2

Порахувати кількість її експедиційних поїздок і тисячіподоланих кілометрів уже, без сумніву, неможливо. Свій«дорожній щоденник» вона безперестанку доповнює новоюінформацією про унікальні пам’ятки — українські дерев’яніцеркви. Однак про них мало лише знати — потрібно зумітиїх зберегти. Домовляючись про інтерв’ю, я відзначила:Олена наголосила, що говоритимемо не про красудерев’яних церков — час озвучувати їхні проблеми. І не просто черговий раз скаржитися, а шукати реальнийна сьогодні шлях їхнього подолання.Спеціально для «УК» автор проекту і сайту «Дерев’яні храми України» Олена Крушинська розповілапро головні небезпеки для дерев’яних церков, пробюрократичні перепони і непорядні «схеми» у галузіреставрації та про роль пізнавального туризму упопуляризації пам’яток України

Час спинити втрати

Проект «Дерев’яні храми України»: що зроблено, і що попереду

Це авторський проект, над яким япрацюю з 2005 року і дотепер. Він при-свячений усім без винятку сакральнимпам’яткам: церквам, костелам, кірхам,синагогам — тому у назві вжито уза-гальнююче слово «храми». Ідея проектународилася ще на початку 2000-х років,коли я на власні очі побачила дерев’яніцеркви у Карпатах і буквально закоха-лася у них. На той момент ці пам’яткибули несправедливо забуті — тоді проних не виходило книжок, статей (окрімповідомлень про чергову пожежу), неіснувало жодного присвяченого їм ін-тернет-ресурсу. Тому я вирішила само-стійно заснувати проект, скерований напошук, структуризацію і популяриза-цію інформації про пам’ятки дерев’яноїархітектури та привернення уваги сус-пільства до проблем їхнього збере-ження.

З 2006 року робота над ним веласяза кошти гранту Президента Українидля обдарованої молоді, який був виді-лений для реалізації проекту після того,як він успішно пройшов конкурс та екс-пертну оцінку. Починаючи з 2007 рокуя активно продовжую роботу вже на ен-тузіазмі, власними силами і за власнікошти. Припиняти її не збираюся, на-впаки — шкодую, що фізично бракуєчасу на всі задуми.

Сьогодні накопичено величезниймасив інформації, зокрема, електрон-ний фотоархів, який містить понад п’ят-десят тисяч фотографій близько 900дерев’яних храмів. Виявлено численні«забуті» пам’ятки. Для прикладу: у най-більш повному каталозі нині існуючихдерев’яних храмів для Черкаської об-ласті наведено список із 22 церков, а умене зібрано фотографії та інформаціюпро 43.

До співпраці залучаю і мандрівни-ків-аматорів, і фахівців — архітекто-рів, реставраторів, мистецтвознавців з

Оксана ГАЙДУК

Храм у селі Городище на Чернігівщині(1763) — один з реліктів козацькоїдоби, що вціліли після масовогознищення церков на Лівобережжі утридцятих роках. Тепер, у незалежнійУкраїні, покинутий храм повільновмирає через людську байдужість

Олена Крушинська під час поїздки по дерев'яниххрамах Київської області. Зібрані в експедиціях фотографії й матеріали укладаються велектронному архіві й поступовопублікуються на сайті «Дерев'яні храми України»

3

України та з-за кордону. Із кимосьзнайомі особисто і дружимо, з іншимиспілкуємося віртуально. Дуже багатолюдей вийшли на мене через сайт «Де-рев’яні храми України» (derev.org.ua),котрий є «обличчям» проекту.

Щодо найближчих планів — хо-четься опублікувати на сайті вже напра-цьовані матеріали, бо зараз він є такоюсобі «верхівкою айсберга» порівняно зтим, що міститься в моєму комп’ютері.Наразі у львівському та празькому ви-давництвах готуються до друку дві моїкнижки, робота над якими забираламайже весь час упродовж останніх трьохроків. Тішуся надією, що, коли вонивийдуть, часу побільшає. Одна з найак-туальніших задач, які ставлю передсобою, — це розробити і викласти насайті порадник для настоятелів та гро-мад дерев’яних храмів, в якому вонимогли б знайти відповіді на найбільшпоширені запитання, контакти потріб-них фахівців, з котрими могли б прокон-сультуватися (такий порадник кількароків тому надрукувало і роздало всімохочим управління охорони культурноїспадщини Львівської області, тож заразцю справу слід продовжити). Утім ба-гато запитань лишатимуться без відпо-віді, допоки не відбудуться зміни удержаві, хоча б на рівні місцевої влади.Це необхідно й для того, щоб можна

було починати якісь громадські проектиз реставрації дерев’яних храмів й не роз-бити голову об стіну урядницької байду-жості й бюрократії.

Як і чому ми втрачаємопам’ятки дерев’яноїархітектури

Коли говорять про втрати де-рев’яних церков, здебільшого мають наувазі пожежі, оскільки це є найбільшнаочна загибель пам’ятки — ось вонастояла, а через годину від неї лишилосятільки згарище. Та насправді пожежі єнаслідком, а причина — це недбаль-ство або необізнаність (не будемо заразпіднімати тему навмисних підпалів зметою звільнити місце для нової цер-кви або ж замести сліди після крадіжкиікон). Запобігти випадковим пожежамможна, встановивши систему автома-тичного пожежогасіння або хоча б сиг-налізацію. У церкві монтують кількадатчиків, і якщо один із них спрацьовує,вмикається «ревун», а на обрані номеримобільних телефонів (наприклад, ста-рости, настоятеля і пожежників) мит-тєво надходять смс-повідомлення. Такасигналізація обійдеться приблизно в10 тисяч гривень — навіть маленькесело може назбирати її самостійно або«вибити» в місцевої адміністрації.

ДОВІДКА

«Дерев’яні храми України» (derev.org.ua) — авторський сайтОлени Крушинської, перший і дотепер єдиний веб-ресурс, при-свячений українській дерев’яній архітектурі. В інтернеті — з2007 року. Основний масив сайту складають індивідуальні сто-рінки дерев’яних храмів, згруповані по областях, районах і насе-лених пунктах. Таких сторінок вже понад півтисячі. Кожна з нихмістить прив’язку до мапи, назву церкви, сучасні й архівні фото -графії, дані літератури з посиланнями на джерела, коментарі ав-тора або спостереження інших мандрівників, креслення, малюнкитощо. На сайті є також тематичні розділи, присвячені не-сакраль-ним пам’яткам («Музеї і скансени», «Млини і вітряки» та ін.), веб-бібліографія, галереї фото і малюнків, сторінка, через яку можнавідслідковувати перебіг громадських акцій з реставрації де-рев’яних церков та ін. Для швидкого обміну інформацією та анон-сування новин при сайті діє спільнота на фейсбуку, до якої вжеприєдналося вже 1800 учасників.

Церква св. Миколая у Сваляві на Закарпатті (XVI–XVIII ст.) — один з чотирьох дерев'яних храмів так званого «лемківського стилю», що збереглися на території сучасної України

Юріївська церква (1747) у колишньомумістечку, а нині селищі Седнівнеподалік від Чернігова. У середині2000-х років була відновлена знапівруїни й отримала автентичнийвигляд, який мала до перебудови1852 року, — з архаїчними вежами-слупами на західному фасаді

4

Ще один надзвичайно ефективнийспосіб — обробка споруди протипожеж-ними покриттями. За консультацієюможна звернутися у майстерню консер-вації та реставрації пам'яток Національ-ного заповідника "Софія Київська" —там підкажуть, якими пропитками й уякий спосіб потрібно обробити спорудуі скільки це може коштувати.

Мені боляче про це говорити, ранана серці ще свіжа, але 15 березня ста-лася чергова втрата — згоріла прек-расна дерев’яна церква монастиряотців-студитів у Яремчі, збудованамай страми Іваном Яворським і Пет-ром Григоруком у 1938 році. Незва-жаючи на молодий вік, церква малависоку архітектурну цінність як авто-рський витвір, як зразок сучасноготрактування гуцульського стилю. Заповідомленням прес-центру МНС,церква загорілася близько 9:30 ранкуі буквально впродовж години згорілавщент. Причина пожежі невідома —або недбало залишена свічка, або під-пал. Храм загинув через те, що пожеж-ників викликали не одразу (монахинамагалися погасити полум’я влас-ними силами), і, за словами свідків,споруда спалахувала, наче сірник.Якби вона була обладнана сигналіза-цією і оброблена протипожежним по-криттям, горя б не сталося — їївстигли б урятувати.

Існує ще одна проблема: як боро-тися з «тихим злом», гіршим за по-жежі. Мало хто усвідомлює, скількицерков вже є втраченими як пам’ятки,буквально похованими під нашару-ваннями бляхи, металочерепиці, плас-тикової «вагон ки». Парадокс: чимбагатше село, тим гірше для церкви —її дедалі більше «вдосконалюють» і«прикрашають». За чинним законодав-ством України, подібні самодіяльні «по-кращення» є таким самим злочином,як, наприклад, спроба розвалитипам’ятку бульдозером. Тим не менше,мені не відомий жоден випадок, коликогось було бодай якось покарано заспотворення дерев’яного храму — атаких сотні, у тому числі пам’ятки на-ціонального значення. Держава за цимне слідкує і найближчим часом точноне почне цього робити. Тому нам требасамостійно боротися з причинами«вдосконалення» старовинних церков,а вони дуже прості — елементарне не-вігластво селян і таке саме невігластво,а часто і зухвальство, священиків, щопідігрівається фінансовою зацікавле-ністю у ремонтних роботах.

Простих людей засуджувати неможна — звідки б у них могло взятися

уявлення про якусь там архітектурнуцінність? Хіба цьому вчать у школі? Проце говорять з екрану телевізора у соці-альній рекламі, пишуть у газеті? Ні, ні-коли — тобто взагалі ніколи. Томупотрібна просвітницька робота, і най-більше б допомогли настанови очільни-ків церков усіх конфесій — саме з нимитреба вести перемови, переконувати,шукати шляхи співпраці. На жаль, ценепросто, адже церква сприймає хра -ми, у першу чергу, як сакральні спорудиі як свою власність, а не як пам’ятки,котрі треба зберігати у незмінному ви-гляді. І все одно треба пробувати домов-лятися.

Протягом останніх років дуже вирісінтерес ЗМІ до тематики дерев’яної ар-хітектури, особливо у зв’язку з внесен-ням восьми наших церков у Списоквсесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Публі-кації у пресі, телерепортажі, інфогра-фіка — все це дуже корисні інструментивпливу на громадську думку, і вони,наче вода, яка точить камінь, поступоводопоможуть її сформувати.

Наболіле про реставрацію.Вихід є?

Далі маємо ще одну проблему. Домене неодноразово зверталися за по-радою церковні громади, які шаноб-ливо ставляться до дерев’яних святиньі переживають за їхнє майбутнє. Вониготові назбирати певну суму на поряту-нок храму, але не можуть самостійнонайняти майстрів для ремонтно-рес -тавраційних робіт, бо за втручання упам’ятку понесли б адміністративнувідповідальність. Якщо ж вони йдуть ле-гальним шляхом і звертаються за дозво-лом до урядників — ті діють за буквоюзакону, при цьому прекрасно знаючи,що це знищить прекрасні починання узародку. Розмова починається (і, якправило, закінчується назавжди) про-позицією замовити й оплатити проектреставрації — це величезна сума, нерозрахована на зібрані селянами грив -ні. У середньому це близько 150 тисячгривень, та навіть якщо їх заплатити, товзамін можна отримати лише підшивкупаперів, з яких випливає, що власнереставраційні роботи за цим проектом«потягнуть» на мільйон гривень. При-чому відкласти цей проект реставраціїна майбутнє теж не можна — віншвидко застаріє, адже стан споруди по-стійно змінюється.

Проста логіка підказує, що і за від-носно невелику суму у кілька десятківтисяч все ж таки можна допомогтипам’ятці — принаймні провести най-

Церква монастиря отців-студитів у Яремчі (1938), що згоріла 15 березня2014 року. Незалежно від причинзаймання, справжньою причиною цієїта інших втрат є відсутність системиавтоматичного пожежегасіння чибодай протипожежної сигналізації у99% дерев'яних храмів України

Церква св. Дмитра (1780) у селі Репинне на Закарпатті.Перетворення дерев'яних храмів на«бляшані консерви» в Українінабуло характеру пандемії. Утуристів з Європи вигляд наших«панцерників» викликає глибокийкультурологічний шок

5

більш термінові протиаварійні роботи,аби захистити її від подальшого руйну-вання. По-простому кажучи — підлататидах, аби не текло всередину, відвестиводу від зрубів, якщо є замокання. Алетакими «дрібничками» займатися ніхтоне хоче. І урядники, і проектні організа-ції, і підрядники, які виконують рестав-раційні роботи, — всі мають свої дужеконкретні інтереси. Nothing personal, целише робота. З дев’ятої до шостої. Або,якщо йдеться про фірми — поки надхо-дять гроші.

Мені довелося бачити розвалені йпокинуті напризволяще церкви, звідкипоїхали геть бригади реставраторів,яким вчасно не надійшов черговийтранш грошей. При цьому розкриті, бездаху, пам’ятки навіть не захистили відопадів... Чесно скажу — ніколи не ба-чила жодного високопосадовця, якийби суто альтруїстично, у свій вільнийчас і власним коштом їздив по де-рев’яних храмах, намагався б допо-могти. Так роблять лише ентузіасти,поодинокі науковці, архітектори, рес-тавратори, які безкорисливо перейма-ються долею пам’яток.

Державне фінансування на рестав-рацію отримують одиниці з дерев’яниххрамів, і окреме велике питання — на-скільки ефективно використовуються

ці мільйони гривень, і якою є якістьцих робіт. Це одна зі сфер, де конче по-трібен постійний контроль громад-ськості. Решту пам’яток могли бврятувати реставрації за кошти спон-сорів, церковних громад, громадськихорганізацій. Дотепер, замість йти їмназустріч і всіляко заохочувати, на нихще й хотіли заробити. Щоб змінитицей підхід, треба виганяти сонних, без-діяльних чиновників, котрі рокамипросиджують штани у своїх кабінетахна пам’яткоохоронних посадах в облас-них і районних адміністраціях. Такихвам у кожному районі покажуть міс-

цеві ентузіасти, які вже змучилися пи-сати до тих чиновників звернення.А на їхнє місце брати людей, які на-справді люблять пам’ятки. Щоб вонимогли працювати, потрібно створитилегальну схему, яка б дозволила залу-чати до реставрації кошти меценатів,при цьому з боку держави забезпечити«зелене світло» — мінімум бюрократії,надання дозволу на проведення пер-шочергових протиаварійних робіт напідставі реставраційного завдання, де-фектного акта і кошторису (розробитиці три документа для фахівця — еле-ментарне завдання, яке можна вико-нати дуже швидко). Обов'язковою маєбути участь фахівців-реставраторів дляконтролю за якістю роботи підряд-ника, найнятого громадою. Причомувиходити треба з її фінансових можли-востей. Зараз є так — громаді кажуть:«Давайте мільйон, тоді вам зробимореставрацію, а інакше — ніяк». А маєбути навпаки — громада каже: «Мизібрали для нашої церкви таку-то суму,зробіть нам на неї першочергові ро-боти, щоб вона не руйнувалася». Цекраще, ніж нічого! Іншого виходу з глу-хого кута я наразі не бачу.

Хочу підкреслити, що у справі збе-реження дерев’яних храмів навітьодна людина може перевернути гори.

Яскравий тому приклад — ужгород-ський художник, мистецтвознавецьМихайло Сирохман, з якого на Закар-патті почалася ціла епоха зацікав-лення дере в’яними церквами. Віноб’їздив і обійшов пішки абсолютно усісела і присілки краю, де малював і фо-тографував церкви, досліджував їхнюісторію. Цей унікальний матеріалопублікував у книзі «Церкви України.Закарпаття», яка стала настільною длявсіх, хто цікавиться дерев’яною архітек-турою. Коли я приїжджаю в якесь за-карпатське село і починаю розпитуватипро церкву, завжди натрапляю на ту

ДЕРЖАВНЕ ФІНАНСУВАННЯ НА РЕСТАВРАЦІЮОТРИМУЮТЬ ОДИНИЦІ З ДЕРЕВ’ЯНИХ ХРАМІВ,І ОКРЕМЕ ВЕЛИКЕ ПИТАННЯ — НАСКІЛЬКИЕФЕКТИВНО ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ЦІМІЛЬЙОНИ ГРИВЕНЬ, І ЯКОЮ Є ЯКІСТЬЦИХ РОБІТ

Вакханалія пластику і бляхи. Дерев'яну церкву й дзвіницю в історичному містечку, а нині селищі Єзупіль (Івано-Франківська область) «покращили» до повного знищенняестетичної цінності

Церква у селі Розтока (XVII–XVIIІ ст.), відреставрована завдякигромадському руху за збереження дерев'яних храмівЗакарпаття, започаткованомуМихайлом Сирохманом

6

саму відповідь: «Ми не знаємо, але в Уж-городі є такий пан» (далі вже все ясно).Саме завдяки панові Михайлу дерев’янацерква стала брендом Закарпаття, і са -ме йому вдалося започаткувати тради-цію реставрації храмів на громадськихзасадах. І зараз у Закарпатській об-ласті ситуація щодо дерев’яних храмівє найбільш благополучною в рамкахвсієї України. По одному б такому Си-рохманові у кожну область і по одномуб свідомому активісту у кожне село, деє дерев’яна церква, — не було б такоїкатастрофи з пам’ятками, яка існує насьогодні.

Пам’ятковий туризм — протидія байдужості

Коли я мандрую закордоном і спіл-куюся там з колегами — заздрю по-чор-ному. Там все так просто. Дерев’янийхрам є пам’яткою культури і охороня-ється державою — це аксіома. Село чимістечко радіє, що мають таке чудо,адже воно забезпечує відвідуваністьтуристами. Ті, завдяки туристичнимдороговказам, турінфоцентрам, інтер-нет-сайтам, путівникам можуть безбудь-яких зусиль мандрувати за про-кладеними маршрутами, наприклад«Шляхом дерев’яної архітектури» у По-льщі. Біля кожної дерев’яної церкви сто-їть інформаційний стенд з текстамикількома мовами, що подає коротку до-відку про неї. Хтось захоплюється цимипам’ятками, хтось цікавиться ними лишепринагідно — але всі їх поважають яккультурну спадщину, і нікому у страш-ному сні не насниться, що старовиннийхрам можна взяти й на свій розсуд об-шити пластиком чи бляхою. А у нас,в країні, де дерев’яних церков найбільшеу світі (Україна — близько 2,5 тис., По-льща — близько 1,5 тис., Румунія — до1,2 тис.), маємо те, що маємо.

Уже давно я мрію про туристичнівказівники в Україні, але поки що їх —одиниці. Там, де вони встановлені, від-відуваність пам’ятки негайно зростаєна кілька порядків. Тому цей спосіб по-пуляризації дерев’яних храмів я вважаюнайбільш ефективним. Дороговказимогли б виготовляти громадські орга-нізації за підтримки грантів або спон-сорів, але потрібна знову ж такиготовність держави йти назустріч, аджеофіційний дозвіл на встановлення до-рожніх знаків надає, залежно від ста-тусу автотраси, або київський, абомісцевий «Укравтодор», або міська, се-лищна чи сільська рада.

Сприяє популяризації дерев’янихцерков і чесько-український проект

«Туристичні марки — Україна» (tu-rystycni-marky.com.ua), з яким я тісноспівпрацюю. Завдяки йому ціла низкадерев’яних храмів і скансенів, у томучислі маловідомих, була залучена дозагальноєвропейської системи турис-тично-маркових місць, де отрималасвій номер та індивідуальний сувеніру вигляді дерев’яної медальки. GPS-ко-ординати і контакти священиків, цер-ковних старост, місцевих гідів, наведеніна сайті проекту, допомагають ман-дрівникам-колекціонерам сплануватиподорож так, щоб гарантовано відві-дати усі пам’ятки. У подібному ключія співпрацюю і з деякими дружнімитурфірмами, які воліють включати де-рев’яні церкви до своїх автобуснихмаршрутів. Свою роботу роблять пу-тівники, телепередачі, інтернет-сайтидля туристів.

Я особисто помічала, що люди у тихселах, до яких регулярно навідуютьсятуристи, починають інакше ставитисядо своєї старенької дерев’яної цер-ковці — дивляться на неї іншимиочима, пишаються тим, скільки гостеймають з цілого світу. Для храму — це га-рантія, що його доглядатимуть, а це і єнайголовніше.

Українські дерев’яні церкви:автентичні, розмаїті, «живі»

Мене часто запитують, чому я захоп-лююся саме дерев’яними храмами. На-магаюся лишити свої емоції обіч іпроаналізувати — а дійсно, в чому жїхня унікальність? Справа в тім, що уних закодована багатюща інформа-ція — і про місцеві традиції будівниц-тва, і про смаки народних майстрів, якізавжди імпровізували, навіть споруд-жуючи церкву «як в сусідньому селі»,і європейські віяння, що виразилися уготичних, ренесансних, барокових сти-льових ознаках.

Навіть про клімат можна судити завиглядом церкви: чим західніше,ближче до Карпатських гір, тим стрім-кішим стає її дах — аби взимку по-тужні снігові наноси не пошкодилийого, а вільно спадали додолу. І виносопасання — дашка, що оперізує ниж-ній ярус церкви і захищає зруб, — на-пряму пов’язаний з річною кількістюопадів у краї.

Стрункі, як тополі, козацькі церквиЛівобережжя, затишні подільські цер-ковці, монументальні середньовічніхрами й вежі-дзвіниці Галичини, бой-ківські церкви зі ступінчастими вер-хами, що нагадують чи-то карпатськісмереки, чи-то японські пагоди, ше-

Біля кожної церкви на «Шляху дерев'яної архітектури»встановлено інформаційний стенд з її описом і картосхемою, де позначена вона сама та найближчі пам'ятки на маршруті

Стандартні «коричневі» туристичнідороговкази на «Шляху дерев'яноїархітектури» у Польщі. Завдякидетальному маркуванню мандруватиним можна навіть «всліпу», без мап і путівників

7

УК.

Дияконські врата із зображеннямархангела Михаїла (XVII ст.) в іконостасі церкви Святого Духа в Рогатині (пам'ятка світової спадщини ЮНЕСКО)

Зображення Святого Онуфрія устінописі церкви св. Юра у Дрогобичі(пам'ятка світової спадщини ЮНЕСКО)

деври дерев’яної готики закарпат-ського Потисся... Все це розмаїттяформ та образів виникло зі звичай-ного дерева. Хоча де там звичайного!Правильно відібрати деревину на бу-дівництво — то була ціла наука: певнемісце, певний схил і навіть певнийдень тижня і року згідно з релігійнимкалендарем. Та й сам процес споруд-ження церкви був до певної міри ма-гією, яку творили талановиті теслі,користуючись звичайними сокирами.Природний, «живий», матеріал — де-рево — надавав церкві унікальної якдля архітектурної споруди можли-вості. Нібито і вразлива до навколиш-ніх факторів, дерев’яна церква, тим неменш, могла «регенерувати», зарощу-вати свої рани, і навіть розвиватися,як справжня жива істота. Теслі, по суті,збирали церкву з конструктивних еле-ментів, як діти збирають конструктор«Lego», роблячи її не жорсткою, а на-впаки, гнучкою до деформацій. Так,раз на 50-100 років церкву «підважу-вали», тобто піднімали її кут важелямиі заміняли старі дубові підвалини нанові. Час від часу міняли зогнилі зру-бини, пе ребирали верхи, мінялиґонт — і храм знову ставав як новий,часто набуваючи при цьому якихосьнових стильових ознак. У середньовіч-них церквах тепер можна знайти еле-менти кількох епох поспіль — відготики до бароко, а серед більш моло-дих, авторських дерев’яних храмівпершої половини ХХ ст. є зразки такихархітектурних стилів як неоготика імодерн.

Окремої розповіді заслуговують де-рев’яні церкви, в яких зберігся стінопис,тобто малювання, нанесені прямо навнутрішню поверхню стін, утворенущільно підігнаними одна до одної зру-бинами. Кожен такий стінопис є уні-кальним, і недаремно три церкви наЛьвівщині, де він зберігся найкраще,були внесені до списку ЮНЕСКО (цер-ква Святого Юра у Дрогобичі, церкваПресвятої Трійці у Жовкві, церква Свя-того Духа у Потеличі). На Закарпатті сті-нопис найкраще зберігся у храмах сілОлександрівка і Новоселиця. У кожномустінописі нам цікава індивідуальна ма-нера художника, кольорова гама, якувін використовує, його трактовка біб-лійних сюжетів і композиційне вирі-шення інтер’єру. Але є ще й візуалізаціяжиття та побуту міщан і селян у ті роки,коли створювалися розписи! Малюючисвятих, мучеників, королів, грішників,художники зображали тих людей, якихбачили навколо себе. Деякі персонажі

зображені у своєму автентичному одязі,навколо них —тогочасні побутові пред-мети, та й єрусалимські храми вигляда-ють подібно до українських церков.Така собі проекція мистецький канонівна місцевий ґрунт.

Багатосюжетні композиції, які вкри-вають усі стіни і склепіння церкви,можна розглядати і розшифровувати нете що годинами — роками. На жаль,стан більшості стінописів, м’яко ка-жучи, далекий від ідеального, а деякі зних вже частково втрачені через пога-ний стан самих церков. Це одне з най-гостріших питань, які неможливовирішити силами громадськості — по-трібні реставратори найвищої кваліфі-кації й державне фінансування їхньоїкропіткої роботи, що тягнеться міся-цями й роками.

Про особисте

Мандри пам’ятками архітектури ємоїм основним джерелом енергії, не-замінним допінгом, без якого я незмогла б жити. Щось тягне мене у до-рогу й приводить у потрібне місцеу потрібний час, а ще — зводить менез чудовими людьми, дивним чиномпере плітаючи наші шляхи. Кожна де-рев’яна церква для мене — це теж осо-бистість, а не просто споруда. Кожнамає свій характер і свій чар. Дерев’яністіни — не кам’яні: вони нерівні,теплі, гладесенькі, до них хочетьсяпритулитися, погладити їх рукою. Укожної дерев’яної церкви є ціла купасекретиків, які треба вміти помічати:напис на зрубі, вишкрябаний двістіроків тому, вівтарне віконце з кри-вими скельцями, виробленими колисьвручну на сільській гуті, дзвони,кожен із власним іменем, наче лю-дина, дерев’яний клепач-калаталка,яким стукають на Страсну п’ятницю,коли дзвони мусять мовчати... Розшу-кувати й розгадувати ці секретиможна безкінечно — і за це теж ялюблю дерев’яні церкви. Цим почут-тям намагаюся поділитися зі своїмичитачами, і найбільшим досягненнямсвого проекту вважаю те, що людидійсно відгукнулися на нього, що ійого внесок є в тому, як виріс за ос-танні кілька років інтерес до теми де-рев’яних храмів. До них почалиподорожувати, про них почали пи-сати, про їхні проблеми, нарешті, заго-ворили вголос. А отже — з’явивсяшанс їх врятувати. І для цього «Де-рев’яні храми України» продовжуютьсвою роботу.