КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙЗ КУРСУ:

„Університетська освіта”

ЗМІСТ

Вступ

ТЕМА 1. Університетська освіта в контексті Болонського процесу

ТЕМА 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з

вищою освіти

ТЕМА 3. Організація навчального процесу в університеті

ТЕМА 4. Фахова підготовка у вищому навчальному закладі

ТЕМА 5. Бібліотека академії і правила користування її фондами

ТЕМА 6. Студентське самоврядування як невід’ємна складова

демократизації вищої школи

Додатки

2

ВСТУП

Дисципліна вивчається на освітньо-кваліфікаційному рівні «бакалавр».

Дисципліна “Університетська освіта” віднесена до циклу професійно-

орієнтованих дисциплін. На її вивчення відводиться 72 навчальних години.

Формою контролю є залік.

Структура занять з дисципліни „Університетська освіта” наступна:

– семінарських занять – 18 годин (9 занять);

– самостійна робота студентів – 54 години.

Мета вивчення курсу – ознайомлення студентів з особливостями

організації підготовки фахівців у навчальних закладах III – IV рівнів

акредитації в умовах Болонського процесу.

Завдання курсу полягає у теоретичній підготовці студентів з питань:

- розвитку системи вищої освіти України в контексті Болонського

процесу;

- організації кредитно – модульної системи навчання;

- створення студентського самоврядування як невід’ємної складової

демократизації вищої школи;

- структури та класифікації бібліотечного фонду академії та правил

користування ними.

Тематична схема курсу:

Тема 1. Університетська освіта в контексті Болонського процесу

Особливості розвитку системи освіти України в контексті

загальноєвропейського і світового освітньо-правового простору. Основні

етапи формування та впровадження принципів Болонського процесу.

Принципи вищої освіти в Україні: фундаментальність, гуманізація,

системність і дієвість виховного процесу, демократичність. Стратегічні

напрямки розвитку вищої освіти в Україні. Державна політика в галузі

освіти.

3

Тема 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з

вищою III – IV рівнів акредитації. освіти

Підготовка фахівців у навчальних закладах III – IV рівнів акредитації.

Доступність і якість вищої освіти. Наука у навчальних закладах III – IV

рівнів акредитації. Науково дослідницька робота студентів. Оформлення

результатів досліджень студентів у вигляді наукових статей та тез доповідей.

Участь студентів у науково – практичних конференціях.

Тема 3. Організація навчального процесу в університеті

Європейська кредитно-трансферна система та система накопичення –

ЕСТS. Поняття кредиту та модулю. ЕСТS як основа кредитно – модульної

системи навчання. Особливості організації навчального процесу в вищій

школі. Структура и порядок формування індивідуального робочого

навчального плану студентів. Система контролю знань і оцінка освоєння

дисциплін студентами.

Тема 4. Фахова підготовка у вищому навчальному закладі

Професійне й моральне становлення молоді. Єдність прав та обов'язків

українського студентства. Система професійної освіти в Україні.

Тема 5. Бібліотека академії і правила користування її фондами

Поняття бібліотечного фонду. Структура та класифікація бібліотечного

фонду. Функції бібліотечного фонду. Універсальні, галузеві, багатогалузеві,

спеціалізовані бібліотеки. Формування бібліотечних фондів академії.

Організаційно-функціональна структура бібліотеки академії. Правила

користування бібліотеками академії.

Тема 6. Студентське самоврядування як невід’ємна складова

демократизації вищої школи

Поняття студентського самоврядування. Ефективність роботи органів

студентського самоврядування як виховного засобу в справі формування

демократичного світогляду студентства. Мета студентського

самоврядування. Напрямки розвитку студентського самоврядування.

Діяльність профспілкової організації студентів та аспірантів.

4

ЛЕКЦІЯ 1 (4 години)

Тема: Університетська освіта в контексті Болонського процесу

План.

1. Передумови виникнення Болонського процесу.

2. Вища освіта в минулому.

3. Система освіти і вища освіта в Україні.

4. Болонський процес і перспективи законодавчого регулювання

розвитку вищої освіти в Україні.

1. Передумови виникнення Болонського процесу.

Вища освіта (англ. - higher education; фр. - enseignement supérieur) -

порівняно нове поняття. Воно виникло в середині XIX ст. після формування в

індустріальних державах повнорівневих систем освіти з пірамідальною

структурою. Нижні рівні охоплювали всіх (або переважну більшість) дітей

відповідного віку, а найвищий (власне вища освіта) — лише незначний

відсоток молоді віком 18-23 роки.

Така структура системи освіти зумовила виокремлення в ній трьох

рівнів:

1. Початкова освіта.

2. Середня освіта.

3. Вища (або „третинна”) освіта.

Також ця структура усталила загальне уявлення про вищу освіту як

вершинну стадію тривалого формування працівника - професіонала у

спеціальних установах - вищих навчальних закладах (ВНЗ).

Поняття „вищий навчальний заклад” (англ. - higher education

institution; фр. - établissement d'enseignement supérieur) y національних,

зарубіжних і міжнародних документах означає інституцію (установу,

юридичну особу), яка надає вищу освіту.

5

У Законі України „Про вищу освіту” встановлено, що „ВНЗ - освітній,

освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства

про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні

програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними

рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб

відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у

галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну

діяльність”. Створення, реорганізація, діяльність і ліквідація ВНЗ усіх форм

власності здійснюються згідно з чинним законодавством України.

Прообрази ВНЗ існували в багатьох стародавніх цивілізаційних

осередках як центри письменства, думок і знань, одне з основних завдань

яких полягало в їх трансляції молоді.

Немає збіжності поглядів щодо появи перших „справжніх” ВНЗ.

Наприклад, претензії Іспанії на першість у створенні ВНЗ доволі вагомі

(заклади університетського рівня існували на її території не лише в арабську

епоху, а ще за римських часів), але традиційно вважається, що перший

університет сучасного європейського типу з майже повною самоврядністю

студентів був створений в італійському місті Болонья далекого 1088 року.

Дещо пізніше почав функціонувати університет у Парижі, який став взірцем

суто державної установи, пристосованої для підготовки когорт нових

службовців вищих рангів і професорів. Набагато пізніше в різних країнах

з'явились професійні ВНЗ, що спеціалізувались з підготовки фахівців

морської, військової та інших справ.

Глобального поширення у світі дістала „гумбольдтова” (або „бер-

лінська”) модель університету (1809/10 навчальний рік). Її автором був

німецький гуманіст, філолог і філософ Вільгельм фон Гумбольдт.

Реформувавши гімназії, він поклав на новий Берлінський дослідний

університет (названий згодом на його честь) основну відповідальність за

наукові пошуки й розвиток фундаментальних знань. Особлива роль

6

відводилась аспірантурі й докторантурі, які покликані були готувати

науковців найвищої кваліфікації.

Ідея єдності навчання і досліджень швидко довела свою велику

ефективність, позаяк студенти левову частку періоду навчання перебували в

атмосфері наукового пошуку, в авангарді науки, адже їх професорами були

творці нового знання.

Зауважимо, що аж до середини XX ст. вищу освіту в університетах та

інших ВНЗ аналогічного рівня здобували лише кілька відсотків молодих

людей, з яких згодом формувалася адміністративна, військова, технічна й

наукова еліта індустріальних держав.

Початок другої половини XX ст. відзначився в розвинених країнах

багаторазовим збільшенням студентського контингенту. Це

супроводжувалося створенням великої кількості розташованих у невеликих

містах „нових університетів” (пеw ипіversities), а також тисяч спеціалізованих

професійних ВНЗ.

Урізноманітнення функцій, розмірів та інших характеристик ВНЗ

супроводжувалося збільшенням кількості варіантів внутрішньої структури;

розподілом повноважень в управлінні; форм фінансового, інформаційного і

кадрового забезпечення; підтримки якості навчального процесу, дипломів

тощо. Незважаючи на різноманітність залишалися домінувати ієрархічна

структура, поділ на частини за основними профілями підготовки фахівців.

Вочевидь, що не могло бути повної рівності й відповідності між

різними ВНЗ у межах однієї країни, тому внутрішньодержавна система вищої

освіти поділялась як за профілями підготовки - гуманітарна, технічна,

правнича, педагогічна, природничо-наукова та ін., так і за видами закладів -

університетська, не університетська та ін. Окрему групу становили заклади,

що надавали елітарну вищу освіту: університети Оксфорд і Кембридж у

Великобританії; Гарвард, Прінстон і Стенфорд у США; Великі школи у

Франції та ін. Унікальність їх освітніх послуг пов'язана з жорстким відбором

студентів із великої маси абітурієнтів, так і з великою тривалістю

7

функціонування цих ВНЗ, що зумовило високий рівень професійності

викладацького персоналу.

В останні десятиріччя XX ст. відбулися значні зміни в системі освіти,

насамперед у вищих її рівнях. Ринки праці змінювались так, що постійно

зменшувалася потреба в залученні підлітків і молоді, підвищувались вимоги

до тривалості навчання і щодалі більшою мірою від системи освіти

вимагалося надання випускникам професійної кваліфікації.

Упродовж другої половини XX ст. навіть у розвинених країнах

студентські контингенти зросли в десятки разів. Це виявилось можливим

тому, що поряд зі столичними „старими” університетами з'явилися численні

„нові”, при цьому недосконалі заклади середньої і післясередньої

професійної освіти трансформувались у політехнічні інститути чи вищі

професійні школи.

В умовах загальності вищої освіти різко загострилися проблеми її

якості й належного матеріально-технічного забезпечення. Актуальні вони й в

Україні, вищою освітою якої найближчими роками так само буде охоплено

переважну більшість молоді.

Події напередодні Болонського процесу

Узявши за певний зразок значним успіх у створенні європейського

економічного простору, країни-лідери Європейського Союзу - Франція,

Німеччина, Італія і Великобританія - стали ініціаторами проведення в червні

1999 р. у Болоньї представницької наради 29 міністрів освіти європейських

країн з метою проголошення утворення європейського простору вищої

освіти і прийняття так званої Болонської декларації.

Болонська декларація має на меті започаткування приблизно

десятирічного процесу скоординованих реформ і змін в європейській вищій

освіті. Цей процес має багато цілей, які зводяться до трьох:

1) значне підвищення конкурентоспроможності європейської вищої

освіти і освітніх послуг ВНЗ;

8

2) поглиблення науково-навчальної співпраці та координації,

подальше підвищення мобільності студентів, викладачів, дослідників,

адміністративного персоналу європейських ВНЗ;

3) підвищення якості європейської вищої освіти і здатності

випускників європейських ВНЗ до працевлаштування.

Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання

Болонської декларації у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли

було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується

на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та

культури інших країн і спільної для них культури.

Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та

університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії

університетів, що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої

Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським

університетам.

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був

особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була

розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні

цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню

зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до

процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Болонський процес (БП) - це процес європейських реформ, що

спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти (також

у документах зустрічається аналогічне поняття: європейський простір

вищої освіти) до 2010 року.

Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко

структурованим і проводиться 45 країнами, що беруть у ньому участь, у

співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду

Європи.

9

Згідно з цілями Болонського процесу до 2010 року освітні системи

Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

- учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї

країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого

навчання чи працевлаштування;

- привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб

мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у

Європу;

- Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а

висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток

Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Болонський процес заснований на міжурядовій угоді. Міністрами,

відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька

документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є

міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи Болонський процес, є

проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект "взаємного

міжнародного тиску" не можна недооцінювати.

Болонський процес не передбачає створення ідентичних систем вищої

освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш

цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше Болонський

процес намагається створити зв'язки, що направлені полегшити перехід

людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні

подібності систем дипломів, характерні особливості кожної окремої системи

освіти повинні бути збережені. Розвиток Болонського процесу повинен

слугувати полегшенню „трансляції” однієї системи освіти до іншої і, таким

чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити

можливості працевлаштування по всій Європі.

Існує декілька рівнів застосування Болонського процесу: міжнародний,

національний, інституційний.

10

Щодо міжнародного рівня, існує декілька видів співпраці і декілька

структур, що розвивають Болонський процес. Серед структур, що

спостерігають за розвитком Болонського процесу можна зазначити такі:

- Група по перевірці виконання Болонського процесу, яка складається

із:

а) усіх країн-учасниць;

б) Європейської комісії;

в) Ради Європи.

- Асоціація Європейських університетів;

- Національні спілки студентів Європи;

- Європейська асоціація закладів вищої освіти;

- Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО;

- Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти;

- Освітня Міжнародна Пан-Європейська структура;

- Союз конфедерацій промисловців та роботодавців Європи.

До цього ж, організовуються чисельні семінари по всій території

Європи, що проходять під офіційним знаком „Болонські семінари”. На них

обговорюються різноманітні документи щодо Болонського процесу,

перепони на шляху його впровадження, можливості для співпраці.

Кожні два роки організовується Конференція міністрів, де збираються

міністри, відповідальні за вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити

прогрес та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду.

На національному рівні здебільшого задіяний уряд, міністри,

відповідальні за вищу освіту, ректори конференцій та університетських

організацій, студентські спілки, а також, у деяких випадках страхові агенції,

роботодавці. Багато Європейських країн вже змінило своє законодавство у

відповідності з цілями Болонського процесу, а інші готуються зробити це. В

залежності від країни та ступеня розвитку її системи вищої освіти деякі

країни вводять Європейську кредитно-трансферну систему (ЕCTS),

11

обговорюючи структуру своїх наукових ступенів та кваліфікацій,

фінансування та управління вищою освітою, програми мобільності тощо.

На інституційному рівні задіяні заклади вищої освіти, їхні факультеті

та відділення, студенти, викладацький склад та багато інших діячів. Проте

важливо відзначити, що без впровадження на інституційному рівні, мало

чого можна досягти у Болонському процесу.

Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання

Болонської декларації. 21 країна підписала декларацію 19 липня 1999 року у

Болоні (звідси і назва всього процесу). Декларація встановлює такі цілі:

- встановлення системи, заснованої на двох основних циклах:

студентському та післядипломному;

- введення системи кредитів ЕCTS;

- сприяння мобільності шляхом подолання перешкод для

забезпечення руху студентів, вчителів, дослідників, адміністративного

складу;

- сприяння європейській співпраці у забезпеченні якості;

- сприяння необхідним європейським вимірам у вищій освіті.

Підписанню Болонської декларації передував інший документ,

прийнятий такими країнами: Францією, Німеччиною, Італією, Великою

Британією - Сорбонська декларація. Ця декларація забезпечила необхідний

поштовх до створення Болонської декларації і визначила вже у 1998 році

основні цілі Зони європейської вищої освіти.

Велика Хартія університетів - засіб об'єднання академічних ВНЗ

У червні 1987 р. представники 80 європейських університетів зібралися

для обговорення пропозиції про підписання Великої Хартії університетів

(додаток А). На цій зустрічі ідея була підтримана і обрана рада з восьми

членів. Це були керівники провідних європейських університетів і представ-

ники Ради Європи, які сформували робочу групу для розробки проекту

Хартії. Проект тексту Хартії був затверджений на конференції в січні 1988 р.

у Барселоні.

12

Офіційно Велику Хартію було прийнято 18 вересня 1988 р. ректорами

430 класичних університетів Європи у присутності багатьох представників

освітньої і наукової громадськості, урядовців та духовенства.

Понад десять років Велика Хартія залишалася „документом про

наміри” і не супроводжувалась активною організаційною діяльністю,

моніторингом виконання чи дотримання її положень тощо. Та після

створення Болонської декларації про гармонізацію систем вищої освіти і

формування на цій основі єдиного європейського простору вищої освіти

ініціатори Великої Хартії вирішили створити спеціалізований орган. Майже

за десять років після підписання Хартії Болонський університет і

Конфедерація спілок ректорів Європейського Союзу заявили про намір

заснувати Наглядову раду Великої Хартії університетів для контролю за

виконанням цих принципів.

Сорбонська декларація 1998 р.

Наприкінці 90-х років у Західній Європі загострилася суперечність між

вимогами об'єднаного ринку праці для осіб з найвищими кваліфікаціями,

необхідністю розширити мобільність студентів та молодих науковців і

недосконалістю механізмів - старих угод і договорів, Великої Хартії

університетів, Лісабонської конвенції та ін., - якими на практиці могли

послуговуватися керівники держав та їх освітніх систем.

Отже, поява Сорбоннської декларації 1998 р. (додаток Б) є вимушеним

кроком, спричиненим необхідністю інтенсифікувати освітньо-наукові

обміни, а також краще узгодити роботу вищої школи.

У цій Спільній декларації про гармонізацію архітектури системи

європейської вищої освіти міністри чотирьох політично і економічно

найпотужніших держав Європейського Союзу констатували:

- Європа вступає в період великих змін в освіті й умовах праці;

- навчання впродовж усього життя стає очевидною необхідністю;

13

- постала потреба розпочати побудову „європейського простору

вищої освіти” як засобу синергетичного посилення досягнень і позитивних

вимірів усіх європейських народів.

Болонська декларація від 19 червня 1999 р.

Існування певного консенсусу щодо необхідності освітнього

об'єднання Європи уможливило розширення кола учасників цього процесу.

На пропозицію міністра освіти Італії в Болоньї 19 червня 1999 р. відбулася

зустріч 29 вищих освітніх керівників з різних держав Європи, на якій

обговорювалась можливість розширення ідей Сорбонської декларації на

основі залучення даних і висновків європейських експертів з доповіді

„Тренди в європейських навчальних структурах”. До зустрічі був

підготовлений відповідний проект тексту Болонської декларації (Додаток В).

2. Вища освіта в минулому

Найпримітивніші школи як навчальні групи постійного складу

існували вже на першій стадії вирізнення людей з-поміж тваринного світу.

У племенах людей, що перебували на доаграрній стадії розвитку,

навчання відбувалось у групах ровесників, а наставниками були старі особи з

великим життєвим досвідом. Звісно, у них не навчалися письменності, тому

„випускники” хоча й здобували своєрідну „освіту”, проте залишаються

„неписьменними”.

У процесі розвитку аграрних соціумів і формування великих

територіальних угруповань з ієрархічною („пірамідальною”) системою

управління при розподілі праці, а також виникнення великої кількості

професій сформувався фах „писаря” - особи, яка мала графічні навички,

необхідні для формування на певних носіях текстів з ієрогліфів чи літер, а

також необхідних схем та малюнків.

За сприятливих обставин і у віддаленому минулому виникали осередки

знань, які й справді були академіями чи подобою університетів, наприклад,

14

Мусейон в Єгипті часів Птоломеїв. Він розташовувався в місті Олександрія,

яке наказав спорудити своєму архітекторові Дейнократу всесвітньо відомий

завойовник Олександр Македонський, спокушений поєднанням зручної га-

вані на березі Середземного моря, родючих земель і близькості виходу з

глибини континенту Африки річкою Ніл. Олександру не судилося побачити

завершення будівництва, бо він помер у Вавилоні й повернувся до

Олександрії в золотому саркофазі.

Воєначальник Птоломей захопив владу в Єгипті і оголосив новою

столицею країни недобудоване місто, архітектура якого була типово

грецькою і значно переважала багато в чому всі колишні столиці цієї

держави. Династія Птоломеїв багато зробила для перетворення Олександрії

на ще одне диво світу.

Відгукнувшись на пропозицію вигнаного з Афін філософа, історика й

непересічного оратора Деметра Фалерського, Птоломей І (Сотер І), який

незадовго до того написав книгу „Історія Олександра”, розпочав створення в

Олександрії центру культури і наук - Храму Муз (Мусейону). План Деметра

полягав в акумулюванні в Бібліотеці Мусейону найважливіших документів

різних країн світу, їх вивченні, перекладі грецькою й поширенні світових

знань.

Храм Муз почав функціонувати 307 року до н. є. і ще понад 20 років

успішно розвивався, оскільки Птоломей І, що було рідкістю серед тогочасних

можновладців, усвідомлював значення письма, грамоти і наук, а тому

витрачав на Бібліотеку багато коштів. Ще більшою мірою опікувався

Мусейоном його син Птоломей II, період царювання якого виявився

порівняно спокійним і тривав майже 40 років.

Пік розвитку Мусейону припав на царювання Птоломея III - фанатика

письменності, наук і образотворчого мистецтва. Йому вдалося зібрати в

Бібліотеці все, що на той час існувало грецькою мовою.

На момент прибуття в Олександрію наприкінці минулої ери Цезаря та

взяття ним шлюбу з Клеопатрою в Бібліотеці налічувалося близько 700 тисяч

15

рукописів - безпрецедентний для Стародавнього світу приклад. У Мусейоні

постійно працювало до 100 науковців і писців, продукція яких поширювалася

на всю територію Середземномор'я і, на щастя, багато здобутків наук греків

та інших тогочасних народів збереглося й донині.

Кілька сторіч в Олександрії успішно розвивалися філософія, історія,

географія, астрономія, фізика, медицина, математика, філологія, літературна

критика, понад усе - поезія. Було перекладено Біблію і багато інших

видатних творів. Найвідомішим з олександрійських математиків був Евклід,

який надав високої довершеності геометрії, а з фізиків - Герон, чиї

термодинамічні експерименти були перевершені лише за два тисячоліття у

Франції і Великобританії. Різнобічність знань Ератосфена допомогла йому

обчислити діаметр Землі з похибкою менше 100 км.

Першу велику шкоду Бібліотеці заподіяли солдати Цезаря, який

змушений був відшкодовувати збитки. Але цілковито знищив її халіф Омару

641 р., керуючись логікою: „Якщо у книгах йдеться не про те, що в Корані, їх

треба знищити. А якщо ж те, що в Корані, то вони не потрібні”.

Лише 1988 року було зроблено спробу відродити Олександрійську

бібліотеку у вигляді будинку діаметром 60 м зі зрізом, зверненим у бік моря,

що уособлювало сонячний диск - давнє традиційне єгипетське божество.

Олександрійський науковий центр не вважається першим уні-

верситетом, оскільки підготовка нових науковців і професіоналів різнобічної

компетентності не входила в його пріоритетні завдання. Тому на появу

перших університетів довелося очікувати ще понад тисячу років, коли

постала потреба у високоосвічених фахівцях для виконання різноманітних

державних та інших функцій.

За визнання першості у створенні закладів вищої освіти уні-

верситетського рівня сперечаються кілька країн Західної Європи, зокрема

Італія, Греція, Іспанія і Франція. Схоже, суперечки триватимуть і в новому

тисячолітті, а от щодо погодження шляху формування моделей університетів

досягнуто консенсусу, оскільки переважна більшість дослідників систем

16

вищої освіти вважають, що найпоширеніша нині „базова” (чи „класична”)

модель повного університету як групи вищих шкіл (факультетів, коледжів,

інститутів, департаментів, „навчальних одиниць” тощо) походить з Франції і

тому часто називається „паризькою”. Принагідно зауважимо, що сучасні

університети мають мало спільного в організації та функціях не тільки з

найвіддаленішим „предком”, а й з його численними „нащадками” -

університетами початку XIX ст.

Однак термін „університет” походить все ж не з Парижу, а з італійської

Болоньї, в якій майже на століття раніше (з 1088 р.) існувала подібна гільдія з

викладачів (майстрів) та студентів (учнів), де, однак, пріоритет у

найважливіших рішеннях належав студентам, які спочатку об'єднувались у

чотири спілки (або universitet), сформовані за місцем народження їх членів і

призначені для вирішення гостріших „непорозумінь” з місцевим міським

населенням і питань взаємодії з власними викладачами.

Від початку „університетизації” Європи перша модель закладу як

„Болонської студентської республіки” виявилася нежиттєздатною, друга ж за

часом виникнення - стійкішою. Тому Паризький університет був взірцем для

запозичення кілька сотень років. Це був доволі інтернаціональний заклад

вищої освіти і лише почасти наукових пошуків, оскільки, як зазначалося, під-

готовка науковців-дослідників становила його основне завдання.

Розпад розпливчастих середньовічних імперій і формування в Європі

національних держав висунули до університетів нові вимоги до підготовки

чиновників і керівників вищих рангів.

З часом університети стали обов'язковим атрибутом кожної незалежної

країни чи великого князівства. На жаль, разом з цим збільшилась також

кількість відмінностей між ними, хоча латина ще довго залишалася

міжнародною мовою всіх університетів. Дедалі частіше викладання

переходило на державну мову, значніше виявлялися національні особливості

й вимоги держави та розколотої на частини Церкви.

17

Третьою за часом створення була англійська модель „університету-

інтернату” з власними традиціями і оригінальною структурою. її найзначніша

особливість полягала в тісному, тривалому і неформальному спілкуванні

студента з викладачем - тьютором (наставником). Ця взаємодія учня й вихо-

вателя є такою ж важливою для формування особистості молодої людини, як

регулярне відвідування лекцій, підготовка та участь у семінарах і дискусіях.

Внаслідок таких пріоритетів у британському університеті була особлива

атмосфера, сформувався осередок виховання національної еліти, що

уособилось у стереотипі „англійського джентльмена”.

Хоча кількість університетів постійно збільшувалась, вони залишалися

навчально-виховними і не перетворювалися на науково-дослідні заклади

(наукові пошуки були монополією тогочасних Академій наук). Зберігалася й

висока елітарність:

- до них вступали лише діти представників панівних верств

суспільства;

- програми і стиль навчання не змінювалися сторіччями;

- зміст предметів щодалі відходив від реалій життя та ін.

Таку саму велику роль почали відігравати й не університетські вищі

навчальні заклади - навігаційні (морські) школи, заклади для підготовки

артилеристів, інженерів-будівельників (фортифікаторів) та ін. Усі вони

входили в систему оборони відповідної країни і були не лише елітарними, а й

закритими закладами.

Лише університети, поступово мілітаризуючись (вводилась уніформа,

була заборонена поява і праця в них жінок тощо), залишалися доступнішими,

хоча схоластика і заскніння безупинно посилювались. У такому вигляді

класичні університети втрачали багато позитивних рис.

Четверта модель університету була втіленням в освіті відомого

принципу меритократизму. Нагадаємо, що цей принцип передбачає таке:

управляти суспільством і виконувати в ньому важливі функції мають право й

18

повинні лише найталановитіші та найздібніші незалежно від їх соціального

походження.

Для постачання у Великі школи відповідного контингенту молоді у

Франції було реформовано нижчі рівні освіти, створено „репетиторську” 1 -

3-річну „після середню” ланку у вигляді „підготовчих класів”, розроблено

ефективну систему заохочення учнів шкіл до докладання великих знань для

досягнення максимальних результатів у навчанні.

І результати були вражаючі: більшість наукових досягнень Франції у

XIX ст. здійснили випускники Великих шкіл. І хоча під тиском потреби

навчати широкі контингенти „менш талановитих” (вступ до Великих шкіл і

досі відбувається шляхом наджорсткого конкурсу) уряд Франції відновив

університети (вони навчають більшість студентів країни), проте Великі

школи з їх „кореневою системою”, як засвідчують результати соціологічних

опитувань, залишаються в уявленні французьких громадян найвищим

досягненням їх країни в освіті.

Втім, розвиток у сучасній Франції системи освіти і наукових

досліджень спричинився до того, що нечисленні Великі школи втратили

колишнє значення щодо підготовки науковців, зберігаючи його щодо

формування національної адміністративної еліти.

Характерною ознакою саме європейського варіанта суспільного

розвитку у другому тисячолітті нашої ери стало постійне підвищення

відсотка освіченого населення, що виявлялось наслідком своєрідного

поєднання впливу релігії і тиску господарських потреб у вигляді активізації

торгівлі, удосконалення ремесел, технологій тощо.

Лідерами в народній освіті були країни, які прийняли протестантизм,

що покладає на батьків практично всю відповідальність за ознайомлення

своїх дітей зі Святим письмом, десятьма Заповідями і комплексом доволі-

таки прогресивних принципів протестантизму.

19

3. Система освіти і вища освіта в Україні.

Після проголошення незалежності України в серпні та її підтвердження

на референдумі у грудні 1991 р. реформи системи освіти дістали значного

розвитку та інтенсивності. Протягом 1992-1993 рр. було розроблено і

прийнято широку національну програму реформ „Освіта (Україна XXI ст.)”,

що передбачала підвищення стандартів освіти і досягненням європейської

якості атестатів та дипломів.

Другий етап змін у системі освіти України розпочався в 1995 р. і

полягав насамперед у санації мережі закладів і подальшому вдосконаленні

законодавчої бази. Початком його виявився Указ Президента України Л.

Кучми про розвиток вищої освіти (12 вересня 1995 р.). Цей документ викрив

недоліки в роботі вищої школи і окреслив шляхи її поліпшення. Частину

положень Указу було успішно реалізовано, зокрема реструктуровано систему

професійної освіти. Важливу роль відіграти в цьому декрети уряду про

глибоку реформу структури системи професійної освіти (23 травня 1997 р.) і

новий перелік профілів і фахів підготовки (24 травня 1997 р.).

23 березня 1996 р. Парламентом України було прийнято нову редакцію

Закону України „Про освіту”. Вона майже не враховувала тенденції розвитку

освіти в Європі.

В 1998-1999 рр. прийняті закони України „Про професійно-технічну

освіту” і „Про загальну середню освіту”.

Наприкінці 1999 р. на базі двох міністерств створено об'єднане

Міністерство науки і освіти; реформовано і підпорядковано новому

міністерству мережу дослідних педагогічних закладів та ін., створено майже

повну систему законів прямої дії для окремих рівнів системи освіти (закони

про дошкільну підготовку, вищу школу, позашкільне навчання, навчання

дорослих та ін.).

20

Структура і характеристики системи освіти України

Незважаючи на фінансові труднощі система освіти України зберігає

великі масштаби і забезпечує задовільну якість навчання.

Дошкільна освіта і виховання

Конституція України і Закон України „Про освіту” проголошують

доступність і безкоштовність дошкільної підготовки дітей у мережі

державних і муніципальних закладів. За роки незалежності ця частина

системи безперервної освіти України зазнала значних втрат.

Програми підготовки у цих закладах акцентуються на фізичному і

психічному розвитку дитини, формуванні навичок особистої гігієни,

соціальної поведінки, оволодінні рідною мовою, навчанні читанню,

арифметиці і письму (курс підготовки до початкової школи). Ще до

прийняття Закону України „Про дошкільне виховання і навчання” (11 липня

2001 р.) Міністерство освіти і науки України створило і затвердило Базовий

компонент дошкільної освіти, що визначає мінімальний і достатній рівень

навченості, розвитку й вихованості дитини на кожному віковому рубежі

дошкільного дитинства. Протягом 3—5 років було заплановано створити

програми навчання, що забезпечуватимуть досягнення зазначених цілей, а

також їх перевірку в дошкільних закладах. Міністерство науки і освіти

України розробило програму розвитку і вдосконалення дошкільної

підготовки дітей, що враховує світові тенденції, національний досвід і

досягнення.

Джерела фінансування дошкільної освіти різноманітні, включаючи

центральний, місцеві бюджети, підприємства і кошти батьків. Проте майже

93 % засобів системи дошкільної підготовки надходить з місцевих бюджетів.

Оскільки в деяких регіонах через повне зупинення підприємств припинилися

надходження до місцевих бюджетів, спостерігається значна нерівномірність

забезпечення дитячих садків.

21

Середня освіта

Як і в інших країнах, середня школа в Україні є ядром системи

обов'язкового навчання і підготовки молоді. Конституція України і Закон

України „Про освіту” проголошують безоплатність і доступність загальної

середньої освіти для всіх громадян України, що має три рівні:

початковий -3-4 роки;

основний - 5 років;

середній - 2 роки.

Згідно з прийнятим у червні 1999 р. Законом України „Про загальну

середню освіту” планується обов'язкова 12-річна середня освіта з циклами

тривалістю:

чотири (початковий) роки;

п'ять (основний) роки;

три (старший) роки.

На останньому циклі законом проголошується профільне поглиблене

вивчення групи предметів.

Професійно-технічна освіта

З поглибленням економічної кризи майже припинилося надходження

ресурсів від підприємств, що раніше брали на роботу всіх або більшість

підготовлених у системі професійно-технічного навчання кваліфікованих

робітників. Система базової фахової підготовки опинилась у складному

становищі. Уряд України почав рішучі кроки для виходу з кризи. Швидкими

темпами було реформовано та оздоровлено мережу професійно-технічних

закладів, зокрема Закон України „Про професійно-технічну освіту” від 10

лютого 1998 р. Нині, на відміну від дошкільних закладів, майже всі заклади

системи базової професійної освіти фінансує центральний бюджет України.

Система вищої освіти

Як відомо, налічуючи понад мільйон студентів, вищі заклали освіти

України утворюють мегасистему, що входить у групу найбільших у світі.

Найважливіша її структурна зміна полягає в розпочатому в 1992 р. процесі

22

перетворення з одноступеневої з єдиним дипломом спеціаліста на

чотириступеневу з чотирма дипломами.

Виші заклади освіти поділяються на чотири групи за рівнями

акредитації (І—IV).

Нижчу групу системи вищої освіти України становлять заклади

фахової підготовки І і II рівнів акредитації, що приймають на навчання як

випускників середніх шкіл, так і осіб з неповною середньою освітою. Трива-

лість навчання в них – 2-5 років. Велика частина цих закладів надає дипломи

молодшого спеціаліста із зазначенням відповідного профілю - медицина,

сектор виробництва та ін. Провідні заклади II рівня акредитації дедалі

частіше змінюють назву „училище”, „технікум” або „коледж”, дістаючи

право (при забезпеченні належної тривалості й якості навчання) видавати

дипломи бакалавра.

Ядром системи вищої освіти України запишаються університети,

інститути, академії, консерваторії та ін. Це група вищих закладів освіти III і

IV рівнів акредитації, що надають дипломи бакалавра (4 роки навчання на

базі повної середньої школи), спеціаліста (5 років навчання) і магістра (5або

6 років навчання). Як і всюди у світі, лише для медичних профілів навчання

триває довше.

Система післядипломного навчання

Створення і діяльність системи підготовки та вдосконалення кадрового

потенціалу вищих шкіл і науково-дослідних закладів є однією з

найважливіших і найскладніших завдань будь-якої розвиненої держави.

Успадкована Україною в 1991 р. система післядипломної підготовки не

могла її задовольнити, оскільки була лише фрагментом цілісної структури

СРСР. У період 1991-1995 рр. було зроблено організаційні та законодавчі

кроки для консолідації й розширення наявної мережі підготовки вчених і

викладачів вищих кваліфікацій, аз 1995 р. триває процес поліпшення її діяль-

ності. У ньому беруть участь уряд, кілька міністерств, академії наук та інші

органи й об'єднання.

23

З 1991 р. розширились і диверсифікувались аспірантура (підготовка

кандидатів наук) та докторантура. Практично всі вищі заклади освіти мають

аспірантуру.

Створення Міністерства науки і освіти України шляхом злиття двох

профільних міністерств передбачає подальше вдосконалення системи

підготовки та атестації науково-викладацьких кадрів вищої кваліфікації. Ця

система фінансується з ресурсів державного бюджету з подальшим

використанням випускників у державному секторі, а також приватних фондів

і ресурсів зарубіжних країн (останнє стосується підготовки вчених для інших

країн).

Частиною системи післядипломного навчання є окремі заклади і

підрозділи вищих закладів освіти та інститутів, призначені для стажування і

підвищення кваліфікації працюючих дипломованих кадрів. В умовах

скорочення бюджету відбувається санація цих структур, вони повинні

розширити спектр своєї діяльності за рахунок надання платних послуг, брати

участь у перепідготовці безробітних та ін.

Неформальна і безперервна освіта

Успадкована Україною система неформальної і безперервної освіти

була інтегральною частиною доволі розвиненої та узгодженої системи

Радянського Союзу. Ця система складалася з двох великих частин - для дітей

і дорослих. У першу входило багато державних позашкільних закладів. Усі

діти були учасниками позашкільної діяльності, понад 30 % навчалися в

особливих закладах (музичних, спортивних та інших школах).

Ліберальнішою була діяльність неформальною сектора з дорослими.

Відвідування занять було добровільним, але часто керівництво примушувало

своїх працівників старанно вчитися в неформальному секторі. Важливу роль

у цьому відігравали так звані народні університети, курси, гуртки, лекторії,

центри навчання і творчості. Загалом у цих заняттях брали участь мільйони

громадян України.

24

На початку 90-х років в Україні діяли понад 2200 позашкільних

закладів, більшість з яких орієнтувалася на розвиток інтересу молоді до

науково-технічної творчості, близько третини - на спортивну підготовку, не

такими численними були музичні та інші школи мистецтв. Загальний

контингент перевищував 1,9 млн. осіб (близько 30 % загальної чисельності

школярів). У період 1992—1993 рр. лібералізація законодавства надала

можливість заснувати недержавні позашкільні заклади (мовні курси, лекторії

з фінансів і бізнесу та ін.), що деякою мірою підвищило можливості

неформальної освіти.

Відбулася значна деідеологізація всієї позашкільної роботи з дітьми,

створено й упроваджено нові концепції і програми діяльності закладів

різного підпорядкування. Було утворено нові об'єднання, серед яких

найвідоміша всеукраїнська Мала Академія наук України. До традиційних

напрямів діяльності додався великий сектор, пов'язаний з екологією, участю

школярів у поглибленому вивченні стану навколишнього середовища та його

захисті.

На жаль, скорочення можливостей державного бюджету негативно

вплинуло на фінансування мережі позашкільних закладів. Відбулося

скорочення мережі позашкільних закладів, а із середини 90-х років їх

існування підтримується не так центральним бюджетом, як зусиллями

місцевих органів і оплатою частини послуг батьками дітей.

Значних втрат зазнала система безперервного навчання дорослих.

Майже припинило лекційну і видавничу діяльність таке потужне об'єднання

викладачів і вчених, як товариство „Знання” (підприємства і заклади не

мають можливості оплачувати його послуги), зникли пов'язані з вищими

закладами освіти „народні університети” (лекторії і курси для працюючих

осіб) та ін. Одночасно розширили активність державні та приватні курси

іноземних мов, лекторії з використання комп'ютерів тощо. Сформовано

систему надання дорослим нового фаху за їхні власні кошти або кошти

підприємств чи фондів (зокрема, зарубіжних).

25

Забезпечення якості освіти

Протягом 90-х років в Україні було сформовано цілісну систему

оцінювання і визнання навчальних закладів, а також контролю їх поточної

діяльності. Розв'язання першого завдання покладено на Державну

Акредитаційну Комісію (ДАК), другого - на інспекторів при міністерствах,

яким підпорядковані певні навчальні заклади. Для атестації кадрів створено

аналогічні структури (Вища Атестаційна Комісія та управління при

міністерствах).

Збільшення кількості приватних ВНЗ - а їх понад 188 - створює певні

утруднення щодо контролю і забезпечення якості навчання в них. Якщо вони

претендують на видання дипломів державного зразка, то повинні

дотримуватися всіх вимог, передбачених для державних вищих закладів

освіти.

Викладацький персонал системи освіти

В Україні підвищення освітньої кваліфікації і фахової компетентності

вчителів вважається одним з найважливіших завдань державних органів.

Вимоги до кандидатів у вчителі шкіл і викладачі ВНЗ включені в закони

України, втім, як і положення про їх соціальний захист та фінансову

винагороду.

Результатом подібного підходу є наявність спеціальної професійної і

психолого-педагогічної підготовки переважної більшості персоналу всіх

навчально-виховних закладів. Звісно, рівень формальних вимог до тривалості

попереднього навчання штатних працівників підвищується від дошкільних

закладів до університетів, але незмінний загальний підхід - відповідність

отриманої підготовки функціональним обов'язкам.

Вихователів, вчителів і викладачів в Україні готують заклади всіх

чотирьох рівнів акредитації: І (училища і технікуми) та II (коледжі) - для

дитячих садків і початкових шкіл, ПІ І IV - для підсистеми середньої

загальної і професійної освіти, а також для вищих закладів освіти.

26

Розвиток програм, методик навчання і контролю його результатів

Навчальні плани і програми окремих дисциплін розробляють і

пропонують до використання в державних навчальних закладах усіх рівнів

експертами Міністерства освіти і науково-дослідних педагогічних інститутів.

Як і інші держави, Україна змушена практично безупинно вдосконалювати

навчальні плани і програми дисциплін для більшості навчально-виховних

закладів.

Демократизація звільнила вчителів від необхідності дотримуватися

тільки однієї методики навчання - тієї, що рекомендована для конкретного

навчального року Міністерством освіти. Нині вони практично вільні в цьому,

вимоги до них стосуються тільки обов'язкового дотримання державного

стандарту обсягу матеріалу, але не засобів викладання і методів роботи з

учнями. Немає заборон і щодо перевищення стандарту. У нових умовах

вчителі мають право використовувати саме ті методи і засоби, що

відповідають їхнім індивідуальним особливостям. Важко знайти школу, де б

кілька вчителів не працювали за авторськими методиками і навіть

програмами. Це явище, безсумнівно, належить до позитивних змін в

українській системі освіти.

4. Болонський процес і перспективи законодавчого врегулювання

розвитку вищої освіти в Україні

Процеси європейської інтеграції дедалі сильніше впливають на таку

важливу сферу життя українського суспільства, як освіта.

На сьогодні 45 європейських країн включно з Україною підписали

Болонську декларацію, яка наголошує на необхідності європейської співпраці

у забезпеченні якості вищої освіти, підвищенні якості підготовки фахівців,

зміцненні довіри між суб'єктами освіти, мобільності, сумісності систем

кваліфікацій, посиленні конкурентоспроможності Європейської системи

освіти.

27

Існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті

Болонського процесу:

- надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей,

відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів

менше;

- недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як

кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою;

- збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між

сферою освіти і ринком праці;

- невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З

одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра,

їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони

акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

- система наукових ступенів складна у порівнянні з

загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в

Європі;

- неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля

такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що

їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів

акредитації разом узятих;

- відійшла в минуле колись добре організована для централізованої

економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової

системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не

створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через

усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі

реалізований;

- університети України не беруть на себе роль методологічних

центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна.

Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від

середньоєвропейського.

28

Проблема врегулювання розвитку вищої освіти в Україні у контексті

Болонського процесу надзвичайно актуальна, оскільки порушує питання

адаптування вітчизняної системи вищої освіти до загальноєвропейського

освітнього простору.

Для реалізації концептуальних засад Болонського процесу в Україні

необхідно:

- удосконалити двоступеневу структуру вищої освіти;

- прийняти прозорі та зрозумілі градації дипломів, ступенів та

кваліфікацій;

- використати єдину систему кредитних одиниць і додатка до

диплома;

- врахувати європейську практику організації акредитації та

контролю якості освіти;

- ліквідувати перепони для розширення мобільності студентів,

викладачів і дослідників;

- запровадити сучасні підходи інтеграції вищої освіти і науки у справі

підготовки магістрів та аспірантів;

- забезпечити подальший розвиток автономності та самоврядування у

системі вищої освіти і науки.

Реалізація цієї програми дасть можливість наблизити якість освіти до

вимог стандартів, напрацьованих європейською спільнотою, а також

запровадити систему кредитів, сумісну із Європейською кредитно-

трансферною системою навчання.

Освітяни прикладали чимало зусиль, щоб зберегти здобутки

вітчизняної освіти за будь-яких освітніх реформ. Серед них для вищої школи

основними с такі.

1. Фундаментальність — якість вітчизняної освіти, яка формувалася

зусиллями кращих представників професорсько-викладацького складу наших

університетів: історика М. Костомарова, хірурга М. Пирогова, фізика

М. Авєнаріуса, таких видатних вчених, як В. Антонович, В. Вернадський,

29

М. Грушевський, М. Драгоманов та інших. Фундаментальною має бути

загальна і професійна освіта. Це стане відповіддю на виклик глобалізації і

одночасно умовою розвитку інтелектуального ресурсу України, гарантією

виходу України на рівень країн, де інтелектуальна еліта здатна створювати і

впроваджувати високі технології.

2. Гуманізація — напрям, про який багато писалося і говорилося

попередні десятиліття, а початок якого був закладений з часів В. Мономаха,

філософії Г. Сковороди та П. Юркевича, інших українських гуманістів.

Злочинним для нашого суспільства є ігнорування історичного досвіду

"братських шкіл", Острозької й Києво-Могилянської академій, педагогічних

ідей гуманізації освітнього поля таких видатних мислителів, як Т. Шевченко,

І. Франт, М. Драгоманов, Л. Українка, В. Винниченко, М. Максимович. В.

Вернадський. Продуктивними є спроби в нових історичних і соціально-

економічних умовах переглянути підходи до гуманізації освіти видатних

освітян, педагогів-практиків А. Макаренка і В. Сухомлинського.

3. Системність і дієвість виховного процесу — пріоритетним для

системи вищої освіти є формування культури особистості на засадах

інтеграції компетентності та духовності професіонала.

Участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути

спрямована на її розвиток і набуття нових якісних ознак. Водночас слід

зважити на те. що ці зміни не мають привести до втрати кращих традицій,

заперечення національних ознак якості освіти. Орієнтація на Болонський

процес не має призводити до невиправданої перебудови традицій вітчизняної

системи вищої освіти, які є національним надбанням української вищої

школи, зокрема, широкий спектр знань студентів у галузі суспільних і

гуманітарних наук, що формують світогляд майбутнього фахівця.

Приєднання України до Болонського процесу слід розцінювати як

планомірну інтеграцію української вищої школи до європейського і світового

освітнього і наукового простору. Адаптація законодавства України до

законодавства Європейського Союзу — це тривалий процес узгодження

30

рекомендацій, вироблених країнами - учасницями процесу, створення зони

європейської вищої освіти та пріоритетів національної системи освіти.

Інтеграція освітніх систем має супроводжуватись і підтримуватися

створенням відповідного правовою поля. Радою ЄС було продеклароване

бажання сприяти процесу адаптації законодавства України до норм ЄС.

Однією з важливих складових стандартизації та інтеграції у світовий

освітній простір є якість вищої освіти.

Професійне виховання у вищій освіті має враховуватися Державною

акредитаційною комісією, завдання якої забезпечувати додержання вимог

щодо якості підготовки фахівців.

Особливе значення у визначенні якості вищої освіти відіграє система

оцінювання знань і рівня професійної підготовки фахівців. їх

конкурентоспроможність можна визначити статистичними методами.

За європейською системою кожний навчальний рік оцінюється у 60

кредитів. Кожному кредиту відповідає 25 астрономічних годин загальної

трудомісткості, до якої належить все: аудиторні, позааудиторні заняття,

практика, іспити, заліки. Поза межами цих годин лишаються дозвілля і

канікули. Кожна дисципліна оцінюється у п'ять-шість кредитних одиниць.

Дві третини одиниць мають припадати на основну програму, орієнтовану на

спеціальність.

20 кредитів, як передбачається, мас займати практика. У перерахунку

на навчальний рік виходить сумарне навантаження 1500 год. Тобто

кредитною системою передбачається нормальна інтенсивність навчальних

занять, з урахуванням чого, що студент за їх межами повинен займатися ще

чимось іншим.

Зрозуміло, що години - це формальна прив'язка, від якої у Європі нині

поступово відходять. Години — це зміст навчального процесу, виражений у

різних показниках; у знаннях, уміннях, компетенції. Турбуючись про якість

вищої освіти, Європа йде до вимірювання змісту освіти, а не часу, який

витрачається на його засвоєння.

31

Однією з передумов входження України до єдиного європейського

освітнього простору є досягнення системою вищої освіти України основних

цілей Болонського процесу, а саме:

- побудова Європейської зони вищої освіти як передумови розвитку

мобільності громадян із можливістю їх працевлаштування;

- формування та зміцнення інтелектуального, культурного,

соціального та науково-технічного потенціалу України як

складової Європи;

- посилення міжнародної конкурентоспроможності як

національної, так і європейської систем вищої освіти, підвищення

їх престижності у світі;

- змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив,

гроші та престиж;

- підвищення визначальної ролі університетів у розвитку

національних та європейських культурних цінностей (університети

як і носії національної та європейської свідомості);

- досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої

освіти.

Для цього в Україні введено ступеневу структуру вищої освіти,

формується система стандартів вищої освіти із застосуванням прийнятих у

Європі критеріїв, механізмів ти методів оцінювання якості вищої освіти.

Разом з тим, багато чого потрібно зробити, в першу чергу домогтися:

- визнання усіма учасниками освітнього процесу факту, що у

системі вищої освіти України історично склалося просторове і

часове поєднання здійснення академічної освіти та професійної

підготовки, тобто здобуття особою академічної та професійної

кваліфікацій;

- завершення нормативного та методичного забезпечення освіти

громадян України за двоступеневою структурою вищої

академічної освіти, яка відповідає базовому та повному рівням

32

вищої освіти, та професійної підготовки за дворівневою

структурою вищої професійної освіти, яка відповідає освітньо-

кваліфікаційним рівням молодшого

спеціаліста та бакалавра-спеціаліста-магістра;

- гармонізації вимог системи стандартів вищої освіти з вимогами

освітніх стандартів провідних університетів і стандартів

професійних спілок європейських країн та з прийнятими у Європі

критеріями, механізмами й методами оцінювання якості вищої

освіти (наприклад, застосування тестових технологій оцінювання

успішності навчання, сертифікації фахівців тощо);

- організації навчального процесу за модульним принципом та

використання системи кредитних залікових одиниць;

- введення прийнятних для Європи градацій дипломів, ступенів,

академічних кваліфікацій та додатків до дипломів;

- створення умов для розширення мобільності студентів, викладачів,

дослідників та управлінців.

Досягнення цілей Болонського процесу неможливе без застосування

таких складних і багатоаспектних механізмів та інструментів, як:

- перехід до чіткої структури ступенів освіти (ясність, порівнянність);

- впровадження Європейської кредитної трансферної системи (далі —

ЕСТS);

- забезпечення зближення систем контролю якості вищої освіти та

акредитації.

На цей час відбувається становлення нової парадигми економічних

відносин, у якій найголовнішою складовою є знання.

Слід зазначити, що інноваційна тріада освіта – наука - виробництво

працює неефективно. Розрив між цими складовими інноваційного процесу,

недостатня законодавча забезпеченість, концентрація зусиль великого

приватного капіталу на визискуванні природних монополій, людських

33

ресурсів, незацікавленість капіталу в запровадженні НТП - все це разом

призводить до негативних наслідків.

Розглядаючи проблему приєднання вищої освіти до Болонського

процесу, повинні наголосити на раціональній доцільності такого кроку.

Перша доцільність — економічна. Піднятися в економічному розвитку

можна лише через розвиток згаданої вище інноваційної тріади. Для рішучого

стрибка економіки потрібні значні інноваційні зрушення в усіх сферах

державного та суспільного життя. Наприклад, для створення потужної

основи електронного виробництва потрібні десятки мільярдів доларів, тоді як

для освоєння інформаційних технологій, вироблення інтелектуальної

продукції — в сотні разів менше.

Вивчити сучасні технології, передовий виробничий досвід ми можемо

шляхом долучення до освітніх та наукових програм країн Євросоюзу.

Оскільки багатьох галузей виробництва у нас або немає, або вони просто

знищені - спостереження за новітніми досягненнями науково-технічного

прогресу, участь у ньому можливі саме через освітній процес.

Другим спонукальним мотивом чи раціональною доцільністю є

нагальна необхідність брати безпосередню й активну участь у міжнародному

розподілу праці, в приєднанні до світових інформаційних потоків.

Третя причина - це соціальний фактор.

Співпраця з вищими навчальними закладами Європи спонукатиме

науково-педагогічних працівників по-новому ставити вимоги перед урядом,

щодо власних соціальних гарантій.

Під законодавчим урегулюванням розвитку освіти мається на увазі

посилення ролі і відповідальності держави за стан справ у вищій освіті. Цей

процес повинен проходити одночасно із підвищенням автономії і

самостійності ВНЗ, в першу чергу — університетів.

Основний зміст Болонської декларації полягає в тому, що країни-

учасниці зобов'язалися протягом 10 років зробити максимальна

порівнюваними свої освітні системи. Болонська декларація виокремила

34

проблему створення європейської системи вищої освіти як ключовий момент

для розвитку мобільності громадян, їхньої затребуваності, глобального

розвитку континенту.

Центральні положення Болонської декларації можуть бути зведені до

трьох пунктів.

1. Створення системи академічних ступенів, що були б максимально

порівнюваними, зокрема, за рахунок повсюдного введення уніфікованого

додатка до диплома або еквівалентного йому документа, запропонованого

ЮНЕСКО (у даний час навіть у межах однієї країни можна знайти

співіснування відмінних систем підсумкової атестації, що зводяться до

присвоєння відповідних кваліфікацій). Єдина система академічних

кваліфікацій у "болонських" країнах буде сприяти формуванню єдиного

європейського ринку висококваліфікованої праці, а також міжнародній

коикурентоздатності європейської вищої освіти як такої.

2. Перехід на дворівневу систему вищої освіти: бакалаврат (не менше

трьох років) і магістратура. Закінчення бакалаврату як завершеної вищої

освіти надає право займати вакансії на європейському ринку праці.

3. Уведення системи кредитів і механізмів, що відповідають кредитам,

оцінки. Система кредитів — має сприяти мобільності студентів, для яких

бажаним вважається принаймні один семестр навчатися поза стінами "свого"

ВНЗ, у тому числі за кордоном, і можливістю перезарахування результатів

атестації з прослуханих дисциплін. Принцип мобільності має поширюватися

не тільки на студентів, а й на викладачів.

35

ЛЕКЦІЯ 2 (2 години)

Тема: Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з

вищою освіти

План.

1. Студент і викладач в рамках Болонської системи освіти

2. Індивідуалізація підготовки фахівців з вищою освіти

1. Студент і викладач в рамках Болонської системи освіти

Автономізація ВНЗ, здобуття реальної незалежності, перехід від

командно-адміністративної до демократичної системи організації вищої

освіти по всій вертикалі управління дає можливість вузам більш повно

використовувати свої внутрішні і зовнішні резерви для перебудови освітньої

системи, впровадження нових демократичних методів викладання і взаємодії

студента і викладача.

Країни-учасниці Болонського процесу підтримують участь викладачів

та студентства ВНЗ у Болонському процесі і вважають, що лише активна

участь всіх партнерів в цьому процесі може забезпечити його успіх.

Країни-учасниці відзначають конструктивну участь студентських

спілок в Болонському процесі та підкреслюють необхідність залучення

студентства до подальших дій. Студентство є повноправним партнером в

управлінні вищою освітою. Країни-учасниці закликають університети та

студентство до більш активної участі в управлінні вищою освітою.

Підвищення відповідальності студентів за результати навчання,

виховання у них потягу до знань, формування у навчальному закладі

атмосфери культу наукових знань. Інакше кажучи, студенти мають

усвідомити, що знання потрібні не для того, щоб скласти іспити, отримувати

стипендію і невдовзі отримати диплом. Тільки знання дозволять зайняти

достойне місце на вітчизняному і зарубіжному ринках праці. Тому потрібна

докорінна перебудова навчального процесу в закладах освіти, щоб створити

36

умови перманентного здобування знань у процесі творчої наукової діяльності

студентів.

Забезпечити гнучкість програми навчання студента допоможе і

запровадження кредитно-модульної системи навчання. В чому суть цієї

системи? Сьогодні студент отримує певну кваліфікацію, диплом, у кращому

разі - з відзнакою, але в межах однієї спеціальності. А є категорія студентів,

здатних засвоїти не одну, а півтори або дві програми - суміжних і не

суміжних спеціальностей. Кредитно-модульна система навчання створює

умови мобільності для такого студента. Він може, наприклад, провчитись

якийсь час в одному ВНЗ і набравши певну кількість кредитів, перервати

навчання, а потім знову його продовжити. Або навчитись одночасно у двох

закладах.

Модернізація вищої школи неможлива сьогодні без пошуку

можливостей перетворення кожного студента з об'єкта на суб'єкт навчальної

роботи, демократизації і гуманізації відносин у системі „викладач - студент”,

конкретизації програми і змісту навчання, метою якого повинна бути

особистість студента, його професійні риси.

Потрібно орієнтувати освітянський процес на формування

професійного „Я” майбутнього спеціаліста, з'ясувати і забезпечити

сукупність умов для самореалізації можливостей і здібностей кожного

студента. Усе це потребує впровадження комплексу заходів і засобів, які б

стимулювали духовне, моральне та інтелектуальне збагачення особистості.

Студент повинен розвивати в собі здатність ефективно використовувати

змістовий потенціал предметів, що вивчаються, з метою збагачення власного

професійного багажу й розширення індивідуальної самосвідомості.

2. Індивідуалізація підготовки фахівців з вищою освіти

37

Нині гостро відчувається потреба у розробленні теорії і методики

особистого розвитку і професійного зростання студентів, підсумком яких

буде готовність і здатність самовдосконалення, самоутвердження і

самовираження особистості протягом усієї її професійної діяльності.

Потрібно концептуально обґрунтувати і розробити навчальні плани,

програми, підручники з урахуванням моделі сучасного спеціаліста.

Серед етапів індивідуального становлення особистості майбутнього

спеціаліста вирізняють:

- входження (зустріч з професією, усвідомлення специфіки

професійної праці, переживання перших вражень від обраної професії,

спеціальності та ін.);

- аналітичний пошук (організація діяльності й спілкування,

подолання труднощів, що виникли, активізація професійно-ціннісних

орієнтацій, домінування мотивів навчальної роботи і майбутньої професійної

роботи);

- утвердження (нагромадження досвіду професійних дій).

Саме поступовим переходом від етапу до етапу в професійній

підготовці студентів закріплюється їхня позиція щодо самих себе, якій

властива потреба в особистісному зростанні, нетрадиційному виконанні

професійних функцій, стійкому інтересі до професійного самовдосконалення.

Модернізація професійної підготовки у вищій школі неможлива без

оновлення її структурних елементів, серед яких важлива роль відводиться:

- особистісно-гуманітарній орієнтації навчальної інформації, змісту

освіти;

- системному баченню професійної діяльності;

- педагогічному діагностуванню й педагогічному моніторингу;

- становленню активної професійної позиції і творчого стилю

діяльності;

- формуванню рефлективної і комунікативної культури;

- засвоєнню методики творчої роботи та інноваційної діяльності;

38

- розвитку професійних здібностей.

Інформативно-описовий підхід, який здобув значне поширення у

традиційній освітній практиці, призводить до того, що майбутній спеціаліст

не може користуватися знаннями як інструментом практичної дії.

Випускники вищої школи нерідко відчувають великі труднощі при аналізі

визначенні цілей, проектуванні, мотивуванні, організації дій, контролю й

оцінки результатів. Проблема полягає в тому, щоб забезпечити заміну

інформативно-описового змістово-процесуальним підходом до організації

навчальної діяльності, при якому студент стає суб'єктом власної освіти і

професійного становлення.

3. Наука у навчальних закладах III — IV рівнів акредитації

На будинку корпусу Болонського університету більше тисяч років тому

було написано: "Немає університету без науки!".

Болонська декларація вимагає організації серйозної науково-

дослідницької роботи у ВНЗ, залучення до неї студентів.

Вузівська наука сьогодні має досить вагомі здобутки і показники. У

вузівському секторі задіяна більше половили докторів і кандидатів наук. Цє

суттєвий науковий потенціал, який в умовах особливого сприяння розвитку

науки і освіти в розвинених постіндустріальних країнах відіграє вирішальну

роль у інноваційному розвитку економіки. Отже, перспективним напрямом є

інтеграція університетської освіти і науки.

В Україні останнім часом активізувалася співпраця між науковими

установами НАН України, галузевими академіями та вищими навчальними

закладами. Успішно розвиваються технологічні парки як новітня форма

реалізації інноваційної моделі розвитку економіки України.

Активізувалася міжнародна діяльність, вона стає динамічнішою і

досконалішою. Сьогодні така співпраця здійснюється з іноземними парт-

нерами із 60 країн світу на основі 128 угод різною рівня.

39

Створення умов для нормальної наукової роботи у ВНЗ сприятиме

виготовленню науково-технічної продукції, її реалізації на ринку та

залученню талановитої молоді до виконання наукових досліджень.

Найважливішим завданням державної політики України в галузі освіти

є інтеграція навчальної, наукової і виробничої діяльності. Метою такої

інтеграції є розвиток науки і техніки, які виступають головними чинниками

розвитку суспільства.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України „Про Концепцію

науково-технологічного та інноваційного розвитку України” 1999р. № 37

пріоритетними напрямами державної підтримки у сфері наукового розвитку

є:

- фундаментальна наука, насамперед розробки вітчизняних наукових

колективів, що мають світове визнання;

- прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний

науковий, технологічний та виробничий потенціал і які здатні забезпечити

вихід вітчизняної продукції на світовий ринок;

- вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з

пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку;

- розвиток наукових засад розбудови соціально орієнтованої ринкової

економіки;

- наукове забезпечення вирішення проблем здоров’я людини та

екологічної безпеки;

- система інформаційного та матеріально-технічного забезпечення

наукової діяльності.

Наукова діяльність у вищих навчальних закладів забезпечується через:

- єдність змісту освіти і програм наукової діяльності;

- спрямування фундаментальних, прикладних досліджень і розробок

на створення і впровадження нової техніки, технології та матеріалів;

- створення стандартів вищої освіти, підручників та навчальних

посібників з урахуванням досягнень науки і техніки;

40

- розвиток різних форм наукової співпраці (у тому числі

міжнародної) з установами і організаціями, що не входять до системи вищої

освіти, для розв'язання складних наукових проблем, впровадження

результатів наукових досліджень і розробок;

- безпосередню участь учасників навчально-виховного процесу в

науково-дослідних і дослідно-конструкторських роботах, що провадяться у

вищому навчальному закладі;

- планування проведення і виконання науково-педагогічними

працівниками наукових досліджень;

- залучення до навчально-виховного процесу провідних вчених і

науковців, працівників вищих навчальних закладів та інших наукових

установ і організацій;

- організацію наукових, науково-практичних, науково-методичних

семінарів, конференцій, олімпіад, конкурсів, науково-дослідних, курсових,

дипломних та інших робіт учасників навчально-виховного процесу.

Одним з основних завдань системи вищої освіти є підвищення якості

знань студентів за допомогою залучення їх в наукову діяльність. Науково-

дослідна робота студентів є обов'язковою, органічно невід'ємною частиною

освітнього процесу і включається в зміст усіх дисциплін та видів навчальних

занять. Відповідно до Закону України „Про вищу освіту” для ВНЗ

характерним є єдність цілей і напрямів навчальної, наукової і виховної

роботи, тісна взаємодія всіх форм і методів наукової роботи студентів.

Метою цієї інтеграції є забезпечення всіх учасників навчально-виховного

процесу у науковій діяльності ВНЗ.

Професійна діяльність викладачів вищих навчальних закладів III-IV

рівнів акредитації складається із сукупності функціональних обов'язків, до

яких належить виконання:

1) навчальної роботи;

2) навчально-методичної робота;

3) організаційної, виховної та профорієнтаційної роботи;

41

4) науково-дослідної роботи;

5) наукової та навчально-наукової роботи зі студентами.

Навчальна робота – це робота, яка передбачає проведення лекційних,

практичних, семінарських та лабораторних занять.

До навчально-методичної роботи відносяться наступні види робот:

- підготовка тематичних та методичних матеріалів до проведення

навчального заняття;

- розробка, виготовлення та видання підручника, навчальних та

методичних посібників, методичних вказівок з навчальної дисципліни,

методичних матеріалів з навчальної дисципліни для дистанційної форми

навчання;

- підвищення методичної та виробничої кваліфікації науково-

педагогічного працівника та ін.

Організаційна, виховна та професійна робота складається із виконання

обов'язків члена вченої ради, технічного секретаря кафедри, куратора

академічної групи студентів. До цього виду робот відноситься і організація

та проведення дня відкритих дверей вищого навчального закладу.

Усесторонній розвиток науково-дослідної роботи викладачів є одним з

ефективних шляхів підвищення кваліфікації професорсько-викладацького

складу та якості підготовки фахівців з вищою освітою. Отже, найважливішим

видом професійної діяльності викладачів є науково-дослідна робота та

навчально-наукова робота зі студентами.

Наукова діяльність викладачів здійснюється в різних організаційних

формах, серед яких можна виділити наступні:

- виконання держбюджетних науково-дослідних робіт;

- виконання госпдоговірних науково-дослідних робіт;

- виконання кафедральних науково-дослідних робіт;

- створення наукової лабораторії або наукового центру;

- участь у наукових конференціях;

- доповідь на науковій конференції;

42

- участь у науково-технічних семінарах;

- доповідь на науково-технічному семінарі;

- робота в редколегіях;

- складання рецензії на наукову книгу або статтю;

- захист кандидатської або докторської дисертації;

- рецензування кандидатської або докторської дисертації;

- складання наукового відгуку на автореферат;

- виконання обов'язків: голови науково-технічної ради; заступника

голови науково-технічної ради; члена науково-технічної ради; голови

спеціалізованої ради із захисту дисертації; секретаря спеціалізованої ради із

захисту дисертації; члена спеціалізованої ради із захисту дисертації.

- видання підручника з навчальної дисципліни або навчального

посібника;

- публікації тез доповідей, статей, монографій та інші.

Навчально-наукова робота викладача зі студентами передбачає:

- керівництво роботою студента при його участі у виконанні науково-

дослідної роботи;

- допомогу та консультації в публікації статті студента;

- підготовку студента до виступу на студентській науковій

конференції;

- підготовку студента до участі в предметній та фаховій олімпіаді та

ін.

В ст. 61 Закону України „Про вищу освіту” закріплені права студентів

ВНЗ, які гарантують їм участь у наукових дослідженнях, науково-

методичних семінарах, конференціях, олімпіадах, конкурсах та інших видів

науково-дослідних робіт.

Поняття „науково-дослідна робота студентів” включає в себе дві

взаємозв'язані частини:

1) навчання студентів елементам дослідницької діяльності, організації

та методики наукової роботи;

43

2) здійснення наукових досліджень студентами, під керівництвом

професорсько-викладацького складу.

Основною метою науково-дослідної роботи студентів є:

- підвищення рівня підготовки фахівців з вищою освітою;

- забезпечення єдності освітнього (навчального і виховного),

наукового і практичного процесів;

- забезпечення всіх учасників навчально-виховного процесу у

науковій діяльності ВНЗ.

- забезпечення індивідуального підходу і диференційованості

підготовки фахівців з вищою освітою.

Досягнення поставлених цілей здійснюється шляхом вирішення

наступних завдань:

- надання студенту права вибору форм участі в науково-дослідній

роботі;

- сумісна участь студентів, викладачів і наукових співробітників у

виконанні науково-дослідних робіт;

- створення і розвиток умов (правових, економічних, організаційних,

ресурсних та інше), які забезпечують можливість кожному студенту брати

участь в науково-дослідної роботі;

- формування наукового світогляду, оволодіння методологією і

методами наукового дослідження;

- розвиток навиків творчого професійного мислення шляхом

оволодіння науковими методами пізнання і дослідження;

- вироблення у студентів навиків бібліографічної роботи;

- розвиток у студентів навиків самостійної науково-дослідницької

діяльності;

- розвиток здатності застосувати теоретичні знання у практичній

діяльності;

- виховання відчуття відповідальності за наукове дослідження, його

достовірність, зміст і практичну цінність;

44

- необхідність постійного оновлення своїх знань;

- проведення студентами фундаментальних та прикладних наукових

досліджень;

- уміння оцінювати і оформляти результати наукових  досліджень;

- створення та розвиток наукових шкіл.

Науково-дослідницька робота студентів вищих навчальних закладів III-

IV рівнів акредитації здійснюється за наступними напрямами:

- як невід'ємний елемент навчального процесу і входить до

навчальних планів, як обов'язкова для всіх студентів;

- поза навчальним процесом. До цього напряму відноситься робота,

яка здійснюється у межах наукового суспільства, гуртках, на кафедрах та ін.

Науково-дослідницька робота студентів у межах навчального процесу є

обов'язковою для кожного студента і охоплює всі форми навчальної роботи.

Наукові роботи виконуються студентами в ході підготовки рефератів,

курсових і дипломних робіт, в період проходження виробничої практики, при

вирішенні виробничих завдань на замовлення підприємств, організацій,

установ та інших видів робіт з елементами НДР, передбачених навчальними

планами.

Впровадження науково-дослідної роботи студентів у навчальний

процес сприяє поглибленому засвоєнню студентами навчальних дисциплін,

дозволяє сформувати власну думку щодо дискусійних положень дисципліни.

Особлива увага студентів приділяється вивченню кращого зарубіжного опиту

при вирішенні проблемних ситуацій.

Науково-дослідницька робота студентів поза навчальним процесом

передбачає:

- участь студентів у роботі студентських наукових об'єднаннях,

наукових гуртків, на кафедрах, у науково-дослідних установах та ін.;

- участь студентів у виконанні держбюджетних або госпдоговірних

науково-дослідних робіт;

- участь студентів у кафедральних наукових роботах;

45

- написання статей, тез доповідей та інших публікацій.

Науково-дослідна робота студентів диференціюється залежно від курсу

навчання та спеціалізації.

Студенти, які досягли значних успіхів у науково-дослідницькій

діяльності, які є переможцями олімпіад з фахових дисциплін, можуть бути

рекомендовані до вступу в аспірантуру, на викладацьку роботу.

ЛЕКЦІЯ 3 (4 години)

Тема: Організація навчального процесу в університеті

План.

1. Основні терміни, поняття, означення.

2. Види навчальної роботи та контрольні заходи у ВНЗ.

46

3. Порядок проведення поточного, модульного та семестрового

контролю. 

4. Переведення, відрахування, поновлення студентів, надання

повторного навчання, академічної відпустки.

5. Стипендіальне забезпечення студентів.

1. Основні терміни, поняття, означення.

Кредитно-модульна система – це модель організації навчального

процесу, яка ґрунтується на поєднанні двох складових: модульної технології

навчання та кредитів (залікових одиниць) і охоплює зміст, форми та засоби

навчального процесу, форми контролю якості знань та вмінь і навчальної

діяльності студента в процесі як аудиторної, так і самостійної роботи.

Модульна технологія навчання – це одна із сучасних педагогічних

технологій, що передбачає модульну (блочну) побудову навчального

матеріалу та його засвоєння шляхом послідовного та ґрунтовного

опрацювання навчальних модулів, мотивацію навчання на основі визначення

цілей, значну самостійну навчально-пізнавальну діяльність студента та

різноманітні форми діагностики рівня його знань та вмінь.

Модульна програма – це система засобів та прийомів, за допомоги

яких досягається інтегруюча дидактична мета в сукупності всіх навчальних

модулів конкретної навчальної дисципліни.

Навчальний модуль – це логічно завершена, відносно самостійна,

цілісна частина навчального курсу, сукупність теоретичних та практичних

завдань відповідного змісту та структури з розробленою системою

навчально-методичного та індивідуально-технологічного забезпечення,

необхідним компонентом якого є відповідні форми поточного та

підсумкового рейтингового контролю.

47

Кредит (залікова одиниця) – це уніфікована одиниця виміру

виконаної студентом як аудиторної, так і самостійної навчальної роботи

(навчального навантаження).

Рейтингова система оцінювання – це система визначення якості

виконаної студентом навчальної роботи та рівня набутих ним знань та вмінь,

що передбачає оцінювання в балах усіх результатів, досягнутих під час

поточного, модульного та семестрового контролю.

Рейтинг (рейтингова оцінка) – це кількісна оцінка досягнень

студента за багатобальною шкалою в процесі виконання ним заздалегідь

визначеної сукупності навчальних завдань.

Навчальний процес в умовах кредитно-модульної системи

здійснюється за індивідуальними навчальними планами студентів.

Індивідуальний навчальний план студента формується під

керівництвом куратора в КМС на основі нормативних та вибіркових

навчальних модулів дисциплін відповідно до освітньо-професійної програми

та структурно-логічної схеми підготовки фахівця.

При формуванні індивідуального навчального плану студента на

наступний навчальний рік враховується фактичне виконання студентом

індивідуальних навчальних планів поточного і попереднього навчального

року.

Формування індивідуального навчального плану студента за певним

напрямом передбачає можливість індивідуального вибору навчальних

модулів дисциплін з дотриманням послідовності їх вивчення відповідно до

структурно-логічної схеми підготовки фахівця.

Загальний час, передбачений для засвоєння навчального матеріалу під

час аудиторної та самостійної роботи студента протягом навчального року,

повинен становити не менше 60 кредитів ECTS.

Студент має можливість переходу з одного спорідненого напряму

підготовки (певної галузі знань) на інший.

48

Спорідненість напрямів підготовки визначається спільністю переліку

навчальних модулів нормативної складової індивідуальних навчальних

планів студента за цими напрямами, коли різниця між обсягами навчальних

модулів може бути засвоєна студентом у межах граничного терміну

підготовки.

Поділ навчального матеріалу дисципліни на навчальні модулі, їх

кількість, види поточного контролю та терміни його проведення

визначаються та ухвалюються відповідною кафедрою, затверджуються

науково-методичною комісією факультету (науково-методичною радою

інституту) і доводяться до відома студентів та викладачів.

Кількість навчальних модулів з дисципліни рекомендується визначати

з розрахунку: один модуль на 1,5 кредити ECTS, але, як правило, не більше

трьох.

Курсова робота (проект), що виконується в даному семестрі,

вважається окремим модулем у складі навчальної дисципліни.

Складовими навчального модуля дисципліни, як правило, є:

- номер та назва;

- цілі навчання щодо засвоєння даного модуля;

- методичні рекомендації та пояснення щодо роботи з модулем;

- теоретична частина з переліком та стислим змістом ключових

питань;

- тематика та завдання семінарських, практичних, лабораторних

занять та навчально-методичні вказівки з їх проведення;

- завдання для аудиторного поточного контролю;

- індивідуальні завдання, що виконуються під час самостійної роботи

(СРС): розрахунково-графічні, розрахункові, аналітичні, контрольні

роботи, реферати тощо та навчально-методичні вказівки з їх

виконання;

- варіанти модульних контрольних завдань;

- питання для самоперевірки;

49

- рейтингові оцінки (в балах) за виконання кожного з видів завдань.

Зарахування навчальних модулів дисциплін, введених до

індивідуального навчального плану студента, здійснюється за результатами

поточного та модульного контролю рівня засвоєння навчального матеріалу.

Кредити, відповідно до системи ECTS, відображають обсяг усіх видів

роботи студента: лекційних, практичних, семінарських та лабораторних

занять, консультацій, практик, екзаменів, самостійної роботи студента тощо,

тобто базуються на повному навантаженні студента, а не обмежуються лише

аудиторними годинами, причому:

- один кредит відповідає 36 академічним годинам;

- максимальний загальний обсяг навчальної роботи студента на

тиждень складає 54 академічних години або 1,5 кредити;

- один тиждень практики відповідає 1,5 кредитам;

- один тиждень однотижневої екзаменаційній сесії відповідає 1,5

кредитам;

- трудомісткість підсумкової атестації (державний екзамен,

підготовка та захист дипломної роботи (проекту) розраховується,

виходячи із співвідношення: один тиждень – 1,5 кредити;

- трудомісткість виконання різноманітних індивідуальних завдань

(розрахунково-графічних, розрахункових, аналітичних, контрольних

робіт, у тому числі – модульних, рефератів, курсових робіт та

проектів) входить у загальну трудомісткість навчальної дисципліни;

- розрахунок трудомісткості дисципліни у кредитах здійснюється,

виходячи з ділення її трудомісткості в академічних годинах на 36

годин з наступним округленням до 0,5 відповідно до встановлених

правил.

Зарахування студенту кредитів ЕСТS відбувається лише за умови

успішного виконання ним навчального плану та задоволення вимог

рейтингової системи оцінювання.

50

Рейтингова система оцінювання є невід’ємною складовою модульної

технології навчання і має за мету оцінку систематичності та успішності

навчальної роботи студента. Вона формується на засадах поопераційного

контролю та накопичення рейтингових балів за різноманітну навчальну

діяльність студента за певний період навчання.

РСО має вагомі переваги порівняно з традиційними формами

контролю знань: стимулює систематичну, свідому самостійну роботу

студента, диференціює студентів за рівнем засвоєння навчального матеріалу,

створює можливості для індивідуалізації навчання, дозволяє знизити рівень

випадковості при визначенні підсумкової оцінки тощо.

Кафедра розробляє положення про рейтингові системи оцінювання з

кожної дисципліни.

2. Види навчальної роботи та контрольні заходи.

Навчальний процес у вищих навчальних закладах (надалі - навчальний

процес) - це система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на

реалізацію змісту освіти на певному освітньому або кваліфікаційному рівні

відповідно до державних стандартів освіти.

Навчальний процес базується на принципах науковості, гуманізму,

демократизму, наступності та безперервності, незалежності від втручання

будь-яких політичних партій, інших громадських та релігійних організацій.

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими

формами:

- денна (очна);

- вечірня;

- заочна, дистанційна;

- екстернатна.

51

Форми навчання можуть бути поєднані. Терміни навчання за

відповідними формами визначаються можливостями виконання освітньо-

професійних програм підготовки фахівців певного освітньо-кваліфікаційного

рівня.

Екстернатна форма навчання — особлива форма навчання, що

передбачає самостійне вивчення навчальних дисциплін, складання у вищому

навчальному закладі заліків, екзаменів та проходження інших форм

підсумкового контролю, передбачених навчальним планом.

Навчальний процес у вищих навчальних закладах здійснюється у таких

формах:

- аудиторні навчальні заняття;

- самостійна робота;

- практична підготовка;

- контрольні заходи.

Основними видами навчальних занять у вищих навчальних закладах є:

- лекція;

- лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття;

- консультація.

Вищим навчальним закладом може бути встановлено інші види

навчальних занять.

Тривалість навчального процесу становить 17– 18 тижнів.

Аудиторні навчальні заняття проводяться за затвердженим в

установленому порядку розкладом. До основних видів аудиторних

навчальних занять відносяться:

- лекція;

- лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття;

- консультація.

Інші види навчальних занять визначаються у порядку, встановленому

вищим навчальним закладом.

Лекція

52

Лекція - основна форма проведення навчальних занять у вищому

навчальному закладі, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу.

Як правило, лекція є елементом курсу лекцій, який охоплює основний

теоретичний матеріал окремої або кількох тем навчальної дисципліни.

Тематика курсу лекцій визначається робочою навчальною програмою.

Можливе читання окремих лекцій з проблем, які стосуються даної

навчальної дисципліни, але не охоплені навчальною програмою. Такі лекції

проводяться провідними вченими або спеціалістами для студентів та

працівників вищих навчальних закладів в окремо відведений час.

Лекції проводяться лекторами - професорами і доцентами

(викладачами) вищого навчального закладу, а також провідними науковцями

або спеціалістами, запрошеними для читання лекцій.

Лекції проводяться у відповідно обладнаних приміщеннях —

аудиторіях для однієї або більше академічних груп студентів.

Лектор, якому доручено читати курс лекцій, зобов’язаний перед

початком відповідного семестру подати на кафедру (предметну або циклову

комісію) складений ним конспект лекцій (авторський підручник, навчальний

посібник), контрольні завдання для проведення підсумкового контролю,

передбаченого навчальним планом і програмою для даної навчальної

дисципліни.

Лектор, який вперше претендує на читання курсу лекцій, може бути

зобов’язаний завідувачем кафедри (головою предметної або циклової комісії)

до проведення пробних лекцій з участю викладачів та наукових

співробітників кафедри.

Лектор зобов’язаний дотримуватися навчальної програми щодо тем

лекційних занять, але не обмежується в питаннях трактування навчального

матеріалу, формах і засобах доведення його до студентів.

Лабораторне заняття

53

Лабораторне заняття - форма навчального заняття, при якому студент

під керівництвом викладача особисто проводить натурні або імітаційні

експерименти чи досліди з метою практичного підтвердження окремих

теоретичних положень даної навчальної дисципліни, набуває практичних

навичок роботи з лабораторним устаткуванням, обладнанням,

обчислювальною технікою, вимірювальною апаратурою, методикою

експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі.

Лабораторні заняття проводяться у спеціально обладнаних навчальних

лабораторіях з використанням устаткування, пристосованого до умов

навчального процесу (лабораторні макети, установки тощо). В окремих

випадках лабораторні заняття можуть проводитися в умовах реального

професійного середовища (наприклад, у школі, на виробництві, в наукових

лабораторіях). Лабораторне заняття проводиться з студентами, кількість яких

не перевищує половини академічної групи.

Перелік тем лабораторних занять визначається робочою навчальною

програмою дисципліни. Заміна лабораторних занять іншими видами

навчальних занять, як правило, не дозволяється.

Лабораторне заняття включає проведення поточного контролю

підготовленості студентів до виконання конкретної лабораторної роботи,

виконання завдань теми заняття, оформлення індивідуального звіту з

виконаної роботи та його захист перед викладачем.

Виконання лабораторної роботи оцінюється викладачем.

Підсумкова оцінка виставляється в журналі обліку виконання

лабораторних робіт. Підсумкові оцінки, отримані студентом за виконання

лабораторних робіт, враховуються при виставленні семестрової підсумкової

оцінки з даної навчальної дисципліни.

Практичне заняття

54

Практичне заняття - форма навчального заняття, при якій викладач

організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень

навчальної дисципліни та формує вміння і навички їх практичного

застосування шляхом індивідуального виконання студентом відповідно

сформульованих завдань.

Практичні заняття проводяться в аудиторіях або в навчальних

лабораторіях, оснащених необхідними технічними засобами навчання,

обчислювальною технікою. Практичне заняття проводиться з студентами,

кількість яких не перевищує половини академічної групи.

Перелік тем практичних занять визначається робочою навчальною

програмою дисципліни. Проведення практичного заняття грунтується на

попередньо підготовленому методичному матеріалі — тестах для виявлення

ступеня оволодіння студентами необхідними теоретичними положеннями,

наборі завдань різної складності для розв’язування їх студентами на занятті.

Вказані методичні засоби готуються викладачем, якому доручено

проведення практичних занять, за погодженням з лектором даної навчальної

дисципліни.

Практичне заняття включає проведення попереднього контролю знань,

умінь і навичок студентів, постановку загальної проблеми викладачем та її

обговорення за участю студентів, розв’язування завдань з їх обговоренням,

розв’язування контрольних завдань, їх перевірку, оцінювання.

Оцінки, отримані студентом за окремі практичні заняття, враховуються

при виставленні підсумкової оцінки з даної навчальної дисципліни.

Семінарське заняття

Семінарське заняття - форма навчального заняття, при якій викладач

організує дискусію навколо попередньо визначених тем, до котрих студенти

готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань

(рефератів).

55

Семінарські заняття проводяться в аудиторіях або в навчальних

кабінетах з однією академічною групою.

Перелік тем семінарських занять визначається робочою навчальною

програмою дисципліни.

На кожному семінарському занятті викладач оцінює підготовлені

студентами реферати, їх виступи, активність у дискусії, уміння формулювати

і відстоювати свою позицію тощо. Підсумкові оцінки за кожне семінарське

заняття вносяться у відповідний журнал.

Отримані студентом оцінки за окремі семінарські заняття

враховуються при виставленні підсумкової оцінки з даної навчальної

дисципліни.

Індивідуальне заняття

Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими студентами з

метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих

здібностей.

Індивідуальні навчальні заняття організуються за окремим графіком з

урахуванням індивідуального навчального плану студента і можуть

охоплювати частину або повний обсяг занять з однієї або декількох

навчальних дисциплін, а в окремих випадках - повний обсяг навчальних

занять для конкретного освітнього або кваліфікаційного рівня.

Види індивідуальних навчальних занять, їх обсяг, форми та методи

проведення, форми та методи поточного і підсумкового контролю (крім

державної атестації) визначаються індивідуальним навчальним планом

студента.

Консультація

Консультація - форма навчального заняття, при якій студент отримує

відповіді від викладача на конкретні запитання або пояснення певних

теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування.

56

Консультація може бути індивідуальною або проводитися для групи

студентів, залежно від того, чи викладач консультує студентів з питань,

пов’язаних із виконанням індивідуальних завдань, чи з теоретичних питань

навчальної дисципліни.

Обсяг часу, відведений викладачу для проведення консультацій з

конкретної дисципліни, визначається навчальним планом.

Індивідуальні завдання

Індивідуальні завдання з окремих дисциплін (реферати, розрахункової,

графічні, курсові, дипломні проекти або роботи тощо) видаються студентам в

терміни, передбачені вищим навчальним закладом. Індивідуальні завдання

виконуються студентом самостійно при консультуванні викладачем.

Допускаються випадки виконання комплексної тематики кількома

студентами.

Курсові проекти (роботи) виконуються з метою закріплення,

поглиблення і узагальнення знань, одержаних студентами за час навчання та

їх застосування до комплексного вирішення конкретного фахового завдання.

Тематика курсових проектів (робіт) повинна відповідати завданням

навчальної дисципліни і тісно пов’язуватися з практичними потребами

конкретного фаху.

Порядок затвердження тематики курсових проектів (робіт) і їх

виконання визначається вищим навчальним закладом.

Керівництво курсовими проектами (роботами) здійснюється, як

правило, найбільш кваліфікованими викладачами.

Захист курсового проекту (роботи) проводиться перед комісією у

складі двох-трьох викладачів кафедри (предметної або циклової комісії) за

участю керівника курсового проекту (роботи). Курсові проекти (роботи)

зберігаються на кафедрі (предметній або цикловій комісії) протягом одного

року, потім списуються в установленому порядку.

57

Дипломні (кваліфікаційні) проекти (роботи) виконуються на

завершальному етапі навчання студентів у вищому навчальному закладі і

передбачають:

- систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних

знань зі спеціальності та застосування їх при вирішенні конкретних

наукових, технічних, економічних виробничих й інших завдань;

- розвиток навичок самостійної роботи і оволодіння методикою

дослідження та експерименту, пов’язаних з темою проекту (роботи).

Студенту надається право обрати тему дипломного проекту

(роботи), визначену випускаючими кафедрами (предметними або

цикловими комісіями), або запропонувати свою з обгрунтуванням

доцільності її розробки.

Керівниками дипломних проектів (робіт) призначаються професори і

доценти (викладачі) вищого навчального закладу, висококваліфіковані

спеціалісти виробництва.

Дипломні проекти (роботи) зберігаються в бібліотеці вищого

навчального закладу протягом п’яти років, потім списуються в

установленому порядку.

Самостійна робота студента є основним видом засвоєння навчального

матеріалу у вільний від аудиторних занять час.

Під час самостійної роботи студент опрацьовує теоретичний матеріал,

виконує індивідуальні завдання, проводить науково-дослідну роботу тощо.

Зміст СРС над конкретною дисципліною визначається робочою

навчальною програмою з цієї дисципліни, навчально-методичними

матеріалами, завданнями та вказівками викладача. Навчальний час,

відведений для самостійної роботи студента, регламентується робочим

навчальним планом і повинен становити не менше 1/3 та не більше 2/3

загального обсягу навчального часу студента, відведеного для вивчення

конкретної дисципліни.

58

Самостійна робота студента забезпечується системою навчально-

методичних засобів, передбачених для вивчення конкретної навчальної

дисципліни: підручник, навчальні та методичні посібники, конспект лекцій

викладача, практикум тощо. Методичні матеріали для самостійної роботи

студентів повинні передбачати можливість проведення самоконтролю з боку

студента. Для самостійної роботи студенту також рекомендується відповідна

наукова та фахова монографічна і періодична література.

Самостійна робота студента над засвоєнням навчального матеріалу з

конкретної дисципліни може виконуватися у бібліотеці вищого навчального

закладу, навчальних кабінетах, комп’ютерних класах (лабораторіях), а також

в домашніх умовах.

У необхідних випадках ця робота проводиться відповідно до

заздалегідь складеного графіка, що гарантує можливість індивідуального

доступу студента до потрібних дидактичних засобів. Графік доводиться до

відома студентів на початку поточного семестру.

При організації самостійної роботи студентів з використанням

складного обладнання чи устаткування, складних систем доступу до

інформації (наприклад, комп’ютерних баз даних, систем автоматизованого

проектування тощо) передбачається можливість отримання необхідної

консультації або допомоги з боку фахівця.

Навчальний матеріал навчальної дисципліни, передбачений робочим

навчальним планом для засвоєння студентом в процесі самостійної роботи,

виноситься на підсумковий контроль поряд з навчальним матеріалом, який

опрацьовувався при проведенні навчальних занять.

Практична підготовка студентів є невід’ємною складовою процесу

підготовки фахівців всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів і здійснюється на

оснащених відповідним чином базах практики університету, а також

підприємств, організацій та установ різних галузей економіки.

Метою практики є оволодіння студентами сучасними методами і

формами організації та знаряддями праці в галузі їх майбутньої професії,

59

формування та поглиблення у них, на базі одержаних в університеті знань,

професійних умінь і навичок, здатності прийняття самостійних рішень під

час конкретної роботи в реальних виробничих умовах.

Практична підготовка проводиться в умовах професійної діяльності під

організаційно-методичним керівництвом викладача вищого навчального

закладу та спеціаліста з даного фаху.

Програма практичної підготовки та терміни її проведення

визначаються навчальним планом.

Контрольні заходи якості підготовки фахівців в університеті є

необхідним елементом зворотного зв’язку в навчальному процесі. Вони

забезпечують визначення рівня досягнення завдань навчання і дозволяють

коригувати, при необхідності, хід навчального процесу.

Використовуються такі види контролю: вхідний, поточний, модульний

(проміжний), підсумковий та інші.

Вхідний контроль проводиться з метою визначення рівня підготовки

студентів з тих дисциплін, які вивчалися перед вивченням певної

дисципліни, або загального рівня підготовки студентів за попередній період

навчання.

Поточний контроль здійснюється під час проведення практичних,

лабораторних та семінарських занять і має на меті перевірку рівня

підготовленості студента до виконання конкретної роботи. Форма

проведення поточного контролю під час навчальних занять і система

оцінювання рівня знань визначаються відповідною кафедрою (предметною

або цикловою комісією).

Модульний контроль здійснюється в формі виконання студентом

модульної контрольної роботи.

Підсумковий контроль проводиться з метою оцінки результатів

навчання на певному освітньому (кваліфікаційному) рівні або на окремих

його завершених етапах.

60

Підсумковий контроль включає семестровий контроль та державну

атестацію студента.

Вищий навчальний заклад може використовувати модульну та інші

форми підсумкового контролю після закінчення логічно завершеної частини

лекційних та практичних занять з певної дисципліни і їх результати

враховувати при виставленні підсумкової оцінки.

Семестровий контроль проводиться у формах семестрового екзамену,

диференційованого заліку або заліку з конкретної навчальної дисципліни в

обсязі навчального матеріалу, визначеного навчальною програмою, і в

терміни, встановлені навчальним планом.

Семестровий екзамен – це форма підсумкового контролю засвоєння

студентом теоретичного та практичного матеріалу з окремої навчальної

дисципліни за семестр. Складання екзамену здійснюється під час

екзаменаційної сесії в комісії, яку очолює завідувач кафедри, відповідно до

затвердженого в установленому порядку розкладу.

Екзамени складаються студентами в період екзаменаційних сесій,

передбачених навчальним планом. Вищий навчальний заклад може

встановлювати студентам індивідуальні терміни складання заліків та

екзаменів. При використанні модульного контролю екзамени можуть не

проводитись.

Екзамени проводяться згідно з розкладом, який доводиться до відома

викладачів і студентів не пізніше, як за місяць до початку сесії. Порядок і

методика проведення заліків та екзаменів визначаються вищим навчальним

закладом.

Студенти, які одержали під час сесії більше двох незадовільних оцінок,

відраховуються з вищого навчального закладу. Студентам, які одержали під

час сесії не більше двох незадовільних оцінок, дозволяється ліквідувати

академзаборгованість до початку наступного семестру. Повторне складання

екзаменів допускається не більше двох разів з кожної дисципліни: один раз

61

викладачу, другий — комісії, яка створюється деканом факультету

(завідувачем відділення).

Студенти, які не з’явились на екзамени без поважних причин,

вважаються такими, що одержали незадовільну оцінку.

Семестровий диференційований залік – це форма підсумкового

контролю, що полягає в оцінці засвоєння студентом навчального матеріалу з

певної дисципліни на підставі результатів виконання ним усіх видів

запланованої навчальної роботи протягом семестру: аудиторної роботи під

час лекційних, практичних, семінарських, лабораторних занять (тощо) та

самостійної роботи при виконанні індивідуальних завдань (розрахунково-

графічних робіт, рефератів тощо).

Семестровий залік — це форма підсумкового контролю, що полягає в

оцінці засвоєння студентом навчального матеріалу виключно на підставі

результатів виконання ним певних видів робіт на практичних, семінарських

або лабораторних заняттях. Семестровий залік планується при відсутності

модульного контролю та екзамену і не передбачає обов’язкову присутність

студентів.

Студент вважається допущеним до семестрового контролю з

конкретної навчальної дисципліни (семестрового екзамену,

диференційованого заліку або заліку), якщо він виконав всі види робіт,

передбачені навчальним планом на семестр з цієї навчальної дисципліни.

Державна атестація студентів, які навчаються за освітньо-

професійною програмою підготовки бакалаврів, проводиться в формі

державного екзамену та захисту дипломних проектів (робіт).

Державна атестація студентів, що навчаються за освітньо-професійною

програмою підготовки магістрів, проводиться в формі захисту дипломних

робіт.

Виконання та захист дипломного проекту (роботи) є заключним етапом

навчання студента за відповідною програмою підготовки і має за мету

систематизувати, закріпити і розширити теоретичні знання і практичні

62

навички у вирішенні професійних задач, а також визначити відповідність

рівня його підготовки вимогам освітньо-кваліфікаційної характеристики

фахівця з повною вищою освітою певної спеціальності.

3. Порядок проведення поточного, модульного та семестрового

контролю.  

Поточний контроль.

1. Студент, відповідно до затвердженої робочої навчальної програми з

дисципліни, виконує певні види навчальної роботи (лабораторні роботи,

реферат, розрахунково-графічну роботу тощо), передбачені в кожному

навчальному модулі, і захищає їх результати у встановлені терміни.

Причому, виконання курсової роботи або проекту здійснюється в межах

окремого навчального модуля.

2. Оцінювання виконаної студентом навчальної роботи здійснюється в

балах за багатобальною та національною шкалою. При цьому можуть бути

передбачені як заохочувальні так і “штрафні” бали (наприклад, за

додержання встановлених термінів виконання різних видів навчальної

роботи тощо).

3. Виконаний вид навчальної роботи зараховується студенту, якщо він

отримав необхідну кількість балів.

4. Сума рейтингових оцінок, отриманих студентом за окремі види

виконаної навчальної роботи в межах даного модуля, становить поточну

модульну рейтингову оцінку, яка заноситься до відомості модульного

контролю.

5. Якщо студент успішно виконав передбачені в даному модулі всі

види навчальної роботи, то він допускається до модульного контролю з цього

модуля.

63

Модульний контроль.

1. Модульний контроль здійснюється в комісії, яку очолює завідувач

кафедри, шляхом виконання студентом модульної контрольної роботи

тривалістю до двох академічних годин під час аудиторних занять.

2. Модульні контрольні завдання студенти отримують безпосередньо

на початку контролю, їх виконання здійснюється кожним студентом

індивідуально. Під час їх виконання студенти можуть користуватись

допоміжними, довідковими матеріалами та засобами, якщо це передбачено

робочою навчальною програмою дисципліни.

3. Сума поточної та контрольної модульної рейтингових оцінок

становить підсумкову модульну рейтингову оцінку, яка виражається в балах

та за національною шкалою.

4. Контрольні та підсумкові модульні рейтингові оцінки доводяться до

відома студентів протягом трьох днів після проведення модульного

контролю.

5. Модуль зараховується студенту, якщо він успішно виконав

передбачені в даному модулі всі види навчальної роботи та під час

модульного контролю отримав позитивну (за національною шкалою)

контрольну модульну рейтингову оцінку, а відтак, позитивну підсумкову

модульну рейтингову оцінку.

6. У випадку відсутності студента на модульному контролі з будь-яких

причин (через не допуск, хворобу тощо), проти його прізвища у колонці

“Контрольна модульна рейтингова оцінка” відомості модульного контролю

робиться запис “Не з’явився”, а у колонці “Підсумкова модульна рейтингова

оцінка” – “Не атестований”.

7. При цьому студент вважається таким, що не має академічної

заборгованості, якщо він має допуск до модульного контролю і не з’явився

на нього з поважних причин, підтверджених документально. У протилежних

випадках студент вважається таким, що має академічну заборгованість.

64

8. Питання подальшого проходження студентом модульного контролю

у цих випадках вирішується в установленому порядку.

9. У випадку отримання незадовільної контрольної модульної

рейтингової оцінки студент повинен повторно пройти модульний контроль в

установленому порядку.

10.Перескладання позитивної підсумкової модульної рейтингової

оцінки з метою її підвищення не дозволяється.

11.Сума підсумкових модульних рейтингових оцінок у балах становить

підсумкову семестрову модульну рейтингову оцінку, яка перераховується в

оцінку за національною шкалою.

12.Якщо студент має позитивну (за національною шкалою) підсумкову

семестрову модульну рейтингову оцінку то від допускається до семестрового

контролю з дисципліни, що здійснюється в формі семестрового екзамену.

Семестровий контроль.

1. Тривалість семестрового контролю під час зимової та літньої

екзаменаційних сесій становить в університеті по одному тижню.

2. Студент має право не складати семестровий екзамен і отримати

підсумкову семестрову рейтингову оцінку із зарахуванням йому навчального

курсу з дисципліни у даному семестрі, якщо він виконав протягом семестру

всі види навчальної роботи без порушення встановлених термінів, успішно

пройшов модульний контроль і набрав кількість балів, яка відповідає

позитивній (за національною шкалою) підсумковій семестровій модульній

рейтинговій оцінці.

3. У протилежних випадках він повинен обов’язково складати

семестровий екзамен.

4. Підсумкова семестрова рейтингова оцінка студента, який виконав

протягом семестру всі види навчальної роботи без порушення встановлених

термінів, отримав позитивну (за національною шкалою) підсумкову

семестрову модульну рейтингову оцінку і вирішив не складати екзамен,

дорівнює сумі підсумкової семестрової модульної рейтингової оцінки та

65

відповідної екзаменаційної рейтингової оцінки, встановленої для кожної

категорії підсумкових семестрових модульних рейтингових оцінок.

5. Семестровий екзамен здійснюється в комісії, яку очолює завідувач

кафедри, відповідно до затвердженого в установленому порядку розкладу, з

розрахунку не більше одного екзамену з передекзаменаційною

консультацією на день, шляхом виконання студентом письмової

екзаменаційної роботи тривалістю до трьох академічних годин.

6. Якщо студент під час семестрового екзамену отримав позитивну (за

національною шкалою) екзаменаційну рейтингову оцінку, то навчальний

курс з дисципліни у даному семестрі йому зараховується. У протилежному

випадку він повинен повторно складати семестровий екзамен в

установленому порядку.

7. Сума підсумкової семестрової модульної та екзаменаційної

рейтингових оцінок у балах становить підсумкову семестрову рейтингову

оцінку, яка перераховується в оцінки за національною шкалою та шкалою

ECTS.

8. Екзаменаційні та підсумкові семестрові рейтингові оцінки

доводяться до відома студентів протягом трьох днів після проведення

семестрового контролю.

9. У випадку відсутності студента на семестровому екзамені, який він

повинен обов’язково складати, з будь-яких причин (через не допуск, хворобу

тощо), проти його прізвища у колонках “Екзаменаційна рейтингова оцінка”

заліково-екзаменаційної відомості робиться запис “Не з’явився”, а у колонці

“Підсумкова семестрова рейтингова оцінка” – “Не атестований”.

- При цьому студент вважається таким, що не має академічної

заборгованості, якщо він має допуск до семестрового екзамену і не

з’явився на нього з поважних причин, підтверджених

документально. У протилежних випадках студент вважається таким,

що має академічну заборгованість.

66

- Питання подальшого проходження студентом семестрового

контролю у цих випадках вирішується в установленому порядку.

10. Підсумкова семестрова рейтингова оцінка в семестрі, в якому

передбачений диференційований залік, дорівнює сумі підсумкової

семестрової модульної рейтингової оцінки та залікової рейтингової оцінки,

встановленої для кожної категорії підсумкових семестрових модульних

рейтингових оцінок.

11. Перескладання позитивної підсумкової семестрової рейтингової

оцінки з метою її підвищення не дозволяється.

12. Підсумкова семестрова рейтингова оцінка в балах, за

національною шкалою та за шкалою ECTS заноситься до заліково-

екзаменаційної відомості, навчальної картки та залікової книжки студента.

13. Планування навантаження науково-педагогічним працівникам з

проведення модульного та семестрового контролю здійснюється відповідно

до чинного Положення і відображається в індивідуальних планах науково-

педагогічних працівників.

14. Результати виконання письмових та тестових комп’ютерних

модульних та семестрових контрольних завдань зберігаються на кафедрі

протягом встановленого терміну і знищуються за актом, затвердженим

завідувачем кафедри.

4. Переведення, відрахування, поновлення студентів, надання

повторного навчання, академічної відпустки.

Загальний порядок переведення, відрахування, поновлення студентів

та переривання їхнього навчання зазначений у “Положенні про порядок

переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти”,

затвердженого наказом Міністерства освіти від 15.07.1996 № 245.

При переведенні до іншого вищого навчального закладу студент

додатково додає до заяви копію договору про навчання в попередньому

67

навчальному закладі, академічну довідку за весь період навчання, з

обов’язковим зазначенням назв дисциплін, загальної кількості годин,

залікових кредитів, передбачених на їх вивчення, та форм контролю.

При позитивному розгляді ректором заяви, деканат проводить

перезарахування результатів навчання з дисциплін шляхом порівняння

кількості залікових кредитів і обсягу навчальних модулів та визначає

академічну різницю (з не більше ніж 10 навчальних дисциплін).

Відрахування студента з університету здійснюється за академічну

неуспішність у випадку невиконання ним індивідуального навчального

плану, за порушення умов договору про навчання тощо відповідно до

чинного Положення.

Студент може взяти перерву у навчанні (академічну відпустку,

повторний курс) згідно з порядком надання академічної відпустки та

повторного курсу, зазначеним у “Положенні про академічні відпустки та

повторне навчання у вищих закладах освіти”.

5. Стипендіальне забезпечення студентів.

Стипендіальне забезпечення студентів здійснюється за підсумками

виконання індивідуального навчального плану, виходячи з основних

положень “Порядку призначення, виплати та розмірів стипендіального

забезпечення учнів, студентів, курсантів, слухачів, клінічних ординаторів,

аспірантів і докторантів”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів

України від 08.08.2001 № 950, на основі семестрового рейтингу студента.

При перевищенні граничного терміну навчання стипендія студентам не

призначається у зв’язку з відсутністю фінансування з бюджету цього етапу

навчання.

68

ЛЕКЦІЯ 4 (2 години)

Тема: Фахова підготовка у вищому навчальному закладі

План

1. Професійне й моральне становлення молоді. Єдність прав та

обов'язків українського студентства.

2. Система професійної освіти в Україні.

1. Професійне й моральне становлення молоді. Єдність прав та

обов'язків українського студентства

Головними інструментами соціалізації особистості є освіта і праця,

права на які декларується у Конституції України і забезпечується

державними інститутами.

Зауважимо, що права кожної особистості на освіту і працю не можна

розглядати окремо від обов'язків перед суспільством. У ст. 43 Конституції

України проголошено: „Кожний має право на працю, що включає можливість

заробляти собі на життя працею, яку він вільно вибирає і на яку він вільно

погоджується”.

Держава створює умови для повної реалізації громадянами права на

працю, гарантує рівні можливості при виборі професії і фаху (спеціальності),

реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і

перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

В Україні концептуальні основи й державні пріоритети розвитку освіти

розглядаються насамперед з погляду ролі й місця особи в забезпеченні

життєдіяльності суспільства, безпосереднього взаємозв'язку освіти зі сферою

праці. Ведеться системна робота:

- зі створення умов для визначення проблем у сфері освіти, зважаючи

на розвиток країни та її регіонів, відповідно до політичного бачення

і прийняття рішень на державному рівні;

- проблемами освіти, що виникають на ринку праці;

69

- наданням системі освіти більшої гнучкості й ширших можливостей

одержання громадянами професійної підготовки.

На відміну від різноманіття структур і форм національних систем

освіти, структури і форми систем праці більшості країн світу здебільшого

відповідають вимогам Міжнародної стандартної класифікації професій.

Відповідно до неї професійна кваліфікація - це здатність працівника

виконувати конкретні завдання й обов'язки на визначеній посаді.

2. Система професійної освіти в Україні

Підготовка фахівців в Україні здійснюється в рамках двоступеневої

системи вищої освіти. Для кожного ступеня визначені академічна та

професійна кваліфікації, що здобуваються громадянами одночасно під час

освоєння відповідної освітньо-професійної програми визначеного освітнього

й освітньо-кваліфікаційного рівнів. їхнє набуття підтверджується

документом, що є одночасно сертифікатом і, у більшості випадків, ліцензією.

При цьому термін кваліфікація використовують винятково в значенні, яке

застосовують у системі праці.

Професійну вищу освіту в Україні спрямовано на підготовку громадян

до виконання обов'язків і завдань (зокрема професійних) визначеної

первинної посади, тобто також що потребує досвіду професійної діяльності.

Академічна кваліфікація випускників дозволяє їм у майбутньому робити

кар'єру за обраним фахом за допомогою надбаного обсягу та рівня знань і

умінь, а також здобутого практичного досвіду - набутих компетентностей.

У системі професійної освіти України первинні посади для кожної

кваліфікації визначаються, переважно, за одним з основних нормативно-

правових документів у сфері праці і соціального захисту - Довідником

кваліфікаційних характеристик професій працівників. У ньому наведено

кваліфікаційні характеристики посад, тобто переліки завдань і обов'язків, які

мають виконувати працівники, вимоги до їх професійних знань, освітнього й

70

освітньо-кваліфікаційного рівнів. На підставі кваліфікаційних характеристик

(тобто вимог ринку праці) і вимог суспільства до соціально важливих рис і

якостей випускника вищого навчального закладу формується модель фахівця

у вигляді складової стандарту вищої освіти - освітньо-кваліфікаційної

характеристики , що є переліком основних компетентностей випускника.

Таким чином, в Україні реалізація права на одержання вищої та

середньої спеціальної освіти тісно пов'язана з правом на одержання

професійної кваліфікації, тобто, в тих випадках, коли йдеться про право на

одержання освіти, мається на увазі і право на професійну освіту, і право на

професію.

Основною інституцією в системі вищої освіти України є вищий

навчальний заклад — освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і

діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує згідно з наданою

ліцензією освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми

та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та

професійну підготовку осіб за їх покликанням, інтересами, здібностями і

нормативними вимогами в галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та

науково-технічну діяльність. Законами України „Про вищу освіту” і „Про

наукову і науково-технічну діяльність” вищі навчальні заклади ІП—IV рівнів

акредитації за статусом прирівняні до наукових установ Національної

академії наук України.

Основною метою діяльності вищого навчального закладу є

забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти,

підготовка фахівців відповідно до потреб України.

Головними завданнями вищого навчального закладу є :

- здійснення освітньої діяльності за певним напрямом, яка забезпечує

підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і

відповідає стандартам вищої освіти;

71

- здійснення наукової і науково-технічної (для вищих навчальних

закладів ЇІЇ і IV рівнів акредитації), творчої, мистецької, культурно-

виховної, спортивної та оздоровчої діяльності;

- забезпечення виконання державного замовлення й угод на

підготовку фахівців з вищою освітою;

- здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх

атестація в акредитованих вищих навчальних закладах ПІ і IV рівнів

акредитації;

- вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці та

сприяння працевлаштуванню випускників;

- забезпечення культурного й духовного розвитку особистості,

виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі

українського патріотизму й поваги до Конституції України;

- підвищення освітньо-культурного рівня громадян.

Громадяни України, а також особи, які не мають громадянства, мають

право: навчатися за будь-яким напрямом підготовки та за будь-якою

спеціальністю певного освітньо-кваліфікаційного рівня, що зазначені в

Постанові Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 507 „Про

перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка

фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-

кваліфікаційними рівнями”.

Прийом на навчання до вищих навчальних закладів здійснюється за

кошти державного бюджету чи фізичних, або юридичних осіб винятково на

конкурсних засадах, умови яких визначаються правилами прийому до

конкретного вищого навчального закладу, формуються з урахуванням вимог

типових правил, затверджених Міністерством освіти і науки України.

Особи, які вступають на навчання за освітньо-кваліфікаційним рівнем

молодшого спеціаліста, повинні мати освітній рівень повної загальної

середньої освіти. В результаті навчання вони здобувають неповну вищу

освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих

72

функцій певного рівня професійної діяльності, передбачені для первинних

посад у певному виді економічної діяльності.

Особам, які завершили навчання в акредитованому вищому

професійному училищі, центрі професійно-технічної освіти, може

присвоюватись освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за

відповідною спеціальністю, з якої також здійснюється підготовка робітників

високого рівня кваліфікації.

Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно

навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого

спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту.

Особи, які вступають за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра,

повинні мати освітній рівень повної загальної середньої освіти. В результаті

навчання вони здобувають базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні

уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для

виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності,

передбачені для первинних посад у певному різновиді економічної

діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може

здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого

спеціаліста.

Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою

підготовки бакалавра у вищих навчальних закладах II — IV рівнів

акредитації припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною

програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста

за однією зі спеціальностей, відповідних напряму підготовки бакалавра, у

тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

Особи, які вступають за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста,

повинні мати освітній рівень бакалавра. В результаті навчання вони

здобувають повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для

73

виконання завдань і обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності,

передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Особи, які вступають за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра,

повинні мати освітній рівень бакалавра. В результаті навчання вони

здобувають повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для

виконання професійних завдань і обов'язків (робіт) інноваційного характеру

певного рівня професійної діяльності, передбачені для первинних посад у

певному виді економічної діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може

здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста.

Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою

підготовки магістра припинили подальше навчання, мають право за

індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень

спеціаліста за такою самою або подібною спеціальністю у тому самому або

іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

Абітурієнти мають право :

Ознайомитися з ліцензією на певну освітню діяльність вищого

навчального закладу, оскільки освітня діяльність на території України

здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які

видаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В ліцензії

зазначаються назва напряму, термін дії ліцензії, а також юридична адреса

вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії)

та їхні юридичні адреси.

Ознайомитися з галузевим стандартом вищої освіти за певним

напрямом підготовки або спеціальністю, затвердженим Міністерством освіти

і науки України.

Ознайомитися з навчальним планом, затвердженим ректором

(директором) вищого навчального закладу та погодженим з Міністерством

освіти і науки України.

74

Ознайомитися з затвердженими ректором (директором) вищого

навчального закладу програмами навчальних дисциплін, зазначеними у

навчальному плані.

Ознайомитися зі списками викладацького або науково-викладацького

складу вищого навчального закладу, залученого до викладання навчальних

дисциплін, зазначених у навчальному плані.

Ознайомитися зі зразком диплома відповідного освітньо-

кваліфікаційного рівня (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр)

та зразком додатка до диплома , вигляд яких встановлено Постановою

Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1997 р. № 1260 „Про

документи про освіту та вчені звання”. У дипломах будь-якого освітньо-

кваліфікаційного рівня обов'язково має бути зазначені напрям підготовки,

спеціальність та одна професійна кваліфікація з переліку професійних

кваліфікації, що наданий в основному документі системи праці та

соціального захисту - Національному класифікаторі України „Класифікатор

професій ДК 003:2005”.

Після закінчення навчання за освітньо-професійною програмою

певного освітньо-кваліфікаційного рівня за результатами державної атестації

отримати диплом державного зразка про вищу освіту та додаток до диплома

із зазначеними в них напрямом підготовки, спеціальністю та професійною

кваліфікацією; особа обов'язково відраховується із вищого навчального

закладу наказом ректора (директора).

У дипломах про вищу освіту освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра

та додатка до диплома допускається зазначення лише напряму підготовки та

професійної кваліфікації.

На вимогу випускника може також видаватися додаток до диплома

європейського зразка.

Студенти під час навчання у вищих навчальних закладах мають

право :

- на вибір форми навчання;

75

- безпечні й нешкідливі умови навчання, праці та побуту;

- трудову діяльність у позанавчальний час;

- додаткову оплачувану відпустку у зв'язку з навчанням за основним

місцем роботи, скорочений робочий час й інші пільги, передбачені

законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням;

- користування навчальною, науковою, виробничою, культурною,

спортивною, побутовою, оздоровчою базою вищого навчального

закладу;

- участь у науково-дослідних, дослідно-конструкторських роботах,

конференціях, симпозіумах, виставках, конкурсах; представлення

своїх робіт для публікацій;

- участь в обговоренні та вирішенні питань удосконалення навчально-

виховного процесу, науково-дослідної роботи; призначення

стипендій, організації дозвілля, побуту, оздоровлення;

- надання пропозицій щодо умов і розмірів плати за навчання;

- участь в об'єднаннях громадян;

- обрання навчальних дисциплін за спеціальністю в межах,

передбачених освітньо-професійною програмою підготовки та

навчальним планом;

- участь у формуванні індивідуального навчального плану;

- моральне та (або) матеріальне заохочення за успіхи у навчанні й

активну участь у науково-дослідній роботі;

- захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного

насильства;

- безкоштовне користування у вищих навчальних закладах

бібліотеками, інформаційними фондами, послугами навчальних,

наукових, медичних й інших підрозділів вищого навчального

закладу;

- канікулярну відпустку тривалістю не менше, ніж вісім календарних

тижнів.

76

Студенти вищих навчальних закладів, які навчаються за денною

(очною) формою навчання, мають право на пільговий проїзд у транспорті, а

також на забезпечення гуртожитком у порядку, встановленому Кабінетом

Міністрів України.

Студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання

стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх

на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

Після отримання диплома відповідного освітньо-кваліфікаційного

рівня випускник має право:

1. Після закінчення навчання за освітньо-професійною програмою

певного освітньо-кваліфікаційного рівня за результатами державної атестації

випускник вищого навчального закладу отримує відповідний диплом про

вищу освіту і відраховується з вищого навчального закладу наказом ректора

(директора). Після цього громадяни України набувають право на

працевлаштування за професією (кваліфікацією), зазначеною у дипломі про

вищу освіту відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня.

2. Випускники вищого навчального закладу, які отримали неповну

вищу освіту (молодший спеціаліст) мають право на конкурсних засадах без

будь-яких обмежень й умов, які порушують права особи на одержання вищої

освіти, закріплених в Конституції та законодавстві України, вступити до

будь-якого вищого навчального закладу на навчання за освітньо-

професійною програмою бакалавра будь-якого напряму підготовки. Під час

конкурсного відбору до уваги беруться лише результати навчання за

нормативною частиною відповідного галузевого стандарту вищої освіти.

Якщо спеціальність, за якою випускник отримав диплом молодшого

спеціаліста, належить до того самого напряму підготовки, на навчання за

яким особа вступила, навчання може здійснюватися за індивідуальним

навчальним планом, у якому враховані результати навчання за змістовими

частинами галузевого стандарту вищої освіти спеціальності освітньо-

кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста, які збігаються зі змістовими

77

частинами галузевого стандарту вищої освіти відповідного напряму

підготовки, в тому числі і результати навчання за змістовими частинами

галузевих стандартів вищої освіти підготовки фахівців освітньо-

кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста та бакалавра щодо

гуманітарної, соціально-економічної й екологічної освіти й освіти з безпеки

життя і діяльності людини, охорони праці, затверджені Міністерством освіти

і науки України й надані в інструктивному листі від 19 червня 2002 р. № 1/9-

307.

Якщо спеціальність, за якою випускник отримав диплом молодшого

спеціаліста, належить до іншого напряму підготовки, на навчання за яким

поступила особа, в індивідуальному навчальному плані враховуються тільки

результати навчання за змістовими частинами галузевих стандартів вищої

освіти підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого

спеціаліста та бакалавра щодо гуманітарної, соціально-економічної та

екологічної освіти й освіти з безпеки життя та діяльності людини, й охорони

праці.

3. Випускники вищого навчального закладу, які отримали базову вищу

освіту (бакалавр), мають право на конкурсних засадах без будь-яких

обмежень та умов, які порушують права особи на одержання вищої освіти,

закріплених в Конституції та законодавстві України, та відповідно до

принципів Болонського процесу, вступити до будь-якого вищого навчального

закладу на навчання за будь-якою освітньо-професійною програмою

спеціаліста або магістра того самого напряму підготовки. Під час

конкурсного відбору до уваги беруться лише результати навчання за

нормативною частиною відповідного галузевого стандарту вищої освіти.

Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов’язані:

- додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку

вищого навчального закладу;

- виконувати графік навчально-виховного процесу та навчальний

- план.

78

ЛЕКЦІЯ 5 (4 години)

Тема: Бібліотека академії і правила користування її фондами

План.

1. Структура бібліотечних фондів.

2. Функції бібліотечних фондів.

1. Структура бібліотечних фондів.

Бібліотечний фонд - впорядкована сукупність документів, яка

формується бібліотекою відповідно до її типу і виду, функцій і потреб

читачів, призначена для суспільного використання і постійного або

тимчасового зберігання.

Бібліотечний фонд має складну структуру і класифікацію по різним

ознакам, характерним для документів, які його утворюють.

По періодичності видання діляться на:

1. Неперіодичні (книги, буклети та ін.).

2. Періодичні (журнали, газети, бюлетені, листки і т. д.).

3. Серіальні.

Періодичні видання виходять через визначений термін часу окремими

нумерованими випусками, мають, як правило, загальну назву і однакове

оформлення.

Серіальні видання випускаються протягом часу, тривалість якого

наперед не встановлена. Як правило, вони виходять нумерованими і (або)

датованими випусками (томами), що мають однаковий заголовок.

По структурі серед видань можна виділити серії, які включають

сукупність томів, об'єднаних тематикою, цільовим або читацьким

призначенням. Серія може бути неперіодичною, періодичною і такою, що

продовжується, причому дві останні складаються з нумерованих або

датованих випусків, а неперіодичні видання утворюють відкриту серію, якщо

тривалість її виходу і кількість випусків наперед невідомі (наприклад,

79

„Життя чудових людей”), і закриту, тобто наперед позначеною кількістю

видань (наприклад, „Бібліотека усесвітньої літератури”).

По матеріальній конструкції видання розподіляються на книжні,

журнальні, листівки.

За об'ємом виділяють такі видання, як книги (їх об'єм завжди понад 48

сторінок), брошури - видання об'ємом понад 4, але не більше 48 сторінок, і

листівки - видання, що містять від 1 до 4 сторінок.

По складу основного тексту видання, що містить один твір, називається

моновиданням, а що включає ряд творів — збірником. Збірники можуть

бути неперіодичними, періодичними і такими, що продовжуються.

За цільовим призначенням розрізняють:

- офіційні видання, які публікуються від імені державних,

громадських організацій, установ і відомств, що носять

законодавчий, нормативний або директивний характер;

- наукові видання, які призначені для наукової роботи, що

містять теоретичні і (або) експериментальні дослідження;

- науково-популярні видання, які містять відомості про теоретичні і

(або) експериментальні дослідження в області науки, культури і

прикладної діяльності;

- масово-політичні видання – це твори суспільно – політичної

тематики агітаційно-пропагандистського характеру, доступні

широкому кругу читачів;

- навчальні видання (навчальні програми, підручники і навчальні

посібники та ін.);

- нормативно-виробничі видання, норми, правила, які містять вимоги

в різних сферах виробничої діяльності (наприклад, Державні

стандарти та ін.);

- виробничі видання — практичне керівництво (допомога), які містять

відомості за технологією, технікою і організації виробництва, а

80

також інших областей суспільної практики, розраховані на фахівців

різної кваліфікації;

- довідкові видання, які містять короткі відомості наукового або

прикладного характеру (енциклопедії, словники, довідники

загального та спеціального призначення);

- видання для дозвілля;

- рекламні видання про вироби, послуги, заходи з метою створення

попиту на них;

- літературно-художні видання.

По ступеню аналітико-синтетичної переробки інформації

розрізняють:

- інформаційні видання, які містять систематизовані відомості про

документи;

- бібліографічні видання;

- реферативні видання;

- оглядові видання.

2. Функції бібліотечних фондів.

У системі „бібліотека” фонд є тією активною частиною, яка з

найбільшою повнотою дозволяє вирішувати соціальні завдання, тобто

придбання системи поглядів на природу і місце в ній людини, на взаємини

людей в суспільстві, їх ідеали.

Разом з тим бібліотечний фонд сприяє здобуванню загальної і

професійної освіти будь-якого рівня і його подальшому вдосконаленню. У

цих і багатьох інших аспектах виявляються функції бібліотечних фондів:

- педагогічна функція;

- інформаційна функція.

Все це стає можливим завдяки тому, що документи, які зберігаються у

фонді, представляють знання, накопичені багатьма поколіннями, що дозволяє

81

йому виконувати функцію „пам'яті людства” (або генетичну, родову

функцію).

Як вже згадувалося раніше, на зміст, величину, розвиток фонду

впливає цілий ряд обставин:

- завдання, які стоять перед бібліотеками;

- особливості промислового і сельскогосподарського виробництва

регіону або підприємства, які входять в сферу обслуговування

бібліотек;

- професійні та інші запити читачів.

З цими чинниками пов'язані внутрішні закономірності процесів

поповнення фондів, їх організації і використання.

Разом з тим, стан фонду залежить від зовнішніх умов: науковій і

художній цінності виданих творів, стану і можливостей використання

книжкового ринку, забезпечення матеріально-технічної бази, створення

мережі бібліотек різних типів і видів.

ЛЕКЦІЯ 6 (2 години)

82

Тема: Студентське самоврядування як невід’ємна складова

демократизації вищої школи

План.

1. Правове регулювання інституту студентського самоврядування в

Україні.

2. Органи студентського самоврядування у ВНЗ

1 . Правове регулювання інституту студентського самоврядування

в Україні

Українське законодавство забезпечує обов'язкову участь студентів у

прийнятті рішень на всіх рівнях у системі вищої освіти, яка має

здійснюватися за допомогою функціонування обраних студентами

представницьких органів, які мають назву „органи студентського

самоврядування”.

У своїй діяльності органи студентського самоврядування керуються

законодавством, рішеннями спеціально уповноваженого центрального органу

виконавчої влади у галузі освіти і науки та відповідного центрального органу

виконавчої влади, в підпорядкуванні якого знаходиться вищий навчальний

заклад, статутом вищого навчального закладу. Таким чином, маємо таку

ієрархію актів щодо студентського самоврядування (тобто яким чином вони

мають пріоритет у застосуванні), яка надана на рис.1.

83

Студентське самоврядування у ВНЗ створюється та функціонує на

основі стаття 38. „Студентське самоврядування” Закону України „Про

вищу освіту”.

Відповідно з цім документом у вищих навчальних закладах

створюються органи студентського самоврядування. Органи студентського

самоврядування сприяють гармонійному розвитку особистості студента,

формуванню у нього навичок майбутнього організатора, керівника. Органи

студентського самоврядування вирішують питання, що належать до їх

компетенції.

Рис. 1. Ієрархія актів, які регулюють діяльність студентського

самоврядування

84

Закон України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 року (ст.ст. 37,

38)

Положення про державний вищий навчальний заклад. Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 року №1074 (п. п. 37,38, 49-57)

Положення про студентське самоврядування у вищих навчальних закладах. Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України від 3 квітня 2001 року №166

Статут вищого навчального закладу

Положення про студентське самоврядування у ВНЗ (прийняте загальними зборами (конференцією) студентів ВНЗ і затверджене загальними зборами (конференцією) трудового колективу ВНЗ)

Інші акти органів студентського самоврядування

Рішення органів студентського самоврядування мають дорадчий

характер.

У своїй діяльності органи студентського самоврядування керуються

законодавством, рішеннями спеціально уповноваженого центрального органу

виконавчої влади у галузі освіти і науки та відповідного центрального органу

виконавчої влади, в підпорядкуванні якого знаходиться вищий навчальний

заклад, статутом вищого навчального закладу.

Основними завданнями органів студентського самоврядування є:

- забезпечення і захист прав та інтересів студентів, зокрема стосовно

організації навчального процесу;

- забезпечення виконання студентами своїх обов'язків;

- сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності студентів;

- сприяння створенню відповідних умов для проживання і відпочинку

студентів;

- сприяння діяльності студентських гуртків, товариств, об'єднань,

клубів за інтересами;

- організація співробітництва зі студентами інших вищих навчальних

закладів і молодіжними організаціями;

- сприяння працевлаштуванню випускників;

- участь у вирішенні питань міжнародного обміну студентами.

Студентське самоврядування здійснюється на рівні студентської групи,

факультету, гуртожитку, вищого навчального закладу. Залежно від

контингенту студентів, типу та специфіки вищого навчального закладу

студентське самоврядування може здійснюватися на рівні курсу,

спеціальності, студентського містечка, структурних підрозділів вищого

навчального закладу.

Вищим органом студентського самоврядування є загальні збори

(конференція) студентів вищого навчального закладу, які:

- ухвалюють Положення про студентське самоврядування;

85

- обирають виконавчі органи студентського самоврядування та

заслуховують їх звіти;

- визначають структуру, повноваження та порядок обрання

виконавчих органів студентського самоврядування.

Органи студентського самоврядування можуть мати різноманітні

форми (сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова)

частина, студентські деканати, ради тощо).

2. Органи студентського самоврядування у ВНЗ

Студентське самоврядування у вищому навчальному закладі - це

самостійна громадська діяльність студентів з реалізації функцій управління

вищим навчальним закладом, яка визначається ректоратом (адміністрацією),

деканатами (відділеннями) та здійснюється студентами у відповідності з

метою й завданнями, які стоять перед студентськими колективами,

функціонує з метою забезпечення виконання студентами своїх обов'язків і

захисту їхніх прав і сприяє гармонійному розвитку особистості студента,

формуванню у нього навичок майбутнього організатора, керівника [1].

Студентські представницькі органи, згідно із Законом України „Про

вищу освіту”, обов'язково створюються на рівні академічної групи,

факультету, гуртожитку, вищого навчального закладу в цілому. Залежно від

контингенту студентів, типу та специфіки вищого навчального закладу, такі

органи за бажанням студентів можуть створюватися також на рівні курсу,

спеціальності, студентського містечка, структурних підрозділів вищого

навчального закладу. Таким чином, система студентського представництва

має гнучку розгалужену структуру, що забезпечує її зв'язок з кожним

студентом.

До компетенції органів студентського самоврядування належить

представництво інтересів студентів з питань змісту й організації навчання,

86

гарантування можливостей здійснення наукової та творчої діяльності, умов

проживання в гуртожитках, соціального забезпечення студентів.

Керівники студентських представницьких органів вищих навчальних

закладів входять до складу вчених рад закладу, керівники студентських

представницьких органів факультетів - до вчених рад відповідних

факультетів.

Міністерство освіти і науки України систематично співпрацює з

національним студентським союзом України — Українською асоціацією

студентського самоврядування (УАСС), що на добровільних засадах об'єднує

органи студентського самоврядування вищих навчальних закладів усіх

регіонів України. Ця співпраця полягає у періодичному взаємних

консультацій, конференцій та семінарів, залученні представників УАСС до

підготовки проектів нормативних актів з питань вищої освіти та соціального

забезпечення студентів.

Крім того, в Україні створена Всеукраїнська студентська рада при

Президентові України, яка розглядає актуальні проблеми студентського

життя.

Серед асоціацій (спілок) студентів визначають:

- молодіжні фахові об'єднання, організації за інтересами;

- молодіжні релігійні організації;

- студентські профспілкові організації;

- благодійні фонди для молоді та молодіжні благодійні фонди;

- національні молодіжні організації;

- студентський рух;

- громадсько-політичні організації молоді;

- молодіжні партії, філії молодіжних партій.

Студентська молодь входить в об'єднання та організації за інтересами;

благодійні фонди; громадсько-політичні організації молоді. Окремо діють

студентські об'єднання та рухи (парламенти, ради тощо), а також студентська

спілка України.

87

Органи студентського самоврядування можуть мати різноманітні

форми (сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова)

частина, студентські деканати, ради тощо) [2, С.32].

На сьогоднішній день студенти беруть участь в управлінні

студентського самоврядування не більш, ніж 20 відсотків навчальних

закладів. По-перше, у ряді ВНЗ студентських органів просто не існує, а по-

друге, багато студентських спілок сьогодні займаються винятково дозвіллям,

а не вираженням інтересів студентства.

Широко поширена практика, коли органи студентського

самоврядування фактично є підрозділом адміністрації ВНЗ, їх рішення

носять лише формальний характер й участь студентів у такому

«самоврядуванні» мінімальна. Найбільше яскраво це проявляється у ВНЗ, де

органи студентського самоврядування очолюють не студенти й аспіранти, а

люди у віці, що далеко перевищує студентський, лідери таких організацій

більше дбають лише про свої інтереси, а не інтереси самих студентів.

Розвиток студентського самоврядування у ВНЗ має ґрунтуватися на

появі нових форм студентської самоорганізації, на залученні студентів у

соуправлінні вищим навчальним закладом. Сьогодні існуюча система далеко

не досконала: працюючі студентські ради й старостати, не поєднують

основну масу студентів і лише номінально представляють її інтереси, при

цьому організацію роботи зі студентами проводять підрозділи ВНЗ із

залученням невеликого активу студентів [4].

ВНЗ має бути не тільки місцем одержання освіти, він повинен нести

цілий комплекс соціальних функцій. У кожному ВНЗ може існувати скільки

завгодно творчих спілок, громадських організацій, у тому числі й

профспілкових. При цьому повинна бути легітимна Студентська рада. Це - не

чергова громадська організація, а внутрівузівський механізм, що

вибудовується у відповідності зі специфікою ВНЗ й дає можливість усім без

винятку студентам включитися в управління навчальним закладом. І

88

ректорові не доведеться вибирати, з ким вести діалог, чию саме думку

враховувати - є рада, обрана всіма без винятку студентами [5].

Ефективне студентське самоврядування сприяє гармонійному розвитку

навчального закладу. Завдяки студентським ініціативам можна визначати

нові напрями розвитку поза навчальною діяльністю, вдосконалювати

навчальний процес тощо. Розвинуте студентське самоврядування може стати

тим додатковим фактором, що впливає на вибір абітурієнтом навчального

закладу. Також важливим фактором є те, що випускники ВНЗ з розвинутим

студентським самоврядуванням необхідні роботодавцям, бо це допомагає

студентам виробити необхідні в роботі навички організації праці,

самодисципліни, формування почуття відповідальності тощо.

89

Додатки

Додаток А.Велика хартія університетів

ПРЕАМБУЛАРектори європейських університетів, що підписалися далі, які зібралися в Болоньї з

нагоди дев'ятисотріччя найстарішого в Європі університету, за чотири роки до остаточного скасування кордонів між країнами Європейського Союзу, сподіваючись на поширюване співробітництво всіх європейських націй і вважаючи, що люди й держави повинні більше, ніж будь-коли в минулому усвідомлювати роль, яку університети покликані відіграти в суспільстві, що змінюється та щодалі більшою мірою інтернаціоналізується, вважають таке:

1) на завершальному етапі цього тисячоліття майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, зосередженого в центрах

90

культури, знань і досліджень, якими є справжні університети;2) завдання університетів щодо поширення знань серед нових поколінь

передбачає, що в теперішньому світі вони так само повинні служити суспільству загалом і культурне, соціальне й економічне майбутнє суспільства потребує, зокрема, значного внесків безперервну освіту;

3) університети повинні давати майбутнім поколінням освіту і підготовку, що навчать їх, а через них й інших поважати велику гармонію навколишнього середовища і власне життя. Ректори європейських університетів, що далі підписалися, проголошують перед усіма державами і перед совістю всіх націй основні принципи, що повинні відтепер і назавжди бути основоположними для університетів.

ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПРИНЦИПИ1. Університет є самостійною установою всередині суспільств з різною

організацією, що є наслідком розбіжностей географічної та історичної спадщини. Він створює, вивчає, оцінює та передає культуру за допомогою досліджень і навчання. Для задоволення суспільних потреб його дослідна і викладацька сфери діяльності повинні бути морально й інтелектуально незалежні від будь-якої політичної та економічної влади.

2. Викладання і дослідна діяльність в університетах мають бути нероздільні з тим, щоб навчання в них відповідало змінним потребам, запитам суспільства і досягненням у науковому знанні.

3. Свобода дослідної і викладацької діяльності є основним принципом університетської життєдіяльності. Керівні органи та університети в межах своєї компетенції повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги. Відкидаючи нетерпимість і зберігаючи відкритість для діалогу, університет є ідеальним місцем для викладачів, що здатні передавати свої знання і мають необхідні засоби для їх удосконалення за допомогою досліджень та інновацій, а також для студентів, що мають право, здатність і бажання збагатити свій розум цими знаннями.

4. Університет є скарбницею традицій європейського гуманізму. У здійсненні свого покликання він постійно прагне досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони і підтверджує нагальну потребу взаємного пізнання та взаємодії різних культур.

СПОСОБИДля досягнення відповідних цілей у світлі вказаних принципів потребуються

ефективні засоби, що відповідають сучасним умовам.1. Для забезпечення свободи в дослідженнях і викладанні всім членам

університетського суспільства мають бути надані необхідні засоби для її реалізації.2. Рекрутизація викладачів і регулювання їхнього статусу повинні відбуватися за

принципом нерозривності викладання і дослідницької діяльності.3. Кожний університет з урахуванням конкретних обставин повинен гарантувати

своїм студентам дотримання свобод і умов, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурі й освіті.

4. Університети, особливо європейські вважають взаємний обмін інформацією і документацією, а також збільшення кількості спільних проектів для розвитку освіти основним елементом ПОСТІЙНОГО прогресу знань. Тому, як і в ранні періоди своєї історії, вони стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також розглядають загальну політику в питанні рівного статусу, звань, іспитів (без упередженого ставлення до національних дипломів) і надання стипендій як необхідний інструмент для здійснення своєї місії в типових для сьогодення умовах.

Ректори, які підписалися від імені своїх університетів, зобов'язуються зробити все від них залежне для того, щоб кожна держава, а також заінтересовані наднаціональні організації формували свою політику, спираючись на положення цієї Великої Хартії, що виражає одностайне бажання університетів, вільно визначене і проголошене.

91

Додаток БСПІЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ГАРМОНІЗАЦІЮ АРХІТЕКТУРИ

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИчотирьох міністрів, які репрезентують Францію, Германію, Італію та Велику Британію (Париж,

Сорбонна, 25 травня 1998 р.)Європейський процес нещодавно зробив кілька надзвичайно важливих кроків

уперед. За всієї їх доречності не варто забувати, що Європа - це не тільки євро, банки й економіка, вона повинна бути також Європою знань. Ми повинні будувати і посилювати інтелектуальний, культурний, соціальний і технічний виміри нашого континенту. Це завдання насамперед університетів, що продовжують відігравати переломну роль у такому розвитку.

92

Університети з'явилися в Європі, окремі з них понад три чверті тисячоліття тому. Наші чотири країни пишаються деякими найстарішими університетами, що зараз повсюдно святкують свої важливі річниці, як це робить: сьогодні Паризький університет. У минулому студенти і викладачі вільно переміщувалися і швидко поширювали знання на всьому континенті. Сьогодні ж надзвичайно багато наших студентів завершує навчання, не одержуючи користі від часткового навчання поза національними кордонами.

Ми йдемо до періоду істотних змін в освіті й умовах праці, до розмаїтості шляхів становлення фахової кар'єри з очевидною необхідністю навчання і підготовки протягом усього життя. Ми заборгували нашим студентам і нашому суспільству в цілому, системі вищої освіти, у якій їм давалися б кращі можливості шукати й знаходити галузі, в яких вони могли б досягти досконалості.

Відкритий Європейський простір вищої освіти несе багатство позитивних перспектив, звісно ж, із повагою до нашої різноманітності, проте потребує, постійних зусиль для ліквідації бар'єрів і розробки таких умов для викладання й навчання, які збільшили б мобільність і зробили співробітництво ближчим, ніж будь-коли досі. Міжнародне визнання і високий потенціал наших систем освіти безпосередньо пов'язані з їх зовнішньою і внутрішньою зрозумілістю. Здається, з'являється система, в якій для міжнародного порівняння й еквівалентності повинні існувати два основних цикли: перший та другий.

Новизна і гнучкість у цій системі досягаються використанням семестрів і кредитів (як в ЕСТS). Це уможливить перевірку отриманих кредитів для тих, хто вибирає первинну або подальшу освіту в європейських університетах і бажав би мати можливість одержати ступінь у довільний час протягом життя. Справді, студенти повинні мати право ввійти в академічний світ у будь-який момент їхнього фахового життя та незалежно від попередньої підготовки.

Студенти першого циклу повинні мати доступ до різноманітних програм, включаючи можливість багатодисциплінарних занять, вивчення іноземних мов і викорис-тання нових інформаційних технологій. Міжнародне визнання ступеня першого циклу відповідного рівня кваліфікації є важливим для успіху цієї роботи, в якій ми хотіли б зробити наші схеми розвитку вищої освіти зрозумілими для всіх.

У другому циклі буде вибір між коротшою програмою отримання ступеня магістра і тривалішою програмою здобуття докторського ступеня з можливістю переходу від однієї програми до іншої. В обох програмах відповідний акцент повинен бути зроблений на дослідницькій і самостійній роботі. Студенти як першого, так і другого циклів заохочуватимуться до навчання, принаймні один семестр, в університетах поза межами своєї країни. Водночас дедалі більша кількість викладацького й дослідницького персоналу повинна працювати в європейських країнах, відмінних від країни проживання. Швидко зростаюча підтримка Європейського Союзу мобільності повинна використовуватися повністю.

У більшості країн не тільки в межах Європи усвідомлена потреба у прискоренні такої еволюції. Конференції європейських ректорів, президентів університетів, груп експертів і викладачів у наших країнах спонукали до широкого обговорення цих питань.

Торік у Лісабоні була узгоджена конвенція про визнання кваліфікацій вищої освіти в академічній сфері Європи. Конвенція запровадила велику кількість базових вимог і підтвердила, що окремі країни можуть брати участь у конструктивнішій схемі визнання. Приймаючи цю позицію, можна використовувати вимоги Конвенції і йти далі. Уже зараз є багато точок дотику у сфері взаємного визнання ступенів вищої освіти для фахових цілей із використанням директив Європейського Союзу. Наші уряди, очевидно, продовжують відігравати визначальну роль у досягненні цих цілей, заохочуючи засоби підтвердження здобутих знань і кращого визнання відповідних ступенів. Ми очікуємо, що це сприятиме подальшим міжуніверситетським угодам.

93

Поступова гармонізація всіх наших ступенів і циклів навчання може бути досягнута через зміцнення вже існуючого досвіду, спільні дипломи, експериментальні ініціативи, діалог з усіма зацікавленими особами.

Ми тим самим зобов'язуємося схвалити створення загальної системи, націленої на поліпшення зовнішнього визнання й полегшення мобільності студентів, а також на розширення можливостей їх працевлаштування. Сьогодні тут у Сорбонні ювілей Паризького Університету дає нам прекрасну можливість взяти участь у спробі створення Європейського простору вищої освіти, де національні особливості й спільні інтереси можуть взаємодіяти і посилювати один одного для вигоди Європи, її студентів та в загальнішому сенсі її громадян. Ми закликаємо інші держави, які входять до Союзу, та інші європейські країни приєднатися до нас для досягнення цієї мети, а всі європейські університети об'єднатися для підсилення становища Європи у світі через освіту для своїх громадян, що постійно поліпшується та оновлюється.

Додаток ВЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРОСТІР ВИЩОЇ ОСВІТИ

Болонська декларація від 19 червня 1999 р.Європейський процес завдяки видатним досягненням останніх кількох років став

конкретнішою і суттєвішою реальністю для Європейського Союзу та його громадян.Перспективи розширення разом з розвитком відносин 3 іншими європейськими

країнами забезпечують поглиблення цього процесу. Отже, ми є свідками зростаючого розуміння в політичному, академічному світі та громадській думці потреби створити досконалішу Європу, базуючись, зокрема, на її інтелектуальному, культурному, соціальному, науковому і технологічному потенціалі.

94

Європа Знань нині широко визнана як незамінний чинник соціального та людського розвитку і як обов'язковий компонент консолідації та збагачення змісту європейського громадянства, здатного зробити європейців компетентнішими перед змінами нового тисячоліття разом з розумінням європейських цінностей і приналежності до загального соціального та культурного простору.

Важливість освіти і співпраці в цій сфері для розвитку та зміцнення стабільних, мирних і демократичних суспільств визнана першорядною, мало того, у зв'язку із ситуацією в Південно-Східній Європі. Сорбонська декларація від 25 травня 1998 р., яка була підкріплена цими міркуваннями, наголосила на центральній ролі університетів в розвитку всього європейського культурного виміру. Вона зазначила, що створення Євро-пейського простору вищої освіти є ключовим засобом поліпшення мобільності громадян і можливості їх працевлаштування, а також розвитку континенту в цілому.

Кілька європейських країн вже ухвалили рішення про реалізацію викладених у декларації цілей, підписавши її або виразивши згоду у принципі. Реформи вищої освіти, що реалізуються в Європі, є підтвердженням готовності багатьох урядів діяти в цьому напрямі.

Європейські вищі навчальні заклади, у свою чергу, прийняли виклик і зобов'язалися відіграти провідну роль у побудові Європейського простору вищої освіти, дотримуючись також основних принципів, викладених у Болонській Великій Хартії університетів 1988 р. Це дуже важливо, якщо врахувати, що незалежність і автономія університетів дають можливість вищій освіті та системам наукових досліджень безперервно пристосовуватися до змінних потреб, вимог суспільства і прогресу в наукових знаннях.

Курс було визначено правильно і зі значущою метою. Досягнення більшої сумісності й порівнянності систем вищої ревіти потребує, однак, безперервного впливу на цей процес. Ми повинні підтримати цей процес, вживаючи конкретні заходи для досягнення відчутного просування вперед. На зустрічі, що відбулася 18 червня 1999 р. з участю авторитетних фахівців і вчених європейських країн, було вироблено доцільні пропозиції для ініціатив, які можуть розпочатися в майбутньому.

Ми повинні, зокрема, розглянути можливість підвищення міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти. Мірилом життєздатності й ефективності будь-якої цивілізації може бути привабливість її культури для інших країн. Ми повинні дати гарантію, що європейська система вищої освіти досягне високого рівня привабливості в усьому світі, стане відповідною до наших унікальних культурних і наукових традицій.

Підтверджуючи нашу прихильність до загальних принципів, закладених у Сорбоннській декларації, ми координуємо нашу політику на досягнення в найкоротші терміни, принаймні в першому десятиріччі нового тисячоліття, таких цілей, які ми вважаємо першорядними для розбудови Європейського простору вищої освіти і просування європейської системи вищої освіти в усьому світі:

1. Прийняття системи прозорих та порівнянних ступенів, зокрема, задопомогою додатка до диплома з метою полегшення працевлаштування громадян Європи і міжнародної конкурентоспроможності європейської вищої освіти.

2. Прийняття системи, заснованої на двох основних циклах: попередньому і завершальному. Доступ до другого циклу повинен вимагати успішного завершення першого циклу навчання тривалістю щонайменше 3 роки. Ступінь, що здобувається після першого циклу, повинен відповідати європейському ринку праці як достатній рівень кваліфікації. Другий цикл повинен закінчуватися ступенем магістра і/або доктора, яку багатьох європейських країнах.

3. Запровадження системи кредитів - такої як ЕСТS - як відповідного засобу значного підвищення мобільності студентів. Кредити можуть також набуватися поза

95

сферою вищої освіти, включаючи навчання впродовж життя, якщо це визнано відповідними університетами.

4. Сприяння мобільності через усунення перешкод ефективному здійсненню свободи пересування.

5. Сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості освіти з метою створення порівнянних критеріїв і методологій.

6. Сприяння розвитку європейських аспектів вищої освіті, особливо щодо розробки навчальних планів, співробітництва навчальних закладів, розробки схем мобільності та інтегрованих програм навчання і досліджень.

Таким чином, ми в межах нашої компетенції на основі цілковитої поваги до відмінностей культур, мов, національних систем освіти прагнемо досягти автономії університетів для консолідації Європейського простору вищої освіти.

Для цього ми йтимемо шляхом міжурядового співробітництва, співробітництва з неурядовими європейськими організаціями, що стосуються вищої освіти і компетентні в цій сфері. Ми сподіваємося на швидку позитивну реакцію університетів і їх вагомий внесок у досягнення успіху нашої ініціативи.

Оскільки ми переконані в тому, що розбудова Європейського простору вищої освіти потребує постійної підтримки, керування і адаптації до потреб, що безперервно змінюються, то вирішили зустрітися знову за два роки, щоб оцінити досягнутий прогрес і визначити подальші кроки.

96