109

РОЗДІЛ 3

ЗАКОХАНА ШКІЛЬНА ЮНІСТЬ

28 вересня (1974 рік). ...Почуття переповнюють душу. Здається, я

вступив у новий етап мого життя. Тому мені хотілося б ділитися вражен-

нями, почуттями і думками з собою, хотілося б вести щоденник. Він буде в

мене як супутник моїх дерзань, пошуків, мрій. І хай він не такий щоден-

ник, який був у Т.Г. Шевченко, але він неодмінно залишить в мені щось

корисне і незабутнє.

29 вересня. Прийшов з школи, дивлюся до поштової скриньки. Є

лист. Від неї!.. По почерку зрозумів. А серце вже ніби читало його – так і

стукає. Розгорнув, прочитав. А думки вже там. Я поволі відчуваю запах її

кіс, що золотою зливою осявають її таке миле обличчя, уявляю її очі...

“Юність, безмежно прекрасна юність, коли пристрасть ще незро-

зуміла, лише невиразно почувається в тому, як швидко б’ються молоді се-

рця і коли рука злякано здригається і тікає, випадково доторкнувшись до

уст подруги. Що може бути кращим, ніж руки коханої, її руки, що обхо-

пили шию, і – поцілунок, пекучий, як удар струму!”

Ой, ну що це я вже так розсентиментальничав? Зараз відпишу лист.

Тільки з чого б це почати?..

2 жовтня. Нова піонервожата з’явилась в нашій школі. Заходжу ра-

но в наш клас – сидить якась незнайома дівчина. Познайомились: Надія

Володимирівна. Виявляється, що це “новоспечена” піонервожата. Сама з

Широкої Греблі. Трохи ще ніяковіє, сором’язлива. Авже ж, в чужій школі,

незнайомі учні – словом, не вбулась. Що ж, будемо тоді працювати разом.

Сьогодні ж таки, на третій урок, прийшла Люба Григорівна до нас на гео-

метрію: “Покладіть, дорогесенькі, свої зошити на стіл. Буде контроль-

на??!” Власне, я контрольної не боюсь – всі ж задачі сам розв’язував без

особливих труднощів. Поклав збоку на парті зошит, а сам думаю, заздале-

110

гідь все зроблено, перевірка знань. От побільше було б таких чудових вчи-

телів!

4 жовтня. Були після уроків збори. Порядок денний: обговорення

заходів до дня 30-річчя визволення України від німецько-фашистських за-

гарбників. З доповіддю виступив Саша Брацюнь. І ще піонервожата. Ми,

десятикласники, повинні організувати зустріч з ветеранами. Не знаю, як це

в нас вийде. Монтаж і декілька номерів є. По-моєму, вечір має бути зміс-

товним, хорошим. Директор згадав нам за торішні “вогники”. Сміху повно

було. Каже: “Принесли відро кави – випили, друге – і ... те спорожнили. І

їх (тобто нас) вже на співи тягне”.

12 жовтня. Ввечері – вогник. Я старанно готуюсь і напрасовую

штани. Ще вчора я вчився з Марією Лукащук танцювати “шейк” на по-

двір’ї біля її хати.

Почався вогник... Ще до того, як сідати за столи – багато танцювали.

Жаль, що Марії не було на вечорі – ото ми з нею б затанцювали! Я йшов з

охотою на “танго”, “шейк”. Кружляли у вальсі. Ой, так хороше, коли дото-

ркнешся до ніжного стану дівчини, з якою танцюєш, і в цей особливий час

відчуваєш себе в якомусь оп’янінні, ніби тебе зачаровано. Потім знову за

столи, потім ще і ще танцювали і ... все ніби закрутилося, як в казці, як в

осінньому листопаді.

Танцював я і з Ольгою Василівною, вчителем хімії, гарним вчителем.

Вона мені подобається за характером і так зачаровує своєю дівочістю, що

ти хоч і учень, і це не в рамках твоїх, а закохаєшся. Вона мене примусила

пообіцяти їй, що навчуся на другий “вогник” танцювати “на обидві руки”.

Буде виконано, шановна Ольго Василівно! О, юність! Безмежна, юність. Я

в полоні твоїх чар. Отож, Василю, раціонально використай свою щасливу

юність. І щоб в результаті не було гірко за неї. Молодість – це не тільки

танці, про які я говорив, а й те, чи зможеш жити для людей і творити в сво-

єму житті так, як це робили наші патріоти.

111

“Хто в молодості не зв’язав себе простими зв’язками з великим і

прекрасним ділом – коханням, або, принаймні, з простою, але чесною і ко-

рисною працею, той може вважати свою молодість безслідно згаяною,

хоч би як весело вона не минула і скільки приємних спогадів вона не лиши-

ла”... Д.Писарєв

От тепер можу вільно братися за уроки.

18 жовтня. Після уроків зібрали засідання комітету. Приймали піо-

нерів до лав комсомолу. Статут вивчили добре, тільки погано одне – майже

не читають газет, не знають подій у світі. Засідання затвердило всіх при-

йняти!

...Закінчив писати твір. По-моєму, нічого! А зараз читатиму книгу

“Святослав” Семена Скляренка.

“Я люблю тебе, незрадлива мудросте книг, твої сонця чи світильни-

ки, і скорботу твою, і радість твою. Я низько схиляюсь перед тобою, щоб

не схилитися перед кривдою і самовдоволенням... ”.

24 жовтня. Возив я сьогодні в Хмільник в райком комсомолу наших

кандидатів. Приїхав з Хмільника. На столі лежить лист від неї. Читаєш йо-

го, а весь тремтиш якось тепло, любовно. І здається, що це не ти, а твоє ко-

хання – таке ніжне і пристрасне, таке чисте, як бурштин і кусочок кришта-

лю. А серце співає гімн коханню такому, як іскорки діаманту і золотої об-

ручки.

29 жовтня. Учні нашої школи закінчили збирання картоплі в колго-

спі і тим самим піднесли наш скромний дарунок любимій Вітчизні, колго-

спу. Всі працювали на славу!

30 жовтня. Уроки поробив. Давай, думаю, поміркую трохи. Чув я

запитання від деяких моїх товаришів: “Що таке кохання? Як відрізнити йо-

го від любові?” – і інші, які стосуються відносин з дівчатами, які стосують-

ся палких дерзань нашої юності. По-моєму, потрібно більше читати (але не

забувати про уроки!).

112

Як потрібно нам серед плинності життя зустріти чисте джерело ко-

хання, припасти до нього спраглими вустами, відчути, що є воно на землі

– отаке почуття. Я, наприклад, відчуваю себе напрочуд сильним і щасли-

вим, тому що живе на землі дівчина, яку я щиро кохаю. І наше світле ко-

хання робить мене дужим, чистішим, добрішим і, навіть, благороднішим.

Як би збідніло моє життя, яким би одноманітним і сірим воно стало,

якби не було в ньому цього кохання. Тому стверджую: кохання – завжди

щастя. Яким би воно не було. І, навіть, якщо в якійсь ситуації ти сьогодні

відчуваєш себе скривдженим чи ображеним у своєму почутті, але настане

час, коли ти згадуватимеш ті події з вдячністю і заздрістю – адже ж в тобі

жила любов і освітлювала все навкруги радісним і яскравим променем.

Закохана людина набуває виняткової душевної краси, оскільки пере-

буває в тому особливому піднесеному емоційному стані, який широко від-

криває їй очі на світ (а не закриває очі шторою від бурхливого життя: я

знаю таких ...). Справді прекрасна любов перетворює людину в поета, бо

зриває з її очей сіру пелену звичності й буденності. Щастя кохання поси-

лює потяг людини до життя і творчої діяльності за законами краси, свобо-

ди і добра. І людина з усіх своїх сил прагне до такого життя заради продо-

вження його в майбутніх поколіннях. Кажуть, кохання – особливий талант

і особливий саме тим, що проявити його в повній мірі може і повинен ко-

жен.

Мені часто доводиться бути свідком того, як поводиться молодь, зо-

крема у нашому Кропивнянському клубі. Іноді бачу (це увечері і “поза

клубом”), як деякі дівчата надто вже афішують свої почуття до коханого,

до милого, до найкращого. Проте, на мою думку, справжня любов со-

ром’язлива. Велике почуття не виставляють на показ, не рекламують обі-

ймами на очах у всіх, а намагаються сховати від поглядів сторонніх. Люди,

що глибоко і щиро кохають одне одного, вміють виявляти свої потаємні

почуття так, що інші й не помітять: поглядом очей, обережним, майже не-

113

помітним рухом, особливою, але не підкресленою увагою до коханої лю-

дини. Прилюдні поцілунки та обійми мало сумісні із щирим проявом по-

чуття і викликають тільки неповагу до такого “показного щастя”.

4 листопада. Отже, ще один бар’єр позаду. Щойно закінчилась пе-

рша чверть десятого класу... Важка ця чверть – нічого не скажеш! Але – всі

п’ятірки!!! Прийшов додому радісний такий, що аж душа співає. Так три-

мати!

7 листопада. Були ми з сестрою Валею в клубі. Вона сьогодні при-

їхала додому. Я так зрадів їй! Але в клубі?..О, це, напевне, найкращі хви-

лини мого щастя. Я побачив мою кохану дівчину. Вона сиділа поміж дів-

чат і, напевне, не помітила мого гарячого погляду. О, якби на тих місцях

не сиділи в цей час дівчата, що іноді бувають “злими на язик”, я, напевне,

не відривав би очей від неї. Вона сьогодні особлива, приваблива, гарна, як

ніколи – моя кохана! Соколом був би, дістав би для неї, для найкращої в

світі того проміння, тих чар, що є у нічному небі, звідки падають невідомо

куди зірки, блимаючи радісно до нас своїм сяйвом. Серед них є і моя зірка

– найзачаєнніша: то – вона. І ця зірка не летить десь у синю глибочінь не-

ба, а падає десь отут, поруч з нами, з нашим коханням. То – наше щастя!.

Її погляд десь на зірках, на місяцеві... Що думає вона зараз? Якими

гаданнями сповнена її дівоча душа! Ні, вона добре знає, що біля неї я, і ко-

хаю її, як ніхто в світі, і що її сокровенних думок та мрій ніхто не споло-

шить.

Стояти з милою!.. Хто знає це щастя, тільки той може позаздрити.

Стояти просто так, взявши її гарячу руку, і дивитись в далечінь. Стояти з

милою! Дивитись у бездонну глибочінь її очей, на ніким ще не ціловані гу-

би, просто на її високе чоло, на коси, що грають всіма барвами на повному

місяці. Чи не щастя це?! Так щастя! Бо воно зветься – коханням ... Тільки,

коли воно буде для мене справжнім?

114

9 листопада. Ну що ж, і любов не завжди щаслива. Здається, мені не

щастить. Що з нею? Хто став на заваді до нашого щастя? Хто порушив

найсвятіше на землі? Я стояв біля її хати і дивився в пітьму ночі, звідки

виднілося двійко... Я переміг себе, хоч важко було на серці. Ніколи не спо-

дівався на таке...

А ти не прийшла,

Може, не змогла,

Може, не зуміла,

Може, не схотіла.

А я ждав і ждав,

Квіти обривав

Голубі і сині,

Мов чиїсь сльозини...

І, врешті-решт, я з гіркотою на серці подибав додому.

10 листопада. Завтра в школу! Завтра початок другої чверті. Візь-

мусь за уроки ще з більшим запалом, ще з більшою енергією. Нічого, Ва-

силю, не засмучуйся. Так, неприємність, але ж до уроків вона ніяковісінь-

кого відношення не має.

То ще не все. Може випадковість. От зараз сяду і напишу лист до неї

(вона вже поїхала). Напишу все, що думаю. Яку вона дасть відповідь? Мо-

же я помиляюсь? І це може бути...

12 листопада. О, це так! Сьогодні з нашого класу було небагато уч-

нів, та й ті – кропив’яни. А в класі холоднеча неймовірна!

Ото мені цієї ночі приснився дивний сон! Та що розказувати... Мама

каже, що цілісіньку ніч щось бурмотів, вигукував, перекидався. І чого б то?

Ага, знаю!

17 листопада. Я сиджу і дивлюся у вікно. За шибкою вирує пізня

осінь. Немає вже листя на деревах, що стоять тихо, непорушно. Задумані

115

якісь і навіть потемніли за цей осінній час. В саду шепіт. То ковдра з листя.

Зима вже незабаром.

... І мені на думку спадає рання осінь, яка прийшла несподівано. Зо-

лотаве листя тоді закружляло над землею, встеляючи її м’якою ковдрою.

Зарум’янились яблука, груші, бризкнули солодким соком сливи...

Наша кропивнянська осінь! Природа щедро поділилася з сільським

пейзажем своїм казковим багатством кольорів. Я бачу свою осінь. Оповиті

серпантином, стоять на нашій вулиці дерева. Тремтять золоті гілки, листок

за листком спадє додолу, вистеляючи гаптовані химерним візерунком ки-

лими. Линуть ніжні звуки солдатської гармонії. В цей час дерева шуміли,

наче хотіли і собі співати, танцювати. Не довгий був той дощ, та оголив

майже всі дерева, одні берізки в лісосмузі лиш вберегли свої листочки. І

вони горіли золотистими намистинками від дотику проміння, що його ки-

дало невисоке вже осіннє сонце. На якусь мить робилося тихо. Та ось зно-

ву зривався вітер, шумів, злився, піднімав із землі сірі, чорні, фіолетові, бі-

лі листочки і ніс їх далеко-далеко, аж до обрію сонця... А я сиджу в кімнаті

проти сонця, притискую серце долонями, бо воно невільно щемить від ра-

дості, що принесла осінь!

Поволі затихає солдатська мелодія. Солдати, що приїхали до нас до-

помогти зібрати урожай, співають вдень, бо нічого їм робити, адже вся їх-

ня техніка не спроможна боротись з осінньою стихією – багнюкою. А при-

рода, на радість, щедро віддячила за невтомну працю людині, котра що-

день віддавала свої сили, досвід, знання. За цими словами і гордість, і оті

міцні, обвітрені материнські руки, котрі щодня пораються біля крислатих

плодів, що так і тягнуться вітами до сонця.

18 листопада. Я дивлюся на свою матір, на найближчу в світі люди-

ну, людину, яка викохала, випестила, виростила мене, і бачу перед собою

тисячі таких, як вона. Чим я можу віддячити Вам, дорога мамо, люба моя

трудівнице? Ви маєте дітей, в тому числі і мене, і радієте, що є на світі таке

116

щастя як діти, адже діти – це найбільша втіха для Вас. Найбільше радості

для Вас я можу зробити п’ятіркою, але й потім, коли я виросту, я приноси-

тиму Вам радість моєї професії, потім я буду любити Вас, рідна ненько, як

зараз, бо Ви найдорожча для мене, як ніхто. Мамо, Ви не зовсім посягли

радість науки. Я розумію, Вам було важко, іноді не було можливості навіть

пожувати скоринку чорного хліба, бо його не було. В той час Ви були дів-

чинкою. Але Ви перемогли ці муки на зло голоду і холоду, Ви встали і

вступили в справжнє життя перед світом, як – МАМА!!! Гордість і невгамо-

вний щем серця переповнює мене за Вас, за таку маму, якою Ви є. А руки

Ваші – ніжні материнські руки! Такі шершаві, навіть, зашкарублі від праці,

але теплі, такі, якими Ви виносили мене малого. Мамо моя! Я боюсь Вас

втратити. Ви – вічні, як сама природа, що живете в ній! Ви – сонце!

29 листопада. Вже довгенько щось не брався до записів! Не нава-

жуюсь відписати їй листа. Вона, звичайно, мабуть, не напише перша. А

все-таки хотілось би дружити по-справжньому, щоб ця дружба давала ене-

ргію нашим серцям, щоб вся душа переповнювалася радістю і солодкою

мукою, щоб жило у серці полум’я любові, хвиля кохання до найкращої у

світі.

Тільки дихає в моєму серці ще та дитяча любов до однієї дівчини. Я

не ходив до неї, нажаль, та відносини між нами були справді, як у закоха-

них. Не знаю, чи було у неї таке почуття, як у мене, але вона весь час чо-

гось чекала від мене. Та, врешті-решт, ми не були на безлюдному острові,

а там, де всі пливли у безперервному людському вирі, у потоці життя, і не

міг я освідчитись у своєму найпотаємнішому почутті, адже ходив до неї

зовсім інший. Вона, непевно, його боялась, бо навіть наші мимовільні зу-

стрічі завдавали їй страху від думки, що її хлопець встряне зі мною у бій-

ку. Це перше, що я побачив у її характері – слабкість, невміння перебороти

себе і потім добитись найкращого, що є на землі, щастя кохати. З нею ми

сиділи у другому класі на одній шкільній парті (як зараз пам’ятаю ті хви-

117

лини мого дитинства!). Пізніше я ходив за нею майже по слідах: і в клубі, і

в школі, і біля сільради, де молодь збиралася ввечері, скрізь я жив тільки

нею, тільки її поглядом. О, такі погляди покоряють кожного. Та не так ста-

лось, як цього бажалось. Від всього того залишився у мене в серці тільки

болісний слід.

Після восьми класів дороги наші розійшлись. Довго я її вже не бачив.

За цей час ми зробились майже чужі у наших стосунках. Тільки глибоке

почуття до тієї з дитинства милої дівчини буде в мені завжди. Це любов до

тієї, що в дитинстві, а тепер ця дівчина, кажуть, стала дещо іншою у своє-

му характері і своїх діях.

Тільки що просидів над задачею з геометрії. Таки знайшов розв’язок!

А думав, що піду вже в школу з нічим!

4 грудня. Завтра свято! День Конституції. В школу завтра не йти. А

сьогодні, на шостий урок відмінено фізику і директор дав нам невеличку

роботу. Потім, після уроків, Вася Мазур приніс із дев’ятого класу свій ако-

рдеон. Танцювали в своєму класі стільки, скільки хотіли.

19 грудня. Вже декілька днів після уроків ми залишаємось, щоб під-

готуватись до новорічних свят. Яким то він прийде до нас той 1975 рік?

Такий довгожданий і, разом з тим, останній рік нашої шкільної юності...

Які несподіванки і зміни внесе він у моє життя, адже вона не відписала

лист? Лист той, якого, може, і не існувало!.. Але, скільки думок і тремтли-

вих надій зв’язано з ним. Нічого не сталося зі мною, проте залишилась у

моєму серці та велика і бурхлива хвиля любові, яка здатна з могутньою ча-

рівною силою засяяти безліччю вогнів і запалити в серці дівчини незгаса-

ючий потік світлого і чистого кохання. Кохання!.. Ніжне, щире, самовідда-

не... Чи є воно таке на цій гігантській планеті?!! Хоч би доторкнутися до

справжнього щастя кохати, до того чарівного струмочка, що прокладає чи-

стий шлях до дівочого серця. Який цей шлях? Адже у мене його не було, а

118

був тільки привид. І я запевняю себе, що я знайду цей справжній шлях і

неодмінно знайду.

Четвер. Сьогодні ми, готуючись до Новорічних свят, кружляли в ні-

жному вихорі танцю. І я, і Петя Стеценко, і Вася Голубчик. О, друзі мої! В

мене до Вас таке щире і товариське почуття. Не відаю, як Ви в душі стави-

тесь до мене, але в особах Ваших я бачу свою розраду і справжню дружбу.

Якщо це прекрасне почуття залишиться в нас назавжди (а я в цьому не

сумніваюсь), то наше життя, я думаю, стане трохи бадьорішим і щасливі-

шим. А в житті, як на довгій ниві, і потрібно завжди серед плинності життя

відчувати теплу опіку і плече друга. То ж хай торжествує між нами велика

і міцна дружба!

23 грудня. Це моє невеличке творіння хай буде щирою посвятою тій

зірці, що надихнула на мене натхнення писати тільки задушевно, із глиби-

ни самого серця, посвятою першому коханню ...

…Я дівчину одну покохав. І кохання моє було таким могутнім і міц-

ним. Від любові моє серце палало. І щастя мені лише тоді посміхнулося,

коли перший раз побачив її. Опромінила вона мене своєю красою і запали-

ла вогник в мені. У той вечір я не йшов, а летів, начебто на крилах, до

дівчúни своєї. Я весь тремтів у чеканні її, і пристрасті любові переповнили

душу. І от вона – моя кохана! Як мрія, пливе назустріч мені. Я пам'ятаю

лише – була вона в білому, як колір весни, платті, і сіяло воно так чудово у

місячному сяйві! Вона вся була прекрасна!.. Я слів не знаходжу, щоб вира-

зити спокусливу красу її. О, насолода радісної миті побачення! Те запові-

тне деревце біля саду її. Біля нього проходили наші кращі хвилини, хвили-

ни зустрічей, солодкі миттєвості юності нашої. Там уперше я взяв її теплу

руку, у якій вирувала гаряча кров. Там уперше я пригорнув її легенький

стан до своїх грудей і, задихаючись у любові, торкався ніжних губ. Але

смутною була вона в той вечір тому, що ми прощалися. По обличчю її спа-

дали сльози, і вони мені чимось нагадували весняні грози. А в очах її за-

119

хмарених від сліз блищала іскорка надії. Поклавши мені голову на груди, і

руками обійнявши мене, вона, начебто якийсь дивний лікар, прислухалася

до биття мого серця... А я дивився в далечінь, у бездонну глибину нічного

неба, і відтіля мені посміхалась єдина зірка. А потім ...о, благословляю ту

хвилину!.. Вона підняла своє смутне обличчя, повне сліз!!! і подарувала

мені тривалий та ніжний, повний любові і такий пронизливий до глибини

душі гарячий поцілунок! І я тихо відповів їй: “Люблю тебе, моя дорога і

бажана...” До ґаночка потім я її проводжав і не знаю, у якому світі свого

щастя тоді літала моя закохана мрія. Вона, напевно, знаходилася на грай-

ливих зорях нічного неба. Але, на жаль, заповітні зіроньки згасли!..

28 грудня. І так, ще одна чверть позаду. Скільки тривог, чекань і, ра-

зом з тим, радості за навчання! Знову ж таки всі!!! п’ятірки! Попереду ще

один важливий крок у незвідану широчінь науки – третя чверть. Два тижні

часу, щоб відпочити перед цим, може вирішальним, стрибком... Для мене

цих два тижні стануть п’єдесталом підготовки і повторення, читання книг і

не обійдеться без відпочинку. Буду малювати – скільки схочу!

29 грудня. І чому тільки зима не загляне в наш край, і не станеться

так, як в казці: “Одною рукою повела – сніг падає на землю, другою мах-

нула – мороз затріщав; і скрізь – біло-біло!” Та де там казка... Тут хоч би

багнюки цієї стократ проклятущої не було, адже сьогодні йдемо на бал-

маскарад в клуб села Ступник.

А біля ялинки як весело було! До речі, нашим учням правління кол-

госпу подарувало телевізор за збирання картоплі на колгоспному полі і я

приймав його від голови колгоспу Конотопенка Петра Хомича.

Потім проводились ігри, танці, конкурси на краще виконання пісні

чи вірша! Було щось на зразок листоноші – ними були Петя Стеценко і

Саша Брацюнь. А скільки поздоровлень прийшло на мою адресу! Були, на-

віть, такого приблизно змісту: “Вася, для мене ти в цей час найдорожчий;

хочу бачити тільки тебе, тільки твій молодий юначий образ. Я л… тебе!

120

Тобі важко знати – хто я, але що поробиш – серце не хоче мовчати і держа-

ти в собі тайну муки. Воно чекає і надіється!” Це було передано на мій 26

номер і написано чорною пастою. Звичайно, я так і не здогадався, в кого

“серце тремтить од солодкої муки”. Ще багато можна привести прикладів,

але я запишу в свій щоденник декілька з них. Це будуть, як би нотатки но-

ворічної любові. Перше: “Вася, я тебе люблю... Галя”. Але яка?

Ще: “Чому цей світ такий незбагненний – не можу примиритися я з

цим, кого любиш – того не вартий, а хто любить – той серцю не милий.

Погодься зі мною, Вася. З привітом “Вгадай”.

Так, я повністю погоджуюсь з тобою, незнайомка. Але особисто я

хотів би внести поправку. Якщо любиш – ти повинна добитися своєї любо-

ві, але щоб тебе любили – ти повинна стати достойною великої і справж-

ньої любові. Синя паста пише : ”Я люблю тебе і надіюсь, що від твого щи-

рого кохання зігріюсь, і що ти мене покохаєш, коли серце і душу маєш”.

Дякую Вам, дорогі мої! Я згоден любити Вас за те, що Ви так

люб’язні до мене. Але, в мені живе те велике, самобутнє, яскраве і чисте

кохання. Серце моє полонила одна лиш зоря, що живе на Землі, саме їй на-

лежить перевага мого закоханого серця, саме їй віддаю його без остатку. І

в цьому серці живе прообраз величі першого кохання, що так несподівано,

але, разом з тим, так “радісно збентеживши груди”, забралося в мене.

30 грудня. Увечері така непогідь, а на ранок останнього дня 1974 ро-

ку був ... мороз! Але мова йде саме за вечір. Ми всі класом (хоч, може, це

не суто учнівські правила) зібралися дома в Галинки Остапчук, щоб в колі

друзів-десятикласників відсвяткувати Новий рік, ще один рік нашої юнос-

ті. Ми стали вище на одну сходинку життєвої драбини, ми ще на крок на-

близилися до нашої мрії, що, може, супроводжуватиме нас ціле життя. Ве-

чір був дуже хороший, веселий. Особливо мені подобалась гра, коли ми ці-

лувались. При цьому брали пусту пляшку, потім швидко її повертали на

столі і горличко вказувало, кого саме ... цілувати. Гасло в кімнаті світло і

121

зразу було чути голосне цмокання двох учасників незвичайної гри. Мрія,

сон – дівочі уста ставали вже дійсністю і ми солодко притулялися до них, а

потім відчували дівоче зітхання. Напевне, всі дівчата думали і хлопці га-

дали лиш одну думку: “О, якби це не гра, а наяву так з коханим чи з коха-

ною”. Галина Ковальчук навіть зауважила (як, мабуть, досвідчена в цій

справі людина), що цілуються, не цмокаючись. Звичайно, ми це добре ро-

зуміли. Але занадто захоплюватись також некрасиво, та ще й тоді, коли на

тебе втупились більше трьох десятків очей. Звичайно, то були привиди

поцілунків закоханих, врешті-решт, – то була гра. Петя Стеценко кинув

навіть таку смішинку: “Що, якщо ці речі сфотографувати і повісити в шкі-

льній газеті?” Так!.. Це мало б, мабуть, непередбачені наслідки. Особливо

мені подобалась Галя Остапчук. Вона весь час в темноті шукала мої губи,

коли траплялась така для мене і для неї радісна нагода, і саме в губи дару-

вала мені солодкий, довгий і ніжний поцілунок. А в губи – це знак ... Вза-

галі, мене чимось приваблює це ніжне, розумне, здатне на велику любов

дівча. Не розумію, що сталось з Л. Б.? Мені весь час здається, що вона че-

кає чогось від мене ... А, може, то тільки такі дівочі погляди?

6 січня (1975 рік). Кожен ще з дитинства задумується над тим пи-

танням, що його чекає в майбутньому, яку дорогу пророкує доля, в яких

незвіданих далях і краях знаходиться його мрія, виплекана у снах, надіях,

думах ... Дитяча мрія! Що породжує її? Які обставини? Книга, сон, казка,

романтика, розповіді із вуст незвичайних, на перший погляд, але близьких

людей.

Я також належу до тієї особливої категорії людей, котрі весь час про

щось мріють, виношують цікаві ідеї: це люди, в яких, певно, живе мисте-

цька душа, і разом з тим, люди – щасливі по-своєму, бо вони мають ту чу-

дову перлину характеру, що в результаті зводить до одного: вміння доби-

тися своєї виношеної мрії. Я сьогодні по телевізору бачив нічим не особ-

ливу людину, але й незвичайну. Це молодий юнак. Він всім нам відомий як

122

виконавець пісні “Смуглянка”. Симпатичний, розумний, принциповий

хлопець. Але вразило зовсім інше – те, що в цьому віці він зумів уже захи-

стити дисертацію і стати науковим співробітником Івано-Франківського

інституту нафти і газу. Молодець! Я вважаю, що критерієм здійснення йо-

го мрій є не тільки талант, розум, а й таке вміння добитись свого, душевна

стійкість (може, і впертість). Гаразд! Ви скажете, що може він зумів про-

битись “липовим шляхом”, чи може хтось “з добрих дядечків” йому допо-

міг у цьому. Помиляєтесь! Сестра Валя мені розповідала (вона в тому ж ін-

ституті вчиться), що він уродженець із звичайної Франківської сім’ї. Ось у

такої людини потрібно дечого навчитися!

Я мріяв бути військовим, вступити після восьми класів у Калінінське

Суворовське училище. І я таки вступив туди, але не надовго, бо тоді вже

побачив, що мріяти – це ще не все. І повернувся з Росії назад додому, щоб

йти у дев’ятий клас і вчитися далі. Потрібно твердо і переконливо знати

свою майбутню професію. Саме над цим я і не задумувавсь, саме тому і

полетіла в прах моя дитяча мрія. Ось тепер я знаходжусь на порозі закін-

чення школи і хай нікому не буде здаватись дивним те, що завдяки впер-

тому читанню книг, вивченню літератури, я став досить переконаною лю-

диною. Я побачив і зрозумів ту велику і життєдайну силу правди, що живе

у серцях мільйонів людей, ясно побачив, що ще є багато нерозв’язаних

проблем. І, може, своєю професією юриста я внесу іскру тієї незвичайної

сили, яка зробить людську правду чистішою. Професія! За що знайшла ти

відгук у моєму юному серці, за що люблю тебе я так сильно?! Ти прокла-

даєш струмочок до людського серця, наділяєш невинних відрадою і випра-

вданням, а винних ти суворо засуджуєш.

Можливо, я вступатиму в Івановський державний університет на

юридичний факультет. Хоча хімію я теж люблю. Хочеться вірити, що

вступлю, а раз вірю – значить буду намагатись досягнути свого.

123

14 січня. Другий день третьої передостанньої чверті. Я дивлюсь на

це чудове знайоме обличчя – обличчя таке дівоче, красиве, рідне! Дорога

моя вчителько! Чим ти полонила моє серце – юне серце учня твого? А

який проникливий погляд твій, і разом з тим, ніжний і теплий! Той по-

гляд... Він покоряє все на світі – зорі, небо, природу, саму людину, точніше

зачаровує хлоп’ячу уяву... Марія, а краще мрія. Ти – пісня, без якої не мо-

жна уявити закоханого дівчати чи хлопця, без якої немає по-справжньої

щасливої людини. Ти незвичайність, але з твоїм приходом у класі

з’являється радість, усмішки на обличчях дівочих, на молодовусих губах

хлоп’ячих, якась невимушена святкова буденність. Твоїй дзвінкій дівочій

усмішці є васалами краса зібраного образу Жінки в картинах

Т.Г.Шевченка, чарівність самої Чарівної Дами у Блока, Саскії – у Рембран-

дта, таємничість стриманого серця “Джоконди” – у “Гомера мистецтва”

Леонарда да Вінчі. Ми любимо тебе, наша чайко, бо саме ти скерувала на-

ші характери у правильне русло, саме завдяки тобі наші погляди на життя

стали свідомішими... Щире спасибі тобі, мріє - Маріє!

15 січня. Не мрію ні про красу, ні про здібності якісь там особливі.

Вважаю, що все залежить від самої людини, від її сили волі. Усі мої неща-

стя, особливо останнє – розлука з коханою дівчиною – можливо через від-

сутність витримки і недостатньої наполегливості. Дуже заздрю людям, що

вміють скеровувати свої вчинки в потрібне русло. Люди народжуються з

сильними характерами? Чи стають такими волею обставин? А, може, запо-

рука всьому – мета? Мета, що перетворює мене на націлену стрілу. Мені

сімнадцять – десятий клас! Коли дівчата на перерві починають розповідати

про побачення, я втуплююся у вікно або починаю діловито гортати підру-

чники. Чому так? Хіба мені нічого розповісти, хіба в моєму житті не було

зустрічей з коханою, чи не отримував хіба записок з пропозицією дружби?

Кохання?.. А можливо, воно існує тільки в книжках та кіно, а в житті все

не так? Кажуть, за щастя, за кохання треба боротися. Яким чином? А може,

124

просто треба чекати, поки тебе хтось уподобає? А якщо – ні? Кохання ж –

завжди чудо. І все ж, навіть чудо не з’являється просто так, знічев’я. В чу-

да є передумови, як є вони у проліска, що взимку дрімає в землі, аби вибу-

хнути в квітні блакитним переможним вогником.

“Один великий актор, засновник нової школи в мистецтві, розпиту-

вав своїх учнів про зрозумілі начебто явища в житті.

– З чого починається політ птаха? Відповідь була одноголосною:

– З розпростертих крил.

– Ні, з бажання літати.

Бажання літати, бажання кохати – які схожі поняття! Але в обох

випадках необхідно, щоб крила були міцними й сильними...”

20 січня. “Перегортаю останню сторінку тритомника поезій Сосю-

ри... Однак для мене, та, очевидно, не тільки для мене, це особлива подія.

Бо в поезії В. Сосюри – такій всеосяжній, високопоетичній і натхненій,

зворушливій і мелодійній, є те, що ми зустрічали й в інших поетів – триво-

га боротьби і радість перемоги, гордість за рідний край, хвала життю, на-

родові – є щось особливе, неповторне...

Щось інтимно-ліричне почуваєш, коли читаєш поезію В. Сосюри, бо

в кожному вірші, навіть у мініатюрі, звучить щось особливе: і величезне, і

щире, і ніжне, і задушевне. Звучить те велике почуття, що вкладається у

маленьке слово “ любов”.

Мабуть, не знайдеться нікого, хто прочитав і не запам’ятав цих слів,

цих натхнених рядків:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

125

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить от солодкої муки...

Прочитано немало поетичних рядків. Але такі мені ще не трапля-

лись. І мимоволі, без будь-якого наміру вивчити напам’ять, повторюю їх

мовчки, зовсім беззвучно. А вони бринять, неначе чарівна мелодія. Давно

вже вкарбувалися вони у пам’яті, і не можна стриматись, щоб не повторю-

вати їх, навіть не вдумуючись у їх зміст.

Кохання... Воно вічне і всюдисуще, воно всемогутнє, бо воно – осно-

ва життя і діяння, вогонь боротьби і радості. Це почуття приходить до нас

незалежно від нашої волі і бажання. Воно окрилює, бо воно найбільш ви-

соке, благородне, священне.

І тепер, коли я читаю поезію В. Сосюри – такі палкі і ніжні, величні

зворушливі, доступні і зрозумілі слова, ще глибше розкривається переді

мною краса людської душі. І писати про це варто, стократ варто співати

хвалу прекрасному.

“Прекрасне повинно бути величним”. Чудовий зразок величі пре-

красного я знаходжу в поезії В. Сосюри. Хай хто як хоче, так і думає, а ме-

ні не жаль недоспаних ночей (проспати можна все життя), проведених над

поезією В. Сосюри, бо вони так багато нового розкрили мені, особливо

велику силу життєздатної любові.

І ще одна думка, на яку мене наштовхує інтимна лірика Сосюри. Як

часто багато людей (особливо серед юнацтва) глибоко помиляється, розу-

міючи кохання лише як взаємини між двома людьми. Ні, це далеко не так.

Справжнє кохання тільки там, тільки у того, в кого воно виявляється у всій

своїй повноті і багатогранності. По-справжньому може кохати лише той, у

чиєму серці горить невгасимий і вічний вогонь любові до рідної землі – від

порога рідної хати аж до її далеких небосхилів, вогонь любові до рідного

народу, до Батьківщини.

126

Лише таке серце справді може кохати на все життя. Та, мабуть, кра-

ще сказати про це, глибше розкрити великий зміст любові, її силу і велич,

як це зробив поет у вірші “Коханій”, не можна. І я не можу втриматись від

бажання переписати цей вірш у свій щоденник.

Любов... В тобі і дружба, й добра згода,

і радість стрічі, і печаль розлук,

гірка краса (коли все ждуть з походу)

заломлених у тузі білих рук...

Любов... Це жовте листя під ногами

і все в сльозах холодне неба тло,

коли зоря вишневими вустами

цілує сад, де щастя одцвіло...

Ще раз перегортаю сторінки, знов-і-знову перечитую хвилюючі ряд-

ки. Все ближчими і зрозумілішими стають вони мені. І хочеться їх записа-

ти. Та всіх не перепишеш. Однак ось ці я все-таки випишу і запам’ятаю як

священний заповіт, берегтиму їх у глибині душі все життя, як найдорожчу

перлину:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі...

127

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі...

Як та купина, що горить – не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових.

Любіть у коханні, в труді, у бою,

як пісню, що лине зорею...

Всім серцем любіть Україну свою -

і вічні ми будемо з нею!

Володимир Сосюра... Поет боротьби, праці і кохання, “поет робітни-

чої рані”... Поет із солов’їним голосом. Йому можна сказати його ж слова-

ми:

Я люблю тебе, друже, за те,

Що не можу тебе не любити.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину...

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

25 січня. “Краю мій! Я люблю в тобі все – золоті вогні міст-велетнів,

гігантські заводи, невеличкі села, розлогі поля і зелені гаї, бурхливі ріки і

високі гори. Але я не поет, тому мені важко про це розповісти. Всі мої ду-

мки і почуття я тримаю в душі, хоч іноді дуже хочеться висловити їх. Та,

мабуть, я ніколи б так не наважився говорити про це, коли б не прочитав

недавно твори В. Сосюри, якого я полюбив за щирість і безмежну відвер-

тість, за його глибокий ліризм.

128

Як добре влітку йти вулицею села, між білими та цегляними хатами,

що виглядають з кучерявих садів. Особливо приємно йти ввечері, коли те-

бе п’янить запах квітів, що ростуть біля кожної хати, ніжний дотик ліктя

коханої, яка замріяно дивиться на зорі. А вийдеш за село – і перед очима

відкривається чудовий краєвид: широкі колгоспні лани, засіяні хлібами,

барвисті луги, водонапірні башти колгоспів... Я знаю, що не перебільшу-

ють ті, хто називає комбайни степовими кораблями. Пшеничні поля справ-

ді нагадують золоте море, тільки в ньому не хвилі плещуть, а чути співи

пташок і дуже пахне квітами, стиглим зерном і пересохлою землею. Над-

звичайно чудові й неповторні там і світанки!

Чи знаєш ти світання в полі,

Або в задуманих садах,

Коли від щастя мимоволі

Сіяють сльози на очах.

Щебечуть птиці, вітер лине,

Немов дитинства дальні дні,

І кожна квітка і стеблина

До тебе тягнуться в півсні

А ти ідеш. На небокраї

Яка краса огнів сія!

Й разом з природою співає

Душа закохана твоя.

Звичайно, ніколи не можна забути край, де пройшли твої найкращі

роки – роки дитинства і юності. Я цілком згодний з поетом і вірю, що де не

буду в майбутньому, ніколи не забуду рідного краю. Хай говорять собі

скептики, що на селі немає нічого красивого, привабливого і неповторного,

я думаю зовсім інакше. Можливо, це й краще, що не видно на селі багато-

129

поверхових будинків, що не сяють тут неонові реклами. Світло зір мені

набагато рідніше від світла ліхтарів, а спів солов’я так глибоко западає в

душу. Я не хочу сказати, що не люблю міста. Зовсім ні. “

Але сьогодні, в цей січневий вечір, я хочу повідати про те місце, де

народився – про рідне село Кропивну, що є невіддільною частиною від мо-

єї Батьківщини та безцінним діамантом на її квітчастому терені...

7 лютого. Давненько я вже не брався до записів. А сьогодні мушу –

саме такі незвичайні обставини юнацького життя заставили мене заглянути

до цієї зачарованої книжечки мого життя, точніше, мого кохання. Не знаю,

може, це слабкість у моєму характері, але поглядів від тієї сонячної царів-

ни я відірвати не можу. Саме так – царівни, бо я, здається, закоханий у неї.

Буває – сиджу за партою, ненароком зирну у її бік і ... перехоплюю жагу-

чий, дівочий, сповнений чогось великого, незвіданого, наче, сама природа,

її погляд. Такий іскристий, чистий, наче застиг у вічності, той незвичайний

погляд. Може, звідси, саме з цього теплого, ліричного кроку починається

стежина до струмочку великої справжньої любові. Може, це і є те довго-

ждане кохання – поки що тільки на “відстані”...

Я весь час слідкую очима за нею, і вона це відчуває. Вона щось ро-

бить у класі і знає, що я неодмінно дивлюся за її м’якими, театральними,

дівочими рухами. Вона танцює, а я граю. Коли повертається обличчям до

мене – обов’язково кине погляд у мій бік. І тоді настає така мить, коли ми

зустрічаємося очима, що серце у грудях мимоволі защемить... якось особ-

ливо, тепло, ніжно... І в цей момент гармонь “заїдає” – я збиваюсь з рит-

му...

Мені здається, я люблю тебе! Не знаю, за що, але люблю так ніжно і

щиро, так сильно і тепло. Вірю, що цей передзвін кохання обов’язково бу-

де, перейде, а, може, вже він і є у твоєму дівочому серці.

Я схиляю голову, коли ти йдеш, коли твій легкий і ніжний, як іскрис-

та сніжина, стан у переплеті з дівочою гордістю нагадує мені чарівну лебі-

130

дку, що любить і кохає все, все на цьому дивному світі. Ти пливеш мені

назустріч, коса осяває твоє обличчя золотою зливою. А в темряві вона рап-

том спалахує, як іскорка кришталю, як мрійний бурштин. Мені хотілося б

відвести тебе кудись на південь, на казковий південь, аби ніколи не дово-

дилося ховати коси під хустиною. Усі найніжніші слова я бережу для тебе,

як зберігають у жагучій пустелі воду. Я вигадую нові слова, як вигадує ми-

тець нові відтінки барв. Я знаю найкращі на світі слова і вони не здаються

нині приголомшуючими чи раптовими, вони – ці слова тобі. І ця любов,

наче блискучий кусочок золотого перстеня на твоїй дівочій м’якій руці...

10 лютого. Тебе зараз немає поруч мене, але ти живеш зі мною у мо-

їх почуттях, у думах, у мріях. Дівчино моя, я мрію, щоб в цей час біля мого

серця був твій образ, хоч, в крайньому випадку на фотографії. Може твоє

дівоче серце полонив хтось інший, але ні – погляди! Ти внесла у моє серце

щось невимовне. Ну промов хоч слово своїми медовими вустами, скажи,

чи любиш, а чи ні...

Коли ж настане той незвичайний час історії мого кохання, коли при-

йде та довгождана хвилина, що ти від глибини свого серця подаруєш щи-

рий поцілунок? І якщо це станеться, я тобі, люба, дістану найяскравішу

зірку у нічному небі. Хай освітить вона твій життєвий шлях яскраво-

яскраво... Тільки де ті слова, що викохав, виносив я? У серці. На самісінь-

кій глибині юнацького серця!.. Але я їх не буду чіпати, мила, до самої тієї

радісної і щасливої миті.

Я чую ім’я твоє із вуст інших людей. Мені здається, що воно вимов-

лене не так, як промовив би я його у цю хвилину. Воно звучить краще,

емоційніше, ніж інші імена... Може, це видається для когось дивними ре-

чами, а для мене – ні! Здається, я кохаю тебе! Я повторюю ці щирі слова

багато разів, бо нічого немає біля мене зараз, окрім цих трьох слів.

13 лютого. Кохання! Ти з’явилась сьогодні, як весна, красива, непо-

вторна. Ти постаєш переді мною, як квітка, що розцвітає. Тебе, мила, де-

131

який час не було, і ця відсутність ятрила моє закохане серце. Я переживав і

весь час думав тільки про тебе, про єдину в світі. А сьогодні твій образ,

твоє миле обличчя, твій ніжний стан знову внесли в мою юначу уяву тор-

жество світлої радості кохання. Тому скажу Франковими словами: “Являй-

ся, зіронько, мені хоч уві сні!”.

19 лютого. Що ж це? Оце і є кохання?... Як часто думаю я про нього.

Воно таке прекрасне, сонцекриле. А з якою цікавістю читаю в книжках про

переживання закоханих, і тоді, здається, що любов – неземне почуття, про

яке навіть подумати страшно й солодко. Але те, що я відчуваю до коханої,

дуже просте, зовсім “земне” та безмірно зворушливіше, ніж уявне або ви-

читане з книжок кохання. І в цьому є щось таке, про що я не можу розпові-

сти звичайними словами – незаймана чистота, цвіт весняних яблунь і ра-

дість, яка мов буря вривається в груди...

Навіщо я тебе зустрів

І заглянув у карі очі,

Навіщо спокій загубив

У довгі, довгі, довгі ночі?

Тепер твій погляд у душі цвіте,

Ти весь мій світ заполонила,

І все велике і святе

В душі, мов по весні, ожило.

Поглянь у цю душу хоч на мить –

Вона тривожна і бентежна

І полум’ям палахкотить

Любов велика і безмежна!

В. Сосюра

132

26 лютого. Сьогодні відбулись збори десятого класу. Вже Галина

Миколаївна, вчитель фізики, вийшла на роботу. Може, хоч трохи наведе

порядок в роботі учнів, а то ця піонервожата звела все нанівець. Хороша

вчителька Галина Миколаївна! Всі її люблять за якусь таку чіткість, поря-

дність, принциповість. Вона ніколи не кричить, не розпинається, як інші в

випадку неслухняності учнів. Її слово тихе, але вагоме. Якось соромно і

совісно не виконати її доручення, як це можна до деякої міри зробити в

інших вчителів. До речі, Галина Миколаївна похвалила десятий клас за

дружність. Це правда! Ми справді стали останнім часом дружніші, свідо-

міші. Не знаю – може, вплинуло на всіх те, що незабаром уже не стане в

нас цього золотого шкільного віку. Ось-ось не буде для нас вже ні шкіль-

ного учнівського радісного крику і сміху, не буде дитячого галасу і щирого

юнацького кохання, не буде ні парт, ні класу, ані вчителів, до яких ми вже

так позвикали. Точніше, все це буде, все залишиться на місці, тільки не бу-

де нас – десятикласників. Ми вже через чотири місяці підемо шукати само-

стійну стежину свого життя. Після ще будуть десятикласники, але чи буде

в них стільки, як у нас, ентузіазму, дружби, юначого запалу, щирого і теп-

лого кохання?

27 лютого. Передостанній вечір зими! Післязавтра починається дов-

гождана весна-красна! Які хороші місячні вечори відходять в історію! Ти-

хі, морозні... Тільки місяць лукавим оком підглядає, як ніжно і красиво ці-

луються закохані. Як хороше бути двом! Ніхто не чує тихої розмови, тіль-

ки зорі це відчувають, блимаючи радісно то в одному, то в іншому кінці

нічного лютневого неба. О, зорі, свідки кохання, свідки єднання двох мо-

лодих сердець! О, місяцю ясний, свідку лукавий! Скільки таїш ти в собі

побаченого в ці ясні вечори. Скільки любовних книг можна було б написа-

ти з того, що ти підгледів. Але і ви, зорі, і ти, місяцю, скільки щастя при-

носите ви коханню своїм щирим, добрим, ясним світлом.

133

3 березня. Весна!.. Весна!.. І квітень, і травень!.. І сонце, і трави!..

Тепло і кохання!.. І перший поцілунок милої, і цвіт яблуневий!.. І хвиля

юності вривається в серце, сповіщаючи про те, що надворі весна, а в душі

любов! І зорі, і місяць, і тихі замріяні вечори – то все – юність, то все вес-

на-красна!

Мені ще й сон снився дивний. Не пам’ятаю ще такого солодкого і

мрійливого сну. І все я так чисто бачив уві сні, як в дійсності, і так добре

запам’ятав. А прийшла цієї ночі в мою уяву перша любов... І привиділось

мені, нібито всіх наших хлопців-десятикласників забирають в армію.

Вітя Андросюк – знаменитий своїми кучерями, постав переді мною

лисий, як макогін. І ми так щиро обіймаємось з моїм другом Петром Сте-

ценком. Всі матері плачуть, а дівчата, наші ровесниці, вигарцьовують “го-

пака”. А потім підійшла до мене якось тихо, несподівано, зовсім по-

дівочому та, що зветься першим коханням. Я в снах не розуміюсь і не мо-

жу второпати ніяк, щоб то означало, що вона була вся в синьому: і хусти-

на, і пальто якесь зовсім легке, як крила в метелика, і ...

... І вона промовила, що давно чекає мене. Я її взяв на руки і ми за-

стигли в довгому поцілунку. Той поцілунок, як вічність, як сама юність.

Потім, пам’ятаю тільки, вона кинула навздогін мені через височезну браму

з зірками хустину, та тільки кольору не пам’ятаю – жовтий, чи що?!.

... Я прокинувся від голосних слів командира. Він саме подавав ко-

манду: “Рядовий Петрук – струнко!”. ’’Комбатом’’ виявилась мама, бо вже

пора було збиратись до школи.

8 березня. Цей особливий день був святом не тільки для жінок, але й

для мене – представника чоловічої статі. Я ходив на побачення до неї, до

моєї дівчини, я проводив її додому. Ой, як хороше, коли відчуваєш, що бі-

ля тебе кохана. Вона тихо розмовляє. Наше перше побачення! Обоє хви-

люємося. Навколо нас обсів густий туман, в селі молодь співає і собаки га-

вкають. Але ми всього того не відчуваємо і не бачимо. Нам не до них.

134

Тільки зорі грайливо блимають на небі. І розмова – тиха, зворушлива, теп-

ла ллється, як солов’їний спів, до молодих наших сердець. Розмова –

вступ-зближення до великого кохання... Я бачу твоє усміхнене і щасливе

обличчя. Ти завжди поруч зі мною. Ти живеш в мене в душі і в серці. Після

побачення я бажаю тобі хорошого, мрійного, дівочого сну.

13 березня. Завтра ми мали їхати в Київ! Проте вийшло так, що ніяк

не вийшло – не поїхали через примхи однієї “монархічної” особи. А як хо-

тілось би побувати зі всім класом хоч пару днів в столиці. Хай би там ле-

жала в пам’яті добра згадка про шкільні роки. Та й зблизилися б, здружи-

лися б ще краще у цій екскурсії. Може, у поїзді, чи ще на яких засобах їз-

ди, зустрілися б віч-на-віч з відвертістю. Я думаю, якби тільки ця довго-

ждана і, разом з тим, нездійснима поїздка сталася б, то дуже багато прине-

сла вона нам з наукового, естетичного і культурного боку. Але так не ста-

лось, як бажалось. Та тільки залишились в серці учнівські невдоволення...

24 березня. Я у Москві, на Ярославському вокзалі. До поїзда на Іва-

ново є в запасі ще майже півдня. З фотоапаратом крокую по Комсомольсь-

кій площі. На плівці залишаються Ленінградський, Казанський, Ярослав-

ський вокзали, височезний готель “Ленінградський”, Міністерство шляхів

сполучення, метро і багато іншого цікавого. Гарно. А все це зробили люди

коштом неймовірних зусиль, важкої праці... Столиці будують не тільки її

мешканці, а й громадяни усієї держави.

25 березня. Ранесенько я вже приїхав в Іваново на місце призначен-

ня. Радісна зустріч... Сестра Ніна, її чоловік Альоша та їх доця Анжелочка!

А на вечір я вже знаходжусь в енергетичному інституті на відкритих лек-

ціях аспірантів та науковців цього ж інституту. Які грамотні люди! Такі

молоді хлопці (я маю на увазі – молодих аспірантів-енергетиків), а гово-

рять так логічно, так осмислено, так грамотно. Чиста мова, насичена нау-

ковими термінами. Мені здалося в цей момент, щоб хоч стати таким, як

вони, я вважав би свою мрію здійсненою. Ходили з групою по лабораторі-

135

ях. Стільки апаратури! Самі найновітніші прилади! А лабораторій тут без-

ліч, бо тут є багато кафедр та факультетів.

26 березня. Сьогоднішній день для мене відведений, щоб подивитися

Іваново. Я знаходжусь в центрі міста. Величезне місто! Вісім інститутів і

на додаток ще й державний університет. А центральну вулицю можна в

дечому прирівняти, припустимо, з Хрещатиком. Такі архітектурно красиві

споруди хімічно-технологічного інституту, медичний через дорогу, поруч

текстильний імені Фрунзе, готель і кінотеатр, що мають одну назву

“Центральний”. Пам’ятники, проспекти, бульвари, вулиці, люди – все ра-

дує зір і серце. Іваново славиться як величезне промислове місто з майже

п'ятдесятьма текстильними фабриками і заводами. Воно – текстильний

центр держави.

27 березня. Я сиджу в кімнаті, підперши руками підборіддя, і дивлю-

ся в вікно, де видно, як іде мокрий сніг. В кімнаті нікого – всі на роботі. Я

поклав на столі перед собою твою фотографію, кохана, і бачу тебе живу,

таку, як ти є там, далеко в любій Україні. Я притуляю її до обличчя і вона

мимоволі зігріває мене. Як хороше, що ти зі мною зараз, що ти живеш в

моїй уяві і думах. Я приїду і зразу ж до тебе, моя мила, бо вже трохи зіску-

чивсь за тобою. І знову ми будемо вдвох, і знову будеш ти...

30 березня. Приїхав надвечір додому. Мама вже зачекалася мене. А

потім. ... потім зразу ж до неї, до моєї дівчини. В клубі її не було – вона

дома. Зустрів Петра Стеценка і ми вже біля її хати... Вона вийшла і, напев-

но, зраділа мені, бо так тепло, щиро усміхнулась і подала руку. В цей вечір

ми були з нею вдвох, ходили пліч-о-пліч. Вона цілком довіряла мені, бо

знає, напевно, добре мої почуття до неї і мій характер. Спасибі їй, моїй ді-

вчині! За все – спасибі! За те, що так багато подарувала хороших хвилин

нашого кохання, за те, що вона мене зрозуміла і відповіла взаємністю. Як

хороше стояти з нею, обнявши за легкий і ніжний стан, дивитися в її про-

никливі, великі очі, на цнотливе і красиве дівоче обличчя, на далекий за-

136

мріяний погляд. Гарно! І так ці хвилини швидко спливають, що й не помі-

чаєш, коли вже давно за північ. Ось ти вже біля веранди її хати. Обмінює-

мось довгими взаємними поглядами. І в цих поглядах є щось особливе, чо-

го не можна словесно виразити. В цих поглядах живе іскорка найпотаєм-

ніших почуттів. Потім так довго затримую її м’яку руку в своїй руці і лег-

ко-легко відпускаю. Ще якусь хвильку стоїмо одне перед одним і ... на

цьому вечір нашого кохання закінчується. Мене добре зрозуміє той, хто

кохав чи кохає, що не можна виразити навіть в щоденнику тих хороших

почуттів, тих особливих хвилин юначих мрій і сподівань.

31 березня. І так, остання чверть навчального року – особлива, не

схожа на інші. Вона тривожна і солодка, адже це – остання чверть перед

екзаменами, перед канікулами. Точніше, то вже не канікули після екзаме-

нів в нас – десятикласників, а дорога в життя. В ній відчувається дихання

весни, юності, вона ще глибше здружує друзів, ще міцніше з’єднує одно-

класників. У школярів, особливо старших класів, з’являється підкреслений

вираз заклопотаності, а в десятикласників до цього ще приєднується уро-

чисте піднесення, як напередодні великого і радісного свята.

Вчителі також заклопотані більше, ніж звичайно. Частіше відбува-

ються тепер педагогічні наради, вони більше бувають в класах.

Для десятикласників остання чверть є взагалі останньою шкільною

чвертю, прощанням із школою, передднем випускних екзаменів, і відчуття

цього позначається на моїх ровесниках. Я з подивом помічаю, як в моїх

очах немов змужніли і виросли за останні дні друзі-десятикласники. І те,

як вони тепер відповідають на уроках і як розмовляють між собою, викли-

кає в мене дивне враження, ніби всі мої однокласники і я теж досі були

тільки дітьми і лише зараз несподівано стали дорослими. І всі, здається, це

знають і в душі дуже радіють цьому, але приховують свої справжні почут-

тя за стриманими розмовами...

137

8 квітня. І знову ми разом з нашою улюбленою класною керівни-

цею! Знову ми опинились в полоні її красних слів, милих, теплих і розум-

них речей! Як добре і спокійно на душі, коли ти відчуваєш, що поруч з то-

бою стоїть старший товариш, розумний і добрий педагог, енергійний кері-

вник. І в цій особі я бачу близьку і рідну людину – нашу ранкову зірницю.

Скільки багато вона нам повідала сьогодні цікавих і захоплюючих історій,

незабутніх вражень від побаченого в дні туристичної поїздки.

Так, вона нас полюбила, зжилася з нами, утворила з нас цільний і мі-

цний колектив. Ми ніколи не залишимось в боргу перед цією крихіткою,

маленькою, але чарівною і вродливою дівчиною, справжнім вчителем. Ми

відповіли їй на її тепло, доброту і любов нашим сердечним учнівським

привітом і ласкою, щирістю серця і юначою любов’ю. Хоч це і не в рамках

сентименталізму, але правди ніде діти! Всі наші хлопці, без винятку, зако-

халися в це добре усміхнене дівча, що зветься класним...

9 квітня. Так, в мене сьогодні настрій прекрасний! По-перше: вчора

наша збірна по хокею переграла збірну Чехословаччини з рахунком 5:2.

Сталося щось непередбачене. Мені і в сон не змогло прийти таке, щоб на-

ша збірна після нищівних “ізвєстєнських” поразок так сміливо переграла

цю сильну команду, гідного суперника, вольового і мужнього, зібраного і

зіграного колективу. Так, наші показали ще своє чемпіонське “Я”.

А сьогодні ввечері був не менш цікавий матч з футболу між київсь-

ким “Динамо” і голландським клубом “Ейндховен”. Грали в Києві. Молод-

ці, наші хлопці! Виграли також з рахунком 3:0, як і з турецьким клубом

“Бурсаспор”. Щасливої вам дороги у друге коло розіграшу Кубка кубків з

футболу, любі українські футбольні зорі!

У молодіжному житті школи також відбулась подія: звітно-виборні

комсомольські збори. Я вже – не секретар! Зараз то воно собі думається:

”Ну, нарешті здихавсь цих доручень, клопоту, відповідальності...” Але ко-

лись згадається цей час, і знову захочеться зачерпнути хоч трішечки цієї

138

цікавої роботи з людьми. Нічого не вдієш – час робить своє! Він – всеси-

льний! На “носі” екзамени... Пора по-справжньому взятись за повторення

пройденого матеріалу; і це зарубай собі на лобі, Григорів парубче! Доля

передрікає тобі тернистий шлях в житті, а ти зумій зробити з нього дорогу

троянд і щастя, дорогу життя, яку залишає після себе справжня людина... А

ця дорога життя ось-ось має прийти до тебе, юний хлопче. Будь же готовий

пройти її гідно, без запинок, гордо пронеси людське покликання на землі!..

Щасливого і тобі, Василю, паломництва в незвідані горизонти молодого

життя, де чекає на тебе твоя доля, де знаходиться твоя кохана дівчина, що

мала б стати тобі вірним товаришем і дорогою людиною на все життя. Не

бійся труднощів, долай їх на кожному кроці, хоч і як важко прийдеться то-

бі штурмувати вершини прогресу, адже “життя прожити – не поле пере-

йти”. Я надіюсь на тебе, в твої сили, енергію, знання, волю, юний друже

Петрукового роду.

Цікаво, як повернеться доросле життя в майбутньому, де воно тебе

застане і чи раптово і негадано прийде до тебе? А, може, будеш цілком і

повністю підготовлений до нього, до його примх і потреб? Життя! О, яке

ти цікаве, але й, разом з тим, і загадкове в своїй природі. Життя!.. Життя –

спосіб існування білкових тіл. Так!.. Білкові тіла, атоми, молекули ... Але

це ще не все. Суть його залишається загадкою, причому не розгаданою в

наш “атомний вік”. Ще раз віддамося інтуїції і роздумам – життя!

20 квітня. Вчора у мене був щасливий день! День, коли відкинути

рівно сімнадцять років, відтоді я з’явився на світ. Не мало, не багато – сім-

надцять літ і весен! Ось тобі і юність! Щасливим був цей день для мене і

тому, що я отримав кілька стриманих, цнотливих і радісних посмішок на

мою адресу від коханої дівчини. Це також, на мою думку, неабиякий крок

у нашому спільному почутті. Коли вона мене нагороджувала ще недавно

тільки поглядами (то вже історія!), то тепер – підкресленою увагою, і це

мене окрилює. Спасибі тобі, моя дівчино! Коли відкриваю цей щоденник,

139

гортаю списані мною сторінки, я на останній сторінці беру фотографію і

милуюся нею, бо на ній твій образ, твоє таке красиве обличчя, губи, очі ... І

саме в цей час, коли ти біля мене, я оповитий мріями. Ти зі мною, і я маю з

ким поділитися враженнями, думами. Ти стала близькою мені. Ти чуєш

мене? Здається, я люблю тебе. З якою ніжністю і теплотою вимовляю я це

зачароване слово, що з’єднувало не один мільйон закоханих, слово – “лю-

блю”. Сьогодні я отримав від тебе листівку із зображенням червоної троя-

нди – квітки щастя і чистої любові. Спасибі тобі, моя зоре!

3 травня. Так! Ці першотравневі свята я вважаю чи не найщасливі-

шими днями моєї юності і, взагалі, всього сімнадцятирічного життя. Я жив

ці дні тільки тобою, тільки тими недовгими вечірніми зустрічами. Ти не

дивуйся, що я звертаюся прямо із сторінок щоденника до тебе, адже ти

все-рівно його перечитаєш – я ж обіцяв. Я далеко не ідеальна людина, як і

всі інші – ідеальних взагалі не буває в людському існуванні, в його сивій

історії. Але саме ти ввійшла в моє юнацьке життя і кохання, як незвичай-

ність, як ранкова зірниця, що несподівано з’являється кожного ранку на

небі, і надає природі наснаги і райдужних барв, творчості і радості – люди-

ні. Якби зібрати всю земну любов, то була б моя любов до тебе. Мені зда-

ється, що це вже не дитяче захоплення, а юнацьке почуття. І в цих чоти-

рьох словах є все: і кохання моє, і ті недовгі наші зустрічі, і тихі замріяні

вечори, і теплі щирі розмови... Якщо в тебе цей щоденник опиниться, то

ти маєш повне право, що схотіти, те й зробити з ним. Будеш мати вільний

час – можеш написати все, що тебе хвилює, і, взагалі, що б ти вважала по-

трібним записати...

10 травня. Обіцяла не писати, але прочитала твого щоденника, ви-

рішила написати про свої враження. Спасибі тобі за хороші слова на мою

адресу. Вася, я все зрозуміла правильно. Писати багато не стану тому,

що так красиво, як ти, я писати не вмію. Дарую тобі на пам’ять декілька

гарних рядків від К. Симонова:

140

Я люблю тебя, слышишь, мальчишка,

Я люблю тебя даже во сне.

Даже в школе за партой, за книжкой

Я мечтаю всегда о тебе!

Вижу волосы темного цвета

И задумчивый ласковый взгляд

Почему ты не хочешь ответить?

Ну ответь, ну ответь же на взгляд!.. (Б.Л.)

14 травня. Спочатку за футбол... Я слів не знаходжу, якими б висло-

вив свою вдячність київським “динамівцям”. Спасибі Вам, дорогі наші

хлопці! Я всією болільницькою душею надіявся на Вас, але не міг уявити

те, як ви цією фінальною зустріччю прикрасили український футбол і ще

на одну сходинку спортивної драбини піднесли його на міжнародній арені.

Тільки подумати – фінальна зустріч! І ... рахунок 3:0. Так! Може, ще на

чемпіонаті світу в 1978 році в Аргентині з нашого футболу вийдуть “лю-

ди”.

...Ти не уявляєш, що я від цих хороших слів у щоденнику на мою ад-

ресу зараз, в цю радісну мить, на сьомому небі! Я не знав коли, але вірив у

те, що вони, ці слова, будуть. І ось таки, на попередній сторінці, вони. Спа-

сибі тобі! За все тобі я щиро вдячний, а, головне, за те, що ти всією душею

прийняла цю писанину в щоденнику, зрозуміла мене, відповіла взаємніс-

тю, цими чудовими словами. Знала б ти, що значать вони для мене. Зда-

ється, всі найглибші почуття зібрались зараз у моєму закоханому серці.

24 травня. Все! Я вже не школяр, а доросла, свідома людина з по-

вністю сформованими поглядами на життя, на навколишній світ. Десять

років – тільки подумати – десять років! Здається ще недавно бігав “шкети-

ком”, на все і на всіх, що оточувало мене, дивився знизу вверх, а тепер став

дорослим.

141

... До побачення, дорога школо, рідний двоповерховий будинку! До

тебе я рівно два роки відміряв дорогу по “насипу” з Кропивни до Ступни-

ка, дорогу, що вела мене у незвідані далі, у широкий світ знань.

До побачення і Вам, рідні наші вчителі! Ви стали для мене близьки-

ми людьми. За цих коротких два роки я полюбив Вас, дорогі мої наставни-

ки. І цю полум’яну учнівську любов я прирівнюю любові до моїх батьків,

бо Ви подарували часточку свого учительського серця, сіючи при цьому в

мені “добре, вічне, розумне”. І зараз я не втримуюсь, щоб подякувати щиро

Вам за все, подякувати поіменно: і Вам, Маріє Юхимівно, і Вам, Ольго Ва-

силівно, і Вам, Любове Григорівно, і Вам, Павле Вікторовичу, і Вам, Гали-

но Миколаївно, і Вам, Володимире Корнійовичу, і Вам, Іване Гавриловичу,

і Вам, Василю Сергійовичу, і Вам, Савелію Прокоповичу!

... А пройшло вже десять років від того особливого вересневого дня,

коли наша перша вчителька Марія Антонівна Тригуба ввела нас схви-

льованих і радісних в перший клас...

... Ранок видався хорошим, як ніколи! Навіть високі білокорі берези і

старі явори на широкому подвір’ї Ступенецької середньої школи, здава-

лось, тримали свої буйно-зелені крони пишніше і величніше, ніж завжди.

Срібні звуки піонерського горна сповістили про відкриття урочистої ліній-

ки з нагоди радісної події – свята останнього шкільного дзвоника.

Стрункі колони учнів цвітуть білопінними бантами, полум’яніють

пурпуром багряних галстуків. Строєм ми виходимо на лінійку. Поміж вчи-

телів пішло: “Які ж вони молоді, красиві!”

Урочиста мить. Вноситься шкільний прапор.

До нас, десятикласників, звертається директор школи Володимир

Корнійович Муковоз. Він щиро бажає нам стати достойними членами на-

шого суспільства, активними будівниками Вітчизни. Схвильовані і звору-

шені слухали наші юнаки та дівчата напутні слова нашої рідної класної ке-

рівниці Марії Юхимівни Онищук.

142

Мені вручає Володимир Корнійович атестат зрілості і золоту медаль.

Я з хвилюванням отримую першу нагороду Батьківщини і в радості ці-

лую директора і вчителів.

Спасибі тобі, народе мій, спасибі, за все спасибі: за нашу сонячну

юність, за щасливу долю, за відкриті перед нами дороги в життя! Спа-

сибі і Вам, дорогі мої батьки! Ви так довго чекали цього дня, коли в

нашій родині з’явиться перший медаліст...

Жовтенята також бажають старшим друзям великих успіхів у труді і

навчанні, в обранні своєї любимої професії. Як клятва, звучить в їхніх вус-

тах урочиста обіцянка продовжувати славні діла і традиції школи. Радісно

збуджені назустріч нам біжать святково одягнені першокласники. Вони

дарують нам букети різнобарвних півоній, гвоздик, півників, жасмину...

Право останнього дзвінка надається відмінниці першого класу Му-

ковоз Людмилці, маленькій чорнявенькій дівчинці. Людмилка високо

здіймає шкільний дзвінок, пов’язаний пишною червоною стрічкою, і в по-

вітрі звучить радісна і хвилююча пісня останнього шкільного дзвоника.

– До побачення, рідна школо! – тихо і зворушливо кажуть синьоокі

випускниці і змужнілі випускники.

– До побачення... – прошуміли у відповідь липи та берізки, посадже-

ні колись на подвір’ї школи нашими руками.

29 травня. Екзамен. Твір. Шість годин писанини і ... ніби й непогано

написано. Однієї деталі не можу собі простити. В кишені вперше в житті,

бо ціною була золота медаль, лежав бездоганно написаний твір на третю

тему. Я про нього згадав тільки тоді, коли вже свій, власноручно написа-

ний твір здав на перевірку. Хай буде й так!

О, ще щоденника цього читали сьогодні М. Ю. і О. В., для директора

і учнів – члени екзаменаційної комісії, а для мене – особливі люди. Мені

було так приємно – все-таки вони виявили, що цікавляться почуттями і на-

143

строями своїх учнів, в тому числі і моїми. Ну що ж, дякую щиро за увагу

до мене, дорогі мої екзаменатори!

3 червня. Гарні зараз дні і ночі! Як в казці! Вони дані природою для

кохання. Але нічого не вдієш – потрібно здавати екзамени. Сьогодні здавав

біологію. Вивчив добре, а тому йшов на екзамен з високо піднятою голо-

вою і радісним настроєм. Важких білетів для мене не існувало – всі одна-

ково легкі. Попався двадцятий. Виклав питання з успіхом. Вчителі мене

похвалили, за мою відповідь. Наступний – письмова математика. Щасти

тобі, юний друже!

7 червня. Здав екзамен з улюбленої хімії! Діло пішло на спад, тому

що чотири іспити вже склав, а три ще попереду...

17 червня. Феєрії кохання.

Який чудовий червневий вечір! Небо бездонне: усе засіяне зірками, а

на заході прямо з обрію випливає рогатий місяць. Собака самотній загавкає

з нудьги... І знову тиша, місяць, зірки... Як у раю! Царство природи! І рап-

том цю казкову тишу переривають дівочі пісні. Ну, отут уже не до сну! У

таку пору не спиться. Адже в серці пісня і любов, а на вулиці юність і не-

сказанна краса... У такі хвилини я сиджу у своїй кімнаті, а думи і мрії увесь

час бентежать мою голову (і без того наповнену переживаннями і хвилю-

ваннями про відмінну здачу іспитів), а серце розривається від любові, від

того, що немає тебе поруч, дорога моя, кохана. Я думаю про те, чому я в

цей вечір не поет – хоча б у цей незвичайний і ліричний вечір. Я хочу тобі

написати щось задушевне, саме вишукане і дороге. Але, напевно, від того,

що занадто багато хочу, теплі слова ніяк не приходять до моєї свідомості.

Але чому? Я знаю, що в серці моєму лежить цілий світ добра і любові, а в

душі моїй тривожній і бентежній закладено цілий скарб чистого кохання...

Так хочеться швидше здати екзамени. І зараз мені здається, що потрібно

пройти цілу вічність, поки настане той щасливий вечір, коли ти, моя ба-

жана, з'явишся переді мною, немов лебідь, у твоєму сріблисто-білому ви-

144

пускному платті. І я буду з тобою кружляти цілий вечір! О, яке велике ща-

стя з тобою танцювати! З такою, як ти, з тендітною, чарівною. Якщо ще

одне моє бажання виповниться, я зацілую тебе з радості. Ти, моя чарівни-

це, прекрасно знаєш, про що я говорю – тільки ти, тому, що ти моя любов,

тому, що ти принадна квітка. Тобі напевно, здається дивним, що я завжди

думаю про тебе: і в сні, і в мріях, і в щоденнику, і навіть ... на іспиті. Але,

це так! Від того, що ти є на світі така ласкава, така улюблена до глибини

душі, така красива, мені здається, що я на світі найщасливіший хлопець зі

всіх закоханих ...

25 червня. Тільки тепер можна полегшено зітхнути і сказати: “Все,

Василю, ти вже не школяр, забудь про екзамени – думай про майбутнє...”

Здав останній екзамен – історію і суспільствознавство. Люба Григорівна

правду казала ще перед екзаменом, що мені попадеться тридцятий білет –

точно! Він! Доведеться від сьогоднішнього дня вірити в сни. Ну, а тепер –

до зустрічі після випускного вечора, дорогий мій щоденнику-супутнику!

30 червня. Вчора був випускний вечір. Все-таки, ми щасливі тому,

що дуже був хороший день. Музика, квіти, усмішки!.. Я танцюю з нею.

Яка приваблива і красива вона в випускному платті сьогодні. Її рука ле-

жить в моїй. Я відчуваю, як грає кров в її молодому дівочому тілі. Я знаю,

вона в цю хвилину щаслива, і мені дуже хороше на душі, що біля мене

знаходиться незвичайна для мене людина, яка розуміє мене...

Ввечері ми, випускники, залишаємось самі в школі. Багато розмовля-

ємо, розповідаємо анекдоти. Потім почали грати, періодично вимикаючи

світло. Скільки за вечір поцілунків! Я притулявся до твоїх губ, моя дівчи-

но, і мені від того було дуже приємно. Які поцілунки ти дарувала мені –

найкращі, найсолодші. Все добре. От тільки не знаю, як буде, коли я поїду

в далекі краї? Я дивлюсь на знайомі обличчя, на школу і мені все це зда-

ється таким дорогим і рідним, що, можливо, якби це було в дитинстві –

плакав би. Дуже жаль покидати мою дівчину. Я сподіваюся, що вона буде

145

мене чекати, але я не знаю, як саме складеться мій життєвий шлях, що

пророкує мені моя доля.

Отже, десятий клас Ступенецької середньої школи у 1975 році закін-

чували: Стеценко Петя, Голубчик Вася, Петрук Василь, Андросюк Вітя,

Мазур Вася, Суківський Яша, Лукащук Марія, Денисюк Ніна, Павлюк На-

дя, Величко Надя, Житовецька Люда, Любич Женя, Блащук Ліма, Остап-

чук Галя, Ковальчук Галя, Брацюнь Ліда, Харитончук Зіна(Ніна), Левчук

Олена.

8 липня. Подав документи в Івановський державний університет на

юридичний факультет. Ніби все йде по плану! Дивився сьогодні передачу

“В добрий путь!..” і мало не плакав. Як хочеться знову в тому ж таки хімі-

чному кабінеті, що був закріплений за “нашим” десятим, погомоніти, по-

сидіти за партами, послухати розповіді про кохання із вуст М. Ю. Тільки

тепер я повністю і по-справжньому зрозумів, ким для мене була ця дорога

вчителька, тільки тепер я побачив, що жити без неї, все одно, що без запо-

вітної мрії. Я знаю, що нас вона любила. І мені її чомусь жаль. Жаль тому,

що ми всі розійшлись в ту останню мить після випуску, не сказавши нале-

жним чином, в крайньому випадку, хоч щире, сердечне спасибі!

Роздумуючи сьогодні в цей чудовий івановський вечір, далеко від

своєї Батьківщини, я відзначаю на карті мого життя чотири символи. І од-

ним з найкращих прикладом-символом, що світитиме мені в житті, буде

моїм дороговказом, є М. Ю. Не забуду цю людину, що внесла в мою душу

стільки добра, а серцю подарувала скарб людських почуттів! Інші ж три

символи у моєму житті залишаються “в океані вдячності” мого серця.

Моїй дівчині написав лист. Скоріше б відписала, а то дуже скучаю.

Де вона зараз, як її справи, куди подала документи для вступу? Її фотогра-

фія висить над моїм ліжком. Вона для мене єдиний спомин про ті наші не-

забутні зустрічі.

146

14 серпня. Дуже довго вже не писав – не було коли, то екзамени зда-

вав, то так не було настрою. Завтра екзамен з літератури, післязавтра – з

математики. Досить здати навіть на “четвірки” і ... я – студент! Але – зда-

ти! Дуже хочеться додому. Та що там говорити: там далеко, на сонцекри-

лій Україні, знаходяться мої рідні місця, де пройшли роки мого безжурно-

го дитинства, де я любив, кохав, дерзав, вчився і мріяв... Там знаходяться

мої друзі, там живе моя доля, частина мого серця – кохана!..

Ночами я довго не сплю – весь час в думках перегортаю сторінки бу-

денного і шкільного життя. Мимоволі згадуються слова Т.Г. Шевченка:

“Ніде краще немає, як на Вкраїні милій!..” Тому я дуже добре розумію ве-

ликого Кобзаря.

Так проходять тут мої дні і ночі з безперестанними надіями, споді-

ваннями і переживаннями, так відходять дні мого золотого дитинства і за-

коханої шкільної юності...

147

Дружній і неза-бутній десятий

клас Ступенець-кої середньої школи, Василь Петрук третій

справа (1975 р.)

Випускник школи

(1975 р.)

Майбутня дру-жина Галя

(1978 р.)

Зустріч з одно-класника- ми

через 10 років після закінчен-

ня школи,

другий справа (1985 р.)

148

Під час вручення золотої медалі після закінчення школи (1975 р.)

З мамою

(1978 р.)

Ступенецька школа, яку закінчував у 1975

році (березень 2008 р.)