Кожен мисливець хотів би знати, де сидить фазан

(спектр з 7*7+1 емоцій)

Червоний

1.

[ найгірше що до тебе не ходили поїзди,

доводилось тіснитися гарячими маршрутками,

і спекою липневою, немов ковток води,

бувало зустрічатися і цілувати руки. у

загиджених кафе, від тепла напівпорожніх,

ми ховались наче двоє безпритульних подорожніх,

розпиваючи вино в тіні під храмовими фресками

складав тобі вірші і надсилав у есемесках.

голуаз, сухе вино, польський джаз, ерхачепе...

я минав самотні дні, як рука минає чашу.

у розкиданих кварталах вишуковував тебе,

щоб в терпкій пастелі ночі некеровано хоча б ще:

надивитись, намовчатись, цілувати просто в губи,

засинати поряд тебе на високому даху або

ховатись під холодними гранітними колонами,

писати дивні вірші на серветках і долонях,

де незміненим рефреном у кожнісінькому вірші:

мала,

повертайся,

з тобою тепліше.]

2.

[ пройдені неприступні колії,

вікна світяться, наче келії,

щастя для тебе у Бога молю я,

дивні фрази кидаю в стелю я.

грає вечір сурмою тихою,

ти самотня і нерозбещена

у подушку нечутно дихаєш.

засинає нічна Троєщина.

вікна вкрились прозорим інеєм,

ти так ніжно вві сні всміхаєшся.

поїзд спішно виляє спиною -

ти чекала і я вертаюся.]

3.

[ відшуковуючи місто у якому загубились,

де розпили часопростір, де губами пригубились,

проскановую очима передерті терті карти,

прокладаючи маршрути крізь експреси та плацкарти.

бо відверто мабуть варто незворотньо повертатись,

усміхатись кілометрам і кордонам усміхатись,

розривати всі шаблони, оминати хижу варту,

безборонно повертатись, бо відверто мабуть варто

спрагло й небагатослівно у долоні цілувати,

припадати на коліна, цілоденно куштувати

голос, дихання і рухи, дуже тиху всеприсутність,

на безпутньому розпутті дослуховуючись суті,

спростувати неспростовне, просто бути або просто

розганяти, мов коросту, недопитий часопростір,

перестати розпадатись між листами та дзвінками,

світ руками будувати, непрожитими роками.

всесторонньо, всеосяжно, без іроній та сатири,

маю віру й вірю в неї як у "два на два чотири" -

все хороше якось буде, звідкись буде час та гроші,

у буденному триванні розіллється все хороше.

і повторюю для себе ці слова неначе мантру,

проскановуючи карти у експресах і плацкартах.

Бог говорить з нами вітром, мрякою, осіннім листям,

лиш якби слова почути, він сказав би тихо: Христю,

в цьому мареві містерій, і історій, і істерик,

місто завжди залишає незачиненими двері.

срібним інеєм закличе і на руки впаде дрібно,

мабуть, варто повертатись. повертатися потрібно,

в цьому Львові вам не тісно, звісно, ти це все враховуй,

отака у мене воля. передай про те Сашкові.

і вечірнім зимнім рейсом як і прагнув, як і мусів,

повертатимусь до тебе. і до тебе повернуся.]

4.

[ дівчинка родом зі середньовіччя

так небезпечно погляне у вічі,

ще не уміючи бути палкою,

ніжно волосся поправить рукою,

на ніч полишить незамкнені двері

дівчинка родом із давніх імперій.

ворог, повалений у поєдинку,

в обмін на вашу шовкову хустинку.

будьте чудові, тож будьте собою -

ви піднеслись над цієї юрбою.

дайте вустами знайти передпліччя,

дівчинко родом зі Середньовіччя,

дайте крихку кришталеву долоню,

дайте розтати в цілунку полоні,

дайте згасити над ложею свічі,

дівчинко родом зі Середньовіччя.]

5.

[ моя футболка пахне асфальтом і тобою

в моїх кишенях сіль і порох

якщо так самозадивлено цілувати повітря

чи не болітимуть губи?

усі квіти - це червоні маки

усі дороги ведуть від мене до тебе

цією ночі любитиму тебе не торкаючись

засинатиму щоб прокидатись з тобою

не жона не матір не сестра - подорожня

дай розтанути

дай потонути

викашляти щастя на мармур підлоги

б'є в голову випита надвох ейфорія

ти сяєш в темряві і я не можу заснути.]

6.

[ легені, мов два розпростертих вітрила,

чужі каравелли ідуть караваном,

призахідне сонце малює акрилом

дорогу в майбутній неоновий ранок.

земля викидає смертельну отруту

в печене повітря старого костелу.

тікаймо туди, де ти зможеш почути

пісні, що співа паперовий метелик.

тікаймо туди, де індійські корови

пасуться у лоні асфальтної стежки,

і, витерши залишки бруду та крови,

вриваймось у тишу закритих помешкань.

це уділ величних - плювати на фатум, -

величних голодних асфальтних аскетів,

і жити. І бути. І палко кохати

життя, що дарує тернові букети.

тремтять та ясняться, невпинно прямують

шхляхи, що приймемо неначе причастя.

у скреццо коліс прислухаюсь і чую,

як лізе до серця пошарпане щастя.]

7.

[ дай проминати шляхи Господні

ніжно брени у мені пружинно

я не забуду тебе сьогодні

дівчинко з смаком гіркого джину

ріже долоні пітьма гаряча

палко вустами шукаю Бога

ти осідаєш в мені неначе

крапля терпкого напівсухого

збитим акордом старого панку

звуком пластинки що вторить колом

я не забуду тебе до ранку

щоб не забути тебе ніколи

в пружних барханах старих диванів

що нетактовно скриплять і стонуть

кубиком льоду безмірно тану

кубиком цукру невпинно тону

шумом загуслих ритмічних музик

світ осягаю і знаю точно

ти моя вічно-остання муза

або принаймні цієї ночі

струшеним попелом падай в осад

мертва й ожила свята і грішна

ти моя найсильніша доза

я помираю від тебе ніжно.]

Оранжевий

1.

[ завжди існує неточність

заїжджених передбачень -

я дивлюсь тобі у очі

і ти таємнича, наче

забута всіма країна

у дельті старого Нілу -

дівчата з арабським корінням

мені ще ніколи не снились.

ти станеш першою, отже

розіб'єш чужі пророцтва

літер, чий присмак схожий

на краплі гіркого оцту,

бо в жодній розумній книжці

ні слова про це немає -

ти вперше мені наснишся

і навіть про це не знаєш.]

2.

[ якби я був анальгіном

ти б клала мене під язик

розсмоктувала повільно

і я би до того звик

зникав у твоєму шлунку

гасив твій щоденний біль

найвідданіша пігулка

належна лише тобі.]

3.

[ притихлий джаз в приміських експресах,

ранковий чай і ранкова преса,

тікання залюдненим лісостепом.

(кудись далеко, але до тебе)

транзитні міста і будівлі станцій,

на склі електрички малюю пальцем

вірші для тебе, чудні й короткі.

(усі поснули, ніхто не проти)

дописую стрічку, стираю, й після

дивлюсь на людей у сусідніх кріслах:

старі жінки і якісь туристи.

(ще три зупинки до твого міста)

не так багато лишилось часу,

я гою чекання притихлим джазом,

загуслим вальсом ранкових вулиць.

(я доберуся що б там не було).]

4.

[ якби ти не існувала ніколи

інша ти

проте так само

не існувала

я писав би зовсім інші вірші

набирав би інший номер

але вірив і сподівався би

куди менше

набирав би номер

лише як номер

а не як код перепустки

в сліпучу реальність

голосного надмірного існування

ти знаєш

просто мушу когось чекати

комусь дзвонити

дивитись на квіти

вибирати букети

бути чемним

чекати на тебе

блукати вокзалом заломлений поїздами

питатися дозволу слухати твій голос

бути вірним

принаймні тобі

щоб лишитись вірним

в тому числі собі

щоб чекати і нічого не планувати

ти знаєш

я просто мушу когось любити

писати вірші

годинниковою стрілкою ходити по колу

курити і рахувати секунди

писати перечитувати

багато молитися

поперемінно тобі і Богу

як би не ти не існувала

ніколи ніколи ніколи

може не так свідомо

і не так нервово

та все одно чекав би

тільки на тебе

і так само рахував би

кожну сходинку

до сьомого поверху

або неба

між твоїм існуванням

і твоїм небуттям

знанням і незнанням тебе єдиної

варіюю і вар'ятую

мов між щасливим болем

і болючим щастям

я не бачу твого лиця

я чую твій голос

не питаюся імені

я знаю тебе наперед і чекаю

як пес при порозі

якого хіба гладити за вухом

і годувати не так кісткою

як собою.]

5.

[ вона не любила пісні Шакіри,

тату не вкривали ділянки шкіри,

не мала за серцем лихого слова,

вона була родом з старого Львова.

актори всміхалися їй з листівок

і врода лилася ще юним тілом,

така дико-всміхнена йшла крізь зливи,

що Львів під ногами ставав щасливим.

прохожі ховали свої прокльони

під вицвілі очі з рудого льону,

дивилися крокам услід сталевим

маленької дівчинки з Міста Лева.

невже так непросто іти по краю,

і очі її, - наче брама раю,

покличуть мене через хижі нетрі

на сотні непройдених кіломертів.

душа б'ється вікнами мов синиця

і Львів, дощовий Львів щоночі сниться,

що простір навколо стає чудовим

як дівчинка, родом з старого Львова.

я виведу знак на прозорих лицях,

і очі твої - то моя столиця.

я хочу по вінця налитись змітом,

як дівчинка родом з Старого Міста.]

6.

[ з Козятина до Києва, з столиці до Козятина

знати б тебе, з повітря вересневого узяти би,

узріти би, прозріти би, протерти очі боязко,

вдивляючись у темну постать на платформі Боярки,

від Фастова до Києва носити би, тримати би,

лиш скільки не ходи-шукай - нема тебе, нема тебе,

в повітрі розчиняєшся в дорозі до Козятина,

лісами листовими ти ховаєшся завзято на

гілках, листках, суцвіттях, ясенах, дубах, каштанах,

ти шукаєш вишуковуєш повітряне пристанеще,

де небо днями ближчає, де сонце пахне м'ятою,

на висоті де кожен з них не зміг тебе узяти би.

вернуся, продеруся через хащі, через нетрі,

я минатиму розкидані десятки кілометрів,

харчуватимусь надією, я житиму надією,

топтатиму вузькі стежки далеких поїздів і я

знайду тебе, візьму тебе, в своїх руках носитиму,

не взмозі надивитися, наплакатись, насититись,

і дивлячись у очі розкажу найважливіше:

мала, ти повернулась і тепер мені тепліше...]

7.

[ коли цигарковий дим загортає напівпусті коридори

і останній пакет портвейну розкривається мов скринька пандори

коли очі блукають від почуття непевності та дешевого вина

приходить вона

приносить у полах своєї нетутешності тверезість

голос живильний мов сік березовий

чайний пакетик наче останнє причастя

і вісім кубиків щастя

вбиває в моїх словах силаботоніку

заливає вуха голосом-джин-тоніком

не чекає що побачу її вдруге

чи хоча би стану другом

і очі її мов струна стрункі проводять мою постать

скоріше з цікавості а може просто

вони горять так химерно і дико як свічки новорічні

одразу у вічність

і наступного ранку не відвідує ні мою кімнату ані мою постіль

і я забуваю розмиту її постать

закуту в коридорно-ментольний дим цигарковий

щасливу наче підкова.]

Жовтий

1.

[ і допоки життя відстоїться, забуватиму поступово,

залишаючи тільки голос і його потаємні смисли,

оселюсь у бетонній башті висотою в четвертий поверх,

проклинаючи все на світі, (майже все) окрім тебе, звісно,

забуватиму з себе мову, лишу звуки й нічого більше,

інтонації смаку сонця: мед, кориця та молоко,

буду снити тобі найкращі зі своїх опівнічних віршів,

що і ти під дощами Львова відчуватимеш їх також.

пам'ятатиму до судомин і у спогадах душу виїм.

і хотітиму, та не зможу розказати тобі ніяк,

що далеко тебе чекає надвечірньо-шовковий Київ

і в одній із його віконниць там на тебе чекаю я.]

2.

[ від мене до тебе

тільки водоспади твого волосся

бархани кришталевих рос

в яких купались і ловли окунів

стільки сонця мала стільки сонця

чи пам'ятаєш ще

барвінковий блюз на Замковій

посріблений холод останніх поїздів метро

казала надписи брешуть вихід є

піднімались на поверхню мов

до Бога на долоню

де я

губився в нічному холоді

курив з твоїх долонь

читав по зірках

захлинайся пекучою сальсою свого мовчання

в мені залишайся найдрібнішим шрифтом пост скриптумів

вогнем рукописів які не горять а гріють

гірким післясмаком потрійного віскі

без льоду

без содової

без тебе

крапля за краплею забуваю із себе мову

в якій не лишилося твого імені.]

3.

[ дрібні буржуазні пивні видіння -

холодний і кислий звязок із Богом.

від нас відрікалися наші тіні.

наша доля ходила боком.

минаючи ночі, немов уроки,

даруючи усмішки, наче ружі,

в здавлених рифах старого року

ми виливали гарячі душі

з теплих долоней. І що там далі?

схиблених муз навісна потала?

рвані легені пустих підвалів?

стишений подих тісних читалень?

тертих блокнотів прадавні руни

ниють вночі, мов воєнні рани,

перебираючи дні, мов струни,

ставити крапку занадто рано.

врешті, роки це прозорий бісер

з феньки Господа або Біса.]

4.

[ звідки тебе узяти

як тебе не подіти

на тисячі мап шукаючи

на жодній не знаходячи

я терпітиму твій біль

я боятимусь твій страх

під одним дощовиком не стане затісно

і мети ніякої

вперше без умислу

просто по один бік дороги

топоніміка топографія

я повторюю географічні назви як молитву

кожного разу коли я молюся

промовляю

твоє

ім'я

і ніхто не зупиниться

назавжди

по той бік дороги

де трава плаче

де тополиний пух

лежить і не тане

як сніг на Петросі

я нестиму тебе на руках

через пригоршні битого скла

я стану дороговказом стану компасом

читай мапу на лініях моїх долонь

по один бік дороги під дощовиком

який також один

як ти і я

як разом

однаково

губися в моїх відображеннях

губами в мені губися

я стану твоєю дорогою

проїдь мене

автостопом.]

5.

[ знаєш, мені це не дуже личить -

довгі слова, мов пусті вагони.

Мала, ти носиш чуже обличчя,

мов розтрощене скло віконне,

частіше відходиш, аніж приходиш,

шукаєш у ліфтах земної вісі.

йдучи назад, я рахую сходи

і їх виходить вісімдесят вісім.

Мала, це якась подвійна вічність,

Дункан Маклауд, множений вдвоє.

в плані суто онтологічному

я розділю її з тобою.]

6.

[ він сказав їй

давай мала

поїхали зі мною

я довезу тебе до дому

до оргазму і таке інше

я покажу тобі щастя мала

покажу тобі де зимують раки

і де сідає сонце

і де сонце сходить

я навчу тебе щастю

мала

це так легко бути щасливою

такими вересневими ночами воно дозріває в мені

як солодкий виноград

гронами

і ці підшипники любові

працюють безвідмовно

адже скільки того життя

скільки кілометрів від порогу і до порогу

і навіщо шукати причини виправдання

нас всього двоє

і цієї ночі

навіть вітер дихає інакше

давай мала

поїхали зі мною

і вони їхали довгою темною дорогою

він з іншого міста

вона невідомо звідки

двоє загублених

подорожніх

ділили воду і чіпси

одну на двох музику

одну розмову

доки не скінчиться бензин

доки протектори не зітруться

кеди не стопчуться

слова не закінчаться

так двоє

аж так двоє

і дорога перед очі розсипана

і небо нависає

клаптями

знаєш

казала вона

мені нікуди вертатися

отож вези

туди звідки шляху вже не буде

де закінчуються дороги

і кисню в повітрі так багато

що паморочиться в голові

вези туди

звідки сам не повернешся

тільки так дорога має смисл

тільки так можна спастися від цієї країни

від штампів у твоєму паспорті

отож туди

де закінчуються слова

закінчується простір і час

і тіло стає книгою

що читати її пошепки

як святе писання

з незмінним рефреном дихання

метафорами серцебиття і доторків

отож вези

вирви мене з блідого тла осені

вирви з навісної буденної сансари

як виривають зуби і сторінки

і поки вона говорила

у відблиску місяця

на її світлій шкірі

спалах за спалахом

переливалася вічність

а дорога розступалася перед ними

червоним морем

ковтаючи в свої хвилі

повій та даїшників

сонних дальнобійників та обережних контрабандистів

лишаючи

асфальтну сіру піну

трикутники дорожніх знаків

розмітку

машкару що билася об скло

спокутуючи своєю жертвою їхні огріхи

і вони їхали довго

і ніч не наважувалась скінчитися

допоки вони не маючи карти

орієнтувалися на зорі

на лінії її долонь

і талан

що цього разу був на їх боці

*

прокинувшись на ранок

вже на семисотому кілометрі

майже перед кордоном

намагався пригадати ім'я чи бодай лице

шукав номеру в телефоні

якогось доказу натяку

її дійсного існування

вже потім

ні інтернет

ні знайомий у РУВД

не зарадили рівно нічим

тільки казали

розслабся чувак

всяке буває

і не таке

вона не шукала його

покинула раптово

так краще

інколи єдиний спосіб спасти людину

це покинути її

наодинці

напризволяще

замівши сліди

визбиравши волосся зі заднього сидіння

і його сорочки

написавши довгу записку

а потім не залишивши навіть її

кажуть

життя грається з нами у шахи

а смерть

у дорогу

в такому разі

він був за півподиху від смерті

як і вона

за півподиху від переродження

в цій країні занадто мало доріг

щоб вони могли не зустрітися

в цій країні занадто багато доріг

щоб вони могли зустрітися вдруге

чи то виноград не дозрів

чи то підшипники спрацювалися

щось заклинило

і він ще двадцять років ганяв німецькі автомобілі

вона народила дитину і працювала на швейному

жодного хеппі енду

грьобана українська реальність

в яку лише інколи

поодинокими краплями через нещільно закриту шибку

потрапляє любов

так буває завжди

не вистачає чогось одного

чи то слів

чи то реальності

і так важко бути

лише людьми

бути

лише

людьми .]

7.

[ знаєш, Христино, усе це дивно -

ти залишилася смаком кави.

зарозмовлюю і задимлюю

вечір тобою і цигарками,

заливаю себе стривожено

найчорнішою нерозчинною,

без причини себе стриножую,

попри двері ходжу зачинені.

надвечірнім дощем з'яскравлений,

розпадаюся щохвилинно,

залишаючи присмак кавовий,

чудотворно-п'янкий, христиновий.]

Зелений

1.

[ життя йде до сесії, мабуть, так більш не можна -

знайти би роботу, завести нормальну дівку.

і справа не в тому, на що я іще спроможний,

і навіть не в тому, чого я іще хотів би.

зимою ховаюсь у нетрі німі гуртяги,

банально чекаю недільні дурні імпрези,

і пальці так спрягло тремтять, і військова фляга,

як завжди, пуста, а як, як завжди, - тверезий.

і був недобитий, пустий та самотній вечір,

хотілося чаю, сходити у душ і спати.

драбина до неба, моя передчасна втеча,

я йшов обережно, до тебе, хоч знав яка ти.

усупереч всьому, врозріз щотижневій втомі,

тупій необхідності спроб написань рефератів,

з причин ні мені, ані Богові невідомих

я йшов необачно, до тебе, хоч знав яка ти.

відверте бажання прози, папір, чорнило,

остання цигарка, і кава, і трішки віршів,

і виріс долар, та що би там не змінилось

я досі з тобою, і це, мабуть, важливіше.

а в тінях котрої вже економічної кризи,

падінь валюти, інфляцій, обвалів біржі,

супроти всього, на зло усьому - вижив.

і досі з тобою, що, мабуть, найважливіше.]

2.

[ від кожної з епох очевидно нікуди дітись

час слідує за тобою як страх і втома

жовті нікотинові дні

пусті як вечірні новини

історія закінчується і починається

але минає повз

рідне місто і старі друзі

ні в кого нічого не змінилося

спогади без ностальгії ввічливий сміх

і ми п'ємо горілку немов цикуту

в надії померти або стати Сократами

а на ранок тільки болітиме голова і хотітиметься пити

невдала спроба самогубства

чи просто дурість

уніщовлені білим шумом

надбиті терором побуту

мріємо спустошено

про вчинок.]

3.

[ в ріці надвечірніх історій,

що плавно пливуть до істерій,

слова нерозкритих апорій,

сліди незабутніх містерій,

в диму цигарково розквітлім -

гітарні пошарпані рифи,

в очах загорається світло,

це все, що буває важливим.

вузькі та сліпі коридори

бурхливі, немов океани,

мовчання, до болю просторе,

яким зустрічаємо ранок,

і знов мерехтить, наче свічі,

яскравим засвітленим гроном,

розхристана присмерком вічність

у перетремтілих долонях.]

4.

[ злякані мов курчата.

палко тремтять повіки.

тільки зумій змовчати.

мовчання - воно як ліки.

хай на міських дзвіницях

грає безмежна тиша,

хай вона наші лиця

спокоєм заколише.

тільки давай же знову

тишею проминемо

це непочуте слово,

цю нечітку фонему,

цей нетривкий епітет,

цей нестійкий початок.

тільки зумій стерпіти.

тільки зумій змовчати.]

5.

[ в нашому танго подій та слів,

блиманні світлих і темних смуг

Холмс не розплутав би витий слід,

Ватсон навряд допоміг йому.

чайних ночей загубивши лік,

поміж обожнювань і образ,

поміж тремтінням твоїх повік

я розглядатиму, і не раз,

спогадів спільних тремкий клубок,

змотаний з танго подій та днів.

безперебійно все буде ок.

так видається тепер мені.

навіть якщо забувати все,

(втім, зауважу, не дай же Бог)

ми віднайдем персональний сенс,

спільний однаково для обох.

щось в цьому є і докіль живу,

навіть не видивившись ніяк,

я упізнаю тебе на звук,

(далі інтимніше) запах, смак,

дотик, тепло й неодмінно ще

подих і тінь, і тоді в тілах

вирине ностальгічний щем

радостей, щастя та інших благ.

навіть минувши поріг життя,

з твердим наміром або без,

крізь амнезії та забуття

я все одно віднайду тебе.

тож утікаючи за океан,

мов неприступні гірські хребти,

через чиказький гіркий туман

якось про мене згадай і ти.

крізь океан, що немов стіна,

за горизонту стрімкий карниз

дай невловимий для інших знак.

просто згадай. напиши. наснись.]

6.

[ недоварені макарони недопитий чай

мій побут вимірюється сигаретами

мухи грибок на стіні

немитий посуд і так не хочеться засинати

в завершенні завжди розчарування

в докінченості завжди недосконалість

своїм триванням зберігаю потенцію щастя

серединні положення одвічно ближчі

анархія власної ліні

зовсім буддійський будень

життя мов незакрита сесія

триває.]

7.

[ у портових містах на залюднених тінями площах

на небесних вокзалах позбавлених запаху втечі

перетягнутий світом вернуся до тебе на прощу

як надбитий чеканням до дня повертається вечір

недоспіваним джазом у тобі ледь чутно озвуся

розпадуся в дощі та осипану вранішню мряку

золотаве тепло роз'їдатиме сум наче гусінь

я тебе назбираю по краплях летких і ти також

скинеш першу ранкову печаль наче втому шосейну

обіймеш і приймеш не бажаючи більше відкласти

і на кожного стане хлібин шоколаду глінтвейну

і терпкого тепла і усім неодмінно воздасться.]

Блакитний

1.

[ вокзальне життя, ні на що не схоже,

кишені, неначе вагон, порожні,

і дні минають, мов перехожі,

міняють лиця, мов подорожні.

отож не життя, а, принаймні досі,

вповільнена зйомка в режимі макро:

неначе пазл збираю досвід,

очищуючи чарки і чакри.

дивна потреба вина й дороги,

рух від якого не станеш ситим,

щастя ховається десь за рогом,

я проминаю його транзитом.

все це гівняні лабети долі,

з них не вибратись манівцями,

пересадками, алкоголем,

джазом, списаними олівцями,

спальниками і плацкартним чаєм,

віршами, тютюном, квитками,

час минає і я втрачаю

світлого спокою дивний намір.

все це не більш, як позив породи,

що не причина ховати лиця,

врешті, лишається ще холодний

змучений сон на вузьких полицях,

сірий перон і ранковий голод,

мокрий асфальт і вокзальний гравій,

день наповнений рокенролом,

нечіткий, та який яскравий.

просто пробачте, якщо не зможу,

руку подайте, якщо упаду,

вокзальне життя ні на що не схоже,

я вже не маю до нього влади.]

2.

[ життя як життя обідня спека і злива

дощ мітить у тебе і ти перед ним беззахисний

київ дніпро люди дерева коні

стан речей нагадує різвяне дахау

наче й свято а радості від того ніякої

єдине в чому лишаєшся певен

усе відбудеться і

всім воздастсься]

3.

[ кинься згори у стакан мартіні,

ви - тільки двоє порожніх тіней.

уділ безстрашних - лишати право

жити бездумно, але яскраво.

манять вперед віражі алкоголів:

«або сьогодні, або ніколи».

лізуть назовні чужі пророцтва

в крапельках поту зі смаком оцту.

сірі, цукрово-солодкі стіни

кличуть у царство жагучих тіней.

очі, безмежні мов дике поле:

«або сьогодні або ніколи»

кидає в жар і лоскоче ніздрі

запах холодних вогких під’їздів,

манять до себе, немов магніти,

незаргатовані підворітні.

тисячі вух зібрались навколо:

«або сьогодні або ніколи»

уділ хоробрих - не мати діла,

бути ночами не більше тіла,

бути не більш, як ритмічним звуком,

падати спішно в умілі руки.

очі штовхають в закрите коло:

«або сьогодні, або ніколи».]

4.

[ туга гостинність чужого дому,

де трішки тиші і горня чаю,

де стіни затінені тілом втоми

і, врешті, просто тебе немає,

де сині фіранки, присмак спокою

і наростає печаль між ребер.

тільки дихання чути поки-що.

життя тихішає. Я без тебе.

стискаючи небо в бетонні плити

звіріє хворе жалем суспільство,

сховавшись в тишу рахую миті

і кілометри до твого міста,

а за порогом лиш сніг сувоями,

і морок присмерку недопитий.

пуста дорога невпинно гоїться,

змітаючи залишки твого сліду.]

5.

[ як завжди найважче дістатись сенсу,

три крапки неначе зерини проса.

в твоїх листах воскресає вересень.

разом з ним воскресає осінь.

невитертий пил і сухі вазонки -

твоя відсутність лишає знаки.

легка печаль та дрібний сезонний

осінньо-депресняковий накип.

невичитана електронна пошта

і в голові "what I did last summer".

собі повторюю: так не можна

і залишаю усе так само.

в мені - тільки чай та погана проза.

і дощ-що також мов зернини проса.

я не відпишу. никаких вопросов.

це осінь. усьому виною осінь.]

6.

[ завтра шлях, а сьогодні - історії,

колії літа врослися в небо,

станції снів розрослись просторо

в напівзіпсутому тілі степу,

де підошви стираються так миттєво,

що не встигнеш болем стулити очі

і нажахане криком сузіря лева

панічно тікає з твоєї ночі.

вдихаєш іржаве повітря поїзду,

ковтаєш газетні слова нервово,

місяць крізь шибку сміється боязно

в стомлені очі старого Львова.]

7.

[ недопущений потяг.

недоконаний натяк.

відкладати на потім.

або ні. або нафіг.

просто знову один

надто зближений ближній.

рахувати години.

або дні. або тижні.

доторкатись носами.

забувати ознаки.

все лишати так само.

або ні. або нафіг.

на безпутнім розпутті

тільки б долі зазнати.

або просто забути.

або не засинати.

поки ніч протече

тремтимо мов курчата.

цілувати в плече.

необхідно прощатись.

відступати тепер

нізавіщо нізащо.

обіймаю тебе.

я не знаю як краще.]

Синій

1.

[ крізь відкрите вікно у кімнату тягнуло смог

вона писала вірші і читала бакуніна

доки приходила ніч на колір і смак немов

чорний чай що стікав у горлянку прокурену

вона знімала навушники вдихала пітьму

вирізняючи крики сов і п'яниць-прохожих

сопіння верстатів вузьких промислових смуг

і співи циган, на співи ніяк не схожі

ніким не порушений спокій міських шосе

і спальних районів яким не хотілось спати

тісних тонелів метро і тоді це усе

здавалось їй достатнім аби всміхатись

щоб знати що страх мов сесія промине

і відчай втече неначе тремкі пасати

щоб в тиші кімнатній згадати чомусь мене

написати лист і знову не надіслати.]

2.

[ так мало для правди газетної шпальти,

так важко буває пірнати в асфальти,

тридцятим тролейбусом їхати в вічність,

але я тримаюся, Ваша Величність.

лицем до вікна наслуховую вітер,

забивши на все я продовжую жити,

і очі, немов ліхтарі, ще жевріють,

як сиві зірки, що горять, а не гріють.

впиваюсь надвечір жасминовим чаєм

і зранку виходячи в світ - не прощаюсь.

життя виривається з рук хаотично,

але я тримаюся, Ваша Величність.]

3.

[ перетравлюю цигарковий дим

немов невдалі вихідні

понеділково вихололий

думками почуттями прагненнями

вдатися до дії

не вдається

відсутістю вчинків та руху

чистих намірів

правдивих рішень

худну

приватне листопадове дао

немов

кисневе голодування.]

4.

[ самотнє небо, двічі по сумне,

лишається позаду пала Троя.

хоч землю кропить кров, та головне -

я всупереч лишаюся з тобою.

надбитого меча німий оскал,

пробитий щит і ми таки програли,

і в чорному диму твоя рука,

неначе сніг, замішано-розталий.

повітря крите попелом в руде,

вогнем гарячий вітер душу вимив,

закинуті назавди у ніде,

ми всупереч лишаємось живими.

а синій дим над полем рознесе

смертельні крики і прощальні фрази,

ми всупереч залишимось. і все.

і всупереч залишимося разом.

і хай рука не в змозі взяти меч,

хай не чекає нас своя Ітака,

ми лишимось усьому всупереч,

ми всупереч залишомось.

отак от.]

5.

[ пледом витеплена тремтіла

у кутку разом з мухами та мурахами

так нестерпно закинута в тіло

яке кожен хотів би трахнути

схована в стегон питальні знаки

недовиспівана пророками

із тягарем вторинних ознак

які надмірно впадають в око

кинута в світ і забута світом

(що залишалось від нього прагнути?)

вимита власним неповноліттям

недостигла але досягнута

страхом зсудомлена і убога

ще не уміючи мати спротив

очі заплющивши кликала Бога

от лишень Бог ніяк не приходив.]

6.

[ те, що її турбує, мене не колише поки -

я потребую тиші, я потребую спокою.

виворожений жалем в залах тісних вокзалів

я пам'ятаю все ще все, що вона казала,

і поверховий натяк, мов поверхневий натяг,

кожне чітке поняття перекриває надто.

мабуть, не в тому справа й справді вина не в тому,

просто, немов бездомний, вимитий в біль і втому,

вивірений в чекання, вичовганий печаллю,

смогом її балачок, смаком її мовчання.

надто багато жалю, тиші занадто мало,

на привокзальних площах, переповитий шалом,

згадуючи причинно засновки і причини,

все залишаю чинним незрозумілим чином.

може слабкий і сонний, майже, достоту, вбитий

вріс у чіпку буденність, мов у загуслий бітум,

вибитий якнайнижче знічев'я нінавіщо,

прагну хіба прощення, або хоча би тиші.]

7.

[ а якщо хочеш забувай мене

гумками ножами коректорами стирай мене з пам'яті

видирай сторінками

витирай абзацами

забувай

як недійсні номери телефонів

як дати зі шкільної програми з історії

як дні народження далеких родичів

таких далеких

як тепер я

забувай

як забувають ключі в осінній куртці змінивши її на зимову

як запальнички в пустих цигаркових пачках

забувай мене

як назви тих міст попри які ми проїздили

як лиця усіх подорожніх

як назви потрібних ліків, коли купувала їх для мене

забувай мене

стирай з власної пам'яті треки мого голосу

схеми химерних хитросплетінь

тіл та подій

усі слова якими тебе називав

а ще як мої вірші мої записки мої листи

стирай мене як старі смс-ки з переповненої пам'яті телефону

як морську сіль на моїх губах як ритміку мого дихання

як надписи на мокрому піску

стирай і здирай мене

як обурливу листівку на дошці пам'яті

як зайву шкіру

як зайве

заповнюй мене щоденною параноєю

прочитаними книгами проглянутими журналами

власними пальцями на хиткій клавіатурі

тільки не заповнюй мене кимось іншим

наново близьким

наново і не мною.]

Фіолетовий

1.

[ тоді коли світ ще не був створений

Ми насолоджувались темрявою і тишею

лише Ми двоє

і Нас було так багато

що будь-що нове стало би надмірним

і кожен імпульс стислого вакууму

був лише почерговим виявом

Твоєї теофанії

якщо Ми ніколи не народжувались

звідки і хто Ми?

якщо Ми не існували тоді

як могло бути так добре?

пити смуливий ефір Твого мовчання

медовий нектар Твоєї всеприсутності

Твоя безмежність безтілесність безчасовість

нічого більше Нас

нічого менше Нас

тільки Ми

закинуті у Свій побутовий соліпсизм

невидимими квантами щастя

в день коли Ти пішла

було так темно і так тихо

що Я сотворив світ

***

Я попереджав Адаме скільки разів казав тобі

це шлях без напрямку в нікуди

по той бік тільки крик та розпач

але ж ти за Моєю подобою

роздавав ребра наліво й направо

тепер плач або пиши вірші

адже ж так легко звикнути до того

чого ніколи не зможеш мати

***

захлинатись подобою безмежжя влади

споглядати космос порослий брудом

сипати сльози згори зорепадами

щоб хтось побачив й прийняв за чудо

топити Ніневії палити Содоми

Тебе прошуковувати п'ядь за п'яддю

і розпач такий і така втома

що хоч сина Власного на розп'яття.]

2.

[ мов печать на лиці - зневіра.

мов тавро на чолі - невдача.

понад небо, від болю сіре,

ти поглянеш. І ти заплачеш.

відболіти, пройти б, стерпіти,

зберегти мов зіницю ока

свою стежку, вузьку і биту,

і Голгофу свою високу.

після довгих вечірніх змучень

тільки протяг вогонь колише,

наче свічка, німа й пекуча,

підвіконням стікає тиша.]

3.

[ наслухаюся власної самотності

наслухаюсь підмерзлих зимових смислів

ранкові видихи захлинання

життєвий шлях покритий ожеледдю

джазом і верлібрами спасаюся

джазом і верлібрами знерухомлююсь

вигороджую прийнятні рішення

правильні фрази і пози - позерство

а в гуртожитку знову вечірня вальхалла

300 кружок чаю напівфабрикати

горня з надбитим вушком

і в ньому тисяча хвилин чекання - недопитих

такі вже грудневі тези

я є

тебе немає

і зима

зима.]

4.

[ ти загусла, у рані запечена кров,

ти застигла, мовчанням очуднена німфа,

що без слів коле списом під ліве ребро

і стікає голготою зтоплена лімфа.

і задимлену свічку рукою береш,

і задумлена в себе не можеш узяти,

і очима цілуєш золочений хрест,

і не бачиш мене, що на ньому розп'ятий.

поміж стиглих оскалів блаженних ікон,

наче смертник, стою на протертих колінах,

і твоїх несказань безпощадний дракон

град господній душі попелить у руїну.

знерухомлені криком зими, все одно,

єретично вмуровані в себе, ідемо,

захлинаємось, наче прокислим вином,

цвітом яблуні зрад серед тиші Едему.

закодований болем чекання весни,

на застіненій площі твоєї зневіри,

в сатанічному блиску зелених зіниць,

я не син, і не брат, і не раб, -

я офіра.]

5.

[ мої недописані смс-ки, немов непромовлені фрази вголос.

подекуди двониш і часом пишеш. і я забуваю твоє обличчя.

блукаю містом, весна бурлескно дороговкази чіпляє колом

і навіть вітер гуде тихіше, а справжньому вітру таке не личить.

серцебиття, наче бій перкусій, мина реєстри фізичних правил,

твій кожен подих, мій кожен атом, трясе від невивірених вібрацій -

травневим громом тобі озвуся, травневим листям впаду у трави,

я знову вчуся тебе втрачати, ти стала далі на кілька станцій.

холоднуть подихи, б'є ознобом, я став темнішим своєї тіні.

і рвуться Божі небесні струни, додолу сипнуть Господні зерна,

і падає дощ, і змокають тропи, які пам'ятають твоє ходіння,

і вікна будинків, неначе труни, - так само глибокі, так само темні.]

6.

[ за це життя я не створив жодної історії,

що не вмістилася би в устах немовляти,

що тривала би, коли замовкають

синиці на краю лісу.

історії на яку вистачило б

голосу,

алкоголю,

розкаяння.

на вологій амальгамі твоєї сітківки

я бачу те,

чого ніколи не станеться.

як зелений вогонь папороті

проростає твоя печаль

поверх моєї.

якби міг згадати слова -

написав би тобі молитву.]

7.

[... писати на стінах твоє імення,

минати надмір холодний квітень.

і уявляти тебе без мене,

й лишатись жити супроти світу.

самозерчно рости крізь стелі

живим імплантантом у тілі тиші,

вриватись у спокій чужих оселей,

сідати за стіл і писати вірші.

супроти часу лишатись учнем,

давно прозрілим і трішки сивим,

ковтати тепле "бувай, малюче"

і запивати холодним пивом.

квітневий дощ набирати в жмені,

безсило всоте питати хто ти,

шукати в книгах твоє знамення,

палити люльку, палити фото,

палити трофейні зісохлі квіти,

вдахаючи запах зітлілих стебел.

лишатись жити супроти світу,

лишатись жити супроти тебе...]

P.S. Білий

1.

[ я любив дівчинку

яка лююбила мене за те

що любив її

як і я

за те

що любила мене

кругова порука зімятих матраців

чай чорніший її волосся

чорні капіляри коридорів

чай зеленіший її очей

сліпі плями віконниць

я був її мушлею

вона була

моїм

хрестом

холодом розчинених вікон

кликала

безпекою закритих дверей

тримала

а я беріг її

мов метелика

що зламав крила

підлікується і неодмінно полетить

далі

я любив дівчинку яка любила мене

за те що любив її

як і я за те що любила мене

і вистачало шерстяних ковдр

і підігріте вино не було заміцним

самозапаморочення

самозасліплення

колись я напишу їй листа

і в ньому буде всього одне слово

дякую.]