ІЗ КРИНИЦІ ПЕЧАЛІ

13 КРИНИЦІ ПЕНАЛІ

З б і р н и к спогадів та до к у м ен т ів

СЕРІЯ КНИГ

«Реабілітовані історією»

Випуск І.

м. Рівне Видавництво «Азалія»

Рівненської організаці ї Спілки письменників України

1993

Друкується за рішенням Редакційної колегії з підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією» по Рів­ненській області.

У збірнику вміщено спогади, документи, листи та інші матеріали про жителів Рівненщини, які зазиали репресій з боку польських і німецьких окупантів та від властей ко­муністичного режиму.

Редакційно-видавнича група:

Петро Велесик, Лідія Рибенко, Євген Шморгун (керівник групи), Інна Нагорна, Володимир Ящук.

Художник Олексій Литвин

Відповідальний за випуск Євген Цимбалюк

(С) Видавництво «Азалія», 1993

ВІД РЕДАКЦІЇ

У Ваших руках, шановний читачу, перша книга із бага­тотомної науково-документальної серії «Реабілітовані істо­рією». Матеріали у ній розповідають про масові незаконні репресії на Рівненщині, про мученицьку долю тих жителів міст і сіл нашого краю, які стали жертвами репресій. Стат- іі, спогади, документи , вміщені в цій книзі, повернуть Вас до не таких уже й давніх часів, коли український люд стог­нав у ярмі чужинських зайд, коли польські жандарми, німе­цькі карателі, російські опричники та свої доморощені ен- каведистські посіпаки ревно нищили все краще в нашому на­роді, нещадно гасили кожну іскорку його живої душі.

Ця книга розкриває трагедію га велич їхньої боротьби з поневолювачами. Ця книга — неспростовне звинувачення лицемірної, підступної, жорстокої людиноненависницької комуністичної системи, якій винесено справедливий вирок самою історією. Водночас ця книга є і своєрідним застере­женням для тих, хто сьогодні хотів би повернути назад бі­льшовицькі порядки, забуваючи, що при тих порядках на Україні були не тільки дешеві тюлька та горілка, а й були голодомори, розстріли, каторги, виселення, чорнобилі.

Рівненська Редакційно-видавнича група для підготовки та випуску серії книг «Реабілітовані історією» невдовзі за­пропонує громадськості нові роботи — збірник статтей та спогадів «Волинські дороги Уласа Самчука», нарис «Рано- вранці вітри заголосять...» — трагічний життєпис відомої на Волині родини просвітян Кульчинських, довідник про реабілітованих жертв репресій. Готується до друку і ряд ін­ших видань.

Просимо Вас, шановний читачу, повідомляти редакцію «Реабілітовані історією» про виявлені у цій та в наступ­них книгах неточності, подавати доповнення, спогади та до­кументи, які стосуються репресованих родичів та знайомих. Особливо просимо відгукнутися колишніх жертв тоталітар­ного режиму. Надіслані Вами матеріали будуть надруко­вані у наступних збірниках і допоможуть відновити істо­ричну справедливість щодо незаконно покараних, закато­ваних у тюрмах, розстріляних без суду й слідства, незаслу- жено опаплюжених і забутих українських громадян.

Адреса редакції: 266000, м. Рівне, вул. Симона Петлюри, І, Спілка письменників, редакція «Реабілітовані історією».

ПИСЬМЕННИК ВАЛЕР’ЯН ПОЛІЩУК

Відомий український поет, автор понад 40 книжок Ва- л ер ’ян Львович Поліщук народився 1 жовтня 1897 року в селі Більче Млинівського району. Його батьки — хлібо­роби з діда-прадіда. Навчався в школах сусіднього села Малево та села Мирогоща нинішнього Лубенського райо­ну, в Луцькій, а згодом — у Катеринославській гімназіях, у Петроградському інституті цивільних інженерів, на істо- рико-філологічному факультеті К а м ’янець-Подільського університету. Працював журналістом і видавцем, неодно­разово подорожував по країнах Європи, побував у Серед­ній Азії, на Кавказі.

Перша книжка Валер’яна Поліщука — «Сказання д а в ­нєє про те, як Ольга Коростень спалила» — вийшла у 1918 році. Найпомітніші його книги — «Дума про Бармашиху» (1922), «Книга повстань» (1922), «15 поем» (1925), «Р оз­

кол Європи» (1925), «Пульс епохи» (1927), «Григорій Ско­ворода» (1929), та інші. В. Поліщук був упорядником та ви­давцем відомих літературно-мистецьких збірників «Гроно» та «Вир революції». Н алеж ав до літературної організації «Гарт». У 1925 році у Харкові заснував літературну групу «Авангард». Виступав як поет, прозаїк, критик і теоретик літератури. Його твори входили в усі хрестоматії того часу.

У грудні 1934 року В. Поліщук був заарештований і звинувачений у приналежності до сфабрикованого чекіста­ми так званого Центру антирадянської боротьбистської ор ­ганізації. Виїзною сесією Військової колегії Верховного су­ду С Р С Р на закритому засіданні 27—28 березня 1935 року Поліщука було засуджено до 10 років ізоляції в концтабо­рах.1 Однак таке покарання згодом здалося катам дуже поблажливим. іТому вже у в’язниці письменника судять вдруге, особлива трійка У НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року засудила Поліщука до розстрілу. Вирок було виконано 3 листопада 1937 року.

За зна ли переслідувань сестра письменника Аполінарія (Поля) та брат Панкрат, які па початку двадцятих років

услід за Валер’яном потяглися на Радянську Україну. З о ­крема, Панкрат відбував свій термін у Чібю (нині Ухта).

1 «З порога смерті» (Упорядник О. Г. М усієнко), випуск перший, К., «Радянський письменник», 1991 р., стор. 369 — 371.

4

реабілітований був уже аж згодом. Уся рідня письменника була автоматично зарахована до «ворогів народу», отож ставлення до неї було відповідне.

До речі, у документі про смерть В. Поліщука кати «на- кннули» письменникові ще п’ять років життя — дату смерті пказали 17 б е р е з н я , 1942 року. Та ще й причину вигадали— перитоніт. Ця дата й фігурувала донедавна в усіх довід­никах. Але час виносить із мороку невідомості все, що бу­ло приховане за сімома замками. Тож таємне стає явним. А наведені нижче документи є переконливим звинувачен­ням катам українського народу.

Євген ШМОРГУН,письменник.

Довідка Військової Колегії Верховного Суду Союзу РСР від 14 серпня 1956 р., № СП-0034//35.

Справу щодо звинувачення Поліщука Вал ер ’яна Льво- внча переглянуто Військовою Колегією Верховного Суду С Р С Р 4 серпня 1956 року.

Вирок Військової Колегії від 27—28 березня 1935 року щодо Поліщука В. Л. за нововідкритими обставинами від­мінено і справу за відсутністю складу злочину припинено.

Голова судового складу Військової Колегії ВерховногоСуду С Р С Р полковник юстиції П. Лихачов.

Свідоцтво про смерть

І — ЮБ № 020194

Гр. Поліщук Вал ер ’ян Львовив помер сімнадцятого бе­резня тисяча дев’ятсот сорок другого року (17.III. 1942 р.), вік — 45 років. Причина смерті — перитоніт, про що в кни­зі записів громадянського стану про смерть 1956 року жовт­ня місяця 12 числа зроблено відповідний запис за ]\» 57. Місце смерті: місто, поселення — (прочерк), район — (про­черк), область, край, республіка — (прочерк). Місце реє­страції: м. Ленінград, Куйбишевський бюро ЗАГС. Д ата видачі — 16 жовтня 1956 р.

5

Завідуючий бюро записів актів громадянського стану(Підпис) .

Довідка військового трибуналу Ленінградського військового округу від 28 грудня 1962 р., № 476н.

Справу щодо звинувачення громадянина Поліщука Ва- лер ’яна Львовича, 1897 р. народження, уродженця с. Більче Волинської ‘губернії, переглянуто військовим трибуналом Ленінградського військового округу 12 листопада 1962 року.

Постанову від 9 жовтня 1937 року стосовно Поліщука В. Л. відмінено і ведення справи припинено за відсутністю складу злочину.

Гр-н Поліщук В. Л. реабілітований посмертно.Заст. голови ВТ Лен. ВО полковник юстиції В. Поляков.

Із листів до дочки письменника Людини Валер’янівни Поліщук.

«Ш ановна Люцино Вал ер ’янівно!У зв ’язку з Вашою заявою повідомляю, що Поліщук

В алер’ян Львовпч на основі постанови Особливої трійки УНКВС Ленінградської області від 9 жовтня 1937 року розстріляний.

У довідці, яка є у Вас, причина смерті Поліщука В. Л. вказана неправильно.

Відомостями про місце поховання військовий трибунал не володіє.

Голова військового трибуналу Ленінградського військо­вого округу Ю. Вязігін. З травня 1988 р. № 29/460».

«Шановна Люцино Валер’янівно!На Вашу заяву від 7 березня 1990 року повідомляємо,

що в карній справі по звинуваченню Вашого батька — П о­ліщука Вал ер ’яна Львовича — в 1937 році є документи т а ­кого змісту:

1. Довідка, складена начальником Соловецької в’язниці ГУГБ НК ВС С Р С Р Апетер і пом. начальника в’язниці Раєв- ським (дата складання не вказана) .

Після наведення установчих даних Поліщука В. Л. і про засудження його в 1935 році у довідці відзначається, що «в бесіді з ув'язненим Корсавецьким Поліщук заявив, що ві-н є активним учасником української націонал-соціа- лістичної партії, завданням якої було повалення радянсь-6г

кої влади на Україні за допомогою фашистської Німеччи­ни. Українська НСП зв’язана з закордонними національ­ними партіями. Далі розповідав, що вся Україна покрита мережею осередків цієї партії, що радянська влада пере­творила українців у денщиків, і що, незважаючи на своє перебування в таборах, буде продовжувати розпочату ним справу на волі».

2. Витяг із вироку № 260 виїзної сесії військової коле­гії Верховного суду С Р С Р від 27— 28 березня 1935 року в Києві, яка розглянула кримінальну справу сімнадцяти зви­нувачуваних, в т. ч. Поліщука Валер’яна Львовича, 1897 року народження, уродженця УРСР, л ітератора з вищою освітою, безпартійного, в здійсненні злочинів по статтях 54-8 і 54-11 КК УРСР, засудила п’ятнадцять з них, в т. ч. і Поліщука В. Л., до десяти років позбавлення волі кож­ного і двох — до семи років кожного.

У витягові із вироку перераховуються прізвища звину­вачуваних у справі осіб.

3. Обліково-статистична картка в копії Біломорсько- Балтійського виправно-трудового табору Н К В С СРСР.

У картці відзначено, що в названий табір 8 травня 1935 року прибув Псліщук Вал ер ’ян Львовнч, 1897 р. на родження, уродженець села Більче Волинської губ., із се лян-бідняків, службовець, українець, гр-н С РС Р, безпартій мий, з вищою освітою, літератор, читає на німецькій, поль ській і французькій мовах, заарештований 6 грудня 1934 року Харківським відділенням НКВС, дружнна Поліщуі Олена, проживає в Харкові, вул... слава (певно, будинок «Слово»? — примітка Редакці ї ) , 5, кв. 65, до арешту — письменник.

4. Постанова про накладення стягнення на ув’язненого Поліщука В. Л. від 11 серпня 1937 року за порушення в’яз- ннчного режиму (позбавлений прогулянки на дві доби). Суть порушення не вказується.

5. Витяг з протоколу засідання Особливої трійки УНКВС Ленінградської області № 83 від 9 жовтня 1937 року, в якому відзначено, що Поліщуку Валер’яну Львовнчу, «ві­домому українському письменникові», засудженому в 1935 році до десяти років позбавлення волі, призначається ВМП (вища міра покарання) — розстріл.

6. Акт від 3 листопада 1937 року, підписаний заст. нач. АГУ УНКВС Ленінградської області Матвєєвим. про те, що,

7

згідно з рішенням трійки У НКВС Ленінградської області від 9 жовтня 1937 року, вирок про ВМП — розстріл — сто­совно Поліщука Валер’яна Львовича виконано 3 листопа­да 1937 року. Акт завірено печаткою.

Звідси випливає, що підставою для розстрілу Поліщу­ка В. Л. послужила довідка адміністрації Соловецької в’язниці.

Попереднє слідство по справі не проводилося. Поліщук стосовно викладених у довідці фактів не допитувався. Ж о д ­них об’єктивних доказів, які б підтвердили здійснення По­ліщуком злочину в період перебування в ув’язненні в Со- ловецькій в’язниці, у справі немає.

Постановою № 476-Н-62 ВТ Леп. ВО від 12 листопада 1962 року постанову особливої трійки У НКВС Ленінград­ської області від 9 жовтня 1937 року стосовно Поліщука В. Л. відмінено і справу на нього за відсутністю складу злочину припинено. Поліщук В. Л. реабілітований по­смертно.

Заступник голови Комітету державної безпеки К арел ь­ської А Р С Р Бєляєв. 29 березня 1990 року. № П-10».1

ДОКОНАЛИ В’ЯЗНИЧНІ МУРИ

«Серед тодішньої молоді це був один з найвизначніших моїх співробітників. З а професією — кооператор-економіст. Кришталево чесна людина. Палкий патріот-революціонер. Розважний господар, далекозорий політик, опанований т ак ­тик. його поховали, згідно з його останньою волею, поруч своєї мами в рідному Клевані. Хто зна, чи стоїть ще тепер гранітний пам’ятник з військовим хрестом, фундованим для мами нашою фірмою з коротким написом: «Мамі — син»? Вічна йому слава!»

Так згадував про Геннадія Янкевича його товариш по в’язничній камері, а згодом командувач Поліської Січі ота­ман Тарас Бульба-Боровець.

На жаль, про цю людину ми знаємо сьогодні дуже і ду­же мало. Геннадій Янкевич родом із Клевані. З юних літ він прилучився до революційної боротьби рідного народу проти окупантів, поділяв погляди Організації українських

1 Усі документи і листи стосовно В. Л. П оліш ука подаються в пе­рекладі з російської мови, 1

8

націоналістів. З а це студента Ячкевнча у 1934 році було заарештовано. Польські жандарми катували його у рів­ненській в’язниці, що тоді була на Грабнику, а згодом у ланцюгах відправили до сумнозвісної Берези Картузької. Ллє зламати дух і волю юнака окупантам не вдалося. Н а в ­паки, саме у в’язниці Янкевич сгав членом підпільної ор­ганізації «Українське національне відродження», яка стояла па платформі УНР.

Після виходу з в’язниці він деякий час працював книго- водом у каменоломнях на Поліссі, водночас виконуючи обов’язки секретаря Українського національного відрод­ження.

У 1938 році поляки заарештували його вдруге. І хоч на той час Геннадій Янкевич у ке був тяжко хворий на туберкульоз, його все ж засудили до восьми років катор­ги. У в’язничних мурах польські жандарми та хвороба ос­таточно доконали цю мужню людину. Червона армія «ви­зволила» його у вересні 1939 роьу. Однак здоров’я Генна- дія Янкевнча було настільки підірване, що він одразу ж і помер.

(За матеріалами документальної книги Т. Бульби-Бо- ровця «Армія без держави». Канада, Вінніпег, 1981)

ТЕОДОСІЙ ДОВГАЛЮК,ЙОГО ЖИТТЯ Й ПРАЦЯ.

Походження й дитинство.

Теодосій Довгалюх народився 3-го травня 1907 р. в містечку Олександрії на Волині в міщанській родині. Б а ­тько його походив із сусіднього села Забороля й пристав приймаком в Олександрії . Сам він, як багато олєксандрій- ців, займався теслярством і належав до першоклясних бу­дівничих майстрів. До того родича Довгалюків мала своє сільське господарство і, як на взлинські умовини, гарну

Друкується за виданням: В. Боровс:>кий, «Теодосій Д овгалю к», йо­го життя й праця». Детройт, СШ А .-т- Вінніпег, К ан ада. 19.49 р. Д ру ­кується з дотриманням авторського протопису.

9

притульну хатчину на так званій «Княжій» вулиці. Цявулиця, на жаль, закривалася від сонця великим князівсь­ким парком, була дуже болотяна й виказувала великий процент сухітньохворих.

Мати покійного Довгалюка була милою й чуйною до людського горя людиною/ тільки хорувала на серце. На ній фактично стояв цілий дім, бо батько перезажно був відсутнім через працю на провінції. Довгалюк мав троє сестер і двох братів. Ці брати і сестри належали до н а ­ціонально-свідомого активу містечка та вложили немалу долю праці в національно-культурне пробудження своєї місцевості.

Обидва браги були народніми вчителями. В часі поль­ського панування вони боролися з великими матеріяльнимитруднощами. З а Польщі тяжко було найти якусь працю українцеві й молодший з цих братів, під натиском обста­вин, захорував на сухоти та вмер. Одна із сестер завчас­но повдовіла і була з сином переважно при батьках. В цій свідомій, ідейній родині під натиском всякого горя і т я ж ­кої боротьби за насущний, виростав і вчився Т. Довгалюк, помагаючи в вільний час в праці на господарці, а літньою порою також батькові в теслярських роботах.

До народньої школи в Олександрі ї вступив в 1915 р. зразу до другої кляси. З а першу підготовився дома. В 1922 році скінчив Вищу Початкову Школу (що тоді звалася 7-ми клясовою). Вчився добре й належав до найкращих учнів. Вигляди на дальшу освіту були прикрі. Це були часи по­воєнно-революційні. Новоповстала Польська Д ер ж а в а зві­льнила всіх наших людей з посад і праці. Заробітки були майже ніякі. Довгалюк починає доповнювати свою освіту самотужки.

Пробудження національної свідомости

Вже з 1918 року починає школа на Волині українізува­тися. Учні починають приходити до національної свідомости. Ще більше, вони були свідками національно-визвольного ру­ху. Українського Народу. В Олександрії нераз стояли .по­стоєм українські військові частини, а в недалекому Рівно­му Головний Отаман — Симон Петлюра мав навіть якийсь час свій постій. Влада кілька разів мінялася між укра їн ­цями, поляками та більшовиками, В цій околиці навіть10

було зроблене повстання проти большевиків. В жидів бу­дився сіонізм, поляки не спали. Все це не лишалося без ииливу на молоду душу Теодосія.

В 1921-22 роках помічається між школярами-хлопцями дивний рух. Дехто з них навчився «на слух» грати на струн­них інструментах. В Довгалюків грали всі. Під вечір зби­ралися підростки, вистроювалися в ряди і під звуки війсь­кових маршів, що їх грали ці музиканти (не бракувало й бубна) , або пісень і то на ріжних мовах, — завзято мар- іисрували вулицями міста. Це справляло багато гумору старшим. Душею цих імпрез б у Е Т. Довгалюк.

По скінченні 7-ми клясової школи, виникла думка ство­рити «Малу Січ» з «малими козаками». Ніхто з ініціяторів годі ще не розбирався в якихбудь законах, на потребі м а ­ги на таку організацію дозвіл державної влади. Всі ці по­няття для них не існували. Вони мали тільки запал і добру ішлю. Склали між собою гроші. Винаняли в однієї вдови, к напівпохиленій низенькій х е т ч и н і , ще нижчу й більш иохилену кімнату і там почали свою роботу. Збирали гіід- ростків і дітвору, почали організовувати українську бібльо- юку, виробили собі самі свій з а ю н (яким має бути малий козак?) та маршерували з музикою й піснями по вечорах. Це був тільки початок.

Пласт і культурно-освітня праця.

Один з цих юнаків поїхав в 1922 р. до Львова. Хотів потупити до української академічної гімназії. Там його поляки, як волиняка, заборонили прийняти. Боялися б ли ж ­чих зв’язків між Волинню та Галичиною, але цей привіз з собою один збірничок під заголовком: «Українській Дитині». Гам знайшли «малі козаки» велику статтю зі знимками про пласт враз з пластовим законом. Це було й те, чого ці під­ростки й молодь шукали.

Н а в ’язують контакт зі Львовсм. Дістають інші пластові мидання та перетворюють своїх «малих козаків» на у к р а ­їнський пласт. Наймають іншу, кращу домівку, іуртують більшу кількість молоді й дітвори. Влаштовують курси для безграмотної дітвори й молоді, аж поки цім не зац ікави­лася польська поліція. Одного вечора вона прийшла в до­мівку, заб рал а підручники, що лежали на столі та книжеч­ку: «Життя в Пласті» О. Тисовського, але нікого не ареш­

11

тували. Комендантом поліції була рідка своєю добрістю людина. Він наказав без дозволу влади більше нічого не робити. Книжку «Життя в Пласті» вислав до зоєвідства. ї ї повернули за півроку.

В містечку Олександрії засновано читальню -Просвіти» і цим культурно-освітню працю поставлено на легальній основі. При читальні зорганізовано надзвичайно діяльні: театральний гурток, хор, футбольну дружину, бібліотеку та курси для неграмотних. Велася підготовча робота по від­криттю української кооперативи. Як в організації читальні так і в її всесторонній діяльности, 16— 18-літній Довгалюк зі своїми найблищими одноліткамн-товаришами, ведуть го­ловний провід. В короткому часі при читальні «Просвіти» зорганізовано перший в Рівненщині пластовий 61-ший, імени полковника Ів. Богуна, курінь, де пластуни вже виступали в одностроях. Душею цієї праці і одним з провідних пра­цівників був Т. Довгалюк. Він видає журнальчич-місячник Олександрійського пласту «Скоб», повнить часто обов’яз­ки курінного, пізніше кошового, або впорядчика. Стає ор­ганізаційним референтом Повітової Пластової Команди в Рівному та одним з провідних організаторів двох славних пластових Волинських Стріч в Олександрії «на Стежках», в гарному молодому селянському лісі...

В 1927 році пласт на Волині розв’язано, але пластової ідеї вже ніхто не був в силі на Волині викорінити.

Релігійні шукання.

Між 1922 та 1927 роками назріває в Т. Довгалюка но­вий процес у формованні його релігійного світогляду. Це був час, коли з Великої України приходили відгомони про життя й змагання Української Автокефальної Православної Церкви. Рух цей очолювався Д-ром В. Річинським з Воло­димира 'Волинського, але розмосковлення Православної Церкви на Волині зустрічалося з великими перешкодами з боку московської та змосковщеної православної ієрархії в Польщі. Знову ж польський уряд був більше зацікавлений в польонізації, ніж українізації цієї церкви. Тому підтри­мував акцію навертання православних на «унію всходнєго обжондку», або таки просто на польський католицизм.

Ширився на Волині також рух євангельських християн і баптистів, яких противники погірдливо називали «штун­дистами».12

Т. Довгалюк, як гарячий український патріот і глибоко думаюча людина, мусів був зустрітися з цією релігійною дійсністю та зайняти до неї своє становище. Спершу він боронив перед «штундизмом» православіє. Пізніше боровся за розмосковлення Православної Церкви. Коли ж дістав у свої руки українську Біблію та українську євангельську літературу з Канади, видавану пастором В. Кратом, він пе­реходить радикальну внутрішню революцію й приходить до висновку, що треба не тільки розмосковити православну церкву й «штундизм», але треба також розкріпачити, по­неволену національно й релігійно, душу Українського Народу.

По стороні церковно-реформаційного руху.

Т. Довгалюк прилучається до новорозпочатої церковно- реформаційної праці між українцями, що в той час роз­почали її українські духовні з-за океану, пастори: Василь Кузів, Павло Крат і Лев Бучак. Зі своїми товаришами по­ширює на Волині «Віру і Науку». їде в 1926—27 році на семимісячний Садівничо-Господарський Курс до Милован- ня в Галичині. В 1928 р. старанням Українського Єванге­льського Об’єднання в Північній Америці, виїздить на чо- тнрьох-річну науку до Місійної Семінарії в Вєнцборку, на Польському Поморю, щоб приготовитися до праці місіоне- ра-проповідника. Там він мав нагоду иоглубити свій релі­гійний світогляд та запізнатися ближче з протестантизмом. Місійну Семінарію кінчив вже за 3 роки. Опановує також німецьку мову, що було для нього дуже важним з огляду на доступ до богословської літератури.

Літом 1931 року приїздить до праці в Галичині, щоб практично підготовитися до завдань церковно реформацій­ної праці на Волині.

Проповідник Т. Довгалюк на початку працює як сек­ретар Виконавчого і Місійного За ряду Української Єван- гельсько-Реформованої ' Церкв и та обслуговує дооколичні євангельсько-реформовані громади в Коломийщині, а в 1932 р. починає видавати спільно з проп. В. Б. — журнал «Сіяч». Коли ж по одному році відновлено «Віру і Науку»,— «Сіяч» припинив свою появу, а Т. Довгалюк далі спів­працює в «Вірі і Науці».

13

Покійний Довгалюк мав також поетичний талант. Писав ріжні поезії на світські й релігійні теми, які містив у «Віс­нику» та українській євангельській пресі. Видав на пробу маленький збірничок своїх поезій «Змагання». Критика бу­ла дуже дивна. Одні його поезії цілком збештали; в той час, коли інші, навіть д у х е солідні критики, їх привітали. Писав статті, короткі оповідання, реферати і т. д. його передчасна мученича смерть, це велика втрата не тільки для українського )євангельськр-реформаційного 'руху, але й для цілого Українського Народу. Особливо, як поет, міг був багато дати для української євангельської та світсь­кої літератури, його талант тількнщо починав розцвітати.

При місійній праці.

Під кінець 1932 року обіймає місійну працю в с. Пере- милові на Піділлі, де скоро здобуває симпатії цілого села, особливо молоді. Пізніше перенесено його до праці в с. Піс- тинь на Гуцульщині. Тут користувався він любов’ю й при­в ’язанням численної єванРельсько-реформованЬЇ громади. Це були часи, де через неврожай населення дуже терпіло. Він зорганізував у Швейцарії збірку на поміч голодуючим і чим міг помагав бідним гуцулам.

З Гуцульщини перенесено його до праці на рідну Во­линь. Гуцули його ніяк нг пускали, але не було ради, бо там лежали його властиві завдання та покликання.

Поява місіонерів Української Євангельсько-Реформованої Церкви на Волині робила чуда. Де не помагали довголітні змагання за розмосковлеиня Православної Церкви, там в обличчю небезпеки негайно переходили «батюшки» на ук ­раїнську мову. І це вже їм багато не помагало. Люди вже хотіли не тільки рідної мови, але живого євангельського слова. Т. Довгалюк був красномовним, талановитим бе­сідником і завше мав велику авдиторію слухачів. Умів лу- чити глибоку євангельську думку зі щирим патріотизмом та зрозумінням соціяльних проблем своїх слухачів.

На Волині покійний приступає енергійно до праці. Поле тут було зріле. Праця розгорталася неймовірно скоро, але і перешкод також не бракувало. Особливо місцева поль­ська влада боялася цього руху за його виразний пробоє- вий українсько-церковний характер. Цей рух, як чисто церковний, був далекий від якихбудь по­літичних аспірацій, (хоч вороги ріжної масти14

пробували йому такі закиди робити). Його грі­хом було те, що вживав всюди в Богослуженні рідної мо- иіі, стояв на євангельсько віроісповідннх основах та собор- поправному устрою. Коли б не польський терор і вибух дру­гої світової війни, — цей рух був би в скорому часі змінив духове лице Волині до непізнання. Думка, що не квилити, а брати, була б себе тут найкраще виправдала.

Довгалюк не зраджувався нічим. Спочатку працював в Рівному, а потім в Тучині. Організував в Рівному фонд до­помоги українській гімназіяльній молоді та мав між нею велику популярність.

За його ініціятивою організовуються при У. Є. Р. Ц. так івані Кружки Української Молоді (в скороченні КУЄМ). Ця організація бере на себе обов’язок попровадити молоде покоління ;на здорових 'побожно-релігійних, національних та культурно-освітніх засадах. Праця КУЄМ знаходить в народі особливо вдячний грунт. Протягом дуже короткого існування й праці КУЄМ, побачилося ту українську молодь, яка ще вчора вела між собою порахунки ножами, піячила, провадила непристійне та розпустне життя, — в церкві, в читальні, з газетою та книжкою в руках. Вся та молодь навіть без спеціяльного заклику, стала одною лавою в р я ­дах Т-ва «Відродження», організації, що поборювала вжи ­вання тютюну та алькоголю.

ВОЄННА ЗАВІРЮХА

З вибухом німецько-польської війни, поляки його ареш- іували й тримали понад два тижні в тюрмі в Рівному, де ииробляли з ним жахливі експерименти. Били, прив’язув а­ли в висячій позиції за ноги й руки, наливали в ніс оливи І т. д. Хотіли конечно з нього зробити «німецького шпіона». Мпзволили його з в’язниці українські вояки польської армії н той час, коли совіти почали окуповувати Волинь. В тюр­мі вкрали його гроші, пальто й інші речі, що були силою нібрані до переховання.

Замордований покійний ледве доволікся до свого родин­ного дому в Олександрії . Прихід большевиків поставив усе українське населення Західної України в нове положення. Дотепер тільки чулося про жахливий большевицький режим 'іп його нелюдські методи. Тепер зустрілося з ним віч на ніч. Як би там не було, в Польщі жилося, хоч в імітації

15

демократі ї та все таки була така-сяка свобода сумління й слова. Короткий побут большевиків в Західній Україні — переконав населення, що все те, що писалося про больше- визм 20 років, далеко не в іддзеркалювало совітської дій- сности. Вона була жахливіша від того, що про неї писа­лося й говорилося. Т. Довгалюк, як і багато інших укра їн­ців, впав жертвою віри, що може большевики за 20 років покультурнішали. Він думав, що може таки вдасться з ни­ми зжитися, коли будеться лояльно супроти них викону­вати свої обов’язки. Він взяв навіть за намовою одного міс­цевого комуніста, що радив йому нічого не боятися, обо­в’язки вчителя в місцевій школі.

Радили йому втікати на Захід. Однак він від гітлерівців нічого доброго не очікував для Українського Народу, чувся фізично дуже ослабленим і уважав негідним свого душпас- тирського покликання втікати від своїх парафіян.

Одного ранку, як «попа», забрало його Н КВД. Застали його ще в л іжку. Оповідають, що руки його тряслися, ко­ли він вдягався. Пішов зі своїми катами, як ягня, що ве­дуть на заріз, щоб більше з їхніх рук не вернутись.

НА ШЛЯХУ МУЧЕНИЦТВА

Сидів більше року в тюрмі в Рівному та Дубні. Тримався гідно. Підтримував других на дусі. В часі допитів про «по- літіческую деятельность» його несамовито катовано. О б ­винувачувано його в совітському суді брехливо з чотирьох параграфів большевицького закону: 1. Приготовання зброй­ного повстання проти совітської червоної влади з наказу української національної партії ціллю відірвання україн ських земель від СССР. 2. Приналежність до української національної партії. 3. Активна протисовітська діяльність в часі вступлення червоної армії на територію Західної Ук­раїни, і 4. Протисовітська агенція під прикриттям релігій­ної діяльности за часів Польщі. Була поголоска, що його засудили на .десять рокіь концентраційного табору та по­збавлення громадянських прав.

В 1941 році бачили його в одному концентраційному та борі біля Архангельська, а тепер прийшла вістка з Укра ї­ни, що в 1943 році закінчив він своє геройсько-страдницьке життя в совітському концентраційному таборі.16

Це велика й дорога жертва українського церковно-рефор­маційного руху. Українська Євангельсько-Реформована Церква стратила одного зі своїх визначних і надійних про­повідників, яким вона вже за його життя гордилася. Ук­раїнський Пласт стратив свого передового й заслуженого пробоєвика-ентузіяста, що був виріжнений найвищими пластовими відзначеннями. Українська Земля стратила од­ного із заслужених борців за духовне й національне відрод­ження й переродження її синів і доньок.

Володимир БОРОВСЬКИЙ, проповідник Української Єван- гельсько-Реформованої Церкви.

Канада.

Д ВА СПОГАДИ.

ЗЛОЧИНИ В ЛУБЕНСЬКІЙ В’ЯЗНИЦІ.

,Народився я в селі Самостріли Корецького району Р ів­ненської області. Увесь 1943 рік і півроку наступного брав участь у боях проти німців. Влітку 1943 року Дубовий до­ручив мені і ще двом хлопцям займатися копіюванням вій­ськових карт, — я мав хпст до малювання.

В липні 1944 року я потрапив до рук ЧК, вивезли мене » Башкирію, відправили на фронт, але там відразу з аа р е ш ­тували. Одержав десять років, відбув їх, і в 1954 році ви­йшов на волю — на поселення в Караганді . Лише в 1970 році мені вдалося приїхати в Україну; першу спробу я здійснив у 1967 році, але коли приїхав до Рівного, то мене випхали з погрозою, щоб я залишив місто за 48 годин. За р аз я проживаю в Житомирі , працював викладачем у техучи­лищі, а тепер уже на пенсії.

До початку війни я вчився у Рівненській українській середній школі у 8-му класі. В школі підпільно діяла ОУН, ЧК про це дізналося і в нашому класі заарештували Ірину Кульчинську (дочку священика), Івана Сторожука та Ол ек­сія Малишевського. Батько Івана Сторожука стояв через дорогу (з боку парку) проти тюрми, дивився на неї, потім впав на коліна на мокру ще із снігом землю, підняв руки

17

до неба і голосно молився. Потім хлопців перевезли до Лубенської тюрми. Почалася війна і тюремщики вирішили в’язнів розстріляти. Одного ранку в’язні верхнього поверху почули гвинтівочні постріли і кулеметні черги. В ’язні зр о­зуміли, що почалися розстріли. В камері зчинився крик, страшна метушня, почали бити в двері. В цей момент на­летіла німецька авіація і почала бомбити станцію. Тюрем- щики-карателі перелякались, припинили розстріл, а самі втекли. В’язні камери, де знаходилися Іван і Олексій, страшними зусиллями вибили двері, вийшли на коридор і допомогли відкрити двері інших камер. Спустились на ниж­ній поверх і побачили в камерах багато закривавлених тру­пів, а один поранений гранатою ще просив допомоги, його загорнули в одіяло і він помер. Таким чином, хто ще був живий, усі бігли на тюремне подвір’я, молодші позв’язу ва­ли одіяла і пробували перелізти через тюремну стіну. І в а ­нові і Олексію також удалося перелізти, а потім через бо­лото пішли в напрямку до своїх сіл. По дорозі в якомусь селі їх спіткала комсомольська варта, їх затримали, але комсомольці і самі були перелякані, то нашим хлопцям знову поталанило і вони втекли. І т ак вони дісталися до своїх рідних. Цю історію про розстріл в Лубенській тюрмі розповідали мені Іван Сторожук і Олекса Малишевський. Обоє вони потім були учасниками УПА і обоє загинули — де, не знаю. Влітку 1943 року я зустрівся в одному з від­ділів з Іваном Сторожуком востаннє.

Ходили чутки, що ті, хто залишився в Лубенській тюрмі після того, що сталося, були розстріляні тюремщиками, які знову повернулись, переконавшись, що німців у Дубному ще не було.

Можливо, у вас є ще яскравіші факти цього розстрілу, але це розповідь безпосередніх учасників.

«ЛЬОДОВИЙ ПОХІД»

Було це 1 квітня 1949 року. Зеків з пересильної тюрми Карабас (що в Казахстані) переводили до знаменитого концтабору Спаськ. Зранку цього дня нас вивели за зону пересильної тюрми. В степах Казахстану ще леж ав сніг. Усіх нас було чоловік вісімсот. Нас досить густо оточив конвой, перед яким виступив їхній начальник: «Товарищи солдати! Сегодня вам родина доверила важную и почет- 18

пую обязанность конвоировать зтих людей. Д а и можно лм их називать людьми —■ ведь они убивали ваших отцов и матерей, насиловали ваших сестер, грабили ваше иму- іцество, предавали нашу любимую родину». І після цього мочався повальний шмон. Можна собі уявити, яким він був після такої промови — все ламалось, рвалось, викидало­ся, а після закінчення вишикували нас у величезну колону і скомандували: «Вперед!» зі знаменитим нагадуванням:■іШаг влево, шаг вправо — конвой применяет оружие без иредупреждения». І так ми рушили невідомо куди — десь у степ. Сонечко піднімалося все вище, з ігрівало нас своїм нромінням, розтавав потроху сніг. Пройшли десь більше десяти кілометрів, ніяких особливих ексцесів не виникало— мабуть, тому, що було ще трохи енергії для ходи, бо

декілька днів перед тим в Карабаській тюрмі ми лежали на нарах. Але після того, як сонечко почало схилятися до горизонту, деякі з нас, особливо люди похилого віку, від перевтоми почали падати, відстаючи від колони. До них підбігав конвой, кричав на них, бив ногами, тоді лежачі зривались і доганялн колону. Щоб запобігти цьому, кон- ной вибрав з колони молодших і заставив підтримувати зне­силених людей (або як тоді говорили — «брати на бук­сир»), Я також взяв «на буксир» одного німецького майо­ра, що дуже проклинав звіряче ставлення конвою, але я йому нагадав, що німці були не кращими. Тоді він сп рав ­довувався, що то, мовляв, гестапо, а він належав до вер­махту. А колона продовжувала рухатися кудись у невідо­мість. Під* вечір почав тиснути мороз, а люди все падали під перевтоми. Конвой почав застосовувати до них зброю і ось яким чином.

Підходить до такого лежачого конвоїр, грозить йому, б ’є його ногами, але він підвестися все одно не може. Тоді конвоїр бере автомат, вистрілює кілька черг довкола ле­жачого, так що неборак від пострілів зривається і ще тро­ни пробує пройти, але коли вже і постріли не допомага­ють, то беруть його за руки і за ноги і кидають на санки, запряжені кіньми, які їхали позаду — а це вже дорога до смерті через замерзання. Сонце скотилося за обрій, а мо­роз дошкуляв усе сильніше. Змерзалось наше промокле взуття, мороз хапав за руки, впивався в обличчя. Надворі зовсім стемніло, а ми все йшли, здавалося, в нікуди... Че­рез деякий час у темноті заблимали вогники. У нас зр о­

19

дився промінь надії, Що це вже табір, що невдовзі зайде­мо у відносно теплі бараки. Так, це був таки табір, що називався «Джумабек», але порівнявшись з ним, по­чули грізну команду: «Вперед!». Похід продовжувався. Л ю ­дей охопив розпач, почуття якогось страшного кінця — але йшли. І лише десь опівночі з ’явилися вогники; це був той знаменитий табір Спаськ. Нас старанно порахували і впу­стили за колючий дріт на табірне подвір’я. Як уже потім з ’ясувалося, ми пішки, «заправлені» тюремною баландою, пройшли сорок кілометрів. В результаті дванадцять чоло­вік замерзло на смерть, а велика кількість одержала ' об­мороження рук і ніг, і обличчя. Особисто я переніс цей по­хід відносно безболісно, бо був ще досить молодим (28-й рік) і намагався весь час рухатися і тупцювати. Можливо, ще живий дехто з тих, хто брав участь у цьому «льодово­му поході»...

ШУЛЬГА Микола Омелянович, м. Житомир, провулок Хвойний, 27.

ОСЬ ТАКЕ ЛИСТУВАННЯ

Мій батько, Гуменюк Л у к ’ян Гаврилович, народився в селі Омеляна Рівненського району в 1905 році. Був призва­ний на службу до ЧА в 1941 році. До 1944 року про нього не було відомо нічого. Тільки коли мама почала скрізь писати, невідомо з яких причин було дано документ, що він загинув у боях. У зв ’язку з цим мама отримувала на нас трьох дітей пенсію. Тільки в 1961 році надійшли ось такі документи — я додаю їх нижче.

Батько репресовувався і при панській Польщі: сидів у Дубенській в’язниці за «приналежність до націоналістич­них організацій». А якщо конкретніше, то за те, що ви­ступав проти святкування українцями польських свят.

Д л я вияснення долі батька я мав ось таке листування.

Василь ГУМЕНЮК.м. Рівне, вул. Правди, 2, кв. 2.

«Р РФ С Р , Саратовський обласний суд, відділ карний, 18 травня 1961 р. Довідка. Вирок Саратовського обласного суду 25—26 березня 1943 року і визначення судової колегії з карних справ Верховного суду Р Р Ф С Р від 9 грудня 195520

року щодо ГУ М Е Н К Ж А Л у к ’яна Гавриловича, 1905 року народження, засудженого по ст. ст. 58— 10 і 58— 11 КК І 'РФСР, постановою президії Верховного суду Р Р Ф С Р від !І листопада 1960 року відмінені і справу припинено за від- і 'утністю в його діях складу злочину. На час притягнення до кримінальної відповідальності із даної справи ГУМ ЕНЮК Л. Г. працював різноробочим трампарку м. Саратова. Заст. голови Саратовського обласного суду Костенко».

«МВС Р Р Ф С Р . Управління внутрішніх справ виконкому Саратовської обласної Ради депутатів трудящих. Секрет­но. Екз. № 1. 18 липня 1961 р. № 1-1/Г-24. Начальнику уп­равління Східно-Уральських таборів МВС м. Тавда Сверд- ловської області. До нас надійшла зая ва від громадянина Гуменюка В. Л., який проживає за адресою УРСР, м. Рів- ге, вул. Тупик, ЗО, кв. 13, про розшук ГУМ ЕН ЮКА Л у к ’я- га Гавриловича, 1905 року народження, ур. с. Омеляна, Рівненського району, Рівненської області, засудженого С а ­ратовським облсудом 26 травня 1943 року на 10 років по-

бавлення волі, який за наявними у нас даними для від­бування терміну покарання 17 квітня 1943 року був ета пований у Східуралтаб НКВС. У зв ’язку з - цим просимо перевірити розшукуваного по всіх ваших обліках і резуль­тат перевірки повідомити заявникові, а копію нам; якщо розшукуваний помер в місцях позбавлення волі, то виш­літь у ЗАГС повідомлення про реєстрацію смерті, про що іакож повідомте заявника і нас для відображення у облі- г.ах. Начальник 1 спецвідділу УВС Сароблвиконкому під иолковник Калашников. Оперуповноважений капітан Тру- Гк'цков. Зав. архівом ВМУ Рисєва».

«Прокуратура Саратовської області. 19.05. 89 р. №13- і .52-89. УРСР, м. Рівне, вул. Правди, 2, кв. 2, Гуменюку В. Нашу заяву стосовно Гуменюка Л. Г. розглянуто. Встанов­лено, що вироком Саратовського обласного суду від 25—26 Сісрезня 1943 року Гуменюк Л у к ’ян Гаврилович був засуд­жений за проведення антирадянської агітації до 10 років позбавлення .волі. Постановою президії Верховного суду ІМ’ФСР від 9 листопада 1960 року вирок суду відмінено, т р а в у припинено за відсутністю в діях Гуменюка Л. Г. складу злочину, його повністю реабілітовано. З а даними ін­формаційного центру УВС Саратовського облвиконкому Гуменюк Л. Г. помер 29 серпня 1943 року в місцях позбав- ічіня волі Свердловської області... Старший помічник про­

курора області радник юстиції А. П. Пономаренко».21

ПРОВОКАЦІЇ ТЕРОРИСТА КУЗНЕЦОВА

Сорок третій рік увійшов в історію Волині, сповнений глибокого драматизму, гірких випробувань та героїчних по­жертв. Серед численних подій, що випали на долю волин­ських українців у той незабутній рік війни, чи не найбо­лючішою для них Голгофою стали масові екзекуції націо­нально-патріотичної і інтелігенції та антифашистського ук ­раїнського підпілля, що були сплановані та зорганізовані, як не парадоксально, спільним зусиллям німецьких нацис­тів та московських більшовиків. їх хіба що можна порівня­ти з дикими комуністичними політичними процесами проти сотень тисяч так званих «ворогів народу» в С Р С Р та го­резвісними коричневими, «ночами довгих ножів» супроти таких же ворогів народу у Німеччині впродовж недоброї пам ’яті тридцятих років.

Готуючись до війни з Радянським Союзом, гітлерівське керівництво плекало певні надії на стихійні антибільшови­цькі настрої широких мас населення України, Білорусії, Прибалтики, беручи до уваги політичні наслідки голодо мору 1932—33 рр., політичних репресій 1937—38 рр., роз гулу вульгарного атеїзму, нарешті масові депортаці ї та фі­зичне винищення національно свідомої частини населення з територій, що відійшли до С Р С Р в ході таємного дого­вору Молотова-Рібентропа.

Нацистський міністр східних земель Альфред Розенберг, що непогано знав політичну ситуацію у європейській час­тині СРС Р, напередодні війни очолив розробку широко­масштабних планів ідеологічного впливу на населення те­риторій, що підлягали окупації, з урахуванням його націо­нальних, класових, релігійних та морально-політичних на­строїв та стремлінь. Проте перші перемоги німців над Ч ер ­воною Армією утвердили Гітлера в тому, що йти на будь- які поступки -українцям вже немає потреби. Тому, коли на­став час призначити нацистського правителя України, він зупинив свій вибір на особі Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю і нетерпимістю, а також особ­ливою ненавистю до слов’ян. Про реакцію цього прусака на своє призначення свідчить його промова в Рівному, звер­нена до свого штабу після приїзду на Україну у вересні1941 року. «Мене знають як жорстокого собаку, — заявив Кох, — саме тому мене призначено райхскомісаром Украї- 22

нп. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх і опарі», які лише можна захопити, без огляду на почуття українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлен­ні! до місцевого населення»1 В іншій промові перед вищи­ми чинами райхскомісаріату цей правитель України так проектував розв’язання національного питання: «Треба, щоб поляк при зустрічі з українцем убив його і навпаки, щоб українець хотів убити поляка. Якщо при цьому по дорозі уб'ють- по одному євреєві, то ми досягнемо саме того, що нам потрібно.2 Кох відмовився встановити свою «столицю» у традиційному центрі України Києві, а вибрав для цього невелике провінційне волинське місто Рівне.

Діяльність керованої ним адміністрації райхскомісаріа­ту вже з перших днів її існування ознаменувалась нелюд­ською жорстокістю та переслідуванням населення окупо­ваних земель. Першими жертвами нацистського геноциду у Рівному впали громадяни єврейської національності. Впро­довж двох т. зв. «акцій», а попросту масових кривавих ек

екуцій, що відбулись у листопаді 1941 р. та весною 1942 р. поблизу села Сосонки, було фізично знищено понад 17 ти­сяч рівненських євреїв.3

Гірка доля спіткала десяти тисяч військовополонених червоноармійців, що утримувались у голоді та холоді в т а ­борах на території міста та області. Як інформував Берлін головнокомандуючий вермахту на Україні генерал Кітцін- берг, у таборах Рівного та Острога в жовтні 1941 року бу­ло засвідчено чимало випадків канібалізму.4 За признан­ням цього генерала на території, що була йому підпоряд­кована в жовтні— грудні 1941 р., щоденно помирало біля 2500 військовополонених.

У своїй промові до Радянського народу 3 липня 1941 року Сталін закликав населення окупованих територій роз­почати з фашистами нещадну партизанську війну, здійс­

1 О. Субтельний, У країна, історія — К., «Л ибідь», 1991; с. 404—405.2 . В іедапзк і, М. Лксіїпіе-й'ісг, 5 . Окескі. Ро їасу 'к гисЬи ороги

пагосіо-и/ Енгору. 1939— 1945. \Уаг5га\уа, 1977, с. 117.3 Д и в . Повідомлення Надзвичайної Д ерж авн ої Комісії по встанов­

ленню ' і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників в М. Ровно та Ровенській області. Г азета «Червоний прапор», 1944, № 42 с 4.

4 Ц итуємо за книгою В. Косика «У країна і Німеччина у другій світовій війні» — П ариж — Нью-Йорк — Л ьвів, 1993, с. 163.

23

нювати руйнування, саботаж. «Нехай земля горить під но­гами фашистських окупантів!» — закликав він небо і землю.1

Його вчорашній союзник по розгрому самостійної Польщі та перекрою Європи Гітлер не забарився на таке за к л и ­нання. Вже 16 липня 1941 року, виступаючи перед вищими чинами рейху, він так зреагував на звернення Сталіна до народу: «Росіяни нещодавно віддали наказ вести парти­занську війну в тилу нашого фронту. Така шйна нам ви­гідна: вона дає можливість знищувати всіх, хто нам про­тистоїть».2 Реакція каральних органів нацистів поступила негайно: «Партизаном треба вважати будь-яку особу, в якої при затриманні виявлено вогнепальну зброю чи вибухівку, а також будь-яку особу, запідозрену у володінні зброєю чи вибухівкою, якщо підозру не можна перевірити. П арти­зани, не вбиті під час бою, повинні бути розстріляні.. . Як­що ж учасників нападів,1 перестрілок і саботажу не спій­мано, треба застосовувати принцип колективної відповіда­льності».3 Ця директива, вже ЗО липия була запроваджена командуванням вермахту в життя.

Як свідчить донесення в Берлін, датоване 5 серпня 1941 року; в Рівному було страчено 240 більшовиків, у Луцьку 20 грабіжників і 50 польських агентів, у Житомирі 187 ро­сіян і євреїв, у Львові 619 «осіб», у Кривому Розі 11 сабо­тажників і 56 функціонерів та. агентів Н КВД, у Дніпропет­ровську 800 психічних хворих.4

Розстріли, вчинені Н К В Д під час відступу Червоної Ар­мії рівно ж як і звірства комуністичного режиму на Україні у довоєнні роки використовувались німцями для винищен­ня не лише євреїв, що вважались головною опорою біль­шовиків, але й усіх, хто відповідав вищенаведеній нами мірці «партизан».

ЗО червня 1941 р. Організацією Українських Націоналіс­тів С, Бандери у Львові було проголошено відновлення Ук-

1 Див.: «В то рая мировая война». Сборник фотодокументов. — М., «П ланета», 1989, с. 134.

2 Ц итуємо за збірником «М атеріали процесу головних військових злочинців перед М іжнародним Військовим Трибуналом» — Нюрнберг, 1945—46, том. 38, с. 86 (німецькою мовою ).

3 Д ив.: В. Косик «У країна і Німеччина у другій світовій війні», с. 166.

4 .Фонди Ф едерального Військового Архіву Ф Р Н в Кобленці (В А ), К 58/214 р. 127.

2 4 '

риїпської держави. Цей документ закликав український на- |юц не складати збро" так довго, доки на всіх українських іемлях не буде створена Українська Суверенна Держава .

Берлін, для якого цей крок ОУН-Б був не тільки не­сподіваним, але й вкрай небажаним, більше того, йшов иі'упереч з колонізаторською політикою Гітлера щодо Ук- рпшн, сприйняв його вороже. Були арештовані і згодом підправлені у концтабір, керівники ОУН С. Бандера, Я- ( . іецько, В. Янів, В. Горбовнй, Р. Ільчишин та інші. Були розпущені перші військові формування ОУН — батальйо­ни «Ролл'ан» та «Нахтігаль», розпочались арешти, депор- інції, розстріли.

25 листопада 1941 р. з Берл іна»/ Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Він шцю було передано сек­ретний наказ усім службам СД такого змісту. Незапереч­но встановлено, що рух Бандері готує повстання у Райх- (■комісаріаті (Україна) , мета якего — створення незалеж­ної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути не­гайно арештовані і після грунтозного допиту таємно зни­щені як грабіжники. Протоколи допитів мають бути пере­слані Айнзацкомандо Ц/5.1

Масові репресії нацистів проти ОУН привели до того, що вже восени 1941 на Волині та Поліссі народились пер­ші українські антифашистські збройні формування, в міс- і ііх знайшов поширення підпільний рух. Додамо, що рек­рутів для партизанської війни з німцями на той час було більше ніж достатньо: червоноармійці, що, звідавши нечу- нлного досі лиха нацистського полону, масово тікали в ук ­раїнські села та ліси, українські націоналісти, що побачи­ли справжнє нутро гітлеризму і його ставлення до Украї- іііі, українська поліція, що на заклик керівництва ОУН пішла із зброєю в руках в ліс, західноукраїнські комуністи і и євреї, яким просто ніде було діватись, відтак втікачі- ск’трбайтери і, нарешті, це — вояки дивізії «Галичина», не к а ­жучи вже про дві антифашистські і водночас взаємово- рожі польські патріотичні сили — АК та АЛ і, звичайно, червоних партизан, диверсантів та підпільників, яких в міру наближення фронту ставало все більше.

1 Цей документ було пред’явлено серед звинувачувальних документів V ході процесу над головними нацистськими злочинцями V Нюрнберзі під N 014— СССР.

Див.: ІМТ, т. 39, с. 2 6 9 - 2 7 0 .

В донесенні начальника поліції безпеки і СД за лютий 1942 так описувалась ситуація на Україні: «Оборонна бо­ротьба групи поліції безпеки СД на Україні спрямована проти двох головних ворогів: комуністів та Організаці ї Ук­раїнських Націоналістів, яка виявляє бурхливу діяльність. Доводилося, зокрема, викривати членів ОУН, які прони­кали у Служби адміністрації, перевіряти їхню діяльність і у відповідний час їх виявляти і знешкоджувати».1

СД відзначало, що боротьба проти комуністів у Києві поступово перетворилася на боротьбу проти українських націоналістичних угрупувань, котрі як і комуністи, працюють над погіршенням ставлення населення до Німеччини. На початку лютого було перехоплено важливі документи ОУН, які ще раз засвідчили, що це організація ніколи не піде на співробітництво з окупантами, будь вони коричневі чи червоні.

Брехню про співучасть ОУН-УПА з німцями, яка деся­тиліттями нав’язувалась компартійними істориками та про­пагандистами, також розкриває сам більшовицький лідер України періоду війни М. С. Хрущов. У мемуарах, що ви­йшли 1971 року на Заході , він пише: «Коли Бандера по­бачив, що гітлерівці обіцяної незалежності України не дають, він повернув свої формування проти німців, вод­ночас продовжуючи ненавидіти Радянський Союз. У другій половині війни він воював і проти нас, і проти німців. П із ­ніше, після закінчення війни ми втратили тисячі людей у затяжному жорстокому бою з українськими націоналістами».

Якщо українське антифашистське підпілля та парти­занський рух у 1941—42 рр. мало турбували радянське ке­рівництво, то після Сталінграду,- коли Червона Армія пі­дійшла до Дніпра і стало очевидним, що вигнання німців із Західної України — справа найближчого пієроку, С та ­лін і його оточення серйозно стали задумуватись над тим, як зустріне «визволителів» правобережна Україка , особли­во Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття . Не було сум­ніву, що українське та польське населення не забуло, що лише за 22 довоєнних місяці, із земель,, що були возз’єд ­нані з Україною, Білорусією та прибалтійськими країнами, більшовиками було замордовано або депортовано у "най-

1 Вип(1е5агс1ііу — К 70 5И 31 р. 178.Д нв.: К Ь г и з Ь є у К есаііз, № \\т-Уогк,. К є у о і і Есі., 1972, у. 2; р. Л52,

26 ;;

віддаленіші райони Союзу понад один млн. українців, по-■ і я кін, білорусів та прибалтів. З другого боку, ці землі имродовж усієї другої світової війни були об’єктом гострої шмломатичної боротьби між Москвою та тими силами у Іихідному світі, хто підтримуваї! емігрантський польський

уряд і його намагання поновити післявоєнну Польщу у кордонах Ризького договору.

Силою, що активно протидіяла німецьким, радянським ні польським загарбницьким планам щодо України вже в1942 році тут стала Українське Повстайська Армія. Не- інажаючи на свою внутріполітичну неоднорідність, її ан­і нбільшовицька спрямованість не викликала ні в кого най­менших сумнівів. Тому цілком природньо, що ліквідація чи па перших порах нейтралізація УПА, що користувалася мовною підтримкою українського населення Волині, Гал и­чини та інших західноукраїнських земель, становила одне і першочергових завдань, яке Москва поставила перед сво­їми політичними, військовими, розвідувальними та к а р а ­льними органами.

Літом 1942 року серед численних антифашистських фор­мувань, що діяли на Волині та Поліссі, появилось ще од­не, якому з часом належало відіграти немаловажну роль у складному калейдоскопі міжнаціональних протиріч та кривавих конфліктів у цьому краї. Маємо на увазі загін особливого призначення, яким чомандував старий чекіст полковник Д. Мєдвєдєв. Про цгй .розвідувально-диверсій­ний підрозділ Н К В Д написано :отні публікацій в рад ян ­ській, польській, німецькій, югославській, американській мрссі. Паблісіти загону зробив г ерорист та розвідник, що иідомий під прізвищем Миколи Кузнєцова (він же Микола І'рачов, Пауль Зіберт, Вільгельм Пух, Рудольф Фальке).

Про те, яку боротьбу з фашистами вів цей загін про­фітом року, ми дізнаємось не лише із спогадів самого ко­мандира і його оточення, але з ьересня 1943 року і аж по березень 1944 року його «бойова» діяльність відома з ба- і итьох інших джерел. Хоч архів загону свого часу було по­спішно вивезено до Москви і він досі засекречений, тим не менше у нашому розпорядженні нагромадилось достатньо юкументів та матеріалів, щоб можна було дати правиль­

ну, об’єктивну оцінку його діяльності як висококваліфіко­ваного осередку дезінформаці ї, політичних провокацій та терористичних актів не тільки проти українського націо­

27

нально-визвольного руху, а й проти широких верств укра­їнського загалу взагалі. Дозволимо собі стисло, опираю­чись на факти та документи, проаналізувати антиукраїн­ську провока'ційно-терористичнуї діяльність цього з’агону за період з осені 1943 р. по весну 1944 року у Рівному та Львові. Мета, яку переслідували дії медведівського заго­ну, як тепер вже остаточно встановлено, полягала в тому, щоб викликати у місцевого населення незадоволення, обу­рення, а згодом і ненависть до воєнно-політичної діяльності ОУН-УПА. Досягти цієї мети планувалось шляхом серії політичних убивств високопоставлених військових та циві­льних нацистських чиновників, приписуючи публічно ці дії боєвикам УПА-Б, які були особливо небезпечні для біль­шовиків. Як ми вже згадували вище, за убивство кожного чиновника-німця не в бою нацисти методично знищували від 10 до 100, а то й більше заложників з числа мирного населення або в’язнів.

З вересня 1943 року по березень 1944 року терористич­ною групою медведівців під керівництвом Миколи Кузнє- цова було здійснено принаймні 7 публічних атентатів (те­рористичних актів) проти керівних діячів нацистського ре­жиму на Рівненщині та в Галичині, що набули політич­ного резонансу далеко за межами Волині та Галичини. Торкнемось коротко кожного з них:

1. 20 вересня 1943 р. на одній з центральних вулиць м. Рівного пострілами з пістолета М. Кузнєцов убив імпер­ського радника фінансів д-ра Геля і його ад’ютанта. При втечі на місці атентату було «випадково» залишено посвід­чення українського націоналіста. Як результат гестапівці арештували та розстріляли понад ЗО українських патріо­тів із числа антифашистів. (Вперше за 50 років публікує мо список заложників, що були розстріляні фашистами за вбивство Геля).

2). ЗО вересня (за іншими даними, 8 жовтня) на тому ж місці М Кузнєцов кинув гранату в урядового президента, генерала I I Даргеля. Хоч нацист залишився живим і на­віть нєушходженнм, тим не менше за цю акцію українське населення Волині заплатило дорого. Лише в рівненській ок­ружній тюрмі було розстріляно 300 в’язнів-заложників. У своїй поголовній більшості це були українські інтелігенти Рівного, Луцька,' Крем’янця, Дубна, Дубровиці та бага­тьох інших міст і сіл Волині. Залишати гаманець з доку-' 28

мсиТами націоналіста не було потреби, бо ніхто не сум- ішіііікя, н о замах на Геля та Даргеля — справа рук од- ііі/іо ".ороріїї і а.

3) 10 листопада біля правління «Пакенаукціон» у м. Річному група К^.знєцова вбила заступника Коха по і к ген - ишству генерала Г. Кнута, його ад ’ютанта та шофера. Ргякція Фашистів не забарилась. Як пише сам Медвепеп ні вбив і по Кнута в Рівненській тюрмі знову було знищено уі іх її в’язків, тобто понад 300 чоловік1

4) 15 .листопада із своєї квартири по вул. МлинівськійV Рівному групою Кузнецова був викрадений генерал фон Ьіьгеїі. Н а його письмовому столі викрадачі залишила з а ­писку, яку нібито написав козак-денщик: «Дякую за кашу. Іду до гяртйзанів. Беру з собою генерала. Козак Кузько». Генерала живим до загону довезти не вдалось. РІого зако- иплн в декількох кілометрах від Рівного. Проте нацисти мали надію повернути викраденого. По місту й окрузі бу­ло розклеєно оголошення, в яких повідомлялось, що 200 шложників буде скарано на смерть, якщо до двох місяців т і е р а л а не буде повернуто, його не повернули.

5) 16 листопада у приміщенні суду в Рівному М. Куз- ікчюв застрелив головного суддю А. Функа. Як стверджуєІ Іпдзвичайна Д ер ж а вн а комісія по встановленню і розслі­дуванню злочинств цімецько-фашистських загарбників у

м, Рівному та Рівненській області, у відповідь на цей акт 1 11 лерівці знову розстріляли понад 3&0 ув’язнених, що пе­ребували у рівненській в’язниці.2 Характерно, що в акті комісії (травень 1944 р.) не було названо ні імені «мес­ника*, ні тим більше його політичної орієнтації, хоч члени цієї комісії В. Бегма та Т. Новак прекрасно знали убивцю. Називати його справжнє ім’я було тоді вкрай небезпечно. ІІпдто болючими були ще рани у сотень сімей, чиї рідні та близькі загинули як заложники. Про нього, як відомо, за- гопорили лише через п’ять років.

6) 1 лютого 1944 р. у Львові в приміщенні Люфтваффе, що на вулиці Валовій, 11/А, пострілом з пістолета М. Куз- нецов застрелив начальника штабу авіаційного полку під­полковника Г. Петерса та єфрейтора Зайделя. Звістка про

1 Д ив.: М едведев Д . Сильньїе духом. — М., «М олодая гвардіїя», 11)79. с. 364.

2 Г азета «Червоний прапор», Рівне, 19 травня 1944 р.

29

цю подію рознеслась по всьому місту. Які репресивні міри щодо населення вжили нацисти за вбивство свого чинов­ника, невідомо.

7) 9 лютого на вул. І. Франка у Львові з вигуком « С ла­ва Україні» М. Кузнєцов пострілом з пістолета застрелив віце-губернатора Галичини д-ра О. Бауера та начальника канцелярії президії губернаторства д-ра Г. Шнейдера. Із звіту, який М. Кузнєцов підготував для свого начальства і який було вилучено у нього при обшуку під час затриман­ня польовою ж анд ар м ер н ю УПА 2 березня 1944. в лісі біля с. Верба на Волині, дізнаємось, що... Як і в Рівному, провокація у Львові була дуже успішна». ' Як відомо, німці розстріляли понад дві тисячі заложників.

Історик В. Косик вислсвлював припущення, що на раху­нку Кузнєцова атентатів значно більше, й о м у зокрема приписується також замах на керівника пропаганди райхс- комісаріату РІоахіма Пальцо в лютому 1944 р.2

В 1990 році ми дізнались, що з його «легкої руки» заги ­нуло чимало жител ів Чернівців 1940 р.3

Гадаємо, що досить цитат та коментарів. Навіть неупе- редженій людині стає зрозуміло, що сім терористичних а к ­тів, описаних вище, були розраховані не стільки на уск­ладнення воєнно-політичної ситуації на фронті, скільки на стимулювання репресій проти українського населення з боку гітлерівців. Система заложництва, яку фашисти з а ­позичили ще до війни у своїх більшовицьких партнерів, д іяла бездоганно впродовж усієї війни. Це страшна систе­ма, що діє в різні часи і у різних країнах, але діє ефек­тивно і плідно, хоч є по своїй суті злочинною та аморальною.

89-річний Ф. Ф. Но вгк із Рівного, який пройшов усі круги пекла нацистів у нашому місті, так розповідає про

1 М. Лебедь. Українська П овстанська Армія-Мюнхен 1946, с. 70—71; Л . Ш анковський. Початки УПА. Календар «П ровидіння», Ф ілядельєія, 1972, с. 118; М. П. «Больш евики про УПА. ж : «Вісник 0 9 Ч С У » № 4, 1968, с. 77.

2 Д ив.: В . Косик. Україна і Німеччина у другій світовій війні, с. 425.3 Д ив.: П. Яковчук. П ам ’ятник фашисту, г-та «З а вільну Україну»,

Л ьвів , 10 липня 1993 року, с. 3.

ЗО

методу відбору заложників серед жителів нашого міста: «На нашій вулиці хтось убив німака. Вони рішили за це розстріляти ЗО заложників, по одному чол. із будинків №№ 1, 3, 5, 7... Прийшли до нашого сусіда. В хаті застали осподаря, його дружину, дочку, перестарілу матір та зн а ­

йому, що приїхала із села. Старший із гестапівців вирішив поступити «демократично». На м потрібен один заложник під вашої сім’ї, — сказав він, даю вам вибір, хто сам лголоситься, або кого всі ви визначите. Не виключено, що Ного розстріляють. Добровольців не було. Вся сім’я про­сила зберегти їм життя. Це не допомогло. Око гестапівця нпало на дочку. Тоді мати вирішила її замінити. Ні, ск а з а ­ла бабуся, я — найстаріша, мені й іти. Батько сказав, що не може цього допустити і згодився іти сам. Поба­чившії) таку ситуацію, гестапівець вирішцв взяти з хати двох заложників, бо тут багато добровольців».

Колишній курінний УПА М. Скорупський, що партизанив на Волині під час фашистської окупації, у своїх спогадах ігадує факт, що в 1942 році німці завезли в один із так ш. «лігеншафтів» (колишній колгосп Антопільського райо­ну) молотарки, кожна з яких була «застрахована» життям ,'ЮО селян і спаленням села на випадок, якщо її знищать партизани або зловмисники.1

Серед багатьох сотень замучених фашистами заложників, імена яких стали нам останнім часом відомі, було чимало «ктивнх антифашистів — вояків УПА, підпільників ОУН, комуністів, учасників польського руху опору, євреїв, були навіть абісинець, двоє німців, голландець. Але основна м а ­га знищених — це безневинне українське населення, що не належало до будь-якого політичного угрупування — хлі- Оороби, ремісники, робітники, інтелігенція, духовенство. На них власне й була розрахована червоно-коричнева операція.

Як повідомляла газета «Волинь» в жовтні-грудні 1943 року, в ряді сіл Рівненського, Костопільського та Дубнів- гького повітів пройшли сільські збори, на яких селяни звер- інлнсь до німецької окупаційної адміністрації з прохан­ням дати їм зброю. «Ми готові організувати самооборону,

заявляли вони, — і таким чином запевняємо вас, що не пустимо в село жодного партизана, якої б масті він не був».

1 У. Самчук. Н а коні вороному. Спомини і враж ення. — Вінніпег: Полинь, 1975, с. 341.

31

Чи не іїа таку реакцію сподівались організатори провокацій у Москві та Берліні? Можна не сумніватися, що саме на такі ухвали розраховувал и і безпосередні організатори ан­тиукраїнських акцій із керівництва загону полковника Мєдвєдєва.

Офіційно радянське право, а за ним і радянська історіо­графія, політологія, ідеологія та мораль називали тероризм злочином. Як читаємо в останньому виданні «Советского Знциклопедического словгря» за 1981 р. «Террористнчес- кий акт — зто опасное преступление, которое заключается в убийстве илн причиненни тяжких телесньїх повреждений государственному или общественному деятелю или пред- ставителю советской власти...» Отже треба вважати, що діяльність, спрямована проти радянського керівника або діяча «всего прогрессивнсго человечества» — це терорис­тичний акт, в той час як така ж діяльність, спрямована проти представника «імперіалістичного, антидемократично­го, буржуазно-націоналістичного та йому подібного руху» має бути тлумачена як «гкт возмездия» тобто морально та юридично і оправданий вчннок.

Тероризм завжди був і залишається нечесною зброєю у політичній боротьбі. С ь о г о д н і ш н і арабські, ірландські, іта лійські терористи, здійснюючи свої не менш жорстокі від фашистських, акти, тим ье менше мають сміливість, як правило, ТОГО ж дня телефоном чи листом повідомити по­ліцію та пресу про те, хто бере на себе відповідальність за терористичний акт.

Згадані нами вище вчинки М. Кузнєцова і його групи не тільки виконувались, як кажуть, у масках, але й супро­воджувались фальшивими доносами типу «Це — вони! Б е ­ріть їх! Це — вони!». Як пише У. Самчук з приводу куз- нєцовських атентатів, «... провокація советської агентури потрапила на добрий грунт. Німцям не потрібно було д о ­казів... бо вони й так чекали якоїсь приключки, щоб щось таке поповнити. У цей час вони були позбавлені будь-яко­го глузду. І провокатор вибрав для цього дуже вдалий час. А Україні це коштувало тисячі дуже вартісних для неї людей». 1

1 У. Самчук. Н а коні вороному, с. 351.

32

Цивілізований світ, як правило, цурається тероризму, намагається відмежуватись від нього. Згадаємо хоча б шмах на римського Папу, дике знищення ізраїльських

спортсменів з олімпійської команди у Мюнхені, диверсію з ііінденно-корейським літаком над Сахаліном, вибух у аме­риканському клубі в Берліні.. .

В Радянському Союзі, незважаючи на голослівне запе­речення тероризму як форми класової та політичної бо­ротьби, він завжди був у пошані, справою честі, доблесті та героїзму. Згадаємо хоча б політичні вбивства С. Петлюри, Є. Коновальця, Я- Масарика, Л. Троцького, Л. Ребета, С. Ьнндери, а також досі невідомі на Україні політичні вбив- ічва відомих на Заході емігрантських лідерів із т. зв. со­ціалістичних країн словацького міністра Черпака, румун­ського емігранта Бельдсану, українців К. Чайковського, Н. Іорбанюка. їх було організовано та здійснено агентами КДБ. Як були відзначені безпосередні виконавці терорис- і і і ч і і и х актів? Найвищими урядовими нагородами аж до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, нагородження шісокими бойовими орденами, просуванням по службі, а головне створенням і підтриманням ореолу слави, всенарод­ної шани та любові до людей, для кого тероризм став професією.

Десятиліттями візитною карткою Рівного був парольмісто партизанської слави. Цю ф^азу інтерпретували

ЛІльш детально і доступно так, що «...в грізні роки війни іут творив свої героїчні подвиги простий російський хло­пець М. І. Кузнєцов...».

Ного іменем було названо одну з найкрасивіших вулиць, іОііІілпво доглянутий сквер, у нього в місті донедавна був

і' іііИ будинок-музей, тут діяли десятки піонерських дружин, комсомольських клубів ім. Кузнєцова, книжки про нього1.1 його соратників стали окрасою кожної бібліотеки, кни-I «1 рпі, і він був визнаний Почесним Громадянином міста^, ґи\;і його портрета чи погруддя не виходила ні одна бро­шура, буклет, довідник чи альбом про місто, його пам ’ят ­ник прикрашає площу перед міською мерією.

Якось після лекці ї група студентів звернулась до мене її запитанням — чи був М. Кузнєцов героєм? Ми довго киїоріїлп на цю тему і в більшості своїй прийшли до вис- іюнку, що він цілком і повністю заслужив звання ГерояII мднпського Союзу, бо його діяльність повністю відпові- і.пли моралі того суспільства, яке претендувало на прапо­

33

роносця планети, але, виходячи з норм загальнолюдської моралі, такі вчинки аж ніяк не можна назвати героїчни­ми, бо вони — аморальні . Нарешті для України ця людина свідомо вчинила низку огидних злочинів, бо спричинилась до загибелі багатьох сотень патріотів та мирних громадян.

У листі, який біографи М. Кузнєцова називають його заповітом, ця людина напередодні своїх терактів записала: «. . .Завдання, яке мені належить виконати, дуже важке, і щоб його здійснити, треба пожертвувати своїм життям.. . Я люблю життя, я ще дуже молода людина, але я зроблю це. Хай знає весь світ, на що здатен російський патріот- більшовик.

Я піду на смертний бій з іменем мого Сталіна-батька, друга, вчителя. Передайте йому мій привіт».1

Як ставитись до таких слів, до такого листа та його автора? Можна по-різному. Адже слова запальні, помисли, треба думати, патріотичні. Відданість вождю і готовність загинути з його іменем — характерна риса політичних ф а ­натиків типу японських камікадзе, хортиських смертників, убивць Індіри Ганді та її сина, палестинських, філіпінських, ірландських бойовиків і, звичайно, радянських бійців не­зримого фронту... Микола Кузнєцов був таким, як кращі представники того світу, який він захищав і за який від­дав своє молоде життя...

В інших людей буде інше ставлення до цієї людини. Відомий У. Самчук, що в роки фашистської окупаці ї жив у Рівному, був свідком атентатів М. Кузнєцова і тих наслід­ків, до яких вони привели, у книзі спогадів «На коні во­роному» так висловлює своє ставлення до нього: «Україн­ські люди! Мешканці міста Рівного! Коли ви будете про­ходити біля пам’ятника М. Кузнєцова, пам ’ятайте, що йо­го поставлено провокаторові за знищення понад півтисячі дуже вартісних ваших братів і сестер.2 «Так хто ж він М и­кола Іванович Кузнєцов?

«... Стало известно также, что в Ровно по подозрению в убийстве Геля арестовано и расстреляно 38 вид- нейших украинско-немецких националистов, в том числе 13 работников так назьіваемого «всеукраин- ского гестапо»; бьіл арестован редактор газетьі «Во-

1 Львівський облдерж архів, с. ЗО, ор. 6, ст. 226, арк. 24.2 У. Самчук. Н а коні вороному, с. 351

34

льінь», издававшейся на украинском язьіке под дик­товку гитлеровцев, и некоторьіе другие «деятели». Арестьі не ограничились только Ровио.

Подобньїе вести не могли не вьізваті? у нас чув- ства удовлетворенпя.. .»1

Гак завершує опис першої провокаційно-терористичної операції в Рівному її «архітектор», а згодом інженер-пол- мжііик людських душ Д. Медведєв. Убивство високопостав- іспого фашистського чиновника було розраховано на зво­

р о т у реакцію німців — "арешт і розстріл заложників, причо­му саме з українського національно-патріотичного середо- іііпца. На жаль, так і сталось. Так хто ж вони, ті 38 «вид- ііі’Йшііх» українсько-німецьких націоналістів? Тих 13 «ра- йотинков всеукраинского гестапо»?

Півстоліття їх імена були утаємничені, правду могли111 ні п лише окремі. Сьогодні вперше за 50 років ми має ­мо змогу опублікувати їх. Склали ми цей список (на жаль, що иеповний) з допомогою рідних, близьких, друзів, зн а ­йомих, сусідів. Правопис деяких прізвищ та імен треба щеV ІОЧ11 нт I I. Про кожну другу жертву можемо вже дещо ска-• і г і п. Решту належить ще «розшифрувати». З м о ж е м о , це робити тільки з вашою допомогою, шанопні читачі.

Перед вами цей страшний список. Прочитайте його, М,ийте прочитати іншим. Якщо в ньому зустрінеться вам нінйоме прізвище, ім’я, якщо вам відомо, що ця людина Аули розстріляна фашистами 15 жовтня 1943 року в Р ів ­ненській в’язниці, а точніше у заміському яру, напишіть ним псе, що ви знаєте про неї.

Ще недавно місце загибелі цих людей було помічено Іи Г П Ж Н И М стовпом з епітафією, текст якої не стільки роз- иіішіав, скільки приховував справжню причину трагедії. Додамо, що тут, у долинці по вул. С. Бандери, напроти < IIТУ № 1 біля станції технічного обслуговування, було риК'тріляно, спалено та прикопано в 1943—44 рр. прах ще ЛІлл З тисяч мирних жителів Волині. ,

1 Д. М едведев. Сильньїе духом, с. 287—288.

35

БІБЛІОГРАФІЯ

Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фаши­стських загарбників. (1941 — 1944). — Львів, Вид. «Вільна Україна», 1949 р.

Вторая мировая война. Сборник фотодокументов. — М., «Планета», 1989 р.

Дубовський І. Партизанські таємниці. — г-та «Вісті Рівненщини», Рівне, 5 вересня 1992 р.

Дубовський І. М. Кузнєцов: Історія і легенда. — г-та «Вісті Рівненщини», Рівне, 22 серпня 1992 р.

Закалюк К- Таємниці вбивства пані Льолі. — г-та «Змі­на», Рівне, №№ 35—82.

Канюка М., Венин В. По ним не обьявляли траур. — М , 1992.

Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні.— Париж— Нью-Йорк—Львів, 1993.

Лебедь М. Українська Повстанська Армія. УПА. — Мюнхен, 1946.

Літопис УПА. т. 5, кн. З — Торонто, 1984.Л. К. У Рівненській німецькій в’язниці. Літопис Воли­

ні. 1958, № 4, сс. 89—96,Мєдвєдєв Д. Сильньїе духом. — М., «Молодая гвардия»,

1979.Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942— 1952 рр.

— К-, «Народна газета», 1991.ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та

інших документів із боротьби 1929— 1955 рр.—Мюнхен, 1955.Пастернак Е. Нарис історії Холмщини і Підляшшя. —

Вінніпег—Торонто, 1989.Пацула Й. Свідки кривавої провокації. — г-та «Рівне»,

Рівне, 29 травня 1993 р.Пацула Й. Героїзм у злочині. — г-та «Волинь», Рівне,

18—21 травня 1993 р.Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по вста­

новленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників в м. Ровнно та Ровенській області. — г-та «Чер­воний прапор», Ровно, 19 травня 1944 р.

Скорупський М. Туди, де бій за волю. — ч Київ—Лон­дон— Париж—Торонто, 1992.36

• л о п а т о к С. Українські жінки в німецьких тюрмах Кре­м іімцн і Рівного. — Літопис УПА, Торонто, 1984, т. 5, кн.З; .V, 223—253.

( л ()тсльіиий О. Україна. Історія — К., «Либідь», 1991.Грубайчук А. Ф. Пакт о ненападении: бьіла ль альтер-

іі-і і ніш второй мировой войне. — К., «Молодь», 1990.Фонди Львівського обласного державного архіву.Фонди Рівненського обласного державного архіву.Фонди Федерального архіву Ф Р Н в м. Кобленці (ВА).Фонди Федерального Воєнного архіву у м. Фрайбурзі

( П А - М А ) .ІІІ.ішковський Л. Вулиця імені полковника МедвєдєваЛітопис Волині, Вінніпег, 1958, № 4.Шашковський Л. Початки УПА. Календар «Провидіп

ми», Філядельфія, 1972.Шаповал Ю. У ті трагічні роки. К., Політвидав Украї

ми, ІНІЮ.Яковчук П. Новак розповів не все. — г-та «Вісті Рів

прищіпці», Рівне, 22 серпня 1992 р.Яковчук П., Д е м ’янчук Г. Кривавий слід. — г-та «Вісті

і ' і ш і о і і щ и н и », Рівне, 17 березня 1992 р.Яковчук П. П а м ’ятник фашисту. — г-та «За вільну Ук­

раїну», Львів, 10 липня 1993 р.Самчук У. На коні вороному: Спомини і враження. —

И і і і і і і п с г , «Волинь», 1975.

Йосип ПАЦУЛА, завідуючий кафедри української та іноземних мов Українського інституту інженерів водного гос­подарства, доцент.

м. Рівне.

БОРОЗНИ НА ДУШІ

Мені без двох років дев’яносто.Багато довелося пережити на своєму віку. П а м ’ятаю,

як була перша світова війна і революція, відродження на­ції у двадцятих роках, пацифікація у тридцятих, надія у тридцять дев’ятому на справжнє возз’єднання зі Східною Україною, яка дуже скоро перейшла у постійний страх у з в ’язку з арештами, депортацією населення, вбивствами; була німецька окупація, і знову надія та високий патріо­тизм у відбудові своєї Держави, і далі арешти, вбивства, створення Української Повстанської Армії, вивезення мо­лоді на роботу в Німеччину; знову фронт і майже голод з вошами і холодом. Життя йшло, і кожен день приносив щось нове і не завжди хороше: примусова колективізація, арешти, вбивства у мирний час і знову депортація людей у Сибір...

Все пройшло, все пережила, і тільки борозни залишилися на душі, і виринає з пам’яті та чи інша картинка з мого життя.

Але те, що пережила я у Рівному 50 років тому, постій­но свердлить мій мозок, ламає кості, стискає серце, що б’ється неритмічно, не дає мені спати. Я встаю вночі і по­чинаю писати про те, що робилося у Рівному літом 1943 року. Арешти і зникнення людей особливо почастішали на початку 1943 року, бо народ піднявся на боротьбу проти нового окупанта — німців. Прокотилась по Волині нова хвиля арештів, особливо української інтелігенції. Були тривожні ночі, тишу порушували стукіт, крик людей, ре­віння машин...

Могс чоловіка — протоієрея о. Володимира Мнсечка, б л а ­гочинного Горохівського повіту Луцької єпархії УАПЦ, пе­ревели в м. Рівне третім священиком у собор до владики Платона. Перевели тому, що Горохівський гебітскомісар повідомив у вищі інстанції, що благочинний відмовляєть­ся виконувати розпорядження, щоб священики у церкві під час проповідей заохочували молодь їхати у Німеччину на роботу. Отець Володимир сказав гебітскомісару, що сам не буде і священикам не дозволить проводити таку агітацію, бо вважає, що церква відокремлена від політики. «Тоді не будете зі мною працювати і підете під кращий нагляд», — заявив цей представник німецького уряду. Взимку 1943 ро- 38

ку поїхав о. Володимир у Рівне, де в цей час було дві пра- иославні релігійні конфесії, які у Рівненському соборі слу­жилії почергово. Одну неділю владика Платон із свяще­никами Автокефальної Православної Церкви правили служ ­бу Божу українською мовою, а в другу неділю — по-сла- и ииськи владика Александр, що приїздив із Острога, із священиками, які жили у Рівному. Важливим є той факт, що священиків, які служили по-слав’янському, німці не за- ' і і и п л н ! А главу УАПЦ на Волині високопреосвященнійшо-іо митрополита Полікарпа викликали з Луцька в Рівне до рсііхскомісаріату і наказували йому з допомогою церков­нослужителів впливати на молодь, щоб не йшла «до лісу», .і щоб їхала до Німеччини на роботу.

Трудні були часи, коли я з дітьми приїхала до Рівного у 1943 році. Вечорами було видно червону заграву то з одного, то з іншого боку. Там горіли села. Палили навіть церкви, наповнені людом, що зібрався на молитву. О Б о ­жо, які то були страшні часи!!!

Під ранок з 15 на 16 липня 1943 року ми прокинулися під страшного стуку в двері. Не встигли одягтися, як оз­броєні німці увірвалися у помешкання, наставили дула ав- оматів і скомандували: «Лягай!». У кімнаті все перекида­ні, шукали якихось людей і зброю. Нічого не знайшли, але

'■командували нам одягнутися, заложити руки за спину і шіиолн вперед. Дітей у л іжках не зачіпали, бо вони ніби і ' і і і і лп із заплющеними очима. Дозволили за проханням подивитися в останній раз на дітей, попрощатися. Наймен­шу чоловік перехрестив і сказав: «Рости здоровою». Хотів п о ц і л у в а т и , нагнувся над дитячим ліжечком, але не дали. Німець ліхтариком засвітив у дитячі перестрашені очі. Ті- ііКн встиг батько сказати дітям: «Ростіть чесними і спра-

ін’длнвими!». Вигнали нас із будинку. Під дверима стояла иткова автомашина, якою нас привезли у гестапо. У ве- і і і к І Ї І кімнаті гестапо було кілька чоловік, що стояли об- іиччим до стіни із закладеними за спину руками. До них

поставили і мене, а мого чоловіка повели далі. А людей МІ Г педуть і ведуть. Вже стоїмо один біля одного до стіни. ІІогн мліють, хочу сісти на підлогу, як чую клацання з а ­пору автомата і німецьку лайку. Виструнчуюся, стаю рів­

но до стіни і стою, стою... Вже обідня пора, а ми всі стої ­мо. Ні заговорити, ні поворухнутися. Летять думки,,.

39

Відчиняються двері і мій чоловік з порога каже: «Асю, оставайся здорова, бережи дітей. Я повернуся до вас. Д о ­звольте попрощатися», — звертається до німця, що си­дить за столом. Підходить, обнімає мене.

Дивлюсь у вікно, як іде мій чоловік по вулиці в рясі із золотим хрестом на грудях, а за ним так само спокійно йдуть два есесівці. Ото бачила його в останній раз... Мені кажуть: «Можете йти», — а я стою, як вкопана. Німець відчиняє мені двері і я ледве виходжу з кімнати, як не своя.

І розпочалося інше життя. Я кожен день зранку під тюр­мою. Спочатку передавала передачі, але люди розповіли, що арештовані їх не отримують. Виводили з тюрми поло­нених поляків на різні роботи в місто, а під вечір вони верталися назад. Хоч ведуть їх під охороною поліції, але вдається дізнатися, що там, в «целі» (камері) та передати дві скибочки хліба. Пр иїжджають до Рівного такі ж не­щасні, як і я, з Луцька, Сарн, Крем’янця... Деякі зупиняю­ться у мене. Разом хо'димо під тюрму. Просимо побачення, просимо прийняти одежу, продукти, живемо надією, що випустять, бо їх взяли як заложників. В ту ніч (з 15 на 16 липня 1943 року) німці провели масові арешти на Во­лині, забрали в основному українську інтелігенцію.

Як я жи ла тоді? Залиши лася у чужому місті з трьома дітьми, не маючи ні родичів, ні добре знайомих, але були добрі, сердечні люди. Хтось приходив, щось приносив. А чи я варила їсти дітям, чи сама їла — пе знаю. Син варив каву з цикорію. Жінка, що жи ла па вулиці Шевченка, ко­жен день ставила пляшку молока, яку донечка приносила додому. А я кожен день під тюрмою, або в парку, через який водили заарештованих на допити Але мого чоловіка жодного разу нікуди не виводили, а чи я не змогла його побачити. Розповідали, що в «целі» їхній дуже тісно, страш­на спека, немає чим дихати, не вистачає місця всім спатн- лежати, то сплять по черзі. В передачі від чоловіка була його чорна ряса, та була вона не чорна, а коричнево-виш­нева від крові. Увесь перед і рукави ряси були тверді, як від олійної фарби. Йду я до владики Платона, показую йому ту закривавлену рясу, а він каже: «То, може, фарба, а не кров». Пропонує віддати йому сина, а отцю Теодоро- вичу — дочку. «Ні, — кажу, — дякую. Вже якось сама бу­ду з дітьми». Та ряса так пахне кров'ю, що не можу зн ай ­ти собі місця, ходжу як не своя, ма йж е втратила розум. 40'

Олного вечора, як діти міцно заснули, я задумала пусти-собі кров, щоб подивитися, як буде моя кров виглядати

■•а рясі. Приготувала йод, бинт і надрізала собі жилу, змо- -гала кров’ю чорну рясу. Але моя кров не така — світлі- _ з . Чекаю як висохне, а вона все одно не така, як його

ченицька кров.Сидимо в парку з донечками, чекаємо, може поведуть,

■ оже, побачимо свого татка. Сидять на паркових лавках жінки, такі ж, як і я, ждуто, може; будуть веати

ерез парк арештантів у сподіванні побачити своїх. От ве­дуть під конвоєм групу людей. Підбігає до них жінка з хатиною на руках, а хлопчик років п’яти біжить біля неї Але конвой не допускає, відганяє. «Співай, синку, співай! ” -ТКО почує, він любить, як ти співаєш». І дитина тоне- "ьким голосочком заводить: «Ло::плягайте, хлопці, коні, та■ лягайте спочивать...» — і біжить за ув’язненими. Татко іого оглядається назад, а ми всі витираємо сльози.

Так проходить важке літо 1943 року. Аж восени в по­нурий день, зраненьку після святої Покрови, приходжу

~;и тюрму, а мені кажуть: «Нема вже тут, повезли і вже ■соять». Я біжу в напрямку Грабника дорогою на Корець. Мене зупиняють якісь люди: «Ви куди? Хочете, щоб і вас

аі той вогонь?» А з села Видумка суне на мене чорний інм. Я біжу назустріч тому ч о р ю м у димові. Якась жінка аерепиняє менй, бере за руку і веде до своєї хати — «Л і ­зьте на горище, звідти все видно». Вилажу на горище ха- тв. припадаю до отвору. Дивлюся — ходять шуцмани по -паю великого яру, де брали люди пісок, а внизу у гли­бокій ямі-кар'єрі копошаться якісь люди, з бочок полива­ють місце димлення і тоді знову зривається вгору полум’я. Шуцмани все ходять, охороняють, щоб ніхто не підходив. Лесь по обіді жінка забирає меке з горища і наказує йти і : і о м у до дітей. Вогонь вже не горить, тільки чорний дим суне.

Розповідали люди, що бачили, як привезли критою м а ­шиною з тюрми мужчин, серед них було три священики. Виходили вони по одному із заложеними за голову рука­т і Німець стріляв у спину і в’язень падав на зроблене юиштування із залізних рейок і ;,ров. А тоді вже обливали жертви смолою і потім палили. Тоді ж на легковій м а ­шині привезли п’ять жінок — їх спіткала така ж доля.

41

Коли зняли охорону, я з матушкою Марією, дружиною протоієрея Миколая Малюжинського із Луцька, пішла на те місце, де згоріли наші чоловіки. А що ж ми побачили? Купка попелу лишилася від молодих, повних енергії, тих,„ що хотіли жити чесно, вірили в Бога і в людей. Набрали ми того попелу. А в стороні біліє невеличка кісточка. Моя рука потягнулася до неї — а це м’який білий мозок!

О Боже, дай сили пережити те!..Серед тих,- розстріляних і спалених, був цвіт українсь­

кого народу: директор театру Анатолій І Довгопіл^ський, доктор Андрій Коваленко, заступник директора кооперати­ви Харитон Байддн, учитель Сергій Крижовецз, інженер Олександр Мисечко із Сарн, його рідний брат протоієрей Володимир, протоієрей отець .Миколай Малюжинський з Луцька, отець Олександр Пінкевич з Дубровиці, отець Іл­ля Левчук з Хотина, Харитя Кононенко, матір з донькою Мартинюки, Галина Кубович із Клевані, За харчук Лєна з Крем’янця і багато-багато інших.

Німці ще декілька разів вивозили з тюрми в’язнів у той яр біля села Видумка і після розстрілу палили їх трупи.

Пройшов фронт, німці відійшли, прийшли совєти; З а ­брали мене з дітьми до с^бе п. Крижовець, що в Грабни- ку, бо німці ,все бомблять і бомблять центр міста, де ми жили. У березні 1944 року я з дітьми залишила місто Р ів­не, не могла там жити. П р и їж д ж а л а у Рівне на те місце— ненасипану могилу, де загинув мій чоловік. А пані Кри­жовець все ходить на те місце, де загинув її син. Там же почали скидати сміття, засипати яр. Пані Крижовцева йде у міську раду: «Що ви робите? Т аж там стільки невинної крові?!» А їй відповідають: «Як будемо відзначати всі міс­ця, то землі не вистачить». От вона, не довго думаючи поїхала в Київ до Верховної Ради, де розповіла про міс цеві безчинства. Невдовзі приїхало «Волгою» начальствс П оказала вона місце, де фашисти спалювали людей. По бачили замість могили і пам ’ятника смітник, тоді поста вили постамент з повідомленням, що тут буде споруджено п ам ’ятник, але пройшли роки, змінилася влада і є надія, що таки буде пам’ятник.

Вічна пам’ять тим, хто там спочиває!!!Матушка Анастасія МИСЕЧКО.

(Запис подала Клавдія Бачинська, м. Львів, 290013, вул. Пушкіна,

ЗАЛИШ ИЛАСЬ ХВОРА І БЕЗ ПЕНСІЇ..

Народилась я в селі Грані Дубровицького району Р ів ­ненської області. В 1941 році уи були призначені до вп­ишу на Сибір, тому що батько не хотів записуватися до колгоспу (в той час у нашому селі створили колгосп). Наш блтько був грамотною і дуже хорошою людиною. В 1943 році, на самого Юрія, німці з пзляками спалили наше се­ло і забрали багато молоді в Німеччину. 15 травня вони шмордували мого брата Миколу. В 1948 році мене й ба-11. к і в заарештували, а малі діти залишилися в хаті серед іігу, до них приходили облавники і по одному виводили з кити до конюшні, казали, що будуть вішати, якщо не ск а ­жуть, чи до них ходили бандити (тобто партизани). Коли люди вербувались у Миколаївську область то і їх завер ­шували. Батько мій відбував у Ташкенті, а мама і я — у Мордовських таборах у різних Еідділках. Я потрапила у иідділок суворого режиму, ми всі ходили з номерами, як па вантажнид машинах: на голові, на спині і на прав'ім боці; мій номер — Е-844. Працювали по дванадцять годин і мі и а в зміну, тому що пламу виконати не могли. Батьків інільнили в 1955 році, мене — в 1956 р. Брати мої помер­ли ще молодими від голоду і холоду і від поневірянь, — коли батьки приїхали, брати були вже дуже хворі. З г о ­дом і батьки повмирали, залишилися ми вдвох із сестрою.I Існсії я не отримую, бо коли приїхала з Мордовських т а ­борів, була хвора на легені, два роки попрацювала, але лікарі сказали, що працювати більше не можна, та я вжеII сама не могла.

ОЛІЯРИИК Людмила Григорівна.ссл. Кудрявцевка Василіновського р-нуМиколаївської обл., вул. Чапаєва, 15.

МІЙ БАТЬКО БУВ ПАРТИЗАНОМ..

Мій батько Матрунич Іван був розвідником у парти­занському загоні Федорова. Родом він із Бєрезного і під час війни його було послано працювати на Зірненський спиртзавод. Він збирав дані про німецькі війська і переда­вав партизанам. Наприкінці 1943 року його і ц е кількох людей схопило гестапо. їх страшно катували на допитах і там же, в Березному на цвинтарі розстріляли біля з а з д а ­легідь викопаних ям. Але партизани не видали нікого. Про це мені розповідал а.мо я мама, коли мені було сім років. Мати хворіла, невдовзі померла і мене віддали на вихо­вання в дитячий будинок м. Рівне. Він і зара з стоїть па Здолбунівському шосе, недалеко від колишнього рибгоспу. Великий садок розкинувся довкіл нього. З а р а з там роз­ташувалася станція юннатів. Давно вже мені не доводило­ся бувати на стежках рідної, сирітської домівки...

ГАВРИЛЮК Дмитро Іванович.Херсонська область, м. Каховка, селище Світлове.

МІЖ ДВОМА ВОГНЯМИ

Ми, виснажені та змучені, поверталися з Німеччини на батьківщину. Ледве ноги волочили, долаючи відстань від пункту до пункту, де проводилась перереєстрація колишніх бранців. В цій нелегкій дорозі моїй старшій сестрі Кате ­рині виповнилося 18 років. Своєрідно відзначили день на­родження зі своїми друзями-супутниками: з ’їли по два ще не доспілих яблука. Ними пригостила іменинниця. А до того в кожного з нас не було три дні й макової зернини в роті...

Це було на одному з пунктів у місті Бауцені. У той пам ’ятний день не забарилися «привітати» Катю працівни­ки «особого отдела». Кілька разів викликали в канцеля­рію на допит, вимагаючи зізнання і підпису, що начебто вона добровільно поїхала працювати на фашистів. Сту­кали кулаками по столу, обзивали вульгарними словами. 44

Два рази сестра на допиті зомліла. ' Не брали до уваги переконливий аргумент, що якби справді поїхала добро­вільно, то в даний час була б не в радянській зоні, а з а ­лишилася б в американській зоні...

Ще не раз Катерина, так само як згодом і я, мусила іпиовнювати совітську анкету: коли і при яких обставинах потрапила до Німеччини, давати пояснення і т. д.

Мн стояли в К Д Б на обліку, як «заплямовані» люди. Мене, дванадцятирічного хлопчину, в 1949 році не прийняли до Нахімсвського училища по тій же причині: я та сестра були в Німеччині, а двоюрідний брат Онуфрій Денисюк брив участь в УПА.

Чоловік моєї другої сестри Наді ї Іван Овсійович Чижи к працював службовцем в Лубенській тюрмі. В роки війни, миючи 16 літ від роду, вступив до партизанського загону, котрим командував комуніст Шмат. Отже, вважав себе іислуженою людиною перед радянською владою. Працю- иптн в органи прийшов, будучи ще не одруженим. Коли одружився, то хотів влаштувати Надію медсестрою (вона шкінчила Лубенське медучилище) , так як в тюрмі було иикантне місце. По деякім часі після подачі заяви Івана викликали до Рівного в обласне управління КДБ. Там з а ­мшіли, що Надію на роботу не візьмуть, оскільки її рідна сестра і брат були в Німеччині, а двоюрідний брат служив її УПА. Більше того, Іванові порадили шукати негайно ін­шу роботу, бо, згідно з інструкцією він не має права пра ­цювати в органах. Правда, запропонували йому ще один иіинс залишитися на роботі, якщо вчасно змиє із себе бруд, цебто — розведеться з дружиною. Таким чином, серед зи­ми чоловік залишився без роботи, без засобів на існуван- іін. Не мав змоги піти на іншу роботу, бо отримав побу- іому травму. А в той час сім’я збільшилась — народивсяКЛОІ1ЧИК.

Тоталітарна система, як бачимо, діяла, тавруючи нашу сім'ю, як «ворогів народу». А насправді було так: наш «до­бровільний» виїзд із сестрою до Німеччини відбувся на ііи'іитку 1944 року. Тоді здригалася земля від вибухів сна- рндіп та мін. Фронт, що подаленів, вертався назад. Ще аг­ресивнішими стали німці, особливо ті, які були з «бляха­ми» на грудях. Почастішало їхнє полювання на людей. Л ю ­

45

долови забирали не тільки молодь, а й осіб різного віку— усіх, хто не встиг при облаві заховатися або втекти до лісу.

Три тижні наша сім’я жи ла в чеха Йосипа Мензеля, котрий мешкав біля лісу — отже, в безпечному місці. З а цей час гестапівці «вполювали» в наших Загірцях, що бі­ля Дубна, кілька сімей, у тім числі рідного батькового б р а ­та Михайла та його сім’ю, а також Володимира Рожка, чоловіка моєї сестри Марини.

Дві корови і кінь, що лишилися вдома, хотіли, звісно, їсти та пити. З великим ризиком для свого життя батькоі дванадцятирічний брат Михальо навідувалися щоночі до них. Одного разу принесли втішну новину: корова «Коро­бочка» має приплід — чорну теличку. Сестра Катерина вия­вила нетерпляче бажання — відвідати домівку, подоїти ко­рову, бо мати занедужала. Рано-вранці 15 березня 1944 року, незважаючи на всі умовляння дорослих, побіг я вслід за сестрою, зовсім не відаючи, що отой день назавжди з а ­карбується в моїм серці, стане фатальним у житті.

Рідна оселя дихнула холодним повітрям в обличчя — аж серце защеміло від пустки. Катерина передусім затопила в плиті, щораз кидаючи туди сухі грабові дрова. Підігрі ­вала воду для пійла. Ми тішились поверненням, бодай тим­часовим, до рідної хати.

В теплі за розмовою незчулися, як у сінях загупали ко­вані чоботи, і хатні двері раптом навстіж розчинилися. Два високі фашисти, націливши нагани в наш бік, наказали ви­ходити надвір. Я голосно плакав. Нас вивели на подвір’я. Виявилося, що на дорозі їхало сім підвід, запряжених кінь­ми. А на підводах — наші односельчани. На одну з них помістили нас. Німці-охоронці їхали по боках на конях.

Гестапівці доставили нас у село Чеські Турковичі, що над трасою Дубно—Львів. Розмістили у просторій клуні, закрутивши двері дротом. А самі пішли до хати. Люди по­падали на коліна і молилися Богу. Сусід прощався з сусі­дом, брат з братом, мати з дочкою. В кожного перед очима стояла малинська трагедія. Та клуня не горіла, знадвору подеколи лунали слова чужинської мови. Хто був легко одягнутий, у того вже зуб на зуб не попадав від холоду, а чи, може, й від страху. Холодний весняний вечір огорнув землю, що стогнала від безперервної канонади. Коли ж від­чинили двері, то ми побачили червоні заграви над Дубном.46

Під’їхали вантажні машини. Нам звеліли сідати на них. Стало зрозумілим, чого так довго тримали нас у клуні: рух машин на трасі удень небезпечний. Фашисти боялися л іта­ків. Тож вирішили вивезти вночі.

На залізничній станці ї Броди нас підвезли до товарних вагонів. Скоро товарняки наповнилися людьми, мов бочка оселедцями. Ми із сестрою сиділи в куточку, постеливши під себе пару жменьок м’якої соломи, іцо намацали у в а ­гоні. Вона лишилася від вчорашніх пасажирів — корів та коней. Стояв неприємний задушливий запах. Хтось лаявся спересердя, викрикуючи: «Мені ноги передушили!»

Та одного ранку пунктуальні шваби не дорахувалися трьох молодих мужчин: вони зіскочили з поїзда на ходу. Більше до нас не приходили, міцно зачинивши ззовні двері вагону. По їх голосах щоранку ми знали — солдати лише підходять до дверей перевірити цілість своєї зачинки. Н а ­чебто везуть не живих людей, а якісь речі в контейнері.

Дуже хотілося пити, хоча б промочити губи. Хворим і напівхворим людям аж потріскалися губи від спраги. Го­ворили напівшепотом, наче шелестіли вустами, як шелес­тить опале пожухле листя восени, коли подує вітер. Опів­ночі, мовби змилосердившись над знедоленими у вагонах, бездонне небо почало знову висівати на землю рої сніжи­нок. Сніг брали по жменьці, притуляки до губ, а діти його лизали.

Микола Григорович ДЕНИСЮК.Рівненська область,

м. Дубно, вул. Замкова, 1/3, кв. 2.

47

ДОДОМУ ПОВЕРНУТИСЬ НЕ ДО ЗВОЛИ ЛИ

Матуся молилася за всіх

Хочу написати про сво о маму, таку дорогу, сильну, яких у нас дуже багато, та мгло ми про них пишемо. Моя м а ­тінка Христнна, разом із гатом Трнфоном Бухалом із села Дермань подарували світові дванадцять діточок, а вирос­тили лише восьмеро. У 1938 році, 14 жовтня, помер тато. 'Грегедія, яку важко передати словами... На той час неод­руженими були троє: брат Олександр, який відслужив у польському війську і займався господарством; брат Євген був студентом Львівського університету і я — Феодора — найменша в> сім’ї, улюблениця усіх шести братів. Не раз нас мама проводжала в дсрогу і на навчання', і в армію, але ніколи не плакала при дітях, лише благословляла і моли­лася, а чи це легко було їй?.. 1 от після смерті тата Євген прощається і їде до Львова, браги обіцяють йому допома­гати матеріально. В цей час на Закарпатт і виникло пов­станця і Євген з товаришами відправилися на боротьбу з угорцями. Мама, відчуваючи своїм материнським серцем тривогу, часто питає, що пише Женя. Довго ми і самі ні­чого не знали, лише згодом отримали листа з Чехословач- чини, згодом — з Австрії. Радісного було мало, бо ж мусив сам собі давати раду, заробляти на життя. Вчителював. Але найгол'овніше — був живий! Мама лише молилась і плакала, коли ніхто не бачив. У 1939 році прийшли «вн- зиоліпелі», почалися арешти. Зацікавилися і нашою роди­ною. Тоді я з братом Максимом, який був педагогом (але поляки не дозволяли працювати за професією), у 1940 ро­ці втекли на Холмщину, де жив брат Василь, священик. На той час прибув уже і Євген з Австрії. Олександра призва­ли у польську армію і під час нападу німців на Польщу він потрапив у полон. Поряд з мамою на той час жив лише Архнп, бо діти маленькі і мусив миритися з усім. Н айс тар­ший брат, Григорій, жив на хуторі. Сестра Ганна жи ла у Лебедях з чоловіком і двома еннами-підлітками. Наші лис­ти не доходили до мами, яка день і ніч чекала від нас віс­точки.

Господарство у мами було хороше, але «визволителі» його поволі грабували, а маму призначили до вивозу. Але поки вона на прощання молилася, вивіз відмінили. Прийшли другі «визволителі» — німці, і ми, нарешті, змогли зустрі­48

тися усі. Яке то було щастя, як раділа мама, та недовго, бо усі ми розбрелися хто куди: я — до Рівного, Євген — у Мізоч, решта — по своїх домівках. У 1943 році, коли нім­ці стали відступати, почалися масові арешти, розстріли. Я дивом вирвалася з гестапо, знайома перекладачка визво­лила, але сказала, щоб я згинула з міста. Тож уночі, п іш­ки, добиралася я додому. Євген був у ірупі повстанців, яка вигнала німців з Мізоча, і мама знову благословила його Па бій, але чи повернеться живим?*. Повернувся, та через кілька днів знову було прощання, і то надовго, бо йшов на північ з відділом УПА, котра вела тяжкі бої і з німця­ми, і з більшовицькими партизанами. Ніякої вісточки дов­го від Євгена не було, а потім повідомили, що він загинув у бою з німцями. Мама молилася і відчувала щось недобре, хоч ми їй не говорили, але вона казала, що не треба прихо­вувати. Серце мами все відчувало без слів...

У 1944 році мене заарештували на очах у мами. Я тоді учителювала, та недовго... Мамина молитва допомогла мені перенести львівські «бригідки» — одинокі камери з мале ­ньким столиком. Після звільнення додому я не поїхала, бо знала, що повісять мене і всю родину кадебісти, як тоді велося, під маркою «бандерівців». Маму знову призначають до вивозу, знову вона просить дозволу .помолитися перед дорогою. І знову — чи не диво? — відміняють вивіз і мама залишається вдома. Після цього кадебісти ибили Максима, котрий учителював у Копиткові Острізького районуг Його тіло кидають у криницю, а пускають версію, що то зробили бандерівці, буцімто за те, що працював у радянській школі.

Невдовзі від раку помирає Архип, і залишається два сини Старший лише поступив до Львівського університету. Зненацька заарештували Олександра, який працював у школі діловодом. Яка ж сила допомогла моїй мамі усе це пережити? Любов до рідного краю, сильна віра в Бога, молитва, якою вона жила. З авж ди вчила нас бути чесними, справедливими і нікому не робити зла. З а це я їй дуже вдячна і все життя пам’ятаю її науку. У 1949 році мене зно­ву заарештували і вивезли на Далекий Схід, у Хабаровсь кий край. Мам а вислала мені останній свій кожушок, бо мене з тюрми забрали зразу на потяг. Цілий місяць доби­ралися ми в товарняках на Далекий Схід. Привезли пас на заготівлю лісу в тайгу. Мене не взяли, бо фізично була ду­же слабка, працювала у пошивочній майстерні. А мама

все надіялася на зустріч, жила вже саменька, дооре, що поряд були чудові сусіди. Вони також пережили немало горя, бо під час боїв УПА загинув господар Іван Андоо- щук і залишив тіточці Гані двох маленьких діточок. Але хоч їй було тяжко самій, тіточка допомагала і моїй м а т у ­сі, за що я їй безконечно вдячна, хай земля буде їй пухом...

Моя матуся дуже хотіла, щоб ми були грамотними, бо сама грамоти не мала, і все казала, що без грамоти людина сліпа, хоч сама була дуже розсудлива, розумна, людяна і інтелігентна, ніхто ніколи не чув від неї грубого слова.

Померла матуся моя в 1952 році у грудні, а в 1953 році не стало і «батька» Сталіна. Часи різко змінилися, писати можна було часто, «відмічатися» раз на місяць, молодь мог­ла навчатися у вищих закладах, працювати, хто де міг улаштуватися, і можна було їздити у відпустку. Не д іж ­далася мене моя матуся... З допомогою добрих людей у 1960 році мене звільнили зі спецпоселення, але на моїй Україні мене не прописують. Довелося виїхати у Башкирію, а далі — добровільно на Д алеку Північ, у Норільськ, де працювала до пенсії у 1973 році. І знову не дозволили мені повернутись у рідні краї на Західну Україну, дозволили мешкати лише на Великій Україні...

Під маркою бандерівців

Восени 1943 року, коли відступав Центральний Провід, мені довелося робити для них вечерю. З тих, кого я знала по Рівному, був Волошин і ще було кілька наших дерман- ців. Вони швиденько повечеряли, поговорили і відправилися в дорогу. Буквально через хвилин двадцять з ’явилася друга група і заявила, що вони запізнилися і наздоганяють своїх. Маршрут їм відомий. Поїли і відправились. Днів через два з тієї другої групи прийшов один і заявив, що буде у нас жити, бо ліс недалеко і попросив, щоб йому виділити кім­нату. Прізвище його було Леміш. Часто він відлучався на день, а чи й більше, а коли був удома, приходили до ньо­го: Кундуш Ростислав з Житина, котрого я знала раніше і який був у крайовій службі безпеки УПА, з тих, кого я не знала і які представлялись як члени крайового проводу ОУН, були — Хмара, псевдо мав Стецько, а також Верещагіна — жінка. Усі чудово озброєні, довго не затримувалися, прихо­дили і відходили завжди вдень. Часто приходив ще один, але я не пам ’ятаю його псевдо. Одного разу, взимку 1944 ро­50

ку, коли більшовики вже пішли далі, він попросив провести його до Скоропади Олексія. Що я і зробила. Але коли ви­йшли на гору, і Дермань було видно як на долоні, він ск а ­зав, що далі піде, сам, бо колись уже тут був і дорогу далі знайде. Коли мене заарештували, дуже допитувалися, чи я знаю, де вони всі зараз? Сказали, що їм відомо про побут у нас цих людей. А весною 1944 року вони знову з ’явилися у нас і заставили брата АрХипа відвезти їх до лісу. Брат боявся, казав їм, що кругом — більшовики, але вони з а ­спокоїли його, що все буде добре. Коли приїхала на при­значене місце, зійшли, а брат повернувся додому. І вдома розповів, що коли трохи від’їхав, то почув гуркіт літака, а потім побачив, що літак спускався дуже низько, саме там, де зійшли його пасажири. У нас тоді зак ралася думка — а може, це за ними прилетів літак? Коли я вже працювала на Т Е Ц у Норільську диспетчером, до мене увечері, коли я була сама, зайшов головний інженер ТЕ Ц (так він пред­ставився) і запитав, чи я його впізнаю. Це і був Кундуш Ростислав. Він успішно закінчив інститут, одружився і спо­кійно працював тут, де його ніхто не знав. Коли в розмові я сказала, що К Д Б зруйнувало мені життя, він застеріг мене, щоб я була обережна з такими висловами. В одну мить ме­ні стало все зрозуміло. Більше ми не зустрічалися Дехто з моїх знайомих також знали його і допомагали мені утвер­дитися в здогаді, ким він був насправді. Через кілька міся­ців його пишно проводжали на пенсію, це було в 1963 році. Після банкету він зайшов попрощатися і висловив жаль, іцо в Україну до матері не може їхати, бо там багато недру­гів, з якими колись працював. Збирається їхати до Ленін­граду, там у нього є квартира.

Вже коли на «арену» вийшов Горбачов, по телевізору я побачила міністра внутрішніх справ Федорчука, у якому я впізнала того, хто так часто бував у .нас вдома і якого я проводжала до Скоропади. Поряд жив мій племінник, від- ставник, за фахом — будівельник космодромів Бухало Ме- летій, який також добре знав нашого «гостя» ще «за тих часів» і впізнав його також, і відразу поділився зі мною цим відкриттям. Потім ще раз я бачила виступ Федорчука, а потім він кудись зник. І тільки тоді я зрозуміла, за що мене так мордували — а чи не розшифрувала я часом, хто вони насправді? Пригадую, як одного разу я побачила у Леміша на столі твори Леніна,, і коли я запитала, чому у

51

нього така література, він відповів: «Щоб знати ворога, треба досконало знати його політику». От така була їх т а к ­тика, дуже вміло законспірована. А народ гинув, закидали наші дерманські криниці трупами, і кричали, що це робота УПА. Гинули найкращі, які «їм» не підходили. Щ е й зараз ж а х огортає, що вони творили...

ЛЕВІНА (БУХАЛО) Теодора Трифомівна.м. Хмельницький, вул. Зарічанська, 24/2, кв. 12.

«СОВЄЦЬКА ВЛАСТЬ НЕ КАРАЄ, А ПЕРЕВОСПІТУЄ»

На початку листопада 1944 року ранком я вийшла з села Гаї -Лев’ятинські і йшла до сусіднього, що на південь. Раптом мене хтось покликав. Глянула — це були стрибки з кулеметами, затримали мене. «Обиску» не робили. Д о ­ставили в Червоноармійськ в орган Н К В Д . ' Т а м у кишені у мене знайшли паспорт, виданий у Львові під час навчан­ня у гімназії. Надіялась, що мене випустять, бо взяли ж нізащо. Але скоро зрозуміла, що це неможливо. Дівчата сказали, що слідчі мають план якнайбільше арештувати, засудити і вивезти в Сибір на роботи. Хто каже, що він не винен — таких вбивають на слідстві. Ще казали, що якби хто втік, то таких свої вбивають, бо вони знають, що Н К В Д нікого не випускає, хіба провокаторів.

. ..Судяв військовий трибунал. Прізвищ суддів не знаю. Було холодно. Суддя грів ногу біля маленької буржуйки і спалив чотоба. Може, це вплинуло на такий тяжкий вирок— двадцять років.

В тюрмі навіть після суду в камери заходили військові у формі і без форми — били і не питали нічого. Одного р а ­зу, коли у нас в камері зайшов такий розгром, то відізва­лась одна «східнячка», що була між нами. «Гражданін на­чальник, — ск азала вона до офіцера, що був із військови­ми, — нащо ви нас оскорбляєте і дозволяєте бити? 'Я була в іншій пересилці і до нас у камеру заходив генерал із вій­ськовими. Він казав наглядачам, щоб з нами поводились по-людськи, бо совєцька власть не карає, а перевоспітує Ми всі будемо потрібні ще для держави»52

Побої припинились. Але ми з тієї жінки дивувалися, що Еона зло не називає злом... Яке тут перевиховання? Коли кевиннпх вбивають, не випускають. Потім через десятки років я зрозуміла, що вона, може, знала, що в тюрмі під­слуховується кожне слово. Тому й нагадувала, як вони м а ­ють поводитися, коли вважають себе представниками в л а ­ди... А просиділа я г а своє «нізащо» 12 років — аж до 1956-го.

КВАТИРА Анастасія Степанівна, м. Дубно, вул. Стара, 50, кв. 1.

МОЄ ПСЕВДО В УПА — «ЖУРАВЕЛЬ»

Під час війни я, уродженець села Митниця Радивилів- ського району Рівненської області, воював у чоті Українсь­кої Повстанської Армії на терені Рівненської і Волинської областей. Командував чотою чотовий на псевдо «Лагідний». Була тут організована і сотня, командир «Береза», в цій сотні були переважно кубанські козаки (це військовополо­нені, яких ми виривали з таборів). Д у ж е організовано ми роззброювали групи мадяр, словаків, чехів, котрі охороняли фашистські об’єкти. Ми отримали завдання перевести увесь легіон з кордону, що розділяв Галичину з Волинню. Я був зі своїм напарником, росіянином на псевдо «Вітер», на пе­реговорах зі штабом цього легіону. Договір: солдати цього легіону роззброюють своїх хазяїв-німців, забирають зброю і боєприпаси і переходять до нас. Але трапилася зрада, до нас перейшло лише чоловік тридцять, озброєні «до зубів», за національністю вірмени і грузини.

За три— п’ять днів до приходу Червоної Армії нас роз­пустили — хто до сім’ї чи до рідні, про їх долю мені неві­домо. З приходом Радянської Армії у лютому 1944 року мене разом з односельцями направили у Новочеркаськ в 35 запасний стрілецький полк 28-ї дивізії. Там мене заар еш ­тувала контррозвідка «Смерш» і дали мені 20 років. Після оскарження зняуіи 10 років. Термін відбував у місті Джез- казган, Карагандинської області в Казахстані . Звільнений12 липня 1955 року.

БОЙКО Михайло Тимофійович,Луганська область, м. Сухо- дільськ, вул. Луганська, 16.

53

« З Т 0 Г 0 НЕ БЬІЛО...» — НІ, БУЛО!

Квітень далекого 1945 року. Воркута, стаціонар № З, ущерть набитий доходягами.. . Бокові вікна забиті, з ал ише­но лише два вікна з причілків (торцеві). В барак заходить лікар Гінденблат. «Как дела, какие жалобьі?» — запитує лікар. А в бараку мертва тиша. Коли лікар обійшов пів-ба- рака, з нижніх нар, мов з-під печі, з 'явився доходяга. Від­разу було видно, що западенець, бо ламаною російською звернувся до громадянина начальника. «Ну, ну, говори, слу­хаю», — відповів головний лікар. «Я вже тут лежу третій місяць і бачу, що своїми не вийду із цього стаціонару. Спи­шіть мене куди-небудь днювальним чи будь-куди, щоб хоч трохи ходити по свіжому повітрі». — «Зніми сорочку», — сказав лікар. Коли доходяга зняв сорочку, л ікар постукав по ребрах, як по дерев'яному рублю побуркав. Не повередував, відтягнув шкіру і промовив: «Якби не цей чохол, ти роз­сипався б. Списувати тебе я не маю права, ти ще живий. Поправишся — переведу».

Старшим санітаром був циган з обмороженими пальц я­ми на ногах. Одного разу санітари пішли за обідом, з ними пішов і черговий. А отой доходяга і скористався цим, та й вискочив босий у білизні на вулицю. День був морозний і сонячний. Доходяга примружив одне око і попрямував до вишки. Загруз у снігу кроків за три—чотири від заборо­неної зони і заволав: «Вартовий, пристріли! Укороти мої муки, па тому світі молитиму Бога за тебе!» Вартовий на­ставив автомат і каже: «Стріляти я не буду. Тебе привез­ли, щоб ти подох у муках. Бо вмерти від кулі — то вели­ка розкіш».

Тут підбігли черговий і циган. Черговий схопив доходягу за сорочку — розсунулась і не затріщала. Тоді вхопили за руки і волоком до бараку. Покарали: залишили без обіду. Правда, на вечерю дали дві порції каші.

Наступного дня розносили хліб. Хліб давали сидячому в руки. Санітар притулив руку до ноги доходяги і поклав пайку. Це означало, що ще живий. Після сніданку доповіли санітарам, що є покійник. Циган зняв сорочку з покійного, стягну» учорашнього героя на край нар, посадив його, одяг- иуи п а н ь о г о сорочку покійника і сказав: «Завтра Юріїв дрііі і , д е н ь м о г о н п г е л а . Якщо виживеш, то запам'ятай цей дсі і і і». Т<щі хііорий х р и п л и м г о л о с о м сказав: «Хлопці, сьогодні

день мого народження». Один із сусідів привітав з днем народження і з обновою, а другий додав: «Виживеш, то не розповідай рідним, бо великого жалю завдаси...»

. . .Немало літ промайнуло з тих пір. Ходжу я зараз до магазину за своєю пайкою. Доводиться бачити різних лю ­дей, чути різні розмови. І як же гірко почути отаке: «Я ж и ­ву у Славуті з 1924 року і нічого не чула про голодомор. А в них що не день, то новий голодомор, нові репресії і колек­тивізація. Голод був на Поволжі , там була засуха, а в Си­бір на гігантські комсомольські будівництва добровільно їхала молодь і працювала там з вогником. Не чула я і про насильницьку колективізацію. Селяни добровільно здавали все і йшли добровільно у колгоспи і будували нове життя...»

От і доказують такі людці, що цього не було, а все по­вигадували. Коли на мене одягли сорочку покійника, я не бридився. То була далека чужа сторона. Але сьогодні брид­ко дивитися на отаких людців, моторошно слухати такі слова: «Зтого не било...»

СУЩУК Іван Олексійович,уродженець с. Сінне Гощанського р-ну Рівненської області, нині проживає у м. Славута Хмельницької обл., вул. Дзержинського, 134/1.

А ВАЖИВ Я, ДОРОСЛИЙ ЧОЛОВІК, ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ КІЛОГРАМІВ...

Під час ув’язнення сиділи ми у тюрмі в місті Уфі (Баш- кирія) із червня до кінця серпня 1944 року. Судила нас з а ­очно Особлива нарада. Не бачили ми ні суддів, ні проку­рора. А готували до цього так: катували до тих пір, поки не зізнавався у «злочині» *і підписував усе.

Почали готувати нас до етапу, були зі мною хлопці уся­кі, пригадую Зеня Яблонського із села Хотина та Павла Гор- бового, а інших не можу пригадати прізвища. Видали нам по буханцю хліба на три доби і хамси чи тюльки солоної. Деякі хлопці поїли хліб відразу, а я притримався заповіді своєї рідної баби, яка мене вчила так: що маєш зробити завтра, зроби сьогодні, а що маєш з ’їсти сьогодні — залиш на за вт ­

55

ра. Я цього бабиного вчення притримався і потерпів невда­чу. За вантаж или нас у столипінські вагони, набилося нас, як оселедців у бочці, а бандюг повно — один сміється, а сто плаче. Отже, ті, що хліб поїли, вже спокійні, а я розділив хліб на три доби. У вагоні було темно, блатні почали шару­діти і в одного узбека забрали хліб. Він як схаменувся, що хліба нема, підняв крик, усіх давай хапати, шукати свого хліба, а злодюги на верхніх полицях пожерли і сміються з нього. Він кидався на всіх, нарешті, наткнувся на мене, мац­нув хліб у мене за пазухою, ще дужче почав кричати. П ри­йшли конвоїри, відсунули грати і витягли мене иа прохідну доріжку, обвинувативши, ніби то я вкрав хліб. З а брали мій хліб, віддали узбекові, не слухаючи мого благання. Збили мене з ніг і почали товкти чобітьми, а потім заштовхнули під нижню полицю і там я конав. Можете уявити, чого вар ­та людина у таких обставинах. Сильно збили мені груди, так що я не мав надії на життя, але Бог мене милував від смерті. Правда, на цьому етапі ті люди, що поїли солоної тюльки (хамси) і напилися води з паровоза, захворіли на дизентерію. Сімнадцять душ померло. Можливо, мене в р я ­тувало те, що я не мав чого їсти.

Везли нас на Північний Урал, на північ від Свердловська. Мене, хворого, скинули на пересилку, там трохи помучився і забрали мене у лікарню НКВД. Там мене сфотографували, зважили. Запитали, скільки я важив на свободі. Я відпо­вів, що вісімдесят кілограмів. Тепер же важив я тридцять шість кілограмів. Д ля чого це робили, для якого експери­менту — мені невідомо, певно, для журналу — показати, як мучать людей у німецьких концтаборах.

У лікарні в Свердловську зустрів я земляка із села Вер- бень, Голубюка, який скоро помер при мені.

Оце лише мала частина мого тернистого шляху.

СИМЧУК Микола,село Опариси Радивилівського р-ну Рівненської області.

56

ЛЮДСЬКИМ М'ЯСОМ ГОДУВАЛИ.

Сам я родом з Рівненської області, із села Карпилівка Рокитнівського району. У 1944 р зці кати мене забрали за

*те, що я люблю свою маму — зідну Україну. Мені пере­били праву ключицю, руки і переламали ліву ногу, але я протоколу не підписував, за меі е підписував конвой. Су­дили мене в Рівному, на суд я їшов на одній нозі. Мені винесли вирок: 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення

іправ. Із в’язниці відправили на етап. Стояли ми у 3дол- ^бунові на станції у вагонах два тижні. -Годували нас соло­

ною рибою, а пиги не давали. Коли ми просили води, кати ї відповідали: «Скоро так нап’єтеся, що вам тошно стане». ?Так і сталося. Завезли нас у Вологодську область у місто Великий Устюг на будівництво каналу на річці Сухона. Н а ­роду в таборі було шість тисяч, люди падали від хвороб як мухи. Я не знаю, як мене Господь Бог захистив від смер-

' г-ті, мав я ваги 46 кг, з мене сипал ася луска як з риби. Спи­сали мене з роботи і відправили у табір смерті, так нази­вали табір у Великих Луках, бо звідтіль мало хто виходив

і живий. М.ені пощастило, бо я потрапив на етап і завезли і* нас у Свердловськ на будівництво, але через місяць нас

відправили під Воркуту. Одного разу на вечерю нам дали Цперловий суп, трохи солодкуватий, м ’ясо таке біле трапля- млося. Говорять, що то риба акула. Коли раптом один хло- І |пець з Ленінграда, Віктор Сараєв, аж крикнув: «Хлопці, що

ми їмо!» У його мисці плавало два людські нігті — вияв­ляється, нас годували людським м'ясом, трупами.

Ще був такий випадок. Про кладали ми колію на Вор­куту. Рано вивели нас на роботу, конвоїо і каже боигадиоу:

£,«Дай людину, хай мені вогнище розведе». Бригадир Матко­ві вкін послав одного чоловіка з бригади розвести вогонь, азайшов той хлопець метрів за п ’ять за заборонену зону, а

конвоїр його тут же застрелив. Конвоїрам надавали два тижні відпустки за кожного втікача, якого застрелить. Ось що робили червоні кати. Цього разу жертвою став лито­вець Добрайчес. Не проходило дня, щоб не було пригоди- Дуже тяжко все описати, що робили кати.

Коли здох кат Сталін, зняли грати з вікон і дверей і дозволили ходити по зоні. Тоді наглядачі почали ходити по бараках і підбурювати литовців проти українців, а українців

проти литовців, буцімто литовці хочуть вирізати, українців і навпаки. Але знайшлися розумні люди, що попередили те горе.

Однак у 1954 році, коли почалося масове звільнення з концтаборів, кати все ж зробили свою справу: спровокували бійку між литовцями і українцями, зарізали гри литовця і порізали сім українців, але завдяки священикам ту різню припинили. Ховали вбитих литовців разом і в ідправляли службу литовські і українські попи.

БРИЧКО Яків Йосипович,проживає у м. Запор іжжя,

Верхня Хортиця, вул. Д е м ’яна Б., 7,

УТІКАЛА ВІД КАТОРГИ, ТА НЕ ВТЕКЛА.

Давно хотіла про це написати, але довго не нав аж у ­валася, бо малограмотна — закінчила лише два класи по­льської школи, а решта — війна і тюрма.

Народилася я в селі Буда Рокитнівського району Рівнен­ської області. Сім’я наша була бідна, малоземельна, батько наш помер у 1938 році, залишилося нас п’ятеро з матір’ю, У 1946 році, коли ми трохи підросли, мій брат пішов на ро­боту у Рокитне — возити ліс на станцію. А потім хтось сп а­лив ту машину, що возила ліс і звернули на мого брата. Сказали, що брат нібито зв ’язаний з бандерами і що то його рук справа. Кадебісти почали усіх нас катувати, маму били у КДБ. Тринадцятого грудня у 1946 році спалили х а ­ту, згоріло усе, що було у нас — худоба, хліб. Мама і сест­ра вдома не ночували, бо маму бив Хрустальов зі своїми катами, а я також ту ніч не ночувала вдома. Залишилися мої два брати, які так міцно заснули, що не чули, коли к а ­тюги підпалили хліви. Схопилися, коли вже на них горів одяг.

Отак ми залишилися без нічого, жили до ліга тим, хто що дасть поїсти. Влітку сиділи у лісі, бо ніхто не хотів пус­кати до себе. Потім нас призначили до висилки у Черем­хово Іркутської області, але я втекла і два роки перехову­валась, але все одно видали. Втікла я од виселки, але не птікла під тюрми. Завезли Мене до Рівного на допити,-силь- 58

но мучили, два рази кидали у карцер. Півтора року про­сиділа я у капезе, перше слідство вів катюга Кличин, але за першим разом не змогли нас осудити (а звинувачувало­ся, крім мене, ще п’ять осіб). Тримали мене у боксі ще п'ять місяців за те, що я сказалг , що не знаю свідка, який говорив проти мене. Сказали мені — посидиш у карцері, то згадаєш усе. А тоді віддали на; до Плугатарьова, знову назбирали свідків із людей, а тоді винесли вирок — по два д­цять п’ять років. Відбувала я термін у селищі Інта Комі АРСР.

ЧУБИК Марія Євтухівна,Херсонська область, Каховський р-н, с. Марйовка.

«ЗДЕСЬ ВАШ ДОМ, ЗДЕСЬ ВАШ И ГРОБ».

Хочу написати про одну жінку — пані Євгенію Глинську. В свій час вона була Головою Жіночої Служби України (ЖСУ), то була легальна органі: ація. І я в цій організації працювала, в районі: привозила харчі, допомагала полоне­ним. Полоненим допомагали потгйки, бо за цією організа­цією була підпільна. Діяти потрібно було обачно, адже до сЛужби заходили різні люди. Ми із сином своїми кіньми їз ­дили селами і збирали, хто що давав. Самі розумієте, як то все було потрібно у ті часи. Все це було до 1945 року. А потім почалася «погоня». Д у ж е важко стало працювати.

Мені невідомо, коли заарештували пані Глинську, але я довідалась, що вона у тюрмі. Е> 1947 році її засудили на кару смерті. Але на той час у неї було прізвище Дубинська (вже в старшому віці вона вийшла заміж за л ікаря) . Н а ­певно, через клопотання чоловіка кару смерті замінили д е ­сятьма роками ув’язнення. Вона мала надію порятуватись.

На той час я була на волі, якщо то можна назвати волею. Сама я родом з села Воскодави Гощанського району, до арешту проживала в Тучині. В 1948 році мене заа реш ту ва­ли. З Глинською ми не зналися і проходили не по одній справі на процесі. А в 1949 році мене завезли в Карагандин­ський табір Спаськ, де я й зустрілась з цією вже немолодою жінкою. їй ніхто не писав, бо не мала рідні (ніби-то одна сестра мешкала у Москві): Не пам ’ятаю, скільки років ми

59

були разом, адже я була засуджена на 10 років. Мене з а ­брали на етап, і більше я нічого не знала про неї. Я ще була в кількох табірних пунктах, а тоді мене звільнили по двом—третім і завезли до сина на поселення у Воркуту (1956 рік). А вона там зложила свої кістки, адже старень­ка вже була.

А ще пригадую Величко з села Річиця (Тучинського району). Це старенька жіночка, вона й померла там. Зі мною була ще Солод з Кіровограда — теж померла. Це були жіночки, з якими я ділилась в ті нелегкі часи. Багато померло, адже в яких умовах доводилось існувати.

У квітні 1949-го мене взяли на етап у табір Спаськ — це 50 км від Карабасу. Почали арештованих сортувати. Як­раз у цей день я не потрапила на сортування. А ті, що по­трапили, зазнали великого горя. Вдень була тепла погода і все розтало (була весна), вночі вдарив мороз. Арештовані були напівбосі, тому багато хто обморозив ноги. Коли н а ­ступного дня надійшла моя черга на сортування, нікого з тих, хто пішов переді мною, я не застала. Дехто з них потрапив у лікарню, дехто — в санчастину. Вже коли відправляли до Спаська, то видали черевики, бо потрібні були живі і здорові. Також послали підводу. На підводу підбирали тих, хто не міг іти. Попереду йшли чоловіки, позаду — жінки. Етап складався з колони завдовжки з кілометр. Оскільки в етапі були старі і немочні, то їх підганяли і кричали на них. Ті, які йшли попереду і дійшли до брами, чекали, ко­ли підійде вся колона. Коли запустили нас на територію табору, начальник сказав: «Здесь ваш дом, здесь ваш и гроб».

А яке було харчування. Особливо тяжко було вижити чо­ловікам. Вони ходили на помийні ями, де збирали відходи з кухні — рибні голови. Але від цього ще більше хворіли. Чоловіки міняли цукор на хліб, перекидаючи через огорожу. Хто мав якусь підмогу з дому, то ще якось перебивався, а у кого нікого не було — гинув. Кожного дня за зоною бри­гада копала могили, які того ж дня заповнювалися трупами. Б аланду варили з лободи. Картоплю привозили, трохи біль­шу від гороху. ї ї якось ухитрялися збирати. Картоплю про­сіювали через металеве решето. Більшу відбирали, а менша лишалася на кухні. ї ї сікли з лушпайками як дхя худоби. Капусту привозили всю сиву у тлі. ї ї мили, шпарили і теж сікли. Коли лікарі робили пробу їжі, то писали «добре». 60

Жінки могли краще пристосовуватись до таких жахливих умов життя. Дехто отримував з дому харчі. А чоловіки страждали. Зате холуї жили добре. Знущались над нашими чоловіками, називали їх «бандерівцями». І ніхто їх не з а ­хищав. А коли приходила з дому посилка, то лише розпи­сувались, що отримали. Тому й помирали так.

У таборі було всього чоловіків — 20 тисяч, жінок — 2 тисячі. П а м ’ятаю, як нашу бригаду взяли за зону. Потріб­но було розчистити територію так, щоб було видно сліди отікачів. Там я й побачила могильний майдан. Це була тери­торія величиною з гектар. На кожній могилі стояла таблиця. Здалеку було незрозуміло, що то за кілочки. А коли піді­йшли ближче, ї о побачили, що то кладовище.

У Караганді лишилося багато наших людей, які там від­бували термін покарання... Мені хочеться, щоб люди знали, як там було у таборах. Аде я отримала велику нагороду за свої поневіряння, бо чую свій рідний гімн, бачу СВОк синьо-жовте знамено і тризуб. А скільки людей склали свої буйні голови, не дочекавшись цього!..

СТАДНИК Олена Миколаївна,м. Рівне, вул. Лубенська, 187 «а».

ТЕРНОПІЛЬСЬКА РІВНЕНЧАНКА

Бабій (дівоче прізвище — Ткачук) Лариса Митрофанівна народилася у 1949 році на Рівненщині, в Дубні...

А одного вечора в селі Голибісах Шумського району Тер­нопільської області над її колискою нахилиться повстанець і скаже її бабусі: «Бережіть її... Мабуть, вона одна із на­шої родини і залишиться.. .» То був її дядько Кіндрат Т ка ­чук, що через декілька днів загине в нерівному бою з гар­нізоном НК ВД. А дев’ятнадцятирічні батько з мамою будуть тоді далеко від України. Батько — у Воркуті, а мати Ва- силина — на Колимі. Тяжкий московський меч впав на ро­дину маленької Лесі. Коли вже виросте, взнає, що її діда Грицька і бабу Пріську (Ткачуків) за два роки до загибелі дядька обох одночасно на польовій стежці зрізав із куле­мета енкаведист...

61

Дівчинку виростять великі працелюби, дід із бабою —■ Семен і Па раска Рижуки — у землянці, що притулиться біля великого старого саду. Землянку копав і облаштував дід Семен, бо хату і все обійстя, що підлягло конфіскації, поруйнували і вивезли м сцеві більшовицькі посіпаки. Не подивились і на дитину-сироту.

Дякуючи дідові і бабі, тому великому вишнево-черешне­вому, яблуневому садові і виросло карооке дівчатко.

Батьківщина Лариси Бабій — Тернопільщина. А життя її тісно пов’язалося із Рівненщиною від народження в Д у б ­ні, в... лубенській тюрмі.

Д е в ’ять місяців немовля-політв’язень разом із матір’ю буде проходити по етапах тюрем НКВД. І коли дід із бабою з а ­беруть її із тюрми і привезуть у лікарню в Шумськ, лікар, зросійщений українець, після оглядів запитає: «Кто вьі ей?.. А где же родители?..» І коли взнає, скаже: «Бабушка, зтот ребенок жить не будет. У нее все больное». Але з Божою допомогою і допомогою лікарів, завдячуючи бабі Парасці , яка з лікарні на ніч бігала додому, пекла хліб і в напівго­лодні роки приносила лікарям, дитина викарабкалася на цей світ.

Мабуть, саме про це писав Василь Симоненко:Скільки не судилося б страждати,Все одно благословлю завжди День, коли мене родила мати Для.. . біди.

Із тією печаттю довелося рости, навчатися. А згодом до­ля знову привела на Рівненщину. Лариса Митрофанівна з а ­раз проживає в Рівному. Вона —■ моя дружина.

Степан БАБІЙ, письменник.

62

У НЕТРЯХ СТАЛІНСЬКОГО ГУЛАГУ

Зима ка Рівненщині в грудні 1949 і на початку 1950 ро­ків була дуже люта, йдеш, було, вулицею міста, і людн роб­и т ь зауваженну, що приморожена щока, чи ніс. По до­розі часто забігаєш в будь-який магазин, щоб хоч трошки зігрітися, особливо мерзли ноги в хромових чобітках, в яких ходила переважна більшість дівчат з села, що навчалися в Рівному.

Працю вала я тоді в залізничній дитячій консультації медсестрою, перший рік після закінчення Рівненського мед- училища.

В такий морозний день 17 січня 1950 року, коли я тіль­ки-но прийшла з роботи, майже слідом за мною до кімнати, яку ми наймали ще з однією медсестрою, зайшли двоє чо­ловіків у цивільному вбранні, покликали господиню кв ар ­тири, а мені звеліли сісти, один з них вийшов і невдовзі по­вернувся з двома жінками з першого поверху («понятими») і сказали, що вони працівники Н К В Д і що робитимуть об­шук у цій кімнаті.

Під час обшуку з моєї валізи вилучили три книжки: «Ук; раїнський декламатор» 1904 року видання, на останній сто­рінці якого був видрукуваний український гімн «Ще не вмерла Україна» і ноти до нього; «Коліївщину» — Щиро- цького — теж десь 1904— 1905 року видання та «Герой свое- го времени» графа Саліаса — це про Аракчеєва, з-за цієї книжки до мене не прискіпувалися. Ще вилучили записник, в який я записувала цитати з книжок, що читала, напри­клад, багато цитат з роману Нечуя-Левицького «Хмари», що був тоді заборонений. І ще три вірші чи пісні типу пов­станських, які, як я розуміла, були низькопробними, але переписані моєю рукою і для звинувачення, окрім гімну, теж фігурували.

На цій квартирі ми мешкали зовсім недовго. До того най­мали кімнату в начальника залізничної станції Рівне Сте- бєлєва, дружина якого Єфросинія Стебєлєва і донесла на мене. Вона ніде не працювала, ото і рилася у наших речах (може і по завданню), кімната наша не зачинялася. Мої книжки, гроші та інші речі були у невеличкій валізі. Од ­ного разу я не виявила там своїх грошей (зарплата за пів­місяця), ск азала господині, вона відразу заявила, що то, мабуть, її служниця забрала. Громадянка Стебєлєва, по­

63

бачивши український гімн і інше, в ідразу донесла на мене і запропонувала нам шукати іншу квартиру. Слідчий по­переднього слідства не заперечував, коли я сказала, що це вона донесла, а сказав, що вона поступила як чесна радян­ська людина.

Але я вже забігла наперед.По закінченню обшуку мені звеліли одягатися І йти за

ними. Був уже вечір. Мене привели на вулицю Пушкіна в управління НК ВД.

До камери мене відразу не посадили, а тримали майже три доби в кабінеті слідчого без їжі і майже без води. Там залишали мене і на ніч, коли слідчий ішов додому. Все до­питували, звідки ті книжки; у мене і кому я їх дав ал а чи­тати. Читати я їх нікому не давала, а де взяла, то тих лю ­дей уже нема.

Лише через три доби мене завели в КПЗ.Після лазні позабирали у мене всі шпильки з кіс, анг­

лійську шпильку, повідрізували всі гудзики від пальта, ви­тягнули гумку з панталонів, забрали пояс до панчіх, ланцю­жок з хрестиком, сумочку, а тоді повели до камери (з роз­пущеним волоссям, спущеними панчохами, інші атрибути тримала в руках). Так робили з усіма.

Коли заходиш в КПЗ, то відразу забиває дихання в а ж ­ке специфічне повітря. Люди, що там працюють (нагляда' чі, банщики і т. д.), вражають своїм виглядом, поведіякою, мовою, здавалося, де їх набирають?

В камеру мене впустили уже після «отбоя». Напівтемря­ва, запах параші, прілич тіл, жінки лежали на підлозі щільно одно біля одної, .як оселедці в бочці.

— Ложись — сказав наглядач.Легко сказати «ложись», коли нема куди ногу поставити.

Якось примостилася скраю і заснула, бо не спала три д о ­би. Поверталися по команді, бо в інший спосіб з боку на бік не повернутися.

Двері камери часто відкривалися; викликали на слідство і приводили з слідства під ранок. На слідство брали пере­важно ночами.

Вранці перезнайомилася з д івчатами і жінками. Були во­ни з усіх районів Рівненської області, найбільше з північних. Мені розказали, що в цін камері (№ 5) найменше людей, в інших камерах зовсім лягти не можна, стільки набито л ю ­ду. Потім я зрозуміла, чому тут такі «привілеї». Сиділа тут одна провокаторка і дуже давно, бо «старожили» казали,64

що її тут застали, а їм говорили попередні, що вона тут давно. Все придивлялася й прислухалася, бо садили в цю камеру переважно «непокірних». Неспроста, я думаю, од­нієї ночі и нашу камеру впустили тінь жінки, яка іледве трималася па ногах. Ми співчутливо дали їй місце, бо зро­зуміли, що мабуть, з карцера її привели. Вигляд цієї д ів­чини мене глибоко вразив, така вона була змордована. На другий день вона сказала, що звати її Ольгою, прізвище— Миколюк, року народження, здається, 1925; з Радиви- лівського району.

Через декілька років, будучи уже на волі, я розпитувала людей про неї. Чолрвік мені казав, що в Теслугові ніби таке прізвище є. Потім люди з Теслугова нам сказали, що в їх селі така дівчина була.

У в’язниці не заведено розпитувати про все, навіщо чужа біда, а головне, не знаєш хто є хто.

Оля сама розказала, що її майже весь час тримають у карцері по 21-^25 діб в одній сорочці (а зима холодна, під­лога цементна, замерзла) , коли вже впаде, тоді кинуть в камеру, і кожен раз у іншу, щоб відійшла, а тоді знову на слідство і знову карцер. ї ї взяли зі зброєю, вона мстила за своїх батьків, яких вивезли в Сибір тільки за те, що вони були добрими господарями. Там вони загинули. Олі теж загрожував Сибір. Отже вона пішла помститися за батьків і оборонити себе. Слідчим вона відверто говорила:

— Ви мої вороги, я з вами боролася і нічого вам не скажу. / /

Оля була дуже мужня, терпелива, ввічлива, розумна. Обличчя її і тіло наче мохом були вкриті, суглоби від про­студи повикручувані. Тримали її в карцері так подовго і б а ­гато разів. Не давали їй ні гігієнічних пакетів, чи бодай щось подібного (а вона ж дівчина), пі води, крім тих 250 грамів, що давали на добу з кусочком хліба, так і водили на слідство. Вона казала, що коли їм не соромно, то їй теж.

Оля пробула у нашій камері днів 10— 12. Взяли її на слідство звечора, а під ранок «кормушка» в дверях відчи­нилася іі в камеру упав вузол. То були речі Олі (одяг), значить, знов у карцері і в одній сорочці.

Я так багато про неї пишу, бо не можу її забути. Вона велика мучениця, терпіла великі знущання і образи, а р а ­зом з тим — взірець мужності і нескореності, а ще була вона глибоко віруючою людиною.

Всі ми потім, перебуваючи по таборах, зустрічалися, бо часто нас переміщали з табору в табір. Олі ж ніхто ніде не зустрічав. Одну дівчину з табору возили в Рівненську в’язницю на переслідство, то розказувала, що Оля сиділа в камері смертників, і що ще й там над нею знущалися, але це вже розповіді, за достовірність яких я не ручаюся.

Одне знаю достеменно, що слідчі всілякими засобами добивалися «зізнання» як у чоловіків, так і в жінок. При­кладів можна навести безліч.

Привели до нас у камеру дівчину, обличчя в неї все з а ­пухле, спотворене, синьо-фіолетового кольору. Потім вия­вилося, що вона вся в синяках, не може ні сидіти, ні ле­жати. То була Ганя Савчук з села Борщівки Костопільсь- кого району. Це слідчий Коршунов в такий спосіб добивався «зізнання» в неї. Прізвище я його з а п а м ’ятала, бо одного разу привели мене на слідство, і в кабінеті сидів Коршунов (мій слідчий звернувся до нього на прізвище). Коли слід­чий мене щось запитав, і я відповіла: «не знаю», то Кор­шунов шулікою кинувся до мене, викрикуючи найбруталь- ніші лайки, стрепенув за плечі, погрожуючи розчавити, як черв’яка.

Доводилося мені двічі бути на так званому «опознании». Викликали на слідство, але привели в інший кабінет. Коли відкрили двері, то там сидів якийсь слідчий, а навпроти ньо­го молода жінка з немовлям. Я була здивована, бо жінки тієї не знала. Слідчий обох нас запитав, чи знаємо одна од ­ну. Обоє відповіли, що ні. Мені наказали повернутися до стіни обличчям. З а кілька хвилин привели ще одну дівчину. Повторили те, що й зі мною. Вони теж не знають одна од ­ну. І тій звеліли повернутися до стіни очима поруч зі мною, а потім і ту жінку поставили поруч з нами. Всі троє ми ви­сокі, стрункі, біляві. Невдовзі до кабінету привели мужчи- ну-в’язня. Нам наказали повернутися від стіни і помінятися місцями. Виявляється, він повинен був котрусь із нас піз­нати. Його попереджують, яку кару понесе за «ложньїе показання» по такій-то статті. Бідолах\ напевне і рідна м а ­ти не впізнала б. Моторошно було дивитися на нього. Віку не можна визначити, обличчя — не обличчя, а щось стр аш­не: запухле, неголене, перекошене, синє, подряпане, залиті кров’ю очі, обстрижений. Коли його запитали, котру пізнає, то назвав жінку з немовлям. Розказав, де і при яких об­ставинах її зустрічав.66

По закінченні цієї процедури прочитали протокол, з якого я довідалася, що той хлопець — Шевчук Дмитро з з с. Грабів Рівненського району. Я від несподіванки наче остовпіла, бо коли я ходила в школу до Оржева, то він щоденно ходив на роботу на Оржівський Д О К повз хату, де я мешкала. Він не сказав, що знає мене, а я, звичайно, теж. Про подальшу його долю мені нічого не відомо.

Щоб описати все, що довелося бачити, треба не один том списати, та й здоров'я треба мати, бо дуже важко, навіть подумкн, вертатися туди.

Ллє, попри всі страждання, муки, люди там скоро ад ап ­тувалися, особливо молодь. Іноді жартували, підкидали до­тепи, хоч за це теж карали.

Одній дівчині з Полісся мама передала вишивану со­рочку і рясну спідницю. Я взяла і приміряла. Дівчата по­чали пирскати від сміху. Коли заборонено сміятися, то на­че щось підштовхує до сміху. Швиденько знімаю те вбран­ня, але не встигла. Наглядач відкрив двері і почав л а я ­тися, що «нарушаєм режим». Записав моє прізвище і подав рапорт заступнику начальника КПЗ Говоруну, який своїм жорстоким виглядом і гучним баритоном наводив жах. Той не забарився викликати мене.

— Вьі что, актриса? — питає.— Ні, — відповідаю.— А что же вьі кардьібалетьі устраиваете?Пояснюю йому, що лише приміряла вишиванку.— Троє суток карцера! Увєдите! — гаркнув.От і заробила.В камері не дозволялося вдень лежати, голосно розмов­

ляти. Але нас в камері багато і старалися посідати так, щоб затулити особливо замучених після слідства, дати мо ж ли­вість подрімати їм. Наглядачі ж через «глазок» спостері­гали за нами і заставляли сідати так, щоб їм усіх було видно. Пристосовувались до всього.

З червня 1950 року мене судив військовий трибунал. Вирок — «25 лет ИТЛ (Исгіравительно-трудовьіх лагерей) по ст. 54-1-А и 5 лет пораження в правах», на виселенні, конфіскація майна. Це приголомшило, бо, сидячи в КПЗ, ми не знали, які терміни дають, тому що після суду в ту ж камеру не вертали, а вивозили до іншої в’язниці.

В 50-ті роки військовий трибунал всіх засуджував на 25 років. Декого судило «особое совещание» — ОС. Ті були

«гуманніші», бо давали по 10 років без оскарження. А зл о ­чинів, як таких, ні в кого не було.

Після суду мене помістили в К П З у бокс. Я думала, на кілька годин, а виявилося не так...

У коридорі К П З з одного боку були камери, а з другого карцери і бокси. Бокс мав площу 1 кв. м, без вікна (як комин), лише зверху над дверима за решіткою підсліпувата лампочка, яка світилася лише вночі і в обідню пору, реш­та — темрява. Окрім параші, там нема нічого, хоч би якась табуретка була, щоб сісти. Вибачайте. Води теж не було.

Бокси переважно служили для того, щоб вштовхнути ту ­ди в’язня, коли його ведуть на слідство, а на зустріч ведуть іншого, щоб не зустрілися і не впізнали один одного.

А ще садж ал и в бокс на 1—2 години після суду, поки підберуть групу для відправки в іншу в’язішцю, або (коли треба визначити, в яку камеру треба помістити в’язня. Мене ж у боксі тримали майже 2 місяці. До сьогодні не знаю, за які гріхи.

Сиділа на цементній підлозі, підмостивши своє пальто, так і спала зігнувшись, бо лягти було неможливо. У мене ріст 168 см, а довжина і ширина боксу 1 м. У постійній темряві те і робила, що з жахом скидала з себе тарганів, яких ду­же боялася. Час минав нестерпно повільно. Отак, зігнув­шись у темряві, я почала хитати колінами, як маятником, і рахувати до 60, так рахувала час.

.На прогулянку мене не виводили цілий місяць, потім кілька разів вивели. Я принципово в них нічого не просила. Д умала , що ото вже й почалися мої поневіряння на тих 25 років і буду терпіти, скільки вистарчить моїх сил. Було .ду­же важко не тільки у в’язннці, а і згодом в таборах. Але я собі постановила так: людям буває ще гірше, є каліки без ніг, без рук, сліпі, глухі, прикуті до ліжка, а я поки що бачу, чую, рухаюся і слава Богу. Це мені давало сили тер­піти, а ще жевріла віра, що так завжди не буде, мусить щось змінитися.

В кінці липня, накінець, мене забрали з боксу і привезли в дубенську в’язницю. Коли мене наглядач вів коридором до камери, я раділа, що зар а з побачу людей, та коли двері камери відчинилися, я побачила, що там нема нікого. Знов сама, нема до кого заговорити. Та все ж після боксу я як на світ народилася. Камера світла, є нари, де можна буде лягти вночі, табуретка, тумбочка, бачок з водою і, звичай­68

но, параша, невід’ємний атрибут у камері. Час тут прохо­див трохи швидше, дивилась у вікно, хоч на ньому ззовні і був «козьірек», але боком видно було шосе через Ікву. П р а в ­да, наглядачі забороняли стояти біля вікна, але це ще й під наглядача залежало.

Тут уже дозволяли читати книжки, чому я дуже зраділа Бібліотекар приносив хороші книжки. Дозволяли уже й пе­редачі 4 кг па місяць. Коли одержала першу передачу, то заплак ал а від радості, не тому, що маю передачу, а тому, що батьки ще вдома, не вивезли їх, а я дуже цього боялася.

Із сусідніх камер мені стукали в стіну, а вечором через вікно іноді можна було перекинутися кількома словами з в’язнями сусідніх камер, але за це карали і треба було бути дуже обережною.

Через тижнів три посадили до мене згадану вище Ганю Савчук, їй теж дали 25 років. Вже було хоч до кого заго­ворити. В камері ми навели порядок, все повичищали, бо >х не один день нам тут треба було жити. Але незабаром нас перевели в іншу камеру, сказали, що буде комісія і

нам, що з великим терміном покарання, в цій камері си­діти «не положено».

Перевели в камеру з північної сторони, куди сонце ні­коли не заглядало, підлога цементна, камера сіра, важке пологе повітря. Ми і там навели порядок, все почистили. Книжок там не дав ал и читати. Неділь через дві нас знову перевели в камеру з південної сторони. Через деякий час нам знову робили таке переміщення, очевидно, знов була комісія.

Ганя не позбавлена гумору, охайна, але мала дуже .руде волосся, брови, вії, це вона трохи неприємно переживала, на волі вона собі підфарбовувалась, а тут такої можливос­ті не було. Згодом Ганя вихід знайшла. Коли її привезли в лубенську в’язницю і посадили до мене в камеру, дивлюся, моя Ганя підфарбовує (без люстерка) брови і вії.

— Чим це ти? — питаю. А вона показує мені кусочок чорної туші.

— Де взяла? — А Ганя каже, що ще в Рівному прихо­пила у слідчого на столі, коли той вийшов на хвилинку. Як тут не посміятися.

Якось ми довідалися, що у сусідній камері сидить хло­пець, який об'явив голодівку. Ми приготували вузлик з продуктами, зв’язали . палки з хрестовини з-під бачка і ще

69

щось приточили, а вечором після «отбоя» постукали йому тихенько в стіну і через вікно протягли вузол. Він відмо­вився, але ми його дуже просили, і він узяв.

Оперуповноважені свою підступну роботу проводили всю­ди, тут у в’язниці і в таборах, тільки там їх «кумами» на­зивали. Своїми щупальцями намагалися пролізти скрізь, шу­каючи агентуру.

Якось викликав мене наглядач і повів через двір в’язниці. Привів до кабінету, де сидів офіцер, казах чи киргиз — не знаю. Почав здалеку, але я відразу зрозуміла, про що йо­му ходить. Сиджу і слухаю. Та коли запитав мене, хто зі мною сидить, за що і так далі, я йому відразу відповіла, що чужими справами не цікавлюся і про свою теж нікому не розказую, і він мене відправив.

На етап мене взяли на початку листопада, а Ганя ще залишилася. «Вороном» нас повезли вночі на станцію, по­містили в товарні вагони і відправили на Київську пере­силку. Там я пробула днів 10. Ніхто не знав, куди нас по­везуть. В камері в Києві була з нами Стефанія, але я тоді не знала, що то за особистість. Вже тепер читала про неї. Викликали нас не всіх зразу і везли не в одному напрямку. В Союзі було тисячі таборів, які чекали свіжої безплатної робочої сили. З Києва повезли на Харків (все тими ж то­варними вагонами), з Харкова на Петропавловськ. Петро­павловська пересилка з а п а м ’яталася тим, що там я вперше побачила «блатних» жінок, до того і слова такого не до­водилося чути. Побачила їх на вигляд, почула їх мову і лайку.

З Петропавловська привезли нас на станцію Карабас у Казахстані за 40 км від Караганди. Вийшли з вагона, від­разу оточили нас конвоїри з собаками, вишикували по 5 і вдосвіта пішки по снігу (вже був грудень 1950 року) пове ли до табору, який був за 3 км від станції. Це був жіно чий спецтабір. Перевіривши документи, нас пустили в зо ну.

Зона оточена високою дерев’яною огорожею, поверх якої ще загорожа з колючого дроту. По обидва боки загорожі так звані «запретки» з дроту колючого і вогняної лінії, до яких близько підходити не дозволялося. По кутках заго­рожі стоять сторожеві вежі. Кругом прожектори.

В зоні до нас почали підходити дівчата, які провели вже в таборах по 5—6 років. Тут було біля 2-х тисяч жінок, всі політв’язні. Раділа , що нема тут «блатних». В 1948— 1950-х 70

роках усіх політв’язнів відокремили в спецтабори, де ре­жим був дуже суворий. На чорного кольору казенному одязі хлорним розчнном повибивані номери (свій одяг но- снти забороняли). На спині великий номер, а на грудях і вннзу па платті менші. Писати листи можна було лише 2 рази па рік і то дуже коротко. Кримінальників тут були оди ниці, і то ті, що вже навмисне в таборі заробили 58-у стат­тю, щоб попасти до політв’язнів, щоб вижити, бо вони в з а ­гальних таборах різали одні одних. По відношенню до по­літв’язнів колишні кримінальники вели себе зухвало, до­носили начальству, а ті їх ставили бригадирами, або на якусь легку роботу в зоні. Начальство в особі колишніх кримінальників мало своїх спільників, щоб знущатися і принижувати політв’язнів.

Тут нас відразу переодягли в казенне: чорне плаття, чорні панчохи, чорна стара фуфайка і бушлат, така ж шап­ка, ватні штани і старі валянки. На всьому вибиті номери, і кожна з нас стала людиною-номером. Всі якісь одинако­ві, чорні, не можемо пізнати одна одну. Свій одяг н аказа ­ли здати в «каптерку».

До нашого приїзду тут були жінки, які раніше перебу­вали в змішаних таборах, і завжди нам розповідали, як по­водили себе кримінальники, на які групи ділилися, чим з а й ­малися, то страшнішого годі вичитати в якійсь літературі, та бодай таке й не приснилося ніколи.

В спецтаборах хоч режим дуже суворий, роботи важкі, але люди тут нормальні, нормально спілкуються, ніхто не краде, не лається. Попрану білизну ніхто не зніме, не ви­дере з рук пайку хліба і т. д.

Не забарилися ми в цьому «Карабасі». Через тиждень усіх жінок з «Карабасу» відкритими машинами по морозі і вітрі перевезли в табір «Октас» кілометрів за 25, а сюди мали привезти звідкись чоловіків.

На «Октасі» дві великі зони, одна чоловіча, друга жіно­ча. Бараки дуже холодні, вночі доводилося лягати докупи і накидати на себе, що мали, щоб хоч трохи зігрітися, туа­летів у бараках не було, ходили вночі на холод і вітер, стали хворіти на цистіти. Людей тисячі, лікарів нема. На роботу . вранці : ведуть на цегельні, будівництво, які розта­шовані за кілька кілометрів в інших зонах... Вели по гли­бокому снігу, заметах. Не виводили на роботу за Зону в буран і мороз більше 40°. Але буран, траплялося, заставам і в дорозі.

їдальня була в жіночій зоні. Спершу давали їжу чоло­вікам, а потім жінкам. Годували баландою з мерзлих ово­чів. Всі дуже скоро виснажувалися від голоду і важкої пра ­ці. Хоч ми були голодні, але тих овочів з' баланди проковт­нути не можна було. Коли ми обідали, то по їдальні сну­вали чоловіки-дистрофіки, і ті мерзлі овочі, які ми викидали на стіл, підбирали і їли. І це ж уже був початок 1951 ро­ку, а що казати про передвоєнні і сорокові роки?

Тут на «Октасі» я зустріла дружину поета Володимира Сосюри — Марину Сосюру, вона кілька днів жила в нашій кімнаті, потім її помістили в інший барак.

На «Октасі» ми дуже виснажилися, особливо ті, що прибули недавно з в’язниць, де сиділи без свіжого повіт­ря, вимучені слідствами. Дівчата, що пробули вже в табо­рах по 5—6 років, стали «загартованіші», бо пройшли вже через Красноярські лісоповали. Коли після роботи нас ве­ли в жилу зону, а це 5 км, ми, «новачки», знесилені, весь час відставали, і конвой все кричав на нас: «подтянись!» Підтягнутися ж нема сили, тоді конвой кричав переднім п’ятіркам: «приставить ногу!», поки ми наздоженемо їх, і так кілька разів, доки доведуть до жилої зони. Багато хто з нас пообморожувалися. Я приморозила носа і ходила з великою чорною шишкою на ньому.

В неділю не давали відпочити, ганяли відкидати сніг в зоні від «запретної» смуги, а снігу — гори і поверталися в бар-ак і падали знесилені, а назавтра знову на будівни­цтво, довбати мерзлу землю кирками, розпилювати коло­ди і ін.

В «Октасі» ми не пробули і 2-х місяців. Наказали зби­ратися з «вещами», посадили у відкриті машини і перевез­ли всіх знову на «Карабас», де роботи хоч і дуже були в а ж ­кі (кам’яний кар ’єр, будівництво), але бараки були теп­ліші, з туалетами, бо на ніч нас замикали.

Як тільки нас туди привезли, дівчата мені порадили не­гайно йти в санчастину і проситися там на роботу, бо зі своїм здоров'ям пропаду (я ще з дитинства хворіла актив­ною формою ревматизму).

Пішла я в санчастину. Сидить там начальник і питає мене, чого прийшла. К аж у йому, що я медпрацівник, може є місце, щоб узяли на роботу. Почав питати, що закінчи­ла, скільки вже в таборах, який термін покарання. Поду­мав і каже: «Я бьі вас, девушка, взял, да срок у вас больно бо- 72

льшой». Ще щось трохи поміркупав, подививсь, мабуть, що така «доходяга», і сказав: « Л а д ю , приходите завтра». Так я стала працювати за фахом і тзохи відійшла. Працювала 10 місяців, та приїхала комісія :і Москви, і позвільняли з роботи в зоні всіх з великим терміном покарання на з а г а ­льні роботи за зону.

Знову я в робочій бригаді, в будівельній. Дівчата в бр и ­гаді хороші, майже всі з Галичі нн, лише нас троє з Р ів­ненщини. Вже всі відсиділи по £—6 років. А за віщо? Ні ­хто з нас ніяких злочинів не скоїв.

Не можу не написати, як починався і кінчався робочий день для тих, що ходили на роботу за зону. Можна було б не зупинятися на цьому, але збагніть, що це повторювалось день у день роками.

На світанку наглядач ка латає в рельсу, це — підйом. Відмикають бараки, ми швиденько застеляємо свої «вагон- ки», одягаємося, вмиваємося і йдемо в їдальню, одержує­мо порцію баланди і 200 грамів хліба, потім усі поспішає­мо на розвід. Перед Еорітьми вахти загороджений колючим дротом довгий «коридор», перед яким стоїть три наглядач­ки і всіх обшукують з голови до ніг, пропускаючи в той коридор до 400 осіб. Потім старший наглядач і начальник конвою дають команду «построиться» по п’ять. Починають рахувати п’ятірки: «Пєрвая, вторая, третья...» і так до два д­цяти — перша сотня, далі знову «первая, вторая, ...деся­тая і т. д„ доки всіх перерахують. Тоді ще раз провіряють ми правильно порахували. Не зійдеться — ще раз. Відкри­вають ворота зони, за якими вишикуваний конвой з соба­ками. Пропускаючи наші п’ятірки через ворота, знову: «пер­вая, вторая» і т. д. Старший наглядач здав, начальник кон­вою прийняв. Пішли, порозписувалися, а ми стоїмо чи то сніг, чи мороз, чи дощ, чи , спека. Потім конвой попереджує нас, що крок вправо, крок вліво — кон вой вважає за «побег» і застосоЕує зброю без попереджен ня, і аж тоді «шагом марш». Ідемо 2,5 км до робочої зони Біля зони нас зупиняють. Частина конвою йде на стороже ві вежі навколо зони, решта з собаками біля нас. Коли вар тові позаймали свої місця на вежах, тоді нас знову раху ють під зоною, ніби ми під конвоєм по дорозі кудись М ОІ'ЛН

подітись. Пропускаючи через ворота робочої зони, знову рахують.

73

Проробили до обіду, знову команда «строяться». П о р а ­хують і аж тоді на обід. Після закінчення роботи збір біля воріт вахти. Знову осоружне: «первая. вторая, ...двадца- тая». Добре, якщо зійдеться, то пропускають через ворота, відраховуючи п'ятірки.

Стоїмо, доки конвоїри прийдуть зі сторожевих веж, а то­ді ведуть, попередивши своє «шаг вправо, шаг влево». При­йшли під жилу зону, зустрічає старший наглядач. П о р а ­хували з начальником конвою, відкрили ворота — ще раз порахували, а там знову три наглядачки всіх обшукують. І так щоденно з року в рік. А коли буває вихідний, то тут в зоні двічі на день теж рахують. Кричать: «На проверку!» Вишикують посеред зони. Спершу порахують в санчастині, звільнених, хворих в бараках, а тоді вже тих, що стоять по­серед зони. Радість, коли в них зійдеться рахунок.

Часто, коли прийдемо з роботи, то застаємо свої речі порозкиданими, робили черговий обшук у кімнаті.

В кожній кімнаті (секції) бараку, як правило, була одна бригада (ЗО—32 особи), двоповерхові вагонки на чотирьох. У кожній бригаді є днювальна, вона на роботу за зону не ходить, в її обов’язки входить: прибирання кімнати, принес­ти води, окропу, вугілля, напалити грубку, принести вечо­ром хліб бригаді.

Вода була привозна. Зимою часто води не привозили, розтоплювали брудний сніг. Воду дуже економили. Зимою і на кухню часто води не привозили, працівники кухні но­сили сніг, розтоплювали його в котлах (на 2000 людей) , пе­реціджували через один шар марлі, аби не потрапили в котел ломаки, і на цій воді варили нам страву. А сніги там дуже брудні, вітри наносили сажу з шахт, пісок і сміття з сопок. Такою ж водою користувалися в лазні і пральні.

Радіо у нас не було, була бібліотека, приносили газети.За роботу нам нічого не платили, лише після смерті Ста ­

ліна давали символічну платню, наприклад, за роботу на к а м ’яному кар’єрі в місяць платили по 25—35 крб. (це до реформи 1961 р.), на інших виробництвах ще менше, або й зовсім нічого. Але тих грошей нам на руки не давали, а пе­рераховувал и-на особовий рахунок. Ми все одно не мали змоги щось купити, бо в зоні не було хоч би якогось ларка.

Побачень не давали нікому (хіба можна показати в тако­му одязі людину, кругом обштамповану номерами?) Був випадок, коли до однієї дівчини хтось приїхав на побачен­ня, то їй навіть не сказали, а тиждень на роботу за зону. 74

не випускали. Вона не знала з якої причини. Лише через деякий час, коли отримала від рідних листа, довідалася, що приїжджали на побачення до неї, але їм сказали, що побачення заборонені.

Праця в кар’єрі була каторж юю. Високі кам’яні сопки. На прямовисних стінах кар’єрів дівчата-свердлильнИці під­в’язуються і в такому положенні свердлили отвори, в які потім вільнонаймані підривник» зак лад ал и вибухівку. ПіД- вечір, коли нас виводили з робсчої зони, гриміли вибухи, лущилися скелі, падали великі брили і градом сипався дріб­ний щебінь. Брили ті треба було розбивати (колоти) вруч­ну великими молотами. До забою підведені вузькі колії, по яких дівчата штовхали в забій псрожні вагонки. Там їх на­вантажували, а звідти, вибиваю1 ись із сил, виштовхували до залізничної колії, що проведена в зону. Каміння виван­тажували біля залізниці. Коли в?довж залізниці нагромад­жувалося багато каміння, тоді в зону заганяли вагони, зні ­мали всіх з інших робіт і кидали на вантажні роботи.

Така робота вимагала неабияких (не жіночих!) сил, а харчування пісне, та й того впроголодь. Сили вичерпува­лися, всі худі, змарнілі. З а вж ди хотілося їсти.

А скільки випадків тяжких "равм! Не одна там мала перелом кісток ніг, рук, навіть ;;ребта. Був випадок, коли одна жінка під час навантаження вагонів, задумавшись, на­хилилася підняти камінь, що леж ав уже на «запреній» сму­зі, то конвойний з вежі без попередження вистрілив у неї, куля влучила в живіт, і через півгодини ця жінка померла. Була вона з німців з Поволжя.

Опущення шлунка, матки — дуже часто траплялося у дівчат від тяжкої роботи і виснаження. Багато там було покалічено так, що залишилися інвалідами на все життя і не зазнали радощів материнства.

Незважаючи на те, що нас дуже старанно обшукували, коли виводили на роботу за зону, ми все ж ухитрялися про­нести листа, щоб покласти його у . вагон під камінь в надії, що трапиться добра людина, коли той камінь будуть ви­вантажувати, і кине той лист у гоштову скриньку. Трап ля­лося, що листи знаходили адресата.

Серед такої великої кількості людей завжди були здібні особистості. Були актори, музнканти, художники, лікарі, архітектори, якщо хочете, то шевці, столяри, муляри, бля ­харі та інші . талановиті фахівці. Робили все дуже майстер­

75

но, без верстатів і відповідних інструментів, руками, що могли позмагатися з майстрами-чоловіками. Просто дивуєш­ся, що без технічних засобів, за допомогою ножа, молотка виготовляли такі гарні речі. Про різноманітні вишивки, гап­тування я вже не кажу, це вже ніби жіноча робота.

Була в нашій бригаді дівчина з с. Малий чи Великий Стидин Костопільського району Соня Оннщук. Ми її нази­вали Соня Маленька. Ця дівчина своїми маленькими рука­ми за допомогою ножа і маленької пилочки робила гарні валізи, шкатулочки (навіть з подвійним, д н о м ) , футляри для окулярів, мініатюрні ножики, рукоятки до яких робила з уламків зубних щіточок, робила всяку бутафорію для сцени.

А вишивки! Які гарні вишивки! Наволочки, серветки, рушники, сорочки. А ще філейні роботи, вишивки рішельє. Все це робили дівчата в рідкі години дозвілля.

Не забували і про пісню, хоч не дуже гучно, але спі­вали, особливо українських пісень (бо українців було най­більше) .

Тепер, згадуючи ті важкі часи, дивуєшся, де бралася сила після сибірських лісоповалів, що передували оцим к а ­м’яним ка р ’єрам, де намагалися нас виснажити не тільки фізично, а й духовно, сила до творчості, до пісні. За брали найкращі роки, загубили красу, але не зламали духовності, не вбили любові до рідної землі.

Не забували ми, хоч би дуже скромненько, відзначити свято Великодня і Р іздва Христового. З авж ди до цих свят хтось щось приберіг з посилки. П а м ’ятаю один такий свя­тий вечір. Хто приніс якогось тістечка з посилки, комусь прислали трошки товченої пшениці на кутю, маку, меду, хтось горіхів приніс до куті. Приготували кутю, вінегрету і хто що мав. Зробили довгий* стіл, знайшли і свічку. Встали, помолилися і сіли вечеряти. Була у нас на тій вечері ес­тонка Герда Муре, колишня співачка Тартуського оперно­го театру. їй дуже сподобалася наша кутя, казала, що ні­би смачнішого ніколи нічого не їла.

В їдальні була сцена, були, як я вже згадувала, й профе­сійні актори і аматори. Наприклад, Марина Лебедєва — балерина, донька народного артиста С Р С Р Володимира Л е ­бедєва, термін її покарання вже наближався до закінчення.

Катерина Владімірова — артистка, бездоганно грала чоловічі ролі. Вищезгадана естонка Герда Муре в 1953 ро­ці вже 13-й рік поневірялася по таборах, ми з зам илуван­ням слухали її спів. Рута Гальперіна — балерина,, німкеня. 76

Соня Шейко (зі Львова) — балерина, на лісоповалі мала перелом стегна, але ще танцювала добре. Багато було об­дарованих дівчат-аматорів, що гарно співали, грали жіночі і чоловічі ролі. В основному українки, а тому найбільше в концертах виконувалося українських пісень і танків. Серед музикантів було багато прибалтів, українців, росіян, євреїв. Художники Керту Нуорт’єва (фінка) , Віра Оболь зі Л ьво­ва, Л іда Серг — москвичка виконували такі декораці ї для сцени, що як дивишся на них і гру артистів, то переносиш-, ся зовсім в інший світ, забуваєш, де знаходишся.

Перші репетиції проводили після роботи, а вже перед виставою акторів звільняли з роботи, щоб працювали наСЦ ЄН І:

На наші коицерти і вистави приїжджало начальство з Караганди, так на «Платона Кречета», «Наталку Полтав­ку», «Безталанну» і ін. Марія Ковтун (здається, з Івано- франківіцнни) теж прекрасно грала чоловічі ролі.

Але які б талановиті люди там не були, з ними нагля­дачі і адміністрація табору не рахувалися, може, із з а з д ­рощів, що вони ніщо в порівнянні з ними, а тут є нагода показати свою владу, принизити будь-кого.

На кар’єр приїжджали по камінь машинами вільнонай­мані шоф;ри (більшість зі спецпоселенців), возили вони камінь на будівництво шахт у чоловічу зону за 8 км від Карабасу — Чурбайнуру (тепер місто Абай,.випадково ви­читала в енциклопеді ї) , там було кілька тисяч чоловіків- політв’язнів. Часом шофери привозили записки дівчатам з Чурбайнури, це було ризиковано. Дівчата в свою чергу теж передавали записки — кожен шукав земляків, рідних, зн а ­йомих.

І ось при обшуку перед жилою зоною у Соні Романюк (з Демидівського чи Радивилівського районів, що на Р ів ­ненщині) наглядачка знайшла записку, але Соня не роз­губилася, вихопила ту записку з рук наглядачки і... з ’їла. Що тут було! Начальник режиму за ту дівчину і в санчас­тину. Наказує мені, щоб я промила їй шлунок. К аж у йому, що записка там розкисла.

— Не твоє дело! вьіполняй!І так на кожному кроці: принизити, образити.А ще була старенька лікарка з Галичини Євгенія Дич ­

ко (чи Гичко). Добре володіла англійською мовою. Віра Обаль зі Львова трохи тихенько вчилася від неї англійсь­

77

кої. І приточили старенькій кримінал (шпигунство) і д о б а ­вили їй знову 10 років, а сиділа вона вже десь біля семи.

Була з нами в цій зоні і Володимира Давидюк, дру­жина священика, у дівоцтві Бандера — сестра Степана Бандери. Тх батька, священика А. Бандеру в 1941 році в Києві розстріляли енкаведисти. Чоловік її помер в таборах. Пані Володимира справила на мене враження тер­пеливої, інтелігентної і с.чромної людини.

Багато доводилося зустрічати цікавих людей, ерудоваиих, здібних, обдарованих. Раз зм з тим були люди з негативни ми рисами, користолюбиві, щоб врятувати себе, йшли на підлість, брехню, особливо з тих, що раніше були кримі­нальниками.

Були істинно-православні християнки (з Росі ї) , віра їх межувала з фанатизмом. Одна з них тяж ко захворіла. З і ­йшла кров’ю геть (клімактерична кровотеча) , і обезкров­лену зовсім, непритомну, принесли її в санчастину, а |гут нема хірургів, ні гінекологів, взагалі невеличка амбулато­рія з одним лікарем-терагевтом і трьома медсестрами. Н а ­чальниця медчастини була людяна. Негайно послала маши­ну в Чурбайнуру за хірургом. Одне слово, Акуліну (так звали хвору) почали готувати до операції, їй потрібна кров, а в кого її взяти?

На кухні працювала кухарем єврейка Гетман, група крові підійшла. Кров перелили. Під час операції хірург Цулукідзе Арчія (політв’язень) сказав: «Да совершится чу­до, если Акулина воскресяет». Чудо дійсно «совершилось». Але, коли Акуліна вже внздоровіла, її сестри по вірі вирі­шували питання, як бути з нею, адже в ній тепер тече «жи- довская» кров. Зібралися і почали висвячувати Акуліну.

Якось мене положили в лікарню з загостренням ревма­тизму, до речі, в палаті був такий холод (+:7Л) і лише бай­кове одіяло, можна було ще більше застудитися. Л ікар к а попросила начальницю санчастини, щоб та дозволила ме­ні, коли випишуся з лікарні, попрацювати в медпункті на кам’яному кар’єрі чи на будівництві, хоч би до наступної комісії, щоб я трохи відійшла, і начальниця погодилась.

Одного разу, на початку березня 1953 року, заходить до мене в медпункт інженер виробництва і шепче мені, що Сталін тяжко хворий. Радіо у нас не було, а газет з т а ­кими повідомленнями нам не приносили. Це їй сказав ви­конроб з вільнонайманих. А вже наступного дня нам по­відомили про смерть Сталіна.78

Як не дивно, але були такі з росіян, що від цієї звістки непритомніли. Але це були, мабуть, свого роду артисти. Ми ж усі в душі раділи, хоч і не знали, що з нами буде далі.

Після, того ми ще майже рік були в спецтаборі, нічого не змінилося. Згодом ті, що мали термін покарання 5 ро­ків, і «злочин» вчинили, коли ще їм не виповнилося 18 ро­ків, попали під амністію, але таких виявилося лише двоє. Лише на початку березня 1954 року в табір приїхала ко­місія і стали переглядати справи, а також комісувати за станом здоров’я, «сортувати» нас, кого куди направити, і сказали нам, що більше номерів носити не будемо.

Набрали нас партію чималу і сказали збиратися з ре чами. Під вечір нас вивели за зону, де на нас чекали всього лиш 4 конвоїри на конях, і повели нас пішки проти ночі. Падав д о ц з мокрим снігом. Починало на світ благослови­тися, як нас привели під якусь зону. Начальник конвою по­ніс наші формуляри (справи) і невдовзі нас пустили в зо­ну. Це був якийсь третій лагпункт Карлагу. Працювали тут на сільськогосподарських роботах. Ходили перебирати картоплю, обкопували дерева в садах, потім садили к а р ­топлю.

Медпункт тут був малий, працювала там лише одна медсестра і начальниця з вільнонайманих.

Зазначу, що медпрацівники, навіть з вільнонайманих, якось старалися медикам хоч чим-небудь допомогти, за винятком тих, що дуже вислужувалися. Якщо не було м ож­ливості влаштувати на роботу в санчастині, то іноді хоч на кілька днів покладуть в лікарню, щоб перепочити.

Через тижнів п’ять мого перебування в цьому таборі мене викликала начальниця санчастини, бо бригадирка зверталася до неї відносно мене, чи не хочу я, щоб мене відправити в Долїнку, де є центральна жіноча лікарня, як хвору, а там начальник лікарні, колишній політв’язень, ві­зьме мене на роботу. Я, звичайно, погодилася, подякувала і пішла чекати, коли мене відправлять. Долінка була не­далеко. В травні мене туди відправили.

Так я останніх 11 місяців працювала в Долінській л і ­карні, звідки в кінці березня 1955 року по перегляді справи звільнили мене після 5-ти років і 2,5 місяців поневіряння в таборах, перекваліфікувавши пункт статті на 54-1а-12, тобто за «недоносительство».

79

Коли ж випускали із зони на волю, то взяли з мене ще розписку, в якій вимагалося від колишнього в'язня ніде нікому не розповідати про те, що бачила і пережила там.

Отаке, дуже скорочене, оповідання про перебування у в’язниці і таборах сталінсько-беріївського ГУЛАГу.

Валентина ПАСТУШОК (СОЛОНЕВСЬКА),селище Клевань Рівненського р-ну,

Рівненської обл., вул. Козацька, 109-А.

І НЕВІДСТУПНО СПОГАДИ ЗО МНОЮ...

Народився я і923 року в селі Жобрин Деражненської гміни Костопільського повіту Волинського воєводства в сім’ї селянина-бідняка. В 1942 році мене, як і багатьох ін­ших, фашисти вивезли на каторгу в Німеччину. Там я пра­цював у мокрих сірчаних шахтах, пізніше на військовому заводі. Після створення української дивізії «Галичина» пе­ребував у цій дивізії. Закінчив військову школу радіозв’я з ­ку в місті Кобленці. Під час бою під Бродами я був при штабі дивізії в резерві. Після розгрому дивізії перебував в УПА в сотні «Сірі Вовки», мав псевдо «Хлопець з Воли­ні» або «Сірко». Із сотні мене перевели інструктором для вишколу радистів для проводу ОУН і УПА. Після нерів­ного жахливого бою потрапив у полон.

І почалися чорні дні совіцької каторги. Після повернен­ня на волю я написав багато спогадів про ці жахливі роки. Ось деякі з них.

Шахти уранової руди

Шахти уранової руди знаходяться за 223 км від М а г а ­дану. На ці шахти привозили молодих, здорових в’язнів з великим терміном судимості. Довго там ніхто не витриму­вав. Я обслуговував диспетчерську гірничу апаратуру ні­мецького виробництва фірми «Ціменс—Телефункен» і ме­ні часто доводилося спускатися в шахти, бо в шахтах були «становлені мікрофони і телефони. Надивився я страхіть у гих шахтах. Було там дванадцять горизонтів, бурили вздовж,81)

вгору та вниз. Найгіршим було буріння вгору. «Кріпильни­ки» готували для бурильника риштування — нагорі у ство­лі закріпляли стойки. Бурильник, прив’язавши бурильний молоток до мотузки, мусив лізти наверх по риштовці, і там бурити. Омовський молоток — це повітряний молоток в а ­гою біля 40 кг. Півроку побурив — і на відпочинок, на віч­ний спочинок на «Амоналовку» — кладовище невільників- каторжників.

«Лані» серед «вовків». Оповідь про жіночий табір на «Сопці». 1950 рік.

Наших українських жінок та дівчат привозили сюди на муки, на каторгу. Д авали їм мішки, молотки, лопати, кир­ки, щоб шукали в горах якийсь цінний, «нужньїй стране» метал. Вони ходили по горах і шукали той метал і буду­вали той комунізм. І перетворювали їх у невільниць,' і ста­вали вони наложницями табірних «султанів».

Ось як вони «впольовували» собі невільниць. Несе собі ця «лань» мішок з піском. Тече в неї по спині холодна во­да. Вона вся мокра, їй холодно, вона тремтить, й д е вона повз начальника Грязнова. Він зміряв її поглядом з ніг до голови. «Стой, девка! Отдохни, куда спєшишь?» «Який добрий», — думає «девка». — Вчора сварився, а сьогодні який добрий». І «девка» пішла і не зупинилася. З а нею дру­га, третя, четверта, п’ята... А шоста стала з мішком, усміх­нулася. Начальник подивився — застара. Вона посиділа, взяла свій мішок і пішла. «>Дезка» зрозуміла, що вона з а ­стара для нього. А начальник все вичікував на свою ж е р т­ву, як хижий вовк. І таки діждався. Завів молоду «лань» до себе в барліг. Нагодував, напоїв, поклав відпочити. І сталося те, що мало статися. І вже «лань» мішків з піском не носить, вже варить їсти, пере, прасує, спить разом із «вовком». А згодом відчула, що стане мамою. Деякий час таїть від «вовка», що вона чекає дитину, але цього не при­ховаєш. Дізнавшись про це, «вовк» виганяє «лань» у т а ­бір, і знову вона носить пісок.

Медогляд. І «лань» вивозять у спецтабір матері і дитини. А «вовк» привів собі іншу молоду «лань», яку також ви­

81

жене через деякий час. Ми, хлопці, бачили це все, що там діялося на «Сопці», на «Горняку», на «Воханиі» і па всій Колимі.

Вагітні жінки народжували дігей у спецтаборі, рік не працювали. Дитину записували на прізвище матері і потім забирали в дитячий будинок. Ніхто не ?нав, куди. В таких умовах і виростали українські, литовські, російські яни­чари. Звісно, не «лані» винні в тому. Винна система.

Ми слухали «Голос Америки».

Я обслуговував увесь зв ’язок на руднику і мав право з а ­ходити у всі контори. Якось до мене в електроцех хтось зателефонував: «Це ви, Удодік?» — запитав голос. — «Так, це я». Тоді цей голос сказав: «Прошу вас, зайдіть у меха­нічний цех, потрібно відремонтувати телефон». Це був га­личанин П ’яла, працював він у бухгалтерії. П ’яла був ос­вічений політв’язень-інтелігент. Після того, як я відремон­тував телефон, він запросив мене повечеряти з ним і дав прочитати статтю з газети за 1947 рік. Ось зміст цієї стат­ті: колишні військовополонені Радянської Армії, що були в німецьких таборах, сконструювали в таборі радіоприймач і слухали «Голос Америки» і передачі з Лондона. Конструк­тор — колишній інженер-майор Андреєв.

П ’яла спитав мене: «Чи цьому може бути правда? А чи в наших умовах можна виготовити радіоприймач?» — і по­чав мене дипломатично «обробляти».

«Спеціаліст, радіотехнік може виготовити, але для цього потрібні радіодеталі і неабиякі знання з радіотехніки», — сказав я. «Про вас говорять, що ви були в Галичині, готу­вали спеціалістів радіозв’язку для проводу ОУ Н —УПА»,— продовжив П ’яла. На це я відповів ствердно. Цій лю ­дині я не міг говорити неправду, бо я здогадувався, що він грав роль провідника серед наших політв’язнів у таборі.

Так у мене з ’явилася ідея виготовити радіоприймач. У мене була надія лише на Лоскотова, старшого інженера- диспетчера, мого начальника. Звичайно, я знав, що затіяв дуже ризиковану справу, але не відступався. Я попрохав Лоскотова, аби він приніс мені старий радіоприймач. Він приніс мені радіодеталі і багато журналів «Радіо». Він ві­62

рив і не вірив, що я виготовлю радіоприймач, але допомагав мені. Ті журнали я бережу як спогад про Колиму, як до­рогу реліквію. Радіоприймач я монтував з великим натхнен­ням, де й бралася сила в таких тяжких умовах. Спершу я змонтував детекторний радіоприймач, але його чутливість була дуже низька і я почав думати над конструкцією л а м ­пового радіоприймача. На працю я ходив увесь час тільки вночі і мав окрему кімнату.

І от настав день, коли я завершив роботу. Аматори зна­ють, що то значить почути в ефірі людський голос за де­сятки тисяч кілометрів. Коли я почув «Голос Америки» ро­сійською мовою, то не закричав «Евріка!» і не побіг, як Архімед Афінами, а зайшов до Лоскотова і від хвилюван­ня не знав, що сказати.

Отак у нас з ’явився радіоприймач, і хоч нас було чима­ло, хто його слухав, ніхто не видав цю таємницю, бо ми дотримувалися великої конспірації і серед нас не було зрадників. Серед моїх друзів були люди різних національ­ностей. Росіянин Шевцов Сергій, литовець Райніс, латиш Інгауніс, інженер німець Еквольф, поляк Сідлецький, Лі- товчик, Тішо, П ’яла, Гаскевич, Самсонюк, Чер'няхівський. Антон з медпункту — ось хто слухав мій радіоприймач. Він і досі на «Руднику», я" заховав його серед каміння в цин­ковій банці і залив смолою.

УДОДІК Юхим Дмитрович,смт. Клевань-2 Рівненського р-ну

Рівненської обл., вул. І. Франка, 53.

СУДИЛИ ПРИ ЗАКРИТИХ ДВЕРЯХ

Моя мати, Ткачук Степанида Антонівна, 1901 року на­родження, у 1948 році була засуджена за антирадянську агітацію, точніше — за агітацію проти організації колгоспів.

В дійсності ж моя мати ніколи, ніде і нікого не агітува­ла. Та й взагалі вона була людиною зовсім неписьменною, цікавилася тільки господарством. Причина була в іншому.

Мої батьки, які проживали в селі Липа Дубенського р а ­йону, мали своє непогане господарство, яке вважалося «кур­кульським». Отож за це й була кара — для остраху інших. І було це так. Одного дня, навесні 1948 року мій батько

83

Ткачук І. М. поклав на віз увесь сільськогосподарським ре­манент (плуги, борони, п’ятерик, упряж та інше) і зібрався відвезти на колгоспний двір. Тут з хати вийшла мама і з а ­пропонувала чоловікові все це завезти завтра, щоб ке бути першим і не накликати на себе і на сім’ю біди. Адж|е в той страшний час було у нас дві влади — денна і нічна. Уповноважені від Дубенського райкому (Шуляков і Кор­нійчук) почули розмову матері з батьком і тут же склали відповідний протокол. У протоколі слова Ткачук Степаниди Антонівни були названі антиколгоспною агітацією. З а це матері й дали 10 років тюрми та 5 років позбавлення прав. Відбувала покарання в Іркутських виправних таборах — 7 років. Після смерті Сталіна була звільнена з тюрми, а в 1991 році реабілітована. Мама померла через рік після реа­білітації.

Не обійшли енкаведисти своєю увагою й батька — його у 1950 році вивезли на роботу в Сталінську область. Тільки у 1953 році (після моїх ходінь по київських правових ор ­ганах) його звільнили з правом виїзду додому.

Суд над мамою творився в Дубенській в’йзниці при з а ­критих дверях.

ТКАЧУК В. І.,м. Львів, вул. І 'ородецька, 317, кв. 29.

СТРАЙК ПОЛІТВ’ЯЗНІВ У НОРІЛЬСЬКУ

Йшов 1953 рік. Помер Сталін, але у нашому ка торжан­ському житті нічого не змінилося. Той же голод і холод, ті ж каторжні роботи, ті ж знущання. Здавалося, не буде про­світку...

Був червень, у З а по л яр ’ї починалася весна, на яку наше начальство покладало великі надії, хоча й без того Норі- льськ будувався цілорічно, незважаючи на страшні морози, хуртовини, полярну ніч, але літо — є літо, і основний план будівництва був розрахований саме на літо.

Наш малочисельний каторжанський спецтабір був при­тулений до великого табору ВТТ (виправно-трудового). Там утримувалися такі жінки, як і ми, засуджені за тією с а ­мою статтею з різними пунктами, тільки терміни були різ­ні — у нас 15—20 років, а в них — 5—25 (п’ять — було 84

винятком). Так, як і ми, вони носили номери на спині, але була та різниця, що їх після 42-х градусів морозу на роботу не виводили, а нас виводили в будь-яку погоду; вони могли працювати на різних роботах, нам же призначалися виключ­но земляні. Ми мали спільну кухню, сушарку, лазню, інші господ ірчі споруди, але були відділені височезною дощаною стіною і ходити туди не мали права (за винятком днюва­льних). Незважаючи на всі заборони, ми зберігали постій­ний зі ’язок і навіть примудрялися ходити одні до одних. Бригада, в якії! була я, працювала на будівництві якогось величезного моста', копала котлован.

Ми саме працювали в деину зміну (існувало дві зміни— по 12 годин кожна) . «Денну» — це так говориться, ад ­же в червні—липні там ночей не буває.

Ми повернулися з роботи, вишикувалися, чекали на ве­черю. Коли раптом днювальна тиче мені в руки записочку. Ми такі записочки отримували з різних таборів. Вони про­ходили часом десятки рук, заки доходили до адресата, і кожним з «поштарів» наражався на небезпеку. Я прочита­ла. Це був заклик з чоловічого табору № 5 (наш був шос­тий), щоб завтра ми не виходили на роботу, оголосили страйк. Це була справа неабияка — і ми те розуміли. А нас же в «каторжанському» так мало... І ми погомоніли-пого- моніли — і вранці вийшли на роботу. Діставшись на об’єкт, отримали інструмент. Тим часом у зону прийшли вільнонаймані (зазвичай, в минулому такі ж в’язні). По­бачивши, що мн готуємося до праці, вони здивувалися: «Ад­же ж п’ята і шоста зсни не вийшли!» Про інші табори вони не знали, бо ті були далеко в тундрі. Після такого повідом­лення мн покпдали інструменти і посідали. Тут забігали начальник дільниці, майстри, десятники. Вони вмовляли нас приступити до роботи, але ми категорично відмовилися. Конвой у ці справи не втручався: його діло — охороняти... Цей день був, либонь, найдовшим у моєму житті...

Коли увечері мас привели у зону, там шуміло, наче у вулику. Нічна зміна із зони виходити відмовилася, не бра ­лася й до вечері — оголосила голодування. Але серед нас були й старенькі жінки та інваліди («списані по акту»), І ми вирішили: їм голодування ні до чого — на роботу во­ни й так не ходять.

Справа поверталася на серйозне. Ніхто не заходив у б а ­раки. І тут же, на наш подив, десь узялася сила началь­ства, якого мн не бачили за всі роки... Почали нас умов­

«5

ляти. Але на «ласкаві» слова ніхто не зважив. Ми знали, чого вони варті. Отож вимагали одного: московської комісії.

Так почався страйк. З кожним днем у таборі ставало дедалі гірше. Голодні й без голодування дівчата лежали на нарах, бо не мали сили підвестися, а хто міг ходити, то хоч носив воду в бараки, але таких ставало щораз менше. Нас день у день закликали по радіо приймати їжу і вихо­дити на роботу, але — марно. Ми наполягали на своєму: комісії! «Списані» й ті, хто лежав у стаціонарі, отримували своїх триста грамів хліба і суп. Суп з ’їдали, а хліб несли в бригади і ділили на всіх. Можна собі уявити, як кожна з нас цей кусочок кидала в рот і запивала водою, як при­частя.

В бараки страшно було заходити — лежали майже всі. Начальство занепокоїлося. З ібрали зі всього Норільська лікарів, військових і цивільних, щоб нам робити якісь уко­ли. Але ми не далися.

І от на 8-й день ми почули, що десь у зоні ВТТ грає оркестр, а з репродуктора долинає: «Виходите на работу. Приехала московская комиссия».

Ми байдуже вислухали це повідомлення, бо вірити їм причини не мали. Але дівчата з 6-ї зони підтвердили ті слова — комісія дійсно приїхала, на чолі з Сєровим, який, якщо не помиляюся, в цей час був заступником Бер її. Ч е ­рез кілька годин з ’явилися вони і в нашій зоні, разом із начальником табору. Обійшли бараки — ніхто не підвів і голови. І ось забігали наглядачі, запрошуючи на майдан. Справді, запрошували, а не виганяли.

Комісія сиділа, а ми оточили її. Один запитав: «В чем дело, девушки?» Почався крик, плач, у якому важко було щось розібрати. Запропонували вибрати з-поміж себе п’ять представниць, дати їм наказ, що мають вимагати. Один з приїжджих запевнив: ніяких репресій щодо «делегаток» не буде. І ми повірили. Порадившись, вибрали: Настю Ква- тиру з Хотина, Юлю Вовк, Софію Кухарук, Ліну Петро- іцук, прізвища п’ятої не пам'ятаю.

Розпочалися переговори. Наступного дня оголосили, що з нас знімають номери, що дозволяється писати листи раз у місяць (замість 'одного на півроку). Сказали, що буде працювати в таборі комісія, в яку можна давати заяви на перегляд справи чи на помилування. Але комісія поїхала, і наших представників забрали в тюрму. Ми знову не ви- 86

йшли на роботу. Над табором зам аяли чорні прапори ан ар­хії — це були прапори смерті. Вивісили такий і ми.

Коли вивішували, з вахти вискочив якийсь лейтенант і наказав вартовому стріляти. Але той відмовився, грубо ви­лаявшись. Звичайно, добром для нього цей інцидент не з а ­кінчився. То було геройство. Ми розвалили стіну, яка в ід ­городжувала нас від дівчат з ВТТ і об’єдналися. На нас послали пожежинків з брандспойтами. Розганяли водою, фотографували. А ми стояли, готові на все. Почали твори­тися дивні речі — по-перше, по радіо оголосили, що хто хоче здатися, нехай виходить на вахту і того випустять із зони. Таких знайшлося небагато, чоловік сорок. По-друге, на вишках, крім автоматника, з ’явилися кулемети і ще один солдат. Врешті, діялося щось зовсім незрозуміле — різали дроти в багатьох місцях, роблячи проходи.

А в день на Івана Купала в табір увірвалися солдати і пожежники з ломами і палицями. Били всіх поголовно і тими проходами виганяли в росянисту тундру, де трава ся ­гала в цей час до пояса, і гнали без дороги і без мети. Ми падали, задихаючися від утоми, нас піднімали прик ла­дами і гнали далі, доки не попадали всі. Тоді вишикували в колони і повели назад у табір. Начальство сортувало нас за списками: кого вертати на старе місце, кого — в штр аф­ний, а кого — в тюрму. Ми з Сонею Лагнюк і Катериною Дудій потрапили в штрафний. Так закінчився наш страйк... В чоловічих таборах розганяли автоматами, а в 25-му к а ­торжному — танками.

Оксана КАМІНСЬКА-ЮРЧУК,с. Острів, Радивилівського району.

ТАК ВИВОЗИЛИ МОГО ДЯДЬКА.

Мене звати Микола Пантелеймонович Столярець, народив­ся і проживаю в селі Городок Рівненського району Ріненської області. Хотів би розповісти про долю мого дядька, якого разом із сім’єю під час сталінських репресій вивезли до Сибіру. Мій дядько Столярець Петро Венедиктович наро­дився 1909 року. Приводом для репресії стало те, що сім’я мого дядька належ ала до секти «Свідки Ієгови». Спочатку до цієї секти вступила жінка мого дядька — Надія, сама вона родом із села Шпанів, там жили її родичі, які т а ­кож ходили до цієї секти. З а короткий строк Надія разом зі своїми родичами заг ітували в ту секту і мого дядька Петра. Під час арешту мого дядька я служив у Радянській Армії, тож знаю про цю подію із розповіді моєї дружини Олі, яка з малою дитиною в той час проживала у моїх ро­дичів. Ось що вона розповідала: 7 квітня 1951 року під р а ­нок, коли всі ще спали, став сильно гавкати собака. Мій батько почув цей гавкіт і якісь кроки у дворі. Коли він пі­дійшов до вікна, то побачив на своєму дворі солдатів у формі НКВД, які йшли у напрямку до хати Петра, що з н а ­ходилась на відстані 15 м від нашої хати. Батько захвилю­вався і підняв усіх домашніх. Він швидко одягнувся і ви­йшов надвір. В Петровій хаті вже світилось, і вона була оточена солдатами. Батько намірився йти до Петрової х а ­ти, але його затримали солдати. Сказали йому: «Йди, отец, в свою хату, тебе здесь делать нечего. «Мій батько зрозумів, що вивозять Петра, він швидко повернувся в свою хату, де всі вже одягалися. Батько засвітив світло і сказав , що вивозять Петра, треба щось зрихтувати йому на дорогу. Моя баба стала плакати і рушила іти надвір, але батько попередив її, що до Петрової хати і близько не допуска­ють. Всі в хаті розгубилися, не знали, що Петрові на до­рогу зрихтувати. Батько з моєї жінкою пішли до комори, взяли полотняну торбину і насипали з мішка білої муки. Мати взяла всі гроші, які в них були, завернула в хустину і віддала бабі. Всі думали, що рідну матір допустять по­прощатися і вона віддасть гроші. Але вийшло не так, як думали. Коли дядька з жінкою і двома синами (старшого звали Василь, молодшого — Сергій) вели під гвинтівками до машини, яка стояла на дорозі проти нашої вулиці, то батька і всіх наших не випустили з хати. Тільки коли дя-

дько з сім’єю Д ІЙ Ш Л И ДО середнії'! вулиці, їм дозволили ви­йти з хати. Всі швидко вийшли надвір, в хаті залишилася лише спляча дитина. Моя жінка Оля з торбиною в руках минула тих солдатів, котрі йшл і позаду і хотіла віддати торбину з мукою дядькові Петрові. Але солдатам скоман­дували не допустити Олю до ро/іичів. Дядько із сім’єю по­волі йшли довгою вулицею. Олг борюкалася з тими сол­датами, котрі її міцно тримали, але бачила, що не зможе вирватися. Тоді вона щосили закричала: «Дядьку Петро, зупиніться, з вами хоче попрощатися ваша мама!» За р аз всі четверо зупинились і озирнулися. Офіцер, який керував цією операцією, вже був біля машини. Солдати також зу ­пинилися. Один із солдатів сказав: «Не піднімайте шуму. Ніхто вас до них не пустить і нічого не дозволить переда­ти». Мій батько, мати і баба стояки неподалік і плакали. Б а ­ба примовляла: «І за що ж ви забираєте мого синочка і моїх онучків...» Коли офіцер побачив, що всі зупинилися, то став гукати, щоб ішли швидше. Знову всі рушили, одні до других стали гукати: «Прощайте!». А Петро до баби гук­нув: «Не плачте, мамо, це так Бог дає, щоб Божі слова з н а ­ли на всій земній кулі, в тому числі і на Сибіру». У тій суматосі Оля кивнула до Васі, щоб Вася підійшов, і йому якось вдалося прошитися до них, тож баба ще встигла роз­цілувати свого внука і всунути йому гроші. Вася зумів з а ­ховати гроші в кишеню, взяв у руки дві чорні домашні хлі­бини, і тут солдат за комір потягнув його до своїх. Через кілька хвилин всі підійшли до уашини, і доки не повсіда- лись, офіцер нікого не підпускав. Машина рушила і поча­ла набирати швидкість. Оля яко :ь встигла наздогнати м а ­шину і кинула торбину в кузов машини. Н азад торбину з кузова не викинули. Всі ще пройшли кілька метрів услід за машиною, на прощання махаючи руками, а потім ма­шина зникла. Залишилася тільки нова дерев’яна хата, якукілька років перед тим збудував дядько, дерев'яний хлів, скотина і все те, що було в хаті. Коли мої домашні повер­нулися в свою хату, то були настільки ошелешені, що не знали, що їм робити. Можна ж було піти до Петрової хати і дещо забрати звідти, а потім переслати їм. Але вдень приїхала машина із чужими людьми, між ними було кілька жінок, все, що було, списали і позабирали. Корову і свиню з поросятами забрали до колгоспу. Залишилася хата без нікого і без нічого. Кілька років у тій хаті сидів колгосп­

89

ний агроном, потім купив її працівник фінвідділу, а одного літа під час грози хата згоріла.

Перший лист дядько написав з дороги. Писав, що ве­зуть їх у товарних вагонах, а куди — ніхто не знає. При­везли їх у Іркутську область, повантажили сім’ї на маши­ни і тягач тягнув їх болотом до тайги, де чекали на них старі дерев'яні бараки з мільйонами клопів, які не давали спокою ні вдень, ні вночі. Лише після дезинфекці ї можна було хоч трохи вночі відпочити. Кожен день їх возили в тайгу, де вони різали дрова і возили на пилорами. Потім дядько писав, що вони будують місто, яке буде називатися Усольє-Сибірськоє. Довго жили вони в Сибіру, а пізніше переїхали на Кавказ.

СТОЛЯРЕЦЬ Микола Пантелеймонович,с. Городок Рівненського районуРівненської області.

ЛИСТІВКИ ВИГОТОВИЛО КДБ

Сам я родом із села Кричильська Сарненського району Рівненської області. В 1952 році мене заарештували і з а ­судили, обвинувативши у зраді батьківщині! у мирний час і в участі в Кричильській організації українських націоналіс­тів. Разом зі мною засудили ще шість осіб, нам усім дали по 25 років. На момент арешту я працював учителем в с. Дроздин і заочно закінчував Острозьке педучилище. 9 серп­ня 1956 р. був звільнений з ув’язнення комісією з Верхов­ної Ради СРСР.

Ллє на волі судилося побути мені недовго. 14 березня 1958 року мене знову засудили, інкримінувавши хуліганство. А насправді це було пов’язано з листівками, які виготовило саме К Д Б з метою провокації: звільненим з ув’язнення д а ­вали ці листівки з тим, щоб везли на Україну для того, щоб дізнатися думку людей щодо незалежності України. Коли мене заарештували буцімто за хуліганство, чого насправді не було, то на другий день мене викликав до себе праців­ник К Д Б і сказав, що коли я розповім про листівки, то за хуліганство: мене судити не будуть. Я відмовився, сказав- 90

ши, що про листівки нічого не знаю, але вони добре зн а ­ли, що вони в мене були, бо декому я їх показував. Ось так я відбув 5 років у Пермськ й області за справу, спро­воковану К Д Б

ХАРЕЧКО Іван Михайлович,Рівненська область, Сарненсь- кий )айон. с. Кричильськ.

< ЗДОБУТИ АБО НЕ БУТИ

Село Дюксин Костопільського району — звичайне село, яких на Волині тисячі. Та ось останній рік про нього го­монить вся Україна. А справа в тому, що це — батьківщи­на художника-повс.танця, іічцтеля, співака Ніла Антоно­вича Хасевича.

Він тут народився 1905 року. Син пономаря, представ­ника чи не найнижчого прошарку сільської інтелігенції, що стояла найближче до народу і яка дала українській куль­турі немало визначних письменників, композиторів, музи­кантів, художників. Шлях у мистецтво Хасевича і традицій­ний і своєрідний. Як і в багатьох українських малярів, ран­ній потяг до краси шліфували навколишня природа та тво­ри народного мистецтва, писанки, вишивки, дерев’яні хрес­ти на околицях сіл чи химерні завершення осель. Правда, молодого Ніла віддали не в мистецьку чи. бодай, малярську школу. Шляхом батька пішов і син — вступив до духовної семінарії у Житомирі . Творчість Хасевича пролягла через майстерню іконописця. Однак бурхливі роки революції і проголошення Української Народної Республіки допомогли майбутньому митцеві закінчити українську гімназію.

Нілу було тринадцять років, коли він, ідучи на навчання в Рівненську гімназію, на оржів:ькому залізничному пере­їзді потрапив під поїзд і втратив ногу. Тоді ж загинула його мати. Французька фірма, яка володіла залізницею, ви­платила Нілу компенсацію. На ці кошти він мав змогу вчи­тися в Академі ї мистецтв у Вар цав і . куди його у 1926 році зарахували вільним слухачем. У 1929-му він склав екстер­ном екзамени за гімназію. В лютому 1930-го Ніл — пов­ноправний студент Академі ї мистецтв.

91

Навчання його не було рівним. Майбутній художник не може зупинитись на певному мистецькому напрямі і прагне охопити все можливе. Спочатку студіює малюнок і м аляр ­ство в майстерні професора Котарбінського та додатково (факультативно) декоративне ткацтво у професора Чайко- вського. Однак і цього юнакові замало. Деякий час пробує себе в педагогіці, а потім остаточно обирає факультет гра­фіки.

Тепер він у майстерні відомого польського графіка — професора Скочиляса. Тут досягає успіхів. З усіх видів об­разотворчого мистецтва саме графіка надовго захоплює Ха- севича, хоч його багатогранний талант не може тільки нею обмежитись.

Ще під час навчання Ніл Хасевич відзначився рядом май­стерних робіт. Особливий успіх припав на портрет геть­мана Мазепи.

В особовій справі Ніла Хасевича, яка знаходиться в А к а ­демії мистецтв у Варшаві , зустрічаються неодноразові про­хання студента до дирекції академії: «Я сам себе утримую, знаходжуся в критичних матеріальних обставинах. Прошу дирекцію Академі ї звільнити мене від оплати за навчання... Прошу надати мені крайову стипендію». Але на одній заяві від 1 жовтня 1931 р. є резолюція: «Не заслуговує». Тоді Ніл перебивається випадковими заробітками, щоб мати м ож­ливість продовжувати навчання. Українське товариство сту­дентів у Варшаві виклопотало Хасевичу безплатне помеш­кання в інтернаті.

В деклараці ї , що стосувалася вибору спеціальності, в лю ­тому 1933 р. він записав: «Графіка і ткацтво». Свій остан­ній екзамен в Академі ї по курсу ткацтва й килимарства Х а­севич склав 17 лютого 1934 р. Старожили Дюксина згад у­ють, що Ніл, приїжджаючи на канікули в село, любив т ка ­ти, вишивати. Григорій Савич Судак, житель Дюксина, роз­повідає, що він не один раз бачив Ніла у вишитій власно­руч сорочці, як той весь час малював, сидячи під в’язом.

Шлях у велике мистецтво для Ніла перекрили поляки. Він не прийняв польського підданства, хоч його і засипали щедрими обіцянками. Якби він прийняв ці пропозиції, то за виставку лише однієї картини одержав би великі на той час гроші — 500 злотих.

Ніл Хасевич прагнув продовжити навчання, аае нестача коштів змушує його вернутися в рідне село і вже самос­тійно розвивати ремесло. Тут він шукає шляху в мистецтві, 92

викристалізовує уподобання і пристрасті. У цих пошуках він поступово відходить від олійного живопису, віддаючи перевагу темперним фарбам. Однак основний час займає графіка, дереворит і, рідше, лінорит. У них він досягає значного рівня, прагне надати техніці деревориту виразної мальовничості, розкутості: зображення будується не тільки на поєднанні ліній різної тональності, але й конфігурації, на використанні різної форми штрихів, крапок...

Крім станкової графіки, Н. Хасевич успічно пробує свої сили в так званій ужитковій чи малій графіці. Проектує об­кладинки книг, але вже частіше в нього з ’являється б а ­жання проявити себе в мініатюрних творах — екслібрисах, а також в серії заголовних букв, що, крім самої букви, по­єднують якийсь малюнок.

На початку 1939 року у Варшаві виданий альбом «К ни ж­кові знаки Н. Хасевича». Ніл Хасевич пробував свої сили і в сюжетнім картині. З а одну з таких робіт — «Прачки», де змалював своїх сусідок, дістав високу відзнаку і премію у Варшаві , що дало змогу батькові купити землю. І досі дюк- сннці те поле називають дяковим.

Не менш 'активний Ніл Хасевич і в ужитковому мисте­цтві. Він залюбки працює над ескізами декоративних т к а ­нин (верети), дерев’яних хрестів, деталями дерев’яних бу­дов, ескізами інтер’єру і навіть глечиків. Виходець з гущі народу, Н. Хасевич вважав, що фахівець-художник, який зріс на народному мистецтві, повинен опікуватись ним, під­носити рівень його художньої культури. Ніл малював ду­же багато портретів односельчан, ікону для Дюксинської церкви. На жаль, майже все згоріло в 1943 році, коли німці спалили село Дюксин.

Один з портретів Н. Хасевича періоду 1931 р. — портрет восьмирічного хлопчика Степана Гончука з Дюксина — експонується нині в Костопільському краєзнавчому музеї. Той хлопчик став уже батьком трьох синів. А портрет цей з його особистої колекції. Взагалі є надія, що чимало ро­біт Ніла Хасевича є ще в приватних колекціях, і тому з часом ми матимемо змогу ознайомитися з новими гранями його непересічного таланту. У музеї експонуються й ори­гінальні екслібриси Ніла Хасевича, які передав музею ж и ­тель Дюксина Олександр Якович Гук. Ніл Хасевич був не лише прекрасним художником. У документах Волинського обласного державного архіву він значиться як член Во-

еа

линського українського об’єднання (ВУО), делегат крайо­вого з’їзду ВУО, що відбувся наприкінці березня 1935 р. в Луцьку. Саме ж об’єднання існувало з 1931 р. Це була ле­гальна організація, котра видавала газету «Українська нива» (у 1937 р. перейменована у «Волинське слово»), ство­рювала у містах і селах Волині просвітянські та спортивні гуртки, бібліотеки.

Ніл був одним із засновників українського мистецького гуртка «Спокій» у Варшаві . Він входив до центрального і крайового проводів ОУН і був єдиним у Рівненській облас­ті членом УГВР (Української головної визвольної ради)— своєрідного парламенту України в підпіллі. Вдалося вста­новити, що Хасевич працював у газеті «Волинь» разом з Уласом Самчуком. Деякий час з молодшим братом Анато­лієм вчителював.

Дюксинці і нині з теплотою згадують уроки трудового навчання, що їх проводив Ніл Хасевич, прекрасні іграшки, які виготовляли вони на цих уроках, уроки співів і як го­тувались до різноманітних конкурсів, виступали в Дераж- ному і навколишніх селах під керівництвом Ніла Хасевп- ча, як ставили п’єси українських класиків. Сам Ніл мав гарний і сильний голос: перший тенор. РІого земляк' Григо­рій Савич Судак згадує: «Я років шість співав разом з ним у церковному хорі. Керував хором його брат Анатолій, а Ніл йому допомагав. Так гарно читати «Апостола», як це умів Ніл, нікому в селі не вдавалося. А коли він приїздив у село, то послухати його голос приходили люди з навко­лишніх сіл. Улюбленою піснею його була «Ой зійшла зоря та й вечірняя, над Почаєвом стала». Ніл не був одружений, мабуть, за навчанням, працею та громадською роботою ні­коли було й про себе подумати. Він писав і вірші. Його побратим Петро Глінчук передав у Костопільський музей пісню, слова і музику якої склав у 1942 році Ніл Хасевич. Називається вона «Засяяло сонце». ї ї співали навіть с іль­ським хором. Ще одну пісню Ніл написав у 1943 році про трагедію свого села, яке спалили фашисти.

Під час облави в Дюксині загинув батько Ніла Хасе- вича. А ще в 1940 році сгаліністи вбили молодшого брата Ніла — Анатолія. Старший брат Федір загинув у Томсь­ких концтаборах.

Яким же з а п а м ’ятали Ніла дюксинці? Середнього зросту, лисий, з великими очима, з горбинкою на носі. А ходив на протезі з паличкою. Коли розпочалася війна, Ніл Хасевич94

був суддею у своєму районному Центрі Д ер аж но м у . О ч е ­видці розповідають, як він рятував людей. Власне, й на цю посаду він погодився, щоб допомагати землякам. Коли ж переконався, що німцям, як і більшовикам, стає не потріб­на самостійна Україна, що і вони принесли їй неволю і рабство, пішов в УПА. Уже 1942 року поруч з Климом Са- вуром — командуючим УПА-Північ, штаб якого розміщу­вався в Гутвині, Ніла дуже шанували, любили й берегли, йо м у навіть виготовили спеціальний велосипед, щоб у л і ­сі міг краще пересуватися. У підпіллі Ніл Хасевич редагу­вав журнал «До зброї», випускав різні брошури, листівки. Він розробив ескізи орденів та медалей, інших нагород УПА та паперових грошей, облігацій «бафонів», які були в обігу серед населення. Цими грішми вояки УПА розраховувалися з місцевий населенням за продукти, одяг, фураж. Ніл Ха- севич створив і підпільну художню школу, де навчав малю ­ванню здібну молодь з Волині.

У 1947 р. в перестрілці з оперативною групою енкаведи- стів загинула зв’язкова одного з підрозділів УПА, проби­раючись до Луцька. Серед усього іншого в неї знайшли дві тоненькі книжечки-альбоми і понад два десятка малюнків олівцем та дереворитів, виконаних українським художни­ком Нілом Хасевичем. Ці дві книжечки — «Дереворити» і «Книжкові знаки Ніла Хасевича» — були видані гуртком «Спокій» у Варшаві в 1939 році. Можна припустити, що вони — власність самого художника і він передавав їх р а ­зом зі своїми малюнками через зв ’язкову друзям у Луць­ку, які мали їх зберегти чи передати ще кудись. Ці аль ­боми і малюнки пролежали в архівах колишнього Волин­ського К Д Б майже сорок п’ять років. 1 невідомо, скільки б ще там німували, якби Україна не стала вільною державою. Один з альбомів художникові вдалось передати за кордон, і він вийшов під назвою «Графіка в бункерах УПА» в 1952 році у Філадельфі ї (США).

Травень 1951 року... З Москви в усі управління М Д Б з а ­хідних областей України терміново розіслані фотокопії аль­бому «Волинь у боротьбі», що потрапив до рук енкаведис- дів. Мабуть, велику силу мав той альбом, коли Москва наказала терміново розшукати автора і «пресечь его анти- советскую деятельность». У Рівному було організовано спе­ціальну оперативну групу, яку очолив якийсь полковник Бондар (прізвище несправжнє). Йому допомагали ще два капітани, один аж із Сумського управління М ДБ. Згодом Бондар довідався, що оригінали малюнків нелегально пе-

95

реправляли за кордон. Він консультується в художників, котрі запевняють: автор цих гравюр — професіонал дуже високої кваліфікації . Н а малюнках ініціали «НХ». їх роз­гадкою і займається емгебістська група. І треба визнати: шукати вони вміли. Документи і свідчення захоплених у полон повстанців допомог/ и Бондарю точно встановити: ав­тором малюнків, а отже, й альбома є Ніл Антонович Х а­севич. Поступово чекістське кільце навколо художника зву­жувалось. Опергрупі допоміг випадок: в одному із бунке­рів були знайдені зашифровані документи. Емгебістам в да ­лося розшифрувати записку такого змісту: «Заготували для вас п’ять кілограмів паперу, вишневе дерево». Була й ад ­реса: бункер на хуторі б ля села Сухівці (це 12 кіломет­рів від Клеваня) . Хоча й імені Ніла Хасевича у записці не було, та емгебісти одразу здогадалися, кому потрібні папір і вишневе дерево. Операція взяття Ніла Хасевича почалася вранці 4 березня 1952 року. Ніл і його два охо­ронці переховувалися в криївці на хуторі Лаврина Стацю- ка за пагорбом через річечку. Хутір оточили емгебісти. Д о ­пит почався з господарів. У стайні відкрили люк. На вимо­гу здаватись підпільники мовчали, потім з криївки пішов дим — то палили документи. І аж тоді пролунали три по­стріли. Криївку для певності закидали гранатами.

А ось як про ці події згадує полковник Бондар у книжеч­ці «Чекистьі рассказьівают», виданій «Советской Россией» у 1985 році великим тиражем: «Виходите! Иначе забро-саем гранатами — крикьул Бондарь. Ответом бьіло мол- чание. Вьіходит, переговори не состоялись. Жаль. . . Но его, полковника Бондаря, совесть чиста. Он дал «Зоту» (псев­до Ніла Хасевича — прим, автора) и его охранникам по- следнюю возможность сохранить свои жизни. Чекист вьінул из сумки гранату РГД...»

Про яку «чисту совість» веде мову емгебіст, якщо трьох людей, один з яких без і і о г и , оточив цілий батальйон? Іс­тина в іншому: Ніл Хасевич здаватися на милість понево­лювачів не хотів і вибрав собі іншу долю: загинув з авто­матом у руках в сорок сім років...

А справжнє прізвище засекреченого полковника Бонда­ря нині відоме. Таким, як він, хотілося б відповісти сло­вами самого Ніла з його листа, що був опублікований на Заході: «Росіяни знають, хто криється за псевдонімом «Бей- Зота», а мої співвітчизники селяни не знають. Я хочу, щоб був суддею у своєму районному центрі Деражному. Оче­96

видно, всі знали. Я хотів’ би, щоб знав уйесь світ. В житті я все віддав, але я не можу втратити більше, аніж своє життя. Але, як довго буде залишатися у мене хоча б одна краплина (іскра) життя, я боротимусь із ворогами свого народу. Я не можу битися з ними руками, але я б’юся сво­їм різцем і долотом. І я, каліка, воюю з ними в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не ві­рять, що така боротьба можлива і що українці борються».

А тепер поміркуймо: чи могла така людина, як Ніл Х а ­севич, бути бандитом? Звичайно ж, ні. Зустрічався я в Дюк- сині із старожилами Олексієм Опанасюком, Степаном Теп- люком, Григорієм Судаком, Миколою Овдійчуком, Олек ­сандром Гуком, які добре знали Ніла Хасевича. У всіх у них добрі теплі спогади про свого славного земляка як про людину, що, окрім малярства, вчила дітей і молодь любити рідне село, поліський край, Господа Бога і прекрасну нашу матір — Україну.

Минулого літа на Рівненщині і Волині перебувала група кіномитців з Києва на чолі з режисером Михайлом Петро­вичем Ткачуком. Вона знімала фільм про Ніла Хасевича «Здобути або не бути...» І ось що сказав в інтерв’ю волин­ській газеті «Народна трибуна» Михайло Петрович: «Через весь фільм у нас проходить легенда про те, що наші пра­діди не здавалися живими. Існувало повір’я: якщо хтось по­трапить у полон, то і на тому світі він буде служити во­рогам. Це пронесли через своє життя козаки. І це правило існувало й в УПА. Здобути або не бути — це був їхній де­віз. Ніл Хасевич також застрелився, коли оточили бункер».

Де поховали Ніла Хасевича і його бойових побратимів— невідомо. Та й чи поховали, як належить? Пошук триває...

Анатолій Феодосійович ВАКУЛКА, директор Костопільського краєзнав­чого музею.

Документи, використані при написанні нарису

1. Спогади старожилів села Дюксина Костопільського району Рівненської області Григорія Судака, Олексія Опа- насюка, Степана Теплюка, Миколи Овдійчука, Олександра Гука — зберігаються в фондах Костопільського краєзнав­чого музею.

2. Богдан Берекета. Дюксин пам’ятає Ніла Хасевича. Газета «Голос України», 15 вересня 1992 р., № 175 (425).

У7

3. В. П ’ясецький. Знайомтесь: Ніл Хасевич. Газета «Мо­лода Волинь», 12 липня 1991 р., № № 79, 80 (3841—3842).

4. М. Козак. Ніл Хасевич здаватися не захотів. Газета «Волинь», 14 березня 1992 р., № 33 (12546).

5. В. П ’ясецький. Повернення Ніла Хасевича. Газета «Народна трибуна», 29 лютого 1992 р , № 17 (127).

6. Збірка оповідань «Чекистьі рассказьівают». Разгад ка НХ. Видавництво «Советская Россия», 1985 р.

7. О. Сндор. Трагедія Ніла Хасевича. Газета «Молода Волинь», 28 вересня 1992 р.

НАС БУЛО Д Е В ’ЯТНАДЦЯТЕРО

1951 рік — шостий рік по закінченні другої світової війни. В приміщенні рівненського К Д Б уже тиждень три­ває закритий суд виїзної сесії військового трибуналу При­карпатського військового округу. На сцені в актовому залі

— «трійка»: голова і два засідателі. В залі на лаві під­судних — дев’ятнадцять юнаків «допризовного» віку. По­стрижені, бліді, виснажені нічними допитами, вони спочатку ледве впізнали один одного. З а спинами — конвоїри, слідчі. Зі сцени звучать слова вироку: «Учасники Организации Во­льних Казаков — ОВК — ставили своей целью насиль- ственное свержение существующего в С.ССР строя...»

А було це так. В повоєнні роки в селі Михалківцях Ост- різького району, як у краплі роси, відбилася доля усіх сіл Західної України. Сп’янілі від крові оперативні групи га­сали по селах, винищуючи рештки поодиноких повстанців, що не бажали здатися на милість «освободителей-победи- телей». До залізничної станції тяглися валки підвід: то ви­возили до Сибіру немічних стариків та матерів з немовля­тами — сім’ї тих, хто мав хоч якесь відношення до націо­нально-визвольного руху.

Селян, що уціліли від висилки, силоміиь заганяли до колгоспу. Переважна більшість селян до радянської влади ставилися вороже і всьому дав ал а свою оцінку. Наприклад, усіх російськомовних військових вважали чужинцями, во­рогами і називали їх коротко — совєти. Своїх земляків, що доносили совєтам, а потім допомагали їм добивати братів- українців, називали сиксотами. Повстанців називали з лю- 98

бов'ю — наші хлопці, або просто — хлопці. Та з проклят­тям і ненавистю дивилися селяни на тих хлопців, які під виглядом боротьби за самостійну Україну знищували своїх ,-іемляків, щоб пограбувати їх майно. А згодом більшови­цька пропаганда, користуючись цими фактам (і, обливала брудом священну боротьбу українського народу за своє визволення.

В одну із холодних грудневих ночей, коли совєти з до­помогою сиксотів виносили на вози клунки і виганяли з хат михалківських селян, приречених на висилку, шістнад цятирічному Віталію Пантюшко пощастило втекти і з а ­ховатися в заміжньої сестри, де він і залишився жити. Н а ­завжди зосталася в серці образа за невинно висланих в тундру матір, сестру і батька, що там! і помер. його схи­льність до романтики і ораторські здібності притягували до себе ровесників. Під впливом прочитаних книг, що з а л и ­шилися від «Просвіти» про голод 1933 року («Марія» Ула- са Самчука) та про романтику козацьких звитяг, бажаючи допомогти якось поневоленому народові, Пантюшко ство­рює підпільну організацію Вільних Козаків — ОВК- Всі ми погодилися стати членами організації, ясно усвідомлю­ючи про можливий трагічний її кінець.

Спочатку на наших таємних з ібраннях велися лише з а ­пальні розмови, але в міру того, як ми ставали доросліши­ми, наші надії теж стали серйознішими. Щоб організація діяла, потрібна підпільна преса, друкарський „станок. Д і ­стати його можна було лише шляхом збройного нападу па друкарню. І ми, сім чоловік з одним пістолетом, в сусідньо­му селі Тесів роззброїли групу «стрибків» і з цього мали дев’ять гвинтівок. Іншим разом викрали в дільничного упов­новаженого автомат ПП Ш а. Зброю кожний підпільник три­мав у себе вдома.

Нічний напад на контору «Заготзерно» з метою захопити там друкарську машинку не увінчався успіхом. Тоді за дру­гим разом машинку було викрадено через вікно без засто­сування зброї. В селі Михалківцях на горищі хати за по­двійного стіною обладнали місце для друкування листівок. Окрім того, виготовили - саморобний друкарський станок, що складався з двох валків і гумового кліше з текстом ли ­стівки, обрамленої по кутах тризубами.

Ще планувався збройний напад з метою заволодіти дру­карським станком, на якому друкувалася малотиражна га­зета МТС с. Оженін, але у зв ’язку з відсутністю робочого

місця для обладнання друкарні цей задум було відкладено на пізніше.

Та не одними листівками обмежувалася діяльність ОВК- У вечірній сутичці був убитий голова сільради Міщук Іван, якого районна влада призначила на цю посаду за особливі заслуги — на його совісті була смерть багатьох повстанців і десятків односельців, що померли в засланні. Цей акт — явна жорстокість. Але хіба можна було боротися із ста­лінським терором іншими, гуманнішими засобами? Напри­клад, пікетувати К Д Б і вимагати відставки Берії?!

Головним завданням ОВК було поширення підпілля по всій Україні при суворій конспірації. З метою конспірації деякі члени ОВК вступили до комсомолу, і сам керівник підпілля був секретарем комсомольської організаці ї в Ми- халківцях. Аби мати ширші можливості для спілкування з молоддю, Пантюшко домагався у районного начальства, щоб послали його на навчання в обласний центр або у столи­цю. Але йому не довіряли. Зрозумівши це, він, щоб викли­кати довір’я, здійснює з допомогою інших підпільників імі­тацію замаху на своє життя. І тут не вдалося переконати районних керівників у тому, що він мусить виїхати із села. Тоді Пантюшко інсценізує ще один напад невідомих «бан­дерівців» на нього. Йдучи через ліс, з допомогою одного члена ОВК ранить себе важко в руку. Але і це не викли­кало довіри, а навпаки — рана, стріляна зблизька, викли­кала підозру. Пантюшка Віталія арештовують.

На слідстві він придумує для себе небувалі злочини, аби викликати «вогонь на себе» і цим зберегти від викриття решту підпілля.

Та невдовзі арештовують усіх інших членів О ВК в Ми- халківцях, Милятині, Оженині, у місті Острозі, Львові. Хто нас викрив?

Через вісім місяців слідства під час суду ми зрозуміли, що стали жертвою підлої провокації місцевого КДБ: серед нас на лаві підсудних не будо Мацюка Степана, старшого від нас за віком, активного учасника терористичного акту. Тоді, коли трьох інших членів ОВК, спровокованих Мацю- ком до вбивства Міщука, було засуджено до розстрілу,' Мацюка, замість смертної кари, відправили на Далекий Схід у порт Находка у військову частину на посаду заві ­дуючого складом.100

Для чого це все потрібно було кадебістам? Знищивши залишки УПА і їх посібників, роздуті штати районних ка- дебістів відчули себе непотрібними, зайвими людьми у сус­пільстві. А так хотілося ще «поі.рацювати». Ось тут і зн а ­добилося їм наше молоде н є д о с е і д ч є і і є підпілля.

Звичайно, у цивілізованій правовій державі наші щирі бажання принести людям добро можна було б направити в розумне русло, О ВК могло б існувати легально. Та каде­бісти використали нас по-своєму. Адже за викриття тако­го підпілля їм, без сумніву, належали подяки, нагороди, підвищення у званнях.

Отож, трьох наших юнаків розстріляно. Решту 16 осіб засуджено кожного на 25 років ув’язнення і розіслано в усі кінці обширного гулагу. На важких роботах з номера­ми на спині відбули вони по 5—6 років каторги, аж до хру- щовської «відлиги». А потім довгі роки носили тавро «из- менник родиньї». Більшість із них так і не дочекалися то­го світлого дня, задля якого віддали здоров’я і життя.

Я, автор цих рядків, член ОВК, вважаю своїм святим обов’язком розповісти про них. Ось їх імена:

— Пантюшко Віталій Йосипозич — організатор і керів­ник ОВК, розстріляний у рівненській тюрмі.

— Трофімчук Данило Сидорович — розстріляний.— Данилюк Парфен Євдокимович — розстріляний. '— Радчук Віталій Семенович — шахтар, Караганда,

помер.— Тарасюк Євген Федорович — колгоспник с. Черняхів

Острізького району.— Мельничук Віталій Феодосієвич — шахтар, худож­

ник театру ляльок, м. Рівне.— Ковальчук Андрій Васильович — шахтар, викладач

музики, м. Гайворон Кіровоградської області.— Парфенюк Юрій Антонович — колгоспник с. Михал-

ківці Острізького району.— Фашевська Павліна — по звільненні померла від

туберкульозу в с. Михалківці.— Делик Михайло — шахтар, помер у м. Нововолинську.— Трофімчук Володимир Зіиькович — робітник Острізь­

кого цукрового заводу.— Заїчковський Олег — електрозварник, м. Ростов-на-

Дону.

Даних про місце знаходження решти менш активних чле­нів ОВК я не маю. Подаю тільки їх імена і місце прожи­вання до арешту;

— Беднарчук Микола із Михалківець.— Гусар Яків із Милятина.— Заїнчковський Василь із Острога.— Хрипливий Анатолій із Острога.— Шуміловський із Оженина.— Квіка Ростислав із Оженина.— Гуменюк Опанас із Михалківець.

МЕЛЬНИЧУК Віталій Феодосієвич, головний художник Рівненського об­ласного театру ляльок, заслужений працівник культури України.

м. Рівне.

ЗМІСТ

Від редакції З

Є. Шморгуи. Письменник В ал ер ’ян Поліщук 4

Т. Бульба-Боровець. Доконали в ’язничні мури (із книги «Арміябез держ ави») 8

В. Боровськии. Теодосій Довгалюк. й о г о життя й праця 9

М. Шульга. Д ва спогади. Злочини в лубенській в ’язниці 17

B. Гуменюк. Ось таке листування 20

И. Пацула. Провокації терориста Кузнєцова 22

А. Мисечко (запис К. Бачинської). Борозни на душі 38

Л. Оліярник. Залишилась ' хвора і без пенсії 43

Д. Гаврилюк. Мій батько був партизаном 44

М. Деннсюк. Між двома вогнями 47

Т. Левіна (Бухало) Додому повернутись не дозволили 48

A. Кватира. «Совєцька власть не карає, а перевоспітує» 52

М. Бойко. Моє псевдо в УПА — «Ж уравель» 53

І. Сущук. «З то го не бьіло...» — «Ні, було!» 54

М. Симчук. А важив я, дорослий чоловік, тридцять шість кілограмів 55

Я. Бричко. Людським м’ясом годували 57

М. Чубик. Утікала від каторги, та не втекла 58

О. Стадник. «Здесь ваш дом, здесь ваш н гроб» 59

C. Бабій. Тернопільська рівненчанка 51

B. Пастушок (Солоневська) . У нетрях сталінського Гулагу 63

Ю. Удодік. 1 невідступно спогади зо мною 80

В. Ткачук. Судили при закритих дверях 83

0 . Камінська (Ю рчук). Страйк політв’язнів у Норільську 84

М. Столярець. Так визволили мого дядька 88

1. Харечко. Листівки виготовило К Д Б 90

A. Вакулка. Здобути або не бути 91

B. Мельннчук. Нас було д ев ’ятнадцятеро 98

Серія книг «Реабілітовані історією

Випуск 1.

ІЗ КРИНИЦІ ПЕЧАЛІ

(збірник спогадів та документів)

Здано до набору 11.09.93 р. Підп. до друку 18.01. 94 р. Ф ормат 60x84 1/16. Папір пис. № 1. Літерат. гарн. Високий друк. Умови, друк: арк. 6,5. Тираж 2000 пр. Зам. 16. Ціна договірна. Замовне,

Видавництво «Азалія» Рівненської організації Спілки письменників України, 266000 Рівне, Симона Петлюри, 1.

Районна друкарня, 265110 Млинів, Горького, 1.