ЗАЧАРОВАНА КАЗКОЮ

«Квітка щастя» — так молода письменниця Неля Шейко-Медведєва назвала

першу збірку своїх творів.

Тепер молоді автори дебютують у літературі якщо не збіркою віршів, то

збіркою оповідань, якщо не повістю, то романом. Дебютують книжками

документальних нарисів, щоб згодом перейти на прозу художню. Значно рідше

пробують свої сили в жанрах пригодницькому чи науково-фантастичному, в

царині публіцистики чи есеїстики. Значно менше, ніж хотілося б, ідуть в

драматургію, яка сьогодні ой як потребує притоку свіжих обдарувань!

Н. Шейко-Медведєва книжкою «Квітка щастя» дебютує не просто на ниві

української драматургії, а в особливо рідкісному на сьогоднішній час і дуже

непростому жанрі поетичної п’єси-казки для дітей. Ніхто не стане заперечувати,

скажімо, що драма, трагедія чи комедія мають свою специфіку, які вимагають

поважного до себе ставлення. Своя специфіка притаманна і поетичним п’єсам-

казкам для дітей, і, мені здається, авторка книжки «Квітка щастя» наділена тим

прекрасним природним чуттям цієї специфіки, яка й надає її творам чарівливої

одухотвореності.

Здавалося б, казка — це архаїка в наш суворий реалістичний час, здавалося б,

казка більше й органічніше відповідає мистецькому осмисленню дня

вчорашнього, ніж дня нинішнього чи завтрашнього. Здавалося б, вагомі успіхи

письменників, що не цурались казкової фантастики, гротеску, — це вже класика

світової та вітчизняної літератури (Рабле, Свіфт, Гофман, По, Гоголь). Проте

досвід переконує, що й сьогоднішня література дуже пильна до казкової

фантастики, що й сьогоднішня література в цьому напрямку домагається

помітних успіхів, як на вітчизняному терені, так і за кордоном (Айтматов,

Маркес).

Звичайно, тут названо лише деякі вершинні імена.

Але поступальний рух є поступальний рух, а тому-то за цими вершинними

іменами сьогодні та завтра появляються та появлятимуться й інші імена...

Читаючи п’єси-казки з книжки Н. Шейко-Медведєвої «Квітка щастя»,

поринаєш свідомістю у світ української казки, яка є органічним і неповторним

витвором народної психіки, яка є витвором колективним і невмирущим. Джерела

казки — в сивій давнині, коли ще не було ні письма, ні пам’яток писемної

творчості, коли людина відтворювала довколишню дійсність із допомогою

наскальних зображень, ритуальних танців, міфів, легенд, казок, загадок, дум,

билин, свідомо чи несвідомо в свої творчі акти вкладаючи як мистецьке

обдарування, так і рівень наукового осягнення, розуміння буття. Авжеж, молода

письменниця взялася за перо зовсім не для того, щоб запропонувати читачам нові

варіації добре відомих казкових сюжетів, хоча, звичайно, такі варіації, які мають

відбиток неповторної авторської індивідуальності, прикмети часу, широко

практикувались і практикуються.

Молода письменниця, вправно послуговуючись художницькою енергією

народної казки, отією її дивовижною магією, яку ми спізнали ще в ранньому

дитинстві і від якої не звільняємось у подальші роки, намагається осягнути

мінливу об’єктивну дійсність — хай то об’єктивна історична дійсність недавня чи

давніша, хай то об’єктивна дійсність нашого сьогодення. У п’єсі-казці «Квітка

щастя» мудрій відунці-чарівниці Зільниці належать слова:

Біда і щастя завжди поруч ходять.

Купальська ніч таїть ключі від щастя.

Герої творів Н. Шейко-Медведєвої, — саме ті герої, яким ми спільно з

письменницею віддаємо симпатії, хто уособлює відвагу, моральну цноту,

громадянську зрілість, — борються з бідою, долаючи сподівані та несподівані

перешкоди, виходячи з цієї боротьби переможцями. Ці герої відстоюють щастя не

тільки для себе, а й для інших, бо саме за умов загальної справедливості, саме в

щасті найповніше розкривається духовна сутність людська. Перипетії боротьби

добра зі злом у п’єсах складні, таять чимало загадок, для розгадування яких

потрібні не просто кмітливість, хитрість чи спритність персонажів, а й їхня

порядність, сердечна чистота, вміння співпереживати, вболівати, той стан єства,

коли чуже щастя сприймаєш як своє особисте.

Світ людей у казках Н. Шейко-Медведєвої, як те спостерігаємо і в народних

казках, невіддільний від світу природи. Цей світ — спільний, єдиний. Цей світ —

одухотворений, живий, наділений душею, розумом, йому притаманні майже такі

самі пристрасті, як і світу людському. Часто злі руйнівні сили природи

виступають спільниками негативних героїв, допомагаючи у їхніх недобрих

задумах і вчинках, а ясні, гуманні творчі сили природи сприяють героям

позитивним, і часто саме ця допомога й призводить до торжества справедливості

як у світі людському, так і в світі природи, витворюючи таку необхідну для всіх

гармонію, котрій протипоказані зло, неправда, біда.

Як і народні казки, п’єси-казки Н. Шейко-Медведєвої повчальні, не позбавлені

дидактичного спрямування, але їхня повчальність і дидактика не риторичні, а

«прочитуються» завдяки тим взаємовідносинам, що складаються між

персонажами, завдяки системі розгорнутих метафор. Герої казок не просто

сповідують принципи народної моралі, не просто стоять на засадах народного

кодексу честі — вони відстоюють ці принципи і засади як свідомим способом

свого життя, так і активною позицією, безкомпромісною боротьбою з тими, кому

ці принципи чужі. Отже, у п’єсах-казках іще й у ненав’язливій формі відображено

«драми ідей», котрі реалізовано тактовно, зі смаком. Як багато в казках важить

саме казковість, загадковість, непередбаченість подій і вчинків негативних та

позитивних персонажів, котрі сукупно підігрівають нашу цікавість до розповіді,

примушують стежити за розвитком подій, за долею героїв! Щоб витворити

таємничу атмосферу казки, вступають у взаємодію чимало її компонентів, поміж

котрих чи не найважливіші функції відіграє сюжет. Сюжет казки має свої

особливості, свої секрети. Книжка Н. Шейко-Медведєвої переконує нас у тому,

що молода письменниця осягнула багатоманітний світ казки народної, а тому-то

чарівним світлом фольклору й осяяно її індивідуальну творчість.

Відомо, що народні пісня та казка цураються слова знівельованого та

безликого, що фольклор — це невичерпна скарбниця слова яскравого,

самоцвітного, коштовного. Звернувшись до багатств фольклору, Н. Шейко-

Медведєва зуміла зачерпнути з його щедрих мистецьких надр живе слово, яке

проміниться красою, наділене вагомим змістом, запліднене мудрістю.

Звичайно, авторка книжки п’єс-казок «Квітка щастя» Н. Шейко-Медведєва

стоїть лише на початку творчого шляху, ступає лише перші кроки. Вливаючись у

лави свого літературного покоління, вона має індивідуальне обличчя, котре не

губиться поміж інших, бо наділене рисами досить прикметними. Якою новою

книжкою порадує через рік чи два-три роки? Буде схожа ця книжка на «Квітку

щастя» чи відрізнятиметься від дебюту? Що ж, час покаже. І хочеться, щоб час

показав якнайшвидше, щоб Н. Шейко-Медведєва утвердила свій талант

утвердилась у літературі.

Євген ГУЦАЛО

Квітка щастя

Казка-п’єса

на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

П е т р у с ь — хлопець 16-17 років, згодом дорослий П е т р о

Т и м к о — його молодший брат

Г а н к а

З і л ь н и ц я — дуже старенька бабуся

Ц в і т П а п о р о т і

С л у г а Петра, його Сумління

К о с т о г р и з

}ЩуриК р и х т а С а л а

О г р и з о к С в і ч к и

К і т

Ж а р - П т и ц я

Ч о л о в і к

ДІЯ 1.

Картина 1.

Невелика галявина, яку обступив густий ліс. Багряне сонце закотилося за

дерева. Промені ледь пробиваються крізь сизу млу, яка поступово заполонює

ліс. На галявині двоє: П е т р у с ь , він зосереджено вирізує собі палицю, і

Г а н к а , яка плете вінок з ромашок, скоса позираючи на юнака.

Г а н к а (наспівує).

Пусти мене, моя Мати,

На вулицю погуляти —

На Йвана,

На Купала.

На вулиці вода йде,

А на морі хвиля б’є —

На Йвана,

На Купала.

А на траву роса впала

На Йвана,

На Купала...

На галявину вбігає Т и м к о .

Т и м к о .

Гей, слухайте! Там хлопці

Багаття вже ладнають.

П е т р у с ь .

Так рано? І без мене?

Т и м к о .

А височенне... І не перескочиш!

П е т р у с ь .

Та я перелечу, неначе птах!

Запам’ятай, найвище від усіх.

Побачиш, Ганко!

Г а н к а (лукаво).

А от і не побачу...

П е т р у с ь .

Чому ж це?

Г а н к а .

Я буду нині вперше танцювати

З дівчатами, у білому віночку...

Т и м к о .

І будеш в воду кидати вінок?

Г а н к а .

Авжеж. (Помітивши поміж деревами білу постать).

Поглянь. Мара якась...

Т и м к о (вдивляючись).

Неначе чоловік... Старий і сивий...

Г а н к а .

Пішов... А може, то — купальські чари?..

П е т р у с ь (статечно).

Дивись, біди собі не начаруй...

На поляні з’являється старенька З і л ь н и ц я з кошиком, наповненим грибами,

зіллям.

З і л ь н и ц я .

Біда і щастя завжди поруч ходять.

Купальська ніч таїть ключі від щастя.

П е т р у с ь .

Ключі від щастя, кажеш?

Це цікаво...

З і л ь н и ц я .

Цієї ночі папороть цвіте...

У нетрях лісових, в дрімучих хащах.

Де сплять тумани й бродять звірі дикі,

Одна-єдина квітка розцвітає...

Т и м к о .

А як здобути ту чарівну квітку?

З і л ь н и ц я .

Ой, тяжко це зробити, синку, тяжко,

Бо дух землі цю квітку стереже,

Стежки заплутує, страхіттями лякає...

Г а н к а .

Кому ж потрібна квітка та лукава,

Нічна примара, видиво пусте?

З і л ь н и ц я .

Це всемогутній цвіт землі, дитино,

Що наділяє щастям і багатством.

Сміливець, що зірве її, здобуде

Усе на світі...

П е т р у с ь .

Так-таки і все?

З і л ь н и ц я .

Усі бажання виконає квітка,

Усе до ніг йому за мить положить,

Чого запрагнуть розум і душа.

П е т р у с ь .

Якщо це Правда, то настав мій час...

Сьогодні ж я зірву той дивоцвіт!

З і л ь н и ц я .

Дивись який хоробрий відшукався!

Т и м к о .

Мій брат такий... Скоріше скрутить в’язи,

Аніж відмовиться від задуму свого!

З і л ь н и ц я .

А що ти хочеш в неї попросити?

П е т р у с ь .

Скажу їй: «Квітко, полум’я нічне,

Геть прожени всі немочі і злидні,

Збудуй село предивне і багате,

Дай людям все, що тільки не попросять...»

Мені ж хай дасть гарячого коня,

Одежу красну й богатирську силу!

Т и м к о .

Ну а мені, Петрусю? А мені?

П е т р у с ь .

Віз ласощів. Великий-превеликий!

Т и м к о .

І інструмент, щоб дерево різьбити,

Твої веселі хати прикрашати.

П е т р у с ь .

Хай буде так. І ще візьму для Ганки

Убори царські, золотом розшиті,

Вінок перловий, туфельки з кришталю...

Уce, що схочеш, Ганночко! Усе!

З і л ь н и ц я (з лагідною, але поблажливою посмішкою).

Гляди ж, мене, синочку, не забудь.

П е т р у с ь .

Е, ні, бабусю. Я їй накажу Відсипати вам кошик самоцвітів.

З і л ь н и ц я .

Лиш не забудь, Петрусю, не забудь.

Раптом вдалині, за деревами, запалали вогні, спалахнув веселий сміх, задзвеніли

пісні.

Г а н к а (до Петруся).

Вже свято починається, ходи!

Але П е т р у с ь , похитавши головою, прикипів поглядом до темного,

таємничого лісу. Г а н к а з Т и м к о м побігли на вогні.

З і л ь н и ц я .

Юначе, схаменися.

Це лиш байка...

Казали ще...

Один юнак здобув

Ту квітку...

І пропав...

Але П е т р у с ь лише відмахнувся від перестороги. З і л ь н и ц я поволі

шкандибає геть. Галас віддаляється. Швидко темніє. Поляну оповиває

моторошна тиша. Раптом ліс зашумів, задзвенів. Щось грізне й таємниче

вплелося в його голос. А далі зовсім близько почувся тихий шепіт:

«Шукай мене...

Я квітка щастя...

За мить я розцвіту

І згасну теж за мить...

Все дасть тобі

Вогненна квітка щастя,

Чого душа запрагне,

Що розум повелить... »

П е т р у с ь кидається у гущавину. Дерева крутяться в шаленому танку. Чути

скрегіт, крик. Світяться велетенські очі. Фантастичні видива обступають

юнака. А срібний голос манить:

«Шукай мене,

Шукай мене —

Примарний вогник

Вічної Надії...

Дивись, темніє,

Швидко як темніє...

Ще мить-і ніч мине...

Шукай мене... мене... »

І він вперто йде. Дерева шарпають його за руки, мов живі. Земля танцює під

ногами. Чути зловісні голоси: «Вертайся, дурню! Утікай!», «Гей, бережись!»,

«Ось смерть твоя прийшла!» Раптом вдалині засяяла, закрутилася вогненна

квітка. Простягнув до неї руки П е т р у с ь під радісні зойки: «Не дістане!»,

«Не дійде!», «Не зірве!»

П е т р у с ь .

Зірву!

От-от вхопить квітку, але, знеможений, падає. Над ним лунає регіт: «Ну що,

зірвав? Дивись, весь юшкою кривавою умився, побив коліна, ребра обтесав... І

лізеш?!»

І я дійду... Дійду!

Рвучко кидається вперед, міцно хапає сяючу квітку за стебло і піднімає високо

над головою. Квітка втрачає свій гарячий блиск, випромінюючи лише легке

місячне сяйво. Все стихає.

Ц в і т П а п о р о т і .

Ти переміг, здобув навіки щастя.

Тобі одному я служити буду.

Весь світ до ніг твоїх я покладу.

Запам’ятай одне лиш: ти ні з ким

Не зможеш своїм щастям поділитись,

Бо щезне все в одну-єдину мить.

П е т р у с ь .

Ні з ким? Ніколи? Ти жартуєш, квітко.

А Ганка? А Зільниця?

Я здобути хотів тебе для всіх...

Ц в і т П а п о р о т і .

Поділишся — все щезне вмить.

І не вагайся — вже світанок близько.

П е т р у с ь .

Віднині твій господар — я!

Ти виконаєш все, що я звелю,

Для мене і для них!

Ц в і т П а п о р о т і .

Е, ні... Хай кожен сам собі

Здобуде щастя,

А на чуже — нехай не зазіхає!

П е т р о , вагаючись, озирається навкруги, мовби чекає чиєїсь поради.

Погоджуйся, вже прокричали півні.

І небо голубіти почало...

П е т р у с ь (знеможено),

Хай кожен сам!

Квітка пригасає. З-за дерева виходить Ч о л о в і к у б і л о м у .

Ч о л о в і к .

Покинь її! Покинь!

Туди іди... Тебе чекають там.

П е т р у с ь робить декілька кроків йому назустріч, а потім рвучко

повертається до незнайомця спиною. Чути крик півня. Юнак завмирає, міцно

притискаючи до грудей квітку.

П е т р у с ь (озираючись).

Ти що, мене за дурня маєш?

Хто нині щастям нехтує?..

Дивак... (До Цвіту Папороті).

Збудуй мені такі хороми,

Щоб світ від здивування онімів!

Лише не тут... Десь далі... Далі...

Ч о л о в і к у б і л о м у в розпачі прихиляється до дерева. Ц в і т П а п о р о т і

так яскраво спалахує, що здається, ніби загорівся ліс. Лунає химерна музика, і

все вмить гасне, щезає.

Картина 2.

Дивовижної пишності кімната. Стіни її визолочені і прикрашені самоцвітами.

На кришталевій підлозі ростуть золоті дерева. У золотій клітці сидить

смутна Жар-Птиця. Кімната має три вікна, і у кожне з них заглядає сонце. На

столі — скриня з дорогоцінностями. В кутку, на узвишші, в блискучій вазі

стоїть Ц в і т П а п о р о т і . Серед цієї королівської пишноти сидить по-

королівськи зодягнений, але дещо обважнілий П е т р о .

П е т р о .

Чого б іще у квітки попросити?

(Позіхає).

И найменшого бажання не лишилось.

Хіба царівну? Але ж ні...

З царівною ділитись доведеться

Цим щастям небувалим...

Гей, слуго!

Входить в полатаній одежі Ч о л о в і к , який благав П е т р а покинути Ц в і т

П а п о р о т і . Він зблід, змарнів, очі повилися смутком.

С л у г а .

Я тут! Я жду...

П е т р о (розглядаючи його).

Послухай чоловіче,

Чому мені усе здається,

Що я тебе віддавна знаю...

С л у г а .

Авжеж. З дитинства.

П е т р о .

Немовби й справді... Ет, здалося.

Тут слуг до лиха...

С л у г а .

Я друг твій, Петре... Пригадай...

П е т р о (різко).

Ну, досить, чоловіче.

Ти вже вперше в вічі лізеш...

Мовчи й служи, як інші,

Бо мені лиш варт кивнути

(показує на Цвіт Папороті)

І кінець... Амінь.

С л у г а , важко зітхнувши, хилить голову долі.

Нехай обід готують!

Раптом щось зашаруділо — і з кутка визирнули щурячі пики. С л у г а ,

зойкнувши, відступає до дверей.

Що сталося? Чому ти так тремтиш?

С л у г а .

Щури! Повнісінько щурів!

П е т р о .

Ха-ха! Мов панна, зблід...

Щурів боїться...

С л у г а (злякано бурмоче).

Це, пане, страшно,

Коли в новім домі

Щури з’являються... І точать стіни,

І підривають довгими носами

Основи віри... Топчуть чистоту,

Отруюють сумління... Убивають

Любові паростки...

(Відчиняючи двері).

Гей, Коте, поспішай...

У нас біда...

Щури, щури...

Входить К і т .

К і т (дивлячись на Петра).

Показуй, де ховаються поганці...

С л у г а показує. К і т підкрадається до нори і завмирає.

П е т р о .

Ну, досить забавлятись!

Я не хочу, щоб ви вбивали

Тих щурят невинних...

(До Слуги).

Переполох підняв такий і галас,

Неначе враже військо наступає.

К і т , не звертаючи уваги на П е т р а , пантрує біля нори.

(До Кота).

А ти хіба не чуєш, що кажу?

К і т .

Не розумієш, що біда прийшла?

П е т р о .

Яка біда? Та я лиш ворухнусь —

Вони тремтять, схиляються низенько,

Не те що ви, свавільні, непокірні...

Йди геть, кажу!

К і т неохоче скоряється.

К і т .

Вважаю себе вільним від роботи...

Мене учили нищити щурів,

А кланятись низенько — не учили...

(До Слуги).

Приходь увечері —

Зіграєм в шахи, друже...

Виходить. С л у г а стоїть біля дверей, сумно схиливши голову.

П е т р о .

Ти бач який! Це ти пригрів приблуду!

С л у г а .

Він вільний... Він щасливий...

П е т р о .

Oцe так слуги...

Один — нахаба. Другий — боягуз...

С л у г а (стиха).

А ти — нікчемний зрадник...

П е т р о .

Що ти сказав?!

С л у г а .

А ти ще чуєш?

П е т р о (розлючено).

Та що це з вами нині?

Нехай обід готують. І негайно!

С л у г а .

Яких заморських страв забаглось нині?

П е т р о .

Заморських? Ні. Заморські вже набридли.

Нехай готують борщ і деруни

Та кислячку холодного макітру.

(Помічає здивування Слуги).

Чого ти очі витріщив? Іди!

С л у г а виходить.

От чудеса... Згадався дім убогий,

Обід недільний наш...

Шкода, що так ніхто і не побачить,

Яким щасливим паном став П е т р о .

Входить С л у г а .

С л у г а .

Вельможний пане! Тут якась бабуся

Ще звечора очікує прийому.

Все просить, просить.

Може, хай зайде?

П е т р о (милостиво).

Нехай, аби лиш не зімліла,

Коли побачить стільки дивини.

С л у г а виходить, а за мить з’являється З і л ь н и ц я , одягнена убого.

З і л ь н и ц я (кланяючись).

Добридень, пане!

Нині і довічно

Нехай панує щастя в твоїм домі!

П е т р о .

Воно й без побажань довічним буде.

Чого прийшла?

(Впізнає її).

Зільнице? Ти? Яка велика радість...

Сідай сюди! Ні, краще ось сюди.

Зіщулилася, всохла, постаріла...

Як ти мене зуміла розшукать?

З і л ь н и ц я .

А я нікого, пане, не шукала.

Так просто йшла. Дивлюсь — стоїть палац.

Дай, думаю, погляну...

А звідки вам моє імення,

Паночку, відоме?

П е т р о .

Не впізнаєш? Впізнати й справді важко.

Це ж я — Петрусь, що цвіт нічний шукав,

Повіривши в свою щасливу долю.

З і л ь н и ц я .

Невже знайшов?

Живий Петрусь, живий!

(Розглядає його).

Який ти справний став,

Який величний, синку!

Три роки збігло,

Як пропав ти, Петре,

А М а т и все чекає, виглядає,

Не вірить, що загинув

В ніч купальську.

П е т р о .

Не міг я згинути.

Я твердо йшов до щастя!

І ось воно вклонилося мені...

З і л ь н и ц я .

Блищить усе. Аж очі заболіли...

Що день — то гірше...

Сліпну я, Петрусю...

Ні ягідки не бачу, ні грибка...

Колись жінки за зіллячко носили

То молочко, то хліб а ось тепер...

Як славно, Що здобув ти, сину, щастя...

П е т р о .

Бабусю, я немов в раю живу.

Це завдяки тобі,

Бо ти вказала стежку.

З і л ь н и ц я .

Цю стежку знали всі...

Та страх серця студив,

А ти ступив відважно — й переміг...

П е т р о .

Чи батько й досі сердиться на мене?

З і л ь н и ц я .

Вже третій рік, як спить в землі твій батько.

П е т р о (посмутніло).

А брат Тимко? Чи згадує мене?

З і л ь н и ц я .

Тимко — хазяїн. Зовсім молоде,

А вже таке тямуще, беручке.

І мріє стати майстром будівничим.

Сказав недавно: «Жаль, нема Петра.

На інструмент би гроші заробили

І збудували б з ним село веселе».

П е т р о .

А не знав. А я не знав нічого

Бо кожен ранок ніс нові бажання —

А кожен вечір — сповнення бажань.

Я завтра ж йду! Й тебе візьму.

Хоч раз поїдеш в золотій кареті,

Хоч раз спочинуть ніженьки твої.

З і л ь н и ц я

Та що ти, сину. Не сміши народ.

Хіба є місце злидням у кареті?

П е т р о веселіє від думки про ту радість, яку принесе З і л ь н и ц і , від думки

про майбутню зустріч із рідними.

П е т р о (обнімаючи З і л ь н и ц ю ).

Далеко ти, однак, зайшла, бабусю.

Дарма, видать, про немочі говориш.

З і л ь н и ц я (витираючи очі фартухом).

Я милостиню прошу, любий сину,

А в ближніх селах вже не подають…

П е т р о (вражено).

Ти милостиню просиш? Ти голодна?

Зільниця засоромлено киває, опустивши долі невидющі очі.

Слуга!

Входить С л у г а.

Неси нам найсмачніші в світі страви,

Найкращі фрукти, найдорожчі вина,

Усе, що схоче гостя дорога!

С л у г а , радісно усміхаючись, вибігає і за мить з’являється з повною тацею

найвишуканіших страв.

Сідай, бабусю. (Підводить її до столу).

Не соромся, їж.

Раптом покій заполонює багряне світло, лунає голос Ц в і т у П а п о р о т і , який

чує лише один П е т р о : «Поділишся — все щезне в одну мить!» П е т р о

ціпеніє, з жахом дивиться, як З і л ь н и ц я несміливо бере ложку.

(До себе).

З і л ь н и ц я вже стара,

Мені ж бо-жити й жити...

Але ж вона голодна?

Що чинити? Що?

(До З і л ь н и ц і ).

Гей, зупинись, Зільнице. Зачекай!

Не те приніс слуга. Приніс не те.

З і л ь н и ц я .

Я ласощів таких не їла зроду.

П е т р о .

Не те, кажу! Гей, слуго, забери

І викинь псам

Пісні ці страви,

Фрукти ці гнилі!

Входить С л у г а і, з докором дивлячись на П е т р а , забирає тацю.

З і л ь н и ц я .

Навіщо ти, багатий і всевладний,

З прохачки беззахисної смієшся?

П е т р о .

Бабусю люба... Не кляни мене...

Нічим тобі допомогти не можу,

Не маю права щастям я ділитись.

З і л ь н и ц я .

Хоч хліба дай. Малесенький окрайчик,

Щоб я могла додому добрести

І матері згорьованій вклонитись,

Про щастя сина звістку принести.

П е т р о .

Не муч мене, Зільнице,

Я не можу...

За мить одну розвіється, мов дим,

Усе, що мужністю і муками здобуто...

З і л ь н и ц я .

А водиці?

Невже й водиці, пане, не даси?

П е т р о .

Тут недалеко річка. йди туди.

А я не можу... Вибачай, Зільнице.

Зільниця з жалем дивиться на зніченого пана, на кімнату. яка виблискує

позолотою.

З і л ь н и ц я .

Який ти бідний.

В клітці золотій,

Відрікшись від людей, від помислів

високих,

Марнієш серцем. Губиш свій талан.

П е т р о .

Це мовиш ти від заздрощів, Зільнице.

Невже мені від щастя відректися

Й зістарітися в злиднях до часу?

З і л ь н и ц я .

Яке ж це щастя?

П е т р о .

Ну, досить сперечатися. Іди.

Втомився я від слів твоїх безглуздих.

З і л ь н и ц я .

Як до людей повернешся, людино,

Коли утомишся від золотих кайданів.

П е т р о .

Ніколи! Ні! Нема дурних!

До бідності вернутися, до праці,

Що сили всі висотує й снагу?

До чорних дум про чорний кусень хліба.

Іди!

Зільниця виходить.

(Ніби спам’ятавшись).

Недобре, що повернеться Зільниця

В село і рідним все це наплете.

Як я відмовлю матері!? Тимкові?

Вони ж сюди за поміччю прийдуть.

(До Цвіту Папороті)

Зроби так, квітка, зіронька безцінна,

Щоб не дійшла Зільниця до села.

Ц в і т П а п о р о т і .

Дарма ти журишся через таку марницю.

Ітиме через річку — й упаде

Хитка там кладка, а водиця — бистра.

П е т р о .

Яка жорстока ти! Яка лукава!

Навіщо смерть? Нехай лиш замовчить.

Нехай осяде в іншому селі...

Ц в і т П а п о р о т і .

Я тільки твою думку прочитала...

П е т р о .

Не міг я так подумати. Не міг!

Ц в і т П а п о р о т і .

Я виконаю все, що ти звелиш. Усе!

ДІЯ 2.

Вечір. У вікна заглядають три місяці-молодики. А за вікном стоїть

моторошна, непорушна, безшелесна тиша.

Обстановка покою стала ще багатшою. П е т р о походжає в новому, ще

пишнішому вбранні, на якому красуються дивовижні військові відзнаки.

П е т р о .

В моєї Квітки сила незборима

І слово — наче криця. А для мене

Готова все зробити. Щоб заздрили...

Недавно пустомелівську князівну

Насилу слуги винесли звідсіль.

Носилась, мов ворона, по покоях,

Руками все хапала, вся трусилась.

Від спраги золотої аж пожовкла.

Хто на добро не лакомивсь моє?

(Потираючи рукавом відзнаки)

Гулецький цар зібрав могутнє військо,

Але його розвіяла по світу,

Мов жменю попелу,

Моя чарівна Квітка.

Усе для мене. Все, що заманеться.

Чого ж мені бракує в цім палаці?

З кутка лунає: «Нічого не бракує, щедрий пане... Нічого... »

Це хто тут озивається?

Виходить, кланяючись, товстий щур К о с т о г р и з з двома синами.

К о с т о г р и з .

Це ми...

Добридень, достославний, мудрий пане.

Дозволь засвідчити тобі пошану нашу.

П е т р о .

Ти хто, потвора?

К о с т о г р и з .

Хіба не впізнаєш?

Слуга покірний твій

На ймення Костогриз.

А це мої синочки дорогі.

Це — Крихта Сала.

А це — Огризок Свічки.

Прекрасні діти,

Чемні і прудкі

Вклоніться благодійнику, синки.

П е т р о .

Я — благодійник? Буть цього не може.

К о с т о г р и з .

Наш годувальник. Покровитель наш.

Під час обіду щедро розкидаєш

Кістки, шкірки й шматочки вельми ласі...

А в льосі просто королівська їжа

Нелічена, неміряна лежить.

Там наша чесна мама хазяйнує.

А тут я сам й синки мої...

(до них).

Вклоніться!

Про чистоту твоїх покоїв дбаєм!

П е т р о .

Не смію я ділитися ні з ким!

К о с т о г р и з .

І не ділись.

Як справжній друг

І щирий шанувальник,

Я сам усе візьму.

І дітки теж.

П е т р о (зневажливо).

Так значить обкрадаєш ти мене,

Мій «щирий друже»?

К о с т о г р и з .

Доводиться, бо сам ти не даєш.

Повір, господарю, усе в ім’я дітей,

Ну й, звісно, живота...

Якби не ти, ми б з голоду померли,

А так от множимось собі

На радість світу.

К р и х т а С а л а .

Недавно бузько нам приніс

Братів десяток...

О г р и з о к С в і ч к и .

І сестричок...

Цілу купу.

П е т р о .

Жахливо! І усім

Зубасті писки затуляти треба

Пахучим сиром, шинкою смачною?

К о с т о г р и з .

Турбот немало в мене, ясний пане.

Та не хвилюйся.

Ти робиш правильно — не ділишся ні з ким.

Я ж правильно роблю, що сам беру, що треба.

П е т р о .

Навіщо мені скопище щурів?

К о с т о г р и з .

А ми щовечора тобі хвалу співаєм.

К р и х т а С а л а .

Так славно пищимо...

О г р и з о к С в і ч к и .

Я інколи аж плачу

Від слів прекрасних...

К р и х т а С а л а .

А особливо голосно лунає

Наш вірний скрегіт

Після дрібки масла...

О г р и з о к С в і ч к и .

І крихти шинки...

К о с т о г р и з .

Ось бачиш, пане, за таку дрібницю,

Таку малу дещицю з твого столу

Ти здобуваєш славу і хвалу.

П е т р о (до себе).

Дожився, Петре.

Нині лиш щури

Тобі, хороброму,

Співати хочуть славу.

К о с т о г р и з .

Яка різниця хто,

Аби співали...

П е т р о (перебиваючи його).

Мовчи, потвора!

Що ти можеш знати

Про тугу і печаль,

Про радість і добро?!

К о с т о г р и з .

Не ображай мене, вельможний пане.

Я чесний сім’янин і обиватель.

Це навіть мої дітки милі знають.

Що туга — це коли з харчами туго.

А радість — це коли всього удосталь.

П е т р о .

Ти брешеш, щуре,

Все у мене є,

А серце чорна туга оповила.

К о с т о г р и з .

Бо ти не зміг ще вповні осягнути

Всю велич істини: «Живи для себе.

Люби себе». Як ми, живи! Як ми!

П е т р о (обурено).

Та я ж людина, щуре! Я людина!

Костогриз (відступаючи).

Ми що...

Ми тільки поклонитися хотіли...

П е т р о .

Геть забирайтесь! Забирайтесь геть!

К о с т о г р и з .

Ти пошкодуєш, пане! Пошкодуєш!

П е т р о .

Де Кіт? Кота сюди! Кота!

Гордо і поважно входить К і т . Щури вмить щезають. К і т сумлінно оглядає

куток.

К і т (йдучи до дверей).

Скрізь дірки й шпари...

А зверху золото... Дивитись бридко.

П е т р о .

Ну, досить сердитись...

Посидь, поворкочи...

Все веселіше...

К і т .

Набридло вже неробам догоджати...

П е т р о .

Це я нероба?

К і т .

Звісно, ти.

Щур-рів лінуєшся пр-рогнати сам.

Мене від спр-рав важливих відр-риваєш.

П е т р о .

Які ж у тебе справи, розкажи.

К і т .

Я на побачення іду. Я закохався.

П е т р о .

Оце й усе?

Серйозні вельми справи.

Ха-ха! Ха-ха!

К і т .

А щоб ти знав... А ти не знаєш.

Це труд душі... Це серця тр-руд...

Любов таки нер-робам не під силу.

П е т р о .

Чи знаєш ти, що подвиг я вчинив?

К і т .

Страшенно тр-рудно квіточку зір-рвати

І стать її рабом...

І жити без любові, без потомства...

П е т р о (люто).

Щезни! Негайно щезни!

Й більше не вертайся!

К і т (ліниво).

О! З задоволенням. Мене чекає мила...

А хто, скажи, тебе чекає? Р-раб!

(Швидко закриває двері).

П е т р о (зовсім тихо).

Слуго!

Входить С л у г а .

Чи скоро буде ранок?

С л у г а .

Коли звелиш...

П е т р о .

Уже велю...

Вмить світає. П е т р о помічає на білому каптані С л у г и брудні плями.

Чого ти весь занедбаний такий?

На білому каптані чорні плями,

І руки в бруді, й неохайний вид?

С л у г а (сумно).

Бо я — твоє Сумління, пане.

П е т р о .

Моє сумління? Ні!

Моє сумління — чисте.

Я не вбивав, не руйнував,

Не крав!!!

C л у г a щось хоче сказати, але П е т р о перебиває його.

Мовчи! Я знаю, що подумав ти.

Я знаю. Пусті химери голови пустої.

Я бачу, хворий ти...

Ледь-ледь волочиш нош.

С л у г а .

Бо я — твоє Сумління хворе, Петре.

П е т р о .

Хто підіслав тебе, нікчемний блазню?

Хто?!

С л у г а мовчить і з докором дивиться на господаря. Він справді нагадує

смертельно хвору людину.

Негайно вмийся й вичисти каптан.

С л у г а .

Цих, пане, плям водою вже не змиєш.

Ось ці від сліз щезають. А от оці...

Ці тільки кров’ю серця змити можна...

П е т р о .

Вгамуйся, дурню. Квітко, озовися!

К в і т к а засвічується і мовить мелодійно: «Я слухаю тебе, мій володарю».

П е т р о .

Нехай каптан цей знову стане білим!

Ц в і т П а п о р о т і (після тривалого мовчання).

Звелиш — я зорі змушу танцювати,

Переселю на сушу риб, птахів — у воду.

Я мертвим дам життя, живих його позбавлю.

Але очистити чуже Сумління? Ні.

Таке завдання нікому не під cилу.

С л у г а (гарячково).

Тобі одному, лиш тобі одному...

П е т р о .

Іди конюшні чисть. Таким не місце тут.

С л у г а , гірко зітхнувши, виходить.

(До К в і т к и ).

Порушуєш обіцянки свої.

І я свої наважуся порушить.

Ц в і т П а п о р о т і .

Ти втратиш все в одну-єдину мить.

П е т р о .

Я втрачу все? А що я, власне, маю?

Ц в і т П а п о р о т і .

Невдячний. Спам’ятайся! Оглянись!

Усе твоє! Чого тобі ще треба?

П е т р о .

Любові дрібку. Ласки і тепла.

Людської шани, щирої хвали...

Ц в і т П а п о р о т і .

Цього не можна чарами здобути.

Проси щось інше.

П е т р о (cyмнo).

Ну, тоді...

Розпорядись, нехай пришлють служницю

На місце блазня в брудному каптані.

Покірну, тиху, лагідну, прудку...

Ц в і т П а п о р о т і .

Служниця жде твоїх вказівок, пане.

Ц в і т П а п о р о т і гасне. В кімнату входить Г а н к а служниця.

П е т р о (вражено).

Ганнусько?! Ганко?!

Звідки ти взялася?

Г а н к а .

Я тут служу.

П е т р о .

Давно?

Г а н к а .

Вже другий рік.

П е т р о .

Чому ж ти не призналася до мене?

Г а н к а .

До тебе? Таких, як я, до тебе не пускають.

П е т р о .

Ой Ганко. Ганко, я такий щасливий,

Що накінець побачив рідну душу.

Г а н к а мовчить, почуваючи себе ніяково в чужих пишних покоях.

П е т р о .

Так радісно. Так боляче мені.

Як міг я жити стільки літ без тебе?

Г а н к а з недовірою слухає його слова.

Забудь лихе! Забудь мою провину!

Засмійся, Ганко, Ганночко, Ганнусько!

Г а н к а недовірливо посміхається.

Чи згадувала ти мене, скажи?

Г а н к а .

Як я могла тебе забути, Петре?

П е т р о .

Повір, роки, неначе дні летіли.

Я прагнув небувалого. Спішив

Втолити спрагу щастя невгасиму.

Г а н к а .

А мої дні плелися, спотикались,

Крутилися, мов той віночок, в вирі.

П е т р о .

Не плач. Ганнусю. Все лихе забудь.

Тепер ми не розлучимось довіку.

(Бере її за руку).

Які шорсткі у тебе руки, Ганко.

Г а н к а .

Бо я — служниця в твоєму домі, милий.

П е т р о .

Була служниця, зараз — господиня.

Ти бачиш — ожили мої дерева.

Проснулася Жар-Птиця, заясніло

Каміння мертве. Це зробила радість.

Ой заспівай, Ганнусю, заспівай.

Г а н к а (веселішає).

Яку співати будемо, Петрусю?

П е т р о .

Оту, що навесні колись співали,

Коли корівок пасли у гаю.

Г а н к а (співає).

Кроковеє колесо

Вище тину стояло.

Много дива видало.

Чи бачило колесо,

Куди милий поїхав?

За ним трава зелена

І діброва весела.

(Посмутніла).

П е т р о .

Я кращу пам’ятаю, весняну.

Починає наспівувати. Г а н к а йому підспівує.

— Весняночко-паняночко,

Де ти зимувала?

— Зимувала у садочку,

На колочку пряла.

Співають удвох вже весело і безжурно, а далі йдуть в танок.

Пряла на колочку

Горобцю сорочку.

Що виведу нитку —

Горобцю на свитку.

Що виведу другу —

Горобцю на пугу.

Що позоставались кінці —

Горобцю на штанці.

П е т р о .

Тепер ми не розлучимось навіки.

Живи, радій, люби мене, Ганнусю,

Красою тішся цих скарбів казкових,

Нетлінних дивотворів. Все твоє!

Г а н к а оглядає світлицю. Дивується.

Г а н к а .

Тут справді мов в раю...

Ти обіцяв мені колись князівські шати

А я не вірила у всемогутність Квітки.

П е т р о (квапливо).

Ця одіж тобі більше до лиця.

Г а н к а оглядає свою убогу одежу.

Г а н к а .

Це я її тоді ще вишивала.

Ти пригадав, Петрусю, пригадав?

П е т р о невпевнено киває. Г а н к а розглядає скриньку с самоцвітами.

Ой, яка каблучка... Гарна...

Приміряє.

П е т р о . (злякано).

Не руш її, не руш!

Г а н к а здивовано дивиться на нього.

Ні, бався, мила, бався. Я ж бо знаю

Що ти нічого в мене не попросиш.

Тут наше все...

(Спотикається об її погляд).

І хай собі лежить...

Г а н к а .

Який ти дивний. Ти когось боїшся?

П е т р о (нервово).

Кого б я мав боятися? Я думав,

Ти любиш мене щиро, безкорисно...

А зараз бачу, що, на жаль, тобі

Самі прикраси й шати в голові.

Г а н к а .

Мені? Прикраси й шати? Що ти, милий?!

Я просто вперше бачу стільки див...

П е т р о .

І ти не прагнеш ними володіти?

Не будеш їх випрошувати в мене?

Г а н к а .

Ні. Навіщо? Нехай лежать.

Нехай милують око.

(Лукаво).

Одного прошу: подаруй мені

Малесеньку олив’яну обручку.

П е т р о .

Обручка — символ рабства, символ пут.

Тож не кайдани нас нехай єднають,

А щирість і любов.

Г а н к а .

Це лиш звичай...

П е т р о .

Не звичай, а безглуздий забобон...

(Обнімає її).

Ти віриш, що люблю тебе, Ганнусю?

Г а н к а .

Я вірю...

П е т р о (перебиває її).

Ми будемо щасливі в цім раю.

Я хочу, щоб ти вірила мені

Й любила мене щиро й безкорисно.

Не за багатство чи князівські шати.

Г а н к а .

Мені нічого, любий мій, не треба...

Ти поможи піднятися Тимкові.

Він справжній майстер.

Ти б поглянув тільки,

Яку красу із дерева він творить,

Які хати казкові людям зводить,

А на свою — грошима не збереться...

П е т р о .

Я про любов кажу, а ти — про гроші.

Г а н к а .

Але ж...

П е т р о (перебивав).

Тимко ще молодий...

Хай сам шукає щастя.

Входить Т и м к о .

Т и м к о .

А я й шукаю. Вже, вірніш, знайшов.

Г а н к а (обіймаючи його).

Тимко! Тимко!

П е т р о (стримано).

Добридень, брате. Тимко.

Добридень, Петре.

Довгенько я до тебе добирався.

Два Дні твої ворота підпирав:

Нема замків, ніде не видно стражі,

А увійти не можна. Дивина.

А нині — розчинилися раптово,

І в мить одну я опинився тут.

П е т р о .

Ключ до воріт у мене в голові.

Того вони пускають до палацу,

кого прикличу чи кого згадаю.

Т и м к о (з іронією).

Іти два дні не згадував про мене?

Не може бути! Ти б не пережив…

Г а н к а .

Чому ви стоїте, немов чужі?

Негайно обніміться! Чуєш, Тимку?

Т и м к о .

Я не умію, Ганко, обійматись.

(До Петра).

Ну, як живеш, вельможний пане брате?

П е т р о .

Сам бачиш, що не зле мені ведеться.

Т и м к о .

А я чекав солодких марципанів...

Петро хоче щось сказати, але Т и м к о перебиває.

Не треба, Петре.

П е т р о .

Тимко береться про красу судити.

Т и м к о .

Два дні дивився я на твій палац.

Холодний він, колючий, непривітний,

Збудований абияк. А в покоях —

Холодний блиск холодного металу

І більш нічого. Тиша і... щури.

П е т р о .

Це все, що ти хотів мені сказати?

Т и м к о .

Ні, брате. Я прийшов, бо мушу

Здійснити те, про що з дитинства мріяв.

П е т р о .

Що саме?

Т и м к о .

Село казкове людям збудувати.

П е т р о .

Як кажуть, на здоров’я. Тільки я

Нічим тобі допомогти не можу.

Г а н к а .

Чому, Петрусю? Ти ж такий багатий!

П е т р о .

Хай кожен сам собі здобуде щастя

А на чуже нехай не зазіхає.

Т и м к о (через силу).

Мені потрібен, Петре, інструмент,

А заробітки теслі невеликі...

Г а н к а .

Слабують мама, Петре, а Тимко...

Т и м к о .

Мовчи, Ганнусю. Я прийшов сюди

Не як прохач... Я намалюю терем...

Красу і пишність в ньому поєднаю,

Щоб все навколо веселило душу,

Щоб все співало, все будило радість.

Покажеш його Квітці, і вона

За ніч одну звелить його створити.

Мені ж за труд даси лиш інструмент.

Г а н к а .

Н е в ж е й на це ти не пристанеш, Петре?

П е т р о (вагаючись).

Порадитися мушу... Ви ідіть... Я вас покличу.

Т и м к о і Г а н к а виходять.

П е т р о .

Ти чула, Квітко, що сказав Тимко?

Ц в і т П а п о р о т і (засяявши).

Навіщо тобі, пане, хлопський терем?

Якщо звелиш, з Венеції чи Рима

Прибудуть славнозвісні будівничі

І створять тобі справжнє диво з див...

П е т р о .

Але ж я мушу помогти Тимкові!

Ц в і т П а п о р о т і .

Обійдеться й без тебе. Прощавай...

Цвіт Папороті гасне. Входять Г а н к а і Т и м к о .

Г а н к а .

Петрусю, хай Тимко збудує терем,

В якому наше щастя буде жити!

Петро відсторонює її. Бере за руку Тимка і відводить вбік.

П е т р о (пошепки).

Послухай, Тимку, я не маю права

Нічим ділитися. Така умова Квітки...

Але ти можеш вкрасти, що захочеш.

Т и м к о .

Украсти? Що ти... Я не вмію красти.

П е т р о .

Я вийду. Ти бери, що хочеш.

І утікай. Бо дати я не смію.

Т и м к о .

Ні, брате, не за тим прийшов...

П е т р о .

Не гайся, бо за діамантів жменю

Ти два села збудуєш, не одне...

Хапає здивовану Г а н к у за руку і вибігає з нею з кімнати. Т и м к о оглядає

кімнату. Нерішуче підходить до скриньки з дорогоцінностями, розглядає їх, не

помічаючи, що Ц в і т П а п о р о т і загорівся зловісним блиском. Набирає

жменю самоцвітів. Думає, а потім кидає їх назад у скриньку. Ц в і т гасне.

Входять Г а н к а і П е т р о .

П е т р о .

Чому стоїш? Тікай же! Утікай!

Т и м к о .

Мені не треба краденого, брате.

На краденому щастя не збудуєш.

Г а н к а .

Навіщо красти? Я не розумію...

П е т р о .

Бо я не можу сам нічого дати!

Мені не шкода! Тільки я — не можу!

Г а н к а .

Ні братові?.. Ні матері?.. Нікому?!

Петро сумно киває головою.

Петрусю, бідний. Все покинь. Усе!

Хай пропадає золота темниця —

Могила волі, радості і щастя!

Т и м к о (вперше обнімаючи брата).

Ми будем разом

Будувати, Петре.

П е т р о (показуючи свої випещені руки).

Хіба ці руки

Можуть будувати?

Т и м к о .

Якщо не підеш з нами — пропадеш!

Петро поривається йти, але погляд його падає на скриньку з самоцвітами.

П е т р о .

Не можу... Мрії жаль...

Т и м к о .

Скажи, добра...

Ходімо в світ, Ганнусю,

Ти довго й вірно милому служила,

А він забув і зрадив. (До Петра). Прощавай!

П е т р о .

Ти не покинеш мене, правда, Ганко?

Г а н к а (сумно).

Я мушу йти.

Мені тут страшно, Петре...

П е т р о (розлючено).

Ні, ти зостанешся! Бо я так хочу!

(До Цвіту Папороті).

Нехай ця дівчина навік моєю буде!

Ц в і т П а п о р о т і , яскраво спалахує. Г а н к а дивиться на нього мов

зачарована і не може зрушити з місця.

Г а н к а .

Пусти мене, лукава чарівнице!

Ц в і т П а п о р о т і .

Тебе не я тримаю, а любов.

Г а н к а .

Любов?

(Вдивляється в перекошене від злості обличчя П е т р а ).

Ти відчуваєш, як вона вмирає...

Немов дитя занедбане? Мов квітка,

Яку зламали для пустої втіхи?..

(Раптом голосно зітхає).

Ой! Любов умерла... Я віднині вільна...

(Повільно, мов у тумані, йде до Тимка).

П е т р о .

Ні, ти залишишся! Затримай її, Квітко!

Цвіт Папороті блищить, міниться, але Г а н к а , мов сновида, йде до Т и м к а .

Торкнулася ненароком руками клітки з Ж а р -П т и ц е ю . Покривало з клітки

злетіло. Птиця затріпотіла крилами.

Г а н к а .

На тебе дивиться Жар-Птиця, Тимку.

Вона, напевне, їсти хоче, пити...

А тут нема нічого. Лиш каміння...

(До Птиці).

Я принесу тобі пшениці жменьку...

З волі...

Не віриш? Неодмінно принесу...

Т и м к о (підбігаючи до клітки).

Не соромно тобі, Віщунко щастя,

Тут нудьгувати в клітці золотій?

Ж а р -П т и ц я .

Відкрий же мою клітку, милий хлопче.

Мене давно уже чекають люди,

Що позабули добре слово «радість».

Щоб жити, я літати вільно мушу,

Губити пера — сіяти надію,

Вести на подвиг. Я вмираю, хлопче.

Т и м к о швидко відкриває клітку. Ж а р -П т и ц я вилітає у розчинене вікно.

Чути її голос: «Я: вас знайду і принесу вам щастя!» П е т р о якусь мить

стоїть мов заворожений. Т и м к о , обнімаючи за плечі Г а н к у , не оглядаючись,

виходить.

П е т р о (до Квітки).

Верни її! Верни її! Верни!

Ц в і т П а п о р о т і .

Вона не любить більше. Я безсила...

П е т р о .

Верни любов! Наказую, верни!

Ц в і т П а п о р о т і

Якщо любов вмирає, то навіки...

П е т р о .

Нехай Жар-Птиця знову буде в клітці!

Вона моя! Бодай її верни!

Ц в і т П а п о р о т і

Жар-Птицю тільки раз піймати можна.

Я упіймала, а от ти — не втримав.

П е т р о .

Будь проклята, лукава, зла принадо!

Ти обманула: обіцяла щастя,

А принесла лиш муку і печаль.

Як гадину, тебе я розтопчу!

Скидає на підлогу вазу, але Ц в і т П а п о р о т і не падає: а поволі пливе високо

над його головою.

Ц в і т П а п о р о т і .

За бунт оцей поплатишся, невдячний.

Просити на колінах будеш ласки,

Бо ти ніщо без мене. Ти — ніщо!

Я, може, і вернусь. Та пам’ятай,

Змінилася тепер моя умова:

Поділишся хоч тріскою — загинеш.

Цвіт Папороті щезає. Гаснуть сонця. Покій сповиває моторошна тиша.

П е т р о .

Як темно... Ніби я один

Лишився в світі. І ніде нікого...

Гей, слуги!

(Тиша).

Я голодний, слуги!

(Тиша).

Я пити хочу!.. Я боюся тиші!

Заходить С л у г а . Вносить свічку. На ньому чорна, грубого крою одежа.

Як добре, що хоч ти вернувся, друже.

Поговори з і мною. Я один.

С л у г а .

Ми вже давно не друзі. Вороги.

П е т р о .

За що ти так ненавидиш мене?

С л у г а .

З порадника твого я став слугою,

Вигнанцем, страдником, опудалом

брудним.

Я більш не можу твій тягар нести…

П е т р о .

І я не можу… Та сказала Квітка,

Що смертю я за щедрість заплачу.

С л у г а .

А ти боїшся смерті?

І не боїшся власного сумління?

П е т р о .

Бо ти мені підказуєш: «Умри!»

Хіба це рада? Я так хочу жити...

С л у г а .

Отак? Без честі і сумління?

П е т р о мовчить.

Не клич мене. Я все тобі сказав!

(Заточуючись і спотикаючись, виходить).

Деякий час Петро сидить в глибокій задумі, а потім піднімає вазу, де стояла

Квітка, і ставить на місце. Раптом чує, як його з усіх боків оточує шум,

скрегіт. Блищать сотні маленьких лютих очиць. На стіл вибирається

К о с т о г р и з із с и н к а м и . Костогриз одягнений в королівські.

Що за проява? К о с т о г р и з в короні!!!

К о с т о г р и з .

Гей, швидко кланяйся

І падай ниць!

П е т р о .

Вклонитися щуру? Ха-ха!

Нахлібник мій — К о р о л ь ! Ха-ха! К о р о л ь !

К о с т о г р и з .

К о р о л ь , бо маю владу. Тьма підлеглих

Чекає тільки знаку,

Щоби палац

На тріски рознести!

П е т р о .

Учора крихти підбирав з-під мого столу,

А нині важить рознести палац?

К о с т о г р и з .

Добром смітити — невелика штука.

Вклонись мені — і я прощу образу.

П е т р о .

З якої це нагоди, Костогризе?

К о с т о г р и з .

Віднині я твій пан,

Ти — мій слуга!

П е т р о .

Гей, Квітко!

К о с т о г р и з .

Дарма кричиш. Один ти в цьому домі.

П е т р о .

Я накажу їй знищити тебе.

К о с т о г р и з .

Пустий наказ, бо Квітка добре знає,

Що ми тут скрізь.

І знищити нас можна,

Лиш зруйнувавши вщент оцей палац.

А ти, я сподіваюся, не хочеш

Під чистим небом завтра ночувати?

П е т р о .

Вона збудує новий. Я звелю!

К о с т о г р и з .

Вона тебе покинула. Мовчи! Мовчи і кланяйся!

Лиш тим життя врятуєш.

П е т р о .

Навіщо тобі, щуре, мій уклін?

К о с т о г р и з .

Я дуже гоноровий. Ти не знав?

Ти нас плодив. Плодив і зневажав.

Тепер вклонися. Нас чекає військо...

П е т р о .

Та йди до дідька, заки я не злий.

К о с т о г р и з (підступаючи до нього).

Ти — раб у Квітки.

Будь моїм рабом.

Один господар є чи два —

Байдуже. Бо ти — слабий.

Ти сам не проживеш.

Ненавидиш, а вбити — не посмієш.

Петро мимоволі відступає назад.

(До Крихти Сала).

Ти бачиш, синку, моцний чоловік,

А так мене боїться. Вчися, Крихто.

П е т р о (до себе).

Що сталося зі мною, із безстрашним?

Я й справді їх боюся, тих щурів...

Боюся Ганки і боюся Тимка...

Слуги боюся і боюся Квітки...

(Голосно кричить)

Хай буде день! Хай буде день ясний!

Та на дворі темно. Чути, що за вікном ллє дощ і шумить вітер.

К о с т о г р и з .

Синки, він нас боїться! Перемога!

Вклонись володарю палацу Костогризу!

П е т р о (до себе).

А може, й справді краще уклонитись?

Не йти ж на вулицю в таку негоду?

Що тут такого? Нині — уклонюся,

А завтра — знищу всіх до одного.

П е т р о (кричить).

Вернися, Квітко! Порятуй!

Ц в і т П а п о р о т і поволі пливе у нього над головою.

Ц в і т П а п о р о т і (глузливо сміючись).

Ну що, герою, схаменувся?

Я повернулася... Але запам’ятай:

Все буде так, як я звелю... Не ти...

П е т р о , вражено відсахнувшись від К в і т к и , стоїть онімілий якусь мить, а

далі падає на коліна.

П е т р о .

Рятуйте, люди!

Тиша.

К о с т о г р и з .

Гей, ворушись, я жду!

П е т р о квапливо кланяється. Але Костогриз не встигає оцінити радість

перемоги, бо раптово з’являється К і т і вбиває «володаря » на очах у війська.

Чути писк, скрегіт, шум. Щури розбігаються.

П е т р о .

Ти врятував мене! Спасибі, друже!

Я був несправедливим. Вибачай.

К і т .

Таких, як ти, і рятувати шкода.

Я вмер-р-р-р би, а щуру б не поклонився...

А ти — людина... Був на мить гер-р-роєм.

Мене пече твій сор-р-ром... Бр-р-р!

К і т виходить. П е т р о біжить до пустої вази, де стояла К в і т к а .

Чи знайдеться бодай одна душа?!

Я більш не можу так...

Усе беріть!

(Зриває з себе пишний одяг).

Усе! Верніть життя,

Тепло людське і щастя!

(Простягає скриньку з самоцвітами).

Беріть!.. Люди!

(До Цвіту Папороті).

Чини тепер, що хочеш, вражий цвіте!

Все зникає. Кімнату оповиває темрява. Чути лише свист вітру і гучне цокання

годинника. Сходить місяць. Петро, старий і сивий, лежить на поляні,

оточений лісом, а біля нього на пеньку сидить, красуня-дівчина в сукні, наче

зітканій з місячного сяйва.

Ти смерть, красуне?

Ц в і т П а п о р о т і .

Цвіт Папороті я, мій любий пане.

П е т р о .

Чому ж я ще живу? Була ж умова!..

Ц в і т П а п о р о т і (безтурботно).

Умови, які ставила служниця?

Жіноча примха це, а не умови...

П е т р о .

Що ти сказала? Їх не існувало?

Ц в і т П а п о р о т і .

Ну звісно, ні...

П е т р о (гарячково).

Не може бути! А твоя погроза:

«Поділишся — все щезне в одну мить?»

Ц в і т П а п о р о т і .

Я освітила серце твоє, Петре,

В ту ніч, коли ти зміг мене добути.

Воно було велике, щедре, чисте.

Одна лиш чорна плямка все псувала —

Слід себелюбства, гордості пустої.

І випробувати я тебе схотіла...

П е т р о .

І якби?..

Ц в і т П а п о р о т і .

Якби ти не погодився тоді,

Ця пляма б щезла. І умови також...

П е т р о (знеможено).

Залиш мене. Я прошу. Назавжди.

Ц в і т П а п о р о т і .

Навіщо, пане мій! Ти ж переміг.

Тобі служити без умов я буду.

Петро заперечливо хитає головою.

Ходи зі мною у підземне царство

До мого батька...

Він добрий дух землі...

(Кладе йому руку на плече).

П е т р о (відсахнувшись).

Такий, як ти? Залиш мене!

Ц в і т П а п о р о т і .

Я тільки безвідмовний інструмент,

А пісню ти зіграв. Пусту й фальшиву.

П е т р о .

Я до людей піду. До Ганки... До Тимка...

Ц в і т П а п о р о т і .

Дарма підеш.

Махає рукою — і вдалині, мов марево, з’являється дивовижне село: кожний

будинок — мов казковий терем. І всі вони різні.

П е т р о .

Це що таке?

Ц в і т П а п о р о т і .

Село, яке твій брат побудував.

П е т р о .

Жартуєш... Тимко учора інструмент просив.

Ц в і т П а п о р о т і .

Для тебе день минув,

Для них — піввіку...

(Подаючи йому люстерко).

Дивись...

Петро вдивляється в своє зображення.

Ходи зі мною. Тут твій час минув,

А там ти знову станеш молодим,

Веселим, дужим, можновладним...

П е т р о (кинувши дзеркало).

Ні...

(йде на марево).

Ц в і т П а п о р о т і .

Стій! Не йди!

Петро.

Піду, бо мушу. Так велить сумління.

Ц в і т П а п о р о т і .

Зупинись! Послухай!

Я щезну з першим криком півня,

І ми вже не зустрінемось ніколи...

Та П е т р о йде на марево, заглиблюється в Ліс. Ц в і т П а п о р о т і біжить за

ним, кличе, простягаючи в розпачі руки. Аж ось прокричав півень, і все щезло.

Переміна світла

Та ж поляна. П е т р у с ь стоїть на поляні, прикипівши поглядом до лісу.

З і л ь н и ц я обережно смикає його за рукав.

З і л ь н и ц я .

Ходімо, синку.

Бо за казками й свято промине...

Вбігають Г а н к а і Т и м к о .

Т и м к о .

Він тут... А ми його шукаєм...

Ганка.

Ти б подивився, як я танцювала...

Т и м к о .

Як пава... А я через багаття перескочив...

Г а н к а .

Еге ж... Глянь, п’яти обсмалив...

Т и м к о .

На те й Купала... Ну, ходи, Петрусю...

В цей час з лісу виходить старий, сивий ч о л о в і к , схожий на П е т р а ,

тримаючи в руках казковий дерев’яний терем.

П е т р о (здригнувшись, до Зільниці).

Це він?!

З і л ь н и ц я (пошепки).

Це столяр...

Недавно приблудився звідкілясь.

Всі, завмерши, слідкують за незнайомцем. А він, заглиблений в свої, не знані

нікому видива, йде повз них. І раптом зупиняється.

Ч о л о в і к (лагідно).

Ганнуся, Ганка в білому віночку...

(Подаючи П е т р о в і свій терем).

Ось такий... Ти спробуй.... Ти зумієш...

Йде далі. Всі вражено дивляться йому вслід.

З і л ь н и ц я .

Несповна розуму, нещасний...

Та, кажуть, добрий. Всім допомагає,

Хто б не просив... І гроші не бере...

Т и м к о (доганяючи його).

Гей, дядьку!

Навчіть нас майструвати теремки.

Ч о л о в і к (радісно).

Навчу... Чому ж би не навчити...

І інструменти маю... Я вам дам...

Йде. Г а н к а невдоволена смикає П е т р у с я за рукав.

Г а н к а .

Терпцю не вистачає вже... Ходи!

Тимко й Зільниця: йдуть на гомін.

П е т р у с ь (ще раз глянувши в бік лісу).

А в мене серце чисте,

Я б зумів... Послухай, Ганко,

Я піду...

Г а н к а .

Куди?

П е т р у с ь .

Туди... Шукати щастя...

Ганка.

Опівночі? У лісі? Спам’ятайся!

Шукати щастя треба між людьми.

Бере його за руку. П е т р у с ь , всміхнувшись їй, забуває про химерну казку. Обоє

з веселим сміхом мчать туди, де сяють вогники багать. Швидко темніє.

Раптом засяяла вдалині вогненна Квітка... Чути її срібний шемріт:

«Шукай мене...

Примарний вогник вічної на дії.

Шукай мене...»

Завіса

Як ледар щастя шукав

П’єса-казка

на 2 дії

за мотивами українських

народних казок

і пісень

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Г р и ц ь

В у ж

Д о б р а ч а р і в н и ц я

О м а н а

в о в к

М а р и н к а

З а й ц і

Д у б

Р и б а

ДІЯ 1.

Високе небо. Гаряче сонце. Пора жнив. На золотих, безмежних ланах

жнивують люди. Чути їх веселе перегукування, спів:

«Ой посіємо овес,

Та до зерна увесь.

Та до зерна, до зерна,

До зерна увесь.

Як уродить овес,

Як покосимо овес,

Як пов’яжемо овес,

Помолотимо овес,

Позбираємо овес

І згодуємо овес,

Та до зерна увесь.

До зерна! До зерна!»

Ось уже всі лави вкрилися копичками. Лиш одна невеличка нивка сумно хилить

долу обважнілі колоски. Вертаються люди додому.

Дві д і в ч и н и : чорнява у вінку з маків і білява у волошковому виходять на

дорогу. Край дороги, між двома чепурними хатинами, обсадженими мальвами,

з різьбленими ґанками, обплетеними в’юнками, розмальованими журавлями над

чистенькими криничками, стоїть скособочена дрантива халупа, подвір’я якої

поросло к р о п и в о ю і л о б о д о ю , а на обшарпаному тині сумно повісили

пощерблені голови брудні г о р щ и к и .

П е р ш а д і в ч и н а . Невже Гриць і досі спить?

Г о р щ и к (заворушившись). Спить!

Всі бідолахи-горщики гнівно задзвеніли: «Ледар! Ледар!»

Д р у г а д і в ч и н а . Так і хочеться всю кропиву виполоти, двір підмести...

К р о п и в а (визираючи з-за тину). Не смій! Бо вж-жалю. Гриць знає, що тут має

рости!

Г о р щ и к и . Що він там знає?! Що й не знав, те забув!

П е р ш а д і в ч и н а . Давай його розбудимо, Маринко!

Д р у г а д і в ч и н а . Давай!

(Співають).

Ой чиє ж то жито

Під гору стояло?

Під гору, гору,

Сумненьке...

То Грицеве жито

Під гору стояло.

«Вижни мене, Грицю», —

Благало...

Та халупа німує.

П е р ш а (глузливо).

Я не хочу жати.

Я хочу лежати.

Д р у г а ( сумовито) . Не чує… І все та ворожка-лиходійка накоїла!..

П е р ш а . Яка ворожка?

Д р у г а . Он іде… Дивись.

Дорогою, прямо на них йде опасиста, гидка на вид, одягнена в яскраве

лахміття в о р о ж к а . В бубон подзвонює, поспівує:

«Одна мудра господиня

Сина породила

Й Чарівницю-Добродійку

В хрещені просила…

А я хитра Омана,

Підкотилась в хату зрана.

Обернулась в Чарівницю —

Обманула молодицю.

І ні сіло ні впало,

Як хрещеною стала...

Ух! Ох!

Ох, я ж їх поморочила,

Мішок щастя напророчила...

А тепер той Гриць куняє,

В ліжку щастя виглядає».

Регоче.

Омана. І думає, що я — Добра Чарівниця! Ха-ха! (Помітивши дівчат, набирає

поважного вигляду і дріботить до них. До першої дівчини). Кралечко-ягідка, дай

мені намистечко. За дрібненьке намистечко прижену велике щастячко. Весь вік на

печі лежатимеш, а нестатків не знатимеш. В щасті купатимешся, щастям хату

підмітатимеш.

П е р ш а (мов зачарована). Бери. (Хоче зняти намисто).

Д р у г а . Не смій... Досить, що Гриць повірив...

О м а н а (ворушачи рукою перед обличчям першої дівчини). І ти повір! Повір!

Друга дівчина хапає першу за рукав і силоміць веде за собою.

Д р у г а . Ходімо, Оксанко! Не ворожки щастя роздають.

Швидко йдуть в одну з чепурних хаток.

О м а н а (люто). Не бачити тобі щастя, білявко! Я його потолочу! (До глядачів).

Ух і ненавиджу я тих роботящих і розумних... Ух і люблю їх на манівці штовхати

і милуватися, як вони там товчуться-спотикаються.

Несподівано перед нею виростає в и с о к а ж і н к а в старовинному народному

строї.

Ж і н к а . Чого ти знов тут крутишся, Омано?

Омана. Як чого? Свого хрещеника провідати прийшла.

Ж і н к а . Ти під чужою личиною хрещеною стала!

О м а н а . Ну і що? Тепер він одну мене слухає, одній мені вірить...

Ж і н к а . Відступися від Гриця!

О м а н а . А дзуськи! Він мій!

Ж і н к а . Щезни, облудо!

Омана мов крізь землю провалюється.

Треба рятувати Гриця!

О м а н а (визираючи з кропиви). Не вийде! Я тут сильніша! Сильніша!

Ж і н к а . Побачимо! (До когось невидимого). Друже охоронцю, чекаю тебе... Не

барися!

Ч и й с ь г о л о с . Чекай! Скоро чекай гостей, паніматко!

Жінка щезає. А в неметеній хаті, на поламаному ліжку спить-похропує

м о л о д и к в неохайній одежі з великою кучмою нечесаного волосся. В кутку —

великий павук зіткав густу павутину і поповз далі, на Грицин чуб, зачепився за

нього і знову взявся за роботу. Гриць заворушився, неохоче піднявся.

Г р и ц ь (розриваючи павутину). Киш! Поспати не дає, кровопивець!

П а в у к (сердито). А ти не лежи там, де мухи літають.

Г р и ц ь . А я тобі що? Муха?!

Голос з-під ліжка: «Ледар гірше мухи».

(Нахиляючись). А це що за лихо?

З-під ліжка виповзає великий Вуж і обмотується довкруж бильця.

В у ж . Це я… Гаврило.

Г р и ц ь . (відсахнувшись). Оце так гад!

В у ж . Я вуж... Живу у вас здавна... В льосі.

Г р и ц ь . Ну й повзи туди... Повзи! (Відвертається від Вужа і знову

лаштується спати).

В у ж . Не проспи свого щастя, Грицю.

Г р и ц ь . Моє щастя само мене знайде. Про це хрещена подбає.

В у ж . Не вір Омані. Йди й шукай своє щастя!

Г р и ц ь . Еге ж... Я зверну вправо, а щастя, дивись, зліва підкотиться... А коли

тут лежатиму, воно об мене спіткнеться і в руки — гоп!

В у ж . Вставай, Грицю!

Г р и ц ь . Ну чого ти до мене причепився? Чого?

В у ж . М а т и мені твоя заповідала: « Попіклуйся, Вужику, про мого лежня...»

Г р и ц ь . Піклувальник... Ану повзи звідси, гаде!

В у ж (з гідністю). М а т и твоя знала мені ціну... Знала, що, поки я тут живу,

лихо не зруйнує цього дому. І завжди молоком напувала... Я мушу віддячитися...

Хоч ти й не вартий добра.

Г р и ц ь . Віддячся! Прижени моє щастя!

В у ж . А воно поряд.

Г р и ц ь . Де?

В у ж . Біля твого двору.

Г р и ц ь . Брешеш!

В у ж докірливо хитає головою.

А там, бува, не дощ?

В у ж . Там сонце.

Г р и ц ь . Двір, мабуть, як сковорідка... Поклич його сюди!

Вуж, хитаючи головою, скручується клубком біля ліжка.

Ех! (Виходячи на подвір’я і розглядаючись довкола). Де ж воно?

В цей час на своє подвір’я виходить д і в ч и н а у волошковому вінку. Розвішує

вишивані рушники, наспівуючи:

Купи мені, моя Мати,

За три копи голку,

За чотири золотії

Червоного шовку.

За п’ятого золотого

Мальовані п’яльця,

Хай вишию, вимережу

Милому рукавця...

Д і в ч и н а (помітивши Гриця, зніяковіло). Грицю! А я тебе кликала.

Г р и ц ь (зневажливо). Чого тобі?

Д і в ч и н а . Люди обжалися, а твоє жито обсипається...

Г р и ц ь . Нехай...

Д і в ч и н а . Давай разом вижнемо твою нивку!

Г р и ц ь (зневажливо). Заки дурні жнуть пшеницю, мудрий щастя пожне...

Д і в ч и н а . Це ти мудрий?

Г р и ц ь . Звісно. Знаєш, скільки в мене мрій у голові? Як бджіл у вулику... І всі

золоті... І всі гудуть...

Д і в ч и н а . Бідна голова... Вона ж репнути може!

Г р и ц ь (відчувши глум). Не заважай! Я щастя виглядаю!

Д і в ч и н а (з викликом). І я. Ось сватів очікую.

Г р и ц ь (стрепенувшись). Від кого?

Д і в ч и н а . А від того, хто мені кращий килим витче.

Г р и ц ь (зневажливо). Від ткача? Ха-ха! А я от царівну впіймаю.

Д і в ч и н а (посмутнівши). Лови... Не лінуйся. (йде в хату, забувши про

рушники).

Г р и ц ь (дивлячись їй вслід). А може, лихо з нею, з царівною... Он Маринка

яка... ловка...

О м а н а (визирнувши з кропиви). Дивись не прогадай, Грицю! Теж мені краля...

Не прогадай!

Г р и ц ь . Та й справді... Така собі... (Кричить). Гей, Вуже!

На подвір’я виповзає Вуж.

Де ж воно, те щастя?

В у ж (зітхнувши). Коли руки ліниві, то й серце сліпе...

Г р и ц ь . Та не було тут нікого! Не було!

В у ж . Тепер тобі до нього довга дорога стелиться.

Г р и ц ь . Нікуди я не піду. Мені Добра Чарівниця веліла дома сидіти.

В у ж . А ми до неї й підемо...

Г р и ц ь . Навіщо? Вона тут... У кропиві!

В у ж . Невже? (Підповзає до кропиви і, ставши на хвіст, витягується, стає

великим і грізним).

Вилазь!

З кропиви, репетуючи до Г р и ц я : «Не йди! Не йди!» — вискакує О м а н а і,

переметнувшись через тин, щезає.

Г р и ц ь . Що ж це таке?

В у ж (опускаючись долу). А ти поміркуй. Хіба ж Добра Чарівниця може

злякатися вужа?

Г р и ц ь . А може, й ти чарівник?

В у ж . Може... То йдеш чи ні?

Г р и ц ь (неохоче). Та піду... Піду.

Йшли вони довго-довго. Попереду повз В у ж , а за ним шкутильгав Г р и ц ь . Аж

ось вийшли на галя вину, опоясану густющим лісом.

(Стогнучи). От вредний гад... Як прудко звивається... Ху... (До Вужа). Та ляж

вже, Гавриле, ляж!

В у ж . Ніколи вилежуватися.

Г р и ц ь . Глянь, які в мене мозолища! (Показує йому брудну п’ятку).

В у ж . Без мозолів до щастя не дійдеш.

Г р и ц ь . Знов своє. А я голодний! В мене живіт до хребта приріс.

В у ж . Йди ягід назбирай.

Г р и ц ь . Спина болить. (Валиться на землю). Все болить.

В у ж . Вставай, час не жде!

Г р и ц ь . Не встану! І ніхто мене не підніме!

Вуж, скрушно похитавши головою, щез в траві. Гриць зручно розлігся,

розкинувши руки і сперши ноги на пеньок. Несподівано почулося протяжне

вовче виття, затріщав десь недалечко хмиз.

(Зриваючись на рівні ноги). Вовки! Гей, Гавриле, де ти?

Виття наближається.

На смерть привів і втік!

На диво прудко шугає в кущі. З лісу виходить худющий, миршавий В о в к , який

ледь волочить за собою торбу. Спухлі щелепи Вовка перев’язані хустиною.

Вовк сідає на пеньок, охкає, завиває, витираючи щедрі сльози.

В о в к . Ох зубоньки мої! Ох і їсточки хочеться. Кого б ще, маленького,

проковтнути.

З-за пенька вискакують два З а й ц і .

П е р ш и й (смикаючи В о в к а за торбу). Мене, плаксо!.. Ха-ха (Відскакує вбік).

В о в к метнувся було за ним, та в цей час д р у г и й З а є ц ь смикнув В о в к а за

хвіст.

Д р у г и й . Ні, мене, плаксо!.. Хі-хі!

Разом (шмигаючи у кущі, де причаївся Г р и ц ь ). По заслузі Вовцюзі...

В о в к мчить за ними і, спіткнувшись об переляканого Г р и ц я , падає.

Г р и ц ь . Рятуйте! Гавриле! Сюди!

В о в к . Ох! Ти мисливець?

Г р и ц ь . Ні! Ні! Ніхто я! Ніхто!

В о в к . А рушницю маєш?

Г р и ц ь . Не маю! Нічого не маю!

В о в к . Ай-я-яй! А може, мисливців знаєш?

Г р и ц ь . Не знаю! Нікого, нікогісінько!

В о в к . Не репетуй! Шкода, що не знаєш. Шкода!

Г р и ц ь . А навіщо тобі мисливці?!

В о в к (трагічно). Смерті шукаю! Хіба ж я Вовк? Я... я... (Схлипує).

Г р и ц ь (розгублено). Та наче Вовк....

В о в к (істерично). Ні, я драбина! (Проводить лапою по ребрах). Чуєш, як

кістки торохтять? Я був не вовк, а змій... Весь ліс від страху трусився! А тепер...

Зайці, й ті... знущаються...

Г р и ц ь . То що з тобою приключилося?

В о в к . Зуби... Ой... Болять... Пухнуть... Крутять... І все через те кляте Ягня.

Г р и ц ь . Яке Ягня?

В о в к . Та одне... Манюнє таке. Просилося, щоб відпустив, а я не послухав... І

враз зуби розболілися... (Знов трагічно). При веди сюди мисливців! Приведи!

Врятуй мене від безчестя!

Г р и ц ь . Ніколи мені. Я до Доброї Чарівниці поспішаю. За щастям.

В о в к . Невже? Голубчику! Спитай, чим мені зуби вилікувати. А я тобі,

одужавши, за те Ягня щодня приноситиму!

Г р и ц ь . Ет! Якщо я здобуду щастя, то на біса мені якесь там Ягня. Краще зараз

дай чого-небудь, бо не дійду.

В о в к (квапливо). Н а! (Подає торбу). Тут шинка. Украв за звичкою, а їсти... ні-

ні.

Г р и ц ь . Оце діло.

В о в к . Спитаєш?

Гриць (обнюхуючи шинку). Та спитаю, спитаю...

В о в к . Я тебе тут чекатиму!

Г р и ц ь . Чекай!

Вовк шкутильгає в ліс. А з кущів визирає О м а н а .

О м а н а . Ну як спалося, Грицю?

Г р и ц ь . Поспиш тут.

О м а н а . Сердешне хлоп’я... Вертайся додому, Грицю, а то не минути тобі

загибелі! В страшну пастку тебе лукавий гад заманює...

З трави виповзає В у ж . Побачивши його, О м а н а втікає.

В у ж . Час в дорогу, Грицю!

Г р и ц ь . Я, мабуть, вернуся. Не подобається мені все це.

В у ж . Як собі хочеш. (І неквапно поповз стежиною).

Озирнувся Г р и ц ь , а дерева позад нього тісно зімкнулися, переплелися.

Зітхнувши, подибав Г р и ц ь за В у ж е м . Йшли-йшли і вийшли на поле, посеред

якого стримів височенний напівусохлий Д у б , що розпачливо розкинув сухі гілки-

руки.

Отут і відпочинемо.

Г р и ц ь лягає під Д у б о м , а В у ж , як і раніше, шмигає в траву. Сонце крізь

безлисті гілки немилосердно припікає Грицеву голову.

Г р и ц ь (Зірвавши лопух і вкривши маківку). Ху! Яка спекота... (Оголюючи

живіт до сонця). Коли Добра Чарівниця дасть мені щастя, всенькі дні отак

лежати му... Тільки над головою парасолю повішу, а слуги навкруг мене вітер

підніматимуть.

Затріщали Д у б о в і гілки-руки, заворушився poтдyпло.

Д у б . Ти йдеш до Доброї Чарівниці, юначе?

Г р и ц ь . Ага! Вона мене давно жде-виглядає. В руках у неї — золота таця, а на

таці моє щастя виблискує.

Д у б . Згадай і про мене. Спитай, чому я гину? Чому всихає моє коріння, в’яне і

обсипається листя?

Г р и ц ь . Та що я вам, найнявся? Про всіх питай! Всіх рятуй!

В цей час з-за каменя вилазить Омана і підкочується до Гриця.

О м а н а . Не слухай нікого! Біжи мерщій додому! Твоє щастя вже в двері

стукає. Біжи!

Г р и ц ь (невпевнено). А може, й справді вернутися?..

О м а н а . Там ліжко м’якеньке. Павучки павутинку плетуть. Шмат сала в коморі

лежить.

З а й ц і (вигулькнувши з трави). Не вертайся! Не вір!

Г р и ц ь . Туди далеко, а додому ще далі...

О м а н а (до Зайців). Тпрусь! Вбий Вужа і вмить в своїй хаті опинишся!

Г р и ц ь (запаморочено). В хаті? А чим я... його?

О м а н а . На дрючок. Зажмурся і лупи! Лупи! Хай хоч сичить, хоч кричить!

Г р и ц ь (бездумно взявши дрючок). І в хаті опинюся?

О м а н а . В цю ж мить!

Ховається за камінь. З трави виповзає В у ж .

В у ж . Час в дорогу, Грицю!

Г р и ц ь . Не піду! Мене дома щастя жде! Там, де павучки і шмат сала!

(Замахується на Вужа дрючком).

Та рука-гілка Д у б а на мить затримує дрючок. Г р и ц ь озирається, а в цей час

В у ж ударяє хвостом об землю і камінь, за яким ховалася О м а н а ,

пересувається якраз насупроти Г р и ц я . Дерево відпускає дрючок, і Г р и ц ь , не

дивлячись, лупить ним по перед себе. Лунає дикий крик. З-за каменя вискакує

О м а н а і котиться в траву.

(Кидаючи дрючок). Ху! (Озираючись).

А де ж хата?

В у ж . Чия хата, Грицю?

Г р и ц ь . А-а... Ти живий?

В у ж . І живий, і веселий... А що?

Г р и ц ь . Хм... А кого ж це я лупцював?

В у ж . Порожнечу.

Г р и ц ь . Чудасія!

В у ж . Ходімо, Грицю. Щастя лінивих не жде.

Г р и ц ь (покірно). Умгу... Ходімо.

Д у б . Спитайте про мене!

З а й ц і (наввипередки). Спитай, Грицю!

Г р и ц ь . Спитаю, спитаю... (Собі). Чудасія!

Пішли далі.

О м а н а (вилізаючи з трави). Ну, начувайся, хрещенику! Я образ не прощаю!

Кінець тобі! (Щезає).

Незабаром В у ж з Г р и ц е м дійшли до невеликого, порослого осокою озерця.

Г р и ц ь (шкутильгаючи). Ну, де ж та Чарівниця?

В у ж (шмигаючи в траву). Вже близько.

Г р и ц ь (виймаючи з торби рештки шинки). Ох і лихо з тим щастям.

(Обгризаючи кістку). Голодуй, ноги збивай (Метнувши кістку в озеро). Зате вже

скоро... Скоро...

Чути чийсь зойк. Озеро каламутиться. На поверхні з’являється голова великої

Р и б и .

Р и б а (здавленим голосом). Хто ж це в озеро кістки кидає?

Г р и ц ь . Ну я кинув! Ну і що? Не в тебе ж цілив, ротата!

Р и б а . Ледь голову не проломив.

Г р и ц ь . Ет... Одною рибою більше, одною менше.

Р и б а . Одна я тут. Та скоро й мені кінець.

Г р и ц ь . А це ж чому?

Р и б а . Щось в горлі давить. Дихати заважає. Поглянь, що там?

Г р и ц ь . Сказала. Буду я в риб’ячих пащах длубатися. Я до Чарівниці-

Добродійки поспішаю. Вона для мене щастя приберегла. І жде як! Стіл

скатертиною накрила. А на столі напитків-наїдків як трави на оцьому озері. Ох!

Р и б а . Спитай і про мене, хлопче! Вирятуй!

О м а н а (визираючи з осоки). Не будь дурнем! Про себе дбай!

Вдарила Р и б а хвостом об воду. Покотилася хвиля на берег і потягла за собою

О м а н у .

Г р и ц ь . Ох і набридли... Про всіх питай! За всіх думай! (Підіймається і,

посвистуючи, йде). А за мене хто? Хто за мене думатиме? Бач яка.

Риба, сумно зітхнувши, ховається в воду.

В у ж (виповзаючи). Коли руки ліниві, то й серце лихе...

Чути голос Г р и ц я : «де ти, Гавриле?»

(Сумно зітхнувши). Тут я... Тут.

(Повзе за ним).

Переміна світла.

Ранок. Здалеку видно гарну, цяцьковану узорами хату, обсаджену червоною

калиною. Під крислатим дубом сидить жінка в старовинному строї. Навколо

неї квіти цвітуть-в’ються, пташки щебечуть. На гілках розвішані яскраві

килими. Жінка тче, сумно наспівуючи, а з її верстата спливає чорний

кособокий килимок.

Ж і н к а . Із-за гори вітер віє.

Жито половіє.

А на Гриця лиха слава —

Робити не вміє.

Ні робити, ні прибити,

Жати й не нагнеться.

Дарма тільки траву топче,

Живе, як живеться...

До хати наближаються В у ж і Г р и ц ь .

В у ж . Ось вона.

Г р и ц ь . Що ж це вона там робить?

В у ж . Працює.

Г р и ц ь . Отакої... Якщо вона Чарівниця, навіщо їй працювати? Вона ж і так

М а т и ме все, що схоче. Обманув ти мене, Вужако!

Ч а р і в н и ц я (не озираючись). Підходь ближче, Грицю.

Г р и ц ь (підступаючи до неї). Добридень.

Ч а р і в н и ц я . День добрий, Вуже-друже. Спасибі, що гостя привів.

В у ж . Та ледь впорався, матінко.

Чарівниця. Знаю. За щастям, значить, прийшов, Грицю?

Г р и ц ь . Еге ж... (Позираючи на килим). А чого він у тебе такий чорний та

незугарний?

Ч а р і в н и ц я . Це твоя дорога, Грицю.

Г р и ц ь . Їй-бо правда. (Показує їй п’ятки). Дивись, які чорні... Покажи, де моє

щастя, і тоді він отаким стане (показує на золоті нитки). Золотим.

Ч а р і в н и ц я . Покажу. Тільки дивись, не проґав.

Г р и ц ь . Я? Та ти тільки пальцем ткни, де воно лежить, а я вже свого не

пропущу.

В у ж з недовірою хитає головою. З-за дерева визирає О м а н а і підслуховує їх

розмову.

Ч а р і в н и ц я . Розкажи спочатку, що по дорозі бачив, кого зустрічав.

Г р и ц ь . Ну, Рибу здоровецьку бачив. Щось там у неї з горлом. Ледь дише.

Ч а р і в н и ц я . Скажеш Рибі, що в неї там дорогоцінний камінь застряв. Якщо

хтось його витягне — позбудеться вона лиха.

Г р и ц ь . Ти диви. Хто б міг подумати? Скажу.

В у ж . Про Дуба не забудь!

Г р и ц ь . Дуб траплявся. Сухий, безлистий, а жити хоче...

Ч а р і в н и ц я . Під корінням того Дуба сховані ключі від кришталевого палацу.

А в тому палаці царівна-краса тужить, визволителя жде. От Дуб і сохне. Якщо

їх відкопати — оживе він, ще могутнішим стане. Так і скажи Дубу.

Г р и ц ь . Гаразд. Іще... (Починає сміятися, а далі аж заходиться від реготу).

Вовцюгу кумедного здибав. Сам як драбина, а паща (показує) як подушка. Зубки

болять.

В у ж . Хоч він лихо скоїв, а жаль його.

Ч а р і в н и ц я . Що ж... Вовк мусить добрим ділом свою вину залагодити. Нехай

з’їсть найбільшого в світі неробу й дурня... І все як рукою зніме!

Г р и ц ь (сміючись). Неробу й дурня? Ха-ха. Оце так ліки! Скажу...

Ч а р і в н и ц я . А тепер вертайся додому, Грицю.

Г р и ц ь . А де ж моє щастя? Де?

Ч а р і в н и ц я . Йди тією ж дорогою, якою прийшов. Якщо є в тебе хоч трохи

глузду — знайдеш своє щастя. А ні — на себе нарікай!

Г р и ц ь . Вже лечу, паніматко!

Ч а р і в н и ц я (махаючи рукою). Лети!

Гриць несподівано відривається від землі і летить, кумедно бовтаючи руками.

Ч а р і в н и ц я і В у ж дивляться йому услід. Через мить він опиняється на

березі озерця.

Г р и ц ь . Гей, ротата!.. В тебе в горлі дорогоцінний камінь. Якщо хтось витягне

— одужаєш!

Р и б а . Спасибі, юначе! Витягни його! Твоїм буде...

Г р и ц ь . Ти ж бачиш, що я лечу назустріч щастю!

Р и б а . Благаю, витягни!

Г р и ц ь . Ну що мені з тобою робити! Розкривай пащу!

В цей час з комишів вискакує О м а н а .

О м а н а . Здоров, хрещенику! Дивлюсь, щось падає, немовби шуліка. А це ти,

любесенький. Знайшов щастя?

Г р и ц ь . Скоро знайду.

О м а н а . А тут чого вовтузишся?

Г р и ц ь . Та тут Рибі треба камінця витягти...

О м а н а . Навіщо тобі той камінець?

Г р и ц ь . А він дорогоцінний.

О м а н а . Ой-йой! Який ти дурненький! Стоїть за два кроки до небувалого

щастя, а на манюній камінець полакомився.

Г р и ц ь . Та й справді... Чого це я...

Р и б а . Витягни!

Г р и ц ь . Бачиш, ніколи! Я ж з а два кроки від щастя... Свого! Небувалого!

(Зривається й летить).

О м а н а (повисає у нього на ногах). І я з тобою! Ха-ха ! Знов ми разом!

За мить обоє опиняються під напівусохлим Дубом.

Г р и ц ь . Ого-го! Дубе-дубина! Під твоїм корінням — ключі від кришталевого

палацу. Там царівна-краса тужить, визволителя жде. Якщо відкопати ті ключі —

оживеш.

Д у б . Відкопай, Грицю! Благаю тебе!

П е р ш и й З а є ц ь . А ключі собі візьмеш!

Д р у г и й Заєць. Дівчину-красу визволиш.

Гриць (радісно). І оженюся на ній! От усі роти роззявлять! Гриць на царівні

оженився. А я селом походжатиму... А царівна біля мене дріботітиме.

О м а н а . Схаменися, хрещенику! Чи знаєш, скільки надриватися треба через

якусь дівку: лопату шукати, отакенну яму копати, ключі діставати, в тридесяте

царство мандрувати, на скелю дряпатися, сім замків відкривати... А назад яка

дорога!

Г р и ц ь (перелякано). Правду кажеш... Оце був би влип!

З а й ц і . Не слухай її, хитрюгу! Не слухай!

О м а н а (люто замахнувшись на них). Поспішай, Грицю! Чуєш!

Г р и ц ь . А недарма ж Чарівниця нагадувала, що мені треба мудрим бути! Не

проґавити свого!

Д у б . Порятуй, юначе!

Г р и ц ь . Е, ні... Хай хтось інший! А мені треба мудрим бути!

Піднімається над землею. О м а н а нахабно видряпується йому на спину.

О м а н а (зручно вмощуючись, зловісно). Скоро, Грицю, кінець! Скоро!

Полетіли і через якусь мить упали посеред галявини, де їх чекав скарлючений

Вовк.

В о в к . Ну, з чим прибув? З чим?

Г р и ц ь (обмацуючи поглядом кожний кущ). Де ж воно?

В о в к . Що?

Г р и ц ь . Та ж моє щастя?

О м а н а (недобре сміючись). Близько, Грицю, близесенько. За крок від тебе.

В о в к . А про мене спитав? Скажи, питав?

Г р и ц ь (втомлено). Питав. Казала, що мусиш добрим ділом вину спокутувати.

(Посміюючись). Мусиш найбільшого ледаря й дурня з’їсти — і як рукою зніме!

В о в к . Оце так штука! А де ж його взяти?

О м а н а (хіхікаючи). Ой Вовче... Та нині ледарями хоч греблю гати. (Показує

тихенько Вовкові на Гриця, а до Гриця солодко). Давай відпочинемо, серденько. А

ти розкажеш цьому сердезі, що бачив, кого порятував...

Г р и ц ь . Рибу бачив. Велику, губату. В неї дорогоцінний камінь у пащі застряв.

В о в к . І ти витяг?

Г р и ц ь . Ще чого... Стану я надриватися задля такої мізерії....

В о в к (придивляючись до нього уважніше). А ще кого бачив?

Г р и ц ь . Та Дуба усохлого. Чарівниця сказала, що під його корінням — ключі

від кришталевого палацу. Там царівна нудьгує, визволителя жде. Треба ключі

викопати, і старий покруч оживе...

В о в к . Відкопав?

Г р и ц ь . А дзуськи! Буду я мучитися, руки мозолити, ноги збивати задля чужої

царівни, якщо мене на цій дорозі власне щастя чатує.

В о в к . Он як... (Кидаючись на Гриця). Дорогенький!.. Ліки мої негадані!

Г р и ц ь . Ну чого ти? Чого?

В о в к . Радість моя! Ти ж і є найбільший дурень. І ледар! Я тебе зараз з’їм і

одужаю!

Г р и ц ь . Ти що? Здурів? (Кидається навтьоки). Рятуйте!

В о в к (наздоганяючи). Куди ж це ви? Ліки мої безцінні! Стійте!

О м а н а . Лови! Держи! (До себе). Ну, тепер йому кінець! А Добродійці-

Чарівниці — наука, як зі мною змагатися!

ДІЯ 2.

Те ж поле, на якому росте Дуб. Тільки його напівусохлі гілки розвилися,

вкрилися густим, свіжим листям. Під Д у б о м З а й ц і бавляться в ладунці:

Ладки-ладунці,

В нас всі зайці молодці,

А грибочки міцненькі,

А дубочки зелененькі...

Радісно регочуть, продовжуючи гру.

Сидить Вовк на пеньку,

Ухопився за щоку,

А щока ниє,

А Вовцюга — виє...

Зачувши прудке чалапання і вовче виття, ховаються за стовбур Д у б а . Вбігає

переляканий і захеканий Г р и ц ь .

Г р и ц ь . Дубе, сховай мене в дупло. Мене Вовк наздоганяє.

Дуб німує.

Сховай! Я відкопаю ті ключі.

Дуб не відповідає.

П е р ш и й З а є ц ь . Без тебе відкопали...

Д р у г и й . Знайшовся добрий чоловік. Пішов царівну визволяти.

О м а н а (визираючи з-за каменя). Грицю! Хочеш, я тебе на Зайця перетворю?

Врятуєшся!

Г р и ц ь (мить вагаючись). Не хочу!

О м а н а . Чому?

Г р и ц ь . Не вірю тобі..

О м а н а (затремтівши). Ти? Ти? Не віриш? (Вмить стала вполовину меншою).

Що ж це робиться? Що?

Виття наближається. Г р и ц ь метнувся було до дупла, але гілки дерева

опустилися і войовниче настовбурчилися.

Г р и ц ь (у відчаї). Зайці, рятуйте! Він же мене з’їсть і одужає! Тоді й за вас

візьметься!

П е р ш и й . А таки візьметься!

Д р у г и й . Вужа проси. Він десь тут був!

Г р и ц ь . Вуже-друже! Порятуй! Вік дякуватиму, Вужику!

В у ж виповзає з трави. Побачила його О м а н а і, завищавши, щезла.

В у ж . Не знаю, чи вдасться... Ти прясти вмієш?

Г р и ц ь (тремтячи). Ні. Це ж бабська робота.

Сердите вовче виття.

В у ж . Тоді я нічим тобі допомогти не зможу.

Г р и ц ь . Я бачив, як прядуть! Я навчуся!

В у ж . Гаразд.

Б’є хвостом об землю, і перед Грицем виростає купка жіночого вбрання,

прядка, веретена, мички...

В у ж . Переодягайся!

Г р и ц ь . В оце?

В о в к виє зовсім близько. Г р и ц ь , вхопивши вбрання, ховається за каменем.

Вбігає розлючений Вовк.

В о в к (озираючись). Гей, косоокі, куди ледацюгу поділи?

З а й ц і . Якого ще вовцюгу?

В о в к . Не вовцюгу, а ледацюгу, глухмани! Він щойно тут стояв! Верещав від

страху!

З а й ц і (ображено). А ми — косоокі. Не помітили. Ще й глухмани. Нічого не

почули.

В цей час із-за каменя виходить Гриць в жіночому вбранні і хустині, насунутій

аж до очей.

В о в к (до Гриця). І ти, матінко, не бачила?

Г р и ц ь (з дерев’яним обличчям). Ні, не бачила...

В о в к (з підозрою розглядаючи «матінку»). А за каменем чого ховалася?

Г р и ц ь . Грибочки шукала...

В о в к (глузливо). Грибочки? А трусишся чого?

Г р и ц ь . Тебе боюся.

Хапає прядку, сідає на камінь і починає сяк-так прясти.

В о в к . Якось дивно ти прядеш. Ледь руками ворушиш. Може, й ти ледарка?

Г р и ц ь (тонким голосом). Ні, я роботяща... Страх яка роботяща! (Починає

швидко прясти).

В о в к . Де я тебе бачив, матінко?

Г р и ц ь . Я тут рябу корову пасу.

В о в к . Е, ні... Та, що рябу корову пасе, співає гарно...

Г р и ц ь . І я співаю гарно. (Починає співати, прядучи ще швидше).

Йшли корови із діброви,

А овечки з поля...

Виплакала карі очі,

При дорозі стоя...

У городі — лебеда,

А у мене — біда.

Ще й нічого не з робила —

Поламалось мотовило!

Ух! Ух!

В о в к (затуляючи вуха). Досить!!! (Все ще з підозрою). А чого це в тебе нитка

така покручена, матінко? Ти що, вперше прядеш?

Г р и ц ь (сердито). Чого ти до мене причепився? Та я в селі найкраща

прядильниця і вишивальниця! І в’язальниця! Не віриш — в людей спитай!

(Зосереджено пряде, не звертаючи уваги на Вовка).

В о в к (собі). Еге... Спитаю... А вони у відповідь — шкуру злуплять... Так куди

ж той ледар по дівся?

П е р ш и й З а є ц ь. А я знаю! Знаю!

В о в к . Скажи!

Д р у г и й З а є ц ь . І я знаю! Якщо попросиш гарненько — скажемо.

В о в к (кланяючись). Зайчики-степанчики, скажіть, Де ледар причаївся?

П е р ш и й (показуючи). Туди побіг!

Д р у г и й . Он там криниця. Там він сховався!

Вовк, озирнувшись на «прядильницю», мчить туди, звідкіля прибіг. Гриць,

задерев’янілий від страху, пряде не зупиняючись.

В у ж . Досить. П’ять веретен вистачить.

Г р и ц ь (кидаючи прясти). Ох! Падаю!

З а є ц ь (вибігаючи на горбочок.). Втікай швидше, бо він назад вертається.

Г р и ц ь . Ой-йой!

Ховається за камінь, прудко зриває з себе жіноче вбрання. Вуж б’є хвостом об

землю, і все, крім веретен, зникає. Чути дике вовче виття.

Г р и ц ь . Де тепер сховатися, Вуже-друже?!

В у ж . Біжи до Доброї Чарівниці!

Гриць починає бігти.

Стій! Пряжу прихопи!

Г р и ц ь . Навіщо?

В у ж . Ти ж пряв!

Г р и ц ь хапає пряжу і утікає. За ним скачуть З а й ц і , неквапно повзе В у ж . На

опустіле поле вбігає В о в к .

В о в к . Одурили! (Озирається). А де ж та прядильниця поділася?

О м а н а (визирнувши з трави). Це ж Гриць був!

В о в к . Гриць? Де він? Куди подівся?

О м а н а . До Доброї Чарівниці побіг! Доганяй!

Вовк, люто завивши, помчав слідом за Г р и ц е м , а О м а н а — за ним. А тим

часом Г р и ц ь добіг до озерця.

Г р и ц ь (упавши на траву). Не можу більше! Не можу!

А у воді весела Р и б а гуляє, хвостом хвилі піднімає.

Рибко-душко! Сховай мене на дні озера. За мною Вовк женеться! Порятуй!

Р и б а . А ти мене порятував?

Г р и ц ь . Якщо схочеш, я той камінь витягну! Хоч сто каменів! Лише порятуй!

Р и б а . Пізно спам’ятався!. Знайшовся добрий чоловік, пожалів мене, вийняв

мою муку...

Здалеку долетіло вовче виття.

Г р и ц ь . Що ж діяти? Що?

Хоче сховатися в К о м и ш а х і О с о ц і але вони зімкнулися стіною,

наїжачилися, мов списи.

К о м и ш і . Не підходь!

О с о к а . Пораню!

Гриць падає на землю і, зіщулившись, труситься від страху.

Г р и ц ь . Хто ж мене порятує? Хто? Пропадаю!

О м а н а (з’являючись з-за його спини). Я! Зроблю тебе овечкою... Тільки скажи,

що віритимеш мені довіку!

Г р и ц ь . Ні! Не скажу!

О м а н а . Загинеш!

Г р и ц ь . Нехай! Дарма я тобі, облудній лиходійці, вірив!

О м а н а , завищавши, стає зовсім малою.

О м а н а (пискливо). Начувайся, дурню! Ой начувайся!

В цей час на березі з’являються З а й ц і і В у ж . Омана ховається.

П е р ш и й З а є ц ь . Який ти прудкий!

Д р у г и й . Найпрудкіших Зайців перегнав!

Вовк виє вже зовсім близько.

Г р и ц ь . Ну і що? Пропав же я! Пропав! А-а-а...

В у ж . Не владай у розпач. Краще скажи, чи умієш фарбувати пряжу?

Г р и ц ь . Де там... Хіба ж цьому вчився? Я щастя чекав...

В у ж . А шкода... Я б міг тебе порятувати...

Г р и ц ь . Я спробую! Порятуй!

Вуж б’є хвостом об землю, і біля ніг Гриця з’являється дівоче вбрання, коновки,

барвники — все, що потрібно для фарбування.

В у ж . Одягайся!

Г р и ц ь хапає вбрання і ховається в кущах. Зайці набирають у коновки воду.

Вбігає захеканий В о в к .

В о в к (до Зайців). Ось і ви, брехунці! А де ж та «матінка»? Той переодягнений

ледацюга? Де?

П е р ш и й З а є ц ь . Який ледацюга? Чия матінка?

Д р у г и й . Ми інші Зайці... Ми тутешні... Приозерні...

В о в к (зачувши шурхіт в кущах). Ось він де! Ну тепер не втече!

З кущів виходить Г р и ц ь у дівочому вбранні та волошковому віночку.

Г р и ц ь (лагідно, хоч і злякано). Кого шукаєш, Вовчику-голубчику?

В о в к . Тебе!!

Г р и ц ь (співуче). Мене? Пофарбуватися хочеш? Будь ласка... (Підходить до

коновок). Вибирай будь-яку барву. Є червона... Є й зелена.

В о в к (збитий з пантелику, невпевнено). Ну, досить придурюватись. Ти мій

ледар! Мої ліки від зубів!

Г р и ц ь . Я? Ха-ха! (Співчутливо). В тебе зуби болять? Давай я полікую...

(Підходить до Вовка). Нахили голову!

В о в к . Навіщо?

Г р и ц ь . Зуби замовлятиму.

В о в к нахиляє голову, а Г р и ц ь таємниче нашіптує.

Шура-бура, губи надула,

Щелепи скрутила, зуби сточила,

Вовчика заморила! Тьфу! Тьфу!

Падай на траву, в річку котися!

До нас не вернися! Тьфу!

Вовк завмер, прислухаючись до замовляння.

Ну, полегшало?

В о в к . Ага... Наче не так гризе, ниє, допікає..

Г р и ц ь . Тоді мені час за роботу братися!

Підходить до коновок, розчиняє у них барвники і закладає туди пряжу.

В о в к (спам’ятавшись). Руки покажи! Руки!

Г р и ц ь . Навіщо?

В о в к . Роби, що наказую!

Гриць показує руки.

Ага! Біленькі, неробочі! Піймався!

Г р и ц ь . Ну чого це ти, Вовчику? Рученька біленька — дівонька молоденька!

Правда, Зайчикипомагайчики?

З а й ц і , кивають головам й, перешіптуючись, подають Г р и ц е в і дві дерев’яні

палки, і той починає старанно фарбувати пряжу. В у ж спостерігає за

кожним Г р и ц е в и м рухом.

(Наспівуючи) Жовтенька, синенька, червоненька, чорненька...

В о в к (сердито). Брудненька, гиденька...

Г р и ц ь (підспівує).

Ой був собі коточок,

Украв собі клубочок

Та сховався в куточок,

Щоб люди не знали,

Кота не впіймали.

(Виймає пряжу і розкладає її на березі).

Вовк походжає довкруг нього, з підозрою позираючи на «фарбувальницю» і

почухуючи голову.

(Тоненько виводить). Стали котка бити

Та ще й говорити:

Не вчись, котку, красти,

А вчися робити —

Черевички шити.

Та не дорогії,

По три золотії,

Будуть люди купувати,

Будуть тебе шанувати.

З а й ц і . Ось він! Ось!

В о в к . Хто?

З а й ц і . Ледар! У ліс побіг! У ліс!

Вовк, розгубившись, не довіряючи Зайцям, крутиться довкола себе, а далі,

зиркнувши на веселу «фарбувальницю», мчить у ліс.

Г р и ц ь (зриваючи віночок). Фу! Ну як я викрутився, Вуже?

В у ж . От не гадав, що ти такий тямущий.

Г р и ц ь . Ти ще не все бачив!

З а й ц і (підстрибуючи на горбочку). Вертається! Вертається!

В у ж . Біжи до Доброї Чарівниці! Як є, біжи!

Г р и ц ь . А пряжа? Вона ж мокра...

В у ж (б’ючи хвостом об землю). Висохла!

Г р и ц ь (хапаючи пряжу, здивовано). Суха! (Утікає).

Слідом за ним скачуть З а й ц і , повзе В у ж .

В о в к (прибігши на опустілий берег). Де ж та фарбувальниця? Де?

О м а н а (визираючи з трави). Це ж був Гриць, дурню!

В о в к . Гриць. Замучив він мене... Всі сили висотав! Де його тепер шукати?

О м а н а . Мене з собою візьми! Я знаю!

В о в к . Та я сам вже ледь дибаю.

О м а н а . Візьми, я маленька, легенька, а у великій пригоді стану.

В о в к . Гаразд. (Підставляючи їй хвіст). Чіпляйся!

І помчав слідом за Г р и ц е м з О м а н о ю на хвості. А тим часом Д о б р а

Ч а р і в н и ц я по садочку походжала, квіти поливала, наспівувала:

«Ой зацвіти буйним цвітом

Зелений катране.

Там, де вчора було горе,

Хай радість настане...»

Високі, гожі квіти пишно розросталися, до Д о б р о ї Ч а р і в н и ц і прихилялися.

Аж тут на подвір’я вбіг Г р и ц ь вже в своєму вбранні.

Г р и ц ь . Чарівнице-Добродійко! Знехтував я безглуздий, твоїми порадами.

Вовк мене наздоганяє. Допоможи востаннє...

Д о б р а Ч а р і в н и ц я . Ну що ж. Можеш серед квітів сховатися чи в льосі

затаїтися.

Г р и ц ь . Ні. Дай мені ткацький верстат!

Д о б р а Ч а р і в н и ц я . Навіщо він тобі?

Г р и ц ь (трохи зніяковівши). Тут одна дівчина килим хотіла, а мені все одно

щось треба робити, щоб Вовк не з’їв. (Веселіше). Та й хто мою дорогу за мене

витче?

Добра Чарівниця махає рукою — і з’являється ткацький верстат.

Д о б р а Ч а р і в н и ц я . Тчи. Тільки хусткою моєю прикрийся, щоб Вовк не

впізнав.

Г р и ц ь . Не хочу! Хай буде, що буде!

Гриць швиденько сідає за верстат і тче. Д о б р а Ч а р і в н и ц я , посміхнувшись,

продовжує свою роботу.

(Наспівує весело).

Ой чиє ж то жито

Під гору стояло?

Під гору, під гору —

Зелене...

Над ним ясне сонце вставало,

Наче маків цвіт, розцвітало.

Під гору, під гору —

Ласкаве.

По межі Маринка гуляла,

Волошковий вінчик сплітала

Під гору, під гору —

Синенький.

На подвір’ї з’являється захеканий В о в к , тримаючи в лапах О м а н у .

О м а н а . Ось він! Ось!

Г р и ц ь , не звертаючи уваги на них, тче свій килим. Розгублений В о в к бігає

довкруг верстата, з усіх боків розглядаючи обличчя ткача. А той з най собі

співає:

Над тим полем пташки літали,

Косарика Гриця вітали.

Під гору, під гору

Літали.

(До Вовка). Ну, чого гасаєш? Чого крутишся?

В о в к . Це не він.

О м а н а . Ти що, сліпий? Це ж мій Гриць!

В о в к . Гриць, та не твій. То був такий кучмуватий, неповороткий. А очиська —

пусті, тупі...

О м а н а . І цей такий!

З квітника виходить Д о б р а Ч а р і в н и ц я і, непомічена, прислухається до їх

суперечки.

В о в к . Е, ні.... Цей дивись який гарний, жвавий. А тче як! Ух! Аж самому

захотілося ткачем стати!

О м а н а (надриваючись). Продери очі, телепню!

В о в к . Я... телепень? Казна-куди привела та ще й обзиваєш! (Кидаючи її на

землю). А згинь, пропади,облудо!

О м а н а , заверещавши, гепається на землю і перетворюється на високу

будячину.

Б у д я ч и н а . Він це! Ледар!

Д о б р а Ч а р і в н и ц я (наближаючись до Вовка). Хто ледар?

В о в к (розгублено). Ніхто! Я ось забрів за ліками для зубів... За ледарем. А його

тут нема.

Б у д я ч и н а. Є! Є!

Д о б р а Ч а р і в н и ц я вириває будячину і кидає її далеко-далеко. В цей час на

подвір’я вбігають З а й ц і , вповзає В у ж , за яким перевальцем чимчикує

пикатий, кучмуватий парубок у брудній одежі.

В о в к (благально). Може, що порадиш, добродійко?

Д о б р а Ч а р і в н и ц я . Пораджу, Вовче. (До Вужа) Кого привів, Вуже-друже?

В у ж . Та тут одного...

З а й ц і . Він щастя шукає! Щастя!

Д о б р а Ч а р і в н и ц я . А якого щастя жадаєш, парубче? З працею чи без праці?

П а р у б о к (хитро). Звісно, без...

Д о б р а Ч а р і в н и ця. Ось тобі ліки, Вовче!

В о в к (кидаючись на парубійка). Нарешті! Ліки!

П а р у б і й к о , перелякано зарепетувавши, кинувся тікати. В о в к помчав слідом

за ним. А в цей час Г р и ц ь вийняв з верстата готовий килим.

Г р и ц ь . Ось мій килим для Маринки! Моя дорога.

З а й ц і захоплено заплескали в долоні. Д о б р а Ч а р і в н и ц я схвально захитала

головою.

В у ж . Оце так килим! Не килим, а казка!

А килим і справді вдався на диво гарним: на ньому жито пишно зеленіє у

волошковому вінку, розцвітає сонце-мак.

Д о б р а Ч а р і в н и ця. Лети додому, Грицю, потіш Маринку!

Гриць разом з килимом відривається від землі.

Г р и ц ь . Спасибі вам, Добродійко! І тобі, Вужедруже! І вам, Зайчата!

З а й ц і махають лапками. В у ж піднімається на хвіст.

Д о б р а Ч а р і в н и ц я (весело усміхаючись, утирає сльози). Лети! Привітай своє

щастя!

А в цей час по Грицевій вулиці люди походжають, гомонять, розглядають

килими, з якими прийшли до Марійки сватачі. На першому — царівна, на

другому — палац князівський, а на третьому — лебеді у ставку плавають.

Д і в ч и н а (показуючи на перший). Мені цей подобається.

П а р у б о к . Ні, цей миліший... (Показує на килим з лебедями).

Д і в ч и н а (до смутної Маринки). А тобі який до вподоби?

М а р и н к а . Всі гарні, і всі не такі.

Д і в ч и н а (сердито). Та якого ж тобі треба?

Гриць (влітаючи на вулицю). Такого, як я виткав!

Розстеляє перед М а р и н к о ю свій килим. Всі вражено загомоніли.

М а р и н к а (радісно). Цей найкращий! Цей!

В с і л ю д и . Таки Гриців найкращий! Оце так хлопець! Хто б міг подумати!

Хто ж тебе навчив?

Г р и ц ь (взявши за руку Маринку). Та... Вовк один навчив. Ось і він!

Вулицею, репетуючи, мчить Па р у б і й к о , а за ним, спотикаючись, біжить

В о в к .

П а р у б і й к о . Люди добрі! Дайте мені роботу! Бо з’їсть! Дайте!

Здригнулася від реготу вулиця. А парубійко кинувся висмикувати кропиву на

Г р и ц е в о м у обійсті.

Завіса

Дума про козака Голоту

П’єса-казка

на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Б а н д у р и с т , він же к о з а к Г о л о т а

П о в о д и р , він же Д ж у р а

С о л д а т

С м е р т и х а

М а т и - в д о в и ц я

Д і в ч и н а К а л и н а

Х а н

С т а р ш и н а З л о т о ж у п а н

С у л т а н

К о р о л ь

Б о я р и н

ДІЯ 1.

Картина 1.

Степ. Багряний щит сонця поволі хилиться за сизі кургани. Край шляху горить

багаття, на якому вариться юшка. Хлопчик П о в о д и р час від часу помішує

вариво, а сліпий Б а н д у р и с т , схилившись вад бандурою, стиха наспівує:

«Ой на горі вогонь горить,

А в долині козак лежить.

Накрив очі китайкою,

Заслугою козацькою».

П о в о д и р (виймаючи з торбини жменю крупи і кидаючи її в казанок.). Ох і

смачної риби нам чумаки дали! Важна юшка буде... (Ковтаючи слину). А то все

сухарі та й сухарі...

Б а н д у р и с т . Звикай, козак, що часом буде з квасом, а часом — так...

(Наспівує).

У головах ворон кряче,

А в ніженьках коник плаче...

П о в о д и р . Знову ви сумної завели... Ліпше розкажіть що-небудь про козака

Голоту.

Б а н д у р и с т . Так він тобі полюбився?

П о в о д и р . Еге... (Зітхнувши). Я ж теж Г о л о т а безродна...

Б а н д у р и с т (провівши рукою по дитячій голові). Гаразд. (Злегка торкнувшись

струн, заспівав):

Ой був собі козак, та козак Г о л о т а !

Не боявся ні вогню, ні меча, ні третього болота!

П о в о д и р (перебиваючи). А з якого він села родом, діду?

Б а н д у р и с т . Зі степу родом. Сонце йому батьком було, а землиця —

ненькою...

П о в о д и р . А чи правда, що він велетом був і такі вуса мав, що як візьме їх у

руки та розправить, то й у найширші двері не влізе?

Б а н д у р и с т (посміхаючись). Хм... Може, й мав.

П о в о д и р . Покажіть мені його, діду!

Б а н д у р и с т . Себто як «покажіть»?

П о в о д и р (хитро). А так... Всі ж кажуть, що ви чародій. Ману напускати

вмієте. От і напустіть на мене ману...

Б а н д у р и с т (вдавано сердито). І хто ж це такий поговір пустив?

П о в о д и р (палко). Бублейниця Пидорка! Присягалася, що коли ви про Голоту

співали і так рукою махнули, то він із-за вашої спини вискочив і так до неї

підморгував, що вона йому аж дві в’язки бубликів дала!

Б а н д у р и с т (посміхнувшись). Це не я... Це пісня її зачарувала.

П о в о д и р (гірко). Не хочете... А я би для вас усе зробив... Усе...

(Примовкли).

Б а н д у р и с т . Ну гаразд. (Повернувшись обличчям до далеких курганів). Що ти

там бачиш?

П о в о д и р . Сонце заходить... Кургани синіють... Сполохана чайка кричить...

Котиться перекотиполе.

Б а н д у р и с т (несподівано дужим голосом, торкнувшись струн). Дивись

лучче! Бачиш, сонце сходить над шляхом широким, над селами веселими!

Заспівала бандура, і кургани стали веселими хатинами. Зійшло сонце... А

перекотиполе перетворилося на худу кощаву б а б у в хустині з ріжками і

брудній сорочці, з замашною косою в руках.

П о в о д и р . Бачу! (Показуючи на бабу). А це хто?

Б а н д у р и с т . А це С м е р т и х а . Колись вона на наші землі орду навела...

Триста літ по них з косою гуляла... Нарешті зібралися всі богатирі руські, орду

розбили, а клятій Смертисі косу поламали... Тепер вона, на нову косу

розжившись, знову прикотилася... Помсти жадає...

С м е р т и х а (танцює, приспівуючи).

Вжик, вжик — і нема,

Ні города, ні села,

Ні старих, ні малих,

Ні розумних, ні дурних...

Задзвеніла струна, і сполохана чайка, впавши на землю, перетворилась у

засмучену ж і н к у . Вона, тулячи до грудей китайку, зашепотіла: «Сини мої!

Накрили вам очі китайкою... Та й заслугою козацькою... У головах ворон кряче...

А в ніженьках — коник плаче... Ой сини мої...»

П о в о д и р (Б а н д у р и с т ові). А це хто?

Б а н д у р и с т . А це — М а т и -вдовиця. Наша з тобою землиця. Синів,

Смертихою скошених, оплакує.

П о в о д и р . Ой, що ж це буде?!

Б а н д у р и с т . Тс-с.

Затужила бандура. Згасло багаття. Зникли Б а н д у р и с т і П о в о д и р . А

С м е р т и х а , танцюючи, підскочила до жінки.

С м е р т и х а (регочучи). Плач, вдово, ридай... Бо скоро й тобі буде край!

Найсильніших я скосила, найслабших — купила... Лишилися тільки старі люди і

малі діти... Та скоро й ті підуть зі світу!

М а т и - в д о в и ц я . Хоч над ними змилуйся, Смертихо.

С м е р т и х а . І не проси! Усіх зведу! Щоб ні коріння, ні насіння! На пострах

усьому світові!

М а т и -в д о в и ц я (заступаючи їй шлях до тихих сіл). Гей, люди! Хто смерті не

боїться?! Обороніть!

С м е р т и х а . Пізно схаменулася. (Відштовхуючи її). Молися ліпше, бо коса у

мене бач яка замашна. До вечора управлюся.

Танцює довкола похиленої жінки, поспівуючи:

Турок косу кував,

Шляхтич косу точив,

Хан держално робив.

А тутешній панок

Дав мені грошви мішок

За хорошую роботу,

За покошену голоту.

Ухкаючи, йде до далеких сіл.

М а т и (випроставшись). Ні, не бувати сьому... (Простягнувши рука до сонця).

Сонце світле, благодатне,

Ти життя невтомно сієш,

Смертний морок розганяєш...

Порятуй наш край веселий!

Дай мені, сівачу, сина,

Щоб мав кров твою гарячу,

Щоб Смертихи не боявся,

Міг на прю і з нею стати!

Задзвеніла струна, і до ніг жінки впала сонячна краплина-насіннина, почала

кільчитися, рости і за якусь мить перетворилася на велетенський гарбуз.

Жінка махнула китайкою, і гарбуз, навпіл репнувши, розкрився. З однієї

половинки коник вороний вискочив... А у другій, мов у колисці, к о з а ч и н а

дужий спочив. Права рука шаблюку стискає, у лівій — пістоль дрімає. Спить

к о з а ч и н а і, похропуючи, смокче свою люльку-черепульку.

(Веселим голосом). Прокинься, синку. Прокинься, Голото!

Г о л о т а (спросоння). Ще рано... Ще півні не співали...

Перекидається на інший бік. Гарбузове ложе починає хитатися й

приколисувати Г о л о т у . М а т и махнула китайкою, і в далеких селах

відчайдушно загорлали півні. Г о л о т а почав жвавіше смоктати люльку,

замахав уві сні шаблюкою.

М а т и (суворіше). Вставай, козаче!

Г о л о т а (позіхаючи). Ще рано. Ще кінь не іржав.

Заіржав заклично коник вороненькнй.

(Спросоння). А бодай тебе вовки з’їли! Я ж щойно заснув!

М а т и . Гріх спати, сину, коли Смерть твій рід викошує.

Г о л о т а (вмить вискочивши з гарбуза). Де? Де вона, мамо?!

М а т и (показуючи). Туди подалася (Витираючи сльозу). Чванилася, що до

вечора... всіх...

Г о л о т а . Овва! Я ж родився недарма!

Танцює, аж курява довкола клубочиться, приказуючи:

Я ж її, біду, навчу:

Шаблею похрещу,

Кулями посічу!

Черепок — у ставок!

Гостру косу — на гачок!

Знай, коцюба, свій куток!»

М а т и (собі). Але ж хвалькувате, гарбузове насіння... (Голоті, суворо). Не

хвалися, на січ ідучи... Вона ж безсмертна.

Г о л о т а . Це, мамо, байка для немовляти. (Скочивши на коня). Бувайте здорові!

Ввечері виглядайте. І гарбузової каші наваріть.

М а т и (хапаючи його за стремено). Стій! Куди?!

Г о л о т а (хвацько). На бій зі Смертихою!

М а т и . Тпру! Завертай! І лети степом до перехрестя всіх доріг!

Г о л о т а . За яким лихом, мамо?!

М а т и . Там Солдат на варті стоїть. У нього такий хитрий ранець є, що варто

лише сказати: «Хоп — у ранець!» — і Смертиха туди сама стрибне.

Заприязнися з ним і попроси, щоб поміг тобі в той ранець Смертиху піймати.

Г о л о т а . Та що ви, мамо?! Ще подумає служивий, що я не козак, а кізяк... А я

ж гляньте який! Я сам з нею упораюся!

М а т и . Помовч! Для цього діла не лише сили-відваги, а й неабиякої

кмітливості треба. Соколом лети! Ніде не зупиняйся, ні з ким у розмову не

вступай, бо, як перша зоря зійде, Солдат у свою землю помандрує і тоді —

пропали ми. Чуєш?

Г о л о т а (повертаючи коня, неохоче). Та чую.

М а т и . Над усе дбай, аби Смертисі на очі не потрапити.

Г о л о т а . Та годі вже, мамо... Годі... Хіба я немовля, щоб... Прощавайте!

Помчав, на весь степ співаючи.

Біжи, коню, дорогою,

Степовою — широкою,

Щоб вороги не піймали,

Сіделечка не здіймали.

Сіделечка золотого

З тебе, коня вороного!

Гей!

Глянула злякано М а т и на перекотиполе, що коти лося шляхом, хитнула

докірливо головою... Задзвеніла струна, і стала М а т и чайкою, а перекотиполе

— С м е р т и х о ю .

С м е р т и х а . Хто ж це тут щойно горло дер? (Вдивляючись у степ). Козацюра?!

Відкіля узявся? Куди летить? (Озирнувшись на чайку, погрозливо). Мене не

облетиш, не об’їдеш!

Зойкнула струна, і С м е р т и х а , ставши перекотиполем, погналася за

вершником.

Картина 2.

Іде Г о л о т а степом і не журиться тим, що його перекотиполе обганяє. Аж

раптом спіткнувся вороний об клубок трави, який покотився собі далі, і

заіржав злякано.

Г о л о т а . Чого це ти, коню, спотикаєшся?

Повернув коник голову вліво. Глянув Г о л о т а , а на придорожньому камені

спиною до нього д і в к а , білою хусткою запнута, сидить. А коло дівки —

баклажка стоїть.

А маєш! Наче дівка... А коло дівки наче медівка...

Знову заіржав кінь, дибки став.

Г о л о т а . Ну чого ти схарапудився? Дівка ж глянь яка гожа... Мов повная

рожа... І баклага гожа... (Ковтнувши слину). Теж, мабуть, повная... (До дівки).

Добридень, дівчино!

Д і в к а (затуляючи обличчя краєм хустки). Добридень, козаче!

Г о л о т а . Чого це ти одна серед степу сидиш?

Д і в к а . А чого ти сам степом мчиш?

Г о л о т а . Долю доганяю.

Д і в к а . А я долю виглядаю.

Г о л о т а (красуючись у сідлі). Придивися, може, це я — твоя доля.

Д і в к а (засміявшись). Якщо злізеш з коня — придивлюся...

Г о л о т а . Чом би не злізти... (Зляканому коневі). Та цить... (Злізаючи й сідаючи

біля неї). А чого ти лице затуляєш, наче бусурманка?

Д і в к а . Щоб личко під сонцем не почорніло...

Г о л о т а . Ач яка... Відхили хустину. Хай хоч гляну на тебе.

Д і в к а (дрібно сміючись). Я соромлюся.

Г о л о т а (присуваючись). Ну чого ти... (Співає).

Прийшов кум до куми,

Аж кума миє ложки.

Покинь, кумо, ложки,

Поговорим трошки...

Відхили!

Д і в к а (несподівано гостро). Ні! Їдь собі геть!

Г о л о т а . Чого це ти так... раптом?

Д і в к а . Бо впізнала тебе. Ти Панько, лакиза панський!

Г о л о т а . Я? Я козак Голота! Не боюся ні вогню, ні меча, ні третього болота!

Д і в к а . Овва! Може, ти й смерті не боїшся?

Г о л о т а . А таки не боюся!

Д і в к а . Чого ж ти від неї тікаєш?

Г о л о т а (насторожившись). Хто тобі сказав, що я від неї втікаю?

Д і в к а (схлипуючи). Сама знаю, що вона отам гараздує... Братів моїх скосила...

Г о л о т а . Не плач, ластівко! Скоро я її навіки в ранець зажену!

Д і в к а (злякано). Який ранець?!

Г о л о т а . Солдатський!

Д і в к а . А де ж ти його візьмеш, соколику?

Г о л о т а . На перехресті всіх доріг. У Солдата. До вечора мушу туди дістатися,

бо ввечері той додому піде...

Д і в к а . Ой лишенько! То він тут? Так близенько?! Випий моєї медівки і лети

чим скоріше!

Г о л о т а (беручи баклагу). А відхилиш хустку?

Д і в к а (лукаво). Відхилю...

Г о л о т а . Твоє здоров’я! (Випивши «медівки»). А тепер покажи личко.

Д і в к а (радісно верескнувши). Дивись!

Глянув Г о л о т а , аж то С м е р т и х а .

Г о л о т а . Ти?!

Вхопився було за шаблю, але закрутилася під ним земля, і упав козак мов

підкошений на камінь.

С м е р т и х а . Спи, спи, дурню... А я до того С о л д а т а подамся... За ранцем...

Треба його за будь-яку ціну добути... (Пританцьовуючи, співає).

Плач, вдова, і журися,

Бо вже син твій оженився:

Узяв собі паняночку —

В чистім полі земляночку.

Схлипнула бандура. С м е р т и х а , ставши перекотиполем покотилася шляхом.

А над Голотою коник вороненький заіржав, затужив на ввесь степ. Де не

взялася чайка, закружляла над непорушним к о з а к о м і, впавши на землю,

м а т і р ’ ю стала.

М а т и (нахилившись над ним). Ох Голота, голово гарбузова. Спиш і не

клопочешся, що сонце високо, що дорога далека... (Цілуючи. його). Встань

синку! Подолай смертний сон!

Але козак не ворушиться.

(Собі, стиха). Викапаний батечко... Той теж любить на дівчат задивлятися.

(Сонцеві). Гей, батьку, розбуди-но свого сина-джигуня. І відроди його силу, бо

тепер йому втричі важче буде.

Задзвеніла бандура, і сонце стало схожим на розжарену мідну таріль. Та так

почало шкварити камінь, на якому спав Г о л о т а , що той за якусь мить став

пекельно-червоним. Г о л о т а спочатку засовався, а далі затанцював на ньому,

наче карась на сковорідці.

Г о л о т а (ойкаючи). Це ж я, мабуть, уже в пеклі! (Гарцюючи на камені). Та за

які ж гріхи ви мене так смажите, чортяки!

М а т и . А за те, що ти матері не послухався, лобуряко!

Г о л о т а (знічено). Ви, мамо... А я... наче задрімав.

М ати. Дрімав би ти вічно, якби мене твій воронок не прикликав!

Г о л о т а (ховаючи очі). Хто би міг подумати, що така гожа дівка...

М а т и . Поквапся... Бо та «дівка» теж до служивого подалася.

Г о л о т а (сідаючи на коня). Хай... Я її однак випереджу.

М а т и (докірливо). Ох... Гляди ж, ні з ким у розмову не вступай. Бо я вже не

порятую. (Сідаючи на камінь, втомлено). З останніх сил летіла.

Г о л о т а . Не буду! Я вже вчений, мамо!

Бадьоро задзвеніла бандура. Поскакав козак.

Картина З.

Поволі, втомлено пирхаючи, котиться пустим степом перекотиполе. Аж ось

гнівно озвалася бандура, і перекотиполе, зачепившись за придорожній кущ,

стало Смертихою.

С м е р т и х а (відсапуючись і витираючи піт). Яка спекота... (Погрожуючи

сонцеві косою). Ану вгамуйся, трикляте! Всі ж кісточки вимлоїло, висушило...

(Собі). Тільки під землею, в моїй господі, є святий лад, а на землі скрізь

безладдя... (Сідаючи під кущ). Вже недалеко й Солдатське перехрестя. Треба

добре черепком покрутити, поміркувати, як у того солдацюри ранець виманити,

бо то такий харциз... Підкосила я його колись... У пекло кинула... Та він почав у

свій ранець найкращих чортів ловити... І прогнала його назад, на землю,

пекельна братія... Я знов до нього, а він мене... (Схлипує). У ранець загнав...

Добре, що я скрізь приятелів маю, бо й досі сиділа б там. (Знімає з шиї черепок і

крутить його, наче дзиґу).

Ч е р е п о к . Знаю! Знаю!

С м е р т и х а («натягнувши» черепок, погладжуючи його рукою). Молодець!

Ловко викрутився. Добре, що я Голоту зі світу звела, бо якби вони з Солдатом

спарувалися, таки був би мені шкарбун...

Чути стукіт копит.

С м е р т и х а (визираючи з-за куща). Голота?! (Дрібно затрусившись.) А може,

він з отих, з невмирайків? (Ховаючись.) Зараз побачимо!

А Голота мчить степом, наче буревій. Раптом чує під кущем хтось жалібно

плаче.

Г о л о т а (пришпорюючи коня). Хто се плаче? (Нахиляючись над кущем.)

Немовля? (Гнівно.) Отаке пискля покинути?.. (До немовляти.) Не плач. Я тебе з

собою заберу. Виростеш — джурою мені будеш... (Тривожно заіржав вороний.)

Еге-ге! А може, це знову витівки Смертихи? (Голосно.) Ні, на цей раз не

проведеш! І не сподівайся!

Поскакав далі. А немовля кричить-скаржиться.

Г о л о т а (повертаючись). Ні, таки справжнє... (Бере сповиток і тулить до

грудей.) Аж охрипло, сердешне...

Чайкою крикнула бандура, бо немовля перекинулося на С м е р т и х у , яка міцно

обхопила ручиськами шию козака, намагаючись поцілувати його.

С м е р т и х а (пригинаючи Голоту до землі). Женишок! Залицяльник мій

приїхав! Любчик довгожданий!

Г о л о т а (пручаючись). Впіймався-таки, необачний!.. (Відштовхуючи її.) Тьфу!

Ти ж могилою смердиш, стара коцюбо!

С м е р т и х а (знову кинувшись йому на шию). Дарма що стара, а приголублю

ліпше, ніж молодайка! Поцілуй мене, чорновусе! Безсмертним станеш...

Г о л о т а (штовхнувши її так, що вона впала). Геть! Краще тричі вмирати, ніж

таку гидку мару цілувати!

С м е р т и х а (піднімаючись). То вмри!

Розлючено махає косою, намагаючись «відкосити» Голоту. А той оголив

шаблю і почав боротися з клятою бабою. Смертиха низько косою махне, то

Г о л о т а ії, підскочивши, зверху по черепку кресоне. Якщо вище косою вжикне,

Г о л о т а , присівши, ноги їй шаблею перехрестить. Довго билися. Нарешті

стяв козак Смертисі черепок і закинув його в чисте поле, а кісточки самі

розсипалися.

Г о л о т а . Ху! Шкарабун бабі! А ви, мамо, казали... (Знявши шапку, завів

глузливо). Упокоїлася раба божа, молодичка вельми гожа, Трясця Смертихівна...

Лежить, сердега, німує... (Сплюнувши.) Хай її лисий чорт поцілує! Алілуя! (Сказав

і онімів, бо черепок жваво назад прикотився, з кістками злучився і встала перед

ним, пританцьовуючи, біла пані.)

С м е р т и х а (регочучи). Спасибі, козаче, що гарно кісточки перетрусив...

Підмолодив бабусю...

Г о л о т а (з серцем). А бодай тобі!

Свиснув, і підлетів до нього коник.

(Сідаючи на коня.) Будь здорова, чорноброва!

С м е р т и х а (стягуючи його з коня, заверещала глузливо). Не покидай мене!

Загину без тебе!

Г о л о т а (пручаючись). Відчепися, поторочо!

С м е р т и х а . Не відчеплюся! Той Солдат нас обох в ранець зажене і кине, серце

Голото, аж у третє болото!

Г о л о т а (борючись з нею). Нехай... Аби лишень з тобою вкупці, кралечко...

Довго боролися... Такий гук степом котився, мовби вони в два ціпи молотили.

То Г о л о т а верх бере, то С м е р т и х а . Нарешті, упали: баба, мов коцюба, а

Г о л о т а , як тугий сніп, на сиру землицю.

С м е р т и х а (важко дихаючи). А ти, козаче, міцненький горішок…

Г о л о т а (ледве піднімаючись). І ти, тітко, неабияка хвороба...

С м е р т и х а (медовим голосом). Еге... Давай, синку, трохи подрімаємо...

Г о л о т а (лягаючи). Давай...

Лягли, а чайка над ними літає, кричить схвильовано. Нарешті захропла

Смертиха.

Г о л о т а (сідаючи). Казали ж Мати, а я... Ех! Сонце сідає... Втікати від клятої

баби треба, бо ще, на біду, проґавлю Солдата... (Відповзає від Смертихи).

С м е р т и х а (сідаючи). Що, не спиться, лебедику? Чайка заважає? (Розмахуючи

косою.) То я її враз заспокою!

Г о л о т а (тамуючи роздратування). Та вгамуйся, тітко! Ти ж нині і косила, й

молотила, й кості перетрушувала! Зглянься на свій вік! Бо колись розсиплешся і

не зберешся!

С м е р т и х а . Твоя правда... Приколиши мене, голубе.

Г о л о т а починає співати бабі колискову.

Ходить сон край вікон,

А дрімота коло плота.

С м е р т и х а (дитячим голоском).

Питається баби дід,

Що зварила на обід...

Г о л о т а (стиха лайнувшись).

Ходить сон край вікон

У біленькій льолі.

С м е р т и х а .

Спить Голота, як колода,

У чистому полі...

Г о л о т а (спалахнувши й торохнувши бабою з усіх сил об землю). Та будеш ти

спати, трясце, чи ні?!

С м е р т и х а . Аби ти, дурню, розум мав, то знав би, що я — невсипуща. А тебе

рано чи пізно таки сон зморить... Упокоїть...

Г о л о т а (рвучко вставивши). Відступися від мене, бабо!

С м е р т и х а . Завтра, серденько... Перебудемо сю нічку вдвох, а завтра йди собі,

куди хочеш...

Застогнав Г о л о т а від болю за власну неміч. Знову пролетіла над його

головою, тривожно заквиливши, чайка. Стрепенувся козак, почухав потилицю і

крикнув на весь степ: «Спасибі, чаєчко, за добру звістку!»

С м е р т и х а (стрепенувшись). Що вона тобі сказала?!

Г о л о т а (вдавано весело). Аби я тобі, коцюба, подякував за те, що ти зі мною

час згаяла. Бо поки ти мене забавляла, брати мої ранець до рук прибрали!

(Танцює, співаючи).

Гоп, чуки, чуки, чуки,

Приберемо й тебе в руки!

Чикіль, микіль, чикидранець,

Запакуємо у ранець.

С м е р т и х а (підстрибнувши). Брешеш! Ти один був!

Г о л о т а . Пес бреше... Я ж бо, молодичко, з гарбуза вискочив. А де ж ти

бачила, щоб гарбуз мав лишень одну насінину?

С м е р т и х а (безтямно). Скільки ж вас було?

Г о л о т а . Троє, бідолашко... Я наймолодшенький... Тоді вискочив, коли старші

вже поїхали...

С м е р т и х а . Пробі! (Поривається втекти, але Г о л о т а хапає її за сорочку.)

С м е р т и х а . Пусти мене, облуднику!

Г о л о т а . Тпру, любко солоденька! (Посадивши її на землю.)

Я і сам не піду,

І тебе не пущу,

Бо ти мене, молодого,

Ще покинеш на біду.

С м е р т и х а . Пусти!

Г о л о т а . Е, ні... Через годину-другу вони вже тут будуть.

С м е р т и х а . Відпусти! В чужі краї подамся і, присяйбі, ніколи сюди не

вернуся!

Г о л о т а . Гаразд. Клади мені до ніг косу і втікай.

С м е р т и х а . Ні! Не дам! Це моя найкраща коса!

Г о л о т а (вдавано безтурботно). Як знаєш... Не мене ж у болото кинуть, а

тебе...

Примовкли.

Смертиха (повертівши сюди-туди черепком). Гей, Голота! А давай з тобою у

парсуни пограємо. Виграєш — твоя коса!

Г о л о т а . Ні, я не вмію.

С м е р т и х а . Ет! Дурне діло — нехитре... (Виймає з-за пазухи величеньку купу

малюнків). Отут у мене і королі, й хани, й Султани. Є й дівки, й парубки, й

Солдати. Витягнемо тричі по парсуні (по портрету) і нехай вони між собою

воюють. Якщо твоя хоч раз переможе, бери косу і йди хоч на край світу!

Г о л о т а . А якщо ні?

С м е р т и х а . Тоді мусиш мене, голубе, поцілувати... А відаєш, що воно таке —

мій цілунок?

Г о л о т а . Здогадуюся... Довічний сон?

С м е р т и х а . Еге...

Г о л о т а (собі). А може, поталанить? (Смертисі.) Давай!

С м е р т и х а . Тільки, цур: ми в їх битву не втручаємося. Хто втрутиться, той

програв.

Г о л о т а . Згода.

С м е р т и х а (кладучи біля своїх ніг косу). А ти поклади шапку.

Г о л о т а (кидаючи шапку). Ех! Тричі не вмирати!

С м е р т и х а . Тягни!

Г о л о т а (собі). Якби ж тебе, Солдатику, якби... (Витягуючи, розчаровано.)

Дівка...

С м е р т и х а . Бий нею об землю!

Кинув Г о л о т а малюнок об землю. Горлицею заворкувала бандура і з’явилася

перед Голотою красуня-дівчина.

Д і в ч и н а (Голоті, стоячи спиною до Смертихи). Ой, хто ти?

Г о л о т а (розгублено). Козак Голота.

Д і в ч и н а . А я Калина... Ми з дівчатами на вигоні коло водили... Аж раптом

щось вихором налетіло й вхопило мене... Це ти був?

Г о л о т а . Наче я...

С м е р т и х а (яка тим часом тихцем порпалася в малюнках). Тепер я тягну!

К а л и н а (озирнувшись, злякано). Хто це?

Г о л о т а (смутно). Біла пані...

С м е р т и х а (витягуючи парсуну, радісно). Хан!

Кидає парсуну на землю. Зойкнула бандура. Степ переповнюється тупотом

коней, диким вереском, і перед Смертихою з’явився рідкозубий, кривоногий Х а н

з сіткою в руках.

Хан (низько вклонившись Смертисі):

Юрза-Мурза, шакал Султана!

(Зауваживши дівчину.)

О, красна дівка! Роксолана!

(Метнувшись до неї.)

Не утікай, моя ханума,

Мов зліплена з рахат-лукума,

Ти ж у земний потрапиш рай,

У мій палац, в Бахчисарай!

Вхопився за голову Г о л о т а .

Д і в ч и н а (ухиляючись від ханської сітки). Порятуй, козаче! Або вбий!

Хан (полюючи за дівчиною).

Змирись, русява Роксолано,

Бо розгнівиш — і завтра ж рано

Продам тебе в таку неволю,

Що гірша, аніж смерть у полі.

Г о л о т а . Ех!

Кидає під ноги Ханові свою люльку-черепульку і подає знак дівчині, щоб

утікала.

Хан (вхопивши люльку). Гарна люлька! (Пхаючи до рота.)

Пак! Пак! Пак!

Дай ще й тютюну, козак!

Г о л о т а (орлом налетівши на Хана). Ти чого чуже хапаєш, паскуднику?

(Поклавши його на коліно і б’ючи по сідницях). Ось тобі люлька! Ось тобі

черепулька! Ось тобі, шакале, козацький тютюнець!

Х а н несамовито заверещав. Тупіт копит і крики людоловів вщухли.

С м е р т и х а . Ти чому втручаєшся?

Г о л о т а . А чого це він мою люльку в свою слиняву пельку поклав?

(«Витріпуючи» Хана.) Я гидую. Гидую!

С м е р т и х а (намагаючись вирвати Хана з його рук). Брешеш, ти його за дівку

лупцюєш!

Г о л о т а . Ні, за люльку!

С м е р т и х а . Віддай!

Г о л о т а . На! Та щоб і духом його в степу не смерділо, бо я за свою люльку... й

чорта вбити можу!

С м е р т и х а (приводячи зомлілого Хана до тями). Ух, тля ненажерлива... На

стару люльку спокусилася! Тьфу! (Кинувши Хана за себе, в степ.) Програв ти,

Голота! Програв!

Г о л о т а . Чому це я програв?

С м е р т и х а . Бо втрутився! Бо мого Хана прибив! Бо дівку вирятував!

Г о л о т а (сміючись). Значить, виграв!

С м е р т и х а . Ні! Моя шапка!

Г о л о т а . Та бери... Буде голова, знайдеться й шапка...

С м е р т и х а (забравши шапку). Вдруге тягни.

Г о л о т а . Якби на сей раз та справжнього козака. Якби...

С м е р т и х а . Клади свою люльку.

Г о л о т а . Ні! Люльку не дам!

С м е р т и х а . Тоді кирею...

Г о л о т а (скидаючи кирею). Це можна... (Витягнувши парсуну, радісно.)

Козарлюга!

Кидає парсуну на землю. Зітхнула бандура, і перед Голотою виріс ч е р е в а н ь у

золоті й кармазинах, з розкішними вусами, викоханим оселедцем і довжелезною

шаблюкою у правій руці. Ч е р е в а н ь підняв вгору шаблюку, підпер рукою

круглий бік і завмер. С м е р т и х а , роззявивши від здивування рота, несамохіть

вклонилася пишному лицареві.

Г о л о т а (обійшовши довкола непорушної «парсуни»). Гей, чоловіче, чого стоїш

отак і не ворушишся?

Ч е р е в а н ь (крізь зуби, бундючно). А хто ти такий, щоб перед тобою

ворушився?

Г о л о т а . Свій я... Козак...

Черевань (не міняючи пози). А ти потрусися, тоді я побачу, хто ти...

Г о л о т а , здивовано хмикнувши, затрусився.

Черевань (зневажливо). Дрантогуз ти й Голота, а не козак... Ось послухай, як

повинен дзвеніти справжній козак.

Затрусився і так задзвенів, що Г о л о т а аж за вуха вхопився.

Г о л о т а (вражено). Ого! Дзвениш, наче бочка золотих.

Черевань (пихато). Так і є... (Прийнявши знову «парадну» позу.)

Я, старшина Злотожупан,

Служив усім, ким тільки зван,

Ходив на хана з королем.

Ходив на короля з Султаном.

Султана з білим бив царем,

І бив царя з Султаном й ханом.

Чимало золота нагріб.

Ось тута мій «козацький хліб».

Г о л о т а (торкнувшись дзвінкого черева). Еге... Чималенький буханець...

Кажеш, що славний з тебе вояка?

З л о т о ж у п а н . Знакомитішого і відважнішого лицаря нема ні в турецьких

землях, ні в шляхетських!

С м е р т и х а (яка тим часом знову перебирала «парсуни»). Ну, досить базікати!

Я тягну!

З л о т о ж у п а н , побачивши її, зойкнув і, затрусившись, задзвенів на весь степ.

Г о л о т а . Ну чого ти? Невже старої баби злякався?

С м е р т и х а (витягнувши «парсуну»). Султан!

Затужила бандура. Кинула С м е р т и х а «парсуну», і встав перед нею С у л т а н

в зелених штанах, величезній чалмі, увінчаній золотим півмісяцем. Степ

переповнився дзвоном шабель, гортанними вигуками, молитовними завиваннями.

С у л т а н , ледь вклонившись С м е р т и с і , розгорнув списаний кучерявими

літерами сувій і, звертаючись до козаків, почав читати.

Я, могутній Султан,

Половини світу пан,

Вам наказую, чубаті,

Мене паном величати

Й підлягти під мою руку!

Якщо ж ні, — на люту муку

Приречу ваш край і люд!

Чорна пустка буде тут!

Забили барабани, заревіли невидимі полчища.

Г о л о т а . Ов-ва! (З л о т о ж у п а н о в і , який встиг сховатися за його спину).

Ану, знакомитий лицарю, навчи цю бусурманську папугу, цю гадюку рогату, як

слід з козаками розмовляти!

З л о т о ж у п а н (знову ховаючись за його спину). На цей раз ти навчи... А то все

я, та й я...

Г о л о т а (вражено). Ти... чужим королям служиш, а своїй землі... послужити не

хочеш?!

З л о т о ж у п а н (пошепки). Змилуйся, Голото! Черево заважає... І, окрім того...

(жалібно) штани чомусь мокрі...

С м е р т и х а , розреготавшись, презирливо плюнула у бік зацного лицаря.

С у л т а н (гордовито). То який буде одвіт?

С м е р т и х а (не без співчуття). Здавайся, Голота...

Г о л о т а (виштовхнувши З л о т о ж у п а н а вперед, стиха). Приймай виклик,

мокрогузе, бо вб’ю...

З л о т о ж у п а н (кинувшись до ніг С у л т а н а). Не карай, Султанчику! Захисти,

османчику! Давно мені під твою руку охота... Та бач, супротивиться клята

Голота...

Переможно заревіло невидиме військо.

С у л т а н (вдоволено хитнувши головою, зневажливо). Цілуй пантофлі й

присягай на вірність...

Г о л о т а (метнувшись до З л о т о ж у п а н а). Я тобі поцілую! (Вхопивши лицаря

за грудки.) Оце так ти звитяжиш, вошо козацька, скарбонко бусурманська й

лядська?!

С м е р т и х а . Не втручайся!

Г о л о т а . Геть, бабо?

Підняв очманілого від страху З л о т о ж у п а н а і заходився ним, наче колодою,

гамселити С у л т а н а.

Г о л о т а (З л о т о ж у п а н о в і ). Цілуй! Міцно цілуй! І в лукавий лоб! І в

криваві вуста! І в ті ноги, що тебе топчуть!

С у л т а н , обурено заґелґотівши, намагається втекти.

Г о л о т а (С у л т а н ові, вхопивши його за полу халата й притягнувши до себе).

А тепер ти, османчику, поцілуй його... Ось сюди... в мокрі штани.

С м е р т и х а . Та що це ти витворяєш?

Г о л о т а (стукаючи їх лобами). Довічну вірність... скріпляю... козачими

печатями... Ось вам наш одвіт: негодні ви землю топтати, а не те, що нас під

собою мати! Землею і водою будемо битися... (С у л т а н о в і .) З тобою!

(З л о т о ж у п а н о в і .) Із тобою!

Загорлало невидиме військо: «Шайтан! Шайтан!» — і примовкло. Видерла

Смертиха добряче пом’ятого С у л т а н а з цупких Голотиних рук, і той,

закрутившись, мов смерч, пропав у степу. Г о л о т а , крутнувши над головою

З л о т о ж у п а н о м , послав його вслід С у л т а н о в і .

Г о л о т а . Доганяй, вражино! (Втомлено сів на землю.)

С м е р т и х а (забираючи кирею). Знову ти програв, Голота..

Г о л о т а (спроквола). Ні, бабо, і на цей раз я виграв...

С м е р т и х а . Мабуть, доведеться тобі, Голото, мене поцілувати...

Г о л о т а . Мабуть... (Сумно.) Я ще, молодичко, жодної красуні не цілував... Ти

будеш першою...

Схилив голову на груди, примовк, слухаючи журбу чи то вітру, чи то бандури.

ДІЯ 2.

Картина 4.

Сонце вже зовсім низько, а Г о л о т а із С м е р т и х о ю все ще сидять край

шляху. Козак зосереджено смокче свою люльку, а С м е р т и х а , позираючи в

люстерко, чепуриться: брови чорнить, лик рум’янить.

С м е р т и х а (штовхаючи його гострим ліктем). Глянь, Голото, яка в тебе гарна

кума буде.

Г о л о т а (з відразою). Така гарна, як відьма в ступі та сто чортів укупі.

С м е р т и х а (сердито). Знімай чоботи!

Г о л о т а (знімаючи чоботи). Бери... До пекла й босоніж дійду, а там тепло...

С м е р т и х а (подаючи йому малюнки). Тягни!

Г о л о т а . На цей раз ти тягни першою.

С м е р т и х а (витягнувши «парсуну», радісно заверещала). Королик лядський,

звитяжець хвацький!

Г о л о т а (собі, закурюючи люльку). Недарма кажуть: з багатим не позивайся, а

зі Смертю не грайся...

Смертиха кидає «парсуну» на землю. Глухо озвалася бандура і, важко

зітхнувши, замовкла. В степу залунав стогін катованих, свист шабель, лукавий

шепіт молитви, і перед С м е р т и х о ю постав пишний К о р о л ь . Ґречно

вклонився С м е р т и с і , і та, запишавшись, присіла перед ним, наче

високородна пані.

К о р о л ь (запобігливо).

Пані Смерть, ми так вчинили,

Як нам пані повеліли.

Хлопів в ярма повпрягали,

Владців в шляхту записали.

На призвідців й бунтарів

Впав мечем шляхетський гнів.

І тепер завдяки пані

Живемо, як вош в жупані.

С м е р т и х а (вередливо). Не чваньтеся! Бо скрізь досі смердить правдивою

козаччиною. Апчхи!

К о р о л ь . Апчхи! (Догідливо.)

Ваша правда, пані Смерть.

У краях цих гожих

Так козацьким духом тхне,

Що помилуй боже...

І парфуми лили скрізь...

й ладаном курили,

А шляхетством не пахтить.

Знай смердить... Гаврилом...

Прикладає хусточку до носа. Смертиха регоче.

К о р о л ь . З чого це йде такий міцний сопух?

С м е р т и х а . А ти озирнися, вельможний.

К о р о л ь (озирнувшись). Козак?!

С м е р т и х а (глумливо). Чорна кість, королику. Голота неупокорена!

К о р о л ь . Гей, військо коронне! До валки! Голота голову піднімає!

Заграли сурми, захвилювалося невидиме військо. Задзвеніла було бандура, але

тут хтось, люто шарпнувши струни, обірвав її пісню.

С м е р т и х а (Голоті, регочучи). Тягни, сіромо, свою фортуну!

Г о л о т а (вийнявши «парсуну», тихо). Джура...

Кинув, безнадійно махнувши рукою, малюнок на землю. Ледве озвалася обірвана

струна, і перед козаком з’явився стрункий юнак.

Д ж у р а (чемно кланяючись). Я, батьку. Твій Джура вірненький.

Г о л о т а . Може, й вірненький, але дуже вже молоденький... (Пошепки). Біжи,

хлопче, на перехрестя всіх доріг, до Солдата. Попроси, щоб поміг тобі у свій

ранець Смертиху піймати...

Д ж у р а . А ти, батьку?

Г о л о т а . А я... з нею ряд уклав... І мушу, кляту, поцілувати.

Д ж у р а . Ні! Я вас вирятую... Бо тут не сили, а кмітливості треба.

С м е р т и х а . Що це ви там змовляєтеся?

Г о л о т а . Прощаємося.

Д ж у р а . Вірте мені й робіть, що казатиму.

С м е р т и х а . Досить! Наступай, Королю!

К о р о л ь , набундючившись, рушив на Джуру, а за ним все невидиме військо.

Д ж у р а (кланяючись Королеві). Вітаю найяснішого Короля і все мостиве

панство...

Загальне здивування.

К о р о л ь . Хто такий?

Д ж у р а . Козачок, хоч і зелений, а в боях хрещений, та в школах панських

розуму навчений...

Г о л о т а (з розпачем). І цей... зрадник!

С м е р т и х а (зі співчуттям). Пропав ти, Голота...

К о р о л ь . Ти не хочеш воювати, школяре?

Д ж у р а . Не хочу марно кров проливати.

С м е р т и х а (Королеві). Боїться! Боїться тебе, лицарю!

Д ж у р а (твердо).

Боюся, що ця правиця дужа,

У землю вб’є ясного мужа.

То ж, аби нам не воювати,

Давайте ліпше танцювати.

Загальне здивування.

Д ж у р а .

Той, хто усіх перетанцює,

Нехай довіку тут панує.

С м е р т и х а . Мудра рада! Давайте потанцюємо! Я ще ніколи не танцювала з

таким пишним кавалером!

К о р о л ь (Смертисі, пошепки). А якщо вони верх візьмуть?

С м е р т и х а (посміюючись). Не бійся... Мене ніхто не перетанцює...

К о р о л ь . Хм... Але тільки під мою, а не під хлопську музику!

Д ж у р а . Хай буде по-вашому.

С м е р т и х а (нетерпляче). Ну, замовляй музику, кавалерику!

К о р о л ь . Прошу королівський танчик.

Невидимий музика грає повільний танець. С м е р т и х а і К о р о л ь , церемонно

вихиляючись, починають танцювати. Г о л о т а і Д ж у р а , сміючись,

наслідують їх рухи. Д ж у р а щось нашіптує Г о л о т і .

С м е р т и х а (сердито). Та хіба це музика? Над мертвим і то веселішої грають.

Ану, вшкварте мені тієї, що про діда й бабу!

Розсміялася бандура й заграла замовлену бабою пісню, а баба, потягнувши

короля в танець, заспівала.

У місяці, у іюлі, випала пороша,

А дід бабу полюбив, бо баба хороша!

А дід бабу полюбив, купуючи дині.

Дід на бабу поглядає, — баба в кожушині!

Ух!

Д ж у р а і Г о л о т а (підлітаючи до них).

Коби мені зранку

Горілочки в дзбанку

І до того люлька

Й дівчинка Ганнулька.

Горілочку пив би,

Тютюнець курив би,

Дівчину Ганнульку

До серця тулив би!

Так розійшлася С м е р т и х а , що й не помітила, як Г о л о т а , танцюючи, зник

із виду.

Д ж у р а (викидаючи перед Королем і бабою такі колінця, що аж курява

довкола клубочиться, співає).

Коби мені зранку

Кави філіжанку,

Сухарця й до того

Хлопця молодого!

Кавоньку би пила,

Сухарець би їла,

Хлопця молодого

До серця тулила!

Ух!

Тулить К о р о л я до С м е р т и х и і теж, танцюючи, зникає.

С м е р т и х а (залицяючись до Короля).

Кукуріку, півнику, гайда!

Була в мене дівчина найда.

На курочці пір’я рябоє,

Любімося, серденько, обоє...

(Озирнувшись). Обоє... втекли... (Затрусившись, гупнулася на землю.) До

С о л д а т а... (Королеві.) Чого стоїш, як бовван? Навперейми біжи! Бо якщо він з

тим Солдатом заприятелює, то буде тобі... «кукуріку, півнику» ... Гайда!

К о р о л ь . Лечу, ясна пані, лечу!

І помчав, наче вихор.

С м е р т и х а (згортаючи Голотину одежу в клунок). Ох, як вони мене

виморили... (Закинувши клунок за спину і пошкутильгавши шляхом). Аби якось до

того перехрестя дотягтися... А там побачимо, чия візьме... Хто танцюватиме, а хто

в болоті лежатиме...

Зайшлася сміхом бандура.

Картина 5.

Перехрестя всіх доріг. На перехресті стоїть вицвілий намет і старенька

гармата. Біля гармати порається високий, дужий С о л д а т . За плечима в

нього великий ранець.

С о л д а т (начищає гармату співаючи)

Простоял солдатик

В карауле день.

Говорит солдатик:

«Мне стоять не лень».

Раз, два, три!

Простоял солдатик

В карауле ночь.

«Отпустите, братцы,

Уж стоять невмочь!»

Раз, два, три!

Отвечают братцы:

«Погоди, солдат,

Все ушли на битву,

Некому стоять».

Раз, два, три!

Отстоял солдатик

В карауле жизнь.

Говорят солдату:

«Еще покрепись».

Раз, два, три!

«Снова двинул недруг

На наш край войной.

Кончится сраженье —

Все пойдем домой».

Раз, два, три!

Погодил солдатик,

Простоял сто лет.

А тому сраженью

Еще конца нет…

(зітхнувши). Раз, два, три... Ось вже й перша зоря зійшла. (Гарматі.) Прощавай,

гармато-душенько, славно ми з тобою приятелювали, вдвох шляхи дороги, що в

отчий край ведуть, обороняли... А нині зміна мені буде... (Зачувши чиєсь хекання і

швидкі кроки). Ось і вона (Придивившись). Ні, щось не те...

На одній із доріг з’являються Д ж у р а і Г о л о т а , а на другій К о р о л ь .

С о л д а т (хапаючись за рушницю). Стійте! Стрілятиму!

Г о л о т а . Не стріляй!

Д ж у р а . Свої.

К о р о л ь (випереджаючи їх і падаючи на коліна). Стріляйте, пане воєводо!

Стріляйте в розбійників! Я сам чув, як вони змовлялися супроти пана воєводи.

Хочуть панський ранець украсти, а його самого турецькому Султанові запродати!

С о л д а т . Ого-го! (Суворо.) А на ядрі покататися на хочете?

Г о л о т а . Бреше він, Солдатику! Козаки ми...

Д ж у р а . Ранець нам для доброго діла потрібен..

С о л д а т (Королеві). А ти хто будеш?

К о р о л ь . Король лядський, вельми честивий і, як сльоза божа, правдивий! А

вони — розбишаки й облудники!

С о л д а т . Хм... Зараз перевіримо, хто правду каже, а хто лжу сіє.. (Наказує.)

Ану, вишикуйтеся тут, гості неждані.

«Гості», здивовано перезирнувшись, вишикувалися перед дулом гармати.

С о л д а т (прицілившись). Раз! Два...

К о р о л ь (затремтівши). Що се ви задумали, воєводо?

С о л д а т . А задумав я полову від зерна відсіяти!

К о р о л ь . Яким це побитом?

С о л д а т . Гармата у мене страх яка розумна та правдива. А ядра — ті брехню за

сто верст чують. Хто правду каже, того минають, а хто бреше — в того

попадають... Летять за брехуном, як мухи за медком, доти, доки не наздоженуть.

(Цілиться.) Раз!

Не встиг вимовити «Два», аж К о р о л ь зайцем чкурнув в степ.

С о л д а т (розсміявшись). Бачите, яка розумниця... Так хто ви будете, люди

прийшлі?

Г о л о т а . Сам бачиш, козаки...

С о л д а т . Звідкіля взялися?

Г о л о т а . Я ось, з гарбуза вискочив...

С о л д а т (розсміявшись). З гарбуза... А мене в капусті знайшли... (До Джури.)

А ти звідкіля вискочив?

Д ж у р а . Казали мати, що посіяли хмелинку, а вродилася дитина...

С о л д а т (сміючись). Так ми, значиться, з одного городу? З мужицького роду?

Г о л о т а . Авжеж, брате.

С о л д а т . А навіщо вам мій ранець?

Г о л о т а . Смертиха в наших краях хазяйнує... Половину люду скосила. Якщо

не поможеш нам її в свій ранець піймати, — усім погибелі не минути.

С о л д а т . Чув про ваше лихо.

Д ж у р а . Кажуть, ти вже її колись упіймав?

С о л д а т . Було... Закинув безносу аж у третє болото. Так Боярин повелів

витягти, та ще й чуба нам’яв за те, що казенне добро в болото кинув...

Д ж у р а . Зажени її ще раз... Гарне діло зробиш.

С о л д а т . З дорогою б душею, братушко. Та ранець мій — непорожній.

Поглянули козаки на ранець, аж там і справді щось ворушиться, сопе.

Г о л о т а . Що це за проява?

С о л д а т (поклавши ранець на землю). Боярин Златошубін... Сам скочив,

угніздився й живе...

Ранець відкривається, і з нього, позіхаючи, визирає бородатий боярин у

соболевій шапці й дорогій шубі.

Б о я р и н (позіхнувши, суворо). Хто такі? З чим пожалували?

Г о л о т а . Козаки...

Д ж у р а . З проханням до вас.

Б о я р и н (озираючись). А де ваші приношенія?

Г о л о т а (розгублено). Нема... Ми так, по-сусідськи, пусторуч.

Б о я р и н . А хто пусторуч приходить, той пусторуч назад біжить! (Солдатові.)

Жени, службо, цю голоту аж за третє болото!

С о л д а т . Неодмінно пожену, якщо матиму від вас письмовий указ.

Б о я р и н (позіхнувши). Зараз напишу. (Ховається у ранець).

С о л д а т (гірко). Ось бачите... Що не роблю, а він за спиною... Укази пише,

доноси на мене цареві шле...

Д ж у р а . Так давай ми його витрусимо звідти — і квит!

С о л д а т . Hе можу... Присягу склав, що й пальцем його не рушу... Нікому не

дам рушити..

Г о л о т а Ох, брате. й тобі, бачу, не мед ...

Д ж у р а . А якщо ми, пальцем не торкнувшись, викуримо його звідтіля, —

поможеш?

С о л д а т . З радістю!

Д ж у р а . Клади ранець біля намету і затуляй носа. А ти, батьку, лізь у намет і

кури там усмак свою черепульку.

Так і зробили. Через якусь мить з намету повалив густий дим. С о л д а т

тихцем відкрив ранець. Б о я р и н завовтузився, закашляв.

Б о я р и н (виткнувшись із ранця). Апчхи! Що це так смердить?

С о л д а т (виструнчившись). Не можу знати, ваша милість.

Б о я р и н (задихаючись від диму). Намет горить! Гаси пожежу!

С о л д а т . Неодмінно загашу, якщо матиму від вас письмовий указ!

Б о я р и н (кашляючи). Зараз напишу. (Лізе в ранець та через якусь мить

з’являється знову задихаючись.) Без указу... погаси...

С о л д а т . Ніяк не можна без указу! Такий був указ!

Б о я р и н вистрибує з ранця і, кашляючи, втікає.

С о л д а т . Куди це ви, ваша милість?

Б о я р и н . До царя. Указ підписати...

С о л д а т . А мені ж коли міна буде?

Б о я р и н (зникаючи з виду). Жди указу!

Зареготали С о л д а т і козаки, а з ними й бандура.

С о л д а т (піднявши загублений Боярином «Указ»). Спасибі вам... Так прудко

втікав, що й «указ» посіяв...

Д ж у р а (стурбовано). Гляньте-но, чи не Смертиха суне?

Г о л о т а . Смертиха. Як же нам її, трясцю, впіймати? Вона ж, побачивши нас

укупі, дремене казна-куди... І шукай її...

С о л д а т . Сховайтеся в намет і тримайте ранець напоготові ... А решта — мій

клопіт.

Д ж у р а і Г о л о т а , взявши ранець, ховаються н в наметі. С о л д а т ,

виструнчившись, завмирає біля гармати.

С м е р т и х а (скинувши з плеч клунок, здалека). Здрастуй, служивенький!

С о л д а т (здивовано). Здрастуй, бабко. Яким це тебе вітром сюди занесло?

С м е р т и х а . Гарячим, службо, гарячим ... (Озираючись.) Ти один?

С о л д а т . Ні, не один.

С м е р т и х а (відступаючи). А хто ще з тобою?

С о л д а т . Гармата.

С м е р т и х а (з полегшенням зітхнувши). Чи прибігав до тебе хто-небудь?

С о л д а т . Прибігали, бабко!

С м е р т и х а (Злякано). Хто прибігав?

С о л д а т . Три зайці. Один чорненький, другий біленький, а третій рябенький!

С м е р т и х а (з полегшенням). Зайчики... (Собі.) Молодець, Король. Затримав

пеських синів... (Солдатові.) А чого це ти, лебедику, додому не йдеш? Зоря ж

зійшла...

С о л д а т . Таємниця, бабко!

С м е р т и х а (благально). Відкрий мені, Солдатику, свою таємницю, і я тобі

двісті літ життя вділю.

С о л д а т . Двісті літ? Та за двісті літ я... Тільки дивись, не одури!.. Маю

царський указ. (Розгортає «указ» і пошепки «читає».) «Велю передати козакові

Голоті солдатський ранець». А того Голоти й досі нема.

С м е р т и х а . Змилуйся, служба, не передавай! Краще мені продай!

С о л д а т (суворо). Не маю права продавати казенну амуніцію!

С м е р т и х а . Ет! Я тобі триста літ життя вділю.

С о л д а т . Ого! А правду кажеш?

С м е р т и х а . Правду, Солдатику, правду!

С о л д а т . (пошепки). Забирай! Він у наметі. Скраю лежить.

С м е р т и х а (кинулася було до намету, але вчасно схаменулася). Е ні ... Знаю я

тебе... Сам винеси й сюди кинь...

С о л д а т . Не маю права... На варті стою.

С м е р т и х а . Якщо винесеш, п’ятсот літ житимеш...

С о л д а т . П’ятсот літ? (Собі.) Цікаво було б подивитися, як воно буде через

п’ятсот літ. Може, вже ні царів, ні бояр не буде!

С м е р т и х а . Подай ранець, і все побачиш... Наживешся усмак, натішишся

життям...

С о л д а т (зітхнувши). Ні! Сама бери! П’ятсот літ для Солдата — забагато...

С м е р т и х а . Хе-хе, службо... Мене не обдуриш... Це вже було...

С о л д а т (з обуренням). То ти й узяти лінуєшся? (Кричить.) Гей, Голото, де ти?

Біжи-но сюди! (Бабі.) Бери, поки не пізно!

С м е р т и х а . Спасибі... Обійдуся. (Люто.) Але в першому ж бою не помилую...

Швидко йде геть.

Г о л о т а (визираючи з намету). Пішла ... Що ж його тепер робити?

С о л д а т . Тс-с... Є сало, то буде й миша.

І справді через якийсь час з’являється С м е р т и х а в одежі Г о л о т и , та ще й

з вусами, зробленими з сухої трави.

С м е р т и х а (басом). Тут я, Солдате!

С о л д а т (сердито). Де тебе, вражий козаче, вітер носить? Хіба не бачиш, що

місяць зійшов?

С м е р т и х а (басом). Та забарила мене одна молодичка...

С о л д а т . «Забарила» ... А я вже збирався той ранець костяній нозі продати…

Бери швидше… Він у наметі… Бо я додому поспішаю.

С м е р т и х а . Невже й справді продав би?

С о л д а т (сміючись). Де там... Хотів її сам туди вкинути, та, бач, догадалася,

лукава баба... Втекла.

С м е р т и х а . Ух, і хитра ж катюга...

С м е р т и х а (підійшовши до намету). Тепер я вас обох...

Г о л о т а . Хоп — у ранець!

С м е р т и х а (кинувши косу). Ох! Ох!

І зникла. Зашморгнув Г о л о т а ранець, у якому вовтузилася, попискуючи, їхня

ворогиня. Підняли козаки й С о л д а т косу й поламали її на дрібні шматки.

Заспівала на весь степ бандура. Впала на землю чайка і стала матір’ю.

М а т и . Добрий вечір, діти... Спасибі, що від неволі й погибелі порятували... А я

вам ось гарбузову кашу зварила...

С о л д а т . Спасибі, матінко... (Нюхаючи.) Ох, і славна ж каша... З димком...

Д ж у р а . А Смертиху куди подінемо?

Г о л о т а . Закинемо її в чорнороту...

С о л д а т .... Аж у сьоме болото!

Спалахнув вогник багаття, вихоплюючи а нічної пітьми постаті П о в о д и р я і

Б а н д у р и с т а.

Б а н д у р и с т .

Не на день, не на два, а на увесь вік,

Як ніч з місяченьком...

П о в о д и р . А де вони всі тепер, діду?

Б а н д у р и с т . Сидять, мабуть, на печі та їдять калачі.

Небо за курганами заясніло, начебто там водночас спалахнули десятки

багать. Б а н д у р и с т , зачувши якийсь віддалений гуркіт, насторожився.

П о в о д и р . А Смертиха й досі в болоті лежить?

Б а н д у р и с т . Тсс... (Стурбовано). Наче гармати гавкнули... (Стрепенувшись).

Хто се йде?

Степом, до шляху, йде зовсім сивий С о л д а т , стиха наспівуючи: «Простоял

Солдатик в карауле день... Раз, два, три...»

Б а н д у р и с т (вставши). Ти! Невже це ти, Солдате?!

С о л д а т . Голота! Живий!

Обнялися. Хлопчик від здивування аж рота відкрив.

Б а н д у р и с т (змахнувши з очей сльозу). Звідкіля й куди йдеш, брате?

С о л д а т . Зі свого перехрестя. Прочув я, побратиме, що вороги наші визволили

Смертиху... Нову косу їй кують...

Б а н д у р и с т . Ех! Що ж тепер діяти будемо? Сам бачиш: затупилася моя

шабелька... Не здужаю з Смертихою змагатися... Та й ти, мабуть, сивий, як голуб?

С о л д а т (зітхнувши). Сивий... Але ноги ще носять... Ходжу, люд піднімаю...

Молодих і відважних на битву з Смертихою кличу...

Б а н д у р и с т . І я з тобою. У моєї бандури такий голос, що його на весь степ

чути... На всю Русь!

П о в о д и р . А юшка? Хоч скуштуйте моєї юшки.

С о л д а т . Не час... (Погладивши його по голові.) Живі будемо — нову зваримо...

Б а н д у р и с т (хлопцеві). Біжи, дитино, в село. Попроси в добрих людей

притулку...

П о в о д и р . Ні! (Благально, до Б а н д у р и с т а і С о л д а т а.) Візьміть мене за

джуру! Я вам добрим джурою буду! Візьміть!

С о л д а т . Ходи, хлопче.

Пішли втрьох туди, де двиготіла земля, де кричала сполохана чайка, де

червоніло, мов пелюстка маку, небо.

Маленький робот Тім

Новорічна п’єса-казка

на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Д і в ч и н к а О л е н к а

Р о б о т Т і м

П и л о с о с

Ш в а б р а

Я л и н к а , К у б и к , Ф о л ь г о в і І г р а ш к и

Картина 1.

Кімната Оленки. Шафа, канапа, письмовий стіл. На підлозі — розкидані

іграшки. На кріслі — одежа. В кутку — синтетична ялинка без прикрас.

О л е н к а сидить на канапі, поруч неї — вичепурена лялька-мавпочка.

О л е н к а (схлипуючи, ляльці). Ось так, Пушинка. У всіх свято, а у нас з

тобою — неприємності. Спочатку мама накинулася: «Чому ти не прибрала в своїй

кімнаті?!» — «А чому ти мені пиріг не спекла? Чому костюм Снігуроньки не

змайструвала» — «Я ж тобі пояснила: ніколи було. Я сьогодні в трьох спектаклях

грала». Ну і що? Потім татко прийшов із заводу: «Чому ти ялинку не

прикрасила?» А мені синтетична ялинка непотрібна! (Схлипнувши.) Ой, що було!

(Притиснувши до себе ляльку, ходить по кімнаті, спотикаючись об іграшки.) А

потім знову почали про свою роботу шушукатися... Тато, виявляється, щось

винайшов, а мама йому допомагала. Чую: сперечаються. Тато: «Більше не можна

відтягувати!» Мама: «Все-таки Новий рік!» Тато: «Отож-бо. Є чудовий привід».

(Садовить ляльку на стіл.) І, уяви собі, поїхали на завод! Випробувати винахід! В

такий вечір... (Плаче.) А мені «Сюрприз» залишили... (Підходить до великої,

перевитої стрічками коробки, що стоїть у кутку.) «Оленочко, тут дуже цікава

іграшка. Її змайстрував для тебе один знайомий чарівник. Будь ласка, відкрий

коробку рівно о десятій годині. І будь розумницею!» А в коробці звичайнісінька

механічна іграшка. Тато їх страх як любить. (Трусить лялькою.) Що, що? Хочеш

поглянути на неї? Ну гаразд, давай... (Розв’язуючи стрічку.) Правда, ще немає

десятої... Та хай...

Виймає з коробки л я л ь к у — ч о л о в і ч к а в білій сорочці з пишними рукавами, з

яскравим галстуком-метеликом, в зелених клоунських шароварах, з срібною

шпагою, що висить на поясі. У чоловічка — чимала голова, великі очі, вигнуті в

радісній посмішці вуста. Його густе волосся нагадує металеву стружку.

О л е н к а . Ну, що я казала? (Розглядаючи іграшку.) Звичайнісінький клоун.

Навіть не заводний.

Годинник, який стоїть так, що не видно стрілок, пробив десяту. Всередині

чоловічка наче будильник задзвенів. Він затріпотів в Оленчиних руках і сонно

забурмотів: «Два, один, пуск!» О л е н к а , зойкнувши, кинула його на підлогу й

сховалася за шафу.

Ч о л о в і ч о к (поволі піднімаючись). Житло... Кімната... Шафа... Канапа...

Іграшки... Ялинка... Все вірно.

Виймає з коробки білий кубик, підкидає його вгору. Кубик з приємним дзвоном

якусь мить кружляє над ним, а потім приземляється на шафу.

Ч о л о в і ч о к (розминаючись). Я вільний! Жду людину і приступаю до

виконання програми!

Кубик, засвітившись, перевертається. На повернутій до чоловічка площині

з’являється цифра «нуль». О л е н к а визирає з-за шафи.

Ч о л о в і ч о к (зауваживши її). Ось він! (Підбігаючи до дівчинки й кумедно

розкланюючись.) Здрастуй, людино! З Новим роком! З новим щастям, мій дорогий

хлопчику!

О л е н к а . Я не хлопчик. Я дівчинка.

Ч о л о в і ч о к (суворо). Ти помиляєшся! (Підлітаючи до дівчинки і пурхаючи

довкола неї.) Перевіряю! Дівчатка носять спіднички й метелики! Ні, спіднички й

стрічки. А хлопчики — брюки і ті, колючі, які збирають гриби... Їжаки! Ми маємо

брюки... (Торкаючись Оленчиного волосся.) І їжака! Ми маємо хлопчика!

О л е н к а (образившись). Дурниці! Зараз усі дівчатка носять брюки.

Ч о л о в і ч о к . Цього не може бути! Раз Маг сказав: спіднички, значить,

спіднички!

О л е н к а . Хто-хто?

Ч о л о в і ч о к (гордо). Мій учитель. Премудрий Магнітофон!

О л е н к а (сміється). Ой, як кумедно. Заводний клоун — учень магнітофона!

Ч о л о в і ч о к . Я не клоун. (Церемонно розкланюючись.) Я — маленький робот

Т і м . Маленький, але дуже вчений, дуже розумний. Найкмітливіший у світі!

О л е н к а . Отак?! (Розглядаючи його.) Не обманюй! Роботи, вони... дуже

великі... Залізні... І незграбні!

Т і м . Як? Ти не знаєш, що час таких кумедних роботів давно минув? Ой, як

смішно!

О л е н к а (собі). Ну і задавака! (Т і м ові.) А можна я тебе порозглядаю?

Т і м (підлітаючи до неї). Будь ласка.

О л е н к а (перевертаючи його, наче звичайну ляльку). Дивись-но, м’який... І

навіть теплий...

Т і м . Я один такий на всьому білому світі! Я зроблений з незвичайного

матеріалу. Майже такого, як і ти.

О л е н к а . Скажеш таке... Робот — це... робот! А людина — це найкраще в

світі!..

Т і м . Авжеж, людина — приємна істота. Навіть дуже.

Чути дзвін. Кубик схвильовано перевертається. На ньому знову з’являється

«нуль».

Т і м (зиркнувши на нього). Ой! Час діяти! А я... забалікався...

О л е н к а (зверхньо). Забазікався.

Т і м . Вірно. За-ба-зі-кав-ся.

О л е н к а (показуючи на кубик). А це що таке?

Т і м (швидко). Це мій... Ну, начебто вчитель. Я буду діяти, а він — показувати

оцінки. «Плюс» — добре! «Мінус» — погано. «Нуль» — жахливо! «Нуль» — це

час без дії. Змарнований час. Треба діяти!

О л е н к а (з іронією). І що ж ти повинен робити?

Т і м . Усе-усе! (Розминаючись.) Ти придумуєш роботу. Ми разом її виконуємо...

О л е н к а . Разом!?

Т і м . Умгу. Зараховується тільки час діяння з людиною. Без людини — нуль.

О л е н к а . Ось як! (Собі.) Тепер ясно, навіщо його підкинули... (Тімові.) А

оцінки навіщо?

Т і м . Тобто як «навіщо»? Адже я тут.... немовби на екзамені. (Поважно.) За дві

години я мушу: познайомитися з людиною, переробити з нею всю роботу і

зустріти Новий рік.

О л е н к а . А потім?

Т і м . А потім розпочнеться справжнє життя. Звичайно, якщо плюсів буде

більше, ніж мінусів. Чарівник створить тисячу Тімів і подарує їх хорошим

дівчаткам і хлопчикам. Мене буде ціла тисяча!

О л е н к а (заздрісно). Ти дивись! А що буде в мене?

Т і м . Я! Найперший і найкращий!

О л е н к а (собі). Я ще подумаю, чи потрібен мені такий... найкращий і

найязикатіший... (Тімові.) А якщо мінусів нахапаєш?

Т і м . Тоді... Тоді ні одного мене... не буде. Але я розумненький! Я буду хапати

лише плюси.

Знову лунає дзвін.

Т і м . Ну, швидше придумуй роботу!

О л е н к а . Не хочу.

Т і м . Чому?

О л е н к а (відвертаючись). Тому, що ти навіть не спитав, як мене звати, а вже

чіпляєшся з якоюсь там роботою!

Т і м . Справді... (Швидко.) Вибач, будь ласка, як тебе зовуть?

О л е н к а (з викликом). Оленка!

Т і м . Будь ласка, не заплутуй мене! Оленка — це дівоньчине, дівчатконе ім’я!

(Простягаючи їй руку.) Привіт, Олег! Пора приступати...

О л е н к а (відштовхуючи його руку). Я не Олег! Я дівчинка! Збагнув?

Т і м . Ну, чому ти так голосно... дзвениш? Це непристойно. Людина твого віку

мусить бути спокійною і, як той, що «мур-мур»... .Лагідною! (Підлітаючи до неї,

поважно.) Запам’ятай це, мій друже!

О л е н к а (відштовхуючи його). Ніякий я тобі не друг! Виліз з коробки...

Вихваляється... Чіпляється. Та ще й нотації читає!

Т і м (піднімаючись). Не стрибай! Стрибають ті... «ква-ква». А люди думають і

працюють. Так! (Злітаючи па стіл.) Пора думати і працювати!

О л е н к а (собі). Оце так іграшечка! (З жахом.) Що ж це буде? Нароблять таких

зануд. Подарують кожному. І почнуть вони на всіх покрикувати: «Працюй!

Мовчи! Не стрибай!» Е, ні!

Т і м (походжаючи по столу). Ну, швидше придумуй!

О л е н к а . Не нукай! Тобі треба — ти і придумуй! (Йдучи до дверей.) А я хочу

спати!

Лунає дзвін. На кубикові з’являється «мінус».

О л е н к а (мстиво). «Мінус». Так тобі і треба, розумнику-красунчику!

Гримнувши дверима. виходить. Чути, як клацнув замок.

Т і м (украй розгублено). Ну, ось... Ще нічого не зробив, а вже... За що «Мінус»?

(Стурбовано тупцює на столу.) А якщо подумати? Два, один, пуск! (Схопившись

за голову, «думає».) Я ж погано познайомився! Маг казав: «Головне — відразу

зачарувати дитину!» А я, наче той... ку-ку-рі-ку! (З відчаєм.) І ось... Він покинув

мене! (Стрибає зі столу і біжить до дверей.) Олежко! (Стукає в двері.)

Повернись, будь ласка! Адже я марно проживу свій час! Олежко! (Пауза.) Ні...

Тільки дурник може проскиглити свої єдині дві години! Я сам знайду собі роботу!

(Оглядаючи кімнату.) В кімнаті — безладдя. Це — негарно. А треба, щоб було

гарно.

Починає прибирати іграшки, приказуючи:

Що на світі найприкріше?

Без ялинки Новий рік! Що на світі найсумніше?

Це ялинка без вогнів.

Двері потихеньку відчиняються, але Т і м , начебто не помічаючи цього,

продовжує прибирати. Кімната поступово наповнюється блакитним світлом,

вся обстановка стає якоюсь особливою, казковою.

Т і м (собі).

Що на світі найсмішніше?

Справний робот без роботи.

Найнещасніше на світі?

Звісно, робот без людей.

О л е н к а (визираючи з-за дверей). Гей ти, роботе! Не смій торкатися моїх

речей!

Т і м . Будь ласка. («Приземляючись» на стіл.) Я можу й не торкатися. (Стає в

позу «факіра».) Дивись і зачаровуйся! Тому, що ти перша в світі дитина, якій

маленький Тім покаже свій талант квартироприбирання! Два, один, пуск!

Стоячи на місці, робить такі рухи, немовби піднімає і розкладає розкидані

речі, а ті займають свої місця.

О л е н к а (собі). Ой. як цікаво! Тіме! А ти можеш навчити мене такому фокусу?

Т і м . Запросто!

О л е н к а (з’являючись у кімнаті в спідничці, а яскравим бантом). Давай, учи!

Т і м . Оце так диво! Невже люди вміють перетворюватися з хлопчиків на

дівчаток?

О л е н к а . Ну й дурник же ти! Не перетворюватися, а переодягатися!

Т і м (розгублено). Ага... Людям подобається міняти шкіру. Тобто те, що на

шкірі... Одежу... (Злітаючи на підлогу, по-лицарські розкланюючись.) Вибач мене,

добра, чарівна дівчинко Оленко!

О л е н к а (знітившись). Не кривляйся! А учи, заки просять.

Т і м . Будь ласка! (Показує на ляльку.) Роби вигляд, наче піднімаєш цю істоту...

О л е н к а (сміючись). Це не істота, а моя улюблена лялька Пушинка.

Т і м ...цю улюблену Пушинку і кладеш на місце. Два, один. Пуск!

Оленка махає руками, але лялька залишається на місці.

О л е н к а (вередливо). Не виходить! Ну, чому не виходить?

Т і м . Тому, що, як каже Маг, цей фокус вимагає тренування.

О л е н к а . Якого іще тренування?

Т і м . Насправді підніми ляльку. Потім насправді поклади її на місце. Знову

підніми. Знову поклади. І запам’ятовуй свої рухи. Два, один... Пуск!

Оленка піднімає ляльку і кладе її на крісло.

Т і м . Чудово! Повторюємо!

Оленка знову кладе ляльку на підлогу, потім знову піднімає. Кубик дзвенить. На

ньому з’являється «плюс».

Т і м . «Плюс!» (Танцюючи від щастя.) «Плюс»! Оленко, дивись, «плюс»!

О л е н к а (з жахом). «Плюс»... (Собі.) Це тому, що я... (кидаючи ляльку на

підлогу.) Не хочу! Нецікаво!

Т і м . Зовсім нецікаво?

О л е н к а . Зовсім-презовсім! (Сідаючи на канапу.) Ти робот, ти й працюй. А я

людина! Я буду тільки стежити, щоб ти не накоїв дурниць!

Т і м (м’яко). Ти помиляєшся...

О л е н к а . Не сперечайся! Будеш сперечатися — піду!

Т і м . Будь ласка, спробуй ще один разок!

О л е н к а . Нізащо!

Лунає дзвін. На кубику з’являється «мінус».

О л е н к а (плескаючи в долоні). «Мінус»! Знову «мінус»!

Т і м (сумно). Знову... (Підбадьорюючи себе.) Не біда. У мене ще є час. Я ще

виправлю... (Чхає.) Ху, як багато тут пилюки.

О л е н к а (з жестом королівни). Пилосос — за шафою.

Т і м (відсахнувшись). У вас живе Пилосос?

О л е н к а . Звичайно. Тільки не живе... Бо він — не живий.

Т і м (з острахом зазирнувши за шафу). Умгу... До пори, до часу...

О л е н к а . Ти боїшся пилососа?

Т і м . Ні, але...

О л е н к а . Але що?

Т і м Розумієш, він... Ну, неначе мій дідусь.

О л е н к а . Наш пилосос?

Т і м . Так. Адже він теж трохи робот, бо допомагає людям виконувати роботу.

Тільки він дуже буркотливий. І старо... старомодний... У нього зовсім інша про

грама. І погляди на світ.

О л е н к а (сміючись). Як у моєї бабусі, так? (імітуючи голос бабусі.)

«Розпустили дівчисько! Виросте на вашу голову вередливиця і неро...

(Опам’ятавшись.) Ну, включай пилосос!

Т і м . Я все зроблю сам. Навіщо турбувати старого?

О л е н к а («дорослим» голосом.). Старого? Ти не поважаєш свого дідуся?

Відповідай!

Т і м (з відчаєм). Дівчинко! Я ж не дію, а тільки базікаю. А на базікання

витрачається вдвоє більше сили, ніж на роботу! (Злітає на стіл,

зосереджується.) Три, два, один...

О л е н к а . Стій! Я хочу, щоб ти оживив його і поздоровив з Новим роком!

Т і м . Можна, я потім?

О л е н к а (тупнувши ногою). Ні, зараз!

Тім важко зітхнувши, робить декілька «чародійницьких» рухів. П и л о с о с ,

загудівши, запозіхавши, повзе з-за шафи прямо до ніг Оленки.

П и л о с о с (сонно). Розбудили. Навіть уночі, навіть на свято не дають

виспатися!

О л е н к а (задкуючи). Це не я! Це ваш онук Тім!

П и л о с о с . Тім? (Повзаючи по підлозі, принюхуючись.) Мабуть, зовсім

новенький? Де ти, лобуряко?

Т і м (понуро). З Новим роком! З новим щастям!

П и л о с о с (дивлячись вгору). Спасибі. Бач, як високо злетів! Як розчепурився!

А сам малий. Кволий. (Підповзаючи ближче.) Про яке щастя ти бурмочеш? Новий

рік — це нова робота. Нові поломки... Того, дивись, скажуть: «Час старому на

смітник...» Що ти тут робиш, дурнику?

Т і м (стрибаючи на підлогу). Я не дурник! Я хоч і невеличкий, але дуже

вчений!

П и л о с о с (розглядаючи його). Я, я! Чув, чув...

Учать вас на нашу голову... Всьому учать. Окрім простої, нудної роботи.

Т і м (ввічливо). Ви помиляєтеся. По-перше, я все вмію. А по-друге, робота не

може бути нудною. Будь-яка робота — свято.

П и л о с о с (аж підстрибуючи від сміху). Я й кажу: нахапався чужих думок!

Наковтався пустих слівець. «Усяка— свято». Хрр-хрр... Може, пиловсмоктування

теж?

Т і м . Авжеж.

П и л о с о с . Дурнику! Робота — це обов’язок! Хочеш не хочеш, але, якщо тебе

ввімкнули, ковтай пилюку. І все тут!

Лунає дзвін. Кубик нервово перекочується, показуючи «нуль». О л е н к а хіхікає.

Т і м (благально). Вибачте, я мушу працювати.

П и л о с о с . Іще напрацюєшся. (Показуючи на кубик.) Краще розтлумач, що це

за штука.

Т і м (злітаючи на стіл). Ніколи, дідусю.

П и л о с о с . Пхе, який ти невихований. (Підповзаючи до стола.) Якщо

питають — відповідай!

О л е н к а (голосом ябеди). Це начебто його вчитель. Він йому оціночки ставить.

«Плюс», «мінус», «нуль».

П и л о с о с . Дивись-но... Звичайний кубик, а такий розумний.

О л е н к а . У Т і м а дуже погані оцінки.

П и л о с о с . Так я і думав. Він замалий для справжньої роботи.

Т і м (приймаючи позу «факіра»). Увага! Виступає Тім! Кращий у світі

пилоковтач!

П и л о с о с . Ти? Кращий?

Т і м . Зараз у цій кімнаті не залишиться жодної пилинки!

П и л о с о с . Гляди, не подавися, крихто!

Т і м . Два! Один! Пуск!

Волосся у Тіма піднімається, робиться яскраво-червоним, ворушиться.

Звучить тиха приємна музика. Вогненноволосий Тім, кружляючи, наче

космонавт у безповітряному просторі, співає:

Ой, новорічне свято!

Ой, свято крилате!

Ти, свято, не для мене,

А тільки для людей!

Для робота робота —

Завжди найбільше свято,

І я його святкую

Щодень, щодень, щодень!

Приземляється, кланяється враженим глядачам. Волосся гасне.

Т і м . Можна плескати в долоні.

П и л о с о с (нишпорячи по кімнаті, «обнюхуючи» речі). Й справді, ні пилинки!

О л е н к а (намагаючись приховати захоплення). Подумаєш, велике диво —

пилосос, що розмовляє...

П и л о с о с (Т і м ові). А де пил? Куди ти його ховаєш?

Т і м . Я його... перетворюю. (Оленці.) Люба дівчинко, який подаруночок ти

хотіла би отримати?

О л е н к а . Я. (Пауза.) Будь-який? Навіть слона?

Т і м . Ні. Будь-який маленький подаруночок.

О л е н к а (на мить замислившись, хитро). Я хочу живу троянду.

Т і м . Хвилиночку! Один, нуль... Пуск!

Звучить мелодія, що нагадує дзюркотіння струмка. Т і м притискає руки до

грудей, тьохкає, мов справжній соловей, і через якусь мить виймає з-за пазухи

живу троянду.

Т і м (з поклоном вручаючи троянду Оленці). Це — колишній пил, дідусю.

О л е н к а . Жива... З крапельками роси!

П и л о с о с . Хм... Що й казати... Знання — сила...

Т і м (Оленці). Хочеш, я тебе навчу? Ти будеш першою в світі дівчинкою-пило-

ков-тач-кою!

О л е н к а (відсахнувшись). Що?!

Т і м . Ти зможеш кожний день дарувати своїй мамі живу троянду.

П и л о с о с (регочучи). Ну і розсмішив! Вона?.. Хо-хо...

О л е н к а (кидаючи троянду). Та як ти смієш?! Я ж людина, а не якийсь там

робот-прибиральник!

Т і м . Дівчинко! Чому ти весь час на всіх... «Кр-кр». Нічого не робиш, лише

«Кр». Чому?

О л е н к а . А чому ти весь час чіпляєшся до мене з якоюсь там роботою?

Т і м . Бо ми повинні разом...

О л е н к а . Нічого я не повинна! І Новий рік з тобою зустрічати не буду!

Лунає дзвін. На кубику з’являється «мінус».

Т і м (розгублено). «Мінус». (Хапається за голову.) Чому? Я ж усе роблю за

програмою!

П и л о с о с . І справді, чому? (Кубикові.) Малюк справився з роботою на

«відмінно»! Я можу підтвердити.

Т і м . Не треба, дідусю.

П и л о с о с . Як це, не треба! (Кубикові.) Я хочу знати!

Кубик дзвенить.

П и л о с о с . Не розумію!

О л е н к а . А за те, що він «виступав» без мене! Хай хоч тисячу фокусів сам

покаже, йому однак «мінус» поставлять!

П и л о с о с . Отак! (Тімові.) Це правда?

Т і м мовчить.

П и л о с о с (Оленці). А чому ти не хочеш йому допомогти? Адже твоя мама мені

допомагає.

О л е н к а . А тому, що такі нахабні, язикаті роботи нікому не потрібні! Ні мені,

ні іншим дітям!

Пауза.

Т і м (сумно). Гаразд. Я стану зовсім скромним мовчазним. Як той... в чорній

шубці. Як кріт.

Кубик невдоволено дзенькнув.

П и л о с о с (Оленці). Він не зможе стати таким, як кріт. (Пошепки.) Прожени

його, заки в нього погані оцінки.

О л е н к а . Справді (Тімові.) Йди геть з мого дому!

Т і м . (тихо). Я не можу.

П и л о с о с (підповзаючи до нього). Не обманюй! В тебе на грудях є кнопка

«Аварія!» Натисни на неї і лети туди, звідкіля прибув!

Т і м . Але ж мені так хочеться діяти... Я ж так довго чекав...

Лунає дзвін. На кубику з’являється «нуль».

Т і м (з відчаєм). Знову «нуль».

П и л о с о с . От бачиш? (Тім мовчить.) Ну, давай! (Пошепки.) Це напрочуд

ліниве й лихе дівчисько. Хоч зірку з неба зніми, однак від неї допомоги не

діждешся.

Т і м . Так не може бути! Я знаю...

П и л о с о с (перебиваючи його). Нічого ти не знаєш! Утікай, поки не пізно, й

проси роботу на заводі чи фабриці.

Т і м (пошепки). Дідусю, я не можу... Я ж домашній дитячий робот!

П и л о с о с . Що? (Зойкнувши.) Нещасний!

О л е н к а (підбігаючи до них). Про що це ви змовляєтеся?

П и л о с о с (роздратовано завивши). Лети, поки цілий! Бо проковтну! Я дуже

страшний у гніві! Недарма мене зовуть «Вихором»!

Моторошно виючи, ганяється за Т і м о м й дійсно здіймає такий вихор, що

майже всі речі й навіть О л е н к а злітають у повітря.

О л е н к а . Вгамуйся! Зараз же вгамуйся!

П и л о с о с . Ні! Доки не проковтну, не вгамуюся! Де він? Де той самовпевнений

всезнайка?!

В цю мить Т і м висмикує шнур з розетки..

П и л о с о с (затихаючи). Дурник...

О л е н к а й речі падають на підлогу.

О л е н к а (з-під речей). Поможи ж мені, базіко!

Т і м махнув рукою, і речі зайняли свої місця.

О л е н к а (сидячи на підлозі). Ой, руку забила.

Дмухає на руку. Т і м підлітає до неї і теж дме. На долоні дівчинки з’являється

повітряна куля.

О л е н к а (забувши про біль). Куля! Як ти її вичарував, Тіме?

Т і м дме ще раз. З’являється друга куля. Ще раз. У повітрі кружляє третя

куля.

О л е н к а (бавлячись ними). Ну, скажи! Скажи, звідкіля вони беруться?

Т і м кумедно показує, що йому заборонено говорити.

О л е н к а (сміючись). Нічого, говори. Я дозволяю!

Т і м (з полегшенням зітхнувши). З повітря. Я чимало речей умію робити з

повітря.

О л е н к а (з заздрістю). Добре тобі! Дмухнеш — і все, що захочеш, прямо в

руки падає.

Т і м . Так. Але на це я витрачаю дуже багато сил. Більше, ніж на будь-яку

звичайну роботу.

О л е н к а . Зате цікаво.

Т і м . Правда?

О л е н к а (граючись кулькою). Дуже! Мені б теж хотілося...

Лунає дзвін. На кубику з’являється «Плюс». О л е н к а , зойкнувши, відштовхує

кульку.

Т і м (здивовано). «Плюс»? Нічого не розумію...

О л е н к а (собі). Другий «плюс»! ( Т і м о в і . ) Зате я розумію! (Хапає його за

ноги.) Зараз я сама натисну на кнопку!

Т і м (з реготом в’юниться в її руках). Ой, не сміши мене! Ой, не треба! Кнопка

ж дуже смішна!

Виривається з Оленчиних рук і, злетівши вгору, падає на шафу, продовжуючи

невтримно сміятися.

О л е н к а (видобуваючи з-за шафи швабру і намагаючись зіштовхнути Т і м а з

шафи). Зараз ти у мене посмієшся, порегочеш, покачаєшся!

Т і м (вихоплюючи шпагу). Не чіпай мене! Я озброєний!

О л е н к а (намагаючись вибити шпагу). Зараз я тебе роззброю! Бач, який

агресор!

Т і м . Не торкайся шпаги! Вона чарівна! Ти й уявити собі не можеш, що зараз

станеться.

О л е н к а кидає швабру і з криком: «Рятуйте!» біжить до вікна.

Кінець першої дії

Картина 2.

Та ж обстановка.

О л е н к а (намагаючись відкрити вікно). Мамо! Татку!

Т і м (підлітаючи до неї, благально). Не треба! Ну, будь ласка... У мене від

одного вигляду дитячих сліз волосся дибом стає.

О л е н к а (сахаючись). Я буду... діяти. щоб у тебе «плюси» були. Лише сховай

шпагу!

Т і м (вражено). Лише тому?

О л е н к а . Авжеж. Ти ж сюди заявився, щоб «плюсів» нахапати.

Т і м . Ні, ні!

О л е н к а . Так, так! (Зітхнувши.) Не сперечайся! Всі лише про свою роботу

думають. Або про оцінки. А мені дорікають: «Ти тільки себе любиш»! Авжеж, ви

себе, і я — себе.

Т і м (собі). Хіба ж це погано: думати про оцінки? Маг казав...

О л е н к а . Ти як папуга: «Маг казав, маг велів...» От якби ти сам умів думати...

Т і м . А я навіть дуже вмію!

О л е н к а . Краще мовчи. (Пауза.) Сховай шпагу.

Т і м . Не бійся. Вона не страшна. Дивись!

Торкає шпагою Ш в а б р у , і та починає сміятися низьким, хрипкуватим

голосом. Сміючись, витанцьовує перед ними, далі в знемозі падає на підлогу й

заповзає за шафу. Але навіть там продовж сміятися. О л е н к а з Т і м ом теж

сміються.

О л е н к а . Ой, як кумедно! А чому ти мене не торкнувся?

Т і м . Я хочу, щоб ти сама сміялася.

Лунає дзвінок. На кубику з’являється «плюс».

Т і м (стрибаючи на шафу). «Плюс»! Бачиш, «Плюс»!

О л е н к а (відвертаючись) Ось бачиш... А казав: «Ні, ні!»

Пауза.

Т і м (поволі). Так... (Дуже здивовано.) Ти права... А Маг — ні?! Значить, і Маг

може помилятися? (Після паузи. Підлітаючи до Оленки.) Оленко, з цієї миті я

буду виконувати всі твої бажання!

О л е н к а . Правда? Навіть, якщо я нічогісінько робити не буду?

Т і м . Навіть якщо ти пальцем не поворухнеш!

Лунає різкий уривчастий сигнал. Т і м злякано здригається.

О л е н к а (собі). Зараз він йому двійку вліпить.

Т і м (кубикові). Я сам хочу думати, розумієш? Адже я можу!

Кубик вимогливо дзвенить.

Т і м (твердо). Якщо нічого не виходить... Значить... програма невірна!

На кубику з’являється «мінус». О л е н к а ойкає.

Т і м (ледь чутно). Ну і хай... (Кубикові.) Я буду діяти по-своєму!..

Кубик пронизливо дзвенить.

Т і м . Ні!

Кубик, роздратовано дзенькнувши, пригасає.

О л е н к а . Що він тобі сказав?

Т і м . «Ну, зайцю, постривай!» Швидше загадуй бажання! Мені страх як

хочеться діяти!

О л е н к а . Будь ласка. Спочатку прикрась мені ялинку.

Т і м . З превеликим задоволенням!

Підлітає до ялинки.

О л е н к а Тільки не цю нечупару.

Т і м . Вона тобі не подобається? (О л е н к а заперечно хитає головою.) Чому?

О л е н к а . Бо вона синтетична.

Т і м . Ну і що? Якщо дуже захотіти, все можна зробити живим і гарним.

Дивись! Два, один, пуск!

Підлітає до ялинки і чаклує над нею. Я л и н к а починає поволі крутитися,

випромінюючи приємне смарагдове сяйво.

Я л и н к а (співає).

Ліс мій чарівний,

Ліс мій казковий,

Срібноволосий і білобровий.

Віхоли танець.

Вітру фанфари!

Діда Мороза дивнії чари,

Я кличу вас, я кличу вас!

На свято кличу вас!

Виникає ілюзія, начебто звучить пісня вітру. Танцюють сніжинки, а стіни

кімнати обертаються на засніжені ялинки.

Т і м . Тобі подобається? Скажи, подобається?

О л е н к а (намагаючись приховати захоплення).Умгу, симпатична ялинка... І

ліс...

Т і м . А тепер ми а тобою змайструємо найкращі в світі іграшки!

О л е н к а . Навіщо? У мене — повна шафка готових.

Т і м . Готові мені непотрібні. (Виймає з-за пазухи купку різнокольорової

фольги.) Я — діючий робот, а не іржава консервна банка. Два, один... Пуск!

(Підкидаючи вгору фольгові листочки, співає.)

Ой, свято новорічне,

Ти звичне і незвичне,

Ти вигадка блискуча,

Мов іграшка оця.

Та будь-якому святу

Колись кінець приходить,

Лише святу роботи —

Ні краю, ні кінця!

Фольгові листочки, падаючи на стіл, перетворюються на іграшкових рибок,

пташок, звірят.

О л е н к а (розглядаючи іграшки). Які гарні! Тім, а я б змогла...

Т і м . Звичайно! Хочеш, я...

О л е н к а . Ні! Ми ж домовились.

Лунає дзвін. На кубику з’являється «мінус». Але Т і м немовби не зауважує його.

О л е н к а (стурбовано). Т і м е, він тобі знову «два» поставив.

Т і м . Хвилиночку!

Помітивши на кріслі білу хустиночку, бере її і, злетівши вгору, накриває нею

кубик.

Т і м (Оленці). Все! Вважай, що ми з ним незнайомі. (Опускаючись на стіл і

приймаючи позу факіра.) Начебто він — сам по собі, а ми — самі по собі.

О л е н к а . Тіме, давай я тобі допоможу! Щоб він (показуючи па кубик, що

нервово перекочується під хусткою) до тебе не чіплявся.

Т і м . Нізащо! Ялинку слід прикрашати лише тоді, коли дуже хочеться. А якщо

ні, М а т и мемо не новорічну королівну, а вичепурену Бабу Ягу. (Собі.) Три, два,

один... Пуск!

Пронизливо свистить. Іграшки самі летять до ялинки. Кружляючи довкола неї

пересварюються між собою на своїй фольговій мові, підшукуючи собі кращі

місця.

Т і м (іграшкам, голосом Карабаса-Барабаса). Як ви себе поводите, нечеми!

Ось я вам...

Іграшки враз примовкають, статечно вмощуються на гілки, а потім

починають весело хихотіти. О л е н к а і Т і м теж сміються.

Т і м . Вони тобі не подобаються?

О л е н к а . Дуже подобаються! Можна, я доторкнуся до цієї пташки?

Т і м . Звичайно, можна.

О л е н к а торкається пташки, а Т і м , стоячи в неї за спиною, вдає, буцімто

він пташка. Фольгова пташка починає співати. О л е н к а торкається

фольгового ч о л о в і ч к а . Т і м за спиною О л е н к и галантно кланяється.

Ч о л о в і ч о к , наслідуючи йому, теж кланяється, мовлячи: «Здрастуй, Оленко!

Я — Новий рік! Найчудовіший Новий рік!»

О л е н к а . Здрастуй, Новий рік!

Лунає дзвін. Кубик перекочується під хустинкою.

О л е н к а (стурбовано). Тіме! Як ти думаєш, що там... тепер?

Т і м (кумедно). Я не розумію, дитиночко, на що ви натякаєте.

О л е н к а . Не прикидайся. Адже тобі страшно. Правда, страшно?

Т і м (в тому ж тоні). Дуже-предуже! Тому що я ледве не забув про

найголовніше...

О л е н к а . Про що?

Т і м . Вгадай! Що на світі найсумніше?

О л е н к а . Ялинка без святкових вогників! Запалюй вогники!

Т і м . З превеликим задоволенням! Бо немає нічого приємнішого, ніж

запалювати святкові вогники, зірки, ліхтарики! (Вдає, буцімто грає па гітарі і

«дорослим» голосом наспівує).

В вашу честь, дорога принцесо,

Я на небі запалю зорі.

В вашу честь я сріблисті перли

Добуваю з морського дна.

О л е н к а (знітившись). Тіме, не пустуй! Поглянь, котра година.

Т і м . Я не пустую. Я співаю улюблену пісню Мага. Для того щоб підготуватися

до складної роботи. (Знову співає.)

І нічого собі не жадаю,

Окрім вашої щирої дяки,

Бо живу я, щоб вам служити.

Ви ж на світі така одна!

(Голосно.) В твою честь. Оленко, я запалюю на ялинці цю сліпучу зірку!

Вдає, начебто ловить в повітрі сніжинку і кладе її на гілку. На гілці спалахує

напрочуд гарна, схожа на сніжинку зірка. Потім друга, третя. Подзвін зірочок

переростає в чарівну «снігову» мелодію.

О л е н к а . Тіме, Тіме! Я теж хочу запалити хоч одну зірочку!

Т і м . Дуже-дуже!?

О л е н к а . Так!

Т і м . Впіймай сніжинку і скажи: «В твою честь, Тіме... (Знітившись.) І при

цьому думай про мене...

О л е н к а . А чому про тебе?

Т і м (плутано). Бо той, що тільки про себе... Він нічого гарного не запалить...

Хіба що пожежу влаштує.

О л е н к а . Гаразд. (Наслідуючи його жести.) В твою честь, Тіме, я запалюю цю

зірку!

Спалахує крихітний зеленуватий вогник.

О л е н к а . Дивись! Дивись! Спалахнула!

Т і м (сумно). Це не зірочка.

О л е н к а . А що?

Т і м . Це той... маленький... Що повзе і ледь-ледь світиться.

О л е н к а (придивляючись). Світлячок? Чому ж бо?

Т і м . Тому що... Ти майже зовсім не хотіла мене порадувати.

О л е н к а . Ні, хотіла! (Образившись.) Так нечесно. Я запалила в твою честь

такий славний вогник, а ти... дмешся.

Т і м . Ну, що ти! (Кумедно вистрибуючи на столі.) Я радію! Бач, як я сяю від

щастя! Мов новенький «фрбуль-буль». Той, що підстрибує!

О л е н к а . Як жабеня?

Т і м (пустуючи). Ні! Як той... ча-ча-ча... (Імітує деренчання чайника.) Ча-

чайник!

О л е н к а (регочучи). Т і м — фр-буль, ча-ча-чайник! Гей, ча-ча-чайнику! Давай

потанцюємо біля ялинки!

Т і м . Давай! Один, нуль, пуск!

Лунає весела музика. Ялинка починає крутитися, зірки— дзвеніти, а пташки —

співати.

Т і м (танцюючи з Оленкою). Коли у мого чарівника щось не придумується, він

ось так танцює... Треба, каже, підзарядитися...

Під музику демонструє дуже швидку ходьбу на місці, що супроводжується

нахиляннями й присіданнями.

О л е н к а (теж так «танцюючи»). Мій татко, як тільки в нього щось не

виходить, починає «заряджатися» і співати:

Ти, Каленику, крутися,

Личаками не журися.

Дядько з Києва приїде,

Привезе тобі нові.

А звідкіля ти знаєш таткову пісню?

Т і м . Не татову, а чарівникову. Він завжди співає про Каленика, коли в нього

щось не клеїться.

О л е н к а . Ні, татову! Просто мій тато дружить з твоїм чарівником, і той від

нього перейняв цю пісню.

Т і м . У тебе такий розумний тато?

О л е н к а (зітхнувши). Може, й розумний... Весь час працює, працює... Щось

там винаходить...

Т і м . Може, і твій тато чарівник?

О л е н к а . Скажеш таке. Тато як тато...

Лунає дзвін. Під хустинкою перекочується кубик.

О л е н к а (злякано). Т і м е, я думаю, що там — «нуль». А ти як думаєш?

Т і м . Ніяк. (По-лицарськи вклоняючись.) Я жду вашого повеління, принцеса

Оленко!

О л е н к а (запишавшись). Я велю тобі... (Пауза.) Тіме, я хочу пиріжок з

яблуками!

Т і м . Пиріжок з яблуком? (Мацаючи голову.) Хм... Пиріжок... Де ж це в мене

пиріжок? Ось тут! (Повільно.) Пиріжок — це білий кульочок, а в ньому — рожева

каша? Так?

О л е н к а . Умгу. Каша з яблука.

Т і м . Хвилиночку! (Бере листок паперу.) З цього ми змайструємо кульочок...

(Оленці.) У тебе знайдеться яблуко?

О л е н к а . Авжеж.

Т і м . Принеси, будь ласка.

О л е н к а вибігає.

Т і м (сідаючи, собі). Бач, як швидко побігла... Дід Пилосос був неправий... Вона

хороша... Тепер я знаю: люди схожі на квіти... Коли їм холодно, вони відразу

закриваються. Це я сам збагнув!

Кубик попереджувально задзвенів.

Т і м (кубикові). Боїшся, що мені сили не вистачить? Не турбуйся. Найважча

робота вже позаду.

В кімнату вбігає О л е н к а .

Т і м . А де ж яблуко?

О л е н к а . Я не хочу пиріжка зі справжнім яблуком. Хочу з начарованим.

Т і м . Чому?

О л е н к а . З начарованим цікавіше. (Подає йому червоний кубик). Я хочу з цим

кубиком, який ти перетвориш на яблуко.

Т і м . Хоч мене й учили перетворювати кубики на яблука, але...

О л е н к а . Але що?

Т і м . Розумієш? Я витратив багато сили на базікання й суперечки... Суперечки

відбирають особливо багато сили... Я трохи втомився.

О л е н к а . Т і м е, не вигадуй! Я ж знаю: втомлюються лише люди! А роботи

ніколи не втомлюються.

Т і м (м’яко). Ти помиляєшся. Роботи теж...

О л е н к а . Знову сперечаєшся? Знову хочеш зіпсувати мені настрій?

Т і м . Ні, ні!

Пауза

О л е н к а . Бачиш, який ти! Обіцяв всі бажання виконувати, а насправді навіть

пиріжок спекти не хочеш!

Т і м . Що ти! Дуже хочу! (Ховаючи за пазуху папір, кубик і притискаючи руки

до грудей.) Увага! Увага! Зараз хоробрий Тім покаже вам дуже небезпечний

фокус: спече справжній пиріжок!

Кубик тривожно дзвенить.

О л е н к а. Тіме, чому він так голосно дзвенить?

Т і м . Не вірить, що я зможу. А я зможу! Два, один... Пуск!

Стає яскраво-червоним.

О л е н к а (торкаючись його). Ой, який гарячий!

Розжарений Тім починає вібрувати.

О л е н к а . Тім, що з тобою? Тіме?!

Т і м . Я не Т і м ... Я електропічка!

Чути шипіння. Т і м а оповиває дим. О л е н к а злякано сахається.

Т і м (падаючи на стіл). Готовий...

О л е н к а . Хто готовий?!

Т і м (поволі піднімаючись). Пиріжок... (Виймаючи з-за пазухи рум’яний

кульочок.) Будь ласка!

О л е н к а . А чому він такий?

Т і м . Який? По-моєму, нормальний кульочок. З нормальним кубиком. Тобто

яблуком.

О л е н к а (беручи пиріжок). І справді, наче нормальний.

Т і м . Він тобі подобається?

О л е н к а . Дуже! Шкода, що мама не вміє пекти такі смачнющі пиріжки з

паперу й кубиків.

Продовжує їсти. Т і м , зітхнувши, поволі бреде до ялинки й торкається її

руками. Іграшки починають дзвеніти: «Дякуємо тобі, Т і м е ! Дякуємо!»

О л е н к а . За що вони тобі дякують?

Т і м . За те, що я спік тобі такий дивовижний пиріжок.

О л е н к а (знітившись). Ой, дякую тобі, Т і м е! (Підходячи до нього.) Я тепер

справді хочу все робити з тобою. Ти такий вигадник, Тіме. І взагалі, ти все

робиш гарно...

Т і м . Це тому, що мене вчила одна прекрасна артистка. Я в неї навіть... ну

того... закохався...

О л е н к а (посміюючись). Ну й дивак же ти! (Зітхнувши.) Моя мама теж

артистка. Тільки звичайна, з лялькового театру. Грає ролі Мишок, Папужок,

Бджілок...

Т і м . Щаслива! Я б теж хотів... А ти що найбільше любиш робити?

О л е н к а . Малювати квіти.

Т і м . І я теж! Давай ми розмалюємо з тобою цю кімнату. Стіни пофарбуємо

зеленим кольором, намалюємо на них квіти, пташок, метеликів.

О л е н к а . Давай! (На мить замислившись.) Тільки не зараз, тому що я хочу

зустріти Новий рік Снігуронькою.

Т і м (збентежено). Снігуронькою? Снігуронька — це дівчинка в спідничці зі

снігу, в шапочці з льоду?

О л е н к а . Ага! Начаруй мені плаття й шапочку. (Хитро.) Зі справжнього снігу!

Т і м (з жахом). Зі справжнього?

Кубик уривчасто дзвенить. Т і м , зіщулившись, завмер.

О л е н к а . Чого це він так сіпається?

Т і м . Він каже, що от-от...

О л е н к а . Що «от-от»?..

Т і м (неприродно весело). Прийде Новий рік! Найдивовижніший і

найщасливіший!

О л е н к а (зиркнувши на годинник). Справді! Через якісь двадцять хвилин. Ну,

швидше чаклуй!

Т і м . Я, мабуть, не зможу.

О л е н к а . Тому, що тобі кубик заборонив, так?

Т і м (через силу). Н-ні... Тому, що це дуже важка робота. І якщо я її виконаю...

Я дуже втомився і...

О л е н к а . Ну, будь ласка! Це моє найзаповітніше бажання.

Пауза.

Т і м . Найзаповітніше?

О л е н к а . Так (Підлабузнюючись причепурює Тіма.) Тімчику, начаклуй! І ми з

тобою, такі веселі-веселі, зустрінемо разом Новий рік!

Пауза.

Т і м (зітхнувши). Гаразд. Неси сніжку.

«Ліс» раптом захвилювався. Засвистів вітер, іграшкові пташки тривожно

зацвірінькали. Але дівчинка, незважаючи на це, розчинила вікно, змела з

підвіконня сніг і подала Тімові сніжку.

О л е н к а . Вистачить?

Т і м (мовчки кивнувши головою, злітає на стіл). Поспішайте! Поспішайте!

Маленький, дурненький робот Тім закінчує свій виступ! Один, нуль... Пуск!

Кубик пронизливо дзвенить. «Дерева» шумлять, хитається ялинка. Всі ці звуки

перекриває хурчання когось мотора. Т і м починає світитися.

О л е н к а . Ой, Т і м е, мені страшно!

Т і м (через силу). Підійди ближче.

О л е н к а підбігає до нього. Дзвін змінюється ниттям сирени. Світло,

втомлено пульсуючи, починає тьмяніти. На ялинці одна за одною гаснуть

зірки. Зникає «ліс». Зненацька все провалюється у темряву, в якій ще якусь

мить стиха хурчить якийсь мотор. Але й він затихає.

Картина З.

Кімната набуває звичного вигляду. На підлозі безладно валяються речі,

фольгові іграшки, синтетична ялинка. На столі, скоцюбившись. сидить Т і м , а

перед дзеркалом стоїть О л е н к а в напрочуд гарному костюмі Снігуроньки.

О л е н к а (милуючись собою). Який чудовий костюм! Дякую, Т і м е!

(Підбігаючи до нього.) Що з тобою? Ти дуже втомився, так? (Намагаючись

підняти його.) Т і м е, не мовчи! Ми ж повинні зустріти Новий рік! (Підбігає до

шафи і шваброю скидає з кубика хустинку. Кубик не світиться й не ворушиться.

О л е н к а вмикає Пилосос.) Дідусю П и л о с о с ! Будь ласка, прокиньтеся!

П и л о с о с (насилу прокинувшись). Нечеми! Навіщо ви мене знову розбудили?

О л е н к а . Дідусю. Т і м ... він сів і чомусь мовчить!

П и л о с о с . Що? (Підповзаючи до Т і м а .) Моторчик не працює. Що ти зробила

з ним, вередо?

О л е н к а (схлипуючи). Нічого. Він начаклував мені ялинку, пиріжок, ось цей

костюм зі снігу, а потім...

П и л о с о с . Зі снігу? Неймовірно! Він усе це робив сам? (Пауза.) Відповідай!

Дівчинка мовчить.

П и л о с о с . Усе ясно... (Розглядаючи Т і м а .) Невже моторчик розплавився?

(Гірко.) Подумати тільки, за якусь годину замучила такого розумного, такого

вихованого малюка.

О л е н к а . Я не хотіла... Я думала... Що ж мені робити, дідусю!

П и л о с о с . Хто його знає... (Замислившись.) Знаю! Треба натиснути на кнопку

«Аварія». Т і м повернеться до свого чарівника. Може, він поремонтує його.

О л е н к а (затуляючи собою Т і м а). Ні! Ми повинні разом зустріти Новий рік!

Біля нашої ялинки!

П и л о с о с . Біля якої ялинки? (Сердито.) Відійди!

О л е н к а . Не відійду! І нікому його не віддам! Навіть самому чарівникові!

П и л о с о с . Що, сподобалося командувати, мучити малого беззахисного

робота? Так?

О л е н к а (схлипуючи). І зовсім не тому...

П и л о с о с . Не рюмсай! У мене теж мотор барахлить! (Собі.) Не хочу нічого ні

бачити, ні чути!

Повзе до розетки і сам висмикує з неї шнур. О л е н к а якийсь час мовчки стоїть

посеред кімнати.

О л е н к а . Ой, уже без п’ятнадцяти дванадцять! (Ляльці.) Що ж мені робити,

Пушинко? Чекати татка з мамою? (Пауза.) Ні! (Підходячи до Т і м а.) Ти

відпочинь, Тіме, а я швиденько приберу. (Прибирає розкидані речі.) І ялинку

прикрашу. (Прикрашає ялинку.) В твою честь, Тіме! Шкода, що я не навчилася

запалювати Зірки. Та нічого... (Вдає, буцімто ловить сніжинку і кладе на гілку.)

В твою честь я запалюю на нашій ялинці цей вогник-світлячок!

І раптом на ялинці спалахує велика яскрава зірка.

О л е н к а . Ой, глянь, Тіме! Я запалила зірку! Правда, тобі приємно, що вона

така гарна (Сідаючи біля нього.) Я не зможу спекти тобі пиріжок, зате я

заспіваю для тебе твою улюблену пісню (Співає).

Ой, новорічне свято!

Ой, свято крилате!

Ти, свято, не для мене,

А тільки для людей.

Ти помиляєшся. Новий рік — свято для всіх! І особливо — для тебе. Адже в

Новому році чарівник начаклує тисячу Тімів. Обов’язково начаклує, тому що я

йому скажу: Тім — найдобріший і найрозумніший робот на світі.

Годинник б’є дванадцять.

О л е н к а (піднімаючи Тіма). З Новим роком, Тіме! Ми все-таки зустріли його

разом. І тепер усе будемо робити разом. Давай потанцюємо біля нашої ялинки,

Тіме! (Водить його біля ялинки, немов ляльку, наспівуючи.)

Ти, Каленику, крутися.

Личаками не журися.

Дядько з Києва приїде,

Привезе тобі нові.

Т і м починає танцювати. Спочатку поволі, а потім дедалі швидше. Поступово

світлішає кубик. Оживає Ялинка. Знову звучить пісня:

Ліс мій казковий,

Срібноволосий і білобровий.

Діда Мороза дивнії чари,

Віхоли танець, вітру фанфари.

Я кличу вас! Я кличу вас!

На свято кличу вас!

Стіни знову нагадують засніжений ліс.

Т і м (танцюючи, вражено). Танцюю? Справді... Танцюю!

О л е н к а . Яке щастя, Тіме, що ти поремонтувався!

Т і м (поволі). Невже сам поремонтувався? Зараз перевірю. Два, один... Пуск!

Злітає вгору, кружляє в повітрі. На засніжених ялинках спалахують

різнобарвні вогні. З-за шафи з реготом вистрибує Ш в а б р а , виповзає

П и л о с о с . Кубик яскраво сяє.

Т і м (підлітаючи до Оленки). Оце так диво! Напевно, ти дуже захотіла, щоб я...

Так?

О л е н к а киває.

Т і м (кубикові). Ось бачиш? А ти казав...

П и л о с о с (підповзаючи до них). Як добре, що ви мене розбудили. Мені снився

такий прикрий сон.

Т і м . Пху, пху! (Торкаючись його шпагою.) Віднині, дідусю, вам будуть сниться

лише веселі й смішні сни!

П и л о с о с починає реготати й підстрибувати. І всі разом з ним. Кубик

перекочується. На ньому з’являється великий «плюс». Але ніхто цього не

помічає. Тоді він скочується вниз, прямо Оленці в руки.

О л е н к а . Ой! Кубик упав! (Розглядаючи його.)

Якісь картинки мигтять. Наче в телевізорі.

Т і м (беручи кубик). Справді... (Пауза.) Глянь, чарівник з’явився! І артистка, яка

мене вчила! (Лунає веселий подзвін.) Вони поздоровляють нас!

О л е н к а (розгублено). Тато, мама...

Німа сцена.

О л е н к а (кубикові, пошепки). Татку, мамо... Я дуже рада, що ви... З Новим

роком! Зовсім-зовсім новим!

Т і м . З Новим роком, чарівники!

Звучить весела музика. О л е н к а , Т і м і П и л о с о с танцюють. Кубик злітає

вгору і починає кружляти довкола ялинки. Ш в а б р а , сором’язливо хіхікаючи,

теж приєднується до них.

Т і м . Два, один, пуск!

На Швабрі з’являється маска Діда Мороза. Виникає ілюзія, начебто падає сніг.

Ш в а б р а. Свято продовжується!

Завіса

Чарівна зернина

П’єса-казка

на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Д і в ч и н к а Н а с т я

Х л і б о д а р к а - ч а р і в н и ц я

К і т Т и м о ф і й

З о з у л я У л я

М и ш к а М а р у ш к а

М у р а ш к а Л ю с я

К о н и к С ю р л я - Ц в і р л я

Т і т о н ь к а Л а с т і в к а

Г у с е н и ц я В о л о х а н я

С о н ц е

О к р а є ц ь х л і б а

Ранок Дитяча кімната. Яскравий килимок. Світлі меблі. На стіні — годинник

із зозулею. Дівчинка Н а с т я снідає. На м’якому кріслі дрімає К і т .

Н а с т я (до Кота). Тимохо, доїж хліб! (Показує надкушений окраєць. Кіт

заперечливо нявчить.) Ну, доїж, а то бабуся знову бурчатиме: «Хто хліб не шанує,

на того лихо чатує... »

К і т нявчить ствердно.

І ти такий, як всі... (Підходить до Кота.) Я ж поспішаю... В нас сьогодні у

дворі змагання: хто кого на скакалці перескаче... (Виглядає у вікно.) Вже

збираються... (До Кота.) Доїж... Я тебе з собою візьму...

К і т нявчить заперечливо.

Тоді я його викину!

К і т стрепенувся й сердито занявчав. З годинника вискочила З о з у л я і

стривожено прокукала дев’ять разів.

Н а с т я (до Зозулі). І ти проти мене? Кажу ж вам: ніколи... (До себе самої.) Я

його у вікно викину... І ніхто не дізнається.

О к р а є ц ь Х л і б а . Не кидай мене! Не кидай!

Н а с т я (вражено озирається). Ой, хто ж це? Це мені здалося... Адже хліб не

вміє говорити... (Намагається взяти Окраєць, але він наче приріс до стола.) Ого!

Ще й пручається! Ач, який! (Відірвавши Окраєць.) Я ж сильніша!

З Окрайцем, який намагається пручатися, йде до вікна. К і т біжить їй

навперейми. Зозуля вражено кукнувши, завмирає.

Н а с т я (до Кота). Тпрусь!

Кидає Окраєць під шафу. І в цю ж мить стає малою, не більшою за Кота.

Н а с т я (вражено роззираючись). Ой. що це? Стіл виріс... (Жахаючись Кота.)

Який ти став величезний!

К і т . Це ти стала коротулькою! Ти!

З о з у л я . Догралася... Доскакалася...

Н а с т я . Ви... говорите?!

К і т . Несила вже мовчати!

З о з у л я . Щодня одне й те ж!

Н а с т я . А що я такого зробила? Подумаєш, окраєць...

К і т . Якби ти знала, як він дістається, ти б так не говорила...

Н а с т я . Знаю! Бабуся купує... (Опам’ятавшись.) Бабусю! Бабусенько!

К і т . Дарма кричиш. Ніхто тебе не почує...

З о з у л я . Ми ж у казці. В казці!

Н а с т я . Я не хочу бути малою! Відчаклуйте мене!

З о з у л я , К і т (разом). Ми не вміємо.

К і т . А може, Окраєць зуміє?

Н а с т я (піднімаючи Окраєць). Окрайцю, ану відчаклуй мене! Чуєш?

Звучить дивна мелодія, в якій чується посвист вітру, докірливий шепіт

пшеничної ниви, тривожний передзвін стиглих колосків. Окраєць вислизає з

Настиних рук і зникає. Натомість в кімнаті з’являється молода гарна жінка

із зеленим волоссям, прибраним весняними квітками, у довгій сукні, що

міниться відтінками коричневого, зеленого, синього. В руці у неї пучечок

пролісків. Н а с т я , зойкнувши, закриває обличчя руками. К і т ,

виструнчившись, завмирає. З о з у л я чемно вклоняється.

Ж і н к а. То ось яка ти, Насте?

Н а с т я (не відкриваючи обличчя). А ти... хто така?

Ж і н к а. Люди звуть мене Хлібодаркою-Чарівницею.

Н а с т я (крадькома позираючи). Ти... з мого Окрайчика?

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ні. Але я допомагаю людям виростити гарний

урожай, дбаю про кожну зернину. А ти знаєш, скільки зернин треба, щоб з’явився

на світі твій Окраєць?

Н а с т я . Не знаю. (Квапливо.) Але я більше не буду. Відчаруй мене!

К і т . Не вір їй! Не вір!

З о з у л я . Чули вже ці обіцянки! Чули!

Н а с т я (сердито). Кажу, що не буду, значить, не буду! Я хочу знову вирости!

Мене подружки чекають... На змагання!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Що ж, я допоможу тобі. Але ти мусиш до

завтрашнього вечора викохати один-єдиний колосок і спекти одну-єдину

паляницю...

Н а с т я . Я? Я ж не вмію!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . А ти спробуй. Це і важко, й приємно...

Н а с т я (благально). Відчаклуй мене зараз. А бабуся до завтра спече тобі

паляницю. Вона вміє!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ні, ти мусиш усе зробити сама. Інакше назавжди

залишишся малою.

Н а с т я . Назавжди малою?! (Неохоче.) Ну, нехай... Спробую.

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Тоді ходімо, Насте!

Н а с т я . Куди?!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . В чарівну казку. Туди, де хліб росте...

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я торкається Н а с т і пучком пролісків. Лунає

мелодійний передзвін. Кімнату оповиває зелена імла. І здається, що цей

згусток імли летить кудись з величезною швидкістю. Чути віддалене кукання

З о з у л і , нявкіт К о т а і крик Н а с т і : «Ой, падаю!» Раптом все стихає.

Розвиднюється. Н а с т я стоїть на затишній галявині, до якої підступає ліс.

Х л і б о д а р к а (віддаляючись). Чекай мене завтра! Увечері...

Н а с т я . Ач яка! (Вражено роззирається. Бачить кілька химерних хаток,

дерево з дуплом, пеньок, кущ...) Куди ж це вона мене завела? (Читає напис на

табличці, що висить па дереві.) Вулиця Чарівної Зернини. Які чудернацькі хатки!

(Помічаючи, що у траві звивається щось чорне.) Ой! Змія!

З трави, обтрушуючись, вилазить К і т .

К і т . Няв! Це ж я. Ох і славно летів! А ще славніше приземлився!

Н а с т я . Вона й тебе прихопила?

К і т . Скажеш таке. Я сам! Хіба ж я, старий, мудрий, можу тепер покинути тебе,

малечу?

Н а с т я . Неправда! Ти не старий і не мудрий. Ми з тобою перевесники.

К і т . Отож-бо. Тільки в свої вісім ти — малеча. А я вже всі котячі школи

закінчив. На «відмінно».

Н а с т я . Тоді скажи, що мені робити, «відміннику»?

К і т . Запам’ятай перше правило: «Щоб піймати мишу, треба широко розкрити

очі, дуж-же терпляче чекати і дум-М а т и ... про м-миш-шу».

Н а с т я . Навіщо мені твоє котяче правило?

К і т (йдучи в напрямі лісу). А воно для всіх годиться.

Н а с т я . Куди це ти, Тимохо?

К і т . На полювання. Я ж голодний.

Н а с т я . А як же я?

К і т . А ти думай! Думай!

Зникає між деревами.

Н а с т я (собі). А може, й справді треба думати про паляницю, і вона сама

з’явиться?

Зосереджено «думає». В цей час з дупла вискакує З о з у л я і урочисто

проголошує: «Дев’ята година! Ку-ку!»

Н а с т я . Моя зозуля! А ти чого годинник залишила?

З о з у л я . Я з тобою! З тобою! Праця мусить знати час!

Н а с т я . Не заважай! Я думаю про паляницю!

З о з у л я . Ку-ку! Дев’ята година! А де ж зернина?

Н а с т я . Яка ще зернина?

З о з у л я . Чарівна! (Ховається в дупло.)

Н а с т я . Ура! Я знаю! Треба знайти чарівну зернину, вона перетвориться на

паляницю!

Шукаючи зернину, Н а с т я розгортає руками траву, заглядає під кущ. В цей

час вулиця оживає. З химерного будиночка виходить К о н и к . В лапках у нього

скрипка, на якій він награє бадьору весняну мелодію. З чепурної хатки вибігає

польова М и ш к а у вишиваному фартушку і яскравій хусточці, несучи в руках

відерце і сапку. Прилітає Л а с т і в к а з господарською торбинкою на крилі. На

небо викочується замріяне С о н ц е у вінку з польових квітів.

М и ш к а . Доброго ранку, Сонечко! Доброго ранку, сусіди!

Всі чемно вітаються, не помічаючи Насті, яка причаїлася за кущем.

К о н и к . Що нового на нашій вулиці, сусіди?

Л а с т і в к а . У мене народилися славні пташенята-ластовенята.

М и ш к а . Яка радість! (Ластівці.) Щоб пташенята росли здоровими, їх треба

купати в ранковій росі, співати їм колискову пісеньку і розказувати казки. Хочете,

я їм буду співати?

Л а с т і в к а . Та що ви, сусідко! Не варто так клопотатися.

М и ш к а . Чому? Ми всі повинні клопотатися один одним.

З-під землі з’являється велика брунатна М у р а ш к а в робочому одязі, з

кельмою в лапці.

М у р а ш к а . А ми будуємо новий дім!

К о н и к . А я придумав для вас нову пісню. (Починає грати. Раптом помічає

Настю, яка в цю мить виглянула з-за куща.) А це хто?

Н а с т я (виходячи з-за куща). Настя я.

М и ш к а . Ой, яка маленька дівчинка! (Швидко.) Щоб вирости, потрібно

танцювати під дощем, їсти ягоди і нюхати квіти!

М у р а ш к а . Як ти сюди потрапила, мала?

Н а с т я (схлипуючи). Я не мала. Мене зачаклували.

К о н и к (схвильовано махаючи смичком, мов мечем). Хто посмів? Ану, виходь

на бій!

Н а с т я . Хлібодарка-Чарівниця.

Всі здивовано перезирнулись.

М у р а ш к а . Хлібодарка хоч сувора, але справедлива.

М и ш к а . Дарма не покарає.

К о н и к . За що ж вона тебе?

Н а с т я (неохоче). За окраєць хліба. Я його кинула...

Л а с т і в к а . Хліб кинула?! Та якби моє пташеня таке вчинило, я б йому! .. Ой-

ой-ой!

Усі з докором дивляться на Настю. В цей час з дупла вискакує З о з у л я і

виголошує: «Десята година!»

М и ш к а . Ой! Ще одна сусідка!

Н а с т я . Це моя зозуля Уляна. Уля!

Всі вітаються з З о з у л е ю . Н а с т я самотньо стоїть осторонь.

К о н и к (Зозулі). Як чудово, що ви тут оселилися!

М и ш к а . У нас тепер буде свій годинник!

М у р а ш к а . Ви не пожалкуєте... Ми тут живемо дружно.

Л а с т і в к а . Знайомтесь, Уляно: Мишка Марушка, Коник Сюрля-Цвірля,

Мурашка Люся. А я — Тітонька Ластівка.

З о з у л я . Дуже приємно. Але час летить, а робота стоїть!

Ховається в дупло.

Л а с т і в к а . Та й справді! Мене ж діточки чекають.

Відлітає.

К о н и к . Вибачте, у мене зараз ранковий концерт для ромашок.

Виходить у напрямі до лісу.

М у р а ш к а . А в мене — будівництво!

М и ш к а . У мене стільки роботи, стільки роботи...

Н а с т я . Почекайте! Дайте мені чарівну зернину! Я хочу додому!

М у р а ш к а . Зернину треба заробити.

Зникає під землею.

М и ш к а . Вона без праці в лапи не дається. (Собі.) Перш за все я приберу в

хатці.

Бере сапку, відро і біжить у хатку. Відкриває віконця, поливає квіти, виносить

ковдру і енергійно вибиває її. Н а с т я , похнюпившись, спостерігає за нею.

М и ш к а буцімто ненароком смикнула одну половину «даху» — шматочок

дерну — і той упав вниз.

М и ш к а . Ой-ой-ой! Дах упав! Я ж сама не підніму!

Н а с т я . Давай я тобі допоможу.

Підбігає до Мишки. Вони разом піднімають «дах» і покривають хатку.

Н а с т я . Ой, який він важезний!

М и ш к а . Зате гарний. На ньому залюбки ростуть фіалки. Дякую за допомогу,

Настечко! (Сплескує лапками.) Раз, два, три! (з хатини викочується велика

золотиста зернина.) Сама до тебе поспішає.

Н а с т я (беручи зернину). Яка важка. (Радісно.) Чарівна зернино! Перетворись

на паляницю-ю-ю!

М и ш к а . Хі-хі... На нашій вулиці так не буває.

Н а с т я . А як буває?

М и ш к а . На нашій вулиці зернина може перетворитися на колосок.

Н а с т я . А які слова треба сказати? Які?

М и ш к а . Слова? Ха-ха... Хі-хі... Слова...

Сміється, не помічаючи, як до неї, солодко облизуючись, підкрадається кіт.

К і т (до себе). Яка акуратна мишка! Яка ситенька!

Н а с т я (помітивши його). А ось мій Кіт прийшов.

К і т . Я завжди приходжу вчасно... Няв!

М и ш к а , перелякано зойкнувши, непритомніє.

К і т . Бач, простяглас-ся! Сама проситься, щоб я її з’їв.

Н а с т я . Не чіпай її! Якби ти знав, яка вона добра!

К і т . А мені байдуже, яка вона! Я не снідав. А сніданок ось... готовенький!

М и ш к а піднімає голову і, писнувши, знову падає.

Н а с т я . Геть звідсіля, розбійнику!

К і т . Ось за цю образу я неодмінно поснідаю нею!

Н а с т я . Не смій! Вона моя нова приятелька!

К і т . А я — старий приятель. Та ще й мудрий!

Н а с т я (благально). Тимохо, Мишка знає чарівні слова, які перетворять

зернину на колосок. Якщо ти мудрий, то зроби так, як я прошу.

К і т . Хо-хо! Невже є такі слова?

Н а с т я . Звичайно, є! Ми швиденько перетворимо зернину і помчимо додому. Я

ще встигну позмагатися і всіх перемогти!

К і т . Ну що ж. Спробуй! (До Мишки.) Гей, панночка, вставай! (Піднімає

очманілу Мишку.) Давай знайомитися. Тимофій!

М и ш к а . Мар-руш-шка...

К і т . Ну чого ти тремтиш? Я ж тебе не з’їм. Сьогодні...

Н а с т я . Не «сьогодні», а ніколи!

К і т (неохоче). Ніколи... (Поплескуючи Мишку по спині.) Не така ти вже й сита.

Гуляй!

Ліниво відходить від Мишки й простягається під деревом.

М и ш к а (до Насті). А він не обмане?

Н а с т я . Що ти? Він чесний Кіт.

М и ш к а . Я тобі така вдячна! Така вдячна!

Н а с т я . Ет, дурниці! Кажи швидше, як перетворити зернину на колосок!

М и ш к а . Посадити й треба. В землю.

Н а с т я . І довго вона там... сидітиме?

М и ш к а . По-різному буває.

Н а с т я (розчаровано). А я думала...

В цю мить з дупла вискакує Зозуля.

З о з у л я . Одинадцята година! Чому ж не в землі зернина?

Ховається в дупло.

М и ш к а . І справді. (Подає Насті лопату.) Копай ямку.

Н а с т я . Тимохо, викопай ямку. Я не вмію.

К і т . А хліб викидати вмієш?

Н а с т я . Ну, викопай!

К і т . А якщо Хлібодарка дізнається, що ти схитрувала, і перетворить тебе на

кузьку? Що тоді робитимеш? (Н а с т я мовчить.) Отож-бо й воно. Ну, мені час на

полювання.

Йде у напрямі лісу, зазираючи під кожен кущ.

М и ш к а . Копай, Настечко, а я в хатині приберу.

Йде в хатку. Н а с т я неохоче копирсає землю. Несподівано лунає сердитий

голосок: «Ану, перестань хуліганити!» з-під землі з’являється М у р а ш к а .

М у р а ш к а . Хіба ж ти не бачиш, що ми тут дім будуємо? Два поверхи геть

зруйнувала! В дитячий садок лопатою поцілила! Ану, йди геть!

Н а с т я . Я ж тут ямку викопала. Я мушу зернину посадити.

М у р а ш к а . От неосвічена! Навіть не тямить, де сіяти. (Показує.) Он там

копай! Там землиця як перина.

Н а с т я (схлипуючи). Я не встигну...

М и ш к а (вибігаючи з хатки). Не плач, я допоможу тобі. (До Мурашки.) Це я

винна. Не показала їй. (До Насті.) Ось посіємо зернину і допоможемо Люсі.

М у р а ш к а (лагідніше). Не треба. Своє діло робіть. А ми звичні...

Відбудуємося.

Н а с т я (присоромлено). Ти вибач, Мурашко.

М у р а ш к а . Ну, гаразд, гаразд. Якщо треба буде, клич.

М у р а ш к а зникає. Н а с т я копає, а М и ш к а розпушує лапками землю.

М и ш к а . Ось так! Клади наше малятко в теплу хатку.

Н а с т я . Лягай, моя зернино, на пухку перину!

М и ш к а (пригортаючи землю). Рости, не барися, на колосок обернися!

Танцюють навколо посіяної зернини, не помічаючи Хлібодарки-Чарівниці, яка

здалеку спостерігає на ними.

Н а с т я . Ну, рости ж! Рости!

М и ш к а . Ой, забула! Її ж полити треба.

Н а с т я . Неси воду, Марушко!

М и ш к а . На нашій вулиці немає води. Нам роси вистачає.

Н а с т я (плаче). Немає води. Зернина не виросте!

М и ш к а . Не плач, бо від сліз не виросте. Йди в ліс, струмок шукай.

Н а с т я . Сама? Так далеко?

М и ш к а . Загине ж наша зернина!

Н а с т я . Я не піду. Я боюся.

Стоїть похнюпившись. Раптом лунає тріск гілок, пташиний писк з кущів

виходить К і т . В лапі у нього пташеня, яке він загорнув у лопушок. Пташеня

перелякано пищить, а К і т трясе над ним лісовим дзвіночком, наче цяцькою.

К і т . А-а-а... Жили-були котки два... Ох, ти ж моє пахученьке! Ох, ти ж моє

молочненьке!

М и ш к а . Ой! Це ж маля тітоньки Ластівки!

К і т . А воно мені як рідне.

М и ш к а . Який ти добрий! А я тебе боялася.

К і т . Люблю пташенят-ластовенят. Я б їх день і ніч няньчив... А-а-а...

Н а с т я . А ти у Ластівки дозволу спитав?

К і т . Ще чого? Є золоте правило: «Ніколи не розмовляй зі своїм сніданком... »

Н а с т я . Ти що, хитруне, задумав? (Наступає на Кота.)

К і т . Ну, ну! Не підходь! Воно чужих боїться.

М и ш к а (вражено). Він що, хоче його... з’їсти?

К і т . Захочу — з’їм. Захочу — на вечерю залишу...

На галявину влітає стривожена Л а с т і в к а .

Л а с т і в к а . Рятуй моє дитя, Настуню! Рятуй!

Н а с т я (до Кота). Віддай пташеня!

К і т . Останнє віднімаєш? Ох, пошкодуєш, Насте!

Н а с т я (рішуче наступаючи на нього). Віддай!

К і т . Та забирай! Забирай! (Віддаючи Насті пташеня, до Ластівки.) Покинула

свого пискуна напризволяще, а ти, Тимохо, забавляй!

Простягається під деревом.

Л а с т і в к а . Неправда! Я лише води напитись полетіла, а він украв.

К і т . Не вкрав, а знайшов!

Н а с т я . Цить, Тимохо! (До Ластівки.) Води напитись? А де ж вона?

Л а с т і в к а (показує). Он там. Чисте, співуче джерело.

Н а с т я . Поведи мене до нього, тітонько Ластівка! Моя чарівна зернина гине від

спраги!

Л а с т і в к а . Біжи за мною! За мною!

Летить у бік лісу.

М и ш к а . Ось тобі відра, Настечко!

Н а с т я , несучи в одній руці відро, а в іншій пташеня. біжить за Ластівкою.

М и ш к а бере віник і підмітає вулицю. К і т щось підняв, гидливо пирхаючи,

проковтнув.

М и ш к а . А я гадала, ти — Настин друг.

К і т . А хіба ні? Я через цю дружбу знаєш ким мусив поснідати? (Здригаючись.)

Черв’яком!

М и ш к а . Хі-хі! От розумник!

К і т . Ще й який! Якби не я, не було б у Насті води.

М и ш к а . А це ж чому?

К і т . Бо молодець не тільки той, хто мишу піймав, а й той, хто пригнав.

Втямила?

М и ш к а . Ні.

К і т . Де вже тобі... Давай краще в доганялки пограємо. Хто кого спіймає, той

того і з’їсть.

М и ш к а . Я не хочу тебе їсти.

К і т . І я не хочу. А хочеться... (Зітхнувши.) Давай хоч потанцюємо, чи що?

(Танцює, приспівуючи).

Шмиг, Маруся, шмиг, шмиг,

А Тимоха — скок, скок,

Шмиг потрапив у живіт,

Ну, а скок — утік в гайок.

Все ближче підступає до Мишки, яка простодушно спостерігає за ним.

М и ш к а (опам’ятавшись). Ой!

Кидає віник і біжить у хатку.

К і т . Отак завжди. Я до них по-доброму, співаю, розважаю, а вони...

Махає лапою і вкладається під деревом. В цей час з’являється Н а с т я з відром

води і Л а с т і в к а з двома маленькими відерцями на крилах.

Л а с т і в к а (знімаючи відерця). Це не проста вода, а чарівна.

Н а с т я . Дякую тобі, Ластівко!

Л а с т і в к а (відлітаючи). І тобі! Хай росте твоя зернина усім нам на радість.

Н а с т я (собі). Які вони тут привітні. (Поливаючи зернину.) Пий, чарівна

зернино, срібну воду та ставай колоском! (До Кота.) А де ж Марушка?

К і т вдає, буцімто міцно спить.

М и ш к а (виходячи з хатки, жалібно). Я тут... Він мене хотів...

Н а с т я . Тимохо!

К і т вовтузиться, наче спросоння, а далі зривається мов ошпарений.

К і т . Няв! Лихо! Лихо!

Н а с т я . Що з тобою?

К і т . Ох! Зернина мені приснилася. Каже: «Не хочу ставати колоском! Я

лінива!» (Показує на Мишку.) Це вона навмисне таку дала!

М и ш к а . Неправда! Я найкращу вибрала!

З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Ку-ку! Ку-ку! Вже треба буть ростку!

Ховається в дупло.

К і т . Чуєш, Насте?

Н а с т я . Що ж тепер робити?

М и ш к а . Клич Мурашку. Хай погляне, чому вона не росте.

Н а с т я . Мурашко Люсю! Поглянь-но, що з моєю зерниною.

М у р а ш к а (визираючи з мурашника, який росте прямо на очах). Без веселої

пісні і зернині сумно.

М и ш к а (радісно). Я знаю одну дуже веселу пісню! (Співає і пританцьовує):

Покотилася зернина під грушку

І натрапила на Мишку Марушку.

Взяла її в зубки Мишка,

Віднесла у теплу хижку.

Хрум собі й хрум!

Хрум собі й хрум!

М у р а ш к а . Що ти лепечеш? Вона не хоче в зубки! У неї від страху паросток

в’яне!

М и ш к а (розгублено). Така ж весела пісенька....

К і т . Це ти навмисне, Марушко! Навмисне!

М и ш к а . Я?! Не вір йому, Настечко.

Н а с т я . Який ти лихий, Тимохо!

К і т . Отак! Зернина лінива. Марушка — хитра. А винен хто? Тимоха!

М у р а ш к а . Не сваріться! Краще думайте, як зернину розбудити.

Н а с т я . А може, її підштовхнути треба? Підштовхни її, Мурашко!

М у р а ш к а (неохоче). Ну, гаразд, спробую.

Зникає під землею. М и ш к а , Н а с т я і К і т нахиляються над посіяною

зерниною, примовляючи: «І раз, і два, і три!» Зі свого будиночка вибігає

здивований С ю р л я - Ц в і р л я .

К о н и к . Що це ви робите, сусіди?

М и ш к а . Зернину підштовхуємо. Вона рости не хоче.

К о н и к . Зупиніться! Та невже ви не знаєте, що без Сюрлі-Цвірлі жодна

зернина не проросте? Їй же треба розповісти про блакитне небо, про тепле сонце,

солодкий дощ.

М и ш к а . Справді! А я забула!

К і т . Навмисне!

М и ш к а . Не навмисне, а від страху.

Н а с т я (до К о н и к а). Великий музиканте, будь ласка, розбудіть чарівну

зернину!

К о н и к . Охоче, бо це — моя робота, люба дівчинко.

Сідає на пеньок і натхненно награє ясну, життєрадісну мелодію. Всі слухають

мов зачаровані. К і т навіть змахнув з очей сльозу, а М и ш к а й не помітила, як

він по-дружньому поклав їй лапу на плече.

1 ось з-під землі виткнувся пишний соковитий паросток. Радісне «ура»

прокотилося вулицею Чарівної Зернини, аж дахи захиталися, аж лісові

дзвіночки задзвеніли. Усі наввипередки дякують К о н и к у Сюрлі-Цвірлі. Він,

розчулений, церемонно розкланюється. А паросток тягнеться вгору, до сонця.

Ніким не помічена Х л і б о д а р к а -Ча р і в н и ц я , лагідно усміхаючись,

спостерігає за ними.

Переміна світла.

Вечоріє. Паросток уже височенький. К і т носить хмиз, а Н а с т я з М и ш к о ю

обгороджують паросток.

М и ш к а (закінчуючи роботу). Міцненька огорожа. (Позіхає.) Можна спати

спокійно.

К і т (потягуючись). Ох і висплюсь! Ох і поманіжусь!

Н а с т я . Ви спіть, а я постережу паросток.

М и ш к а . Навіщо його стерегти?

К і т . Паросток — не миша. В ліс не втече.

Н а с т я (сідаючи на пеньок). Ніч довга, а він такий беззахисний.

М и ш к а . Вірно. Ніч довга...

К і т . Ви собі як хочете, а я пішов...

Прямує до дерева.

М и ш к а . Стій! Настя ж із ніг падає від утоми! (Безапеляційно.) Ти постережеш!

К і т . Що я чую? Миші хочуть котами командувати? Ня-я-яв!

М и ш к а (відважно). Мудрому Котові не соромно й Мишу послухатись, якщо

вона правду каже!

Йде до своєї хатки.

К і т . Оце так удар! Оце так плаксива Марушка!

М и ш к а виносить з хатки солом’яну підстилку і мовчки стелить її під

деревом. К і т вражено спостерігає за нею.

М и ш к а (до Насті, яка вже майже спить). Лягай, Настечко. (Ведучи Настю.)

А Тимофій постереже.

Н а с т я (сонно). Постережеш, Тимохо?

К і т (зітхнувши). Ну, звісно. Ми, коти, — найкращі вартові на світі!

Н а с т я лягає і вмить засинає.

К і т (озираючись). Темінь яка... Аж моторошно.

М и ш к а . Не бійся. Я тобі ліхтарик дам.

Виносить з хатки підвішеного на нитці великого яскравого світляка.

К і т . Оце так ліхтар...

М и ш к а . Зате ніколи не псується... На добраніч, стороже! Дивись, добре

пильнуй паросток! (Йде до хатки.)

К і т (іронічно). Слухаюсь! (Піднімаючи з землі палицю.) Вперед, Тимофію!

(Тримаючи палицю, мов гвинтівку, з «ліхтариком» у лапі сторожко обходить

галявину, а далі бадьоро марширує). Пря-ма лі-ні-я... Все спо-кій-но. Три-кут-

ник.... Теж спо-кій-но.... Квад-рат. Спо-кій-но! Ти-мо-фій — пре-крас-ний варто

вий! (Сумно.) Голодний вартовий... (Підходить до Марущиної хатки, у вікні якої

ще блимає світло.) Марушко, вийди на хвилину... Ну, вийди! Казку розкажу!

Пісню заспіваю! (Наспівує):

Зірка посковзнулась

І в криницю впала.

А Тимко Марушці

Дав шматочок сала...

В хатці гасне світло.

Боїться... А я що... Я так... Побалакати хотів. (Кладе «ліхтар» на пеньок, а сам

вмощується під кущем.) Люблю затишок. І спати люблю. (Співає, позіхаючи).

Нас, відважних котів,

Не беруть в С о л д а т и

Лише тому, лише тому,

Що ми любим спати...

Няв, няв, няв,

Я на варті не спав.

До півночі куняв,

А з півночі дрімав...

Няв... Не спав...

Засинає. Навкруги так тихо, що навіть чути срібний гомін зірок. Аж раптом

на вулицю Чарівної Зернини вповзає велика волохата Г у с е н и ц я в кумедному

капелюшку з подорожника.

Г у с е н и ц я . Фу! Втомилася... (Обмахуючись прив’ялим листком, наче віялом.)

Що могла — об’їла, що могла — подірявила. А від голоду не спиться. Ще б

один молоденький, солоденький пагінчик яблуневенький, шовковичень-

чвенький... Може, на цій вулиці надибаю? (Роззирається.) Є! Молоденький!

(Повзе до паростка прямісінько через новий мурашник. Придивившись,

розчаровано.) Пшеничний... А нічогенький. Його для мене й виростили! І навіть

освітили. Поважають Волоханю!

З мурашника вибігає стривожена М у р а ш к а .

М у р а ш к а . Ти чого тут поночі товчешся?

В о л о х а н я . Мурашенція-слабенція і так голосно пищенція!

Повзе до паростка.

М у р а ш к а . Не чіпай його! Це Настин паросток!

В о л о х а н я . Всі паростки на світі мої, Волоханині! Всі вони (погладжуючи

себе по животі) отут будуть! Я тільки попробую вершечок. Може, він мені й не

посмакує.

М у р а ш к а . Ану, йди геть, дармоїдко!

В о л о х а н я . Ну, чого ти верещенція, наче померанція?.. Ну, чого апетит

псуєш?

М у р а ш к а . Марушко!

З хати вибігає сонна М у р а ш к а .

М и ш к а (злякано). Не чіп-чіп-чіп-ай!

В о л о х а н я . Ха-ха! Ще одна пищенція-трусенція... (До Мишки.) Ну, що ти мені

зробиш? Що? Ану, маршируй звідси!

В цю мить з-під куща вилазить К і т .

К і т (спросоння). Єсть марширувати! (Придивившись.) Ох, Яке страховисько!

В о л о х а н я . Ох, який красунчик! (До всіх.) Розійтись! Волоханя вечеряти буде!

Ламає огорожу.

К і т . Ні, це я як розійдусь, як розженусь, то й... повечеряю!

В о л о х а н я (наступаючи на Кота). Подавишся! Я дуже страшна! І дуже

отруйна!

К і т мимоволі відступає назад. Озирається в бік Насті, котра щойно

прокинулась, але ще не збагнула, що тут діється.

В о л о х а н я (ламаючи рештки огорожі). Хто до мене доторкнеться, тому

більше не бачити сонця!

К і т . Чуєш, Насте?

Н а с т я . Чую.

К і т . Прожени її!

Н а с т я . Я боюсь.

В о л о х а н я . І правильно робиш! (Нахиляючи паросток.) Хі-хі. Соковитенький!

З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . За-ку-ку-клюю! За-ку-ку-клюю!

В о л о х а н я (здригається і відпускає паросток, злякано). Мене вже немає!

(Помітивши, що З о з у л я не справжня, механічна.) Ха! Іграшенція! А яка грізна!

Ха-ха! (Знову нахиляє паросток.)

К і т (Насті). А може, нехай їсть? Подумаєш, паросток. Життя дорожче.

Н а с т я (вже опам’ятавшись). Це ж мій паросток! Із чарівної зернини! (Хапає

палицю і кидається на Волоханю.) Ану, геть звідси! (Штовхає Волоханю

палицею.) Геть з нашої вулиці!!!

В о л о х а н я (втікаючи). Хулігани! Я скаржитися буду!

Всі полегшено зітхають. Кидаються до паростка, поправляють огорожу.

М у р а ш к а (до Насті). А ти молодець! Не злякалася.

М и ш к а . А я злякалася. Ой, як злякалася! (До Кота.) Ех ти, вартовий.

К і т . Я тільки на хвилину приліг.

Н а с т я . Спіть. Я сама повартую.

К і т (до Насті). Не довіряєш? Я тільки одне око замружив.

Н а с т я . Та ні. Просто я хочу сама. (Сідаючи на пеньок.) На добраніч!

Всі розходяться.

Н а с т я (паростку). Злякався, мій маленький? Спи собі спокійно. Я тебе нікому

не дозволю скривдити. Не бійся! Хочеш, я заспіваю тобі колискову? (Співає):

Спи-засни, мій зелененький,

Спи, моє маля.

Ніч іде в гаї, в долини,

Трави нахиля.

Хай тобі насниться сонце

І пташок політ.

Завтра виростеш великим,

Подивуєш світ.

Несподівано зривається шалений вітер, дощ. Сильний вітер зносить Настю, як

пушинку, з пенька. Упавши на землю, вона намагається піднятись, але вітер

відкидає її ще далі. Паросток хитається і, здасться, ось-ось зламається.

Н а с т я (паростку). Постривай, паросточку... Я зараз! Тимофію! Марушко!

З великими труднощами дістається до паростка, обіймає його. Із хатки

вибігає М и ш к а з парасолькою-лопушком. Прокидається К і т . Всі

поспішають до Насті. М и ш к а , підхоплена вітром, злітає вгору.

М и ш к а . Ой, держіть мене! Я ж полечу! Мов осінній листочок!

К і т допомагає їй приземлитися.

М и ш к а . Дякую тобі, Тимофію.

Всі оточують паросток, захищаючи його від дощу й бурі. Із своєї хатки вибігає

К о н и к С ю р л я -Ц в і р л я і зеленим прозорим плащем прикриває паросток і

його захисників.

Похмурий ранок. Спить під деревом К і т . Біля хатки дрімає М и ш к а . Сидячи

на пеньку, куняє Н а с т я . Вона ще не знає, що паросток за ніч став високим,

пишним колоском. З’являється Х л і б о д а р к а Ч а р і в н и ц я в розшитій

яскравими квітками сукні. Ії зелене волосся перетворилося на золоті косиці-

колоски, уквітчані маками.

Хлібодарка, заклопотано глянувши на небо, розганяє важкі дощові хмари і

тихо виходить. З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Ку-ку! Ку-ку! Слава Настиному колоску!

Всі прокидаються, вітаються, милуються колоском.

Н а с т я . Оце-то чудо! Маленька зернина стала таким височенним колоском!

М и ш к а . Таким зернистим!

К і т . Ще й вусатим!

М у р а ш к а . А якби не Н а с т я , не було б цього колоска...

К і т . І без мене б не було!

М и ш к а . Овва! Настя сіяла, поливала, Волоханю люту прогнала. А ти що

робив?

М у р а ш к а . Він вартував. Спершу спав, потім тремтів від страху.

М и ш к а . А потім знову спав.

К і т . Запам’ятайте золоте правило: «Якщо кошеня добре ловить мишей,

значить, його вчитель може спокійно спати...»

М и ш к а (стурбовано озираючись). Яке кошеня?

К і т . Ох, і нездогадлива ж ти, Марушко...

Н а с т я . Не сперечайтеся, друзі. Дивіться, яке сонце!

На небо викочується могутнє С о н ц е у вінку з пшеничних колосків. Золотить

Настин колосок, і він достигає. Дзвенять у високості важкі, повносилі

зернини. З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Жни-ва! Жни-ва! (Ховається в дупло.)

Н а с т я . Невже достиг?

М и ш к а . У мене зубки танцюють. Значить, близько стиглий колосок!

Н а с т я (собі). А Хлібодарка правду казала... Мені вчора було важко, а сьогодні

— приємно... (До колоска.) Це ми тебе виростили, вусатий!

М у р а ш к а . Вся вулиця про тебе турбувалася.

К і т . Що там вулиця — увесь світ!

Н а с т я . Золотий мій колосочку, стань паляницею! Я віднесу її Хлібодарці і

виросту!

Всі на мить завмирають.

М у р а ш к а . Так не буває.

М и ш к а . На жодній вулиці світу.

М у р а ш к а . Всі знають, що паляниця робиться з борошна.

Н а с т я . А борошно звідкіля береться?

К і т . Я знаю! Зерно довго мелють, мелють, мелють...

Н а с т я . А де ж його мелють?

М и ш к а . В млині. Ну, такому... З крилами.

К і т . Крилатий млин зветься вітряком.

Н а с т я . А де його шукати?

М и ш к а , Мур а ш к а (разом). Не знаємо.

Н а с т я . Он як... (Пауза.) Тітонька Ластівко!

Прилітає Л а с т і в к а з господарською торбинкою на крилі.

Л а с т і в к а . Я тут! (Побачивши колосок.) Який чудовий колосок! Зернята мов

яєчка. Вітаю вас!

М и ш к а . Спасибі, сусідко.

Н а с т я . Тітонько Ластівко, покажіть нам, де вітряк. Нам треба змолоти зерно.

Л а с т і в к а . Давно уже нема вітряків, Настуню. Давно.

Л а с т і в к а відлітає. Всі зажурено мовчать.

Н а с т я (сідаючи на пеньок). От і все. А я так старалася.

М и ш к а (сідаючи біля неї). А може, Хлібодарка змилостивиться?

Н а с т я . Що ти! Вона така сувора.

К і т (примостившись під кущем). Ех, Тимохо... На молочному уроці був, на

сметанному був. На м’ясному на «п’ять» відповідав. А мучний урок проспав.

М у р а ш к а (стурбовано походжаючи вулицею). Що ж робити? Що?

З хати, награючи ніжну мелодію, виходить Коник С ю р л я Ц в і р л я .

К о н и к (сумно). Ти чуєш, як підкрадається осінь, Мурашко?

М у р а ш к а . Тут вечір підкрадається, а паляниці нема.

К о н и к . Скрипка вже по-іншому грає. Сумно, прощально.

І справді, в мелодію пісні вже вплітаються смутні нотки. М у р а ш к а ,

заслухавшись, теж починає сумно невлад мугикати.

К о н и к (торкаючись її смичком). Не так! До-до... Фа-фа...

М у р а ш к а (сердито). Тут зерно змолоти не можуть, а ти... Фа-фа! Ля-ля!

К о н и к . Треба співати правильно навіть тоді, коли хочеться плакати.

З дупла вискакує Зозуля.

З о з у л я . Вже полудень! Полудень!

К і т (сердито). А тебе хто питає? Хто? Тпрусь!

Ображена Зозуля ховається в дупло.

Н а с т я . Як швидко летить час.

К о н и к . Літо кінчається.

Н а с т я . Вчора ж була весна!

М и ш к а . А ввечері вже буде осінь.

Н а с т я . Осінь? Мене залишать на другий рік?

К і т . На другий рік?

М у р а ш к а . Завтра ми всі будемо спати.

Н а с т я (схлипуючи). А я назавжди залишусь малою?

М и ш к а , М у р а ш к а , К о н и к теж починають хлипати.

К і т (йдучи). Гей ви, плакси! До зустрічі!

Н а с т я . Куди це ти, Тимохо?

К і т . До Хлібодарки! Я сам з нею побалакаю!

М у р а ш к а . А що ти їй скажеш?

К і т . Знаю що.

В цю мить перед ним з’являється Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я .

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Що ж ти хочеш мені сказати, Тимофію?

К і т . Я? Правду! (Підходячи до Хлібодарки.) Бачиш, Настя плаче? А у нас,

котів, плачуть тільки погані кошенята. (Показуючи на дівчинку.) А вона...

непогане кошеня.

К о н и к (пошепки). Що він городить?

М и ш к а (обурено). Знов про своїх кошенят базікає! (До Хлібодарки.)

Допоможи Насті, Чарівнице!

М у р а ш к а , Л а с т і в к а (разом). Поглянь, який вона диво-колосок виростила!

К о н и к . А вітряк вона сама не збудує!

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ач, як всі піклуються про тебе, Насте.

К і т , Л а с т і в к а (разом). Бо трудилася... Бо заслужила...

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . А коли так, то потрудись і ти для неї, Тимофію.

Х л і б о д а р к а -Ч а р і в н и ц я торкається пенька квіткою маку. Він

перетворюється на вітряк, а на його порозі з’являється Тимофій у білому

фартусі. Всі захоплено кричать. Х л і б о д а р к а -Ч а р і в н и ц я , весело

усміхаючись, зникає.

К о н и к (зачудовано). Такий старий пеньок, а став таким новим вітряком...

М и ш к а . А зухвалець К і т таким поважним мельником!

М у р а ш к а (Котові). А молоти ти вмієш?

К і т . Авжеж! Ми, коти, найкращі в світі мельники!

Н а с т я . Спасибі вам, друзі! Дякую тобі, Х л і б о д а р к о !

З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Ку-ку! Дайте ж роботу мельнику!

К і т . Ну й причепа ти, Уляно! Вже у печінках мені твоє кукання.

З о з у л я (з гідністю). Хто на час не зважає, той хліба не має.

Ховається в дупло.

М у р а ш к а . Уляна правду каже.

К і т . Я і сам не без розуму! Давай, Настечко, колосок!

Н а с т я (пробуючи зламати колосок). Міцний який! Не подужаю.

М у р а ш к а . Хай Марушка перегризе.

М и ш к а . Де там! Колосок — чарівний, а зуби в мене — звичайні.

К о н и к . Ану, я спробую.

М у р а ш к а . Хі-хі. Силань знайшовся. Краще заграй веселої, а ми його гуртом

подужаємо.

К о н и к грає, а Н а с т я , М у р а ш к а і М и ш к а спільними зусиллями зривають

колосок. Під радісний гомін друзів Н а с т я подає його Котові.

К і т . Ой, крутися наш вітряк! Крилами махай!

Крила вітряка починають крутитися. К і т з колоском зникає у млині.

Всі (разом). Ми із Настею зібрали

Гарний урожай!

(Танцюють біля вітряка.)

Чарівний в нас колосок,

Чарівний у нас млинок.

Він оберне наші зерна

На борошенця мішок.

Ой, прийшли ми до млина

Та й і змелемо зерна.

Спече Настя паляницю

Хлібодарці-Чарівниці.

Раптом крила вітряка завмирають. З млина вибігає розгублений К і т .

К і т . Вітряк поламався!

М и ш к а . Ой, лишенько!

М у р а ш к а . Що ж нам робити, Настечко?

Н а с т я . Він не поламався! Ні! Це вітер ущух!

К і т . А-а... Ну, це ще півбіди. Посидимо собі, дочекаємося вітру. Я вам тим

часом казку розкажу.

З дупла вискакує З о з у л я .

З о з у л я . Сонце сідає, а паляниці немає!

К і т . Буде, Уляно, буде! Ось дочекаємося вітру і все буде.

З о з у л я , докірливо хитаючи головою, ховається.

Н а с т я . Ні! Не будемо чекати вітру.

Всі здивовано дивляться на неї.

Н а с т я . Ми його самі створимо!

М и ш к а . Я не вмію створювати вітер.

М у р а ш к а . Вітер — це така сила, а ми ж такі малі...

Н а с т я . Ми — теж сила! (Кричить.) Тітонько Ластівко! Допоможи нам підняти

вітер!

З’являється Л а с т і в к а .

Л а с т і в к а . Я спробую! Спробую!

Л а с т і в к а починає щосили махати крильми.

К і т . Стійте! Вітер що робить?

Н а с т я . Дме! Треба, щоб всі разом подули на крила вітряка.

Всі дмуть. З-за дерев вийшла Х л і б о д а р к а -Ч а р і в н и ц я і махнула рукавом.

Знявся такий вітер, що будиночки захиталися.

Крила вітряка залопотіли, закрутилися. К і т зник у млині.

М и ш к а . Ожив млин, ожив!

М у р а ш к а . Я й не знала, що вмію створювати вітер.

Н а с т я . Дякую, тітонько Ластівко, за допомогу!

Л а с т і в к а . Добрій людині й допомогти приємно.

К о н и к . Прилітайте сьогодні під вечір, Ластівко. На свято паляниці.

Л а с т і в к а (сумно). Спасибі, але я сьогодні відлітаю у вирій. Прощавайте,

сусіди! І ти, Настуню, прощавай!

Відлітає. Всі, посмутнівши, прощально махають їй услід.

А вітряк лопотить крильми, співає. Ось вийшов з млина зовсім білий К і т . В

лапах у нього бочка, повна білого борошна.

К і т (струшуючись). Апчхи! Ось тобі й борошно, Насте.

Тільки-но К і т ступив на землю, як вітряк знову став пеньком.

К о н и к (сідаючи на пеньок). Оце-то диво! Сів собі на вітряк і сиджу...

Н а с т я (беручи бочку). А що мені з цим борошном робити?

К і т . Попроси її, хай сама стане паляницею.

Н а с т я . Е, ні. Я вже знаю. Швидше пень стане вітряком, аніж борошно саме

собою на паляницю обернеться.

К і т . Здібна учениця. Молодець, Тимохо!

М и ш к а . Зараз ми перетворимо борошно на тісто.

Н а с т я . А це важко?

М у р а ш к а . Сама побачиш.

К і т . Ну, я пішов... (Йдучи до лісу.) Не мав мельник сніданку, так, може, хоч

вечерю М а т и ме.

К о н и к . І мені час... Мене чекають мої квіти.

Трохи згодом здалеку лунає спів його скрипки.

М у р а ш к а (До Насті). Налий води в діжку.

Н а с т я ллє воду.

М и ш к а . І міси, міси... Ось так!

М у р а ш к а . Жвавіше, веселіше! Ось так!

Утрьох швидко місять тісто.

М и ш к а . Треба, щоб паляниця була високою.

М у р а ш к а . І такою круглою, як сонце.

М и ш к а біжить у хатку, а Н а с т я з Мурашкою продовжують чаклувати над

діжкою. До них підходить К і т .

Н а с т я (витираючи піт з чола). Ху! Втомилася...

К і т (нетерпляче). Ну, скоро ви там? Я вже охляв. Обіди полетіли в теплі краї, а

вечері поховалися.

З хатки вибігає М и ш к а з вишиваним рушником в лапках.

М и ш к а . Показуй, Настечко, свою красуню.

Н а с т я (кладучи паляницю на рушник). Ось вона!

Висока, кругла, гладенька...

К і т . Нарешті! Діждалися!

М и ш к а (ледь втримуючи важку паляницю). Ой-ой-ой-йой! Падаю!

Н а с т я (підхоплюючи паляницю). А важка яка! Хлібодарко-Чарівнице, готова

твоя паляниця!

М у р а ш к а . Постривай! Її ще треба спекти!

Н а с т я (розгублено). Справді. А де ж ми її будемо пекти?

М у р а ш к а . На нашій вулиці пічок немає.

К і т . А вогонь у вас є?

М и ш к а . Що ти?! Вогонь-це таке лихо... І не згадуй про нього.

Н а с т я (кладучи паляницю па пеньок). Що ж мені тепер робити? От-от прийде

Хлібодарка, а паляниця не спечена...

Несподівано лунає чийсь дужий голос: «Не тужи, дівчинко!»

М и ш к а . Ой, хто це?

З-за хмари викочується С о н ц е .

С о н ц е . Мені сподобалась твоя паляниця. І я допоможу тобі.

Спрямовує свої промені на паляницю.

Всі разом.

Печись, наша палянице,

Печись, наша ясна,

Щоб ми тебе подали

Хлібодарці вчасно!

Паляниця сяє, стає рум’яною, пишною.

Н а с т я . Дякую тобі, Сонечко!

С о н ц е (ховаючись за хмару). Будь ласка!

К і т . Молодець, Сонце! Недарма я його люблю.

Н а с т я . Моя паляниця найкраща в світі!

К і т . Ну, звісно. Найсолодша миша — це така миша, яку важко було спіймати.

Правда, Марушко?

М и ш к а сердито тупає лапкою, а К і т задоволено потягується. До них

підходить К о н и к С ю р л я - Ц в і р л я і, захоплено похитуючи головою,

милується паляницею.

К о н и к . А я було подумав, що це сонце з неба впало. Така паляниця варта

найкращої пісні.

Грає на скрипці, вкладаючи в пісню хвалу паляниці весь свій хист.

Н а с т я . Хлібодарко-Чарівнице! Я виконала твоє завдання! Чекаю тебе!

В цю мить дівчинка на очах у всіх виростає.

Н а с т я . Ой, я лечу! Лечу!

К і т . Не летиш, а ростеш.

М у р а ш к а . Ще й як росте! Мов чарівна зернина!

М и ш к а . Яка ти велика!

К о н и к . Чого тільки не буває на нашій вулиці!

Н а с т я . Я виросла! Я знову стала великою!

З’являється Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я в осінніх шатах.

Х л і б о д а р к а - Ч а р і в н и ц я . Ось ти все й зрозуміла, дівчинко. Зрозуміла, що

великою людина зветься лише тоді, коли навчиться трудитися і шанувати хліб!

Всі (співають).

Хліб — це сонячна казка,

Вічне чудо і диво.

Рук натруджених ласка,

Втома серця щаслива.

В хлібі — сила землі,

В хлібі — сонечка жар,

Теплий гомін дощу,

Легкий затінок хмар.

Не буває без нього

Ні пісень, ні чудес,

Ні до Щастя дороги,

Ні шляхів до небес.

В хлібі — літо й весна,

В хлібі — щедрість людська

І надія ясна,

І турбота важка.

у полях веселкових

Нам цю казку плекати,

Наче скарб найдорожчий,

Берегти й шанувати.

Чумацький шлях

Чумацька небилиця

на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

О в е р к о

М и к и т а , він же Л і р н и к }чумаки

Д а р и н а , вона ж К и р и л о , І д о л , П о в о д и р

Х р у щ — батько Дарини

П і п

Ч о р т о в а к у м а — шептуха

Автор

Окремі ремарки можуть зачитуватись Автором

ДІЯ 1.

А в т о р . Багато вже весен минуло з того часу, як моя бабуся, Марина Барилиха,

розповідала мені дивовижні небилиці про чумацькі пригодоньки, про заховане в

таємних курганах і безіменних могилах золото, про те, як воно по світу

мандрувало, людей випробовувало: лихих і жадібних до загибелі вело, а щедрим і

щирим у пригоді ставало. Лежали ці небилиці на дні моєї пам’яті, мов ті заховані

скарби, та й напросилися на світ білий. Настав мій час їх по-своєму переповісти.

Пауза.

Починалася одна небилиця з того, що

«Ой їхав чумак

та з Дону додому»

Сутінки облягли кривулясту вуличку, на розі якої стоїть велика корчма. У ній

знаходить притулок різний подорожній люд. За корчмою у дворі ревуть воли:

одні люди лаштуються в дорогу, інші прибувають, сердито покрикуючи на

голодну худобу. А у корчмі під нехитру музику тішить свою горем биту душу

різнолика голота, гомонить безладно, тупоче важкими чобітьми, мовби

сподіваючись втоптати у чорну, вичовгану долівку свої чорні думи. Вуличкою

йдуть два чумаки — О в е р к о і М и к и т а . О в е р к о — білявий, кремезний, а

М и к и т а  — гнучкий, як лозина, і смаглявий, мов циганчук.

М и к и т а (весело наспівує).

Гей із-за гори, із-за кручі

Скриплять вози, йдучи.

Вози скриплять, ярма риплять,

Воли ремигають,

Попереду мій миленький

В сопілочку грає...

О в е р к о . Цить! (Озираючись.) Наче хтось іде за нами...

М и к и т а (безтурботно). Тінь іде...

О в е р к о . А на чужині не гріх поберегтися й тіні.

М и к и т а . Минулося... Якщо на світанку вирушимо, то під обід уже наші села

забіліють...

О в е р к о . До тих сіл ще степу і степу.

М и к и т а . Ет. Уберегла нас чумацька доля від кулі напасника, неволі

татарської, смерті наглої... І спродалися гарно, і закупили все, що треба. Мабуть,

не для того вберегла, щоб...

О в е р к о (перебиваючи). Мовчи. Не спокушай долю...

М и к и т а . Три роки мовчав, озирався... А тепер — луснув очкур. На порозі раю

стою... (Зітхнув глибоко). Ох і загуде містечко: «Чумаки йдуть!» Вибіжить

Даринка на шлях: «Здорові були, чумаченьки!» Ох, гарною, мабуть, дівчиною

стала.

О в е р к о . А може, молодицею?

М и к и т а . Облиш. Поклялася ж, що нас діждеться...

О в е р к о вийняв з кишені люльку, запалив.

Чого ти насолопився, Оверку? Якщо тебе вибере — на заваді не стану. Ми ж

побратими... (Зітхнув і собі потягнувся за люлькою). Швидше би світанок...

О в е р к о (раптово спалахнувши). Ботало ти коров’яче, а не чумак, Микито. На

весь ярмарок розблаговістив, коли їдемо і з чим їдемо... З таким, як ти, і на отчому

порозі можна голову покласти.

М и к и т а . Дарма ти так. Люди тут добрі.

О в е р к о . Хліб добрий... А тут — пограниччя. Вавілон, словом... А ти по ньому

сліпцем бродиш, гроші, coлоним потом зрошені, сієш...

М и к и т а (зітхнувши). Твоя правда. Не умію язик на припоні тримати, а

гаман — за пазухою...

Корчма вибухнула нестерпним реготом, ходуном заходила.

Ох і вибрикують... Давай зайдемо на часинку. Поспіваємо, з людьми

побалакаємо.

О в е р к о заперечливо хитнув головою.

Сам кажеш: ще степу і степу...

О в е р к о . Не до чаркування. В цьому вертепі чарка — погибель.

М и к и т а . Не до чарки ж тягне — до людей.

О в е р к о . Вже бачив: якщо сам не питимеш, то голоту вертепу гоститимеш...

М и к и т а . Ну і що? Я гроші не для того заробляв, щоб вони в гамані пріли...

О в е р к о роздратовано махнув рукою і відвернувся.

А в цей час до них підбіг п а р у б ч а к , зодягнений не то по-козацьки, не то по-

турецьки.

П а р у б ч а к . Чи не ви ті чумаки, що вранці на Вкраїну рушають?

О в е р к о (красномовно зиркнувши на Микиту, засопів). Мoжe, ми, а може,

вони...

М и к и т а . Не коцюбся, Оверку. Ми, парубче.

П а р у б ч а к (розглядаючи їх, казна-чому радіючи). Ви?! (Обнімаючи їх.) Свої,

братики рідні.

О в е р к о (відштовхуючи його). Чого липнеш?

П а р у б ч а к . Стужився за своїми.

О в е р к о (Микиті). «Стужився». А сам обмацує, де гаман. Циганське насіння.

П а р у б ч а к . Ось ви як... Чекав своїх, як спасіння... А вони...

Йде, опустивши голову, геть.

О в е р к о . Йди, йди... «Свій». Через дорогу навприсядки двоюрідний брат.

М и к и т а (наздоганяючи п а р у б ч а к а ). Не гарячкуй... Хто такий?

П а р у б ч а к . Кирило. З турецької неволі втікаю... З самого Істамбула.

М и к и т а . Бідолаха... Свій він, Оверку! Полоняник турецький.

О в е р к о . Так на лобі й записано...

К и р и л о . Візьміть мене з собою. Боюся з дороги збитися... Та й кінь у мене

притомлений.

О в е р к о . Чужих не беремо.

М и к и т а (О в е р к о в і ). Сказано ж тобі — не чужий... (Стиха). Візьму я його...

Дитя ж зовсім, худе, згорьоване.

О в е р к о . Йди до лиха... Згадаєш мене, та пізно буде.

Микита (хлопцеві). Їсти хочеш?

Хлопець киває головою.

О в е р к о . Звідкіля родом?

К и р и л о . З Полтави...

О в е р к о . Чий будеш?

М и к и т а . Давай, Оверку, погодуємо хлопця... А тоді й розпитаємо про все...

О в е р к о невдоволено мовчить.

Ходи з нами. Я пригощаю.

Йдуть в корчму.

«Прокинувся чумак вранці, гей!»

Світає. Під дверима корчми стоїть О в е р к о і, полічивши зав’язані у хустину

гроші, заходить у корчму. З-за корчми, витрушуючи з волосся сіно, виходить

М и к и т а .

М и к и т а (обмацуючи голову). Дзвін такий, наче не голова, а кузня. Мабуть, у

закваску тютюн підсипають. (Озираючись). А де ж свитка?

Шукає, розгублено розводячи руками. З корчми виходить О в е р к о .

Ти не бачив моєї свитки?

О в е р к о . Бачив... У шинкарки на кілку висить. А на ній шапка.

М и к и т а . Себто як? Невже забув?

О в е р к о . «Забув». Відро горілки волоцюгам гепнув, а платити нічим...

М и к и т а . Нічим? (Хапаючись за пазуху). Тут гаман був...

О в е р к о . Був, та нема, та поїхав до млина?

М и к и т а . Moвчи, Оверку...

Пауза.

Невже загубив?

О в е р к о . Не загубив, а вкрали... Штовхав я тебе: постережися. А ти гаманом,

як булавою, вимахував.

М и к и т а . Може, він на долівку впав?

О в е р к о . Шукали... Я гадаю, що це той приблуда істамбульський твого гамана

приголубив.

М и к и т а . Не може бути.... Чи ж добре шукали?

О в е р к о . «Добре». Уся корчма на колінах човгалася.

Пауза.

М и к и т а . А парубок той де?

О в е р к о . Шукай вітра... Повечеряв і щез.

М и к и т а . А ми чого зосталися?

О в е р к о . Ти ж з усіма брататися поліз. Кричав, що треба сукупно ляхів

воювати. Довоювався...

Пауза.

М и к и т а . Ну і лихо з ним, з гаманом... Не пропаду. Є воли, товар, все

чумацькеє добро.

О в е р к о . Було...

М и к и т а зблід, зів’яв.

М и к и т а . І воли?..

О в е р к о . Все... Я в шинкарки викупив, щоб в чужі руки не пішло.

М и к и т а . Тепер твоє, значиться.

О в е р к о . Наче так.

М и к и т а . Чого ж ти мене не виштовхав звідтіля?

О в е р к о . Пробував... А ти в крик: «Однаково пропадати!» — і турнув мене за

двері.

М и к и т а . Чому ти лишив мене, побратиме?

О в е р к о . А що я мав робити? Лоб під твої п’яні довбешки підставляти?

Пауза.

Поїхали, Микито!

М и к и т а . Куди?

О в е р к о . Відомо куди...

М и к и т а . Чи візьмеш мене у дружки, пане-товаришу?

О в е р к о . Ти того... Не треба...

Пауза.

Поїхали.

М и к и т а . Їдь. А я тут залишуся.

О в е р к о . Без тебе не поїду... І не жди.

М и к и т а (обнімаючи його). Оверку! Брате! А може, ти...

О в е р к о . Що?

М и к и т а . Викупиш свитку...

О в е р к о . Воно б годилося... (Виймаючи з-за пазухи хустину). Та бачиш,

остання десятка. Мою одягнеш...

М и к и т а (зітхнувши). Гаразд... Поїхали.

Йдуть за корчму. З-за рогу вулиці вибігає К и р и л о .

К и р и л о . Гей, чумаченьки! А ocь і я! Як спалося?

О в е р к о . Чого прийшов?

К и р и л о . Як чого? Ви ж обіцяли!

О в е р к о . Одного вже обпатрав, а тепер на другого важиш? Ух і падлюка!

К и р и л о . Чого це ви, братики?

О в е р к о . «Чого?» Терся об нього, як пес об халяву, поки гамана не вкрав, і ще

чогокаєш?

К и р и л о . Не брав! Хочете, присягнуся, святу землю їстиму.

О в е р к о . Я б тебе, псявіру, сам би нею нагодував, та ніколи.

М и к и т а . Якщо взяв, віддай. Не бери гріха на душу.

К и р и л о (ледь не плачучи). Хіба б я міг, Микито! їй-бо... Я ж...

О в е р к о . Ще й божиться, пика бусурманська! (Замахуючись, батогом.) Йди,

бо ляжеш отут.

М и к и т а . А може, не він?

О в е р к о . А хто? (Бере Микиту за плечі й веде у двір).

К и р и л о . Не я... Ні... Микито!

О в е р к о (озираючись). А згинь, пропади, злодюго!

Пішли. Заревіли воли, заскрипіли колеса. Кирило, схлипуючи, метнувся за ними.

К и р и л о . Візьміть мене! Не лишайте!

«Ой на горі вогонь горить»

Синій, безмежний степ, на якому нап’яте зірчасте, високе шатро неба. Угорі,

мов розлите молоко, Чумацький Шлях, і внизу, між прадавніми курганами, —

Чумацький. Чутлива степова луна, здається, доносить аж до місяця

безнастанну скаргу коліс і щемку пісню, схожу на квиління вітру:

«Над річкою бережком

Ішов чумак з батіжком.

Гей-гей, з Дону додому.

За плечима торбина,

Ще й латана свитина.

Гей-гей, дочумакувався.

Постій, чумак, постривай,

Шляху в людей розпитай.

Гей-гей, чи не заблудився.

Мені шляху не питать,

Прямо степом мандрувать.

Гей-гей, долю доганять.

Пішла доля ярами,

Зеленими лугами.

Гей-гей, не вмів шанувать...»

Біля високого кургану на вершині якого вгруз у землю чорний, головатий І д о л ,

почулося «тпру». Обірвалася пісня, скрип коліс. До підніжжя кургану підійшли

Оверко і Микита у старій, латаній свитці.

О в е р к о . Невже з дороги збилися? Не пригадую собі цього кургану.

М и к и т а . І я... На інших — баби камінні, а тут казна-що... Глянь, як очиська

виблискують.

О в е р к о . Ні. То місяць... Тьфу! Наче їхав же хтось, попереду, вогник мерехтів.

М и к и т а . Казав тобі: давай наздоженемо...

О в е р к о . Казав... Голому не страшно... Голий розбою не боїться.

М и к и т а . Воно то так... Дарма я в дорогу пустився... Ніхто мене там не жде...

(Зітхнув.) Хіба що на Дарину погляну востаннє і... (Махає рукою.)

О в е р к о . От халепа. Доведеться тут заночувати.

М и к и т а (стелячи свиту). Тут — так тут.

Пауза.

Буває, хочу її обличчя пригадати і не можу... Тільки якесь тепле сяйво перед

очима, мов од ікони...

Пауза.

Не кривдь її, Оверку.

О в е р к о (сідаючи й собі). Чого б я мав її кривдити?

Пауза.

Що далі чинитимеш?

М и к и т а (розпалюючи вогонь). Ой простелилися та й три доріженьки...

(Зітхнув). Одна — на той світ, друга — в Молдову на заробітки, а третя — до

Січі, козацької мами... Третя — моя.

О в е р к о . Не з твоїм щастям козакувати. Перша ж куля не мине.

М и к и т а . Значить, так на роду написано.

Зненацька серед густо-чорної пітьми біля підніжжя І д о л а замерехтіли

зеленуваті вогні. Ідольський лик немовби ожив, перекосився від мертвотної

злої посмішки.

О в е р к о (здригнувшись). Глянь, Микито. Схоже yа ті вогні, за якими я правив.

М и к и т а . Чи не вів тебе нечистий, Оверку?

О в е р к о (спльовуючи через ліве плече). Тьфу! Згинь, пропади! Утікаймо

звідсіля...

М и к и т а . Постривай-но. А може, там скарб закопаний...

О в е р к о . Який ще в ляха скарб?

М и к и т а . Пригадай, як нам дід Супрун розказував, що над тим місцем, де

розбійницький скарб закопано, вночі бездимні вогні горять.

О в е р к о . А цур їм, тим проклятим скарбам...

М и к и т а . Е, ні... Прокляті глибоко під землею сплять. Очищуються. А ті, над

якими вогники мерехтять, уже на світ просяться, людей прикликають...

Пауза.

Давай поглянемо, що воно таке...

О в е р к о . Схаменися, Микито. Не лізь нечистому в пельку, бо проковтне...

М и к и т а . Подавиться... А може, це мій порятунок? Може, зглянулась доля над

чумаком.

Бере з воза лопату і лізе на вершину кургану. О в е р к о закриває очі, затуляє

вуха.

(Розглядаючи вогні). Так і є... Бездимні... Гей, Оверку! Видать, добряча скриня

закопана. Бач, як розсіялися вогники.

О в е р к о . Добряча скриня? (Бере й собі лопату і лізе на курган.) Еге... Гріх не

викопати...

М и к и т а . Ну, з Богом.

О в е р к о . Цить. Не поминай... «Він» цього не любить.

Лише декілька разів копнули, як лопата дзенькнула, вдарившись об щось

тверде.

М и к и т а . Бачиш, під верх підійшов. Сам у руки проситься.

О в е р к о (хрипко). Тягни!

Витягують, велику скриню, вкриту дивовижними узорами і письменами.

Схоже, турецька.

М и к и т а . Еге... (Порпаючись біля замка). Глянь, який замок хитрий. Я такий в

одного дончака бачив. Хто не знає — повік не відкриє.

Відкриває замок і піднімає віко скрині. Якусь мить стоять мов укопані, а далі

М и к и т а з криком щастя кинувся О в е р к о в і на шию.

М и к и т а . Врятовані! Буде й бурлаці щастя!

О в е р к о (озираючись). Прикуси язик. Ще почує хто...

М и к и т а . Хіба що місяць...

О в е р к о . Піднімай скриню.

Тільки підняли, крекчучи від натуги, як заворушився І д о л , озвався до них

моторошним голосом, який повторила на увесь степ запобіглива луна.

І д о л . За це золото треба дати викуп.

Микита. Викуп? Який?

І д о л . Кинути в скриню живу душу...

Чумаки, зойкнувши, кинули скриню і скотилися вниз.

О в е р к о (затинаючись, від страху). Я ж казав...

М и к и т а (люто). Живу душу! Ач, що придумала, нечисть... Які тенета сплела,

мух заманює...

О в е р к о . Господи, чого там тільки нема... Утікаймо, Микито.

М и к и т а . Куди? Північ уже... А як почне «він» нас водити?

О в е р к о (клацаючи зубами). Може, ти, Микито, які замовляння знаєш, бо отут

(показує на груди.) вогнем горить.

М и к и т а (подаючи йому баклажку). Випий води, плюнь і ходімо спати.

О в е р к о (випивши води). Ох, як моторошно. Сказано, де золото, там смерть.

Завтра хтось натрапить на нього і викупить.

М и к и т а . Хіба що нелюд який...

О в е р к о тягне свою свиту ближче до воза.

Лягай біля мене, бо ночі вже прохолодні.

О в е р к о (вмощуючись). Ні... Мені й так жарко.

Довге мовчання.

М и к и т а (пошепки). Спиш, Оверку?

О в е р к о не озивається. Микита піднімається і йде до нього.

О в е р к о (рвучко сівши, безтямно). Аа-а! Не підходь!

М и к и т а . Що з тобою?

О в е р к о . Лихе ти задумав, Микито!.. Не губи!

М и к и т а . Схаменися. Ми ж побратими...

О в е р к о . Не підходь!

М и к и т а (повертаючись на своє місце). Тю на тебе... Не інакше, як «той»

нашептав тобі таку капость... (Сміється).

О в е р к о (гарячково). Отак, сміючись, придушить і у скриню... Ні тобі

суперника, ні злиднів...

М и к и т а . От недовірок... Дивись-но, І д о л регоче, тішиться, що вдалося йому

між нами клин убити.

Пауза.

А я ось що надумав: давай ми його «так» візьмемо, без викупу.

О в е р к о . Без викупу?

М и к и т а . Стоїть же, дражниться.

О в е р к о . Боже сохрани. Якщо «так» узяти, то нечистий за людиною до смерті

волочитиметься. Тітка Марфа розказувала, що одна баба «так» узяла. І почалося:

щовечора нечисть у шибку гатить і верещить: «Biддай золото!»

М и к и т а . Нехай верещить, а ми їй (показуючи кулак) оцього «пряника»...

О в е р к о . Сказав... Доти гатила, доки баба з глузду не зсунулася.

М и к и т а . Так то ж баба... (Беручи з воза мішок.) Заберу! Козак я чи так: козі

дядько, зайцю кум?

Лізе на курган. О в е р к о нерішуче тупцює внизу.

О в е р к о . Постривай-но, Микито! (Лізе й собі.) Давай, я мішок подержу.

О в е р к о тримає мішок, а М и к и т а перекладає в нього золото.

М и к и т а (закінчивши роботу, І д о л о в і ). Ось так... Верещи не верещи...

О в е р к о . Не дражни його.

Не встигли підняти мішок, як І д о л розлючено завив: «Викуп! Дайте викуп!»

М и к и т а . Живу душу за брязкальця? А дулю з перцем!

О в е р к о . Не дражни...

І д о л . Викуп!

М и к и т а . Поцілуй нас під хвіст.

Піднімають мішок.

І д о л . Без викупу черепками стане... Черепками...

О в е р к о . }Черепками?

М и к и т а .

М и к и т а . К и н ь м і ш о к , О в е р к у . Н е с т о р г у в а л и с я . Ц і н а

з а в е л и к а .

О в е р к о (кидаючи мішок). Без викупу черепками...

М и к и т а (Ідолові). А подавись ним, нечиста сило!

І в цю мить О в е р к о штовхає його у скриню і закриває хитрий замок. Лунає

здавлений крик Микити: «Оверку! Не жартуй!»

О в е р к о (хапаючи мішок). Ій-бо, не хотів... Та хіба ж можна, щоб таке добро

черепками стало?

Утікає. Чути свист батога, ревіння волів, скрип коліс. А далі німа тиша

облягає проклятий курган.

«Ой упав чумак та й лежить»

Якийсь час ніщо не каламутить тишу. Небо світлішає. Несподівано І д о л ,

зрушившись з місця, відходить до скрині і відкриває замок.

І д о л . Вставай, Микито!

Ніхто не озивається.

(Піднімаючи віко скрині). Вставай!

Тихо. Тоді І д о л перевертає скриню. М и к и т а , випавши на землю, продовжує

лежати, склавши руки на грудях, наче мрець.

І д о л . Уставай, анахтемська душе! Бач, розлігся, мов на тещиній перині!

(Штовхає його.)

М и к и т а . Відчепися від мертвого!

І д о л . Та живий ти! Живісінький!

М и к и т а . Брешеш! Мене побратим убив... Душу вийняв... А ти, плюгавий,

прибери вже й тіло...

І д о л . На біса воно мені. Вставай і живи.

М и к и т а . Не хочу! Немило між нелюдами жити... Краще травою курганною

стану.

І д о л (сівши біля нього, схлипує). А мені хіба мило? Я гадав, що лише

бусурмани людьми торгують та шляхта... А тут свої не кращі. Хіба ж з такими

відвоюєш волю?..

М и к и т а сідає і, оторопівши від здивування, дивиться на І д о л а.

Один — душопродавець, другий — баба... Розлігся... Хоч ріжте його, хоч їжте...

М и к и т а . Баба? (Хапає І д о л а за шию.) М’який?!

І д о л . Не чіпай мене!

М и к и т а (борючись з ідолом). Дай-но роздивлюся, хто це мене купив.

Зриває з І д о л а, який, репетуючи, виривається з його рук, чорну ряднину. Під

час боротьби з плеч І д о л а падає голова — виквацяний дьогтем гарбуз — і

котиться вниз.

Кирило?! Ти?!

К и р и л о (поправляючи шапку). Ні, «нечиста сила»...

М и к и т а . Як ти посмів... над людьми отак... гадюко? (Наступає на нього).

К и р и л о (відступаючи). А ви? (Шморгаючи носом.) Покинули мене на

чужині... Та ще й у злодійський реєстр вписали...

М и к и т а (розгублено). Так пропав же гаман...

К и р и л о (сердито, склавши руки у боки). «Так пропав же... » Ти нині й сам

ледь не пропав... Головою треба думати, а не гузном... Чень, не в раю гуляєш, а

грішну землю топчеш... Там обікрали, тут у скриню штовхнули... Козак!

М и к и т а (підскочивши). Цить, гадюченя! Бо...

К и р и л о . Бо що? Мо’, битися будеш?

М и к и т а (махнувши рукою). Ет... (Стрепенувшись.) А чиє ж це золото було?

К и р и л о . Моє. Себто козацьке. Утікав я з полону з трьома козарлюгами... Оце

були люди! Дорогою на караван паші напали... Ух і січа була... Двох турки

посікли, а ми вдвох — тих турків... Казна нам дісталася... З муками, а тягли її

додому. Аж там, у тому містечку, занедужав мій побратим... Земля йому пером...

А мені заповів за будь-яку ціну те золото козацтву передати... На зброю...

М и к и т а . Чому ж ти відразу не відкрився?

К и р и л о . Кому? Оверкові чи тобі, безголовому?

Пауза.

Ох і натерпівся я з ним... Слідом за вами помчав... Коня загнав... віз поламав...

Стою однісінький серед степу з такою казною. Вирішив закопати... Уже прикопав,

чую: співають...

М и к и т а . Хм... А в личину ідольську чого вирядився?

К и р и л о (сміється). Я хлопець хитрий... Нехай, думаю, мій скарб «знайдуть».

(Нишпорить у кишені.) Бачиш, який порошок? Я ось ці штани в одного недовірка

купив, а там — вузлик. А у вузлику — ось це... (Показує). Помняв його, а ввечері

руки світитися почали...

М и к и т а . От турки... Уміють баки забивати...

Кирило. Думаю так: чесними людьми себе покажуть — відкриюся. А ні — хоч

золото довезуть. А я за ними добіжу до найближчого села. А там — відніму.

М и к и т а (глузливо). «Хитрий». Та ти ще більший дурень, ніж я... Оверко умре,

а не віддасть.

К и р и л о (весело). Віддасть. Як узяв, так і віддасть! (Обнімаючи Микиту.) Як

добре, Микито, що саме ти в скриню попав. Я тепер нікого не· боюся!

Микита (знітившись). Не липни... Я тобі не дівка. (Лагідно.) Час в дорогу,

«хитруне».

«А в нашого хазяїна золотії гори»

Стара, занедбана хата, у якій стоїть той запах тліну, який з’являється у

покинутих людьми стінах. Уся нехитра селянська обстановка припала пилом.

Чути, як хтось збиває з дверей замок. Через якусь мить в хату входить

О в е р к о , волочачи за собою мішок з золотом.

О в е р к о (озираючись). Вернувся... з пустелі в пустелю... (Струшує з лави пил,

сідає.) Мати все хустку з торочками просили... Не купив. Тепер купив би, так

ніхто не попросить. Тепер і я сирота, як Микита. Тьфу! (Біжить до ікони, стирає

з неї пил і падає на коліна перед сувороликим Спасом.) Прости! Не винен я... Така

нагода... Святий і той би схибнувся... Не для нашого світу такі легковірні і

необачні, як Микита... Не вчора, то нині ти б його сам прибрав... Якщо вівця сама

лізе вовкові в пащу, то чи винен вовк? (Знітившись під суворим поглядом.) На

церкву дам... На убогих... Розгріши і благослови...

Чути стук у двері. О в е р к о метнувся до мішка, закрутився довкола нього

дзиґою, поволік до печі і, буряковіючи від натуги, запроторив мішок у піч,

заставив горщиками, затулив заслінкою.

О в е р к о (підійшовши до дверей). Хто там?

Чути басовитий голос: «Свої... Відчини». О в е р к о відчиняє. В хату заходить

Х р у щ — худий сивий чоловік.

Х р у щ . Оверку! (Обнімає його). Вернувся...

О в е р к о . Я такий, що й з пекла вернуся.

Х р у щ . А я на подвір’ї порався... Глянув, наче хто зайшов у пустку... (Сумно).

Не діждалася мати... (Змахує з очей сльозу.)

О в е р к о . Не діждалася.

Пауза.

Х р у щ . Чи добре чумакувалося?

О в е р к о . Добре, дядьку. (Схвильовано). Я тепер... на всю губу... Нема мені тут

рівних ... Може, й у Полтаві нема... Кам’яницю зведу, жупан панський справлю...

А надумаюся, то й герб куплю!

Х р у щ . Оверку, а ти... при здоров’ї? Чи, може, впився на радощах...

О в е р к о (сміючись). Гадаєте, клепки в дорозі розсохлися? Ні. Голова у мене

міцна, як волоський горіх. Ій-бо, не брешу.

Х р у щ (з легкою іронією). Чи, бува, не скарб знайшов...

О в е р к о . Може, й скарб...

Х р у щ . А Микита як?

О в е р к о . Микита? (Глипнув на ікону.) Загинув Микита. Пропився на Дону до

нитки і — з моста в воду...

Х р у щ . Сам? Ой лишенько... Щира душа була, до всякої людини прихильна.

О в е р к о . Отож-бо.

Пауза.

Але живому — живе... Благословіть, дядьку, до вашої Дарини завтра ж

старостів заслати... Ви ж знаєте, я давно...

Зів’яв Х р у щ і враз поменшав.

Х р у щ . Нема Дарини...

О в е р к о . Заміж вийшла?

Хрущ. Ох, сину. Рік тому напосіла на мене: «Поїду до тітки під Білгород».

Умовляв, просив, але ж то таке дівча, як крем’ях... Поїхала. А там — веремія...

(Витирає шапкою очі.) Бачили люди, як полонили її бусурмани, як рибкою билася

в руках поганських. З того часу ні слуху ні духу...

О в е р к о . Ось маєш, Оверку... Сокирою по чолі...

Хтось стукає в двері. О в е р к о відчиняє. На порозі з’являються сліпий Л і р н и к

і П о в о д и р .

Л і р н и к . Пустіть, добрі люди, переночувати.

П о в о д и р (весело). Пустіть, бо дуже їсти хочеться... (Глянув на зажуреного

Х р у щ а, пригніченого О в е р к а і замовк.)

О в е р к о . Ідіть собі деінде... Не до вас...

Л і р н и к . Змилуйтеся. Ледь ногами перебираємо.

П о в о д и р . Йдемо додому з турецького полону. З самого Істамбула.

О в е р к о . Тепер усі про той Істамбул брешуть. Ідіть.

Х р у щ . Постривай-но, сину. Чи не чули там чого, люди добрі, про Дарину

Хрущівну?

Л і р н и к (схвильовано). А що з нею?

Х р у щ . Рік тому під Білгородом полонили її пси...

Схитнувся Л і р н и к , за груди схопився.

Л і р н и к . Не чув.

П о в о д и р . А я чув. Розказували, що продали якусь, чорняву Дарину самому

султанові.

Х р у щ . Пропала дитина!

Л і р н и к . Паскуди!

П о в о д и р . А вона султанові й каже: «Не руш мене, бо я чарівниця. Враз тебе зі

світу зведу!»

Х р у щ . Вона! Вона таким робом усіх парубків від себе відганяла.

О в е р к о . І що султан?

П о в о д и р . А султан — захворів! Перелякалася стара султанша і геть її з очей...

Продам, каже, скажену тому, хто гарно заплатить. Такого страху вона на них

нагнала, що забоялися стратити... І купувати бояться...

Х р у щ (падаючи перед О в е р к о м на коліна). Сину, викупи мою дитину! Вік

тобі ноги митиму...

О в е р к о . Як, дядьку, як?

П о в о д и р . Не побивайтеся, дядьку. То така дівка, що з вогню живою вийде.

Хрущ (піднімаючись). Скільки заправили?

П о в о д и р . П’ять тисяч.

Х р у щ . Усе продам... А половину зберу... Докладеш, Оверку?

О в е р к о . Та чи знаєте ви, дядьку, де той Істамбул?

П о в о д и р . Ой далеко. Але на татарському пограниччі є такі зухи, що за добрі

гроші всього доможуться...

Л і р н и к . І я чув, що є.

О в е р к о . Тільки де ж стільки грошей нагребти? Це ж не солома.

Л і р н и к . Та за таке... всі гріхи простяться...

Х р у щ . Ти ж мені казав, що...

О в е р к о . Сватаючись, і не таке кажуть...

Х р у щ . Добуду гроші! З шапкою по дворах піду, а добуду! Пообіцяй лиш, що

знайдеш тих викупників... Ти чоловік бувалий, шляхи-дороги знаєш...

О в е р к о . Вони ваші гроші — в гаман, а мені на шию — аркан?

Л і р н и к . Я з тобою піду!

П о в о д и р . І я...

О в е р к о , зневажливо зиркнувши на них, відвернувся.

Х р у щ . Микита, той би соколом полетів... Не вагаючись.

О в е р к о . Як полетів би, так і упав би... Ваша Дарина, може, вже турченя

колише...

П о в о д и р . Неправда!

О в е р к о . Що мені ваша правда? Я три роки потом землю кропив, у піжмурки

зі смертю грався, щоб по-людськи пожити... Щойно поріг цієї пустки

переступив... А ви хочете з мене шкуру злупити і в пекло послати?

Х р у щ . Туди, я бачу, ти й сам дорогу знайдеш. (Виходить, грюкнувши

дверима.)

О в е р к о (до перехожих). А ви чого стовбичите?

Л і р н и к (люто). Пустиш переночувати чи ні?

О в е р к о (буркнувши). У повітку йдіть.

П о в о д и р і Л і р н и к виходять.

Волочаться тут... (Зачиняє двері, сідає на лаву.) Що з воза впало, те пропало... Я

тепер і сотниківну можу взяти... Я тепер...

Хтось роздратовано гатить кулаком у шибку. О в е р к о , пом’янувши нечистого,

підходить до вікна і тетеріє, побачивши бліде, зеленувате, зведене судомою

жіноче обличчя. І, зачувши зловісний вереск: «Віддай золото!», похитнувшись,

затуляє лице рукавом і дерев’яніє від страху.

ДІЯ 2.

«Ой нема так нікому... »

Все стихло. О в е р к о відтуляє обличчя і зиркає на вікно. Нікого.

О в е р к о (сідаючи на лаву). Втомився, от і верзеться чорти батька зна що. Сам

себе перепудив, як та баба...

Хтось стукає в двері. О в е р к о підходить до дверей.

Хто?

У відповідь лунає мертвотний ідольський голос: «Віддай моє золото!» О в е р к о

поволі осідає на підлогу.

О в е р к о (витираючи з чола холодний піт). Моє воно! Я викупив...

Г о л о с . Віддай, кажу!

О в е р к о (ледь ворушачи губами). Пряника... з перцем.

Хоче погрозити кулаком, але не може. Загримотіло за дверима, засвистіло й

стихло. О в е р к о доповз до печі, вийняв із запічка сокиру і став біля дверей.

Тиша.

(Підбадьорюючи себе.) Мабуть, якийсь злодюга... Лізе наздогад буряків...

Гадає: вернувся чумак з повною калиткою.

Щось зашкрябало у шибку. Зиркнув О в е р к о , а там... пика ідольська

світиться зеленуватим сяйвом, руками зеленосяйними дряпає шибку.

Аа-а! Згинь, пропади!

Підняв сокиру, кинувся до вікна, ударив сокирою в шибку. Задзвеніло-посипалося

скло.

(Здавлено.) Пробі! Рятуйте!

Хитаючись, йде до ліжка 1 стає там спиною до вікна. Через якусь мить в хату

вбігає сонний П о в о д и р .

П о в о д и р (протираючи очі). Кликали? (Вражено дивиться на сокиру в руках

Оверка, на розбиту шибку.) Що це з вами?

О в е р к о (не озираючись, схитнув головою у бік вікна). Стоїть чи ні?

П о в о д и р . Нікого нема...

О в е р к о . Біжи за попом. Друга хата скраю...

П о в о д и р . Опівночі? Так він вам і прибіжить...

О в е р к о . Умираю, скажи!

П о в о д и р . Ой... (Підходить і кладе руку на Оверків лоб.) Холодний, як у

мертвяка...

О в е р к о . Кажи, хай усе, що є, тягне: ладан, миро, свячену воду... Відро води!

П о в о д и р . Повне?

О в е р к о . Повне. Швидше біжи... Я тобі копійку дам.

П о в о д и р . Біжу!

Вибігає. О в е р к о бере подушку і затуляє нею розбите вікно.

О в е р к о (до когось, з дивною посмішкою). Ось піп тобі пику скропить... Хвіст

миром помаже. Ха-ха. І полетиш у пекло хрещеним... А там — засміють... Краще

сам щезни.

Подушка у вікні заворушилася і впала па долівку. О в е р к о , дико крикнувши,

поліз під ліжко. Через якийсь час у хату заходить захеканий піп — здоровенний

чолов’яга з великим животом і розкошланою гривою. А за ним і П о в о д и р з

відром води і поповим причандаллям.

П і п (озираючись). Де ж та душечка боляща, що до янголів проситься?

П о в о д и р . А може, вони її самі забрали?

П і п (зазираючи на піч, у кутки). Хіба що чорти, бо янголи тільки миром

мазаних забирають.

О в е р к о (вилазячи з-під ліжка). Чого це ви нишпорите в чужій хаті, як лисиця

в курнику?

П і п . А чого це ти, умирущий, качаєшся на підлозі, як черв’як?

О в е р к о . Копійка закотилася. (Киваючи на відро.) Свячена?

П о в о д и р . Аякже! З батющиної криниці. Сам тягнув.

О в е р к о . Я ж просив свяченої!

П і п . А це яка? (Торохтить відром.) Усі святі тут: і золоті, і срібні.

О в е р к о (П о в о д и р е в і .) Чого вишкірився? Щезни!

П о в о д и р . А копійка?

О в е р к о . Вранці знайду.

П о в о д и р . А може, ви не дотягнете до ранку?

П і п (позіхаючи.) Усі борги плати нині, бо хто знає, чи завтра будуть гроші...

О в е р к о . Які гроші? (П о в о д и р е в і .) Кажу, щезни!

П о в о д и р неохоче виходить.

Кропіть, батюшко...

П і п . Кого?

О в е р к о . Хату... І мажте отим... Не жалійте...

П і п (позіхнувши). Лягай, Оверку, і помирай по-людськи, без витребеньок.

О в е р к о . Ще чого... Не для того вас кликав, щоб ви мене на той світ

випихали...

П і п . А для чого?

О в е р к о . Щоб кропили... Тут, поки мене не було, нечиста сила звила кубло.

П і п . Нечиста сила не в обителі кубло в’є, а в душі грішній! (Суворо.)

Сповідайся: кого вбив, кого пограбував?

О в е р к о . Та що ви, батюшко... Скажете таке... Я в бога вірую і в усіх отих

(показує на відро...)

П і п . Ти мені не крути, а хутко кайся, бо ніколи: за крок до загибелі стоїш!

О в е р к о (озираючись). Уже й за крок?..

П і п . Істинно... Бачиш, як на мертвій худобині мухи множаться? Сьогодні —

одна, а завтра — тисяча! Отак і в душі червивій... Сьогодні — один біс, а завтра

— множество... І як візьме тебе те множество за микитки...

О в е р к о . За Микитку?

П і п . За петельки, значиться... І як шваркне об землю!

О в е р к о . Не лякайте! (Стиха.) Ви теж, батюшко, не святі. Чого тільки про вас

не плетуть, пісні сороміцькі співають. А вас досі ще ніхто не шваркнув...

П і п . Бо мої гріхи не богопротивні... (Приглядаючись до Оверка.) Ох!

(Відступаючи і показуючи на лоб Оверка.) Печать... Каїнова...

О в е р к о . Брешете! (Тре лоба і, дивлячись на руку, німіє: рука ледь відсвічує

зеленуватим сяйвом. Падаючи на коліна.) Мажте! Усього мажте!

П і п . «Мажте». Це тобі миро, а не дьоготь...

О в е р к о . Заплачу! За все заплачу!

П і п (заспокоюючись). Ну, гаразд. Розказуй.

О в е р к о . Скарб я викопав.

П і п . Великий?

О в е р к о . Хіба не однаково?

П і п . Авжеж ні... За курку — одна ціна, за вола — інша...

О в е р к о . Середній. Оце й усе.

П і п . А каїнова печать?

О в е р к о (засовавшись, мов на черіні). Одного п’яничку в ту скриню, де був

скарб, штовхнув...

П і п . А що там було?

О в е р к о . Золото.

П і п . Святі угодники! Отака скриня золота?

О в е р к о . Яка скриня? Горщичок манюній...

П і п . А п’яничка який? Теж манюній?

О в е р к о . Та ні... Як усі...

П і п . То як же він у той горщичок уліз?

О в е р к о . І не в горщичок, а в яму з-під горщичка...

П і п . Отакий горщик, що у ямі з-під нього чолов’яга розпростерся? Це ж казан

пекельний, а не горщик.

О в е р к о . Не заплутуйте мене! Або кропіть, або йдіть!

П і п (хапаючи своє причандалля). Хай тебе той кропить, кому ти душу

запродав!

О в е р к о . Лях з вами! Сам покроплю. (Вихоплює у попа кропило і починає

розбризкувати по хаті воду.)

П і п (глузливо). Кропи, Оверку, кропи... Сій бісове насіння.

О в е р к о (кинувши кропило). Змилуйтеся, батюшко!

П і п . Тільки з чоловіколюбія... Тягни скарб. Переполовинимо твій гріх:

половину — на церкву, половину — тобі...

О в е р к о . Половину?

Пауза.

І тоді «той» відступиться?

П і п . Вмить... І від усіх гріхів очистишся. Хоч прямо в рай лети...

О в е р к о . Гарно придумано: ти, дурню, котись у рай, а я з твоїми грішми і тут

раюватиму... Сам туди котися!

П і п (зловісно). Отак? Ну, начувайся, Оверку! Нині не дав половину за рай,

завтра усе віддаси за пекло.

О в е р к о . «За рай». Знаємо: попаді — на спідницю, попу — на дівицю.

П і п . Побійся бога, душогубе!

О в е р к о . А ти бога не боїшся? Чого лапи до душогубського золота

простягаєш? Шкуродер благочестивий, лайном мазаний! Святий пиворіз!

П і п . Гавкай, гавкай на свою погибель...

О в е р к о . Та краще погибель, аніж такому... половину! Геть з хати!

П і п (вибігаючи). Завтра все віддаси!

О в е р к о . Не віддам! Нікому... Хоч лусніть! (Передихнувши, сідає на лаву.) Бач,

як про скарб почув, то й про гріх забув... Ха-ха... Усі грішні... Усіх сира земля

прийме... Так хоч порозкошую!

За вікном пролунав ідольський регіт: «Не прийме! Не прийме!» Упав О в е р к о

на ліжко, вкрив голову подушкою, щоб не чути, як носиться, гримотить під

вікном нечиста сила.

«Ой, загули сиві голубочки,

сидя на дубу»

Світає. На призьбі під О в е р к о в о ю хатою сидить зажурений Л і р н и к . З

хати виходить зажурений П о в о д и р і сідає поруч.

П о в о д и р . Боюся, що твоя правда, Микито. На стінку від страху дереться, а

кричить: «Не віддам!»

Л і р н и к . Не до вподоби мені все це... Ще з глузду зсунеться.

П о в о д и р . Жалієш? А він тебе, катюга, пожалів? Дарину пожалів?

Л і р н и к . То він...

Пауза.

П о в о д и р . І що його тепер робити?

Л і р н и к . Давай людям розкажемо.

П о в о д и р . А як докажеш, що твоя правда?

Пауза.

Л і р н и к . Якби знаття, де він його сховав...

П о в о д и р . Звісно де... Закопав, мабуть, так, що й «той» не знайде.

Л і р н и к . Давай йому відкриємося. Так і так: козацьке воно... На зброю... Невже

не схаменеться?

П о в о д и р . (розлючено). От людина! Ні на шеляга кебети. Так би й взяв

кочергу і по ребрах, по ребрах...

Л і р н и к (встаючи). Ну, парубоче, досить. Сам варив юшку, сам і їж... А то я з

тобою і сліпим став, і дурним (Йде геть.)

П о в о д и р . П остривай! (Доганяючи його). Куди це ти?

Л і р н и к . До Х р у щ а. До людей... (Стиснувши кулаки.) Даринка у неволі

плаче, а я тут... (Йде).

П о в о д и р . Не йди... Я таке придумав, що без тебе не обійтися...

Л і р н и к . Обійдешся... Ти в нас ой який розумний...

П о в о д и р . Ну і йди! (Зі сльозами в голосі.) Щоб тебе татари піймали і до

турків в науку послали. Щоб...

Л і р н и к (налітаючи на нього і хапаючи за груди). Замовкни! Бо уб’ю і не

подивлюся, що... Анахтемо лукава...

Відштовхує П о в о д и р я, той, спіткнувшись, падає.

П о в о д и р (піднімаючись, сумирно). А чого ти мене все лишаєш і лишаєш? Я ж

не про себе дбаю... Це тобі, джигуну, тільки Дарина у голові...

Л і р н и к (вже спокійніше). Цить, кажу!

П о в о д и р (сміючись). Мовчу. Тільки ти ще раз так скажи: «Уб’ю, анахтемо!»

Л і р н и к . Навіщо?

П о в о д и р . Славно так вийшло... По-козацьки... Аж п’яти засвербіли.

Л і р н и к . Балакай... Хитруне...

П о в о д и р . Бери ліру і підемо на ярмарок.

Л і р н и к . Навіщо?

П о в о д и р . Співати будемо... Тобто ти співатимеш, а я дивитимуся...

«Причаруємо ручки, ніжки ще й карії очі»

Білий день. О в е р к о сидить на ліжку. Голова у нього обв’язана рушником.

О в е р к о (бурмочучи стиха). А я, бач, замок поламав... Замок треба... Віконниці

дубові... Ні, краще залізні. (Встає і йде в куток, що біля печі.) Яму б викопати. Ні,

спочатку замок. Ще собі вівчурів куплю. Ні, таки спочатку яму.

Міряє кроками куток, пробує зірвати настил... В цей час в хату влітає носата,

криворота б а б а і, зупинившись на порозі, починає щось шепотіти, спльовувати й

махати руками.

Б а б а . Анці, анці... Прийшла вранці... На цей світ під обід... Йду не молившись,

не хрестившись... Я у ліс, ти — по дрова. Я по пампушки, а ти — з цієї душки...

О в е р к о (здригнувшись). Ти хто?

Б а б а . Чортова кума.

О в е р к о . А-а! Сам втомився, так куму прислав! Згинь!

Б а б а . Ох, як він тобою, сердешним, колотить! Та не бійся. Я твій порятунок.

(До когось, невидимого.) А я тебе, кумоньку, прожену... Ох, прожену...

О в е р к о . До кого це ти?

Баба. До «нього». Шептуха я... Це мене так прозивають — «Чортова кума». Я й

справді з ним покумалась... Тільки цить...

О в е р к о . Нікого тут нема!

Ш е п т у х а . Чого криєшся? Вже все містечко гуде... Піп в церкві казання

виголошував. Ох як він тебе плюгавив, як батожив...

О в е р к о . Чортів піп! Що ж він такого гавкав?

Ш е п т у х а . І про нечистого, і про скарб...

О в е р к о . Ух! Невже повірили?

Ш е п т у х а . Йому — не дуже... А от Лірнику ох як повірили...

О в е р к о . Лірнику?

Ш е п т у х а . Еге... Співав на ярмарку, як побратим побратима погубив... І старі,

і малі плакали...

О в е р к о . Імена називав?!

Ш е п т у х а . Та ні... Без імен...

О в е р к о (вибухнувши). То чого ви на мене пальцями тичете?

Ш е п т у х а . А на кого ж тикати, як усе сходиться: чорнявий і білявий, воли

полові, дівка чорноброва, один вернувся, а другий — ні... Як воно там... (Починає

співати.)

Ой там над курганом ясен місяць сходив.

Сходив — дивувався, що ж то люди чинять,

А це побратими золото добули,

Не золото — згубу, смертоньку чумацьку

(Тре очі).

Воно заблищало, воно задзвеніло

І до чумаченьків так заговорило...

О в е р к о (перебиваючи). Ха-ха.... Не про нас вона... Золото мовчало...

(Схаменувшись). Чого прибандюрилася? Солі на чужі вавки сипонути? Чи

рознюхати, де лежить те, чого нема? Чи з «кумом» здибатися? (Хапає її за

свитинку.)

Ш е п т у х а . Рятувати тебе!

О в е р к о . За все чи за половину?

Ш е п т у х а . Задарма!

О в е р к о . Овва! Чортова кума, а лікує задарма! Задарма тільки від грошей

лікують!

Ш е п т у х а . Не візьму! І не проси!

О в е р к о . А який тобі тоді інтерес?

Ш е п т у х а (вириваючись). У рай хочу.

О в е р к о . У рай? Хто ж тебе туди, відьмо, пустить?

Ш е п т у х а . Пустять... Бонн там на одну тальку гріхи складуть, а я на другу —

свою бомагу кину... І бомага та переважить.

О в е р к о . Яка бомага?

Ш е п т у х а (виймаючи з-за пазухи листок). Ось... Тут списано, з кого я «Його»

вигнала... З Пазьчиної кози, з Лаврентієвого кожуха, з Сидоришиного язика...

О в е р к о (регочучи). Ох, яка бомага важка... йди собі, блаженна... Чень, я не

кожух і не Пазьчина коза... (Штовхає її до дверей.)

Ш е п т у х а . Людей спитай... Тут ще Секлетинія є. Губою слинявою шелеп-

шелеп... Ту жени... Та брехуха... І попа жени... Він, псявіра, ні в янголів, ні в

«того» пошанівку не має... А я — усе можу...

О в е р к о (глузливо). Усе? (Помічає, що на подвір’ї з’являються Л і р н и к і

П о в о д и р . ) Гей ви, йдіть-но сюди!

Входять Л і р н и к і П о в о д и р .

Розкажіть-но, як ви мене перед усім світом дьогтем мазали...

П о в о д и р . Ми?

О в е р к о . Що це ви там за пісню співали?

Л і р н и к . Гарну пісню... Її ще мій дід співав...

О в е р к о . Дід... А люди он на мене кивають...

П о в о д и р . Отак, без вини?

О в е р к о . Тут такі люди, що і святого в помиях викупають.

Л і р н и к . Коли так — не будемо... Ходімо, хлопче.

О в е р к о . Постривайте! Зараз нам Чортова кума чудо сотворить.

Ш е п т у х а . Еге... Сотворю...

О в е р к о . Берись, бабко, до роботи. Зроби сліпого видющим.

Ш е п т у х а (перелякано). Це не моя парафія!

П о в о д и р (затуляючи Л і р н и к а). Не смійте глузувати з бідолахи!

О в е р к о . Ось побачимо, хто з кого глузує. (Бере з лави батіг.) Показуй свою

силу, бо через усе містечко прожену, як Пазьчину козу.

Ш е п т у х а . Та покажу, покажу...

Виймає з-за пазухи чорну хустку, покриває нею голову Л і р н и к а і перелякано

бурмоче свої «анціанці», тупцюючи довкола «сліпого». Раптом Л і р н и к зриває

з голови хустку і, широко розкривши очі, розглядає білий світ.

Німа сцена.

Л і р н и к . Бачу! (Сміється щасливо.) Ще краще, ніж колись...

Ш е п т у х а (ще не оговтавшись). Ось так, Оверку... На те я Чортова кума...

Л і р н и к . Наче хтось теплою рученькою провів, віченьки розтулив...

О в е р к о мовчки падає перед шептухою на коліна. П о в о д и р щось сердито

шепоче Л і р н и к у.

О в е р к о . Вірю... Звільни від напасті...

Ш е п т у х а (Л і р н и к ові і П о в о д и р е в і ). Несіть те корито, у якому свиням

варять! І широку дошку!

Л і р н и к і П о в о д и р вибігають.

О в е р к о . А навіщо?

Ш е п т у х а (суворо). Ні пари з вуст! (Йдучи до печі.) Де тут горщики?

О в е р к о (пошепки). Я сам...

Виймає з печі так, наче краде, декілька горщиків.

П о в о д и р і Л і р н и к вносять корито, накрите широкою дошкою.

Ш е п т у х а (тикаючи на корито). Лягай!

О в е р к о (лягаючи, пошепки). Що ж це буде?

Ш е п т у х а . Як не вмреш, то побачиш!

Накриває Оверка дошкою, бере в руки горщики і шепоче:

«Лізь, куме, в горщик, не барися, від душі Оверкової відступися!»

(Прислухаючись.) Уліз. (Розбиваючи горщик об дошку.) Отак, як цей горщик

луснув, хай твоя влада лусне. (Розбиваючи другий.) Отак, як черепки

розлітаються, хай твої слуги розбігаються! (Розбиваючи третій.) Як горщика

катма, так і тебе тут нема! (Передихнувши, урочисто.) Вилазь, Оверку! Покинув

він тебе.

Очманілий О в е р к о вилазить з корита.

О в е р к о . Покинув! Ха-ха! (Торкаючись грудей). Пустісінько...

Ш е п т у х а . Навіки полетів у свою геєну.

О в е р к о . Навіки! (Регоче, пританцьовуючи.) От тепер я... дам лиха закаблукам,

закаблукам лиха дам... Дістанеться й передам... Ух!

П о в о д и р (Лірнику, стиха). Хоч тепер бачиш, що ти накоїв, «видющий»?

Л і р н и к (знічено). Набридло мені... Та й бабу жаль...

О в е р к о . Завтра ж іду в Полтаву! А там пролізу у панський рай... І тоді судіть

собі, вороженьки, зуби — не підкова.

П о в о д и р (Л і р н и к ові). Чув?

Л і р н и к . Та чув...

П о в о д и р . Щоб цієї ж ночі добув скарб, бо...

Л і р н и к . Добуду...

О в е р к о (бабі). Ну, спасибі... Кажеш, довіку не натривожить?

Ш е п т у х а . Довіку... А якщо потривожить, тоді кінець... Значить, це сам

люципер. А над ним ніхто верх не візьме.

О в е р к о (спохмурнівши). Що ж тоді діяти?

Ш е п т у х а . Викинь гроші надвір і втікай у хату... Накрий голову подушкою і

лежи бездиханно до третіх півнів, бо якщо хоч ворухнешся, він тебе на клоччя

розірве!

О в е р к о з підозрою зиркає то на постояльців, які про щось перешіптуються,

то на горду шептуху.

О в е р к о . Викинути? Ага... Так і зроблю.

Виймає з гаманця золотого. Л і р н и к , глянувши на гаманець, штовхає

П о в о д и р я.

Л і р н и к . Гарний у тебе гаман, господарю.

О в е р к о . Який є, такий є... (Бабі). Візьми за роботу.

Ш е п т у х а . Е, ні... Цур йому й пек! Я ж не гроші, а рай заробляю... (Вибігає).

О в е р к о . Винесіть корито.

Л і р н и к і П о в о д и р виносять корито. О в е р к о збирає черепки і раптом,

усміхнувшись недобре, бере цілий горщик і з усієї сили б’є ним об землю.

«Ой що ж це за шум учинився?»

Вечоріє. О в е р к о кладе від дверима зав’язаний мішок, відчиняє двері і гукає:

«Гей, перехожі! Зайдіть у хату!» П о в о д и р і Л і р н и к заходять у хату.

П о в о д и р . Зовсім не пахне...

О в е р к о . Чим не пахне?

П о в о д и р . Вечерею.

О в е р к о . Зате пахне облудою. (Беручи з лави батіг.) Ану лізьте під лаву і не

ворушіться...

П о в о д и р . Навіщо?

О в е р к о . Будемо разом «того» дожидати...

П о в о д и р і Л і р н и к стривожено переглянулися.

П о в о д и р . Сам дожидай... Ми не вечерявши...

Л і р н и к . Нас на весілля запросили...

О в е р к о . Зараз у нас буде «весілля». Ви хитрі, але ж і я кумекаю... (Сміється.)

Недарма до мого двору прибилися... Бачили, мабуть, дещо...

Л і р н и к (прямуючи до дверей). Не завертай нам голови, чоловіче...

О в е р к о (хапаючи сокиру і затуляючи собою двері). Лізь під лаву!

П о в о д и р (плаксиво). Нічого ми не бачили...

О в е р к о . Зараз перевіримо... Якщо «той» не з’явиться, значить, це ви були...

П о в о д и р (ледь не плачучи). Звісно, не з’явиться, бо баба прогнала... А ти на

нас звернеш...

О в е р к о (з недоброю посмішкою). Анці, анці... Прозрів дід вранці... (Люто.)

Це ви ту відьму підіслали, підучили!

П о в о д и р . Ні... Ій-бо, не ми...

Л і р н и к . Уступися з дороги, скажений... Бо... Урвався очкур... (Піднявши

кулаки, йде на Оверка.)

О в е р к о (піднімаючи сокиру). Стій, нечиста сило, бо охрещу!

П о в о д и р (хапаючи Лірника за плечі). Опам’ятайся, дядечку!

Л і р н и к , зітхнувши, опускає кулаки.

О в е р к о . Ось вона, правдонька... (Регочучи.) А ось і золотце... (Киває на

мішок.) Та не для вас...

Для вас — темничка і шибеничка...

Раптом хтось щосили загупав кулаками у шибку. У вікні з’явилася р о г а т а

п и к а і загуділа: «Віддай золото!»

Німа сцена.

Вернувся...

Рогата пика наче прилипла до шибки, а під вікном з’явилася відьма і

заголосила: «Віддай! Бо у клоччя рознесу!» Водночас у двері щось загупало і

прорекло: «Неси скарб! Неси!»

(Спроквола.) З кумпанією... (Хапає мішок.) А подавіться!

П о в о д и р . Не віддавай!

О в е р к о . Цить!

Рвучко відкриває двері і кинувши мішок стоїть, хитаючись, біля дверей.

П о в о д и р з Л і р н и к ом тихо вислизають у двір і вражено спостерігають, як

біля мішка пересварюються нечисті. З хати визирає О в е р к о .

П е р ш и й н е ч и с т и й (розв’язавши мішок). Черепки?

Д р у г и й н е ч и с т и й. Хай йому!!! Черепки...

Відьма. Піддурив... Душогуб клятий! Уу!

П о в о д и р (підскочивши до першого). Добрий вечір... (Зриваючи з нього

личину). Батюшко!

О в е р к о . Оце так... нечиста сила...

Л і р н и к (підбігаючи і зриваючи з попа шкуру). Вона! Як той запорожець казав:

«Я попів не вбивав, я з них живих шкури здирав!»

П і п (пручаючись). Відступися! (Утікаючи.) Прокляну!

(Регоче). Райська душечка? Зараз полетиш

О в е р к о (хапаючи «відьму» за патли). Шептуха? Зараз полетиш у рай! З

бомагою, та ще й з печатями...

Ш е п т у х а . Куме, рятуй! Куме!

Здригнувся О в е р к о і на мить відпустив шептуху. Побігла клята баба з двору,

як молода. А тим часом другий «нечистий» сам зняв з себе личину.

Л і р н и к . Хрущ?

П о в о д и р . Ви? Дядечку?!

Х р у щ . Простіть, люди... Лихий підмовив... Хотів дитя своє викупити... Тьфу!

Йде геть, по-старечому шкандибаючи. П о в о д и р , дивлячись йому вслід,

заплакав.

О в е р к о . «Лихий... » А щоб вам... (Подорожнім.) Ну то, значиться, спасибі...

Підмогли... Усім тепер ціну знаю... Тепер мене не залякаєш... (Йде у хату.)

П о в о д и р . Підмогли...

Л і р н и к . Не журися... До світанку ще далеко.

«Та бодай тебе побила лихая година»

Тихо в хаті. Спить О в е р к о , мов праведник. Раптом поволі розійшлися двері,

заскрипіла підлога, щось стукнуло-грюкнули... Схопився О в е р к о і бачить:

стоїть посеред хати та скриня, у яку... А з неї поволі піднімається М и к и т а .

М и к и т а (сумно, тихо). Здрастуй, мій побратиме вірний...

О в е р к о (ледь ворушачи губами). Здрастуй...

М и к и т а . Чи згадуєш погубленого тобою Микиту?

О в е р к о . Згадую...

М и к и т а . Чи каєшся, що вкоротив йому віку?

О в е р к о . Каюся! Ох як каюся... Прости... Сам не відаю, як воно вийшло...

М и к и т а (озираючись). І де ж те прокляте золото?

О в е р к о . У печі... (жалібно). Згинь, Микито! Ти ж щира душа... Не годиться

тобі упирем по ночах блукати... Згинь. Не губи...

М и к и т а . Тю на тебе... Не упир я... живий, «побратиме». (Торкається Оверка

рукою.)

О в е р к о . Живий? Змилуйся, Микито! Прости!

М и к и т а . Прощу! І за себе, і за Дарину, якщо сам, без принуки, віддаси той

скарб...

О в е р к о . Увесь!?

М и к и т а . Увесь. Це козацьке золото, Оверку. На зброю, на захист землі-

матінки заповідане...

Пауза.

Я можу його і так узяти, але не хочу... Хочу, щоб ти сам, по щирості, не

жалкуючи, віддав...

О в е р к о . Віддам! Не жалкуючи! По щирості! (Біжить, до печі.)

М и к и т а . Я вірив, що ти схаменешся... Подужаєш себе задля святого діла...

О в е р к о (відкриваючи заслінку). Тут... Тягни...

М и к и т а лізе у піч і тягне мішок. Задзвеніло прокляте золото. Затремтів

О в е р к о , вихопив з запічка сокиру і заніс її над Микитою. І в цю мить з печі,

мов з неба, стрибнула пишноволоса, чорнява д і в ч и н а , тримаючи в руці

важезний козацький пістоль.

Д і в ч и н а . Кинь сокиру, нелюде!

М и к и т а (озирнувшись). Кири...

О в е р к о (випустивши сокиру). Дарина!

Д а р и н а . Вона... (Микиті). Чи ж не казала тобі: «Не шукай сумління у

зрадника, бо знайдеш смерть»?

О в е р к о кинувся до дверей, але М и к и т а встиг його перехопити.

М и к и т а . Не ворушись... Бо не стерплю... Приголублю...

О в е р к о . Відпустіть...

Д а р и н а . Клади на стіл Микитин гаман...

О в е р к о (кинувши гаман). Відпустіть! Це не я... Це воно, прокляте...

Підмовило... Воно...

Д а р и н а . Тьфу! І як таких земля носить... Лізь у скриню!

О в е р к о . Навіщо?

Д а р и н а . Лізь!

О в е р к о (лізучи у скриню). Ненавиджу вас усіх! Ненавиджу!

Д а р и н а (закриваючи скриню). А згинь, пропади! (Передихнувши.) Хай

посидить до світанку... А там хай люди розсудять...

Кладе на стіл пістоль. М и к и т а , опустивши голову, стоїть біля печі.

«Скажи мені, серце, правду»

А коли нарешті наважується підняти голову, то бачить уже не ущипливого

химерника Кирила, не запальну месницю, а ту тиху дівчину-голубку з обличчям,

осяяним лагідною посмішкою, яка марилася йому в чумацьких мандрах. Ще

недосяжнішу, ніж колись...

М и к и т а (зітхнувши, знічено). Піду...

Д а р и н а (лагідно). Куди, Микито?

М и к и т а . Людей покличу.

Д а р и н а . Чого ти мене все лишаєш і лишаєш, Микито?

М и к и т а . Вернуся...

Д а р и н а . Підійди до мене...

М и к и т а . Навіщо?

Д а р и н а . Щось спитаю...

М и к и т а підступає ближче.

Чи будеш мене сватати, Микито?

М и к и т а . Знову глузуєш? (Спалахнувши). Не буду!

Д а р и н а . Чому?

М и к и т а . Лукава ти вельми! Та й не підеш за мене... Такого...

Д а р и н а (зітхнувши лукаво). Піду, Микито, бо мушу...

М и к и т а . Чому мусиш?

Д а р и н а (посміхаючись). Бо пропадеш ти без мене...

М и к и т а . Отак? Гадаєш, що будеш крутити мною, як циган світом? Е ні,

дівчино люба... (йде до дверей.)

Д а р и н а (наздоганяючи його). Ні... (Схиливши голову йому на груди). Я так

тужила за тобою... Летіла до тебе... (Схлипує.) А ти... Відрікаєшся...

М и к и т а . А я... Хоч подивитися на тебе хотів.

Д а р и н а . Дивись...

М и к и т а . Дивлюся... Сердешна моя... хитрунка...

Хтось стукає у двері.

Д а р и н а (О в е р к о вим голосом). Хто там?

М и к и т а , усміхнувшись, хитає головою. Чути голос Х р у щ а: «Це я, Оверку!»

Заходьте!

Х р у щ (відчиняючи двері). Не спиться... Сором пече... Не розказуй нікому...

(Помічає Микиту і Дарину.) Діти... (З болем.) Спасибі, що примарилися,

потішили... (Йде до них.) Не щезайте, діти мої...

Д а р и н а (обнімаючи його). Таточку! Не щезнемо більше... Не бійся...

Х р у щ (цілує її). Жива? І ти, Микито, живий?!

М и к и т а . Живіший, аніж будь-коли...

Х р у щ . А Оверко казав... Де ж він?

Д а р и н а (показуючи на скриню). Отам сидить... Він хотів Микиту погубити...

От я його у скриню... Щоб не втік.

Х р у щ (підходячи до скрині). Тихо... Дивись, щоб не задихнувся...

М и к и т а . Еге... (Дарині.) Відчиню на хвилину.

Відчиняє скриню. Всі нахиляються над нею і німіють.

Д а р и н а . Черепки?!

М и к и т а . Черепки... А він куди дівся?

Д а р и н а (злякано). Це я його прокляла... Я...

Х р у щ . Не ти, дитино, а земля-мати... Вона знає: у кого нема душі, той не

людина, а так... черепок.

Обнялися... і пішли не озираючись.