Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції в м. Ніжині

1

Міністерство освіти і науки України

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя

(кафедра права та методики викладання ісорико-правознавчих дисциплін)

Чернігівський державний технологічний університет (юридичний факультет)

Чернігівський державний інститут економіки і управління (юридичний факультет)

Чернігівський юридичний колледж Державної пенітенціарної служби України

За підтримки школи «Інтелект»

ПРОТИПРАВНА ПОВЕДІНКА:

КРИТЕРІЇ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ЗАПОБІГАННЯ

Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції

(24 травня 2013 р.)

Ніжин – 2013

2

УДК 343(063)

ББК 67.308я43

П 78

Рекомендовано до друку Вченою радою Ніжинського державного університету

імені Миколи Гоголя (протокол № 8 від 11 квітня 2013 р.).

П 78 Протиправна поведінка: критерії, відповідальність, запобігання: матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції/ за заг.

ред. М.О.Ларченко. – Ніжин : ПП Лисенко, 2013. – 188 с.

Упорядник:

кандидат юридичних наук, доцент Ларченко Марина Олександрівна

УДК 343(063)

ББК 67.308я43

© НДУ ім. М.Гоголя

3

БАГЛАЙ І.П.

кандидат юридичних наук, суддя апеляційного суду

у кримінальних справах Чернігівської області

ПРОБЛЕМИ ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОЇ

БЕЗПЕКИ Й ПРАВОПОРЯДКУ У МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Динаміка соціально-політичних, правових, економічних та інших змін,

що відбулися в Україні з 1991р., обумовлює необхідність проведення

глибинного аналізу стану явищ і процесів, які мають місце в окремо взятій

галузі діяльності держави і суспільства. ДПтС України є специфічною

державною структурою, в якій сучасні реформи носять комплексний характер.

Їх результат залежить не тільки від волі держави, а й від суспільних інститутів.

Розв’язання проблема правових та організаційних засад запобігання

злочинам проти громадської безпеки та правопорядку в місцях позбавлення

волі є однією з основних завдань цих перетворень. Важливим завданням

правової науки, правотворчості та правоохоронної діяльності в контексті

визначеної проблеми є створення гарантій збалансованого співвідношення

інтересів людини і держави, зокрема, у сфері запобігання злочинам проти

громадської безпеки та правопорядку в місцях позбавлення волі як однією з

вузлових та складних ланок правовідносин у системі зв’язків ―держава –

злочинець‖.

Як зазначав Г.О. Радов: «…Вижити наодинці система не зможе.

Суспільство повинно розділити відповідальність за її майбутнє, воно повинно

знайти ресурси, щоб допомогти у реформуванні системи. Не розділивши із

суспільством відповідальності, не переклавши частини її на його плечі, ми

просто зламаємось під тиском обставин» [1]

Виходячи з цього зазначена проблема є досить актуальною. Важливість

розгляду її полягає ще й в тому, що на будь-якому етапі функціонування

системи правового та організаційного забезпечення охорони громадської

безпеки та правопорядку у місцях позбавлення необхідно знати стан і тенденції

4

її розвитку, перспективи, шляхи та методи реалізації нормативно-визначених

цілей і завдань.

Як відомо, на рубежі 1989-1990 років назріла об’єктивна необхідність

перегляду виправно-трудової політики СРСР та союзних республік, підставою

якої стали кризові явища в місцях позбавлення волі, загострення оперативної

обстановки, яке супроводжувалося зростанням злочинності, захватами

заложників, груповими непокорами засуджених адміністрації. Все це свідчило

про те, що у сфері відбування кримінальних покарань, в загалі та у її

структурної складової - охороні громадської безпеки та правопорядку в місцях

позбавлення волі, зокрема, необхідні докорінні зміни. Старі, традиційні методи

управління та охорони громадської безпеки в місцях позбавлення волі, які

базувалися на підтриманні жорсткого режиму відбування покарань, все менше

сприяли затвердженню законності та правопорядку в установах.

Отже, з моменту набуття Україною незалежності розв’язання проблеми

запобігання злочинам проти громадської безпеки та правопорядку взагалі та в

місцях позбавлення волі, зокрема, стала однією з найважливіших державних

завдань, від успішного вирішення якого суттєво залежать усі питання розвитку

суспільства. Це завдання має здійснюватися на науковій основі, мати своє

методологічне підґрунтя.

Водночас у науковій літературі й досі бракує розгорнутих теоретичних

досліджень, присвячених проблемі правових та організаційних засад

запобігання злочинам проти громадської безпеки й правопорядку в місцях

позбавлення волі, а уявлення про цей важливий напрямок реалізації вітчизняної

кримінально-виконавчої політики зводиться здебільшого до розгляду окремих

правових процедур, що регламентують порядок й умови виконання та

відбування кримінальних покарань.

Вченими пенітенціарістами доведено, що охорона громадської безпеки та

правопорядку у місцях позбавлення волі є однією з важливих складових

кримінально-виконавчої політики. В основі зазначеного напрямку державної

політики є усвідомлення цілей покарання. Від їх розуміння на рівні

5

правотворчості, нормативно-правового регулювання, праворозуміння та

правозастосування у конкретній країні, в певну історичну добу, залежало

розв’язання проблеми визначення правових та організаційних засад


позбавлення волі.

Як свідчить історичний досвід процес суспільного визнання цілей

покарання завжди відбувався на тлі культурно-історичних умов певного

суспільства, залежно від місця і ролі інтересів загалу, суспільних та

особистісних цінностей.

Безсумнівно, що для повного і всебічного розуміння логіки та механізму

реалізації сучасної кримінально-виконавчої політики України у сфері


позбавлення волі важливо знати її історичні похідні. В силу історичних

обставин дослідження у зазначеній галузі, практика діяльності виправних

установ та інших місць позбавлення волі розташованих на території України

довгий час вивчалися у межах Російської імперії та Радянського Союзу.

Тому аналіз проблеми запобігання злочинам проти громадської безпеки й

правопорядку в місцях позбавлення волі доцільно почати з узагальнення її

стану розв’язання у процесі створення нормативних основ функціонування

пенітенціарної сфери Російської імперії. Як зазначає О.О. Іванов,

кардинальний крок у цьому напрямку був пов'язаний з прийняттям Статуту про

сильних 1822 р. та Загального положення про посади наглядача I823 р. [2]

Вперше цю проблему почали певним чином висвітлювати дореволюційні

дослідники М.М. Галкін-Враской (перший начальник Головного тюремного

управління дійсний таємний радник М.М. Галкін-Враской ) [3], П.О. Кашкаров

(директор Санкт ─ Петербурзького комітету Товариства піклувального про

тюрми) [4], С.П. Мокринський [5], О.О. Паcсек [6].

Саме ці часи, на наш погляд, є точкою з вітки треба починати аналіз

існуючої літератури із за зазначеної проблеми. Правові та організаційні засади

запобігання злочинам проти громадської безпеки та правопорядку в місцях

6

позбавлення волі певною мірою вивчалися в дореволюційній (в контексті

дослідження тюремної справи), радянській (в контексті характеристики цілей та

змісту виправно-трудової політики) і пострадянській літературі(в контексті

визначення цілей сучасної науково обґрунтованої кримінально-виконавчої

політики та реформування державної пенітенціарної служби).

Література:

1. Радов Г. Персонал и взаимодействие тюрьмы и общества / Г. Радов //

Тюрьма и общество: материалы семинара для персонала учреждений по

исполнению наказаний Донецкой области. – Донецк: Донецкий Мемориал,

2000. – С. 14–28., с. 28].

2. Иванов, Алексей Алексеевич. Индивидуализация исполнения

наказания в России. Теория, история и практика: монография / A.A. Иванов. —

М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2010. - 239 с, с 59].

3. Галкин-Враской М.Н. Материалы к изучению тюремного вопроса. ─

Спб.: Юристъ, 1868.─ 312 с.

4. Кашкаров П.А. Общая разработка вопроса о необходимости коренного

тюремного преобразования в России. ─ Спб.: Юристъ, 1883. ─ 145 с.

5. Мокринский С. П. Наказание, его цели и предположения. ─ М.: Изд-во

Моск. университета, 1902. ─ 456 с.

6. Пассек А.А. Проект о преобразовании тюрем. Спб.: Юристъ, 1867.─

368 с.

БАРАНОВА Н.М.

кандидат філософських наук, доцент


ВЗАЄМОДІЯ МОРАЛІ ТА ПРАВА В РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНОГО

ЖИТТЯ

Упродовж всієї історії людської цивілізації більшість людей прагнули до

добра і творення, оскільки вони інтуїтивно відчували правильність цього шляху

в житті. В той же час у всі часи були тирани і злочинці, які прагнули до влади,

тоталітаризму і війн, в результаті яких можна було захопити чужі багатства і

7

отримати ще більше влади. Однак, незважаючи на всі перешкоди, моральні

цінності завжди сприймалися як головний фактор у визначенні людиною свого

місця в суспільстві.

Проблеми моралі в організації і регулюванні суспільного життя, у

встановленні порядку і характеру взаємовідносин людей завжди мали велике

значення в будь-якій державі. Впродовж багатьох століть юристи зверталися до

моральних основ діяльності органів правопорядку, намагаючись із цих позицій

підійти до вирішення проблеми справедливості та об’єктивності

у розслідуванні злочинів. А.Ф. Коні, наголошуючи на важливості етичних

питань судочинства, писав, що можна наполегливо прагнути, щоб у виконання

форм і обрядів, якими супроводжується здійснення правосуддя, вносився смак,

почуття міри і такту, тому що суд є не лише судилище, а й школа [1, 50].

Однією з вагомих сфер дії закону і права є функція запобігання можливих

протиправних дій. Закон вступає в дію там і тоді, де і коли моральна регуляція

виявляється малоефективною. Закон своїм авторитетом, який базується на силі

допомагає моралі утримати людину в певних межах, не поширюючи на неї

свою дію. Іншими словами, законодавство і право виконують не лише

каральну, але і виховну функцію. При цьому вони беруть участь у запобіганні

протиправних дій, коригують вчинки на відповідність їх межам прийнятого в

суспільних стосунках. Наявність у законодавстві «запобіжної»,

«попереджувальної» функції є яскравим виявом його моральної спрямованості.

Остання простежується не лише щодо захисту об’єкта від можливих

протиправних дій. У цьому випадку вона зрозуміла сама собою. Дієвість закону

тут виражена в захисті прав людини від зазіхання на неї з боку інших. Людина

здобуває психічний комфорт, відчуття захищеності, коли закон чітко і

послідовно стоїть на захисті її життя, майна, гідності тощо [2, 428-429].

Головною особливістю сучасності є абсолютизація поняття ―свобода‖.

Саме вона стає головним критерієм вибору шляху розвитку для людини.

Конституційні права, закріплені законом, стали для багатьох людей головним

фактором при здійсненні тих чи інших діянь, і це, на жаль, є не дуже гарним

8

показником. Якщо раніше моральні цінності чітко визначали поняття добра і

зла, то сьогодні такі відмінності практично не робляться, оскільки немає більше

чіткого розуміння цих значень. Злом вважається порушення певного закону та

вчинення протиправної дії, що порушує свободу іншої людини. Якщо ж

законом якусь дію не заборонено, то вона автоматично стає дозволеною і

правильною.

Свобода стала головним чинником у розвитку сучасної людини, який

сьогодні у вчинках і діях керується не поняттями ―морально чи аморально‖, а

―законно чи не законно‖.

Відмінність права та моралі є підґрунтям їх взаємодії. Вони слугують

одній меті – погодженню інтересів особистості та суспільства, забезпеченню та

підтримці правопорядку. Реалізація правових норм, їх виконання багато в чому

обумовлюється тим, наскільки вони відповідають нормам моралі. Щоб правові

норми діяли ефективно, вони, по крайній мірі, не повинні суперечити

моральним цінностям суспільства. В деяких випадках право сприяє

позбавленню суспільства від застарілих моральних норм. Наприклад, саме

завдяки праву відбувався процес подолання кровної помсти — одного з

постулатів моралі минулих часів. Одночасно ряд правових норм (зокрема, карні

норми) безпосередньо закріплюють в законі моральні норми, посилюючи їх

юридичними санкціями.

Мораль є однією з систем правил поведінки, які виникають стихійно і

наділені ідейним змістом. Людина механічно повторює не лише те, що

виконували її предки, але робить вибір: вона повинна чинити так, як того

вимагає мораль. Чим керується людина, обґрунтовуючи свій вибір? Совістю,

яка породжує почуття обов’язку. Смисл морального обов’язку полягає в тому,

що одна людина впізнає себе в іншій, співчуває іншому.

Мораль являє собою систему принципів глибоко особистісного

відношення людини до світу з точки зору належного. Вона, перш за все, —

життєвий орієнтир, в якому виражається прагнення людини до

самодосконалості. Основна функція моралі — утвердження людського в

9

людині. Совість, обов’язок, почуття відповідальності, які властиві моралі, є

чужими для світу природи, вони є проявами іншої природи – людської

культури.

Саме по мірі культурологічного розвитку суспільства в людей поступово

починають формуватися індивідуальні потреби та інтереси (економічні,

політичні, соціальні тощо). У зв’язку з захистом окремої людини та її

особистих інтересів з’явилася ще одна система правил поведінки – право.

Характеризуючи специфіку права і його соціальних функцій, Л.С. Явич

підкреслював, що право не може бути очищене від моралі, відокремлене та

відділене від впливу її норм. Цинічно нехтуючи загальнолюдські категорії

справедливості, правди і неправди, добра і зла, законодавці і судді не можуть

боротися зі злочинами, виправляти долі людей, зміцнювати престиж права і

правосуддя [3, 71]. Чимало норм кримінально-процесуального законодавства,

визначаючи правові гарантії охорони моральних цінностей особистості, чітко

визначають поведінку слідчого, прокурора, судді (наприклад, заборонено

домагатися показань обвинувачуваного й інших осіб, які беруть участь у справі,

через насильство, погрози та інші незаконні дії). Однак законом заборонені

лише ті дії або способи їхнього здійснення, що явно і за будь-яких умов

суперечать моралі.

Право і мораль, перебуваючи у тісному взаємозв’язку, виконують

властивими їм засобами функції соціальної регуляції, контролю, оцінки,

виховання. Захищаючи одні і ті ж соціальні цінності, правові і моральні норми

можуть або дублювати одне одного, підвищуючи надійність захисту, або

доповнювати одне одного, усуваючи проблеми нормативного регулювання. В

галузі кримінального судочинства цей зв’язок права і моралі надзвичайно

плідний. Глибокий моральний зміст процесуально-правових норм підсилює

їхній авторитет, а отже і регулюючий вплив. Процесуальні гарантії

підкріплюються гарантіями морального порядку, що можна простежити на

багатьох прикладах. Так, вимога об'єктивності, повноти і всебічності

дослідження обставин справи виступає процесуальним принципом. Його

10

порушення може стати підставою для скасування рішення у справі,

повернення справи на додаткове розслідування. Проте об’єктивність є і

моральною вимогою, що пред’являється до будь-якої людини, у тому числі й до

осіб, які проводять розслідування. Цей принцип — невід’ємна вимога до їхньої

професійної придатності.

Таким чином, мораль виступає додатковою гарантією чіткого, точного і

неухильного виконання правових норм. Практично всі правові принципи

кримінально-процесуального законодавства засновані на моральних нормах.

Вимоги моралі не можуть виправдовувати протиправної поведінки, як і право

не підтримує аморальних вчинків; моральний і правовий критерії оцінки

вчинків, незважаючи на їхні істотні відмінності, містять єдині орієнтири

поведінки людей.

Єдність норм права и норм моралі ґрунтується на спільності соціально-

економічних інтересів, культури суспільства, відданості людей ідеалам

свободи та справедливості.


1. Кони А.Ф. Hравственные начала уголовного процесса. Соч. в 8 т. М.,

1996. Т. 4.- 495 с.

3. Мовчан В.С. Історія і теорія етики. – Дрогобич: Коло, 2003. – 512 с.

2. Явич Л.С. Общая теория права. М., 1986.- 348 с.

БОГАТИРЬОВ І.Г.

доктор юридичних наук, професор,

головний науковий співробітник науково-дослідного центру

Інститут кримінально-виконавчої служби

ПОГЛЯДИ РОСІЙСЬКИХ ВЧЕНИХ НА ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ

ПРОТИ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ ТА ПРАВОПОРЯДКУ В МІСЦЯХ

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Розробці теоретичних основ визначення мети і змісту поняття

виправлення ув'язнених, від яких залежав характер правових та організаційних

засад запобігання злочинам проти громадської безпеки та правопорядку в

11

місцях позбавлення волі, приділялось значне місце в роботах російського і

радянського вченого-юриста професора С.В. Познишева який зазначав, що

тюрма старого часу не переслідувала виправних цілей. Вона мала бути

достатнім засобом залякування інших з метою профілактики правопорушень.

[1,с. 255].

Водночас, у місцях ув’язнення діяли неформальні заходи з боку самих

арештантів, які нерідко досить ефективно сприяли як формуванню злочинного

середовища, так і особистості ув'язненого, яка відповідала його вимогам. Ці

заходи ґрунтувалися на кулачному праві, жорсткій і чіткій ієрархії в

злочинному світі. Інколи цей гніт набував такі жорстокі форми, що не йшов ні в

яке порівняння з свавіллям адміністрації і тяжкими умовами відбування

покарання, які передбачалися нормативними актами.

Уявляється, що Познишев С.В. був прихильником іншої точки зору і

вважав, що постановка питання про досягнення мети виправлення ув'язнених в

умовах тюрми реальна. На думку вченого, якщо виправлення людини взагалі

можливе, то воно можливе і у тюрмі. У свої працях він використовував поняття

«засоби виправлення арештантів», як основи охорони громадської безпеки та

правопорядку у місцях позбавлення волі. До них він відносить: тюремне

виховання, тюремну освіту, арештантську працю, тюремну дисципліну.

Відомий дореволюційний російський фахівець у галузі кримінального

права професор М.С. Таганцев стверджував, що ізолюючи злочинця від

суспільства на певний строк, тюрма вже тим самим забезпечує охорону

суспільства від цієї особи. На його думкою, «тюрма може привчити арештанта

до порядку, до належного розподілу свого часу, до фізичної та моральної

чистоплотності. Тюрма може привчити та привчати людину до праці».

Обґрунтувавши переваги тюремного ув’язнення в системі заходів

кримінального покарання, М.С. Таганцев, в той же час, визнавав нереальність

досягнення в умовах тюрми мети етичного виправлення ув'язненого. Тому

надавалася перевага каральним засобам запобігання злочинам проти

громадської безпеки та правопорядку в місцях позбавлення волі [2,с. 948].

12

До такого ж висновку прийшов і відомий російський дореволюційний

тюрьмознавець С.П. Мокринський, який, зокрема, стверджував, що тюрмі не

під силу завдання етичного виправлення дорослого злочинця. На його думку,

кримінальна репресія у відношенні до дорослого злочинця повинна

переслідувати три основні цілі: одну загальну і постійну ─ психологічного

примусу і дві соціальні, постійні ─ соціального пристосування та механічного

знешкодження [3, с. 122].

Отже, в російській пенітенціарній науці, на думку І.Я. Фойницького, на

той час утворюються два основні теоретичні напрямки, що визначали головну

мету та зміст покарання, які виявлялись в абсолютних і відносних теоріях.

Абсолютні теорії передбачають в покаранні самоціль, і їх не цікавлять кінцеві

результати застосування покарання. Відносні теорії в обов'язковому порядку

вимагають досягнення за допомогою покарання певної мети. Якщо таких цілей

досягти неможливо, то покарання не має право на існування.

Мета покарання, за твердженням І.Я. Фойницького, повинна була

полягати в тому, щоб утримати злочинця від подальших протиправних діянь.

Така мета, за його думкою, повинна була досягатись як загрозою покарання, так

і самим виконанням покарання. До відносних теорій належать: а) теорія

залякування; б) теорія загального застереження; в) теорія психічного примусу;

г) теорія спеціального примусу; д) теорія виправлення [4, с. 54].

Серйозну увагу І.Я. Фойницький надавав розробці засобів запобігання

злочинам проти громадської безпеки та правопорядку в місцях позбавлення

волі, які б сприяли виправленню ув'язнених. Він дійшов висновку, що

основними заходами тюремної діяльності повинні бути тюремна робота,

тюремна освіта, тюремна дисципліна, тюремне виховання, тюремна гігієна і

тюремна архітектура. Застосування цих заходів, у свою чергу, передбачало

реорганізацію системи тюремного управління, створення абсолютно нових

організаційно-управлінських структур.

13


1. Познышев С. В. Очерки тюрьмоведения. ─ М.: Изд-во Моск.

Университета, 1915. с. 255.

2. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. ─ У 2-х т. ─Т. 2. ─ Спб.:

Юристъ, 1902.─ 1235 с. , с. 948].

3. Мокринский С. П. Наказание, его цели и предположения. ─ М.: Изд-во

Моск. университета, 1902. ─ 456 с., с. 122,142].

4. Фойницкий И. Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. ─

Спб.: Юристъ, 1889. ─ 498 с, с. 54].

БОГАТИРЬОВА О.І.

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального,

кримінально-виконавчого права та кримінології навчально-наукового інституту

права та масових комунікацій

Харківський національний університет внутрішніх справ

РЕФОРМУВАННЯ ІНСИТИТУТУ ЗВІЛЬНЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ВІД

ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ЯК ЗАСІБ ПРОБАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Реформа кримінального законодавства, як і реалізація діючих

кримінально-правових норм, передбачає найширше використання досягнень

правової науки, усвідомлення і врахування соціальних реальностей, аналіз

позитивного і негативного досвіду кримінально-правової практики. За таких

умов, серед багатьох теоретичних і практичних завдань, які потребують

розв’язання, своєю актуальністю і новизною виділяється розробка правових і

організаційних засад умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Розвиток держави та суспільства веде до змін у законодавстві відповідно

до пріоритетів, притаманних певному історичному періоду. За час свого

існування основні положення звільнення засуджених від відбування покарання

зазнали суттєвих змін. Тому, погляд у минуле, дозволяє більш глибоко і

ретельно побачити існуючі сьогодні проблеми виконання Державною

пенітенціарною службою України процедури звільнення засуджених від

14

відбування покарання. Крім цього, далеке минуле іноді висвітлює новими

фарбами те, що бачиться потім однопланово і в одній площині 1, с. 3.

Кримінальний кодекс УРСР було прийнято у 1922 році, відповідно до

нього, умовно-достроковому звільненню підлягали засуджені, які стали на

шлях виправлення, але не раніше відбуття ними половини строку покарання 2.

Таким чином за радянських часів було вперше законодавчо визначено ступінь

виправлення засудженого як матеріальну підставу звільнення засудженого від

відбування покарання. До цього, при визначенні можливості звільнення

враховувалась єдина вимога – факт відбуття засудженим певної частини строку

покарання.

З прийняттям у 1924 році «Основних начал кримінального законодавства

Союзу РСР і союзних республік». У процедуру звільнення засуджених від

відбування покарання було внесено певні корективи 3. Зокрема, стаття 38

Основних начал встановлювала, що до осіб, які засуджені до заходів

соціального захисту (покарання на той період часу мало назву – заходи

соціального захисту) та виявляють виправлення, може бути застосовано

умовно-дострокове звільнення від подальшого відбуття встановленого судом

заходу соціального захисту. Якщо раніше підставою скасування умовно-

дострокового звільнення був факт вчинення протягом невідбутої частини

покарання тотожного або однорідного злочину. Відтепер підставою скасування

цього виду звільнення ставало не вчинення нового, не менш тяжкого злочину.

Однак сам закон не розкривав термін «не менш тяжкий злочин», а також

не передбачав формальної підстави умовно-дострокового звільнення

(обов'язкової для відбування частини покарання). В Україні ця частина

дорівнювала одній третині строку покарання, призначеного судом та була

введена пізніше. Реорганізація місць позбавлення волі в 1929 році призвела до

створення виправно-трудових таборів, як місць відбування покарання нового

типу. Положення про виправно-трудові табори, затверджене Постановою РНК

СРСР від 7 квітня 1930 року, вперше ввело обмеження при застосуванні

умовно-дострокового звільнення 4.

15

У подальшому реформуванні законодавства радянських часів можна

простежити тенденцію поступового звуження, пригноблювання практики

застосування звільнення засудженого від відбування покарання. Наслідком

такої політики стала повна ліквідація цього інституту наказом НКВС СРСР від

15 червня 1939 року «Про відміну практики зарахування робочих днів та

умовно-дострокового звільнення».

Цей захід мав негативні наслідки при досягненні цілей покарання,

послабив прагнення засуджених до виправлення, призвів до масових хвиль

протесту. У свій час, І.Д. Перлов зазначав, що скасування цього інституту

призвело до суттєвого обмеження прав засуджених, позбавило їх стимулу до

більш скорого виправлення, а також призвело до труднощів виправлення

засуджених 5, с. 100.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 року «Про

порядок дострокового звільнення від покарання засуджених за злочини,

вчинені у віці до 18 років» вперше було законодавчо врегульовано питання про

порядок дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх

засуджених. Встановлено, що особи, які довели своє виправлення зразковою

поведінкою та сумлінним ставленням до праці та навчання, можуть бути

достроково звільненні після відбуття ними не менш однієї третини

встановленого судом строку позбавлення волі.

Подальші зміни інститут звільнення засуджених від відбування

покарання зазнав у 1959 році з прийняттям Основ кримінального законодавства

СРСР. Тому нова редакція Кримінального кодексу УРСР 1977 року послабила

обмеження та значно зменшила коло осіб, до яких звільнення від відбування

покарання не застосовувалось, натомість встановило правило для такої

категорії засуджених, відповідно до якого, обов’язкова для реального

відбування частина покарання дорівнювала трьом четвертим призначеного

судом строку покарання 7.

Подальші зміни до умов, на яких можливо надання звільнення було

внесено у 1983 році. Законодавець закріпив норму, відповідно до якої при

16

застосовані цього виду звільнення до засудженого висувається нову вимогу –

не вчиняти під час невідбутої частини покарання нового злочину 8. Тобто

законодавець відмовився від термінів «однорідний злочин», «не менш тяжкий

злочин».

Останнє реформування інституту звільнення відбулось із прийняттям

Кримінального кодексу України у 2001 році 9. Закон скасував будь-які

обмеження при застосуванні цього виду звільнення, відокремив його від

інституту заміни невідбутої частини покарання більш м’яким видом, що

свідчить про реалізацію принципів гуманізму та диференціації кримінальної

відповідальності у законодавстві. Вищевикладене дозволяє зробити висновок,

що звільнення засуджених від відбування покарання за певних підстав - це

прояв довіри до них з боку держави, надання їм певної пільги у виді звільнення

від покарання раніше визначеного строку, а тому вони зобов’язані, не тільки не

вчиняти новий злочин, але й дотримувати всіх умов визначених судом при їх

звільненні.


1. Скригонюк М.І. Виникнення і розвиток умовно-дострокового

звільнення в Україні і питання соціальної адаптації звільнених / М.І.

Скригонюк. Черкаси: Право, 1993. 36 с.

2. Сергеевский Н.Д. Русское уголовное право: Пособие к лекциям. Часть

общая / Н.Д. Сергеевский. Петроград: тип. Стасюлевича, 1911. 397 с.

3. Журова І. І. Правовий механізм звільнення від відбування покарання з

випробуванням / І.І. Журова // Науковий вісник Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ: Збірник наукових праць. – 2011. №3 (55). – С.

214-220.

4. Декрет Совета народных комиссаров УССР от 12 ноября 1921 года

«Про лишение свободы, условно-досрочное освобождение и условное

осуждение» // Собрание узаконений УССР. 1921. №23. Ст. 680.

17

5. Перлов И.Д. Исполнение приговора в советском уголовном процессе:

Учебное пособие / И.Д. Перлов. М.: Юрид. лит., 1963. – 227 с.

6. Книженко О.О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

за кримінальним правом України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / О.О.

Книженко. Харків, 2004. 180 с.

7. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального

кодексу України» // Відомості Верховної Ради. 1977. № 14. Ст. 128.

8. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального

кодексу України» // Відомості Верховної Ради. 1983. № 4. Ст. 50.

9. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України .

2001. № 25-26. Ст.131.

БОЖОК Н.В. студентка історико-юридичного факультету


Науковий керівник: Ларченко М.О., кандидат юридичних наук, доцент

ДО ПИТАННЯ ПРО КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ТА СВОБОД

ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Права і свободи – це обсяг і межі тих благ, які держава зобов'язалася

гарантувати особі й суспільству. Саме тому чітке їх визначення, юридичне

закріплення і створення умов для реалізації та захисту має визначати зміст і

спрямованість діяльності держави. Право – це визначена законом міра

можливої поведінки особи. Оскільки здійснювати чи не здійснювати своє

право залежить від волі особи, то права іноді називають суб’єктивними

правами особи. Свобода - це також суб’єктивне право особи, яке являє собою

способи (форми) її можливої поведінки. При характеристиці прав і свобод, як

правило, використовується метод класифікації, а тому, насамперед, за

значенням права і свободи поділяються на основні (конституційні) та інші,

тобто ті, що передбачені в поточних законах. Основними ці права, свободи і

обов’язки називають тому, що вони визначають найважливіші відносини між

18

особою і державою, а оскільки вони закріплені в Конституції, то саме тому й

називаються - конституційними. Їх конституційне закріплення є способом

визначення гуманістичних ідеалів суспільства, обмеження влади і захисту

людини від її свавілля, а тому їх здійснення - мета, до якої прагне людство.

Конституція закріплює лише перелік цих прав, іноді частково розкриває їх

зміст та визначає принципи їх реалізації та захисту, тому, як правило,

приймаються відповідні закони і підзаконні акти, які деталізують їх зміст,

визначають практичні механізми їх реалізації та захисту.

Гарантії конституційних прав і свобод - це ті умови, засоби і заходи, за

допомогою яких суспільство і держава забезпечують ці права і свободи. Якщо

за своєю сутністю права і свободи являють собою обсяг і межі тих благ, які

держава зобов’язалася гарантувати особі й суспільству, то саме держава і

повинна бути основним гарантом їх забезпечення. Саме тому згідно з

Конституцією України: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають

зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною

за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є

головним обов’язком держави. Але якщо окремі з цих прав достатньо

проголосити, наприклад право на свободу думки, то інші - наприклад соціальні,

потребують подвійного юридичного механізму їх забезпечення. Тобто такі

права необхідно не тільки декларувати, а й визначати конкретні механізми їх

реалізації. З цією метою держава створює систему гарантій прав і свобод, тобто

систему засобів, за допомогою яких вони забезпечуються.

Розрізняють економічні, ідеологічні, політичні, правові (юридичні),

організаційні і міжнародні гарантії прав і свобод. Економічними гарантіями

прав і свобод є економічна система суспільства, яка забезпечує певний рівень

добробуту як суспільства в цілому, так і кожної людини зокрема і яка, таким

чином, є передумовою забезпечення будь-яких прав і свобод.

Ідеологічні гарантії - це система поглядів, ціннісних орієнтирів і

традицій, які склалися в суспільстві та визначають його становлення до прав і

19

свобод як соціальних цінностей, а отже, передбачають їх визнання, охорону

тощо.

Політичними гарантіями прав і свобод є діяльність держави та інших

політичних сил, які визнають ці права і сприяють їх юридичному закріпленню,

реалізації і захисту.

Правовими гарантіями прав і свобод є їх юридичне закріплення, чітке

визначення змісту та механізмів їх реалізації і захисту. Це, зокрема, право на

судовий захист, право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, право

на правову допомогу та неприпустимість обмеження прав і свобод.

Організаційними гарантіями прав і свобод є діяльність державних органів

і громадських організацій, спрямована на їх визнання, правове закріплення,

реалізацію і захист. Зокрема, згідно з Конституцією України організаційними

(організаційно - політичними) гарантіями прав і свобод є: 1) Українська

держава в цілому, оскільки права і свободи людини та їх гарантії визначають

зміст і спрямованість її діяльності. Утвердження і забезпечення прав і свобод

людини є головним обов’язком держави. (ст.3 Конституції України); 2)

Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи та

гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина (п.1 ст.92

Конституції України); 3) Президент України, який є гарантом додержання

Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. (ст.102 Конституції

України); 4) Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи

виконавчої влади, які забезпечують додержання прав і свобод (п.2 ст.116

Конституції України); 5) місцеві державні адміністрації, які на відповідній

території забезпечують додержання прав і свобод (п.2 ст.119 Конституції

України); 6) суди, які захищають права і свободи. (ст.55 Конституції України);

7) Уповноважений Верховної Ради з прав людини, до якого кожен має право

звертатися за захистом своїх прав і свобод. (ст. 55 Конституції України); 8)

прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадянина в суді у

випадках, визначених законом, а також нагляд за додержанням прав і свобод

людини і громадянина (п.2 та 5 ст. 121 Конституції України); 9) адвокатура,

20

яка діє для забезпечення прав на захист від обвинувачення та надання

правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах

(ст.59 Конституції України); 10) політичні партії і громадські організації, які

сприяють здійсненню та захищають права і свободи громадян, що

об’єднуються у них (ст.36 Конституції України); 11) органи місцевого

самоврядування, які на відповідній території сприяють реалізації та захисту

прав громадян (ст.143 Конституції України); 12) міжнародні судові установи та

відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є

Україна та до яких за захистом своїх прав і свобод має право звертатися кожен

після використання всіх національних засобів правового захисту (ч.3 ст.55

Конституції України).

Міжнародними гарантіями прав і свобод є їх міжнародне визнання як

загальнолюдських цінностей, закріплення їх у міжнародно-правових

документах та діяльність міжнародних організацій, спрямована на здійснення

контролю за їх дотриманням та сприяння їх реалізації і захисту. Щодо

конкретних способів та механізмів захисту прав і свобод, то згідно з

Конституцією України кожен має право будь-якими не забороненим законом

засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних

посягань, що передбачає як право особи звертатися за захистом своїх прав до

будь-яких уповноважених органів і посадових осіб, так і право на самозахист.

Насамперед права і свободи захищаються судом. Так, згідно зі ст. 55

Конституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді

рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, посадових і службових осіб». А оскільки норми Конституції є

нормами прямої дії, то звернення до суду для захисту конституційних прав і

свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Основного Закону

гарантується.

Згідно зі ст. 102 Конституції України гарантом додержання Конституції,

прав і свобод людини і громадянина є Президент України. Крім того, кожен має

21

право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради

України з прав людини.

Захисту прав і свобод сприяють і такі громадські організації, як

адвокатура, політичні партії, профспілки тощо. А після використання всіх

національних засобів захисту кожен має право звертатися за захистом своїх

прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи органів

міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Зокрема,

міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод передбачає: всесвітні і

регіональні міжурядові структури, неурядові організації, принципи політики у

сфері прав людини, сформульовані на всесвітніх і регіональних форумах,

контроль за дотриманням загальновизнаних принципів і норм у сфері прав

людини, застосування примусових, передусім правовідновлюючих заходів за

порушення прав, можливість громадян звертатися у міжнародні органи у

випадку порушення їх прав і свобод, якщо національні засоби їх захисту

вичерпані, процедури і правила розгляду таких звернень і скарг, процедури

заходів впливу до держав - порушників тощо.

Центральне місце серед всесвітніх міжурядових організацій з захисту

прав людини займає Організація Об'єднаних Націй, згідно ст. 1 Статуту якої

здійснення міжнародної співпраці у заохоченні та розвитку поваги до прав і

свобод людини є одним із основних її завдань.

Головними органами ООН, що займаються проблемами захисту прав

людини, є: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна рада,

Міжнародний Суд (м. Гаага), Секретаріат, Центр з прав людини. Існують і

спеціалізовані установи ООН, які, крім іншого виконують і правозахисні

функції, зокрема: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і

культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ),

Міжнародна Організація праці (МОП), Дитячий фонд (ЮНІСЕФ).

Серед європейських міжурядових організацій з захисту прав людини

провідне місце посідає Рада Європи, яка включає Європейський суд з прав

людини (м. Страсбург) і Комітет Міністрів, який складається з міністрів

22

закордонних справ держав членів Рад Європи та Організація з безпеки і

співробітництва в Європі (ОБСЄ).

У кожному з таких органів застосовується своя процедура подання та

розгляду скарг, які умовно поділяють на петиції та інформаційні. Петиційні

скарги містять вимогу захистити порушене право. Такі скарги можуть

розглядати міжнародні судові або квазісудові органи. Інформаційні петиції є не

скаргами, а повідомленнями. Така петиція, хоча й може бути пов’язана з

вимогою про захист порушеного права, але орган до якого її направлено, як

правило, не має повноважень розглядати такі повідомлення як скарги і

виносити за ними обов’язкові для держав рішення. Органами, які розглядають

такі повідомлення, є комітети та комісії з моніторингу за дотриманням

міжнародних договорів про права людини.

Крім зазначених форм звернень до міжнародних органів із захисту прав

людини, можливі і інші способи їх інформування про дотримання прав людини

в державі. Це, наприклад, доповідні неурядові організації які подаються в

міжнародні органи незалежно від офіційних доповідей своєї країни з цих

питань. Ці способи спрямовані на моніторинг національного законодавства,

підготовку експертно-аналітичних довідок про його відповідність міжнародним

договорам тощо.

ВАКУЛКО І.О.

студентка історико-юридичного факультету



ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В

УКРАЇНІ

Мета статті полягає у визначенні головних концептуальних засад

запобігання і протидії корупції в Україні. В дослідженні актуальності проблем

корупції та пропозиції щодо їх вирішення.

Проблема корупції є досить актуальною і нині потребує першочергового

вирішення. На сьогодні кожен пересічний громадян мав змогу зіштовхнутись із

23

прикладами корупції, навіть інколи не до кінця розуміючи всю загрозу цього

протидіяння. Ми маємо досить молоду країну, і дуже важливим є те, щоби вона

стала на правильний шлях розвитку, на шлях справжньої соціальної, правової

та демократичної держави.

Для того, аби краще зрозуміти, що це таке взагалі за поняття «корупція»,

пропоную звернутись до Закону України «Про запобігання і протидію корупції

в Україні» де вказано: корупція – це виконання особою, зазначеною в частині

першій статті 4 Закону, надання їй службових повноважень та пов’язаних із

цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття

обіцянки / пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб, або відповідно

обіцянки / пропозиції чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній

частиною 1, ст.4 Закону, або на її вимогу іншим фізичним, чи юридичним

особам з метою схилити цю особу з метою схилити цю особу до протиправного

використання нею службових повноважень чи пов’язаних із цим можливостей.

Взагалі, слово корупція походить від латинського «cogtatrege» і дослівно

означає псувати. У термінологічному словнику корупції надано визначення:

протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовими особами їх

прав і посадових можливостей для особистого збагачення; підкупність і

продажність громадських і політичних діячів.

Корупційні діяння мають такі види:

1) зловживання владою або посадовим становищем, перевищення влади

або посадових повноважень та інші посадові злочини, що вчиняються для,

задоволення корисливих чи інших особистих інтересів, або інтересів інших

осіб;

2) незаконне одержання матеріальних або інших благ, пільг та інших

переваг;

3) сприяння з використанням посадового становища фізичним та

юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою

незаконного одержання за це матеріальних чи інших благ, пільг та переваг;

24

4) використання інформації, одержаної під час виконання посадових

обов´язків, у корисливих цілях чи інших особистих інтересах, необґрунтована

відмова у наданні відповідної інформації, або несвоєчасне її надання, або

надання недостовірної чи неповної службової інформації;

5) одержання кредитів, позичок, допомоги, придбання цінних паперів,

нерухомості або іншого майна з використанням пільг чи переваг, не

передбачених законодавством, або на які особа не має права, — хабарництво.

Проблема запобігання і протидії корупції в Україні наразі є надзвичайно

актуальною. За даними, наведеними міжнародними експертами, Україна

коливається між 140-150 місцями у світі із 180 можливих за рівнем

корумпованості.

З даними проблемами працювали вчені В. Борисов, С. Дідик, А.Закалюк,

В. Тацій, О. Томкіна, В.Молдован, В.Ребенко.

Пропонуємо звернутись до позитивізму як до типу праворозуміння, що

надасть можливість дещо по-іншому розставити акценти в теорії

адміністративного права. Видатний німецький вчений Р.Ієрінг стверджував, що

«мета права – мир, а засіб для цього – боротьба. До того часу, поки на право

буде здійснювалось напад з боку неправа, - а це буде продовжуватись, поки

існує світ, - воно не буде позбавлено від необхідності боротьби. Життя права –

це боротьба: народів, державної влади, станів, індивідів».

Боротьба з корупцією має своїми складовими частинами запобігання і

протидію. Із Закону України «Про запобігання і протидію корупції» ми можемо

винести наступне: запобігання корупції – це особливий вид соціального

управління, напрям антикорупційної діяльності, який полягає в усуненні,

нейтралізації необмеженій дії факторів корупції, цілеспрямованому впливі на

систему суспільних відносин, що складаються у сфері реалізації публічної

влади, виконання функцій держави, та інших суб’єктів до правомірної

поведінки у сфері публічної влади, перешкоджання вступу їх у корупційні

відносини та припинення таких відносин. Протидія корупції – це скеровування

діяльності спеціально визначених суб’єктів публічної адміністрації проти будь-

25

яких розпочатих корупційних проявів. Давно вже назріла необхідність

провести фундаментальну професійну обробку і серйозну корекцію цілей низки

найактуальніших ідеологічних, політичних і правових питань функціонування

системи протидії злочинності і реформування правоохоронних органів. Події

останніх років свідчать, що затягування цього процесу загрожує ще більшим

загостренням криміногенної ситуації в державі та підривом стабільних умов її

функціонування.

В цілому ж можна дійти висновку, що ефективність протидії корупції

залежить від чотирьох головних складових:

1) наявності належної правової бази антикорупційного спрямування;

2) ефективного і повного її застосування;

3) розвитку системи громадського контролю та формування

антикорупційної громадської свідомості;

4) організаційно-управлінського забезпечення антикорупційної

діяльності.

Причому, всі ці складові можуть спрацьовувати лише разом узяті. Такий

комплексний підхід до боротьби з цим явищем вбачається найбільш доцільним

і потребує свого нагального втілення в життєдіяльність українського

суспільства.

За ст. 4 Закону України «Про запобігання і протидію корупції» діяльність

запобігання і протидії корупції ґрунтується на таких основних принципах:

верховенство права; законність; комплексне здійснення правових, політичних,

соціально-економічних та інформаційних заходів; пріоритетність запобіжних

заходів; невідворотність відповідальності за вчинення корупційних

правопорушень; відкритості та прозорості діяльності органів державної влади

та органів місцевого самоврядування; участь громадськості у заходах щодо

запобігання і протидію корупції; забезпечення відновлення порушеннях прав і

законних інтересів, відшкодування збитків , шкоди, завданої кор..

правопорушенням.

26

Ми нібито і маємо законодавчу базу, орієнтуємось на високорозвинені

країни, ми маємо той важіль, до складного механізму, але чому ж тоді корупція

не лише не згасає, а навпаки з кожним роком набирає все більшого і більшого

розмаху?

Гадаємо, варто звернути увагу на незавершеність формування

законодавчої влади, суперечливість одного правового акта іншому створює

сприятливі умови для корупційного тиску на державу, та на їх посадову особи,

провокації їх до корупційних дій з боку громади, підприємців та інших осіб з

метою полегшити або уникнути від умов податкової політики різноманітних

штрафів.

Для ефективної боротьби з корупцією ми маємо виділити ось такі головні

принципи: демократизації керівництва суспільством; побудови та організації

державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечує максимальну

відкритість для населення діяльності посадових осіб; верховенства права;

пріоритету та захисту прав людини; зміцнення доброчесності у відносинах

державного апарату і службовців усіх категорій з населенням; системності;

входження до міжнародної системи боротьби з корупцією та розвитку

всебічного співробітництва з іноземними державами.

Боротьба з корупцією і хабарництвом пов´язана з вирішенням наступних

основних питань:

1) зменшення числа так званих «хабаромістких» функцій державного

управління (видача дозволів, ліцензій, довідок);

2) чітке законодавче визначення процедур прийняття управлінських

рішень;

3) забезпечення прозорості прийняття рішень за допомогою конкурсів,

тендерів тощо.

Взагалі міжнародний досвід практики боротьби нам пропонує деякі

варіанти, як наприклад: один із основних механізмів запобігання корупції є

запровадження добору високо кваліфікованих кадрів на публічній службі, які б

одночасно відповідали вимогам доброчесної поведінки, де для всіх публічних

27

службовців під час перебування на посадах встановлюється обов’язок

регулярно подавати відомості не лише про доходи, а і про витрати, що

дозволить запобігти незаконному збагаченню цих осіб.

З урахуванням того, що на сьогодні однією з причин поширення корупції

в державі є толерантне ставлення громадян до цього ганебного явища, ще

одним важливим механізмом запобігання корупції, що знайшов своє місце в

Законі, є залучення громадськості до участі у запобіганні та протидії корупції

та інформування населення щодо результатів реалізації державної

антикорупційної політики. Ці положення закону мають особливу важливість з

огляду на необхідність встановлення громадського контролю за діяльністю

влади з боку громадського суспільства.

Механізмом, спрямованим на запобігання поширення корупції, є також

створення єдиних засад формування державної антикорупційної політики. Цей

напрямок антикорупційної діяльності забезпечуватиме спеціально

уповноважений орган (особа) з питань антикорупційної політики, який згідно із

Законом відповідатиме, зокрема за: формування державної антикорупційної

політики; реалізацію антикорупційної стратегії; координацію діяльності

центральних органів виконавчої влади з цих питань; проведення

антикорупційної експертизи. Я вважаю так, ці методи, механізми пройшли вже

деяку історію, деякий досвід, але що стосується України, то перше, на що

потрібно звернути увагу – це на застарілість законодавчої бази, вона вже в

пережитках минулого. І тому кримінальний кодекс, адміністративний кодекс та

інші нормативно-правові акти потрібно реформувати.

Але перед тим як описати свою ідею щодо боротьби та своїх пропозицій,

ми звернемо увагу на роботу відомого вченого О.Я. Прохоренка, який пише:

«Для боротьби з корупцією будь-якій країні важливо визначити її масштаби». В

більш широкому аспекті це питання розглядається організацією Transparency

International, яка формує антикорупційну сферу, що дозволить виключити

можливість існування та розповсюдження корупції в будь-якій сфері. Значним

кроком для реалізації зазначеної цілі є публічне оприлюднення зазначеної

28

проблеми (розрахунок щорічних випусків Індексу сприйняття корупції). Це

дасть можливість породити і зміцнити антикорупційний настрій світової

спільноти, створити атмосферу негативного ставлення до корупції. Але слід

зауважити, що не можна категорично судити про стан корупції в країні,

виключно посилаючись на Індекс сприйняття корупції. Це дослідження

базується на уявленнях, опитуваннях, проведених організацією Transparency

International. Тому це дослідження не можна назвати стовідсотково якісним.

Однак, навіть якщо цей індекс є не зовсім точним, факт, що корупція в

Україні існує, важко піддати критиці. Які ж основні причини корупції і в чому

найяскравіше вона проявляється?

Варто звернути увагу на незавершеність формування законодавчої бази,

суперечливість норм одного правового акта іншому створює сприятливі умови

для корупційного тиску на державні органи та їх посадових осіб, провокації їх

до корупційних дій з боку громадян, підприємців та інших осіб з метою

полегшити або уникнути від умов податкової політики, різноманітних штрафів

та інших стягнень. Не можна залишити без уваги той факт, що за нинішніх

умов, підприємці, для зменшення податкового тиску, добровільно йдуть на

підкуп осіб, наділених контрольними і розпорядчими функціями. Вони змушені

оббивати пороги цілого ряду державних установ пошуках підтримки. Чим

більше звертань за будь-якою допомогою до чиновників, тим більшим є

відсоток вірогідності корупційних діянь. Спостерігається наступна тенденція,

що високий рівень корупції присутній у країнах із невисоким рівнем

економічного розвитку та невеликим обсягом інвестицій. На мою думку, це

цілком закономірно, оскільки обсяг інвестицій залежить від сітки

бюрократичного апарату. Підтвердженням тому є наступне - інвестиційні угоди

майже ніколи не укладаються без посередництва чиновників. Чим складніша та

більша ця бюрократична сітка, тим важче інвестору досягти бажаного

результату, не вдаючись до корупції. Не всіх інвесторів влаштовує країна, яка

охоплена бюрократією і корупцією, а тому підприємці часто відмовляються від

29

інвестування і обирають країну, внутрішній ринок якої сприятливіший для

інвестицій.

Ми вважаємо, що серед найважливіших чинників, що провокують

корупцію, відзначається ненадійний контроль за службовою діяльністю

чиновників, слабкість покарань, відсутність належної свободи ЗМІ, сітка

бюрократичного апарату, оплата праці службовців державного і приватного

сектора, колізія в законодавстві та у підзаконних актах, обмеження конкуренції,

брак досвіду у боротьбі з корупцією. Поліпшення даної системи слід

здійснювати наступним шляхом, метою політики України щодо протидії

корупційним проявам у системі державної служби є: захист інтересів

Державного бюджету; зміцнення економічної і політичної позицій України у

світовім співтоваристві; вдосконалення протидії корупційним проявам;

створення комплексної системи державного контролю за виконанням

антикорупційного законодавства; активізація участі України в розвитку

міжнародного співробітництва у сфері протидії корупції; приведення

законодавства України у відповідність з міжнародними нормативно-правовими

актами; забезпечення прав і свобод громадян; завершення формування

громадянського суспільства.

Отже, ми вважаємо, що для боротьби з корупцією недостатньо лише

дослідження корупційних масштабів. Варто розглядати не тільки наслідки

цього деструктивного явища, а його передумови і причини. В Україні

головними з них, перш за все, називають низький рівень розвитку економічної

та соціальної політики, прогалини законодавства, недостатньо якісну роботу

контролюючих органів та ін. Серед конкретних заходів, які б стосувалися змін

у законодавстві, це:

- чітко законодавчо визначити коло злочинів, які слід визнавати проявами

корупційного правопорушення;

- неможливо обмежуватись вказівкою на те, що корупційними, крім

службових, можуть визнаватись також інші злочини, що містять ознаки

корупції;

30

- треба визначити єдиний критерій виділення, так званих, корупційних

злочинів, які можуть утворювати корупційну злочинність. Таким критерієм

вбачається вчинення злочину службовою особою, яка є державним

службовцем, службового злочину з корисливих мотивів;

- не можна визнавати корупційними правопорушеннями наступні види

злочинів: грубе порушення законодавства про працю, розголошення

комерційної таємниці, провокацію хабара, викрадення, привласнення,

вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства

чи зловживання службовим становищем;

- провести розмежування термінів, які використовуються при

регламентації відповідальності за корупційні правопорушення: ―посадові

особи‖, ―службовці‖, ―службові особи‖, ―державні службовці‖ та інші;

застосування цих термінів повинно бути узгодженим та відповідати

нормативно-правовим актам, які їх визначають;

- законодавчо визначити місце корупційного правопорушення серед

інших видів правопорушень, а саме і злочинів та адміністративних

правопорушень;

- провести диференціацію відповідальності за корупційні дисциплінарні,

адміністративні, цивільні та кримінальні правопорушення.

Необхідно у боротьбі з корупцією, у першу чергу, орієнтуватися на

злочинні прояви корупції. Тому важливо виробити єдині підходи до віднесення

тих чи інших злочинів до корупційних, враховуючи суб’єкти їх вчинення, і на

цьому будувати політику боротьби з корупцією.

Наприклад, у відповідних статтях Кримінального кодексу можна

виділити дію, що скоюється суб’єктом корупційного діяння, в окрему частину в

якості обставини, що обтяжує відповідальність. Можна порекомендувати й інші

підходи, спираючись на досвід боротьби з корупцією за допомогою заходів

кримінального закону в інших країнах. Це те, що стосувалося змін у

кримінальному законодавстві.

31

А що стосується інших можливих механізмів, то сюди я включила б

встановлення інформаційної прозорості діяльності державних органів,

підприємств і організацій. Я вважаю , що одним з ефективних прийомів з

наведення порядку у цьому напрямку може стати створення належної системи

інформаційного обігу в сфері підприємництва, у органах державної влади і в

громадських організаціях. Це дозволить припинити безконтрольне

використання і поширення інформації окремими посадовими особами. Тобто

подолати корупцію майже неможливо без ―інформаційної прозорості‖ органів

влади. Ця прозорість дозволить суспільству мати доступ до інформації про

діяльність державних органів.

На мою думку, для побудови інформаційно-відкритого суспільства

необхідно усвідомити державі про необхідність винайдення нових форм

інформаційної взаємодії із суспільством. Державі необхідно здійснювати

інформаційну взаємодію з населенням, у першу чергу, через ЗМІ, і одночасно

ставитися до ЗМІ як до основного об’єктивного джерела інформації зв’язку між

суспільством і владою. Це означає, що необхідно зміцнити незалежність

інституту ЗМІ від влади. Але одночасно необхідно забезпечити прозорість

самих ЗМІ та здійснити ряд інших необхідних для інформаційної прозорості

заходів.

Варто підкреслити, що справа не лише в інформаційній непрозорості.

Однак, всі інші деструктивні фактори починають розвиватися саме тоді, коли

громадськість не інформується належним чином про діяльність державних

органів, коли підприємець не може отримати достовірну інформацію про умови

укладання угоди, коли працівники правоохоронних органів не знайомі з

іноземним досвідом боротьби з корупцією, коли центральні і місцеві органи

влади не залучають громадян до боротьби з корупцією. До того ж небезпечність

корупції полягає в її розповсюдженості в різних сферах життя, що перетворює

її на звичайне явище, традицію. Також деякими особами корупція може

прирівнюватись до культурної норми. Так, наприклад, особа може дуже добре

розуміти, що хабарництво - це протиправне, винне діяння, але ряд

32

психологічних факторів (оточення, часом налагоджена схема та ін..)

перетворює це явище на звичайну традицію.

Отже, ми сподіваємось, що зовсім скоро наша законодавча база в Україні

докорінно зміниться, було названо багато складових, і якщо їх почати

втілювати в життя , то така хвороба, як корупція разом із симптомами і вірусом

буде зовсім ліквідована. Нагальне поширення всіх догм в всі сфері діяння

держави пронесуть бажаний результат. І в скорому часі наша, ще зовсім молода

країна, не буде знаходитись в світовому списку корумпованості.

ГОРОДЕЦЬКА І.А.

кандидат юридичних наук, доцент


ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ

ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПІДВІДОМЧИХ СПЕЦІАЛЬНО

УПОВНОВАЖЕНИМ ОРГАНАМ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ

ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ

ЗЕМЕЛЬ

В умовах стрімкого зростання кількості порушень діючого законодавства

у сфері земельних відносин постає необхідність підвищення ефективності

організації діяльності органів виконавчої влади у сфері державного контролю

за використанням та охороною земель. Своєчасне та в повному обсязі

вирішення завдань державного контролю у цій сфері безпосередньо залежить

від якості адміністративно-юрисдикційної діяльності, зміст якої полягає у

здійсненні комплексу процесуальних дій, які охоплюються межами

провадження у справах про адміністративні правопорушення, провадження з

публічно-правових спорів, дисциплінарних проваджень щодо державних

службовців [1, с. 20].

Питання загальних проблем адміністративної юрисдикції, характеристики

адміністративних правопорушень та провадження у справах про

адміністративні правопорушення досліджувались у працях таких науковців, як

В. Авер’янов, О. Бандурка, Ю. Битяк, І. Голосніченко, Є. Додін, В. Зуй, Т.

33

Кичилюк, Л. Коваль, В. Колпаков, Т. Коломоєць, А. Комзюк, О.

Кузьменко, В. Курило, О. Мірошниченко, О. Остапенко, М. Тищенко, В.

Шкарупа та ін. Однак більшість досліджень повною мірою не зачіпають

проблем адміністративно-юрисдикційної діяльності органів державного

контролю за використанням та охороною земель, зокрема, особливостей

провадження у справах про адміністративні правопорушення, підвідомчих

зазначеним органам.

Адміністративно-процесуальне законодавство України прямо не називає і

не визначає стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення,

хоча фактично їх регулює. Це, в свою чергу, призвело до дискусій з приводу

визначення стадій провадження у справах про адміністративні

правопорушення.

У більшості юридичних джерел останніх років [1, с. 47; 2, с. 121; 3, с.

46; 4, с. 223-224; 5, с. 143; 6, с. 104] називається чотири стадії провадження, а

саме: порушення справи про адміністративне правопорушення; розгляд справи

з винесенням по ній постанови (рішення); оскарження чи опротестування

постанови та перегляд справи; виконання постанови про накладення

адміністративного стягнення.

В. Колпаков та О. Кузьменко виділяють поряд із стадією порушення

справи також стадію адміністративного розслідування [7, с. 196; 8, с. 301].

Проте, у нашому випадку, стадію розслідування виділяти недоцільно, адже всі

етапи цієї стадії посадові особи інспекторського складу органів у сфері

державного контролю за використанням та охороною земель здійснюють у

ході проведення перевірок (планових, позапланових, оперативних). Таким

чином, провадження у справах про адміністративні правопорушення,

підвідомчих спеціально уповноваженим органам виконавчої влади у сфері

державного контролю за використанням та охороною земель, включає в себе

чотири стадії: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2)

розгляд справи з винесенням по ній постанови; 3) оскарження чи

опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення; 4)

34

виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

Стадія порушення справи про адміністративне правопорушення є

початковою стадією провадження у справах про адміністративні

правопорушення, у ході якої здійснюється цілий комплекс процесуальних і

процедурних дій, спрямованих на встановлення факту протиправного діяння,

його фіксації, прийняття мір до припинення протиправних дій, визначення

необхідних доказів по справі, вирішення питання про направлення справи на

розгляд органу (посадовій особі), уповноваженого розглядати справу про

адміністративне правопорушення. Від того наскільки повно і об’єктивно буде

здійснено названий комплекс дій, залежить правильна кваліфікація

протиправної поведінки правопорушника, а в кінцевому результаті –

обґрунтованість і справедливість прийнятого рішення по справі [6, с. 106].

Перша стадія закінчується у момент надсилання протоколу про скоєне

адміністративне правопорушення органові або службовій особі, уповноваженій

розглядати справу [1, с. 48], що передбачено в ст. 257 КУпАП. Етап надіслання

протоколу не являється обов’язковим у рамках провадження у справах про

адміністративні правопорушення, підвідомчих спеціально уповноваженим

органам виконавчої влади у сфері державного контролю за використанням та

охороною земель, оскільки посадові особи інспекторського складу цих органів,

що зазначені у ст. ст. 238-1, 242-1 КУпАП можуть самостійно накласти на

правопорушника адміністративне стягнення, виступаючи одночасно в якості

суб’єктів порушення справи про адміністративне правопорушення, розгляду

справи про адміністративне правопорушення та виконання постанови по справі.

Центральною стадією провадження є стадія розгляду справи про

адміністративне правопорушення і винесення постанови у справі, в ході якої

компетентний орган або посадова особа здійснює остаточне розслідування у

справі і дає правову оцінку діям особи, яку вказують у протоколі як

правопорушника [9, с. 701]. Згідно з відповідними положеннями КУпАП

зазначена стадія включає в себе три етапи: підготовку справи до розгляду;

розгляд справи по суті; прийняття по ній постанови.

35

Важливою гарантією законності, захисту прав людини та

обґрунтованості застосування адміністративних стягнень є наявність стадії

оскарження чи опротестування постанови по справі про адміністративне

правопорушення, яка слугує підставою для перевірки обґрунтованості

прийнятих у справі рішень. Ця стадія виникає не в кожному провадженні у

справах про адміністративні правопорушення, тобто є факультативною.

Завершальною стадією провадження у справах про адміністративні

правопорушення є стадія виконання постанови про накладення

адміністративного стягнення, в межах якої реалізуються застосовані органом

(посадовою особою) адміністративної юрисдикції адміністративні стягнення,

що в кінцевому підсумку є показником ефективності процесу провадження по

справі зокрема [6, с. 160] та всього інституту адміністративної відповідальності

взагалі.

Таким чином, враховуючи особливість процедури виявлення самого

правопорушення, доцільно виділити чотири стадії провадження у справах про

адміністративні правопорушення, підвідомчих спеціально уповноваженим

органам виконавчої влади у сфері державного контролю за використанням та

охороною земель: порушення справи про адміністративне правопорушення;

розгляд справи з винесенням по ній постанови; оскарження чи опротестування

постанови по справі про адміністративне правопорушення; виконання

постанови про накладення адміністративного стягнення.

Для провадження у справах про адміністративні правопорушення,

підвідомчих спеціально уповноваженим органам виконавчої влади у сфері

державного контролю за використанням та охороною земель характерні

особливості, які виявляються у специфіці: нормативного регулювання

провадження у справах про адміністративні правопорушення, що пов’язані з

порушенням законодавства у сфері використання та охорони земель; предмета

доказування під час провадження у справах про адміністративні проступки у

сфері контролю за використанням та охороною земель; суб’єкта здійснення

адміністративно-юрисдикційної діяльності (посадові особи інспекторського

36

складу органів виконавчої влади у сфері державного контролю за

використанням та охороною земель, що зазначені у ст. ст. 238-1, 242-1 КУпАП

можуть самостійно накласти на правопорушника адміністративне стягнення,

виступаючи одночасно в якості суб’єктів порушення справи про

адміністративне правопорушення, розгляду справи про адміністративне

правопорушення та виконання постанови по справі).


1. Курило В. І. Адміністративна юрисдикція в АПК України : навч. посіб.

для студ. вищ. навч. закл. / В. І. Курило, В. К. Шкарупа, О. Ю. Піддубний; за

заг. ред. В. К. Шкарупи. – К. : Магістр – XXI ст., 2008. – 688 с.

2. Адміністративна діяльність міліції : підруч. / [О. О. Бандурка, О. К.

Безсмертний, К. А. Бугайчук та ін.] ; за заг. ред. проф. О. М. Бандурки. – Х. :

Вид-во Нац. ун-ту внутрішніх справ, 2004. – 448 с.

3. Адміністративна діяльність : навч. посіб. / [В. В. Новіков, М. В.

Ковалів, В. П. Столбовий та ін.] ; за заг. ред. доц. О. І. Остапенка. – Львів :

ЛІВС, 2002. – 252 с.

4. Адміністративне право України : підруч. / [Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук,

О. В. Дьяченко та ін.] ; за ред. Ю. П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.

5. Бандурка О. М. Адміністративний процес : підруч. [для вищих навч.

закл.] / О. М. Бандурка, М. М. Тищенко. – К. : Літера ЛТД, 2002. – 288 с.

6. Бородін І. Л. Адміністративно-юрисдикційний процес / Бородін І. Л. –

К. : Алерта, 2007. – 184 с. – (Монографія).

7. Колпаков В. К. Адміністративна відповідальність (адміністративно-

деліктне право) / Колпаков В. К. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 256 с. – (Навч.

посіб.).

8. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підруч. / В. К.

Колпаков, О. В. Кузьменко – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.

9. Кодекс України про адміністративні правопорушення : науково-

практичний коментар / [Р. А. Калюжний, А. Т. Комзюк, О. О. Погрібний та ін.].

– К. : Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 781 с.

37

ГРЕЧКА О.Г.

студент історико-юридичного факультету



ПОНЯТТЯ КОРУПЦІЇ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КОРУПЦІЙНІ

ДІЯННЯ

Основною ознакою сучасної ситуації у сфері запобігання і протидії

корупції в Україні є започаткування процесу реформування вітчизняного

антикорупційного законодавства, зокрема прийняття Закону України «Про

засади запобігання і протидії корупції», «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні

правопорушення» та низки інших нормативно-правових актів, що визначають, з

одного боку, заходи, які мінімізують корупційні ризики та зловживання,

пов’язані з корупцією, а з іншого – встановлюють юридичну відповідальність

за вчинені корупційні правопорушення.

Новітнє українське антикорупційне законодавство зробило значний крок

уперед, розглядаючи запобігання і протидію корупції як один з основних

напрямів боротьби зі злочинністю в цілому й запроваджуючи кримінальну

відповідальність за злочини, пов'язані з корупцією.

Під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання

функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм

повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших

переваг.

Корупційними діяннями є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій

держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг

або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг)

шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх

фактичної (дійсної) вартості;

38

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави,

кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна

з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним

законодавством.

Корупція є одним з основних чинників, які створюють реальну загрозу

національній безпеці та демократичному розвитку держави, вона негативно

впливає на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, управління,

соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини.

Зокрема корупція підриває авторитет держави, завдає шкоди утвердженню

демократичних основ управління суспільством, побудові та функціонуванню

державного апарату; суттєво обмежує конституційні права і свободи людини і

громадянина; порушує принципи верховенства права; призводить до

гальмування та викривлення соціально економічних реформ, перешкоджає

розвитку ринкових відносин; сприяє криміналізації та тінізації економічних

відносин, легалізації доходів, одержаних незаконним шляхом; живить

організовану злочинність, насамперед економічну, стає неодмінною умовою її

існування.

Будучи стурбованими серйозністю породжуваних корупцією проблем і

загроз для стабільності й безпеки суспільств, що підриває демократичні

інститути й цінності, етичні цінності й справедливість та завдає шкоди сталому

розвитку й принципу верховенства права, світове співтовариство прийняло

Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції , де, зокрема, у ст. 26

(«Відповідальність юридичних осіб») передбачено, що кожна Держава-

учасниця вживає таких заходів, які, з урахуванням її принципів права, можуть

бути необхідними для встановлення відповідальності юридичних осіб за участь

у злочинах, що визначені цією Конвенцією [1].

Антикорупційне законодавство залежно від характеру діяння передбачає

кримінальну, адміністративну, конституційну, дисциплінарну та цивільно-

правову відповідальність. Кримінальна відповідальність за вчинення

корупційних злочинів настає у випадках, передбачених Кримінальним

39

кодексом України. Корупційними зокрема є злочини, передбачені ст. 368

(одержання хабара), ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем),

ст. 370 (провокація хабара), ст. 191 (заволодіння чужим майном шляхом

зловживання службовою особою своїм службовим становищем), ст. 372

(притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності), ст. 375

(постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення,

ухвали або постанови), ст. 423 (зловживання військовою службовою особою

владою чи службовим становищем), ст. 159 (неправомірне використання

виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок

голосів чи неправильне оголошення результатів голосування). Такі діяння

кваліфікуються як корупційні при умові, якщо суб’єктами їх скоєння є посадові

особи, передбачені ст. 2 Закону України «Про боротьбу зі злочинністю».

Адміністративна та дисциплінарна відповідальність передбачена ст. 8 –

11 Закону України «Про боротьбу з корупцією». Крім того, адміністративну та

дисциплінарну відповідальність за вчинення корупційних правопорушень

передбачено іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Кодексом

України про адміністративні правопорушення за неправомірне використання

державного майна (ст. 184-1), невжиття заходів щодо ухвали суду чи окремої

постанови судді, подання органу дізнання, слідчого або протесту, припису чи

подання прокурора (ст.185-6) [2, c.240]. Дисциплінарна відповідальність за

корупційні правопорушення встановлена законами України «Про державну

службу» (ст. 14, 30), «Про службу в органах місцевого самоврядування» (ст.

20). Крім того, підстави дисциплінарної відповідальності визначені

підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема Дисциплінарним

статутом прокуратури України (затверджений постановою Верховної Ради

України від 6 листопада 1991 р. № 1796-ХІІ), Дисциплінарним статутом органів

внутрішніх справ Української РСР (затверджений Указом Президії Верховної

Ради Української РСР від 29 липня 1991 р. №1368-ХІІ). Заходи конституційної

відповідальності передбачені у Конституції України та ряді законів України,

зокрема «Про статус народного депутата України» (ст.4), «Про місцеве

40

самоврядування в Україні» (ст. 55, 79), «Про прокуратуру» (ст. 2). Йдеться

про такі заходи, як, скажімо, дострокове припинення депутатських

повноважень, висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що

має своїм наслідком його відставку, звільнення Президента України зі свого

посту у порядку імпічменту, заборона балотуватися у представницькі органи чи

обіймати посади в органах державної влади. Антикорупційні механізми

передбачені також законами України «Про статус суддів», «Про міліцію», «Про

місцеві державні адміністрації», «Про службу в органах місцевого

самоврядування», «Про аудиторську діяльність», «Про організаційно-правові

основи боротьби з організованою злочинністю». Основним нормативним актом

є Закон України від 5.10.1995 р. «Про боротьбу з корупцією». Цивільна

відповідальність за корупційні правопорушення настає відповідно до

Цивільного кодексу України у разі, коли вони призвели до негативних

цивільно-правових наслідків. Таким чином у державі в цілому створена

достатня законодавча база для ефективної протидії корупції, зокрема щодо

відповідальності за корупційні правопорушення [3]. Остання передбачає

комплекс правових засобів, застосування яких дозволяє притягти до того чи

іншого виду юридичної відповідальності практично будь-яку посадову чи

службову особу органів державної влади, органів місцевого самоврядування,

котра допустила те чи інше зловживання владою чи службовим становищем

(від порушення обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання

функцій держави, неподання декларації – до одержання хабара та участі у

діяльності організованих злочинних угруповань). Проблема неефективності

антикорупційної діяльності значною мірою обумовлюється не стільки

недосконалістю вказаної законодавчої бази, як її неефективним застосуванням .

Законом України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. з

наступними змінами та доповненнями визначається, що корупційними

діяннями визнаються:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій

держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг або

41

інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг)

шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою за їх фактичну

(дійсну) вартість;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій кредитів

або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з

використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним

законодавством.

Під діяльністю осіб, уповноважених на виконання функцій держави,

розуміється також діяльність посадових осіб місцевого самоврядування, що

спрямована на здійснення повноважень місцевого самоврядування.

Суб’єктами корупційних діянь можуть бути особи уповноважені на

виконання функцій держави:

- державні службовці;

- народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної

Республіки Крим, голови і депутати сільських, селищних, міських, районних,

обласних рад.

Суб’єктами корупційних правопорушень визнані також посадові особи

місцевого самоуправління. Необхідність такого доповнення виникла після

вступу з огляду на закон «Про службу в органах місцевого самоуправління»,

яким введена нова категорія суб’єктів – посадових осіб місцевого

самоуправління – тих, хто працює в органах місцевого самоуправління, мають

відповідні посадові повноваження в здійсненні організаційно-розпорядчих та

консультативно-нарадчих функцій та отримують заробітну плату за рахунок

місцевого бюджету. Такими особами законом визнаються: сільські, селищні,

міські голови, їх заступники; голови та заступники голів районного, районного

у місті, обласної ради, секретарі міських рад; керівники та інші посадові особи

виконавчого апарату обласних та районних рад, інших органів місцевого

самоуправління.

На цих осіб розповсюджуються всі обмеження та заборони, встановлені

Законом України «Про боротьбу з корупцією», і він нарівні з іншими

42

суб’єктами корупції (державними службовцями та ін.) несуть

відповідальність за порушення цього закону.

За вчинення корупційних діянь зазначені особи несуть адміністративну та

дисциплінарну відповідальність. Питання про кримінальну, цивільну-правову

та матеріальну відповідальність за корупційні діяння та правопорушення,

пов’язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного

законодавства. Військовослужбовці та інші особи, які згідно з чинним

законодавством притягаються до відповідальності за адміністративні

правопорушення відповідно до дисциплінарних статутів, у разі вчинення

корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, несуть

відповідальність також передбачену зазначеним законом.

З метою попередження корупції ст. 5 Закону встановлені спеціальні

обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на

виконання функцій держави. Закон забороняє таким особам:

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і

юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в

отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного

одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через

посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах

державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах

сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної

практики);

в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець

здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі,

та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або

ревізійній комісії господарського товариства), через представника або

підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств,

кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій,

спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

43

г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання

якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати

недостовірну чи неповну інформацію.

Обмеження передбачені у пунктах «б» і «в» не поширюються на

депутатів сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, які

здійснюють депутатські повноваження, не залишаючи виробничої чи службової

діяльності.

Закон також забороняє державному службовцю:

- сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та

юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-

банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це

матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

- неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у

діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити

виконанню ними своїх повноважень;

- бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність

якого він контролює;

- надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час

підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Для попередження фактів корупції Закон передбачає ряд фінансових

заходів. Насамперед, це декларування доходів осіб, уповноважених на

виконання функцій держави. Воно передбачене статтею 13 Закону України

«Про державну службу». Серед інших заходів закон посилює контроль

відкриттям валютного рахунку і в іноземному банку. Державний службовець

або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, у цьому

зобов’язана у десятиденний строк письмово повідомити про це податкову

службу із зазначенням номера рахунку і місцезнаходження іноземного банку.

Крім того, відомості про доходи, цінні папери, нерухоме та цінне рухоме

майно і вклади у банках посадових осіб, згідно з Законом України «Про

44

державну службу», та членів їх сімей підлягають щорічній публікації в

офіційних виданнях державних органів України.

До обрання або призначення кандидата на відповідні посади ці відомості

попередньо подаються органу чи посадовій особі, які здійснюють обрання або

призначення на ці посади. Розділом ІІІ закону передбачається відповідальність

за корупційні діяння. Вчинення такого діяння, якщо воно не містить складу

злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від

двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян і

звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави. Таким

особам забороняється займати посади в державних органах та їх апараті

протягом трьох років з дня їх звільнення [4].Вчинення корупційних діянь

народним депутатом України, депутатом Верховної ради Автономної

республіки Крим, депутатом, головою місцевої ради народних депутатів або

будь-якою посадовою особою органів місцевого самоврядування тягне за

собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти

до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян і дострокове

припинення депутатських повноважень або звільнення з виборної посади.

Порядок притягнення народного депутата України до відповідальності у

цих випадках визначається Законом України «Про статус народного депутата

України». Таким особам забороняється балотуватися у депутати або на виборні

посади в державні органи протягом п’яти років з дня припинення депутатських

повноважень або звільнення з посади та займати посади в держаних органах та

їх апараті протягом трьох років з дня припинення депутатських повноважень

або звільнення з посади. Повторне протягом року порушення будь-якого із

обмежень тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу

від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян

і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.

Окрім цього, законом встановлені санкції щодо керівників міністерств,

відомств,державних підприємств, установ та організацій, які не вжили заходів

до припинення фактів корупції та не повідомили про їх вчинення один з

45

органів, на які ст. 4 Закону покладено функції боротьби з корупцією.

Зазначені дії керівників тягнуть за собою адміністративну відповідальність у

вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів

доходів громадян. Законом України «Про боротьбу з корупцією»

встановлюється також порядок адміністративного провадження у справах про

корупційні діяння. Протокол про вчинення корупційного діяння або іншого

правопорушення, пов’язаного з корупцією, складається органами внутрішніх

справ, податковою міліцією, працівники підрозділів по боротьбі з корупцією

ГНА України, служби безпеки України, а у разі, коли факт вчинення

корупційного діяння або іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, що

не містить складу злочину, встановлено прокурорською перевіркою чи

попереднім слідством, – також слідчим або прокурором.

Підставою для складання протоколу є достатні дані, які свідчать про

наявність у діянні особи ознак корупційного діяння або іншого

правопорушення, пов’язаного з корупцією. Проте, слід мати на увазі, що

адміністративна відповідальність за таке діяння наступає лише тоді, коли воно

виявлене не пізніше шестимісячного терміну з часу його скоєння.

Орган дізнання в разі відмови у порушенні кримінальної справи або

закриття кримінальної справи з підстав, передбачених чинним законодавством,

за наявності в діянні особи ознак корупційного діяння або іншого

правопорушення, пов’язаного з корупцією,зобов’язаний у триденний строк

надіслати матеріали перевірки або попереднього розслідування, що стосується

корупційного діяння чи іншого правопорушення, пов’язаного з корупцією, до

органів, на які покладено функції боротьби з корупцією.

Протокол про вчинення корупційного діяння разом з матеріалами

перевірки у триденний строк з моменту його складання надсилається до

районного (міського) суду за місцезнаходженням органу, який склав про це

протокол. Розгляд адміністративних справ про корупційні діяння або інші

правопорушення, пов’язані з корупцією, здійснюється районним(міським)

судом у п’ятнадцятиденний термін з моменту надходження протоколу. Строк

46

розгляду справи про корупційні діяння, судом припиняється, якщо особа, на

яку складений протокол, умисно ухиляється від явки до суду.

Постанова суду про накладення адміністративного стягнення у вигляді

штрафу за корупційні діяння або інші правопорушення, пов’язані з корупцією,

у триденний строк направляється відповідному державному чи виборному

органу для вирішення питання про звільнення особи з посади або інше

усунення від виконання нею функцій держави згідно з чинним законодавством.

Відповідно до Закону України «Про боротьбу з корупцією» збитки,

заподіяні державі, підприємству, установі, організації незаконним

використанням приміщень, засобів транспорту і зв’язку, іншого державного

майна або коштів, підлягають відшкодуванню винними особами,

уповноваженими на виконання функцій держави, на загальних підставах і

умовах матеріальної відповідальності працівників та військовослужбовців.

У разі відмови добровільно повернути незаконно одержані особою,

уповноваженою на виконання функцій держави, кредити, позички, цінні

папери, нерухомість та інше майно вони чи їх вартість підлягають стягненню

(вилученню) у доход держави у судовому порядку за заявою прокурора.

Якщо внаслідок корупційних діянь прийняті неправомірні нормативно-

правові акти та рішення, то вони підлягають скасуванню органом або

посадовою особою, уповноваженими на прийняття чи скасування відповідних

актів та рішень, або визнаються незаконними в судовому порядку. У свою

чергу фізичні та юридичні особи, права яких порушено внаслідок корупційних

діянь і які зазнали моральної чи матеріальної шкоди, мають право на

поновлення цих прав і відшкодування шкоди у встановленому законом порядку

[5].

Отож застосовуючи заходи юридичної відповідальності, держава прагне

досягти певного остаточного результату, передбаченого законодавством. За

різних видів юридичної відповідальності можуть бути різні цілі, зокрема:вона

забезпечує захист правопорядку, охорону існуючого ладу і суспільних

відносин, у тому числі шляхом покарання винного: юридична відповідальність

47

сприяє вихованню громадян у дусі поваги до права: вона спрямована на

відновлення соціальної справедливості: юридична відповідальність запобігає

вчиненню нових правопорушень.


1. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від

31.10.2003 // Офіційний вісник України. - 2010. - №10.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення. - К. Школа.

2009. - 240 с.

3. Кримінальний кодекс України // ВВР України. - 2001. - № 25-26.

4. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р. № 322-УІІІ. -

К.: Школа. 2009. - 112 с.

5. Конституція України : прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради

України 28 червня 1996 р. // ВВР України. - 1996. - № 30.

ДАВИДЕНКО Ю.М.

кандидат історичних наук, доцент


ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕПАРТАМЕНТУ ПРАВОСУДДЯ ПОЛЬСЬКОЇ

ПІДПІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ 1941–1944 РР.

Друга світова війна – одна з ключових подій в історії людства. Тому з

моменту її закінчення і до наших днів не згасає увага дослідників як до самої

війни, так і до фактів, що тісно з нею пов’язані. У численних історичних

розвідках цього періоду висвітлювались аспекти міжнародних стосунків,

окупаційного режиму в різних країнах та рухів опору, економічної історії тощо.

Та домінуючою, звичайно ж, була воєнна проблематика. Це природно з огляду

на те, що йдеться про найбільшу у світовій історії війну. Однак через

переважання воєнних тем залишилися недостатньо вивченими цивільні аспекти

періоду Другої світової війни.

Політичний вакуум, що утворився внаслідок завоювання Польщі

нацистами, необхідно було чимось заповнити, хтось мав стати на сторожі тих

48

суспільних цінностей, які було вироблено у міжвоєнний період. Як зазначав

відомий польський громадський діяч, активний учасник руху Опору Владислав

Бартошевський, «… в різних ситуаціях, під окупацією потрібно було творити

певні цінності та інституції: суспільні, економічні, освітні, культурні».

Осередком творення таких цінностей та основним їх захисником повинна була

стати держава. Зруйновану адміністративну систему ІІ Речі Посполитої

необхідно було чимось замінити.

Один з основних підходів до трактування держави полягає у розгляді її як

системи, тобто цілісності взаємопов’язаних елементів. Польську Підпільну

Державу (ППД) можна визначати як систему державних інституцій, які

формували структуру держави і виконували її функції. Державні інституції є

важливим елементом цієї системи, без них не можна творити держави, навіть

підпільної. На думку Станіслава Сальмоновича, ППД була цілісністю

державно-правових, організаційних та громадських структур, які мали

гарантувати конституційну безперервність діяльності держави на власній

території. Ця конституційна безперервність, реальне виконання державних

функцій на окупованій території та лояльність більшості польського

суспільства щодо ППД були пріоритетними елементами її існування.

З початку 1941 р. розпочали свою діяльність практично всі департаменти

– складові Делегатури Уряду. Було створено департаменти в основних сферах

діяльності польської підпільної влади. У статуті Делегатури Уряду було

запроектовано 14 департаментів: 1) президіальний, 2) внутрішніх справ,

3) військових справ, 4) фінансів, 5) правосуддя, 6) освіти та культури,

7) сільського господарства, 8) промисловості та торгівлі, 9) праці та суспільної

опіки, 10) комунікації, 11) пошти та телеграфів, 12) ліквідації (наслідків війни),

13) відбудови, 14) преси та інформації.

Директором Департаменту правосуддя на початку 1941 р. був

призначений Леон Новодворський. Організаційна структура департаменту

почала розвиватися наприкінці 1941 р. Департамент правосуддя складався з

49

таких інституцій: адміністративного відділу, законодавчого, пенітенціарного,

комісії адвокатури та комісії нотаріату.

Адміністративний відділ виник найраніше. Тут визначалися кандидатури

на керівні посади в суди та прокуратури, а також особовий склад запланованих

судів присяжних. У цьому відділі велася робота над складанням реєстрів суддів

та прокурорів. Встановлено, що на теренах окупованої Польщі перебуває 1595

суддів та прокурорів (до війни їх було 3596). Станом на 1943 р. в окупованій

Польщі перебувало 42% довоєнної кількості суддів та прокурорів. Після

закінчення війни прогнозувалася гостра нестача цих працівників.

Законодавчий відділ займався опрацюванням проектів правових актів. За

час своєї роботи він підготував наступні документи: «Закон про організацію

загальних судів»; «Закон про тимчасові зміни в праві про устрій загальних

судів»; «Закон про почесних суддів»; «Закон про межі вживання німецької

мови в судах та в приватноправових відносинах»; «Закон про впорядкування

приватного стану в межах цивільного судочинства»; «Закон про амністію», а

також низку інших законів, присвячених встановленню адвокатури, нотаріату,

пенітенціарної системи. Законодавчий відділ опрацьовував також «Кодекс

громадської моральності». Кодекс регулював відповідальність за злочини,

скоєні в умовах окупації: за зраду, за злочин проти приналежності до

польського народу, проти громадської моралі та громадської гідності.

Зазначимо, що виразним прикладом спеціально пристосованого до умов

війни законодавства є кодекс громадянської моральності, який був своєрідним

додатком до кримінального кодексу міжвоєнної Польщі й передбачав

відповідальність за такі специфічні групи правопорушень, як зрада польської

держави та народу, злочини проти приналежності до польського народу

(відповідальність передбачалась не тільки за активні дії, але й за пасивність у

боротьбі з окупантом), злочини проти громадської моралі, злочини проти

громадянської честі. Загалом у кодексі було визначено 4 групи злочинів та 25

конкретних складів злочину, скоєння яких було можливим лише за умов війни

та окупації.

50

Таким чином, діяльність департаменту правосуддя польської підпільної

держави 1941–1944 рр. відігравала значну роль в становленні її цивільних

органів в умовах окупаційного режиму.


1. Bartoszewski W. Polskie Państwo Podziemne 1939 – 1945. – Warszawa:

Niezależna Oficyna Wydawnicza, 1980. – S. 1.

2. Salmonowicz S. Polskie Państwo Podziemne. – Warszawa:

Wydawnictwo Szkolne i Pedagogiczne, 1994. – S. 18.

3. Archiwum Akt Nowych w Warszawie (далі – AAN). – Sygn. 202-I-1,

Zespόl akt Delegatury Rządu RP na Kraj. Statut Biuro Delegata Rządu. – k. 22 – 24.

4. ААN 202/IV – t. 2, k. 1 – 2. Sprawozdanie organizacyjne Departamentu

Sprawiedliwości za okres od 1.10.1942 do 31.12.1942 r.

5. Grzegorz Górski. Administracja polski podziemnej w latach 1939-1945.

Studium historyczno-prawne. – Toruń, 1995. – S. 146.

6. ААN 202/IV – t. 2, k. 1 – 2 Sprawozdanie organizacyjne Departamentu

Sprawiedliwości za okres od 1.10.1942 do 31.12.1942 r.

7. ААN 202/IV – t. 1, k. 100 – 104. Kodeks moralności obywatelskiej.

8. AAN. – Sygn. 202 – IV – t. 1. – Delegatura Rządu RP na Kraj.

Departament Sprawiedliwości. – Prawo karne dla polaków w Rzeszy; Przeglądy

ustawodawstwa; Przeglądy prawodawstwa; Rozporządzenie o statucie prawnym dla

Polaków; Kodeks Moralności obywatelskiej. – k. 100 – 104.

ДОНЕЦЬ А.О.




ПРОБЛЕМИ ВВЕДЕННЯ СУДУ ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

Новим законодавством України передбачено впровадження особливого

інституту кримінального судочинства – суду присяжних. Сьогодні не існує

однозначної думки науковців щодо ефективності впровадження цього суду для

51

вдосконалення кримінального-процесуального законодавства України й

приведення його у відповідність до міжнародних стандартів у сфері здійснення

правосуддя. Дослідники даного питання, а саме М. М. Михеєнко, В. Т.

Маляренко, В. Тарнавська, М. М. Куцин, І. С. Зубачова присвятили цій темі

свої наукові праці, статті, у яких висловлювали власну точку зору щодо

доцільності впровадження такого суперечливого інституту кримінального

судочинства. Метою написання статті стало теоретичне обґрунтування

впровадження суду присяжних в Україні та аналіз його недоліків.

Згідно з нормативно-правовими актами: Конституцією України, Закону

України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010р. із внесеними

змінами від 13 квітня 2012р. та Кримінально-Процесуальним Кодексом,

прийнятим 13 квітня 2012р. інститут суду присяжних в Україні теоретично

існує. Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» присяжним

є громадянин України, який у випадках, визначених процесуальним законом,

вирішує справи громадян у складі суду спільно із суддею (суддями),

забезпечуючи згідно з Конституцією безпосередню участь народу у здійсненні

правосуддя. Конституцією України передбачається проведення судочинства

суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ч. 2 ст. 129).

Частиною першою статті 127 Конституції встановлено, що правосуддя

здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні

засідателі та присяжні. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7

липня 2010р. із внесеними змінами від 13 квітня 2012р. вдосконалюється й

розробляється інститут суду присяжних. Частиною 2 ст. 57 ЗУ встановлюється

користування повноваженнями судді народних засідателів і присяжних під час

розгляду і вирішення справ. Згідно з ч. 1 ст. 58 список присяжних подає

територіальне управління Державної судової адміністрації до відповідної

місцевої ради. Якщо протягом двох місяців місцева рада не прийняла цей

список, то територіальне управління Державної судової адміністрації України

звертається до відповідної обласної ради (ч. 2 ст. 58). Відповідно до ч. 3 ст. 58

список затверджується один раз на два роки. Частина 1 статті 59 передбачає

52

обрання присяжним громадянина України, який досяг 30-річного віку і

постійно проживає на території, на якій поширюється юрисдикція відповідного

суду.

До списку присяжних не можуть бути включені особи, які: 1) визнані

судом обмежено дієздатними або недієздатними; 2) які мають хронічні

психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків

народного засідателя, присяжного; 3) які мають не зняту чи не погашену

судимість; 4) народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України,

судді, прокурори, працівники органів внутрішніх справ та інших

правоохоронних органів, військовослужбовці, працівники апаратів судів,

інші державні службовці, адвокати, нотаріуси; 5) громадяни, які досягли

шістдесяти п'яти років; 6) особи, які не володіють державною мовою. Дані

вимоги до присяжних закріплюються ч. 2 ст. 59 Закону.

Згідно з Законом встановлюються також підстави й порядок звільнення

від виконання обов’язків присяжного. Від виконання обов’язків присяжного

увільняються за ч. 2 ст. 60: 1) особи, які перебувають у відпустці у зв'язку з

вагітністю та пологами, у відпустці по догляду за дитиною, а також які мають

дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку або утримують дітей-

інвалідів, інших хворих або членів сім'ї похилого віку; 2) керівники та

заступники керівників органів місцевого самоврядування; 3) особи, які

через свої релігійні переконання вважають для себе неможливою участь у

здійсненні правосуддя; 4) інші особи, якщо голова суду визнає поважними

причини, на які вони посилаються.

Звільнення особи від виконання обов’язків народного засідателя чи

присяжного у конкретній справі здійснюється у порядку, встановленому

процесуальним законом (ч. 4 ст. 60). Частиною 1 статті 62 Закону гарантується

виплата винагороди присяжним на час виконання ними обов’язків у суді,

відшкодування витрат на проїзд і наймання житла, а також виплачуються

добові. На присяжних поширюються гарантії незалежності та недоторканності

суддів, установлені законом, на час виконання ними обов’язків зі здійснення

53

правосуддя. Вони також мають право на заходи безпеки, які можуть

вживатися й після закінчення виконання обов’язків (ч. 3 ст. 62).

Новий Кримінальний Процесуальний Кодекс, прийнятий 13 квітня

2012р., містить главу 30, параграф 2, якими закріплюються особливості

провадження в суді присяжних. Обвинувачений у вчиненні злочину, за який

передбачене покарання у вигляді довічного позбавлення волі, має можливість

розгляду кримінального провадження стосовно нього судом присяжних (ч. 1 ст.

384). Кримінальний Процесуальний Кодекс встановлює права присяжного,

згідно з якими він може: 1) брати участь у дослідженні всіх відомостей та

доказів у судовому засіданні; 2) робити нотатки під час судового засідання; 3) з

дозволу головуючого ставити запитання обвинуваченому, потерпілому,

свідкам, експертам, іншим особам, які допитуються; 4) просити головуючого

роз’яснити норми закону, що підлягають застосуванню під час вирішення

питань, юридичні терміни і поняття, зміст оголошених у судовому засіданні

документів, ознаки злочину, у вчиненні якого обвинувачується особа.

У суді присяжний також має обов’язки: 1) правдиво відповісти на

запитання головуючого і учасників судового провадження щодо можливих

перешкод, передбачених цим Кодексом або законом, для його участі в

судовому розгляді, його стосунків з особами, які беруть участь у

кримінальному провадженні, що підлягає розгляду, та поінформованості про

його обставини, а також на вимогу головуючого подати необхідну інформацію

про себе; 2) додержуватися порядку в судовому засіданні і виконувати

розпорядження головуючого; 3) не відлучатися із залу судового засідання під

час судового розгляду; 4) не спілкуватися без дозволу головуючого з особами,

що не входять до складу суду, стосовно суті кримінального провадження та

процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього; 5) не

збирати відомості, що стосуються кримінального провадження, поза судовим

засіданням; 6) не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті

кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються

54

(здійснювалися) під час нього, і стали відомі присяжному у зв’язку з

виконанням його обов’язків. Дані положення закріплюються ч. 1 і ч. 2 ст. 386.

Відповідно до ст. 387 відбір присяжних здійснюється після відкриття

судового засідання. Головуючий зобов’язаний роз’яснити їм права та обов’язки

й умови участі в судовому розгляді. Усі питання, які пов’язані з самовідводом і

відводом присяжних вирішуються ухвалою суду у складі двох професійних

суддів. Після відбору основних присяжних обираються двоє запасних (ч. 8, 9 ст.

387). Після цього вони повинні зайняти основні місця й за пропозицією

головуючого скласти присягу (ч. 1, 2 ст. 388). Стаття 389 передбачає

недопустимість незаконного впливу на присяжного, тобто прокурор,

обвинувачений, потерпілий та інші учасники кримінального провадження

протягом усього судового процесу не мають права спілкуватися з присяжними,

крім випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно з ст. 390 присяжний може

бути усунений від подальшої участі в судовому розгляді кримінального

провадження у таких випадках: 1) у разі невиконання присяжним обов’язків,

передбачених частиною другою статті 386 цього Кодексу; 2) за наявності

обґрунтованих підстав вважати, що присяжний у результаті незаконного впливу

втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального

провадження відповідно до закону.

Відповідно до ст. 391 нарадою суду присяжних керує головуючий, який

послідовно ставить на обговорення питання, проводить відкрите голосування й

веде підрахунок голосів. Усі питання вирішуються більшістю голосів і

головуючий повинен голосувати останнім (ч. 2 ст. 391). Ніхто зі складу суду

присяжних не має права утримуватися від голосування, крім випадку, коли

вирішується питання про міру покарання, а суддя чи присяжний голосував за

виправдання обвинуваченого (ч. 3 ст. 391). Відповідно до ч. 4 ст. 391 кожен із

складу суду присяжних має право викласти письмово окрему думку, яка

приєднується до матеріалів провадження і є відкритою для ознайомлення.

Частиною 5 ст. 391 передбачається допомога присяжних у складенні судового

рішення, коли серед більшості складу відсутні професійні судді.

55

Як вже зазначалося вище, сьогодні серед дослідників не припиняються

дискусії про доцільність впровадження суду присяжних в Україні. Дане

питання вже розглядалося в XX ст. у наукових працях доктора юридичних

наук, заслуженого юриста України М.М.Михеєнка. Зокрема, у праці

«Порівняльне судове право» він висловив думку про те, що участь народних

засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя може зміцнити незалежність

суду, підвищити його авторитет, довіру до населення. Схожа думка була

висловлена у пояснювальній записці до проекту Закону України «Про суд

присяжних в Україні» народними депутатами Г. Москалем та С. Власенком:

«Суд присяжних є одним із ефективних засобів дотримання принципів

законності, справедливості, змагальності для здійснення правосуддя в Україні».

На противагу цим твердженням про необхідність впровадження суду

присяжних в Україні виникла група опонентів, які, наводячи різні аргументи,

заперечують доцільність впровадження в Україні даного інституту. Ця точка

зору висловлена у наукових статтях М. М. Куцина, В. Т. Маляренка, І. С.

Зубачової. Суддя Апеляційного Суду Закарпатської області М. М. Куцин

вважає, що введення суду присяжних – дороге та неефективне. Спираючись на

погляди науковців і власний досвід на посаді судді, він робить висновок: «…

від суду присяжних слід відмовитись не тільки через суттєві матеріальні

затрати, з якими пов’язана діяльність цього суду. Значно вагоміша причина:

факт, що суд присяжних не може забезпечити у повному обсязі справедливий

та об’єктивний розгляд кримінальних справ, оскільки порушується принцип

рівності прав потерпілого й підсудного». Власні погляди щодо ефективності

впровадження суду присяжних висловив член ради з питань реформування

судової системи освіти України, заслужений юрист України, Голова

Верховного Суду України (2002-2006) В. Т. Маляренко. Він стверджує, що

даний інститут є малопродуктивним, складним і громіздким, запроваджується

лише до незначної частини населення, але вимагає великих зусиль від держави

з підготовки законодавчої бази й чималих коштів. Асистент кафедри теорії та

історії держави і права КНЕУ ім. В. Гетьмана І. С. Зубачова також вбачає

56

негативні риси у створенні даного інституту. Однією з них вона називає

значне навантаження для державного бюджету України, а іншою –

неможливість гарантування зменшення заангажованості й корупції судових

органів.

На нашу думку, введення суду присяжних, перш за все, потребує

вдосконалення нормативно-правової бази законодавства. Безперечно, слід

розробити законопроект, у якому б враховувалися основні аспекти

функціонування суду присяжних: правові засади організації, статус присяжних

і їх вибори, гарантії незалежності й недоторканності та інші питання, пов’язані

з діяльністю суду присяжних. На перший погляд здається, що суд присяжних не

пов’язаний адміністративною залежністю від більш високих інстанцій й має

більше життєвого досвіду, ніж суддя, а тому може розглянути справу

справедливіше. Але ж його рішення щодо обвинуваченого у вигляді довічного

позбавлення волі (ч. 2 ст. 384 КПК) може бути наслідком емоційної, а не

правовиконавчої судової діяльності.

Саме тому професійний досвід судді й спеціальні знання допоможуть

винести обдуманий вирок підсудному, адже, як зазначав В. Т. Маляренко: «…

юридична оцінка правовідносин залежить саме від високого професіоналізму й

досвіду». Пояснювальною запискою до проекту ЗУ «Про суд присяжних в

Україні» закріплюється термінове запровадження суду присяжних з огляду на

особливо репресивну спрямованість правоохоронних органів останнім часом,

непрозорість добору та призначення суддів судів різних юрисдикцій,

залежність суддів, особливо з набранням чинності ЗУ «Про судоустрій і статус

суддів». Я вважаю, що даний кримінальний інститут не зможе ліквідувати цю

проблему, адже в сучасному світі досить швидкими темпами процвітає

корупція й винесення вироку судом присяжних може базуватися на підкупі

суду. Щодо матеріальної сторони цього питання, то реалізація зазначеного

законопроекту потребує значних витрат з Державного бюджету України, бо ч. 1

ст. 62 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» гарантується виплата винагороди

57

присяжним на час здійснення обов’язків у суді, відшкодування витрат на

проїзд і наймання житла, а також виплачуються добові.

На даному етапі розвитку нашої держави введення суду присяжних не є

доцільним. Безсумнівно, у майбутньому при досягненні певного рівня

політичного, соціально-економічного розвитку, удосконаленні національної

правової системи запровадження функціонування цього суду дозволить

реалізувати принципи законності, справедливості, сприятиме розвитку

демократичних інститутів та підвищить довіру народу до судових органів.


1. Конституція України. – К., 1996.

2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010р.

3. Кримінальний Процесуальний Кодекс від 13 квітня 2012р.

4. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про суд присяжних

в Україні» від 17 березня 2011р.

5. Михеєнко М. М. Порівняльне судове право. – К.: Либідь, 1993. – 328с.

6. Куцин М. М. Суд присяжних: законодавче закріплення і проблеми

впровадження у кримінальному судочинстві // Адвокат : Журнал спілки

адвокатів України . – 2006 . – №2 . – С.18-25.

7. Маляренко В. Т. Позитиви й негативи суду присяжних // Право

України. – 2000. - №3. – С.3-7.

8. Зубачова І. С. Перспективи запровадження інституту суду присяжних в

Україні // Держава і право. – Випуск 45. – С. 224-229.

58

ДЕМЧЕНКО Ю.Ю.




ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Відповідно до статті 118 Конституції України виконавчу владу в областях

і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні

адміністрації [1]. Вперше в політико-правовій практиці незалежної України

інститут місцевих державних адміністрацій був запроваджений в 1992 році,

коли Верховна Рада України прийняла Закон про Представника Президента

України, яким є – місцеві органи виконавчої влади, засновані на базі виконавчо-

розпорядних органів місцевих рад, були відокремлені від органів місцевого і

регіонального самоврядування. Це було продиктовано необхідністю створення

єдиної системи органів влади на чолі з Президентом України, а також

розмежування функцій і повноважень міжмісцевими державними

адміністраціями, як органами держави, та місцевим і регіональним

самоврядуванням, яке стало самостійною формою реалізації публічної влади.

Таким чином, булороздержавленомісцевіради, якіскладалиполітичну основу

тоталітарноїрадянськоїдержави, і перетвореноїх в органи самоврядування.

Цебув початок адміністративної і муніципальної реформ.

Принципи (від латинського слова «principium» – основа) – важлива

категорія науки державного управління. Принципи мають собою результат

узагальнення людьми об’єктивно чинних законів і закономірностей. Практична

дія принципів не залежить від них самих, а повністю визначається ставленням

до них людей. Лише знати принципи не достатньо, необхідно хотіти і могти

застосовувати їх в управлінській діяльності. Принципи управління місцевими

адміністраціями в юридичній науці є мало досліджуваними. Значний внесок у

дослідження принципів державного управління зробили провідні українські

вчені-юристи: В.Б. Авер’янов, Л.М. Горбунова, Б.В. Калиновський, А.А.

59

Коваленко, А.М. Колодій, О.Д. Крупчан, О.Ю. Оболенський, Н.Р. Нижник,

О.Ф. Скакун, О.Ф. Фрицький та ін.

Одним із перших хто спробував систематизувати принципи управління,

був французький інженер і науковець Анрі Файоль (1841–1925 рр.). В основі

запровадженої ним системи управління лежала адміністративна доктрина.

Виходячи з неї, у 20-х роках Файоль визначив 14 принципів управління, які на

його думку, придатні для всіх без винятку видів адміністративної діяльності:

розподіл праці; влада – відповідальність; дисципліна; єдність розпорядження;

єдність керівництва; підпорядкування приватних інтересів загальним;

винагорода персоналу; централізація; ієрархія; порядок; справедливість;

сталість складу персоналу; ініціатива; єднання персоналу [2].

Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих

державних адміністрацій.

На виконання Конституції України, законів України, актів Президента

України, щорічного послання Президента України до Верховної Ради України

про внутрішнє і зовнішнє становище України, актів Кабінету Міністрів

України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які

відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і

делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах

своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів –

накази [3].

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в

межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання на відповідній території

всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими

особами та громадянами.

Правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється

Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуються

Конституцією України, цим та іншими законами України, актами Президента

України, щорічним посланням Президента України до Верховної Ради України

60

про внутрішнє і зовнішнє становище України, актами Кабінету Міністрів

України, органів виконавчої влади вищого рівня.

Українська дослідниця Н.Р.Нижник визначає такі групи принципів:

1) Суспільно-політичні, що відображають та розкривають соціальну

природу державного управління, його де терміновість і обумовленість

суспільством. Систему цих принципів характеризують: демократизм,

законність, об’єктивність, гласність.

2) Культури управління, що синтезовані на основі дослідження

функціональної та організаційної структур державного управління, до яких

віднесено: функціональність; диференціація та фіксування функцій шляхом

видання правових норм; сумісність функцій; необхідність; комбінування

функцій; відповідність функцій потребам і запитам управлінських об’єктів [3, c.

56–58].

Принципи державного управління – це фундаментальні істини, позитивні

закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що

відображають закони розвитку відносин управління, сформульовані у вигляді

певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, на

основі якого будується і функціонує апарат державного управління.

Демократизм означає залучення громадян до управління державними

справами, їх максимальну участь у процесі обговорення та прийняття

державно-управлінських рішень, звітність органів виконавчої влади та їх

посадових осіб перед представницькими органами, контроль з боку

громадськості за їх діяльністю, наявність колегіальних в окремих органах

виконавчої влади. Обставини, що визначають демократизм як принцип

державного управління: визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності,

недоторканості й безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3);

проголошення того, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність

(ст. 3); проголошення верховенства права (ст. 8); визнання і захист державної,

комунальної і приватної власності (ст. 41); відсутність у держави обов’язкової

61

ідеології та цензури (ст. 15); проголошення права на працю, страйки,

відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров’я (ст. 43–50) та ін.

Принцип рівноправності осіб різних національностей забезпечує рівне

становлення всіх громадян України незалежно від їх національності.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну службу» право на

здійснення державної служби мають громадяни України незалежно від расової

та національної приналежності.

З принципом рівноправності осіб різних національностей тісно

пов’язаний принцип рівності усіх перед законом означає й однаковий захист їх

прав. Рівноправність громадян у державному управлінні – гарантія реальної

демократії. Дотримання принципу рівноправності в управлінні означає, що всі

мають однакове право доступу на державну службу, брати участь у вирішенні

завдань держави, користуватись усіма закріпленими в Конституції правами і

свободами.

Особливе місце серед усіх принципів державного управління належить

принципу законності. Законність діяльності органів виконавчої влади – це

точне і неухильне дотримання Конституції України, законів, створення режиму,

який би забезпечував права і свободи громадян, а орган виконавчої влади,

громадські об’єднання функціонували в межах своєї компетенції, посадові і

службові особи виконували свої обов’язки належним чином.

Додержання законності передбачає: утворення управлінських органів на

підставі суворого додержання чинного законодавства; функціонування

державних органів і органів самоврядування; високу свідомість і

дисциплінованість службовців апарату управління.

Гласність – необхідна умова демократії, джерело інформації про стан

справ у країні, засіб впливу на органи виконавчої влади з боку громадськості.

Цей принцип проявляється у формі звітності органів виконавчої влади перед

представницькими органами влади і громадськістю, донесення через друковані

та електронні ЗМІ про їх діяльність, найважливіші рішення та основні напрями

роботи.

62

Сьогодні проблеми принципів часто ігноруються, багато перетворень та

трансформацій у державному управлінні відбувається суб’єктивно. Відсутній

цілісний, комплексний підхід до створення і зміни державних структур, у

результаті суспільство майже не відчуває впливу апарату державного

управління. Криза виробництва та кореспондуючий їй ріст злочинності є

наслідком ігнорування проблеми принципів державного управління, на підставі

розв’язування якої можна дати державному управлінню необхідні системні

характеристики, забезпечити його раціональність, дієвість і ефективність.

Важлива проблема – відсутність твердих, загально-визнаних

демократичних правил. А правила в правовій державі – це закон, конституційна

дисципліна, порядок. Держава має встановити рівні правила і дотримуватись

їх. Чим сильнішою буде українська держава, тим вільніша буде людина[3].

Основною проблемою формування принципу верховенства права є не

відсутність необхідних правових норм, які б належною мірою забезпечили

права та свободи людини і громадянина, а відсутність належного механізму їх

реалізації. Таких норм досить багато, це і право кожного на безкоштовну

медичну допомогу, і право на працю, і право на безоплатну вищу освіту.

Оскільки виконання цих та інших норм Конституції на сьогоднішній день

неможливе, з огляду на відсутність нормативно-правових актів, які б

закріплювали відповідний механізм, дані положення стають звичайними

деклараціями.

Принцип реальності прав і свобод людини та громадянина передбачає, що

права і свободи мають бути не тільки задекларовані у законодавчих актах, а

забезпечені та гарантовані державою. Обов’язком держави є забезпечення

належного існування людини, а не навпаки. На жаль, норми цих принципів є

черговими деклараціями, що не виконуються.

Соціологічні опитування виявлять такі претензії до влади:

- незадоволена потреба в безпеці;

63

- незадоволена потреба в увазі (влада не подобається людям тому,

що байдужа до них, не «занурюється» в їхні проблеми, не виявляє

«материнських почуттів»);

- неспроможність влади задовольнити матеріальні проблеми

громадян.

Серед актуальних проблем в органах місцевої влади:

- збереження низької якості послуг, що зумовлено відсутністю

чіткого переліку та розподілу управлінських між органами місцевого

самоврядування та структурами виконавчої влади на місцевому рівні,

незначними обсягами бюджетного фінансування державою делегованих

повноважень органам місцевого самоврядування на забезпечення послуг у

соціальній сфері (освіта, охорона здоров’я, культура…)

- недосконалість нормативно-правового забезпечення системи

організації місцевої влади. Відсутність у законодавчих актах чітких механізмів

реалізації повноважень місцевими державними адміністраціями. (Це зумовлює

необхідність оновлення законів України «Про місцеві державні адміністрації»)

- високий рівень забюрократизованості в органах місцевої влади.

Результати соціологічних досліджень 2007, 2008, 2009 та 2011 років засвідчили

зростання рівня хабарництва у сферах, пов’язаних із діяльністю місцевої влади.

Зокрема, зростання випадків хабарництва протягом 4 років було зафіксоване у

таких сферах: отримання державного житла (з 16% до 29,5%), влаштування на

роботу до державної установи (з 10,4% до 15,3%), оформлення права власності

на землю (з 7,1% до 9,9%), та об’єкти нерухомості (з 8,8% до 11,6%) [4].


1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної

Ради від 23 липня 1996 р. – 1996. – № 30. – ст. 141.

2. Анрі Файоль і 14 принципів адміністративного управління. –

Електронний ресурс. – Режим доступу до джерела:

[onlinemoney.com.ua\investicii\137-anrtayol-14-principv-admnstrativnogoupravlin

nya.html]

64

3. Нижник Н.Р. Системний підхід в організації державного управління :

[навчальний посібник] / За заг. ред. Н.Р.Нижник. – К., 1998. – 128 с.

4.Електронний ресурс : Режим доступу : http://www.razumkov.org.ua/ ; про

органи місцевого самоврядування; про органи виконавчої влади.

ДУДКА Л.О.

кандидат історичних наук, доцент


ДО ПИТАННЯ ОНОВЛЕННЯ ЧИННОГО ЗАКОНОДАВСТВА

ПРО СВОБОДУ СОВІСТІ ТА РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Належні державно-церковні відносини є необхідними як для побудови

демократичної правової держави, зобов’язаної забезпечити реалізацію права

громадян на свободу совісті, так і для становлення громадянського суспільства,

оскільки церкви та релігійні організації виконують не лише притаманні їм

функції, але й, будучи суспільними інститутами, є причетними до соціального

життя, освіти, культури, благодійної діяльності тощо.

При цьому варто зазначити, що стан та рівень забезпечення права

громадян на свободу совісті, а також характер державно-конфесійних відносин

значною мірою залежать від позиції державної влади, наявності у неї чіткої та

зрозумілої політики стосовно релігії та релігійних організацій, готовності до

діалогу з релігійною спільнотою і пошуку консенсусу з нею.

З прийняттям державної незалежності в Україні відбулися суттєві зміни у

церковно-релігійній сфері, а також становленні відносин між державою та

церквою: по-перше, сформувалося національне законодавство щодо

забезпечення свободи совісті та діяльності релігійних організацій (базовий

Закон «Про свободу совісті і релігійні організації» від 23 квітня 1991 року

№ 987-XII [6] з наступними змінами та доповненнями, а також більшість

законодавчих актів, що регулювали окремі питання, загалом на належному

рівні забезпечували як реалізацію права громадян на свободу совісті, так і

розвиток церковно-релігійної мережі); по-друге, було налагоджено постійний

http://www.razumkov.org.ua/

65

діалог між конфесіями та між конфесіями і державою через створення

відповідних структур як з боку держави, так і релігійних організацій (зокрема,

співпрацю забезпечували такі структури як Всеукраїнська рада церков і

релігійних організацій (ВРЦіРО), Державний комітет у справах

національностей та релігій, Комісія з питань забезпечення реалізації прав

релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України [13]; по-третє,

усталеного характеру набула практика зустрічей глав і представників Церков і

релігійних організацій та перших осіб держави, насамперед – Президента

України.

Загалом, за експертними оцінками Центру Разумкова, розвиток подій у

церковно-релігійній сфері, за всіх проблем, свідчив про рух державно-

конфесійних відносин на паритетних, партнерських засадах [10, c. 4].

Проте, після президентських виборів у лютому 2010 р. ситуація

змінюється. Зокрема, знаковими для 2010 р. можна виділити наступні факти: 1)

незважаючи на задекларовані принципи рівного ставлення до всіх Церков і

релігійних організацій країни (ч. 5 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті і

релігійні організації» [6]), не було проведено жодної зустрічі Президента ні з

ВРЦіРО, ні з представниками окремих Церков і релігійних організацій, за

винятком УПЦ; 2) значно активізувалася присутність та діяльність в Україні

Патріарха Московського і всієї Русі Кирила - це мало виразний політичний

характер, що визнавали навіть представники РПЦ [2]; 3) Комісія при Кабінеті

Міністрів жодного разу не збиралася; 4) у грудні 2010 р. без будь-яких

консультацій з релігійною спільнотою Указом Президента ліквідовано

Державний комітет України у справах національностей та релігій (його функції

передані: в частині реалізації державної політики у сфері релігії – до

Міністерства культури; в частині реєстрації релігійних організацій – до

Державної служби реєстрації України) [12]. Крім того, у стінах Верховної Ради

України було порушено питання про ліквідацію Національної експертної

комісії України з питань захисту суспільної моралі (законопроект № 6532), з

якою тісно співпрацює ВРЦіРО.

66

Упродовж останніх двох років формально ситуація почала змінюватися

на краще: відновлено практику зустрічей Глави держави із ВРЦіРО, поновлено

діяльність Комісії з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій

при Кабінеті Міністрів, у документах державного рівня зроблено ряд заяв про

наміри розвитку гармонійних державно-конфесійних відносин. Зокрема,

мається на увазі Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради

«Модернізація України – наш стратегічний вибір», в якому з’явився

спеціальний розділ «Держава та церква: заохочення міжконфесійного діалогу,

рівне ставлення держави до різних церков і релігійних конфесій» [9, с.42-44].

Однак, задекларовані наміри не підтверджуються практичними діями

влади. Значного негативного резонансу не лише в релігійному середовищі, але

й у суспільстві загалом, набули спроби прийняття нової редакції базового

Закону про свободу совісті без узгодження із Всеукраїнською радою церков і

релігійних організацій та особливо – прийняття Закону № 5461-VI від

16.10.2012 р., яким було внесено зміни до чинного Закону «Про свободу совісті

та релігійні організації»

Питання розробки нової редакції зазначеного Закону або внесення змін до

нього постало у зв’язку з рекомендаціями Парламентської Асамблеї Ради

Європи від 5 жовтня 2005 р. Відзначивши прогресивний характер названого

Закону, ПАРЄ рекомендувала його вдосконалення з урахуванням сучасних

реалій суспільного життя [3]. Увесь цей час ВРЦіРО, громадські організації

виступали за те, що змінам базового закону (як і інших законів, що стосуються

забезпечення права реалізації свободи совісті) має передувати прийняття

Концепції державно-церковних відносин, яка має бути покладена в основу

зазначених змін, а головне – розроблена та прийнята за участі та згоди

релігійної спільноти. Проект такої концепції був розроблений у 2004 р. [7, с.58-

66].

16 березня 2012 р. на розгляд Верховної Ради було подано законопроект

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо діяльності

Міністерства юстиції, Міністерства культури, інших центральних органів

67

виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через

відповідних міністрів, а також Державного космічного агентства» (реєстр №

10221). Проект передбачав внесення змін до 36 чинних законодавчих актів, у

тому числі – до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Зміни до

базового Закону у сфері свободи совісті стосувались ускладнення реєстрації

релігійних організацій, посилення контролю над діяльністю релігійних

організацій, ускладнення контактів українських релігійних організацій з

представниками зарубіжних релігійних організацій, проповідниками,

місіонерами та ін. [5].

Зазначений законопроект викликав гостру критику як у релігійному, так і

в експертному середовищі. За повідомленням Ю. Решетнікова (голови

Державного комітету України у справах національностей та релігій періоду

2009 – 2011 рр.), проти його ухвалення виступила ВРЦіРО, а Головне науково-

експертне управління Апарату Верховної Ради та профільний парламентський

комітет висловилися за необхідність відправлення законопроекту на

доопрацювання [11, с.17]. Однак, 16 жовтня 2012 р. Верховна Рада приймає

законопроект у другому читанні без будь-якого обговорення поправок з боку

профільного комітету.

Слід відзначити, що глави конфесій оперативно відреагували на

ухвалення вказаних змін до Закону «Про свободу совісті та релігійні

організації» і вже наступного дня звернулися до В. Януковича з «рішучим

закликом накласти вето на цей закон» у частині внесення змін до базового

закону у сфері свободи віросповідання [8, с.56-57]. У свою чергу Президент на

зустрічі з ВРЦіРО 17 жовтня відповів, що «думка Ради церков матиме велике

значення при прийнятті рішення про долю цього закону» [4]. Проте, попри

позицію представників релігійного та експертного середовища, оприлюднення

Відкритих листів громадських організацій, правозахисників і науковців із

вимогою ветування законопроекту та повернення його на доопрацювання до

Парламенту, 21 листопада зазначений Закон було підписано Президентом.

68

Окреслена ситуація продемонструвала відкрите ігнорування

Президентом України та більшістю депутатського корпусу позицій релігійної

спільноти. Більш того, можна зазначити, що не лише зміни до базового Закону

про свободу совісті, але й процес їх прийняття стали образою почуттів

релігійних організацій та їх лідерів, віруючих і просто демократично

налаштованих громадян України. Настоятель Української Греко-Католицької

Церкви Святослав (Шевчук) в інтерв’ю газеті «День» зазначив, що ця подія

змусила Глав Церков говорити про кризу в державно-церковних відносинах [1].

Держава посилила контроль за діяльністю релігійних організацій.

Водночас, поза її увагою залишаються питання, які становлять життєво

важливий інтерес для Церкви і потребують свого негайного розв’язання:

необхідність усунення колізії щодо подвійної реєстрації релігійних організацій

як юридичних осіб; надання права релігійним організаціям засновувати

навчальні заклади державного стандарту освіти; повернення церковного майна;

забезпечення рівного ставлення держави до всіх Церков і релігійних

організацій України; усунення практики політизації конфесійних, культурних,

мовних та інших складових українського суспільства.

Відтак, залишається лише сподіватися, що зазначені питання знайдуть

своє законодавче розв’язання завдяки законотворчій роботі нинішньої

Верховної Ради, що буде корисним не лише релігійній спільноті, а й усьому

українському суспільству, значну частину якого становлять віруючі громадяни.


1. Блаженніший Святослав Шевчук. Є розмова, а діалогу немає…

(Фрагмент інтерв’ю газеті «День», 11 січня 2013 р.) // Режим доступу:

http://www.day.kiev.ua/uk/arhiv/no3-2013.

2. Див.: Васильев М. Янукович выбрал благословенне Патриарха

Кирилла. – КМ.RU-Украина, 24 февраля 2010 г. // Режим доступу:

www.km.ru/news/yanukovich_vybra_blagoslovenie.

69

3. Доповідь Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо виконання

Україною обов’язків та зобов’язань від 5 жовтня 2005 р. // Режим доступу:

www.minjust.gov.ua/0/6782.

4. Заєць О. Зустріч Президента України з главами конфесій: чи є

насправді діалог між владою та Церквами? // Режим доступу:

www.risu.org.ua/index/expert.

5. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України щодо діяльності Міністерства юстиції України, Міністерства культури

України, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких

спрямовується та координується через відповідних міністрів, а також

Державного космічного агентства України» // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5461-VI.

6. Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації» від 23

квітня 1991 року № 987-XII // Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/987-12

7. Концепція державно-конфесійних відносин в Україні. Проект // Релігія

і влада в Україні: проблеми взаємовідносин: Інформаційні матеріали до

Круглого столу на тему «Державно-конфесійні відносини в Україні станом на

2013 рік: рух до партнерства держави і Церкви чи до кризи взаємин? (22 квітня

2013 р.) / Центр Разумкова за підтримки Фонду Конрада Аденауера в Україні. –

К., 2013. – C 58-66.

8. Лист Президенту України Януковичу В.Ф. від глав та повноважних

представників Церков і релігійних організацій про необхідність застосування

права вето до законопроекту № 10221, що ускладнює реєстрацію та умови

діяльності релігійних організацій // Релігія і влада в Україні… – К., 2013. –

С.56-57.

9. Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне Послання

Президента України до Верховної Ради України. – Київ, 2011. – 146 с.

10. Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин: Інформаційні

матеріали до Круглого столу на тему «Державно-конфесійні відносини в

70

Україні станом на 2013 рік: рух до партнерства держави і Церкви чи до кризи

взаємин? (22 квітня 2013 р.) / Центр Разумкова за підтримки Фонду Конрада

Аденауера в Україні. – К., 2013. –76 с.

11. Решетніков Ю. Аналіз законодавчих ініціатив у сфері свободи совісті

та державно-конфесійних відносин Верховної Ради України VІ скликання / Ю.

Решетніков // Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин… - К., 2013. –

С. 16-22.

12. Указ Президента України «Про оптимізацію системи центральних

органів виконавчої влади» № 1085 від 9 грудня 2010 р. // Режим доступу:

http://president.gov.ua/documents/12584.html.

13. Церковно-релігійна ситуація і державно-конфесійні відносини в

Україні: підсумки десятиліття, тенденції і проблеми. Аналітична доповідь

Центру Разумкова // Національна безпека і оборона. – 2011. - № 1-2. – С. 63-64.

ЗАПЛІШНА М.В.



Науковий керівник: Кушерець Т. В., кандидат філософських наук, доцент

П. СОРОКІН ПРО ЗЛОЧИН І ПОДВИГ ТА ПРО ВПЛИВ КАРИ І

ВИНАГОРОДИ НА ПОВЕДІНКУ ЛЮДИНИ

Покарання і винагорода, що мають значний вплив на поведінку окремої

людини і суспільства в цілому, виникають як реакція на злочин і подвиг. Тому

перш за все, слід з’ясувати, що автор розумів під цими поняттями.

Пітирим Сорокін виділив три основні форми актів поведінки: дозволено-

належні, рекомендовані і заборонені або недозволені. Відповідно існують

форми реакції на ці вчинки. Так склалися три наступні пари актів і реакцій на

них: дозволено-належні – належна реакція; рекомендовані – винагорода;

заборонені – покарання.

Отже, П. Сорокін сформулював визначення «злочину» як акту, що

суперечить тим вчинкам і тому шаблону поведінки, що усвідомлюється як

належний, та приводить в дію відштовхуючу емоцію. Але один і той самий

71

вчинок в різних середовищах кваліфікується по-різному. Тому акт,

здійснений особою, буде вважатися злочином, якщо таким його сприйматиме

ціла група людей, і він викликатиме в кожного її члена відповідні почуття.

Подвиг соціолог називає ще «послуговим актом» і визначає як

добровільний вчинок, що не суперечить нашим «належним» шаблонам і

виходить по своїй добродійності за межі обов’язку. Подвиг викликає позитивну

емоційну реакцію з боку оточуючих.

Покаранням, за П. Сорокіним, є акт чи сукупність актів, що спричинені

злочином і представляють собою реакцію на дії, що кваліфікуються як злочини.

Відповідно винагорода - це акт чи сукупність актів, викликаних подвигом, що є

реакцією на дії, що розглядаються як «послугові акти».

Слід також зазначити, що не всі заборонені акти, що викликають у нас

відповідні емоції будуть розглядатися як злочини і передбачатимуть покарання.

Кваліфікуватися як злочин може лише вчинок адекватної людини. Дії тварини

чи психічно хворої людини, не зважаючи на те, що є протиправними і

викликають негативні емоції, не є злочинами і не призводять до покарання.

П. Сорокін вважає, що покарання і винагороди впливають на вчинки

людини. Вчений запевняє, що якби не було цих важелів впливу, то поведінка

цілих народів і окремих індивідів була б зовсім іншою. Покарання і винагороди

виконують мотиваційну і «дресеруючу» функції.

Перша полягає в тому, людина здатна уявляти ті вигоди чи невигоди, що

виникнуть внаслідок певних її дій. Якщо передбачуваний результат здається

бажаним, то здійснюється дія, яка його викличе. Таким самим важелем є і

уявлення про небажані наслідки, що застерігає людину від певних вчинків.

Нормально розвинена особистість, що має досвід життя в певному суспільстві,

може передбачити наслідки своїх вчинків далеко наперед. Відповідно до цих

уявлень людина вибудовує свою поведінку так, щоб уникнути небажаних

наслідків, або обрати найменше зло. Іноді індивід робить не те чого бажає сам,

а те чого вимагає суспільство чи певні владні структури. Це пояснюється тим,

що важіль покарання постійно тисне на людину, координуючи її дії. В інших

72

випадках особа виконує певні дії, або утримується від них, сподіваючись на

винагороду.

Проте, мотивація має властивість змінюватися під впливом обставин.

Наприклад, роль передбачення тієї самої нагороди чи покарання може бути

іншою для однієї людини в різних умовах. Однією з таких умов є час. Чим

ближчий момент настання покарання чи винагороди, тим сильнішою буде

мотивація. Покарання, що настає відразу ж після вчинку, і винагорода, котру

можна отримати просто зараз діють сильніше, ніж ті, що відкладаються на

невизначене майбутнє. Іншою умовою вважається впевненість у

невідворотному настанні покарання чи нагороди. Якщо людина знає, що за

певні вчинки обов’язково буде покарана, то намагається уникати їх, якщо ж

сподівається на «обхідні» шляхи, то легше погоджується на заборонені вчинки.

Те саме стосується і винагород.

Також по-різному однакове покарання і винагорода впливають на

мотивацію різних людей. Це можна пояснити потребами індивіда на певному

етапі його життя. Мотивація буде сильнішою, якщо винагорода задовольняє

найактуальнішу потребу, а покарання позбавляє найбільшого блага. Для

дитини іграшка є тією цінністю, що варта гарної поведінки і утримання від не

рекомендованих дій, тоді як на дорослого не чинить жодного впливу. Тим

самим є для голодного обід, для спраглого вода, для замерзаючого одяг. Ще

одним чинником, що визначає різну реакцію на однакові покарання і

винагороди є науковий, релігійний і моральний світогляд і світосприйняття.

Цей показник вирішальний для потойбічних кар і винагород, що відіграють у

житті людей різне значення. Кожна релігія має свої традиції і закони, що і

позначаються на вчинках особистості. Третім чинником можна вважати

морально-етичні переконання індивіда і ступінь співпадіння з ними дій, що

вимагаються. Людина швидше виконає дію, що не суперечить її цінностям, і

уникатиме, того, що вважає неприпустимим.

Різні покарання не однаково тиснуть на особистість. Одне впливає

сильніше, інше слабше. Це спричинене тим фактом, що з ряду різних покарань

73

більший вплив має те, що є найстрашнішим на думку саме цієї людини. А з

усіх винагород найбільш мотиваційною є найбільш бажана в даний момент,

краща якісно і кількісно.

Дресеруюча функція покарань і винагород полягає в тому, що при

достатньому і тривалому тискові санкцій акти, які спочатку виконувалися

завдяки мотиваційній дії, починають виконуватися через звичку. Це щось

схоже на дресирування тварин. Кари і винагороди, спільно з регулярним і

сильним впливом, можуть змінювати звички, принципи і переконання. Таким

чином сформувалося багато, існуючих нині, традицій.

Величезне значення мають винагороди і покарання для суспільства. Для

того, щоб мирно співіснувати певне число індивідів повинне мати однакові

норми належної, забороненої і рекомендованої поведінки, приписувати собі та

іншим однакові права і обов’язки. Якщо цього не буде, то виникнуть

конфлікти, що є свідченням небезпечних процесів у суспільстві.

Для кожної групи винагороди і покарання теж є своєрідним регулятором,

що встановлюють певні рамки, за які не можна виходити. У певному

замкненому колективі є свій стиль стосунків, що потребує від кожної людини

відповідних дій. Такий груповий шаблон поведінки, що діє протягом тривалого

часу і створює організацію.

Також покарання і винагороди мають величезне значення для

формування державних утворень. Тут їх роль полягає у розширенні і зміцненні

кола солідарності. Кари і винагороди діють знизу в верх і виступають тими

важелями, що підтримують громадську солідарність. Коли у державі

наростають суперечки, коли населення стає більш різноманітним, то вводяться

нові санкції, що вирішують проблеми. Кари і винагороди походять не лише від

держави і офіційної влади, а й від колективів та індивідів. Сукупність цих

різних покарань і винагород і забезпечили розвиток культури та цивілізації.

74

КАЛИНОВСЬКИЙ В.С.

кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри

історії держави і права

Національна академія внутрішніх справ

ДУДЧЕНКО О.С.

кандидат юридичних наук, доцент кафедри права та методики викладання

історико-правознавчих дисциплін


ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ НАРОДНОГО КОМІСАРІАТУ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ У 1919–1930 РР.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про центральні органи виконавчої

влади» від 17 березня 2011 р. діяльність міністерств та інших центральних

органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права,

забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності,

законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості,

відповідальності. Згідно з п. 2 ст. 2 зазначеного Закону міністерства діють за

принципом єдиноначальності [1]. Для ефективного функціонування органів

державної влади важливе значення має вивчення історико-правового досвіду їх

розвитку тадіяльності.Загальні засади діяльності народних комісаріатів УСРР

висвітлювались у працях радянських та українських вчених І.Л. Давітнідзе,

О.В. Кузьминця, Ю.М. Козлова, О.Л. Копиленка, А.Й. Рогожина, В.Я. Тація,

О.В. Шоріної та ін. Окремі аспекти діяльності міліції УСРР та НКВС УСРР у

1919–1930 рр. досліджували Ю.В. Александрова, О.А. Гавриленко,О.М. Джужа,

В.А. Довбня, Я.Ю. Кондратьєв, Ю.Ф. Кравченко, І.Д. Коцан, П.П. Михайленко,

О.І. Олійник, Ю.О. Смирнов та ін. Особливості функціонування колегії

народного комісаріату здебільшого розглядалися фрагментарно у зв’язку з

дослідження інших проблем.

В сучасній юридичній літературі існують різні класифікації принципів

державного управління. Учений А.М. Колодій підкреслює, що основними

принципами органів державної влади України є: демократизм, національна

рівноправність, законність, суверенність, розподіл влад, соціальна

справедливість, гуманізм і милосердя, поєднання переконання і примусу,

75

гласність, відкритість і врахування громадської думки тощо [2, с. 26–27].

Вітчизняні вчені В.Л. Ортинський, З.Р. Кісіль, М.В. Ковалів поділяють

принципи державного управління на соціально-політичні та організаційні.

Систему соціально-політичних принципів складають: широка участь громадян

в управлінні справами держави і суспільства; централізм в управлінні;

рівноправність нації; додержання законності; позапартійність. Систему

організаційних принципів державного управління вчені поділяють на дві групи:

принципи побудови апарату управління та принципи діяльності управлінських

структур. До принципів побудови апарату управління належать такі принципи

як галузевий, територіально-виробничий, принцип подвійного

підпорядкування, лінійний, функціональний. Організаційними принципами

діяльності системи державного управління є: раціональний розподіл

повноважень, відповідальність органів управління, поєднання колегіальності і

єдиноначальності в управлінні [3, с. 26–35].Принцип колегіальності та

єдиноначальності в діяльності народного комісаріату внутрішніх справ УСРР

втілювався в функціонуванні колегії. Відповідно до Положення про НКВС

УСРР (Далі – Положення…), затвердженого постановою РНК УСРР від 12

серпня 1922 р., до складу народного комісаріату входили народний комісар,

колегія наркомату, адміністративно-організаційний відділ, Головне управління

Робітничо-селянської міліції, відділ по роботі комітетів незаможних селян,

відділ національностей, управління комунального господарства, фінансово-

кошторисний відділ і управління справами [4, арк. 6]. Колегія Народного

комісаріату внутрішніх справ УСРР створювалася для обговорення та

вирішення найважливіших питань, віднесених до відання наркомату.

Зокрема, параграфи 6–8 Положення… були присвячені діяльності колегії

народного комісаріату внутрішніх справ УСРР. Так, члени колегії

затверджувалися ВУЦВК та РНК УСРР. До складу колегії входили заступник

народного комісара внутрішніх справ, завідуючий адміністративно-

організаційним відділом, керівник Головного управління робітничо-селянської

міліції, завідуючий відділом по роботі комітетів незаможних селян, завідуючий

76

відділом по національним справам, завідуючий управлінням комунального

господарства. Завідуючі відділами і члени колегії були відповідальними перед

народним комісаром і колегією за діяльність довірених їм відділів [4, арк. 6].

Порядок підготовки та проведення засідань колегії Народного комісаріату

внутрішніх справ УСРР затверджувався народним комісаром внутрішніх справ.

Наприклад, Порядком роботи колегії НКВС УСРР, затвердженого

наркомвнусправ від 7 квітня 1926 р. № 15 (Далі – Порядок…) визначалися

основні питання, що підлягали обговоренню та вирішенню на засіданні колегії

та її склад; регламентувалися процедура скликання й ведення засідань колегії та

порядок складання протоколів засідань колегії НКВС та їх реалізації. Зокрема,

на засіданнях колегії НКВС УСРР обговорювалися та вирішувалися: а) чергові

доповіді завідуючих окрадмінвідділів і завідуючих округовими відділами

комунального господарства; б) періодичні доповіді завідуючих і начальників

відділів НКВС про діяльність відділів; в) законопроекти, що вносилися до

законодавчих органів, а також інструкції, положення, найбільш принципові

обіжники та інші питання, які вносилися наркомом або членами колегії; г)

фінансово-кошторисні питання принципового характеру; д) справи, що

стосувалися діяльності кількох відділів наркомату при виникненні

розбіжностей на дане питання поміж завідуючими цими відділами; е)

розходження поміж членами колегії по принципових питаннях; ж) питання про

призначення завідуючих і начальників відділів та їх заступників; з) розгляд

принципових питань, що виникали у порядку погоджування проектів

інструкцій, обіжників НКВС з іншими установами [5, арк. 42].

При прийнятті рішення члени колегії мали право вирішального голосу. З

правом дорадчого голосу на засіданнях колегії брали участь завідуючі

відділами НКВС та особи, яких спеціально запрошували нарком або його

заступники, а також завідуючі місцевим і адміністративними органами НКВС,

коли вони були присутні в м. Харкові в день засідання колегії. Причини неявки

членів колегії та осіб, запрошених для доповіді на засідання колегії,

обговорювалися на її засіданнях.

77

Порядок денний засідання колегії складався секретаріатом колегії за два

дні до засідання, затверджувався наркомом, а під час його відсутності –

заступником наркома й надсилався з додатком всіх необхідних матеріалів всім

членам колегії та заінтересованим особам і установам (щотижня в понеділок о

12 годині). Зміни або доповнення до порядку денного, що був затверджений

наркомом могли внестися членами колегії та завідуючими відділами не пізніш

як за день до засідання, при чому ці зміни в формі листування надсилалися до

секретаріату колегії, який подавав їх на затвердження наркому. В порядку

денному точно зазначалися справи, які мали розглядатися на засіданні колегії,

точна черговість їх розгляду та з вказівкою доповідачем по кожній справі й

коли малися співдоповідачі [6, арк. 43].

Усі матеріали оформлялися українською мовою за підписом керівника

відділу чи установи. Крім того, матеріали, що повинні бути попередньо

погоджені з відповідальними відділами, установами або урядництвами, повинні

були мати візи про погодження [5, арк. 44].

В залежності від способу проведення засідання колегії НКВС УСРР

поділялися на відкриті та закриті. Варто зазначити, що більшість засідань

колегії проводилися відкритими. Закритими проводилися або все засідання

колегії, або окреме питання. На закритих засіданнях колегії НКВС УСРР

(закритому розгляді окремих питань) обговорювалися найбільш принципові

питання, віднесенні до компетенції наркомату. Наприклад, на закритій частині

засідань колегії НКВС УСРР аналізувалося становище карної злочинності та

наслідки боротьби з нею на Україні у першому півріччі 1928-1929 рр. [7];

обговорювалася заява про звільнення з посади керівника управління

кримінального розписку УСРР у зв’язку з ревізією наркомдержконтроля

[8,арк. 35].

За періодичністю проведення засідання поділялися на чергові та

позачергові (екстрені). Чергові засідання колегії проходили регулярно один раз

в два тижні кожного вівторка в 7 годин вечора. При наявності особливо

78

термінових питань, незалежно від встановлених чергових засідань –

скликалося екстрене засідання колегії [9, арк. 72].

Залежно від складу учасників, які приймали участь у засіданнях колегії їх

умовно можна поділити на прості та об’єднані. Об’єднані засідання колегії

НКВС проводилися спільно з іншими державними органами та вирішували

питання, віднесені до компетенції обох зазначених органів. Наприклад, 2

травня 1927 р. було проведено об’єднане засідання колегії Державного

Політичного Управління з колегією НКВС УСРР [10, арк. 43].

Відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 28 грудня 1930 р.

НКВС УСРР був ліквідований і його функції по управлінню комунальним

господарством були передані Головному управлінню комунального

господарства міст і будівництва при РНК УСРР, потім воно було

реорганізовано в народний комісаріат комунального господарства; керівництво

міліцією – Головному управлінню міліцією і кримінальним розшуком при РНК

УСРР. Функції по питаннях радянського будівництва покладені на сектор

радянського будівництва при Президії ВУЦВК. Складання, видання, друк карт

адміністративно-територіального поділу УСРР передані Центральній

адміністративно-територіальній комісії при Президії ВУЦВК; введение місцями

позбавлення волі, проведення примусових робіт – передані наркомюсту УСРР

[11].


1. Про центральні органи виконавчої влади : Закон України від 17 березня

2011 р. № 3166-VІ. [Електронний ресурс] : Верховна Рада України. Офіційний

веб-сайт. – Режим доступу до джерела : // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/

3166-17/page 1.

2. Колодій А.М. Державне будівництво і місцеве самоврядування в

Україні: [підручник] / Колодій А.М., Олійник А.Ю; за ред. Кондратьєва Я.Ю. –

К. : Юрінком Інтер, 2003. – 464 с.

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/%203166-17/page%201

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/%203166-17/page%201

79

3. Ортинський В.Л. Управління в органах виконавчої влади України :

[навч. пос.] / Ортинський В.Л., Кісіль З.Р., Ковалів М.В. – К. : Центр учбової

літератури, 2008. – 296 с.

4. ЦентральнийдержавнийархіввищихорганіввиконавчоївладиУкраїни(ЦД

АВО України), ф. р-5, оп. 1, спр. 842, 6 арк.

5. ЦДАВО України, ф. Р-5, оп. 2, спр. 1746, 42 арк.


7. ЦДАВО УкраїниФ. Р-5, оп. 3, спр. 1554, арк. 3.


9. ЦДАВО України, ф. 5, оп. 2, спр. 4, 72 арк.

10. ЦДАВО України, ф. 5, оп. 3, спр. 2, 43 арк.

11. ЦДАВО України, ф. р-5, оп. 1.

КАТЕЛЬНИЦЬКА Л.В.



Науковий керівник: Дудченко О.С., кандидат юридичних наук, доцент

ЗВЕРНЕННЯ ГРОМАДЯН В УКРАЇНІ

Конституція України визначає комплекс найважливіших прав громадян,

до яких належить і право звернення громадян до органів державної влади.

Згідно зі ст. 40 Конституції України кожен має право направляти індивідуальні

чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів

державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових

осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану

відповідь у встановлений законом строк[1]. Це питання розглядається не тільки

в Основному Законі, але й в таких нормативно-правових актах, як Закон

України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р. [2], Указ Президента

України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та

гарантування конституційного права на зверненнядо органів державної влади

та органів місцевого самоврядування» [3], Інструкція з діловодства за

80

зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого

самоврядування, об’єднанняхгромадян, на підприємствах, в установах,

організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації [4],

Інструкція про порядок розгляду звернень та організацію проведення

особистого прийому громадян у Державній реєстраційній службі України [5],

Інструкція про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого

прийому в органах прокуратури України від 21 червня 2011 р. [4].

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про звернення громадян»,

зверненнями називаються викладені в письмовій або усній формі пропозиції

(зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Вони надають громадянам змогу

захищати свої законні інтереси та відновлювати їх у разі порушення, брати

участь в управлінні державними і громадськими справами та впливати на

поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування,

установ, підприємств, організацій. Відповідно до УказуПрезидента України

«Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування

конституційного права на звернення до органів державної влади та органів

місцевого самоврядування» для сприяння громадянам у вирішенні за місцем їх

проживання питань, з якими вони мають право звертатися до органів

державної влади, органів місцевого самоврядування, утворені при Раді

міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та

Севастопольській міських, районних державних адміністраціях постійно діючі

комісії з питань розгляду звернень громадян на чолі з керівниками відповідних

органів із включенням до їх складу представників місцевих органів виконавчої

влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів [3].Варто

також зазначити, що навіть іноземці, які знаходяться на території нашої

держави так само, як і громадяни України, можуть подавати звернення. Тобто в

даному питанні вони мають однакові можливості. На нашу думку, позитивним

є те, що забороняється переслідувати громадян за подання звернення і

примушувати писати пропозиції, заяви або скарги, не дозволяється

розголошувати відомості, що містяться у зверненнях.

http://www.gp.gov.ua/ua/file_downloader.html?_m=fslib&_t=fsfile&_c=download&file_id=151882


81

Існують чітко окреслені вимоги до звернень, які обов’язково потрібно

враховувати під час їх написання. Згідно із ст. 5 Закону України «Про

звернення громадян» у кожному з них повинно зазначатися прізвище, ім’я, по

батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання,

зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може

бути як в уснійформі, так і в письмовій. Воно подається окремим громадянином

(індивідуальне) або групою осіб (колективне). До того ж необхідно, щоб

письмове звернення було підписане особою, що його подає. Заявник має не

забути вказати дату написання.

Якщо у звернені не дотримано законодавчо встановлених вимог, то його

повертають заявникові із зазначенням причин відмови в розгляді не пізніше,

ніж через 10 днів після того, як воно надійшло. Наприклад, такий перебіг подій

може статися, якщо в письмовому зверненні не зазначається місце проживання

або воно не підписане автором (авторами). Крім того, не розглядаються

повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина

з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення,

терміни розгляду яких передбачено ст. 17 Закону України «Про звернення

громадян», та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Дещо інша специфіка розгляду звернень передбачена для органів

прокуратури України. Наприклад, відповідно до п. 2.7. Інструкції про порядок

розгляду і вирішення звернень та особистого прийому в органах прокуратури

України не підлягають розгляду звернення народних депутатів України,

депутатів місцевих рад, у яких містяться пропозиції, вказівки чи вимоги у

конкретних кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних

справах, а також справах про адміністративні правопорушення, у тому числі з

питань слідства і нагляду за додержанням законів органами, які проводять

оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за

додержанням законів при виконанні рішень у кримінальних справах, при

застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням

особистої свободи громадян. Авторам таких звернень у 10-денний строк





82

надаються роз’яснення про неприпустимість втручання в діяльність органів

прокуратури з посиланням на відповідні рішення Конституційного Суду

України та процесуальне законодавство [6]. Але звернення, оформлені

належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов’язковому

прийняттю та розгляду.

Український вчений В.К. Колпаков зазначає, що для кожного виду

звернень встановлено особистий порядок розгляду і форми реагування [7; с.

688]. Розглянемо їх основні особливості, спираючись при цьому на матеріал

нормативно-правових актів.Згідно із ст. 14–16 Закону України «Про звернення

громадян» органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства,

установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян,

посадові особи до повноважень яких належить розгляд пропозицій, заяв або

скарг, зобов’язані вчасно розглядати їх. Відповідно до п. 1 Постанови Кабінету

Міністрів України «Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями

громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях

громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм

власності, в засобах масової інформації діловодство за пропозиціями, заявами

і скаргами громадян ведеться окремо від інших видів діловодства і

покладається на спеціально призначених для цього посадових осіб чи на

підрозділ службового апарату. На нашу думку вищезазначене свідчить про те,

що зверненням осіб приділяється значна увага на державному рівні.

Будь-яка особа, що подала заяву або скаргу до відповідних органів має

право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та

брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви; знайомитися з матеріалами

перевірки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом,

який розглядає заяву чи скаргу; бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;

користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу,

організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження

у встановленому законом порядку; одержати письмову відповідь про

результати розгляду заяви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу

83

щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; вимагати

відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого

порядку розгляду звернень.

Згідно із ст. 19 Закону України «Про звернення громадян» заяви, скарги

громадян мають перевірятися об’єктивно та всебічно. Особі, що виявила

бажання відвідати засідання, на якому розглядатиметься її звернення,

дозволяється це зробити. Крім того, органи, що розглядають заяви або скарги

повинні вживати заходи щодо відшкодування у встановленому законом

порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті

ущемлення його прав чи законних інтересів, у разі визнання заяви чи скарги

необґрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення,

не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг громадян, вживати

заходи до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та

інформувати населення про хід цієї роботи. До того ж звернення розглядаються

безплатно і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх

надходження. Першочергово розглядаються скарги, заяви подані пільговими

категоріями населення.Рішення, які приймаються за зверненнями, мають бути

мотивованими та ґрунтуватися на нормах чинного законодавства і реально

виконуватися.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному громадянину

гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів

державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових

осіб. Громадянин має право звернутися як зі скаргою до вищого у порядку

підлеглості органу чи посадової особи, так і до суду згідно з чинним

законодавством. Право вибору звернення належить особі [1].

На думку вітчизняного дослідника Ю.І.Римаренко, хоча згідно зі ст. 24

Закону України «Про звернення громадян» особи, винні у порушенні цього

Закону несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність,

передбачену законодавством України, але навіть в наш час адміністративна

відповідальність за порушення законодавства України про звернення громадян

84

взагалі не передбачена, що в багатьох випадках дозволяє посадовим і

службовим особам безкарно порушувати конституційне право громадян на

звернення [8].Отже, надання можливості реалізація громадянами права на

звернення є важливою умовою для кожної демократичної країни. Воно сприяє

захисту наявних в державі та суспільстві правовідносин.


1. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р.

[Електронний ресурс] : Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт. – Режим

доступу до джерела :// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-

%D0%B2%D1%80.

2. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р.


доступу до джерела :// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/393/96%D0%B2%

D1%80.

3. Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування

конституційного права на звернення до органів державної влади та органів

місцевого самоврядування:Указ Президента України від 2 лютого 2008 р.


доступу до джерела :// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/109/2008.

4. Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в органах державної

влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в

установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової

інформації :Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348


доступу до джерела :// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/348-97-%D0%BF.

5. Інструкція про порядок розгляду звернень та організацію проведення

особистого прийому громадян у Державній реєстраційній службі України

Постанова Кабінету Міністрів України від 6 березня 2012 р. [Електронний

ресурс] : Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт. – Режим доступу до

джерела :// http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0369-12.

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/393/96%D0%B2%25

85

6. Інструкція про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого

прийому в органах прокуратури України від 21 червня 2011 р. [Електронний

ресурс] : – Режим доступу до джерела :// http://www.gp.gov.ua/ua/file

7. Колпаков В.К. Адміністративне право України / В.К.Колпаков. – К.:

Юрінком Інтер, 2001. – 752 с.

8. Приватне життя і поліція: концептуальні підходи: теорія та практика /

За ред. Ю.І.Римаренко. – К.: КНТ, 2006. – 740 с. [Електронний ресурс] :– Режим

доступу: http://pidruchniki.ws/11510513/pravo/pravo_zvernennya#428.

КОРЖ Л.П.

студентка юридичного факультету

Чернігівський державний технологічний університет

Науковий керівник: Чічкань М. В., кандидат юридичних наук, доцент

СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ БЕЗДОМНИХ ОСІБ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИХ

ДІТЕЙ ЗА НАЦІОНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ

За останні роки в Україні значно зросла чисельність бездомних осіб та

безпритульних дітей. Офіційна статистика нараховує близько 30 тисяч

бездомних осіб[1], проте, оскільки в Україні ще не запрацював реєстр таких

осіб, ці дані є неточними, оскільки вони встановлені лише на основі

статистичних даних тих організацій, які надають певні види послуг і допомог

бездомним особам та безпритульним дітям. Але ж не всі бездомні особи та

безпритульні діти потрапляють до таких організацій, більшість з них

залишаються зі своїми проблемами сам на сам, а тому за неофіційними даними

– в Україні приблизно 130 тисяч бездомних осіб. ―Згідно даних Дитячого фонду

ООН – ЮНІСЕФ кількість безпритульних дітей та підлітків у віці від 10 до 19

років в Україні складає близько 150-160 тисяч, тоді як офіційна статистика

повідомляє про 12 тисяч‖[2].

Проблема бездомності та безпритульності для України не є новою,

оскільки вона існувала на всіх етапах розвитку українського суспільства. У

2005 році Україна, прийнявши 2 червня Закон ―Про основи соціального захисту




http://pidruchniki.ws/11510513/pravo/pravo_zvernennya#428

http://uk.wikipedia.org/wiki/2005

86

бездомних осіб і безпритульних дітей‖ на законодавчому рівні визнала

потребу соціального захисту бездомних осіб. Відповідно до ст. 2

вищезазначеного законодавчого акту ―бездомність – це соціальне становище

людини, зумовлене відсутністю в неї будь-якого житла, призначеного та

придатного для проживання‖, а ―бездомна особа – особа, яка перебуває у

соціальному становищі бездомності‖[4]. До бездомних осіб належать

безпритульні особи та особи, які мають притулок. Безпритульна особа –

повнолітня особа, яка проживає на вулиці, в парках, підвалах, під’їздах

будинків, на горищах, об’єктах незавершеного будівництва, в інших місцях,

непризначених та непридатних для проживання, у тому числі жилих

приміщеннях, що перебувають в аварійному стані. Особа, яка має притулок, –

особа, яка отримує послугу тимчасового притулку в закладах для бездомних

осіб та інших соціальних закладах і установах, що надають такий притулок;

безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю

або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця

проживання‖, а відповідно до ст. 3 цього Закону ―соціальний захист

бездомних осіб і безпритульних дітей ґрунтується на принципах: законності;

демократизму; рівності; поваги до особистості; визнання честі та гідності;

забезпечення основних прав і свобод людини‖[4].

Крім того, даним Законом передбачено створення системи обліку та

реєстрації бездомних осіб і безпритульних дітей, здійснення заходів по

запобіганню бездомності і безпритульності, а також створення системи

реінтеграції бездомних осіб та безпритульних дітей, тобто комплексу заходів

для здійснення процесу повернення бездомних осіб до життя в

суспільстві як повноправних його членів. Суб’єктами, які забезпечують

реінтеграцію бездомних осіб, можуть надаватися такі послуги: тимчасовий

притулок, соціальні, медичні, юридичні, освітні, реабілітаційні. Бездомним

особам надаються послуги за місцем їх проживання або місцем перебування, а

саме в закладах для цієї категорії осіб, а також поза межами таких закладів із

застосуванням мобільної форми надання соціальних послуг – соціального

87

патрулювання. Послуги можуть надаватися як на платній, так і на

безоплатній основі відповідно до законодавства.

Суб’єктами, які забезпечують реінтеграцію бездомних осіб, є юридичні

особи різних форм власності, фізичні особи, які здійснюють таку діяльність.

Центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого

самоврядування в межах своїх повноважень організовують роботу з

профілактики бездомності, соціального захисту бездомних осіб та їх

реінтеграції і здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів, що надають

послуги цій категорії осіб.

Закладами соціального захисту для бездомних осіб є: 1) будинок нічного

перебування – заклад соціального захисту для ночівлі (розміщення на ніч)

бездомних осіб, прийом до якого не потребує попереднього медичного

обстеження; 2) центр реінтеграції бездомних осіб – заклад соціального захисту,

діяльність якого спрямована на поступове повернення бездомної особи до

самостійного повноцінного життя шляхом надання їй комплексу соціальних

послуг з урахуванням індивідуальних потреб; 3) соціальний готель – заклад

соціального захисту для проживання бездомних осіб, який має у своєму складі

окремі номери(кімнати). До соціального готелю приймаються бездомні

особи, які працюють або мають інше постійне легальне джерело доходу,

недостатнє для оренди (наймання), купівлі житла. Проживання бездомних осіб

у соціальному готелі є платним; 4) інші заклади, що надають послуги

бездомним особам.

Закладами соціального захисту для безпритульних дітей є: 1) притулок

для дітей служби у справах дітей – заклад соціального захисту, створений для

тимчасового перебування в ньому дітей віком від 3 до 18 років; 2) центр

соціально-психологічної реабілітації дітей – заклад соціального захисту, що

створюється для тривалого (стаціонарного) або денного перебування дітей

віком від 3 до 18 років, які опинилися у складних життєвих обставинах,

надання їм комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної,

правової та інших видів допомоги; 3) соціально-реабілітаційний центр (дитяче

88

містечко) – заклад соціального захисту для проживання дітей-сиріт та

дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які опинились у

складних життєвих обставинах, безпритульних дітей віком від 3 до 18 років,

надання їм комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної,

правової та інших видів допомоги і подальшого влаштування дітей.

Також слід відмітити, що 13 березня 2013 року Кабінет Міністрів України

з метою виконання Закону України ―Про основи соціального захисту

бездомних осіб і безпритульних дітей‖ своєю постановою затвердив Основні

напрями запобігання бездомності до 2017 року, у яких визначив, що ―однією з

основних проблем, які потребують розв’язання для запобігання бездомності, є

забезпечення розвитку мережі закладів для бездомних осіб, кількість яких на

даний час становить 91 заклад, з них 62 заклади утворено місцевими органами

виконавчої влади або органами місцевого самоврядування та 29 закладів –

громадськими об’єднаннями‖[5]. Протягом 2002-2012 років виявлено такі

категорії бездомних осіб: особи, які постраждали від торгівлі людьми,

катастроф та нещасних випадків; мігранти; інваліди; особи пенсійного віку;

особи, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на

певний строк; особи, які втратили житло у зв’язку із сімейними обставинами,

пов’язаними з конфліктами та насильством у сім’ї.

Крім того, вищезазначеною постановою передбачено пріоритетні

завданнями державного регулювання у сфері соціального захисту бездомних

осіб у напрямі: формування системи запобігання бездомності; підвищення

ефективності роботи мережі закладів для бездомних осіб і безпритульних дітей;

забезпечення реінтеграції бездомних осіб; удосконалення механізму співпраці

органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організаціями,

закладами та установами, які надають соціальні послуги бездомним особам, з

метою забезпечення соціального захисту та реінтеграції бездомних осіб. У

напрямі підвищення ефективності роботи мережі закладів для бездомних осіб і

безпритульних дітей новим завданням відповідно до даної постанови є

створення єдиного реєстру бездомних осіб та удосконалення відповідної

89

статистичної звітності, а також започаткування виїзних прийомів центрами

обліку з метою забезпечення надання соціальних послуг бездомним особам.

Отже, Основні напрями запобігання бездомності до 2017 року

визначають цілий комплекс завдань у різних напрямках, проте їх недоліком є

те, що вони не передбачають конкретних виконавців серед органів виконавчої

влади щодо кожного із завдань та не встановлюють конкретного терміну щодо

виконання кожного із завдань, а тому, на мою думку, мають більш

декларативний характер, ніж практичний.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, слід відмітити, що чинне

законодавство, в цілому, закріплює досить змістовну систему заходів щодо

соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей, але ефективне їх

виконання у більшості випадків залежить від сумлінності як працівників

відповідних закладів, установ чи організацій, які здійснюють заходи щодо

соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей, так і від

суб’єктивного ставлення самих бездомних осіб та безпритульних дітей до

вирішення власних проблем, пов’язаних з бездомністю.


1. Бездомные в Украине [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://horo.tsn.ua.

2. В Украине официально 30 тысяч бездомных, а неофициально – 130

тысяч [Електронний ресурс] // Режим доступу: http:// vvc.kiev.ua.

3. Безпритульні в Україні [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://

uk.wikipedia.org.

4. Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей

[Електронний ресурс]: Закон України від 2 червня 2005 року № 2623-ІV //

Офіційний сайт Верховної Ради ―Законодавство України‖. – Режим доступу:

http://www.zakon4.rada.gov.ua.

5. Основні напрями запобігання бездомності до 2017 року [Електронний

ресурс]: затв. постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2013 року

90

№ 162 // Офіційний сайт Верховної Ради ―Законодавство України‖. – Режим

доступу: http://www.zakon4.rada.gov.ua.

ЛАРЧЕНКО М.О.

кандидат юридичних наук, доцент


ПРОГНОЗУВАННЯ РІВНЯ ЗЛОЧИННОСТІ ЗА ДОПОМОГОЮ

КРИМІНОЛОГІЧНИХ МОДЕЛЕЙ

Необхідність широкого використання даних математики, статистики,

математичної логіки саме в кримінології пояснюється перед усім тим, що ця

наука має справу з надзвичайно складними взаємодіями численних явищ та

факторів. Але аналізу може підлягати і сам процес моделювання, бо розробка

методів кількісного дослідження явищ, пов’язаних зі злочинністю, а також

вироблення для цього належного інструментарію є достатньо складною

проблемою.

Кримінологічне моделювання в науці має певну історію, яка бере свій

початок з 70-х років ХХ століття. Найбільш вагомі здобутки в розробці

математичних методів для вирішення суто кримінологічних завдань належать

Антоняну Ю.М., Блувштейну Ю.Д., Віцину С.Є., Гаврилову О.А., Мініну А.Я.,

Фроловій О.Г., Чубарєву В.Л. та деяким іншим. У 2012 році захищено

кандидатську дисертацію Білоусовою О.О., де автором представлена власна

кримінологічна модель протидії злочинності в Україні. Категорії кримінології,

для математичного вимірювання яких створено інструментарій: суспільна

небезпечність діяння, суспільна небезпечність особистості злочинця,

прогнозування злочинності та деякі інші. Відомі проблеми завадили широкому

застосуванню математичного інструментарію в подальший період розвитку

кримінологічної науки. Серед них: значна трудомісткість таких досліджень,

необхідність ґрунтовної підготовки дослідника та інші.

Останнім часом спостерігається повернення до математичних методів

дослідження в кримінології, не останнім чином через інтенсивний розвиток

91

кібернетики та розширення можливостей використання інформативних

технологій в науці. Однак цей напрямок ще залишається малодослідженим.

Досить багато важливих для кримінології питань залишились поза увагою при

переході науки від кількісного до якісного напрямку дослідження. Саме тому,

метою статті є подальша теоретична розробка методів прогнозування рівня

злочинності за допомогою кримінологічних моделей.

Враховуючи, що основним завданням вимірювання є доведення, що

конкретна емпірична сфера виявляє ту ж саму структуру, що і деяка

арифметична система чисел, а якщо ідентифікована загальна структура, то

говорити, що арифметична система ізоморфна емпіричній сфері, під

вимірюванням слід розуміти процедуру співвідношення певного об’єкта (або

цілого ряду таких) з відповідною числовою системою, що знаходить свій вираз

у певному масштабі або шкалі.

Зважаючи на багатовимірність, складність, комплексність соціальних

явищ та необхідність відображення цієї складності в певній системі даних,

характеристик, категорій, показників. Однак слід зауважити, що математичні

методи розраховані переважно на дослідження документів (зокрема,

кримінальних справ та винесених вироків, карток на підсудних, даних судової

статистики), бо в іншому випадку доводиться мати справу не з самими

величинами досліджуваних явищ, і не з їх показниками, а лише з

відображенням цих показників на інших носіях.

Існуючі математичні методики досить вдало можуть застосовуватись у

кримінології, поєднуючись з досягненнями у сфері комп’ютерних технологій.

Під терміном «модель» ми пропонуємо розуміти штучно створену або

виокремлену систему інформації, яка є максимально подібною до об’єкту

дослідження та здатна надати інформацію про оригінал.

У літературі немає єдності щодо визначення моделювання – одні

визначають його як метод, інші – як процес. Ми приєднуємось до точки зору

науковців, які визначають моделювання як загальнонауковий метод, бо в

сучасний період розвитку науки, кримінологічне моделювання уявляється як

92

побудова (або вибір) та наступне дослідження об’єкта, що називається

моделлю, який здатний заміщати досліджуваний об’єкт так, що його

дослідження дасть нову інформацію про оригінал [1, с. 39-40].

Найпоширенішим у спеціальній літературі залишається поділ моделей на

матеріальні та ідеальні.

Серед інших слід відмітити поділ моделей на предметно-подібні (речові)

та символічні (знакові, математичні), а також за критеріями: за характером

відтворюваних сторін оригіналу (субстанційні, структурні, функціональні,

змішані); за формою представлення моделей (логічні, математичні, механічні,

фізичні та ін.); за природою явищ та процесів, що моделюються (соціальні,

психологічні, фізіологічні, біологічні та ін.); за обсягом відображених в моделі

якостей прототипу (повні, неповні та ін.); за відтворюваними якостями

прототипу (структурні, функціональні, інформаційні, системні та ін.) [2, с. 13].

Актуальним представляється виділяти класи моделей за способами реалізації

моделювання: (матеріальне (предметне); ідеальне; логіко-математичне та

кібернетичне; інформаційно-компьютерне [3, с. 98]. Також виділяють види

моделей залежно від сфери їх використання в кримінології; за ступенем

абстрактності; з урахуванням специфіки окремих видів злочинів; у залежності

від обсягу відображення досліджуваного об’єкта; за точністю відтворення

оригіналу та за деякими іншими критеріями.

Однак, спираючись на методологічні розробки науковців, ми вважаємо,

що при визначенні класифікаційних підстав слід почати з виявлення основних

істотних компонентів самого процесу моделювання, до яких належать: 1)

суб’єкт моделювання; 2) задача, що вирішується суб’єктом за допомогою цього

методу; 3) об’єкт моделювання (оригінал); 4) спосіб моделювання. Кожен з

названих елементів доцільно розглядати в якості самостійної класифікаційної

підстави.

У прикладному аспекті, на нашу думку, особливий інтерес представляє

класифікація кримінологічних моделей у залежності від об’єкта моделювання.

Вона дозволяє визначити можливості та межі використання методу

93

моделювання в кримінології, дослідити взаємозв’язок та взаємозалежність

усіх моделей, відстежити роль та функціональне значення того чи іншого

об’єкта в їх спільній системі.

Так, доцільно виділити найбільш загальні та важливі системи в рамках

науки кримінології: «злочинна поведінка», «особистість злочинця»

«запобігання злочинності». Відповідно виділяються ці моделі як найбільш

складні та інформативні. Теоретично, моделюванню можуть підлягати всі

об’єкти, що вивчаються кримінологією.

Серед найбільш ефективних, інформативних та перспективних видів

моделювання в кримінології слід виділити інформаційне та математичне.

Практична сутність моделювання соціальних процесів, явищ складається з

умовного відтворення досліджуваних об’єктів з наступним вирішенням задач,

що виникають, за аналогією. Таке умовне відтворення може приймати вид

схем, графіків, математичних формул. Та необхідною умовою ефективного

застосування інформаційних засобів у процесі кримінологічного дослідження є

правильні теоретичні та методологічні уявлення про роль інформаційних та

математичних методів у пізнанні соціально-правових явищ.

Найбільшого поширення в кримінології набули моделі, побудовані на

основі вимірювання якісних характеристик досліджуваних об’єктів за

допомогою конструювання шкал. Так, способом фіксації специфічності якісних

станів є вимірювання як процес кількісного пізнання якостей досліджуваних

об’єктів. У залежності від природи якостей вимірювання буває кількісним

(метричним або власне вимірюванням) и якісним (квантифікацією). В

останньому випадку під вимірюванням розуміється приписування за певними

правилами тим чи іншим якостям числових значень.

На основі репрезентаційної теорії вимірювання доведено, що

кримінально-правова оцінка – є специфічним вимірюванням об’єктів

дослідження. Так призначуване судом покарання повинно відповідати

суспільній небезпечності злочину. Однак, будь-яка відповідність передбачає

порівняння величин, тобто їх певне визначення. А подібне визначення якраз і

94

представляє собою вимірювання. Кількісні та якісні ознаки вимагають для

свого пізнання різного інструментарію. При вимірюванні кількісних ознак

таким прибором є особливий предмет, що приймається за еталон, з яким

порівнюються всі об’єкти, що вимірюються. При якісному вимірюванні

інструментарієм виступає спеціальна конструкція (шкала), що представляє

собою сукупність тих чи інших принципів вимірювання, тобто правил надання

ознакам, що розглядаються числового значення. Задача оцінки якісних ознак

зводиться до співставлення об’єктів з градаціями шкали та віднесенню їх до тих

пунктів шкали, які реєструють стан якості, який присутній в предметах, що

порівнюються.

При цьому об’єкт дослідження розглядається як певна система. Шляхом

проведення емпіричного дослідження методом експертних оцінок та шляхом

дослідження суспільної думки, а також за допомогою інших, переважно

соціологічних та статистичних методів, встановлюється місце кожної з ознак

системи на ранговій (порядковій, ординарній) шкалі.

Варто зазначити, що категорія якості в тому сенсі, який використовується

гуманітарними науками, є доволі складною. Слід виділити класотворну

(видову) ознаку якості, тобто номінал (утворюється номінальна шкала) при

повному збереженні родових ознак. Так, особа злочинця може бути: чоловіком,

жінкою, неповнолітнім. Другим видом якісного вимірювання є кількість як

екстенсивна величина, у зв’язку з якою розглядають кумулятивну

(кардинальну) шкалу для вимірювання інтервалу (градується за допомогою

еталонної міри). Так, злочин може бути вчинено вперше, вдруге, втретє і т.д.

Третьою ознакою якості є ступінь як інтенсивна величина, для вимірювання

якої потрібна стратифікаційна (ординальна) шкала. З її допомогою здійснюють

вимірювання потенціалу в точці. Так, мотивом злочинного прояву може бути:

корисливий, хуліганський, мотив помсти, ревнощів та інші. І можна уявити, що

у кожному випадку суспільна небезпечність діяння є різною, хоча це не завжди

враховується при кваліфікації злочину, а іноді і при призначенні покарання.

95

Щодо суто кількісних моделей, то вони використовуються з метою

порівняння та визначення ступеня залежності певних показників. Зручним є

підрахунок окремих важливих для кримінології показників, наприклад

коефіцієнта взаємної спряженості Пірсона.

Однак, якщо взяти конкретне явище, наприклад окремий акт злочинного

прояву, то здійснити кількісне вимірювання окремих його характеристик

представляється неможливим. Цю проблему в кримінології вирішили шляхом

розробки методів дослідження великих статистичних сукупностей. Зокрема,

якщо визначити об’єктом дослідження групу найбільш небезпечних злочинів

загальнокримінальної спрямованості, які, на нашу думку, відображають якісні

характеристики злочинності за певний період (наприклад, 1 рік), можна

порівняти окремі показники з аналогічними за такий самий попередній період

або за кілька періодів. Нами були обрані наступні показники, як такі, що

характеризують злочинність з різних боків та впливають на таку якість

окремого злочину як його суспільна небезпечність. Це: відсоток осіб, що

вчинили злочин у складі групи; відсоток осіб, що вчинили злочин у стані

алкогольного сп’яніння; відсоток осіб, які вчинили злочин коли були

працездатними, але не працювали і не навчались. Зазначені показники вміщені

нами у відповідні таблиці.

Таблиця 1

КІЛЬКІСНА МОДЕЛЬ ЗАГАЛЬНОКРИМІНАЛЬНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ У 2009 РОЦІ

Статті КК України У 2009 році за даними Державної судової адміністрації України

Вчинили злочин у

складі групи (%)


стані алкогольного

сп'яніння (%)

Працездатні, які не

працювали і не

навчались (%) ст. 115 21,3 79,9 72,7 ст. 121 12,3 76 67,6 ст. 122 3 55,8 62,6 ст. 152 31,7 82,6 68,7 ст. 153 26,7 67,1 65,2 ст. 156 1 40,8 68,4 ст. 185 33,1 29,5 73,1 ст. 186 40,5 47,8 71,5 ст. 187 53,4 56,3 74,1 ст. 189 60,3 25,8 62,1 ст. 190 18,1 13,6 67,7

Таблиця 2


96









навчались (%) ст. 115 19,6 76,3 72,5 ст. 121 10,3 74,2 68,7 ст. 122 3 52,8 61,1 ст. 152 31,7 78,5 71,4 ст. 153 26,1 73,2 58,6 ст. 156 9,2 48,7 64,5 ст. 185 35,3 31,2 74,1 ст. 186 40,5 49 73,4 ст. 187 57,6 55 75,3 ст. 189 57,3 34,5 65,8 ст. 190 15,7 16,9 66,2

Таблиця 3










навчались (%) ст. 115 10,3 75,9 73,1 ст. 121 10,1 71,9 69,3 ст. 122 3,7 52,2 63,7 ст. 152 24,9 78,2 67,2 ст. 153 38,7 70,1 73 ст. 156 5,4 47,3 59,1 ст. 185 35 29,1 75,1 ст. 186 37,8 46,4 74,3 ст. 187 54,4 50,3 76,1 ст. 189 55,3 21,5 66,3 ст. 190 16,1 15,7 67,2

Не важко помітити, що через значну кількість числових виразів у

таблицях усвідомлення змін у структурі загальнокримінальної злочинності є

складним завданням. Вирішення цієї проблеми полягає в застосуванні

візуалізації даних, а саме в побудові 3D графіків з модельованою поверхнею.

Для побудови поверхні використовується підгонка за крапками трьохвимірного

графіку розсіяння. Таке представлення дозволяє виявити приховану структуру

даних та взаємозв’язок між трьома перемінними.

На вісі х відкладено відсотки осіб з першого стовпчика таблиці (вчинили

злочин у складі групи), на вісі у – з другого (вчинили злочин у стані

алкогольного сп’яніння), а на вісі z – з третього (вчинили злочин, коли були

працездатними, але не працювали і не навчались).

97

3D S urf ac e P lo t (Загаль нокриміналь на злоч инн іс ть 2009.s ta 3v * 11c )

80

75

70

65

60

55

50


90

85

80

75

70

65

60

55

50


80

75

70

65

60

55

Порівнюючи зазначені показники, що одночасно є і певними

характеристиками злочинності, протягом трьох років за допомогою

представлених графіків бачимо, що вони зазнали істотних змін. Зокрема видно,

що співвідношення осіб, які вчинили злочин у складі групи та тих, що ніде не

працювали і не навчались, у 2010 році значно змінилось порівняно з 2009

роком. Тобто, значно більша кількість «групових» злочинів була вчинена

98

непрацюючими особами. А вже у 2011 ця тенденція збереглась лише у

відношенні окремих злочинів, серед яких умисні вбивства (ст. 115) та крадіжки

(ст. 185). По інших злочинах кількість непрацюючих злочинців скоротилась.

У той же час, у 2010 та у 2011 році постійно зменшується кількість осіб,

що вчинили злочини у стані алкогольного сп’яніння. Особливо помітною ця

тенденція стає в 2011 році, коли майже по всіх видах злочинів відсоток

нетверезих злочинців помітно знижується. Вважаємо, що цей факт заслуговує

на увагу кримінологів, оскільки така ситуація пов’язана з комплексом причин

злочинності в Україні. А саме: в причинно-наслідковому комплексі постійно

збільшується вплив соціально-економічних факторів.

Таким чином, реальна ситуація з зайнятістю, соціальним забезпеченням

та соціальним захистом населення постійно погіршується і цей факт

відображається на якісних характеристиках злочинності. Ідеться про зростання

рівня агресії в найменш соціально-забезпечених колах, що виступає суттєвим

каталізатором під час вчинення тяжких корисливих та насильницьких злочинів.

Тобто, провокуючий вплив алкоголю поступово замінюється каталізуючим

впливом агресії, викликаної соціальними проблемами широких верств

населення України.

Ще однією досить помітною тенденцією є постійне зменшення кількості

осіб, які вчинили злочин загальнокримінальної спрямованості у складі групи.

Констатація цього факту знову приводить нас до аналізу зовнішніх умов. Ця

тенденція є відображенням загальної ситуації з реальним спілкуванням у

суспільстві. Сьогодні чітко простежується закономірність все більшої

відокремленості кожної особи. Цьому сприяють поширення інтернет

спілкування, велика кількість каналів кабельного телебачення, відсутність

об’єднуючої ідеї. Політика держави не спрямована на об’єднання нації і

загальносвітові тенденції, незважаючи на євроінтеграцію, свідчать про все

більшу самодостатність окремої людини. А тенденції, що мають місце в соціумі

проявляються також і в злочинному середовищі.

99

Постає питання – чи добре те, що скорочується кількість «групових»

злочинів, а також зменшується кількість осіб, що йдуть на злочин після

вживання алкоголю. Приходимо до парадоксальної ситуації, коли начебто

позитивні тенденції в характеристиках загальнокримінальної злочинності

насторожують та призводять до негативного прогнозу.

Ми вважаємо, що найближчим часом продовжуватиметься скорочення

кількості злочинів, вчинених групою осіб, однак збільшиться загальна кількість

вчинених злочинів загальнокримінальної спрямованості. У той же час,

зменшуватиметься кількість спровокованих алкоголем злочинів, але зростатиме

відсоток агресивних злочинних проявів; зростатиме також кількість злочинів,

вчинених з особливою жорстокістю, які мають тяжкі наслідки; частіше

проявлятимуться особливо збочені форми задоволення потреб. На цьому фоні

слід очікувати появи серійних, так званих маніакальних злочинів, як крайнього

прояву збоченої форми реалізації нездорових потреб певного кола осіб.


1. Морозов К.Е. Математическое моделирование в научном познании /

К.Е. Морозов, - М.: Мысль, 1969. – 212 с.

2. Вицин С.Е. Моделирование в криминологии. Учебное пособие / С.Е.

Вицин. – М.: Изд-во Высшей школы МВД СССР, 1973. – 110 с.

3. Волчецкая Т.С. Криминалистическая ситуалогия: Монография. / Т.С.

Волчецкая. Под ред. проф. Н.П. Яблокова. – Калининград: Калинингр. ун-т. –

1997. – 248 с.

ЛИТВИНЕНКО В.М.

старший викладач кафедри трудового права та права соціального забезпечення


ЩОДО ПІДСТАВ НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ

В правовій науці юридичні факти визначаються як конкретні життєві

обставини (правові стани, дії та події дійсності), з якими норми права

пов’язують виникнення, зміну, припинення правовідносин або настання інших

100

правових наслідків [1]. Тому юридичні факти виконують роль підстав

виникнення, зміни та припинення правових відносин [2].

Будь-які правовідносини виникають відповідно до норми права, яка,

зокрема, закріплює права громадян, у тому числі, право на отримання

соціальних послуг та передбачає підстави та умови їх надання.

Відповідно базового законодавства, право на отримання соціальних

послуг мають громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства,

у тому числі біженці, які проживають в Україні на законних підставах та

перебувають у складних життєвих обставинах. Відтак, виходячи із зазначеного,

можна з упевненістю стверджувати, що однією з підстав надання соціальних

послуг є перебування особи у складній життєвій обставині, тобто юридичного

факту, який визначений в правовій нормі, за умови виникнення якого у особи

з’являється право на отримання соціальних послуг. Водночас необхідно

наголосити на тому, що наявність самої по собі складної життєвої обставини,

тобто юридичного факту, не тягне за собою виникнення правовідносин з

надання соціальних послуг, оскільки для цього необхідно виявити бажання

отримувати ці соціальні блага шляхом звернення особи, яка їх потребує або її

повноважного представника з заявою про надання соціальних послуг, до

відповідної установи. З огляду на зазначене, можна стверджувати, що для

виникнення правовідносин у сфері надання соціальних послуг недостатньо

виникнення тільки складної життєвої обставини, яка передбачається правовою

нормою. Для виникнення цих правовідносин є необхідним наявність кількох

юридичних фактів. На це вказує М.Д. Бойко, який зазначає, що правовідносини

в сфері соціального забезпечення виникають на підставі не поодинокого

юридичного факту, а певного комплексу юридичних фактів, що настають у

певній послідовності, і за наявності яких норми права пов’язують виникнення,

зміну чи припинення правовідносин [3]. Така сукупність юридичних фактів в

теорії права визначається як юридичний склад. Водночас слід наголосити на

тому, що все ж таки основною підставою надання соціальних послуг є

перебування особи в складній життєвій обставині. Саме наявність такої ситуації

101

у людини робить її вразливою і виникає необхідність в отриманні соціальних

послуг.

Складними життєвими обставинами вважаються обставини, спричинені

інвалідністю, віком, станом здоров'я, соціальним становищем, життєвими

звичками і способом життя, внаслідок яких особа частково або повністю не

має (не набула або втратила) здатності чи можливості самостійно

піклуватися про особисте (сімейне) життя та брати участь у суспільному

житті [4].

До складних життєвих обставин можна віднести: інвалідність, самотність,

безпритульність, безробіття, тощо Відповідно до чинного законодавства

інвалідність трактується як міра втрати здоров'я у зв'язку із

захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, що при

взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження

життєдіяльності особи, внаслідок чого держава зобов'язана створити

умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та

забезпечити її соціальний захист. Інвалідність характеризується такими

факторами, як втрата здоров’я та обмеження життєдіяльності. Зокрема, втрата

здоров’я – це наявність хвороб і фізичних дефектів, які призводять до

фізичного, душевного і соціального неблагополуччя [5].

Питанням визначення міри втрати здоров’я займаються медико-соціальні

експертні комісії шляхом проведення медико-соціальної експертизи [6].

Обмеження життєдіяльності – це повна або часткова втрата особою внаслідок

захворювання, травми або вроджених вад здатності або можливості

самообслуговування, самостійного пересування, спілкування, орієнтації,

контролювання своєї поведінки.

Самотність також можна вважати складною життєвою обставиною.

Самотньою є людина, в якої немає сім’ї або близьких [7]. Ця обставина, на

нашу думку, стосується осіб, старших 18 років. Близькою за наслідками з

попередньою обставиною, але стосовно дітей, є сирітство. Дитина-сирота це

дитина, в якої померли чи загинули батьки [8].

102

Не менш складною за негативними наслідками є така обставина, як

безпритульність. Безпритульною може бути як доросла людина, так і дитина.

Безпритульна особа - це повнолітня особа, яка проживає на вулиці, в

парках, підвалах, під'їздах будинків, на горищах, об'єктах незавершеного

будівництва, в інших місцях, не призначених та непридатних для проживання,

у тому числі жилих приміщеннях, що перебувають в аварійному стані.

Безпритульні діти – це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю

або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця

проживання [9].

Складною життєвою обставиною також є безробіття. Так, безробіття - це

соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати

своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела

існування, безробітним вважається особа віком від 15 до 70 років, яка через

відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством

доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи [10]. До

числа складних життєвих обставин відносяться такі, як стихійне лихо,

катастрофа та інші.

Як бачимо, існують різні складні життєві обставини, які є підставою для

надання соціальних послуг. Однак не має ніяких гарантій стосовно того, що

кількість та різноманітність таких обставин не зміниться в сторону їх

зменшення. Тому, на нашу думку, необхідно визначити ознаки, які

характеризують життєву обставину як складну. Аналіз передбачених вище

обставин сприяє у визначенні таких ознак.

Вважаємо, що життєва обставина підпадає під категорію «складна» якщо:

1) порушує нормальний звичний спосіб життя; 2) погіршує: а) стан здоров’я:

фізичне, психологічне; психічне тощо; б) фінансове становище людини; 3)

спричиняє моральну шкоду; 4) унеможливлює вихід з такої ситуації

самостійно, тощо. Життєва обставина може визнаватися складною при

наявності як будь-якої із ознак, так і при наявності сукупності перших та

останньої. Крім цього, складна життєва обставина може мати людський

103

фактор, тобто, залежати від волі людини (наприклад, зневажливе ставлення,

насильство, тощо) і може не залежати від волі людини (наприклад, катастрофа,

стихійне лихо, тощо). Однак, в усякому випадку не залежить від волі тієї

людини, яка потрапила в складну життєву обставину.

Як зазначалося раніше, для реалізації права на соціальні послуги

необхідно подати заяву. Згідно до Закону України ―Про соціальні послуги‖

для отримання соціальних послуг, що надаються державними та комунальними

суб'єктами, особа, яка їх потребує, має звернутися з письмовою заявою до

місцевого органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Для

отримання соціальних послуг, що надаються недержавними суб'єктами, особа,

яка їх потребує, звертається до відповідного суб'єкта, що їх надає. У разі якщо

особа, яка потребує соціальних послуг, за віком або станом здоров'я

неспроможна самостійно прийняти рішення про необхідність їх надання, таке

рішення може прийняти опікун чи піклувальник, органи опіки та піклування

відповідно до законодавства. Таким чином, в інтересах особи, яка перебуває в

складній життєвій ситуації, може діяти інша уповноважена на це особа. Відтак,

звернутися до відповідного органу з заявою про надання соціальних послуг

може як особа, яка потребує соціальних послуг, так і її законний представник.

Законні представники батьки, усиновителі, батьки-вихователі, прийомні

батьки, патронатні вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів,

які виконують обов'язки опікунів і піклувальників [11]. Законними

представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки

(усиновлювачі); опікун малолітньої особи та фізичної особи, визнаної

недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом,

може бути інша особа [12]. Законними представниками прийомних дітей є

прийомні батьки, які діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або

піклувальники; дітей є батьки-вихователі і діють без спеціальних на те

повноважень як опікуни або піклувальники [13].

Однією із підстав надання соціальних послуг можна назвати договір про

надання соціальних послуг, який конкретизує норму права, яка передбачає

104

право осіб на соціальні послуги. Укладення такого договору дозволяє

урегулювати конкретні правовідносини між окремо взятими сторонами із

визначенням їх кореспондуючих прав та обов’язків.

Підсумовуючи, доречно зазначити, що підставами надання соціальних

послуг є норма права, складна життєва обставина, заява та договір про надання

соціальних послуг. Умовно їх можна поділити на: юридичні (норма права та

договір про надання соціальних послуг) та фактичні (заява та складна життєва

обставина).


1. Сливич І.І. Поняття та ознаки юридичних фактів у загальній теорії

права та в теорії кримінального процесу / І.І. Сливич, О.С. Семерак // Держава і

право. – 2010. – Вип. 48. – c. 442.

2. Данилюк О.В. Юридичні факти як підстави виникнення індивідуальних

трудових правовідносин : Дисертація кандидата юридичних наук.

Спеціальність 12.00.05. – Трудове право; право соціального забезпечення / О.В.

Данилюк. – К., 2007 – с. 29.

3. Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України: Навчальний

посібник / М.Д. Бойко. – К.: Атіка, 2006. – с.81.

4. Закон України «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 року № 966-

IV// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 45. –Ст. 358.

5. Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовтня

2005 року № 2961-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 2-3. –

Ст. 36.

6. Сташків Б.І. Юридичні факти в праві соціального забезпечення:

Монографія / Б.І. Сташків. – Чернігів, 2008. – с 124.

7. Ожегов С.И. Словарь русского языка: Ок. 57000 слов / Под ред. Н.Ю.

Шведовой. – М.: Русский язык, 1985. – с. 671.

8. Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року

№ 2402-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 30 – Ст. 142.

105

9. Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і

безпритульних дітей» від 2 червня 2005 року № 2623-IV // Відомості Верховної

Ради України. – 2005. – № 26. – Ст. 354.

10. Закон України "Про зайнятість населення" 5 липня 2012 року № 5067-

VI // Голос України від 18.08.2012. - № 153-154.

11. Закон України «Про громадянство» від 18 січня 2001 року № 2235-III

// Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65.

12. Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості

Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40–44. – Ст. 356.

13. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Відомості

Верховної Ради України. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135.

МУШЕНОК В.В. кандидат юридичних наук

Відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і

природокористування України «Ніжинський агротехнічний інститут»

ВИДИ ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА З ФІНАНСОВИХ ПИТАНЬ

Важливим методом державного управління, що за допомогою примусу

забезпечує порядок й урегульованість у всіх сферах життя суспільства, є

юридична відповідальність. В теорії права вона визначається як різновид

соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний

державою юридичний обов'язок застосування до винної особи примусових

заходів за вчинене правопорушення [1, с. 23].

Відповідальність за вчинене порушення законодавства з фінансових

питань є передбачений нормами права (адміністративного, кримінального,

фінансового) обов'язок особи нести покарання за свої неправомірні винні дії у

сфері конкретних фінансових відносин, яке здійснюється компетентними

державними органами.

Наявність великої кількості дублюючих правових норм та постійні зміни

у вітчизняному законодавстві прямо впливають на роботу всієї правової

106

системи України. Це негативно відображається на визначенні економіко-

правових та організаційних передумов фінансових відносин, що виникають

унаслідок притягнення до відповідальності за порушення законодавства з

фінансових питань. Оскільки за правовою природою фінансово-правова

відповідальність близька до адміністративної, особливого значення набуває

проблема їх співвідношення у сучасному законодавстві, а також передумови

притягнення до адміністративної відповідальності за порушення фінансового

законодавства.

Науково-теоретичним підґрунтям регулювання інституту юридичної

відповідальності за порушення фінансового законодавства стали праці

вітчизняних учених: у галузі фінансового права – Є.О. Алісова,

Л.К. Воронової, О.О. Дмитрик, І.Б. Заверухи, М.П. Кучерявенка,

О.А. Лукашева, А.А. Нечай, О.П. Орлюк, В.Д. Чернадчука; адміністра-тивного

права – О.Ф. Андрійко, В.І. Курила, В.Б. Авер’янова та інших.

Метою даного дослідження є охарактеризувати та систематизувати

окремі види порушень законодавства з фінансових питань та визначити шляхи

їх нормативно-правового удосконалення в контексті сучасної державної

фінансової політики України.

Дане дослідження необхідно розпочати з аналізу статті 164 прим. 2

"Порушення законодавства з фінансових питань" Кодексу України про

адміністративні правопорушення. В цій статті визначено такі види

правопорушень:

- приховування в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних

витрат і збитків;

- відсутність бухгалтерського обліку або ведення його з порушенням

установленого порядку;

- внесення неправдивих даних до фінансової звітності або її неподання;

- несвоєчасне або неякісне проведення інвентаризації грошових коштів і

матеріальних цінностей;

- порушення правил ведення касових операцій;

107

- перешкоджання у проведенні ревізій та перевірок;

- невжиття заходів із відшкодування з винних осіб збитків від недостач,

розтрат, крадіжок і безгосподарності [2].

Проте перелік цих порушень є однобічним, непослідовними, та таким, що

не містить системної цілісності порушень фінансових питань.

Доповнити перелік адміністративних правопорушень можливо суто

бюджетними правопорушеннями, які закріплені у ст. 116 Бюджетного кодексу

України. Таким правопорушенням визнається недотримання учасником

бюджетного процесу встановленого Бюджетним кодексом та іншими

нормативно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження,

внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету [3].

Крім того, на нашу думку, більшість бюджетних правопорушень

виявляється не в процесі складання, розгляду, затвердження, внесення змін,

виконання бюджету чи звіту про його виконання, а під час складання, розгляду,

затвердження та виконання кошторисів бюджетних установ.

У відповідності до Податкового кодексу України, об'єктом податкового

правопорушення є суспільні відносини, що виникають у сфері фінансової

діяльності держави та органів місцевого самоврядування і в процесі реалізації

яких формується доходна частина бюджетів та цільових фондів[3].

На нашу думку, залежно від особливостей об'єкта правопорушення

можна виокремити два види податкових правопорушень:

- правопорушення, що посягають на податкові відносини, пов'язані з

безпосереднім здійсненням податкових стягнень і безпосередньо спричи-нюють

фінансові втрати держави та органів місцевого самоврядування;

- правопорушення, що посягають на відносини, які забезпечують

додержання встановленого порядку управління в сфері оподаткування.

Здійснивши видовий поділ податкових правопорушень, слід також

виділити наступні групи податкових правопорушень:

- правопорушення проти порядку ведення бухгалтерського обліку,

складання і подання бухгалтерської та податкової звітності;

108

- правопорушення проти обов'язків по сплаті податків;

- правопорушення проти контрольних функцій податкових органів.

Систематизувавши норми вищезазначених нормативно-правових актів,

визначені в різних галузях права види порушень можна об'єднати у 5 груп.

1. Перша група — порушення правил ведення бухгалтерського обліку:

а) загальні правила: відсутність бухгалтерського обліку або ведення його

з порушенням установленого порядку;

б) правила обліку доходів і видатків підприємства, а саме: приховування

в обліку валютних та інших доходів, непродуктивних витрат і збитків; внесення

неправдивих даних до бухгалтерської або статистичної звітності; несвоєчасне

або неякісне проведення інвентаризації грошових коштів і матеріальних

цінностей.

2. Друга група — порушення правил порядку проведення перевірок,

ревізій (інших методів фінансового контролю): перешкоджання працівникам

державних контролюючих органів у проведенні ревізій та перевірок.

3. Третя група — порушення правил ведення певних фінансово-

господарських операцій, зокрема касових операцій.

4. Четверта група — порушення правил ліквідації наслідків від учинених

фінансових протиправних діянь: невжиття заходів щодо відшкодування з

винних осіб збитків від недостач, розтрат, крадіжок і безгосподарності.

5. П’ята група — порушення бюджетних норм та приписів:

а) порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання

бюджету чи звіту про виконання бюджету;

б) порядку складання, розгляду, затвердження та виконання кошторисів

бюджетних установ.

На сьогодні в нормативно-правовій системі України наявний лише акт,

що регулює адміністративний процес – Кодекс України про адміністративні

правопорушення. Цей нормативно-правовий акт не в змозі охопити всі

відносини, що виникають під час притягнення до адміністративної

відповідальності за порушення законодавства з фінансових питань.

109

На нашу думку, регулювання фінансового процесу, який містить

бюджетний процес, податковий процес та інші, повинно здійснюватись

окремим законом України чи навіть кодексом України. Проте, на сьогодні,

відсутні завершені наукові напрацювання проекту такого нормативно-

правового акта, які могли б бути надані на розгляд до законодавчих органів.

Як тимчасовий вихід із ситуації, необхідне внесення змін до норм Кодекс

України про адміністративні правопорушення щодо деталізації та групування

фінансових правопорушень та посилення відповідьності за порушення

бюджетного та податкового законодавства.

Все це обов’язково позитивно вплине на деобхідні для фінансової

системи нашої держави:

- якість здійснення організації державного і корпоративного контролю за

фінансовими операціями;

- формування повного переліку правопорушень із фінансових питань,

унаслідок яких настає саме адміністративна чи кримінальна відповідальність;

- зменшення правопорушень, пов'язаних з веденням бухгалтерського та

податкового обліку;

- уникнення перешкоджання державним контролюючим органам у

проведенні ревізій та перевірок, невжиттям заходів з відшкодування з винних

осіб збитків тощо.

На нашу думку, все це у свою чергу, сприятиме захисту добросовісних

користувачів бюджетними коштами та платників податків, зборів та податкових

платежів; збільшенню надходжень до бюджетів усіх рівнів, розвитку

конкурентноспроможної економіки України.


1. Погорілко В.Ф. Правознавство: підручник / В.Ф. Погорілко, Г.А.

Шпиталенко – К.: Каравела, 2010. – 592 с.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення, 7 грудня 1984 р.

№ 8073 // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984 р., додаток до № 51, ст. 1122.

110

3. Бюджетний кодекс України: за станом на 1 черв. 2010 р. / Верховна

Рада України. – Офіц. вид. – К.: Парлам. вид-во, 2010. – 364 с.

4. Податковий кодекс України: за станом 2 грудн. 2010 р. / Голос

України – 2010. – № 229–230 (4979–4980).

ПЕТРУША Я.Р.




ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВСИНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ДІТЕЙ

ІНОЗЕМЦЯМИ

Сьогодні постало питання, щодо всиновлення українських дітей. Нам

варто докладно вивчити всі аспекти цієї ситуації, адже українські діти мають

бути максимально захищеними державою, але наша держава є «донором» у

процесі міжнародного усиновлення. Вона є державою, що дозволяє

усиновлювати українських дітей за кордон.

Саме недосконалість правового регулювання питань міжнародного

усиновлення свого часу призвела до того, що органи виконавчої влади не

контролювали процес усиновлення українських дітей іноземними громадянами.

Нині українські діти всиновлюються до 32 країн світу, серед який і країни з

невисоким соціальним рівнем та нестабільною політичною ситуацією, зокрема

Колумбія, Гватемала, Іран, Румунія, Аргентина, в яких контроль за

усиновленими дітьми неможливий. Тож питання контрольно-наглядових

повноважень державних органів у сфері міжнародного усиновлення сьогодні є

надзвичайно актуальним.

У нормах Гаазької конвенції про захист дітей та співробітництво з питань

міжнародного усиновлення зазначені порядок та процедура усиновлення в

окремих зарубіжних країнах, визначаються можливості України на шляху

імплементації норм законодавства про міжнародне усиновлення і т.д. Але не

менш важливим питанням є захист українських дітей усиновлених іноземними

111

громадянами. Її метою є надання гарантій, що забезпечують здійснення

міжнародного усиновлення в інтересах дитини, відповідно до норм

міжнародного права, а також розробка механізму співробітництва між

державами задля дотримання цих гарантій, запобігання крадіжок, продажу,

незаконного вивезення дітей.

Контроль та нагляд - основні способи збереження законності і дисципліни

в державному управлянні. Водночас вони є найважливішими функціями

держави. Без організації та здійснення контролю і нагляду ускладнюється

ефективна робота державного апарату, інших державних та недержавних

структур, оскільки будь-яке вирішення у сфері державного управління

закінчується контролем за їх виконанням, інакше вони не матимуть сенсу.

Функцію захисту прав та інтересів дітей у міждержавному усиновленні

міжнародне право покладає на державу походження дитини та державу, в якій

проживають усиновлювачі. Відповідно до Декларації про соціальні та правові

принципи щодо захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на

виховання та їхусиновлення на національному та міжнародному рівнях урядам

необхідно розробити політику і законодавство та встановити належний нагляд

за дотриманням прав дітей, яких всиновлюють за кордон. Усиновлення за

кордон повинно, по можливості, проводитися лише у випадку, якщо у

відповідних країнах вжиті подібні заходи. Згідно ст. 24 Закону України «Про

охорону дитинства», лише за умови неможливості влаштувати дитину в

рідному середовищі, приймається рішення про міждержавне усиновлення.

Отже, держава самостійно регулює співвідношення понять «національне» та

«міждержавне», що й рекомендує Конвенція всім країнам-учасницям.

На жаль, законодавство України не містить критеріїв оцінки можливості

бути усиновлювачами для іноземних громадян, на них поширюються загальні

вимоги ст. 211 Сімейного кодексу України до усиновлювачів. Відповідно до

підпункту 1 п.10 Постанови Кабміну України від 28.08.2003 р. № 1377 «Про

затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб,

які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав

112

дітей після усиновлення», іноземці, які бажають усиновити дитину в Україні,

повинні подати до Центру з усиновлення та суду «висновок, виданий

компетентним органом держави проживання, що підтверджує їх можливість

бути усиновлювачами...». Аналогічне положення міститься в п.3 ст. 252 ЦПК.

Ця норма фактично перекладає обов’язок оцінки придатності подружжя чи

особи до усиновлення з компетентних органів в Україні на компетентні органи

країни проживання кандидата в усиновлювачі.

В нашій державі концепція усиновлення як форма захисту дитинства ще

не утвердилася у суспільній свідомості, усиновлення продовжує розглядатися

як фікція біологічного батьківства. Це призвело до того, що в нас фактично

відсутній належний механізм оцінки психологічної придатності усиновлювачів

до усиновлення.

Натомість у тих країнах, громадяни яких усиновлюють найбільшу

кількість дітей з України (США, Італія та Франція), переорієнтація усиновлення

на захист дитинства призвела до встановлення жорсткого механізму відбору

усиновлювачів, який передбачає оцінку їхніх фізичних, психічних та емоційних

здібностей бути батьками.

Досить гострою на сьогодні стоїть і проблема здійснення нагляду

консульськими установами України за станом утримання та виховання дітей,

усиновлених іноземцями. При цьому, це питання не вирішується лише

відповідно до чинного законодавства України, оскільки на території іноземної

держави, куди потрапляє дитина, діє виключно юрисдикція іноземної держави.

Тому сьогодні необхідною є співпраця українських консульських установ

та дипломатичних представництв із відповідними державними органами

іноземної держави і недержавними організаціями, які беруть участь в

усиновленні. Протее налагодження механізму такої співпраці для України з

огляду на законодавство іноземних держав та їх участі у Гаазькій конвенції про

захист дітей та співробітництво у галузі міжнародного усиновлення 1993 р. є

ускладненою процедурою. Ще одним проблемним питанням при міжнародному

усиновленні є контроль за дотриманням прав усиновлених дітей, які були

113

вивезені за кордон. Гаазька конвенція 1993 р. не зобов’язує надавати звіти

після всиновлення, але жодною мірою не обмежує і не виключає їх. На сьогодні

законодавство України щодо усиновлення за участю іноземців у багатьох

аспектах не відповідає стандартам захисту прав дитини, встановленим

Гаазькою конвенцією. Головним чином це стосується механізму знайомства

кандидатів в усиновлювачі та усиновлюваних, яких треба переорієнтувати на

вибір родини для дитини, а не навпаки.

Для вирішення цих важливих питань, перш за все, необхідно:

1) ратифікувати Гаазьку конвенцію про захист дітей та співробітництво з

питань міждержавного усиновлення та встановити, урівняти права іноземців

щодо усиновлення з правами громадян України з цього питання;

2) легалізувати міжнародні агенції та вирішити на законодавчому рівні

питання про діяльність приватних підприємців, які надають послуги іноземцям

з усиновлення;

3) надати можливість міжнародним агенціям з усиновлення отримувати

повну, перевірену і своєчасну інформацію про умови проживання і виховання

усиновленої дитини – тобто здійснювати нагляд;

4) встановити обов’язкове проходження особами, які бажають усиновити

дитину, психологічних і соціальних тестів на готовність до усиновлення.

Підсумовуючи все вищевикладене, можна зазначити, що проведене

дослідження охопило невелику частину питань, які потребують негайного

вирішення. На нашу думку, держава, віддаючи наших дітей іноземним

громадянам, має дбати про те, щоб це маленьке уособлення нас потрапило в

«хороші руки», щоб не було порушено прав та законних інтересів дітей, щоб

вони відчували любов і підтримку не тільки своїх батьків, але й їхньої

справжньої Батьківщини, місця де вони народились.

Отже, питання контролю та нагляду за дотриманням прав усиновлених

дітей наразі залишається досить актуальним, оскільки не вироблена правова

база, якою б визначався порядок здійснення нагляду та контролю

консульськими установами за дотриманням прав дітей, усиновлених

114

іноземцями. Законодавством не визначений порядок здійснення такого

контролю консульськими установами, не передбачена відповідальність

усиновлювачів за відсутність постановки на облік, за неподання звіту про

умови проживання та стан здоров’я усиновленої дитини тощо. А тому є

нагальна потреба у вивченні цього питання з метою подальшого удосконалення

чинного законодавства.

ПУЗИРЬОВ М.С.

кандидат юридичних наук, головний науковий співробітник науково-дослідної

лабораторії науково-дослідного центру, майор внутрішньої служби

Інститут кримінально-виконавчої служби

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОРІВНЯЛЬНОГО КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

Обов’язковою властивістю будь-якої науки виступає наявність

специфічного предмета дослідження. Предмет науки, у свою чергу, визначає

методи дослідження і способи їхнього застосування.

Порівняльне кримінально-виконавче право, як один із наймолодших

наукових напрямів вивчення кримінально-виконавчого права, має труднощі з

приводу визначення свого предмета.

На нашу думку, можна погодитися з тим, що предметом порівняльного

кримінально-виконавчого права як науки в узагальненому його виді є

розроблення теорії порівняльно-правового методу і дослідження на його

підставі загальних принципів та закономірностей виникнення, функціонування

і розвитку різних пенітенціарних систем.

Разом із тим предмет порівняльного кримінально-виконавчого права

може бути представлений у більш розгорнутому виді. У цьому випадку ним,

зокрема, охоплюються:

– методологічні проблеми порівняння у кримінально-виконавчому праві

(теорія використання порівняльно-правового методу та інших засобів і способів

пізнання, що застосовуються в порівняльно-правових дослідженнях);

115

– порівняльне дослідження пенітенціарних систем сучасності, їх

класифікація, закономірності розвитку;

– порівняльний аналіз кримінально-виконавчого законодавства різних

країн із метою виявлення спільних рис та особливостей, взаємовпливу,

тенденцій та закономірностей розвитку;

– порівняльне вивчення досвіду різних країн у забезпеченні основних

прав і свобод людини і громадянина стосовно осіб, які відбувають покарання;

– порівняльне дослідження правотворчої та правозастосовної діяльності у

сфері кримінально-виконавчих правовідносин, факторів, які впливають на їх

ефективність;

– порівняльне дослідження кримінально-виконавчої (пенітенціарної)

термінології.

Методологія порівняльного кримінально-виконавчого права є

багаторівневою. Порівняльне кримінально-виконавче право використовує

практично весь методологічний арсенал сучасної юридичної науки. Тому

методологія пенітенціарної компаративістики не може бути обмеженою

використанням виключно порівняльно-правового методу. Проте останній є

провідним, домінуючим у науці порівняльного кримінально-виконавчого права.

Отже, можна говорити про те, що порівняльне кримінально-виконавче право

засноване на свідомому, теоретично і методично виваженому застосуванні

порівняльного методу як основного наукового методу дослідження.

Порівняння – невід’ємна частина людського мислення. Порівняльний

метод активно використовується в суспільних і природничих науках.

У філософській літературі справедливо зазначається, що порівняння є одним з

основних логічних прийомів пізнання зовнішнього світу. Проте його,

безумовно, не можна розглядати ізольовано від інших логічних прийомів

пізнання (аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо). Окремо один від одного ці

компоненти загальної системи пізнавальних засобів існують лише як уявна

абстракція.

116

Порівняння як метод є способом, за допомогою якого встановлюється

схожість або розбіжність об’єктів (явищ, речей, процесів), що досліджуються.

Такий результат досягається шляхом зіставлення, розрізнення об’єктів за будь-

якою ознакою, властивістю. Тому порівняння має сенс лише тоді, коли об’єкти,

що порівнюються, мають якусь схожість (навпаки, не рекомендується

порівнювати пуди з аршинами, а їжака із шевською щіткою).

В основі процесу порівняння як фундаменту, на якому виникає і

розвивається компаративістика, лежать: 1) принцип порівнюваності явищ,

інститутів та інституцій; 2) принцип відповідності один одному різних рівнів,

форм і видів елементів порівнюваних систем; 3) принцип урахування

історичних, національних, економічних, соціально-політичних та інших умов, у

яких виникають і розвиваються порівнювані правові системи; 4) принцип

встановлення не тільки загальних рис і ознак порівнюваних правових систем, а

і їхніх особливостей, а також специфічних ознак, властивих окремим системам;

5) принцип порівнювання правової матерії не тільки в статиці, а й у динаміці,

тощо.

Порівняння широко застосовується у правознавстві при виявленні

загальних і специфічних рис таких явищ, як норми права, джерела права,

правопорушення тощо. Ця процедура неминуче передує стадії формування

правових понять, категорій, законів. Перш ніж пізнати важливе, суттєве,

необхідне, те, що становить зміст поняття, закономірності, треба попередньо

виявити, що ж є загальним і сталим в об’єкті дослідження. Одержанню цих

відомостей і сприяє порівняльний метод.

Порівняльний метод дозволяє констатувати спільність пенітенціарних

систем, кримінально-виконавчого (пенітенціарного) законодавства, окремих

його інститутів, норм і виявити те, чим вони розрізняються. Водночас причини

повторюваності, сталості цієї спільності у процесі порівняльного дослідження

найчастіше залишаються нерозкритими.

Отже, порівняльно-правовий метод головним чином сприяє накопиченню

емпіричних знань. У свою чергу, теоретичні знання здобуваються завдяки

117

іншим науковим методам. Так, статистичний метод аналізує кількісний бік

порівняння, далі застосовується метод абстрагування тощо.

Для порівняльного кримінально-виконавчого права характерним є

активне використання загальнофілософських методів: принципів, законів і

категорій діалектики, системного підходу тощо. Крім того, при проведенні

порівняльних досліджень використовуються інші наукові методи. Це, зокрема,

формально-юридичний, історичний, соціологічний методи, метод правового

моделювання, математичні й кібернетичні методи.

Структуру порівняльного кримінально-виконавчого права визначає його

предмет і зміст. З урахуванням того, що предметом порівняння можуть бути

пенітенціарні системи або у процесі їх історичного розвитку, або взяті на

певний історичний момент, розрізняють вертикальне та горизонтальне

порівняльне кримінально-виконавче право.

Виходячи з методології, мети і завдання, можна виокремити загальну

(загальнотеоретичну) та спеціальну галузеву компаративістику. До останньої,

у свою чергу, і належить порівняльне кримінально-виконавче право.

Залежно від сфери застосування права може йтися про порівняльне

правознавство у сфері приватного права та порівняльне правознавство у сфері

публічного права (до якої і належить порівняльне кримінально-виконавче

право).

Окрім того, у складі науки порівняльного кримінально-виконавчого права

можна вирізнити наукознавчу, методологічну і прикладну частини.

Наукознавча частина охоплює проблематику порівняльного кримінально-

виконавчого права, яка стосується його поняття, історії, предмета, структури,

завдань і функцій, а також місця в системі юридичних наук. Методологічна

частина зводиться, головним чином, до вчення про методологію порівняльно-

правового аналізу та до розроблення методики проведення порівняльно-

правових досліджень щодо окремих об’єктів. Прикладна частина дозволяє

розкрити особливості застосування методології порівняльно-правового аналізу

на різних його рівнях: макрорівні й мікрорівні.

118

Порівняльне кримінально-виконавче право як навчальна дисципліна

поділяється на дві частини. У загальну частину входять такі теми: порівняльна

методологія, історія розвитку науки порівняльного кримінально-виконавчого

права, історія розвитку основних пенітенціарних систем сучасності,

кримінально-виконавче (пенітенціарне) законодавство зарубіжних країн,

класифікація органів і установ виконання покарань у зарубіжних країнах,

порівняння підходів пенітенціарних систем до реалізації мети покарання тощо.

Особлива частина навчальної програми охоплює порівняльно-правовий

аналіз виконання та відбування різних видів покарань у зарубіжних країнах.


1. Богатирьов І. Г., Копотун І. М., Пузирьов М. С. Порівняльне

кримінально-виконавче право : навч. посібник / за заг. ред. І. Г. Богатирьова. –

К. : Інститут кримінально-виконавчої служби, 2013. – 140 с.

2. Пузирьов М. С. Теоретичні засади порівняльного кримінально-

виконавчого права / І. Г. Богатирьов, М. С. Пузирьов // Право і суспільство. –

2013. – № 1. – С. 85–90.

САЛОГУБ Я.В.




ЯК СФАЛЬСИФІКУВАТИ ВИБОРИ. ПРИКЛАДИ МАСОВИХ

ФАЛЬСИФІКАЦІЙ В УКРАЇНІ

Україна – це демократична держава з республіканською формою

правління. Таким чином виходить, що і вибори в такій країні повинні бути

демократичними без будь – яких примусів і фальсифікацій, але в цій статті мова

буде йти проте наскільки в Україні народне волевиявлення є вільним і

законним.

За свою молоду історію наша держава уже мала багато виборів і не було

жодних в яких би політичні супротивники (кандидати в президенти, кандидати

119

в народні депутати) не звинуватили один одного у фальсифікації. Саме так

проходить народне волевиявлення в нашій державі, спочатку взаємні закиди в

нечесній боротьбі, а потім звинувачення одне одного у фальсифікаціях. Але для

українських виборів це не просто слова, а так за двадцять один рік воно й було.

Кожні п’ять років засоби масової інформації просто кишать все новими і

новими подробицями народного волевиявлення.

В основному вибори в Україні славляться своїми масовими

фальсифікаціями, саме про це ще місяці після самих виборів говорять не тільки

в нашій державі, а й в усьому світі. Отже, далі мова буде йти про те, як в нашій

країні оперують результатами виборів.

Перш за все почати потрібно з поняття що таке фальсифікація. Отже,

фальсифікація виборчого процесу – це підробка результатів виборів, на користь

одного із кандидатів, це злочини передбачені Кримінальним кодексом України.

На сьогодні існує велика кількість різновидів фальшування народного

волевиявлення, але в цій статті мова буде йти лише про ті, які є досить

популярними в нашій державі. Зокрема про тотальну фальсифікацію, часткову

фальсифікацію, непрямі методи фальсифікації і окремі фальсифікаційні дії.

Тотальна фальсифікація – вид підробки результатів виборів, коли може

бути оголошення інших кінцевих результатів виборів виборчою комісією;

підміна виборчих бюлетенів окремих виборчих дільниць, територій, або

протоколів з результатами голосувань; тотальний контроль з підкупом;

каскадний підрахунок голосів на певній території. Особливістю цього виду

фальсифікації є те, що вона доступна лише владі, оскільки лише вона має

відкритий доступ до результатів.

Тотальний контроль за масовим підкупом – це коли для того щоб

проконтролювати виборця, застосовується відео зйомка. Наприклад: виборці

кидають бюлетені в розгорнутому вигляді позначкою до скриньки і камери,

відео оператор – спостерігач офіційно просто знімає ситуацію на дільниці, а

голоси окремих виборців потрапляють в камеру, бо вони «так самі» несуть

бюлетені.

120

Каскадний підрахунок голосів – це «найвищий пілотаж фальсифікації».

Оскільки доля виборів вирішується у перші три години після закриття виборчих

дільниць. Тож надзвичайно важливо створити атмосферу фіксованої ситуації,

визначивши бажані результати, і перенести реальний підрахунок голосів за

схемою «дільниця – район – область – Київ» на наступний день, коли ні

спостерігачів, ні загостреної уваги вже не буде, що дає волю перетворити

бажане в дійсне.

Часткова фальсифікація включає в себе: повний або частковий

перерозподіл під час підрахунку голосів одних політичних сил на користь

інших; введення у число переможців додаткових суб’єктів виборчого процесу і

перерозподіл мандатів; підрахунок за фальшивою формулою; вплив на окремих

дільничних комісіях.

Непрямі методи фальсифікації включають в себе: залякування виборців і

збільшення кількості голосуючих за одні політичні сили, або зменшення

кількості голосуючих взагалі; виготовлення виборчої документації з суттєвими

помилками на окремих дільницях та територіях; підкуп, лотерея, концерт –

вікторина.

Вище вказані методи фальсифікації які застосовуються в Україні на

кожних виборах, далі мова буде йти проте які основні форми фальсифікації

існують і як ним можна протидіяти. Отже, найбільш поширені порушення:

1. Технологія транспортування виборців до дільниць. Застосовується

переважно в сільській місцевості. Штаб кандидата забезпечує доставку

виборців до дільниць мікроавтобусом чи машинами, при цьому виборців

підкуповують або агітують. Якщо технологія застосовується масово, то під

дільницями відбувається скупчення машин, або одна чи кілька машин

періодично висаджують виборців, які йдуть голосувати.

2. Технологія голосування за інших осіб, так званий «значок». Суть

технології полягає в тому, що виборець підходить до члена ДВК, який має на

собі розпізнавальний знак (хустинка, краватка, ручка в руках і таке інше…),

далі виборець пред’являє документ, що посвідчує особу, а член ДВК дає

121

розписатися у списку виборців за іншу особу та видає бюлетень. При цьому

виборець буде намагатися не показувати свій паспорт, щоб ніхто не помітив,

що в нього інше прізвище, ніж в списку виборців. В більшості випадків таке

голосування є організованим, люди пересуваються групами по 7 – 10 чоловік на

транспорті, на дільниці також голосують групами, затуляючи собою огляд

іншим членам ДВК та спостерігачам.

3. Технологія виносу виборчого бюлетеню за межі дільниці

«карусель». Суть полягає в тому, що виборець отримує бюлетень від члена

ДВК, заходить в кабінку і ховає його в кишеню, замість правильного бюлетеня

виборець опускає в скриньку фальшивий, таким чином справжній бюлетень

виноситься за межі дільниці. Там цей бюлетень заповнюється «правильно»,

потім іншому виборцю пропонується вкинути вже заповнений бюлетень, а

пустий винести за межі дільниці, потім він отримує винагороду. І так далі

«карусель» повторюється.

4. Технологія фотографування виборчого бюлетеня. Це є одна з

найбільш небезпечних технологій. Вона застосовується переважно на

дільницях, де багато студентів. Суть полягає в тому, що виборець в кабінці

фотографує свій бюлетень, а потім пересилає MMS з фотографією, інший

варіант – вийшовши з дільниці показує фото іншій особі, яка потім проводить

його до місця видачі грошей, після чого виборець отримує кошти.

5. Технологія, так звана операція «ліквідація урни». Удень

голосування усім зацікавленим у чесності виборів членам виборчої комісії і

спостерігачам потрібно із самого ранку не пасувати. Особливо це стосується

питання підготовки урн до голосування. У кожну з них після опломбування

опускається контрольний лист, у якому вказуються номери округу, дільниці й

виборчої урни, час укидання контрольного листа й підписи членів виборчкому.

А при бажанні на контрольному листі можуть підписатися й кандидати в

депутати, і їхні довірені особи, і уповноважені особи партій, і офіційні

спостерігачі. Усі ці підписи скріплюються печаткою виборчкому. Цілий день на

дільниці все проходить тихо, а, за даними екзитполів, «неправильний» кандидат

122

іде у відрив від «правильного». Але після відкриття урни й виїмки

контрольного листа дехто з тих, хто підписався на ньому вранці, відмовляється

визнавати свій підпис. А в законі про вибори написано, що при виникненні

сумнівів у членів виборчкому щодо достовірності контрольного листа

дільнична комісія приймає шляхом голосування рішення про визнання

бюлетенів, які перебувають в урні, такими, що не підлягають урахуванню під

час підрахунку голосів. І якщо умовно на дільниці, де дві великі урни,

проголосували 1000 виборців, половину бюлетенів не враховують. Звісно ж,

згорають усі голоси, подані й за «неправильного», і за «правильного»

кандидата. Але якщо врахувати, що в сусідній урні співвідношення поданих

голосів було, скажімо, у пропорції 2 до 1 на користь «неправильного»

кандидата, ефект від цієї маніпуляції очевидний. І якщо проводити її не

тотально, а вибірково, з невеликою кількістю урн, то виглядати це може як

звичайний збіг.

6. Технологія «контрольованих провокацій». Суть полягає в тому що,

у якийсь момент на одній з дільниць хтось із представників ЗМІ, спостерігачів,

уповноважених партій, довірених осіб кандидатів або навіть самих кандидатів у

депутати починає відверто бешкетувати. Йому виборчкомом виноситься

попередження, але провокатор не вгамовується і його випроваджують за межі

дільниці. Скривджений відразу звертається до суду, який ухвалює рішення про

неправомірність дії дільничної комісії. А відповідно до частини 15 статті 94

закону «Про вибори народних депутатів» окружком може ухвалити рішення

про визнання усього голосування на дільниці недійсним на підставі виявлення

фактів, підтверджених судовим рішенням, неправомірного усунення із

приміщення тих, хто має повне право там перебувати, тобто саме представників

ЗМІ, спостерігачів, уповноважених партій і громадських організацій, довірених

осіб кандидатів і самих кандидатів у депутати. Отже, за допомогою

«контрольованих провокацій» можна скасовувати результати голосування на

будь-якій «неправильній» дільниці, у будь-який час доби. Тобто виходить,

якщо для результату виборів на окрузі рахунок іде не на сотню, а на тисячу

123

голосів, можна діяти з розмахом, і закон це дозволяє Махінація?

Справдешня, але нейтралізувати її вкрай складно.

7. Технологія мережевого маркетингу. Суть її в тому, що створюються

окремі маленькі списки (по 20-40 осіб у кожному) і закріплюються куратори за

ними по кожній дільниці. По одному куратору на малі дільницю, і від одного до

п’яти на великі дільниці. Куратор виконує функцію спостерігача, або

представника ЗМІ, контролює прихід підкуплених людей, цільовий підкуп

виборців, які не планували голосувати для підвищення явки, або навпаки,

підкуп вже існуючих активних виборців, для пониження явки та зміни

процентів. Для контролю за підкупом можливе використання системи

спеціальних знаків, символів та іншого в бюлетенях. При цьому можлива

ліквідація мережі під час голосування.

Ось таким чином вибори в нашій країні і відбуваються, наведені

технології, як уже говорилося раніше є найбільш популярними і найбільш

ефективними при голосуванні українського народу.

Варто сказати про те, що фальсифікації ніколи не виникають на

порожньому місці, це як правило заздалегідь підготовлена акція, якій сприяє

все навкруги. Таким чином передумовами фальсифікації є: неналежне

обладнання приміщень для голосування; невідповідність процедур роботи

виборчої комісії вимогам закону; раптові заміни у складі виборчих комісій;

створення можливостей для фальсифікації в день виборів; недотримання

процедури завершення голосування, підрахунку голосів, виготовлення

протоколів та транспортування документів. Важливим є стан приміщення, де

відбувається голосування, тобто там може бути: порушення вимог щодо

величини приміщення для голосування; створення черг, «пробок» та тягучок за

рахунок одних дверей, які працюють і на вхід і на вихід; розташування

приміщення для голосування в незручних місцях; недостатня кількість кабінок,

урн для голосування.

Як правило, для фальсифікацій створюються умови саме в день виборів,

зокрема це:розміщення столів і стільців так, що не можливо зайти, пройтися та

124

подивитися за спинами членів комісій; члени комісії розсідаються так, що

представники близьких політичних сил тримаються разом, а опозиційні члени

комісій – окремо, або їм доручені технічні завдання; скриньки, столи комісій,

бюлетені, не достатньо проглядаються; під час голосування для членів комісії

та спостерігачів накрита «поляна»; членам комісії заздалегідь роздані гроші від

політичних партій які вони представляють.

Таким чином, розглянутий лише один бік, так званого дуже «активного»

виборчого права. Але у фальсифікацій є й інший бік, зокрема це кримінальна

відповідальність. Кримінальний кодекс України містить шість статей, які

детально регламентують, які діяння, скоєні під час виборів, є злочинними.

Здебільшого передбачені види покарань зводяться до виплати штрафів або

обмеження волі. Але є й такі статті, за якими можна потрапити у виправну

колонію на 10 років. Отже, далі мова буде йти про те, що «світить»

фальсифікатору за порушення процесів виборів.

Стаття 157 КК України. Перешкоджання здійсненню виборчого права або

права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії

референдуму чи діяльності офіційного спостерігача. Я не буду вдаватися в

подробиці цієї статті, краще сказати головне! Отже, вона передбачає: залежно

від тяжкості скоєного, передбачає штраф від 30 до 1000 неоподаткованих

мінімумів, обмеження волі на термін до двох років, максимум – позбавлення

волі терміном до п’яти років.

Стаття 158 КК України. Фальсифікація виборчих документів, документів

референдуму чи фальсифікація підсумків голосування, надання неправдивих

відомостей до органів Державного реєстру виборців чи фальсифікація

відомостей Державного реєстру виборців. Ця стаття складається з 12 частин,

що охоплює усі можливі способи фальсифікації, як то підробка бюлетенів, їхнє

викрадення, незаконна передача іншій особі; фальшування протоколів виборчої

комісії, маніпуляції з реєстром виборців тощо. Залежно від ступеня тяжкості

скоєного, передбачає покарання у вигляді штрафу від 850 до 17000 грн,

125

обмеженням волі до п’яти років; максимальне покарання – сім років

ув’язнення.

Стаття 158 – 1 КК України. Голосування виборцем на виборчій дільниці

більше ніж один раз. Іншими словами так звана «карусель» про яку говорилося

раніше. Покарання – штраф від 1700 до 8500 грн. або обмеження волі на термін

до трьох років, або ув’язнення на той самий строк.

Стаття 158 – 2 КК. Незаконне знищення виборчої документації або

документів референдуму. Максимальне покарання – позбавлення волі до п’яти

років.

Стаття 159 КК. Порушення таємниці голосування. Штраф від 1700 до 8500

грн, обмеження волі або ув’язнення до трьох років.

Стаття 159 – 1 КК. Порушення порядку фінансування виборчої кампанії

кандидата, політичної партії (блоку). Мається на увазі надання або

використання фінансової (матеріальної) підтримки у великому розмірі для

здійснення виборчої кампанії кандидату, політичній партії (блоку), з

порушенням встановленого законом порядку, шляхом передачі грошових

коштів або матеріальних цінностей на безоплатній основі чи за необґрунтовано

заниженими розцінками, виготовлення або поширення агітаційних матеріалів,

не оплачених з виборчого фонду чи оплачених з виборчого фонду за

необґрунтовано заниженими розцінками, або оплати виготовлення чи

поширення таких матеріалів. Мінімальне передбачене покарання – 1700 грн.

штрафу або два роки обмеження волі, максимальне – 10 років ув’язнення.

Отже, в результаті всього вище написаного, можна сказати про те, що

фальсифікація – це досить тонка і клопітка робота, і щоб її зробити, потрібно

мати неабиякий хист і бажання. Але також варто пам’ятати про те, що це все

тягне за собою серйозні покарання, тому потрібно враховувати і це. А взагалі

на майбутні вибори особи, які будуть в них задіяні повинні враховувати, що

технології фальсифікації все покращуються і удосконалюються, тому потрібно

думати, як зробити вибори законними ,і не виправдовуватися в судах та перед

представниками інших країн.

126


1. http://ipo.org.ua/

2. http://ua.comments.ua/politics/

3. http://texty.org.ua/

4. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та

допов. на 25 серпня 2010 року. – Київ.: Алерта; КНТ; ЦУЛ. – с. 52 – 57.

СЕЛЕЦЬКИЙ О.В.

викладач кафедри трудового права та права соціального забезпечення


ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАОХОЧЕННЯ

ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Дипломатична служба України відіграє визначальну роль у реалізації

зовнішньополітичного курсу нашої держави, твердо відстоює національні

інтереси України, вносить вагомий вклад у забезпечення стабільності та

безпеки в світі. Патріотизм, високий професіоналізм, відданість своїй справі та

інтелектуальний потенціал вітчизняних дипломатичних працівників сприяють

зміцненню міжнародного авторитету України, створенню сприятливих умов

для подальшого соціально-економічного зростання. Саме від сумлінного,

самовідданого та відповідального виконання ними трудових обов’язків, від

уміння професійно оцінювати ситуацію, кваліфіковано вести діалог з

партнерами, аргументовано відстоювати свою позицію залежить вирішення

найскладніших завдань, що стоять перед дипломатичною службою. Серйозною

мотивацією успішного виконання дипломатичними працівниками своїх

службових повноважень є заохочення їх заходами морального і матеріального

характеру шляхом публічного визнання, схвалення високих результатів праці

дипломатів.

Дипломатичним працівником у відповідності до ст. 1 Закону України

«Про дипломатичну службу» визнається державний службовець, який виконує

http://ipo.org.ua/parlamentsk-vibori-2012.php?sphrase_id=958

http://ua.comments.ua/politics/183631-yak-mozhna-sfalshuvati-vibori.html

http://texty.org.ua/pg/article/movchun/read/41059/Za_falsyfikaciju_vyboriv_sadzhajut_ale_duzhe_malo

127

дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має

відповідний дипломатичний ранг [1].

Заохочення дипломатичних працівників відіграє велику роль в активізації

їх професійної діяльності і має на меті формування у працюючих сумлінного

відношення до праці. Необхідно звернути увагу на те, що чинний Кодекс

законів про працю України (далі - КЗпП України) не розкриває змісту поняття

«заохочення». Не містять такого визначення й Закони України «Про державну

службу» та «Про дипломатичну службу». Натомість у юридичній літературі

можна зустріти розмаїття думок щодо тлумачення вказаного терміну. Так,

наприклад, В.І. Прокопенко розглядає «заохочення» як публічний прояв

пошани до працівника у формах, що визначаються чи дозволяються нормою

права, за зразкове виконання трудових обов’язків, підвищення продуктивності

праці, поліпшення якості продукції, тривалу і безперервну роботу, новаторство

в праці та інші досягнення в роботі [2, с. 410]. У свою чергу О.В. Малько пише,

що «заохочення» - це форма й міра юридичного схвалення добровільної

заслуженої поведінки, в результаті чого суб'єкт отримує винагороду, і для нього

настають сприятливі наслідки [3, с. 78]. О.О. Барабаш відмічає, що

«заохочення» як засіб правового впливу полягає у стимулюванні певної

поведінки особи під дією мотиву, що виникає внаслідок взаємодії потреб та

інтересів цієї особи з передбаченими у нормативно-правових приписах

конкретними моральними та/або матеріальними благами (із заходами правового

заохочення), які вона потенційно може отримати [4, с. 17].

Трудове законодавство України передбачає можливість застосування

заохочень до будь-якого працівника за досягнуті успіхи в роботі. Але, на жаль,

чинний КЗпП України як основне джерело трудового права не визначає навіть

орієнтовного переліку підстав для заохочення та видів заходів стимулювання,

що можуть застосовуватись до працюючих. Стаття 143 КЗпП України лише

вказує, що «до працівників підприємств, установ, організацій можуть

застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими

колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку» [5].

128

Деякі питання заохочення дипломатичних працівників урегульовані на

рівні спеціального законодавства, зокрема, Законом України «Про

дипломатичну службу» та наказом Міністерства закордонних справ України

(далі – МЗС України) «Про відомчі заохочувальні відзнаки Міністерства

закордонних справ України» від 05.02.2013 № 41. Так, ч. 1 ст. 33 Закону

України «Про дипломатичну службу» [1] передбачає наступні підстави для

заохочення: 1) сумлінне виконання службових обов'язків; 2) ініціатива в роботі.

На наш погляд, це досить стислий та небагатослівний перелік підстав

стимулювання дипломатичних працівників, що свідчить про його

недосконалість як з теоретичної точки зору, так і з прикладної, а тому,

відповідно, потребує певної корекції, принаймні деяких доповнень і уточнень.

У більш ширшому вигляді такі підстави перераховані Положенням про відомчі

заохочувальні відзнаки МЗС України, затвердженим вищезазначеним наказом

від 05.02.2013 № 41 [6], який у свою чергу передбачає застосування заходів

заохочення до дипломатів, наприклад, «за бездоганну службу», «за успіхи в

роботі», «за трудові досягнення у виконанні завдань, покладених на МЗС

України», «за визначний особистий внесок у формування та реалізацію

державної політики у сфері зовнішніх зносин України» і т.д. Окрім цього,

видається, що однієї лише ініціативи в роботі буде замало, аби застосовувати до

дипломатичного працівника певний вид заохочення. Вбачається, що

самостійною підставою для заохочення дипломата має бути не тільки

ініціатива, а й оперативність у роботі. Враховуючи вищевикладене, вважаємо,

що ч. 1 ст. 33 Закону України «Про дипломатичну службу» доречніше було б

викласти у такій редакції: «Працівники дипломатичної служби заохочуються за

сумлінне і зразкове виконання службових обов'язків, за трудові досягнення у

професійній діяльності, ініціативу та оперативність у роботі».

У ч. 2 ст. 33 Закону України «Про дипломатичну службу» міститься

вичерпний перелік заходів заохочення, що можуть застосовуватися до

дипломатичних працівників, а саме:

129

1) оголошення подяки. Це одна із найрозвиненіших і найпоширеніших

форм морального стимулювання трудової діяльності людини, котра спрямована

на задоволення соціальних та духовних її потреб. Даний вид заохочення дає

можливість відчути працівникові, що його витримка, стійкість і наполегливість

у роботі були помічені та гідно оцінені керівником і оточуючими. Визнання

досягнень працюючого є потужним засобом підвищення його мотивації, однак

у сучасних умовах світової економічної кризи такий вид заохочення поступово

втрачає свою стимулюючу силу. Природно, що для особи пріоритетне значення

мають заходи матеріального заохочення або поєднання моральних та

матеріальних винагород одночасно (наприклад, подяка, яка супроводжується

грошовою премією). Проте, як показує практика, не завжди, а точніше сказати

не так часто відбуваються такі поєднання. Звернемося з цього питання до

законодавства зарубіжних країн, зокрема Російської Федерації. Заслуговує на

увагу ч. 1 ст. 55 Федерального Закону РФ «Про державну цивільну службу

Російської Федерації», у якій законодавець притримується позиції, що

матеріальне заохочення є органічним доповненням морального. Дана норма

передбачає, що «за бездоганну та ефективну службу застосовуються такі види

заохочення і нагородження: а) оголошення подяки з виплатою одноразового

заохочення; б) нагородження почесною грамотою державного органу з

виплатою одноразового заохочення або з врученням цінного подарунка; …» [7].

Тож, можливо, і у нашому законодавстві необхідно закріпити схоже правило;

2) грошова винагорода. Одразу ж відзначимо, що на сьогодні, на жаль,

відсутній механізм централізованого регулювання порядку та умов заохочення

працівників дипломатичної служби грошовою винагородою. Так само

невідомо, що необхідно розуміти під «грошовою винагородою» як видом

заохочення і які граничні розміри її виплати. Для прикладу, Державна служба

спеціального зв'язку та захисту інформації України ці питання чітко вирішила

шляхом затвердження Порядку та умов заохочення осіб рядового і

начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту

інформації України грошовою винагородою [8]. А тому вбачається доцільність

130

прийняття такого документу й для працівників дипломатичної служби, аби в

подальшому на практиці не виникало непорозумінь при застосуванні даного

виду заохочення.

Однак відмітимо, що Закон України «Про державну службу» (ч. 1

ст. 34) [9], дія якого поширюється в тому числі й на дипломатичних

працівників, та Постанова Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 № 212

«Про затвердження Порядку видачі грошової винагороди державним

службовцям за сумлінну безперервну працю в органах державної влади,

зразкове виконання трудових обов'язків» [10] урегульовують виплату такої

винагороди. Проте вона видається лише тим особам, які пропрацювали

безперервно на посадах державних службовців в одному або кількох органах

державної влади не менше ніж 10 років. Тобто законодавство наголошує на

безперервності цієї праці. У такому разі грошова винагорода видається один раз

на п'ять років за умови зразкового виконання посадових обов'язків та

відсутності порушень трудової дисципліни з урахуванням щорічної оцінки

виконання державним службовцем покладених на нього завдань та обов'язків;

3) нагородження цінним подарунком. Легальне визначення «цінного

подарунку» можна знайти у Поряду нагородження цінним подарунком

військовослужбовців Управління державної охорони України, придбаним за

рахунок коштів державного бюджету, затвердженого наказом Управління

державної охорони України від 05.07.2012 № 290 [11], де зазначено, що це

предмет особистого користування або предмет побутового призначення,

придбаний за рахунок коштів державного бюджету;

4) дострокове присвоєння дипломатичного рангу. Дипломатичний ранг -

це спеціальне звання, яке відповідно до Закону України «Про дипломатичну

службу» присвоюється дипломатичним працівникам довічно. Частина 15

статті 17 даного Закону визначає, що в окремих випадках за успішне виконання

особливо важливих завдань та особливі заслуги дипломатичним працівникам

може бути присвоєно черговий дипломатичний ранг достроково, до закінчення

строків, передбачених статтею 18 цього Закону. У відповідності до ч. 1 ст. 18

131

Закону встановлюються такі строки перебування дипломатичних

працівників у дипломатичних рангах: а) аташе, третього секретаря, другого

секретаря другого класу, другого секретаря першого класу, першого секретаря

другого класу - два роки; б) першого секретаря першого класу, радника другого

класу - три роки [1]. Одразу ж виникає питання: чи поширюється тоді даний

вид заохочення на дипломатичних працівників, яким присвоєно дипломатичні

ранги радника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника

другого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу,

оскільки ч. 2 ст. 18 вищезгаданого Закону вказує, що строки перебування у

таких дипломатичних рангах не встановлюються? З логічних міркувань

припускаємо, що дострокове присвоєння дипломатичного рангу як вид

заохочення може стосуватися лише тих дипломатичних працівників, яким

встановлюються строки перебування у дипломатичних рангах, передбачені у

ч. 1 ст. 18 Закону. Також необхідно відзначити, що у відповідності до ч. 20

ст. 17 цього Закону за сумлінну працю дипломатичному працівникові в разі

виходу на пенсію або у відставку за станом здоров'я може бути присвоєно

наступний дипломатичний ранг;

5) нагорода Почесною грамотою МЗС України. Нею відзначаються особи,

стаж роботи яких на посадах дипломатичних працівників становить не менше

п'яти років, за трудові досягнення у виконанні завдань, покладених на МЗС

України, бездоганну працю на дипломатичній службі та яким раніше

оголошувалася Подяка МЗС України [6];

6) нагородження відзнаками МЗС України. До відомчих заохочувальних

відзнак МЗС України, окрім вже названої Почесної грамоти МЗС України,

відносять: Подяку МЗС України; нагрудний знак «Відзнака МЗС України»;

нагрудний знак «За сумлінну службу»; нагрудний знак «За відданість

дипломатичній службі». Подяка МЗС України оголошується працівникам за

успіхи в роботі. Нагрудним знаком «Відзнака МЗС України» відзначаються

особи, стаж роботи яких на посадах дипломатичних працівників становить не

менше десяти років, за значні особисті трудові досягнення у виконанні завдань,

132

покладених на МЗС України, бездоганну працю на дипломатичній службі та

які раніше відзначалися Почесною грамотою МЗС України. Нагрудним знаком

«За сумлінну службу» відзначаються особи, стаж роботи яких на посадах

дипломатичних працівників становить не менше п'ятнадцяти років, за особливі

та визначні трудові досягнення у виконанні завдань, покладених на МЗС

України, сумлінну та бездоганну працю на дипломатичній службі та які раніше

відзначалися нагрудним знаком «Відзнака МЗС України» або Почесною

грамотою МЗС України. Нагрудний знак «За відданість дипломатичній службі»

є найвищою відзнакою серед відомчих заохочувальних відзнак МЗС України.

Нагрудним знаком «За відданість дипломатичній службі» відзначаються особи,

стаж роботи яких на посадах дипломатичних працівників становить не менше

двадцяти років, за визначний особистий внесок у формування та реалізацію

державної політики у сфері зовнішніх зносин України, багаторічну та

бездоганну працю на дипломатичній службі та які раніше відзначалися

нагрудним знаком «За сумлінну службу» або Почесною грамотою МЗС

України [6].

До того ж, дипломатичні працівники за особливі заслуги в роботі можуть

бути представлені до відзначення державними нагородами України,

передбаченими Законом України «Про державні нагороди України» [12].

Резюмуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що законодавче

регулювання заохочення дипломатичних працівників є не зовсім досконалим і

підлягає подальшому доопрацюванню. Вважаємо, що врахування зазначених

пропозицій і подальше розроблення цієї проблематики сприятиме

вдосконаленню механізму заохочення працівників на дипломатичній службі.


1. Про дипломатичну службу: Закон України від 20.09.2001 // Відомості

Верховної Ради України. – 2002. – № 5. – Ст. 29.

2. Прокопенко В.І. Трудове право України: підручник / В.І. Прокопенко. –

Х.: Фірма «Консум», 1998. – 480 с.

133

3. Малько А.В. Юридические поощрения как разновидность

социальных санкций / А.В. Малько // Общественные науки и современность. -

1998. - № 4. - С. 75-84.

4. Барабаш О.О. Принципи застосування заохочення як засобу правового

впливу: загальна характеристика / О.О. Барабаш // Форум права. – № 3. – С. 17–

22.

5. Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради УРСР.

– 1971. – Додаток до № 50. – Ст. 375.

6. Наказ Міністерства закордонних справ України від 05.02.2013 № 41

«Про відомчі заохочувальні відзнаки Міністерства закордонних справ України»

// Офіційний вісник України. - 2013. - № 17. - Стор. 14, ст. 586.

7. О государственной гражданской службе Российской Федерации:

Федеральный закон Российской Федерации от 07 июля 2004 года [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.msk.arbitr.ru/law/docs/g9.

8. Наказ Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту

інформації України від 31.10.2011 № 306 «Про затвердження Порядку та умов

заохочення осіб рядового і начальницького складу Державної служби

спеціального зв'язку та захисту інформації України грошовою винагородою» //

Офіційний вісник України. - 2011. - № 90. - Стор. 162, ст. 3277.

9. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 // Відомості

Верховної Ради України. - 1993. - № 52. – Ст. 490.

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 № 212 «Про

затвердження Порядку видачі грошової винагороди державним службовцям за

сумлінну безперервну працю в органах державної влади, зразкове виконання

трудових обов'язків» // Офіційний вісник України. - 2003. - № 9. - Стор. 119, ст.

381.

11. Наказ Управління державної охорони України від 05.07.2012 № 290

«Про затвердження Порядку нагородження цінним подарунком

військовослужбовців Управління державної охорони України, придбаним за

134

рахунок коштів державного бюджету» // Офіційний вісник України. - 2012. -

№ 59. - Стор. 323, ст. 2392.

12. Про державні нагороди України: Закон України від 16.03.2000 //

Відомості Верховної Ради України . – 2000. - № 21. – Ст. 162.

СЕНЬКО Г.Г.




КРИМІНОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ ВБИВСТВА

Для дослідження в даній роботі виступає одна із самих важливих і

актуальних проблем сьогодення,які існують в особливій частині кримінології.

На далі мова піде про загальну характеристику вбивств. З давніх часів

вбивство вважалося злочином проти людини і засуджувалось як системою

норм і правил, що мають силу законності так і мораллю. Заборона на

вбивство вважалася одним з перших табу в людській культурі. Багато в чому це

пояснюється необхідністю продовження роду і зміцнення суспільства. Свобода

вбивства загрожувала людству винищенням, тому на ранніх етапах розвитку

суспільства скоєння вбивства засуджувалось і заборонялось. З часом заборона

на вбивство перетворилася на форму закону, обов'язкового для всіх членів

суспільства. Відомо, що перші законоположення (як написані, систематизовані

сукупності норм і правил поведінки, а також заборон) формуються на основі

загальноприйнятих норм моралі, що сформувалися і закріпилися в законах.

Вбивство визначається як злочин практично у всіх законодавчих

системах – як стародавніх так і сучасних. Лише у виняткових випадках

посягання на чуже життя може бути виправдане мораллю і законом. У сучасних

країнах вбивство розглядається як один з найтяжчих злочинів і передбачає

суворе покарання, навіть передбачає страту.

В останній час багато науковців у сфері кримінального права,

кримінології, психології та психіатрії досліджують це питання:

135

Ю.В.Александров, Ю.М.Антонян, С.В.Бородін, В.О.Глушков, В.В.Голіна,

В.П.Голубєв, В.В.Гульдан, Б.Л.Гульман, О.М.Джужа, А.П.Закалюк,

Г.М.Міньковський, Е.П.Побігайло, Д.В.Рівман, З.Старович, А.В.Старушкевич,

Б.В.Шостакович та інші. Вони досліджували питання про запобігання вбивств,

особистість злочинців, винних у певному виді вбивств або таких, які мають

психічні розлади. Однак недостатньо вивченими є питання: 1) встановлення

кримінологічно значущого зв’язку між вчинюваними діяннями та

характеристикою винної особи; 2) визначення змісту та об’єму поняття

особистості злочинця, винного у вбивстві; 3) використання відомостей про

особу злочинця та інші елементи механізму вбивства при розробці заходів

щодо його запобігання. Тому метою нашої статті ми визначили показати

основні відомості про вбивство, про особу злочинця та намітити шляхи

запобігання вчиненню вбивств.

Об'єктом дослідження є поняття та ознаки вбивств, типологія вбивств,

особа злочинця, причини і умови скоєння вбивства.

Актуальність статті пов’язана з необхідністю визначити невід’ємні риси

особи злочинця, дослідити причини та умови вбивства та запобігання цим

злочинам.

Вбивство це протиправне умисне чи з необережності заподіяння смерті

іншій людині. Взагалі це найтяжчий злочин проти особи, який посягає на

найвищу соціальну цінність - право на життя. Кримінальний Кодекс розрізняє:

так зване просте вбивство, тобто вбивство, вчинене як без обтяжливих, так і без

пом'якшуючих обставин; умисне вбивство за обтяжуючих обставин (наприклад:

вбивство з хуліганських мотивів; вбивство двох або більше осіб; вбивство,

вчинене з метою приховати інший злочин; вбивство на замовлення тощо);

вбивство за пом'якшуючих обставин (вбивство, вчинене у стані сильного

душевного хвилювання; вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини;

вбивство при перевищенні меж необхідної оборони); вбивство з необережності.

Досліджуючи особистість злочинця можна сказати, що соціальний і

психологічний портрет вбивці має різноманітні риси залежно від того, чи є

136

злочин умисним або його вчинено з необережності. Злочинець, який вчинив

убивство умисно, характеризується негативно, має такі якості як: агресивність,

жорстокість, егоїзм, цинізм, зневага до чужих інтересів, розпущеність тощо.

Серед злочинців цієї категорії переважають наркомани, сексуальні психопати,

особи з психічними відхиленнями. У випадках необережних убивств злочинці,

як правило, не мають таких якостей. Дії злочинця на місці події дозволяють

дійти висновків щодо його обережності, продуманості дій, наявності фахових

навичок, сили, жорстокості.

Далі слід звернути увагу на особу потерпілого. Жертвою не тільки

вбивства, а й інших злочинних діянь, за твердженнями сучасної

кримінологічної літератури, є окрема людина або група людей, яким злочином

прямо чи опосередковано заподіяна, моральна, фізична чи матеріальна шкода.

Жертвою насильницького злочину є особа (сторона взаємодії), що втратила

значущі для неї цінності в результаті насильницького впливу на неї іншою

особою (стороною взаємодії). З точки зору значення ролі жертви в скоєнні

злочину залежить від багатьох факторів. Це є фактори як кримінального

порядку, що залежать від злочинця, його задуму та відповідності поведінки

жертви його очікуванням; так і фактори психологічного порядку: можливість

або підсвідоме бажання стати жертвою даного злочину. У деяких випадках має

місце і цілком свідома провокуюча поведінка. Як майбутній злочинець, так і

майбутній потерпілий дає оцінку життєвій ситуації, що склалася, та часто діє в

залежності від результатів оцінки, а також у силу своїх поглядів і нахилів. Він

взаємодіє не лише з майбутнім злочинцем а й з іншими елементами ситуації.

Автори, які досліджують питання про віктимологію (у буквальному

перекладі означає «вчення про жертву», дійшли висновку що до структури

особи потерпілого входять:

1) соціально-демографічні якості (стать, вік, освіта, сімейний стан);

2) кримінально-правова характеристика (роль жертви в генезисі

злочинної поведінки та у створенні криміногенної ситуації);

137

3) соціально-рольова характеристика, яка включає в себе сукупність

видів діяльності особи в системі суспільних відносин як громадянина, члена

трудового колективу, тощо;

4) морально-психологічна характеристика, що відображає ставлення

особи до соціальних цінностей і соціальних функцій, які вона виконує.

У залежності від ролі постраждалої особи у механізмі злочинної

поведінки відповідно жертва може бути активною і пасивною, центральною і

другорядною. Важливий внесок зробив Д.В. Рівман, який запропонував власну

класифікацію жертв. На його думку, слід розрізняти потенційних (стосовно

яких реально спричинення шкоди ще не сталося), реальних (ті,що вже зазнали

шкоди), а також латентних (реальних, але таких, що за тими чи іншими

причинами залишилися поза офіційним обліком) жертв злочинів. Можна

зробити висновок: по-перше, ймовірність перетворення певних осіб на жертв і

наслідків цього процесу; по-друге, дана класифікація дозволяє виявити та

дослідити взаємозв’язок окремих видів злочинів і конкретних видів жертв; по-

третє, виокремлення латентної жертви сприяє більш глибокому пізнанню

мотиваційних особливостей небажання «займати» такою особою позицію явної

(«офіційної») жертви.

Також слід звернутися до причин скоєння вбивств. Найчастіше

причинами є: безробіття, алкоголізм, пияцтво, наркоманія, негаразди у побуті,

розпуста, наявність у свідомості винних таких якостей, як жадібність,

здирництво, корисливість, наявні серйозні недоліки у виховній роботі,

особливо серед молоді, безкарність хуліганських проявів, недоліки в діяльності

установ виконання покарань щодо перевиховання осіб, які відбувають

покарання, недостатня робота органів внутрішніх справ з особами, звільненими

з місць позбавлення волі, неналежну роботу з виявлення фактів незаконного

виготовлення, зберігання і носіння холодної і вогнепальної зброї, неналежне

реагування органів внутрішніх справ на факти погроз вбивством,

переслідування жертви, а також підготовку до вчинення злочину, недоліки в

організації патрульно-постової служби міліції по охороні громадського порядку

138

та безпеки громадян, недостатній рівень розкриття цих злочинів, а також

інших тяжких злочинів проти особи.

Доречно було б звернутися до даних соціального опитування засуджених,

які вчинили цей злочин і з’ясувати, що саме підштовхнуло їх до скоєння цього

нелюдського злочину. Згідно з цими даними можна зробити висновок, що під

час вчинення вбивства особи знаходились у стані алкогольного сп’яніння, це

траплялося найчастіше під дією наркотичних засобів; особи, які раніше були

судимими; неповнолітні особи; жінки тощо. Особи, які скоювали ці злочини

були як чоловічої так і жіночої статі. Вік осіб зустрічається різний, але

переважна більшість – це особи від 18-50 років. Місця, де скоювалися вбивства

були різні, починаючи з житла потерпілих, закінчуючи лісосмугою. Частина

опитаних не визнає своєї вини, деякі не пам’ятають цих причин, бо навіть не

схильні замислюватись над ними через власну жорстокість і бездушність. Лише

невелика кількість осіб називають справжні причини, що підштовхнули їх до

скоєння вбивства: більшістю причин є соціально-економічні проблеми

суспільства.

Активне запобігання, профілактика вбивств, усунення умов, що сприяють

їх скоєнню, повинні стати головною метою оперативно-службової діяльності

карного розшуку. Боротьба з вбивствами є одним з найважливіших завдань

правоохоронних органів і, перш за все, органів внутрішніх справ та

прокуратури, на які покладено функції щодо попередження, розкриття та

розслідування вбивств. Я вважаю, що невипадково в кримінологічній літературі

наголошується, що головним напрямом попередження актів насильства

сьогодні виступає успішне досягнення мети проведення в державі економічної

реформи, підвищення та відносне вирівнювання матеріального забезпечення

життя людей.

Ми розглянули лише деякі причини та умови вбивств, проте їх

врахування в організації профілактичної роботи сприятиме покращанню

цілеспрямованої боротьби з проявами насильницької злочинності.

139


1. Насильственная преступность и ее значение для характеристики

общественных отношений. Экспресс-информация.– М., 1992.– Вып. – С. 6-7.

2. Вермеш М. Основные проблемы криминологии. – М.: Прогресс,

1978. – С. 172-173.

3. Гернет М.Н. Избранные произведения. – М., 1974. – С. 619.

4. Насильственная преступность и ее значение для характеристики

общественных отношений. Экспресс-информация. – М., 1992. – Вып. 1. – С. 3,

12, 15.

5. Див.: Криминология. – М.: ИНФРАМ - НОРМА., 1997. – С. 448.

6. Петров В.В. Криминологические проблемы предупреждения

преступлений, совершаемых в сфере бытовых отношений. Автореф. канд. дис.

– М., 1981.

7. Ларченко М.О. Кримінологія. Теоретичні засади: [навчальний

посібник] / М. Ларченко. – Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2011. – 75 с.

8. Сумісна вказівка МВС України та Генеральної прокуратури від

30.09.94р. № 15-137 ―Про посилення боротьби з бандитизмом‖.

9. Филонов В.П. Актуальные проблемы современной криминологии.:

Монография. – Донецк: Донеччина, 1997. – С. 288.

10. Криминология и профилактика преступлений / Под ред. А.И.

Алексеева. М., 1989.

11. Гришаев П.И. Структура полной причины преступности.

Классификация причин и условий преступности. М., 1984.

140

СОЛОДКА К.Ю.




ПОРУШЕННЯ ВИБОРЧИХ ПРАВ ГРОМАДЯН

Вибори та демократію як форму політичного розвитку людство освоює

дві з половиною тисячі років. За цей час демократичні вибори перетворилися на

відносно розвинений політико-психологічний інститут виборчої культури

населення. Сучасне розуміння виборчої культури ґрунтується на міжнародному

визнанні того факту, що державна влада є надбанням усього народу. Його

природне право на владу здійснюється в конкретних формах вибору того чи

іншого претендента на отримання відповідних владних повноважень. При

цьому вибори спираються на відповідні організаційно-правові засади та

процедури передачі таких повноважень від громадянина до представницького

органу публічної влади, а виборча культура корелюється з політичною

культурою всього суспільства.

Принципи проведення виборів і участь населення в них активно почали

вивчатися в XIX ст. К. Андрос, Т. Джілпін, Г. Друп, Ст. Консидеран, Ст.

д'Ондт, Т. Хейр, розробляли різні моделі виборчих систем для підвищення

дієвості голосування як інструменту віддзеркалення виборчої культури і

суспільного інтересу. На початок ХХ ст. таких виборчих моделей було понад

півтори сотні. Утім, безпосередньо наукове вивчення виборчої культури

почалося порівняно недавно і відображало стрімке зростання значення виборів

як політичного інституту народовладдя для демократичних суспільств.

Щодо України, то на сучасному етапі розвитку в Україні, за часів

незалежності, використовувалися мажоритарна, пропорційна та змішана

системи. Кожна з них має, як показала практика свої переваги та недоліки.

Відомі британські дослідники виборчих систем Е.Лейкман і Дж.Ламберт

стверджують, що вдалий вибір виборчої системи для обрання парламенту може

забезпечити формування представницького органу, який відображає основні

141

напрями суспільної думки, утворення уряду, що відповідає волі більшості

виборців, обрання представників, здатних виконувати владні функції (якість

влади). Щодо критеріїв ефективності та стабільності влади, то виборча система

сама по собі не визначає їх, але може їм сприяти або перешкоджати. Поняття

виборів їх проблематика, участь населення у них є доволі популярною нині

сферою праць та наукових досліджень в Україні. Зокрема хочу відмітити

наукову працю В.Богашевої, Ю.Б.Ключковського та Л.В.Колісецької, які

спільно досліджували проблематику виборчого законодавства та видали працю

під назвою «Дослідження деяких аспектів еволюції виборчого законодавства

України». Праця містить доволі великий обсяг, а тому заторгує майже всі

аспекти виборчого права, від еволюції виборчої системи і до організації

виборчої комісії.

В Україні було прийнято низку законів, які стосуються виборчого

процесу, зокрема: Закон України «Про вибори народних депутатів України», ЗУ

«Про вибори Президента України», «Про вибори депутатів Верховної Ради

Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських

голів» «Про всеукраїнський референдум» і так далі. А отже ця сфера потребує

певної охорони та заборони вчинювати певні дії.

У сучасному кримінальному кодексі є розділ, який стосується порушення

виборчих прав громадян. Ці злочини спрямовані за узурпацію влади в Україні.

Кожна людина з настанням повноліття має право брати участь у виборах та

віддавати свій голос за обраного кандидата. При цьому, як справедливо

відзначає російський дослідник М.С. Матейкович: «визначаючи місце виборчих

прав у загальній системі прав та свобод особистості, насамперед слід відмітити,

що термін «виборчі права», вживаний саме у множинному числі, включає в

себе цілий комплекс самостійних, але одночасно пов’язаних одне з одним, прав

та свобод». Як показує життя, в Україні та і в усьому світі, досить таки часто

порушуються виборчі права громадян.

Розділ 5 Кримінального кодексу України містить статті, які визнають ті

чи інші дії протиправними та визначають покарання за них. Зокрема стаття 157

142

КК має назву «Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати

участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи

діяльності офіційного спостерігача». Так, кожен громадянин України, який взяв

участь у виборах і проголосував за того чи іншого наприклад кандидата на пост

Президента України має право розраховувати на те, щоб його голос був

врахований при підведенні підсумків голосування на виборчій дільниці і в

межах територіального округу при встановленні результатів виборів.

Прикладом може слугувати випадок, який стався 2004 року під час підрахунку

голосів в першому турі виборів Президента України. А саме, певна особа разом

зі своїми спільниками увірвавшись до приміщення виборчої дільниці, вони

викрали мішок з бюлетенями, крім того, вони ще звичайно погрожували

співробітникам міліції, журналістам, спостерігачам. Тобто у цьому випадку

було порушено те, що виборцям забезпечуються умови для вільного

формування своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні. І це далеко не

єдиний випадок подібного порушення. Йому доволі важко запобігти, адже

злочинці діяли спільно. На виборчих майданчиках, як мені здається, потрібно

досить суттєво збільшити число правоохоронців, адже як показує практика,

мала чисельність охоронців ніяк не може запобігти подібним випадкам.

Суспільна небезпека цього злочину полягає у тому, що він посягає на

конституційне право громадян України обирати або бути обраними до органів

державної влади та органів місцевого самоврядування. Внаслідок цих посягань

до вказаних органів можуть потрапити особи, які фактично не були до них

обрані, і навпаки, не потрапити кандидати, які отримали чи (за умови

дотримання норм закону при проведенні виборів) могли б отримати підтримку

більшості виборців. У результаті цього окремі органи державної влади чи

органи місцевого самоврядування можуть виявитись фактично нелегітимними.

Сама практика показує, що на сучасному етапі фіксується чимало подібних

випадків.

Іншим порушенням, є голосування виборцем на виборчій дільниці більше

ніж один раз, саме таку назву має ст.158-1 КК. Звичайно, цьому порушенню

143

дуже важко запобігти, як мені здається люди ідучі на цей злочин навіть не

підозрюють про відповідальність за скоєне. Ідучі на злочин особа вважає, що

про скоєне ніхто не дізнається, адже як такого контролю на виборчій дільниці

не ведеться, тому особі можна легко видати декілька бюлетенів, особливо якщо

обидві особи, як виборець так і член виборчої комісії знайомі. Прикладом може

слугувати випадок, який стався в с. Гнилиці, Підволочиського району,

Тернопільської області.

Підсудна особа згодом пояснювала, що на позачергових виборах

депутатів до Тернопільської обласної ради, які відбувалися 15.03.2009р. і в її

обов'язки входила видача виборчих бюлетенів. Але згодом два виборці

попросили видати їм по 2 бюлетені і таким чином проголосувати двічі – за себе

і за інших осіб ім’я яких вони вказали. Видавши 2 бюлетені підсудна підлягає

кримінальній відповідальності. Враховуючи всі обставини суд постановив не

виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу

кримінально- виконавчої системи; повідомляти органи кримінально-виконавчої

системи про зміну місця проживання, роботи або навчання.

Вивчаючи подібні справи, складається враження щодо поганої

обізнаності людей своїх обов’язків. Зокрема, варто відмітити, що члени

виборчих комісій не знають деяких аспектів сучасного законодавства. Але як

же зарадити повторенню таких випадків? Звичайно важко, адже особа може

легко поставити свій підпис і проголосувати за іншу особу. Мені здається, що

рішення цієї проблеми криється не так уже і глибоко: на мій погляд, щоб

запобігти чи хоча б зменшити повторення таких випадків потрібно біля кожної

кабінки поставити наглядача з числа членів комісії, у той же час на

майданчиках теж має бути відеоспостереження.

Отже навіть якщо проголошуються демократичні принципи виборчого

процесу – дотримуються їх далеко не завжди. Взагалі щодо форми впливу на

виборців то розрізняють два способи незаконного впливу суб’єктів виборчого

процесу на виборців: офіційний та неофіційний. Офіційний – це вплив на

виборців через офіційні державні установи, неофіційний – це вплив на виборців

144

через неофіційні установи. До останніх відносять вплив через політичні

партії, а також соціальні союзи, церкву, через підприємців та інших приватних

осіб. Хочу зазначити, що під час виборів Президента України 2004 року

працівників змушували приходити на мітинги та зустрічі, присвячені підтримці

одного з кандидатів. Наприклад, така ситуація виникла під час мітингу-

концерту 14 липня на центральній площі міста Харкова, де було, за різними

оцінками, від 50 до 100 тисяч учасників, а люди навіть не приховували, що їх

примусили прийти на мітинг безпосередні керівники. Такі ж мітинги були

проведені в деяких районних центрах Харківської області. Я вважаю, що

законодавець повинен внести доповнення до закону, а саме, встановити

грошовий штраф за примушування прийти на мітинг чи інші збори а також при

виявленні подібних дій керівництва, якщо особа не виконає їх вимоги і буде

піддана покаранню то керівництво повинне буде виплатити грошову

компенсацію потерпілому, а також сплатити чималий грошовий штраф на

користь державі.

Щодо незаконного знищення документації на виборах то тут також

законодавець вжив певних заходів, а саме, порушення цього права закріплене у

статті 158-2 КК, де зазначається, що знищення виборчої документації

карається позбавленням волі на строк від 2 до 5 років.

І знову повертаємося до виборів Президента України 2004 року.

Випадок, який стався в Кіровоградській області засвідчує, що особа доволі

легко може внести зміни до виборчих протоколів. Особа, яка підписувала

протоколи рішень комісії, внесла зміни до протоколу в якому зазначила, що

комісія нібито прийняла рішення про дострокове припинення повноважень

членів дільничної виборчої комісії. Таким чином особа порушила гарантовані

ст. 38 Конституції України та ст. 9 Закону України «Про вибори Президента

України», згідно з якими громадяни мають виборче право бути обраним

Президентом України на рівних можливостях. Особа за вчинення злочину була

піддана покаранню. Це не єдиний випадок коли до виборчих протоколів

вносяться неправдиві зміни. Щоб цьому запобігти у майбутньому, потрібно у

145

протоколах ставити свій підпис не лише одній особі, але і деякій частині

учасників комісії, які своїм підписом будуть засвідчувати правдивість та

законність прийнятого рішення. Отже, дана особа суворо порушила виборчий

процес. До самого поняття виборчий процес дослідники ставляться

неоднозначно. Українські правники М.Ставнійчук, В.Погорілко визначають

виборчий процес як врегульований законом порядок організації та проведення

виборів, діяльність уповноважених органів і громадян держави, спрямовану на

формування конституційного якісного і кількісного складу органів державної

влади та органів місцевого самоврядування. Дослідники Міжнародного

інституту демократії та сприяння виборам розглядають виборчий процес, як

серію послідовних кроків необхідних для підготовки і проведення окремих

виборів чи застосування інструментів прямої демократії. Звичайно, саме

трактування виборчого процесу ніяк не впливає на порушення та розгляд справ

але воно ніби створює підґрунтя для подальшого розвитку правової думки в

Україні та для узгодженого використання даного терміну у дослідженнях з

різних дисциплін.

Під час виборчої кампанії масово застосовується тиск на виборців. Така

практика призводить до зростання страху та несвободи в суспільстві й обмежує

право людини на вільний вибір. А отже порушує право громадянина на таємне

голосування. Під час Президентських виборів 2004 року було зафіксовано

випадок звільнення з роботи осіб з-за їхніх політичних переконань. Наприклад,

було звільнено у Харківській області вчительку, що відвідала форум освітян,

організований «Нашою Україною».

Але жахливим і являється той факт, що під час виборчої кампанії

Президента багато правозахисників зустрічаються з проблемою незаконних дій

органів державної влади чи місцевого самоврядування. Більше того,

правозахисники намагалися визнати такі дії незаконними, оскільки вони явно

порушують Закон України «Про вибори Президента України». Проте українські

суди почали відмовляти у таких скаргах, оскільки на підставі цього виборчого

закону можна оскаржити дії виключно учасників виборчого процесу, якими

146

органи влади не є. У іншому рішенні суду у відповідь на скарги

правозахисників про незаконність дій органів державної влади та місцевого

самоврядування (їхня пряма участь у передвиборній агітації) зазначено, що ці

дії здійснено не під час виконання ними своїх посадових обов’язків, що є

очевидним перекручуванням норм закону та принципу верховенства права.

Хочу зазначити, що недоліком судового розгляду відповідно до ЦПК є

неможливість одночасно вимагати відшкодування моральної та матеріальної

шкоди, заподіяної діями чи бездіяльністю органів влади. Також, деякі справи

ускладнюються тим, що терміни розгляду апеляційних скарг не дотримуються і

їх часто просто не розглядають до закінчення виборів. Таким чином,

втрачається мета судового захисту.

Усі вказані факти показують, що судовий захист прав залишається

малоефективним під час виборчої кампанії. З однієї сторони – через недоліки

законодавства, а з іншого – суди використовують будь-які можливі підстави

для відхилення таких скарг або затягування їхнього розгляду. Також громадяни

знаходяться у постійному стані залякування органами виконавчої влади та

правоохоронними органами, з-за чого вони не бажають активно захищати свої

права.

Викликає також занепокоєння позбавлення громадських організацій

права призначати своїх спостерігачів на виборах, адже вони виступають ніби

незалежними «експертами». Щоб запобігати виникненню правопорушень на

виборчих дільницях принципово важливим має бути розуміння необхідності

постійного удосконалення виборчого законодавства і законодавства про

референдуми на основі Конституції України, усталених загально прийнятих

демократичних принципів. Адже суспільні відносини не стоять на місті, вони

постійно розвиваються та потребують щоб до основних законів держави

вносилися зміни та доповнення. Що стосується судів, які затягують чи

відмовляються розглядати справи, що стосуються виборчих прав громадян то

потрібно значно збільшити покарання за подібні вчинки, а саме - навіть щоб в

окремих випадках доходило до позбавлення права займатися професійною

147

діяльністю. Одним із найпоширеніших порушень, зафіксованих

спостерігачами в день голосування, під час Парламентських виборів 2012 року

було порушення таємниці голосування. Особливістю в сільських районах були

заходи по двоє в кабінку, фотографування бюлетенів, або голосування за

межами кабінки. За даними «Опори» (громадської мережі) такі випадки були

зафіксовані в різних областях України: Київській, Черкаській,

Дніпропетровській, Кіровоградській, Вінницькій та інших.

За спостереженням, на одному відсотку дільниць бюлетені зберігалися не

у сейфі, а на 2% дільниць спостерігачі зафіксували, що сейфи з бюлетенями

охоронялися замість працівників міліції сторонніми особами. Часто сторонні

особи сприяли здійсненню фото- та відео- фіксації результатів волевиявлення

виборців. На трьох дільницях міста Володимир-Волинський невідомі особи на

автомобілях роздавали людям, які йшли голосувати фотоапарати та телефони з

фотокамерами. Після того, як виборець проголосував, він підходив до осіб в

автомобілях і показував їм сфотографований бюлетень та повертав технічні

засоби. Порушення таємниці голосування - є злочином. Цей приклад засвідчує

необізнаність людей у правовій культурі виборів.

Іноді бувши активним прихильником тієї чи іншої партії люди здатні піти

на все. Звичайно багато людей іде на це правопорушення через грошову

винагороду, за певну плату ми свідомо віддаємо свій голос за певного

кандидата. Відеоспостереження на останніх виборах носило позитивний

характер. Хоча стосовно цього приводу існують різні думки. Наприклад,

М.Харвін вважає, що ніякого позитивного характеру відео спостереження не

носить, адже наприклад якщо доступ в Інтернет буде втрачений, камери

почнуть зберігати відео в локальному сховищі, що все-таки відкриє дорогу для

різних фальсифікацій, а відео файли завжди можна відредагувати і видалити

«непотрібні» фрагменти. Однак ми вважаємо, що людина знаючи що йде

відеозапис побоїться вчинювати певний злочин, тобто сам факт, що йде

відеоспостереження уже буде відігравати вплив на особу. Кожен із нас прагне

кращого життя, тому часто на вулицях, у транспорті можна почути різноманітні

148

невдоволення до нашої влади. Але, це ж ми її і обираємо! Ми часто не

задумуємося хто ж стоїть за маскою передвиборної агітації, адже багатьох

людей приваблюють гарні картинки та солодкі обіцянки «якщо будемо ми, то

життя стане кращим». У головному законі України – Конституції записано, що

Україна є суверенною, демократичною державою. А отже сам народ повинен

вирішувати свою подальшу долю і ніхто не має права іти проти його волі, у

даному випадку проти права обирати владу. Сподіваюся, що у майбутньому

уявлення людей, щодо цієї проблеми зміняться, що кожна людина буде

вирішувати самостійно за кого віддати свій дорогоцінний голос.

СТАШКІВ Б.І.

кандидат юридичних наук, професор кафедри трудового права та права

соціального забезпечення


ГАРАНТІЇ ПРИНЦИПУ СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ У ПРАВІ

СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Категорія «соціальна справедливість» найчастіше використовується для

характеристики системи розподілу благ, що включають у себе не тільки

матеріальні об’єкти, що мають чітко визначений товарно-грошовий еквівалент,

а й такі поняття, як влада, привілеї, права, повноваження, обов’язки тощо. Вона

пов’язана з розподілом і перерозподілом благ, регулюванням ринково-

господарських відносин, забезпеченням основних соціально-економічних прав,

соціальним захистом населення. Соціальна справедливість є поняттям

моральної свідомості та одним із принципів, що регулює взаємовідносини між

людьми з приводу розподілу (перерозподілу) соціальних цінностей. Принцип

соціальної справедливості належить до загальноправових принципів, має

морально-правовий зміст, у праві служить для співставлення між можливою і

необхідною поведінкою та оцінки її результатів.

У соціальному забезпеченні принцип соціальної справедливості полягає в

наступному:

149

1) держава повинна мати всеохоплюючу систему соціального

забезпечення, що включає: а) іще не працюючих осіб (безоплатна якісна освіта,

безкоштовна охорона здоров’я підростаючого покоління, доступ до культурних

цінностей, фізкультури та спорту, державна підтримка дітей і молодих сімей);

б) осіб працездатного віку (забезпечення роботою, гідна оплата праці,

профілактика захворювань, допомога безробітним та у зв’язку з тимчасовою

непрацездатністю тощо); в) уже непрацездатних осіб (соціальне забезпечення,

що включає гідні пенсії і соціальні допомоги та якісні соціальні послуги, доступ

до закладів охорони здоров’я тощо);

2) відповідність системи соціального забезпечення можливостям

національної економіки);

3) участь у формуванні фінансових джерел соціального забезпечення

держави, роботодавців і працівників та на добровільній основі юридичних і

фізичних осіб;

4) рівність у пенсійному забезпеченні за однакові трудові заслуги

незалежно від часу виходу на пенсію (проблема осучаснення пенсійних

виплат);

5) прагнення до відповідності соціальних виплат реальному

прожитковому мінімуму, що визначається, але не встановлюється владними

структурами;

6) наявність передбачених законами державних соціальних стандартів та

наближення до рівня прожиткового мінімуму державних соціальних гарантій;

7) наявність розгалуженої мережі установ по наданню соціальних послуг

максимально наближених до місця проживання інвалідів та людей похилого

віку;

8) дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина по

відношенню до отримувачів соціального забезпечення, особливо тих, що

знаходяться в інтернатних установах;

9) забезпечення доступу осіб з обмеженими можливостями до

навколишнього середовища;

150

10) пріоритет заходів по соціальному захисту дітей-сиріт і прирівнених

до них осіб, дітей-інвалідів, інвалідів та осіб, що потребують стороннього

догляду;

11) орієнтація соціального обслуговування на індивідуальні потреби

отримувачів соціальних послуг;

12) розумне, що не викликає обурення, співвідношення мінімальних і

максимальних пенсій, наявність єдиних підстав для призначення та

осучаснення пенсійних виплат;

13) допустимість установлення доплат до пенсій особам, що мають

особливий статус чи працювали в особливих умовах;

14) своєчасне вживання заходів до усунення перекосів у пільговому

забезпеченні окремих категорій осіб шляхом збільшення їм заробітної плати

або доплат до пенсій;

15) оперативне реагування на появу нових соціальних ризиків, що ведуть

до втрати чи зниження наявних засобів до існування або понесення додаткових

витрат чи необхідності надання певних соціальних послуг;

16) наявність доступного механізму реалізації особою права на той чи

інший вид соціального забезпечення;

17) раціональне використання коштів, виділених на потреби соціального

забезпечення, боротьба з нецільовим їх використанням та розкраданням;

18) відповідальність держави за роботу недержавних пенсійних фондів з

коштами накопичувальної системи, відшкодування фізичним особам збитків

понесених ними в результаті неефективної роботи цих фондів;

Цей перелік не є вичерпним і постійним. Соціальна справедливість

розглядається як один із основних загальнолюдських соціальних ідеалів. Кожна

фізична особа в залежності від свого соціального стану по-своєму інтерпретує

її. Зміст і розуміння соціальної справедливості не є постійним і змінюється з

плином часу. Сьогодні у фахівців не має єдиного розуміння змісту цього

поняття.

151

Принцип соціальної справедливості є однією із гарантій права

соціального забезпечення і в той же час вимагає свого гарантування з боку

відповідних правових і неправових засобів узятих в сукупності. Лише при

наявності таких умов можна говорити про справедливе соціальне забезпечення

в країні.

І. Теоретичною базою і фундаментом для утвердження принципу

соціальної справедливості є конституційна теза про те, що Україна, між іншим,

є демократична, соціальна, правова держава. Як показує світовий досвід,

держава тривалий час послідовно розвивається як демократична, потім як

правова і, накінець, як соціальна держава. Неправова держава не може ні при

яких обставинах бути соціальною.

Демократична держава перш за все гарантує людині її громадянські і

політичні права. Наявність стабільного виборчого законодавства (Виборчого

кодексу), відсутність зміни перед кожними виборами виборчих правил в

інтересах якоїсь політичної сили та фальсифікацій під час виборчого процесу

дає можливість виборцям при неефективній соціальній політиці держава

здійснювати зміну політичних партій при владі з метою проведення більш

справедливої політики у соціальній сфері. Сьогодні таких умов в Україні не

має.

Правовою є держава, у якій панує закон, і нормативні акти приймаються

не для противників влади, а для повсякденного керівництва перш за все

представниками влади. Соціальні закони мусять виконуватись незалежно від

стану економіки. В Україні багато правових актів прийнято на хвилі популізму

під час перманентних виборів. Перехід до правової держави передбачає

приведення нормативних актів у сфері соціального забезпечення у

відповідність до наявних фінансових ресурсів держави. Діючі декларативні

норми суперечать принципу соціальної справедливості так, як і позбавлення

певних соціальних виплат і пільг при їх приведенні у відповідність до реалій

національної економіки.

152

Соціальною називається держава, яка створює всі необхідні умови для

реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини, для

самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою

необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім’ї; гарантує

кожній людини прожитковий мінімум для гідного існування й сприяє

зміцненню соціальної злагоди в суспільстві. Закріплення соціальних прав

людини в Конституції України не є основною ознакою соціальної держави. Є

багато держав, які такі права не гарантують, а їх відносять до соціальних. Права

потрібно не закріплювати, а реально гарантувати. За міжнародними

стандартами певних показників Україна не належить до соціальних держав.

Існуючий стан справ не сприяє впровадженню соціальної справедливості в

соціальну сферу.

ІІ. Гарантією соціальної справедливості виступає соціально орієнтована

економіка. Основними ознаками соціально-орієнтованої економіки є: 1)

наявність інститутів соціально-відповідального підприємництва; 2) подолання

бідності основної маси населення; 3) соціальна захищеність малозабезпечених

верств населення; 4) наявність неформальних інститутів, які контролюють

соціально-економічні процеси; 5) зменшення диспропорції у рівні доходів

окремих верств населення. Критеріями, які характеризують розвиток країни з

соціально орієнтовною економікою є: 1) темпи зростання ВВП; 2) рівень

доходів населення; 3) витрати бюджету на соціальні потреби у різних

співвідношеннях; 4) рівень бідності; 5) чисельність трудових емігрантів; 6)

чисельність безробітних; 7) співвідношення між часткою найбільш заможних та

малозабезпечених верств населення (коефіцієнт Джинні); 8) рівень соціальних

допомог у розрахунку на одне домогосподарство.

Економічна функція держави в умовах соціально орієнтованої економіки

полягає у: 1) збереженні та підтримці ринкових механізмів в економіці; 2)

розробці та використанні дієвих механізмів досягнення високої ефективності

суспільного виробництва з урахуванням соціальних інтересів; 3) забезпеченні

високого рівня соціальності: соціальної рівності та справедливості, соціального

153

партнерства, високого рівня життя населення; 4) визначенні і встановленні

конкретних «правил гри» для всіх економічних суб’єктів, контроль за їх

дотриманням усіма членами суспільства; 5) визначенні та захисті національних

інтересів, пошуку власного місця в умовах глобалізації. На жаль, Україна до

цих пір не має цілісної теоретичної доктрини здійснення ринкових перетворень,

що не сприяє належному гарантуванню принципу соціальної справедливості в

економічних відносинах.

ІІІ. Принцип соціальної справедливості гарантується законодавчим

закріпленням державних соціальних стандартів та державних соціальних

гарантій. На жаль, в Україні прожитковий мінімум як базовий стандарт

викликає найбільше нарікань і вважається соціально несправедливим. Так,

склад споживчого кошика в Україні, який є основою розрахунку прожиткового

мінімуму, був вперше затверджений у 1992 році й відтоді суттєво не

переглядався. Установлюваний розмір прожиткового мінімуму не відповідає

його реальному розміру і тим самим породжує дезорієнтацію в соціальній

політиці загалом і в політиці забезпечення доходів населення зокрема.

Поряд з поняттям «прожитковий мінімум» зберігається поняття «рівень

забезпечення прожиткового мінімумі», що використовується для розрахунку

виплат допомоги малозабезпеченим сім’ям. До речі, затвердження цього

стандарту не передбачене чинним законодавством.

Не вирішені проблеми забезпечення базових потреб значної частини

працюючого населення на мінімальному рівні. Затверджені нормативи

мінімальної заробітної плати, пенсії, ставки першого тарифного розряду не

мають необхідних обґрунтувань. Як і раніше, мінімальна заробітна плата не

виступає в ролі соціального стандарту оплати праці, а залишається технічним

нормативом для розрахунку зарплати в бюджетній сфері відповідно до

можливостей видаткової частини бюджету.

Справедливим буде мінімальну заробітну плату розраховувати не тільки з

урахуванням прожиткового мінімуму, але й таких факторів, як обсяг і темпи

зростання душового ВВП, розподіл доходів серед економічно активного

154

населення, індекс зростання споживчих цін, зайнятість населення тощо. Як

варіант, у літературі пропонується для обґрунтування економічної основи

мінімального рівня заробітної плати використати базовий бюджет

прожиткового мінімуму одинокого працівника та диференційований

мінімальний споживчий бюджет на душу населення з урахуванням сімейного

навантаження.

IV. Зміст або розуміння принципу справедливості закріплюється у

міжнародних та національних правових актах. У міжнародних правових актах

він знаходить свій прояв, зокрема, у соціальних ризиках за наявності яких

держава зобов’язується встановлювати відповідні види соціального

забезпечення і не нижче мінімальних розмірів, установлених міжнародними

стандартами. У внутрішніх нормативних актах декларуються певні положення і

лише при їх реалізації можна констатувати, чи є вони реальними, а значить

справедливими чи несправедливими.

У частині 3 ст. 22 Конституції України проголошено, що при прийнятті

нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження

змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У реальному житті ця норма не діє.

Наприклад, після прийняття Закону України «Про загальнообов’язкове

державне пенсійне страхування» до нього неодноразово вносились зміни у бік

зменшення змісту та обсягу права на пенсію. Особливо це стосується так званої

пенсійної реформи 2011 року (Закон України від 8 липня 2011 року №3668-VІ).

Подібна практика застосовується по відношенню до інших нормативних актів у

сфері соціального забезпечення. У цій ситуації ця конституційна норма не

виступає гарантією принципу соціальної справедливості.

Специфікою законодавства про соціальне забезпечення є наявність

багаточисельних пільг, на реалізацію яких необхідно щорічно кілька

національних бюджетів і, звичайно, коштів на ці потреби держава не має. Через

це люди не можуть добитися реалізації багатьох норм пільгового

законодавства, що викликає соціальну напругу в суспільстві. Законом

передбачена можливість забезпечити свої права в судовому порядку. Це є

155

справедливо, але на практиці цим правом в основному користуються

колишні працівники правоохоронних органів, а сотні тисяч людей через різні

причини не можуть скористатися такою формою захисту своїх законних прав, а

це вже розцінюється як соціальна несправедливість. Крім того, із задоволених

позовів держава спроможна здійснити виплати лише по частині з них, що

породжує зловживання і відчуття повної несправедливості.

Реалізація наявних прав здійснюється у заявочному порядку при поданні

заяви. Саме законодавство в сфері соціального забезпечення настільки

заплутане, що в багатьох випадках практичним працівникам доводиться

консультуватися з приводу його застосування. Презумпція знання нормативних

актів людьми похилого віку, інвалідами, хворими тощо повною мірою не діє і

навряд є справедливою у сфері соціального забезпечення. Соціальні юридичні

консультації з надання безкоштовних роз’яснень відсутні, а відповідні служби

не завжди зацікавлені у прояві ініціативи. Такий стан справ не є справедливим і

вимагає коригування.

Принцип соціальної справедливості вимагає постійного вдосконалення

соціального законодавства, внесення змін у правове регулювання окремих видів

соціального забезпечення відповідно до реалій життя. Так, при реформуванні

системи пільг слід звернути увагу на необхідність підвищення адресності

надання пільг, перехід від натуральних пільг до переважно грошової форми,

скорочення фінансово не забезпечених пільг. Попередньо необхідно вияснити,

яка вартісна оцінка існуючих пільг, яку роль відіграють пільги в сучасних

умовах, зокрема, які функції вони виконують і кому і за якими принципами

надаються.

У гарантуванні принципу соціальної справедливості важливу роль

відіграють такі фактори, як дотримання принципів права соціального

забезпечення, конституційних прав і свобод людини і громадянина, правової

культури, механізму реалізації громадянами належних їм прав у соціальній

сфері тощо.

156

Таким чином, з метою посилення гарантій принципу соціальної

справедливості у сфері соціального забезпечення необхідно:

- розробити та затвердити концепцію (доктрину, стратегію, програму

тощо) реформування України в демократичну, правову і соціальну державу.

Така концепція спільно розробляється опозицією і більшістю парламенту,

приймається переважною більшістю депутатів, що дає можливість при зміні

політичних сил при владі продовжувати її втілення в життя;

- більш ефективно використовувати важелі державного управління з

метою надання економіці соціального спрямування з використанням діючих у

світі концепцій побудови соціально орієнтованої економіки;

- провести вартісну оцінку існуючих нормативних актів у сфері

соціального забезпечення з метою приведення у відповідність соціальних

зобов’язань держави з її фінансовими можливостями.

ШЕВЧЕНКО М.А.



Науковий керівник: Дудченко О.С., кандидат юридичних наук, доцент

АНТИДОПІНГОВИЙ КОНТРОЛЬ У СПОРТІ

В Україні досі не сформована єдина система ефективних заходів, здатних

попередити правопорушення у спорті. Відсутність чітких механізмів

законодавчого регулювання у спортивній сфері з боку контролюючих органів

суттєво обмежує правовідносини сторін у цій галузі.На сьогоднішній день

законодавство України про фізичну культуру і спорт фактично не містить

визначення контролю у спорті, що ускладнює організаційно-юридичну оцінку

конкретних заходів, які здійснюються щодо спортивних організацій та

спортсменів. Законодавство України містить лише загальне визначення нагляду

(контролю) в господарській діяльності, яке за аналогією закону повинно

застосовуватися і до спортивних організацій, які здійснюють підприємницьку

діяльність.

157

Застосування допінгу (порушення антидопінгових правил) є

найпоширенішим і найбільш переслідуваним правопорушенням у сфері спорту,

що лежить у площині декількох галузей права; саме за це правопорушення

передбачено кілька видів відповідальності одночасно – адміністративна,

цивільна, дисциплінарна й, в особливих випадках, кримінальна. Останнє

десятиліття все частіше на слуху голосні скандали навколо цього питання.

Зважаючи на те, що глобальна комерціалізація спорту відкладає свої відбитки, і

викритий у застосуванні допінгу спортсмен втрачає медалі, всі зароблені

призові гроші, так само як і досягнуті результати, тож не дивно, що допінгові

скандали іноді просто гримлять.

У вітчизняному законодавстві це питання регламентують ряд

нормативно-правових актів: Міжнародна конвенція по боротьбі з допінгом у

спорті, Закон України «Про антидопінговий контроль у спорті», Постанова

Кабінету Міністрів України «Про Національний антидопінговий центр».

Згідно ст. 1 Закону України «Про антидопінговий контроль у спорті», –

допінгом є речовини й методи, які використовуються для підвищення

працездатності спортсменів, які є потенційно небезпечними для їхнього

здоров’я й заборонені для використання Антидопінговим кодексом

Олімпійського руху й компетентними органами відповідних організацій (тут

маються на увазі такі організації як Національний антидопінговий центр,

Всесвітня антидопінгова агенція (ВАДА) Антидопінгові комісії при федераціях

по видах спорту як на національному, так і на міжнародному рівні). Також до

органів, які відповідальні за прийняття, виконання або впровадження в життя

антидопінгових правил у рамках своїх повноважень ставляться Міжнародний

олімпійський комітет, міжнародні організації спортивного профілю,

організатори великих спортивних змагань.Антидопінгові правила, як і правила

змагань, є спортивними правилами, які контролюють умови, у яких

проводяться конкретні змагання. Антидопінгові правила не підлягають і не

обмежуються вимогами й правовими нормами, які застосовуються для розгляду

кримінальних або службових справ. Список порушень, за які передбачена

158

відповідальність, уніфікований і всіма країнами закріплений у внутрішніх

правових актах, що регулюють це питання. Але при цьому, процедура слухання

справи про антидопінгове порушення й керування результатами, отриманими в

результаті такого розслідування, відрізняються у всіх країнах і в кожному

конкретному випадку, але при цьому вони не суперечать основним принципам

такої процедури, викладеної в Антидопінговому кодексі. При цьому є цікавий

аспект. При тестуванні робиться дві проби (А и Б). При виявленні заборонених

інстанцій у першій пробі (А), за бажанням атлета розкривається друга проба

(Б). Якщо результат теж позитивний – атлет попадає під підозру й починається

розслідування. При будь-якому розгляді, пишуться пояснювальні, збираються

докази, атлет має право подавати апеляції й скарги на процедуру проведення

розслідування й слухань у справі, скаржитися на порушення, що мали місце під

час узяття проб. При виявленні в організмі атлета заборонених речовин

(незалежно від того, чи вживав він їх самостійно, свідомо або несвідомо,

халатно або помилково) він визнається винним у порушенні антидопінгових

правил. Атлет несе повну відповідальність за те, що попадає в його організм,

при цьому довести, що мав місце саботаж практично неможливо. Якщо

тестування мало місце під час змагань – показаний результат анулюється,

медаль відбирається. Якщо при цьому атлетом був отриманий грошовий приз –

він також підлягає поверненню. При позазмагальному контролі – тільки

дискваліфікація.Якщо атлет ухиляється від здачі аналізу на наявність в

організмі заборонених речовин і не з’являється у встановлений час у пункт

забору проб – він вважається винним у порушенні антидопінгових правил.

Позазмагальний контроль припускає постійне інформування атлетом

офіцерів допінгової служби про його місце перебування, для того, щоб у будь-

який момент його могли запросити для здачі тесту. Таким чином, постійно

маючи інформацію про місце знаходження атлета, офіцери служби допінг

контролю можуть у будь-який час попросити в атлета здати необхідні аналізи.

При цьому які-небудь посилання на зайнятість і термінові справи не беруться в

159

розрахунок, якщо не трапляються зовсім форс-мажорні обставини, які при

подальшому розслідуванні треба ще довести.

Антидопінгова організація, заявляючи про порушення антидопінгових

правил атлетом, бере на себе зобов’язання довести, що таке порушення мало

місце з боку саме атлета. Факти відносно порушення антидопінгових правил

можуть установлюватися будь-яким способом незабороненим законом. За

загальноприйнятим правилом, уважається, що процедура забору проб

відбувається відповідно до міжнародних стандартів проведення такого аналізу

й винятково співробітниками акредитованої ВАДА лабораторії. При цьому за

атлетом завжди залишається право на спростування цього припущення,

довівши, що узяття проби проводилося з порушенням міжнародних стандартів.

Якщо атлетові все-таки вдається спростувати попередні обвинувачення,

указавши на допущені порушення міжнародних стандартів, антидопінговій

організації необхідно довести зворотне, і вказати, що порушення не вплинули

на вірогідність отриманого результату.

Список заборонених до застосування атлетами препаратів переглядається

щорічно й розсилається всім країнам для ознайомлення. Список заборонених

препаратів і виправлення до нього набувають чинності після закінчення

тримісячного строку після офіційної публікації його ВАДА.Цікавим також є

той факт, що список заборонених препаратів загальний і єдиний для всіх видів

спорту, але може конкретизуватися залежно від виду спорту, для змагальних і

поза змагальних сезонів. Таким чином, прийняття одного медичного препарату

для двох атлетів з різних видів спорту залежно від «пори року» буде мати різні

наслідки: для одного дискваліфікація й всі супровідні її наслідки (позбавлення

результату, медалі, грошей, осуд спортивної спільноти, звільнення з роботи), а

для іншого – попередження.

Вже давно відомо, що виснажливі тренування, вживання фармакології (не

тільки стероїдів, а навіть вітамінів, що призводить до гіпервітамінізації

організму, порушує обмін речовин, роботу внутрішніх органів, структуру м’язів

та сухожилків, що призводить до їх патології, наслідком чого є тяжкі травми, а

160

іноді навіть інвалідність). З роками стан здоров’я колишніх спортсменів

дедалі погіршується, і при цьому вони не мають ніяких соціальних

гарантій.Згідно відомостей, що поступили до медичної комісії МОК, спеціальна

лабораторія в Кельні завершила дослідження 600 найбільш розповсюджених

харчових добавок. У кожній п’ятій з них знайдено незаявлені виробниками

компоненти, які можуть вважатися допінгом.МОК закликає спортсменів не

використовувати харчові добавки, оскільки багато з них містять речовини, що

дають позитивну реакцію на допінг. Виходить, що не свідомо спортсмен

вживає заборонені речовини, але відповідно до Анти допінгової конвенції, це

не впливає на міру покарання. Адже незнання не звільняє від відповідальності.

Теоретично вживаючи будь-який препарат, спортсмен повинен припускати

можливість наявності в ньому заборонених речовин і бути дуже обережним.

Таким чином, саме боротьба з допінгом на сьогоднішній день є основною

проблемою в спорті, найбільш прогресуючим напрямком, оскільки зовсім

очевидно, що в спорті є поділ на два табори: шукаючі як прийняти допінг і не

попастися й ті, хто бореться всіма можливостями з допінгом, винаходячи нові

технології по виявленню заборонених методів і препаратів. Саме антидопінгова

робота спрямована на те, щоб зберегти цінності спорту – справедливу боротьбу,

чистоту спорту, повагу до себе й суперника, повагу до правил і законів, інтерес

громадськості до спорту.


1. Про антидопінговий контроль у спорті : Закон України від 5 квітня

2001 року № 2353-III. – Редакція від 05.04.2001. [Електронний ресурс] :

Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт. – Режим доступу до джерела

:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/про%20антидопінговий%20контроль%20у%

20спорті.

2. Про утворення Національного антидопінгового центру : Постанова

Кабінету Міністрів України від 25 липня 2002 р. № 1063. – Редакція від

24.06.2006. [Електронний ресурс] : Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт.

– Режим доступу до джерела :http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1063-2002-п.

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/��%20��%20��%20�%20��



http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1063-2002-�

161

3. Бордюгова Н.В. Правопорушення в спорті: допінг. Поняття і історія

розповсюдження // Часопис Київського університету права. – 2010. – № 1. –

С. 291–295.

4. Апаров А.М. Спортивне право України : [навчальний посібник] /

А.М. Апаров. – К. : Істина, 2012. – 520 с.

ШЕВЧУК О.М.

асистент кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності

Національний університет «Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого»

ІНСТИТУТ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ

ОБІГУ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ ТА ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН

Домінуючою тенденцією розвитку наркотичних проблем в Україні є

постійне збільшення зареєстрованої кількості хворих на наркотичну залежність

та зростання незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин

[1]. Одним із засобів запобігання та протидії незаконного обігу наркотичних

засобів є адміністративна відповідальність. Адміністративна відповідальність –

один із основних інститутів адміністративного права, який охоплює велику

кількість адміністративно-правових норм, що характеризують і регулюють

даний вид відповідальності. Сучасний період розвитку інституту

адміністративної відповідальності в сфері обігу наркотичних засобів та

психотропних речовин характеризується великою рухливістю, необхідністю

адміністративно-юрисдикційної захисту нових суспільних відносин.

Під інститутом права в науковій літературі розуміється уособлена група

правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду.

Правовий інститут є основою галузі права. Юридичні норми утворюють галузь

права небезпосередньо, а через інститути. Галузь права − це уособлена

сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних

суспільних відносин [2, с. 250].

Інститут галузі права характеризується тим, що він:

162

− регулює певний вид (окрему ділянку, фрагменти, сторону)

однорідних суспільних відносин або здійснює особливі завдання в даному

регулюванні;

− має відносну самостійність, незалежність від інших інститутів права;

− характеризується специфічністю засобів правового регулювання;

− має можливість формувати загальні поняття у власних межах, тобто в

межах видових явищ [3, с. 364].

Ю. П. Битяк визначає, що адміністративна відповідальність – це

«накладення на правопорушників загальнообов’язкових правил, які діють у

державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для

цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру» [4, с.167].

С. Т. Гончарук зазначає, що адміністративна відповідальність − «це специфічна

форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів

на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних

проступків), згідно з якою особи, які скоїли ці правопорушення, повинні дати

відповідь перед повноважними державними органами за свої неправомірні дії і

понести за це адміністративні стягнення в установленому законом порядку» [5,

с. 9]. На думку С. Г. Стеценка, адміністративна відповідальність є різновидом

юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні до осіб, які вчинили

адміністративні проступки, особливих санкцій адміністративних стягнень [6, с.

227]. Отже, характеризуючи вищевказані поняття, більшість вчених вважають,

що адміністративна відповідальність − це форма реагування органів держави на

адміністративне правопорушення, що виражається в застосуванні до

порушника каральних адміністративних санкцій. Аналіз понятя і змісту

адміністративної відповідальності як виду юридичної відповідальності,

дозволяє відзначити, що вона виступає в якості одного з основних способів

захисту суспільних відносин, необхідності адекватної реакції держави на їх

порушення. Як засіб охорони правопорядку адміністративна відповідальность

нормативно визначена і полягає в застосуванні правових санкцій, є наслідком

винного суспільно небезпечного діяння, супроводжується державним і

163

громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння, пов'язана з

примусом, з негативними наслідками для правопорушника, реалізуються у

відповідних процесуальних нормах.

Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її

підстави: 1) нормативну, тобто систему норм, що регулюють її; 2)

фактичну, тобто діяння конкретного суб'єкта, що порушує правові приписи, які

охороняються адміністративними санкціями (адміністративне порушення); 3)

процесуальну, тобто акт компетентного суб'єкта про накладення конкретного

стягнення за конкретне адміністративне правопорушення.

Під інститутом адміністративної відповідальності можна розуміти

сукупність адміністративно-матеріальних і адміністративно-процесуальних

норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані із здійсненням

компетентними органами і посадовими особами своїх повноважень щодо

безпосереднього встановлення факту та складу адміністративного проступку,

особи винного та застосування до нього конкретного стягнення (або звільнення

від нього), а також відносини, пов'язані з процедурою порушення і розгляду

справи, винесенням, оскарженням і виконанням рішення про стягнення [7, с.

11].

У сфері обігу наркотичних засобів та психотропних речовин реалізація

норм інститутів адміністративної відповідальності відбувається в рамках

адміністративно-деліктного права. Адміністративно-деліктне законодавство не

формулює поняття адміністративного правопорушення в сфері обігу

наркотичних засобів та психотропних речовин, оскільки використовується

поняття загального порядку − адміністративне правопорушення. На нашу

думку, адміністративним правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів та

психотропних речовин є протиправне, винне діяння (бездіяльність) фізичної

або юридичної особи, за яке Кодексом України про адміністративні

правопорушення ( далі − КУпАП) або законами про адміністративні

правопорушення встановлена адміністративна відповідальність.

164

Чинний КУпАП містить шість адміністративних проступків,

пов’язаних з обігом наркотичних засобів і психотропних речовин: стаття 44

«Незаконні виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання

наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих

розмірах»; ч.1 ст. 44 «Ухилення особи, хворої на наркоманію, від медичного

огляду на наявність наркотичного сп’яніння»; ч. 2 ст. 44 «Ухилення особи, яка

зловживає наркотичними засобами або психотропними речовинами, від

медичного обстеження» віднесені до глави 5 «Адміністративні порушення в

галузі охорони праці і здоров’я населення» (родовим об’єктом вищезазначених

правопорушень за чинним законодавством є здоров’я населення).

А також проступки, передбачені: 1) ч. 1 ст. 106 «Невжиття заходів щодо

забезпечення встановленого режиму охорони посівів снотворного маку чи

конопель, місць зберігання і переробки врожаю цих культур, а так само

невжиття заходів щодо знищення післяжнивних залишків чи відходів

виробництва, що містять наркотичні речовини»; 2) ч. 2 ст. 106 «Невжиття

землекористувачами або землевласниками на закріплених за ними земельних

ділянках заходів щодо знищення дикорослих конопель чи снотворного маку»;

ст. 106 «Незаконні посів або вирощування снотворного маку чи конопель»,

віднесені до глави 9 «Адміністративні правопорушення у сільському

господарстві, порушення ветеринарно-санітарних правил» (родовим об’єктом

вищезазначених правопорушень за чинним законодавством є суспільні

відносини у сфері охорони здоров’я населення).

На нашу думку, доцільно внести до особливої частини КУпАП нову главу

«Адміністративні правопорушення у сфері обігу наркотичних засобів та

психотропних речовин», визнавши родовим об’єктом вказаних правопорушень

встановлений порядок обігу наркотичних засобів та психотропних речовин.

Отже, адміністративна відповідальність у сфері обігу наркотичних

засобів та психотропних речовин має єдиний матеріальний і процесуальний

зміст, власну нормативно-правову основу, відмінну від інших видів

відповідальності, а її норми утворюють самостійний інститут

165

адміністративного права. А також виражає специфіку адміністративно-

правового регулювання суспільних відносин у сфері обігу наркотичних засобів

та психотропних речовин та його правозастосовчу і правоохоронну функцію.


1. Настюк В. Я. До проблеми обговорення національної стратегії

України щодо наркотиків (на період до 2020 р.) / В. Я. Настюк, О. М. Шевчук //

http://narko.gov.ua/komnarko/uk/publish/article/97356

2. Загальна теорія держави і права: підруч. / [М. В. Цвік, О. В.

Петришин, Л. В. Авраменко та ін.]. – Х.: Право, 2010. – 584 с.

3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. / О. Ф. Скакун. – Х.:

Еспада, 2009. – 752 с.

4. Адміністративне право України: підруч. / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук,

В. В. Богуцький [та ін.]. − Х.: Право, 2010. − 624 с.

5. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством

України: навч. посіб. / С. Т. Гончарук. – К.: НАУ, 2005. – 99 с.

6. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: навч. посіб. /

С. Г. Стеценко. – К.: Атіка, 2009. – 640 с.

7. Галаган И. А. Теоретические проблемы административной

ответственности по советскому праву: автореф. дис. ...докт. юрид. наук / И. А.

Галаган.− М., Всесоюзный научно-исслед. институт закон. − 1971. − 42 с.

ШКУТА О.О.

кандидат юридичних наук, доцент кафедри галузевого права

Херсонський державний університет

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ЗАСАДИ ВИПРАВЛЕННЯ І

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ ЯК ПАРНІ КАТЕГОРІЇ

Відомо, що при застосуванні покарання цілі кримінальної

відповідальності збігаються з цілями покарання, які визначені в ст. 50 КК

України: це кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню

нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. У частині 1 статті 1

http://narko.gov.ua/komnarko/uk/publish/article/97356

166

КВК України закріплено, що кримінально-виконавче законодавство України

регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з

метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов,

зокрема, для виправлення і ресоціалізації засуджених.

Категорія «виправлення» у сучасному законодавстві розглядається у

значенні, що надається у ч. 1 ст. 6 КВК України. Під виправленням засудженого

розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та

створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Досягнення такого результату у науці кримінально-виконавчого права

визнається юридичним виправленням, що само по собі є важливим результатом

застосування покарання, суттєвим показником його ефективності.

Проте у жодному законодавчому акті нині не визначено чіткі критерії

виправлення особи. Наукою й практикою вироблені і широко застосовуються

різноманітні підходи до визначення ступеня виправлення засуджених, про які

можна судити, насамперед, за їх ставленням до різноманітних матеріальних,

духовних та інших загальнолюдських цінностей. Так, активна участь

засуджених у виховних заходах (ст. 81 КК, ст. 100, 101 КВК), або байдуже

ставлення до них є реальним критерієм, показником.

Оскільки по ставленню засуджених до виховних заходів можна певною

мірою судити про результати виправного впливу, закон установлює, що участь

засуджених у виховних заходах заохочується і враховується при визначенні їх

ступеня виправлення і ресоціалізації. Таким чином, основними параметрами за

якими можна встановити позитивну динаміку процесу виправлення особистості

засудженого є відповідні зміни у його поведінці або наявність стійкої тенденції

до поліпшення поведінки з обов'язковим свідомим виконанням встановлених

приписів; належне (відповідне встановленим приписам) виконання трудових

обов'язків. [1, с.7-8].

Поняття «ресоціалізація» у сучасному законодавстві розглядається у

значенні, що надається у другий частині ст. 6 КВК України. Це процес

формування у особи засудженого відповідних соціальних якостей, наявність

167

яких дозволяє їй увійти у соціальне середовище та функціонувати у ньому в

якості повноправного члена суспільства. У науковій літературі ресоціалізація

розуміється як виправлення, але у значенні "соціалізація", "підготовка до

звільнення", "включення у суспільно-корисну діяльність", "соціальна адаптація

в суспільство".

Так, М.О. Стручков вважав, що ресоціалізацію можливо розглядати як

таку, що складається з двох етапів - пенітенціарного (під час відбування

покарання) та постпенітенціарного (після звільнення від відбування покарання).

Елементами ресоціалізації, на його думку, володіє й профілактичний вплив,

який здійснюється на осіб, які мають поведінку з відхиленням.[2, с. 161].

О.М. Неживець процес ресоціалізації особи також поділяє на

допенітенціарний, пенітенціарний та постпенітенціарний, виділяючи такі стадії

ресоціалізації як: винесення вироку і визначення покарання засудженому;

адаптація до умов виконання покарання; виправлення; підготовка засудженого

до звільнення і соціальна адаптація до умов життя на волі [3, с. 7].

М.С. Рибак представляв ресоціалізацію як єдність двох процесів: а)

соціалізації, оскільки формується нова система норм, поглядів особистості; б)

анти соціалізації, оскільки порушується стара система цінностей, норм,

людських якостей. Усе це разом і утворює процес реструктуризації соціальних

якостей - тобто, ресоціалізацію [4, с. 3].

О.І. Осауленко вказує, що ресоціалізація - це процес формування у особи

позитивних рис та якостей, які сприяють поважному ставленню до людини,

суспільства, праці, норм моралі, звичаїв, традицій та стимулюють

правослухняну поведінку, тобто ресоціалізація у такому розумінні є своєрідним

змістом процесу виправлення. [5, с. 60-61]

На думку В.А. Льовочкіна, процес ресоціалізації має на меті виправлення

засудженого, формування у нього правослухняної поведінки, стимулювання

становлення на життєву позицію, яка відповідає соціальним нормам, шляхом

відновлення, збереження та розвитку соціально корисних якостей і відносин під

168

час відбування покарання та соціальної адаптації після звільнення з місць

позбавлення волі. [6, с. 8].

Р.В. Ващенко і В.В. Сулицький під ресоціалізацією пропонують розуміти

процес виправлення засудженого, формування у нього правослухняної

поведінки, стимулювання на таку життєву позицію, що відповідає соціальним

нормам, на основі відновлення, збереження та розвитку соціально корисних

якостей і відносин, подальшої адаптації до самостійного життя на волі [7, с. 8].


1. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених до позбавлення волі:

Монографія /За заг. ред. д.ю.н., проф. А.Х.Степанюка. - X.: Кроссроуд , 2011. -

323 с.

2. Стручков, Н.А. Курс исправительно-трудового права [Текст]:

Проблемы Общей части / Н. А. Стручков. - М.: Юрид. лит-ра, 1985.

3. Неживець, О.М. Забезпечення соціальної та трудової реабілітації осіб,

звільнених з місць позбавлення волі [Текст] : Автореф. дис. ... канд. юрид. наук

/ О.М. Неживець / 12.00.08. - Ю, 2005.

4.Рыбак, М. С. Ресоциализация осужденных к лишению свободы:

проблемы теории и практики [Текст] : Дис. … д-ра юрид. наук. / М. С. Рыбак /

12.00.08 - Саратов, 2001.

5.Осауленко, О.І. Диференціація та індивідуалізація виконання

кримінальних покарань у виді позбавлення волі [Текст] / О. І. Осауленко //

Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Щорічний бюлетень Київського

інституту внутрішніх справ. / Редкол.: В.М. Синьов (голов, ред.) та ін. - К.:

КІВС, "МП Леся", 2002. - № 7.

6. Льовочкін, В.А. Концептуальні питання реформування кримінально-

виконавчої системи [Текст] / В. А. Льовочкін// Проблеми пенітенціарної теорії і

практики: Щорічний бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. /

Редкол.: В.М. Синьов (голов, ред.) та ін. - К.: КІВС, "МП Леся", 2002. - № 7.

7. Ващенко, Р.В., Сулицький, В.В. Організаційно-правові питання

ресоціалізації засуджених [Текст] / Р.В. Ващенко, В.В. Сулицький // Проблеми

169

пенітенціарної теорії і практики: Щорічний бюлетень Київського інституту

внутрішніх справ. / Редкол.: В.М. Синьов (голов, ред.) та ін. - К.: КІВС, "МП

Леся", 2003. - № 8.

8. Богатирьов І.Г. Проблеми виправлення і ресоціалізації засуджених

жінок в Україні (кримінально-виконавчий аспект) // Актуальні проблеми юрид.

наук у дослідженнях учених: Наук. практ. зб. – К., 2004. – №31.

ШМИГЕЛЮК С.А.




ВИТОКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Мова – це серце нації, що має своє обличчя, свій характер, свою

культуру, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє.

Серед багатьох визначень мови вимальовується спільна ідея: нерозривна

єдність людини й мови. І тому, якщо мова нації в небезпеці, саме людина

повинна стати на її захист.

Ось уже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні.

Сьогодні актуальними є проблемні аспекти реалізації мовної політики в

Україні.

Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова

об'єднує народи у нації і зміцнює державу. Занепадає мова - зникає і нація.

Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається,

насамперед, національною елітою, сильною і високорозвиненою стає як нація,

так і держава. Мова без своєї держави є беззахисною і згасаючою. А держава

без своєї мови втрачає істотні ознаки cуверенітету.

На перший погляд мовне питання не повинне бути гострим. Адже

Україна – самостійна держава з повноцінною мовою, яка "народилась" не

сьогодні і не вчора.

170

В цілому це була мова усна, уживана в розмовно-побутовій сфері і в

царині народної творчості. Функціонуючи лише у сфері художньої літератури,

українська мова поступово опановувала все нові й нові її жанри, розширювала

свої обрії "і в оригінальній творчості, і завдяки перекладам". Українська мова

набула всіх рис справжньої (макро) мови. Як і багато інших мов вона

розвивається, вдосконалюється, і в сучасному світі, переступивши поріг ХХІст.,

спроможна задовольнити людину в усіх сферах її діяльності.

Однак історичні події привели нас до того стану, коли нашій мові

конкурує мова сусідньої держави. Держава, котра довший час вела на цій землі

політику не зовсім демократичну. Багатовіковий лінгвоцит; спеціально

організований радянською владою хаос щодо вивчення української мови, тонко

розроблена (на основі досягнень сучасної техно-, соціолінгвістики) політика

закріплення за російською культурою, з якою тісно пов'язана мова,

пріоритетності, вищості. Так як це мови споріднені, справа ускладнюється.

Мови впливають одна на одну і то не з кращої сторони. Окрім поняття

«український суржик» існує ще й таке як «російський суржик». Тобто мови

взаємо забруднюються.

Сьогодні в Україні не існує чіткої та гармонійної системи бачення

державної мовної політики, її правових та організаційних засад розвитку і

застосування державної мови та мов національних меншин, тому практика

застосування прийнятих законів та нормативно-правових актів потребує

внесення до них суттєвих коректив, які враховували б реалії сьогодення.

Аналізуючи мовну політику останніх років, можна з впевненістю

стверджувати, що на державному рівні вона ще не визначена і не сформована в

повному обсязі, тому й досі перебуває у процесі пошуку основних орієнтирів.

Сьогодні спостерігається активний процес усвідомлення державою

необхідності коригування мовної політики, причому визначальним орієнтиром

мовної політики на сучасному етапі розвитку нашої країни є питання втілення

усього загалу умов для належного використання української мови як державної,

що потребує особливої підтримки в усіх сферах нашого життя. На жаль, в

171

українському суспільстві безумовна практична необхідність знання та

вільного спілкування українською мовою як справді державною залишається на

досить низькому рівні, хоча усвідомлення гостроти цієї проблеми сформоване

вже досить глибоко. Процес усвідомлення ж цього на загальнодержавному

рівні – справа ще не завершена. В Україні вже існують нормативно-правові

засади мовної політики, які ґрунтуються на значній кількості нормативно-

правових актів: Конституція України, Закони України, Рішення

Конституційного Суду України, Постанови Верховної Ради України, Постанови

Кабінету Міністрів України, Укази Президента України. Так, ст. 10 Конституції

України, встановлено, що державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в

усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні

гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов

національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного

спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та

визначається законом»; Постанова Верховної Ради України від 22 травня 2003

року №886-IV «Про рекомендації парламентських слухань «Про

функціонування української мови в Україні»; Рішення Конституційного суду

України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10

Конституції України.

Знаменним кроком для подальшого утвердження статусу української

мови є Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо

офіційного тлумачення статті 10 Конституції України стосовно застосування

державної мови органами державної влади, органами місцевого

самоврядування й використання її в навчальному процесі в навчальних

закладах України. Це рішення регламентує, що українська мова як державна є

обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні

повноважень органами державної влади й органами місцевого самоврядування

(мовою актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також у інших

публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята

172

статті 10 Конституції України). Поряд із державною мовою при здійсненні

повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної

Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть

використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і в

порядку, які визначаються законами України. Також є чітко виписані гарантії

використання мов в Україні, у тому числі в навчальному процесі; мовою

навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих

державних та комунальних навчальних закладах є українська мова. Порушено

проблему використання мов національних меншин у державних та

комунальних навчальних закладах, де поряд із державною мовою згідно з

положеннями Конституції України, зокрема, частини п’ятої статті 53, і законів

України, в навчальному процесі можуть застосовуватися й вивчатися мови

національних меншин.

То ж нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як результат

незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення

україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою

цілковито розчинити український етнос в російському і знищити українську

Україну.

Процес неухильного витіснення української мови із багатьох сфер

життєдіяльності та прогресуюче зменшення носіїв української мови не

призупинило навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і

подальше закріплення цього статусу, як одного з елементів конституційного

ладу країни, в Конституції незалежної України .

Натомість впровадження української мови як державної у публічній

сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними

заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини – багатовікової

деформації мовного середовища країни.

На існуючу й нині деформованість мовної ситуації в Україні вказує

співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає

співвідношенню етнічних українців і росіян на її території.

173

Посилення процесів русифікації України викликано не тільки і не

стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і

ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю пострадянської влади

здійснювати послідовну і системну мовну політику. За минулі роки попередня

влада не спромоглася ні схвалити Концепцію державної мовної політики, ні

розробити і здійснити ефективної програми мовного планування, ні створити

дієвого механізму відродження і підтримки української мови, ні зупинити мовно-

культурну експансію Росії чи протидіяти їй. У практичному плані це означало

створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської

мови за рахунок витіснення з ужитку української.

У результаті Україна опинилась під потужним чужоземним інформаційно-

культурним тиском. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення

України близько 80 % ефірного часу теле- і радіостанцій заповнено не

україномовним продуктом. Обмеженою є присутність у телерадіоефірі

україномовних програм. Не на користь Україні склалося і використання

частотного ресурсу. Більшість прикордонних районів мають значно кращі умови

для прийому іноземних програм, ніж вітчизняних. Подекуди вітчизняне мовлення

там відсутнє.

На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За

даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів,

більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

Україна стала стихійним ринком неконтрольованого збуту низькопробної

іноземної кіноіндустрії та маскультної продукції російського шоу-бізнесу, що

агресивно витісняє українську пісню - традиційну берегиню української мови і

історичної пам'яті народу.

Засилля в українському інформаційно-культурному просторі

іншомовної продукції призвело не лише до різкого скорочення українського

мовного простору, але й призводить до руйнації способу думання і деформації

ментальності громадян України, прищеплення їм чужих стереотипів те, навіювання

їм почуття упослідженості та меншовартості. Внаслідок цього відбувається ерозія

174

ідентичності української нації, так і духовне нищення людського резерву, з

якого формується українська еліта. Особливо небезпечною є мовно-культурна

експансія Росії, яка супроводжується потоками ненависті і зневаги до української

мови, української нації, української державності і має на меті виплекати з

українського громадянина російськомовного українофоба.

Співвідношення української і російської мов в інформаційно-культурній

сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і

порушує права його україномовної частини.

Стан фактичної дискримінації українців у їх власній країні створює

напруженість у міжмовних відносинах, яка посилюється через необґрунтоване

надання російській мові статусу другої державної мови нарівні з українською, і,

таким чином, вибороти для чиновника право не опановувати і не

використовувати українську мову в офіційному вжитку. Ці домагання

спрямовані не на захист мовних прав росіян і російської мови, якій в Україні

ніщо не загрожує, вони працюють проти відродження української мови.

Нинішній мовний розвиток України з надання російській мові статусу

державної є потенційно небезпечним для майбутнього української мови, а,

відповідно, для майбутнього української нації і державної незалежності України.

Оскільки, поширення двох мов в одній країні завжди є станом нестійкої

рівноваги, що має тенденцію до перетворення на одномовність, або до розпаду

єдиної держави на частини за мовною ознакою.

В зв'язку з тим, що процес витіснення української мови є керованим і набув

системного характеру, українська держава має діяти відповідно, вживаючи

рішучих заходів підтримки української мови. Такі заходи не спрямовані проти

мовних прав осіб, що належать до національних меншин, вони є лише засобом

утвердити українську мову, захистити мовні права українців і зберегти Україну як

незалежну державу із своїм самобутнім обличчям. Тому поширення в унітарній

державі лише однієї державної мови є запорукою її політичної

стабільності.

175

Отже, можна з впевненістю констатувати: на сьогодні в Україні не

існує чіткої та гармонійної системи бачення державної мовної політики,

правових та організаційних засад розвитку і застосування державної мови та

мов національних меншин. Тому практика застосування прийнятих законів

потребує внесення до них певних коректив. Особливо це стосується

нормативно-правових актів, які характеризуються непослідовністю щодо

утвердження статусу української мови як державної та офіційної в усіх сферах

суспільного життя, в тому числі – державного управління.


1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України

28 червня 1996 р. – К.

2. Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14

лютого 1992 р. / ВВР України, 1992. – № 21. – ст. 294.

3. Про інформацію: Закон України від 02 жовтня 1992 р. / ВВР України,

1992. – № 48. – ст. 250.

4. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон

України від 16 листопада 1992 р. / ВВР України, 1997. – № 5. – ст. 115.

5. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 р. /

ВВР України, 1994. – № 10. – ст. 43.

6. Про освіту: Закон України від 23 вересня 1996 р. / ВВР України, 2003. –

№ 21. – ст. 84.

7. Про місцеве самоврядування: Закон України від 27 травня 1997 р. – К.:

Вид. Паливода А.В., 2008. – 71 с.

8. Рішення Конституційного суду України про офіційне тлумачення

положень статті.

9. Конституції України щодо застосування державної мови органами

державної влади, органами місцевого самоврядування: Прийнято 14 грудня

1999 р. № 10-рп/99 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 4. – Ст. 125.

176

ЮХРИМЕНКО І.

студент юридичного факультету


Науковий керівник: Рудік В.А., кандидат юридичних наук, доцент

ПРОБЛЕМА РІВНОСТІ ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ ПРАЦІВНИКІВ –

УЧАСНИКІВ ПРОФСПІЛКИ

Звільнення працівника, майже завжди є негативним явищем, що тягне за

собою несприятливі наслідки як для роботодавця (наприклад, це може свідчити

про скрутне матеріальне становище роботодавця; пошук нового працівника,

його адаптація до нових умов, тощо), так і для колишнього працівника

(оскільки він втрачає прибуток у вигляді заробітної плати, витрати часу на

пошук нового місця роботи, перекваліфікацію, тощо).

Оскільки Україна визначена у статті 1 Конституції України як соціальна,

де - юре вона не залишає працездатних громадян без права на працю.

Відповідно до статті 43: «Держава створює умови для повного здійснення

громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та

роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного

навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення» [1]. Тому право

на працю справедливо вважають конституційним правом. Але зміст

вищевказаної статті дає право говорити, що дане конституційне право більше

виступає як гарантія на працю, оскільки в ній не зазначено чи кожен рівний у

даному праві, чи може воно бути обмеженим.

Відповідно до статті 24 Основного Закону «Громадяни мають рівні

конституційні права і свободи та є рівними перед законом », а до статті 21 « Усі

люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є

невідчужуваними та непорушними».

Отже, особи є рівні у здійсненні своїх прав, що пов’язані з трудовими

відносинами і вони не можуть бути відчужені або порушені, зокрема

встановленням тих чи інших обмежень чи привілеїв.

177

Конкретизація принципу рівності відбувається у галузевому акті –

Кодексі законів про працю України. Так, у ст. 2-1 визначається, що Україна

забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження,

соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі,

мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять,

місця проживання та інших обставин » [2].

До трудових прав громадян також відноситься право на захист від

незаконного звільнення. Враховуючи вищевикладений матеріал, напрошується

логічний висновок про те, що форми звільнення, в принципі, повинні бути для

переважної більшості однакові (в даному випадку слід врахувати специфіку

виконуваної роботи чи займаної посади, факт материнства, фізичні та

психологічні можливості особи, тощо). Зокрема випадки припинення трудового

договору перелічені в статті 36 КЗпП. Але поряд з ними є зокрема дві статті –

стаття 43 та стаття 43-1 які визначають, у яких випадках власник може

розірвати договір з дозволу профспілки, а в яких ні. В цьому вже вбачається

певна привілейованість. А може такий підхід навпаки є додатковою гарантією

для працівників?

Так, у вже зазначеній статті 43 в частині 1: «Розірвання трудового

договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації

підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41

цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного

органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації,

членом якої є працівник». А це значить, що працівник, що є членом

профспілки, який скоїв аморальний проступок (п. 2 статті 41) чи при

невідповідності працівника займаній посаді (п. 2 статті 40) має додаткову

гарантію порівняно з тим, хто не перебуває у профспілці. І це додатково

знаходить своє відображення у статті 43-1, за якою власник може звільнити

працівника відповідно до законодавств, який не є членом профспілки даного

підприємства, установи, організації.

178

Такий підхід визначений також у статті 2 Закону України «Про

професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», де мета діяльності

профспілки визначена як створення професійної спілки з метою здійснення

представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів

саме членів профспілки [3].

Але дані положення є не конституційними, оскільки сам принцип рівності

та невідчужуваності прав порушено відповідно через обставину перебування чи

не перебування працівника членом профспілки, що фактично ставить одних

працівників вище перед законом за інших, а це, відповідно до норм

Конституції, які розглянуті вище та статті 2 КЗПпУ, не припустимо. Тому

відповідні норми не мають право на життя, бо усі нормативно–правові акти

повинні відповідати Конституції, зважаючи на статтю 8 Основного Закону.

До того ж, зважаючи на обставини, за якими необхідний дозвіл на

звільнення (а це, крім зазначених вище наркотичне та алкогольне сп’яніння,

систематичне невиконання правил трудового розпорядку, прогул без поважних

причин, втрати довіри до працівника з визначених законом підстав та ін.) такий

працівник незаконно займає робоче місце, а це не дає можливості іншим

реалізувати своє законне право на працю (щонайменше 15 днів, за які повинно

бути розглянуто подання до первинного профспілкового органу про звільнення)

і не приносить тих якісних суспільно – необхідних благ, або їх обсягу, що

пов’язано із зайняттям відповідного робочого місця.

Апогеєм колізії з даного питання можна визначити Рішення

Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Вільної

профспілки працівників метрополітенів України щодо офіційного тлумачення

поняття "професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації",

використаного в абзаці 6 ч. 1 ст. 43-1 Кодексу законів про працю України

(справа про профспілку, що діє на підприємстві) від 29 жовтня 1998. Він

установив, що профспілки «мають гарантовані Конституцією України рівні

права для захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх

членів, в тому числі й для надання згоди на розірвання трудового договору з

179

працівником - членом професійної спілки відповідно до Кодексу законів про

працю України » [4]. А, як відомо, рішення Конституційного Суду обов’язкові,

остаточні, оскарженню не підлягають.

Зовсім інший підхід до подібного питання бачимо у Російській Федерації.

Так, ст. 235 КЗпП РФ, за якою звільнення, дисциплінарне стягнення робітників

– учасників профспілок та інших зазначених суб’єктів не можливе без участі

профспілки у встановленому законом порядку [5] визнані неконституційними

відповідно до Постанови КС РФ від 24 січня 2001 року.

Після втрати чинності КЗпП РФ, з прийняттям Трудового Кодексу РФ,

який містить подібну норму у статті 82: «Звільнення працівників, які є членами

профспілки, на підставах, передбачених пунктами 2, 3 або 5 частини першої

статті 81 цього Кодексу проводиться з урахуванням мотивованої думки

виборного органу первинної профспілкової організації відповідно до статті 373

цього Кодексу» [6]. І лише те, що відповідно до Російського Федеративного

законодавства, за яким визнання не відповідними Конституції Російської

Федерації федерального закону, нормативного акта Президента Російської

Федерації, нормативного акта Уряду Російської Федерації, договору або

окремих їх положень є підставою для скасування в установленому порядку

положень інших нормативних актів або договорів, заснованих на визнаних

неконституційними повністю чи частково нормативному акті або договорі або

відтворюють їх або містять такі ж положення, які були визнані

неконституційними [7] рятує ситуацію.

Має місце Рішення Верховного Суду РФ « Про використання судами РФ

Трудового кодексу РФ » від 17 березня 2004 року, де у п. в, ч. 23 зазначено, що

звільнення робітників – учасників профспілки провадиться за її дозволом

процедурно відповідно до законодавства [8], а це суперечить Рішенню

Конституційного Суду.

На нашу думку в Україні необхідно забезпечувати рівні права

працівників, виходячи з принципів національного законодавства, міжнародних

актів ратифікованих нашою державою, та досвіду зарубіжних держав.

180

Будь яка дискримінація - явище негативне і головна задача

законодавства, запобігати подібним явищам. Тому, на наш погляд ситуацію

можна виправити прийняттям в Україні Трудового кодексу, що відповідав би

Конституції, нинішнім правовим реаліям і принципу соціальної справедливості.


1. Конституція України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної

Ради України. – 1996.– № 30.– Ст. 141.

2. Кодекс законів про працю. Затверджено Законом № 322-VIII від

10.12.71, з наступними змінами та доповненнми [Електронний ресур] // Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/322-08

3. Закон України « Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності

» зі змінами від 16 жовтня 2012 року [Електронний ресурс] / Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1045-14/page

4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

зверненням Вільної профспілки працівників метрополітенів України щодо

офіційного тлумачення поняття "професійна спілка, що діє на підприємстві, в

установі, організації", використаного в абзаці шостому частини першої статті

43-1 Кодексу законів про працю України (справа про профспілку, що діє на

підприємстві) від 29 жовтня 1998 року [Електронний ресурс] / Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v014p710-98

5. Кодекс Законів про працю РФ от 25.09.92 [Електронний ресурс] /

Режим доступу: http://www.hr-portal.ru/pages/tk/kzot01.php#p1755

6. Трудовой кодекс РФ от от 30.12.2001 N 197-ФЗ [Електронний ресурс] /

Режим доступу: http://www.consultant.ru/popular/tkrf/14_17.html#p1593

7. Б. Карабельников. Підхід Верховного Суду РФ до проблем

використання Трудового Кодексу РФ [Електронний ресурс] // «Економіка та

життя» / http://www.ippnou.ru/print/000142/

8. Рішення Верховного Суду РФ «Про використання судами РФ

Трудового кодексу РФ від 17 березня 2004 року [Електронний ресурс] / Режим

доступу: http://www.rg.ru/2004/04/08/kodeks-dok.html

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/322%D0%B0-08

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/322%D0%B0-08

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/322-08

http://www.rg.ru/2004/04/08/kodeks-dok.html

181

ЯКОВЕНКО І.В.




ЗАХИСТ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Невід’ємною частиною політичної системи сучасного демократичного

суспільства є політичні партії. Метою цієї статті є дослідження механізмів

захисту соціально-політичних інтересів населення України політичними

партіями.

Політична партія - це організація, що об’єднує на добровільній основі

представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп.

Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання

цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних

інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах

створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних

ідейно-політичних течій у реальну політику держави.

Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності – захист соціально-

політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих

інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.

У сучасній Україні ідеї політичного плюралізму і багатопартійна

політична система дістала своє закріплення на конституційному рівні, який

виражається у визнанні права громадян на об’єднання в політичні партії і

громадські організації, організації суспільного життя на принципах

політичного, економічного і ідеологічного блага. Політичні партії в Україні

намагаються сприяти формуванню і вираженню політичної свободи громадян,

приймають участь у виборах. Крім Конституції статус політичних партій в

Україні закріплено в Законі України «Про об’єднання громадян», «Про

політичні партії в Україні» а також у виборчому законодавстві.

182

Згідно зі ст. 2 Закону «Про політичні партії в Україні» політична

партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян –

прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що

має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян,

бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося

за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх

суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави,

призвели до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві,

дискредитували в очах певної категорії громадян політичні цінності. Як

свідчать проведені різними соціологічними службами дослідження суспільної

думки, більшість населення є байдужою до політики і політиків. Нині в Україні

склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих

політичних партій налічується вже понад 100.

Більшість партій не здатні вести за собою маси, здобути сталу соціальну

базу та справити помітний вплив на суспільство. Одна з причин цього –

негативний образ партій у масовій свідомості. Як свідчать соціологічні

дослідження, 63% опитаних уважають, що політичні партії в Україні є

насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть влади. Безумовно, прихід до

влади законним шляхом є метою будь-якої політичної партії. Але тривожить те,

що 34% опитаних уважають партії організаціями, далекими від реальних

проблем народу, і тільки 17% - такими, що обстоюють його інтереси; 20%

навіть убачають у партіях організації, що виконують волю організованих

злочинних формувань, і тільки 17% - організації, діяльність якиих сприяє

розвитку демократії і політичної стабільності в Україні; 11% упевнені, що

діяльність партій дестабілізує становище в державі.

Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять

головних напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з

їх ставлення до: ідеї державної незалежності; історичного періоду перебування

України в складі Росії та СРСР; самої нинішньої Росії та СНД; форми

183

державного устрою, організації влади і політичного режиму; цілей, форм і

методів проведення ринкових реформ.

Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна

назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-

демократичний, ліберально-центристський та соціал-комуністичний.

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-

радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним

спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української

держави і все, що з цим пов’язане.

Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності

цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші

сфери суспільного життя (економічні, духовні, соціальні, моральні тощо). А

відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами,

якими вони користуються у своїй діяльності.

Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і

політичні організації, налаштовані більш помірковано. Ці політичні сили

виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної

незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою

багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони

прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму

одержавлення й максимумум приватизації за справедливих стартових умов.

Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для

Україні. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультправі пропагують ідеї

―захисту‖ від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї реваншизму і

відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є

побудова нової слов’янської імперії на кштлат Київської Русі з центром у Києві.

Фактично в Україні лише три партії запропонувалии населенню чіткі,

зрозумілі, біль-менш упорядковані і поетапно розписані програим подальшого

розвитку суспільства: Комуністична партія України (КПУ), Всеукраїнське

об’єднання «Батьківщина» та Партія регіонів.

184

Багатопартійність в Україні почала запроваджуватися тоді, коли у

країнах традиційної демократії місце, роль, функції, характер партій

піддавалися суцільній ревізії. В розвинутих країнах партії вже давно перестали

бути виразниками інтересів певних класів або соціальних груп. Взагалі

постіндустріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної

конфліктності, спадом інтресу до класових цінностей і зростанням – до

цінностей загальнолюдських.

Таким чином, можна зробити такі висновки, що аналіз програмних

положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них не мають

серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з

кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу.

Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати

завершення правового оформлення багатопартійності. Треба ще прийняти

відповідні нормативні акти, які б чітко визначили характер державного

фінансування політичних партій у тому числі й опозиційних за результатами

парламентських виборів і вжити необхідних заходів для державної підтримки

виборчих кампаній.

185

ЗМІСТ

Баглай І.П. Проблеми запобігання злочинам проти громадської безпеки

й правопорядку у місцях позбавлення волі ……………………………………… 3

Баранова Н.М. Взаємодія моралі та права в регулюванні суспільного

життя ……………………………………………………………………………….. 6

Богатирьов І.Г. Погляди російських вчених на запобігання злочинам

проти громадської безпеки та правопорядку в місцях позбавлення волі …….. 10

Богатирьова О.І. Реформування інституту звільнення засуджених від

відбування покарання як засіб апробаційної діяльності ……………………….. 13

Божок Н.В. До питання про конституційні гарантії прав та свобод

людини і громадянина в Україні …………………………………………….…... 17

Вакулко І.О. Правові засади запобігання та протидії корупції в Україні

……………………………………………………………………………………... 22

Городецька І.А. Провадження у справах про адміністративні

правопорушення, підвідомчих спеціально уповноваженим органам виконавчої

влади у сфері державного контролю за використанням та охороною земель .. 32

Гречка О.Г. Поняття корупції та відповідальність за корупційні

діяння…………………………………………………………………………….… 37

Давиденко Ю.М. Діяльність департаменту правосуддя Польської

підпільної держави 1941 – 1944 рр. …………………………………………….. 47

Донець А.О. Проблеми введення суду присяжних в Україні ……….…. 50

Демченко Ю.Ю. Принципи державного управління ………………….. 58

Дудка Л.О. До питання оновлення чинного законодавства про свободу

совісті та релігійні організації ………………………………………………….. 64

Заплішна М.В. П. Сорокін про злочин і подвиг та про вплив кари і

винагороди на поведінку людини ……………………………………………….. 70

Калиновський В.С., Дудченко О.С. Принципи діяльності народного

комісаріату внутрішніх справ у 1919 – 1930 рр. .………………………………. 74

Кательницька Л.В. Звернення громадян України …………………….. 79

Корж Л.П. Соціальний захист бездомних осіб та безпритульних дітей за

національним законодавством: окремі питання ………………………………... 85

Ларченко М.О. Прогнозування рівня злочинності за допомогою

кримінологічних моделей ……………………………………………………….. 90

Литвиненко В.М. Щодо підстав надання соціальних послуг …………. 99

Мушенок В.В. Види порушення законодавства з фінансових питань .. 105

Петруша Я.Р. Проблемні питання всиновлення українських дітей

іноземцями ………………………………………………………………………. 110

Пузирьов М.С. Предмет і метод порівняльного кримінально-виконавчого

права ……………………………………………………………………………… 114

Салогуб Я.В. Як сфальсифікувати вибори. Приклади масових

фальсифікацій в Україні ……………………………………………………….. 118

Селецький О.В. Особливості правового регулювання заохочення

дипломатичних працівників за законодавством України …………………….. 126

Сенько Г.Г. Кримінологічна модель вбивства ………………………… 134

186

Солодка К.Ю. Порушення виборчих прав громадян ………………….. 140

Сташків Б.І. Гарантії принципу соціальної справедливості у праві

соціального забезпечення ………………………………………………………. 148

Шевченко М.А. Антидопінговий контроль у спорті ………………….. 156

Шевчук О.М. Інститут адміністративної відповідальності у сфері обігу

наркотичних засобів та психотропних речовин ………………………………. 161

Шкута О.О. Теоретичні та практичні засади виправлення і ресоціалізації

засуджених як парні категорії ……………………………………………….…. 165

Шмигелюк С.А. Витоки та перспективи мовної політики в Україні .. 169

Юхрименко І. Проблема рівності при звільненні працівників – учасників

профспілки ………………………………………………………………………. 176

Яковенко І.В. Захист соціально-політичних інтересів населення України

…………………………………………………………………………………….. 181

187

ДЛЯ НОТАТОК

188

Наукове видання

ПРОТИПРАВНА ПОВЕДІНКА:

КРИТЕРІЇ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, ЗАПОБІГАННЯ

Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції

Загальне та літературне редагування збірника здійснено

Ларченко Мариною Олександрівною

Верстка, макет, дизайн обкладенки – Ларченко Марина Олександрівна,

Желіба Олександр Володимирович

____________________________________________________________________

Підписано до друку 16.12.11 р. Формат 60х84/16. Папір офсет.

Гарнітура Times New Roman. Ум. др. арк. 10,65. Обл.- вид. арк. 8,92

Тираж 100 прим. Зам. № _____

____________________________________________________________________

Видавець ПП Лисенко М.М.

16600, м. Ніжин Чернігівської області,

вул. Шевченка, 20.

Тел.: (04631) 9-09-95; (067) 4412124

E-mail: [email protected]

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції

серія ДК № 2776 від 26.02.2007 р.

Documents

Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції в м. Ніжині