МІСЦЕ ПАМ’ЯТІ НАРОДНОЇ

У центрі села знаходиться меморіальний пам'ятник воїнам, які загинули, визволяючи Кіровську сільську раду від нацистських загарбників.

Жорстокі бої велися тут у восени 1943 - навесні 1944 років. Останній клаптик землі території Кіровської сільської ради було звільнено

8 березня 1944 року,а понад 240 воїнів майже всіх національностей колишнього СРСР, знайшли свій останній спочинок у братській могилі.

СПАСИБІ ВАМ, ВЕТЕРАНИ!

В липні, військкомат мобілізував Любу і ще трьох дівчат до авіаційної частини № 20320. що перебазувалась з Криму. Дівчата обшивали фюзеляжі літаків. Школу довелось покинути взагалі. Так молоді дівчата кували перемогу в тилу. Робота була важка й відповідальна і Люба, як комсомолка-активістка, працювала самовіддано за що і отримала першу в житті державну нагороду –медаль «За доблестный труд во время Великой Отечественной войны 1941 – 1945гг.».

1944 року ВЧ № 20320 була евакуйована до Криму, а Люба знову пішла працювати до колгоспу, де працювала так же добре й самовіддано і її зусилля в наближенні довгоочікуваної перемоги не були марними. І ще одна медаль «За доблестный труд во время Великой Отечественной войны 1941 – 1945 гг.» поповнила арсенал нагород дівчини у 1946 році.

23 січня 1926 року, в мальовничому містечку

Ізюм, Харківської області, в сім’ї Бурлай Марії

та Дмитра народилася донечка-первістка.

Назвали дівчинку – Любою.

Жінка - трудівниця

“ ДУМАЛА – НЕ ВИЖИВУ”

Дромашко Катерина Володимирівна, в дівоцтві Гальченко, народилася 1924 року в селі Кіровка.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Гальченко Катерині тоді виповнилося сімнадцять років. Фашисти прийшли в село вже в липні 1941 року.

Одного весняного ранку, 1942 року, юнакам і дівчатам села Кіровкинаказали з’явитися до комендатури із запасом харчів і одягу. Під військовим конвоєм їх пішки погнали до Кривого Рогу. На залізничній станції, Кривий Ріг, де вже було багато таких же юнаків і дівчат, їх погрузили в товарні вагони поїзда, що відправлявся до Німеччини.

Їхали близько тижня, поїзд зупинявся лише для заміни паровоза та машиніста. На станціях, де зупинялися, німці дозволяли вийти з вагонів, щоб набрати води. Поїзд доїхав до станції Едінбург, звідки юнаків і дівчат вивезли до табору.

Табір знаходився у лісі, поблизу військового заводу з виробництва деревного спирту . У таборі перебувало близько трьох тисяч чоловік, по сто п’ятдесят чоловік в одному бараці.

„ Ми зайшли в барак, посідали біля столу, повикладали в миски свої харчі. Нам

було страшно, бо не знали що з нами буде далі. Сидячи біля столу, ми

почали плакати, а ті хто там уже був почали швидко ковтати наші харчі.

Дівчата, худі і голодні, внахильці їли з мисок не пережовуючи. Поки ми

тужили - харчів уже не було і до ранку ми сиділи голодні.”З ранку, лише

сходило сонце, всіх підіймали, годували баландою з цибулі та тирси і гнали

на роботу на військовий завод з виробництва деревного спирту.

„Як вижили, не знаю, думала не доживу до кінця війни,” - говорить Катерина

Володимирівна.

Місцева адміністрація дозволила, щоб родичі надсилали з дому невеличкі

посилки - вагою до двохсот грамів.

В посилці присилали шматочок сала, смажену кукурудзу, насіння соняшнику,

іноді - торбинку муки, з якої варили баланду. Надія Бараннік, сусідка

Катерини Володимирівни по бараку, приносила посилки з КПП і передавала

їх Каті.

Одного разу, варячи баланду, Катерина лийнула з кружки в каструльку -

думала, що вода. А як потім виявилося - то був спирт.

„ Так і поїла - сп’яніла, а дівчата сміялися, бо до цього я ніколи не пила

міцного і виглядала дуже кумедно.”

Десь через рік в’язнів –остарбайтерів почали випускати „на вольну” - гуляти

по селах. Випускали лише в неділю. Всі проходили через контрольно-

пропускний пункт, щоб нічого не винесли - обшукували. У кожного

остарбайтера був пропуск. Вранці випускали, а на вечір всі повинні були

повернутися.

Одного разу, якась німкеня попросила Катерину, щоб та принесла спирту, пообіцявши їй дати за це харчів. Та так і не судилося Катерині Володимирівні отримати ті харчі.

„Зробила я торбину і пришила її в штанях уніформи, поклала в ту торбинку пляшечку зі спиртом і йду. А на КПП обшукують. Їх було двоє – жінка-німкеня і товстий кривозубий поліцай. Жінка обшукала мене, нічого не знайшла. А цей товстий почав обмацувати мене з голови до ніг. Коли він знайшов пляшку почав кричати „швайн”, „швайн” і бити ногами. Потім наказав посадити в підвал, де було по-коліна води.

Вночі я сиділа в підвалі, а вдень йшла працювати на завод. Щоправда вранці мені, до баланди, давали гарячий чай з замінником цукру. А ввечері знову в підвал у холодну воду поверталась. І так два тижні. Думала не виживу! „

У кожного „в’язня” була „форма” і капці - шльопанці з матерії з дерев’яноюпідошвою. Так ходили цілий рік. А ще на руці у кожного був викарбуваний номер.

„ Як почали наступати наші війська, німці почали евакуацію табору в тил. Нас погнали до залізничної станції. Коли ми йшли, люди з навколишніх сіл виносили нам попити.

Навколо вибухали бомби і гарматні набої. Через добу, після виходу з табору нас наздогнав радянський танк. Німці, що нас етапували, сховалися в одній із хат села, біля якого ми проходили і почали відстрілюватись. Було страшно, бо могли загинути як від німецької так і від радянської кулі.

Танкісти наказали всім остарбайтерам йти до села і там залишитись. Як ми зайшли в село, там уже були наші. Німецькому фермеру наказали нас нагодувати і влаштувати. Він відкрив комори з картоплею і дозволив взяти скільки нам було треба. А ще дав мішок муки.”

Через тиждень, коли за остарбайтерами прийшли наші вояки, вони покинули клуню, в якій жили у німецького фермера.

Всіх посадили на машини і повезли на станцію. Там всім видали пайки на дорогу і відправили поїздом додому.

„ Привезли нас на станцію Карнаватка,” - говорить Катерина Володимирівна.

- А звідти я на поїзді доїхала до станції Мусіївка, де на мене чекала сестра. Коли зустрілись - плакали і від болю, пережитого в Німеччині, і від радості, що залишилась жива. Бо думала: „Не виживу.”

ЛИСТ З ФРОНТУ

ЛОПУШАНСЬКОГО М.М.

СПОГАДИ ВДОВИ

ЯРЕМЕНКО МАРІЇ ДМИТРІВНИ

В той час саме почала будуватись. Докого не підеш кожен сам собі, алелюди допомагали. Брата чоловіказабрали в Німеччину. Звістки немаєніякої і по цей день. При німцяхпрацювала біля свиней. Потім післявійни пішла працювати з подружкоюдо корів. Діти виросли. Чоловік неповернувся, а я сама й по цей день.Фотографій ніяких в мене не має –під час переселення загубила всілисти та фотографії. Тяжко було...Та й зараз...

Народилась 5 червня 1917 року. Тяжко було з

двома дітками: дочка 1941 року народження та

син – 1939 року.

Учасники Великої Вітчизняної війни

Учасники Великої Вітчизняної війни

ДІТИ ВІЙНИ ОВЧАРЕНКО ЛЕОНІД НИКИФОРОВИЧ

ОВЧАРЕНКО ІЛОНА (УРОДЖЕНА КОВАЧ)

Ось і Льоні незабаром мало виповнитись 14 років. А це

був той вік, коли молодь забирали на примусові роботи до

Німеччини. Не раз хлопець спостерігав, як старших за

нього хлопців і дівчат силоміць відривали від рідних і гнали

хто-зна куди. Молодь, як могла, чинила цьому спротив.

Але що могли протиставити 15-16-літні юнаки та дівчата

озброєним до зубів загонам зрадників-калмиків, яких німці

використовували для цих акцій. А вони жалю не знали. Не

раз чув Леонід страшне голосіння в селі, від якого

холонула кров у жилах – то безпорадні і невтішні матері

прощалися з дітьми, яких вивозили до рейху. Не знали, що

деякі з них ніколи не повернуться додому, а деякі

повернуться скаліченими, невиліковно хворими.

У 1944 році Криворізький район було звільнено від

фашистів, і ця зла доля обминула хлопця.

ПРАЦЮЄ ГРУПА “ПОШУК”

ПЕРЕПОХОВАННЯ ОСТАНКІВ ЗАГИБЛИХ

Перепоховання 26

невідомих солдат

Червоної Армії, загиблих

в роки Великої

Вітчизняної війни

1943-1944 року, на

території Кіровської

сільської ради. 2004 рік

Вічна пам’ять тим, хто загинув!

Вічна пам’ять тим, хто загинув!

Вічна пам’ять тим, хто загинув!

А пам’ять - вічна, пам’ять ця – жива!