Ірина ЩУКІНА

«Якби мені достати струн живих,Якби той хист мені, щоб грать на них, Потужну пісню я б на струнах грала,

Нехай би скарби всі вона зібрала,Ті скарби, що лежать в душі на дні,

Ті скарби, що для мене таємні,Та мріється, що так вони коштовні,Як ті слова, що вголос невимовні».

Леся Українка

СВІТ МУЗИКИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Ц ьогор іч 1 серпня м инуло сто р о к ів від дня, коли ск ін чився зем ний шлях Л есі У кра їнки (Лариси П етр івни Косач)

Ім'я славетної письменниці на сторінках музичного журналу, мабуть, асоціативно сколихне спогади зі шкільних років і пригадається, що вона чудово гра­

ла на фортепіано та навіть склала поетичну елегію сво­єму улюбленому інструментові, а з послідовності назв віршів циклу «Сім струн» створила уявний звукоряд; що любила українські народні пісні й співпрацювала з Ми­колою Лисенком, а головний герой її драми «Лісова піс­ня» має неабиякий хист до музики, бо магічною силою звуків сопілки здатен розбудити природу від зимового сну і причарувати лісову царівну Мавку... Але це-лиш е перший, найдоступніший рівень інформації. У леща­тах навчальних планів загальноосвітніх закладів немає можливості поглиблено вивчати музичні аспекти твор­чості поетів, а в спеціалізованих музичних закладах, ясна річ, стоять уже зовсім інші завдання. Тож спробуй­мо осягнути Світ Музики Лесі Українки, наскільки це до­зволять межі журнальної статті.

Дуже часто, коли йдеться про багатогранність твор­чої натури письменниці, згадують саме про її музикаль­ність, і цілком закономірно, адже музика для н е ї- це світ натхнення, праці, джерело духовної сили і філософської мудрості, особливий утаємничений простір душі...

У житті поетеси важливе значення завжди мали дві му­зичні сфери в органічному поєднанні: класична музи­ка і народна. Пояснення цьому слід шукати у родинних традиціях, адже в бутті українських дворян Драгомано- вих (рід матері) й Косачів (батьківський рід) нерозривно співіснували аристократичність і демократизм. Старші й менші формувалися як особистості у народнопісенному середовищі, знали безліч пісень і прекрасно їх викону­вали. Невід'ємною складовою виховання було й навчан­ня гри на музичних інструментах, відвідування концер-

Лариса Косач (Леся Українка). 1886 р.

4

Фото

н

дл

дн

р

Му

тр

рм

Гі

рг

і У

кп

дїн

кі/

і (М

ЛЛ

УЮ

Фото

на

дане

Му

зеем

Ле

сі Ук

раїнк

и (М

ВДУК

)

тів і театральних вистав, улаштування домашніх імпрез і спектаклів із музикою.

Взагалі родина поетеси була багата на таланти. Зга­даймо маму Лесі Українки, відому письменницю, фольк­лориста й етнографа, громадського діяча Олену Пчіл- ку (Ольгу Петрівну Косач). Вона збирала і досліджувала український фольклор, приміром, її ґрунтовну працю «Украинские колядки (текст волынский)» надрукува­ли у чотирьох номерах журналу «Киевская старина» за 1903 рік і окремим відбитком. За твердженням знаного етномузиколога, чоловіка Лесі Українки Климента Квіт­ки, Олена Пчілка не мала навіть елементарної музичної освіти й не грала на жодному інструменті, проте створи­ла мелодії, які стали народними. Широко відома її пісня «Без тебе, Олесю», що увійшла до збірника Миколи Ли­сенка як українська народна, а також центральна мело­дія до драми «Лісова пісня» (№ 8 - «Як солодко грає...»). Леся Українка навіть не здогадувалася, що автором зна­йомої з дитинства мелодії є її мама. Додамо, що Олена Пчілка написала дві оперети для дітей, в музичній осно­ві яких лежав український фольклор, - «Кармелюк» і «Дві чарівниці».

Своє захоплення народною творчістю Олена Пчілка передала дітям. Вони зростали без гувернерів, в атмо­сфері народного побуту, української обрядовості, їзди­ли разом із нею до селян записувати зразки усної на­родної творчості. Згодом Леся Українка з особливою теплотою згадувала село Жаборицю на Звягельщи- ні, куди мама вивозила її, ще зовсім маленьку, разом із братом Михайлом, літувати зі свідомим наміром запо­лонити їхні серця українським народним духом. У нос­тальгічних спогадах про ті далекі дні дитинства, коли, за словами поетеси, «золотим дощем лились пісні», й на­родилася поліфонічна драма-феєрія «Лісова пісня»...

Окрім того, змалку Леся була добре обізнана з фольк­лористичною діяльністю дядька Михайла Драгома- нова, його друзів і однодумців - Миколи Лисенка, Ми­хайла Старицького, Павла Чубинського, Володимира Антоновича та інших. Ольга Косач-Кривинюк, молод­ша сестра поетеси, зазначала, що серед перших Леси- них читанок, а читала вона з чотирьох років, були томи праць Павла Чубинського з казками та піснями («Труды этнографическо-статистической экспедиции в Юго- Западный край»). Тож не дивно, що з роками, розумію­чи, що може прислужитися справі збереження традицій української культури, Леся Українка сама почала запи­сувати народні пісні. Причому, маючи спеціальні музич­ні знання, вона здійснила унікальні записи мелодій до тих словесних текстів, які на той час уже були зафіксова­ні іншими фольклористами, і додала нові.

Передусім її увагу привернули давні обрядові пісні, які тоді (кінець XIX століття) вже помалу зникали, а також пісні ліричні. Вона писала: «...мені завжди здається, що коли де можна добачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях та в коломийках < ...> ніж в баладах та піснях історичних».

Наділена від природи музичним талантом, Леся Укра­їнка, проте, не мала абсолютного слуху, який би дозво­ляв їй із легкістю записувати мелодію безпосередньо від виконавця. Вона підбирала мелодії на фортепіано і потім зазначала нотами на папері.

Наприкінці 1891 року 20-літня Леся з неприхованою гордістю і піднесенням повідомляла Михайлові Драго- манову: «...за чотири місяці маю півтораста обрядових

пісень зібраних! <...> Тепер, наломившись на запису- Олена Пчілка

ванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою кінєщ^юГ-3 <.„> А вже збірників пісень без голосів я тепер не при- початок 1898 р. знаю». Коли ж у кінці 1893-го Іван Франко запропону­вав Лесі Українці подати фольклорні записи до журналу «Житє і слово», вона вже мала записаний в селі Коло- дяжному обряд «Купала на Волині» й з радістю почала готувати його до публікації. Надсилаючи Франкові тек­сти пісень разом із мелодіями, вона образно аргументу­вала: «Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки напо­ловину жива». Однак вийшла друком лише літературна частина праці (49 текстів). Із великої добірки записаних мотивів уціліло тільки чотири нотних автографи.

У Колодяжному були записані також інші пісні, що уві­йшли, за коментарем Ольги Косач-Кривинюк, до двох великих зошитів. На сьогодні відомий один із них. Лише початкові його сторінки містять нотні рядки. Далі в ро­боті щось змінилося. Записи продовжила сестра Ольга, а коли ж знову з'являється почерк Лесі Українки, нотних текстів уже нема. Про подальші факти нотування фольк­лорних зразків ні сама поетеса, ні мемуаристи чи до­слідники не згадують.

Нині відомі лише 26 нотних записів Лесі Українки: 5 із них зберігаються в Інституті літератури НАН України, 18

А '1 Г \ 1 З І М У З И К А

Титульна сторінка першого видання збірки

- у Волинському краєзнавчому музеї, 3 - у Державному музеї музичної культури імені Михайла Глинки у Москві, хоча, за наведеними з листа словами Лесі Українки, її му­зичний фольклористичний доробок становив щонай­менше 150 мелодій. Спробуємо охарактеризувати його наявну частину.

Особливість нотних записів Лесі Українки полягає в тому, що вони максимально автентичні й водночас збе­рігають унікальний образно-емоційний світ української пісні таким, яким його сприйняла поетична душа пись­менниці. «Интеллектуальный и моральный облик Леси Украинки, - зазначав Климент Квітка на схилі літ, працю­ючи професором Московської консерваторії, - ее очень большая образованность (гуманитарного характера), ее уважение к народному творчеству и общение с крупным исследователем этого творчества М. Драгомановым устраняют всякую мысль о том, чтобы она могла созна­тельно вносить какие-нибудь изменения, воспроизводя народные песни для записи». Щоправда, ці слова стосу­валися її особистого виконання пісень для запису, але ж, за словами письменниці, «натуру важко одмінити».

Власноручні записи Лесі Українки, а також пісні, запи­сані з її голосу, становлять певний інтерес для музичної фольклористики, оскільки містять унікальні мелодії та окремі варіанти виконання пісень, яких немає в робо­тах інших збирачів, подають додаткові відомості у при­мітках і посиланнях на фольклористичні джерела. Фа­ховий рівень записів досить високий, а ретельність і скрупульозність фіксування місцями просто вражають.

Привертають увагу італійські музичні терміни, зазна­чені в автографах. Окрім загальновідомих, знаходимо й вишукані, з тонким смаком і відчуттям настрою підібра­ні слова й фрази, - деякі з них фактично не зустрічають­ся у нотних виданнях: pregando, fieramente, gridando... Фольклористка детально вказує темпові, настроєві, аго- гічні відтінки виконання.

У записах Лесі Українки переважає палітра з півтонів: Allegretto - не весело, а веселенько, Andantino - не спо­кійно йдучи, а ледь поспішаючи, Andante quasi allegret­

to - у темпі спокійної ходи, але з певним пожвавленням, схвильованістю. Проте збирачка використовує й термі­ни, що вказують на граничні характеристики. Приміром, єдине визначення на початку пісні «Туман танок водила»- Lentissimo - максимально повільний темп, який, ма­буть, існує лише теоретично в арсеналі музичних термі­нів, а в поєднанні з фермато на кожному з трьох почат­кових звуків створює ефект своєрідної медитації, коли можна вслухатися, як кожен звук живе у просторі...

В листі до Михайла Драгоманова у грудні 1890 року Леся Українка писала: «Тепер я слухаю Вашої ради і "спа­саюсь від українсько-російського невежества": вивчила недавно італьянську граматику і тепер для вправи чи­таю книжки, хочу скоріше навчитись добре тямити по- італьянськи, аби перекласти "Dialoghi Leopardi"». Оче­видно, налаштованість на перекладацьку роботу, яка передбачає володіння смисловими відтінками слова, вплинула певною мірою і на характер фольклористич­ної праці.

За спогадами Григорія Кисельова, автора дослідження «Сім струн серця: музика в житті і творчості Лесі Україн­ки», який мав нагоду безпосередньо спілкуватися з Кли- ментом Квіткою, поетеса любила співати народні пісні й часом імпровізувала в народному стилі. Микола Ли- сенко і Климент Квітка здійснювали записи і від Олени Пчілки, і від Лесі Українки, розуміючи, що вони «були настільки органічні натуральні співачки в народньому стилі, що їх власні варіяції мали таке саме значіння, як і варіяції, що їх робить звичайно селянка, і не відрізняли­ся від народніх» (Климент Квітка).

Уся фольклористична спадщина Лесі Українки і, зо­крема, її власноручні нотні записи увійшли до 9-го тому останнього, 12-томного зібрання творів письменниці, що вийшов друком у 1977 році під назвою «Записи на­родної творчості. Пісні, записані з голосу Лесі Українки».

* * *

А як же сфера «класичної» музики? Зрозуміло, що фольклористичні записи були зроблені саме завдяки володінню музичною грамотою. Першою вчителькою музики Лариси Косач була її тітка Олександра Косач, а згодом вона навчалася у дружини славетного компози­тора Миколи Лисенка Ольги О'Коннор. Дівчинка дуже швидко й успішно опановувала навички гри на форте­піано. Але у 12 років їй зробили операцію на руці, і мрія бути піаністкою стала нездійсненною.

Утім любов до музики не згасла. Леся Українка впро­довж усього життя грала на фортепіано. «На мою дум­ку, грала Леся дуже гарно, - читаємо у спогадах її се­стри Ольги. - <„.> Грала так найчастіше вечорами,- без світла, в темряві, коли не дуже хтось слухав, - свої імпровізації. Власне, імпровізації, а не зафіксова­ні композиції, бо кожен раз це було щось інше. <...> Це була наче не музика, а розмова з„давнім своїм другом", фортепіяном, на різні-прерізні теми. <.„> Коли б Леся не мусіла була покинути вчитися музики, коли б вона набула потрібних теоретичних знань, то з неї був би напевно, - краще, ніж піяніст, - композитор (нарешті, перша жінка-композитор!). Але туберкульоз, що зана­пастив її щастя-долю й саме життя, і в цьому став їй на перешкоді».

«Коли я смуток свій на струни клала,З'являлась ціла зграя красних мрій,Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.Розстаємось надовго ми з тобою!Зостанешся ти в самоті німій,А я не матиму де дітися з журбою...Прощай же, давній, любий друже мій!»

(З елегії «До мого фортепіано»)

У листі до київського Музею Лесі Українки сестра по­етеси Оксана (її за специфічний характер у родинному колі називали «уксусом»), із позиції людини, яка свого часу готувалася вступати до Петербурзької консерва­торії, дає власну характеристику (зберігаємо автор­ський правопис): «Якогось тісного зв'язку з світовою му­зичною культурою у Лесі не було. Коло її знайомства з музикою було досить обмежене <.„> З природи незви­чайно до музики обдарована Леся, через різні неспри­ятливі обставини свого життя, систематично музики не вивчала ні практично, ні теоретично. Але що Леся му­зику дуже любила, то все-таки замолоду часто грала "для себе", хоч би й як дилетант, і досягла навіть знач­них успіхів. < ...> Улюбленими композиторами Лесі були майже виключно романтики Шуман, Шуберт, Мен­дельсон, Шопен, пізніше на ті часи "новий" Ґріґ. З кла­сиків - тільки Бетховен. Улюблені твори: Бетховена со­нати Cis-moll (№ 14 Sonata quasi una Fantasia, так звана "Місячна". - І. Щ.), C-moll, з неї зокрема Adagio (у Бетхо­вена є кілька фортепіанних сонат, написаних в тональ­ності до мінор: № 5, ор.Ю; № 1; № 8, ор.13 "Патетична"; № 32, ор.111. Кожна з них має Адажіо. - 1. Щ.), і особливо F-moll (т. зв. Appassionata), з пісень Шуберта - Erlkönig (балада «Лісовий цар». - І. Щ.), Мендельсона увертюра Sommernachtstraum (до комедії Шекспіра "Сон літньої ночі". - /. Щ.), аранж[ована] для фортепиано], і з його пі­сень - Auf Flügeln des Gesanges ("На крилах пісні". - 1. Щ.), Шумана Davidsbündler і Carnaval». Погодьтеся, як для «дилетанта», репертуар дуже солідний.

Свідомо чи, може, подеколи й несвідомо, Леся Укра­їнка знаходила способи втілення своїх знань, прагнень, творчих устремлінь у царині музики. Листи і спога­ди свідчать про її незгасаючу потребу нових музично- естетичних вражень: поетеса ходила до латинського костелу в Луцьку та віденської Stephan Kirche послухати гру на органі, відвідувала концерти та оперні постанов-

Бюрко Лесі Українки

Останнє фото Лесі Українки.Київ, травень 1913 р.

7

t9-а— —

tSL gfc 4* .

- Ifcf; t ^ " 1 ” "‘ .

^ ■> - e<(. e-

%

г*ёйШ ? ■Йг;w

і;.. Y f -

M

j . « » « , .

■ ^ /,г Іт : і J t

.* : / » >' ' * ' * 4 Ї ’ V

* -b “'* : % : ї

■ - V

;іж':§ щ Ш ш

Сторінка автографа Лесі Українки драми «Блакитна троянда»

ки у Києві й Відні, імпровізовані домашні імпрези у колі друзів і знайомих, постійно поповнювала нотну бібліо­теку, самостійно знайомилася з творами композиторів різних епох, стилів і жанрів.

1900 року Леся Українка разом із дядиною Люд­милою Драгомановою готувала концерт до 100-літ- тя від дня народження Генріха Гейне: розучувала з вокалістами твори різних авторів на його тексти, пи­сала реферат, а потім виступала на святковому вечо­рі Київського літературно-артистичного товариства як акомпаніатор і доповідач. Це був єдиний публічний ви­ступ Лесі Українки-піаністки.

А на початку 1890-х молода поетеса брала участь у домашніх постановках дитячих опер Миколи Лисенка «Коза-Дереза» та «Зима і Весна», а також оперети Оле­ни Пчілки «Кармелюк» для лялькового театру, висту­паючи в ролях «головного режисера, костюмера, бу­дівничого, коротко, творця сцени і артистів» (Ольга Косач-Кривинюк). Спробувала вона своїсили і в ролі ви­кладача музики - розкривала секрети гри на фортепіа­но сестрам Ользі й Оксані та маминій хрещениці Наталці Вишинській. Склала свій варіант тексту до пісні Робер- та Шумана - поезію «У путь! (На мотив Шумана)» (Музич­ну версію твору див.: Ірина Щукіна. Вірш Лесі Українки «У путь! (На мотив Шумана)» - твір відомий і незнаний // Слово і Час. - 2010. - № 6. - С. 61-76. - Ред.). Серед її лі­тературних творів: цикли поезій «Сім струн» і «Мелодії», наповнені звучанням народних мелодій прозові мініа­тюри («Весняні співи», «Така її доля», «Не всі тії сади цві­

туть») та інші. А промовиста назва першої збірки - «На крилах пісень» (Львів, 1893 р.) - узагалі звучить як девіз усього цього періоду.

Із початком роботи на ниві музичної фольклористики до Лесі Українки навіть часом приходило відчуття, що з неї «вийшов би далеко кращий музика, ніж поет». Про­те схиляємося до думки, що накопичення знань і до­свіду привело до усвідомлення, що вона - Поет. Безпо­середнє спілкування і творча співпраця з Майстром у царині музики - Миколою Лисенком, мабуть, також віді­грали свою роль. Донька композитора Галина підкрес­лювала, що їх єднала «особлива дружба, це вже справді була дружба митців-однодумців», і додавала: «Про Лесю в сім'ї він говорив з особливою побожністю».

Ми зупинились на музичних аспектах лише одного не­великого періоду життя Лесі Українки, але його основ­ні тенденції характерні й для подальших років. Зви­чайно, вони набували інших рис, а подеколи зникали у глибинах підсвідомості... Звернімось до автографа пер­шої драми письменниці «Блакитна троянда» (1896 p.). На другій сторінці, після списку дійових осіб і ремарки «Діється в самі новітні часи», проступають ледь поміт­ні літери і слова, написані олівцем. Мабуть, тоді, коли авторка розмірковувала над початковими фразами, її рука спонтанно виводила графічні зображення... Дру­кована літера «f», повторювана кілька разів, поступово трансформовувалася у виразний знак / у самому центрі письма, прописна літера «У» - в аколаду, а прописна «Д» - у хитромудрі скрипкові ключі, які остаточно «проявля­ються» при повороті на 180°. Чи це не візуальне свідчен­ня «присутності» музичного складника на підсвідомо­му рівні? У чомусь подібний, тільки з більшою кількістю нотних знаків малюнок міститься в рукописному хроно- топі поезій кінця 1896 - початку 1897 року.

Душею генія Леся Українка відчувала магічний вплив музики. Музика ставала тим джерелом високої енер­гії, яке надавало її слову особливої сили і відкрива­ло канал для сприйняття невимовного. Лише один приклад. На початку 1897 року був написаний на­рис «Голосні струни», який одержав першу і єдину в житті поетеси нагороду - золотий жетон Київського літературно-артистичного товариства, причому за умо­ви, що конкурсні роботи підписувались девізами. В тек­сті твору авторка конкретно вказала на те джерело, що наповнює твір неповторною енергетикою і стає чи не найсуттєвішим засобом розкриття психології головної героїні, емоційною підтримкою драматичного розвитку сюжету. Це - романс Роберта Шумана на вірші Генріха Гейне «Ich grolle nicht» («Я не гніваюсь»), що буквально наповнює звучанням написані слова. Прочитайте цей невеликий прозовий твір, не випадково визначений Іваном Денисюком як музична новела: в історії нерозді- леного кохання вгадується автобіографічність, і головна героїня грає сповнену відчаю імпровізацію на фортепіа­но, коли будь-яка розрада стає марною...

Власне, завдяки музиці Леся Українка познайомилась із майбутнім чоловіком. У 1898 році Климент Квітка за­писував українські народні пісні з голосу поетеси. Відто­ді їх єднала щира дружба, з роками - сердечна приязнь, а також спільна праця на ниві фольклору. Результатом їхньої першої спільної роботи стала збірка «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини та Звягельщини на Волині», що вийшла друком 1903-го. Невдовзі був під­готовлений збірник «Народні пісні до танцю (з нотами).

Фото

на

дане

Му

зеем

Ле

сі Ук

раїнк

и (М

ВДУК

)

З голосу Івана Франка та Лариси Косач. Списав К. Квіт­ка», але видати його не вдалося.

А 1908 року подружжя Квіток організувало і фінан­сувало фольклористичну експедицію на Лівобереж­ну Україну для запису творів самобутнього, на той час уже зникаючого жанру дум та історичних пісень. Коб­зарська гра так вабила Лесю Українку, що вона й сама мріяла навчитися грати на бандурі, навіть мала домов­леність із полтавським кобзарем (про що повідомляла в листі до Ольги Кобилянської 27 квітня 1906 року), але, очевидно, цим планам не судилося здійснитися.

Вражають обставини, за яких було організовано екс­педицію. Влітку 1907 року Леся Українка обвінчалася з Климентом Квіткою, а навесні 1908-го, після серйозно­го погіршення здоров'я, поетеса вирушила на консуль­тацію до Берліна, морально готова до третьої операції, хоча після попередньої їй здавалося, що більше не ви­тримає. Але... повернулася з усвідомленням, що має вкрай мало часу для втілення творчих планів. Операція була неможлива, лікарі рекомендували кліматичне ліку­вання. За медичними прогнозами жінці лишалося жити два роки...

Вона вирішила влаштувати запис співів кобзарів за до­помогою новітнього на той час пристрою для звукоза­пису - фонографа, причому власним коштом. Климент Квітка підтримав її рішення і звернувся від імені загад­кового субсидіатора (бо Леся Українка не хотіла розго­лошувати своє ім'я) до відомого фольклориста Філарета Колесси з проханням очолити експедицію. Йому наді­слали 565 австрійських крон - цілком можливо, що в тій сумі була частка посагу Лесі Українки. Просили ви­дати матеріали хоч найменшим тиражем, на будь-якому папері, наскільки стане коштів... Головна мета - зрозу­міла: зафіксувати і таким чином сприяти збереженню самобутнього мистецького явища української та й світо­вої культури.

В 1909 році Філарет Колесса доповідав про результа­ти подорожі на Третьому конгресі Музичного товари­ства у Відні, й учені світу вперше у фонографічних за­писах почули українських кобзарів. У 1910 та 1913 роках вийшли два томи «Мелодій українських народних дум», що стало визначним явищем світової фольк­лористики. Одержавши перший том «Мелодій...», Леся Українка написала Філаретові Колессі: «Тепер уже справ­ді можна сказати: "Наша пісня, наша дума не вмре, не загине"».

Сама ж письменниця наприкін­ці 1908 року в Ялті записала на фонограф ряд дум та інструмен­тальних п'єс від одного з найтала- новитіших кобзарів Харківщини Гната Гончаренка (Колесса здійснював записи на Пол­тавщині). Матеріали пе­редали до НТШ у Львів.«Мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопотів, покладених на цю справу,- зізнавалася Леся Українка Колессі, - <.„> дедалі більше впевняюся в нагальності спра­ви рятування дум».

Понад 50 років фонографічні валики із записами дум зберігалися в особистому архіві академіка Філарета Ко­лесси. Найважливіші з них реставровано на Всесоюз­ній студії грамзапису і вміщено на платівку, випущену до 100-ліття від дня народження Лесі Українки у 1971 році. На жаль, навіть після реставрації записи сприймаються з труднощами.

На одному з 19-ти валиків, надісланих Колессі від Лесі Українки і Климента Квітки, фольклорист Юрій Сливин- ський крізь шум і тріск почув жіночий спів. Валик був дуже пошкоджений. За мемуарами та листами вдалося встановити, що голос належить Лесі Українці. Перевіря­ючи якість валика, вона наспівала першу строфу балад­ної пісні «Ой заїхав козак та й з Україноньки». Поетеса у жодному разі не хотіла, щоб її спів став предметом нау­кових студій і навмисно його покреслила...

У передмові до виданого посмертно (у 1917-1918 рр.) двотомного збірника Климента Квітки «Народні мело­дії. З голосу Лесі Українки», до якого увійшло 225 (!) пі­сень, які поетеса зберігала в своїй пам'яті, читаємо: «Зо­всім малою, либонь п'ятилітньою дитиною запам'ятала Леся деякі весняні танкові пісні, тут уміщені, і то був не­свідомий початокіїчинности.За складанням свого збір­ника застала її остання смертельна стадія хвороби. Вона диктувала сі тексти ще кілька днів після того, як покину­ла від знесилення свою останню повість"Екбаль-ганем". Ото ж її життьова праця, почавшися з народної пісні і відбігши потім дуже далеко, скінчилася народною піс­нею...»

«Інші будуть співці по мені,Інші будуть лунати пісні,

Вільні, гучні, одважні та горді,Поєднаються в яснім акорді

І полинуть у ті небеса,Де сіяє одвічна краса,

Там на їх обізветься луною Пісня та, що не згине зо мною».

Фонограф початку XX ст. Належав1 відомому композитору і музикознавцю Миколі Аркасу