Економіка і мистецтво

Віт

алій

Нел

еп

ЕКОНОМІКА І МИСТЕЦТВО

ВІТАЛІЙ НЕЛЕПЕ

КО

НО

МІК

А І

МИ

СТ

ЕЦ

ТВ

О


ВІТАЛІЙ НЕЛЕП

1234567890123456789012345678901234567890

ВІТАЛІЙ НЕЛЕП


Київ 2013

УДК [330:37.036](075.8)

Економіка і мистецтво. Посібник з естетичного виховання студентів та гуманізації економічної освіти / Нелеп В.М. – К.: [ФОП Москаленко О. М.], 2013. – 148 с.

Рецензенти:В.І.Єфіменко, декан обліково-економічного факультету, професор Київсь-кого національного економічного університету імені Вадима Гетьмана;М.М.Коцупатрий, декан факультету агропромислового комплексу, професор Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана.

У посібнику з естетичного виховання студентів та гуманізації економічної освіти узагальнено майже 50-річний власний досвід професора Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталія Нелепа та колег-викладачів з активізації навчального процесу, використання творів різних видів мистецтва (образотворчого, поетичного, театрального, музичного та інших) в начальному процесі, залученні студентів до Прекрасного; досвід роботи кураторів академічних груп.

Книга розрахована на студентів, молодих викладачів, кураторів академічних груп та всіх небайдужих.

Видається в авторській редакції.

На обкладинці:1. На поклін до Кобзаря. Студенти і викладачі КНЕУ на Чернечій горі, 2003 р.2. Лелеки біля мого вікна.

ISBN 978-966-2214-14-7 © Віталій Нелеп, 2013

3

З М І С Т

ВСТУП .... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7ПОЧАТОК ШЛЯХУ .... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9

Рід, сім’я та етичне виховання ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9Село, школа і естетичне виховання ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16

СТАНОВЛЕННЯ ЕКОНОМІСТА. МОЇ ВЧИТЕЛІ ТА УНІВЕРСИТЕТИ ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

Інститут .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22Облплан ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23Колгосп .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26Аспірантура ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30Кафедра ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33

МОЇ МУЗИ .... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47Образотворче мистецтво .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48Театр ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59Література, поезія ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64Музика і спів ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69Туризм (історія, географія, архітектура) .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72

ВИКЛАДАЧ І СТУДЕНТ, ЕКОНОМІКА І МИСТЕЦТВО ... . . . . . . . . 81Роль мистецтва в естетичному вихованні студентів ... . . . . . . . 81Роль куратора академічної групи в естетичному вихованні студентів .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87Аудиторія .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94Виробнича практика .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 108

4

Економіка і мистецтво

Передача естафети. Практичні поради молодим викладачам ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111Слово випускників .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128

ЛІТЕРАТУРА ... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130

5

Студентам, викладачам і випускникамКиївського національного економічногоуніверситету імені Вадима Гетьмана

присвячую

7

ВСТУП

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,І музику палку, що ніжно серце тисне,

У щастя людського два рівних є крила:Троянди й виноград, корисне і прекрасне.

Максим Рильський

Ця книга належить перу економіста. Переконаний, що подібне міг написати і лікар, інженер, агроном або пред

ставник іншої професії. Але обов’язковою умовою цього має бути любов як до своєї спеціальності, так і до мистецтва.

Поштовхом до написання книги була зустріч із журналістом газети «Культура і життя» в палаті офтальмологічного відділення Олександрівської лікарні міста Києва. Загальний настрій висловив один із сусідів палати – «Тепер наше головне завдання спочатку вмерти, а потім осліпнути». Ми його, правда, трошки поправили – «... довго жити і померти зрячими...». Читати ми багато не могли, тому час проводили, слухаючи радіо і в бесідах. Із журналістом ми частіше всього говорили про мистецтво, зокрема його цікавило відношення до нього студентів і роль викладача в їх естетичному вихованні. Наприкінці він замовив мені статтю для своєї газети у вигляді інтерв’ю. Ось ці чотири запитання:

1. З чого у Вас почалось поєднання економіки з мистецтвом?

2. Як Ви все це передаєте студентам? Як поєднується економіка з мистецтвом?

3. Я із задоволенням прочитав дві Ваші недавні книги «Історія роду» та «Еволюція думок». Як вони народились?

4. Яку програму Ви запропонували б нашим читачам?На жаль, газета закрилась і я передав статтю «Виноград й

троянди» до нашої університетської газети «Економіст».Але це був тільки поштовх, бо книга «зріла» давно

(див. розділ «Мої музи»). За своє життя мною написано

8


біля 200 наукових праць в галузі економіки і планування сільського господарства, зокрема монографії, підручники, навчальні посібники, статті. Але в останні роки з’явилося бажання щось зробити «для душі». Так у газетах «День», «Україна молода», «Голос України», «Економіст» було опубліковано кілька літературних замальовок, що є наслідком і продовженням цього симбіозу економіки і мистецтва. А потім прийшов час для «Історії роду» [2] та «Еволюції думок» [19] і, нарешті, ця книжка.

Пишу її з вірою в те, що деякі роздуми, пропозиції допоможуть новому поколінню захопитись мистецтвом. І не з примусу, а так, щоб молода людина відчула велику внутрішню потребу неможливості повноцінного життя без глибокого і постійного спілкування з мистецтвом. Як говорять – «захворів» мистецтвом.

Читачу слід врахувати, що автор:– економістаграрник, що народився і виріс в селі, закінчив

факультет «Планування сільського господарства», працював економістом колгоспу, любить село та його людей;

– дилетант у галузі мистецтва. Тому професіоналів мистецтва прошу судити не дуже строго, бо книга розрахована на студентів і молодих викладачів, для яких, як і для автора, мистецтво – не професія, а захоплення;

– викладач університету, який щиро переконаний, що його обов’язок дати молодій людині не тільки професійні знан ня, а й допомогти сформувати свої мистецькі смаки.

І на закінчення хочу висловити щиру вдячність моєму брату Валентину і дружині Асі, колегам за підтримку і допомогу під час підготовки цієї роботи. І особлива вдячність моїй багаторічній колезі по кафедрі Наталії Петрівні Саханді, яка надала неоціненну допомогу під час підготовки і цієї книги, і багатьох моїх наукових праць.

9

ПОЧАТОК ШЛЯХУ

РІД, СІМ’Я ТА ЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

...і ще я дякую вам, сини мої, за те, що ви не знали слів «не хочу» і «не можу».

Із Заповіту нашої Мами

І ще мама добавила, що їй шкода було нас – маленьких підпасичів, а потім і пастухів – рановранці будити пасти корів.

А згадується і те, як після школи ми бігли на город допомагати копати картоплю і збирати овочі. Як із дідом Яковом Павловичем, а потім із батьком Миколою Яковичем різали, рубали, заготовляли дрова у лісі. Звичайно були і санчата, і ковзани, лижі, футбол, але коли насувалась гроза – всі, від великого до малого, бігли складати сіно в копиці. За цю сільську школу життя, в якій головним словом було слово «треба», ми (з братом Валентином) вдячні нашим рідним, бо вона залишилась на все життя: і під час навчання в інституті далеко від рідних, і потім на роботі.

Першим питанням, яке задав мені журналіст, як пам’ятаєте зі «Вступу», було: «З чого почалось поєднання економіки з мистецтвом?». Відповідь однозначна: з моєї сім’ї, села, де я народився, виріс і закінчив середню школу. Звичайно, у формуванні людини як особистості, значну роль відіграють освіта, суспільство, але переконаний, що фундаментом цього є рід, сім’я.

Часто, говорячи зі студентами, я запитував про їхнє коріння і, як правило, далі дідусів і бабусь справа не йшла. Причина криється в страшних подіях, що довелось пережити нашому народу в роки радянської влади (революція, громадянська війна, колективізація, голодомор, геноцид українського села, політичні репресії).

Із давніх часів людину, яка не знала свого роду, вважали безрідною. Один із звичаїв українського народу зобов’язував

10


кожного члена роду (родини) на час набуття зрілості досконало вивчити і знати свій родовід (дерево роду):

• першеколіно–я;• другеколіно–батькоімати;• третєколіно–двадідусіідвібабусі;• четвертеколіно–чотирипрадідиічотирипрабабусі;• п’ятеколіно–вісімпрапрадідівівісімпрапрабабусь;• шосте коліно– тридцять двапращури і тридцять дві

пращурки.Нашому роду повезло. Моя мама Ірина Василівна

Артеменко, вчителька української мови і літератури Покалівської середньої школи Овруцького району на Житомирщині, давно мріяла написати історію звичайного (не князівського чи дворянського) селянського роду. «Зрозуміло, про наші хліборобські роди немає згадок у дворянських літописах, але вони принесли не менше користі Батьківщині, українському народу і заслуговують на увіковічнення» [2, с.61].

Все життя вона збирала матеріали, документи, розпитувала рідних і все записувала. А коли пішла на пенсію все оформила і вийшло два томи: рукопис історії та альбом із фотографіями тих людей, про яких йшла мова. Оригінал вона подарувала старшому внуку Кості, а дублікат – молодшим Ірині та Дмитру. Всі рідні, близькі і далекі, знали про цей документ, просили його почитати, але я боявся втратити і не дозволяв виносити з дому. Але скільки сліз і вдячності приходилось бачити після прочитання!

Пізніше, коли з’явились наші улюблені внуки Дана і Марко, я вирішив доповнити написане мамою про рід невістки і видати окремою книжкою [2]. Нижче наведено родовід Артеменків – Нелепів – Дем’яненків. Таким чином, наші внуки завдяки їх прабабусі Ірині Василівні знають свій рід до сьомого коліна. А коли в нас з’явилась невістка Сільві Ґер із Франції, я за допомогою сватів Люс’єна і Жаклін доповнив ще родами Ґер, Ґаланд (Galerand) і Дебен (Debaine).

11


Чесн

оков

аП

олін

а А

нтон

івна

27.0

9.20

02

Чесн

оков

Ант

он

Юрі

йови

ч23

.11.

1973

Нел

епА

ліса

Дми

трів

на13

.11.

2002

Нел

епД

ана

02.0

4.20

00

Нел

еп М

арко

11.1

2.20

02

Голь

т’є

Віл

’ям

09.1

2.19

98

Голь

т’є

Ана

стас

ія

14.1

1.20

04

Рачк

ов М

икит

а А

ндрі

йови

ч 02

.10.

2001

Нел

епІр

ина

Вал

енти

нівн

а 29

.01.

1972

Нел

епД

митр

о В

ален

тино

вич

06.1

2.19

80

Безу

шко

Мар

ина

Мих

айлі

вна

25.0

8.19

81

Ґер

Сіл

ьві

03.0

5.19

66

Нел

епВ

італ

ійов

ичК

остя

нтин

31.1

2.19

68

Голь

т’є

Сіл

ьвен

02.0

2.19

64

Шра

мчен

коН

атал

ія

Бори

сівн

а27

.05.

1972

Шра

мчен

коО

лена

Бо

рисі

вна

15.1

0.19

78

Рачк

овА

ндрі

й С

ергі

йови

ч04

.12.

1975

Ков

ален

коА

лла

Іван

івна

03.0

4.19

50

Нел

еп В

ален

тин

Мик

олай

ович

16.1

1.19

46

Нел

еп В

італ

ійМ

икол

айов

ич07

.11.

1938

Дем

’яне

нко

Ася

Пав

лівн

а17

.01.

1937

Дем

’яне

нко

Вад

им П

авло

вич

26.1

0.19

33−1

4.02

.200

7

Шра

мчен

ко

Бори

с Л

азар

ович

01

.02.

1944

Дем

’яне

нко

Оль

га П

авлі

вна

17.0

4.19

46

НелепМикола Якович

01.02.1914−04.02.1988

АртеменкоІрина Василівна

28.11.1919−19.09.1992

Дем’яненкоПавло Іванович

23.10.1904−09.07.1969

КулаковаЗоя Миколаївна

23.08.1910−19.02.2004

Нел

епЯ

ків

Пав

лови

ч14

.10.

1892

–02

.05.

1957

При

ходь

коО

дарк

а Й

осип

івна

02.0

3.18

94−1

3.04

.197

8

Арт

емен

коВ

асил

ь За

харо

вич

01.0

1.18

85−1

7.06

.197

3

Пол

іщук

Оли

та М

акси

мівн

а15

.07.

1894

−27.

12.1

965

Дем

’яне

нко

Іван

Яко

вич

…М

арія

Які

вна

Ска

дчен

коН

іоні

ла

Мит

рофа

нівн

а18

84-1

972

Кул

аков

Мик

ола

Іллі

ч…

− 08

.191

4

Нел

епП

авло

Іван

ович

Ганн

а К

онон

івна

При

ходь

коЙ

осип

… П

авлі

вна

Пет

ренк

о М

арія

Дми

трів

на

Арт

емен

коЗа

хар

Іван

ович

Пол

іщук

Мак

сим

Іван

ович

Фур

сенк

оМ

арія

Іван

івна

Яно

вськ

аС

офія

Ге

раси

мівн

а

Ска

дчен

коМ

итро

фан

Пав

лови

ч

Арт

емен

коІв

ан А

ртем

ович

…

Пол

іщук

Іван

Фед

оров

ич

…

Фур

сенк

оІв

ан Я

кови

ч

… Родовід Артеменків-Нелепів-

Дем’яненків

Нел

епТа

їсія

Дми

трів

на05

.11.

2010

Голь

т’є

Арт

ур

04.0

4.20

11

Рачк

ова

Дар

ина

Анд

ріїв

на05

.01.

2012

12


Із розмов із багатьма знайомими довідався, що чимало з них бажають написати щось подібне про свій рід. Тому голов на порада – ні на день не відкладати цю роботу, доки ще живі ваші дідусі і бабусі, батьки і рідні. Наприклад, вже в шостому коліні наведеного родоводу немає даних про роки народження і смерті моїх прадідусів і прабабусь. Єдиним джерелом такої інформації могли б бути церковні книги. Але всі ми добре знаємо скільки разів ці церкви закривалися, а то й знищувались.

Мої дідусі і бабусі, як із роду Артеменків, так і Нелепів, із дідапрадіда – хлібороби. Перші все своє життя прожили в селі Фурси Білоцерківського району на Київщині, а другі – в селі Покалів Овруцького району на Житомирщині. У діда Василя було мало землі (біля чотирьох десятин) і тому, маючи коней, їздив у, так звану, «хуру» – возив цукор із Шамраївського цукрозаводу до Білої Церкви. А дід Яків мав цілий ґрунт – 12 десятин. Так вони господарювали до 1930 р., а потім всі стали «добровільно» колгоспниками. Ми з братом Валентином вважаємо себе щасливими людьми: дитинство пройшло серед люблячих нас батьків, двох дідусів – Якова і Василя – та двох бабусь – Одарки та Олити. Дуже рідко в наших однолітків з війни повернулись батьки і дідусі. Цих дітей у селі так і називали за іменем мами – Катеринич, Мокринич і т.д.

Працюючи над цією книжкою, я нерідко звертався до своїх колег із проханням поділитись досвідом. І в цьому разі спитав у трьох моїх колег, докторів економічних наук, вчених, теж вихідців із села Михайла Івановича Савлука, Катерини Іллівни Якуби та Любові Василівни Молдаван – яку роль в їхньому вихованні відіграли рід і сім’я. Всіх трьох колег об’єднує те, що батьки не повернулися із фронту. Одного з дідусів Михайла разом із сином репресували в 1937 р., а бабусю виселили з хати і вона з горя померла.

Мати Михайла Савлука залишилась з трьома дітьми. Навчання двох старших сестер завершилось після четвертого

13


класу, а Михайло пішов у семирічку в сусіднє село – кожен день пішки 5 кілометрів через ліс, а потім в середню школу – 8 км. У кращі роки мати одержувала в колгоспі 300 г зерна на трудодень, але ніколи ніхто не докоряв йому ні за школу, ні за інститут.

В однієї бабусі Катерини Якуби не повернувся із фронту єдиний син, а в другої – загинули всі четверо. Кожен день бабусі голосили, звертаючись до Бога: перша – у мене ж один єдиний син і той загинув; друга – хоч би один із синів залишився живим. Невістки, повернувшись із колгоспних полів, інколи «гримали» на бабусь, ті лізли в погріб, закривали ляду і голосили там. А внуки сиділи як горобчики поруч і цей плач запам’ятали на все життя.

Тому більшість дітей нашого покоління якраз від дідусів, бабусь і матерів одержували перші уроки загальнолюдської та селянської етики. В першу чергу це такі вічні етичні категорії як добро і зло, справедливість, обов’язок, совість, щастя, сенс життя. Теоретичні аспекти цих категорій людської моралі я вивчив вже в інституті, слухаючи курс «Етика та естетика». А тут були суцільні щоденні «практичні заняття», починаючи з елементарного (зайшов у хату – зніми шапку, йдеш по селу – привітайся зі старшими і т.д.) і закінчуючи майже афористичними:

– як будеш робити, так будеш і мати;– хто рано встає, тому і Бог дає;– на чужому горі щастя не побудуєш;– свій свояка бачить здалека;– чужим хлібом не наїсись;– ти краще голодуй, ніж що попало їж;– батьківська наука, материнське серце;– зі своїм уставом до чужого городу не лізь;– краса на дві години, а совість (повага) назавжди;– що посієш, те й пожнеш;– ніяка наука природи не переробить;

14


– життя прожити – не поле перейти;– брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся;– своя хата – своя правда;– розумний не той, хто вміє говорити, а той, хто вміє слу

хати;– краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти.Недавно прочитав про головні людські цінності в євро

пейців і народів Сходу та Азії. Якщо європейці вважають, що життя – це перелік досягнутих результатів, то в народів Сходу та Азії – це процес, переживання емоцій. Люди на Сході ще з дитинства привчаються радіти процесу життя, а не тим чи іншим досягненням.

А українці? Звичайно, ми європейці, і характерними рисами нашого менталітету є бережливість, волелюбність, самодостатність, співучасть, гостинність. Але якщо згадати нашу історію і скільки разів по нашому Дикому Полю кочували половці, хазари, печеніги, то вони не могли не залишити своїх слідів у нашому менталітеті. Це особливо відчутно в селі, його вікових традиціях, обумовлених тим, що все життя селян щоденно пов’язане з природою, бережним ставленням до неї.

На все життя залишилось шанобливе відношення до криниць, яких багато на нашому СловечанськоОвруцькому кряжі: як їх оберігали від худоби і звіра, огороджуючи і упорядковуючи кожну. Пам’ятаю обурення нашої родички і сусідки Ольги Зінов’ївни, коли її десятилітній син Толя, пригнавши з лісу череду корів, приніс пташеня. Вона заставляла вже в темряві занести його в ліс, знайти гніздо і покласти на місце. Втрутився мій дідусь Яків, пообіцявши зробити це завтра. Пташеня прижилось у нас, це виявилась сиводрака – досить великий птах з яскравим пір’ям, дуже кмітливий. Коли бабуся Одарка йшла на город, він сідав на її великий плетений з лика короб для зілля, супроводжував на город і «допомагав» бабусі, визбируючи комах та черв’яків. Нерідко

15


він неочікувано сідав досить далеко від дому на плече членів нашої родини і так вони разом повертались додому.

Батьки наші вирізнялись активною життєвою позицією. Наприклад, мама все життя працювала завучем школи, обиралась депутатом районної і сільської ради, де очолювала комісію з освіти і культури, мала низку урядових нагород, була депутатом Першого з’їзду вчителів України, особливо пишалась званням «Відмінник народної освіти». Недавно мені теж вручили таку ж відзнаку і вона була для мене особливою, бо продовжувались традиції роду.

Мама – професійний український філолог, педагог «від Бога», написала близько 100 статей, надрукованих в районних, обласних та республіканських газетах і журналах на педагогічні та моральноетичні теми. Ось тільки назви деяких з них: виховання дитини в родині; батьківська заслужена гордість; у співпраці з батьками; до праці готуємо учнів; навчаючи – виховуємо; шляхи дітей наших; готуємо дітей до школи; почесний обов’язок інтелігенції; Марія – бригадирка; сільрада і побут колгоспників. До маминого ювілею її чоловік Микола Якович подарував їй «гросбух» – її статті, які він з любов’ю збирав всі роки, були прошиті суровими лляними нитками в папці, як це робив все життя головний бухгалтер сільпо. Ця папка, як й інші мамині альбоми з написаними нею сценаріями вечорів трудової слави, солдатських вдів, святкування пам’ятних дат зберігаються в нашому домі. Як обрядовий староста Покалівської сільської ради Ірина Василівна провела урочисту реєстрацію 268 шлюбів.

16


СЕЛО, ШКОЛА ТА ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Усе так гарно, чисто, незрадливо.Усе як є – дорога, явори,

Усе моє – все зветься Україна.Така краса, сивоока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори.Ліна Костенко

Поєднання економіки з мистецтвом почалось з мого рідного села Покалів Овруцького району на Житомирщині,

де в післявоєнні роки в клубі – колишній хаті розкуркуленого заможного селянина – моя мати Ірина Василівна, вчителька української мови і літератури, ставила такі п’єси як «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, «Сватання на Гончарівці» Г. Ф. КвіткиОснов’яненка та багатьох інших, а батько Микола Якович грав провідні ролі (фото 3, 4). І враження про це у мене залишилось на все життя. Коли я, а потім і мій брат Валентин учились у Києві і до нас приїжджав хтось із батьків (обов’язково один, бо вдома господарство – корова, свині, кури), то завжди ввечері був спільний похід до театру – спочатку з нами, а потім з невістками та внуками.

Ці естетичні традиції батьків, безумовно, не могли не вплинути на дітей, внуків і правнуків. Так, сини Валентин і Віталій – активні учасники художньої самодіяльності, внуки Костя, Ірина та Дмитро займались музикою, танцями і співом, правнуки Дана – балетом і в театральній студії, Марко – музикою (фото 5), Поліна – бальними і сучасними танцями, Аліса навчається в музичній школі по класу фортепіано.

А економіка в житті сільської дитини була завжди (і залишається зараз). Особливо в післявоєнні роки, коли колгоспники на трудодні одержували чисто символічну плату і вимушені були вести напівнатуральне господарство. Із влас

17


ного зерна у вітряках, що тоді були в кожному селі (а нерідко не один), селяни одержували борошно і самі пекли хліб. Ручними і ножними ступами «били» просо, мак. Із насіння льону одержували олію та макуху, а з волокна ткали полотно і шили одяг, а також робили вірьовки і канати. Від овечок одержували молоко, з якого робили сир; вовну, з якої ткали килими, шили одяг, свитки, а зі шкір – кожухи. Від корів одержували молоко, м’ясо, шкіри, робили сир, сметану, масло. Я вже не говорю про городину і продукцію садівництва. Але завжди катастрофічно не вистачало грошей на податки, будівництво, навчання дітей і т. ін.). Тому частину вирощеної продукції селяни реалізовували на ринках.

Селянин вдома рахував і планував завжди: що, скільки і для кого виробляти, за якими цінами і де реалізовувати продукцію, які витрати він матиме і який прибуток дасть та чи інша галузь. Ми – діти – не тільки все це бачили, а й брали посильну участь в цих роботах: пасли худобу, доглядали посіви, збирали врожай.

А мистецтво? Детальніше про різні види мистецтва (образотворче, театр, музику і спів, літературу), їх особливості на селі і вплив на етичне та естетичне виховання сільських дітей я розповів у розділі «Мої музи». Тут же хочу підкреслити, що все це відбувається в тісному поєднанні з чудовою природою, гарними живописними ландшафтами, лісами, річками, озерами, луками і пасовищами, болотами та ярами, де проходить дитинство та юність сільських дітей.

Обидві мої малі Батьківщини – село Покалів на Житомирщині (батьків рід) і село Фурси на Київщині (мамин рід) – напрочуд красиві, живописні села з хорошими, добрими і працьовитими людьми. Переконаний, що подібне може сказати і більшість людей про свою малу Батьківщину. Покалів, хоч і знаходиться на самій півночі Полісся, все ж не типове для цієї зони село. Бо Полісся – це рівнини, луки, пасовища, ліси і болота, супіщані ґрунти, а Покалів знаходиться за

18


15 км на захід від райцентру Овруч, на горбах північної сторони СловечанськоОвруцького кряжу, що простягається зі сходу на захід на 50 км і шириною до 17 км. Найвища точка кряжа сягає 316 м. Археологи виявили тут поселення неолітичної доби і навіть примітивну майстерню з обробки каменю часів Київської Русі [6]. До цього часу селяни викопують старовинні кам’яні прясельця, які навішувалися на веретена як маховики і виготовлялися з пірофіліту – м’якого каменю, що добували в урочищі біля сусідніх сіл Кур’яни та Нагоряни. Дуже приємною була в мене зустріч з «овруцькими прясельцями ХІ століття» в Суздальському історичному музеї.

Щодо назви «Покалів», то є дві версії. За першою – походить вона від древлянського слова «каль» (грязь), бо селище дійсно стояло біля величезного болота (нині – це луговина). Але розповсюдженішою є думка, що серед перших поселенців жив дужий чоловік на ймення Левко (Лев), який захищав поселення в разі небезпеки. Отож люди сподівалися, що допоки він живе, селищу нічого не загрожує (Покалів, Покалев) [6]. Перша письмова згадка про село належить до 1734 р., де сказано, що воно було приписане до Овруцького замку, було на той час волосним центром і об’єднувало села Полохачів, Геєвичі, хутори Дівошин, Монархи, Сарат, Заболоть, РудняЯсенець, Слобода Вовча, РудняНижня, РудняСередня, РудняВерхня.

Історію і сьогодення села Покалів, як й інших 32 центрів сільських рад Овруччини висвітив у чудовій книзі «Крізь віки» [6] вчитель історії Сергій Дмитрович Бондаренко, з яким ми разом вчились в Покалівській середній школі. Його перу належить ще низка документальноісторичних робіт, присвячених рідному краю [6, 7].

Говорячи про естетичне виховання сільських дітей, слід особливо наголосити на комплексному впливі природи, добрих і щирих поліщуків та школи.

Наш край багатий камінням, яке для фундаментів і погребів

19


кожен сам міг накопати в лісі за декілька днів, чудовими краєвидами, джерельними криницями, суглинистими ґрунтами, де добре родять плодові дерева, льон, картопля, пшениця, кормові коренеплоди. Про кожне з цих багатств можна написати окрему повість. Наприклад, про криниці – Матвіївську, Гудючу, на Кам’яній Горі – улюблене місце відпочинку жителів навколишніх сіл. Вже стало традицією – перед кожною знаменною у моєму житті подією (захист кандидатської чи докторської дисертації, поїздка в 1966 р. на 10місячне стажування до Вищої економічної школи у Братиславі і т.п.) я обов’язково їду в Покалів, щоб напитись джерельної води із трьох зазначених криниць (а їх там безліч).

Окремо про краєвиди. Навіть коли приїжджаю (автоматично до цього часу хочеться написати «додому») в Покалів на дватри дні, обов’язково йду на Рівник – водорозділ між селами Покалів і Коптівщиною – і в черговий раз перелічую 14 сіл, що видно з цього пагорбу: Покалів, Коптівщина, Кур’яни, Хайча, Норинськ, Кобилин, Скребеличі, Ширковщина, Нагоряни, Полохачів, Дівошин, Геєвичі, Поліське (Жолонь), Піщаниця. Звичайно, видно не повністю всі села, а їхні кутки, особливо їх видно ввечері, коли горять електричні вогні. Скажіть, хто ще може сказати про таку особливість свого краю?

А зарості кущів доісторичної азалії понтійської, що є тільки в трьох місцях – тут, на Рівненщині і на Кавказі [32]. Причому, це тільки потім я дізнався, що це азалія понтійська, а в дитинстві, коли пас череду корів, це було просто «багно», до якого через дуже інтенсивні фітонциди, які вона виділяє, корови навіть не підходили. Вона цвіте казково красивим жовтогарячим цвітом (настільки яскравим, що коли в дощову погоду з коровами підходиш до цього урочища, ліс ніби освітлюється сонцем) і має дуже гарний аромат. Але настільки сильний, що бабуся попереджала: «Не дай Бог поставити букет на ніч у закритій кімнаті – можна не проснутись».

20


А наука говорить, що це реліктова дольодникового періо ду рослина (як і деякі інші) залишилась на СловечанськоОвруцькому кряжі тому, що льодовик, який йшов зі Скандинавії, не міг подолати наші гори і обійшов їх двома «язиками». Унікальний пам’ятник поліської природи – СловечанськоОвруцький кряж – детально дослідив П. А. Тутковський (18581930 рр.), закоханий у Волинь [32].

Ця навколишня краса доповнювалась красою обійстя і внутрішньою душевністю батьків, які гордилась, що на їхньому будинку багато років висіла красива табличка від сільради – «Садиба зразкової культури і порядку». І дійсно, садиба утопала в квітах (мамина турбота), садових деревах (батькова). І на городі, і на подвір’ї, і в будинку завжди був зразковий порядок.

Недавно ми святкували 150річчя рідної Покалівської школи, яку було побудовано в 1862 р. як дворічну. Потім вона стала семирічкою. У 1950 р. методом «народної будови» – колгосп дав ліс, люди заготували будівельні матеріали і побудували нову школу. Учні та вчителі брали в цьому активну участь. Але у школі було багато учнів (ходили діти з 22 сіл), тому старші класи закінчували навчання о 19 годині. Стало питання про будівництво нової великої школи, але з року в рік із титульних списків цей об’єкт викреслювався. Тоді завуч школи Ірина Василівна Артеменко, незмінний депутат Покалівської сільської ради, голова комісії з освіти і культури, почала «боротьбу» за нову школу: збирала сотні підписів людей з усіх 22 сіл і надсилала у «вищі інстанції», в т.ч. в ЦК партії в Києві. Причому використовували такий механізм: щоб місцева влада не перехопила на пошті лист зі скаргою, вона передавала його мені, я йшов до приймальної В. В. Щербицького, де офіційно його реєстрував. І добилась: у колишньому колгоспному саду на мальовничому крутосхилі було побудовано чудову двоповерхову споруду. Для опорядження школи були задіяні кращі майстри зі всієї України: на

21


базі передового Овруцького міжколгоспбуду, який очолював знаменитий А. Т. Шмуйло, було проведено конкурс майстрів.

До цієї краси «приклав руку» і мій товариш дитинства Костянтин Артемович Бондарчук – тодішній голова сільської Ради. Проектом було передбачено спорудження чотирьохмаршових сходів на крутосхилі. Як завжди почали економити, але Костя наполіг на тому, що б проект було виконано, і тепер весь ансамбль школи радує зір всіх проїжджаючих по трасі Овруч–Словечно і звичайно тих, хто там вчиться і працює.

Школа відіграла велику роль у нашому естетичному вихованні. Нам дуже пощастило на філологів: українську мову і літературу викладала Ірина Василівна Артеменко, російську – Марія Тимофіївна Климович. Через бідність післявоєнних і шкільної, і сільської бібліотек основним джерелом знань були уроки. Та й зараз бібліотечні фонди сільських шкіл поповнюються дуже рідко. Тому, збираючись на святкування 150річчя рідної школи, ми, випускники 50х років, подарували шкільній бібліотеці підбірку творів лауреатів Шевченківської премії: Ліни Костенко, Оксани Пахльовської, Василя Шкляра, Петра Медянки, Володимира Рутківського та ін. Крім того, із власних бібліотек привезли багато книг, серед яких і книги авторіввипускників школи – Сергія Бондаренка, Віталія Нелепа.

22

СТАНОВЛЕННЯ ЕКОНОМІСТА. МОЇ ВЧИТЕЛІ ТА УНІВЕРСИТЕТИ

Економіка – це мистецтвозробити із свого життя щось краще.

Бернард Шоу

ІНСТИТУТ

Сказати, що я став економістом випадково, не можна, бо з дитинства чув слова «баланс», «дебет», «кредит»,

«сальдо» і т.д. Правда, ці слова вимовлялись завжди з негативним відтінком. Батько працював все життя головним бухгалтером Покалівського сільпо і Новий рік, і Різдво завжди проводив на роботі – складав річний звіт.

Після закінчення середньої школи зі срібними медалями нас з моїм другом Миколою Бурмичем мій батько повіз до Києва. Микола все життя мріяв стати лікарем. Це була мрія і моїх батьків, чого не можна сказати про мене. І коли ми пройшли співбесіду в Київському медінституті і були зараховані до студентських лав, Коліній радості не було меж. Я ж передумав бути лікарем і став студентом Київського фінансовоекономічного інституту (КФЕІ), про що ні разу не пожалкував. Взагалі я впевнений, і це підтверджує мій життєвий досвід роботи у ВНЗ, що десь тільки 8–10% випускників шкіл, особливо обдарованих, схильних до мистецтва, точних наук і т.п. чітко знають куди йти вчитись. А на вибір решти впливають зовсім інші фактори: батьки, друзі, реклама і т.д.

Наш інститут був заснований у 1906 році як Київський комерційний інститут. Про історію університету можна прочитати в книзі «Сторічний поступ» (19062006 рр.) [16]. А недавно ми відсвяткували 105річний ювілей. Але це тепер ми «багаті»: 6 навчальних корпусів, один бібліотечний, 5 студентських і один аспірантський гуртожитки, спортивний комплекс зі стадіоном і плавальним басейном.

23


А ми навчались (1954–1958 рр.) у невеликому триповерховому будинку на Подолі (вул. Андріївська, 2), де був і ректорат, і всі громадські організації, бібліотека і декілька кімнат студентського гуртожитку для «круглих» сиріт. Решта студентів жила по «кутках». А навчались ми у другу зміну в сусідніх школах №7, 9, 25, 100, 124. Нас, студентів, залучали до будівництва нового корпусу на БрестЛитовському проспекті 54/1, який було введено в експлуатацію влітку 1958 року – рік нашого випуску.

Умови навчання і життя були непрості, але ми одержали хорошу професійну освіту. І, в першу чергу, завдяки нашим незабутнім професорам і доцентам. «Землеробство» і «Рослинництво» нам викладав Михайло Костьович Павленко, «Економіку сільського господарства» – Олексій Пилипович Канєвський, «Організацію і планування» – ЮДД (так ми його люблячи називали) – Юрій Дмитрович Добриловський і Микола Павлович Хотенко, «Бухоблік» – Прокіп Петрович Німчинов, «Статистику» – Йосип Саулович Пасхавер, «Німецьку мову» – Світлана Миколаївна Савицька. Ми її звали «Свєточка», вона була тільки що з інституту, а в аудиторії були студенти, старші за неї.

Абсолютна більшість із нас потрапили до Києва вперше і тому не пропускали жодної нагоди поповнити свій інтелектуальний рівень, зокрема, у галузі мистецтва. Про це детальніше у розділі «Мої музи».

ОБЛПЛАН

Переддипломну виробничу практику я проходив в обласній плановій комісії (Облплан) Житомирського облвиконкому. Мабуть, я непогано виконував свої обов’язки, тому після закінчення інституту був запрошений туди на роботу у відділ планування сільського господарства. І знову мені повезло на Вчителя – Дмитра Андрійовича Путова – агронома за освітою,

24


чудової людини, фронтового офіцера, з яким ми потім після його переходу на роботу в Держплан в Києві співпрацювали більше 40 років. Це була хороша школа для молодої людини, яка потім все своє життя присвятить плануванню [20].

Треба сказати, що це був початок періоду, коли Микита Сергійович Хрущов вирішив «догнати і перегнати» США. Для цього зверхзавдання п’ять років було мало, тому було відмінено п’ятирічний план і ми всі почали складати «семирічку». Для мене це була чудова школа: аналіз тенденцій розвитку сільського господарства області, пошуки резервів збільшення обсягів виробництва і підвищення його ефективності. До цього були залучені провідні спеціалісти і науковці області.

Але мені був незрозумілий скептицизм мого шефа. Все стало на свої місця після першої поїздки в Держплан. Всі наші паперові «простині» було перекреслено червоним олівцем і на місце наших цифр вписані нові, значно вищі. По дорозі в Житомир Дмитро Андрійович розказав, що «найрозумніші» спеціалісти сидять в Держплані Союзу в Москві, які і розробляють всі плани як у цілому по країні, так і для республік. Такі контрольні цифри доводяться до кожної республіки, потім – до областей, районів і підприємств і, якби Держплан України погодився з нашими цифрами, то потрібно було б все «переробляти». Наступного разу після внесення коректив в Київ я вже поїхав сам – шеф «захворів». Це був для мене перший урок адміністративнокомандної планової системи.

Для виконання семирічки потрібні були ресурси, зокрема мінеральні добрива, окам’янілі гори яких багато років лежали на залізничних станціях Радянського Союзу. Були люті грудневі морози, тому у відрядження в Баранівський район з мандатом уповноваженого облвиконкому направили наймолодшого. Довелося мобілізувати гірників із відбійними молотками.

А в січні з таким же мандатом я перевіряв вірогідність статистичної інформації про заготівлю колгоспами і радгоспами

25


вже органічних добрив. На кінних санях ми з головним агрономом колгоспу об’їжджали засніжені поля, обміряли кагати з гноєм. Але після обіду я помітив, що йде «повторний рахунок»: наші сліди і все ті ж кагати. Приписки – це було дітище системи і з ними я зустрічався ще багато десятиліть.

Житомир – старовинне історичне (заснований у ІХ столітті) і культурне місто. Тому я продовжив тут свої київські традиції: відвідував музеї, картинну галерею, архітектурні пам’ятки, брав участь у літературному гуртку проф. Леоніда Венгерова в Житомирському педінституті. Окремо слід виділити місцевий драматичний театр, особливо драми на історичні теми «Алмазне жорно» та «Свіччине весілля» Івана Кочерги, які було написано ним у Житомирі, де він жив і творив 20 років (до 1934 р.)

Традиційно влітку в плановиків менше роботи. Одного такого дня шеф відправив мене в колгосп «Пам’яті Леніна» с. Сінгури Житомирського району із завданням перевірити об’єктивність їхньої заявки на матеріали для будівництва консервного цеху. Мене супроводжував голова колгоспу Федір Остапович Ковальчук. Після завершення роботи він спитав – скільки я заробляю. Оклад у мене був 890 руб. Він запросив мене на посаду головного економіста господарства з окладом 1500 рублів.

Це було у травні 1959 р. Я обіцяв подумати. Попрацював до відпустки і на перші відпускні разом з Анатолієм Ясинським, що теж працював в облвиконкомі, ми здійснили мрію – Москва: Третьяковка, Большой театр, Художній музей ім. А. С. Пушкіна і т.п. А після повернення з відпустки я прийняв запрошення голови колгоспу і написав заяву на звільнення з роботи. Рідні були проти: всі тікають із села, колгоспів, а ти – навпаки. До того ж у тебе хороша робота в обласному центрі, поставили на квартирну чергу. Дмитро Андрійович зайняв нейтральну позицію. Хоч йому не подобалось, бо він вклав в мою підготовку 1,5 роки, віддав мені

26


дуже багато, але мабуть розумів, що молодому спеціалісту без досконалого знання виробництва, людей, буде потім дуже важко.

КОЛГОСП

Взагалі, мені доводилось декілька разів у житті приймати кардинальні рішення і, не знаю чому, але вони були вірними. Одне з них – перехід на роботу в колгосп, де я пропрацював з 1959 до 1962 р. Другим таким рішенням була відмова перейти з колгоспу, де я брав активну участь у громадському житті села (спортивна робота, художня самодіяльність, редактор багатотиражної газети), на роботу в райком комсомолу (а далі, як правило, райком партії і т.д.). Вже потім, коли мені доводилось, як науковцю співпрацювати з цими органами, я зрозумів наскільки правильним було моє рішення, бо така робота не для мене.

А робота в колгоспі стала для мене чудовою школою життя. І тут теж у мене були хороші вчителі. Передусім, голова колгоспу Федір Остапович Ковальчук: освіта – сім класів, старшина, фронтовик, без однієї ноги і… чудовий менеджер (тоді ще не знали цього слова). Вже потім, вивчаючи менеджмент, маркетинг, стратегічне управління, я ловив себе на думці, що все це ця людина без спеціальної освіти робила висококласно. Наприклад, у господарстві було категорично заборонено змінювати норми виробітку протягом року. Вже потім, буваючи на багатьох підприємствах, я переконувався, що там, де не виконується це правило економісту працювати було дуже важко. Але це вимагає великої організаційної роботи. В кінці кожного року ми створювали комісії з перегляду норм виробітку і планування у всіх галузях. До мого приходу в господарство цю роботу очолював головний агроном Григорій Михайлович Мурашевський – випускник Житомирського сільськогосподарського інституту,

27


чудовий спеціаліст, на кінній бричці якого я поповнював не дуже глибокі мої знання із ґрунтознавства, меліорації земель, їх захисту, рослинництва і т.п. До галузевої комісії входили спеціалісти, керівники середньої ланки і передові виробничники. Але переглядались не всі норми, а тільки «спірні». Для цього голова колгоспу на початку року вручав підписані ним кишенькові записні книжки кожному спеціалісту і керівнику підрозділу. Протягом року вони записували всі «спірні» норми виробітку і пропозиції з удосконалення виробництва. Запобіганню конфліктів сприяло і те, що всі норми були диференційовані згідно з конкретними умовами виробництва. Наприклад, прополювання овочів за низької, середньої і сильної забур’яненості. Перед початком роботи на поле виїжджала комісія і встановлювала рівень забрудненості, а потім ці акти затверджувались на засіданні правління колгоспу. А через двадцять років я читаю в західних підручниках із менеджменту, що це один із головних методів активізації творчого пошуку альтернатив – метод блокнота.

Ще разючіший приклад можна навести про розвиток промислових виробництв. У ті часи заборонялось мати такі виробництва, бо сільськогосподарські підприємства мали займатися тільки виробництвом сировини, а переробляти її – державні промислові підприємства. І знову мій Федір Остапович на десятиліття випередив інших колег, бо вже тоді розумів, що в технологічному ланцюжку кожного виробництва найвищий ефект одержується на останній ланці. І якраз тут я отримав конкретні навички економічної роботи (планування, організації внутрішньогосподарського розрахунку, оплати праці і т.п.) не тільки в сільськогосподарському виробництві, але і на консервному заводі потужністю 3,6 млн. умовних банок на рік, цегельному заводі потужністю 1 млн. шт. циглин, вальцьовому і двох разових млинах, лісопилці, олійниці, трьох теплицях. Щоб краще знати ці виробництва доводилося стажуватися на Житомирському консервному та інших заводах.

28


Як потім все це мені згодилося, коли я, вже, будучи завідувачем кафедри і очолюючи в Міністерстві освіти СРСР секцію спеціальності «Економічне і соціальне планування в АПК», редагував перший в СРСР підручник «Экономика, организация и планирование АПК», координував навчальні плани і програми дисциплін! Насамкінець, це завершилось тим, що ми в КНЕУ перші в Україні, і схоже в країнах СНД, організували кафедру «Економіка агропромислових формувань» [37] і ввели відповідну спеціальність «Економіка підприємства». Не говорю вже про те, скільки з цього Сінгурівського досвіду я використовував на лекціях у студентських та інших аудиторіях. Це полегшувало мені спілкування з людьми різних професій і рангів, починаючи з доярки, спеціаліста, керівника підприємства і закінчуючи директорами науководослідних інститутів і міністерств, як у нашій країні, так і за кордоном.

Тут слід сказати, що я був першим економістом колгоспу в районі, бо тільки рік перед тим почали обчислювати і планувати собівартість продукції, переходити від трудоднів на грошову оплату праці. Мені першому довелось вводити внутрішньогосподарський розрахунок у господарстві, який знач но підвищував зацікавленість членів виробничих колективів в одержанні кінцевого результату – чистого доходу, який залежав від трьох факторів: урожайності (продуктивності), собівартості і ціни реалізації продукції. Вперше я відчув це на прикладі праці робітників наших теплиць, що працювали на теплових відходах Житомирської ТЕЦ. Це були 9 міжгосподарських теплиць, у тому числі 3 нашого колгоспу, де вирощувались овочі захищеного ґрунту. Завідував ними кваліфікований агроном Штурмак (за національністю німець), який одержував в місяць 300 руб. за кожну теплицю. Ми, погодивши з ним, перевели його на оплату роботи в наших теплицях за кінцевий результат – виручка від реалізації продукції. Якщо раніше він був на ставці, то тепер його заробіток залежав від урожайності і виручки. І результат – наші теплиці стали давати набагато

29


більше доходу, ніж сусідні. А потім ми передали йому ще 25 га землі, на якій він вирощував насіння квітів (духмяний горошок, ромашка та інші), продавав на території всього Союзу оптом і одержував певний процент від виручки.

Наше господарство було велике і багатогалузеве: об’єднувало 5 сіл (Сінгури, Пряжево, Двірець, Волиця і Вишневе), мали 5 рільничих бригад, дві тракторні, три молочні ферми, свиноферму, вівцеферму, птахоферму, низку промислових виробництв, де працювало багато молоді. Я брав активну участь у громадському житті села: спортивні змагання (побудували стадіон), участь у художній самодіяльності, був редактором колгоспної багатотиражки. У вихідні дні часто їздив до Житомира, відвідував театр, музеї і... баню, до якої я вже звик у Києві.

І якраз у Сінгурах я вперше почув про коринфські, іонічні та доричні колони, коли ми будували дуже красивий і великий Палац культури. Слід сказати, що мені як економісту господарства найбільше турбот завдавали водії вантажних автомобілів та будівельники – суцільними приписками, які було дуже важко виявити. Єдиним способом контролю за обсягами робіт водіїв був контроль за витратами пального. Але й тут вони знаходили вихід: просто виливали пальне в яри, ліси, тим більше, що 1 літр бензину коштував всього 7 коп., а продати його було нікому. Скільки шкоди людям, природі і державі принесли дешеві ціни на енергоресурси і продовольчі товари, низький рівень заробітної плати. Ось причини нашого величезного відставання від провідних країн світу в ресурсо та енергомісткості виробництва.

Не можу не сказати вдячне слово і моїм «господарям», у яких я знімав кімнату всі ці роки – Костянтину Андрійовичу (бригадиру тракторної бригади) і Ганні Юхимівні Ковальчук та їхнім дочкам Галині та Євгенії.

30


АСПІРАНТУРА

Третім моїм кардинальним рішенням в житті був вступ до аспірантури. Певною мірою це рішення було визначено моєю «поведінкою» в інституті. Відомо, що кожен студент серед своїх колег має певне прізвисько. До мене приклеїлось «професор»: не вилазив з читального залу бібліотеки, що знаходилась у колишній КиєвоМогилянській академії. До того ж на кафедрі була традиція слідкувати за тими випускниками, що, на думку викладачів, здатні вчитися далі (ця традиція існує і досі). І ось через два роки я одержую запрошення від завідувача кафедри Миколи Павловича Хотенка завітати до нього. Після бесіди одержав запрошення поступати в аспірантуру. Але ми в колгоспі тількино почали роботу над такими великими проектами: перехід від трудоднів на грошову оплату праці, запровадження внутрішньогосподарського розрахунку, будівництво консервного заводу, і я попросив відстрочки. Наші бесіди з Миколою Павловичем повторювалися ще два рази, і восени 1962 р. я успішно склав вступні іспити.

До аспірантури я прийшов з двома темами дисертації: ефективність промислових виробництв у сільськогосподарських підприємствах (вже навіть було дві публікації в журналах) та організація внутрішньогосподарського розрахунку. Затвердили першу, але в цей час у світі почали інтенсивно займатись оптимальним плануванням і через декілька місяців моя нова тема звучала так: «Планування оптимального складу машиннотракторного парку колгоспу». Об’єктом дослідження став ордена Леніна колгосп «Перемога» Кагарлицького району (с. Бурти), що став моєю четвертою «малою батьківщиною». Творча співпраця з цим господарством, чудовими працьовитими людьми продовжується 50 років. Це господарство стало філіалом кафедри. Багато наукових розробок було здійснено спільно з його спеціалістами. Всі практичні заняття з «Планування на підприємстві» я проводжу за матеріалами «Перемоги» як наскрізне завдання

31


зі складання плану підприємства. Заключне заняття проводиться в травні як ділова гра: розробки планів розвитку господарства студенти захищають у присутності голови кооперативу, голови сільради, всіх головних спеціалістів. Потім нам показують поля, ферми, машиннотракторний парк, ми обідаємо в їдальні механізаторів й їдемо поклонитись Т. Г. Шевченку на Чернечу гору в Каневі (див. фото на обкладинці). І це відбувається щорічно майже 40 років.

Під час навчання в аспірантурі ми жили в гуртожитку на Кудрявському спуску, а улюблене місце для роботи – публічна бібліотека АН України на Володимирській. Лекції з лінійного програмування та оптимального планування нам читали в НДІ кібернетики АН України тоді ще молоді, а потім відомі вчені – Володимир Михалевич, Наум Шор та інші. Незабутнє враження справило відрядження в Академмістечко Сибірського відділення АН СРСР біля Новосибірська на Обі, створення якого було грандіозним проектом деконцентрації науки: серед тайги було побудовано декілька науководослідних інститутів. Туди запросили низку провідних вчених, їм створили чудові умови для роботи і життя, зокрема, вони жили в котеджах з ділянкою лісу для кожного площею 1 га. Будинки на всіх вулицях містечка стояли тільки з одного боку, а з другого був ліс.

Інститут математики очолював академік Канторович Леонід Віталійович – майбутній лауреат Нобелівської премії, який перший у світі відкрив в 1939 р. лінійне програмування. Мої дослідження наближалися до завершення, але у Києві не було хорошої програми для розв’язання задачі на ЕОМ. Я дізнався, що така програма є в Інституті математики. У травні 1965 р. з валізою перфокарт (тоді були такі носії інформації для ЕОМ) і в тенісці я «приземлився» в сніговому Новосибірську. Місяць я провів в інституті, мене консультувала Марія Вірченко, за що я їй щиро вдячний. За цей місяць тільки один раз з’їздив до Новосибірська, відвідав

32


знаменитий оперний театр. Був вражений картиною: величний театр, величезна площа, по периметру якої стояли дореволюційні старі одноповерхові дерев’яні будинки. Мені розповіли, що було розроблено красивий проект забудови площі, але на нещастя його показали М.Хрущову під час його відвідин міста. Він червоним олівцем перекреслив проект зі словами: «В Сибири земли много и нечего строить высотки». Але новосибірці не поспішали, через рік Хрущова зняли з посади Генсека і вони здійснили свій проект.

Навчання в аспірантурі збіглося із хрущовською «відлигою». Це були перші паростки свободи після культу Сталіна, а вірніше – комуністичної тиранії. В аспірантів за образним виразом мого колеги – аграрника – «утримання безприв’язне». І ми дуже часто відвідували вечори поетівшестидесятників: Євгенія Євтушенка, Миколи Вінграновського, Роберта Рождественського, Белли Ахмадуліної, Івана Драча, Андрія Вознесенського, Миколи Сома, Миколи Луківа, Бориса Олійника та ін., що збирали великі аудиторії. Недавно я почув під час однієї з дискусій цікаву відповідь на запитання: «Чому тепер поети не збирають таких аудиторій?» – «Тоді була страшна цензура в пресі, на радіо і телебаченні. Тільки на таких зустрічах поети могли почувати себе трошки вільніше. Хоч не раз розплачувались за це».

Цей дух свободи я відчув і під час 10місячного наукового стажування в 1966–1967 рр. у Вищій економічній школі в Братиславі: і в громадському житті, у вузівському, в економічних реформах. На жаль, в серпні 1968 р. радянські танки вірвались у Прагу. Але цей дух не пропав і через 20 років дав свої плоди із приходом до влади Вацлава Гавела. Цей дух ми відчули під час «Майдану», але в Україні ще не дозріла критична маса і не народився свій національнопатріотичний лідер як Гавел у Чехії чи Лех Валенса у Польщі.

Взагалі, бажання вчитись супроводжує мене все життя. Це і наукові стажування за кордоном (Чехословаччина,

33


Німеччина, Фінляндія, Франція), і неодноразові комп’ютерні курси в університеті, і курси англійської, а потім французької мови. Ось зовсім недавно взимку 2012 р. прослухав курс лекцій «Історія мистецтв ХХ століття» в Музеї сучасного українського мистецтва.

КАФЕДРА

Після захисту дисертації восени 1965 р. мене залишили на кафедрі на посаді асистента, де я працюю і до останнього часу. У різних людей життя складається порізному: одні часто міняють місце роботи і навіть професію, інші, як моя мама і батько, мали в трудовій книжці один запис. У мене три записи: облплан (1 рік), колгосп (3 роки) і з 1962 р. – університет. І хоч це не обов’язкове правило, своїм студентам раджу «бити в одну точку»: рано чи пізно це виправдає себе.

Після 1990 р. мільйонам українців – інженерам, вчителям, лікарям довелось змінити професію і торгувати в переходах, займатись дрібним бізнесом, виїздити в пошуках роботи за кордон. Мені з дружиною в цьому відношенні повезло: всі ці роки нас годувала наша професія. До того ж це була улюблена робота. Згадую слова Конфуція: «вибери собі улюблену роботу і ти не будеш працювати ні одного дня в житті». Мені вже 75 років, але мене ще просять залишитись на роботі. Це, звичайно, приємно, хоч з кожним роком і важче.

Я вдячний долі, що вона послала мені таких чудових колег по кафедрі. Вже згадував про моїх інститутських педагогів, які потім стали моїми колегами: професори Олексій Пилипович Канєвський, Кіндрат Леонтійович Лісничий, доценти Михайло Костьович Павленко, Микола Павлович Хотенко. З такою ж теплотою згадую і про колег, яких теж вже немає з нами: професора Самсона Митрофановича Бугая, доцентів Миколу Григоровича Гриба, Михайла Ілліча Сидоренка, Олександра Олександровича Медвецького, Василя Івановича

34


Романова, Едуарда Васильовича Кондратенка, Володимира Андрійовича Маковецького, Ніни Андронівни Горак, завідуючої лабораторії кафедри Галини Семенівни Гуменюк. Світла їм пам’ять!

Нині на заслуженому відпочинку Тетяна Валеріанівна Толова. Особливо вдячне слово про професора Миколу Йосиповича Хорунжого, чудового педагога, товариша, поета і публіциста, з яким я пройшов від першого курсу (1954 р.) до сьогодні. Він все життя писав вірші, але творчий вибух стався після того, як шість років тому він подолав хворобу і видав одну за другою шість збірок поезій [34]1.

Третій у нашому «професорському» кабінеті – Василь Гаврилович Андрійчук – гроза студентів («Пройшов Андрійчука – закінчив університет»), одного із двох академіків в КНЕУ (крім ректора Анатолія Федоровича Павленко). З ним ми творчо співпрацювали протягом десятиріч, було безліч плідних наукових польових досліджень в Україні.

І, нарешті, про молодше покоління членів кафедри, більшість з яких пройшли школу нашої кафедри як студенти, аспіранти і докторанти. Передусім це нинішній завідувач кафедри Сергій Іванович Дем’яненко, в якого я був науковим керівником кандидатської і консультантом докторської дисертацій. Це вже економіст нового покоління: сім років на виробництві, наукові стажування в зарубіжних університетах, участь у низці міжнародних проектів, вільне володіння англійською і т.п. Трохи молодшими є мій студент, аспірант і докторант, а тепер професор – Олександр Олександрович Єранкін, мої студенти та аспіранти, а нині доценти Олександр Володимирович Садовник та Оксана Мілентіївна Головня (Висоцька), доценти Федір Вікторович Іваненко, Олександр Юрійович Ничипорук, Олександр Юрійович Старіков,

1 Я свідомо не зупиняють на наукових та навчальнометодичних доробках колег: це знайшло відображення у нашій книжці «Шляхами поступу...», яку присвячено 65річній історії кафедри [37].

35


Анатолій Миколайович Судеркін, Павло Васильович Коваль, Віталій Григорович Чабан, Віра Григорівна Кудлай (Савицька), асистент Наталія Петрівна Зарицька (фото 24).

Всі ці роки неоціненну допомогу нам і студентам надавали працівники лабораторії кафедри Марія Іванівна Наконечна, Наталія Петрівна Саханда і зав. комп’ютерним класом Ольга Михайлівна Федченко.

Дух взаємоповаги, творчості був і є на кафедрі. Ще одну характерну рису колективу хочу згадати – демократичність. Мені як керівникові всесоюзної секції нашої спеціальності доводилось бувати в багатьох споріднених вузах, а на кафедрі у нас звідти проходили стажування викладачі. Пам’ятаю слова двох доцентів з АлмаАти про цю рису нашої кафедри у відносинах між керівництвом і викладачами, між нами і студентами. Їхній завідувач кафедри, колишній секретар ЦК КП Казахстану, дотримувався авторитарного режиму.

Характерною особливістю кафедри є тісний зв’язок з виробництвом: наукові розробки на замовлення підприємств, наукововиробничі конференції. Особлива увага завжди приділялась практичній підготовці майбутніх фахівців. Ось і зараз тільки на нашій кафедрі є виробнича практика на третьому курсі. Крім того запроваджено виробниче навчання студентів перших двох курсів на підприємствах. А на інших спеціальностях всі 4 роки студентів–бакалаврів тримають в аудиторіях. Девізом нашої кафедри є: «те, що має хороший економіст хорошого підприємства слід мати і нашому студенту». Тому в лабораторії кафедри є всі довідники і нормативні матеріали. Крім того, за 35 років є річні звіти (зведені) сільськогосподарських підприємств України і звіти кожного підприємства двох районів Київської області.

Багато як спеціалісту мені дали зарубіжні відрядження. У липні 1966 р. був керівником практики студентів у Чехословаччині, в жовтні 1966 – липні 1967 рр. – наукове стажування у Братиславській вищій економічній школі. У цій же

36


країні був неодноразово пізніше на наукових конференціях. Опублікував там низку своїх праць.

Незабутнім було тримісячне стажування в університеті міста Констанц (Німеччина), що на кордоні зі Швейцарією. Особливо був вражений бібліотекою університету. Мені доводилось працювати в десятках бібліотек, але тільки тут кожна людина могла вільно зайти до бібліотеки, у каталогах (трьох типів) вибрати необхідні книги, піднятися до книгосховища, самостійно з полиць взяти необхідні книги, попрацювати за столом, зробити у разі необхідності ксерокопії, залишити книги на столі і… вільно вийти з приміщення. Винести нелегально книжки ніхто не може, бо в обкладинку кожної вмонтований магнітний датчик. Правда, університет знаходиться за містом і там, як правило, мало сторонніх. Якщо ж ви з читацьким квитком, то вибравши потрібні книги, звертаєте увагу чи є на обкладинці жовтий кружечок – з цими книжками можна працювати тільки в бібліотеці. З рештою виходите на контроль, пред’являєте читацький квиток, комп’ютер зчитує його номер і номери книг, а потім як у супермаркеті: ви отримуєте роздруківку – цю книгу повернути через тиждень, оскільки вона користуються підвищеним попитом, або їх мало, а решту – можна через місяць.

У свій час ми з проф. Андрійчуком В. Г. виконували за контрактом з інститутом бізнесу Гельсінкського університету маркетингове дослідження українського ринку певних видів сільськогосподарської техніки, що виробляється у Фінляндії. За словами фінів, наші дослідження були професійнішими, ніж колег ще з двох інститутів України. Пізніше я одержав запрошення прочитати тижневий курс лекцій в цьому університеті про ринок молока і молочних продуктів в Україні. Пояснювалось це двома причинами. Поперше, більше 50% молочної продукції Фінляндія експортує. Подруге, у зв’язку з концентрацією виробництва на молочних заводах кількість їх була зменшена у два рази, але підвищена потужність

37


решти. При цьому звільнялось багато працівників – технологів, інженерів, для перекваліфікації яких, як і в інших галузях, було створено спеціальні курси, після того вони могли стати маркетологами, менеджерами, економістами. Переді мною аналогічний курс читав професор із Москви. Показали мені найбільшу молочну ферму (75 корів) і чудовий молочний завод. А через три місяці ці ж слухачі приїхали до Києва і я показав їм наші «молочні ріки»: молочну ферму на 1000 корів у Буртах, два молочних заводи і молочні магазини.

На кафедрі, якщо рахувати і студентські, і аспірантські роки, я майже 60 років (1954–2013 рр.), за виключенням чотирьох років роботи на виробництві. Цей час можна розділити на два періоди: до середини 80х років і після. У перший період майже всі ми – викладачі кафедри – колишні члени КПРС, більшою чи меншою мірою були прихильниками комуністичної ідеї. Наші наукові дослідження і роботу в аудиторії було спрямовано на удосконалення колгоспно радгоспної системи.

Але вже тоді зароджувались певні сумніви в ефективності такого ладу. Чого вартий був щорічний імпорт СРСР близько 40 млн. т зерна. У мене, зокрема, це почалось з наукового 10місячного стажування в 1966–1967 рр. на кафедрі аграрної економіки Вищої економічної школи у Братиславі. Мої наукові керівники проф. Фішера та Фелікс Гутнік, що повернулись із стажування в Нідерландах, Бельгії та Данії, детально розказали мені про майже сторічний успішний європейський досвід організації кооперативів з постачання матеріальних ресурсів для фермерів, заготівлі в них сільськогосподарської продукції та її переробки на фермерських кооперативних заводах з наступною реалізацією готової продукції. Уважно прочитав книгу доцента І. Станека «Аграрні моделі в сучасному світі», де він узагальнив досвід фермерів Європи і США, радянських підприємств, кібуців в Ізраїлі, латиноамериканських господарств.

38


Горбачовська перебудова, певна демократизація суспільства, доступ до інформації, що була раніш закрита (насильницька колективізація, геноцид внаслідок голодомору, масові політичні репресії, які забрали життя мільйонів співгромадян і т.д.), здобуття Україною незалежності внесли істотні зміни як в університетський процес, так і в наші наукові дослідження. Про це детально йдеться в книжці «Шляхами поступу…» [37], що була присвячена 65річній історії кафедри.

Щодо моїх наукових і навчальнометодичних досліджень, то вони стосувались аграрних та агропромислових підприємств. Однак в останні роки з’явилась низка робіт, присвячених обґрунтуванню стратегічних напрямків розвитку як сільського господарства, так і всього агропродовольчого комплексу України. Так, у журналі «Економіка АПК» (№1 за 2011 р.) було опубліковано статтю «Земля України і здоров’я нації», в журналі «Економіка України» (№9 за 2011 р.) – «Оцінка експортних можливостей агропродовольчого комплексу України», в щотижневику «Дзеркало тижня» (28 січня 2012 р.) – «Чотири галузі знищили (льонарство, вівчарство, хмелярство, тютюнництво). Які на черзі?» А в наступному дослідженні ці ж стратегічні проблеми ми розглядаємо через призму останніх 100 років.

Українське село на роздоріжжі. Третій раз за останні 100 років

І третій раз перед нами одна і та сама альтернатива: іти далі цивілізованим європейським шляхом чи якимось іншим. Перший раз це було 100 років тому під час проведення Столипінської земельної реформи названої за іменем її автора та ідеолога П. А. Столипіна – Голови Ради Міністрів Росії. Суть реформи полягала в ліквідації селянського надільного землекористування, надання можливостей виходу селян

39


із селянської общини на хутори і відруби (закон 1906 р.). Наступними законами 1910 і 1911 рр. передбачалось зміцнення Селянського банку і започаткування переселенської політики. Це був шлях створення фермерських господарств. Паралельно за науковопрактичною підтримкою професора В. Чаянова масово за європейською моделлю почали створюватися сільськогосподарські кооперативи з постачання селян матеріальнотехнічними ресурсами, із закупівлі, транспортування, зберігання і переробки молока, льону тощо і торгівлі готовими товарами, в тому числі на експорт.

Реформи було проведено в інтересах і селян, і суспільства, але в неї були супротивники і зліва, і справа. І 14 вересня 1911 р. в Київському оперному театрі П. А. Столипін був смертельно поранений (похований біля Трапезної церкви КиєвоПечерської Лаври поруч із могилами Івана Іскри і Василя Кочубея). Це був 11й замах на його життя. Під час відрядження у Саратовський інститут народного господарства я спеціально відвідав місцеву картинну галерею, щоб побачити знаменитий портрет генералгубернатора Саратовської губернії П. А. Столипіна пензля Іллі Рєпіна, за яким «водилось» нехороша слава – багато людей, портрети яких він писав, дуже швидко пішли із життя. Я знав про ці чутки і знав, що П. Столипін пішов з життя через рік після написання портрета. Тому з острахом дивився на червонопурпуровий фон портрета.

Можна із впевненістю стверджувати, що якби реформу було здійснено і був створений клас фермерів, більшовики ніколи б не перемогли, бо в громадянській війні вигравали ті, кого підтримували селяни. А вони, як і робітники, «купились» на більшовицькі лозунги: «Вся влада Радам, земля селянам, заводи і фабрики – робітникам». А закінчилось все націоналізацією землі, колективізацією, голодомором і геноцидом українського селянства.

Другий раз українське село вже самостійної України опинилось на роздоріжжі на початку 90х років минулого

40


століття. Стало ясно, що колгоспнорадгоспна система організації сільського господарства не виправдала себе. І знову з’явилась альтернатива: або йти випробуваним більш ніж столітнім європейським досвідом шляхом кооперування селян, чи створювати щось своє… Багато наших спеціалістів були ознайомлені з європейським досвідом. Так, ще в 1966–1967 рр. під час 10місячного наукового стажування у Вищій економічній школі в Братиславі я детально ознайомився з цим досвідом, який вивчали і узагальнили в Нідерландах, Бельгії і Данії мої словацькі колеги. Впевненості в правильності та ефективності цього шляху мені додали вже наступні польові дослідження фермерських господарств і кооперативів у Німеччині, Фінляндії та Франції.

Суть цього шляху полягає в наступному. Фермери об’єднуються в кооперативи (як правило, галузеві), завданням яких є забезпечення селян дешевими та якісними матеріальнотехнічними ресурсами, заготівля, транспортування, зберігання, переробка і реалізація сільськогосподарської продукції і продуктів харчування. Наприклад, у Франції близько 3800 кооперативів об’єднують 90% фермерів. Більшість із цих кооперативів спеціалізується на одному виді продукції (зерно, молоко, овочі, виноград тощо). Через кооперативи фермери продають майже 70–80% зерна, молока, яєць, м’яса птиці і свиней, овочів, фруктів, винограду. Кооперативи самі експортують продукцію. Завдяки таким кооперативам забезпечується економічний і соціальний захист селян; в експорті цих країн значну питому вагу становить високотехнологічна та наукомістка продукція.

Ми узагальнили цей досвід і опублікували спільно з Ю. Я. Лузаном, Генеральним директором АПК «Рось», а потім першим заступником міністра аграрної політики України ще в 1991 р. в газеті «Сільські вісті» за 11 грудня статтю, а

далі представили в Кабінет Міністрів України проект Закону України «Про особливості приватизації підприємств

41


харчової промисловості». Згідно з цим Законом виробники сільськогосподарської продукції ставали співвласниками підприємств харчової промисловості, а це основа взаємовигідного розвитку обох сфер АПК. На жаль, вже самостійна Україна знову не використала цю сприятливу можливість, а пішла шляхом «дикого Заходу» і через 20 років ми одержали:

майже всі підприємства харчової промисловості приватизовані шляхом оренди з наступним викупом за копійки, враховуючи тисячні відсотки інфляції тих часів, попали в «потрібні руки» з наступним перепродажем, в кінцевому рахунку транснаціональним компаніям. І, як наслідок, ще більше зріс монополізм харчових підприємств, загострились взаємовідносини з постачальниками сировини;

через відсутність чіткої та ефективної аграрної політики як щодо перспективних організаційноправових форм господарювання на селі, так і товарноринкової стратегії розвитку сільського господарства, виробництво валової продукції сільського господарства за 20 років зменшилось на 30 %, погіршилась його структура за рахунок зменшення питомої ваги тваринницької продукції з 49,5% до 30%. Різко зменшилась частка підприємств з виробництва продукції і відповідно зросла частка особистих господарств населення з 29,4 % до 56 %, а в окремих видах продукції (м’ясо, молоко, фрукти, овочі, картопля) до 45, 80, 84, 88 і 97 % відповідно;

через стабільно високу збитковість та інституційні прорахунки практично знищені чотири галузі (льонарство, вівчарство, хмелярство і тютюнництво) і наближаються до цієї межі виробництва молока і яловичини;

на селі все більше господарюють не селяни, а люди з великих міст – фінансисти, банкіри, торговці – шляхом створення величезних (100–480 тис. га землі) холдингів.

42


І сьогодні, напередодні прийняття Закону України «Про ринок землі» і відміни мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, українське село знову в третій раз за останні 100 років на роздоріжжі. І перш ніж приймати ці та інші, пов’язані із землею та селом, закони слід дати чітку відповідь на кардинальне питання: хто і як буде господарювати на землі – селяни чи ділки з агропромислових холдингів?

Зараз є всі підстави стверджувати, що ми знову повертаємо не в той бік: на цей раз йдемо латиноамериканським шляхом завдяки створенню величезних латифундій як за розмірами оброблюваних земель (100–480 тис. га), так і капіталу. За останні 10 років площа сільськогосподарських угідь в агро та агропромислових холдингах за експертними оцінками зросла в 12 разів (з 0,5 до 6 млн. га). В той самий час землі державних підприємств скоротились майже в 2 рази (з 1,85 до 1 млн. га), інших традиційних сільськогосподарських підприємств (СВК, ТОВ і т.п.) в 2,6 раза (з 27,1 до 10,3 млн. га, а землі фермерських господарств зросли в 2 рази (з 2,2 до 4,3 млн. га) і господарства населення в 1,8 раза (з 8,6 до 15,4 млн. га).

Апологети розвитку агрохолдингів в Україні до їхніх переваг відносять: вищу продуктивність праці і рівень рентабельності виробництва, нижчу собівартість продукції за рахунок високої спеціалізації і концентрації виробництва. На перший погляд все правильно, якщо не враховувати те, що поперше, практично всі агрохолдинги спеціалізуються на виробництві тільки високомеханізованої і високорентабельної продукції (кукурудзи, озимої пшениці, ячменю, соняшнику, ріпаку, курячих яєць, м’яса бройлерів). А, подруге, якщо під час визначення ефективності враховувати тільки економічну і не брати до уваги (як це робиться в цьому разі) ні соціальну, ні екологічну ефективність.

Що чекає на українське село, коли більшість земель перей де у власність, користування і розпорядження земельних олігар

43


хів? Це не так важко спрогнозувати, аналізуючи теперішні їх «здобутки»: орієнтація виключно на високоефективні галузі рослинництва призвела до порушення сівозмін, зниження родючості ґрунтів, до знищення тваринництва в тих селах, де господарюють олігархи. А це – зменшення робочих місць. безробіття, «худі» бюджети сільських рад, бо компанії власників латифундій зареєстровані у великих містах. Як наслідок – розвалена соціальна сфера села.

Але найстрашніше те, що селянин усувається від управління виробництвом і соціальним розвитком села, стає найманим працівником. Тому генеральною лінією аграрної політики держави повинно стати: на землі має працювати і управляти той, хто на ній живе і кому вона належить. А звідси необхідність інституціонального обмеження розмірів латифундій, державна реальна підтримка тих організаційноправових форм господарювання, які закріплюють на землі селянина з дідапрадіда: фермерських господарств, кооперативів і т.п.

Тому на перший план виходить концепція багатофункціональності сільського господарства: відтворення суспільних благ, потреба в яких є життєво важливою, корисною та безперебійною; продовольча безпека та незалежність; збереження і розвиток сільського способу життя та культури, природних ресурсів, поліпшення сільських ландшафтів; рекреація та агротуризм, соціальний контроль над територією на засадах самоврядування.

Таким чином, потрібно виділяти три складові ефективності – соціальну, економічну та екологічну. Перша включає в себе питання етносу, мови, традицій. менталітету нації, які зберігаються переважно в сільських громадах. І від того, хто там житиме, кому належатиме земля і хто буде на ній працювати (наймит чи власникгосподар) залежить вирішення соціальних питань.

Що ж стосується вищої рентабельності і прибутку, то він привласнюється невеликою купкою власників корпоративних

44


структур, пов’язаних, як правило, зі збільшенням виручки від експорту зерна і насіння олійних культур. На цьому слід особливо наголосити: експортна орієнтація надвеликих корпоративних структур закріплює імідж України у світі як слаборозвинутої країни – експортера сировини.

Найбільші агропромислові холдинги в Україні створені у промисловому птахівництві. Так, компанія «Авангард» в 15 областях України орендує 480 тис. га ріллі, виробляє близько 5 млрд. штук яєць (30 % ринку). У виробництві м’яса бройлерів дві компанії «Миронівський хлібопродукт» і «Гаврилівські курчата» обробляють відповідно 280 і 12 тис. га ріллі, виробляють за рік 360 (до 2015 р. планують збільшити виробництво до 580 тис. т) і 140 тис. т м’яса бройлерів (38 і 15 % ринку).

Продуктова вертикаль із виробництва м’яса бройлерів включає в себе 4 рівня: І – вирощування зерна і соняшнику, ІІ – комбікормовий завод, звідки комбікорми надходять на птахофабрики батьківського стада (III рівень) і бройлерні птахофабрики (IV рівень). Останні займаються забоєм птиці, промисловою переробкою і реалізацією м’яса бройлерів. І все це у величезних масштабах із колосальним навантаженням на природне середовище і величезними соціальними проблемами на селі, які пов’язані з масовою ліквідацією робочих місць і безробіттям.

Але і в цій галузі був зовсім інший шлях розвитку. На що вже суперкапіталістична держава США, але й в ній думають про збереження робочих місць на селі, сільських територій і ландшафтів, екологію. Так, інтегратором типової агропромислової компанії з виробництва бройлерів є комбікормовий завод, який заключає контракти з десятками фермерських господарств на поставку кукурудзи, ячменю, сої та інших фуражних культур; виробляє комбікорми і поставляє їх за контрактами декільком невеликим фермерським птахофермам з батьківським стадом курей, які постачають інкубаційні

45


яйця на інкубатор. Звідти добові курчата надходять (за контрактом) на десятки невеликих фермерських птахоферм із вирощування бройлерів. Останні доставляють готових бройлерів на переробну фабрику. Відчуваєте різницю з моделлю, що діє в Україні?!

Чому ж ми знову обрали гірший для України варіант? Поперше, через повну відсутність ефективної аграрної політики. А, подруге, цей варіант дуже вигідний для ділків з агропромислових холдингів. Вони застосовують так звану «оптимізацію» податків, перекидаючи всередині холдингу за рахунок внутрішньофірмових цін прибутки із промислових підприємств, які платять податки з прибутку (у нашому разі це комбікормові заводи і підприємства із забою і переробки бройлерів) на аграрні підприємства, які не платять податку з прибутку.

Судіть самі, комбікормовий завод, що реалізує продукцію (комбікорми та соняшникову олію) в рік на суму 2,8 млрд. грн. показує прибуток всього 1 млн. грн., а рослинницькі сільгосппідприємства з реалізацією 1,3 млрд. грн. показують 408 млн. грн. прибутку. Уявляєте скільки мільярдів гривень не одержує державний бюджет України від агропромислових холдингів. А подібні ж схеми «оптимізації» податків діють і у вугільних, металургійних, хімічних та інших промислових холдингах.

Все наведене вище дає підстави зробити такі висновки. Поперше, враховуючи катастрофічні для українського села наслідки двох попередніх етапів, не можна допустити, щоб знову, вже втретє за останні 100 років, ми наступали на ті ж самі граблі: замість апробованого більш ніж столітнім європейським досвідом шляху кооперування селян, пішли латиноамериканським шляхом створення величезних латифундій. Подруге, враховуючи концепцію багатофункціональності сільського господарства, генеральною лінією аграрної політики держави повинно стати: на землі має працювати

46


і управляти той, хто на ній живе і кому вона належить. А звідси – необхідність інституційного обмеження в законі «Про ринок землі» розмірів латифундій і державна підтримка тих організаційноправових форм господарювання, які закріп люють на землі селянина з діда–прадіда: фермерських господарств, кооперативів і т.п. Потретє, не поспішати з відміною мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, пам’ятаючи, що ринок землі – це не тільки (і не стільки) її продаж, а й оренда. Так, фермери США і Західної Європи господарюють тільки на 4045% власної землі, а решта – орендована.

47

МОЇ МУЗИ

Ну що, здавалось би, слова,Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,Як їх почує!

Тарас Шевченко

Назва цього розділу дещо умовна. У грецькій міфології музи – покровительки поезії, мистецтв і наук,

дочки Зевса й Мнемозіни. У переносному розумінні Муза – натхнення. Муза надихає митця на створення творів мистецтва: картин, скульптур, віршів, музичних творів і т.п. І вже вони в свою чергу надихають інших людей на творчість в їхній професійній діяльності: за письмовим столом, у науковій лабораторії, в студентській аудиторії, в цеху, на хлібному полі тощо.

У кожного з нас свої музи. Нижче хочу зупинитись на тих видах мистецтва, які вплинули на мене найбільше: образотворче мистецтво, театр, література, зокрема поезія, музика і спів. Сюди ж я долучив і туризм, який дозволяє об’єднати всі зазначені вище види мистецтва з історією, географією та архітектурою. Для прикладу наведу одну з недавніх екскурсійних поїздок членів кафедри за маршрутом: Київ – Коростишів – Бердичів – Верхівня. Це і література – музей Оноре де Бальзака в палаці графині Е. Ганської у Верхівні Ружинського району на Житомирщині (фото 21), і поезія – садиба польського поета Густава Олізара – товариша і свідка на весіллі Бальзака, і архітектура – ансамбль готичних споруд у Коростишеві, монастир Босих Кармеліток, костел св. Варвари у Бердичеві, де вінчалися Оноре де Бальзак та Евіліна Ганська, і географія – неповторні гранітні скелі на річці Тетерів у Коростишеві, і, звичайно, історія.

48


ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

В епоху спорту і синтетикиЛюдей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етикиТоркнуть вам серце і вуста.

Ліна Костенко

Перша і незабутня зустріч з образотворчим мистецтвом відбулась у мене в 1943 р., коли мама замовила, як тоді

водилось, «за харчі» портрет батька з його фото. Ми не знали де він знаходиться. Була тільки записка, яку він викинув по дорозі із концтабору в каменоломню на станції Абодаш Кіровоградської області. Вже потім ми дізналися, що батько потрапив у полон разом із сотнями тисяч наших солдатів під час Харківського контрнаступу зимою 1942 р. Добрі люди передали цю записку моєму дідусю Василю Захаровичу в село Фурси Білоцерківського району на Київщині. Він пішки прийшов у Покалів, де ми жили з мамою, і мама з моєю бабусею Олитою Максимівною добралися до Абодаша. Але спізнились – батька вже вивезли в концтабір до Німеччини. Портрет, на диво, був виконаний дуже добре, висів поруч з іконами і бабуся Одарка кожен вечір просила Бога про повернення сина додому. Тепер цей портрет у нашому домі.

Коли наші війська звільнили в’язнів концтабору в Німеччині, ми одержали радісну звістку від батька: це була німецька листівка із зимовим пейзажем, на звороті якої батько приклеїв вирізаний із фронтової газети вірш Костянтина Симонова «Жди меня»:

49


Жди меня, и я вернусь.Только очень жди,Жди, когда наводят грустьЖелтые дожди,Жди, когда снега метут,Жди, когда жара,Жди, когда других не ждут,Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних местПисем не придет,Жди, когда уж надоестВсем, кто вместе ждет.Жди меня, и я вернусь,Не желай добраВсем, кто знает наизусть,Что забыть пора.

Пусть поверят сын и матьВ то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,Сядут у огня,Выпьют горькое виноНа помин души...Жди. И с ними заодноВыпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь,Всем смертям назло.Кто не ждал меня, тот пустьСкажет: — Повезло.Не понять, не ждавшим им,Как среди огняОжиданием своимТы спасла меня.

Как я выжил, будем знатьТолько мы с тобой, — Просто ты умела ждать,Как никто другой

Наступна зустріч з мистецтвом у мене пов’язана з нашим сільським клубом. В голодні післявоєнні роки до нашого села «прибились» художник з дружиною. За харчі вони писали портрети, як правило, із фото загиблих на війні родичів. І тут надійшло велике замовлення – написати задник сцени у клубі. Добре пам’ятаю захоплення від побаченого, коли відкрили завісу сцени – лісова річка і високі берези. Зал вибухнув овацією. Через багато років я зустрівся з оригіналом картини. Це був «Березовий гай» А.Куїнджі у Третьяковській галереї в Москві (фото 10). Там же я побачив і знамениту «Місячну ніч на Дніпрі» цього самого художника і почув історію першого вернісажу цієї картини у Третьяковці. Для неї

50


був виділений окремий зал, повністю затемнений, а освітлення йшло тільки від однієї свічки. Ходили чутки, що ефект місячного сяйва досягається за рахунок додаткової підсвітки. Ажіотаж був колосальний. Черги стояли день і ніч декілька тижнів. А все пояснювалось майстерністю художника. З того часу А. Куїнджі – український грек – став моїм улюбленим художником і я з радістю зустрічав його картини в галереях Києва, Сімферополя, СанктПетербурга та інших міст.

Потім, коли я навчався в Київському фінансовоекономічному інституті (1954–1958 рр.), відбулося моє «поєднання» економіки з мистецтвом. Нашій другій академічній групі повезло з куратором, який зумів нас «завести» – і за чотири роки ми відвідали всі театри і художні музеї, та не один раз, бо ходили на ювілейні виставки Врубеля, Реріха та інших. Це продовжилось і в Житомирі, де я працював за направленням. До цього часу пам’ятаю картину «Біля колиски» в картинній галереї. А на перші в житті відпускні з другом Анатолієм Ясинським відвідали Третьякову, Большой театр і Пушкінський музей. В селі Сінгури Житомирського району, де я три роки працював головним економістом колгоспу, організував «картинну галерею»: з’їздив до Києва, придбав близько 40 великих репродукцій картин художниківпередвижників, розвісив у клубі і проводив екскурсії.

А далі взяв за правило: куди б доля не занесла – обов’язково відвідував музеї, театри і знайомився з пам’ятниками. Тому «моїми» стали Ермітаж у Ленінграді, Третьяковка та Пушкінський музей у Москві, художні музеї і галереї Львова і Яготина, Братислави і Праги, Саратова і Полтави, Сімферополя та Гельсінкі, Будапешта та Кракова, Парижа і багатьох інших міст.

При цьому слід виділити декілька послідовних етапів мого знайомства і захоплення образотворчим мистецтвом:

– 60–70ті роки минулого століття – реалізм (художникипередвижники) – А. Васнєцов, І. Крамской, А. Куїнджі,

51


І. Левітан, В. Маковський, В. Пєров, М. Пимоненко (фото 13), В. Полєнов, О. Саврасов, В. Сєров, В. Суріков, І. Шишкін, М. Ярошенко, І. Рєпін та ін.;

– 80–90ті роки – імпресіонізм. Митці цього напряму головне завдання бачили не у відображенні реальності, а враження від неї. Яскравими представниками його є французькі художники: Е. Мане, К. Моне (фото 14), П. Пікассо, О. Ренуар, А. Сіслей, Е. Дега, К. Піссаро; російські – К. Коровін і І. Грабар, українські – О. Мурашко і М. Бурачек. Я вперше познайомився з цим напрямом у 1979 р. під час тримісячного науковопедагогічного стажування в Московській сільськогосподарській академії ім. К. Тімірязєва. Мені пощастило: якраз в цей час у Москві в Художньому музеї ім. О. С. Пушкіна з усіх музеїв Радянського Союзу зібрали велику виставку робіт французьких та інших імпресіоністів. Було дуже багато екскурсантів з Європи. А потім мені довелось відвідати музей Д’Орсе у Парижі (колишній залізничний вокзал, побудований для Всесвітньої виставки 1889 р. і потім реконструйований в музей; музейсадибу Клода Моне і музей Ван Гога;

– перше десятиріччя ХХІ століття – знайомство з різноманітними напрямами образотворчого мистецтва ХХ століття, що не уписувались у канони соціалістичного реалізму і перебували в запасниках, а в останні роки зайняли гідне місце в постійних експозиціях Київського національного музею українського образотворчого мистецтва. Серед них роботи одного із засновників українського і російського футуризму Давида Бурлюка (фото 16), видатного скульптора ХХ сторіччя, засновника кубізму в скульптурі Олександра Архипенка, лідера українського авангарду Олександри Естер, засновника самобутньої школи монументального живопису Михайла Бойчука та інших.

Особливо мене приваблювали постійно діючі виставки в музеї декоративного народного мистецтва в Лаврі, а також

52


на честь 100річних ювілеїв народних художників України Катерини Білокур (фото 17) із села Богданівка Яготинського району і Марії Примаченко (фото 18) із села Болотня Іванківського району на Київщині.

А взимку 2011–2012 рр. здійснилась мрія – систематизувати мої знання з образотворчого мистецтва: я прослухав курс із восьми лекцій «Історія мистецтва ХХ століття» професора Медникової Галини Сергіївни в Музеї сучасного мистецтва України. Нам послідовно з використанням чудових слайдів було продемонстровано твори таких напрямів у мистецтві, як імпресіонізм, експресіонізм, кубізм, неокласицизм, орфізм, футуризм, супрематизм К. Малевича (фото 15), абстракціонізм. Лектор нас познайомила з еволюцією абстрактного живопису і з архітектурою другої половини ХХ століття (зміна парадигми буття).

Відчуваю особливу гордість за двох художників, що народились і виросли в моєму селі Покалів: члена спілки художників України Марію Ткач (Курочку) і заслуженого художника України, мого родича Миколу Климовича.

Коли в 1970 р. я одержав у новому університетському будинку двокімнатну квартиру, то підрахував, що після приїзду в Київ на навчання в 1954 р. це у мене була двадцята квартира (гуртожитки, кутки, кімнати в Києві, Житомирі, Сінгурах). На радощах подзвонив у Львів землячці Марії Ткач –художницікерамісту, замовив таріль до 100річчя Лесі Українки і сказав, що одна стіна в нашій квартирі надається для її «персональної постійно діючої виставки».

Так з’явились потім ще тарілі – «Соняшник» і «Матір Божа», «Покалівські анемони», скульптурка «Лев, що спить», келихи, кофейник «Адам та Єва». Згодом я відвідував її персональні виставки у Львові і Києві. Дочка ветеринарного фельдшера і трактористки МТС – Юхима і Ганни Ткач – вона з дитинства потягнулась до малювання, і коли почула, що в сусідньому селі Скребеличі живе чоловік, що

53


малює, сама пішла і одержала декілька уроків. Батьки, як і у разі з Катериною Білокур, не схвалювали її захоплення. Без їх дозволу із 100 рублями, що їй дала любляча бабуся, приїхала поступати в Київське училище прикладних мистецтв, що знаходилося в Лаврі. Перелякалася, коли побачила інших абітурієнтів, що прийшли на екзамен з мольбертами, яких вона ніколи не бачила. Але, на щастя, викладачі розгледіли «іскру Божу» в цій маленькій поліщучці. Потім вона працювала в Косові, навчалась у Львівському художньому інституті. Багато створила цікавих керамічних творів, зокрема для деяких громадських установ у Львові. Зараз вона пише ікони, а недавно подарувала церкві рідного села керамічну «шопку».

Зовсім інший шлях до мистецтва був у Миколи Климовича. Вчитель фізкультури в роки «перебудови» захопився художнім оздобленням приміщень, потім – різьбленням по дереву, створенням картин із житньої соломи. Істинно народний художник. Заочно закінчив педагогічний інститут, в райцентрі Овруч створив зразкову мистецьку школу. Його твори та твори його учнів були представлені на численних художніх виставках в Україні і за кордоном (Іспанія, Італія, Туреччина, Лівія). В 2009 р. Президент України В.А.Ющенко вручив йому відзнаку «Заслужений художник України» (фото 6).

Дорогим для мене був подарунок на мій 70річний ювілей від друга зі студентських років хірурга із золотим серцем і руками Анатолія Васильовича Макарова. Знаючи мої уподобання, він замовив художнику картину і назвав її «Нелепівка». І от чому. Одного разу він запросив допомогти йому з дружиною Меланією Леонтіївною вибрати садову ділянку за Лютіжем на високому березі Київського моря. Коли ми переїжджали місток через невелику річечку, я спитав, чи знають вони її назву. Одержавши негативну відповідь, я розказав як у вересніжовтні 1955 р. ми, студенти ІІ курсу, збирали картоплю на полі біля Лютіжу – полі знаменитого Лютізького плац

54


дарму, де і через 10 років після війни разом з картоплею ми викопували багато осколків і патронів. Вранці і ввечері ми вмивались, а дехто і купався у невеличкій затишній річечці. Потім похолоднішало, до річки ходило все менше студентів, нас залишилось троє – Ваня Чуприн, Валентин Алексеєнко і я. Потім тільки я ходив купатися до останнього дня перебування на «картоплі». Так і стала річка «Нелепівкою».

На чільному місці у нашому домі – весільна ікона бабусі Одарки, яку вона одержала від тьоті Марцелі, що жила з чоловікомгенералом у Хелмі (тепер Польща) – одному з трьох головних центрів іконопису. У радянські часи, коли мама була завучем школи, всі ікони висіли у коморі, де і молились. Потім ікону мама привезла до Києва, тепер вона радує та оберігає нас.

ОДНА КАРТИНА

Хто буває в художніх музеях, зустрічається з дивним явищем: сотні, тисячі картин бачив, а у пам’яті залишається одна – дві. Ось декілька з цих «моїх» картин.

«Біля колиски» (Житомир)

Піврічну переддипломну практику я проходив у Житомирському облплані. Наша, друга група була дуже активна і за чотири роки навчання у Києві ми відвідали всі художні музеї. Тому і не дивно, що в Житомирі я теж навідав ся до картинної галереї. Відтоді було багато галерей і виставок. Але всі ці роки я пам’ятав одну картину із Житомирської галереї.

І ось недавно після конгресу економістіваграрників у Житомирському агроекологічному університеті була безсонна ніч у бесідах з Анатолієм Ясинським (якраз з ним ми здійснили мрію – на перші в житті відпускні поїхали і подивилися Третьяковку, Большой театр і Пушкінський музей).

55


На другий день багато ходили по дорогому нашому серцю Житомиру і коли до автобуса залишалось дві години, я згадав про картину.

На моє запитання гід відповів, що її передали до запасників. Але «не ви один питали про неї і ми її знову експонуємо». Привела нас до залу, де висіла картина «Біля колиски», автор Невідомий. Пам’ятаєте, були такі високі дерев’яні стоячі колиски, що розкачувалися. Колиска пуста, застелена білою матерією, на якій, а також на підлозі, пелюстки квітів. Зрозуміло, що недавно поховали дитину. Біля колиски, опустивши в горі голову, сидить величезний чорний пес. І більше нікого.

Ось така страшна картина в Житомирській картинній галереї, що зі мною вже більше 55 років.

«У колгоспній коморі» (Москва)

Я довго не був у Москві, із задоволенням прийняв запрошення на святкування ювілею мого старинного друга Бориса Осипова. Другого дня до «культурної програми» було включено об’єкти, де я ще не був: Новодівиче кладовище, Музей скульптур вождів радянської епохи, заново відбудований храм Христа – Спасителя на Кропоткінській набережній і Картинна галерея Іллі Глазунова в старовинному будинку, який подарував художнику мер Москви Ю. Лужков.

Частину картин І. Глазунова ми вже бачили на виставці в Київському національному музеї українського образотворчого мистецтва. А тут була дуже велика експозиція. В одному із залів, де висіли декілька величезних картин, я «приклеївся» до невеликої картини «У колгоспній коморі» (фото 19). До болю знайомий сюжет: на задньому плані розписані церковні колони, в стіни вбито величезний металевий крюк, на якому висить напівтуша бика. На передньому плані величезна колода і сокира. Я довго стояв перед цією страшною

56


картиною, ішов далі, повертався, а потім попросив дозволу в доглядачки залу зробити фото. Вона не дозволила, але коли побачила мою увагу до цієї картини, спитала про причину цього. І я їй розповів, що мені доводилось десятки разів бачити такі «картини» в різних селах України: де в церкві розміщувалася комора або склад міндобрив, зерна, ремонтні майстерні і т.п. Я одержав дозвіл і це фото представлено у книзі.

Через півроку ця історія одержала продовження. Перевіряючи влітку практику студентів, я відвідав одне з підприємств Кагарлицького району на Київщині. Директор аграрного підприємства (колишнього колгоспу) – випускник нашої кафедри Леонід Васильчук з гордістю показав мені посіви, ферми і коли повертались в село я попросив зупинитись біля церкви. Директор відмовився туди зі мною заходити, чому я дуже здивувався. Не був я в цій церкві років 40. Вона була закрита у 60ті роки за Хрущова. Перед моїми очима всі ці роки була така сама картина, як в І. Глазунова – тільки не комора, а склад будівельних матеріалів. Тепер після реставрації це була ошатна будівля, всередині гарно розписана, з іконами, рушниками. Священику, який вийшов мені на зустріч, я розповів що тут бачив 40 років тому, а він мені – про проведену роботу. І тут я згадав, що через декілька днів ми їдемо на хрестини до внуків, пообіцяли придбати хрестики, але не знаємо чим вони – грекокатолицькі – відрізняються від православних.

Обуренню священика (а церква, як і більшість православних церков в Україні належала до Московського патріархату) не було меж: «Как вы, православный, позволили вашему сыну венчаться в этой продажной грекокатолической церкви? А теперь еще толкаете туда и своих внуков!». Я зрозумів, чому директор місцевого аграрного підприємства не зайшов зі мною до церкви. І ще я зрозумів, що мені залишається тільки попрощатися і йти геть.

57


Але цей випадок неприйняття грекокатолицької церкви в моєму житті був не перший: хоча в нашій місцевості грекокатоликів не було, проте було проголошене московським патріархатом офіційне неприйняття уніатів: Так продовжувалось до кінця 80х років, коли з’явилась повніша інформація про грекокатолицьку церкву: у брошурах, книгах, бесідах зі священиками і парафіянами цієї церкви на Львівщині. Запам’ятав слова мами: «Ви набагато щасливіші за нас, бо знаєте правду, яку від нас замовчували». І ми глибоко переконані, що цей компроміс, на який пішли західноукраїнські православні священики в умовах страшних репресій з боку католицької церкви, принесло Україні користь. Головною поступкою було підпорядкування Папі Римському, а врешті (мова, обряд, за двоматрьома виключеннями) – все залишилося за канонами української православної церкви. Завдяки цьому було збережено українську мову, залишились українські священики – найосвіченіша на той час частина нації.

«Лелечий сейм» (Краків)

Часу в Кракові у нас було обмаль, тому ми тільки пройшлись Старим містом, відвідали Королівський замок «Вавель» та Галерею польського живопису і скульптури (Сукенніце). Нашу увагу в Галереї привернули декілька картин польських художників, що були написані в Україні. Але в пам’яті залишилась картина художника Владислава Малецького «Лелечий сейм», 1878 р. (сейм – вищий орган державної влади Польщі – парламент), (фото 11).

Типовий поліський пейзаж – невелика річка, велика лісова галявина і на ній зібралося біля сотні лелек, які чітко розділились на три групи – пихата більшість, задириста опозиція і «болото» – одинокі депутати або їх малі групи. Цій картині більше ста років, а враження таке, що це сьогоднішня українська Верховна Рада, яка ніяк не може вилікуватись від

58


страшної хвороби більшовизму – невміння знаходити компромісні рішення з опонентами, а «ламати всіх через коліно».

Стоячи перед картиною, я згадував пристрасного Андрія Сахарова, що під улюлюкання комуністівбільшовиків Верховної Ради СРСР відстоював свої погляди, зокрема про необхідність термінового закінчення війни в Афганістані, а також слова латвійського депутата: «Я знаю, що ви – більшість – нас не підтримаєте. Ми просимо тільки одного – вислухайте нас; може в наших пропозиціях є раціональне зерно». І знову улюлюкання. А можна ж зовсім поіншому.

Повернувшись додому, я дістав з полиці двотомник С. М. СтепнякаКравчинського – народовольця, що був засуджений до страти, заміненої довічною сибірською каторгою, втік звідти і в Лондоні написав декілька книжок, зокрема «Россия под властью царей» [31], де в розділі «Мир» описав «крестьянскую концепцию верховной власти». Кожен член селянського миру (громади, общини) мав право зібрати його збори в будьякий час, в будьякому місці в межах села, якщо його вимогу підтримують не менше п’яти членів общини. Сільський староста зобов’язаний був їх організувати.

Після того, як член общини, який зізвав збори, пояснив їхню причину (шкода, образа, завдана йому іншим членом общини, необхідність проведення загальнообщинних заходів), всі починали наввипередки висловлювати свою думку. Що більше всього вражає тих, хто вперше присутній на таких зборах – це пануючий там, як здається, повний безлад: голови немає, всі говорять разом. Потім селяни розбиваються на групи, і в кожній із них питання обговорюють окремо... Весь цей хаос – необхідна умова досягнення певної згоди (рішення).

І головне – «На наших сільських зборах голосування не допускається, розбіжності ніколи не розв’язуються більшістю голосів. Кожне питання слід було улагоджувати одностайно. Тому загальна дискусія, як і групові суперечки

59


продовжувались до тих пір, доки не вносилася пропозиція, що примирить усі сторони та одержить схвалення всієї общини... Община не нав’язує меншості рішень, з якими та не може погодитись. Кожен має йти на поступки заради загального блага, заради спокою і благополуччя, а не скористатись своєю чисельною перевагою... Якраз цією властивістю сільського самоуправління пояснюється високе почуття людяності, що є основою такої чудової особливості наших селянських звичаїв – взаємна допомога в польових роботах, допомога бідним, хворим, сиротам» [31, с.26].

Я свідомо навів таку велику цитату. Сучасним політикам слід багато чому вчитись! Про це у наші часи писав Олександр Солженіцин: «Важче всього прокреслити середню лінію суспільного розвитку: не допомагає, як на краях, горло, кулак, бомба, решітка. Середня ж лінія вимагає великого володіння собою, найтвердішої мужності, найрозважливішого терпіння, найточнішого зору».

ТЕАТР

Життя – це театр,І всі ми в нім – актори.

Віліам Шекспір

Село – колиска національної культури. Можна сказати, що театральне дійство супроводжувало селянина цілий рік і

все життя (особливо при відсутності електрики, радіо і телебачення), починаючи зі святкування весілля, родин, хрестин, новосілля, релігійних свят і закінчуючи похоронами. Люди завжди намагалися прикрасити буденне життя світлими, красивими діями. Наприклад, «квітка» (букет квітів), що майстрибудівельники прикріпляли до крокв будинку (знак господарю готувати святковий стіл).

А як красиво відзначали релігійні свята, особливо в осіннєзимовий період. Ось, наприклад, Андрія (Андрія

60


Первозванного – 13 грудня). Дівчата пекли круглий тонкий смачний каравай. Хлопці готували дрова і лучину; фрукти і солодощі приносили в складчину. Ввечері в одній із хат починалось дійство. Каравай на мотузці підв’язували до стелі, обмазували медом і розгойдували. Дівчата співали пісень, хлопці верхи на кочерзі – імпровізованому коні – по черзі «скакали» за караваєм, намагаючись ротом відкусить шматок. Це вимагало спритності, і тому всі обличчя хлопців були в меду.

Про весілля сказати краще, ніж це зробив знаменитий український скульптор, маляр, графік і етнограф Іван Гончар, не можна: «Весілля без перебільшення можна назвати народною оперою. В ній поєднується пісня, музика і танок, що на тлі декорованої народним мистецтвом хати в найбарвистішому національному вбранні її учасників являє собою посуті неперевершену за красою побутову картину. Кожен прояв народної творчості тут був неподільний у своїй взаємодії. Тут ми почуємо пісні дружок і бояр, хорові пісні всіх учасників весілля, а також сольні співи світилок, свашок, троїсту музику, жарти, приказки, танок, гру кобзарів і лірників. На стінах хати побачите найкращі килими та рушники, під якими красуються барвисті картини з народного життя, історії, неповторні «мамаї», народні образи. На різьблених мережених мисниках художньо розмальований посуд, а на столі пишні скатертини, весільний ритуальний посуд: розмаїті ведмедики для горілки, дерев’яні розмальовані миски для короваю, макітри тощо. Вбрання на учасниках вишукане, мальовниче до екзотики, почуєте гучну, задушевну, ласкаву мову» [10].

Окрема розмова про похорон. Труну з покійним заносили до церкви, де була відправа; потім везли на кладовище. Попереду несли хоругви, йшла півча, священик, потім везли труну з покійником, йшли близькі і далекі родичі, друзі, сусіди. Коли наближались до обійстя родичів, ті виносили на

61


вулицю стіл з хлібомсіллю. Всі зупинялись, знову відбувалася невеличка відправа і йшли далі. Діти завжди були присутні на всіх сільських подіях, їх штучно не відділяли ні від веселих, ні від сумних подій. І вони вчилися співпереживати. Тому не зрозуміло, чому в містах батьки, дідусі та бабусі забороняють дітям йти на похорон близьких людей. А потім дивуємось, чому вони, вже дорослі, роками не відвідують могил рідних.

Був у нашому селі бригадир колгоспу Костянтин Гнатович – дуже веселий від природи чоловік. Його мати – бабуся Гапка – була найстарішою на той час людиною в селі – десь біля 100 років. Дуже розумна жінка з гострим розумом і зором. Хоронили її племінницю, везли на вантажному авто труну, прикрашену килимом і рушниками. Коли, за звичаєм, зупинились біля родичів, бабуся Гапка попросила сина підсадити її на авто, щоб попрощатися з родичкою. Після цього вона простягнула руки до сина – «зніми мене». А він їй: «Мамо, а може вже і Вас разом?». Що тут зчинилось: одні плачуть, інші не можуть стримати сміху. Іншого б прокляли, а з Гнатовича «як з гуся вода». Цей випадок увійшов до усного фольклору села.

У післявоєнні роки, коли в селі не було ні радіо, ні електрики, велику роль відігравало кіно. Пересувну кіноустановку на конях і з двигуном чекали як велике свято. У нас завжди було дві серії: перша – в холодному клубі, а друга – на печі, коли мама ще раз розповідала нам про побачене, бо ми – діти – не все розуміли, а батько не все добре бачив (після фронтової контузії у нього були хворі очі).

Роки навчання в Києві – це неповторні враження від гри Гната Юри, Наталії Ужвій та Анатолія Пономаренка, Леся Задніпровського в Українському драматичному театрі ім. І. Франка та Віктора Халатова, Романова, Кирила Лаврова, Олега Борисова, Віри Предаєвич, Юрія Мажуги, Павла Кадочникова в Російському драматичному театрі ім. Лесі Українки.

62


Незабутнє «свято театру» відбулось у мене під час тримісячного стажування в Московській сільськогосподарській академії ім. К.Тімірязєва. Я якраз почав працювати над докторською дисертацією і майже кожен день відвідував бібліотеку ім. В. І. Леніна. Робота, обід у бібліотеці, сон за столом на руках, робота, вечеря і... театр. Ходив, як правило, не на спектаклі, а на «артистів». Це були: М. Ульянов, В. Лановий і Ю. Борисова в театрі ім. Вахтангова, В. Висоцький у «Театрі на Таганці», відвідував спектаклі театру Образцова.

Причому я ніколи не купував квитки в касі – їх там просто не було. Тільки на руках. Я розробив цілу тактику пошуку квитків: за 30 хвилин до початку спектаклю – біля метро чи автобуса, за 15 – біля театру, за 5 хв. – біля таксі, за 0 хв. – біля входу. Рекорд був мінус 20 хвилин на «Смоктуновського» у спектаклі «Цар Федор Иоанович». Я навіть статтю почав писати до журналу «Театральная жизнь» – «Как купить на руках билет в московський театр». Один із елементів тактики – вираховуєш потенційного клієнта, що з нетерпінням поглядає на годинник, підходиш до нього, бажаєш, щоб прийшов той, кого чекають, але, не дай Бог, він не прийде, – білет, будь ласка, мені. Так знаходив декілька «клієнтів», тримав їх у полі зору і, як правило, один із варіантів спрацьовував.

Були, правда, і випадки, коли я 4 дні купував квитки в касі за 15 хвилин до початку спектаклю – час зняття броні. Ідею «продав» мені один москвич: у дні роботи Верховної Ради СРСР для депутатів всі театри бронювали багато квитків. Але... у більшості депутатів були дещо інші інтереси.

Особлива розповідь про «Театр на Таганці», де тоді голов ні ролі грав Володимир Висоцький і потрапити на спектакль було дуже важко. Це був час, коли в теплу пору року з усіх вікон у Києві лунав його голос. Але мені пощастило: колись я знімав кімнату на Нивках у сім’ї Дупаків. До Москви господар дав мені лист своєму брату – директору цього театру, порадивши докласти до листа знаменитий «Київський торт».

63


В перший же день я одержав контрамарку на генеральну репетицію «Пугачова» за С. Єсеніним, де роль Хлопуші грав Володимир Висоцький. Моє місце було по центру у другому ряду, а зі сцени над першими рядами нависав дерев’яний настил ешафоту. І коли Хлопуша – Висоцький в ланцюгах і голий до пояса добігав до краю ешафоту на всіх нас градом лились його краплі поту. А потім були інші спектаклі – «Листи Пушкіна, листи до Пушкіна, листи про Пушкіна» та ін.

Продаю ідеї (молодим балетмейстерам... і не тільки)

Відразу попереджаю: про балет пише дилетант після відвідин оперного театру Гарн’є у Парижі. Правда, коли почав рахувати театри в різних містах, де довелося побувати (Київ, Львів, Одеса, Харків, Москва, СанктПетербург, Мінськ, Братислава і Прага), то це в моєму житті вже десятий театр опери і балету.

Тепер про ідеї. Перша – голові міста. Ми приїхали до Паризької опери на авто, спустились у підземний восьмиповерховий паркінг на 800 місць. Заїхали і виїхали після спектаклю за допомогою автоматів – без контакту з обслуговуючим персоналом. Переконаний, що Ви, Олександре Олександровичу, були в багатьох столицях світу. То чому ж у Києві замість транспортних розв’язок і підземних паркінгів Ви побудували безліч магазинів?

Друга, і головна ідея – молодому балетмейстеру. Але спочатку про спектакль. У першому відділенні було три модерних балети («Pavanе» М. Равеля – 7 хвилин , «Glacial Decoy» Т. Брауна – 18 хвилин, «Um trait d’union» Й. С. Баха – 22 хвилини), а в другому – традиційний балет «Liebeslieder Walzer» Й. Брамса (опус 52 та опус 65). До речі, останній балет поставив відомий балетмейстер Г. Баланчин.

Найбільше враження (і не тільки на мене) справив другий балет, де четверо балерин без пуантів у білому вбранні,

64


без музичного супроводу високопрофесійно і дуже злагоджено виконували свої партії. Весь балет на чотирьох екранах супроводжували фотокадри, поступово змінюючись. На них були фото природи, будівель, споруд, але зовсім без людей. Всі 18 хвилин була мертва тиша, тільки за нами якась жінка почала плакати.

І тут я звертаюсь до молодих балетмейстерів із пропозицією поставити подібний балет без музики на тему «Трагедія Чорнобиля», де на екранах змінюючи один одного проходили б спочатку кольорові фото будівництва і роботи АЕС, життя в Прип’яті і казково красиві поліські краєвиди, а потім чорнобілі кадри жахливої чорнобильської трагедії.

І третя ідея – мінімізація коштів на постановку. Як економіст я звернув увагу на мінімальні витрати: у чотирьох балетах було зайнято 17 танцівників (у першому – три, другому – чотири, третьому – два, четвертому – вісім), четверо співаків (у четвертому), троє піаністів (у першому – один, у четвертому – два). Третій балет йшов під музику з магнітофону, а другий був взагалі без музичного супроводу, але з відеопроектором.

А яка плата за ідеї? Від мера міста – можливість поставити авто на підземну стоянку в центрі міста, а від молодого балетмейстера чекаю запрошення на прем’єру.

ЛІТЕРАТУРА, ПОЕЗІЯ

Поезія – це завжди неповторний,Якийсь безсмертний дотик до душі.


У мої шкільні післявоєнні роки і сільська, і шкільна бібліотеки були дуже бідними. Але нам повезло на педаго

гів – українську мову і літературу викладала Ірина Василівна Артеменко, а російську – Марія Тимофіївна Климович. І це було головне джерело наших літературних знань. Святом було, коли в сільську бібліотеку централізовано завозили

65


поповнення. Цього вечора я пригнав череду корів, повечеряв і побіг до клубу в кіно. А в селі сеанс починався тоді, коли господині подоять корів, тому я заскочив до бібліотеки. Бібліотекарка дозволила мені розпакувати дві пачки книг, що надійшли якраз у цей день. Я вибрав «Собаку Баскервілей» КонанДойля.

Вранці, як завжди, мама розбудила мене о шостій годині, я поснідав і побіг доганяти на вигоні мою череду корів, яку батько зібрав раніше сам, щоб син ще трошки поспав, і доки корови попаски йшли до лісу, я відкрив книжку. Хто пас корів у лісі, той знає, що це набагато складніше, ніж на полі – ніколи не бачиш всього стада. Використовувався принцип лідера, який існує і в тваринному стаді, і в людському товаристві. Коровалідер завжди і на пашу, і з паші йде першою. Ось цю тактику ми, пастухи, і використовували. Я підійшов в лісі до лідера, погладив, сказав декілька ласкавих слів, дав з руки окрайчик хліба чи грудочку цукру, і пройшов метрів десять поруч з нею, показуючи потрібний мені напрям руху. А сам побіг до наступної «лінії» – просіки, які в лісі через кожен кілометр, сів на пеньок і продовжив читати. Був переконаний, що десь через годину на лінію ± 20 м на мене вийде лідер, а за ним і все стадо. Дочекавшись останньої корови, перерахувавши чи всі на місці, ми повторювали маневр.

Забув про все. І коли дочитав до кульмінаційної сцени – зустріч у лісі із Собакою, який страшно виє, підняв голову, побачив, як у книжці, вільшаний ліс, туман і... величезні очі Собаки (а це вже прийшла коровалідер). Відчув, як моє волосся піднімає картуз, скочив і побіг у бік лугу, знаючи, що там працюють косарі. Вискочивши на простір, я все зрозумів.

І тільки в Києві мені вдалося втамувати читацький голод. Тут вперше прочитав «Три мушкетери» О.Дюма, а пізніше – «Три товариші», «На Західному фронті без змін», «Тріумфальна арка» ЕріхМарії Ремарка. Це був період хрущовської відлиги, коли зняли заборону на твори О. Олеся,

66


І. Ільфа і Є. Петрова, М. Зощенка. Пам’ятаю, як ми читали «Дванадцять стільців»: замикали книжку на ключ у чемодані, а ввечері після лекцій збирались в одній із кімнат гуртожитку чоловік 20 і по черзі вголос читали. Цей гомеричний сміх і любов до цих двох авторів залишилось у мене на все життя.

Але все це було читання сумбурне. Першу систематизацію я одержав випадково. За направленням працював у Житомирському облплані і через три місяці ми – випускники – домовились про зустріч 7 листопада в Києві. Була безсонна ніч і я сів в автобус з одним бажанням – виспатись. Тільки закрив очі, а тут сусід щось запитав і... я не заплющив очі ні на одну хвилину. Це був професор «зарубіжної словесності» Житомирського педінституту Леонід Маркович Венгеров. Вже пізніше я дізнався, що його відправили з Києва у «заслання» в Житомир, звинувативши у космополітизмі. Від нього я вперше почув про Ісаака Бабеля, його Беню Крика і «Першу Кінну», про М. Зощенка. Відвідував декілька років його літературні семінари. До цього часу пам’ятаю як афоризм його фразу під час аналізу доповіді одного із студентів: «Метод дослідження, що застосував автор, хороший, бо новий, і поганий, бо.... поганий».

Особливе місце в моєму житті займає поезія, причому з роками інтерес до неї все більше зростає. Закономірно, що якраз слова Ліни Костенко я виніс в епіграф. А ще тому, що поезія – це колосальна концентрація думки. З деякого часу, коли у нашій квартирі вже весь життєвий простір був зайнятий книгами, частину я вивіз в «сад», частину – на кафедру, частину – в сільські бібліотеки, практично перестав купувати прозу, перейшовши на аудіодиски. Але збірники поезій попов нюють мою бібліотеку. І не дивно, що моя книга «Еволюція думок» [19] пронизана поезією.

У минулому році я провів літо в своєму саду. І найкращі ліки – це мій сад, рідні і друзі, щоденні прогулянки по сільських дорогах і ... вірші:

67


Я научилась просто мудро жить,Смотреть на небо и молиться Богу.И долго перед вечером бродить,Чтоб утолить ненужную тревогу. Анна Ахматова

Один вірш

Нещодавно минуло 50 років після закінчення нами Київського фінансовоекономічного інституту (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана). Збирались ми кожні п’ять років. Ось і цього разу прийшли 26 чоловік – головним чином з України, а також з інших країн СНД. За столом домовились, що кожен розкаже коротку історію зі свого життя. Ваня Чуприн і Микола Хорунжий читали свої вірші, Алла Кислоока співала. А я розповів про себе таку історію.

Після закінчення інституту працював головним економістом колгоспу в селі Сінгури на Житомирщині. Два святкові концерти (Новорічний і до дня Радянської Армії) мені не сподобались. І коли пізно ввечері після роботи по дорозі заходив у клуб на репетицію концерту до 8го Березня, то, згадавши наші студентські вечори, «взяв на себе» сценарій, потім режисуру, а за три дні до концерту – і конферанс.

Відкрив концерт поздоровляючи жінок, прочитав вірш (дивно, але пам’ятаю і зараз):

Ведь проще простого:Капуста, морковь, томат, и буряк,Но если в дело вмешалась любовь,То смотришь на вещи не так.Все полнится смысла неповторимого,Красу раскрывает и мощь,И если варишь борщ для любимого,Поэмой становится борщ.

68


А в кінці був ще один вірш мого улюбленого угорського поета Шандора Петефі:

Мне для счастья немного нужно Это только хорошая дружба,Это только глаза любимойЧувства юности неповторимой....

І далі в тому ж дусі на двох сторінках, а завершувався вірш словами: «...целый мир мне для счастья нужен!»

Пройшло років двадцять, і... два молодих доценти їдуть влітку перевіряти практику студентів до Каховки. Але вибрали не літак чи поїзд, а старий пароплав «з лопастями». Пливли двоє діб, пристаючи майже до кожного села і беручи на пароплав десятки, а то і сотні корзин з вишнею, смородиною, малиною.

У сусідній каюті було двоє дівчат, одна з них чудово читала вірші і... прозу Костянтина Паустовського. Щоб «не упасть в грязь лицом», я теж прочитав декілька віршів, в тому числі і «Мне для счастья немного нужно...». І тут вона говорить, що у Ш. Петефі такого вірша немає. А в моїй пам’яті залишився чорний томик, який я відшукав на полиці сільської бібліотеки. Побились об заклад на пляшку «Середнянської Леанки», обмінялись телефонами. З того часу я в багатьох бібліотеках шукав цей вірш і не можу його знайти. Може хтось із читачів нас розсудить?

А недавно ця історія знайшла продовження. Коли я традиційно звернувся до бібліотекаря у Форосі з таким питанням, вона, подавши мені томик Ш. Петефі (де знову я нічого не знайшов), розсміялась і розказала таке. Одного разу водій санаторного автобусу звернувся до неї із аналогічним проханням – не може знайти автора слів:

69


Раба – ты женщина,Когда ты любишь,И королева,Когда любима ты!

Вона зайшла в Інтернет і знайшла вірш «В зимнюю ночь» Євдокії Павлівни Растопчиної – сучасниці О. С. Пушкіна.

МУЗИКА І СПІВ

Нема нічого складнішого,ніж говорити про музику.

Каміль СенСанс

Це написав професіонал, а що вже говорити про нас – дилетантів. Перший радіоприймач (детекторний)

з’явився в нашому селі в кінці сорокових років, дротове радіо у 1950 р., а електрика у 1961 р. Тому головним джерелом музичного мистецтва і співів були народна творчість: троїсті музики на весіллях, вечірні «концерти на колодках і засовках» дівчат по «кутках» села, пісні як під час роботи, так і свят, церковний хор, концерти художньої самодіяльності у клубі та школі. Стільки пісень як у дитинстві та юності я не чув потім ніколи. І зараз із задоволенням слухаю записи фольклорних самодіяльних груп з Полісся.

Потім під час навчання в інституті та аспірантурі почалась ера класичної музики і співу. Ми насолоджувались в оперному театрі та філармонії басом Бориса Гмирі, колоратурним сопрано Євгенії Мірошниченко та Белли Руденко, тенорами Костянтина Огнєвого та Анатолія Солов’яненка, баритоном Дмитра Гнатюка...

Музика (від грец. – мистецтво муз) – вид мистецтва, який зображує дійсність у художніх звукових образах. Це специфічний різновид творчої діяльності, яка відтворює почуття,

70


думки, діалектичні процеси внутрішнього світу людини, їх становлення, розвиток, взаємодію.

В моєму ознайомленні як з музичним, так і з образотворчим мистецтвом, чітко простежується закономірність. Воно йшло від простого до складного: від фольклору, джазу, співу бардів – до класичної музики, а в образотворчому мистецтві – від реалізму художниківпередвижників до імпресіонізму, авангарду, кубізму, футуризму, абстракціонізму тощо.

Правда, я зупинився на порозі рокмузики, металу – це вже не моя епоха. Тільки одна порада молодим людям, які нічого не хочуть слухати крім останнього – не зупиняйтесь тільки на сучасній музиці, познайомтесь з народною, класичною та іншими її видами, і, переконаний, ви полюбите її теж. Показовим у цьому плані є випадок з угорським композитором Ференцем Лістом, що з успіхом гастролював по всій Європі, а потім відмовився від концертів у 40річному віці зі словами: «Публіка слухає модну музику і не хоче слухати Бетховена» (1851 р.). Пройшло більше 150 років, з розвитком радіо і телебачення проблема ще більше загострилася, але і Бах, і Бетховен, і Чайковський та Ліст, Шопен і Лисенко звучать у концертних залах, по радіо і телебаченню (шкода, що тільки на каналі «Мистецтво»).

Недавно із захопленням прочитав і перечитав книгу «Тайни геніїв» Михайла Козіміка – музиканта, мистецтвознавця, письменника та актора, який поставив перед собою завдання: «Духовно настроювати людину на ту хвилю, ті вібрації, які виходять від творінь поезії, музики, літератури, живопису. Кожне справжнє мистецтво – передавач, а людина, яка з різних причин не настроєна на його частоту – зіпсований приймач. Я його ремонтую» [13, с.592].

А говорячи про класичну музику, автор наголошує, що «...її сприйняття пов’язане, передусім, з особливим станом Душі, з її відкритістю назустріч музикальному Космосу. На відміну від всіх видів популярної музики, класична музика не може

71


звучати просто як заповнення вільного часу. Тому що сприйняття такої музики дає насолоду такого масштабу, яке не знайоме ні одному «споживачу» любої іншої музики» [13, с.409].

Несподівано продовження цих думок автора знайшло на курорті «Миргород», де я, як і сотні інших людей, кожен вечір з інтересом ходив до світломузичного фонтана. Але через декілька днів мій ентузіазм пропав через одноманітний музичний репертуар – звучала тільки сучасна естрадна музика. Я відчув справедливість слів М. Козіміка: «мистецтво повинне не тільки розважати, але нести і пізнавальну функцію».

Тому запропонував дирекції курорту, поперше, урізноманітнити репертуар концертів: один день – класична музика авторів Західної Європи (Бах, Бетховен, Моцарт, Шопен і т.д.), другий – естрада, третій – українська класика (Ведель, Березовський, Лисенко, Скорик), четвертий – українська народна музика і спів, п’ятий – російська класика (Чайковський, Бородін, Скрябін та ін.), шостий – джаз і т.д. Подруге, обов’язково вивішувати тижневий репертуар на кожен концерт, щоб люди знали який твір виконується і могли вибирати концерти за власним смаком. Викликали спеціаліста (молода людина), що формує репертуар, який на мої пропозиції заявив: «А хто буде слухати вашу класику?!» Довелося повторити про значення пізнавальної функції мистецтва, а також про те, що молоді люди не повинні зациклюватись тільки на одному виді як музичного, так і інших видів мистецтв. Крім того, багато людей люблять класичну музику.

Через декілька днів я повернувся до Києва, але з інтересом слідкуватиму – чи буде реалізована моя ідея!

72


ТУРИЗМ (ІСТОРІЯ, АРХІТЕКТУРА, ГЕОГРАФІЯ)

Історія стоїть біля дорогиТа й дивиться, хто їде по соші.


Яскравим підтвердженням справедливої української приказки «чого дурний – бо бідний, чого бідний – бо дурний»

була екскурсія «Історичні пам’ятники Подолу і Печерська», яку організував профспілковий комітет нашого інституту для викладачів і співробітників. В автобусі я зустрівся з Валерієм Моссаковським, з яким ми вчились на одному потоці.

А вела екскурсію, як ми вже потім дізналися, чудовий гід, дочка відомого диригента Київської опери Натана Рахліна. Почали з Подолу, де пройшли чотири студентські роки. По цих вулицях ходили і на ці будинки дивились тисячі разів. Дивились, але... нічого не бачили. Бо те, що ми почули від гіда за три години (запитань було так багато, що Печерськ ми відклали до наступного разу), перевернуло все. Бо виявилось, що невеличкий скверик біля Контрактового Дому був закладений на місці знаменитої Церкви на Пирогощі, яку обов’язково відвідували київські князі та їх дружини, відправляючись в бойові походи і повертаючись з них (зі щитом, чи на щиті) і яка була знищена в червні 1935 року.

Поруч була вулиця Зелінського. Тепер їй повернули історичну назву Покровська – на честь Церкви Св. Покрови. І чого ми тільки не почули і не побачили на цій вулиці. І перлину українського бароко знаменитого архітектора Івана Барського. І зовсім несподівано дізнались, що на місці школи №20, де ми вчились у другу зміну, була знаменита церква Св. Миколи Доброго, яку підтримували своєю «десятиною» запорізькі козаки і де нерідко доживали свій вік (у шпиталі при церкві). В 1787 р. Катерина ІІ, що знищила перед цим Запорізьку Січ і завоювала Крим, приїхала до Києва, прямуючи до Криму з європейськими послами, щоб довести, що в

73


Криму не все знищене. Якраз в цій поїздці було застосовано класичну схему окозамилювання – знамениті «Потемкинские деревни». Катерина ІІ хотіла послухати знамениті українські церковні хори і їй порадили церкву Св. Миколи Доброго. Коли про це дізналися монахи, де було чимало запорожців, в ніч із суботи на неділю церква запалала з усіх сторін. Збереглась тільки Дзвіниця, що стала в радянські часи житлом і де я «знімав» куток два місяці на першому курсі. Тепер тут церква Св. Миколи Доброго Української грекокатолицької церкви. Недавно на старих фундаментах відновлено Церкву на Пирогощі, а біля річкового вокзалу церкву Різдва Христового, де відспівували 6–7 травня 1861 р. Тараса Шевченка, труну з тілом якого везли з Петербурга до Канева. З тих часів Христоріздвяну церкву в народі стали називати Шевченковою.

А в кінці екскурсії взагалі було потрясіння. У нашому єдиному невеличкому інститутському корпусі на Андріївській, 2 було все: і ректорат, і партком, і бібліотека, і гуртожиток для студентівсиріт. Тіснява страшна. І ми чотири роки провели в читальному залі Історичної бібліотеки на Контрактовій площі. А тут ми чуємо, що це знаменита КиєвоМогилянська Академія. Тепер там висять портрети її знаменитих випускників: гетьманів Сагайдачного, Богдана Хмельницького, поета і філософа Григорія Сковороди і професорів, зокрема Ф. Прокоповича. Тут вчились знамениті українські композитори М. Березовський, А. Ведель, художники Г. Левицький, Д. Галяховський та ін.

Почули про трагедію і благородний вчинок Глашки Гулевичівни – дружини київського полковника. У них був єдиний син, якого вони віддали до навчання в єзуїтський колегіум. Наприкінці навчання він зрікся віри батьків і став католиком. Це була страшна трагедія для батьків. А в цей час митрополит Петро Могила, розуміючи, що боротись за свободу народу можуть тільки освічені люди, почав створю

74


вати Академію. Були зібрані кошти, але їх було недостатньо, щоб придбати земельну ділянку в центрі міста, де земля дуже дорога. Глашка Гулевичівна, щоб в українських батьків не повторилась подібна трагедія, подарувала майбутній Академії своє придане – сад, де було побудовано Академію.

Потім я не раз слухав цього ж гіда в інших екскурсіях по Києву і сам із задоволенням вожу групи по Подолу: однокурсників, друзів, родичів, студентів. І з того часу стало правилом: в музеях, на екскурсіях – запрошувати гіда. Бо дивитись ще не означає бачити!

А екскурсій з того часу було дуже багато: для цього використовувались різні можливості:

– профспілкові екскурсії – Тбілісі, Єреван, Сталінград;– службові відрядження – Москва, Ташкент, Гельсінкі,

Алмати, Мінськ, Будапешт, практично всі обласні і багато районних центрів України;

– наукові стажування – Чехословаччина, Німеччина;– керівництво практикою студентів. Намагався посилати

студентів на такі підприємства, де поруч були старовинні фортеці, палаци, історичні пам’ятки, унікальні географічні місця, і відвідував їх разом зі студентами;

– маршрути вихідного дня;– виїзні засідання секції з «Економічного і соціального

планування в АПК» Міністерства вищої освіти СРСР, керівником якої я був в 1985–1990 рр. Користуючись «службовим становищем», я призначав засідання у містах, де ніколи не був: Душанбе, Саратов, Куйбишев і т.п. На жаль, в останні роки через стан здоров’я більше «мандрую» по Україні завдяки новим чудовим путівникам. Скільки незвіданих місць, пов’язаних з мистецтвом, історією, географією є в Україні! А це, до речі, може стати для місцевих рад значним джерелом доходів через відновлення пам’яток і залучення туристів.

75


Недавно на лекції «Американська школа абстрактного експресіонізму» я почув таку історію. В 1990 р. перед відвідинами Британським принцом незалежної Латвії до культурної програми було включено відвідини місць, пов’язаних зі знаменитим американським художником Марком Ротко (Роткович), що був родом із Даугавпілса. В Латвії про такого художника ніхто не чув. Спорядили експедицію спеціалістів до Лондона і в Королівській бібліотеці попросили дати їм все про цього художника. Їм привезли три возики книг. З цього часу почалось культурне і туристичне відродження Даугавпілса.

Випадкові (чи випадкові?) зустрічі з прекрасним

Їх було багато. Розкажу про дві з них.

Сокиринці

В ті давні семидесяті роки на літню виробничу практику ми посилали студентів у кращі колгоспи і радгоспи. Але для Віри Ляшенко зробили виняток: вона захворіла і ми відправили її «додому» – в колгосп Срібнянського району на Чернігівщині, де працювали її мати та бабуся. Дорога дальня, я затримався, вже ніякого транспорту не було і довелось заночувати. Рано вранці «зловив» попутного бензовоза щоб добратися до центральної траси. Краєм ока я помітив чудовий палац, що на декілька секунд відкрився у просвітку липової алеї. На моє питання водій відповів, що це Сокиринці – палац Галаганів. Звичайно, я вийшов, а ще не було й сьомої години, як я обійшов кругом палац, зайшов у дендропарк і у сторожа дізнався, що тут зараз сільськогосподарський технікум, а завуч живе поруч. І хоч була неділя, на моє прохання він відкрив приміщення, показав зали і розповів про історію палацу. Палац досить добре зберігся, його не розграбували, як інші під час громадянської війни, бо тут, як і в Березовій Рудці та Верхівні, був організований сільськогосподарський технікум.

76


Це була моя перша зустріч із садибами поміщиків в Україні, які відвідав і де творив Т. Г. Шевченко протягом трьох років. Почавши цікавитись цим, я натрапив на книжку Петра Жура «Три літа». І почались вже не випадкові подорожі по шевченківських місцях: до сусідньої Качанівки і Тростянця в Ічнянському районі на Чернігівщині, Яготина на Київщині, Березової Рудки Пирятинського району на Полтавщині.

Яготин

До князя М. Г. Репніна–Волконського, героя Вітчизняної війни 1812 р., управителя саксонського королівства (1813–1814 рр.), українського генералгубернатора в Яготин Т. Г. Шевченко приїхав із Качанівки за рекомендацією її господаря В. В. Тарновського в 1843 р. з метою написати портрети членів родини і на зароблені гроші викупити з кріпацтва своїх братів і сестер. Тут відбулось романтичне знайомство із княжною Варварою Репніною. Від чудової садиби зараз залишився тільки парк, озеро і два флігелі, в одному з яких розміщена картинна галерея, а в другому – музей Т. Г. Шевченка.

Чільне місце в картинній галереї, де представлені роботи місцевих художників, займають картини Катерини Білокур. Від екскурсовода я почув таку історію. У сусідньому селі Богданівка жила майбутній знаменитий Народний художник України Катерина Білокур. В 1939 р. в селі провели радіо і Катерина почула у виконанні знаменитої Оксани Петрусенко українські народні пісні. Своє захоплення вона виразила у листі до співачки, де написала про свою любов до малювання, труднощі (батьки теж вважали, що сільській дівчині це ні до чого) і вислала свої малюнки, виконані на обгорточному папері. Оксана Петрусенко, зацікавившись прочитаним і малюнками, попросила художника Матвія Донцова з’їздити в Богданівку. З професійними пензлями, фарбами, полотном той дав декілька уроків Катерині Білокур. Так

77


почалась її творча співпраця з професійними художниками і ми тепер захоплюємось її роботами в Музеї декоративного народного мистецтва, що знаходиться на території КиєвоПечерської Лаври, у картинних галереях Полтави, Яготина та інших міст.

Цікаво, що з картинами М. Донцова «Полтава», «Троянди», «Бузок в Ірпіні», «Астри» я познайомився значно раніше на квартирі батьків моєї дружини. Їх художник подарував своїй землячці у Полтаві – бабусі дружини Неонілі Митрофанівні – дочці Софії Яновської, родички батька М. В. Гоголя. Потім я не раз бачив його картини: на персональній виставці у Києві, коли він у віці 90 років виставив близько 40 робіт, виконаних за останні 5 років; у меморіальному музеїбудинку художника в Ірпені, в картинних галереях Полтави, Києва та інших міст.

Кам’янка

З колегою Василем Андрійчуком, виконуючи госпдоговірну науководослідну роботу з обґрунтування перспективного організаційногосподарського плану колгоспу «Комунар» Кагарлицького району, що спеціалізувався на дорощуванні та відгодівлі молодняка великої рогатої худоби, ми відвідали низку господарств України цієї ж спеціалізації. Закінчивши роботу у Смілянському районі Черкаської області, ми переїжджали в Кіровоградську область.

Сіли в розкішній для тих часів «Ікарус», колега задрімав, а я, за звичкою, вивчав по карті маршрут і коли натрапив на Кам’янку, спитав в сусідки – «Чи та це Кам’янка?». Почувши ствердну відповідь, розбудив невдоволеного колегу і на зупинці ми вийшли.

Ця зустріч із прекрасним була і випадковою, і не випадковою. Незадовго перед цим я прочитав подаровану мені книгу І. Новикова «Пушкин на юге», де автор детально описав про майже піврічне перебування О. С. Пушкіна в Кам’янці в садибі трьох братів Давидових – майбутніх декабристів.

78


Старший брат, довідавшись, що в Єкатеринославлі на засланні перебуває О. Пушкін і що він тяжко захворів, вмовив генералгубернатора графа Інзова відпустити його до них для лікування. Там О. Пушкін познайомився з декабристами, які таємно зустрічались у приміщенні водяного млина, будівництвом якого керував французький інженер, який і надіслав царю перший донос на декабристів.

Залишивши речі в готелі, ми прийшли до музею в момент, коли його завідувач уже замикала двері. Але... ми були молоді, гарні, вмовили її, і вона не тільки дві години вела екскурсію по музею О. С. Пушкіна і П. І. Чайковського, але й познайомила нас з дідом, в якого ми взяли «на прокат» човна, щоб потрапити на острів О. С. Пушкіна і побувати в дубовому гаю П. Чайковського.

У Музеї ми довідались, що після повстання декабристів брати Давидови були заслані до Сибіру і тільки після 1861 р. їм було повернено садибу і дворянський статус. Один із їхніх синів оженився на рідній сестрі П. І. Чайковського і знаменитий композитор декілька літніх сезонів проводив тут, працюючи над Другою «українською» симфонією, операми «Мазепа», «Євгеній Онєгін», «Орлеанська діва», балетами «Лебедине озеро», «Спляча красуня» та ін.

На другий день вранці по дорозі на автобусну станцію ми зупинись біля величезного яскравого мозаїчного панно в парку. Не могли дійти єдиної думки, що ж на ньому зображено. На наше запитання перша ж прохожа відповіла – «Из искры возгорится пламя» (Герцен). Виникла дискусія про покликання художника. Мій колега наполягав на тому, що роботи художника мають бути зрозумілі пересічному глядачеві. Я ж допускав, що художник має не тільки право, а й обов’язок писати так, щоб змусити глядача (в музиці – слухача) думати.

Потім було багато зустрічей з роботами імпресіоністів (у Художньому музеї ім. О. С. Пушкіна в Москві, музеї Д’Орсе

79


в Парижі, музеїсадибі Клода Моне), авангардистів, футуристів, кубістів, абстракціоністів і т.п. Не все мені подобалось, не все відразу було зрозуміло, але незмінним був інтерес – а що ж художник хотів цим сказати?

* * *

Ці зустрічі з прекрасним (і не тільки ці) були випадковими тільки на перший погляд. Я був готовий до них як бажанням цього, так і попереднім досвідом. Тому я раптово зійшов з автобуса у Кам’янці і Сокиринцях. Тому і виділив годину – дві у службовому відрядженні, щоб звернути з траси і побродити по старовинній фортеці Меджибіж у Літинському районі на Хмельниччині (місцевий чиновник, що мене супроводжував дуже дивувався – він сотні разів проїжджав по цій трасі і ні разу не завернув сюди), або ж відвідання чудового історичного музею проф. Яворницького у Дніпропетровську. І цей перелік можна продовжувати довго. Це забирало всього декілька годин, а враження залишились на все життя.

Не один раз, чуючи з уст молодих людей захоплені слова про їх враження від поїздок до Туреччини, Єгипту, Парижу, Венеції і т.п., я завжди запитував чи були вони у Качанівці, Березовій Рудці, Верхівні, Кам’янціПодільському, Хотині, Чернігові і т.п. І, як правило, чув у відповідь: «А що там дивитись?» Пригадуєте Володимира Маяковського:

Мы знаем, курит ли, пьет ли Чаплин;Мы знаем Италии безрукие руины;Мы знаем, как Дугласа галстук краплен...А что мы знаем о лице Украины?

І краще сказати, ніж це зробив Іван Гончар, важко: «Жодне дерево не може рости без грунту, який його живить. Таким ґрунтом для дерева культури є глибоке минуле народу, а най

80


головніше – рідна мова народу, що лежить в основі всього культурного життя. Мова є першим мистецьким витвором народу. За довгі віки своєю рідною мовою народ створює десятки тисяч народних пісень, дум, приказок, байок, казок, легенд. Українська мова є, по суті, тим ґрунтом, на якому виросла вся наша культура, наше національне дерево життя. Наша українська мова – це є найдорожчий скарб, яким мусимо над усе дорожити, який мусимо берегти, бо без мови ми не є народ, як національне ціле. Ідея про двомовність українського народу є наївнохитра, адже людина двома мовами не говорить. Несе в собі загрозу прищепити українському народу байдужість, а то й зневагу до свого рідного і цим позбавити його найголовнішої основи життя і розвитку – патріотизму, національних гордощів, самозахисту.

Отже, бути вірними синами і дочками свого народу, бути творцями його долі, вершителями його розвитку можна тільки тоді, коли глибоко впізнаєш свій народ, а впізнавши полюбиш його [10].

81

ВИКЛАДАЧ І СТУДЕНТ, ЕКОНОМІКА І МИСТЕЦТВО

Справжній економіст має бутинаділений різноманітними обдаруваннями:

певною мірою він має бутиматематиком, істориком, державним

діячем, філософом і митцем.Джеймс Кейнс

РОЛЬ МИСТЕЦТВА В ЕСТЕТИЧНОМУ ВИХОВАННІ СТУДЕНТІВ

Передусім про взаємозв’язок чотирьох категорій, винесених у назву розділу. Багаті держави, підприємства і люди

мають більше можливостей сприяти розвитку мистецтва порівняно з бідними. У свою чергу, мистецтво, сприяючи розвитку інтелектуального потенціалу людей, допомагає створювати додаткові матеріальні і духовні цінності. Актуальним залишається вислів Ф. Достоєвського – «Краса врятує світ», який доповнив М. Реріх – «Не краса врятує світ, а усвідомлення краси».

Хочеться вірити, що в попередніх розділах мені вдалося показати роль роду і сім’ї, навколишнього середовища (в нашому разі – села), школи та вишів у моральному (етичному) та естетичному вихованні молодої людини. У цьому ж розділі детальніше зупинимось на взаємовідносинах викладача і студента, в основі яких лежить взаємоповага та раціональне поєднання волі і дисципліни. Про останнє переконливо писав Пітер Устинов, письменник і драматург, ректор університету в Англії в книзі «О себе любимом»: «Ничего так не придает свободе ее настоящего вкуса, как ограничения. Они и заставляют ощущать свободу, как недостижимое совершенство, до которого осталось всего ничего, рукой подать. Секрет в том, что стань мы когданибудь действительно свободны, мы не будем

82


знать что нам делать и в панике вновь отстроим свои тюрьмы. Нам нужна тюрьма нашего ума, нужны рамки ее стен. Не зная масштаба, не измерить расстояние. Единственная настоящая свобода заключается в порядке. Но коль уж нам нужно прожить жизнь в тюрьме нашего ума, то наш единственный долг – хорошо ее обставить». [33]

Це тим важливіше, що ХХІ століття має стати століттям Особистості, Індивідуальності, бо безликі натовпи або народи, які «безмолствуют», ми вже «проходили».

Аксіома: більше знань дають більше можливостей. За 5 років навчання в університеті студент може зробити дуже багато: одержати хороші як теоретичні, так і практичні знан ня зі спеціальності, досконало оволодіти, як мінімум, однією іноземною мовою, займатись спортом, закінчити курси авто водіїв і... значно підвищити свій інтелектуальний і культурний рівень. Може, але не кожен студент використовує ці великі можливості і, як у тій народній приказці: «одне дурне поїхало в турне, приїхало з турне – так само дурне». За 50 років роботи у ВНЗ доводилось бачити багато і тих, і інших випускників. Що ж потрібно робити, щоб частка перших була максимальною?

Розглянемо різноманітні форми поєднання економіки і мистецтва в навчальному процесі. Поперше, вже в навчальних планах у першому циклі нормативних дисциплін гуманітарної підготовки бакалаврів, крім таких дисциплін як «Філософія», «Українська словесність», «Історія українського суспільства», «Іноземна мова» є й «Культурологія». Програмою цієї дисципліни передбачено:

природа і сутність культури (лат. сulture – обробіток, вирощування) як сукупності практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства і людини, що втілюються в результатах продуктивної діяльності. У вужчому розумінні, культура – це сфера духовного життя суспільства і людини, що охоплює, насамперед, систему виховання,

83


освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їх функціонування (школи, виші, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо). Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності (культура виробництва, культура праці, культура мови, правова, моральна, естетична культура, культура побуту тощо);

етика (лат. ethic, від грец. Ethos – звичай, моральний характер) –

1) вчення про мораль як одну з форм суспільної свідомості, її суті, законах історичного розвитку і ролі в суспільному житті; 2) система норм моральної поведінки людини, певної суспільної чи професіональної групи людей. Особлива увага звертається на такі вічні етичні категорії як добро і зло, справедливість, обов’язок, совість, щастя, сенс життя, а в останні роки – і моральноетичні проблеми сучасної цивілізації;

естетика (грец. aisthetikis – чуттєвий, той, що належить до чуттєвого сприйняття) – 1) наука про природу і закономірності естетичного освоєння дійсності, про творчість за законами краси; 2) наука про прекрасне, закони естетичного сприйняття світу найповніше виявляються в мистецтві, тобто естетика може розглядатися як наука про мистецтво.

Таким чином, мистецтво – це естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості – особливого виду людської діяльності, яка відображає дійсність у конкретночуттєвих образах у відповідності з певними естетичними ідеалами; одна із форм суспільної свідомості. Термін «мистецтво» застосовується і до певних галузей художньої діяльності (образотворче мистецтво, сценічне мистецтво) або до якоїсь галузі практичної діяльності з властивою їй системою найви

84


щої якості прийомів і методів (мистецтво виховання, воєнне мистецтво та ін.).

Папа Бенедикт у своєму зверненні до мирян 22 грудня 2011 р. наголосив: «Людство переживає кризу моралі, що є значно сильніша, ніж криза економіки». На жаль у багатьох ВНЗ України в минулому році «Культурологію» – важливу дисципліну для етичного та естетичного виховання студентів – виключили із циклу нормативних дисциплін і перенесли до вибіркових. А на практиці це означає, що абсолютна більшість студентів цієї дисципліни не вивчатимуть. В той самий час всі говорять про необхідність гуманізації вищої освіти.

Подруге, значну роль у культурологічному, мистецькому вихованні студентів відіграють куратори академічних груп (про це детальніше в наступному розділі).

Але головна роль у цьому процесі, безумовно, належить викладачам під час їхніх лекцій, семінарських і практичних занять, у процесі керівництва науковою роботою студентів та їх виробничою практикою. Правда, нерідко можна почути, особливо від молодих викладачів, що моя справа – професійна підготовка майбутніх фахівців, а виховання і мистецтво – це не моя парафія.

Дійсно, ми, викладачі за професією дуже різні – математики, філософи, економісти, технологи, історики, інженери. До того ж у кожного з нас є свої захоплення, що, частіше всього, далекі від основної професії. Чого варті надруковані у видавництві КНЕУ за останні 10 років три літературнохудожні колективні збірки авторів КНЕУ [12]: «Багатобарвне літо» – до 95річчя університету, «Вітрила натхнення» – до 100річного ювілею і «Мереживо часу»– до 105річчя університету.

Авторами поезій, літературних та історичних розвідок є студенти, викладачі і співробітники. Ці твори раніше було опубліковано в університетській газеті «Економіст» і є результатом роботи в творчих осередках: клубі «Дорогами до прекрасного», студентському клубі «Скіф» та літератур

85


ній студії при кафедрі української мови та літератури. Крім того, у збірці «Мереживо часу» опубліковано твори студентів і викладачів 20–30х років минулого століття:

– одного з кращих модерністських поетів Олександра Неприцького;

– натхненного співця життя, витонченого лірика та їдкого сатирика Василя Елланського (Блакитного);

– Павла Тичини, що з молодечою безпосередністю відкривав для себе таїну буття, створюючи своєрідні поетичні фрагменти величної мозаїки Всесвіту;

– Євгена Слуцького – видатного вченого і педагога в галузі економетрії, математичної статистики, а також автора філософської лірики, драматичних творів, тонких перекладів світової класики;

– Олександра Довженка – майбутнього кінорежисера і сценариста світового рівня.

Багато викладачів університету в останні роки опублікували власні збірки поезій та книг культурознавчого змісту:

– Блудова Тетяна Володимирівна, доктор економічних наук, професор кафедри вищої математики, лауреат міжнародних конкурсів оперного співу, автор книг віршів для дітей «Зоряна казка», «Дивосвіт Святого Миколая», «Новорічна казочка», «Казочка про чарівників», «Золотий промінець Софії» видала авторську поетичну збірку «Немає відліку у плинності часу» [5];

– Войчак Анатолій Володимирович, доктор економічних наук, професор кафедри маркетингу видав поетичні збірки «Отож», «Авжеж»;

– Лук’яненко Дмитро Григорович, доктор економічних наук, професор кафедри міжнародного менеджменту видав авторську збірку «Поезії»;

– Нелеп Віталій Миколайович, доктор економічних наук, професор кафедри економіки агропромислових формувань видав книгу про свій родовід [2] і книгу спогадів про роки навчання [19];

86


– Рінгіс Людмила Йосипівна, провідний інженер Головного центру інформаційних систем, має дві авторські поетичні збірки «Заповітне і заповідне» та «Джерела наснаги», низку публікацій з історії та культурознавства;

– Хорунжий Микола Йосипович, професор кафедри економіки агропромислових формувань видав авторські збірки поезій «Струни серця», «Мій стібок», «Свіча надії», «Криниця», «Життя – це неповторні миті», «Джерело розуміння людського» [34].

Люди, що досягли значних успіхів у мистецтві не будучи професіоналами у ньому, заслуговують на особливу увагу. Згадаймо хіміка Олександра Бородіна, який більш відомий як автор опери «Князь Ігор» і двох симфоній та інших творів; морського офіцера Миколу РимськогоКорсакова – автора 15 опер, зокрема «Снігуронька», «Садко», «Царева наречена» і багатьох інших творів; лікаря Антона Чехова – всесвітньовідомого письменника і драматурга.

Недавно я познайомився з колишнім бухгалтером Ганною Саблук, яка ніколи не писала вірші, а вийшовши на пенсію, за 10 років випустила 17 збірок поезій: «Осяяна любов», «А полями жито...», «У рідній мові посміхаюсь...» та інші. А лікар Віталій Коротич – автор багатьох книг поезій і прози, публіцистичних нарисів, банкір Володимир Матвієнко – автор збірок поезій і пісень, лікар Юрій Щербак – відомий письменник і дипломат.

Недавно почув по радіо пісню, де були слова: «Коханий не буде любити тебе, коли ти не любиш Вкраїну». Трошки наївно, але в цих словах звучить глибокий зміст. Часто в бесідах зі студентами про мистецтво, необхідність вивчати його, я теж використовую подібні прийоми: «Ви познайомились з молодою людиною, вона вам дуже подобається. Але... він інтелектуал, закоханий у мистецтво, а ви ні разу не були в театрі, музеї, ніколи навіть не цікавились мистецтвом. Спробуйте спрогнозувати чим все закінчиться».

87


РОЛЬ КУРАТОРА АКАДЕМІЧНОЇ ГРУПИ В ЕСТЕТИЧНОМУ ВИХОВАННІ СТУДЕНТІВ

Мудрість у всіх життєвих справах не в тому, щоб узнати, що потрібно

робити, а в тому, щоб знати, що робити раніше, а що пізніше

Лев Толстой

Куратором я був завжди. Першою моєю групою була друга група, у складі якої було 17 демобілізованих солдатів, а я

був ще аспірантом після чотирьох років роботи на виробництві. І коли ми приїхали на збирання картоплі до радгоспу «Білгородський» під Києвом і вийшли на поле, всі думали, що це військова частина. Деякі з моїх студентів були старші за мене, зокрема староста групи Олексій Білик, якого всі звали «Батя». Він вже мав сім’ю і двох дітей.

Потім було багато груп, але я завжди обирав другу. У дев’яності роки минулого століття – часи кардинальних змін – у ВНЗ України був ліквідований інститут кураторів: «студент має бути самостійнішим, йому не потрібна опіка». Я ж, і не тільки я, був глибоко переконаний, що «разом з водою було викинуто і дитину». Мої переконання ґрунтувалися, поперше, на величезному досвіді – власному і моїх колег: ніхто краще за куратора не знає стану справ в академічній групі: як кожного студента, зокрема його сімейний, матеріальний, фізичний і моральний стан, уподобання, недоліки і т.п., так і академічної групи в цілому (мікроклімат у групі, наявність мікрогруп тощо). Подруге, такий інститут з певними модифікаціями (фасилітатор, тьютор і т.п.) успішно функціонує і в університетах Заходу [1]. Тому будучи членом вченої ради університету і факультету, всі ці роки я відстоював необхідність відновлення інституту кураторів і в 2007 р. це відбулось.

88


Куратор (від лат. curator, англ. big cure – піклуюсь). 1. Попечитель, опікун. 2. Особа, якій доручено загальний нагляд за будьякою роботою. В європейських університетах вживається, на наш погляд, коректніше, хоч таке ж неблагозвучне слово фасілітація – допомога, полегшення, сприяння.

Різнобічність напрямів роботи куратора академічної групи видно, наприклад, з «Базового плану навчальновиховної роботи куратора академічної групи», підготовленого і виданого в Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана для допомоги кураторам [3]. У ньому виділено такі розділи:

1. Характеристика групи. 2. Навчальна робота, де передбачаються заходи, спрямо

вані на визначення активності студентів, формування культури навчальної праці, допомоги студентам, в яких не все добре з успішністю в навчанні.

3. Організаційна робота та робота з органами студентського самоврядування (робота з активом групи).

4. Національнопатріотичне виховання студентів.5. Громадськоправове виховання.6. Інтелектуальнодуховне виховання.7. Художньоестетичне виховання.8. Фізичне виховання та пропаганда здорового способу

життя.Детальніше про основні напрями роботи куратора акаде

мічної групи, його завдання можна познайомитись у роботі І.А.Авдєєвої та І.М.Мельникової «Інноваційні комунікативні технології в роботі куратора академгрупи», де узагальнено досвід роботи низки вищих навчальних закладів України [1].

В останні роки, особливо під час використання дистанційного навчання, набув розповсюдження спочатку в Англії, а потім і в інших країнах, інститут «тьюторів» – вихователівнаставників, основними функціями яких є:

89


– індивідуальні співбесіди з абітурієнтами, визначення їхніх уподобань;

– складання індивідуального плану навчання для кожного студента;

– підтримування листування зі студентами, виявлення їхніх труднощів, психологічна підтримка;

– підтримка зв’язку з викладачами, виявлення і розв’язання всіх спірних моментів у ході навчального процесу;

– контроль проходження фінансових коштів, що надходять від студента як плата за навчання.

Перший крок після офіційного представлення куратора академічній групі – детальне знайомство з кожним студентом. Але перед тим, як йти на першу зустріч із групою, доцільно в деканаті ознайомитись і виписати дані про кожного студента: день, місяць і рік народження, адресу і номери телефонів його та батьків, детальний склад сім’ї, місце роботи батьків, попередня освіта, оцінки під час вступу до університету, уподобання студента (спорт, художня самодіяльність і т.п.). Особливу увагу необхідно звернути на студентівсиріт і напівсиріт, хворих. На першій зустрічі, використовуючи цю інформацію, познайомитись із кожним студентом, уточнюючи окремі деталі. Знайомлячись, обов’язково розказати про себе у світлі тієї ж інформації, що ви вже знаєте про них: звідки ви родом, ваша освіта, місця роботи, уподобання, дані про вашу сім’ю і т.д. Попросити залишитись офіційний актив групи: старосту, профорга, відповідального за спортивну роботу і скласти з ними проект плану роботи академічної групи; попросити їх ознайомити з цим проектом всіх студентів групи. Слід домовитись про періодичність, час і місце зустрічі куратора із групою. На деяких факультетах практикується введення цих зустрічей в офіційний розклад. На наступній зустрічі детально обговорюється і затверджується план роботи групи на поточний семестр.

90


Особливо наголошую на доцільності виділення відповідальних за окремі види робіт. Помилку допускають там, де все «звалюють» на старосту. Коротко зупинитись на питаннях про те, що особисто ви збираєтесь робити разом з групою. Під час встановлення відповідальних за різні заходи слід, в першу чергу, врахувати уподобання студентів (мистецтво, спорт і т.п.) та їхні побажання.

Із всього різноманіття роботи куратора в академічній групі ми детальніше зупинимось на естетичному та етичному вихованні, передусім використовуючи більш ніж 50річний власний досвід роботи та інших колегкураторів: економіста Тетяни Валеріанівни Толової, філософа Ніни Яківни Станілевич, бухгалтера Лариси Миколаївни Трохименко та інших.

Вже на других зборах куратору слід прокоментувати кожний розділ плану. Зокрема, говорячи про естетичне виховання, необхідно врахувати особливості міста, де знаходиться навчальний заклад, максимально детально окреслити перелік театрів, музеїв, виставкових заходів, які всім студентам групи доцільно відвідати. Наприклад, у Києві я просив студентів записати програмумінімум для першого року навчання: п’ять театрів (Національний академічний театр опери і балету ім. Т. Г. Шевченка, Національний академічний театр ім. І. Франка, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, зал органної та камерної музики в костьолі св. Миколая, філармонія) і шість музеїв – Святої Софії, Українського образотворчого мистецтва, музей Тараса Шевченка, Російського образотворчого мистецтва, Музей декоративного народного мистецтва в Лаврі, Української народної архітектури та побуту в Пирогові. А на третьому курсі, зустрічаючись зі студентами під час написання курсових робіт, напівжартома застерігаю, що не прийму курсову роботу, якщо там не буде спецдодатку – корінців театральних і музейних квитків.

91


Є особливості роботи куратора із приїжджими і місцевими студентами [1, с.267]. Дуже важливий аспект роботи куратор – вже на першому курсі згуртувати колектив групи. В першу чергу не можна допустити, щоб група розпалася на місцевих студентів і приїжджих. Нерідко, місцеві відмовляються йти разом зі всією групою в музеї чи театри під тим приводом, що вони вже там були. Куратору слід все зробити, щоб місцеві студенти повною мірою взяли під опіку приїжджих: показали їм своє місто, його пам’ятники, театри, музеї. На все життя ми, сільські діти, вдячні киянці Надії Шептун – комсоргу нашої групи та її батькам, що запросила додому всю групу на святкування Нового року. Вона і також киянки Люда Соколова та Валя Іванова взяли шефство над нами, допомагаючи знайомитись з їхнім рідним містом.

Часто у відповідь на подібні пропозиції можна почути: а де студент візьме стільки грошей? Але ж студент ніколи не купував квиток в партер чи ложу. Як правило, це був 3–4 ярус або гальорка. Наприклад, вартість квитків в драматичному театрі імені Івана Франка від 20 до 200 гривень (зима 2012 р.). І це не означає, що він буде сидіти на гальорці і під час другої – третьої дії: уважний погляд у партер на вільні місця і ви вже там. А в музеях взагалі є дні «на шару». Наприклад, безкоштовний вхід в музей імені Т. Г. Шевченка в останній четвер місяця, музей російського мистецтва – перша середа до 14.00, Софіївський Собор – остання середа місяця, зал органної музики – останній четвер місяця і т.д.

Дуже згуртовує академгрупу спільні поїздки. Це можуть бути екскурсії до Львова, Одеси, Кам’янецьПодільського, Чернігова тощо, походи туристськими маршрутами вихідного дня в околицях міста. Для цього слід попередньо ознайомитись із такими брошурами: «12 маршрутів Київщиною», «10 маршрутів вихідного дня навколо Києва», «7 мандрівок Полтавщиною», «67 зупинок Черкащини», «Чотири мандрівки Житомирщиною», нещодавно випущені видавництвом ГраніТ [24].

92


Ніхто не залишився осторонь поїздки до бабусі Наталії Бутко, у якої помер батько, допомогти викопати картоплю. І таких прикладів можна навести безліч.

Унікальний випадок стався з Надією Лисюк – студенткою з моєї академічної групи родом з Баранівського району Житомирської області. На третьому курсі вона захворіла, скаржилась на легені, два рази її забирала з гуртожитку «швидка». Останній раз вона лежала в лікарні №7 на Солом’янці. Лікарі ніяк не могли встановити діагноз. А я в цей час якраз придбав «Жигулі». Куди тільки ми не їздили з Надійкою за направленням лікарів – і в Інститут нейрохірургії, і в Інститут імені Амосова, і Інститут пульмонології ім. Яновського. Вже зав. відділенням мене зустрічала віршем М. Свєтлова: «Чтобы день начинался и кончался тобой!». Вона «танула» на очах, у лікарів опустилися руки, вони відмінили всі ліки і... вона пішла на поправку. Під час виписки з лікарні лікар порекомендував їй кліматичне лікування на морі. А це було вже у травні – перед сесією і виробничою практикою. Ми всі допомогли їй здати сесію, а це було не важко, бо вона всі роки була круглою відмінницею. Я домовився про практику з моїм колишнім дипломником – головним економістом держплемзаводу ім. Фрунзе Сакського району в Криму Василем Статником. До моря від гуртожитку було 1,5 км і Надя кожен ранок і вечір була на морі. Вона пройшла чудову практику. У зв’язку з тим, що батьки не могли їй особливо допомагати грошима, вона влаштувалась обліковцем на молочну ферму, також мила доїльне обладнання. Коли через місяць я приїхав перевіряти практику, то Надію не можна було пізнати: загоріла, від хвороби не залишилося й сліду.

Одного дня на ферму завітали «кіношники» з Київської студії науководокументальних фільмів знімати роботу унікальної доїльної установки «Каскад», автором якої був директор радгоспу Михайло Дорохін. Серед них був електроосвітлювач Ігор Кулешов. Вони познайомились, одружились.

93


Згодом їхня дочка Ксенія закінчила теж наш університет. Ще двоє студентів з моєї групи – Ірина Бондар та Ольга

Мітіна – на практиці були на своїй «малій» Батьківщині: на Арабатській Стрілці. Перед практикою Оля вручила мені запрошення на своє весілля – її обранцем став студент з паралельної групи Микола. Під кінець практики я з дружиною на своєму авто вирушили на унікальну Арабатську Стрілку, де з одного боку Азовське море, а з другого – озеро Сиваш. Сама стрілка довжиною близько 100 км інколи звужується до 20 м. Я перевірив практику, а потім було весілля, обов’язковим атрибутом якого повинно бути авто білого кольору. Краще мого не знайшлося і я возив молодят до сільради, місцевих пам’ятників, де вони покладали квіти. На весілля з’їхались майже всі мої студенти (фото 28) і ми ще тиждень відпочивали на морі.

До Києва з нами поїхала і Надя. Ночували по дорозі в Новій Одесі у батьків моєї дипломниці Тані Черниш, а далі по дорозі була незабутня екскурсія у знамениту Софіївку. Мої «Жигулі» згодилися ще на весіллі нашої студентки на четвертому курсі Ніни Ніцко в смт МихайлоКоцюбинському Чернігівської області. Весілля всім запам’яталось дотриманням колоритних поліських традицій.

У читача може скластися враження, що у мене як у куратора ніколи не було ніяких проблем. Але це не так. Після відновлення в КНЕУ інституту кураторів я попросився бути куратором, як завжди, другої групи першого курсу. Розпочали традиційно: знайомство, формування активу, план роботи, спільні відвідування театрів і музеїв. На перших же зборах, розказавши про наші плани і завдання, професію економістааграрника, сказав, що одним із головних своїх завдань бачу довести групу у повному складі до випускного вечора. А потім почалось незрозуміле: пропуски занять і, як наслідок, незадовільні оцінки на екзаменах і відрахування.

Були допущені помилки під час формування активу групи.

94


Староста групи і сам пропускав заняття і не контролював інших, бо вчився одночасно у двох вузах, причому на стаціонарі. Про це ми дізналися тільки на третьому курсі, але було вже пізно. Культорг групи, киянка і шанувальник мистецтва, добровільно і активно взялась за роботу, але не знайшла спільної мови з дівчатами групи, почала теж багато пропускати і перейшла на заочну форму навчання. Була, як тепер бачу, і вина куратора. Переконаний, що кураторами мають бути викладачі середнього віку.

АУДИТОРІЯВсе потрібне не важке,

А все важке – не потрібне.Григорій Сковорода

Якщо вчителю легко, то учням важко, і навпаки.Лев Толстой

Головне завдання викладача – дати майбутньому фахівцю хороші знання з конкретного предмету і сприяти вихо

ванню громадянина (національнопатріотичному та естетичному). Для досягнення цього завдання необхідно виконати дві умови: щоб студент був присутній на лекціях і практичних заняттях і там… не заснув.

Основними шляхами, спільними для досягнення обох умов, є:

– високий рівень кваліфікації викладача, його теоретичної і практичної підготовки, що зацікавлює студентів глибоко вивчати його дисципліну, переконавши їх в її необхідності для майбутньої професії;

– достатній рівень його педагогічної майстерності, комунікабельності, харизми;

– широке використання в навчальному процесі методів активного навчання (аналіз конкретних виробни

95


чих ситуацій, проведення лекцій у діалоговому режимі, ділові ігри, ефективне використання ПК і мультимедіа тощо).

Специфічними шляхами для виконання першої умови є:– викорінення з наших вузів шпаргалок і корупції, які

дозволяють студентам не відвідуючи занять, здати іспит. Наших студентів і бакалаврів, що поїхали на навчання до університетів Західної Європи, вражає відсутність шпаргалок: «якщо знайдуть шпаргалку, відраховують одразу і ще 5 років ти не маєш права навчатися в університеті і здавати будьякі іспити, навіть для отримання прав водія»;

– запровадження досвіду цих же університетів проводити іспити швидко: в сесію іспити відбуваються кожен день, а інколи і два іспити в один день (порівняйте з нашими екзаменаційними сесіями, що розтягуються на три тижні). Це стимулює студента постійно працювати протягом семестру;

– збільшення в загальній оцінці (100 балів) питомої ваги поточної успішності до 60–70 балів і відповідно частки іспитів зменшити до 30–40 балів.

– постійний контроль викладачем і деканатом відвідування занять студентами протягом семестру;

– включення до лекцій елементів наступних практичних занять (методик, інформативної та нормативної баз даних), без яких студенту важко буде виконувати практичні завдання;

– введення в практику наших вузів дійсної рейтингової системи навчання. Наприклад, у Франції перші за рейтингом шість магістрів одержують право навчатись в аспірантурі за державний кошт. Ця система до того ж підвищує конкуренцію між студентами і сприяє викоріненню шпаргалок з навчального процесу.

96


До специфічних методів, що сприяють виконанню другої умови, слід віднести використання викладачами в учбовому процесі:

– творів різних видів мистецтва (образотворчого, музичного, поетичного і т.п.), пов’язаних зі змістом лекцій чи практичних занять;

– заготовлені раніше «експромти»;– інші специфічні прийоми (див. нижче).Викладачі різні за віком, уподобаннями, рівнем комуніка

бельності, харизми. Однією з головних рис характеру хорошого викладача є його висока комунікабельність. Навряд чи до душі була б професія викладача знаменитому київському хірургу, що славився своєю лаконічністю у спілкуванні як з колегами, так і пацієнтами. Ось епізод з його практики. Чергова пацієнтка показує пошкоджену руку і відбувається такий діалог: Опік? – Травма. – Компрес. Через два дні продов ження діалогу: Краще? – Гірше. – Ще компрес. Через три дні: – Краще? – Чудово. І хірург вручає квіти пацієнтці, що перемогла його в лаконізмі.

На особливу увагу заслуговує досвід університетів США та Західної Європи з використання методу «випереджувального» навчання. При цьому викладач в кінці лекції оголошує тему наступної. Студенти, використовуючи рекомендовані підручники і навчальні посібники самостійно вивчають матеріал. У цьому випадку викладач проводить наступну лекцію у формі діалогу, проблемної лекції, конференції. В останньому разі студенти готують і доповідають окремі питання. Це значно підвищує рівень самостійної роботи студентів, їх роботи в бібліотеці. Як правило, під час лекцій студенти користуються підготовленим викладачем робочим зошитом, де наведено фрагменти лекції (графіки, схеми, діаграми, таблиці і т.д.). По ходу лекції студенти вносять в нього доповнення. Про цей досвід університетів США мені детально розповів професор В. І. Єфіменко, а я з цим методом викла

97


дання познайомився під час стажування в університеті міста Констанц (ФРН).

Часто задають питання: а як проконтролювати самостійну роботу студентів? Відповідь одна: в арсеналі викладача є багато прийомів. Мені ж згадується з аспірантських років прийом проф. Володимира Тимофійовича Оратовського. Перевіряючи глибину знань аспірантом роботи Г. Плєханова «К вопросу о развитии монистического взгялда на историю» і чи взагалі він тримав її в руках, звучало питання: «А якими словами закінчується твір?». І якщо аспірант працював над першоджерелами, а не знайомився з ним через енциклопедію, то він обов’язково би запам’ятав:

Шаромыжник, болван, неученый холоп!Чтоб тебя в турий рог искривило!Поросенок, теленок, свинья, эфиоп,Чертов сын, неумытое рыло!Кабы только не этот мой девичий стыд,Что иного сказать не велит,Я тебя, прощалыга, нахал,И не так бы еще отругал.

І кожен з нас, викладачів, використовує в аудиторії свій арсенал педагогічних підходів, методів, прийомів, щоб виконати як головне наше завдання, так і зазначені дві необхідні умови його досягнення. Наприклад, під час викладання дисципліни «Планування і контроль на підприємстві» я багато років успішно використовував для цього метод індивідуалізації практичних завдань, які виконуються на прикладі реального підприємства в реальних часових горизонтах. Вже на першому занятті я диференціюю тільки одну цифру – поголів’я корів (тут молочне скотарство – головна галузь): першому студенту пропоную зробити розрахунки на 500 корів, другому – 510 і т.д. до 900. Але з цією однією

98


цифрою диференціюється вся виробнича програма з тваринництва, потім рослинництва і т.д., аж до фінансового плану. Тобто студент не може виконати завдання, списуючи в когось, а має все виконувати самостійно. У поєднанні з комп’ютерним контролем виконання кожного завдання це дозволяє, поперше, звести до мінімуму затрати часу викладача на перевірку своєчасності, якості і самостійності виконання завдань, а, подруге, студенти самостійно аналізують результати і знаходять помилки в розрахунках (детальніше див. в роботі [20]),

Мій колега проф. Василь Гаврилович Андрійчук багато років з успіхом використовує цей самий метод індивідуалізації практичних занять із курсу «Економіка підприємства». Студент стає дублером економіста конкретного підприємства, за річним звітом якого він виконує всі практичні завдання. Причому, за звітами останнього року, бо цей банк даних по 30 господарствах Київської області оновлюється на кафедрі вже більше 40 років.

Мої студенти виконують практичні завдання з планування за матеріалами передового в Україні кооперативу «Перемога» Кагарлицького району. Підсумкове заняття у формі ділової гри ми проводимо спочатку на кафедрі, а потім безпосередньо на підприємстві у присутності голови і головних спеціалістів. Потім відвідуємо сучасну молочну ферму, поля, машиннотракторний парк, обідаємо в їдальні для механізаторів. А друга половина дня – незабутня поїздка на Чернечу гору в Каневі – поклонитись Кобзарю. Треба тільки послухати як звучать тут експромтом вірші Поета з уст студентів. І це я роблю вже 40 років без єдиного виключення, бо розумію – «якщо не я...»? Якраз під час однієї з таких поїздок (а вони, як правило, відбувались на початку травня, коли цвіте ріпак) хтось із студентів вигукнув – «Прапор України» (фото 25).

Переконаний, що у багатьох викладачів є подібні педагогічні прийоми. Зупинимось тут на досвіді викладачів КНЕУ

99


(і не тільки) з використання, методів, пов’язаних з мистецтвом, зокрема з образотворчим мистецтвом, поезією, музикою, пам’ятниками архітектури тощо.

З юності люблю поезію. І в лекціях, і на практичних заняттях (мій головний предмет «Планування на підприємстві») цитую моїх улюблених Тараса Шевченка і Шандора Петефі, Лесю Українку і Максима Рильського, Василя Симоненка і Ліну Костенко та ін. Наприклад, говорячи про методику планування врожайності, починаю з Віргілія (древньоримський поет і агроном):

Но прежде, чем взрезать жезломПласты неизведанной почвы,Ты ветров узнать постарайсяИ климата все измененья,И то, как работали деды,И прежде, каков был обычай,Чему урожай был высокий,И что не родилось вовче.

А закінчую сучасними економікоматематичними методами [20]. Переконаний – зовсім інше сприйняття студентами «сухого» матеріалу. Особливо слід зауважити, що поезія, порівняно з прозою, – це колосальна концентрація думки та енергії.

Старший викладач кафедри математики Зінаїда Іванівна Бетяр першу лекцію з дисципліни «Теорія ймовірностей і математична статистика» завжди починає (ще йдучи до кафедри) віршем:

Науку цю у давниніЗ азартних ігор почали.Віками потім розвивалиРозумні люди на Землі,Щоб ви її застосували.

100


А потім нагадує знамениту сцену гри в карти із опери Петра Чайковського «Пікова дама».

А в КПІ взагалі ходять легенди про те, що всі студенти дуже добре знали «Термодинаміку» завдяки тому, що навчальний посібник викладач написав у віршах. Я звернувся на цю кафедру і там уточнили, що цей навчальний посібник «Поезія термодинаміки» підготовлений відповідно до програми дисципліни професором Харківського політехнічного університету Едуардом Георгійовичем Братутою, опублікований в 2000 р. і рекомендований Міністерством освіти і науки України як «науковопопулярне видання за програмою гуманізації інженерної освіти» (друге видання – 2010 р.) [8]. Взагалі складається враження, що є люди, які не можуть говорити прозою.

Крім наведеної вище роботи проф. Е. Г. Братута в 2005 р. випустив книгу «Чтобы великим не было забвения в их честь все единицы измерения». В популярній поетичній формі автор знайомить читачів практично з усіма фізичними одиницями виміру, названими на честь великих учених. Водночас він коротко розповідає про основні фундаментальні закони Природи, які було відкрито протягом останніх чотирьох століть. Ці іменні одиниці виміру розміщені за алфавітом (ампер, бел, вольт і т.д.), але на літеру «Я» не знайшлося одиниці і він написав своє:

Я – единица измерения,Которой каждый может без трудаОпределить свое значениеЗа все прошедшие года

Я = Д–П . Д+П

Вот эта формула простая,В ней Д – число всех дел таких,В которых людям помогая,Добро свершили Вы для них.А «П» – число плохих поступков,

101


Когда ни в горе, ни в нуждеЗа счет чужих мозгов, желудковВы благо сделали себе.Коль скоро «Я» – плюс единицаВы можете собой гордиться.А если единица отрицательна,Идите к психиатру обязательно.

Підготував професор Е. Г. Братута також навчальні посібники у віршах «Великие изобретения в сонатах от колеса до интернета». Х., НТУ ХПИ, 2001 і «Природное чудо – вода: и жизнь, и сила, и беда». Х., НТУ ХПИ, 2003 (т.1.) и 2005 (т.2).

Не так давно пішла з життя в Калькутті Мати Тереза, лауреат Нобелівської премії миру, яка стала загальнолюдським символом милості, добра і мудрості. Вона залишила нам, живим, духовний філософськопоетичний заповіт, в якому сказано:

Життя – це можливість. Скористайся нею.Життя – це краса. Захопися нею.Життя – це мрія. Здійсни її.Життя – це виклик. Прийми його.Життя – це обов’язок твій насущний. Виконай його.Життя – це любов. Насолодися нею сповна.Життя – це таємниця. Пізнай її.Життя – це долина бідувань. Переможи їх.Життя – це пісня. Проспівай свою пісню до кінця.Життя – це боротьба. Стань борцем.Життя – це безодня невідомого. Безстрашно ступи в неї.Життя таке прекрасне – не загуби його.Це твоє життя. Борися за нього!

Які прекрасні побажання нам всім.

Однудві хвилини викладач потратить на цей заповіт мудрої Жінки, а скільки позитивних емоцій викличе у сту

102


дентів, як багато та ефективно можна сказати по темі лекції чи бесіди.

Професор кафедри економіки підприємств Генефа Олександрівна Швиданенко для стимулювання роботи студентів під час лекцій, їхньої поточної успішності та перевірки явки на заняття в кінці лекції роздає студентам «економічний кросворд», підготовлений для кожної теми курсу. Іншим разом, для того, щоб «розбудити» студентів, їм вручаються листочки з надписом «виконай і посміхнись», в якому є завдання типу: яку дію потрібно зробити (без математики), щоб число 666 збільшилось в 1,5 раза. Не секрет, що вивчаючи у ВНЗ диференційні та інтегральні обчислення окремі студенти забули елементарну математику. Тоді їм під час лекції пропонують розв’язати, наприклад, такі задачі:

Продажна ціна коробки мила становить 10 дол. США. Під час розпродажу ціна була знижена на 10%. Ціна мила на розпродажу була на 20% вищою собівартості коробки мила. Яка собівартість коробки мила: А – 9 дол.; В – 8 дол.; С – 7,5 дол.; D – 7 дол.; Е – 5 дол.; F – наданої інформації недостатньо для відповіді на це запитання.

А тепер про музику і спів. Нещодавно ми святкували 105у річницю університету в палаці «Україна». Після офіційної частини подивились фільм про його історію, потім був чудовий концерт силами студентів та викладачів. Особливо вразило драматичне сопрано професора кафедри математики Тетяни Володимирівна Блудової – арія Сантуцці з опери Масканьї «Сільська честь». На другий день я зателефонував Тетяні Володимирівні, подякував за чудовий спів і... переконався ще раз, що світ тісний. Я був добре знайомий з її мамою Лідією Федорівною Мартиненко, теж математиком. З Тетяною Володимирівною не раз зустрічався на засіданні Вченої ради, але навіть не підозрював про її талант. Навчаючись на мехматі Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, закінчила Київську консерваторію, стала лауреатом низки

103


міжнародних конкурсів оперного співу. Але перемогла любов до математики, вона прийшла до нашого університету, стала кандидатом фізикоматематичних наук і доктором економічних наук, має майже 100 наукових праць, керує аспірантами, консультує докторантів. Випустила поетичну збірку «Немає відліку у плинності часу» [5] і 5 книг віршів для дітей.

На моє запитання «як Ви поєднуєте в аудиторії математику і мистецтво» почув таку відповідь, що з радістю в черговий раз переконався в можливості та ефективності поєднання професійної діяльності і мистецтва. Ось які форми цього поєднання у професора Т. В. Блудової:

– «....коли відчуваю, що студенти починають втомлюватися від моїх формул на дошці, ставлю хорошу класичну музику, але обов’язково кажу декілька слів про автора і твір;

– а недавно, коли захворів колега і мені довелось читати дві пари поспіль тим же студентам, відчула за півгодини до закінчення лекції, що вже всі без сил, включила під загальний сміх «Відпусти мене» Святослава Вакарчука. Всі встали і ми разом співали. Три хвилини, але у мене з’явилось ще 25 продуктивних хвилин;

– інколи читаю свої вірші та інших авторів «в тему лекції».Старший викладач англійської мови Інесса В’ячеславівна

Антонова (Смірнова) – чудовий спеціаліст, яка проходила стажування у США, у 2010 р. випустила збірку оповідань «Домашній альбом» [25], написаних російською, українською та англійською мовами, де є декілька замальовок з її педагогічної практики. Інесса В’ячеславівна дуже любить класичну музику. В оповіданні «Слухаючи Вівальді» розказала, що на одному із занять вона дала послухати студентам «Пори року» цього автора: «Це було велике задоволення спостерігати за студентами, а ще більше – читати їх твори (англійською мовою).

Ось уривки з деяких із них:

104


– Віктор С.: Музика звучить у кожній душі, але кожен з нас має свою власну мелодію. Життя прекрасне, життя справедливе.

– Дана Р.: Слухаючи таку музику, я готова до всього. Я відчуваю величезну енергію в моїй свідомості і душі. Я відчуваю непереборне бажання діяти і творити.

– Віктор Я.: Я б хотів розказати Вам про свою мрію. Це суспільство любові, це суспільство возз’єднання з природою: ні меж, ні воєн. Удосконалюй себе і прийде в досконалість все, що кругом тебе.

Там був ще один студент Саша Черній, молода людина з блідим серйозним обличчям: «Життя коротке. Насолоджуйтесь кожною його секундою!» Через два роки його не стало. Ми пам’ятаємо урок, який він дав нам. Він і Вівальді».

В арсеналі викладача завжди мають бути заготовлені «експромти» з кожної теми, лекції для кожного практичного заняття. Ніколи не забуду, як, розказуючи про особливості використання середньоарифметичних простих і зважених величин у практиці планування, наш ЮДД (доц. Юрій Дмитрович Добриловський) навів яскравий приклад з років його молодості. (Згадаємо, що середня арифметична проста, наприклад, урожайності озимої пшениці за 5 років визначається як сума всіх показників за 5 років, поділена на 5, а зважена – визначається діленням суми валових зборів за ці п’ять років на суму посівних площ). В «розгул» НЕПу на Євбазі («Єврейський базар», що був розташований на теперішній площі Перемоги у Києві) Хаймович відкрив нове кафе «Котлети з рябчиків». Від відвідувачів не було відбою. Конкуренти, відчувши недобре, поскаржились до торгової інспекції. На запитання інспектора Хаймович відповів, що в його ліцензії записано співвідношення – рябчиків і конини (1:1) і він строго дотримується рецепта: беру один рябчик і один кінь. Після цього студенти на все життя запам’ятовують різницю між середньоарифметичною і середньозваженою.

105


Викладачі математики, коли бачать, що аудиторія втомилася, засинає, використовують такий прийом: на дошці спеціально допускають грубу помилку. І завжди знайдеться студент, що з радістю помітить «помилку» викладача і... аудиторія працює далі.

Зацікавити студента під час лекції, «не дати йому задрімати» дозволяє широке використання наочного матеріалу, особливо, коли використовується принцип експромту з галузі мистецтва, історії і т.п. Пригадую лекцію «Планування тваринництва», коли під час вибору перспективних і ефективних з точки зору не тільки економічної, але і соціальної та екологічної ефективності варіантів технологій виконання основних виробничих процесів (утримання худоби, годівлі, напування, доїння корів і прибирання гною), я показав слайди, зроблені мною на передових підприємствах України і Західної Європи. І коли дійшов до прибирання гною, нагадав про Авгієві конюшні: цей процес завжди був і залишається найскладнішим. Але перед цим показав слайд королівського замку Карлштейн.

Я приїхав туди із Праги електричкою зимовим ранком після буревію. Придбав квиток, але через непогоду ні одного автобуса з екскурсантами не було. Вже і чай з улюбленою «Бехерівкою» не допомагали. Мене пожаліли і виділили персонального гіда. Дві години ми бродили по пустинних королівських покоях, а вже в кінці я задав питання: яке призначення дерев’яного балкончика в самій верхній частині замку, де були якраз королівські спальні? Такі балкончики я бачив не раз у замках в різних країнах. Здивуванню моєму не було меж – це туалет. Я задавав таке питання своїм студентам, але ні один ні разу не здогадався про призначення таких балконів. Це займає 2–3 хвилини, але ... сон у слухачів як рукою знімає. І далі я розказую особливості, переваги і недоліки різних способів прибирання екскрементів чи гною: утримання на глибокій підстилці, щільовій підлозі, в стійлах на прив’язі з використанням скребачкових транспортерів і т.п.

106


Однудві хвилини в лекції «Планування рослинництва» забирають слайди, зроблені мною, – фотопортрета генералгубернатора Саратовської губернії П. А. Столипіна пензля Іллі Рєпіна і пам’ятника академіку М. І. Вавілову на братській могилі арештантів Саратовської тюрми. Якби першого не вбили в 1911 р. в Київському оперному театрі, і він здійснив би свою земельну реформу – не було б Жовтневої революції. А другий геніальний вчений в галузі генетики і селекції рослин міг би нагодувати півсвіту, а помер голодною смертю від сталінських катів. Однадві хвилини, а як ефективно сприймається студентами наступний матеріал!

Я вже писав у розділі «Кафедра» про традиції своєї кафедри щодо практичної підготовки майбутніх фахівців, коли виробниче навчання проводили на базі передових аграрних і харчових підприємств Київської області. Це було у першій половині дня. А другу – обов’язково пов’язували з мистецтвом, історією, архітектурою і т.п. Часто на ювілейних зустрічах наші випускники із вдячністю згадують про концерти учнів єдиної в Україні школи бандуристів у селі Стрітівка Кагарлицького району, екскурсії до дендропарків «Олександрія» у Білій Церкві і Кагарлику, музей «Трипільської культури» у Трипіллі, могилу Т. Г. Шевченка і його музей на Чернечій горі у Каневі, Меморіальний комплекс «Букринський плацдарм, 1943» біля Ржищева, Змійові Вали у Білгородці та Василькові і ще багато, багато подібних об’єктів нашої історії, культури і мистецтва.

Фіаско викладача

Їх, французьких дітей віком від 9 до 14 років, було четверо. Вони приїхали до Києва в гості до родичів, які, знаючи мої захоплення, попросили показати дітям Київ. Маршрут першої екскурсії починався на Оглядовій алеї біля Львівської площі, далі – гора Кия, Андріївська церква, Проня Прокопівна

107


і Голохвастов, Андріївський узвіз, обід у «Пузатій хаті», Контрактова площа, фунікулер, пам’ятник княгині Ользі.

Враховуючи «контингент», я максимально скоротив текст екскурсії, вибравши найцікавіші історії про княгиню Ольгу та Іскоростень, Анну Ярославну – королеву Франції і т.п. І хоч мене попереджали, що «діти нічим не цікавляться», їх поведінкою я був вражений. З якого тільки боку я не підходив – ніякого інтересу. Правду сказати, пожвавились вони на Андріївському узвозі під час «шопінгу» і в «Пузатій хаті».

Всі були веселі, галасливі, а мій настрій зовсім впав: як так, мене, викладача з 50річним стажем, що міг зацікавити малі, середні і великі аудиторії як студентів, виробничників, так і науковців, не слухають всього четверо дітей. Коли обідали, я перебирав зі свого досвіду та моїх колег набір різних методів (експромти, анекдоти, загадки), що допомогли б утримати увагу аудиторії.

І коли ми вийшли на вулицю Гетьмана Сагайдачного по дорозі до фунікулера, я вирішив використати один із прийомів – загадку: «У Києві –тисячі вулиць, але ця, яку ви бачите, унікальна, більше таких вулиць у Києві нема. Чим вона відрізняється від інших?» І... здається «клюнуло». Всі зупинились, роздивлялись і посипались варіанти: малоповерхові або старовинні будинки і т.д. і т.п. Я все відмітав. І коли дійшли до вулиці Андріївської, я попросив їх уважно порівняти її з «нашою». Радості однієї дівчинки не було меж, коли вона дала правильну відповідь: на першій вулиці немає ні одного дерева. Приз – київський сувенір.

Але далі було наступне питання – а чому? Приз залишився у гіда, бо ні діти, ні дорослі не знали, що відрізок метро від Поштової площі до Оболоні будували не тунельним, а кар’єрним методом. А на бетоні дерева не ростуть.

Діти обступили гіда і просили нових загадок. І тут «Остапа понесло»: все те, що він спробував розказати раніше, перевернув на загадки типу; як вдалося княгині Ользі за раху

108


нок свого розуму за декілька хвилин взяти Іскоростень, якщо вона із своєю дружиною не могла його взяти декілька днів?» Коли я втомився і мій запас загадок почав вичерпуватись, я запропонував задавати їх по черзі – одну я, другу – вони.

В наступні дні мені було значно легше: аудиторія була в моїх руках. І я вкотре пересвідчився, що, поперше, немає безвихідних ситуацій, а, подруге, що викладач завжди викладач і має знайти вихід із складної ситуації.

ВИРОБНИЧА ПРАКТИКА

Чудовий спосіб задовольнити мистецькі смаки викладача і покращати естетичні смаки студентів, причому

за рахунок коштів держави та ВНЗ –відвідання визначних місць (історичних, архітектурних, пов’язаних із життям письменників, художників, історичних діячів) під час перевірки виробничої практики студентів. Тобто поєднати корисне з приємним. Але для цього потрібна відповідна підготовча робота, що складається з двох етапів. На першому, вибираючи бази практики студентів (а ми можемо направляти їх по всій Україні), вивчаємо, які є поблизу них цікаві місця. А вже перед поїздкою детально ознайомлюємось із путівниками, іншими джерелами, запасаємось картами. Обов’язково беремо із собою фотоапарат. Після перевірки практики відвідуємо цікаві місця разом зі студентами.

Ось короткий перелік визначних місць України, які мені довелось відвідати разом зі студентами:

– оперний театр і концертний зал світломузики у Харкові;– Історичний музей Яворницького в Дніпропетровську;– природний заповідник «АсканіяНова» у Херсонській

області;– картинна галерея Верещагіна і музей суднобудівництва

в Миколаєві;– Чернівці і Хотинська фортеця;

109


– Кам’янецьПодільський, Мукачеве, Чернігів, НовгородСіверський, Умань і багатобагато інших цікавих міст і сіл України. Про одну з таких поїздок, яка, до того ж свідчать про те, як багато можна зробити в житті за короткий проміжок часу, поєднуючи економіку і мистец тво, наступний нарис.

Два дні

З Наталею ми познайомились вже після її вступу в магістратуру під час вибору теми дипломної роботи та об’єкта дослідження. Вона закінчила навчання на бакалаврському рівні зі значними труднощами і перевелась на заочне відділення. Ніяк не могла визначитись із темою дипломної роботи, але коли розказала про фермерське господарство свого батька і його проблеми, тема визначилась сама собою. Батько з дідапрадіда садівник, закінчив технікум сільськогосподарської меліорації, став фермером, одержав землю, виграв у міністерстві аграрної політики України конкурс на закладання саду площею 3 га за інтенсивною голландською технологією. Щорічно одержував 100–150 т яблук зимових сортів, але вимушений був весь урожай продавати за безцінок на корню «перекупщикам», бо не було де їх зберігати.

Тема дипломної роботи швидко викреслилась – «Резерви підвищення ефективності садівництва у фермерському господарстві за рахунок будівництва холодильника місткістю 100 т». Практично, це був бізнесплан. Після обробки джерел літератури, розробки методики дослідження, було проаналізовано пропозиції фірмпостачальників будівельних матеріалів та обладнання. Домовились, що я приїду на початку жовтня в господарство, щоб допомогти на місці завершити розрахунки: прогноз собівартості, цін, прибутку та ін.

Я з дружиною цю поїздку використав для поєднання необхідного з приємним і ще раз переконався: як багато можна зробити всього за два дні!

110


На своїх улюблених «Жигулях» через Обухів – Кагарлик – Миронівку і Богуслав доїхали до КорсуньШевченківського. І за півдня відвідали три музеї – Історичний у старовинному графському палаці, картинну галерею і музей КорсуньШевченківської битви, помилувалися гранітними берегами і водограями на Росі. Обідали вже у фермера в с. Шевченкове (колишня Керелівка – батьківщина Т. Г. Шевченка).

Другу половину дня провели в саду, знайомились з технологією його вирощування, збирали яблука. Сад посаджений за інтенсивною голландською технологією за схемою 1,2 м. в ряду і міжряддям 6 м. Дерева невисокі (слаборослі підвої), на шпалері, де гілочки з яблуками підв’язані до дроту, застосовується крапельне зрошення разом із підкормкою. Господар – Микола Сергійович Олійник – професор своєї справи, об’їздив за свій рахунок багато фермерських господарств в Європі, його сад є базою виробничої практики студентівсадівників Уманського аграрного університету.

Після вечері ми троє – студент, її науковий керівник і фермер – засіли за розрахунки, які закінчили о першій годині ночі. І тут фермер запропонував поїхати в нічний сад. Коли увімкнули дальнє світло в машині, я побачив чудову картину: зелений газон, зліва – стінка рубінового кольору з яблук чеського сорту «Чемпіон», а справа – золото «Голденделішес». Наступні ряди – червона і зелена стіни і т.д.

На другий день були три екскурсії – музей Т.Г.Шевченка, хата дяка, де вчився грамоті малий Тарас і палац поміщика Енгельгардта, де Тарас був козачком. Потім у плодорозсаднику викопали 20 щеп, обірвали листя, через Канів, Дніпро, ПереяславХмельницький і Бориспіль приїхали в наш сад і до вечора посадили 11 дерев. Через рік вже був перший врожай.

Наталія успішно захистила дипломну роботу. Бізнесплан був реалізований: побудовано холодильник і тепер урожай яблук фермер реалізує протягом жовтня – травня за договорами супермаркетам м. Черкас за значно вищою ціною.

111


Продукція фермера користується підвищеним попитом передусім завдяки високій якості. Обізнані покупці знають, що з причини більш континентального клімату (морози взимку і висока температура влітку) український фермер обприскує свої сади 3–4 рази за сезон, а польський, голландський і т.п. фермер – 12–13 разів. Є ще одна перевага побудови холодильника: вся родина забезпечена роботою цілий рік. Недавно площу саду розширили ще на один гектар, побудували новий холодильник на 400 т і збільшили площу землі під розсадником до одного гектара. Наталя завдяки хорошій школі, як методичній, так і практичній, розширила діапазон своєї роботи: допомагає фермерам, які купують у них саджанці, розробляти бізнесплани.

Після успішного захисту дипломної роботи я запитав у Наталі, чому вона так слабо вчилася на стаціонарі і так чудово в магістратурі? І одержав відповідь: «Якби ж ми з Вами (студент і науковий керівник) зустрілися раніше!»

ПЕРЕДАЧА ЕСТАФЕТИ Практичні поради молодим викладачам

Час іде, змінюються покоління. Нинішні молоді викладачі і, тим більше, студенти, не проходили «курс молодого

бійця»: жовтеня – піонер – комсомолець – член КПРС». Але якщо викинути ідеологічну основу, то завдання залишається (дещо змінене): національнопатріотичне, етичне та естетичне виховання молоді.

Тому я зараз спробую відповісти на четверте запитання журналіста (див. «Вступ»): яку програму Ви запропонували б нашим читачам? Тут потрібен диференційований підхід: одна – для тих, хто дуже мало бачив і чув – дивись про мою лекцію першокурсникам «Вступ до спеціальності». Додам тільки для скептиків, які говорять «я цього (музеїв, театрів, серйозної музики) не люблю». Хіба можна полюбити жінку,

112


образотворче мистецтво, театр, не познайомившись з ними? Отож – зробіть перший крок.

А для тих, хто вже полюбив, ... тут безмежне поле. І зновутаки, диференціюємо екскурсії і відвідання театрів, виставок і т.п. залежно від пори року і відстані. Для пізньої осені і зими – пішохідні екскурсії Києвом та околицями. Так, незабутнє враження в останні роки справили на мене три виставки сучасного художника Віктора Сидоренка, ювілейні виставки народних художників Катерини Білокур і Марії Примаченко. Високу оцінку їхнім роботам дав Пікассо, відвідавши виставки їхніх робіт у Парижі.

А тим, хто давно був у київських музеях, раджу їх відвідати. Якщо раніше в них домінували роботи епохи соціалістичного реалізму, то зараз із запасників підняли заборонені раніше роботи українських художників 20х років. Оновлено експозицію музею Т. Г. Шевченка. Можна відвідати сусідні міста, наприклад, Білу Церкву з її дендропарком «Олександрія» (а дендропарки красиві в будьяку пору року завдяки чудовому ландшафтному плануванню і комбінуванню листяних і хвойних дерев) та старовинним центром міста, ПереяславХмельницький, Чернігів, Житомир та інші міста з цікавою історією і музеями.

А тепер про сезон весна–літо–осінь, просто перерахую те, від чого кафедрали–екскурсанти були в захваті. Тут можуть бути два варіанти: маршрути вихідного дня і на два дні з ночівлею. Перші: «маршрутами кохання» – Коростишів–Бердичів–Верхівня (садиба Евеліни Ганської), де жив і працював Оноре де Бальзак; по Шевченківських місцях – Березова Рудка, де Т.Г. Шевченко познайомився з Ганною Закревською і написав її знаменитий портрет; садибамузей Катерини Білокур у селі Богданівка; картинна галерея в Яготині (садиба князя Репіна, де він познайомився з його дочкою Варварою і де є також картини Катерини Білокур). Чудовий дводенний маршрут – Батурин (палац останнього гетьмана Кирила Розумовського, резиден

113


ція гетьмана Івана Мазепи) – Качанівка (палац Тарновських). Тут може бути ночівля у старовинному палацовому флігелі (місця слід замовляти зателефонувавши заздалегідь); вранці можна відвідати дендропарк Тростянець (заснований І. М. Скоропадським) і Сокиринці (палац і дендропарк Галаганів), Гусинський монастир у Прилуцькому районі.

Але перед тим, як їхати, треба «начитатись». Наприклад, мені дуже допомогли у знайомстві із шевченківськими місцями «Три літа» Петра Жура (про три поїздки Т. Г. Шевченка на Батьківщину після закінчення Академії живопису в СанктПетербурзі). А нещодавно на книжковому ярмарку в Українському домі придбав більше десяти путівників, підготовлених видавництвом «ГраніТ»: 67 зупинок Черкащини, 7 маршрутів Полтавщини, 12 маршрутів Київщиною, 10 маршрутів вихідного дня навколо Києва, 10 маршрутів Житомирщиною, 13 Київських зустрічей з Городецьким, 2 береги Збруча (Тернопільська та Хмельницька області); 55 польських замків і резиденцій, 83 святині Тернопілля, 55 дерев’яних храмів Закарпаття, 44 дерев’яних храми Львівщини, 29 зупинок від Хмільника до Хмельницького, 14 мандрівок Вінничиною, 8 мандрівок Буковиною, 5 шляхів зі Львова, три шляхи Закарпаттям і т.д. [24].

І ще одна порада від економіста: можна значно здешевити вартість екскурсій, використовуючи автобус нашої організації і запрошуючи тільки екскурсовода. Слід також використовувати дні, коли вхід до музеїв є безкоштовним. Так, у музей Святої Софії це остання середа місяця, музей Тараса Шевченка – останній четвер місяця, Російського образотворчого мистецтва – перша середа місяця і т.д.

У житті викладача як на довгій «ниві» все буває: і серйозне, і комічне, важливе і не дуже. Ось одна замальовка, що буде корисною, на мій погляд, молодим викладачам.

114


Заочниця

Іспит заочників наближався до кінця. Переді мною сіла студентка, назвала перше питання і почала відповідати (це було тоді, коли екзамени здавали усно): тихо, повільно, підтверджуючи «діагноз» – типова трієчниця. Слухаючи її, почав згадувати, що попросила купити в магазині дружина на вечерю. А монотонний потік слів продовжувався. І ще один висновок: я не вгледів і вона змогла використати шпаргалку. Коли вона закінчила відповідати, я задав їй по темі «каверзне» питання. Вона відповіла правильно. Перейшли до другого питання. Та ж монотонність, але я слухав уважніше. І все було «по ділу», на додаткові «поглиблені» питання знову одержав вичерпну відповідь. Те саме було і з третім питанням.

Студенти, що готувались, припинили підготовку і з інтересом почали прислуховуватись до нашого діалогу. На всі три питання вона відповіла на «відмінно». Щоб переконатись у цьому я задав їй ще декілька додаткових запитань з інших тем курсу і одержав вичерпні відповіді. Поздоровив студентку, поставив «відмінно» у відомості, відкрив заліковку і остовпів: за 8 семестрів у студентки були тільки «задовільно». На моє запитання чому така різниця, студентка зі сльозами на очах відповіла: «Ви перший викладач, хто мене вислухав до кінця».

Це був для мене урок на все життя.

СЛОВО ВИПУСКНИКІВ

...знімаю шляпу перед альма-матер, яка підготувала мене для підкорення неба.

Ігор Сікорський

Ці слова викарбувані на постаменті пам’ятника випускнику КПІ Ігорю Сікорському, що знаходиться перед

одним із корпусів поруч із його творінням – вертольотом. Такі ж слова можуть сказати тисячі економістів – випускни

115


ків КНЕУ за його більш ніж сторічну історію, що допоміг їм одержати путівку в життя.

Кожна людина, як правило, проходить в житті два етапи: спочатку її вчать (батьки, вчителі, старші колеги), а потім вона когось вчить. І, звичайно, кожному з нас приємно чути слова вдячності від дітей, внуків, учнів, студентів, молодших колег. У нас – викладачів – формами такої вдячності є листи, телефонні дзвінки, СМС, запрошення на ювілейні зустрічі випускників, випадкові зустрічі. Ось про деякі з них.

Зберігаю перші листи після закінчення вузу від Олени Ганової, де вона з обуренням пише, що голова колгоспу на Запоріжжі, куди вона приїхала на посаду економіста за направленням, обміняв її на зерновий комбайн «як поміщик свого кріпака на породистого коня». Як міг, я її заспокоїв, відповівши, крім того, на низку професійних запитань щодо організації внутрішньогосподарського розрахунку, планування промислових виробництв і т.п.

А в СМС від недавнього випускникамагістра Артема Собуцького з приватного аграрного підприємства на Київщині я одержав запитання – як підвищити показник якості озимої пшениці, щоб продати її за вищу ціну? Мого досвіду тут було недостатньо і я познайомив його зі спеціалістами з НДІ землеробства.

Окремо слід сказати про ювілейні зустрічі випускників, на які вони, як правило, запрошують викладачів, в першу чергу кураторів академічних груп. На цю зустріч у суботу я не зміг прийти – був у лікарні, де робили операцію колезі. А в понеділок на моєму робочому столі побачив букет квітів і прочитав коротку записку: «Дуже жаль, що Ви не змогли бути з нами. Ми всі вдячні вам і не тільки за професійні знання з планування на підприємстві, а й, не меншою мірою, за прищеплену Вами на все життя любов до Мистецтва, до Прекрасного».

Символічною була недавня зустріч з нашою випускницею. Я показував своїм московським друзям (і собі) новий музей

116


«Мамаєва слобода» на Відрадному і зустрів там Надію Лисюк з чоловіком Ігорем. Ось Надіни слова: «Ця зустріч не випадкова: Ви прищепили любов до мистецтва, музеїв, театрів, до Прекрасного. Тепер ми передаємо це своїм дітям та внукам».

А цей недавній лист я наведу повністю.

Доброго дня, шановний Віталію Миколайовичу!Швидко плине час. Здавалося б зовсім недавно нам

пощастило стати студентами 2–ї групи факультету Планування сільського господарства Київського інституту народного господарства ім. Д. С. Коротченка. А з того часу пішов уже 33–й рік. Тоді, в 1979 році ми, зовсім юні хлопці та дівчата (більшість із нас вчорашні випускники сільських шкіл) змушені були пристосуватися до викликів великого міста з його плюсами та мінусами, до умов проживання в гуртожитку без постійної материнської опіки, навчитися швидко конспектувати та засвоювати матеріали учбового процесу, зрозуміти вимоги викладача тієї чи іншої дисципліни, які кардинально відрізнялись від шкільних уроків, опанувати навички роботи з науковою літературою в читальних залах.

Та тодішні умови навчання у вузі передбачали обов’язкову наявність у кожній групі куратора із числа викладачів. Другій групі спеціальності 1716 пощастило найбільше – нашим куратором були призначені Ви, Віталіє Миколайовичу – тодішній доцент кафедри, дуже багатогранна, енергійна, з великим досвідом, побатьківські чуйна та вимоглива людина. Незважаючи на надзвичайну зайнятість (викладацька діяльність, підготовка та видавництво підручників, робота над докторською дисертацією, керівництво практикою студентів, супровід курсових та дипломних проектів, відбір та підготовка студентів до виступів на наукових конференціях і т.п. – кожен день був розписаний погодинно), Вам

117


доводилося знаходити час і для нас. Працюючи одночасно з «кістяком групи» (староста – Сергій Кухленко, комсорг – Ірина Бондар, профорг – Людмила Заворотна) та з кожним із нас особисто, Ви всі 4 роки нашого навчання в інституті постійно піклувалися про нас – допомагали вирішувати більшість наших проблем і розширювати кругозір.

Як зараз пам’ятаю ту смачну сирну пасочку, зроблену власноруч Вашою дружиною напередодні Великодня, з якою Ви завітали до нас в гуртожиток, щоб хоч трохи підняти нам настрій, який був зіпсований тим, що якраз ця субота завжди забиралась не тільки у студентів, а й у працюючих. Тоді існувала така практика в Радянському Союзі та й в Україні, зокрема, що напередодні Великодня обов’язково організовували суботник із прибирання території аби завадити студентам поїхати додому, щоб в таке велике свято бути разом з родиною, скуштувати смачну пасочку.

Частенько, прихопивши торт, Ви з’являлися в гуртожитку для проведення так званих «виховних годин», за спільним чаюванням розповідали нам про цікаві місця в Києві та Україні, які варто відвідати, Ви не втомлювались повторювати, що кожна вільна хвилина перебування в Києві не повинна пройти марно. Щоб розпалити інтерес до відвідувань музеїв, театрів, концертних залів, виставок Ви ставили програмумінімум, а на наступній зустрічі ми всі разом жваво обговорювали наші культпоходи.

Вже в листопаді 1979 р., після повернення зі сільськогосподарських робіт із Бориспільського району (першокурсники допомагали радгоспові збирати буряки) майже вся група (21 чоловік із 26) побувала на екскурсії історичними місцями Києва (фото 27). Улюбленими місцями для нашого відпочинку були музей під відкритим небом в Пирогові та Снітинка неподалік від Фастова.

118


Як хороший багатодітний батько виховує своїх дітей бути чуйними один до одного, так і Ви, Віталіє Миколайовичу разом з Сергієм Кухленком, Іриною Бондар та Людмилою Заворотною згуртовували нашу групу. З 1979 по 1982 рік, крім культурних закладів Київщини, ми відвідали з екскурсіями Мінськ і Хатинь, Канів і Львів, дендропарк «Олександрія» в Білій Церкві.

Дякуючи Вам, наша група навчилася разом розділяти і радість, і горе. Вже в травні 1980 р. група відправляється на берег Кременчуцького водосховища в село Сагунівку Черкаської області на перше весілля – виходила заміж за свого односельчанина Григорія наша однокурсниця Ніна Атамась. У другій половині 50их років минулого століття в зв’язку із будівництвом Кременчуцької ГЕС село Сагунівка змінило своє розташування і знаходилось за 30 км на південний схід від Черкас.

Щоб разом відсвяткувати весілля Ніни Ніцко в травні 1982 року група вирушає на Чернігівщину – в смт МихайлоКоцюбинське (до 1935 р. – Козел), що за 20 км від Чернігова. Селище має дуже давню історію – поблизу нього виявлені поселення Київської Русі (Х–ХІІІ ст.).

В серпні того самого 1982 р. більшість студентів групи разом з Вашою родиною святкує весілля вже на березі Азовського моря – с. Приозерне Генічеського рну Херсонської області – заміж виходить Мітіна Оля [фото 28] (світла їй пам’ять). Родом звідти ж і Бондар Іра. Дівчата та їхні родини організували для нас чудовий відпочинок на Азовському морі, організували екскурсію на місцевий завод по виробництву солі. А повертаю чись разом з Вами автомобілем до Києва мені випала нагода ще й відвідати дендрологічний парк «Софіївка» в Умані Черкаської області, що заснований у 1796 р. польським магнатом Потоцьким на честь його дружини Софії.

119


Парк є пам’ятником світового садовопаркового мистецтва (там росте понад 2000 видів дерев та кущів), це чудове місце для відпочинку.

Крім приємних подій, життя приносило і випробування. І знову турботливе серце спішило на допомогу. Так, на другому курсі я тяжко захворіла і майже весь 2й семестр пробула в лікарнях. Для встановлення діагнозу та проведення ефективного лікування Ви, Віталіє Миколайовичу, організовували консультації кращих лікарів Києва, щоденно цікавились моїм станом здоров’я у головного та палатного лікарів пульманологічного центру. А щоб уникнути академвідпустки через пропущені заняття в інституті однокурсники писали лекції під копірку і приносили мені до лікарні. Така спільна підтримка дозволила мені без трійок здати літню сесію і продовжувати навчання в своєму рідному колективі. Для оздоровлення профспілка інституту виділила пільгову путівку до санаторію в мальовниче містечко Славяногорськ Донецької області, що розкинулось на березі річки Сіверський Донець, де нещодавно в крейдовій горі було відбудовано і відкрито Святогірську СвятоУспенську Лавру.

Тільки встигла я трохи поправитись, як знову стукає в двері біда – тяжко травмується Віра Ляшенко. Кілька місяців перебування в травматологічному відділенні, прикутою до ліжка, приносили їй неабиякі страждання. Знову потрібна батьківська підтримка, спілкування з лікарями. І знову цю функцію Ви берете на себе. Ми щоденно по черзі відвідували Віру в лікарні, як могли допомагали їй. За вже відпрацьованою схемою знову пишуться конспекти під копірку. В кімнаті гуртожитку налаштовується ліжко з жорстким настилом і з лікарні ми забираємо Вірочку в гуртожиток, всі разом доглядаємо за нею, вчимо її ставати на ноги і пересуватися,

120


а також допомагаємо готуватися до складання сесії. І спільні зусилля допомагають їй разом з нами завершити навчання, відновити здоров’я, а згодом і створити повноцінну сім’ю.

Та постійні турботи про кожного із нас не закінчувалися. Для кожного індивідуально підбиралась база для проходження практики, яка могла б допомогти не тільки в професійному плані, а й бути паралельно використана для оздоровлення. Хтось із студентів пропонував свої варіанти і Ви з ними погоджувалися, але більшість із нас направлялися в ті господарства, з якими Ви підтримували тісні стосунки. Так мені пощастило побувати на практиці в с. Фрунзе Сакського району в Криму. Чудове поєднання роботи в конторі радгоспу, на фермі та відпочинок на Чорному морі залишили незабутні враження і дозволили зміцнити здоров’я.

Закінчилось студентське життя, ми роз’їхалися в різні куточки країни, виросли наші діти, підростають онуки, але ті основи небайдужості, що були закладені Вами, Віталіє Миколайовичу протягом 1979 – 1983 років залишились в нас і понині. Низький Вам уклін!

На жаль дітям нашим так не пощастило. Навчаючись в КНЕУ, моя донька свого куратора бачила всього кілька разів. Її однокурсники не пам’ятають навіть його ім’я. Залишивши стіни ВНЗ, в них не виникає бажання зустрітися, зателефонувати один одному. А дуже шкода – втрачено частинку дорогоцінного скарбу душі, який міг би послужити на благо як невеликої студентської групи, так і всієї нашої неньки України.

Надія Лисюк (Кулешова)Київ, 2012 рік.

Ще одним яскравим підтвердженням необхідності нашої праці є цей вірш, що прочитав на ювілейній зустрічі наш випускник:

121


Притихла степь в предчувствии метели,Вотвот завьюжит…, грянут холода.А в бухгалтерии и плановом отделеНе гаснет свет – горячая страда.Трещат машинки с электронной прытьюБольшой разбег людским раздумьям дан.Склоняясь над цифрами, здесь делают открытия.И пишут музыку, кантаты «профинплан».У нот и цифр одно большое сходство –Они не терпят фальши никогда.Экономист, он композитор производстваИ дирижер симфонии труда.И пусть в тепле, и не в мозолях руки,И в кабинете воздух свеж и чист.Уметь считать – великая наука.И нужный человек – экономист.Экономист – не скучная работа,Для тех, кто к делу сердцем прикипел.У всех у нас единая забота –Чтоб край родной все креп и богател.

Цей вірш я багато разів читав першокурсникам на лекції «Вступ до спеціальності». А потім наголошував, щоб так написати, тобто знайти себе на виробництві, економісту необхідно мати такі чотири головні якості:

– знання справи. Для цього у вас є 5 років;– бажання працювати за спеціальністю. А для цього

потрібно її полюбити;– певна боєздатність і мужність у досягненні цілей, – комунікабельність, тобто здатність знаходити ділові

контакти з людьми.

122


Один день

Літом день – як рік: скільки роботи можна переробити! Підтвердженням правильності цих слів моєї бабусі Одарки служить один робочий день моїх земляківполіщуків у трьох господарствах Київщини, де нас прийняли три випускники нашої кафедри. Спочатку про них.

Леонід Богуш – один з перших моїх дипломників, відмінник, працював успішно головним економістом знаменитого на всю Україну держплемзаводу з молочного скотарства – «Плосківський». Славилось господарство і високими врожаями кормових культур. Але... економіст ходив у «старих холостяках». Тому, направляючи в черговий раз на переддипломну практику свою студентку – відмінницю, я, шуткуючи, у щоденнику практикантки у розділі «Спецзавдання кафедри» написав олівцем (потім витер) – «Оженити економіста». Вона запросила на практику свою подругу – типову трієчницю. Через два місяці, хитро всміхаючись, вони відповіли, що на 95% спецзавдання буде виконане. Вгадайте з одного разу: хто став дружиною економіста, на весіллі якого ми з дружиною гуляли влітку?

Василь Чернявський – колгоспний комбайнер, військовий моряк, поступив до нас вже жонатим, мав двох дітей. На переддипломну практику ми направили його в колгосп «Перемога» Кагарлицького району, де він і працював довгі роки головним економістом, а потім головою сусіднього колгоспу. Його син Анатолій теж закінчував нашу кафедру і тепер працює економістом СВК «Перемога».

Наймолодшим із цієї трійці Юрій Лузан – мій земляк, після закінчення нашої кафедри працював економістом колгоспу, служив в армії, потім був головним економістом і директором радгоспу, генеральним директором АПК «Рось» у Білій Церкві, першим замміністра Аграрної політики України, доктор економічних наук.

А тепер повернемось до нашої поїздки. Все життя я підтримував тісні зв’язки із земляками: там до 1986 р. жили мої

123


батьки, а зараз живуть родичі, шкільні друзі. За мого сприяння у рідному колгоспі «Україна» з’явилось елітне насіння озимої пшениці «Миронівська808», а в школі – перші три персональні комп’ютери. Я часто консультував спеціалістів з організації економічної роботи, зокрема внутрішньогосподарського розрахунку. Головний економіст колгоспу «Україна», мій старовинний друг Костянтин Бондарчук попросив після наших дискусій допомогти ознайомитись із досвідом передових господарств з організації дворазового доїння корів (а їх у господарстві було більше тисячі), одержання високих урожаїв кормових буряків і кукурудзи, організації насінництва трав для луків і пасовищ, площа яких складала близько 1 тис. га. Я підготував програму поїздки і одного червневого дня о 7й годині чекав земляків (крім економіста були ще агроном Костянтин Садовий і зоотехнік Петро Дивак) у конторі колгоспу «Перемога», де я перевіряв хід виробничої практики студентів.

Нас прийняв голова колгоспу Микола Маркович Васильченко і головний економіст Василь Чернявський, які детально розказали про майже 10річний досвід організації дворазового доїння корів. Потім на фермі були бесіди з головним зоотехніком і ветлікарем, завфермою, обліковцем і, головне, з доярками.

Після обіду на під’їзді до Києва мої гості побачили величний монумент «Родинамать» і побажали відвідати музей. Але нас чекали в цей день ще в двох господарствах, тому ми переїхали Дніпро і направились в ДПЗ «Плосківський», де нас зустрічали Леонід Богуш і головний агроном. Господарство було відомим не тільки молочним скотарством, але і високими врожаями кормових культур – 1200 ц/га кормових буряків і 700 ц кукурудзи на силос. Мої ж земляки на досить хороших суглинистих землях СповечанськоОвруцького кряжу одержували тільки 200–250 ц/га. Агроном, розпитавши про вміст NPK, гумусу і т.п. у наших ґрунтах, дав детальну консульта

124


цію про складові такого високого врожаю кормових: сорти, добрива, захист рослин, технологія. Економіст зробив наголос на ролі матеріального стимулювання. Зокрема, у договорі на обробіток кормових буряків між дирекцією радгоспу і працівниками, що доглядали за посівами і збирали врожай (ці дві операції виконувались вручну) зазначалось, що за врожайності 400–500 ц/га натуральна оплата складала 5 % урожаю, а зверх 800 ц/га – 10 %.

Вже під вечір у селі Літки над Десною нас зустрічав молодий директор радгоспу Юрій Лузан – наш земляк. Розказав, що він дуже не хотів очолювати цей радгосп: величезне господарство (тільки корів 2500), зима, кормів нема, годують відходами овочів з Київських овочевих баз. Відмовлявся мотивуючи молодістю, недостатнім досвідом. Перший секретар райкому умовив його сказавши : «А якби Лермонтов теж чекав своїх 27 років, ми б читали його твори?»

Ми продовжили роботу: спочатку в конторі радгоспу, а потім до трьох годин ночі в нього дома: дружина Таня (його одногрупниця, одружились перед випуском). Тут мої земляки набрались досвіду догляду за луками і пасовищами, з технології насінництва трав; заключили бартерний договір – за лісоматеріали придбати насіння трав і декілька гноєтранспортерів.

Поїздка знайшла розголос. Через райком партії (а тоді все робилось через цей орган) були запрошені головний агроном та економіст із радгоспу «Плосківський» в Овруч, де поділились своїм досвідом зі спеціалістами всіх господарств району. І вже в наступному році мої земляки одержали 600–800 ц/га кормових буряків.

Почали планомірний перехід на двократне доїння корів і через три роки повністю це завершили. Поетапність цього процесу пояснюється тим, що старих корів неефективно переводити із триразового на дворазове доїння: треба починати з нетелів, щоб вони не знали, що таке трикратне доїння.

125


І найвищою нагородою для мене була щира вдячність моєї сусідки Олі Волосюк, що з 14 років працювала на фермі в страшному режимі: з 5 ранку до 9 вечора з двома перервами між доїннями.

Про цей один день – як рік – я часто розказував своїм студентам. А ще про традиції: де б вони не зустрілись, випускники університетів різних поколінь відчувають належність до однієї альмаматер. Якраз це я відчував, зустрівшись з нашими випускниками як в цей день, так і в інші.

Цьому наведеному нижче документу вже біля 40 років. Його підготували випускники однієї з академічних груп, де я був 4 роки куратором. Переконаний, що він не втратив актуальності і для нинішніх студентів.

ЗАПОВІТ козаків IV курсу II куреня... та їхніх козачок

Ми, союз відчайдушних, великі голодранці, пращури ваші, володарі усіх перлин знань – собівартості, рентабельності, родом з великої землі Української, представники її областей, воїни, які пройшли вогонь, воду і мідні труби, які пережили 8 семестрів навчання, які залишили на своєму бойовому шляху вагомі докази битв з наукою – курсові укази, які зібрали автографи всіх полководців наших – викладачів, в цей історичний день нашого куреня заповідаємо ВАМ, нащадкам своїм, як заповідали нам наші пращури, використовуючи іноземні слова з грамот заморських послів і наших українських полководців:

1. Берегти пильніше ока свою священну країну Знань, а ключ від неї заховати в найпотаємнішому сховищі, щоб не проникли вороги туди наші –підступні яничари. Ключ від цієї країни давати лише тому, хто має розумні очі, ясне чоло, потяг до знань.

2. Вмійте відпочивати, заводьте хороводи, веселі, різноманітні танці українські, щоб видна була в них чарівна врода

126


козачок і героїчна мужність козаків. Хай грають троїсті музики, хай лунає на Січі наймелодійніша українська пісня. Якщо ви будете мати настрій – справи підуть краще. З піснею легше жити, тяжко жити з похмурими людьми.

3. Земля наша Українська з давніхдавен славилась літописами своїми, кобзарями своїми. Пишіть наукові літописи, записуйте всі проблеми козацьких наук, а на Сходинах братів своїх по зброї не бійтеся осміяними бути, прокладіть собі шлях в країну знань чесними, трудовими битвами.

4. Проходячи мирську науку в Давньому Києві, не забудьте відвідати святині землі української – Золотоглаву Софію, Лавру, куди ходили ми на Прощу, музейні курені. Поклоніться Кобзареві та Воїну Невідомому, покладіть пахучі квіти з роздольних степів українських, над якими саме повітря хлібом пахне та в низькому поклоні подякуйте за квітуче вільне життя, за те, що вчилися у Храмі науки – Наргоспі.

5. Частіше бувайте разом. Гуртом і науку та заморські грамоти зрозуміти легше. Взнайте один одного, як воїнів за науку. Будьте наполегливі в цих битвах. Не бійтеся чорнової роботи. Шануйте святе святих – книги. Бо:

«Книги – морська глибина,Хто в них пірне аж до дна,Той хоч труду мав доситьДивнії перла виносить.Пірнайте частіше разом».

6. Вчіться рахувати свої справи на дивних машинах, що звуться лічильниками, вчіться рахувати на чудернацькій білій палиці з поділками і шматочками скла, опануйте їх таємниці, перед ними немає перешкод. Все , що дадуть вам у храмі науки, згодиться в бойовому житті.

7. Шануйте полководців, бо вони поганого не навчать. Пам’ятайте вислів великого Суворова: «Важко в навчанні,

127


легко в бою». Шануйте гетьмана свого Костюка Романа Степановича. Слухайтесь мудрого слова ради старійшин та вождів мудрих з кафедр землеробства та економіки .

8. При оглядинах вояцьких рядів бойових дружин, що звуться іноземним словом – атестація – бійтеся ворогів злих, що мічені арабськими знаками, не пускайте їх до пергаментів своїх і в збірники куреня вашого.

9. Прикрашайте землю квітами, добрими справами, працюйте разом, залишіть слід на Землі Київській, не уникайте спільних походів на поля битв з сільськогосподарськими культурами.

10. Та сильніше всього бережіть честь факультетського куреня, не посраміте сиві голови наші. Вчіться, співайте, танцюйте за двох – за себе і за нас, як ми це робили. Хай наша козацька хоругва факультету буде чистою як голубе українське небо. Славте курінь справами хорошими.

11. Не займайтесь коханням зараз. Хай почекає вишневий садочок, кохана чи коханий поки прийдете з бойового походу за науку. Хай тоді народяться у вас діти і ви їм повідаєте про заповіт наш. А якщо вже кохання буде палити вас несамовитим вогнем, то обручіться на останньому році перебування в курені. Бережіть кохання, бо ж знайте – роботу (поле битви) обирають, а кохання – обирає.

12. Не будьте спокійними. Спокій – то велике зло. Ми передаємо вам чорних котів як символ того, що вам шлях від цих котів до науки відкритий. Чотири довгих літа ми ловили цих ворогів по Києву, аж поки не переловили всіх, тепер вам сяє на дивній шкатулці, підвішений до дроту зелений колір, а що це означає, то ви вже знаєте. Отож, вперед, бойова дружина!

Оце вам заповідаємо ми.І далі 23 підписи.

128

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Дивно, але як першу, так і останню сторінки книги я написав у лікарні, на цей раз у Національному інституті сер

цевосудинної хірургії імені М. М. Амосова НАМН України. Зайнявши чергу до рентгенкабінету на п’ятому поверсі, я підвів очі і... завмер. Прямо переді мною на протилежній стіні висіла в ошатній рамці «Місячна ніч на Дніпрі» Архипа Куїнджі, про якого я вже писав вище. Неподалік була знаменита «Незнайомка» Івана Крамського.

Я забув про все і пішов по коридорах п’ятого поверху, де висіли репродукції картин художників: Рембрандта, російських Карла Брюллова, Іллі Левітана, Олексія Саврасова, Василя Полєнова, Іллі Шишкіна, Івана Айвазовського, Миколи Реріха, українських: Іллі Рєпіна, Олександра Мурашка, Сергія Васильківського, Федора Кричевського, Катерини Білокур, Марії Примаченко, Тетяни Яблонської, французьких імпресіоністів Едуарда Мане, Клода Моне, Поля Сезанна. Висів тут і «Чорний квадрат» Казіміра Малевича. Були представлені і репродукції знаменитих картин Пабло Пікассо, Марка Шагала, Сальвадора Далі, Міро Хуана та інших майстрів. Причому було представлено тільки по одній роботі кожного художника.

Ідея і підбір картин належить завідувачу відділенням, доктору медичних наук, професору, членукореспонденту НАН України, відомому хірургукардіологу Анатолію Вікторовичу Руденку. На моє запитання – «як йому прийшло це на думку?» він відповів: «Люди до нас звертаються, як правило, в дуже складних ситуаціях і з тяжкими думками. Щоб відволікти їх від них ми і створили цю галерею».

А я згадав свою юність, коли після навчання в Києві, де посправжньому полюбив образотворче (і не тільки) мистецтво, працював головним економістом колгоспу на Житомирщині, мені теж прийшла така ідея, але з іншою

129


метою. Я поїхав до Києва, придбав близько 50 великих репродукцій картин знаменитих художників, у стельмашні зробили рамки, я розвісив репродукції в сільському клубі, провів декілька екскурсій, щоб познайомити селян з картинами великих художників.

І тут виникла ідея зробити щось подібне для студентів нашого факультету. Запросив відвідати мене моїх колишніх студентів, декана Михайла Коцупатрого, аспірантів і докторантів, професора Сергія Дем’яненка, професора Олександра Єранкіна і доцента Олександра Садовника. Ми пройшли по вже знаменитому п’ятому поверху лікарні і вирішили зробити картинну галерею в наших аудиторіях. Зараз розглядаємо два варіанти: або кожну аудиторію присвятити художникам одного напряму (реалізм, імпресіонізм, примітивізм і т.п.), чи в кожній аудиторії дати роботи майстрів різних напрямів образотворчого мистецтва.

130

ЛІТЕРАТУРА

1. Авдєеєва І.М., Мельникова І.М. Інноваційні комунікативні технології в роботі куратора академгрупи. – К.: ВД «Професіонал», 2007.304 с.

2. Артеменко І.В., Нелеп В.М. Історія роду. – К.: 2009. – 128 с.3. Базовий план навчальновиховної роботи куратора ака

демічної групи. – К.: КНЕУ, 2011 р. 4. Березоворудський народний історикокраєзнавчий музей.

Путівник. – К.: Видавничий дім «КиєвоМогилянська академія».2008. – 48 с.

5. Блудова Т.В. Немає відліку у плинності часу. К.: КНЕУ, 2011.136 с.

6. Бондаренко С.Д., Левківський М. Крізь віки. Документальноісторичні нариси адміністративних одиниць Овруччини. – Коростень, МПП «Тріада», 2011. – 416 с.

7. Бондаренко С.Д. Нащадки воїнських родів (з історії околичної шляхти Овруччини). – Житомир, 2009. – 72 с.

8. Братута Е.Г. Поезія термодинаміки. – Х., НТУХПИ, 2000 р., 160 с.

9. Волошин І.Є, Вечірко Р.М., Пітяєва Т.С. Етика, естетика. – К.: КНЕУ, 2006.152 с.

10. Гончар Іван. Чарівна душа народу. – Наше життя, липень–серпнь 1989 р.

11. Жур Петро. Труди і дні Кобзаря. – К.: Дніпро, 2003, 518 с.12. Збірки літературних творів викладачів, студентів і спів

робітників КНЕУ: – Багатобарвне літо, 2001. – 400с. – Вітрила натхнення, 2006. – 538с. – Мереживо часу. К.: КНЕУ, 2011. – 472 с.13. Казиник М. Тайны гениев. – М.: изд. «Новый акрополь»,

2011.586 с.

131


14. КараВасильєва Т., Чечусова З. Декоративне мистецтво України ХХ століття. У пошуках великого стилю. – К. : Либідь, 2005, 280 с.

15. Катерина Білокур. Фотокнига. К.: Сполох, 2001. 127 с.16. Київський національний економічний університет імені

Вадима Гетьмана. Сторічний поступ, 19062006. К.: КНЕУ, 2006. – 272 с.

17. Культурологія. Интегративный курс (под. общ.ред.Волошина И.Е. – К.: КНЕУ, 2009.384 с.

18. Марія Примаченко. Українське наївне мистецтво. Мистецький альбом. К.: 2007, 344 с.

19. Нелеп В.М. Еволюція думок. – К.: 2009. – 96 с.20. Нелеп В.М. Планування на аграрному підприємстві. – К.:

КНЕУ, 2004. – 496 с.21. Нелеп В.М. Викладач і студент, економіка і мистецтво. /

В брошурі «Методичні матеріали, поради та рекомендації для виховної роботи кураторам академічних груп. – К.: КНЕУ, 2012, 14 с.

22. Палацовопарковий ансамбль садиби Закревських у с. Березова Рудка. – 42 с.

23. Палітра століть. Вибрані твори живопису з музеїв України. К.: Балтіядрук, 2006, 200 с.

24. Путівники по визначних місцях України, видво ГраніТ, 20072012 рр.:– 10 маршрутів вихідного дня навколо Києва;– 5 шляхів зі Львова;– 44 дерев’яні храми Львівщини;– 3 шляхи Закарпаттям;– 2 береги Збруча;– 12 маршрутів Київщиною;– 55 дерев’яних храмів Закарпаття;– 4 мандрівки Житомирщиною;– 14 маршрутів Вінничиною;– 29 зупинок від Хмельника до Хмельницького;

132


– 6 стежок до волинської шляхти;– 6 мандрівок Буковиною;– 9 променадів сенсаційним Львовом;– 55 польських замків і резиденцій в Україні;– 13 київських зустрічей з Городецьким.

25. Смирнова (Антонова) И.В. Домашний альбом. – К.: София, 2010, 128 с.

26. Україна – козацька держава. – К.: Вид. «ММ», 2004, 1215 с.

27. Український авангард 1910–1930 років. Альбом / Авт.упоряд. Д.О.Горбачов. – К.: Мистецтво, 1996. – 400 с.: іл.

28. Український живопис ХІХХХ ст., з колекції НХМУ, К.: Галерея, 2006, 270 с.

29. Український живопис ХХХХІ ст., з колекції НХМУ. К,: Галерея, 2006, 260 с.

30. Український модернізм 19101930: Альбом. – Хмельницький: Галерея, 2006.287 с.: іл..

31. СтепнякКравчинський С.М. Сочинения в двух томах. – М., Художественная література, 1987, т.1, 576 с.

32. Тутковський П.А. СловечанськоОвруцький кряж та узбережжя ріки Словечна. – К.: Фізикоматематичний відділ Всеукр. академії наук, 1923. Т.!. – Вип.1. – 71 с.

33. Устинов Питер. О себе любимом. Воспоминания. – М.: Захаров, 1999, 336 с.

34. Хорунжий М.Й. Поетичні збірки «Струни серця», «Мій стібок», «Свіча надії», «Корінь правди». – К. 20062012 рр.

35. Членова Л. Олександр Мурашко. Сторінки життя і творчості. Хм.: Галерея «Артанія Нова», 2005, 256 с.

36. Шедеври українського живопису. – К.: Мистецтво, 2008. – 608 с.

37. Шляхами поступу (1944–2009). До 65річчя заснування кафедри економіки агропромислових формувань. – К.: КНЕУ, 2009. – 142 с.

1. Н

елеп

Ганн

а Ко

ноні

вна

(пра

вору

ч).

Типо

ве п

оліс

ьке

вбра

ння.

Овр

уч,

1906

р.

2. Н

елеп

Пав

ло

Іван

ович

(п

ерш

ий р

яд,

прав

оруч

), Як

ів П

авло

вич

і Ода

рка

Йос

ипів

на

(дру

гий

ряд,

пр

авор

уч).

Запа

сний

пол

к,

Київ

, 191

5 р.

І. М

ИС

ТЕЦ

ТВ

О В

МО

ЄМ

У Р

ОД

У І

СІМ

’Ї

3. Артеменко Ірина Василівна і Нелеп Микола Якович. Овруч, 1940 р.

4. Нелеп Микола Якович і Камінчук Марія Артемівна в

«Наталці Полтавці» І.П.Котляревського на

сцені Покалівського клубу, 1949 р.

5. Внуки Дана і Марко Нелеп беруть перший урок гри на бандурі. Пирогово, 2007 р.

6. Два «заслужених» з одного села і роду: заслужений художник України Микола Климович і заслужений діяч науки і техніки України Віталій Нелеп. Виставка робіт М.Климовича на честь 150річчя Покалівської середньої школи, 2012 р.

7. Каравай на 70річний ювілей автора від фурсян: Микола і Наталія Фурсенки, Григорій і Варя Крикун, 2007 р.

8. Народні традиції живуть. Село Фурси,

2006 р. Варя Крикун зі своїми внуками

10. Архип Куїнджі «Березовий гай». 1879 р., Москва, Третьяковська картинна галерея

9. Тарас Шевченко «Катерина»,

1842 р. Національний музей Тараса

Шевченка, Київ

II. МОЇ МУЗИ

11. Владислав Малецький «Лелечий сейм», 1879 р. Краків. Галерея польського живопису і скульптури (Сукенніце)

12. Клод Моне «Маки», 1873 р.

13. Микола Пимоненко «Весілля в Київській губернії», 1891 р. Національний художній музей України, Київ

14. Олександр Мурашко

«Селянська родина», 1914 р.,

Національний художній музей

України, Київ

15. К

азим

ир М

алев

ич «

Голо

ва с

елян

ина.

С

ільс

ький

спас

», 1

928

р., Р

осій

ськи

й м

узей

, С

анкт

Пет

ербу

рг

16. Д

авид

Бур

люк

«Пор

трет

бат

ька»

, 191

0 р.

П

рива

тна

коле

кція

17. К

атер

ина

Біло

кур

«Кол

госп

не п

оле»

, 19

48 р

., М

узей

укр

аїнс

ьког

о на

родн

ого

деко

рати

вног

о ми

стец

тва,

Киї

в

18. М

арія

При

маче

нко

«Гор

охов

ий зв

ір»,

19

77 р

., М

узей

укр

аїнс

ьког

о на

родн

ого

деко

рати

вног

о ми

стец

тва,

Киї

в

19. Ілля Глазунов «В колгоспній коморі». Москва. Картинна галерея І.Глазунова

20. Костя і Сільві у Санлісі біля пам’ятника

Анні Ярославні – королеви Франції

21. Палац у Верхівні (Житомирщина), де були щасливі Евеліна Ганська та Оноре де Бальзак

22. Співробітники кафедри біля джерел Трипільської культури. Ржищів, 2008 р.

23. Нелеп В.М. і Дем’яненко А.П. біля української церкви Володимира Великого, Париж, бульвар СенЖермен, 1997 р.

24. Моя друга сім’я. Засідання кафедри

III. ВИКЛАДАЧ І СТУДЕНТ, ЕКОНОМІКА І МИСТЕЦТВО

25. Студенти на фоні «прапора України»

26. Улюблена аудиторія №71

27. Перше знайомство з Києвом. 1979 р.

28. Куратор Віталій Нелеп з академічною групою на весіллі Ольги Мітіної. Арабатська стрілка, 1981 р.

29. Викладачі кафедри – мандрівники. Остання гетьманська столиця Батурин

30. Біля пам’ятника жертв Батурина 1709 року

31. Палац Тарновських у Качанівці Ічнянського району на Чернігівщині

32. В одному з численних музеїв ПереяславХмельницького

Підписано до друку 25.01.2013 р. Формат 70х100 1/16.Папір офсетний 80 г/м2. Друк офсетний.

Умов.-друк. арк. 11,98. Наклад 200. Зам. 715.

Видавець: ФОП Москаленко О. М.Тел.: (+38-044) 228-23-13, web-сторінка: alpha-print.at.ua

Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців: Серія ДК №3304 видано Держкомтелерадіо України 28.10.2008 р.

Надруковано з готових діапозитивів в друкарні видавництва ФОП Москаленко О. М.

Documents

Економіка і мистецтво