1 грудня 1893 р. народився Ан-дрій Палій, командир сотні УГА, референт допомоги родинам до-бровольців дивізії “Галичина”.

1 грудня 1898 р. народився Ми-кола Дусько, козак полку Чорних запорожців, лицар Залізного хрес-та Армії УНР.

1 грудня 1902 р. прийшла у світ Олександра Соколовська, леген-дарний отаман Маруся.

1 грудня 1991 р. український народ на референдумі проголосу-вав за створення Української дер-жави.

2 грудня 1958 р. помер Олек-сандр Греків, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.

3 грудня 1722 р. народився Григорій Сковорода.

3 грудня 1937 р. москалі стра-тили командира технічної сотні УСС, старшину Армії УНР Івана Сіяка.

3 грудня 1962 р. помер Зенон Носковський, четар УСС, старши-на УГА.

5 грудня 1923 р. помер Іван Чу-прей, член Бойової управи Легіону УСС та СВУ, етнограф.

6 грудня 1890 р. народився Микола Стечишин, підполковник Армії УНР, 1943 року зголосився до дивізії “Галичина”, генерал-хорун-жий (в еміграції).

6 грудня 1890 р. народився Ми-кола Рибачук, підполковник Армії УНР, комендант штабу УПА під час Другого зимового походу, свяще-ник.

6 грудня 1892 р. народився Ро-ман-Микола Дашкевич, начальник артилерії корпусу Січових стріль-ців, генерал-поручник Армії УНР.

6 грудня 1895 р. народився Микола Бутович, ад’ютант штабу 1-ї Сірої дивізії, графік і поет.

6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР.

6 грудня 1967 р. помер Григо-рій Ільченко, поручник Армії УНР, учасник Другого зимового походу, священик.

7 грудня 1870 р. помер Михай-ло Вербицький, автор музики до гімну “Ще не вмерла Україна”.

7 грудня 1892 р. народилася Олена Степанів, хорунжа УСС, че-тар УГА, доктор історії та географії, багатолітній політв’язень росій-ських таборів.

7 грудня 1962 р. помер Ростис-лав Білас, полковий лікар УГА.

8 грудня 1878 р. народився Михайло Омелянович-Павленко, отаман Катеринославського коша Вільного козацтва, начальний вождь Галицької армії, команду-вач Армії УНР Першого зимового походу, генерал-поручник Армії УНР.

8 грудня 1900 р. народився Ми-хайло Теліга, кубанський банду-рист, учасник Визвольної бороть-би у лавах Армії УНР.

8 грудня 1937 р. москалі роз-стріляли Осипа Букшованого, ко-манданта Легіону УСС, команди-ра I бригади УСС Галицької армії, журналіста.

9 грудня 1970 р. помер Федір Вінник, сотник Армії УНР, учасник 1-го і 2-го Зимових походів Армії УНР, командир сотні дивізії “Гали-чина”.

10 грудня 1924 р. прийшов у світ кобзар Михайло Башловка.

11 грудня 1890 р. народився учасник Визвольної боротьби у складі УСС і УГА, член ОУН, пись-менник Микола Матіїв-Мельник.

11 грудня 1993 р. помер кобзар Георгій Ткаченко.

12 грудня 1635 р. загинув Іван Сулима, гетьман запорозьких ко-заків.

12 грудня 1764 р. цариця Ка-терина II скасувала в Україні Геть-манщину.

12 грудня 1890 р. народив-ся Андрій Мельник, командир 6-ї сотні УСС, полковник Армії УНР, крайовий командант УВО, го-лова ПУН, інженер-лісівник.

12 грудня 1896 р. народився Петро (Євстафій) Філоненко, на-чальник 9-го району Волинської повстанської групи, полковник Армії УНР.

12 грудня 1919 р. у бою з дені-кінцями загинув Іван Дубина, бун-чужний полку Чорних запорожців.

12 грудня 1921 р. загинули ма-карівський отаман Карпо Яблучко та його заступник Кузьма Кропив-ницький.

12 грудня 1946 р. засуджений до розстрілу Іван Литвиненко, командир 2-го Збірного запороз-ького кінного полку Армії УНР, на-чальник розвідувального відділу Військового штабу УПА-Північ.

12 грудня 1970 р. помер Йосип Мандзенко, сотник Армії УНР, ав-тор споминів.

13 грудня 1864 р. народився Ві-ктор Зелінський, командир Синьої дивізії, генерал-поручник Армії УНР.

13 грудня 1897 р. народився Андрій Кравчук, старший десятник УГА, капельмейстер 1-ї УД УНА, ди-ригент духового оркестру осередку СУМ ім. Лесі Українки, автор спо-гадів про Визвольну боротьбу.

13 грудня 1919 р. денікінці вби-ли кагарлицького отамана Саву Дьякова.

13 грудня 1936 р. помер Олекса Алмазів, командир Окремого кін-но-гірського гарматного дивізіону Армії УНР.

13 грудня 1939 р. народив-ся Сергій Бабич, багатолітній політв’язень.

13 грудня 1966 р. помер Бо-рис Шевченко, командир 1-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, лицар Залізного хреста Армії УНР.

14 грудня 1942 р. німці вбили Івана Климова-“Легенду”, крайо-вого провідника ОУН.

15 грудня 1890 р. народився Василь Ємець, бандурист, учасник Визвольної боротьби в лавах Армії УНР.

15 грудня 1921 р. загинув Тро-хим Бабенко, отаман Мліївської гайдамацької січі (отаман Голий).

15 грудня 1934 р. москалі роз-стріляли письменника Григорія Косинку, писаря Дніпровської по-встанської дивізії отамана Зелено-го.

16 грудня 1886 р. народився Данило Терпило (отаман Зеле-ний).

17 грудня 1883 р. народився Микола Рябовол, голова Законо-давчої ради Кубанської Народної Республіки.

Продовження на 2-й сторінці.

Не однострої і зброя, а безстрашність, мужність, хоробрість, дух воїна – становлять силу армії.

Дмитро ДОНЦОВ

“Крізь паВутиННя змОсКОВщеННя”у бібліотеці історичного клубу “Холодний яр” у серії “Видатні українці” вийшла нова книжка

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”

2013 рікГрудень

Число 12 (334)

У першій її частині оприлюд-нено спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині, зокрема в Гадяцькому повіті, Хоро-лі, Лубнах, в Одесі наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть. Автор роз-повідає як “виросла, виховалася та наддніпрянська сила, що гейби стихійно підвелася в 1917 році до тих славетних велетенських по-двигів, що по цілім світі розбудили славу українського імені”.

Друга частина видання – мате-ріали до біографії генерала-поруч-ника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях слу-жіння рідному народові. Вояцький подвиг Михайла Крата в обороні України яскраво ілюструє твер-дження Павла Крата про оту “над-дніпрянську силу, що гейби сти-хійно підвелася в 1917 році до тих славетних велетенських подвигів”.

У виданні вміщено також біо-графії інших членів родини Кратів,

учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів.

У книжці оприлюднено й поезії Павла Крата, його поему “Січин-ський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Рома-на Коваля “Доля Павла Крата” і “Ге-нерал-лицар Михайло Крат”.

Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена ди-тячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкета-ми, першим коханням, бійками і дуелями.

Бібліографічний опис видання: Крізь павутиння змосковщення / Автор-упорядник Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна кар-тографічна фабрика”, 2013. – 352 с. Обкладинка тверда, повнокольо-рова, 150 фотографій. Наклад 1500 пр. Ціна з пересилкою через “Ук-рпошту” 55 грн.

Презентація відбудеться о 19.00 12 грудня в Національній спілці письменників України (вул. Банкова, 2).

Н а ш П е р е д П л а т Н и й І Н д е к с – 3 3 5 4 5

Багато хто нарікає на якість підручників з історії України та книжки з цієї тематики. Можливо, ці претензії небезпідставні, бо іс-торію України потрібно вчити не з бромом, а за книжками справжніх патріотів. Саме вони висвітлюють найпотаємніші закутки історії, ко-трі приховувати різноманітні за-гарбники.

Багато людей пробували себе на ниві популярної історії України. Декому бракувало визнання колег, дехто залишився без уваги чита-ча. “Історія України-Руси” Миколи Аркаса, видана 1908 року й жор-стко цензурована царатом, швид-ко розійшлася нечуваним тоді для української книжки накладом у сім тисяч примірників. Водночас класик української історії Михай-ло Грушевський, який поставився до цього видання скептично, за весь час існування Одеської “Про-світи” зміг продати в Одесі аж п’ять примірників власних “Очерков ис-тории украинского народа”.

У чому ж секрет читацького успіху Миколи Аркаса? Таємниці жодної. Це книга для свого сина. Текст написано просто, зрозуміло для дитини, з якої потрібно вихова-ти українського патріота: “Книжка отся написана ані для слави, ані для чести, а вже найменьше для за-рібку, жерелом єї – охота навчити сина, що діялося на рідній землі”. А оскільки Микола Миколайович готував книгу для сина і водночас для мільйонів інших дітей, нащад-ків давніх козацьких родів, покрі-пачених, зденаціоналізованих ро-

сійським царатом за два століття окупації, – цензура різала видання з особливим завзяттям.

Задум виховати сина україн-ським патріотом-націоналістом дещо незвичний, адже сам Микола Аркас народився 26 грудня 1852 року (7.01.1853 н. ст.) у родині ет-нічного грека, адмірала Чорномор-ського флоту Росії Миколи Андрі-йовича Аркаса. Щоправда, матір – Софія Петрівна – походила з дав-нього козацького роду Богданови-чів. Вона мала неабиякий вплив на сина й виховала в нього любов до української мови, музики, звичаїв. Тож у дитинстві й юності, які про-йшли на Миколаївщині, Микола Миколайович виглядав як справ-жній українець: вишита сорочка й солом’яний бриль улітку або смуш-кова шапка і свитка взимку.

Книга зробила свою справу: син Миколи Аркаса – Микола Ми-колайович Аркас (молодший), який у першій половині 1906 року був ад’ютантом генерала Гродеко-ва, командувача російських військ на Далекому Сході, – під час Наці-онально-визвольної революції ві-рно служив Батьківщині в різних частинах і закінчив службу коман-диром полку Дієвої армії УНР. Сла-ветні рядки Великого Кобзаря “За що ж боролись ми з ляхами / За що ми різались з ордами? / За що скородили списами / Московські ребра?” Микола Аркас записав у серці сина, а той закарбовував їх шаблею в тіла окупантів.

Друге, нецензуроване (по-смертне) видання, підготовлене й видане за межами Російської імперії, побачило світ у Кракові 1912 року. Готував книжку редак-тор 1-го видання – вже хворий на сухоти письменник Василь Дома-ницький, який лікувався в Зако-паному. Побажання й зауважен-ня автора доносила до редактора Ольга Аркасова. По смерті Василя Доманицького (1910) завершили працю Богдан Лепкий і В’ячеслав Липинський. Доля була жорсто-кою до готового видання: більшу частину накладу спалили російські

війська в 1914 році у Львові, по тому пам’ять про неї стирала со-вєтська влада. Примірник видання зберігся у Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського, де його відшукав український патріот Степан Нагірний, і пізніше не лише переконав Романа Коваля зроби-ти репринтне перевидання 2-го (позацензурного) випуску “Істо-рії України-Руси” (К.: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: Медобори), а й дав на видання 12000 грн.

Таких незнаних патріотів як Степан Нагірний в Україні вдо-сталь. Варто лише поглянути юві-лейну, 50-ту, книжку Романа Кова-ля “Сто облич Самостійної України” (К.: Історичний клуб “Холодний Яр”; Український пріоритет). Як зазначив на презентації Василь Шкляр: “50 книг накував нам Ко-валь!.. З непам’яті забуття скільки вихопив забутих імен справжніх героїв!” Справді, Коваль, як Мико-ла Аркас пробуджує приспані наці-ональні почуття, відкриває забуту історію, забетоновану, загнану в підземелля.

Нова книжка Романа Коваля – про людей, які творили Україн-ську державу в роки Другої світо-вої війни і в 1989 – 2013 роках: про членів ОУН, вояків і коман-дирів УПА, старшин дивізії “Га-личина”, письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журна-лістів, інженерів-винахідників, пе да гогів, екологів, фольклорис-тів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів – нащадків борців за волю України. Читач дізнається про імена і долі легендарних учасників збройної боротьби проти російських оку-пантів, в’язнів російських тюрем, інших визначних українських особистостей.

Читайте, не пошкодуєте!

костянтин дикаНЬУкраїна молода. – 2013. – Ч. 174

(4614). – 27 листопада. – С. 11.

з іНшиХ ВиДаНь

КОрОтКий Курс істОрії уКраїНи: 50 КНижОК рОмаНа КОВаля

2 НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 12 (334) 2013 р. Грудень

допоможіть пізнати історію Визвольної боротьби своїм друзям – передплатіть їм “Незбориму націю”

Лауреатові Літературної пре-мії ім. Юрія Горліса-Горського Ми-хайлові Іванченку18 листопада виповнилося 90 років. У цей день до с. Гусакового, де він продовжує творити, приїхали представни-ки реєстрового козацтва, вчителі, письменники, художники, рідні та друзі. Голова обласного осередку Національної спілки письменників України Валентина Коваленко по-дарувала імениннику сигнальний примірник його роману “Багряні журавлі”, виданої за сприяння об-ласної організації Національної спілки письменників України і за підтримки Черкаської обласної ради. Привітав Михайла Григоро-вича й секретар Національної спіл-ки письменників України Сергій Пантюк. За особисті досягнення в літературній творчості, за вагомий внесок у відродження духовності та культури українського народу він вручив ювіляру спілчанську медаль і посвідчення. Вклонився Михайлу Іванченку і крайовий отаман Віль-ного козацтва Холодного Яру Олег Островський. Від імені козаків Хо-лодного Яру він вручив імениннику грамоту, яка засвідчує його у зван-ні почесного старійшини Вільного козацтва. Крім того, за заслуги у відродженні духовності, історії та козацького духу та безцінну твор-чу діяльність на благо держави та українського козацтва Михайла Григоровича нагороджено орде-ном імені Богдана Хмельницько-го. А представники Козачанського куреня Вільного козацтва із с. Ко-зацького на чолі з курінним отама-ном Петром Дяченком подарували ювіляру козацьку шапку. Щиро ві-тають дорогого батька-отамана й редакція газети “Незборима нація” та Історичний клуб “Холодний Яр”. Зичимо здоров’я і нових книжок! З нагоди ювілею публікуємо вірші різних років Михайла Іванченка.

степе мій...

Степе мій, збентежений до краю,Хвиля хвилю вічно доганя, Я тебе добриднем привітаю Та й піду житами навмання.

Гей ви, гони, золотії гони, Ні кінця, ні впину далині, Наді мною срібнострунно

дзвонить Мрійний жайвір молоді пісні.

Залітає розпашілий вітер В чебреці пахучі й полини, Степу милий, мій великий світеЗ літ малечих і до сивини.

Висівала матінка ласкаваТут свої надії та жалі,Тут в боях не раз гриміла славаНашої безсмертної землі.

Під розкриллям лагідного неба Я до поля горнуся щодня, Степу мій, не жить мені

без тебе, – Хвиля хвилю вічно доганя.

1981 р.

Присвята собі

Ти вибрав шлях не для параду Й відкинув рабство на узбіч,То не зважай на помсту й зраду, А прямо йди грозі навстріч.

Тебе спинятимуть невдачі, Але щоб духом не поник, Давай їм завше влучно здачіІ не гамуй звитяги крик.

Не падай під копита ордам Й своє сумління не знівеч, –Ген молода вже йде когорта,Готова взять твій вірний меч.

Ти не виходиш вічно з січі,Як зарубцьований рубач,Дивись неправді прямо в вічіЙ нікому кривди не пробач. 1997 р.

Храм

В зелених затінках святиніЯ не набувсь, не намоливсь,Тут вперше думи жовто-синіМене збентежили колись.

Тут батьківська старезна грушаТривожить шелестом щодня,І заглядає спомин в душу:Він тут підвів мені коня.

А давня яблуня матусіБлагословила у світи,Не заблукав я в завірюсі –Прямую завше до мети.

Шумлять щоліта вишні й сливи,

Хоча батьків давно нема,У цім саду я ріс щасливим,Та не бариться вічна тьма.

І за родинним заповітом,Здолавши всі літа хуртеч,Отут своїм останнім літомЯ юним передам свій меч.

2009 р.

Михайло Іванченко дарує Роману Ковалю портрет свого батька, Гусаківського сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка. 2008 р.

Вірші різНиХ Десятиліть миХайла іВаНчеНКа

ВіД “сКіфсьКОгО степу” ДО “заКлятОгО заліза”

Крізь біль катованих століть, Крізь жах, що брилою тяжить, Крізь мудро виплетену сіть, Замком замикану замкнутість– Я пробирався доброхіть…

Леонід Череватенко

31 жовтня виповнилося 75 ро-ків Леонідові Васильовичу Черева-тенку, а 2 листопада в Центральній міській бібліотеці Ірпеня відбулося вшанування. Привітати ювіляра прийшло чимало письменників, серед них Олександр Шугай, Ро-ман Коваль, Олександр Корж, Алла Диба, Василь Довжик, Наталя Око-літенко, Ольга Страшенко, Леонід Закордонець, Анатолій Жикол, Ві-кторія Козак, Володимир Коскін, Василь Слободяник, Володимир Симоненко, Ніла Висоцька, а та-кож голова Ірпінської організації ВО “Свобода” Богдан Мельничук і голова Ірпінської організації УНП Тетяна Скріпленко. А ось сам юві-ляр за станом здоров’я не зміг при-йти. Зате була присутня “добрий ангел Череватенка” Людмила За-барило.

Ведуча вечора Олена Циганен-ко розповіла про життєвий шлях митця.

Присутні переглянули уривок з фільму Леоніда Череватенка “До-рога на Січ”. До речі, його рід, ймо-вірно, ведеться від черкаського со-тника Михайла Череватенка, який звитяжив на початку ХVІІ століття. “Але свою славу треба заробляти самотужки”, – вважає письменник.

Олена Циганенко передала для ювіляра подарунок майстра народ-ної творчості Тетяни Федорової – постать бунчужного, охоронця бунчука – символу гетьманської влади.

Яскраво виступили й сучасні козаки – співаки народного ан-самблю “Хортиця” Ірпінського бу-динку культури. Вони виконали пісню Українських січових стріль-ців “Ой на горі, на Маківці” і “Піс-ню про Сагайдачного”.

Промовляли поети, члени лі-тературної студії “Дебют”, громад-ські діячі. Серед них – Світлана Кушнір з онучкою письменника Юрія Бедзика Марічкою. Лунали вірші Череватенка з його збірок “Скіфський степ”, “Закляте залізо” (за цю книжку Леоніда Череватен-ка називають “поетом Празької школи”).

Олена Циганенко наголосила, що Череватенко “все життя був ві-рний обраній темі”. Почав він з до-слідження доробку репресованого письменника Валеріана Підмо-гильного. Череватенка попереди-ли: “Ми реабілітували людей, а не їхню творчість”.

Дипломна робота Череватенка про творчість Євгена Плужника “тягнула” на кандидатську дисер-тацію, але шлях до аспірантури за-крили, бо автор, як казали вголос, “настроен националистически”. Відтоді тема “розстріляного відро-дження” є наскрізною у житті Че-реватенка.

Показали в той вечір і уривок із фільму “Гайдамака”, до якого Лео-нід Васильович написав сценарій. Поруч з фільмами “Хай Бог розсу-дить” (за Климом Поліщуком) та “Закон” (за новелою Юрія Липи) “Гайдамака” увійшов до кіноаль-манаху “Бог їх розсудить” (до всіх Череватенко написав сценарії).

Важливим для Череватенка є дослідження життя і творчості Олега Ольжича. Разом з режисе-ром Аркадієм Микульським він створив про нього кінотрилогію “Я

камінь із Божої пращі”. У ній три кінокартини: “Ольжич” (1996), “Доба, жорстока, як вовчиця” (2000), “Незнаний воїн” (2000).

“Знімаючи фільм про Ольжи-ча, ми потратили роки… – писав Леонід Васильович. – Виїжджали в Америку і Канаду, брали інтерв’ю у соратників поета, знаходили його родичів. Коли я побачив це на екрані, то зрозумів, що моє завдан-ня – донести до наступних поко-лінь образи цих людей, бо про них ми знали тільки з антиукраїнської пропаганди. Перед нами поста-ли люди, які про достаток думали найменше... Я подумав: та це ж і є те покоління, що мало б керувати незалежною українською держа-вою”.

За кінотрилогію про Ольжича Леонід Череватенко і режисер Ар-кадій Микульський 2002 року удо-стоєні Національної премії імені Тараса Шевченка.

“Хоч Леонід Череватенко й во-лодар Національної премії ім. Та-раса Шевченка, – зазначив Роман Коваль, – все ж до кінця себе не реалізував. – І були на те причини: його довго не публікували в часи СССР, а в роки незалежності його роками замовчувала “Літературна Україна” (коли редактором був Пе-тро Перебийніс)”.

Як би не було, але Леонідові Череватенку поети присвячують вірші. Один з них прочитала і я:

Були Ви нерідко опальним вигнанцем,

та образ козацький від того не зблід,

вели свої твори, як триста спартанців

колись в Фермопілах вів цар Леонід!

Ви бачите зірко де тлінь, де путяще,

куди спрямувати потужний прорив,

бо Ольжич, як камінь із Божої пращі,

у творчість ясним метеором влетів!

А письменниця Алла Диба при-зналася, що шестеро своїх онуків, “учить й учитиме на творах Леоні-да Череватенка”.

Довгих літ, шановний Леоніде Васильовичу, здоров’я, нових філь-мів і віршів!

Ольга страшеНкО, член Національної спілки письменників України

Від редакціїЗ нагоди 75-ліття ювілею поета

починаємо друкувати його досі не опубліковані вірші.

A. D. 1710. Зима

З неба сипле, сипле сніг –Апокаліптичний, неспинний, –Замітає кривавий слідВід Батурина до Тігини.

Заміта, засипає слідиВраз пропечені врагами

назавсігди,На вікú, навіки, назавше –Як “будь проклятий ти!”

сказавши.

А під тими крутими заметами,Позавчора ще військо, рать,Ошелешені стратами

й метами,Кармазинні й серм’яжні

мазепинці

Сплять.

Удавалося: от воно – диво з див!І свята свободонька – от вона!А дісталося море сиріт і вдів,Ще й держава недобудована...

Далеченько втім до кінця:Історичними несені бурями –Кажуть, лицарі,

кажуть, одурені –Мчать, сповняючи

волю Творця!

В майбуття розігнались, а велено: тпрусь!

Завірюху чекайте, віхолу!

І тремтить-мовчить Україна–Русь –

Барокова церква під стріхою.

Павло судоплатов

Фортуна провела його тупа(Чи то сліпа?) Крізь кубла

щирих наці,Інтернаціоналістів! Поту й праці Доклав на здобування зброї

й раційЧимало він! Чекістська

шантрапа,Напевне, заздрила: “Від молота й серпаЙому вділила доля нескупа!”Втім, потребує інших

мотиваційГерой брудних секретних

операційІз мозком генія і совістю клопа.

Тут виникає сумнів сумовитий:Чи маєм право ми його судити?Та проти фактів, кажуть, нічим

крити.Коли все так брутально

і кривавоЧинити суд, гадаю,

маєм право!А список жертв направду

знаменитий:Це Шумський, Коновалець

і Ромжа,Ще сотні патріотів. І не змитиСвятої крові з прізвища бомжа.

Численні легендовані загониНКВС–НКВД, що безбороннийНаш люд терзали, різали,

кололиЩе й прикривались іменем УПА.І в очі задивлявся охололийДитячий трупик,

і людська ропа У пустці довго тхнула, і мололиПропагандисту бажану бридню,Ганьбили нас. “Тож плюнемо на ню,На самостійну й незалежну

Неньку –Хитреньку, заможненьку, леда-

ченьку, –Не личать нам погрози, пози,

сльози”,

Але скажіть: хто знає до путтяЯк заробляв собі на прожиттяколишній начальник

“Бюро №1” генерал-лейтенант СудоплатовПерекладами “украинской прозы”.

леонід ЧереВатеНкО

Доброго дня, пане Коваль! Я ве-ликий прихильник тієї справи, яку Ви робите такий тривалий час і та-ким, гідним наслідування, чином. Кілька тижнів тому з хвилюванням прочитав спогади Юрія Горліса-Гор-ського “Холодний Яр”. Нині читаю його збірку “Ми ще повернемось!”. Пишаюсь такими земляками як Ви, і як Горліс-Горський. Усією душею відчув усе те, що пережив автор і що Ви намагаєтеся донести читаче-

ві. Не скажу, що не знав героїчного чину Холодного Яру, бо в юності був членом Молодіжного націоналістич-ного конгресу, навіть бачив Вашого колегу Віктора Рога (то був уже дале-кий 2004 рік, у вишкільному таборі ім. Івана Гавдиди на Тернопільщині). Сам я з Харківщини.

Бачив Ваші фільми, низький уклін за всю ту справу, що робите!

Волею долі живу вже шостий рік у Німеччині, тут живе тепер і моя

дружина, моя землячка. Побралися ми з нею, до речі, в церкві Св. Іллі в с. Суботові. Були в легендарному Хо-лодному Яру. Книжки Ваші читаю, роздруковуючи їх з інтернету. Розу-мію, що це не зовсім правильно, бо видання книжок, тим більше в сучас-ній Україні, справа важка. Тому хочу хоч якось підтримати Вас фінансово. Заробляю не так вже багато, але по-рівняно з Україною все ж достатньо. Хочу вчинити згідно з моїми пере-

конаннями і честю. Буду скоро на любій Батьківщині, якій так хочеться служити, і нема гідної нагоди...

Я давно хотів щось написати, але виходить дуже вже радикально (як той Андрій Чорнота), та й читач в Україні перегодований інформа-цією, страшний скептик і нічому не дивується.

Дуже хотілося б “погуляти” за Україну, послужити силою і прав-дою… Маю спрагу до боротьби...

Тут, серед чужих людей, мені бракує спілкування із земляками.

Натхнення Вам, сили і наснаги! Бажаю дожити, доборотися до справ-ді вільної Самостійної України і поба-чити, як “покриють Україну червоні жупани!”

Слава Україні! З величезною повагою сергій ЗІНЧеНкО27.11.2013 р.

“страшеННО ХОтілОся б “пОгуляти” за уКраїНу”

3НЕЗБОРИМА НАЦІЯЧисло 12 (334) 2013 р. Грудень

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

з КНижКи рОмаНа КОВаля “стО Облич самОстійНОї уКраїНи”, рОзДіл “Друзі уКраїНи”

засуДжеНий ДО смерті за спіВпраЦю з уКраїНЦямиіНтерВ’ю з мар’яНОм гОлембієВсьКим, КОмеНДаНтОм армії

КрайОВОї На грубешіВщиНі та у ВОлОДимир-ВОлиНсьКій ОКрузіР. К. Які, на Вашу думку, перспек-

тиви українсько-польських вза є мин? М. Г. Вважаю, що наші суспіль-

ства більш, ніж уряди, усвідомлю-ють необхідність польсько-укра-їнської співпраці. Переконаний: не може бути жодної перешкоди, яка б могла заборонити нашим на-родам дружити. Свідома частина польського суспільства розуміє, що без польсько-української співпраці наші народи не стануть вільними.

Ще 50 років тому я розумів це. Ми, обидва народи, були в досить складній ситуації, бо не мали влас-ного керівництва. Управління було окупаційне. Отже, й прагнення правителів-чужинців спрямовува-лися на те, щоб наші народи воро-гували. Маємо багато доказів того, що все робилося, аби не було по-розуміння між поляками й україн-цями. Особливо старалися совєти. Вони чимало доклали зусиль, щоб налаштувати українців проти по-ляків, а поляків проти українців.

Р. К. А як німці?М. Г. Німці теж хотіли, щоб по-

ляки й українці перебили одне од-ного. Наприклад, виселяли з деяких сіл українців, а поселяли їх у селах, з яких перед тим виселяли поляків. Тобто забирали поляків до таборів чи ще кудись, а на їхнє місце сели-ли українців. У зв’язку з тим були навіть дії Армії Крайової проти та-ких поселених німцями українців у польських селах. Німеччина і Росія все чинили, щоб наші обидва наро-ди не співпрацювали між собою.

Німецький губернатор Франк під час обговорення польсько-українських стосунків у Кракові на засіданні свого уряду сказав: ми повинні зробити все, щоб ці два на-роди не жили в дружбі, бо це було б нещастям для Німеччини.

Р. К. Пане Мар’яне, чи були кон-кретні приклади співпраці поль-ського й українського народу в часи Другої світової війни?

М. Г. Насамперед, українці – не як організація, а як громадяни – давали інформацію про плани нім-ців. По-друге, були такі села, в яких українці і поляки створили спільну самооборону. Наприклад, у районі Казимирівки і Тешовець і в Грубе-шівському районі. Між поляками й українцями не було постійної конфронтації.

Зрозуміло, що польська й укра-їнська громадськість не монолітна у поглядах на українсько-польські взаємини. Але постійне прагнення до співпраці, до якогось порозумін-ня було. Ми не можемо постійно конфронтувати між собою.

Коли більшовики прийшли зі Сходу на Люблінщину (Любешів, Томашів, Холм), то я скликав на-раду під Дубенкою. Були виготов-лені листівки до українців, у яких говорилося, що наші народи вічно житимуть поруч. І тому замість боротьби потрібно шукати порозу-міння. І простягаємо тепер україн-цям руку. Забудемо про те, що було, і борімося спільно за незалежність проти російського окупанта.

Я, тоді комендант Армії Кра-йової на Грубешівщині, взявся ор-ганізувати зустріч українців і по-ляків. На жаль, був сильний сніг і представник Української головної визвольної ради зі Львова на пере-говори не прибув – загинув у до-розі. Його видали сліди на снігу – а совєти пильно за тим стежили.

Р. К. А з ким Ви контактували в УПА? З яким командиром?

М. Г. З Юрієм Лопатинським (він мав псевдо “Шейк”) та з [Сергі-єм] Мартинюком-“Грабом”. З ними вирішили зустрітися, коли можна буде пройти через поля, не лиша-ючи слідів. Тому змушені були по-чекати до весни. Нарешті зустріч між представниками УГВР, УПА й АК відбулася. На ній з українського боку були три представники. Нас захищали чота УПА і чота АК.

Р. К. Хто був на цій зустрічі?М. Г. Лопатинський і “Граб”.

Був ще один, якого я не знаю, він мав псевдо “Зір”. З нашого боку був я і ще декілька моїх колег, між ними Мар’ян Варда, Норберт, чи Ян Туровський, і Юзеф, прізвище не можу згадати, 50 років минуло.

Згодилися говорити по-польсь-ки, бо українську я розумів погано. Лопатинський виголосив деклара-цію, що українці визнають єдиним ворогом українського і польського народів совєтську Росію і Росію вза-галі. Ми погодилися з цим.

Р. К. Декларація була написана чи виголошена усно?

М. Г. Було сказано усно, не пи-сали тоді. Ми постановили розпо-чати співпрацю. Ствердили, що обидва народи перебували під німецькою окупацією, а тепер під російською. Постановили спільно організувати самооборону, спільно інформувати українську і польську громадськість, разом боротися проти спільного ворога – росіян. Якщо буде потреба, то і взаємно допомагати. Якщо буде українець битися – поляк допоможе. Якщо поляк буде бити російського оку-панта, українець має прийти на поміч. Якщо українець буде пора-нений або не матиме їжі, то поляки повинні йому допомогти. Так само мусили чинити й українці. І до тієї зустрічі були випадки, коли меди-кам віддавали поранених україн-ців і поляків. Наприклад, українця Штендеру лікував польський лікар. Мартинюк теж був поранений, і його лікували польські лікарі. Ми взаємно інформували одне одного. Стверджую напевне: від околиць Бреста і аж до Перемишля наша співпраця засіяла.

Р. К. Розкажіть, будь ласка, про акцію в Грубешові.

М. Г. У цій місцевості польська УБ (Служба безпеки. – Ред.) і росій-ське НКВД арештували 50 воїнів Армії Крайової. Вони мали бути страчені енкаведистами.

У Грубешові квартирував ба-тальйон НКВД. Поляки звернули-ся по допомогу до УПА. УПА ата-кувала гарнізон, а ми в’язницю. В’язнів звільнили. Було розгром-лено батальйон НКВД і відділ УБ, що допомагав енкаведистам. Тоді був поранений [Євген] Штендера (“Прірва”). Зараз він живе в Канаді (з 1975 р. головний редактор “Лі-топису УПА”. – Ред.).

Р. К. А після цієї операції були контакти, спільні дії?

М. Г. Так, були. І дуже тісні. У таких населених пунктах, як Бі-ла-Підляська, Влодава, Грубешів, Томашів, Ярослав, Перемишль.

Р. К. До якого року підтримува-лися контакти?

М. Г. Щонайменше до 1948 року.

Р.К. Як польський еміграційний уряд у Лондоні ставився до співпра-ці між УПА й АК?

М. Г. Спочатку вони в Лондоні про це нічого не знали. А як дові-далися, то оскаженіли і різко за-судили нашу співпрацю. Коли ж дізналися, що саме я був активним творцем того порозуміння, то на-казали провести слідство. Били мене добре під час цього слідства...

Ця наша співпраця, отже, була смертельна для всіх, бо і совєти, і польська Служба безпеки, і обидві компартії вкрай негативно стави-лися до цієї співпраці. Про позицію німців я вже говорив.

У 1947-му в січні мене допитував сам генеральний прокурор – жид холерний – він сказав: “А для Стера (це моє псевдо) вимагаю найвищу кару – кару смерті, тому що Стер і з чортом уклав би спілку проти Со-вєтського Союзу і Народної Польщі”. Так що я людина, яку за співпрацю з українцями засудили до смертної кари. Кару смерті, щоправда, замі-нили на довічне ув’язнення.

Совєтська влада в Польщі ска-женіла, що нам вдалося об’єднати всіх, хто був в опозиції до комуніс-тів: УПА, АК, Народову організацію войскову, Народові сили збройні і Батальйони хлопські.

Р. К. Скільки років загалом Ви відбули у в’язниці?

М. Г. Першого разу 10 років і 5 місяців без перерви. Били, ки-дали в карцер, мав обморожені руки. Це поляки мене засудили. Вдруге також поляки мене засуди-ли на чотири з половиною роки. Це ув’язнення почалося в 1971-му. А пізніше, після відбуття і цього стро-ку, мене багато разів ув’язнювали на 48 годин – у Кракові, Катовіцах, Ра-домі, Лодзі, Гданську, Варшаві.

Р. К. Якою все ж таки Ви бачи-те перспективу українсько-поль-ських взаємин?

М. Г. Я вважаю, що не слід роз-раховувати на протекцію Амери-ки, Великобританії чи якоїсь іншої держави. Єдиний вихід це найтіс-ніший контакт українського і поль-ського народів у господарській, військовій, політичній та інших сферах.

Від редакціїПоділяємо життєве кредо

Мар’яна Голембієвського: українці та поляки мусять якщо хочуть бути переможцями порозумітися між собою!

Незборима нація. – 1995. – Серпень. – Ч. 15 16 (80 81). – С. 3.

Біографічна довідкаМар’ян ГОЛЕМБІЄВСЬКИЙ

(Gołębiewski) (“Ірка”, “Кораб”, “Лотка”, “Стер”, “Свобода”) (16.04.1911, Пльонськ – 18.10.1996, Варшава) – окружний командант Армії Крайової, член польської антикомуністичної організації “Свобода і Незалежність” (WIN). Закінчив учительську семінарію. Працював репортером “Тижневи-ка Куявського”, вчителем геогра-фії, історії та фізичного виховання, директором бурси в Коломиї. Вна-слідок нападу Німеччини і СССР на Польщу перейшов у складі 45-го пі-хотного полку кордон з Румунією, де й був інтернований. 9 листопада 1939 р. прибув до Франції, де закін-чив школу підхорунжих. Служив чотовим у 1-й гренадерській диві-зії. Брав участь у боях проти німців в Ельзасі й Лотарингії, командував сотнею. Підвищений до звання сержанта. 21 червня 1940 р. потра-пив у полон, з якого втік проти ночі на 5 жовтня 1940 року. Через Фран-цію, Іспанію і Гібралтар 11 липня 1941 р. дістався Великої Британії. Служив чотовим в автомобільно-панцерному відділі 1-ї стрілецької бригади. До Польщі повернувся 2 жовтня 1942 р. (авіаційна опе-рація “Гімлет”, екіпаж XIV). Від середини листопада 1942 р. – шеф штабу диверсій Головної команди Армії Крайової). Організатор ак-цій проти німецьких колоністів. У квітні 1943 р. організував звіль-нення з німецького полону дружи-ни і дев’ятилітнього сина комен-данта АК “Другака”. Після загибелі А. Ричела в жовтні 1943 р. очолив Грубешівський обласний штаб АК.

1943 року нагороджений Хрес-том Хоробрих V класу.

Був прихильником наступаль-них дій проти сил УПА. Учасник інтенсивних українсько-польських боїв (03.06.1944). Будучи команди-ром АК на Грубешівщині, у травні 1944 р. очолив також АК у Володи-мир-Волинській окрузі. Організував квартири, харчування та медичну допомогу для вояків 27-ї Волинської дивізії піхоти АК. Під час німецької облави в червні 1944 р. в Пущі-Соль-ській двічі поранений. Вирвався з оточення у складі загону Конрада Бартошевського – “Віра”.

Після приходу Червоної армії продовжував діяльність як комен-дант АК Грубешівщини. 19 серп-ня 1944 р. його відділ (100 осіб) звільнив кільканадцять вояків АК з в’язниці в Грубешові. У Грубешо-ві здійснив і напад на комунальну ощадну касу, щоб здобути гроші для організації. Одне з розпоряджень “Стера” звучало так: “Усіх підозрі-лих, які не зуміють чітко пояснити своє перебування на теренах Лю-блінщини, потрібно ліквідувати”.

Голембієвський відверто ви-знавав, що під час німецької окупа-ції мав умову з Народовими сила-ми збройними, які вели боротьбу проти німців і комуністів. Щоб не мати клопотів з керівництвом АК, яка забороняла збройні антико-муністичні акції, Голембієвський боровся з комуністами під маркою Народових сил збройних.

Після окупації Польщі війська-ми СССР став рішучим прибічни-ком порозуміння з українцями. Концепцію співпраці представив на нараді керівників з округ Грубешів, Холм та Замостя у вересні 1944 р. Після наради видано звернення до українців із закликом припинити бої та об’єднатися проти спільного ворога. Розмови на вищому рівні відбулися тільки в травні 1945 року.

За свідченням Голембієвсько-го, який брав участь у переговорах, обидві сторони визнали необхід-ність продовження боротьби за не-залежність своїх країв і задекларува-ли взаємну підтримку одне одного. Польська сторона зобов’язалася надавати УПА допомогу харчами, розселенням і медичною опікою. Українська сторона взяла на себе зобов’язання передавати в розпо-рядження АК дані, зібрані своєю розвідкою (від Грузії через Україну і Білорусь до Чехії), й обіцяла в разі

потреби брати участь у збройних діях, які вестимуть поляки.

Крім того, представник Укра-їнської головної визвольної ради Юрій Лопатинський, що брав участь у цій нараді, висловив ба-жання, щоб польський еміграцій-ний уряд репрезентував й україн-ські інтереси. На жаль, комендант Ян Мазуркевич-“Радослав” забо-ронив подальші переговори. Все ж до весни 1947 року на території Люблінщини і Підляшшя припи-нено збройні сутички між УПА і польським підпіллям. Доходило й до співпраці (спільний напад УПА і польської антикомуністичної ор-ганізації “Свобода і Незалежність” на Грубешів 28 травня 1946 року).

У березні – червні 1945 р. Го-лембієвський – інспектор DSZ (військова антикомуністична фор-мація, створена генералом Андер-сом для боротьби з російськими окупантами), в червні – шеф штабу і заступником коменданта округу Люблін цієї організації.

Був одним з організаторів не-реалізованого плану нападу на Мокотовську тюрму у Варшаві. 21 січня 1946 р. арештований. Під час слідства був битий і катований. Засуджений у справі Головного управління антикомуністичної ор-ганізації “Свобода і Незалежність”. Крім нього, на лаві підсудних опи-нилися Ян Ржепецький, Антін Са-нойца, Ян Щурек-Церговський, Та-деуш Яхімек, Генрик Жук, Казимир Леський, Юзеф Рибіцький, Людвик Музичка, Емілія Малесса.

Голембієвського обвинуватили в належності до нелегальних орга-нізацій, “антидержавній діяльнос-ті”, зокрема у співпраці “з бандами УПА”, співучасті в ліквідації постів міліції у Грабовці, Дембіні, Нален-чові й Грубешеві, в убивствах се-кретаря Польської робітничої партії у Франкополі Станіслава Грухець-кого, працівників Служби безпеки Юзефа Хмажинського, Олександра Гродка, Владислава Гумбера, старо-сти Яцента Вілька, а також в інших збройних нападах. 3 лютого 1947 р. Мар’яна Голембієвського, єдиного серед учасників процесу, засудже-но до смертної кари. Через три дні президент Болеслав Берут замінив смертну кару на довічне ув’язнення. 22 лютого, завдяки амністії, кару зменшено до 15 років (з утратою прав і конфіскацією майна).

За любов до Польщі карався в тюрмах Варшави, Равіча, Вронок і Серадза, звідки 3 грудня 1946 р. ра-зом з іншими в’язнями здійснив не-вдалу спробу втечі. Відтак знову був засуджений на довічне ув’язнення, однак унаслідок амністії з 1 травня 1956 р. вирок зменшено до 10 ро-ків. Вийшов на волю 21 червня 1956 року. Після звільнення мав трудно-щі з працевлаштуванням.

1959 року Голембієвський – один з ініціаторів (поруч з Ігнацієм Чумою) невдалої спроби створен-ня таємної антикомуністичної ор-ганізації з колишніх членів Армії Крайової. У 1962 р. одружився зі Станіславою Косінською, з якою мав двоє дітей. У 1956 – 1970 рр. працював у кооперативі “Спільна справа”, об’єднанні “Інко”, на під-приємстві спальних вагонів “Варс”.

1965 року разом з діячами молодшого покоління, зокрема з синами І. Чуми, творить конспіра-тивну групу, знану пізніше як Рух. Участі в акціях організації не брав, але був учасником всіх п’яти з’їздів. Здійснював зв’язок між молодшим середовищем діячів Руху і побрати-мами з Армії Крайової, WIN.

Разом з іншими членами ор-ганізації арештований 21 червня

1970 р. у зв’язку із запланованим підпалом музею Леніна в Пороніні. І хоч не брав особисто участі в під-готовці до цієї акції (але знав про неї), в останньому з процесів Руху (21.09 – 23.10.1971), був засудже-ний як один з керівників Руху на 4 з половиною роки ув’язнення. Як і Анджей Чума, Бенедикт Чума, Стефан Несьоловський, Болеслав Столяж і Еміль Магевич, засудже-ний за статтею “приготування до повалення в майбутньому соціа-лістичного ладу в Польщі”.

Вийшов на волю 28 серпня 1974 року. У другій половині 1970-х рр. – учасник Руху оборони прав лю-дини і громадянина. Разом з Пет-ром Кравчуком організував сітку розповсюдження газети “Опінія”. У 1974 – 1978 рр. Голембієвський – працівник телевізійних закладів, у 1975 – 1978 рр. – кустар коопера-тиву “Центральна хімічна лабора-торія” у Варшаві.

У січні – квітні 1979 р. Голембі-євський очолював пресове бюро. Взяв участь у страйку голодуючих, що відбувся 7 – 12 травня 1980 р. в костелі Святого Кшиштофа, щоб засвідчити підтримку Мирославові Хоєцькому та Даріушу Кобздею, які оголосили в ув’язненні голодування протесту, та висловити солідарність з іншими політичними в’язнями.

Після вибуху страйків на узбе-режжі Голембієвський намагається зав’язати контакти з робітниками в Гданській верфі. Після підписан-ня договору взяв участь в організа-ції “Солідарності”. 13 грудня 1981 р. був на кілька годин затриманий.

У травні 1982 р. виїхав до США, де співпрацював з виданнями “Го-лос Польський”, “Новий щоден-ник”, “Життя Полонії. Налагодив співпрацю з президентом Польської Республіки в екзилі Юліушем Нові-ною-Сокольницьким, був призна-чений ним державним міністром.

У 1980-х рр. в Нью-Йорку Го-лембієвський підтримував зв’язки з міністром закордонних справ Костянтином Зігфридом Ганфо-ром, творцем Бойової організації “Вільна Польща”. Голембієвський також створив комітет побудови катинського пам’ятника. Співпра-цював із Комітетом пам’яті жертв сталінської системи. Завдяки Го-лембієвському президент Юліуш Новіна-Сокольницький 19 березня 1984 р. видав декрет, у якому по-смертно відзначив закатованих Срібним хрестом хоробрих (Virtuti Militari).

Повернувся до Польщі 1990 року. У середині 1990-х у Познані налагодив контакти з правим ви-давництвом “WERS”, яке опубліку-вало його тексти про теорію змов. Голембієвський гостро критикував масонів, лібералів і посткомуністів, які, на його переконання, загрожу-вали Польщі. У 1996 році став свід-ком у процесі Адама Гумера – офіце-ра польської безпеки, який діставав свідчення, калічачи в’язнів. Гумер, 1996 року маючи вже 79 років, був засуджений до 9 років (потім вирок зменшено до семи з половиною ро-ків; помер він під час перерви у від-буванні покарання).

Під кінець життя Мар’ян Голем-бієвський дочекався зняття вироку 1971 року.

29 липня 1994 р. нагородже-ний Командорським хрестом Від-родження Польщі.

Похований на Повонзках на Алеї Заслужених.

Переклад любові Болюк

На світлині – М. Голембієв-ський (ліворуч). Київ, 1995 р.

4 НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 12 (334) 2013 р. Грудень

Редакторроман коваль

ВерсткаЄвген коваль

КоректорОксана Жованик

Інформаційне забезпеченняМикола Владзімірський

Технічний директорПетро Билина

адреса для листування та поштових переказів

03049, київ, вул. курська, 20, пом. 14.

тел./факc: 242-47-38koval_r@ukr.net

kovalroman1@gmail.com

Редакція залишає за собою право редагувати

та скорочувати тексти.

Видання зареєстровано 28.12.1993 р. у Державному комітеті України

у справах видавництв, поліграфії та кнгигорозповсюдження.

Серія КБ №325.

Наклад 2500 примірників.Видруковано 28.12.2013 р.

Засновникроман Миколайович коваль

У редакції можна придбати такі книги:(ціну вказано, враховуючи вартість пересилки книг поштою):“100 облич самостійної України” романа коваля – 62 грн. “свято, що кличе до бою. Вшанування героїв Холодного Яру” – 65 грн. “Історія України-русі” Миколи аркаса (2-ге, краківське, видання) – 69 грн.документальний двосерійний фільм “стеком і шаблею” – 45 грн. “Чорний Ворон: п’ять біографій” романа коваля – 34 грн.“Іван ремболович” (2-ге видання) романа коваля – 75 грн.“Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського – 77 грн.“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” романа коваля – 145 грн. “кармелюки. до історії Запорозького полку ім. отамана Я. кармелюка армії УНр” – 42 грн.“Ми ще повернемося!” Юрія Горліса-Горського – 79 грн. “тиха війна рената Польового” романа коваля – 130 грн.Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти електронним переказом на ім’я Р. М. Коваля, вул. Курська, 20, пом. 14, Київ, 03049.

савченко-“Нагірний” Іван Григорович

(06.1895, с. Вереміївка Золо-тоніського пов. Полтавської губ., тепер Чорнобаївського

р-ну Черкаської обл. – 20.12.1923). Військовий і громадський діяч; делегат 3-го Всеукраїнського з’їзду військових (11.1917), за-відувач судовим відділом

Золотоніської комендатури (1919), отаман Наддні-

прянського партизанського загону Холодноярському

повстанкому.Понад чотири роки діяв

отаман Нагірний по обидва береги Дніпра – в Чигирин-ському, Черкаському, Золо-тоніському та Хорольському

повітах. Арештований у лютому 1923 року. Разом з отаманом москалі розстрі-ляли і його побратимів –

Степана Адаменка та Ярему Прудкого.

світлину надав Володимир савченко.

допоможіть пізнати історію Визвольної боротьби своїм друзям – передплатіть їм “Незбориму націю”

ЩирО дЯкУЮ За ПОЖер тВУ сВІтлаНІ МирОНЧак

ГаЗета “НеЗБОриМа НацІЯ” В ІНтерНетІhttp://nezborymA-nAciyA.org.uA/

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної бороть-би українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських пись-менників, нові книжки про Визвольну боротьбу, які ви-дає Історичний клуб “Холод-ний Яр”.

Газета виходить 1 раз на місяць. Ціна – 17.34 грн. на рік.

Передплатний індекс – 33545.

Тарас Вінцковський і Олек-сандр Музичко повернули нам одну з найславетніших постатей Визвольного руху – Івана Митро-фановича Луценка. Монографію випущено до його 150-літнього ювілею.

Іван Луценко – доктор медич-них наук, лідер Одеського гомео-патичного товариства, провідний учасник одеської “Просвіти”, бла-

годійник, інтелектуал, публіцист, член Центральної Ради, організа-тор Вільного козацтва, будівничий українського війська… Жив для України і за неї загинув.

Хто гортав одеські газети по-чатку ХХ ст., помітив би, як часто в них зустрічається ім’я Луценка. Його шанували не тільки українці, а й імперці, та авторитет у них він заслужив не завдяки двоєдушнос-ті…

Перший розділ – про батьків-ське обійстя на Полтавщині, рід-не село, викладачів Лубенської чоловічої гімназії і університету в Санкт-Петербурзі. Перші його кро-ки в Одесі висвітлені крізь призму двох найважливіших справ життя: медицини і громадсько-політичної діяльності, зокрема участі у ви-борах до місцевих органів влади і до Думи. Рубіконом у житті одесь-кого самостійника дослідники ви-значають початок Першої світової війни. Війна сприяла завершенню його ідейної еволюції і призвела до символічної “вершини на Ріше-льєвських сходах”.

У розділі “У буревії української революції: “гетьман одеських українців” висвітлена його участь у розбудові української армії. За ви-

словом сучасника, він був “альфою й омегою” “Одеської Січі”, Одесь-кої української військової ради, Вільного козацтва та українізації Чорноморського флоту.

Рішучість у боротьбі з більшо-визмом привернула до нього увагу німецької розвідки й української промислової еліти під час вибору можливого очільника України на противагу “кабінетним вождям” Центральної Ради. На цьому факті неодноразово наголошують авто-ри дослідження. Ну й фінальний акорд життя – загибель зі зброєю в руках – автори назвали “кроком у безсмертя”.

У додатки вміщено перелік праць Івана Луценка – наукових-медичних і публіцистичних, кіль-ка десятків його публіцистичних статей.

Монографію цікаво оформле-но: славнозвісні Рішельєвські (По-тьомкінські) сходи ведуть до жов-то-блакитного обрію. І як вершина цього символічного шляху україн-ського ідеаліста – герб УНР.

Ігор стаМБОл, аспірант кафедри історії Укра-

їни Одеського національного уні-верситету ім. Іллі Мечникова

Третього листопада, на сім-десят дев’ятому році життя, після важкої хвороби помер поет Воло-димир Пасічник.

Володимир Пасічник – один із засновників Народного руху Укра-їни, його очільник на Харківщині

в 1990 – 1993 рр., голова громад-ської організації Харківської кра-йової організації Народного Руху (до 2009 р.), незламний борець із комунізмом, кришталевої душі й залізної волі людина.

Володимир Михайлович – син тернопільської землі, але найбіль-ший внесок у відродження Украї-ни зробив на Слобожанщині. На-віки в Харкові стоятиме пам’ятник жертвам Голодомору (1990), пам’ятний знак, встановлений на честь проголошення Декларації про суверенітет (1990), Пам’ятний знак УПА (1992) – творіння його душі й рук.

Вічна пам’ять і вічна слава Во-лодимиру Пасічнику!

Харківська обласна (крайова) організація Народного Руху Украї-ни, Харківська обласна громадська організація “Товариство відро-дження української нації”, Харків-ський обласний осередок Всеу-країнської громадської організації “Молодий Народний Рух”, Історич-ний клуб “Холодний Яр”, редакція газети “Незборима нація”

Мій дід, Савка Григорович Ру-денко, орієнтовно 1895 р. нар., проживав у с. Косівка Глинського повіту, нині Олександрійського району Кіровоградської області. Одного вечора він вертався із сіно-косу. З гаю вийшов чоловік у формі українського війська і спитав:

– Дядьку! А яка влада у вас у селі?

Савка відповів, що зранку, коли виїздив на сінокос, не було ніякої. А в Олександрії, здається, більшовики. Чоловік попросив до-везти до села. З’ясувалося, що він відступає після розгрому під Хо-

лодним Яром. Здається, дід нази-вав його Павленком. Незнайомець переночував, а вранці вбрався у се-лянський одяг, який дав йому мій дід. Форму, документи і книжку Михайла Грушевського “История украинского народа” залишив. І пішов на Крим.

Форму та документи дід захо-вав у ніші біля печі – вони пропали під час війни. А книжка зберігаєть-ся в мене як сімейна реліквія.

анатолій рУдеНкО, журналісткривий ріг

Книжки можна придбати і через “Нову пошту”, попередньо перека-завши кошти на р/р Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7553 0902 9011.

Переславши гроші, просимо за-телефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вка-завши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й елек-тронним листом на адресу редакції. Врахуйте, що, окрім вартості книжки, замовник оплачує й доставку.

“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 45 грн.

“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 50 грн.

“Холодний Яр” Юрія Горліса-Гор-ського – 55 грн.

“Ми ще повернемося!” Юрія Гор-ліса-Горського – 60 грн.

“Іван Ремболович” Романа Кова-ля – 60 грн.

“Свято, що кличе до бою. Вшану-вання героїв Холодного Яру” – 50 грн.

“Чорний Ворон: п’ять біографій” Романа Коваля – 25 грн.

“Кармелюки” Романа Коваля – 30 грн.

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 125 грн.

“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 100 грн.

Документальний двосерійний фільм про скульптора Михайла Гаврилка “Стеком і шаблею” – 35 грн.

НОВа пОслуга!

переДплачуйте “НезбОриму НаЦію”

“альфа й Омега” уКраїНсьКОї ОДесиВіНЦКОВсьКий т., музичКО О. іВаН митрОфаНОВич луЦеНКО (1863 – 1919):

уКраїНсьКий НаЦієтВОреЦь. – К.: гамазиН, 2013. – 352 с.: іл.

злетіВ у ВічНість ВОлОДимир пасічНиК

“і КНижКу грушеВсьКОгО…”

Початок на 1-й стор.

17 грудня 1954 р. помер Сте-фан Котиль, отаман (майор) УГА, командир 30-го полку дивізії “Га-личина”.

18 грудня 1883 р. народився Микола Угрин-Безгрішний, під-старшина УСС, сотник УГА, голова Рогатинського повітового осеред-ку УВО, сотник дивізії “Галичина”, журналіст, прозаїк, поет, історик, видавець, фотограф, педагог.

18 грудня 1896 р. народився Ілько Струк, отаман Вільного коза-цтва, командувач Першої повстан-ської Армії УНР.

19 грудня 1856 р. народився Степан Ерастов, письменник, член Центральної Ради від Кубані.

19 грудня 1945 р. загинули члени Проводу ОУН Дмитро Ма-ївський і генерал Дмитро Грицай-“Перебийніс”.

20 грудня 1894 р. народився Данило Лимаренко, повстанський отаман, старшина 6-го куреня Ни-зових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.

20 грудня 1923 р. москалі роз-стріляли отамана Івана Савченка-Нагірного і його побратимів – Сте-пана Адаменка та Ярему Прудкого.

21 грудня 1886 р. народився Осип Левицький, сотник УГА, на-чальник Пресової квартири, ди-ректор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині.

21 грудня 1886 р. народився Сава Никифорак, хорунжий УСС,

четар УГА, співредактор видання “Український Пласт”, педагог.

21 грудня 1961 р. помер Мико-ла Бутович, поручник Армії УНР, графік і поет.

21 грудня 1963 р. помер Олекса Сім’янців, поручник полку Чорних запорожців Армії УНР.

23 грудня 1896 р. народився Фе-дір Артеменко (отаман Орлик), ко-мандувач 2-ї (Північної) повстан-ської групи, полковник Армії УНР.

23 грудня 1932 р. поляки стра-тили бойовиків ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина.

23 грудня 1937 р. москалі роз-стріляли кубанського бандуриста Петра Гузія.

24 грудня 1875 р. народився Олександр Греків, генерал-поруч-ник Армії УНР.

25 грудня 1890 р. народився Василь Прохода, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії Армії УНР.

26 грудня 1937 р. москалі роз-стріляли кубанського фольклорис-та Григорія Концевича.

27 грудня 1595 р. прийшов у світ Богдан Хмельницький.

27 грудня 1979 р. померла Га-лина Дидик, зв’язкова головно-командувача УПА, багаторічний політв’язень російських таборів.

28 грудня 1979 р. помер Іван Подюк, січовий стрілець, поруч-ник УГА, лікар.

29 грудня 1724 р. у москов-ській неволі загинув Павло Полу-боток, наказний гетьман України.

29 грудня 1896 р. народився Роман Кальба, старшина УГА і Ар-мії УНР, релігійний діяч.

29 грудня 1967 р. помер гене-рал-поручник Армії УНР Михайло Садовський, військовий історик.

29 грудня 1979 р. помер Гнат Западнюк, учасник Першого зимо-вого походу Армії УНР, автор стрі-лецької пісні “То не грім загримів”.

30 грудня 1914 р. народився Данило Шумук, багатолітній політ-каторжанин.

30 грудня 1975 р. помер Іван Липовецький, сотник Армії УНР, кооператор, член персонального відділу штабу УНА, редактор і ви-давець “Бюлетеню союзу бувших українських вояків в Канаді” та журналу “Дороговказ”.

31 грудня 1638 р. загинув Пав-ло Павлюк (Бут), гетьман і провід-ник козацького повстання 1637 року.

31 грудня 1984 р. помер Олек-сандр Пулюй, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, вина-хідник, син ученого Івана Пулюя.