1

Ювілейні урочистості на честь Блаженнішого Любомира,

Отця і ГлавиУкраїнської Греко-Католицької Церкви,

з нагоди 75-ліття уродин та 50-ліття священства

2 3

Моє велике бажання – бути людиною. Багато зустрічаємо осіб, але мало серед них людей, –

людей у повному значенні того слова. Дуже важко визначити, що це таке,

але можна сказати, що людина – це особа, яка якщо не під кожним, то під багатьма оглядами

робить на нас враження. Після того, як ви з такою людиною зустрілися,

ви відходите від неї кращим...

4 5

Написане тут не є біографією Блаженнішого Любомира. Славний англійський кардинал Гінан у вступі до своєї біографії зауважував з типовим британсь ким гумором, що біографію треба писати по смерті особи і починати її з опису похорону. А пояснював він свою думку так: немовлята в колис ці усі однакові, і лише у пізнішому житті стає виразною їхня особистість. Якщо дотримува тися такої вимоги, то автобіографія взагалі неможли­ва. Подібно, як і з канонізацією святих. Перша умова до початку беатифікаційних процедур – щоб людина померла, аж тоді можна починати нелегкі і тривалі труди беатифікаційного процесу. Це все правда. Тому в цьому нарисі будуть описані тільки деякі фрагменти з життєвого шляху нашого кардинала і його праці, а також його покликання як монаха, священика, єпископа, Патріярха1 і Глави Української Церкви. Це не легке завдання, бо може бути в та ких описах чимало суб’єктивізму, тобто особистого погляду і власної оцінки ав тора, і тому кардинал Гінан назвав свою біографію “Не повна правда”. Повну правду (не частинну) на основі документів (а не особистих обсерва цій автора), історіографічних джерел пишуть історики, та і їм те не завжди вдається: слушно хтось сказав, що добре написана біографія, як і добре, праведне

Блаженніший Любомир зблизька

Гімназист української гімназії у Зальцбургу, Австрія

1 Збережено мову автора

6 7

життя, є рідкістю. Я ж писатиму з думкою євангелиста Івана, який у своєму першому листі заявляє своїм вірним: “Що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші торкалися... звістуємо вам... щоб і ви ма ли спільність з нами” (Ів. 1, 1­2). Так і хочу писати, а історики доповнять у відповідний час на свій спосіб згідно з законами історіо софії.

Я запізнався з Любомиром Гузаром в 1970 році, коли йому було 37 років і минуло 12 років його священства. Приїздив я часто тоді до Рима допомагати Блаженнішому Йосифові (Сліпому) у його праці в нещодавно зорганізова них інституціях: зародку Українського католицького університету (УКУ), будинок якого і біля нього храм Святої Софії він побудував і в 1969 році Па па Павло VI поблагословив, а також у студитському монастирі поблизу Рима, над озером Альбано, де вже збиралася нечисельна студитська братія, розсіяна по війні буквально без притулку по всьому світу, серед них – отець Антоній Рижак та іконописець Ювеналій Мокрицький. Отець Гузар був у Римі від 1969 року, доповнюючи свої студії; жив у будинку УКУ до 1974 року, і коли після новіціяту у німецьких бенедиктинців став студитом, перенісся до монастиря “Студіон”, де був аж до 1992 року, часу повернення до Львова вже у вільній Україні. У той час не було тижня, щоб ми не стрічалися і не жили спільними клопотами та журбами.

Хочу додати, що будинок Студіону над озером Альбано біля містечка з такою самою назвою (там перебував славний Гомерів Одіссей, посвоячений нашим Котляревським з козацтвом, хоч історично це не доведено) купив для студитів на вічну посілість Блаженніший Йосиф за гроші, які залишив у спадку

французький свяще ник Кирило Королевський (Жан Франсуа Шарон) із чітким зазначенням мети – на придбання будинку для монастиря укра їнських студитів, що їх існування на початку ХХ століття відновив Митрополит Андрей (Шептицький). Маленьку частину до тієї залишеної тестаментом суми о. Кирила доложив Блаженніший Йосиф. Митрополит Андрей запізнався з о. Королевським у 20­х роках, по Першої світової війни, у ватиканському архіві. Звернувши увагу на інтелігентного молодого священика, попросив його шукати в архіві документи про нашу Церкву і відновлення її єдности в Бересті 1596 року. Дав йому при тому відповідну винагороду. Отець Королевський виконав своє завдання досконало, з великою пильністю і дбайливістю, і зібрав десять товстих томів. Коли зближалася його кончина (помер в 1955 році), віддав цей матеріял отцям єзуїтам з дорученням передати його як не самому Митрополитові Андрею, то його наслідникам. Солідні єзуїти (чомусь не люблені в нас...) дотримали слова з такою самою точністю і акуратністю, як о. Королевський: по виході Блаженнішого Йосифа на волю в лютому 1963 року до нього звернувся посланець єзуїтської курії, вручив йому немалий пакет, пояснив усе з ним пов’язане і чемно попросив: “Прошу підписати посвідку, що матеріял отримали”. І все! Єзуїт лиш здивувався, що Блаженніший Йосиф знав і о. Королевського, і про його пошуки документів у ватиканському архіві. Не знав тільки, де вони і в кого. Той матеріял Блаженніший Йосиф відразу почав готувати до друку і він став одним з перших видань УКУ в Римі. Отець Королевський, крім того, написав знамениту біографію Митрополита Андрея (обсягом аж 432 сторінки). Її видало Українське богословське наукове товариство французькою мовою в 1964 році, і в ній як вступ вміщена біографія о. Королевського, яку написав також француз, пізніше великий церковний муж кардинал Євген Тіссеран. Цей кардинал теж зробив багато добра для нашої Церкви на еміграції, коли був префектом для Східної Церкви (назву змінено на Другому

З бабусею Вільгеминою, батьком Ярославом і сестрою Мартою, Львів

8 9

Ватиканському Соборі на “Східні Церкви”). І це ще не кінець. Він став нашим добродієм великою мірою завдяки Митрополитові Андреєві, який, стрінувши майбутньо го кардинала в 20­х роках у Римі, сказав приблизно таке: “Ви підете високо у своїй праці для Церкви: прошу вас, не забудьте тоді про мою Церкву, яка дуже потребуватиме помочі”.

Пророчі слова! Кардинал Тіссеран виконав просьбу нашого Митрополита (хоч були і злісні нарікання на нього – нашому народові не легко вгодити!): усі наші екзархати та інші еклезіяльні (церковні) структури, навіть митрополії на континентах північної гемісфери, були створені за його вказівкою. Цей великий апостол для Східних Церков був вимогливим і суворим у кардинальській колегії того часу: не дивниця, був військовою людиною, як потім Папа Іван XXIII брав активну участь у Пер шій світовій війні.

Чому я вставив ту довшу згадку про двох французів, яких знайшов Митрополит Андрей, і разом вони зробили чимало добра нашій Церкві, коли вона стала ізгоєм “і людей шукала, щоб добру навчи ли”? З тією трійцею пов’язалося життя Блаженнішого Любомира як студита, а потім як наслідника Блаженніших Андрея, Йосифа і Миросла ва. Крім того, його життя було пов’язано з набутим будинком для монастиря студитів, в якому по різних мандрів ках знайшла свій дім мала громадка монашого чину, що на наших землях з’явилася по Хрещенні в Києві 988 року; в якому почалася діяльність УКУ в Римі; в якому відбулася єпископська хіротонія отця Любомира і проходила його нелегка праця під рукою Блаженнішого Йосифа; в якому була друга

резиденція Блаженнішого Йосифа і місце його частого відпочинку; в якому відбулася з конспіративного боку безпечна зустріч Блаженнішого Йосифа з розсвареними нашими націоналістичними організаціями для їхнього примирення і спільної організації нашого політичного фронту у вільному світі для порятунку Батьківщини. Щодо останнього, то з того, на жаль, нічого не вийшло. А в тому часі напруженої полі тичної ситуації у світі наш добре зорганізований політикум був так потрібний, бо велася грізна т. зв. холодна вій на, до якої ми не були приготовані і нашої знедоленої України ніхто не очолював у вільному світі. У повітрі висіла небезпека атомної зброї. Світова політична ситуація, як я вже згадав, була цілковито замрячена, наша Церква в Україні засуджена на смерть і того самого бажали її мучителі для її долі на чужині, де вона повільним ходом щасливо організувалася серед небезпек асиміляції. У такій ситуації Блаженніший Йосиф шукав засобів оздоровлення, об’єднання, а головно обнови і підготовки сил до відродження Церкви і Народу в Україні. Він вірив, що милосердний Бог подарує нам свободу, і це сталося через сім років по його смерті (+1984)... У такий непевний час виходить на арену нашої історії Блаженніший Любомир.

В учнівські роки

Будинок Гузарів у Галичі

10 11

Народився Любомир у 1933 році у Львові і прожив у тім го роді князя Лева до 1944 року, який передував року закінчення кривавої великої війни. Одинадцять років дитинства – перші плоди формації, родинне вихо вання, початкова школа і суспільство з Церквою – помітно вплинули на його спосіб життя і мислення. Львів, коли оцінювати його з етнопсихологічного боку, є цікавим містом. Засну вав його князь Данило 1256 року і дав йому ім’я свого сина Лева. Це було наше княже місто серед монголо­татарських політичних напастей. Київ впав, західні області Руси­України почали своє нелегке суспільне і по літично­церковне життя. Львів ріс серед свого люду і разом з ним, монголо­татари відштовхували емігрантів із Заходу і князь Данило беріг свій авторитет перед західними сусідами. Але в 1349 році польський король Казимир здобув собі Галичину і західні впливи почали котитися своїм руслом на галицьке князівство. Але, згодом, через кілька століть, склалося так, що у Львові знайшлися впливи трьох народів – тубільців, які були власниками тієї землі, тобто наш сьогодні український нарід, що чейже не зник з лиця землі; поляки й жиди, свої люди Казимира, якими він почав опановувати місто і які полюбили Львів і галицьку землю з народом (вони прибували з Німеччини, де їх пере­слідували). Зі співжиття тих народів утворився ці кавий тип львів’янина і такого типу не створи ло, як видається, жодне місто Європи, ба навіть і самої Польщі. Базою походжен ня і розвитку того етнічного типу львів’янина з трьох національностей (вірмен, щоб у тому процесі брати участь, було замало, і вони, як азіяти, радше жили у своєму ґетто) таки були автохтони русичі­українці,

які окружали той острів (Львів). Поляк і жид Львова по кількох століттях не були за вдачею справжніми поляком чи жидом. Це стосувалося навіть мо ви. Те руське море робило Львів інакшим, і той тип був позитивним у тому процесі. Цю тему слід залишити для досліджень нашим етнопсихологам. Мені вистане тільки зацитувати одного майстра пера Мар’яна Гемара, який написав передмову до спогадів про Львів іншого автора, жида Шляєна, вихованого в польському дусі. Оба вони описують того цікавого “львів’янина” і дивуються, що такого міста і такого громадянина не було деінде, як у Львові. Шляєн пише: “І яке то місто, які в нім люди, які голови і які серця, яке життя, які забави і зворушення, і переживання, які мрії і полет” (1). Той самий автор продовжує, і мені його слова потрібні: “Чому ми тільки, львів’яни, старі чи молоді, поляки, жиди чи українці, мужчини і жінки, багаті чи бі дні, так даємося підчинятися нашому ностальгічному захопленню, без огляду на те, чи нам краще, чи гірше поводилося в тих львівських часах, чи були ми в них більше чи менше щасливі? Звідки береться такий наш регіо нальний патріотизм, якого не стрінеш у віденців, ані парижан, шотляндців, ані мадярів, емігрантів з Риму, ані з Венеції, ані з Атен? Мусило в тім місті бути щось, що нас зачаровувало до кінця життя” (2). І закін чує свої спогади особливим твердженням: “Львів мав усі гарні прикмети малого міста і всі гарні прикмети великого міста, не мав хиб обох”. Смію сказати, що цього духу Львову надали не горді своїм шляхетством по ляки і хитрі в купецькому ділі жиди, а народ, який був власником того міста і тої землі, саме він створив таку атмосферу і підтримував її постійно. А тії “інші” чинили по громи, погорди, обмеження, заборони – і любили його. Львів постав на нашій землі, до нього прибули інші народи і він їх прийняв з нашою гостинністю.

Любило і любить своє чарівне місто, часто скрито, українське заплакане серце, і те місто зродило для свого народу великих синів. Будь­коли в історії, коли тому місту блиснула воля, навіть помимо різних

З бабусею Галиною і тетою Лідією, Львів (1942 р.)

12 13

утисків, що їх приносив час, у Львові ріс і зберігався правдивий дух радости, пісні, мудрої поваги, здорової думки, прадідної щирої побожности серед інтелігентів, товарись кого мирного життя, різного виду мистецтва, зокрема малярства, поезії, театру й музики, економічних здобутків, які завжди починалися з нічого, інжене рії, кооперації (жиди і поляки купували мило – не говорю вже про солодощі – тільки українського виро бництва; а щодо спорту, то у футболю змагалися чесно всі три народи і гарні спогади залишили ті футболісти!), – і все те на подив тих, що ставили перешкоди і обмеження.

І то не все! Поки приступлю до головної особи цього нарису, що його подарував нам Львів, згадаю про великого Пастиря, який за неповних 40 років виховав і своїм виховним впливом та своєю молитвою дав місту й народові ряд поколінь, що з його духу печаттю стрінули волю і державність. Тією особою, перед якою схиляли голови всі, навіть супротивники, був Митрополит Андрей (Шептицький). Його постать шанували, його слово цінили, його голосу слухали. Він виховував як впрост особисто, так і як авторитет, великим умом і серцем. Його третім наслідником є вихованок Львова у своїм дитинстві, його духовний учень десятирічної духовної формації – Блаженніший Любомир.

Любомир є львів‘янином! Його кожний старий львів’янин пізнав би відразу, як казали ті ж львів’яни, старі чи молоді, “на сто метрів, пане добродію!” Він одержав прикмети львів’янина за своїх 11 років життя у Львові і далі у своїй львівській родині й у родиннім вихованні на чужині, яка до нього не причепилася і не за брала в нього його львівських шляхетних прикмет, навіть в Америці, в її свавільнім житті. І Блаженніший

Любомир міг би сказати зі Сковородою: “Америка ловила мене, але не спіймала!” Скільки є сьогодні у Львові тих, що народилися у Львові, коли він мав той чародійний дух нашого рідного міста! Але є й такі, які хотіли якнайскорі­ше позбутися того духу і “духом” Маркса і Леніна “новий мір пастроіть”, забравши Львову його головну виховницю, Церкву, по смерті Митрополита Андрея, які хотіли створити нову пролетарську культуру й диктатуру, новий спосіб життя без Бога і давніх традицій, – чужі це люди, творці “нового життя”, – чужі Львову, нам, і навіть чужі Європі, звідки через Росію це лихо прийшло на нашу землю, щоб нас духовно і фізично зруйнувати. Чи створили новий Львів? Частинно їм це вдалося, бо нова течія старалася не помножити минулі духовні здобутки, а зруйнува ти їх і збудувати зовсім “їхнє” життя. А Львів був християнським містом і все в ньому одержало нову назву, якої вповні не розуміли і самі її творці – буржуазія... Може, хтось і попав у ці клешні. Нагадаймо вищенаведені слова авторства Шляєна: Львів не мав хиб малого і великого міста!

У такому місті народився Блаженніший Любомир у християнській родині банківського урядовця. Серед його предків був один священик. Любомир прига дує один момент зі свого дитинства, коли йому було шість років. Під час якогось фестивалю молоді, в якому брав участь Митрополит Андрей, його авто зупинилося, і батько показав швидко хлопчині пальцем: “Дивись­дивись – це Митрополит!” (3). Тоді єдиний раз у житті бачив Любомир Митрополита – свого ве ликого Попередника. В родині, напевно, часто говорили про Андрея Шептицького, бо батько вжив слово “митрополит” без жодних додатків і це запам’яталося хлопцеві, як Іванові­євангелисту перша зустріч з Ісусом: Іван запи сав у своєму Євангелії, що це було близько 10­ї години, а Любомир запа м’ятав, що це було на відстані близько 20 метрів, коли він побачив сво го Попередника – Слугу Божого Андрея. Він написав свою докторську дисер тацію про Митрополита, студіюючи його життя і працю для своєї Церкви та свого Народу,

Сім’я Гузарів у Зальцбургу (1944 р.)

14 15

ступаючи його слідами. Має, отже, повне право називати себе справж нім громадянином города Лева завдяки своєму народженню і вихованню в атмосфері того міста, яке стало його євшан­зіллям. Впливу того міста він ані не вирікся, ані не покинув, ані не зрадив, і все бачив перед собою дитячими очима втомлену недугою постать великого Митрополита на відстані 20 метрів.

Цікавим щодо того є одна з численних пригод св. Павла з військовим старшиною римських легіо­нів. Старшина спитав Павла, чи той має римське громадянство. Павло потвердив, а старшина похвалився, що купив своє громадянство за великі гроші. Тоді Павло спокійно йому відповів: “А я в ньому народився” (Ді. 22, 28). Блаженніший Любомир також мав такі при годи. Йому закидали і брак громадянства, і те, що він “як чужинець”, втручається у справи нашої Церкви і Львова. А він з тим правом народився і завжди був патріотом того права. Кожен поділ нашої Церкви – на “закордонну” і “галиць ку”, на “еміграційну” і “краєву”, на “нашу” і “вашу”, на “канонічну” і “агрегату” – це руїнницький поділ Божого Царства, якого ми є частиною. Господь дав грізне напімнення, що поділене Царство не встоїть: “Кож не царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться” (Мт. 12, 25). Розглядаючи поодинокі прикмети нашого Глави­Патріярха Любомира, побачимо в цьому нарисі прикмети архипастиря Митрополита Андрея, що він їх наслідує і з них вчиться (4). Його “львівське громадянство” є джерелом прикмет українця­львів’янина, якими захоп­лювалися і жили чужинці (були вони “інакшими” навіть серед своїх, бо впливала на них львівська атмосфера духу власни ків цього міста і його землі).

Поглянемо на деякі з цих прикмет нашого українсь­кого львівського духу в особі Блаженнішого Любомира. Найбільш повсякденною нашою людською чинністю є спілкування з іншими людьми. Львівське українське спілкування – то безпосередність у роз мові, щирість у привітаннях і дискусіях, ввічливість, братерство,

жодного вияву почуття вищости чи приналежности до якоїсь шляхти чи касти. Хочете побачити характер спілкування в якомусь народі – прибувши до його міста, спитайте продавця газет чи когось іншого, де є певна вулиця, і чекайте на відповідь, хоч би яка вона була. Я вперше був у Львові в 1938 році. Спитав я про потрібну мені вулицю українською мовою (бо як інак ше?). На вигляд був це справжній пан. Він подивився на мене, як би хотів ме ні вшити убрання, і по короткій павзі відповів (не описуватиму тону!): “Нє вєм”, – і пішов. А я так чемно його спитав... З тону я відчув, що знав він, але не хотів сказати, хоч вулиця була близько... Є народи, в яких лиш покажуть напрямок пальцем, навіть не поглянувши на вас. Є і такі, що покажуть не правильно і похваляться потім своїм приятелям... Справжній львів’янин покаже, куди треба йти, і докладно, а коли не знає, де потрібна вам вулиця, то так зніяковіє, що більше захопиться її пошуком, ніж ви, і почне шукати з вами. Так було у старих традиціях львівського спілкування. Як тепер – не знаю.

Спілкування між людьми у Льво ві плекалося давно. Вчилися того львів’яни у своїх церковних братствах, цехах та інших товарист­вах, пізніше у т. зв. “бесідах”, що відповідає нинішніх касино (не барам, навіть нашим “національним барам” в Америці!). Не думаю, що того ми вчилися у Західної Європи нашого середньовіччя. Ми вчилися братерства в нашій Літургії, в якій козацькі полковники читали Апостола, князь держав свічку до Євангелія і всі разом громадою били покло ни до самої землі, покректуючи... Митрополит заходив до гуцульської колиби, дихав димом і витирав від нього очі, горбився удвоє, коли заходив до хати, викопаній в ямі, покритій дерев‘яними козлами і

Сім’я Гузарів у Зальцбургу (1948 р.)

16 17

вчив засмарованих дітей та їхніх батьків Катехизму... То було наше спілкування. З наших єпископів сміялися і казали, що вони не єпископи, а “владики”, і тому не звуть їх “ексцеленціями”... І таке було.

Я бачив зустрічі львів’ян, які стрінулися припадково по довгім часі, незнайомі між собою. Були вони старші, зі “старого Львова”. З перших слів – самі вигуки, як брат зі сестрою, і відразу: з якої частини Львова? а є там ще те­то? ай, нема вже... Не питають, як по живаєте чи як ся маєте, а чи є ще такий дім чи таке касино, як там у Джорджа і на Кайзервальді чи в якімсь там Скнилові. Хоч енциклопе дію пиши! І все те без почуття вищости. Таким був Митрополит Андрей і більшість наших інтелектуалів, урядовців, чи як казали тоді – “панів”. Були, правда, вийнятки.

Митрополит Андрей вмів гово рити з кожним: вродився недалеко від Львова і був львів’янином від 1900 року. Він вмів говорити з малою дитиною, з адвокатом і селянином, з купцем і гуцулом, просякнутим димом ватри і запахом маржини, з молодим і старим. Блаженніший Любомир такий самий. Стрічає, як би вправлявся, як добрий актор, але, може, з більшою експресією в голосі (баритон!), з більшою радістю: ось тільки що шукав співрозмовника – а він тут, як би був потрібний. Йо го американські друзі, пластуни і однокласники ще й тепер кличуть його “наш Любко”. І він радий, що ще такий молодий! Папа Іван XXIII також був таким (великий вийняток на Заході!) і тому його любили. Коли до нього, зажуреного, якось прийшов давній приятель і зразу затитулував “Сантіта!”,

той відмахнувся рукою і просто сказав: “Облиш “Сантіта”, у мене велика журба і мені треба з тобою порадитися”. Цю львівсь ку прикмету у спілкуванні з людьми, окрасу нашої української культури, Блаженніший Любомир одідичив зі Льво ва, її скріпили і розвинули родинне виховання, школа і суспільство рідної землі.

Ця висококультурна прикмета львівського українця придалася йому вже багато разів, бо траплялися львів’яни, які, слухаючи його, хотіли “піймати на слові” (Мт. 22, 15), чого зазнав сам Ісус Христос від своїх противників. Своїм словам Любомир додає якусь дрібку гумору чи навіть щирого львівського усміху (чого ж бо спілкуватися насупленим і гірким?). Висловлена ним відповідь відкривається не хибною, не страшною, не не­безпечною, і його співрозмовники, хоч відходять, може, не переможені, але вдоволені. В тім секрет його людяного і сердечного християнського спілкування, так потрібного у священичій і архиєрейській праці­служінні. Цьому служить йому і студитська монаша формація.

Ще скажу бодай про кілька його прикмет як свяще­ника­монаха, чи, простіше, духовної особи. Христос, говорячи своїм апостолам про їхнє посланництво, казав від крито про гіркі труднощі того апостоляту: “Оце посилаю я вас, не мов овець серед вовків” (Мт. 10, 16). До цього, дещо неприємного, порівняння апостол Іван додає пояснення, як чинить той, хто зі страху вті кає від вовка, а не вовк від нього: “Наймит, який не пастир і яко­му вівці не належать, бачить вовка, що надходить, і кидає вівці і біжить геть” (Ів. 10, 12). Митрополит Андрей був справжнім Пастирем і це бачили вовки в шкурі чекістів. Ось як пише один із них у звідомленні про свою візиту до Митрополита: “Мені видалося дещо дивним, що такий єзуїт (!!!) як Шептицький так легко і відкрито йде на зближення. Він кілька разів повторює, як йому приємно і радісно мене бачити, просив приходити до нього частіше... Коли я виходив від Шептицького, він піднявся, обняв мене і поцілував, і мені довелося відповісти йому тим самим. Незважаючи на свою старість, Шептицький

З батьками, сестрою Мартою та шваґром Зеновієм

18 19

володіє ясним і глибоким умом. Можна не сумніватися, що вся “паства” його обожає і що його вплив на віруючих великий. Можна також не сумніватися, що через своїх духовних слуг він може вести і веде свою пропаганду (!), розуміючи, що то є його реальна і велика сила. Старик, знаючи, що жити йо му осталось небагато, остався жити у Львові” (5). Блаженніший Любомир,

пиль но простудіювавши осо бу Митрополита Андрея, пішов його слідами: хоче жити тільки для свого Народу і своєї Церкви, вміє з людьми жити, говорити, молитися, терпіти і радуватися, сумувати і весели тися з ними в дусі св. Павла (пор. Рим. 12, 15). Це стосується, зокрема, спілкування з молоддю. Він виховувався в молодечій організації “Пласт” на чужині, має почуття гумору, любить добрий жарт і ділиться ним. А молодь любить радісних людей! Я жив з Блаженнішим Любомиром доволі довго, але не бачив його засмученим, пригнобленим, а як, може, таким і був, то при зуст річі з іншими людьми всяка його журба чи інші внутрішні терпіння десь щезали. Пану­вав над ними. Духовна особа – це особа радости, і ця настанова допомагала йому в священичому і монашому служінні.

Мабуть, та радість була джерелом його великої прикмети, яку звемо терпеливістю, що також є християн ською чеснотою. Християнське означення (дефініція) терпеливости каже, що це чеснота, з якою переноси мо з душевним спокоєм і з любови до Бога в злуці з Ісусом Христом усі фізичні й моральні болі та страждання. Оксфордський словник (славна англійсь ка флегматичність!) трохи інакше описує цю чесноту, по­світськи: “Це вміння бути спокійним і приймати всякі

лиха, болі й труднощі без затрим ки, досади, нарікань”. Може, англійцеві і легко при помочі своєї флегматич нос ти в такий спосіб впоратися зі своїми лихами, болями душі й тіла, але того не скажеш про всіх інших християн. Для нас, духовних осіб, ця чеснота формується з поученнями св. Павла, який каже: “Але в усьому виявляємо себе, як слуг Божих, у великій терпеливості, скор ботах, у нуждах... у заколотах, у трудах, у недосипанні, у постах, у чис тоті, у знанні, у довготерпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди, в силі Божій, у славі й безчесті, у наклепах і в добрій славі... як сумні, та завжди веселі, як бідні, а багатьох збагачуємо, як ті, що нічого не мають, а все посідаємо” (2 Кор. 6, 4­13). То, зокрема, чеснота монахів, в якій вони формуються і вишколюються. Павло перечислює багато нагод для терпеливости (її не легко набути). Не буду досліджувати її у Любомира. Скажу тільки, що часто бачив його терпеливість і подивляв. Я б на його місці не в одному випадку не видержав, а він видержав. Одного разу Любомирові було доручено докладно простуді­ювати і приготувати одну складну справу. Коли він це надзвичайно солідно зладив, ми – його співпрацівники ­ все сторпедували. Той труд забрав йому майже рік часу. А він тільки важко зітхнув і сказав з великим спокоєм, без будь­яких емоцій: “Більше тією справою не буду заниматися”. Ми почувалися винними. Був дуже терпеливим у своїй великій праці щодня. Я дивувався, коли Любомир спить (а спав звичайно не більше ніж чотири години на добу, коли був архимандритом студитів у Римі), бо занимався буквально всім. Я не бачив його сердитим, а коли сердитість таки виникала, то він її умить здушував у зародку. Моя діагноза була така: він має сталеві нерви.

Це ще не всі його прикмети зблизька. Згадаю ще одну, теж львівську. Любомир любив свою Церкву. Я оцінюю духовних осіб (в тому числі і єпископів) за тим, чи люблять вони свою Церкву, що нам дала Хрещення і інші таїнства та визнала наше покликання, і як її люблять: як виховують

Студент університету

20 21

у семінаріях до тієї любо ви (чи, може, по­світськи), як прищеплюють майбутнім священикам цей еклезіяльний патріотизм, бо Церкви є нашою духовною батьківщиною на землі? Виглядає мені, що й Другий Ватиканський Собор, описуючи у своїй знаменитій Конституції про Церкву любов до Церкви самого Господа – її Засновника, не робить окремого заклику до плекання тієї любови в нас, духовних осіб. Треба це робити самим і просити, щоб під час духовних річних вправ була бо дай одна наука про той еклезіяльний патріотизм.

Церковний патріотизм, тобто любов до Церкви, можемо бачити з того, як ми дбаємо про життя Церкви та її духовні сили, як переживаємо її прикрощі, як воюємо з її ворогами, як дбаємо про її засоби навчання, катехизи, проповіді, як тішимося успіхами тієї нашої духовної Батьківщини на зем лі, як сумуємо її нещастями, упадками її сівачів, женців, як спішимо їй на допомогу в цьому світі, що більше полюбив темряву від світла (пор. Ів. 3, 19). Годі все вичислити! Та Церква дає нам постійно велику силу духу, тобто надію, якою спасаємося, як знаменито повчав теперішній Папа Венедикт XVI у свої енцикліці про надію.

Любомир любить свою Церкву, любив її терплячу, для неї жертвував свої труди, сили і здібності, для неї старався розвинути і виховати монахів студитів, що було великим бажанням Митрополита Андрея і потім Блаженнішого Йосифа: монашество – духовна сила Церкви. Коли на наші землі прийшла воля, Блаженніший Любомир лишає Студіон над озером Альбано і їде зі своїми співбратами в Україну, де на них чекає нелегка праця. Дехто йому дорікав, що він залишає такий ве­

ликий монастир для інших цілей в Італії і їде на непевне в Україну. Виявилося, що він зробив правильно.

Щоб скріпити мої спостереження, зацитую слова Блаженнішого Любомира з його промови з нагоди надання йому кардинальської гідності у Вселенській Церкві: “Сьогодні звертаюся до вас з двома проханнями. Обидва стосуються молитви. Перше прохання: моліться за нашу Церкву, щоб вона ніколи не переставала жити тільки Божою силою, щоб вона завжди залишалася чистою від усяких земних спокус, щоб єдиним міродайним законом для нашої Церкви був Божий Закон. Друге моє прохання – моліться за мене, щоб Господь дав ме ні ласку бути добрим слугою, щоб я служив вам, нашій Церкві. Якщо будемо жити за Божим Законом, підтримувати одне одного в молитві, тоді наша Церква буде справді Божою установою, буде тією внутрішньою силою, яка перетворює зсередини ціле тіло нашого народу, дає йому могутність – не земну, а Божу. Молімося разом, працюймо разом, а Господь Бог буде нас благословляти” (6).

Не буду шукати більше доказів, цитат... Це справи Божої благодаті, тому не можемо і не сміємо приступати до цього з нашим дослідженням. На те дав нам знамените поучення сам наш Господь у розмові з вченим Никодимом, коли казав, як родиться в нас Царство Боже, тобто царство Божої благодаті: “Вітер віє, куди забажає, і шум його чуєш, а не відаєш, звідки приходить і куди відходить. Так бо і з кожним, хто народжується від Духа” (Ів. 3, 8). Можу тільки висловити свою братню і дружню думку: Любомир любить свою Церкву, а історик розбереться своїми людськими засобами. Багато могла сказати його добра мама, яка пильно берегла його покликання і молилася за нього. Та її вже нема...

Львів був центром нашої пасторальної богословії (враз з Перемишлем), яка зародилася в ХІХ столітті в Авст­рії і Німеччині, зокрема в таких галузях, як катехитика і гомілетика (проповідництво). Це можна побачити у літературі, яка з’явилася наприкінці ХІХ століття у нашо­му місті (Київ за Петра Могили в середині XVI століття

Ієрей Любомир з родиною, Нью-Йорк, США (1960 р.)

22 23

дав гарний зразок Катехизму до появи перших Катехизмів на Заході, якщо не враховувати першого в нас Катехизму авторства св. Йосафата). Львів, особливо Святоюрський собор, хизувався своїм проповідництвом і тоді, і пізніше. Добрим проповідником був і Митрополит Андрей, ще й завдяки тому, що як студент права вивчав риторику (адвокати обов‘язково були тоді добрими ораторами). Пам’ятаю гумористичні уваги про святоюрських проповідників, прикметою яких було здобути у слухачів якнайбільше сліз! Про о. Куницького йшла слава, що він вже на вступі, роблячи знак святого Хреста, перед проповіддю вимовляв слова у такий патетичний спосіб, що старенькі жінки починали ридати... Це пересада, але це був дух часу. Митрополит Андрей пильно напоминав душпастирів про їхні катехитичні і проповідницькі завдання та обов’язки. Ціль катехизи і проповіді – вчити і виховувати у Христі, чи як казав св. Павло, “щоб Христос в душах зобразився” (Гал. 4, 19). Блаженніший Любомир є учнем проповідництва Львова. Це, очевидно, є плодом не 11 років його дитинства, а того, що черпав відомості про львівське проповідництво від старших “дітей Львова”, з якими стрічався чи жив. Однак, і у дитинстві наслухався у своїй родині різних коментарів щонеділі і кожного свята про почуті проповіді. Вже коли Любомир був старшим, його мама давала мудрі коментарі про проповідництво. От хоч би один з них: “Знаєш, сину, ви, священики, проповідники, протягом року часто згадуєте про Пресвяту Богородицю, особливо багато говорите про Неї у травні, коли відбуваються Молебні, і то гарно говорите, тільки не знаєте, що, власне, кажете... Ви ніколи не були і не можете бути матерями. Ви не знаєте, що це означає” (6). Гарна думка доброї матері – відлуння львівських проповідей! Вона їх слухала багато. Любомир в Америці приваблював своїми проповідями: говорив ясно, зрозуміло, прозоро, за точним планом, зі знаменитою логікою, природно, без зітхань і пафосу, не монотонно, наводячи приклади з життя і Святого Письма і пристосовуючи сказане до життя.

Можна б ще чимало додати і про його прикмети громадянина­патріота, чого в нас вимагають наші миряни. Львів’яни славилися своїм патріотизмом, доводили це наприкінці Першої світової війни, коли треба було боронити рідне місто. Про цю оборону, символом якої стала “червона калина”, з’явилося багато пісень і легенд. Шляхотний був це патріотизм, і мав його у своїм вихованні Любомир.

Належить сказати слівце і про студії богословії та любов до цієї науки, чим відзначався Блаженніший Йосиф,

який жив гаслом: “Істина і любов до науки собирає в розсіянні сущих”. Це гасло собирало всіх співпрацівників Блаженнішого Йосифа, серед них і о. Любомира, який став професором одного з римських університетів. Дуже шкода, що серед своїх численних робіт і клопотів він не мав часу для праці на науковому полі нашої Церкви, на якому міг дати добрі зразки пошуку богословських доріг до Божої Правди (ділянкою його зацікавлення була еклезіологія).

Варто було б також звернути увагу і на його велику працьовитість, питому прикмету нашого народу, який вважав її священною. Це спостерігають у нас інші народи. Ті, хто щодня стрічався з Митрополитом Андреєм,

Родинне фото, Детройт, США (1964 р.)

24 25

із захопленням говорили, що його в кімнаті можна було застати все за якоюсь роботою або молитвою. Блаженніший Любомир – великий трудовик – і тим наслідував нашого духовного Батька Андрея.

Все це варто розглянути і над тим подумати в ці ювілейні дні Блаженнішого нашого Патріярха – його 75­ліття життя, 50­ліття священичого служіння і 30­ліття проводу нас усіх у Христовому винограднику, ­ щоб подякувати Божественному Власникові того винограднику і небесного Пастиря за мужа, який серед дуже нелегких часів став для нас Божим даром на нашій дорозі до повної прослави Триєдиного Бога в нашій Україні і у нашій вічності. Закінчу словами, що їх сказав Блаженніший Любомир у річницю смерті Митрополита Андрея, якого став наслідником і духовним сином: “Нехай цей день буде для нас часом роздумів про те, що ми, кожен зокрема і всі разом, можемо пожертвувати для загального добра. Нехай милостивий Господь дає нам силу, щоб наша відповідь була великодушною, щоб ми, наслідуючи своїх попередників, зобов’язалися продовжувати добре діло” (7)... для нашої Церкви і нашого Народу на Божу славу!

о. Іван МуЗичкА

Література1. Schleyen K. Lwowskie gawendy. – Gryf – London, 1967. – С.11.2. Там само, с. 12.3. Arjakovsky A. Conversation with Lubomyr Cardinal Husar. – Lviv:

Ukrainian Catholic University Press, 2007. – С. 22.4. Там само, с. 52: “Особисто я вважаю себе послідовником

Шептицького, разом з багатьма іншими, які радо хочуть позбутися усіх тих неправильностей, які увійшли в нашу духовну, богословську, літургічну, канонічну спадщину”.

5. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939­1944) // За ред. проф. др. В. Сергійчука. – К: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2005. – С. 141­142.

6. Проповіді Блаженнішого Любомира, Верховного Архиєпископа Києво­Галицького. – Львів: Друкарські куншти, 2006. – С. 9.

7. Там само, C. 188.

Біографічна довідка

Блаженніший Любомир народився 26 лютого 1933 року у Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії.

У 1944 році сім’я Гузарів змушена була покинути Україну. Спочатку вона зупинилася в Австрії. У місті Зальцбургу хлопець продовжив навчання в українській гімназії.

У 1949 році Гузари переїхали до США. Середню освіту Блаженніший Любомир здобув у Малій духовній семінарії у Стемфорді (штат Коннектикут). Студіював філософію в Колегії святого Василія, де в 1954 році одержав ступінь бакалавра, відтак богослов’я в Католиць кому університеті Вашингтону. У 1958 році як випускник Великої духовної семінарії святого Йосафата одержав ліценціат богослов’я.

30 березня 1958 року Владика Амврозій (Сенишин) висвятив його на священика для служіння у Стемфордській єпархії.

Упродовж 1958­1959 років працював вчителем і префектом у Стемфордській духовній семінарії святого Василія, а також служив у Кергонксоні (штат Нью­Йорк) як душпастир оселі “Союзівка” Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в Елленвілі (штат Нью­Йорк). З 1965 року був настоятелем парафії Пресвятої Трійці в Кергонксоні. Водночас продовжував навчання, вивчаючи філософію у Фордгамському університеті Нью­Йорка. У 1967 році здобув ступінь магістра.

У 1969 році переїхав до Рима для продовженим богословських студій і завершив їх доктором богослов’я 1972 року. У тому ж році вступив до монастиря Святого Теодора (монахів Студійського уставу) в Гроттаферрата (Італія).

Протягом 1973­1984 років викладав у Папському місійному університеті “Урбаніана” в Римі.

2 квітня 1977 року був висвячений Патріархом Йосифом (Сліпим) на єпископа в монастирі Студійського уставу в Кастель­Гандольфо поблизу Рима. У 1978 році Патріарх Йосиф призначив Владику Гузара архимандритом монастиря Святого Теодора, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України.

З 1984 до 1991 року був протосинкелом Львівської архиєпархії в Римі. У 1993 році разом зі всією спільнотою з Гроттаферрата повернувся на рідну землю. Упродовж 1993­1994 років служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. У 1995 році спільнота осіла у своєму монастирі Святого Теодора Студита в с. Колодіївка (Тернопільщина).

У листопаді 1996 року Владика Любомир був призначений Єпископом­помічником Глави Української Греко­Католицької Церкви. 26 січня 2001 року на надзвичайному Синоді Єпископів був вибраний Верховним Архиєпископом УГКЦ. 21 лютого призначений Папою Іваном­Павлом ІІ кардиналом Католицької Церкви.

21 серпня 2005 року відбулося перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва.

26 27

Кантата-симфонія “КАВКАЗ”

чим для німця є “Перстень Нібелюнґів” Ваґнера, або для чеха симфонічний цикл Сметани “Моя батьківщина”, тим – або й ще чимось більшим є для нас “кавказ” Людкевича

Василь Барвінський

Першу частину кантати­симфонії “Кавказ” на вірші Тараса Шевченка було завершено й видруковано у Львові в той час, коли сусідня – російська – імперія захиталася під першими ударами революційних подій 1905 року. Для двох третин українців, які перебували під державним скіпетром Романових, зажевріла надія на недалеке здійснення мрій про національне й соціальне визволення. Сподіваннями повнилися й серця австрійських українців, коли вони звертали свої погляди на славну Наддніпрянщину. Й не випадково на виданих у Львові нотах першої частини твору – “Прометей” – Станіслав Людкевич надписує: “Присвята російським революціонерам”, – звертаючись передусім до братів­українців з­над Дніпра…

Людкевичеві поталанило пройти довгий і плідний життєвий шлях. Добрий знайомий і сучасник Митрополита Андрея (Шеп­тицького) і Патріарха Йосипа (Сліпого), Михайла Грушевського і Симона Петлюри, Івана Франка й Анатоля Вахнянина, Олександра Барвінського і Володимира Гнатюка, Олександра Колесси і Степана Смаль­Стоцького, Соломії Крушельницької і Модеста Мен­цинського, приятель і соратник Осипа Роздольського й Михайла Паращука, отця Северина Сапруна і Зиновія Лиська, Гната Хоткевича й літераторів­“молодомузівців”, він блискуче захистив докторську дисертацію у Віденському університеті, був одним із засновників і директором Музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, як бойовий

офіцер захищав Перемишль від російської інвазії, став професо ром та завідувачем кафедри Львівської консерваторії ім. М. В. Лисенка. Написав десятки значних симфонічних, камерно­вокальних і камерно­інструментальних, хорових творів, наукових розвідок, оглядів, статей, що стали нині класикою національної культури. Він був свідком усіх спроб відновлення української державності у ХХ ст. і не дожив лише дванадцяти років до відновлення державної незалежності України 1991­го… Наприкінці життя столітнього, убіленого шляхетною сивиною композитора величали не інакше як патріархом української музики.

Музика розгорнутої кантати­симфонії “Кавказ” (І ч. – “Про ме­тей”, ІІ ч. – “Не нам на прю…”, ІІІ ч. – “Хортам і гончим слава!”, ІV ч. – “Борітеся!”), захоплює своєю енергією, натиском, красою ліричних мелодій, героїкою. Зміст фіналу, до якого слухач логічно прямує від могутньої хорової фуги “Не скує душі живої і слова живого” першої частини, є своєрідним мотто до цілого твору: “Борітеся – поборете!” А унісонна епічна тема кавказьких гір, що відкриває твір, надовго закарбовується у свідомості символом національної нескореності. Величний образ бунтаря­Прометея стає уособленням могутнього, хоч і гнобленого народу, сила якого незнищенна. Образ народного горя та візії світлого майбуття змальовані в другій частині. В’їдливий сарказм третьої з раптовим поверненням від хортів, і гончих, і псарів до теми гір, яка знову міцніє, блискуче відповідає геніальному задумові Великого Кобзаря. У фіналі пафосно стверджено творжество праведної ідеї над неправдою і вселенським злом: музика виразно підкреслює неможливість іншого результату, декларуючи головну першопричину всього сущого: “...поборете – вам Бог помагає!” Заключне tutti на словах “за вас правда, за вас воля” сприймається як могутній заклик до боротьби, яка неодмінно звільнить і возвеличить творчі сили народу!

Станіслав Людкевич. (1908 р.)

28 29

Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України

Національний заслужений академіч­ний симфонічний оркестр України (до 1994 року Державний симфонічний оркестр України) – один з найбільш відомих у Східній Європі симфонічних колективів. Оркестр був заснований 25 листопада 1918 року Постановою Ради Міністрів Української Держави та затверджений Гетьманом Павлом Скоропадським. Першим диригентом оркестру був Олександр Горілий. З 1937 року протягом 25 років колективом керував Натан Рахлін. Згодом головними диригентами оркестру були знамениті музиканти Стефан Турчак, Володимир Кожухар, Федір Глущенко, Ігор Блажков, Теодор Кучар. З оркестром працювали видатні диригенти: Курт Зандерлінг, Леопольд Стоковський, Ігор Маркевич, Кирило Кондрашин, Євген Мравінський, Євген Свєтланов, Костянтин Сімеонов, Геннадій Рождественський, а також солісти – Артур Рубінштейн, Ісаак Стерн, Ієгудді Менухін, Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Еміль Гілельс, Мстислав Растропович, Леонід Коган, Монсеррат Кабальє, Хосе Каррерас, Гідон Кремер, Олег Криса та багато інших.

Національний симфонічний оркестр завжди був і залишається творчою лабораторією для українських композиторів, диригентів та солістів. Перше виконання своїх творів довіряли оркестру Борис Лятошинський, Левко Ревуцький, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Мирослав Скорик, а також Сергій Прокоф’єв, Дмитро Шостакович та Арам Хачатурян.

Упродовж останніх років оркестр записав понад 80 компакт­дисків з українським та світовим репертуаром. Диск із записом симфоній №2 та №3 Бориса Лятошинського був визнаний Австралійською державною телерадіокомпанією (АВС) найкращим світовим записом 1994 року.

У репертуарі оркестру – усі симфонії Бетховена, Брамса, Брукнера, Шуберта, Чайковського, Рахманінова, Скрябіна, Прокоф’єва, Шостаковича, Лятошинського, Малера, Мартіну, симфонічні твори від епохи бароко до сучасного авангарду, акомпанементи інструментальних і вокальних творів.

За роки незалежності України оркестр успішно гастролював в Австралії, Австрії, Бельгії, Білорусії, Великобританії, Гонконгу, Данії, Іспанії, Італії, Лівані, Нідерландах, Німеччині, Об’єднаних Арабських Еміратах, Польщі, Португалії, Словаччині, Франції, Чехії та Швейцарії.

Художній керівник і головний диригент оркестру – Володимир Сіренко, залужений діяч мистецтв України та Росії, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.Володимир Сіренко

30 31

“Реквієм” Дж. Верді, композиції А. Вівальді, В. Моцарта, Й. Брамса, О. Бородіна, Г. Малера, С. Танєєва, І. Стравінського та А. Шнітке – постійно знаходяться в репертуарному активі “Думки”.

“Думка” не тільки еталонно інтерпретує загальновизнані у світі класичні шедеври, формуючи унікальний слов’янський варіант їхнього прочитання, який зачаровує щирим ліризмом і красою тембрів, вражає досконалістю строю, гнучкістю темпів і багатством динамічної палітри. “Думка” під орудою Євгена Савчука є першим, а часто і єдиним виконавцем багатьох творів сучасних українських композиторів. Серед останніх прем’єр “Думки” в цій галузі – “Диптих” і “Реквієм для Лариси” В. Сильвестрова, “Бабин Яр”, “Панахида” та “Слово про Ігорів похід” Є. Станковича, “Палімпсести” Ю. Ланюка тощо.

Нині “Думка” знаходиться на хоровому Олімпі. Переконатися у цьому могли слухачі Італії та Польщі, Австрії та Швейцарії, Німеччини та Голландії, Франції та США, Іспанії та Канади, Бельгії та Великобританії. Досягши загальносвітового визнання та набувши незаперечного авторитету, капела щоразу – у кожному концерті, кожним виступом, кожним записом, – підтверджує свій унікальний рівень і статус: підтвердженням цього є номінація за найкраще хорове виконання премії “GRAMMY” (США) за 2004 рік.

Кожний виступ “Думки” – це свято високої музики, внесок до духовної скарбниці людства, вияв творчого генія України.

Юрій чекАН, кандидат мистецтвознавства

Хоровий всесвіт “Думки”

Національна заслужена академічна капела України “Думка” – еталон хорового виконавства та законодавець традицій хорової справи в сучасній Україні. Створена 1919 року як Державна українська мандрівна капела і очолювана у різні часи такими корифеями, як Нестор Городовенко, Олександр Сорока, Павло Муравський, Михайло Кречко, “Думка” сформувала потужні хорові традиції та власний виконавський стиль. З 1984 року на чолі капели – провідний український хормейстер, народний артист України, академік Академії мистецтв, лауреат Національної премії

імені Тараса Шевченка, професор Євген Савчук.Якщо б виникла необхідність визначити творчу неповторність

“Думки” та її керівника одним словом, то найбільше їхньому творчому кредо відповідало б слово “універсалізм”. Універсалізм капели гідний подиву: він виявляється, насамперед, у репертуарній політиці, що свідомо формує Євген Савчук. Принаймні дві сфери є тут визначальними. Перша – це музика для хору a cappella. Традиційні для репертуару українських хорових колективів обробки народних пісень співіснують у програмах концертів та численних записах “Думки” з музикою західноєвропейського Відродження; надбання національної духовної спадщини (твори М. Дилецького, М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського, М. Лисенка, К. Сте­ценка, М. Леонтовича) – зі зразками російського романтизму (духовні композиції П. Чайковського, О. Архангельського, С. Рахманінова).

Друга сфера репертуарного всесвіту “Думки” – вокально­симфонічна музика. І тут універсалізм колективу викликає захоплене здивування: здається, немає серед шедеврів світової музики різних часів та народів такого твору, якого б не виконувала капела. “Страсті за Матвієм” Й. С. Баха і “Прометей” О. Скрябіна, Дев’ята симфонія Л. Бетховена і “Credo” Кш. Пендерецького, “Пори року” Й. Гайдна і

Євген Савчук

32

Оргкомітет дякує за фінансову підтримкуп. Богданові БАТРУХУ

і торговій марці “КОРОНА”

© Видавництво “Друкарські куншти”, 2008