МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

І. О. Огінова, О. Є. Пахомов

ТЕОРІЯ ЕВОЛЮЦІЇ (СИСТЕМНИЙ РОЗВИТОК ЖИТТЯ НА ЗЕМЛІ)

Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як підручник для студентів вищих навчальних закладів

Дніпропетровськ Видавництво ДНУ

2011

УДК 576.12 Гриф надано Міністерством освіти і науки України ББК 74.200.515 (лист № 14/18-Г-1686 від 12.10.2007 р.) О 38

Рецензенти: д-р біол. наук, проф. М. М. Марченко

(Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича) д-р біол. наук, проф. В. К. Рибальченко

(Інститут біології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка) Огінова І. О. О 38 Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі) : підручник / І. О. Огінова, О. Є. Пахомов. – Д. : Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2011. – 540 с. ISBN 978-966–551–34–0

Підручник присвячений системному узагальненню наукового доробку світових учених у галузі дослідження проблем життя. Він містить такі розділи: загальні принципи самоорганізації матерії; основні напрями розвитку уявлень про самоор-ганізацію Всесвіту; хімічна еволюція; основні гіпотези про походження життя на Землі; можливі варіанти формування генетичного коду; еволюція генетичного ма-теріалу; еволюція онтогенезу; філогенез систем органів; еволюція нервової системи та психічного відображення; мікроеволюція; макроеволюція; антропогенез (біологічні та соціальні фактори гомінізації, ранні гомініди та відповідні культури); біосоціальний аналіз особливостей антропогенезу; системні перебудови біосфери за геологічним часом; ноосфера. Ці розділи об’єднують у єдину систему всі процеси, пов’язані з виникненням і подальшим розвитком життя на Землі. У межах програми для вищих навчальних закладів на сучасному науковому рівні розглядаються системні процеси виникнення і подальшого розвитку життя на Землі.

Для студентів біологічних, психологічних, педагогічних та медичних спеціаль-ностей вищих навчальних закладів, а також для тих, хто цікавиться питаннями ево-люції життя на нашій планеті.

Іл. 8. Табл. 5. Бібліогр. 69 назв.

Oginova I. O. Evolution Theory (System Development of Life in Earth): primer / I. O. Oginova, O. Yе. Pakhomov. – Dnipropetrovsk : Dnipropetrovsk University Press, 2011. – 540 p.

System processes of beginnings and subsequent development of life in Earth have been considered within the limits of programme for higher educational establishment.

For studens of biological, psychocological, pedagogical and medical higher educational establishments and for these who are intristing in questions of life evolution in our planet as well.

Fig. 8. Тabl. 5. Referenc. 69 items

ISBN 978-966–551–34–0 © Огінова І. О., Пахомов О. Є., 2011

© Видавництво ДНУ, оформлення, 2011

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

ПЕРЕДМОВА. ЕВОЛЮЦІЙНІ КОНЦЕПЦІЇ МИНУЛОГО І СЬОГОДЕННЯ

Людина є винятковою істотою в тому розумінні, що її насправді ці-

кавлять відповіді на питання щодо влаштування зовнішнього світу і влас-ного походження. Ці проблеми відносили до найважливіших протягом усього існування людства, а їх дослідження ставало сенсом життя найви-датніших його представників. Унаслідок їх діяльності формувалися най-різноманітніші концепції виникнення та розвитку життя на Землі. Всі вони знаходили своїх прихильників або супротивників. Їх чисельність залежала, головним чином, від суб'єктивного ставлення до цих проблем конкретних людей і соціального середовища, в якому вони виросли.

Особливості еволюційного моделювання завжди підлягали цілій низці обмежень. Перш за все, до них слід віднести специфіку функціо-нування нашого мозку, механізми сприймання зовнішньої інформації та її відтворення, соціальну зумовленість психічного відображення тощо. Звідси витікає, що будь-яка модель еволюційних процесів буде зумов-леною особистісним розвитком її автора, якістю інформації, котра є у його розпорядженні, загальним станом суспільної думки та особливос-тями тієї соціальної групи, до якої він належить. Відповідно до цього здійснюється й сприйняття іншими людьми тієї чи іншої версії похо-дження і подальшого розвитку життя на Землі.

У зв’язку з цим доводиться визнати, що всі без винятку еволюційні моделі не можуть бути абсолютно правильними, вони завжди відносні, оскільки відображають загальний стан розвитку науки, людства загалом і конкретної людини зокрема. Залежно від цього окремі люди можуть усвідомлювати лише певну частину загального інформаційного добутку людства. Це повною мірою стосується й еволюційного моделювання.

Відповідні ідеї з давнини зустрічаються у трактатах індійських, ки-тайських, вавілонських, єгипетських, грецьких та інших мудреців. З поширенням християнства, особливо у Європі VI – ХIV ст., будь-які міркування відносно альтернативної світобудови (без участі Бога) могли

Передмова. Еволюційні концепції минулого і сьогодення 4призвести до смерті у тортурах або на вогнищі. Це суттєво обмежувало число бажаючих думати самостійно, а відповідний час одержав назву "темні сторіччя".

В епоху Відродження завдяки розвитку торгівлі та мореплавання поширювалися твори античних авторів, розвивалася наука; швидко по-повнювалася інформаційна база відносно різноманітності рослинного і тваринного світу Землі. У ХVIII ст. еволюційні ідеї починають поши-рюватися внаслідок діяльності таких учених як :

– К. Лінней – шведський натураліст, який запропонував найдок-ладнішу для свого часу "Систему природи";

– Г. В. Лейбніц – розвивав ідею про наявність перехідних форм між різними формами живого;

– Ж. Бюффон створив багатотомну "Природну історію", в якій простежував неорганічну історію Землі та розвиток життя на ній;

– Д. Дідро пояснював різноманітність життя накопиченням неве-ликих змін протягом тривалого часу існування Земля;

– П. Мопертюї ще за 100 років до Ч. Дарвіна у праці "Красоти природи" розглядав роль природного добору у видоутворенні, здогадав-ся про корпускулярну природу спадковості;

– Еразм Дарвін (дід Чарльза Дарвіна) стверджував, що органіч-ний світ розвивався мільйони років і всі живі істоти мають єдине похо-дження;

– І. Кант також указував на те, що Земля розвивалася мільйони років;

– Ж. Кюв’є розвивав ідею постійності видів і катастрофічної змі-ни усього природного світу (теорія катастроф);

– Е. Ж. Сент-Ілер доводив протилежну думку про єдність похо-дження усіх живих істот, спільність плану їх будови та поступовість еволюційних перетворень (трансформізм);

– М. В. Ломоносов у ХVIII ст. розглядав зміни неживої природи як безпосередню причину розвитку живих істот;

– К. Ф. Вольф у той же час дійшов висновку про поступовість розвитку "гетерогенного із гомогенного" шляхом новоутворення відпо-відних структур (концепція епігенезу) тощо.

Дуже важливою подією у розвитку еволюційних ідей ХIХ ст. стало створення Ж.-Б. Ламарком першого цілісного еволюційного вчення, що було викладене у його праці "Філософія зоології" (1809). Але його по-

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

гляди слабо обґрунтовувалися фактичним матеріалом і тому не були поширеними серед сучасників.

Таким чином, у ХIХ ст. склалися певні умови для подальшого роз-витку еволюційної ідеї. А саме, був накопичений величезний матеріал із геології, палеонтології, географії, ботаніки та зоології, створена клітин-на теорія, відкритий закон збереження та перетворення енергії, закон зародкової подібності, на високому рівні перебувала селекційна практи-ка в Англії, яка забезпечувала сільське господарство новими сортами і породами, тощо. Така багатовікова діяльність численних природознав-ців створила передумови для виникнення еволюційної теорії Ч. Дарвіна.

Ч. ДАРВІН народився у сім’ї лікаря в 1809 р. у м. Шрусбер. Тут він закінчив школу і в 1825 р. вступив до медичного факультету Единбур-зького університету (Шотландія). Через два роки Ч. Дарвін покинув навчання і почав займатися на теологічному факультеті Кембриджсько-го університету. Три роки, проведені у його стінах, він вважав марно втраченими, тому що справжніми уподобаннями юнака залишалися ентомологія та ботаніка. Навесні 1831 р. Ч. Дарвін склав випускні екза-мени, але від професії священика відмовився. У 30-х роках ХIХ ст. в Англії проходив набір спеціалістів для кругосвітньої наукової подорожі, що мала здійснюватися на кораблі "Бігль" і зайняти кілька років. За ре-комендацією професора Т. Генсло до складу експедиції – як натураліст – увійшов і Ч. Дарвін.

Узагальнення зібраного матеріалу відбувалося дуже повільно, бо висновки, яких доходив Ч. Дарвін, суперечили не тільки загальновизна-ним, а й власним уявленням про божественне створення всього світу і живого в тому числі. Перелом стався у 1858 р., коли до вченого надій-шов лист від маловідомого натураліста А. Уоллеса, котрий заробляв на життя тим, що збирав тропічних комах. У листі була стаття, написана за мотивами праці Мальтуса "Дослід про закон народонаселення" (1798). На відміну від нього, А. Уоллес зауважив, що в умовах нестачі ресурсів гинути будуть не випадкові, а найменше пристосовані особини. Ч. Дар-він мав передати цей рукопис відомому геологу і своєму другу Ч. Лайє-лю, втрачаючи тим самим право першості на відповідну ідею.

Для вирішення проблеми пріоритету відбулося спеціальне засідан-ня Ліннеївського товариства (01.07.1858). За порадою друзів разом з рукописом А. Уоллеса були представлені витяги з листа Дарвіна амери-канському ботаніку А. Грею, а також резюме ще не опублікованої статті,

Передмова. Еволюційні концепції минулого і сьогодення 6написаної в 1844 р. Після визнання своєї першості Ч. Дарвін досить швидко закінчив свою працю "Походження видів шляхом природного добору або збереження сприятливих порід у боротьбі за існування", яка вийшла друком в 1859 р. і стала справжнім бестселером (тираж у 1 250 примірників розійшовся за один день). Потім він видав ще чимало нау-кових публікацій, у тому числі п’ятитомні "Зоологічні результати подо-рожі на кораблі "Бігль", тритомні геологічні дослідження тощо. На пре-великий жаль, Дарвін не був обізнаний з працею Г. Менделя, опублікованою у "Бюлетені товариства натуралістів м. Брюн" у 1865 р. (тираж усього 120 примірників), яка могла стати могутнім підмурівком його еволюційної теорії. Закінчив свій життєвий шлях Ч. Дарвін у 1882 р. всесвітньо відомим ученим, якого на знак пошани поховали у Вестмінстерському абатстві поряд з І. Ньютоном.

А. Уоллес після 1858 р. не зробив у науці нічого видатного, став прихильником спіритизму і, на відміну від Ч. Дарвіна, не одержав титу-лу сера, хоча й був нагороджений орденом.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ еволюційної теорії Ч. Дарвіна: · різноманітність видів виникає внаслідок ВИДОУТВОРЕННЯ,

передумовою якого є боротьба за існування, котра поділяється на внут-рішньовидову, міжвидову і з навколишнім середовищем;

· пристосованість має відносний характер. До Ч. Дарвіна її роз-глядали як "притаманну організмам доцільність";

· основними ЕВОЛЮЦІЙНИМИ ФАКТОРАМИ є спадковість, мінливість, добір;

· РЕЗУЛЬТАТОМ еволюції є адаптації, котрі забезпечують ви-доутворення, таксономічну та екологічну різноманітність.

Революційні узагальнення цієї теорії чимало часу викликали агре-сивні нападки з боку церковників, але в 1996 р. Папа Римський Іоанн Павло II на щорічному засіданні Папської академії наук визнав, що теорія еволюції Ч. Дарвіна виявилася правильною. Це, однак, не заважає віруючим різних конфесій продовжувати боротьбу з нею.

Активний суспільний резонанс, який зберігається до сьогодні, свід-чить, що книга Ч. Дарвіна була настільки могутньою науковою робо-тою, що навіть сучасні люди, говорячи про теорію еволюції, мають на увазі саме її. При цьому забувається, що Ч. Дарвін жив понад сто років тому і наука цей час не стояла на місці. Сучасні еволюційні погляди мають уже досить мало спільного з його твердженнями, хоч у багатьох

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

відношеннях і спираються на них. Зокрема, пропонуються такі гіпотези відносно перебігу еволюційних подій на планеті Земля:

АНАГЕНЕЗ віддає перевагу філетичній (поступовій) еволюції за рахунок сприятливих або нейтральних мутацій.

АВТОГЕНЕЗ – ідеалістична концепція, що розглядає еволюцію як процес розгортання споконвічно існуючих задатків. Їх реалізація визна-чається внутрішніми потенційними можливостями і має цілеспрямова-ний характер. Докази справедливості цієї гіпотези її прихильники вба-чають у явищах паралелізмів та конвергенції.

ЕМЕРДЖЕНТНА ЕВОЛЮЦІЯ робить акцент на цілісності організмів і стрибкоподібному виникненні якісно нових рівнів існування: на кожному ступені еволюції виникають нові властивості (емердженти), котрі ніяким чином не пов’язані з кількісними змінами (результантами) і не можуть бути передбаченими заздалегідь. Причиною таких змін є внутрішня спрямованість до розвитку нематеріального творчого начала. Таке припу-щення суттєво ускладнює процес визнання гіпотези, оскільки виникають додаткові вимоги відносно необхідності з’ясування сутності цього "творчо-го начала", зводячи майже нанівець позитивні моменти такої версії.

ЕПІГЕНЕЗ розвиває ідеї І. І. Шмальгаузена на К. Уодігтона про роль стабілізуючого добору у створенні механізмів стійкості онтогене-зу. Завдяки високій автономії та захищеності процесів індивідуального розвитку, його зміни внаслідок мутацій самі по собі рідко проявляються у фенотипі. Спрямована дія добору в напрямку нової адаптаційної нор-ми приводить до перебудови та стабілізації механізмів онтогенезу пара-лельно з генотипом, який контролює відповідні процеси. Головним чи-ном реалізуються малі спадкові зміни, які регулюються внаслідок епігеномного формоутворення. Натомість великі мутації суттєво пору-шують морфогенез і відносну пристосованість. Тому вони часто летальні.

КВАНТОВА ЕВОЛЮЦІЯ. Запропонована Дж. Симпсоном у 1944 р. для пояснення високих темпів розвитку при формуванні нових великих таксономічних груп. Згідно з цією концепцією, втрата вихідною групою організмів пристосованості до своєї адаптаційної зони спричинює два можливі наслідки: швидке (квантове) подолання нестабільного стану за рахунок нового комплексу пристосувань – або вимирання.

КЛАДОГЕНЕЗ стверджує, що видоутворення відбувається за ко-роткі геологічні проміжки часу внаслідок переривчастої еволюції.

Передмова. Еволюційні концепції минулого і сьогодення 8КОЕВОЛЮЦІЯ – еволюційні взаємодії організмів різних видів, які

не обмінюються генетичною інформацією, але тісно пов’язані між со-бою біологічно (входять до складу біогеоценозу). Внаслідок коеволю-ційних зв’язків між різними видами складаються відносини взаємної необхідності, формуються коадаптації, які роблять можливим спільне існування таких видів. Це суттєво підвищує стійкість біогеоценозів як цілісних складних біосистем.

КРЕАЦІОНІЗМ (креація – акт творіння) відстоює творчу роль Бога і, відповідно до цього, незмінність видів. Провідниками цієї ідеї були К. Лінней (видів існує стільки, скільки їх свого часу створив Бог), Ж. Кюв’є та Ч. Лайєль (допускали неодноразові акти творіння). Неод-норазово визначався термін створення Землі, що, за різними даними, відбулося в 3 941 р. до н. е., в 5 525 р. до н.е., зранку 26 жовтня 4 004 р. до н. е. тощо. Таким чином, навіть прихильники такої простої концепції не можуть дійти згоди відносно того, коли саме відбулася ця найважли-віша для віруючих подія.

Сучасний креаціонізм демонструє спроби асимілювати ідею еволю-ції з телеологічною концепцією про Бога як вихідну причину і кінцеву мету органічної еволюції. При цьому не заперечується походження лю-дини від мавпоподібних предків, але свідомість і духовна діяльність лю-дини розглядається як результат божого творіння. Прихильники "науко-вого креаціонізму", особливо в США, наполягають на спекулятивних і маніпулятивних твердженнях, що теорія еволюції – це лише одне з мож-ливих пояснень існування органічного світу, котре не має фактичного забезпечення і тому подібне до релігійних концепцій. Але, попри все це, креаціонізм суттєво "не дотягує" до статусу наукової гіпотези, яку можна зіставляти навіть з теорією Ч. Дарвіна, не кажучи вже про синтетичну теорію еволюції. Креаціонізм – це не теорія, а релігійна догма. Приймаю-чи її постулати, людина спирається, головним чином, на віру, а не на розум і факти.

Зв’язок креаціонізму з реальними подіями не більший, ніж у будь-якій іншій містико-релігійній концепції розуміння природи від примітив-них культур і магії до світових релігій і теософії. Наука почала розвивати-ся тільки тоді, коли почала нехтувати телеологічними поясненнями і на-томість вивчати реальні механізми тих чи інших явищ.

МУТАЦІОНІЗМ (САЛЬТАЦІОНІЗМ) – концепція, згідно з якою еволюція має стрибкоподібний характер завдяки макромутаціям (саль-

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

таціям). Вони одразу зумовлюють виникнення нових життєвих форм (організмів), які за наявності сприятливих умов стають родоначальни-ками нових видів. Рушійною силою еволюції визнаються мутації, а при-родний добір розглядається як фактор, що обмежує різноманітність ор-ганічної природи. Але генетичні дослідження довели, що поява життєздатних мутантів реальна тільки для рослин, у тварин наявність плодючих макромутантів із високою конкурентною здатністю мало-ймовірна. Мутаціонізм загалом не є цілісною теорією, проте його окремі елементи визнаються певними науковцями.

НЕОЛАМАРКІЗМ (ДЕТЕРМІНІЗМ) – сучасний варіант ламаркіз-му, який розвинувся протягом останніх десятиріч. У цій концепції ви-знаються деякі аспекти теорії Ч. Дарвіна, але заперечується творча роль природного добору, а основою еволюції визначається внутрішнє праг-нення організмів до досконалості. Причина відродження ламаркізму сьогодні пов’язана з відкриттям мовчазної ДНК. Це почало розглядати-ся як доказ того, що молекули бажають відтворювати себе. З позицій синтетичної теорії еволюції поява такої "зайвої" ДНК пов’язана зовсім з іншими причинами, а саме, це могло зумовлюватися не "прагненням молекул до самовдосконалення", а тандемним накопиченням повторів (наприклад, утворення імуноглобулінів), поліплоїдією (47 % покритона-сінних рослин – поліплоїди), дуплікацією та ампліфікацією генів тощо.

Неоламаркізм має три основні напрями: – ОРТОЛАМАРКІЗМ – еволюція спрямовується внутрішніми,

споконвічними здатностями організмів (автогенез); – МЕХАНОЛАМАРКІЗМ – еволюційні перетворення виникають

внаслідок споконвічної здатності організмів доцільно реагувати змінами власних структур і функцій на зміни зовнішнього середовища (ектогенез);

– ПСИХОЛАМАРКІЗМ визначає причиною еволюції свідомі во-льові акти організмів і оперує такими поняттями як душа, життєва енер-гія, життєвий потяг, життєва і психічна домінанта, ентелехія (те, що не-се у самому собі певну мету). Неоламаркізм у будь-якій формі підмінює науковий аналіз постулатом наявності споконвічних властивостей орга-нізмів і не може вирішити найважливіших проблем еволюції.

НОМОГЕНЕЗ – еволюційна концепція про внутрішню запрогра-мованість історичного розвитку живої природи. Базується на трьох постулатах:

Передмова. Еволюційні концепції минулого і сьогодення 10– перший – заперечується відносний характер адаптацій і ствер-

джується принцип споконвічної доцільності живого, що зумовлюється стереохімічними взаємодіями білків протоплазми;

– другий – еволюція становить собою процес простого розгор-тання вже існуючих у кожного організму задатків, тобто твердження, що онтогенез і філогенез здійснюються за однаковими законами, – на-лежать до номогенезу – еволюції на основі закономірностей;

– третій – визначає спрямованість спадкової мінливості й можливос-ті видоутворення внаслідок різких однократних стрибків – "пароксизмів".

Виходячи з цих трьох постулатів, формулюється "основний закон еволюції" – автономний ортогенез або внутрішньо притаманна живо-му деяка сила, що діє незалежно від зовнішнього середовища і спря-мовує розвиток у бік ускладнення морфофізіологічної організації. Це об’єднує номогенез з багатьма іншими концепціями, що висували-ся з часів Ламарка.

ОРТОГЕНЕЗ – напрям еволюції визначається якоюсь силою, що властива самим організмам. Цій силі давали різні назви, але жоден із варіантів не був науково доведений. У ХIХ ст. ця концепція була попу-лярною серед дилетантів, літераторів і богословів. Згідно з нею всі зміни життєвих форм – це результат безпосереднього впливу зовнішнього середовища, що діє у кількох напрямках, жорстко визначених природою організмів. Унаслідок цього для кожної групи живих істот реалізувався власний еволюційний напрям, який не давав ніяких відгалужень.

ОРТОСЕЛЕКЦІЯ – спрямованість еволюції витікає не від самого організму, а відбувається внаслідок його взаємодії з довкіллям. Дово-диться це винятково за допомогою палеонтологічних решток, інші дані до уваги не беруться. Останнім часом у межах цієї концепції розгляда-ється гіпотеза про незалежне походження багатьох великих таксонів тварин. Наприклад, існує думка, що різні ряди ссавців походять від різ-них груп плазунів, а синьо-зелені водорості, бактерії та гриби утворю-ють три різні за походженням лінії.

Гіпотеза ПАНСПЕРМІЇ або космічного походження життя, котре нібито було занесене на Землю зі Всесвіту. Вперше такий варіант пере-бігу подій запропонував у V ст. до н. е. грецький філософ Анаксагор, а пізніше його підтримували С. Ареніус, Ю. Лібіх, Г. Гельмгольц, В. І. Вернадський та інші. Версія Анаксагора виявилася настільки при-вабливою, що її перевіряли неодноразово, починаючи з У. Беккереля,

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

який ще у ХIХ ст. довів неможливість переносу зародків життя у вигля-ді скільки-небудь складної органіки через космічний простір унаслідок жорсткої руйнівної дії зоряного опромінювання (особливо короткохви-льового ультрафіолету). В лабораторних термовакуумних дослідниць-ких камерах, на ракетах, зондах і космічних апаратах гинуть навіть спо-ри термофільних бактерій і віруси. Ближній космос, вивчений людиною у радіусі декількох сотень тисяч світових років, стерильний. Але навіть незважаючи на це, гіпотеза панспермії дає тільки уявне пояснення про-цесу виникнення життя на Землі, оскільки не вирішує проблему, а прос-то переносить її за межі нашої планети.

ПРЕФОРМІЗМ – вчення про наявність у статевих клітинах матері-альних структур, які визначають подальший розвиток зародка і ознаки майбутнього організму. Залежно від того, яким саме клітинам віддава-лася перевага, відокремилися такі напрями: ОВУЛІЗМ (зародок майбут-нього організму міститься в яйцеклітині) і АНІМАЛЬКУЛІЗМ (у сперма-тозоїді). Із часом преформізм поступався теорії ЕПІГЕНЕЗУ, а потім – ВІТАЛІЗМУ. Починаючи з середини ХХ ст., коли почала з’ясовуватися природа генів, механізмів збереження та передачі спадкової інформації, преформізм був остаточно дискредитований.

СИНТЕТИЧНА ТЕОРІЯ ЕВОЛЮЦІЇ почала формуватися на почат-ку ХХ ст. завдяки розвитку таких галузей науки як генетика, молекулярна біологія, екологія тощо. Вона об’єднала результати досягнень численної когорти провідних науковців світу і на сьогодні становить собою спра-вжній синтез усього здобутку науки відносно походження і подальшого розвитку життя на Землі. За своїми глобальними масштабами та докла-дністю вивчення еволюційних процесів вона поки що не має рівних і входить до програм (під різними назвами) переважної більшості навчаль-них закладів світу будь-якого рівня. Сьогодні це вже не локальна теорія, яку можна підтвердити чи спростувати, а теоретичне узагальнення, пара-дигма, що може модифікуватися у широких межах. Це й відбувалося протягом багатьох років після її виникнення. Докладніше основні по-ложення СТЕ будуть розглядатися у цьому підручнику.

ТЕЛОМОРФОЗ (І. І. Шмальгаузен, 1939) – спрямованість еволюції у бік вузької кінцевої спеціалізації, пов’язана з розвитком пристосова-ності організмів до існування у вузькій адаптивній зоні. Наприклад, чи-сленні паразитичні організми; дводишні риби у водоймах, що періодич-но пересихають; кроти в землі тощо.

Передмова. Еволюційні концепції минулого і сьогодення 12Теорія КАТАСТРОФ (автор – Ж. Кюв’є ) розглядає геологічну іс-

торію Землі як чергування тривалих епох відносно спокійного розвитку і досить короткочасних періодів великих і швидких змін. При цьому повніс-тю заперечується можливість еволюційного розвитку живої природи і підтримується версія "акту творіння" після кожної глобальної катастрофи.

Теорія НЕОКАТАСТРОФІЗМУ (ПЕРЕРИВЧАСТОЇ РІВНОВАГИ) пов’язана з відновленням американськими вченими у 1977 р. ідей Кюв’є з наголошенням на першочерговому значенні в еволюції космічних ка-тастроф (періодичність 26 – 28 млн. р.). До факторів, які могли спричи-нювати їх, відносять такі:

· невідкрита зірка Немезида, яка нібито обертається довкола Со-нячної системи. Кожні 26 млн. років вона проходить через Оортову ко-метну хмару, що викликає метеоритні дощі і винищення життя на Землі;

· невідкрита Х-планета, котра нібито розташована за Плутоном і призводить до певних аномалій в орбіті Нептуна. Припускають, що во-на обертається довкола Сонця з періодом у 800 – 1000 років, а кожні 28 млн. років її орбіта збігається із площиною кометної хмари навкруги Сонячної системи;

· метеоритні дощі пов'язують також із коливанням усієї Сонячної системи відносно площини Галактики. Але це повинно було б виклика-ти зміни рівня радіації, а не випадіння метеоритів;

· спалахи наднових зірок. Але за всю історію Землі їх було близько 10, а за останні 600 млн. років – усього одна – дві. За цей час тваринний світ нашої планети корінним чином змінився щонайменше 14 разів, тобто вважати цей космічний феномен причиною формоутворення немає достатніх підстав.

Ретельні дослідження питання про зв'язок еволюції життя на Землі з космічними факторами довели, що періоди масового вимирання видів мають стохастичний, а не детермінований характер.

Між відкладами, що розділяють мезозойську та кайнозойську ери, відкрито тонкий (менше 1 см) прошарок глини з аномально великим вмістом іридію. Відомо, що іридій дуже рідко трапляється у земних по-родах, але досить часто – у космічному пилі та в деяких типах метеори-тів. Завдяки цьому відкриту аномалію можна вважати наслідком зітк-нення Землі з якимось космічним тілом.

Приблизно у цей час (межа крейдяного періоду та палеогену) оста-точно вимирають динозаври. Однак сам процес їх вимирання розпочався

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

набагато раніше і був досить повільним. Падіння метеорита лише стало фатальним для цієї групи тварин, суттєво прискоривши їх загибель.

Дещо підвищені концентрації іридію виявлені на межі еоцену – олігоцену та пермського – тріасового періодів. Це дозволяє припустити, що, принаймні інколи, Земля зустрічалася з досить великими космічни-ми тілами, але корінної перебудови рослинного і тваринного світу вони усе ж таки не викликали.

І все ж прихильники концепції неокатастрофізму вбачають проти-річчя з синтетичною теорією еволюції (СТЕ) в трактуванні двох основ-них проблем, пов’язаних із такими процесами:

1. Швидкість еволюції. За твердженнями авторів теорії неокатаст-рофізму, швидкість морфологічної еволюції насправді менш рівномірна, а перехідні форми зустрічаються рідше, ніж це нібито витікає із СТЕ. Така уявна розбіжність спричинена недоліками окремих методичних прийомів. А саме, визначення швидкості еволюції за допомогою палеонто-логічного літопису прихильниками теорії неокатастрофізму здійснюється таким чином, що момент вимирання якоїсь групи призначається на кінець геологічного ярусу, в якому були знайдені відповідні рештки. При цьо-му не береться до уваги, що різниця між сусідніми ярусами може стано-вити від 5 до 15 тисяч років. За цей час проходить декілька мільйонів поколінь різних організмів і про катастрофу, коли раптово зникають усі живі істоти, мова насправді йти не може. Крім того, вимирання усієї родини часто помилково визначається за часом зникнення її останнього виду. Це знову ж таки створює штучне враження катастрофи і не відо-бражає справжнього філогенезу всієї родини.

2. Характер еволюції. Прихильники неокатастрофізму стверджу-ють, ніби СТЕ зосереджується тільки на поступовості еволюції і зовсім не розглядає моментів стрибкоподібності. Це щонайменш некоректно, адже, згідно зі СТЕ, формоутворення може здійснюватися у різних ре-жимах. Наприклад, симпатричне та алопатричне видоутворення, ароге-нез і алогенез тощо.

У 1983 р. Національний центр наукових досліджень Франції з ме-тою остаточного вирішення протиріччя між гіпотезою неокатастрофіз-му та СТЕ організував у Парижі міжнародний симпозіум. Після того як провідні науковці світу докладно ознайомилися з аргументами обох сторін, вони дійшли висновку: немає чітких доказів космічних катаст-роф і тим більше їх провідної ролі у змінах природного світу Землі. Пе-

Передмова. Еволюційні концепції минулого і сьогодення 14ріоди масового вимирання видів в історії нашої планети звичайно були, але, скоріш за все, вони зумовлювалися екологічними катастрофами.

Теорія НЕЙТРАЛЬНОСТІ була запропонована японським генети-ком Мотоо Кімура у 1985 р. Він наполягав на хибності СТЕ, виходячи з помічених ним розбіжностей між швидкостями морфологічної еволюції та мутаційного процесу, інтенсивність якого суттєво перевищує рівень відповідних структурних перебудов. Підставою для такої заяви були результати, одержані за допомогою методу, що отримав назву "молеку-лярного годинника" і дозволяє за аналізом кількості замін у гомологіч-них ДНК або білках визначити ступінь спорідненості різних видів.

Насправді результати, які одержав Кімура, зовсім не суперечать СТЕ, оскільки у її межах розглядається й такий варіант, коли мутації не проявляються у фенотипі (до речі, про нейтральність багатьох структур-них змін організмів говорив іще Ч. Дарвін). Однією з причин цього явища може бути випадковий характер мутацій у межах геному, тому що біль-шість із них виявиться розташованою у "мовчазній" ДНК ("зайва", "сміт-тєва", надлишкова тощо), яка становить близько 80 % усього геному. Крім того, мутації можуть опинитися у складі гетерохроматину чи в рецесивних алелях гетерозигот і також не проявитися у відповідних змінах морфологічних ознак тощо. Внаслідок цього більшість мутацій не викликає змін структури і функції організмів.

Крім того, як уважав Кімура, результати, одержані за допомогою методу "молекулярного годинника", нібито дозволяють дійти висновку, що історичний розвиток органічного світу відбувався лінійно і з постій-ною швидкістю, тобто в еволюційних процесах немає місця для природ-ного добору. В цьому випадку ми маємо справу з чисто методичними вадами, котрі нехтуються цим науковцем. Зокрема, точка відліку дивер-генції визначається радіоізотопним методом, тобто є досить приблиз-ною. До того ж, дві точки графіка, що відображають еволюцію певного виду і відповідають термінам існування предкової та сучасної групи, просто з'єднуються прямою лінією. Це штучно створює видимість лі-нійної залежності і постійної швидкості. Більш докладні дослідження доводять, що навіть за тих умов, які пропонує Кімура, швидкість нако-пичення мутацій у часі має не лінійний, а S-подібний характер. Крім того, протиставлення теорії нейтральності синтетичній теорії еволюції взагалі не має сенсу, оскільки остання розглядає не один, а три режими

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

молекулярної еволюції: глобальні зміни за рахунок ароморфозів, локальні зміни за рахунок ідіоадаптацій та нейтральні.

ТРАНСФОРМІЗМ – система уявлень натуралістів та філософів ХVII – ХIХ ст. про історичну змінюваність (трансформацію) організмів, яка передувала власне еволюційним теоріям. Відповідні ідеї мали хара-ктер постулатів, а не доводилися за допомогою фактів. Допускалася можливість цілеспрямованої (пристосувальної) реакції організмів на зміни зовнішнього середовища та успадкування набутих ознак.

ХОЛІЗМ – "філософія цілісності", що розглядає світ як результат твор-чої еволюції внаслідок дії напрямного нематеріального "фактора цілісності".

Наявність багатьох інтерпретацій даних відносно походження і по-дальшого розвитку життя на Землі не потребує ніяких суперечок із при-воду того, хто "правіший". Кожна людина, згідно з власними особливос-тями психічного розвитку, освіченості, соціального статусу, релігійними уподобаннями, може вибрати зручну для себе модель. Але це зовсім не означає, що відповідна проблема взагалі не може бути вирішена. Її об’єктивне та коректне рішення потребує повної відмови від власних пристрастей і необхідності орієнтуватися лише на чітко встановлені факти.

На жаль, серед численних методів вивчення минулого нашої пла-нети немає жодного без недоліків. Це зумовило встановлення досить жорстких вимог відносно даних, які можна вважати доведеними, з по-дальшим включенням їх до тієї чи іншої концепції. Іншими словами: ані палеонтологічні, ані молекулярно-біологічні, ані генетичні, ані будь-які інші факти самі по собі не можуть бути достатніми для доказу чи спрос-тування якоїсь еволюційної гіпотези, бо всі вони мають певні методичні вади. До уваги треба брати лише інформацію, підтверджену кількома різними методами незалежно.

Сучасний етап розвитку еволюційних поглядів можна назвати ана-літико-синтетичним, оскільки об'єднується вся об'єктивна інформація, здобута людством у процесі вивчення зовнішнього світу. Дещо скептичне ставлення деяких людей до цієї науки певною мірою зумовлюється тим, що її назва – теорія еволюції – не є достатньо адекватною. А саме, слово "теорія" психологічно сприймається як синонім слова "гіпотеза" і вна-слідок цього асоціюється із невизначеністю, плинністю, незавершеніс-тю. Це хибне враження вже тому, що будь-яка узагальнювальна інфор-мація за наявності коректного підходу до неї не може бути менш

Передмова. Еволюційні концепції минулого і сьогодення 16точною, ніж факти, покладені в її основу. Звісно, сучасні уявлення про походження і розвиток життя на Землі не можуть бути точнішими за математику, фізику, хімію, біологію, антропологію, психологію, соціо-логію та інші галузі науки, на доробках яких вони ґрунтуються. Але, що суттєво, вони не можуть бути й менш точними за ці науки, оскільки саме вони складають підмурівок сьогоденного синтезу відповідної ін-формації. В інтерпретаційних моделях, звичайно, можуть відбуватися певні зміни залежно від надходження нових даних, але вже доведені факти не стають від цього менш адекватними. Тому, згідно з вищеви-кладеним, називати сучасний інформаційний синтез наукового доробку людства в галузі виникнення та подальшого розвитку життя нашої пла-нети "теорією" не менш недоречно, ніж ботаніку – теорією рослин, зоо-логію – теорією тварин, біохімію – теорією обміну речовин тощо.

Використання слова "еволюція" також є сумнівним з точки зору адекватності. Це зумовлено тим, що воно передбачає лише поступові зміни. Звісно, поступовість перетворень є характерною для багатьох процесів, що відбувалися протягом розвитку життя на Землі. Але одно-часно нехтується сам принцип стрибкоподібного формоутворення в процесах самоорганізації матерії, який власне і слугує основним поста-чальником нових ознак будь-яких організмів, їх груп, біосфери загалом.

Внаслідок цього можна стверджувати, що назва "теорія еволюції" не є вдалою для позначення всього комплексу наших знань відносно принципів розвитку і функціонування живих систем нашої планети, для цього має бути більш адекватний термін.

Сьогодні в галузі вивчення походження і розвитку життя на Землі працює чимало провідних науковців світу, більше того, будь-які наукові дослідження і навіть студентські дипломні роботи сприяють одержанню нової інформації, котра включається в систему еволюційних поглядів.

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

Розділ 1 ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ САМООРГАНІЗАЦІЇ МАТЕРІЇ

Життя – лише одна з віртуальних можливостей організації матерії в часі та просторі. Термін "матерія" в перекладі з латини означає "речови-на", що певною мірою обмежує та спрощує діапазон об’єктів, які мо-жуть визнаватися матеріальними. Сьогодні пропонується чимало інших визначень матерії, одним з яких є таке: матерія – це розділена, оформ-лена та згущена пустота, енергія або вакуум, що перейшов із потенці-ального у відносно реальний стан.

1.1. Деякі характеристики матеріальних систем

Наявність у матерії форми означає, що вона має певну організа-цію, структуру, визначеність і впорядкованість, тобто становить со-бою систему. В свою чергу, поняття "система" ґрунтується на уяв-ленні про існування певних складових компонентів, які взаємодіють між собою. Специфічність відповідних зв’язків зумовлює те, що реалі-зується емерджентність розвитку. Ця властивість ілюструє наявність у системи якісно нових властивостей, які виходять за межі простої суми параметрів її складових елементів. Ціле завжди більше за сукупність його частин. При цьому кожна з підсистем (завдяки розгалуженим ієрархічним відносинам) суттєво впливає на функціонування всієї сис-теми, визначаючи її стан.

Стан системи зумовлюється сукупністю її основних параметрів. Залежно від них розрізняють рівноважний і стаціонарний стани системи.

Термодинамічна рівновага відповідає максимальній невпорядкова-ності, хаосу. Це властиве закритим та ізольованим системам, поведінка яких описується першим началом термодинаміки (один вид енергії мо-же переходити в інший, не зникаючи і не виникаючи заново).

Загальні принципи самоорганізації матерії 18Натомість стаціонарний стан, характерний для термодинамічно

відкритих систем, відзначається тим, що встановлюється динамічна рів-новага (гомеостаз), яка сприяє збереженню сталості швидкостей хіміч-них реакцій. Це дозволяє системі підтримувати свою структуру та фун-кції у певному діапазоні умов зовнішнього середовища. Тривале утримання стаціонарного стану забезпечується постійним надходжен-ням до системи речовини та вільної енергії, завдяки перетворенням якої стає можливим існування будь-яких структур.

Слово "енергія" перекладається з грецької мови як "дію, здійснюю". Його використання в синергетиці (галузь науки, що спеціалізується на виявленні загальних закономірностей існування та функціонування склад-них неврівноважених систем) базується на уявленні про те, що енергія виступає кількісною мірою всіх природних явищ і процесів. Вона не-розривно пов’язана з матерією. Відповідна формула пропонується тео-рією відносності:

Е = m·с2 , де Е – енергія, m – маса об’єкта, с – швидкість світла.

Залежно від різних форм руху матерії умовно виділяють механічну, електромагнітну, хімічну, теплову, ядерну та інші різновиди енергії. Крім того, залежно від її участі в системних процесах розрізняють зв’язану (підтримує гомеостаз) та вільну (може використовуватися для здійснення нової роботи – вільна енергія Гельмгольца, Гіббса) енергію.

Під час утворення неживих систем вільна енергія виділяється в довкілля, натомість живі об’єкти можуть особливим чином поглинати її, акумулюючи в енергоємних зв’язках і молекулах. Така накопичена енергія дає системі можливість самій визначати місце й час її конкретного використання, що суттєво прискорює всі системні процеси.

Спрямованість цих процесів визначається другим началом термоди-наміки і пов’язана з циклічними процесами, що відбуваються в системі.

1.2. Ентропія

Циклічні процеси поділяють на зворотні (стан системи не змінюєть-ся) та незворотні (стан системи змінюється). Їх реалізація суттєво зале-жить від специфіки перетворення енергії в системі: доки одна її форма переходить в іншу без утворення тепла, процеси залишаються певною мірою зворотними і система не зазнає значних перетворень. Натомість у

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

тих випадках, коли хоча б частина енергії починає переходити в тепло-ву, процеси стають незворотними і подальша доля такої системи зумов-люється характером обміну речовиною та енергією з довкіллям.

Критерієм вибору напряму відповідних змін слугує ентропія, що становить собою міру невпорядкованості системи. Вона є мінімальною для кристалічних тіл і максимальною для газів (термодинамічна рівно-вага); залишається постійною для зворотних процесів і зростає внаслі-док незворотних. При цьому будь-які суттєві відхилення ізольованих і закритих систем від рівноважного стану супроводжуються зростанням ентропії. Довільний перехід таких систем до максимально впорядкова-ного стану з мінімальною ентропією є найменш імовірною подією. Звідси ми доходимо висновку, що необхідною умовою самоорганізації є відкритість систем з постійним надходженням до них зовнішньої енер-гії, котра має певним чином локалізуватися та забезпечувати можли-вість свого наступного використання для збереження стаціонарного стану системи. Внаслідок того, що її окремі складові можуть функціо-нувати лише в досить вузькому діапазоні зовнішніх параметрів, суттєве відхилення від гомеостазу спричинює зниження загальної ефективності системи. Розпочинається пошук нових способів збереження оптималь-ної структури. Дарвінівське "виживання найбільш пристосованих" – це лише окремий випадок загального закону "виживання" стабільного.

Найпростіше та найнадійніше підтримка енергетичного балансу працює в імпульсному режимі. Для цього в системі має виникати енер-гетичний потенціал або відповідна структурна асиметрія. Вони ство-рюють неоднорідність, яка викликає ті чи інші зміни. Їх характер визна-чається типом самої системи, її мінливістю та розмірами флуктуацій.

1.3. Адаптаційні механізми

Незначні відхилення основних параметрів системи від гомеостазу нейтралізуються адаптаційними механізмами, що повертають її до ста-ціонарного стану, передбачувано утримуючи систему в певному каналі розвитку. Вони дозволяють протидіяти незначним змінам довкілля та прогнозувати майбутнє системи за умови, що в її зовнішньому або внут-рішньому середовищі не відбудеться нічого екстремального.

Загальні принципи самоорганізації матерії 20Дія адаптаційних механізмів, спрямована на підтримку поточного

гомеостазу, забезпечується системою від’ємних зворотних зв’язків, що відповідають реакції системи на будь-які впливи. Вони певною мірою компенсують системні негаразди за рахунок перерозподілу внутрішніх резервів, які використовуються в двох можливих напрямках. По-перше, інтенсивність функціонування системи може зменшуватися внаслідок того, що вплив середовища перевищує потенційні можливості системи. По-друге, ефективність реалізації альтернативних режимів функціону-вання може зростати. Для цього використовується кілька можливих варіантів: активується комплекс захисних механізмів усієї системи або її резервних підсистем; створюються буферні зони або ізоляційні бар’єри; певним чином впорядковується зовнішнє середовище; відбувається пе-реміщення в просторі та часі; здійснюється кооперація з іншими систе-мами тощо. Чим більше подібних від'ємних зв’язків є доступними для системи, тим витривалішою до певних змін довкілля вона виявляється.

Такий шлях збереження стаціонарного стану потребує наявності в системі певної інформації про оптимальний режим функціонування та пам’яті про можливі варіанти його підтримки.

1.4. Інформація

Слово "інформація" з латини перекладається як "відомості, уявлен-ня, повідомлення". Цей термін, інтуїтивно повністю зрозумілий, має настільки широке змістовне поле, що важко піддається конкретному визначенню. Крім того, жодне з таких визначень не відповідає тому, що інтуїтивно відчувається. Один з найвідоміших кібернетиків ХХ ст. Н. Віннер стверджував: "Інформація – це інформація, а не матерія і не енергія".

У першому наближенні можна вважати, що інформація – це певна інструкція, згідно з якою існує і функціонує та чи інша система; це те, чим одна система відрізняється від іншої.

Будь-яка інформація відзначається наявністю усієї сукупності харак-терних властивостей. Зокрема, вона може розмножуватися, є фіксована, інваріантна, мультиплікативна, дієва, мінлива, поліпотентна (одна й та сама інформація може використовуватися по-різному) тощо. Завдяки цим особливостям інформації система може досягати однієї й тієї самої мети різними способами. Із цього логічно витікає принцип відповідності, згідно

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

з яким будь-яка інформаційна система, що опиняється в нових умовах, або гине (руйнується), або видозмінюється в напрямку максимальної від-повідності цим умовам. При цьому інформаційна основа системи вико-нує такі головні функції: збирання, обробка та аналіз первинних відомос-тей про внутрішній стан або зміни у довкіллі, формування пам’яті, проду-кування нової інформації для передачі в самій системі чи за її межами.

Зростання складності або суттєва зміна оточення системи стиму-лює її розвиток у напрямку максимізації інформації, з’являється можли-вість утворення все більш гнучких способів взаємодії з довкіллям, від-криваються нові перспективи майбутніх перебудов. Для їх реалізації у системі має бути мінлива складова, що спричинить суттєве відхилення від стаціонарного стану.

1.5. Мінливість

Мінливість може зумовлюватися багатьма причинами. Зокрема до них можна віднести хаотичний рух різних часток, їх випадкову вза-ємодію, емерджентність систем, які утворюються цими частками, по-ліваріантність від’ємних зворотних зв’язків, принципово не передба-чуваний вплив як окремих факторів довкілля, так і зовнішнього середовища загалом тощо. Іншими словами, в природному середовищі з необхідністю (обов’язковістю) присутні численні випадкові процеси, тобто немає жодної системи, яку б вони оминули. Якщо до складу сис-теми входить хоча б один електрон (частка і хвиля водночас), то вона вже певною мірою стохастична.

У міру ускладнення систем зростає внутрішня зумовленість мінли-вості, а сама система починає все менше залежати від коливання факто-рів довкілля. І все ж спричинена внутрішніми чи зовнішніми поштовха-ми мінливість обов’язково розгойдує систему, що починає все далі відхилятися від рівноваги. Вийшовши за межі гомеостазного коридору, система опиняється у так званій біфуркаційній точці.

1.6. Біфуркаційні механізми

Вдалині від стаціонарного стану перестають діяти всі минулі дороб-ки системи, спрямовані на збереження стаціонарного стану, вона ніби

Загальні принципи самоорганізації матерії 22забуває своє минуле; попередньо вироблені форми пам’яті, що станови-ли основу підсистем інформаційного управління, перестають бути діє-вими. Для цього стану немає універсального закону, згідно з яким мож-на було б передбачити майбутнє системи. Вона повинна загинути або віднайти і зберегти нову структуру з іншими потоками речовини, енер-гії, інформації та режимами функціонування.

Кожна з випадкових флуктуацій може корінним чином вплинути на систему в стані біфуркації, радикально змінивши її майбутнє і спри-чинивши вибір одного з кількох альтернативних шляхів розвитку, що стає незворотним (рис. 1.1). Виникає "стріла часу", з’являється різниця між минулим, сьогоденням і майбутнім. Система та відповідні процеси стають асиметричними не тільки у просторі, а й у часі. Її існування на-буває нового змісту і виникає можливість говорити про розвиток. Сис-теми, що виникають внаслідок цього, часто називають дисипативними, підкреслюючи їх зв’язок із розсіюванням (дисипацією) енергії, котра передує самоорганізації. Суттєвим при цьому є те, що виділення енергії при руйнації одних систем може стати поштовхом для виникнення ін-ших структур, які зможуть використати цю енергію.

Відповідні процеси формоутворення розгортаються надзвичайно швидко. Причини: у біфуркаційній точці система стає нестабільною і нібито має безліч можливостей для подальшого розвитку, стаючи над-звичайно чутливою до будь-яких зовнішніх впливів. Саме від них і за-лежить суттєвим чином конкретна реалізація того чи іншого варіанта. Ситуація у біфуркаційній точці настільки екстремальна, що система прос-то не має часу послідовно перебирати всі можливі варіанти структури та функції, з яких переважна більшість не відповідає локальним просторово-часовим умовам і супроводжується значним розсіюванням речовини, енергії та інформації. В таких випадках спонтанне утворення стійких структур стає неможливим. Сама по собі може виникнути тільки система, в якій відповідні показники мінімізовані відповідно до конкретних умов довкілля. Це робить процес формоутворення майже блискавичним.

Отже, процес самоорганізації складних систем здійснюється через постійне порушення симетрії та через зростання асиметрії, що приводить систему до якісно нового стаціонарного стану. При цьому прискореними темпами буде модифікуватися тільки одна, найбільш пластична і важлива для даного моменту, ознака, що може забезпечити максимальне убування

Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі)

ентропії для всієї системи. Одночасне перетворення всіх ознак суттєво гальмувало б ефективність системних процесів самоорганізації.

Біфуркаційні механізми створюють умови, що є найбільш сприят-ливими для прискореного розвитку. Саме вони спричинюють форму-вання багаторівневих систем, які потім неодноразово відтворюють аде-кватні зовнішньому середовищу реакції. Чим більше біфуркаційних точок проходи