208

РОЗДІЛ 5

КРУГОВЕРТЬ ЖИТТЯ

8 грудня (1980 рік). Жовтень і листопад зовсім не писав, оскільки бу-

ло стільки різних змін та вражень, клопотів та біганини, що і не було коли

братись за перо. Ну, по-перше: на даний час працюю в Івановському орде-

на “Знак Пошани” енергетичному інституті, на кафедрі загальної хімії. За-

писався на здачу двох екзаменів кандидатського мінімуму – з філософії та

іноземної мови. Якщо все буде добре, то здаватиму весною обидва. А за-

лишиться ще здати тільки хімію тієї галузі, яку мені доведеться вивчати та

розробляти в майбутньому. Робота неважка, але справ різноманітних бага-

то. Галюсечка вивчає фізичну хімію – характерна наука третього курсу.

Трохи важкувато, але нічого, вже майже “півінституту” закінчила успішно.

Я дуже за неї радий. Тільки вона, мені здається, дуже глибоко все сприй-

має і більше, ніж треба, хвилюється щодо навчання. В лютому, здається, є

можливість поїхати на Батьківщину... А незабаром 1981 рік!

12 лютого (1981 рік). Дійсно, можливість додому поїхати є реальна.

В суботу, 14 лютого, я на поїзді їду на Батьківщину. Вже й білет на руках.

Галинка недавно поїхала. Вже вдома, напевно. А я тут сам в чотирьох сті-

нах. Як загнаний звір, в цій маленькій кімнаті на сьомому поверсі, місця

собі не знаходжу без моєї рідної Галюсі. Я так вже звик до неї, так палко і

ніжно люблю її, що навіть і не уявляю собі, що було б, коли б розлука була

довгою. А вчора вона мені приснилась. І від того, що її вже декілька днів

немає зі мною, чомусь серце аж заболіло. Ніби й цілу вічність не бачився з

моєю ніжною, доброю, розумною, милою, рідною, коханою Галюсечкою.

Перед очима зараз її образ у вікні вагона поїзда перед від’їздом. Ну, нічо-

го! Скоро і я буду в моїй любимій Україні, разом з моєю Галинкою.

28 червня. В Іваново спека. Кожен день термометр вже довгий час

показує за 30ºС... Вся зелена жива природа перетворилась в жовту, навіть

209

не в золоту, як інколи кажуть про осінь. Гнітючий вигляд має зараз трава і

дерева. Аж жаль дивитись на ось ці стеблиночки, які так жадібно чекають

вологи... Уявляю і знаю, як важко зараз моїй Галі. В ній же б’ється серце

маленької людини. Кого нам пошле доля?..

6 серпня. Через шість років я знову побачив справжні жнива... На-

ші! Подільські! Багаті! Я можу із впевненістю і гордістю сказати, що

більш хвилюючої і красивішої картини, напевно, на Землі немає. Довгий

час мені не вдавалося побувати вдома під час збирання врожаю. Канікули

студентські випадали якраз на осінь і зиму.

І ось, як в дитинстві, я знову пригорнувся до ніжних і теплих колосо-

чків стиглої пшениці... Мені довелося знову проїхатись на комбайні, вози-

ти з батьком зерно на колгоспний тік, бачити щасливі заклопотані хлібо-

робські обличчя. Дійсно, це треба тільки бачити і відчути...

25 серпня. У нас народилася дівчинка! Як я люблю дітей! Манюсінь-

ка дитинка. Вага – три кілограми 350 грамів, зріст – 55 сантиметрів. Перед

нами стоїть величезна відповідальність, адже нам треба виховати справж-

ню людину. І ми з Галиночкою зробимо все, щоб вона була у нас щаслива..

28 серпня. Сьогодні річниця нашого весілля. Дочку ми вирішили на-

звати Діаною. Довго думали і вирішили. Причому, це було в передостанній

день до народження дочки. Ми з Галиною Дмитрівною ходили в цей день

ще в обласну бібліотеку, “перевернули” там безліч літератури, але так і не

прийшли до єдиної думки. Схилялися ми до того, щоб назвати дочку Ок-

саною чи Лесею. Але потім ми чомусь вирішили, що такі імена аж занадто

поширені, принаймні, у нас, в Україні, і звучать якось досить звично. Та-

кий варіант ми трохи невпевнено, але усе-таки відхилили. Інша справа – з

ім'ям хлопчика. Тут ми взагалі не приходили до єдиної думки. Галя в цьо-

му відношенні пропонувала, по-моєму, зовсім несерйозні варіанти. Я був

схильний до того, щоб ім'я було українське, і щоб воно відбивало якусь

родову чи сімейну пам'ять. Це були Тарас, як звали мого діда, Богдан чи

210

Роман. Але це було краще, на що ми були здатні. Отже, наші пошуки за-

кінчилися вибором імені Діана. Це моя ініціатива, але мама наша відразу з

нею погодилася! Діана – слов'янське ім'я, що означає богиню полювання.

Справа в тім, що прізвище, яке носить тепер наша родина, коротке. І необ-

хідно щоб ім'я, по можливості, було з трьома чи чотирма голосними, але не

довгим, тому що це нам не подобалося. Наприклад: Олександра. Хоча ми і

хотіли назвати дочку ім'ям її прабабусі. Ім'я нам подобається ще і тому, що

воно якесь незвичайне і, разом з тим, просте і красиве. Отже, Діана Василі-

вна!

25 червня (1982 рік). Цілий рік не писав. Такого в мене ще не було.

Сьогодні моїй доні Дінусі 10 місяців. Я зараз не уявляю, яка вона там, у

бабці Тосі і бабці Тасі. За однією рідною людиною скучати важко, за двома

– вдвічі. За Галиночкою дуже скучаю. А доцю так хочеться взяти на руки.

Чорт би побрав таке ділове життя! Розлука не для мене! Доцю моя, приїду,

здається, нікому і ніколи не віддам тебе...

12 липня. На Галинку трохи розсердився за те, що довгенько не пи-

ше. Люблю її. Жити без неї не можу. А вона мене не зовсім розуміє. Напи-

сала декілька коротких листів і все. Горда і, напевно, хоче віддячити мені

за минуле літо, коли вона залишилась тут, в Іваново, одна, а я в той час як-

раз перебував в Україні. Їй було важко. Здається, мені зараз набагато важ-

че. Переді мною її фотографія. Це все, що біля мене зараз є. Як мені вже

набридли ось ці “шабашки”, розлуки... Все віддав би, аби лиш бути всім

трьом в цей момент дома. Хлопців, правда, не хочеться підводити. Інколи

здається, що вже немає сил так терпіти. Так і хочеться кинути все і поїхати

додому. Та ще, як на зло, ці переговори. Два рази замовляю, і Галинка все

не з’являється. По ночам кошмарні думки лізуть в голову. Останнім часом

зовсім не можу заснути. Це, не дивлячись на те, що цілий день, як “сто ки-

тайців”, махаю молотом та кидаю асфальт. Стомлений каменем падаю на

ліжко, а не спиться...

211

25 серпня. Нашій донці сьогодні день народження. Рік тому вона

з’явилася на світ. Дуже б хотілося написати про те, як живуть, як вихову-

ються маленькі діти. Це надзвичайно цікаво і, разом з тим, виховувати ду-

же важко. Треба, не лінуючись, описувати цікаві і смішні випадки, а також

наші хвилювання і турботи, кожен день чітко і акуратно. Колись, потім бу-

ло б дуже приємно почитати і згадати. На жаль, часу зовсім не вистачає.

Доця наша зовсім недавно зробила перші кроки в житті і почала одразу

непогано ходити. Діаночці в цей час виповнилось майже одинадцять міся-

ців. І всі ми з величезним щастям спостерігали цю надзвичайно зворушли-

ву картину, яку хотілося більш детальніше описати.

25 серпня (1985 рік). І сьогодні день народження нашої доні. Тільки

їй тепер чотири роки. Вона вже досить самостійна людина: їсть, одягаєть-

ся, взувається і т. п. сама. Рахує до двадцяти і більше. Трохи пише та ма-

лює. Любить дивитись книжки, робить, навіть, певні застереження мамі.

Досить спокійна та розсудлива. Думаю, що це все для її чотирьох років ха-

рактеризує дитину непогано. Щасти тобі, наша доню!

28 серпня. Сьогодні ювілей нашого з Галинкою весілля! Пройшло

вже п’ять років з того дня, коли ми побралися. Як давно це було і, разом з

тим, як свіжі в пам’яті спогади про той чудовий і щасливий день. Та й всі

п’ять років для нас, нашої сім’ї видалися напрочуд радісними та щасливи-

ми. Багато змін у нашому житті. Живемо, трудимося, ростимо та виховує-

мо нашу доньку. Саме головне – це те, що зараз ми вже живемо на нашій

рідній Вінниччині, в самій Вінниці, за що дуже вдячні нашій долі. Живе-

мо, працюємо по спеціальності. Галиночка – на заводі, а я – в педагогічно-

му інституті. Люди поважають нас, ми любимо людей. А це головне! Мрі-

ємо, дерзаємо, досягаємо наших цілей. Надзвичайно подобається Вінни-

ця і Вінниччина, “її сади, її поля”... Це правда, що і Вінниця і місця під

Вінницею віддавна люди вважали чи не найкращими в світі, навіть,

красивішими від Венеції та Флориди. Я сам впевнився, що це дійсно так.

212

Південний Буг з його сивою та легендарною історією. Чудо-річка! Як я

люблю її. Мені здається, що від цих щасливих змін в моїх уявах про красу,

про щастя я навіть виріс. Вінницю я полюбив і це назавжди!

Тече тиха річка, тече невеличка,

Де зілля шумить з осокою

Над тою рікою, мов брат із сестрою,

На світ ми з’явились з тобою.

Над Бугом-рікою росли ми з тобою,

Над Бугом стрічали світанки,

І темної ночі в гаю воркували,

Мов два голубочки, до ранку.

Від раннього ранку до темної нічки

Шукав я червону калину,

Любив карі очі і чорнії брови,

Кохав молодую дівчину.

Кохав я дівчину, а потім покинув,

Поїхав в далеку чужину.

За синєє море, за чорнії гори

Залишив свою Україну.

Пливи-пливи човен, пливи води повен

Відсіль аж до синього моря.

Вертайся, козаче, до своєї дівчини,

Бо висохнуть очі від горя.

Над Бугом-рікою росли ми з тобою.

Над Бугом будем помирати,

Бо наша Вкраїна, мов рідная ненька,

То наша є рідная мати.

З пісні В. Клименка

213

26 червня (1985 рік, через 10 років після закінчення школи, з мого ви-

ступу)

Дорогі друзі! Милі мої однокласники!

Минуло сьогодні рівно десять років від того гарного червневого дня,

коли ми після святкування випуску розбіглись, щоб якомога швидше зу-

стрітись зі своєю долею.

Я на наступний день одразу ж відправився в Іваново, де і провів бі-

льше восьми років свого життя. Не знав я тоді, що по збігу обставин Іва-

ново стане для мене другою Батьківщиною. Другою Батьківщиною – це

факт приємний – стало Іваново і для моєї коханої людини – дружини. На

новому місці я зразу ж став готуватись до вступу в університет на юридич-

ний факультет. І був я тоді трохи самовпевнений. Історію я знав добре, зо-

лота медаль гарантує вступ, досить здати один екзамен (історію) на “5”.

Думаючи так, я цілий липень провів у військовій частині, де жила моя сес-

тра з чоловіком (він військовий) серед природи. Ходив в ліс, купався, часто

відвідував театр і кінотеатри, а на історію махнув рукою.

На екзамені мені дісталось те, що я знав, але не в достатній мірі. На-

ступні екзамени сенсу здавати не було, хоч і мене запрошували на історич-

ний, на біохімічний факультети університету. Я не погодився. Мені здава-

лось, що мрія моя рухнула. Далі було так. Ректор Івановського хіміко-

технологічного інституту професор Крєстов Геннадій Олексійович (вияви-

лося так, що він у моєму житті ще не раз відігравав важливу роль і став мо-

їм учителем) погодився взяти мої документи на спеціальність “хімічна

технологія електровакуумних матеріалів та приладів”, яка мені сподоба-

лась. На цей раз я вже мобілізував свої сили і легко здав екзамени, адже

хімію я завжди любив.

Таким чином, я став студентом першого курсу Івановського хіміко-

технологічного інституту. І знаєте, щиро Вам скажу, не жалкую я, що став

інженером-хіміком-технологом. Я полюбив свою професію, а саме найго-

214

ловніше, в чому я бачу заслугу мого ІХТІ, що я по-іншому, по-чоловічому,

по-справжньому пізнав життя і знайшов свою долю – кохану людину.

Багато цікавого і незабутнього було в студентські роки. Це нелегкі

роки життя! Безкінечні заліки і екзамени, захоплююча громадська робота,

а саме головне для мене – студентські будівельні загони – яскрава і незабу-

тня, важка і дорога моя цілинна епопея. Де тільки я не побував, будучи в

будівельних загонах: Сибір і Казахстан, Оренбурзька область і Нечорнозе-

мна зона Росії. Від рядового бійця до комісара зонального будівельного за-

гону. А працював я, як проклятий, щоб зняти в деякій мірі тягар з плечей

моїх батьків. І це мені вдалося! Я нагороджений за мої цілини почесними

грамотами організацій, ювілейними значками “Ударник ВССО” та ін. На-

вчаючись в інституті, був комсоргом групи, членом комітету комсомолу

інституту, відповідальним за військово-патріотичний сектор Ленінського

райкому комсомолу м. Іваново, членом обкому комсомолу. Нелегко було

мені! Їжа погана – заробив виразку, скучав за Батьківщиною... Але інсти-

тут закінчив без єдиної трійки. Після цього зразу ж відправили нас на вій-

ськові збори, під час яких я одружився з моєю Галинкою. Мене направили

працювати асистентом кафедри загальної хімії Івановського енергетичного

інституту, де я і пропрацював три роки. Успішний захист, направлення на

науково-викладацьку посаду, присвоєння звання лейтенанта запасу і, на

кінець, наше з Остапчучкою весілля – то були щасливі дні.

Перебуваючи на посаді асистента кафедри хімії, я успішно склав всі

екзамени кандидатського мінімуму, виконав частину дисертації. В най-

ближчі роки постараюсь захистити кандидатську дисертацію.

Незабаром у нас народилася дочка. Ми назвали її Діаною. Нині їй

майже чотири роки.

Близько двох років тому ми з Галиною Дмитрівною вирішили пере-

братися на Батьківщину і успішно це здійснили.

215

Я працював у цей час провідним спеціалістом-технологом з виготов-

лення інтегральних схем та мікроелектронних приладів на Вінницькому

науково-виробничому об’єднанні “Жовтень”. Але весь час тягнуло до нау-

кової роботи, адже заділ деякий був. І зовсім недавно, в березні місяці,

здійснилася моя мрія – я нарешті став науковим співробітником кафедри

фізики Вінницького державного педагогічного інституту ім. Миколи Ост-

ровського.

Хочу повідомити також, що всі ці роки, безумовно, я підтримував

найтісніші зв’язки з моїми близькими друзями: Петром Стеценком та Ва-

силем Голубчиком. Останній, навіть, став моїм кумом. Я цьому безмежно

радий. На закінчення хочу з приємністю сказати ще і про те, що я безмеж-

но щасливий бачити Вас сьогодні після цих десяти років розлуки розум-

ними, гарними, вродливими, здоровими і щасливими.

Вінниця – це місто, яке не можна не любити. Маючи таку чудову на-

году, з великим задоволенням запрошуємо Вас до Вінниці. Будете для нас

шановними гостями.

Дозвольте мені побажати Вам на майбутнє незгасаючих радісних ро-

ків, доброго здоров’я і, найголовніше, мирного чистого неба над всіма на-

ми! До наступної зустрічі, дорогі мої шкільні друзі!

19 квітня (1998 рік). Здається, поважають мене люди. Значить, не-

даремно я живу на цій землі. Людина опромінюється світлом в тій же

мірі, в якій вона сама випромінює. Ось і вірші пишуть на мою честь до

мого сорокаріччя. Щиро їм дякую!

Благословен той день і час,

коли розквітла килимами

земля, яку сходив Василь

своїми босими ногами.

Низький уклін тій матінці Землі

і Матері, що породила сина,

216

любов і ніжність дала на зорі,

на добрий шлях в дорогу спорядила.

А там один, в далекій стороні,

він працював, не знаючи утоми,

І Україну рідну бачив уві сні,

без тями знову захотів додому.

І вже могутній молодий Орел,

з собою взявши чарівну Орлицю,

спішив до рідних місць, джерел.

Створив гніздо, перетворив його в світлицю.

А в добрий час, у їх раю

з'явилася Діана, донечка-перлина.

І так, як мріяли без тями і завжди,

знайшли собі і ще Романа-сина.

Живе натхненно, трудиться Орел,

щоб подолати всі свої вершини.

А мудрість черпає з людських джерел,

із дня у день і кожної години.

Сьогодні в нього є прекрасний ювілей.

Душа горить. Вогонь як в Прометея.

Завжди порядний, щирий до людей.

Хай збудеться його омріяна ідея!

В. Заїка

217

Біля Івановського

ЗАГСу. Перші хви-

лини після розпису

(28 серпня, 1980 р.)

З Галинкою в улюбленій Вінниці (1985 р.)

218

Над Бугом-рікою...

З сином Ромою та

донечкою Діанкою

в оздоровчому

таборі університету

“Степашки”

(1993 р.)

З онуком Влади-

ком на Чорному

морі (2005 р.)

Перші кроки в житті онука Владика

(2004 р.)

219

Перші місяці в житті онука Владика

(р. Південний Буг, 2003 р.)

Сім’я: син Роман, зять Андрій,

дочка Діана, дружина Галя

(2003 р.)

220

Зустріч з російськими дру-

зями у м. Іваново на дачі Зав’ялових, зліва направо –

Світлана Зав’ялова, Микола

Зав’ялов, Валерій Вандишев,

Василь Петрук (2005 р.)

Син Рома. Вінницька дитяча

школа мистецтв (1996 р.)

Після отримання

медалі за успішне

закінчення

середньої школи

сином Романом

(2005 р.)

221

Невістка Марина та син Роман після от-римання дипломів

магістрів наук

(2010 р.)

Син Роман під час міжнарод-

ного екологічного форуму

«Екотопія» у Португалії (2007

р.)

Онуки – Вітя та Владик (2010 р.)

222

Найближчі друзі – кум Володя Гар-

кушевський і професор Василь Куха-

рчук під час відпочинку на березі р.

Південний Буг (2003 р.)

У музеї під

відкритим небом

поблизу Мелітополя

(2005 р.)

Біля входу у рідну аль-

ма-матер – Івановський

державний хіміко-

технологічний

університет, через 25

років після закінчення

(Росія, 2005 р.)

223

Біля скульптурної композиції “Мені тринадцятий мина-

ло...” на

батьківщині Тараса Шевченка,

В. Петрук справа

(2006 р.)

На подвір’ї біля хати, де зро-

став наш великий геній Тарас

Шевченко

(2006 р.)

Біля хати, де народився і виріс великий Каменяр –

Іван Франко

(2005 р.)

224

На території музейно-

меморіального комплексу

с. Колодяжне –

батьківщини Лесі Українки

(2006 р.)

На

Свєнтокшиських

горах поблизу

м. Кельце з еко-

логами України,

Польщі, Данії, Норвегії та

Фінляндії. Пер-

ший справа.

(2005 р.)

225

З дружиною та

друзями Кухар-

чуками – Васи-

лем і Людми-

лою на березі Чорного моря

(Саки, 2005 р.)

З колекти-

вом кафед-

ри під час

відпочинку

на березі р.Південний

Буг (2005 р.),

перший

зліва

226

На могилі Тараса Григоровича

Шевченка,

Шевченківський національний

заповідник у Каневі (2006 р.)

На могилі вчителя -

члена-кореспондента АН СРСР

Крєстова Геннадія Олексійовича

(Іваново, 2005 р.)

227

Колектив рідної кафедри хімії та екологічної безпеки.

Зліва направо: Світлана Бабій, Катерина Маракуліна, Ірина Тхор, Надія

Звуздецька, Ольга Гордієнко, Марія Євсєєва, Тетяна Мельник, Павло Тур-

чик, Сергій Кватернюк, Олександр Бобко, Василь Петрук, Ігор

Васильківський (2005 р.)

Завідувач кафедри ХЕБ, д.т.н., професор Петрук В.Г. з першим випуском

студентів-екологів ВНТУ (2005 р.)

228

Виступ на презентації картин друга – відомого вінницького художника

Федора Панчука в його рідній школі (2006 р.)

Під час виступу на зборах Конгресу української інтелігенції Вінниччини

(2004 р.)

229

Мама – Антоніна Тарасівна (2006 р.)

З Галиною

Дмитрівною

на

південно-

бузьких по-

рогах (2003

р.)