1

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Тернопільський національно економічний університет

Юридичний факультет

Кафедра соціальної роботи

КПІЗ

з дисципліни:

«Система сучасних соціологій»

на тему:

«Джанет Зайцмен Чафетз: гендерна диференціація суспільства»

Виконала: ст. групи СР-41Андраш І. М.

Перевірив:доц. Литвин А. П.

Тернопіль-2012р.

2

Вступ

Проблему гендера розглядає в рамках аналітичної теорії конфлікту

Джанет Чафетз (Chafetz, 1984, 1988, 1990; див. також: Dunn, Almquist, &

Chafetz, 1993), чиї роботи найбільш значимі й показові. На відміну від

Джонсон її інтереси відповідають ряду теоретичних робіт подібного роду

(Rae Lesser Blumberg, 1978, 1979, 1984; Randall Collins, 1975; і антрополог

Peggy Sanday, 1974, 1981). Підхід Чафетз передбачає схрещення різних

культур і зближення різних історичних фаз, тому його можна назвати

міжкультурним і трансісторичним. У всіх приватних епізодах, що мають

відношення до рівня співтовариств, вона прагне теоретично виділити тему

гендера. Якщо бути точніше, вона звертається увага на гендерній нерівності

або, за її словами, полової стратифікації. Виходячи із цього аспекту, Чафетз

будує свою теорію відповідно до традицій аналітичної теорії конфлікту. Вона

виявляє періодичність соціального конфлікту й аналізує, дотримуючись

ціннісно-нейтральній позиції, структурні умови, що викликають конфлікт

того або іншого ступеня інтенсивності.

Чафетс досліджує соціальні структури й умови, які впливають на

виразність стратифікації по половій ознаці - або підпорядкованості жінок - у

всіх суспільствах і культурах. До цього відноситься диференціація гендерних

ролей, патріархальна ідеологія, організація родини й роботи, а також умови,

що ставлять певні обмежувальні рамки, у тому числі моделі відтворення

населення, поділ домашньої роботи й професійної діяльності, економічне

надвиробництво, ускладнення технологій, щільність населення й суворість

навколишнього середовища - всі ці параметри вважаються змінними

величинами. Взаємодія їх визначає масштаб стратифікації по половій ознаці,

оскільки ними формуються ключові структури господарства в рамках

будинку й виробництва на рівні економіки, а також здатність жінок вільно

переходити від однієї області до іншої. Чафетз поважає найменш збиткову

ситуацію, коли жінки гармонійно сполучають домашні обов'язки й істотну й

3

самостійну роль у ринковому виробництві. Функція "будинок/родина"

оцінюється не як зовнішня стосовно трудової діяльності, емоційному

поводженню й вихованню, а як область, яку можна з усім підставою

охарактеризувати в якості робочої: це турбота про дітей, турбота по

господарству, а іноді й робота (як, наприклад, на сімейній фермі), що

приносить додаткову матеріальну винагороду. Можливість одержати

матеріальну винагороду за допомогою домашнього господарства або

ринкового виробництва робить соціально невигідне положення жінок не

настільки волаючим, а форма ведення домашніх і сімейних справ,

обумовлена взаємодією безлічі інших змінних, являє собою головну

структуру, що полегшує цей доступ або перешкоджає йому.

4

Біографія

Джанет Зальцмен Чафетз народилась у м. Монтеклер поблизу Нью-

Джерсі в 1942 р. Бакалаврську ступінь з історії отримала в Корнельському,

магістерську з історії — у Коннектикутському університетах. У цьому

самому університеті вона почала дослідження із соціології, які закінчила у

Техаському університеті (Остін). З 1984 до 1986 р. була президентом жіночої

соціологічної асоціації, що вже само по собі є деякою емпіричною ознакою

поваги і визнання.

У 1998—1999 рр. займала посаду завідувачки кафедри Американської

соціологічної асоціації. Її як наукова, так і педагогічна діяльність

неодноразово відзначалась формальним чином, через різного роду нагороди і

відзнаки. Сьогодні Чафетз є професором соціології

Х'юстонського університету, проводячи соціологічні дослідження функ-

ціонування у США різних регіональних і транснаціональних релігій.

Але справою її життя була і залишається гендерна нерівність у її

найрізноманітніших проявах. При цьому значну увагу вона приділяє саме

лабораторним і польовим дослідженням цього питання. Специфікою її

наукової роботи є не лише діагностика різного роду ситуацій у даній сфері,

але також і можливості їх (ситуацій) поліпшення, тобто не тільки

діагностика, а й лікування. В цьому, останньому, аспекті її також можна

назвати активісткою жіночого руху не лише у США а й у всьому світі.

5

Пригнічені гендерні структури і процеси

Зрозуміло і очевидно, що гендерні теорії взагалі, розглядувана зокрема,

мають виходити із соціальної нерівності статей, владного і позавладного (в

тому числі замаскованого) контролю однією статевою групою іншої,

маніпуляції мотивами пригніченої групи, нав'язування їй хибних мотивацій,

прагнень, інтересів, стереотипів та ін., тобто хибної свідомості як такої. При

цьому така концепція має пояснити передумови і витоки подібної

соціогрупової нерівності, застосовувані при цьому механізми і засоби, у тому

числі деякі хитрощі, обман, усталення корисних для панівної групи

випадково виниклих хибних уявлень і створення нових. Також треба

встановити окремі сфери депривації пригніченої групи: економічна

експлуатація (привласнення праці і продуктів праці іншою групою);

політична диктатура, в тому числі й передусім із застосуванням

насильницьких механізмів держави; насильницькі обмеження у можливостях

культурної творчості, тлумачення їх культури як меншовартісної і

обмеженої, посягання на культурну ідентичність підпорядкованої групи та її

культурну самобутність. Такий тематичний набір присутній насамперед у

марксизмі, який виходить із аксіоми підлеглої і експлуатованої сутності

промислового пролетаріату. Такою у цілому він має бути і буває в будь-якій

іншій соціологічній концепції, якщо вона визначає своїм предметом

дослідження деяку маргінальну чи маргіналізовану групу. Відмінності тут

можуть бути лише у виборі специфічних характерних ознак як найбільш

важливих саме для цієї групи. Так, марксизм, обравши у ролі свого об'єкту

дослідження промисловий пролетаріат, змушений шукати експлікативні

джерела і чинники саме у виробництві, бо саме тут є витоки появи,

формування і соціального функціонування такої соціальної групи.

Жіноча гендерна група також частково походить і більш-менш міцно

фукціонально пов'язана з виробництвом. Тому її трудова діяльність та її

наслідки (експлуатація, приниження на виробництві, в тому числі не тільки

як працівника, а й як представника жіночого гендеру, спеціально спрямована

6

хибна культурна ідентифікація тощо) теж можуть і зобов'язані бути

проаналізовані. Але виробнича функція жінки не є визначальною,

системотворчою ознакою (такою, яка задає якість інших ознак).

Її сутність визначається її належністю до певної статевої групи і тим, як

саме культурою цього суспільства визначається значущість даної статевої

групи, її колективна соціальна функція, місце на виробництві і поза, її

співучасть у культурному виробництві і розподілі, приписаний їй спосіб

життя і рамки соціального самоствердження. Тому підхід до аналізованої

соціальної групи має бути інший, в якомусь відношенні ширший (наприклад,

точка зору соціалістів на визволення жінки як виключно політико-

економічної проблеми означає вульгарно-економічний і вульгарно-

політичний підхід до становища жінки, який сьогодні можна вважати

подоланим). У певному відношенні він вужчий. Наприклад, свободу жінки

не обов'язково пов'язувати з її правом на кар'єрне зростання; в жінки більш

широке і благородне покликання і кар'єра: формування соціабельності

підростаючих поколінь з перших років життя, коли відношення дитини до

світу відбувається лише через її зв'язок з мамою. Нехтування цим особливим

моментом жіночого покликання, який тісно пов'язаний з її антропологічною

особистістю, є, до речі, однією з причин, які деформують і саму тендерну

соціологію. При цьому, на нашу думку, її визволення. Проблеми жінки при

цьому тлумачаться занадто вузько, значною мірою вульгарно-

радикалістськи, в результаті чого воно (визволення жінки) пропонується

через її звільнення від самої себе (як жінки) і перетворення на якусь

безстатеву чи позастатеву істоту. Не дивно тому, що такі підходи досить

часто межують із радикально негативним переосмисленням статевих

відносин.

Виходячи з таких позицій, можна із задоволенням констатувати, що

підхід обраного нами автора (Дж.Чафетз) є в цьому відношенні продуманим,

грамотним, соціально відповідальним і, по-жіночому благородно стриманим.

Але він (підхід) у жодному випадку не є ні банальним, ні занадто загальним,

7

ні демонстративно жіночим. Хоч він досить своєрідний і оригінальний, проте

разом з тим є і ґрунтовно науковим.

Чафетз виходить з того, що концепція жіночого гендера обов’язково має

бути прив’язана до проблеми нерівності, пригноблення, експлуатації,

сегрегації. Соціолог у цьому випадку навіть не зобов'язаний доводити

наявність цих речей у самій дійсності; вони вже давно фіксовані і проявлені у

суспільній свідомості. При цьому, зазначає Чафетз, такого роду теорії мають

включати в себе три рівні аналізу, які до того ж частково вже реалізовані

попереднім розвитком соціології. Передусім, це марксистський рівень, в

основі якого лежить проста і навіть деяким чином очевидна аксіома:

пригнічене становище жінки при капіталізмі є незворотним, як незворотними

при такому суспільному устрої є панування індивіда над індивідом, групи

над групою, однієї формальної структури над іншою формальною

структурою, інституції над іншими інституціями, соціальної системи над

усіма іншими своїми елементами та іншими соціальними системами. Такою є

природа даного суспільного устрою, іншим він бути не може.

Капіталізм частково запозичив такий підхід від попереднього істо-

ричного досвіду (експлуатація жінки — складовий стержень патріархальних

суспільств, від цього походить і сама їх назва, українською вони б

називались «батьківськими» (не «материнськими») суспільствами, хоч

термін «патріарх» включає в себе не лише «чоловіка» як стать і як соціальну

позицію, а й як «старійшину», тобто втілює одночасно тендерну, сімейну і

геронтократичну ознаки. А також позиції і влади чоловіка як соціальної

владної еліти-старійшин. Економічна і політична (владна) позиції тут

збігаються: жінка інтерпретується як гірший працівник, обмежено придатна

до кваліфікованих видів праці, тому в неї нижча зарплата, гірше місце

роботи, «подвійна зайнятість» (праця на виробництві і вдома, як домо-

господарки є природними, виправданими і легальними). Одночасно жінка за

таким визначенням не є публічною істотою, тому обмежена (в інших

випадках — зовсім відсутня) її співучасть у політичних процесах. За таких

8

передмов жінка не є, або є обмеженим власником, носієм звужених прав, у

тому числі виборчих. Не є вона рівною і у сфері культурного виробництва,

хоч сама має бути і виступати об'єктом естетичної насолоди, деякою

приємною для споглядання і сприйняття лялькою, призначеною для

чоловічого, інколи лише символічного, але частіше також і насамперед

фізичного використання і особистої втіхи.

Капіталістична економіка неможлива без прибутку, який виробляється

на виробництві, але визнається на ринку через порівняльний аналіз товарів і

послуг та дію закону попиту і пропозиції. Перенесення дії (нехай у

трансформованому вигляді) цього закону стосовно гендерних стосунків

перетворює чоловіків (як панівну групу) на покупців, а жінок (як підлеглу

групу) — на товар. Природно, що у зв'язку з цим утворюється шлюбно-

сексуальний ринок, де жінка може посилити свої позиції лише через

використання вигідних сторін своєї зовнішності і граючи на почуттях

честолюбства (цей ринок найбільше підпадає під визначення «ринок

марнославства, де красива жінка стає додатковою ознакою статусу) і хтивість

(граючи на сексуальному потязі перестарілих донжуанів). Особливий

сегмент даного ринку — проституція, може також надати заробіток

одиноким професійно не підготовленим жінкам, а також тим із них, хто

вважає пропоновану існуючим ринком праці роботу чи заробіток для себе

неприйнятним. У всіх інших відношеннях капіталістиний ринок має ворожу

до жінок спрямованість, у тому числі і особливо за сучасних умов, штучно

формуючи у них надмірні споживацькі амбіції і не зовсім природні потреби.

Формальна соціальна рівність і надані жінкам права суттєво не

змінюють цієї ситуації, вважає Чафетз. Жінка програє в освіті, особливо на

вищих її щаблях. Тут (у сфері освіти) нерівність проявляється особливо

чудернацьким чином. На рівні середньої школи дівчата мають у цілому

кращі навчальні сертифікати. Але вже на рівні вищої школи вони вже

помітно програють у числі і якості отриманих дипломів, а обсяг захищених

кандидатських (докторських) дисертацій у них найменший. А вже

9

Національна академія наук України повністю нагадує чоловічий монастир, де

значна частина жіночого персоналу складається переважно із секретарок та

іншого допоміжного персоналу. Те ж саме спостерігається в політиці, де

певні країни, аби побороти так званий чоловічий шовінізм, змушені були

ввести квотний принцип, хоч це і суперечить основним засадам демократії,

вводячи замість принципу «рівності шансів» принцип спущеної зверху

«квоти» (таке-то число жінок обов'язково має бути обране в такі-то і такі

структури влади). Те саме стосується церкви, армії, господарської і навіть

культуротворчої адміністрації.

Чафетз при цьому особливо акцентує увагу на ідеологічно-духовних

підвалинах гендерної нерівності, до яких відноситься особлива квазі-

ідеологія декларованих наперед заданих чоловічих переваг, які вона називає

«чоловічим шовінізмом». Ця квазі-ідеологія пронизує сімейне виховання

(хлопчиків визнають такими, які мають наперед задані переваги, в цьому дусі

їх у подальшому і виховують, визначаючи за ними достоїнства солдат, воїнів,

начальників, державних діячів та ін.). На цьому визнанні чоловічої вищості

розпочинається життя новонародженого, коли чоловіки, в яких дитина

виявилась чоловічої статі почувають себе особливо щасливими і гордими. Те

ж саме потім відбувається в сімейному вихованні, його поділу на «вище»

(чоловіче, призначене для обраної діяльності) і «нижче» (жіноче). Має цей

недолік і середня та вища школа (варто лише згадати про «жіночі»

(гуманітарні у своїй більшості) і «чоловічі» (наукові та науково-технічні

спеціальності). Потім це саме відбувається на виробництві, де чоловіки

переважно керують, а жінки — виконують. Стосовно цього випадку Чафетз

навіть сформулювала щось типу закону: чим вищою є співучасть жінок у

високо оплачуваних видах праці, тим нижчим є рівень дискримінації жінок у

даному суспільстві.

Це очевидно. Як також зрозуміло, що з такою самою силою виконується

обернена (зворотна) залежність: чим менше жінок беруть участь у

престижних і управлінських професіях, тим вищим є рівень дискримінації

10

жінок. Звідси можна витягти ще одне, не таке очевидне, але цілком логічне

судження: чим більше число жінок займають деякий соціально престижний

кваліфікаційний рівень, тим більше чоловіків переміщаються на вищий

рівень (у майже суцільно фемінізованій школі єдиний чоловік — її

директор). Те саме можна спостерігати у перукарні, їдальні, ресторані,

театральному закладі, кіностудії та ін. Другий цікавий висновок: жодна

соціальна сфера не є вільною від цього розподілу. Іншими словами, немає

такої соціальної сфери, де б не було часткової чи повної, жорсткої чи м’якої і

нетранспарентної «лагідної» дискримінації жінок.

11

Макро- і мікросоиіальні механізми жіночої нерівності

У цій частині своєї концепції Чафетз концентрує увагу насамперед на

організаційних моментах відтворення, закріплення і подальшого

продовження гендерної нерівності. При цьому вона виходить з того, що

соціально-психологічні стани свідомості (навіть якщо має місце зовні

добровільне підпорядкування жінки волі чоловіка не лише в сім'ї, а й поза

нею) є функцією соціоструктурних обставин (тобто жінка в цьому випадку

діє за принципом підпорядкування обставинам, як наголошується в Біблії,

«полюби власну долю»). Якщо це так, постає проблема: яким чином, з якою

ефективністю і незворотністю діє цей механізм. Чафетз виходить з

припущення (точніше сказати — твердження), що у цьому випадку діє не

один, а впорядкована сукупність факторів, кожен з яких специфікує

механізми примусу, диференціює його, а також посилює дію інших.

Звертаємо при цьому увагу на те, йдеться про організаційні механізми

примусу, ті, що діють у формально асоційованих структурах або

організаціях. Найважливішими з них є:

— надані організацією можливості посадового просування, перспек-

тиви здійснити професійну, а з нею і соціальну, кар’єру. Сама по собі

можливість кар'єрного просування, якою б невизначеною, важкою чи

маловірогідною вона б не була, слугує достатньою підставою для багатьох

жінок (скількох саме наперед сказати важко; це можна встановити лише

через конкретний аналіз конкретної ситуації) добровільно прийняти і більш-

менш схоче виконувати запропоновані правила гри. Частково насправді

здійснюється досить часто — ні, але не це у цьому випадку головне. Основна

функція цього соціального механізму — залучення, намагання втягти жінку в

цю гру, а з огляду на вказане — змусити її взяти на себе певні зобов'язання, а

вже потім — подолати її природне соціально-психологічне відчуження,

сумніви і недовіру. Відбуваються також зміни акцентів з об’єктивних причин

на суб'єктивні стани і мотивацію: тепер у своїй невдалій кар'єрі жінка

скоріше звинувачуватиме себе, аніж інших. На цьому ґрунті може виникнути

12

ще один невигідний для неї наслідок: зневіра у власні сили, почуття вини і

власної неповноцінності чи неадекватності слугує достатньою передумовою

визнати своє залежне становище виправданим;

— наслідком такої операції є зведення об'єктивних можливостей

соціального статусу лише до суб'єктивних можливостей жінки. Негативи її

соціального становища механізмами соціального відчуження виглядають як

дефіцит її суб'єктивних можливостей відстояти свою незалежність,

самостійність, самоцінність. Владні позиції чоловічого гендеру

стверджуються тут до будь-якої соціальної взаємодії;

— сімейне виховання, особливо якщо воно побудоване на

патріархальних засадах, також робить жінку залежною, підлеглою, покірною

задовго до того, як вона стає здатною зрозуміти витоки цього становища і

мобілізуватись на боротьбу за свій особистий суверенітет. Проте справа не

лише у вихованні і навчанні (вивчення історії, наприклад, передбачає

знайомство і формування шанобливого ставлення саме до чоловіків як

природних носіїв влади і авторитету, бо сама історія в академічних курсах

виглядає як їх власний проект і витвір. Це саме спостерігається в науці,

мистецтві, політиці, релігії. Сам бог, до речі, в більшості релігій є особою

чоловічої статі);

— структура будь-якої організації виглядає так, що всі владні,

авторитетні і престижні посади займають чоловіки. Звідси випливає, що

панівний тип керівної особистості є особа чоловічої статі з певним набором

необхідних для цього професійних, соціальних, моральних, вольових та

інших характеристик. Це означає, що жінка, яка прагне зробити кар'єру, має

пробитись до пошукової нею посади чи професійного рівня через щільне

чоловіче кільце. Для цього вона має або протиставити їм себе саме як жінку,

тобто акцентувати саме на своїй жіночій особливості. Це майже неможливо,

у тому числі і з тих причин, що концепція певної професії чи посади

концептуалізована також чоловіками; саме вони описують, що для цього

потрібно, якими талантами треба володіти, яким чином себе поводити. Не

13

маючи змоги реінтерпретувати на жіночий лад деяку посаду чи професію,

жінка змушена акцентувати на наявності в неї саме приписаних чоловіками

якостей, після чого вона втрачає симпатії і повагу чоловіків саме як жінка,

що знову-таки може негативно позначитись на її професійно - посадовому

просуванні. Відображаючи ж суто жіночі переваги, жінка наперед прирікає

себе на поразку в конкурентній боротьбі на тих соціальних полях, де

знаходяться інші, невиробничі, ресурси жіночого щастя;

— гендерна жіноча нерівність має, окрім іншого, також соціально-

класові, а також расові, виміри. Хоч клас і не тендер, але жінка з робітничого

середовища має більш звужені можливості для соціального

самоствердження: тут тендерний і класовий дефіцит не лише співпадають, а

й посилюють один одного. Якщо додати до цього ще й расові, а з ними

релігійні, регіональні, культурно-психологічні й інші відмінності, картина

стає ще більш похмурою. Аби уявити це більш наочно, припустимо на

одному боці можливості білої, багатої, висококваліфікованої, з

високостатусної сім'ї, благородного походження, з належним культурно-

мовним оточенням, фізично розвинену, здорову та ін., а на іншому — бідну,

хронічно хвору, малограмотну, темношкіру, без престижної професії, з

криміналізованим сімейним оточенням тощо — на іншому.

Хоч описані ситуації стосуються переважно становлення особи жінки у

формальній організації, не будемо забувати, що саме вона (організація) є

сьогодні переважно тим каналом, яким людина поєднується із глобальним

суспільством. Безпосереднього виходу у «велике суспільство», окрім

організації, людина не має. її статус в організації легко і без особливих

зусиль конвертується в соціальний, і навпаки, що переконливо показав П.

Бурдьє у своїй концепції «реконверсії капіталів» (а з ними — і соціальних

статусів). Звідси, між іншим, випливає ще один, досить важливий у

загальносоціологічному плані, висновок: наскільки людина здатна це

зробити взагалі. Цей висновок, будучи досить важливим для будь-якого

суспільства, є особливо важливим для сучасного українського суспільства.

14

Набуваючи деяких можливостей контролювати ситуацію у суспільстві

взагалі, українці сьогодні суттєво втрачають такі можливості стосовно своєї

ситуації саме на виробництві. Це значить, що у нас розвиток політичної

демократії відбувається за рахунок її виробничої форми.

Зрозуміло, що із викладеного може слідувати лише один висновок:

будучи нездатною до повноцінного захисту і самоствердження у формальних

структурах, жінка залишається тут такою ж пасивною, підлеглою,

незахищеною, безініціативною, як і у сім'ї. Більше того, між сім'єю і

формальними структурами у цьому випадку діє закон взаємної додатковості

(компліментарності): трудова сфера закріплює і посилює примусові

механізми сім'ї; сім'я запозичує додаткові імпульси і ресурси закріпачення

жінки у сфері виробничих стосунків.

Варто при цьому зауважити, що говорячи про макро- чи мікро- рівень

соціальних відносин, Чафетз залишається прибічником марксистської

орієнтованого структуралізму, де останнім надається значна і визначальна

роль. Особливо помітно це стає при її аналізі гендерної нерівності на

мікрорівні (сім'я, ближнє соціальне коло, товариські і розважальні малі групи

та ін). Це принципово відрізняє аналізовану концепцію від інших

мікросоціологічних концепцій, де основними чинниками соціальної взаємодії

є агент (діючий індивід, мікросуб'єкт) та його (її) вибір. В інших

мікросоціологічних концепціях не свобода (обмеження свободи)

розпочинається з вибору, в результаті чого виходить, що будь-який

соціальний вибір є вибором не свободи. Чафетз же обстоює протилежне:

будь-яка соціальна структура — це механізм або чинник, який обмежує

свободу. А будь-який добровільний вибір — це подолання заданих

структурами обмежень, вихід у простір свободи (подолати цей дуалізм

структури та суб’єкта робить спробу сучасний англійський соціолог Е.

Гідденс. Наскільки це йому вдається, побачимо далі).

Щоб пояснити пригнічення жінки на мікрорівні, Чафетз використовує

також концепцію обміну. Чи насправді є соціальна взаємодія в найближчому

15

соціальному колі обміном залежності на щось бажане і привабливе, тобто

щось більш значуще, ніж свобода, особиста гідність, прагнення до

самоствердження, ставить вона питання. Позитивно на це можна буде

відповісти за умови, якщо довести, що саме у цій сфері саме цей обмін є

добровільним, корисним і еквівалентним. Замітимо при цьому, як ми вже

вияснили з аналізу теорії обміну Блау, що обмін є також джерелом влади:

адекватний—справедливої, неадекватний — несправедливої або

насильницького пригнічення свободи. Теорія обміну також розрізняє

економічний і соціальний обмін як два різнорідних процеси, де ресурси,

механізми і наслідки обміну мають інколи прямо протилежний характер.

Економічний обмін передбачає імпліцитну (самозрозумілу, хоч і дещо

скриту, а також контрактну, попередньо договірну) форму. Умови обміну,

його правила, ресурси, етапи, наслідки, варіанти передбачені наперед, хоч

інколи це робиться перед початком обміну (наприклад, базар).

У соціальному ж обміні залишаються не досить проясненими

попередньо умови, правила, наслідки, арбітраж тощо (наприклад, якщо хтось

когось пригостив вечерею у ресторані, чи значить це, що його візаві

обов’язково це зробить у відповідь. А якщо зробить, то де, коли, яким чином,

наскільки адекватно та ін.?).

Саме особливість соціального обміну на рівні статей і є, вважає Чафетз,

основним джерелом мікросоціального гендерного гніту та експлуатації.

Основна причина цього полягає у тому, що жінка входить в обмін у

мікросередовищі, маючи на руках значно менший обсяг обмінного ресурсу

значно меншої обмінної вартості і сили. Будучи підлеглою соціальною

групою, вона не може володіти основним обмінним ресурсом достатньої

сили і впливу, навіть якщо окремі представниці її статі якось ухитряються

взяти під свій контроль значний обсяг обмінних ресурсів. Це залишається

винятком, а не правилом (від себе можемо додати, що навіть сам шлюб та

його історично конкретна форма, як довів Ф. Енгельс у праці «Походження

сім’ї, приватної власності та держави», є чоловічий, а не жіночий проект).

16

Походить це від того, що жіноча група не є ні основним власником, ні

основним (панівним) політичним суб’єктом даного суспільства. Єдине, що є

у розпорядженні жінки і що вона може виставити на торги, це її тіло,

власником якого вона є насправді. Використовуючи його, жінка може

здійснити прибутковий у якомусь відношенні соціальний обмін. Але це дуже

залежить від кон’юнктури шлюбно-сексуального ринку, на якому більшість

жінок, з огляду на вказані раніше причини, скоріше програють, аніж

виграють. Не всі жінки мають однаково конкурентне на цьому ринку тіло, до

того ж його (тіла) конкурентна привабливість має досить обмежені часові

межі. Це не значить, звичайно, що абсолютно всі жінки наперед приречені на

соціальну поразку. Проте соціальний закон завжди є законом великих чисел,

тобто він має статистично підтверджений вигляд: «переважна чи проста

більшість».

17

Добровільне позиціонування себе у ролі скривдженої і знедоленої

Більшість теоретиків класового підходу, розпочинаючи з Маркса,

завжди розглядали знаходження особи серед скривджених, знедолених і

зневажених як об’єктивно визначену необхідність (доля окремого індивіда

лише повторює долю його класу) або трагічну випадковість (обставини

особистого життя склалися так, що індивід «опустився» до свого нинішнього

жалюгідного існування). При цьому майже всі аналітики класового підходу

при цьому допускали, що самоідентифікація, усвідомлення свого

пригніченого стану є важливою і практично обов’язковою передумовою

звільнення, хоч би навіть це звільнення було суто особистісною акцією,

звичайним актом самоусвідомлення чи побутовим та ординарним «бунтом

навколішки». «Раб, — любив повторювати відомий російський революціонер

В. Ульянов - Ленін, — який усвідомив своє справжнє рабське становище, вже

не зовсім раб». Адже від цього моменту він починає шукати шляхи і

механізми подолання свого рабського становища.

Проте не всі раби здатні усвідомити своє рабське становище, як також

не всі ті, хто його усвідомив, у той самий час і негайно стають

революціонерами. Досить значною є доля тих, для кого усвідомлення свого

рабського становища є не передумова переходу до революційної боротьби, а

передумова до примирення зі своєю участю. Не всі ті, хто випадково чи

навіть свідомо стає на шлях боротьби за звільнення, витримують всі

депривації цього шляху. Нарешті, бувають також випадкові невдачі через

нещасливий для ініціаторів боротьби збіг обставин. Зрозуміло одне:

звільнення і свобода є не лише найбільш привабливі особистісні і колективні

цінності, але вони також утримують у собі, як і всі інші привабливі і

приваблювані речі, можливість поразки, невдачі, невдалий збіг обставин і

дорого, як і все якісне і значне, коштують.

Але це параметри боротьби, тобто ситуація, коли індивід чи група

прагнуть вибороти собі права, ресурси і щасливу долю. Є ще й такі моменти,

коли деякий соціальний суб’єкт сприймає своє становище як задовільне,

18

сприйнятливе і адекватне. Такі індивіди, як також такі мотиваційні і дієві

механізми, є саме тим, що слугує дуже важливою передумовою формування,

утримання і подальшого відтворення соціальної нерівності. Такого роду

поведінку проявляють і демонструють всі без винятку залежні (повністю або

хоч би частково, в якомусь відношенні) індивіди, групи, формальні й

інституційні структури. Ми будемо в подальшому торкатись переважно

індивідів і груп.

Пояснити їх поведінку не складніше, аніж поведінку негативістів,

бунтарів чи революціонерів. У них є своя логіка мотивації і дії, яка не

обов’язково гірша чи програє попередній структурі дії. Тут є свій підрахунок

витрат і здобутків, можливо, навіть більш раціональний, щонайменше не

менш розсудливий. їх баланс витрачених ресурсів і отриманих вигод може

бути навіть більш позитивним, особливо якщо виходити з того, що життя

саме по собі є настільки значна цінність, що його збереження за будь-яких

ситуацій може бути обов’язковим і першорядним. Тим більше, що цінності і

мотивації підлеглі (піддаються) старінню і подальшій переоцінці: те, що

здається найвищою цінністю у даний момент і у даній ситуації, в інший

момент і в іншій ситуації починає виглядати зовсім інакше. Ці все наводить

Чафетз для того, щоб мати можливість побачити позицію жінки у ситуації

вибору між боротьбою і жертвою по можливості більш всебічно. Особливо

зважаючи на кілька виключно жіночих обставин: якщо колись жінки і

справді були воїнами, то це було так давно, що мохом поросло. Від історично

незапам’ятних часів жінка чи то обрала, чи то вимушена була погодитись на

те, що її домінуючою рисою і функцією є не що інше, як материнство.

У порівнянні з чим все інше може виглядати пустим і нікчемним; жінка

так давно вже не воїн, а навпаки — миролюбна істота, що у соціальні бої

включається лише їх мізерна частина, ті, хто не може чи не хоче (можливо,

не знаходить для себе вигідним) бути жінкою. У тій, звичайно, іпостасі, яку

їй відвів переможець — чоловік, якого вона може нагородити натомість

лише рогами, ситуація жіночої нерівності, на відміну від нерівності

19

чоловічої, сприйняла настільки специфічну форму, що жодним ідеологічним

актом її (нерівності) усвідомлення; юридичним актом надання комусь чи

відбирання від когось деяких прав ситуацію жодним чином не виправити,

материнські обов’язки, особливо на стадії немовляти настільки специфічні,

що їх виконання, щонайменше — за сучасних умов, може здійснюватись

лише жінкою і ніким, окрім неї. Всі викладені і з тих чи інших причин тут не

вказані передумови жіночого становища настільки внутрішньо суперечливі,

що їх навіть логічна інтерпретація є досить складною справою.

Суть справи, як бачимо, полягає в тому, що жінка має такі особливі

(дітородну і соціалізуючу) функції, без передачі яких комусь іншому

соціальне урівнення статей виглядає пустопорожньою демагогією. Слід

звернути увагу ще на одну обставину: жінка, в принципі, хоч можливо і з

деякими труднощами, може взяти на себе будь-яку іншу соціальну функцію,

крім дітородної. Те ж саме стосується і чоловіка, без хоч би деякої співучасті

якого дітородна функція або не реалізується, або реалізується деяким

викривленим чи штучним чином. Отже, проблема гендерної рівності врешті-

решт упирається в їх антропологічну не те, щоб нерівність, але щонайменше,

неоднаковість. І це робить проблему гендерної рівності значно складнішою

для розв’язання, аніж проблему соціально-класової, національно - етнічної,

професійної, вікової чи якоїсь іншої нерівності. Хоч вікова нерівність також

задана антропологічно, і у цьому аспекті вона схожа на проблему гендерної

нерівності.

20

Закріпачення як добровільний вибір

Видимий зріз гендерних відносин засвідчує, що нерівність тут має, так

би мовити, добровільний характер: жінки охоче і навіть не без деякого

задоволення займають позицію «гнаних і знедолених». Такої яскраво

вираженої особливості не має жодна з інших форм соціального

пригноблення, пригнічення чи панування. Всі інші соціальні групи (класи,

етноси, конфесії, територіальні, геопологічні та інші групи) активно

протестують проти їх підлеглого становища, використовуючи задля цього всі

можливі форми боротьби, впритул до озброєного протесту. Щоправда, тут у

жінок є спільники, — підростаючі покоління, — які також відносно охоче

займають такі самі позиції. Щоправда, і жінки, і підростаючі покоління

перманентно при цьому протестують: 1) жінки через постійні шлюбно-

сімейні конфлікти і непорозуміння, які у своїй основі (якщо проаналізувати

їх структури, мотиви, механізми розгортання) в кінцевому рахунку є

питанням про становище жінки чи дитини; 2) підростаючі покоління через

перманентний непослух і відхилені форми поведінки, в яких можна угледіти

також протест проти їх чи то соціалізації (в інтересах опозиційної групи —

дорослих) чи ресоціалізації (насильницька трансформація вже набутої

ідентичності, на чому, як ми бачили, особливо наполягає Гофман).

Але і в першому, і у другому випадках є деяка їх об'єднуюча специфіка.

По-перше, це не тільки (можливо навіть — не стільки) соціально, а й

антропометрично інші групи. В першому випадку це пов’язане з органічною

специфікою жінки, її не лише соціальним, а й природно-демографічним

призначенням. У підростаючого покоління — вік. У такому разі добровільне

соціальне підпорядкування можна розглядати як відмову від однієї

соціальної функції (впорядкування і управління суспільством) задля кращої

реалізації іншої, більш важливої (народження і виховання нових поколінь,

особливо в ранньому віці, власне дорослішання). Якщо це так, тоді певну

соціополітичну пасивність жінки, особливо в аграрному докапіталістичному

суспільстві, можна розглядати не як слабкість, а як свого роду мудрість,

21

благородну жертву, якщо не покликання. Що ж стосується підростаючих

поколінь, то вони погоджуються на соціалізацію ще не будучи достатньо

досвідченими, щоб зробити добровільний вибір. А, по-друге, в контексті

концепції обміну вони вбачають здебільшого досить вигідною для себе

справою обміняти дурість на розум, невігластво на освіченість,

імпульсивність поведінки на грамотну самоорганізацію та ін., тобто

вбачають у цьому необхідний шлях до самореалізації і повноцінних проявів

життя.

Як би там не було, але більш-менш добровільне сприйняття свого місця

в соціальній ієрархії є очевидним фактом. Хоч треба визнати і те, що більша

частина жінок, — і чим цивілізованішою є країна за прийнятими сьогодні

критеріями, — тим активніше протестують вони проти такого свого

становища, вважаючи його несправедливим, архаїчним, негуманним і

насильницьки нав'язаним чоловіками, які в такому контексті стають

опозиційною їм спільнотою, соціальним контрагентом.

Сама Чафетз більш схильна вважати, що в колективних діях сучасної

жінки домінує саме добровільне самоув’язнення скоріше, аніж ініціативний

протест. З цим можна погодитись, бо коли б всі жінки раптом відмовились

від тієї позиції і функції, які їм приписані, існуючий соціальний порядок

розпався б як картковий будиночок. Проте він розпався б і у тому випадку,

якби люди раптом перестали виходити на роботу, діти і молодь — слухатись

старших, школярі ходити до школи чи студенти в університети, солдати

служити в армії та ін. Тут діє специфічна колективна мудрість, в основі якої

лежить усвідомлена чи інтуїтивна установка щодо того, що найбільш

кепський соціальний порядок кращий за найліпший безпорядок. Хоч ця

установка чомусь час від часу зникає під час насильницьких революцій і

громадянських воєн.

Як би там не було, очевидно, що засади колективного жіночого послуху

і дисципліни не зовсім очевидні, дещо втаємничені, і тому потребують

серйозного аналізу. Тут, швидше за все, діє відкритий ще Вебером закон

22

легітимності, тобто твердження чи принцип, стосовно якого будь-яка

соціальна структура, одного разу виникши, у подальшому легітимізує себе

сама очевидним фактом свого існування і його безперервного

самовідновлення у наступних фазах еволюції. Можливо, тут діє також закон

психологічної інерції, тобто нездатність чи небажання людей ініціювати такі

починання, результати яких далеко неочевидні. Ще сюди можна додати

своєрідний «закон очевидності». Його можна розуміти як звикання, звичку,

соціальну інерцію або щось подібне.

У гендерній соціології це ще називають тендерними стереотипами,

найбільш поширеним з яких є схильність чоловіка підпорядковувати і

схильність жінки підпорядковуватись. У масовій свідомості і колективній

поведінці це існує у формі звичаю, звички, соціально-психологічної інерції,

того самого гендерного стереотипу або, за Бурдье, габітусу. Має значення і

та обставина, що вже існуюче завжди знаходить різні форми своєї

легітимації: ментальні (все існуюче — розумне, як стверджував Гегель),

психологічне (все звичне — не турбує, вносить замирення і спокій),

ідеологічне (так завжди було), релігійне (за божими заповідями),

концентуально-теоретичне (такий соціальний порядок — функціональний),

естетичне (це — красиво), моральне (це — добре), історичне (так завжди

було, так робили наші предки) тощо. Найбільш значущою формою

легітимації та інституціоналізації є культура, оскільки вона

підпорядковується принципу досконалого і красивого та супроводжується

позитивними естетичними переживаннями.

На думку Чафетз, існує три головних механізми, які дозволяють,

роблять можливим чи необхідним існування гендерної нерівності: гендерна

ідеологія, гендерні норми і гендерні стереотипи. Вони мають досить

різноманітний вигляд стосовно кожної особливої чи конкретної соціальної

ситуації, у тому числі різний рівень сприйнятності, згоди, практичного

втілення у реальній поведінці, переконаннях діючого суб'єкта стосовно

законності, необхідності чи бажаності подібного стану речей, але у

23

сукупності забезпечують відтворення і подальше функціонування гендерної

нерівності як об'єктивного соціального факту.

Існують також, на думку Чафетз, три основні концепції, які ставлять

перед собою завдання задовільно пояснити походження, функціонування і

подальшу історичну еволюцію гендерної нерівності: психоневротична теорія

Фройда; концепція тендерного виховання і навчання; концепція відтворення

гендерної нерівності через повсякденні життєві структури. Кожна з цих

концепцій прив'язана до якогось особливого механізму соціальної поведінки.

У Фройда все відбувається в ранньому дитинстві і залежно від форми і рівня

та сили, з якою пригнічуються сексуальні інстинкти та їх особливі форми.

Наскільки можна зрозуміти, у дівчаток принципово інший сексуальний

символ (батько) і принципово інший сексуальний суперник (мати). Навіть

перемога над нею не дозволяє їй зайняти панівну соціальну позицію, бо це

боротьба тих, чиї позиції наперед визнані слабкими, тобто переможниця

займає місце вже переможеної, отримуючи завдяки цьому лише право

влитись в їхні ряди. Концепції побутового походження гендерної нерівності,

куди практично відноситься вся мікросоціологія (інтеракціоналізм,

етнометодологія, драматургічна соціологія Гофмана) виходять зі специфіки

включення індивідуальності жінки в мережу соціальної взаємодії у ранньому

дитинстві і на рівні найближчого суспільного оточення. Сама Чафетз,

наскільки можна судити, є прибічницею психодинамічного підходу Фройда.

Тому постає необхідність розглянути її погляди у цьому відношенні більш

детально.

24

Інтрапсихічні структури як фактор гендерної нерівності

У своєму теоретизуванні Чафетз відштовхується від праці Ненсі

Чодоров (Chodorow N. The reproduction of mothering: Psychoanalysis and the

sociology of gender. — Berkeley: Univers. Of California Press, 1978), яка є

достатньо авторитетною прихильницею психодинамічного

(психоаналітичного) підходу. Розподіл і засвоєння чоловічих і жіночих

ролей, згідно з цим підходом, відбувається в ранньому дитинстві шляхом

протилежно спрямованої соціалізації. Особливо помітно це в сім'ях

сучасного промислового капіталізму, більше третини яких є неповними

(батьки знаходяться в розлученні) і складаються лише з матері та її дітей.

Проблема, проте, полягає в тому, аби визначити конкретні шляхи і

механізм того, яким чином та ж сама сім'я формує протилежно спрямовані

гендерні моделі поведінки. Особливо різко постає ця проблема стосовно

неповної сім'ї: як може мати, тобто носій жіночого гендеру, формувати у

хлопчиків і дівчаток тієї самої сім'ї протилежно спрямовані моделі і

мотивацію поведінки.

Фройд свого часу стверджував, що психічна енергія особистості має

трирівневу структуру: «воно» (досвідоме чи несвідоме), «его» («я», окрема

індивідуальність) і супер-его (культура та її поведінкові приписи). Ці

структурні компоненти вказують також на границі чи межу трьох різних

внутрішніх компонентів особи. Стверджуючи про інтрапсихічні структури,

ми маємо на увазі три різних джерела енергетики, структурування поведінки,

її зовнішню модифікацію, де очевидна їх відмінність одна від одної. Звідси

Чодорова, а з нею і Чафетз, роблять висновки про існування відмінних одна

від одної психічних структур, які є різними двигунами різних модифікацій

поведінки хлопчиків і дівчаток, а потім чоловіків і жінок. Проте ця відмін-

ність, за їх думкою, не є вродженою, а формується в процесі соціалізації і

подальшого соціального становлення.

Передусім, у хлопчиків і дівчаток формується різне емоційне ставлення

до батька і матері. Як представників, додамо від себе, вже розділеного світу

25

на чоловічу і жіночу половину. Дівчата формують свою особливу

ідентичність та індивідуальність через наслідування матері, хлопчики —

батька. При цьому особливо треба мати на увазі, що батько (і як реальна

фізична постать, і як деякий історико - соціальний персонаж) завжди є

відсутнім. Згадаємо, що комплекс Едіпа формується через пошук сином

батька, який «пішов на війну» і ніяк не повернеться звідти додому. Іншими

словами, батько завжди відсутній і фізично, і символічно. Фізично тому, що

він «на війні» або «на роботі». Символічно тому, що він скоріше гість у

своєму домі, його справжні справи завжди «десь там». У такій ситуації більш

вірогідно, що хлопчик також засвоїть материнську (жіночу) лінію поведінки.

Для дівчини це більш органічно доступно і ефективно; вона прагне любити,

доглядати і готувати. Патерн же для наслідування хлопчиків практично

відсутній, тому його модель поведінки формується хаотично, непослідовно і

випадково. Тому його менше цікавить атмосфера соціуму, і більше —

реальні речі та їх відносини. Завдяки цьому в ньому формується раціоналізм,

техніцизм, вольовий і командний стиль відносин, прагнення

підпорядковувати, маніпулювати, долати перешкоди, накопичувати зовнішні

елементи перемоги, успіху і щастя. Його подальше життя, саме як чоловіче

життя, визначається тим, якою мірою йому вдалося подолати в собі реліктові

залишки материнського впливу. Закінчений, повністю сформований «не

хлопчик, а мужчина», — це той, який прагне не консолідації, а протистояння;

не згоди, а конфлікту; не примирення, а боротьби; не нищості, а наперед

заданої зверхності; не симуляції під когось, а маніпуляції кимось; не

задоволення випадково зайнятим статусом, а його повна максимізація та ін.

Результат такого виховання проявляється в тому, що прагнення

підпорядковувати, володіти, пригнічувати і обмежувати проявляється

насамперед у ставленні до жінки, хоч воно може сприйняти більш грубу і

вульгарну форму у чоловіків із елітних і нищих верств. Проте суть від цього

не міняється. А сама манера поведінки втілюється на нижніх рівнях психіки,

на рівні поза- і підсвідомого, тому дуже важко піддається коригуванню.

26

Особливо якщо мати на увазі, що вона суб'єктивно приємна, вигідна і

гарантує досить значні дивіденди для всього подальшого самовизначення і

способу життя. Цікавим тут є ще один момент: обидві авторки при цьому

вважають, що такий тип поведінки ґрунтується на деякому первісному

страху чоловіків перед жінками, у свою чергу пов'язаний із їх фатальною

сексуальною залежністю від неї. У реальній чоловічій поведінці цей

первісний страх у подальшому трансформується на ненависть, яка потребує

для свого задоволення перманентних образ, знущань, насильства чи дрібних

повсякденних зачіпок.

У принципі це найшвидше так, тобто саме так або майже так це

виглядає у повсякденному неформальному спостереженні за реальною

поведінкою чоловіків і жінок. Проте це якось пояснює побутовий аспект

гендерних відносин, але не пояснює їх глобальний аспект.

Зокрема, як із кепсько (до речі, далеко не всіх) вихованих чоловіків

формується кепсько діюча гендерна група? Як ця велика гендерна група

утримує іншу тендерну групу у перманентно залежному, підлеглому і навіть

експлуатованому (на манер залежного класу) стані? І чому відносини між

класами протікають у формі відвертої міжгрупової боротьби, а боротьба між

чоловіками і жінками обмежується домашніми сварками і побоями чи

в'їдливими репліками в публічних місцях?

Подальшу (дорослу) гендерну поведінку вони пояснюють також через

використання механізмів соціалізації, але вже роблячи наголос не на

вихованні (передачі наочного модусу поведінки), а через навчання (передачі

корисної інформації і навичок поведінки). Механізм тендерного соціального

навчання (особливо там, де він скерований на жінок, бо саме жінки є

домінуючим предметом дослідження в гендерній соціології так, як вона існує

зараз) складається, за їх думкою, з наступних компонентів: привертання

належної уваги до деяких особливих сторін взаємних відносин; її (уваги)

затримка на необхідному моменті; механізми відтворення (в інших жінках, а

особливо — у наступних поколіннях) і належна гендерна мотивація. Все це

27

(особливо привертання чи концентрація уваги на потрібному і необхідному,

а також Ті затримка) реалізуються передусім у ранньому дитинстві. Надалі в

справу вступає тендерно визначене кодування поведінки, емоційна

підтримка і стимуляція певних поведінських зразків, позитивне фізичне і

символічне насичення одних видів поведінки і негативне — інших. Тут

задіяний відомий у педагогіці і психології арсенал: підкріплення, винагорода,

покарання, ізоляція, афіліація (залучення), ініціація та ін. Недолік концепції

при цьому залишається тим самим: як діють макроструктурні чинники і

механізми у цьому процесі? Можна зробити також і більш суттєве, на нашу

думку, зауваження стосовно очевидної внутрішньої суперечності концепції:

авторки прагнули пояснити добровільне соціальне самоув'язнення чи

самозакріплення жінки. Насправді ж весь зміст концепції свідчить про прямо

протилежне: насильницьке закріплення за жінкою досить соціально

невигідного для них тендерного статусу і моделі поведінки іншою, панівною,

чоловічою групою.

28

Гендер у системі суспільних відносин

Прибічники соціології повсякденного життя основну увагу звертають на

те, яким чином у системі звичайних побутових відносин шляхом ординарної

повторюваної взаємодії формуються, відтворюються, вдосконалюються і

реформуються суспільні життєві структури і функції. А також яким чином у

цій взаємодії формується колективна та індивідуальна ідентичність як

самовідчуття, самоусвідомлення і самопозиціювання стосовно «інших». При

цьому частина цих теоретиків визнає відкритий (у значенні

демонстративний, очевидний, доступний спостереженню, розумінню,

фіксації і опису) характер формування і позиціювання цієї ідентичності.

Інші, як наприклад, Гофман, виходять з того, що презентація себе

суспільству носить скоріше скритий, замаскований чи втаємничений

характер, а стосовно «інших» чи у публічну сферу надсилається в

замаскованому або зашифрованому вигляді. Тому соціальна комунікативна

взаємодія передбачає для свого нормального протікання певний рівень

навченості, готовності комунікативних соціальних суб'єктів до аналізу

скритих і втаємничених сигналів чи замовчуваних і обхідних шляхів

донесення свого «я» суспільному оточенню. Пояснюється це в тому числі

певною недовірою між взаємодіючими суб'єктами, очікуваннями загроз від

оточуючих, бажанням уникнути через надмірну щирість зайвого

саморозкриття чи інших негативних реакцій учасників взаємодії на

презентацію свого справжнього «я». Найбільш радикальні послідовники

взагалі вважають такий підхід природним і закономірним, бо суспільство

очікує від свого комунікативного партнера дещо умовної самоінтерпретації,

сприйнятливої для їхніх очікувань, тобто ніби нав’язує ініціативному

комунікативному суб'єкту той спосіб, яким він має повідомляти про себе

(що, коли і як?), аби отримати позитивну чи схвальну оцінку своєї

самопрезентації.

Відповідно до цієї загальної схеми, вважає Чафетз, відбувається

сприйняття і оцінка гендерних послань. Хоч гендер і є найбільш очевидна і

29

легко доступна сприйняттю і оцінці форма комунікативної взаємодії, все ж і

вона має бути підтверджена. Проте це підтвердження має дещо специфічну

форму: людина має не просто заявити про свою статеву (в даному випадку,

на початковій стадії взаємодії це найбільш очевидне і зрозуміле), а саме —

тендерну приналежність. Вона має підтвердити не те, до якої статі вона

належить, а те, наскільки вона згодна чи незгодна з існуючим у даному

суспільстві соціокультурним визначенням статі. Коли правовірна

мусульманка одягає паранджу, йде на шість кроків позаду свого чоловіка,

здійснює деякі інші сигнальні акції, вона в такий спосіб прагне підтвердити

свою згоду (або незгоду) з існуючою у даному суспільстві інтерпретацією

статевої приналежності. З цього випливає найбільш очевидний і, можливо,

найсуттєвіший для аналізу жіночої емансипації висновок: якщо жінка

виступає за свою емансипацію, вона змушена це робити перманентно, всюди,

в усьому діапазоні своїх життєвих проявів, отримуючи звідусіль певні реакції

на свою рольову презентацію. А це найбільш виснажлива війна, де навіть

окремі маленькі перемоги принесуть не стільки задоволення, скільки гіркоту

і морально-психологічні страждання. Недарма Гофман бачив у гендерній

видовищній (театралізованій) поведінці «...інкорпорацій:' і демонстративне

втілення розповсюдженої у даному суспільстві офіційно діючої ідеології»

(«Представление себя другим в повседневной жизни», с.32).

При всій можливій тут очевидній неочевидності, гендерна (особливо з

боку жінки, хоч в деяких особливих випадках з боку чоловіка також)

самопрезентація є доволі невизначеною, завжди дещо сумнівною і досить

ризикованою дією, хоч на цей випадок існує безліч формалізованих ритуалів

і стереотизованих технологій. До речі, сама множинність формалізованих і

квазі-формалізованих дій у цій сфері є додатковим і очевидним

підтвердженням гендерної нерівності. Це розмаїття саме і випливає із

гендерної невизначеності жінки, багатопрофільності та розмаїтості

взаємодіючих і конкуруючих між собою її образів і профілей. На цей

випадок існує доволі різноманітний фольклор, соціологічний аналіз якого

30

легко переконав би в істинності такого твердження.

До речі, навіть у досить визначених здавалось би ситуаціях існує

значний індекс невизначеності реальної поведінки жінки. Так, у зарубіжній

соціології існує досить об'ємна література з дослідження механізмів

ствердження жінкою власного професійного-статусного обліку за умов

формальних організацій. Здавалось би, і Вебер доводить це доволі грамотно

на рівні формально-логічної дедукції, саме у формальних організаціях

беззастережно мав би діяти закон функціональності трудової поведінки

людини, де жінка діяла б не як специфічна особа чи самоцінна

індивідуальність, а виключно як персоніфікована виробничо-трудова

функція. Тим не менше жінці взагалі, а жінці — керівникові особливо,

доводиться витрачати доволі сил і енергії, аби у всіх трудових стосунках її

сприймали як трудову, а не статеву, одиницю. Загальна морально-

психологічна суто чоловіча ментальність не може погодитись із тим, що

жінка не обов'язково персоніфікує слабкість, боягузтво, незадоволені

сексуальні бажання чи непереборне бажання бути комусь матір'ю, нянькою,

медсестрою, розрадником, розважальником чи забавником.

Подібна суперечливість колективної та індивідуальної позиції у

суспільному оточенні має свої маленькі позитиви і великі негативи,

стверджує Чафетз. Позитиви полягають у тому, що перманентна

невизначеність дозволяє жінці свободу у виборі і розігруванні певної

ситуативної ролі, яка може виявитись вигідною саме у заданій ситуації.

Це — та сама сила жіночої слабкості, про яку так люблять говорити

чоловіки. Але вже сам по собі факт того, що жінка може чогось добитись

виключно демонстрацією своєї слабкості сам по собі принизливий, надто

невизначений (може призвести і до зворотнього очікуваного результату) і в

кінцевому рахунку мало продуктивний. Це, власне, поведінка улесливої

домашньої тварини, малої дитини або раба, тобто істоти, слабкість якої має

об'єктивний, наперед заданий і незворотний характер.

Достоїнством концепції Чафетз, хоч саме за це її досить часто

31

критикують зарубіжні колеги як за уступку марксистському економічному

детермінізму; є визнання основних факторів подібного становища жінки в її

економічному становищі і місці в суспільному розподілі праці та її

продуктів. Саме тут жінка близька до всіх інших соціально знедолених груп:

вона терпить від насильницького розподілу праці, від її відчужуючого

характеру, від професійно-освітньої непідготовленості, від політичної

несправедливості, від неучасті у публічному і політичному житті, від

домашнього рабства, від необхідності народжувати і виховувати дітей і вести

домашнє господарство саме в ті роки, коли вона могла би зробити

професійну чи соціальну кар'єру. Її становище в сім'ї не просто нагадує, а

буквально тотожне становищу раба: тут вона працює за житло і їжу, має

невизначений і нічим не регульований робочий день і робочий рік (без

формально визначеного права на відпустку), що власне і є основною

характеристикою раба. Вся власність сім’ї в більшості випадків належить

чоловіку, він також презентує сім'ю як її юридичний представник у публічній

сфері. В неї, особливо працюючої жінки, подвійний робочий день (на

виробництві і дома), більш низька зарплата на виробництві і неоплачувана

робота вдома. Саме тут суспільний розподіл праці перестає носити характер

соціального процесу: він не регламентується, не оплачується, не

визначається заздалегідь міра праці, розподілу і споживання, не

контролюється зовнішнім чином (чоловічий контроль не може бути

об’єктивним, бо чоловік — зацікавлена сторона; там же, де чоловік проявляє

співчуття і жалість, вони об'єктивно просякнуті презирством і лицемірством).

Щонайменше, показують нерівноправний характер даних стосунків.

Чафетз підкреслює у своїй концепції, що всі несправедливості

пригнобленого класу стосовно жінки доповнюються новими негативними

моментами: експлуатація доповнюється домашнім рабством; політичне

безправ'я — чоловічою наперед заданою і суспільно схваленою вищістю;

культурна неоднаковість — правами з боку чоловіка брати участь у

художньо-естетичній творчості чи його присвоєнні. Воно також

32

проявляється в морально-правовому безправ'ї, втіленому навіть не стільки у

формальних кодексах, скільки у повсякденній моралі і культурі, а також

численних гендерних несприятливих для жінки забобонах, стереотипах,

самій технологічній організації повсякденного життя. Подібно до класової

жіноча нерівність також виглядає як наперед задана нижчість, яка має при

цьому досить розгалужену форму легітимізації, легалізації та

інституціалізацїї. Але, підкреслимо ще раз, особлива підлість тут полягає в

тому, що вона органічно вмонтована в повсякденні структури життя. А у ролі

об'єктивної засади для боротьби виступає саме там, де людина має

відпочивати, насолоджуватись і бути щасливою. Або вихід за структури

сімейного побуту, що означає для жінки відмовитись від усього того, що

становить суть і смисл її власне жіночого існування: заміжжя, сімейно-

шлюбне життя, материнство. Материнство тут найбільш непереборна

перешкода, бо у цьому випадку жінка має відмовитись не лише від свого

соціально схваленого шлюбного щастя, а й поставити під загрозу виховання,

щастя і майбутні соціальні перспективи своїх дітей. Це ж визначає

внутрішню суперечливість становища жінки в даному суспільстві. На чому

всі гендерні соціологи, включаючи Чафетз, акцентують, на нашу думку,

недостатньо.

33

Гендерні перспективи жінки

Той факт, що проблема гендера інтерпретується насамперед як жіноча,

аніж чоловіча, проблема — зрозуміло. За цією самою логікою

інтерпретується проблема класу. Щоправда, останнім часом і у соціології на

достатньо серйозному рівні ставиться проблема панівного класу, його

соціальної якості і здатності до організації контрольованих соціальних

трансформацій, які б проходили у замиреній формі і гарантували у той самий

час соціальний компроміс, сприйнятливо сприяли задоволенню колективних

інтересів, відповідність отриманої вигоди вкладеним соціальним ресурсам,

справедливу пропорцію вкладу і винагороди. Стосовно класової ситуації така

концепція вже є (йдеться про концепцію історичного акціоналізму сучасного

французького соціолога А. Турена (див.: «Production de la societe. — P.:

Seuiel, 1973»).

Проведений попередньо аналіз засвідчує, що «миротворча» концепція

жіночого визволення тим більш необхідна, що вона передбачає у ролі своєї

попередньої передумови повну, можна навіть сказати, глобальну чи

тотальну, реорганізацію всіх елементів соціального порядку і всіх сторін

суспільного життя. Комуністи помилилися, стверджуючи, що для визволення

робітничого класу треба перевернути зверху донизу (і такою ж мірою —

знизу доверху) всю існуючу конструкцію суспільного життя. Практика

вказує на те, що для цього досить радикально змінити місце робітничого

класу на виробництві і у сфері споживання: надати відповідну кваліфікацію,

унормувати міру праці і винагороди, поліпшити умови праці і робоче місце,

втілити виробничу демократію та ін. Проте для визволення жінок цього явно

недосить. Хоч би тому, що жінка не просто суб'єкт виробництва чи

споживання, а деякий універсальний соціальний суб’єкт, який знаходиться і

пронизує собою всі пори суспільного буття, що може сказати на цей предмет

гендерна соціологія взагалі, концепція Чафетз, зокрема.

Вона (Чафетз) поділяє свою концепцію гендерних змін на дві відносно

автономні частини: концепцію попередньо не модельованих (не

34

проектованих, не задуманих заздалегідь) і концепцію планових, проек-

тованих, доцільно задуманих змін. У процесі гендерних перспектив нею

передбачаються в першу чергу зміни в таких суспільних процесах як

власність, сфера виробництва і розподілу, структура робочої сили, тех-

нологічні процеси, взаємини статей на дошлюбному і шлюбному ринках, у

сімейному становищі, вихованні дітей, регуляція відносин сімейної власності

та реорганізація механізмів успадкування майна і грошей.

Чафетз у поясненні цього аспекту гендерних відносин виходить

насамперед із дії механізму попиту і пропозицій. Як на виробничому, так і на

інших ринках. Дія цього механізму спонукає жінку мати кращі позиції на

ринку праці, а задля цього підвищити рівень освіти, професійної підготовки,

пізніше виходити заміж, прагнути до нуклеарної (обмеженої) сім’ї, прагнути

повернутись на виробництво після досягнення дітьми зрілого віку тощо. Ці

фактори впливають на загальне становище жінки, але скоріше стихійним

чином. Чоловіки при цьому прагнуть утримати свою монополію, незалежно,

до речі, від сфери своєї діяльності, проте модифікуючи її стосовно

загального стану цієї сфери. Тобто, чоловіки — власники прагнуть

залишитись власниками, а чоловіки робітничих професій — зробити їх і

надалі недоторканними, тому зустрічаючи агресивно і вороже будь-які

спроби жінок проникнути в сферу трудових відносин. Загальна тенденція тут

полягає в тому, що основна маса чоловіків залишає «насиджені місця» тільки

тоді, коли з’являється не просто щось нове, але нове і вигідне. Виходить так,

що чоловіки поступаються своїй позиції добровільно лише в тому випадку,

коли з’являється щось більш перспективне.

Чафетз нараховує чотири можливих варіанти наперед непланованих

(стихійних) гендерних змін:

— зміни в загальній популяції населення. Це означає, що при пос-

тійній наявності одних і тих же робочих місць і однієї й тієї самої структури

гендерної популяції, співучасть жінок у суспільному виробництві

залишиться тією ж самою. Якщо кількість чоловіків-претендентів на ті ж

35

самі місця падає, можливості для жінок у такій же пропорції зростають;

— якщо загальна кількість чоловіків щодо загальної кількості жінок

падає (наприклад, у результаті війни або еміграції), жінки отримують

можливість підвищити свій рейтинг найму, заробітну плату і більш

престижні види зайнятості. У протилежному випадку їх можливості в такій

же пропорції знижуються;

— стосовно впливу економічних або технологічних структурних

змін можливі два варіанти. Якщо в результаті таких змін вимоги до фізичної

сили працівників, їх психофізіологічної виносливості, рівня освіти і

кваліфікації, вимоги повного робочого дня, можливість нічних змін,

ризикованості виробничих ситуацій тощо зростають, перспективи чоловіків

знайти роботу поліпшуються разом із зростанням їх заробітної плати. У

випадку пом’якшення виробничих вимог, навпаки, зростають можливості

для жінок, але падає їх рівень заробітної плати.

36

Інтенціональні (внутрішньо зумовлені) зміни

Чафетз тут виходить з того, що гендерні зміни і трансформації самі по

собі здійснюються рідко, важко і вимагають для своєї реалізації певної

сукупності позитивно спрямованих факторів. Викликане це наступними, з її

точки зору, обставинами. Перша: вплив жінок на соціальні процеси більш

виражений тією простою обставиною, що будь-яка соціальна група включає

в себе і гендерні відмінності та розмежування. До того ж гендерні

відмінності у будь-якій групі включають у себе інші відмінності: расові,

етнічні, класові, освітні, культурно-символічні та ін. У результаті такої

внутрішньої перехрещеності суто гендерна психологія, ідеологія чи утопія

замішані на інших відмінностях, насичені чи просякнуті іншими

ментальними компонентами, тому їх надзвичайно важко виділити

насамперед самим учасникам соціальних процесів, але також і дослідникам у

ролі власне гендерних факторів, мотивів чи механізмів.

Друга обставина полягає у тому, що жінки ніколи і ніде не живуть

окремо від інших соціальних верств, вони існують у них і через них. Подібна

розсіяність існування і проживання створює значні, інколи непереборні,

перепони для формування суто жіночої електоральної групи, протестної

спільноти чи свідомого соціально-політичного суб’єкта зі своєю особливою

соціальною верствою і власною, пристосованою виключно для жіночих

потреб, програмою соціально-політичної діяльності. У остаточному підсумку

Чафетз визначає дві незалежні змінні, які здатні, на її думку, викликати

соціоструктурні, а з ними і гендерні, зміни: макроструктурні; вплив

правлячої (керівної) еліти. Як бачимо, обидва фактори знаходяться або поза

контролем безпосередньо жіночої гендерної групи, або передбачають досить

незначний на них вплив. З цього можна дійти висновку, що потенційний і

реальний вплив жіночої групи на соціально-політичні трансформації досить

значний, але не як особливий самостійний фактор соціальних перетворень, а

як деякий каталізатор соціальних змін, які у собі несуть і позитивні зрушення

безпосередньо в інтересах жінок. Ми з цього дійшли б ще й того висновку,

37

що жінки як соціополітичний суб'єкт є, мабуть, союзник і супутник, аніж

самостійний гравець.

Як бачимо, загальна ідейно-методологічна позиція Чафетз досить

близька до марксистської. Зокрема, в тому, що стосується формування

жіночої групи як політико-ідеологічного суб'єкта. Жіноча група при цьому

розглядається швидше за все як соціальна структура, аніж соціально-

політичний суб’єкт. При цьому вона, як пролетаріат у Маркса, може існувати

в двох різновидах: як група у собі (нерозвинутий стан стихійного, скоріше на

побутовому рівні, протесту); і група для себе (жіноча група трансформується

на свідомого, ідентифікованого, самоорганізованого, з усвідомленням

власної історичної перспективи, історичних задач і свого соціального

опонента). Але перспективи щодо майбутнього визволення жінок більш

скромні і найімовірніше песимістичні, аніж оптимістичні.

У будь-якому випадку жінкам вона пропонує шукати собі союзника. Але

чомусь не серед чоловіків скромного соціального становища, а серед

правлячої (хоч теж переважно чоловічої) політичної еліти.

Серед макросоціологічних факторів, які впливають насамперед на

становище і еволюцію жіночого (а разом з цим — і чоловічого) тендеру

Чафетз називає індустріалізацію, урбанізацію і розмір (вагу в соціальній

структурі суспільства) середнього класу. Особливе значення вона надає

середньому класу, вважаючи, що представники цієї групи насамперед

представлені серед активісток і керівництва жіночого руху. Разом з тим

дослідниця вважає, що індустріалізація і урбанізації діють як у ролі

безпосередніх чинників (залучення жінок до індустріального виробництва,

освітніх і культурних процесів), так і опосередковано (зменшення числа

дітей у сім’ї звільняє жінок для публічної діяльності; їх концентрація в

містах сприяє ідентифікації і консолідації; поява виробництв, що не

потребують значних фізичних зусиль сприяють залученню жінок у

виробництво та ін.). Разом з тим зростання заробітної плати, рівня і

структури споживання, освіти сприяє перетворенню жінок на свідомих

38

учасників протестних акцій і трансформаційних процесів.

Міське середовище посилює частоту соціальних контактів, що у свою

чергу, сприяє жіночій консолідації і самоорганізації. Культурна соціалізація і

включення до системи освітньо-виховних процесів підвищує рівень

самоусвідомлення і самоідентифікації, які є важливими факторами не лише

залучення до протестних акцій, а й розуміння цілей і засобів боротьби.

Врешті-решт жінка починає розуміти своє нинішнє становище як продукт

історичної еволюції. А все те, що виникло за одних історичних умов, може за

інших умов з такою самою необхідністю зникнути.

Чафетз особливо відстоює думку, що жіночий протест має з необ-

хідністю вилитись у форму соціального руху, а не приєднання до класової

боротьби. Продовжена історична співучасть жінок у класовій боротьбі, а

потім їх реальне існування за умов диктатури пролетаріату засвідчує, як

вважає науковець, що таким шляхом звільнення мало вірогідне, бо чоловічий

пролетаріат при владі нічим не кращий за буржуазію. Це вказує на те, що

влада чоловіків не тотально залежна від їх класової та інших факторів

модифікації, що влада так довго вже знаходиться в чоловічих руках, що вона

набула форми природного і стихійного феномену, стала широко

розповсюдженим забобоном і стереотипом. Тому соціальний жіночий рух,

який за своєю соціальною природою тісно пов'язаний із зміною ціннісних

орієнтацій суспільства, єдино можливий шлях до повної жіночої емансипації.

У цьому плані радикальна критика всіх форм «чоловічого шовінізму» є

найкоротший шлях до успіху.

За такої нової ситуації, вважає Чафетз, більш природним, надійним і

ефективним союзником жінок має стати не пролетаріат, обуржуазнення

якого в тому числі проявилось і у запозиченні гірших рис традиційного

буржуазного чоловічого шовінізму, а політична еліта. На користь цього

вказує її освіченість, історичний соціальний досвід, розуміння необхідності

замирення конфліктуючих соціальних груп, бачення нових можливостей

жінки у виробництві, управлінні і культурній творчості, позитивні

39

можливості цієї соціальної групи в загальній замиреності суспільства,

оскільки жінки потребують громадянського миру для своєї сім’ї, а особливо

— дітей. Значення цих моментів зростає у зв’язку із загальною

демократизацією політичного і суспільного життя, де вирішальним

моментом боротьби стає не військова зброя і військова доблесть, а звичайна

статистика голосів. Співучасть жінок у вільних і демократичних виборах

суттєво змінює співвідношення сил на користь жінки.

Тенденція жіночого руху до встановлення продуктивного союзу з

елітною частиною суспільства викликана, на думку Чафетз, такими

причинами. Передусім, еліта контролює виробництво і розподіл основних

соціальних ресурсів, без доступу до яких жіночий рух втрачає інтенсивність і

ефективність. Різні фракції еліти забезпечують легітимацію і легалізацію, а у

більш далекій перспективі також інституціалізацію цілей і засобів жіночої

боротьби. Щоб жіночі проблеми стали предметом широкого обговорення в

суспільстві, вони мають бути грамотно поставлені і досить широко

презентовані у суспільній думці, що також потребує підтримки еліти.

Завдяки підтримці еліти вони можуть бути поєднані з іншими актуальними

проблемами суспільства в більш глобальні і комплексні тематичні блоки, в

обговоренні яких може бути задіяна більшість громадян.

40

Висновок

Отже, Чафетз у своїх працях розглядає питання про те, як варто

цілеспрямовано йти до рівності статей. Вона визначає основні структурні

моменти, зміну яких могло б поліпшити положення жінок. Спонукаючи бути

активними в досягненні рівності статей, Чафетз виходить за рамки ціннісного

нейтралітету, що із часів Вебера відрізняло аналітичну теорію конфлікту.

Вивчення гендерних проблем знову веде теоретика - у цьому випадку високо

творчого професіонала - за межі теорії, до проблем влади й політики.

Тому, дослідивши праці Чафетз, можна виділити найголовніше:

— індустріалізація, урбанізація, а останнім часом і комп'ютеризація

по-новому ставить питання жіночої емансипації, яка стає могутньою

рушійною силою емансипації людини взагалі;

— жіночий рух інтенсивніше розвивається за умов подальшої циві-

лізації всіх суспільних відносин, бо лише за таких умов у жінки з’являється

шанс бути почутою і зрозумілою;

— контроль чоловічої групи над жіночою слабшає і падає тим

швидше, чим більшими темпами просувається індустріалізація, урбанізація, а

останнім часом — комп’ютеризація. Але всі ці фактори стають дієвими

чинниками лише за умов демократії, усунення найбільш кричущих

соціальних відмінностей, становлення розвинутої публічної сфери, правового

порядку і громадянського суспільства. За цих умов визнання за жінкою прав

людини і громадянина стає особливо нагальною необхідністю;

— жіноча емансипація також посилюється у міру залучення жінки

на ринок робочої сили, посилення її освітньо-кваліфікаційного рівня,

становлення третинного сектора (сфера фізичних і консультативних послуг),

поширення механізації та індустріалізації на домашнє господарство і побут;

— цьому активно сприяє також становлення професійних занять

вдома, що дозволяє усунути неоплачувану працю жінки в домашньому

господарстві, посилює її значущість у побуті і загальній організації

сімейного життя;

41

— наразі найбільш ефективною формою жіночого протесту є жіно-

чий рух, що відкриває, крім всього іншого, можливість більш тісного зв’язку

жіночого руху з елітними верствами суспільства задля взаємного посилення

їх колективних соціальних позицій;

— найбільш адекватним союзником емансипації жінки сьогодні є

керівна еліта, її історичний і соціальний досвід, культура. Рівень освіти,

внутрішня фракційна стратифікація тощо спонукає найбільш прогресивну

частину політичної еліти шукати шляхи до замирення, згоди і

представленості позицій та інтересів усіх соціальних груп у прийнятті

стратегічних рішень та їх виконанні.