дзвоник №76 - UUR 76.pdf · каю про нього гарні спомини. Він завжди біля мене. І голос його теж. – Гаразд, це

№76

Журнал для українських дітей Румунії

дзвоникМісячник Союзу Українців Румунії. 6 рік видання, липень, 2013 рік

дзвоник (Clopoþel)

№ 76, 2013 р.Журнал для українських дітей Румунії.

Заснований у 2007 році.

Над дзвоником працювали:

Головний редактор: Микола Корсюк

Редактор: Людмила Дорош

Редколегія: Іван Ковач, Михайло

Михайлюк, Михайло Трайста, Марія

Чубіка.

Адреса редакції:м. Бухарест, вул. Раду Попеску, 15, с.1

тел.: 021-222-07-29; 021-222-07-37;

телефони/факси: 021-222-07-37

Друкарня:«S.C. SMART ORGANIZATION S.R.L»

Adresa redacþiei:

str. Radu Popescu 15, sect. 1

Bucureºti, România.

Наша електронна адреса:

[email protected]

дзвоник пропонує:

* казки

* оповідання

* вірші

* загадки

* дитячу енциклопедію

* сторінку народознавства

* пісеньки

* сторінки-розмальовки

* рухливі ігри

дзвоник завжди радо прислухається до

ваших пропозицій і друкуватиме надіслані

вами спроби!

Увага! За достовірність надрукованихматеріалів відповідають їх автори!

Микола СингаївСький

Що сказало сонце?Спитала птаха в сонцяв прозорій вишині:Де небо найчистіше?Де краще жить мені?а сонце усміхнулось:Ми – як одна сім'я.коли щасливі птахи –Щасливе з ними я.Спитала квітка в сонця:коли мені цвісти,Щоб ти для нас теплішеСвітило з висоти?а сонце усміхнулось:Ми – як одна сім'я.коли щасливі квіти –Щасливе з ними я.Спитали діти в сонця:Як світ нам зберегти,Щоб в злагоді, у щастіЖили і ми, і ти?а сонце усміхнулось:Ми – як одна сім'я.коли щасливі птахи,коли щасливі квіти,коли щасливі діти –Щасливе з ними я.

анатолій качан

Сліпий дощДозріли жито і пшениця,комбайн спішить на косовицю.І, як навмисне, в день такийПрийшов на поле дощ сліпий.

йому кричать: «не заважайЗбирати людям урожай!Іди собі гуляти в ліс!»а дощ пішов на сінокіс.

І тут йому не раді теж:«Ти наше сіно зіпсуєш!Іди собі на болота!»а дощ вертається в жита.

Іде і журиться, що всюдиЖенуть його із поля люди,Хоча раніш не проганяли,а скрізь, як гостя, зустрічали.

3

число 76дзвоник

– О, нарешті начебто дійшли, – прорваладовготривалу мовчанку Павутинка.

– Куди дійшли? – запитав ошелешенийПетрусь, бо знову зі сказаного не міг допет-рати розумного.

– Куди нам треба було, – так само загад-ково відповіла Павутинка, не добавляючижодного пояснювального слова, яке бнадало сказаному толк.

– Тож куди ми дійшли? – ще раз запитав,на цей раз розпачливо, Петрусь.

– До брата, – кинула сердито у отвітПавутинка. – І не кричи, бо тут негодиться кричати.

– А що годиться?– У лісовому царстві найкраще

мовчати. А ще розумно розгледіти-ся і так же поміркувати.

– Сам знаю... Батько вчив.– Отож. Перепочинь хвильку-

дві, поки сама розберуся, що і як.Уперше у цих сторонах. І в лісіцьому теж уперше. Батько з тобоюбував у цих місцях? – засікла Пет -руся його супутниця.

– Ні, ми в цьому ліску ніколи небували. Завжди збирали гриби упроліску, що по той бік залізниці.Там завжди зустрінеш грибників іпроліс не такий густий, як цей – буковий.

– От бачиш... Тож, гадаю, що негречномені дорікати. Раз уже так сталося, то требадовести справу до розумного кінця. Чи тиволієш вернутися без грибів? Матір розча-руєш, сусідів розсмішиш. А цього я ніяктобі не бажаю. Насамперед тому, що обна-діяла тебе, пообіцяла вернутися з повноюкорзиною грибів. Ти мені допоміг у скруті,тож годиться так же по-людському віддячи-ти. А що нам по дорозі трапилося всяке, недосадуй, не гніви душу, бо день трапивсяосінній. І з грибами...

– Тільки де ж ті гриби?– Там, де їх місце, – відмовила

Павутинка. – Гадаю, і батько твій отак ска-зав би.

– А він так і говорив, коли я питавнетерплячий.

– От бачиш, я вгадала. Коли йдеш по

гриби – набирайся терпіння з першогокроку.

– Е, ви не вгадали... Вам усе напередвідомо.

– Дещо відомо, бо вже стара, та й досві-ду немало на моїх плечах. Чого тільки недовелося пережити за довгі літа. Та ще йтакі нелегкі, що повсюди мене попоносили,виторгали сили, а нічого доброго не при-несли. Хіба суєту та вічну невдячність відлюдей.

– Буває. І батько переніс чимало лиха,але ніколи не розчаровувався і не

занепадав духом. І мене такомунавчав, мовляв, усяке лихо – надобро.

– Ось бачиш, а ти вже ремству-єш, що грибів не назбирав. Будутьі вони, гриби, нам лиш требанабратися терпцю, бо, як говорять,кінець діло хвалить. Так і в нас ізтобою повинно бути. А бачу, твійбатько був молодець. Хлопець зкибетою, коли тебе цьому навчав.

– Я дуже любив його, – щиропризнався Петрусь. – І подосі пле-каю про нього гарні спомини. Вінзавжди біля мене. І голос його теж.

– Гаразд, це гарно, та не розчу-люйся зараз.

– Та оце я вам отак мимоволі признався,хоч сам не знаю навіщо.

– Коли вже так сталось, то сталось, нетреба нарікати на себе.

– Я не нарікаю, бо добре знаю, що вамусе це відоме.

– Мелеш усякі небилиці. Сказано, що яуперше в цих краях.

– Хіба я знаю, – якось невпевнено одмо-вився Петрусь, бо був чомусь переконаний,що Павутинка невипадково і неспростаз’явилась на його дорозі. – Тож, кажете, щоми дійшли?

– Куди? – перепитала здивовано Паву -тинка.

– До вашого брата.– Не знаю, бо я вперше тут. Піду розві-

даю, а ти відпочинь за цей час.І повіялась, підхоплена вітерцем.

Микола кОРСЮк

Диво грибної пориДиво грибної пориХХІІ

4


Ось і літечко настало. Його всі звірята в лісічекали. І як же його не чекати, коли закінчуєтьсянавчальний рік і починається пора відпочинку?Особливо нетерпляче чекали канікул лисеняткоРудько та їжачатко Вколько. Вони дуже здружи-лися в першому класі, обидвоє гарно вчилися, ібатьки пообіцяли відіслати їх обидвох до лісо-вого дитячого табору, де вони ходитимуть упоходи, навчаться орієнтуватися у місцевості,запалювати вогнище і навіть варити кашу в каза-ні, як це робили колись козаки!

І ось малеча вже в таборі. Помахали лапкамибатькам, які вже віддалялися в лісовому таксі, апотім пішли знайомитися з іншими звірятами. Аїх там було багато, і майже всі набагато дорослі-ші них. Але Рудько із Вкольком були дуже со ро -м'язливими, тож присіли скраю на пеньочку та йроздивляються. Їхню увагу привернув одинмайже дорослий вовк, який сидів у гамаку підрозлогим дубом, а до нього сходилися усі зві-рятка і щось йому приносили.

– Ти диви, Вколько, скільки друзів у цьогововчика. От би й нам стільки! – засвітилися оче-нята у маленького лисеняти, у якого, окрім їжач-ка, не було жодного друга.

А тут і вовк помітив їх і покликав лапою досебе.

– Привіт, ви новенькі? – запитав їх і,не чекаючи відповіді, вів далі: – Хочетебути моїми друзями? У мене всі тутдрузі! – ошкірив він у дивній усмішцісвої гострі зуби. – Правда? – звернувсявін до звірят і всі дружно відповіли, щоправда. – І ви теж будете, згідні? – і вінпоклав свою велику брудну лапу наплечі Руденку і хотів зробити це і зіВкольком, але вчасно відсахнувся: – Аот таких колючок я не люблю, – i штур-хонув малого черевиком.

Вдень, коли наглядачі і вчителі зтабору проводили з дітьми різні цікавізаняття, Рудь ко та Вколько разом з іншими зві-рятами дружно працювали та розважалися, аколи після обіду мали вільний час – вовк Сірякуправляв малими звірятами, як хотів. То йомучеревики вичистити треба, то штанці випрасува-ти, то ще щось інше. Вколькові це не подобалося,і він не раз говорив Руденку:

– Який же ти йому друг? Йому всі прислу-жуються, бо бояться його, он диви, який вінвеликий та зубастий!

Але його друг Рудько і не чув, і не бачив, щодіється довкола. Він був такий щасливий, щонайпопулярніший хлопець табору – його друг!Тож коли Сіряк наказав йому побігти до лісовогомагазину, що по той бік пагорба, і принести йому

пачку цигарок, малий і оком не мигнув:– Вколько, підеш зі мною за компанію?Але його друг лише похитав головою – він

знав, що його вмовляння ні до чого не призве-дуть, і Руденко все одно побіжить за цигарками.

І от вже ніч. Вколько відкрив очі – а Руденкавсе немає. Не спалося їжачкові, все думав просвого друга: хоча б не попав у якусь халепу.

Незабаром здійнявся великий галас: закала-тав тривогу великий дзвін, скликаючи всіх меш-канців табору. Біля завідуючого табору стоявдядечко–кріт, власник магазину, а біля них, схи-ливши голову, почервонілий Руденко.

– Дивіться на цього розбишаку і мотайте собіна вуса: такого наш табір терпіти не буде! – почавсхвильований завідуючий. – Цигарки в таборі –це не допустимо, і сором тому, хто на це зважив-ся. А тепер перед всіма звірятами, – звернувсявін до Руденка, – скажи, чи причетний ще хтосьдо цього?

Нещасний Руденко підвів голову і на йогоочах зарясніли сльози.

– Я… Я… – він безпомічно дивився на своїхтоваришів, але вони потупили свій погляд уземлю, немов соромлячись зустрітися з лисенямпоглядом. І лише Сіряк грізно дивився на малого

і злегка підняв зігнуту в кулак лапу, мов-ляв, «Дивись, що бовкнеш, а не то...»

– Якщо не зізнаєшся, то весь табірбуде покараний і всі батьки дізнають-ся про цей випадок, – застережив заві-дуючий.

– Це… це… – тремтів голос Руденка,але він все не наважувався назватисправжнього винуватця.

– Руденко не винен, – виступив упе-ред Вколько, – це я його примусивпринести мені цигарки.

Настала глибока тиша. Зди вува -лися не тільки звірята і вовк, здиву-

вався і завідуючий, і сам Руденко.Такого він від свого друга не сподівався. Взятипровину на себе! А він же, Руденко, навіть уникавйого останнім часом, бо його дратувало те, щоВкольку не подобалася його дружба із Сіряком. Ілише тепер він зрозумів, яка це була дружба, іхто був для нього дійсно другом, даючи йомумудрі поради і не залишивши напризволяще ускрутній ситуації.

Вколька, звичайно ж, відіслали додому. Але,повернувшись з табору, Руденко прийшов доїжачка додому, попросив вибачення у його бать-ків і пояснив усю ситуацію. А Вколько на ньогоне сердився. Він простягнув до друга свої лапкиі обійняв. Правда, не дуже міцно, адже він нехотів поколоти свого друга, зате дуже щиро.

людмила ДОРОш

Ñïðàâæí³é äðóã

5


Рано вранці квочка-матиВивела курчат гуляти,Квоче голосно, скликаєІ своїх малят навчає,Як їм землю розгребти,Як в ній черв’ячка знайти.А курчаточка маленькі,Мов кульбабки ті жовтенькі,Коло неї метушаться,Пильно слухають і вчаться.Лиш одне задерло дзьобик –Все йому недовподоби.Неподалік гуска-мати,У рядочок шикуватиСтала гусенят маленьких,Теж пухнастих і жовтеньких.В них урок важливий нині –Малі діточки гусиніДо ставка ідуть, їх матиБуде плавати навчати.Ось готовий стрій-рядок,Мов з кульбабок ланцюжок,І за мамою з довір’ямРушив ланцюжок з подвір’я.А курчатко неслухнянеУтекло від квочки-мами,У кінець рядочка сталоЙ за гусьми попрямувало.Йде і так собі гадає,На майбутнє план складає:«Ось я плавати навчуся,Далі ґеґати візьмусяІз гусьми, гляди, і такЗ мене виросте гусак!»Поки думало-гадало,Вже й ставочок видно стало.Ось і берег. Гуска стала,Голосно заґеґоталаІ зайшла у воду сміло –Мов кораблик білий-білий,Попливла, а гусенятка –Теж у воду по порядку,

Попливли усі до неньки,Наче човники жовтенькі.I курча, ні на хвилинуНе задумавшись, – за ними,Бо ж воно собі гадало,Що вже гусенятком стало.Раз одного з ними роду –Попливе... І бульк у воду!..Що за галас учинився,Аж ставок весь сполошився.У воді курча забилось,Закричало, запросилось:«Ой рятуйте! Ой тону!Поможіть!..». І за однуМить якусь курча не стало,Під водою десь пропало…

На травичці край ставочкаНеслух наш розплющив очка:«Я живий, живий зістався!»І лиш потім він дізнався,Що то гуска врятувала – Із води його дістала.

Йшли додому тихо, мовчки,Всі разом вели до квочкиНеслухняного курчатка.Сердилися гусенятка,Бо така то була радістьУ ставочку їм купатись.А курча нечемне взяло

І весь день їм зіпсувало. На подвір’ї мати-квочка Вже давно шука синочка,Всіх оббігала, спитала,Де ж курча її пропало?Може, хитрий кіт впіймав,А чи яструб злий забрав?Скрізь чатує небезпека!..Як угледіла здалека, Що курчатко йде з гусьми,Очі сповнились слізьми.Мокре, кволе, ледь ступаєІ хвилюється, бо знає,Що йому перепадеІ що кара його жде,Як розкаже квочці гуска,Ой, не буде йому спуску!Але мати не сварила,Лише поряд посадила,Неслуха свого обнялаІ розмову з ним почала:«Як би того не бажало,Скільки б сил не докладало,

Як вродилось ти курчатком,То не станеш гусенятком.Можеш ґеґати навчитись,Можеш гусаком рядитись,Та як зміниш свою суть –Станеш на непевну путь.Ти нікому на догодуНе цурайся свого роду.Що б не трапилось з тобою,Залишайся сам собою».

Час минав, курча зростало,Поки півнем гарним стало.Красень із барвистим пір’ямВін – господар над подвір’ям.І тепер щодня, як ранокВ небі вистелить серпанок,Він дзвінким «Ку-ку-ріку!»Будить всіх з нічного сну.

Ірина МОйСЕй

Не цурайся свого роду!

6

число 76дзвоникМарія чУБІка

Запахло медом у повітріОт і настала довгождана пора – пора

літніх канікул. Михайлик приїхав усело до двоюрідного братика, бо батькизайняті ремонтом їхньої хати.

Хлопець успішно закінчив ІІ клас ітепер досхочу набігається тут на березіТиси на чистому повітрі. У тітки вели-кий сад, в якому є фрукти, які дозрі-вають наприкінці червня.

Тут Михайлик та Миколка, йогодвоюрідний братик, спритно, мов білки,лізуть на невисокі дерева черешень іласують червоними солодкими плода-ми.

Після обіду збираютьіз кущів велику малину,яка немов моргає до них.

– Тітко, тіточко, може-мо лізти по вишні? –запитав племінник.

– Можете, чому ні, аленазбирайте їх побільше іми покладемо їх до холо-дильника в морозильнукамеру, щоб використо-вувати їх взимку для тістечок, – попро-сила вона.

Після обіду хлопці трохи відпочили,опісля пограли в футбол, нагодуваликролів, покаталися на велосипедах, аувечері сіли під крислатою липою і наповні груди вдихали міцний запах їїцвіту.

– Тітко, Миколка сказав, що деревоце називається липою. Правда?

– Так, дитинко, правда, це липа, –підтвердила Миколчина мама.

– Та вона запозичила цю назву відмісяця липня? – не вгавав малий.

Тітка василина погладила племінни-

ка по щойно постриженій голівці, сіла увисоку густу траву і мовила:

– От що я тобі розкажу: колись дав-ним-давно, коли всі попередні місяцівже обрали собі назву, сьомий місяцьдумав-роздумував, як би і собі назвати-ся, бо січень називається січнем, томущо січе зимою снігом, лютий називаєть-ся так, бо тріщать люті морози, у берез-ні з’являються бруньки на березах –тому він і березень, у квітні з’являють-ся перші весняні квіти, травень назива-ється так, бо вже зеленіють трави на

полях, червень – бо цьо -го місяця достигають-червоніють черешні йвишні. Довго журивсямісяць і одного вечора,коли ходив біля липи,цвіт якої манив до себебагато роботящих бджі-лок, тоді він радісноскрикнув: я буду назива-тися липнем! І від тогочасу сьомий місяць року

називається липнем – від дерева, щозветься ли пою. Це дерево має м’якусерцевину, і руки доброго майстравиробляють з нього різні дерев’яніпредмети. Пахучі квітки збирають длялікувальних чаїв, а ще маленькі бджіл-ки збирають нектар із його цвіту ідарують нам смачний багатовітамінниймед.

– ну, а тепер пора вечеряти, бо ми і незчулися, як час пролетів, а сонечкозакотилося за горизонт, – сказала тітка.

вечір прокрався у село і насиченезапахом меду повітря стояло над бере-гом Тиси.

7

число 76дзвоникМихайло ДРай-ХМаРа

Здрастуй, липню кучерявий!

Здрастуй, липню кучерявий!Із дванадцяти братівтільки ти м'які отавистелеш на моїй путі;тільки ти один зі мноюслухаєш під скрип гарби,як вечірньою добоюперепели б'ють в забій,як бджола летить із полядо пахучих щільниківі в душі ростуть поволіритмів золоті разки.

Роман лУБкІвСький

Так пахнуть тільки у дитинстві...

...Так пахнуть тільки у дитинствігречаний вистояний мед,І теплі руки материнські,І неба зоряний намет,І паленіючі морелі,І місячний холодний пил,І хліб на писаній тарелі,І тирса з-під гарячих пил.Так пахне світ. І сонце пахнеТак неповторно, свіжо так...І серце знов і знову прагнеЗлетіти вгору, наче птах.Зірвалося і полетілоУ літо... У мої літа.Де небо палахкоче білоІ грає липа золотаОд бджіл... коли ж я засинаю,воно, втомившись, присіда

Побіля мене тихо скраюІ до світанку повіда,Як пахнуть мокрі стебелини,Як ходить вітер між зеломІ сніг кружляє тополинийнад тихим маминим чолом.

Петро кУЦЕнкО

Літня ніч

Стихнув гомін край села,Стихли кроки.Синя мла оповила –

шлях широкий.

Тиха липа стережеТихий вулик.натомились бджілки вже –

І поснули.

їм у снах пливло навстрічТепле літо.Пахнув сон їх цілу ніч –

Медоцвітом.

лідія кОМПанІєЦь

Йду я полем-лугом

Сонячні зайчата бавляться в кущах,І від тих зайчаток миготить в очах.гомонять билинки, теплі та живі...йду я полем-лугом по розмай-траві.а мене стрічає жайворонка спів,а мені ромашки тільки кив та кив...Росонька іскриста впала на зело.Три доріжки різно в'ються за село,І мене гуляти кличе далина...Ой, яка ж то гарна рідна сторона!..

8


Василь ЧУХЛІБ

Той, що живе на баштанiБаштан був далеко від села, серед неозорого

степу. Довкола башта ну – поля золотої пшени-ці, кві туючих соняшників, високої, як ліс, куку-рудзи. На баштані вилежува лися проти сонцясмугасті кавуни, жовтобокі дині, день за днемповни лися солодким соком.

Господар баштану – дід Матвій, курінь якогоон на пагорбку. Час від часу дід обходить баш-тан, оглядає свої володіння, а потім всідаєтьсябіля куреня й плете солом'яного бриля. Тихо набаштані, спокійно. Тільки стрекочуть віддалік утраві коники, дзеленчить у високості жайворо-нок та іноді прошелестить крилами лелека, щолетить до сте пового озера.

Одного разу дід Матвій обходив баштан і рап-том помітив: кавун, який ще вчора був цілий-цілісінький, тепер лежав надгризений. Та і якийже кавун – чи не найбільший на баштані! Дідзамислився.

– Ге, це, либонь, тушканчик за явився. Той,якого називають ємуранчиком. Схожий назайця, тільки набагато менший, – гомонів самдо себе. – Люблять ці ємуранчики ка вуни тадині. От біда! Так він мені половину баштануперепсує. Один кавун не сподобався, за іншоговізь меться.

І дід пішов по баштану, пильно вдивляючись,аби знайти ємуранчикову нору. А виявити її нетак про сто. Бо ємуранчик добре маскує вхід донори, перед світанком закриває його земляноюпробочкою.

Довго ходив дід Матвій по башта ну, та врештіпомітив в одному місці свіжу пробочку. Вінсидів над нею й примовляв:

– Бач, заховався? Цілий день спатимеш, авночі знову виберешся з нори й чинитимешшкоду?

Дід Матвій знав: якщо він почне розкопуватинору, ємуранчик виско чить через запаснийвихід, яких не один, а кілька. І хутко вириє норув іншому місці. Упіймати ємуранчика простонеможливо.

Дід Матвій був мудрий, як і всі ді ди. Коли обі-дав кавуном, то з'їв кілька скибок, а рештупоклав біля входу до ємуранчикової нори.

Ємуранчик весь день солодко спав у прохо-лодному підземеллі. А коли баштан почалиогортати сутінки, він прокинувся, відіткнув про-бочку й вибрався на поверхню. Прислу хався,принюхався. О, пахне каву ном. Та ось вінлежить, розрізаний, ніби світиться проти міся-ця. Єму ранчик поласував кавунцем, а зер нятаповибирав і відніс у нору. Не хай будуть прозапас, потім він їх полузкає. Кавунячі зернята –сма кота!

Уранці дід Матвій, як завжди, оглядав баштан.Біля ємуранчико вої нори побачив тільки шку-ринку від кавуна. Усміхнувся й пішов да лі. Усікавуни та дині на баштані були цілі.

Тепер щодня сторож, коли їв ка вуна чи диню,залишав частину для ємуранчика.

Ємуранчик завше виходив з нори, коли баш-тан оповивали густі сутін ки. Повечеряє зали-шеними дідом наїдками й гуляє по баштану.Пли гає туди-сюди й усе чує, все бачить. Онвийшов на полювання вухатий їжак, чатує накомах та жуків. Он польова миша на високійлободи ні оббирає насіння. Прошмигнула пруд-ка ящірка. Пролетіла над баш таном птиця дрім-люга. Дрімає вона вдень, а вночі вилітає поздобич. А хом'як-товстунець чого це сюди при-плентався? Він же біля пше ничного лану живе,теребить з коло сків зернята, набиває нимикишень ки за щоками.

А як почує ємуранчик шелест со виних крилчи лисячий запах, од разу ховається в нору,закриває її пробочкою. Бо і сова, і лисиця – тойого вороги.

Однієї темної ночі вибрався єму ранчик знори, підхарчувався трохи й сів, нашорошившивеликі вуха й глипаючи своїми зіркими очиця -ми, які й у темряві бачать. Він і зараз бачив, яквилискують крути ми боками кавуни, що вночіздають ся казковими велетнями. Чув, як

9

число 76дзвоникдихають вони теплом, яке за день увібрали відсонця. На пагорбку в курені покашлював дідМатвій. А потім старечого кахикання не сталочути – мабуть, дід задрімав. Над баштаномзалягла заколисуюча тиша.

У цій тиші ємуранчик раптом уло вив якийсьшелест. Долинав він з кукурудзи і все ближчавта ближ чав. Ємуранчик не міг розгадати, що зазвір то йде. Він наструнив свої довгі вуха-віб-риси, втягнув носом повітря. Звіром ніби непахло.

Ємуранчик принишк за великим кавуном. Таякби він сидів і на від критому місці, хто його,такого ма лого, та ще й у темряві, розгледів би?А ємуранчик розгледів їх.

На баштан вийшли дві великічор ні постаті. Постояли, при-слухались. А потім, пригинаю-чись, поча ли нишпорити побаштану. Тихо зривали і кидалив лантухи най більші кавуни.Ємуранчик спочатку не мігзбагнути, в чому річ. Якщолюди приїздили на баштан, товдень, і дід Матвій частував їхка вунами, потім допомагаввантажити кавуни та дині на машину, і вонавезла їх до села. А ці самі потаємно поряд-кують. А дід Матвій не бачить і не чує.

Чорні постаті наближалися до ємуранчика. Ітут він звівся на довгі лапи й засвистав щоси-ли. Й тієї ж миті шмигнув у схованку.

Він уже не бачив, але й під землею почув, яквибіг з куреня дід Матвій і залементував:

– А хто це тут шастає? Стій, стрілятиму! – Ібабахнув у небо з дробовика.

Крадії кинулися в кукурудзу, на баштані зали-шилися лантухи з ка вунами. Сторож переносивїх до ку реня й картав себе:

– І як же це я задрімав? От халепа! Чекай, ахто ж це свистав так, що я прокинувся? Не зло-дії ж свистали? – І тут збагнув: – Та це ж єму-ранчик мене розбудив! Ну й молодчина!

Наступного вечора ємуранчик ви йшов із норий побачив біля входу дві половинки спілої,пахучої дині. Такої солодкої дині він ще ніколине їв...

Був і ще випадок, коли забрели на баштанкозулі. Хтозна-де той ліс, а вони, видно, порічці, по очеретах аж сюди заблукали.Ємуранчик од разу своїм свистом підняв наноги сторожа.

Отак і стерегли вони удвох баштан – дідМатвій і єму ранчик – аж до пізньої осені.

А сонце гріло все скупіше, хоч дні були щетеплі, та вночі повівало холодом. З баштанувивезли майже весь урожай. Одного дня зно вуприїхала із села вантажівка. Мо лодий шоферзагукав:

– Збирайтеся, діду, та поїхали додому! Чизимувати тут зібрали ся? Так у хаті все ж теплі-

ше.Удвох з дідом вони розібра-

ли ку рінь, повантажили його вкузов. Позбирали також остан-ні, де кращі, кавуни.

– Сідайте, діду, в кабіну, –при прошував водій. – Що витам длу баєтесь? Жалко з баш-таном своїм розставатися?

– Зачекай, хлопче, я зараз, –сказав дід і пішов у другийкінець баштану.

Він віднайшов ємуранчикову но ру і поклавбіля неї якогось вузли ка.

Вантажівка повільно виїхала з баштану йпомчала до села криву лястою дорогою, обабічякої розля гався тепер уже опустілий степ...

Ємуранчик кілька ночей ще виби рався зісвого помешкання, плигав по непривітномубаштану, збирав рештки кавунів. А коли зовсімпо холодало, коли пішли холодні дощі, вінзабрався глибоко в нору й заснув до весни. Підголовою в нього лежа ла подушечка – залише-ний дідом Матвієм вузлик. Нагорі розгулюва лахурделиця, тріщав мороз, а в норі було затиш-но й тепло. І снилися ємуранчикові солодкі сни– про те, як прийде нова весна, а за нею – літо,зазеленіє, заквітує степ, і він знову разом здідом Матвієм стерег тиме баштан. А як проки-неться ємуранчик навесні від сплячки, то наперший сніданок йому будуть смачні кавунячізернята, які зали шив дід Матвій у вузлику...

*ємуранчик – по рум. jerboa


(продовження з попереднього номера)

А Ледарило Дурандас перед тим, якзнову спати завалитися, вирішив усе-таки сестру свою про небезпеку по -передити. Зняв трубку чарифона та:

– Алло! Алло! Хропо! Хропочко!Хропушечко! Алло!

Але в трубці тільки гуде. Ніхто не беретрубку.

– Алло! Хропочко!.. Спить, бісовадуша!.. Не додзвонишся. Спить, щоб їїмуха вбрикнула… муха… ха… ху… хру…хріу-ау… хра-а…

І Ледарило сам засопів,захропів, заснув.

А грайлик, Кося й Колько допалацу Хропулії йдуть. КрізьДрімучий Ліс продираються.От уже де павутиння! Весь лісним заснований. Тільки й дму-хай, щоб у ніс не набилося. Ніпташка не заспіває, ні джмільне загуде. Лише дерева десьугорі дрімотно листям шепо-чуться. Та соньки-дрімки лег-кими метеликами нечутно пур-хають, сон навівають. Тільки йзнай той сон одганяй.

Продерлися вони крізьДрімучий Ліс. Вийшли науслісся.

Кам'яна Пустеля передними. Мертва, похмура. Сіречудернацьке каміння на ній громадиться,на різних живих істот схоже. Тут і заєць, іїжак, і ведмідь кам'яний, і вовк, і лисиця,і що тільки хочеш…

В Косі й Колька очі здивовано бігають,та нема часу роздивлятися, поспішатитреба.

Аж ген край Пустелі й палац височить,такий же сірий та похмурий, як і Пустеля.

Ще здалеку чути могутнє хропіння – аждерева гнуться. Такий вітер дме від тогохропіння з розчинених вікон і дверейпалацу.

– Е-е, хлопці, – каже грайлик,– я упалац, мабуть, зайти не зможу. Здуємене, легенький я дуже, бачите.

– А ми тебе триматимемо, – сказавКося.

– Ага, – підхопив Колько.– Не вдержите, – похитав головою

грайлик.– То що ж буде? – розгубле-

но питає Кося.– Доведеться вам самим у

палац пробиватися.– А що ж ми без тебе там

робитимемо? – розгубленопитає Колько.

– Те, що й зі мною. «Тра-та-та за Хрюшу!» – гукнете, та йусе.

– А грати ж їй у що?– І пісеньку яку співати?– Нічого не треба. Хрюша

остання. Забирайте її і швид-ше сюди. Ще ж вам усім і зПавутини вибиратися треба.Не думайте, що це так просто.

– Що ж, ходімо, – зітхнувКося.

– Ходімо, – зітхнув Колько. І пішли вони.Кілька разів їх відкидало од дверей,

але все ж, пригнувшись до самісінькоїземлі, просунулися вони нарешті упалац.

Просунулися і завмерли. Ну й картина!

всеволод нЕСТайкО

Пригоди їжачка Колька Колючкита його вірного друга й однокласника

зайчика Косі Вуханячастина іі

10

11

число 76дзвоникЗроду такої не бачили.У величезному залі, серед сміття і розгар-

діяшу чи не більшого, ніж у Ледариловомупалаці, лежить на ліжку Хропулія Дурандас.Ох і Хропулія!.. Брудна, скуйовджена, сіреволосся жужмом на голові, ніс такий же, як убрата, – здоровенницький, на мухомора схо-жий – червоний, з білими цятками. І тимносом так хропе, що й слів не вистачить, щобописати те хропіння. А навколо неї лежать уліжках і хропуть химерні носаті й губаті ство-ріння – хропуни.

– Хріу-у-у… урррр-хррр-ирр-арр-орр-ірр…ав-ав-ав… сю-у-у… хрррру-у-у…

Якась дика симфонія.І диригував нею диригент хору хропунів

маестро Губус. Неймовірно губатий маестроГубус, стоячи спав за диригентським пультомі крізь сон вимахував диригентською палич-кою, раз у раз торкаючись нею хропунячихносів. Причому паличка то видовжувалась(якщо хропун лежав далеко від пульта), товкорочувалась (якщо хропун лежав близько).

Під ліжком Хропулії побачили вони йХрюшу, яка теж підхрюкувала хропунам.

Ледве встигли Кося й Колько вигукнути:«Тра-та-та за Хрюшу!» – як раптом один з хро-пунів, Позіхайло, широко роззявив, позіхаю-чи, свій величезний рот і… несподіваногамкнув Колька Колючку.

Але їжачки – не галушки.Гамкати їх небезпечно.– Уе-е-е! – несамовито заволав від болю

Позіхайло і підскочив аж до стелі. При цьому,дриґнувши ногою, так підфутболив Косю, щотой, як м'яч, вилетів через двері з палацу.

– Ай! – зойкнув Кося, падаючи на землюбіля грайлика.

– Що сталося?– Хропун Позіхайло гамкнув Колька! –

ледве вимовив Кося. Хропіння у палаці враз увірвалося, а разом

з ним і вітер.Натомість знявся страшний ґвалт.– Біжімо туди! – рішуче вигукнув грайлик. –

Треба їх усіх негайно приспати.Кинулися вони у палац.

(продовження в наступному номері)

людмила кОнДРаЦька

ВеселкаУ веселки-веселинкиЗапитала Василинка:

– Ой райдуго-семицвітко,Чарівна небесна квітко,

Звідки силу ти черпаєш?Де ти кольори збираєш?

Може, в морі на просторі?Може, у високих горах?

Чи в долині-скатертині?А можливо, в неба сині?Розкажи, бо хочу знати,

Щоб тих фарб собі набрати!Засміялася веселка,

Бо завжди вона весела:– Добре, дівчинко, скажу,

Таємниць я не держу.Ніжні маки у пшениці,В лісі запашні суниці

Фарб червоних назбиралиІ мені подарували.

Де взяла жовтогарячий?На городі йди побачиш,Там дівиця-морковиця,

Що сховалася в темниці,пензлик чарівний взяла

І по небу провела,А вродливі нагідкипомагали залюбки.

Жовтий – соняхи дали,Що у полі зацвіли.

А зелений, а зеленийЗвідусіль прийшов до мене:

Із стежини у садочку,З поля, лугу та лісочку

Із усіх земних просторів,Що злились в зелене море.

Дарували небесаГолубий. Озер краса

Теж влила своє відерце.Й незабудки – пам'ять серця –

пензликом попрацювали – Так я голубий придбала.У житах волошки синіДодали до мене сині.

Фіолетовий, останній,плив до мене на світанні

Від фіалок та бузку,Від медунки у гайку.

Ось тому така вродливаРозцвітаю всім на диво.

А чому весела я?Вдача вже така моя:Лиш з'являюся я де,Дощик більше не іде.

На барвистому місточкуСушать небеса сорочку.

Засміялась ВасилинкаДо веселки-веселинки: – Я дружитиму з тобою,

Із хорошою такою!

12


Xитрий Петр дуже не любив скупих іне минав нагоди посміятися з них.

Якось він покликав до себе на вечерюкількох багачів-скнар зі свого села. Тіпораділи, що наїдяться задарма, і радопогодилися прийти.

За звичаєм гості перед порогом роззу-лися і поставили взуття надворі під две-рима.

Доки гості чекали на вечерю, ХитрийПетр взяв їхнє взуття, побіг на ринок,продав його, а навтор говані гроші на -купив усякої їжі йпоніс додому на вече-рю.

Скнарам часту-вання дуже сподоба-лося, а Хитрий Петрусе примовляв:

– Будь ласка, бе -ріть іще, їжте! все,що бачите на столі,ваше!

ласі скнари наїли-ся досхочу, бо ж дума-ли, що це все за раху-нок господаря.

нарешті вечеряскін чилася, і гості,дя куючи, почали зби-ратися. Та як же вониздивувалися, коли незнайшли свого взут-тя за дверима!

– а я його продав та й купив вам їжі, –сказав Хитрий Петр. – Хіба ж я вам неказав цілий вечір: «їжте, приятелі, їжте;все, що ви бачите на столі, ваше!» вимовчали та їли – значить, були згодні.

Іншим разом Хитрий Петр ходив собіпо ринку й розглядався на всі боки. колице йому назустріч виходить один відомий

скнара та й каже:– гей, Петре, іди-но візьми в корчмі

кошик зі склом, що я купив, і занеси домене додому. грошей в мене немає, та ядам тобі один гріш і розкажу три мудріприказки, які тебе навчать жити.

Петр зрозумів, що скнара хоче йогообдурити, але погодився, а собі подумав:«Стривай! Ось я тебе провчу!»

Завдав Хитрий Петр кошик на спинуй пішов за скнарою.

– Слухай-но, – ка жеза хвильку скнара, – явідкрию тобі пер шумудрість, як і обіцяв.вона така: коли тобіхто казатиме, що кра -ще мучитись, ніжтішитись – не вірйому.

Пройшли ще трош-ки, і скупий знову обі-звався.

– Слухай, Петре, –ка же, – другу муд-рість: коли тобі хтоскаже, що краще бутиголодним, аніж ситим,ти не вір йому.

Третю мудрістьскна ра лишив аж на -самкінець. вже підійш-ли під самі його двері,коли він і каже:

– а оце тобі й третя мудрість, Петре:як тобі хто скаже, що є на світі дурнішийза тебе, не вір йому.

Тоді Хитрий Петр жбурнув кошик обкамінь й каже:

– а тобі як хто скаже, що в цьомукошику лишилося щось ціле – не вірйому.

І звернув на іншу вулицю.

Хитрий Петр і скнари

Áîëãàðñüêà íàðîäíà êàçêà

13


Йшла зоряниця, Красна дівиця, через покоси,

Гублячи сльози... Місяць дивився і засмутився.

Сонечко встало –Слізки зібрало.

На сметану, масло, сирНам воно згодиться. і корисне, і смачне,

Тече, як водиця. Колір в нього, наче сніг,

Пригощу їм вас усіх!

Я в барлозі взимку спав, Мед із вуликів збирав.

Бант на шию пов’язали, і до іграшок поклали.

Вайлуватий та м’який. Відгадай, хто я такий?

(Молоко)

(Роса)

(Плюшеве ведмежа)

Замість справжньої дитиниЄ у кожної дівчини.

Її пестять, одягають, Спати ввечорі вкладають.

і годують її смачно –Дуже мамі вона вдячна!

(Лялька)

Загадки

14


фігурки з овочів і фруктівÇðîáè âëàñíèìè ðóêàìè!

З овочів і фруктів можна змайстру-вати різні кумедні вироби. Сьогодні мирозповімо, як зробити щура з редьки таїжака і мишу з груші.

Щур із редькиДля виробу вам потрібні: 1 довга біла

редька, листя капусти або салату, 1 редис-ка, оливки, фаршировані паприкою,кухонний ніж, зубочистки.

Як зробити:1. вимийте і висушіть редьку досить

великого розміру. Майже все листя вида-літь – за винятком того, яке зображаєщурячий хвіст. Так само зробіть і з корін-ням, залишивши тільки вусики пацюка.

2. Обріжте передню гостру частинуредьки і прикріпіть на кінці велику редис-ку з допомогою зубочистки. Тут же можнаувіткнути ще кілька зубочисток так, щобвони нагадували волоссячко щурячоїборідки.

3. Для вух зробіть у редьці дві великінадсічки, в які устроміть листя капусти.

4. на закінчення зробіть щуру оченята.Для цього розріжте оливку на кружечки ікожен з кружечків застроміть в редьку задопомогою зубочистки. Для брів згодить-ся шматочок редиски.

їжак із грушіДля виробу вам потрібні: груша, шипи

мигдалю або зубочистки, зацукрованівишня, ізюм.

Як зробити:

1. Можна очистити грушу або залиши-ти її зі шкіркою. в першому випадку дове-деться скропити грушу лимонним соком,інакше без шкірки вона потемніє.

2. Розріжте грушу навпіл і відріжтесамий кінчик.

3. У грушу застроміть шипи мигдалюабо зубочистки. Це будуть голки.

4. Очі зробіть з родзинки, а ніс – іззацукрованої вишні.

Миша з грушіМишу також можна зробити дуже

легко з груші. Зверніть увагу на хвостикмиші!

вам по трібні: груша, дві гарбузові насі-нини, шматочокдроту зі штеке-ром, ніж.

Як зробити:1. ножем

зро біть надрізина груші в томумісці, де розта-шовуватимуть-ся вуха. Прогніть трішки от римані вуханазад.

2. на гарбузовому насінні намалюйтемаркером чорні зіниці. Зробіть невеликінадрізи в місцях, де будуть розташовува-тися очі. вставте очі в розрізи.

3. Для хвоста застроміть у грушу провідзі штекером або простий дріт.

Переклад з рос. Людмили Дорош,джерело: http://schoolinfo.do.am

15


Лісова лічилка(Усвідомлення пори року і засвоєння поняття про віршову риму)

1. Прочитайте (прослухайте) і вивчітьнапам’ять віршик «Лісова лічилка».

Лісова лічилкаРаз, два – дерева,Три, чотири – вийшли звірі.п’ять, шість – пада лист.Сім, вісім – птахи в лісі.Дев’ять, десять – це суничкипідвели червоні личка.

Анатолій Камінчук.

2. За допомогою рахування до деся-ти та поданого малюнка навчіться чита-ти цей віршик.

3. Причепіть малюнок на дошці.Керуючий грою називає почерговоцифри, наприклад: «Раз, два» і пропо-нує комусь із учасників продовжитивіршований рядок – «дерева». Так вінпроводить гру, поки не закінчать читативіршик. Повторіть гру декілька разів,поки всі учасники не вивчать віршик іне навчаться розповідати його за допо-могою малюнка.

4. Зверніть увагу на співзвучне, гар-монійне звучання закінчень слів у томусамому віршованому рядку: «Раз, два –дерева», «Три, чотири – вийшли звірі»,«П’ять, шість – пада лист», «Сім, вісім –птахи в лісі». Або у двох паралельнихрядках: «Дев’ять, десять – це сунички/Підвели червоні личка».

Такі співзвучності називаються ри -мою або асонансом. Вони надаютьпоезії мелодійного звучання. Тому пое -зію називають словесною музикою.

Дайте приклади відомих вам поезій зримою.

5. Розмалюйте малюнок і скажіть,чому саме з малюнка видно, що целітня пора року?

6. Порахуйте, скільки на малюнкудерев, звірів (які це звірі?), листя, пта-хів та суничок. Чого найбільше і наякому малюнку, а чого найменше?

² ãðàº ìîñÿ, ³ â÷èìîñÿ!ýПодав і. Ребошапка

16


Орхідея-мавпочкаНі! Це не малюнок художника-фантаста, а

рідкісна квітка під назвою Дракула Сіміа.Через вражаючу схожість з мордочкоюмавпи рослина отримала незвичайне прізви-сько – орхідея-мавпочка.

Хоча науці квітка відома давно, проте йдосі багато хто не вірить, що Дракула Сіміаіснує насправді. Авжеж, адже зустріти цюлісову красуню можна лише у горах Перу,Еквадору та Колумбії на висоті близько1500 м. над рівнем моря.

Таке цікавенайменуванняквітка отрималачерез два кликина пелюстках,зовсім як у вам-піра Дракули.Друга частинаназви – «сімія» –в перекладі златинської озна-чає «мавпа».

В дикій природі орхідея цвіте будь-якоїпори року. Виростити квітку в домашніх умо-вах складно, проте кільком щасливчикам цевсе ж вдалося. Тож нині Дракула Сімія при-крашає приватні колекції найстараннішихсадівників.

Запах орхідеї нагадує аромат стиглогоапельсина, що досить дивно, адже, за логі-кою, Дракула Сімія мала би пахнути банана-ми, улюбленими ласощами всіх мавп

Квітка сміхуНа Аравійському півострові, в Індії росте

дивовижна квітка, що викликає нестримнийсміх. З’ївши всього кілька насінин цієї росли-ни, починаєш безпричинно сміятися протя-гом 30 хвилин, а тоді мимоволі засинаєш.

Через такі незвичайні властивості диво-

рослину назвали «квіткою сміху». Біологічнаж назва виду залишається маловідомою.Проте найімовірніше «весела квітка» з родудурманів.

Винахідливі ара -війці використову-ють цю унікальнуквітку, щоб втаму-вати зубний біль.Цікавий факт: якщосміятися протягом17-ти хвилин щод -ня, можна прожитина один рік довше.Тож мешканцямАра війського півострову тут неабияк пощасти-ло: квітка сміху неодмінно подарує їм довге тавеселе життя.

Цукеркове деревоТи можеш уявити дерево, на якому рос-

туть цукерки? Мова йде не про новорічнуялинку. Виявляється, таке є! Це диво росте уЯпонії та Китаї.

Науковці на -зи вають цю рос - лину ховенія со -лодка. А от внароді при жи -лися інші її наз -ви: «цу кер кове»або ж «японськеродзинкове де -ре во». Воно маєплоди, які дуженагадують цукерки.Якби ти їх скуштував, то вони видалися б тобітрохи сухими. За своїми смаковими якостямивони нагадують рослинні цукерки. Ну, а менісмак був схожий на кислуваті родзинки. Алекраще прислухатися до порад вчених, які нерадять споживати ці плоди.

Ö³êàâî çíàòè!

17


пісня про сонечкоСлова М. Сингаївського Музика в. верменича

Рухливо

в небі сонечкоПироги пекло.Ми покликали,Щоб до нас прийшло.не забулося,не барилося,УсміхнулосяІ з'явилося.

З медом-солодом Пироги пекло. Дарувало нам, Як на свято йшло.

кожне личенько Розмальовує, всім даруночки Роздаровує.

Подружилося Сонце з квітами. на землі моїй Завжди житиме.не прощається, не ховається. Усміхається, Ще й вітається.

- ги пе к - ло. Ми по - кли - ка - ли, щоб до

в не - бі со - неч - ко пи - ро -

нас прий - шло. не за -

- бу - ло - ся, не ба - ри - ло - ся, ус - міх -

- ну - ло - ся і з' я - ви - ло - ся.

18


ÐÐ îî çç ììàà ëë þþ ééññòòîîðð iiíí êê óó

19


Ïîãðàéìîñÿ!«котився горішок» Діти діляться на четвірки, беруться за

руки, співають:Гей, котиться горішок крізь ручки,Гей, ловіться, дівочки, за ручки.Гей, ловіться, чотири, чотири,Щоб змірятися, хто скоріше до цілі.У цей час вони йдуть до місця, де

почнуться змагання з бігу. До орієнтира(дерева, лави тощо) має бути 20-30 м.

Після слів:«Щоб зміря-тись...» – пер -ша четвіркапочинає бігти.Хто першийдобіжить доо р і є н т и р а ,стає осторонь.Інші відходятьі стають за

реш тою четвірок. Потім друга четвіркастає на місце першої і теж біжить навви-передки. Так триває, доки не позма-гаються всі четвірки.

Із гравців, що перші добігли до мети,утворюються нові четвірки, які зновузмагаються з бігу. наприкінці випробо-вують свої сили два найкращих бігуни.

Примітка. Перед першою четвіркоюпотрібно накреслити лінію, щоб всі вибі-гали з одного місця. Стежити, щоб дітивиконували команду одночасно.

«Совонька» У куточку майданчика (зали) креслять

коло. Це «гніздо сови». У нього стаєдитина, яку обрано «совонькою». Решта

дітей – це «метелики» і «жучки». вонистають за лінію, накреслену на одномубоці майданчика. Середина майданчикавільна.

на слова вихователя: «День почина-ється, всі прокидаються» – метелики іжучки починають бігати по майданчику,присідати, наче збирають сік з квітів.

на слова вихователя: «ніч наступає,усе засинає» – діти завмирають у будь-якій позі. Совонька у цей час тихо вилі-тає на полювання – ходить, повільнорозмахуючи руками, і забирає метеликівта жучків, які поворухнулися. відводитьїх у своє гніздо.

Совонька ловить доти, доки вихова-тель не скаже: «День». Тоді вона повер-тається до гнізда, а метелики і жучкизнову починають літати. Совонька вихо-дить на полювання два-три рази. Потімобирають нового ведучого, і гра почина-ється спочатку.

Примітка. Ніч триває у межах 15-20секунд, оскільки дітям важко залишати-ся довго в нерухомій позі. За спиноюсовоньки діти можуть змінювати позу,робити різні рухи, але так, щоб вонацього не помічала. Гру можна проводитипід музику: бадьору і повільну.

любі діти! літо в розповні. косовиця закінчилась, жнива розпочались. І липа

одцвіла. а навкруг таке багатство, така радість… черешні та вишні від-лискують на сонці, кличуть до себе. Буйні соняшники світять своїми

голівками, гарбузи цвітуть, ваблячи працьовитих бджілок. Малина тачорниця дозріли, суницями в полі пахне. а ще огірки вилежуються

проти сонця, сливи виставили свої боки. І ви в полі допомагаєте бать-кам, набираєтесь снаги та досвіду. на здоровя, бо вже недалеко новий

шкільний рік. Хай щастить вам!

Ïèøàºìîñÿ íàøèìè ä³òüìè!

Єлена-Діана Теодоров,м. Тульча, 4 місяці

Анастасія Гоменюк, Ана Шойман, Єлена Оларіу – учениці 1-ого класу, с. Балківці

Учні VI-го «Б» класу, с. Верхня Рівна

Documents

дзвоник №76 - UUR 76.pdf · каю про нього гарні спомини. Він завжди біля мене. І голос його теж. – Гаразд, це