Відділ теорії і історії археографії та споріднених джерелознавчих наукк. 507, т. 279-08-63Завідувач відділу – д.і.н., професор Віктор Анатолійович БрехуненкоУчений секретар відділу – к.і.н., н.с. Світлана Петрівна ПотапенкоПровідний науковий співробітник – д.і.н., професор Василь

Михайлович ДаниленкоСтарший науковий співробітник – д.і.н. Оксана Олександрівна

КовальчукСтарший науковий співробітник – к.і.н. Ринсевич Вячеслав

ПетровичСтарший науковий співробітник – к.і.н. Олег Євгенович МальченкоСтарший науковий співробітник – к.і.н. Орест Андрійович ЗаяцьСтарший науковий співробітник – к.і.н. Іван Леонідович СинякНауковий співробітник – к.і.н. Володимир Васильович Поліщук

Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України було створено в непростих наукових умовах. Українська історіографія конче потребувала радикального розширення актуалізованої джерельної бази дослідження. Понад півсторіччя в Україні тривав період викривленого розвитку археографічної діяльності (та й історичної науки в цілому), коли справу уведення до наукового вжитку джерел з вітчизняної історії цілеспрямовано й цинічно було відсунуто на задвірки. Суто науковий ефект не забарився: українська історіографія звернула з того шляху, по якому успішно рухалася завдяки подвижництву багатьох вчених другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і перебувала на одній хвилі з європейською наукою.

Тож, якщо відносно швидко не усунути кричущого відставання української історіографії в обсягах актуалізованої джерельної бази, годі сподіватися на її повнокровний розвиток. Задля налагодження цілеспрямованої й ефективної археографічної діяльності конче необхідні теоретичні

напрацювання в ділянці з’ясування закономірностей утворення первісної джерельної бази, її інформаційного потенціалу, а також засадничих підходів до публікації та правил передачі тексту.

Відтак, з перших днів існування Інституту в його складі було створено відділ теорії і історії археографії та споріднених джерелознавчих наук. Упродовж двадцяти років відділ очолювали д.і.н., професор Генадій Боряк (1991–2000), к.і.н. Іван Бутич (2000–2004), д.і.н., професор Віктор Брехуненко (з 2004 р. до нині). Підбір співробітників та тісна співпраця з іншими відділами Інституту, іншими вітчизняними та зарубіжними вченими стали запорукою появи плідних теоретичних напрацювань, методичних розробок, серійних археографічних публікацій та монографічних досліджень.

Діяльність відділу одразу була спрямована на вирішення найнагальніших проблем, покликаних підвести надійний фундамент під розвиток української археографії, джерелознавства та споріднених дисциплін, а головне закласти передумови для якісного прориву у справі формування репрезентативної актуалізованої джерельної бази вивчення вітчизняної історії. При цьому брак часу вимагав паралельного опрацювання як теоретичних проблем різних джерелознавчих наук (кодикології, палеографії, дипломатики, некрополістики тощо, так і археографії і джерелознавства різних історичних періодів.

Системність підходів до кожної ділянки пізнання забезпечувався докладним з’ясуванням наукової традиції в ній, сучасного стану розвитку з наступним залученням до розробки теоретичних аспектів працівниками відділу у співпраці з кращими спеціалістами з інших установ. Така вмотивована постановка питання відбивала загальну атмосферу, яка з перших днів клалася в Інституті, коли суто бюрократичні речі відходили на десятий план порівняно з науковим завданням. За потреби знаних спеціалістів брали в штат відділу на половину посадового окладу.

Першими науково-дослідними темами, які розроблялися у відділі стали: «Українська археографія як наука в колі суміжних дисциплін. Теорія і методика» та «Історія української археографії» (1992–1996). Вони були покликані узагальнити досвід української археографії, осмислити сучасні потреби й дати інструментарій для розгортання масштабної видавничої діяльності всього Інституту. Перша з них логічно розвивала напрацювання Ахеографічної комісії, відновленої в 1988 р. Ще в 1988 р. побачило світ видання «Українська археографія: Сучасний стан та перспективи розвитку» (Київ, 1988. – 252 с.), до якого увійшли тези доповідей республіканської наради з цієї проблематики, проведеної у грудні 1988 р. Наступний випуск = «Українська археографія сьогодні: Проблеми і перспективи» (Київ, 16-18 грудня 1992 р. – підготовлений вже відділом, презентував концепцію діяльності Інституту1.

1 Матеріали до розробки концепції діяльності Інституту української археографії. До Всеукраїнської наради «Українська археографія сьогодні: проблеми і перспективи». Київ, 16-18

Паралельно вийшли друком 32 випуски і один спецвипуск серії «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». Кілька видань серії безпосередньо стосувалися проблем передачі текстів історичних джерел. Відомим архівістом В. Страшком було підготовлено проект «Правила передачі текстів кириличних документів ХVІ–XVIII ст. дипломатичним і популярним методом та рекомендації для застосування цих правил у виданнях наукового і науково-популярного типів» (Київ, 1992. – 24 с.; вип. 7), а тодішнім директором Центрального державного історичного архіву України в м. Києві Любов’ю Гісцовою, співробітником відділу, – «Методичні рекомендації по підготовці до видання Архіву Коша Нової Запорозької Січі» (Київ, 1992. – 42 с.; вип. 8).

У 1995 р. у співпраці з Інститутом української мови НАН України відомим фахівцем з історії української мови, членом-кореспондентом НАН України Василем Німчуком (співробітник відділу) було підготовлено проект «Правила видання пам’яток, писаних українською мовою та церковнослов’янською мовою української редакції. Частина 1» (Київ, 1995. – Вип. 27). У виданні докладно розглянуто правила видання джерел наукового класу – факсиміле, препринти, дипломатичний, критичний (дипломатично-критичний та критично-дипломатичний методи) – методи та популярного класу – науково-критичний (окремо для пам’яток Х–ХІІІ ст.ст., ХIV–XVIII ст.ст., ХІХ–ХХ ст.ст.) і науково-популярний методи та проаналізовано академічний, науково-критичний та популярний типи видання пам’яток.

Опрацювання, наукове обговорення та публікація правил видання джерел різних родів, видів та різновидів перебуває під постійною увагою відділу. У 2008 р. побачили світ «Методичні рекомендації до видання іншомовних писемних джерел ХІХ – початку ХХІ ст.» (Київ, 2008), розроблені к.і.н. Тетяною Себтою. Правила видання укладено на основі аналізу багатого наукового доробку попередників (вітчизняних та зарубіжних), а також з урахуванням сучасного розвитку техніки у видавничій сфері. Методичні рекомендації принципово відмовляються від масового осучаснення всіх іншомовних текстів усіх періодів, та враховують сучасні тенденції розвитку української мови, пов’язані з переходом до фонографічного принципу передачі іншомовних власних назв і неперекладних термінів. Йдеться лише про певну археографічну обробку тексту, направлену на полегшення його сприйняття (заміна при необхідності шрифту, архаїчних літер їхніми сучасними еквівалентами, окремих архаїзмів правопису та інший науково-критичний характер археографічного втручання, пов’язаний з несправностями тексту). Технічний розвиток у видавничій галузі дає змогу в певних випадках

грудня 1992 року / АН України. Археографічні комісія, Ін-т української археографії. – Київ, 1992. – 64 с. (Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 11).

публікувати іншомовні документи в електронному вигляді, як додаток до паперового видання цих документів, яке містить переклад та повний науково-довідковий апарат. Для таких випадків передбачено інше розміщення деяких частин науково-довідкового апарату та їхнього складу, зокрема легенди і текстологічних приміток.

Особливо гостро з огляду на нагальні потреби української історичної науки постала необхідність розробки методичних рекомендацій зі створення та видання джерел усної історії. В українських умовах джерела усної історії покликані відіграти унікальну роль, адже документи доби радянського тоталітаризму занадто викривлено відбивають реалії, не кажучи вже про такі специфічні теми як Голодомор-Геноцид 1932–1933 рр., національно-визвольні рухи, Україна в Другій світовій війні тощо. Та й збереглися документи нерівномірно, а значна частина вивезена до Росії, і ймовірність їхнього використання стрімко прямує до нуля. Відтак, коли на Заході інтерв’ю використовуються головно для з’ясування комплексу явищ масової свідомості та особливостей історичної пам’яті, то в Україні їхня функція значно ширша.

Принципи археографічної публікації джерел усної історії виходять з розуміння природи та особливостей усних повідомлень та максимально наближати друкований текст до першоджерела. Сьогодні більшість стандартів створення транскриптів інтерв’ю, розроблених в рамках усно-історичних програм американських університетів, американських та британських професійних асоціацій з усної історії передбачають двохетапність у складанні транскриптів. На першому етапі має складатися стенографічний, дослівний транскрипт інтерв’ю. Транскрипція є найбільш відповідальним етапом археографічного опрацювання джерел усної історії. Транскрипт звукозапису не має самостійного джерельного значення, якщо аудіо- або аудіовідеозапис інтерв’ю не втрачений. Під час подальшої редакційної обробки тексту рекомендується виключити незв’язні та незакінчені репліки, скорегувати мовні помилки, якщо вони заважають правильному розумінню змісту повідомлення. Публікація тексту транскрипту має супроводжуватись додатковою інформацією: зазначенням повних імен учасників інтерв’ю, дат інтерв’ю, описом технічного обладнання, яким робився запис, поясненнями маловідомих понять та висловів, вживаних респондентом. Також рекомендується інформувати читачів про емоційний настрій висловлювань оповідача, вміщуючи у квадратних дужках вказівку на посмішку, сміх, шепіт, вигук, довгі паузи.

Саме такі підходи були закладені у «Правила створення та видання джерел з усної історії», розроблені за участю співробітників відділу у Запорізькому відділенні Інституту під керівництвом д.і.н., професора Анатолія Бойка. Методичні рекомендації складено на підставі осмислення та систематизації досвіду вітчизняної археографії та світової практики публікації усних спогадів. Вони були достатньо апробовані на науково-практичному семінарі з питань публікації усно-історичних інтерв’ю, який відбувся у м.

Запоріжжі 11 березня 2007 р. Зазначена проблематика обговорювалася і на міжнародній конференції «Усна історія в науковому дослідженні», яка проходила 23–24 травня 2008 р. у м. Запоріжжі. Побачили світ видання «Усна історія в науковому дослідженні. Матеріали конференції. 23–24 травня 2008 р.» (Запоріжжя, 2008) та «Усна історія: теорія і практика» (Запоріжжя, 2009). Практичну ж апробацію «Правил…» було здійснено під час підготовки Запорізьким відділенням Інституту багатотомника «Усна історія Степової України» (тт. 1–11, Запоріжжя, 2001–2010).

Наступним фундаментальним завданням відділу, яке було неможливо не поставити, полягало в оцінці потенційної джерельної бази дослідження ключових проблем вітчизняної історії та можливостей розширення актуалізованого масиву. Уже в перші роки роботи відділу цій проблематиці було присвячено ґрунтовні монографії Любові Дубровіної «Кодикологія та кодикографія української рукописної книги» (Київ, 1992) та Генадія Боряка «Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна україніка”» (Київ, 1995). За матеріалами обох монографій вчені захистили дисертації на ступінь доктора історичних наук. Окрім того, було підготовлено три випуски видання «Рукописна та книжкова спадщина України: Археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів» (Відп. ред.: Л. А. Дубровіна, Г. В. Боряк. – Київ, 1993–1996). У 1999 р. побачив світ «Каталог стародрукованих книг, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Києві 1494–1764» (упорядники Г. В. Боряк, О. Г. Полегайлов, І. О. Ціборовська-Римарович, Н. М. Яковенко. – Київ, 1999). Усі ці дослідження осмислювали проблему повноти джерельної бази й стали дороговказом для евристики та планування найважливіших корпусних археографічних видань.

З цією ж метою у відділі розроблялися теоретичні засади та практичні рекомендації використання сучасних інформаційних технологій для інтенсифікації археографічної діяльності, опрацьовувалося програмне забезпечення для наповнення банку даних інформацією про архівні фонди та колекції джерел з історії України. Було видано спеціальний збірник наукових праць «Національна архівна інформаційна система “Архівна та рукописна україніка” і комп’ютеризація архівної справи в Україні» (Київ, 1995. – Вип. 1: Інформатизація архівної справи в Україні: Сучасний стан та перспективи).

Не менш важливим напрямком діяльності відділу стало дослідження проблем формування видавничої концепції центральних та місцевих археографічних осередків України ХІХ–ХХ ст., їхніх теоретично-методичних надбань2, реконструкція історичних портретів видатних українських

2 Едиційна археографія в Україні у ХІХ–ХХ ст.: Плани, проекти, програми видань. Вип. 1 / Упорядн.: О. Журба, М. Капраль, С. Кіржаєв, Г. Папакін, С. Рильков; відп. ред. П. Сохань; наук. ред. Г. Боряк. АН України. Ін-т укр. археографії. – Київ, 1993. – 230 с. (Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 15); Джерелознавство і археографія історії

археографів. Зокрема, було підготовлено дослідження, присвячені археографічній діяльності Якова Головацького3, Аполлона Скальковського4, Микола Костомарова, Володимира Антоновича Дмитра Багалія, Михайла Грушевського5, Наталії Полонської-Василенко6. У березні 1993 р. за участю Інституту української археографії відбулося засідання академії пам’яті В. Б. Антоновича, а незабаром перевидано курс лекцій з джерелознавства видатного вченого7. У тому ж 1993 р. було проведено й Ювілейну конференцію до 150-річчя Київської археографічної комісії8 та опубліковано монографічне

України XVI – XVII ст.: Матеріали до бібліографії / Упорядн. М. Ковальський АН України. Ін-т укр.. археографії. Дніпропетровське відділення; Дніпропетровський держ. ун-т. – Київ, 1993. – 104 с. (Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 16).

3 Матисякевич З. Український археограф Я. Ф. Головацький / АН України. Ін-т укр. археографії. – Київ, 1993. – 20 с. (Серія «Історія української археографії: Персоналії». – Вип. 2; Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 18).

4 Хмарський В. А. А. О. Скальковський – археограф. – Київ, 1994. – 32 с. (Серія «Історія української археографії: Персоналії». – Вип. 3; Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 21).

5 Микола Костомаров, Дмитро Багалій, Володимир Антонович. Михайло Грушевський. О. Анатасій Великий / Відп. ред. Г. В. Боряк. Ан України. Археограф. Комісія. Ін-т укр. археографії; ЦНБ ім. В. І. Вернадського. Ін.-т рукопису. – Київ, 1993. – 100 с. (Серія «Історія української археографії: Персоналії». – Вип. 1; Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 17).

6 Верба В. І. Археографічна діяльність Н. Д. Полонської-Василенко / НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. – Київ, 1996. – 38 с. (Серія «Історія української археографії: Персоналії». – Вип. 4; Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 23).

7 Антонович В. Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-1881 / Упорядк., передм., прим. О. Василюк. НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Ін-т рукопису ЦНБ ім. В. І. Вернадського; одеська держ. наук. Бібліотека ім. О. М. Горького. – Київ, 1995. – 108 с. (Серія «Історія України в університетських лекціях». – Вип. 1).

8 Матеріали Ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії (Київ, Седнів, 18-21 жовтня 1993 р.) / НАН України. Археограф. Комісія, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. – Київ, 1997. – 426 с. (Серія «Історія української археографії: Персоналії». – Вип. 30).

дослідження О. Журби, присвячене її діяльності9. У співпраці з фахівцями кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського університету ім. Т. Г. Шевченка було упорядковано довідник з джерелознавчої проблематики історії України10. А в 2001 р. вийшла друком монографія Оксани Ковальчук «Українське джерелознавство доби Романтизму».

Окремою сторінка діяльності відділу – дослідження архівних, музейних, бібліотечних втрат України під час Другої світової війни. Над темою «Доля українських культурних цінностей у роки Другої світової війни» працювала робоча група у складі Марини Дубик і Тетяни Себти під керівництвом к.і.н. Олександра Долинського11. Проводи лилася цілеспрямована евристика у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Державного архіву Київської області, архівних установ Федеративної Республіки Німеччина. Ключовим наслідком розробки цієї проблематики спільно з Державним архівом вищих органів влади та управління було підготовлено два випуски видання «“Нацистське золото” з України: У пошуках архівних свідчень» (упорядники Г. Боряк, М. Дубик, Н. Маковська; Київ, 1998–2000). Було сформовано тематичний архів, захищено дві дисертації: М. Дубик «Архівна справа в окупованій Україні: 1941–1944» (1997) та Т. Себта «Архівні джерела про українські культурні цінності, вивезені нацистами в роки Другої світової війни» (2000).

Окрім теоретичних напрацювань не менш вагому місце в діяльності відділу стала підготовка серійних археографічних видань, покликаних на практиці апробувати розроблені підходи. Таке поєднання давало змогу досягти синкретичного наукового ефекту. Глобальним археографічним проектом відділу стала серія «Український дипломатарій XVII–XVIII ст.: листи та універсали козацької старшини». Реалізація проекту пов’язана з діяльністю видатного українського архівіста, легенди української археографії к.і.н. Івана Бутича12,

9 Журба О. Київська археографічна комісія, 1843–1921: Нарис історії і діяльності. – Київ, 1993. – 187 с. (Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 19).

10 Джерелознавство історії України: Довідник / Редко.: М. Я. Варшавчик та ін. Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки; НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. – Київ, 1998. – 212 с. (Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Спецвипуск).

11 Долинський Олександр Васильович (13.07.1924–27.11.2003) / Себта Т. О. // Український археографічний щорічник. – Нова серія. Вип. 8/9. – Київ, Нью-Йорк, 2004. – С. 799–801.

12 Бутич Іван Лукич (1919–2007) / Ігор Гирич // Український археографічний щорічник. – Нова серія. Вип. 12. – Київ, Нью-Йорк, 2007 – С. 850–854; Іван Лукич Бутич: Біобібліографія / Упорядн. М.

який до всього очолював відділ у 2000–2004 рр. Як визнаний фахівець з джерелознавства Козацької доби, архівіст з багатолітнім стажем, учень Івана Крип’якевича І. Бутич Власне, розробку цієї тематики започаткував ще в радянські часи, працюючи начальником Науково-видавничого відділу Архівного управління МВС УРСР. Саме тоді у співпраці з Іваном Крип’якевичем було видрукувано том «Документи Богдана Хмельницького» (Київ, 1961). Однак кількадесятилітня копітка робота з документами XVI–XVIII ст. в фондах Центрального державного історичного архіву УРСР у Києві переконала вченого, що один том – це лише краплина в документальному морі. Тому ще тоді І. Л. Бутич почав складати картотеку універсалів українських гетьманів, яка і стала в нагоді вже під час його цілеспрямованої роботи в Інституті.

Відповідно до проекту робота проводилася за такими напрямками: підготовка тематичних переліків, покажчиків, довідників енциклопедичного типу, публікація збірників документів. До виконання теми були також залучені співробітники відділу пам’яток княжої та козацької доби Інституту.

У результаті світ побачили такі фундаментальні археографічні видання: «Універсали Богдана Хмельницького. 1648–1657» (співупорядник І. Крип’якевич; Київ, 1998), «Універсали Івана Мазепи (1687–1709). Частина І» (упорядник І. Бутич; Київ, 2002), «Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687)» (упорядники І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко; Київ, Львів, 2004), «Універсали Івана Мазепи (1687–1709). Частина ІІ» (упорядники І. Бутич, В. Ринсевич; Київ, Львів, 2006), «Універсали Павла Полуботка» (упорядник В. Ринсевич; Київ, 2009). Чекають на друк два томи універсалів Івана Скоропадського (упорядник В. Ринсевич), а також збірник «Листи та універсали козацької старшини XVII – першої половини XVII ст.» (упорядники В. Брехуненко, Ю. Мицик, С. Потапенко).

І. Бутич долучився до ще однієї знакової археографічної серії Інституту – «Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпуса документів (1734–1775)». Учений входив до редакційної колегії перевидання «Опису» фонду Коша (Київ, 2004) і видання перших п’яти томів серії (Київ, 1998–2008). Окрім того, у 2007 р., вже посмертно, була опубліковано ще одне потужне археографічне видання, упорядковане І. Бутичем – «Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730 рр.» (Полтава, 2007).

Археографічна діяльність І. Бутича не обмежувалася лише документами Козацької доби. У 1990-і уже як видання Інституту було опубліковано упорядкований ученим ще під час роботи в Архівному управлінні при МВС УРСР «Щоденник (1874–1885)» видатного українського громадського діяча Олександра Кістяківського (у 2 т.; Київ, 1994–1995). За цю публікацію у 1998 р. І. Бутича нагороджено Премією ім. М. С. Грушевського НАН України. Тоді ж

Бутич; наук. ред.: О. Купчинський, Я. Федорук. – Київ, 2001. – 68 с.

було опубліковано підготовлений ще раніше групою учених (М. Бутич, І. Глизь, В. Шандра) під керівництвом і за загальною редакцією І. Бутича тритомник документів Кирило-Мефодіївського товариства. Зрештою, І. Бутич був співупорядником ще одного фундаментального видання – «Михайло Драгоманов. Документи і матеріали. 1841–1994» (спільно з Г. Болотовою, Н. Грабовою, О. Купчинським; Львів, 2001).

У 2000 р. В’ячеслав Ринсевич захистив кандидатську дисертацію «Колекція Олександра Лазаревського як джерело з історії України другої половини XVII століття», підготовлену під керівництвом І. Бутича. Сьогодні старший науковий співробітник відділу В. П. Ринсевич є продовжувачем справи І. Бутича в ділянці публікації універсалів українських гетьманів.

Видання «Українського дипломатарію» логічно доповнюють інші тематичні публікації джерел з історії українського козацтва. Спрямовані вони були на подолання кричущих прогалин в уявленнях про козацькі еліти XVIII ст., зокрема слобідську та запорізьку старшини. Відтак, побачили світ, збірники «Еліта Слобідської України. Списки козацької старшини 60-х рр. XVIII ст.» (упорядник С. П. Потапенко; Київ-Харків, 2008), «Петро Калнишевський та його доба. Збірник документів та матеріалів» (упорядники В. В. Грибовський, І. Л. Синяк; Київ, 2009); «Військовий писар Андрій Семенович Товстик. Збірник документів» (упорядник І. Л. Синяк; Київ, 2010). І. Синяк та С. Потапенко успішно захистили кандидатські дисертації на тему відповідно «Джерела з історії діловодства Нової Січі (1734–1775)» та «Обліково-статистичні джерела з історії козацької старшини Слобідської України (1757–1767 рр.)».

Так само піонерськими для української історіографії є напрацювання співробітників відділу в царині спеціальних історичних дисциплін. У 1996 р. Олегом Мальченком було захищено кандидатську дисертацію на тему «Фортифікаційне будівництво на південно-східному українському порубіжжі (XV–середина XVII ст.)». Пізніше побачили світ монографії О. Є. Мальченка «Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV – середина XVII ст.) (Київ, 2001), «Арсенали українських замків XV– середини XVII ст.» (Київ, 2004) та «Артилерія на українських землях у XIV–XV століттях» (Київ, 2005).». Окрім того, два випуски згаданої серії «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика» становили неопубліковані праці видатного українського філігранолога й історика паперу О. Я. Мацюка13.

13 Мацюк О. Філіграні архівних документів України XVIII–ХХ ст. / Відп. ред. Ф. П. Шевченко. Ан України. Археограф. Комісія, Ін-т укр.. археографії; ГАУ при Кабінеті Міністрів України. ЦДІА України у м. Львові. – Київ, 1992. – 352 с. (Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 12). Мацюк О. Історія українського паперу / ВІдп. ред. Я. Дашкевич. Головархів України. ЦДІА України у м. Львові. Ін-т української археографії НАН України. – Київ, 1994. – 186 с. (Серія «Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика». – Вип. 22).

Так само новаторським напрямком роботи відділу було видання джерел біографічної некрополістики. Особливістю джерельної бази біографічної некрополістики є те, що до її складу поряд з друкованими та рукописними джерелами органічно входять джерела епіграфічні. Мова йде, передовсім, про тексти надмогильних епітафій на найрізноманітніших непаперових носіях та інші різного типу меморіальні тексти – написи на меморіальних дошках, пояснювальні написи на храмах та каплицях тощо.

Традиційно епіграфічні тексти вважаються дослідницькою цариною фахівців, які працюють у різноманітних галузях історії матеріальної культури (археологів, істориків архітектури, пам’яткознавців). Натомість власне археографічний погляд на цю проблему досі не сформульований, що призводить до певної безсистемності і навіть хаотичності в процесі вивчення згаданих джерел як текстів. Адже, вивчаючи епіграфічні пам’ятки, крім вузько-палеографічного історично-матеріалознавчого аспектів, слід брати до уваги широке коло питань, пов’язаних зі змістом та обставинами виникнення написів, які безпосередньо є об’єктом вивчення. А зробити це можна лише поєднавши інформацію, отримувану за методиками кожної з названих вище галузей історичного наукового знання. Лише такий синтетичний підхід здатен принести досліднику нову якість розуміння предмету його дослідження та дасть більш змістовне і багатогранне знання про епіграфічний текст у формальній та змістовній площинах.

Як наслідок, біографічна некрополістика досі лишається галуззю мало розробленою, точніше всі такого типу розробки нині переважно розпорошені по публікаціям інших наукових напрямків і тематично – саме як комплекс досліджень у галузі біографічної некрополістики – майже ніде не відібрані, не узагальнені і єдиним тематичним блоком не опубліковані.

Науковим співробітником відділу Іваном Дивним було видано три випуски видання «Страницы военного некрополя старой Одессы. Биографический справочник» (Київ, 1999–2001) і розпочато роботу над формуванням електронної бази даних осіб, похованих на території Києва.

Не менш плідними постають концептуальні дослідження співробітників відділу з конкретно-історичної тематики. Зокрема, проблематика історії культури Київської Русі історії культури Київської Русі відбилася в кількох фундаментальних монографіях д.і.н., професора Надії «Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской: Историческая проблематика» (Київ, 1999) «Свята Софія Київська» (Київ, 2008). Козацьким часам присвячено монографії д.і.н., професора В. Брехуненка «Московська експансія і Переяславська рада 1654 року» (Київ, 2005), «Козаки на Степовому Кордоні Європи: типологія козацьких спільнот ХVІ – першої половини ХVП» ст.) (Київ, 2011). Проблема громадянства міста Львова – монографія Ореста Зайця «Громадяни Львова XIV–XVIII ст. за реєстрами прийняття до міського права» (Львів, 2011).

Нині відділ працює над темою «Комплекси актових джерел з історії України XVI–ХVIII ст.: закономірності формування, інформаційний потенціал, археографія». Розробка теми передбачає дослідження закономірностей утворення цілісних комплексів актових джерел з історії України ХVІ–ХVIII ст., співвідношення сучасного стану з первісним складом та інформаційного потенціалу; підготовка фундаментальних археографічних публікацій документів, зокрема й чергових томів «Українського дипломатарію XVI–XVIII ст.».