Ëüâ³âÂèäàâíèöòâî «Ñâ³÷àäî»

2013

Саверіо Ґаета

×ÓÄÎ ÊÀÐÎËßѲÄ×ÅÍÍß ÒÀ ÄÎÊÀÇÈ

ÑÂßÒÎÑÒÈ ²ÂÀÍÀ ÏÀÂËÀ ²²

Титул оригіналу: Il miracolo di Karol. Le testimonianze e le prove della santitа di Giovanni Paolo II.

УДК 279-732.2-051 ББК 86.375-601 Г 13

З італійської переклав Костянтин Зінченко

Видавництво спирається на «Український правопис. Проєкт найновішої редакції»

Інституту української мови НАН України, 1999

Ґаета СаверіоГ13 Чудо Кароля : Свідчення та докази святости Івана

Павла ІІ / Саверіо Ґаета ; пер. з італ. К. Зінченка. – Львів : Свічадо, 2013 – 104 с.

ISBN 978-966-395-701-2 У цій книжці Саверіо Ґаета розповідає про чудо, яке відбуло-

ся за посередництвом Папи Івана Павла II. Окрім розповіді про надзвичайне зцілення французької монахині від хвороби Паркін -со на – факт, який медики неспроможні пояснити з наукового пог -ля ду, – С. Ґаета наводить численні свідчення про інші ласки, і ті-лесні, і духовні, які завдяки заступництву Папи Кароля Войтили отримали люди у різних куточках світу.

УДК 279-732.2-051ББК 86.375-601

© 2013 Edizioni San Paolo s.r.l.Piazza Soncino, 5 - 20092 Cinisello Balsamo (Milano)© Видавництво «Свічадо», українське видання, 2013ISBN 978-966-395-701-2

Вже у проповіді під час похорону тодішній кар-динал Йозеф Ратцінґер недвозначно сказав: «Ми мо-жемо бути переконані в тому, що наш любий Папа стоїть біля вікна в домі Отця Небесного, дивиться на нас і благословляє нас». Від того дня могилу Івана Павла ІІ щодня відвідують тисячі вірних, які при-їжджають з усіх куточків світу. Офіційна беатифіка-ція Кароля Войтили 1 травня 2011 року підтвердила впевненість тодішнього Понтифіка Венедикта XVI і почуття народу, який завжди хотів його проголоси -ти «Святим негайно!».

У цій книжці Саверіо Ґаета розповідає про чудо, яке допомогло закінчити процес беатифікації, що став найшвидшим за тисячолітню історію Церкви: 6 років і 29 днів від дня смерти. Окрім розповіді про надзвичайне зцілення французької монахині від хво-роби Паркінсона – факт, який медики неспроможні пояснити з наукової точки зору, – С. Ґаета наводить численні свідчення про інші ласки, і тілесні, і духов -ні, які завдяки заступництву Папи Кароля Войтили отримали набожні люди з усіх куточків світу. Згада-но численні листи, що надійшли до Постуляційно -го центру в Римі, у яких йдеться про повністю вилі -кувані форми раку, видужання від хвороб серця чи

5

пе чінки, дітей, які народилися без прогнозованих ускладнень та хвороб, а також про надзвичайні на-вернення різних осіб. У додатку подано інтерв’ю з кардиналом Жозе Сарайва Мартіншем, в якому він пояснює, у чому полягає християнська святість, чим є процес беатифікації та як оцінюють, чи випадок зцілення – справді дивовижний.

Âñòóï

Це можна розглядати як просту статистичну ці-кавинку, такий собі «церковний рекорд Гіннеса», але в будь-якому випадку беатифікація Івана Павла ІІ є найшвидшою за всі століття історії канонічних процесів.

Після церемонії, яку 1 травня 2011 року очолював Папа Венедикт XVI на площі Святого Петра, Папа Войтила був проголошений блаженним через 6 ро -ків і 29 днів від дня смерти, «випереджаючи» таким чином матір Терезу з Калькутти, яку було піднято до гідности вівтарів 19 жовтня 2003 року, тобто через 6 років та 44 дні від дня смерти 5 вересня 1997 року.

Із духовного погляду дата 1 травня – свято Божого Милосердя1 – найкраща з усіх можливих виборів для того, щоб вшанувати Понтифіка, який сприяв поши-ренню благочестя, до якого закликав сам Ісус Хрис-тос в особі польської святої Фаустини Ковальської. Оскільки це рухоме свято (його відзначають наступ-ної неділі після Великодня), то того сумного вечора 2 квітня 2005 року Літургія розпочала святкування власне цього празника.

1 У латинському обряді (Прим. ред.).

7

Церемонія та офіційний висновок пройшли дов-гий шлях, який розпочався у день поховання Папи, коли на площі Святого Петра було натягнуто величез-ні плакати з написом «Святий негайно!», які надава-ли живе свідчення всесвітнього подиху, зумовленого славою святости Івана Павла ІІ. Слава, яка живилася тим, що протягом десятиріч мільйони вірних у всьо-му світі вивчили й пізнали свого улюбленого пастиря: його посвячену й ніжну віру, життя чеснотами, мужнє прийняття страждання, як хреста, який треба нести на собі, наслідуючи Христа, і безкорисливу та бережли-ву любов до ближнього.

Утім для Церкви, натомість, загальних тверджень про повагу та благоговіння недостатньо для того, щоб проголосити святим якогось чоловіка чи якусь жінку. Необхідно провести ретельну та структуровану ро-боту щодо пошуків та оцінки свідчень і документів, завдяки яким можуть бути опрацьовані заслуги кан-дидата.

Саме в цій тривалій праці й полягає процес беа-тифікації, довірений авторитетним церковним орга-нам, які використовують цінний внесок спеціялістів різ них галузей і звичайних вірних, покликаних дати особисте свідчення, а таких у випадку з Іваном Пав-лом ІІ – не одна тисяча.

Після того, як Папа Ратцінґер оголосив, що звіль-няє відкриття беатифікаційного процесу Івана Пав -ла ІІ від регламентованих п’яти років очікування з дня смерти, 18 травня 2005 року, (день, коли Понтифіку мало виповнитися 85 років), кардинал Камілло Руї ні, вікарій Святішого Отця в Римській дієцезії попросив вірних повідомляти «всі ті новини та інформацію,

8

завдяки яким можна було б ствердити чи заперечи -ти славу святости слуги Божого».

Згодом, 28 червня, у Римі розпочався дієцезійний процес щодо життя, чеснот та слави святости Папи Войтили. Аналогічний процес через кілька місяців розпочав і кардинал Кракова Станіслав Дзівіш, а зго-дом додався ще один, розпочатий у Нью-Йорку на підставі свідчення одного американського громадя-нина. У цих містах було вислухано понад сто усних свідчень, а ще – тисячі в письмовій формі з усіх ку-точків світу, які згодом були передані Постуляційно -му центру.

Ретельна перевірка цього багатого документаль-ного матеріялу, з якого постав жвавий та неочікува-ний образ Івана Павла ІІ, дав змогу Раді богословів проголосити героїчність чеснот – віри, надії, любо-ви, а також обережности, справедливости, мужности, поміркованости, євангельської чистоти, убогости та послуху – що 19 грудня 2009 року підтвердив Вене-дикт XVI.

Для того, щоб увійти до сонму святих, необхідно щоб свідчення, які дали люди, були певним чином підтверджені Божою печаткою – чудом, яке повинно відбутися після смерти кандидата, і яке (і на цьо-му важливо наголосити!) ще не є достатнім для під-твердження святости: лише після проголошення ге -роїчности чеснот, до уваги беруться надзвичайні по-дії, які приписують заступництву кандидата перед Богом. І навіть за таких умов Церква поводиться ду -же обережно, перш ніж висловити остаточну думку, продовжуючи прискіпливу роботу щодо оцінення та дослідження.

9

Серед багатьох свідчень, що надійшли до Посту-ляційного центру після оголошення кардинала К. Руї-ні про отримані завдяки заступництву Івана Павла ІІ ласки, особливе місце посідає випадок французької монахині сестри Марі Сімон П’єр Норман, яка зціли-лася від хвороби Паркінсона. А вирізнявся цей випа-док тим, що був підтверджений науковою медичною документацією, правдивість якої не могла викликати жодних сумнівів. Скрупульозні медичні висновки разом із канонічними актами 21 жовтня 2010 року проаналізували експерти Медичної ради Конгрегації у справах святих, які були змушені визнати те, що це зцілення не має наукового пояснення.

Після того, як до уваги взяли висновки експертів, 14 грудня консультанти-богослови продовжили про-цес теологічною оцінкою випадку, одностайно ви -знаючи факт заступництва Івана Павла ІІ. 11 січня 2011 року було проведено надзвичайну сесію карди-налів і єпископів Конгрегації, наприкінці якої було одноголосно прийнято стверджувальне судження, яке 14 січня 2011 року підтвердив Венедикт XVI.

Офіційне визнання факту чуда очистило поле від різноманітних думок, якими супроводжувався процес беатифікації Івана Павла ІІ після проголошення ге-роїчности його чеснот.

І справді, протягом 2010 року медики й міжнарод -ні засоби масової інформації необережно висловили свої сумніви щодо проголошення чудом зцілення від цього неврологічного захворювання. Насправді ж Конгрегація у справах святих ще напередодні висло-вила свою моральну впевненість із цього приводу, про голошуючи чудом надзвичайне зцілення 2003 ро-

10

ку від однієї патології, яку діягностували як «екстра-пірамідний синдром (хвороба Паркінсона) прогре-суючого характеру», що зробило свій внесок у спра ву беатифікації – 25 квітня 2004 року – португальської жінки-містика Александріни Марії Да Кости.

Протиставляючи строге аналітичне заключення пустослівним заявам журналістських полемік, яке зу -мовило те, що дослідження тривали набагато дов -ше, ніж це було б у випадку з блаженними, не такими відомими у світовому масштабі, Медична рада Кон-грегації, яку очолював професор Патріціо Поліска (особистий лікар Папи та директор Медичної служби міста Ватикан), провела ретельну роботу, яка спрос-тувала всі сумніви та заперечення. Отець Федеріко Ломбарді, директор прес-центру Ватикану, заявив, що «під час проведення процедур та дослідження не було зроблено жодних винятків чи поблажок».

Після проголошення його Блаженним Іван Пав -ло ІІ, згідно з давньою традицією, більше не спочиває у Ватиканських гротах, а перебуває всередині Собору святого Петра, у правій наві.

Без відкриття поховання для ексгумації (як це за-звичай відбувається в момент канонізації), потрійна труна, у якій міститься тіло Кароля Войтили, була пе-ренесена до каплиці святого Севастіяна, між капли-цею Жалю та каплицею Пресвятої Євхаристії, у ніші, прикритій звичайною мармуровою плитою з латин-ським написом: Beatus Ioannes Paulus II (Блаженний Іван Павло ІІ). Саме тут мільйони набожних людей мо жуть вшановувати його щодня та благати про за-ступництво задля отримання нового чуда, яке дасть змогу остаточно проголосити його святим.

11

1

«Святий негайно!»: нарешті це здійснилось

Вже у проповіді під час похорону Івана Павла ІІ, 8 квітня 2005 року, тодішній кардинал Йозеф Ратцін-ґер недвозначно сказав: «Ми можемо бути переконані в тому, що наш любий Папа стоїть біля вікна в домі Отця Небесного, дивиться на нас і благословляє нас». Кілька тижнів по тому, коли кардинал став Папою Венедиктом XVI, він підтвердив це особисте переко-нання під час промови 29 травня в італійському місті Барі: «Ми відчуваємо, що він поруч з нами і разом з нами прославляє Христа, Доброго Пастиря, Якого він вже споглядає особисто».

Ці слова, нехай і сказані найавторитетнішою осо-бою, які тоді були простим особистим припущенням, відтепер стали переконанням усієї Церкви. Проголо-шуючи Івана Павла ІІ блаженним, компетентні вати-канські органи та, насамперед, Папа Ратцінґер ви -словили своє глибоке переконання в тому, що він справді перебуває в Небі з тими, хто, як кажуть бого-слови, «блаженно споглядають Господа Бога». Це

13

однозначно підтвердив в одному інтерв’ю кардинал Анжело Амато, префект Конгрегації у справах свя -тих: «Проголошення когось блаженним – це частина звичайного й непомильного служіння Папи Римсько-го: відповідно ми повинні чинити так, щоб не було жодної можливости помилитися».

Смерть, здається, не зашкодила надзвичайній ін-тенсивності, що зігрівала собою діялог між пастирем та його Церквою. Могила Івана Павла ІІ – і дотепер мета для тисяч осіб з усіх куточків світу, які таким чи ном намагаються вшанувати людину, котра супро-воджувала їх протягом чверті століття. Щодня мірія -ди листів та листівок кладуть поряд з тим, що одна набожна особа назвала «проста мармурова плита, яка, проте, здається, містить всю велич світу та най-кращу частину людства й історії». Інші численні листи надходять поштою з найдивнішими адресами. Дотепер найцікавішою, звісно ж, є та, яку написала одна дів чинка на конверті: «Іванові Павлові ІІ. Вулиця Не бесна. Рай».

Увесь цей матеріял, разом із листами, які вірні над-силали поштою, Постуляційний центр взяв до ува-ги та перевірив під пильним наглядом монсеньйора Славоміра Одера, який упорядкував матеріял та на-лежно його оцінив. Поряд із численними документа-ми, у яких висловлюється подяка Богові за дар цього великого Папи, що датуються першими днями від часу його смерти, та численними виявами ініціятив хари-тативного та культурного типу й молитвами на честь Понтифіка, є і свідчення про отримані ласки, духовне очищення та фізичне зцілення.

14

На цьому й зосередилася з особливою ретельніс -тю робота монсеньйора Одера та його співпраців-ни ків, щоб спробувати вирізнити серед багатьох ви-падків, що навели вірні, ті, які здавалися особливо вартими уваги, оскільки підтверджені відповідними доказами. Абсолютно всі листи були прийняті та про-читані в Постуляційному центрі так, як приймав і ви-слуховував Папа Іван Павло ІІ всіх тих, хто до нього звертався в пошуках втішення чи підтримки.

«Для мене кожна особа важлива і неповторна»

Всі листи були прочитані. Всім тим, хто до нього звертався, надсилали особисту відповідь, звісно ж, за посередництвом Державного секретаріяту Свято -го Престолу, у якій, зазвичай, йшлося про таке: «Папі повідомлено про Вашу проблему, і він помолився у Вашому наміренні». Часто через кілька тижнів до Ватикану надходив новий лист, у якому йшлося про те, що необхідну ласку було отримано.

Наведемо один із листів, що свідчить про це, який надіслала Ельжбета з Польщі в жовтні 2004 ро-ку: «Святіший Отче, я дуже тобі вдячна за вервич -ку, яку ти подарував моєму чоловікові. Якщо чесно, то я навіть не вірила в те, що моє прохання потра -пить до твоїх рук. Лікарі не давали нам жодних шан-сів на одужання. Діягноз був дуже чіткий: рак і не-гайна хіміотерапія. Мій чоловік страждав також від запалення легенів, анемії та зневоднення організму, а його температура тіла ніколи не опускалася нижче

15

40 °С. Від лікаря ми чули одне й те саме: “Я не знаю, чи він доживе хоча б до завтра”».

І далі наведено щире свідчення: «Ми почали мо-литися. Я вірила в те, що його стан покращиться. Ми жили цією надією: якщо зможемо отримати вервичку від Святішого Отця, то мій чоловік одужає. Того дня мій чоловік повинен був пройти терапію з підвище-ним ризиком, а вже у другій половині дня листоно-ша приніс нам конверт із Ватикану… з вервичкою… Це бу ла незабутня хвилина. Тепер мій чоловік почу -ваєть ся чудово і не мусить більше проходити хіміо-тера пії. Вервичка тепер завжди при ньому, і ми моли-мося щодня всією родиною. Молимося за Святішого Отця і за всіх тих, хто був поряд з нами в ті складні дні, дяку ючи за все Господеві».

І справді, Папа Войтила дізнавався про кожний окремий випадок завдяки папірцям, які клали біля місця, де він, зазвичай, щоденно молився, тож пові-домлення про те, що він помолився в наміренні, були правдою, а не жалюгідним обманом.

Його вдумливий вибір переживати за долю ближ-нього корінням сягав вишуканої чутливости, яка час-то допомагала йому бачити найприхованіші куточки душі іншої особи. Один римський парох розповідав таке: «Якось він потиснув мені руку і сказав: “Не переживай, все буде гаразд”. А я навіть слова йому не сказав про те, що в мене насправді тоді була одна складна проблема, яка не давала мені спокою, і, зви-чайно ж, ця ситуація вирішилася краще, ніж я міг собі уявити».

Його сповнений любов’ю погляд проникав у гли-бини душ тих, хто до нього наближався, та обіймав

16

у своїй людяності тисячі осіб, які переповнювали площі міст усього світу, щоб зустрітися з ним. Тим, хто запитував його, з якими почуттями він підходив до натовпів людей, які перебували перед ним на різ-них публічних заходах, він відповідав: «Я ніколи не зустрічаюся з натовпами. Для мене кожна особа важ-лива і неповторна».

Багато хто вважав його вихідним пунктом почут-тів, на який проєктувалося особисте прагнення бути вислуханим і любленим. Навіть ті, хто не мав віри. Про це свідчить драматичний лист, який на його мо-гилі залишила одна повія: «Я не ходжу на Службу Божу, я не вмію молитися, але я ніколи нікому не за-вдала кривди, і навіть тепер я жертвуюся за моїх ді-тей. Папо, я знаю, що це погано бути повією. Я про-шу тебе, Папо, будь поруч. Я благаю тебе про це. Я молю тебе, щоб ти зробив так, щоб до мене поверну-лася віра. Я продовжуватиму розмовляти з тобою. І я тебе дуже люблю».

Промовисті й листи осіб-некатоликів, які об’яв-ляють, що духовну та людяну велич Івана Пав-ла ІІ визнали навіть ті, хто не поділяв його досвіду віри. Наприклад, одна молода жінка-мусульманка, яка була дочкою дипломата однієї ісламської держа -ви, визнаної при Святому Престолі, згадує, як за різ-них обставин, коли вона ще була дитиною, супрово-джувала батьків до Папи і як він завжди по-доброму схилявся до неї, знаходив можливість сказати добре слово чи зробити якийсь приємний жест, що свідчив про його ніжний батьківський підхід до людей.

Із юдейського світу до Постуляційного центру на-дійшов електронний лист одного дідуся, який, будучи

17

ють сумнівів щодо винятковости його прикладу, який супроводжувався великою самопожертвою.

Як згадував один жандарм із найближчого ото-чення Папи Іван Павла ІІ: «На початку його служін-ня, під час загальних авдієнцій, коли Святіший Отець проходив уздовж огорож, щоб привітатися з вірними, я почув чоловіка, який вигукнув: «Подивіться! Це ж прекрасна людина!». З плином років ці вигуки стали дещо іншими: “Подивіться! Це ж свята людина!”».

За докладнішою інформацією чи щодо організа-ції тематичних зустрічей з автором звертайтесь за електронною адресою: info@saveriogaeta.it

ДОДАТОК

Інтерв’ю з кардиналом

Жозе Сарайва Мартіншем

«Саме слово “miraculum” (з лат. «чудо») походить від латинського miror – тобто, я дивуюсь, захоплю -юсь – і, відповідно, вказує на одиничний факт, який свідчить про подив і уважність. Коли говорять про Церкву, то не йдеться про якесь порушення зако-нів природи, а про виняткову подію, яка позначена певною божественною чеснотою, яка виходить поза звичне розуміння речей. Бог, Творець Всесвіту, завдя-ки чуду пропонує людині певний жест любови, полег-шуючи страждання створінь, які звертають на Нього свій погляд». Кардинал Жозе Сарайва Мартінш – один із найбільших експертів у цій галузі, адже за ті десять років, коли він очолював Конгрегацію у справах свя-тих (1998–2008), на його стіл лягло близько двохсот справ, які наука не могла пояснити.

57

Коли йдеться про святих, здається, що звичайні віряни не мають жодного уявлення про те, у чому по-лягає сутність їхнього життя вірою, тобто люди не розуміють, у чому полягає святість, яку їм припису-ють. Поясніть нам, будь ласка, що вкладає у термін «святість» доктрина Католицької Церкви.

«Святість полягає в досконалому єднанні з Хрис-том. Тобто вона є водночас плодом Божої благодаті та добровільної відповіді людини. “Щоб людина стала святою, потрібна лише благодать. Хто сумніва-ється в цьому, той не знає, ані ким є святий, ані ким є лю дина”. Ці слова належать католицькому мисли-телю Блезу Паскалю, які він висловив у своїй пра-ці «Думки». Я використав це формулювання, щоб наголоси ти на двох можливостях для роздумів: у святому поєднуються велич Бога (насамперед, Йо -го благодаті) і велич людини з її можливостями та недоліками, її сподіваннями та досягненнями.

Як би там не було, насамперед важливо зрозумі -ти, що святість для звичайної людини не передбачає втілити в життя чогось надзвичайного й неможли-вого, а полягає в тому, щоб добре робити повсякден-ні речі на роботі, у школі, в родині, у священстві чи покликанні до чернечого життя.

За своєю суттю святість характеризується єдніс -тю, але водночас вона дуже багатогранна. Серед її цілей – досягнути досконалої любови, тобто макси-мального рівня любови до Бога та до ближнього. І са-ме це вимагає, щоб в особистому житті було втілено задум, який Бог замислив для кожної людини, і який є не “серійним продуктом”, а витвором божествен-ного ремесла».

58

Тож хто такий святий?

«Щоб зрозуміти, ким є святий і що Бог прагне сказати Церкві та людству завдяки цим постатям, необхідно зробити чіткий вступ: всі святі, кожен по-своєму, досягнув вершин любови; але кожен із них є носієм особливого повідомлення, яке необхідно шукати не тільки в героїзмі, з яким він “особисто” практикував християнські чесноти, але й у тому, як він виконував свою місію на землі. Усвідомлення завдання, отриманого від Бога, разом із щоденною боротьбою задля його втілення в життя пояснює геро-їзм святих.

Святий – це людина, яка усвідомила глибину сво -го єства: у нього немає одного серця, щоб любити Бога, і ще одного, щоб любити людей і увесь світ. Він твердо ступає ногами по землі, деколи він за-шпортується і падає, але встає і продовжує свій шлях. Підсумовуючи: святий – це шедевр Божої любови та благодаті і, водночас – взірець людяности та ви-користання тієї свободи, яку Господь забажав пода-рувати нам. А святість – повнота людськости. Це не чийсь привілей і не монополія обраних осіб, а покли-кання, яке доступне абсолютно всім. Святі не були героями, якими треба захоплюватися, і навіть якщо вони були такими, не це було причиною їхньої кано-нізації. Це важливо зрозуміти, щоб не приписувати святим якоїсь “екзотичности” і не розглядати їх поза перспективою реального світу, адже це врешті-решт взагалі позбавляє їх реальности».

59

Отже, святість доступна не тільки певним при-вілейованим людям?

«Абсолютно! Покликання до святости є загаль-ним, оскільки звернене до всіх, без жодного винятку, чоловіків і жінок. Це означає, що вона призначена не лише для кількох вірних, що перебувають в яко-мусь специфічному життєвому стані, як наприклад, священики чи ченці, але для всіх людей, незалежно від того, в якому життєвому стані вони перебувають. Щодо цього Іван Павло ІІ висловлювався однозначно й категорично. Він говорив про святість кожного, як про один з основних пунктів душпастирської діяль-ности Церкви третього тисячоліття. Папа Войтила, окрім того, вказав шлях, яким кожен повинен сліду-вати, щоб досягнути святости: вірне виконання сво -їх родинних, професійних і суспільних обов’язків, тобто жити в повноті, день за днем та до кінця, все те, що відбувається в повсякденному житті, навіть якщо на початку воно здається неважливим.

Так, святість вимагає героїчности чеснот у повсяк-денні. Але також незаперечним є те, що вірна постій-ність у щоденних обов’язках може бути важливішою за зовнішні жести, часто надумані, які вважають ос-новним виявом святости. Душпастирська діяльність, спрямована на покликання до святости, повинна по-даватися як обов’язкова мета для всіх вірних, щоб допомогти їм відкрити для себе велич повсякденно -го життя, в якому Бог прагне бачити нас святими».

60

Чи протягом століть відбулися якісь зміни щодо того, якими Церква бачить святих, надаючи пере -вагу одним рисам і не приділяючи уваги іншим?

«Святість стоїть понад часом та історією. Чи то вчора, чи сьогодні, вона завжди однакова. Святим є той, хто повністю реалізував своє життя в Богові, не приховуючи нічого для себе. Завдяки хрещенню християнин стає сином Бога в Ісусі Христі, він стає “сином Сина”. Тож святим є той, або, якщо говори-ти точніше, прямує до святости той, хто намагається щомиті поводитися згідно із задумом, що намітив Бог для нього, щедро відповідаючи на імпульси бла годаті, повністю ввіряючи себе в руки Отця Не-бес ного. Але, водночас, святість глибоко вкорінена в людську дійсність. Життя святих показують нам, як було втілено за їхніх конкретних життєвих обста-вин їхню ідентифікацію з Ісусом Христом. Протягом століть у біографіях святих переважав певний літера-турний жанр, який залишив поза увагою щоденну від-повідь на заклики благодаті, зосереджуючись власне на героїчних моментах, які деколи сповиті аурою ле-гендарности. Тож необхідно уточнити, що ці люди не освятилися завдяки періодичним випадковим учин-кам, але завдяки вірності та наполегливості, які до-помогли їм виявити героїчність у своїх повсякденних обов’язках, щоб втілити в життя Божу волю: ось що ми повинні наслідувати в них. Якби їхнє життя об-межувалося надприродними вчинками, то навряд чи їх було б проголошено святими і, звісно ж, ніхто б не запропонував їх як взірців до наслідування.

За будь-яких обставин святість особливо познача-ється також і на культурі, якщо її розглядати як гло-

61

бальну перспективу, на яку орієнтується увесь світ. Святі посприяли тому, щоб народилися нові культу-ральні моделі, нові відповіді на проблеми та великі виклики суспільства, новий розвиток людства в істо-ричному контексті. Святі, неначе маяки: вони вказу-ють людям ті можливості, які мають у розпорядженні. Саме тому вони є цікавими і з культурної точки зору, незалежно від того, якими були їхні релігійні пере -конання, чи того, який підхід ми використовуємо, коли досліджуємо їхнє життя».

Отже, кожен християнин покликаний до свя-тости. До того ж, згідно із доктриною Католицької Церкви, всі ті, хто вже перебувають у Небі, є перед обличчям Бога і мають аналогічний рівень блажен-ства незалежно від того, чи вшановують їх як свя-тих, чи ні. Тоді виникає питання, що саме відрізняє «офіційних» блаженних і святих від усіх інших хрис-тиян, які померли, перебуваючи в Божій благодаті?

«Якби кількість християн, які жили по-справжньо -му свято, збігалася з кількістю канонізованих і про-голошених блаженними осіб, ми були б змушені ви-знати, що за два тисячоліття своєї історії Церква не впоралася з виконанням довіреної їй Ісусом Христом місії. Але це не так. Незліченну кількість людей, які жили і померли у святості, перебувають зараз у Небі, насолоджуються блаженним спогляданням, ми вша-новуємо на свято Всіх святих (1 листопада згідно з римо-католицькою традицією). Можна сказати, що йдеться про “невідомих солдатів” святости, які, “вна-слідок своєї інтимної єдности з Христом, зміцнюють усю Церкву у святості, облагороджують культ, яким

62

вона вшановує Бога тут на землі, та багатьма інши-ми способами роблять внесок в її повну розбудову” (з Догматичної конституції про Церкву Lumen Gen-tium, 7). Можна запитати про те, чи ка нонізовані особи є більш святими і чи вони більш героїчно вті-лили в життя чесноти, досягнувши більшого ступеня слави. Ми не знаємо цього і в нас немає засобів, щоб це встановити, але ми можемо впевнено говорити про те, що канонізація проголошує святість особи, не проводячи жодних паралелей зі святістю тих, хто вже перебуває в Небі».

Але чому ж тоді Церква пропонує для вшанування лише декого з тих багатьох, які перебувають у Небі?

«Відповідь надзвичайно проста: Церква пропонує канонізувати тих, чия особа була особливо визнач -ною завдяки тому, що вони були більш відомими та вже мали певну славу святости серед Божого народу, тож вірні бачать у них взірець для наслідування та звертаються до них, як до заступників перед Богом.

Якщо бути точними, то ми повинні погодитися, що взірцем, до того ж єдиним, може бути тільки Ісус Христос, оскільки він не поза нами, а всередині нас завдяки дії Святого Духа. Святі – не взірці у вузькому значенні цього слова, а копії або репродукції, більш чи менш досконалі, того взірця, яким є Ісус Христос. Утім, попри це, їхнє життя пропонує нам приклад того, як наслідування Ісуса Христа стало дійсністю за їхніх конкретних життєвих обставин і дало їм змогу ідентифікуватися з Ним.

У Небі всі щасливі та блаженні завдяки спогля-данню Бога. Тут, на землі, Церква розрізняє загальну

63

і канонічну, тобто офіційно визнану святість. До за-гальної повсякденної святости покликані абсолютно всі християни силою їхнього покликання, отримано-го разом із хрещенням, яке робить їх невіддільною і живою частиною “Того, Хто є святим Бога”. Тож сло-ва “Будьте досконалі, як Отець ваш небесний доско-налий” (Mт. 5, 48) звернені абсолютно до всіх учнів Христа. Про це говорить і ІІ Ватиканський Собор, який наголошує, що “всі члени Церкви покликані до святости” (з Догматичної конституції про Церкву Lumen Gentium, 59). Окрім загальної святости існує святість, яку називають канонічною. Вона полягає в героїч ності життя християнськими чеснотами, офіційно визнана Церквою і пропонується нею, як взірець для всього Божого народу. “Папське вчен-ня говорить про те, що не всім дано досягнути най -вищих щаблів канонічної і канонізованої святости” (Пій XI)».

Хто може бути запропонований для каноніза-ційного процесу? І коли він може розпочатися?

«Будь-який католик може стати головною дійо-вою особою цього процесу, аби тільки його життя було пронизано героїчністю християнських чеснот і славилося святістю після його смерти. Героїчність чеснот полягає у християнській поведінці, що вихо-дить за межі загальноприйнятої, у втіленні в життя з душевною готовністю Божих чеснот (віра, надія, любов), головних чеснот (розсудливість, справедли-вість, мужність, стриманість), а також, якщо йдеть-ся про богопосвячену особу, про три євангельських ради (чистота, убогість, послух). Слава святости, на-

64

томість, це загальна думка, яка приводить до того, що вірні вшановують якогось чоловіка чи жінку та дові-ряються їхньому молитовному заступництву.

Щоб розпочати канонізаційний процес, необхід-но, щоб минуло принаймні п’ять років від дня смер -ти кандидата. Так званий “актор” процесу – яким може бути єпархія, інститут богопосвяченого життя, група вірних чи навіть якась конкретна особа – по-винен для того, щоб формально розпочати процес, зробити запит щодо nulla osta (з лат. «нічого не пере-шкоджає») до Конгрегації у справах святих, яка пе-ревіряє, чи немає перешкод, заперечень в інших вати-канських конгрегацій. Окрім того, якщо минуло вже тридцять років від дня смерти, необхідно продемон-струвати, що процес не було розпочато раніше з по-важних причин, а не лише через недбалість чи якесь шахрайство».

Яка різниця між беатифікацією і канонізацією, між блаженним і святим?

«Беатифікація – перший крок на шляху до остаточ-ної канонізації. З історичної точки зору термін “кано-нізація” 1171 року вперше вжив Папа Олександр ІІІ, натомість різницю між блаженним і святим 1483 ро -ку сформулював Сикст IV.

Через беатифікацію проголошується святість життя блаженного і дозволяється публічне звершен -ня культу на його честь в межах певної єпархії чи певного церковного інституту (наприклад, чернечо-го згромадження). Канонізація передбачає особливе урочисте проголошення святости та публічне вшану-вання в усій Церкві. Отже, беатифікація має локаль-

65

Враховуючи, що дуже багато людей молиться про отримання ласки зцілення, то слушним буде пи-тання щодо того, як Бог обирає, хто буде вислуха-ний, а хто – ні?

«Тут ми вже входимо у сферу Божого таїнства. Ми не знаємо нічого про Його задуми щодо можли-вого вибору тієї чи тієї особи. Уділити благодать чи зцілення – це вільний вибір Творця. Він вимагає від нас лише повної довіри. У документації досліджен -ня чуда часто наголошується, що Бог, через посеред-ництво якогось Свого слуги чи блаженного, уділяє благодать тим особам, які були готові отримати цей дар, але, насамперед, вони прагнули виконати Його волю, адже в Євангелії чітко сказано: “Просіть, і дасться вам; стукайте, і відчинять вам”. Віра не тіль-ки дає нам мож ливість поєднатися з Божою волею, а ще є живим прагненням людини увійти в божест-венне таїнство».

Коротка хронологія життя

Кароля Юзефа Войтили

1920 18 травня народився у м. Вадовіце (поблизу Кракова, Польща), у родині 44-річного Кароля, офіцера польської армії, та 36-річної Емілії Качоровської, вчительки й домогосподарки. У родині також були: брат Едмунд, на 14 років старший за Кароля, Юзефа та сестра Ольга, яка по мер ла за 6 років до народження Кароля, якого охрестили 20 червня.

1926 15 вересня пішов до початкової школи.

1929 13 квітня від серцевого захворювання по -мерла мама.

1932 5 грудня внаслідок жахливої епідемії скарла-тини помер брат Едмунд.

1938 3 травня отримав таїнство Миропомазання та склав шкільні випускні іспити. 22 черв ня вступив на філософський факультет Яґеллон-ського університету і разом з батьком переїхав до Кракова.

89

1940 У лютому познайомився з Яном Тирановсь-ким, який запросив його до спільноти «Живий Розарій» та ознайомив із творчістю христи-янських містиків. 1 листопада, щоб уникнути депортації до Німеччини (яка вже рік, як оку-пувала Польщу), почав працювати у каменярні в Закжувку.

1941 18 лютого помер батько. У серпні К. Войтила приймав у себе родину Мечислава Котлярчика, засновника «Театру живого слова».

1942 Навесні перейшов працювати на хімічний за-вод компанії «Сольвей». У жовтні розпочав навчання на підпільному богословському фа-культеті Яґеллонського університету.

1943 У березні востаннє з’явився на театральній сцені в головній ролі у драмі Самуель Збо-ровський Юліуша Словацького.

1944 29 лютого К. Войтилу збила вантажівка і він потрапив до лікарню. У серпні архиєпископ Сапєга перевів його разом з іншими підпіль-ними семінаристами до архиєпископської ре-зиденції у Кракові.

1946 1 листопада кардинал Сапєга в особистій каплиці висвятив К. Войтилу на священика. 15 листопада поїхав до Риму, щоб продовжи -ти богословське навчання в колегії «Анґе-лікум».

90

1947 3 липня здобув ліценціят з богослов’я. Влітку того ж року мандрував Францією, Бельгією та Голландією.

1948 19 червня захистив докторат Доктрина віри у творчості святого Івана від Хреста, а за кілька тижнів повернувся до Кракова. 8 лип-ня К. Войтилу призначили вікарієм парохії у с. Неговіч. 16 грудня Яґеллонський універ-ситет визнав дійсним отримане в Римі акаде-мічне звання доктора богослов’я.

1949 У серпні призначений вікарієм на парохії Святого Флоріяна у Кракові.

1951 1 вересня архиєпископ Кракова Євгеніуш Ба-

зяк дав К. Войтилі два роки на те, щоб він став університетським викладачем.

1953 У жовтні почав викладати Соціяльну като-лицьку етику на богословському факультеті Яґеллонського університету. У грудні отримав посаду доцента.

1954 Став професором Краківської семінарії та Люблінського Католицького Університету.

1957 15 листопада Центральна комісія з питань ква-ліфікації надала К. Войтилі статус вільного університетського викладача.

91

1958 4 липня призначений єпископом-помічником Краківської архиєпархії. 28 вересня отримав єпископські свячення.

1960 Опублікував працю Любов і відповідальність.

1962 Після смерти архиєпископа Базяка, 16 липня К. Войтилу призначили головним вікарієм. Від 11 жовтня до 8 грудня брав участь у першій сесії ІІ Ватиканського Собору.

1963 Від 6 жовтня до 4 грудня в Римі брав участь у другій сесії ІІ Ватиканського Собору. Від 5 до 15 грудня перебував на прощі на Святій землі. 30 грудня призначений архиєпископом Кракова.

1964 13 січня опублікована офіційна булла про при-значення його архиєпископом Кракова. 8 бе-резня відбулася урочиста інавгурація в Соборі Вавеля. Від 14 вересня до 21 листопада брав участь у третій сесії ІІ Ватиканського Собору, а потім знову вирушив у двотижневу прощу до Святої землі.

1965 Від 14 вересня до 8 грудня брав участь у чет-вертій, заключній сесії ІІ Ватиканського Со-бору в Римі.

1967 Від 13 до 29 квітня перебував у Римі, взяв участь в першій сесії Ради у справах мирян.

92

28 червня з рук Папи Павла VI отримав кар-динальський титул.

1969 Опублікував працю Особа і вчинок. Від 11 до 26 жовтня брав участь у першій генеральній надзвичайній асамблеї Синоду єпископів, що відбувалася у Римі.

1972 Опублікував дослідження про те, як відбував -ся ІІ Ватиканський Собор: Джерела віднов-лення. 8 травня урочисто відкрив Синод ар -хиєпархії Кракова.

1973 Від 2 до 9 березня брав участь у Євхаристій-ному Конгресі в Австралії, згодом відвідав Філіппіни та Нову Гвінею. У травні перебував у Бельгії, а в листопаді – з візитом у Франції.

1974 Від 27 вересня до 26 жовтня брав участь у третій генеральній загальній асамблеї Си-ноду єпископів в Римі, під час якої відповідав за доктринальну частину.

1975 Від 3 до 8 березня перебував у Римі, взяв участь у першому з’їзді генерального секре-таріяту Синоду єпископів. У вересні відвідав Німецьку Демократичну Республіку.

1976 Від 7 до 13 березня у присутності Папи Пав-ла VI проводив у Ватикані духовні реколек-ції; його роздуми опублікували у книжці Знак

93

суперечливости. Від 23 липня до 5 вересня відвідував Сполучені Штати Америки та Ка-наду.

1978 Від 11 серпня до 3 вересня перебував в Римі у зв’язку зі смертю Папи Павла VI. Брав участь у похороні, Конклаві та церемоніях, що пе-редбачені після виборів нового Папи Івана Павла І.

3 жовтня – знову в Римі через несподівану смерть Івана Павла І. 24 жовтня розпочав-ся Конклав, а 16 жовтня приблизно о 17.15 К. Вой тилу обрали Понтифіком. Взяв ім’я Іван Павло ІІ.

22 жовтня урочисто розпочав своє служіння як Верховний Пастир Католицької Церкви.

5 листопада вирушив у прощу до Ассизької базиліки та римської базиліки Санта Марія над Мінервою, щоб вшанувати покровителів Італії: святого Франциска Ассизького та свя-ту Катерину Сієнську. 12 листопада офіційно вступив у Собор Святого Івана в Латерані, як знак початку служіння єпископа Риму.

1979 4 березня вийшла перша Енцикліка К. Войти-ли Redemptor hominis (Відкупитель людини). У червні прибув до Польщі з душпастирським візитом. У жовтні виступив у Нью-Йорку на за-сіданні Організації Об’єднаних Націй. У лис-топаді в Туреччині зустрівся із православним патріярхом Дімітріосом І.

94

1980 4 квітня, у Велику п’ятницю, вперше сповідав вірних у Ватиканському соборі. 30 листопада опублікована Енцикліка Dives in misericordia (Багатий милосердям).

1981 13 травня о 17.19 на площі Святого Петра став жертвою замаху, який здійснив член турець-кого ультранаціоналістичного угруповання Мехмет Алі Аґджа. Прооперований у Клініці Джемеллі. Після 22 днів шпиталізації, 3 черв-ня, повернувся до Ватикану. Від 20 червня до 14 серпня знову перебував у лікарні.

1982 У травні вирушив у прощу до Фатіми, щоб віддячити Пресвятій Богородиці за її мате-ринську опіку і проголосити, через рік після замаху на життя, Акт посвячення та ввірення світу Непорочному Серцю Пресвятої Діви Ма-рії. 10 жовтня очолив церемонію проголошен-ня святим отця Максиміліяна Марії Кольбе.

1983 25 січня оприлюднив новий Кодекс Кано - ніч ного Права. 25 березня проголосив поча-ток Святого Року Спасення. 27 грудня відвідав Мехмета Алі Аґджу у в’язниці Ребібб’я.

1984 22 квітня проголосив закінчення Святого Року Спасення.

1985 30 та 31 березня в Римі спілкувався з учас -ни ками міжнародної молодіжної зустрічі.

95

1986 13 квітня відвідав римську синагогу. 18 трав-ня світ побачила Енцикліка Dominum et vivifi -cantem (Господа животворящого). 27 жовтня в Ассизі очолив Міжнародний день молитви за мир.

1987 25 березня вийшла Енцикліка Redemptoris Mater (Мати Відкупителя). Напередодні свята Зіслання Святого Духа, 6 червня, розпочав Бо-городичний рік. 30 грудня вийшла Енцикліка Sollicitudo rei socialis (Турбота про соціяльні справи).

1988 21 травня у Ватикані відкрив притулок «Дар Марії», який довірено згромадженню матері Терези з Калькутти. 28 червня підписав Апос-тольську конституцію Pastor Bonus (Добрий Пастир) про реформу ватиканської курії.

15 серпня закінчив Богородичний рік.

1989 7 вересня проголосив Днем молитви за мир у Лівані. 30 вересня прийняв Примаса Англі-канської Церкви Роберта Рунсі.

1990 26 серпня закликав до миру в Перській затоці після того, як Ірак увів війська до Кувейту.

7 грудня вийшла Енцикліка Redemptoris missio (Місія Відкупителя).

1991 15 січня надіслав листа президентам Сполу-чених Штатів Америки та Іраку (Джорджу Бушу та Саддаму Хусейну) з проханням при-

96

пинити війну в Перській затоці. 1 травня опуб-лікована Енцикліка Centesimus annus (Со -тий рік).

1992 Від 12 до 26 липня – знову у Клініці Джемеллі через необхідність видалити доброякісну пух-лину з кишківника.

9 грудня побачив світ новий Катехизм Като-лицької Церкви.

1993 9 та 10 січня в Ассизі очолив зустріч молитви за мир в Європі, а особливо на Балканському півострові.

6 серпня вийшла Енцикліка Veritatis splendor (Світло істини).

11 листопада посковзнувся і отримав перелом правого плеча, яке протягом місяця було за-фіксованим у гіпсі.

1994 23 січня у Ватиканському соборі служив Лі-тургію за мир на Балканах. 28 квітня впав і зламав праве стегно: прооперований у Клі-ніці Джемеллі, шпиталізація тривала аж до 27 травня.

14 листопада опублікований Апостольський лист Tertio millennio adveniente (Наближення третього тисячоліття), у якому оголосив Ювілей 2000 року.

1995 Побачили світ Енцикліки Evangelium vitae (Євангеліє життя), 25 березня, і Ut unum sint (Щоб усі були одно), 25 травня.

97

1996 22 лютого через Апостольську конституцію Universi dominici gregis (Усе Господнє стадо), реформував порядок проведення Конклаву. Від 6 до 15 жовтня шпиталізований до Кліні -ки Джемеллі для проведення апендектомії (видалення апендиксу).

1997 16 червня надіслав листа прем’єр-міністру Із-раїлю Біньяміну Нетаньягу та президентові Палестинської автономії Ясіру Арафату щодо миру на Близькому Сході.

1998 14 вересня вийшла Енцикліка Fides et ratio (Віра і розум). 29 листопада опублікована бул-ла Incarnationis mysterium (Чудо воплочення), у якій йдеться про Ювілей 2000.

1999 1 жовтня в Апостольському листі Spes aedifi -candi (Розбудовуючи надію) проголосив покро-вительками Європи святих Бригіду Шведську, Катерину Сієнську і Терезу Венедикту Хреста (Едит Штайн).

Проти ночі 24 грудня урочисто відкрив вели-кий Ювілей 2000 року.

2000 Від 24 до 26 лютого – проща на Синайську го ру в Єгипті, а від 20 до 26 березня перебу -вав на Святій землі. 7 травня очолив екуме-нічну зустріч, щоб вшанувати «свідків віри двадцятого століття». 12 та 13 травня вирушив до Фатіми, де проголосив об’явлення так зва-ної «третьої таємниці».

98

2001 6 січня закінчив Ювілей 2000 року й підпи-сав постювілейний Апостольський лист Novo millennio ineunte (На початку нового тисячо-ліття). У червні відвідав Україну.

2002 24 січня в Ассизі очолив День молитви за мир у світі. 16 жовтня Апостольським листом Rosarium Virginis Mariae (Вервиця Діви Марії) проголосив Рік вервиці і додав п’ять Світ -лих Таїнств до цієї традиційної богородичної молитви.

2003 5 березня проводив День молитви і посту за мир. 23 квітня, коли виповнилося 8959 днів від моменту його обрання Папою Римським, став третім за тривалістю перебування на Папсь кому престолі Понтифіком (після Пія IX та Лева XIII, не враховуючи, звичайно ж, свя -того Петра). 17 квітня вийшла Енцикліка Ec-clesia de eucharistia (Церква про Євхаристію).

16 жовтня служив урочисту Літургію з нагоди 25-ої річниці обрання Папою Римським.

2004 10 червня проголосив святкування особли -вого Року Євхаристії. 14 та 15 серпня перебу-вав у Люрді, а 5 вересня вирушив до Лорето: це його дві останні подорожі.

2005 30 січня востаннє особисто молився з вірними недільну молитву Angelus. Ввечері 1 лютого шпиталізований до Клініки Джемеллі через гострий ларинготрахеїт (важке запалення ор-

99

ганів дихання). 10 лютого повернувся до Ва-тикану, але 24 лютого – знову у Клініці Дже-меллі, де перебував до 13 березня внаслідок запального синдрому.

30 березня під час загальної авдієнції визирнув з вікна Апостольського палацу, щоб поблаго-словити тисячі прочан, присутніх на площі Святого Петра. Це його остання публічна по-ява. У другій половині дня, 31 березня, про-явилося запалення сечовивідних шляхів, яке спричинило септичний шок і призвело до серцево-судинної недостатности.

2 квітня о 21.37, в першу суботу місяця, на-передодні свята Божого Милосердя, Іван Пав-ло ІІ помер у віці 84 роки, 10 місяців і 15 днів, пробувши Папою Римським 26 років, 5 місяців і 17 днів.

2005–2011 19 квітня кардинала Йозефа Ратцінґера обра-

но новим Папою Римським: Венедиктом XVI. 13 травня він зробив для Кароля Войтили ви-няток із загального правила щодо п’ятирічно -го очікування від дня смерти перед початком канонізаційного процесу. Від червня 2005 до квітня 2007 року було проведено основний процес у дієцезії Риму та процеси за дору-ченням в інших дієцезіях щодо життя, чеснот і слави святости і чуд Кароля Войтили.

У червні 2009 року, після перевірки відповід-ного Positio (Положення), дев’ять радників-богословів Конгрегації у справах святих ви-

100

словили свою позитивну оцінку щодо героїч-ности чеснот Івана Павла II. У листопаді того ж року позитивну думку в цій справі вислови-ли також кардинали і єпископи – члени Кон-грегації у справах святих.

19 грудня 2009 року Папа Венедикт XVI під-писав декрет про визнання героїчности чес-нот Івана Павла II. У жовтні 2010 року медичні радники Конгрегації проаналізували каноніч-ний запит щодо сестри Марі Сімон П’єр Нор-ман і ствердили неможливість науково пояс-нити зцілення монахині. У грудні 2010 року, вивчивши твердження медиків, радники-бого-слови Конгрегації провели богословський аналіз цього випадку й підтвердили факт чуда внаслідок призивання молитовного заступни-цтва Івана Павла II. У січні 2011 року карди-нали та єпископи Конгрегації оголосили своє позитивне рішення, визнаючи зцілення мо-нахині чудом. 14 січня 2011 року Папа Вене -дикт XVI авторизував Конгрегацію у справах святих підписати декрет про визнання чуда внаслідок призивання молитовного заступни-цтва слуги Божого Івана Павла II, призначив-ши дату беатифікації на 1 травня 2011 року.

101

Молитва

на випрошення ласк

за посередництвом

Папи Івана Павла ІІ

O Пресвятий Триєдиний Боже, дякуємо Тобі за те, що Ти дарував Церкві Папу Івана Павла II, в якому засіяла Твоя батьківська ніжність, слава Хреста Гос-поднього і сяйво Духа любови.

Він, повністю уповаючи на Твоє безмежне мило-сердя та на материнське посередництво Пречистої Діви Марії, дав нам живий приклад Ісуса Доброго Пастиря. Він показав нам святість, як високий вимір християнського життя і як дорогу для осягнення віч-ної єдности з Тобою, Боже.

Подай нам, Господи, через його посередництво, згідно з Твоєю святою волею, ласку, про яку ми Тебе благаємо, з надією, що він незабаром буде долуче -ний до Твоїх святих.

Амінь.

102

Зміст

Вступ ...................................................................................... 71. «Святий негайно!»: нарешті це здійснилось ................ 132. Чудо беатифікації ............................................................ 37Додаток. Інтерв’ю з кардиналом Жозе Сарайва Мартіншем .................................................. 57Коротка хронологія життя Кароля Войтили ..................... 89Молитва на випрошення ласк за посередництвом Папи Івана Павла ІІ ........................................................... 102

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

Саверіо Ґаета

ЧУДО КАРОЛЯСвідчення та докази святости Івана Павла ІІ

Літературний редакторАнна-Марія ВолосацькаБогословський редактор

Тереза ФеренцТехнічний редактор

Петро Клим

Підписано до друку 15.05.13. Формат 84x108 1/32.Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 5,5. Ум. фарбовідб. 5,9. Обл.-вид. арк. 3,3.

ТзОВ Видавництво «Свічадо»(Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2001)

79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22.Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08

e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.comВіддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.)

вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл.