Книжка присвячена вузловій проблемі граматикиукраїнської мови — аналізу іменникових словоформ.Граматичні категорії іменника, його відмінювання з'я-совуються історично і подаються на тлі народних го-ворів з урахуванням варіантності і тенденції норму-вання. У праці читач знайде пояснення норма-тивних і позанормативних іменникових форм, що неохоплюються шкільними й вузівськими граматиками істановлять трудність у педагогічній практиці.

Розраховано на учителів-філологів та викладачівмови вузів.

ВСТУП

У житті людей мова має надзвичайно велике зна-чення, є важливою умовою існування суспільства. Вонаживе разом із суспільством, продовж його історичногорозвитку зазнає змін; у ній відображається історіясуспільства. Мова стає зрозумілою в усій глибині тіль-ки тоді, коли «простежується її виникнення і поступовийрозвиток, а це неможливо, коли не приділяти уваги,по-перше, її власним відмерлим формам і, по-друге,спорідненим живим і мертвим мовам» 1.

Російська, українська і білоруська мови утворюютьгрупу східнослов'янських мов. Споконвічні історичнізв'язки української мови з російською спричинилисядо взаємодії і творчого обміну між ними. Взаємодіяміж українською і російською мовами зумовлюєтьсякультурними зв'язками українського і російського на-родів, «таких близьких і мовою, і місцем проживання,і характером, і історією»2. Особливо плідними сталитворчі взаємини між українською і російською культу-рою і мовою за радянської доби, оскільки «будь-яказ радянських національних культур живиться не тількиз власних джерел, але й черпає з духовного багатстваінших братніх народів, з свого боку, благотворно впли-ває на них, збагачує їх» 3.

Принижена за царизму, українська мова в умовахрадянської дійсності досягла високого культурного рів-ня. Як і багато інших мов, вона виявляється у двохосновних різновидах — літературному й діалектному,

1 К. М а р к с , Ф. Е н г е л ь с , Твори, т. 20, стор. 313—314.2 В І Л е н і н , Твори, т. 25, стор. 71.5 Л. І. Б р е ж н є в , Про п'ятдесятиріччя Союзу Радянських

Соціалістичних Республік, Політвидав України, К, 1972, стор. ^21.

9

Учителеві середньої школи доводиться мати справуз новою літературною мовою різних етапів її розвитку;він повинен знати не тільки стан літературної мови на-ших днів, йому треба пояснювати раритетні й застаріліграматичні форми, засвідчені літературною та народноютворчістю.

Майже всі позанормативні з погляду сучасної літе-ратурної мови граматичні форми діалектного походжен-ня. Для їх розуміння і належної кваліфікації потрібнезнання діалектних особливостей української мови. Знан-ня народних говорів допомагає також кваліфікуватинормативні дублетні і синонімічні граматичні форми,що посідають помітне місце в сучасній літературніймові.

Морфологія, як галузь мовознавства, своїм об'єктоммає проблему будови слова й різноманітні способивираження граматичних категорій, що виявляются прифункціонуванні слова в мовному потоці.

У морфології вирізняються два головні типи грама-тичних структур — іменний і дієслівний. Серед групслів з іменною системою граматичних структур основ-ною є іменник.

Вивчення іменникових форм було одним з цент-ральних питань на всіх етапах розвитку українськогомовознавства. У курсах сучасної української мови таісторичної граматики іменникові форми розглядаютьсястисло в межах шкільних і вузівських програм. Окреміж питання іменникової словозміни знайшли відобра-ження лише в спеціальних працях.

Іменникові форми й на сьогодні є актуальною проб-лемою для дослідження. Усі граматичні категорії імен-иика вимагають поглибленого теоретичного вивчення.Найактуальнішим нам видається аналіз варіантності вскладній системі іменникових граматичних структур.

Завдання цієї книжки — якомога повніше описатиспособи вираження іменникових граматичних категорійу сучасній українській літературній мові на фоні на-родних говорів; у випадках виявлення варіантності —визначити нормативні тенденції в системі словоформіменника.

Метод, застосований у цьому дослідженні, загаломиорівняльно-історичкий. Хоч іменникові словоформи роз-глядаються на сучасному синхронному зрізі, певне місце

4

займає також генетичний аспект. Зіставлення фактів іїх взаємозв'язків з різних історичних епох та з різнихсучасних говорів дає змогу відтворити історію мовнихявищ.

Матеріалом служать різні жанри літератури XIX іXX ст., зафіксований фольклор, а також різноманітнідіалектологічні свідчення.

Ілюстрації з художньої літератури наводяться вширшому контексті (переважно в реченні), що компен-сує їх паспортизацію. До того ж широкий контекст, рит-міка, римування тощо інколи пояснюють уживання пев-ної іменникової форми.

Іменник — це частина мови з лексико-граматичнимзначенням, яке виражається самостійними категоріямироду, числа, відмінка і відповідними їм синтаксичнимифункціями.

Іменник як частину мови найзручніше визначатишляхом порівняння з спільнокореневими прикметниками,прислівниками та дієсловами: синь — синій — синьо,даль — далёкий — далёко, тишина — тихий — тихо, тем-нота — тёмний — тёмное біг — бігти — біжить, хід —іти — іде, спів — співати — співає і под. '

Іменники типу темнота виражають ознаку, яка мис-литься сама по собі, абстраговано від предметів, якимвона належить. Відповідні прикметники виражають цюж ознаку, але не саму по собі, не абстраговану, а яктаку, що обов'язково приписується якомусь предметові.

Іменники типу читання виражають дію, що мислить-ся сама по собі, абстраговано від предметів (осіб), якіїї виконують. Відповідні особові форми дієслова вира-жають цю ж дію, але не саму по собі, не обстраговану,а як таку, що обов'язково зв'язана з виконавцем.

Відмінність значення наведених іменників і відповід-них прислівників та інфінітивів через відсутність рядуграматичних категорій в останніх менш відчутна. Лек-сична подібність слів темнота — темно, читання — чита-ти видається очевидною.

1 Випадки такої ж семантичної співвідносності _є між іменни-ками й деякими займенниками та числівниками: самотність — сам,

і ї ї ї ї

усячина — усякий; трійка — три, сотня — сто тощо

Розглядаючи подібні явища, О. О. Потебня зазна-чав: «...іменник білизна, прислівник білим-біло з такимже правом можуть бути названі назвами якості чи вла-стивості, як і прикметник білий» '.

Оскільки в наведених випадках між іменниками, зодного боку, і прикметниками, прислівниками та дієсло-вами, з другого боку, лексична відмінність не завждивиразна, а належність слів до відмінних частин мовипостає очевидною, виходить, що їх відрізняє лексико-граматичне значення.

Лексико-граматичне значення іменника створюєтьслкатегоріями роду, числа і відмінка, що виникли первіс-но на основі тільки предметного значення іменника.Внаслідок цього значення всі іменники підводяться підеквівалент — запитання що? або хто?, кожний іменникмислиться як щось, що є або може бути носієм ознаки.Це значення іменників звичайно називають предмет-ністю.

Лексико-граматичне значення іменників на виражен-ня абстрактних понять, а також ознак і дій зумовлює,що ці поняття є такими одиницями в мисленні, як іреальні предмети.

Типологічне дослідження мови вимагає розглядатиформи іменника як елементи мовної системи. Систем-ність мови виражається в закономірності й обумовлено-сті явищ та в їх взаємозв'язку і взаємозалежності.

Системні морфологічні взаємозв'язки виражаються вструктурі вже утворених словоформ іменника і в мож-ливостях утворення нових словоформ за зразкомнаявних.

Усі іменникові форми складаються з морфем. Мор-феми, як складові частини слів, завжди є словотворчи-ми 2. Частина морфем одночасно є словозмінною. Неможна твердити, що в іменниках типу присілок є сло-вотворчі морфеми, а в словах типу село їх немає. Якщопорівняти між собою форми село, села, селу, селом, тов них морфеми -о, -а, -у, -ом — словозмінні. Та коли

1 А. А. П о т е б н я , Из записок по русской грамматике, т. І—Ц, М., 1958, стор. 93.

2 Пор.: А. А. Р е ф о р м а т с к и й , Введение в языкознание,М., 1960, стор. 219; В .М. Р у с а н і в с ь к и й , Стійкість грама-тичних структур.—«Мовознавство», 1968, № 4, стор. 7.

взяти до уваги слова село, сільський, поселила, то в цьо-му ряду морфеми -о, -ськ-ий, по-, -и-ти є словотворчими.

Отже, словотворення іменників нерозривно пов'яза-не з їх словозміною. Відмінкові флексії (закінчення) єсловотворчими і словозмінними морфемами одночасно,У суфіксальних іменниках відмінкові флексії словотвор-чу роль виконують разом з відповідними суфіксами. Убезсуфіксних іменниках роль словотворчого формантавиконує флексія. Словотворчо-словозмінну функцію мо-же виконувати як звукова флексія {муха, риба, село,поле), так і нульова (стіл, дуб, ніч, тінь). Правда, з ме-тодичних міркувань у шкільній практиці доречно квалі-фікувати флексію як формотворчу морфему.

Суфікси іменників дуже тісно пов'язані з флексією.Окремі суфікси сполучаються тільки з* певним типомфлексій. Так, суфікси -ець (стрілець), -ок (дубок), -ик(коник), -ар (косар), -ач (ткач), -тель (учитель), -ій(водій), -ун (брехун), -анин (селянин), -ист (юрист),-ент (студент); -ість (радість) сполучаються в наз. відм.одн. тільки з нульовою флексією; суфікси -от- (робота),-б- (журба), -иц- (водиця); -ан'н'- (знання), -ін'н'- (хо-діння), -т- (життя) виступають лиш у сполуці з флек-сією -а; суфікси -ств-, -цтв- (братерство, каліцтво),-иськ- (вовчисько), -ил- (бурмило) поєднуються з за-кінченням -о; суфікси -ищ- (становище), -ц- (перце) ха-рактерні для іменників з флексією -є.

Тільки окремі суфікси можуть сполучатися з кіль-кома закінченнями; у такому разі семантика суфіксіввідмінна і, отже, вони можуть сприйматися як різні.З нульовою флексією та флексією -а поєднуються су-фікси -ин (грузин — глибина), -ак (бияк — забіяка)",-ук (кравчук — пилюка), -ух (пастух — брехуха), -ень(дурень — козеня); суфікси -к-, -оньк- можуть сполуча-тися з флексією -а (лайка, голівонька) або -о (лобкд,соколонько) тощо.

Межа між словотвором і формотворенням видаєтьсяумовною.Ця умовність виявляється як в історії морфологічноїбудови української мови, так і в сучасних її структур-них особливостях.

Відомо, що елемент а в сучасних флексійних морфе-мах -ам, -ами, -ах історично був тільки словотворчоюморфемою. Колишній словотворчий суфікс стає закін-

ченням наз. вїдм. одн. в іменниках типу води. В імен-никах IV відміни суфікси -єн-, -ат- одночасно є слово-творчими і словозмінними, таким же є суфікс -ер- (-ір-)у формах іменника мати.

Важливим об'єктом дослідження в морфології єсполучуваність морфем, що у словотворчих і словозмін-них формах іменника неоднакова. Комбінація морфему словозмінних формах відносно проста, схеми пара-дигм 1 виразні. У словотворчих формах морфеми пов'я-зуються на складній формальній і семантичній основі.Так, певні словотворчі морфеми сполучаються тількиз основами певного семантичного типу. Суфікси -ан'н'-,-ен'н'-, -ін'н'-, -т'- поєднуються з дієслівними коренями(писання, мислення, говоріння, чуття), суфікси -ер-,-ант- характерні для лексем-запозичень (режисер,дипломант), суфікс -ість- сполучається з коренями, щовиражають якість (пильність), суфікс -ок- приєднуєть-ся до коренів, що є назвами предметів або істот (візок,синок), суфікси -ус', -ун' характерні для іменників з ко-ренями — назвами осіб (дідусь, бабуня), суфікси наозначення зменшення, пестливості і збільшення, згру-білості не сполучаються з коренями іменників, що ви-ражають абстрактні поняття (за винятком іменниківтипу доля, воля, що можуть уживатися із стилістичнимВІДТІНКОМ ІНТИМНОСТІ) ТОЩО.

Формальними умовами творення певних словотвор-чих типів є сполучуваність або несполучуваність кінце-вих звуків основи (кореня) з суфіксальними морфе-мами. Одні суфікси ніколи не виступають після голос-ного звука, інші, навпаки, не поєднуються з попереднімприголосним.

Утворення словозмінних форм теж певною міроюпов'язане із семантикою іменників та із звуковимиособливостями основ. Так, закінчення род. відм. одн.іменників чол. роду II відміни -а або -у часто залежитьвід лексичного значення відповідного іменника. У ба-гатьох випадках та або інша відмінкова флексія зале-жить від твердості чи м'якості кінцевого приголосногооснови в іменниках.

1 П а р а д и г м а — система форм одного і того ж слова, зра-зок відмінювання або дієвідмінювання.

Засобом словотворення іменника є специфічні мор-феми — суфікси. Цей основний засіб часто супрово-джується зміною звуків на стику морфем і в кореніслова {жук — жучок, око — очко, ріка — річка, муха —мушка, міх — мішечок, нёук — неуцтво, швець — шевчён-

ко, голова — голівка, слово — слівце, вітер — вітрецьі под.).

Як системні, словотворчі моделі (зразки) іменнико-вих форм характеризуються різним ступенем регуляр-ності. До найбільш регулярних належать такі моделі,за якими від основ певного типу завжди можна утво-рити морфологічну одиницю, що має певний афікс(префікс або суфікс) із стандартним значенням. Регу-лярними є утворення жін. роду, співвідносні з іменни-ками чол. роду, типу колгоспник — колгоспниця,школяр — школярка, артист — артистка, слухач —слухачка, степовик — степовичка, брехун — брехухатощо.

У зазначених випадках між спільнокореневимиіменниками чол. і жін. родів є чітка взаємозалежність.Утворення жін. роду при спільності основної семантикиз відповідними іменниками чол. роду завжди вказують,що йдеться про особу жіночої статі.

Такими ж регулярними є віддієслівні утворення зсуфіксами -ан'н'-, -ін'н'- (писати — писання, ходити —ходіння), що відповідним процесам надають значенняпредметності.

Похідні слова зазначеного типу стоять на шляхуперетворення в словозміні, а відповідні словотворчіморфеми — в формотворчі. Такому перетворенню сприяєпродуктивність відповідної словотворчої моделі.

Іменник виступає завжди в певній граматичній фор-мі. Граматичні форми іменника служать для виражен-ня граматичних значень. Певному граматичному зна-ченню відповідає одна словоформа іменника. Однорід-ні граматичні значення утворюють граматичнукатегорію іменника.

При аналізі словоформ іменника розрізняють гра-матичні і лексико-граматичні категорії. У граматичнихкатегоріях об'єднуються тільки граматичні значення,у лексико-граматичних категоріях — граматичні значен-ня в поєднанні з лексичними.

У граматичних категоріях виражаються проблеми

морфології і синтаксису. Лексико-граматичні категоріїтісно пов'язуються з явищами словотворення.

Морфеми, що виражають граматичні значенняпевної категорії, утворюють відповідну парадигмуіменника. Так, парадигма збірності утворюється мор-фемами, що виражають категорію збірності. Морфеми,що виражають граматичну категорію відмінка, утво-рюють відмінкову парадигму іменника; сукупністьморфем на вираження категорії числа становить число-ву парадигму; морфеми, які виявляють граматичнукатегорію роду, утворюють родову парадигму.

Граматичні категорії іменника бувають словозмінніі класифікаційні'. Граматична категорія є словозмін-ною, якщо в ній граматичне значення виражається неменше як у двох різних співвідносних словоформах.Напр., словозмінними є категорії відмінка й числа віменниках. Граматична категорія є класифікаційною,якщо для вираження відповідного граматичного зна-чення є тільки одна словоформа, напр, роду в імен-никах.

За класифікаційною граматичною категорією слово-форми однієї парадигми не протиставляються. Дві сло-воформи однієї парадигми протиставляються за одноюабо кількома словозмінними категоріями. Напр., слово-форми стола і столом протиставляються за одною сло-возмінною категорією відмінка, словоформи стола істолами протиставляються за двома словозміннимикатегоріями — відмінка й числа.

Для певних груп іменників відповідні парадигмиможуть бути повними, потенційно повними і неповними.Так, іменники типу стіл мають повну числову парадиг-му, оскільки їм властиві обидві можливі форми числа.Для іменників типу Київ характерна потенційно повначислова парадигма, бо практично від таких іменниківформи множини вживаються дуже обмежено. Іменни-кам типу сини властива неповна числова парадигма, боформи однини для них неможливі.

Категорія роду в іменниках є завжди класифікацій-ною. Оскільки в системі словоформ одного іменника

•Див А А З а л и з н я к , Русское именное словоизменение,М , 1967, стор 31

10

немає протиставлення форм граматичного роду, як цехарактерно для прикметників та інших атрибутивних(означальних) слів, виникає питання, чи відноситьсярід іменників до проблем словозміни.

Очевидним є той факт, що між граматичним родоміменників і формами іх словозміни існує тісний зв'язок,Та чи інша система відмінково-числових флексій пере-важно залежить від граматичного роду іменника, наоснові граматичного роду визначаються відміни імен-ників. Словозмінний характер родових форм іменникавиявляється в способі їх поєднання з атрибутивнимисловами.

Чимало іменників в українській мові становлятьспільнокореневі родові варіанти одного слова (зал —зала, бурлак — бурлака, продаж — продажа, свердел —свердло, титла — титло, плес — плёса — плёсо тощо).Хоч зазначені варіанти не кваліфікуються як формислова, за умов тотожності лексичного значення їх неможна також уважати окремими словами. Стилістичне.іабарвлення, що інколи фіксується за відповіднимиформами, теж не достатня підстава для цього. КожнийІ таких варіантів характеризується своїми парадигмами,що співвідносяться з окремими відмінами (змій — змія)або з родовими варіантами відмін (жезл — жёзло).

Коли з родовими варіантами іменника пов'язуєтьсяпідмінна стать істот або якась інша лексична диферен-ціація, то такі форми треба вважати різними словами(і півак — співачка, адрес — адреса).

Словозмінні форми іменників в українській мовік'Ж характеризуються варіантністю. Так, значення род.щдм одн. мають форми мосту й моста, ім'я — імені,пмчення дав. відм. одн. — дубу й дубові, значенняп.и відм. мн.— вуси й вуса тощо.

Системний аналіз різних морфологічних елементіві u юсовується в типологічних дослідженнях мови. Пов-

и т у опису іменникових словоформ забезпечує поєднан-ий і ішологічного й генетичного аспектів.

ГРАМАТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ІМЕННИКА

КАТЕГОРІЯ ЧИСЛА

Категорія числа базується на протиставленні фор-мально виражених граматичних значень однини і мно-жини. В іменниках вона має самостійне граматичнезначення; разом" з категоріями роду і відмінка і в поєд-нанні з синтаксичними функціями категорія числа утво-рює лексико-граматичне значення предметності.

Категорію числа мають також прикметники, числів-ники, займенники, дієслова, але в цих частинах мовивона відмінна, служить тільки засобом синтаксичногозв'язку з іменниками (або особовими займенниками).

Граматичними ознаками категорії числа в іменни-ках є передусім система відмінкових форм, окремихдля однини і множини, відповідний синтаксичний зв'я-зок з іншими словами в реченні, частково специфічнізасоби словотворення. Зрідка засобом вираження ка-тегорії числа буває також наголос (хати — хати; поля—поля).

У науковій літературі нема єдиного розуміння ка-тегорії числа в іменниках. Частина дослідників цюкатегорію називає граматичною. На думку багатьохавторів, категорія числа в іменниках є лексико-грама-тичною. Дехто цю категорію вважає лексичною '.

Однак докази про те, що співвідносні форми одниниі множини типу стіл — столи, верба — вёрби, дерево —дерева є не формами одного й того ж іменника, а різ-ними іменниками, видаються непереконливими. Якщоназви точно не співвідносяться з одним і тим самимв об'єктивній дійсності, то це ще не свідчить, що перед

1 І. К. К у ч е р е н к о , Теоретичні питання граматики україн-ської мови Морфологія, ч І, К., 1961, стор. 103.

12

нами різні слова. Предметів, істот, явищ і понять воб'єктивній реальності дуже багато, слів у мові доситьобмежене число. Кожне слово в мові узагальнює.

Кваліфікація числових форм іменника як різних слівсуперечить інтуїтивному сприйманню однини і множини,руйнує усталену в лексикології, лексикографії і опи-совій граматиці систему зображення лексичних і грама-тичних взаємозв'язків. Адже система словотворення ісловозміни в більшості іменників не дозволяє відриватиформи однини від форм множини. Не дозволяють роз'єд-нувати числові форми іменника й синтаксичні зв'язкиміж словами, на що виразно вказують хоч би такі кон-струкції: «Це столи, один з яких слід забрати»; «Цекарти, одну з яких слід забрати»; «Це весла, однез яких слід забрати».

Якщо столи, карти, вёсла не є словами стіл, карта,весло у множині, то до чого ж стосуються в наведенихреченнях слова один, одну, одне?

Коли іменники виражають конкретні назви предме-іів, істот, явищ, тоді з формами однини і множини зв'я-

зується кількісне визначення відповідних предметів,істот, явищ; форма однини означає, що названий пред-мет мислиться як один з класу подібних, форма мно-жини вказує, що йдеться не про один, а про більшепредметів (істот, явищ) —два, три, чотири і т. д. — аждо нескінченності: «На столі лежить книжка» — «Нагголі лежать книжки»; «У садку грається хлопець» —«У садку граються хлопці»; «Учора падав перший вес-няний дощ»—«У квітні пройшли весняні дощі»; «При-йшла в голову ідея» — «Приходять в голову різні ідеї*тощо.

Отже, за формами однини і множини іменника за-кріплюються певні лексичні значення — та чи іншакількість однорідних одиниць.

Якщо б до цього зводилося значення форм одниниі множини завжди і в усіх іменниках, тоді категоріючисла іменників доводилося б уважати лексико-грама-пічіюю. Однак справа з семантикою однинних і мно-жинних форм іменника складніша.

Назви предметів, істот, явищ, а також багатьохабстрактних понять можуть уживатися в конкретномуп узагальненому значенні. У випадках, коли іменникуживається в узагальненому значенні, форми однини і

13

множини лексично тотожні, бо кількісна (числова) ви-значеність названого іменником предмета чи поняття доуваги не береться. Мовцеві і слухачеві байдуже, якоючисловою формою названо предмет, явище, істоту чипоняття. Тут форми однини і множини іменника цілкомсинонімічні: «Стіл буває прямокутний, квадратний абокруглий» — «Столи бувають прямокутні, квадратні абокруглі»; «Вовк живе в лісі» — «Вовки живуть у лісі»;«Селянин став жити краще» — «Селяни стали жити кра-ще»; «Без мрії тяжко жити» -— «Без мрій тяжко жити»і под.

У мові зустрічаються іменники, в яких форми одни-ни і множини з відмінним лексичним змістом не пов'я-зуються взагалі (пор.: нёбо — небеса, прйсінок — при-сінки тощо).

Іменники на визначення абстрактних понять співвід-носні з іменниками, що виражають узагальнені назви;в них конкретного значення, що вимагало б кількісноїабо числової характеристики відповідних понять, немає.Тому ці іменники вживаються переважно тільки в однійчисловій формі, частіше однинній, рідше множинній:дружба, ідеалізм, сум, любов, індустріалізація, мово-знавство, хоробрість, бадьорість, доброта, давнина, бо-ротьба; оглядини, іменини, сутінки, кошти, фінанси тощо.

Видається очевидним, що тут форми однини і множи-ни мають тільки граматичне значення.

Тільки граматичним значенням характеризуютьсяформи однини і множини багатьох іменників на озна-чення конкретних предметів, явищ, істот. Так, іменникиплуг і граблі лексично співвідносні як назви сільсько-господарських знарядь, хоч мають відмінні числові фор-ми. Таку ж лексичну співвідносність виражають назвибензин і дрова, молоко і дріжджі, Київ і Черкаси, Кав-каз і Карпати тощо.

Отже, числові форми іменника граматичне значеннямають завжди, з лексичним змістом вони пов'язуютьсянезавжди. Це дає підставу категорію числа в іменникахуважати загалом граматичною, а не лексичною.

Граматичне значення числа в іменниках виникло наоснові кількісного визначення предметів, істот і явищ.У процесі розвитку мови відповідність між лексичнимвираженням кількості і граматичним вираженням числаускладнювалось. У сучасній мові форми множини вира-

н

жають не механічно помножене значення відповіднихформ однини, а певну невизначену й узагальнену мно-жинність. Часто форми однини і множини іменників про-тиставляються не тільки чистим значенням кількості; зцими формами нерідко пов'язуються й інші семантичнівідтінки.

Так, форма однини може виражати назви, які позна-чають сукупність багатьох істот, як-от: полк, рота, за-гін, ланка, бригада, череда, шеренга. Відповідні ж мно-жинні форми вказують на більшу кількість або на біль-ше число таких сукупностей: полки, роти, загони, ланки,бригади, череди, шеренги. Форму однини мають іменни-ки, що позначають масу, речовину, матеріал, які непідлягають кількісному або числовому виміру: сталь,золото, срібло, глина, сіно, борошно, молоко, масло.Можливі форми множини від цих іменників найчастішемають значення різних сортів, видів, якостей.

Форми однини і множини властиві не всім іменни-кам. Так, є групи іменників, що вживаються тільки воднині або ж тільки в множині. За наявністю формчисла іменники поділяються на три групи: іменники, дляяких характерні форми однини і множини, іменники,що мають тільки форму однини, іменники, які вжи-ваються лише в множині. Найчисленніша перша групаіменників.

За давньоруської доби, як відомо, в категорії числаіснувала ще двоїна. У процесі історичного розвиткуукраїнської мови двоїна відмерла, залишки її формзустрічаються зрідка в літературній мові і частіше внародних говорах. >

Залишок колишньої двоїни становлять форми наз.—знах. відм. мн. іменників у сполученні з числівникамидва (дві), три, чотири (а також складеними, що закін-чуються названими простими): жінки — але, дві жінки,брати — але три брати, сёла — але двадцять чотири се-ла. Зазначені форми з сучасного погляду є акцентнимиваріантами форм множини, що вживаються за певнихумов, і окремого граматичного числа не виражають.

Однинні іменники

Іменники, які вживаються тільки в однині, вира-жають назви предметів чи понять, що їх у практицімовлення непотрібно визначати й уявляти в якійсь кіль-

15

кості, хоч із структурно-граматичного погляду утворитиформи множини від них можна. Отже, однинні іменни-ки потенційно можуть мати і множинні відповідники,але практично вживати їх нема потреби. Однинні імен-ники не повністю відповідають іменникам множинним(pluralia tantum), у більшості яких форми однини на-

віть теоретично не уявляються.Найчастіше не мають форми множини іменники —

власні назви, іменники з абстрактним значенням, імен-ники, що становлять категорію речовинності, збірнііменники.

Власні назви завжди вказують на одиничних осіб,істот, виражають одиничні предмети, явища. Якщоіменник —власна назва має форму однини, наявна спів-відносність між значенням і формою.

Умовно форму множини можна утворити за допомо-гою відповідних морфем від будь-якої власної назви:Миколи, Оксани, Кйєви, Дніпри. Такі форми зустріча-ються в розмовному стилі: роз'їзжджає по Парйжах,подорожує по Америках.

Вживаються форми множини від прізвищ, коли мовайде про членів сім'ї, роду: сім'я Лйсенків, рід Шевченків,династія Романових.

Форма множини утворюється також від власних назв,коли мова йде про однойменні об'єкти: три Миколи,п'ять Оксан, два Буги.

Звичайними вважаються власні назви в формі мно-жини, коли вони метафорично вживаються для узагаль-неного позначення осіб: Геркулёси, Прометей Гомёри,Гоголі, Шевченки.

Специфічно виявляється категорія числа в іменни-ках з абстрактним значенням. До іменників з абстракт-ним значенням належать слова, у яких виражаютьсязагальні поняття, що їх людина безпосередньо органамичуття не сприймає; це позначення якостей, властивостей,дій і под.: пильність, здатність, вірність, доброта, про-стота, краса, вміння, плавання, мислення, пізнання.

Більшість іменнкків з абстрактним значенням ужи-вається лише в формах однини. Деякі абстрактні імен-ники мають тільки множинну відмінкову парадигму:іменини, заручини, канікули, дебати, кошти, фінансий под.

Окремі іменники з абстрактним значенням можуть

16

мати обидві числові форми, але ці форми, хоч поєднаніетимологічно, не становлять співвідносних граматичнихформ однини і множини: радість — радощі, гордість —гдрдощі, хитрість — хитрощі, прикрість — прикрощі ййод. Наведені іменники у формі однини належать доIII відміни, суплетивні ' форми на -ощі становлять ка-тегорію pluralia tantum.

Таку ж співвідносність становлять іменники І відмі-ни людина, дитина, курка, гуска з множинними супле-'ііншими формами ' люди, діти, кури, гуси.

Снос рідним є також вияв категорії числа в іменни-ках, що становлять так звану категорію речовинності.Іменники цієї категорії означають однорідну за своїмскладом речовину, яку можна поділити на частини, щомають назву цілого і підлягають виміру, а не лічбі. Най-частіше речовинні іменники вживаються в однині. Фор-ми множини від таких іменників інколи можливі, алетоді наступає семантичне зміщення — форми множинивиражають типи, види чи сорти якоїсь речовини (хліби,сталі, соки) або велику кількість їх (жита, води, піски).

Множинні іменники (pluralia tantum)

З погляду семантики множинні іменники співвідносніз граматичним значенням форм однини і множини; вонивиражають омонімію обох чисел.

На відміну від однинних іменників, іменники plura-lia tantum повної відмінкової парадигми потенційно невиявляють, оскільки від них форми однини переважнонеможливі.

Форму множини мають назви предметів, що скла-даються з парних частин (окуляри, кліщі, ножиці, сини,штани, вила, нари, двері, ворота, також граблі), назвиречовини (дрова, вершки, дріжджі), покидьків, залиш-ків речовини (висівки, об'їдки, помиї), процесів і дій звідтінком тривалості або повторювання (проводи, пере-гони, заробітки, сутінки), обрядів і урочистих подій(іменини, оглядини, поминки), ігор (шахи, шишки,жмурки), певних часових понять (канікули, роковини),емоцій, переживань (радощі, гордощі, заздрощі), по-

1 Суплетивними називаються форми з різними основами.

17

нять, пов'язаних з грішми (гроші, кошти, фінанси), ча-стин будівлі (сіни, сходи), запозичених назв, найчасті-ше абстрактних понять (ресурси, аннали, аліменти,джунглі) тощо.

У мові художньої літератури зустрічаються випадки,коли поруч з множинними формами вживаються семан-тично співвідносні ферми чол. або середи, роду однини,напр.: «Кайдани тяжкі на Самсоні...» (Л. Укр.); «Такзагримів кайдан на тілі, Щоденний свідок рабськихмук...» (Граб.); «З косами йшли на жнива косарі»(Щог.); «Поручик, який був запальним збирачем ко-машні, мав тут тепер своє багате жниво» (Туд.).

З погляду літературної мови наведені форми в одни-ні сприймаються як раритетні.

, Форма множини характерна також для деяких гео-графічних назв (Черкаси, Суми, Лубни, Карпати).

В іменниках — географічних назвах у формі множи-ни з сучасного погляду немає співвідносності між се-мантикою і формою, однак історично, етимологічно такіназви часто пов'язуються з множинним вираженнямпевних явищ. Є назви, в яких вмотивованість формимножини очевидна {Черкаси, Мости).

Тільки в формі множини вживаються деякі речовин-ні іменники (дрова, вершки, дріжджі, духи, солодощі).Форми однини від таких іменників не утворюються.Множинні речовинні іменники семантично не відріз-няються від таких же іменників у формі однини.

Якщо треба вказати на багато парних чи інших пред-метів, що виражаються множинними іменниками, тодіпри них уживаються збірні числівники або інші слова зкількісним значенням (двоє людей, троє дітей, багатодверей, купа грошей), а також застосовуються описовіконструкції типу дві пари окулярів.

Множинні іменники в сучасній українській мові за-галом не продуктивні. Новоутворення цього типу най-частіше бувають від прикметників і мають прикметни-кову форму: сюди належать деякі сільськогосподарськіназви (ярові, зернові, кормові), також зоологічні і бо-танічні терміни (хребетні, яструбині, цитрусові), фінан-сові терміни (добові).

18

Збірні іменники

Категорія збірності в іменниках характеризуєтьсялексичними і граматичними ознаками. З погляду лек-сичного значення збірність полягае»в тому, що відпо-відні іменники нерозчленовано виражають сукупністьоднакових або подібних предметів чи істот, що сприй-маються як одне ціле.

Традиційно, починаючи від античних часів, у грама-тиках збірні іменники визначалися тільки за лексичнимзначенням. До збірних часто зараховуються іменникинарод, армія, полк, табун, ліс, отара, череда, група,зграя, стадо й под. Якщо брати до уваги тільки лексич-не значення, то зараховувати названі іменники до збір-них є всі підстави, адже вони виражають сукупністьреалій, що мисляться як одне ціле.

Семантичний відтінок збірності характерний длядуже широкого кола іменників. Дослідники до збірнихзараховують іменники люди, діти, миси, низи, верхи Цдеканат, задачник, пісенник, словник, екіпаж, літраж,типаж, ласощі, солодощі, веселощі, заздрощі2; аспіранг m <•тура, агентура3.

Із збірними семантично споріднені всі іменники навизначення речовинності {горох, пісок, мука, висівкитощо).

До збірних близькі за семантикою іменники, що ви-ражають абстрактні поняття, якості, властивості (знан-ня, блакить). Відтінку збірності набувають назви пред-метів та істот, коли форма однини вживається для ви-раження узагальненості (дерево, гриб, людина, птиця,риба і под.) 4. Певна кількість іменників значення збір-ності набуває при метафоричному вживанні (аудиторія,клас). Інколи збірність виражається субстантивованимиприкметниками (мале, старе, дрібні, пернаті тощо).

1 В. В В и н о г р а д о в , Русский язык, М.— Л, 1947, стор. 164.2 І. І. К о в а л и к , Словотворча будова збірних і одиничних

іменників у східнослов'янських мовах у порівнянні з іншими сло-и'янськими мовами.— «Питання слов'янського мовознавства», кн. 6.Львів, 1958, стор. 23.

3 В. И. Д е г т я р е в , Категория собирательности имен суще-с твительных в современном русском языке.— «Русский язык вшколе». 1958, № 6, стор. 6.

4 Пор.: А. А. П о т е б н я , Из записок по русской грамматике,і III, Харьков, 1899, стор. 27,

2* 19

Як видно, поняття семантичної збірності досить умов-не, і практично встановити обсяг іменників з семанти-кою збірності важко. Зважаючи на умовність і неви-значеність семантики збірності, видається доцільним дозбірних зараховувати тільки ті іменники, які, крім се-мантичних, мають також граматичні ознаки збірності.До граматичних ознак збірності належать відповіднітипи словотворення й особливості відмінювання та зв'яз-ків з числівниками.

Специфіка відмінювання збірних іменників полягаєу відсутності множинної відмінкової парадигми. Формаоднини в збірних іменниках виражає не один предметчи одну істоту, а об'єднання багатьох предметів абоістот, які не підлягають лічбі. Тому збірні іменники,на відміну від інших, не можуть сполучатися з кіль-кісними числівниками.

Значення збірності в іменниках виражається задопомогою суфіксів. Якщо суфікси не додають до змі-сту основи іншого значення, крім збірності, відповіднііменники мають співвідносні форми однини і множини:козак — козаки. — козацтво, ворона — ворони — вороння,ганчірка — ганчірки — ганчір'я, собака — собаки — со-бачня, миша — миші — мишей, жінка — жінки — жіно-та, піхотинець •— піхотинці — піхота й под.

Коли суфікси, крім збірності, надають ще й іншоголексичного значення, то утворені з ними іменники та-ких відповідників у формі однини і множини не мають,хоч етимологічно вони з такими формами спорідне-ні: каліка — каліки — каліцтво, сад — сади — садовина,гарбуз — гарбузи — гарбузиння, горіх — горіхи — горіш-ник тощо.

До суфіксів на утворення збірності належать: -ств-,-цтв- (людство, селянство; козацтво, духівництво); -в-(братва, татарва, мишва, мушва); -от- (жінота, піхота);-і- (братія, комсомолія); -ур- (автура, професура); -ат-(секретаріат, старостат); -н'- (рідня, офіцерня, комаш-ні, собачня); -ин- (вояччина, щетина); -ин'н'-, -овин'н'-(картоплйння, маковиння); -ник (ожинник, ягідник);-ияк (березняк, осичняк).

Поодиноко трапляються й інші суфікси на виражен-ня збірності: -(в)ор- (дітвора); -ад' (челядь), -ість (лю-дяність), -еч- (малеча), -ітет (генералітет).

До найпродуктивніших утворень на вираження збір-

20

ності належать іменники середи, роду з закінченням-а типу гілля, віття, що постали внаслідок фонетичнихзмін колишніх форм на -ие.

У мові фольклору і художньої літератури зустріча-ються збірні іменники середи, роду на -а, що з поглядусучасної літературної мови сприймаються як позанор-мативні (лава — лавля, тичка — тйччя, папір — папір'я,болото — болбття та ін.): «А вже той хміль зеленень-кий А вже по тиччю повивсь...» (пісня); «Але тобі, Марку,треба кудись зашитися на ці дні, бо вже посланці, яку жнив'яну годину, помчали з папір'ям і в райком, ів райвиконком, і в редакцію, і в міліцію, і до проку-рора» (Ст.); «Та до правди ішов він так, як слабі ко-нята з вагою болоттям» (Март.).

У народних говорах збірні іменники теж засвідчу-ються ширше порівняно з їх ужитком у літературніймові, пор. у бойківських говірках: вугл'а (вугли),пап'ір'а, придан'а (придане), рубат'а (порвані сороч-ки), скал'а (скелі), стебёл'а (багато стебел), ст6$пйа(стовпи), дерёуйа, кочан'а, р'із'а (гіляки), ім'ін'а (ху-

доба) '.Слід мати на увазі, що наведені суфікси здебіль-

шого полісемічні і можуть уживатися не тільки на ви-раження збірності. Крім того, ці суфікси, виражаючизбірність, часто надають іменникам певного емоційногозабарвлення.

Категорія збірності в іменниках відома ще з праін-доєвропейського періоду. Ця категорія була виразноюв мові за давньоруської доби. В міру розвитку україн-ської мови відбувався складний процес взаємодії міжзбірними і множинними та однинними іменниковими фор-мами. На сучасному етапі збірність іменників відріз-няється від збірності в мові давньоруського періоду.Свідченням зміни категорії збірності є той факт, що задавньоруської доби дієслівні присудки із збірнимиіменниками часто узгоджувалися в формі множини ~,Залишки цього явища зустрічаються в мові художньої

1 Д. Г. Б а н д р і в с ь к и й , Деякі морфологічні особливостіговірок Турківського району Львівської області.— Дослідженняі матеріали з української мови, т. II, К., I960, стор. 8.

2 Див.: А. А. П о т е б н я , Из записок по русской грамматике,т. III, стор. 28—29.

21

літератури XIX ст.: «Калавурне козацтво, як почулиписарське повелініє, зараз і відчепили з відьомськоїнизки Веклу Штиркху» (Кв.-Осн.).

КАТЕГОРІЯ ВІДМІНКА

Категорія відмінка в іменниках служить для вира-ження зв'язку позначуваних ними понять з іншими по-няттями (предметів, ознак, процесів).

Відмінкові форми є засобом пов'язання іменниківз іншими словами; вони вказують на роль іменниківу реченні. Категорія відмінка становить єдність уза-гальненого граматичного значення і засобів його вира-ження '. Засобом вираження категорії відмінка єфлексія.

У сучасній українській мові є сім відмінків: назив-ний (з запитанням до нього хто? що?), родовий (кого?чого?), давальний (кому? чому?), знахідний (кого? що?),орудний (ким? чим?), місцевий (на кому? на чому?),кличний (без форми запитання). Кличний відмінокфункціонально співвідносний з називним.

З огляду на певну специфіку кличного відмінка по-рівняно з іншим (не всі іменники мають спеціальнуформу кличного відмінка, іменники в множині, а та-кож атрибутивні слова — прикметники, займенники,числівники, дієприкметники зовсім не мають такої фор-ми) цей відмінок часто (зокрема в шкільних підручни-ках) називають кличною формою і до відмінків не за-раховують, хоч для цього нема переконливих підстав 2.

Кількість відмінків визначається на основі зістав-лення форм усіх типів відмінювання іменників3. Напр.,при відмінюванні іменника річ в однині визначаєтьсятільки чотири форми {річ, речі, річчю, рече), у множи-ні — п'ять (речі, речей, речам, речами, на речах). Шля-

1 Пор.: І. К. К у ч е р е н к о , Теоретичні питання граматики...,стор. 130.

2 Пор.: А. А. П о т е б н я , Из записок по русской грамматике,т. 1-І І, стор. 100—101; І. К. К у ч е р е н к о , Теоретичні питанняграматики..., стор. 138—156.

3 Пор.: Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , Нариси з загального мо-вознавства, К-, 1955, стор. 185.

22

хом зіставлення форм однини і множини переконуємося,що форма однини речі співвідносна з трьома формамимножини (речей, речам, на речах).

Відмінкові форми не завжди однозначні; одні з нихє граматичними омонімами, інші — синонімами. Кож-ний відмінок становить єдність форми і значення. Кіль-кість відмінків виділяється на основі аналізу відмінко-вих форм усіх іменників і їх граматичного значення.Напр., форми Україні, синові — це дав. і місц. відмін-ки, командира —• род. і знах. відмінки, печі — род., дав.і місц. відмінки; село, теля — наз., знах. і кличн. відмін-ки. Разом з тим деякі відмінки окремих груп імен-ників можуть мати паралельні відмінкові форми. Напр.,дав. відм. дубу і дубові, місц. відм. на батькові і набатьку.

Наведені приклади переконують, що кількість від-мінків не можна встановити тільки за кількістю формтого чи іншого іменника; при визначенні кількості від-мінків для певної мови необхідно зважати на їх зна-чення.

Визначені для української мови сім відмінків пра-вильно відбивають систему взаємозв'язків між формамиі значенням- іменників, однак елемент умовності привстановленні цієї кількості відмінків допущений. Деякідослідники кількість відмінків уважають взагалі не-визначеною К

Наприклад, іменники II відміни чол. роду, що по-значають назви речовин, утворюють так званий geni-tivus partitivus (родовий відмінок частини від цілого)з флексією -у (мёду, цукру, гороху, піску). У місц. відм.іменники II відміни чол. і середи, роду, позначаючимісце і вживаючись з прийменником по, мають виключ-но закінчення -у, тоді як в інших значеннях і з іншимиприйменниками в цьому відмінку можуть мати інші за-кінчення. Інколи в науковій літературі цю форму сприй-мають як окремий відмінок — locativus.

Однак у наведених випадках немає достатніх під-став виділяти ще два відмінки. Адже значення речовин-

1 Див.: А. А. П о т е б н я , Из записок по русской грамматике,т. 1-І І, стор. 64; В. М и г и р и н , К вопросу об определении кате-гории падежа.— «Русский язык в школе», 1953, № 5, стор. 3.

23

ності має незначна кількість іменників; до того ж невсі іменники, що це значення мають, відрізняються фор-мою род. відм. від інших іменників. У формі род. відм.мн. взагалі ніяких формальних ознак вказані іменникипорівняно з іншими не мають. Крім того, за певнихумов навіть іменники чол. роду з речовинним значен-ням можуть мати форму род. відм. оди. на -а: дайхліба.

Немає підстав уважати окремим відмінком формиіменників місц. відм. на -у. Значення простору маютьіменники не тільки з закінченням -у, крім того, далеконе всі іменники в місц. відм. виявляють будь-яке роз-різнення форм.

Історично сучасна система відмінків в українськіймові визначилася на основі критичного вивчення грама-тики античних мов з урахуванням специфіки нашоїмови.

Для прикметників, займенників, числівників, діє-прикметників теж характерна категорія .відмінка, алевона істотно відрізняється від категорії відмінка віменниках: позбавлена самостійного значення, вона єтільки відбиттям категорії відмінка в іменниках і слу-жить засобом зв'язку з іменниками (також і з особо-вими займенниками). Особливо виразною постає від-мінність категорії відмінка в іменниках та інших ча-стинах мови при розгляді значень окремих відмінків.Категоріальні значення відмінків виявляються тількив відмінкових формах іменника (особового займенника).

У категорії відмінка іменників виражаються морфо-логічні, синтаксичні значення та найрізноманітніші се-мантичні відтінки просторових, часових та інших мов-них виражень.

Формальні вираження відмінків іменника і їх син-таксичні функції співвідносяться з граматичним засто-суванням прийменників. Значення відмінків і приймен-ників перебуває в тісній взаємозалежності. Череззначення відмінків іменника з'ясовується роль і зна-чення прийменників і, навпаки, значення прийменниківпояснює й уточнює значення відмінків.

Відмінки іменників і прийменники взаємно допов-нюють одні одних. Однак така взаємозалежність міжвідмінками іменників і прийменниками характерна недля всіх мов. У мовах, що не мають категорії відмін-

24

ка, роль показників відмінкових форм виконують прий-менники. Це так званий аналітичний спосіб вираженнявідмінкових значень. Система відмінювання іменниківв українській мові поєднує синтетичні й аналітичніспособи.

Здатність сполучувати відмінкові форми з певнимиприйменниками в українській мові створює складнусистему взаємозв'язків між словами для вираженнянайрізноманітніших семантичних ситуацій. Завдякиприйменниковому й безприйменниковому вживанню від-мінкової форми створюється багата синоніміка відмін-кових конструкцій, пор.: пливуть морем та пливуть поморю, служить зразком і служить за зразок, працюютиждень та працюю протягом тижня і под.

В українській мсві не всі відмінки однаковою мірою-здатні сполучатися з прийменниками. Так, називний,давальний і кличний відмінки вживаються без приймен-ників, місцевий — тільки з прийменником. Інколи в го-ворах засвідчуються випадки вживання місц. відм. безприйменника '.

КАТЕГОРІЯ РОДУ

Однією з визначальних граматичних особливостейіменника як частини мови є категорія роду. За грама-тичною категорією роду іменники поділяються на тригрупи з особливими семантико-граматичними або тіль-ки граматичними ознаками — на іменники чоловічого,жіночого і середнього роду. Для кожної з цих трьохгруп іменників характерний відповідний граматичнийзв'язок зі словами, які мають властивість змінюватисяза родами.

На належність певних іменників до того чи іншогограматичного роду вказують їх відмінкові форми, типисуфіксального словотворення, а також синтаксичнізв'язки з іншими словами в реченні та семантика.

Хоч у назвах живих істот граматичний рід часто збі-гається із значенням статі, однак багато назв професій,посад та звань для чоловічої і жіночої статі маютьформу чол. роду: (він і вона) інженер, професор, пілот,

1 І. В е р х р а т с ь к и й , Говір батюків, Львів, 1912, стор. 44.

2S

тощо. У більшості іменників граматичний рід не моти-вований. Збіг граматичного роду з відповідним значен-ням природного роду для певної кількості іменників—назв істот не дає підстави загалом уважати рід віменниках сучасної української мови лексичною кате-горією.

Категорія роду в іменниках синтаксично незалежнана відміну від категорії роду в прикметниках, числівни-ках, займенниках і дієсловах, де граматичний рід визна-чається родом іменника, з яким ці слова входять усинтаксичні зв'язки. Отже, граматична категорія роду,як самостійна категорія, властива тільки іменникам.

Від найдавніших часів граматичний рід виявляв діюна перехід іменників одного типу відмінювання до ін-шого. Напр., іменники брат і сестра, що колись нале-жали до основ на приголосний г, ще в праслов'янсь-кій мові перейшли: перший до о-основ, другий до а-основ.

Протягом усієї історії розвитку нашої мови грама-тичний рід іменників впливав на уніфікацію певнихвідмінкових форм різних типів відмінювання.

Сучасні типи відмінювання в українській мові гру-пуються в основному за родами і загалом є наслідкомісторичного процесу перерозподілу основ, уніфікаціїзакінчень та об'єднання різних типів відмінювання шля-хом аналогії форм іменників одного й того ж роду.

Проте абсолютно чіткого розмежування іменників заграматичними родами і за типами відмінювання немаєв українській мові й досі. Хитання щодо граматичногороду і типу відміни виявляються як у літературній мо-ві, так і в народних говорах.

Певна кількість іменників І відміни в українськіймові, зокрема в текстах художньої літератури, можевживатися із значенням чол. або жін. роду; це емоцій-но забарвлені суфіксальні лексеми, що, називаючиістоту (найчастіше особу або, зрідка, персоніфікованийпредмет), вказують на певну ознаку її; належать вонипереважно до сфери розмовної мови. Такі іменникиздебільшого мають рід відповідно до статі істоти (осо-би), яка ними означається, через те іменниками спіль-ного (подвійного) роду їх можна вважати лише тоді,коли вони вжиті поза контекстом, у словнику.

На рід таких іменників указує контекст, зокремаграматичний зв'язок з залежними від них словами

26

^означеннями, присудковими словами та присудками—дієсловами минулого часу).

Наприклад: «Чи у тебе стиду-сорому немає, що тебезаблуда кожний обніма?» (Перв.); «...відбивалося й да-леке сонячне небо, й біла заблуда — хмаринка...»(Дмит.); «Неважко «розкритикувати» самовпевненого

нездару чи наївного графомана...» (Рил.); «...А я [Ло-тоцька] така нездара, що відстаю від завдань доби»(Мик.); «...Соромляться люди у хату пустить і приві-тать словом старого каліку» (Шевч.); «Просвітити, ка-жуть, хочуть Материні очі Современними огнями.Повести за віком. За німцями, недоріку, Сліпую каліку»(Шевч.); «Зять — сумлінний роботяга в колгоспі...»(Вол.); «Одарка Іванівна — непосидяча роботяга...»(Коп.); «Другого дня шлюпка підвезла до «Неви» кіст-

лявого вусатого дідка в форменому картузі. Це був но-вий листоноша» (Жур.); «Листоноша чорноброва Но-сить вісточки-листи» (Мал.); «Тут — копанка, сусіданаш жив — бездітний дід» (Янов.); «А тут прийшла поводу моя сусіда, стара Левадиха» (Н.-Лев.).

Інколи, переважно в розмовному стилі, граматичнаформа буває настільки впливова, що залежні словаузгоджуються з іменником у жін. роді, хоч ідеться проособу чоловічої статі: «Д о м а х а: Мамо, краще менебанітуйте, а не паскудьте моєї дружини [Степана]»(Стар.); «Навмисне відіслав Ворона, цю стару базіку,щоб лишитися наодинці» (Дольд.); але «Петрусь такийбазіка!» (Бойко); «Так і шляється [Хведір], бісова за-волока!» (Мирн.); але «І потрудився чимало, борючисяз тим заволокою» (Фр.); «Поки він, бісова п'яниця, бу-де рутити!» (Мирн.); але «Був-то раз собі п'яниця»(Фр.); «Ну така роззява мій Юхим!» (Кроп.); але «За-чепить конем базарного роззяву...» (Ле).

В аналогічних випадках інколи означення-прикмет-ник узгоджується з іменником у жін. роді, а дієслово-присудок більшою мірою піддається дії семантики івиступає в чол. роді. «А Нечипорів батько та був собівелика ледащичка: спився і звівся нінащо...» (Кв.-Осн.);«Чи правда, що тая гординя та в тобі закохався?»(Вовч.).

Зрідка, переважно в говорах та фольклорі, залежніслова в реченні вживаються у формі жін. роду приіменниках на -а, що означають осіб тільки чоловічої

27

статі: «Чуєш, десь мала хлопчина на сопілці грає...»(Федьк.); «Бідна писарина у куток заб'ється» (Руд.).«Іде багач, іде дукач... Насміхається. Візьміть, візьмітьпревражу дуку, Вибийте в шию!» (пісня).

З погляду норм сучасної літературної мови зазна-чені випадки сприймаються як раритетні й архаїчні.

З хитанням щодо роду поєднане хитання щодо типувідмінювання. Причини цього хитання в різних групахслів бувають різні. В одних випадках співіснуванняпарних форм різних родів і відмін давнє, первісне, вінших воно пізнішого походження. Частина пар-варіан-тів щодо роду і відміни виникла на морфологічній абофонетичній основі, частина появилася внаслідок різнихшляхів запозичення. Здебільшого походження того абоіншого варіанта залишається неясним.

Група слів, як засвідчують словники і тексти ху-дожньої літератури, може виступати в українській мовіяк і м е н н и к и II в і д м і н и ч о л о в і ч о г о р о д у зк і н ц е в и м п р и г о л о с н и м або ж як і м е н н и к иІ в і д м і н и ж і н о ч о г о ( а б о ч о л о в і ч о г о ) р о д уз з а к і н ч е н н я м -а в наз. відм. одн.

Наприклад: «Казав козак, казав бурлак...» (Щог.);«Один бурлака вглядів одчинені двері...» (Н.-Лев.);«...нема нашого верховода» (Мирн.); «Увечері кутковийверховода Мусій Ступак незадоволений вийшов на ву-лицю» (Сміл.); «...мужикові давав гроші на худобину,або худобину на довгорічний виплат..» (Кроп.); «...за-пропонував панові докторові радіоприймач на виплату»(Вільде); «І полягав вояк за вояком, Полки зникали,як вали на морі» (Л. Укр.); «Думали й досі — в коголомака, той і вояка?...» (Мур.); «Біля трухлявого пень-ка на кущі скрутився чорний вужак» (Донч.); «...сріб-лястим вужакою... звивається...» (Вишня»; «...хто слу-жив в кінноті, той хоч з ганджем конячину привів»(Рудь); «...це вже була чи не найбільша ганджа дляподільської нареченої» (Ст.); «Справді, він не без до-тепу, твій дон Жуан» (Л. Укр.); «Тебе я поважаю затвою дотепу та завзяття» (Метл.); «Аркан, як змій, зруки стрибнув» (Баж.); «Як ворог підповзав змією, На-родний втілювали гнів Бійці...» (Рил.); «Цвіте ковил,дзвенять, переливаються невидимі жайворонки» (Гон-чар); «Суха ковила ще стояла міцно» (Янов.); «Вітерповіяв від мочарів теплом та запахом сирого лепеху і

28

татарського зілля» (Фр.); «Вона була неглибока, як по-під руки, заросла лепехою з берегів...» (Збан.); «Ли-стонош прийшов, як мене не було вдома» (Л. Укр.);«...сільський листоноша Василь Тарасюк...» (Куч.); «Якуже в тяжкому недузі лежав, то все було дума та думасобі» (Вовч.); «Не смерть страшна, а недуга» (при-слів'я); «Я тобі в очі скажу: нероб ти!» (Горд.); «Таж він був неробою!» (Дор.); «Місто Лубни... стало цент-ром округу...» (Донч.); «Знає жінку вся округа» (Ол.);«Дівчині здалося, що в словах ключниці звучить якийсьосуд» (Скл.); «Світова осуда звалилась Остапові на го-лову» (Горд.); «Гришині посіви зарівняло, замело так,що й признаку відних не осталося...» (Гончар); «Скрізьтерни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги»(Л. Укр.); «З гілки птах спурхнув» (Тич.); «Піймаємо туптаху в садку...» (Н.-Лев.); «Край села текла вузенькарічечка. Поросла високим очеретом і рогозом» (Соб.);«Адже сьогодні зранку на ставку скошуватимуть рогозута комиш» (Донч.); «Недруг не знайде ніде перед роз-платою схову» (Павл.); «...-це хворе тіло, бліде й холод-не, було сховою тільки одної лютості...» (Мирн.).

Частина подібних варіантів первісного або давньогопоходження: жар — жара, завіс — завіса, закут — за-кута, хід — хода, берлог — берлога, завал — завила,змій — змія, сусід — сусіда. Більшість же — це новоут-ворення пізнішого часу.

Велика кількість таких варіантних пар припадає назапозичення з грецької, латинської, французької, ні-мецької та інших мов: візит — візйта, зал — зала, ко-мод — комода, парад — парада тощо.

Хитання шодо роду і типу відмінювання в іменни-ках іншомовного походження буває зумовлене різнимипричинами. Інколи воно може відбивати стан неунормо-ваноеті, подвійності в самій мові — джерелі чи посеред-нику. Так, іменник вірш — вірша запозичений з польсь-кої мови, яка вже в XVI—XVII ст. знала обидві формиwirsz і wirsza (польска мова запозичила це слово з ла-тинської в формі чол. роду versus ' ) . Однак частіше такехитання — наслідок різних джерел і шляхів запози-чення.

1 Див A B r u c k n e r , Stownik etymologiczny j§zyka polskiego,

Warszawa, 1957.

29

Протягом довгого часу, до XVIII ст. включно, укра-їнська мова запозичала слова з західноєвропейськихмов безпосередньо або через польську мову. У Галичиніпольська мова була посередником іншомовних запози-чень для української мови до кінця 30-х років XX ст.На Східній Україні, починаючи з XVIII ст., в ролі посе-редника іншомовних запозичень часто виступає росій-ська мова. Інколи і в мові-посереднику слово засвоюва-лось щодо граматичного роду і типу відмінювання по-різному.

У староукраїнській літературній мові, порівняно зсучасною, іменники чол. роду на -а були поширеніші.Крім іменників типу поета, юриста, бандуриста, танцю-риста, артиста, що донедавна були особливо поширенів творах західноукраїнських письменників і подекудитепер зустрічаються в літературній мові, у староукра-їнській мові вживалися іменники патріарха, маршалка,також іменники на -ця, -ца (обжйрця, дозорця, дер-жавца, оборонца). У процесі дальшого розвитку україн-ської літературної мови іменники на -ця, -ца були ви-тіснені утвореннями з суфіксом -ец'.

Більшість з дублетних утворень має в мові неодна-кове застосування. Так, частина іменників жін. родуна -а становить норму літературної мови {заблуда,верховода, нездара, нероба, олія, гайдамака, пудра,дума), тоді як відповідні утворення чол. роду на при-голосний є раритетними, архаїчними або говірковими,і, навпаки, ряд іменників чол. роду на приголоснийстановить літературну норму (гармоніст, баяніст, ле-бідь, намёт, осуд, роздум, спів, апогей, апофеоз, артист,архів, бюст, вірш, мавзолей, папір, парад, поёт, сино-нім,, синтаксис, театр, тигр, хор, юрист), а дублетніформи на -а є рідкісними, застарілими або діалектними.

Незважаючи на значне число хитань між формамиІ відміни на -а і формами II відміни на приголосний,у сучасній українській літературній мові загалом спо-стерігається тенденція до звуження кількості такихподвійних форм шляхом витіснення однієї з них з ак-тивного фонду мови або внаслідок закріплення за окре-мою з них особливих функцій (семантичних або стилі-стичних) .

Наприклад: хід («Але ця сила — повним ходом Са-ма не прийде...»—Тич.)—хода («її урочиста хода

зо

відчувається всюди...»—Минко); задум («Ворожа роз-відка, певно, розгадала задум нашого командування»—Куч.) — задума («Марія одна в глибокій задумі»—Соб.);причёп («В нього уже був мотоцикл — марки «Київ»—і він якраз шукав, де придбати причеп»—Смол.)—при-чепа («Що за причепа Грицько той, що за лихий чоло-вік!» — Мирн.); розрух («Із-за того календарного роз-дору прийшло у Львові на саме різдво 1578 р. до вели-кого розруху...»—Фр.)—розруха («Місто хворе,паралізоване розрухою...»— Нов.); вірш («...Твій кож-ний вірш, рядок твій кожний Життя тривожністюпропах» (Рил.}—вірша («...[Школярі], зібравшись у куп-ку, та скомпанували віршу на свого дяка, та нищечкомна шостий глас і виспівують.» — Кв.-Осн.); заріз («Пів-ня на заріз несуть, а він каже: кукуріку!»—присл.) —заріза («Піймали одного зарізу»— Котл.).

Хитання між іменниками І в і д м і н и та іменникамиI I в і д м і н и ч о л о в і ч о г о р о д у па - о н е ч и с л е н -н і. Тут можна вказати на форми чванька — чванько;дядя — дядьо.

Хитання бувають між іменниками І в і д м і н и ж і -н о ч о г о р о д у т а іменниками I I в і д м і н и с е р е д -н ь о г о р о д у . Тут насамперед слід вказати на групуіменників II відміни, утворених від іменників жін. родуІ відміни за допомогою суфіксів на означення згрубі-лості —ище, -исько: бабище, болячйще, дівчище, боро-дище, ножище, ручище, головище, свекрушище, говір-кові бабисько, жабисько, гадючисько, ручисько, ножись-ко. Ці іменники вживаються то в середньому, то вжіночому роді і відмінюються відповідно за зразкоміменників II або І відміни. Ось декілька прикладівуживання таких іменників у жін. роді: «От іще бала-куча бабище» (Фр.); «Я підходжу... Аж, брат,— отакен-на гадючище! Оповила кругом будячину, голову виста-вила проти сонця та й сичить» (Мирн.); «І з острахомлюди дивились в порту На символ хижацький, наручищу ту» (Шер.); «А Ай-Петрі як тріпоне враз воло-хатою сивою головищею, як замотає бородищею...»(Вишня).

Можливі також хитання між іменниками І в ід-м і н и ж і н о ч о г о р о д у та іменниками II в і д м і н ис е р е д н ь о г о р о д у на -о. Наприклад: «І в тиші,у тьмі, без світла Шукаю олівець, папір,— Півслова,

31

натяк, перша титла, Осколок неба, промінь зір...»(Дор.); «Зійшов я схвильований на імпровізовану три-

буну і схвильовано від титла до титла прочитав «І мерт-вим, і живим...» (Ков.); «...ми з берегів тихої Ворск-ли...» (Мирн.); «Кришталеве Ворскло, лугами повите,Одвіку зеленими горами вкрите...» (Щог.); «В куточкунакритого повікою ока блищала ще свіжа сльоза»(Коцюб.); «Ніжними обережними дотиками відтягнуввін їй одне повіко...» (Тулуб).

Є іменники, що мають п а р а л е л ь н і ф о р м ит р ь о х р о д і в .

Наприклад: «Критий гонтом охайний вдовин буди-ночок...» (Коз.); «Над крайньою, критою гонтою, хатоюпри дорозі виднілось порожнє гніздо бусла» (Риб.);«Невеликі під гонтям доми білілися до сонця...» (Фр.);«А я, дурний, також думав, що не знати який перізнайшов» (Фр.); «То чудо не дівчина! Перла правдива!»(Фр.); «...сльози, мов перло, сиплються мені на руки...»(Вовч.).

Чимало іменників ж і н о ч о г о р о д у виявляютьхитання м і ж І і III в ід м і н а ми. Засобом виражен-ня подвійних форм у них є частіше сама флексія, рід-ше — суфікс.

Наприклад: «.„Кріпацька долоня у мозолині...»(Мал.); «...і як долонь, прикривши височінь, Сіріє надімною кругла тінь ривком розгорнутого парашута...»(Баж.); «За темною завісою вікна Гуде метіль в глухихалеях сада» (Руд.); «...вікно було завішене темною за-віссю...» (Вовч.); «...наче в неї на голові копиця сінаабо куделя вовни» (Н.-Лев.); «...а коса, як кудель...»(Стар.); «...Гукнула Миша Пацюкові» (Гл.); «...Хва-тавсь за дергу і тулився, Мов от кота в коморі миш»(Котл.); «Як то моля поїла?» (Вовч.); «З'їдене міллюсукно спалахнуло курявою...» (Н.-Лев.); «... дикий тип-чак тут свистить та нехвороща сріблиться...»; «Летиші милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмуга-ми...» (Гончар); «...А мороз, мов хоче з'їсти, Ожеледапід ногами...» (Фр.); «Вночі і ожеледь, і мряка, і сніг,і холод» (Шевч.); «...потім почав скидати одежу»(Мирн.); «Одіж на ньому добра...» (Янов.); «...Сампостелю постелив...» (Ст.); «Постіль мерщій постели-ла...» (Приг.); «Навкруги була ніч і -пустеля» (Десн.);«Безмежний степ, укритий снігом, спав Чи мертвий

32

був, як пустель несходима» (Стар.); «І на валах і впроломах — скрізь кипіла січа» (Кач.); «Кривава січВесь другий день велась уперта...» (Шер.); «Іду ско-рим маршем, наче в огонь під картечу...» (Барв.);«Картеч уже в грудях...» (Гончар); «...так за усе сеєцар прислав йому медалю срібну» (Кв.-Осн.); «Нагрудях у нього блищала новенька медаль «За від-вагу» (Д. Ткач); «Андрій мовчки посміхається: ролязрадливого сина Бульби йому дуже подобається...»(Вас.); «Я починав по-справжньому входити в роль...»(Сміл.).

Наведені подвійні форми іменників жін. роду поя-вилися переважно внаслідок складного історичногопереходу від колишніх типів відмінювання за основамидо відмін за родами. Частина таких іменників за дав-ньоруської доби належала до а-основ, більшість же дої-основ. Деякі з них мали подвійні форми ще за давньо-руської доби: грязя — грязь, постеля — постель, сЪча— сЪчь.

Внаслідок процесів нормування в літературній мовірівноправних дублетних утворень залишилось небагато(височина — височінь, глибини — глибінь, постеля — по-'стіль). У більшості ж нормативною для сучасноїукраїнської літературної мови є одна з цих форм (заві-са, кудёля, мйша, одёжа; міль, ожеледь). Для літера-турної мови загалом спостерігається тенденція до змен-шення кількості таких хитань.

Дублетні форми цього типу від запозичених іменни-ків жін. роду постали внаслідок різного оформлення їхна грунті української мови (то за аналогією до іменни-ків на -а, то за зразком іменників на приголосний звук)або ж вони у відмінних формах переймалися від різнихмов-посередників (головним чином польської і ро-сійської) .

Дублетні форми типу церква — церков, хоругва —хоругов, говіркові морква — морков, дратва — дратов,кроква — кроков постали внаслідок процесу руйнуванняколишньої відміни п -основ; форми на приголосний ви-никли із форм знах. відм. одн., іменники стали зміню-ватися за зразком колишніх ї -основ, форми на -а ви-никли за аналогією до іменників а-основ.

Серед іменників II в і д м і н и ч о л о в і ч о г о ро-ду можливі подвійні форми на п р и г о л о с н и й

33

з в у к і на -о. Дніпр — Дніпро, браток — братко, ді-дунь — дідуньо і под.

Якщо закінчення -о (або, зрідка, -є) набувають імен-ники чол. роду на приголосний, що не означають осібчоловічої статі або географічних назв, вони мають з н а -ч е н н я с е р е д н ь о г о р о д у ; притаманність закін-чення -о для іменників середи, роду тут виступає якочевидна.

Наприклад: «Маршальський жезл лежить в мішку укожного солдата» (Воскр.); «А Алі, взявши одну з тихшкур на жезло, поглянцював її і витиснув на ній візе-рунки» (Тулуб); «Та відра на коромисел, та Катрю обі-ручки за собою...» (Вовч.); «Маруся почала брати відрана коромисло» (Н.-Лев.); «Просто в душу суне, ячсвердел» (Янов.); «Чи не можна б нам прислати сверд-ло з твердим сплавом?» (Донч.); «Терен, мати, колохати...» (пісня); «Сухо шаруділо обабіч дороги кучерявеколюче терно...» (Ст.); «Восени ложка води, а цебергрязі» (присл.); «Кожне цебро несли по двоє...» (Донч.);«Хазяйка довго стояла, дивлячись на човен...» (Н.-Лев.);«Тягне дід човно стежкою, між густими лозами»(Н.-Лев.); «Пороснули і Рутуляни, як од дощу в шатерцигани...» (Котл.); «Ніч розгортала своє шатро...»(Риб.); «Бо очі зламано у муці і розпанахано кривавийрота шов» (Баж.); «Бачив..., як заливається шво на за-лізі...» (Скл.); «Вони двигали на собі необтесаний ітяжкий ярем мужицького богатства...» (Стеф.); «Якзапродав гетьман у ярмо християн, Нас послав поганя-ти...» (Шевч.).

Деякі з розгляданих дублетних форм чол. роду наприголосний звук і середи, роду на -о, як наприклад,ярём — ярмо, відбивають давні варіантні форми. Убільшості ж випадків вони творилися на грунті україн-ської мови внаслідок фонетичних умов або за аналогієюдо інших однотипних з ними утворень.

У сучасній українській мові з подвійних форм імен-ників чол. роду на приголосний звук і середи, на голос-ний -о літературну норму становлять перші, другі ха-рактерні для говорів, переважно південно-західних. Ви-няток щодо цього становлять слова свердло, шатро,ярмо і деякі інші.

Деякі і м е н н и к и на -о, що виражають негатив-ні якості особи, можуть уживатися в с е р е д н ь о м у

34

або ч о л о в і ч о м у р о д і , причому іменники середи,роду можуть стосуватися осіб обох статей, чоловічимродом виражаються тільки особи чоловічої статі: базі-кало, забудько, ледащо, здоровило, громило, мурмило,доробало, страшило, хамло, незнайко та ін. Напр.: «Якийя базікало} — образився Микита Дудка» (Панч.); «Тацеж оце базікало! — на Якова він гнівно глянув.— Все пла-ни в нього не виспіли» (Гол.); «Мели ногами, старийледащо, пересувайся!» (Чаб.); «Та ще й Ґонту зневажає,Ледаче ледащо» (Шевч.).

У ч о л о в і ч о м у або с е р е д н ь о м у роді вжи-ваються іменники I I в і д м і н и з с у ф і к с а м и-ище, -исько: «Десь аж під темними хмарами сяє золо-тими банями, як фантастичний замчище» ( В а с ) ; «...тиодна тепер на ціле замчище...» (Стар.); «У неділю пе-ред музичним ранком вона спитала дівчат: — А чудо-висько наш [Костомаров] прийшов?» (Іван.); «Аж томоє чудовисько вищерило зуби» (пісня); «Як? Розваливхату? Оцей хлопчисько?» (Довж.); «Обняти б тебе тапо спині ляснути, славне ти хлопчисько (Іщ.).

Іменники I I в і д м і н и ч о л о в і ч о г о р о д у н ап р и г о л о с н и й можуть мати також дублетні формив с е р е д н ь о м у р о д і на -а: безлад — безладдя,бёзсуд — безсуддя, вугіль — вугілля, пдлумінь — полу-м'я й ін. Напр.: «...сильно бухнув полумінь (Коцюб.);«...сизе полум'я віхтем знялося вгору...» (Мирн.).

Форми полумінь і полум'я є продовження варіантівпламень і пламА (поломе), що поряд з пламы, плам&ньіснували паралельно ще за давньоруської доби. У ста-роукраїнській мові теж були поширені обидва варіантицього слова. Варіант полумінь у сучасній мові можебути чол. або жін. роду (див. далі).

Інші подвійні форми іменників чол. роду на приго-лосний звук та іменників середи, роду на -а — це пе-реважно пізні, суто українські утворення, що посталіївнаслідок аналогії до інших однотипних з ними за фор-мою іменників чол. і середи, родів.

У сучасній літературній мові рівноправними є лишеіменники-паралелі: безлад — безладдя, вугіль — вугілля;більшість же таких дублетів належить до діалектнихявищ.

У літературній мові і в говорах хитання буваютьтакож між іменниками II в і д м і н и ч о л о в і ч о г о

35

р о д у н а п р и г о л о с н и й т а іменниками ж і н о -ч о г о р о д у н а п р и г о л о с н и й ( I I I в і д м і н и ) .

Наприклад: «І серце нило болем невідступним...»(Рил.); «Качається од гіркой болі...» (Котл.); «Баш-кирська мова сонцем світиться, Мов повна з вишнямибутель...» (Тич.); «Саливон розлив у склянки вино зпузатого обплетеного бутля...» (Риб.); «Досвідчені мор-ці, як стаї риб, Перетинали моря синій глиб...» (Баж.);«Зіниць розколихнулась глиб» (Рудь); «І раптом всейого тіло пронизав дрож...» (Руд.); «Та сама гаря-чо-зимна дрож обгортала її...» (Коб.); «Він лежав усиняві, як розколотий жолудь» (Риб.); «Я то здавна по-мічаю, Що та жолудь підла Притупля у сойок мозок...»(Фр.); «Принцеса в білому убранні сидить і пряде зо-лотий кужіль на срібній коловоротці...» (Л. Укр.); «Бо-дай кужіль спопеліла...» (пісня); «...держить його [ди-'тя] на руках перед купелем...» (Мирн.); «Як чортовачорна купіль, як море оте, безберега казилась від лютіОнега...» (Гонч.); «Може, то лебідь піднявся, а може —літак» (Рил.); «І сумно, сумно знов приповідае, Гей таялебідь, що на скін співає...» (Федьк.); «Бачу домен по-лумінь іскристий...» (Шпорта); «Жаріюча полумінь такі обгорнула її...» (Коб.); «Хто раз посидів у тюрмі, Надобрий путь його не згониш!» (Мирн.); «Це ж таку нампуть відкрито...» (Корн.); «Ти наш батько козацький,Не веди нас під той Умань...» (пісня); «А від Умані,гей, до Летичева Недалекії милі...» (пісня); «... а в сак-вояжнику з другого боку — неспожитий харч» (Ле);«...дівчата кинулися на різну харч...» (Тулуб).

Більшість з наведених дублетних утворень посталавнаслідок взаємовпливів між іменниками колишніхо-основ та іменниками колишніх ї-основ. Збіг форминаз. відм. одн. іменників чол. роду на приголосний звукта іменників жін. роду III відміни — основна причинахитання між ними щодо роду. Природно, що по-різномущодо роду можуть сприйматися носіями української мо-ви запозичення типу артіль, бутель. Змішування чол. і жін.роду в іменниках з кінцевим губним приголосним абошиплячим підсилене (або й спричинене) фонетичнимчинником — ствердінням кінцевих приголосних. Частоформи іменників жін. роду III відміни від іменниківчол. роду II відміни на приголосний відрізняються м'я-ким кінцевим приголосним звуком (інколи також від-

36

мінністю голосного звука основи). З погляду сучасноїукраїнської літературної мови одна з форм, як правило,є говірковою. Тенденції до збільшення кількості такихпарних утворень не спостерігається.

Наприклад: «...І сам я на рідній Вкраїні наповне-ний сонця-блакиту» (Мал.); «Море поблискує злою бла-киттю...» (Коцюб.); «Надмірного безладу в кімнаті небуло» (Шовк.); «І яку ж викликає досаду, як лютитьїї всяка безладь, що так часто ще зустрічається...*(Гончар); «Не подолавши святкового нуду, він махнуврукою на спочинок...» (Вас); «Тепер уже Рифка й недумала йти в товариство або чим-небудь розриватисвою нудь...» (Фр.); «...накрито листям підбілу» (Фр.);«Звели на струп Рябка їм підбіль прикладати...» (Г.-Арт).

Норму сучасної літературної мови становлять імен-ники чол. роду на -пис (випис, запис, напис, опис, під-пис, розпис, літопис, рукопис, часопис), хоч усі вони задавньоруської доби належали до жін. роду (становилиї-основи), як іменники чол. роду функціонували вже встароукраїнській літературній мові. На певному етапірозвитку нової української літературної мови зазначечііменники вживалися в жіночому роді. Пор.: «Обіцянурукопись не хочу виправляти...» (Л. Укр.); «Увійшовредактор часописі...» (Фр.).

Причиною утворення таких подвійних форм дляіменників колишніх ї-основ був, очевидно, занепад зре-дукованих голосних звуків, наслідком якого було ствер-діння ряду кінцевих приголосних звуків.

Деякі іменники, що колись належали до жін. роду,в сучасній українській мові вживаються в чол. роді ідублетних форм жін. роду не мають (насип, дріб,сажень).

І н к о л и м о ж у т ь б > т и п о т р і й н і ф о р м и , з я к и хд в і ж і н о ч о г о р о д у , а л е р і з н и х ( І і I I I ) в і д м і н ,і о д н а ч о л о в і ч о г о р о д у I I в і д м і н и : з а в а л —завала — заваль, нуд — нуда — нудь, мебель (чол.рід): — мёбля—мебель (жін. рід), продаж (чол. рід) —продажа — продаж (жін. рід), крадіж (чол. рід.) —кража —крадіж (жін. рід), ратуш (чол. рід)—рату-ша— ратуш (жін. рід).

Наприклад: «Але й цей продаж не пішов мені наруку» (Н.-Лев.); «Продажа й купля це, омана...» (Рил.);«Він відповів, що ...можна буде там довідатися, як

37

стоїть справа з продажжю» (Мирн.); «За цей крадіж ятобі не суддя» (Ст.); «Тистинський кричав, совався доїх з кулаками, винуватячи їх у свіжій кражі сусідськихконей» (Н.-Лев.); «...за всяку крадіж соціалістичноївласності радянська влада таки карає не на жарти(Козл.); «Ратуш чимраз дужче тремтів і, бачилось, хи-тався...» (Фр.); «Це може бути і сільська ратуша з ве-жею для годинника...» (Довж.); «Громадська ратуш,зборні ізби Щоб наперед всього ізслизли...» (Котл.).

Можливі також хитання між іменниками ж і н о ч о -го р о д у I II в і д м і н и та іменниками II в і д м і -ни с е р е д н ь о г о р о д у на -а: безчесть — безчестя,лдтать—лотаття, осонь — осоння, повідь — повіддя. На-ведені подвійні утворення теж наслідок діяння аналогії,деякі з них, напр. повідь — повіддя, походить ще ізіддавньоруської доби (поводь—поводиє).

Хитання між II і IV типом відмінювання виявляютьіменники с е р е д н ь о г о р о д у : вим'я, ім'я, плем'я,сім'я, тім'я, що фіксується навіть нормативною грама-тикою.

Морфологічні дублети іменників IV відміни станов-лять також іменники II відміни середи, роду на -єно,утворені від іменників середнього роду давніх основ наприголосний заук за аналогією до інших іменників се-реди, роду на -о:

Наприклад: «Постараюсь тримати високо знам'ясвоє...» (Л. Укр.); «Коли з ворожої облоги я ніс черво-не знамено, пітьму тривожної дороги мені осяяло во-но...» (Уп.); «Де-не-де по лісах уже прохоплювалосьперше полум'я осіннього багрянцю...» (Гончар); «Минад віками зоряно звелися, горить в очах любові пло-мено...» (Сое); «Вольф стрепенувся, зиркнув незначнодовкола і стиснув Германа за рам'я» (Фр.); «Ні, товсевидящі сліпі Раменом стали до рамена» (Рил.); «Ав ньому, як сім'я в жіночому лоні, росло щось і стигло»{Коцюб.); «Ори собі, сій своїм сіменом...» (Н.-Лев.);«...Вдовин синок, вдовиченко, з двора виїжджає. Йогоненька старесенька за стремен хапає...» (пісня); «Трудар-мієць схопився за стремено, а видертися не міг (Тют.).

Можливі також п о т р і й н і форми іменників с е«р е д н ь о г о р о д у : ім'я — імення — імено. «Нашому ін-структорові надається ім'я Василя Фомича Гречухіна»{Коч.); «У мене єсть імення — дон Жуан. Се ймення

38

хитанняміж ч о л , и

і середирода vi и

^\ (плес- плеса -плесо)

Схема залежності між формами і граматичним родом іменника.

всій Іспанії відоме» (Л. Укр.); «Одне гримить в ційпісні імено...» (Баж.) .

На відміну від розгляданих вище хитань стосовнограматичного роду і типу відмінювання, що виражають-ся переважно флексіями, тут засобом утворення варіант-них пар служать суфікси, через те ці подвійні формипо суті стосуються проблеми словотворення.

З б і р н і іменники с е р е д н ь о г о р о д у н а - аможуть бути співвідносними з іменниками ж і н о ч о г ор о д у н а - а т а іменниками ч о л о в і ч о г о р о д ун а п р и г о л о с н и й з в у к : ключйння — ключина,колоддя — колода, нйв'я •— нива; клиння — клин, колос-ся — колос, копилля — копил, хабуззя — хабуз, волос-ся — волос, пакілля — шкіл, вороння — ворон, терня —терен. Ця дублетність семантично зумовлена.

39

У фольклорі збірний іменник браття вживаєтьсяв середи, або жін. роді, а також може виступати ізнормативним значенням множини: «...Та посадим, пре-•милеє браття, Червону калину...» (пісня); «А куди жми, моя браття, будемо тікати...» (пісня); «Чогось мені,милі браття, мед-вино не п'ється» (пісня); пор.: «Гайдаж в поле, браття милі, друзі...» (Стар.).

Іменники pluralia tantum позбавлені категорії роду.Для окремих з них у мові можуть бути родові формиз трохи відмінним семантичним відтінком (гроші — гріш,груди — грудь), на колишній рід деяких множиннихіменників указують слова з однаковим коренем, щовживаються в однині (гордощі — гордість, заздрощі —заздрість, радощі — радість, хитрощі — хитрість), ужи-вані в інших слов'янських мовах іменники в однині(двері — рос. дверь), а також засвідчені однинні формивідповідних іменників у давньоруській мові (кури —куръ — іменник чол. роду).

Факти хитання щодо граматичного роду, а також'щодо типу відмінювання здебільшого зумовлені склад-ним процесом переходу від типів відмінювання за осно-вами до сучасних відмін за родами, сприяли цьому та-кож деякі фонетичні і морфологічні чинники.

Досить часто один з можливих дублетних варіантівбуває поширений в одних говорах, другий в інших.Внаслідок проникнення обох їх у літературу виникаютьвідповідні дублети Дублети іменників іншомовного по-ходження найчастіше бувають зумовлені процесами ішляхами проникнення їх в українську мову.

На сучасному етапі розвитку української літератур-ної мови спостерігається виразна тенденція до уникнен-ня подвійних форм іменників; якщо дублети закріплю-ються в літературній мові, то вони, як правило,зв'язуються з певними семантичними або стилістичнимивідтінками.

У сучасній діалектній мові хитання щодо грама-тичного роду і типу відмінювання в іменниках зумов-люється переважно аналогійними чинниками.

Граматичний рід і форми вираження його в україн-ській мові становлять складну систему співвідносності.

Певна група іменників в одній і тій же формі може

40

належати до різних граматичних родів: (він і вона)бідолаха, машиніст, (він І воно) базікало, вовчище,хлопчисько, (вона і воно) головище. Крім того, чол.або жін. роду бувають різні форми прізвищ: (він і во-на) Левченко, Могила, Вусик тощо.

Ряд іменників одного і того ж роду може мати под-війні і потрійні форми: бурлак і бурлака, браток і брат-ко, одёжа і одіж, рам'я і рамено, ім'я, імення й іменд

Чимало іменників виявляє хитання щодо граматич-ного роду: змій — змія, зал — зала, свердел — свердло,титла — титло, перл — пёрла — пёрло, бутель (він) —бутель (вона); продаж (він)—продаж (вона)—про-дажа.

ВІДМІНКОВІ ФОРМИ ІМЕННИКІВ

Традиційною граматикою для сучасної українськоїмови визначається чотири відміни іменників. Поділіменників на чотири відміни охоплює в основному типизмінювання іменників за відмінками в сучасній укра-їнській мові, тому його можна прийняти як основу дляаналізу іменникових відмінкових форм.

Усі чотири типи відмінювання іменників у сучаснійукраїнській мові є продуктивними. Виняток становлятьлише іменники IV відміни, що при відмінюванні збері-гають суфікс -єн- (ім'я — імені, плем'я — племені).У сучасній мові словотворення такого типу не продук-тивне. Зате продуктивним є словотворення в іменникахIV відміни з двома суфіксами -єн- і -ат-: бровеня —бровенята, рученя — рученята, зайченя — зайченятай под.

До традиційного визначення І відміни як такої, щоохоплює іменники жін. й чол. роду на -а, потрібно до-дати, що за цим зразком змінюються також іменникиз суфіксом -ище, якщо вони вжиті в жін. роді (бабище,відьмйще, бородище), а*також іменник жін. роду паня,що має дублетну форму пані.

Відповідно до II відміни слід віднести іменники чол.роду з суфіксом -ище (дідище, вовчище, котище, гарбу-зище, дубище, мостйще й под.).

Чотири відміни іменників не були характерні дляукраїнської мови на всіх етапах її історичного розвитку.За давньоруської доби іменники поділялися на відміниза типами основ. У процесі історичного розвитку однітипи основ у відмінюванні впливали на інші, відмін-кові форми кількох колишніх основ уніфікувалися,

42

внаслідок чого тепер система відмінювання іменниківзначно спрощена. В сучасній українській мові іменникигрупуються на відміни в основному за родами.

ПЕРША ВІДМІНА

Перша відміна іменників сучасної української мовизначною мірою відповідає типу відмінювання колишніхоснов на -a (-ja), в тому числі іменників, які в пра-слов'янський період у наз. відм. одн. закінчуються на -і(pustyni, svAfyni, gbrdyni, огвупі, SAdii), але ще задавньоруської доби набули флексію - ж.

Іменники на -а (після м'яких приголосних графічно-я) найповніше зберегли давній, староруської доби типвідмінювання і найактивніше впливали на утвореннявідмінкових форм інших іменників.

Крім колишніх основ на -a (-ja), до сучасної І від-міни перейшла переважна більшість іменників колиш-ніх й -основ (буква, бруква, церква, морква, кроква),деякі іменники ї-основ (долоня, миша) та іменник з ко-лишньою основою на приголосний г (дочка).

У сучасній українській літературній мові іменникиІ відміни залежно від твердості чи м'якості кінцевихприголосних основи утворюють два типи відмінковихпарадигм, що відрізняються флексіями окремих від-мінків.

Через своєрідні діалектні фонетичні процеси ствер-діння й пом'якшення приголосних звуків, що спричи-няються до специфічних місцевих співвідношень міжвідповідними фонемами, та внаслідок різних аналогій-них чинників належність іменників І відміни до від-мінкової парадигми з твердими чи м'якими приголос-ними основи в деяких випадках умовна: певнийіменник в одних говорах може мати твердий приголос-ний звук основи, в інших — м'який, внаслідок чого влітературній мові парадигму з твердими приголоснимиоснови становлять деякі іменники, що в говорах утво-рюють відмінкову парадигму м'якого типу, і, навпаки,у літературній мові до м'якого типу може належатиіменник, який у говорах відмінюється за зразком основз твердим кінцевим приголосним основи.

Так, у говорах хитання між зазначеними типамивідмінювання часто становлять іменники з основою на

43

шиплячий приголосний, що найчастіше зумовлюєтьсяфонетичними чинниками (ствердіння шиплячих або збе-реження ними давньої м'якості).

Іменники з кінцевими приголосними основи р та ц,що в літературній мові утворюють парадигму м'якоготипу, в частині північних і південно-західних говорівунаслідок ствердіння приголосних відмінюються зазразком іменників з твердими приголосними основи(бура, зора, вулица, молодйца й под.).

Деякі іменникові утворення І відміни становлятьсвоєрідний наслідок взаємодії між суфіксами -ина і ин'а.Так, у «Словарі української мови» за ред. Б. Грінченказасвідчено форми: «бистрина й бистрини, височина йвисочини, глибина і глибини, також глибочині, товщи-ня, широчиня. У сучасній літературній мові з наведенихприкладів норму становлять іменники з твердим при-голосним основи. М'які приголосні звуки в кінці основивідповідно до твердих у літературній мові для анало-гічних іменників засвідчено в полтавських говірках.

Слід зазначити, що відповідні іменники з м'якимкінцевим приголосним основи в білоруській мові ста-новлять літературну норму: велічьмя, гарачыня, гльібі-ня, далечыня, цеплыня, вышыня, даужыня, таушчыня,старшыня, вяршыня, хоч дафніни, нізіна, рауніна, ма-ліна, салдміна. Деякі подвійні форми, як-от: ширина —шириня, зустрічаються вже в давньоруській літератур-ній мові К

Отже, наявність в українській мові говіркових форміменників на -ин'а відповідно до літературної нормиз твердим суфіксальним н — явище загальносхідно-слов'янське і в цілому становить, мабуть, наслідок ана-логійних процесів.

Однина

Н а з и в н и й в і д м і н о к

Закінчення наз. відм. одн. в багатьох іменникахІ відміни є відповідником а, що було характерним дляцієї форми ще в праслов'янський та індоєвропейськийперіод.

1 И. И. С р е з н е в с к и й , Материалы для словаря древнерус-ского языка, СПб, 1893.

44

Іменники, в яких перед кінцевим а наз. відм. одн.здавна був і тепер виступає твердий приголосний звук,у сучасній українській літературній мові і в говорахмають закінчення -а (баба, хата, оса й под.). Таке жзакінчення в літературній мові й у багатьох говорахмають іменники з кінцевим шиплячим приголоснимоснови (межа, душа, круча), з м'яким приголоснимперед флексією — графічно -я (земля, мрія).

В українських говорах, здебільшого в південно-за-хідних, частково в північних, іменники з м'яким приго-лосним основи можуть мати в закінченні вужчий і ви-щий за утворенням, ніж а, звук (а, е, ё, еи, ие, и, непід наголосом часто і), що є наслідком фонетичноїзміни давнього а після м'яких приголосних на голосніпереднього ряду.

У більшості говорів, в яких звук а після м'якихприголосних послідовно переходить у голосні передньо-го ряду, в позиції після й залишається давній за по-ходженням а. Це пояснюється особливим характеромвзаємодії приголосного й з голосними.

Іменники, які колись у наз. відм. одн. закінчувалисьна -і (пустыни, рабыни, еж дым і под.), вже в давньо-руській літературній мові мали флексію -'а за аналогієюдо інших іменників ja-основ. У сучасній українськіймові іменники цього типу мають закінчення, що від-повідає давньоруському -'а, і ніяких слідів флексії' -ів літературній мові і в говорах не спостерігається (навідміну від російської і білоруської мов, говори якихзберігають форми типу государыни, сударыни, барыни,княгини) 1.

Іменник пані з закінченням у наз. відм. одн. -і слідрозглядати як запозичення з польської мови, що невідмінюється: «А наш Нечаєнко... з кумою, з паніХмельницькою Та мед-пиво кружає» (пісня). Про гев літературній мові і в говорах цей іменник відомийтакож з формою наз. відм. одн. паня, що є наслідкомвпливу інших іменників на -а: «А паня біла, біла,трясця трясе її, а вона руки заломила...» (Коцюб.);Зрідка цей іменник зустрічається також у формі панія:«Вгляділа незнайому панію...» (Н.- Лев.).

1 Див.: С. П. О б н о р с к и й , Именное склонение в современ-ном русском языке, вып. I, Л., 1927, стор. 11—12; Е. Ф. Кар-ский, Белорусы, вып. 2-3, М., 1956, стор. 160. -

45

Іменник дочка з давньоруського дъчи (<_дъшти)ще за давньоруської доби, набувши суфікс -к-, перей-шов до а-основ і, отже, в наз. відм. одн. має закінчен-ня -а. Засвідчена в художній літературі безсуфікснаформа доч («Та доч на див гарна була»— Шашк.)сприймається як архаїзм.

Під впливом іменників ja-основ набули своє закін-чення деякі іменники колишніх ї-основ (пісня, долоня,миша).

В іменниках типу буква, церква (з колишніх букыг

цьркы) закінчення -а виникло за аналогією до іменни-ків а-основ (у деяких іменниках з утратою в перед а— азбука, редька).

Утворенню форм на -ва міг сприяти той факт, що-склад -ва- виступав у формах дав., ор. і місц. відмінківмн. внаслідок сполучення суфіксального в з флексіям**-ам, -ами, -ах, які колишні u -основи дуже рано перей-няли від а-основ.

У деяких говорах (закарпатському, надсянському,надбузько-поліському) в наз. відм. одн. виступаютьформи типу мбрков, відповідники яких, за походженнямформи знах. відм. колишніх п -основ, були поширенівже в давньоруській літературній мові. Іменники в ційговірковій формі належать до сучасної III відміни.

У деяких наддністрянських говірках за аналогієк>до іменників І відміни форму на -а можуть набуватиіменники кров (кол. u-основ) і кість (кол. ї-основ) —крува, коста.

Закінчення -є в формі наз. відм. одн. мають імен-ники жін. роду з суфіксом -ище (бабище, відьмйще йпод.). Зазначені форми на -ище перенесені з іменниківсереди, роду II відміни внаслідок закріплення за нимизначення жін. роду. Ці ж форми із значенням середи,роду належать до II відміни.

Вживаний інколи в жін. роді іменник дівча не пере-ходить до І відміни, він зі значенням жін. роду відмі-нюється за зразком іменників IV відміни («Така дів-ча...»— Котл.; «Сидить дівча над річкою, Два віночкиввила»—• Головацький; «Дівча дівчам, але не розгадаю,по виразу очей не розберу, чи змучена, чи злякана докраю, чи, може, грає з нами лживу гру»—Баж.;«Вийшла дівча воду брати...»; «...доброї тії дівчати...»—-(Шевч.).

46

Поширені в деяких південно-західних говорах (гу-цульських, закарпатських, лемківських) форми наз.відм. одн. іменників І відміни жін. роду без закінчення-а мамус', кумус', Марус', Матрон, Марин, Параск,- не-віст, долин і под.) постали за аналогією до форм кличн.відмінка, в якому ці форми утворилися внаслідок тен-денції до скорочення.

Р о д о в и й в і д м і н о к

Для род. відм. одн. іменників І відміни з твердимприголосним основи в літературній мові і в говорах:характерне закінчення -и відповідно до форми а-основдавньоруської доби (води<_воды).

Іменники І відміни з кінцевими приголосними осно-ви г, к, х у багатьох північних і південно-західнихговорах мають закінчення -и1, -іи, -і відповідно до фо-нетичного переходу звукосполук ги, ки, хи в гі, кі, хі.У південно-західних говорах більш або менш переднійголосний звук після г, к, х залежить від наголошеннявідповідного складу; деякі південно-західні говіркипід наголосом мають закінчення -ие (дучк'йе, ручк'йе, р'і-кйе), інколи (як наслідок обниженої артикуляції звукаи) -є (ног'ё, ваг'ё, сох'ё, рук'ё), не під наголосом -і (вйг'і,свйх'і, мух'і, л'ох'і, стр'іх'і, жінк'і, грушк'і, лйук'і). У де-яких південно-західних говорах після фарингального-(глоткового) г закінчення -и зберігається (ноги, дуги,слуги, дороги, пиедл6ги), тоді як після к, х переходитьу голосні переднього ряду, що відповідає висновкам-дослідників про неоднаковість рефлекса давньої сполу-ки гы і рефлексів сполук кы, хы в багатьох говорахукраїнської мови. У поліських і волинських говіркахзвуки и або і після г, к, х в закінченні род. відм. одн.іменників, як і в інших морфологічних позиціях, висту-пають незалежно від наголошеності чи ненаголошеностіскладу. У надбузько-поліських говірках іменники з ос-новою на г, к, х у род. відм. одн. закінчуються ви-ключно на і: дбчкЧ, дорог'і, кол'ег'і, мух'і, рукЧ, слуг'і.

У північних, зокрема в правобережнополіських, го-вірках у род. відм. одн. іменники І відміни з твердимприголосним звуком основи мають закінчення -и1, -іи,-і, що є тут наслідком своєрідного фонетичного процесузлиття давніх ы та и.

AT

Засвідчені в західноволинських говірках форми дохат'і, мам'і слід пояснювати наслідком дії аналогійнихчинників, зумовлених міждіалектними контактами.

Закінчення -и в тих іменниках, які походять з давніхп-основ та основи на г (моркви, брукви, тикви, дочки),появилося внаслідок аналогії до а-основ, а в п-основахвоно підтримувалося аналогією до закінчення род. відм.одн. ї-основ, під вплив яких попадали іменники 0-основще за давньоруської доби.

У закарпатських і деяких інших говірках іменникиколишніх и-основ зберігають архаїчний тип відмінюван-ня, що в більшості збігається з відмінюванням імен-ників жін. роду III відміни. Частина іменників колишніхQ-основ і в закарпатських говірках відмінюється зазразком іменників колишніх а-основ: тиква, конва, бр'іт-ва, кр'йуква. У род. відм. одн. ці іменники мають закін-чення -и, -і (курагвй, церкви, церкв'і).

В окремих закарпатських, бойківських, а також гу-цульських говірках зберігається давнє закінчення и-ос-нов -є (церкве, ужве, ред'кве, моркве, букве).

Іменники з м'яким приголосним основи і шиплячим(колишніх ja-основ) у літературній мові і в більшості го-ворів закінчуються на -і (землі, птиці, межі, душі з дав-ньоруських землі,„пътицЪ, межЬ, душі ).Уговорах, деіменники з м'якими основами в наз. відм. одн. маютьзакінчення -і, форми наз. відм. і род. відм. однини збі-гаються.

У формі гіллі, що фіксується в мові художньої літе-ратури, подвоєння приголосного основи виникло підвпливом іменників типу рілля, а також форм збірногоіменника гілля: «А сирота її в селі, її єдиная дитина!Мов одірвалось од гіллі, Ненагодоване і босе, Сорочеч-ку до зносу носить» (Шевч); «Бач викрутень! З третьої,мабуть, гіллі зірвався! (Вовч.); але «Адже ви обоє зодної гілі ягоди!» (Фр ).

Поліським говорам у формі род. відм. одн. іменни-ків з м'якими приголосними основи під наголосом вла-

стиве закінчення -'іе або -'є, відповідно до характерноїдля цих говорів рефлексації давнього Ъ.

Слід відзначити, шо поширення звуків іе та є в на-голошеному закінченні іменників загалом збігається звідповідною рефлексацією наголошеного Ъ в корені

48

слів. Що ж до паралельно (а часом переважно) вжива-ного закінчення -і в цих говірках, то його слід поясню-вати аналогією до форм іменників з твердими приго-лосними основи, частково також впливом сусідніх біло-руських говорів, у яких відповідні форми іменників зм'якими приголосними основи закінчуються на -і.

У ненаголошеному закінченні род. відм. одн. іменни-ків І відміни з м'яким приголосним основи в багатьохполіських говірках виступає -і (нема вдл'і, д&л'і, бддн'і,клун'і, Марус'і), хоч відповідно до говіркової рефлек-сації давнього 15 тут повинен бути звук є. Закінчення-і слід пояснити аналогією до форм іменників колишніха-основ, для яких у відповідних говірках характернезакінчення -і як наслідок своєрідного розвитку давньо-го и. Аналогічним шляхом у ряді поліських говірокпоявилося закінчення -і в наголошеній позиції.

У поліських, волинських, закарпатських говірках, та-кож у степових говірках південної Одещини та в деякихінших іменники І відміни з основою на шиплячий та ру род. відм. одн. можуть мати закінчення -и, що слідрозглядати, очевидно, як наслідок впливу відповіднихформ іменників а-основ, чому сприяло ствердіння кін-цевого приголосного основи. Пор. приклад з мови ху-дожньої літератури: «В його словах нема краплинилжи» (Стар.). Частина західних закарпатських говіроку закінченні після шиплячих приголосних, за аналогієюдо іменників а-основи, має закінчення -ы (звук задньо-го ряду — хыжы, душы); у поліських -и1 (дежи1, души1,межи1, зори1).

У деяких степових говірках іменники І відміни з осно-вою на р мають наголошену флексію -и і ненаголошену-і: гори, кори, нори, але хмар'і, шкур'і, Шур'і. Зазначеніформи слід, очевидно, пояснювати структурними з'язка-ми між різними формами іменників з основою на р.Мабуть, унаслідок взаємодії фонетичних і акцентуацій-них (наголосових) чинників матерніх говорів у сучас-них говірках тутешнього населення витворився своєрід-ний тип співвідношення між формами род. відм. одн.іменників І відміни і формами наз. відм. мн. іменниківII відміни. Адже, за свідченням дослідників, у формахназ. відм. мн. тут іменники II відміни з основою на рмають наголошене закінчення -і (жир'і, дохтор'і, иі'ч'у-р'і) і ненаголошене -и (буйари, бригад'іри, татари).

49

Відповідно в род. відм. одн. іменників І відміни, як на-слідок тенденції до відштовхування від форм наз. відм.мн. іменників II відміни, навпаки, вживається наголоше-на флексія -и і ненаголошена -і.

Деякі іменники І відміни в род. відм. одн. в говорахможуть набувати прикметникові закінчення, очевидно,за аналогією до субстантивованих назв типу стара, мо-лода: пішоу до вдови або до вдовдйі. Від географічнихназв, за походженням прикметників, подвійні (іменни-кові і прикметникові) форми зустрічаються навіть у лі-тературі. Таке хитання видається природним, оскількиприкметникова форма відповідних апелятивів (слів, відяких походить назва) виявляється досить прозоро: «Я,пане, з Вільшанії». «З Вільшаної, де титаря Пси замор-дували?» (Шевч.).

Д а в а л ь н и й і м і с ц е в и й в і д м і н к и

У літературній мові і в більшості говорів для дав. —місц. відмінків іменників з твердими і м'якими приго-лосними основи характерне закінчення -і: (на) хаті,(на) моркві, (на) ріллі, (на) судді, (на) миші, (у) мріі.

Закінчення -і, фонетичний рефлекс колишнього за-кінчення -£ в іменниках а-основ, у сучасній українськійлітературній мові і в більшості говорів властиве імен-никам І відміни колишніх ja-основ. Вплив а основ наja-основи щодо флексії дав.-місц. відм. одн. (поява Ъна місці и) виявляється вже за давньоруської доби.

В основах з приголосними звуками г, к, х у літера-турній мові і в переважній більшості говорів перед за-кінченням -і відбувається перехід цих приголосних уз, ц, с (вага — вазі, стріха — стрісі, рука — руці, доч-ка — дочці) як наслідок історичного пом'якшення зад-ньоязикових приголосних перед звуком Ъ. Однак у ча-стині говорів у дав та місц. відм. спостерігається від-сутність перехідного пом'якшення задньоязикових при-голосних перед і: (на) рук'і, ног'і, мух'і.

Пояснити збереження задньоязикових у цій позиціїфонетичними причинами не можна. І. Панькевич роз-глядає це явище в закарпатських говірках як наслідоквпливу іменників ja-основ. Очевидно, доцільніше вцьому випадку вбачати аналогійне вирівняння основ —процес досить поширений в українській мові. Що ж долемківських говірок на території Чехословаччини, то

50

тут причиною появи цих форм міг бути вплив східно-словацьких говорів, для яких характерні форми типу(на) ноге, (на) руке, (на) мухе. Можливо, такого ж по-ходження ці форми в закарпатських говірках. У гово-рах східної і південної України на утворення цихформ, можливо, якоюсь мірою мала вплив російськамова.

Відсутність чергування г, к, х із з, ц, с у дав. і міси,відм. не становить органічної особливості якогось одно*го говору. Скрізь ці форми вживаються паралельно зформами на -з'і, -ц'і, -с'і. Крім того, в деяких говорахформи на -г'і, -к'і, -х'і можливі тільки не під наголосом.Усе це є свідченням пізнього походження названихформ, а наявність їх у говорах, де вплив сусідніх мовщодо цього виключений, свідчить про інтралінгвістичнийхарактер зазначеного явища.

Щодо кінцевого и після г, к, х у цих формах, то йо-го слід розглядати як наслідок сполучення флексії -і зтвердими задньоязиковими приголосними звуками.

За аналогією до а-основ появилося в дав.— місц.відм. закінчення -і також в іменниках колишніх п -ос-нов: (на) букві, (на) бру~кві, (на) церкві. Істо-рично відповідником до давніх флексій дав. відм,0-основ (букъви, цьркъви) мало б бути закінчення и.У карпатських говорах такі форми засвідчуються. Уцих же говорах фіксується давнє закінчення місц. відм.Q-основ -є (букве, цер'кве, дратве).

Для поліських говорів, у яких рефлекси Ъ відміннівід і, у наголошеному закінченні дав.— місц. відм. імен-

ників І відміни характерний дифтонг 'іе (вод'іе, на сте-

н'іе) або монофтонг 'є (вод'ё, на стен'ё), що є прослід-ком цього дифтонга.

За аналогією до іменників з твердим приголоснимоснови в наголошеній позиції дифтонгічні закінченняі) поліських говорах мають іменники з м'якими приго-

/ / /-—s -—« /•—ч

./іопшми основи: (на) земл'іе, (на) ролл'іе, (на) змейіе,(на) стерн'іе, (на) с'він'іе. Після стверділих шиплячихприголосних, р та ц для поліських говорів характерне

ьікінчення -ие: (в) душие.51

У ненаголошеному закінченні поліські говори маютьзвук 'і (іи, и1): хатЧ, бабі", корови1—або и. Закінченнямхарактерне для іменників із стверділим кінцевим шипля-чим приголосним основи, р та ц: (на) груши, (у) ко-мори, (на) лар ци,— і є воно своєрідним місцевимрефлексом ненаголошеного £.

У багатьох західних говорах української мови імен-ники з м'якими і стверділими приголосними основи непідпали впливу іменників твердої групи, і в них висту-пає закінчення -и,. що є фонетичним розвитком відпо-відних давніх форм ja-основ. Відбиті вони і в мові ху-дожньої літератури, що відображає особливості відпо-відних говорів: «...радість в его души калиною зацви-ла...» (Шашк.); «...походжує по улици попри школу...»(Головацький); «По всій земли Рівняйте стежку правді!»(Фр.); «Входжу, а в хаті студеніше, як у ґаздівськістайни» (Стеф.).

Вказана особливість західних говорів здебільшогоне поширюється на іменники з кінцевим приголоснимоснови й; після й, як і після твердих приголосних, ви-ступає ятеве закінчення -і: (на) шййі, (на) зм'ійі, (на)зграйі, (на) кол'ійі, (на) бал'ійі.

У говорах, зрідка також у мові художньої літерату-ри іменники І відміни чол. роду в дав. і місц. відм.одн. можуть під впливом іменників чол. роду II відмінинабувати позанормативні з погляду сучасної 'літератур-ної мови закінчення -ові (-ови), -еві (-еви): «От Риго-рович і шепче пану Микитові на вухо...»; «...писарчатаузяли та списали таку бумагу, щоб суддеві у ченціпостригтись» (Кв.-Осн.).

З н а х і д н и й в і д м і н о к

Іменники сучасної І відміни в знах. відм. одн. маютьдавнє закінчення -у (хату, сестру, долю, надію). Формиіз стверділими шиплячими приголосними основи не від-різняються від форм інших іменників з твердими при-голосними основи (вежу, душу, кручу).

Іменники колишніх п-основ , ї-основ, та г-основи, щоналежать до І відміни, закінчення -у набули за анало-гією до іменників а-основ (букву, моркву, брукву, церк-ву, свекруху, п'існ'у, мишу; дочку), проте від іменниківколишніх и -основ у карпатських говорах можливі та-

52

кож архаїчні форми, як і в інших іменниках u-основ,що в сучасній українській мові належать до III відміни(церков, кроков).

Засвідчена в художніх творах письменників ЗахідноїУкраїни форма від іменника колишньої ї-основи пісньсприймається як виразний архаїзм: «...Жваво в танец,заспіваймо Піснь веселу: гура-га!» (Шашк.).

Від іменника рука в мові зустрічається форма рун,що за синтаксичними зв'язками в реченні сприймаєтьсяяк знах. відм. одн.; пор. вислови типу: «Не попадайсяйому під п'яну руч». Ця форма постала за анало-гією до прислівникових утворень типу обіруч, праворуч.На грунті української мови прислівникові утворення зелементом -руч певною мірою продуктивні й досі, пор.нашвидкуруч. Такого ж типу є фразеологізм під п'януруч, хоч у нього самостійність семантики окремих ком-понентів залишається досить виразною.

О р у д н и й в і д м і н о к

У літературній українській мові і в більшості гово-рів іменники І відміни з твердим приголосним основи вор. відм. одн. мають давнє закінчення а-основ -ойу (гра-фічно -ою) рукою, стіною, дорогою, сестрою; іменникиз м'яким приголосним основи і стверділим шиплячим —закінчення колишніх jа-основ -ейу (графічно -ею) пра-цею, землёю, мрійею, надійею, душею.

Говірки, для яких характерне нерозрізнення ненаго-лошених є та и, відповідно до літературних форм з не-наголошеним -ейу (-еийу) можуть мати їх фонетичніваріанти з -ийу (-иейу): кухнийу, дулбниейу.

Відповідно до тенденції в багатьох говорах україн-ської мови формами іменників з твердими приголосни-ми основи витісняти в ор. відм. одн. форми іменниківз основами на м'який приголосний закінчення -ойу ха-рактерне також для іменників І відміни, які в літера-турній мові мають флексію -ейу. Це насамперед імен-ники із стверділими кінцевими приголосними основишиплячими, р, ц.

Говіркові форми на -ойу після шиплячих зустрі-чаються і в мові художньої літератури, зокрема в тво-рах Т. Г. Шевченка: «Не вас мені, сердешних, жаль,Сліпі і малиє душою...»; «...а з-за лісу Червоний діжоюМісяць сходив...» (Шевч.).

53

Аналогії іменників з основами на стверділі приго-лосні до іменників із здавна твердими приголосними ос-нови, природно, сприяє фонетичний чинник. Однак уговірках, головним чином, подільських, закінчення -ойуза аналогією до іменників з твердим приголосним ос-нови набувають іменники з м'якими приголосними ос-нови.

Слід відзначити, що витіснення давніх форм імен-ників з м'якими приголосними основи формами іменни-ків з основами на твердий приголосний в іменникахжін. роду і в іменниках чол. та середи, родів не повні-стю співвідносне. В одних говорах закінчення іменниківжін. роду -ейу зберігається відповідно до збереженнязакінчення -ем в іменниках чол. і середи. роДів, в іншихзакінчення -ейу в іменниках жін. роду зберігається, то-ді як в іменниках чол. і середи, родів виступає закін-чення -ом, ще в інших — в іменниках жін., чол. і середи,родів зовсім відсутні флексії з -е-. У деяких буковин-ських говірках іменники з м'якими і стверділими при-голосними основи жін. роду вирірнюють форму ор. відм.одн. з іменниками на твердий приголосний (земл'ойу,душдйу), іменники ж чол. роду такого вирівняння невиявляють (конём). Однак цим питанням співвідносностіміж вирівнянням флексій в іменниках різних родів зазразком іменників з твердими приголосними основи невичерпується; щодо цього в окремих типах говірок мо-жуть бути різні комбінаційні ускладнення.

У перехідних між південноволинськими і наддні-стрянськими говірках іменники з твердими приголосни-ми основи впливають тільки на ті іменники, основаяких закінчується на р та й (зордйу, зм'ійойу, кол'ійойу;тесл'ардм, майом, але душё'йу, зе^млёйу, корчем, кова-лем). Як у цій, так і в інших морфологічних позиціях(напр., у наз. відм. одн. іменників колишніх ja-основ)звук основи й у зазначених говірках функціональноспіввідносний з твердими приголосними.

Явище впливу твердих основ на м'які в формі ор.відм. досить давнє, зустрічається в пам'ятках давньо-руської літератури. Частково ці форми відбиті в ху-дожній літературі минулого: «Над Дніпром — Славути-цьою Так Ярослав ся вславляв» (Шашк.); «...Поки звечірньою зорьою Не зійде місяць над горою...» (Шевч.).

У багатьох говірках (наддністрянських, волинських,

54

подільських, слобожанських, степових та ін.) зустрі-чаються форми на -'уйу (господин'уйу, долдн'уйу, до-л'уйу, кринйц'уйу, спіднйц'уйу), очевидно, як наслідокфонемного нерозрізнення тут ненаголошених о та у.Такого ж походження, напевне, ці форми, засвідченіДіалектологічним атласом білоруської мови в говіркахБерестейщини (вйшн'уйу). Певну роль в утворенні цихформ відіграв своїм впливом кінцевий у.

Форми з ненаголошеним закінченням -'ійу (долб-н'ійу, кринйц'ійу), що поширені в говірках Берестейщи-ни і зрідка фіксуються в подільських і полтавських го-вірках, можна розглядати як наслідок аналогії до ін-ших форм з флексійним і (дав., місц. одн., наз. мн.),хоч дослідники небезпідставно пов'язують це явище зпевними фонетичними процесами.

Форми на -айу (зимлайу, в'іуцайу, душайу, мижййу),зафіксовані в західноволинських говірках, виражаютьфонетичний перехід є в а і морфологічної особливостівідповідних говірок не становлять.

Надбузько-поліські і волинсько-поліські говірки за-свідчують факти протилежної аналогії — іменники зм'якими приголосними основи в формі ор. відм. одн.впливають на іменники з твердими приголосними осно-ви (боронёйу). Випадки аналогії іменників з основамина твердий приголосний до іменників з основами нам'який приголосний (войн'ёй) спостережено в деякихговірках російської мови ', однак загалом вирівнянняфлексій ор. відм. у говорах східнослов'янських мов, утому числі української, відбувалося за зразком іменни-ків з твердими приголосними основи. Можна допускати,що форми типу горёйу в українських волинсько-полі-ських говірках зумовлені впливом поширеної тут при-кметникової форми ор. відм. одн. на -ейу.

У багатьох говірках північного і південно-східногонаріччя української мови іменники І відміни в ор. відм.одн. набувають закінчення -ой, -ей.

Форми на -ой, -ей утворилися шляхом фонетичноїредукції кінцевого звука у. Зокрема, такого походжен-ня вони в мові південно-західного фольклору. У по-ліських говірках вони з'явилися, мабуть, ще й підвпливом відповідних форм російської і білоруської мов.

1 С. П. О б н ор с к и й , Именное склонение.., вып. 1, стор. 283.

55

Очевидно, наявність їх завдячуеться впливові російськоїмови і в південно-східних говорах української мови, бож, як відомо, для пам'яток української мови XIV—XVII ст. форми на -ой, -ей не характерні.

Слід відзначити, що на ранньому етапі розвиткунової української літературної мови форми на -ой, -ейнерідко зустрічалися в художній літературі й фолькло-рі, щоправда, вживання їх переважно диктувалося пот-ребами ритму — скорочення складів у вірші: «Соломойїх обволікають...» (Котл.); «Не дай знущатися лукавимІ над твоєю вічно-славой И над нами, простими людь-ми!» (Шевч.); «Мені з жінкой не возиться» (пісня);«Хто жар, хто губку з сірниками, Хто з головней, хтоз фітилями Погибель мчали кораблям» (Котл.); «...Буй-ная там землі одеж, плекана пісней, росою» (Уст.);«Шумлять верби, що над тою криницей ростуть» (пісня).

Форми на -ой, -ей О. О. Потебня розглядав як пое-тичну довільність, зазначаючи, що вони не властивізвичайній мові '.

З дальшим розвитком нової української літературноїмови такі форми зникають, на сучасному етапі норма-тивною граматикою вони не допускаються і практичноне вживаються.

У багатьох південно-західних говорах, також у над-бузько-поліському іменники І відміни в ор. відм. одн.закінчуються на -оу, -еу. Ці говіркові форми знайшлисвоє відбиття і в мові західноукраїнських письменників,бо в процесі розвитку української літературної мовив Галичині довгий час у літературних напрямах і жан-рах, які орієнтувалися на місцеву розмовну мову ши-роких селянських мас, форми на -оу, -еу уважалисянормативними. Наприклад: «...Під полов бандурка, вустах пісень много...» (Шашк.); «...Замулені білов ш-нов...» (Ваг.); «Глянь оченьками на твої сестриці,Кожда ся власнов пісеньков радує» (Уст.); «...Геть зводов поплили» (А. Могильницький); «Ти поїдеш наВкраїну, Я ся пташков перекину...» (Федьк.); «...Так ігрудь землі Диха — двигаєсь Силов дивною, Оживущою»(Фр.); «Що ти цев руков годен діяти?» (Стеф.).

Форми на -оу, -еу, як уважає більшість дослідників,

1 А. П о т е б н я , Заметки о малорусском наречии.— Филоло-гические записки, вып. II, Воронеж, 1870, стор. 34.

56

постали з -ойу, -ейу внаслідок відпадання звука й міжголосними і часткової редукції (скорочення) кінцевого у.Зокрема, такої думки про походження цих форм бувО. О. Потебня '.

Форми на -оу, -еу, що охоплюють велику групу го-ворів, характерні й для сусідніх слов'янських мов(чеської, словацької). Вплив сусідніх мов міг сприятиутворенню таких форм у крайніх південно-західнихговорах української мови, проте трактування деякимимовознавцями появи цих форм тільки внаслідок впливучеської, словацької, польської і навіть сербо-хорватськоїмов 2 немає достатніх підстав. Очевидно, відповідніпроцеси для говорів сусідніх споріднених мов булиспільними.

Той факт, що форми на -оу, -еу зустрічаються впам'ятках української мови на території відповіднихговорів досить пізно (XVII ст.), ще не доводить їхньогоіншомовного походження. Причому пізнього засвідченняїх у пам'ятках С. П. Бевзенко пояснює невеликою кіль-кістю давніх пам'яток на відповідній території та дієюорфографічних традицій, внаслідок яких діалектні фор-ми не потрапляли в писемну мову3.

А втім, як справедливо зазначає Я. О. Пура, наяв-ність цих форм у давніх записах на відповідній тери-торії народних пісень (колядок, щедрівок тощо) можебути свідченням давнього їх утворення 4.

У перехідних наддністрянсько-волинських та у волин-сько-поліських говірках дослідники зафіксували формиор. відм. одн. від іменників І відміни із закінченнями-о('о) і -ойо (п'іт свойо хато, зо (смитанойо).

Очевидно, форми на -о — результат дальшого скоро-чення форм на -оу, втрати кінцевого -у. Що ж до формна -ойо, то їх можна розглядати як результат контамі-нації 5 форм на -о з формами на -ойу. Можливо, що

1 А. П о т е б н я , Заметки о малорусском наречии, стор. 55.2 М . Г р у н с ь к и й та ін., Історія форм української

мови, X., 1931, стор. 100; W. V о n d r a k, Vergleichende slavischeGrammatik, t. II, Gottingen, 1928, стор. 32.

3 C . П. Б е в з е н к о , Історична морфологія української мови,Ужгород, I960, стор. 58—60.

4 Я. О. П у р а , Говори західної Дрогобиччини, Львів, 1958,стор. 52.

5 К о н т а м і н а ц і я — змішування частин двох слів, післяякого виникає нова форма слова.

57

певну роль тут відіграло гіперичне (пов'язане з нама-ганням вжити правильну форму) відштовхування відукання.

У деяких південно-західних говорах та в надбузько-поліському ор. відм. одн. іменників І відміни має за-кінчення -ом, -ем.

Форми на -ом, -ем утворилися, мабуть, внаслідоквпливу іменників чол. і середи, родів II відміни. Такоїдумки про утворення цих форм був О. О. Шахматов1,він заперечував твердження, що форми на -ом давнішівід форм на -оу і що другі розвинулись з перших2.Можна допускати, що спочатку впливу іменників чол.роду II відміни зазнали іменники І відміни чол. роду.Підтвердженням цієї думки служать дані деяких за-карпатських, наддністрянських, степових говірок, уяких закінчення -ом мають іменники І відміни тількичол. роду. Аналогічні факти засвідчує мова художньоїлітератури: «Не злодії з Гамалієм їдять мовчки сало»(Шевч.). «Шістнадцять рік я був за її дєдем у супрязі,щороку я те поле орав, але сварні ніякої небуло. Межу ніхто не рушав, ані її дєдя, ані його»(Март.).

Вплив іменників II відміни полегшувався поширен-ням у сусідніх говорах форм на -оу, -еу, близьких зазвучанням до форм на -ом, -ем.

ОСКІЛЬКИ В пам'ятках форми на -ом, -ем не засвід-чуються, а в ряді говірок вони заступають раніші фор-ми на -оу, -еу, можна судити про відносно пізнє їхпоходження.

Щодо говірок, сусідніх з говорами польської і сло-вацької мов, які мають форми на -ом, то тут не виклю-чаються міжмовні контакти. Наявність форм на -ом,-ем на Тернопільщині може свідчити про спільність чиподібність процесів у сусідніх споріднених мовах, хочі тут вплив польської мови (говірок польських колоні-стів) не виключений.

1 О. Ш а х м а т о в , А. К р и м с ь к и й , Нариси з історії укра-їнської мови та хрестоматія, К., 1924, стор. 75.

2 F. М і k 1 о s і с h, Vergleichende Grammatik der slavischenSprachen, I, Wien, 1879, стор. 434.

58

К л и ч н и й в і д м і н о к

Кличн. відм. за значенням виражає назву суб'єкта,що спонукається до виконання якоїсь дії, пов'язуєтьсяз певною дією (станом, ознакою) або сповіщаєтьсяпро якусь дію, тому він найхарактерніший для назвосіб, рідше тварин. Проте в поетичній мові часто фор-му кличн. відм. утворюють і від назв неживих предме-тів, що є одним із засобів персоніфікації: «Дніпре, водокаламутна, винеси на волю!» (Шевч.); «Я не тебе люб-лю, о ні, Моя хистка лілеє...» (Фр.); «-Сторононько рід-на! коханий мій краю! Чого все замовкло в тобі, зані-міло?» (Л. Укр.); «О земле, велетнів роди!» (Тич.).

Іменники з твердим приголосним основи в кличн.відм. мають закінчення -о, для іменників з м'яким при-голосним основи та стверділим шиплячим характернезакінчення -є (мамо, сестро, земле, доле, Маріє, мріє,тёще, круче).

Флексії кличн. відм. -о, -є є рефлексами (відповід-никами) закінчення а-, ja-основ давньоруського періоду.Іменники І відміни колишніх п-основ, ї-основ, та г-осно-ви, як і в інших відмінках, у сучасній українській мовіформою кличн. відм. не відрізняються від іменниківколишніх а-основ: свекрухо, пісне, дочко.

Крім цих давніх флексій, для іменників з м'якимприголосним основи, переважно для пестливих назв,характерне також -у, (графічно ще -ю), яке поя-вилося за аналогією до форм від іменників чол. родуII відміни. Такі форми властиві іменникам І відміничол. і жін. родів: Колю, Васю, Гамалію та ін. («Славатобі, Гамалію, На ввесь світ великий...»—Шевч.); ма-тусю, бабусю, мамуню, бабуню, Марусю і под.

Л. А. Булаховський зазначає, що закінчення -у впестливих іменниках жін. роду І відміни перейнято відіменників чол. роду «у згоді з тенденцією пестливихімен, добре відомою у багатьох мов, займати окремемісце в системі коштом всіляких елементів, придатнихдо створення їм відмінного обличчя» '.

У характерних для фольклору пестливих іменнико-вих утвореннях часто зустрічається кличн. відм. на -у

1 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , 3 історичних коментарів до україн-ської літературної мови.—<Мовознавство», т. X, К-, 1952, стор. 94.

59

(мамцю, любцю, голубцю, рйбцю й под.), хоч в іншихвідмінках відповідні іменники з м'якими приголоснимиоснови майже не вживаються: «А то ж кум до кумипорося тащить! — Кумцю-голубцю, звари мені порося...»(пісня).

Іменники жін. роду, поряд з формами типу Марусю,матусю, Галю, можуть мати паралельно форми на -є:Марусе (Марисе), матусе, Гале; «Я знаю, Марусе,дівочу натуру!» (Греб.); « Х о м а : Не журись, Марусе,не сумуй!» (Стар.); «Ей, Марисе, Марисе!—говоривстарий Матій м'яким, тремтячим голосом. Марися за-мість відповіді заридала вголос...» (Фр.).

Від іменників Нйстя, Хрйстя, Устя кличн. відм. на-є вживається частіше ніж на -у; тут діє аналогія цоіменників жін. роду III відміни (радосте, милосте).

Форми на -є в іменниках з твердими приголоснимиоснови появилися, очевидно, під впливом, з одного боку,іменників І відміни з м'якими приголосними основи,і, з другого боку, під впливом форм на -є іменниківчол. роду II відміни. Можливо, форми іменників чол.роду II відміни впливали насамперед на іменники І від-міни чол. роду, іменники ж І відміни з м'яким приго-лосним основи — на відповідні форми іменників І від-міни жін. роду з твердим приголосним основи.

У говорах (найчастіше в південно-західних, рідшев північних) унаслідок впливу іменників з твердимиприголосними основи на іменники з м'якими приголос-ними основи і стверділими шиплячими в кличн. відм.останніх виступає закінчення -о (Марйо, дын'о, душо).

Зазначені форми подекуди проникають і в сучаснухудожню літературу: «Я серцем з тобою, дорога Поль-що!» (Рил.).

У говорах іноді виступають скорочені форми кличн.відм. іменників І (також II) відміни; це стосуєтьсяголовним чином власних імен (Вірк, Ган', Ол\ Марус').

Внаслідок такого скорочення часто утворюютьсянезручні для вимови кінцеві групи приголосних, що невідповідає загальній тенденції української мови домилозвучності, однак тут перемагає потреба скороченняскладів для голосного звертання на віддалі.

Психологічні мотиви, за якими у швидкому темпіскорочуються форми кличн. відм., для дослідників

60

видаються цілком зрозумілими 1. Певну роль тут відіг-рає, мабуть, відома в мові тенденція закріплювати заформами на м'який приголосний звук інтимний відті-нок пестливості, прихильності (мамусь, бабусь, Марусь).

Хоч кличн. відм. як окрема форма був характернийдля української мови продовж усього її історичногорозвитку, проте в літературній мові, у фольклорі і вговорах нерідко в ролі кличн. відм. паралельно вжи-вається форма називного.

Уживання форми наз. відм. у ролі кличного харак-терне для багатьох мов; воно зумовлене подібністюсинтаксичних функцій цих відмінків, до того ж у ба-гатьох мовах форми наз. і кличн. відмінків не відріз-няються. В українській мові форми наз. і кличн. від-мінків мн. також спільні.

.Однак вживання наз. відм. замість кличн. в сучас-ній українській мові сприймається як порушення зви-чайної норми. У майстрів слова, в класиків українськоїлітератури викликається така заміна стилістичнимиумовами, найчастіше потребами римування чи ритму:«Пропадай, душа, без сповіді святої!» (Шевч.), але«Праведная душе! прийми мою мову...> (Шевч.).

Форму наз. відм. має кличн. відм. іменників І від-міни частіше тоді, коли вони виступають у складі спо-лучення, першим елементом у якому є загальна звер-тальна назва типу товаришу, брате, побратиме, панеі под.: «Та не сердьтесь-бо, пане голова!» (Кв.-Осн.);«А ти, побратиме Прийдеволя, зістанься ту...» (Фр.);«Чолом, чолом, пане Сава, гаразд нам ся маєш, Дале-кії гості маєш, чим же їх приймаєш?» (пісня). Тут ви-являється відома, стилістично виправдана тенденціяурізноманітнювати форми, які стоять поруч.

Зрідка у фольклорі зустрічається загальна звер-тальна назва у наз. відм., а назва особи — у кличному.Це зумовлюється потребами розміру вірша: «Здоров,здоров, пан владико, Благослови, отче» (пісня).

Слід відзначити, що в літературній мові і в говорахне засвідчується форма кличн. відм. від іменника паня.У функції кличн. відм. завжди вживається незміннаформа пані: «А коли правду сказати, то я і прийшов

1 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , 3 історичних коментарів до україн-ської літературної мови, стор. 93.

61

за його поговорити з вами, пані Терпелихо» (Котл.).Це природно, бо саме в цій формі в основному іменникпані запозичений з польської мови, а форма пане зак-ріплена за іменником чол. роду пан.

Відмінкові форми однини іменників І відміни в су-часній українській літературній мові і в говорах зага-лом є фонетичними відповідниками цих форм давньо-руської доби, проте в говорах, а почасти і в норма-тивній літературній мові щодо цього є відхилення,зумовлені різними чинниками — вирівнянням за анало-гією, своєрідними фонетичними процесами, міжмовнимиі міждіалектними контактами і навіть певними син-таксичними умовами.

Деякі форми (напр., знах. відм. одн. іменників жін.роду з суфіксом -ище на -є та -у, форми наз. і кличн.відм. у тій самій синтаксичній ролі звертання) навітьу сучасній українській літературній мові вживаютьсяпаралельно, і перемогу одної з них або, можливо, оста-точне закріплення паралельного і рівноправного їхуживання розв'яже мовна практика.

Як видно з наведеного матеріалу, відмінності говір-кових форм іменників І відміни від літературних сто-суються передусім іменників з м'якими приголоснимиоснови і найчастіше зумовлюються фонетичними чин-никами, значно рідше вони є наслідком своєріднихговіркових аналогійних процесів.

Спостерігаються випадки витіснення флексій, зумов-лених місцевою фонетичною системою, нормативнимизакінченнями літературної мови, з чого можна зробитивисновок про більш інтенсивний вплив літературноїмови на говори в сфері морфології і менш інтенсив-ний у сфері фонетики.

Множина

Н а з и в н и й і к л и ч н и й в і д м і н к и

У наз. відм. мн. іменники І відміни з основою натвердий приголосний у літератур-ній мові мають закін-чення -и (хати, стіни, берези, жінки, дороги), іменникиз м'яким і стверділим шиплячим приголосним основи—

62

закінчення -і (землі, зорі, палиці, мрії, ідеї, сім'ї,кручі, душі) відповідно до закінчення -ы колишніха-основ і -Ъ, колишніх ja-основ.

Закінчення -и в наз. відм. мн. за аналогією до ко-лишніх а-основ набули іменники І відміни колишніх0-основ та г-основи (церкви, крокви, дочки), флексію-і за зразком іменників ja-основ набули іменники І від-міни колишніх?-основ (долоні, пісні, миші).

Відповідно до фонетичного переходу давніх звуко-сполук гы, кы, хы в г'і, к'і, х'і в північних (результатсвоєрідного злиття тут колишніх ы та и) і південно-західних (наслідок своєрідної рефлексації тут давніхгы, кы, хы в ненаголошеній позиції) говорах іменникиз кінцевими приголосними основи г, к, х можуть матизакінчення -і: рук'і, нбг'і, качк'і, мух'і.

У південно-західних говорах після задньоязиковихприголосних основи наголошений флексійний звук иобнижується до ие, еи і навіть є (бабки*, дочке). Обни-жена артикуляція флексійного и для гуцульських гові-рок характерна й після інших приголосних.

У поліських говірках іменники з м'яким приго-лосним основи в наз. відм. мн. мають наголошену

флексію -іе згідно з відповідною рефлексацією тут на-

голошеного Ъ (л'ушн'іе, топол'іе, йаблун'іе). За їх зраз-ком у надбузько-поліських говірках можливі також

форми на -іе в іменниках з основою на пом'якшені

задньоязикові і фарингальний (качк'іе, ног'іе, слуг'іе).Ненаголошена флексія іменників з м'якими приго-

лосними основи -і, поширена в поліських говірках, -по-стала внаслідок аналогійного вирівняння з формамиіменників на тверді приголосні основи. Щодо засвідче-

них форм з флексією -є після й (сул'ёйе, над'іейе), товони можуть бути рефлексом ненаголошеного Ъ, хочдослідники допускають тут аналогію до інших форм,зокрема збірних типу веребйё, св'ін'н'е .

1 Т, В. Н а з а р о в а , Іменникові -Б- закінчення в північно-українських говорах.—«Українська діалектологія і ономастика»,К, 1964, стор. 54.

63

Іменники із стверділими приголосними основи в по-ліських говорах (також у деяких південно-східних)форму наз. відм. мн. переважно "вирівняли з формамиіменників на тверді приголосні основи.

У говірках західних районів південної Волині імен-ники І відміни з губними приголосними основи в наз.відм. мн. мають закінчення -і (жаб'і, курдв'і, брдв'і,кдп'і, крокв'і, рам'і). Це явище не можна вважати фо-нетичним. Г. Ф. Шило думає, що тут маємо впливіменників з м'якими приголосними основи'. Мабуть,правдоподібніше буде вважати їх наслідком витісненняформ множини формами двоїни чи впливу форм двоїни,бо й наголос у цих формах збігається з наголошеннямформ колишньої двоїни. В усякому разі цей чинник мігдіяти разом з іншими аналогійними.

У говорах при числівниках два—чотири поряд з мно-жинними формами досі зберігаються форми колишньоїдвоїни з флексією -і o i s для іменників з твердимиприголосними основи і рідше -и з давнього -и для імен-ників на м'які і стверділі шиплячі приголосні основи(де'і руц'і, три нед'іли).

Слід відзначити, що в ряді південно-східних говірокза наявності форм колишньої двоїни при числівникахдва — чотири іменники з основою на задньоязикові при-голосні і на фарингальний г цих форм не мають. Подібнеявище засвідчують деякі наддністрянські говірки з тієюрізницею, що тут після к, х можлива флексія -і (згідноз характерною для південно-західних говорів рефлекса-цією давніх сполук кы, хы в к'і, х'і в ненаголошенійпозиції, тому переходу цих приголосних у ц, с немає).

У говірках Тернопільщини, як і в літературній мові,при числівниках два — чотири зустрічаються формиз наголосом колишньої двоїни, але з флексією множи-ни де'і коп'ійк'і, дв'і баби). Слід погодитися з К- Дей-ною, що флексія в цих формах постала не за зразкомформ множини, а за аналогією до дуальних форм імен-ників з м'якими приголосними основи (-и<і), що єхарактерними для відповідних говірок (три мили).З другого боку, в частині тернопільських говірок імен-ники з м'якими приголосними основи за аналогією до

1 Г. Ф. Ш и л о , Південно-західні говори УРСР на північ відДністра, Львів, 1957, стор. 118.

64

іменників з твердими приголосними основи мають за-кінчення -і (штйри мил'і) х.

У деяких подільських говірках дослідники фіксуютьформи колишньої двоїни тільки для парних іменників(дві руц'і, дві ноз'і), тоді як інші іменники з числівни-ками два — чотири мають форму множини (дві д'і$ки,ж'інки, книжки).

Парні іменники інколи вживаються у формі ко-лишньої двоїни поза сполукою з числівниками два — чо-тири: «...подали си пресильні руці...» (Шашк.); «...Му-жичий вбір, на босих нозіх рани...» (Стар.); «І вже жмої руці роботи не роблять, А вже ж мої нозі нечаянноходять...» (пісня).

Часом форму двоїни поза сполукою з числівникомнабувають непарні іменники, якщо на їх число вказуєконтексті «Сидять діточок двоє, видко, сиротині...»(Федьк.). З погляду сучасної літературної мови зазна-чені форми є позанормативними.

Форми колишньої двоїни зустрічаються в текстаххудожньої літератури тих авторів, які в своїх творахвідбивають особливості певних говорів, та в фолькло-рі: «...Три тузі...» (Головацький); «Сперлися обі стороні,мов би ліс валився...» (Шашк.); «Пісня і праця — ве-ликі дві силі!» (Фр-); «Нахилювалися до себе і відхи-лювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітерколише» (Стеф.); «...обидві половині» (Сам.); «Двіруці тягли вола за роги» (Н.-Лев.); «Бо на світі булотяжко, було три державі...» (пісня); «Чмакає, як трисвини» (Стеф.). Виходять з ужитку і вважаються поза-нормативними такі форми вже в радянський час.

Засвідчені в художній літературі минулого століттяформи наз. відм. мн. пісни, миши слід сприймати якархаїчні залишки колишніх ї-основ: «Не пісни Бонна,не труба ангела, Усердна подяка в храм народи звела»(Шашк.); «А... миши що?—запитав пан Абрам.— Тачорт і миши забрав...» (Головацький).

У закарпатських, гуцульських, надсянських говіркахзустрічається форма наз. відм. мн. від іменників І від-міни чол. роду на -ове (газддве, дружбдве, старостдве),що постала за аналогією до іменників чол. роду II від-

1 К. D e j d a , Gwary ukrainskie Tarnopolszczyzny, Wroclaw, 1957,стор. 85—86.

5. 3647. 65

міни з колишніх й-основ. У деяких говірках, зокремав гуцульському фольклорі, форма на -ове трапляєтьсянавіть в іменниках І відміни жін. роду (воддве, гро-мадове).

Іменник жін. роду І відміни дівчина в множині маєформу, спільну з формою множини іменника IV відмінисереди, роду дівча, і відмінюється за зразком іменниківIV відміни. Від множинної форми дівчата зрідка за-свідчується зменшувально-пестлива форма дівчатоньки(поруч з нормативним дівчатонька): «Дівчатоньки, ле-бідоньки,— Жаль ваги не має...» (Стар.).

Р о д о в и й в і д м і н о к

Іменники І відміни в род. відм. мн. найчастіше ма-ють нульові флексії, тобто ці форми закінчуються при-голосними звуками основи і є фонетичними відповід-никами форм род. відм. мн. колишніх а-, ja-основ(хат, стріх, баб, земель, тополь, праць, груш, тещ,ідей, надій, змій, колій).

В іменниках І відміни, в яких останнім голоснимзвуком основи виступає о,. відбувається чергуванняцього звука зі звуком і (гора — гір, доба — діб, осо-ба — осіб, сирота — сиріт, слобода — слобід, ягода —ягід та ін.).

Ця фонетична закономірність часто порушуєтьсядіянням граматичної аналогії. З одного боку, в фор-мах род. відм. мн. іменників І відміни чергуваннячасто охоплює й ті випадки, коли звук о в основі піз-нішого походження (голова — голів, борода — борід,борона — борін, сторона — сторін; брова — брів, сльо-за — сліз, блоха — бліх), у словах-запозиченнях (шкіл);з другого боку, в цих формах часто відсутнє чергуван-ня, хоч в основі іменника виступає навіть етимологічнео (вода — вод, проба — проб, шкода — шкод, комора—комор, тополя — тополь, розмова — розмов, істота —істот, острога — острог, турбота — турбот, затока — за-ток, попона — попон, розвора — розвор тощо).

Відсутнє чергування найчастіше в односкладовихформах, особливо в словах іншомовного походження(мод, норм, нот, рот, шпонь, доз та ін.), в новотворах(донь, площ), у тих багатоскладових іменниках, щохарактеризуються нерухомим наголосом, часто з неети-

66

мологічним -о (долонь, колод, істот, будов, основ, по-пон, розмов, нагород, огорож, метафор, установ, пере-сторог тощо). Окремі іменники можуть мати подвійніформи, що фіксується навіть нормативною граматикою.Наприклад: «Тонко вирізьблене листя Вузлуватихтемних лоз...» (Рил.); «Попід скелями обидва берегиоперезались рядками густих зелених ліз» (Н.-Лев.);«...Ще б плакала Катерина, Та сльоз більш немає»(Шевч.); «До моря сліз, під тиском пересудів, Проли-тих, і моя вплила краплина» (Фр.); «Із нор золотовиносять» (Шевч.); «В ці місячні вечори бійці вилазятьіз своїх нір і збираються в траві за брустверами ходівсполучень» (Гончар); «Він скочив миттю на станокі звідти Поверх голов на вулицю зорить» (Л. Укр.);«Тільки лиш глянуть на твої погони, на п'ятикутнузірку, на твій ППШ — одразу капелюхи з голів...»(Гончар); «Вона підглядала, говорила примівки, покілька разів на вечір бігала до коров, вставала навітьвночі» (Коцюб.); «Забрав волів, Овець, корів...»(Г.-Арт.); «Отак кричали і летіли Ворони з трьох сто-рон, і сіли...» (Шевч.); «Отже, погляди високих сторін,як кажуть дипломати, різко розійшлися» (Соб.);«Ніде не видно було ні комор, ні високих клунь»(Н.-Лев.); «...дивлюсь — як стріла біжить каплоухий[півень] з-під комір» (Мирн.); «І стікає ріка золотоїдорідної пашні до стодол» (Байд.); «Пожерло полум'яп'ять хат і сім стоділ» (Рил.); «...Не любить Ліночка«синіх панчох» (Мам.); «Бабусі... міліон панчіх спле-ли...» (Рил.).

Однак кількість іменників, що мають такі подвій-ні форми род. відм. мн., обмежена. Засвідчені вмові художньої літератури деякі приклади відсутностічергування сприймаються як виразне порушення су-часної норми: «Тоді наші з гор каміння наламали»(Метл.); «Тебе до зор ми взнесемо» (Сам.). Навпаки,деякі випадки наявності чергування в зазначенихформах є порушенням норм сучасної літературної мо-ви: «Вона нами, рекрутами, Турка не звоює, Вона нами,рекрутами, Ворін нагодує» (пісня).

Кінцевий звук є в закритому складі форм род. відм.мн. іменників І відміни за аналогією до форм іншихвідмінків не чергується з і (межа — меж, вёжа — веж,щепа — щеп, тёща — тещ, печера — печер, вечеря —ве-

5* 67

чёр, смерека — смерёк, легёня — легень, тетеря — те-терь, лелека — лелек, пащека — пащёк, одёжа — одёж,пожёжа — пожёж, мерёжа — мерёж, утёча — утёч, пе-лена — пелён, щелепа — щелеп, потреба — потреб, не-нажера — ненажер, королева — королев), хоч окреміслова з неетимологічним є під впливом форм іменни-ків з переходом о в і таке чергування допускають(жменя — жмень і жмінь, берёза — беріз і берез, че-реда— черід).

В іменниках з твердими приголосними основи до-датково тут діяв ще фонетичний чинник: відомо, щодля української мови перехід є в і перед складом з

" колишнім зредукованим ъ був обмежений '. Щодоцього форми іменників з твердими приголосними осно-ви могли впливати на форми іменників з колишнімкінцевим зредукованим ь.

Можна пристати на думку Л. А. Булаховського, щоформа меж (з давнім є в закритому складі перед ко-лишнім ь) постала не тільки за аналогією до іншихвідмінкових, але й унаслідок відштовхування від омо-німного прийменника між2.

Крім діяння аналогії, на чергування в повноголос-них формах впливали певні акцентуаційні умови. Зо-крема, акцентуаційними чинниками зумовлене чергу-вання в повноголосних словах: борін, сторін, голів, че-рід, а також його відсутність в словах: колод, сорок,мерёж, смерёк.

Форми доріг, корів, беріз і тільки говіркові ворін,колід зумовлені різними причинами. Так, на думкуЛ. А. Булаховського, форма корів могла постати зааналогією до форм род. відм. мн. іменників II відмінина -ів та секундарних форм іменників І відміни типубабів, хатів. На появу форми беріз могла впливатизменшувально-пестлива форма берізка, хоч у говорахвідома також форма берёз. Мабуть, наслідком анало-гії до форм род. відм. мн. інших іменників І відміниє форми доріг, ворін; пояснення Л. А. Булаховськогоформи доріг наслідком впливу говірок із властивим

1 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , 3 історичних коментарів до укра-їнської мови. Голосні повного утворення.— Наукові записки КДУ,т. V, вип. 1, К., 1946, стор. 103.

г Т а м же, Родовий відмінок множини, стор. 82.

68

їм нахилом до подовження о, є перед г у повноголос-них формах (поріг, беріг, воріг) 1 може допускатисяяк гіпотеза.

Форма ворін у південно-східних говірках зустріча-ється дуже рідко; тут переважно вживається формаворон. У північних говірках, де дія аналогії рефлексівдавнього о в новозакритих складах на повноголосніформи сильніша, послідовно виступає форма з рефлек-сами и, у, уи, уе, уо як в інших повноголосних формах

(ворйн, ворйт, порйг, ворун, ворут, поруг, воруин, во-і і і і і , ,

руит, поруиг, воруен, ворует, поруег, воруон, воруот,

поруог).Іменник йаблун'а в говорах може мати структуру

йаблон'а, у північних також йаблен'а, йаблин'а, йаблі-н'а, відповідно в род. відм. мн. йаблон' (у говірках заканням — йаблан'), йаблен', йаблин', йаблін'.

Якщо в кінці основи збігаються два приголоснізвуки, то між ними з'являються голосні о або є. Цеявище пов'язане з вокалізацією ъ, ь в сильній позиціїпри одночасному занепаді їх у кінцевій слабкій пози-ції: балъка — балъкъ — балок, дЪвъка — дЪвъкъ — ді-вок, женъка •— женъкъ — жінок, клепъка — клепъкъ —клепок, лавъка — лавъкъ — лавок, весьна — весьнъ —вёсен, метьла —• метьлъ — мітел, вишня — вишьнъ —вишёнь тощо. Однак багато іменників голоснихъ і ь в основі не мало, і вставні голосні з'являютьсячастково внаслідок аналогії до слів з ъ, ь в основі,здебільшого для уникнення незручного для вимовиі в цілому неприродного українській мові збігу двохприголосних у кінці слова: каска—касок, качка—качок, байка — байок, дужка — дужок, іскра — іскор;бддня — бодень, земля — земель, капля — капель, вій-на— воєн і под., також в іменнику колишньої ї-осно-ви — пісень.

У частині іменників після м'яких приголоснихоснови та в іменниках із передостанніми стверділими

1 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , 3 історичних коментарів до укра-їнської мови. Родовий відмінок множини.— Наукові записки КДУ,т. V, вип. І, К., 1946, стор. 83—84.

69

шиплячими виступає вставний звук о, хоч фонетичнов них з колишнього ь повинен був розвинутися звук є:відьма — вЪдьмъ — відьом, книжька — книжькъ — кни-жок тощо. У формі відьом звук о появився за анало-гією до інших іменників з кінцевими твердими приго-лосними основи, в іменниках з передостаннім шипля-чим додатково діяв ще фонетичний чинник — перехідє в о після шиплячих перед твердими приголосними.

Багато іменників, значна частина яких іншомовногопоходження, не мають вставних звуків (банд, барв,бинд, битв, бірж, бомб, бронз, букв, бульб, бурс, вахт,ватр, верб, верст, верш, видр, вирв, вільх, гідр, гарб,гульб, жертв, карт, кирп, клятв, кривд, крихт, ламп,

назв, нужд, мавп, морд, муфт, пальм, парт, пащ, пільг,площ, причт, прощ, пущ, решт, сарн, тайн, тещ, торб,фарб, ферм, фірм, форм, шайб, шахт, веранд, водойм, гір-лянд, каверз, кафедр, замурз, кочерг, крутизн, підойм,братовбивць, матерйзн), хоч запозичені іменники ізсуфіксом -арн- щодо цього становлять виняток (друка-рень, перукарень, палітурень і под.).

Як видно з прикладів, вставного звука немає пере-важно в звукосполуках із сонорним приголосним,а також у тих, де поруч стоять протяжний і проривнийприголосні. Обидва типи кінцевих звукосполук не ста-новлять труднощів для вимови.

Окремі іменники можуть мати паралельні формиіз вставним о або є: «Скрізь таємний змрок, Гудіннясосон, як виття ериній» (Рил.); «Нашукавши сосен намачти, повалимо їх без жалю сокирами...» (Янов.).

Окремі іменники можуть мати паралельні формиіз вставним голосним звуком і без нього: крихоті крихт, іскор і іскр, служёб і служб, судеб і судьб,сурем і сурм, цйфер і цифр, верстов і верств, жертдві жертв.

В іменниках 1 відміни колишніх п-основ форма род.відм. мн. з кінцевим -ов (церков, хоругов) є фонетич-ним відповідником давньої форми род. відм. мн.(црькъвъ, хор&гъвъ): «Ось уже далеко й ліворуч, пе-ребігаючи у хвилястих полях від висілка до висілка,сонце зачервонило маківки церков...» (Гончар); «І всете, за віщо під шум корогов Сторіками довго лиласьу нас кров... Усе те продали Іуди-пани...» (В. Мова).

70

Проте окремі іменники І відміни колишніх u-основ,напр., іменник буква, у формі род. відм. мн. за анало-гією до інших відмінків, а також до форм род. відм.мн. інших іменників звук о втрачають.

Іменник дошка в говорах має фонетично правильнуформу род. відм. мн. дошдк. Щодо нормативної фор-ми дощок, то її, очевидно, слід уважати залишкомдавньої демінутивної (зменшуваної) форми з суфік-сальним -Ч-; колишня демінутивна форма не зберегла-ся в інших відмінках з фонетичних причин (вонасуперечила законові милозвучності). Приголосний чбув колись в усіх відмінках іменника дошка. Відповідніформи (дош'ч'ка, дош'ч'ки) зустрічаються досі в за-карпатських говірках.

Під впливом іменників III відміни (колишніх Г-ос-нов), також деяких іменників чол. і середи, родів IIвідміни, деяких множинних іменників окремі іменникиІ відміни в род. відм. мн. мають закінчення -ей: статей,свиней, сімей, мишёй. У говорах ці форми виступаютьзначно ширше.

Форми на -ей ширше за нормативні приклади зуст-річаються в художній літературі: «Встань же, боже,суди землю І судей лукавих» (Шевч.) (тут форма род.відм. у ролі знах.); «А де ж бо ти, синку, а де ж боти був, Що моїх ти сльозей ніколи не чув?» (Федьк.).

Форма пісней у мові письменників Західної Україниє відбиття говіркового відмінювання цього іменниказа зразком III відміни: «...Та й шпурнув острий палашмолодцеві у грудь, Мість пісней з них посоки крові дгорі б'ють» (Федьк.).

Як видно з наведених прикладів, флексія іменниківІ відміни -ей переважно наголошена. Це видаєтьсяприродним, бо поставала вона, очевидно, за аналогієюдо наголошеної флексії -ей іменників II, III відмін тамножинних іменників.

У говорах іменники І відміни в род. відм. мн. мо-жуть мати закінчення -ий (свинйй, мишйй). Посталивони під впливом говіркових форм іменників III відмі-ни, що відповідають давнім формам на -ии (деякі знаведених іменників у південно-західних говорах від-мінюються за зразком іменників III відміни — миш).

Іменники І відміни колишніх п-основ у карпатськихговорах теж набувають закінчення -ей, -ий, -ій (церк-

71

вей, церквйй, кріквій). Форми на -ій постали за анало-гією до форм іменників І відміни з основою на й (типунадій).

Для деяких іменників І відміни, переважно чол.роду, за аналогією до іменників II відміни (колишніхй-основ) характерне закінчення -ів: теслів, сусідів, суд-дів, старостів. У деяких іменниках жін. роду, що ко-лись мали тільки чисту основу, форми на -ів виступа-ють як паралель до форм з нульовою флексією. Напр.:«Омеляхина була з тих баб, що, як кажуть, можуть разомі стригти і голити» (Кач.); «Юрба бабів, дівчат і дітейшарахнулась з переляку вбік» (Довж.); «Над річкоюзеленів рядок верб» (Н.-Лев.); «З-під своїх плачучи*вербів усе глядять вони на місто» (Крим.); «Видно,був беззубий, бо тонкі п'явки губ потягло йому зовсіму рота» (Збан.); «З їх губів злизав слова, з чолів ви-читав мислі...» (Стеф.); «Разом із цим повітря такегусте йде з легень, що в горлянці воно клекоче»(Янов.)^ «Вона довго вислухувала мене, а потім ска-зала, що в мене запалення легенів» (Сміл.); «То ж у нихв одну ніч семеро коней з лук завели» (Гол.); «Шляхвів далі й далі. То вився він серед зелених луків, зо-лотих нив, то спускався до річок в долини» (Іван.);«Понад місяць минуло, перше ніж позбувся він своїхран і поїхав на поправку додому» (Довж.); «...Своїрани пригріває, до тих ранів промовляє» (пісня);«Завішавши безладно рукава ринв із збитим капелюхомдаху, вона [станція] нагадує очманілого провінціаль-ного чиновника» (Колес); «Дощівка текла з діравихринвів» (Фр.)-

Слід зауважити, що на певному етапі розвиткуукраїнської літературної мови в Західній Українінормативними вважалися форми на -ів для більшоїкількості іменників І відміни. У цьому відбита тенден-ція тодішньої літературної мови орієнтуватись на міс-цеву розмовну мову.

Іменники І відміни з закінченням -ів (або його фо-нетичними варіантами) досить широко вживаютьсяв народних говорах. Хоч зазначені форми найбільшпоширені в південно-західних говорах, однак певноюмірою вони характерні і для південно-східних та пів-нічних. Поширення форм на -іу у південно-східних го-вірках часто носить лексикалізовании характер. У лем-

72

ківських говірках теж форма на -іу характерна тількидля іменника сестра ', у надсянських головним чиномдля іменників баба, сестра. На появу форм з флексією-іу в іменниках жін. роду давніх а-основ — назвахістот, крім іменників чол. роду, міг впливати іменникжін. роду мати, що в сучасній українській мові маєформу матерів. За аналогією до форм іменників —назв істот у південно-східних українських говорах, азвідси і в літературній мові виникли відповідні формив іменниках жін. роду — назвах предметів і абстракт-них понять.

В окремих випадках тут могли діяти й інші анало-гійні ситуації. Так, на думку Л. А. Булаховського, наформу губів впливав відповідною формою «топогра-фічно» близький іменник чол. роду зуби, до того ж цяформа підтримувалася тенденцією відрізняти формугуб із значенням «грибів». Переконливим видаєтьсяміркування, що форма статтів, завдяки наявності по-довженого приголосного і кінцевому наголошеннюіменника, виникла під впливом форм від іменниківсереди, роду II відміни типу почуття, а форма сім'ї»могла постати за аналогією до форм від іменниківсереди, роду типу подвір'їв 2.

Певну роль в утворенні форм на -іу" могла ві-діграти внутрішня аналогія. У багатьох випадкахформа на -іу зберігає співвідносність основи з інши-ми відмінковими формами, тоді як форми з нульовоюфлексією деформують основу іменника, пор.: сестра,сестри, сестрі у, сестрам, сестрами, на сестрах ісестёр.

У формах брехнів, сукнів, стайнів, кбршмів, лйнвів,рйнвів тощо сприятливою умовою появи флексії -ів бу-ла незручність для вимови, створювана збігом двохприголосних у кінці основи.

Цей же чинник міг сприяти утворенню в південно-західних говорах форм на -ів від іменників колишніхQ-основ (церквів, брйтвів).

• І . В е р х р а т с ь к и й , Про говір галицьких лемків, Львів,1902, стор. 121.

2 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , 3 історичних коментарів до укра-їнської мови, Родовий..., стор. 86—87.

73

Слід зауважити, що майже завжди в південно-схід*них говорах форми на -іу уживаються паралельно зформами на чисту основу, до того ж аналогійні чин-ники настільки розхитали колишню єдину систему цихвідмінкових форм, що в одній і тій же говірці, а той в одного і того ж мовця одні іменники І відміниможуть виступати з флексією -іу, інші з нульовимзакінченням без виявлення будь-якої закономірносгіщодо цього'.

У південно-західних говорах дослідники спостері-гають подвійну картину: в одних говірках можуть пе-реважати форми на -іу, в інших — форми з чистою•основою.

Така поширеність форм на -ів у говорах україн-ської мови переконує в безпідставності тверджень деякихдослідників2, що цю флексію українська мова набулапід впливом польської і чеської мов.

У закарпатських і волинських говірках засвідчу-ються форми на -у (бабу, 'ворону), що виникли фоне-тичним шляхом (внаслідок своєрідної рефлексаціїдавнього о та редукції кінцевого у) або під впливомчеської і словацької мов (на території Волині, можли-во, під впливом говірок чеських колоністів).

У крайніх західнокарпатських говірках род. відм.мн. іменників І відміни, а також інших відмін, під впли-вом сусідніх словацьких говорік має закінчення -ох(газдбх).

Д а в а л ь н и й в і д м і н о к

У дав. відм. мн. іменники І відміни мають давнєзакінчення -ам (жінкам, сестрам, грушам, землям,мріям, надіям).

Закінчення -ам у дав. відм. мн. властиве такожіменникам І відміни колишніх Q -основ, що підпаливпливові а-основ у иій формі ще в праслов'янський пе-ріод (буквам, кроквам, церквам), а також іменникамІ відміни колишніх г-основи (дочкам) та ї-основи (пі-сням, мишам).

1 Пор.: В. С В а щ є н к о, Полтавські говори, X., 1957, стор. 146.! М . Г р у н с ь к и й та ін., Історія форм української мови,

стор. 115.

74

У південно-західних говорах унаслідок фонетичногопереходу а після м'яких приголосних у голосні перед-«ього ряду виступають структури наголошеного закін-чення -ем і ненаголошеного -ім (гуспудин'ём, гуспу-дйн'ім).

У деяких південно-західних говорах, також у над-•бузько-поліському, іменники з м'якими і стверділимиприголосними основи в дав. відм. мн. мають закінчен-ня -ом (бур'ом, ружом, зёмл'ом).

Слід зазначити, що у відповідних говорах формидав. відм. мн. на -ом характерні також для іменниківінших відмін і насамперед для іменників II відміничол. роду. Зазначені форми в іменниках І відміни по-явилися під впливом відповідних говіркових форміменників чол. роду. Майже не позначився цей впливна іменниках І відміни з твердими приголосними ос-нови через те, що й з іменників чол. роду флексію -омвиявляють ті, які мають м'який приголосний звук пе-ред закінченням.

Закарпатські говірки засвідчують також форми на-ум, -ім від іменників чол. роду І відміни з твердимиприголосними основи, що постали за аналогією договіркових форм від іменників чол. роду колишніхо-основ з відповідною фонетичною зміною колишнього-омъ (слугум, газдім). Тут за аналогією трапляютьсятакож форми на -ум від іменників жін. роду І відміниз м'яким приголосним основи (дйн'ум).

З н а х і д н и й в і д м і н о к

Іменники — назви істот у знах. відмін, мн. набулиформ, спільних з род. відмінком (бачу дівок, сестёр,робітниць); в іменниках — назвах неістот у ролі знах.відм. зберігається давня форма, що збігається з фор-мою називного (беру книжки, статті, груші). Усі імен-ники І відміни чол. роду позначають осіб, тому норма-тивна граматика для них вимагає в знах. відм. мн.тільки форм род. відмінка (старшин, слуг, владик,голів, старост — старостів, суддів).

Для назв деяких свійських тварин, також комах,у знах. відм. мн. вживаються паралельно форми род.і наз. відмінків: «...сльози — річ дорога, дорожча відбісеру, отже, їх тим паче шкода метати перед ким по-

75

пало, не говорячи вже про свиней» (Л. Укр.); «Якбити, брате, свині пас...» (Шевч.); «І коли Мемет винісз хати довгий ніж, яким різав овець, і, блиснувши їмна сонці, рішуче застромив за пояс, рід був готовий»(Коцюб.); «Така і пісня минула гірка Про степ, і вів-ці, й панське поле...» (Мал.); «Загарбав кіз І житавіз...» (Г.-Арт.); «Вже не буде Гулька пасти панськікози...» (Сос); «Як хочеш, пане дзею, покушать меду,викури бджіл...» (Коцюб.); «...він у чоловіка бджолипідрізав» (Кв.-Осн.).

Зазначені правила вживання форм наз. і род. від-мінків у ролі знахідного не завжди діють послідовно.У літературній мові, зокрема в мові художньої літе-ратури минулого століття, зрідка й тепер у знах. відм.мн. іменники І відміни — назви осіб інколи вживають-ся в формі давнього знахідного. Це найбільшою мі-рою стосується письменників Галичини, які в мовісвоїх творів відбивають відповідну синтаксичну особ-ливість південно-західних говірок. Свідченням цьогоможуть бути такі зіставлення: «Несподівано натикає-мось на ряд ясних облич, або на баб, з головою зави-нених у білі рядна...» (Коцюб.); «Три відра [горілки] насамі баби замало, не то для хлопів» (Март.); «Я помічаю,що на моїх дам він робить враження» (Коцюб.); «Па-нове, передовсім ходім дами привітати» (Фр.); «Мивас одучим, супостати, Морити вдов, дурить дівок...»(Котл.); «От пан бачить, що так і так, та хотів її[Ганну] купить: давав за неї дві дівки і грошей»(Мирн.); «Колись держали у полоні Тут пап французь-кі королі» (Рил.); «Подивився Гус на папи Та й вий-шов з палати...» (Шевч.); «О далекі моря, Де брати,чоловіки й батьки згадують сестер, жінок і дітей»(Рил.); «Чи вона [хвиля] йде до дна?.. Чи полине ме-жи сестри, межи милі, вільні хвилі...» (Л. Укр.); «Ци-гани повиймали вікна, понадівали на лице машкари,пов'язали слуг...» (Н.-Лев.); «І найняв князь вірніслуги Та й прийнявся сам за діло...» (Фр.).

При певних дієсловах (типу вийти, записатись,кликати, просити тощо) з прийменником у (в) іменни-ки — назви людей уживаються тільки в давній формізнах. відм.:'«Вас, браття, я кличу в судді межи нимі мною» (Л. Укр.).

76

О р у д н и й в і д м і н о к

- В ор. відм. мн. іменники І відміни мають давнезакінчення -ами (жінкйми, дорогами, грушами, земля-ми, мріями, сім'ями).

Дуже давно (ще в праслов'янській мові) під впли-вом а-основ цю флексію набули іменники І відміниколишніх п -основ (буквами, кроквами, церквами). В та-кій формі іменники колишніх п -основ засвідчуютьсяв давньоруських пам'ятках.

Закінчення -ами за аналогією до а-основ у сучас-ній мові мають іменники І відміни колишніх ї-основ(піснями, мишами), також іменник колишньої г-осно-ви — дочками.

У говорах з переходом звука а після м'яких і ствер-ділих приголосних у голосні переднього ряду закінчен-ня має структуру -йми, -іми (межами, дулбніми).

Деякі іменники паралельно із звичайною формоюпід впливом іменників III відміни (колишніх ї-основ)можуть мати форму з закінченням -ми: свинями ісвиньми, сльозами і слізьми: «Умивай же біле личкодрібними сльозами...»; «На безголів'я І я учуся. Слізь-ми! Кров'ю!»; «І поки ви дознаєтесь, що є ще країна,Не полита сльозьми, кров'ю, То я одпочину» (Шевч.).Як видно з останнього прикладу, інколи у формі слізь-ми неетимологічний звук основи о не переходить в і,що з погляду сучасної літературної мови є порушен-ням норми. Можливо, іменники сльоза, свиня малипаралельні форми, що належали до ї-основ.

У художній літературі минулого століття форми на-ми зустрічалися в більшої кількості іменників І від-міни: «Під топольми криниченька...» (Бор.); «...кудася владики згорнули, сім сих владик з вдалими гро-мадьми» (Шаш.). Такі форми досить широко засвід-чуються в говорах.

У південно-західних говірках (карпатських, наддні-стрянських, волинських) відомі форми ор. відм. мн.колишньої двоїни (з переходом давнього а після м'я-ких і стверділих приголосних у голосні передньогоряду): ногама, палиц'ёма, кудел'ёма, постел'ёма,дйн'іма.

Форми двоїни характерні передусім для іменниківз м'якими і стверділими приголосними основи. Пояс»

77

нюється це тим, що в цих іменниках з переходом asпісля м'яких приголосних у голосні переднього рядуформи ор. відм. колишньої двоїни стали звучати по-дібно або однаково з формами типу очима, плечима,дверима; останні впливали на закріплення в мові формтипу мёжима, земл'ёма. Форми колишньої двоїни &іменниках з твердими приголосними основи не мали>такої підтримки серед інших груп іменників, тому в цих:говорах флексія -ама була витіснена формами ор. відм.множини.

А втім, у говорах, зокрема в говірках південноїКиївщини, фіксуються форми на -има від іменників.І відміни з твердими приголосними основи (косйма^бровйма). Найправдоподібніше — це залишок колиш-ніх форм двоїни.

Флексія -има, напевно, постала внаслідок сполучен-ня давнього закінчення ор. відм. мн. іменників чол.та середи, родів -ы (-и) і двоїнної флексії -ма.

У говірках Закарпаття під впливом іменників чол.роду колишніх о-основ, що зберігають давню флексію»двоїни -ома, зустрічаються дуальні форми на -ома відіменників І відміни з твердими і м'якими приголосни-ми (лабома, дь'ш'ома).

М і с ц е в и й в і д м і н о к

У місц. відм. мн. іменники І відміни мають давнєзакінчення а-, ja-основ -ах (на руках, у душах, на то-полях, у мріях, у сім'ях). Таке ж закінчення в іменни-ків І відміни колишніх п -основ, ї-основ та г-основи (набуквах, на кроквах, у церквах; у піснях, на мишах;на дочках); перші з них ще в праслов'янський пері-од, другі вже на грунті української мови перейняли-цю флексію від іменників колишніх а-, 4а-основ.

У говорах з переходом звука а після м'яких і ствер-ділих приголосних у голосні переднього ряду зазначе-на флексія набуває структури -ех, -іх (душ'ёх, віуц'іх).

Незважаючи на те, що відмінкові закінчення мно-жини іменників колишніх а-, ja-основ своїм впливомохопили майже всі інші групи іменників, у деяких пів-денно-західних говорах (карпатських, наддністрян-ському, надбузько-поліському) впливовою була фор-ма місц. відм. мн. іменників колишніх и -основ на*

78

стільки, що поруч з іменниками II відміни також імен-ники І відміни набули закінчення -ох ( < ъ х ъ ) : хй-жох, новйнкох, рукох.

Ці говіркові форми частково засвідчені в писемнійлітературі минулого століття: «...кусні сего образа...переховались по церквах, по монастирських книжни-цьох...» (Шашк.).

У ряді говорів закінчення -ох мають передусіміменники з м'якими приголосними основи. Очевидно,для іменників чол. роду легше було своїм впливомохопити ті іменники І відміни, в яких зміні флексій*ного а сприяв фонетичний чинник.

У південно-східних говорах зрідка зустрічаютьсяформи місц. відм. мн. на -ам (по хатам), що за по-ходженням є формами дав. відмінка. Загалом в україн-ській мові при вживанні іменника з прийменником павідбулася заміна форми дав. відм. на -ам формоюмісц. відм. на -ах, однак в окремих говорах колишніформи збереглись і досі.

Іменники І відміни у множині здебільшого збері-гають давні закінчення -а, ja-основ. У процесі розвит-ку української мови найстійкішими виявилися давніформи наз., дав., ор. і місц. відмінків. У цих відмінкахсучасна українська літературна мова майже не допус-кає варіантних форм. Однак досить складну картинустановить род. відмінок. Унаслідок діяння аналогійнихчинників та складних фонетичних процесів у цьомувідмінку українська мова має кілька форм; одні зних уживаються паралельно, інші закріплюються запевною групою іменників. У наз. відм. мн. іменниківІ відміни певна варіантність зумовлена впливом формколишньої двоїни.

Варіантність форм множини іменників І відмінив сучасній українській літературній мові своїм джере-лом має народні говори, в яких аналогійні процесидіють своєрідно: в одних говорах впливовими вияв-ляються одні давні за походженням форми, в інших —інші.

ДРУГА ВІДМІНА

Іменники другої відміни чол. роду з твердим приго-лосним основи відповідають іменникам о-основ та u-ос-нов давньоруської доби, що закінчувалися на редукова-ний голосний -ъ. Іменники з м'яким і стверділим приго-лосним основи є відповідниками колишніх jo-основ, щов наз. відм. одн. закінчувалися на -ь. Кілька іменниківчол. роду з м'яким приголосним основи належали дої-основ (гість) та до основ на приголосний -п- (день,камінь, пдлумінь). Форма наз. відм. одн. іменниківколишніх основ на приголосний утворилася під впливоміменників чол. роду колишніх jo-основ з форми знах.відм. одн. колишніх основ на приголосний, що зовні збі-галися з формою наз. відм. одн. колишніх jo-основ.

Усі іменники з кінцевим шиплячим приголосним бу-ли jo-основами. До jo-основ належала також значнакількість іменників на -р. Іменники колишніх jo-основз шиплячим приголосним основи і частина іменниківна -р (назви професій з наголошеним суфіксом -аршколяр, скляр, вугляр, повістяр, гусляр) у сучаснійукраїнській мові становлять так звану мішану групувідмінювання.

Деякі іменники на -р, хоч у наз. відм. одн. висту-пають з твердим р, відмінюються за зразком іменниківз м'яким приголосним основи Ігор, Лазар, токар, козир,панцир; рицар; зокрема іменники на -ар, -ир, у якихпри відмінюванні в однині наголос буває на корені абона закінченні, у множині — тільки на закінченні — коб-зар, секретар, шахтар, вівчар, гончар, воротар, книгар;лікар, кухар, бондар; проводир, пухир, пузир). Іменникиіз здавна твердим приголосним р нічим не відрізняють-ся при відмінюванні від іменників з іншими твердимиприголосними основи (двір, жир, мир, сир, щур, твір,удар, хутір, столяр, також запозичені інженер, муляр,трактор, зокрема іменники іншомовного походження знаголошеними суфіксами -ар, -ир, -ур — базар, гектар,футляр, бригадир, командир, абажур, каламбур).

Окремі іменники на стверділий -р (звір, комар), щов однині відмінюються за зразком іменників з тверди-ми приголосними основи, в наз. відм. мн., як іменникиз м'якими приголосними основи, мають флексію -і (зві-рі, комарі).

80

У говорах, де з різних причин шиплячі приголосні ір вимовляються м'яко, відповідні іменники змінюютьсяза зразком інших іменників з м'якими приголоснимиоснови. Певною мірою це відбите в мові художньої лі-тератури: «Нашого жовніря, котрий дожив до 35 літбез жадного великого гріха і лихого діла, одоліла гріш-на гадка...» (Головацькии); «Не тільки звіря в полі, щокуниця» (Кв.-Осн.); «...Багато ще надій із серця обле-тить, Немов од вихря листячко зелене» (Л. Укр.); «Тая рада би, паноченьку, до дохторя, бо кажуть, що по-магає...» (Март.); «Бувало зимовими вечорами то по-наробльию з паперю голубів» (Стеф.).

У говорах, а звідси в мові художньої літературизустрічаються випадки вживання іменників II відміниз іншими м'якими приголосними основи відповідно донормативних з твердими приголосними: «Ну, кать васбери! що буде, то й буде!» (Кв.-Осн.); «Животик у ньо-го все був повний і надутий, як бубонь...» (Фр.);«Яктагалич поле крила — ченці повалили До Констанця»(Шевч.).

Іменники II відміни з основою на шиплячий приго-лосний, що в наз. відм. одн. закінчуються на -о (леда-що, Санчо), змінюються за зразком іменників з твер-дими приголосними основи: «...а ти, Тарасе,— годі тобіледащом ганяти та по чужих садках лазити...» (Іван.).Кличний відмінок зазначених іменників має форму,спільну з називним. Пояснюється це тим, що іменникледащо за походженням середи, роду (тепер він маєзначення чол. і середи, родів), тому й відмінюється якіменники середи, роду. За його зразком змінюється ім'яСанно.

ОднинаН а з и в н и й в і д м і н о к

Іменники II відміни чол. роду, у яких перед кінце-вим приголосним основи виступають давні голосні зву-ки о та є, внаслідок занепаду кінцевих ъ та ь і подов-ження попереднього голосного за фонетичною законо-мірністю української мови в наз. відм. одн. чергуютьсяз і: віл, кінь, віз, ніс, похід, камінь, ремінь і подл Однакпід впливом книжної мови та внаслідок аналогії до не-прямих відмінків, у яких нема фонетичних умов пере-ходу давніх о, є в і, деякі іменники і в формі наз. відм.

81

одн. зберігають давні звуки о, є: народ, оплот, бог,олень і под.

У ряді випадків до нормативних іменників з перехо-дом о, є в і тексти художньої літератури засвідчуютьпаралельні форми із збереженням о, є: «Не спас нірост, ні сила многа...» (Котл.); «Ви мені дом, ви і ро-дителі...» (Кв.-Осн.); «Питається калинонька, Явор мо-лодіє...» (Шевч.); «Над тином • опустілим галок гаморграє» (Шашк.); «...І весь табор мов чаром попав В оту-піння й зомління» (Фр.); «...Та не таким горем Карайсерце: розірветься, Хоч би було камень» (Шевч.); «Гор-довитий, повний сили, Розсікаючи траву, Плавав лебедьбілокрилий По глибокому ставу» (Щог.).

У мові художньої літератури зустрічається й проти-лежне явище, коли о, є чергуються з і в іменниках, щов нормативній літературній мові такого чергування немають: «Але, Іване, нехай біг боронит, щоб они мене...пекли» (Головацький); «...на чолі миросправи Владноз'явиться наріді» (Граб.); «Я ваш приятіль, я тепер та-кий самий хлоп, як і ви» (Фр.). Зазначені форми пе-рейняті з південно-західних говорів.

Зустрічаються також випадки, коли з і чергуютьсянеетимологічні о та є: «Перед нев безодні скали, Ззадуворіг подуфалий» (Федьк.); «...настав у життю Германановий, зразу дуже мало видний, але все-таки важнийповоріт» (Фр.).

Інколи непрямі відмінки впливають на зміну голос-ного і в дальших від кінця складах. Так, у слові кінецьі в наз. відм. одн. появилося за аналогією до фонетич-ної зміни давнього о на і в непрямих відмінках (пор.:«Копець концям!» — Шевч.; «Значить, на нині бесіді ко-нець!» — Фр.).

У деяких іменниках чол. роду II відміни подвійні го-лосні в наз. відм. одн. належать до різних суфіксів —соловей і соловій, вулей і вулій: «Над головами раптомзатьохкав соловей» (Панч); «...Щороку приходит соло-вій старенький» (Шашк.).

Складні іменники з дієслівними основами (риболов,водовоз, водонос, діловод, хлібороб) виникли пізно, ко-ли фонетичний закон чергування о з і в закритих скла-дах перестав діяти.

Серед слів на -о в II відміні є іменники чол. і се-реди, родів. Іменники чол. роду на -о — це слова, що

82

виражають назви спорідненості (тато, дідо, в говорах —

бадьо, дєдьо, неньо), назви, переважно чоловічі іменай утворені від різних коренів прізвища на -ко (батько,Грицькб, Марко, Овёрко, Онйсько, Панькб, Стецько,Федькб, Юрко; Ласко, Липко, Перетятько, Сліпкб, та-кож дідько, хвалько, соловейко), назви на -исько (хлоп-чисько, в говорах — дідисько, хлопйсько, парубчисько,стовписько), прізвища на -енко (Василенко, Лисенко,Микитёнко, Шевченко), імена і прізвища на -ло (-ило,-ало, -айло) (Самійло, Михайло, Бавило, Гаврило, Да-нило, Кирило, Корнйло, Шило, Шумйло, Гакало, Шта-кало, Гримайло, Недбайло), прізвища на -но (Лахнб,Брахнб), назви на -ро (Дніпро).

Іменники чол. роду на -о відомі нашій мові здавна;вони засвідчені в давньоруських пам'ятках і особливошироко вживані були в староукраїнській мові ]. Такііменники € і в інших слов'янських мовах2, однак вукраїнській вони найбільш поширені.

Поява цих утворень пояснювалась по-різному. Однівважали їх наслідком аналогії до кличн. відм. на -овід іменників чол. роду колишніх а-основ типу воєводо,старосто, Сиво, Кузьмо (О. О. Шахматов, М. К. Грун-ський, Л. П. Якубинський), інші (В. Шимановський,В. Сімович) пояснювали ці форми вимогами евфонії.На їх думку, поява форм на -о була зв'язана з редук-цією (занепадом) глухих голосних звуків у кінці слів.Унаслідок цієї редукції в ряді іменників чол. роду ство-рювалися незручні для вимови кінцеві сполуки приго-лосних звуків. Незручність усувалася шляхом додаван-ня звука -о в кінці слова. Так постали Лавро з Лавръ,Марко з Маркъ, Петро з Петръ і под.

По-іншому розглядає форми іменників чол. роду на-о С. П. Самійленко. Насамперед дослідник не пого-джується з поширеною думкою, що первісно всі іменни-ки на -о були середи, роду. Він відзначає, що іменникичол. роду на -о в українській мові різного віку. Наяв-ність утворень чол. роду на -о в багатьох слов'янськихмовах свідчать про їх давність. Закінчення -о в цих

' Див.: С. П. С а м і й л е н к о , Нариси з історичної морфоло-гії української мови, ч. І, К-, 1964, стор. 109—110.

2 Див.: В. С і м о в и ч , Українські йменники чоловічого родуна -о в історичному розвитку й освітленні, Прага, 1929, стор. 3.

83

іменниках, як і у відповідних іменниках середи, роду,є залишком суфікса колишніх о-основ, подібно до того,як цей основотворчий суфікс зберігся в давньоруськійфлексії дав. відм. мн. тшіу столомъ. Слідом за А. Крим-ським С. П. Самійленко твердить, що імена типу Марко,Кирило, Павло поставали за зразком давнішних утво-рень на -о. Найпізнішими є новотвори типу татусьо.Грйньо. Автор уважає, що не лише давньоруські, але йпізніші утворення типу братко зберігають у наз. відм.одн. перетворений у флексію основотворчий суфікс -о.Занепад редукованих ъ і ь і зв'язані з цим фонетичніпроцеси сприяли збільшенню кількості утворень на -оза наявним у мові давнім зразком ! .

Погляд С. П. Самійленка нам видається прийнятним.Правда, мабуть надто категоричним є його запереченнячинника милозвучності в процесі творення іменників на-о. Наявність у пам'ятках і говорах рідкісних форм ізвставним о типу Карол, Павол, Марок2 свідчить пророль евфонії в утворенні наз. відм. одн. від колишніхформ з двома кінцевими приголосними. Очевидно, вна-слідок аналогії до давніх форм на -о, з одного боку, ічерез прагнення до милозвучності, з другого, на певно-му етапі історичного розвитку української мови булодуже продуктивним творення іменників чол. роду на -о.Природно, що ці складні процеси зумовили наявністьу сучасній українській літературній мові і в говорахподвійних (і потрійних) форм: «Реве та стогне Дніпрширокий...» (Шевч.); «Та й за Дніпер уже хоче військоперегнати» (Руд.) — «Несе по Вкраїні Важкі паропла-ви Дкімро-чародій!» (Ол.); «На Дністр занесеся...»(Шашк.); «Вставай, старий, вставай, давно вже всталиРейн і Волга і Дністер» (Тич.) — «...блищить Дністро...»(Рил.); «Який-то з його майстер буде!..» (Шевч.)—«Здосвітку ще майстро Світло засвітив...» (Щог.); «Гістьтут був до тебе, Вутанько» (Гончар)—«Будять тебе ажтроє гостей •— Що перший гостьо — ясен місяцю, а дру-гий гостьо — красне сонечко... А третій гостьо — дробендощику» (пісня); «Розлетівся і мій гурток, як кажуть,

1 Див.: С П. С а м і й л е н к о , Нариси з історичної морфо-логії..., стор. 110—111.

2 В. Ш и м а н о в с к и й , Звуковые и формальные особенно-сти народных говоров Холмской Руси, Варшава, 1897, стор. 76.

84

з тріском, а його ватажок вилетів з того села назавжди»(Вас.) — «А ватажко сивий Мадей Зморщив густі бро-ви...» (Ваг.).

У говорах, а також і в літературній мові зустрі-чаються подвійні пестливі форми переважно ро-динних назв і чоловічих імен на приголосний звук і на-о: браток — братко, братунь — братуньо, бра-тусь — брату сьо, дідунь — дідуньо, дідусь — дідусьо,сватань — сватуньо, татунь — татуньо, татусь — тату-сьо, Г ринь — Грйньо, Івась — Івасьо, Лесь — Лёсьо,Луць — Луцьо, Михась — Михасьо, Петрунь — Петру-ньо, Петрусь — Петрусьо, Яць — Яцьо.

Дослідники вважають, що такі назви починаютьпоявлятись у XV ст. за аналогією до інших власнихімен на -о і що утворювалися вони паралельно до жі-ночих зменшувально-пестливих імен на -я, можливо, небез впливу польської мови.

З іменників II відміни чол. роду флексію -є маютьтільки утворення з суфіксом -ище, перейнятим від імен-ників середи, роду: «Інколи здіймався такий вітрище...»(Іван.).

Іменники середи, роду з твердим приголосним осно-ви колишніх о-основ та основи на приголосний s у наз.відм. одн. закінчуються на -о (село, озеро, вікно, добро,слово, колесо — в останньому іменнику зберігається ос-новотворчий суфікс -ес), іменники з м'яким приголос-ним основи в більшості відмінків та стверділим шипля-чим колишніх jo-основ закінчуються на -є (поле, море,сонце, перце, плече, явище, прізвище, середовище);крім того, іменники з м'якими приголосними основи тастверділим губним і р мають флексію -а, що відповідаєдавній -bje (уміння, знання, обличчя, полум'я, пір'я),зокрема флексію -а мають іменники із значенням збір-ності (волосся, вороння, терня).

Давні форми іменників середи..роду на -іе, що буликнижними вже за давньоруської доби і в староукраїн-ській мові, у новій українській літературній мові вжи-ваються лише з метою архаїзації чи стилізації як ви-разні старослов'янізми і в живій сучасній мові не вжи-ваються, за винятком іменника євангеліє, що становитьлітературну норму: «...бо усякеє диханіє без чоловічоїпомощі стражда» (Кв.-Осн.); «Небесний царю! суд твійвсує, І всує царствіє твоє» (Шевч.); «Тріщать кістки і

85

тріснуть жовнаки, Тріщать суглоби і материки, І одо-писців рать вбачає, не без блиску,— Блаженствіє і миру тому тріску» (Мал.).

Походження флексії -а відповідно до давньої -bjeпояснюється по-різному. На думку ряду вчених (П. Жи-тецького, О. Огоновського, О. Соболевського, А. Крим-ського, О. Шахматова, С. Кульбакіна та ін.), флексія-а виникла внаслідок фонетичної зміни звука є в пози-ції після сполуки ь і j. Дослідники К. Михальчук,П. Бузук, С. Бевзенко та ін. появу флексії -а пояснюютьнаслідком впливу іменників колишніх основ на приго-лосний типу теля, ім'я. Г. Ільїнський уважав форми на-а результатом синтаксичного процесу — заміни формназ.— знах. відм. фермою родового.

Найправдоподібнішим видається пояснення цих формяк наслідку аналогії до наз. відм. одн. іменників се-реди, роду колишніх основ на приголосний. Посереднімдоказом взаємовпливу між іменниками типу теля і жит-тя можуть бути f свідчення білоруських говорів, у якихпоряд з формами жыцьцё, гальлё спостерігаються ця-лё, парасё. Синтаксичний чинник міг відіграти в цьомупроцесі певну допоміжну роль. Пояснення фонетистівзалишаються непереконливими.

Флексія -а в наз. відм. одн. іменників середи, родухарактерна для південно-східних і частково південно-за-хідних говорів. Приголосні д, т, н, с, ЗІ л, ш, ж, ч перед-bje після занепаду ь унаслідок прогресивної асиміляціїподовжилися (графічно — подвоїлися). Подовжений еле-мент приголосного основи є відповідником колишньогосуфіксального звука j, отже, належить до основи.

У південно-західних говорах перед закінченням -авідбулося стягнення подовжених приголосних основи,що знаходить відбиття і в мові художньої літератури:«І всюди співи, всюди лиш свавіля Що хтось би ду-м а в — тутки все весіля» (Федьк.).

Флексія -є в північних українських говорах (п'ірйе,лист'є) є продовженням давнього закінчення -bje.

Походження флексії -є після м'яких і стверділихприголосних у південно-західних говорах пояснювалосяпо-різному. Дехто вважає її фонетичним відповідникомдавнього закінчення -bje, подібно як у північних україн-ських говорах. Однак інші дослідники переконливо до-водять помилковість такої думки і флексію -є в га-

86

лицько-буковинських говірках розглядають як пізнішеутворення з -а, яке свого часу замінило давнє закінчен-ня -є.

Серед прихильників думки про первісність флексії-є в південно-західних говорах обґрунтовував свій по-гляд тільки К. Дейна. На його думку, флексія -є в пів-денно-західних говорах така ж архаїчна, як і в північ-них, а не походить з а внаслідок фонетичної закономір-ності, за якою після м'яких приголосних звук а пере-ходить у голосні переднього ряду. Доказ такого поглядудослідник убачає в тому, що в говірках поширенняфлексії -є з давньої -bje не збігається з поширеннямпереходу а в є після м'яких приголосних. Однак відсут-ність такого збігу характерна передусім для волинськихговірок, сусідніх з поліськими, у яких флексія -є є дав-ньою. Волинські говірки споріднюються з поліськими йрядом інших рис. У деяких наддністрянських говіркахвідсутність такого збігу може бути наслідком впливуволинських говірок.

У південно-західних говорах у закінченні наз. відм.одн. іменників колишніх jo-основ на -bje виступає нетільки -є, але й інші голосні переднього ряду в повнійвідповідності до зміни а (з а, А ) ПІСЛЯ М'ЯКИХ при-голосних, І стверділих шиплячих.

Форми на -а характерні для найархаїчніших півден-но-західних говорів (карпатських, деяких буковинських,надсянських), і ці говори від східноукраїнських з послі-довним -а географічно відірвані.

Пам'ятки з території південно-західних говорів пе-реконливо свідчать, що колись тут зазначені іменникив наз. відм. одн. відповідно до колишнього -bje малифлексію -а.

Отже, флексія -є і її варіанти в південно-західнихговорах є новотвором, що виник фонетично з флексії -а,яка в свою чергу постала з колишнього -bje, очевидно,за аналогією до іменників середи, роду типу теля.

Подібно як у І відміні роль наз. відм. одн. у мовіфольклору зрідка виконують форми кличн. відм. одн.іменників II відміни, що становить аналогію до відпо-відного явища в білоруській і сербській мовах: «Мійкоханий, гарний сину! Нехай тебе криє боже...» (пісня).

87

Р о д о в и й в і д м і н о к

Іменники II відміни чол. роду в род. відм. одн. маютьзакінчення -а або -у. Історично закінчення род. відм.-а походить від колишніх о-, jo-основ, флексію -у малиіменники й -основ.

Іменники II відміни чол. роду, що належали до ї-ос-нов та основ на приголосний, своєї первісної формирод. відм. -и та -є не зберегли, вони набули флексію -аза аналогією до іменників jo-основ (пор. церковно-слов'янську форму в архаїзованій книжній мові літера-турного персонажа: «...вечеру сущу минувшаго дне, бих,неподвижен...» (Кв.-Осн.).

Форми на -а від цих іменників були панівними вжев староукраїнській мові, однак закарпатські, бойківськіі деякі наддністрянські говірки засвідчують архаїчнуфлексію -є ще й сьогодні (дне, камене, пне, ремёне,тйжне). Мабуть, фонетичним варіантом наведених формабо наслідком впливу іменників жін. роду слід вважатизафіксовані в деяких південно-західних говорах формина -и (камени, грёбени, пдломени).

Іменників, що належали до й -основ, було небагато,а два з них — син і віл у формі род. відм. одн. підпаливпливу іменників колишніх о-основ. Проте невеликакількість решти іменників u -основ (медъ, домъ, садъ,вьрхъ, полъ, солодъ та деякі інші) у цій формі впли-нула на дуже чисельну групу іменників колишніх о-,jo-основ. Вплив цей простежується вже в найдавнішихслов'янських пам'ятках.

Причина такої індуктивності іменників колишніхй-основ вичерпно не з'ясована. С. Обнорський уважав,що індукція колишніх и -основ у род. відм. одн.,як і в місцевому, здійснювалась на акцентуаційній ос-нові. Однак історія форм род. відм. одн. іменників чол.роду в усіх слов'янських мовах такої думки не під-тверджує; скрізь виділяється вага передусім семантич-ного чинника.

На думку Л. А. Булаховського, у поширенні формрод. відм. одн. іменників колишніх й-основ на о-, jo-oc-нови істотну роль відіграли часто вживані слова медъ,солодъ, що означали речі великого у свій час економіч-ного значення; під їх впливом почали приймати флек-сію -у інші, спочатку близькі за значенням іменники,

88

як-от: хмель, воскъ. За спільністю вживання тількив однині, на думку Л. А. Булаховського, закінчення -унабували також власні географічні назви, крім назвміст з прикметниковими формами на -ів, -ин (останнівпливали на оформлення род. відм. й інших назвміст)"'.

Таке пояснення причини первісного впливу й-основна о-, jo-основи видається мало ймовірним. Адже спо-чатку впливу й-основ підлягала невелика група імен-ників о-, jo-основ. У давньоруський період зазначенаіндукція (вплив) не була інтенсивною. У староукраїн-ській мові на різних етапах цей вплив був різний:у грамотах XIV—XV ст. поширення форм з -у на імен-ники колишніх о-, jo-основ ще незначне2, у пам'яткахXVI ст. воно стає вже дуже помітним3. Отже, най-більш масово іменники колишніх о-, jo-основ почалинабувати флексію -у відносно пізно. Очевидно, важли-вим моментом для цього було усвідомлення форм на-а як таких, що властиві назвам істот і конкретнихпредметів, а форм на -у як таких, що властиві іменни-кам на означення сукупності, масовості або предмет-ної невиразності, абстрактності, що в множині не вжи-ваються. Адже в основному за таким семантичнимпринципом розмежовуються іменники з флексією род.відм. -а та -у і в інших слов'янських мовах (за винят-ком сербської, де в род. відм. одн. іменники й-основвпливу на інші основи не виявляли).

У процесі історичного розвитку української мовикількість іменників з флексією в род. відм. одн. -у що-раз збільшувалася.г Зазначимо, що аналогічне явищеспостерігається і в інших слов'янських мовах4.

Точно розмежувати в сучасній українській мовііменники чол. роду з закінченням -а або -у важко,оскільки процес нормування відбувається й досі. Про-

1 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , Розвідки в ділянці граматичноїаналогії в слов'янських мовах.—«Мовознавство», № 8, К., 1936,стор. 50—57.

2 W. K u r a s z k i e w i c z , Gramoty halicko-wo yn'skie XIV —XV wieku.— Studium jszykowe, Krakow, 1934, стор. 107.

3 I. M. К е р н и ц ь к и й , Система словозміни в українській мовіна матеріалах пам'яток XVI ст., К-, 1967, стор. 22—40.

4 С. П. О б н о р с к и й , Именное склонение.., вып. 1, стор. 98—99; S I o n s k i , Historia j^zyka polskiego wzarysie, Lwow—Warszawa,1934, стор. 146.

89

те на деякі правила щодо цього і на певні тенденціїможна вказати.

Насамперед слід зауважити, що в сучасній україн-ській мові закінчення -а, -у часто зумовлюються змі-стом іменника. Так, флексію -а мають іменники, щоє назвами істот, зокрема загальними і власними наз-вами людей (за винятком збірних назв типу люду,народу): робітника, колгоспника, тракториста, артиста,відмінника, студента, інтелігента, професора, доктора,директора, читача, ткача, товариша, учителя, учня,хлопця, стрільця, героя, водія, Івана, Михайла, Шевчен-ка, Стефаника, Мартовича; назви тварин: пса, вола,вовка, сома, вужа, їжака, жука, півня, горобця, коня.

Назви неістот можуть виступати з обома флексія-ми, і для них трудно визначити послідовні правилавживання того чи іншого закінчення. Однак у ціломудеякі семантичні групи іменників, для яких характернеодне тільки закінчення, досить виразні.

У літературі часто спостерігаються хитання і щодоформ, нормативність яких сучасним правописом більш-менш усталена. Правда, у виданнях здебільшогота чи інша форма певного іменника не обов'язково на-лежить авторові, частіше редколегії чи редактору, тарізнобій форм все одно ілюструватиме хитання.

Так, закінчення -а характерне для назв конкретнихпредметів, що вживаються в однині і множині: ножа,молота, трактора, зошита, ключа, обруча, меча, стіль-ця, олівця, поршня, чобота, піджака, рукава, бублика,книша, пирога, лоба, носа, вуса, зуба і под.

Приклади хитання. «І я, може, й необачно, по-годився позувати для бюста» (Кулик); «...дружиназразу нетерпляче надриває його [конверт], бігаєочима по рядках, потім ахає і знову притискаєлист до бюсту» (Ст.); «Сидить батько кінець сто-ла...» (Шевч.); «Біля столу скульптора — мольберт...->(Полт.); «...немов опекла пальці об клавіші інструмента»(Ле); «...тільки біда, що не вмію просто з голосу пи-сати, без помочі інструменту» (Л. Укр.); «...Він тількощо роздягсь з каптана...» (Котл.); «Ну то й що?—спи-тав Горпину Яків, стаючи перед нею гордо і закладаю-чи руки позад каптану» (Мирн.); «Тимко сідає на лаву,а Марко ліпиться до одвірка» (Тют.); «Він спробувавпритулити альбом до одвірку...» (Тулуб); «Весь час

90

музика органа, дуже тиха» (Довж.); «Праворуч му-зична скринька у вигляді органу» (Гал.); «...перепрошую-чи, підвівся з ослона» (М. Стельмах); «В хаті, перед сто-лом, на обох кінцях ослону, сиділи ще дві невістки»(Вільде); «Бенедьо все ще стояв край порога з мішкомна плечах» (Фр.); «Кожна крапля поту твойого, Кожнакрапля твоєї крові Наближає тебе до порогу, Де ти зрісу теплі і любові» (Рил.); «...закручений клуб... ременя...»(Янов.); «Далі повіту чоловік не виїжджає, опріч ре-меню, нічого не носить, живе на язиці і нагаях, а тежіз себе діяча революції корчить» (Ст.); «...слина стікалацівкою з рота...» (Коцюб.); «...Розхрістана, боса, 3 ротупіна...» (Шевч.); «Мухи роєм носилися над його жир-ним лицем, кім'яхом обсіли коло носа, очей» (Мирн.);«От лихо собаче! — Йому я промимрив з-під носу; Взявсурму, пакета, коня окульбачив І сивим по шляху давчосу» (пер. Стар.).

Серед назв населених пунктів більшість має тількизакінчення -а: Києва, Харкова, Львова, Житомира,Луцька, Ніжина, Тернополя і под. Назви деяких міст,що за сучасним правописом мають уживатися в роп.відм. з закінченням -а, не сприймаються як неприрод-ні і з флексією -у: Ромодана і Ромодану, Ленінградаі Ленінграду, Рима і Риму, Парижа і Парижу, Лондо-на і Лондону, Вашингтона і Вашингтону тощо.

Закінчення -а мають назви рік з флексійним наго-лосом: Дніпра, Дністра, Дінця. Однак для назв рікз ненаголошеною флексією і для більшості інших геог-рафічних назв (озер, гір, островів, півостровів, обла-стей, країн тощо) характерне закінчення -у: Дону,Дунаю, Єнісею, Сейму, Гангу, Нілу, Рейну; Байкалу,Хасану, Мічігану; Алтаю, Уралу, Паміру; Сахаліну;Кріту, Цейлону; Криму, Донбасу, Кавказу, Казахстану,Сибіру, Афганістану, Ірану, Китаю та ін.

Для деяких географічних назв можна зустрітиобидві форми: «Ви не знаєте князя Данила?.. Воло-даря всіх земель, усіх осель і міст від Сяну аж доДніпра, від Карпат аж до устя Буга?» (Фр.); «Далекодесь з-понад самого Бугу сірою грудочкою покотивсяу село заєць...» (Ст.); «Признавайся: було там у нихВіщування старинне, Що від дуба й дванадцяти гільВласть Єгипта загине?» (Фр.); «...олександрійськийкозолуп, великого і малого Єгипту свинар...» (Гончар).

91

Усталеними в сучасній українській мові є формина -а від назв мір довжини, ваги, часу; також від назвмісяців, днів; від числових і грошових назв: метра,кілометра, гектара, літра, кілограма; тижня, місяця;понеділка, вівторка, четверга; січня, травня; десятка,мільйона, мільярда; п'ятака, карбованця, червінця.Виняток становлять форми від часових назв року, віку.

Наукові й технічні терміни іншомовного походжен-ня, а також українські суфіксальні терміни здебільшо-го закінчуються на -а: квадрата, радіуса, ромба, діа-метра, сегмента, сектора, куба, синуса, конуса, суфік-са, атома, іменника, займенника, прикметника, відмін-ка, трикутника, чисельника, знаменника.

З назв танців закінчення -а мають ті, у яких флек-сія наголошується: гопака, тропака, козачка; інші назвитанців та ігор звичайно можуть мати обидві форми:вальса і вальсу, фокстрота і фокстрдту, краков'яка ікраков'яку: «... а хоть ноги потомлені, до круглогорвалися танка...» (Шашк.); «Під час танку, коли трап-лялися перерви й переходи, вона любила зайвий разупевнитись, що ми сидимо в залі...» (Янов.); «Веселиймотив вальса розлився по веселій світлиці» (Н.-Лев.);«Над нічним осіннім парком попливли томливі звукивальсу» (Донч.); «Вольдемар покрутившись біля дзер-кала і наспівуючи мотив фокстрота та притоптуючи, ви-ходить на кухню» (Мороз); «...не вмію танцюватифокстроту» (Мик.).

Деякі із зазначених назв мають лише закінчення-у: танцю, балету, боксу, тенісу, футболу.

Назви приміщень, будівель та інших споруд під на-голосом мають звичайно флексію -а: хліва, бліндажа,млина, куреня; не під наголосом тільки -у або обидвазакінчення: льоху, залу, поверху, універмагу; сараюі сарая, карнизу і карниза, намёту і намёта тощо.

Приклади з художньої літератури засвідчують біль-шу кількість відповідних іменників з обома формами,ніж це допускає сучасний правопис: «Побігла з кри-ком вокруг вала...» (Котл.); «К старій з поклономпідступивши, На оберемок ухвативши, В землянку звалу потаскав» (Котл.); «Ударив ранковий гудок з-завокзала» (Перв.); «Спорожнів перон вокзалу» (Довж.);«Ні, тута не лежить краса гарема...» (Л. Укр.); «Сто-ять з гарему звалища сумні...» (Л. Укр.); «Ей, коби

92

дід мій та підвівся із гроба» (Стеф.); «А тепер він...прийшов до гробу Острозького...» (Тулуб); «...пшени-цю сіяв на чотирьох углах дома...» (Н.-Лев.); «...неміг назвати своїм нічого, крім свого одного дому з са-дом...» (Фр.); «Марія зараз підійшла до печі й узяласірники з карниза» (Гол.); «...лівою рукою державсякарнизу...» (Фр.); «Гануш взяв матерію під пахву, на-кинув на свої настовбурчені кучері німецького карту-зика й вискочив з магазина...» (Н.-Лев.); «ДорогоюТимко зустрів Павла Гречаного, що повертався ізсторожування від магазину» (Тют.); «...Але ми — чому,і сам не знаю,—не дали зірвати їм моста» (Сое);«Ой ти, дівчино Божого зросту! Вийди до Гаю Абодо мосту» (Кост.); «З-за окопа визирнули сосни...»(Коцюб.); «Але ось атака докотилась до окопу»(Довж.); «Од брам далекого палаца...» (Щог.); «Відмонументального Палацу культури, з колонами і ма-сивними арками, долинає спів радіоли» (Руд.); «Самізнаємо, що з доброго плота добрий кіл» (Панч);«Співа про дрімоту коло того плоту...» (Мал.); «Осьдвоє хлопщв із левади з зеленню пролопотіли до са-рая...» (Гол.); «Ач як наша дівчина прибралася!—крикнув до неї з сараю Свирид» (Мири.); «Куди неглянь — все світ, ні тина, ні воріт» (Гл.); «...біля тинупромайнула темна ряса...» (Ст.); «Ох, та ж ти, малимще бувши, бігав з храма по промінню і по морі середбурі, мов по суші ти ходив» (Фр.); «Вони доліталидесь зверху, як із хорів величезного храму...» (Гончар).

Закінчення -у в род. відм.*Ьдн. властиве іменни-кам II відміни чол. роду, що означають назви ре-човин, маси, матеріалу: кисню, водню, азоту, газу, гіп-су, піску, цукру, чаю, мёду, рому, квасу, соку, лісу, снігу,льоду, шовку, гороху, ячменю, воску, металу,напою.

Обидва закінчення може мати іменник сир: «.. узя-ла... сиру...» (Кв.-Осн.); «...тут люди мають доволі...молока, сира та масла...» (Н.-Лев.).

Інші випадки, коли іменники зазначеної семантич-ної групи набувають закінчення -а, зумовлюються спе-цифічними факторами: персоніфікацією, фразеологіч-ними зрощеннями тощо: «Край просіки росли кущіколючого терну» (Донч.)г, «Ще хіба би терна нам про-сить, Може терен захоче» (Фр.); «...набрав киселю

93

в мисці...» (Гол.); «...І всім дадуть нам киселя...»(Котл.).

Як правило, флексію -у мають назви збірних по-нять: загалу, загону, натовпу, активу, ярмарку, базару,хору, оркестру, флоту, товару. Певна група іменниківіз значенням збірності зафіксована в літературі з под-війними формами — з -у і -а: «...вже їх до гурту неприймають...» (Л. Укр.); «А в стані козачім на сходігурта Йде рада остання...» (Стар.); «Але сподом вона[ніч] ворушилась, жила, двигтіла і хвилювалась хви-лями чорного люду, невидимим припливом тіл» (Ко-цюб.); «І мертвецька тиша залягла На устах всьоголюда, І жахнувсь Авірон, і поблід, Сподіваючись чуда»(Фр.); «А в Києві мене догнала звістка, Що вмерпоет народу...» (Рил.); «Оце я думаю, брати, Про до-лю рідного народа...» (Граб.); «...вибирає з арештант-ського табуну свою жертву» (Збан.); «До кобилячоготабуна потрапить...» (Янов.); «Панові треба було знат-ного роду, багатства...» (Мирн.); «...Тетви давногорода...» (Шашк.); «Сашко, було, в рівчак Спускає пе-реправу флоту, Або гуляє в розбишак» (Рил.);«...Вступитися за Троян просила, Щоб флота не лишив-ся син» (Котл.).

Флексію -у мають іменники — назви рослин і рос-линних масивів: ковилю, щавлю, барвінку, очерету,бур'яну; лісу, гаю, саду, хоч серед останніх зустріча-ються подвійні форми: «В село із лісу Вовк забіг...-»(Гл.); «Візьми, візьми мене з собою, ми підем тихопосеред ліса мрій і згубимось обоє помалу, вдалині»(Л. Укр.); «І повіє огонь новий 3 Холодного Яру»(Шевч.); «...прірва стрімкого скалистого яра...» (Фр-);«Все лунає з-за гаю, гуркоче і гуде...» (Сос); «Виходь,виходь, пане гетьмане, До Ліванського гая...» (пісня);«Ой, повій, повій, вітре, через море Та з ВеликогоЛугу...» (Шевч.); «...Ридає хор, мов дикий вітер з лу-га...» (Л. Укр.); «їх перший марш був до байраку...»(Котл.); «Жили в гущині глибокого байрака Страшен-ний Лев, всесвітній Лис, Бурлака-Вовк і наш Сірко-Собака...» (Гл.).

Для суфіксальних іменників — назв рослинних ма-сивів з наголосом на закінченні підручники і сучаснийправопис рекомендують закінчення -а, однак у прак-тиці ці іменники звичайно зустрічаються з обома

94

флексіями; роль відіграє тут значення збірності, за-галом характерне для іменників із закінченням -у:«Микола вийшов із вишняка и попрямував до хати*(Н.-Лев.); «Тут була хаща молодого вишняку...»(Довж.); «Щоб літо йшло з тобою, Твоєю стороною,Щоб дихало сосною І листом дубняка...» (Ющ.);«Ми далі ідемо кущами дубняку...» (Гонч.); «Які хащічагарника!» (Смол.); «...вподовж до самої річки про-між високих лип і ясенів і густого чагарнику протоп-тана була стежка» (Стор.).

Назви установ, закладів, організацій звичайновживаються з флексією род. відм. одн. -у: університе-ту, інституту, арсеналу, трибуналу, заводу, клубу, шта-бу, радгоспу. Однак нерідкі випадки хитання і в ційсемантичній групі іменників: «Через тиждень ПетруУраду та Букан повернулися з острогу...» (Чаб.);«...прийшлося із острога викупати» (Кв.-Осн.); «Під-нявши баклаги та мерщій до табору, не оглядаю-чись...» (Кв.-Осн.); «А як з табора вийшов у степ, Тоще гори горіли...» (Фр.).

У курсах граматики і в сучасному правописі біль-шості назв просторових понять приписується закінчен-ня -у, певній тільки частині -а: хутора, берега, горба,острова тощо. Слід сказати, що цим правильно відоб-ражається провідна тенденція в сучасній українськійлітературній мові, хоч на практиці щодо цього тежспостерігається хитання, найчастіше такі назви зустрі-чаються з двома закінченнями: «Козаки рушили з дво-ру» (Довж.); «Козак із двора коника виводить» (Бор.);«Смеркає вже; ніде ні шляху, ні кургану» (Шпиг.);«Василь Карпович першим став спускатись з кургана»(Гончар); «На розі цієї вулиці та розлогого майда-ну стояла хата...» (Коп.); «Вступають воїни в древ-ній круг майдана...» (Баж.) ; «...чула крижаний подихарктичного океану...» (Гончар); «Постала туга, сномважким приспана, Постала велетом і досягла до хмар,Жаль запалав, прибоєм океана Загомонів його страш-ний пожар» (Л. Укр.); «Боги з Олімпу зглянулись насльози...» (Л. Укр.); «Не думав і не сподівався, Щобхто з Олімпа кучму дав» (Котл.); «Ти кленеш, як твоюсліпоту Ткнув промінчик пожежі, В якій я живу "Івін — понад всі Часу й простору межі» (Фр.); «Чи зга-дали хоч раз ви про мене в тюрмі, Як про вас я

95

спогадую хвора? Як ростинам бракує життя в вог-кій тьмі, Так обом нам бракує простора» (Л. Укр);«І проворна, і жартовлива була, та таки і світу вида-ла...» (Кв.-Осн.); «За сльозами за гіркими і світа небачить» (Шевч.).

Назви явищ природи, як правило, мають у род.відм. одн. закінчення -у: дощу, вітру, буревію, морозу,снігопаду, урагану, вогню. Однак хитання спостері-гаються і серед цих назв: «Так пий же... Янтар і медгустого листопаду» (Рил.); «Люблю осінній слухатьвальс Замріяного листопада» (Hex.); «Схотілось сонця,веселого шуму ріки...» (Коцюб.); «Ой, не «зеленого шу-ма» співала Вічно-смутная сосна...» (Л. Укр.).

Для назв почуттів (жалю, гніву, болю, стиду, страху,настрою, суму і под.) закінчення -у є нормативним; од-нак порушення цієї норми в літературній мові нерідкі:«Кінчай же, каже, й сміливіш дери вже й шкуруна паси, То, може, плакать нас навчиш Або ще й духунаддаси» (Сам.); «Голос духа чути скрізь...» (Фр.);«Безпощадній зброї сміху Я боюся піддаватись...»(Л. Укр.); «...Тепер з тебе яка утіха? Ніхто не гляне ідля сміха...» (Котл.); «Соломія од сорому подаласьчерез поріг у сіни» (Н.-Лев.); «Звучать слова без соро-ма: Дискримінації нема» (Рил.); «Троянці з страхузадрижали...» (Котл.); «Великії у страха очі...» (Котл.);«Питала я: хто тебе з уму з розуму зводить?» (Вовч.);«Над силу ума Вже дужчої сили й на світі нема» (Мо-ва). Наведені форми духа, страха вмотивовуються пер-соніфікацією.

Закінчення -у в род. відм. одн. характерне такождля іменників інших семантичних груп, як-от: для назвпроцесів, станів, властивостей, явищ суспільного життя,абстрактних понять тощо: руху, льоту, стану, спокою,крику, кашлю, клопоту, ритму, ремонту, спорту, коло-риту, інтересу, характеру, розуму, експерименту, рейду,маршруту, почину, опору, вчинку, побуту, арешту, сві-тогляду, прогресу, соціалізму, комунізму, романтизму,реалізму, матеріалізму та ін.

Сюди належить велика кількість іншомовних запо-зичень, інтернаціоналізмів, що виражають назви аб-страктних понять або таких, що асоціюються з аб-страктними назвами.

96

Свідченням хитання у назвах цього типу можуть бу-ти такі приклади: «...Байдуже те йому, що потом трудусвого Панам пановання дає» (Фр.); «Я — не Єсенін,я — Сосюра, поет труда і комунар» (Сос); «Летить ме-телик на вогонь 3 розгону, стрімголов» (Бичко); «Ді-ждавсь і зо всього розгона Вліпив такого макогона, Щопан Галес шкереберть став» (Котл.); «Мій стан бувподібний до сну...» (Фр.); «Маруся^ііби прокинулась оддумок та мрій, яд од сна...» (Н.-Лев.); «...він утік відних, і від їхнього обіду» (Ст.); «...а що мужики їх тадіти без обіда, так то їм і дарма...» (Кв.-Осн.); «...тіль-ко лічаться на службі, щоб добути чину» (Мирн.);«...Послав послами до Латина Од імені свого і чина...»(Котл.); «В цей час військовий писар подав йому умо-ви миру...» (Довж.); «Коли ж до мира я поміха, ...Іду...»(Котл.); «...в шкільному курникові сидів за незнання за-кону божого» (Тют.); «Не ховайте, не топчіть Святогозакона...» (Шевч.); «Надія Бугрик не все ще виконалаз його заповіту» (Шиян.); «Він іде на широкий майдан.Де намет заповіта Простяга свої штири роги В штиристорони світа» (Фр.); «...звичаю козацького наберешся...»(Шевч.); «Але і тоді в йому малось дві церкви, И зви-чая держалися там...» (Щог.); «...він не міг видавити анізвуку» (Іван.); «Боже мій, що може зробити з людиноюгеніальне поєднання звука і слова» (Ст.); «Такого тягарускала на собі не здержала би» (Стеф.); «...зараз зможезвільнитися від усього свого тягара новин» (Соб.);«...Се що проценту не лупили...» (Котл.); «...процентане хочу» (Ст.); «По руках ходили списки віршу, напи-саного студентом Добролюбовим...» (Іван.); «Вона[природа] — н е тільки тема вірша...» (Рил.); «Але гріхмусит бути, так зайшло, шо без гріху не обій-деси» (Стеф.); «...Хто ж єсть на світі, щоб був безгріха?» (Котл.); «Минулося, розійшлися, І слідуне стало» (Шевч.); «Гей, земле наша молода, РяснаКраїно Рад! Хай тінь ворожого сліда Забуде ріднийсад» (Рил.).

Деякі іменники набувають закінчення родового від-мінка одн. -а або -у залежно від певних граматичнихознак. Так, закінчення -у характерне для префіксаль-них безсуфіксних утворень на означення дії або стану.Важливу роль тут відіграє ненаголошеність флексії:виразу, вигуку, вибою, вигляду, виклику, вибору, нага-

ру, наділу, наказу, відходу, відсіву, відгуку, поділу, по-казу, приходу, успіху, запису і под. Однак літературазасвідчує хитання і серед цієї групи іменників: «Ідучив колоні на далекі вогневиці гаснучого заходу, Хаєць-кий чуйно ловив ніздрями знайомі з дитинства запахивесняних, розпарених за день полів» (Гончар); «...Захо-да сонця дожидає» (Шевч.); «...На колінах лізли допрестолу...» (Л. Укр.); «...од глибокої тюрми Та до ви-сокого престола — Усі ми в золоті і голі» (Шевч.); «Іот батько з сином замість привіту після довгої розлукипочали молотити один одного» (Довж.); «Озовися, мійдруже, до мене, Твого слова не чула я з літа, Бо япрагну від тебе привіта, Як дощу деревце те зелене»(Л. Укр.); «Хтось-таки був гукнув з коридора— а зчим, мовляв, ^ибігати, без припасу гниди не вб'єш, ато ж таки військо оружне» (Гол.); «Послав гінця до бо-гомаза, Щоб малювання накупить, І также розного при-паса, Щоб що було і їсть і пить» (Котл.). Випадки вжи-вання зазначених -утворень з флексією -а переважнообумовлені семантично (іменники виражають назвиконкретних предметів — засіка, заступа, засува, престо-ла тощо).

Іменники з суфіксом -ок, якщо вони не означаютьречовини, матеріалу, мають закінчення -а: ярка, ліска,лужка, ставка, сніжка, стрибка, ривка, малюнка і под.Суфікс -ок властивий назвам предметів, як-от: кілок,клинрк, млинок, до того ж флексія в таких утворенняхпереважно наголошена, тому й вплив іменників колиш-ніх й -основ на цю категорію слів був обмежений. Протеза умов ненаголошеності флексії і серед таких утвореньзустрічаються випадки хитання: «А він — мов юний ві-тер ранку...» (Сос); «...Встань і ти, моя дитино! Ранкатратити не треба» (Щог.); «Він учився серед недостат-ку...» (Фр.); «Іще там єсть до півдесятка, Но дріб'язокі гольтіпа; В таких не буде недостатка, Хоть в день їхзгине і копа» (Котл.); «...взяли і вписали моє прізвищедо «чорного списку» (Мур.); «...замість списка нашоїсотні» (Кв.-Осн.); «...збираються вже від досвітку»(Гжиц.); «...ще не минуло було рік, а вже одного до-світка на маленькій вишенці зачепився Василь» (Стеф.);«Звила ж я віночок вчора Звечора, звечора 3 зеленогобарвіночку...» (пісня); «Шкода того барвіночка...»(Шевч.).

98

Інколи істотну роль у вживанні форм на -а або -увідіграє наголос; ненаголошена флексія у свідомостімовців сприймається менш виразно і легше допускаваналогійні впливи: стола — до столу, моста — з мосту,суда — до суду тощо.

Окремі іменники в род. відм. одн. вживаються з за-кінченням -а або -у залежно від їх змісту. У цьомувиявляється тенденція мови закріплювати за синоніміч-ними граматичними формами семантичні відтінки. Зви-чайно закінчення -у характерне для випадків, колиіменник уживається в узагальненому, збірному або пе-реносному значенні: «Чоботи командуючого заскрипіли,і він потягнувся до телефонного апарата...» (Куч.);«Головою мав їхати один бухгалтер. Але Мар-ченко, з апарату Раднаркому, чомусь попросився

.очолити комісію» (Ле); «А-а... так горілку булоколи пить, а акта і ніколи составите...» (Мирн.);«Зав'ялов не вперше грав у виставі, яка йшла сьогодні,але ніколи ще він не проводив заключного акту з та-кою силою, як цей вечір» (Дмит.); «...ні на секунду незатримав жодного блока обличковання тунелю...» (Ле);*«Старший наглядач жіночого блоку в Маутхаузені. Зхлистом в руці» (Ю. Бедзик); «Ся нитка зелена, що мовтота гадина, Оце здовж загона снує,—Се... межа...»(Фр.); «...вертається... командиром повстанського заго-ну» (Гончар); «...із-за кожного каменя... слідкує чиєсьоко...» (Гончар); «...Тільки не клали тобі граніту, Ти жт©го каменю ніс по світу!» (Мал.); «Най росте собі кед-рина До божої волі, А для трупа, для старого Буде ітополі» (Руд.); «Ой не клюйте, гайворони, чумацькоготрупу» (Шевч.).

За сучасним правописом іменник лист має закінченаня -а, коли йдеться про папір, та -у, коли мається наувазі природний лист: «И на другий день листа не бу-ло» (Коцюб.); «Між деревами, в наметах рудого листу,щось пахло...» (Коцюб.).

У мові художньої літератури та фольклору можназустріти назву природного листу з обома закінченнямина порушення тенденції до вживання флексії -у із збір-ними назвами: «Ой є тото, наші панки, много товари-ства, Як у лісі в Медоборі букового листа» (пісня).

Менш чіткі, ніж у літературній мові, правила вжи-вання флексій -а та -у в род. відм. одн. іменників чол.

99

роду II відміни виявляють народні говори. Діалекти ве-ликою мірою є джерелом хитань у вживанні форм на-а та -у в літературі, хоч загалом семантичні основивживання обох флексій у літературній мові і в говораходні й ті'ж.

Правда, в поліських говірках інколи зустрічаютьсяформи на -а від іменників, що в інших говорах і в лі-тературній мові мають флексію -у (світа, луга, степа,майдана, бока, обіда тощо). Можна допускати, що вархаїчних поліських говірках вплив колишніх й -основна інші іменники чол. роду до певної міри був обме-жений.

Сучасне вживання закінчень -а та -у в род. відм.одн. іменників чол. роду II відміни — наслідок склад-ного процесу взаємовпливів між формами іменників різ-них колишніх основ на семантичній основі, прояв діїпевних граматичних і акцентуаційних чинників, резуль-тат впливу інших мов, передусім російської і польської.

Процес нормування у вживанні флексій -а та -у вукраїнській мові продовжується й досі.

У родовому, як і в інших непрямих відмінках, імен-ники II відміни порівняно з називним зазнають певнихфонетичних змін. До найпомітніших належать чергу-вання голосних о та є з і та випадання голосних о, є.Ці зміни відбуваються загалом у відповідності з фоне-тичними законами сучасної української мови. Аналогій-ні чинники інколи порушують фонетичну закономірність(пор. мох— моху, хоч у говорах можлива форма мху,орёл — орла, хоч у лемківських говірках орёла).

Від іменника сон нормативними є форми непрямихвідмінків з випадним о, проте художня література від-биває також форми із збереженням о: «...Нічка приспа-ла всіх, еоном окутала...» (Стар.); «Та так тебе ціп ізвалит на сніп, та й так деревієш до ранку у еону, ажті роса припаде!» (Стеф.).

В іменниках з суфіксом -ець у непрямих відмінках євипадає: кравець — кравця, митець — митця, стілець —стільця. Випадає суфіксальне є також при відмінюваннііменника соловей. Збіг трьох приголосних не перешкод-жає здійсненню фонетичної закономірності (терпець —терпцю), але в окремих випадках за таких умов є невипадає (мудрець — мудреця, мудрецю) або настаєспрощення в групі приголосних (чернець — ченця). Фо-

100

нетичний розвиток давньої форми становить жнець —женця.

В іменниках з суфіксом -ець під впливом форми наз.відм. у род. та інших відмінках голосний основи о нечергується з і: бездолець — бездбльця, борець — борця,ловець — ловця, отець — отця (рідше вітця)к чорномо-рець — чорноморця, прихбдець — прихбдця, дозорець —дозорця, виборець — виборця.

Навпаки, в іменниках кінець, стілець, взірець, острі-вець і основи в наз відм. одн. наявне за аналогією донепрямих відмінків. В іменнику кібець на збереженняі в основі допускається вплив дериватива кібчик К

В іменниках з суфіксом -овець здебільшого вияв-ляється вплив наз. відм. на непрямі: урядовець — уря-довця, народовець — народовця, службовець — службов-ця, науковець — науковця, хоч є чимало випадків про-тилежної аналогії: верхівець — верхівця, фахівець — фа-хівця, початківець — початківця й под.

Деякі іменники мають подвійні форми: сирівець —сирівцю і сировцю, ялівець — ялівцю і яловцю.

Під впливом наз. відм. о зберігається в непрямихвідмінках іменників на -ел: орёл — орла, осёл — осли,козёл — козла, котёл — котли.

Складні іменники з другим компонентом -день привідмінюванні для уникнення збігу приголосних набу-вають вставний звук о в основі: велйкдень — великодня,великодню.., переддень — передодня, передодню...

В іменнику лев при відмінюванні кореневий звук єзберігається як у назві тварини, так і в імені: «Оцейчоловік має очі, як у лева» (Коб.); «В іншому місцінеба бачимо сузір'я Лева» (Цес); «Дядька Лева немана світі» (Л. Укр.). Правда, в художній літературі мож-на зустріти форми без кореневого голосного звука, щоз погляду норми є її порушенням- «...І тут тільки пока-зали Хижість тигра й силу льва» (Фр.).

Певну трудність у літературній мові, зокрема в пе-рекладах, становить відмінювання деяких слов'янськихсуфіксальних власних назв. Ідеться передусім про за-хіднослов'янські назви з суфіксом -ек. Суфіксальнийголосний є в західнослов'янських мовах у непрямих від-

1 Л. А. Б у л а х о в с к и й , Грамматическая индукция в сла-вянском склонении — «Вопросы языковедения», 1956, Ш 4, стор 25

101

мінках випадний. В українській мові суфікса -ек немає.Називний відмінок західнослов'янських назв з суфіксом-ек в українській мові вимовляється подібно до україн-ських назв з суфіксом -ик (унаслідок нерозрізнення вукраїнській мові ненаголошених голосних и та є), як-от:Івасик, Стефаник, Соляник, Ковалик, також столик, но-жик тощо. В українській мові голосний суфікса -ик невипадає. Не випадає при відмінюванні в українськіймові також кореневий голосний є в словах типу глек,грек. За мовним чуттям українців західнослов'янськіназви з суфіксом -ек не сприймаються як відповідникидо українських утворень на -ок, -ець, де голосний випа-дає (Васильок, Довокенок, синок, браток; Максимёць,Лизанёць, хлопець тощо). Тому-то назви типу Гйшеку род. відм. одн. пишуться то Гашка (яку чеській мові),то Гашека (як аналогічні слова української мови).Оскільки традиції написання цих назв з випадним го-лосним ще немає, а загалом іншомовні слов'янськіназви пишуться за зразком українських, правомірні-шими слід уважати написання із збереженням суфік-сального є типу Гашека.

У деяких закарпатських говірках від іменників IIвідміни — власних імен чол. роду зафіксовано формина -и (Петри, Александри), що можна пояснювативпливом румунської мови1 або аналогією до форміменників І відміни. Рідкісне свідчення флексії род.відм. -и від іменника тато («Вертає нам сонце до хати?Обмиймо росою Личенько свіжою, Щоб стались милій-ші для тати!» — Уст.) може бути наслідком впливуіменників І відміни, зокрема часто вживаного порядіменника мама. Однак правдоподібніше, мабуть, пояс-нювати її тут потребою римування.

Форма род. відм. одн. відома (з відома, без відома,до відома) репрезентує іменник; в інших відмінках вінне вживається, разом з прийменником виявляє тенден-цію до переходу в прислівник: «До її відома негайнобуло доведено про несподіваний випадок із Павликом»(Донч.).

До синтаксичних особливостей належать випадки по-занормативного, за походженням діалектного, вживан-

1 І. П а н ь к е в и ч , Українські говори Підкарпатської Русі і•суміжних областей, Прага, 1938, стор. 184.

102

ня наз. відм. мн. замість род. одн. після числівникапівтора, типу півтора роки, півтора кілометри, півторакарбованці».

Конструкції, у яких іменники схід, обід та деякі ін-ші вживаються з прийменниками в формі наз. відм. (досхід сонця, до обід, після обід тощо) становлять фра-зеологізми, близькі за значенням до прислівника, в ме-жах яких нормальні граматичні зв'язки втрачаються. Условосполуці до схід сонця обидва іменники сприй-маються як одна лексема, у сполуках до обід, післяобід форма іменника завдячуєтвся аналогії до структурз наз. та знах. відмінками.

Синтаксично-стилістичне явище становить такожвживання род. відм. одн. замість род. мн. для підкрес-лення відтінку збірності: «Аж кишить Невольника у Сі-ракузах. В льохах і тюрмах» (Шевч.).

Усі іменники II відміни середи, роду в род. відм.одн. мають давнє закінчення -а, що було властиве імен-никам о-, jo-основ: села, болота, ремесла, плеча, прізви-ща, поля, пір'я, насіння.

Частина іменників середи, роду сучасної II відмінипоходить від давніх основ на'приголосний s, однак за-кінчення род. відм. вони одержали за аналогією доіменників колишніх о-основ (чуда, тіла, нёба, слова,колеса).

Іменники чол. і середи, родів колишніх jo-основ задіалектною фонетичною закономірністю переходу голос-ного а після м'яких і стверділих приголосних у голосніпереднього ряду в південно-західних говорах у род.відм. одн. закінчуються на -є, -і (кріл'е, стіл'ц'е, умер-ц'ё, ткаче, ббднар'ё, сподар'ё, дн'е).

Іменник пуття вживається тільки в род.у відм. одн.як елемент сталих висловів та фразеологізмів: «Путтяз того, що ти ганяв... Пустоцвіт сам, і робота твоя пу-ста» (Гончар).

Д а в а л ь н и й в і д м і н о к

Іменники чол. роду з твердими приголосними основив дав. відм. одн. мають паралельні закінчення -ові і -у(дубові і дубу, столові і столу, бригадирові і бригади-ру), іменники з м'якими і стверділими приголосними —-еві ї -у (ковалеві і ковалю, товаришеві і товаришу, ге-роєві А герою).

103

Паралельні закінчення -ові, -еві і -у історично по-ходять від окремих груп іменників, що належали до різ-них основ (форми на -у були властиві іменникам о-ос-нов, закінчення -ови мали іменники u-основ).

Форми на -ові, -еві відповідають поширеним у па-м'ятках староукраїнської мови і навіть мови давньо-руської доби паралельним до форм з флексіями -ови,-еви формам на -ов£ -ев£, що в XVII ст. були вже ти-повими'. Від колишніх форм на -овЪ, -евЪ виводив су-часні закінчення -ові, -еві А. Кримський 2.

Час появи і територія говіркового поширення формна -ові, -еві заперечують думку про те, що постали во-ни під впливом західнослов'янських мов 3 і переконуютьу витворенні їх на грунті української мови 4.

На думку О. Соболевського та інших дослідників, Ъв закінченні -овв, -ев* появився за аналогією до формрод. відм. одн. іменників колишніх ja-основ (землі),дав. відм. одн. іменників колишніх а-основ (женЪ),знах. відм. мн. іменників чол. роду колишніх jo-основ(конЪ). Однак вплив віддалених форм не видається оче-видним. Плутання наз.— знах. відм. двоїни присвійнихприкметників і дав. відм. одн. іменників у витворенніцих форм теж навряд чи можна вважати істотним. Пра-вомірніше розглядати їх як наслідок аналогії до форммісц. відм. одн. типу столі та секундарних (вторинних),типу коні, адже взаємодія між дав. і місц. відмінкамиіменників чол. роду в історії української мови — фактвідомий.

Певне значення в цьому процесі, можливо, мало те, щоятеві закінчення витісняли флексію -и в багатьох ін-ших формах—(на) коні, (на) полі, (на) землі тощо,і, отже, форми з м'яким приголосним перед закінченнямнабирали все більшого поширення, а м'якість приголос-них сприяла переходу и в і.

1 Див.: С. П С а м ій л е н к о , Нариси з історичної морфоло-гії.., стор. 118—120.

2 А. К р ы м с к и й , Украинская грамматика, т. II, вып. 1, М,1907, стор*101—102.

3 М. Г^-у н с ь к и й та ін., Історія форм української мови,стор. 33

4 С. П. Б є в з є н к о, Форми давального однини на -овіукраїнських іменників на тлі загальнослов'янському.— Тези допо-відей IV Міжвузівської республіканської славістичної конференції,Одеса, 1961, стор. 49—51.

104

У південно-західних говорах, де давне -и ятевимифлексіями не витіснялося, аналогійних моментів буломенше (пор. на кони), тому тут збереглося закінчення-ови, -еви.

Звук є в закінченні -еві після м'яких і стверділихприголосних появився за аналогією до інших форм,у яких флексійний звук о чи є залежить від якості кін-цевого приголосного основи (напр., столом, але конём,мечем).

Намагання знайти фонетичні причини появи звуківо та є в цих формах після м'яких приголосних слідвизнати невдалими.

У говорах, а звідси подекуди і в мові художньоїлітератури та в фольклорі закінчення -ові виступаєтакож після м'яких і стверділих приголосних. Наприк-лад: «Він почав дякувати Бенедьові...» (Фр.); «Дайже, боже, здоров'ячко Та й Кармелюкові, Що він даєполіпшення Нашому крайові» (пісня).

Форми на -ові поряд з формами на -еві для імен-ників з м'яким приголосним основи, із стверділим при-голосним та з й фіксуються в усіх південних говорах,де виявлена дія аналогії колишніх й-основ. Форми на-ові та -еві після різних приголосних основи відзначе-но у волинських говірках (з'в'ірові, косардві, злдд'ійо-ві, гол'ійові і коневі, женцеві); закінчення -ові в імен-никах з м'якими і стверділими приголосними основишироко засвідчується в степових говірках (хлопц'ов'і,кон'бв'і, пі$/н'ов'і, дн'дв'і, кушчдв'і, з'в'іров'і, злод'ійов'і).

Дослідники багатьох південно-західних і волинсько-поліських говорів відповідно фіксують паралельні фор-ми на -ови і -еви. Виняток становлять деякі південно-західні говірки, які розмежовують закінчення -ови дляіменників з твердими приголосними основи та -еви дляіменників з м'якими та стверділими приголосними.Правда, звук основи й щодо цього співвідносний лтвердими приголосними (бат'куви, жепнцёви, бугачёви,злдд'ійови).

Закінчення -у та -еві властиві також іменникамчол. роду II відміни з колишніх І-основ (гостю і госте-ві, зятю і зятеві) та основ на приголосний (дню і дне-ві, каменю і каменеві).

Вживання подвійних форм у сучасній мові харак-терне для всіх іменників чол. роду без будь-якої се-

105

мантичної і стилістичної диференціації, але закінчення-ові, -еві найхарактерніші для назв людей і взагалі істот.

Закінчення -у вживається тоді, коли поряд висту-пає кілька іменників з флексіями -ові, -еві іч метоюурізноманітнення форм: Тарасові Григоровичу Шевчен-кові, поету Воронькові. В інших випадках закінчення-у для таких назв сприймається як трохи неприродне,зустрічаються вони найчастіше в літературі минулогостоліття: «...Не беріте далекого шляху; Бо нікому наворогів буде стати, Бо достануся татару й ляху!»(Метл.); «Ой та нікому так, нікому, Та як жовнярумолодому» (Федьк.); «...Псу вільно й на попа брехать,як кажуть...» (Г.-Арт.); «Тільки Гриця із парубківМаруся любила; Тільки Грицю по серденьку Марусяне мила» (Бор.); «...Дала стариганю поклон» (Котл.);«...він навідріз об'явив вітцю, що далі «мучитися втій проклятій школі» не думає» (Фр.).

Іменники чол. роду на -ів (графічно ще -їв) з при-чин евфонії форм дав. відм. з флексіями -ові, еві немають, для них характерне тільки закінчення -у: Льво-ву, Києву, Харкові, острову. Винятки з цього правиланалежать до раритетів: «Я гроші лишу Яковові...»(Стеф.).

Слід зауважити, що вплив колишніх й -основ наінші іменники чол. роду сучасної II відміни в дав.відм. одн. охопив не всі українські говори. Для східно-та західнополіських говорів характерне в цій формідавнє закінчення о-, jo-основ -у. Волинсько-поліські,а також надбузько-поліські говірки мають паралельноформи на -у і на -ові (-ови), -еві (-еви). Щодо степо-вих говорів, то в них, залежно від походження колиш-ніх переселенців, в одних говірках може переважатифлексія -ові (часом -ови), в інших -у, хоч загалом тутзакінчення -у і -ові вживаються за тим же принципом,що й у літературній мові.

Таке територіальне поширення флексій -у і -ови, -евибуло характерне і для староукраїнської мови. В. Ку-рашкевич відзначає, що грамоти XIV—XV ст. з північ-ної території України засвідчують тільки закінчення -у,у галицьких же поряд із закінченням -у виступає флек-сія -ови, -еви'. Обидві флексії фіксуються в мол-

1 W. K u r a s z k i e w i c z , Gramoty halicko-wolynskie, стор. 109

106

давських грамотах XIV—XV ст. Це саме терито-ріальне розмежування в уживанні тільки флексії -уі -у поряд з -ови, -еви, як відзначає І. Керницький, буловластиве і для українських пам'яток XVI ст. '. Правда,в Бориспільських актах XVII ст. іменники — назви лю-дей поруч з формами на -у мають також форми зфлексією -ови, -еви 2.

Форми на -ові, -еві найхарактерніші для південно-східних говорів, поширені вони також у багатьох по-дільських, волинських і волинсько-поліських говірках,також у надсянських, бойківських та лемківських.

Давні форми на -ови, -еви широко засвідч) ють за-хідні говори, трапляються вони також у полтавськихі середньонаддніпрянських говірках.

У південно-західних говорах, за винятком карпат-ських, форми на -у майже не вживаються.

Говіркові форми на -ови, -еви в деяких старих гра-матиках уважалися нормативними, відбиті вони і вмові художньої літератури: «...Ах! прости синови, найне загибає» (Шашк.); <о.Льву такають, а гримаютьослови...» (Фр.); «...ми сипали могилу отсему Шевчен-кови...» (Стеф.); «Тота відьма помогла таке Максимо-ви, як тому хлопцеви» (Стеф.).

У народних говорах і в фольклорі зустрічаютьсяформи дав. відм. від іменників чол. роду II відміни на-і, очевидно, під впливом форм місц. відм.: «Невеликуж Морозенці Та й кароньку пригадали...» (пісня);«Озимини півтори копи, пшениці по копі, Треба добреувиваться хоть якому хлопі» (пісня).

Іменники II відміни середи, роду в дав. відм. одн.мають переважно давнє закінчення -у: селу, прізвищу,морю, пір'ю, знанню. Закінчення -у набули також імен-ники середи, роду колишніх основ на приголосний І:слову, нёбу, тілу, колесу (в останньому із збережен-ням суфікса -ес-) тощо".

Іменники середи, роду з суфіксом -к-, який виступаєпісля суфікса -ат-, можуть мати паралельні закінчення-у і -ові: телятку і теляткові, ягнятку і ягнЛткові, не-мовлятку і немовляткові тощо.

1 І. М. К е р н и ц ь к и й , Система словозміни., стор. 44.2 С. П. С а м і й л е н к о , Нариси з історичної морфології..,

стор. 119.

107

За сучасним правописом і курсами граматики пара-лельні закінчення -у і -ові та -еві допускають два без-суфіксні іменники середи, роду: лиху і лихові, серцюі серцеві. Однак у художній літературі зустрічаютьсяй інші іменники середи, роду, що в дав. відм. одн.' по-ряд з флексією -у можуть мати також закінчення -ові,-еві: «Показав селові синю книжечку» (Стеф.).

Закінчення -ові, -еві іменників середи, роду в літе-ратурну мову проникають під впливом іменників чол.роду та з південно-західних говорів (пор. у поділь-ських говірках Уманщини — лихові, вухові).

У південно-західних говорах іменники середи, родуII відміни на -о, -є можуть мати закінчення дав. відм.-ови, -еви. Окремим говіркам Вінниччини відоме такожзакінчення -і ( в'ікн'і, полот'н'і, серц'і, гн'із'д'і), напев-не, як наслідок впливу місцевого відмінка.

З н а х і д н и й в і д м і н о к

У знах. відм. одн. форми іменників II відміни чол.роду збігаються з формами наз. або род. відмінків.У сучасній українській мові форми род. відм. маютьіменники чол. роду, що означають назви істот, крімзбірних назв типу люд, народ (побачив хлопця, това-риша, коня, півня, вола); збірні ж назви істот та всіінші іменники чол. роду, а також усі іменники середи,роду в знах. відм. одн. мають форму називного (пока-зує інститут, клас, ліс, ячмінь, місто, поле, бойовище,вміння).

Іменники сучасної II відміни чол. і середи, родів(колишні о-, jo-основи, f-основи) спільну форму дляназ. і знах. відмінків однини мали вже за давньо-руської доби. Щодо іменників II відміни чол. роду ко-лишніх основ на приголосний п (камінь, пдлумінь), товони відповідник сучасній формі знах. відм. набулище в дописемний період, і в них за зразком знахід-ного утворилася форма називного (з колишнього камы,пламы).

Форми знах. відм., що збігаються з формою назив-ного, первісні. Цю давню форму знах. відм. одн. дляназв істот відтворює закостеніла прислівникова сполу-ка замуж (за + муж). Заміна колишніх форм знах.

108

відм. формами род. засвідчується вже в найдавнішихпам'ятках. Виникла вона за певних синтаксичних умов.

Оскільки форми наз. відм. збігалися з формамизнахідного, при вільному порядку слів у реченні важкобуло розрізнити підмет (діяча) і прямий додаток(об'єкт дії). Коли в реченні однаковими формами ви-ражалися діяч — істота і об'єкт дії — предмет, тосправу розв'язував логічний фактор. Коли ж діячі об'єкт дії були істоти, тоді та назва, що виражалаоб'єкт, стала набувати іншу форму, спільну з родовимвідмінком. Саме ця форма використана тому, що ро-довий і знахідний відмінки були в тісному семасіоло-гічному і синтаксичному зв'язках. Наприклад, формарод. відм. вживалася для вираження прямого об'єкта,частково охопленого дією (пор. принесли мед і принес-ли мёду).

Заміна давніх форм знах. відм. формами родовогопочалася з іменників колишніх о-, jo-основ, тому щосеред них було найбільше назв істот '. Згодом ця за-міна охопила й іменники інших основ і навіть назвипредметів і понять.

За сучасним правописом і нормативними курсамиукраїнської літературної мови визначається певне колоназв предметів, що можуть мати в знах. відм. форминаз. і род. відмінків (зрізали дуб і дуба, написав листі листа, поставив плуг і плуга, взяв ніж і ножа, давкарбованець і карбованця, поклав олівець і олівця).Однак у практиці літературної мови, зокрема в мовіхудожньої літератури, також у фольклорі такі випадкизасвідчуються дуже широко: «Нехай лиш відтіль уплі-тає І Рима строїти чухрає...» (Котл.); «...то ніччю рояловив, так бджоли йому пику покусали...» (Кв.-Осн.);'«...А ви б списали зараз протокола» (Сам.), «Чи ж вимаєте доброго способа, щоб його відправити?» (Сам.);«Що тут робити? За чоловіка, укоротивши йому віка...»(Шевч.); «...підіймає на лоба важкі, мов ліплені, бро-ви» (Ст.); «...А стиха ж він проїжджає, Дніпра бать-ком назива!...» (пісня).

Збірні назви істот, зокрема людей, у знах. відм.мають форму називного. Однак у певних синтаксичних

1 П. С. К у з н е ц о в , Историческая грамматика русского язы-ка. Морфология, М., 1953, стор. 116—121.

109

умовах, коли немає інших засобів розрізнити діячаі об'єкт дії, від цих іменників у знах. відм. вживаєтьсяформа родового: «...В кормигу запрягав народ наро-да...» (Л. Укр.).

Як видно з прикладів, усі іменники — назви пред-метів і понять у знах. відм. з формою родового маютьзакінчення -а, хоч за інших умов вони вживаютьсяв род. відм. переважно з флексією -у (рою, протоколу,народу тощо). Тут витримується співвідносність з від-повідними формами назв істот, за аналогією до якихі вживаються в формі род. відм. назви предметіві понять.

Форми наз. і род. відмінків у ролі знахідного відназв предметів і понять найчастіше виступають пара-лельно без будь-яких семантичних і стилістичних від-тінків. Однак коли відповідні іменники не позначаютьпредметів побутового вжитку, форми род. відм. у ролізнах. надають мові певного стилістичного забарвлен-ня — пожвавлення, активізації об'єкта тощо.

У деяких випадках від назв предметів і понятьуживається «в ролі знах. відм. тільки форма родового.Це стосується назв ігор і танців: «Ой сяду я під ха-тою, На улицю гляну, Як-то тії дівчаточка... У хре-щика грають» (Шевч.); «Сопілка зуба затинала»; «Са-див крутенько гайдука» (Котл.); тільки в цій формівживаються іменники в деяких фразеологічних зво-ротах, як-от: втерти носа, дати ляпаса, дати про-чухана, піймати дблизня, дати дуба, шукай вітра в політощо.

Паралельне вживання форм наз. і род. відм. одн.в ролі знахідного від іменників чол. роду — назв но-бутових предметів спостерігається в усіх українськимговорах.

О р у д н и й в і д м і н о к

У літературній мові ор. відм. одн. іменників II від-міни з твердим приголосним основи (колишніх о-основ,й-основ та основ на приголосний середи, роду) закін-чується на -ом (дубом, сином, бригадиром, батьком, се-лом, нёбом); іменники з м'якими і стверділими приго-лосними основи (колишніх jo-основ, ї-основ, основ наприголосний) мають флексію-ем (крім іменників середи.

по

роду типу знання): хлопцем, учителем, кобзарём, шко-лярем, ткачем, криєм, гаєм, гостем, днем, морем, полем,плечем, прізвищем.

Іменники середи, роду з м'яким приголосним осно-ви і закінченням у наз. відм. -а (колишніх jo-основ, основна приголосний) в ор. відм. закінчуються на -ам: знан-ням, умінням, пір'ям, -полум'ям. Звук а в цьому закін-ченні появився за аналогією до інших відмінкових фopvlоднини і множини, в яких флексія починається звуком а.

У художній літературі зі стилістичною метою інко-ли вживаються архаїчні книжні форми на -ієм: «Окуйсвою святую силу... Долготерпєнієм окуй...» (Шевч.),«Тільки би вміти його собі з'єднати. Не агітацією, незбуджуванням диких інстинктів, але батьківським, па-стирським наставленієм» (Март.).

У закінченнях ор. відм. -ом, -ем нема зміни голос-них о, є в закритому складі на і через те, що тут о, єне давнього походження; у цих флексіях, що є фоне-тичними відповідниками колишніх -ъмь, -ьмь, звукио, є постали з редукованих ъ і ь.

До найголовніших діалектних особливостей формор. відм. одн. іменників II відміни належить появафлексії -ом після основ на м'які і стверділі приголоснтза зразком іменників з твердими приголосними основи.Інтенсивний вплив форм іменників з твердими приго-лосними основи на форми іменників з м'якими і ствер-ділими приголосними — дуже поширене морфологічнеявище в українській мові, тому вважати зазначеніформи іншомовним запозиченням, як дехто стверд-жує ', нема підстав.

В українських пам'ятках XVI ст. уже поширенівипадки переймання іменниками на м'які і стверділіприголосні основи флексії -ом від іменників з твердимиприголосними основи; найчастіше це стосується імен-ників з основою на шиплячі приголосні та ц 2 .

Це говіркове явище відбито в художній літературі:«...Червона, свіжа, як кислиця, І все ходила павичом»(Котл.); «...Жальом серце бідне моє прозябає. »(Шашк.); «Попід гайом зелененьким Чиста річка те-

1 П о р - М Г р у н с ь к и й та ін, Історія форм українськоїмови, стор 39

2 І М К е р н и ц ь к и й , Система словозміни , стор 47—48

Ш

че...» (Головацький); «З тими чобітьми він сідав наприспу і витирав їх шматиною від пороху і смарувавдьогтьом» (Стеф.).

Форми на -ом (або його фонетичний варіант -ум)від іменників колишніх jo-основ найхарактерніші длябагатьох західних говорів. З південно-східних говорівзакінчення -ом для іменників з м'якими і стверділимиприголосними основи дослідники фіксують у степовихговірках, зокрема в наддунайських, у говірках Оде-щини, як паралельні до форм на -ем у слобожанських,частково в середньонаддніпрянських.

У ряді південно-західних говорів форми на -ом і -емрозрізняються за позицією — залежно від приголосногооснови (секрётаром — конём).

За аналогією до іменників з твердими приголосни-ми основи в говорах закінчення -ом набувають такожіменники серед, роду на -а. У минулому столітті відпо-відні форми засвідчувались у мові художньої літерату-ри авторів із Західної України: «Гордишся, чоловіче,умом твоїм і розумом твоїм, як день світлом, забувшіїна сонце, як в подобі ворона павляним пірйом...»(Шашк.); «Чи я ходжу, чи я ляжу, Житьом прокли-наю...» (Ваг.); «І цвинтар осьде. Як го впарканили,Цаприсом, лавром, зільом насадили...» (Федьк.).

Форми на -ом (-ум) від цих іменників поширенів тих говорах, у яких впливу іменників з твердимиприголосними основи підпадають й інші іменники зм'якими та стверділими приголосними основи, наприк-лад, наддністрянських, закарпатських, степових над-дунайських, подільських.

У північних і південно-західних говорах форми ор.відм. одн. зазначених іменників мають флексію -ем, упівденно-західних також ненаголошену -ім (знан'ём,лйст'ім).

У поліських, також сусідніх волинських говіркахфлексійний звук є зберігається відповідно до збере-ження його в формі наз. — знах. відм. одн; у південно-західних говорах у закінченні звук а перейшов у го-лосні переднього ряду після м'яких і стверділих при-голосних згідно з відповідною фонетичною закономір-ністю. Така діалектна залежність голосного звука уфлексії ор. відм. одн. зазначених іменників від іншихформ свідчить про постання нормативного флексійного

112

а шляхом внутрішньої аналогії (за зразком інших від-мінкових форм з флексійним а) .

Говіркові форми ор. відм. одн. на -ем від зазначе-них іменників середи, роду знайшли відбиття в мовіписьменників Західної України: «...накрив ломачем»(Головацький); «Аби-сте повсихали, керниці, джерела,Камінєм поставали...» (Федьк.); «Обриваються звільнавсі пута, Що в'язали нас з давнім життєм...» (Фр.).«Осінній вітер грався сивим волоссєм дідовим» (Стеф).

М і с ц е в и й в і д м і н о к

У сучасній літературній мові місц. відм. іменниківII відміни має закінчення -і, -у, -ові, -еві. Закінчення -іпоходить з давніх форм місц. відм. о-основ, -у відфлексії місц. відм. колишніх й -основ; закінчення -ові,-еві постали за аналогією до форм дав. відм. і розріз-няються залежно від приголосного основи: -ові висту-пає в іменниках з твердими приголосними основи,-еві — в іменниках на м'які і стверділі приголосніоснови.

Усі ці форми в сучасній українській мові виступа-ють незалежно від того, до яких основ належав від-повідний іменник. Уживання флексій - t та -у незалеж-но від типу основи іменників спостерігається вже впам'ятках староукраїнської мови.

Сучасний правопис і курси граматики українськоїмови намагаються визначити групи іменників з пев-ними семантичними і граматичними ознаками, залеж-но від яких за іменниками закріплюються ті чи іншіформи місц. відм. одн., хоч зазначається, що багатоіменників може вживатися паралельно в усіх трьохформах.

Так, закінчення -ові, -еві приписуються тільки імен-никам чол. роду, що позначають назви істотСна робіт-никові, на учителеві, на школяреві, на волові, на жу-кові, на коневі). Зазначається, що всі іменники цьоготипу паралельно можуть мати закінчення -у або -і:на робітник;), на учителю, на школярі, на товаришуі товариші, на волі, на коні, на жуку. Закінчення -овідопускається також для іменників — назв істот середи,роду з суфіксом -к-, який виступає після суфікса -ат-(на теляткові, на ягняткові, на малятко$і, на гусенят-

113

кові); паралельним для цих іменників є закін-чення -у (на телятку, на ягнятку, на малятку, на гусе-нятку).

Іншим іменникам чол. і середи, родів закінчення-ові, -еві не приписуються. Однак на практиці це пра-вило виразно порушується. Ось приклади: «...По Стик-сові, як стрілка, мчався...» (Котл.); «Срібна чарка постолові вп'ять ходила...» (Метл.); «...Та затопив у До-нові Вірненькеє серце» (Бор.); «Хай хоч трохи угорупідніметься дим, Хай по степові пройде куріти» (Кост.);«...вона хороша у парчевому очіпкові...» (Кв.-Осн.);«Похилюся Та в Дніпрові скупаюся» (Шевч.); «І прой-шло як море крові, як пожежа по степові...» (Фр.);«Мар'яна: Не вір ти серцеві, не вір» (Стар.); «То політові та по теплові» (Мирн.); «Отак дідові сотавсядень по дневі мирно і супокійно» (Стеф.); «...мовчитьцілими днями.., в суворому смуткові...» (Гончар); «Ля-гайте тут, на моєму ліжкові,— сказав Федір» (Іван.);«І на тім рушникові оживе все знайоме до болю...»(Мал.); «Вони всі мої, як ідуть по сонцеві»; (Стеф.);«Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до негоі дають кожна по бохонцеві хліба» (Стеф.).

Хоч під дією правопису на сучасному етапі формимісц. відм. одн. від іменників II відміни на -ові, -евідля іменників — назв предметів і понять зустрічаютьсярідко, проте наведені вище приклади не сприймаютьсяяк неприродні, ненормативні, і жива мова зазначенеправописне правило в цілому порушує.

Закінчення -у (з можливим паралельним -ові, -еві)мають іменники чол. і середи, родів з суфіксами -к-,-OK-, -ик-, -ак-, також деякі запозичені іменники (у вій-ську, на ліжку, у ставку, на горбку, на конику, на во-зику, на томику, на держаку, на стояку, на випуску,в аеропорту).

Форми на -і для цих іменників не характерні, алев мові художньої літератури зрідка засвідчуються:«Орися з Катрею стояли на вежі у замці і пантрувализа подіями першого нападу пильно» (Стар.). Наголо-шена флексія -у в місц. відм. одн. найхарактернішадля іменників чол. роду з односкладовими основами,які в род. відм. одн. мають закінчення -у: у степу, нальоду, на шляху, на снігу, в соку, у бою, у бору,у яру, у диму.

114

У випадках, коли зазначений тип іменників ужива-ється з флексією -і, наголошується основа слова: «А всаді, В своїм веселім вертограді Версавія купалася../»(Шевч.); «На шлясі одубла, як глина...» (Стар.); «Ой,на балі веселая Музиченька грає...» (Л. Укр.); «...в ве-ликім страсі» (Фр.); «На пагорбі під ціпами бою вжасі здригалося село» (Ст.).

Географічні назви з основами на г, к, х в місц.відм. одн. найчастіше закінчуються на -у: у Дніпропет-ровську, у Владивостоку, у Курську, у Лейпцігу, у Цю-ріху, але у Кривому Розі, у Петербурзі та ін.

Безсуфіксним іменникам чол. роду — назвам пред-метів і понять переважно властиве закінчення -і (настолі, на стовпі, на березі, у лузі, у музеї, уві сні).Деякі випадки вживання форм на -у в зазначеномутипі іменників сприймаються як порушення норми:«...В лісу великому, густому, Непроходимому, пустомуЯкеєсь дерево росте...» (Котл.).

Закінчення -і мають також іменники середи, роду,крім іменників з суфіксом -к- (на вікні, на селі, на по-лотні, в решеті, на морі, на сонці, на знанні, на плечі,у прізвищі).

З прийменником по іменники II відміни в місц.відм. мають переважно закінчення -у: по полю, по мо-рю, по озеру, по двору. Винятки зустрічаються віднос-но рідко і переважно в застарілих синтаксичних кон-струкціях: «...Бо всі сусідні корольки По просьбі, мовбипо приказі, Позапаляючи люльки, Пішли в поход...»(Котл.); «А ти приходиш по році...» (Фр.); «Та й зновпішов, як несповна розуму, по тоці» (Стеф.); «Годі, го-ді, Морозихо, по сині тужити...» (пісня).

У пам'ятках староукраїнської мови теж характер^ним було вживання іменників на -у з прийменником по;коли ж прийменник по мав значення «після», іменникивиступали з флексією -Ъ , -и. Тому небезпідставним єміркування, що форми на -у з прийменником по гене-тично є дав. відм. '.

Перед закінченням -і (<CB) В іменниках з основоюна г, к, х відбувається чергування цих звуків зі зву-ками з, ц, с за законом другої палаталізації (луг — у

1 І. М. К е р н и ц ь к и й , Система словозміни..., стор. 49.

113

лузі, берег — на березі, кулак — у кулаці, вухо —у вусі).

Іменники II відміни колишніх 1-основ та основ наприголосний давніх своїх форм місц. відм. не зберегли,а за аналогією до інших іменників набули закінчення-і, -у, -еві (на гостю, на гостеві, на камені, по каменю,

на небі, по нёбу і под.).З іменників середи, роду колишніх основ на приго-

лосний s суфікс -ее- у місц., як і в інших відмінках,зберігає тільки колесо (в колесі). Форми з суфіксом -ес-від інших іменників сприймаються як старослов'янізмиі вживаються для вираження відповідних стилістичнихвідтінків: «Хоч і царственна особа, Хоч йому підвладнівсі, Та розбив святого лоба Об карету внебесі» (Сим.).

Усі три форми місц. відм. одн. іменників II відмі-ни — на -і, -у та -ові (-ови), -еві (-еви) поширені в пів-денно-східних і південно-західних говорах, за виняткомподільських, яким форми на -у не властиві.

Характерною особливістю місц. відм. одн. іменниківII відміни в південно-західних говорах є збереження віменниках з м'якими і стверділими приголосними основиколишніх jo-основ і злитих з ними і -основ та основ наприголосний відповідників форм місц. відм. одн. jo-oc-нов на -и (на кони, у поли).

Сучасна українська літературна мова не збереглаколишніх форм місц. відм. одн. від jo-основ; ці іменни-ки за аналогією до іменників з твердими приголоснимиоснови (колишніх о-основ) набули закінчення -і (чи зазразком іменників колишніх й-основ -у, також підвпливом дав. відм. -еві). Однак у мові письменниківЗахідної України, які в своїх творах відбивали особли-вості місцевих говорів, форми колишніх jo-основ на -ивживаються: «Враг, напастник сановитий На чужімкони втікав» (Шашк.); «...а наше власне тим часомгине і пропадає в поли» (Фр.); «А я зараз найду, алеаж на кінци села» (Стеф.).

У правобережнополіських говірках фіксується фор-ма місц. відм. одн. від іменника око — у очу, очевидно,як наслідок вирівняння з основою множинних форм.Ця форма засвідчена також у мові художньої літера-тури: «Усюди на очу малюнки ворухливі» (Пер. Стар);«Стоїть в очу і досі: сірий тин, Та клуня у зеленомуочіпку, Та золоті, рухливо-непорушні В вечірньому по-

116

вітрі комарі...» (Рил.); «Сів, забився в куточку, і булойому тяжко, до потьмарення в вічу тяжко на душі,і життя здавалося пропащим» (Гончар). Як видно зприкладів, ця форма вживається в специфічних висло-вах. Можливо, її слід розглядати як закостенілу формумножини, що постала внаслідок переходу неетимологіч-ного о за аналогією до форм з давнім о в у (відомийетап ре"флексації о в новозакритих складах) і редукціїкінцевого приголосного х.

К л и ч н и й в і д м і н о к

У кличн. відм. одн. іменники II відміни мають дав-ні закінчення -є (колишніх о-основ) та -у (колишніхjo- та ц-основ).

Закінчення -у в сучасній українській мові характер-не для іменників чол. роду з суфіксами -ик, -ок, -ук(-чук), -к (о) (вовчику, котику, колгоспнику, Івасику,сйнку, Кравчуку, ковальчуку, батьку, дядьку, соловейку),а також безсуфіксних часто вживаних іменників типутату, діду, сину.

Небезпідставно, мабуть, допускати, що в літератур-ній мові і в більшості говорів на виникнення формкличн. відм. з флексією -у в зазначених іменниках малавплив давня форма кличн. відм. від часто вживаногоіменника й-основ син — сину, під впливом якої, напевне,появилася форма сйнку, далі батьку й інші з кінцевимзвуком основи к ' .

Правда, в закарпатських, надбузько-поліських го-вірках іменник син у формі кличн. відм. одн. ужива-ється також з флексією -є (сине). Цю форму можнавважати наслідком аналогії до іменників колишніхо-основ. Слід зазначити, що форма на -є від іменникасин відома в давніх пам'ятках, у зазначених говорахвона становить архаїзм.

Закінчення -у мають також іменники із стверділимишиплячими приголосними основи (читачу, слухачу, сі-вачу, товаришу, погоничу) і м'якими приголосними ос-нови (графічно -ю): учителю, лікарю, ковалю, Івасю,місяцю, краю, гаю, Полю, Даніелю, Рафаёлю.

1 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , 3 історичних коментарів до укра-їнської літературної мови, стор. 92.

П7

Винятки, що зустрічаються в художній літературіта в фольклорі, з погляду сучасної літературної мовисприймаються як позанормативні, почасти обумовленістилістичною метою.

Наприклад: «Якби-м могла рада бути, малий жаво-ронче?» (Шашк.); «—Якщо так,—промовила Рогнідай витерла на щоках сльози,— іди, муже мій...» (Скл.);«І чо ж ти мня не любиш, ти, козацький сине?»(Федьк.); «А ти, півне, по-дурному тріпаєш крилами,храбруєш» (Коцюб.); «Так от, Юріе Корнійовичу, хочурозповісти вам ще одну історію» (Рил.); « А н т о с ь :Моя красо, мій промене святий, Мене ніхто від тебене одірве!» (Стар.); «Ой Хмеле, Хмельниченко, Учинивєси ясу...»; «Ой Добуте, пане наш, Там пригода будена нас» (пісні).

Іменникам чол. роду з твердими приголосними ос-нови загалом властиве закінчення -є: брате, голубе,дубе, вітре, школяре, тесляре.

Випадки, коли кличн. відмінок від таких іменниківуживається з флексією -у, належать до фольклорних,архаїчних раритетів або діалектизмів: «Гей, Максиме,полковнику, ти славний воїну, Гей випусти з Жаботинахоч лядську дитину»; «Татарину мій, ти невіро моя,Чи не бачив же ти мого чалого коня?» (пісні); «Ревеш,віт-ру, да не плачеш, Бо тобі не тяжко...» (В. Забіла);«О, я з тебе, мій палацу, тихонько дуже виходжу...»(Стеф.).

Перед закінченням -є приголосні основи г, к, х чер-, гуються з шиплячими ж, ч, ш: друг — друже, козак —козаче, Явтух — Явтуше.

Закінчення кличн. відм. -є характерне для відміню-ваних запозичених іменників з твердим кінцевим при-голосним: лорде, містре, Джоне, Жорже, Вільгельме,Франце.

Неприродність чергування г, к, х з ж, ч, ш у за-позичених словах зумовлює форму кличн. відм. на -ув іменниках, основа яких закінчується на задньоязико-вий ' або фарингальний приголосний: Жаку, Джеку,Фрідріху, Людвигу; також Олегу.

Серед іменників з основою на задньоязикові приго-лосні зустрічаються випадки хитання у вживанні флек-сії кличн. відм. -є та -у: «Мовчи, чеше смілий...»; «О че-ху! де твоя душа? (Шевч.). Паралель до можливих

форм на -у становлять і такі приклади: «Друже мій,О мій сопутниче святий!» (Шевч.); «Співаєм ми тебе,індиче, Тобі хвала найбільша личе...» (Сам.); «Поклінтобі, очікуваний роче...» (Павл.).

Закінчення -є мають іменники чол. роду з суфіксом-ець (з чергуванням ц—ч): хлопче, стрільче, шёвче,кравче, молодче, отче, старче.

Фонетичної зміни зазнають також безсуфіксні імен-ники з коренем на задньоязиковий і фарингальнийприголосні: дяче, чоловіче, вороже, друже.

Слід уважати правильним здогад дослідників, що взбереженні старовинної форми кличн. відм. на -є відряду іменників із суфіксом -ець виявився вплив окре-мих слів, які здавна вживалися в своїй первісній фор-мі кличн. відм. частіше за інші іменники (хлопче,молодче) 1.

Щодо вживання флексій -є та -у в кличн. відм. одн.іменників чол. роду II відміни народні говори загаломзбігаються з літературною мовою. Правда, К. Михаль-чук уважав, що в деяких іменниках закінчення кличн.відм. -є характерне для говорів Правобережжя, -у —для Лівобережжя2. Однак цю думку спростував ужеО. О. Потебня3, не підтверджують її також пізнішідослідження.

Окремі південно-західні говори виявляють певніособливості щодо вживання форм кличн. відм. Так, удеяких закарпатських говірках іменники з м'якимиі стверділими приголосними основи мають закінчення-є (пне, дне, локте, зяте, муже). Відзначені в південно-західних говорах форми вовку, козаку, вояку, чоловіку,бику можна пояснювати впливом польської та словаць-кої мов.

В іменниках II відміни середи, роду кличн. відм. до-рівнює формі наз. відм. Відсутність спеціальної формикличн. відм. для іменників середи, роду зумовлюється

1 Л. А. Б у л а х о в с ь к и й , 3 історичних коментарів до укра-їнської літературної мови, стор. 92.

2 К. П. М и х а л ь ч у к , Наречия, поднаречия и говоры ЮжнойРоссии в связи с наречиями Галичины.— Труды зтноірафическо-статистической экспедиции в Юго-Западный край, т VII, СПб,1872, стор. 90.

3 А. А. П о т е б н я . Заметки о малорусском наречии, стор. 90.

119

тим, що ці іменники не виражають істот і в мові, крімвипадків персоніфікації, функції звертання не ви-конують.

Інколи замість кличн. відм. вживається форма на-зивного і для іменників чол. роду. Форми наз. відм. уролі кличного зустрічаються протягом усього періодурозвитку нової української літературної мови і підтри-муються впливом російської мови. Причиною цього єспорідненість синтаксичних функцій наз. і кличн. від-мінків, тотожність форм наз. і кличн. відмінків у мно-жині, аналогія до іменників, що не мають спеціальноїформи кличн. відм.

Зрідка через фонетичні умови форма наз. відм. узвертанні сприймається як природніша від форми кличн.відм.: «О сон! з тобою забуваєм Все горе і свою на-пасть...» (Котл.). За умов порушення фонетичної зако-номірності в таких випадках можлива форма кличн.відмінка: «Соне легкий, чарівний, Шепоти йому, благаю,Про прихід мій незрадний!» (Стар.).

Коли у звертання входять загальна назва і назвапрофесії, тоді перший іменник — загальна назва — вжи-вається в формі кличн. відм., назва професії — в формікличн. або наз. відм.: товаришу інженере і товаришуінженер, колего професоре і колего професор, дя-дьку бригадире і дядьку бригадир.

Якщо друге слово — прізвище, воно вживається вформі наз. відм.: товаришу Левчук, друже Петренко.Коли перед прізвищем стоять дві загальні назви, вониобидві мають форму кличн. відм.: «А ти з сідою боро-дою, Пане добродію Нептун! Сидиш, мов демон, підводою...» (Котл.).

Коли перше слово — загальна назва, а друге —власне ім'я, обидва вживаються в формі кличн. відм.:друже Андрію, брате Миколо.

При сполученні імені й по батькові обидва словавиступають у кличн. відм.: Іване Петровичу, ФёдореСтепановичу.

У літературній мові минулого століття, зокрема вжанрах, що відображали розмовну мову, сполука іменій по батькові при звертанні могла не узгоджуватисящодо форми: ім'я набувало форму кличн. відм., пріз-вище — форму називного, або навпаки: «Та, будьтеласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам каза-

120

тиму...» (Кв.-Осн.). «...а от, ХарлампШ Павловичу, до-велося і вам щітку до рук узяти...» (Стар.).

Іменники II відміни колишніх Ї-основ та основ наприголосний, як і інші іменники з м'якими приголосни-ми основи, у кличн. відм. одн. мають закінчення -у —графічно -ю (гостю, каменю). Іменник гбсподь (він,щоправда, найчастіше вживається в кличн. відм. яквигук) зберігає відповідник флексії давнього кличн.відм. ї-основи -и: «О господи! Дай мені хоч глянутьНа народ отой убитий...» (Шевч.).

У мові художньої літератури зустрічаються скоро-чені форми кличн. відм. одн. іменників II відміни,характерні для народних говорів: «Ти винен, бра Рябко,що ніччю розбрехався...» (Г.-Арт.); « С о т н и к : Годі,бра, не шуткуй!» (Стар.); «Мо, Андрі, а ти шо купишмамі?» (Стеф.).

Засвідчені в мові фольклорних збірок досить частівипадки вживання форм кличн. відм. у ролі називногосучасній літературній мові не властиві.

Другою відміною охоплюється переважна більшістьіменників української мови. Відмінкові форми одниниіменників II відміни, порівняно з іншими відмінами,характеризуються різноманітністю. Уже в наз. відм,іменники II відміни мають кілька типів флексій, щозагалом становлять результат фонетичних змін давніхформ і наслідок аналогійних процесів. Для род., дав.,місц. і кличн. відмінків характерна варіантність формз вираженими тенденціями щодо закріплення їх за пев-ною групою іменників. Варіанти відмінкових форм інко-ли застосовуються в мові з певною стилістичною метою.

Діалектні особливості відмінкових форм іменникізII відміни зумовлюються переважно фонетичними чин-никами. Найбільшою говірковою своєрідністю характе-ризується орудний відмінок.

Множина

Н а з и в н и й і к л и ч н и й в і д м і н к и

У наз. і кличн. відм. мн. іменники II відміни мають,закінчення -и, -і, -а, зрідка -ове. Закінчення -и та -іє фонетичними відповідниками давніх форм знах. відм.

121

мн. іменників о- та jo-основ, що почали вживатися взначенні називного ще в давньоруську добу і витіснилистарі форми наз. відм. мн. на -і та -ове. ІЦьому сприяввплив наз. відм. мн. іменників І відміни, а також тен-денція до вирівняння основ щодо твердості і м'якості,зокрема прагнення уникати чергування приголосних ос-нови г, к, х із з, ц, с, можливо, й деякі акцентуаційнімоменти. Певну роль могла відіграти також аналогіядо однини, де форми наз. і знах. відм. збігаються.

Залишком старої форми наз. відм. мн. колишніхй-основ на -ове є кличний відмінок іменника панове.У літературі, проте, можна зустріти кличн. відм. мн. на-ове й від інших іменників: «Мене, гей, катове, на муку,За мене він ставив поруку» (Федьк.); «Дозвольте, до-рогі наші друзі, братове й сестри, привітати усіх васз початком роботи п'ятого з'їзду нашого, з'їзду пись-менників України» (Тич.).

У південно-західних говорах, а звідси в мові худож-ніх творів та в фольклорі форми на -ове вживаютьсяі в наз. відм. мн.: «Ци то в полі під Маджентом три•вірлове в'ються, Ци то в полі під Маджентом три ца-рове б'ються?» (Федьк.); «Ой що в полі за димове?»(Фр.); «Були гості татарове, сю ніч ночували...» (пісня).

Від іменників з м'якими і стверділими приголоснимиоснови зафіксовано також форми наз. відм. мн. на -еве:«...по закону правда в нас святому, що ю наші принеслиютцеве...»; «Знайшлись многоучені мужеве...» (Шашк.).

Форми наз. відм. мн. на -ове (-еве) поширені булив старій українській мові. Відомі вони також біло-руській мові.

У сучасній українській літературній мові зрідкавживаються форми наз. відм. мн. на -ове, переважноіз стилістичною метою, для вираження • піднесеності,надання архаїчності: «Чи так боронять християн їх од-новірці, їх братове?» (Сам.); «Багато їх було, і всі бого-ве: Дажбог, Стрибог, Перун і Симаргла» (Павл.);«ВИЙШЛИ на площу з вина обважнілі синове ахейські...»(Пер. Тена).

Форми на -ове від назв істот, переважно осіб наозначення свояцтва і родинних стосунків, характернідля південно-західних говорів. Слід зауважити, що позалемківськими, закарпатськими і буковинськими говір-

122

ками форми на -ове зустрічаються переважно в мовіфольклору.

У деяких закарпатських говірках частина флексії-ов- сприймається як належна до основи і виступає вінших відмінках множини (дідовум, кумбвум, сватдва-ми, на кумовах).

У сучасній літературній мові закінчення -и маютьусі іменники II відміни чол. роду з твердими приголос-ними основи (столи, ЛІСП, робітники, заводи, піонери,інженери).

Іменники колишніх о-основ з суфіксами в однині-анин, -ин у множині втрачають суфікс -ин- (міщанин—міщани, селянин — селяни, громадянин — громадяни,болгарин — болгйри, татарин — татари, але грузин —грузини, осетин — осетини).

Аналогія до такого співвідношення форм одниниі множини викликала в деяких закарпатських говіркахформи однини циганйн, циганйна, циганйнови, циганй-ном, циганйн'і, циганйне.

Іменники з суфіксами -анин, -ин здавна в множиністановили безсуфіксні основи і відмінювались за зраз-ком іменників основ на приголосний, для яких у наз.відм. мн. характерним було закінчення - е < -ье. Однакпід впливом інших іменників о-, jo-основ уживалисятакож форми наз. відм. мн. на -и.

В іменниках зазначеного типу за сучасним право-писом наз. відм. мн. закінчується на -и, хоч у літера-турній мові до установлення чітких правописних норм(30-і роки нашого століття) відповідні форми вжива-

лися також із закінченням -є: «Розбойники, кати в тіа-рах Все потопили, все взяли, Мов у Московії татаре...»(Шевч.); «В кутку сиділи якісь селяне» (Коцюб.); «Хаймертва буква вас не мане До свар, заслонюючи суть;Славетніш німці чи слов'яне — Ті спірки краю неспасуть» (Граб.).

За зразком іменників зазначеного типу флексію-є ча-сом набувають інші іменники: «...жовняре спочивали»(Федьк.).

У говорах зазначений тип іменників уживається зобома закінченнями -и та -є.

Відповідно до переходу звукосполуки ги, ки, хи вгі, кі, хі іменники з основою на відповідні приголосні

123

в говорах можуть мати флексію -і (косник'і, к'ійах'і,паробк'і, пастух'і).

Іменники II відміни з основою на твердий звук і»у середньонаддншрянських і степових говірках, за умовнаголошеності флексії, форму наз. відм. мн. інколи ви-рівнюють за зразком іменників з м'якими приголос-ними основи (двор'і, в'ітр'і, пар'і).' Слово хазяїн у формах множини втрачає -ін ха-

зяї, але з таким же або відмінним значенням можливатакож множинна форма із збереженням суфікса — ха-зяїни: «На одібраній землі ми хазяї тепер» (Гол.);«Перший він чоловік на увесь город,— казали заможніхазяши-ремісники...» (Мирн.); «...те, чого хотять, Тогой доб'ються люди: Бо в нас вони хазяїни, Господаріусьому...» (Воскр.).

Іменники чол. роду II відміни колишніх ї-основ, якіменник люди, втратили своє давнє закінчення -иє і зазразком інших іменників набули флексію -и, що пара-лельно з -ие вживалася вже за давньоруської доби, тазакінчення -і: голуби, яструби, гості, ведмеді тощо.

Закінчення -і в сучасній літературній мові маютьусі іменники чол. роду з м'якими і стверділими приго-лосними основи: хлопці, учителі, ковалі, кобзарі, шко-лярі, краї, гаї, солов'ї, ножі, сіячі, товариші. Закінчення-і властиве також кільком іменникам середи, роду,а саме: очі, плечі, уші, що є залишком форм наз. відм.двоїни колишніх о-основ, за зразком яких указані імен-ники відмінювалися вже за давньоруської доби, хочпервісно належали до основ на приголосний.

Слід зауважити, що від іменника вухо наз. відм.мн. вживається частіше з флексією -а, пор.: «...А бать-ко тут же скорбно слухав, йому лиш червоніли вухаі щоки блідли» (Сос); хоч «...І хитро щуляться у пер-волітків уші...» (Рил.).

Іменник очі в знах. відм. мн. з прийменникоммає паралельну форму вічі, напр.: «А сивий гетьман,мов сова, Ченцеві зазирає в вічі...» (Шевч.).

У деяких південно-західних і північних говорах,а звідси подекуди і в мові художньої літератури імен-ники чол. і середи, родів з шиплячими приголоснимиоснови в наз. відм. мн. мають флексію -и: «Зо всіх сто-рон стікалися ко ним товариши» (Шашк.); «Очи мивже скаправіли» (Стеф.).

124

У поліських говорах іменники з м'якими приголос-ними основи мають наголошену флексію наз. відм. мн.

-іе (часом -є) згідно з рефлексацією тут наголошеного і-—. *—̂

(кул'іе, кошел'іе), однак у тих же говорах за анало-гією до іменників з твердими приголосними основи,а також під впливом білоруської мови паралельновиступає наголошене закінчення -і.

Щодо ненаголошеного закінчення наз. відм. мн.іменників з м'якими приголосними основи, то в полі-ських говорах воно вирівнялось з флексією іменниківна тверді приголосні основи і після м'яких приголос-них звучить як -і: кон'і, колддез'і, сарайі (після твер-дих приголосних у поліських говірках рефлекс да:вньогоы близький до і).

Ненаголошене закінчення -є в іменниках з основоюна й у північних говорах зустрічається (гул'т'айе, звиі-чайе, сувбйе), але його не обов'язково розглядати якрефлекс ненаголошеного Ъ; це може бути наслідоканалогії до іменників типу сел'ан'е та збірних типу

веребйё, кам'іен'н'е КІменники із стверділими приголосними основи в дея-

ких поліських говорах вирівняли форму наз. відм. мн.з іменниками на тверді приголосні (ножи1, коуши1,хлбпци1, пал'ци1).

Іменники II відміни чол. роду колишніх п-основ зазразком інших іменників з м'якими приголосними осно-ви (колишніх jo-основ) вживаються з закінченням -і:дні, камені, олені, корені і под.

Давнє закінчення -а виступає в наз. відм. мн. імен-ників середи, роду: сёла, міста, пера, ремёсла, прізви-ща, явища, поля, моря, прислів'я, оповідання, знання.У південно-західних говорах (наддністрянському, буко-винському) згідно з фонетичною закономірністю імен-ники середи, роду з м'якими приголосними основи вназ. відм. мн. мають форми з флексійними голоснимипереднього ряду типу лйцЧ, йайц'і.

У тих говорах, де виступають форми двоїни відіменників І відміни типу дві руці, іменники середи, родуII відміни теж уживаються з числівниками два—чотири

1 Т. В. Н а з а р о в а , Іменникові - t - закінчення..., стор. 54.

125

в формі колишньої двоїни о-, jo-основ на -і, -и (дв'івидр'і, йаблуц'і, йайцй).

У літературній мові кілька іменників чол. роду наозначення парних предметів у наз. відм. можуть ма-ти паралельне закінчення -и та -а (останнє за поход-женням — флексія наз. відм. двоїни о-основ): вуси і ву-са, рукави і рукава, поводи і повода.

Від іменників хліб і грунт уживаються паралельніформи на -и і -а з відмінним значенням: «Бурі ле-сові грунти використовуються у виноградарстві...»(П. Власюк; «...необмежені грунта, а мені не дав богні клаптика землі» (Коцюб.); «...в одній руці двахліби...»; «Отже тут кращі хліба, ніж під селом...»(Мирн.).

Форми наз. відм. мн. іменників чол. роду на -а,як відомо, є характерною особливістю російської мови;появу їх пов'язують з певними акцентуаційними чин-никами. Дехто вважає, що відповідні форми в укра-їнській мові слід уважати русизмами '.

Мабуть, вплив російської мови на виникнення фор-ми з флексією -а в окремих іменниках можна допус-кати. Загалом же географічне поширення зазначенихформ у говорах української мови свідчить про виник-нення їх на грунті української мови. З огляду на се-мантику більшості з наведених іменників, слід, очевид-но, вважати, що вони постали передусім за аналогієюдо форми назв. відм. близьких за змістом збірнихіменників середи, роду.

З числівниками два — чотири залишок двоїни формуна -а засвідчує мова художньої літератури і від іншихіменників, що з погляду сучасної літературної мови єпорушенням норми: «Два плута в селі і селу безчестяне роблять, а не тільки цілому краєві» (Котл.); «Довготого розказувати, як вона три дня так страждала!»Кв.-Осн.); «...Три года сумно протекли» (Шевч.);«Мої два друга — єретики, третій, татарин, у Переко-пі» (On).

Як у говорах, так подекуди і в мові художньоїлітератури від іменників чол. і середи, родів засвід-чується форма на -і: «Тут его козаки і підняли на три

1 С. П. О б н о р с к и й , Именное склонение..., вып. 2, стор. 1—54.

126

списі...» (Головацький); «Як ці три ділі маєш...» (Стеф.);«Гей, бодай тобі, а пан Паволоцький, Та три літі болі-ти...» (пісня).

Від парних іменників зустрічаються форми на -ій поза сполукою з числівниками, типу зблідли лиці.

Іменник друг, що в однині відмінюється як іменникиз твердими приголосними основи, в множині зберігаєархаїчну форму друзі (з переходом г на з як наслідокпом'якшення) і відмінюється за зразком іменників зм'якими приголосними основи.

Книжний за походженням префіксальний іменникнедруг у множині зберігає звук г і належить до твер-дої групи (недруги). До речі, в літературній мові зрідкавживається також префіксальний іменник подруг («Вірмені, княже,— ніяковіючи й плутаючи слова, продовживДобриня, — ревно допомагатиму й тобі, буду першимподругом, слугою»—Скл.). Форма наз. відм. мн. цьогоіменника — подруги. **

Засвідчена в мові художньої літератури форма наз.і кличн. відмінків мн. други з погляду сучасної літера-турної мови є позанормативною, хоч донедавна грама-тики її допускали ': «Други, товариші і кревні, Батьки,сини, куми, свати... В огонь шпурляли різну зброю...»(Котл.); «І його забудьте, други, І не проклинайте»(Шевч.); «Не бійтеся тюрми, о други молодії» (Фр.)-

Аналогічно до форми друзі інколи з метою архаїза-ції вживаються форми множини на -і й від інших імен-ників: «...Поникли Ігореві стязі» (Шевч.).

Форми з чергуванням г — з є залишком наз. відм.мн. іменників колишніх jo-основ, у яких перед флексій-ним -и г, к, х переходили в з, ц, с Закінчення -і вних постало під впливом інших іменників. У деякихлемківських говірках воно може бути фонетичним ва-ріантом и (пастусЧ, парібці, також хлопі).

Фонетичним відповідником цих давніх мали б бутисучасні форми на -зи, -ци, -си. Такі форми зустріча-ються в карпатських говорах (слузи, птаси).

Окремі іменники середи, роду в множині набуваютьсуфікс -ее- (нёбо — небеса,, чудо — чудеса), що є за-лишком колишнього типу відмінювання основ на s.

1 О. С и н я в с ь к и й , Норми української літературної мови, X.—К„ 1931, стор. 58.

127

Такі суфіксальні форми множини від інших іменниківсприймаються як старослов'янізми і вживаються ізстилістичною метою: «І словеса його святиє На серцепадали Марії...» (Шевч.). Однинна і множинна формивід іменника нёбо є граматичними синонімами для ви-раження одного і того ж поняття. У деяких говорах^напр., у закарпатському) зустрічається форма тілеса.

За аналогією до іменників IV відміни постала су-фіксальна форма письмена, що вживається переважноіз стилістичним відтінком урочистості або іронії.

Іменник скло в множині має суплетивну формустекла: «Крізь сині стекла очок виставились, мов чорніягоди, його зрачки» (Мирн.).

Збірні іменники множини не мають, проте з дея-кими залежні слова можуть узгоджуватися в множині.У такому випадку збірний іменник співвідносний з мно-жинною формою спільнокореневого незбірного іменни-ка: «ПривиддЯ лихі,, мені душу гнітили...» (Л. Укр.);«...Колосся, промінням политі, ворушилися мов живі»(Сим.).

Збірний за походженням іменник браття (рідше брат-ця), що вживається найчастіше в кличн. відм., сприй-мається то як збірний, то як паралельна до брати мно-жинна форма від іменника брат: «Ой, щасливі, браттялюбе, Ви, такую мавши долю...»; «В далекім, о браттякохані, од мене ви краї» (Гр.); «Гей! браття милі!»(Ті. Укр.).

У фольклорі іменник браття часом узгоджуєтьсяз іншими словами в жін. роді: «Усі пани, усі дукиУ наметі сіли, Наша браття сіромашня Та і не посмі-ли...» (пісня).

У деяких перехідних між українською і білоруськоюмовами говірках замість множинних виступають збірніс'ел'ан'н'е, циган'н'е, мешчан'н'е. Замість множини збір-ні форми кор'ш'н'а, камін" н" а, лйс'ц'а, ворон'н'а, колос'с'азасвідчуються у волинських та деяких інших говірках.У деяких бойківських говірках збірні іменники вжива-ються то в своєму власному значенні, то в значеннімножини.

Форми кличн. відм. мн. іменників II відміни загаломзбігаються з формами називного: «Народи, люди, пле-мена, брати 3 усіх широт і всіх довгот сусіди! Від нашоїєдиної мети Ворожим силам заховатись ніде» (Рил.).

128

Від іменника брат поза кличн. відм. мн. братці фор-ми з суфіксом -ець не вживаються: «Не віддавайте,братці, дешево псам і козачого білого тіла...» (Стар.);«Так в чому ж я неправильний, братці мої?» (Гончар).

Р о д о в и й в і д м і н о к

У род. відм. мн. іменники II відміни мають закін-чення -ів (або графічно -їв), нульову флексію та -ей.Закінчення -ів є фонетичним розвитком давніх форм на-овъ іменників, що належали до й-основ і ще за дав-ньоруської доби впливали на іменники о-основ. Чистіоснови є фонетичним відповідником колишніх форм род.відм. мн. о-основ.

Очевидно, головною причиною втрати іменникамио-основ форм з нульовою флексією було прагнення роз-різняти форми род. відм. мн. і наз.— знах. відм. одн. Чи-сті основи в формі род. відм. мн. збереглися лише в тихіменниках колишніх о-основ, у яких форми 'наз.— знах.відм. одн. і род. відм. мн. не створювали омонімності.

Флексію -ів у сучасній українській літературній мовіі в говорах мають майже' всі іменники чол. роду (зтвердими та з м'якими і стверділими приголоснимиоснови): столів, волів, дворів, інженерів, робітників,батьків, хлопців, учителів, кобзарів, школярів, читачів,товаришів, країв, гаїв, героїв, солов'їв. Це закінченнявиступає також у деяких іменниках середи, роду: мо-рів, прислів'їв, міжгір'їв, подвір'їв, почуттів, відкриттів.

Нульова флексія властива переважній більшостііменників середи, роду (з твердими, м'якими і стверді-лими приголосними основи): сіл, вікон, озёр, місць,знань, змагань, облич, прізвищ.

У художній літературі можна зустрічати форми на-ів від іменників II відміни середи, роду, що тепер ужи-ваються тільки з нульовою флексією: «...Чудів всюдатьма...» (Шашк.); «Як борошно молоть без жорнів...»(Г.-Арт.); «...розпитує, з яких місців і як там пово-диться?» (Кв.-Осн.); «...з усіх селів народ ішов до него»(Фр.); «Видів, що поляки, котрі з містів, панують над

людьми, ненавидять того нового народного руху»(Март). Як наслідок впливу форм іменників чол. роду

флексія -ів у род. відм. мн. іменників середи, роду зу-стрічається в народних говорах.

129

Іменник поле за нормативною граматикою в род.відм. мн. має подвійну форму — піль і полів: «І він[метеор] черкне щасливу землю, І світ наш буде голу-бим Од стін золоченого Кремлю До піль, де спить за-лізний Рим» (Рил.); «З придорожнього рову, який від-діляє липи од полів, підіймається чорна постать...»(Ст.). Такі подвійні форми в мові художньої літера-тури фіксуються і від інших іменників: «Славний твійкрай лісів і плес...» (Нагн.); «Мені не треба ні садків,Ні тихих плесів на Хоролі...» (Уп.).

Нульову флексію здавна мають також іменники чол.роду, які в множині втрачають суфікс -ин: селян, гро-мадян, болгар, татар, киян, харків'ян, хоч виняткисеред них можливі: «І роздались ряди татарів» (Сос.).У говорах форму на -іу має і цей тип іменників.

Нульова флексія виступає в іменнику чобіт з пере-міщенням наголосу чобіт та ще в деяких іменниках,коли вони стоять після слів з числівниковим значен-ням: п'ять день (і днів), кілька раз (і разів): Одначеза кілька день він [мірза] упевнився, що його жаданнябули даремні» (Досв.); «Вона кілька днів видихаланаркоз» (Гончар); «...А нині хай цвіте наш спів У сотніраз, не вдвоє» (Рил.); «Я в Вінниці і без карти бувдесять разів» (Довж.). Перед числівниками ці іменникивживаються тільки в формі на -ів: «...повинен будупробути в дорозі днів 8—10» (Мирн.); «Харон жезараз схаменувся, Разів з чотири погребну вся І з каючком причалив к ним» (Котл.); «Я бажаю обкопативвесь двір ровом аршинів з чотири завширшки» (Сам.).

Іменник чоловік у сполученні з числівником можемати різні закінчення, що пов'язуються із семантикою:тридцять чоловік — у значенні «людей» і тридцять чо-ловіків у значенні «людей чоловічої статі»: «Ну, тодільотом доведу кількох чоловік до Горицвіта, а Іванхай летить до Мірошниченка» (Ст.); «Герой-севастопо-лець і зараз тут, постукує перед гуртом чоловіків наметалевих своїх коліщатках...» (Гончар).

У мові художньої літератури минулого століттязасвідчуються форми з нульовою флексією, що їх су-часна літературна мова не допускає: «...І били сот поп'ять поклон...» (Котл.); « П а л а ж к а : Ох, а мені немачасу й піти — Таких клопоті» (Стар.); «...що тільки на-писав, То так на дев'ять рік те в скриню і запхав...»

130

(Г.-Арт.); «Тогді най Оман свою пишну донечку дляжовнір тримає, а не мій світ в'яже...» (Федьк.).

Ширше, ніж у літературній мові, зустрічаютьсяформи з нульовою флексією від іменників чол. родуII відміни в народних говорах.

У формах з нульовою флексією кінцевий звук осно-ви о чергується з і: слово — слів, коло — кіл, чоло —чіл, також у повноголосних формах: болото — боліт,долото — доліт, хоч останні можуть виступати з о:«...І піднесли прапор червоний На висотах і між болот»(Рил.); «Біля ескіза лежал-а невеличка колода з гру-шини й багато різьбярських долот» (Томч.).

Звук є в іменниках, що мають нульову флексію, якправило, зі звуком і не чергується: лезо — лез, перо —пер, озеро — озёр, помело — помёл, стремено — стремен,у повноголосних: дерево — дерев, джерело — джерел,однак тут бувають винятки: плече — пліч (при пара-лельній формі плечей), село — сіл, колесо-—коліс, ре-шето — решіт. Правда, більшість з цих винятків зустрі-чається також у варіанті 'із збереженням є: «Чом ти[слово] не гострий, безжалісний меч, Той, що здіймавражі голови з плеч?» (Л. Укр.); «...Коло сел стоятьтополі...» (Л. Укр.); «Тут їздили цілі гори зелені з бі-лим снігом зверху, і кораблі, і хати, і багато від колесдо верху убраних квітами ландо...» (Л. Укр.); «Дві ци-ганки, тільки без решет та підситків на спині та без ве-ретен»— подумала Настуся...» (Н.-Лев).

Деякі випадки чергування є з і в зазначених фор-мах виразно сприймаються як позанормативні, перей-няті з говорів: «Сміялися озір круги, Степи, дібровиі долини...» (Щог.); «На сорочку не пряла — веретінне було!» (Барв.).

Іменники середи, роду з подовженими приголоснимив кінці основи в формах род. відм. мн. з нульовоюфлексією подовження (подвоєння) втрачають: знаннЛ —знань, завдання — завдань, засідання — засідань, за-прошення — запрошень, оголошення — оголошень.

Окремі іменники цього типу вживаються в обохформах род. відм. мн. — з нульовою флексією і з за-кінченням -ів: «...[зірка] пробуджує в душі солодкужагу мандрів, польотів, відкрить...» (Гончар); «Він напорозі дуже важливих і цікавих відкриттів» (Трубл.).

131

У кінці основ при збігові двох приголосних міжними появляються голосні звуки о, є: зло — зол, вікно—вікон, волокно — волокон; полотно — полотен, відро —відер, весло — вёсел, ребро — рёбер, яйце — яєць. Звукио, є в цих формах здебільшого є наслідком історичногоявища вокалізації давніх ъ, ь; в окремих випадкахтам, де ці звуки фонетично не вмотивовані, вони поста-ють за аналогією.

У деяких південно-західних говорах (закарпатському,надсянському) іменники з приголосним основи к відпо-відно до нормативного вставного о можуть мати є,очевидно, як наслідок іншомовних впливів (окён, воло-кён). У надбузько-поліських говірках, навпаки, з'явля-ється вставний звук о замість є, напевне, за аналогієюдо інших іменників із вставним о (ребро — рёбор, по-лотно — полот'бн).

Іменник сёрце в формі род. відм. мн. має формусердець, хоч інколи вживається також діалектна запоходженням серць: «Невже задармо стільки серцьгоріло До тебе найсвятішою любов'ю...» (Фр.).

Закінчення -ей, властиве кільком іменникам чол.і середи, родів — коней, гостей; очей, плечей (і пліч),ушей (і вух),— виникло за аналогією до відповіднихформ іменників III відміни. Форми на -ей у говорахфіксуються і від ряду інших іменників поряд із форма-ми на -ів, в півд^нно-західних говорах відповідно донормативної флексії -ей виступає закінчення -ий, як ів іменниках III відміни: «У чім піду, коли все з плечийзабрали?» (Стеф.). До того ж тут флексія -ий буваєй у тих іменниках, що в літературній мові закінчуютьсяна -ів: хлбпций, н'імций, пал'ций, гбрций, зубйй тощо.Флексія -ий у більшості південно-східних говорів — на-слідок нерозрізнення ненаголошених є та и.

За фонетичними особливостями північної частиниполіських говірок перед флексійним є приголоснийоснови пом'якшується (кдн'ей, гаст'ёй), а внаслідокнерозрізнення ненаголошених є та а можлива структу-ра флексії -ай (кбн'ай, грбшай).

У закарпатських говірках у цій флексії редукуєтьсякінцевий звук й (кони, очй). Зафіксовані в лемківськихговірках форми л'уди, господари можуть становитисинтаксичне явище. Відомо, що деякі іменники II від-міни (кбн'і, гбст'і), також множинний гроші в говорах

132

утворюють заперечні конструкції з формою наз. відм.мн. у ролі родового (нема кдн'і, гдстЧ, гроші).

Засвідчені в літературній мові форми на -ей відінших іменників чол. і серед, родів є стилістичним засо-бом архаїзації або діалектизмами: «...зложу заробокдвох дней і передаю сему бездольному» (Шашк.);«У нас, у пастирей, месія Родився вчора!» (Шевч.);«...Стрінеться з брязкотом інших мечей...» (Л. Укр.);«Но зло, позначене судьбою, Слідитиме скрізь за тобою,Не утечеш за сто морей» (Котл.); у знах. відм.: «...Тихпереверне на звірей» (Котл.); «Окують царей неситих...»(Шевч.); «Дививсь він на братей так довгий час...»(Федьк.).

У лемківських, закарпатських, зрідка бойківськихговірках зустрічаються форми род. відм. мн. іменниківII відміни на -ох (хлбпох, волох).

Аналогічні утворення в говорах російської мови(дворбх, столдх, медведёх і под.) С. П. Обнорськийпояснює фонетичними причинами — переходом в>ф—""х.Дослідник уважає, що такого ж походження українськіговіркові форми на -ох; він не бере до уваги флексій-ного о. Засвідчені в говорах російської мови форми на-ах (у гаспадах, с небях) С. П. Обнорський уважаєнаслідком заміни род. відм. мн. формою місц. відм.'.

Появі зазначених форм в українських карпатськихговірках могли сприяти різні чинники: взаємодія міжформами род. і місц. відм. мн., аналогія до числівни-кових форм род. відм. мн., вплив сусідніх словацькихговірок.

Доказом впливу форми місц. відм. на форму родо-вого є спостережені в закарпатських говірках формирод. відм. мн. на -ах (лбкт'ах, т'ілах, пдл'ах, мбр'ах,клбчах, сбнц'ах).

Д а в а л ь н и й в і д м і н о к

В українській літературній мові і в більшості гово-рів іменники II відміни в дав. відм. мн. мають закін-чення -ам (в іменниках з м'якими приголосними основиграфічно -ям): столам, робітникам, інженерам, батькам,

1 С. П. О б н о р с к и й . Именное склонение..., вып. 2, Л., 1931,стор. 289—291.

133

школярам, товаришам, сёлам, прізвищам; хлопцям,учителям, кобзарям, ге.роям, полям, питанням, обличчям.

Нормативне закінчення властиве іменникам II від-міни різних за походженням груп, хоч історично жодназ них у дав. відм. мн. флексії -ам не мала (як відомо,колишні о-, ja-основи закінчувались на -омъ, -емъ, й-ос-нови — на -ъмъ, і-основи і основи на приголосний —на -ьмъ).

У сучасній літературній мові і в більшості говорівіменники II відміни перейняли форму дав. відм. мн.від іменників І відміни. Однак у процесі історичногорозвитку української мови на певному етапі дужестійкими були форми дав. відм. мн. колишніх о-, jo-ос-нов; вони своїм впливом охопили й іменники іншихоснов. Відповідні форми вживалися в пам'ятках укра-їнської мови до XVIII ст., а говорам вони відомі досі.

Відображенням давніх форм є окремі прикладиу фольклорі та в мові письменників минулого століття:«Пишуть турки і татари старесеньким дідом...» (пісня);«Сесю братем розсудіте справу, що ся вадят о спадиотцівські» (Шашк.).

Іменники II відміни з твердими приголосними осно-ви архаїчну форму дав. відм. мн. на -ом, -ем (або від-повідні фонетичні варіанти -уом, -ум, -им, -ім тощо)зберігають лише в деяких поліських та карпатськихговірках. У більшості ж говорів відмінна від -ам флек-сія дав. відм. мн. характерна лише для іменників зм'якими або стверділими приголосними основи. До тогож архаїчні форми дав. відм. мн., як правило, виступаютьу говірках паралельно з формами на -ам, що є свідчен-ням тенденції до остаточного витіснення давніх формформами на -ам.

У південно-західних говорах з переходом а післям'яких і стверділих приголосних у голосні передньогоряду через фонетичну деформацію флексії -ам дія анало-гії іменників І відміни обмежена, тому тут архаїчніформи дав. відм. мн. іменників II відміни з м'якимиі стверділими приголосними основи зберігаються пос-лідовніше.

Форми дав. відм. мн. іменників II відміни в різнихговорах не становлять генетичної спільності.

Безперечними відповідниками колишньої флексіїо-основ -омъ є форми іменників з твердими приголос-

134

ними основи на -уом, -ум, -ім, засвідчені в поліськихі карпатських говірках. Щодо закінчення -ом, то вономоже бути відповідником флексії дав. відм. мн. колиш-ніх й-основ -ъмь; під впливом таких флексій могла невідбутися зміна о у відповіднику флексії колишніхо-основ -омъ. Флексія -ем в іменниках з м'якими при-голосними основи може бути відповідником закінчення-мьъ іменників колишніх і-основ та основ на приголос-ний; форми цих іменників могли вплинути також назбереження є у відповіднику флексії jo-основ -емъ.Такого походження є закінчення -ем у поліських говір-ках. Однак здебільшого, очевидно, говіркова флексіядав. відм. мн. іменників II відміни -ем, як і -ім, -им,становить фонетичний варіант перейнятого від іменни-ків І відміни закінчення -ам. Інколи складно розріз-нити фонетичні відповідники колишніх флексій -омъ,-емъ і фонетичні видозміни закінчення -ам; між нимивідбувається взаємодія і взаємовплив.

Флексію -ім у південно-східних говорах трудно виво-дити від закінчення -емъ іменників колишніх jo-основ,оскільки відповідні говори загалом не характеризу-ються архаїзмами.

Тут можна допускати виникнення і з а через стадіює не без підтримки деяких аналогійних чинників (ви-рівняння з формою наз. відм. мн.). Аналогічне вирів-няння форми дав. відм. мн. за формою називногоспостерігається в кашубських говорах •. Правда, дослід-ники допускають тут вияв певних гіперичних фонетич-них процесів.

Подібно як в ор. відм. одн., іменники з м'якимиприголосними основи флексію дав. відм. мн. переймаливід іменників з твердими приголосними, наслідком чогов сучасних говорах ці іменники часто закінчуються на-'ом (або відповідні фонетичні видозміни -'ум, -'ім).У пам'ятках XVI ст. форми дав. відм. мн. іменниківз твердими і м'якими приголосними основи ще розріз-нялися, але випадки впливу іменників з твердими при-4

голосними основи на іменники з м'якими приголоснимивже й там помітні. Заміні флексії -ем на -ом в іменни-ках з шиплячими приголосними міг сприяти й фонетич-ний чинник — перехід є в о після шиплячих.

' Л. А. Б у л а х о в с к и й , Грамматическая индукция.., стор. 24.

135

Очевидно, вплив форм дав. відм. мн. іменників зтвердими приголосними основи на іменники з м'якимиприголосними не охоплював усієї мовної території,тому в говорах зустрічаються й форми на -ем типуконем.

Вплив старослов'янської і польської мов на збере-ження флексії дав. відм. мн. -ом у пам'ятках староук-раїнської мови міг мати певне значення, однак пояс-нення цих форм в українській мові як наслідку тількизовнішніх, зокрема польських впливів 1, непереконливі;сучасні діалектологічні дані їх спростовують.

Вплив флексії -ам на іменники II відміни відобра-жений уже в пам'ятках XV—XIV ст. Ряд дослідниківуважає, що причиною цього було вирівняння флексій-них голосних іменників середи, роду (селам з селомпід впливом села — форми наз. і знах. відм. мн.).Такий погляд підтримує той факт, що в деяких пам'ят-ках XVI ст. закінчення -ам властиве іменникам II від-міни тільки середи, роду. Зазначений чинник міг віді-грати певну роль, однак вирішальною, очевидною, булааналогія до іменників сучасної І відміни.

О. О. Шахматов уважав, що аналогія до форм імен-ників а-основ почалась з ор. відмінка. Заміна давньоїфлексії новою викликалась збігом форм наз. і знах.відм. в іменниках о-основ, що створював небажануомонімність форм. Спочатку форми на -ами охопилиіменники чол. роду, згодом також іменники середи,роду. Під впливом флексії ор. відм. -ами закінчення-ам, -ах згодом поширилося відповідно на дав. і міси,відмінки 2. Такої ж думки про походження розгляданихформ був А. Мейе3. На думку Б. Унбегауна, першимипідпали впливу іменники чол. роду о-основ 4.

Інші дослідники вважають, що заміна давніх закін-чень новими -ам, -ами, -ах у всіх трьох відмінках від-

1 J. J а п б w, Z deklinacji maloruskiej.—«Prace filologiczne»,t. X, Warszawa, 1926, crop. 338—351.

2 А А. Ш а х м а т о в , Курс истории русского языка, СПб.,1910—1911, стор. 242.

3 А М е й е , Общеславянский язык, М., 1951, стор. 329.4 В. U n b e g a u n , La langue russe au XVI-e siecle (1500—

1550), Paris, 1935, стор. 202.

136

булася одночасно, а зумовлювалась втратою категоріїроду іменників у множині, пов'язаною з занепадому XIII ст. родових форм множини прикметників і атри-бутивних займенників; допускається також дія певнихфонетичних чинників, зокрема акання.

Очевидно, різні причини впливу форм а-основ наіменники чол. і середи, роду II відміни, як і на імен-ники жін. роду III відміни, що на них указуютьдослідники, слід визнати ймовірними, хоч деякі з них,напр. акання, на грунті української мови не моглидіяти.

Думка про те, що витіснення форм дав. відм. мн.на -ом зумовлене також потребою відрізняти ор. відм.одн. цих же іменників ', є теоретично малоймовірною,діалектними даними не підтверджується.

З н а х і д н и й в і д м і н о к

Форми знах. відм. мн. іменників II відміни збіга-ються з формами називного або родового. Форму,спільну з род. відм., мають іменники — назви істот:зустрів інженерів, батьків, робітників, товаришів, хлоп-ців, побачив солов'їв, хрущів.

Іменники •— назви свійських тварин, що в знах.відм. мають форму, спільну з род. відм., можуть ужи-ватися також у формі, спільній з називним: пасу конейі коні, волів і воли. Напр.: «Кинувсь Кармель, вивівволів на шлях...» (Вовч.) «Воли парубчак спинив...»(Гол.); «Втомлених цілодобовим маршем піхотинцівохопило бажання швидше пересісти на коней» (Гон-чар) ; «Ніч така, що тільки циганам коні виводити»(Тют.).

Форму наз. відм. мають іменники — назви осіб, коливони, вжиті в множині, виступають при дієсловах, щовиражають перехід або переведення особи в якесьнове (часто соціальне) становище: вийти, перейти,ходити, пролізти, пробратися, вибратися, проскочити,вискочити, висунутись, записатися, завербуватися, про-ситися, готовитись, кликати, запросити, записати, прий-няти, готовити, вибрати, висунути, провести, вивести,витягнути, завербувати, заманити, відпустити тощо.

J. J a n 6 w, Z dekhnacji maloruskiej, стор. 349.

13?

Спільна семантична властивість іменників, що вжива-ються при цих дієсловах, полягає у вираженні нероз-членованої множинності; пор. вислови: «сидять гості»—«кличу в гості», «ідуть судді»—«висувають у судді»,«спішать люди»—«вийшов на люди». Ужиті в цій кон-струкції іменники (частіше з прийменником у, рідше—на) люди, гості, солдати, свідки, судді, герої тощо се-мантично співвідносні з однинними формами іменниківтипу народ, гурт, загін і под., що теж у знах. відм.мають форму називного. Напр.: «Прощайте, в гості неприїду!» (Шевч.) ; «Та й ще шептали стиха люди —мене в рекрути хоче дать...» (Фр.); «Тієї ж весни й від-дали Остапа в економію в погоничі на всю сівбу»(Гол.); «Один вчиться в технікумі, інший кінчає гео-логічний факультет, а сам бригадир вибивається в гір-ничі інженери». (Чорн.).

У художній літературі зустрічаються випадки поза-яормативного вживання форми наз. відм. у ролі зна-хідного. Напр.: «А ти, брате Василю, дбай про мої хлоп-ці» (Стеф.). Такі приклади за походженням переважноє західно-українськими діалектизмами.

Іменники, що означають предмети, всякі явища тапоняття, у знах. відм. мн. мають форму, спільну з фор-мою називного: бачу столи, береги, степи, поля, моря,.розкладають вогні, здобуваємо знання.

У мові художньої літератури зустрічаються випадкивживання назв предметів у формі род. відм.: «Тут обамечів добули...» (Шашк.). Форма род. відм. тут вик-ликана потребою відштовхнутись від сусідньої форминаз. відм.

Окремі іменники чол. роду, що в наз. відм. мн. ви-ступають звичайно з флексією -и, у знахідному можутьуживатися і з закінченням -а: «Мрія полине із думкою.вкупці Геть у далекі світа...» (Л. Укр.); «...Звірі дале-ко-далеко тікали в ліса...» (Метл.).

Іменники II відміни середи, роду, що в сучаснійлітературній мові в наз. і знах. відм. мн. мають флек-сію -а, у мові художньої літератури минулого століттязрідка під впливом іменників чол. • роду вживалися іззакінченням -и (за умов наголошення основи), чогосучасна нормативна граматика не допускає. Напр.:«...І вивівши Енея в сіни, Сам поклонився аж в колі-ни...» (Котл.); «...Кладіте ложечки, Срібні блюдечки.

138

Золоті мисочки...» (Кв.-Осн.); «...А шельвах стай підвікни...» (Федьк.).

Форма наз.— знах. відм. мн. коліни становить ха-рактерну рису деяких полтавських говірок, звідсивона перейнята Котляревським.

О р у д н и й в і д м і н о к

Іменники II відміни в ор. відм. мн. у літературніймові і в говорах мають закінчення -ами, яке в іменни-ках з м'якими приголосними основи передається гра-фічно -ями: робітниками, батьками, інженерами, селами,ножами, ткачами, прізвищами; краями, хлопцями, со-лов'ями, місцями, морями, знаннями.

Деякі іменники чол. і середи, роду, переважно ті,що позначають парні предмети, поряд з формами на-ами, мають паралельні форми з закінченням -ми:чоботами (також чоботями) і чобітьми, конями і кінь-ми, гостями і гістьмй, крилами і крильми, колінамиі коліньми, колёсами і колісьми. Приклади: «...Оленасама вернулась у город за чоботами...» (Кв.-Осн.);«Черниш встав із-за столу, і риплячи чоботями, замис-лено пройшовся по хаті» (Гончар); «Обидва знялися,порипіли чобітьми і вийшли» (Мирн.); «Поїхала всвоїм ридвані, Мов сотника якого пані, Баскими коня-ми, як звір» (Котл.); «...а Варчука безвідступно лихо-манили думки, що ж робити з кіньми?» (Ст.); «І що недень — нові Перекликаються з гостями гості» (Рил.);«А хата вже сповнялась новими гістьмй, що вже тов-пились біля порога» (Коцюб.); «На річці виляскуваликрилами гуси» (Тют.); «Птиці зачерпнуть крильми ро-жеве марево...» (Ст.); «...блукали... з зігнутими колі-нами...» (Коцюб.); «Валентин повзав коліньми попідстолом...» (Гончар); «...побачили розбиту гармату, щолежала колесами вгору, а жерлом униз» (Тют.); «Поїздрозмірено постукує колісьми...» (Колес).

Указані форми на -ми є залишком давніх форм ор.відм. мн. іменників ї-основ та деяких основ на приго-лосний; іменники о-основ та деякі основ на приголос-ний мали закінчення -ы, jo-основи закінчувались на -и,й-основи — на ъми. Форми на -ами в іменниках II від-міни виникли за аналогією до іменників І відміни.

У художній літературі зустрічаються форми на -ми

139

і від інших іменників, що з погляду сучасної літера-турної мови є порушенням норми: «Жили ви лютимизвірми...» (Шевч.); «...вправо, вліво покрилися щить-ми...» (Шашк.); «Ненавиджений братьми» (Фр.)-

Іменники на визначення парних частин тіла очі,плечі, уші мають закінчення -има: очима, плечима,ушима (і вухами), що є залишком колишньої формиор. відм. двоїни.

Правда, в мові художньої літератури минулого сто-ліття зазначені іменники вживалися також з флек-сією -ами: «...Ні очами тя зглянути...» (Шашк.); «Здвиг-не тільки плечами Наум...» (Кв.-Осн.).

Зрідка ці іменники, як і інші на вираження пар-них предметів, зустрічаються також у формі на -ми:«Плечми моїми молодими його старії підопру!» (Шевч.);«...Спить — ушми не поведе» (Граб.).

Випадки, коли іменники чол. роду вживаються вформі ор. відм. мн. на -има, належать до діалектиз-мів: «...кріпко мечами махали...» (Шашк.).

У мові художньої літератури засвідчується вживан-ня форми ор. відм. мн. від збірних іменників. Тут се-мантична множинність бере гору над граматичноюодниною: «...І завалив їх колоддями...» (Котл.); «Не-далеко від Полтави, Де широкими гіллями Ліс надВорсклою гуде...» (Бор.); «Я лиш приходжу з братямипосполу Поклін віддати твоєму престолу...» (Федьк.);«Кажуть, поклали тебе до гробу І покрили зеленимивіттями...» (Мал.). Наведені приклади слід кваліфіку-вати як позанормативні.

У процесі історичного розвитку української мовидовгий час співіснували три типи флексій ор. відм. мн.іменників сучасної II відміни: -и, -ми та -ами. Давняфлексія іменників о (jo)-основ -и була незручною черезомонімність її з закінченням наз. і знах. відм. мн.,тому вона витіснялася флексією u-осноз, \ -основ тадеяких основ на приголосний і a (ja)-основ.

Давні форми на -и, що зустрічаються в карпатськихговорах, зрідка засвідчує художня література XIX ст.та фольклор: «... і гордими кликнув слови...» (Шашк.);«Куди ж ти, козаче, на карім на коні? Ци з орли...,ци з вітром в погоні?» (Федьк.); «...усі пішли зо хре-сти у поле» (Кв.-Осн.); «Давно уже ти, Потоцькнй,З козаки воюєш...» (пісня).

140

У ряді південно-західних говорів зберігаютьсядвоїнні за походженням форми ор. відм. мн. на -ма,-ома, -ема, -има, -іма від іменників II відміни чол. ісереди, родів (к'ш'ма, псома, пол'ёма, кл'учйма, хлдп-ц'іма.).

Форми на -ома від іменників з твердими приголос-ними основи в закарпатських говірках підтримувалисяпоширеними тут формами на -ом, -ох дав. і місц.відм. мн. іменників з твердими приголосними основи.В інших південно-західних говорах, що двоїнні запоходженням форми ор. відм. мн. допускають лишев іменниках з м'якими і стверділими приголоснимиоснови, спостерігаються паралелі до відповідної фор-ми іменників І відміни з м'якими і стверділими при-голосними основи. За умов деформації закінчення -амивнаслідок переходу флексійного а після м'яких і ствер-ділих приголосних у голосні переднього ряду тут впли-вовішими були іменники на означення парних предме-тів типу очима, плечима, дверима. На появу двоїннихформ могли певною мірою впливати також сполучуваніз іменниками числівникові форми на -ма (двома, обо-ма, трьома, двадцятьма). Не підтримували флексії-ами також характерні для багатьох південно-західнихговорів форми дав. і місц. відм. мн. на -ом, -ох.

Як наслідок контамінації форм на -ма і -ми в дея-ких наддністрянських говірках зрідка фіксуються фор-ми на -мами (кін1 мами) і -мима (кін'мима).

Відмінні від -ами закінчення ор. відм. мн. іменни-ків II відміни звичайно в говорах виступають порядз формами на -ами. Отже, флексія іменників І від-міни охопила своїм впливом іменники II відміни май-же на всій українській мовній території.

Інтерес становить засвідчене в полтавських, слобо-жанських та деяких інших говірках уживання формдав. відм. мн. у функції орудного типу з дубам, з бра-там, з кон'ам.

Слід зазначити, що вживання форм дав. відм. мн.у функції орудного поширене в північноросійських тапівнічнобілоруських говорах. У говорах українськоїмови воно спостерігається рідко — як залишки, щовитісняються формами з флексією -ами. Стійким є цеявище тільки в деяких переселенських українських го-вірках (у Куйбишевській області і на Курсько-Білго-

141

родській території), що понад два століття перебу-вають в ізоляції від української мови (у сусідніхговірках російської мови зазначене явище не спосте-рігається і, отже, вплив російської мови щодо цьоговиключається).

Уживання форм Дав. відм. мн. у ролі орудного-засвідчене в деяких пам'ятках давньоруської доби.Причину виникнення його слід убачати в аналогії донерозрізнення колишніх форм дав. і ор. відм. у двоїні.Такого ж походження відповідне явище в говорах ро-сійської та білоруської мов.

На грунті української мови форми ор. відм. мн. на-ам могли підтримуватися ще аналогією до ор. відм.збірних іменників типу колоссям.

М і с ц е в и й в і д м і н о к

У місц. відм. мн. іменники II відміни в літератур-ній мові і в більшості говорів мають закінчення -ах(в іменниках з м'якими приголосними основи графічно-ях): на столах, на ланах, на батьках, по сёлах, нашколярах, на плечах, на кобзарях, у краях, на полях,у серцях, у знаннях. Сучасні форми на -ах виниклипід впливом відповідних форм іменників І відміни. Задавньоруської доби іменники сучасної II відміни вмісц. відм. мн. мали закінчення -Ъхъ (о-основи), -ихъ(jo-основи), -ъхъ (й-основи), -ьхъ (Г-основи та основина приголосний).

У багатьох південно-західних говорах, частково та-кож у північних поширене закінчення місц. відм. мн.іменників II відміни -ох. Зазначену говіркову рисувідбиває мова письменників Галичини минулого сто-ліття: «...Лиш далеко в густих корчох Тлють вовчізірниці» (Ваг.); «О запорожцьох і їх Січи» (Шашк.).

Зазначена флексія становить фонетичний розвитокзакінчення колишніх й-основ -ъхъ, вона виявиласявпливовою і охопила іменники різних основ тому, щопідтримувалася аналогією до форм дав. відм. мн.на -ом.

Іменники колишніх о-основ флексію -ох<-ъхъ відіменників ц-основ переймали ще в староукраїнськіймові і навіть за давньоруської доби; у деяких полісь-

142

ких говірках флексійний голосний рефлексується як

етимологічне о (на валуох, баранубх).Пояснювати -форми місц. відм. мн. іменників II від-

міни на -ох наслідком впливу польської мови1 немапереконливих підстав. Той факт, що флексія -ох у пів-денно-західних говорах характерна передусім для імен-ників з м'якими приголосними основи, не може запе-речувати походження її від колишнього закінчення-ъхъ. У південно-західних говорах з характерним дляних переходом а після м'яких і стверділих приголосниху голосні переднього ряду флексія -ах послідовно ви-ступає тільки в іменниках І відміни з твердими при-голосними основи і впливає вона передусім на імен-ники II відміни з твердими приголосними основи.

Непереконливим слід уважати також посилання намалу кількість іменниківu -основ. Відомо, що в фор-мах однини й -основи не раз виявляються винятково

впливовими, хоч про підтримку зовнішніх (іншомов-них) впливів там не може бути мови. Слід мати наувазі, що зазначена форма підтримується дуже дійовимвнутрішним чинником — аналогією до форм дав. відм.мн. на -ом.

Щодо поширеної в говорах флексії місц. відм. мн.-ех, то в окремих випадках вона може становити фо-нетичний розвиток флексії місц. відм. мн. Г-основ таоснов на приголосний.

У староукраїнській мові флексію місц. відм. мн.колишніх ї-основ та основ на приголосний -ех<-ьхъпереймали іменники jo-основ. Такого походження єформи на -ех у деяких поліських говірках (конєх).Ненаголошена флексія місц. відм. мн. -ех іменниківколишніх о-основ у поліських говірках може бути фо-нетичним відповідником давнього закінчення -Ьхъ (су-с'ёд'ех).

У південно-західних говорах з фонетичним перехо-дом а після м'яких і стверділих приголосних у голосніпереднього ряду, в тому числі в є, флексію місц. відм.мн. II відміни -ех слід розглядати як фонетичнийваріант перейнятої від іменників І відміни флексії -ах,хоч в іменниках ї-основ та деяких основ на приголос-

J. J a n o w , Z deklinacji maloruskiej, стор. 345—351.

143

ний закінчення -ех може бути фонетичним відповідни-ком давнього -ьхъ (при гдстех).

Найбільше територіальне поширення має говірковафлексія місц. відм. мн. іменників II відміни -їх. За-значені форми відбиті в мові художньої літератури:«...лице мала над всьо біле, румінці на лиціх цвіли...»(Шашк.).

Форми місц. відм. мн. іменників II відміни на -іху різних говорах неоднакового походження. У закар-патських говірках закінчення -іх — фонетичний від-повідник флексії місц. відм. мн. іменників колишніхо-основ - Б хъ; під впливом іменників колишніх о-основтут закінчення -іх набувають також іменники колиш-ніх jo-основ та інші.

В інших говорах південно-західного наріччя флек-сія -іх характерна переважно для іменників з м'якимиі стверділими приголосними основи і становить фоне-тичний варіант перейнятого від іменників І відмінизакінчення -ах.

Що ж до південно-східних говорів, то в них флек-сію -іх слід розглядати як наслідок рефлексації зааналогією до етимологічного є флексійного е < ь вдосить рано перейнятому від ї-основ та деяких основна приголосний закінченні -ех<;-ьхъ; флексія -іх тутпідтримується також аналогією до форм дав. відм,мн. цих же іменників на -ім. Можливо, зазначені фор-ми якоюсь мірою завдячуються впливові південно-за-хідних говорів.

Загалом усталена система відмінкових форм мно-жини іменників II відміни виникла внаслідок склад-них процесів морфологічної еволюції української мови.

У наз. і род. відм. мн. іменники II відміни пев-ною мірою зберігають відповідники давніх форм. З па-ралельно вживаних форм наз. відм. мн. на -и і -є.остаточно як нормативні з флексією -и визначалися востанні десятиліття. Окремі архаїчні форми наз. відм.мн. на сучасному етапі застосовуються тільки з пев-ною стилістичною метою.

Розподіл закінчень род. відм. мн. (нульова флексіята -ів) між окремими групами іменників II відмінипослідовніший, ніж в іменниках І відміни. Закінчення-ей охоплює семантично обмежену кількість слів.

144

Для дав., op. і місц. відмінків мн. іменників II від-міни характерне переймання флексії від іменниківІ відміни. Наявні в говорах архаїчні форми дав. і місц.відм. мн. найчастіше вживаються паралельно з перей-нятими від іменників І відміни.

Специфіка говорів полягає як у вживанні різнома-нітних фонетичних варіантів нормативних флексій, такі в досить частому збереженні архаїчних форм від ко-лишньої системи відмінювання іменників за основами.Хоч говіркові форми інколи охоплюють досить великіареали, ними літературна норма на сучасному етапімайже не порушується.

ТРЕТЯ ВІДМІНА

Однина

Н а з и в н и й і з н а х і д н и й в і д м і н к и

Іменники сучасної III відміни в основній масі запоходженням є колишні-Г- основи жін. роду; кість, злість,сіль, тінь, осінь, піч, ніч, подорож. Частина іменниківIII відміни походить від колишніх п-основ (кров, лю-бов), один іменник належав до r-основ (мати).

У наз. і знах. відм. одн. іменники III відміни маютьм'який приголосний звук основи або стверділий губнийчи шиплячий; у давньоруський період усі вони закін-чувались на -ь. Внаслідок редукції кінцевого ь голосніоснови о та є перейшли в і. Засвідчені в художній лі-тературі минулого століття випадки, коли звук основио зберігається, з погляду сучасної літературної мовиє порушенням норми: «Завзятость всіх опанувала, Тутвсякий пінив і яривсь; Тут лютость всіма управляла...»(Котл.); «...яка ще радость буде, як уже посватаються»(Кв.-Осн.); «Якби ви вчились так, як треба, То ймудрость би була своя» (Шевч.).

Зазначені форми перейняті від староукраїнськоїкнижної мови і в художній літературі, як правило, ви-конують певну стилістичну роль — сприяють відтінковіархаїчності, урочистості й под.

У деяких випадках, коли автор виражав архаїчнийстиль або відбивав говіркові особливості, у формі

Ю. 3647. 145

наз.— знах. відм. іменників III відміни передаваласьм'якість губних, шиплячих приголосних та приголосногор: «О скорбь моя, моя печаль!» (Шевч.); «Якас тамбула така люта звірь змальована, що в казці би несклав» (Стеф.). Однак у цілому іменники-архаїзмиколишніх f-основ, що в сучасній літературній мовімають інші морфологічні та лексичні відповідники, вжи-ваються згідно з фонетичною закономірністю україн-ської мови без пом'якшення губних і шиплячих при-голосних та приголосного р: « А є ж підлість, якуніщо не може зворушити, ніщо: ні чиста краса життя,ні безмежна любов, ні безмірна скорб...» (Сі.); «...Якголос твій колише світлу тиш В солодкий час вечірньоїрозмови» (Сос); «За що так милує господь Лихуютвар такую, Як цей правитель...» (Шевч.).

Іменники III відміни колишніх 0-основ, як відомо,сучасну форму наз. відм. одн. набули від колишньоїформи знах. відм. одн.

Іменник мати в наз. відм. одн. зберігає давню фор-му наз. відм. одн. г-основ, однак у сучасній літера-турній мові досить часто вживається також форма запоходженням зиах. відм. одн. — матір: «Бідна матірплаче ревно В скрутонці-журбі...» (Стар.); «Опівночісюди зібралися всі родичі нареченої і єдина рідна на-реченому людина — його матір...» (Тулуб); «І матіртужно плакала ночами, Бо матір невидющою була»(Кор.).

У художній літературі минулого століття та в фольк-лорі іноді форма наз. відм. мати вживається в іншихвідмінках однини: «Не співала-м твоїй мати, Я тобіспіваю» (Федьк.); «Тричі ходив з атаманом Воювати збусурманом. За батенька відомщати, За нещасну ріднумати» (Кост.); «Лишив жінку, лишив діти, лишив рід-ну мати...» (пісня).

Р о д о в и й , д а в а л ь н и йі м і с ц е в и й в і д м і н к и

Усі іменники III відміни, незалежно від походження,в род., дав. і місц. відм. одн. за нормативною грама-тикою і правописом мають закінчення -і: тіні, стилі,галузі, кості, радості, печі, ночі, крові, любові, матері.

146

Закінчення -і в цих формах появилось під впливомвідповідних форм в іменниках колишніх а-, ja-основ.Раніше виявляється вплив флексії -і ( < £ ) іменниківколишніх а-, ja-основ у формі дав. — місц. відмін-ків. Порівняно з род. відм. флексія -и частіше фіксу-ється в дав. — місц. і в деяких сучасних говорах, на-приклад, у говірках Переяславщини.

У давньоруський період і в староукраїнській літе-ратурній мові в род. відм. ці іменники відповідалиформам колишніх ї-основ, хоч з другої половини XVIIст. в пам'ятках уже трапляються випадки перейманняфлексії -і від іменників колишніх а-основ.

На думку дослідників, приблизно в XVI—XVII ст.у східних українських говорах в род. відм. флексія -ипочинає витіснятися закінченням -і ( < Ь ) іменниківколишніх а-основ. Проте в діалектах така зміна три-ває досі, а в ряді південно-західних говорів вона й непочиналась.

У літературній мові до 1933 р. за правописом урод. відм. одн. писалось ще -и в іменниках на приго-лосний т після іншого приголосного (радости, смерти),а також осени, соли, крови, Русй.

Природно, що ці форми широко засвідчені в літе-ратурі.

Зрідка, на порушення норми, форму на -и можназустріти і в мові художньої літератури наших днів:«Тут кози паслися, і мукали корови, Пеклися картоплі,і сад бринів мов лук, Усе цвіло й жило в гармонії"любови, У сотворінні див з мужичих теплих рук»(Мал.).

Залишки старих форм виступають у прислівникахсучасної літературної мови восени, безвісти, почасти^

Особливо живучими були донедавна форми на -їїв літературній мові на території західних областейУкраїни, що ілюструють твори художньої літератури.

Дослідники всіх південно-західних говорів широко-фіксують форми на -и в род., дав. і місц. відм. одн.іменників III відміни. Зокрема, форми з флексією -itхарактерні для волинських, наддністрянських, буковин-ських, гуцульських, закарпатських говірок.

О. О. Шахматов уважав, що флексія -и в зазначе-них формах є характерною тільки для південно-захід-них говорів, тоді як у східних закінчення -и витісня-

147

еться флексією -і. Однак сучасні дослідники південно-східних говорів спростовують таку думку. Так, уговірках Полтавщини, хоч основною є флексія -і, за-кінчення -и фіксуються досить часто (соли, л'убдви,вісти, рідше ночи, тіни). Досить широко фіксуютьсяформи на -и в говірках південних і південно-західнихрайонів Чернігівщини, Переяславщини, південної Київ-щини, Черкащини, Херсонщини, Одещини, Слобожан-щини та ін.

Іменник річ у значенні «мова» донедавна в текстаххудожньої літератури вживався з і в корені непрямихвідмінків (відповідно до давнього*): «Народ від річіумилився І гірко-гірко прослезився...» (Котл.); «Тамви вчуєте щось друге, Інші річі, іншу мову» (Щог.);«...серед людей нечутно таких річей» (Мярн.); «...а вжена річах так бойкий, що як розговориться-розгово-риться, та усе непопросту» (Кв.-Осн.). У деяких гра-матиках форми непрямих відмінків від іменника річіз звуком кореня і (річі, річей, річам...) уважалисянормою '.

Однак за аналогією до запозиченого іменника-омо-німа річ у значенні «предмет», у якому згідно з фоне-тичною закономірністю української мови і в закритомускладі чергується з є в складах відкритих, іменникріч із значенням «мова» в непрймих відмінках сприй-няв чергування і з є, сучасні словники форми з є фік-сують як нормативні: «...пусті речі, безтурботне щебе-тання моєї бесідниці робили на мене якесь тяжке,сливе трагічне враження» (Л. Укр.); «...говорив менілюбії речі» (Вовч.); «Не кажи такії речі» (Мирн.);«Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихимиречами...» (Шевч.); порівняйте також вислови до речі,не до речі.

Іменники із суфіксом -інь, як правило, мають дуб-летні форми І відміни на -ина, від яких переважноутворюються форми непрямих відмінків, однак форминепрямих відмінків від іменників НІ відміни на -іньможливі: «Я спокою й тепліні Нап'юсь у забутті»(Заб.); «І пахне кожухів теплінню...» (Брат.); «З'яви-лися бліді просвіти, які час від часу спалахували

1 В. С і м о в и ч, Граматика української мови, Київ—Лейпціг,1919, стор. 171.

148

блискучою голубінню» (Шевчук); «Ми по хвилях, побистріні Річку пройдемо убрід» (Бичко); «Ще далі заЯрмутою.в далечіні видно сельце Шляхтову...» (Н.-Лев.).

Від запозиченого з польської мови іменника міць-ще недавно граматики визначали тільки дві форми—міць і міццю, інші форми утворювали від міч (мочі,в мочі) К Однак у практиці літературної мови вжи-ваються й інші форми від міць: «За всесильним зако-ном життя й моці народного руху говорилося й спі-валося про веселе й радісне...» (Довж.); «А чи ж вамсхиляти спини — Свої моці зневірять?» (Стар.).

У карпатських говорах за зразком III відміни змі-нюються іменники колишніх п-основ (рёд'коу, брйтоу).

Іменники колишніх п-основ нід впливом іменниківколишніх ї-основ флексію -є замінили на -и дуже дав-но, що фіксується в старослов'янських пам'ятках і внайдавніших східнослов'янських. Іменники колишніхП-основ кров, любов сучасну флексію -і набули за ана-логією до іменників І відміни (колишніх ja-основ).

Іменник колишньої г-основи мати, що в літературніймові, як і всі інші іменники III відміни, за аналогієюдо відповідних форм іменників колишніх а-, ja-основу род., дав. і місц. відм. набув флексію -і, у південно-західних говорах поряд з іншими іменниками цієї від-міни має форму на -и, що постала за аналогією доіменників колишніх ї -основ.

Первісну форму на -є (матере) відбивають тількистарослов'янські культові тексти, що інколи вплітаютьсяавторами в тканину художніх творів (пор. у Г. Квіт-ки-Основ'яненка: «...От нея же чист бих і непороченот утроби матере моєя до зді»). Архаїчну форму мате-ре зафіксовано в лемківських говірках.

У волинсько-поліських говірках дослідники фіксуютьформу род.— знах. відм. від іменника мати на -а (ма-тера). Мабуть, неспіввідносність цього іменника вформі наз. відм. одн. з іншими іменниками жін. родуспричинилася до можливості впливу на нього відпо-відних форм іменників чол. роду. У цих же говіркахзазначений іменник зрідка має форму наз. відм. одн.матер. Особливо впливовою могла бути відповідна

1 В. С і м о в и ч, Граматика української мови, стор. 170; О. С и-и я в с ь к и й , Норми української мови, стор. 43.

149

форма іменника батько, в парі з яким часто вживаєть-ся іменник мати. Допускати тут фонетичну зміну флек-сійного -є на -а трудно, бо таких архаїчних морфоло-гічних рис зазначені говори не виявляють. До того жформа матера фіксується й у тих говірках, де переходує в а немає.

Щодо суфіксальних голосних и та є, що виступаютьу зазначеній формі, то перший з них може бути нас-лідком вирівняння з формою наз. відм. одн., другий—з формами непрямих відмінків.

У західних волинсько-поліських говірках формуматера набуває зазначений іменник також у наз. відм.

' одн. Ця суфіксальна форма наз. відм. могла постативнаслідок вирівняння основ у відмінковій парадигміта аналогії до іменників жін. роду І відміни.

О р у д н и й в і д м і н о к

В ор. відм. одн. іменники III відміни в сучаснійлітературній мові мають давнє закінчення -у (графіч-но -ю), перед яким подовжується (на письмі — под-воюється) попередній м'який приголосний, якщо вінстоїть після голосного: сіллю, міццю, тінню, міддю,річчю, суттю, подорожжю. Подовження приголоснихв ор. відм. іменників III відміни є наслідком історич-ного явища асиміляції звука й до попереднього м'якогоприголосного після занепаду редукованого ь та и(ночью і ночию дало ніччю).

Не виникло подовження в тих випадках, коли основаіменника закінчувалася двома приголосними. Відсут-ність подовження тут зумовлена евфонічними законамиукраїнської мови; поява третього приголосного викли-кала б трудність артикуляції: вістю, радістю, якістю,жовчю, нехворощю. Губні приголосні та р не мализдатності асимілюватися з й, тому в іменниках лю-бов'ю, кров'ю, матір'ю й зберігається і подовженняпопереднього приголосного немає.

У говорах української мови відомий процес скоро-чення подовженого колись приголосного в різних мор-фологічних позиціях; цей процес охоплює також ор.відм. одн. іменників III відміни. Форми без подовжен-ня приголосних перед флексією -у фіксуються не тільки

і 50

в південно-західних говорах, для яких відповідне яви-ще найхарактерніше, але й зрідка в південно-східних.

В українській літературній мові зустрічаються арха-їчні форми цих іменників на -ію, але вони, як правило,виконують стилістичну роль — сприяють відтінкові уро-чистості: «Нам заплатить кровію кат» (Рил.).

За аналогією до іменників І відміни колишніх ja-основіменники III відміни в говорах часто набувають закін-чення -ею, що засвідчує й мова художньої літератури:«...І п'ядь за п'ядею ми місце здобували» (Фр.).

Під впливом форм іменників І відміни колишніх а-ос-нов, а також секундарних діалектних форм іменниківколишніх ja-основ іменники III відміни в говорах мо-жуть набувати флексію -ойу (т'ін'ойу, сдл'ойу).

У південно-західних говорах іменники III відмінив ор. відм. одн. за аналогією до відповідних діалектнихформ іменників І відміни набувають закінчення -еу(-иу), -оу. Зазначені форми знайшли відбиття в мовізахідноукраїнських письменників: «...він не згине своевсмертев». (Фр.).

Такого ж аналогійного походження є говіркові формина -ом нбчом, маз'ом, сол'ом, т'ін'ом).

К л и ч н и й в і д м і н о к

Кличн. відм. одн. іменників III відміни, який, що-правда, вживається рідко, переважно в поетичній мета-форизованій мові, у сучасній українській мові має за-кінчення -є: радосте, старосте, тіне, подороже: «О бай-дужосте, де є ти?» (Брат.).

Флексія -є в цих іменниках виникла за аналогієюдо іменників колишніх ja-основ; у давньоруський періоді в староукраїнській мові ці іменники в кличн. відм.мали закінчення -и, що й досі є в південно-західнихговорах, а відтак і в мові письменників, що відбивалиособливості цих говорів: «Мудрости вічна, добротопрекрасна!..» (Шашк.).

Збереження давньої флексії кличн. відм. -и в пів-денно-західних говорах підтримується фонетичним чин-ником (нерозрізнення ненаголошених є та и), бо, яксвідчать наддністрянські говірки, флексію -и можемати кличн. відм. одн. колишніх ja-основ (земли, доли).

Кличн. відм. від іменника мати збігається з фор-

151

мою наз. відм. і відповідає давній формі: «Не хочу я,моя мати, За плугом ходити» (Шевч.). Форма кличн.відм. мати характерна для мови фольклору; в іншихжанрах літературної мови, в розмовній мові при звер-танні найчастіше вживається інше слово — мамо.

Множина

Н а з и в н и й , з н а х і д н и йі к л и ч н и й в і д м і н к и

У наз., знах. і кличн. відм. мн. іменники III відмінив літературній мові мають закінчення -і: тіні, вісті, до-повіді, печі, подорожі, матері (форма останнього імен-ника тільки в наз. і кл. відм.). Флексія -і виникла підвпливом відповідних форм іменників типу земля; удавньоруський період і в староукраїнській мові цііменники в зазначених відмінках мали закінчення -и,що відбивають південно-західні говори (давні пара-лельні форми наз. і кличн. відмінків на -ьє, -не в су-часних українських говорах не засвідчуються).

Ці форми відбиті в мові художньої літератури,головним чином у письменників із Західної України:«И світ єму милий і солодка нічка, Мисли веселі і сер-денько грає...» (Шашк.); «...Ті хмари — плідної буду-щини тіни» (Фр.); «Злітаються на купу і присідаютьсобі всякі части тіла» (Стеф.); також у Т. Шевченка:«Червоною гадюкою Несе Альта вісти...»

Від іменника мати форма знах. відм. мн. збігаєтьсяз формою род. відм.

Від іменників III відміни колишніх П-основ форми-множини не вживаються.

Р о д о в и й в і д м і н о к

Род. відм. мн. іменників III відміни колишніх ї -ос-нов у сучасній літературній мові має флексію -ей, щопоходить з закінчення -ьи, уживаного поряд з -ии удавньоруський період: тіней, вістей, доповідей, обла-стей, печей, ночей.

Щодо говорів, то закінчення -ей характерне дляпівнічного й південно-східного наріччя; у південно-за-хідних говорах форма род. відм. мн. іменників колиш-

152

ніх ї-основ розвинулася з давніх форм на -ии (обла-сти, ндчий, кдстий). Природно, що ці форми зустріча-ються в мові західноукраїнських письменників: «Де-дечути квиління з шатра Або регіт дівочий; Там хтосьпісню заводить сумну, Наче степ у тьмі ночий» (Фр.).

У закарпатських говірках унаслідок редукції кін-цевого й вживаються форми род. відм. мн. типу гости,мйши, части, кости.

За аналогією до діалектних форм род. відм. мн.іменників І відміни в південно-західних говорах імен-ники III відміни часто виступають із закінченням -іу-Інколи ці форми зустрічаються в мові художньої літе-ратури: «Скілько я осів поламав» (Н.-Лев.).

Іменник III відміни колишньої г-основи мати в лі-тературній мові і в більшості говорів має закінчення -ів,що появилося за аналогією до відповідної форми імен-ників чол. роду II відміни: «О виболілі очі матерів!»(Кор.). Правда, за зразком інших іменників III від-міни цей іменник зрідка можна зустріти у формі на-ей: «Чому В. С. Караджич, Шафарик і інш. не пост-риглись у німці (їм би зручніше було), а осталисьслов'янами, щирими синами матерей своїх» (Шевч.).

Деякі граматики обидві форми (на -ів і на -ей) дляіменника мати донедавна вважали нормативними, однак,тепер як нормативна допускається тільки форма на -ів.У Шевченка форма на -ей ужита із стилістичною метою.Форму матерей засвідчують лемківські говірки.

У південно-західних говорах поруч з формою на -іуфіксується утворена за аналогією до іменників колиш-ніх!-основ форма на -ий (матирйй).

Д а в а л ь н и й в і д м і н о к

У дав. відм. мн. іменників III відміни виступає за-кінчення -ам (графічно після м'яких приголосних -ям),.що виникло за аналогією до іменників І відміни, ви-тіснивши флексію -ьмъ, властиву цим іменникам у дав-ньоруську епоху: ночам, печам, подорожам, тінямг

вістям, відповідям, матерям.Відповідник давньої флексії закінчення -ем, що

поряд з -ом засвідчувалось у пам'ятках староукраїн-ської мови, фіксується в наддністрянських говірках(костем).

153

Однак поряд з іменниками на м'який приголоснийоснови І відміни іменники III відміни, за аналогієюдо говіркових форм іменників чол. роду, у південно-західних говорах мають флексію -ом (кдст'ом, н'ічом,ночом)?

О р у д н и й в і д м і н о к

В ор. відм. мн. іменники III відміни мають закін-чення -ами, що виникло за аналогією до відповіднихформ в іменниках колишніх а-основ: печами, подорожа-ми, тінями, вістями, галузями, матерями.

Для іменника кість сучасний український правописдопускає поряд з формою на -ами паралельно формуна -ми, яка відповідає флексії іменників колишніх

ї-основ -ьми. Донедавна деякі граматики для сучасноїукраїнської мови визначали тільки форму кістьми. Мо-ва художньої літератури засвідчує обидві форми:«...Костьми земля засіяна, А кровію политая»; «Болотазасипав Благородними костями» (Шевч.); «Ще можутьвони снарядами проорати землю, ще можуть засіятиїї людською кров'ю і кістьми...» (Ст.); «І береги наНемизі Низькі та криваві... посіяні Руськими костями»(Руд.). У формі костьми звук основи о наявний за ана-логією до інших відмінкових форм, де він фонетичновмотивований.

У південно-західних говорах, зокрема в гуцульськихговірках, також у говірках північної Львівщини імен-ник кість в ор. відм. мн. має закінчення -ами (з твер-дим приголосним основи т): костами.

Зафіксовані в мові художньої літератури форми на-ми від інших іменників III відміни сприймаються якархаїчні і сучасними письменниками зовсім не вжи-ваються: «Старий Олимпський Єзуїте! З медовими річ-ми сховайсь» (Котл.); «Нуже на коні, кіньми за вра-гом всіма волостьми» (Шашк.); «І посольство йому давстрашне Під сімома печатьми...» (Фр.).

Форми на -ми характерні для іменників III відмінив закарпатських говірках (сЧт'мй, мь'ішми); зустріча-ються вони також у середньонаддніпрянських говірках{тЧн'мй, в'іст'мй, пеичат'ми, відповів'ми). Форму на-мивід іменника мати спостережено в лемківських говір-ках (мат'ірми), надсянських {матер'ми, поряд з ма-тер'ами, мат'ір'ами).

154

У південно-західних говорах (зокрема в бойківсько-му) за аналогією до парних назв іменники III відм. в ор.відм. мн. можуть мати закінчення -има (-іма): кдс'ц'і-ма, р'ічима. Такі форми зафіксовано і в мові художньоїлітератури: «Ой, утопив рибалонька Та й мовив річима:Пливи, човен й веселенько,— Де вірна дівчина!» (Бор.).

М і с ц е в и й в і д м і н о к

У місц. відм. мн. іменники III відміни за аналогієюдо іменників І відміни мають закінчення -ах: на пе-чах, по ночах, у подорожах; у тінях, у доповідях, у від-повідях, на матерях.

Відповідник давньої форми ї-основ на ьхъ формана -ех зустрічається в наддністрянських говірках (кд-сгех). Форми на -ех засвідчуються в літературній мовіXIX ст.: «...не спав по ночех» (Головацький), однак їхслід сприймати як діалектні.

За аналогією до іменників чол. роду колишніх й -ос-нов іменники III відміни в деяких південно-західнихговорах, подібно як іменники І відміни, мають у місц.відм. мн. флексію -ох (по ндчох). Ця говіркова рисамає своє відображення в мові художньої літературиминулого століття, зокрема в творах М. Шашкевича:«...а голос дубровами високими розлагався верхами тай заблудив гомоном в чорних безвістьох...»

Сучасна III відміна іменників витворилася на базіколишніх ї-основ, однак помітними в ній є наслідкианалогії до інших груп іменників і передусім до імен-ників жін. роду колишніх а-, ja-основ. Форми іменниківIII відміни в сучасній українській літературній мові восновному характеризуються усталеністю, паралеліз-мів і дублетів серед них відносно небагато. Архаїчніваріанти окремих форм застосовуються найчастіше ізстилістичною метою. Діалектні особливості у відміню-ванні цих іменників найпомітнішими були в мові пись-менників західних областей України. Говори україн-ської мови порівняно з літературною мовою в однихвипадках послідовніше зберігають форми колишніхї-основ і чинять опір іншомовним впливам, в іншихвипадках, навпаки, більшою мірою зазнають дії анало-гійних чинників.

155

ЧЕТВЕРТА ВІДМІНА

Сучасна українська мова має характерний для неїтип відмінювання іменників середи, роду — так званучетверту відміну. Цей тип охоплює іменники, що маютьу наз. відм. одн. закінчення -'а, графічно -я (після зуб-них приголосних), -а (після шиплячих) та -йа, графічно-я ' (після губних) і ускладнюють більшість своїх від-мінкових форм суфіксом -ат-, а також обмежену кіль-кість іменників, яким властиве в наз. відм. одн. закін-чення -йа (графічно -я) і набуття суфікса -єн- при від-мінюванні (вим'я, ім'я, плем'я, сім'я, тім'я). Групаіменників з суфіксом -ат-, крім спільності відмінковихформ, характеризується і спільністю семантики: ценазви малих щодо віку істот (немовля, курча, гусеня,хлоп'я), частин тіла (рученя, бровеня, оченя) і дріб-них предметів (дверцята, лещата, санчата, штанята—вживаються лише в множині).

IV відміна іменників в українській мові становитьзалишок давньоруської складної системи відмінюванняоснов на приголосний, яка, в свою чергу, відбиває спро-щений уже тип відміни основ на приголосний пра-слов'янського періоду.

V давньоруський період тип відмінювання основ наприголосний охоплював уже обмежену кількість імен-ників чол. (камы, дьнь) і жін. роду (мати, дъчи).З іменників серед, роду тип основ на приголосний ста-новили: имя, сЬмя, племя й ін. (основи на п): чюдо,слово, небо, тЪло та ін. (основи на s); теля, отрочяі под. (основи на t ) .

З колишнього типу основ на приголосний до сучас-ної IV відміни ввійшли іменники з основою на п(вим'я, ім'я, плем'я, тім'я, сім'я), за винятком імен-ьиків рам'я, стремено, що належать до II відміни, і зосновою на t (теля, ягня, дитя). Інші іменники колиш-ніх основ на приголосний увіходять до І (дочка), II(камінь, день; чудо, слово, нёбо) і III відмін (мати).

Для української мови характерне утворення від різ-них давніх основ на голосний і приголосний за допо-

1 Звук й, у говорах також н', перед флексійними голоснимиіменників IV відміни розвинувся з м'якості губних приголоснихоснови, проте для зручності опису структури відмінкових формумовно приєднуємо його до флексій.

156

могою суфікса -єн- відносно нового типу слів, що від-мінюються за зразком тих іменників, які походять відколишніх основ на t (бісеня, бровеня, вовченя, горобеня,

губеня, гусеня, жабеня, жовтеня, зайченя, каченя, ко-зеня, кошеня, левеня, лисеня, мишеня, оченя, ротеня,рученя, тигреня, цуценя, чортеня та ін.). Словотворен-ня цього типу продуктивне в українській мові й досі.

Наявність відповідних утворень у білоруській мовігусяня, кураня, вау аня й под.) свідчать про відноснудавність їх: вони, очевидно, сягають того часу, колиговори — предки теперішніх білоруської та українськоїмов — становили відносну спільність. У російській мові,зокрема в говорах, форми ці також можливі; С. П. 06-норський указує на форми множини бесенята, гусенята,волченята, лисенята, чертенята. Аналогічні утворенняфіксуються також у деяких південноросійських говір-ках та в російських прізвищах XVI ст'.

У зазначених утвореннях суфікс -єн- генетичнозв'язаний з суфіксами -єн, -енъкъ і виник задавньоруської доби, в період окремої історії східно-слов'янських мов 2. В інших слов'янських мовах такогосуфікса нема. Відсутність подібних слів у давньорусь-ких літературних пам'ятках зумовлена, певне, особ-ливо відчутним на той час простонародним характеромїх. Зазначені іменники на -еня засвідчують пам'яткиукраїнської мови початку XV ст.3.

Чималу групу іменників IV відміни становлятьутворення з суфіксом -ч- типу зайча, татарча*.

Іменники, що належать до IV відміни, мають серед-ній рід. Лише слово дівча, як зазначалось, зрідкаузгоджує залежні від нього слова в жін. роді. Це, оче-видно, наслідок контамінації форм і значень у словахдівча і дівчина. Слово дівча зі значенням жін. роду в

1 А. М. С є л и щ є в, Критические заметки по истории русскогоязыка.— Ученые записки Московского городского педагогическогоинститута. Кафедра русского языка, вып. I, т. V, М, 1941,стор. 190—191.

2 О. Б. Т к а ч е н к о, Українські прізвища з суфіксом -енкота сдоріднені утворення (питання походження).—«Слов'янське мо-вознавство», II, К-, 1958, стор. 49—50.

3 С . П. С а м і й л е н к о , Нариси з історичної морфології..,стор. 153.

4 Пор.: Ю. О. К а р п е н к о , Четверта відміна іменників.—«Українська мова і література в школі», 1972, № 10, стор. 24.

157

сучасній українській мові тенденції до поширення невиявляє.

В українських говорах відповідний тип іменників водних випадках зберіг архаїчнішу, ніж у літературніймові, систему відмінювання, в інших його відмінковіформи ще більшою мірою, ніж у літературній мові,підпали дії аналогії іменників інших основ.

Так, у південнозакарпатських і гуцульських говір-ках окрему систему відмінювання зберегли тільки імен-ники колишніх t-основ. Іменники колишніх п-основвідмінюються за зразком іменників колишніх jo-основ—типу насіння (того імйй, тому імйу і т. д.) або ж зазразком іменників колишніх t-основ (род. вимйатеі вимйати, дав. вимйату, ор. вимйатом, місц. вимйаті,вимйату, наз. мн. вимйата, род. вимйат, дав. вимйашм,ор. вимйатамі, місц. вимйатах). Іменники колишніхп-основ повністю підпали впливу іменників колишніхjo-основ і в інших південно-західних говорах.

У деяких південно-західних говорах за зразкоміменників IV відміни колишніх t-основ відмінюютьсяще іменники бухн'а (бухн'ё), мішча (мішч'е), к'іс'а),(к'іс'е), горн'а (горн'є).

У деяких надбузько-поліських і волинсько-поліськихговірках іменники типу тел'а, д'іт'а, гусен'а, качен'ав непрямих відмінках набувають суплетивні форми зсуфіксом -ук- і відмінюються як відповідні іменникиII відміни.

Однина

Н а з и в н и й , з н а х і д н и йі к л и ч н и й в і д м і н к и

Наз. і кличн. відм. іменників IV відміни, як і вза-галі іменників середи, роду, в однині формами своїмизбігаються. Іменники колишніх п-основ у літературніймові мають закінчення -йа — графічно -я (вим'я, плем'я,ім'я, сім'я, тім'я); іменники колишніх t-основ — післягубних приголосних закінчення -йа — графічно -я (го-луб'я, хлоп'я), після стверділих шиплячих і після м'я-ких приголосних — а або графічно -я (ведмежа, рівча,потерча, кача, курча, галча, лоша, пташа, коліща;маля, теля, немовля, ягня, щеня, горня, гуся, песя,порося, дитя, бісеня, бровеня). Це закінчення харак-

158

терне для південно-східних говорів (в іменниках ко-лишніх п-основ часто з н' ( < j ) перед а).

У деяких північних та південно-західних говірках(буковинських, покутських, гуцульських, наддністрян-ських, волинських) поширені також закінчення: в імен-никах колишніх п-основ є з попереднім й (с'імйе,вймйе, т'імйе) або з н' (с'імн'е, імн'е, в'імн'е, т'імн'е);в іменниках колишніх t-основ — -є з пом'якшеннямпопереднього приголосного (тел'ё, пац'ё, пес'ё, збан'ё,дит'ё, горн'ё, кот'ё, кур'ё, дівч'е, лош'ё, медведен'ё,пул'чин'ё). Не під наголосом у деяких південно-захід-них говірках (напр., надсянських, наддністрянських, за-хідноволинських) буває відповідно закінчення -і (с'ім-н'і, в'імн'і, тЧмн'і; гусЧ, пул'і, зерн'і, качЧ, пташ'і).

Подібні форми зустрічаються в художніх творах, уяких автори відбивають говіркові особливості. Напр.г«Він не в тім'є битий» (Фр.).

Історично закінчення наз. відм. одн. іменниківIV відміни походять від давнього носового є. Цей звуквиник з давнішого -еп- в основах на п або з давні-шого -ent- в рсновах на t як наслідок дії закону від-критих складів.

У процесі деназалізації з с. розвинувся звук а, шав одних говорах староукраїнської мови дав нове а,в інших — голосний переднього ряду є з виділеннямпісля губних приголосних звука й або н' (інколи, в за-карпатських говірках, звука л') і з пом'якшенням іншихприголосних. Зрідка губні приголосні перед а можутьпом'якшуватися вторинно (ім'а, т'ім'а, с'ім'а, вйм'а).

Таким чином, закінчення наз., знах. і кличн. відм.сдн. іменників IV відміни в українській літературніймові і в говорах — колишніх основ на п: -а (ім'а, т'і-м'а, вйм'а, с'ім'а), -йа (імйа, т'імйа, вймйа, с'імйа,плёмйа), -йе (імйе, т'імйе, с'імйе), -н'е (імн'е, т'імн'е,вймн'е, с'імн'е), -н'і (в'імн'і, с'мнЧ, т'імнЧ) і колишніх"основ на t: -а (лоша, курча, ді$ча; лош'а, курч'й; те-л'а, йагн'а, порос'й, мал'а), -йа (хлопйа, черепйа), -є(тел'ё, йагн'ё, порос'ё), -і (гусЧ, пул'і, кур'і) є фоне-тичними відповідниками колишнього єдиного в цихформах закінчення на носовий є.

Щодо засвідчених у говірках (берестейських, волин-ських, полтавських) форм на -о (вймо, тел'6, лошд), тоїх слід розглядати як наслідок аналогії до іменникіз

159-

середи, роду II відміни типу село, про що свідчать іформи інших відмінків цих же іменників.

У деяких говорах (гуцульському, надсянському, за-хідноволинському) іменник ім'я може втрачати почат-кове і (мн'а, мн'е) і відмінюватися за зразком імен-ників II відміни (род. мн'а, мн'е, дав. мн'дви, мн'уі-т. д.).

Слово ім'я в літературній мові, а також у деякихпівденно-західних та південно-східних говірках (пол-тавських, степових) має ще варіант імення (ймення),що виступає за аналогією до іменників типу знання,вміння і відмінюється за їх зразком: «І вільні струниславити не будуть Ні твого ймення, ані твого діла»(Л. Укр.).

У деяких говірках, напр. волинських, цей іменникпереходить до групи іменників II відміни на -о, набу-ваючи вигляд іменд (менб) за зразком іменників раме-но, стремено, знамено.

За зразком іменників середи, р. на -о у волинсько-поліських говірках відзначено суфіксальні формитил'ёто, пурус'ёто, луш'ёто, кутин'ёто.

Р о д о в и й в і д м і н о к

У сучасній літературній мові іменники колишніхг-основ мають дві паралельні форми род. відм. одн.:безсуфіксну форму, що збігається з формою наз.—знах. (ім'я, плем'я, тім'я, вйм'я, сім'я) і форму з су-фіксом -єн- та закінченням -і (імені, племені, тімені,вимені). Пор.: І. «Вогкі блискучі очі приязно дивилисьна нього, а теплий дух молочного вим'ч та свіжогогною знову вертали втрачений спокій і рівновагу»(Коцюб.); «По тому він оповістив, що він теж сирота,теж нема роду й, плем'я...» (Вовч.). II. «Тягнуться[ягнята] до вимені спійманої вівці» (Багм.); «Ні родуу мене, значить, ні племені» (Янов.).

Закінчення -і в формах типу імені в літературніймові стало нормою, хоч донедавна вживаним було за-кінчення -и (імени, племени, вймени), що постало зааналогією до форм іменників і- основ: «Послав пос-лами до Латина Од імени свого і чина...» (Котл.); задавньоруської доби і в староукраїнській мові зазна-чені іменники в род. відм. одн. мали закінчення -є.

160

У говорах безсуфіксні форми род. відм., що збі-гаються з формою наз.—знах. і виступають з різнимифонетичними варіантами закінчень (-йа — вймйа.с'імйа, т'імйа, імйа; -'а — вйм'а, сЧмЧг, т'ім'а, ім'а:-н'а — вймн'а, сЧмн'а, тЧмнЧг, імн'а; -йе — вймйе,с'імйе, т'імйе, Імйе; -н'е — вймн'е, сЧмн'е, тЧмн'е, -н' і—вЧмнЧ, с'імнЧ, тЧмнЧ, сЧмнЧ), виразно переважаютьнад формами з суфіксом -єн-. Поширення таких формзумовлюється впливом форми род. відм. іменниківтипу знання, вміння.

У більшості південно-західних (зокрема в карпат-ських) та північних говорів форми з суфіксом -єн- зовсімне вживаються. У південно-східних говорах над фор-мами на -єні, -єни переважають безсуфіксні форми.

Форми з суфіксом -єн і закінченням -і (вйменЧ, сЧ-менЧ, тЧменЧ, іменЧ), що найчастіше співіснують з фор-мами на -йа, -н'а, відзначені в середньонаддніпрянських,слобожанських, полтавських, степових і, зрідка, в по-дільських говірках.

Характерні для південно-західних говорів формина -єни (вймени, сЧмени, тЧмени, імени) зрідка висту-пають у всіх лівденно-східних говорах.

Відзначені в наддністрянських говірках вЧмЧн'а, сі-мЧн'а, т'імен'а постали, очевидно, шляхом контамінаціїсуфіксальних і безсуфіксних форм, де суфіксальне імогло з'явитися внаслідок аналогії до закінчення в го-вірковій формі наз. відм. одн.

Форми з закінченням -і (імені, вимені, тімені, племе-ні) поширилися вже в пізній період розвитку україн-ської мови і є наслідком аналогії до відповідної формиіменників І відміни типу земля, рілля та секундарнихформ іменників III відміни типу сіль, міць.

Іменники колишніх tocHOB у сучасній літературніймові в формі род. відм. одн., зберігаючи суфікс -ат-,набувають закінчення -и (теляти, маляти, хлоп'яти,дівчати, гусеняти). Ці ж форми характерні для більшо-сті українських говорів. У південно-західних говора <суфіксальний голосний у цих формах зазнає фонетич-них змін (тел'ёти, луш'ёти, гусЧти, курЧти і под.).

У літературній мові давньоруської доби, поряд зформами на -ате як безпосереднім відповідником дав-ніших праслов'янських, поширені були також форми зфлексією -и як наслідок аналогії до ї-основ або ж

161

впливу форм дав. відм. одн. цих же t-основ. Фонетич-ним відповідником їх є сучасні форми на -ати.

Північним і деяким південно-західним говорам(частині буковинських, наддністрянських, надсянських,волинських і подільських говірок) властиве закінчення-і з відповідними фонетичними варіантами голосного Бсуфіксі (тел'атЧ, шчен'атЧ, курчатЧ; тел'еіЧ, луш'ётЧ,ді$ч'ет'і, гурн'ётЧ, кач'ётЧ, курЧтЧ, гусЧтЧ).

У діалектних формах з суфіксом -ат- та закінченням-і флексійний голосний у різних говорах неоднаковогопоходження. У поліських, а також надсянських говір-ках він може бути фонетичним відповідником голос-ного и. В інших говорах — це наслідок аналогії досекундарної форми дав.— місц. відм. одн. цих_ же імен-ників, можливо, й до форми род. відм. одн. іменниківтипу земля. В окремих говірках південно-західного на-річчя флексійний звук і може бути наслідком фонетич-ної зміни флексії -а; пор. форму дитет'а в надбузько-поліських говірках.

У карпатських говірках поряд з формами на -атизустрічаються відповідники найдавніших форм іменни-ків t-основ з закінченням -є (тел'ате, д'іт'йте). Такіформи на території південно-західної України засвід-чуються пам'ятками з XVI ст.

У деяких південно-західних говорах іменники ко-лишніх t-основ у формі род. відм. одн. під впливоміменників II відміни (колишніх о-основ) набули закін-чення -а (з фонетичними видозмінами в суфіксі): тЧлЧї-іа, пацЧїта, гусЧта (бойківські говірки); тепл'еіа, пс'ёта,кут'ёта, гусЧта, пулЧта (говірки північно-західної Львів-щини). Зазначені форми поширені також > волинсько-поліських говірках.

У деяких лівобережнополіських, полтавських, поділь-ських і степових говірках, очевидно, під впливом імен-ників типу зілля, знання та іменників ім'я, вим'я імен-ники колишніх t-основ у род. відм. одн. зрідка вжива-ються в безсуфіксній формі з флексією -а (тел'а, шчен'а,курча).

Д а в а л ь н и й і м і с ц е в и й в і д м і н к и

За нормативною граматикою у літературній мовііменники колишніх п-основ у дав. і місц. відм. одн.зберігають суфікс -єн- і набувають закінчення -і: (в)

162

імені, (на) вимені, (у) племені, (у) сімені, (на)тімені.

Наприклад: «Яка сила невгасима — Сонце! Мріє!—у імені твоїм, Заньковецька Маріє?» (Тич.); «Ще єстьпогорджені у племені грибів: Ніхто ніколи їх не сма-жив і не їв» (Рил.); «З шапкою на тімені їхав другиймолодець...» (Оп.).

Крім форм на -єні, у літературній мові поширенітакож безсуфіксні форми дав. і місц. відм., що несприймаються як позанормативні. Зустрічаються без-суфіксні форми з закінченням -йі (графічно -ї — вйм'їплем'ї, тімЧ): «Білий, як сніг, красунь з гордим султа-ном на тім'ї, одчайно стрінувся» (Коз.). Досить частовиступають також безсуфіксні форми із закінченням-йу (графічно -ю — вйм'ю, плём'ю, тім'ю): «Олеся сто-їть.., розлучено її з чоловіком, діточки її стомилиніженьки, заклопотали головочку, годячи панськомуплем'ю, як лихій болячці» (Вовч.); «Стальський спав,поклавши голову на зложені руки, а невеличка лисинана його тім'ю світилася до лампи» (Фр.).

Зазначені форми характерні також для говорів.Форми на -єні (племен'і, тЧменЧ, вймен'і) поширені всередньонаддніпрянських, слобожанських, полтавських,степових, подільських і поліських говірках.

Закінчення -і в цих формах виникло за аналогієюдо відповідних форм в іменниках колишніх о-основ(у селі), а-основ (руці) та до секундарних форм дав.і місц. відм. одн. інших іменників, що на певному етапірозвитку української мови змінювали свою форму підвпливом іменників типу рука.

У формах на -іні (племЧн'і), що зрідка зустрічають-ся в слобожанських, північнополтавських, південнопо-дільських і степових говірках, голосний звук суфіксапостав, очевидно, внаслідок асиміляції до голосного взакінченні. Ці форми підтримуються, можливо, іменни-ками жін. роду з суфіксом -інь.

Подібним чином виникли, мабуть, засвідчені в над-сянських говірках безсуфіксні форми на -н'іві (йімн'іві),хоч у цьому діалекті і може бути фонетичним відповід-ником и.

Форми на -єни, характерні для південно-західногонаріччя (імени, племени), зустрічаються також у пів-нічних говірках. Ці форми, що певний час мали поши-

163

рення і в літературній мові, становлять безпосередній'фонетичний відповідник колишніх форм дав. відм. одн.іменників п-основ. У південно-західних говорах вонипідтримуються відповідними формами іменників колиш-ніх 1-основ (соли, кости).

У всіх українських говорах поширені також безсу-фіксні утворення. Форми на -і (плем'і, т'ім'і, вйм'і), -йі(племйі, тЧмйі, вймйі), -н'і (племн'і, тімнЧ, вймн'і) ви-ступають у північних, південно-східних та в деякихпівденно-західних говорах. Такі форми дослідники фік-сують, зокрема, в середньонаддніпрянських говірках(у тЧмнЧ, с'імйі, ймйі, по тЧмйі), степових (племн'і,тЧмнЧ, вЧмнЧ), волинських (вймн'і, вімнЧ, сЧмнЧ).• Закінчення -і виникло під впливом відповідних форм

іменників колишніх о- та а-основ, безсуфіксні основи —наслідок вирівняння з формою наз.— знах. за анало-гією до іменників типу зілля.

Закінчення -'у, -н'у, -йу (плём'у, т'ім'у, вйм'у; плём-н'у, тЧмн'у, вймн'у; плёмйу, т^імйу, вймйу) зустріча-ється в усіх північних, середньонаддніпрянських, слобо-жанських, полтавських, подільських, степових (як пара-лельне до інших вищезгаданих форм) і закарпатськихговірках, але переважає воно в поліських говорах,особливо в північночернігівських. Ці утворення постализа аналогією до форми дав. відм. в іменниках типу на-сіння.

У говірках (поліських, правобережних середньонад-дніпрянських і подільських) подекуди зустрічаютьсяформи з суфіксом -єн- і закінченням -у (плёмен'у, тЧме-н'у, вймен'у), що постали за аналогією до іменниківколишніх о-основ, особливо іменників середи, роду ти-пу насіння, зілля.

Для багатьох говорів, зокрема для подільського йполтавського, характерні безсуфіксні форми на -йов'і(плёмйовЧ, тЧмйовЧ, вймйовЧ), -н'ов'і (плёмн'овЧ, тЧм-н'овЧ, вймн'овЧ), -йев'і (плёмйевЧ, тЧмйевЧ, вЧмйевЧ),-нев'і (плёмневЧ, тЧмневЧ, вймневЧ), що є наслідкомвпливу іменників колишніх й -основ з секундарним, зааналогією до іменників колишніх а-основ, кінцевим -і.

Закінчення -йови, -н'ови (плёмйови, т^шйови, вймйо-ви; плёмн'ови, тЧмн'ови, вймн'ови), що властиві відпо-відним іменникам у деяких південно-західних говорах(подільському, закарпатському), є фонетичними відпо-їм

відниками закінчення колишніх й-основ, які в процесірозвитку української мови своїм впливом охопиличимало груп іменників чол. і середи, родів.

Слід зауважити, що дав. і місц. відм. одн. іменни-ків колишніх п-основ у говорах характеризуються ви-нятковим багатством паралельно вживаних форм; пор.у полтавських говірках: плёменЧ, племйі (плёмнЧ),плёмйу (плёмн'у, плём'у), плёмневЧ, плёмн'овЧ; вй-мєнЧ, вймйі (вймнЧ), вймйу (вймн'у), вймневЧ, вйм-н'ові; тЧменЧ, тЧмйі (тЧмнЧ), тЧмйу (т'імн'у), тЧмнев'і,тЧмн'овЧ; у степових: плёминЧ, тЧминЧ, плёмн'у, т'імн'у,плёмйу, тЧмйу, племйі, тЧмйі.

Іменники колишніх t-основ у літературній мові,зберігаючи суфікс -ат-, набувають закінчення -і: (на)теляті, (на) лошаті, (на) рученяті. У літературнихтекстах зрідка зустрічаються й інші, діалектні формицих іменників: «Тепер піди собі у світлицю, мені требаз Семеном Івановичем поговорити по-своєму, якєсть я отець свому дитятеві» (Кв.-Осн.).

Форми на -ат'і (тел'атЧ, йагн'атЧ, гус'атЧ, порос'атЧ)характерні для всіх північних та південно-східних го-ворів. Вони виступають і в деяких південно-західнихговорах (часто з відповідним фонетичним варіантомголосного звука в суфіксі) — у волинському (тел'атЧ,лошатЧ), подільському (лошатЧ, йагн'атЧ, тил'атЧ).гуцульському (тел'ётЧ, пац'ётЧ). Закінчення -і в фор-мах на -аті є наслідок аналогії до форми дав. і місц.відм. одн. іменників колишніх а-основ; пізніше вонобуло підтримане також відповідними формами іменни-ків колишніх ї-основ.

Форми на -ати (тел'ати, гус'ати, порос'йти), з мож-ливими фонетичними варіантами голосного в суфіксі,найхарактерніші для південно-західних говорів.

Форми на -ати, що найчастіше зустрічаються пара-лельно до форм на -ат'і, поширені в правобережно-поліських і, частково, лівобережнополіських говірках.Властиві вони також волинсько-поліським говіркам.Ці форми є безпосереднім відповідником колишніхформ дав. відм. одн. іменників t-основ.

У південно-західних говорах (південноволинському,наддністрянському, надсянському, закарпатському, лем-ківському) за аналогією до відповідних форм іменни-ків колишніх "о-основ поширені форми з закінченням-у:

165

тел'йту (тел'ёту), лошату (лошёту, лошйту); у закар-патських і надсянських говірках також з пом'якшеннямприголосного перед -у: тел'ат'у, йагн'ат'у, лошат'у,качйт'у, діучат'у. Пор. приклад з художньої літератури-«Годі було бідному дівчатю заснути» (Уст.). Формутел'ату засвідчено також у деяких лівобережнополісь-ких говірках. За аналогією до іменників колишніхо-основ появились безсуфіксні форми на -у (тел'у), щозрідка виступають у подільських говірках.

У закарпатських говірках, за свідченням І. Паньке-вича, місц. відм. одн. може мати закінчення -у (йагн'а-ту) навіть у тих випадках, коли в дав. відм. виступаєзакінчення -и.

У південно-західних говорах та волинсько-поліськихговірках поширені форми дав. відм. одн. від іменниківколишніх t-основ на -ови, -еви (з можливими фонетич-ними варіантами флексійного о): тел'ётови, тил'ётуви.Постали вони за аналогією до відповідних форм імен-ників й-основ.

Форми з кінцевим -і (тел'атовЧ, гус'атовЧ, йагьСа-товЧ, порос'атовЧ), що зустрічаються в говірках (напр.,полтавських, степових), могли постати за аналогієюдо форм дав. і місц. відм. одн. іменників колишніха-основ і місц. відм. одн. колишніх о-основ, як і врезультаті впливу секундарних форм на -ові, -еві в ін-ших групах іменників, що є наслідком загальної тен-денції до заміни кінцевого и на і. У надсянських говір-ках кінцеве і в зазначених формах, очевидно, слідрозглядати як варіант фонеми и.

Поширені в деяких західних говорах безсуфіксніформи на -ови (тел'бви, гус'ови, йагн'ови, порос'ови —подільські говірки), -еви (тилёви, лушёви, курчёви —волинсько-поліські говірки) є наслідок аналогії доформ дав. відм. одн. колишніх й-основ та секундарнихформ в іменниках колишніх о-основ.

Появі безсуфіксних форм з закінченням -ов'і (те-л'двЧ, гус'двЧ, йагн'двЧ, порос'бві), поширених у поділь-ських, полтавських, лівобережнополіських, слобожан-ських, степових говірках, сприяли ті ж аналогійні чинни-ки, що й при утворенні форм на -атові. У подільських і пол-тавських говірках засвідчуються зрідка також безсу-фіксні форми на -еві (телёвЧ, гусёвЧ, поросёвЧ), що

166

постали за аналогією до секундарних форм в іменникахколишніх jo-основ.

Форми на -ат'е, що зрідка фіксуються в поліськихговірках (тел'ат'е, гус'ат'е, йегн'йт'е, парис'ат'е, лаша-т'е), відповідають найдавнішим формам іменників t-oc-нов, проте правдоподібніше вважати їх наслідкоманалогії до відповідних форм інших типів іменників,у яких кінцевий звук може бути рефлексом Ъ.

О р у д н и й в і д м і н о к

Норму української літературної мови становлятьдві паралельні форми ор. відм. одн. для іменників ко-лишніх п-основ — форма з суфіксом -єн- і закінченням-ем та безсуфіксна форма з закінченням -йам (графічно-ям): іменем і ім'ям, племенем і плем'ям. Наприклад:«Росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа...Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалилиНаш тихий рай» (Шевч.); «О, скільки спалено невин-них Ім'ям химерного Христа!. » (Сое).

Від іменників тім'я, вим'я, сім'я частіше вживаютьсябезсуфіксні форми ор. відм. одн.

У говорах частіше вживаються безсуфіксні формивід усіх іменників колишніх п-основ, причому флексія-ам у північних і південно-західних говорах зазнає тихже фонетичних змін, що й відповідне закінчення імен-ників з м'якими приголосними основи II відміни.

За аналогією до діалектної форми ор. відм. одн.іменників II відміни в південно-західних говорах (по-дільському, наддністрянському) поширені також безсу-фіксні форми на -ом від іменників IV відміни колишніхп-основ (вймн'ом, т'імн'ом, імн'ом, мн'ом).

Форми типу іменем є фонетичним відповідникомдавніх форм ор. відм. одн. іменників п-основ, безсу-фіксні форми на -ам появилися під впливом відповід-них секундарних форм в іменниках типу зілля.

У літературній мові форми ор. відм. одн. іменниківколишніх t-основ втрачають суфікс -ат- і набувають за-кінчення -ам, -йам (графічно -ям): лошам, ягням,хлоп'ям.

Під впливом діалектних форм на -ом від іменниківз м'якими приголосними основи II відміни в багатьохговорах уживаються безсуфіксні форми з флексією -ом

167

і від іменників IV відміни колишніх t-основ (лотом,йагн'бм, тил'бм).

Наслідком впливу іменників II відміни колишніхjo-основ слід уважати засвідчені в говорах безсуфіксніформи зазначених іменників із закінченням -ем (телём,йагнём, поросём — полтавські говірки). Щодо пошире-них у південно-західних говорах форм з закінченням -емпісля м'яких приголосних (тил'ём, луш'ём, йагн'ём),то їх слід розглядати як фонетичний варіант форм зфлексією -ам. Варіантами флексії -ам є також відзна-чені в буковинських говірках закінчення -им (тилймйагнйм, поросим), -ім (гилім, йагнім, поросім).

Впливу іменників II відміни з формою ор. відм.одн. на -ом у південно-західних говорах підлягали нетільки безсуфіксні основи іменників IV відміни, але йутворення з суфіксом -ат- (з відповідними фонетич-ними змінами голосного в суфіксі і закінченні): тил'ё-том, лошйтом тощо.

Фонетичним відповідником колишніх форм ор. відм.одн. іменників t-основ є говіркові форми тил'ётем,пац'ётем і їх варіанти тил'ётим, йагн'ётим. Вони під-тримуються також аналогічними формами іменниківколишніх jo-основ.

Щодо форм тил'етім, луиійтім, записаних у західнихнаддністрянських говірках, то їх слід розглядати якнаслідок аналогії до говіркових форм іменників II від-міни з ненаголошеним закінченням -ім (зЧлЧм).

Множина

Н а з и в н и й і к л и ч н и й в і д м і н к и

У літературній мові і в говорах іменники колишніхіп-основ і колишніх t-основ у наз. і кличн. відм. мн.,зберігаючи суфікси -єн-, -ат- (у говорах з можливоюзміною голосного звука в суфіксі -ат-), набувають за-кінчення -а: імена, племена, сімена; телята, голуб'ята,дівчата, лошата, дверцята, лещата, молодята, санчата,штанята; тел'ёта, йагн'ёта, пул'іта, гусЧта. Ці формистановлять безпосередній фонетичний відповідник най-давніших форм.

У гуцульських говірках зрідка зустрічаються мно-жинні форми сімена, імена, незважаючи на те, що

168

загалом тут відміна іменників колишніх п-основ утра-чена (в усіх інших відмінках відповідні іменники маютьбезсуфіксні форми за аналогією до іменників колишніхjo-основ).

Наслідок аналогії до іменників середи, роду колиш-ніх jo-основ у літературній мові і в багатьох говорахстановлять безсуфіксні форми наз. відм. мн. вим'я,тім'я, що збігаються з формами наз. відм. одн.: «Не-подоєні матки замекали голосно в стійлах — Понабу-хали в них вим'я» (Пер. Тена).

Під впливом діалектних залишків двоїни іменниківІ і II відмін у говорах при числівниках два — чотиризустрічаються форми наз. відм. іменників IV відміниз флексією -і, напр.: двЧ діучат'і ^волинські говірки).Інколи такі форми можна зустріти в літературі, і вонине сприймаються як порушення норми: «...тут лише триімені сучасних співаків, гідних наслідування саме заїх ставлення до слова» (Рил.).

Р о д о в и й в і д м і н о к

У род. відм. мн. для іменників IV відміни колишніхп-основ і t-основ у літературній мові і в говорах ха-рактерні форми з нульовими флексіями і збереженнямсуфіксів -єн-, -ат- (з можливими фонетичними видо-змінами суфіксального голосного в говорах): імен,племён; телят, ягнят, хлоп'ят, дівчат, дверцят, моло-дят, санчат; тел'ёт, йагн'ёт, порос'ёт, пац'ёт.

Ці форми відповідають давнім; іменники колишніхп-основ у новозакритих складах зберігають суфіксаль-ний є внаслідок вирівняння основ.

Від іменників колишніх п-основ у літературній мовіі в говорах можливі безсуфіксні форми род. відм. мн.на -йіу (графічно -їв — вйм'їв, тім'ів), що постали зааналогією до відповідних форм іменників колишніхu-основ і секундарних форм в іменниках колишніх о-та а-основ. Такого ж походження говіркові форми ні-іу і від іменників IV відміни колишніх t-основ (йагн'а-ті у).

Д а в а л ь н и й в і д м і н о к

У дав. відм. мн. іменники IV відміни колишніхп-основ і t-основ у літературній мові і в говорах уніфі-кували свою форму з формами інших груп іменників

169

за аналогією до відповідної форми іменників колишніха-основ: іменам, племенам, сіменам, тіменам; телятам,ягнятам, дівчатам, бровенятам; тел'ётам, йагн'ётам, по-рос'ётам.

Іменники колишніх п-основ вим'я і тім'я у літера-турній мові і в говорах частіше мають безсуфікснуформу на -йам (графічно -ям — вим'ям, тім'ям) зааналогією до іменників з м'якими приголосними основиII відміни (з можливою фонетичною зміною флексій-ного а в говорах, напр.: в'імн'ім, т'імн'ім). Наслідоканалогії до архаїчних форм іменників колишніх о-основстановлять форми на -ом, що виступають у південно-західних говорах (т'імн'ом, тел'ат'ом),

З н а х і д н и й в і д м і н о к

У літературній мові і в говорах форма знах. відм.мн. в іменниках IV відміни колишніх n-основ збіга-ється з формою наз. відм. мн.: «Кораблям ми даруваликращих друзів імена» (Нагн.); «Корови тужно ревуть..,спотикаються, натираючи ногами давно недоєні, поро-збухалі вим'я...» (Гончар).

Іменники колишніх t-основ у знах. відм. мн. маютьформу, спільну з наз. відм. мн., якщо позначають пред-мети, або форму род. відм., якщо позначають осіб, чиобидві форми, коли це назви тварин.

Пор.: «Раптом любка мила вмовкла, як сказала тіслова, І від страху оченята Рученьками закриває(Л. Укр.); «Дала, кажуть, бровенята, Та не дала долі!»(Шевч.); «І знову замовк Заволока й по павзі погля-нув лише на притихлих хлоп'ят» (Перв.); «Іде [Катря]слободою й співає, і дівчат на вулицю викликає»(Вовчк.); «Одним шляхом везуть і труну й молодят»

(фр.);«Довелося хлопцеві вернутися в Кирилівку, і став

він там пасти ягнята» (Мирн.); «Коло воріт моло-диці чекали на череду, щоб вилучити ягнят» (Ко-цюб.); «Моя принцесо, пишна босоніжко, Згадай тойчас, як ти гусята пасла» (Л. Укр.); «Так виє підстре-лена вовчиця, коли з-перед її очей беруть вовченят»(Мирн.).

У сполученні з прийменником між іменники, які

170

позначають осіб, можуть уживатися в формі, спільнійз формою наз. відм.: «[Маруся] між дівчата не йде»(Вовч.).

При дієсловах- типу вийти, записатись, що вира-жають перехід осіб у якийсь інший стан, назви осібмають форму знах. відм. мн., спільну з формою наз.відм. Напр.: «Не помітила, як і в дівчата вийшла»(Горд.).

О р у д н и й в і д м і н о к

У літературній лмові іменники IV відміни в форміор. відм. мн., зберігаючи суфікси -єн-, -ат-, набуваютьзакінчення колишніх а-основ -ами: іменами, племенами;телятами, ягнятами.

У літературній мові і в говорах від іменників ко-лишніх п-основ вим'я і тім'я частіше вживаютьсябезсуфіксні форми ор. відм. мн. з закінченням -йами(графічно -ями — вйм'ями, тім'ями) з можливою видо-зміною флексійного а в говорах (імн'еми, імйеми.плем'іми — наддністрянські говірки).

М і с ц е в и й в і д м і н о к

Іменники IV відміни колишніх п-основ і t-основ умісц. відм. мн., зберігаючи суфікси, набувають закін-чення колишніх а-основ -ах (іменах, племенах; телятах,молодятах).

У літературній мові і в ряді говорів іменники ко-лишніх п-основ вим'я і тім'я частіше мають безсуфікс-ні форми (за аналогією до іменників II відміни типузілля) вйм'ях, тім'ях, у говорах з можливою зміноюфлексійного а — при імн'ех, імйех, плем'іх (наддні-стрянські говірки).

Форми на -ох, засвідчені в карпатських говірках(т'імн'ох, тел'атох), походять від форм місц. відм. мн.іменників колишніх й-основ.

Поширені в карпатських говорах форми місц. відм.мн. іменників колишніх t-основ на -їх (на йагн'ет'іх)становлять наслідок аналогії до діалектних форм імен-ників колишніх о-основ.

Сучасна IV відміна іменників в українській мовівиділяється в окремий тип унаслідок збереження у від-

171

повідних іменниках суфіксів -єн-, -ат-; відмінковізакінчення у переважній більшості випадків є секун-дарними, аналогічними до закінчення в інших типахіменників середи., а то й жін. і чол. роду.

Продуктивність словотворення за допомогою суфік-сів -єн- та -ат- для назв малих істот або речей (лис-ен'-ат-а, руч-ен'-ат-а) сприяє збереженню в сучаснійукраїнській мові окремого типу відмінювання — IVвідміни.

Проте, у багатьох говорах безсуфіксні форми, утво-рені за аналогією до іменників колишніх о-основ,витісняють суфіксальні форми. Суфіксальні формипереважають у множинній парадигмі, в одниннійвони найчастіше співіснують з безсуфіксними фор-мами.

Загалом же в літературній мові і в говорах імен-ники колишніх п-основ зберігають окремий (з суфіксом-єн-) тип відмінювання меншою мірою, ніж іменникиколишніх t-основ, що пояснюється чисельністю відпо-відних іменників. Іменники вйм'я і тім'я виявляютьвиразну тенденцію до відмінювання за зразком імен-ників середи, роду II відміни.

МНОЖИННІ ІМЕННИКИ

До множинних іменників належать не лише назвитипу сани, сіни, заручини, іменини, Чернівці, Карпати,але й такі як люди, діти, радощі, гордощі, що маютьсуплетивні форми однини (пор. людина, дитина, ра-дість, гордість).

Відмінкові форми іменників pltiralia tantum порів-няно з формами множини інших іменників якоїсь особ-ливої специфіки не становлять. Однак через те, щовідмінкові форми різних множинних іменників не збі-гаються з відповідними формами певних відмін, прививченні словозміни ці іменники доцільно виділитив окрему групу. До певних відмін не можна приєднатимножинних іменників і тому, що, як зазначалось, у су-часній українській мові ряд форм множини уніфіку-вався переважно за зразком іменників І відміни, і,отже, форми множини загалом не є засобом визначен-ня типів відмінювання іменників.

Більшість множинних іменників виділялась ще за

172

давньоруської доби і в праслов'янській мові, деякііменники pluralia tantum типу витребеньки, двёрчики,манівці, обійми, вечорниці, ліньки утворилися вже нагрунті української мови. Частина множинних іменни-ків в українській мові становить запозичення з різнихмов (штани — з тюркських, кайдани — з арабських,канікули — з латинської і под.). Множинний іменникгроші утворився на грунті української мови з немно-жинного, за походженням польського гріш.

Окремі множинні іменники в діалектах виступаютьяк звичайні з формами однини. Так, у деяких говорахіменник гуси (гус'і) має давню форму однини гус' (жін.або чол. роду) і відмінюється як іменники III абоII відмін.

Деякі іменники мають форми однини і множини зоднаковим значенням: перелив — переливи, помин —помини, прйсінок — присінки тощо. Напр.: «Навколо,до самого неба, коливався, мінився срібнозернистии,з голубою прозеленню, перелив улежаних снігів» (Ст.);«Вгорі — перлисті переливи хмар, Яких нема на небе-сах чужини...» (Рил.); «...він думав передати їх в церк-ву на помин душі небіжчика» (Н.-Лев.); «Було тамусього, були там добрі помини нашому Тихонові»(Кв.-Осн.); «Відчинив двері у прйсінок, де запарювалисічку...» (Вишня); «У великих присінках — тиск...»(Мирн.).

До множинних іменників належать деякі субстан-тивовані прикметники, пор.: «Зарплата іде, Добо-ві, Роз'їзні...» (Ол.); «Ионька бачив, що на ньогодмуться домашні» (Тют.). Відмінюються вони як при-кметники.

Н а з и в н и й і к л и ч н и й в і д м і н к и

У наз. і кличн. відм. множинні іменники з твердимиприголосними основи мають закінчення -и: окуляри,сходи, ночви, обценьки, витребеньки, іменини, обійми,відносини, Черкаси, Прилуки, Альпи.

Закінчення -и в наз. і кличн. відм. характерне та-кож для частини множинних іменників, що в форміінших відмінків виявляють м'який приголосний основи:сани, сіни, люди, діти, кури, гуси, груди тощо. У гово-г

pax ці іменники можуть мати наз. відм. з м'яким при-

173

голосним основи і флексією -і: грудЧ, л'уд'і, кур'і порядз груди, л'уди, кури (степові говірки).

Іменник штани в наз. відм. має флексію -и, в непря-мих відмінках йому властиві подвійні форми — з твер-дими і м'якими приголосними основи і відміннимнаголошенням: штанам і штаням, штанами і штанями,штаньми, у штанах і у штанях.

Іменник люди, як і іменники II відміни типу селяни,слов'яни, болгари, татари, в сучасній літературній мовів наз. і кличн. відм. має флексію -и, але в період доусталення твердих правописних і орфоепічних нормпротягом довгого часу вживався з двома закінченнями-и та -є: «Кругом мене, де не гляну. Не люди, а змії...»;«Проснітесь, чехи, будьте люде!» (Шевч.); «І люди всібули мені так близькі, милі...»; «Тут по лісах блукаютьдикі люде...» (Фр.).

З двома закінченнями наз. відм. (-и та -є) цей імен-ник уживався в староукраїнській мові, подвійна флек-сія (-и та -иє, -ьє) була властива йому і за давньо-руської доби. Пор. приклади в мові художньої літера-тури, стилізованій під давньоруську: «Він високо піднявправу руку, і цей його рух зрозуміли всі людіе — князьВолодимир з ними...» (Скл.).

У сучасних говорах переважає форма л'уди, хочформа на -є теж досить поширена. Форма л'уде, щовиступає паралельно з формою л'уди, характерна дляполіських говорів. У говірках північних районів право-бережного Полісся згідно з відповідною фонетичноюзакономірністю приголосний основи д перед закінченням-є м'який (л'уд'е).

Множинні іменники з м'якими приголосними основита із стверділими шиплячими в наз. і кличн. відм. за-кінчуються на -і (іменники з приголосним основи йграфічно -ї): двері, граблі, гуслі, кучері, манівці, Чер-нівці, вечорниці, радощі, гордощі, ласощі, хитрощі, по-миї, Гімалаї, Піренеї.

Ряд іменників pluralia tantum виявляє співвіднос-ність з формами множини іменників середи, роду і вназ. та кличн. відм. закінчується на -а (після м'якогоприголосного графічно -я): ворота, вила, жорна, уста,ясла, ясна, дрова, лещата; вінця.

Іменник ворота в наз. і кличн. відм. має твердийприголосний основи, в непрямих відмінках йому вла-

174

стиві подвійні форми з твердим і м'яким приголоснимоснови (воротам і воротям, воротами і ворітьми, наворотах і воротях). Зазначений іменник мав, очевидно,паралельну форму, що становила ї -основу; можливо,подвійну форму мав запозичений іменник штани.

Окремі множинні іменники мають подвійні форминаз. відм.— з флексією -а та -и: «...виразно розділеній округлені перса...» (Ст.); «Розплелася густа коса Аждо пояса, Розкрилися перси — гори, Хвилі серед моря»(Шевч.); «А у вас що? Вила та лопати?» (Тют.);«...в руках сокири, мотики, вили...» (Фр.).

Р о д о в и й в і д м і н о к

У род. відм. частина множинних іменників має за-кінчення -ів (в іменниках з основою на й графічно -їв):окулярів, кучерів, штанів, кайданів, обіймів, манівців,Ьборів, проводів, Гімалаїв, Піренеїв. Зокрема флексію-ів мають множинні іменники з суфіксом -ощ-: песто-щів, любощів, хитрощів, радощів. У художній літера-турі минулого від названих іменників зустрічаютьсяформи на -ей, що сучасними граматичними правиламине допускається: «...тії думи, Пісні, тоски і тривоги,Любощей надії...» (Мог.); «...Радощей не мавши зроду,І в могилу піде» (В. Забіла).

Іменник мощі, для якого характерна форма род.відм. на -ів, інколи вживається також у формі з флек-сією -ей (мощёй).

Частина множинних іменників має нульову флексію(крім інших, нульову флексію мають усі множиннііменники з закінченням у наз. відм. -а): ночов, ножиць,канікул, конопель, зносин, відносин, згбнин, іменин,Карпат, полян, деревлян; дров, вил, воріт, ясел, ясен,лещат.

У формах множинних іменників з нульовим закін-ченням відбуваються фонетичні зміни в основах —чергування о з і, поява вставних о, є — я к і в формахз нульовою флексією род. відм. мн. іменників І і IIвідмін.

У род. відм. повноголосного множинного іменникаворота неетимологічне о чергується з і за аналогієюдо інших іменників, хоч у літературі минулого століття

175

засвідчується форма із збереженням о: «...А інший бувнаверх ворот...» (Котл.).

Деякі іменники вживаються з обома вказанимифлексіями: граблів і грабель, обценьків і обцёньок,чарів і чар, помиїв і помий, Чернівців і Чернівець тощо.

Группа іменників pluralia tantum, яка в інших не-прямих відмінках має форми з м'яким приголоснимоснови, у род. відм. закінчується на -ей: дверей, сіней,курей, людей, дітей. У мові західноукраїнських письмен-ників, що відбивали особливості місцевих говорів,зазначений тип множинних іменників уживався з флек-сією -ий: «...гроший ізлишних у тебе дасть-біг» (Голо-вацький); «Гураган давньої мелодії вирвався з дужихгрудий» (Фр.); «З коршми вибігло кілька людий» (Стеф.).

Форми на -ий у множинних іменниках, як і в імен-никах III відміни, походять від давніх форм на -ииі становлять характерну рису південно-західних говорів.

Іменник гони вживається в двох формах род.відм.— гонів і гін (зрідка гон), хоч у мові художньоїлітератури можна зустріти позанормативну форму ззакінченням -ей: «Уже аж на другому кінці гонів вінпідняв голову...» (Тют.); «Ішли, і як би не збрехати,Трохи не з пару добрих гін... (Котл.); «Знов по дро-тах на сотні гон Летять нестримано накази...» (Сос);«Прудко біжить та річка гоней із двадцять...» (Вовч.).

Хитання щодо форми род. відм. у множинних імен-никах видається природним, оскільки вони позбавленікатегорії роду і, отже, піддаються впливу форм мно-жини іменників різних відмін.

Від множинних іменників, що в літературній мов*вживаються з нульовою флексією або флексією -ей,говори засвідчують форми на -іу, напр.: кондпл'іу, грд-шЧу, двер'іу (степові наддунайські говірки); л'удів(лемківські говірки).

Іменник двері, що в род. відм. має форму дверей,у мові фольклору зрідка зустрічається в формі з нульо-вою флексією: «Без deep хата, без віконець...» (пісня).Аналогічну форму засвідчують деякі закарпатськіговірки.

Архаїчна форма з нульовою флексією від іменникакури зрідка вживається із стилістичною метою в мовіхудожньої літератури: «...у дворах не тільки баранівчи говядя, а й кур немає» (Скл.).

176

Д а в а л ь н и й в і д м і н о к

У літературній мові всі іменники pluralia tantumу дав. відм. за аналогією до відповідних іменниківІ відміни закінчуються на -ам (після м'яких приголос-них графічно -ям): окулярам, ночвам, наймам, обцень-кам, сходам, вйлам, дровам, лещатам, пестощам,радощам, Карпатам; дверям, граблям, вінцям, кучерям,манівцАм, Чернівцям, людям, курям, гусям, дітям, сі-ням, саням, воротям (і воротам), штаням (і штанам).

Подібно як іменники II відміни і з таких же при-чин множинні іменники в говорах виступають з форма-ми на -ом, -ем, -їм: грошом, л'уд'ом, сан'ом (надбузько-поліські говірки); л'уд'ом (подільські говірки), л'удомі л'уд'ом (лемківські говірки); гусем, д'ітем (надсян-ські говірки); л'удЧм (слобожанські говірки); л'удЧм,дЧт'ім (надсянські говірки) тощо.

Діалектні форми множинних іменників фіксуютьсяв текстах художньої літератури: «...усім добрим люденстаєш на поратунок...» (Стеф.).

З н а х і д н и й в і д м і н о к

Більшість множинних іменників у знах. відм. маєформу, спільну з називним. Форму, однакову з род.відм., має лише іменник люди (бачу людей), хоч удеяких висловах уживається також форма, спільна ізназив. (пішов між люди, вийшов у люди): «Піду в най-ми, піду в люди, А за сотником не буду!» (Шевч.).

Обидві форми (наз. і род. відм.) властиві іменни-кові діти (маю дітей і рідше діти), а також назвамдеяких свійських тварин (жене гуси і гусей, кури і ку-рей): «І в сім'ї веселій тихо Дітей привітають...»(Шевч.); «Чи діждеться він сьогорічної зелені, чи, мо,ниньки вже посиротить свої діти?» (Гончар); «Коли яще тільки гусей пас, а Тетяна ледве з колиски підве-лась, якось за чаркою змовилися мої старі з насмішку-ватими Сердюками породичатися» (Ст.); «Я тобі будугуси пасти хоч ціле літо» (Янов.).

177

О р у д н и й в і д м і н о к

В ор. відм. іменників pluralia lantum виступає закін-чення -ами (після м'яких приголосних графічно -ямй :̂вилами, дровами, ночвами, сходами, радощами, Прилу-ками; граблями, коноплями, вінцями, помиями, Гіма-лаями. Іменники, що в род. відм. мають закінчення -ей,в ор. зберігають давнє закінчення -ми з м'яким приго-лосним перед закінченням (за винятком шиплячих та р):дітьми, людьми, гусьми, сіньми, саньми, грішми, двер-ми, курми, а також ворітьми (і воротами), штаньми(і штанами, штанями). Іменники двері, гроші, крімформ грішми, дверми, мають ще паралельні форми ззакінченням колишньої двоїни -има: дверима, грошима,напр.: «У бога за дверми лежала сокира»; «Неначе вбога за дверима, У зятя та сина Стара собі спочиває...»(Шевч.). Зрідка флексію -има приймають й інші мно-жинні іменники: «Ось мій наказ: аби усе вояцтво —І юнаки, і левенці, й старі — Підзамче йшли грудимаборонить...» (Стар.).

Іменники з нормативними формами ор. відм. на -ми,-има під впливом форм інших іменників в мові худож-ньої літератури зустрічаються також з флексією -ами,напр.: «...Чи хлібом роздавати, чи грошами...» (Кв.-Осн.); «Слободяни та козаки кинулися за Урал з від-рами молока, вареними яєчками, смаженою рибою,курами та іншою птииею...» (Тулуб).

Такі ж форми поширені в говорах, напр.: дЧтами,л'уд'ами (степові наддунайські говірки).

Шляхом контамінації форм на -ма і -ми в деякихнаддністрянських говірках постала форма на -мами(грішмами).

Від деяких множинних іменників, що в літератур-ній мові вживаються тільки з закінченням -ами, го-вори засвідчують форми на -ми: виломи (волинськіговірки, степові говірки Одещини).

М і с ц е в и й в і д м і н о к

Місц. відм. множинних іменників у літературніймові за зразком іменників І відміни закінчується на -ах(після м'яких приголосних графічно -ях): на сходах,

у ночвах, у яслах, на воротах і на воротях/ у штанах

178

і в штанях; на дверях, у граблях, на санях, у сінях,у Гімалаях.

Подібно як іменники II відміни множинні іменникивнаслідок збереження форм колишніх й -основ, ї -основта через перехід а в голосні переднього ряду в говорахвиступають з флексіями -ох, -ех, -іх (грбшох, с'ін'ех,л'уд'іх).

Зазначені говіркові форми множинних іменниківвідбиті і в художній літературі: «...Док душа вірна вгрудьох тліє, Година мирна Ввік не-знидіє» (Шашк.);«...А капітан ходить сумно, чось му серце в грудехмліє!» (Федьк.); «Маріє, а памнєтай, що я хату прилюдих Насті відкажу...» (Стеф.); «...Стая пугачів зібра-лась На оселях в хуторах, На воротіх, на тинах...»(Бор.).

висновки

У парадигматиці іменників сучасної української мо-ви спостерігається динамічна картина, викликана, зодного боку, оживленням багатьох форм, що зумовлю-ється максимальним розширенням і поглибленням сферфункціонування української мови, з другого боку, нор-малізаційними тенденціями.

Зіставлення літературних і діалектних флексій різ-них іменників виявляє велику варіативність діалектнихформ порівняно з літературними, яку однак, слід розу-міти умовно. Декілька флексійних варіантів іменникалиш інколи співіснують у тому самому говорі, здебіль-шого ж флексійні варіанти належать різним діалектнимсистемам.

Відмінність діалектних флексій іменника від літе-ратурних зумовлюється двома закономірностями — фо-нетичними і морфематичними, що пояснюються відпо-відно історичною фонетикою й історичною морфо-логією.

Інколи визначити тип варіанта іменникової флексіїнелегко. Фонема, що виражає флексію, з одного боку,підлягає фонетичним законам, з другого,— набуваєморфематичних особливостей. Фонема-флексія одно-часно є елементом двох рівнів мови — фонетичногоі морфологічного — і підлягає одночасно фонематичнимі морфематичним законам.

Загалом відмінність діалектних форм від норматив-них літературних помітна передусім в іменниках з м'я-кими і стверділими кінцевими приголосними основи ізумовлюється фонетичними процесами або вирівняннямза аналогією.

Українська мова, як і кожна інша, не становить

180

викінченої системи взаємозалежних елементів. Розви-ток мови виявляє величезну кількість переходів, хитань.Найбільш відчутна і найважливіша дія аналогії по-лягає в заміні непродуктивних і застарілих форм нови-ми, більш регулярними. Утворені за аналогією новіформи базуються на живих елементах мови. Забезпе-чуючи системність мови, аналогія є засобом творчихзмін і прогресу в розвитку мови, в удосконаленні гра-матичної будови мови, зокрема іменних форм слово-

-твору і словозміни. Аналогія була важливим чинникому витворенні сучасних типів відмінювання іменників наоснові колишнього відмінювання за основами. Протецей чинник завжди зумовлювався певними причинами—фонетичними, морфологічними, семантичними.

Українська літературна мова перебуває в постійнійвзаємодії з народними говорами. Вплив літературноїмови на говори більш інтенсивно виявляється на мор-фологічному рівні, ніж на фонетичному, про що свід-чить активне витіснення флексій, зумовлених діалект-ною фонетичною системою, нормативними закінченнямилітературної мови.

Словоформи іменника в українській мові на сучас-ному етапі поєднують елементи давньої системи відмі-нювання з результатом морфологічної еволюції укра-їнської мови. Багато іменникових форм у сучаснійлітературній мові вживається паралельно, і перевагуодної з них чи, можливо, остаточне закріплення пара-лельного їх функціонування розв'яже мовна практика.

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Багм. — І. БагмутБаж. — М БажанБайд. — П. БайдебураБарв.— Ганна БарвінокБичко — В. БичкоБойко — Г. БойкоБор.— Л. БоровиковськийБрат.— Р. БратуньВаг.— І. ВагилевичВас — С. ВасильченкоВишня — Остап ВишняВільде — І ВільдеВовч.— Марко ВовчокВол.— І. ВолошинВоскр. — С. ВоскрекасенкоГал.— Я. ГаланГ.-Арт.— П. Гулак-Артемовсь-кийГжиц.— В. ГжицькийГірн.— М. ГірникГл.— Л. ГлібовГол.— А. ГоловкоГолов.— І. ГоловченкоГоловацький — Я- ГоловацькийГонч.— І. ГончаренкоГончар — О. ГончарГорд — К. ГордієнкоГраб.— П. ГрабовськийГреб.— Є. ГребінкаДесн.— О ДеснякДовж.— О. ДовженкоДор.— П. ДорошкоДоев — О. ДосвітнійДмит.— Л. ДмитеркоДольд.— Ю. Дольд-МихайликДонч.— О. ДонченкоЖур.— С. ЖураховичЗаб.— Л. ЗабаштаЗбан.— Ю. Збанацький

Іван.— О. ІваненкоІщ.— М. ІщенкоКач.— Я- КачураКв.-Осн.— Г. Квітка-Основ'я-ненкоКоб.— О. КобилянськаКобр.—Н. КобринськаКов.— О. КовінькаКоз.— В. КозаченкоКозл.— П. КозланюкКолес.— П. КолесникКоп.— О. КопиленкоКор.— В. КоротичКорн.— О. КорнійчукКост.— М. КостомаровКотл.— І. КотляревськийКоцюб.— М. КоцюбинськийКоч.— I. КочергаКрим.— А. КримськийКроп.— М. КропивницькийКулик — I. КуликКуч.— В. КучерЛе — I. ЛеЛ. Укр.— Леся УкраїнкаМал.— А МалишкоМам.— Я. МамонтовМарт.— Л. МартовичМетл.— А. МетлинськийМик.— I. МикитенкоМинко — В. МинкоМирн.— Панас МирнийМова — Василь МоваМог.— А. МогильницькийМороз — 3. МорозМур.— І. МуратовНагн.— М. НагнибідаHex.— І. НеходаН.-Лев.— І. Нечуй-ЛевицькийНов.— Л. Новиченко

182

Ол.— С. Олійник Томч — М. ТомчанійOn.— Ю. Опільський Трубл.— М. ТрублаїніПавл — Д. Павличко Туд.— О. ТудорПанч — П. Панч Тулуб—3. ТулубПерв — Л. Первомайський Тют.— Г. ТютюнникПолт — О Полторацький Уп.— М. УпеникПриг.— М. Пригара Уст.— М. УстияновичРиб.— Н. Рибак Фр.— I. ФранкоРил.— М. Рильський Федьк.— О. ФедьковичРуд — С Руданський Цес— В. ЦесевичРудь — М. Рудь Чаб.— М. ЧабанівськийСам — В. Самійленко Чорн^- С. ЧорнобривецьСим.— В. Симоненко Шашк.— М. ШашкевичСміл.— Л. Смілянський Шевч.— Т. ШевченкоСмол — Ю. Смолич Шер — М. ШереметСое— В. Сосюра Шпиг.— О. ШпигоцькийСт.-і- М. Стельмах Шпорта — Я. ШпортаСтар — М. Старицький Шовк.— Ю. ШовкоплясСтеф.— В. Стефаник Щог.— Я- ЩоголівСкл.— С. Скляренко Янов.— Ю. ЯновськийСобко — В . СобкоСтор — О. Стороженко пер.— перекладТен — Борис Тен пісня — народна пісняТич.— П. Тичина приел.— прислів'я

З М І С Т

Стор.

Вступ З

Граматичні категорії іменника 12

Категорія числа 12Однинні іменники 15Множинні іменники (pluralia tantum) . 17Збірні іменники 19

Категорія відмінка . . . . . . . . . 2 2Категорія роду 25

4 Відмінкові форми іменників 42

Перша відміна . , 43Однина 44Множина 62'

Друга відміна 80' Однина 81

Множина 121Третя відміна 145

Однина 145Множина 152

Четверта відміна 156Однина 158Множина 168

Множинні іменники 172

Висновки 180

Список умовних скорочень 182

ИВАН ГРИГОРЬЕВИЧ МАТВИЯС

Имя существительное в украинском языке

(на украинском языке).Издательсто «Радянська школа» Государственного

комитета Совета Министров Украинской ССР по деламиздательств, полиграфии и книжной торговли.

Редактор В. М. Черкаський. Художній редакторМ. Ф. Остапко. Обкладинка художника А. А Ковалев-ського. Технічний редактор Ж. А. Головіші. Коректор

х ~Р. I. Борисенко

Здано до набору 8.V 1973 р. Підписано до друку16X1 1973 р. Формат 84Х108'/аа. Папір друк. М Э .Умови, арк 9,66. Видави, арк. 9,72. Тираж 20.500.БФ 08439.

Видавництво «Радянська школа»Державного комітету Ради Міністрів Української РСРу справах видавництв, поліграфії 1 книжкової торгівлі,

Київ, вул. Юрія Коцюбинського, 5.Видави. № 20576. Ціна 52 коп. Зам. № 3647.

Обласна книжкова друкарня Дніпропетровськогообласного, управління' в справах видавництв, поліграфі!

та книжкової торгівлі, м. Дніпропетровськ,вул. Серова, 7,