МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

БЕРЕЗЕНЬ 2015

Київ-2015

2

УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Березень 2015 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 36 с.

УДК 355.4

(477)“2015” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2015.

3

ББ ЕЕ РР ЕЕ ЗЗ ЕЕ НН ЬЬ

1 БЕРЕЗНЯ*

Всесвітній день цивільної оборони

125 років тому, 1 березня 1890 року, народився Григорій

Парфентійович Афнер – активний учасник Української революції 1917 –

1921 років, сотник Армії Української Народної Республіки, організатор

українського пластового руху у Франції, військовий мемуарист і

письменник.

Григорій Афнер походив з міщан Київської губернії. 1 серпня 1914

року був мобілізований до армії, зарахований до 12-го запасного

батальйону. 30 вересня 1914 року витримав іспит на звання прапорщика.

Служив молодшим офіцером 196-го піхотного Інсарського полку. Був тричі

поранений та один раз контужений. Останнє звання у російській армії –

поручик.

У 1917 році брав активну участь в українізації військових частин.

У березні-квітні 1919 року – командир Запорізької окремої кінної

сотні Дієвої армії УНР, яка у червні 1919 року була влита до складу 1-го

кінного полку імені Максима Залізняка (згодом – 2-й кінний Переяславський

полк), був помічником командира цього полку.

11 грудня 1919 року у складі полку перейшов на бік Української

Галицької армії, яка була на той момент союзником білогвардійських

Збройних Сил на Півдні Росії. Незабаром став командиром полку, вивів його

до Одеси. 8 лютого 1920 року на чолі полку виступив проти білогвардійців,

що сприяло захопленню Одеси більшовиками. Згодом був приділений до 2-ї

бригади 41-ї стрілецької дивізії Червоної армії, при якій формувалася так

звана Українська Радянська дивізія. Був командиром Запорізького кінного

полку 41-ї стрілецької дивізії.

У квітні 1920 року на чолі полку підняв повстання проти радянської

влади та перейшов на бік Дієвої армії УНР, що перебувала у Першому

зимовому поході. З поверненням до Дієвої армії УНР Запорізький кінний

полк увійшов до складу 1-го кінного полку імені Максима Залізняка.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль

встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

У 1920 – 1921 роках був приділений до

штабу 5-ї Чорноморської бригади 2-ї

Волинської дивізії Армії УНР.

На початку 1920-х років жив на

еміграції у Польщі. У 1923 році виїхав

до Франції, був одним із організаторів

українського суспільно-політичного життя

в цій країні. У 1930-х роках у східних

департаментах Франції організував та

очолив пластовий курінь імені Євгена

Коновальця, який складався з української

молоді. Був автором низки спогадів і

художніх творів, присвячених подіям

Української революції 1917 – 1921 років,

зокрема “Поручник Ілько Вовчаренко”, “Батьківщина кличе”, “За Львів:

Повість із Визвольних Змагань”, “Повстанча сотня”, ”Від Кам’янець

Подільського до Одеси”. Помер Григорій Афнер після 1952 року.

70 років тому, 1 – 3 березня 1945 року, відбулася трагедія села

Павлокоми – винищення відділом польської Армії Крайової

українського мирного населення села Павлокома на Закерзонні

(Надсянні), яке нині перебуває у складі Підкарпатського воєводства Польщі.

За даними деяких польських істориків, жорстока акція стала

відповіддю на діяльність Української повстанської армії, бійці якої

заарештували і захопили із собою кількох місцевих поляків. За іншою

версією, вона була спровокована спецгрупами радянського НКВС, які і

викрали польських мешканців.

1 березня 1945 року відділ Армії Крайової під командуванням

поручника Юзефа Бісса (псевдонім “Вацлав”) атакував верхню частину села

Павлокома – Загору. Вранці 3 березня відділ здійснив так звану “етнічну

чистку” в масштабах усього селища. За різними даними, було вбито від 80 до

500 українських мешканців. Врятувалася лише невелика група жінок і дітей,

яких вивели під конвоєм із села. Перед тим Юзеф Бісс особисто до них

звернувся, сповістивши на дорогу, що дарує їм життя, відпускає на Україну, а

натомість змінює назву села з Павлокоми на Вацлавівку. У вересні 1945 року

більшість з уцілілих були депортовані у СРСР, зокрема до Тернопільської

області УРСР.

5

Різанина у

Павлокомі викликала

відповідь з боку

загонів УПА, які у

жовтні 1945 і лютому

1946 року двічі

нападали на село і

вбили кілька десятків

поляків. Таким чином,

Павлокома стала

символом трагічної

долі українців

Закерзоння і чорною сторінкою в історії українсько-польських взаємин.

13 травня 2006 року у присутності Президентів України Віктора

Ющенка і Польщі Леха Качинського відбулося урочисте відкриття на греко-

католицькому цвинтарі у центрі Павлокоми меморіалу українцям, трагічно

загиблим у подіях 1 – 3 березня 1945 року.

3 БЕРЕЗНЯ

125 років тому, 3 березня 1890 року, в селі Червоновершка (нині

Компаніївського району Кіровоградської області) народився Герасим

Онуфрійович Нестеренко – полковник Армії Української Народної

Республіки, останній Головний отаман

Холодного Яру.

Г.О. Нестеренко працював учителем,

членом Єлисаветградської повітової земської

управи. У 1917 році очолив кінну сотню

Ревучанського куреня Вільного козацтва. У

повстанському русі брав активну участь з 1919

року. Організаційно підпорядковувався

отаману Катеринославщини і Херсонщини

Андрію Гулому-Гуленку. Організатор

Єлисаветградсько-Олександрійського

повстанчого комітету. Уповноважений

представник командувача Південної (Першої)

групи генерала-хорунжого Армії УНР Андрія

6

Гулого-Гуленка в Єлисаветградському повіті. Керівник Єлисаветградсько-

Олександрійського повстанчого комітету (1919 – 1922). Організатор

повстання проти радянської влади на початку серпня 1919 року та проти

денікінців у вересні того ж року. Старшина Запорозької дивізії (1920).

У першій половині липня 1921 року на Право-лівобережному

окружному з’їзді, що відбувся в Холодному Яру, командуючим

Холодноярською округою став отаман Герасим Нестеренко-Орел. Він став

останнім із Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному

представницькому з’їзді.

Восени 1922 року Нестеренко з кількома бійцями перейшов кордон у

Румунію північніше Кишинева. Інтернований румунською владою в

політичному таборі “Орадя Маре”, згодом мешкав у Бухаресті, Галаці,

Болграді. Після вступу радянських військ на територію Румунії під час

Другої світової війни заарештований співробітниками відділу контррозвідки

“Смерш”. 15 квітня 1946 року Особливою нарадою Міністерства внутрішніх

справ СССР засуджений до 10 років ув’язнення у виправно-трудових

таборах. Подальша доля невідома.

4 БЕРЕЗНЯ

145 років тому, 4 березня 1870 року, у м. Ніцца (Франція) народився

Євген Оскарович Патон – видатний український вчений у галузі

зварювальних процесів і мостобудування, академік АН УРСР, Герой

Соціалістичної Праці.

Є.О. Патон – автор понад 350 наукових

праць. Займався проектуванням і

будівництвом мостів. Створив методи

розрахунку раціональних конструктивних

схем металевих проймових споруд мостів,

дослідив умови їх роботи, розробив способи

відбудови зруйнованих мостів. Автор

чотирьохтомної праці “Залізні мости”.

Зокрема, за проектами Є.О. Патона у Києві в

1912 році був побудований Парковий

міст через Петрівську алею, а в 1925 році на

опорах зруйнованого Миколаївського

ланцюгового моста через Дніпро був

7

споруджений міст імені Євгенії Бош, підірваний радянськими військами під

час відступу з міста у 1941 році.

У 1930-х роках Є.О. Патон зацікавився електрозварюванням. Метод

швидкісного автоматичного зварювання під шаром флюсу дістав назву

“метод Патона”. Винайшов спосіб автоматичного швидкісного зварювання,

який відіграв визначну роль у технічному розвитку.

У роки Другої світової війни Є.О. Патон зробив визначний внесок в

обороноздатність Радянського Союзу. Під його керівництвом було

впроваджено обладнання і технологія автоматичного зварювання

спеціальних сталей, танків, бомб. Зробив значний внесок у збільшення

обсягів випуску танків Т-34 за рахунок впровадження автоматичного

зварювання під флюсом. Автомати швидкісного зварювання дозволили

знизити трудомісткість виготовлення корпусу Т-34 у вісім разів, а також не

потребували від робітників високої кваліфікації, глибоких спеціальних знань

і значних фізичних зусиль, тому автозварювальниками могли працювати

підлітки і жінки-різнороби. 1 березня 1943 року Є.О. Патону було присвоєно

звання Героя Соціалістичної Праці.

Після війни найбільшим втіленим у життя проектом Є.О. Патона став

перший у світі суцільнозварний міст довжиною 1543 м, який з’єднав обидва

береги української столиці. Однак відкрили його вже за кілька місяців після

смерті видатного вченого. Є.О. Патон помер у Києві 12 серпня 1953 року.

Похований на Байковому кладовищі.

5 БЕРЕЗНЯ

День військових сполучень

155 років тому, 5 березня 1860 року, у місті Радівці (тепер Румунія)

народився Ярослав Іполитович Окуневський – адмірал флоту Австро-

Угорської імперії, український військовий діяч, військовий лікар.

Я.І. Окуневський походив із родини священика. Навчався у

Коломийській гімназії. 1877 року став студентом медичного факультету

Віденського університету. Голова студентського академічного товариства

“Січ”, заснованого з ініціативи Івана Горбачевського та Івана Пулюя на

відзначення річниці зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі. Успішним

навчанням привернув увагу військового міністерства і отримав від нього

високу стипендію в обмін на зобов’язання після завершення навчання

8

служити на флоті військово-морським

лікарем. Тож після отримання у 1884 році

диплому доктора медицини став служити

корабельним лікарем військового флоту

Австро-Угорщини, який базувався в

Хорватії в м. Пула.

Ярослав Окуневський зробив

надзвичайно рідкісну для українця в Австро-

Угорській імперії військову кар’єру, ставши

адміралом військо-морського цісарсько-

королівського флоту. Під час тридцятирічної

служби на флоті брав участь у далеких

плаваннях на вітрильниках і парових кораблях “Аврора”, “Мінерва”,

“Радецький”, “Кайзер Франц Йосип І”, побував у країнах Африки, у Китаї,

Гімалаях, на Цейлоні (Шрі-Ланка), в Греції, Туреччині та інших країнах.

Досконало опанував медичні та військові науки, знав географію, навігацію,

історію, вільно володів англійською, французькою, італійською та німецькою

мовами. Опрацював перший статут медичної служби військово-морського

флоту, який згодом був покладений в основу статутів багатьох держав. 1

листопада 1914 року отримав звання генерал-майора морської медичної

служби. При цьому був дійсним членом Наукового товариства імені

Т. Шевченка та Українського лікарського товариства.

На початку Першої cвітової війни Я.І. Окуневський – адмірал

головного штабу флоту, головний лікар та начальник Головного медичного

управління штабу військово-морських сил Австро-Угорської імперії. Став

першим українцем – кавалером Рицарського хреста Франца-Йосипа, ордена

Рицаря іспанської королеви, французького ордена Почесного легіону,

китайського імператорського ордена Дракона, найвищого титула Мандарина

та ще багатьох високих нагород. Жертвував великі суми з власних коштів на

забезпечення Легіону Українськиїх Січових Стрільців. Очолив Українську

санітарну місію, увійшов до складу Союзу визволення України.

Після проголошення Західно Української Народної Республіки у 1918

році, Я.І. Окуневський очолив Державну медичну місію ЗУНР у Відні,

відправив чотири санітарні ешелони для Української Галицької армії та

Армії УНР. У період 1919 – 1922 років – головнокомандувач у санітарних

справах Державного Секретаріату ЗУНР. Сприяв комплектуванню частин

морської піхоти УНР українцями, які раніше служили у флоті Австро-

Угорщини.

9

Після поразки Української революції Я.І. Окуневський оселився у місті

Городенка (нині Івано-Франківська область). Працював скромним лікарем у

місцевій лікарні. Бідував, оскільки польський уряд відмовився виплачувати

йому військову пенсію, а всі заощадження Я.І. Окуневський витратив на

становлення української держави. Помер 24 жовтня 1929 року на 70-му році

життя. Похований в Городенці у родинному склепі, який був сплюндрований

за радянської влади і відремонтований за доби незалежності України.

145 років тому, 5 березня 1870 року, народився Борис Васильович

Дем’янович – генеральний хорунжий армії Української Держави у 1918

році.

Б.В. Дем’янович закінчив 1-е військове Павлівське училище у Санкт-

Петербурзі. Учасник російсько-японської війни 1904 – 1905 років, отримав

контузію в бою. Підполковник за бойові заслуги. Під час Першої світової

війни командував 1-м дивізіоном 33-ї артилерійської бригади, згодом 120-ю

артилерійською бригадою. 24 квітня 1915 року нагороджений Георгіївською

зброєю. Генерал-майор. За Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році

служив в армії Української Держави (генеральний хорунжий). Виїхав в

еміграцію до Югославії, де й помер у січні 1939 року.

6 БЕРЕЗНЯ

День професійного сержанта Збройних Сил України

140 років тому, 6 березня 1875 року, в

Москві народився Микола Миколайович

Головін – генеральний значковий армії

Української Держави у 1918 році, військовий

вчений та історик.

Син генерала від інфантерії, учасника

оборони Севастополя під час Кримської війни.

Закінчив Пажеський корпус (1894) і Академію

Генштабу (1900). У 1908 – 1913 роках –

професор Академії Генштабу. Під час Першої

світової війни був начальником штабу 7-ї армії

(1915 – 1917) і Румунського фронту. Отримав

поранення і тяжку контузію. Нагороджений

10

Георгіївською зброєю (1915) і орденом Св. Георгія 4-го ступеня (1916).

Генерал-лейтенант (1917).

4 грудня 1917 року затверджений Генеральним Секретаріатом

Української Центральної Ради на посаді начальника штабу Українського

фронту (об’єднання Південно-Західного й Румунського фронтів) із

одночасним виконанням обов’язків командувача Румунського фронту.

17 березня 1918 року вступив до Армії Української Народної Республіки.

Служив у 2-му генерал-квартирмейстерстві Генштабу, один з авторів плану

створення регулярної армії України. За Гетьманату Павла Скоропадського –

генеральний значковий. Із 27 вересня 1918 року очолював військово-

історичну комісію із розбору документів Південно-Західного й Румунського

фронтів при військовому міністерстві Української Держави.

У 1919 році приєднався до Білого руху, служив в арміях А.І. Денікіна,

О.В. Колчака та П.М. Врангеля. Емігрував до Франції, у 1927 році створив у

Парижі Вищі військово-наукові курси Російського загальновійськового

союзу. Автор численних робіт з військової тактики і стратегії, військової

історії, які містять великий фактичний матеріал і не втратили свого значення

досі, зокрема “Служба Генерального штабу”, “З історії кампанії 1914 р. на

Російському фронті”, “Тихоокеанська проблема у XX столітті”, “Російська

контрреволюція у 1917 – 1918 рр.”. Помер 10 січня 1944 року в Парижі,

похований на емігрантському кладовищі Сент-Женев’єв-Де-Буа.

110 років тому, 6 березня 1905 року, в селі Держів (нині

Миколаївського району Львівської області) народився Осип Іванович

Карачевський – діяч Організації українських націоналістів, член

командного штабу Карпатської Січі, керівник старшинської школи

ОУН, відомий під псевдонімом “Свобода”.

О.І. Карачевський – член Союзу української націоналістичної молоді,

потім член ОУН. Служив у польській армії в чині поручика. У 1939 році член

командного штабу Карпатської Січі, командир сотні, яка воювала проти

угорської армії біля села Горбок Іршавського району.

З 10 березня 1940 року – керівник відділу військового навчання

повстанського штабу ОУН, керівник старшинської школи ОУН

в Турковичах на Холмщині (осінь 1940 року), викладач на старшинських

курсах ОУН у Кракові (1940 – 1941). Після організації Міністерством

оборони Українського державного правління (після проголошення Акту

відновлення Української Держави) у липні 1941 року двох військових шкіл,

11

очолив підстаршинську школу в Поморянах на Львівщині. Працівник

військової референтури Проводу ОУН. Автор підручника “Партизанка”.

Заарештований німцями і ув’язнений в концтабір Аушвіц (Освенцим),

де і загинув в кінці 1944 або на початку 1945 року.

90 років тому, 6 березня 1925 року, в селі

Льодне (нині у межах Харкова) народилася Марія

Тимофіївна Кисляк – підпільниця-санітар, Герой

Радянського Союзу.

М.Т. Кисляк закінчила Харківську

фельдшерсько-акушерську школу. Працювала

медичною сестрою у шпиталі. Під час німецької

окупації в лютому 1943 року організувала підпільну

комсомольську організацію. Писала та поширювала

листівки, знищувала німецьких солдатів і офіцерів,

переправляла через лінію фронту радянських бійців,

які потрапляли в оточення. Врятувала життя 43 пораненим червоноармійцям.

Наприкінці травня 1943 року М.Т. Кисляк була заарештована гестапо і

18 червня страчена. Посмертно 8 травня 1965 року їй присвоєно звання Героя

Радянського Союзу.

70 років тому, 6 березня 1945 року, розпочалася Балатонська

оборонна операція військ 3-го Українського фронту.

Контратака радянських військ в районі озера Балатон, березень 1945 року

Це була остання велика оборонна операція Червоної армії під час

Другої світової війни. Після втрати Будапешту німецькі та угорські війська

запланували операцію “Весняне пробудження” на Будапештському напрямі з

12

метою розсікти війська 3-го Українського фронту (командувач – маршал

Федір Толбухін) на дві частини, знищити їх, вийти на ріку Дунай, утримати

важливі райони західної Угорщини, Австрії та південної Німеччини, і

відтягнути разом з тим частину сил Червоної армії з Берлінського напряму.

Проти військ 3-го Українського фронту діяла група армій “Південь”

(командувач – генерал піхоти Отто Вьолер).

Головного удару в напрямі на Дунай між озерами Веленце і Балатон

завдавало ударне угруповання в складі 6-ї танкової армії СС та 6-ї піхотної

армії. На ділянці прориву німці та угорці мали 76 танків і штурмових гармат

на 1 км фронту. Однак комадування 3-го Українського фронту правильно

визначило задум німецького командування і, не припиняючи підготовки до

наступу на Віденському напрямі, зміцнило оборону згідно з усіма

вимогами воєнного мистецтва.

Радянські війська на марші. Район озера Балатон, березень 1945 року

Із 6 по 15 березня німці й угорці вклинилися в оборону 3-го

Українського фронту на глибину від 12 до 25 км, але, втративши до 40 тисяч

солдатів та офіцерів, 500 танків і штурмових гармат, понад 300 польових

гармат і мінометів, вичерпали свої резерви і були змушені перейти

до оборони. Перемога в районі озера Балатон дозволила військам 2-го і 3-го

Українських фронтів одразу розпочати Віденську наступальну операцію.

13

8 БЕРЕЗНЯ

Міжнародний жіночий день

10 БЕРЕЗНЯ

95 років тому, 10 березня 1920 року, на

Врадіївщині (нині Миколаївська область)

народився Іван Тимофійович Гросул –

учасник Другої світової війни, льотчик-

бомбардувальник, Герой Радянського

Союзу.

Навчався у Донецькому аероклубі.

У лавах Червоної Армії служив із 1937 року.

1938 року закінчив Ворошиловградську

військову авіаційну школу льотчиків.

Учасник Другої світової війни з червня

1941 року. Воював у авіації далекої дії (АДД).

Заступник командира ескадрильї 10-го

гвардійського авіаційного полку 3-ї

гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу

АДД гвардії капітан І.Т. Гросул за період до серпня 1943 року здійснив 241

бойовий виліт на бомбардування військово-промислових об’єктів у

глибокому тилу противника. Його екіпаж збив 5 ворожих винищувачів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року

капітану Гросулу Івану Тимофійовичу присвоєне звання Героя Радянського

Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни продовжував військову службу у військово-повітряних

силах СРСР. У 1954 році майор І.Т. Гросул вийшов у запас. Помер 7 квітня

1972 року в місті Сочі. У селищі міського типу Врадіївка Миколаївської

області йому встановлено погруддя.

70 років тому, 10 березня 1945 року, розпочалася Моравсько-

Остравська стратегічна наступальна операція військ 4-го Українського

фронту.

Операція проводилася з метою розгрому угрупування німецьких військ,

що оборонялися в центральній Чехо-Словаччині (армійська група

14

“Хейнріці” (з 22 березня – 1-а танкова армія), командувач генерал-полковник

Г. Хейнріці, потім генерал танкових військ В. Нерінг), військами 4-го

Українського фронту (командувач генерал армії І.Ю. Петров, згодом генерал

армії А.І. Єрьоменко) з метою оволодіння Моравсько-Остравським

промисловим районом, що у Північно-Східній Чехії. Тут працювали десятки

підприємств металургійної, хімічної, машинобудівної, нафтопереробної

промисловості, які виробляли велику кількість озброєння і військової

продукції. У районі розташовувалися багаті родовища вугілля і залізняку.

Утриманню цього району німецьке командування надавало велике значення,

тож наказало побудувати три довготривалі оборонні лінії.

Частини Червоної армії у наступі

Моравсько-Остравська операція тривала майже два місяці – до 5 травня

1945 року. Радянським військам вдалося оволодіти Моравсько-Остравським

промисловим районом. Було визволено такі міста, як Ліптовський Мікулаш,

Ружомберок, Троппау, Моравська Острава, Жиліна, Кисуцьке Нове Місто,

Штернберг. Це створило умови для подальшого просування у центральну

частину Чехо-Словаччини (Празька наступальна операція у травні 1945

року). Водночас, Моравсько-Остравська операція стала однією з найбільш

кровопролитних на завершальному етапі Другої світової війни. 4-й

Український фронт втратив 112 621 бійця, із них незворотні втрати

становили 23 964. Німецькі війська, за радянськими даними, втратили понад

250 000 бійців, із них понад 150 000 полоненими.

15

11 БЕРЕЗНЯ

120 років тому, 11 березня

1895 року, в селі Мельники

Чигиринського повіту Київської

губернії народився Василь

Степанович Чучупак – головний

отаман Холодноярської

республіки.

До Першої світової війни

В.С. Чучупак вчителював у селі

Тимошівці Чигиринського повіту.

Після початку війни був

мобілізований. Із 1916 року –

прапорщик російської армії. Після

повернення з армії працював

вчителем у Пляківці і Ревівці (нині

Кам’янський район Черкаської області). У 1919 році – командир

Мельничанської сотні самооборони. У травні-червні 1919 року підтримував

повстання отамана Григор’єва.

1919 – 1920 роки – командир полку гайдамаків Холодного Яру,

головний отаман Холодного Яру. Воював проти білогвардійців під

керівництвом повстанського комітету на чолі з Логвином Панченком, якому

підпорядковувалися також загони Свирида Коцура, Олекси П’ятенка та інші.

Згодом підпорядковувався отаману Херсонщини і Катеринославщини

А. Гулому-Гуленку, який прибув у листопаді 1919 року до Холодного Яру.

У лютому 1920 року полк гайдамаків Холодного Яру співпрацював із

Дієвою армією УНР, яка здійснювала Перший Зимовий похід. Василь

Чучупак користувався надзвичайним авторитетом серед сільського населення

Черкащини.

18 березня 1920 року отамани Холодного Яру з'їхалися на нараду у

лісничівку на хуторі Кресельці (зараз в складі села Мельники) з метою

визначити дату повстання проти радянської влади. Саме тоді частини 21-ї

бригади 7-ї стрілецької дивізії Червоної армії вийшли з лісу і несподівано

натрапили на загін повстанців. Василь Чучупак був оточений біля хутора та

застрелився, щоб не потрапити у полон.

16

12 БЕРЕЗНЯ

140 років тому, 12 березня 1875 року, у

місті Ялта Таврійської губернії народився

Олександр Георгійович Лігнау – генеральний

хорунжий Армії УНР і Української Держави,

виконувач обов’язків військового міністра у

травні 1918 року.

О.Г. Лігнау народився у родині німецького

колоніста. Закінчив гімназію при

Рішельєвському ліцеї в місті Одеса, потім три

курси фізико-математичного факультету

Імператорського Новоросійського університету

(нині Одеський національний університет імені

І.І. Мечникова). 1896 року вступив у військову

службу. У 1898 році закінчив Олексіївське військове училище в Москві, у

1905 році – Миколаївську академію Генерального штабу в Сакт-Петербурзі.

Учасник Першої світової війни, кавалер ордена Св. Георгія 4-го ступеня та

Георгіївської зброї, генерал-майор (1917).

Наприкінці 1917 року перейшов на українську службу і був

призначений командиром 11-й українізованої піхотної дивізії. Брав участь в

українізації частин російської армії. У березні 1918 року передав залишки

дивізії до складу Армії УНР, а сам став другим помічником військового

міністра УНР полковника О.Т. Жуківського.

Після гетьманського перевороту, з 8 по 16 травня 1918 року виконував

обов’язки військового міністра Української Держави. Після цього

призначений Гетьманом П.П. Скоропадським заступником військового

міністра О.Ф. Рогози, активно працював у галузі формування українських

військових частин, зміцнення збройних сил Української Держави. 29 червня

1918 року перейменований в чин генерального хорунжого. Із 18 жовтня

1918 року – командир 7-го корпусу, який формувався у Харкові.

Після падіння Гетьманату О.Г. Лігнау підтримав Білий рух. Долучився

до збройних формувань А.І. Денікіна і О.В. Колчака. У січні 1920 року

потрапив у полон до червоноармійців і невдовзі вступив до Червоної армії.

Від 1 січня 1922 року викладав у Військовій академії Робітничо-селянської

Червоної армії.

Вперше був заарештований у 1931 році за сфабрикованою справою

“Весна” (репресії проти колишніх царських офіцерів). 18 липня 1931 року

17

засуджений до 10-річного ув’язнення, однак за два роки звільнений з

відновленням по службі. Викладав тактику на курсах комскладу “Постріл”,

мешкав у Москві. У 1936 році отримав звання комбриг.

Вдруге О.Г. Лігнау заарештували у 1937 році. Зважаючи на його

німецьке походження, звинуватили у шпигунстві на користь Німеччини.

О.Г. Лігнау був засуджений комісією НКВС СРСР і розстріляний на

Бутовському полігоні у Московській області 5 лютого 1938 року. Посмертно

реабілітований у вересні 1956 року, після початку процесу десталінізації.

75 років тому, 12 березня 1940 року, було підписано Московський

мирний договір, який завершив радянсько-фінську (“Зимову”) війну

1939 – 1940 років.

Наступ радянських військ у Карелії, грудень 1939 року

Радянський Союз на правах переможця отримав Карельський

перешийок, кілька островів у Фінській затоці, частини півостровів Рибацький

та Середній. На 30 років під військово-морську базу було орендовано

півострів Ганко (Ханко).

Однак перемога коштувала СРСР невиправдано великих втрат – за

деякими оцінками, понад 400 тисяч солдатів і офіцерів. Втрати Фінляндії

виявилися майже у шість разів меншими – до 70 тисяч солдатів і офіцерів.

18

На боці СРСР у війні брали участь дві

дивізії, які комплектувалися в Україні – 44-

та та 70-та стрілецькі. Перша з них

потрапила в оточення і майже вся загинула у

битві на Раатській дорозі (Північно-Східна

Фінляндія) на початку січня 1940 року. В

цілому, кількість загиблих українців-

червоноармійців становила приблизно 40

тисяч осіб.

Існували и українські підрозділи, що

воювали на боці Фінляндії. Вони були

сформовані переважно з радянських

військовополонених. На озброєнні була

фінська та радянська зброя. Синьо-жовті

армійські відзнаки не вживалися, оскільки

такі мали добровольці зі Швеції. Одним з

найвідоміших командирів

українських добровольців у

Фінляндії був письменник Юрій

Горліс-Горський – автор відомого

роману “Холодний Яр”.

13 БЕРЕЗНЯ

140 років тому, 13 березня 1875 року, в селі

Сологубівці Роменського повіту Полтавської

губернії народився Василь Михайлович Сварика

– генерал-хорунжий Армії Української Народної

Республіки.

Закінчив Орловський кадетський корпус і

Друге Костянтинівське військове училище.

У 1897 – 1898 роках у складі 13-ї артилерійської

бригади брав участь в експедиції на острів Крит.

Пам’ятник тисячам загиблих українців, встановлений на місці

битви на Раатській дорозі у 1998 році

Українські добровольці у фінській армії під час

“Зимової” війни

19

Офіцером брав участь у Першій світовій війні. Полковник, помічник

завідувача артилерійською частиною Особливої армії, нагороджений

георгіївською зброєю. У березні 1917 року постраждав внаслідок газової

атаки.

У 1918 році В.М. Сварика вступив до Армії УНР. Служив інспектором

артилерії Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, командиром 11-го легкого

гарматного полку Армії Української Держави, помічником командира 4-ї

гарматної бригади Дієвої армії УНР, інспектором артилерії VIII коша

Південної групи Дієвої армії УНР. 23 травня 1919 року потрапив у

місті Радивилові до польського полону.

15 вересня 1919 року повернувся до Вінниці у розпорядження

штабу Дієвої армії УНР, помічник начальника Головного артилерійського

управління Військового міністерства УНР. Із 13 жовтня 1919 року виконувач

обов’язків начальника Головного артилерійського управління Військового

міністерства УНР. Із 20 січня 1920 року лектор Кам'янець-Подільської

спільної юнацької школи. Із 30 березня 1920 року помічник начальника, а з

6 липня 1920 року – в.о. начальника Артилерійської управи Військового

міністерства УНР.

Із 1923 року жив на еміграції у Франції. Помер 28 квітня 1965 року,

похований у місті Везінек.

14 БЕРЕЗНЯ

180 років тому, 14 березня 1835 року,

в селі Стародубівка Ізюмського повіту

Слобідсько-Української губернії народився

Всеволод Порфирійович Коховський –

генерал-лейтенант, учасник Кримської

війни, літератор і педагог, військовий

мемуарист, збирач малярської спадщини

Т.Г. Шевченка.

В.П. Коховський навчався у

приватному пансіоні міста Бахмут (нині

м. Артемівськ), в 1853 році закінчив

військово-навчальний заклад – Дворянський

полк, став офіцером. Брав участь у

Кримській війні 1853 – 1856 років, зазнав

20

контузії, за бойові заслуги відзначений орденом Св. Анни 4-го ступеня.

Восени 1854 року переведений з діючої армії до Фінляндського лейб-гвардії

полку.

У 1862 році закінчив Миколаївську академію Генерального штабу,

здобув вищу фахову освіту за першим розрядом, одержав направлення на

службу до Павловського кадетського корпусу. В.П. Коховський виголосив

промову на петербурзькій панахиді з приводу першої роковини смерті Тараса

Шевченка (1862).

У 1864 році В.П. Коховський був прикомандирований до Головного

управління військово-навчальних закладів військового міністерства, з

наступного року очолив там навчальний відділ, Педагогічний музей та

Педагогічну бібліотеку. Став першим директором (1889 – 1891)

Педагогічного музею, ініціював загальнодоступну педагогічну секцію та

публічні читання з методики викладів освітніх предметів, а також музичну

студію для бажаючих удосконалювати спів чи гру на оркестрових

інструментах. В організованій В.П. Коховським Педагогічній бібліотеці були

й видання українською мовою.

У 1889 році удостоєний чину генерал-лейтенанта. Автор спогадів про

події Кримської війни “Справа 22-го травня 1854-го року під Силістрією”.

Популяризував творчість Тараса Шевченка, збирав і зберігав його малярську

спадщину. Нині художні реліквії з колекції В.П. Коховського зберігаються

в Національному музеї Тараса Шевченка (Київ).

Помер Всеволод Порфирійович Коховський 14 червня 1891 року у

Санкт-Петербурзі.

155 років тому, 14 березня 1860 року,

народився Василь Сильвестрович

Заболотний – генеральний хорунжий Армії

УНР і Української Держави.

Закінчив Київське піхотне інженерне

юнкерське училище. У чині капітана брав

участь у російсько-японській війні 1904 – 1905

років, отримав поранення. Учасник Першої

світової війни, командир 297-го піхотного

Ковельського полку. Генерал-майор, кавалер

ордена Св. Георгія 4-го ступеня (1916).

В одному з боїв був поранений і потрапив у

полон. Від поранення шашкою у голову втратив

21

здатність рухати правою рукою і правою ногою та говорити. З полону

повернувся інвалідом.

За Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році – генеральний

хорунжий, член комісії з організації постійних військових шкіл та академій,

начальник штабу 4-го Київського корпусу. Із 1920 року – в таборах

інтернованих вояків Армії УНР в Польщі. Член табірної управи військових

інвалідів (1926). Помер на еміграції після 1933 року.

35 років тому, 14 березня 1980 року,

в селі Чорна Старокостянтинівського

району Хмельницької області народився

Олег Васильович Обухівський – капітан

Збройних Сил України, учасник АТО на

Донбасі.

О.В. Обухівський після закінчення

восьми класів школи вступив до

військового ліцею у Києві. Продовжив

навчання у Київському військовому

інституті зв’язку, після закінчення якого у

2002 році був направлений до Новоград-

Волинського. Стажувався в Техасі (США). У 2014 році у званні капітана брав

участь в антитерористичній операції на Донбасі, служив помічником

начальника зв’язку у 30-й окремій механізованій бригаді. Загинув у ніч на

13 серпня 2014 року в бою з терористами у селі Степанівка Шахтарського

району Донецької області. Похований у м. Старокостянтинів.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 873/2014 від

14 листопада 2014 року посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького III ступеня.

15 БЕРЕЗНЯ

70 років тому, 15 березня 1945 року, розпочалася Верхньо-Сілезька

наступальна операція військ 1-го Українського фронту.

Операція проводилася з метою ліквідації загрози флангового удару і

оволодіння Верхньо-Сілезьким промисловим районом.

У результаті проведення Вісло-Одерської та Нижньо-Сілезької

операцій в січні-лютому 1945 року війська 1-го Українського фронту

22

(командувач – маршал І.С. Конєв) вийшли на р. Одер і р. Нейсе, зайнявши

охоплююче положення стосовно до Верхньо-Сілезького угруповання

німецьких військ (17-а армія і армійська група “Хейнріці” групи армій

“Центр”). Використовуючи переваги свого становища, радянське

командування підготувало операцію силами лівого крила фронту (21-а, 59-

а і 60-а армії).

За задумом операції, радянським військам належало зустрічними

ударами двох ударних угруповань з районів північніше й

південніше Оппельна (Ополе) оточити і знищити противника на південному

заході від міста і вийти до Судет. В результаті проведеної операції радянські

війська оволоділи південно-західною частиною Верхньої Сілезії і до

31 березня вийшли у передгір’я Судетів, зайнявши вигіді позиції для

завдання удару на дрезденському і празькому напрямках.

Радянські війська у Німеччині, 1945 рік

За 16 діб наступу радянські війська оточили і знищили оппельнське,

розгромили ратіборське угруповання вермахту, знищили понад 40 тисяч і

захопили в полон 14 тисяч солдатів і офіцерів противника. Було знищено 280

танків і штурмових гармат, до 600 польових гармат, захоплені великі трофеї.

При цьому 1-й Український фронт втратив 66 801 бійця, зокрема незворотні

втрати становили 15 876 бійців.

В результаті Верхньо-Сілезької операції війська 1-го Українського

фронту ліквідували загрозу німецького контрнаступу і суттєво підірвали

23

військово-економічний потенціал Німеччини. За заявою міністра озброєнь

рейху Альберта Шпеєра, з втратою Верхньої Сілезії Німеччина втратила

чверть свого військового виробництва.

16 БЕРЕЗНЯ

70 років тому, 16 березня 1945 року, розпочалася Віденська

наступальна операція військ 2-го і 3-го Українських фронтів за

підтримки 1-ї болгарської армії.

Завдання на підготовку і проведення Віденської наступальної операції

була поставлена перед командувачами 2-м і 3-м Українськими

фронтами (маршали Р.Я. Малиновський і Ф.І. Толбухін відповідно)

17 лютого 1945 року. Віденський басейн був останнім доступним для

Німеччини джерелом нафти. Втрата Відня відкривала радянським військам

шлях у південні райони Німеччини.

Після успішного завершення Балатонської оборонної операції склалися

нові умови для радянського наступу на Відень. 3-й Український фронт мав

завдати головний удар.

Бійці Червоної армії на вулицях Відня, 1945 рік

24

Німецьке командування вважало, що Червона армія не повинна була ні

за яку ціну здобути Відень. Вермахт хотів зупинити та витиснути з Австрії

радянські війська, щоб встигнути укласти сепаратне перемир’я з США та

Англією, тому гітлерівці зосередили значну частину своїх сил на шляху до

Відня. Радянським частинам протистояла німецька група армій “Південь” (3-

я угорська, 6-а німецька, 6-а та 2-а танкові армії, а також частина сил групи

армій “F”), під командуванням досвідченого генерала піхоти Отто Вьолера.

16 березня війська 3-го Українського фронту завдали удар у фланг

німецьких військ. Бої йшли вдень і вночі. Але маневри і перегрупування не

допомогли німецьким з’єднанням утримати фронт, вони змушені були

відійти на другий оборонний рубіж, щоб уникнути оточення.

17 березня почався наступ військ 2-го Українського фронту, за

участю Дунайської військової флотилії. У результаті було оточене і знищене

велике угруповання противника. 4 квітня радянські війська визволили

столицю Словаччини – Братиславу, а 13 квітня – Відень. Наступальна

операція завершилася 15 квітня.

В результаті наступу війська 2-го і 3-го Українських фронтів

завершили визволення Угорщини, звільнили східні райони Австрії з її

столицею. Німеччина втратила контроль над великим індустріальним

центром – Віденським промисловим районом, а також важливим в

економічному відношенні Надьканізькім нафтовим районом. Був покладений

початок відновленню австрійської державності.

З німецької сторони загинуло та було взято в полон понад 130 тисяч

солдатів. Незворотні втрати 2-го, 3-го Українських фронтів і 1-ї болгарської

армії становили 41 359 бійців, санітарні – 136 386.

На честь звільнення столиці Австрії всі радянські бійці, які брали

участь в операції, були нагороджені медаллю “За взяття Відня”.

40 років тому, 16 березня 1975 року,

в місті Олександрія Кіровоградської

області народився Сергій Миколайович

Кравченко – гвардії капітан, учасник

АТО на Донбасі.

С.М. Кравченко закінчив Київський

інститут Військово-Повітряних Сил.

Служив старшим бортовим техніком –

інструктором екіпажу гелікоптера Мі-8МТ

у вертолітній ескадрильї Управління

25

Гвардійської авіаційної бази Національної гвардії України (військова частина

2269). Загинув 29 травня 2014 року поблизу міста Слов’янськ Донецької

області в районі проведення АТО. Перебував у гелікоптері Мі-8МТ, який

після розвантаження продуктів харчування та проведення ротації особового

складу на п’ятому блокпосту, повертався з району гори Карачун, зазнав

обстрілу з лісосмуги і був підбитий. Загинули 12 чоловік – шість

військовослужбовців Національної гвардії України та шість представників

спецпідрозділу МВС України.

С.М. Кравченко був похований у рідному місті Олександрія. Указом

Президента України П.О. Порошенка № 543/2014 від 20 червня 2014 року

посмертно нагороджений орденом “За мужність” І ступеня.

18 БЕРЕЗНЯ

135 років тому, 18 березня 1880 року, в

селі Нижчі Луб’янки (нині Збаразького району

Тернопільської області) народився Роман

Васильович Дудинський – сотник Легіону

Українських Січових Стрільців, отаман

(майор) Української Галицької Армії.

Після закінчення гімназії у Тернополі

(1908 рік) Р.В. Дудинський навчався у

Львівському політехнічному інституті (закінчив

1913 року). Із серпня 1914 до 1917 року

командував сотнею Легіону УСС. У 1914 – 1916

роках сотня Р.В. Дудинського відзначилась під

час боїв у районі Синьовидного і Маківки у

Карпатах, на горі Лисоні біля Бережан (де

Р.В. Дудинський був поранений), над рікою

Стрипою.

У 1919 році Р.В. Дудинський командував

Коломийською (другою) бригадою Української

Галицької Армії, потім 13-ю бригадою УГА. Потрапив у більшовицький

полон навесні 1920 року. Перебував у таборі Кожухов під Москвою, де

загинув 14 липня 1920 року.

26

20 БЕРЕЗНЯ

70 років тому, 20 березня 1945

року, вийшла постанова Ради

Народних Комісарів УРСР і ЦК

ВКП(б) № 425 “Про створення музею-

заповідника “Поле битви за Київ”

(нині Національний музей-заповідник

“Битва за Київ у 1943 році”, село Нові

Петрівці Вишгородського району

Київської області).

Музей присвячено Київській

стратегічній наступальній операції 1943

року. Експозиція розповідає про події

осені 1943 року, форсування Дніпра і

створення Лютізького плацдарму,

визволення столиці України. У фондах

музею є археологічні, етнографічні,

фалеристичні, нумізматичні збірки,

вироби художнього промислу, твори

живопису, скульптури, фото і документи часів Великої Вітчизняної війни.

До історико-культурного комплексу входять: заповідна територія

площею 8 гектарів, де збережено 650 метрів ходів сполучення, бліндажі,

командно-спостережні пункти; зразки бойової техніки часів війни; пам'ятник-

музей визволителям Києва; діорама “Битва за Київ. Лютізький плацдарм 1943

рік” (автор М.С. Присєкін); меморіальний комплекс у центрі села Нові

Петрівці; музей-діорама площею 1100 метрів, в якому знаходяться

експозиційні зали і експонується полотно діорами. Крім того, колектив

музею веде роботу з дослідження матеріалів з історії Київського Полісся,

Межигірського Спасо-Преображенського монастиря – головного

монастиря Війська Запорозького в XVII – XVIII століттях.

За 70 років існування у музеї побували понад 10 мільйонів відвідувачів

з 85 країн світу. В музеї постійно створюються стаціонарні та пересувні

виставки. На території музею щороку відбувається ряд акцій по вшануванню

пам'яті героїв Битви за Дніпро, мітинги, зустрічі ветеранів, прийняття

присяги тощо. 14 травня 2008 року указом президента України В.А. Ющенка

№ 437/2008 державному музею-заповіднику “Битва за Київ у 1943 році”

надано статус національного.

27

22 БЕРЕЗНЯ

100 років тому, 22 березня 1915 року, під час Першої світової війни

російські війська взяли австро-угорську фортецю Перемишль (нині

місто у Польщі, поблизу українського кордону).

Бойові дії в районі Перемишля тривали понад півроку – з 17 вересня

1914 року. Наступальні дії спочатку вела 3-я російська армія генерал-

лейтенанта Р.Д. Радко-Дмитрієва, згодом 11-а армія генерала від інфантерії

А.М. Селіванова. Фортеця була оточена і відрізана від решти австро-

угорських військ. У Перемишлі перебували 135 тисяч австро-угорських

військових на чолі з генералом Германом Кусманеком фон

Бургнойштедтеном, а також 18 тисяч мирних мешканців і 2 тисячі російських

полонених.

Застосування росіянами важкої артилерії та закінчення продовольчих

запасів змусили захисників Перемишля капітулювати. У полон потрапили

понад 116 тисяч військових, у тому числі 9 генералів. Росіяни захопили

понад 900 гармат.

Взяття Перемишля. Російський лубок часів Першої світової війни

28

Облога Перемишля вважається найбільшою облогою за часів Першої

світової війни. Водночас, взяття фортеці стало єдиним серйозним успіхом

російської армії у кампанії 1915 року. Вже 2 травня німецькі та австро-

угорські війська перейшли у наступ (Горлицький прорив), а 3 червня вони

знову зайняли Перемишль. Російські війська втратили більшу частину

територій Західної України, захоплених з літа 1914 до весни 1915 років.

На території сучасної України, поблизу села Поповичі Мостиського

району Львівської області, розташовані 6 із 57 фортів Перемишльської

фортеці. Від 2009 року біля них проводять фестиваль мистецтв Fort.Missia.

Один з фортів Перемишльської фортеці біля села Поповичі. Фото 2010 року

70 років тому, 22 березня 1945 року, відбувся бій під Жовквою

(Львівська область) між сотнею Української повстанської армії

“Галайда-1” та бригадою внутрішніх військ НКВС.

На початку 1945 року війська

НКВС здійснили спробу

ліквідувати відділи УПА на

Львівщині, відрізавши їх від

волинських лісів. Бригади НКВС

почали прочищати ліси на

Жовквівщині. Однак 22 березня

сотня “Галайда-1” під

командуванням сотенного Василя

Бійці Української повстанської армії

29

Василяшка (псевдонім “Перемога”), яка налічувала 167 бійців при 26

кулеметах, дала їм рішучий бій і змогла вирватися з оточення. В бою

загинули, за деякими даними, близько 480 енкаведистів, у тому числі 38

офіцерів. Командир повстанчої сотні В. Василяшко був поранений у груди,

однак зумів вдало керувати проривом. Наказом УПА-Захід він був

нагороджений Бронзовим Хрестом бойової заслуги, а наказом Головного

Військового Штабу УПА йому присвоїли ступінь хорунжого УПА.

23 БЕРЕЗНЯ

День працівника квартирно-експлуатаційного забезпечення

Збройних Сил України

115 років тому, 23 березня 1900 року, в Києві

народився Олександр Олександрович

Лучинський – генерал армії, Герой Радянського

Союзу.

О.О. Лучинський закінчив реальне училище.

У 1919 році призваний до Червоної армії. Брав

участь у боях з білогвардійцями на території

сучасного Казахстану, згодом воював із басмачами

у Середній Азії. У 1920-х роках закінчив об’єднані

курси комскладу у Ташкенті, військову школу,

курси вдосконалення комскладу. У 1937 – 1938

роках добровольцем брав участь у японсько-китайській війні на боці Китаю.

У 1940 році О.О. Лучинський закінчив Військову академію імені

М.В. Фрунзе. Із квітня 1941 року командував 83-ю гірськострілецькою

дивізією, дислокованою у Середній Азії. Від серпня 1941 року дивізія

генерал-майора О.О. Лучинського брала участь у бойових діях на

Закавказькому фронті, з листопада 1942 року – на Північнокавказькому

фронті.

У травні 1943 року О.О. Лучинський призначений командиром 3-го

гірськострілецького корпусу, який визволяв Тамань і Крим. Із травня 1944

року вже у званні генерал-лейтенанта О.О. Лучинський командував 28-ю

армією, яка входила до складу 1-го, пізніше 3-го Білоруського фронту.

Війська армії відзначилися у Білоруській та Східно-Прусській наступальних

30

операціях, під час розгрому угруповання німецьких військ на південний захід

від Кенігсбергу.

19 квітня 1945 року за вміле керування військами у Східно-Прусській

операції О.О. Лучинському було присвоєне звання Героя Радянського

Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Під час Берлінської наступальної операції (квітень-травень 1945 року)

28-а армія О.О. Лучинського вдало діяла у складі 1-го Українського фронту.

Після перемоги над Німеччиною О.О. Лучинський взяв участь у війні з

Японією. Він командував 36-ю армією Забайкальського фронту, яка в серпні

1945 року зробила свій внесок у розгром Квантунської армії противника.

Після завершення Другої світової війни О.О. Лучинський закінчив

Вищі академічні курси при Військові академії Генерального штабу,

командував 3-ю ударною армією. У 1955 році йому було присвоєно звання

генерал армії. У 1958 – 1964 роках О.О. Лучинський був першим

заступником головного інспектора міністерства оборони СРСР. Депутат

Верховної Ради СРСР 2-го – 4-го скликань. Автор спогадів “На Берлін!”,

“Забайкальці на сопках Маньчжурії”.

О.О. Лучинський помер 25 грудня 1990 року в Москві на 91-му році

життя. Похований на Новодівочому цвинтарі.

24 БЕРЕЗНЯ

150 років тому, 24 березня 1865 року, в місті Хасав’юрт Терської

області (нині Республіка Дагестан) народився Венедикт Костянтинович

Кочмержевський – генеральний хорунжий Армії Української Держави і

Української Народної Республіки.

Закінчив Одеське реальне училище, витримав іспит на звання офіцера

при Миколаївському Інженерному училищі (Санкт-Петербург), служив у 4-

му гренадерському Несвізькому полку. Закінчив офіцерський клас військово-

електротехнічної школи. З 1 січня 1898 року – завідувач перемінного складу

Військово-Електротехнічної школи. Серед російських військовиків був

відомий публікаціями у військово-інженерній галузі. Під час Першої світової

війни – член Інженерного комітету Головного інженерного управління.

У 1917 році отримав чин генерал-майора.

За Гетьманату Павла Скоропадського (1918 рік) одержав звання

генерального хорунжого Армії Української Держави. Із 15 листопада 1918

року служив у Головному інженерному управлінні Армії Української

31

Держави, згодом – Дієвої Армії УНР. Із 1 липня 1919 року до жовтня 1919

року – отаман для доручень Головного інженерного управління Дієвої Армії

УНР. Подальша доля невідома.

27 БЕРЕЗНЯ

День інженерно-аеродромної служби Збройних Сил України

105 років тому, 27 березня 1910 року, в селі

Спас (нині Рожнятівського району Івано-

Франківської області) народився Михайло

Іванович Василишин – учасник Другої світової

війни, Герой Радянського Союзу, Герой України.

М.І. Василишин у 1938 – 1939 роках служив у

польській армії. В серпні 1944 року, після

визволення Галичини від німців, мобілізований до

Червоної армії. Служив кулеметником 175-го

гвардійського стрілецького Віленського полку 58-ї

гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської

армії 1-го Українського фронту. 23 січня 1945 року

під час форсування р. Одер поблизу н.п. Дьоберн (5 км на північний захід від

польського міста Ополе) гвардії червоноармієць М.І. Василишин одним із

перших переправився на лівий берег із кулеметом, закріпився на позиції і

відбив німецьку контратаку, знищивши багато ворожих солдат. За цей подвиг

був представлений до звання Героя Радянського Союзу.

19 березня 1945 року М.І. Василишин був важко поранений у бою і

наступного дня помер. Похований на військовому кладовищі у польському

місті Ключборк.

27 червня 1945 року М.І. Василишину посмертно було присвоєне

звання Героя Радянського Союзу. Однак помилково, через біографічну

плутанину, орден вручили його повній тезці – Михайлові Івановичу

Василишину, який служив у тому ж полку і також походив з Івано-

Франківщини, але з села Чорний Потік Надвірнянського району.

Справедливість було відновлено лише 3 травня 2006 року, коли Президент

України В.А. Ющенко указом № 335/2006 присвоїв уродженцю села Спас

М.І. Василишину звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

32

31 БЕРЕЗНЯ

100 років тому, 31 березня 1915 року, під час Першої світової війни

на Східному фронті, поручик О.О. Козаков здійснив перший в історії

вдалий повітряний таран.

Олександр Олександрович Козаков народився

у 1889 році в родині дворян Херсонської губернії.

Навчався у Воронезькому кадетському корпусі та

Єлисаветградському кавалерійському училищі (нині

Єлисаветград має назву Кіровоград). На початку

Першої світової війни – поручик, молодший офіцер

4-го корпусного авіаційного загону (Північно-

Західний фронт).

31 березня 1915 року в районі садиби Воля-

Шидловська у Мазовії О.О. Козаков на літаку

Morane G наздогнав німецький двохмісний

розвідник-бомбардувальник Albatros C.I і виконав

повітряний таран, вдаривши

ворожий літак зверху колесами

своєї машини. Німецький

“Альбатрос” розбився, а

О.О. Козаков на пошкодженому

літаку з вимкненим двигуном

зумів здійснити посадку. За цей

подвиг 10 серпня 1915 року він

був нагороджений Золотою

Георгіївською зброєю.

Перший в історії

повітряний таран здійснив

8 вересня 1914 року у небі над

Галичиною штабс-капітан

П.М. Нестеров, який загинув

при цьому. Таран

О.О. Козакова став другим в історії, однак першим, після якого пілоту

вдалося вижити і навіть посадити свій літак. Більше в роки Першої світової

війни повітряні тарани ніхто не застосовував.

О.О. Козаков у подальшому став найбільш результативним російським

льотчиком-винищувачем Першої світової війни. Протягом 1915 – 1917 років

він збив, за різними даними, від 17 до 32 літаків противника. Після початку

Олександр Козаков

33

громадянської війни долучився до боротьби проти більшовиків у лавах

Білого руху на Півночі Росії (Архангельська губернія) і загинув 1919 року в

авіаційній катастрофі.

1 рік тому, у березні 2014 року, російські війська окупували

півострів Крим.

Агресія Росії проти України розпочалася одразу після перемоги

Революції Гідності та втечі В.Ф. Януковича і його оточення з України. В ніч

на 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі бойовики і

вивісили над ними прапор РФ. 27-28 лютого Росія розпочала перекидання

повітрям додаткових військ у Крим. 1 березня самопроголошений “голова

Ради міністрів АР Крим” Сергій Аксьонов звернувся до Президента Росії

Володимира Путіна посприяти у “забезпеченні миру і спокою” на території

Криму. У відповідь того ж дня В.В. Путін відправив до Ради

Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати

Державної думи 1 березня 2014 року проголосували за введення російських

військ на територію України, і в Крим зокрема. Російські війська одразу

почали масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських

військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень,

контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів.

16 березня 2014 року за допомогою російських військ було проведено

незаконний референдум щодо статусу Криму. Згідно з оголошеними

результатами, понад 95 % населення Криму висловилися за приєднання до

Росії. 18 березня у Москві було підписано “Договір про прийняття Криму до

складу Росії”. 20 березня цей договір був ратифікований Державною думою

Російської Федерації, а 21 березня – Радою Федерації, і набрав чинності.

11 квітня відповідні зміни були внесені до конституції Росії. З нагоди анексії

Криму Росією прокотилася хвиля урочистих заходів, була запроваджена

медаль Міністерства оборони Росії “За возвращение Крыма”, на реверсі якої

вказано такі дати проведення операції: 20.02.14 – 18.03.14.

Тим самим, Російська Федерація грубо порушила суверенітет і

територіальну цілісність України, зневаживши цілу низку міжнародних

договорів, таких як: Гельсінкський заключний акт 1975 року, про

непорушність кордонів у Європі, Будапештський меморандум 1994 року про

гарантії безпеки Україні, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство

між Україною і Росією 1997 року, Договір між Україною і Російською

Федерацією про українсько-російський державний кордон 2003 року.

34

Частина військових

Збройних Сил України

була передислокована на

материк, інша частина

прийняла рішення

залишитися в Криму і

перейти на службу до

Збройних Сил Російської

Федерації. Під час

захоплення півострова

загинули двоє

українських військових.

18 березня 2014 року під

час штурму 13-го фотограмметричного центру Головного управління

оперативного забезпечення ЗСУ в Сімферополі був застрелений прапорщик

Сергій Вікторович Кокурін. 6 квітня в офіцерському гуртожитку смт.

Новофедорівка Сакського району військовослужбовець окремого батальйону

морської піхоти Російської Федерації Є.С. Зайцев застрелив офіцера 10-ї

Сакської морської авіаційної бригади Військово-Морських Сил ЗСУ майора

Станіслава Володимировича Карачевського.

Російські окупанти захопили більшість кораблів і суден Військово -

Морських Сил України, 16 з яких і досі утримують під своїм контролем.

Екіпажі деяких українських кораблів чинили неозброєний опір окупантам.

Так, екіпаж морського тральщика “Черкаси” під командуванням капітана

ІІІ рангу Юрія Петровича Федаша відмовився здаватися. До 25 березня 2014

року корабель перебував під українським прапором, здійснив декілька спроб

вирватися із заблокованої бухти Донузлав і був захоплений лише в результаті

штурму із допомогою гелікоптерів і швидкісних катерів.

Морський тральщик “Черкаси” ВМС України

Кокурін С.В. Карачевський С.В.

35

Відомим на всю Україну

став також командир 204-ї

бригади тактичної авіації

полковник Юлій Валерійович

Мамчур, який до 22 березня

2014 року стійко керував

обороною військової частини

А-4515 (аеродром Бельбек), а

потрапивши до полону,

відмовився перейти на службу

до російської армії.

Більшість країн світу не

визнали окупації Криму

Росією. 27 березня 2014 року

Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію про підтримку

територіальної цілісності України. “За” проголосували 100 країн-членів

ООН, проти – лише 11 (включно з Росією), ще 58 утрималися, а 24 були

відсутні під час голосування.

Полковник Юлій Мамчур

36

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

БЕРЕЗЕНЬ 2015