ВІДЧУТТЯ НЕБЕСВибрана ЛюБоВна лі рика поетів ЖитомираВ І Д Б о р и с а Т ен а до н а ш и х днів

Житомир 2014

Півстоліття коханняУ древніх греків є загадковий міф, який можна сприйняти і як образ любовноїпоезії.В подарунок тирану скульптор Перилл створив величезного бронзовогобика, порожнього всередині. В бика клали приречену на смерть людину, а знизурозпалювали вогнище. Паща бика була влаштована так, що замість людськихкриків з неї вилітали мелодійні звуки .Філософ С. Кьеркегор вважав, що цей міф найкраще передає внутрішнюсутність поета – людини, серце якої розривається від страждань, в той час якстогони перетворюються на її вустах у чарівну музику.Філософ правий, але чи не стає поетом і кожен закоханий? І що піднесе коханнятак, як це здатна зробити поезія?!Перед тобою, читачу, півстоліття любовної поезії Житомира – від величногопатріарха Бориса Тена до молодих поетів нашого дня. Півстоліття любові,пристрасті, сподівань і страждань, перетворених в красу.Упорядник антології Вячеслав Шнайдер

Ім’я ліле ї

Борис ТЕН* * *Зустрів я дівчину з ім’ям лілейним - Лю.Воно мов пахощі незнаної долини,Немов мелодія, що з синьогір’я лине,Мов недомовлене, унимливе “люблю”...Ти й не наважився б їй висловить жалю,Що не тобі війне те слово лебедине...Хай твій самотній час одлічує години,Що довелось пливти твоєму кораблю.

А їй – все далі йти в незвідані простори,А їй – здійматися все вище й вище в гори,Де розпрозоряться їй обрії нові.І з миттю кожною їй меншатиме човен,Де погамуєш ти сподіванки живі,Дарма ждучи її з захмарених верховин.* * *Твоїх повік відсторонивши ширми,Перехопив я погляд твій яснийВ таємній тиші сутінків вечірніхІ сполохнув твої прозорі сни.Не знаю я, за кого ти молилась,Чи пом’янула думкою й мене,Та знаю добре: ти не помилиласьІ погляд твій мойого не мине.До ночі пізньої і на світанкуНепевна тінь стоятиме в вікні,Ховаючись за спущену фіранкуІ поглядаючи, як часто грудиТвої здійматимуться в тишиніЙ самотності... І це сьогодні ж буде.* * *Для мене досить, що ти є на світі,Що десь ти ходиш, світла і дзвінка,Й співаєш біля свого коминка,Про дні, ясною мрією повиті.Згадать тебе в хвилини сумовиті –Й стає невдача не така гірка,Й певніш працює втомлена рука,І квітне день, як у вишневім квіті.Й чого чекати більшого мені,Коли я знаю – й ти у далиніНе раз мене душею спогадала.Своїй я долі вдячний і за те,Що й восени поглянути давала,Як вишня десь у вирії цвіте.* * *Зустрілися, як в морі кораблі,Щоб потім не стрічатися довіку,Лиш потай пронести любов великуШляхами несходимої землі.Всі приглушити болі і жалі,Не проронить ні зойку, ані крику,Й ростити в серці квітку яснолику,Мов колосок на зораній ріллі.Хіба ж ти міг щодня не відчувати:Якби не квітки тої аромати,Урвистих круч ти б сам не перейшов!О радість зустрічі і біль розстання!

В вечірній млі я все ж тебе знайшов,З-за хмари, зоре, - перша і остання!* * *Я знаю – той, кого ти бачила в мені,Кому незаймані плекала серця квіти,За мене кращий був, і в мрію оповитий,Той образ бережеш ти й досі в глибині.Та непривітні нам стелились довго дні,Імлою сірою й туманами укриті,І замість піснею безжурною дзвенітиЛише квилила ти, мов чайка в далині.Та до кінця іти судилося з тобоюОдною стежкою й ділити пополамХвилини радості із сумом і журбою.Й напевно знаю я – із кожним кроком намВсе меншатиме біль перейденої даліЙ здаватимуться сном ті смутки і печалі.* * *Я пам’ятаю вечір незвичайний –Твоя рука довірилась моїй,І тихим сяйвом з-під намету війСвітила ти вогні святої тайни.І ми пішли з тобою одностайніВ долину щастя шлях шукати свій,І він стеливсь нам зорями надій –Безжурний, безконечний, світлодайний.І не здавалось нам, що на шляхуМи ще й пригоду стрінемо лихуІ спинимось не раз в тяжкій знемозі.Бо знали твердо ми – нам путь одна,І хоч би як нам випало в дорозі, –Ніколи нас ніщо не роз’єдна.* * *Коли над нами обрієм прозоримСхиляється вечірня тишина,Посидьмо, друже мій, біля вікна,Подумаємо трохи, поговорим.Чи радістю він повнився, чи горем,Той день, що вслід за іншими мина,Стежина перед нами – все одна,Й не збити з неї нас вітрам суворим.Біля твойого крісла я стою,Й, на руку опираючись мою,Ти проводжаєш день, що тихо гасне.Ми путь пройшли з тобою не малу,Й спокійно очі дивляться в імлу –І вечір цей, і ніч – усе прекрасне!* * *З тобою разом так ціле життя ішли

Ми повними тривог урвистими шляхами -Мандровані митці старої мімодрами, –І випадали нам зневаги і хули.Та один в одного ми віру збереглиІ в успіх нашої немудрої програми,І ось нарешті він розкрився перед нами,Мов та завіса, й звивсь вінками похвали.Хоч і запізнено дались ті перемоги,Проте не збочили з своєї ми дорогиЙ не дбали, щоб на чийсь нам потрапляти смак.Та не байдуже нам, чи втіху мав зі словаТерпкого десь в ряду останньому дивак,Що все ж близька була й для нього наша мова.

Валент ин Грабовський* * *Вона була... Без неї ван Бетховен“Сонати місячної” не створив би,Франко не дав би нам “Зів’яле листя”,Не написав би Верді “Травіати”,А Штраус – “Казок Віденського лісу”.Вона була - ні мила, ні дружина,А все, чим дишуть і живуть для чого,І серце не питалося ні в кого:Любить чи ні. А спалахнувши враз,Ставало, як ота летюча зірка.Вона була. Хоч не дала митцевіНіяких благ в житті, ні насолоди.Лише неспокій та жагу безмежну,Та заронила в серце ту красу,Перед якою навіть смерть безсила.* * *Стоїть на стежині дівчина,Проводить мене очима.Красою юною грає,Косою своєю русою.А та коса – до пояса,І трави їй – до пояса,А мені – сім хвилин до поїзда...* * *– Лови мене! Забудь свої мороки,Бо я з країни юності й краси... –І ти тікала по траві високій,Неначе й не було на ній роси.– Лови ж! – і кропиву руками смілоОдводила жалку, а вид аж паленів.–Як славно: ми й на солов’їв поспіли,А я боялась, вже минув їх спів.Крізь зарості ожинника колючого!..

І сміхом вабила, щоб я услід летів.Неначе й справді від чогось болючого,Пустуючи, могли ми з нею утекти…Наївний сміх!..Чому ж він не минає?І сниться-мариться роздолля осяйне,Де голос твій вмовляє-вимовляє:«Лови мене!» –немов: «Люби мене!»* * *Це вже вічністю стало, вічністю стало,Як ти віддано й ніжно мене цілувала,Як розсипала коси, а вони зазміїлисьПо плечах... Як сміялась, а коси дзвеніли...А любила, чи ні?.. Ну, яке кому діло,Чиє серце боліло, а чиє – не боліло?..Пам’ятаю одне: як щасливо сміялась.Це й зосталось,Це вічністю, вічністю стало.Трояндові устаМій янголе, які ще ждуть нас грози?..І що відніме час, що – вітер-буревій?..Чому твої прикраси всі, як сльози?Аби я міг читать в душі твоїй?Чи твої очі більше мені скажуть?Чи ув одвіт сипнеш лиш злото-сміх?..Боюся золота – воно продажне,Сахаюся рубінів – кров на них.Твій камінь – символ чистоти й печалі –Як до лиця твоїй весні й красі!Разки перлин – цнотливий цвіт конвалій,Де в білих чашечках – по сонечку з роси.Мої сади давно так не буялиУ зорецвіті – аж під небеса.І крапельки-висюльки із опалівТобі спадуть на плечі, як роса.Така любов,така нам доля вийшла.Така життя задачка непроста:Стоїш під вишнею, сама – як в цвіті вишня,І лиш уста горять, трояндові уста.НефертітіВ Тель-ель-Амарна викопано в руїнах скульптуру голови цариці Нефертіті, якузробив з кольорового вапняку майстер Тутмос. Це – мистецький твір предивноїмайстерності, осяяний незбагненною поетичною чарівністю.З. Косідовський.В губах – мигдалю переливи,В устах – півоній жар.О, світе!А може, справжня Нефертіті

І не була така вродлива?Хто скаже, на кого моливсьТой скульптор?На жону тирана?Чи вирізьбив свою кохану,Що на чужину продали?Вона жила в душі від юності,І майстер в каменю просив:Явить – не ідеал красуні-О, ні – Краси!Він задихався, він творив:Плив головою у міжзор’ї,А що там, ніч стоїть надворі,Чи день, – злилось в один порив.Чи день, чи ніч...Спливли, як дим,Роки. Віки. Тисячоліття...Спить первотворецьІ над ним,Як Мрія – Ніжна Нефертіті.

Михайло Климен коЗаклинанн яНе ворожи вночі під Новий рік,Віск не топи, не виливай на воду:Я вірний, – вір, – тобі одній навік,Щонайдорожчому не зраджу зроду.У люстро в ніч відьмарську не дивись,Не викликай мій образ із туману,А викличеш, то богу не молись –Втоплюся у свічаді я, розтану…Не засинай на лавці – не приснюсь,А наяву ввірвуся у твій теремІ зачудовано умить спинюсь:Під віями синіє стиглий терен!Веди коня до стайні,Всип вівса,Напій з відра – далека ще дорога.Хай обів’ється, мов змія, косаІ вершника не відпускає довго…Адже розлука не на день – навік.Не буде із чужини повороту.Не ворожи вночі під Новий рік,Віск не топи, не виливай на воду.СкіфПриборкую скіфом стрімкого коня,Гнуздаю в степу іще дикомуІ жду його з ночі – шаленого дня,Щоб кинутись в битву із криком.

Стрілою колючою вдаль полечуІ, трепету щемного сповнений,Над краєм криваву зорю засвічуУ тирси невбитій повені…І стане жоною опісля меніКотрась полонянка залякана.Й разом поховають її у труні,Щоб сон берегла мій і плакала.Балада про Вене рині рукиКласичний торс богині…Ледь усмішкаТоркнула в неї губи голубі…Там, за Еллади голубим обніжкомВигнанець опинився у журбі.Праксителя він проклинає…Фріна,Коханцю зрадивши, за ним пішлаІ, в мармурі увічнена нетлінно,Для еллінів ізнову ожила.…Опівночі, як спали вже АфіниЙ Акрополь біло на горбі світивсь,Примарна тінь скрадалась попід стінами,І місяць в небі злякано котивсьІ перестрибував –споруда до споруди,Дзюрчала водограєм десь вода…Вигнанцю ж розпач стис гарячі груди,У них ввірвалась лють, немов орда.Нечутно він дістався до майстерніІ – двері настіж!Біло з глибиниСяйнули руки радісні Венерині,Мов тільки що голубили вониСуперника…Зубило взяв колюче,В нестямі вдарив!Десь із-за склепіньЛуна озвалась тричі кругойдучо.Упали руки…Зникла чорна тінь….Пракситель на світанку гірко плакав:Лежали долі білі дві струни…І досі під одвічним зодіакомЗагадкою тривожать нас вони:Хто і навіщо зло це заподіяв?Даремно! Не шукайте таємниць:В очах богині світиться надія,Що перед нею все ж падемо ниць!Дівчина над Случем

Коли туман огорне береги,Понад Случем зітче полотна білі,Коли досвітня тиша навкругиІ вишні край води, мов на весіллі,Коли з-за обрію ледь-ледь зоряПроклюнеться прозоро і несміло,Лілеї серед плеса вже горять:Тремтять пелюстки трепетно і біло, –Тоді тоненька постать поміж вербТо губиться,то знову виринає…В човні рибалка молодий затерп.Чом занімів – і сам іще не знає.Чи то впізнав чорнявий поліщукЧарівну дівчину у пору ранню?Немов струни обірваної звук,Озвалося і зникло їх кохання.Шукає Леся мрію голубу,Чекає хлопець – хай мине царівна,Що нерішучих завше, як ганьбу,Зневажує – шукає собі рівню!

Василь Яр* * *Що може бути краще переміни,Коли у дощ з’являється кохана?!Течуть слова, як срібний звук по ринві,Шепочуться гриби уздовж поляни.Що може бути краще, як почуютьСлова твої і зірваний твій голос?!В небеснім домі Бог тебе частуєІ не змовкає солов’їне соло.

Василь Голове цькийРоксоланаПо турецькому ринкуЯ до ночі бродив.Я знайти українкуРоксолану хотів.Я хотів її вкрастиУ заморській імлі,Повернути їй щастяНа батьківській землі.Та нема Роксолани –Замість неї султанМає сотні коханок –Молодих Роксолан.Ці – гаремні дружини,Ті – як наймички з ним.Проміняли калинуНа турецький калим.

Проміняли байдужеУ далекім краюРідне «дякую дуже»На чуже «ташей к’ю».Ні одна не жалкує,Русу косу не рве.На базарі торгує,З Магометом живе.Добровільні служанкиМіж мечетей чужих –Як прощання слов’янки –Україні на сміх.І здалось на хвилинуПід гортанне «Ялла!»,Що уся УкраїнаПродаватись пішла.

Михайло СичНен амальований авт опортрет з коханою– Ви,Саскіє, сідайте на коліна!– Ви, Рембрандте, подайте хоч води!– Кохана, ви позуєте, коли ж намУвічнити розлуку назавжди?– Ви,любий, не повторюйте великих.Ви, милий, лиш підмайстер у цеху.– А ви мене причислите «до лику»І зробите цим послугу лиху.– Коханий, геть на себе я не схожа.Подумати ж бо: донька в третій клас!– Ви, Саскіє, мов та колюча рожа.Хай молодість повік не йде від вас.– Ви, Рембрандте, до всього ще й облесник.– Не вийде в нас нічого і на сміх.– Я просто повертаю людям весни,Коли вони себе забули в них.- Нащо ж тоді нам крадені портрети,Коли маестро вічність роздає?– Кохана, підведіть на віях ретуш:Ми крадемо у вічності своє.– Митець неперевершений мій любий!Назавтра все пройде,минеться все...– Ви хочете мерщій скріпити шлюбом?...Я не хотів.П робачте,люба.Все.– Ні,ні, нічого.В серці перемнеться –І відболить.

Не вперше.Не малі....Отак-от від портрета зостаєтьсяЗабута рукавичка на столі.* * *Невдале сватаннябургундського князяЗагадаймо на зіркуВ річці – в срібному плесі…Як прощатись не гірко, –У розлуці воскреснем.Нагадає раптовоІнше сонечко кареЦю знемогу ранкову,Цю солодку покару.Перебудеться згуба,Перекинеться в спрагу…Вибирай собі, люба,Іншу руку…і шпагу!Найчеснішою долі,Найщирішої проби…Перебудем….бідоюВсі душевні хвороби.Все, що в мене забралаДай вірнішому другу!…Піднімаю забрало,Викидаю кольчугу!

Михайло Пасічник* * *Отак от підійти,Узять за руку,Щоб тільки я і ти,Солодка муко!Отак навпроти стать,Щоб подих в подих,Тебе поцілувать –Здійснити подвиг.І – в сяйво голубе,В цвітіння маю!От тільки жаль – тебеІще немає…* * *Серцю битись вже несила –Близько, близько ти…І – побігла, поясніла,Наче блискавка!Де ти? Де? Гайок – дубняк,Бір, галявина…

Загубилась між гілляМила й лагідна.Мчу тебе наздоганятьВ пе-ре-ліс-ки!…Лиш дві бруньки груденятЗ-за берізки.* * *Нічого не було між нами…Ми лиш спочити сіли в листя.Мовчав м’який зелений камінь,Лилося в серце небо чисте.Між нами не було нічого,Лиш навкруги буяла осінь,Коли в траві гріховно чорніРозсипалися твої коси.Коли зустрілися грайливоДолоні лагідно-болючі,Коли від пліч я геть відкинувСоснову гілочку колючу.Коли прозоро й сумно навітьДивилась ти очима жінки…Нічого не було між намиОкрім легкої павутинки.* * *О жорстокі кроки-окрикиУ незайманість снігів!О сліди – мов знаки окликуЗ крапочками каблучків!О легка сніжника шапочки,Що од мене одліта!О закутані у шарфичокЗолоті твої уста!О швидка невпинність ніг твоїх,Невблаганних, молодих!Ти ідеш у сніг, по снігові,Ти ідеш, як сніг…Як сніг…* * *Бинтів не треба – рана моя світла,Хіба що снігу трошки приклади,Бо розкалиниться вся кров по світуЙ заповнять груди вічні холоди…Бинтів не треба, глянь же – я не плачу.А якщо й губи зблідли – не зважай.Ти тільки (щоб ніхто її не бачив)Стрілу при самім серці обламай…* * *«Цілуватись будемо?» – спитав,Й мимоволі сам тих слів злякався.

Білий сніг вуста твої шукав,Білий сніг до тебе залицявся.Погляд ой зневажливо сяйнув:«Ви ще, виявляється, й зальотник?»Мов калини гроно я ковтнув –І гірке, й таке з вогнем солодке…* * *Вірші для гітариДва фільми йшли –«Фонтан» і «Фантомас».Лоза води й панчішна жовч обличчяЗ кіноафіш дивилися на насЯскраво-акварельно й таємниче.Не любиш ти екранної води,А я терпіть не можу ніж при скроні.Два зали нас чекали в час один –Ти в Голубий пішла, а я – в Червоний.Одну уяву лоскотало дно,А іншу – в тьмі судомило різнею.Такий був день, таке було кіно –В руці я не тримав руки твоєї.«Фонтан» розклав між насгустий туман,А «Фантомас» навіяв непоправне.Й коли останній кадр ковтнув екран –Ти вийшла в ліві двері, я –у праві.Забувся Фантомас тобі давно,Фонтан метає в небо скалки льоду…Такий був день, таке було кіно,Такий був сміх, така була пригода.* * *Я йшов від тебе через яр,Я йшов від тебе яром ярим.Не звиклий до голобль і ярмТрощив голоблі я і ярма.Я йшов від тебе – падав я.Об гололід здирав зап’ястя.Я ніс від тебе через ярСвою любов – своє нещастя.Не біг я – падав через яр.Не біг я – падав, – з болю щуливсь:Вставай, вставай, любов моя,Ми ненароком посковзнулись…ЖінкаВ ній і квітка,В ній і плід,Рай і пекло,Над і решта...Всередині жінки –

Світ,Світ минулийІ прийдешній.Її сутіТаїнаІ сміється,І голосить,І якщо вона –Весна,То вона, напевне, – Й осінь.Заголубить,Обів’є,ЗахурделитьІ зігріє,Щось у нійОдній лиш єІ від Жанни,Й від Марії.Коле болемЇї крок,Зорі всіЗа нею стежать,І якщо козак –Струмок,То вона –Ріка безмежна!* * *Є жінки на світі – магма,Доторкнешся – спопелять.Їх приборкувати – марно.А тим більше – підкорять.В них як спрага – то вже спрага –Не лишається на дні,Якщо посмішка – то справжня,Якщо сльози – то рясні.З їх зозоненого вируІ моя конячка п’є!Є жінки на світі – вирва…Є жінки на світі, є…

Юрій Ан ісімовСилаКто научил тебя, Далила, –Завистник, враг или прохвост,Чтоб ты легко укоротилаМой исполинский сильный рост?Я силу, что в себе таилТебе оставить постепенноХотел, но кто подговорил

Укоротить меня мгновенно?Ты вспомни, милая: меняЗа локоны ты брать любила,Но, силу из меня гоня,Не стала ты сильней, Далила!Что слезы, говоришь, лила?Что бес попутал, говорила!Легко толпа меня взяла,Легко на землю повалилаИ по земле поволокла… –Ты только голову склонила,А я, почти не помня зла,Тебе сказал: «Прощай, Далила!»Боже ственн ые дурыКрасивая дураи тоже без дома…Нам некуда детьсяв краю незнакомом:стекло и металл,деревяшки и сырость,и дуб ни к чемуна окраине вырос.Витрины и стены,столбы и бардюры…Поэтам нужнысладострастные дуры.Они в них провидятМадонну и Фрину,Слагают сонетыи тянут их в тину.Поэтов дурманитих запах мускатный,к тому же оникак надежды – бесплатны.Они матерятсясквозь сжатые зубы,как рубль бумажныйих скомканы губы.Они бескорыстно-наивныво злобе,с программой, заложеннойв темной утробе.Какие у нихпрорываются речи!И падают пальцы,как ливень,на плечи.И ноги их – ножницы,ласка стальная!

а детская глупость –такая больная…Свое вспоминаюбезликое детство:мне некуда скрыться,мне некуда деться!Как в детстве далекомпотерянный, хмурыйспасенья ищуу божественной дуры!И мы покидаемпластмассовый город…Еще я не сед,но уже и не молод.И щеки мои –словно алые флаги,и в греки по рекамкрадутся варяги!Я тоже – варяг,и варяги вы – тоже.Мы прячем мечи своив старые ножныИ взором скользяпо знакомым фигурамнаходим дорогик божественным дурам.ПортретНапишу твой портрет на стекле.Засияет он, словно икона,Королевой небесного тронаТы в моем воцаришься окне.Напишу твой портрет на стекле.Пусть по-детски он будет наивен –Не сотрет его яростный ливеньИ в ночной не растает он мгле.Напишу твой портрет на стекле!Он напомнит мне встречи, разлуки,Протяну я к тебе свои рукиИ ты выйдешь навстречу ко мне.ЗаклятьеПриму тебя в любое время года:Простуженным, униженным, седым…На бал, сошедшим ночью с парохода,Тяжелым, как свинец,Пустым, как дым.Приму тебя без плоти и без тела,Усталым от наветов, зла и лжи.Угля чернее и белее мела,Предавшим все и взявшим рубежи.

Приму тебя в глаза свои и душу,И в плоть свою, и в аромат волос.И мертвого приму тебя – не струшу!В краю ста солнц,И в лабиринте гроз.

Валент ин КовальовКоролев а тротуаруТи зійшла на землю грішнуТам, де сяють срібні хмари,По-дитячому потішнаКоролева тротуару.Ну, а тут – убогі будні:Шмаль, розстроєна гітара,Й не вітає місто люднеКоролеву тротуару.Мавко у потертих джинсах,Моє щастя, моя кара…Хто твій подих завтра виссе,Королево тротуару?Хто тебе навчив так жити, –Не кохати, а давати?..Злість і потяг – твоя свита,Недовіра – твоя мати.Де твої дитячі мрії?Всі розтали, ніби пара,Малолітняя повіє,Королево тротуару.

Віктор Шушпан* * *Забудьте дихати. Не вартоУ ту п’яну від сказу мить,Коли розірваний бюстгальтерКидком змії увись летить.Коли тривожно-хижі грудиПульсують спалахом новим,І очі світяться, паскуди,На заздрість мертвим і живим.Коли тремтять покірні плечі,як стогін жовтої струни,коли проносяться у вечірволосся дикі табуни.Коли, зриваючи колготи,б’ють ноги терпкий ритм «Кармен» ,і руки, варвари-остготи,ґвалтують ніч вогнем рамен.Забудьте дихати. Не варто.На цій трагічно чистій кодіНам з вами випадає карта

всьому до нас сказати «годі».

Ан атолій Сірик* * *Чом ти мовчиш?Благаю, говориЯким бо хочеш говором,Говіркою, півсловом…(..я бачив: крадькома,навшпиньках, ізнадворутінь промайнула –яблуня заквітла;вже мав спромогу кликнути їїнай жестом,най бровою,най вустами:на мить спізнився –і вона між нами…)Чом ти мовчиш? Благаю, говори.В мовчанку гралися в долині явориі квітла ніч нарцисами з-під Хуста.Ізнову тінь…без ліку тіней…хрускіт –Незвичним голосом озвалася долина,Сова сахнулася, оййойкнула…хвилина –і врозтіч тіні…течія ріки…Тож не мовчи,благаю, говори.О. С.Був листопад на сконі.Стояла ти в червономуі маківкою квітнула на сизому пероні,якому виспатись іще не випадало.А далі…обрисів всього (заледь впізнаних)Холодні руки осені торкались,та краплями поспішного дощувагонне скло вмивалось і тьмяніло.Озвавсь свисток несміло.Вагон хитнувсь.Перону око зеленаве розплилось.І ось…крізь кришталю заслізнену щокуВ старославянськім дивнім письменіотою літерою першою – до Сміли –вогніла ти і бачилась мені .

Василь Врублев ськийГріховозне сінн яМи – сума всіх миттєвостей життя.Ми – владарі таємних алгоритмів,де «плюс» – жага, а «мінус» – каяттяза Гріх, не вчинений тієї миті,

коли сам Бог звелів нам согрішити,прощаючи зарані безрозсудністьбезумних тіл…О, як горитьв вогні пекельному облудністьнамарних дій, намарних слів,що ними ми хотіли відкупитисьвід всезборимих, непідвладних почуттів,яким було б ганебно не скоритись …І – залишились губи – небесні, ніби шовк,і – залишились груди – тугою сповиті,і – залишились руки – сплетеними в човні – на твоїх ногах моїх бажань відбиток.І – залишився Гріх, не вчинений тієї миті,Коли сам Бог велів нам: «Согрішіть!».Сумлива осіння нічЯк жаль, що ми зустрілися так пізно,коли в житті вжескладно щось міняти,коли вже птахом вільним не літати:чуття закуто у кліткизалізні.Ми мовчки сидимо, лиш наші очівиказують боління іборіння.і в краплепад сумливий безгомінняспливають воском тихо –миті ночі…Прости, пробач, що був з тобою янесмілим й не мовив слівні ніжних, ані злих,що не торкавсь губами перс твоїх,і ніжив, лоскотав, доводивдо безумства лиш очима твоє тіло…БанальнеВідхлинули еросу хвилі – й ніщоНе в спромозі вогонь розпалить.…як клацне замок, – «Вже пішов?» –Тільки й спитаєш ти.Тобі вже нічого не треба.Мені, мабуть, теж.…хай інші зірки дістають із небай складають у ліжка твого безбереж.Банально, але правдиво:Я не перший (і не останній тим паче)Підставляю під хтиву цю зливуТільце своє тремтяче.* * *у жовтій блузіі синіх джинсах

пройшла ти мимопід твоїми ногамиопале листявогненно яреображено й несмілопрошелестілоу жовтій блузіі синіх джинсахпройшла ти мимо.

Богдан ГоробчукПоночівже не видно слідів лисячихвже за обрій зайшло сонечкоа до тебе – і метрів тисячіа до тебе і йти поночіавта гладять дорогу жорсткоі лоскітно і трохи сумно їйзорі краплять розжареним воскомну а я тут сиджу і думаюхоч не видно слідів лисячиххоч за обрій зайшло сонечкоможе й варто пройти тисячіможе й варто прийти поночіДівчинине забувай: це тіло моєнавіть якщо тобі й подобаєтьсяєдине – ти можеш вивчитинайменші його подробиціале коли я втечупокинувши напризволящене думай – я зовсім не стерване думай – я не гулящаце просто веселка кликалаі я їй побігла кланятисьякщо собі очі виколешя знатиму – то з коханняМ’яке ніби снігТіло коханої – снами наповненеБіле, тремтливе, м’яке ніби снігВ ньому – сади і місяць уповніВ ньому – у вічності впевнений світТіло коханої дихає стихаВітер у сни переносячи, певне –Щоб не зірвало будівлям стріхиЩоб не зламати гілля деревамОчі коханої міцно заплющеніЯблучка швидко дрижать під повікамиВловлюють, дивляться внутрішнє суще

Бачачи внутрішність сущого тількиБджола Пілотує Павутинузаходить сонце ховаючись у кожному вікніна дитмайданчику закохані гойдаютьсяповідмикавши телефони й розумиі павутина пілотована бджолою ввійшла в пікеі гратки найтонших листопадових гілок подібні до вітражіві сумки без наглядутільки гойдалки скриплять ніби нічні ліжкабджола пілотує павутину – і вжалила б когось –але так легко падати

Володимир Шинкарук* * *Що було, те було,я стою на нічнім пероні,На годиннику осінь, і з неба летять дощі,Пожовтілий листок,як забутий квиток в долоні,Теплий спогад про літо в моїй догорає душі.Що було, те було,ні пробачень, ні сліз не треба,Я у ніч загорнусь і тонку запалю свічу,Подивлюсь на вогоньі напишу листа до тебе,Але, мабуть, ніколи тобі його не відішлю…Тихий ранок холоднийсвої піднімає вітрила,Все тече, все минає, й мій смуток осінній мине.Я прощаю тебене за те, що мене розлюбила,А прощаюза те,що колись тилюбила мене.* * *Останній листЯ серце рукамищосили стис...Ти викинь, мабуть,на сміттяАбо спали цей останній лист,Який спізнивсяна півжиття.І більше не требадаремних розмов,В яких ні початку нема,ні кінця...Я довго-довго до тебе йшов,

Але спізнивсяна все життя...* * *Мабуть,не збагнутиодразу,Чому деревазітхають так важко...Є в них гілки,на яких ні разу,Ні разу в життіне сиділапташка...* * *Стояли поруч. День спливав осінній,Світило сонце з жовтої імли.І раптом поєднались наші тіні,А душі поєднатись не змогли…Стояли поруч на краю розлуки,І на порозі довгої зими.І раптом поєднались наші руки,А душі поєднатись не змогли…У диво вірить тільки той, хто любить,Невже усе на світі – до пори?І знову поєднались наші губи,А душі поєднатись не змогли…Гірка образа стала поміж нами.І гасне час, мов полум’я свічі…Як легко поєднатися тілами,Як важко поєднати дві душі…

Володимир Білоброве ць* * *А ти знаєш, що нас нема?Що з тобою ми навіть не тіні?Не забілить нас снігом зима,не засипле нас лист осінній.Відчуваєш, що нас нема?Навіть попелу не зосталось.Ти наврочила все сама –небуття всього більш боялась.Тільки це не нещастя, ні!Це – дурниці, що нас немає!Просто ми живемо уві сні,і ніхто цього не помічає.* * *Мовчав, мовчу, мовчатиму,ні пари не зроню,як, навіть, і кохатиму,

то всі слова спиню.Не стану говорити,забуду всі пісні…От серця зупинитина жаль не зможу, ні.

Пет ро Білоус* * *…Немає кльову…І лин не ловиться,І очерет не стоїть на ногах…Жінка білоголовицяПромайнула на берегах.І не знаю,Чи ту рибину,А чи жінку-загадку ловить ,Підкоритися водному плину,А чи марево полюбить?...Лин не ловиться –Слово мовиться.І сміються малі горобці…Жінка білоголовиця –Провінційна русалка в ріці.* * *Ніч купальску п’янив татарник,Місяць сяяв і падав ниць,Я,неначе якийсь татаринУмикав коло річки дівиць.Я впокорював тіло дикеУ траві, що роменом цвіла,Моє серце заходилось крикомВід шаленства і доброго зла.Билась пташка, уражена луком,Що в руках моїх застогнав…Може щастя на древніх луках,Може, щастя своє наздогнав?Від жар-птиці літало пір’яІ над здобиччю, і над ловцем…У траві, без віночка, сумирноЗасвітилось дівоче лице.* * *Над тихим плесомСонного ставкаТи пролетіла тілом невагомим –О, блуднице, з якого риштакаТи вишкребласьКохати невгомонно?Летиш то птицею,То рибою пливеш,

А то лисицеюПід бік мені лягаєш,Аж очі сліпитьМісяченька крешІ слада розливається лугами…Ну що із тебе ще візьмеш,Крім тіла, сотворенного богами?* * *Для мене були Ви –Любов, і страждання, і втіха…Усе на цім світі пронизує час.Було до плачу мені –Нині мені до сміху.Нині минаю я,Я обминаю Вас.Бо літо. Бо облітає зерно.Озерні птахи вже пильно полюють тінь.І я вже давно.І ви вже давно.І дивно ведуть всі сліди в золотінь.Не треба ні слів,Ні прислів’їв банальних,Ні бальних нарядів – відмінено бал…Вам зовсім незле.І я почуваюсь нормально.І світлий ваш голос.І світла моя журба.

Так приходить Вене ра!

Інн а Момонт* * *Як бджілка медОтак, як бджілка світлий мед збираєІз гречки білої й акації рясної,Так і кохання дівчина шукаєВ розкішнім цвіті долі молодої.І так як бджілку манить різнотрав’я,Нектару крапелька бурштинно-золота,Дівчину солодом дурманнимХлопчачі зваблюють уста.Коли ж загусне синню теплий вечірВ годину пізню, коли й бджілка спить,Ти мусиш обійнять мене за плечі,Щоб мед п’янких цілунків не пролить.

Св ітлана Павлова* * *Я так скучаю по тебе,Мой нежный седовласый рыцарь!Мне встреча наша только снится,Как вспышка в серенькой судьбе...Я так скучаю по тебе,Мой сероглазый плод фантазий!Не рвется нить сердечной связи,Рассудок глух к моей мольбе...Я так скучаю по тебе,Герой иллюзии прекрасной!..Все зыбко, глупо и напрасно,Но я...мечтаю о тебе.* * *Желтый лист на промокшую землю упал,Словно лист календарный. Еще одна осень...Неуютно в душе. Желтый ветер уноситЛепестки моих слов, что случайно сорвал.Осыпает асфальт серебром мелкий дождь,Серебро в волосах, на плечах, на ресницах...Образ твой мне уже никогда не приснится.В старом парке осеннем ты все еще ждешь,Ты влюблен, как мальчишка – безудержно, страстно!До сих пор еще веришь: вот-вот я приду!Ты придумал меня, как мечтатель – звезду,Словно сердце твое и годам неподвластно...* * *… Ты проник в судьбу моюСветлым днем, весенним ветром,Озарил нежданным светомДом в заброшенном краю.Мир иллюзий, светлый райПодарил мне на прощанье.Вместо лживых обещаний -Чистоту души...Прощай...* * *Храни тебя Господь в стране туманов,В безмолвном небе над чужой землей...И не тревожься: поздно или раноТы все равно воротишься домой.А я, с глазами преданной собаки,Молю Всевышнего, чтоб не расстались мы...Храни тебя Господь от пьяной драки,От выстрела, от СПИ Да, от чумы...Храни тебя Господь…* * *Чувствуешь ли ты, как ждут тебя

Каждый день и каждую минуту?И не только те, кого ,любя,Ты оставил дома. Почему-тоЖенщина чужая тоже ждетИ, волнуясь, молча Бога молит,Чтоб ни в небе, ни на взлетном полеНе взорвался хрупкий самолет...* * *Есенин прав был: дважды не горят!Но не всегда любовь дотла сгорает.В золе любви ушедшей – так бывает –Огонь вдруг вспыхнет! Снова рай и ад!Такое чувство может охватитьНад пропастью, где жизнь на волоске,Где сладкий ужас трудно победить,И силы тают, как следы в песке.Так трепетное тело бьет ознобВ объятиях желанного мужчины...И пусть беду предскажет гороскоп,Рассудка рухнет хрупкая плотина!..

Оксана Наумен ко* * *Я задержусь ещё в любви –Я так мечтала,Я не хочу тащить бездумноОдеяло.Ты просто на меня смотри,Но долго-долго,А знаешь, где-то там внутриИ речка Волга,И где-то там издалека,Дале-далече,Меня ты выжалел в векахИ искалечил.Пытаюсь я закрыть глазаМорщинок сетью.Ты за меня, скажи? Ты “за”?!Сорокалетье…Из далека долгоТечёт река Волга,Течёт река Волга,А мне семнадцать лет.ПредпраздничноеПодари-ка мне верёвкуНа 8-е марта,Ты же сам сказал, что любишь,Когда не-стандартно.

Я ведь знаю, что ты добрый –Не буди сомненья,Я когда-то жить хотелаАж до исступленья,А сегодня проигралаСвоё счастье в карты,Подари-ка мне верёвкуНа 8-е марта.* * *Третий год уже на кухне варитсяОчень пресный, очень странный ужин,На моих глазах тихонько старитсяЧеловек, который был мне нужен.Стены давят, комнаты сжимаются,Тесно так, когда обнять не хочется,Человек на кухне громко каетсяИ не хочет, чтобы мы – по отчеству.Топится-топитсяВ огороде баня,Топится-топитсяМ ой милёнок Ваня.* * *Не было ни людей, ни мышей, ни трамваев,Лишь только запах нерождённых роз.И он сказал ей: «Наверное, я умираю», –Запутавшись в волнах её волос.А она не была богом – она была Фаустом,Она не копила на чёрный деньДушу. И если вам надо – пожалуйста,Берите, пожалуйста, если не лень.А она не была богом – она была Гамлетом,И так же уснуть не могла по ночам,Только она ещё жарила яичницуВ перерывах между вопросами и ответами при свечах.И ещё она скучала при упоминании рая,И причём не на шутку, а очень всерьёз,И она сделала вид, будто не услышала, когда он сказал ей:«Наверное, я умираю...» –Потому что не знала ответ на вопрос.Она не была богом…* * *Мы поможем друг другу, родной, пережить зиму,Как когда-то уже помогли пережить осень,И если я буду пить ряженку прямо из горлышка некрасиво,То ты меня точно, я знаю, за это не бросишь.Потому что, когда влюблён, это кажется милым,Всякие глупости, слабости, срывы, слёзы,И захочется вечером съесть немного авира,И чтоб ты подарил, наконец, эти блядские розы!

Хрен с тобой, без свечей, но сидеть будем, чур, по-турецки!Ты напротив не против? И жмурясь, чтоб не заплакать,Я сожму кулаки крепко-крепко, до боли, по-детски,Мы поможем друг другу прожить ещё мерзкую слякоть,Вплоть до лета, мой милый, а летом сам чёрт не страшен,Летом легче терять и мечту, и башку, и кредо,Ты себе приглядишь для спасенья на зиму Наташу,Я тебе подарю для пробежек китайские кеды.И пускай они тычут, что мы так бездарно и глупоПросадили своё сумасшедшее рваное лето,Но зато мы не впали с тобой в апатический ступор,И зато у нас было так много бесцельного света.

Галина МалинМолитв аМолилась ніч,Упавши на коліна,Закрилася від світуПокривалом.Із ким вонаЗгрішила?З місяцем?З туманом?Молилась нічДо сивогоСвітанку,Що прощенняЇй давНарешті.До нового гріха,До сходуМісяця,Гріховного,Як світ…

Альона Новікова (Кочук)Подари мне невольный вскрикЖаркой ночи в объятьях тесных!Хоть два слова из «Песни Песней»Подари же мне, подари!Этой муки не избежать –У разлуки оковы крепки.Ты уедешь опять, но преждеПодари мне ночной пожар!Каждый миг его сохраню,Каждый вздох нашей ночи первой,В каждой клеточке дрожью нервнойЯ погаснуть не дам огню.Так сливаются две души –Саламандры любовной страсти…

Подари мне простое счастье –Не раскаиваясь грешить!* * *“Здравствуй, – скажу – мне холодно”.Тихо и пусто в доме.Знаю, не всё то золото,Что мне блестит в ладони.У престарелой ЗолушкиТыква давно сопрела,Фея с дырявым зонтикомВидно, недосмотрелаЗа темнокрылой полночью,Все перепутав сказки,Для мелодрамы пошленькойВзяв свой сюжет неясный.Отлепетала молодостьШумным весёлым балом,Принц ускакал за модницей,Я его – прозевала.Годы в муку размолоты,Сердце болеть устало.«Мне без тебя так холодно!» –Так я и не сказала.* * *Стоптала семь пар сапогВ погоне за миражами.И писем весёлый слогДавно отпылал пожаромВсё чаще сижу однаС вязанием в старом кресле,И вещим не верю снам,И сладким не верю песням.Монашество чту за честьИ в прежних грехах не каюсь.Такая – какая есть…Нужна ли тебе такая?После теб яНи утешать, ни воскрешатьУже не стану.Пойду по жизни не спешаС улыбкой странной.Встречать гостей и провожатьВесну и лето,А после – на ветру дрожать,Едва одетой.Дарить цветы, варить травуС душистым чаем,Ни на мольбу, ни на молвуНе отвечая.

Дышать легко, любить – греша –И горя мало!И утешать, и воскрешать,И всё – сначала!* * *Я приду к тебе, мокрая от росы,Сквозь рассветное молоко.Будут в доме тихонько стучать часы,Отмеряя года легко.Будут весело щёлкать дрова в печи,Умываться лукавый кот,Домовой, что покой твой хранил в ночи,В уголке на печи уснёт.Я тебе принесу земляничный духНа ладонях, теплей зари.Я рассветною песней к тебе придуПод шальной петушиный крик.

Софія Дем чукОсінн і поцілункиТи клятви відпускав, як голубів,Та ще, повір, не виросли в них крила,Це – жовтороті пташенята, милий,Які живуть в кубелечку батьків.І хоч в житті немає вище щастя,Ніж доторкнутися до ніжних твоїх рук,Нам осінь шле в дарунок білі айстриІ грає тиху музику розлук.Я проросту травою на узліссі,Якщо звелиш: ”Все, що було забудь!”Знайду собі притулок в серці лісу,Морозики у долі розцвітуть.Гойдатимусь в верхів’ї на гілках,І в лісі житиму життям чаклунки…Зів’ялим листя стануть на губахТвої осінні чисті поцілунки.САД , ЩО ЦВІТЕ ЗАВЖДИЖахливий сон приснився, мій барвінку:На мої щоки дощ намисто розсипав.А я стою собі – змарніла тиха жінка.Пройшов повз мене ти і не впізнав…Все моє тіло обросло корою,Ногами не ступить – неначе кам’яні…Я стала враз плакучою вербою,Як з іншою промчавсь ти на коні.Купала віття у воді й хилилась,Було ще літо, а в душі – мов осінь…Прокинулась. Збагнула, що приснилось…До тебе бігла по стежині боса,

Пір’їною в твої обійми впала,Мов квітка, що прив’яла без води.Я так іще нікого не кохала,Ти, наче сад, який цвіте завжди.* * *Циганка-ніч ячить, шматує небо,Ховаючи в валізи похапцем.В цю ніч мені здалося, що на тебе.Так схожий місяць із пораненим лицем.Обсміяна експромтами секунд,Рипучих кроків чую аритмію.Я знаю, доки всі замки зірву,Не на один я день ще постаріюТвоїх очей відстоялось вино.Дивлюсь в твоє мовчання, наче в море,Одна і та ж завіса закрива й вікно,І чистий сміх, і біль солоний горя…

Людмила ЛашкулО том же ...Среди домов шатались сквозняки,И дождь шальной швыряли влево-вправо.Порой вечерней пара – старики –Под зонтик старый прижимались браво.И кавалер, пытаясь уберечьСвою подругу от плетей дождливых,Старался зонтик ближе перенестьПоближе к ней движеньем бережливым.Она же, вслух браня его за то,Что вымокнет, простудою грозила,К нему старалась отодвинуть зонт,Чтоб и его немножечко укрыло.А я, глядя на эту кутерьму,От зависти чуть-чуть не разрыдалась:Они прошли сквозь войны и тюрьму,А вот Любовь навек у них осталась.Не яркая – на зависть, напоказ –А трепетно-заботливая в буднях.Любовь прекрасна без любых прикрас…Мы редко ценим это в наших судьбах.* * *Сны обо мне стали твоим проклятьем…Хотя каждое утро, просыпаясь,ты целуешь другую женщину,как бы обеспечивая себе надёжное алиби,но новая ночьопять подбросит в твой сон моё имяковарной и решающей уликой.

Тет яна Шме льова* * *Кто сказал, что это любовь?Это война: двух стихий, двух армий, двух тел,где в любой момент, любойиз нас, вдруг, походя, между дел,бросается в бой безудержно-рьяно;как осколки, клочки одежды и словпохоть разбрасывает, крепость штурмуя упрямо.И победа близка, и обилен улов,только, что ж победитель – у ног,их целуя – он шепчет и шепчет признанья…В этой войне вместо кольчуги могсплестись лишь узор поцелуев и прикасаний.Кто сказал, что это война?Это любовь.* * *И хлынул дождь, смывая лень,янтарным липам возвращая яркость,и тротуаров траурную теньзалила яростная радость,где брызги солнца и дождясливались в исступленном танце,где без единого гвоздяросла стена… Ты мог остаться!* * *Не люби меня, не люби.И я смогу не распластатьсяситцем и кружевом не расслоиться…Но обними меня, обними.Не смотри на меня, не смотри,чтоб не просыпалась росоюгроза, что вызревала зноемвсё лето. Но с губ моих печаль сотри.И не зови меня, не зови.Ведь я, как воздух в легкие ворвусь,как горная река в долину хлыну.И всё заполню. И растворюсь. И сгину.* * *О, эти взлеты и паденья,вторженья в плоть,то волны тихого томленья,то буйство полюсов,хотьслиты воедино, но – мгновенно –прочь, и вновьв объятья вожделенно…Непринужденно, вдохновенно

свершает таинство любовь.* * *Легко приходила,небрежно роняя туфельки, платье, витой браслет.Легко уходила,нежно кивая… Неподвижно смотрел ты вслед,пряча в глубоком молчании,как пальцы в кулак, отчаянье.* * *Прости мне вздорные слова,что, иногда, срываются беспечно,моим губам – моя вина –их шепчет ревность бесконечно.И вместо сдержанного благородства,увы, лишь колкое юродство…* * *Сыро. Скошенных травзапах мшистый и пряныйприникает к коже, прохладный, как сарафаниз шелка, тот, что ты так упряморасстёгивал, помнишь, крючок за крючком.И трепетала рыбка,извиваясь, ловила ртомвоздух, как поцелуй в улыбке…Вновь, в вечерней толпе твоим силуэтомгрусть промелькнула тревожно и зыбко.* * *Знаешь, ведь я могу тебя любить,любитьуже за то, что в мясорубке войн –будь-то крестовой или мировой –ты ранен был мечом, копьём, стрелой,распят под танком был и молодойтонул, горел, под пули попадал,и падал, падал, падал…Любить уже за то, мой дорогой,что ты живой, уцелевший – и мой.

Тет яна Пишн юк* * *А ти мене сприймав немов екзотику:Дивився й ганжу жодного не бачив.Ти паленів лиш від одного дотику,А ось утоми взяв і не пробачив.На тебе враз буденністю повіяло,Жіночими химерами й мовчанням ,І все,що було загадкою й мрією,Залишилось зруйнованим коханням.Бажаєш блиску посеред пустелі,

Любитель марев і «фата-моргани».Фальшивий усміх у чужій оселіНіколи не загоїть твої рани.Терпке вино у кришталі хитнеться.Чужі слова, і келихи, і свято.І враз мій біль так реготом зайдеться,Що враз твою провину буде знято.Той сміх, як постріл на вершині тиші,Мов кулі випущені всі з обойми.Всім весело. Ось душу лишеРозстріляну, ніхто вже не підійме.* * *Сніг малює портрет зимиНа мольберті старого міста.Під тим снігом ідемо не ми,І не нам поруч зовсім не тісно.І махаєш руками не ти,І не мій сміх сріблисто котиться.І не нам поруч добре іти,Бо нам уже поруч не ходиться.* * *Заголубіла ніч. Світанок.Вмивалися росою вікна.Промовив палко наостанок:– З тобою бути разом вік нам.І вік пройшов. Весь у мороці:Колеги, дім, рідня, робота.Вже палахкочуть знов майорці,Скриплять від старості ворота.Ношу в собі ту обіцянку –Пригадую, прикривши очі.Щоночі я чекаю ранку,Щодня чекаю знову ночі.Із моїх років по росинціСкрапують дні. Життя прожито.Осінь в калиновій косинціПрийшла вже замінити літо.* * *Не озиваєшся... Затих, немов причал?Немає слів, а чи нема бажання?Чи хто біду над нами прокричав,А чи заговорив хто на мовчання?Ця чорна ніч, мов кава в філіжанці,Сколихнута необережним рухом.Я знаю, що коли-небудь уранціПроснусь від твого подиху над вухом.Твоя любов – така розкішна зваба!Без неї світ маленький, мов мачина.Я кам’янію, наче скіфська баба,

У світі, де один лиш ти мужчина.* * *До криниці зоряниціЗ неба літнього злітались.Як дівчата на Купала –Роздягались і купались.А вітрисько-схамениськоЗа кущем сидів і плакав,Що до нього срібний місяцьДругу ніч вже не балакав.Не балакав. Не до нього.Він купалок бачив з неба.То ж чи з вітром говоритиУ нього тепер потреба?Розсипає червень чари,Розголошує співанки.І шукає кожен пару,Щоб не спалося до ранку.Щоб було з ким зупинитьсяВ поцілунку біля двору.Там, де зоряна криницяЗадивилася угору.* * *Льон ще цвітеа уже мрієстати сорочкоюаби доторкнутисядо тієї таємницікотра щодняпробігає граційномимоі лише на митьзливаються синявоюїх погляди

Марія Павлен коНе пробачайНе пробачай мені лихого вчинку,Прошу тебе, молю: не пробачай!Як друга, як мужчину – не як жінку –Заслужено суворо покарай.Карай! Карай! Бо кинусь від порогаТвойого дому – в безвість полечу!Бо як мені пробачиш, то вже цього,Будь певен, я ніколи не прощу!* * *Нащо питати жінку про літа?Спитай про весни, і вона повіда,Як кожна з них у серці розцвіта

Зимою-крижаницею чи літом.Лише дивак у паспорта питаПро записи із виглядом комічним.Такою жінка завше вигляда,Якою стала в серці чоловічім.

Юлія Ст ахівська* * *що нам лишається окрім як проходити крізь прекрасну суть усіх речейбути пронизаними снігом його крихітними шпицямиїхати на вело так щоб ласо його шин ловило й піймало сірого бика дорогизривати зсохлий листок із куща шипшини в надії що вже скоро веснахворіти лежачи годинами на канапі у солодкій знемозіодужати і мчати як білка в колесі вперед уперед упередтриматися за руки любити розлюблювати знову любитистиха шепотіти твоє ім’я ніби шматик фольги із шоколадукрізь білі крайки твоїх нігтів пробивається первоцвіттакий ненав’язливий березень у цих краяхлише у травні починаються конвалії і я люблю твоє серцебо що нам залишається

ІНША ПОЛО ВИНА* * *ти десь там де інша половина дощуі тому все таке холодне як акулаі гарпун-самотник сталево лежитьзранку знаходжу ще кілька теплих листіввони як сліпі кошенята:не знаю нічого про колір їхніх сірих очейа дощ цілу ніч і квітеньвидався цього року занадто холоднимтак що зранку я приставляю дзеркальцедо його ніздрів: чи живий?мій маленький хлопчикуне зачиняй кватирку –сьогодні до тебе вночі припливутьдві екзотичні рибки: одна – лимоннадруга – моя любов

Ольга ГородецькаСКА ЗОЧ НОЕНе признала в тебе Василиска*,Долговые вассальные жгла...Величавой прикинулась киской,По-кошачьи в подворье зашла -И хотела мурчанием нежить,И сырые места обогреть.Но не знала, что в колком валежникеМоей шкурке до весен гореть.Но по сказке от мудрых царевен

И пленительных чар Василис –Не придется ль тебе по поверьямСвоей воли искать обелиск?Прыгать в чаны чугунные триждыИ соседские рвы исходить,Чтобы сущность змеиную пижмойПолучилось волхвам исцелить...* Василиск – сказочное чудовище, змей.* * *Я уже не силюся заснути.Просто перечікую години.Ти у сні – несправжній і розкутий,Ти у сні, напевно, смажиш дині.Ранком прокидаєшся, я – спати.Потім навпаки – і так до болю.Два життя в однім і дві канапиЗа одну: так і живем з тобою.Часом від відчуження завитиХочеться, аби здолать негодуУ собі – і врешті решт відмитиНе осінню дощову погоду.Знаю, що сама будую стіниІ тримаю нас у них, як в клітці.Так скидається життя на ринок,Де таки не купиш щось поїсти.Я уже не силюся влягтися,Ранок зустрічаю в цих зізнаннях.Ти у сні, напевно, п’єш суниціАбо потай роздаєш кохання...Ранком прокидаєшся – я – інша.Стомлена банальністю сюжетів,Стіни цегляні віддала мишам,Ліжка обміняла на комету...Два життя забрав хтось із сусідів:Їм тепер, на жаль, потрібний поділ.Ти прокинешся від снів столітніхВід моїх цілунків – все по модіПризабутих казочок дитинства,Де завжди чекав нас хепі енд.Я люблю тебе, як є. І довгу відстаньЗмінюю на щирий сентимент.***Хмари мандрують в галерах проміння.Цитринові миті – охочі до щастя!Початок весни – неспростовно гостиннийВ притулку найпристраснішого з побачень.Березневі берези – ще мерзнуть в палаціНеприбраних скверів і вулиць сохатих,А ми – на метрі – на Плутонову станцію,

Де будуть зірками Землі торгувати…В кишеню залатану кинь чужоземку,Годовану залишком всіх заощаджень -І буде ховатись в абзаци підземкаВід незворотності стрічного враження,А ми – біля стегон вагітних магнолійВплетемось у сонячні сукні кармінні,Відлякану сутність з розібраних колійНарешті запрошуючиДо серцевиння.

Св ітлана Штатська* * *Ти зачекай мене біля криниці:Як чайка, вилечу до тебе з хмар.Ти тільки не хрестися на дзвіницюІ не лякайсь моїх дівочих чар.Така ж – як всі, лиш, кажуть, очі – зоріІ тополиний стан. В косах – дурман.Як стане місяць-молодик в дозорі,Я просковзну до тебе крізь туман.Я прилечу, прилину, пригорнуся, –Тебе ж давно кохаю у думках.Наснилося – несеш до річки на руках –Почув би, як я радісно сміюся!Тож зачекай, коханий, біля хати,Де вишня стежку цвітом замела.Ми будемо удвох, аж поки матиНе здогадається, куди я утекла…* * *Впала роса на волосся руде,Це не роса – це вже дощик іде.Падає,падає щастя в волосся –Ось і намокнуть мені довелося.Коси дівочі – розкішні,нестримніВ краплях роси й білоцвітті калини.Сонцем розчесані, вітром ціловані,Мов Тиціановим пензлем мальовані.Стану під кленом – косу розчесати –Хай розіллється стрімким водоспадом!Важу, мов золото, щастя в долоні:Бути мені у твоєму полоні.* * *Достигли вишні в нашому саду,Та я їх обривати не піду.Бо знову мене в поле кличе ніч,Де з милим я зустрілась віч-на-віч.Він приголубить, скаже щось п’янке.Його волосся наче шовк м’яке,

А очі в нього, як вогні горять,І ми жартуєм, хоч давно всі сплять.До ранку жартували у пітьмі.Та час додому. Чую коліньми,Як ніжні трави буйну росу п’ють,І півні піють, як у бубон б’ють.Ти поцілуєш – і услід – прощай! -Злетить, а в серці: “Чуєш,не тікай!”Та час додому: мати буде бить,А в серці все вирує і дзвенить.Пора любить!Навіщо, мамо?Вербичка довгим листям шелестіла,В калюжах дня веселий дощ стрибав.Я у весну стрибнуть, як в озеро, хотіла,А ти мені чомусь не дозволяв.Ти був засмучений, як хмуре небо.Здавалось, в тебе осінь у очах.Ти не любив мене. А може, так і треба!Надії вогник у душі зачах.Ми йшли, і, збаламучуючи воду,Хоч ти мовчав, я розуміла все.Навіщо, мамо, дарувала вроду,Коли мені в коханні не везе?Любить чи не любить?Ти все давно забув.А я ще пам’ятаю,Як соколом кружлявКруг мене в світлім гаю.Не випитий ніким,Не відданий нікому.А на вустах – весна,Кохання й невідомість...Кохання – то лиш мить,Що так чекають люди.Любить чи не любить?Любить!А там – що буде!..ЗустрічРозкрий обійми і впусти мене:Як сонце, як весну і як кохання.Життя, мов тінь від хмарки, промайне,А наша зустріч – перша і остання.Залиш всі спогади, невдачі і жаліДля мокрого, обшарпаного клена.Зимові дні, як вузлики, – малі,А час біжить, як течія шалена.Востаннє подивлюсь тобі услід,Лиш потяг снів мій біль заколихає.

І став убогим і мізерним світ.О, Боже! Я сама – тебе ж немає…* * *…Був дощ. Ми заховалися в альтанку.Дражнив легенький запах від розарію.Пронизував нас холод, і до ранкуМи теребили під ногами гравій.…Прощалися. Тремтіли сонця блищики,Зеленим поглядом дивився сад услід.Лиш цвіркуни насвистували в свищики.Мовчи…Хай береже тебе цей світ!..

Оксана ГаджійЦиганкаПітьма циклопом постає з цигарки,як в порнофільм задивишся в вікно:де я – спітніла пристрасна циганкачитаю...Безпорадний гномпроґавив мить – раніше розлилосявино, стікає струменем приблуднімуниз... на жаль, і ковдра, і волоссявже змовились прикрити груди.У сторінки вдивляюсь як в безсоння,гортаю їх, не облизавши пальця.Здаюся берегинею я – скромна...Це збуджує тебе, неандертальцю?…Повернешся до тихої скамійки,що вже давно утратила цнотливість,і там розкажеш їжачкам та змійкампро мене, як про Божу милість...Народженн я Вене риРозплітайте захмарене сонце,і припливами сповнюйте келих!Так дрижить кристалічний озон – дзень!Так приходить Венера!Перли кидайте, кидайтесь в ноги,поки боги пограють у бісер!То зі стелі стікають підлоги?То – Олімпу куліси!Тане сніг рідкісним едельвейсом,з моря дме давньогрецьким естером…Це пегасно-експресовим рейсомя приходжу –приходить Венера!

Юрко Гудзь* * *Я видавав себе за хіроманта,

Щоб знов відчуть твої долоні.Пророчив щедро радість і удачу,А зараз тут стою, мовчу і плачу, ―Кленовий лист притих на підвіконні.* * *повільно вечір переходить в нічнавколо мененароджується світ живого небагалактики в долонях здичавілихбез дотику до тихого не требамоя безпам’ятна душаЧумацьким Шляхомне повернеться до тебеколи ще маєм нероздільність тіладавай втечем давай втечемводою ворожбою протечемкрізь сон крізь сумкрізь ніжність білу* * *Як таїна,Хвилює ніч!І світло місяця ―Зелене перевесло...Прийшли на берегТемної ріки.І сіли в човен,Позабувши весла…* * *До ніг твоїх я падаю згори,Зазнавши вперше розкошів польоту.Так пахнуть м’ятою двори,І до осінніх перельотівОдна залишена нам ніч.Не плач! Давай запалимо вогніНад темною і тихою рікою.Бо серпень мчить на білому коні,І вже, мабуть, не бачити меніТвоїх очей, оживлених сльозою.Між нами стануть назавждиДощі холодні і байдужі люди.Затопчуть все і нас забудуть,І ми не вернемось сюди,Де пахнуть м’ятою двори,Де ніч кохання вічно буде.(з листа гет ьмана Мазе пи Мотроні Кочубе й)... неділя, ранок:відновленав нічному, ще сонному, тілістарожитнього саундшафту:

густі недільнідзвони з Хрестовоздвиженськоїцеркви: розігрітий простір пахтитьі пахне скошеними дзвінницями...за моєї відстутности ― хто розгойдуєТвої важкі перса? хто вертаєтьсяв їхній теплий і перестиглий дзвін!― Він-н-н …Він-н-н ...Ві-н…Біле віно і чорне вікобереги й оберегиземної жаги:поміж чорним і білимТвого поміжніжжя:ніжніше тихіше мовчи* * *Той теплий вітер, та весна,та дівчинка в червоному беретідо мене запізнилися тоді.А я не мав терпіння їх чекати,та й кинувся у білий світ,де все було обіцянкою щастя,де час майбутній ― дні, літамені являлися Любов’ю, ―там все її носило імена.І що з того, що мало так збулося?В отих обіцяних світахніщо не щезло, не пропало,й остання мить назавжди збереглась:крізь весни непрожиті ще свої,крізь всі безпам’ятні століттямені назустріч дівчинка біжить...Після інте рв’юЗа вікнами затишної кав’ярніхолодний дощ і пізня осінь.За столиком навпроти тебевгодований розкішний бороданьрозводить каламутні теревеніпро хронотоп і хеві-метал.А потім, віднайшовши тему ―красу таку губити гріх,з таким-то бюстом і очимаі працювати, пропадатина фабриці „Хімволокно”?У мене друг, відомий режисер,ми вас влаштуємо в найкращу фільму...і перейшовши до заключної частини,а подумки вернувшись у столицю,

де ждуть його кохані кобилиці,(звиняй старий за недоречну риму),ліниво так говорить, що свобода ―то нами пізнанная необхідність...А ти мовчиш, і намагаєшся прикритипрограмкою рок-фестивалюпонівечений на котушках манікюр,та думаєш, що завтра в першу зміну,і цілий день в холодному цехумашин важке, набридливе гудіння ―за ним не чути зовсім слів...

Марія Хімич (Сівоха)* * *Щовесни закохуюсь у тебе,Як уперше.Моя душа прилітає із вирію,ПришвендюєтьсяПриблудним псом,Заглядає у очі,Просить ласкиІ хоча б кусень хліба.Коханий мій, зглянься!Витри ноги мої від порохуСвоїм волоссям,Що відросло за зиму.Можливо, тоді і яЗглянуся…Пам'яті Ю. ГудзяЯ зустрічатиму тебеНа нічийних вокзалах,Чекатиму на покинутих Автобусних зупинках,Оглядатимуся услідКожному перехожому.Моя мати купує тобі одягУ бердичівськихСеконд-хендах:Чорний костюмІ сивий у смужечку,Шерстяний пуловерТа сорочкуУ малесеньку клітинку.В неї зовсім інша уяваПро тебе,І вона бідкається,Що ти дуже схуд.А я знаю, що ти щасливийХодиш неораними ЧорноземамиЙ думаєш про мене.

Ти здогадуєшся,Що вже багато років,Як помер,Що дощі обціловуютьТвою меморіальну дошкуНа будинку,Схожому на БагатоповерховийГромадський туалет.Та тобі все одно,Бо попереду – літо,Де я чекатиму тебеНа обшарпанійАвтобусній зупинці.(С)ніжн оЦілую тебе на ніч,Ніби сніг,Що осипає шерсть сплячої лайки.Я так ревно ставилася до своєї незалежності,Що не помітила, як вросла,Вросла сіамським близнюкомУ тебеНастільки безнадійно,Що бачу тебе вухами,А ти – чуєш мене очима.Поодинці ми вже будемо не тими:Двома злиплими до купи цукерками,Яких нагло роз’єднали і геть облупилиЇхні святкові боки.Я цілую тебе на ніч.Я – сніг,Безоглядно закоханий у сонну лайку.У цьому містіІнтровертних дощів і людей-водонапірних веж,Де кожне обличчя має якусь твою рису,Божевільний калейдоскоп зі шматочків тебе…У цьому містіРутинної механічної праці,Ніби статевий акт збайдужілого подружжя,Яке свої поцілунки поклало на банківський рахунок…У цьому містіПорожнечі, де всі обіцянки відлунюють громом,Гумових можновладців із шоколадними головами,Навіщось люблю тебеУ цьому місті,У цьому місті,У цьому місті…Білі шкарпет очкиТвої білі шкарпеточки,Як у дівчаток з недільної школи,

Це втілення цнотливості та спокуси…Коханий, що ти зі мною робиш?Чому б тобі не одягнути чорні шкарпетки,Які продаються на житомирському базаріЗа ціною три пари за десять гривень?Тоді б я заспокоїлася,Бо ти був би звичайним чолов'ягою,Який працює, не покладаючи кінцівок своїх,На благо родини, коханок і невинних гріхів.Тоді я була б упевненою –Твої шкарпетки валяються вдома скрізь:За батареєю, під ліжком і в нірці твоєї дружини,І розповсюджують запах самця,Що помітив межіСвоєї присутності у цій мінливій реальності.А так ти вводиш мене у стан кішки,Яка вицмолила стратегічні запаси валер’янкиНашого уряду на випадок війни.Ці білі шкарпеточки…Вони сняться мені ночами,Вони переслідують мене вдень,Вони миготять перед моїми очима просто зараз.Коханий, я хочу одягнути твої шкарпеточки.Друзі?Колись ми вирішимемо стати друзями:Запрошуватимемо одне одного на день народження,Зустрічатимемо разом Новий рік,Наші діти гратимуться, поки ми вживатимемо алкоголь на природі.Твоя дружина поділиться зі мною рецептамиУлюблених страв і секретами консервації,А мій чоловік люб’язно позичить тобі електродриль,Можливо, навіть перфоратор «BOSCH».Ми уникатимемо товариських обіймівІ взагалі всього того, що порушує особистий простір.Лише коли наші пальці випадково перехрещуватимутьсяПучками богомільних бабць,Ми розумітимемо, що ніколи не зможемо бутиПросто друзями.ШКВАРКИЯкось фен-шуй і мій ПМ С зійдуться в одній критичній точці,Я не витримаюІ на людях поговорю з тобою про наші особисті стосунки.А щоб ніхто нічого не запідозрив,Називатиму їх смаженням шкварок.Тож я підійду до тебе вся така із себе,Із заасфальтованим від лаку волоссямІ накрохмаленим язиком,І запитаю:- То, може, сьогодні ввечері посмажимо шкварок?

Чи, можливо, нині моя шкварка дуже дратуєТвої слизові оболонки?Ти психуватимешІ з твоїх очей іскрами гнівно летітимуть шкварки.Скоріше за все, а, хоча, як завжди,З нашої розмови нічого не вийде.Але… сьогодні ввечері я посмажила б з тобоюШкварок.

Ганн уся Карен іна* * *Знаєш, завжди мріялаМайнути куди-небудь з тобою поїздом,Щоб цілу добу наші серцяРозбивалися об рейки.Знаєш, я страшенно боюсяЇздити поїздами,Я не можу в них ні спати,Ні пити, ні дихати,Бо позаду – минуле,А попереду – Ганнуся Кареніна.Проте з тобою хочу ще раз відчути:Жовтий чай провідниціІ чорну, настояну на кістках і вугілліЗалізничну каву,Протяги, які вночі міняють місцями душі пасажирів,Згусток морської хворобиДесь глибоко в горлі,Яку ні ковтнути, ні виплюнути,Як сперму некоханого,Від якого залежиш.Ми лежатимемо поручНа тонких хитких полицях,Я тремтітиму,А ти будеш спокійний,Бо позаду – минуле,А попереду – Ганнуся Кареніна.Валент инка (Вячеславу Шнайдеру)Посивілий малюк ламає стріли,Тупить об кам’яні серця.Молотом забиває вістря,Уламками втираючи сльози.

Кате рина МарчукЛітн ій цвітопадТак п’яно мліли вишніПід сонцем розпашілим,Здіймались груди пишніПід дотиком умілим.

Грайливо-ніжний проміньПірнув у ніжну крону –І враз травнева повіньВвірвалася до лона.Так п’яно мліли вишніВ обідньому екстазі,Творили цвітом білимМереживо фантазій.Під літнім цвітопадом,У час п’янкої згуби,Гуляли двоє садом,І медом пахли губи.Так п’яно мліли вишні…А руки втіх шукали.В дзвінкій обідній тишіЗ’явились інтервали.У розпалі цілунку,Солодкого, як вишня,Вона його спинила:«Пробач, та я заміжня».Пе кло, яке я люблюТемний морок для тебе – це світло,Домовина – перина м’яка.Ти, як кішка, ідеш непомітно,І помалу руйнуєш життя.Ти впиваєшся в душу шалено,Намагаєшся випити кров,Ти кричиш на світанку скажено,А вночі повертаєшся знов.Я божилась, клялась, що покину,Що кілок тобі в груди ввіткну.Але швидко стає зрозуміло:Ти – це пекло, яке я люблю.Тисяча і одна нічНе пий свій чай перед нічним вікном –До чашки може місяць закотитись, -Лежатимеш з палаючим чолом,А серце буде битись, битись, битись!Свербітимуть загнуздані думки,Звиваючись, пульсуючи у скронях,Від дотику холодної рукиПо тілу гнатимуться вершники на конях.Ти будеш бачити туманні міражі,І погляд місяця – спокусливо-колючий,Крізь скло спітніле – ночі колажі,Крізь грати вій – гріха жало могутнє.Твій чай ввіллється трунком насолод,Змішається із кров’ю, вдарить в серце,Обернеться на мед тілесних сот,

Осяде в лоні ніжно-терпким перцем.

Олег Лев чен коНев пинн і порухи серця пойняті любов’юБуває серце непростим,Коли долає слабкість тиші,Неначе ждуть гризоти лишніБиття зробити ледь живим.Коли мара скидає гримЙ у митях мліє цікавіше,Що робить в серці більш яснішіБажання бути непростим.У митях тих серця нас двохЗ’єднав воістину пан БогІ разом битися їм легше.Непотамована любовНе знівелює жгучу кровІти на поклики найменші.Чарівлива свідомість на відстані мінливого дотокуКоли між пальці стелють плинТвої напрочуд довгі коси,Мені подобається й досі,Як дивовижний рух хвилинПереживає сотню змінВ твоєму темному волоссі,А я лелію, наче осінь,Їх чорнобарвну фітосинь.У тому плині, як закон,Зринає радісне welcomeДо твоїх роздумів і мріянь.І я пірнаю в ту глибінь,Щоб віднайти хоча би тіньТвоїх до мене чайних віянь.Безж урний погляд сповнен ий аромату вранішн ьої кавиСкажи мені, який це зір,В якім змішалися всі барви,Сп’янив для мене серця чари:Букет зворожених сузір,Що наливаючись без мір,Гартує дух епохи Спарти,Який для мене, певно, вартий,Щоб почувась, як богатир?У твоїм погляді є все:Одвічне, боже, щось земне,Безмежне, вчасне, сугестивне,Лоґічне, влучне, непросте,Меланхолійне, а проте,Як сльози щастя – депресивне!* * *

Намалюю над тобою:Короную тебе Українко!

Ромцьо Здорикбого-Яроzкажи:як то вонокохати_сє z богом?учорана дахувустами пили одне одногоми z тобою…тобою була иншая ж –той самийроzпитай єїяк то вонокохати_сєz богомна даху…ношу_сєzі своїми крильмиєґ бовдуріz писаною торбоюа боги –вони теж буваютьгрішнимиzа мене zугіршимимов сніг торішнійстоптанімільйонамимолитовно-жертовнихпідошов…учора я був богом…

Фе лікс Туровський* * *Я йду вона йдеВсе що порядне має сенсу –Вона йдеМій погляд танув в нійКанув в нійЯ нічого не бачу –Чую:Вона йде* * *Я не годен без тебе житьЯ не годен іти геть

Я нич не годен* * *Нема нічого гірш за безкоханняПустельна постільПасткаКаяттяТягучі споминиІ вий ваганняГуста печальІ зимна чужина* * *На зламі миті –Спазмований крикТиша без днаЖах у вікніНіЖага по тобі* * *Де поцілункиДе усмішкиДе юні персаДе “Люблю”О де ви жониЖони моїНатхненники краси і болюЧи полюбилися ви комуЧи й не любив я вас ніколиБо ще живий* * *Виєм ввискНад безчинним полемБолем в серці твоє ім’яЯ би груди роздер надвоєЯкби воля була мояЯ би серце віддав і подихХочеш любаБери і тішсяА виття заповів би вітруХай би вив вінЩомиті в вічністьІ стискало би горло півнюІ німіло би море горемГори б нишкли від того вискуРічки б висхли від того вию.* * *Не край душі моєї вкрайВід краю білогоДо краю чорного

Не край* * *Холодна постільНічТебе немаВ шиби блазень місяць зазираТебе немаЗима* * *Не турбуйНе кличДушу не калічБога не гнівиНе дури менеНе доводь до слізОбмини менеОбійми мене* * *Не божевільний яСтривайтеСкажу останнє на прощання нюОголене як кістка голаСловоЛюблю

авт ор НЕВІДО МИй* * *Не много молитв я знаю,Но лишь одну.И если Господа потревожу словом –Коротка молитва моя –Имя Твое,Любимая.

Володимир ЗУБКО В* * *Я в церкви отыскал тебя.Ты свечи молча зажигала,Меня совсем не замечала,Молилась тихо про себя.Я умер много лет назад,А, может, месяцев, – не знаю…Я времени не ощущаю,Но чувствую твой грустный взгляд.Ты смотришь сквозь меня – не смеюТвою молитву прерывать, –О, если б смог я написатьТебе письмо… но не сумею.Мы вышли вместе. Выпал снег.

Я шел, следов не оставляя,Невидим, нем, осознавая:Без тела я – не человек.Мне было б легче во сто крат,Когда б мне не было известно,Что наши встречи бесполезны –Я умер много лет назад.* * *Мой мир любви загадочный и странный –В нем нет договоренности с судьбой.Ты – мой палач, жестокий и желанный,А я – на плахе лет перед тобой.Избавь от незаслуженной печали:Печаль со смертью родственно близки.Ведь я в твоих глазах хочу едва лиУвидеть поседевшие виски.Я не боюсь расстаться с жизнью этой,Презрение твое куда больней.Кем стану завтра: тенью или светом?Тебе решать – смирись или убей…* * *Я ушел от обидИ рутины семейного долга,От наивной мечтыИ от глупого счастья спасен.Я не знаю тебя,Хоть мы прожили вместе так долго,И себя не узнал,Хоть полвека прошло, как рожден.От иллюзий пустыхЭтот мир отказаться не может,Между жизнью и смертьюСтирается тонкая грань…Ты не знаешь меня,Только это тебя не тревожит,Не ищи пониманьяИ чувства искать перестань.Одиноким в душеЯ уже не боюсь просыпаться,И твоим равнодушьемУже не пугает рассвет.Мы – чужие давно,Все равно мы не сможем расстаться!Ты – актриса без сцены,Я – без имени – просто поэт.* * *Ты прости мне прохладу губ,Я в душе ощущаю осень.Иногда я бываю груб,

А порою я просто несносен.Замыкаюсь в себе, молчу,И в обычных словах теряюсь.То, о чем прокричать хочу,Даже шепотом не решаюсь.Даже в мыслях бросает в дрожь,Что скажу все не так, как надо.Не поймешь меня, не поймешь,Уничтожишь прощальным взглядом.Разорвется та тонкая нить,Что сердца наши соединяла.Ты не сможешь себя повторить,Да и я не смогу сначала…Замыкаюсь в себе и молчу,Я тебя потерять опасаюсь.То, о чем прокричать хочу,Даже шепотом не решаюсь.После разлукиДуша, расплачиваясь болью,Любви бессмысленной полна.И присыпает раны сольюЗвон соловьиный и луна.Всю ночь в окно стучатся ветки,И шелестит листва берез.Стакан пустой на табуретке…Подушка, мокрая от слез…* * *Вот и разлука подошла,Все чувства ненавистью смыло.Искала повод и нашла,Разбила вдребезги, что было.Любовь закончилась почти,Наверное, пора прощаться.Причин не мало, чтоб уйти,И лишь одна – чтобы остаться.Без шума и без лишних словУшел, закрыв входные двери.Вот и закончилась любовь,Без глупых «верю» и «не верю».Дома мелькают, и кварталУже остался за спиною…Молчит мобильный, и вокзалСейчас другую жизнь откроет.И нет обратного пути…Я понял: нужно возвращаться.Причин немало, чтоб уйти,Но есть одна, чтобы остаться…

Іг ор Живагін

* * *Я тебе приносил белых лилийбукет.От него исходил угасающийсвет.Я всегда обожал белизнутвоих рук,Но с другими замкнулсясудьбы моей круг.Я когда-то ловилтвой загадочный смех,Да поймал не его, а иной,как на грех.Я тебе о любви столько словговорил,А исполнить последнее словозабыл.* * *К той доверчивой, набожнойженщинеЯ спешил, выбиваясьиз сил,Объясняясь короткимижестамиС вековыми рядамимогил.Я хотел изъявить покаяниеТой единственной в миредуше:Рассказать, что земные страданияМою душу не мучатуже...Я хотел донести лишьпризнаниеТой, которую нежно любил.Прошептать ей во снео любви, о желанияхИ напомнить, что я –не забыл!* * *Когда потухнет и моя звездаНа этом необъятном небосклоне,Приложишь ты в последний разладониК глазам, уже закрытым навсегда.Благословляю их прикосновенье…И жизнь оно придаст моей крови.Ты помни это краткое мгновенье,Не огорчайся долго и – живи.

* * *Осенний поцелуйсведет меня с ума…Во всяком случае,он к этому стремится.Осенний поцелуймне даже ночью снится,Хотя уже не осень,а зима.Осенний поцелуйизвел меня вконецИ нервы расшатал моивчистую.Осенний поцелуй –непревзойденный лжец:Наобещал с три коробавпустую.И все же я люблюосенний поцелуй.И многое в душеему прощаю.Осенний поцелуймне жизнь перевернул,А я его от ветразащищаю…

Костянт ин ГайРазг овор с собой– Отчего глаза печальные?– Оттого, что мне печально.– Отчего всегда в молчании?– Просто. Нечего сказать.– Отчего природа хмурится?– Будет дождь на улице.А чего так сердцу хочется –Это не понять.Почему с тобою рядом мы, но так далеки?Почему в ответ, который раз – длинные гудки?Почему пути заказаны в дом, где ты живешь?И холодный дождь на улице – значит, не придешь.– Почему все песни грустные?– Просто так. На сердце грустно.– Почему я в одиночестве?– Не могу тебя найти.– Может легче встретить новое,Позабыть про старое?– Легче? Что же, может быть…Не могу уйти.Не могу уйти – забыть тебя. Не могу забыть.

За собой не смог позвать тебя, не сумел любить.От того закрыты двери мне в дом, где ты живешь.И в холодный дождь на улице, знаю – не придешь.– Почему так получается?– От судьбы – судьба такая.– Чудеса еще случаются…– Это в сказках может быть.– Скоро дождь пройдет, окончится.Пожелай, что хочется.Пожелай – а вдруг получится?– Я хочу любить.– Я одно хочу – любить тебя…– Мы так далеки.– Я хочу услышать голос твой…Длинные гудки.А чего на сердце хочется –Все наоборот.И слова водой размытые…Значит – дождь идёт.

Се ргій Дунєв* * *Целуемся на сеновале.Через дырявую крышуПодглядывают звёзды.* * *Ах, какая луна!Во мне страсть разжигаетБелизна твоего тела.* * *Ты через головуснимаешь платье,а мне всё кажется,что чьи-то незримые рукииз мешочкатончайшего шёлкабережно вытряхиваюткрасоту…* * *Страшная болезнь любовь!Оспинками на твоём теле –Следы моих поцелуев.* * *Груди твои –два птенцав гнёздах моих ладоней.* * *Затаив дух,двух остроклювых голубок

лаской пою из ладоней.* * *Ушла.Но до сих порэхо твоих шаговзвучитв моёмпустомсердце.* * *Ты так далеко уезжаешь,Умру – последней узнаешь…* * *Ты – камешекна дне моей памяти.На поверхности – круги,достающиеся другим.* * *Верниськ моим губам.Ресницам твоимя споюколыбельную.* * *В твоих словах –скрежет пилы,разгрызающей нашу близость.* * *С головой кутаюсь в плед.Ты так была холодна,что никак не могу согреться.* * *Ты стоишь на одной ноге,застёгивая босоножку.В платье розовом от Ланвин,на фламингопохожанемножко.* * *Без тебя – с тобой.Приходит сон, у сна –Твои ладони.* * *Дождливый вечер.Капельки с твоих волосСтудят ладони.* * *Зябкое утро.

Согреваюсь тепломТвоей страсти.* * *Тепло весной,Как летом,В нашу осень.* * *Всю ночьЯ пытался прочесть,Что же ты записалаГубным карандашикомНа своих устах.Хиромант ияИзучаютвою ладонь.Хочу знать,что ждёт менязавтра.

Віктор Шапран* * *Я – дикий тростник в теплых сотах болота,Ты – лилия, в заводях светлых и темных,Но этот наш дом как приют для бездомныхГде так многолюдной бывает охота.Зеленый кафтан свой я глажу ветрами,Волною ты платье свое подвенечное.По этой тропинке, что между намиПроходит любовь и большая, и вечная.И слышится жалоба в звуках фагота,И пение скрипки в местах здесь укромных.Я – дикий тростник в теплых сотах болота,Ты – лилия в заводях светлых и темных.* * *Что ты придумал, Авиценна?Сманил, как маг, геологиньПоющей флейтой плейстоцена,С осанкой царственной княгинь.Геологические дали –долины, горы и моря.Плети дождей хлестать усталиВ пути лицо твое зазря.Придя уставшая с маршрута,Ты на кошму валилась с ног.В походах жизнь менялась круто,Когда нет карт и нет дорог.Боль обостренная разлуки, –Как будто виделись вчера.И в час, когда озябли руки,

Ты грела сердце у костра.И там, где в Обь спешит Надым,На берегу остались двое:Горит костер. И легкий дым,И рыжий волос пахнет хвоей.И Север Крайний не из крайних,Хоть под ногами мерзлота.В глазах счастливых и печальных –Земли живая красота.Укусы гнуса знала кожа,Зудели гнусные рои…Но ты похожа, так похожаНа лучшую из героинь!

Костянт ин КуліковТри стихотв орен ия из сна1“Ты из страны Бодан!” – Священник странныйПо линиям руки смотрел судьбуИ повторял: “Я знаю эти страны,Ты жил там. Но до времени забудь.Ты там любил. Ее узнаешь сразу.Бывают вот такие чудеса”...Казалось, он меня немного дразнит,Но основного так и не сказал.Я был в стране Бодан, я жил на юге,Примерно там, где ныне Сингапур.Там ветер в бухтах лодки убаюкалИ спрятал от меня мою судьбу.2Решетки приподняты. В стенах портал.Чужие миры и чужие привычки.На сколько веков я к тебе опоздал?На сколько замков и на сколько отмычек?Я вижу себя в отраженьях зеркал:Растрепаны волосы, взгляд необычен...На сколько стихов я тебя потерял?На сколько судеб и еще – безразличий?В молчаниях комнат заблудятся сны,Под утро уставшие тлеют камины.Прошедшие дни ради вашей возниОт нашего счастья никто не отнимет.Забыты ошибки, и боль, и слова,И мечется снег между небом и далью.Я тоненький лучик боюсь целовать,Что светит из мира, где мы обитали.3В моих поисках нет ни усталости, ни безразличия,Даже памяти нет, там затерт каждый шаг, каждый след.

Я искал Вас сегодня, искал Вас, о, Ваше Величество,Там, где души покоятся в душных и замкнутых клетках.Пробираясь все дальше, туда, где свиданье обещано,Проходя галереи по лестницам вверх без конца,Торопился к возлюбленной, самой единственной женщине.Но не помнил ни имени, ни красоты, ни лица.Тот, кто вел меня по этажам, торопился в обратную.Я не смог расспросить, я не смог все подробно разведать.А вокруг безызменной, упрямой, жестокою правдоюБыл единственный миг между мной и пришедшим рассветом.

Михайло ЛєцкінВот и всё…Вот и всё… Конец знакомства нашего…Даже в души не успели заглянуть.Сколько дней таил, берёг, вынашивал –Всё пришлось за вечер зачеркнуть.Да, не знал, что кончится невесело.Ни твоей здесь, ни моей вины.Женщины не полом, а профессиейМне ведь, если честно, не нужны.Женщ ина прощает ся с мужчинойЖенщина прощается с мужчиной…Старая, обычная картина,Вечная трагедия разлуки:Горестно заломленные руки,Тихие «прощай же…», «не горюй…»,И последний горький поцелуй…Вот и всё…. Он вспрыгнул на машину.Не бросайся вслед и не зови…Старая, обычная картина,Вечная трагедия любви.Не зн ая имен иЯ так и не спросил у васТого, что спрашивают сразу:«Как вас зовут?»… Из сотен фразЗабыл одну коротенькую фразу.Теперь, пока не поздно, я сольюЕе с другой коротенькою фразой –И я скажу (я всё обдумал!) сразу:«Как вас зовут? Я вас люблю!».

Олександр Іг онін (ШАЛИЙ )1Город-невеста...Из ничеговозникает Житомир.Говорят, здесь жил Диоген.Что-то чертил на песке.

Но все-таки умер...Более странного меставокруг не найти.Надпись на камне:“Это город-невеста.Кому по пути –приглашаем войтии остыть.Ворота всегда открыты”.Здесь убиты:жажда жизни, пара поэтов,один генерал, триста тысячжлобов...Метод не нов.Когда входишь в невесту,забывая, сколько ей лет,с запекшихся губсрывается слово “Инкуб!”или “Это не благородно!”.Сколько её ни люби –невеста бесплодна.Постскриптум:Пошире раздвиньте, простите,э-э-э... ворота.Быть может, кому-тоещё охота?Господи, как всё надоело!Нервная подпись: “Д. Азазелло”....Путник стирает с лошади пену,очень желая пройтичерез стену...Я вижу дома,своё отраженье в песке,я знаю: так сходят с ума...На волоскецелая жизнь...2Н. С.Стираешь пыльс книг…Запоздалый “Пикник”.Пришелец рассматривающийтело,что не сумелоотказать никому.Вялые мысли: “Иду ко дну…как “желтая подводная лодка”В перископ все то же:скрипучий диван, водка

для тех, кто пьет.Жесткое ложеиз собственных бедер.Перекошенный в очередном экстазерот.Ты прошла…Я же начался заново,но ненадолго.Любовь не выходит за рамки долгаи растворяется…на переднем сиденье какого-то“форда”.Очередная ночь подкрадываетсяк постели, в которой была и ты…Если не дарить цветы –все гораздо короче!Я не хочу тебя!Я хочу, чтобы были длиннее ночи…* * *Мне нравится смотреть на эту неподвижную гладь –Под ней покоится лодка,которую ты любила раскачивать вместе со мной…

Вячеслав Шнайдер* * *Украина вечно хороша!Украинки – и ее прекрасней!Молодость со мною. И душа.Счастья нет. Но кто же видел счастье?Есть лишь губы, что пьянят и жгут,Волосы, в которых искры меди…Гоголь, торжествуй, еще живутНа земле благословенной – ведьмы!Иг рают «Лісову пісню»Смеется Мавка, стоя у березы,И юные хоть беззащитны плечи,Но все равно на Украине вечныСмех женский и мужские слезы.Спортсмен каНам не почути те, що ніч шепоче!Цій дівчині з тобою нецікаво.Ні цілуватися, ні пити кавуВона з тобою, мабуть, не захоче.Вона із сталі, хоч і перший цвіт.Попереду аплодисменти, квіти…І що ти скажеш через десять літ?-Я був закоханий у чемпіонку світу!Паршиві справи і земні, й космічні,І все на світі байдуже мені:

ЇЇ душаБожественна і вічнаМоїй душіБожественній і вічнійЇї душамоїй сказала:«Ні!»Призн аниеРабыня! Тварь! Дешевка! Потаскуха!Я чувствовал, что кто-то спит с тобой!Ах, мне расстаться не хватало духа,Любимая моя, котенок мой!Теперь прощай! До Страшного суда.Там встретимся мы вновь.Я отведу тебя в сторонку от Христа -В кусты, моя любовь.И видя этот неподдельный райИ ангелы замрут, и сам ГосподьПрошепчет: «Плоть…».И. В.* * *СогласенРазговоры о звёздахПоэтическая болтовняИ конечноНи для кого на светеНевозможно украсть звездуИ все-таки вот онаЭта звездаВозьми её для своего ежедневного платьяОбычную звезду октябрьского небаСкромную звездуМоей верной любвиАфродитаКак в этот мир приходит Афродита?Сначала мед старик Гомер разлил,Потом Земля счастливую орбитуСогласовала с пением светил.Потом на небе заседают боги!Гермес с Аресом спорят до ножаКакие будут у богини ноги,Уста и брови, сердце и душа.И заклинанья выдыхают маги,Извечные стихии пробудив.Дрожит влюбленный и рыдает трагик ,Всемирной болью чудо завершив.Зачем тебе рассказываю сказки?Не знаю сам. Наверно, потому,Что ненавижу скучные развязки

Привычные циничному уму.Затем, чтоб боги не были сердитыНа жалкий мир, лишенный красоты.Затем, что все мы ищем АфродитуИ я решил, что Афродита – ты.

Се ргій ШипДиптих1Паломники-губыПутешествуют по твоему телу.Они движутся в Мекку.2Весна вошла в кровь.Пускаю росток желанья:Сезам, откройся!* * *Ты – крапива.Каждое прикосновение к тебеоставляет ожог.Я мог бы надеть перчатки,но кем ты станешь,перестав жалить?* * *Не хочу умирать от любви:Не её это дело – убивать.Хочу умереть за любовь:Не её это дело – умирать.* * *Та женщина, что счастья ждёт,И в ожиданье варит кофе, –Взбивает жизни прозу в строфыИ в них вмещает небосвод.Та женщина, что счастья ждётИ закрывает в банки лечо,–Моим объятьям дарит плечи –Так, как молитву воздаёт.Та женщина, что счастья ждёт,С судьбою не играет в прятки,Она загадочней загадки,Непостижим её полёт.Ту женщину, что счастья ждёт,Тоской обидеть не посмею,Я счастлив буду вместе с нею,Когда звезда её взойдёт.РомансЖаль…Но могло бы быть иначе.Теперь над нами небо плачет

Прощальным осени дождём.О сколько горькой правды в нём!Мы смотрим сумрачно под ноги,Сойдя с единственной дороги,Бегущей прямо в Вечный Сад,Где нереален листопад.Что ж…Мне было хорошо с тобою,С твоей нездешней красотоюИ молодым твоим вином…О сколько падшей страсти в нём!Мы честно разыграли роли,Сойдясь в условиях неволи,И обогрели окоём.В котором были мы вдвоём.Любовь без правилОзноб души рассудком правил,Адреналин гулял в крови…Мы бросились в любовь без правил,Забыв все правила любви.И на волне слепого чувства,Плывя беспечно за буи,Мы постигали с ней искусствоНе той, неправильной любви.Нам вслед смотрели с укоризной,Крутили пальцем у вискаАдепты рационализма,Изгои замков из песка.И ночь, в которой мы пылали,Пугая страстью эльфов снов,Шептала влажными устами:«Любовь без правил – не любовь».И день на нас капканы ставил,И вразумлял заблудших чад.Прощают здесь бои без правил.Любвибез правилне простят.* * *Любовь и ненависть –два крыла птицыпо имени сердце.Отними одно из нихи ты не взлетишь.Любовь и ненависть –это то,что делает тебя живым,и то,что сделает тебя мёртвым.

Perpetuum mobileИ бегут за страницей страницаКниги судеб. Мелькают листы.В этот мир мы влетаем как птицы,Но уходим как будто кроты.Только смерть – это лишь пробужденьеПо ту сторону дьявольских стуж.И любовь, что зовёт нас к движенью,Есть perpetuum mobile душ.* * *И встретятся две пары глаз,И в узел взглядами сплетутся,И небо рухнет в тот же час,В теченье реки повернутся.А сердце станет вдруг большим,Таким большим, что рёбрам тесно.Но лёгким…Лёгким, точно дым,В небесную плывущий бездну.И в сердце лёгком и большомВзрастёт единственное имя,И будет имя то путём,Идущего любви во имя.

ЕРО ТОІРО НІЗМИ

Саша ЧорнийНедоразумен иеОна была поэтесса,Поэтесса бальзаковских лет.А он был просто повеса,Курчавый и пылкий брюнет.Повеса пришел к поэтессе.В полумраке дышали духи,На софе, как в торжественной мессе,Поэтесса гнусила стихи:“О, сумей огнедышащей ласкойВсколыхнуть мою сонную страсть.К пене бедер, за алой подвязкойТы не бойся устами припасть!Я свежа, как дыханье левкоя,О, сплетем же истомности тел!..”Продолжение было такое,Что курчавый брюнет покраснел.Покраснел, но оправился быстро

И подумал: была не была!Здесь не думские речи министра,Не слова здесь нужны, а дела...С несдержанной силой кентавраПоэтессу повеса привлек,Но визгливо-вульгарное: “Мавра!!”Охладило кипучий поток.“Простите...– вскочил он, – вы сами...”Но в глазах ее холод и честь:“Вы смели к порядочной даме,Как дворник, с объятьями лезть?!”Вот чинная Мавра. И задомУходит испуганный гость.В передней растерянным взглядомОн долго искал свою трость...С лицом белее магнезииШел с лестницы пылкий брюнет:Не понял он новой поэзииПоэтессы бальзаковских лет.1909Крейцерова сонатаКвартирант сидит на чемоданеИ задумчиво рассматривает пол:Те же стулья, и кровать, и стол,И такая же обивка на диване,И такой же “бигус” на обед, –Но на всем какой-то новый свет.Блещут икры полной прачки Феклы.Перегнулся сильный стан во двор.Как нестройный, шаловливый хор,Верещат намыленные стекла,И заплаты голубых небесОбещают тысячи чудес.Квартирант сидит на чемодане.Груды книжек покрывают пол.Злые стекла свищут: эй, осел!Квартирант копается в кармане,Вынимает стертый четвертак,Ключ, сургуч, копейку и пятак...За окном стена в сырых узорах,Сотни ржавых труб вонзились в высоту,А в Крыму миндаль уже в цвету...Вешний ветер закрутился в шторахИ не может выбраться никак.Квартирант пропьет свой четвертак!Так пропьет, что небу станет жарко.Стекла вымыты. Опять тоска и тишь.Фекла, Фекла, что же ты молчишь?Будь хоть ты решительной и яркой:

Подойди, возьми его за чубИ ожги огнем весенних губ...Квартирант и Фекла на диване.О, какой торжественный момент!“Ты – народ, а я – интеллигент, –Говорит он ей среди лобзаний, –Наконец-то, здесь, сейчас, вдвоем,Я тебя, а ты меня – поймем...”1909Ош ибкаЭто было в провинции, в страшной глуши.Я имел для душиДантистку с телом белее известки и мела,А для тела –Модистку с удивительно нежной душой.Десять лет пролетело.Теперь я большой:Так мне горько и стыдноИ жестоко обидно:Ах, зачем прозевал я в дантисткеПрекрасное тело,А в модисткеУдивительно нежную душу!Так всегда:Десять лет надо скучно прожить,Чтоб понять иногда,Что водой можно жажду свою утолить,А прекрасные розы – для носа.О, я продал бы книги свои и жилет(Весною они не нужны)И под свежим дыханьем весныКупил бы билетИ поехал в провинцию, в страшную глушь:Но, увы!Ехидный рассудок уверенно каркает: Чушь!Не спеши –У дантистки твоей,У модистки твоейНет ни тела уже, ни души.Вилен ский реб усО, Рахиль, твоя походкаОтдается в сердце четко...Голос твой ― как голубь кроткий,Стан твой ― тополь на горе,И глаза твои ― маслины,Так глубоки, так невинны,Как... (нажал на все пружины ―Нет сравненья в словаре!)Но жених твой... Гром и пушка!

Ты и он ― подумай, душка:Одуванчик и лягушка,Мотылек и вурдалак.Эти жесты и улыбки,Эти брючки, эти штрипки...Весь до дна, как клейстер, липкий ―Мелкий маклер и пошляк.Но, дитя, всего смешнее,Что в придачу к ГименеюТы такому дуралеюТриста тысяч хочешь дать...О, Рахиль, царица Вильны!Мысль и логика бессильны,―Этот дикий ребус стильныйИ Спинозе не понять.1910* * *Любовь должна быть счастливой ―Это право любви.Любовь должна быть красивой ―Это мудрость любви.Где ты видел такую любовь?У господ писарей генерального штаба?На эстраде, где бритый тенор,Прижимая к манишке перчатку,Взбивает сладкие сливкиИз любви, соловья и луны?В лирических строчках поэтов,Где любовь рифмуется с кровьюИ почти всегда голодна?..К ногам Прекрасной ЛюбвиКладу этот жалкий венок из полыни,Которая сорвана мной в ее опустелых садах...1913«Дурак»Под липой пение ос,Юная мать, пышная матьВ короне из желтых волос,С глазами святой,Пришла в тени почитать ―Но книжка в крапиве густой...Трехлетняя дочьУпрямоТянет чужого верзилу: «Прочь!Не смей целовать мою маму!»Семиклассник не слышит,Прилип, как полип,Тонет, трясется и пышет.В смущеньи и гневе

Мать наклонилась за книжкой:«Мальчишка!При Еве!»Встала, поправила складкуИ дочке дала шоколадку.Сладостен первый капкан!Три блаженных недели,Скрывая от всех, как артист,Носил гимназист в проснувшемся телеЭдем и вулкан.Не веря губам и зубам,До боли счастливый,Впивался при лунном разливеВ полные губы...Гигантские трубы,Ликуя, звенели в висках,Сердце в горячих тисках,Толкаясь о складки тужурки,Играло с хозяином в жмурки,―Но ясно и чистоГорели глаза гимназиста.Вот и развязка:Юная мать, пышная матьСадится с дочкой в коляску ―Уезжает к какому-то мужу.Склонилась мучительно-близко,В глазах улыбка и стужа,Из ладони белеет наружу ―Записка!Под крышей, пластом,Семиклассник лежит на диванеВниз животом.В тумане,Пунцовый как мак,Читает в шестнадцатый разОдинокое слово: «Дурак!»И искры сверкают из глазРешительно, гордо и грозно.Но поздно...1913Вячеслав Шнайдер* * *Сплю с тобой, – люблю другуюТы со мной, – другого любишь.Этот метод превосходныйВам, друзья, рекомендую.* * *От любви и до постели?

Что за трудность в самом деле?!Эх, попробуй доплывиОт постели до любви!* * *Хороша дівчина ти, Люба!Я в тебе ледь не закохавсь,Коли ти злазила із дуба,А я ізнизу любувавсь.Інте лігент ський роздумДовів ще Фред, що сенс життя – цеСекс.А я все думаю, чи є у сексіСенс?* * *Засохло кохання озерце!Ходив, і зітхав, і писав…Стискав і стискав твоє серце.А краще б – груди стискав!* * *Провинция слишком сближает всех,Кто знает, что такое Мандельштам.И женщине воистину не грехЗа знание двух строф отдаться вам!

Се ргій Шип* * *Если был бы Шивой яИ имел шесть рук, –Ты от ласк, любимая,Испустила б дух.Ле дяная любовьТы видел шумный ледоход,Когда на льдину лезет льдина,Как на любимую мужчина?Любить желает даже лед!* * *Она улыбнулась, но без улыбки –Я это почувствовал ниже желудка.Во мне зазвучала эротова скрипка –Она улыбнулась мне где-то под юбкой.

Михайло Пасічник* * *Вийняв з окачорну комашину,Та й всміхнувсягумору чола:Краще б в око впала та дівчина,Що повз мене, сивого, пройшла.

* * *Студентки цигарки купляють –Поштучно,Студентки очима стріляютьТак влучно!Студентки розгойданоногі,Бувалі.Так хвацько й відверто за рогомЇх палять!Крізь фільтри простіше їм думатьПро зиму,І дим, і туман, і парфумиНад ними.Туман додає їм завзяттяІ шарму,Студентки спішать на заняття –Їм гарно.Їх бачу щоранку за рогомПоштучно.Стріляють їх очі і ногиТак влучно!

Іг ор Новіков* * *Мне-бы выпить, а лучше – влюбиться, иВ бабье лето свалиться ничком.Может, даром, заменит яичницу –Я бы звёздочек съел с молоком.Алексей ВасилевскийЛюбовн ый хме льЯ влюбился! В пылу бурной радости,Вновь себя ощутив мужиком,Выпил литр недовыгнанной гадости,В подворотне свалился ничком.Бабье лето – пора не холодная,Провалялся всю ночь до утра.Наплевать на стыдливость природную:Шутка ли – я влюбился вчера!Продрав очи с зарёю рассветною,Грязь смахнул с влажно-липких штанов.Всплыло в памяти чувство заветноеОтражением сладостных снов.Я влюблён! Это вам не яичницуИ не звёздочки жрать с молоком!Поскорее бы мне похмелиться иВновь от счастья свалиться ничком.И пусть вас, господа, не касается,От любви иль от водки я пьян,Пошатаюсь, и, как полагается,Завалюсь в подзаборный бурьян!

Сей процесс описал не напрасно я,Будет он повторён вновь и вновь.Настроение дарит прекрасное,В сочетании с пьянкой, любовь.* * *Вокруг торжественно, как в храме,Покой, куда ни кинешь взгляд,Берёзы стройными ногамиМужскую душу бередят.Владимир КухнюкДрев офилияВойду в берёзовую рощу,Застыну, словно сам не свой.Вдруг вожделение всполощетДуши дремающий покой.Берёзы, милые берёзки,Готов я вечно созерцатьИзящные литые ножкиИ вашу царственную стать,И трепет изумрудных чёлок,И эротизм прекрасных тел...Вот, только, врач-сексопатологХодить мне в рощу не велел.

Се ргій ДунєвСоблазн ите ль (Авт опародия)Я напишу тебя в лесу,Среди пожара красных клёнов…Я напишу тебя в лесу,Пропахшем прелью и грибами…Я напишу тебя в лесу,Распахнутом ветрам навстречу,В косынке, сброшенной на плечи…С.Д., 1982 г.Я соблазню тебя в лесу.Я соблазню тебя под клёномИли под ёлкою зелёнойПод песнь картавую вороныИ дятла монотонный стук.Я соблазню тебя в лесу.Сманю как будто за грибами,А лучше – собирать гербарийНа солнцем залитой поляне,Не сбросившей ещё росу.Я соблазню тебя в лесу.Ты только не забудь про встречу.Косынку повяжи на плечи,А то постлать нам будет нечем.К тому же, холодно под вечерВ осеннем, знаешь ли, лесу.

Тет яна ВечіркоПет ух и Жар-птицаКак-то на лесной опушке Жар-птица встретилась с Петухом, и сразувлюбилась. Ей просто очень хотелось любить, а глухие тетерева и беспокойныерябчики не вызывали у нее никаких чувств. А Петух! О, это было совсемдругое: гордый гребень, грудь – колесом! А хвост?! Когда он его распустил,Жар-птица просто лишилась дара речи! Петуху тоже понравилась необычнаяптица. «Горячая штучка!» – подумал Петух и незамедлительно стал воплощатьв жизнь план искушения.– Дорогая, я знаток птичек, но Вы – нечто особенное!– Ах, ну что Вы… Вот Вы…– Ах, как много у нас общего!– Тогда, может, перейдем на «ты»?– Ох, что Вы, что Вы, мое глубокое уважение к Вам не позволяет…Что такое слова? Пустое сотрясение воздуха!Жар-птице хотелось слушать до бесконечности пустые комплиментысамовлюбленного Петуха. А вдруг это правда?– Однако мне пора, милочка!– Но куда же, мой друг?!– Как куда? В курятник, конечно!– В курятник?!– Поймите, нет ничего красивее, чем курочка после… Ну, Вы понимаете..– Понимаю.– Так вот. Трясущийся хвостик, полураскрытый клювик, взволнованноекудахтанье! Это просто кайф! Если бы знали, что они мне говорят… Просто я,как джентельмен, не могу Вам всего рассказать. Ну, Вы понимаете?- Понимаю.- Да, Вы действительно – нечто, просто эксклюзив! Знаете, я каждойновой знакомой птичке разрешаю задать два вопроса, на которые обязуюсьискренне ответить! Вот Вас, например, что интересует?– А сколько у Вас кур в курятнике?– Пока – 12, но каждый день все обновляется, добавляется. Я – настоящийпетух, мое призвание –дарить курочкам радость! Ну, я побежал?– Да, да, конечно. Прощайте.– Что за пессимизм?! Мы обязательно встретимся! У нас стольконезаконченных тем?! Правда?! Кстати, а какой второй вопрос?– Да уже не важно.Петух побежал по своим петушиным делам, а Жар-птица стояла взадумчивости. «Он принял меня за курицу, а я его – за Жар-петуха! Как же мыоба обманулись!»Пара обувиТы вот спрашиваешь, как выбрать себе по жизни пару?Ну, в общем, это очень просто, как будто выбираешь обувь. Конечно,важно первое впечатление. Смотришь на витрину: «Ну, что за прелесть этитуфельки!» Так и хочется примерить! Но красота – это вторичное, тебе же вэтом ходить! Надо, чтоб точно по ноге! Не больше, не меньше! Конечно, всеравно не избежать привыкания! Пока все сядет как надо, разносится… Личномне никогда не удавалось купить пару и сразу носить. Вот так, будто тапочки

обул! Нет, обязательно что-то жмет, где-то трет… Бывает, что и год проносишь,а все равно не комфортно, тут возникает дилемма – или носи и мучайся, иливыкинь без сожаления! Но в том-то и вопрос, что не бывает «без сожаления»!Столько терпел, столько мозолей пережил, а в результате – все напрасно!А бывает, наоборот, так удобно, легко, носи и радуйся, а – не хочется! Ненравится! Вот те, которые тебя мучают, в которых ты, как в колодках, они,почему-то, нравятся! А эти, легкие, удобные, – не нравятся! И ничего с этим неподелать!А еще бывает, когда понравится чужая пара. Смотришь на чужие туфлии думаешь: «Как же они классно смотрелись бы на моих ножках!» И чтоделать? Взять незаметно и поносить, пока хозяйка не хватится? Но настоящаяженщина никогда не оставит хорошую пару без присмотра. Украсть? А как жеморальные принципы? Это же грех! Другое дело, когда хозяйка забросилаобувь: каблуки стоптаны, туфли не чищены! Она уже и забыла, какие оникрасивые и хорошие! Вот тут, конечно, не грех и наказать ее за небрежность.Просто намекнуть, что есть еще желающие на ее пару, которые могли быпривести ее в порядок…Вот еще вопрос: сколько надо обуви? Разве можно сразу попасть наидеальную пару? Сколько нужно сделать примерок и ненужных покупок? Аесли тебе повезет, и ты найдешь ту, твою, идеальную обувку, где гарантия,что через пару лет она не разносится и не станет спадать с твоей ноги? Или,еще хуже, ты поймешь, что ты поменяла стиль, и эти туфли точно, ну точно– не твои, из другой, из прошлой жизни… А еще, нужно учесть, что обувьподбирают не только к платью, но и к случаю. Разве можно в одной и той жеобуви на работу, на праздник, на огород… Случаи же разные бывают!Вот, казалось бы, такой простой вопрос о туфлях, а сколько нюансов! Какже я могу тебе посоветовать, с кем быть? Меряй! Выбирай, но осторожно,ведь жить с кем-то, это во много раз тяжелее, чем разносить новую обувь…

Василь Яр* * *Хто компліменти не навчений слухати , –Честі своїй той не зрадить ні разу.Справжньому мужу не личить сюсюкати,Навіть якщо він дійшов до оргазму!Красиву люб’язність залишим жінкам,Честь і достоїнство – чоловікам!* * *Шукаю в Біблію сторінку я:Чи дозволяється позиція?Бо і грішить не хочетьсяЙ фантазія клубочиться.

Оксана Наумен ко* * *Волны на меня бегут,Видно, ждут привала,Прямо к нежному бедру(Голени им мало)

Пробежав по животу,С головой накрыли,Я такого от тебяНе дождалась, милый.* * *У поэтесс особенная стать –Ни дать, ни взять.* * *Какое нынче утро!Спасибо, Камасутра!

Любов Годлев ськаДет имійанаДе ти,мій бендерівський самурай1?Я змориласястрочити вишиванкуна японський машинці.Ох, ці проґресивні традиції!Де ти,мій благороднийнаціональний Теккан2?Твоя пристрасна Йосано3

задихаєтьсяв християнській аскезіфройдистських віршів.Ох, цей неабищівський аванґард4!Де ти,мій ліричний Лукашику5?Твоя тендітна “Мавка в джинсах”6

бреде волинськими лісамина голос вербової сопілки, –і потрапляє в лапифінського монстра хард-року7.Ох, ці гарячі волохаті лапи!Де ти,мій жорстокийМістере Рочестер8?Твоя маленька Джейн –твоя сіра мишка! –догляне і приголубить...сліпого осмаленого дурня!Ох, ці обскубані павичі!Де ти,мій український Ґамлете9?Вустами цілуєшАльпійські вершини,ноги спочивають у храмах Тибету..,а в золотій середині

надчутлива Офеліязбожеволіла,споглядаючиполишене в Україні.Ох, ця помаранчева еротика!Де ти,мій мудрий лікарю Марко10?Твоя Царівнаважко хворанекоронованістю сучасного жіноцтва...А ти цілуєш пальціморю ілюзій!Ох, ці поверхові маринарки чоловічих душ!Де ти,мій французький принціз дитячих снів?Твоя затуркана Попелюшка11

здоволилась мазохізмомКаті Пушкарьової12.Ох, ці чоловічі казки про жінок!Де ти?Чуєш?! Я тебе питаю!Сховався...пестунчик долі.1 Бендерівський самурай – ідеальний образ нового українця.2 Теккан Йосано (1873 – 1935) – японський поет-реформатор, (справжнє ім’я – Йосано Хіросі),прославився войовничим націоналістичним настроєм своїх танка,3 Акіко Йосано (1878 – 1942, спр. ім’я Хо Акіо) – японська поетеса-реформатор, єдинапасіонарна поетка ХХ ст. в яп. літературі. Здійснила справжню сексуальну революцію в Японськійпоезії, завдяки чому прославилась. Історія кохання Теккана і Акіко, відображена в її збірці“Заплутане волосся”, – достойний посібник з естетичної кама-сутри для тих, кому болить...4 Неабищівський аванґард – мова йде про житомирських знайомих і шанувальників ЛюбовіГодлевської (Р. Здорика, І. Стронґовського, О._Левченка тощо). Спільна риса – схильність доґеніальності.5 Лукаш – тип сучасного безвольного мужчини-пристосуванця, вперше викритий визначноюукраїнською феміністкою, (також письменницею), Лесею Українкою.6 “Мавка в джинсах” – із творчості В.Шнайдера, майже сучасного житомирськогописьменника-єврея. Письменника і єврея – в доброму українському розумінні.7 “...фінського монстра хард-року” – ностальгічні спогади про Євробачення 2006. Хай йому!..8 Рочестер – головний герой роману Ш.Бронте полігамний аристократ. Джейн – миршава, але

горда гувернантка. Разом – прикольна пара!9 Ґамлет – головний герой одноіменного твору визначного українського письменникасучасності Леся Подерев’янського. Цей образ зустрічається також у письменника В.Шекспіра.Офелія – назва зубного порошку. Використовувались В.Шекспіром як дівоче ім’я, (очевидно врекламних цілях).10 Марко Іван – фантастичний герой повісті О.Кобилянської “Царівна”. Ідеальний тип чоловіків.Вимираючий. Занесений до Червоної книги.11 Попелюшка – таємний ідеал жіночності, кожної феміністки.12 Пушкарьова Катя – найгарніша дівчина ХХ І ст. Неймовірне поєднання стратеґічногомазохізму та інтелектуальної безкорисливості.

Михайло Лєцкін* * *Наклав на себе рукиПісля довгої розлукиУ відриві від сім`їЯ наклав на себе руки –Руки лагідні твої.* * *Жила Оксанка безпечально,В дівочі увійшла літа –І все скінчилося фатально:Любов... Цілунки... І фата...* * *Мені дано довічно Вас кохатиБез жодних застережень і без меж...Дозвольте ж провести Вас хоч до хати.А далі – ні. Бо Вас не проведеш...* * *Галинка стала дівуватиЙ батьків чимало дивувати.То перстень принесе, то брошку,То гроші (й навіть не потрошку),То сало принесе, то шинку...А вчора принесла дитинку...Симфонія “Мінор-мажор”(драма-діалог італійського композитора з дружиною)Дружина.Що за життя? Ти спиш і п`єш.Наш син цим шляхом піде теж...За що мене карає доля?Композитор (грає на роялі, наспівує й записує).До-ля, до-ля!Дружина.Отак завжди... І повсякчас

Сусіди всі сміються з нас.За дім не сплачено і досі...Композитор (радісно награє й записує).До-сі, до-сі!Дружина.А обіцяв життя в раюЗа дивну музику свою...Ні, геть чимскорш із цього міфа!Композитор.Мі-фа, мі-фа!Дружина.Велосипеда б хоч купив,Щоб наш Джованні не ходивУ школи пішки: ціла ж міля...Композитор.Мі-ля, мі-ля!Дружина.Не піде справа далі так.Ти бити байдики мастак,А вдома геть нема ні сольдо...Композитор.Соль-до, соль-до!Дружина.Замовкни і рояль закрий!Яка безвихідь, Боже мій!Життя у мене нудне й сіре...Композитор.Сі-ре, сі-ре!Ну, ось, здається, й результат –Найкраща із моїх кантат!Симфонію створив я ниніПро щастя й злагоду в родині!

ЗАМІС ТЬ ПІСЛЯ МОВИВ поисках житомирянкиОдин мой приятель побывал во Франции – родине вроде бы самих женственныхженщин на земле. Побывал и сообщил, что ничего не нашел во француженках и«по сравнению с житомирянками это вообще ничего».Другой знакомый посетил Санкт-Петербург. Утверждает, что там на однукрасивую девушку в среднем по пять мужиков с мерседесами, а в Житомире«на десять красивых девушек один лениво ожидающий мужик».Наконец приехал львовянин и сказал, что тут «вражаюче чарівні дівчата», і«кращі за наших» . А еще один заядлый турист поведал, что «марокканки дажекрасивей, но житомирянки женственнее и притягательнее в тысячу раз».То же мнение, произнесенное на тысячу разных ладов, приходилосьслышать всю жизнь.Обидно за француженок, англичанок, марокканок, голландок и т.д.Но каковы житомирянки!И тут поневоле задумываешься – что, собственно , из себя представляютжитомирянки?

И сразу же ощущаешь какую-то странную неопределенность и непонятность.Ну, например, душевный склад «западенки» куда более понятен и, можетбыть, то же можно сказать о женщинах из многих концов Украины.Не то с житомирянками.Знакомый психолог (и, по совместительству поэт) сказал мне:– Житомирянки не мають якогось визначеного духовного обличчя – цетипова для них риса. Така собі особа непевного характеру і національності. Алежахливо, неймовірно і демонічно жіночна.И действительно, очень часто житомирянка волнующе, неотразимопрелестна. Сколько настоящих богинь можно увидеть летом на житомирскихулицах! И, одновременно, житомирянка почти всегда немного неопределенная,никакая и в этом тоже – своеобразная прелесть. В ней обычно не ощущаешьпочти никакой национальной принадлежности, ее невозможно осмыслить,понять, определить. И не удивительно! Какие только победоносные войскане проходили здесь, какие только народы и власти не сменялись! Наджитомирянкой, этим ярким языческим цветком порхали пчелы со всех концовсвета. Ее прелестных прапрабабушек любили мужчины всех национальностей,в ее жилах слились все крови, и в загадочных линях ее лица при желании можнонайти украино-русско-польско-еврейско-немецко-литовско-монгольские (илюбые другие) черты.Много лет назад я, тогда еще школьник, ехал в экскурсионном автобусе поЖитомиру. Не помню уже ни слова из того, что рассказывал экскурсовод, лишьто, что он сказал о житомирянках, застряло в голове на десятилетия. Так вот, этотсоветский экскурсовод в промежутке между вполне официозной информациейнеожиданносообщил, что в каких-то старинных летописях, кажется средневековых,описывается спор между известными и весьмаавторитетными монахами. И в споре этом речь шла о том, из каких городовшли на тогдашней Украине-Руси… ведьмы! Из Киева ли, из Львова ли. И вотокончательное мнение тогдашних знатоков – «Ведьмы идут из Житомира!»Вот так! Уже на заре истории города были замечены испуганными,потрясенными, смущенными строгими цензорами эти прелестные чертовки, чьичары все еще живут в их правнучках! Уже тогда научились они заклинать воду иогонь, очаровывать и влюблять, здесь, среди первозданной , полной сил природыродилась и расцвела их неистовая женственность.А ведьмовство, между прочим, передается по наследству тысячелетиями!И что такое ведьма, как не очаровательнейшая, неотразимейшая женщина насвете?!Правда, ведьмы есть и в других городах. Вообще, на Украине их, очевидно,множество. Но наши – самые могущественные. Они непостижимы, онинепредсказуемы, как Ночь перед Рождеством. И самая прославленная из всех,– купринская Олеся, была из наших мест!Надо найти самую-самую подлинную житомирянку. Душу города. Сначалане спеша прогуляться по Житомиру. Пройтись по Михайловской. Затем свернутьна Гоголевскую.Вот эта девушка, похожая на темное пламя… С волосами, текущими, какгорячий мрак, с фигурой танцовщицы, с глазами колдуньи…Вячеслав Шнайдер

ПР о авт орівАнісімов Юрій (1963 – 2002). Народився в Польщі. Поет, прозаїк. Один знайбільш помітних літераторів-неформалів Житомира 80-х – 90-х років, яскравийпредставник житомирської богеми. Брав участь у політичному житті, займавсяжурналістикою, книгопродажем, бізнесом. Анісімов пішов з життя дуже рано,творча спадщина літератора поки не впорядкована.Білобровець Володимир (1962). Народився в Житомирі. Поет, літературнийкритик, організатор літературного життя. Викладач української літературиЖитомирського державного університету імені Івана Франка.Білоус Петро (1953). Народився в селі Никонівка на Бердичівщині. Поет, прозаїк,літературознавець, критик. Професор, доктор філологічних наук, викладачЖитомирського державного університету імені Івана Франка.Вечірко Тетяна (1966). Народилась у Житомирі, дитячі та юнацькі роки пройшлив Запоріжжі. За освітою історик. Прозаїк, працює в жанрі філософської казки іпритчі для дорослих.Врублевський Василь (1963). Народився в селі Карвінівці Дзержинського(нині Романівського) району. Член Спілки письменників України. Прозаїк,поет, редактор, критик, видавець, журналіст, організатор літературного такультурного життя. Нині – директор Житомирської обласної універсальноїнаукової бібліотеки.Гаджій Оксана (1992). Народилась у Житомирі. Навчається на філологічномуфакультеті Житомирського державного університету імені Івана Франка.Поетеса. Член літературного об’єднання «Оксія».Гай Костянтин (1953). Народився в містечку Березно Рівненської області. Поет,прозаїк, бард. Поміняв багато професій, зокрема працював будівельником,кореспондентом, машиністом сцени, пожежником. Нині – священик УПЦ КП .Годлевська Любов (1978). Народилася в селі Требухів Броварського району Київськоїобласті. Живе в Житомирі. За освітою філолог. Поетеса, організатор літературногожиття.Головецький Василь (1954). Поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Народивсяна Львівщині, нині живе в Житомирі. є заступником генерального директораобласної телерадіокомпанії. Член Національної спілки письменників України.Заслужений журналіст України.Горобчук Богдан (1986). Народився в Житомирі. Поет, журналіст. Вірші перекладалисьта публікувались польською, литовською, білоруською, російською, англійською танімецькою мовами. За освітою соціолог. Нині живе в Києві, аспірант.Городецька Ольга (1979). Поетеса. Народилась в м. Житомирі. Член літературнихоб’єднань «Людмила» та «Оксія». За освітою філолог. Живе в Києві, викладачвузу.Грабовський Валентин (1937–2004). Народився на Харківщині. Найпопулярнішийжитомирський поет другої половини 20-го сторіччя. Член Національноїспілки письменників України. Організатор літературного життя, літературнийредактор, культурний діяч. Багато років працював в обласній газеті «РадянськаЖитомирщина». Тривалий час очолював Товариство поляків на Житомирщині,керував літературною студією імені Бориса Тена та літературною студією іменіМихайла Клименка.

Ґудзь Юрко (Юрій Гудзь) (1956–2002). Відомий в Україні поет, прозаїк, есеїст, членСпілки письменників України. Книгу новел Ю. Ґудзя “Замовляння невидимихкрил” було визнано кращою книгою прози 2001 року. Помер у неповних сорокшість років за трагічних і нез’ясованих обставин.Демчук Софія (1986). Народилась у Чуднові. Закінчила Навчально-науковийінститут філології та журналістики ЖДУ ім. І.Франка. Поетеса, одна з найвідомішихучениць Валентина Грабовського. Журналістка.Дунєв Сергій (1961). Народився в Білорусії, місті Бобруйськ. Поет, видавець,організатор літературного життя, головний редактор літературно-художньогожурналу «Ковчег». Голова міської організації Міжрегіональної спілкиписьменників України. Ініціатор житомирської Асоціації російських поетів «Азъесмь».Живагін Ігор (1950–1996). Популярний житомирський поет 90-х років. Родом ізРосії. Закінчив філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту.Працював учителем, інспектором відділу освіти, директором школи, директоромвидавництва. Професійні літератори нерідко відзначали ряд недоліків поезіїІгоря Живагіна, однак вірші поета і донині залишаються незмінно притягальнимидля масової аудиторії.Здорик Ромцьо (Роман Здорик) (1980). Народився в Угорщині. Поет, один злідерів житомирського авангарду. Співзасовник (разом із поетом ОлегомЗубков Володимир (1959). Народився в селі Нова Борова Володарсько-Волинського району. Поет. Член Міжрегіональної спілки письменників України іжитомирської Асоціації російських поетів «Азъ есмь».Ігонін Олександр (Шалий) (1967). Народився в Коростені. Поет, прозаїк, відомийжитомирський журналіст. Член Міжрегіональної спілки письменників України.Клименко Михайло (1926 – 1992).Народився в селі Левків. Багато роківпрацював літредактором в обласній газеті «Радянська Житомирщина». ЧленСпілки письменників Украіни. Найбільш високо оцінюваний професійнимикритиками поет Житомира. У підручнику «Історія української літератури 20-госторіччя» (1998р.) з житомирських поетів окрім імені Бориса Тена згадуєтьсятільки ім’я Михайла Клименка. Стилістично близький до герметизму.Ковальов Валентин (1970). Народився в Черняхові. За освітою психолог. ВикладачЖитомирського державного університету імені Івана Франка. Поет, працюєпереважно в жанрі пародії.Куліков Костянтин (1965). Народився в Казахстані. Поет, бард, редактор,організатор літературного життя. Співзасновник і лідер житомирськоголітературного об’єднання «Оксія». Багато років керує молодіжною літературноюстудією.Лашкул Людмила (1949). Народилась у Житомирі. Поетеса. Організаторлітературного життя. Очолює названий її ім’ям арт- клуб «Людмила».Левченко Олег (1978 р.) Народився в Житомирі. Поет, представникмаксимально «чистого» формалізму. Видавець, організатор літературногожиття, співзасновник Мистецької гільдії «Неабищо».Лєцкін Михайло (1932). Народився в Білорусії, в місті Орша Вітебської області.Кандидат філологічних наук, доцент, багаторічний викладач мовознавчихдисциплін Житомирського педагогічного інституту (нині Житомирський

державний університет). Поет, літературний критик.Малин Галина (Кавун) (1954). Народилась в селі Забріддя, Черняхівськогорайону. Поетеса. Літературна організація «Неабищо «називає Галину Малин«мамою» ґільдії Неабищо» – «Маґільдою». Журналістка, працює в обласнійгазеті “Житомирщина”.Марчук Катерина (1988). Поетеса. Народилася в с. Дубрівка на Житомирщині.Філолог, викладач Житомирського державного університету імені Івана Франка.Член літературного гурту “Квадра”.Момонт Інна (?). Поетеса, успішно дебютувала в літературному житті 90-х років.Подальша доля авторки упоряднику невідома.Автор невідомий. Текст знайдено в архівах Обласного літературного музею.Науменко Оксана (1975). Народилася в Будапешті. Викладач англійськоїмови. Поетеса, організатор літературного життя. Член житомирскої Асоціаціїросійських поетів «Азъ есмь».Новіков Ігор (1964). Народився в Житомирі. Поет-пародист, прозаїк (іронічнапроза). За освітою – архітектор, а також викладач фізичного виховання. Учасникафганської війни, брав участь у бойових діях. Найвідоміший поет-пародистЖитомира.Новікова (Кочук) Альона (1966). Народилася в місті Горькому (Нижній Новгород).З 19 років живе в Житомирі. Поетеса. Член житомирської Асоціації російськихпоетів «Азъ есмь».Павленко Марія (1944). Родом із Дніпропетровщини. Відома житомирськапоетеса, авторка багатьох поетичних збірок. Організатор літературного життя.Член Спілки письменників України. Журналістка.Павлова Світлана (1949). Народилася в Житомирі. Поетеса, одна з лідерівлітературного об’єднання «Аз есмь». Член Міжрегіональної спілки письменниківУкраїни і житомирської Асоціації російських поеті «Азъ есмь».Пасічник Михайло (1953). Народився в селі Половецьке Бердичівського району,зараз живе в Бердичеві. Редактор видавництва. Поет, член Національної спілкиписьменників України. Очолює обласну організацію національної Спілкиписьменників України.Пишнюк Тетяна (1962). Народилася в селі Івановичі Червоноармійського району.Поетеса, прозаїк. Член Спілки письменників України. Нині працює головнимспеціалістом у Секретаріаті Кабінету Міністрів України.Сич Михайло (1941). Народився в селі Троковичі Черняхівського району.Відомий житомирський поет, член Національної спілки письменників України.Перекладає поезії зі слов’янських та германських мов. Художник.Сірик Анатолій (1939). Народився в Чуднові Житомирської області. Поет,перекладач, есеїст. Член Національної спілки письменників України. Лауреатлітературної премії імені Володимира Свідзинського (присуджена за книгу«Тонка нитка лексем») .Стахівська Юлія (1985). Народилася в Житомирі. Поетеса. Філолог, закінчилаКиєво-Могилянську академію. Нині арт-менеджер київської книгарні “Є”.Тен Борис (Хомичевський Микола) (1897–1983). Найвизначніша постатькультурного світу Житомира. Народився в селі Дермань Рівненської області,в родині священика. Поет, уславлений перекладач, наставник багатьохжитомирських літераторів. Переклав українською мовою «Іліаду» та «Одісею»

Гомера, а також ряд творів Есхіла, Арістофана, Шекспіра, Шіллера, Гете, Пушкіна,Міцкевича, Словацького та інших визначних поетів. Оригінальна творчість Теназібрана в поетичній збірці «Зоряні сади».Туровський Фелікс (1957). Народився в Житомирі, нині живе в місті ПолонномуХмельницької області. Поет. Член Всеукраїнської творчої спілки “Літературнийфорум”. За професією – художник-керамістМарія Хімич (Сівоха) (1985). Поетеса і прозаїк. народилася у м. Бердичеві.Закінчила філологічний факультет ЖДУ ім. І.Франка . Член літературно-мистецького об'єднання «Оксія». Найвідоміша молода поетеса Житомира,лауреат багатьох всеукраїнських і обласних премій. Журналіст.Чорний Саша (Глікберг Олександр) (1880–1932). Визначний російський поет-сатирик. Народився в Одесі. Конфліктуючи з сім’єю втік з батьківського дому вПетербург, де опинився без засобів для існування. Про долю хлопчика розповілив петербурзькій газеті «Сын отечества» і високопосадовий житомирскийчиновник К. К. Роше, розчулений цією історією, взяв Сашу на утримання досебе. В Житомирі Саша Чорний співпрацював з газетою «Волинський вісник» і,можливо, саме тут він почався як cатирик. Пізніше поет навіть використовувавтакий псевдонім як «Гейне из Житомира». Тривалий час жив у Петербурзі,де здобув всеросійську славу. Після революції 1917 року виїхав у Німеччину.Останні роки життя провів у Франції.Шапран Віктор (1944). Народився в місті Новоград-Волинську. За спеціальністю– інженер-геолог. Поет, член асоціації «Азъ есмь», член Міжрегіональної спілкиписьменників України.Шинкарук Володимир (1954). Народився в селі Вчорайше Ружинського району.Поет, прозаїк, член Спілки письменників України. Автор і виконавець своїхпісень, ведучий і режисер. Заслужений працівник культури України, професор.Шип Сергій (1969). Народився в Житомирі. Поет. Один із лідерів літературногооб’єднання «Аз есмь». Член Конгресу літераторів України і Міжрегіональноїспілки письменників України.Шмельова Тетяна (1962). Народилась у Житомирі. Поетеса. Кандидатпедагогічних наук, викладач Житомирського державного університету ім.І.Франка. Член житомирської Асоціації російських поетів «Азъ есмь».Шнайдер Вячеслав (1956). Поет, прозаїк. Старший науковий співробітникобласного літературного музею. Член Міжрегіональної спілки письменниківУкраїни.Штатська Світлана (1975). Поетеса, найбільш відома учениця поета ВалентинаГрабовського. Народилася в селі Двірець Житомирського району. Очолюєобласну літературно-мистецьку студію імені Михайла Клименка. Працюєвиконавчим директором товариства «Український вірусологічний центр».Шушпан Віктор (1963). Народився в Лугинському районі, селі Остапи. Поет,один з авторів «Тен-клубу» – найскандальнішої поетичної збірки всіх часів уЖитомирі. Викладач фізики.Яр Василь (1945). Родом з села Ліплянщина, Народицього району. Прозаїк, поет.Член Національної спілки письменників України. Колоритна фігура літературногоЖитомира, автор скандально відомих «Щоденників».

З м істІм ’я лілеї

Борис ТенЗустрів я дівчину з ім’ям лілейним – Лю…Твоїх повік відсторонивши ширми…Для мене досить, що ти є на світі…Зустрілися, як в морі кораблі…Я знаю - той, кого ти бачила в мені…Я пам’ятаю вечір незвичайний …Коли над нами обрієм прозорим…З тобою разом так ціле життя ішли…Валентин ГрабовськийВона була... Без неї ван Бетховен…Стоїть на стежині дівчина..Лови мене! Забудь свої мороки…Це вже вічністю стало, вічністю стало…Мій янголе, які ще ждуть нас грози?...НефертітіМихайло Клим енкоЗаклинанняСкіфБалада про Венерині рукиДівчина над СлучемАвтопортрет з коханоюВасиль ЯрЩо може бути краще переміни…Василь ГоловецькийРоксоланаМихайло Си чНенамальований автопортрет з коханоюНевдале сватання бургундського князяМихайло ПасічникОтак от підійти…Серцю битись вже несила -Нічого не було між нами…О жорстокі кроки-окрики…Бинтів не треба – рана моя світла..«Цілуватись будемо?» - спитав…Вірші для гітариЯ йшов від тебе через яр…ЖінкаЄ жінки на світі – магма…Юрій АнісімовСилаБожественные дурыПортретЗаклятьеВалентин КовальовКоролева тротуару.Віктор Шушп ан

Забудьте дихати. Не варто…Анатолій СірикЧом ти мовчиш?..Був листопад на сконі…Василь Вруб левськийГріховознесінняСумлива осіння нічБанальнеУ жовтій блузі..Богд ан Горобчукпоночідівчиним’яке ніби снігБджола Пілотує ПавутинуВолодими р ШинкарукОстанній листЩо було, те було…Мабуть не збагнути oдразу...Стояли поруч. День спливав осіннійВолодими р БілобровецьА ти знаєш, що нас нема?...Мовчав, мовчу, мовчатиму…Петро Білоус…Немає кльову, і лин не ловиться…Ніч купальску п’янив татарник…Над тихим плесом…Для мене були Ви …Так приходить Вене ра!Інна МомонтЯк бджілка медСвітлана ПавловаЯ так скучаю по тебе…Желтый лист на промокшую землю упал,… Ты проник в судьбу мою…Храни тебя Господь в стране туманов…Чувствуешь ли ты, как ждут тебяТакое чувство может охватить…Оксана Наум енкоЯ задержусь ещё в любви …ПредпраздничноеТретий год уже на кухне варится…Не было ни людей, ни мышей, ни трамваев…Мы поможем друг другу, родной, пережить зиму…Галина МалинМолитваАльона Новікова (Кочук)Подари мне невольный вскрик…“Здравствуй, - скажу - мне холодно”…

Стоптала семь пар сапог…После тебяЯ приду к тебе, мокрая от росы…Софія ДемчукОсінні поцілункиСад,що цвіте завжди..Циганка- ніч ячить, шматує небо….Людми ла ЛашкулО том же…Сны обо мне стали твоим проклятьем…Тетяна ШмельоваКто сказал, что это любовь?...И хлынул дождь, смывая лень,..Не люби меня, не люби…О, эти взлеты и паденья…Прости мне вздорные слова…Легко приходила…Сыро. Скошенных трав..Знаешь, ведь я могу тебя любить…Тетяна Пиш нюкА ти мене сприймав немов екзотику…Сніг малює портрет зими…Заголубіла ніч. Світанок…Не озиваєшся…Затих,немов причал?...До криниці зоряниці…Льон ще цвіте…Марія ПавленкоНе пробачайНащо питати жінку про літа?...Юлія Стахівськащо нам лишається окрім як проходити крізь прекрасну суть усіх…Інша половинаОльга ГородецькаНе признала в тебе ВасилискаЯ уже не силюся заснутиХмари мандрують в галерах проміння.Світлана ШтатськаТи зачекай мене біля криниці…Впала роса на волосся руде...Достигли вишні в нашому саду…Навіщо, мамо?Любить чи не любить?Зустріч…Був дощ. Ми заховалися в альтанку.Оксана Гадж ійЦиганкаНародження ВенериВчора я був богом

Юрко Гудз ьЯ видавав себе за хіроманта…Повільно вечір переходить в нічЯк таїна хвилює ніч…До ніг твоїх я падаю згори…З листа гетьмана Мазепи Мотроні КочубейТой теплий вітер, та весна…Після інтерв’юМарія Хіми ч (Сівоха)Щовесни закохуюсь...Пам'яті Ю. ГудзяС( ніжно) цілую тебе на ніч...У цьому місті...Твої білі шкарпеточки...Колись ми вирішимемо стати друзями.Шкварки (Якось фен-шуй і мій ПМ С зійдуться...)Ганнуся КаренінаВалентинкаКатерина МарчукЛітній цвітопадПекло, яке я люблюТисяча і одна нічОлег ЛевченкоНевпинні порухи серця пойняті любов’юЧарівлива свідомість на відстані мінливого дотокуБезжурний погляд сповнений аромату вранішньої кавиНамалюю над тобою…Ромц ьо ЗдорикБого-ЯФелікс Ту ровськийЯ йду вона йде…Я не годен без тебе жить..Нема нічого гірш за безкохання…На зламі миті - спазмований крик…Де поцілунки…Виєм ввиск над безчинним полем…Не край душі моєї вкрай…Холодна постіль…Не турбуй…Не божевільний я…Невідоми й авторНе много молитв я знаю…Володими р Зуб ковЯ в церкви отыскал тебя…Мой мир любви загадочный и странный…Я ушел от обид…Ты прости мне прохладу губ…После разлуки

Вот и разлука подощла…Іг ор ЖивагінЯ тебе приносил белых лилий букет..К той доверчивой, набожной женщине ….Когда потухнет и моя звезда…Осенний поцелуйКостянтин ГайРазговор с собойСергій ДунєвЦелуемся на сеновале…Ах, какая луна!Ты через голову …Страшная болезнь любовь!Груди твои …Затаив дух…Ушла. Но до сих порТы так далеко уезжаешь…Ты – камешек…Вернись к моим губам…В твоих словах…С головой кутаюсь в плед…Ты стоишь на одной ноге…Без тебя – с тобой…Дождливый вечер…Зябкое утро…Тепло весной…Всю ночь…ХиромантияВіктор ШапранЯ - дикий тростник в теплых сотах болота…Что ты придумал, Авиценна?Костянтин Ку ліковТри стихотворения из снаМихайло ЛєцкінВот и всё…Женщина прощается с мужчинойНе зная имениОлександр Іг онинГород-невестаВячеслав ШнайдерУкраина вечно хороша!..Играют «Лісову пісню»…СпортсменкаПризнаниеСогласен, разговоры…АфродитаСергій ШипДиптих

Ты – крапива…Не хочу умирать от любви…РомансЛюбовь без правилЛюбовь и ненависть –Perpetuum mobileИ встретятся две пары глаз…ЕРОт оіРО НіЗМиСаша ____________ЧорнийНедоразумениеКрейцерова сонатаОшибкаВиленский ребусЛюбовь должна быть счастливой …ДуракВячеслав ШнайдерСплю с тобой, люблю – другую…От любви и до постели?..Хороша дівчина ти, Люба!..Інтелігентський роздумЗасохло кохання озерце!..Провинция слишком сближает…Сергій ШипЕсли был бы Шивой яЛедяная любовьОна улыбнулась, но без улыбки.Михайло ПасічникВийняв з ока чорну комашину,Студентки цигарки купляють…Іг ор НовіковЛюбовный хмельДревофилияСергій ДунєвСоблазнительТетяна ВечіркоПетух и Жар-птицаПара обувиВасиль ЯрХто компліменти не навчений слухати…Шукаю в Біблії сторінку я …Оксана Наум енкоВолны на меня бегут…У поэтесс особенная стать…-Какое нынче утро!..Люб ов ГодлевськаДетимійанаМихайло ЛєцкінНаклав на себе руки

Жила Оксанка безпечально…Мені дано довічно Вас кохати…Галинка стала дівувати…Симфонія “Мінор-мажор”Вячеслав ШнайдерЗамість післямовиПро авторівНа обкладинці - репродукція картини Світлани Зеленої “Відчуття небес”__