№65

Журнал для українських дітей Румунії

дзвоникМісячник Союзу Українців Румунії. 4 рік видання, серпень, 2012 рік

дзвоник (Clopoþel)

№ 65, 2012 р.Журнал для українських дітей Румунії.

Заснований у 2007 році.

Над дзвоником працювали:

Головний редактор: Микола Корсюк

Редактор: Людмила Дорош

Редколегія: Іван Ковач, Михайло

Михайлюк, Михайло Трайста, Марія

Чубіка.

Адреса редакції:м. Бухарест, вул. Раду Попеску, 15, с.1

тел.: 021-222-07-29; 021-222-07-37;

телефони/факси: 021-222-07-37

Друкарня:«S.C. SMART ORGANIZATION S.R.L»

Adresa redacþiei:

str. Radu Popescu 15, sect. 1

Bucureºti, România.

Наша електронна адреса:

redactia.clopotel@gmail.com

дзвоник пропонує:

* казки

* оповідання

* вірші

* загадки

* дитячу енциклопедію

* сторінку народознавства

* пісеньки

* сторінки-розмальовки

* рухливі ігри

дзвоник завжди радо прислухається до

ваших пропозицій і друкуватиме надіслані

вами спроби!

Увага! За достовірність надрукованихматеріалів відповідають їх автори!

павло ТИЧИНА

ДЕ ТОПОЛЯ РОСТЕ…

Де тополя росте, Серед поля стою. І шумить, і співа Жито думку свою.

Шумить жито, співа, Заохочує жить. Вітерець повіва, Жито хилить, п'янить…

Жито шепче мені, Як привільно навкруг, І тремтить вдалині Й потопа виднокруг…

Гей, простори які. Любо-мило землі: Де не глянь — колоски Та всі в злоті-сріблі.

Де не глянь — колоски Проти сонця блись-блись... Лиш ген скраю ліски, Ніби дим, простяглись…

Лише скраю ліски, А то все, все жита, Колоски, колоски, …Тиха думка свята.

Ліна КосТеНКо

ВЖЕ БРАМИ ЛІТА ЗАМИКАЄ ОСІНЬ…

Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.

Чорногуз поклонився лугам і садам.Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.

Де ти, літо, поділось, куди подалось?Осінь, ось вона, осінь! Осінь, ось вона, ось!

Осінь брами твої замикала вночі,Погубила у небі журавлині ключі.

3

число 65дзвоник

Петруся згадка про криницю та про прочи-тані колись казки приглушила і втому, і спра-гу. На його виду прочитувалась свіжа запо-взятливість. Він з цікавістю розглядавсянадовкіл, плекаючи в душі надію, що скоровсьому настане так жданий кінець їхньої зПавутинкою мандрівки. Він уже не сумнівав-ся, як дотепер, коли в його душу злютовува-лись самочинно скрушні помисли. Дививсяумиротворено перед себе і милувався спокій-ними перехлюпами Павутинки, підхопленоїтихим вітром, що прокрадався поміж старезнісмереки і ніс її на своїх хвилях. Навіть у певнучасину позаздрив їй. Сам дух невидимий несеїї над путівцем, скеровуючи її політ. Її не бави-ло оце осіннє різнотоння барв густого лісу, аніледь притухле різнотрав’я обабіч дороги, аніпереблиски зосенілого листя ліщини, щодедалі частіше появлялась їм на ходу. Дорогавидимо хилилась до схилу, із низу доносивсяпах зів’ялих трав, а їхня дорога враз почалавужчати. Густі кущі майже заслонили її, і теперпоміж ними ледь вгадувався давно забутийпрослідок, які знали хіба лісові мешканці.

Петрусь знетямився. Була доріжка і раптом їїне стало. Натомість – суцільна гущавина. Кущдо куща простягнув пагіння, доводиться сило-міць їх розводити. І Павутинка кудись ді лась.Хлопець зніяковів, украй зневірився. І враз від-чув стрімку втому, що обладала все його тіло. Іраптом не те що закричав, не те що заволав:

– Де ви?! – аж луна пішла. Та не розкотисто,а несміливо.

– Отут я, – обізвалось глухо. – Я чекаю.Хлопець не знав, що робити і що тут взага-

лі діється. Глянув вгору, де ледь вгадувалосьскупе денне мерехтіння неба, і знову розпа-чливе «Де ви?!» прошелестіло поміж кущами.

– Осьдечки я, – почулось враз біля його ніг.– Чо му кричиш? Знаєш, що я завжди білятебе.

Петрусь засоромився. Дійсно, не треба па ні -кувати, бо досі все мало свій щасливий кінець.

– Та я… – не спромігся закінчити Петрусь.– Що ти?– Я розгубився. Знаєте, я не поспішний і не

встигаю за вами.– Але рвати на клоччя душу не годиться.– Знаю, але мене враз щось дуже перекру-

тило.

– Що саме? – заглянула Павутинка насміш-ливо йому у втомлені очі.

– Не знаю.– Знаєш, та соромно признатись. А нам уже

недалеко.– А криниця близько? – ледве видушив із

себе Петрусь.– Ні. Окрай гущавини дійдемо, а там уже во -

на. Я вже була дійшла, та мусила вернутисьна твій клич.

– Вибачте, більше не станеться. Бо я вамдовіряю.

– Гаразд, дозорюй за мною, – не пропадатинам тут. Стільки пройшли, тож тепера не буде-мо зневірятись. Грибів ще не назбирали, тожяк повернешся додому.

– Правда. Матері я пообіцяв, тож хібагодиться вернутись з порожніми руками.

– Авжеж, не годиться. І друзі твої що поду-мають. Шкода бесіди.

– Я не перечу вам. І постараюсь довести.– Дуже добре, дуже добре, Петрусю. Я рада

за тебе. І горда. Тато теж похвалив би твоюсправу.

– Знаю, – мовив спокійно. – Ходімо ж, бовечір близько і спрага докучає.

– Тут, у лісі, темніше, а за ним ще день. Часунам вистачить на все.

– Тож не гаймося, ходім уже.І вони пішли непоспішливо, важко проби-

ваючись поміж неподатливим галуззям кущів.Петрусь тішився, що невдовзі вони дійдуть закінець лісу, де їх очікує криниця зі свіжоюводою. Нап’ється і сил набереться, і Паву тин -ка, мо же, скаже, що на нього ще чекає, неспо-діванки які. Ішли мовчки, кожен подумковую-чи про своє, аж коли Павутинка несподіваноскрикнула:

– Усе! Добігли!– Куди? – ошелешено запитав Петрусь.– Хіба не бачиш? Дійшли до помежів’я.Хлопець дивився перед себе, та не помічав

нічого на галявині, що так раптово розлягласяперед ними.

– А де вона? – запитав.– Криниця?– Вона ж бо. – Отам біля дуба.І Петрусь зі всіх сил рвонув до неї. До загад-

кової криниці-студениці.

Микола КоРсЮК

Диво грибної пориДиво грибної пориХVі

4

число 65дзвоникігор сіЧоВИК

Ïðèãîäè Ìèëüíî¿ ÁóëüáàøêèОлеся дмухнула в кільце на кінці палички,

і в небо злетіла Мильна Буль башка. Така ве -села і така красива, що від неї не можна буловідірвати очей. На бульбашці, як на екранітелевізора, відбивалося все, що проплива-ло довкола: де рева й будинки, хмари і квіти,трави і дівчинка Олеся.

Мильна Бульбашка виявилася тендітною,тому легко піднімалася вгору, доки не зустрі-лася із Сонцем.

– Ти хто? – запитала його Мильна Буль -башка.

– Я – Сонячне Світило, – відповіло поваж -но Сонце.

– І що ти тут робиш? – поцікавилася Миль -на Бульбашка.

– Я освітлюю і зігріваю Землю, допома-гаю рости деревам, квітам, травам. Я роблюувесь світ красивим. Навіть тебе.

– Пхи! – вигукнула Мильна Бульбашка. – Яй без тебе красива. А ти таке жовте й одно-манітне. Не вірю, що ти можеш ко мусь бутикорисним. Будь здорове! А я полетіла,аби кожен зміг помилуватися мною.

І Мильна Бульбашка попливланад землею у пошуках тих, хто міг биоцінити її кра су.

Нарешті вона побачила кізку, щопаслася на луці.

– О, яке диво! – підвела кізка голову. –Я такої краси ще не бачила! Будь ласка, феє,опустися поближче до мене, я доторкнусядо тебе язичком.

– Яка ж ти, кізко, хитра ! – засміяласяМиль на Бульбашка. – Якщо ти доторкнешсядо мене, від мене нічого не залишиться. Їжсвою травичку і пий водичку!

Та й полетіла.І тут Мильна Бульбашка побачила дитя -

чий майданчик, на якому гралися малята.Підлетіла поближче і заходилась кружлятинад ними, показуючи себе з усіх боків. Відзахоплення діти покидали лопатки й совоч-ки, повистрибували з гойдалок і почали

махати руками, запрошуючи її в гості. Однаккольорова Миль на Бульбашка повільно об -летіла довкола дитячого майданчика і зник-ла. Їй було досить самої слави.

По дорозі трапився дитячий садочок. Наподвір’ї гралося так багато дітей, що у Миль -ної Бульбашки перехопило дух. Побачилималята різнокольорову кульку і від за -хоплен ня застигли – така вона була гарна!

Мильна Бульбашка кружляла над дитя -чим садочком, переливаючись усіма барва-ми веселки. Але довго затримуватися незбиралася, адже її чарівну красу належалооцінити й іншим дітям.

Піднялася Мильна Бульбашка над дахамибудинків, над верхів’ям дерев та й попливласобі далі.

– От бачиш, Сонечко, як мене люблять, якмною захоплюються. А про тебе ніхто й незгадає.

Промовчало Сонечко, бо що воно моглоска зати Мильній Бульбашці, яка прожила

половину дня.Саме тут повіяв вітер. Хтозна-звід-

ки набігли хмари, за якими сховало-ся Сонце.

А Мильна Бульбашка летіла напо шуки нових шанувальників. І зно -

ву натрапила на дитячий садочок.Опу стилася до дітей і по ча ла хизуватися

со бою. І диво-дивне, ніхто з малят не звер -нув на неї жодної уваги. Ніби її взагалі небуло. Лише один хлопчик показав на кулькупальчиком, про казавши: «Дивіть ся, якась сі -ра булька літає. Мабуть, дощик бу де…»

Після його слів вихователька і діти по спі -шили в дитсадочок.

Закружляла Мильна Бульбашка в небіодна. І стало їй неприємно і непривітно. Та -кої неповаги до себе вона витримати не мог -ла. Важко зітхнула – і луснула. Від образи.

На землю, наче дві сльозинки, впали крап-линки води. Усе, що залишилося від Миль -ної Бульбашки.

5

число 65дзвоник

(продовження з попереднього числа)

Знов пішов дід до синього моря, –Неспокійне синєє море! Золоту став він кликати рибку. Припливла з моря рибка, спитала: «Чого тобі треба, дідусю?» Уклонився він рибці та й каже: «Змилуйся, паніматонько-рибко! Бач, стара моя зовсім здуріла, Не дає мені, старому, спокою: Вже не хоче буть вона селянкою, Хоче буть стовбовою дворянкою». Відказала рибка золотая: «Не журися, іди собі з Богом!» Повернувся старий до старої, Що ж він бачить? –Високі хороми, А на ґанку стоїть його баба, В соболевій вона тілогрійці, Грезетова на маківці кічка, Ще й перлове намисто на шиї, На руках самоцвітні каблучки, На ногах – чобітки червоні. Перед нею дбайливі слуги, Вона б'є їх, за чуба тягає... Каже дід до своєї старої: «Здрастуй, пані-добродійко дворянко! Чи теперечки ти вдовольнилась?» А стара на старого як гримне Та на стайню до коней послала. От і тиждень, і другий минає, Іще дужче тут баба здуріла, Знов до рибки старого посилає. «Повертайся, вклонися рибці: Вже не хочу я бути дворянкою, Хочу вільною бути царицею!» Дід злякався, почав благати: «Що ти, бабо, чи ти сказилась? Ні ступити, ні мовить не вмієш, То й смішитимеш ціле царство!» Розгнівалась баба ще дужче, Як ударить діда в обличчя. «Як ти смів сперечатись зі мною, Зі мною, дворянкою стовбовою?! Йди до моря, кажу тобі честю, А не схочеш – неволею підеш!» Почвалав старенький до моря, –Почорніло синєє море. Золоту став він кликати рибку. Припливла до нього рибка, спитала: «Чого тобі треба, дідусю?» Уклонився старий та й каже: «Змилуйся, матінко-рибко! Знову моя баба вередує: Вже не хоче бути дворянкою, Хоче бути вільною царицею!» Відказала рибка золотая: «Не журися, іди собі з Богом. Добре, буде царицею баба!»

До старої дідусь повернувся, Бачить: царський палац препишний, У палаці стару свою бачить, –За столом сидить вона – цариця, Служать їй бояри та дворяни, Наливають їй вина заморські, А на закуску – медяники солодкі. Навкруги стоїть грізна сторожа, За плечима – списи та сокири. Як побачив дідусь, налякався, В ноги він старій уклонився, Мовив: «Здрастуй, грізна царице! Чи ж теперечки ти вдовольнилась?» І не глянула баба на нього, Тільки гнати з очей його звеліла. Тут підбігли пани та бояри, Старого у шию заштовхали. А на дверях сторожа надбігла Та сокирами ледь не зарубала. Ще й народ глузував із нього: «Так і треба тобі, старий нечемо! Це тобі, нечемо, наука, Щоб не ліз не в свої сани!» Ось і тиждень, і другий минає, –Іще дужче баба здуріла, Царедворців по діда посилає. Розшукали старого, приводять. Чоловікові й каже баба: «Повертайся, вклонися рибці, –Вже не хочу я бути царицею, Хочу бути морською володаркою, Хочу жити в окіяні-морі, Щоб служила мені рибка золотая І в мене була на побігеньках». Не насмілився дід сперечатись, Не наважився всупереч казати. От іде він до синього моря, Бачить – море сердито бушує, Надимає розгнівані хвилі, Ходять хвилі, і стогнуть, і виють. Став він кликати рибку золотую. Припливла з моря рибка, спитала: «Чого тобі треба, дідусю?» Уклонився старий та й каже: «Змилуйся, матінко-рибко! Що робити з клятою бабою? Вже не хоче вона буть царицею, Хоче буть володаркою морською, Щоб їй жити в окіяні-морі, І щоб ти сама їй служила І в неї була на побігеньках!» Не сказала нічого рибка, Лиш хвостом по воді майнула І сховалась в глибокому морі. Довго ждав старий біля моря, Не діждався, пішов він додому. Глянув – аж перед ним землянка, На порозі сидить його баба, Перед нею – розколоті ночви.

Кінець

олександр пушКіН

Казка про рибака та рибкуПереклад Наталі Забіли

6

число 65дзвоникЛюдмила ДоРош

(продовження з попереднього числа)

Він прокинувся, коли заспівали перші півні.Тихенько одягнувся, прокрався у спальню досвоїх батьків, тихесенько попрощався з ниминазавжди, так само зробив і з бабусею тасестричками і вийшов з хати. По дорозі такізнайомі і рідні речі немов благально і сумнодивилися на нього – мовляв, куди ж ти, Пет -ри ку? Вернись… – але хлопець, стиснувшизу би, лишав їх за своєю спиною і йшов далі.

І прийшов до берега швидкої глибокої річки.Бурхлива вода лякала його, але він вирішив:тільки так він зможе втекти від того зловісногопульта, який був, звичайно ж, знову в його руці.

Ось він стоїть на крутому березі, ще мить – івін полетить каменем у той вир і зникненазавжди у його темній глибочіні. Довго ненаважувався це зробити, але раптом у прили-ві сміливості й розпачу, промовляючи «раз,два, три», стрибнув з берега. Йому булострашно, тож він заплющив очі.

– Ха-ха-ха! Хі-хі-хі! – почувся йо му веселий сміх.Розплющив очі – і от халепа – він знаходив-

ся у школі, на спортивному майданчику, впіску! Виявляється, їхній клас здавав залік зістрибків у пісок. А чому всі сміялися з нього?Бо він, Петрик, був всього за декілька санти-метрів від лінії!

І ось тут Петрик зрозумівнайстрашніше: для ньогонемає спасіння, немає ворот-тя. Навіть зникнути назавждиіз життя він не може, пульт нелишає його…

Так у Петриковому житті розпочав-ся но вий, ще гірший період зловісної круго-верті: пульт зовсім очманів і кадри почали пе -ре скакувати з такою швидкістю, що у Петрикаскладалося враження, що на його місці – хтосьінший, бо він вже навіть нічого і не відчував, іне пам’я тав зі свого життя. Він тільки бачив, якповз нього проскакували місяці, роки. От вінуже й закінчив школу, працює і… старіє! Осьвін уже бачить перші сиві волосинки, потім їхстає все більше й більше. А в душі – повнапустота, не має спогадів, немає емоцій…

І ось одного дня вже літнього віку Петрикйшов по вулиці – і раптом з-за рогу виходить– хто б ви думали? – та сама дивовижна бабу-ся, яка багато років тому дала йому подару-нок – чарівний пульт. Але, як не дивно, воназовсім не змінилася, не постаріла, а була гетьтакою, якою пам’ятав її Петрик.

Він зупинився, як укопаний. Коліна почалитремтіти від хвилювання, подих перехоплю-

вало і його обдало холодним потом.– Як справи, голубе? – запитала привітно

бабуся, але Петрик вже не вірив тій усмішці. –Знаєш, я вирішила допомогти тобі і розкриютаємницю: якщо ти подаруєш цей пульт іншійлінивій дитині, то з тебе спаде про кляття цьо -го пульта. Розумієш, що я тобі говорю? – запи -та ла вона, дивлячись у його розширені відстраху та обурення очі.

Він усе зрозумів. І зізнався перед своїмвнут рішнім голосом, що в певній мірі заду -мав ся над пропозицією бабусі. Але, помізку-вавши краще, усвідомив, що його батьки вжедуже старенькі, сестри – вже дорослі жінки,роз’їхалися по своїх домівках, а він, Петрик,залишився один. Його зруйноване життя бли-зиться також до кінця і вже ніщо не вернейому світле майбутнє дитинства та юності.«Як я можу зруйнувати життя невинній дити-ні? Ні, все закінчися раз і назавжди зі мною…»

– Ну, чому мовчиш? – запитала бабуся, див-лячись на його схмурніле обличчя. – Он, ди -вись, біжить дівчинка – подаруй їй той пульт,вона його прийме з радістю, він їй дуже при-годиться! – засміялася бабуся і той сміх так

розлютив Петрика, як ніколи в житті.Але він ще сильніше стиснув уруці пульт:

– Ні, все закінчиться зі мною разі назавжди! – мовив рішуче, безвагань, і пішов своєю дорогою.

Увечері, лігши спати, докори со -вісті за скоєне ще з дитинства дов -

го не давали йому спа ти, але він за ціроки вже звик з цим.

Про ки нувшись уранці, він здивовано помі-тив, що знаходиться у якомусь великомуліжку. Кім ната – начебто його, але знову якасьбільша. Хотів підбігти до вікна, визирнутинадвір – але заплутався у дуже великомуодязі і впав.

Хто це наді мною так жартує? І лише тодіпобачив себе у дзеркалі, малого хлопчиська,яким він був стільки років тому!

– Петрику, ти вже прокинувся? – почувсяприємний жіночий голос і на порозі з'явиласяйо го гарна молода мама.

З цього ранку життя хлопчика змінилося на -зав жди. Пульт зник, немов під землю прова-лився. Щодня його чекала школа, одноклас-ники й друзі, і світле дитинство. А от внутрі-шній голос не зник, він став надійним другомі по ра дником Петрика. Відтепер вони завждиразом обдумували різні вчинки і ситуації, алена цей раз Петрик вірив і прислухався до зау -важень друга. Кінець

Íåçâè÷àéíèé ïóëüò

7

число 65дзвоникМарія ЧубіКА

В зажурі літечко минаєЛетить-минає жарке літечко. Останній

його місяць відбуває його панування.Мачухи-зозулі давненько вже відкувалисвоє, залишивши яєчка у чужих теплихгніздах. Відщебетав соловейко, але про-довжують своє цвірінькання горобці,синички, ритмічно вистукує дятел, дерко-че деркач, скрекотять сороки і каркаютьворони, а лелеки вчать літати малихлелеченят.

Дні покоротшали, але й надалі гарячі-гарячі. Ми продовжуємо ходити в екскур-сії. Сьо годні вдосвіта ми з дідусем виру-шили по чорниці. Сонечко ще спало заКимпою, коли ми вже йшли по стежці, щозвивалася біля потоку, який тече Лазками.Там ми набрали холодної криничної води,сіли відпочити і зустрічали схід сонця усвій його красі.

Біля криниці красувався густий лісовийкущ, верба і одинока струнка берізка,нахилена до води. Вона, ма -буть, задивилася на своювроду, яка відбивалася удзеркальній воді криниці. Авода, прозора-прозора, про-тікає срібним струмочкомвсе далі і далі по лями, апотім попід залізницею, даліселом і вливається в Тису.Цього літа він, не доходячидо села, ви сох через велику посуху.

Рушаємо далі і вже незабаром дорогу за -ступає нам густий зелений чагарник, вякому цього літа ми назбирали чималогрибів. Далі весело тріпочуть листочкитополь, немов вітають нас, таких вра-нішніх гостей.

– Доброго ранку, красуні! – кричу, а від-луння чутне далеко-далеко.

Скоро ми вже на полі. Дідусь веде нас утой куток, де знаходиться світла галяви-на.

– Господи Великий, яка краса! – каже іпоказує рукою густий чагарник, якийзаповнив усю галявину.

Великі, темні, мов чорні очка ягоди усмі-хаються до нас. Вони вкрили так рясно

тендітні стебельця, що ті похилилисямайже до землі. Ми скоро назбирали повніжмені чорниць, а насамперед поласувалиними, а опісля збирали їх у відерця. Наразбіля нас у чагарнику щось зашаруділо. Минашорошили вуха.

– Невже гадюка? – шепотом з острахомзапитав братик.

Ми стояли як укопані. За мить з-поміжзе ле них стебельцят поволі вийшов їжа-чок. Він сміливо оглянув нас і знову увій-шов, вид но, поїсти смачних кислувато-солодких ягід.

Наші відерця скоро наповнилися і ми щенарвали пучки стебел з ягодами, щобподарувати їх бабусі, яка не змогла прий-ти з нами.

Ягоди і стебла чорниць – лікарські, їх ви -ко ристовують у чаях і настоях.

Коли гаряче сонечко піднялося над на -шими головами і пекло-пекло, ми подалися

під стару крислату дичку,перекусили, попили з термосухолодної води і прилягли натеплу землю між густоюзапашною травою.

Над нашими головами пану-вала неозора просторінь. Мизамилувались її голубінню.Ще довго ми б так лежали,але на безкрайому небі одна

за другою почали появлятися білі хмар-ки, немов білі лебеді. Вони затулювалисобою розжарене сонечко. повіявлегенький вітерець і ми на повні грудивдихнули чисте свіже повітря.

– пора вертатися, – мовив дідусь і ми, якпо команді, зібрали речі і рушили в долину.Дідусь говорив нам, чиї то поля і як назива -ються: Орним – вуйка Юращука, Брищі –вуй ка Головчука, і ще назвав багато інших.Змучені, ми не поспішаючи йшли Хме ли ка -ми.

Скоро сонечко зайшло за горизонт і нанас дихнуло прохолодою.

А он і наш сад і бабуся, яка чекає на нас.– Ура! Ура! – закричали ми з братом і

кинулися до неї.

Íåçâè÷àéíèé ïóëüò

8

число 65дзвоник

Михайло Гафія ТРАЙсТА

сТепАНКо ТА МеТеЛИК буДЬ ЛАсКАТого вечора степанко заснув без бабу-

синої казочки, без батьківського «надо-браніч» і навіть без вечері, сумний і сер-дитий на всіх.

і як йому не сердитися на всіх, коливони немов змовились між собою, ні разуне хочуть задовольнити його бажання, авсе «зачекай трішки...» та «май терпін-ня...» Даремно він волає та горланить,ще й ногою тупає, бо вони все своєї...

і ось так після коротенького хлипаннята охкання заснув бідний степанко, асон Чарівник поніс його на своїх крилахпрямо до Казкового Царства і опустивперед кришталевою брамою, яку сторо-жили два величезні плюшеві Ведмеді.

– Гей, ану відступись! – крикнувстепанко до них.

– Чого тобі треба? – пробурмилив одинз них.

– Хочу увійти в Казкове Царство! –тупнув ногою степанко.

– ого-го, небоже!.. До КазковогоЦарства не можна увійти сяк-так... атреба мати ключ...

– у мене немає ніякого ключа...Відійдіть з дороги!.. –розлютився степанко.

– А ти не сердись,малий, бо ми тут ні причому... а ключ – це чарів-не словечко, яке требазна ти всім, хто заходить доКазкового Царства.

Що було робити бідному сте -панкові? Відійшов убік, сів напеньок і знову по чав охкати тахлипати, позираючи крізь сльозина кришталеву браму, – єдинийвхід до Казкового царства.

– Чому плачеш, хлопчику? – почувстепанко тихий лагідний голосок.

– Хто це? – запитав, роздивляючисьнав круг, але окрім чарівнобарвногоМетелика, який пурхав у пахощах польо-вих квіток, не побачив нікого.

– Не знаю чарівне слівце, а без ньогоВедмедяги не хочуть впустити мене доКазкового Царства.

– о, та це небелиця! – замахав криль -цями метелик. – Ти підійди до воріт іскажи їм моє ім’я, і от бочаш, як відразувони дозволять тобі пройти.

– А як тебе звати, Мете лику? – зрадів

степанко.– будь Ласка, – відповів Метелик.– Ну тоді я пішов, – піднявся з пенька

степанко.– стривай! – аж скрикнув Метелик. –

В мене є ще одне ім’я, яке треба промо-вити після того, як тебе впустять.

– Яке?– Гарно Дякую!– Гарно Дякую? – здивувався сте -

панко.– Так і не забувай, будь-що тобі треба

від будь-кого, – назви швидко післяпросьби моє перше ім’я, а скоро після то -го, як буде виконано твою просьбу, назвидруге, ти не забув його? Ану повтори!

– Гарно дякую! – скрикнув степанко іпомчав до кришталевої брами.

– прошу, – відповів весело Метелик іполетів собі.

Зупинившись перед плюшови-ми Ведмедями, степанко посміх-нувся, а потім промовив до них:

– Впустіть мене, будь Ласка!– проходь, проходь, степан -

ку, – відповіли в один голосведмедики.

– Гарно Дякую, – додав сте -панко.

В Казковім Царстві степан -кові було досить попроситибудь-що і назвати ім’я Ме -телика будь Ласки, і всі вико-нували його просьби, а він

скоро після того називав і друге ім’я:Гарно Дякую.

пробудившись, степанко спочатку по -жалів, що був то тільки сон, а потім поду-мав попробувати, чи ці два імена не допо-можуть йому і в дійсному світі.

– Мамо, подайте мені сніданок, – по -просив увійшовши на кухню, і скородобавив: – будь Ласка!

В ту мить мати покинула все і при-йшла на кухню.

– Гарно Дякую, – сказав степанко піс -ля того, як мати подала йому сніданок.

– На здоров’я, синку, – посміхнуласьздивована мати.

Від того дня у степанка ніяких про-блем. будь Ласка та Гарно Дякую – обид-ва імена Метелика – чарівно впливаютьна тих, до кого звертається він за допо-могою.

9

число 65дзвоникМикола сИНГАїВсЬКИЙ

ДобРИДеНЬ!

сьогодні у житті моїмТак ніжно, веселково…Добридень, мій учителю,Добридень, рідна школо!сьогодні першокласник я,Мій день, неначе дивень.Тому від серця щирогоусім гукну: «Добридень!»

іванна бЛАжКеВИЧ

пеРшИЙ ДЗВіНоК

Вересень щедро сонцем зігрітий. В школу повсюди сходяться діти. Квіти барвисті в них у руках, Вогники щастя ясніють в очах. В кожного радісна усмішка сяє. Дзвоником першим їх школа вітає.

Михайло МАМоРсЬКИЙ

ЧоГо Я ВЧусЯ?

Вдома вчить мене матуся,В школі вчить мене учительі сама я пильно вчусяРідним словом говорити.Вчусь не тільки говорити,А й читати і писати,Щоби здивувались діти,Щоб раділи мама й тато.Щоб пішла між люди слава,Щоб сказали: «от, дитинка!пильна, мудра і ласкаваЦя маленька українка!»

Леся ВоЗНЮК

сеРпеНЬ З ДіТКАМИ пРоЩАВсЯ

серпень скликав малюківіз річок, озер, ставків.Назбирав дітей дрібнихсеред квітів запашних.

Череду малят привівіз лісочків та садів:– прощавайте, любі діти,вже минулось тепле літо.

школа виплакала очі, –привітати учнів хоче.і дзвінок засумував,бо улітку не співав.

Вдосталь я потішив вас,розлучатися нам час.Тож, школярики, бувайте,та мене не забувайте.

Марійка піДГіРЯНКА

шКоЛА

школо наша, школо,приголуб нас, мила,пригорни усіх нас,Як голуб під крила.Ти нас всіх научиш,Як на світі жити,Як зло оминати,Як добро чинити.бджілоньки – на квіти,Дітоньки – до школи,Там збирають мудрість,Як мед у полі бджоли.

10

число 65дзвоник

(продовження з 58 числа)

VIII

І раптом під могутніми кроками затрі-щали кущі і пролунав голос БегемотаГіпопотамовича:

— А що це тут робиться серед ночі? Га?Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхта-

рем об скелю і шаснув у темряву. Та КосяВухань, Колько Колючка, Зіна Бебешко іРаїска Мняу разом вві-мкнули свої світлячко-ві ліхтарики, і шакалдзигою закрутився намісці.

Бегемот Гіпо по -тамович підняв своюважезну ногу і насту-пив шакалові на хвіст.

— Ой-йой-ой! — про-низливо завищав ша -кал Бацила. — Ай-яй-яй!.. Я більше небуду!.. Ой-йой-ой!..Пустіть!.. Пустіть!..

— Фу! Який у тебеголос немелодійний!Гидко слухати! —скри вився Бегемот Гі -по потамович. — Заби -райся геть!

Одпустив шакала ще й добряче піддавйому ногою.

— Хай біжить! Тепер він назавжди забу-де дорогу до нашого лісу.

Шакал Бацила з ґвалтом сторчголовпокотився у чагарі і одразу зник.

— Ой, спасибі! — загукали в один голос

Зіна Бебешко і Раїска Мняу. — Ви вряту-вали нас. Але як ви опинилися тут?!

— А це ось він мене покликав, — сказавБегемот Гіпопотамович, обережно підні-маючи з землі свій золотий тромбон. — Япочув його голос і по слуху прибіг сюди.От що значить музика!..

Кося й Колько перезирнулися і почер-воніли — як вони й подумати могли, щоБегемот Гіпопотамович узяв портфель...

А Вовчик Вовченкостояв, низько-низькопохиливши голову, ісльози капали з йогоочей на землю.

— Покарайте ме -не... Що хочете, ро -біть! Але я... я біль-ше не буду... Чеснеслово... — ледь чут -но схлипнув він. Ітакий він був нещас-ний, що боляче булодивитися на нього.

«Ех, Вовчику, Вов -чику! Дурненький ти,дурненький!..» — по -думали всі.

Звичайно, можнабуло сказати, що вінсам винен в усьому,

що якби він по-іншомуповодився, то... Але він і сам це розумів.

Доля його й так покарала. Нелегкопереживати такі хвилини...

І ніхто йому нічого не сказав. Бо всівони були добрими — і Кося Вухань, іКолько Колючка, і Зіна Бебешко, і РаїскаМняу. І, звичайно, Бегемот Гіпопо -

Всеволод НесТАЙКо

Пригоди їжачка Колька Колючкита його вірного друга й однокласника

зайчика Косі Вуханя

11

число 65дзвониктамович.

— Ну, а тепер ходімо додому! — сказавБегемот Гіпопотамович, підніс до ротазолотий тромбон і заграв.

І вони рушили.І Кося Вухань (недарма ж він мав абсо-

лютний слух і був «цяця-ляля») заспівавпісню, а всі підхопили:

Дуже нас колись лякали Хулігани і шакали. Ми боялися, тремтіли, Слова їм сказать не сміли.

А тепер, а тепер Ми не боїмося — З хуліганів ми тепер Дружно сміємося.

Гей! Гоп! Тру-ля-ля! До-ре-мі-фа-соль-ля!..

А ще в тій пісні співалося про те, як добревчитися в школі, і вивчати іноземні мови, імузику, і математику, і все-все інше. Вонийшли і співали.

І враз несподівано з-за лісу піднялосясонце. І освітило землю.

І заграло-заблищало на золотому тромбо-ні Бегемота Гіпопотамовича.

І заспівали-защебетали в лісі пташки.І по-ранковому запахли квіти.— Що? Серед ночі зійшло сонце? — зди-

вовано скажеш ти. — Так не буває. Навіть указках.

Що ж, я згоден з тобою. То було справжнє диво!..Але спробуй, друже мій дорогий, хоч раз

перебороти в своїй душі страх, і ти зрозумі-єш, що нічого дивного в цьому немає.

Ти побачиш, як серед ночі зійде для тебесонце.

І я від щирого серця бажаю тобі цього!..

(kінецьі частини. продовження у наступному числі)

Тaмара КоЛоМієЦЬ

українаЙде Пізнайко по шляхах,По зарошених стежкахІ питає в дітлашні:– Це ж чиї дзвенять пісні?– Наші.– А оці рясні лани,Що не змірять ширини?– Наші!– А оці густі лісиДивовижної краси?– Наші.– А чиї стрімкі річкиМчать до моря навпрошки?– Наші.– А чиї гірські верхиВисочіють навкруги?– Наші.– А осяяні міста,Де малеча вироста?– Наші.– А матусі та батьки Цих країв трудівники?– Наші.– Як же зветься ця земля,Гарна зблизька і здаля?– Україна.

Ліна КосТеНКо

усе моє, все зветься українаБуває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,– оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо,усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори.

12

число 65дзвоник

Колись-то на півночі Англії живмогутній чаклун. Він володів усімамовами, які тільки були, і знав усі таєм-ниці світу. А ще мав грубезну книжкуіз залізними застібками на палітур-ках. Книжка лежала у нього впокоях, прикута до ніжкистола, а стіл був міцно при-битий до підлоги. перш ніжчитати книжку, чаклун одми-кав її залізним ключем,якого завжди носив ізсобою.

от якось чаклунівучень, якому було заборо-нено навіть підходити докнижки, влучив мить та й про-крався в покої, коли господарпішов із дому. бачить учень: укутку стоїть дзеркало, та непросте – в ньому видно геть усе,що робиться на світі. була тут ічарівна мушля. прикладеш донеї вухо – і чуєш, що тількизаманеться.

Та даремне учень вдивляв-ся в дзеркало – у ньому лишхмари табунами пливли і дим клубочив-ся. Даремне прислухався й до мушлі – вній тільки шуміло щось та хлюпало,ніби морські хвилі.

Глянув учень на стіл – о радість!Лежить чаклунова книжка незамкне-на. Розгорнув її учень і, водячи пальцем,прочитав уголос один рядок. і щойно

він це зробив, як задвигтів увесь буди-нок, розступилися стіни і з'явилосьвеличезне страховисько. очі йому пала-ли, із рота вихоплювалось полум'я. Це

був чаклунів служка.– Наказуй! – заревів він.

учень украй розгубився і,кивнувши на герань,

вигукнув перше-ліпше, щоспало йому на думку:

– полий квіти!служка зник, та вмить

вернувся з діжкою води.Вилив він ту воду на квітку

й миттю приніс другу діжку зводою. Далі третю, четверту.

Носить та поливає. Вже у кімна-ті справжнісіньке озеро. Вжевода вікон сягає. А він ллє таллє.

– ой, годі! Годі! – благаєучень.

А служка не зважає, бо, щобзупинити його, треба булознати особливе слово.

Тим часом води ставалобільше й більше. учень виліз

на стіл. А вода його й там дістала. ось-ось накриє з головою.

На щастя, додому вернувся чаклун.прочинив двері, побачив, що скоїлось,вигукнув потрібне слово. і щез служка,ніби крізь землю провалився.

А учень довго ту воду вичерпував тавідрами надвір виносив...

чаклунова книжкаàíãë³éñüêà íàðîäíà êàçêà

13

число 65дзвоник

Я люблю свою родинуІ привітну, і гостинну.Ви, малята, не чекайте.Хто є хто? Відповідайте!Ніжна, лагідна і мила,На цей світ нас народила.Я до неї пригорнуся,Це ріднесенька…

Хто усіх нас захищає,Матінці допомагає?З ним нічого не боюсь,Здогадались? Це…

Ще рідня у мене є!Всім питання задає,І вертлява, й невеличка,Моя люба це …

(татусь)

З ним ніколи не сварюся,Іграшками поділюся.Буду з ним дружити, грати.Познайомтесь, це мій … (братик)

Ще голубонька рідненька –Добра, мила і старенька.Я ніколи не журюся,Бо у мене є …

Сивий, мудрий і поважний.Заклопотаний, відважний.Всього я в житті навчусь,Бо зі мною мій …

(бабуся)

(дідусь)

(матуся)

Загадки про родинувід Жанни ВоВк

(сестричка)

14

число 65дзвоник

Риба з прозорою головоюРибка з прозорою головою! Вияв ля -

ється, є і така. Саме про цю уні каль ну оке -аніч ну жи тель ку ми розповімо вам сьогодні.

Живе чудо-рибка в Ти хо му океані, білябе регів північ-

ної Японії, Ку -риль ських ост-ровів, а такожбіля західногоу з б е р е ж ж яКанади і США.

На латині їїназ ва звучить

Macropinna microstoma, українського абоанглійського аналога їй не придумали досі.Подібних цій рибі не знайти у всьому світі.Прозора голова її покрита такою ж прозо-рою оболонкою і заповнена рідиною,навіть кістки навколо очей – і ті прозорі.

Очі зовсім не схожі на органи зору зви-чайних риб. Вони розташовані всерединіголови і дивляться крізь оболонку тільки водному напрямку – вгору. А там, де мали брозташуватися очі, у риби з прозорою голо-вою ніздрі.

Відкрив незвичайну рибу ВільямЧапман в 1939 році.

Мавпячі носиУ мавпи Кахау ніс, як у клоуна. Звислий

огірок – довжиноюсантиметрів десять.

Чим старший са -мець, тим довший унього ніс – висить,закриваючи рот. І ко -ли цей носач їсть,лапою відсуває в біксвій нескладний «огі - рок»-ніс.

А навіщо йому

такий ніс? Щоб голосніше кричати!«Вимовляє» ніс-огірок гучні крики «Хонка-кіхонк».

Мавпи-носачі ніколи не б'ються. Своїсуперечки вирішують вони так: два самцісідають один навпроти одного – і давайкричати. Суть у тому – хто кого перекри-чить, той і переможець. А перекричить той,у кого ніс більший. Самець із меншимносом після такої дуелі з ганьбою тікає.

Снігові мавпенятаСмішні, але такі милі і пухнасті мавпе-

нятка живуть у далекому Китаї. За довгу,м’яку шерсть їх прозвали сніговими мав-пами, хоча насправді вони називаютьсярокселановими ринопітеками.

Ці мавпенята ма ютьнезвичайні носики –вони настільки ма -лень кі, що, здається,їх узагалі немає.

Більшу частину жи - т тя незвичайні твари-ни проводять на дере-вах – так вони захи-щаються від не без печ -них хижа ків, якічатують на них на зем - лі. Дерева слугують основним джерелом їжіта є для снігових мавп прекрасним нічлігом.

Зими в Китаї досить холодні. Іноді сніг нерозтає навіть у березні. Тож коли мороздошкуляє особливо, мавпенята збирають-ся разом та гріють одне одного тепломвласних тіл. Холодної пори року їм дово-диться харчуватися мохом, лишайникамита корою дерев, влітку вони полюбляютьїсти різні плоди.

Розміри тіла цих мавп не перевищують75 см, та зате який довгий у них хвіст!

Снігові мавпенята дуже охайні. Вонипостійно доглядають за своєю шерстю таще й іншим допомагають.

Ö³êàâî çíàòè!

15

число 65дзвоникЛюдмила ДоРош

сонце в калюжі– ой біда, – мале зайчатко закричало, –

Подивіться, у калюжу сонце впало!

Йди скоріш, дядько-Бурмило, ти сюди!

Може, сонечко ти витягнеш з води.

косолапий не барився й причвалав,

Лапи дужі у калюжу поринав –

Але сонечко тремтіло і зникало,

Від спасителів своїх щораз утікало.

– Ходи, вовче, нам потрібна допомога,

Виловить з калюжі сонце нам не змога!

Ти мішок ось цей міцненько потримай,

А ти, чапле, дзьобом сонце направляй, –

Зазивало зайченятко всіх звірят:

І лисичок, їжачків і білченят.

Але сонце зовсім зникло із води,

Воно мов би провалилося куди.

А згори за дійством цим Сова дивилась,

І від галасу та безладу втомилась:

– Уху-ху, – не витримала й завела,

Та в калюжі тій сонця зовсім нема!

Залишив вчорашній дощ довкіл води

Й сонце з неба задивилося туди.

Ви ж побачили відбиток сонця там,

Рятувать світило те не треба вам!

Підняло зайчатко голову у вись:

– ой, і справді, сонце в небі, ти ж дивись!

– от пустун! – усі звірята засміялись

І щасливі хто-куди порозбігались.

Народні прикмети про серпень

♦ у першій половині серпня погодапостійна – зима буде довга.

♦ Якщо бджолина матка припиняєвідкладати яйця у серпні (замістьвересня) –зима буде рання і холодна.

♦ Якщо квіти білої водяної лілеї довосьмої ранку не піднімуться надповерхнею – по обіді буде дощ; коли жзовсім не з'являться – до зливи чипохолодання.

♦ Якщо насіннєва «парасолька» вморкви поникла – скоро занегодить.

♦ перед дощем реп'ях розкриваєсвої колючки.

♦ Якщо вечірня зоря з червоня-стим відтінком, а призахідне сонцетакож розчервонілося – вночі збе-реться на грозу.

♦ Два вечори поспіль немає місяця,а зорі світять – на дощ.

♦ Якщо вранці трава суха – з обідупотягне хмарами.

♦ стерня, ламаючись, тріщить – надощ.

♦ Встановився східний вітер – при-пиняться літні дощі.

♦ Вранці з'являються густа роса йтуман – на паркий день.

♦ Хмари «переливають кольори» –віщують грозу.

♦ Чим швидше «ростуть» на сходіпір'їсті хмари, змінюючи форму, тимймовірніша гроза.

♦ За половину серпня цвіла ожина –осінь очікується теплою.

♦ Раннє опадання листя – доранньої зими.

♦ Грозовий серпень – на довгуосінь.

16

число 65дзвоник

Ñòîð³íêà íàðîäîçíàâñòâà

14 серпня за новим стилем в народі свят-кують свято Маковія, яке в церковномукалендарі називається днем семи мучени-ків Маковеїв. З цього дня розпочинається«спасівка» – піст, який триває два тижні. Занародними переказами, колись великийпіст тривав дев’ять тижнів, але Господь Богзмилувався над людьми і поділив його на 7тижнів Великого посту і 2 – Спасівського.

На Маковія готували пісний борщ із гри-бами і намагалися зранку нічого не їсти, ажпоки не вип’ють свяченої води. Освяченацього дня вода цінується не менше стрі-тенської і вважається над-звичайно помічною відусіх хвороб. Мабуть томуце свято в на роді ще нази-вають Спасом водяним,або мокрим. Свя тять та кожколодязі, воду в річках.

Цього дня святили та -кож свіжовикачаний мед устільниках, щедро приго-щаючись ним. Ритуальною їжею були«шулики» – прісні коржі з маком і медом. Атакож пироги, вареники, пампушки з маком,різноманітні медяники та маківники.

На Маковія кожний мав букет квітів, вяко му обов’язково були великі достиглі го -лів ки маку. Це «маковійчик» або «маковей-ка», в ньому можуть бути і чорнобривці, іжоржини, і айстри, і гвоздики, і барвінок, атакож різні трави (які в народі називаютьзіллям, зіллячком): волошки, м’ята, чеб-рець, любисток, петрові батоги, полин,деревій, будяк-пристрітник.

Загалом, освячують усю городину: огір-ки, картоплю і навіть гарбузи. Святити нес -ли також вінок із квітів і колосків, посереди-ні якого ставили свічечку. На Поділлі святи-ли цілий сніп городини та зілля, обв’язанийчервоною стрічкою. З ним урочисто обхо-дили всю господу, хату, городи, сподіваю-

чись і наступного року отримати гарнийврожай і примноження в господарстві.

«Маковійчики» найчастіше зберігали заіконою. Вважалося, що освячені зілля тагородина чудодійно допомагають при ба -гатьох захворюваннях. Так, моркву та куку-рудзяні рильця вживали для лікуванняпечінки; соняшник, настояний на горілці абовідварений, нібито виліковував від лихо-манки. Висушеними травами господині під-курювали корів, а дівчата мили волосся,«щоб коса росла до пояса». Освячений мактакож був універсальним оберегом. Ним

обсипали корів і господу«від усього лихого».

В народі побутувало по -вір’я, що мак допомагає відвідьом, упирів і так званих«ходячих покійників». Нимобсипали навколо себе,роблячи так зване магічнеколо, яке не могла подола-

ти жодна нечиста сила.Найчастіше використовували з цією метоюсамосійний мак, який називається «мак-видюк» або «мак-скакун». Вважалося, щовідьми дуже боялися такого маку, особливоз першої маківки, яку вони намагалися вир-вати на чужому городі.

Цікаво, що навіть зараз дехто з міськихжителів зберіг цю народну традицію став-лення до маку як до оберегу. Наприклад,посипають маком біля порогу квартири, денародилася дитина, щоб їй не наврочилаякась людина, що прийде провідати поро-діллю.

Нині свято Маковія – це своєрідне про-щання з літом. Приємний спогад про роз-долля, щедрість та красу природи. А збере-жений «маковійчик» холодною зимою нага-дуватиме про цілющі квіти й трави, пре-красне сонячне літо, яке неодмінно настанезнову. Єлизавета РАДіСНА

Свято з ароматом меду

Останній день канікул,Мов свічка, догорів.Готуйтеся до праці,Маленькі школярі.

ідіть завжди до школиВеселі, не сумні,Шукайте щастя, доліВ науці, у знанні.

«Книжка ¯ маленьке віконце, та через нього увесь світ видно» Народна мудрість

18

число 65дзвоник

ÐÐ îî çç ììàà ëë þþ ééññòòîî ðð iiíí êê óó

19

число 65дзвоник

ÁÀÒÜÊIÂÙÈÍÀСлова: А.кАМІНчУкА Музика: В.ТАЛоВиРІ

УРочиСТо

по-ле, ліс, стеж-ка в га-ї у мо- їм от-чім кра-ї, тут жи-ве - мо ра-

зом – я і ти, - на мо-їй ук-ра - ї - ні, на мо- їй бать-ків-

щи - ні гар-но так ра-зом стеж-ко - ю йти. На мо-їй ук-ра-

ї - ні, на мо- їй бать-ків-щи - ні гар-но так ра-зом стеж-ко - ю

йти. Зе - ле йти.

поле, ліс, стежка в гаїу моїм отчім краї,Тут живемо разом – я і ти, –На моїй україні,На моїй батьківщиніГарно так разом стежкою йти.

Зеленіє ліщина,Зацвітає калина,степом котиться диво-луна, –Це моя україна,Це моя батьківщина,Що як тато і мама, – одна!..

zaspivaj.com Малюнок ірини Алтухової, 10 років, Україна

Любі діти! Може фотографії, що подаємо в цьому номері, здивують вас. Та ніякої

несподіванки тут немає. Зроблені вони далеко в україні, в міжнародномулітньому таборі Артек, де серед дітей із різних країн відпочивали і ваші

друзі. Вони заприязнились, потоваришували. Вчіться добре й гарно, і такі«несподіванки» чекають і на вас. Адже минуло тепле літо, осінь настала і

навчальний рік розпочався. Тривожний і веселий. бажаємо всім вамнаснаги, здоров'я, хороших успіхів у навчанні. Щасти вам усім!

Зліва направо: вчителька Юлія Кошка з м. Чер нівці (Україна), Кодруца Осан (12 р.,с. Рускова), Василь Ботіз (12 р., с. Рускова)

Зліва направо:спереду: діти з с. Рускова - Христина Дрозд (13 р.), Кодруца Осан (12 р.),Василь Ботіз (12 р.), Андрея Цудик (12 р., с. Репедя), Петронела Кулиняк (14 р.), Маріус

Савка (13 р.), Мар’яна Доброцька – вчитель-супровідник; ззаду: Богдан Осан (14 р.),Андрея Симоняк (13 р.), Лариса Симоняк (14 р.), Ванесса Осташ (12 р.) – усі з села Рускова.

Спереду: Хопе (12 р., Кенія); посередині зліва напра-во: Маріус Савка (13 р., с. Рускова), Жаміма (13 р.,Кенія), Саломе (13 р., Кенія), Мар’яна Доброцька –вчитель-супровідник, Марк (12 р., Кенія), Лаура (13р., Кенія); ззаду: Лариса Симоняк (14 р., с. Рускова)

Ïèøàºìîñÿ íàøèìè ä³òüìè!