячи з цього, для економіки є важливим: • на основі тенденцій, що мають місце, надалі підтриму-

вати випереджаюче зростання капіталовкладень, у тому числі і в обробній промисловості;

• підтримувати капіталомісткий шлях розвитку, викори-стовуючи внутрішній ринок та ринок країн-сусідів, що переживають аналогічний процес;

• використовувати основні ресурси високотехнологічно-го інтелектуального і, передусім, освітянського розвитку, що вже були сформовані за умов попередньої економічної системи;

• сформувати передумови для експансії на зовнішні рин-ки з продукцією високих технологій, що мають високу питому вагу валової доданої вартості, з метою подальшої рівноправної інтеграції у світову господарську систему.

Для досягнення успіху в указаному напрямку інтеграції "... важно понять, что мы – все человечество, весь мир – вступили в новый общественный строй. Первый в истории общепланетарный строй. Он становится чрезвычайно разнообразным..." [10, с. 28]. Така система розвиватиметься в умовах значних суперечностей глобального масштабу, але обов'язковою її базою буде науково-технічний прогрес. Саме тому знання, процеси їх формування, накопичення, обміну матимуть характеристики, що випереджа-тимуть інші показники розвитку. (як це вже було започатковано і проявилося у другій половині XX ст.). XXI ст. буде саме таким, а тому тільки країни, що будуть лідерами у гонці генерації нових знань та запровадження нової технологічної культури, можуть сподіватися на успіх в довгостроковому відношенні.

Саме тому практику діяльності в інноваційній сфері слід осучаснити таким чином, щоб вона відповідала вимогам часу. Для цього, перш за все, слід вже зараз інтенсивно розпочати ро-боти зі створення базової цілеспрямованої системи науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), що забезпечить взаємозв'язок між діяльністю в технологічній сфері і економічним зростанням, стимулюватиме розвиток потенціалу для впровадження технологій, в тому числі й іноземних, за раху-нок диференціації системи фінансування та стимулювання і

42

органічно поєднати діяльність відповідних інститутів і фірм у сфері науки, техніки, технології та маркетингу. Це дасть можли-вість переорієнтувати дослідження на комерційно значимі розробки. Слід при цьому враховувати, що, за висновками Євро-пейської економічної комісії ООН, цілеспрямованої і порівняно більш ефективної системи НДДКР, яка б відповідала вимогам ча-су, не має жодна країна з перехідною економікою [11, с.195]. Виходячи з цього, а також враховуючи, що більшість країн із пе-рехідною економікою ведуть такий пошук, необхідно ширше кооперувати власні розробки з надбаннями, досвідом і перспек-тивами інших країн з тим, щоб не відстати і не нести всього можливого тягаря витрат на вирішення цілого спектру проблем у вказаній сфері. Прикладом можуть бути міжакадемічні об'єднан-ня типу Міжнародної асоціації академії наук (МААН), що вже створені і функціонують на терені країн СНД, але поки що мають порівняно невелику результативність.

Враховуючи традиційну орієнтацію на високий рівень роз-витку фундаментальної науки, що значною мірою збереглася в системі Національної академії наук, слід водночас розширити пошук шляхів забезпечення успішного комерційного викорис-тання ідей, що є результатом фундаментальних досліджень. Пріоритетність таких досліджень визначалася попередньою сис-темою державного фінансування академічної науки, яка збереглася донині та навіть посилила свою роль у перехідний пе-ріод. Проте цього теж може бути недостатньо. Необхідно вибудовувати цілісну національну інноваційну систему, яка б відповідала вимогам часу і могла чи була здатна реалізувати ін-новаційні пріоритети як на державному та регіональному, так і на галузевому рівнях із врахуванням та подоланням інтересів дер-жави та бізнесу. Слід також детально вивчити і використати досвід Росії у формуванні так званих “дорожніх карт” Росії та ЄС, у тому числі в співпраці у сфері науки і технології та знайти мо-жливості до їх приєднання.

Певною мірою можна стверджувати – якщо у капіталісти-чній системі як суспільному ладі домінували індустріальні технології, то в сучасному глобалізованому світі домінувати-муть інформаційно-комунікаційні технології, засновані на обміні знаннями – як повсякденними, що вимагатимуть постій-ної ідентифікації і самовизначення кожного народу, так і

43

спеціальними, що визначатимуть прогрес і успіхи в матеріаль-ній культурі і побуті. А сучасні біотехнології, на думку Б. Стерлінга, індустріалізують і нас самих. При цьому чим ви-щим буде рівень інтелектуалізації суспільства кожної країни, тим легше буде зберегти національну ідентичність і розвинути відповідну духовну культуру, а не озвичаювати її за рахунок су-спільно небезпечних чинників, що призведе до індустріалізації людини з наслідками, які можуть бути значною мірою негатив-ними.

Суспільство в Україні, як і в багатьох інших країнах колиш-нього СРСР, розвивалося під впливом множинних суперечностей “радянської спадщини”, де колективістські орієнтації поєднува-лися з державним патерналізмом. В умовах глобалізації розвитку і масового потужного тиску ззовні, при відбудовуванні ідеології типу "європейський стиль і рівень життя" слід розраховувати на те, що для досягнення цієї мети буде важливим діяти на підставі індивідуалізації й раціональності поведінки, але остання має бу-дуватися на певній солідарності у стосунках, яка поки що має порівняно високий рівень розвиненості в країні. Якщо виходити з такої стратегії, то попереду нас очікує ще багато нових кроків для досягнення успіху. Доведеться багато в чому здолати сформова-ний протягом останнього десятиліття, хоча і морально нелегітимний, процес збагачення незначної частини населення за рахунок привласнення і примітивного існування переважної бі-льшості населення.

Як свідчать опитування, проведені Інститутом соціології НАН України за підсумками 2005 р., число респондентів, які оці-нювали економічну ситуацію в Україні як дуже погану, дорівнювало 11,1%, у той час як тих, що оцінювали її як дуже до-бру, було всього 1,6%, тобто у понад 7 разів менше. Хоча чисельність тих, хто оцінював стан як дуже поганий, порівняно з 1994 р. знизилася на 27,6%, розрив залишається ще достатньо ве-ликим, хоча й має досить високу позитивну динаміку, особливо у 2005 р., коли кількість тих, хто оцінював ситуацію як дуже хоро-шу, зросла з 0,3% у 2004 р. до 1,6%. Крім цього, слід враховувати низку загальносистемних процесів, які охопили в тому числі й сучасні суспільства і загрожують їх розвитку в майбутньому, хо-ча домінуючим є процес накопичення знань, на базі яких постійно осучаснюється суспільство і економіка.

44

В умовах суспільства, що глобалізується, зазвичай визнаєть-ся, що національну ідентичність збережуть лише ті країни, вплив яких на навколишній світ є значним як за характером, так і за розміром. При цьому вважається, що їхня поведінка ґрунтується або ґрунтуватиметься на індивідуальній свободі, тобто є або буде демократичною. Однак саме в цьому й полягають основні загрози і суперечності розвитку як у високорозвинених суспільствах, так і в тих, що належать до трансформаційних. При цьому для остан-ніх це надзвичайно актуально, оскільки: "...мы, кажется, забываем одно: обретение индивидуальной свободы имеет разное значение с выстраданным избавлением от нормативных оков, что опять же достижимо только ценой утраты безопасности и взятия на себя ответственности за собственные поступки... Но именно здесь включается механизм вытеснения: вместо того, чтобы взять свои действия под собственную ответственность, современный инди-видуум склоняется к тому, чтобы в полном объеме наслаждаться преимуществами свободы, но ее обратную сторону – ответствен-ность – спихнуть на коллектив (что мы традиционно называем государством). Представители государства в течение десятилетий даже считали своей привилегией укрепить индивидуумов именно в такой их постановке. В этом заключается одна из основных ло-вушек для демократических систем" (рос.) [12, с.12]. Саме тому "самый эффективный путь – содействие демократизации мог бы состоять в том, чтобы поддержать силы гражданского общества и предоставить им самим выяснение отношений с их правительст-вами и создание системы по их собственному выбору. В итоге получился бы синтез из важных элементов современной демокра-тии, а также элементов религии и культуры, исторического опыта и общественных структур. Импортированные или пуще того на-вязанные извне системы не приведут к стабильным решениям..." (рос.) [13, с.25]. Це тим більше важливо для України, оскільки, як вже вище зазначалося, ступінь довіри населення до громадянсь-ких інституцій є доволі низьким, як і ступінь його участі в них. Таким чином, беззаперечним стає висновок про те, що рух до су-спільства і економіки знань, який супроводжується демократизацією суспільного життя, в умовах глобалізованого світу може привести до успіху, якщо:

по-перше, є результати розвитку демократичних процесів на тлі поєднання технологічних і культурних надбань;

45

по-друге, демократизація розвитку відповідає запитам біль-шості громадян;

по-третє, вона ґрунтується на історичному досвіді, тобто здійснюється поєднання індивідуалізованих і національних цін-ностей в результаті їхньої постійної ідентифікації;

по-четверте, створюються національні інноваційні системи, що відповідають запитам сучасності і поєднують структури сус-пільного і державного характеру.

Отже, у межах завдань переходу до суспільства знань і від-повідної йому знаннєвомісткої економіки зміни повинні мати не тільки характер перехідного процесу, а й збігатися з соціальним конструюванням життя суспільства. Те, наскільки це важливо для України, підкреслюють результати вітчизняних досліджень соці-ального розвитку. Згідно з ними сьогодні масова особистість розвивається за умов надзвичайно високого соціального дефіци-ту, що "сягнув таких масштабів і такої глибини та гостроти, ставши тотальним, що саме він і заблоковує багатьом спроби ак-тивізуватися, наганяючи на людину песимізм і жах перед свободою “не для неї”” [14, с.364-365]. Людям не вистачає здо-ров'я (54,9%), бажаної роботи (54,1%), економічних знань (46,2%), можливості підробляти (48,8%), юридичної допомоги для захисту своїх прав (56%), упевненості у своїх силах (35,7%), рішучості у досягненні мети (31,8%), порядку у суспільстві (75,4%), можливості дати своїм дітям повноцінну освіту (67,3%), фінансових заощаджень (86,1%), надійності діючих законів (70,8%), упевненості у майбутньому (72,2%) [див. там же].

Ми можемо зробити загальний висновок про те, що зазначе-ні вище позитивні процеси самоідентифікації ще не дали критичної маси результатів, а процес соціального "збагачення" суспільства відстає від змін в економічній системі. У випадку га-льмування економічного зростання, що означилося у 2005 р., соціальний прогрес також загальмується, особливо якщо враху-вати, що зниження ділової активності у цей період має в більшості складових політичну забарвленість, і чим скоріше еко-номічна доцільність стане переважати над політичною, тим активнішою буде соціальна складова у суспільному та економіч-ному процесі.

Оскільки знання мають як буденний, так і спеціалізований характер, то у новому проекті переходу до суспільства і економі-

46

ки знань ми маємо враховувати обидві системи знань. Тобто реа-лізація соціального проекту необхідних змін, на нашу думку, має спиратися не лише на накопичення спеціалізованих знань (техно-кратичний підхід, що, зрештою, не матиме успіху), а й на механізми обмеження такого повсякденного знання, що призво-дить до панування у суспільному житті сили, тероризму, нелегітимного збагачення, вандалізму, подвійних стандартів, ко-рупції, бюрократії тощо. Технологічний детермінізм може бути тільки складовою, а не основою нового соціального проекту, про який йдеться в даному підрозділі.

Процеси формування суспільства знань і знаннєвомісткої економіки як основи забезпечення успіху проектів модернізації держави, суспільства і економіки забезпечуватимуться, у першу чергу, не технократичними проектами, а проектами соціального характеру. Останні мають виходити з ціннісної орієнтації і бути, наприклад, еквівалентними "..."порядку" немцев, "коллективной продуктивности" японцев, "гражданскому обществу" англичан..." (рос.) [15, с. 4], а також системності світосприйняття через склад-ні релігійні канони в Індії, що ґрунтуються на метафізичних законах земного життя і закономірностях розвитку космосу як системи, що є, на думку окремих учених, основою масового про-яву самородків [див.: 16, с.34]. Певний соціальний проект вибудовується сьогодні в Росії, враховуючи, що Росія має над-бання матеріальної і духовної культури, в яких зацікавлений світ. Разом з тим, у Росії триває й гостра дискусія щодо "...движущих сил ее развития: личностно-индивидуалистических или общест-венно-государственных" [див.: 16, с. 4; 17, с. 3].

У результаті здійснення відповідної стратегії, яку було по-кладено в основу проектів такого типу, по суті, й відбувалася реалізація заходів, які забезпечували успіх. Оскільки йдеться про суспільство і економіку знань як бажаної моделі майбутнього, то ми маємо включити до складових стратегії формування такого суспільства також типізацію повсякденного (буденного) знання про бажане й небажане, що виключатиме ідеалізацію збагачення, в першу чергу, нелегітимним шляхом із притаманним йому сти-лем поведінки "привласнюй" чи "грабуй награбоване", "перерозподіляй на користь можновладців" – як це часто мало мі-сце на ранніх стадіях трансформаційних змін.

47

Типізація в суспільстві буденного знання як спосіб соціаль-ного конструювання суспільства і економіки знань є важливою, оскільки "... нарушения типизации сегодня "типичны" для нашего общества, присущи они и меняющемуся миру в целом. Это раз-рушает привычный мир, грани между прежде самоочевидными противоположностями" (рос.) [див.: 15, с. 15]. Внаслідок таких руйнацій не відбувається відтворення і передача через покоління повсякденних знань, що накопичилися в результаті історичного досвіду, або повсякденні знання не відіграють тієї ролі, що до-зволила б їм самовідтворюватися, створюючи тим самим умови для виявлення і передачі знання, характерного чи нехарактерного для сучасності. Мається на увазі, що оскільки зруйновані типоло-гізовані структури передачі повсякденного знання, то формування, накопичення і процес передачі спеціалізованого знання, що є основою розвитку сучасного суспільства, не має ак-тивних носіїв і каналів їх передачі з тим, щоб останні стали основою для руху вперед. Таким чином, на шляху до суспільства, а відповідно, і економіки знань, коли "...общество потеряло пред-ставление о культурных образцах, утратило представление о смысле жизни, о социально признанных идеалах и стало воспри-нимать любую ценностную интеграцию, которая конструирует общество, как проявление тоталитаризма (необхідним стало – В.Г., В.С.) ... получать упорядоченное значение социальной ре-альности. Под термином "социальная реальность" я понимаю всю совокупность объектов и событий внутри социально-культурного мира как опыта обыденного сознания людей, живущих своей по-вседневной жизнью среди себе подобных и связанных с ними разнообразными отношениями интеракции. – Это мир культур-ных объектов и социальных институтов, в котором все мы родились, внутри которого мы должны найти себе точку опоры и с которым мы должны наладить взаимоотношения" (рос.) [15, с. 17].

Згідно з методологією соціального конструювання реально-сті П. Бергера і Т. Лукмана, для нашого варіанта соціології реальності економіки і суспільства знань необхідно, щоб дії, по-в'язані з накопиченням знань, стали звичними (див. більш детально [3]). В такому випадку на передній план вийде прагнен-ня до інновації. Завдяки призвичаюванню мінімізуються витрати на підготовку та прийняття рішень у поточній діяльності, через

48

що вивільняється час для пошуку інновацій, якщо йому не пере-шкоджають байдикування, лінощі тощо, боротьба з якими є не менш важливою проблемою, ніж забезпечення стандартизації та буденності на шляху до інновативності. Важливо також, щоб звичність не перетворилась на буденність життя, тяготи і обме-ження якого можуть надовго відтягнути час, коли на передній план вийдуть мотиви до інновацій, що будуть результатом як ін-туїтивного, так і усвідомленого пошуку нового, що розширить – після його узвичаєння – можливості стандартизації, уніфікації, передбачуваності в прийнятті рішень стосовно дій як у теперіш-ньому часі, так і у майбутньому. В такому випадку передбачуваність дій, з одного боку, може розширити спектр мо-жливих рішень, а з другого – надати підстави для невпевненості як у сучасному, так і в майбутньому. Це вивільняє час і ресурси, в тому числі й інтелектуальні, для розширення інновативної діяль-ності.

Продовжуючи далі користуватися методологією соціального конструювання, на яку ми посилалися вище, стосовно можливої реальності економіки і суспільства знань, важливо також, щоб будь-який суб'єкт–носій інновативної активності (у сучасних умовах найактивнішим таким суб'єктом є представник середньо-го класу), мав можливість постійно оприлюднювати результати своїх інновативних знахідок і внаслідок цього згодом робити їх звичними. Для цього необхідно, щоб у суспільстві наявними були можливості визнання інновацій (у сучасних умовах це означає, в першу чергу, їх підтвердження авторським свідоцтвом, хоча й не тільки це). Невипадково європейське співтовариство так цінує за-хист інтелектуальної власності, чого й від нас вимагає, а надалі (чи одночасно) важливою є наявність можливостей трансферу знань інновативного характеру. Але й цього буде недостатньо, оскільки знання інновативного характеру, що переливаються че-рез інститути трансферу, мають бути інституційно закріплені, в нашому випадку, у навчальному (освітянському) чи виробничому процесах. Освітянські інституції, перш за все, інституціоналізу-ють інновації у звичайне і навіть буденне знання через підручники, а виробничі процеси закріплюють їх через патенти та технології і придбання їх для використання, а також озвичаюють в інноваційних технологіях, які теж стають із часом буденними, тобто базовими.

49

Для забезпечення дієвості інновативної діяльності, її узви-чаєння через типізацію та інституціоналізацію важливою є наявність певних інститутів. У сучасному суспільному житті, особливо у формуванні суспільних "носіїв", на відміну від проце-сів інновативного характеру, часто відбувається моделювання стосунків, які називають "свій – чужий", а в деяких випадках на-віть "друг–ворог". При цьому, здавалося б, і на глобальному рівні після закінчення холодної війни мали б відтворюватися структу-ри, що сприяють розвитку на основі розширення стратегічного співробітництва у сфері надбання та використання знань іннова-тивного характеру, що прискорювало б прогрес і цивілізаційні стосунки. Проте світ, особливо після подій 11 вересня 2001 р. та й інших подій масштабного характеру, знову поділився на "своїх і чужих", "слабких і сильних". І навіть серед розвинених країн та-кі стосунки не є винятковістю: "...становится очевидной европейская слабость, которая является для нас препятствием в налаживании подлинного партнерства. Мы (европейцы – В.Г., В.С,) должны расширить трансатлантический союз на многие сферы, возможно даже до зоны свободной торговли. Но этот со-юз будет устойчив только в случае нашей собственной силы, которую мы должны ясно продемонстрировать посредством на-шей политической воли, с тем, чтобы США воспринимали нас как равноценного партнера" (рос.) [19]. Події 11 вересня негатив-но вплинули і на відповідні настрої населення України, посиливши ізоляціоністські настрої. Після голосування щодо конституції ЄС у Франції та Голландії такі настрої не є винятком навіть для високорозвинених країн. І світу доведеться ще багато чого досягнути, щоб національне не домінувало над інтернаціо-нальним, а взаємно одне одного доповнювало. Тому і для майбутнього в цивілізаційному вимірі необхідним є, передусім, подальший розвиток методології соціального конструювання стабілізації. Останнє має стати домінуючим над політичними і економічними новоутвореннями. Але поки що такі процеси йдуть занадто повільно і досить суперечливо, оскільки політика геге-монізму часто переважає над усім іншим.

У процесі формування суспільства та економіки знань важ-ливими є як буденне, так і спеціалізоване знання, тому між ними необхідно встановити механізми взаємозв'язку. Якщо говорити про взаємозв'язок між буденним і спеціалізованим знанням, то

50

тут, разом з викладеним вище, ключову роль відіграють мотива-ційні фактори і наявність можливостей широких мас населення до отримання спеціалізованих знань з метою підвищення і свого соціального статусу, і здатності до високопродуктивної діяльнос-ті. До останнього часу тут ключовими були:

• масова свідомість, що формувала у більшості населен-ня безальтернативність щодо можливості досягнення успіху без наявності високого рівня спеціалізованих знань;

• доступність отримання знань і здатність реалізувати свої можливості, в тому числі і самореалізуватися, наприклад, в мистецтві, науці;

• толерантна поведінка широких мас населення, що ви-ключило б масовий прояв бандитизму, алкоголізму, наркоманії, проституції.

Щодо об’єктивності варто зауважити, що світ у цілому роз-вивається в умовах зростання злочинності, загострення корупції і т. ін. Не є винятком і країни, що стали на шлях трансформаційних перетворень.

Негативними стимулами щодо розширення бази знань і реа-лізації на їх основі здатності до високопродуктивної діяльності у країнах з перехідною економікою свого часу були відсутність конкуренції, протекціонізм, партійність і т. ін.

Внаслідок трансформаційних перетворень стимули і мотиви значно змінилися. З'явилася, приміром, конкуренція, однак зву-зилися можливості щодо отримання не тільки елітної, але й звичайної освіти. Зникли ознаки, на перший погляд (та тільки на перший погляд), партійності, але з'явилися такі, як належність до того чи іншого угруповання, регіону, корпорації. Труднощі адап-тації до нових умов внаслідок трансформаційних перетворень виявилися такими, що значна маса населення вимушена була шу-кати шляхи реалізації своїх можливостей за межами власної країни, оскільки понад чверть населення України опинилася за межею бідності. Дослідження еміграційних намірів громадян України показали, що "як еміграція, так і тимчасова трудова міг-рація з України мають, передусім, економічну мотивацію" [20, с. 425], і при цьому наміри виїзду на тимчасові заробітки, згідно з опитуваннями, мали 58,9% громадян у найбільш продуктивній віковій групі 30–54 роки, а в групі до 30 років – 38,7%. Такі дані свідчать про масове невдоволення своїм становищем значної кі-

51

лькості населення працездатного віку. При цьому бажання гро-мадян виїхати до країн далекого зарубіжжя має характер еміграції. Але утішним у цьому процесі, в цілому негативному в економічному і соціальному відношенні, є те, що серед бажаючих виїхати лише 16,9% тих, хто має вищу освіту [див.: 20, с. 424]. Це дає підстави стверджувати, що реалізація соціального проекту модернізації у напрямку відтворення суспільства і економіки знань, де вища освіта, за аналогією з високорозвиненими країна-ми, стає домінуючою для більшості випускників шкіл, об'єктивно суттєво обмежить мотиви до еміграції, що позитивно впливатиме не тільки на продуктивність, а й на забезпеченість економіки тру-довими ресурсами.

Освіта у сучасному вимірі – найважливіший елемент розви-тку людського потенціалу, на відміну від всіх попередніх часів. У такому випадку для конструювання соціальної реальності еконо-міки і суспільства знань найважливішим є процес, в якому на відміну від традиційного механізму соціального конструювання реальності, де однопорядково або близько до цього існував соціа-льний детермінізм оточуючого середовища, що визначав формування особистості, в якому взаємодіяли і емпіричний до-свід, і емоційне сприйняття суспільства, і процес освіти, і духовно-естетичне виховання, і природний детермінізм у сучас-ному сприйнятті тощо. Соціальний детермінізм суспільства починає визначатися найважливішою складовою – освітою. Осві-та, у першу чергу, формує соціально-культурні і навіть психологічні аспекти навколишнього середовища людини, на відміну від попередніх часів, коли в тріаді сім'я – школа – суспільство школа в широкому розумінні займала порівняно не-великий відрізок часу. В сучасних умовах школа пов'язується зі всією системою дошкільного виховання, далі – початкова школа, потім – середня та середньо-спеціальна освіта у відповідних на-вчальних закладах, далі – вища освіта, а ще далі – процес неперервної освіти і самоосвіти протягом усього життя, що й за-безпечує перетворення освіти на інститут, який переважно формує соціальний порядок світосприйняття – на відміну від біо-логічного.

Але, у разі, якщо освіта не виконує необхідну роль соціаль-ного конструктора (тобто не формує стереотипи життя, завдяки яким сприймаються людські цінності, і потяг до знань є необхід-

52

ною, хоча й недостатньою умовою, а навчання в освітніх закла-дах домінує детермінізм в частині отримання незаслужених оцінок знань), то формується особистість з мінімізованим твор-чим потенціалом та невизначеними майбутнім.

Якщо виходити з одного з найважливіших методологічних положень П. Бергера і Т. Лукмана про те, що людина має безпе-рервно екстерналізувати себе в діяльності, то у суспільстві та економіці знань для цього необхідна система безперервної освіти, в той час як на даному етапі "...современная система образования стран с переходной экономикой не развивает у учащихся те уме-ния и навыки, которые понадобятся им в условиях модернизации экономики и производства" (рос.) [21, с.17], що вимагає перегля-ду та особливо – поглиблення підходів до освіти в сучасних умовах задля розв'язання завдань майбутнього.

З'явилися також і досить нові для нас мотиви екстерналіза-ції, що можуть за певних умов позитивно впливати на формування нової економіки. Останні дослідження вчених пока-зали, що масове буденне знання у такій складовій, як релігійна, має не негативний, а позивний вплив на підсумки, перш за все, економічного розвитку. Ці дослідження поставили під сумнів, хоча і не повністю заперечили, висновки М. Вебера про те, що рі-вень релігійності суспільства знижується відповідно до економічного розвитку, оскільки можна стверджувати, що крите-рієм релігійності у М. Вебера були такі ознаки, за якими населення характеризувалося скоріше релігійним фанатизмом, а не вірою у сучасному розумінні, пов'язаною з високою духовніс-тю і моральністю, слідуванням етичним нормам і правилам співіснування. Якщо не вдаватися в глибокі відмінності критеріа-льних ознак релігійності, оскільки це – предмет спеціального дослідження, а виходити із вищезгаданого розмежування рівня релігійності (хоча і воно досить дискусійне), то результати сього-днішніх досліджень свідчать, що, наприклад, США мають найвищу продуктивність праці та найтриваліше за часом знахо-дження на робочому місці, а 58% опитаного населення підкреслюють, що їх моральність пов'язана з вірою, тобто з релі-гією [22], що масово впливає на буденне знання населення і його відповідне прагнення до працелюбності, добросовісності, аскети-зму. Остання риса, як відомо, є передумовою заощадливості як

53

основи формування ресурсів для фінансування розвитку економі-ки.

Українська реальність у цьому сенсі сьогодні багато в чому не відповідає вимогам часу, – церква як суспільний інститут, що формує чи впливає, у першу чергу, на буденну поведінку насе-лення, маючи необхідні суспільні і законодавчі основи, не відіграє поки що тієї ролі, на яку ми звернули увагу, оскільки са-ма церква як суспільний інститут розділена на конкуруючі складові. В них немає єдності, а, скоріше, існують протистояння та боротьба, у яку втягуються віруючі. Крім того, зіставлення по-казників часу знаходження на робочому місці українця свідчить, що фактично у 2001 р. ним було відпрацьовано 82% від того часу, що працював у середньому американець. При цьому, якщо в США, за даними О. Приходько, працююче населення становило в 1998 р. 49%, то в Україні цей показник, за даними Держкомстату України, в 2001 р. становив 43% (хоча цей рік був одним із кра-щих за чотири роки економічного зростання – у 2001 р. ВВП України зріс на 9,1%). Порівнюючи ці показники з характеристи-ками ступеня релігійності населення України, слід відмітити, що "... згідно з результатами соціологічних опитувань, до віруючих відносять себе 68% респондентів" [23, с. 543], що на 14 процент-них пунктів менше, ніж у США, хоча значно більше, ніж в європейських країнах (Швеція – 55%, Норвегія – 52% і т. д.). Втім, для України ці характеристики не мають виключного зна-чення, оскільки сучасну релігійність в Україні "...можна тлумачити як деяку моду, деяку байдужу фіксацію, не супрово-джувану могутніми психологічними стимулами... Від "релігійного ренесансу" навряд чи варто очікувати змін у соціа-льному характері, що могли б істотно вплинути на перебіг соціального процесу" [див.: 23, с. 547]. Таким чином, за даним висновком слідує такий: якщо враховувати останні дослідження результатів впливу релігії на процес економічної активності, то у формуванні повсякденного знання і реалізації певної морально-етичної доктрини на шляху до суспільства знань і знаннєвоміст-кої економіки одну із визначальних ролей у забезпеченні активної світської діяльності має відіграти релігія.

Отже, інститут церкви має здійснити свої кроки з тим, щоб формувати мотивацію до інтенсивної високопродуктивної праці, а значить, до поглиблення повсякденного знання, в тому числі і

54

за рахунок потягу до спеціалізованого знання. Церква, наприклад, мала хоча б частково забезпечувати дітей із бідних сімей підруч-никами, одягом і т.п. замість безкоштовного розповсюдження релігійної літератури, яку діти і малоосвічені люди не зможуть ані читати, ані сприймати, а більш заможні, які є, як правило, освіченими, просто можуть її купувати. Разом з тим ми маємо враховувати, що цей інститут дасть позитивний імпульс тільки згодом, особливо в умовах відкритості суспільства, хоча "...вызывает именно тревогу их (храмов – В.Г., В.С.) будущее: не окажется ли в условиях религиозного плюрализма или даже борьбы цивилизаций христианское сообщество слишком слабым для сохранения своей тождественности... Православная церковь исходит из эпохи империй, неся в себе вирусы духовной апатии, обрядоверия, коллаборационизма с государственной властью". Разом з тим, "...мощный потенциал церкви дает нам уникальный шанс победить запущенные болезни и выйти в новое измере-ние..." (рос.) [24].

Сьогодні, в епоху домінування матеріального світосприй-няття, ми не повинні забувати, що хоча йдеться про знання, що матеріалізуються в суспільному і економічному житті, діалектика вимагає від нас необхідності наголошувати й на так званому "фі-лософському ідеалізмі", оскільки навіть у певному сенсі матеріаліст B.I. Ленін звертав увагу на те, що "... тождество про-тивоположностей ("единство" их может быть, вернее сказать? Хотя различие терминов тождество и единство здесь не особенно существенно. В известном смысле оба верны) есть признание (открытие) противоречивых, взаимоисключающих, противопо-ложных тенденций во всех явлениях и процессах природы (и духа и общества в том числе)" (рос.) [25, с.357-358]. Як бачимо, для цілісності сприйняття і використання законів діалектики у забез-печенні концепції розвитку (еволюції) процеси і в природі, і в духовному сприйнятті, і в суспільстві розглядаються в єдності і водночас у боротьбі протилежностей, що й забезпечує розвиток.

У більшості випадків економіку знань пов'язують з викорис-танням знань, що були реалізовані (продані) або зі знаннями, що були отримані в результаті певних витрат , тобто всім тим, що було створено в системі освіти та науки [див.: 26]. По суті, має працювати "... государственная система по освоению новшеств на фоне наступления эпохи экономики знаний, в которой, согласно

55

Ли Геину "Душа экономики знаний – непрерывное стремление к новшествам, а источник ее силы – образование" [27], а також до-свід, оскільки сьогодні можна, наприклад, успішно розширювати інновативний характер діяльності шляхом опанування і викорис-тання зарубіжного досвіду виробництва нових видів продукції на основі використання технологічних нововведень.

Як було вище показано, суспільство знань і знаннєвомістка економіка існують і успішно розвиваються за рахунок реалізації проекту, який має соціальний характер і ґрунтується не тільки на спеціалізованих знаннях, а й на буденних, які постійно оновлю-ються, розширяються, доповнюються, типізуються через інновативну діяльність. При цьому буденне знання має не менш важливе значення, ніж спеціалізоване і, на нашу думку, одне з них є необхідною, а інше – достатньою умовою досягнення успі-ху.

Буденне знання, згідно з яким людина орієнтується у своєму житті в Україні і мотивує свою діяльність, вимагає серйозної ува-ги, оскільки тільки 22,2% населення, згідно з опитуваннями, оцінили, що життя їх залежить здебільшого від них самих, а не від зовнішніх обставин [28, с.471]. При цьому цей показник за 9 останніх років зріс всього на 3 процентних пункти, і хоча він продовжує зростати, але низька його динаміка і низький рівень суб'єктивної оцінки можливостей, активності та відповідальності особистості в Україні свідчать про те, що індивідуалізована акти-вність, а значить і її інновативний характер за західним взірцем, зростає занадто повільно, щоб динамічно впливати на конкурен-тоспроможність економіки.

Це означає, що деякі попередні соціальні трансформації не мали цілеспрямованого характеру. Це також у будь-якому випад-ку означає, що вони мають довгостроковий характер, тому перехід до суспільства і економіки знань має бути розрахований на достатньо тривалий час, і у цьому переході проблема іннова-цій, навчання впродовж всього життя, партнерські зв'язки та обмін знаннями через інформаційні мережі, залучення до актив-ного соціального життя є першочерговими складовими формування економіки на базі знань. Це вже не має бути предме-том виключно теоретичних розробок, а має здійснюватися й на практиці, оскільки сьогодні у світі вже є достатньо багато уза-гальнень, використовуючи які можна просуватися вперед. Про це

56

йшлося під час двох (Париж – 2002 р., Гельсінкі – 2003 р.) Фору-мів, де було узагальнено можливості та проблеми переходу до економіки на базі знань для країн–кандидатів на вступ до ЄС, а також визначено перехід від теорії до практики. Новий Форум у 2004 р. (Будапешт) розглянув, до якої міри економіка на базі знань є інструментом сприяння конкурентоспроможності та зрос-тання економіки, зосередився на конкретних проблемах, у тому числі – питанні використання прямих іноземних інвестицій для підтримки науково-дослідних робіт та інновацій у традиційних галузях і проблемах підтримки інфраструктури, систем освіти та національної інноваційної системи для країн, що не є кандидата-ми на вступ до ЄС. Останнє важливо для поглиблення впливу "спеціалізованого" знання на "буденне".

Вище ми частково згадували, що для взаємодії за такою схемою мають бути використані розвинені трансферні механізми передачі. Серед них основною, як було показано, є система осві-ти, завдяки якій має здійснюватися процес передачі. Цей процес властивий всім часам і народам, але він має суттєві відмінності. Сучасна система передачі знань мусить ґрунтуватися на принци-пах: всеохоплення, неперервності, доступності, оновлення.

Спробуємо проаналізувати сучасність і визначити, наскільки цих принципів ми дотримувалися у попередні роки трансформа-ційних перетворень.

Так, у роки незалежності, за даними Держкомстату, в Украї-ні кількість осіб, що отримували освіту в розрахунку на 10 тис. населення, знизилася. За цим показником у загальноосвітніх на-вчальних закладах у 1985/86 навчальному році вчилося 1422 учнів, у той час, як у 2001/02 навчальному році – 1347, тобто 95% від рівня 1985/86 навчального року.

Зрозуміло, що тут відіграли свою негативну роль і демогра-фічні процеси. За цей же період у професійно-технічних навчальних закладах даний показник знизився із 145 чоловік до 105, тобто на 28%, що характеризує певне зниження охоплення населення освітянськими послугами. Це означає, що на тлі зага-льносвітового процесу розширення освіти, особливо у розвинених країнах, де, як вже вказувалося, вища освіта стає, по суті, нормою для випускників шкіл, спеціалізовані знання в Укра-їні отримує менша (в розрахунку на 10 тис. осіб) частина

57

населення, що знижує, а не підвищує освітній потенціал суспіль-ства навіть без урахування якості освіти.

Що стосується забезпечення неперервності освіти, то сього-дні в Україні розширення потребує діюча система перепідготовки кадрів, оскільки значне число зайнятих працівників, які отримали освіту до початку трансформаційних змін, втратили здатність до високопродуктивної діяльності, або отримана освіта не відповідає новим вимогам. При цьому можливість отримання другої освіти суттєво розширює систему базових спеціалізованих знань, яка ін-тенсифікувалася протягом останніх років. Разом з тим необхідно створити можливість отримання і нових спеціалізованих знань, які є результатом наукових надбань. Відтак – попереду пошук шля-хів для органічного поєднання діяльності закладів науки і освіти. І хоча в роки трансформаційних змін цей процес явно став здійс-нюватися більш інтенсивно, того, що відбулося, ще недостатньо, щоб забезпечити виконання положень прийнятої для країн ЄС концепції про неперервну освіту протягом всього життя, яка для нас є певним орієнтиром. У ній закладені підвалини сучасного поєднання професійної підготовки та перепідготовки. Відомо, наприклад, що в окремих країнах чисельність дорослих людей, які постійно підвищують свою кваліфікацію, вже перевищує чи-сельність молоді, що отримує першу фахову освіту.

Принцип доступності в системі передачі знань на сьогодні має забезпечуватися, в першу чергу, за рахунок розширення, а не звуження, як це реально відбувається, фінансових можливостей, розвитку інформаційних технологій передачі знань (дистанційне навчання), зміни системи організації надання освітянських по-слуг населенню. Щодо наявних фінансових можливостей населення підтримувати власний освітній потенціал та надавати освіту своїм дітям, то вже вище згадувалося про їх обмеженість при одночасній нерозвиненості системи кредитування освіти. На нашу думку, поки що держава втрачає свої позиції в наданні осві-тянських послуг. Спроба змінити вектор у наданні освітянських послуг з переважно державного на переважно приватний не дасть необхідних результатів, як про це свідчить світовий досвід. До того ж, за масової обмеженості фінансових ресурсів населення і різкої диференційованості доходів є обмеженим і масовий доступ до освіти. В результаті цього освітній потенціал суспільства, осо-

58

бливо тієї його частини, що входить у нове життя, спадатиме, що негативно впливатиме на економічне зростання у майбутньому.

Невиправданим є відхід держави від виконання даної функ-ції, оскільки наш же історичний досвід свідчить про те, що саме державна система надання освіти може бути достатньо ефектив-ною. Згідно з дослідженнями Г. Ханіна, якого, як відомо, навряд чи можна запідозрити в ідеологічних симпатіях до радянської си-стеми господарювання, "...в пятую пятилетку на развитие экономики влияли как позитивные, так и негативные объектив-ные факторы. Качественно возрос уровень квалификации рабочих, инженерно-технических, отчасти и руководящих хозяй-ственных кадров... Именно в период пятой пятилетки в полной мере сказались огромные усилия предшествующих 20–25 лет по количественному, а с середины 1930-х – и по качественному подъему образовательного и профессионального уровня населе-ния. Обобщающий показатель этих усилий – доля расходов на образование в национальном доходе, уже в 1950 г. достигшая 8 % – вдвое больше, чем аналогичный показатель США. ... Еще в кон-це 1920-х инженеров хронически не хватало, но уже в 1940 г. число дипломированных инженеров в СССР превысило уровень США, и это опережение сохранялось в течение 1950–1960-х го-дов. С середины 1930-х резко возросло требование к подготовке специалистов, а выпускники послевоенных лет, которые стали преобладать среди хозяйственных руководителей именно в 1950-е, по общей инженерной и специальной подготовке уже не уступали своим американским и западноевропейским коллегам" (рос.) [29, с.61-62]. Виходячи з нашого ж історичного досвіду, на сьогодні чи не найбільш актуальними стали проблеми підвищен-ня рівня вимог до підготовки кадрів як в усіх навчальних закладах, так і наукових установах, якщо йдеться про кадри ви-щої кваліфікації – кандидатів і докторів наук. Ми ж скоріше опікуватимемося проблемами змін організаційного змісту, ніж проблемами вимогливості на всіх етапах формування трудових ресурсів. На жаль, ця проблема і в науковому плані залишається недостатньо розробленою для ринково орієнтованого середови-ща, в якому колишні методи контролю за рівнем підготовки можуть і не працювати. Нові ж поки що, на наш погляд, недоста-тньо ефективні і допускають наявність протекціонізму та інших негативних у суспільному вимірі явищ.

59

Не вдаючись у детальне зіставлення того, що відбувалося у 90-і роки ХХ ст., разом з тим можна констатувати, що, незважа-ючи на післяреволюційну розруху і низький рівень життя населення, а потім війну, Радянський Союз, на відміну від сучас-них України та Росії, за обсягом витрат на освіту випереджав США. І це було ще за часів індустріалізації, коли основним фак-тором розвитку були ще природні ресурси, капітал і робоча сила. Сьогодні, коли знання стали також одним із головних ресурсів розвитку, Україна не відновила порівнянного із високорозвине-ними країнами рівня витрат на науку і освіту. У новій системі господарювання вимоги до підготовки спеціалістів доведеться багато в чому створити заново а, головне, піднести на новий рі-вень відповідальність за надання освітянських послуг населенню та дотримання визнаних у світі стандартів державного управління системою освіти.

Сучасна система освіти, особливо вищої, характеризується здебільшого конкурентністю, у тому числі і в Україні, але в умо-вах значної втрати вимог з боку держави конкуренція є слабким стимулом, оскільки в гонитві за прибутком ВНЗ, та й школи, не підвищують, а знижують вимоги до знань. У такому випадку ви-никає конкуренція не за рівень надання знань, а за отримання доходу від освітянських послуг за рахунок їх масовості, що при-зводить до втрати рівня знань. Слід відмітити, що така тенденція відслідковується в багатьох країнах світу. Це масово підштовхує фахівців до пошуку того, як відійти від такої тенденції, оскільки боротьба за дохід за умов масового потягу до освіти відбувається за рахунок зниження якості. Очевидно, роль державного контро-лю за якістю освіти за таких умов має зростати, а не зменшуватися. При цьому фахівці Світового банку як носії ідеї роздержавлення економіки в цілому водночас вважають, що у сфері освіти держава має зберегти свій вплив, незважаючи на по-силення впливу ринкових сил на систему вищої освіти, оскільки:

– інвестиції у вищу освіту та їх ефекти є значно більшими і ширшими, ніж приватні вигоди;

– ринок позикового капіталу переоцінений і недосконалий, тому є нерівність доступу до освіти;

– вища освіта відіграє ключову роль у підтримці базової і загальної освіти.

60

Повільно вдосконалюється сьогодні й система організації надання знань, оскільки студенти вимагають, як відомо, не тільки стаціонарного і заочного навчання, а й впровадження нових форм, таких як забезпечення можливості вчитися неповний робо-чий день та у вихідні, а також робити короткострокові перерви у навчанні. Всі ці нові потреби в зміні організації навчання пов'яза-ні, в першу чергу, з тим, що студенти як молодого, так і зрілого віку, як правило, мають необхідність працювати.

Щодо дотримання принципу осучаснення необхідно заува-жити, що процес навчання, як і всі інші соціальні і економічні процеси, має безперервно вдосконалюватися. Україні сьогодні важливо виходити з того, що педагогічна модель навчання має багато в чому змінитися. Так, за визнаннями департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України, нинішня система під-готовки фахівців із вищою освітою має такі недоліки:

− відсутність систематичної роботи студентів протягом на-вчального семестру;

− низький рівень активності студентів і відсутність елемен-тів можливості необ'єктивного оцінювання знань студентів;

− значні втрати бюджету часу на проведення екзаменаційної сесії;

− відсутність гнучкості в системі підготовки фахівців; − недостатній рівень адаптації до швидкозмінних вимог сві-

тового ринку праці; − низька мобільність студентів щодо зміни напрямів підго-

товки, спеціальностей та вищих навчальних закладів; − обмежений вибір навчальних дисциплін. У той же час нова педагогічна модель і нові педагогічні під-

ходи та методи відповідно досвіду передових країн світу включають:

− самостійність і аналітичність мислення; − активну участь студентів, а не пасивне сприйняття інфор-

мації в процесі навчання; − дистанційність навчання; − можливість прикладного використання знань у реальних

умовах, постійні консультації з роботодавцями та їх стимулю-вання щодо надання можливості проходження практики;

61

− представлення концепцій знань у різноманітніших формах, а не тільки в текстовій;

− повна комп'ютеризація шкіл і ВНЗ; − акцент на вивченні та розумінні, а не запам'ятовуванні ін-

формації; − відмова від конвеєрного підходу; − прозорість в оцінці знань; − постійне опанування, використання і розробка викладача-

ми нових педагогічних прийомів; − курси за вибором 50 х 50% замість 4–10% у нас; − системи стимулювання кращих педагогів; − вміння знаходити дані, оперувати ними і розвивати аналі-

тичні можливості; − міждисциплінарність у підготовці; − взаємне навчання та самоорганізація; − емпірична освіта (на основі узагальнення емпіричного до-

свіду), освіта в реальних умовах і проблемно орієнтоване навчання;

− критична самооцінка (див. доповіді Світового банку [21; 30]).

Сьогодні є підстави очікувати, що експеримент, який розпо-чався за підтримки Міністерства освіти і науки України разом з низкою вузів України щодо застосування кредитно-рейтингової системи в ході підготовки фахівців з вищою освітою, призведе до суттєвих змін у підготовці кадрів. Як наслідок, у середньостроко-вій, і особливо, довгостроковій перспективі можна очікувати на суттєві зміни у рівні підготовки кадрів, що разом зі змінами у шкільній системі в напряму опанування навичками аналітичного мислення, самостійності в навчанні, зборі та аналізі інформації через вміння ставити і розв'язувати проблеми, дозволить вивести конкурентоспроможність економіки на рівень, який передбачає рівноправне партнерство у світогосподарській системі. Неможли-во тримати в пам'яті знання, обсяг яких повсякденно збільшується, навіть якщо орієнтуватися на корисні знання. Для того, щоб відібрати корисні знання із всього існуючого обсягу, необхідно володіти спеціальними навичками. Це означає, що в умовах переходу до економіки знань необхідно буде підготувати й нове покоління педагогів, які, у першу чергу, мають опанувати

62

новими педагогічними технологіями в умовах масової інформації суспільства. На цю роботу буде витрачено за оптимістичним сце-нарієм розвитку не менше ніж 15 років. У випадку, якщо це не почне здійснюватися найближчим часом, то нові педагогічні кад-ри, що, як правило, працюють у цій сфері протягом усього життя, не менше ніж на покоління відкладуть процес формування пра-цівника, якого вимагатиме нова економіка знань і, відповідно, суспільство. При цьому в педагогіку мають прийти кращі молоді кадри, що зможуть опанувати новітніми прийомами викладання, а для цього має бути змінено статус педагога у суспільстві, який багато в чому втрачено, а особливо, в заробітній платі, за роки трансформаційних змін.

Особливо це стосується шкіл у сільській місцевості, де соці-ально-економічна база для молодих педагогів є нерозвиненою і вирішити тут питання за рахунок адміністративних заходів (як це має місце на сьогодні в частині охорони здоров’я і закріпленню молодих медичних кадрів на селі) – справа безперспективна.

Серед інших механізмів і способів розширення буденного та спеціалізованого знання, поряд з освітянським і мотивованим рі-внями, слід підкреслити роль трансферу технологій і трансферу інновацій. Останні є способом реалізації спеціалізованих знань через патентно-ліцензійну діяльність, оренду нової техніки, диве-рсифікацію діяльності та об'єднання окремих спеціалізованих підприємств, колективів, розширення іноземних інвестицій, ін-жиніринг і технічну допомогу, франчайзінг проектів, торговельних марок та зразків (питання трансферу і технологій і інновацій та шляхів їх розв'язання в Україні детально розглянуто в роботах співробітників Інституту економіки та прогнозування НАН України [31; 32]).

Якщо йдеться про суспільство знань і економіку знань як такі, що є бажаними взірцями для майбутнього, то ми маємо в складових політики і типізації повсякденного знання передбачити механізми виключення, наприклад, процесів узвичаєння в сучас-ності філософії "виживання" і "збагачення", у першу чергу нелегітимного, шляхом накопичення приватної власності не в ре-зультаті капіталізації прибутку, а в результаті присвоювання власності. В широкому розумінні, як бачимо, йдеться про елеме-нти етики та моралі, які теж підлягають включенню в соціальний механізм конструювання реальності суспільства знань. Здійсню-

63

ючи трансформаційний проект кінця XX ст., ми вважали, що, руйнуючи структури централізованої економіки, що були харак-терними для тогочасного суспільства, і формуючи нові, що є "адекватними" капіталізованій економіці і суспільству, заснова-ному на приватній власності, ми відійдемо від "небажаного поганого" та наблизимося до "бажаного доброго". Це існувало і сприймалося як таке, що виникне і розвиватиметься в суспільстві як органічна й іманентна властивість. Але в результаті руйнації одного звичного для нас світу, ми спробували зробити звичними для нас ті знання, які багато в чому не були нам органічно власти-ві. В результаті сформувався ще більший розрив, оскільки "... истинный смысл новой экономики (имеется ввиду экономики знаний – В.Г., В.С.), как свидетельствует мировой опыт, заключа-ется вовсе не в самодельной приватизации, не во внедрении рыночных отношений в “тело” каждой производственной опера-ции, а в смене технологического уклада, развитии наукоемкого производства и информатизации общества" (рос.) [33, с. 23]. Це слід постійно враховувати і в ході можливої реприватизації, риси якої означилися у 2005 р. в Україні. Як ми вже зазначали, бажані зміни можуть виродитися у технологічний детермінізм, якщо не ґрунтуватимуться і здійснюватимуться на основі проекту соціа-льного характеру, в якому водночас відбувається і соціальне проектування.

Для суспільства і економіки знань при соціальному проек-туванні важливим є цілеспрямований розвиток вже звичних інститутів. Такі "... институты включают в себя роли и статусы, систему санкций и социального контроля для поддержания норм, порядок, общие цели, установки и образцы поведения (нормы), учреждения, кодексы, законы и пр., осуществляющие деятель-ность по удовлетворению различных потребностей. Но без коллективных представлений, достигнутых в результате типиза-ции, направленных в радикально меняющемся обществе на достижение типизации и формирование коллективных предста-вителей (через деятельность ученых, СМИ, общественных организаций, литературы, искусства, образования, идеи выдаю-щихся людей) социальные структуры в целом и деятельность других институтов не может быть обеспечена" (рос.) [див.: 33, с. 15]. Власне, усе це у сукупності й формує соціальне середовище, що необхідне для формування і діяльності людини.

64

Можна стверджувати, що реальність суспільства і економіки знань можлива на індивідуальному рівні тільки у тому випадку, коли на передньому плані знаходиться інноваційна діяльність, а буденна – в задзеркаллі, а не навпаки, як це має місце в більшості випадків сьогодення, де падає статус інтелігенції, є слабкими ін-ституціолізовані механізми висування та підтримки талановитої молоді, механізм відбору і просування кращих працівників, існує надзвичайна диференціація в доходах та їхня висока нелегітим-ність у частині, насамперед, наддоходів, існує проблема морально-етичного клімату. Все це і багато іншого, що пов'язане зі змістом соціального проектування реальності майбутнього су-спільства і економіки знань, є предметом подальших розробок і знаходиться у тотожній відповідності до реальних процесів інно-ваційно-інвестиційної діяльності, що матеріалізують знання у продуктивну силу суспільства. Щодо змісту цих процесів в Укра-їні в роки трансформаційного періоду кінця ХХ та початку ХХІ століття, то вони розглянуті у розділі 3 даної роботи.

1.3. Макроісторичні тенденції та сценарії розвитку світової системи у 2000– 2050 рр. У сучасному світі теорія і практика національних держав зазнає краху; на зміну системі світового устрою, заснованого на капіта-лістичній світ-економіці, гегемонії національних держав, приходить нова світова система постмодерну. Початок третього тисячоліття стає своєрідним вододілом: з одного боку, це кінець великої епохи Модерну, а з іншого боку – початок іншої, невідо-мої ще цивілізації. При цьому діапазон оцінок того, що відбувається на планеті, дуже широкий: від констатації закінчен-ня холодної війни і краху біполярного світу до амбіційного проголошення «кінця історії» [див. напр.: 1; 2; 5]. Ці глобальні процеси вимагають нового визначення місця України в сучасно-му світі, більш точної ідентифікації її позиції у світових геополітичних та геоекономічних «розкладах».

Більшість світових експертів відзначають досить чіткий іє-рархічний розподіл центрів сили у сучасної світової системи. Наприклад, А. Беттлєр говорить про існування трьох основних зон розвитку у сучасному світі [3].

65

• Перший світ (розвинені країни) – це країни «золотого мі-льярду»: Північна Америка, Західна Європа і Японія. Саме ці країни і є ініціаторами нинішньої глобалізації, кожна з них має свій інтеграційний регіон.

• Другий світ (середньорозвинені країни) – це країни СНД, Східної Європи, Китай і Індія. Цей світ є об’єктом глоба-лізації країн «золотого мільярду», періодично сам ініціює інтеграційні спроби. Серед країн другого світу А. Беттлєр виділяє два претенденти на статус «великої держави»: Китай і Росію [3, с. 76] (вони мають «імперський досвід» і проводять офіційну політику формування «багатополяр-ного світу» на противагу «однополярному світу» США).

• Третій світ – країни Африки, Латинської Америки, Бли-зький і Середній Схід, Південна Азія. Це конгломерат держав, котрі за своїм соціально-політичним устроєм зна-ходяться на рівні феодалізму з елементами капіталізму.

У «незахідному» світі є наступні регіональні полюси сили: в Ла-тинській Америці - це Бразилія, в Африці - це ПАР, на Близькому Сході - це Туреччина, у східній Європі - це Росія, у Південно-Східній Азії - це Китай і Індія. У перспективі А. Беттлєр прогно-зує виникнення біполярної світової структури з двома центрами сили – найвірогідніше, США і Китаєм.

По суті, в пізнанні історичних детермінант розвитку світової системи ми зараз підходимо до дуже цікавої інтеграції макроісто-ричної соціології, цивілізаційно-культурного підходу і світ-системного аналізу, що дозволяє розробити комплексну теорію історичної динаміки глобальних трансформацій у світовому мас-штабі. Ми можемо не тільки по-новому глянути на вже відомі події розвитку світової економіки, але й у великій мірі спрогно-зувати напрямок і параметри траєкторій еволюції найближчого і навіть більш віддаленого майбутнього [див: 17, с.69-70].

Перш за все, найбільш оригінальна концептуальна схема динаміки глобальних трансформацій, на нашу думку, була запро-понована І. Валлерстайном і його послідовниками в рамках розробки концепції розвитку «циклів гегемонії» [5; 15; 18; 19; 20; 21; 26]. Принципова новизна світ-системного аналізу І. Валлерс-тайна полягає в тому, що він підкреслив вирішальне значення «зовнішніх», екзогенних факторів соціальних змін, які мають скоріше не внутрішню, а зовнішню, світ-системну природу. Як

66

справедливо вказує І. Валлерстайн, не існує автономних та ізо-льованих державних, політичних, культурних утворень зі своєю окремою логікою еволюції: «марно аналізувати процеси суспіль-ного розвитку наших різноманітних національних “суспільств”, - пише І. Валлерстайн, - так, ніби вони були автономними струк-турами, які внутрішньо розвиваються, у той час як вони є і завжди були в першу чергу структурами, що були створені все-світніми процесами і знайшли свою форму в якості реакції на ці процеси» [15, с.86]. Прихильники цього підходу наголошують на хвильовій природі розвитку історичних систем, що виражається в історичній динаміці циклічних ритмів і вікових трендів.

І. Валлерстайн розрізняє два основних види світ-систем: 1) власне світ-економіки, що зв'язують простори переважно еконо-мічними зв'язками, 2) світ-імперії, що ґрунтуються насамперед на військово-політичному пануванні. На його думку, світ-економіки завжди були нестійкими утвореннями, які в докапіталістичну епоху, як правило, поглиналися або трансформувалися у світ-імперії (теоретичні витоки див. у Ф. Броделя [4, с.14-20]). Швидше за все, наступ і відкат як світ-імперій, так і альтернативних їм світ-економік, носив циклічний характер, а тенденція до політичної централізації (і адміністративно-бюрократичної редистрибуції) змінювалася зворотньою тенденцією до децентралізації (і підйому приватних, приватногосподарських мереж ринкового обміну). Якщо всі світ-економіки, в остаточному підсумку, поглиналися світ-імперіями, що співіснували з ними, то на початку «довгого XVI сторіччя» внаслідок низки кон'юнктурних причин у приатлантичній частині Європи, на думку І. Валлерстайна, зароджується локальна світ-економіка, що виявилася більш стійкою за інші. Замість того, щоб розчинитися в могутній континентальній світ-імперії Габсбургів, вона до кінця вказаного «довгого» сторіччя виживає (тобто до 1640 року) і сама починає поширюватися на весь світ та стає каркасом для розвитку капіталістичного способу виробництва.

Еволюція сучасної капіталістичної світової системи, що ви-никає після 1500 року, відповідно до даної теорії, являє собою чергування періодів суперництва і гегемонії держав ядра за від-носний (на противагу світ-імперіям) контроль над світ-системою. Взагалі поняття гегемонії можна визначити як такі відносини до-

67

мінування одних держав над іншими, які дозволяють їм установ-лювати принципи, процедури і правила поведінки, загальні для всіх інших акторів і усієї міжнародної системи в цілому. «Ідеаль-ною ситуацією, з погляду нагромадження капіталу усередині системи як цілого, - пише І. Валлерстайн, - є існування доміную-чої держави, досить сильної для того, щоб визначати правила гри і стежити за тим, щоб вони виконувалися до кінця. Коли супер-ництво як системна умова заміщається гегемонією, це не означає, що держава-гегемон (hegemonic power) може все. Але це означає, що вона може перешкоджати зміні (порушенню) правил з боку інших» [20, c.98]. На відміну від світ-імперій, гегемонії не інкор-порують периферійні зони в єдину політико-адміністративну систему, складену з уніфікованого центрального адміністратив-ного і військового апарату, а ґрунтуються на відносному контролі системи на структурному рівні.

В історії європейської капіталістичної світ-економіки було всього три держави-гегемони: 1) Об'єднані провінції (Голландія) у середині XVII ст. (1620-1672), 2) Велика Британія в середині XIX ст. (1815-1873) і 3) США – у середині XX (пік – 1945-1967/73).

Табл. 1.5. Концепція циклів гегемонії І. Валлерстайна

Гегемо-нія

Світова «тридцятирічна війна»

Точка досягнен-ня політико-структурного домінування

Період розквіту гегемонії

Занепад геге-монії і поява нових супер-

ників Нідер-ланди

Тридцятирічна війна (зі світ-імперією Габсбу-

ргів), 1618-1648

Вестфальський договір, 1648

1620-1650 1650-1672, Ве-лика Британія і

Франція Велика Брита-нія

Наполеонівські війни (зі світ-імперією Наполе-

она), 1792-1815

Віденський кон-грес, 1815

1815-1873 1873-1896, США і Німеч-

чина США Перша і Друга світова

війна (зі світ-імперією 2 і 3 Рейху) 1914-1945

Ялтинська кон-ференція, 1945

1945-1967 1967 - ?, ЄС і Японія/

Китай За І. Валлерстайном, первісною передумовою виникнення геге-монії є не військова могутність, а досягнення першості у виробництві в світ-економіці. Фінальна стадія боротьби за геге-монію (якісне перетворення неринкових переваг у структурно закріплену привілейовану позицію) в остаточному підсумку при-

68

зводить до вирішального воєнного зіткнення, котре Валлерстайн називає «тридцятирічною війною», у якій беруть участь всі про-тиборчі сили по всій земній кулі. Основним суперником виникаючого гегемона опиняється держава, що прагне створити загальноєвропейську імперію: Іспанія в XVII ст., Франція у XIX і Німеччина у XX. У випадку перемоги вказаних держав капіталіс-тична світ-економіка перетворилася б на світ-імперію [див.: 23].

Таким чином, на думку І. Валлерстайна, в історії постійно відбувалися циклічні злети і падіння держав-гегемонів, які забезпечували необхідний рівень стійкої рівноваги міждержавних відносин усередині світ-системи, а також процеси безперешкодного накопичення капіталу. «Гегемонія, що проіснувала б занадто довго, перетворила б систему у світ-імперію. А система, у якій не виникла держава-гегемон, не мала би можливостей для створення стійких часових порядків, необхідних для максимального накопичення» [20, с. 102].

Схожа модель динаміки циклів гегемонії була висунута в концепції довгих циклів політичного лідерства Дж. Модельскі й У. Томпсона [22, 27]. Модельскі визначає поняття «світової дер-жави-гегемона» як такого гравця в системі міжнародних відношень, що монополізує функцію підтримки порядку. З 1500 року ця роль виконувалася 4 державами, що змінювалися: Пор-тугалією (XVI ст.), Нідерландами (XVII ст.), Великою Британією (XVIII-XIX ст.) і США (XX ст.). На їхню думку, довгі цикли по-літичного лідерства виявляються насамперед як підйом і занепад великих держав. Довгі цикли розвитку гегемонії складаються з етапу навчання (висхідної фази) і етапу лідерства (спадної фази). Кожний з них можна підрозділити на чотири фази. Перший міс-тить у собі: 1) визначення основних проблем, що вимагають рішення; 2) створення коаліції союзників; 3) прийняття макрорі-шення; 4) здійснення. Другий складається з наступних фаз: 1) світова війна; 2) положення великої держави; 3) делегітимація; 4) розпад.

В основі глобального лідерства полягають наступні факто-ри: мобільні військові сили, що можуть бути доставлені в будь-яке місце земної кулі; передова економіка; відкрите суспільство; реагування на світові проблеми (чи попит) за допомогою ново-введень. Довгі цикли можна також представити як процес послідовної оптимізації кожного з зазначених факторів, хоча усі

69

вони діють одночасно. Так, у фазі «прийняття рішень на макрорі-вні/світова війна» натиск варто зробити на розвиток мобільних збройних сил (як правило, військово-морських). У фазі «прове-дення рішень у життя/становище світової держави» головне – передова економіка та її становище у світовому економічному співтоваристві. «Визначенню основних проблем/делегітимації» відповідають нарощування інноваційного потенціалу й гнучкість у підході до нових проблем. Фаза «створення коаліції союзни-ків/розпад» вимагає ресурсів глобального відкритого суспільства (див. табл. 1.6.).

Табл. 1.6. Довгі цикли глобального лідерства (за Дж. Модельскім й У. Томпсоном)

Глобальна світова війна Світова держава Делегітимація Розпад (новий суперник)

Розвиток мобільних збройних сил

Розвиток передо-вої економіки

Нарощування інновацій

Глобальне від-крите

суспільство 1494-1516

Італійські війни Португалія, 1516-1540

1540-1560 1560-1580 (Іспа-нія)

1580-1609 Іспано-голландські війни

Нідерланди, 1609-1640

1640-1660 1660-1688 (Франція)

1688-1713 Війни Людовика XIV

Велика Британія I, 1714-1740

1740-1763 1764-1792 (Франція)

1792-1815 Війни революційної Франції і Наполеона

Велика Британія II, 1815-1850

1850-1873 1874-1914 (Німеччина)

1914-1945 I і II світові війни

США, 1945-1973

1973-2000 2000-2030 (?)

Аналіз «циклів гегемонії» показує досить точну їх кореля-

цію з циклічними ритмами Кондратьєва [10; 18, с.203-207]. Наприклад, Дж. Модельскі й У. Томпсон вважають, що кожен довгий цикл світової політики є скоординованим із двома хвиля-ми Кондратьєва. Оскільки кожен довгий цикл світової політики складається з чотирьох фаз, перша хвиля Кондратьєва («К1») бу-де відповідати фазам «визначення основних проблем» і «створення коаліції союзників» на етапі підйому циклу, а друга хвиля («К2») - фазам «прийняття рішень на макрорівні» і «прове-дення рішень у життя». Концепція Дж. Модельскі й У. Томпсона виходить з того, що: 1) хвилі «К1» досягають свого піка до поча-

70

тку фази довгого циклу «прийняття рішень на макрорівні/світова війна»; 2) хвилі «К2» досягають свого піка після закінчення за-значеної фази (див. табл. 1.8.).

Таблиця 1.8. Взаємозв'язок між довгими циклами світової політики, К-хвилями та технологічними укладами

Хвилі Гегемонія Галузі-світові лідери фаза А фаза Б К1 Португалія Заморське золото 1430—1460 1460—1494К2 Португалія Індійські пряності 1494—1516 1516—1540К1 Нідерланди Балтійська й атлантична торгі-

вля 1540—1560 1560—1580

К2 Нідерланди Східна торгівля 1580—1609 1609—1640К1 Велика Бри-

танія I Торгівля Америки з Азією (цукор)

1640—1660 1660—1688

К2 Велика Бри-танія I

Торгівля Америки з Азією 1688—1713 1713—1740

К1 Велика Бри-танія II

Текстильна промисловість, виплавка чавуна (1 уклад)

1740—1763 1763-1792

К2 Велика Бри-танія II

Залізниці, паровий двигун (2 уклад)

1792—1815 1815—1850

К1 США Металургія, електроенергети-ка, неорганічна хімія, (3 уклад)

1850—1873 1873—1914

К2 США Авто, авіабудування, органіч-на хімія (4 уклад)

1914—1945 1945-1973

К1 ЄС або Схі-дна Азія ?

Переробка інформації, елект-роніка, телекомунікації, робототехніка (5 уклад)

1973—2000 2000—2026

К2 ? Нано і біотехнології (6 уклад) 2026—2050 2050—2080

Фактично, мова йде про глобальний взаємозв’язок циклів гегемо-нії, ритмів Кондратьєва та динаміою зміни технологічних укладів. В даний час їх виділяють шість, а домінуючими нині є технології 5-го укладу . Так, 3-й уклад був сформований наприкі-нці 19 ст. і характеризувався зростанням масштабів виробництва на основі механізації. Його становлення призвело до розвитку електротехнічного і важкого машинобудування, виробництва і прокату сталі, важкого озброєння, суднобудування, неорганічної хімії. 4-й уклад (1940-1990 рр.) був пов’язаний з розвитком авто-мобілебудування, моторизованого озброєння, виробництвом синтетичних матеріалів, становленням кольорової металургії, ор-ганічної хімії, електронної промисловості та ін. 5-й уклад (1990-

71

2020 рр.) будується на розвитку телекомунікаційних технологій, обчислювальної техніки, програмного забезпечення, телекомуні-кацій, роботобудування. Останній, 6-й уклад (почався із середини 90-х рр. ХХ ст.), спирається на біотехнології, нанотехнології, фо-тоніку, оптоелектроніку, аерокосмічну промисловість, нетрадиційні джерела енергії та ін.

Слід зазначити, що більшість інновацій нового укладу фор-муються у фазі домінування попереднього укладу. За оцінками фахівців, близько 80% основних нововведень 5-го укладу були впроваджені ще до 1984 року. Наприклад, у 1947 році був ство-рений транзистор, перша ЕОМ з'явилася в 1949 році, перша операційна система – у 1954 році, кремнієвий транзистор - у 1954 році. Ці винаходи послужили основою формування 5-го укладу. Також його початок пов'язують з розвитком нових засобів кому-нікації, цифрових мереж, комп'ютерних програм і генної інженерії. До ключових напрямків шостого технологічного укла-ду відносять біотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі й інтегровані високошвидкісні транспортні системи, комп'ютерну освіту, формування мережних бізнес-співтовариств. Ці галузі зараз розвиваються у провідних країнах особливо швидкими темпами (іноді від 20% до 100% у рік) [24, с.33-46].

Прогноз І. Валлерстайна стосовно виникнення нового геге-мона в сучасній капіталістичній світ-економіці полягає в тому, що поступово на протязі наступних 50-75 років тандем Япо-нії/Китаю перетворить США у свого молодшого партнера (як Велика Британія зробила це з Голландією, а США, у свою чергу, з Великою Британією) і об'єднаний тихоокеанський кондомініум рано чи пізно зійдеться в новій великомасштабній «тридцятиріч-ній» світовій війні з «континентальним» ЄС (претендентом на панєвропейську імперію), переможцем з якої вийде Японія [19, с. 439]. Інші регіони світ-економіки тією чи іншою мірою будуть розподілені між цими двома альянсами: Північна і Південна Америка, Китай, Південно-Східна Азія і Тихоокеанський регіон ввійдуть у японо-американську зону, Центральна і Східна Євро-па, Росія, Близький Схід, Африка й Індія – у зону європейську.

Основними особливостями періоду 2000-2025/30 рр. по І. Валлерстайну будуть наступні риси:

72

1) приблизна геоекономічна і геополітична рівновага японо-американського кондомініуму і європейського альянсу;

2) велика чисельність інвестицій може піти у Китай і Індію, що у великій мірі маргіналізує і посилить розрив між Північчю і Півднем;

3) стабілізація чисельності населення в ядрі світ-економіки і його різке зростання на периферії призведе до значного збіль-шення міграції з Півдня на Північ, що викличе відповідну реакцію в країнах «золотого мільярду» у вигляді закликів до об-меження соціально-політичних прав «південних» мігрантів. Приблизно до 2025 р. «жителі півдня» можуть скласти 25-50% населення Північної Америки, ЄС і (навіть) Японії, не володіючи при цьому повними політичними і соціальними правами корінних (автохтонних) громадян Півночі;

4) істотно змінюється в гірший бік становище середнього класу в країнах ядра капіталістичної світ-економіки. За різке, як відносне, так і абсолютне збільшення розміру середнього класу, що став одним з основ стабільності держав ядра світ-економіки, доводиться розплачуватися підвищенням вартості продукції, зро-станням інфляції і серйозною затримкою процесів накопичення капіталу. Тому період 2000-2025/30 рр. буде відзначений спроба-ми зменшити як відносну, так і абсолютну величину середнього класу в ядрі світ-економіки (через демонтаж соціальної держави, скорочення держбюджетів і т.д.). Однак освічений і звиклий до комфорту «середній клас» навряд чи пасивно погодиться зі своєю репролетарізацією і ремаргіналізацією;

5) розвиток світу-системи в період 2000-2025/30 рр. буде відбуватися в умовах постійних екологічних обмежень;

6) в період 2000-2025/30 р. процвітання середнього класу на периферії і напівпериферії капіталістичної світ-економіки не від-будеться (ресурси завжди будуть «перетікати» у центр світ-економіки). Це підірве віру у міф про універсальність західних цінностей лібералізму і демократії, що може викликати новий сплеск політичної активності незахідних суспільств і початок но-вого витка «антипівнічної» мобілізації (наприклад, у вигляді ісламського фундаменталізму);

7) найважливішою особливістю періоду 2000-2025/30 р. бу-де згортання проекту всесвітньої лібералізації і зростання вимог

73

справжньої демократизації всіх сторін життя всіх країн капіталіс-тичної світ-економіки, у т.ч. і соціально-економічної.

Указані основні особливості розвитку сучасної світі-системи у період 2000-2025/30 рр., швидше за все, на думку І. Валлерс-тайна, призведуть до наступних наслідків:

1) значно зменшиться здатність держав підтримувати внут-рішній порядок, як і зменшиться їхня роль у світ-економіці. Можливий навіть розпад багатьох держав не тільки на периферії і напівпериферії, але й у ядрі системи. При цьому соціальне без-ладдя знову може стати нормальним станом багатьох держав ядра капіталістичної світ-системи, а в деяких з них можуть розгорітися навіть громадянські війни. Уже зараз сучасні держави не справ-ляються з вимогами забезпечити необхідний рівень безпеки і добробуту, що зумовлює тенденцію до приватизації цих сфер життя і означає початок руху в напрямку, протилежному тому, що розвивався в перебігу останніх 500 років. Тому відбудеться розширення приватних збройних формувань і поліцейських стру-ктур, створюваних різноманітними етнокультурними групами, корпораціями, місцевими громадами, релігійними об'єднаннями і злочинними синдикатами [18, с. 25];

2) міждержавна структура світ-системи стане менш регульо-ваною, а авторитет ООН буде неухильно знижуватися (що буде супроводжуватися поширенням ядерної зброї серед усе більшої кількості держав, міграціями з Півдня на Північ і ін.);

3) зниження ефективності інститутів державності (і сучасної міждержавної системи) призведе до підйому значення різних форм партикулярної, групової ідентичності (етнічної, релігійно-мовної, родової чи гендерної). Можливо, вони стануть своєрід-ною альтернативою «загальногромадянської» самоідентифікації в національній державі, яка будувалася на об'єднанні громадян і їх-ній інтеграції в єдине ціле. Можливо, що у світі безладдя і непевності саме «групи» (як учора держави) будуть забезпечува-ти захист, безпеку і добробут окремого індивіда;

4) значного поширення отримають не тільки численні лока-льні збройні конфлікти в країнах Півдня (внутрішні «південні» війни) і зіткнення різних «меншостей» на Півночі, але й численні і одночасні «малі» війни Півдня проти Півночі (війна в Іраці і Афганістані є тільки початком цього процесу);

74

5) останнім фактором, що буде підсилювати стан хаосу, мо-же бути деяка нова глобальна епідемія на кшталт «Чорної смерті» у середині XIV сторіччя. Можливо, що СНІД саме і відкриває но-ву глобальну хвилю пандемій, що є протилежним тенденції, котра розвертається в останні 500 років (і паралельно тенденціям зменшення стабільності держав і процесам дезінтеграцї міждер-жавної системи). В остаточному підсумку даний фактор, збільшуючи як навантаження на державні механізми, так і на рі-вень взаємної нетерпимості, лише підсилить загальні процеси падіння державності в світ-системі.

І. Валлерстайн доходить до висновку про те, що «після бі-фуркації, яка відбудеться в період 2050-2075 рр., ми зможемо бути впевнені лише в декількох речах. Ми не будемо жити в капі-талістичній світі-економіці, а при якомусь новому порядку чи порядках, при якійсь новій історичній системі чи системах. І тому ми, ймовірно, зможемо знову отримати відносний мир, стабіль-ність і легітимність. Але чи буде це кращий світ, краща стабільність чи краща легітимність, ніж ті, котрі були відомі нам дотепер, чи це буде ще гірший варіант? І те й інше невідомо і за-лежить від нас» [19, с. 453].

Концепція системних циклів накопичення Дж. Аррігі – ін-шого видатного дослідника світової системи – розв'язує багато дискусійних проблем внутрішнього розвитку циклів гегемонії і реконструює політико-економічний механізм її еволюції [див.: 1; 2; 25]. На думку Дж. Аррігі, механізми запуску і вичерпання цик-лів гегемонії пов’язані з віковими трендами “системного циклу нагромадження” (СЦН), що утворюються чергуванням фаз (1) матеріальної і (2) фінансової експансії (тобто, різними режимами нагромадження капіталу). На стадіях матеріальної експансії гро-шовий капітал призводить до руху зростаючу масу товарів (включаючи трудові і природні ресурси), а на стадіях фінансової експансії зростаюча маса грошового капіталу звільняється від своєї товарної форми, і далі накопичення відбувається за допомо-гою фінансових угод» [1, с. 6-7; див. також: 23, с.44-45]. Разом обидві вказані епохи становлять повний системний цикл накопи-чення (Г-Т-Г '), або цикл гегемонії. Як вважає Дж. Аррігі, гегемонія в капіталістичній світ-економіці виконує функцію на-копичення капіталу. Відповідно цикл гегемонії – це цикл перерозподілу і акумуляції капіталу. Перерозподіл і акумуляція

75

капіталу відбуваються завдяки матеріальній і фінансовій експан-сії держави-гегемона. Гегемонія орієнтована, з одного боку, на реорганізацію державою-лідером всієї світової системи, що під-тримує експансію, засновану на більш глибокому розподілі праці і спеціалізації функцій; з другого боку, на забезпечення державі-гегемонові конкурентні переваги.

Дж. Аррігі виділяє чотири вікових тренди гегемонії (“довгі сторіччя”), усередині яких діють відповідні “системні цикли на-громадження” капіталу: 1) генуезько-іберійський (з XV до початку XVII ст.), 2) голландський (з кінця XVI до кінця XVIII ст.), 3) британський (із середини XVIII до початку XX ст.) і 4) американський (розпочався наприкінці XIX століття і триває до стадії фінансової експансії, яка спостерігається у наш час). Кожна з визначених гегемоній проводила спочатку матеріальну, а потім фінансову експансію. Стратегії й інститути, за допомогою яких владні і підприємницькі структури гегемонії просували, організовували й регулювали експансію світової капіталістичної системи, були названі Дж. Аррігі «режимами накопичення і панування у світовому масштабі» [1, с. 7].

У період розквіту і максимальної експансії генуезького цик-лу гегемонії генуезький правлячий клас, організований у космополітичні діаспори, зміг спілкуватися на рівних із правите-лями найбільших за територією держав Європи і перетворити їх неослабну конкурентну боротьбу за грошовий капітал у могутній двигун власної фінансової експансії. В часи підйому і розвитку голландського циклу накопичення Нідерланди являли собою ор-ганізацію, що поєднувала деякі риси міста-держави, котрі зникали в той період, з елементами структур національних дер-жав, які виникали на європейській політичній арені. Велика, у порівнянні з генуезькою, міць голландської держави дозволила голландському капіталістичному класу робити те, що вже було доступно генуезькому правлячому класу — перетворювати боро-тьбу між країнами за доступ до грошового капіталу в двигун експансії свого власного капіталу, але при цьому обходитися без «купівлі» власного захисту у держав – регіональних лідерів, яка зумовлювала політичну взаємодію Генуї з іспанськими королями. Генуезька гегемонія, таким чином, «екстерналізували» витрати на оборону, а голландський режим «інтерналізував».

76

В епоху підйому і розвитку британського типу гегемонії Ве-лика Британія була вже не тільки зрілою національною державою; за допомогою завоювань вона створювала комерційну і територіальну імперію світового масштабу, яка давала її прав-лячій верхівці і її капіталістичному класу безпрецедентну владу над трудовими і природними ресурсами. Ця влада надавала бри-танським капіталістам можливість робити те, що на той час цілком могли робити голландці – перетворювати на свою користь міждержавну боротьбу за доступ до грошового капіталу і забез-печувати весь необхідний для експансії власного капіталу захист, – але вже не покладаючись на чужі (і найчастіше ворожі) терито-рії, де могли вироблятися промислові і сільськогосподарські товари, які забезпечували прибутковість їх торгових операцій. Якщо голландський режим, на відміну від генуезького, інтерналі-зував витрати на оборону, то британський режим пішов далі і інтерналізував також і виробничі витрати. Внаслідок цієї інтер-налізації світовий капіталізм не тільки зберігся як спосіб реалізації влади і спосіб накопичення капіталу (гегемонії), але перетворився також і в спосіб виробництва.

У період підйому й експансії американської гегемонії США вже були чимось більшим, ніж зріла національна держава. Вони являли собою військово-промисловий комплекс, який розкинувся на цілий континент і володів міццю, достатньою для ефективного захисту залежних і союзних держав, а також слугував загрозою недружнім урядам у будь-якій точці земної кулі. США могли ви-користовувати як економічне удушення, так і військове знищення. Небувала міць США, їх величезна, багата природними ресурсами і фактично ізольована територія – усе це разом забез-печило капіталістичному класу США можливість інтерналізувати не тільки військові й виробничі витрати, що вже було зроблено британським капіталістичним класом, але й трансакційні витрати, тобто підкорити собі також і ринки, від яких залежала експансія їх капіталу.

Кожен крок уперед по шляху інтерналізації витрат, що роз-починався новою гегемонією, вів також до відродження тих структур і практик влади, які раніше були скасовані попередніми гегемоніями. Так, інтерналізація оборонних витрат, що відрізняла голландську гегемонію від генуезької, відродила стратегії і стру-ктури венеціанського державно-монополістичного капіталізму,

77

що у свій час були усунені генуезьким режимом накопичення ка-піталу. Аналогічним чином інтерналізація виробничих витрат британською гегемонією, яка відрізняла її від голландської, ви-кликала до життя, нехай у нових і більш складних формах, стратегії і структури як генуезького космополітичного капіталіз-му, так і іберійського територіального експансіонізму. Те ж саме повторилося і з підйомом і експансією американської гегемонії, яка інтерналізувала трансакційні витрати, відродивши в нових і більш складних формах стратегії і структури голландського кор-поративного капіталізму.

Подібне повторюване відродження раніше переборених стратегій гегемонії, на думку Дж. Аррігі [1, с. 9], задає рух від «космополітично-імперських» організаційних структур до «кор-поративно-національних» і назад. При цьому перші залишаються типовими для «екстенсивних» гегемоній – таких, як генуезько-іберійська і британська, а другі — для «інтенсивних», подібних голландській та американській. Генуезько-іберійську і британсь-ку «космополітично-імперські» гегемонії Дж. Аррігі називає екстенсивними, тому що на них лежить відповідальність за вели-ку частину географічної експансії світ-системи модерну [1, с. 9]. При генуезькій гегемонії світ був «відкритий», а при британській він був «завойований». Голландську і американську «корпорати-вно-національні» гегемонії правильно назвати інтенсивними, тому що вони здійснювали скоріше просторову консолідацію, а не географічну експансію капіталістичної світ-системи. В епоху голландської гегемонії світ, раніше «відкритий» головним чином іберійськими партнерами Генуезької республіки, був консолідо-ваний у систему транзитної торгівлі й акціонерних товариств, центр якої знаходився в Амстердамі. При американській гегемо-нії світ, «підкорений» в основному британцями, був консолідований у систему національних держав і транснаціона-льних корпорацій із центром у США.

Таким чином, історичний розвиток капіталізму як світ-системи ґрунтувався на створенні усе більш могутніх космополі-тично-імперських (або корпоративно-національних) блоків владних і підприємницьких структур, які володіють можливістю розширювати (або поглиблювати) функціональний або просторо-вий масштаб капіталістичної світ-системи. Однак чим могутнішими ставали ці блоки, тим коротше виявлявся життєвий

78

цикл гегемоній, котрі вони породжували. Тобто скорочувався час, протягом якого нова гегемонія народжувалася з кризи попере-дньої, досягала вищої точки у своєму розвитку і приходила у занепад [1, с. 9-10].

Кризи гегемонії характеризуються трьома тісно пов'язаними один з одним процесами: 1) інтенсифікацією конкуренції як вну-трішньогалузевою, так і між країнами; 2) ескалацією соціальних конфліктів; 3) неминучим виникненням нових претендентів на гегемонію. Та або інша комбінація вказаних процесів може бути знайдена в обох минулих циклах гегемонії: у переході від голла-ндського режиму до британського і від британського до американського. На думку Дж. Аррігі, ті ж самі процеси можуть бути знайдені і у ході теперішньої заміни американської гегемонії чимось іншим, поки ще невідомим [1, с. 12].

Фінансові експансії, котрі ініціюють держави-гегемони на-прикінці свого лідерства, спочатку дозволяють утримувати ситуацію під контролем, тимчасово зміцнюючи їх міць. Однак самі фінансові експансії в остаточному підсумку саме й зміцню-ють сили, орієнтовані на зміну існуючої системи гегемонії, посилюючи й поглиблюючи масштаби конкуренції між країнами, провокуючи соціальні конфлікти і викликаючи перетікання капі-талу в нові економіки, що розвиваються, де його вдається розмістити з більшими гарантіями або з більшою прибутковістю, ніж у рамках діючої структури домінування. Дж. Аррігі підкрес-лює, що «фінансова експансія останніх трьох десятиліть, центр якої перебуває в Сполучених Штатах, має риси, які разюче збли-жують її не тільки із британською фінансовою експансією кінця XIX і початку XX століть, але й із голландською експансією се-редини XVIII сторіччя. І це дозволяє вважати сьогоднішню експансію і супроводжуюче її зростання американської сили про-вісниками кризи гегемонії, що можна порівняти з тими, які вже мали місце 100 й 250 років тому» [1, с. 13].

Однак існують деякі відмінності між тими кризами гегемо-нії, що існували в історії, і тою, що відбувається у наш час:

1) США перетворилися із головного світового кредитора в головного світового боржника, причому набагато швид-ше, ніж це відбувалося в періоди минулих трансформацій гегемонії. Фінансова експансія американської гегемонії, розпочата вже після отримання США сумнівного статусу

79

«світового боржника», якраз і мала на меті деякою мірою призупинити кризу американської гегемонії. У випадках інших гегемоній фінансові експансії розпочиналися до кризи гегемонії;

2) військова міць більшою мірою, ніж в минулих циклах ге-гемонії, сконцентрована в усе ще домінуючій державі-гегемоні (США). Цей центр сили, таким чином, знахо-диться у дивній ситуації: не стикаючись із військовою загрозою ззовні (що робить війну між великими держава-ми менш ймовірною, ніж у інші перехідні періоди), він не має фінансових коштів, необхідних для вирішення ком-плексних системних проблем;

3) основне протиріччя світового капіталізму так і не отри-мало свого вирішення: капіталізм не здатен запропонувати глобальному пролетаріат середньосвітову заробітну плату (яка є, як відомо, основним елементом витрат виробництва);

4) боротьба за гегемонію може бути ускладнена ще однією істотною новою рисою: переміщенням центру світової економіки в Східну Азію – регіон, який, на відміну від всіх попередніх центрів капіталістичної світ-економіки, знаходиться поза межами історичних рубежів західної цивілізації. Таким чином, боротьба за гегемонію поєдну-ється із «зіткненням цивілізацій»;

5) коли США сконцентрувалися на досягненні влади над світом, вони втратили контроль над східно-азійським ре-гіоном (який перейшов спочатку до Японії, а тепер переходить до Китаю). Таким чином, Захід втратив одну з найважливіших складових його успішності на протязі останніх п’яти століть – контроль над надлишковим капі-талом [2, с. 65]. Дж. Аррігі вважає, що нездатність японської економіки наростити минулі темпи після криз 1990-1992 рр. і 1997-1998 рр. ще не є приводом вважати підйом Східної Азії «химерою», тому що лідерство Япо-нії у вказаному регіоні змінює лідерство Китаю [2, с. 66-67].

Друга і четверта відмінності сьогоднішньої кризи гегемонії викликають у США спокусу використати всі наявні ресурси (перш за все воєнні) для продовження своєї гегемонії. Після подій

80

11 вересня Сполучені Штати все більше схиляються до викорис-тання силових методів підтримання існуючої системи світових відносин, пробуючи компенсувати ними відсутність «згоди» сві-ту на домінування США. Дж. Аррігі, слід за Р. Гухом, називає такий світовий порядок «домінуванням без гегемонії» [1, с. 18]. У таких умовах «м'який перехід» до нового світового порядку ви-глядає малоймовірним. Найбільш ймовірною здається неухильно зростаюча і майже непереборна дезорганізація всієї глобальної капіталістичної світ-економіки. Вперше виникає реальна можли-вість перетворення її на світ-імперію.

Дж. Аррігі пропонує три сценарію розвитку світ-економіки [2, с. 65-66].

Перший сценарій – це перетворення світ-економіки на світ-імперію. Такий варіант можливий тільки завдяки поєднанню зу-силь усього Заходу (зусиль тільки США буде недостатньо). На думку Дж. Аррігі, тільки об’єднавшись, колишні центри гегемонії (за допомогою сили, хитрості, переконання) зможуть присвоїти надлишковий капітал, який починає накопичуватись у виникаю-чих нових центрах гегемонії (Південно-Східна Азія). Звичайно, це означало б кінець капіталістичної світ-економіки у її сучасно-му вигляді.

Другий сценарій – це передача США функцій гегемона ін-шим (незахідним) державам. Найбільш вірогідними серед таких країн є країни БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). У такому ви-падку капіталістична світ-економіка отримала б подальший розвиток, однак в умовах, відмінних від тих, що існували з моме-нту утворення сучасної міждержавної системи. Новий гегемон не отримав би достатньо можливостей для державного будівництва і ведення війни, які історично пов’язані з великою кількістю і роз-ширеним відтворенням капіталістичного слою на верхівці ринкового шару світової економіки [2, с. 66-70].

Третій сценарій – це невдала спроба утворення глобальної світ-імперії при занепаді (або силовому знищенні) країн, серед яких міг би з’явитись новий гегемон. Це сценарій всезагальної дезінтеграції і утворення глобальної системи неофеодалізму: крах капіталізму і світової глобальної економіки, локалізація держав-них, економічних, культурних утворень на географічно обмежених, локальних територіях. Підсумовуючи, Дж. Аррігі за-значає, що «перш ніж людство задихнеться (або насолодиться) у

81

темниці (або раї) посткапіталістичної світової імперії або постка-піталістичного світового ринкового суспільства, воно може згинути у кошмарі (або пишноті) зростаючого насильства, яким супроводжувалася ліквідація світового порядку, що склався під час «холодної війни»» [2, с. 66]. У такому випадку капіталістична світ-економіка також зазнала б краху, повернувшись у стан сис-темного хаосу, з якого вона вийшла 500 років тому.

Певною варіацією (і деталізацією) першого сценарію розви-тку світ-економіки Дж. Аррігі є концепція сучасної глобальної постмодерної «Імперії», що була розроблена М. Хардтом і А. Негрі [див.: 16]. Розгляд постмодерної «Імперії» М. Хардт і А. Негрі починають із визнання руйнування в сучасному світі су-веренітету національних держав, розквіт яких прийшовся на епоху модерну. Основні фактори виробництва і обміну – гроші, технології, люди і товари – із все більшою легкістю переміщу-ються через національні кордони, в результаті у національних держав лишається усе менше можливостей регулювати зазначені потоки та впливати на економіку політичними методами, як це мало місце раніше. Однак, підкреслюють М. Хардт і А. Негрі, за-непад суверенітету національних держав зовсім не означає, що суверенітет як такий занепадає (як вважають багато соціальних мислителів). Суверенітет приймає нову форму, утворену багатьма національними і наднаціональними органами, об'єднаних єдиною логікою управління. Зазначена нова глобальна форма сувереніте-ту, виникаюча вже сьогодні, і є тим, що дослідники називають «Імперією» [16, с. 11-12].

Крім того, М. Хардт і А. Негрі проводять різницю між «ім-періалізмом» (що утворювався європейськими колоніальними державами в епоху модерну) і «Імперією». «Імперіалізм» – полі-тика поширення суверенітету національних держав Європи за межі їхніх власних кордонів (у результаті виникли колоніальні імперії XVI-XX століть). Кожна колоніальна імперія мала свої чі-ткі територіальні кордони і внутрішню структуру (метрополія – колонії або периферії). «Імперія» у постмодерному значенні – це щось інше. Створюють «Імперію» не національні держави, а над-національні та міжнаціональні організації: економічні (ТНК), політичні (ООН), культурні й ін. «Імперія» не створює терито-ріальний центр влади і не спирається на жорстко закріплені кордони. «Імперія» є децентрованою і детериторізованою, не має

82

метрополії і колоній, свідомо планетарна і універсальна, а також поступово включає весь глобальний простір у свої відкриті кор-дони, що постійно розширюються. «Імперія» не визнає політичного суверенітету за будь-якою колективною спільнотою – чи то етнос, клас, народ або нації. Так, наприклад, у наш час США не є центром нової планетарної імперії (як вважає ряд до-слідників), а лише займають у ній привілейоване становище: «Сполучені Штати не є, і ніяка національна держава сьогодні не може бути центром імперіалістичного проекту. Імперіалізм заве-ршений. Жодна нація більш не буде світовим лідером у тому розумінні, у якому це робили модерні європейські на-ції»[16, с. 13-14].

Тепер розглянемо «Імперію» з позиції економіки. М. Хардт і А. Негрі переконані, що в умовах постмодерну суттєво змінюєть-ся сам процес капіталістичного накопичення: в економіці знань головним засобом виробництва стає людський мозок, отже, ма-шина інтегрована в людське тіло. З другого боку, нові технологічні засоби – комп'ютерна техніка, приміром, – стають необхідною частиною людського тіла і у майбутньому зможуть бути в нього інтегровані. Звідси теорія «кіборга» як основного суб'єкта «Імперії». «Кіборг», на думку А. Негрі і М. Хардта, – це така істота, в якій суб'єкт праці (людина) і знаряддя праці інтег-ровані і злиті до невпізнанності. Тому сучасному капіталу недостатньо власності над засобами виробництва, а прямі дисци-плінарні інструменти володарювання класичного поліцейсько-економічного типу виявляються неефективними. «Імперія» пови-нна контролювати всю мережу, елементами якої є люди, на біологічному рівні (біовлада).

Таким чином, М Хардт і А. Негрі говорять про виникнення в сучасному світі нового типу організації – глобальної «Імперії», що є наступною стадією розвитку людства постмодернових дер-жав-націй (див. також аналіз Н. Фергюсона [6]). Вони виділяють чотири основних ознаки сучасної глобальної імперії:

1) затвердження системи просторової всезагальності – «ім-перське правління не має меж», тобто «Імперія» прагне панувати над всім «цивілізованим» світом;

2) «Імперія» «репрезентує своє правління не як перехідний момент в історії, але як незнаючий часових обмежень режим, розташований поза історією або наприкінці історії». Тобто нині-

83

шній стан справ, на думку ідеологів «Імперії», буде існувати зав-жди;

3) панування «Імперії» поширюється на всі рівні соціально-го порядку, «Імперія» «не тільки регулює міжлюдські взаємовідносини, але й претендує на владу безпосередньо над людською природою», тобто «Імперія» – здійснена форма біовла-ди;

4) «хоча практика імперії незмінно кривава, сама ідея імпе-рії завжди спрямована до миру – вічного й універсального миру за межами історії» [див.: 16, с. 14-15].

Тепер розглянемо другий сценарій розвитку світ-економіки за Дж. Аррігі – передачу США своїх функцій гегемона іншим (не-західним) державам і простежимо тенденції розвитку країн БРІК.

У наш час деякі з країн – регіональних лідерів «третього сві-ту» (Китай, Індія, Іран, Бразилія, Росія, Венесуела, Індонезія) прагнуть до реалізації альтернативних глобалізаційних проектів. Деякі з вказаних країн мають економіки, що бурхливо розвива-ються: Китай, Індія, Росія й Бразилія (скорочено – БРІК). Вони мають шанси у майбутньому стати центрами сили у капіталісти-чній світ-економіці. До речі, між цими країнами три роки назад був підписаний Договір про торгівлю і співробітництво, який од-разу ж був сприйнятий як альтернатива «глобалізації по-американськи» і СОТ.

Експерти-економісти американського банку Goldman Sachs Домінік Уілсон та Рупа Пурушотоман провели дослідження, у якому спрогнозували розвиток найкрупніших економік світу, як розвинених (G7), так і тих, що розвиваються: Китаю, Індії, Росії й Бразилії (БРІК) (дивись більш детально [7]; подальший розвиток концепції: [11; 12; 13; 14]). За даними експертів Goldman Sachs, у наступні п'ятдесят років темпи економічного росту в країнах БРІК будуть значно вищі, ніж у країнах розвинених. У підсумку до 2050 року сумарний об'єм економік Китаю, Індії, Бразилії й Росії перевищить сумарний об'єм ВВП країн «великої сімки». Експерти зазначають, що у найближчі 50 років саме Бразилія, Ро-сія, Індія й Китай зможуть стати набагато більш масштабною силою у світовій економіці. Лише США і Японія до 2050 року з нинішніх країн-лідерів зможуть зберегти свої місця у «великій шістці» найрозвиненіших країн світу. В 2050 році всі чотири кра-

84

їни БРІК разом зі США і Японією будуть входити до шістки най-потужніших економік світу. Індія випередить Японію до 2035 року, а Китай займе місце США в якості головної економічної держави світу до 2040 року.

Прогноз Goldman Sachs заснований на порівнянні довго-строкових тенденцій розвитку Бразилії, Росії, Індії й Китаю зі сценаріями подальшого розвитку країн – членів «великої шістки» (G6 включає США, Японію, Німеччину, Велику Британію, Фран-цію й Італію). Для свого дослідження експерти розробили спеціальну методику, що дозволяє порівняти економічні показ-ники 50-літньої давнини з показниками початку 2000-х років і екстраполювати отримані результати на показники розвитку кра-їн до 2050 року. При цьому прогноз росту ВВП, частки ВВП на душу населення і руху капіталів зроблений на основі моделей, що враховують зростання продуктивності економік, демографічні тенденції і тенденції в розвитку ринків капіталу.

Мал. 1.1. Найбільші економіки у 2050 р. (у млрд. дол. США в цінах 2003 р.)

05000

1000015000

200002500030000

3500040000

4500050000

Кит. США Інд. Яп. Бр. Рос. Вел. Нім. Фр. Іт.

Як ключове припущення в дослідження включена гіпотеза

про те, що країни БРІК будуть додержуватися політики економі-чного росту й розвивати відповідні інститути. Зберігати курс на заохочення росту буде непросто, відзначають аналітики, тому ве-ликі шанси, що зроблені припущення не виправдаються. Однак у випадку виконання ключової умови результати країн БРІК мо-жуть навіть перевершити прогнози.

Загальні висновки експертів Goldman Sachs:

85

1) до 2025 року сукупний ВВП країн БРІК може перевищити половину розміру сукупного ВВП країн G6. Менш ніж за 40 років БРІК обженуть країни G6 по розміру ВВП (у цей час ВВП БРІК у доларовому вирахуванні становить лише 15% ВВП G6);

2) зменшення розриву ВВП країн БРІК відносно ВВП країн G6 буде відбуватися протягом усього 50-літнього періоду, однак найбільш значним він буде протягом перших 30 років. Найбільш ймовірно, що до кінця вказаного 50-літнього періоду економічне зростання у країнах БРІК помітно знизиться (наприклад, в Індії у 2050 р. щорічний приріст не буде перевищувати 3%). Однак на той час десятка найбільших економік світу вже буде істотно від-різнятися від списку економік початку 2000-х. Свої місця в ньому із нинішніх лідерів збережуть лише США і Японія.

3) зростання ВВП у доларовому вирахуванні в країнах БРІК на дві третини буде забезпечене зростанням реального сектора економіки, ще на одну третину зростання буде відбуватися завдя-ки зміцненню національних валют. Протягом найближчих 50 років вартість валют країн БРІК збільшиться приблизно на 300% (у середньому щорічний ріст складатиме 2,5%): ревальвація бра-зильського реала повинна скласти 129%, індійської рупії – 281%, китайського юаню – 289%;

4) найбільші економіки сучасності втратять своє лідерство за показником частки ВВП на душу населення. Китай досягне нинішнього показника рівня ВВП на душу населення в розвине-них країнах ($30 000) ще до 2050 року. Втім, населення в країнах БРІК, як і раніше, буде біднішим від населення країн G6. На дум-ку експертів Goldman Sachs виняток складатиме лише Росія, в якій частка ВВП, що припадає на одну людину, буде високою че-рез порівняно низьку чисельність населення (негативні демографічні процеси). Однак, слід зауважити, що аналітики Goldman Sachs не прогнозували міграційних тенденцій – мігранти з неблагополучних країн Азії і Африки можуть збільшити чисе-льність населення;

5) процес зміни економічних лідерів світ-економіки буде супроводжуватися змінами в рівні витрат країн БРІК. До 2009 ро-ку щорічне зростання витрат у країнах БРІК збільшиться в порівнянні з нинішнім рівнем у два рази. До 2025 року зростання витрат у країнах БРІК перевищить аналогічний показник країн

86

G-6 у два рази, а до 2050 року – у чотири рази ([7, с. 1-5]; див. ці-каві роздуми та виводи щодо концепції БРІК: [9]).

Автори концепції БРІК вважають, що їхній прогноз у цілому дає вірну картину. Наприклад, використання моделі Goldman Sachs для розрахунків минулого світового розвитку дає високий рівень кореляції з дійсними темпами росту. Так, скориставшись моделлю для періоду з 1960-го по 2000 рік, автори одержали се-редньорічний темп зростання ВВП США у 3% на рік (у дійсності – 3,2%), для Франції – 3,5% (3,3%), для Японії – 4,6% (5,0%), для Бразилії – 5,6% (4,8%) [7, с.12-13; 9, с. 48]. Табл. 1.8. Прогноз розміру ВВП у 2000-2050 рр. (у млрд. дол. США в цінах 2003 р.)

БРІК G6 Рік Бразилія Росія Індія Китай США Японія Німч-

чина Велика Британія

БРІК

G6

2000 762 391 469 1078 9825 4176 1875 1437 2700 19702 2005 468 534 604 1724 11697 4427 2011 1688 3330 22548 2010 668 847 929 2998 13697 4601 2212 1876 5441 24919 2015 952 1232 1411 4754 14786 4858 2386 2069 8349 27332 2020 1333 1741 7070 2104 16415 5221 2524 2285 12248 29928 2025 1695 2264 3174 10213 18340 5567 2604 2456 17345 32687 2030 2189 2980 4935 14312 20833 5810 2697 2649 24415 35927 2035 2871 3734 7854 19605 23828 5882 2903 2901 34064 39668 2040 3740 4467 12367 26439 27229 6039 3147 3201 47013 44072 2045 4794 5156 18847 34799 30956 6297 3381 3496 63596 48940 2050 6074 5870 27803 44453 35165 6673 3603 3782 84201 54433

Таким чином, основні зміни на економічній карті світу від-

будуться до 2030 року, поки темпи росту в країнах, що стануть новими лідерами, будуть триматися на високому рівні. Проте ав-тори прогнозу відзначають, що довгостроковий тренд, який базується на фундаментальних економічних показниках, може бути порушений цілим рядом потрясінь – як внутрішніми (полі-тичними і технологічними кризами), так і зовнішніми (фінансовими) кризами (наприклад, різкими коливаннями цін на сировинну).

87

РОЗДІЛ 2 ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ РЕФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК: ГЛОБАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ 2.1. Парадигми технологічних трансформацій

У минулому столітті світ пережив науково-технічну та ін-формаційну революції, що помітно змінили умови й характер економічного розвитку різних частин планети та структуру між-народного обміну. У найбільш розвинених країнах складається постіндустріальна “нова економіка” – технологічний і господар-ський устрій, в якому роль головного виробничого ресурсу відіграють знання й інформація. Р. Алкалі дає визначення «нової економіки» як економіки, що ґрунтується на інтенсивному впро-вадженні інновацій і нових способів ведення бізнесу, що впливають на зростання продуктивності праці [26, с. 20].

Завоювання ринків і утримання позицій на них тепер усе бі-льше залежить від здатності країн (їх економічних агентів) витримувати динамічну, технологічну й організаційну конкурен-цію, що базується на інноваціях. У цій боротьбі при безупинному відновленні виробничого апарату, організації виробництва і про-цесів керування, створенні все нових і нових видів товарів та послуг знижуються трансформаційні й трансакційні витрати, створюються можливості економії ресурсів у процесі виробницт-ва, експлуатації й споживання продукції. Досвід технологічних трансформацій має велике значення для країн з перехідною еко-номікою та може бути використаний при їх інтеграції у світове господарство.

Науково-технічний прогрес у наш час звичайно асоціюється з досягненнями і проблемами інформаційно-комунікаційної рево-люції (ІКР). Економічна модернізація постіндустріальних країн спиралася на техніко-технологічні й соціальні наробітки лідерів техногенної цивілізації, де НТП мав ендогенну природу. У цьому криється можливість величезної економії часу, сил і засобів у хо-ді соціально-економічного розвитку.

88

На ранній стадії розвитку капіталізму відбувався швидкий розвиток міжнародної торгівлі, формувалися національні ринки. Зростання попиту на готову продукцію викликало розвиток ма-нуфактур. Подальший прогрес у розвитку технологій супроводжувався переходом до машинного виробництва. Утво-рення національних ринків і їх об’єднання у світовий ринок сприяло галузевому й територіальному поділу праці. Під впливом розвитку світового суспільного поділу праці склалася сучасна си-стема міжнародного поділу праці, що характеризується відповідним рівнем розвитку спеціалізації й кооперації виробни-цтва. Одержання економічної вигоди країною залежить від ступеня використання «ноу-хау», що призводить до розширення технологічних можливостей країни.

У світовій економічній літературі, включаючи дослідження й офіційні документи ООН та її міжнародних організацій, проми-слова революція (індустріалізація) пов’язується з розвитком обробної промисловості, що поряд з організацією виробництва предметів споживання включає становлення й зростання вироб-ництва засобів виробництва. До числа найважливіших індикаторів процесу індустріалізації поряд із зростанням частки обробної промисловості у виробництві ВВП і в сукупній зайнято-сті входить облагороджування експорту на основі його насичення промисловими виробами різної техніко-технологічної складності, а показниками її завершення, як і передчасного згортання під впливом внутрішнього чи зовнішнього безладу (у тому числі че-рез спонтанні ринкові сили), є падіння її частки в створенні доданої вартості нових робочих місць.

До найважливіших особливостей розвитку постіндустріаль-них країн після Другої світової війни й у перші післявоєнні десятиліття відносяться значні вкладення у великі науково-дослідні проекти. У цей період слід зазначити існування двох протилежних тенденцій: з одного боку, подолання економічної, культурної й соціально-політичної роз’єднаності світу і, з іншого боку, зростання нерівномірності розвитку між країнами. Приско-рення НТП, зумовлене розгортанням інформаційно-комунікаційної революції, оголило й збільшило розходження в здатності й готовності цих країн адаптуватися до вимог життя, котрі постійно підвищуються. У 1951-2000 роках середньодушо-вий ВВП провідних західних держав (у цінах 1995 року)

89

збільшився більш ніж у 3,5 рази, а іншого світу – тільки в 2,5 ра-зи, у тому числі в країнах, що розвиваються, включаючи Китай, Північну Корею, Монголію і Кубу, – у 3,1 рази й у постсоціаліс-тичних країнах (за винятком вищеназваних ) – у 2,1 рази [1].

У середині 90-х років ХХ століття при високому рівні без-робіття (4%) й інфляції різко зросли темпи економічного зростання, спостерігалося підвищення продуктивності праці. Цей «парадокс продуктивності» пояснюється правильно проведеною фінансовою політикою, повсюдним упровадженням нових “висо-ких технологій”, прогресивним способом організації бізнесу, поширенням нових інноваційних продуктів і послуг. При цьому термін “високі технології” спочатку пов’язувався тільки з деяки-ми новітніми підгалузями промисловості з високою часткою витрат на НДДКР. Зараз це поняття трактується значно ширше: високі технології існують як частина технологічної бази у всіх галузях сучасної економіки. Тому відносно до структури промис-лового виробництва до високотехнологічних галузей звичайно відносять ряд підгалузей машинобудування – випуск електронно-обчислювальної техніки і периферійного устаткування, авіаційної й ракетно-космічної техніки, промислових роботів і засобів ком-плексної автоматизації виробництва, засобів радіозв’язку, радіолокації і радіонавігації, складної побутової радіоелектронної техніки, приладобудування. До цих галузей примикають фарма-цевтична промисловість, деякі хімічні виробництва й атомна промисловість, у яких порівняно висока частка витрат на НДДКР. Виробництво високотехнологічної продукції у світі забезпечують приблизно 50 макротехнологій. На ринках високотехнологічної продукції нової економіки знань домінують найбільш розвинені країни – США, Японія, ФРН, Велика Британія, Франція, що во-лодіють 46 макротехнологіями і контролюють 80% цих ринків.

Розглянемо деякі теорії технологічних трансформацій. Для неокласичної теорії Р.Солоу [2] і Т.Свона [3] виробниц-

тво знань має вирішальне значення для забезпечення довгострокового економічного розвитку. Однак якщо неокласич-ні моделі розвитку беруть за основу ідею про те, що виробництво знань визначає довгострокове зростання рівня доходів на душу населення, то так звані моделі ендогенного (внутрішньосистем-ного) розвитку мають на увазі, що знання генеруються самою економічною системою [4]. Таким чином, ми маємо два варіанти

90

теорії ендогенного розвитку. Теорія виробництва знань – перший варіант. Вона представлена в працях М.Франкеля, П.Ромера, Р.Лукаса. Оперуючи поняттям «знання», теорія розуміє під ним щось більше, ніж особливий різновид капіталу [5, 6, 7], а саме: виробництво знань є прямим наслідком акумуляції капіталу різ-ними фірмами, причому (важливий момент) нагромадження капіталу тією чи іншою окремою фірмою сприяє колективному процесу виробництва нового технологічного й організаційного знання. Таке виробництво знань, у свою чергу, буде компенсува-ти негативні наслідки зменшення граничної продуктивності капіталу і, таким чином, сприятиме підтримці економічного зрос-тання у довгостроковій перспективі.

Перехід до постіндустріального суспільства позначився ви-никненням теорій економічного зростання й розвитку [див.: 8]. Технократичні концепції мали на меті обґрунтувати трансформа-цію під впливом досягнень науково-технічної революції. Прихильники даного підходу вивчали еволюцію індустріального суспільства в постіндустріальне суспільство. Знанням як продук-ту суспільної матеріальної і духовної діяльності людей приділялася головна роль. Поняття “економічний розвиток” було уточнене шляхом включення у нього соціально-економічних фак-торів. С.Кузнець, Г.Мюрдаль доповнили економічну теорію зростання, додавши до неї соціальні винаходи й соціальні техно-логії [9; 10.]. С. Кузнець розглядав сучасне економічне зростання у взаємозв’язку зі збільшенням знання. «Дійсно, економічне зро-стання можна визначити як поширення системи виробництва..., заснованої на зростаючому використанні науки, тобто організо-ваній системі застосування знання» [9, с. 84]. Сучасне економічне зростання досліджується з позицій розширення застосування на-уки в процесі виробництва й соціальної організації. С. Кузнець вважав, що знання втілюється в матеріальній і нематеріальній культурі, утворюючи достовірне, інструментальне або наукове знання.

Аналіз сучасних підходів дослідження механізмів соціаль-но-економічної динаміки постіндустріального суспільства ґрунтується на наступних принципах. По-перше, незворотний ха-рактер змін спрямований на постійне поліпшення кількісних і якісних характеристик функціонування економіки; по-друге, не-лінійний характер еволюційних змін виявляється в тому, що різні

91

галузі й підприємства мають різні темпи впровадження нової техніки та передових виробничих навичок. Поряд зі швидким поширенням нововведень і відповідною реконструкцією в певних сферах діяльності спостерігається повільний еволюційний техні-чний прогрес у багатьох інших сферах. У результаті в суспільстві виникає множинність критеріїв оцінки необхідності змін, проти-річчя між «традиціоналізмом» одних систем й «інноваційністю» інших, а загальні темпи його еволюції стають у залежність від то-го, які погляди отримують панування в кожний період часу. Змістовна сторона нерівномірності пояснюється постійним опо-ром інституціональної системи суспільства будь-якого роду змінам. Чим більш активні в конкретному національному органі-змі «пережитки» традиційних інститутів, тим більш повільним і нерівномірним буде його рух, і навпаки. Цим фактором поясню-ється безупинне нарощування темпів соціально-економічного зростання в країнах Західної Європи.

Іншим варіантом теорії ендогенного зростання є підхід Й.Шумпетера, дослідження якого ґрунтується на аналізі наступ-них проблем: по-перше, основним джерелом технологічного прогресу є інновація; по-друге, інновація супроводжується ство-ренням нового виробничого процесу, виникненням нових продуктів, застосуванням нових методів менеджменту, викорис-танням нової організації виробництва. По-третє, інновація упроваджується фірмою або підприємцем-дослідником, зацікав-леними в одержанні монопольної ренти при успішному впровадженні винаходу. У процесі технічного прогресу й конку-ренції між виробниками винахід застаріває, не приводячи до одержання монопольної ренти, зникає з ринку. Цей процес Й. Шумпетер назвав «творчою деструкцією» [11].

Й. Шумпетер вказав на суперечливість і нерівномірний ха-рактер НТП. Нерівномірність індустріального розвитку виражається за допомогою його внутрішнього змісту, а також са-мого ходу здійснення. Досліджуючи множинність станів рівноваги економічної системи, Й.Шумпетер звернув увагу на нерівномірність розвитку різних її секторів: швидке зростання в одних і застій в інших. Причину цієї нерівномірності він бачив у періодичній концентрації («кластеризації») деяких важливих но-вовведень у відносно короткі проміжки часу, коли складаються сприятливі умови для їх поширення («дифузії») в економіці. З

92

появою будь-якого великого нововведення, що супроводжується різким підвищенням прибутку у підприємця-новатора, розгорта-ється, згідно Й. Шумпетеру, «шторм» аналогів цього нововведення численними дослідниками, що спрямовуються в новий зростаючий сектор. «Шторм» нововведень супроводжуєть-ся масованими інвестиціями й визначає циклічний рух економіки в цілому та постійну зміну складу її провідних галузей. Економі-чний розвиток є яскраво нелінійним, представляючи собою послідовність несподіваних підйомів, що не стільки супрово-джуються впровадженням інновацій, скільки є зумовленими цим упровадженням. Кластер нововведень змінює структуру й пара-метри економіки, викликаючи спад у старих галузях і, з деяким лагом, нерівномірне розширення нових. Й.Шумпетер зводить роль нововведень до постійного порушення рівноваги, внесенню елементів невизначеності й збурювання в економічну динаміку. «Технології» первинні стосовно господарської практики, пері-одичність у поширенні нововведень призводить до циклічності в розвитку економіки.

Шумпетеріанська варіація теорії виробництва знань підкре-слює відмінності форми НДДКР від інших інвестицій, що дозволяє, по-перше, більш детально вимірити економічні й інсти-туціональні детермінанти довгострокового розвитку і, по-друге, визначити ймовірність підтримки економічного зростання при обмежених природних ресурсах. Шумпетеріанський підхід до технологічних змін розвивається в працях Ф.Агьона і П.Хоуітта, вперше викладених в 1992 році [12]. П.Сегерстром, Т.Анант і Д.Дінопоулос, використовуючи раніше існуючі підходи, створи-ли модель якісної диференціації (quality ladder) [13]. Аналіз перерахованих теорій свідчить про те, що виробництво знань за-лежить великою мірою від розвитку фундаментальної науки, двигуном прогресу якої найчастіше виступає скоріше цікавість, а не прибуток. Однак, як показують реальні практичні приклади, багато досліджень, котрі призвели до відкриттів та змінили ви-гляд фундаментальної науки, були ініційовані приватними інтересами фірм, орієнтованих на прибуток.

Технічний прогрес базується на проведенні інновацій, що призводять до нагромадження науково-технічної інформації. Процес її засвоєння включає відбір найновішої інформації. Ре-зультати фундаментальних і прикладних досліджень складають

93

основу для впровадження інновацій у виробництво. Технологічні інновації спрямовані на поширення нового винаходу, вони спри-яють дифузії нового науково-технічного знання, закладають основу для економічного зростання. П.Ромер створив модель економічного зростання, засновану на дослідженнях і розвитку, що не містить у собі шумпетеріанське поняття «творчої деструк-ції» [14]. Дж.Дозі сконструював еволюційну модель технічної зміни, що ґрунтується на зміні масштабу виробництва [15]. Ця модель включає процес одержання науково-технічного знання, його поширення в сфері виробництва. У ній враховується роль адаптерів у відборі технічних засобів чи соціальних норм, вплив радикальних інновацій в економічному розвитку.

Технологія розглядається як спосіб використання й впрова-дження результатів НТП. Вона відноситься до такої сфери, у якій ринок не завжди може виступати як ефективний механізм. У ви-падку відсутності фінансування компаніями розвитку НДДКР держава змушена брати на себе зобов’язання щодо стимулюван-ню появи нових технологій. Великі компанії одержують технологічні переваги, здобуваючи патенти на результати НДДКР. Вони експортують готову продукцію в країни, де розро-блялася нова технологія і проводилися інновації. Територіальний принцип розміщення ТНК відіграє найважливішу роль для одер-жання вигоди від застосування нових технологій.

Використанню інновації передує процес одержання науко-во-технічної інформації, знань, котрі формалізуються у вигляді ідей, уявлень. Впровадження винаходу супроводжується техно-логічною зміною, котра призводить до збільшення обсягу продукції, що випускається, і максимізації індивідуального при-бутку власником технології. Широке впровадження й застосування високих технологій прискорює та поглиблює розви-ток технічного прогресу. Конкуренція між власниками технологій за найбільш вигідне їх застосування відрізняє сучас-ний етап розвитку інформаційного суспільства. Схематично даний процес може бути представлений у наступному вигляді (мал. 2.1):

формалізація ідей, уявлень

інновація

максимізація індивідуального

прибутку

технічний прогрес

94

Вплив технології на рівень економічного розвитку розглядається в цілому ряді сучасних економічних теорій. Причому слід зазна-чити, що в залежності від сфери дослідження роль технології та технологічних інститутів оцінюється вченими по-різному.

Два головних канали поширення технологічного знання – це міжнародна торгівля та прямі іноземні інвестиції (ПІІ). Це і поля-гає в основі того успіху, котрий спостерігається в нових індустріальних країнах в сфері технологічного суперництва, – прагнення й здатність залучити до співробітництва та змусити працювати на себе технології країн-розроблювачів новітніх тех-нологій. Справді, набагато легше відігравати роль послідовника в розвитку технологій, а не технологічного лідера, оскільки запо-зичення існуючих нових технологічних знань і вивчення способів їхнього переносу з країн з високим доходом, безсумнівно, набага-то легше, ніж розробка цих технологій. У 1993 році Д. Коу і Е. Хелпмен запропонували коефіцієнти для виміру запасів капі-талу, що витрачаються на НДДКР, для цілого ряду країн [16; 17].

Можна виявити кілька причин того, чому міжнародна торгі-вля стимулює обмін знаннями між країнами. По-перше, через доступ на конкурентний ринок міжнародної торгівлі місцеві ком-панії вчаться використовувати різноманітні оформлювальні техніки. Вони виробляють продукти, які готові купувати місцеві споживачі. Таким чином, місцеві споживачі не просто купують сучасні імпортні товари високої якості, але й вимагають такої ж якості від місцевих виробників, які виявляються поставленими в аналогічні умови під впливом процесу модернізації. Іншими сло-вами, міжнародна торгівля стимулює інноваційний процес через підвищення конкурентного рівня ринку продуктів. Крім того, міжнародна торгівля дозволяє тій чи іншій країні, незалежно від рівня її доходів, збільшувати випуск спеціалізованих товарів для задоволення глобального попиту на них, у той же час покладаю-чись на імпорт товарів з метою насичення місцевого попиту. Саме таким шляхом стимулюються інноваційні розробки в спеці-алізованих галузях виробництва. Збільшуючи випуск продукції, фірми швидше опановують спеціалізоване знання про те, як зме-ншити виробничі витрати. При цьому вони одержують більше стимулів для створення нових технологій, впровадження іннова-ції, що скорочують витрати.

95

Другий канал поширення технологічного знання – це прямі іноземні інвестиції (ПІІ), котрі певним чином сприяють одержан-ню місцевими виробниками вигод від використовуваних іноземними компаніями технологічних інновацій, а також органі-заційного досвіду ефективного керування, що в остаточному підсумку дозволяє місцевим компаніям навчитися конкурувати на глобальному ринку.

Крім того, доведено, що збільшення продуктивності, як ре-зультат НДДКР в багатих країнах, підвищує рівень продуктивності праці в найбідніших країнах, однак це прямо за-лежить від того, наскільки країни відкриті для міжнародної торгівлі, іноземного інвестування й вільного поширення знань. У погоні за розвиненими країнами відсталі держави, що відкриті для міжнародної торгівлі і прямих іноземних інвестицій – а, отже, і одержують більший доступ до закордонних технологічних роз-робок, – можуть одержати перевагу від застосування не тільки нещодавно розповсюджених інновацій, але й від самих новітніх розробок. Наприклад, серйозною перешкодою для розвитку є створення транспортної й комунікаційної інфраструктури, однак інформаційно-комунікаційна революція останніх років істотно знизила витрати на подолання цієї перешкоди.

Однак деякі країни, що розвиваються, можуть мати сумніви щодо доцільності повної відкритості своїх торгових кордонів, по-силаючись на загрозу творчої деструкції – небезпеки того, що нові товари, нові процеси, нові навички і форми організації дія-льності найчастіше перетворюють їх попередню організацію роботи в зовсім застарілі види.

В даний час отримав поширення цілий ряд теорій, котрі об-ґрунтовують вигідність залучення іноземних капіталів для інноваційного розвитку економіки. Зупинимося на теоріях інтер-націоналізації П.Баклі та М.Кассона, конкурентної переваги М.Портера, еклектичній парадигмі Дж. Даннінга, парадигмі “гу-сей, що летять”, теорії шляху інвестиційного розвитку націй Дж. Даннінга, Р. Нарула, що характеризують об’єднання технологій великих корпорацій та організацію ноу-хау всередині компанії. Дані теорії використовуються для пояснення процесів, що відбу-ваються в розвитку світових економік під впливом технологічного розвитку. Сучасні глобальні процеси характери-зуються зростанням ролі транснаціональних компаній (ТНК),

96

посиленням конкуренції між провідними індустріальними краї-нами в залученні світових капіталів, зростанням використання ПІІ як фактора прискорення економічного розвитку, включаючи й більш відсталі країни. Процес інтернаціоналізації економіки виражається в об’єднанні ринків проміжних продуктів і відбува-ється у випадку, коли корисність від спільно придбаних внутрішніх і зовнішніх активів превалює над витратами організа-ції цієї діяльності.

Основними факторами, що спонукають ТНК інвестувати в інші країни, є переваги місця розташування, наявність природних ресурсів, доступність виходу на ринок у цих країнах. В умовах обмеженості природних ресурсів і недостатності внутрішніх інве-стицій важливим завданням є дослідження питання залучення іноземних інвестицій як альтернативного джерела фінансування розвитку економіки.

Концепція інтернаціоналізації проявляється в об’єднанні технологій, ноу-хау всередині компанії, встановленні й поглиб-ленні економічних зв’язків між ПІІ великих корпорацій та їх внутрішньою організацією, яка відбиває ієрархічну організацію бізнес-функцій. Основне припущення П. Баклі, М. Кассона відно-ситься до трансакційних витрат, які варто враховувати при використанні теорії інтернаціоналізації для ТНК [18]. У своїй ро-боті М. Кассон більш точно детермінує природу трансакційних витрат, здійснює спробу поширити теорію інтернаціоналізації на технологічний розвиток компанії, що базується на певних стиму-лах ТНК, захоплення нових ринків і поліпшення якості обслуговування покупців, встановлення контролю якості продук-ції. ТНК (оператори) отримують конкурентну перевагу через свою здатність інтернаціоналізувати своє ноу-хау замість того, щоб передавати його іншим (зовнішнім) організаціям.

Теорія конкурентної переваги націй М.Портера ґрунтується на положенні про існування розходжень для більшості економік і можливості визначення стадій розвитку розглянутої країни [19]. М.Портер набагато розширив список факторних умов, що входи-ли в неокласичну трьохфакторну модель Хекшера-Оліна, включивши туди 5 груп факторів:

• людські ресурси (з розбивкою на окремі групи праців-ників, включаючи вчених вищої категорії);

97

• природні ресурси (включаючи також клімат і географі-чне розташування країни);

• капітал (із врахуванням національних розходжень, що залишилися, в умовах фінансування та розмаїтості видів націона-льних ринків капіталу);

• науково-інформаційний потенціал (усі накопичені кра-їною знання, пов’язані з виробництвом товарів і послуг, – наукові, технічні, ринкові і т.д.);

• інфраструктура (тип, якість та вартість видів інфра-структури, що впливають на конкурентоспроможність). У цю групу М.Портер включив також усе, що впливає на якість життя у певній країні, роблячи її привабливим місцем для проживання.

Головний внесок М.Портера полягає в ідеї, що основні для конкурентоспроможності фактори країною не успадковуються, а створюються. Причому найбільше значення має ефективність ви-користання факторів — темпи їх створення та механізми їх вдосконалення. Друге важливе положення — класифікація фак-торів на базисні й спеціально розвинені, загальні й особливі. Усі країни починають з конкуренції на світовому ринку на основі ба-зисних факторів – природних ресурсів або некваліфікованої робочої сили. Однак, відповідно до підходу М.Портера, конку-рентоспроможність країни, заснована на базисних факторах, є непостійною, тому що на світовий ринок можуть вийти інші кра-їни з більш дешевими природними ресурсами чи працею, може змінитися виробничий процес. У наукомістких галузях базисні фактори не надають вирішальної переваги. До того ж ТНК мо-жуть отримати їх в інших країнах за рахунок закордонних інвестицій. Щоб забезпечити конкурентні переваги на світовому ринку, фактор повинен бути вищою мірою спеціалізований, при-стосований для потреб конкретної галузі промисловості. Наприклад, у Німеччині конкурентна сила оптичної промислово-сті зосереджена в корпусі спеціалізованих кадрів вищого і середнього рівня. Спеціалізовані фактори набагато сутужніше скопіювати і вони, як правило, потребують значних довгостроко-вих інвестицій. Тому, за М.Портером, відсутність окремих базисних факторів може бути не слабкістю, а сильною стороною в конкурентній боротьбі, яке стимулює компанії здійснювати нововведення та вдосконалення.

98

Умови внутрішнього попиту продовжують відігравати ве-личезну роль, незважаючи на глобалізацію конкуренції. При цьому найбільше значення має не обсяг внутрішнього попиту, а його якість і відповідність тенденціям розвитку попиту на світо-вому ринку. Виграють у конкурентній боротьбі країни, де розвитку певного сегмента ринку приділялася більша увага у зв’язку з особливими внутрішніми умовами, в той час як попит на цю продукцію в інших країнах був поки невисокий. Японці після Другої світової війни, відновлюючи інфраструктуру, зробили ве-ликомасштабні інвестиції в транзисторний зв’язок, чому сприяла гірська місцевість країни, де кабельні комунікації обходилися до-рожче. Основні конкуренти Японії, маючи в основному незруйновані війною кабельні комунікації, лише знехотя надалі примирилися з необхідністю відмовитися від ще рентабельних капіталовкладень у кабельну мережу й спізнилися. Таким чином, вдало використовуючи власні конкурентні переваги, Японія за-йняла лідируючі позиції цьому ринку.

Дуже важливо, щоб цей національний підвищений попит передбачав майбутній попит світового ринку. Високі вимоги до захисту навколишнього середовища в Скандинавії стали по-штовхом для розвитку там відповідних технологій і створили згодом її промисловості пріоритетну нішу на світовому ринку.

Споріднені й підтримуючі галузі – третя важлива детермі-нанта національної конкурентної переваги. Звідси надходять напівфабрикати та допоміжне устаткування високого класу. Останнім часом цій детермінанті надається велике значення через одну відзначену М. Портером особливість: конкурентоспромож-ними бувають звичайно не окремі галузі, а “групи” чи “кластери” галузей, де компанії інтегруються за горизонталлю і вертикаллю. Причому ці “кластери” мають тенденцію до концентрації в рам-ках обмеженого географічного простору.

Стратегія і структура фірм, внутрішньогалузева конкуренція – це група дуже різнорідних, але особливо важливих для розу-міння конкурентних переваг факторів. Цілі, стратегії та способи організації фірм значно відрізняються в різних країнах. Спосіб менеджменту фірм і види конкуренції піддаються впливу націо-нальних особливостей країн. Жодна система менеджменту не є універсальною. В останнє десятиліття особливо велика увага ста-ла приділятися відмінностям у діловій культурі різних країн як

99

фактору їх міжнародної конкурентоспроможності. На світовому ринку відрізняється “образ” Італії і Німеччини. Так, Італія ліди-рує в дизайні, у цілому ряді фрагментованих галузей (світильники, меблі, взуття, вовняні тканини, пакувальні маши-ни). Більшість італійських фірм цих галузей — малого і середнього розміру, перебувають у приватній власності й керу-ються як велике сімейство. Навпаки, Німеччина процвітала в галузях зі значним технічним компонентом продукції. Вище кері-вництво донедавна, як правило, мало технічну освіту. Компанії ієрархічні за своєю організацією та практикою керування. Однак важливо, щоб спеціалізація країни в міжнародному поділі праці відповідала її діловій культурі. Велике значення для міжнародної конкурентоспроможності компанії має часова перспектива, у якій будується її діяльність, а це залежить, у першу чергу, від складу її інвесторів. Наприклад, у Німеччині й Швейцарії, де переважають інституціональні інвестори, їх склад відрізняється значною стабі-льністю, від компаній не вимагають постійного звіту у своїй прибутковості. Добре в таких умовах почувають себе компанії “зрілих” галузей, де потребуються великі інвестиції в НДДКР й виробниче устаткування та не очікується швидкого одержання прибутку. У даній групі факторів знаходиться і головний каталі-затор усієї системи — внутрішньогалузева конкуренція. Оскільки “ромб” функціонує як система, відсутність цієї умови може пара-лізувати все її функціонування. Наявність “своїх” конкурентів — набагато більш стимулюючий фактор, ніж конкуренція іноземна. “Свої” перебувають у рівних стартових умовах щодо сировини, вартості робочої сили, законодавства. Мимоволі доводиться при-думувати що-небудь нове. Це положення М. Портера йде врозріз із широко розповсюдженими ідеями щодо того, що потрібно за-ощаджувати на наукових дослідженнях, концентрувати зусилля, підтримуючи “національних чемпіонів”, поєднувати компанії. Внутрішнє суперництво сприяє формуванню “кластерів”. “Клас-тер” стає засобом подолання інерції, негнучкості, догідливості між конкурентами, що сповільнюють удосконалювання й іннова-ції. Основна функція держави — роль каталізатора. Вона не може створити конкурентоспроможної галузі — це справа компаній. Держава повинна спонукувати (навіть примушувати) компанії ставити перед собою більш високі цілі і підніматися на нові,

100

більш високі рівні конкурентоспроможності, яким би важким і неприємним не був цей процес.

М. Портер виділяє основні параметри виробничих факторів, внутрішнього попиту, рівня міжгалузевої кооперації, стратегію банків і фірм, причому він розрізняє наступні чотири стадії роз-витку: стану факторів виробництва, стимулювання інвестицій, впровадження інновацій, збільшення багатства [19].

Перші три стадії асоціюються з розвитком конкурентних переваг і характеризуються специфічними видами володіння фак-торами виробництва (фізичним капіталом – працею – людським капіталом – технологіями). Одна з головних відмінностей перших трьох стадій конкурентного розвитку — це спосіб, яким фірми отримують технологію. На факторній стадії компанії її переважно створюють не самі, а отримують від інших країн. Це відбувається за допомогою імітації придбаного іноземного капітального устат-кування.

М. Портер стверджує, що розвиток кожної країни відбува-ється на основі застосування досвіду попереднього розвитку. Праця і природні ресурси використовуються для виробництва трудомістких або матеріалоємних товарів. На наступній стадії ча-стка капіталомістких товарів зростає, причому за більш високого рівня концентрації виробництва продукція характеризується до-датковим внеском кваліфікованої праці та технологій. У цьому процесі зміна виражається зрушенням відносних переваг від ви-робництва трудомістких або матеріалоємних товарів (характерних для першої стадії) на користь капіталомістких това-рів (наприклад, продукція важкої промисловості). М. Портер указує, що найбільш розвинені країни знаходяться на першій ста-дії розвитку і створюють порівняльні переваги для виробництва трудомістких або матеріалоємних товарів. Деякі з цих країн уже перейшли на другу стадію, на якій найважливішу роль починають відігравати інвестиції в капіталомістку діяльність. На третій ста-дії, інноваційній, держава вже має висококваліфікований капітал і активно проводить політику розвитку НДДКР. На цій фазі порів-няльні переваги країни переходять на виробництво високоінноваційної й технологічно нової продукції. Фірми на ін-новаційній стадії економіки конкурують на світових ринках у більш диференційованих сегментах промисловості. Вони продо-вжують конкурувати за ціною, але на базі високої продуктивності

101

праці. Чуттєві за ціною, менш складні сегменти поступово посту-паються іншим країнам. Фірми конкурують на базі власних глобальних стратегій і мають власні збутові та обслуговуючі міжнародні мережі поряд зі зростаючою репутацією марки за ко-рдоном. Таким чином, інноваційна стадія є одним з етапів значного прямого закордонного інвестування. Звичайно, деякі га-лузі промисловості країни лідирують у переході до інноваційної стадії, одержавши конкурентні переваги більш високого класу. Удосконалювання поширюється на інші галузі. На інноваційній стадії економіка має найбільшу опірність стосовно зовнішніх по-дій і макроекономічних коливань, особливо коли країна виявляє здатність розширювати “кластери”. Промисловість менш уразли-ва до цінових шоків і руху курсів валют, оскільки вона конкурує на основі технології й диференціації продукції. Глобалізація стратегії фірм створює додатковий буфер проти таких коливань. Множення числа процвітаючих фірм зменшує залежність від од-ного конкретного сектора.

Для інноваційної економіки характерна також міжнародна позиція, котра зміцнюється по ряду передових послуг, що відби-вають удосконалення конкурентних переваг у промисловості. Усі спонукувані інноваціями економіки мають більш високу частку внутрішніх послуг, ніж країни на більш ранній стадії розвитку. Однак, чи матиме країни широку базу для міжнародної конкурен-тоспроможності в послугах, залежить від ряду факторів, у тому числі від розвитку підтримуючих галузей. Там, де заборонена ко-мерційна реклама по телебаченню (наприклад, у Німеччині), фірмам складніше вийти на світовий ринок. Велика Британія, на-приклад, вийшла на інноваційну стадію в першій половині 19 століття. США, Німеччина і Швеція — у десятиліття відразу пе-ред або після початку 20 століття, Італія і Японія — тільки в 1970-і роки. Причому М.Портер вважає, що Італія, можливо, зно-ву перебуває в цій стадії. Досягти інвестиційної стадії Італії довго не вдавалося в наслідок низки історичних причин її розвитку в період після другої світової війни. Італія відразу “перескочила” з факторної стадії на інноваційну стадію.

Явні ознаки вступу економіки в четверту стадію виявляють-ся повільно, у зв’язку з інерцією, створеною лояльністю споживачів і досить міцними ще позиціями на ринку. Однак, як тільки починається втрата позицій у деяких високопродуктивних

102

галузях і сегментах, вона поширюється на інші галузі за допомо-гою “декластеризації”. Економічний спектр звужується, конкурентна перевага втрачається спочатку в базисних галузях промисловості і готових виробів, пізніше — у виробництві ком-понентів, потім — устаткування. Подекуди конкурентна перевага зберігається, наприклад, у галузях, де країна має унікальний по-пит або добре розвинені суміжні галузі. Іноземні фірми, котрі все більше отримують реальну конкурентну перевагу, придбають на-ціональні компанії й інтегрують їх у свої глобальні стратегії на основі бази, розташованої в іншій країні. Прогрес в економіці не є неминучим. Найбільш важливими умовами просування країни на більш високу стадію є наступні: мотивація, внутрішня конку-ренція, удосконалення попиту, нестача окремих факторів, здатність до створення нового бізнесу.

Еклектична парадигма Дж. Даннінга поєднує цілий ряд тео-ретичних, економічних підходів, що дозволяють пояснити міжнародне виробництво і привабливість країни для іноземних інвестицій. Теорія ВМІ переваг ґрунтується на припущенні, що багатонаціональна компанія буде інвестувати в іншу країну у фо-рмі ПІІ при дотриманні наступних чотирьох умов [20].

По-перше, фірма повинна мати специфічні переваги воло-діння власності (В) для іноземного інвестора, активу, що потенційно дозволяє отримувати ренту.

По-друге, перевага місця розташування (М), сукупний набір місцевих факторів і ринків в окремих країнах забезпечує викори-стання уже вище названої переваги.

По-третє, існування стимулів, що сприяють інтернаціоналі-зації (I), дозволяє фірмі використовувати (В) переваги, на противагу переносу й пропозиції їх застосування іншими закор-донними фірмами.

По-четверте, інвестиційне рішення повинне бути послідов-ним і відповідати довгостроковій стратегії менеджменту. Рішення про інтернаціоналізацію інвестицій (на противагу використанню ринкового механізму) залежить від переваг «В» і «М», якими во-лодіє багатонаціональна фірма і відповідно країна-реципієнт інвестицій. «I» переваги стимулюють фірму використовувати по-рівняльні переваги виробництва в рамках власної структури керування в порівнянні зі здійсненням ринкових угод.

103

Подальше дослідження Дж. Даннінга супроводжувалося з’ясуванням ролі ПІІ в переносі нових технологій. Ефективний обмін технологіями, а також результати застосування новітніх форм менеджменту створюють переваги володіння власністю під впливом припливу ПІІ. Проведене дослідження виявило неодна-кові рівні корпоративного й промислового розвитку ТНК. Отримані результати підтвердили, що деякі ТНК воліють викори-стовувати ПІІ як ефективний засіб залучення технологій. У даному випадку відмінності між фірмами і країнами виникають у залежності від міри реального інвестування, глибини, характеру зовнішніх і внутрішньофірмових зв’язків. Це означає, що засто-совувані ТНК НДДКР сприяють розвитку національної інноваційної системи. Висока частка іноземного виробництва впливає на цю систему навіть якщо НДДКР залишається в країні. Розходження національної системи інновацій і технологічних можливостей у країні відносяться до сильних стимулів пошуку, поширення і використання науково-технічної інформації корпо-раціями. Дані розходження використовуються для одержання доступу до додаткового джерела технологічного розвитку на ко-рпоративному рівні [21, с. 14].

Парадигма “гусей, що літають” була розроблена японським економістом К. Акамацу наприкінці 30-х років ХХ століття. Від-повідно до цієї доктрини, країни поступово рухаються за технологічною траєкторією розвитку, використовуючи приклад країн, котрі безпосередньо є лідерами індустріального прогресу. Метою цієї політики також є індустріалізація економіки. Однак вона досягається не шляхом заміщення імпорту вітчизняним ви-робництвом за допомогою зовнішньоторговельних обмежень і дискримінації імпорту, а шляхом нарощування експортного по-тенціалу країни. Якоюсь мірою модель “гусей, що літають” можна розглядати як природний результат впливу ринкових сил. Економіки з надлишком робочої сили і нестачею капіталу стають конкурентоспроможними в трудомістких секторах на міжнарод-ному ринку. Але в міру того, як заощадження й освіта створюють резерв капіталу та кваліфікованої робочої сили, з’являються більш капіталомісткі й потребуючі більш високої кваліфікації се-ктори промисловості, а, отже, підвищується рівень конкурентоспроможності всієї економіки.

104

Ідея експортної платформи полягає в тому, щоб створити в економіці анклав, відкритий для іноземних інвесторів і інтегро-ваний у глобальну економіку, вільний від проблем інфраструктури, безпеки, панування закону і торгової політики, що обтяжують іншу економіку. У країнах Південно-Східної Азії було створено кілька варіантів такої експортної платформи, включаючи експортно-промислові зони, митне збереження, спе-ціальні економічні зони і систему повернення митних зборів. Уряди держав підтримували ці інститути макроекономічною по-літикою, стимулюючи експорт трудомісткої продукції, особливо за допомогою відповідних обмінних курсів.

Однак і дана модель не позбавлена своїх негативних сторін. Глобалізація економічного життя, жорсткі правила світового по-ділу праці, обмеженість ринків збуту, прагнення діставати найбільший прибуток за рахунок експорту високотехнологічної продукції і перенасичення цією продукцією ринків збуту, приро-дна конкуренція країн-експортерів – ось неповний перелік причин, що обмежують абсолютну цінність даної моделі. Доти, поки економіка і фінансова сфера країн “розвитку, що доганяє,” залишалися відносно закритими, а національна валюта не була вільно конвертованою, перепади на світовому ринку не здійсню-вали істотного впливу на розвиток цих країн. Як тільки відбулося відкриття економіки, а національна валюта виявилася “прив’язаною” до твердих валют розвинених країн, так націона-льний ринок потрапив під вплив кон’юнктури світового ринку. З урахуванням тієї обставини, що за основу “розвитку, що дога-няє,” приймається стратегія експортної орієнтації, залежність від основних світових ринків – США, Японії і ЄС – стає ще більш значною.

Підсумком дослідження взаємозв’язку ПІІ з рівнем розвитку технологій стало виникнення теорії шляху інвестиційного розви-тку націй Дж. Даннінга і Р. Нарула [24]. Даною теорією обґрунтовується наявність залежності між експортом і імпортом ПІІ від рівня економічного розвитку країни щодо держав іншого світу. Виділення п’яти фаз інвестиційного розвитку дозволяє ви-значити інвестиційні позиції країни як імпортера або нетто-експортера. Фази 1-3 характеризують низькі припливи і відтоки ПІІ, низьку частку ВВП у розрахунку на душу населення. Розви-ток капіталомісткої промисловості на 2-3 фазах забезпечує

105

перехід на наступні фази. Країна перетворюється в нетто-експортера інвестицій у 4-5 фази. Теорія шляху інвестиційного розвитку може бути використана при виробленні основних реко-мендацій економічної політики країн, що проводять трансформаційні перетворення.

К. Перес, К. Фрімен і Б. Йонсон досліджували технологічні питання у взаємозв’язку з інституціональними процесами. Реалі-зація технологічної парадигми пов’язана з фундаментальним процесом зміни соціально-інституціональної системи на націона-льному і міжнародному рівнях. Інституціональні і соціальні зміни відносяться до визначального фактору економічного зростання. Б. Йонсон вказує на існування взаємозв’язку технологічних і со-ціальних процесів [25, с. 281-282.]. Слід зазначити, що застосування даного підходу дозволяє найбільш повно врахову-вати еволюційні зміни, що відбуваються, і визначати характер зв’язків між інституціональними і технологічними змінами. Ін-ституціональне закріплення функціональних зв’язків між економічними суб’єктами визначає межі доступу до певного ма-сиву ресурсів у суспільстві. Успішність трансформаційного процесу залежить від того, які зв’язки будуть переважати, і роль яких буде знижуватися і нівелюватися.

Досвід країн, що домінують на ринку високих технологій, дає підстави визначити деякі закономірності їхнього технологіч-ного лідерства.

По-перше, наука й інновації розглядаються не тільки як фу-ндамент і одночасно інструмент підвищення конкурентоспроможності і безпеки, але і як базовий елемент су-спільства нового типу, заснованого на знаннях. Урядами більшості країн-лідерів технологічної гонки визнані і реалізують-ся на практиці теоретичні висновки концепції національних інноваційних систем. Теоретичні висновки концепції національ-них інноваційних систем були розроблені наприкінці 80-х років минулого століття групою вчених Б. Лундваллом, К. Фріменом, Р. Нельсоном та ін. [22, 23] Методологічні принципи цієї концеп-ції полягають у дослідженні корпорації як головного фактора економічної динаміки; аналізі інституціонального контексту ін-новаційної діяльності як фактора, що прямо впливає на її зміст і структуру й у визнанні особливої ролі знання в економічному розвитку.

106

Національна інноваційна система в загальноприйнятому ро-зумінні – це сукупність взаємозалежних організацій, що безпосередньо здійснюють виробництво і комерційну реалізацію наукових знань і технологій, а також комплекс інститутів пра-вового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують ефективне функціонування цих організацій. Науково-виробнича частина систем складається з великих і дрібних компаній, універ-ситетів, державних лабораторій, технопарків і інкубаторів. Функціонування інноваційних систем дозволяє розвиненим краї-нам, що задають тон у торгівлі високотехнологічною продукцією, витрачати на створення нових знань і технологій чималі кошти – від 1,6% (Канада) до 3,7% (Швеція) загального обсягу ВВП, не-ухильно нарощуючи при цьому абсолютні суми витрат.

По-друге, завоювання й утримання позицій на світових рин-ках високотехнологічної продукції досягається у жорсткій конкурентній боротьбі, переваги в якої забезпечуються не стільки цінами на продукцію, скільки її споживчими властивостями і які-стю, удосконалення яких неможливе без опори на інновації. Оскільки інноваційні процеси інтенсифікуються лише при відпо-відній зацікавленості бізнесу і стимулюючій ролі держави, остільки за конкуренцією високотехнологічних товарів і послуг усе ясніше проступає конкуренція податкових систем і держав-ного регулювання, наукових потенціалів, систем освіти, охорони здоров’я, рівня культури і людського потенціалу різних країн. У конкурентній боротьбі компанії і фірми використовують не тіль-ки свою власну економічну міць, але і всі національні конкурентні переваги та можливості держави.

На ринках високотехнологічної продукції конкурують між собою, як уже відзначалося, в основному постіндустріальні краї-ни, втягнені в гонку нескінченних науково-технічних інновацій і не зацікавлені в появі нових претендентів на якусь частку певно-го ринку. Закордонна практика показує, що ринки готових виробів, як правило, є об’єктом протекціонізму – нетарифних і меншою мірою тарифних обмежень імпорту. У залежності від обраної економічної стратегії і розв’язуваних тепер господарсь-ких задач національні уряди обирають міру сполучення в ній економічних і адміністративних інструментів регулювання това-рних потоків, диференціації рівнів захисту внутрішнього ринку у відношенні тих чи інших видів товарів.

107

Саме промислово розвинені країни, власне кажучи, встанов-люють порядок обміну продукцією високотехнологічних галузей шляхом домовленості на двосторонній чи багатобічній основі, у тому числі і через механізми СОТ.

Країни, що доганяють, у міру можливостей відстоюючи свої інтереси, змушені все-таки сприймати вироблені світовим еконо-мічним авангардом правила гри, миритися з підвищеними тарифами на нові категорії товарів і зниженими на продукти, що обертаються на світових ринках сировини і напівпродуктів. В умовах зниження тарифних бар’єрів у конкуренції на ринках ви-сокотехнологічної продукції все більшу роль відіграють технічні бар’єри, насамперед стандарти і технічні вимоги, що забезпечу-ють інтереси національної безпеки, захист здоров’я і права споживачів.

Конкуренція набуває настільки масштабного характеру, а ставки в ній настільки високі, що в боротьбу на світовій економі-чній арені все частіше вступають політичні сили, включаючи керівників держав найвищого рівня. Вони активно домагаються від країн-партнерів зняття чи зниження бар’єрів доступу на їхні ринки, обговорюють великі торгові угоди, що виходять за межі традиційних сфер міждержавного діалогу – військово-технічного співробітництва, освоєння космосу і реалізації масштабних енер-гетичних проектів. Нерідкі випадки, коли в інтересах національних корпорацій на інші країни справляється прямий тиск з метою змусити їх відмовитися від співробітництва з треті-ми країнами в конкретних високотехнологічних галузях, наприклад, в атомній енергетиці.

По-третє, корпоративні дослідження і розробки, як підтвер-джує сучасна практика, мають дуже важливе економічне значення. Розвиток наукових досліджень у компаніях створює, зокрема, потенціал наукових відкриттів і нових технічних мож-ливостей. Компанія, що проводить наукові дослідження, може реалізувати ці нові можливості однією з перших. Сильний науко-во-дослідний підрозділ у компанії здатен забезпечити випереджальне перетворення результатів наукових досліджень чи винаходів у нововведення й у такий спосіб створити основи дов-гострокової конкурентоспроможності. Цей підрозділ компанії повинен проводити як довгострокові прикладні, так і фундамен-

108

тальні дослідження або мати тісні контакти з носіями фундамен-тального знання.

У проведенні досліджень і розробок підприємницький сек-тор відіграє провідну роль, випереджаючи університети і державні лабораторії за обсягами витрат на НДДКР, чисельністю наукових кадрів, кількістю одержуваних патентів і потоком тех-нічних новинок у вигляді продуктів, процесів і послуг. До кінця минулого століття підприємницький сектор у розвинених країнах фінансував переважну частину загальнонаціональних витрат на НДДКР (%): у Франції – 61, Великій Британії – 65, Німеччині – 68, Японії – 72, США – 74, Швеції – 75 [27, с.54].

Основна частина фундаментальної науки, як і раніше, базу-ється в університетах, але корпоративні дослідницькі центри найчастіше виступають відповідно до них як рівні партнери. Пе-реважна частина ресурсів на проведення наукових досліджень концентрується у невеликому числі великих компаній. Саме вони здатні реалізовувати масштабні дорогі проекти, фінансувати роз-робку відразу декількох альтернативних нововведень, поєднувати вчених і фахівців різних наукових дисциплін для багатоцільових проектів. Однак це не перешкоджає розростанню і зміцненню по-зицій у сфері НДДКР середнього і малого бізнесу, котрий має певні переваги - швидше реагує на зміну попиту, вільний від на-копичених стереотипів наукового пошуку, більше схильний до ризику, з яким завжди пов’язані розробка й освоєння нових тех-нологій. І великий, і дрібний бізнес на початкових (доринкових) етапах розробок і впровадження нових інноваційних ідей найчас-тіше вдається до допомоги венчурних фірм, що спеціалізуються на ризиковому фінансуванні проектів зі спеціально створюваних фондів.

Найбільш інтенсивно дослідження і розробки в підприємни-цькому секторі розвинених країн ведуться у високотехнологічних галузях. Галузеві пріоритети досліджень і розробок підприємни-цького сектора відбиваються не тільки у витратах, але й у їх результатах, найважливішим з який вважається патент. Аналіз структури патентування у провідних розвинених країнах дозво-ляє охарактеризувати американські НДДКР як переважно пов’язані з комп’ютерними технологіями і медициною; японські – із системами переробки інформації; німецькі – з механічними системами, двигунами, органічною хімією.

109

По-третє, процес нагромадження та застосування знань – це довготривалий кумулятивний процес, що регулюється інновацій-ною політикою, – самостійним високопріоритетним напрямком економічної політики будь-якої розвиненої держави. Інноваційна політика являє собою одну зі складових частин державної полі-тики, що поєднує цілий комплекс заходів, включаючи розвиток взаємозв'язків по всьому циклові створення й реалізації інновацій-ного продукту, а також інтеграцію різних областей політики, що впливають на інноваційний процес. Вона є нерозривною ком-бінацією класичної підтримки досліджень, стимулювання процесів обміну між наукою й економікою, а також формування сприятливих інноваціям економічних умов.

Вкладення в науку й освіту взагалі дають віддачу тільки за їх стабільності або зростання в довгостроковій перспективі. При-пинення фінансування досліджень на якомусь етапі не можна компенсувати навіть його стрибкоподібним збільшенням у май-бутньому. Тому держави з урахуванням специфіки наукового виробництва і його продукції приділяють велику увагу регулю-ванню сфери наукових досліджень. Слабості ринкового механізму переборюються шляхом використання наступних форм держав-ного втручання: пряма участь держави у виробництві знань - організації державних лабораторій, що знаходяться на бюджет-ному фінансуванні; надання для проведення фундаментальних досліджень безоплатних субсидій вченим, котрі знаходяться поза державними лабораторіями; забезпечення сприятливих умов для приватного виробництва наукових знань і технологій шляхом на-дання йому податкових пільг або субсидій (дивись підрозділ 3.1).

Досвід розвинених і країн, що доганяють, свідчить про те, що економічний механізм державної наукової політики носить універсальний характер і базується на конкурсному бюджетному фінансуванні і методах непрямого стимулювання НДДКР.

Головним фінансовим інструментом науково-технічної по-літики держави є використання бюджетних коштів. За їхній рахунок фінансується від 1/5 до 1/2 національних наукових ви-трат. Частка витрат на науку в загальній сумі державних витрат у розвинених країнах відносно невелика. Вона складає приблизно 3-5%. Із коштів державних бюджетів практично повністю фінан-сується фундаментальна наука в університетах, оборонні дослідження в державних лабораторіях і за контрактами у прива-

110

тному секторі, а також створення найбільш складних і дорогих експериментальних установок – прискорювачів, телескопів, кос-мічних станцій і т.д. На фундаментальну науку в розвинених країнах витрачається від 6 до 22% усіх коштів, вкладених держа-вою в науку. Фінансування оборонних досліджень і розробок поглинає велику частину державних наукових бюджетів тільки в США і Великої Британії – 53,2 і 34,9% у 1999 року [27, с.99-100].

Державні замовлення на проведення НДДКР розміщуються не тільки в державних лабораторіях і університетах, але й у ком-паніях приватного сектора, що фактично дозволяє вбудовувати ринковий механізм у реалізацію державних програм. Основними формами розміщення замовлень є проекти і контракти, одержан-ня яких будь-якою компанією розглядається як привабливий, престижний і дохідний бізнес, поєднаний до того ж з одержанням певних пільг і преференцій.

Поряд із прямим фінансуванням досліджень і розробок дер-жава також стимулює інноваційну діяльність підприємницького сектора за допомогою досить широкого арсеналу засобів еконо-мічної і бюджетної політики. До останнього відносяться включення витрат на НДДКР частки сектора в собівартість про-дукції; списання значної частини наукового устаткування з прискорених норм амортизації; застосування адресних податко-вих пільг; пільгове кредитування НДДКР і часткове фінансування великих проектів; безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна чи землі для організації інноваційних підприємств або наукової інфраструктури в регіонах.

Податкові пільги надаються підприємницькому сектору в основному у вигляді двох типів процентних знижок - об’ємної або зростаючої. Перший тип знижки передбачає можливість від-рахування з оподатковуваного доходу певної частини витрат на НДДКР. Ставки такої знижки в ряді країн, наприклад в Австралії і Сінгапурі, установлюються на тризначному рівні, що дозволяє компаніям зменшувати податкові платежі на суми, що переви-щують витрати на НДДКР у 1,5-2 рази. Зростаюча знижка застосовується до суми збільшення витрат на НДДКР у порівнян-ні з базисним роком. Найбільшу зростаючу ставку використовує Франція – 50%. Деякі країни застосовують одночасно обидва ти-пи знижок. Фахівці позитивно оцінюють результати

111

використання податкових пільг, думаючи, що саме вони стиму-люють НДДКР.

Під впливом державної наукової політики ускладнюється типологія науково-дослідних організацій, розмиваються тради-ційні класифікаційні ознаки, що дозволяють відносити ту чи іншу лабораторію до приватного або державного сектора. Посилюєть-ся вплив змішаних, гібридних форм організації наукової діяльності, що знаходяться під впливом ринку і держави, що ви-конують одночасно роботи в інтересах конкретних корпорацій і державних відомств.

Державні пріоритети в сфері науки й інновацій у розвине-них країнах у міру підйому на нові східці науково-технічного прогресу переглядаються й уточнюються. У рамкових програмах наукової політики ЄС, наприклад дослідження, пов’язані з гене-тичною природою живих організмів, поліпшення якості і продовження життя людини, починають витісняти дослідження, спрямовані на інформатизацію виробництва, послуг і освіти. У США комплекс інформаційних технологій і Інтернет залишають-ся пріоритетом високого рівня.

У розвинених країнах 25% трудових ресурсів сьогодні за-йнято в сфері науки і високих технологій. У США 8% населення створюють понад 20% ВВП, а країна витрачає на НДДКР близько 40% від загальносвітових витрат; близько 66% працюючих сього-дні мають вищу або незакінчену вищу освіту (адміністрація має намір за життя нинішнього покоління довести цей показник до 90%).

Для України, перед якою стоїть завдання модернізації наці-онального господарства і більш ефективного його включення у світову економіку, розвиток науково-технічної сфери має практи-чне значення. Створення інноваційної системи, що спирається на використання ринкових механізмів і активну державну науко-во-технічну політику, буде сприяти постійне нарощування вкладень у науково-технічну сферу, освіту, створення лаборато-рій, інститутів і наукових шкіл у різних сферах досліджень. Це стане основою для розвитку галузей і секторів, заснованих на знаннях, їх довгострокової конкурентоспроможності в рамках національних кордонів і на світових ринках.

112

2.2. Основні напрямки інноваційної політики ЄС

Для досягнення мети переходу країни на інноваційний шлях роз-витку необхідно домогтися підвищення інноваційної активності національної промисловості, адаптувати науково-дослідний ком-плекс до умов ринкового господарства, підсилити взаємодію державного і приватного секторів. Вирішення цих завдань зале-жить від вироблення ефективної науково-технічної, інноваційної й промислової політики.

У цьому зв'язку заслуговує на увагу вивчення досвіду Євро-союзу й окремих країн Західної Європи щодо стимулювання інноваційної діяльності, багато елементів якого можуть бути ви-користані в Україні. У ЄС за останнє десятиліття відбулися значні зміни в інноваційній політиці і механізмах стимулювання інноваційної діяльності як на наднаціональному рівні, так і в ра-мках окремих країн і регіонів. Процвітання Європейського співтовариства в цілому й особливо країн, що до нього входять (основу існування яких складають наукомісткі експортні вироб-ництва і сектор послуг), визначається становищем на світовому ринку. Інноваційна політика - одна зі складових частин політики держави, котра проводить цілий комплекс заходів, спрямованих на розвиток інновацій, що включають забезпечення взаємозв'язку по всьому циклові створення й реалізації інноваційного продукту, а також інтеграцію різних областей політики. Інноваційна полі-тика ЄС є нерозривною комбінацією класичної підтримки досліджень, стимулювання процесів обміну між наукою й еконо-мікою, а також формування сприятливих інноваціям рамкових умов.

У Римському, а потім і Маастрихтському договорах було поставлене завдання забезпечення міжнародної конкурентоспро-можності ЄС. Вважається, що ЄС як єдине ціле повинне бути здатним до конкурентної боротьби з промисловими співтоварис-твами інших регіонів світу. Однією з умов, необхідних для досягнення зазначеної мети, є більш рівномірний технологічний розвиток усього західноєвропейського економічного співтоварис-тва. Таким чином, два основних напрямки політики розвитку Європейського співтовариства – соціально-економічна консолі-дація територій і забезпечення конкурентоспроможності співтовариства як єдиного цілого на ринку високих технологій - є

113

взаємодоповнюючими. У цьому зв'язку природним чином постає питання про проведення ефективної науково-технічної й іннова-ційної політики Європейським Союзом.

Політиці в області науки, техніки, технологій присвячений об'ємний розділ договору про Європейський Союз – стаття 130 [1]. При цьому в першому ж пункті статті підкреслюється пріори-тетність мети досягнення науково-технологічної та інноваційної консолідації ЄС. У даній статті зазначено, що вирішальним фак-тором збереження передових позицій Західної Європи на світовому ринку є якісний рівень європейської виробничої систе-ми. Етапом, що передував висновку Маастрихтського договору, було прийняття Єдиного Європейського акта, у якому визначені спеціальні заходи для розвитку досліджень і технологічних роз-робок з метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку промисловості Західної Європи в цілому. Власне кажучи, Єдиний Європейський акт являв собою одночасно і базо-вий закон, і керівництво до дії. У ньому сформульовані правила кооперації між дослідницькими центрами, підприємствами й уні-верситетами, порядок організації робіт з рамкових програм і участі в них третіх країн, що не є членами ЄС, умови і процедури висновку контрактних договорів, норми відносин в області фі-нансування, підготовки кадрів і т.п.

Більш детально дане питання розглядалося органами Євро-пейської Комісії безпосередньо після підписання Маастрихтського договору. У травні 1993 року Комісією було випущено комюніке «Взаємодія між політикою науково-технічного і соціально-економічного розвитку» (№(93)203). У да-ному документі, що визначив основні напрямки практики Європейського Союзу на період 1994–1999 років, теза про консо-лідацію двох зазначених напрямків політики одержала розширювальне пояснення. У комюніке вказується, що розрив у рівнях технологічного розвитку окремих регіонів Європейського Союзу значно перевищує розходження економічної природи, яка розділяє ці регіони. Отже, соціально-економічний розвиток від-стаючих регіонів, їх «підтягування» до середньоєвропейського рівня повинен узгоджуватися з розвитком там наукомістких ви-робництв і інноваційним розширенням сфери послуг. Зміцнення наукових і технологічних основ у промисловості й забезпечення зростання міжнародної конкурентоспроможності співтовариства

114

відповідно до статті 130 віднесені до числа головних завдань на-уково-технічної політики.

У 2000 році Європейський Союз узяв курс на створення до 2010 року найбільш конкурентоспроможної у світі динамічної економіки, заснованої на знаннях. У цьому зв'язку пріоритетними напрямками діяльності ЄС стали три області: науково-технічна, інноваційна й освітня. Зокрема, до вже існуючої Рамкової про-грами НДДКР планується додати нову Рамкову програму з конкурентоспроможності й інноваціям (2007–2013 рокам), а та-кож Програму інтегрованих дій щодо безупинного утворення. У розвитку цієї стратегії передбачені кардинальні заходи для зміц-нення науково-технічного потенціалу – збільшення витрат на НДДКР із поточних 1,9% до 3,0% ВВП (на 2/3 за рахунок інвес-тицій приватної промисловості і на 1/3 – державних витрат), а також розширення панєвропейського співробітництва в рамках європейської Рамкової програми НДДКР. Основою нової науко-во-технічної політики Брюсселя стало створення Європейського наукового й інноваційного простору (очікується, що зростання витрат на НДДКР до 3-х відсоткового рівня дасть додатковий рі-чний приріст ВВП у розмірі 0,5% і призведе після 2010 року до створення щорічно по 400 тис. додаткових робочих місць).

Нові напрямки інноваційної політики сформульовані в до-кументі Єврокомісії «Інноваційна політика: сучасні підходи в контексті Лісабонської стратегії», яка була прийнята в березні 2000 року в Лісабоні і проголосила створення конкурентної еко-номіки знань, що дозволяє забезпечити стійке економічне зростання при створенні нових робітників і місць та наданні соці-альних гарантій населенню [2]. У зазначеному документі виділені наступні пріоритети:

• поліпшення інноваційного середовища шляхом посилення інноваційної складової всіх напрямків національних політики та їх поступова інтеграція;

• стимулювання ринкового попиту на інновації і викорис-тання концепції «лідируючих» ринків, що припускає підтримку ринків, найбільш сприйнятливих до нововведень;

• стимулювання інновацій у держсекторі, подолання бюрок-ратичного консерватизму державної адміністрації;

Незважаючи на національні розходження в підходах, можна виділити три загальні аспекти інноваційної політики країн Євро-

115

союзу. По-перше, це утворення нових адміністративних структур, заснованих на системному характері інновацій. Ряд країн (Велика Британія, Німеччина) змінили функції міністерств або створили нові міністерства, що займаються питаннями інноваційної полі-тики. У Фінляндії очолювана прем'єр-міністром Рада з наукової і технологічної політики несе відповідальність за стратегічний розвиток і координацію цієї політики, а також інноваційної сис-теми в цілому. В Іспанії уряд сформував у рамках національної інноваційної програми (PROINOV – the Integrated Programme for Innovation) координаційну структуру в області інноваційної полі-тики під керівництвом прем'єр-міністра.

Внесені також зміни в механізм координації – створені нові координуючі органи (інноваційні ради) чи в компетенцію вже іс-нуючих наукових рад включені питання інноваційної діяльності.

По-друге, визнання на урядовому рівні інновацій як життєво важливого фактора економічного розвитку, проведення широкої урядової кампанії з проблем нововведень, активізація діалогу між науковим співтовариством, промисловістю і громадськістю.

Практика проведення інформаційних кампаній поширена у Великій Британії і Німеччині. В Іспанії створений Форум інфор-маційного суспільства, одним з головних завдань якого є стимулювання координації діяльності уряду та різних промисло-вих і громадських організацій при розробці Національного плану дій зі створення інформаційного суспільства.

По-третє, використання нового механізму прогнозування і вироблення пріоритетів «Форсайт» (“Foresight”) для формування національної інноваційної стратегії. Його мета – визначити стра-тегічні напрямки досліджень і інновацій, необхідні для підвищення конкурентоспроможності країни [3, с. 77].

Заходи щодо координації проведені також на рівні ЄС. У Європейській раді в 2002 році відбулося об'єднання рад по внут-рішньому ринку і промисловості та дослідницьким радам у Раду з конкурентоспроможності. У рамках Єврокомісії проходять регу-лярні зустрічі Групи комісарів із проблем зростання, конкурентоспроможності, зайнятості й стійкого розвитку.

Велике значення для координації національних інновацій-них політик мають заходи ЄС зі збору, аналізу, оцінки й поширенню інформації про стан інноваційної діяльності в краї-

116

нах-членах і найбільш успішних прикладах інноваційної політи-ки. У їхньому числі:

• тренди інновацій у Європі (the Trend Chart on Innovation in Europe) – поширення успішних прикладів інноваційної політики;

• Європейський інноваційний рейтинг EIS (European Innovation Scoreboad) - щорічні дані про стан науки, техніки, ін-новаційного поводження компаній і інноваційного середовища;

• спеціальні обстеження конкретних аспектів інноваційної політики, включаючи відношення компаній до нововведень Інно-барометр (Innonarometer);

• діяльність електронної служби інформації ЄС з НДДКР та інноваційній політиці – CORDIS, у рамках якої надаються також зведення про можливості використання результатів робіт із прое-ктів ЄС (Technology Marketplace).

Усі ці інформаційні заходи виходять за рамки програм НДДКР, що фінансуються з фондів ЄС, і охоплюють всю іннова-ційну діяльність країн Західної та Центральної Європи. У 2003 році Європейська Комісія розробила «дорожню карту» (план конкретних дій щодо стимулювання інвестицій у НДДКР), що передбачає зміну пріоритетів в інноваційній політиці країн ЄС, мета яких:

• підвищення ефективності державної підтримки дослі-джень і інновацій, забезпечення необхідними кадровими ресурсами, поліпшення дослідницької бази в державному сек-торі, посилення стимулюючого ефекту державного фінансування на інвестиції в НДДКР частки бізнесу;

• переорієнтація державних ресурсів на дослідження й інновації шляхом збільшення ефективності державних витрат, поліпшення правил державної допомоги бізнесу і державним контрактам;

• поліпшення інноваційного середовища, зокрема, охо-рони інтелектуальної власності, правил конкуренції, фінансових ринків і податкових систем. Нові напрямки стратегії Євросоюзу в області інноваційної

політики одержали розвиток у його шостій Рамковій програмі НДДКР. Ця програма з бюджетом 17, 5 млрд. євро (збільшення на 17% у порівнянні з п'ятою Рамковою програмою) передбачає створення єдиного Європейського дослідницького простору (ЄДП), що дозволило б об'єднати ресурси всіх європейських дер-

117

жав, у тому числі країн-кандидатів на вступ у ЄС, а також Росії, України, держав СНД і інших третіх країн. Концепція ЄДП пе-редбачає:

• створення наукового простору без національних кордонів, що дасть можливість згладити розходження в рівнях наукового й інноваційного розвитку країн-учасниць, підняти конкурентоспро-можність ЄС, збільшити кількість нових робочих місць;

• підвищення ефективності використання фінансових ресур-сів для залучення інвестицій в інноваційну сферу;

• розширення мобільності науково-технічних кадрів, особ-ливо молодих вчених і жінок, більш активне залучення фахівців із третіх країн. Створення єдиного Європейського наукового й інно-ваційного простору (ЄНІП) передбачає залучення в нього не тільки старих, але і нових членів ЄС, а також держав, що підписа-ли угоду про науково-технічне співробітництво з Євросоюзом. У 2001 році такі угоди були підписані з Росією, Україною, Мальтою й Індією.

Шоста Рамкова програма НДДКР має дві основні статті ви-трат: програми ЄС зі створення ЄНІП (16,27 млрд. євро) і програми Євратому з ядерної енергетики (1,23 млрд. євро). Робо-ти з Рамкової програми підуть у трьох напрямках: інтеграція досліджень ЄС (13,345 млрд. євро), структурування ЄНІП (2,605 млрд. євро), зміцнення засад ЄНІП (0,32 млрд. євро). У програмі інтеграції досліджень виділено сім пріоритетів, на які передбача-ється затратити 11,285 млрд. євро, у тому числі, млрд. євро:

• створення інформаційного суспільства – 3,6 (включаючи 90 млн. євро для участі країн СНД, країн Південної Євро-пи і країн, що розвиваються,);

• науки про життя, геноміка і біотехнологія для охорони здоров'я – 2,26;

• нанотехнології й нанонауки, «інтелектуальні» багатофун-кціональні матеріали, нові пристрої і виробничі процеси – 1,3;

• аерокосмос – 1,1; • якість і безпека продуктів харчування – 0,685; • захист навколишнього середовища і створення екосистем

– 2,12;

118

• населення великих міст і проблеми керування в суспільст-ві, заснованому на знаннях, – 0,225.

Серед відзначених пріоритетів основне місце займає про-грама створення інформаційного суспільства (35% загального обсягу фінансування тематичних досліджень), далі йде програма біотехнологічних досліджень і робіт в області генома, нанотехно-логії й нові матеріали, глобальні зміни екології. Спеціальні програми передбачені для малих і середніх фірм (передбачається підвищити ступінь їхньої участі в проектах з 10 до 15%). Окрема програма присвячена стимулюванню інновацій. Вона спрямована на надання допомоги підприємницькому сектору, а також вченим у реалізації результатів досліджень, трансформації їх у нові інвес-тиції і робітничі місця. Особливі міри передбачені в таких областях, як інтелектуальна власність, доступ до ризикового капі-талу і пошук партнерів в інших країнах-учасницях.

Виконання попередніх рамкових програм здійснювалося в основному шляхом реалізації спільних проектів. Однак нерідко після їхнього закінчення консорціум партнерів розпадався, і в бі-льшості випадків проекти не досягали «критичної маси», необхідної для досягнення реального ефекту. Тому в шостій Рам-ковій програмі передбачене використання і нових інструментів, у тому числі інтегрованих проектів, мереж з обміну досвідом, спі-льного проведення національних програм країн – учасниць ЄС і асоційованих держав (у відповідності зі статтею 169 Договору про установу ЄС). Мета цих нововведень – мобілізація науково-технічного потенціалу європейських країн.

Підсумком кожного інтегрованого проекту на відміну від проектів попередніх рамкових програм повинні бути конкретні результати, тобто інновації. Проекти повинні носити в основному полідисциплінарний характер, у них можуть бути задіяні як міні-мум три учасники з трьох старих чи нових членів ЄС. Основна увага приділяється малим і середнім організаціям.

Мета мереж з обміну досвідом – підвищення якості НДДКР шляхом не тільки об'єднання «критичної маси» ресурсів, але і на-копиченого досвіду. Завдяки плануванню спільних робіт мережі покликані допомогти перебороти розрізненість і фрагментарність європейських наукових досліджень. Серед основних завдань – лі-квідація організаційних, культурних і кадрових бар'єрів на шляху довгострокової інтеграції наукового потенціалу учасників мережі.

119

Хоча стаття 169 Договору про установу ЄС, що передбачає спільне проведення національних програм країн-учасниць і асоці-йованих держав, була присутня й у п'ятій Рамковій програмі, вона дотепер не використовувалася. Дана стаття є найбільш діючим ін-струментом для створення єдиного Європейського дослідницького простору, оскільки дозволяє країнам-кандидатам брати участь у шостій Рамковій програмі на тих же умовах, що і повноправним членам ЄС. Аналогічні права надані і міжнародній організації, яка представляє європейські інтереси. Крім того, треті країни отримали доступ до напрямків, реалізованих через спільні проекти і мережі з обміну досвідом. Намічено фінансування і для учасників програми «Міжнародне співробітництво» (INCO).

У рамках 7-ї Рамкової програми НДДКР ЄС на період з 2006-2010 року намічений подальший розвиток європейської коо-перації з найбільш передових науково-технічних напрямків, у числі яких: побудова інформаційного суспільства (головний тема-тичний пріоритет), біотехнологія і геноміка, нанотехнологія і нові матеріали, космос, безпека і т.д. В організаційному плані співро-бітництво буде йти по наступним напрямках:

• створення центрів «переваги»; • запуск технологічних ініціатив («платформ», «карт» і т.д.);

• стимулювання фундаментальних досліджень шляхом роз-витку конкуренції між дослідницькими групами;

• створення умов для запобігання відтоку кадрів і для залу-чення найбільш кваліфікованих закордонних дослідників;

• розвиток дослідницької інфраструктури; • поліпшення координації національних програм НДДКР. На відміну від 6-ї Програми, що концентрує зусилля на

створенні і структуруванні єдиного інноваційного простору, у 7-ій Програмі основний акцент буде зроблений на стратегічних те-матичних напрямках з урахуванням інтересів приватного бізнесу. Передбачене подвоєння єдиного дослідницького бюджету стане «локомотивом» збільшення витрат на НДДКР як у державному, так і приватному секторах.

Завдяки активізації співробітництва в Західній Європі на ба-зі європейських програм («Рамкова програма НДДКР ЄС», «Еврика»), «технологічних платформ», міжнародних бізнес-

120

«дорожніх карт» утворяться міжнаціональні дослідницькі мережі. Уже сформувався міжкраїнний європейський кластер новітніх технологій, що представляє собою інноваційний «коридор», кот-рий простягнувся від «Силіконового нагір'я» в Ірландії через «Лондонський трикутник», Париж до Північної Італії з відгалу-женням у країни Північної Європи. Надалі він може одержати продовження на країни – нові члени ЄС.

На національному рівні найбільш кардинальні зміни відбу-ваються в інституціональному розрізі:

• наукова політика і, частково, промислова і регіональна інтегруються в інноваційну політику, інноваційна політи-ка переноситься на регіональний рівень;

• зростає роль держави у створенні сприятливого іннова-ційного середовища;

• з'явилися нові форми співробітництва і партнерства при-ватного

бізнесу, держави й академічних кіл; • держава стимулює прямими і непрямими методами коо-перацію, націлену на комерціалізацію результатів НДДКР і розширення попиту на результати діяльності державних дослідницьких центрів (так званий «третій потік», після підтримки НДДКР і освіти);

• державний сектор НДДКР зазнає значної трансформації, спрямованої на підвищення ефективності асигнувань на НДДКР (передача частини державних наукових лабора-торій університетам, введення зовнішнього керування, приватизація і т.д.);

• університети відходять від класичної схеми «наука + освіта» до схеми «наука + освіта + інноваційний бізнес». Створюються нові структури (фонди, різні форми парт-нерств із приватним національним і іноземним капіталом), що сприяють зміцненню наукової інфрастру-ктури університетів і розширенню підготовки наукових кадрів;

• зростає роль регулювання (економічне, соціального, ад-міністративного) у стимулюванні інноваційних процесів, особливого значення набувають охорона інтелектуальної власності й антимонопольне регулювання;

121

• окремий напрямок в інноваційній політиці держави за-ймає діяльність з пропаганди проблем науково-технічного й інноваційного розвитку серед широкої гро-мадськості;

• широкого поширення набувають нові механізми прогно-зування і вироблення пріоритетів для формування національної інноваційної стратегії («Форсайт», різні фо-рми довгострокового «бачення» і т.д.).

Особливості, що маються в національних інноваційних сис-темах і підприємницьких моделях, значною мірі сприяють збереженню національної специфіки при виборі форм і методів інноваційної політики в окремих країнах. Зокрема, країни англо-саксонської моделі соціально-економічного розвитку продемонстрували велику готовність входження в інформаційне суспільство в порівнянні з країнами континентальної, «рейнсь-кої» моделі.

Варто підкреслити, що незважаючи на існування комплексу проблем, з якими зіштовхувалися в останні роки країни Західної Європи при реалізації Лісабонської стратегії, амбіційне завдання з доведення витрат на НДДКР до рівня 3% від ВВП залишається на порядку денному ЄС. У числі проблем – уповільнення темпів економічного розвитку (щорічні темпи зростання на коротко-строкову перспективу скоректовані з 3 до 2,5%), загострення соціальних проблем у ряді країн, стрибок цін на енергоносії, тру-днощів сполучення полярних інтересів держави і приватного бізнесу і т.д.

Науково-технічна політика ЄС реалізується в рамках діяль-ності Європейської Комісії. Вона проводить політику вирівнювання рівнів технологічного і наукового розвитку кожної з країн співтовариства, а також заохочує брати участь у науково-технічних програмах Європейської Комісії. Підтримку з коштів ЄС отримують тільки багатобічні проекти. При цьому Європей-ська Комісія дотримується принципів недопущення дублювання робіт і концентрації ресурсів на темах, що мають життєво велике значення для Європи.

Все ще зберігається орієнтація на виділення з коштів країн-членів або з бюджету ЄС підтримки посилення науково-технічних основ промисловості ЄС у цілому і підвищення конку-рентоспроможності співтовариства на світовому ринку. Разом з

122

тим відтепер на перший план висувається також надання фінан-сової підтримки дослідженням, що представляють для Європейського Союзу значною мірою і політичний інтерес. На-приклад, статтею 130-f, п.1 Маастрихтського договору як такі напрямки зазначені дослідження в області навколишнього сере-довища, енергетики, науки про життя. Надалі цей список поповнили соціально-економічні дослідження. Договором визна-чено, що відтепер усі заходи співтовариства в області наукових досліджень і технологічного розвитку будуть проводитися “під дахом” єдиних, так званих рамкових програм. Як основне поло-ження для них затверджений принцип додатковості. Дослідження, які фінансуються співтовариством, не повинні дуб-люватися тими, що одержують підтримку на національному рівні. Перевагу мають дослідження, недоступні для окремо взятої краї-ни за розміром необхідних витрат.

Всі держави - члени ЄС, а також європейська Комісія, роз-вивають і здійснюють політику по поліпшенню інноваційних здібностей європейських фірм і суспільно - фінансованих дослід-ницьких організацій. Багато із напрямків цієї політики існують уже протягом багатьох десятиліть. Вони включають фінансову підтримку фундаментальних досліджень в університетах або пільгове оподатковування для приватних науково-дослідних ро-біт. Інші напрямки політики є відносно нещодавніми, такі як створення в університетах служб передачі технологій для спри-яння патентуванню й співробітництву між університетом і фірмою, а також збільшення пропозицій венчурному капіталу. Відносини між діями основних напрямків політики й інновацій-них індикаторів можуть бути проаналізовані на декількох різних рівнях. Хоча кількість рівнів у значній мірі штучно, три рівні за-безпечують здійсненну структуру для того, щоб зв'язати індикатори із цілями політики. Таблиця 2.1 дає приклад для одні-єї із цілей політики, що була широко прийнята державами – членами ЄС: збільшувати комерціалізацію державних дослі-джень. Перехідний рівень політики в Таблиці 1 забезпечує три можливих рішення головної проблеми політики.

Рамкові програми приймаються у формі законодавчих рішень ЄС і встановлюють на період своєї дії глобальні цілі діяльності союзу в області наукових досліджень і технологічного розвитку, намічають систему пріоритетів і напрямки досліджень,

123

визначають правила і процедури виконання, загальні умови участі, запланований бюджет і розподіл ресурсів за різними напрямками досліджень.

Табл. 2.1 Три рівні для інноваційної політики

Цілі Варіанти проміж-ної політики

Цілі політики мікро - рівня

1. Стимулювати співробітництво між університетами й фірмами

1.1 Змінити правила IPR полегшити перемі-щення винаходів від державних установ до приватних фірм 1.2 Заохотити за допомогою субсидій спільні НДДКР між фірмами й університетами 1.3 Дати можливість співробітникам універси-тетів тимчасово залишати академію для роботи в промисловості

2. Направити суспі-льні субсидії в ті сфери, у яких ви-значене комерційне застосування

2.1 Утягнути приватні фірми в процес вияв-лення ключових областей дослідження 2.2 Збільшити рівень зовнішнього фінансу-вання, необхідного університетам 2.3 Дозволити співробітникам університетів заробляти більше доходу від зовнішніх консу-льтацій

Поліпшите комерціалі-зацію державно - фінансуємих досліджень

3. Заохочувати пер-сонал університетів при створенні дода-ткового доходу фірми

3.1 Агенції фондів передачі технологій в уні-верситетах. 3.2 Дати можливість співробітникам універси-тетів тимчасово залишати академію для одержання додаткових доходів 3.3 Забезпечити поширення капіталу

Ці напрямки реалізуються потім у ряді спеціальних цільових про-грам, що також мають статус законодавчих рішень ЄС. Форми співробітництва в рамках таких програм включають міждержавну наукову кооперацію, координацію національних досліджень, проведення спільних наукових заходів і т.д. Рамкові програми попередніх поколінь охоплювали декілька основних напрямків діяльності, включаючи спеціальні технологічні програми, що по-глинали до 90% бюджету, співробітництво з третіми країнами і міжнародними організаціями, поширення і використання резуль-татів досліджень і, нарешті, професійну підготовку і підтримку мобільності робочої сили. Головною метою рамкових програм спочатку було забезпечення колективної міжнародної конкурен-тоспроможності європейської промисловості.

124

На проведену країнами ЄС політику в області науки, техні-ки, технології накладаються певні обмеження, пов'язані з тим, що вони є не тільки членами Союзу, але й учасниками ряду міжнаро-дних організацій економічного характеру. Здійснюючи фінансування або підтримку досліджень і розробок будь-яка єв-ропейська держава повинна керуватися цілим рядом принципів, закріплених на міжнародному рівні. Наприклад, ще в договорі про створення Європейського економічного співтовариства було записано, що державна допомога не повинна ніяким чином при-зводити до порушення сформованого співвідношення (у частині конкурентоспроможності) між окремими суб'єктами національної і європейської економіки. Надалі на рівні міністрів Співтоварист-ва була прийнята рамкова угода, що регулює порядок державного субсидування наукових досліджень і розробок. Результати робіт повинні бути загальнодоступними і не давати особливих переваг окремій фірмі. Прямий вплив держави на інноваційний процес, наприклад у формі безоплатних субсидій, повинен закінчуватися в основному на етапі, коли створюється так званий доринковий продукт, розрахований на багатьох товаровиробників, які будуть доводити його до стану кінцевої споживчої продукції чи вироб-ничих технологічних процесів.

Процес об'єднання країн у ЄС супроводжувався утворенням єдиного простору між країнами ЄС, збільшенням обсягу опера-цій, виконуваних ТНК, вільним рухом капіталу, поглибленням науково-технічних зв'язків і створенням спільних міжнародних організацій. Розвиток наукомісткого, високотехнологічного ви-робництва, відкритість економіки якісно змінюють характер господарських зв'язків між корпораціями. Статистичні дані пока-зують, що чим крупніше компанія, тим вища ймовірність, що вона робить інновації. У середньому в ЄС інновації застосовують 79 % великих виробничих компаній із зайнятістю більш 250 чо-ловік, 58 % середніх компаній, що мають зайнятість від 50-249 чоловік і тільки 44 % дрібних фірм із зайнятістю менш 50 чоло-вік. У сфері послуг дані показники складають 73 % для великих компаній, 49 % - для середніх компаній і 37 % - для малих фірм [4, с. 15]. У рамках ТНК інтернаціоналізована велика частка сві-тової торгівлі і біля однієї четвертої частини потоків технологій [5, c. 154].

125

Слід зазначити, що науково-технічна політика Європейсько-го Союзу, зумовлена зазначеними вище договорами, не обмежується сферою технологічного розвитку. Вона поширюєть-ся на вирішення проблем, що лише частково і побічно можуть бути співвіднесені з завданнями зміцнення європейської промис-ловості, таких, як дослідження в області медицини і навколишнього середовища, обмін вченими. У пункті 130-f Маа-стрихтського договору вказується на необхідність “...підтримувати всі заходи в області наукових досліджень, що передбачаються іншими статтями даного договору”. Вивчення загальноєвропейських тенденцій соціально-економічного розвит-ку показує, що за період 1988–1999 років розходження в соціально-економічній сфері між окремими країнами скоротили-ся на 1/3, а між регіонами – майже на 20% [6]. За критерієм розміру ВВП у порівнянні із середньою по ЄС 75-процентною межею, що відокремлює відстаючі країни від розвинених, пере-йшли Греція, Іспанія і Португалія. Ірландія досягла цієї межі і більше не вважається економічно відсталою країною.

Однак усередині самих країн на регіональному рівні стано-вище оцінюється як не настільки благополучне. При відзначеному вище скороченні розриву між рівнями окремих ре-гіонів в економічній сфері зберігається тенденція до подальшого зростання диференціації в областях науки, інновацій, освіти й професійної підготовки. В одному з перших висновків резюме, опублікованого Європейською комісією в лютому 2004 року «Третьої доповіді про економічне вирівнювання» (Third Cohesion Report), наведені економічні докази на користь фінансування ре-гіонального розвитку: «З 1994 по 2001 рік зростання ВВП на душу населення у відстаючих країнах, навіть якщо виключити Ір-ландію, щорічно перевищувало на 1% середній показник по ЄС». Варто зазначити, що в цьому резюме також йдеться про те, що «у Греції й Португалії ВВП на душу населення всі ще складає 70% і менше від середнього по ЄС показника, а в Греції й Іспанії рівень зайнятості серед осіб працездатного віку на 6 – 8% нижче серед-нього показника» [7].

Одним з напрямків науково-технічної політики західно-європейських країн, закріплених у документах Європейського Союзу, є мобільність наукових кадрів. Цей напрямок має два ас-пекти: один пов'язаний з ефективністю використання кадрового

126

потенціалу, а другий – соціальний. По-перше, промислові й адмі-ністративні кола Західної Європи, пов'язані з проблемами науково-технічного прогресу, давно усвідомили особливу важли-вість роботи зі своїм інтелектуальним потенціалом – вченими, провідними спеціалістами, конструкторами. Їм надаються макси-мальні можливості для спілкування, обміну інформацією, проведення спільних робіт, взаємних стажувань, організовуються зустрічі фахівців різних областей діяльності. Як показує практи-ка, створення можливостей для даного аспекту мобільності фахівців призводить до досягнення більшої ефективності дослі-джень. Цим обґрунтовувалася, зокрема, доцільність формування спеціалізованої програми Європейської Комісії «Людський поте-нціал і мобільність». З іншого боку, у соціальному плані наявність сприятливого середовища для мобільності наукових кадрів розглядається як засіб збереження інтелектуального поте-нціалу в умовах неминучої для ринкової економіки регулярної реструктуризації наукових установ і диверсифікованості темати-ки робіт у зв'язку зі змінами зовнішньої кон'юнктури. Зокрема, у провідних країнах ЄС діють державні програми підтримки ство-рення університетськими й інститутськими вченими власних інноваційних підприємств із виходом з організаційної структури рідної науково-дослідної установи. Цій ж меті слугує державна підтримка бізнес-інкубаторів, звичайно створюваних при універ-ситетах. Наприклад, у Німеччині значна питома вага серед населення країни осіб з вищою освітою, і особливо науковців, робить загальну для всіх розвинених країн проблему зайнятості технічної інтелігенції особливо гострою. Тому федеральним Мі-ністерством освіти, науки, досліджень і технології були обрані п'ять регіонів як модельні об'єкти в рамках експерименту щодо розвитку наукомістких стартових виробництв на базі науково-дослідних установ. Експеримент розвивається на підставі прого-лошеної міністерством у грудні 1997 року програми спільного фінансування з землями заходів, спрямованих на стимулювання підтримки створення інноваційних підприємств на базі універси-тетів і науково-дослідних центрів (EXIST). Був проведений національний конкурс EXIST, що відібрав 5 модельних регіонів у Німеччині. Кожен з цих регіонів повинен отримати від міністерс-тва фінансування в розмірі приблизно 8 млн. марок для реалізації висунутих перспективних проектів протягом 3 років.

127

Досвід, придбаний у п'ятьох регіонах, буде наданий надалі в розпорядження всіх інших федеральних земель. Заходи в рамках даної програми спрямовані на формування у студентів і фахівців, які працюють в наукових установах, підприємницьких навичок і надання допомоги тим з них, котрі хочуть заснувати власне під-приємство високої технології. Передбачається, що надання цієї допомоги здійснюється ще до того, як фахівець чи дипломник за-лишить свою установу.

У Франції прийнятий 12 липня 1999 року закон про іннова-ційну діяльність і дослідження містить спеціальний розділ «Мобільність» (міри сприяння переходу дослідників у промисло-вість). Основна мета даного розділу – створити правову базу для стимулювання створення інноваційних фірм, особливо молодими людьми – вченими, студентами, співробітниками наукових уста-нов. Усім категоріям працівників наукових установ державного сектора надається можливість брати участь у створенні фірм для інноваційної реалізації результатів їх робіт. При цьому протягом певного періоду (аж до шести років) за ними зберігається статус державних службовців і право повернутися на роботу в держав-ному секторі, або за власним вибором залишитися в промисловому секторі. Рідна установа має право зберегти за сво-їм працівником на час пускового періоду фірми його зарплату. Ці умови, а також порядок взаємодії нової фірми з науковою уста-новою зазначаються у спеціальному контракті. Науковий співробітник може не переходити на фірму, що використовує йо-го розробку, а брати участь у її капіталі, але не більше ніж на 15%. При цьому він не має права брати участь у яких-небудь пе-реговорах між фірмою і своєю установою.

Європейське науково-технічне співробітництво виступає як загальний елемент, що в сучасних умовах характерний для всіх основних тенденцій, властивих розвитку європейських країн. На-приклад, зараз усе більш очевидною стає необхідність інтернаціоналізації фундаментальної науки. Для виходу на якісно новий рівень об'єктивно потрібна все більш висока кваліфікація дослідників і все більш дорогі засоби наукового пошуку (прила-ди, устаткування і т.п.). Рішення багатьох проблем вимагає міжнародного об'єднання зусиль, що пов'язано з проведенням ве-ликомасштабних досліджень, використанням дорогого устаткування і взагалі з витратами, недоступними чи неприйнят-

128

ними для бюджету окремо взятої країни. Сюди відносяться фун-даментальні проблеми будівлі речовини, термоядерного синтезу, генетики і т.д.

Цілями європейського наукового співробітництва можуть також бути і забезпечення доступу до міжнародного фонду знань і вирішення проблем, які через їх загальну для деякої групи країн чи навіть для усього світу значимість мають потребу в міжнарод-ній координації. Сюди відносяться, наприклад, проблеми збереження якості навколишнього середовища, глобального клі-мату, альтернативної енергетики, котра орієнтується на відновлювані джерела і т.п. Окремі види співробітництва (пере-важно – багатобічного) підлягають також політичним цілям. Вони спрямовані на зміцнення єдності усередині групи країн (членів ЄС) чи між їхніми групами (старими членами ЄС і краї-нами Центральної Європи), конверсію оборонно-промислового комплексу певних країн, досягнення міжнародних домовленостей у таких областях, як розміщення геостаціонарних супутників й інші форми використання космічного простору.

З іншого боку, найважливішою рисою європейського науко-во-технічного співробітництва є його пряма чи непряма прикладна спрямованість, реалізована в різних формах. У най-простішому і порівняно рідкому на практиці варіанті метою співробітництва є створення деякого кінцевого науково-технічного продукту, наприклад нових матеріалів або технологій, досвідчених зразків виробів, програмних засобів і т.д. У цьому випадку першорядне значення має правове врегулювання умов використання кінцевого продукту. Варто вказати, що найчастіше зустрічаються приклади співробітництва, спрямованого на ство-рення “доринкової” продукції, в принципі доступної для використання третіми сторонами. Менш проблематичним є спів-робітництво, спрямоване на вирішення специфічних проблем, котрі супроводжують постачання наукомісткої продукції партне-рам, які вже визначилися. Сюди відносяться вироблення вимог до продукції, планованої для взаємних постачань, організація спіль-них сертифікаційних іспитів. Результати такого співробітництва в принципі загальнодоступні, хоча реальний інтерес вони предста-вляють тільки для сторін, що співпрацюють. На європейському або міждержавному рівні це переростає в співробітництво в обла-сті стандартизації. Нові технологічні й технічні рішення,

129

реалізовані в наукомісткій ринковій продукції, все частіше ство-рюються не на національному, а, європейському, а іноді й глобальному міжнародному рівні.

Необхідні передумови для розвитку інноваційних процесів у кожній конкретній країні – це наявність платоспроможного попи-ту на науково-технічний продукт і реальний інтелектуальний потенціал, здатний такий попит задовольнити. Попит може вихо-дити з різних джерел. У найбільш загальному вигляді потенційним користувачем продукту є наукомістке промислове виробництво чи підприємства сфери наукомістких послуг (у су-часному розумінні сюди входять інформаційні системи, зв'язок і т.д.). У цілому ряді галузей провідна роль у створенні попиту на-лежить державі. Однак галузі, що забезпечують місце країни на світовому ринку, відносяться до приватнокапіталістичного секто-ра. Інтелектуальний потенціал зосереджений в організаціях науково-технічного комплексу, який виступає постачальником науково-технічного продукту. Варто вказати, що переважна (у фінансовому вимірі) частка досліджень і технічних розробок ви-конується в приватному секторі. Однак у публікаціях ЄС вказується, що науково-технічна діяльність приватних компаній зосереджена в основному на створенні кінцевого продукту. Участь приватного капіталу у фінансуванні НДДКР у країнах ЄС досягає 55%, а в США — 67%. Але в 1970-х роках державне фі-нансування в цих центрах світового капіталу перевершувало приватні пожертвування в 1,5 рази. Дослідження, що визначають перспективи технологічного розвитку, виконуються переважно в наукових установах, які фінансуються з державного бюджету. Ін-новаційна складова державної політики охоплює в зв'язку з цим сферу національних наукових установ (інститути, дослідницькі центри, університетські лабораторії). У тих випадках, коли ре-зультати робіт адресовані державному сектору, питання про необхідність проведення яких-небудь заходів інноваційної спря-мованості не виникає. Має місце звичайна практика державного замовлення. Інноваційна політика держави спрямована на ство-рення умов для забезпечення «стикування» між державним сектором (постачальник) і сектором приватного капіталу (корис-тувач) у процесі ринкової реалізації створюваного в країні науково-технічного продукту. Держава не має достатньо коштів для фінансування створення кінцевого ринкового продукту, реа-

130

лізованого в конкурентному середовищі. Кінцевим результатом робіт, виконуваних у національних науково-дослідних установах і в лабораторіях вищих навчальних закладів за рахунок бюджет-ного фінансування, є так звана “доринкова” продукція. Надання їй товарних якостей повинне здійснюватися на комерційних заса-дах за межами інституту або університетської лабораторії. Заходи щодо вирішення завдання валоризації результатів наукових до-сліджень, здійснюються в країнах ЄС за декількома напрямками, основними серед яких є підтримка спільних робіт із промислови-ми фірмами і створення проміжних структур, наближених до ринку. У багатьох країнах ЄС практикується державна підтримка спільних робіт національних наукових установ і приватних фірм без створення для цього додаткової юридичної особи.

У Великій Британії як основний механізм такої підтримки співробітництва між промисловістю і науково-дослідною сферою використовується схема фінансування спільних розробок у рам-ках програм LINK. За кожною з програм отримують підтримку проекти, у яких разом з науково-дослідними установами держав-ного сектора беруть участь промислові підприємства приватного й акціонерного капіталу. Держава оплачує роботу свого учасника за умови, що частка промислового партнера не нижче 50%. Пріо-ритет віддається роботам двох категорій – стратегічним дослідженням і розробкам, спрямованим на одержання “доринкової” науково-технічної продукції, розрахованої на на-ступну доробку в ринковий продукт конкретною фірмою. До критеріїв надання проектам субсидій у рамках LINK поряд з тех-ніко-економічним обґрунтуванням проекту відноситься також відповідність спрямованості робіт рекомендаціям програми "Фо-рсайт". Брати участь у програмах LINK можуть будь-які підприємства, що є резидентами британської території. Допуска-ється навіть участь ТНК за умови, що вони мають у своєму розпорядженні значну виробничу і науково-дослідну базу на те-риторії Великої Британії і що результати досліджень слугуватимуть зростанню добробуту Великої Британії або Євро-пейського Союзу.

У Німеччині основним інструментом підтримки кооперації наукових установ із промисловістю є система венчурного креди-тування і надання безповоротних позичок. Наприклад, при виконанні проектів у рамках єдиного документа про поділ праці

131

між одним чи декількома підприємствами з так званих старих зе-мель ФРН і державними науково-дослідними установами останнім надаються безповоротні позички. На тих же умовах ви-являється підтримка спільних проектів малих і середніх промислових підприємств із науково-дослідними установами.

Існує багато можливих методів класифікації політики інно-ваційної підтримки. Вони включають:

1) Потенційні клієнти (середні, малі або великі фірми). 2) Цільовий сектор (підтримується для стратегічних техно-логій типу біотехнології або нанотехнології).

3) Тип політики. 4) Набором пересічних або загальних цілей політики. Багато підходів використовують еклектичне з'єднання двох

або більше із цих систем класифікацій. Наприклад, у звіті ОЕСР (Організація Економічного Співробітництва й Розвитку) за 2005 рік "Інноваційна політика та її реалізація" інноваційна політика класифікується по семи категоріях, що враховують чотири ці сис-теми: тип політики (“збільшує взаємозв'язок науки й промисловості” і “допомагає співробітництву серед фірм”); поте-нційні клієнти (сприяють інноваціям серед “малих і середніх підприємств і нових фірм на основі технологій”); цільовий сектор (“інновації послуг”); спільної мети до “раціоналізації інновацій-ної політики”. Ця система класифікації відображає зміни в інноваційній політиці п'яти державах - членах ЄС плюс Японія. Тому що ціль тут полягає в тому, щоб ідентифікувати індикатори, які можуть використовуватися для оцінки роботи в певних сфе-рах політики. Вибір використовуваної системи класифікації, що буде застосована, впливає на тип індикаторів і вид політики. Кращий вибір для системи класифікації - той, котрий ураховує важливість політики або ґрунтується на складних горизонтальних взаємозв'язках. Системи, засновані на потенційних клієнтах або секторах, будуть ігнорувати багато видів відповідної політики, у той час як системи, які базуються на типі політики, що також включають потенційних клієнтів, будуть не ясні, тому що потен-ційні клієнти будуть відповідати багатьом типам політики.

У Франції законами, прийнятими в 1982 році, передбача-ються можливості участі університетів та інших державних наукових установ у декількох формах співробітництва з промис-ловими підприємствами. Державні наукові установи можуть

132

утворювати з різного роду юридичними і фізичними особами Угрупування суспільного (тобто в інтересах суспільства) інтересу (GIP) терміном на 4–5 років. Вони поєднують навколо наукової установи університети, підприємства та їхні угрупування, а також територіальні співтовариства. Після закінчення зазначеного пері-оду ці угрупування підлягають або розформуванню, або переоформленню в постійно діючі організації, наприклад в акці-онерні товариства. Статутний договір передбачає визначення довгострокових економічних цілей і способів їх досягнення засо-бами науки і технічних розробок, а також джерела коштів для фінансування спільної діяльності. На практиці ця форма майже не прищепилася. З 1984 по 1997 рік було створено всього біля де-сяти таких угрупувань. Як причини цього виступають складність оформлення установчих документів у порівнянні зі звичайним контрактом і небажання наукових установ йти на створення юри-дичної особи, оскільки це пов'язано з утратою волі вибору тематики. Вони віддають перевагу контрактам. Певного поши-рення отримали змішані лабораторії, створювані державними науковими організаціями разом із промисловими фірмами. Наці-ональний центр наукових досліджень (CNRS) утворив 17 змішаних лабораторій, учасниками яких є його наукові департа-менти і фірми відповідного профілю. Вчені фактично переходять з лабораторії CNRS у промисловий сектор, що призводить до ослаблення наукового колективу, який залишається. Тому останні пручаються розвитку цієї форми.

Відомчі наукові установи, наприклад такі, як дослідницькі центри CEA (Агентства з атомної енергетики) чи CNES (Націо-нальний центр космічних досліджень) відносяться до категорії державних установ промислово-комерційного характеру. Їм на-дане право входити в Угрупування економічного інтересу (GIE). Як приклади можна відзначити CNET (Національний дослідни-цький центр телекомунікацій) і LETI (Дослідницька лабораторія інформаційних технологій), що ввійшли в асоціацію з фірмою Tompson, утворивши дослідницьку групу GRESSI. За аналогіч-ною схемою здійснює співробітництво з окремими фірмами Національний науково-дослідний інститут інформатики (INRIA). GIE більш гнучка, але й більш ризикована форма, оскільки члени асоціації несуть солідарну відповідальність перед третіми сторо-нами, що виявляє її обмежене поширення у Франції. Об'єднання

133

наукових установ із промисловими фірмами в рамках розгляну-тих вище форм було дозволене законом, але на практиці із зазначених причин широкого поширення ці форми не мають. В даний час у рамках планових контрактів, укладених французьки-ми регіонами з державою, з'явилося кілька нових форм співробітництва національних наукових установ із промисловіс-тю. До їх числа насамперед відносяться мережі досліджень і технологічних інновацій (RRIT), які мають поширення з 1998 ро-ку. Ці структури створюються спільно двома міністерствами: Міністерством наукових досліджень і Міністерством економіки, фінансів і промисловості. Ідея була висунута на національній конференції з інновацій, яка відбулася у березні 1998 року. Ме-режі поєднують лабораторії дослідницьких інститутів і університетів з учасниками зі сфери економіки. Їх завдання – розробка промислових проектів в інтересах як великих фірм, так і незалежних малих і середніх підприємств. Схвалені проекти оде-ржують фінансову підтримку або від Міністерства наукових досліджень (передові технології) або міністерства, що відповідає за промисловість, або від окремих державних агентств (техноло-гічні розробки, що мають ясну ринкову адресацію). З державного бюджету в розвиток мереж вкладаються значні кошти. Як при-клад успішної реалізації даної програми можна навести Національну мережу досліджень і інновації в області програмних засобів (RNTL). У її рамках розробляються 45 проектів (відібра-них за конкурсом серед 135 пропозицій, що також задовольняють усім вимогам). У роботах беруть участь 123 лабораторії, 148 ма-лих підприємств. Притягнуті 52 ведучих фірми. Безпосередньо розробки ведуть 120 фахівців високого рівня, як з університетів, так і з промислового середовища. Бюджет 2000 року склав 180 млн. франків. Поряд з формуванням мереж кошти приватного промислового капіталу також залучаються до створення націона-льних центрів технологічних досліджень. На відміну від мереж ці центри мають чітку прив'язку до місця і до певної області дослі-джень. В даний час у процесі організації знаходяться 12 центрів технологічних досліджень. Дуже характерним прикладом участі наукових установ і університетів (не менш ніж 50% статутного капіталу) у створенні структур для валоризації результатів своїх робіт є інноваційне підприємство INSA VALOR, засноване ліон-ським відділенням провідного у Франції технічного університету

134

– Національного інституту прикладних наук. Ліонське відділення INSA було однієї з перших у Франції вищих шкіл, котрі створили відповідно до наданого в 1984 році права приватне дочірнє під-приємство INSA VALOR зі статутним капіталом 1,9 млн. франків. Інституту належать 59% акцій цього підприємства. Інші акції належать персоналу INSA (12%) і шести місцевим фінансо-вим агентствам, які діяли за дорученням міста Ліона (29%). Взаємини INSA VALOR зі своїм головним засновником буду-ються на основі рамкової угоди. При оформленні прав на промислову власність INSA VALOR виступає тільки в ролі пате-нтного повірника. Самі патенти належать INSA. Штат INSA VALOR зараз складає 100 чоловік, з яких комерційною діяльніс-тю займаються тільки 15 чоловік. Інші 85 співробітників працюють у лабораторіях свого інституту, де проводять роботи з контрактами із промисловістю. Нині інститути технологічного або «професійного» (в областях права, бізнесу, керування й ін.) профілю діють при кожному університеті. На їх розширення ви-діляються цільовим призначенням бюджетні кошти центрального уряду і регіонів за місцем розташування університетів. Одним з напрямків спільної діяльності центрального уряду і регіонів в об-ласті технологічного розвитку, що передбачаються плановими контрактами регіонів з державою на період до 2006 року, є фор-мування при цілому ряді університетів так званих «технологічних платформ», що представляють собою базу для доведення до про-мислової реалізації результатів проведених там досліджень. Мета даного заходу сформульована як надання підтримки підприємст-вам шляхом надання у їх розпорядження в рамках технологічних платформ інтелектуального потенціалу і досвіду в проведенні до-сліджень і розробок з боку державних науково-дослідних установ і вищих навчальних закладів. Технологічні платформи проводять для потреб підприємств роботи зі створення кінцевого продукту, здійснюють технічне сприяння і надають різного роду послуги, що стосуються в першу чергу нових чи розповсюджуваних тех-нологій. Вони можуть формуватися для виконання досліджень з іншими організаціями на засадах об'єднання коштів декількох партнерів або в рамках єдиного об'єкта, або для роботи над зага-льною тематикою. В даний час у Франції вже діють 10 і передбачається створення ще 95 платформ. У рамках відповідних урядових програм країн ЄС створюються і так звані центри ком-

135

петенції. Приклади таких організацій представлені в Австрії і Ні-меччині. Центр компетенції створюється в статусі товариства з обмеженою відповідальністю терміном на 5–7 років. Засновни-ками центрів в обох федеративних державах є федеральні міністерства, що відають питаннями науки і технології, уряду фе-деральних земель, на території яких створюються центри, університети, державні дослідницькі центри і зацікавлені проми-слові підприємства. Частка державних коштів (із усіх джерел) не може перевищувати 60%. Однією з умов створення центра є на-явність зацікавленості в ньому достатньої кількості підприємств, які погодилися брати участь у статутному капіталі (не менш п'я-ти).

Малі і середні інноваційні підприємства в цілому розгляда-ються на рівні ЄС і в країнах-членах співтовариства як одна з форм проміжної інфраструктури між державним науково-дослідним сектором і великими промисловими фірмами. Їх під-тримка є одним з напрямків державної інноваційної політики у всіх країнах Європейського Союзу. Малі і середні підприємства здійснюють 29 % сукупних продажів готової продукції ЄС і роб-лять близько 18 % продажів інноваційних продуктів [8, с.14].У попередній період там була створена безліч установ для надання допомоги даної категорії підприємств – різного роду центри ін-новацій і трансферту технологій, мережі поширення технології, інформаційні мережі та інші структури трансферту технологій і підтримки інновацій. Ряд країн (зокрема Велика Британія) збіль-шили витрати на НДДКР або відмовилися від їхнього запланованого скорочення (наприклад Франція), почали викорис-товувати нові механізми стимулювання інноваційної діяльності в підприємницькому секторі. Так, англійський уряд збільшив у 2003 році за рахунок приватного бізнесу національні витрати на НДДКР із 1,9 до 2,8% ВВП. Цьому сприяло введення в квітні 2002 року податкового кредиту для здійснюючих НДДКР малих і середніх фірм; розширення й уточнення робіт, кваліфікованих як НДДКР; скасування близько 40 норм, що регулюють діяльність компаній. За розрахунками міністерства фінансів, у результаті податкового кредиту сума економії для малих і середніх підпри-ємств досягла 150 млн. ф. ст. на рік, що склало 1/3 витрат на НДДКР у цьому секторі. Дана податкова пільга поширюється на 4 500 фірм із зайнятістю не більш 250 чоловік, річним оборотом,

136

що не перевищує 25 млн. ф. ст. (40 млн. євро), і щорічними ви-тратами на НДДКР у розмірі не менш 25 тис. ф. ст. На їх частку приходиться близько 10% витрат на НДДКР у приватному секто-рі.

Таким чином ЄС зміг домогтися деяких зрушень у реалізації стратегії інноваційного розвитку. У роботі над 23 проектами ЄС беруть участь 800 малих і середніх інноваційних підприємств. На підвищення якості експертизи при проектуванні й організації ін-новацій, на підготовку і консультування фахівців для роботи в сфері малого підприємництва спрямована робота 90 бізнес-організацій [9, с. 55]. Багато хто з ланок інноваційної інфраструк-тури збереглися до теперішнього часу, наприклад регіональні центри інновацій і трансферту технології CRITT у Франції, орга-нізація інноваційних центрів Sintens у Нідерландах. Але приклади, коли такі ланки інноваційної інфраструктури досягли самооплатності, зустрічаються порівняно рідко. Значно частіше близько 1/3 їхнього бюджету – це державні чи регіональні субси-дії. Виключення складає діюче у Франції Національне агентство наукових досліджень (ANVAR), засновниками якого є одночасно три міністерства, що відповідають за питання науки, промисло-вості і малих/середніх підприємств. Однак у цілому безадресна допомога інноваційним підприємствам тільки за критерієм при-належності їх до даної категорії не уявляється перспективним напрямком реалізації політики стимулювання інноваційних про-цесів. По-перше, ці підприємства, як правило, недовговічні. По-друге, ті з них, критерієм для віднесення яких до даної категорії служить обмеженість річного обороту законодавчо запропонова-ною «стелею», не мають у своєму розпорядженні достатніх коштів для реалізації дорогих передових технологій. Багато ма-лих і середніх підприємств є філіями або постійними партнерами (тобто неявними філіями) великих промислових фірм. Вони ціл-ком дієздатні як посередники в процесі трансферту технології, але підстави для надання їм державної підтримки не повністю яс-ні. Більш перспективним напрямком у ряді країн, наприклад у Бельгії, Великої Британії, Франції, вважається надання підтримки формуванню так званих "технологічних кластерів". До даної ка-тегорії відносяться територіальні угрупування самостійних підприємств, що об’єднуючим фактором для яких найчастіше є спільність характеру кінцевої продукції. У найбільш вдалому ви-

137

падку відносини між ними носять характер виробничої коопера-ції. Субсидовані державою елементи інноваційної інфраструктури, а іноді й національні наукові установи і універ-ситетські лабораторії органічно вписуються у відповідні кластери. У Франції програма підтримки "територіальних вироб-ничих систем" і коопераційних "ланцюжків" є одним з важливих елементів державної політики територіального розвитку. При-кладом таких угрупувань є так звані «локальні виробничі системи», тобто територіальні утворення кластерного типу серед малих і середніх підприємств. Як приклади можна вказати також кластери біотехнології на території регіону Баден-Вюртемберг у Німеччині й у Східній Англії. Слід зазначити, що початок держа-вної підтримки колективного технологічного розвитку малих і середніх промислових підприємств однакового (у галузевому се-нсі) профілю був покладений задовго до появи такого поняття, як кластери. Наприклад, у 1954 році в Німеччині Міністерством економіки в порядку експерименту була створена Робоча асоціа-ція промислових дослідницьких організацій (AiF). Її членами є 102 промислових дослідницьких об'єднання малих і середніх під-приємств близького профілю. В інноваційній політиці ряду західноєвропейських держав велике значення має такий напря-мок, як стимулювання особистої участі університетських вчених в інноваційній діяльності.

У Великої Британії за вченими, які виконують дослідження в університетських лабораторіях нефінансуємих державою цільо-вих проектів чи контрактів, зберігається право інтелектуальної власності на отримані результати. Це дозволяє їм реалізовувати плоди своєї праці через різні інноваційні підприємства. З 1999 року там діють дві нові форми фінансової підтримки інноваційної діяльності вчених-дослідників в університетах і науково-дослідних установах із залученням засобів з державного бюдже-ту, благодійних фондів і приватного сектора. Це – Фонд стимулювання інноваційної діяльності в університетах (University Challenge Fund – UCF) і Фонд стимулювання високонаукових підприємств (Science Enterprise Challenge – SEC). Метою обох фондів є стимулювання комерційної спрямованості науково-дослідної роботи в університетах, але не шляхом формування бі-знес-інкубаторів, а за іншими схемами, включаючи надання грантів. Спрямованість відповідних законів і державних програм

138

в інших країнах носить соціальний характер і має високу кореля-цію з прийнятим на рівні ЄС положенням про підтримку мобільності наукових кадрів. У Франції прикладом такої спрямо-ваності інноваційної політики держави є розглянуті вище положення закону про інноваційну діяльність і дослідження від 12 липня 1999 року. У Німеччині аналогічну спрямованість має спільна програма Федерації і земель EXIST.

Державна політика країн ЄС у науково-технічній сфері реа-лізується за допомогою різних інструментів. Політика в державному секторі включає підтримку як фундаментальних до-сліджень, так і прикладних досліджень із потенційним комерційним застосуванням. Сюди входять законодавство, пода-ткова політика, розмір і характер розподілу бюджетних засобів, у тому числі на проведення робіт із пріоритетних напрямків, фор-мування і підтримка інфраструктури, кадрове забезпечення. Питома вага і роль тих чи інших інструментів в окремих країнах розрізняються. Найбільш яскраво характеризує науково-технічну політику тієї чи іншої країни державне фінансування науково-технічної діяльності, його порядок і обсяги. Основний науково-технічний потенціал у країнах Європейського Союзу є націона-льним надбанням, хоча обсяги (у фінансовому вимірі) робіт, оплачуваних державою, ніде не перевищують 50%. Разом з тим, жодна держава не може цілком забезпечити пріоритет ринкової стихії по відношенню до науково-технічного розвитку у своїй країні, що є наріжним каменем економіки.

В даний час ЄС у середньому направляє на НДДКР 1,9% ВВП, у той час як США – 2,64, Японія – 3,04% (у ряді європей-ських країн цей показник вище – у Швеції 3,6%, Фінляндії 3,1%). У 2000 році ЄС затратив на НДДКР в області медичних техноло-гій, авіації, фармацевтики й інших наукомістких сфер 164 млрд. євро, а США – 288 млрд. євро. Якщо в США частка приватного сектора в загальних витратах на НДДКР складає 68,2%, то в ЄС – 56,3% [10, с. 5]. Серйозно відстає ЄС і за показниками інновацій-ної активності, зокрема за часткою у ВВП венчурного капіталу, капіталізації нових компаній, ринку інформаційних технологій, а також за питомою вагою нових продуктів на національних рин-ках. У 90-і роки ХХ сторіччя слід зазначити ослаблення позицій країн Західної Європи на світових ринках новітніх технологій. Відставання Західної Європи від конкурентів багато в чому ви-

139

кликане специфічними рисами цього регіону, зокрема високою часткою держсектора, недостатніми стимулами до підприємниц-тва, розходженнями в національних інноваційних системах, характері і ступені інноваційного розвитку держав – членів Єв-росоюзу.

Форми і принципи державного фінансування досліджень, розробок і підтримки наукових установ варіюються в залежності від характеру робіт, що фінансуються, і статусу одержувачів під-тримки. Наприклад, фундаментальні дослідження і комплексні великомасштабні проекти загальнодержавного значення цілком фінансуються з бюджетних коштів. Стосовно наукових установ, котрі ведуть фундаментальні дослідження, практикується базове або інституціональне фінансування, тобто фінансова підтримка організацій як таких. Фінансування прикладних досліджень за-сноване на інших принципах. Поряд із просуванням вітчизняної науки в пріоритетних напрямках держава прагне забезпечити як-найшвидшу промислову реалізацію результатів робіт, а відповідно – повернення певної частки витрачених коштів у ви-гляді податкових надходжень. До початку 90-х років ХХ сторіччя державне фінансування наукових досліджень мало ви-нятково програмно-цільовий характер – субсидовані роботи проводилися в рамках цільових державних програм техно-логічного розвитку. На теперішній час в Європі цільові програми значною мірою перемістилися на міжнародний рівень. Цільовий характер фінансування робіт і виконуючих їх наукових установ відповідно до системи національних пріоритетів найбільше явно виражений у Великої Британії, Німеччині і Франції. У Великій Британії безпосереднє втручання держави в хід технічного про-гресу в країні здійснюється переважно шляхом надання підтримки організаціям, що ведуть роботи зі стратегічних на-прямків (конверсійні технології, екологія, енергетика стійкого розвитку, перспективні технології майбутнього). Існують урядові програми, що одержують часткове фінансування з державного бюджету. При вирішенні питань фінансування конкретних робіт держава керується критеріями двоякого роду. По-перше, пер-спективність кожного конкретного напрямку оцінюється з позицій збереження на майбутнє досягнутого положення країни на світовому ринку за результатами дуже об'ємних прогностич-них досліджень, проведених у рамках державної програми

140

«Форсайт». Оцінки, отримані в результаті цих досліджень, стали, наприклад, підставою для запуску великомасштабної науково-технічної програми, метою якої є вихід на світовий рівень у пер-спективних областях. Відповідальність за реалізацію програми, підкріплена відповідними обсягами фінансування, покладена на наукові ради, що відають розподілом коштів на фундаментальні і позавідомчі прикладні дослідження.

У Німеччині безпосередня фінансова підтримка проектів з федерального бюджету здійснюється в рамках цільових програм федерального Міністерства освіти, науки, досліджень і техноло-гії. Підтримку отримують дослідження і розробки підвищеної значущості для країни в цілому, котрі мають на меті підняти до світового рівня досягнення вітчизняної науки і техніки в обраних областях. Перевага віддається НДДКР довгострокового характе-ру, поєднаних зі значним ризиком, що вимагає великих витрат, у фінансуванні яких бере участь також і приватний капітал. Сюди відносяться, зокрема, міжгалузеві розробки в області критичних технологій. Базовими принципами програмно-цільового фінан-сування НДДКР у Німеччині є:

– зміст програми повинен бути точно визначеним; – фінансова підтримка виявляється однократно; – результати повинні мати відкритий характер. У Франції також повною мірою зберігається цільовий підхід

до розподілу коштів між різними напрямками науки і техніки. Наприклад, у 2000 році було прийняте рішення, погоджене зі всі-ма учасниками процесу науково-технічного розвитку Франції, скоротити число напрямків, що користуються статусом націона-льних пріоритетів. Головним пріоритетним напрямком тепер вважаються «науки про життя» (у більш широкому сенсі, ніж «біологія»), включаючи дослідження геномів, технології, розра-ховані на застосування в медицині, нейрофізіологія і засоби боротьби з інфекційними захворюваннями.

До інших пріоритетних напрямків відносяться: – інформаційні і комунікаційні технології; – гуманітарні і соціальні науки; – енергетика, включаючи повернення до робіт з поновлюва-

них джерел, продовження досліджень в області ядерного циклу і переробки відходів, а також в області паливних гальванічних ба-тарей;

141

– транспорт і життєвий простір, включаючи перспективи розвитку авіації і створення мережі технологій міського цивіль-ного будівництва;

– науки про планету і навколишнє середовище. Пріоритетність великих технологічних програм зберігається. Відносно космічної програми слід зазначити, що Франція виділя-ється серед інших європейських країн тим, що поряд з участю в роботах Європейського космічного агентства вона розвиває та-кож національну програму космічних досліджень. У міжнародних публікаціях високо оцінюється досвід Німеччини і Нідерландів, що створили в себе організації, котрі поєднують на-уково-дослідні інститути різного профілю, та в законодавчому порядку надали їм у певній частині виконуваних функцій незале-жний статус, що допускає комерційну реалізацію результатів робіт, не обмежених умовами контрактів із замовниками і розмі-рами фінансування в рамках цих контрактів. Сюди відносяться Товариство Фраунгофера й Об'єднання науково-дослідних центрів ім. Гельмгольца в Німеччині та Нідерландська організа-ція прикладних досліджень (TNO). Там, де сам факт створення нового продукту не пов'язаний з необхідністю суворого дотри-мання комерційної таємниці, приватні фірми досить охоче замовляють їм прикладні дослідження і розробки “доринкового” етапу. Держава забезпечує базове фінансування цих організацій. У підході до ролі даних засобів як інструмента державного впли-ву на хід науково-технічного прогресу між Німеччиною і Нідерландами маються розходження. У Німеччині розмір базово-го фінансування Товариства Фраунгофера жорстко прив'язаний до сумарного обсягу річного бюджету суспільства (рівно 30%). Це стимулює суспільство до збільшення обсягів контрактних ро-біт. У Нідерландах розмір базового фінансування TNO – фіксований. При цьому матеріальне становище даної організації більш ніж благополучне. Надаючи TNO кошти на утримання ін-ститутів, включаючи їхню науково-дослідну базу, держава стимулює оснащення їх сучасним устаткуванням, підстраховую-чи TNO, а, отже, і себе при необхідності швидко реагувати на різку зміну пріоритетів у науково-технічній сфері, появу нових ключових напрямків.

142

*** У цілому за останні десятиліття в країнах ЄС апробовані

нові форми і методи стимулювання інноваційного розвитку, ін-новаційна політика набула комплексного, системного і довгострокового характеру з чіткими кількісними і якісними орі-єнтирами, а єдина політика Євросоюзу стала «локомотивом» для національних урядів і приватного бізнесу. Досягненню цілей Лі-сабонської стратегії, що визначають успішність розвитку національної економіки, буде сприяти оцінка специфічних показ-ників інноваційної діяльності. Поточні структурні зміни справляють значний ефект на вибір відповідної політики в сфері інновацій. ЄС пропонує комплексне бачення інноваційної полі-тики, що включає як досягнення національних цілей в індустріальній сфері, так і залежить від різноманіття факторів, що впливають на інноваційні можливості держави. Подальше поглиблення коопе-рації в сфері НДДКР і підвищення ефективності інноваційної діяльності буде сприяти посиленню конкурентних позицій країн Євросоюзу на світовому ринку сучасних технологій. Створення єдиного Європейського наукового й інноваційного простору дає Україні можливість активно включитися в європейське наукове співтовариство, а також прискорити формування національної інноваційної політики.

2.3. Показники інноваційного розвитку: досягнення та проблеми На самміті в Лісабоні в травні 2000 р. лідери держав-членів ЄС проголосили мету «зробити ЄС найбільш конкурентоспромож-ною і динамічною економікою, заснованою на знаннях» [1, с.1]. Як вже підкреслювалось у попередньому підрозділі, для імпле-ментації поставлених завдань була розроблена так звана Лісабонська стратегія, яка містить вісім напрямків, визначених як критично важливі для національної конкурентоспроможності.

1) Створення загального інформаційного суспільства. 2) Розвиток європейської сфери інновацій і НДДКР. 3) Лібералізація: (а) завершення створення єдиного ринку; (б) програми державної допомоги і сприяння конкуренції.

143

4) Створення мережної індустрії: (а) у сфері телекомунікацій; (б) у комунальному і транспортному секторах.

5) Створення ефективних і інтегрованих фінансових послуг. 6) Поліпшення підприємницького середовища: (а) для нових бі-знес-починань; (б) у регуляторних рамках.

7) Підвищення соціальної залученості: (а) розвиток ціложиттє-вого навчання; (б) модернізація соціального захисту.

8) Прискорення стабільного і стійкого розвитку. Для бенчмаркінга досягнень окремих країн у цих напрямках

був розроблений так званий лісабонський індекс, дані за яким за 2004 р. представлені в табл. 2.4 і 2.5. Загальні розрахунки для ко-жної країни проведені по восьми напрямах, як середнє зважене окремих показників. З урахуванням різних категорій, оцінка європейського конкурентоспроможного середовища ґрунтується як на загальнодоступних даних Global Competitiveness Report, які щорічно розраховуються Всесвітнім економічним форумом, так і на ексклюзивних опитуваннях світових бізнес-лідерів Executive Opinion Survey. Ці огляди є фундаментальним аналізом, який охоплює критичні перспективи бізнес-співтовариства в ко-жній країні, тобто тих людей, які ухвалюють інвестиційні рішення, створюють робочі місця і багатство і таким чином ру-хають економіку вперед. Ці чинники включають як загальне макроекономічне середовище, так і правову та регуляторну структуру, і багато інших елементів, що характеризують якість інфраструктури країни, податкового режиму, структуру освіти і ефективність службовців і політиків [див.: 2, с. 4] .

Важливо відзначити, що в Таблиці 2.4. індекси, за якими представлені країни Євросоюзу, є змішаними. Деякі країни, особ-ливо скандинавські, одержали великі оцінки у всіх сферах, тоді як інші, особливо це торкається країн Південної Європи, відста-ють. Фінляндія йде першою в загальній класифікації, за нею слідом йдуть Данія і Швеція. Дійсно, Фінляндія одержала кращу оцінку в п'яти категоріях з восьми і другу, третю і четверту в ін-ших трьох. Всі три північні члени є найбільш конкурентоспроможними, як показує Лісабонський індекс. Всі ці три країни зайняли найвищі місця завдяки високій оцінці ство-рення мережевої індустрії і прискорення стабільного розвитку. З середини шкали країни показують більш змішані результати, си-льніші в одних сферах, і слабкіші в інших. Так, наприклад,

144

Велика Британія займає друге місце зі створення фінансових служб, і, дійсно, в країні найнижча різниця між відсотковою ставкою кредиту і депозиту, що характеризує ефективність фі-нансового посередництва. Вона також займає перше місце за якістю бізнесу і середовища для підприємницького сектора, проте його загальний рівень опустився через слабий розвиток науково-дослідницьких та досвідно-конструкторських робіт (НДДКР). Проте Велика Британія залишається першою серед чотирьох кра-їн «великої сімки». Показники Німеччини по деяких напрямах значні, наприклад, створення мережних інститутів, і підтримка стабільного розвитку, але набагато слабші в сфері поліпшення підприємницького середовища і лібералізації [див. більш деталь-но: 2, с.6-7].

Є очевидним з оцінок внизу таблиці, що ЄС необхідно зроби-ти ще багато чого для того, щоб досягти рівня конкурентоспроможності, який мається на увазі Лісабонською стратегією. Це особливо очевидно на прикладі чотирьох півден-них європейських країн, які є відносно слабкими у всіх восьми категоріях. На противагу очікуванням, Іспанія випереджає Італію (члена «великої сімки») в шести з восьми категорій.

Для порівняння, внизу Таблиці 1 ми маємо також оцінку Лі-сабонського індексу для США. Порівнявши ці показники з відповідними для країн Євросоюзу, ми бачимо, що США не має таких високих показників, як північні скандинавські країни, але розташовується вище 12 членів Євросоюзу практично по всіх на-прямах. США має кращі показники ніж вся решта країн, включаючи і скандинавські, в сфері інновацій та підприємниць-кого середовища (обидва ці показника є основними для економічного зростання і конкурентоспроможності)

Таким чином, згідно з Лісабонськім індексом європейськи-ми лідерами постіндустріального реформування є Фінляндія, Данія, Нідерланди, Швеція і Велика Британія. Аутсайдерами є Греція, Іспанія, Італія і Португалія – ця група відповідає чоти-рьом країнам з найнижчим рейтингом в Таблиці 2.4 (джерело табл. 2.4 і 2.5: [2, с.4-5]) .

145

Табл. 2.4 Лісабонський індекс для країн-«старих членів» ЄС

Країна/група

ЄС 15

Ранг

Бал

Інформаційне

суспільство

Інновації і

НДДКР

Лібералізація

Мереж

ні

інститути

Фінансові

послуги

Середовіще для

підприєм

ств

Соціальне

вклю

чення

Сталий розвиток

Фінляндія 1 5,80 5,78 5,87 5,36 6,33 6,13 5,48 5,46 5,97Данія 2 5,63 5,68 4,87 5,14 6,51 5,96 5,60 5,52 5,78Швеція 3 5,62 5,71 5,57 4,91 6,37 5,80 5,29 5,46 5,89Великобританія 4 5,30 4,96 4,67 5,11 5,78 6,10 5,62 4,86 5,30Нідерланди 5 5,21 4,99 4,46 4,94 6,04 5,67 4,71 5,29 5,57Німеччина 6 5,18 4,95 4,90 4,64 6,36 5,62 4,64 4,37 5,96Люксембург 7 5,14 4,98 3,57 4,96 6,22 5,72 5,17 5,19 5,28Франція 8 5,03 4,52 4,68 4,65 6,10 5,68 4,68 4,72 5,20Австрія 9 4,94 4,69 4,27 4,54 5,76 5,48 4,28 4,88 5,64Бельгія 10 4,88 4,08 4,45 4,63 5,74 5,39 4,69 5,12 4,91Ірландія 11 4,69 4,14 4,18 4,47 4,89 5,59 5,30 4,62 4,35Іспанія 12 4,47 3,71 3,93 4,50 5,34 5,14 4,32 4,38 4,48Італія 13 4,38 3,94 3,87 4,40 5,30 4,92 3,64 4,24 4,74Португалія 14 4,25 3,88 3,44 4,10 5,35 4,90 3,89 4,15 4,29Греція 15 4,00 3,16 3,44 3,96 4,99 4,74 3,78 3,90 4,00

США 5,55 5,86 6,08 5,11 5,85 5,82 5,71 5,04 4,96

Фінальний індекс Субіндекси

Табл. 2.5 Порівняння США і ЄС

ЄС

США

ЄС

пор

. до США

ОЕСР

ЄС

до ОЕСР

ЄС

до

"нових

членів

"Загальне інформаційне суспільство 4,61 5,86 -1,25 4,53 0,08 0,86

Інновації і НДДКР 4,41 6,08 -1,67 4,31 0,10 0,88

Лібералізація 4,69 5,11 -0,42 4,52 0,16 0,61· Завершення створення єдиного ринку 5,13 5,70 -0,57 4,98 0,14 0,67· Програми держ. допомоги і сприяння конкуренції 4,25 4,52 -0,27 4,06 0,19 0,54 Створення мережної індустрії 5,81 5,85 -0,04 5,52 0,29 1,12· У сфері телекомунікацій 5,96 5,60 0,36 5,62 0,35 1,10· У комунальному і транспортному секторах 5,65 6,10 -0,45 5,42 0,23 1,15

Ефективні й інтегровані фінансові послуги 5,52 5,82 -0,29 5,30 0,22 0,81

Поліпшення підприємницького середовища 4,74 5,71 -0,97 4,66 0,07 0,57· Для нових бізнес-починань 4,52 5,83 -1,32 4,55 -0,03 0,36· У регуляторних рамках 4,96 5,58 -0,62 4,78 0,18 0,79

Підвищення соціальної включеності 4,81 5,04 -0,23 4,68 0,13 0,67· Повернення людей у лави робочої сили 5,06 5,60 -0,54 4,98 0,09 0,76· Підвищення навичок 4,96 5,31 -0,35 4,81 0,15 0,54· Модернізація соціального захисту 4,40 4,20 0,21 4,24 0,17 0,70

Прискорення стійкого розвитку 5,16 4,96 0,20 4,96 0,19 0,95Загальний лісабонський індекс 4,97 5,55 -0,58 4,81 0,16 0,81

146

Слід підкреслити, що Світовий економічний форум у Давосі ре-гулярно оцінює національну конкурентоспроможність і останні роки щорічно надає дуже авторитетні Звіти з конкурентоспромо-жності (Global Competitiveness Report), які широко використовуються при оцінці інноваційного потенціалу та рівня конкурентноздатності країни. За ці роки спеціальна методологія, яка використовується для вимірювання конкурентоспроможності, розвивалася, і сьогодні цей індекс фактично є синтезуючим під-сумком дослідження факторів інноваційного розвитку та зростання конкурентноздатності. Ці окремі явища зібрані разом у вигляді різних індексів, кожний з яких охоплює якийсь аспект в процесі зростання (наприклад, важливість правових регулювань, стабільність макроекономічного середовища) і агреговані, щоб дати один загальний показник конкурентоспроможності [3, с. 14].

Індекс конкурентоспроможності розвитку (ІКР) складається з трьох підлеглих індексів:

• технологічного індексу, • індексу державних інституцій, • індексу макроекономічного середовища.

Остання класифікація країн 2005 р. щодо загального ІКР та його складових представлена в Таблиці 2.6. Фінляндія зберігає свої позиції на першому місці. Цим країна зобов'язана найрозвинені-шому інноваційному бізнес-середовищу в світі, сильному стимулюванню продуктивності в країні, що дозволяє їй мати ду-же високий рівень розвитку. Все це доповнює здорове макроекономічне середовище, тоді як багато інших індустріаль-них країн мають проблеми в цій сфері. До того ж, Фінляндія має краще інституційне середовище в світі: бізнес-співтовариство функціонує в умовах підпорядкування букві закону, надзвичайно низького рівня корупції, відвертості та прозорості.

США в цьому списку другі, вони сильніші за показником, який характеризує технологічну перевагу і виробництво іннова-цій в світі. США мають компанії, які активно впроваджують нові технології і НДДКР. Проте ці переваги компенсуються досить слабкими іншими сферами, наприклад, в аспекті макроекономіч-ного середовища. Це не дивує в контексті інтенсифікації інтернаціональних інтересів відносно макроекономічного дисба-лансу в країні, особливо в сфері державних фінансів.

147

Впродовж останніх декількох років скандинавські країни продовжують покращувати свої позиції. Після Фінляндії і США йдуть Швеція і Данія, займаючи 3-е і 4-е місця відповідно. Іслан-дія і Норвегія йдуть відразу за ними, потрапляючи все ще в десятку кращих, 7-е і 9-е місця відповідно. Ці країни мають хара-ктеристики, що роблять їх особливо конкурентними, включаючи здорове макроекономічне середовище і державні інституції, які є прозорими і ефективними. Немає ніяких доказів, що високі став-ки податків заважають їм конкурувати на світових ринках або надавати їх населенню найвищі стандарти життя в світі. Велика Британія (13-е) і Німеччина (15-е) продовжують займати привіле-йовані позиції в загальних класифікаціях. Обидві країни мають найкращі державні інституції, хоча німецьке бізнес-співтовариство розглядає захист права власності в своїй країні та функціонування німецької судової системи як другі в світі. Обид-ві країни мають сильні позиції за такими показниками, як НДДКР, співпраця між академічним і бізнесовим середовищем, та показниками, які охоплюють використання різних новітніх технологій. Показник Німеччини був би вищим, якби не песимізм його бізнес-співтовариства з приводу короткострокового еконо-мічного зростання та існуючий дефіцит державного сектора [див. 3: с.15].

Серед десяти країн, які нещодавно вступили до ЄС, лідирує Естонія і займає 20-е місце, попереду деяких «старожилів». Рі-вень Естонії забезпечений вражаючим проривом від економіки державного планування до конкурентного економічного стану менш ніж за 15 років. Найгірші позиції серед прийнятих членів займає Польща. Як позитивний момент, помітний невеликий про-грес в Польщі: вона перемістилася вгору на 9 позицій на 51 місце з 2004 року.

Ми можемо відзначити помітне поліпшення в рівні конку-рентоспроможності за останні роки в недавно прийнятих країнах. Це обумовлено загальними перевагами від членства в ЄС і сти-мулюванням з упровадження активної позиції з боку уряду в сфері економічних реформ.

На відміну від деяких регіонів, де країни частіше групують-ся навколо одного або двох лідерів, азіатські економіки розповсюджуються на весь список, що визначає їх різний рівень розвитку і потенціал зростання. Лідерами регіону є азіатські

148

«тигри», зокрема Тайвань і Сінгапур, що займають 5-е і 6-е місце відповідно. Дещо нижче, на 12-му, розташовується інша східна країна – Японія. На японські позиції негативно впливає погір-шення державних фінансів. Проте недолік Японії у фіскальній дисципліні повністю компенсується вагомою позицією в техно-логіях. Особливо високі показники спостерігаються в НДДКР, впровадженні технологій на рівні фірм, реєстрації патентів, де рі-вень країни другий після США з невеликим відставанням.

Китай та Індія, що займають 49-е і 50-е місце відповідно, значно поліпшили свої позиції за останні роки. Так, Китай підня-вся на три позиції, за цей час Індія поліпшила свої позиції на п'ять рядків. Китайський уряд прагнув справитись із зростанням кредиту, і посиленням попиту, що призвело до інфляції в 2004 році.

Індійська позиція визначена, в першу чергу, високим коефі-цієнтом технологічного індексу. Збільшення інтересу до високотехнологічних секторів, що спостерігається в останні декі-лька років, звичайно ж, піднімає загальні настрої бізнес-співтовариства. Однак існують побоювання відносно Індії, що невеликий прогрес, зроблений у фіскальному регулюванні, спри-чинить низький ступінь проникнення нових технологій і низький рівень вищої освіти. Ті ж дві проблеми існують і в Китаї. Обидві країни продовжують залежати від слабких інституційних змін, що перешкоджає їх підйому на вершину списку, де зосереджені найбільш конкурентоспроможні економіки в світі. Країни одер-жують вигоду від комбінації компетентного макроекономічного управління і суспільних інститутів, які визнані ЄС прозорими і ефективними. I дійсно, тільки вісім з 25 членів ЄС мають вищі оцінки з індексу суспільних інститутів [3, с.13-15].

В 2002 р. Європейський Самміт в Барселоні поставив мету до 2010 року збільшити розмір НДДКР до 3% ВВП, з двома тре-тинами НДДКР, створюваними бізнес-сектором. Як свідчать європейські експерти “для такої мети в 3% не існує явного випра-вдання. Сполучені Штати досягли 2,7% зростання НДДКР в 2000 році, так що, можливо, Європейська Рада хотіла забезпечити собі запас міцності відносно до майбутніх досягнень Америки” [4, с.26]. Проблеми, поставлені цими цілями, насправді ще виросли, у зв'язку з демографічними змінами в Європі, конкурентоспро-можністю Китаю, що росте в товарах з високою доданою

149

вартістю, Індії в послугах і США, що продовжують домінувати у таких високоінтелектуальних галузях, як ІКТ і біотехнології [див.: 4, с.26-28].

Для Лісабонського і Барселонського саммітів НДДКР займа-ють центральне місце у виробці інноваційної політики для досягнення такої мети, як становлення в Європі найбільш конку-рентоспроможної економіки знань в світі. Розвиток НДДКР також вимагає зростання частки населення з вищою освітою, ра-зом із збільшенням числа вчених та інженерів. Проте креативна, заснована на НДДКР діяльність – не єдина форма впровадження інновацій. Економічні вигоди від створення інновацій залежать і від впровадження нових поліпшених продуктів і процесів вели-кою кількістю фірм, що дозволяє підвищити одержану вигоду від цих інновацій. Прикладом технології, яка може підвищити про-дуктивність, може служити ІКТ.

Найбільш відомим сумарним індексом інноваційного розвит-ку в Європі є так званий Європейський інноваційний рейтинг (ЄІР, European Innovation Scoreboard (EIS)), що охоплює 25 країн ЄС, а також Болгарію, Румунію, Туреччину, Ісландію, Норвегію, Швейцарію, США і Японію. У 2005 році методологія розрахунку була значно перероблена: кількість груп індикаторів була збіль-шена з 4 до 5, таким чином, ЄІР вимірює нині 26 ключових показників інноваційної активності: (1) Інноваційні драйвери вимірюють структурні передумови, що потрібні для розвитку інноваційного потенціалу (5 показ-ників);

(2) Створення знань оцінює рівень інвестицій в НДДКР (5 по-казників);

(3) Інновації в підприємництві вимірюють рівень інновацій-ного розвитку на рівні фірми, тобто схильність до інноваційної діяльності на мікроекономічному рівні (6 показників);

(4) Застосування оцінює структуру зайнятості та виробництва з інноваційної точки зору та роль інновацій у створені доданої вартості (5 показників);

(5) Інтелектуальна власність оцінює досягнуті результати з точки зору накопичення ноу-хау, особливо це стосується висо-котехнологічних галузей (5 показників, про методологію ЄІР дивись більш детально [6]).

150

Табл. 2.6. Інтегральний індекс конкурентноздатності 2005

Індекс конку- рентноздатності

розвитку

Індекс технологі-чного розвитку

Субіндекс держа-вних інститутів

Субіндекс мак-роеконо-

мічного середо-вища

Країна

ранг у 2005 р.

бал у 2005 р.

ранг у 2005 р.

бал у 2005 р.

ранг у 2005 р.

бал у 2005 р.

ранг у 2005 р.

бал у 2005 р.

Фінляндія 1 5,94 2 6,02 5 6,19 4 5,52 США 2 5,81 1 6,09 18 5,77 23 5,07 Швеція 3 5,65 4 5,78 17 5,82 12 5,24 Данія 4 5,65 5 5,30 2 6,35 3 5,64 Тайвань 5 5,58 3 5,85 26 5,47 17 5,15 Сінгапур 6 5,48 10 4,93 4 6,25 1 5,82 Ісландія 7 5,48 9 5,16 3 6,33 11 5,24

Швейцарія 8 5,46 6 5,29 9 6,04 13 5,23 Норвегія 9 5,40 13 4,87 6 6,13 2 5,76 Австралія 10 5,21 14 4,82 10 6,01 14 5,21 Нідерланди 11 5,21 11 4,88 16 5,83 10 5,26 Японія 12 5,18 8 5,24 14 5,84 42 4,40

Великобританія 13 5,11 17 4,66 12 5,98 18 5,13 Канада 14 5,10 15 4,79 21 5,67 16 5,16

Німеччина 15 5,10 16 4,78 8 6,04 28 4,81 Нова Зеландія 16 5,09 19 4,47 1 6,35 20 5,12

Корея 17 5,07 7 5,26 42 4,78 25 4,98 ОАЕ 18 4,99 33 4,04 24 5,52 5 5,43 Катар 19 4,97 40 3,76 19 5,75 6 5,40 Естонія 20 4,95 18 4,62 25 5,51 30 4,73 Австрія 21 4,95 21 4,35 11 6,00 22 5,07

Португалія 22 4,91 20 4,39 15 5,83 37 4,51 Чилі 23 4,91 35 3,93 22 5,58 15 5,20

Малайзія 24 4,90 25 4,22 29 5,36 19 5,12 Люксембург 25 4,90 29 4,11 7 6,08 9 5,30 Ірландія 26 4,86 31 4,07 13 5,93 7 5,38 Ізраїль 27 4,84 12 4,87 30 5,35 48 4,25 Гонконг 28 4,83 26 4,21 23 5,58 8 5,34 Іспанія 29 4,80 27 4,21 36 5,13 24 5,07 Франція 30 4,78 24 4,26 20 5,72 27 4,90 Бельгія 31 4,63 28 4,18 28 5,38 29 4,76 Словенія 32 4,59 32 4,07 35 5,14 35 4,57 Кувейт 33 4,58 48 3,56 37 5,11 21 5,09 Кіпр 34 4,54 36 3,87 27 5,44 45 4,33

Мальта 35 4,54 23 4,29 32 5,23 54 4,09 Таїланд 36 4,50 43 3,69 41 4,88 26 4,94 Бахрейн 37 4,48 41 3,73 38 5,10 32 4,62 Чехія 38 4,42 22 4,31 48 4,63 46 4,31

Угорщина 39 4,38 30 4,08 34 5,15 63 3,91 Туніс 40 4,32 60 3,35 40 5,02 34 4,59

Словаччина 41 4,31 34 3,99 45 4,73 49 4,23 ПАР 42 4,31 45 3,62 47 4,63 31 4,73 Литва 43 4,30 42 3,70 44 4,73 39 4,47 Латвія 44 4,29 38 3,83 50 4,55 38 4,48

Йорданія 45 4,28 52 3,46 31 5,28 52 4,10 Греція 46 4,26 37 3,85 43 4,77 51 4,16 Італія 47 4,23 44 3,68 46 4,70 47 4,26

Ботсвана 48 4,21 76 2,99 39 5,08 36 4,55

151

Китай 49 4,07 64 3,18 56 4,41 33 4,61 Індія 50 4,09 55 3,42 52 4,52 50 4,17

Польща 51 4,00 39 3,77 64 4,14 53 4,09 Маврикій 52 4,00 47 3,57 55 4,41 59 4,01 Єгипет 53 3,96 58 3,36 53 4,46 55 4,07 Уругвай 54 3,93 63 3,19 33 5,19 84 3,40 Мексика 55 3,92 57 3,39 71 4,03 43 4,35 Сальвадор 56 3,86 70 3,09 54 4,45 57 4,03 Колумбія 57 3,84 74 3,01 49 4,55 61 3,95 Болгарія 58 3,83 61 3,31 62 4,23 62 3,95 Гана 59 3,82 69 3,11 51 4,54 66 3,82

Тринідад і Тобаго

60 3,81 62 3,25 83 3,73 40 4,44

Казахстан 61 3,77 77 2,99 76 3,89 41 4,42 Хорватія 62 3,74 51 3,48 73 3,99 68 3,76 Намібія 63 3,72 79 2,95 57 4,38 65 3,84

Коста-Ріка 64 3,72 56 3,39 58 4,32 82 3,44 Бразилія 65 3,69 50 3,51 70 4,06 79 3,50 Туреччина 66 3,69 53 3,45 61 4,25 87 3,34 Румунія 67 3,67 49 3,53 78 3,84 73 3,65 Перу 68 3,66 75 3,01 59 4,27 70 3,71

Азербайджан 69 3,64 87 2,79 67 4,09 56 4,05 Ямайка 70 3,64 45 3,64 65 4,14 99 3,13 Танзанія 71 3,57 86 2,81 60 4,25 72 3,65 Аргентина 72 3,56 59 3,35 74 3,96 86 3,37 Панама 73 3,55 65 3,17 75 3,90 74 3,60 Індонезія 74 3,53 66 3,13 89 3,58 64 3,89 Росія 75 3,53 73 3,01 91 3,55 58 4,02

Марокко 76 3,49 78 2,96 85 3,69 67 3,82 Філіппіни 77 3,47 54 3,43 104 3,30 71 3,69 Алжир 78 3,46 114 2,29 81 3,77 44 4,33 Вірменія 79 3,44 94 2,69 66 4,11 77 3,53 Сербія і

Чорногорія 80 3,38 68 3,12 69 4,07 111 2,95

В’єтнам 81 3,37 92 2,72 97 3,43 60 3,96 Молдова 82 3,37 89 2,76 63 4,20 96 3,14 Пакистан 83 3,33 80 2,94 103 3,31 69 3,74 Україна 84 3,30 85 2,82 90 3,56 78 3,52 Македонія 85 3,26 91 2,73 96 3,47 75 3,58 Грузія 86 3,25 84 2,84 87 3,65 90 3,25 Уганда 87 3,24 82 2,93 95 3,49 88 3,30 Нігерія 88 3,23 90 2,74 98 3,43 76 3,54

Венесуела 89 3,22 72 3,03 106 3,23 85 3,39 Малі 90 3,22 103 2,52 72 4,00 97 3,13

Мозамбік 91 3,19 83 2,91 92 3,54 98 3,13 Кенія 92 3,19 71 3,04 94 3,50 106 3,01

Гондурас 93 3,18 95 2,68 88 3,61 89 3,25 Замбія 94 3,18 97 2,65 77 3,88 107 3,01 Боснія і

Герцеговина 95 3,17 99 2,61 86 3,67 91 3,23

Монголія 96 3,16 81 2,93 93 3,53 105 3,03 Гватемала 97 3,12 96 2,67 107 3,22 81 3,47 Шрі-Ланка 98 3,10 88 2,79 100 3,34 94 3,17 Нікарагуа 99 3,08 102 2,52 82 3,74 110 2,96 Албанія 100 3,07 93 2,69 102 3,32 92 3,20

Джерело: [3, c.17-19]

152

Основні показники Європейського інноваційного рейтингу 2005 року представлені у таблиці 2.7. Крім розширеного ЄС 25 країн, таблиця наводить дані по старому ЄС 15, США, Японії, а також асоційованих членів ЄС (Швейцарії, Ісландії і Норвегії). Інноваційні лідери Європи – Швеція, Фінляндія, Данія, Германія і Швейцарія – у сукупності мають 60% провідних позицій рейтингу.

Табл. 2.7. Європейський інноваційний рейтинг 2005

ЄС 25 ЄС 15 №1 США ЯП 1. Інноваційні драйвери 1.1 Населення віком від 20 до 29 років, що має

початкову і середню освіту (на 1000 чол.) 12, 2 13,1 24,2 (ІР) 10,9 13,2

1.2 Населення, що має вищу освіту, віком від 25 до 64 років (на 100 чол.)

21,2 23,1

34,2 (ФІ) 38,4

37,4

1.3 Широта проникнення Інтернет (кількість користувачів Інтернет на 100 чол.)

6,5

7,6

15,6 (ДН) 11,2

12,7

1.4 Участь в навчанні протягом життя в розра-хунку на 100 чол. (віком 25-64 років)

9,9

10,7

35.8 (ШВ)

- -

1.5 Рівень середньої освіти (% від населення віком від 20 до 24 років)

76,7

73,8

95,3 (НР) - -

2. Створення знань 2.1 Державні витрати на НДДКР (% до ВВП) 0,69

0,70

1,37 (ІС) 0,86

0,89

2.2 Витрати фірм на НДДКР (% до ВВП) 1,26

1,30

2,93 (ШВ) 1,91

2,65

2.3 Частка середньо- та високотехнологічних НДДКР (% до витрат на виробничі НДДКР)

- 89,2

93,7 (ШВ) 90,6

86,8

2.4 Частка підприємств, що одержують держа-вні субсидії на інновації

-- -- 19,2 (АВ) -- --

2.5 Частка університетських НДДКР, що фі-нансуються бізнес-сектором

6,6

6,6

23,9 (ЛТ) 4,5

2,7

3. Інновації в підприємництві 3.1 СМБ, що самостійно впроваджує інновації

(% до всього СМБ) -- -- 54,8(ШЦ) -- --

3.2 Інноваційний СМБ, що кооперує з іншими (% від всього СМБ)

-- -- 32,9 (УГ) -- --

3.3 Інноваційні витрати (% до обороту) -- -- 3,48 (ШЦ) -- -- 3.4 Венчурний капітал ранніх стадій (% до

ВВП) 0,025

0,081 (ШВ) 0,072

3.5 Витрати на ІКТ (% до ВВП) 6,4 6,3 8,7 (ШВ) 7,8 8,0 3.6 СМБ, що використовує нетехнологічні

зміни (% до всього СМБ) -- -- 74 (ЛК) -- --

153

4. Застосування 4.1 Зайнятість у високотехнологічних послу-

гах (% до всієї робочої сили) 3,19

3,49

4,85 (ШВ) -- --

4.2 Експорт високотехнологічних продуктів як частка всього експорту

17,8

17,2

55,5 (МТ)

26,9

22,7

4.3 Продажі нової продукції (% до обороту) -- -- 10,9 (СЛ) -- -- 4.4 Продажі нової для фірм, але не нової для

ринку продукції (% до обороту) -- -- 25,6 (ДН) -- --

4.5 Зайнятість в середньо- і високотехнологіч-ному виробництві (% до роб. сили)

6,60

7,10

11,04 (НМ)

4,89

7,40

5. Інтелектуальна власність 5.1 Патенти, що видані Європейським патент-

ним офісом, на млн. чол. 133,6

158,5

460,1 (ШЦ) 154,5

166,7

5.2 Патенти, що видані Американським офі-сом патентів і торгових марок, на млн. чол.

59,9

71,3

188,3 (ШЦ) 301,4

273,9

5.3 Патенти Тріаді офісів, на млн. чол. 22,3 36,3 110,8 (ШЦ) 53,6 92,6 5.4 Нові суспільні торгові марки на млн. чол. 87,2 100,9 571,2 (ЛК) 32,0 11,1 5.5 Нові виробничі зразки на млн. чол. 84,0 98,9 199,1(ДН) 12,4 15,1

Джерело: [10, с.17]; Скорочення: ІР – Ірландія, ІС – Ісландія, НР –Норвегія, ФІ – Фінляндія, ДН – Данія, ЛК – Люксембург, ШВ – Швеція, ШЦ – Швейцарія, НМ – Ні-меччина, СЛ – Словаччина, АВ – Австрія, ЛТ – Латвія, УГ – Угорщина, МТ – Мальта, ЯП – Японія, СМБ – середній і малий бізнес.

Доклад ЄІР 2005 пропонує низку прогнозів щодо розвитку декількох ключових індикаторів до 2010 р. (дати реалізації осно-вних завдань Лісабонської стратегії) і 2015 р. Для кожної країни визначені тенденції до 2010 і 2015 року за доступними даними, які використовують три різні припущення:

1) Минулий індекс зростання країни використовується для про-гнозу для кожної країни майбутнього стану і представляє звичайну (“business as usual”) або базову тенденцію;

2) Найвищий очікуваний темп зростання у приблизно рівній групі країн використовується в прогнозуванні потенційної ставки зростання в майбутньому, це дає найреалістичніший прогноз або рівну тенденцію групи. Цей підхід є найбільш застосовним для нових членів і для членів ЄС-15 з низькими показниками у минулому, де виникнуть структурні перешко-ди в ухваленні високих темпів зростання за деякими показниками, таким, наприклад, як витрати фірм на НДДКР (ВФНДДКР) і державні витрати на НДДКР, і навпаки, мож-ливий швидший потенційний темп зростання показників високотехнологічного виробництва і інвестицій в ІКТ.

3) Найвищий очікуваний темп зростання в ЄС використовуєть-ся для прогнозу стану в майбутньому, в т.ч. визначається можлива максимальна тенденція.

154

Перший метод (звичайна тенденція) може бути інтерпрето-ваний як гірший випадок за відсутності політичних спроб або додаткових інвестицій для виправлення ситуації. Ці результати також є основною лінією для оцінки майбутнього прогресу. «Ма-ксимальний» метод дає можливість розглянути найкращий можливий варіант сценарію, але він дуже маловірогідний для бі-льшості країн. Наприклад, майже всі країни знаходять надзвичайно важким або неможливим повторити швидке зрос-тання ВФ НДДКР у Фінляндії у зв'язку з великою різницею в структурі галузей. Другий метод, заснований на кращому пред-ставництві з групи країн, може представляти найреальнішу мету для майбутніх дій, тому що його можливо практично застосувати в подібних початкових умовах.

Розглянемо прогноз для розвитку витрат приватного бізнесу на НДДКР. Як ми вже відзначали, мета Барселони досягти 3% НДДКР у структурі ВВП заснована на 1/3 витрат НДДКР, що припадають на державний сектор, і 2/3 витрат, що відносяться на бізнес-сектор, тобто визначає мету в 2% витрат фірм на НДДКР (ВФНДДКР) в ВВП. Основна проблема оцінки майбутнього рівня ВФНДДКР полягає в необхідності враховувати значні відміннос-ті в ВФНДДКР в різних галузях, які коливаються від 1% в галузі виробництва продуктів харчування, туризмі і текстильній проми-словості, 3%-4% в автомобільній галузі і більше 10% у фармацевтиці і космічній галузі. З цієї причини, вивчення інтен-сивності НДДКР для окремої країни є залежним від розподілу економічної активності по галузях. Країна з індустріальною стру-ктурою, заснованою на виробництві продуктів харчування, туризмі і текстилі, матиме нижчу інтенсивність НДДКР, ніж кра-їна з розвиненими автомобільною і фармацевтичною галузями. Це спрацьовує навіть у випадку, якщо країна із структурою, за-снованою на харчовій промисловості, текстилі і туризмі, має високі задачі з інтенсифікації НДДКР в цих галузях. Для обліку таких галузевих відмінностей в інтенсивності НДДКР при оцінці національної інтенсивності НДДКР в 2010 і 2015 році беруться недавні дані інтенсивності НДДКР в галузі (загалом за 2002, іноді за 2003 роки), використовуються дані ОЕСР з ВФНДДКР. Дані доступні тільки по 13 країнам з 25 країн членів ЄС, але ці 13 складають 95% від загальної суми ВФНДДКР серед ЄС-25 в 2002 і 93% з ВВП (п'ять найбільших країн - Велика Британія, Німеччи-

155

на, Франція і Іспанія – складають 75% ВФНДДКР і ВВП). Таким чином, досягнення Барселонських цілей майже повністю зале-жить від цих 13 членів.

Таблиця 2.8. дає основну оцінку звичайного росту, викорис-товуючи існуючі національні темпи зростання, і максимально можливу («кращий випадок») оцінку, використовуючи щонайви-щі темпи зростання по галузях для 13 країн, для яких дані з НДДКР по галузях є доступними. Результати, одержувані в ре-зультаті рівної оцінки по групі, не представлені, тому що 11 з 13 країн, по яких є дані, є або лідируючими, або проміжними. Це робить беззмістовним застосування рівного підходу до групи, який в значній мірі є доречним для нових членів ЄС і слабкіших представників. Використовуючи існуючі національні темпи зрос-тання галузей, інтенсивність ВФНДДКР для всього ЄС-13 може досягти 1,31% в 2010 і 1,31 в 2015 році, що далеко до мети в 2%. Тільки чотири країни можуть досягти і перевищити 2%: Бельгія (2,15%), Данія (2,77%), Фінляндія (2,85%) і Швеція (3, 28%). Іс-нують дуже невеликі очікування поліпшення в інтенсивності ВФНДДКР в чотирьох країнах (Чехія, Італія, Нідерланди і Велика Британія), поки ВФНДДКР тільки зменшується в Польщі та Ірла-ндії.

Табл. 2.8. Оцінка ВФНДДКР у ВВП в 2010 і 2015 роках

2010 2015 Країна 2002 р. Звичайний Максимум Звичайний Максимум Бельгія 1,63 2,00 2,53 2,15 2,88 Чехія 0,77 0,77 1,03 0,79 1,15 Данія 1,75 2,45 2,79 2,77 3,25 Фінляндія 2,46 2,75 3,20 2,85 3,53 Франція 1,43 1,60 2,09 1,67 2,31 Германія 1,73 1,83 2,63 1,87 3,13 Ірландія 0,79 0,72 0,89 0,70 0,91 Італія 0,55 0,58 0,85 0,60 1,02 Нідерланди 1,02 1,07 1,60 1,08 1,79 Польща 0,12 0,04 0,19 0,03 0,21 Іспанія 0,56 0,66 0,81 0,70 0,88 Швеція 2,95 3,22 4,18 3,28 4,81 Велика Британія 1,26 1,29 1,79 1,31 1,97 ЄС-13 1,22 1,31 1,78 1,35 2,02

Джерело: [6, с.31].

156

ЄС може досягти інтенсивності ВФНДДКР в 2%, якщо інте-нсивність всіх галузей у всіх країнах зростатиме з найвищим темпом зростання, характерним цій галузі. Це є дуже маловірогі-дним. І навіть, відповідно до цього припущення, інтенсивність ВФНДДКР для Італії ледве перевищить 1% (1,02%), яка безпосе-редньо залежить від існуючого промислового розподілу в Італії, де домінують галузі з низькою інтенсивністю НДДКР [6, с.31].

Очікувана інтенсивність ВФНДДКР для Іспанії залишається нижче 1% (0,88%) з тих же причин. І навпаки, ВФНДДКР інтен-сивність для Швеції досягає 4,81%, яка, можливо, надмірна і економічно неефективна. “На підставі цих результатів, ми може-мо зробити висновок, – пишуть автори докладу, – що мета в 2% інтенсивності ВФНДДКР нереальна і недосяжна до 2015 року. Це вимагало б масивних і економічно болючих перетворень в струк-турі галузей в Європі” [6, с.31].

Більш того, автори вважають, що результати прогнозу роз-витку ВФНДДКР взагалі демонструють, що мета в 3% НДДКР в ВВП до 2010 року, яка була встановлена на самміті в Барселоні, також не може бути реально досягнута до 2010 або навіть і до 2015 року [6, с.37]. Цей висновок підтверджується, на їх думку, також оцінками темпів зростання для високотехнологічного ви-робництва і послуг, з якими найбільше пов'язані бізнес-витрати на НДДКР. “Фундаментальна проблема полягає в індустріально-му розподілі ЄС, слабкому в галузях з інтенсивними НДДКР. Отже, ЄС не зможе досягти 3% інтенсивності НДДКР без істот-ного зростання в таких галузях, як, наприклад, фармацевтична, космічна і ІКТ. Вірогідніша мета – це інтенсивність ВФНДДКР 1,5%-1,6% до 2015 року, яка лежить між звичайними базовими оцінками і максимальним темпом зростання” [6, с.37].

Головна перешкода досягненню навіть цього рівня – це ни-зькі темпи приросту ВФНДДКР в трьох головних економіках ЄС: Іспанії, Італії і Великої Британії. Автори дослідження приходять до дуже цікавого висновку. На їхню думку, поліпшення конку-рентоспроможності і стандартів життя залежить від набагато більшого, ніж тільки від НДДКР. “Досягнення кращого освітньо-го рівня важливе для здібності фірм до ведення інноваційної діяльності, зокрема впровадження нових технологій і організа-ційних методів, які можуть поліпшити продуктивність. Збільшення інвестування в ІКТ, особливо сумісно з організацій-

157

ними нововведеннями, може також підняти продуктивність як приватного, так і державного сектора. Збільшити середню частку працюючого населення з вищою освітою в ЄС до 30% в 2010, або гарантувати, що 80% молоді матиме як мінімум середню освіту до 2010 дуже важко без узгодженого державного стимулювання”. Альтернативою є докладання істотно більших зусиль в «дорослу» освіту і інші види «навчання протягом життя», щоб збільшити рі-вень кваліфікації працюючого населення [6, с.37].

Корисно буде порівняти вищезазначені результати з влас-ною оцінкою Європейської комісії, яка була представлена в звіті Європейської Ради Весна 2004 «Досягаючи Лісабон: Реформи для Збільшеної Ради» [8]. Звіт освітлює деякі з ключових досягнень з 2000 року, наприклад, створення 6 мільйонів робочих місць, по-вне і часткове відкриття декількох ключових ринків (телекомунікації, залізничні вантажоперевезення, електрика і газ) і ухвалення сотні «якихось правил, директив і програм» в різних сферах, направлених на досягнення Лісабонської мети. Не дивля-чись на це, звіт повідомляє, що існуючі наміри не вдасться реалізувати протягом декількох років, відзначаючи деякі сфери, де прогрес особливо сповільнений. Серед них: слабкість внутрі-шнього ринку, включаючи зниження виробничої інтеграції, фрагментація внутрішнього ринку на сектори (і ринку фінансо-вих послуг зокрема), фінансові спотворення, направлені на поліпшення міжфірмової конкуренції, недостатній прогрес в створенні організацій для фінансування пенсій і інших соціаль-них гарантій та неадекватний рівень інвестицій в НДДКР. Все це ставить під питання досягнення мети в 3% НДДКР від ВВП до 2010 року.

2.4. Технологічні прориви і створення “хай-тек” укладів У 90-і роки ХХ століття в індустріально розвинених країнах сфо-рмувався феномен так званої “нової економіки”. Він ознаменувався переходом після декількох десятиліть низьких те-мпів зростання ВВП до істотного зростання продуктивності праці, забезпечення економічної динаміки у всіх секторах еконо-міки. Ці метаморфози пов'язуються зі структурними перетвореннями 80-90-х років, бурхливим розгортанням інфор-маційної революції і збільшенням доходів THK в умовах

158

економіки, що швидко глобалізується. Зростаюча взаємозалеж-ність національних господарств підтримується розвитком світових інформаційних і комунікаційних мереж, тобто глобалі-зація економіки та ІКТ є тісно пов'язаними. Збільшення доступу до інформації й комунікацій стимулювало глобалізацію виробництва. В свою чергу процес глобалізації підвищує економічну ефективність використання виникаючих “хай-тек” укладів. Прогрес у розвитку інформаційних технологій визначає застосування наукових підходів, що сприяють створенню сприятливих умов для успішного функціонування національних інноваційних систем. Дерегулювання економіки і допущення обмеженого державного втручання сприяло зміцненню життєздатних інститутів, що стимулюють активну конкуренцію, широке поширення гнучких систем керування, а також заохочують розвиток венчурного бізнесу.

Метою підходу, заснованого на розвитку мереж і кластерів, є постіндустріальна трансформація економіки країни. Кластером називають мережу постачальників, виробників, споживачів, еле-ментів промислової інфраструктури, дослідницьких інститутів, взаємозалежних у процесі створення додаткової вартості. За сво-єю суттю кластери – це сукупність різних підприємств і організацій, пов'язаних партнерськими відносинами по всьому технологічному ланцюжку від видобутку сировини до споживан-ня продукції і послуг. У промисловій політиці Голландії кластери визначаються як мережі постачальників, сплетені навколо під-приємства, що утворює ядро. Усередині таких структур, що є по суті своєю мережею або кластером, відбувається не перерозподіл фінансових засобів між учасниками процесу, а узгодження керу-вання фінансовими потоками. У мережах і кластерах вибудовуються відносини не між двома учасниками процесу, а відразу у всій групі. Група підприємств разом з їхніми обслуго-вуючими фірмами і фінансовими інститутами узгоджує певні правила, яким всі учасники процесу підкоряються.

Результатом співробітництва фірм, які працюють на одному сегменті ринку і пов'язані у технологічному ланцюзі, вигідним для кожної з них, є обмін інформацією про споживачів, що ви-кликає розширення клієнтської бази і зростання масштабів виробництва. Крім того, фірми, що співробітничають, мають мо-жливість використовувати навички, прийоми і технології одна

159

одної, а отже, можливості фірми можуть бути значно розширені, якщо вдається досягти синергії між різними технологічними культурами.

Зараз витрати на проведення досліджень і впровадження ін-новацій зростають досить швидко й виходять за межі можливостей одного підприємства. В Україні це доповнюється тим, що багато підприємств лише недавно почали виходити з глибокої економічної кризи. Об'єднання і співробітництво в рам-ках такого об'єднання може допомогти розділити високі витрати і ризики інновацій між учасниками мережі.

Через постійні і швидкі зміни на ринках і в технологіях під-приємства змушені приділяти все більшу увагу цим процесам і виявляти здатність до засвоєння інформації, нових технологій, тобто виявляти здатність до навчання. Співробітництво в рамках мережі підвищує можливості кожного підприємства одержувати інформацію про нові технології, методи створення нових техно-логій і про те, як технології можуть впливати на існуючий бізнес. Це може допомогти підприємствам в адаптації їхньої організа-ційної структури до нових умов.

Багато важливих технологічних явищ є досить складними для сприйняття персоналом підприємств, включаючи при цьому широкий діапазон наукових і комерційних знань. Це створює по-требу в співробітництві між фірмами, котрі працюють у різних галузях знань. Близька інтеграція між ними допомагає переборю-вати ці проблеми за рахунок доповнення і спеціалізації одна одної.

Визначаючи накладні витрати і плановані обсяги виробниц-тва, фірма (одна чи декілька), інтегрована в мережу, іноді зіштовхується з необхідністю швидкого перерозподілу вільних коштів. Цю можливість може надати утворена навколо неї (них) мережа підприємств (постачальники, посередники, дистриб'юто-ри і т.д.). Мережі також полегшують взаємодію між великими і малими фірмами, погоджуючи ресурсні переваги перших з пове-дінковими перевагами або творчими можливостями останніх. Властивий мережам ефект підвищення ефективності роботи по-в'язаний із природою технологічного знання. Багато видів знання є неявними, тобто важкими для кодифікування. Тому їх важко передавати, використовуючи ринкові механізми. Співробітництво

160

в рамках мережі дозволяє здійснювати передачу такого знання на основі тісної взаємодії і взаємної довіри.

Часто швидкість – істотний фактор для завоювання позиції й просування продукції на ринку. У рамках мережі можна об'єд-нати ресурси, котрі відповідають рішенню певної проблеми, і тим самим прискорити процес її розв’язання. З другого боку, це може бути важко для однієї фірми. Наприклад, швидке займання певної ніші ринку може залежати від надійності зовнішніх постачальни-ків. У рамках мережі ця проблема розв’язується швидше і простіше.

У рамках міжрегіональних мереж інтернаціоналізація пози-тивних досягнень через співробітництво в НДДКР може призвести до підвищення ефективності НДДКР і збільшенню їх загальних витрат. У випадку кластера ці переваги підсилюються за рахунок включення в число його учасників (як зрозуміло з ви-значення) організацій з різних галузей знань, а також за рахунок більш тісної взаємозалежності і зв'язків між ними. Зокрема, клас-тер є більш пристосованим до передачі між підприємствами некодифікованих знань. Однак є і додаткові вигоди: по-перше, підвищення продуктивності й гнучкості поводження на ринку відбувається за рахунок можливості координації стратегічних планів розвитку всіх учасників кластера. По-друге, підвищення стабільності й стійкості позиції на ринку досягається за рахунок включення споживача, тобто за рахунок можливості враховувати споживчі бажання, обмеження і тенденції їхніх змін. Крім того, за рахунок наявності зворотних зв'язків усередині кластера, напри-клад, між постачальниками і виробниками або виробниками і науковими організаціями. По-третє, зниження витрат на при-дбання і поширення знань і технологій. Можливо, в результаті включення в його склад виробників знань, кадрової міграції між учасниками кластера і безупинного навчання в результаті реалі-зації формальних і неформальних зв'язків.

Підтримка у формуванні мереж і кластерів із вже існуючих компаній (кластеризація) використовується для того, щоб підня-ти їхню конкурентоспроможність. В Італії на початку 60-х з'явилися промислові кластери в таких сферах, як текстильна промисловість, ювелірна промисловість, верстатобудування, де-ревообробка, автомобільна промисловість. Вони процвітали завдяки спільній політиці італійських підприємців і розвилися без

161

допомоги державних установ. Цей приклад – але вже з фінансо-вою підтримкою з державного сектора – наслідував Європейський Союз і низка країн (наприклад, Франція). Вони здійснили кілька програм, спрямованих на інтенсифікацію ство-рення подібних кластерів на території Європи. У Франції, де використовувався спадний підхід (державне регулювання) при створенні кластерів, перший конкурс-заклик до створення клас-терів зібрав 60 проектів, а новий конкурс дозволив підтримати ще 40 нових проектів. Французький уряд надає фінансову підтримку всім проектам, що мають єдині цілі, але використовують різні ме-тоди (навчання, трансфер технологій, спільне використання обладнання і працівників і т. д). Такий підхід дійсно є придатним для консолідації економічної структури.

Підтримка створення нових компаній (наприклад, у сфері високих технологій) розглядається як найважливіший напрямок у створенні “хай-тек” укладів. З одного боку, більше 50 % продук-тів наукових досліджень, які існуватимуть через 10 років, ще не розроблені, і для більшої частини з них не існує і компаній, що їх робитимуть. З другого боку, невеликі компанії є істотним джере-лом створення робочих місць і здатні краще адаптуватися до змін ринку. Отже, для посилення економічного зростання території необхідно проводити заходи, результатом яких буде створення і розвиток нових компаній (наприклад, створення бізнес-інкубаторів, розвиток венчурного фінансування за участю фінан-сових коштів з бюджетів територій, розвиток правових, фінансових і управлінських послуг та ін.). Даний інструмент є більш прийнятним, коли метою є диверсифікованість або рестру-ктуризація економіки території, хоча він може бути використаний і в інших випадках.

З'ясування природи технологічних та інноваційних проривів передбачає дослідження причин їх виникнення. Так, розвиток ін-новаційного підприємництва як самостійного напрямку почав спостерігатися з 40-х років у США, а різноманітність його форм з′явилася в 60-80-х роках двадцятого століття.

Десятиріччя 70—80-х років стало періодом структурної пере-будови для багатьох розвинутих країн світу. Як результат — створення нового технологічного базису економіки на основі ши-рокого застосування у виробництві електронно-обчислювальної

162

техніки, яка дала змогу значно збільшити ефективність економіч-них процесів.

Сполучені Штати Америки Потреба у структурній перебудові США найбільш гостро

проявилася під час кризи, що виникла в середині 70-х років. Як підкреслюють багато дослідників, починаючи з 40-х і до середи-ни 70-х років у механізмі відтворення поступово відбувалося фізичне і моральне старіння всіх його головних компонентів, а протиріччя, які нагромаджувались, лише тимчасово знімались у процесі циклічних криз надвиробництва [1, с .7]. У 70-х роках ефективність виробництва в США знизилась порівняно з показ-никами 60-х років, а внаслідок підвищення інвестиційного ризику впав попит на елементи виробничого капіталу. Усе це зумовило старіння технічної бази виробництва. Для підтримання конкурен-тоспроможності в умовах ринку постала потреба зниження витрат виробництва. Це активізувало попит на нові види ресурсо-зберігаючої техніки й технологій та зумовило необхідність інновацій в умовах інтенсифікації економіки.

В цей час економіка США зіткнулася з проблемами створен-ня механізмів фінансування, адекватних потребам інноваційного розвитку. Вичерпання власних фінансових ресурсів та залучення позичкового капіталу призвели до погіршення фінансового стану корпорацій США. Адже зовнішні джерела фінансування характе-ризувалися нестабільністю кредитної системи внаслідок коливання процентних ставок, кризовим станом державних фі-нансів і високими темпами інфляції.

У цей час на арену інноваційних змагань виходять малі фір-ми, які більшою мірою можуть забезпечити розробку й впровадження нових досягнень у виробництво. Постала проблема щодо фінансування малого бізнесу, який потребував залучення чогось іншого, ніж позичковий капітал. У такій ситуації завжди знаходились багаті люди, які були готові вкласти кошти у компа-нії, що стрімко розвивались, але вони відігравали другорядне значення у фінансуванні бізнесу в країні.

Появі й розвитку високотехнологічних підприємств значною мірою сприяла холодна війна, адже фінансування розробок і ви-готовлення нових видів зброї було найбільш прибутковим бізнесом. Могутність воєнних концернів, фінансова допомога з боку держави та створені інноваційні структури стали надійними

163

гарантами для нових підприємств, які починали займатись інно-ваційною діяльністю.

Інновації та венчурний бізнес стрімко проникали в нові нау-комісткі галузі, насамперед в електроніку як побічну технологічну галузь ракетного бізнесу. За допомогою венчурного капіталу на базі малих інноваційних компаній утворились такі ві-домі фірми, як лідери виробництва ЕОМ «Еппл», «Крей рісерч» та ін.

Важливим фактором прискореного розвитку індустрії інно-ваційного підприємництва виступила проблема науково-технічного розвитку американської економіки. У цей період вна-слідок загострення протиріч монополістичного регулювання НДДКР у великих корпораціях і державних структурах — основ-них виконавцях науково-дослідних робіт — виникла загроза зниження конкурентоспроможності американської продукції на новому етапі науково-технічної революції. Неефективність орга-нізації НДДКР зумовила виникнення нових організаційних форм інноваційного процесу, зокрема таких, що вели до скорочення циклу «наука — виробництво». Початковою точкою створення найбільшого у США технопарку “Силіконова (кремнієва) доли-на”, що фактично став чи не найбільшим у світі high–tech регіоном, був Stanford Research Park, який був створений за участі Стенфордського дослідного інституту [2, с. 40]. Там у середині 50-х років найбільша компанія американського військово-промислового комплексу «Локхід» побудувала підприємство, де було розроблено нову зброю, що базувалася на мікроелектроніці — космічні ракети. Наявність висококваліфікованих кадрів, зна-чний потенціал оборонної промисловості, унікальні погодні умови для випробувань авіаційної й космічної техніки та страте-гічно важливе у політичному відношенні становище Каліфорнії сприяло розвитку центру наукових розробок ВПК. Але в подаль-шому межа між військовими та народногосподарськими секторами економіки значно зсунулась у бік промисловості, і в середині 80-х років фірми «Силіконової долини» випускали вже третину світового виробництва мікропроцесорів, в основі яких були кремнієві кристали. У 1957 році А.Рок, який у той час пра-цював в інвестиційній банківській фірмі, вперше зумів залучити приватний капітал без заставного забезпечення в розмірі $1,5 млн. для фінансування проекту виробництва нового кремнієвого

164

транзистора, запропонованого інженером Ю.Клейнером. Так була заснована Fairchild Semiconductors - одна з перших напівпровід-никових компаній Силіконової долини [1, с. 9]. Таким чином, «Кремнієва долина» — це перший і один з найбільших технопо-лісів світу за своїми масштабами і територією, яку він займає. Іншим прикладом є створений у 1959 р. технопарк Research Triangle Park, що у Південній Кароліні, який зараз має 2800 га, налічує 131 компанію та 37 тис. робочих місць [2, с. 40].

Саме в 50—70-х роках виникла більшість наукових парків США, у яких цикл «наука-виробництво» скорочується до міні-муму. В середині 80-х років у США відкривається друге дихання у створенні цих інноваційних структур, справжній бум наукових та технопарків, коли Конгрес США надав університетам право комерційного використання результатів деяких досліджень, що були виконані за допомогою федеральних грантів. На цьому етапі американська практика довела, що комерціалізація технологій є найбільш успішною через створення університетських інновацій-них дочірніх компаній, оскільки вони більш орієнтовані на комерціалізації продукту [2, с. 36].

Розквіт інноваційного та венчурного підприємництва збігся за часом з бурхливим розвитком комп'ютерних технологій. Су-часні гіганти комп'ютерного бізнесу DEC, Apple Computers, Compaq, Sun Microsystems, Microsoft, Lotus, Intel зуміли стати тим, ким вони є тепер, багато в чому завдяки інноваційному під-приємництву. Більш того, бурхливе зростання нових галузей, таких як персональні комп'ютери і біотехнологія, виявилось мож-ливим в основному за участі венчурних інвестицій.

31 січня 2006 р. у щорічному посланні конгресу Президент Буш виступив з великомасштабною ініціативою – програмою стимулювання технологічної конкурентоспроможності, в які від-значив, що найближчим часом будуть проведені докорінні зміни, у тому числі:

1) за 10 років дії уряд витратить у сумі 136 млрд. дол., з них 6 – у 2007 р.;

2) за мету програма має: різке збільшення (на 70 тис. чол.) кількості шкільних вчителів з математики та природни-чих наук (інформатики, ІТ, телекомунікацій, космосу); залучення ще 30 тис. інженерів і вчених як вчителів – су-місників; подвоєння федеральних асигнувань на

165

фундаментальні дослідження (до 50 млрд. дол.); надання приватному секторові податкової пільги на НДДКР (86 млрд. дол.).

3) Надання громадянам пільг у розмірі 3 тис. дол. на перена-вчання.

4) Полегшення імміграції технологічних професіоналів. 5) Впровадження програми з енергетики з метою скоротити імпорт нафти зі Сходу вчетверо, за якою на 22% збіль-шуються асигнування на чисту енергію: гібридні й акумуляторні авто, водень, біогаз, повітряну та сонячну енергетику (дивись більш детально [3, c.5-22]).

Необхідність розробки та реалізації такої програми була спричинена негативними явищами, що стали спостерігатися в економіці знань і інформації США. Школярі США з кожним ро-ком відстають з математики і природничих наук порівняно з азіатськими країнами і Європою; серед викладачів, аспірантів і студентів коледжів з наукових і інженерних спеціальностей уро-дженці США в меншості, а переважають азіати. Одночасно сам обсяг випуску технологічних фахівців не задовольняє попит на них [4].

За масштабами цю програму можна порівняти лише з «су-путниковим шоком» наприкінці 50-х років ХХ сторіччя. За підрахунками Дж. Дугласа, у ці роки частка витрат на НДДКР у США складала 1,5% від ВВП і тільки 0,75% були з держбюджету. До 1964 р. уряд США забезпечив вже 2% від ВВП у витратах на НДДКР, а їхній загальний обсяг досяг 3% від ВВП. Також була переглянута концепція викладання математики і природних наук.

Китай Надзвичайно важливе значення приділяється технологічним

та науковим паркам у формуванні інноваційної моделі розвитку Китаю. Поряд з вільними економічними зонами (ВЕЗ) та зонами економічного та технічного розвитку (ЗЕТР) вони є невід’ємною складовою інноваційної інфраструктури КНР. Цьому сприяє все-бічна державна політика, політика органів місцевої влади та мільярди доларів вітчизняних і іноземних інвестицій. Більшість китайських технопарків була створена відповідно до рішення Де-ржради цієї країни. Напрямком державної політики є так звана “зовнішня відкритість”, практичне втілення якої почалось з схід-них приморських районів. Зараз нею охоплено 11 з 31 провінції, а

166

також 293 міста та району [5, с. 50]. Серед факторів, що визначи-ли щільне розташування технопарків, ВЕЗ та ЗЕТР саме в південно-східному регіоні слід назвати такі: вигідне географічне розташування, що дозволяє використовувати в якості каналів сполучення з зовнішнім світом Гонконг, Тайвань та Макао; зруч-ність транспортного сполучення та наявність сухопутних, повітряних та морських шляхів сполучення; наявність вільних трудових ресурсів, оскільки китайські інноваційні структури орі-єнтовані в основному на розвиток промисловості; розвинена інфраструктура міст, що вимагає менших державних капіталовк-ладень; наявність необхідних природних, земельних та інших ресурсів. Зараз в КНР діє п’ять ВЕЗ, для яких є характерним: знижена ставка податку на прибуток; визнання будь-якого розмі-ру іноземного капіталу; свобода в переказі коштів та прибутків за кордон; вільний найом робочої сили; звільнення від оподатку-вання в разі реінвестування прибутків; великий строк дії угод з іноземними партнерами [2, с. 51].

Тут сьогодні працює 53 національних технопарки, які є спе-ціальними технологічними зонами, 50 провінційних парків та 30 парків, котрі створені при університетах. Всі ці установи були за-сновані в рамках 11 науково-урядових технічних програм. Специфіка китайських технопарків виявляється у наступному: тяжіють не до індустріальних зон, а до великих наукових та до-слідних центрів; добре інтегровані в економіку міста чи району; держава щодо них має функції керування та забезпечення фінан-сової підтримки; для залучення іноземних інвесторів надаються численні податкові та митні пільги, що дозволяє інвесторам отримувати від 50 до 100% прибутку на кожний вкладений долар [6, с. 26]; керування здійснюється здебільшого на основі грамот-ного підприємницького менеджменту.

Перші технополіси почали створювались у Китаї наприкінці 80-х років. Відкриття технопарків (зон розвитку високих та нових технологій) є відносно новим явищем для китайської економічної системи. Але вже на кінець 1999 р. за офіційними даними надхо-дження від роботи цих структур склали понад 80 млрд. дол., а від технопарків – 68,5 млрд. дол. Прибутки технопарків від торгіве-льної, промислової і наукової діяльності сягнули 4,3 млрд. дол. Експортні надходження зон дорівнюють 10, 6 млрд. дол., кіль-

167

кість підприємств, обсяги виробництва яких перевищують 12 млрд. дол. [7, с. 66].

Найбільші з китайських технопарків: • біля Шанхаю - масове виробництво мікросхем та н/п приладів; • Чжунгуанцун (біля Пекіну, китайська “Силіконова долина”) – комп’ютерна інформатика та біотехнології;

• Шеньчжень (біля Гонконгу) – виробництво обчислювальної техніки та устаткування для мереж [6, с. 26]. Дев’ять найбільших технологічних вузів КНР отримують від

держави спеціальне підвищене фінансування з метою створення та використання технопарків, центрів технічного розвитку та ін-ших інноваційних структур для широкого впровадження та застосування власних і зарубіжних розробок. Відбувається по-стійне створення нових великих технологічних парків, наприклад в м. Шеньчшень, для будівництва якого мерія надала величезну земельну ділянку, а уряд – 100 млн. юанів, технопарк у місті Ше-ньяні.

Японія Інноваційний успіх Японії, яка перетворилась за декілька

десятків років на високо розвинену державу, багато в чому ви-значений ключовою роллю у розвитку і впровадженню НДДКР Міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості (МЗТП). Під егідою цієї установи знаходиться і Японська асоціація промисло-вих технологій, яка займається також експортом та імпортом ліцензій. Працює довгострокова програма науково-технічного розвитку країни, здійснюється стимулювання прикладних дослі-джень та закупок ліцензій за кордоном.

Державні витрати на НДДКР збільшились до 3,5 % ВВП, ці кошти витрачаються в основному на фундаментальні досліджен-ня та генерування принципово нових ідей. Пріоритетними напрямками є інформаційні системи, механотроніка, біотехноло-гії, нові матеріали.

МЗТП не тільки визначає стратегію загального та галузевого розвитку, але й має ряд важелів, що дозволяють її ефективно вті-лювати. Це не тільки класичні економічні та адміністративні важелі, такі як пільгове кредитування та страхування, часткове звільнення експортерів від податків, пряме субсидіювання, дер-жавна комплексна підтримка, але й непрямі методи. Серед них: цільовий перерозподіл фінансових ресурсів надання їх приватним

168

банкам для накопичення у пріоритетних галузях; сприяння під-приємствам при купівлі провідних іноземних технологій [2, с. 60].

Японська модель інтеграції науки та виробництва передба-чає створення абсолютно нових міст - технополісів, які мають сконцентрувати НДДКР та наукомістке виробництво. Стратегія таких технополісів – це стратегія прориву в нові сфери діяльності на основі мережі регіональних центрів вищого технологічного рі-вня, тим самим – це стратегія інтелектуалізації всього японського виробництва [7, с. 66]. Японські технопарки отримують спонсор-ську допомогу від держави. Так, технополіс Tsukuba містить три технопарки, більше 50 дослідницьких інститутів. Подібною є структура “Kazusa Academia Park” та “Kioto Research Park”.

Індія Початок сектору високих технологій в Індії був покладений

у 1970 р. після створення Департаменту електроніки. На цей час країна мала низький рівень економічного та соціального розвит-ку, обмежений доступ до фінансових та кредитних джерел, низький рівень інтелектуального розвитку (46% дорослого насе-лення було неграмотним). На сьогодні Індія є однією з найперспективніших країн у галузі високих технологій, у тому числі в сфері ядерної та теоретичної фізики, астрономії, астрофі-зики, лазерної техніки, технології зварювання, ракетної техніки, комп’ютерного забезпечення. Причинами активного інноваційно-го розвитку стали: наявність широкого англомовного прошарку, велика індійська діаспора у багатьох країнах, висока математична культура, створення відповідних державних органів, які сприя-ють розвитку індустрії.

Важливим фактором успіху індійських компаній є активне створення в країні технологічних парків, які спеціалізуються на інформаційних технологіях. Ці установи мають: можливість не сплачувати мита, звільнення від сплати податку на прибуток про-тягом 10 років. Зараз в Індії працює 14 технопарків, учасниками яких є майже півтори тисячі фірм – розробників ПЗ. Загальна кі-лькість робочих місць у цій галузі складає 340 тис. чол., 80% з яких мають інженерний ступінь. Так, в складі технопарку в Бан-галорі, який називають індійською “силіконовою долиною”, працюють близько 100 підприємств, які розробляють

169

комп’ютерне забезпечення і мають доход, що дорівнює бюджету України [2, с. 61].

Росія У Росії міністром освіти та науки А. Фурсенко була пред-

ставлена державна стратегія в області науки й інновацій до 2010 року, у якій, зокрема, мова йде про те, що, по-перше, середня оплата праці в науці не повинна бути менше $1000 на місяць. І хоча це автоматично не забезпечить бажаний інноваційний про-рив, однак таке збільшення має зміцнити престиж науки і забезпечити приплив молодих кадрів. По-друге, бюджетне фінан-сування даної стратегії в 2006-2010 роках повинне скласти більш 700 млрд. руб. (у цінах 2006 року). Ці гроші насамперед мають бути витрачені на фундаментальні дослідження і розвиток інно-ваційної інфраструктури. Серед пріоритетних напрямків: розвиток російської авіатехніки, інформаційних технологій, пер-спективних джерел енергії і технологій енергозбереження.

Реалізація даної стратегії передбачає: • істотні податкові пільги інноваторам; • роль держави складається також у фінансуванні вітчизня-них інновацій і всілякому стимулюванні російських компаній їх купувати. Для цього, наприклад, пропонують при визначенні податку на прибуток 100% витрат на НДДКР віднести до витрат "поза залежністю від завер-шення розробок і досягнутого результату";

• встановити нульове експортне мито при експорті зробле-ної в Росії високотехнологічної продукції; звільнити від ПДВ операції з продажу "російської наукової продукції і послуг".

Також наприкінці січня 2006 р. Міністерство економічного розвитку уклало угоди про створення особливих економічних зон (ОЕЗ) з відповідними суб'єктами Російської федерації. Для цього торік було відібрано шість кандидатів, чотири (Дубна, Зелено-град, Томськ і Санкт-Петербург) — для ОЕЗ техніко-впроваджувального типу і дві (Липецька область і Республіка Та-тарстан) — для промислово-виробничих зон. Було вирішено, що створення інженерної, транспортної й соціальної інфраструктури для зазначених особливих економічних зон буде фінансуватися в основному з федерального бюджету (8 млрд. рублів у 2006 році), частково з місцевих бюджетів; будуть залучені і кошти приват-

170

них інвесторів. Фахівці сподіваються, що загальна сума інвести-цій складе близько 15 млрд. рублів. Також для компаній, котрі працюють у техніко-впроваджувальних зонах, передбачені пода-ткові преференції, у першу чергу з 26 до 14% буде знижений єдиний соціальний податок. Регіони прийняли рішення про п'я-тирічний мораторій на податки, що збираються з резидентів зон. Крім того, усі витрати на НДДКР можна буде відносити до собі-вартості. Передбачено митні пільги для ввозу дослідницького устаткування й експорту високотехнологічної продукції [див.: 8].

Як приклад успішного російсько-американського співробіт-ництва у сфері високих технологій є Московський інжиніринговий центр корпорації «Боїнг». У цьому центрі сього-дні здійснюється майже третина інжинірингової роботи, пов'язаної зі створенням нової 787-ї машини. Тут зараз працює тисяча двісті фахівців, і це є найбільший за межами США інжи-ніринговий центр компанії. Американці говорять, що для завдань, які необхідно вирішувати «Боїнгу», центр треба збільшити в два-три разів. Причому, що цікаво, московський інжиніринговий центр відіграє значну роль не тільки завдяки кваліфікації людей. Важливий і фактор поясної різниці в часі: у Сіетлі та Москві ін-женери можуть розробляти ту саму деталь, немовби міняючись змінами. Спочатку був досягнутий майже двадцятигодинний без-перервний цикл роботи над певною деталлю майбутньої літаючої машини. А після переходу на дві зміни вдалося досягти режиму, коли розробка ведеться майже тридцять годин на добу.

При цьому обіги російських центрів «Боінга», «Мотороли», «Інтела» та інших зараз складають приблизно півмільярда в рік. Президент російської компанії IBS оцінює цей ринок у кілька мі-льярдів доларів з урахуванням експортних оборотів власне російських компаній. Але інтенсифікуючи цей ринок, він зазна-чає, що можна вийти на обсяг інтелектуального співробітництва до п'яти мільярдів дол. уже до кінця 2007 року [8].

Фінляндія Фінляндія створила дуже сприятливі умови для розвитку те-

лекомунікацій, енергетики, електронної й електротехнічної галузей. Вона входить до числа провідних країн світу за показни-ком частки витрат НДДКР у ВВП. З 1991 року частка витрат на НДДКР у ВВП у відсотках зросла в 2,3 рази у Фінляндії, склавши в 1999 році 3,19 % у ВВП, а в 2003 році 3,51 % у ВВП. Зокрема,

171

промислові підприємства на ці цілі в 1999 році витратили 68,2 % усіх національних асигнувань, у 2000 році – 71,1 %. Згідно даних Ради з науково-технологічної політики, в 2004 році щорічні наці-ональні витрати в науковій сфері зросли до 5,05 млрд. євро і склали 3,5% у ВВП. При цьому їх бюджетна складова збільши-лася до 1,49 млрд. євро.

Загальні витрати у Фінляндії в галузі фундаментальних до-сліджень, гуманітарної сфери і розвитку високих технологій склали у 2003 році 4,9 млрд. євро. Основними джерелами фінан-сування науки є: промислові підприємства – 69%; держава – 28%; міжнародні кошти – 3%. Держвитрати, пов'язані з науковими до-слідженнями і розвитком технології у Фінляндії в 2003 році, склали 4,4% бюджету країни – 1,417 млрд. євро. Це один з най-вищих у Європі показників частки держвитрат – 0,99% від ВВП (у ЄС у цілому – 0,77%).

Починаючи з 1992 року, у Фінляндії спостерігається стійке зростання виробництва електронної й електротехнічної промис-ловості. Електронна й електротехнічна промисловість продовжують залишатися галузями промисловості Фінляндії, які найбільш динамічно розвиваються, що багато в чому пояснюєть-ся зростанням експорту продукції, яка випускається.

Стратегію в країні у галузі наукових досліджень і розвитку технологій розробляє Рада з науки і технологічної політики (Science and Technology Policy Council) при уряді Фінляндії, очо-лювана прем'єр-міністром. Міністри освіти, торгівлі й промисловості є заступниками голови Ради. Один раз на 3 роки Рада готує програму інноваційної політики країни, котра визна-чає пріоритетні напрямки розвитку науки, техніки і технологій. Виконання національної програми в галузі науки здійснюється державними організаціями при міністерствах: міністерство освіти – фундаментальні дослідження, дослідження в гуманітарній сфе-рі, питання освіти – 41,8% загальних витрат на НДДКР (592 млн. євро); міністерство торгівлі і промисловості – прикладні дослі-дження і високі технології – 34,4% (488 млн. євро); міністерство охорони здоров'я – 7,9% (112 млн. євро); міністерство сільського і лісового господарства — 6,4% (91 млн. євро); міністерство обо-рони — 3% (42 млн. євро); міністерство транспорту і зв'язку – 2% (29 млн. євро); міністерство навколишнього середовища – 1,7% (24 млн. євро); інші міністерства – 3,3%.

172

Міністерство освіти (МО) і Міністерство торгівлі й промис-ловості (МТП) забезпечують виконання програми наукової й інноваційної політики країни, координують діяльність усіх її уча-сників і здійснюють керівництво ведучими державними організаціями з проведення НДДКР: «Текес» (МТП) – Націона-льне технологічне Агентство – 399,3 млн. євро; 20 університетів і 30 вузів країни (МО) – 386,7 млн. євро; дослідницькі інститути (МТП) – 234 млн. євро; Академія Фінляндії (МО) – 185,1 млн. єв-ро.

«Текес» (TEKES, National Technology Agency) створене при МТП у 1983 р. і є основною організацією з визначення напрямків досліджень, фінансування й планування робіт, спрямованих на розвиток і впровадження високих технологій у рамках програми, виробленої Радою з науки і технологічної політики. «Текес» за-безпечує фінансування й експертні оцінки технологічних інноваційних проектів підприємств, дослідницьких інститутів і університетів Фінляндії та сприяє співробітництву між учасника-ми даних дослідницьких робіт, у т.ч. на міжнародному рівні (наприклад, проведення міжнародних конференцій або двосто-ронніх зустрічей).

Третина коштів Агентства витрачається як гранти і позики на фінансування проектів, здійснюваних університетами Фінлян-дії, а 2/3 – промисловими підприємствами, у т.ч. малим і середнім бізнесом. За існуючим законодавством Фінляндії будь-яке фінсь-ке і зареєстроване в країні іноземне підприємство має право звертатися в «Текес» за фінансовою допомогою для проведення НДДКР. У 2003 році більше 1800 підприємств тією чи іншою мі-рою мали фінансову допомогу від «Текес».

Власних наукових досліджень «Текес» не проводить. На-прямки діяльності Агентства: прийняття рішень про організацію нових напрямків наукових праць; проведення оцінок проектів (одним з основних критеріїв є ефективність проекту для фінської промисловості і зацікавленість, участь у дослідницьких роботах з боку бізнесу); участь у створенні й плануванні технологічних програм, що поєднують різні проекти; мобілізація інтелектуаль-них ресурсів, у т.ч. підбір і запрошення фахівців як керівників програм (з урахуванням знання проблеми і досвіду співробітниц-тва з промисловістю); публікації проміжних матеріалів і кінцевих результатів робіт із програм.

173

«Текес» координує роботу з 37 великих програм (у т.ч. з 3 фундаментальних досліджень разом з Академією Фінляндії): ін-формаційні технології і зв'язок – 10 програм; біотехнологія і хімія – 8 програм; машинобудування і логістика – 8 програм; енергети-ка і захист навколишнього середовища – 6 програм; технологія будівництва – 5 програм.

Академія Фінляндії знаходиться в адміністративній струк-турі міністерства освіти і не має у своєму складі науково-дослідних підрозділів. Академія Фінляндії виступає як координа-тор міжнародного співробітництва Фінляндії, насамперед щодо лінії Євросоюзу і Європейського наукового фонду. Основними напрямками діяльності АФ є: вироблення напрямків наукової по-літики країни, складання пропозицій і планів розвитку науково-дослідної діяльності; фінансування науково-дослідної роботи в обсязі 13% державних витрат (185,1 млн. євро). Завданням Ака-демії Фінляндії є здійснення разом з іншими профільними структурами й організаціями пропаганди і популяризації науки, підвищення авторитету наукової праці й ефективності впрова-дження результатів наукових досліджень.

На базі 20 університетів у Фінляндії створені 22 наукових парки, об'єднаних в Асоціацію наукових парків Фінляндії «Те-кел» (TEKEL, Finnish Science Park Association). Наукові парки належать регіональній владі, офісні приміщення обладнані необ-хідною інфраструктурою і призначені для роботи невеликих інноваційних фірм. У «Текел» входять 1700 інноваційних компа-ній, у яких працюють 15000 фахівців і вчених.

У столичному регіоні діє 2 наукових парки, найбільшим з який є науково-дослідний комплекс у місті Еспоо – «Науковий парк Отаніемі» (Otaniemi Science Park), де навчаються 14 тис. студентів і працюють 3 тис. дослідників в області високих техно-логій. До складу «Наукового парку Отаніемі» входять Хельсинкский технологічний університет (HUT, Helsinki University of Technology), Центр технічних досліджень Фінляндії – ВТТ (VTT, Technical Research Center of Finland) і ін. (дивись детальний огляд опиту Фінляндії у [9; 10]).

Ірландія Однією з найбільш швидко зростаючих країн Європи (5%

ВВП у 2005 р.) сьогодні є Ірландія. Згідно з міжнародними дослі-дженнями було визнано, що це найкраща за рівнем якості життя

174

країна у світі [6, с. 34]. Процес становлення економіки значно прискорився у зв'язку з тим, що членство в ЄС стало найважли-вішим кроком для досягнення економічного успіху Ірландії на початку 60-х років ХХ століття. Країна мала потребу в створенні балансу між суспільними витратами на економіку і розвитком ін-дустріальних питань, а також загального фінансового середовища.

Серед факторів, що визначили інноваційних успіх країни, слід виділити: сприятливий політичний, економічний та інвести-ційний клімат – ставка корпоративного податку найнижча у світі – 12,5%, наявність молодих та висококваліфікованих кадрів, збі-льшення обсягу інвестицій в освіту та інфраструктуру; орієнтація на залучення інвестицій у високотехнологічні галузі; активне співробітництво освіти – бізнесу – держави; низькі темпи інфля-ції та низькі витрати виробництва, орієнтація на експорт. Активну роль у переході до інноваційно-орієнтованої економіки має Агентство з розвитку Ірландії (ІАР), що є державною струк-турою, яка відповідає за залучення нових іноземних інвестицій, підтримує інвесторів, сприяє розширенню їх бізнесу.

Пріоритетом державної політики є розвиток інноваційних технологій як стратегічно важливого сектору економіки. Основ-ними галузями є програмне забезпечення, електрона промисловість, інформаційні та телекомунікації, послуги. Загаль-на кількість компаній, що працює у високотехнологічних галузях, складає 1300, має річний обсяг виробництва – 25 млрд. дол., об-сяг експорту ПЗ – 2 млрд. дол. Із десяти найбільших світових виробників ПЗ, сім мають філії чи дочірні фірми в Ірландії, що виробляють третину всіх європейських комп’ютерів. З 1100 іно-земних компаній Ірландії – 10% працює у сфері інновацій [6, с. 29].

Досвід Ірландії показує, що макроекономічна стабільність і низьке оподатковування в цілому є ключовими двигунами індус-тріального й підприємницького розвитку країни. Найбільш важливим ключовим зрушенням в ірландському мисленні в сфері проведення індустріальної політики був відхід від вузької зосере-дженості на обробній промисловості та проведення політики стимулювання розвитку високотехнологічних секторів економі-ки. Пряма підтримка з боку держави індустріального розвитку є одним із пріоритетних питань.

175

Швидкому економічному розвитку Ірландії сприяло застосу-вання цілісного підходу, що охоплює усі фактори, які керують економікою підприємництва, проведення довгострокових інвес-тицій в освіту, стабільне державне фінансування, низьке оподатковування. Важливим кроком в побудові економіки знань стало те, що в 1997 році Ірландія організувала Інформаційну Су-спільну Комісію. Уряд видав його перший План дій для інформаційного суспільства в 1999 році. Другий його такий план, «New Connections», був виданий в березні 2002 року з об-меженням терміну дії до кінця 2005.

Також був організований Фонд інформаційного суспільства в 1999 році для просування першого Плану дій інформаційного суспільства і діяв до кінця 2005 року. Фонд управляється в спів-праці з Міністерством досліджень і Міністерством фінансів та забезпечує ресурси для «швидкого відстежування» відповідних ініціатив Інформаційного Суспільства, які ставлять завдання для урядового Плану дій інформаційного суспільства «New Connec-tions».

Ірландський економічний бум у 1990-х був обґрунтований значним глобальним економічним розвитком і підтримуючою політикою в таких областях як податки, освіта, соціальна спів-праця й іноземне інвестування, які разом сприяли швидкому зростанню експорту і зайнятості в ірландській індустрії. З 1994 року ірландська економіка почала зростати дуже швидко. На пе-ріод Лісабонської програми реформ (2005-2007) середні темпи зростання, що передбачаються, складають 5,03% ВВП (4,9% ВНП). Загальна стратегія розвитку країни сфокусована на під-тримці бюджетної стабільності й збереженні конкурентоспроможності.

Національна програма реформ (НПР) є широким набором дій, виконання яких повинне допомогти підтримати ірландське еко-номічне зростання і зайнятість, що є внеском у відновлений регламент Лісабонської зустрічі на період до 2008 року. При цьому обговорюється, що ірландська суспільна співпраця у ви-гляді Ірландської національної реформи співпраці повинна відповідати Лісабонській стратегії. Поточна угода про суспільну співпрацю, «Підтримуючи прогрес», розповсюджувалася на пері-од до кінця 2005.

176

Національною програмою реформ визначає основні політичні й економічні пріоритети для Ірландії. На макроекономічному рів-ні основними напрямами є підтримка стабільного макроекономічного середовища, державних фінансів і помірних рівнів інфляції. На мікроекономічному рівні як основні пріорите-ти виступають: просування, захист і збільшення конкурентоспроможності, інвестиції в НДДКР, заохочення інно-вацій і підприємництва. Особлива увага також надається розвитку інфраструктури, зокрема це відноситься до транспорту.

Новий Національний план розвитку на період з 2007 по 2013 роки встановить нову стратегію для економічних і соціальних державних інвестицій, а також інвестицій в людський капітал, зо-крема НДДКР, після того як поточний план завершиться до кінця 2006 року. Ірландська структурна політика прагнула розвивати ефективні ринки за допомогою заохочення конкуренції в мереже-вій індустрії і ринках капіталу, а також шляхом збільшення інвестицій в знання й інновації за допомогою введення податко-вих кредитів для зростаючих витрат на НДДКР і надання коштів для здійснення НДДКР відповідно до Національного плану роз-витку 2000-2006.

Відновлення конкурентоспроможності Ірландії на всіх рів-нях залежить від проведення макроекономічної політики антиінфляційного економічного зростання і високого рівня за-йнятості і вимагає дій за наступними напрямками:

• бюджетна політика, яка сприяє стійкому антиінфляцій-ному зростанню;

• розподіл заробітної платні і доходу, що дозволяє зберег-ти результати виробництва конкурентоспроможними і гарантує, що спіраль заробітної платні не почне розкру-чуватися в економіці;

• конкурентна політика, яка підтримує посилення конку-рентних сил в економіці й прибирає обмеження на конкуренцію та вихід на ринок;

• інфраструктурний розвиток, котрий створює мультиплі-каційний;

• стимулювання й інвестування в ціложиттєве навчання; • охорона і розвиток лідируючих позицій Ірландії в гло-бальному інформаційному суспільстві шляхом

177

виконання рекомендацій, встановлених «New Connec-tions» - Державним планом дій інформаційного суспільства.

Стратегія економічного розвитку Ірландії зараз націлена на розвиток динамічної підприємницької та інноваційної економіки, яка може надати високі стандарти рівня життя для всіх. Це вклю-чає розробку стимулюючого податкового режиму і пріоритетної політики в областях розробки і упровадження інновацій, підпри-ємництва, підвищення конкуренції й політики споживання, а також вдосконалення політики рівності, регуляторних реформ, розвитку інфраструктури, інвестицій в людський капітал і рефо-рмування державного сектора. Для цього виробляється послідовний скоординований підхід до виконання директив, який виражається в їх угрупуванні й узгодженні:

1. зростання інвестування в НДДКР, особливо в приватно-му секторі, з наміром створити європейську область знань;

2. підтримка всіх форм інновацій. Наука, технології й інновації - це рушійні сили конкуренції.

Існуючий розвиток Ірландії показує, що необхідні різні джерела конкурентної переваги. Одним з ключових джерел є можливість розвитку, захисту й застосування знань і умінь. Для того, щоб в Ірландії зробити успішним становлення інноваційної заснованої на знаннях конкурентоспроможності, повинні бути істотно поси-лені умови структури, яка підвищує, стимулює й підтримує створення інновацій, найближчими роками.

Статистика показує, що зростання витрат Ірландії на НДДКР складає близько 2/3 середнього показника по ЄС, і складає 1,62% ВНП в 2005 (проти 1,4% ВНП в 2001). Підприємства виконують 68% НДДКР, третій рівень освітнього сектора складає 22%, дер-жавні дослідницькі центри виконують 10%, що залишилися [10, с. 21].

Державне інвестування НДДКР зросло з 0,5 млрд. євро за пе-ріод 1994-1999 рік в п'ять разів і склало 2,5 млрд. євро в Національному плані розвитку на 2002-2006 роки. 87% держав-них інвестицій йде на дослідження в державному секторі (третій рівень освіти і державні установи), а за допомогою 13%, що за-лишилися, забезпечуються цільові фонди для НДДКР - проектів в підприємницькому середовищі. Державне інвестування в НДДКР

178

в промисловості Ірландії, як в більшості розвинених країн, скла-дає тільки 5% від загальних бізнес витрат на НДДКР. В Ірландії 5,1 дослідників доводиться на 1000 чоловік всього зайнятого на-селення (в середньому по ЄС - 5,4 на 1000) [1, с. 21].

Враховуючи це, в червні 2004 уряд прийняв декілька указів по посиленню контролю і перевірки програм відносно національ-ної науки, технології і інновацій (НТІ). Нові зміни включають:

• заснування Міністерства науки, технології і інновацій; • організацію Міжгалузевого Комітету з НТІ з відповідаль-них посадових осіб для допомоги Міністерству;

• призначення Головного Консультанта з Науки (ГКН); • заснування Консультаційної наукової ради як перший засіб зв'язку між акціонерами і розробниками програм у області НТІ. Бюджет 2004 передбачав 20% податкового кредиту для ком-

паній, що займаються НДДКР діяльністю. Це робилося для того, щоб посилити ірландську конкурентоспроможність, тобто зроби-ти її цікавою для нових міжнародних дослідницьких інвестицій. Метою також було стимулювання існуючих національних і зару-біжних фірм застосовувати дослідницькі якості в їх діяльності в Ірландії або збільшувати їх рівень дослідницької активності.

На даний час, Ірландія підготувала й виконує пункти Націо-нального Плану НДДКР «Побудова в Ірландії економіки, заснованої на знаннях» - Ірландський план щодо підтримки інве-стицій у НДДКР до 2010 (липень 2004). У ньому декларуються наміри відносно того, що Ірландія буде відомою у всьому світі своїми дослідженнями і знаходитися попереду в генерації й вико-ристанні нових знань в економічному і соціальному прогресі. Виконання основних цілей Плану Дій регламентується до 2013 року:

• бізнес інвестування у НДДКР повинне зрости з 0,9% ВНП до 1,7% ВНП;

• повинна потроїтися кількість підприємств, що здійснюють значні НДДКР, до 250;

• НДДКР діяльність у вищій освіті і державному секторі по-винна подвоїтися з 0,4% ВНП в 2002 до 0,8% ВНП;

• число дослідників повинне збільшитися з 5 чоловік на 1000 загальної чисельності зайнятих в 2001 до 9,5 - на 1000;

179

• загальні витрати на НДДКР повинні зрости з 1,4% до 2,5% ВНП. Відповідно до іншої нової стратегії 2005-2007 «Трансформа-

ція ірландської промисловості» (травень 2005), будуть створені 210 нових високо потенційних компаній до 2007 року. В рамках іншої стратегії - Ірландської підприємницької секторної стратегії на 2005-2007 роки - програмне забезпечення, послуги і сектори, що відстають, одержать цільову підтримку від Агентства. Страте-гія також має на увазі розвиток партнерства і об'єднань разом із спеціалізованою програмою підтримки секторів (дивись деталь-ний огляд опиту Ірландії у [11; 12; 13; 14]).

***

Аналіз досвіду країн ЄС і нових індустріальних країн в сфе-рі створення “хай-тек” укладів свідчить про необхідність проведення спеціальної політики уряду в області стимулювання інновацій. Формування кластера інноваційної економіки повинне бути визначене як головна мета однієї з нових цільових програм держави. Виділення інновацій як національний пріоритет визна-чається тим, що вони сьогодні є ключовим чинником підвищення конкурентоспроможності економіки. При цьому дана мета пови-нна досягатися за допомогою не тільки державної підтримки окремих секторів і галузей економіки, а створення у всіх еконо-мічних агентів стимулів до інновацій і виходу на нові ринки. З урахуванням того, що розробка нової великої державної програ-ми подібної спрямованості потребуватиме значних капіталовкладень, представляється доцільним передбачити виді-лення ресурсів у рамках державного бюджету для проведення низки економічних заходів для стимулювання інновацій і підви-щення конкурентоспроможності національної економіки.

180

РОЗДІЛ 3 УКРАЇНА В КООРДИНАТАХ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ: СТРАТЕГІЧНІ ЗАДАЧІ І ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ 3.1. Формування інститутів економіки знань Формування економіки знань розцінюється науковою громадсь-кістю як «єдино можливий продуктивний національний проект, спрямований на наближення України до цивілізаційного ядра сві-ту» [1]. Але інститути економіки знань, без яких вона не може існувати, формуються в Україні занадто повільно, а ті, що сфор-мувалися, не виконують притаманних їм функцій, не забезпечують реалізації сучасної мети соціально-економічного розвитку. Сьогодні метою кожної цивілізованої держави є побу-дова інформаційного суспільства. Суспільства, яке здатне винаходити і використовувати високотехнологічні інноваційні досягнення. Неможливим є довготривале економічне зростання без принципово нових ідей і механізмів. Інновації сьогодні є шляхом до високорозвиненої конкурентоспроможної постіндуст-ріальної держави. «Інформація та знання, що сприймаються ... як безпосередня виробнича сила, виявляються найважливішим фак-тором сучасного господарювання” [2, с. 58].

Однак економіка орієнтована на знання, вимагає формуван-ня нових механізмів державного стимулювання інноваційної діяльності. Ці механізми мають ураховувати – головним вироб-ничим ресурсом стає саме інтелект, що характеризується високою продуктивністю, мобільністю та здатністю до віднов-лення. Україна є сьогодні державою з достатньо високим інтелектуальним потенціалом, з традиціями, що склалися істори-чно у галузі прикладної та фундаментальної науки. На пострадянських теренах вона вважається однією з провідних кра-їн, маючи великий накопичений досвід проведення цільових наукових досліджень, впровадження результатів науково-дослідних розробок, випуску наукомісткої продукції. Існує дум-ка, що в Україні сформований 25-річний досвід наукових розробок, які мають бути актуальними ще 7-10 років. Відповідно наданим Держкомстатом даним, у 2004 р. наукові та науково-дослідні роботи в Україні проводили більш ніж 1400 організацій,

181

установ та підприємств, в яких працювали близько 170 тис. чоло-вік. В країні функціонує шість державних академій, які досліджують проблеми практично всіх сфер діяльності людини. Існує і працює розвинена мережа вищих навчальних закладів, професорсько-викладацький склад якої має потужний науковий потенціал. В 2004 р. нараховувалось 1009 ВНЗ, в стінах яких отримували освіту 2436 тис. студентів. Щорічно кадровий потен-ціал держави збільшується майже на півмільйона молодих фахівців.

Нажаль, показники стану інноваційних процесів та викорис-тання їх у економіці в Україні залишаються надзвичайно низькими, науково – технічні розробки та їх впровадження сього-дні – одна з найбільш нерегульованих сфер суспільного життя. Серед причин такого занепаду інтелектуального потенціалу слід назвати не тільки недостатній рівень фінансування, але й відсут-ність єдиної продуманої державної підтримки інноваційних процесів [5, с. 6].

Все це вимагає створення та вдосконалення інноваційної інфраструктури української економіки, що є вкрай важливим елементом інноваційного середовища.

Інноваційна інфраструктура є сукупністю підприємств, організацій, установ та їх об’єднань, асоціацій будь – якої форми власності, які надають послуги щодо забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформацій-но-комунікаційні, юридичні, освітні, тренінгові та ін.) [3, с. 13].

Метою побудови інноваційної інфраструктури є сприяння розвитку сфері високих технологій (СВТ), яка містить такі галузі: біотехнології, фармацевтику, медицину, нанотехнології, інфор-маційні та авіакосмічні технології, машинобудування, промислові та природоохоронні технології, енергетику, масові комунікації та ін.

Серед складових інноваційної інфраструктури слід назвати наступні: регіони науки, технополіси (зони науково-технічного розвитку), міста високих технологій (HiTech City), технопарки (дослідницькі, технологічні, промислові, аграрні), науково-технічні альянси, інноваційні центри (технологічні, регіональні та галузеві), бізнес-інкубатори (інноваційні та технологічні), спеціа-льні економічні зони, консалтингові фірми і компанії та ін.

182

Також слід відзначити, що у здійсненні наукомістких та ін-новаційних ідей особлива роль належить об’єднанням підприємницьких організацій, серед яких – консорціуми, концер-ни, кластери, холдинги, фінансово-промислові групи та інші організації.

Як засвідчує світова практика, створення та ефективне фун-кціонування вказаних інноваційних структур допомагає вдосконалити галузеву структуру виробництва і прискорити соці-ально-економічний розвиток територій; активно впроваджувати у виробництво вітчизняні і зарубіжні науково-технічні розробки і винаходи з подальшою передачею результатів для широкого ви-користання на внутрішньому та зовнішньому ринку. Також спостерігається розвиток експортної бази і збільшення валютних надходжень внаслідок більш інтенсивного включення економіки окремої країни в систему міжнародних економічних зв’язків та насичення національного ринку конкурентоспроможними това-рами та послугами як виробничого так і споживчого призначення[6, с. 46] .

Регіон науки – це великий науково-промисловий комплекс, який має розвинуту інфраструктури сфери обслуговування, час-тіше охоплює велику територію, межі якої, зазвичай, співпадають з адміністративними межами району чи округу. Тобто це регіон, в економіці якого головну роль відіграють дослідницькі центри та виробництва. Перші розробляють нові технології, другі їх засто-совують. До цього комплексу входять один великий вищий навчальний заклад (частіше декілька), дослідницькі установи (рі-зних форм власності), промислові корпорації або їх відділення, виробнича та побутова інфраструктура, малий та середній бізнес, фонди та фінансові інститути, мережі сучасних комунікацій, зони відпочинку й культурні заклади та ін. [3, с. 22]. Регіон науки мо-же також включати в себе технополіси, технопарки та інкубатори, а також широку інфраструктури, що спрямована на їх обслуговування.

Науково-технічні (технологічні) альянси мають вигляд об’єднання декількох, різних за розмірами, фірм та університетів, державних лабораторій на основі угод про спільні розробки, фі-нансування НДДКР чи модернізацію продукції. Зазвичай розрізняють горизонтальні та вертикальні альянси. Для перших є властивою належність фірм однієї галузі, для других – різним. За

183

угодою, учасники вкладають кошти у вигляді матеріальних чи інших ресурсів, а прибутки отримують у вигляді завчасно визна-ченої частки інтелектуальної власності.

Технополіс досить часто називають однією з найпрогресив-ніших та всеосяжних форм організації науково-виробничих комплексів інноваційно-підприємницької діяльності. Метою його створення є формування науково-виробничого середовища для ефективного розвитку прогресивних технологій, зазвичай з перс-пективою на 15-20 років [4, с. 47].

Технополіс (наукоград) є науково-промисловим комплек-сом, що має розвинену інфраструктуру сфери обслуговування, яка охоплює, найчастіше, територію одного міста. [2, с. 22] Тех-нополіс, у порівнянні з технологічним парком, є більш великою зоною економічної активності, яка складається з університетів, дослідницьких центрів, технопарків, інкубаторів бізнесу, промис-лових та інших підприємств. Всі представники технополісу здійснюють свою практичну діяльність, використовуючи резуль-тати наукових та технологічних досліджень, підтримують тісні зв’язки з аналогічними структурами на національному та міжна-родному рівні. Основним завданням технополісу є виведення на сучасний рівень традиційних для регіону галузей, спеціалісти яких залучаються до розробок основних програм цієї інновацій-ної структури. При цьому базові наукові організації та виробничі підприємства часто забезпечують умови розвитку соціальної та побутової сфери, як для фахівців, що працюють на підприємствах технополісу, так і для членів їх родин [4, с. 47].

Певним варіантом технополіса є місто високих технологій (HiTech City). Як правило це комплексна сукупність науково-дослідних лабораторій, освітньої бази, виробничих потужностей, соціально-побутової інфраструктури, які є необхідними для кон-центрації та ефективного використання інтелектуального потенціалу країни, функціонування всіх учасників інноваційних та виробничих процесів, комплексного розвитку сфери високих технологій. Місто високих технологій – найчастіше є адміністра-тивно-територіальною одиницею, яка надає необхідні умови (інфраструктуру та менеджмент) для функціонування всіх учас-ників процесу розробки та виробництва високотехнологічних, інноваційних продуктів та технологій [5, с. 4].

184

Метою створення такого міста є об’єднання всіх сервісів, що необхідні для забезпечення інноваційного процесу, за допомогою комплексу, пов’язаного єдиним менеджментом, побудова за-мкнутого циклу “управління – інновації – виробництво”, створення сприятливих умов для впровадження нових форм коо-перації та співробітництва держави, науки, освіти й підприємств всіх форм власності, окремих колективів та громадян.

HiTech City є де в чому подібним до науково-дослідної ла-бораторії або мікроНДІ, він допомагає у селекціонуванні ідей, забезпеченні вибору найперспективніших з них, їх перевірці та реалізації до рівня конкретного продукту.

Принципова відмінність такої інноваційної структури від інших полягає у провідній ролі з його затвердження, створення, функціонування та фінансування урядових структур та у можли-вості використання та розробки ідей як фізичних, так і юридичних осіб будь якого профілю, форми власності та виду ді-яльності. Процес реалізації конкретної ідеї має форму відповідно до проекту, юридичне оформлення втілюється у створенні малого підприємства з обмеженою відповідальністю. При цьому договір визначає частки учасників проекту, держави, “міста” та інвесто-рів у власності підприємства.

Серед функцій державних урядових структур щодо органі-зації діяльності “міста високих технології” слід назвати: надання адміністративної допомоги зі створення; забезпечення місцем для розташування; забезпечення інфраструктурою та професійним керівництвом; юридична підтримка учасників інноваційних про-цесів, у тому числі щодо захисту авторських прав і інтелектуальної власності; підтримка розвитку малого та серед-нього інноваційного бізнесу, інвестування проектів та участь в експертизі проектів. Останнє має здійснювати експертна рада, яка складається з відповідних галузевих експертних комісій [5, с. 13]. Місто високих технологій має звітувати щодо своєї діяльності та її результатів відповідним державним установам та структурам.

Головним призначенням HiTech City є здійснення науково-дослідної діяльності у сфері високих технологій, у тому числі шляхом: обслуговування вхідного потоку інноваційних пропози-цій (ідей); здійснення комплексної експертизи запропонованих ідей із залученням відповідних спеціалістів та сектору державно-го управління; підтримка ініціатив юридичних та фізичних осіб, у

185

тому числі підприємців-початківців, спеціалістів, що мають пер-спективні ідеї; створення необхідних та достатніх умов для підготовки та реалізації наукомістких проектів; створення прийн-ятних для промислового виробництва та експорту високотехнологічних товарів та послуг; створення нових інтелек-туальних робочих місць, скорочення масштабів “витоку мозків”, надання фінансової допомоги і створення організаційно-адміністративних умов для втілення перспективних ідей автора-ми у реальний, кінцевий продукт [5, с. 16].

В разі позитивного результату експертизи HiTech City надає авторам приміщення, комп’ютери, спеціальне устаткування для експериментів, прикріплює технічних помічників відповідного профілю, забезпечує необхідне фінансування. Після затверджен-ня проекту здійснюється юридичне оформлення його як незалежного підприємства з обмеженою відповідальністю, що діє як комерційна компанія, визначаються права власності для роз-робників ідеї, співробітників проекту й інвесторів та “міста”, також встановлюються гарантійні зобов’язання авторів стосовно повернення інвестицій [5, с. 16] .

Вже розроблений детальний проект такого HiTech City в Україні, побудова якого має поєднати три галузі суспільної дія-льності: державну, інноваційну та виробничу політику за сприяння Національної Ради України з інвестицій та інновацій (при Президентові України), Комітету з інвестицій та інновацій (Верховна Рада України), Державного агентства України з інвес-тицій та інновацій, Кабінету міністрів України та відповідних міністерств і відомств.

Створення такого міста високих технологій в Україні дозво-лить реалізувати модель організації інноваційних процесів та їх використання в економіці держави, буде здійснена радикальна зміна державної політики, перерозподіл доходів держави від ви-користання матеріальних та сировинних ресурсів до використання знань. Це загалом дозволить побудувати чітко структуровану й формалізовану процедуру обслуговування та впровадження інноваційних процесів, створити необхідні та до-статні умови для практичної реалізації пропозицій у конкретній продукції та технологіях. Це дозволить “місту” стати помітним інноваційним центром не тільки в Україні, але і в світі [5, с. 22].

186

У закордонній теорії та практиці поняття “науково-технологічний парк” використовується як узагальнююче поняття потужної інноваційної структури. До цієї групи відносять дослід-ницькі центри та парки, наукові парки, центри провідних технологій, технологічні центри та парки. Всі вони є основою спеціалізованих інноваційних об’єднань, що створюються у про-відних країнах світу.

Науково-технічний парк - це технологічний центр, органі-зований на спеціально відведених і підготовлених територіях (здебільшого у ВЕЗ), на яких знаходяться пов'язані центральними пунктами технологічного обслуговування науково-дослідні ін-ститути, лабораторії, експериментальні центри та невелика кількість підприємств з передовою технологією, що виконують замовлення, пов'язані із створенням і освоєнням нових розробок. Прикладом такого об`єднання є “Силіконова долина” поблизу Стенфордського університету (Каліфорнія, США), де 3000 фірм із загальною кількістю працівників до 200 тис. покривають біля 20% світового попиту на комп`ютери та електронні компоненти до них [10, с. 9].

Технологічний (науковий) парк – це науково – виробни-чий комплекс (частіше територіальний), який включає в себе дослідний центр та найближчу компактну виробничу зону, в якій на умовах оренди розміщені малі наукомісткі фірми. Однак су-часні комунікаційні засоби дозволяють пов’язувати територіально роз’єднані елементи технопарків, що дозволяє го-ворити про “віртуальні” самостійні об’єднання [3, с. 23].

Серед особливостей технопарків можна виділити наступні: • найчастіше ця організація засновується на праві приватної

власності; • підтримує офіційні та робочі зв’язки з університетом, чи ін-

шим навчальним закладом або провідним науково-дослідним центром;

• створюється для сприяння формування та розвитку наукоміс-тких фірм та інших організацій, що звичайно розміщуються на певній території;

• активно управляє передачею технологій та знань в галузі біз-несу організаціям, що розташовані на її території. Технопарки виконують функції структури, що поєднує нау-

кові дослідження, інноваційну діяльність та нововведення у

187

науково-технічній сфері. В сучасних умовах вони сприяють інте-грації освіти, науки, виробництва, влади та споживачів.

Найчастіше привабливі ідеї комерційного використання но-вих наукових розробок і спеціалізовані фірми для їхньої реалізації нерідко виникають на базі великих дослідницьких установ і університетів за особистої участі провідних вчених. На-вколо таких центрів звичайно спостерігається підвищена концентрація венчурного капіталу.

Також надзвичайно важливим завданням технопарків є ко-мерціалізація результатів наукових досліджень, винаходів та відкриттів вчених та спеціалістів, які вирішили зайнятися малим бізнесом у науково-технічній сфері, але потребують відповідної підтримки та здійснення технологічного трансферту [7]. Також слід відзначити, що технопарки є надзвичайно ефективним меха-нізмом формування, управління та реалізації інноваційних проектів у науково – технологічній сфері. В умовах обмеженої території технопарку з’являються зацікавлені один у одному суб’єкти науково-технічної, господарської та сервісної діяльнос-ті, які разом здійснюють всі етапи інноваційного процесу.

Основними складовими технологічного (наукового) парку є: • територія та будівлі; • науково - дослідний центр з його кадровим та науковим

потенціалом; • промислові підприємства та фірми, що перетворюють

науковий потенціал дослідного центру у ринкову про-дукцію;

• адміністративно – управлінська структура, що забезпе-чує функціонування всього комплексу як єдиного цілого; інфраструктури підтримки – виробничої та по-бутової [3, с. 25].

Науково-дослідний центр є найважливішим елементом нау-кового парку, оскільки має інтенсифікувати процес розробки та реалізації наукомістких технологій з метою економічного зрос-тання. Це є свідченням ефективності університету чи наукового центру. Так, з 25 американських великих університетів 23 мають наукові парки, в яких створено сотні компаній та багато робочих місць. При цьому спостерігаються наступні моделі взаємовідно-син:

188

1) університети створюють технопарки як свій внут-рішній структурний підрозділ (22%);

2) університети створюють технопарк як самостійну структурну одиницю (11 %);

3) університети підписують контракти з виконавця-ми інноваційних проектів (30%)

4) університети створюють технопарк як спільне підприємство (42%)

5) університет створює технопарк разом з держав-ною структурою (5%) [6, с. 65].

Дослідний центр виконує у складі технопарку наступні функції:

• виступає джерелом технічних ідей, що реалізуються фір-мами – клієнтами парку;

• є власником чи співвласником парку, найчастіше за до-помогою спеціально створеної фірми, що має всі права юридичної особи;

• проводить конкурсний відбір клієнтів, для чого створю-ється колегіальний орган (рада), що вивчає заявки претендентів та оцінює перспективність їх ідей і розро-бок;

• здійснює кваліфіковану консультативну допомогу клієн-там парку;

• надає клієнтам на пільгових умовах право використовува-ти наукові фонди, лабораторне устаткування, апаратуру, комп’ютери, у тому числі потужності інформаційних ме-реж та ін. [3, с. 26].

Також дуже важливим для успішного функціонування тех-нопарків є ефективний відбір потенційних клієнтів. Саме їх успіх визначає успіх усього підприємства як у комерційному, так і в науково-технічному. Тому до фірм - претендентів на місце у пар-ку висуваються певні вимоги, серед яких найголовнішою є належність фірми до наукомісткої сфери, тобто такої, що працює у сфері розробок нових технологій. Однак цей критерій на прак-тиці вкрай важко чітко визначити не тільки стосовно малого, а навіть і для великого підприємства. Тому відбір здійснюють чле-ни спостережної ради, оцінюючи перспективність розробок з точки зору комерційного, ринкового успіху. В країнах та регіо-

189

нах, де інноваційна інфраструктура є розвиненою і розгалуже-ною, а парки мають значний досвід та репутацію, є можливості широкого вибору, що дозволяє враховувати як критерій наукомі-сткості, так і високий рівень ринкового успіху. Однак часто вибір є невеликим, тому серед клієнтів багатьох парків є фірми, що не мають жодного відношення до науки та інновацій [3, с. 30]

Основною метою функціонування технологічних та науко-вих парків є досягнення тісного зближення потенціалу регіону з матеріально-технічною базою промисловості, скорочення трива-лості інноваційного циклу, деконцентрація наукового потенціалу великих міст, забезпечення вирівнювання науково-технологічного та інноваційного розвитку різних регіонів. Так, за оцінками експертів, в Україні налічується близько 40-60 терито-рій, де створення технопарків та технополісів є доцільним [6, с. 64] .

Також формування потужної мережі технологічних та нау-кових парків дозволить швидше впровадити ринкові відносини у науково – технічній сфері, ефективно використовувати ресурси при здійсненні інновацій та результативно реалізовувати науко-місткі проекти. Не менш важливим є такий бік діяльності технопарків як надання фінансової підтримки малому підприєм-ництву, що працює у сфері високих технологій та стимулювання виробництва принципово нової продукції.

Технопарки сприяють залученню на конкурсних засадах суб’єктів малого підприємництва до реалізації державних науко-во-технологічних програм, а також підтримують впровадження нових технологій та ноу-хау с використання патентів та ліцензій [7].

Наукові парки, що функціонують у світі, є різноманітними як за розмірами, так і за умовами роботи, за складом клієнтів-орендарів та іншим параметрам. Частіше термінологічні відмін-ності у назві парку (науковий, дослідний, технологічний або промисловий) мають змістове навантаження та відбиває певні вимоги до фірм – учасників цієї інноваційної структури. Здебі-льшого в наукових та дослідних парках фірми власне виробництвом не займаються, а лише доводять ідеї до стадії зраз-ків. Виготовлення партії продукції в такому разі здійснюється за межами парку, або для цього створюється виробнича філія. У технологічних та промислових (грюндерських) парках виробниц-

190

тво продукції дозволяється на законних засадах [3, с. 23]. Саме такі структури дозволяють реалізувати повний цикл “досліджен-ня – розробка – серійне виробництво” [4, с. 47]. На практиці ж, досить важко визначити межі у різних видах виробництва, що змушує керівництво технопарків відмовлятися від певних обме-жень [3, с. 23].

Ефективність діяльності технопарку безпосередньо зале-жить від науково-методичного та організаційного забезпечення представлених проектів, плідної співпраці між всіма учасниками цієї інноваційної структури та ефективного залучення її складо-вих. Позитивний ефект від існування технопарків доводить багаторічна практика їх використання у більшості розвинених країнах світу. Однак успіх подібних установ на Заході визнача-ється не тільки територіальною близькістю венчурних інвесторів, підприємців, технологічних компаній, науково-дослідних інсти-тутів та бізнес-інкубаторів, але й активною державною підтримкою. Економічна політика більшості держав стосовно технопарків включає податкові та кредитні пільги, цільове фінан-сування окремих проектів, державне замовлення на інноваційну продукцію, спрощений механізм реєстрації та ін. Важко знайти технологічний парк, при створенні якого тією чи іншою мірою не використовувалась державна допомога. Наприклад, у Великої Британії більше половини наукових парків побудовані так звани-ми агентствами розвитку – державними організаціями, що створені для сприяння сільськогосподарським районам та райо-нам з високим рівнем безробіття в організації сучасної промислової бази (такі агентства є також в США, Шотландії, Уе-льсі та Північній Ірландії). А перші бізнес-інкубатори США взагалі фінансувались Національним науковим фондом. До того ж, крім допомоги паркам, уряд надає пільги та субсидії їх клієн-там на індивідуальній основі [3, с. 28]. Основна частина фінансування технопарків в Західній Європі здійснюється держа-вою: у Великій Британії – 62%, у Німеччині – 78%, Франції – 74%, Нідерландах – близько –70%, в Бельгії – майже 100% [8, с. 199]. Велику зацікавленість у технопарках виявляють місцеві ор-гани влади; так, при створенні китайсько-українського технопарку у провінції Шаньдунь за рахунок бюджету міста було забезпечено близько 80% проекту, за рахунок провінції - 15, а кошти держави склали 5% [12, с. 1]. Американська модель техно-

191

парку меншою мірою засновується на державному фінансуванні і більше використовує інвестиції різних зацікавлених фірм. Однак слід відзначити, що і сам технопарк, і держава, яка надає кошти на його створення, не працюють на благодійних засадах. Парк є комерційною установою, що має на меті отримання у довгостро-ковій перспективі прибутку. Держава, з урахуванням цього, зменшує так звані “загальні” субсидії університетам, а з другого боку – розширює фінансування різних конкретних програм спі-льної діяльності університетів та промисловості. Широко використовуються такі форми, як надання урядом “посівних” грошей, а також “паритетне” фінансування (на умовах залучення до проекту додаткових приватних коштів – не менш 50%) [3, с. 27]. За даними американських фахівців, у США на створення та розвиток технопарку середнього розміру необхідно від 10 до 12 млн. дол., у Польщі – мінімум 200-300 тис. дол., у Великої Брита-нії – 225 тис. фунтів стерлінгів [6, с. 67].

Не зважаючи на досить високі витрати, розміри світової ме-режі технопарків щорічно зростає: сьогодні кількість технопарків в США перевищує 140, Німеччині - більше 100, Голландії – 45, Великій Британії - більше 40, Китаї - близько 150, Японії – 18, але найбільший з них має 145 тис. працівників.

Для держави в цілому технопарки є вигідними з різних то-чок зору: так, наприклад, підвищується рівень країни у світовому суспільстві, з’являються можливості рівноправного економічного співробітництва з розвиненими країнами, покращується екологі-чна ситуація в країні та рівень життя її населення, збільшуються масштаби іноземних інвестицій, можливості експорту та валютні надходження. Безперечною перевагою є збільшення темпів зрос-тання наукомістких галузей економіки.

Від створення та функціонування виграє також регіон, оскі-льки з’являються нові робочі місця, можливості використання ресурсів місцевого призначення, покращується регіональна ін-фраструктура, зростає рівень доходів населення.

Таким чином, науково-технологічний парк є місцем ство-рення наукомісткої продукції, прискорення впровадження наукових розробок у виробництво та структурою, що забезпечує суттєві вигоди всім учасникам господарського життя країни.

В Україні процес створення мережі технологічних парків, незважаючи на досить потужний науковий та промисловий поте-

192

нціал, перспективність та сприятливі можливості розвитку, зна-ходиться на початковій стадії. Однак навіть одиничне, епізодичне функціонування цих установ забезпечило впровадження високо-технологічних розробок у виробництво і стало свідченням можливості перетворити науково-технологічні розробки на об’єкти економічних відносин та отримати від цього економічний зиск. На сьогодні в Україні з формально зареєстрованих технопа-рків найбільш відомими є: “Інститут монокристалів”, “Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона”, “Напівпровідникові техно-логії і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, “Вуглемаш”, “Інститут технічної теплофізики”, “Київська політе-хніка”, “Укрінфотех”. До того ж, в Комітет з питань науки і освіти ВР України були подані законопроекти щодо створення ряду нових технологічних парків. Однак із зареєстрованих, реа-льно працюють лише чотири технопарки. Окрім цього, після введення мораторію на роботу даних установ у спеціальному ре-жимі, їх функціонування опинилось під загрозою. Причинами скасування спеціального режиму діяльності технопарків, а також вільних економічних зон та зон пріоритетного розвиту, були: не-прозорість фінансової діяльності деяких учасників цих інноваційних структур, недотримання фінансової дисципліни та діяльність поза межами, зафіксованими у статуті. Це відбувалось у більшості випадків тому, що ці структури з моменту виникнен-ня були змушені виконувати не лише своє завдання - організацію виробництва, але й забезпечувати реалізацію функцій всіх елеме-нтів неіснуючої в Україні інноваційної системи (венчурних фондів, бізнес-інкубаторів, інкубаторів технологій та відповідних промислових підприємств). Не є конструктивним позбавляти пільг всі технопарки, через один чи два, які дійсно порушували закони і недоцільно використовували кошти, оскільки це ліквідує будь – які стимули для їх діяльності.

Нечисленні українські технопарки працюють у найперспек-тивніших напрямках, серед яких: виробництво найсучаснішої компресної техніки, розробка і впровадження наукомістких при-ладів, матеріалів та лікарських препаратів для охорони здоров’я, нано- та біотехнології, електроніка, радіаційне приладобудуван-ня, енергозберігаючі технології, розробка нових матеріалів, охоронна навколишнього середовища та ін. Більшість з них не залучають іноземні технології, а всі етапи виробництва, від роз-

193

робки до випуску кінцевого продукту, здійснюють в межах Укра-їни, використовуючи лише вітчизняну ресурсну базу. Продукція, що виготовляється, призначена не тільки для внутрішнього рин-ку, а є експортоорієнтованою. Серед переваг подібних установ є самофінансування, оскільки їх створення та функціонування для держави є практично безкоштовним, при цьому спостерігались високі темпи щорічного зростання надходжень від їх діяльності до державного бюджету. Наприклад, “Технопарк Інституту елек-трозварювання ім. Е.Патона” у 2004 р. отримав пільг на 61 млн. грн., а повернув до держбюджету у вигляді відрахувань – 84 млн. В цілому за п’ять років діяльності цього технопарку податкові пільги склали 143 млн., а до бюджету було перераховано 179 млн. грн., тоді як на Заході, технопарки починають здійснювати пере-рахування до держави лише на п’ятий – шостий рік [12, с. 14].

Сьогодні існування й ефективна робота технопарків - не тільки тактичне, але і стратегічне завдання, виконанням якого є неможливим для держави за відсутності відповідного чинного законодавства.

Також дієвим елементом світової інноваційної інфраструк-тури, поки що слабко представленим в Україні, є бізнес-інкубатори, які з’явились у практиці наукомісткої підприємниць-кої діяльності на рубежі 50-60-х років ХХ ст. Вважається, що ці сучасні установи є одним з найбільш потенційно сильних еконо-мічних інструментів прискорення технічного та економічного розвитку як територій, так і окремих технологічних і виробничих напрямків діяльності [3, с. 28] .

Інкубатор бізнесу — це організація, метою якої є форму-вання сприятливих умов для стартового розвитку фірм та починаючих підприємців шляхом надання їм певного комплексу послуг та ресурсів. У всьому світі бізнес-інкубатори є неприбут-ковими організаціями, що існують на кошти муніципалітетів чи спонсорів. Вони можуть бути самоокупними лише на 10-60% [5, с. 69]. Найчастіше мають вигляд будівлі або декількох будівель, де на обмежений строк розміщуються новостворені малі фірми – клієнти [3, с. 23]. Ці інституції мають головним завданням під-тримку цих фірм і починаючих підприємців.

Подібна установа може бути самостійною (автономною) го-сподарською одиницею, або діяти у складі технопарку - інкубатору технологій, що є наукомістким підприємством, тісно

194

пов’язаним з академічним університетом, науково-технічним па-рком або інноваційним центром. Як правило, інкубатор технологій призначається для обслуговування і “вирощування” нових фірм, надання їм допомоги в успішній діяльності на ранній стадії розвитку. У будь-якому випадку інкубатор бізнесу може надавати весь комплекс послуг для становлення і розвитку малих, новостворених та починаючих фірм. Автономно діючі інкубато-ри, як правило, орієнтуються на підтримку нетехнологічного підприємництва та фірм, що працюють у галузях звичайних тех-нологій. Інкубатори бізнесу, які знаходяться у складі технопарку, орієнтуються на роботу у сфері високих технологій, підтримку малих інноваційних підприємств – початківців. Інколи інкубатор технологій є інтегрованою частиною наукового парку (напри-клад, в США), технопарку (в Росії), науково-промислового парку (в Китаї). Також він може бути самостійною організацією.

Серед основних відмінностей бізнес-інкубатору від техно-парку слід назвати наступні:

1) бізнес-інкубатори підтримують виключно новост-ворені фірми та фірми, що знаходяться на початковій стадії розвитку;

2) підтримують не тільки високотехнологічні фірми, але й так званий нетехнологічний бізнес;

3) проводять більш жорстку політику оновлення клі-єнтів;

4) не можуть повністю самоокупатися. Однак інколи ці інноваційні структури співпрацюють як

єдиний механізм. Так, за даними досліджень, опублікованих у 2003 р. експертами Міжнародної Асоціації Наукових Парків, 88 % технопарків займаються інкубацією бізнесу [9]; 52% технопа-рків мають власний інкубатор; 23% науково-технологічних парків мають інкубатор бізнесу (або декілька); у 13% випадків науково-технологічний парк представляє собою великий бізнес-інкубатор, якому також належать декілька об’єктів та служб з ме-тою обслуговування клієнтів на після інкубаційній стадії; близько 12% науково-технічних парків не займаються інкубацією бізнесу; 75% інкубаторів підтримують тісні зв’язки з відповідними уні-верситетами або дослідними центрами або намагаються це робити.

195

Найбільшого поширення бізнес-інкубатори набули в США, де сьогодні їх налічується більше ніж 160, і вони є елементами більшості технологічних парків. Бізнес-інкубатор надає фірмам-початківцям на пільгових умовах приміщення, засоби зв’язку, оргтехніку, необхідне устаткування. Також до переліку послуг такої інноваційної структури слід віднести: оренда приміщень (офісних, лабораторних); техніко-адміністративне обслуговуван-ня (пошта, Інтернет, телефонний зв’язок, факс, ксерокс, офіс-секретар та ін.); консультаційні послуги (з бізнес-планування, юридичні, податкові); економічні (послуги бухгалтерів, фінансо-вих фахівців, економістів, маркетологів, менеджерів); інвестиційні (пошук інвесторів, залучення кредитів, стартове фі-нансування); науково-технічні (впровадження нових технологій, ноу-хау, нових продуктів); учбові (тренінги, курси перепідготов-ки, навчання менеджменту та іншим економічним дисциплінам); презентаційні (виставки, конкурси, конференції); інформаційні (створення баз даних, передача нових інформаційних техноло-гій); видавничі (друк буклетів, рекламних проспектів та ін.); працевлаштування (пошук роботи, підготовка резюме, проведен-ня співбесід та ін.).

Це дозволяє новатору зосередитись лише на необхідності здійснити випуск продукції та вийти на ринок, всі інші проблеми йому допомагає вирішувати команда працівників бізнес – інкуба-тору (адміністрація, експерти, консультанти), яка сприяє підприємцю у пошуку ринкової ніші та представляє його інтереси у зовнішньому середовищі, створює його позитивний імідж.

Головна перевага для підприємців-початківців у бізнес-інкубаторі полягає у наданні приміщень у оренду на пільгових умовах, за цінами, більш низькими, ніж на ринку. Для повноцін-ної діяльності бізнес-інкубатор повинен мати необхідні приміщення, площею 1000 – 2000 кв. м., матеріально-технічну базу, кваліфікований штат, а також консультантів та відповідних викладачів [3, с. 37].

Класичний бізнес-інкубатор об’єднує на своїх площах під-приємства дуже різного профілю, або навпаки, лише одного напрямку – для розвитку в регіоні слабкого сектору бізнесу

Важливим моментом для функціонування інкубатора є від-бір учасників за критеріями, насамперед, інноваційного характеру діяльності фірми, наявності у бізнес-інкубатора мож-

196

ливостей втілити ідею у життя та взаємна зацікавленість учасни-ків. Важливо оцінити всі складові майбутнього успіху фірми: бізнес-ідею, команду, компанію, визначити імовірний попит на запропонований товар, можливу частину ринку, наявність необ-хідних ресурсів, розмір стартового капіталу тощо. Важливо оцінити рівень конкуренції, який визначає норму прибутку в га-лузі, умови входження на ринок, кількість конкурентів, наявність постачальників. При оцінці команди визначальну роль відіграють її професійні та ділові якості, досвід, мета та узгодженість дій її учасників. При оцінці компанії використовують критерії: потен-ціал зростання (реальний та прогнозний), етап життєвого циклу, вже досягнуті результати.

Термін знаходження фірми під дахом інкубатора коливаєть-ся в середньому від 2 до 5 років. Більш чітко це визначається умовами договору, з урахуванням прогнозів щодо строків, коли вона зможе повноцінно та прибутково існувати самостійно. Після цього, підприємство звільняє місце новим фірмам.

На сьогодні світова мережа бізнес-інкубаторів нараховує бі-льше 2000 установ, які практично у всіх країнах користуються підтримкою держави фінансування програм щодо розвитку малих форм підприємництва у науково-технічній сфері. За тривалий пе-ріод свого функціонування ці інституції довели високу ефективність: так, в Росії, серед малих підприємців що самостій-но започаткували свою діяльність, виживає лише 15-30%, тоді як в умовах інкубатору показник складає 85%.

В Україні перші бізнес-інкубатори були створені наприкінці 90-х. Серед них: технологічний бізнес-інкубатор “Харківські тех-нології”, бізнес-інкубатор Херсонської промислової палати, бізнес-інкубатор Об’єднаного профкому Чорнобильської АЕС та ін.

Метою їх функціонування було навчання менеджменту, ма-ркетингу, бізнес-плануванню; маркетингові дослідження конкурентоспроможності продукту і методів його просування; консультації, оренда приміщення, офісні послуги та сприяння у фінансовому забезпеченні здійснення проекту.

Однак ідея створення бізнес-інкубаторів не знайшла широ-ко застосування та розвитку, тоді як і інкубатори і технопарки повинні утворювати гармонійну систему впровадження іннова-цій та працювати у суміжних сферах, доповнюючи один одного.

197

Враховуючи, що бізнес-інкубатори не є самоокупними стру-ктурами, але, як і інші форм інноваційного підприємництва, сприяють розвитку наукомісткого виробництва та більш швид-кому впровадженню технологічних нововведень, держава, декларуючи підтримку інновацій в Україні, має бути зацікавлена у створенні таких організацій. Однак бізнес-інкубатори в Україні здебільшого існують за рахунок коштів міжнародних фондів, програм, грантів і завдяки безкорисливій роботі окремих ентузіа-стів з числа бізнесменів, освітян, науковців та прогресивніших представників місцевої влади. Діяльність бізнес-інкубаторів ускладнюється ще тим, що українським законодавством до цього часу чітко не визначений юридичний статус подібних структур, не передбачено жодної пільги в оподаткуванні та кредитуванні тих фірм, що входять до їх складу [6, с. 69].

Досить поширеним типом інноваційної структури є іннова-ційний центр. Часто досить важко провести функціональну грань між поняттями “парк”, “інкубатор” і “центр”. Проте понят-тя “інноваційний центр” частіше за все застосовується до інноваційних структур, які являють собою асоціації підприємств і фірм, об’єднаних загальним прагненням досягнення високого ко-мерційного результату на основі використання науково-технічних розробок і винаходів [4, с. 48]. Такі установи створю-ються та існують за суттєвої підтримки держави. Особливо ефективне створення цих центрів в періоди економічних спадів та кризи з метою відродження промисловості і підтримки наукових центрів [6, с. 70].

Спеціальна економічна зона (СЕЗ) в умовах переходу до інноваційної моделі економіки має бути науково-парковим ком-плексом, де вже діють високотехнологічні підприємства, які мають висококваліфіковану робочу силу. Позитивний соціально-економічний ефект забезпечують тут шляхом вкладення інвести-цій тільки в ноу-хау і високі технології [4, с. 48].

Також треба відзначити, що останнім часом все більш важ-ливу роль у здійснені наукомістких та складних інноваційних ідей починають відігравати об’єднання підприємницьких органі-зацій, а саме: консорціуми, концерни, холдинги, фінансово-промислові групи та інші асоціації.

Метою створення консорціуму є пошук та реалізація вели-ких інноваційних проектів, пов’язаних з розвитком виробництва

198

засобів технологічного оснащення та інших видів продукції. До складу консорціуму входять організації та підприємства різних форм власності. Консорціум має наступні характерні риси: гос-подарська самостійність його учасників, обов’язкове розповсюдження результатів досліджень та ноу-хау між учасни-ками для подальшого самостійного виробництва, участь у складі консорціуму університету чи дослідного центру, тимчасове існу-вання протягом реалізації лише однієї програми. В результаті створення консорціуму стає можливим виконання досліджень, які раніше не проводились через високий ризик або нестачу коштів, оскільки тепер витрати розподіляються між декількома фірмами учасниками.

Вже є приклади такого науково - виробничого співробітниц-тва в Україні: так, був створений міжнародний консорціум за ініціативи АТ “Ново – Краматорського машинобудівного заводу” – АТ “НКМЗ” (Краматорськ, Україна) – ВНДІМЕТМАШ (Моск-ва, Росія) – “ММЗ” (Рибниця, Молдова) – “Техком” (Мюнхен, Німеччина). В результаті створенні цього об’єднання стало мож-ливим проектування, виготовлення та апробація нової наукомісткої продукції [6, с. 68].

Не менш важливою Фомою організації інноваційної діяль-ності у сучасному житті стали фінансово-промислові групи (ФПГ).

Фінансово-промислова група – це організаційна структура, що поєднує промислові підприємства, банки, торгівельні органі-зації, які є пов’язаними між собою єдиним технологічним циклом для підвищення конкурентоспроможності продукції. Серед пере-ваг ФПГ слід виділити: можливість прискорювати впровадження у виробництва отриманих результатів, економію на витратах за рахунок ефекту масштабу, ефективний перерозподіл ресурсів та їх концентрацію на більш рентабельних напрямках. В Україні но-ваторами у створенні ФПГ, що успішно поєднують бізнес та науку шляхом акціонування наукових установ, стало об єднання, до складу якого увійшли: ВАТ ім. Антонова, ЗАТ “Харківський авіазавод”, ВАТ “Мотор – Січ” і Національний аерокосмічний університет “ХАІ”. В цьому ж напрямку працюють металургійні підприємства і наукові установи цієї ж галузі у Дніпропетровську та акціонерні товариства харківських машинобудівних підпри-

199

ємств і Національного технічного університету “ХПІ”, який у 2000р. виконав НДДКР на суму 2,3 млн. грн. [6, с. 67].

Холдингова компанія, яка є однією з форм ФПГ, відзнача-ється господарською несамостійністю дочірніх компаній та можливістю отримання прибутків шляхом участі у акціонерному капіталі інших фірм. Найчастіше холдингова компанія передба-чає наявність материнської та дочірніх компаній, де перша має контрольний пакет.

Все більший інтерес викликає теорія кластерів стосовно процесів інноваційного розвитку. Кластери і консорціуми мають спільне завдання – керувати НТП за допомогою ефективних су-часних засобів, щоб прискорити розробку, передачу та комерціалізацію технологій з метою швидкого просування на ри-нки нової продукції з мінімальним ризиком.

Кластер визначається як індустріальний комплекс на базі концентрації мереж виробників, постачальників і споживачів, пов’язаних технологічним ланцюгом. Причиною виникнення кла-стерів є необхідність створення технологічних зв’язків між галузями та секторами економіки для реалізації їх потенціальних переваг.

Перший крок до створення кластерної системи в Україні – програма “Поділля Перший”, яка розпочала свою діяльність у Хмельницькій області в 1998 р. Її метою є відродження промис-ловості регіону у трьох галузях: швейній, переробки сільськогосподарської продукції та виробництва будівельних ма-теріалів. Так, швейний кластер об’єднує 24 швейних та трикотажних підприємства, будинки моделей Технологічного університету Поділля та Інституту моделювання і конструювання одягу та два ПТУ; будівельний – 30 підприємств, що загалом створили 5 тис. нових робочих місць [6, с. 69].

Загалом великі корпоративні структури підприємницького типу, на відміну від малих підприємств, мають матеріальні та фі-нансові можливості для впровадження базових, стратегічних інновацій. Використання ефекту масштабу та наявність великого капіталу дозволяє цим структурам охоплювати стратегічні, пріо-ритетні напрямки національної економіки.

Все більш популярною у світі стає практика співробітництва держави з великим підприємницькими структурами, при цьому

200

відбувається створення змішаних приватно-державних підпри-ємств з виконання певних підприємницьких проектів та програм.

Також слід відзначити, що останнім часом все більш поміт-ну роль у розвитку інноваційного підприємництва набувають фізичні особи. Крім матеріального інтересу, нерідко стимулюю-чим мотивом для них є бажання підтримати своїх близьких чи просто знайомих підприємців-початківців. Умови допомоги мо-жуть бути в останньому випадку менш жорсткими і більш вигідними, ніж у спеціалізованих інноваційних структурах. Ймо-вірно в силу цього великих індивідуальних інвесторів ризикового капіталу називають в підприємницькому середовищі “бізнес-янголами”.

Всі перераховані структури мають утворювати єдину, про-думану, взаємодоповнюючу систему підтримки інноваційного та високотехнологічного підприємництва. Також слід відзначити особливу роль у побудові інформаційної економіки таких надсу-часних функціональних утворень, як інноваційні порти. Інноваційний порт – це структурно-територіальна складова на-ціональної економіки, головним завданням якої є адаптація зовнішніх технологій та розробка і трансферт внутрішніх техно-логій.

Таким чином, побудова економічної системи, орієнтованої на генерацію і впровадження знань, передбачає складний багато-кроковий процес. Так була розроблена модель поетапного формування інноваційної інфраструктури, у відповідності з якою на першому етапі відбувається “втілення” – організація спеціаль-ної загальнонаціональної інноваційно-технологічної системи, до складу якої будуть входити технологічні та інноваційні науково-виробничі зони, технопарки, технополіси та техноінкубатори. Другий етап – “сегментування” – створення інноваційних портів, “інноваційних територій” та економічних інноваційних груп як базових елементів адаптації та впровадження новітніх високотех-нологічних потоків та структур, орієнтованих на залучення закордонних приватних інвестицій. Інноваційні порти можуть стати своєрідними “технологічними коридорами”, через які наці-ональна економіка приєднається до глобальної системи. Третій етап – “експансія” – це процес створення загальнонаціональної inno-hi-teсh мережі, що забезпечить адекватний зворотній зв’язок між всіма складовими національної інформаційної економіки.

201

Перший досвід реалізації даної стратегії мав Харків, де від-бувалась спроба перетворити місто на “іннотер” [11, с. 306].

Наведені матеріали свідчать, що формування інноваційної інфраструктури в Україні відбувається вкрай повільно. Гальму-ють створення та функціонування технологічних, наукових парків та бізнес-інкубаторів: відсутність відповідної законодав-чої та нормативно правової бази; недієвість механізмів фінансово – кредитного забезпечення, податкової та організа-ційної підтримки з боку державних установ.

3.2. Інноваційно-інвестиційна діяльність і науковий потенціал економіки знань в Україні У сучасних умовах рівнем прогресивності економіки визначаєть-ся характером інноваційно-інвестиційної діяльності та рівнем її активності. За підсумками, економічні зміни, що відбувалися в останнє десятиліття і, як вважалося, були започатковані з метою досягнення структурних змін в економіці відповідно до вимог сьогодення, на сьогодні характеризуються серйозним відставан-ням від тих процесів, які визначають економіку знань. Так за випуском продукції 3-й технологічний уклад в Україні сьогодні становить майже 58% виробництва, 4-й технологічний уклад – 38% і лише 4% – 5-й технологічний уклад. За фінансуванням нау-ково-технічних розробок ситуація така: майже 70% становить сьогодні 4-й, і лише 23% – 5-й технологічний уклад. За іннова-ційними витратами: 60% становить 4-й уклад і 30% – 3-й (тобто сумарно 90%), а 5-й уклад в інноваційних витратах становить лише 8,6%. Що стосується інвестицій, котрі, власне кажучи, ви-значають майбутнє на найближчі 10–15 років, то іноді навіть до 75% інвестицій вкладається в 3-й технологічний уклад і відповід-но лише 20% та 4,5% – у 4-й і 5-й технологічні уклади.

Слід зазначити при цьому, що, як видно з табл., тільки 15,1% від загальної кількості промислових підприємств у 2003 р. одночасно займалися інноваційною діяльністю і при цьому мала місце тенденція до зниження їх активності, оскільки в 1999 р., не-зважаючи на гостру фінансову і економічну кризу 1998 – 1999 рр. таких підприємств було 18,1%. Як свідчать дані, домінуючою се-ред галузей промисловості щодо інноваційної діяльності були

202

хімічна та нафтохімічна промисловість – 24% і машинобудування – 23,9%, але ці галузі, що мають бути лідерами інновацій, за пері-од з 1999 р. значно втратили свої позиції.

Таблиця 3.1 Інноваційна діяльність в Україні у 1999–2004 рр.

Показник 1999 2000 2001 2002 2003 2004 Підприємства – всього 9999 9475 10293 10037 9931 9920 Кількість промислових під-приємств, що займалися інноваційною діяльністю 1808 1705 1697 1808 1496 1359 Питома вага промислових підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, % 18,1 18,0 16,5 18,0 15,1 13,7

у тому числі: у машинобудуванні 27,2 27,7 22,2 23,3 23,9 24,4 у чорній металургії 1) 31,8 29,7 18,42) 20,2 17,0 15,4 у хімічній та нафтохіміч-ній промисловості 27,7 22,4 21,0 24,7 24,0 24,3

Інноваційна діяльність за формами власності:

Приватна 7,0 7,0 10,4 12,1 8,1 8,1 колективна 17,8 17,8 17,1 18,8 16,4 16,4 Державна 22,4 23,0 21,6 22,7 15,1 15,1 Комунальна 6,1 6,4 2,9 4,3 5,0 5,0

Довідково: знаходилося підприємств у 2001 р.: у приватній власності – 2,9%; у колекти-вній власності – 79,9%; у державній власності – 11,1%; у комунальній власності – 6,4%; у 2002 р.: у приватній власності - 2,8%; у колективній власності – 79,6%; у державній власності. – 10,3%; у комунальній власності - 6,6%; у 2003 р. – у приватній власності – 3,6%; у колективній власності – 78%; у державній .власності – 10,4%; у комунальній .власності – 7,3%. 1) За новою класифікацією, включаючи оброблення металу. 2) За 2001–2003 рр. наведена обробна промисловість. Розраховано за даними: Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. – К.: Держкомстат України, 2002. – С. 151–153; 155, 156; 2003.– С. 85–192. У 1999 р. в машинобудуванні 27,2% підприємств займалися інно-ваційною діяльністю, хоча це був рік, коли, як вище вказувалось, в Україні була серйозна фінансова криза і машинобудування не мало такої динаміки зростання як, наприклад, у 2003 та 2004 рр. Разом з тим підприємства знаходили кошти для інноваційної дія-льності. У хімічній та нафтохімічній промисловості в 1999 р. таких підприємств було 27,7%, а в металургії – аж 31,8%.

203

За період інтенсивного економічного зростання – 2000–2004 рр., коли воно становило понад 8% в середньорічному обчисленні, активність у сфері інновацій мала, як бачимо, тенденцію до зни-ження. Це є свідченням того, що запас цінової конкурентоспроможності, який утворився внаслідок девальвації 1998–1999 рр., був надмірним, а тому підприємства не дбали про свої технологічні переваги на майбутнє – достатньо було ефекту цінової конкурентоспроможності, що утворилася внаслідок фі-нансової кризи. Це є досить серйозним висновком щодо змісту майбутньої економічної політики, завдяки якій в економіці не слід штучно створювати конкурентні переваги на довгостроковий період, а використовувати механізми щодо підвищення мотивацій на забезпечення технологічних переваг на майбутнє, що, як відо-мо, за змістом є економічною політикою, що виходить далеко за межі валютної та грошово-кредитної і пов’язана з ефективною регуляторною та організаційною діяльністю, за яку відповідають і держава, і бізнес.

Що стосується форм власності, зміна якої, за логікою перехідних процесів, мала підштовхнути інноваційні перетворення, передусім, серед приватних підприємств, то таких було у 2003 р. всього 8,1% проти 15,1% у державній та 16,4% – у колективній власності. Очевидно, що інноваційна діяльність у нових інституційних секторах економіки ще не досягла відповідного рівня розвитку, а тому сподіватися на їх швидке формування протягом декількох найближчих років неможливо. Саме тому в стратегії забезпечення стабільного і прискореного економічного зростання на новій технологічній основі і з врахуванням характеру соціальних та економічних процесів, які визначають наближення до економіки знань, це слід враховувати, приділяючи особливу увагу при цьому системі формування інституційних носіїв, що мають здійснювати дії інноваційного характеру, оскільки без них не відбудеться довгострокове економічне зростання.

Що стосується інвестицій у технічне переозброєння (а це дуже важливо, оскільки ми сьогодні часто фіксуємо, що вітчиз-няні та іноземні інвестиції модернізують окремі сфери, що працюють на споживчий ринок), то тут теж поки що складаються недостатньо позитивні тенденції. На жаль, у технологічній части-ні капітальних вкладень домінує 3-й технологічний уклад. Це

204

надзвичайно загрозлива картина, оскільки в даний час заклада-ється майбутня структура випуску продукції, в якій домінуватиме саме цей технологічний уклад.

Що означає 3-й технологічний уклад в економіці України? Це – технології промисловості будівельних матеріалів, чорної ме-талургії, суднобудування, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості. Виходить, що саме тут ми сконцентруємо інвестиції. Якщо порівняти це з країнами – лідерами технологічного прогресу, то у світі сьогодні розвиваються біотехнології, технології аерокосмічної, електро-нної, фармацевтичної, комп’ютерної, автомобільної, хімічної, інструментальної промисловості. В Україні фактично формують-ся пріоритети, що не відповідають тим, що розвиваються у світі. Водночас, аналізуючи статистику доданої вартості по галузях, тобто фактично того фінансового ресурсу, за рахунок якого від-бувається економічне зростання у зіставленні з іншими країнами – лідерами технологічного прогресу, бачимо, що по всіх зазначе-них галузях, за винятком аерокосмічної, Україна відстає, а домінує лише в тих галузях, які належать до 3-го технологічного укладу. Тобто ми отримуємо сьогодні фінансові ресурси перева-жно за рахунок розвитку технологій, закладених у 3-му технологічному укладі, що теж є загрозливою тенденцією. Особ-ливо це важливо, якщо враховувати, що за джерелами фінансування інвестицій найбільшу питому вагу – 72,1% у 2003 р. мали власні кошти підприємств (табл. 3.2). Якщо врахувати, що найбільшого спаду в перші 10 років трансформаційних змін зазнало власне машинобудування, і те, що після порівняно нетри-валого прискорення його розвитку на початку 2000-х рр. (вже в 2005 р.) воно зазнало чи не найбільших втрат щодо зростання ви-пуску, то ресурсів для відтворення в цій галузі інноваційних процесів явно недостатньо.

Крім того, на цьому фоні формується технологічна залеж-ність від зовнішнього оточення. Сьогодні Україна по імпорту машин і устаткування вже технологічно залежить від країн ЄС, оскільки її імпорт у цій частині не покривається відповідним екс-портом, хоча з країнами ЄЕП він поки що має позитивний баланс в експорті продукції, що належить до порівняно більш високоте-хнологічної. Якщо проаналізувати також динаміку та структуру імпорту товарів з-за кордону, насамперед інвестиційного харак-

205

теру, то в результаті отримаємо, що в секторі низьких технологій по імпорту ми отримуємо майже 49% продукції, у секторі серед-ніх технологій – 27%, у секторі високих технологій – лише 11%. Тобто економічна, технологічна, науково-технічна, зовнішньо-економічна діяльність концентруються виключно в секторі низьких чи середніх технологій.

Що стосується експорту, то для високотехнологічної проду-кції він становить 8%, середньотехнологічної – 30, а низькотехнологічної – 47%; крім того, відсутній еквівалентний обмін. Україна, не покриваючи імпорт експортом високотехноло-гічної продукції, на сьогодні стає технологічно залежною від застарілих західних технологій, що в цих країнах виходять з обо-роту і продаються нам. Результатом цього є отримання високорозвиненими країнами додаткових фінансових ресурсів для подальшої прискореної модернізації і нашого постійного від-ставання. Без принципових змін у напряму досягнення хоча б еквівалентного обміну, ми на майбутнє закладаємо стабільне економічне відставання, оскільки Україна не пропонує світу ті пріоритетні технологічні рішення, в яких він міг би бути зацікав-леним.

Таблиця 3.2 Розподіл промислових підприємств за джерелами фінан-сування інновацій в Україні у 1999–2004 рр., % до загальної кількості підприємств

Показник 1999 2000 2001 2002 2003 2004 Фінансування – всього 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 у тому числі за рахунок: власних коштів 67,6 64,6 65,6 67,5 72,1 75,1 держбюджету 2,7 1,8 2,0 1,8 2,6 3,1 вітчизняних інвесторів 0,7 1,1 0,9 1,3 1,1 0,7 іноземних інвесторів 0,9 1,3 1,0 1,6 1,1 1,3 кредитів 1,3 1,9 2,1 2,4 5,1 6,0 Розраховано за даними: Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. – К.: Держкомстат України, 2003. – С. 207. Сьогодні, згідно з авторською позицією, для читача не є відкрит-тям те, що економічне зростання, що мало місце протягом останніх п’яти років, загальмувалось і оскільки очікується зни-ження темпів зростання, на найближчі, принаймні два, а той

206

більше років, то важливо розуміти, що таке зниження поки що не є результатом змін так званого “конструктивного руйнування”, коли одні виробництва завмирають, а інші народжуються і в ре-зультаті формуються прогресивні структурні зміни. Саме тому важливо несприятливі в цілому результати економічного спаду використати для формування змін хоча б в частині розв’язання проблем інноваційного характеру і змінити ситуацію на краще, - як у сфері зовнішньоекономічних складових інноваційної політи-ки, так і реалізації основ конкурентної політики на основі державної програми підвищення конкурентоспроможності еко-номіки, що на сьогодні розглядається як така, що зможе консолідувати все населення України навколо цієї ідеї.

Таблиця 3.3 Зміна обсягів випуску продукції за видами діяльності України у 2000–2004 рр., % до попереднього періоду

2000* 2001 2002 2003 2004 Вся економіка 108,8 112,6 105,9 111,9 112,7 Сільське господарство, мисливст-во та лісове господарство 109,2 109,5 101,2 89,3 118,9 Промисловість 113,2 114,2 107,0 115,9 112,5 Будівництво 101,9 110,6 97,0 128,3 118,4 Оптова та роздрібна торгівля, тор-гівля транспортними засобами 92,9 124,9 108,0 121,6 117,8 Транспорт та зв’язок 92,4 104,0 109,2 111,0 110,2

Джерело: Моніторинг макроекономічних та галузевих показників. – К.: Мініс-терство економіки та з питань європейської інтеграції. - 2005. – № 3. – С. 14, 16, 26.

* За 2000 р. зміну обсягів наведено за галузями економіки. З табл. 3.3 видно, що зміна обсягів випуску продукції в ці-

лому і за видами діяльності протягом 2000–2004 рр. характеризувалася досить високими показниками, підтримуючи які Україна, на перший погляд, може ліквідувати своє відставан-ня, особливо якщо виходити з того, що достатньо високі темпи зростання в середньорічному обчисленні мали місце, перш за все, в промисловості.

Разом з тим, враховуючи необхідність саме інноваційного характеру розвитку, важливо давати більш глибоку оцінку харак-теру змін, передусім, у промисловому виробництві. Як видно з табл. 3.4, особливо динамічні ознаки зростання мала обробна промисловість, що характеризує наявні можливості задоволення як внутрішніх, так і зовнішніх потреб ринку в продукції харчової

207

промисловості та переробки сільськогосподарських продуктів, виробництва деревини та виробів із дерева, продукції целюлозно-паперової, поліграфічної промисловості, видавничої справи, ма-шинобудування. В основному ці ж галузі і за темпами зміни виробництва, і за обсягами інвестицій переважають середні пока-зники, перш за все, як по промисловості в цілому, так і по більшості галузей обробної промисловості зокрема (див. табл. 3.3).

Аналізуючи за складовими дані табл. 3.3, слід зауважити, що динаміка обсягу інвестицій в основний капітал щодо обробної промисловості значно перевищувала відповідні показники щодо промисловості в цілому. Наприклад, за підсумками 2003 р. збі-льшення інвестицій становило порівняно з 2002 р. 132,5%, у той час як по промисловості – 124,6%, а у видобувній промисловості – всього 111,8%. При цьому найбільш динамічно росли інвестиції у виробництві коксу (171,7%), але й капіталомісткість випуску основних фондів серед галузей обробної промисловості теж була найвищою. На другому місці за темпами росту знаходилося ма-шинобудування – 135,8% та 128,0% відповідно за 2003-й та 2004-й роки. Відповідно високими темпами у 2004 р. зростали, перш за все, обсяги інвестицій, хоча капіталомісткість була найнижчою і одночасно один з найнижчих рівнів рентабельності (1,9% у 2003 р.).

Необхідно звернути також увагу, що майже всі види вироб-ництв розвивалися при одночасній зміні середньорічної кількості працівників. Це означає, що нові робочі місця в галузях як видо-бувної, так і переробної промисловості не створювались, а, по суті, йшов процес підвищення продуктивності праці при скоро-ченні кількості працівників галузей, що свідчить хоча і про певну, але інновативну спрямованість в інвестиційній діяльності як у видобувній, так і обробній промисловості. Разом з тим має місце порівняно висока капіталомісткість більшості виробництв, за виключенням машинобудування, хімічної та нафтохімічної промисловості, що стримує формування інвестиційних ресурсів для інших видів діяльності.

208

Таблиця 3.3 Показники за видами промислової діяльності України у 2000–2004 рр., %

Зміна промислового виробництва

до попереднього року1)

Зміна обсягів інвестицій до попереднього року1)

2000 2001 2002 2003 2004 2000* 2001 2002** 2003

Промисловість – всього 113,2 114,2 107,0 115,8 112,5 123,8 113,3 106,0 124,6 Добувна промисло-вість 106,4 103,3 102,3 105,5 104,1 ... 107,1 87,4 111,8 Видобування енерге-тичних матеріалів 106,7 104,8 99,2 103,6 101,9 ... 114,5 86,2 106,2 Видобування неенер-гетичних матеріалів 118,4 100,2 107,7 109,1 107,6 ... 81,3 92,9 137,1 Обробна промисло-вість 116,6 117,2 108,9 118,2 114,6 ... 118,0 113,8 132,5 Харчова промисло-вість та перероблення сільськогосподарсь-ких продуктів 123,0 118,2 108,4 120,0 112,4 126,6* 110,9 134,8 128,5 Легка промисловість 136,4 113,8 100,4 104,0 113,6 190,7* 89,2 86,7 174,3 Виробництво дереви-ни та виробів з деревини 156,5 128,0 123,4 123,0 125,5 160,0 156,3 115,2 Целюлозно-паперова, поліграфічна промис-ловість, видавнича справа 131,7 118,2 108,4 125,7 125,9

150,0*

138,9 189,3 75,4 Виробництво коксу та продуктів нафтопере-роблення 92,0 154,3 125,5 108,7 103,4 ... 162,4 70,2 171,7 Хімічна та нафтохімі-чна промисловість 108,8 110,6 106,5 116,8 114,4 202,9* 128,5 112,1 101,4 Виробництво інших неметалевих мінера-льних виробів (будматеріалів, скло-виробів) 107,7 111,4 105,3 117,9 119,3 ... 142,0 124,8 158,3 Металургія та оброб-лення металу 121,3 104,9 103,9 114,3 112,0 159,9* 105,1 91,6 141,7 Машинобудування 115,3 118,8 111,3 135,8 128,0 145,1* 109,1 106,1 154,7 Виробництво та роз-поділення електроенергії, газу та води 8,2 102,6 101,1 104,7 98,9 ... 111,5 116,1 119,2

209

Відношення ін-вестицій в

основний капітал до обсягу проду-

кції2)

Відношення ін-вестицій в

основний капітал до основних фондів2)

Ступінь зносу основних фон-

дів3)

Операційна рентабельність4)

Зміна середньо-річної кількості працівників4)

2001 2002 2003 2001 2002 2003 2001 2002 2003 2001 2002 2003 2001 2002 2003

8,8 8,7 8,5 4,5 5,8 9,5 52,0 54,5 56,4 3,7 2,6 3,3 93,9 93,9 95,5

2,1 18,9 23,4 7,1 7,3 9,5 44,4 45,5 49,1 11,5 4,4 3,4 94,0 94,7 96,5

7,8 24,2 28,5 9,0 8,5 11,5 35,5 36,4 39,6 … 3,7 2,4 93,0 94,6 96,0

11,0 9,5 13,8 3,4 4,5 5,9 61,2 62,8 65,8 … 5,7 5,4 96,9 94,8 97,3

6,3 6,6 7,1 4,2 6,4 8,7 55,4 55,4 55,8 4,2 3,1 4,2 92,7 92,5 94,2

7,9 9,8 8,5 10,3 16,1 18,0 40,5 40,7 39,8 4,0 3,3 2,7 93,2 95,7 95,96,7 5,8 11,2 2,9 4,5 7,5 50,0 50,8 52,7 1,1 -1,6 0,4 87,5 81,3 84,0

2,9 16,3 12,0 8,1 9,2 16,7 39,2 58,7 62,0 3,2 -1,3 3,2 87,8 87,8 94,4

12,1 21,1 7,3 9,8 11,5 14,7 44,9 40,8 40,8 8,9 7,1 4,5 103,4 103,4 95,1

2,7 7,1 20,1 10,7 11,9 15,2 53,7 59,1 48,2 1,4 4,0 1,5 101,9 101,9 103,6

6,6 6,9 5,7 2,4 2,9 5,2 63,4 62,9 65,7 3,8 1,8 5,2 96,0 96,0 99,5

6,4 7,6 8,6 2,9 6,1 10,4 54,8 55,0 57,3 5,9 1,6 5,0 89,3 88,9 87,5

4,0 3,5 5,0 4,0 5,2 8,1 58,5 60,0 60,3 5,1 4,6 7,9 99,3 97,7 97,85,0 4,8 5,7 1,7 3,3 4,1 56,7 58,1 61,3 4,0 1,5 1,9 90,4 90,5 93,3

9,6 11,0 10,9 3,1 3,7 5,0 50,6 58,7 62,0 -1,0 0,4 -0,2 99,1 100,4 100,21) Дані Моніторингу макроекономічних показників Мінекономіки та з питань європейської інтег-рації України. - квітень 2003 р. – С. 26. 2) Розраховано за наведеними даними. 3) Статистичний бюлетень за 2002 р. – С. 161. 4) Дані Статистичного щорічника України за 2001 р. – С. 71, 362. * За галузевою класифікацією. ** Дані Держкомстату України: Експрес-доповідь “Про капітальні інвестиції в Україні у 2002 році”. – 2003. – 25 квітня. – № 131.

210

Особливо важливими галузями промисловості, що визначають її інноваційне формування, є хімічна та нафтохімічна промисло-вість, а також машинобудування. Дані свідчать, що, в першу чергу, машинобудування розвивалося все таки на старій техноло-гічній базі, оскільки показники зростання його випуску випереджали середні по обробній промисловості; при цьому від-ношення інвестицій до основного капіталу мало найнижчий показник – 4,9%, і, він хоча зріс порівняно з 2001 р., але при 56,7% зносу основних фондів. У таких умовах інноваційний шлях розвитку, якщо так розвиватиметься власна технологічна база, надалі буде унеможливлюватися, а в результаті остаточно сфор-мується технологічна залежність України. У цілому інноваційний розвиток буде неможливий не тільки через те, що не вистачатиме ресурсів для закупівлі машин і устаткування по імпорту, а й в си-лу того, що в імпорті машин і устаткування домінуватимуть теж 3-й та 4-й технологічні уклади. Тобто, за існуючих умов Україна не зможе розвиватися як високотехнологічна держава. До того ж слід враховувати, що в експорті переважає продукція 3-го техно-логічного укладу, ціни на яку порівняно нижчі, ніж на високотехнологічну, яку слід купувати по імпорту, через що по-стійно виникатиме проблема додаткових запозичень, ефективне використання яких на необхідному рівні в Україні поки що не на-лагоджене.

Прикладом цього є збільшення в попередні роки боргової залежності України, яке не дало відповідних результатів якісного характеру. Саме тому важливою складовою подальшого іннова-ційного шляху розвитку має бути і нова стратегія використання зовнішніх запозичень. Остання на сьогодні активно розробляєть-ся в Інституті економіки та прогнозування НАН України; основною цілеспрямованістю її є забезпечення умов для незбід-ніючого розвитку, як це мало місце в попередні роки, оскільки за роки трансформаційних перетворень ціни українського експорту зросли майже в 4,5 рази, а ціни імпорту – майже у 6 разів. За та-ких умов надалі Україна вимушена буде платити значно більше за імпорт, ніж отримувати доходів від експорту, а це прямий шлях до запозичень, а значить – більш глибокої боргової залеж-ності.

211

І хоча сьогодні ці проблеми ще лежать, так би мовити, не на поверхні, то “завтра” вони обов’язково проявляться з усією гост-ротою. Дамо деякі пояснення щодо такого твердження. Починаючи з середини 2004 р., уряд через обставини, пов’язані із виборами Президента України у 2004 р., почав нарощувати соці-альні витрати, перш за все, зумовлюючи ці процеси через державний бюджет та пенсійний фонд. Як результат, у 2004 р. шляхом стимулювання платоспроможного попиту, вдалося дося-гти значних темпів економічного зростання. Процес був запущений – і 2005 р. означився продовженням такої політики, оскільки слід було виконувати зобов’язання дані під час Прези-дентських виборів, і готуватися до нових парламентських виборів 2006 р. Витрати бюджету на так звані соціальні видатки у 2005 р. досягли величини, близької до 80 %. При цьому дефіцит бюджету покривався за рахунок коштів від приватизації, що значною мі-рою були отримані від іноземних інвесторів та шляхом іноземних запозичень, в тому числі і здійснених нерезидентами на внутріш-ньому ринку. В більшості своїй, в кінцевому рахунку, ці кошти мали емісійне походження, оскільки економіка почала гальмува-тися, інвестиційна активність знижуватися. Простимульований надмірний попит не міг задовольнитися за рахунок власних виро-бництв, оскільки резерви потужностей вичерпалися, а введення нових не відповідало вимогам ринку. Почалось стрімке зростання імпорту з переважною орієнтацією на товари споживчого при-значення. Тільки за 2005 р. він зріс у 1,6 рази. Висновки з цього не були зроблені, і 2006 р. розпочався з тими ж намірами, щодо підтримки соціальних програм з орієнтацією на подальше зрос-тання доходів населення, оскільки дефіцит бюджету можна покривати у 2006 р. за рахунок коштів від приватизації, що попе-редньо були отримані у 2005 р., та тих, що можуть бути отримані у 2006 р. Так звана споживча модель розвитку почала розкручу-вати спіраль “зарплата – ціни”, що була підсилена надмірним зростанням доходів високооплачуваної частини зайнятих (служ-бовців) із державного бюджету.

Адекватна відповідь не заставила себе чекати. Вже на поча-тку 2006 р. профспілки почали готувати страйк і вимагати нову мінімальну заробітну плату, що майже у два рази вища попере-дньої. До цього додалися нові ціни на енергоносії з 2006 р., особливо на газ, які принципово змінили ситуацію як в економіці

212

в цілому, так і у багатьох її секторах, зокрема. Усе це загострило ситуацію і поставило на порядок денний проблему вже не тільки збереження темпів економічного зростання, а скоріше недопу-щення значного спаду в економіці. Під загрозою опинилася проблема збереження не тільки економічної, але й політичної стабільності, оскільки із-за суспільних, економічних та енергети-чних суперечностей Уряд було відправлено у відставку. На перший погляд, складається ситуація, що дозволяє зберегти мо-дель економічного розвитку, орієнтованого на підтримку споживчих настроїв населення, оскільки бюджет має ще резерви фінансових ресурсів, які можна використати для цього за рахунок той ж приватизації. Але, в кінцевому рахунку, ці кошти все того ж емісійного походження. В економіці за таких умов відбудеться спад, а населення масово вимагатиме, погрожуючи страйками, підняття заробітної плати. Такий шлях призведе до значного за-гострення в економіці, до збільшення запозичень для стабілізації і посилення боргового навантаження на економіку, до скорочення корпоративних займів, що вестиме до пригнічення економіки за рахунок спаду інвестиційної активності. Власне, тому Уряд має вийти з такої “спіралі”, обмеживши споживацькі настрої і запро-вадити відповідні дії в країні. Наявні фінансові ресурси необхідно переорієнтувати на інвестиційну діяльність, спрямовану на тех-нологію оновлення виробництва шляхом скорочення енерговитрат у виробництві та забезпеченні структурних пере-творень.

Стосовно фінансових джерел і наявного процесу інвесту-вання, що мав місце в останні роки активного динамічного зростання ВВП, необхідно зауважити, що сумарно інвестиції у відношенні до ВВП до 2000 р. залишалися на досить низькому рівні (менш ніж 14%). Тільки після 2001 р. цей показник сягнув величини 16,0%, а у 2004 р. становив 22,0%. Разом з тим найбі-льшу питому вагу у фінансуванні інвестицій мають кошти підприємств (майже 72%). З цього випливає, що для нарощування інвестиційної активності підприємств інноваційного спрямування необхідно: або щоб зростали доходи підприємств, за рахунок яких вони могли б збільшити витрати на інновації; або держава має збільшувати свою участь; або слід добиватися динамічного зростання іноземних інвестицій, об’єднуючи всі можливості в один інвестиційний “пул”. Підсумки 2005 р. показали, що інвес-

213

тиційна активність значно знизилася, а значить впала й іннова-ційна активність. Вони зможуть активізуватися лише за умови, якщо ми відмовимося від подальшої соціалізації бюджету, акти-візації процесів реприватизації, які є, перш за все, наслідками політичних рішень.

Важливо враховувати, що на сьогодні і кредитна система України не налагодила свою діяльність у напряму прискорення інвестування економіки. Як видно з наступних табл., питома вага кредитів банків, направлених на інвестиції, в загальній сумі інве-стицій становила у 2004 р. 7,6%, що майже в 10 разів більше, ніж у 1999 р., але в питомій вазі усіх видів кредитів ця величина була всього на рівні 10–15%, у той час як понад 70% кредитів направ-лялись на поточну діяльність. Так, у 2004 р., як свідчать дані табл. 3.5, з 87,2% кредитів, виданих банками України, кредити за внутрішніми торговельними операціями становили 6,8%, кредити за експортно-імпортними операціями – 8,6%. Кредити в поточну діяльність становили 71,8%, маючи останні п’ять років тенденцію до збільшення (у 1999 р. цей показник мав величину 43,2%).

Крім того у 2005 р. кредитна система України масово при-скорила кредитування населення в частині задоволення його споживчого попиту і на цей напрям діяльності спрямована і у 2006 році. У результаті стимулювання внутрішнього попиту і від-сутності можливості його задоволення активно підключається імпорт, і, в разі збереження такої тенденції, до цих процесів шви-дко приєднається банківська система із-за кордону. Вже на початку 2006 р. 24% банківської системи України належали іно-земному капіталу. За такої тенденції цей процес протягом найближчих двох років набуде незворотного характеру, коли бі-льшість банківської системи України належатиме іноземному капіталу, що кредитуватиме населення в частині його задоволен-ня потреб споживчого характеру (які будуть задовольнятися, в основному, імпортом). У результаті в платіжному балансі скла-деться, на перший погляд, збалансованість, а, по суті, закладаються довгострокові тенденції його розбалансованості, оскільки це підсилить розбалансованість торговельного балансу, який вже у 2006 р. очікується з від’ємним сальдо.

Саме тому, з одного боку, мають бути введені обмеження на присутність іноземного капіталу в національній банківській сис-темі, а з іншого - має бути задіяна система пріоритетів і стимулів

214

для того, що б кредитна система підтримувала діяльність іннова-ційного спрямування в економіці через прискорення її інвестування. В Україні повною мірою мають працювати так зва-ні “довгі гроші”. Власне, без структурних змін у фінансовому секторі економіки, де вже поряд із банківською системою до-стойне місце займуть інвестиційні та пенсійні фонди, досягти успіху буде важко. Крім того, слід у процес формування іннова-ційного шляху розвитку включити перегляд стратегії кредитної діяльності банківської системи.

Таблиця 3.4. Структура інвестицій в основний капітал і характерис-тика окремих (найважливіших) фінансових ресурсів капіталовкладень в економіку України в 1997–2004 рр. 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004

Інвестиції в основний капітал, % до ВВП 13,3 13,6 13,5 13,9 16,0 16,5 19,1 22,0 Структура інвестицій в основний капітал, % до загального підсумку – всього

100,0

100,0

100,0 100,0 100,0

100,0 100,0 100,0

у тому числі: кошти підприємств і організацій 75,2 72,2 70,5 68,6 66,8 65,8 61,4 61,7 кредити банків і інші позички - - 0,8 1,7 4,3 5,3 8,2 7,6 кошти іноземних інвес-торів 1,1 3,0 3,9 5,9 4,3 5,6 5,5 3,6 Прибуток підприємств, % до ВВП 14,9 3,3 5,7 8,2 9,3 6,7 7,6 6,1 Кредиторська заборго-ваність – питома вага, % до балансу підприєм-ства 18,7 26,9 33,2 39,3 … … … … Кредити, надані банка-ми на інвестиційну діяльність, % до зага-льного обсягу … 10,0 8,9 5,6 4,7 5,7 6,5 9,2 Розраховано за даними: Бюлетень НБУ. – 2004. – № 4; Моніторинг макроекономічних показників Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України // Вісник НБУ. – 2005 р. - травень. – С. 108–109.

215

Таблиця 3.5. Питома вага окремих видів кредитів, наданих банками в економіку України, % до загального обсягу

Види кредитів 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 Усього кредитів 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 у тому числі: за внутрішніми торговель-ними операціями 13,3 11,1 12 10,6 9,8 8,4 6,8 кредити за експортно-імпортними операціями 27,5 32,6 26,8 22,2 14,7 10,0 8,6 інші кредити в поточну ді-яльність 44,7 43,2 50,2 55,9 63,8 70,9 71,8 Розраховано за даними: Бюлетень НБУ. – 2004. – № 4. Враховуючи беззаперечну роль машинобудування в підтримці інноваційного розвитку, а значить і процесів інвестування в цю основоположну галузь, яка забезпечує технологічне оновлення інноваційного спрямування на основі відтворення її основного капіталу та формування фінансових ресурсів, слід переглянути першочергову систему пільг, що значною мірою впливають на стан справ в окремих галузях економіки. Водночас необхідно приступити до розробки умов економічного експерименту в цій галузі, реалізація якого дозволить відпрацювати основоположні економічні і фінансові умови стимулювання переходу, власне, машинобудування на інноваційний шлях розвитку.

Першочерговою умовою експерименту, проведення якого пропонується в машинобудуванні, має бути докорінний перегляд системи пільг. Аналіз тієї системи пільг, яка діяла до 2005 р. в економіці України, довів їх абсолютну нелогічність у контексті переходу на інноваційний шлях розвитку і модернізацію еконо-міки на цій основі. Як видно з табл. 3.6, у промисловості в цілому в роки, коли спостерігалося економічне зростання, питома вага пільг знижувалася – з 40,4% у 2000 р. до 34,9% – за підсумками ІІ кв. 2002 р. (даних за пізніший період у нас немає). Уряд не знай-шовши нічого кращого, як з початку 2005 р. більшість їх відмінив, але, як результат, дещо покращив ситуацію у бюджеті, не збільшивши бюджетну активність у частині інвестиційного спрямування своєї діяльності, і разом з тим, поряд з іншими свої-ми кроками, призупинив і інвестиційну діяльність бізнесу.

216

Слід відмітити, що вся система пільг була вкрай нераціональною, бо серед інших сфер діяльності економіки України в частині пільг особливо виділяється сфера фінансів, кредитування та пен-сійного забезпечення. Протягом указаного періоду зазначені види діяльності збільшили свою питому вагу в пільгах з 11,6% в 2000 р. до 15,5% у ІІ кв. 2002 р., а, власне, цим видам діяльності і не слід їх було надавати, а сконцентруватися на тих, що мають інно-ваційний характер.

Таблиця 3.6 Аналіз пільг у розрізі галузей народного господарства, %

Галузь 2000 2001 І кв. 2001

ІІ кв. 2002

Разом 100,0 100,0 100,0 100,0 Промисловість 40,4 38,7 38,6 34,9 паливна 1,3 1,8 1,6 нафтопереробна 0,5 0,8 1,4 1,3 електроенергетика 3,1 1,7 атомні електростанції 1,0 1,0 хімічна і нафтохімічна 3,1 2,7 3,5 2,2 азотна 1,6 Машинобудування і металообробка 5,0 5,8 5,6 6,4 Чорна металургія 16,3 14,6 14,1 12,8 Харчова 7,6 6,9 6,3 спиртова 4,0 4,5 3,6 м’ясна та молочна 0,5 0,8 0,3 Сільське господарство 2,8 3,2 2,0 2,4 Транспорт і зв’язок 9,2 8,1 11,2 8,8 транспорт 7,1 7,7 зв’язок 1,0 1,0 електро- та радіозв’язок 0,7 0,7 поштовий зв’язок 0,3 0,3 Будівництво 1,4 1,5 1,8 1,5 Торгівля і громадське харчування 19,9 23,8 21,1 23,2 Інші види діяльності сфери матеріального виробництва 1,5 1,1 1,4 1,0 Освіта 0,9 1,1 1,0 2,6 Підготовка кадрів з вищою освітою 0,8 0,7 0,9 Загальноосвітні дитячі школи 0,1 Фінанси, кредит, страхування, пенсійне за-безпечення 11,6 12,6 13,4 15,5 Управління 6,4 4,1 4,0 4,6 Інші галузі 5,9 5,8 5,4 5,6 За даними Державної податкової адміністрації.

217

Досить незрозуміло, як могла скластися така динаміка, особливо питома вага пільг у торгівлі і громадському харчуванні. За цими видами діяльності пільги зросли – з 19,9% у 2000 р. до 23,2% у ІІ кв. 2002 року. Ця тенденція, як і в попередньому випадку, теж була мало виправданою. На третьому місці по пільгах знаходила-ся чорна металургія, яка мала питому вагу 12,8% у ІІ кв. 2002 р. При цьому за вказаний період питома вага пільг у цій галузі, не-зважаючи на відомий експеримент, знизилася на 3,4 відсоткових пункти.

Зберігали свій рівень пільг і такі галузі, як транспорт і зв’язок – 8,8% у ІІ кв. 2002 р. Водночас машинобудування як першочергова галузь інноваційного спрямування мала питому ва-гу пільг 5,0% у 2000 р., яка зросла до 6,4% у ІІ кв. 2002 р., що явно випадає із контексту стимулювання з боку держави іннова-ційного характеру розвитку в частині забезпечення умов для технічного оновлення виробництва.

Враховуючи викладене вище в цілому, можна зробити ряд висновків щодо характеру розвитку економіки України за роки трансформаційних перетворень. Серед них за останні 10 років ми маємо такі реалії економічного розвитку:

економіка включилася до глобального процесу обміну. При цьому рівень її відкритості досяг небезпечних розмірів, оскі-льки сумарно експорт і імпорт перевищують величину ВВП, що є недопустимим навіть для країн із розвиненою ринковою економі-кою. Особливо загрозливим є нееквівалентний і маломасштабний обмін високотехнологічною продукцією і залежність України в частині стабілізації внутрішнього попиту за рахунок імпорту то-варів споживчого призначення;

інновації не стали фактором зростання. Останнє мало мі-сце і визначалося першочергово в окремих галузях за рахунок вільних потужностей та видів діяльності зі швидким оборотом капіталу за одночасним поступовим формуванням технологічної залежності від імпорту техніки і технологій, які не входять до чи-сла високих, що формує майбутнє відставання також за рахунок підтримки низької конкурентоспроможності;

банківська система, не маючи довгострокових фінансових ресурсів розвитку, не фінансує достатньою мірою наукомісткі виробництва, а зосереджується на кредитуванні переважно пото-чної діяльності (як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках) і

218

кредитування населення, що купує товари довгострокового кори-стування, що поставляються часто по імпорту. При цьому гроші, внаслідок обмеженої пропозиції та високої ризикованості креди-тування економіки при низькій капіталізації банківської системи, як і економіки в цілому, залишаються занадто дорогими для ма-сового кредитування інвестицій інноваційного спрямування;

поряд із подальшими змінами в банківській системи слід прискорити формування інвестиційних і пенсійних ресурсів, які реструктуризують фінансовий сектор економіки в прогресивному напряму;

масштабні іноземні інвестиції за динамікою та ціною їх майбутнього надходження не здатні докорінно змінити ситуацію у сфері інвестування високих технологій, як у силу необхідних масштабних обсягів, так і посилення ризикованості, що очікуєть-ся на майбутнє, і, що особливо важливо, – через силу обмеженості пропозицій для розвитку високих технологій. Нау-кові надбання та кадри часто стають здобутками інших країн і зарубіжних фірм;

фінансування у сфері науки, техніки, технологій не відпо-відає загальноприйнятим тенденціям, що не може не звужувати сферу інноваційної діяльності в напряму розвитку та використан-ня високих технологій замість її розширення, враховуючи очікуване зростання попиту на нові базисні технології, що ста-нуть довгостроковим ресурсом розвитку. На сьогодні ще не сформувалася національна інноваційна система, що має взяти на себе розв’язання основних завдань у сфері розробки та реалізації рішень інноваційного характеру на системному рівні;

економічне зростання в Україні відбувається на фоні за-гострення проблем у системі державних фінансів, стабільність яких у 2005 та 2006 рр. підтримувалась і підтримується першоче-ргово за рахунок коштів від приватизації та збільшення навантаження на бізнес;

економічне піднесення в Україні має місце в умовах від-сутності обґрунтованих перспективних пріоритетів, які можуть бути локомотивом технологічних змін і стабільного економічного розвитку одночасно із визначенням реальних фінансових ресурсів нагромадження та використання цивілізованих способів залучен-ня додаткових фінансових ресурсів;

219

відсутність зміни в моделі зростання з експортно орієнто-ваної на імпортозамінну;

модернізація економіки на основі інновативно-інноваційного шляху розвитку вимагатиме захисту внутрішнього ринку при переорієнтації капіталовкладень у розвиток науки, НДДКР та високотехнологічні виробництва;

інноваційний характер розвитку потребує стартового ка-піталу. Без легалізації нагромаджених тіньовою економікою заощаджень за роки перехідного періоду та трансферу капіталу від експорту робочої сили, а також без підвищення рівня капіта-лізації економіки і активної підтримки імпортозаміщення, при активізації експортно орієнтованої стратегії інноваційного спря-мування, прискорений стабільний характер розвитку в довгостроковому відношенні неможливий і обмежуватиметься до 3–4% на рік;

домінуюча стратегія модернізації на основі прискореного зростання капіталовкладень переважно в галузі, що працюють на задоволення споживчого попиту, є такою, що консервує техноло-гічні процеси і не забезпечує розвиток за рахунок процесів інноваційного характеру. Важливо в інноваційній моделі задіяти механізми перетоку капіталу у сфери, де намічаються радикальні нововведення. Прогноз появи і використання останніх має стати складовою інноваційного шляху розвитку.

Надзвичайно важливо при розробці стратегії розвитку шля-хом модернізації економіки на основі інновативно-інноваційного характеру дій виходити з тих процесів, які вже є зрозумілими на період перших 10–20 років ХХІ ст.

На основі викладеного вище та з урахуванням узагальнень окремих досліджень перспективного характеру, проведених у світі стосовно визначальних тенденцій в економічному і соціаль-ному розвитку у найближчі 10 років, слід виходити з того, що на фоні процесів глобалізації нерівномірність і розрив між багатими і бідними не скорочуватимуться, а скоріше за все – поглиблюва-тимуться на фоні фінансової нестійкості. Остання може мати навіть хронічний характер, оскільки країни зі значною борговою залежністю неспроможні будуть обслуговувати свої боргові зобо-в’язання та здійснювати нові необхідні запозичення. Це обмежуватиме їх фінансові ресурси стабільності і розвитку. При цьому загроза подорожчання кредитних ресурсів і підвищення рі-

220

внів ризику сприятимуть тому, що відстаючі у своєму розвитку країни так і не зможуть подолати бар’єр відставання (як в еконо-мічному, так і в соціальному розвитку) за одночасної експансії масмедійної культури Заходу, що вестернізуватиме розвиток за-мість його модернізації на основі інноваційних процесів, які наближатимуть нас до економіки знань. Це, у свою чергу, при-нижуватиме національну свідомість, а держава та її Уряд ставатимуть залежними, тобто не контролюватимуть визначальні процеси розвитку і не зможуть протистояти розповсюдженню не-гативних явищ у житті суспільства в цілому, – таких як хвороби, проституція, наркоманія, нелегальна діяльність, агресивність.

Праві ті, хто вважає, що в таких умовах будуть постійно ге-неруватися внутрішні конфлікти, що формуватиме ще більший розрив і відставання окремих країн (див. підрозділ 1.3). Загроза відставання і розриву між бідними і багатими підвищуватиме на-пруженість, а значить – збільшуватимуться військові витрати, що зменшуватиме наявні ресурси інноваційного розвитку. Важливо в умовах такої нестабільності і настійливої необхідності забезпечи-ти та зберегти можливості розвитку на інноваційній основі, збільшити витрати на НДДКР у 2,5–3,0 рази поряд зі збільшен-ням витрат на освіту та науку. При цьому важливою також буде відповідна макроекономічна політика, основи якої в умовах не-стабільності висвітлено однім з авторів у роботі [46].

У світі сьогодні вже визначено інноваційні контури ХХІ ст., що розвиватимуть економіку знань. Серед них: інформаційні і те-лекомунікаційні технології; медицина і охорона здоров’я; захист навколишнього середовища; нові види енергетики. Саме вони справляють найглибший мультиплікативний ефект і вплив на всі сфери людської діяльності.

Важливо, щоб суспільство, держава і бізнес разом протидія-ли негативним тенденціям, про які зазначалося вище. Це буде можливим тільки за умови безперервного розвитку в країні поте-нціалу особистості як результату системи виховання, освіти, нагромадження інтелектуального потенціалу, соціальної відпові-дальності і особливої уваги до інвестицій в людські ресурси, насамперед, шляхом розвитку освіти і науки. Як було вже зазна-чено вище, в процесі формування економіки та суспільства знань людський капітал, нагромадження якого відбувається перш за все, за рахунок наукової та освітянської діяльності, що забезпечує

221

процес трансферу знань у широких верствах населення, має бути оцінений відповідно до процесів, пов’язаних власне з кадровим потенціалом науки, науково-технічною та освітянською діяльніс-тю. Оскільки саме вони несуть на собі основний суспільний вантаж зобов’язань щодо забезпечення процесів нагромадження людського капіталу, здатного наблизити нас до економіки знань, спробуємо оцінити динаміку та якість процесів формування в Україні кадрів вищої кваліфікації, перш за все кандидатів і док-торів наук, що працюють у системі науково-дослідних установ і вищих навчальних закладів. Розглянемо цей процес послідовно від кандидатів і докторів наук.

За початковий період як базу відрахунку обрано 1990 р. по-рівняно з 2004 р. – роком найвищого і поки що останнього року такого економічного зростання (понад 12%). Здійснимо порів-няння, з одного боку, фізико-математичних, хімічних, біологічних, геологічних, технічних, сільськогосподарських, ме-дичних, фармацевтичних і ветеринарних наук, тобто наук, які формують науково-технічні перспективи, а з іншого - суспільні науки, що впливають, насамперед, на рівень соціально-гуманітарного розвитку в Україні.

У 1990 р. питома вага аспірантів першої групи до всіх аспі-рантів становила 0,7 , а вже у 2004 р. - всього 0,44, що означає масову переорієнтацію України на підготовку кадрів, які пред-ставляють гуманітарний розвиток. Що стосується випуску аспірантів, то відповідна тенденція за вказаними галузями наук має майже однакові показники, відповідно 0,73 та 0,45, тобто ви-пуск аспірантів 2004 р. становив за галузями наук першої групи всього 61% від рівня 1990 р.

Що стосується співвідношення кількості докторантів за га-лузями наук, то даних за вказаний період з 1990 р. немає, а є за період з 2000 р. по 2004 рік. Якщо брати цей період, то тенденції мають ту ж спрямованість. Питома вага докторантів по першій групі становила у 2000 р. 49%, а вже у 2004 р. - всього 0,4. Що стосується тих докторантів, які закінчили докторантуру, то тен-денція аналогічна: з 0,6 у 2000 р. до 0,46 у 2004 р. Це повністю співпадає з тенденціями по аспірантах, що остаточно засвідчує про переорієнтацію в підготовці кадрів вищої кваліфікації соціа-льно-гуманітарного спрямування. При цьому характерним є те, що випуск докторантів по першій групі наук упав усього за чоти-

222

ри роки (2000-2004 рр.) на 30 %. Що стосується випуску аспіран-тів, то чисельність їх за останні чотири роки зросла на 4%, але слід при цьому враховувати, що чисельність випуску всіх аспіра-нтів зросла за ці ж чотири роки аж на 18%.

Важливо враховувати, наскільки ефективним є інститут під-готовки кадрів вищої кваліфікації через аспірантури та докторантури. Якщо звернутися до даних статистики з цього приводу, то ми побачимо що у 1990 р. тільки 17% аспірантів за-хистили дисертації в ході навчання в аспірантурі. В 2004 р. таких було 18%, тобто, фактично, на тому ж рівні залишився працювати інститут аспірантури як в умовах планової, так і ринкової еконо-міки, що свідчить про те, що ринкові мотиви і ринкові механізми або не впливають на хід підготовки кандидатських дисертацій, або від них взагалі не залежать, а тому з метою підвищення ефек-тивності роботи аспірантури необхідні інші нові підходи, які за останні 15 років не змінилися. Що стосується підготовки доктор-ських дисертацій і докторів наук через докторантуру, то ефективність діяльності її значно знизилася. Якщо у 1991 р. у те-рмін докторантури захищалось 30% докторантів, то в 2004 р. таких було всього 17%, що майже в два рази менше. Це означає, що інститут докторантури в новій економічній моделі, тобто в умовах ринку взагалі знизив ефективність і вимагає серйозного перегляду, оскільки в окремі роки, наприклад у 2000 р., захисти-лося в термін докторантури всього 9% випускників. Такі негативні тенденції не могли не позначитися на якості наукових кадрів, зайнятих науковою діяльністю за віковим складом. У нас є можливість проаналізувати тільки період 2002 – 2004 рр. і то він дає негативну картину. Якщо взяти розподіл дослідників за віком, то в 2002 р. тих, кому було за 60 років, тобто пенсійного віку – 16%, а вже у 2004 р. їх було 18%. Що стосується розподілу дослідників до 50 років, то у 2002 р. їх було 51%, а в 2004 р. – 50%. Особливо негативні тенденції в чисельності дослідників у віці 30-39 років та 40-49 років, тобто найбільш активних і праце-здатних. Якщо в першій вказаній групі у 2002 р. таких було 12802 чол., то в 2004 р. – 12431 чол., тобто на 3% менше всього за два роки. У віковій групі 40-49 років тенденція зменшення чисельно-сті ще вразливіша – з 20689 чол. до 18423 чол., тобто спад становив аж 11%. В свою чергу, збільшується чисельність докто-рів, яким за 60 років. Якщо у 2002 р. таких було 2182 чол., то в

223

2004 р. їх було вже 2378 чол., тобто за два роки їх число виросло на 8%, а тих докторів-дослідників наук, яким до 40 років, у 2002 р. було 59 чоловік, то вже у 2004 р. їх стало 53 чол., що на 11% менше і не було жодного доктора до 30 років. При цьому, якщо питома вага тих докторів, що займаються природничими і техні-чними науками серед докторів-дослідників до 40 років становили 72% у 2002 р., то вже у 2004 р. їх питома вага знизилась до 61%, тобто на 6% пункти.

За кількістю дослідників кандидатів наук по природничих і технічних науках у віці до 40 років теж мала місце тенденція до зниження з 2069 чол. у 2002 р. до 2050 чол. у 2004 р. Звертає на себе увагу значна за своїм значенням наявність працівників-сумісників, які виконують наукові та науково-технічні роботи. Всього їх питома вага у 2004 р. досягла 61%. При цьому цікава статистика щодо кількості докторів наук, які виконують наукові та науково-технічні роботи за сумісництвом і майже в 1,6 рази перевищують кількість тих, які в цілому ці роботи здійснюють. Та ж тенденція і для кандидатів наук. Для них вказаний показник дорівнює майже 1,4 рази. По суті, ці дані показують, що майже всі доктори і кандидати наук мають другу зайнятість із метою збільшення свого заробітку, але наскільки така система зайнятос-ті є продуктивною – існує питання. Відповідь на нього є однозначною – це результат невдоволеності системою оплати праці наукового працівника, а тому змушеність бути вмонтова-ним в певні стосунки сітьового сенсу, що в більшості випадків не дозволяють отримати додаткові результати. Через те, на порядку денному питання про продовження тенденції подальшого скоро-чення фахівців, що виконують наукові та науково-технічні роботи (з 1995 по 2004 рр. їх чисельність скоротилась на 41%) чи реформа системи оплати праці, яка б дозволяла не займатись су-місництвом, а дбати про результати праці на основному місці роботи. Це дасть можливість концентрувати людські та фінансові ресурси на інноваційному шляху розвитку з тим, щоб забезпечи-ти перехід до економіки знань. Разом з тим, йдучи по цьому шляху слід за словами Бісмарка, виходити з мистецтва дипло-матії і економічної політики розвитку і відкинути непомірність цілей та неадекватність коштів, а також вклю-чити доцільність, адекватність, прагматизм, союзництво.

224

З усього сказаного вище виходить, що новий модернізацій-ний проект економіки має бути реалізований інновативно-інноваційним шляхом, маючи при цьому основою дирижинський варіант політики зростання через збільшення інвестицій та ін-новацій з одночасним зростанням ролі і ефективності державних послуг, передусім у реальному секторі економіки. І це не є виключною тенденцією, оскільки ортодоксальний лібералізм у США призвів до конфліктів у багатьох компаніях. Саме у США йде пошук нових форм державного контролю за бізнесом і його правовою відповідальністю. У перспективі слід очікувати ще ак-тивнішого пошуку балансу інтересів між приватним бізнесом і державним сектором щодо створення умов для виявлення компе-тентного державного керівництва та ліквідації підприємницької деморалізації [45]. Останнє в умовах перехідного періоду Украї-ни виявилося надзвичайно важливим, оскільки нелегітимність діяльності, некомпетентність з боку держави і агресивність щодо привласнення з боку бізнесу, а не розвиток за модернізаційним проектом інновативно-інноваційного спрямування виявилися і багато в чому залишаються домінуючими ще й на сьогодні – у період, коли постало завдання розробки нового модернізаційного проекту, без якого не може відбутися осучаснення як в економіці, так і у суспільстві в цілому.

3.3 Інноваційна стратегія України: напрямкі, завдання, перспективи

Головною рушійною силою сучасного прогресу вже стали

знання та технології обміну інформації. Сучасний світ – це світ високих технологій та комунікацій, розвиток та використання яких обумовлюють добробут та процвітання держави. Знання вже не є привілеєм обраних, економічне зростання в країні визнача-ється не лише накопиченими знаннями фундаментальної науки, а, насамперед, можливостями максимально широкого оволодіння ними та їх застосування. Високі темпи здобування та розповсю-дження знань забезпечують їх щонайшвидше перетворення у технології та корисні винаходи й спричиняють високі темпи еко-номічного зростання. Кожне новостворене робоче місце в науково-дослідній сфері зумовлює виникнення 7-10 високопро-

225

дуктивних робочих місць в економіці. Це дозволяє говорити про успішне формування глобального постіндустріального суспільст-ва, яке об’єднується за рахунок найсучасніших технологій. Однак будь-яке суспільство має певний розподіл. В даному випадку мо-ва йде про лідерів – країни, що здійснили перехід до економіки знань, зробили цей фактор виробництва найдієвішим, найпродук-тивнішим, та країни, які цього не зробили і тому втрачають свої позиції у світовому співтоваристві.

За таких умов перед українською державою постає дилема: продовжувати розвиток ресурсоорієнтованої, індустріальної еко-номіки чи спробувати зайняти гідне місце серед європейської спільноти, довівши, що ми здатні побудувати високотехнологіч-ну, інформаційну економіку?

3.3.1. Формування нової господарської парадигми

Сучасні умови розвитку України диктують гостру необхідність розробки економічної стратегії, яка б дозволила українській дер-жаві отримати гідне місце у глобальній економіці. На нашу думку, не є сумнівним, що ця стратегія має спиратися, насампе-ред, на інноваційну компоненту, оскільки інновації передбачають не лише технічно і технологічно нові продукти, але й нові ринки, залучення і використання творчого потенціалу нації.

Характер нової хвилі економічного розвитку світового гос-подарства та міжнародного поділу праці сучасні економісти описують таким чином: згідно з прогнозами усіх провідних ана-літичних й інвестиційних агентств світу, трійка лідерів у 2025-2050 р. буде складатися з США, Китаю та ЄС (див. підрозділ 1.3).

Успішна реалізація цих вимог передбачає вирішення насту-пних завдань:

• вдосконалення системи освіти; • створення інноваційно-технічного забезпечення; • формування розвиненої і достатньо диверсифікованої

промислової інфраструктури, здатної акумулювати іннова-ційні матеріали і технології;

• перебудова фінансової системи в такий спосіб, щоб вона була здатна працювати з високотехнологічними і висо-коризикованими компаніями нової економіки.

226

Україна має велику кількість об’єктивних передумов для то-го, щоб в умовах нової економічної хвилі відігравати роль провідної країни світу. Це наявність освіченого населення, сиро-вини, інновацій, зручне географічне розташування, новий середній клас, який готовий купувати нові високоякісні товари, та сильне, динамічне підприємництво. Наявність цих складових, а також їх розумне використання мають забезпечити країні швид-кий розвиток в процесі формування майбутньої довгої хвилі.

Однак економічна ізоляція для української держави є не-прийнятною з ряду причин: по-перше, світовий ринок є величезним джерелом попиту, доступ до якого забезпечить країні швидкий і стабільний розвиток. По-друге, неможливо побудува-ти постіндустріальну економіку, не освоївши технологічний і професійний базис індустрії Заходу. Протягом найближчих років потрібним є інтенсивний імпорт технологій і професіоналів з Єв-ропи та Азії.

Звичайно за таких умов виникає потреба захисту власного ринку, насамперед від експансії азіатських товарів, і це вимагає розробки детальної збалансованої торгівельної політики.

Таким чином, для успішного залучення до глобального постіндустріального світу економічна система Україна пови-нна відповідати низці нагальних вимог, серед яких:

- Необхідність модернізації української енергетики і транспорту, що теж можуть стати важливими ринками збуту для ресурсозберігаючих технологій.

- Формування споживчого ринку високої якості. Зараз це формування відбувається локально, там, де виникає досить представницький новий середній клас. Особливо це помітно на секторі послуг (торгівля, освіта, розваги), де формується, з од-ного боку, дуже якісний попит, а з іншого боку – дуже кваліфікована пропозиція. Однак очевидно, що за певних умов споживчі ринки нової якості будуть формуватися і у виробни-чих секторах. Про це, зокрема, свідчить ситуація на ринку житлового будівництва.

Головним є те, що по-справжньому інноваційні тенденції неможливо сформувати централізованим рішенням. Потрібні ри-нкові механізми, що роблять розвиток науки, впровадження її досягнень економічно вигідними, такими, що приносять зиск і науковцю-розробнику, і підприємцю. На жаль, в нашому госпо-

227

дарстві такі механізми ще відсутні, а натомість існує ціла низка обмежень для подальшого інноваційного розвитку економіки. Це стало особливо помітним за останні роки.

1. Фінансові обмеження. Останнім часом відбува-ється природне зниження рентабельності конкретних проектів, що вимагає збільшення інвестицій в основний ка-пітал, оскільки строк окупності нового проекту став значно довший, ніж раніше. В цей час ситуація на ринку капіталу принципово не змінилася: терміни кредитування не збіль-шилися, ставки кредитування знижуються дуже повільно. Це спричиняє більш низьку рентабельність українського бі-знесу. Також треба враховувати глобальне уповільнення темпів економічного зростання, яке призвело до перерозпо-ділу світових потоків прямих іноземних інвестицій. Так, скоротилися інвестиції до США та Європи, їх місце посту-пово займає Китай. На тлі таких подій у світі та внутрішньої політичної й економічної нестабільності, інвестиційні пото-ки до України демонструють стійку тенденцію до зниження.

2. Нерозвиненість індустріальної бази, що прояв-ляється у вкрай високій залежності економіки від кон’юнктури ринків сировини і енергоносіїв. Це, відпо-відно, призводить до інфляції витрат. Найбільш явно ця ситуація проявилась останнім часом на ринку нафти, бензи-ну та газу, коли підвищення цін на енергоносії призвели до стрімкого зростання виробничих витрат всіх галузей україн-ської економіки, що спричинило і продовжує спричиняти величезні збитки та втрату ринків.

3. Відсутність продуманої довгострокової страте-гії постіндустріального розвитку України, що проявляється у номінальних гаслах напередодні виборів та у реальній бездіяльності протягом останніх років.

4. У державній економічній політиці переваги здебільшого надаються прямим адміністративним важе-лям, тоді як фактично відсутніми є непрямі стимули інвестиційно-інноваційного розвитку як на макро-, так і на мікрорівні.

5. Нерівномірність територіального розвитку. Нагальною є проблема нерівномірного економічного розви-тку регіонів та галузеві дисбаланси. Так, схід України і

228

частково північ є більш розвиненими у напрямку базових промислових галузей, більш наукомісткими, тоді як захід тяжіє до сільськогосподарського напрямку. Це теж певним чином відбивається на показниках інвестування та конку-рентоспроможності української економіки. Сукупність цих обмежень призводить до того, що рівень за-

гальних інвестицій в національну економіку виявляється нижче необхідного для забезпечення швидкого розвитку господарства. Також не сприяють економічному зростанню країни такі технічні фактори, як: нерозвиненість національного фінансового сектора економіки; практична втрата енергетичної незалежності, недос-коналість і зношеність енергетичної інфраструктури; недостатній рівень комп’ютеризації національної економіки, нерозвиненість зовнішньоторговельної інфраструктури і нестабільна національна експортна політика; неврегульованість питань інтелектуальної власності та ін. Також останніми роками спостерігається падіння якості шкільної та вузівської освіти у порівняні з попереднім пе-ріодом та все більше відчувається послабшення зв’язку вузівської освіти з конкретними проблемами розвитку економіки [1].

Все це вимагає переоцінки пріоритетів державної полі-тики, орієнтованої на інноваційну перебудову економіки і передбачає суттєві реформи українського суспільства, серед яких:

1. зміна ролі держави шляхом корекції загальної економічної політики;

2. створення сучасної інформаційної та телекомуні-каційної інфраструктури, у тому числі у соціальній сфері та освіті;

3. вдосконалення системи освіти, у т.ч. шляхом від-мови від фінансування цих сфер за залишковим принципом і за рахунок забезпечення виконання діючих нормативно-правових актів, які встановлюють зазначені нормативи [2];

4. забезпечення зростання інвестицій в інформацій-ний сектор економіки;

5. побудова продуманої, розвиненої та дієвої інно-ваційної інфраструктури та розробка механізмів щодо її ефективного використання;

229

6. підвищення конкурентоспроможності національ-ної економіки за рахунок розробки та використання інформації як найпродуктивнішого фактору виробництва. Проміжним етапом формування постіндустріальної еко-

номіки є формування пізньоіндустріального суспільства, оскільки є неможливим швидкий та стрімкий перехід від низь-ко технологічного господарства з сировинною орієнтацією до економіки високих технологій. Саме пізньоіндустріальний розвиток, виробництво складної продукції створюють переду-мови для переходу до інформаційного суспільства та забезпечують всезагальний добробут.

3.3.2. Підвищення національної конкурентоспроможності як напрямок національної інноваційної політики У сучасному економічному житті конкурентоспроможність є од-нією з найпопулярніших і найпоказовіших категорій, яка дозволяє оцінити якість не тільки продукції і самого виробницт-ва, але й економічної системи, в межах якої це виробництво здійснюється. Так, найближчими роками країни ЄС сподіваються стати найбільш конкурентоспроможною світовою зоною за раху-нок впровадження енергозберігаючих технологій, підвищення якості освіти та зайнятості населення, а, відповідно, і рівня життя та добробуту (див. 2.2). На жаль, Україна з її зовсім не конкурен-тоспроможною економікою не є рівноправним партнером для європейської спільноти. В процесі підготовки до виборів-2006 ба-гато хто з політиків активно використовує ідею розвитку України як конкурентоспроможної держави. Це вимагає розробки деталь-ної, всебічної економічної політики, спрямованої на досягнення Україною високих показників у цій сфері [див.: 3].

Досить розповсюдженим визначенням терміну “конкуренто-спроможність” є наступне: «реальна та потенційна здатність виготовляти та реалізовувати товари чи надавати послуги, які за ціновими та якісними характеристиками є більш привабливими для покупців, ніж товари та послуги інших виробників». Узагаль-нений характер цього визначення дозволяє застосовувати його як на мікро-, так і на макрорівні. Однак помилково ототожнювати конкурентоспроможність з продуктивністю чи прибутковістю. Конкурентоспроможність свідчить, насамперед, про довгостро-

230

ковий аспект розвитку, про здатність досягати та підтримувати високі темпи економічного зростання, що, врешті-решт, призво-дить до високого рівня добробуту населення. Не слід розглядати як прояв конкурентоспроможності інвестиційну привабливість країни для іноземних інвесторів. Насправді цей підхід є обмеже-ним, оскільки в постіндустріальну епоху найважливішими чинниками економічного зростання стають нематеріальні факто-ри. Головні позиції тут посідають інтелектуальний капітал та людський фактор. Все частіше починають трактувати конкурен-тоспроможність як здатність залучати та використовувати інтелектуальний капітал. Саме стимулювання розвитку іннова-ційного підприємництва та підтримку науки й освіти спеціалісти ЄС обрали як найважливіші напрямки підвищення якості еконо-мічного зростання свого угруповання. Здебільшого з урахуванням національних особливостей ці положення мають стати фундаментом для побудови нової української конкуренто-спроможної економіки.

У свою чергу фактори, котрі визначають здатність країни до стабільного економічного зростання, лягли в основу розрахунку ІЗК, це: ефективність використання технологій, стан макросере-довища, якість і кількість суспільних інститутів (див. 2.3). Згідно з останнім рейтингом конкурентоспроможності розвитку 2005 р. Україна посіла 84-е місце серед 117 можливих претендентів, по-ступившись місцем Пакистану і Молдові. У свою чергу, цей показник був сформований з індексів розвитку технологій (85-е), економічного макросередовища (78-те місце) та державних інсти-туцій (90-е) (див. табл. 2.6). З кожним роком країна втрачає всі наявні раніше переваги, безнадійно відстаючи від провідних кра-їн світу. Так, якщо ще кілька років тому достатньо було провести технічну модернізацію українського виробництва, то зараз ство-рення конкурентоспроможної економіки вимагає глибокого та всебічного реформування всіх складових суспільного життя [див.: 3].

Однак, на думку деяких спеціалістів, серед причин вкрай низького рейтингу важливе місце займає не тільки оцінка актив-них показників, а ще й так звані експертні оцінки. Мова йде, насамперед, про міжнародний імідж України, про її сприйняття у світі, про настрої підприємців та експертів та про їх обізнаність щодо подій в країні.

231

По-перше, наша держава має дуже широкі можливості для впровадження технічних інновацій. Саме можливості, оскільки фактично цей процес дуже загальмовано. Однак при створенні необхідних умов Україна – власниця величезного наукового та людського потенціалу – може впроваджувати новітні технології набагато швидше і якісніше, ніж на Заході. Так, мобільний зв’язок, з запізненням з’явившись на території України, сьогодні майже не відстає від стандартів провідних країн світу, те ж саме стосується Інтернету. Створення телекомунікаційних мереж практично з нуля дозволило одразу впровадити більш сучасні й досконалі зразки та не витрачатись на їх модернізацію.

Також Україна, за рахунок власних новітніх технологій, має широкі перспективи у галузі авіабудування, озброєння та високо-точної і високотехнологічної воєнної техніки. Найбільший вантажний літак у світі - “Руслан” - саме українського виробниц-тва, попит на який, на думку експертів, має щорічно зростати. Однак це не єдиний можливий продукт експорту авіаційної галу-зі, активно ведуться розробки військово-транспортного літака АН-70, що не має жодних аналогів у світі.

Завдяки накопиченим інтелектуальним здібностям, великій кількості спеціалістів з найвищим рівнем кваліфікації, молода, але швидко зростаюча галузь, інформаційних технологій має ве-личезний потенціал і демонструє дуже бурхливий розвиток. Це засвідчують такі дані: українська галузь інформаційних техноло-гій збільшила за 2004 р. обсяг експорту продуктів та послуг на 40% і сягнула близько 70 млн. дол. Експортерами на сьогодні є майже 300 вітчизняних компаній, з яких 60% були засновані про-тягом останніх п’яти років. Також тривають переговори між найбільшими комп’ютерними фірмами України про створення системи компактно розміщених науково-дослідних та виробни-чих компаній, яка б спеціалізувалась на розробках новітніх комп’ютерних програм та обладнання. Фахівці кажуть про ймові-рність побудови “східноєвропейської силіконової долини”.

Таким чином, конкурентоспроможність держави не повинна бути лише економічною метою; це, насамперед, національна і політична ідея, яка вимагає формування чіткої, всебічної стратегії дій з її досягнення. Безперечно, вона повинна передбачати коор-динованість дій на всіх рівнях: економічному, політичному, духовному. Невід’ємною складовою конкурентоспроможної еко-

232

номіки є формування стабільного підприємницько-інноваційного сектору, де наявні (і співпрацюють) як великий і середній, так і малий бізнес. А це, в свою чергу, передбачає: • реформування стабільного макросередовища; • якісних суспільних інституцій; • внутрішньої конкуренції та дієвих фінансових інструментів; • сприятливого інвестиційного клімату як для іноземних, так і внутрішніх інвесторів. Також, без сумніву, провідною на державному рівні має стати

політика розвитку людського інтелектуального капіталу. Мова йде про створення економіки знань, де інвестиції спрямовуються до освіти, науки, охорони здоров’я з метою зробити високоосві-чену та кваліфіковану людину найважливішим фактором конкурентоспроможності. Так, для економіки, яку називають ін-новаційною, характерним є таке співвідношення інвестицій до науки, освіти та капітального оновлення виробництва – 1:3:3, хо-ча до найбільш наукомістких галузей виробництва витрати на НДДКР можуть дорівнювати інвестиціям в основні фонди [1]. А це вимагає не тільки реформування системи державного асигну-вання, а, насамперед, зміни стратегії управління, яке буде орієнтована на довгострокові інвестиції і результати.

Напрямками такої державної політики мають стати: • всебічна реконструкція системи освіти та науки України з урахуванням сучасних світових вимог; • реформування законодавчої бази таким чином, щоб це відпо-відало потребам науково-технічного розвитку, у тому числі розробка і прийняття законодавчих актів, спрямованих на за-хист інтелектуальної власності; • підвищення частки ВВП (державного бюджету), що спрямо-вується до освіти та науки, посилення контролю за використанням цих коштів; • створення відповідної системи державних фондів, які б спри-яли інноваційній діяльності; • побудова інноваційної інфраструктури, спрямованої на під-тримку наукомісткого підприємництва, що має містити: технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори та ін.; • забезпечення розробки і впровадження системи застосування пільг при оподаткуванні прибутку підприємств, що спрямову-

233

ють кошти на фінансування наукових досліджень та інвесту-ються у інноваційні підприємства. • створення єдиної державної кредитної установи, яка б здійс-нювала пільгове кредитування підприємств і підприємців, що працюють у сфері високотехнологічного виробництва.

3.3.3. Структурні реформи та промислова політика

Структурні реформи є одним з найважливіших елементів пакету заходів майбутньої економічної політики, їх цінність полягає в забезпеченні реалізації стратегії суспільного розвитку на серед-ньострокову перспективу, в основу якої покладене уявлення про Україну як рівноправного члена глобальної спільноти. На сього-дні, при збереженні існуючих тенденцій в економіці, країна практично приречена на металургійну та сировинну спеціаліза-цію, на енергетичну залежність та втрату незалучених і незадіяних людського капіталу та науково-технічного потенціалу. Дотримання такої моделі є дуже привабливим для деяких проми-слових та фінансових корпорацій, насамперед паливно-сировинних монополій, і означає стримування інноваційного роз-витку в країні на багато років.

Світовий досвід доводить, що активна промислова політика як запорука успішних перетворень представляє собою не вузько-галузевий інструментарій модернізації окремих індустріальних виробництв або їх груп, а систему законодавчих, адміністратив-них, фінансово-економічних державних рішень, заходів і дій з управління розвитком промисловості для забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку країни [4].

Популярним аспектом структурної перебудови економіки називають модернізацію, яку слід визначати не тільки як розви-ток сучасних виробничих потужностей, але, скоріше, як подолання технологічної залежності. Мова йде про здатність ге-нерувати передові науково-технічні ідеї та експортувати результати НДДКР. Модернізація означає не повторення техніч-но-виробничої структури провідних країн, а створення своїх, власних, оригінальних структур, передбачає не просто зростання випуску окремих видів товарів, а створення можливостей для швидкого переключення з одних інформаційних технологій на інші.

234

Сучасна модернізація не є нарощуванням обсягів виробниц-тва, а означає гнучкість технологій і високу питому вагу в них програмно-інформаційних елементів. Вона передбачає:

• формування стимулів, що забезпечують розвиток економіки без державного примусу;

• досягнення рівноправного положення, що виключає шлях з примітивної імітації провідних економічних систем світу;

• створення сучасної соціально-економічної системи, що пе-редбачає індивідуалізацію трудових зусиль та підвищення ролі творчого елементу у виробничій діяльності [5]. Модернізація українського господарства має стати проміж-

ним етапом між економікою сучасною, сировинно-орієнтованою, та економікою майбутнього, тобто економікою знань.

Національна промислова політика — комплекс заходів державного регулювання економічних процесів на галузевому і корпоративному рівні, спрямований на стимулювання інновацій-ної активності, структурної перебудови економіки й економічного зростання [див.: 6].

Головною метою вітчизняної промислової політики є досяг-нення Україною високого рівня національної конкуренто-спроможності. Досягти цього можна лише в рамках збалансованої системи «сильна держава — сильний бізнес». Така економічна політика передбачає комунікацію, компроміс і узго-дження дій зацікавлених сторін — держави і приватного бізнесу — у загальних рамках національних інтересів.

Сучасна промислова політика має комбінувати заходи як так званої “твердої”, так і “м’якої” промислової політики, і включати:

• опору на бюджетне субсидування і кредитування підпри-ємств пріоритетних галузей;

• розвинені механізми непрямого субсидування компаній за рахунок маніпуляцій з валютним курсом, регулювання цін на сировину й енергію, тарифів природних монополій;

• залучення прямих іноземних інвестицій, мотивованих заці-кавленістю в запобіганні високих тарифів;

• орієнтацію на сприяння зростанню конкурентоспроможнос-ті національних виробників;

• підтримку інвестиційних проектів, що дозволяють приват-ному бізнесові підвищити рівень ефективності.

235

Національна промислова політика має підтримувати інфра-структурні та інноваційні проекти. Це виражає так званий принцип “Трьох І”: інвестиції, інновації, інтеграція. Завдання держави полягає у створенні умов, за яких інвестиції, інновації й інтеграція (як вертикальна, так і горизонтальна) будуть «притяга-ти» один одного і породжувати проекти, що забезпечують появу на ринку нового продукту або послуги [6].

Так, інфраструктурні проекти дають позитивний ефект не тільки для компанії-інвестора, але й для інших компаній, умови діяльності яких стають більш сприятливими завдяки поліпшенню:

• транспортної інфраструктури (включаючи портову і трубо-провідну);

• інформаційної інфраструктури (включаючи системи супут-никових і оптико-волоконних комунікацій);

• освітньої і науково-технічної інфраструктури (системи ву-зівської та професійно-технічної освіти у взаємозв'язку з науковими установами);

• соціальної і комунальної інфраструктури (забезпечення життєдіяльності населених пунктів, де розміщені господар-ські об'єкти). Інноваційні проекти, орієнтовані на закріплення країни в

перспективних нішах світових ринків, можуть переслідувати дві основні цілі:

• створення в рамках вітчизняної економіки механізмів дода-ної вартості продукції, яка буде конкурентоспроможною за світовими стандартами;

• залучення вітчизняних компаній у глобальні ланцюги доданої вартос-ті (за участю закордонних компаній), але не як постачальників матеріальної й інтелектуального "сировини", а як продавців високоте-хнологічного продукту і професійних послуг. Пріоритетними стратегічними напрямками державної

промислової політики, орієнтованої на структурну перебудову економіки у галузевому розрізі, є:

- перехід економіки на інноваційний шлях розвитку; - структурна перебудова у промисловому секторі економіки; - підвищення рівня та ефективності інвестиційного забезпе-чення реалізації структурно-інноваційних перетворень.

236

Принципи промислової політики: • підтримка інноваційного й інвестиційного процесів захода-ми податкової і кредитної політики (інвестиційні податкові кредити, режим прискореної амортизації, створення спеціа-лізованих кредитних фондів, часткове субсидування процентної ставки за комерційними позиками);

• надання державних замовлень на високотехнологічну про-дукцію і проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР);

• надання інвесторам, що здійснюють довгострокові проекти, гарантій від несприятливої зміни економічного законодав-ства і цін, що контролюються державою;

• стимулювання експорту продукції шляхом забезпечення до-ступу до кредитних фондів, повернення частини податків, сплачених на стадії виробництва продукції, і юридичної під-тримки експортерів у випадку їхньої дискримінації на зовнішніх ринках, а також при проходженні процедур між-народної сертифікації їхньої продукції. Завдання промислової політики та розвитку інформаційного

суспільства як інструмента забезпечення стійкого економічного розвитку потребують наступного розташування пріоритетів:

• інноваційна політика має найвищий пріоритет і ви-значає цілі для структурної перебудови промисловості й відповідних інвестиційних рішень у середньостроковій пер-спективі (5-10 років), сприяючи подоланню кризи виробництва та насиченню вітчизняного ринку конкуренто-спроможною продукцією, а в довгостроковій перспективі допомагаючи країні посісти належне місце у європейському співтоваристві.

• У структурній перебудові промисловості пріоритет надається формуванню “нової економіки” – високотехноло-гічному наукомісткому виробництву, виробництву засобів для розвитку матеріальної бази науки, освіти, виховання та культури, а також промисловому виробництву, орієнтова-ному на забезпечення внутрішніх потреб країни, у тому числі заміщенні імпорту, особливо виробництвам, що мають критичне значення для стійкого розвитку економіки та наці-ональної безпеки (у тому числі таким, що випускають засоби для інфраструктури життєзабезпечення населення та

237

економіки у цілому, ТЕК та сировинних галузей, охорони навколишнього середовища). Пріоритет наступного рівня належить виробництвам, що забезпечують найбільш висо-кий мультиплікативний ефект зростання виробництва та зайнятості [4].

• У сфері інвестиційного забезпечення структурно-інноваційних перетворень пріоритет має належати вітчизня-ним фінансовим ресурсам та ефективній грошово-кредитній та податковій політиці. Використовуючи кошти держбю-джету, уряд має за допомогою державних закупок товарів та послуг споживчого та інвестиційного призначення здійсню-вати прямий вплив на розташування виробничих ресурсів. Також у його розпорядженні є численні непрямі методи: пільгові податки та субсидії, заходи щодо підтримки експо-рту, мита, що обмежують імпорт, стимули для формування конкурентоспроможних фінансово-виробничих структур та притоку у країну іноземних виробничих інвестицій та ін. Крім того, за наявності у країні природних монополій дер-жава має здійснювати контроль за цінами та їх товарами й послугами.

• Стимулювання розвитку фінансової і банківської ін-фраструктури, що відповідає потребам традиційного та високотехнологічного бізнесу в кредитних ресурсах.

• У територіальному аспекті структурної перебудови промисловості пріоритет надається, з одного боку, пом’якшенню диспропорції між економічним розвитком за-хідного та східного регіонів, а з другого боку – використанню потенціалу міжнародного співробітництва для участі в кооперативних зв’язках, транснаціональних промислових альянсах. • Передбачається створення ефективних механізмів захис-ту національних виробників від некоректних торговельних практик конкурентів, у т.ч. у сфері контролю за якістю това-рів і послуг і використання торговельних марок (брендів). • Диверсифікований підхід до затвердження ввізного і ви-візного мита, що припускає пільговий режим у відношенні імпорту критично важливих видів сировини й обладнання і скасування експортного мита на наукомістку продукцію.

238

• Регіональні аспекти промислової політики мають перед-бачати як вживання заходів у сфері компетенції регіональних органів влади, так і ідентифікацію напрямків вдосконалювання промислової політики на національному рівні. Це дозволить отримати в результаті не тільки підви-щення конкурентоспроможності регіональних виробників, а й зростання добробуту жителів регіону і податкової бази ре-гіональних бюджетів. В результаті виконання зазначених вимог можуть бути

здійснені наступні перетворення: • забезпечення пріоритетного розвитку та модернізації об-

робної промисловості та перетворення високотехнологічних галузей на стимул прискореного становлення постіндустріальної економіки;

• здійснення прискореного заміщення низько- та середньо-технологічних виробництв високотехнологічними;

• здійснення масового випуску технічно складної продукції, у тому числі доступних для пересічного споживача товарів три-валого вжитку;

• створення повноцінної інноваційної інфраструктури; • створення необхідних умов для модернізації традиційних

індустріальних виробництв та одночасне формування механізмів і стимулів руху до модернізованих постіндустріальних галузей.

Забезпечення структурних зрушень в економіці Сучасний стан української економіки характеризується на-

явністю системних диспропорцій, що зумовлено домінуванням сировинної складової, знеціненням інтелектуальної праці і є ви-значальною перешкодою для формування інноваційної економіки. Основою подолання системних диспропорцій мають бути структурні зрушення в економічній системі, у першу чергу, у споживчому попиті, трудовому факторі, структурі капіталу та ВВП. Важливіші заходи цього напрямку передбачають значне підвищення мінімального розміру оплати праці, що викличе зрос-тання платоспроможного попиту та забезпечить додаткові надходження до державного бюджету. В результаті будуть ство-рені умови для природного підвищення оплати праці у бюджетному секторі. Також держава має пред’явити додатковий попит на продукцію інформаційного сектору економіки, що може бути втілено у формі держзамовлення продукції інформаційного

239

сектору економіки, у тому числі наукомісткої продукції. Підтри-мання таким чином розвитку інформаційного сектору дозволить сприяти загальному зростанню пропозиції інформаційних послуг, що, у свою чергу, викличе додатковий попит з боку населення та інших господарюючих суб’єктів.

Стосовно структури зайнятості, дуже важливим завданням є створення передумов для випереджального зростання кількості зайнятих інтелектуальною працею, у тому числі в інформаційно-му секторі економіки. Це, в свою чергу, сприятиме якісній зміні характеру праці. Основу даної програми складає система заходів з підвищення доходності та привабливості інтелектуальної праці, створення умов для перерозподілу суспільного багатства на ко-ристь працівників наукового сектору, а також зайнятих у виробництві інформаційних та науково-технологічних продуктів. Так, запропонована нещодавно в Росії державна програма містить положення, відповідно якому середня заробітна платня у науко-вому секторі має складати не менше ніж 1 тис. дол. Крім цього, необхідно створити механізми державного забезпечення додатко-вої освіти та перепідготовки кадрів, а також сприятливої політики щодо тих господарюючих суб’єктів, які створюють високоприбу-ткові, наукомісткі робочі місця, впроваджують самостійні програми перенавчання та підвищення кваліфікації кадрів.

Стосовно механізмів зі зміни структури капіталу, то метою цього є створення правових та економічних передумов для гаран-тій і випереджального зростання інвестицій у розвиток високотехнологічного та інформаційного секторів економіки. Основою цього має стати система заходів, спрямованих, насам-перед, на розвиток інституту інтелектуальної власності й стимулювання пріоритетного зростання інвестицій до зазначених секторів економіки. Так, Департамент інтелектуальної власності України констатує, що у 2004 р. кількість заявок про винаходи зменшилась удвічі в порівнянні з 2003 р. і опинилась на рівні 2000 р. За офіційними даними, від недостатнього захисту інтеле-ктуальної власності Україна щороку втрачає близько 1 млрд. дол. Важливі заходи з розвитку інституту інтелектуальної власності мають містити забезпечення правового захисту об’єктів зазначе-ної власності і, відповідно, створення сприятливих умов для збільшення виробництва таких об’єктів (ноу-хау, наукомісткі технології та відповідна продукція). Крім того, вказані заходи

240

мають охоплювати і економічне стимулювання придбання та ви-користання об’єктів інтелектуальної власності господарюючими суб’єктами, у тому числі через послаблення податкового тиску на підприємства, що працюють у сфері науки та високих технологій, підтримку малого бізнесу, що є основним інкубатором інновацій, правовий захист підприємств високотехнологічного та інформа-ційного секторів. Вказані реформи можуть бути реалізовані за рахунок наступних заходів:

• створити, з метою фінансування, Банк Розвитку, іпотечні установи, страхові та пенсійні фонди, а також залучати до інноваційних процесів капітал іноземних банків;

• розробити стимули та механізми перетворення заоща-джень населення на довгострокові інвестиції;

• створити умови, стимули та механізми пріоритетної кон-центрації фінансів в сегментах постіндустріальної економіки;

• розвивати бюджетні та податкові стимули інноваційного розвитку;

• розробити інструментарій з недопущення надмірного ви-току національного капіталу за кордон;

• залучати у процеси модернізації фінанси та інноваційний потенціал малого бізнесу; сприяти взаємодії малого біз-несу та великих корпорацій;

Також необхідним вважається здійснення змін у структурі ВВП з метою забезпечення передумов для випереджального зро-стання виробництва у наукомісткому та інформаційному секторах економіки. Найважливішими заходами у цьому напрям-ку мають стати, насамперед, створення та використання механізмів трансформації економічних ресурсів в інвестиції в на-укомісткі виробництва та в інформаційний сектор економіки. Таким механізмом може стати спеціальний державний іннова-ційний фонд або мережа (система) таких фондів, що може стати інституційною основою державної підтримки гуманітарно-го (наука, освіта, культура) та інформаційного секторів економіки. Ця структура має стати одним з джерел ресурсного забезпечення іншої групи програмних заходів, які пов’язані з фі-нансуванням інноваційних проектів у галузі інформаційних та комунікаційних технологій.

241

3.3.4. Розвиток інформаційного та гуманітарного сектору як умова формування інноваційної політики Вирішення завдань з реалізації вказаних структурних зсувів в економіці для подолання її системних диспропорцій і створення умов для формування інформаційного суспільства передбачає ак-тивну державну політику щодо інформаційного та гуманітарного секторів економіки. Це вимагає реформування державної політи-ки розвитку інформаційного сектору, до якого відноситься комплекс наукомістких високотехнологічних виробництв, в про-дукції яких, за технологією та доданою вартістю, значною мірою переважає інтелектуальна праця та інформація.

Як вже було зазначено, модернізація виробничо-галузевої структури передбачає трансформацію здебільшого сировинної економіки в економіку, орієнтовану, насамперед, на обробку, що забезпечує переважний розвиток високотехнологічних наукоміс-тких виробництв. Основою цього напрямку є розробка і реалізація системи заходів і дій у межах державної промислової політики, що пов’язує масштабну інноваційно-структурну транс-формацію теперішнього індустріального комплексу та економіку в цілому з рішенням соціальних проблем промислового та госпо-дарського розвитку. Одночасно необхідною стає розробка і застосування протекціоністських механізмів, котрі забезпечують підвищення підприємницької активності, конкурентоспроможно-сті продукції та випереджальний розвиток індустрії високих технологій на внутрішньому ринку. Це стосується, насамперед, тих галузей, для яких повна відкритість ринку є руйнівною.

Державна політика підтримки зазначених секторів економі-ки має включати такі напрямки: 1) структурну політику; 2) грошово-кредитну політику; 3) інвестиційну політику.

Також активна промислова політика, до якої відносять ме-ханізми диференційованого оподаткування й антимонопольного регулювання та захисту наукомістких і високотехнологічних ви-робництв від штучних банкрутств, насамперед у сфері малого бізнесу, який створює високоприбуткові, наукомісткі робочі місця.

242

Технологічна сфера розвитку постіндустріального суспільства Провідну роль у процесі постіндустріалізації країни, що пе-

редбачає створення технічної бази та її засвоєння, використання та розвиток інформаційних технологій, відіграють бізнес-структури. Однак їхня позитивна роль обмежується природною орієнтацією, в першу чергу, на формування нових та розширення існуючих ринків і, в кінцевому результаті, на отримання додатко-вого прибутку. Тому основним напрямком державної політики у виробничо-технологічній галузі є проведення орієнтованих на за-безпечення державних та суспільних інтересів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, а також реалізація перспек-тивних проектів, котрі не мають очевидної перспективи з точки зору отримання прибутку.

Важливим аспектом технологічного забезпечення реалізації цього напрямку є виділення в якості пріоритетних тих галузей розвитку постіндустріального суспільства, в яких Україна має випереджальні позиції у порівняні з іншими країнами та спромо-жна розробити та вивести на ринок конкурентоспроможні рішення. Такі галузі мають стати основою технологічної спеціа-лізації країни в майбутньому розподілі праці. Це такі галузі: авіабудування, розвиток інформаційних технологій та ПЗ, біотех-нології, нанотехнології, оптоелектроніка, транспорт, машинобудування та ін.

Побудова моделі інноваційного суспільства передбачає ана-ліз об’єктивних та характерних критеріїв вступу до нової постіндустріальної інформаційної економіки, серед яких:

• створення та розвиток ринку інформації та знань як фак-торів виробництва, перехід інформаційних ресурсів суспільства у реальні ресурси соціально-економічного розвитку, фактичне задоволення потреб суспільства в ін-формаційних продуктах та послугах;

• зростання ролі інформаційно-комунікаційної інфраструк-тури у системі суспільного виробництва, становлення та домінування в економіці нових наукомістких технологій, засобів обчислювальної техніки та телекомунікацій;

• зміна пріоритетів від безпосередньо матеріального виро-бництва на користь діяльності, що пов’язана з виробництвом, споживанням та зберіганням інформації

243

(витрати на зберігання, передачу та переробку інформації більше за аналогічні витрати, наприклад, у галузі енерге-тики та інших домінуючих галузях);

• випереджальне зростання галузей, пов’язаних з виробни-цтвом інформації, знань, інформаційних послуг (телекомунікаційної, комп’ютерної, телевізійної). Вони мають стати головним джерелом нових робочих місць, домінувати у економічному розвитку;

• посилення тенденцій до розкрупнення виробництва; • зайнятість в інформаційному та наукомісткому секторах економіки більшої частини працездатного населення;

• збільшення різноманіття у типах техніки, товарному асо-ртименті та різновидах послуг;

• відхід від централізованих та директивних методів управ-ління;

• експонентне зростання обсягів інформаційних потоків, швидке скорочення часу подвоєння інформації (сьогодні це відбувається щорічно, фахівці визначають це як “інфо-рмаційний вибух”) [4];

• перетворення інформації на одну з головних соціальних цінностей, що поєднує суспільство, у головний продукт виробництва та основний товар;

• глобалізація світового ринку інформаційних послуг та технологій бізнесу;

• формування єдиного інформаційно-комунікаційного про-стору як частини світового інформаційного простору;

• орієнтація на людські ресурси – на відміну від індустріа-льного суспільства, що характеризується, насамперед, підвищенням ефективності виробництва за рахунок екс-плуатації техніки для механізації робочого процесу;

• підвищення рівня освіти, науково-технічного та культур-ного розвитку за рахунок розширення можливостей систем інформаційного обміну на міжнародному, націо-нальному та регіональному рівнях;

• створення ефективної системи забезпечення прав грома-дян на вільне отримання та використання знань та інформації.

Технологічною основою інформаційного суспільства є теле-комунікаційні та інформаційні технології, які обумовлюють

244

економічне зростання, виступають умовою існування вільної де-мократичної держави, визначають рівень НТП та спричиняють в результаті сутнісну трансформацію суспільства в цілому.

Серед ознак зміни суспільства у бік інформатизації та всту-пу його на постіндустріальну стадію особливу роль відіграє рівень розвитку, розповсюдження, якості, доступності інформа-ційно-комунікаційних технологій. Тому необхідними умовами відповідності рівня інформатизації вимогам суспільства знань є: функціональна повнота інформаційно-технологічного середови-ща та відповідність інформаційно-технологічного середовища цілям та завданням інформатизації даного процесу та виробницт-ва в цілому; керованість та координованість процесів інформатизації, а також стандартизація елементів інформаційно-комунікаційних технологій; інтеграція інформаційних ресурсів. Доцільним вважається також гармонійне співвідношення бюдже-тного та позабюджетного фінансування, приватних інвестицій у проекти щодо створення інформаційних секторів економіки.

Побудова повноцінного інформаційного суспільства, суспі-льства знань, передбачає обов’язкову підтримку формування та розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури, яка має забезпечувати процеси створення, зберігання, розповсюдження й використання інформації та широкий доступ до неї. Це, в свою чергу, вимагає активного вдосконалення й розвитку телекомуні-каційних ресурсів та обчислювальних ресурсів, у тому числі модернізації парків ПК, системного та програмного забезпечення, системи сервісного обслуговування.

Бажаним є також створення засобів індивідуалізації спілку-вання користувачів з інформаційними системами, що дозволить налаштовуватися на інформаційні потреби та можливості конкре-тних користувачів та сприятиме активному залученню населення до інформаційного суспільства.

Також з метою освоєння інформаційних технологій необ-хідно поширити увесь спектр послуг, що надаються в країні у галузі освіти та отримання навичок, починаючи від дитячих сад-ків і початкової школи та закінчуючи вищою та спеціальною освітою, післявузівською освітою, курсами підвищення кваліфі-кації та заходами з залучення окремих соціальних груп до використання інформаційних ресурсів. Безсумнівним техніко-технологічним напрямком інформатизації у цій галузі є забезпе-

245

чення інформаційно-комунікаційної підтримки процесу набуття знань та отримання навичок. Це потребує забезпечення навчаль-них закладів всіх рівнів парком обчислювальної техніки і комунікаційною інфраструктурою, а також розробки учбових програм та методик для ефективного набуття практичних нави-чок.

Також необхідними напрямками державної політики має бу-ти реформування системи освіти у напрямку впровадження ефективних програм дистанційного навчання, орієнтованих на рі-зні прошарки і групи населення, та створення інформаційних технологій, що полегшують пристосування різних груп населення та окремих людей до життя в умовах інформаційного суспільства. 3.3.5. Формування інноваційної інфраструктури та забезпечення відповідної інституційної компоненти Прогнози різних фахівців на основі аналізу виробничих функцій свідчать, що науково-технічний прогрес як джерело економічного зростання в недалекому майбутньому буде забезпечувати до 90% реального збільшення виробництва (на сьогодні це 65-70%). Оскільки метою інноваційної діяльності є не лише технічна, але й ідеологічна модернізація національної економіки, то досягнути цього можна лише за рахунок поєднання відокремлених ланок “наука” і “виробництво”. Лише їх тісна взаємодія, рівноправна співпраця дозволить виробляти продукцію, надавати послуги, які будуть конкурентоспроможними на національному та світовому рівнях.

Вкрай важливу роль в побудові нової економічної системи відіграють суспільні інституції. Саме система інститутів, голо-вними з яких є держава, права власності, законодавство, фінанси, забезпечують, за умови правильної побудови та організації робо-ти, стабільний та інтенсивний економічний зріст, є не менш важливими, ніж природні чи капітальні ресурси. Однак, сьогодні Україна має морально застарілу інституційну систему, що вима-гає докорінного реформування. Оскільки таке реформування передбачає тривалий, складний процес, тому держава в економі-чному та суспільному житті має протягом певного часу виконувати особливо активну роль. Наприклад, забезпечувати прискорений розвиток пізньоіндустріальних галузей та відповід-

246

ної інфраструктури на основі держзамовлення та контрактів шля-хом розробки та виконання масштабних довгострокових проектів та програм для великих науково-дослідних центрів та корпорацій.

Пріоритетними напрямками інституційної побудови іннова-ційної економічної моделі є: реформування відповідним чином законодавчої бази щодо науково-технічної діяльності, чітке ви-значення функцій, повноважень і зобов’язань державних органів, безпосереднє створення і всебічна підтримка елементів дієвої ін-новаційної системи (технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори, “бізнес-янголи”), розробка і впровадження відповідних механіз-мів фінансового, кредитного й інформаційного забезпечення, впровадження науково-технічних розробок у виробництво.

Серед факторів, що гальмують становлення високотехноло-гічної економіки, є низький рівень створення інноваційної інфраструктури. По-перше, відсутня дієва законодавча бази, оскільки нечисленні закони, які регламентують наукову і науко-во-технічну діяльність є неузгодженими і суперечать один одному. Так, Закони України “Про інноваційну діяльність” та “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” по-різному визначають поняття “інновація” та “іннова-ційна продукція”. Занизькими є темпи розгляду та затвердження нових нормативних актів, серед яких проекти “Закону про зага-льні засади створення і функціонування інвестиційних парків”, “Закону про державну підтримку розвитку високих технологій в Україні”, “Закону про стимулювання виробництва наукомісткої та високотехнологічної продукції АПК та послуг”, “Закону про засади відродження та розвитку електронної промисловості в Україні” та ін. По-друге, система державних інституцій, що по-кликана регулювати та стимулювати інноваційний розвиток, є вкрай недосконалою, оскільки наявні структури дублюють одна одну, в той час як більшість напрямків у стимулюванні НДДКР залишаються неохопленими.

Дискусії точаться щодо розробки та прийняття Науково-технічного та інноваційного Кодексу України (НТІКУ), який може стати центром нового, орієнтованого на провідні технології законодавства. Він має за мету створення єдиної правової систе-ми законодавчого забезпечення наукової та науково-технологічної діяльності, яка б органічно зв’язувала між собою

247

різні їх структурні елементи та встановлювала правові основи їх взаємодії.

Позитивним свідченням ефективної концентрації наукових, промислових та фінансових ресурсів стало формування мережі технологічних парків. Створення цих установ забезпечило впровадження високотехнологічних розробок у виробництво і стало свідченням можливості перетворити науково-технологічні розробки на об’єкти економічних відносин та отримати від цього економічний зиск. Зарубіжний досвід доводить, що саме техно-парки створюють реальну можливість забезпечення прийнятного рівня економічного зростання в країні, спричиненого саме інно-ваційними чинниками, тобто відбувається інтенсивний тип відтворення (див. більш детально [7]).

Табл.3.7. Кількість об’єктів інноваційної інфраструктури підприємництва в Україні у 1998-2004 рр.

Об’єкти інноваційної інфра-структури

1998 2000 2002 2004

Бізнес-інкубатори 28 46 63 73 Бізнес-центри 57 132 257 300

Регіональні фонди підтримки підприємництва

48 72 107 149

Технопарки - 7 15 17 Джерело: [7, с.31] Також гальмує впровадження успішних розробок у вироб-

ництво відсутність фінансового та кредитного забезпечення. Бюджетне фінансування науки та його практична реалізація в Україні недостатні, оскільки державні інвестиції до НДДКР по-кривають реальні потреби на 20% і є замалими для досягнення стійкого та помітного ефекту. Законом передбачено, що відраху-вання до науково-дослідної сфери складають 1,7 % ВВП, однак реальний показник не перевищує 0,5%. Загалом на сьогодні в Україні 75% інвестицій спрямовуються до галузей важкої проми-словості, 20% стимулюють виробництво синтетичних матеріалів, органічних речовин, електроніки, автомобілебудування, атомну енергетику, і тільки близько 5% спрямовуються до підприємств найвищого технологічного рівня: обчислювальної техніки, теле-комунікацій, нанотехнологій, космічної техніки, штучного

248

інтелекту, біотехнологій. Банківська система надання кредитів у цій сфері фактично не працює, оскільки специфіка інноваційних проектів не відповідає умовам банків, серед яких: високі відсот-ки, короткий термін, велика застава, тоді як капітал інноваційного підприємця нематеріальний – це технології. Тому звичайні банки не є потенціальними кредиторами підприємців, що працюють у сфері високих технологій.

Цікавим можна вважати західний досвід створення інститу-тів кредитного забезпечення інновацій. Так, в Канаді з метою переорієнтації економіки з сировинної в інноваційну у 1975 р. був створений Канадський державний банк розвитку підприєм-ництва. Його метою було надання фінансових та консалтингових послуг підприємствам, що працюють у сфері НДДКР. Кредиту-вання здійснювалось на пільгових умовах, без застави та на великий термін. На сьогодні за допомогою цієї установи було створено близько 1 млн. підприємств, більшість з яких виявились ефективними.

Перспективним може бути створення спеціальних іннова-ційних банків за участю приватного капіталу. Обов’язковим для цього є пільгове оподаткування, спрямоване у тому числі і на реінвестування прибутків та залучення до експертних комісій ви-сококваліфікованих фахівців, які б могли забезпечити достовірні економічні прогнози щодо впроваджуваного продукту та ринко-вої кон’юнктури, оскільки специфікою інноваційного підприємництва є його надзвичайно високий ризик, однак успіш-ні проекти забезпечують надприбутки. Так, на Заході доля витрат приватних компаній на фінансування впровадження наукових розробок у виробництво щорічно зростає. Наприклад, в Фінлян-дії, яка стала завдяки активній державній політиці конкурентоспроможною і інноваційно-активною країною, загаль-ні інвестиції до науково-технологічної сфери складають більше 3,5% ВВП. Їх здійснюють як високоефективні державні інвести-ційні установи (Національне технологічне агентство, Фінський національний фонд), так і мережа приватних венчурних установ і так званих “бізнес-янголів”. Це дозволяє частку у власності і прибутку технологічної компанії розподіляти наступним чином: третину отримує розробник, третину – менеджер, стільки ж – ве-нчурний інвестор.

249

Також як негативний фактор в процесі реального впрова-дження інновацій виступає відсутність інформації як з боку розробників, так і з боку потенціальних інвесторів. Ринок іннова-цій передбачає попит, що визначається підприємствами, здатними впровадити перспективні технології у виробництво та інвестувати у високо ризиковані проекти, та пропозицію на нау-ково-технічні розробки, яку формують науково-дослідні інститути та окремі команди винахідників, що займаються розро-бкою нових технологій. Обов’язковою умовою ефективного функціонування такого ринку є вільний доступ до інформації як з боку покупців, так і з боку продавців, та високий рівень захисту інтелектуальної власності. За умов, що права власності не є до-статньо захищеними, неефективними будуть будь-які стимули до приватних інвестицій. Тому умовою ефективного впровадження науково-технологічних розробок можна вбачати наявність ефек-тивних законів та механізмів щодо захисту інновацій. Найбільш простим і розповсюдженим є застосування сертифікації та ви-користання патентного захисту.

Також для побудови інноваційної економіки є неприйнят-ною вітчизняна система взаємозв’язку освіти, науки і бізнесу, які існують і діють наче у паралельних площинах. Українські навча-льні заклади здійснюють, скоріше, теоретичну, але не практичну підготовку, тоді як ознакою конкурентоспроможності освіти є здатність втілювати знання безпосередньо у продукт. Так, у Шве-ції кожна третя інноваційна компанія співпрацює з університетами. Також загрозливою є вітчизняна тенденція до диспропорції між гуманітарною та технічною освітою, що вима-гає державного втручання.

Таким чином, наявним є незадовільний рівень законодавчо-го забезпечення побудови інноваційної моделі економіки, відсутність єдиної державної стратегії, яка б передбачала ком-плексне стимулювання щодо нововведень, відсутні достатній рівень державного фінансування, сприятливе оподаткування компаній, що фінансують високотехнологічні розробки та інно-ваційних підприємств, спрощений механізм їх реєстрації, пільговий доступ до кредитних ресурсів та інститути стандартної інноваційної структури.

Тому з метою створення сприятливого для інноваційної дія-льності середовища необхідно:

250

• Розробити та прийняти Науково-технічний та інновацій-ний кодекс України, який би містив такі структурні положення, як визначення правового, економічного та майно-вого статусу Національної Академії наук України та галузевих академій наук як головних наукових установ країни, поклика-них відповідати за розвиток науки в Україні; визначення системи фінансування наукових досліджень в Україні; встано-влення мінімальної частки ВВП (державного бюджету), що має спрямовуватись на фундаментальні та технологічні досліджен-ня; визначення всіх елементів державної інноваційної системи: бізнес-інкубаторів, технопарків, технополісів, венчурних фон-дів, науково-дослідних організацій, промислових підприємств; встановлення правових та економічних основ їх існування; ме-ханізми взаємодії їх між собою та іншими суб’єктами інноваційної діяльності; механізми захисту та передачі інтеле-ктуальної власності; правові і економічні основи діяльності недержавних фондів підтримки науково-технічної та іннова-ційної діяльності.

• Забезпечити прийняття законопроекту, що має повернути тех-нологічним паркам скасовану правову основу їх роботи та скасовані права зі здійснення інноваційної та інвестиційної діяльності.

• Забезпечити створення потужної системи інкубаторів бізне-су, діяльність яких має визначатись відповідною законодавчої базою (НТІКУ). Для цього має бути розроблена та втілена від-повідна державна система їх фінансового забезпечення та система пільгового оподаткування.

• Створити систему державних фондів, які б сприяли інно-ваційній діяльності через вдосконалення системи фінансування. Ця система має включати: вже існуючий фонд фундаментальних досліджень, що має за мету виявлення найперспективніших напрямків у наукових дослідженнях та їх фінансове забезпеченні за допомогою державних грантових програм; Фонд технологічних досліджень повинен підтриму-вати доведення успішних фундаментальних розробок до рівня ефективних технологій, працюючи через систему грантових програм та здійснення кредитування; єдиний державний ор-ган, покликаний кредитувати впровадження у виробництво тих технологій, застосування яких є економічно вигідним.

251

• Розробити та впровадити механізм фінансування цих фондів за рахунок коштів, отриманих від приватизації державного майна.

• Створити державний венчурний банк, що мав би законодав-чо закріплене право займатися пільговим кредитуванням тих підприємців-новаторів, які пройшли експертну комісію.

• Забезпечити створення сприятливих умов кредитування ін-новаційної діяльності на рівні регіонів через мережу відділень Державного венчурного банку в обласних центрах.

• Стимулювати створення приватних інноваційних банків та венчурних компаній за рахунок введення пільгового режиму оподаткування їх діяльності.

• Створити загальну інформаційну електронну мережу, яка б містила інформацію щодо існуючих науково-технічних центрів, напрямків їх розробок та можливостей їх впроваджен-ня у виробництво.

• Створити та забезпечити роботу Державної агенції з іннова-ційної діяльності, що має забезпечувати координацію між продавцями та покупцями інтелектуального продукту та нада-вати всебічну юридичну допомогу з питань патентування та захисту прав інтелектуальної власності обом сторонам (або ви-значити, яка з державних установ має виконувати такі функції).

• Стимулювати залучення до венчурного фінансування не-традиційних учасників інноваційної інфраструктури, таких як “бізнес-янголи”, за рахунок законодавчо закріпленої частки у власності і прибутку технологічної компанії (не менше 30%).

• Стимулювати, за умов розробки відповідного законодавства щодо несанкціонованого витоку інформації, створення при-ватних агенцій з інвестицій та інновацій.

• Ліквідувати помітні тенденції до диспропорції між гуманітар-ною та технічною освітою за рахунок додаткового держзамовлення на підготовку фахівців перспективних ін-женерних та інформаційних спеціальностей.

252

3.3.6. Заходи щодо побудови постіндустріальної економіки В межах економічної політики, спрямованої на інтенсивне еко-номічне зростання, фахівці виділяють короткострокову "політику зростання" і середньострокову "політику постіндустріалізації" [8].

Політика зростання має на меті забезпечити суттєве збіль-шення ВВП за рахунок приросту інвестицій. Використовуючи наявні механізми непрямого і прямого регулювання господарсь-кої діяльності, необхідно забезпечити швидке інвестиційно-інноваційне зростання національної економіки.

Політика зростання передбачає наступні напрямки: 1. Податкова політика має стимулювати інвестиції й інновації у високотехнологічні галузі. Це передбачає застосування великої кількості заходів, але основний принцип має бути такий – лікві-дація однакової системи оподаткування і перехід на систему оподаткування, котрий стимулює розвиток економіки постіндус-тріального типу. Наприклад, за рахунок:

• зниження податку на прибуток як основного податку, що сприяє інвестиціям;

• встановлення податкових пільг для компаній, що впро-ваджують технічні інновації (у першу чергу ресурсозберігаючі);

• встановлення податкових пільг для нових компаній, що працюють у високотехнологічному секторі споживчого ринку;

• встановлення податкових пільг для достатньо розвине-них секторів ринку, наприклад, банківського сектора.

2. Монетарна політика повинна бути спрямована на істотне розширення ринку “довгих грошей”, доступних українським фір-мам, на зростання капіталів національних банків і на регіональну експансію банківської системи.

Тут передбачається: • поступове розширення системи рефінансування банків; • податкове стимулювання банків, що кредитують високоте-

хнологічні сектори економіки; • розвиток системи державних гарантій під кредитування

деяких пріоритетних галузей.

253

3. Інноваційна політика. Завдання "інноваційних коридорів" для галузей, де можливе використання ресурсозберігаючих техноло-гій, насамперед видобуток і переробка сировини, будівництво, транспорт і транспортна інфраструктура, енергетика, житлово-комунальний сектор. Ці "інноваційні коридори" задаються як технічні параметри (що встановлюються за узгодженням між розроблювачами нових технологій і підприємцями з відповідних галузей) і як податкові пільги при впровадженні нових техноло-гій.

Створення умов для розвитку середовища малих і середніх інноваційних компаній – податкові пільги та особливі зони в спе-ціально створених інноваційних територіальних центрах.

Рішення проблеми інтелектуальної власності – передача на баланс інститутів і приватизація наявних науково-технічних роз-робок. Захист інтелектуальної власності. 4. Територіальна політика. Цільове формування територіальних кластерів легкої промисловості з активним імпортом капіталу, технологій і професіоналів з-за кордону. 5. Експортно-імпортна політика передбачає розширення імпо-рту високих технологій у галузі машинобудування, що обслуговують сировинні, енергетичні, транспортні сектори гос-подарства, тому що саме на них робиться ставка в інноваційному ресурсозберігаючому розвитку. Така політика повинна забезпе-чити посилений захист національного ринку від іноземної дешевої продукції не через зведення митних бар'єрів, а шляхом зупинки сірого імпорту, що дає величезні переваги зарубіжним виробникам. Також повинні бути докладені зусилля для розши-рення доступу на зовнішній кредитний ринок національних фінансових структур. Це дозволить м'яко простимулювати зрос-тання економіки на основі інвестицій взагалі й інвестицій у нові технології і нові проекти зокрема. Жоден з елементів цієї політи-ки не вимагає тривалого часу на підготовку і може бути запущений у найближчі роки. 6. Політика постіндустріалізації

Однак заходів економічної політики зростання недостатньо для активного і швидкого зростання проривних стратегічних га-лузей розвитку національної економіки. Це пов'язано і з фінансовою слабкістю, і з молодістю українського бізнесового середовища, і з недоліком часу: до старту нової глобальної еко-

254

номічної хвилі залишилося тільки п'ять-десять років. Тому необ-хідно застосовувати паралельно і політику постіндустріалізації, що має забезпечити суттєві позитивні результати протягом деся-ти років.

"Постіндустріалізацію" визначають як наявність комплексу гравців (корпорацій, дослідних, освітньо-дослідницьких інститу-тів, органів державної влади), здатних ставити і вирішувати наступні завдання:

• створення і масове впровадження принципово нових тех-нологій, матеріалів, товарів або послуг (наприклад, нанотехнології, термоядерна і воднева енергетика);

• проектування і реалізація великих індустріальних проектів (наприклад, мережі високошвидкісних магістралей);

• проведення довгострокових програм, що знаходяться на стику фундаментальної науки й економічно перспективних тех-нологій і проектів (наприклад, освоєння космосу, моря, створення нової системи розвиваючої освіти).

У рамках окремих стратегічно важливих проектів ця політи-ка, крім завдання різкого підвищення рівня інноваційності нашої економіки, повинна вирішувати одночасно ще три стратегічні за-вдання:

- сприяти розвиткові стратегічно важливих для нової госпо-дарської парадигми галузей, таких, як енергозбереження (включаючи нові матеріали), "новий транспорт", нові техно-логії видобутку сировини, нова освіта;

- сприяти всебічному територіальному розвиткові Україні, за-безпечувати стирання економічних диспропорцій між західними регіонами та східними;

- сприяти експансії України зовні, на ринок країн, що швидко зростають, створивши там головні анклави попиту на ресур-со- та енергозберігаючі технології. Для цього пропонується здійснити ряд конкретних націона-

льних проектів, що дозволять: • продемонструвати всім зацікавленим сторонам, як сучасні технології можуть бути використані в найбільш традиційних та “примітивних” галузях;

• створити еталонні продукти, продемонструвати підходи, що потім будуть тиражуватися бізнесом в економічній практиці;

255

• сприяти виникненню ланцюжків розроблювач-замовник-споживач. Перший напрямок політики постіндустріалізації – розви-

ток низки інноваційних національних проектів. Це вимагає стимулювання створення у великих корпораціях сегментів НДДКР у вигляді наукових центрів та венчурних фондів, а також стратегічного співробітництва зі світовими лідерами високих технологій. Також перспективною вважається інтеграція вітчиз-няних ФПГ та іноземних компаній, що мають інтелектуальний капітал з метою формування сегментів НДДКР та високотехноло-гічних виробництв, кластерів, подібних до Силіконової Доліни.

Другий напрямок постіндустріалізації – стимулювання більш активного залучення до господарської діяльності фінансо-во сильних галузей великих інноваційних центрів, вже сьогодні здатних на рівних конкурувати з провідними світовими корпора-ціями. Однак проблемою є “технократична несумісність”, оскільки рівень технокультури у цих галузях помітно перевищує середній рівень українського бізнесу. Також немає зрозумілих економічних мотивів для руху технологій і продуктів у "звичай-ну" економіку. Це свідчить про необхідність зацікавити звичайних гравців, насамперед великих (енергетика, ЖКГ, транс-порт, нафта і газ, гірська металургія), у запозиченні і впровадженні нових технологій. Ці цілі можуть бути досягнені з використанням вже згадуваних "інноваційних коридорів", подат-кових послаблень, надання державних гарантій, держзамовлення.

Третій напрямок постіндустріалізації – сприяння в інтере-сах розробки науково-технологічної проблематики інтеграції та взаємодії великого капіталу та малих фірм, розгортання НДДКР на базі технопарків.

Четвертий напрямок – розробка та використання системи податкових пільг щодо високотехнологічних сегментів, а також впровадження видачі довгострокових кредитів під державну га-рантію.

П’ятий напрямок – створення та впровадження системи підтримки експорту високих технологій та наукомісткої продук-ції, а також сприяння імпортозаміщенню компонентів, що є необхідними для створення новітніх технологій.

Шостий напрямок – розвиток нової системи освіти й акти-вна пропаганда цієї системи за кордоном. Нова система освіти

256

дозволить створити умови для реальної експансії української культури у світ.

Вирішення всіх цих завдань одночасно призведе до того, що в Україні буде сформована повноцінна індустріально-інноваційна (постіндустріальна) економіка, що буде здатна віді-гравати важливу економічну роль на євразійському просторі.

Вище зазначені реформи містяться в раніше розробленій Програмі реформ у науково-технічній та інноваційній системі України на 2005-2010 рр.

Ця програма передбачає два періоди її реалізації: до 2007 р. – етап “модернізації”; з 2007 до 2010 рр. – етап “гармонізації”. Основними напрямками реформ у межах вказаного періоду

мають стати: • прийняття Доктрини економіки знань; • гармонізація національних стандартів і законодавства до вимог ЄС;

• формування системи фондів інноваційного розвитку; • створення венчурного ринку і стимулювання кредитно-фінансової діяльності в інноваційній сфері;

• формування нової концепції географії інноваційного розви-тку країни;

• аналіз діючого і розробка нового законодавства в науково-технічній і інноваційній сфері;

• стимулювання розвитку малого і середнього підприємницт-ва і інноваційної сфери. Основні напрямки реформ у науково-технічній і інновацій-

ній сфері (протягом найближчих років): - формування спеціальних і універсальних техніко-виробничих географічних кластерів;

- упорядкування державної політики інноваційних пріорите-тів, реформування системи держзамовлення в науково-технічній сфері, створення механізмів контролю й аудиту за витратою коштів;

- реалізація програми зі згортання технологічних укладів у реальному секторі економіки;

257

- перехід до нового етапу соціальних реформ у науці, покли-каних захистити соціальних престиж вчених і залучити в науку молоді кадри;

- стимулювання зворотної інтелектуальної міграції – “повер-нення мозків”;

- вибудовування інфраструктури державної інноваційної по-літики на муніципальному рівні;

- розвиток національної інноваційно-інформаційної інфра-структури [9].

Здійснення цілеспрямованих структурно-функціональних змін в економіці має призвести до кардинальної зміни ситуації у всіх га-лузях економіки, у тому числі і в сфері послуг, і тим самим до збільшення частки інноваційного фактору у прирості ВВП. Вона має сягнути вже за перші п’ять років не менше 35-40% загального обсягу приросту ВВП [2].

На Заході Україну часто називають країною протиріч: низь-кій рівень добробуту, але чи не найшвидші темпи економічного зростання (принаймні, донедавна). Низький рівень інвестицій, але ООН назвала Україну однією з найперспективніших країн у цьо-му плані. Одна з найрозумніших націй у світі, а витрати на це складають копійки; володіє новітніми технологіями у високотех-нологічних сферах, а експортує сировину та ресурсномістку продукцію. На нашу думку, лише кардинальна переоцінка суспі-льством факторів економічного зростання може виправити ситуацію. Безперечно, скарбниця людського потенціалу, Україна має посісти належне місце серед провідних країн світу, що спеці-алізуються в науці, в високих технологіях та науково-дослідних та досвідно-конструкторських роботах. Однак досягнення цієї мети вимагає від української спільноти не просто робити ставки на дешеву робочу силу, вигідне географічне положення чи пло-дючі землі, а, насамперед, активізувати інвестиційні процеси у людський капітал, у високотехнологічні, інноваційні галузі, вдос-коналити інституційне середовище та сферу діяльності підприємництва. Саме людський фактор є тим “коником”, що по-винен і може забезпечити державі високі рейтинги серед провідних країн світу у недалекому майбутньому.

258

ЛІТЕРАТУРА

Розділ 1.1

1. Федотова В.Г. Неоклассические модернизации и альтернативы модернизационной теории // Вопросы философии. – 2002. – № 12.

2. Кравченко И.И. Модернизация мира и сегодняшней России. Выход из кризиса // Вопросы философии. – 2002. – № 9.

3. Українське суспільство в 1994–2005 рр. Рік перелому. – К.: Ін-ститут соціології НАН України, 2005.

4. Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства. – К.: Акаде-мія, 1999.

5. Перший Всеукраїнський перепис населення: історичні, методо-логічні, соціальні, економічні, етнічні аспекти. Державний комітет статистики України, Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України. – К., 2004.

6. Забужко О. На порозі гуманітарної катастрофи // Дзеркало тиж-ня. - №47. - 3 грудня 2005 р.

7. Майбуров Н. Эффективность инвестирования в человеческий капитал в США и России // Мировая экономика и международные от-ношения. – 2004. - №4.

8. Имамутдинов И, Медовников Д. Мы можем стать звездами НТП // Эксперт. - 2004. - №2. - С.64.

9. Лингард Ж. Промышленность высоких технологий в Европей-ском Союзе // Экономист. - 2004. - №8. - С.3-8.

10. Европейская комиссия ООН. К экономике знаний: Региональ-ный отчет. – Нью-Йорк и Женева, 2002.

259

Розділ 1.2

1. Заславская Т.Н. Социетальная трансформация российского об-щества. – М.: Дело, 2002.

2. Зуев А., Мясникова А. Китайская гармоника пятой волны // Свободная мысль–XXI. – 2004. – № 1.

3. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реально-сти. Трактат по социологии знания. – М.: “Медиум”, 1995.

4. Рудницька Р. Вестернізація соціального ареолу життя особи-стості як український варіант глобалізації соціокультурного простору // Українське суспільство–2003. Соціологічний моніторинг. – К.: Ін-ститут соціології НАН України, 2003.

5. Экономика: свобода и солидарность. – М.: Наука, 1991.

6. Новые информационные технологии и судьбы рациональности в современной культуре // Вопросы философии. – 2003.–№ 12.– С. 3–53.

7. Иноземцев В. Несколько гипотез о мировом порядке XXI века // Свободная мысль – XXI. – 2003. – № 11.

8. Головаха Є., Паніна Н. Динаміка соціального самопочуття насе-лення України // Україна-2002. Моніторинг соціальних змін. – К.: Інститут соціології НАН України, 2002.

9. Доклад о развитии человека за 2001 г. – Нью-Йорк: Oxford University Press, 2001.

10. Попов Г.Х., Аджубей Н.А. В каком веке мы живем? // Наука и жизнь. – 2003. – № 11.

11. Обзор экономического положения Европы. – 2002. – № 1.

12. Зандшнайдер Э. Смерть от перенапряжения. О будущем пред-ставительной демократии // Internationale Politik. – 2003. – №4.

13. Штейбах У. Иракский мираж. Демократический проект в ис-ламских странах: обречен на провал? // Internationale Politik. – 2003. – № 4.

14. Тарасенко В. Модель деградативного соціального розвитку // Україна–2002. Моніторинг соціальних змін. – К.: Інститут соціології НАН України, 2002.

260

15. Федотова В.Т. Социальное конструирование приемлемого для жизни общества // Вопросы философии. – 2003. – №11.

16. Власова О. Лестница между мирами // Эксперт. – 2003. – № 41.

17. Иноземцев В. Бессмысленность вопрошания // Свободная мысль–XXI. – 2004. – № 1.

18. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. - М.: ГУ ВШЭ, 2000.

19. Брок Э. Уроки иракской войны. Европейский союз в качестве глобального игрока // Internationale Politik. – 2003. – №4.

20. Макознак Є. Еміграційні наміри громадян України // Україна – 2002. Моніторинг соціальних змін. – К.: Інститут соціології НАН України, 2002.

21. Образование в странах с переходной экономикой: задачи разви-тия. – М.: Всемирный банк, Сектор социального развития, 2001.

22. Приходько О. Религия как двигатель экономического развития // Зеркало недели. – 2004. – №1.

23. Бурлачук В. Відмінність, якої немає. Релігійна віра в дзеркалі соціологічного дослідження // Україна – 2002. Моніторинг соціальних змін. – К.: Інститут соціології НАН України, 2002.

24. Исиченко И. Церковный кризис и кризис идентичности // Зер-кало недели. – 2004. – № 2.

25. Ленин В.И. К вопросу о диалектике // Полн. собр. соч. – Т.38. – М., 1958.

26. Макаров В.Л. Экономика знаний: уроки для России // Вестник Российской академии наук. – Т. 73. – 2003. – № 5.

27. Доклад Макарова В.Л., Дмитриева А.В., Кизлова В.В., Львова Д.С., Симония К.А., Стенина B.C. Экономика знаний: уроки для Рос-сии на Научной сессии Общего собрания РАН.

28. Сохань Л. Життєтворчий потенціал особистості як фактор ії безпеки в суспільстві ризику // Україна–2002. Моніторинг соціальних змін. – К.: Інститут соціології НАН України, 2002.

261

29. Ханин Г. Советское экономическое чудо. Миф и реальность? // Свободная мысль–XXI. – 2003. – № 2.

30. Формирование общества, основанного на знаниях. Новые задачи высшей школы: Доклад Всемирного банка: Пер. с англ. – М.: Весь мир, 2003.

31. Лапко 0.0., Щедріна T.I. Проблеми розвитку технологічного трансферу в Україні // Інноваційні технології. – 2003. – № 2-3.

32. Щедріна T.I. Трансфер інновацій як реалізація знань: аналіз для України // Економіка і прогнозування. – 2003. – № 4. – С. 82–91.

33. Рубанов В. Субъект технологической модернизации // Свобод-ная мысль–XXI. – 2002. – № 11.

Розділ 1.3

1. Арриги Дж. Динамика кризиса гегемонии // Свободная мысль - XXI. - 2001. – № 5.

2. Арриги Дж. Трудный путь к империи // Прогнозис. - 2004. – № 1.

3. Бэттлер А. Контуры мира в первой половине XXI века и чуть далее // Мировая экономика и международные отношения. - 2002. – № 1.

4. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика, капитализм. XV-XVIII вв. В 3 тт. - М.: Прогресс, 1986-1992, Т.3.

5. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современ-ном мире. – СПб.: Университетская книга, 2001.

6. Имперская модель глобального мироустройства. Заключитель-ная глава книги Н. Фергюсона «Империя. Становление и упадок британского мирового порядка и уроки для глобальной власти» // Космополис. – Осень 2003. – № 3 (5).

7. Wilson D. and R. Purushothaman. Dreaming With BRICs: The Path to 2050 // Goldman Sachs. Global Economics Paper. – 2003. - No. 99. – October.

262

8. Кокшаров А. Глобализация невозможна без империй // Эксперт. – 2005. – № 4 (451).

9. Кокшаров А. Рост наперегонки // Эксперт. - 2003. – № 39 (392).

10. Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. - М.: Экономика, 1989.

11. O’Neill J., and R. Hormats The G8: Time for a Change // Goldman Sachs. Global Economics Paper. – 2004. - No. 112. – June.

12. Wilson D., Purushothaman R. and T. Fiotakis The BRICs and Global Markets: Crude, Cars and Capital // Goldman Sachs. Global Economics Paper. – 2004. - No. 118. – October.

13. Hong Liang H. and Yi E. China’s Ascent: Can the Middle Kingdom Meet Its Dreams? // Goldman Sachs. Global Economics Paper. – 2005. - No. 133. – November.

14. O’Neill J., Wilson D., Purushothaman R. and Stupnytska A. How Solid are the BRICs? // Goldman Sachs. Global Economics Paper. – 2005. - No. 134. – December.

15. Уоллерстайн И. Общественное развитие или развитие мировой системы? // Вопросы социологии. – 1992. – № 2.

16. Хардт М., Негри А. Империя. – М.: Праксис, 2004.

17. Фісун О.А. Цикли гегемонії, нова картографія постсучасного світу і глобалізація: пошук стратегії для України // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Питання політології. Вип. 5. - 2003. - №592. - С.69-86.

18. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. – М.: Аспект-пресс, 2002.

19. Wallerstein I. The Essential Wallerstein. – New York: The New Press, 2000.

20. Wallerstein I. The inter-state structure of the modern world-system // Smith S., Booth K., Zalewski M., (eds.) International theory: positivism and beyond. - Cambridge: Cambridge University Press, 1996.

21. Wallerstein, Immanuel. The Modern World-System. Vol. I-III. – San-Diego: Academic Press, 1974-1989.

263

22. Модельски Дж., Томпсон У. Волны Кондратьева, развитие ми-ровой экономики и международная политика // Вопросы экономики. - 1992. – № 10.

23. Фисун А.А. Мир-системный анализ как теория геоисторических изменений // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. - 2000. – № 487.

24. Цихан Т.В. О концепции технологических укладов и приорите-тах инновационного развития Украины // Теория и практика управления. - 2005. - №1.

25. Arrighi G. The Long Twentieth Century. Money, Power, and the Origins of Our Times. - London: Verso, 1994.

26. Goldstein J. Long Cycles: Prosperity And War In The Modern Age. New Haven: Yale University Press, 1988.

27. Modelski G. and Thompson W. R. Leading Sectors and World Pow-ers: The Coevolution of Global Politics and Economics. Columbia: University of South Carolina Press, 1996.

Розділ 2.1

1. Мир на рубеже тысячелетий. Прогноз развития мировой экономики до 2015 г. /Руководители авт. колл. Мартынов В., Дынкин А. М. - М.: 2001.

2. Solow R. M. A Contribution to the Theory of Economic Growth // Quarterly Journal of Economics.- 1956. - № 70.- pp. 65-94.

3. Swan T.W. Economic Growth and capital Accumulation // Economic Record. - 1956 - № 32.- pp. 34-361.

4. Mankiw, N. G; Romer P. and Weil D. A Contribution to the Empirics of Economic Growth // Quarterly Journal of Economics. - 1992. - № 107(2).- pp. 407-37.

5. Frankel M. Obsolescence and Technological Change in a Mature Econ-omy // American Economic Review. - 1955. - № 55(3).- pp. 296-319.

6. Romer P.M Increasing returns and Long Run Growth // Journal of Po-litical Economy. - 1986. - № 5. - pp. 1002-37.

264

7. Lucas R. E. On the Mechanics of Economic Development // Journal of Monetary Economics. - 1988. - № 22(1).- pp. 3-42.

8. Bell D. The Coming of post-industrial society. New York, 1976.

9. Kuznets S. Modern economic growth: findings and reflections // Ameri-can Economic Review. - 1973. – № 63. - June.

10. Myrdal G. Value in social theory. - New York: Harper, 1958.

11. Schumpeter J. A. Capitalism, socialism and democracy. Introduction by R. Svedberg. - London and New York: Routledge, 1992.

12. Aghion P. and Howitt P. Endogenous Growth Theory. - Cambridge: MIT Press, 1998.

13. Sergestrom. P.S., Anant T. and Dinopoulos E. Innovation, imitation and economic growth // American Economic Review. - 1990. - № 80. - pp.1077-1092.

14. Romer, P.M. Endogenous Technological Change // Journal of Politi-cal Economy. - 1990. - № 98(5). - pp. 71-102.

15. Dosi G., Fabiani S., Aversi R., Meacci M. The dynamics of interna-tional differentiation: a multi-country evolutionary model // Industrial and Corporate Change. - 1994. – Vol. 3. - P. 225-243.

16. Griliches Z. The Search for R&D Spillovers // Scandinavian Journal of Economics. - 1992. - № 94. - pp. 92-116.

17. Coe D. T., Helpman E. International R&D Spillovers // European Economic Review. - 1995.- № 39(5).- pp. 859-97.

18. Buckly P., Casson. M. The Economic Theory of the Multinational Enterprise. - London: 1985.

19. Porter M. The Competitive Advantage of Nations. - New York: Free Press, 1990.

20. Dunning J.H. Multinational Enterprises and the global Economy. - London, 1992.

21. Cantwell J., Jane O. Technological globalization and innovative cen-ters: the role of corporate technological leadership and locational hierarchy. - Vienna.: TEIS, 1996.

265

22. Freeman C. Prometheus unbound. In: The Economics of innovation. An Elgar reference collection. Ed. by C. Freeman. London: Edward Elgar Publishing Company, 1990, pp. 487-500.

23. Nelson R.R., Winter S.G. An evolutionary theory of economic change. Cambridge: (Mass), Belknap, 1982.

24. Dunning J.H., Narula R. Foreign direct investment and governments: catalysts for economic restructuring // Review of World Economics. - 1997. – Vol.2. - № 133.

25. Jonson B. An institutional approach to the small country problem. - In.: An institutional approach to the small country problem // Small coun-tries facing the technological revolution. – London and New York: Printer publishers, 1988.

26.Alkaly R. The New Economy. - New York: Farrar, Straus and Giroux, 2003.

27. Иванова Н. Национальные инновационные системы. - М., 2002.

28. Гавриков Д. Европейский Союз как территория противоречий // Мировая экономика и международные отношения. – 2004. - № 12. – С. 88 -95.

Розділ 2.2

1. Consolidated Treaties: Treaty Establishing the European Community. Treaty on European Union. Luxembourg: Office for official publications of the European Communities, 1997.

2. Innovation Policy: updating the Union’s approach in the context of the Lisbnon strategy. Communication from the Commission to the Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions. Brussels. – 11.03.2003.

3. The Lisbon Review 2002-2003: An assessment of policies and reforms in Europe. Geneva: World Economic Forum.- 2002.

4. UNCTAD. World Investment Report 1999: foreign direct investment and the challenge of development. New York and Geneva: United Nations, 2000.

5. Building an Innovation Economy in Europe. Luxembourg: Office for of-ficial publications of the European Communities, 2001.

266

6. Facts through Figures. Eurostat Yearbook at a Glance. Luxembourg: Of-fice for official publications of the European Communities, 1999.

7. Third Cohesion Report Official Journal February 2004. http://www.europa.eu.int/eur-lex/en/com.

8. Vienna Region. Opportunities. Vienna Business Promotion Fund, ECO PLUS.- Vienna.- 1997. - http://www.wwff.gv.at, http://www.ecoplus.co.at

9. Building an Innovation Economy in Europe. Luxembourg: Office for of-ficial publications of the European Communities. -2001.

10. Research, Technology, Management. 2002. September-October. –Р. 5.

11. Towards a European Research Area. Communication from the Euro-pean Commission. Luxembourg: Office for official publications of the European Communities. - 2000.

12.Innovation policy in a knowledge-based economy. Luxembourg:

Office for official publications of the European Communities, 2000.

Розділ 2.3

1. The Lisbon Review 2002-2003: An Assessment of Policies and Re-forms in Europe. Geneva: World Economic Forum, 2002.

2. The Lisbon Review 2004: An Assessment of Policies and Reforms in Europe. Geneva: World Economic Forum, 2004.

3. The Global Competitiveness Report 2005-2006. New York: Palgrave Macmillan, 2005.

4. Policy, indicators and targets: measuring the impacts of innovation policies. European Trend Chart on Innovation. - European Commission.- 2005.

5. Dosi, G, Llerena P, Labini M.S. Evaluating and Comparing the In-novative Performance of the United States and the European Union. Trend Chart paper, June 2005.

6. Methodology Report on European Innovation Scoreboard 2005. European Trend Chart on Innovation. - European Commission.- 2005.

267

7. Arundel A, Hollanders H. Exploratory Indicators for Innovation Scoreboards, Trend Chart, March 2005.

8. Delivering Lisbon: Reforms for the Enlarged Union. The Report from the Commission to the Spring European Council. - Brussels: Com-mission of the European Communities. - 20 February 2004. http://europa.eu.int/comm/lisbon_strategy/pdf/COM2004_029_en.pdf.

9. Lisbon European Council 23 and 24 March 2000, Presidency Con-clusions, http://www.europarl.eu.int/summit/lis1_en.htm.

10. European Innovation Scoreboard 2005. Comparative Analysis Of In-novation Performance. European Trend Chart on Innovation. - European Commission.- 2005.

Розділ 2.4

1. Поручник А.М., Антонюк Л.Л. Венчурний капітал: зарубіжний досвід та проблеми встановлення в Україні: Монографія. – К.: КНЕУ, 2000.

2. Современные инновационные структуры и коммерциализация науки (издание 2-е, переработанное и дополненное)/Под ред. А.А. Мазура. – Х.: Харьковские технологии, 2003.

3. American Competitiveness Initiative. - Washington (D.C.): Domestic Policy Council, Office of Science and Technology Policy, 2006.

4. США готовятся к научному рывку // Эксперт. – 2006. - №5.

5. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы: Учебное пособие. – М.: Логос, 2000.

6. Зацепин А.А. Город высоких технологий. Проект комплексного решения задач по развитию сферы инновационной деятельности в Украине.

7. Економіка знань та її перспективи для України. - К., 2004.

8. И. Имамутдинов, Д.Медовников. НЄП для инноваторов. Чинов-ники уверяют, что благодаря технико-внедренческим зонам уже через два года Россия начнет зарабатывать миллиарды на инновациях // Эксперт. – 2006. - №6.

268

9. Рубан О.Страна победившего хайтека // Эксперт. - 2004. - № 20.

10. Finland 2004-2005: Annual Innovation Policy Trends and Appraisal Report. - Brussels, European Commission, 2005.

11. Ireland: National Reform Programme (Lisbon Agenda Integrated Guidelines for Growth and Jobs). – Dublin, 2005.

12. Kent H., Hoffman D., Hoffman M.K. Lessons from the ‘Irish Mira-cle’. - Tempe, Arizona State University, 2005.

13. Ireland's Place in the Global Economy. - Dublin, Enterprise Strategy Group, 2004.

14. Building Ireland’s Knowledge Economy – The Irish Action Plan For Promoting Investment in R&D to 2010. Report to the Inter Departmental Committee on Science, Technology and Innovation. – Dublin: Forfas, 2004.

Розділ 3.1

1. Архієреєв С. Створення економіки знань – національний соціа-льний проект (Рецензія на кн.. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна /Під заг. ред. А.П. Гальчинського, С.В. Льовочкіна, В.П.Семиноженка) // Економічна теорія – 2004. - №4 - С.88-92.

2. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы: Учебное пособие. – М.: Логос, 2000.

3. Современные инновационные структуры и коммерциализация науки (издание 2-е, переработанное и дополненное)/Под ред. А.А. Мазура. – Х.: Харьковские технологии, 2003.

4. Малицький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. та ін. Обґрунту-вання інноваційної моделі структурної перебудови економіки України. Наукове видання. – К.: Національна академія Наук України. Центр досліджень науково – технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва, 2005.

5. Зацепин А.А. Город высоких технологий. Проект комплексного решения задач по развитию сферы инновационной деятельности в Украине.

269

6. Економіка знань та її перспективи для України. - К., 2004.

7. Шукшунов В. Е. Университетские технопарки: идеи, назначе-ние, роль и место в развитии инновационной деятельности. – Сайт «Технопарки, економіка, бізнес».

8. Семиноженко В.П. Україна: шлях до постіндустріальної цивілі-зації. – Х.: Константа, 2005.

9. Ціхан Т. Інноваційна інфраструктура: досвід створення бізнесів-інкубаторів // Теория и практика управления. - 2004. - №7.

10. Поручник А.М., Антонюк Л.Л. Венчурний капітал: зарубіжний досвід та проблеми встановлення в Україні: Монографія. – К.: КНЕУ, 2000.

11. Інноваційна стратегія українських реформ / Гальчинський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К., Семиноженко В.П. – К.: Знання України, 2002.

12. За что профессор Пинзеник ненавидит науку //Зеркало недели. - №50 - 24 декабря 2005.

13. Низков А. Дорога для венчурного финансирования открыта // Рынок капитала. – 2001.– №3.– С.47-48.

Розділ 3.3

1. Економіка знань та її перспективи для України. - К., 2004.

2. Малицький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. та ін. Обґрунту-вання інноваційної моделі структурної перебудови економіки України. Наукове видання. – К.: Національна академія Наук України. Центр досліджень науково – технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва, 2005.

3. Полунеев Ю. Конкурентоспособность страны как национальная идея // Зеркало недели. - № 10. - 19 марта 2005 года

4. Проект развития информационного общества в России. Программа действий. - М. 2004.

270

5. Інноваційна стратегія українських реформ / Гальчинський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К., Семиноженко В.П. – К.: Знання України, 2002.

6. Афонцев С.А. Промышленная политика. Современные подходы www.naco.ru

7. Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розви-тку економіки України / Я.А. Жаліло, С.І. Архієрєев, Я.Б. Базілюк та ін. – К.: НІСД, 2006.

8. Экономическая доктрина «Вернуть лидерство» //Эксперт. – 2005. - № 45.

9. Семиноженко В.П. Україна: шлях до постіндустріальної цивілі-зації. – Х.: Константа, 2005.

271

272

НАУКОВЕ ВИДАННЯ

Геєць Валерій Михайлович Семиноженко Володимир Петрович

ІННОВАЦІЙНІ ПЕРСПЕКТИВИ

УКРАЇНИ

Монографія

Відповідальний за випуск М. Халімон Науковий редактор О. Фисун Технічний редактор О. Баталов