В С Кульчицький М І Настюк Б Й Тищик · вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого Хто

В. С. Кульчицький, М. І. Настюк, Б. Й. Тищик

Затверджено Міністерством освіти України як навчальний посібник

для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів

ЛЬВ ІВ ВИДАВНИЦТВО 1996

2

БК 67.1 (4УКР) К 32 ПЕ Р Е ДМОВ А

Рецензенти : д-р юрид. наук В. Д. Гончаренко (Українська юридична академія, м. Харків),

канд. юрид. наук Я. М. Пігач (Тернопільський фінансово-економічний ін-т),

канд. юрид. наук С. С. Сливка (Львівський ін-т МВС)

Редактор Д. С. К а р п и н Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. К32 Історія

держави і права України: — Львів: Світ. 1996. — 296 с. І5ВИ 5-7773-0264-5. У навчальному посібнику висвітлено історію держави і права України, їх

витоки та розвиток. Значна увага приділяється праву стародавньої Української держави, особливостям права Галицько-Волинської Русі, виникненню українського козацтва тощо. Матеріал охоплює період від VII ст. до н. є. і до наших часів, періоду творення правової основи незалежної Української держави.

Для студентів вузів, юридичних та історичних факультетів і всіх, хто цікавиться історико-правовим розвитком Української держави.

12020000000—028 К 226—96 12—95

13ВN 5-7773-0264-5

3

Розвиток і поступ науки залежить від загальної атмосфери у країні, суспільно-політичного клімату. Цей постулат особливо яскраво унаочнює наше сьогодення. Десятиліття командно-бюрократичних методів керівництва згубно вплинули і на історико-правову науку. Від неї вимагалося здебільшого пропагувати нерідко вигадані успіхи і досягнення соціалістичної системи. Це і призвело до однобічного зображення минулого, без об'єктивного вивчення і серйозного розкриття труднощів та суперечностей історичної, у тому числі й історико-пра-вової науки. А не знати історії, за словами римського політичного діяча, оратора і письменника Марка Туллія Ціцерона, — бути завжди недоростком. Розвиваючи цю думку, відомий український поет, академік Максим Рильський у передмові до книги І. Шаповала «В пошуках скарбів» зазначав: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».

Тепер ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено йти у майбутнє з тягарем ілюзій минулого, не відтворивши історичну справедливість. Саме у встановленні істини, сущої правди подій і процесів — запорука морального оздоровлення нашого суспільства, джерело духовного відродження нації.

Зрештою, ми маємо змогу подивитися на світ без ідеологічних вказівок «зверху», бачити його таким, яким він був, складним, багатогранним, суперечливим. Переважно історики мали хибні уявлення про минуле України. Але не знали не тому, що не хотіли знати, адже доступ до багатьох архівних фондів, інших інформаційних джерел був тільки у довірених осіб. Більшості залишалося пов-торювати і коментувати компартійні догми. Опинившись у полоні ідеологічних ілюзій, чимало істориків мимоволі ставали адептами так званого соціалістичного ладу. І це було не стільки їх виною, скільки бідою.

Життя вимагає наукової, глибокої, правдивої історії. Однак це надзвичайно складне і важливе завдання неможливо розв'язати впродовж короткого часу, тим паче за нинішніх матеріальних та інших труднощів. Пропонований навчальний посібник є спробою цілісного розгляду суспільно-державного ладу і правової системи ук-раїнського народу від найдавніших до наших часів. Він буде корисним не тільки студентам юридичних факультетів, а й усім, хто не байдужий до історії України, і, що, на нашу думку, дуже

4

важливо, дасть поштовх до роздумів, нових наукових пошуків. Навчальний посібник підготували викладачі юридичного

факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка: член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Володимир Кульчицький, кандидат юридичних наук, доцент Михайло Настюк і кандидат юридичних наук, професор Борис Тищик.

Авторський колектив висловлює подяку всім, хто сприяв підготовці та виданню цієї книги.

5

РОЗДІЛ І

СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ І ПРАВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

(VII ст. до н. є.—VI ст. н. є.)

1. ВИНИКНЕННЯ СТАРОДАВНІХ ДЕРЖАВ Найдавнішим періодом історії людського суспільства був

стародавній кам'яний вік — палеоліт, названий так 1865 р. англійським дослідником Дж. Леббоком. На території України первісні люди вперше з'явилися в епоху стародавнього кам'яного віку — ранньому палеоліті (пратоліті). Ця епоха характеризується поширенням кам'яних знарядь праці з дерева, каменю, кістки і рогів тварин, переважанням збиральництва, яке полягало у заготівлі дикоростучих плодів, ягід, їстівного коріння, молюсків, комах тощо для харчування. Збиральництво існувало поряд з мисливством і рибальством.

Сліди життя давніх людей у вигляді залишків їх короткочасних поселень-стоянок знайдені на території деяких районів України. Найдавнішою вважається стоянка у с. Лука Врублівецька Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. В епоху пізнього палеоліту (міо-літу) з'явився матріархально-родовий лад. При груповому шлюбі, що панував у той період, батько дитини за-лишався невідомим. Була відома тільки мати, від якої й велися родовід і спорідненість людей.

Палеоліт змінився мезолітом, за якого суспільною організацією людей стали племена — об'єднання споріднених родових общин. Родовий лад характеризувався високим розвитком мисливства і рибальства та переходом до відтворюючих форм господарства — скотарства й землеробства. Споріднені племена об'єднувалися у групи, що займали часто великі території — в Приазов'ї, на Північному Бузі та Дністрі, у Середньому Придністров'ї, Прикарпатті, на Волині тощо. Матріархат (від лат. таіег—мати) замінено патріархальним (від лат. раіег—батько) родовим ладом і парною сім'єю — моногамною, де спорідненість і спадковість велася за батьківською лінією.

6

Господарською основою патріархальних родових общин стала велика патріархальна сім'я. Вона складалася з кількох поколінь родичів за батьківською лінією, що здійснювали спільні виробництва і споживання. До її складу входили і раби.

Застосування залізного знаряддя призвело до підвищення продуктивності праці у господарстві, до подальшого розвитку обміну, зростання багатства родів і племен, майнового розшарування суспільства. У процесі збагачення патріархальних родових общин їхні виборні родові ватажки поступово перетворювалися на спадкову родову знать, прибираючи до своїх рук общинні багатства і перетворюючи їх на приватну власність окремих невеликих індивідуальних сімей. Раби і вироблені продукти також стали власністю таких сімей. Розвиток ремесла і зв'язаної з ним внутрішньої та зовнішньої торгівлі призвів до виникнення замість родових общин територіальних (сусідських) общин. Поява спадкової влади й експлуатація рабів і збіднілих общинників з метою збільшення багатства родової знаті, а потім розпад родових общин та заміна їх територіальними общинами були початком розкладу первіснообщинного ладу і поступового переходу людства до класового суспільства. Вожді-воєначальники наймогутніших племен підкоряли сусідні племена, утворюючи союзи племен. Родоплемінна знать при цьому перетворювалася на спадкову майнову знать, а влада вождів-воєначальників — на спадкову князівську (королівську, царську) владу. Ця багата верхівка повністю панувала над більшістю залежного від неї бідного населення. Необхідність для панівного класу утримувати в залежності та покорі пригноблений народ сприяла утворенню держави, що знаменувала заміну первіснообщинного ладу класовим суспільством.

Людство розвивалося дуже нерівномірно, тому й заміна первіснообщинного ладу класовим суспільством відбувалася в різні часи і по-різному. Так, на території України у скіфів цей процес закінчився у першій половині І тис. до н. є., а у східних слов'ян — наприкінці І тис. н. є., коли в них виникла найдавніша держава — Київська Русь.

7

2. СКІФІЯ

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів шляхом, яким проходили різні племена. Від VII ст. до н. є. в українських степах жили іра-номовні племена — спершу скіфи (давня назва скити), пізніше — споріднені зі скіфами сармати, або саврома-ти, алани, роксолани та ін. Знання про життя скіфів і сусідніх з ними племен грунтуються на вивченні їх пам'яток — поселень і поховань, а також писемних творів старогрецьких учених і письменників.

Скіфські племена займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя, пересуваючись з місця на місце у пошуках корму для коней, великої рогатої худоби та овець. Скіфи перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу. Для їх суспільної організації характерний лад військової демократії. Це були дуже войовничі племена, вони вміло билися у кінному і в пішому строю.

За свідченням Геродота, якого вже у давнину називали «батьком історії», скіф випивав кров першого вбитого ним ворога, а голови всіх убитих у бою відносив до царя, адже той, хто приніс голови, отримував частину захопленої здобичі. Давньогрецький лікар і природодослідник Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата їздили верхи, стріляли з луків і кидали дротики, сидячи на конях, билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Скіфи нерідко здійснювали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави Закавказзя і Середньої Азії. Недарма наприкінці V ст. до н. є. старогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною силою і кількістю війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівнятися європейські царства, але навіть в Азії немає народу, який міг би сам на сам протистояти скіфам, якщо всі вони будуть одностайні». Так, невдачею закінчився похід перського царя Дарія І Гістаспа проти скіфів у 514 або 513 р. до н. є. Заманюючи персів на свою територію і нападаючи на їх окремі загони, але уникаючи генерального бою, скіфи здобули блискучу перемогу над 700-ти-сячним військом Дарія, відкинувши його за Дунай.

У V—IV ст. до н. є. частина скіфів-кочівників поступово почала переходити до осілого способу життя. Виникали великі поселення, укріплені ровами, земляними валами та кам'яними стінами. У кочових скіфів, котрі володіли великими стадами худоби і жваво торгували з грецькими містами-державами, відбувався процес майно-

8

вого розшарування. Почали застосовувати працю рабів. Влада багатьох вождів з виборної поступово перетворювалася у спадкову. У деяких степових скіфських племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів. Створювалися передумови для створення рабовласницької держави.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. є. Вона займала територію Північного Причорномор'я від Азовського моря до Дунаю. Цар Атей, котрий, як повідомляє старогрецький географ та історик Страбон, панував над більшістю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракійців. Однак у війні з царем Філіппом II Македонським потерпів поразку, і його держава розпалася.

У III ст. до н. є. утворилася скіфська держава в Криму. Вона була тривалішою і могутнішою від держави Атея. її столицею стало м. Неаполь Скіфський (поблизу сучасного м. Сімферополя), який найбільшого розквіту досяг у II ст. до н. є. за царів Скілура та його сина Палака.

Наприкінці II — початку III ст. н. є. Скіфія як політичне об'єднання перестала існувати. Пануванню скіфів поклала край міграція сарматів із-за Дону на Захід. Тут вони зустрілися з давніми східними слов'янами і впродовж кількох століть були їх безпосередніми південними сусідами. Але назва «Скіфія» щодо території Північного Причорномор'я зберігалася і пізніше (наприклад, у «Повісті врем'яних літ», складеній на початку XII ст., згадується Великий Скуфь). Під час великого переселення народів скіфи асимілювалися іншими, у тому числі слов'янськими племенами. Рештки їх — це кавказькі осетини.

У Скіфії встановилися рабовласницькі відносини з пережитками первіснообщинного ладу. Поділ скіфських племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-земле-робів і скіфів-скотарів, а також кочовий побут багатьох з них, збереження патріархальних звичаїв не могли за-тримати процес розкладу родового ладу і появу майнової нерівності. Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і старійшин племен, їх родин. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини і виконували різні повинності. У містах основну масу населення ста-новили вільні ремісники, а також купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен.

Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати,

9

подарувати, обміняти і передати у спадщину. Раби-використовувались здебільшого у домашньому господарстві, а також для охорони стада. При розпаді первіснообщинного ладу рабство втрачало патріархальний характер. Посилення експлуатації викликало повстання1 рабів, що жорстоко придушувалися. За- свідченням Геро?-дота, повсталих рабів розпинали на хрестах.

Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво виявлялася у характері їх поховальних пам'яток. Поховання бідних скіфів звичайно розміщали під невисокими курганами. Над похованнями знатних скіфів насипалис». високі кургани, у поховання клали різноманітні речі зі: срібла і золота. При похованнях багатих скіфів завжди знаходилися поховання вбитих воїнів, жінок, рабів, коней з бойовим спорядженням тощо. Особливо багаті були кургани з похованням вождів племен і царів скіфської держави. Одним з найбільших є Чортомлицький курган-поблизу м. Нікополя на Дніпропетровщині. Тут поховані цар і цариця, шість воїнів та 11 бойових коней, а також, велика кількість цінних речей.

У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак; кандидатура царя і його наступників затверджувалася, народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв'язували важливі державні питання, Територія держави поділялася на номи (округи), що,, ймовірно, були племінними територіями, які населяла різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постановах царів. Існувала приватна власність на стада, посіви, житло. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобо-в'язального права. Договори скріплювалися присягою. Сімейне право характеризувалося пануванням патріархату, що вимагало ведення родоводу за батьківською лінією, панівної ролі чоловіка у господарстві, суспільстві,, сім'ї. Жінка перебувала під владою чоловіка. Після його смерті вона переходила у власність спадкоємця. У спадковому праві панував мінорат (лат. тіпог — менший), тобто перехід батьківського майна неподільно до молодшого за віком сина. Одружені сини мали право на виділ при житті батька.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися злочини проти царя. Каралося не тільки вчинення злочину, а й замах. Самостійним злочином була фальшива присяга» що, за переконанням скіфів, могла спричинити хворобу царя і каралася стратою. Таке ж покарання застосовувалося за порушення звичаїв і відступ від віри

10

предків. Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюбство тощо. До найпоширеніших видів покарань належали смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Продовжувала існувати кривава помста; Справи, які не стосувалися царської влади та інтересів держави, розглядалися змагальним поряд-ком, але існував і слідчий процес для найнебезпечніших злочинів.

3. АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ У VIII—V ст. до н. є. старогрецькі рабовласницькі держави

південної частини Балканського півострова та Малої Азії заснували колонії у заморських землях, у тому числі й у Північному Причорномор'ї. Серед них — Ольвію на правому березі Бузького лиману (тепер біля с. Парутиного Очаківського району Миколаївської обл.), Тіру на березі Дністровського лиману (тепер Білгород-Дністровський Одеської обл.), Херсонес (на місці сучасного Севастополя), Пантікапей (на місці сучасної Керчі у Криму), Фанагорію на Таманському півострові (тепер поблизу селища Сінного Темрюцького району Краснодарського краю), Керкініду (на місці сучасної Євпаторії Кримської автономної республіки), Німфей на західному березі Керченської протоки (тепер у складі м. Керчі), Тірітаку (на місці сучасного селища Арщинцевого поблизу Керчі), Танаїс у гирлі Дону (тепер біля станиці Недвиговської Ростовської обл.), Феодосію (там, де розташоване сучасне місто) тощо. Багато з них незабаром перетворилися на міста, значні ремісничі центри. Міста проводили обмін зі східними племенами та іншими грецькими державами, карбували свою монету. Місцевим племенам (здебільшого представникам племінної верхівки) античні міста-держави Північного Причорномор'я постачали вино, зброю, ювелірні вироби та інші предмети розкоші. Основним предметом вивозу до грецьких держав були хліб та інші сільськогосподарські продукти.

Античні міста-держави проіснували до IV—V ст. н. є. Однак уже з 30-х років III ст. н. є. почався економічний занепад, що посилився внаслідок наскоків готів — племен східних германців, які наприкінці II ст. н. є. почали пересуватися з пониззя Вісли на Південний Схід і в першій половині III ст. н. є. досягли Північного Причорномор'я. Тут готи змішалися з місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши сильне об'єднання, що досягло найбільшої могутності у середині IV ст. За відомостями готського історика Иордана, від них у той час залежали інші східноєвропейські народи. Навала гунів (давні кочові племена, які з території Північного Китаю

11

просунулися до Карпат) у IV ст. поклала кінець існуванню античних міст-держав Північного Причорномор'я. Значну роль у цьому відіграли і східні слов'яни, що просувалися тоді до берегів Чорного моря і на Балкани.

Грецькі колонії були рабовласницькими містами-дер-жавами. Накопичення багатства у руках небагатьох, зосередження знарядь виробництва у меншості, поява щораз більшої кількості рабів зумовили поділ суспільства на два антагоністичні класи. Рабовласники були вільними повноправними громадянами. Вони могли займати різні адміністративні посади, виїжджати в інші землі, утримувати збройні загони. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами. Повноправними громадянами були тільки чоловіки — уродженці міста.

Більшість населення становили раби. Вони не мали жодних прав і були власністю рабовласників, які вільно розпоряджалися їх працею, життям і смертю. До них примикали дрібні ремісники і торговці, а також вільні общинники навколишніх поселень, що сплачували подат-ки державі та входили до ополчення у випадку воєнних дій. Непосильний гніт і безправ'я призводили до повстань. Так, 107 р. до н. є. у Пантікапеї спалахнуло повстання рабів на чолі зі Савмаком, якого раби проголосили царем.

За історичним зразком грецькі колонії були рабовласницькими державами, за формою правління —демократичними та аристократичними республіками. Вищим органом державної влади вважалися народні збори. Брати участь у них мали право всі чоловіки, які досягли 25 років. До їх компетенції належало прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зов-нішньополітичні зв'язки та укладання договорів, нормування грошової системи, звільнення іноземних купців від мита тощо. Народні збори обирали раду міста, до складу якої входив суд присяжних, а також головний жрець міста — базилевс, котрий відав релігійними культами. Рада була постійно діючим органом влади, підготовляла законопроекти, перевіряла кандидатів на виборні посади, здійснювала контроль за виконавчою владою. Архонти і стратеги відали військовими справами, агораноми здійснювали нагляд за порядком на ринку, астиноми стежили за порядком у місті, номофілаки контролювали додержання законів тощо. Політична ор-ганізація міст-колоній спиралася на збройні сили і на закони, які надавали рабовласникам необмежену владу над рабами і закріплювали

12

їх панівне становище у суспільстві. 4. БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО Найбільшою з античних держав Північного Причорномор'я було

Боспорське (Боспор — давньогрецька назва Керченської протоки) царство з центром у Пантікапеї. Воно виникло внаслідок об'єднання античних міст-дер-жав на початку V ст. до н. є. (480 р. до н. є.) й об'єд-нувало територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Ця держава не була суто грецькою, до неї входили і місцеві племена. Основою економіки Боспор-ського царства вважалося землеробство, виноградарство і рибальство, продукти яких вивозилися морем до Греції та Малої Азії. Розвивалося ремесло, велася торгівля з сусідніми племенами. Значне місце у торгівлі Боспору, як і всіх інших держав Причорномор'я, посідала торгівля рабами. У Танаїсі був навіть невільницький ринок. У міста Боспорського царства імпортували вино, оливкову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема, ювелірні вироби), предмети мистецтва тощо.

Період найбільшого економічного і культурного розквіту припадає на IV—НІ ст. до н. є. Але у другій половині II ст. до н. є. Боспорське царство охопила гостра соціально-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку скіфської держави, яка зазіхала на незалежність Боспору. Водночас посилилася агресія з боку Римської імперії. Царів Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його як васальну державу. Проте навала готів і боранів (деякі дослідники вважають останніх предками східнослов'янських полян) у середині III ст. н. є. підірвала економіку Боспорського царства. Завершального удару по Боспору та інших державах Північного Причорномор'я завдали гунни. У зв'язку з посиленням могутності Візантії Боспор у VI ст. увійшов до її складу, і Боспорське царство остаточно припинило існування.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар, жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работорговці), власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, що були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, у тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі.

13

Вільні землевласники повинні були служити у війську і віддавати цареві значну частину свого врожаю, оскільки оброблювана ними земля

вважалася царською. Основну робочу силу становили раби, які поділялися на

приватновласницьких і державних. Праця останніх використовувалася здебільшого при будівництві оборонних споруд на кордонах держави. Державні раби знаходилися у дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві. Водночас з рабською працею застосовувалася і праця залежного землеробського населення, яке називалося пелатами. Вони перебували на різних ступенях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Безправне становище рабів і закріпачення пелатів призводили до частих виступів експлуатованих проти рабовласників. У Бос-порській державі І—III ст. н. є. почали масово відпускати приватновласницьких і державних рабів на волю, що засвідчувало зародження феодальних відносин. Паралельно з відпуском рабів на волю посилювалася експлуатація залежних напіввільних виробників, від яких боспорські землевласники отримували чимало товарного хліба, що йшов на експорт.

Боспорське царство — це рабовласницька монархія. Тривалий час грецькі міста, які входили до неї, мали певну автономію. У них зберігалися органи самоврядування (народні збори, ради міст, виборні посади). Вони проводили самостійну торгову політику, карбували

монету. Перші три століття н. є. у Боспорській державі спостерігалося

намагання до централізації влади. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади здійснювали призначені царем придворні чини: міністр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбів, спальник, управляючі селами. Центральний апарат управління становили керівники окремих відомств: начальник двору, начальник фінансів, охоронець казни, керуючий справами релігійних культів та ін. Для зв'язку з сусідніми племенами і державами при дворі діяв спеціальний штат перекладачів, очолюваний головним перекладачем. На завершальному етапі історії Боспорського царства в умовах залежності від римських імператорів держава

14

поділялася на округи. Ними управляли призначені царем намісники. Боспорське право, як і право скіфської держави та грецьких міст-

колоній, частина яких увійшла до складу Боспорського царства, ретельно захищало інтереси рабовласників. Земля була державною власністю і розпоряджатися нею міг тільки цар. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли користуватися землею, виконуючи певні повинності стосовно царя як верховного власника всієї землі.

Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, відносини з політичними емігрантами тощо. За їх вчинення передбачалася смертна кара з конфіскацією майна засудженого. Виконання судових рішень проводилося судовими виконавцями.

5. СТАРОДАВНІ СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ Вперше у писемних джерелах про слов'ян згадується на рубежі

нашої ери, причому вони були автохтонами Східної Європи і жили тут ще в епоху раннього заліза. Однак у джерелах того часу їх називали скіфами. Так, деякі дослідники вважають, що скіфи-орачі були слов'я-нами. З початку І тис. н. є. слов'яни виступають у писемних джерелах вже під назвою венедів. Згідно з повідомленнями античних авторів, венеди займали землі у басейні Вісли, від північних схилів Карпат аж до Балтики, і були сусідами германських, сарматських і фінських племен. Вся північна і західна частини території сучасної України в той час були заселені слов'янськими (венедськими) племенами.

Трохи пізніше поряд з венедами у писемних джерелах з'являються дві нові назви для визначення слов'ян; анти і склавіни. Хоча значення і походження цих термінів і досі не з'ясовані, але в них уперше відбито поділ слов'ян на західних (склавіни) і східних (анти). Останні жили на землях між Дніпром і Дністром, їх територія-охоплювала також Лівобережжя Дніпра.

Стосовно питання про те, хто такі анти і яке відношення вони мали до східних слов'ян загалом, існують різні думки. Деякі дослідники вважають, що назва «анти» охоплює всіх східних слов'ян, інші — тільки певну частину. Так, відомий російський учений О. Шахматов (1864—1920) уперше в історії вітчизняної науки створив цілісну концепцію етногенезу слов'ян, послідовно дотримуючись думки про спільне походження слов'ян. Його дослідження засвідчили, що на початку VI ст. із спільної мови слов'ян внаслідок розселення і розпорошення сформувалися три! підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька;

15

південнослов'янська, — з неї виникли болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська ^ з якої розвинулися українська, російська та білоруська мови.

Територія, що займали анти, на думку академіків М. Грушевського, І. Крип'якевича та інших, переважно збігається з лісостеповою смугою Східної Європи. Основною галуззю господарства в антів було орне хліборобство, а також осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досяг-ло ремесло (залізоробне, гончарське, склоробне тощо). В антів були економічні зв'язки з віддаленими країнами, в тому числі з Римською імперією. Широко розвивалося рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля.

Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. Очолювали це-об'єднання царі (рекси), оточені вельможами (приматами). Так, у IV ст., за свідченням готського історика Иордана, жив антський цар Бож, котрому довелося вести тяжкі війни з готами (племена східних германців), які претендували на панування у Східній Європі. У 385 р. готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому вдалося захопити Божа у полон. За наказом Вінітара він був. розіп'ятий разом із синами і 70-ма своїми прибічниками.

Зазначимо, що у творах візантійських авторів підкреслюється «народоправний» характер суспільного ладу антів і склавінів, які, за твердженням Прокопія Кеса-рійського, «здавна живуть у народоправстві і тому щастя і нещастя в житті у них вважається справою спільг«тою». Стародавні слов'яни у середині І тис. н. є. тільки оочали переходити до державної організації, тому влада ііаря у них була обмежена старими, звичаєвими настановами общинного ладу. Велику роль виконували народні збори, які здебільшого розв'язували найважливіші справи.

У VI ст. розпочався наступ антів разом зі спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. До середини VI ст. це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—551 рр. на візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Упродовж наступних десятиліть розселення антів відбувалося дуже швидко й у 80-х роках VI ст. призвело до повної слов'янізації північних Балкан. У зв'язку з вторгненням сюди 568 р. аварів (великий союз кочових племен тюркського походження) і

16

заснуванням у Трансільванії (сучасна Румунія) Аварського каганату, розпочалися аваро-слов'янські війни, що на початку VII ст. спричинило розпад антського політичного об'єднання. Основна маса його населення відступила на північ від Чорного моря — на Полісся, Київщину, Чернігівщину. В основі їх життя був поділ на племена. Сформувалися нові племінні групи, що визначили остаточний поділ слов'ян на східних, південних і західних, який зберігається й досі.

З розпадом первіснообщинного ладу і формуванням класів виникли умови для створення держави. Найрані-шим державним утворенням у південних слов'ян було Болгарське царство (VII ст.), в яке, крім слов'янських племен, ввійшло і було асимільоване ними тюркомовне плем'я болгар. У західних слов'ян існувала ранньофео-дальна держава Само, куди входили словаки, морави, чехи, словенці й лужицькі серби, а пізніше — Великомо-равська держава. Східні слов'яни, в яких спочатку існували ранньофеодальні державні утворення Артанія, Куя-вія, Славія, згодом утворили велику давньоруську державу — Київську Русь.

17

РО З Д І Л II СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ

РУСІ 1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ-УКРАЇНИ-РУСІ

Формування державності на території України (назва вперше

згадується 1187 р.) відбувалося впродовж тривалого історичного періоду у процесі розпаду первіснообщинного ладу східних слов'ян, який особливо виявився VI—IX ст., в умовах зародження феодальних від-. носин і переходу від первіснообщинного до класового суспільства. У східнослов'янських племен проходив процес майнової диференціації, чіткого поділу населення на групи, що посідали різне суспільне становище, а також становлення станової ієрархії на чолі з феодальною - верхівкою.

Найдавніший літопис згадує про такі слов'янські пле-І^мена в Україні: полян біля Києва (заснування міста '«Повість врем'яних літ» пов'язує з трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом, котрі очолили племена полян), сіверян над Десною, деревлян на південь від Прип'яті, дулібів над Західним Бугом, уличів, які жили у пониззі Дніпра, Побужжі та на берегах Чорного моря, тиверців над Дністром, хорватів без означення певного місця, вірогідно на Підкарпатті та ін. Впродовж століть у житті племен відбувалися різні зміни. Деякі племена змінили оселі: уличі та тиверці спочатку жили над Дніпром, пізніше перейшли на захід, відступаючи під натиском азійських орд. Плем'я дулібів придбало нові назви — бужан і волинян. Назви деяких племен засвідчують існування ще не вижитих родоплемінних відносин і походять від їхніх родоначальників (радимичі — від Радила, в'ятичі — від В'ятка). ЕКІЇЇІ назви визначають характер території {ниляни — земля, придатна для обробітку, деревляни — територія, багата на ліс). Були племена, назви яких походять від політичних центрів (еолиняни від Волині — тепер Грудек у Польщі, бужани від Буська — тепер Львівської обл.). Племена становили певну етнічну і культурну спільність, незважаючи на деякі особливості у мові, культурі, побуті.

Слов'янські племена очолювали представники знатних родів, котрі здобули визнання внаслідок багатства, воєнних успіхів тощо. Найталановитіші та найенергійніші ставали князями, причому їх влада поступово стала спадковою. Усе це засвідчило початок процесу перетворення племен у феодальні князівства.

До часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100

18

слов'янських племен, які були об'єднані у 14 великих союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни. Так, союз племен радимичів мав вісім племен, в'ятичів — шість. За союзом закріплювалася назва племені, яке об'єднало їх.

Розвиток феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, а також переростання органів племінного управління в державні органи влади призвели до! перетворення союзів племен у «княжіння» і «землі» державного зразка. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен, влада князів окремих племен відступала на задній план. Князівська влада набула спадкового характеру, виникли слов'янські князівські династії.

Найінтенсивніше розвивалося створене VII—VIII ст. об'єднання племінних союзів полян у середньому Подніпров'ї, з центром у Києві. На цих землях VIII—IX ст. виникла перша держава східних слов'ян з назвою «Руська земля>>. Вона згадується у працях візантійського ім-ператора Костянтина VII Багрянородного (905—959 рр.)» До речі, багато суперечок в історичній літературі існує щодо назви «Русь». Одні дослідники робили спробу довести її походження з фінської мови, інші — зі шведської, ще інші — зі слов'янської (річка Рось на Київщині). Це засвідчує не стільки важливе її походження, скільки значення. Вірогідно, що назва «Русь» стала синонімом Києва, оскільки була тісно пов'язана з Київщиною.

Територія Русі IX ст. — це землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівства. Політичний розвиток Київської Русі, всупереч твердженням основоположників норманської теорії походження слов'янської держави (німецьких учених Г. Байєра, Г. Міллера і А. Шлецера), відбувався не під впливом зовнішніх факторів, які могли тільки прискорити або загальмувати цейпроцес. Цей розвиток був аналогічний розвиткові інших країн, який завершився утворенням держави.

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до феодального, обминувши рабовласницький. Така своєріднісгй історичного розвитку пояснюється певними обставинами. Масовому використанню рабської праці у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких

19

утримання раба було надто дорогим і тому нерентабельним. Затримувала розвиток рабоволодіння у східнослов'янському суспільстві й сільська община (верв). Важливе значення мала вісутність обширних заселених сусідніх територій, що могли б стати джерелами великої кількості рабів — полонених. Окрім цього, рабовласницький лад в інших країнах тоді вже відмирав і деякі слов'яни навіть брали участь у ліквідації рабовласницької держави Візантійської імперії (походи слов'ян на Візантію), часто діючи спільно з візантійськими рабами.

Першим із давньоруських князів, які об'єднували під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912 рр.). Він походив з норманів (варягів). За свідченням літописців, після смерті Рюрика (879 р.) Олег князював у Новгороді. Очоливши новгородську дружину, у складі якої були наймані варяги, Олег 882 р. здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда та Дира, оволодів Києвом. Літопис приписує Олегові слова, сказані про Київ: «Це буде мати городам руським». Підкоривши 883—885 рр. деревлян, сіверян, радимичів, розширив територію Київської держави. Політику Олега продовжував Ігор (912— 945 рр.). Під час спроби повторного збору данини (полюддя) з землі деревлян, що жили на північному заході від Києва, Ігор був убитий. Його дружина Ольга (946— 960 рр.) жорстоко помстилася деревлянам за смерть чоловіка. Вона не вела воєн. Присвятивши життя мирній праці, Ольга прийняла християнство. Зате багато походів провів єдиний син Ольги Святослав (960—972 рр.). Під час повернення з нечисленною дружиною з Болгарії до Києва біля Дніпрових порогів його вбили печеніги.

Після смерті Святослава між його синами Володимиром, Олегом та Ярополком спалахнула боротьба за великокнязівський престол. Переможцем вийшов Володимир (979—1015 рр.), котрий невдовзі завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської держави і 988 р. запровадив християнство, як державну віру, що сприяло посиленню політичних і культурних зв'язків з Візантією. Син Володимира Великого Ярослав після смерті батька впродовж кількох років боровся за великокнязівську владу проти братів Святополка і Мстислава. Під час князювання Ярослава Мудрого (1Ш9— 1054 рр.) відбувалось дальше розширення Київської держави, її територія простягалася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. З'явилася найдавніша частина збірника законів українського

20

права. Остаточно утвердилося християнство (близько 1039 р.), було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові. Перед смертю Ярослав поділив державу між п'ятьма синами — Ізясла-вом, Святославом, Всеволодом, Ігорем та Вячеславом, а Галичину дав внукові Ростиславові, синові померлого Володимира. Розпочався період розпаду єдиної, великої, могутньої Київської держави. Цьому сприяла система управління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав синам окремі землі для управління. Так, після смерті Ярослава держава була поділена на шість частин, я ті, в свою чергу, боролися за княжий престол у Києві. Це призвело до розпаду Київської держави у ЗО—40-х роках XII ст.

Утворення Київської держави мало велике значення для історії. Воно визначило дальший розвиток українського народу. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки і культури. Зростала військова могутність, внаслідок якої Київська держава стала заслоном для Центральної Європи та Візантії від нападу східних кочівників. Ця держава була добре відома на міжнародній арені, про що засвідчують, зокрема, династичні зв'язки київського князя Ярослава Мудрого з багатьма західноєвропейськими дворами. Ярослав одружився з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною); перебував також у другому шлюбі з дочкою візантійського імператора Анною. Дочка Ярослава — Єлизавета — була дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а після його загибелі (1066 р.) вийшла заміж за короля Данії Свена Єстрідсена. Друга дочка Анна була замужем за французьким королем Генріхом І. Після смерті чоловіка 1060 р. була регентшею й під час неповноліття сина Філіппа І впродовж 15 років правила Францією. Третя дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андраша І. Сестра Ярослава була дружиною польського короля Казимира III, а син їзяслав одружився з німкенею. За територією і населенням Київська держава належала до найбільших країн Європи, її кордони простяга-лися від Карпат (включно із Закарпаттям) на заході до Волги на сході, від Новгорода на півночі до Чорного моря на півдні. На початку XI ст. територія Київської держави становила 1,1 млн км2 з населенням близько 4,5 млн.

2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД Рід заняття та різниця в матеріальному добробуті були основою

поділу населення на окремі соціальні групи. У IX ст. сформувався панівний клас феодалів, до якого входили київські та місцеві князі,

21

бояри. Князі та бояри збільшували землеволодіння і господарства внаслідок захоплення общинних земель і перетворення общинникіз у феодально залежне населення. Найбільшим феодалом вважався великий князь. Зосередивши обширні приватні золодіння, великий князь київський розпоряджався общинними землями, що вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які становили сконсолідоване військо. Арабський письменник і мандрівник Ібн-Фадлан зазначав, що ці «вірні люди умирають разом з князем і йдуть на смерть за нього». Крім прибутків від великого феодального господарства, на користь князя надходили прибутки з суду. Збиралася данина. Однак через зростання великого землеволодіння бояр, які захоплювали общинні землі, прибутки великого князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися.

Поряд з великокнязівським доменом (від лат. сіоп:> пішт — володіння), а також володінням місцевих князів існували боярськодружинні володіння. Назва бояр, спершу болярів, походила від «болій» — більший. Менші бояри, які називалися дітськими або отроками, посідали нижче становище. Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, котрі одержували від них землі в умовне володіння.

Зростало церковне володіння, зокрема монастирське. Сприяючи розвиткові феодальних відносин, церква разом з князем і боярами перетворилась у великого землевласника. Вона захоплювала общинні землі, займала пусті, заселяючи їх залежними людьми. Водночас церква збільшувала землеволодіння внаслідок дарувань князів і бояр, а також шляхом купівлі й обміну земель. Особливо великі земельні володіння зосередили монастирі (Києво-Печерський та ін.). Великі прибутки одержувала церква від численних поборів і церковного суду, який відав справами, пов'язаними з порушенням християнських обрядів і церковних норм сімейного права.

Феодальне господарство грунтувалося на Іксплуата-ці2 різних груп залежних людей. Найчисленнішу групу залежного населення становили смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). Приблизно до середини

XI ст. значна частина смердів ще була відносно вільною і сплачувала князям данину (спочатку головним чином хутром, а потім — грішми). Наприкінці XI ст.—початку

XII ст. чимало смердів шляхом економічного та позаеко

22

номічного примусу були перетворені у феодально залеж них людей. Феодальному поневоленню вільних смердів як економічному процесові сприяли князівські та бояр ські побори, участь у воєнних походах, стихійні лиха, епідемії, недорід, голод, феодальні міжусобиці та напади кочівників.

Феодально залежний смерд мав приватне господарство і житло. Проте його майнові права були обмежені. Коли смерд умирав, не залишивши синів, його майно переходило до феодала навіть якщо у смерда була дочка. Коли ж умирав феодал, який не мав синів, його майно передавалося у спадщину дочкам.

Численну групу феодально залежних людей у Київській державі становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв'язку з договором — «рядом». Однією з категорій рядовичів стали закупи. Так називали смердів, які розорилися і попали в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд змушений був брати у феодала «купу», тобто позичку грошима, і одержував від нього земельний наділ. Якщо закуп покидав землевласника, він повинен був повернути позичку. За одержану купу закуп працював у господарстві феодала, тобто відбував панщину. Реманент, яким він користувався (соха, плуг, борона), а також кінь належали феодалові. Коли закуп тікав, його обертали на раба. Значну групу феодально залежного населення становили також ізгої (від «гоїти» — жити) — люди, котрі не мали засобів виробництва для ве-дення власного господарства. У становище ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали також холопами або челяддю), які могли звільнитися від рабства за викуп.

Джерелами рабства були полон під час війни, купівля невільної людини, шлюб із рабинею, продаж збаакру-тоЕаного купця за борги, покарання закупа за втечу від феодала. Діти холопа були також рабами. Проте нєвільництво не мало широкого розвитку. Феодали часто осаджували своїх рабів на господарствах, і вони переходили до категорії залежних селян. Полегшенню долі рабів значно сприяло християнство, яке не визнавало невільництва. У пізніші часи рабство майже цілком зникло.

Міське населення поділялося на дві основні групи — міську аристократію і міські низи. До міської аристократії належали: князі, бояри, вище духовенство, купці. Ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях

23

виступали проти феодалів разом зі смердами. Так, у 1113 році у Києві спалахнуло велике народне повстання, викликане утисками міської бідноти з боку князівської адміністрації, а також розвитком лихварства, яке розоряло населення. Міську бідноту активно підтримали смерди.

3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД Київська держава не була чітко централізована. За формою вона

вважалася ранньофеодальною монархією і грунтувалася на принципі сюзеренітету-васалітету. Хоча київські князі були головними, великими князями всієї держави, але в міру розвитку феодальних відносин між київським і місцевим князями укладалися міжкнязівські договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

Очолював державу великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Великий князь зосереджував і виконавчу владу. Будучи главою адміністрації, він виконував також функції воєначальника і особисто водив рать у бій. Мали князі й судову владу. Право спадкування престолу, що раніше передавалося старшому братові за принципом «старшинства», було замінено принципом «отчини», тобто передачі старшому синові. Проте порядок переходу князівської влади у спадщину не визначався жодними нормами. Не визначив цей порядок і Ярослав, після смерті якого почалася боротьба за престол. Княжі сім'ї, як правило, мали багато дітей, Що посилювало майнові суперечності. Однак були й винятки: у Чернігівському князівстві влада переходила від старшого брата до молодшого, а потім поверталася до синів старшого брата. В інших князівствах влада пере-ходила від батька до старшого сина. Прихід нового князя супроводжувався певним церемоніалом з участю церкви. При цьому церемоніал інтронізації був запозичений значною мірою у Візантії та Західної Європи. Використовувалося також святкове князівське вбрання (Володимир і Ярослав зображені на монетах у діадемах).

Діяльність князя скеровувалася радою бояр. Щоправда, вона юридично не була оформлена, але мщіа вплив на князя. До ради входили наймогутніші феодали-земле-зласники, які мали посади у державному апараті, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього, рада^ виконувала судові функції, брала участь у розв'язанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань.

24

При відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, який не тільки розв'язував усі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й встановлював владу майбутнього князя.

Правлячий князь у випадку необхідності скликав збори міського населення — віча. Як зазначає літопис, про це вперше згадується у Білгороді (на місці сучасного с. Білгородки Києво-Святошинського району Київської обл.) 997 р., Новгороді — 1016 р., Києві — 1068 р. У віче могли брати участь усі чоловіки, крім холопів. Вона розглядало питання війни і миру, запрошення або вигнання князів, обирало або усувало представників адміністративного, судового та військового управління тощо. Проте не в усіх містах віче виконувало однакову роль. Наприклад, у Новгороді його роль була значно вагомішою, ніж у Чернігові. Пізніше, у зв'язку з розвитком феодалізму, віче втратило своє значення. Інколи у Київській державі скликалися також феодальні з'їзди, що розв'язували міжкнязівські суперечки і деякі інші важливі питання. Наприклад, на Любецькому з'їзді 1097 р. у Любечі (тепер Чернігівської обл.) князі домовилися про припинення міжусобних війн і проголосили принцип, за яким кожен князь мав право володіти успадкованими землями і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів. Але насправді цей з'їзд не поклав край князівським феодальним міжусобицям. Наступний — Витачів-ський (тепер с. Витачів Київської обл.) з'їзд 1100 р. позбавив князя Данила Ігоревича Володимиро-Волинського князівства.

У період існування Київської держави існували дві системи управління. Перша з них — десяткова — випливала з військової організації. Тисяча втратила реальний математичний зміст і стала територіальним поняттям — округом, який очолював тисяцький. Він був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотськими, що виконували також фінансово-адміністративні та судові функції. У деяких землях (наприклад, у Галичині) замість тисяцьких утверджувалися воєводи, котрі очолювали збройні сили місцевих князів.. Тисяцькі у такому випадку виконували адміністративно-поліцейські функції у містах.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася на дворі князя. До її складу входили (дворецький, конюший, стольник, чашник та ін.), які відтак стали виконувати доручення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх безпосередніх обов'язків при дворі.

25

На місця посилалися представники центральної влади — намісники і волостелі. Вони відали адміністративними і судовими справами. Селами управляли старости,, що обиралися їх жителями. Всі ці посадові особи одержували за свою службу з населення «корм» у вигляді різних поборів.

Суд у Київській державі не відокремлювався від адміністрації. Суддею насамперед ставав князь, котрий важливі справи розв'язував спільно зі своїми боярами. Судові функції виконували також представники місцевої адміністрації — посадники у містах і волостелі у волостях, їх помічниками були тіуни, вірники, інші допоміжні особи.

4. ПРАВО Утворення Київської держави супроводжувалось формуванням

феодального права. Найдавнішою його формою були звичаї, що склалися у процесі спілкування? людей, увійшли в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього населення. Звичай став основним засобом регулювання поведінки людей у первіснообщинному суспіль-стві. З виникненням держави панівні класи пристосували^ деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонували та забезпечували їх використання примусовою силою держави.. Так виникло звичаєве право, що стало важливою формою права у рабовласницьких державах. Воно поширю-валося також і в період феодалізму (до виникнення абсолютної монархії).

Уже з X ст. з'являється князівське законодавство,. Ще за часів Олега у договорі з греками 911 р. є згадка, про приписи «руського закону». Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право. Найголовнішою пам'яткою права Київської Русі є Руська Правда, щоізберегла своє значення і в наступні періоди історії й не тільки для українського права. Окрім цього, Руська Правда має чимале значення не тільки як пам'ятка законодавства Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства, подібно до капі-туляріїв франкського короля, засновника династії Каро--лінгів Карла Великого.

Історія Руської Правди складна. Питання про її походження, а також і час складання її найдавнішої частини ще повністю не досліджене. Деякі автори (наприклад, академік Б. Греков) відносять це навіть до VII ст. Однак більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім'ям Ярослава Мудрого. Суперечливим залишається і питання про місце видання цієї частини Руської Правди. У літописі

26

вказується Новгород, але чимало авторів називають Київ. Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо,

що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106 списків Руської Правди, складених XIII—XVII ст., які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку феодалізму в Київській Русі. Коротка редакція найдавніша (XI ст.). Вона складається з Правди Ярослава, або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або Статуту Ярославичів, Покону вірного та Статуту мостникам. Останній належить до важливих пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Він присвячений організації мостіння (брукування) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, що вели до :пристаней і на міський торг. У сучасній літературі існують три можливих варіанти датування Статуту. Професори С. Юшков і М. Тихомиров пов'язували його з кінцем XII ст., Б. Рибаков і Л. Черепній — з 30-ми роками XIII ст., В. Янин — з часом князювання Ярослава Яро-славича (1265—1270 рр.).

Правду Ярослава Мудрого складено ймовірно у 30-х роках XI ст. Норми цієї найдавнішої Правди відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значним обмеженням, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знатіта її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

Правду Ярославичів складено у 50—60-х роках XI ст. У ній, на відміну від Правди Ярослава, дуже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права, як права-привілею, тобто неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривен, а за князівського дружинника — 80.

Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції Руської Правди, дослідники не мають єдиної думки. И створення відносять до часу князювання Володимира Мо-номаха (1113—1125 рр.) або його сина Мстислава. Не менш суперечливе питання про час виникнення

27

складових частин цієї редакції — Суду Ярослава Володимировича та Статуту Володимира Мономаха. Розширена редакція Руської правди, куди входять перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, Як? перетворювались на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення.

Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV чи навіть XVII ст.

На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку. Найдавнішими пам'ятками церков-ного права були церковні статути князя Володимира Святославича про десятини і церковних людей та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. Ці статути збереглися у великій кількості пізніших переробок XIII—XIV ст., але початкові тексти відносять до періоду існування Київської держави. У їх основі лежать установлення названих київських князів, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі церковної юрисдикції стосовно столичної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава брав участь київський митрополит Іларіон, зумовило чинність названих статутів на території всієї Русі. Водночас до їх текстів вносились нош норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції державного ладу і самій церковній організації. Церковні статути дають змогу визначити становище християнської церкви у державі. Вони закріплювали привілеї служителів церкви на «десятину» — десяту частину доходів, що залежне населення сплачувало церкві. Спочатку вона встановлювалася для спорудження й утримання Десятинної, церкви (перша кам'яна церква у Києві, збудована руськими і візантійськими майстрами 989—996 рр.), а пізніше набула характеру повсюдного феодального податку, який збирали церковні установи.

Законодавство мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди йшлося про встановлення

28

права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва тощо. Право власності відрізнялося від права володіння, передбачався порядок відібрання власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у володінні іншої особи. Законодавець по суті обґрунтовував неправомірне володіння, вимагаючи не тільки повернення свого майна, а й сплати компенсації за користування ним.

Руська Правда охороняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у сумі 12 гривен. Великий штраф означав передусім захист самого принципу приватної власності. Посилення захисту феодальної власності на землю було закріплене вже у Короткій редакції Руської Правди.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина — освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала у себе палаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.

Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж, позика, поклажа, особисте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Значною мірою це стало наслідком повстання київських низів 1113 р. проти лихварів, Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб врятувати ситуацію, розробив заходи, спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Стягнення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об'єктом позики були не тільки гроші, а й хліб, мед тощо.

Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій, рукостискання, зв'язування рук і т. д. У деяких випадках вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору про нерухомість.

Спадкове право характеризувалося відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і

29

дочки, а у смердів при відсутності синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.

Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців покладався тільки обов'язок видати сестер заміж. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молодший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відповідно до канонічних правил. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство. Так, князь Володимир Великий до хрещення мав п'ять дружин і кількасот наложниць. З прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність), утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв'язки, що прийшли до нас із Візантії.

За візантійським правом існував низький шлюбний вік: 12—13 років для нареченої і 14—15 для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб.

Питаннями розлучення відала церква, яка дуже рідко допускала розірвання шлюбу.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, чи було це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яка проявлялася передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам (тать-ба), підпалові, пошкодженню рухомого майна тощо. До. злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусів.

Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім* холопа. За дії холопа відповідав його пан. Система покарань була проста і м'яка. Найсерйознішими покараннями вважалися потік і розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини

30

або перетворювався в холопа. Найпоширенішими були; грошові покарання — віра і продажа. Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривен, а друга — за інші злочини у розмірі від 3 до 12' гривен. За заподіяне тяжке каліцтво, вбивство зрадливої жінки стягували піввіри. Відома й так звана дика віра, її сплачувала верв, на території якої знаходили вбитого,, а вбивцю не вдавалося розшукати. Смертна кара як вид покарання не записана у Руській Правді, але літописний матеріал засвідчує її застосування за виступи проти феодальної влади і зраду князя. Так, організатори й учасники повстання проти князівської влади (70 осіб} були страчені через повішення князем Ізяславом у Києві-1068 р. За злочини, що належали до компетенції церковного суду, застосовувались єпітімії (покаяння), каліч-ницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух), тюремне ув'язнення.

Руська Правда не знала вікового обмеження кримінальної відповідальності, не знала також поняття осудності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв'язувалася просто: всі співучасники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

Староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоч, зрозуміло, деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. У будь-якому випадку і за кримінальними, і за цивільними справами застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, при якому сторони були рівноправними. Обидві сторони у процесі називалися позивачами.

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинця? за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, вважалося, що він є злочинцем. Коли слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були показв свідків, котрі поділялися на видоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі),, тобто випробування залізом і водою, а також присяга (рота), що застосовувалась тоді, коли не було інших доказів. У деяких випадках мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців була доказом побиття. При крадіжці істотне значення мало знайдення вкраденого.

31

Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, крім змагального, інквізиційний (слідчий) процес з усіма його атрибутами, в тому числі й з тортурами.

У Київській державі, як зазначалося, ще не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували-представники адміністрації, куди входив і сам князь. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивство). Судові функції виконували і церковні органи (митрополит, єпископи, ігумени). Існував також вотчинний суд—право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала становили невід'ємну частину його імунітетних (лат. ігтитшпітаз — звільнення, свобода) прав.

32

РО ЗД І Л ІІІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД

І ПРАВО ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

1. УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА Коли Наддніпрянщина під ударами степ#вих орд занепадала,

зросло значення західних земель, що лежали далі від воєнних дій — Галичини (назва від м. Галича, тепер Івано-Франківської обл., який вперше згадується в угорських джерелах 896 р., в Іпатіївському літописі 1113 р.) і Волині (назва від м. Волиня, нині с. Грудек За-мойського воєводства Польщі).

Формування Галицького князівства почалося у другій половині XI ст. Цей процес пов'язаний з діяльністю внука Ярослава Мудрого — засновника галицької династії князів Ростислава Володимировича. Після смерті Ростислава (1067 р.) Галичину було поділено на три князівства, якими правили його сини. Рюрик отримав Звенигород (недалеко від Львова), Володар — Перемишль (одне з найстаріших галицьких міст), а Василько — Теребовлю (тепер Тернопільської обл.). Через деякий час Володимир-ко, син Володаря, об'єднав перемиське і Звенигородське князівства, захопив спадщину за дядьком Васильком — Теребовлю і Галич, куди 1141 р. переніс столицю з'єднаного князівства. Галицька держава настільки зміцніла, що могла рівнятися з великими тогочасними європейськими державами. Проте розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153— 1187 рр.), названого у «Слові о полку Ігоревім»* Осмо-мислом (той, хто має вісім смислів), що означало мудрий, розумний. Він поширив кордони держави на південь аж до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (Галац). Водночас з економічним і політичним зміцненням Галичини зростало галицьке боярство, яке намагалось здобути вплив на управління державою. Зі смертю сина Володимира династія Ростиславичів припинила існування, а 1199 р. волинський князь Роман, котрий спочатку кня-зював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, відтак Холм (тепер у Польщі), а з 1272 р. — Львів.

Переможні походи військ Романа на Литву, Польщу, Угорщину та половців створили йому і державі високий міжнародний авторитет. Завершенням цих успіхів було здобуття Києва, включення його у

33

сферу своїх впливів. Але князював він мало — всього шість років і 1205 р. загинув під Завихостом над Віслою у засідці, яку зробили^ поляки. Сучасний князеві Роману літописець називає його «самодержцем усієї Русі», оцінюючи заслуги у справі об'єднання більшості руських земель, а візантійський літописець М. Хоніят зазначає, що боротьба Романа з половцями значно допомогла Візантії, адже кочівники дійшли вже до Константинополя.

Після смерті Романа західноукраїнські землі знову потрапили у смугу розбрату і князівсько-боярських міжусобиць. Стара земельна знать, намагаючись обмежити права князів, вела з ними постійну боротьбу, чим сприяла посиленню міжусобиць, а нерідко — й іноземній окупації. Найбільшої гостроти боротьба феодальних угруповань західних земель Русі досягла при малолітніх синах Романа — Данилові та Василькові (перший мав три роки, а другий — несповна рік). Вдова (історія не зберегла її імені) пробувала князювати від імені малолітнього Данила,-але її вигнали з Галича інші князі, які почали знову змагатися між собою за княжий престол. У справи Га-лицько-Волинської держави почали втручатися сусідні держави. Настав тривалий період громадянської війни. Підпорою Романовичів були тільки волинські бояри, прив'язані до своєї династії, що розуміли, яке значення має велика та сильна держава.

Рятуючись від боярських заворушень, Данило разом із матір'ю перебував при угорському дворі короля Андрія, пізніше княжив з братом Васильком у дрібних волинських князівствах. Данило зумів об'єднати Волинь, а згодом, після кількох невдалих спроб, оволодів Галичем (1238 р.) та Києвом (1239 р.). Проти Данила виступила Угорщина у союзі з поляками і підтримкою ворожих йому бояр, однак 1246 р. під Ярославом (тепер у Польщі) Данило переміг коаліцію й остаточно поширив владу на Галичину. Внаслідок мудрої державної політики Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди. Він підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, погодився наунію, прийняв від папи королівську корону і 1253 р.. Січа в першим українським королем (коронував його папський посол Опізон у Дорогичині). До речі, корона Данила Галицького пізніше була перероблена на митру перемігсь ких греко-католицьких єпископів і у роки другої світової війни була передана на зберігання у Ватиканський музей. Данило активно проводив західну політику, при ньому по-ширювалися західні культурні впливи, запроваджував європейське самоврядування у містах. Оцінюючи мудрість князя, літописець писав,

34

що він — друга величина після біблейського Соломона. В міру зростання Галицько-Волинської держави сусідні володарі

почали встановлювати контакти з Данилом. Угорський король Бела IV віддав дочку Константану за Дани-лового сина Лева (на його честь названо місто Львів),- а литовський князь Міндовг віддав дочку за Днілого його сина — Шварна, який відтак (з 1267 р.) став першим ук-раїнсько-литовським князем.

Після смерті короля Данила (1264 р.) лишився на Волині його брат, князь Василько. Князями були й три сини Данилові: Лев (у Галичині), Мстислав (у Теребов-лі), Шварно (у Холмі).

Та незабаром (1269 р.) помер Шварно, через рік — Василько, а волинським князем став син Василька Володимир, якого літописець назвав «великим книжником і філософом, якого ще не було і не буде». Але Володимир помер (1289 р.) молодим і бездітним, передавши свій уділ синові Данила Мстиславові, князеві Теребовельському. До речі, зі смертю Володимира закінчується відомий Га-лицько-Волинський літопис, що поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261 рр.), складений у Галичині, в1 основі якого — літописання часів князя Данила Галицького; Волинський літопис (1262—1291 рр.), скла-дений на Волині, який здебільшого відобразив історію Волинської землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборони її від зовнішніх ворогів.

Так колишня Галицько-Волинська держава поділилася на дві: одну половину одержав Лев, іншу — брат Мстислав (обидва сини Данила).

Після смерті Лева (1301 р.) князем став його син Юрій. Він заволодів усією державою і прийняв титул короля, утворивши 1303 р. окрему Галицьку митрополію. Справа в тому, що тодішній митрополит Київський Максим (за національністю грек), який керував галицько-волинськими церквами, переїхав до Володимира на Клязьмі. Однак Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта Петро Ратневський 1306 р., ставши митрополитом Київським і всієї Русі, переселився спочатку до Володимира на Клязьмі, а пізніше — 1326 р. — остаточно переніс митрополію до Москви, чого дуже домагався московський князь Іван Калита. Це призвело до втрати українськими землями власної церкви.

Останніми галицько-волинськими володарями були два сини Юрія — Андрій і Лев II, останні українські князі з династії Романовичів. Померли вони майже одночасно — 1323 р. Галицькі бояри запросили

35

тоді па престол князя Юрія II, сина польського князя Тройдена, але, незадово-лені його діями, організували змову і отруїли його у Во-лодимирі 1340 р. Потім бояри покликали на престол литовського князя Любарта, зятя отруєного Юрія. Сам він сидів на Волині у Луцьку. В Галичині (у Львові) правив за нього воєвода Детько. Пам'яткою князювання Любарта у Галичині залишився дзвін церкви св. Юрія у Львові а його іменем.

Побоюючись, що Любарт приєднає Галичину і Волинь до Литви, яка стане грізним сусідом Польщі, польський король Казимир III Великий 1349 р. пішов походом на Галичину, здобув Львів, а потім і західну частину Волині (Холм та Белз). Литовські феодали оволоділи більшою частиною Волині: Володимиром (після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. російський уряд перейменував його на Володимир-Волинський), Луцьком, Кременцем та іншими містами. Так припинила існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації, ставши головним центром для всієї України. Відтоді Україна на тривалий час втратила самостійність.

2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД Особливістю суспільного ладу було те, що тут утворилася

численна група боярства, в руках якої зосередились майже всі земельні володіння. Але процес утворення великого земельного володіння відбувався не всюди однаково і рівномірно. У Галичині його зростання випереджувало створення князівського домену. На Волині, навпаки, водночас з боярськиїм розвивалося князівське доменіальне землеволодіння. Пояснюється це тим, що якраз у Галичині раніше, ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови швидкого зростання великого феодального володіння. Становлення князівського домену почалося тоді, коли переважна частина общинних земель була захоплепа боярами і для князівських володінь кількість вільних земель стала обмежена. Окрім цього, галицькі князі, намагаючись заручитися підтримкою місцевих феодалів, роздавали їм частину своїх земель і тим самим зменшували свій домен.

Найважливішу роль серед феодалів Галицько-Волин-ської держави виконувало старе галицьке боярство — «мужі галицькі». їх сила постійно збільшувалась — галицькі бояри були економічно та політично могутньою групою пануючого класу. Вже XII ст. «мужі галицькі» виступають проти будь-яких спроб обмежити їхні права на користь князівської влади і зростаючих міст. Тільки каральними

36

заходами князь Роман зумів послабити позиції місцевої земельної аристократії. «Звичайна приказка його була: не можна безпечно їсти меду, не винищивши рою, не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш», — огювідає польський хроніст В. Кадлубек (1160—1223 рр.7, який був краківським єпископом, а 1218 р. відмовився від посади і перейшов до монастиря.

Іншу групу становили служилі феодали. Джерелами їхніх земельних володінь були князівські пожалування, конфісковані та переділені князями боярські землі, а також самочинні загарбання общинних земель. Здебільшого вони володіли землею умовно, поки служили, тобто за службу і за умовою служби. Служилі феодали поставляли князеві військо, що складалося з їхніх феодально залежних селян. На них і опиралися галицькі князі у боротьбі

з боярством. До пануючого класу Галицько-Волинської держави належала і

велика церковна знать: архієпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші, які володіли селянами й об-ширними землями. Нерідко вони подібно до князів і бояр захоплювали общинні землі, а селян перетворювали на монастирських або церковних феодально залежних селян.

Основну масу сільського населення у Галицько-Волин-ській державі становили і вільні, і залежні — вони однаково іменувалися смердами. Переважною формою селянського володіння землею було общинне, яке пізніше дістало назву «дворище». Останнє як об'єднання декількох селян-общинників поступово розпалося на індивідуальні

двори. Процес утворення великого земельного володіння і фор

мування класу феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян та появою феодальної ренти. Відробіткова рента XI—XII ст. змінилася продуктовою. Розміри феодальних повинностей самочинно встановлюва лись феодалами.

Жорстока експлуатація селян посилювала боротьбу, що нерідко набувала форм народних повстань проти феодалів. Таким масовим виступом селян було, наприклад, повстання 1159 р. при Ярославі Осмомислі.

У Галицько-Волинській державі налічувалось понад 80 міст, у тому числі найбільші — Берестя (пізніше Брест), Володимир, Галич, Львів, Луцьк, Перемишль, Холм тощо. Найчисленнішою групою

37

міського населення були ремісники. У містах працювали ювелірні, гончарні, ковальські та склоробні майстерні. Значні доходи приносила соляна торгівля. Галич швидко набув значення не тільки великого торгово-ремісницького, а й культурного центру. В ньому створювався знаменитий Галицько-Волинський літопис та інші письмові пам'ятки XII—XIII ст. Там мешкали і творили різьбар Авдій, вчений Тимофій, співак Митус.

3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД Особливістю державного ладу Галицько-Волинської держави було

те, що_тривалий час вона не поділялася на уділи. Після смерті короля Данила держава розпалася на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з цих земель почала у свою чергу подрібнюватися. Особливістю було і те, що влада, по суті, знаходилась у руках великого боярства.

Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної і соціальної бази, їх влада виявилася нетривкою. Князівська влада передавалась за спадком — (місце померлого батька займав старший син. Значним впливом при синах користувалася мати-вдова. Незважаючи на систему васальної залежності, за якою встановлювалися взаємини між членами князівського дому, кожне князівське володіння було значною мірою політично самостійним.

Хоча князі виражали загалом інтереси феодалів, однак не могли зосередити у своїх руках повноту державної влади. Галицьке боярство відігравало важливу роль у політичному житті країни. Воно керувало навіть князівським престолом — запрошувало і скидало князІвТТсторія Галицько-Волинської держави знає чимало прикладів, коли князі, які втратили підтримку боярства, залишали свої князівства.

Характерними були також форми боротьби з небажаними князями. Бояри запрошували угорців і поляків, убивали невигідних князів (так були повішені князі Володимир і Роман Ігоревичі 1208 р.), виганяли їх з Галичини (1226 р.). Відомий також випадок, коли проводир галицького боярства Володислав Кормильчич проголосив себе 1213 р. князем. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті. За таких умов основною опорою князів стали середні та дрібні феодали, а також міські верхи.

Галицько-волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи" їх земельними володіннями за умови служби. їм належало право збору податків, карбування монет, розпоряджатися казною, визначення митних зборів.

38

Вони мали вплив на церковні справи (за їх згодою призначалися єпи-скопи, які тільки потім посвячувалися київським митрополитом). Князі формально були головнокомандувачами всіх збройних сил, до складу яких із професійною дружиною в період ворожих нападів входило і народне ополчення. Натомість кожний боярин мав військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр переважно були більши-ми, ніж князівські, то у випадку розбіжностей з того чи іншого питання могли сперечатися з князем шляхом військової сили. Тоді верховна судова влада переходила до боярської верхівки. Нарешті, князі видавали грамоти щодо різних питань управління. Але часто бояри не признавали ці грамоти. Князь змушений був допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, "він фактично залежав від боярства, а воно, у свою чергу, використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів.

Бояри здійснювали владу за допомогою ради бояр. До її складу входили наймогутніші землевласники, єпископи та особи, що посідали вищі державні місця. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені. Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярств.а. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного акту без згоди боярської ради. Вона запопадливо захищала інтереси боярства, втручаючись навіть у сімейні справи князя (наприклад, коханку князя Ярослава Осмомисла Настасію бояри спалили). Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично управляв державою. Оскільки до складу ради входили бояри, котрі займали найважливіші адміністративні^ посади, їй фактично підпорядковувався весь державний апарат управління.

Інколи при надзвичайних обставинах галицько-волинські князі з метою зміцнення своєї влади скликали віче. Однак воно не було постійною установою і не мало такого значення, як, наприклад, у Новгороді. У ньому могло брати участь все населення, проте вирішальну роль відігравала верхівка феодалів.

Галицько-волинські князі брали участь у загальнорусь-ких феодальних з'їздах. Рідко, скликалися з'їзди феодалів, що: стосувалися тільки Галицько-Волинського князівства. Так, у першій половині XII ст. відбувся з'їзд феодалів'у м. Шарці для розв'язання питання про міжусобиці між синами перемиського князя Володаря Ростиславом і Воло-димирком.

У Галицько -Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях,, виникло двірцево-вотчинне управління. У системі цього,

39

управління провідне місце посідав двірський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді.

Серед двірцевих чинів згадується печатник, стольник, ловчий, конюший, ключник та ін. Печатник відав князівською канцелярією, охороняв князівську скарбницю, яка водночас була і князівським архівом. У його руках знаходилась князівська печатка. Стольник завідував столом князя, прислуговував йому під час їжі, відповідав за якість страв та сервуванпя стола. Ловчий відав полюванням на звірів. Головна функція конюшого зводилася до обслуговуванню князівської кінниці. Під їх управлінням діяли численні князівські ключники. Посади дворецького, печатника, стольника, конюшого та інших поступово- перетворювалися у двірцеві чини.

Територія Галицько-Волинської держави спочатку поділялася на тисячі та сотні. У міру того як тисяцькі та сотські зі своїм управлінським апаратом поступово входили до складу двірцево-вотчинного апарату князя, виникли посади воєвод і волостелів. Відповідно територія держави була поділена на воєводства і волості. В общинах обиралися старости, які відали адміністративними та дрібними судовими справами.

язь у міста визначав і посилав посадників. Вони мали не тільки адміністративну і військову владу, а й виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Різнорідні нижчі функції виконували биричі (збирали податки, данину), мостники (плату за проїзд через мости), митники (мита) тощо.

4. ПРАВО Система права Галицько-Волинської держави мало чим

відрізнялася від правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості. Норми Руської Правди, тільки дещо змінені, продовжували діяти. Галицько волинські князі видавали, безперечно, і власні акти. Але втрата політичної незалежності була головною причиною того, що основні законодавчі пам'ятки Галицько-Волин-ської держави, які б повністю розкривали систему феодального права, до нас не дійшли. Документи та інші пам'ятки української культури масово знищували представники польсько-литовської влади і католицького духовенства.

Поодинокі ж документи, які збереглися, є унікальними пам'ятками. Вони дають змогу грунтовніше вивчити важливі проблеми історії права Галичини і Волині. Серед них цінним джерелом, що характеризує економічні зв'язки Галицького князівства з чеськими,

40

угорськими та іншими купцями, є грамота князя Івана Ростиславича Берладника (прізвисько від м. Берладь у Молдавії) 1134 р. Грамота встановлювала пільги для іноземних купців. Так, болгарські купці звільнялися від сплати мита, коли привозили до Малого Галича (тепер Галац) товари «на склад» (на привіз товарів до інших міст пільга не поширювалася). При торгівлі «на исьвоз» (місце розвантажування суден) мито сплачувалося, навпаки, тільки у Малому Галичі, а в інших містах князівства — ні. У 1287 р. було видано «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Василькови-ча щодо норм спадкового права у Володимиро-Волинсько-му князівстві. У ньому йшлось про передачу князем Володимиром права експлуатації феодально залежного на-селення своїм спадкоємцям. Зокрема, місто Кобрин (тепер Брестської обл.) І села Городел (поблизу Володи-мира-Волииського), Садове (на межі пізніших Володимир-ського і Луцького повітів) з людьми і даниною заповідалися дружині князя. У 1289 р. була видана Уставна грамота волинського князя Мстислава Даниловича, що встановлювала розміри і форми феодальних повинностей для міського населення на користь державної влади. Видання її .пов'язане з заволодінням містом Берестя князем Мстиславом (перед тим воно було захоплене його племінником князем холмським Юрієм Львовичем). Берестя разом з іншими містами бездітний, володимирський князь Володимир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу. Однак скориставшись тяжкою хворобою Володимира Ва-сильковича, жителі Берестя уклали угоду з князем Юрієм,, зг-ідно з якою він почав князювати у цьому місті та в інших містах північної частини Волині.

Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав Данилович примусив князя Юрія залишити зайняті ним міста і на початку 1289 р. вступив до Берестя, видавши грамоту, яка засвідчила соціально-економічні умови в Галицько-Волинській державі.

41

РОЗД ІЛ IV СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД

І ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО

КНЯЗІВСТВА литовського ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

1. ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

ТА ДО ПОЛЬЩІ Татаро-монгольське нашестя, князівські міжусобиці,, свавілля

великого боярства послабили, а згодом призвела до повного розпаду могутньої колись Київської Русі. У XIV ст. історичні події розвивались для України несприятливо. На її землях настав період глибокого економічного, політичного і культурного занепаду. Володарем усієї території колишньої Київської Русі впродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан. Щоправда, у безпосереднє управління цими землями монголо-татарк втручалися мало, обмежуючись переважно збиранням податків і поборів, функціями загального керівництва тощо.

Землі Київської держави лежали у руїні. Населення було значною мірою винищене, майстрові люди, ремісники вивезені у Золоту Орду, міста зруйновані, спустошені, зокрема ті, що чинили опір монголо-татарам. Київ залишався блідою тінню своєї колишньої слави. Місто покинули митрополит, який осів у Москві, чимало бояр, купців. Уп-родовж тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. У Галицько-Волинському князівстві, одному з наймогут-ніших князівств всієї Східної Європи, 1340 р. помер останній князь галицько-волинської династії Романовичів Юрій II. Відтоді західноукраїнські землі також стали легкою поживою для ворогів. «Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника» (О. Субтельний).

Саме в цей трагічний і складний для України час почали зміцнюватися сусідні держави — Литва, Польща, Московія. їх цілком природно приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багатющі українські землі.

Міцна Литовська держава остаточно сформувалася. XIII ст. у процесі боротьби з німецькими рицарськими орденами і

Галицько-Волинським князівством. Литовські племена нападали на білоруські й українські землі, тому білоруські та галицько-волинські

42

князі постійно з ними воювали. Зрештою, вони сприйняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, засади християнства, украї-«о-білоруську мову як мову знаті, наблизилися до побуту і культурного життя Білорусії та України. Об'єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині XIII—на початку XIV ст. при князях Міндовгу і Гедиміні. Гедимін заснував столицю Великого князівства Литовського — м. Вільнюс над р. Вілією. Саме при ньому Литовська держава настільки зміцнилась, що стала посту-пово захоплювати сусідів, передусім білоруські й українські землі.

Ще перед Гедиміном — 1307 р. — да Литви була приєднана _ Полоцька земля. Гедимін захопив Вітебську, Ту-рово-Пінську, Берестейську землі. Його син Любарт 1340 р. 'став волинським князем і намагався здобути Галичину. -Другий син — Ольгерд (Альгердас) рішуче заявив, що вся Русь повинна, безумовно, належати литовцям. Він захопив чернігівсько-сіверську землю, 1362 р. зайняв Київ. У 1363 р. литовці вирушили на Поділля, завдавши там "нищівної поразки татарським військам. .Поділля також 'було приєднане до Литви.

Водночас, захопивши значну частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав у Європі. Характерно, що власне литовські землі, як і литовське населення, становили у ньому невелику частину порівняно з білоруськими, російськими, українськими землями і населеням. Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби. Сутички відбувалися тільки з татарами. Литовці здобули прихильність місцевого населення передусім тому, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, а це була найважливіша для українського народу проблема — позбутись татарського іга. Окрім цього, литовські князі майже нічим не відрізнялися від місцевих князів і бояр — розмовляли тією ж мовою, майже всі були православної віри (Любарт, Ольгерд, його сини), добре знали місцеву культуру, звичаї, дотримувались їх і шанували. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо», — писали вони у своїх розпорядженнях, законах, за-лишаючи спочатку без змін місцеве управління, господарські установи, правові форми, всілякі локальні звичаї.

На перший погляд, може здатися, що Литовська держава — це продовження попередньої Київської Русі, тільки у новому її вигляді, дещо іншій формі. Очевидно, на цій підставі чимало дослідників, учених — колишніх і сучасних (професори С. Юшков та К. Софроненко, Н. По-лоиська-Василенко, О. Субтельний та ін.) — у

43

працях дуже м'яко пишуть про «включення», «приєднання» укра-їнських земель до Литви, немовби це була для українців рідна, близька за суттю та духом держава, котра об'єднала розрізнені і ослаблені українські землі воєдино. Деякі інші історики дописалися навіть до того, що Литва ніби виконувала «велику місію збирання земель Русі», була «відновленою руською державою». Насправді литовські правителі домагались власної мети і зберігали на українських землях попередні порядки та звичаї тільки доти, доки це не суперечило їхнім інтересам. Інша справа, що литовська влада загалом була м'якшою, толерантні-шою, зрозумілішою для місцевого населення, ніж жорстка, нещадна татарська, тому й сприйнятливішою, але знову ж таки — чужинською.

По-іншому склалася доля західноукраїнських земель, зокрема, Галицько-Волинського князівства. Вже 1340 р. польський король Казимир, взнавши про смерть князя Юрія II, вирушив походом на Галичину, здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінності, зокрема коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Однак для поляків захоплення українських земель відбувалося не так легко, як для литовців. Не встиг Казимир повернутись до Польщі, пообіцявши місцевому населенню зберігати давні звичаї, привілеї, традиції, а у Галичині вже вибухнуло повстання. Очолив його Дмитро Дедько. Казимир змушений був визнати його фактичним правителем Галичини, а останній — владу польського короля. У цей період свавільне галицьке боярство, ворохоб-ство якого постійно послаблювало, розхитувало державу, пробувало управляти князівством, лавіруючи між поляками і литовцями. Егоїстична політика галицького боярства призвела до остаточної загибелі Галицької держави.

У 1349 р. Казимир напав на Галичину вдруге і ввів її до складу Польщі, присвоївши собі титул «пана королівства Руського», як називали ці землі останні правителі Галичини. Свою експансію на Схід Казимир, оголосивши себе «щитом християнства» і сподіваючись на підтримку папи римського, зображав як хрестовин похід проти язич-ників-литовців і схизматів-українців. Ставлення до нека-толиків як до людей морально й культурно неповноцінних, другорядних, стало стрижнем польської політики на Сході впродовж довгих століть. Після завзятої польсько-литовської війни за Галичину і Волинь, у якій більшість українців підтримували литовців, а поляків — угорці, 1366 р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі.

44

Польські завоювання охопили близько 52 тис. км2 з населенням понад 200 тис, що збільшувало територію Польської держави майже в 1,5 раза.

Спочатку поляки обережно вносили зміни у суспільно-політичний устрій Галичини. Поряд з польською тут вживалася і руська мова, залишалися на своєму становищ! деякі урядовці, бояри, курсувала своя монета, діяли деякі попередні джерела права. Але це тривало недовго. Вже 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта XII, щоб той звільнив його від взятих перед «православними схизматами» зобов'язань зберігати їхні давні звичаї, традиції, привілеї. Папа охоче це зробив. Далі Казимир діяв не менш рішуче. Він щедро роздавав галицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам,^зобов'язуючи їх до військової служби.

У міста, торгівлю почали активно проникати польські та німецькі купці, майстри, городяни. Польська і німецька колонізація набула величезних масштабів. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (Магдебурзьке) право. Будувалися католицькі костели й монастирі, зокрема францисканського та домініканського орденів. На-селення почали окатоличувати.

Після смерті Казимира (1370 р.) галицькі землі захопила Угорщина, яка воювала за них з Литвою. Незалеж-ницькі прагнення галицького населення, у • тому числі боярства, були в ході цієї боротьби придушені майже повністю. Долю краю вирішували чужинці.

Польською королевою 1382 р. стала Ядвіга, яка 1387 р. вирушила з військом на Галичину. Угорців було вигнано, край знову введено до складу Польської держави. Польська влада продовжувала всіляко зміцнювати своє становище. Усі права і привілеї надавались тільки польській шляхті, католикам, польським і німецьким міщанам. За таких умов багато галицьких бояр почали переходити у католицьку віру, отримуючи рівний з поляками правовий статус. У Галичині було створене Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-латинська мова стала тут офіційною, урядові посади могли займати тільки католики.

Отже, західні землі колишньої Київської держави на довгі століття були насильно приєднані до чужої держави з іншою мовою, релігією і культурою. Згодом з цього приводу в Галичині відбувся гострий соціально-політичний, релігійний, етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років.Закарпаття, територія якого була населена

45

переважно східнослов'янським плем'ям білих хорватів, впродовж X— XI ст. також входило до складу Київської Русі. Наприкінці XI ст. його захопила Угорщина. Під владою Угорщини Закарпаття знаходилось аж до 1919 р.

У 1377 р. Великим князем Литовським після завзятої колотнечі з братом став Ягайло, син Ольгерда (він мав, до речі, 12 синів і 6 дочок). Становище Ягайла не було стійким. З ним ворогували ображені брати, загрожувала Польща, Тевтонський орден, а зі сходу — міцніюче Мос-ковське князівство. З останнім литовські князі мали неприязні відносини. Ще Ольгерд двічі ходив на Москву, але не зміг її взяти. Ягайло ж уклав союз з татарським ханом Мамаєм. Однак у 1380 р. на Куликовому полі татари були вщент розбиті. Становище Ягайла ще більше ускладнилося.

В цей період польські правлячі кола, незадоволені династичними зв'язками з угорцями (після смерті Казимира, котрий не мав синів, польським королем став угорський король Людвиг, дочкою якого була Ядвіга), прагнучи заволодіти іншими українськими землями, запропо-нували укласти унію між Польщею і Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу та Ягайла. У м. Креві 1385 р. обидві сторони підписали так звану Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і титул короля Польщі Ягайло дав зобов'язання: перейти на католицьку віру, перевестина неї всю свою родину, увесь народ; землі Литви «на вічні часи» приєднати до Польщі, повернути усі втрачені Польщею і Литвою володіння; звільнити усіх польських полонених тощо.

Ягайло 1386 р. одружився з Ядвігою. Кревська унія почала діяти. Ягайло масово роздавав^ литовсько-українські землі польським магнатам і шляхті, всюди призначав польських емісарів і урядовців. Це не сподобалось литовській, українській, білоруській знаті. Хоч формально виходило, ніби Ягайло ліквідував Велике князівство Ли-товське, приєднавши його до Польщі, але насправді так не трапилось. Литва ще залишалася міцною і життєздатною державою, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дати змогу Польщі так просто перемогти Литву. Литовська та українсько-білоруська опозиція полякам згуртувалась навколо кузена Ягайла — князя Вітау-таса. Останній змусив короля Ягайла визнати за ним, Вітаутасом, фактичну владу над Великим князівством^Литовським з титулом Великого князя. Декілька разів Вітау-тас пробував розірвати зв'язки з Польщею, проголосити знову повну незалежність Литви. У 1398 р. литовські та українсько-білоруські князі проголосили його королем Литовським і

46

Руським. Він велику увагу приділяв розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста, фортеці на пару-біжжі, зокрема, над Дністром, нижнім Дніпром тощо, закликав у міста німецьких колоністів і надавав їм Магдебурзьке право. Але нищівна поразка від татар 1399--р. зірвала його плани. Вітаутас змушений був дати клятву на вірність Ягайлові та Короні Польській. Після його смерті великокняжа влада у Литві та землі повинні буяй повернутися Ягайлові. Про це 1401 р. укладений відповідний договір.

У 1410 р. польсько-литовські війська, до складу ЯКІІХ входили українські, білоруські та російські полки, нанесли нищівну поразку Тевтонському ордену. Знову виникло питання про коронування Вітовта литовським королем. Однак 1430 р. він несподівано помер. За цей чІГс почала зближуватися польська та литовська знать. Остання одержала від короля нові великі привілеї, землі, зав'язувалися родинні стосунки між ними. Литовська знать масово переходила у католицьку віру. Це мало місце й серед української та білоруської знаті. Але загалом зі зближенням польської та литовської знаті поглиблювався розрив між знаттю литовською й українською, між католиками і пра-вославними. Польща встановлювала щораз детальніший контроль над внутрішніми справами та управлінням Литви.

На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. Відбувалася постійна боротьба за великокнязівський престол. Москва відібрала у нього Чернігівську і Смоленську землі. Тривала війна з Московським царством до краю виснажила країну. В середині XVI ст. воно не змогло протистояти двом великим нашестям татар. Литовці змушені були звернутися до Польщі за допомогою, але та погоджувалась надати її тільки при умові об'єднання Польщі й Литви в єдину державу. У Литві було немало противників такого кроку, проте перемогла пропольська партія.

У Любліні 1569 р. король Сигізмунд Август скликав загальнодержавний сейм, на якому після драматичної й гострої боротьби укладено Люблінську унію. Польська Корона і Велике князівство Литовське створили єдину державу — Річ Посполиту. Вона мала єдиного виборного короля, єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню політику. Литва зберігала ще певну автономію — місцеве врядування, військо, скарбницю, систему судочинства, право. Але це тривало недовго.

Люблінська унія мала величезне значення для долі України. Попри всі недоліки, Литва впродовж двох століть, як уже зазначалося,

47

створювала для українців сприятливі умови існування. Українські звичаї, культура, традиції, руська мова, джерела права, система місцевого управління мали великий вплив у суспільній, економічній», релігійній, культурній, правовій сферах життя Литовської держави, а м. Луцьк став навіть другою резиденцією литовських князів. Згідно з унією, до Польщі відійшла Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина; Київщина, Підляшшя. За Литвою зберігалися білоруські землі, а з українських — Берестейське воєводство та Пинщина..

Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, то з нею перейшла під владу останньої. Закарпаттям, надалі володіла Угорщина, потім Австрія та Австро-Угорщина.

Частина земель України опинилася під владою Москви — землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця,.. Полоцьк. Десятки чернігівських і новгород-сіверських князів разом зі своїми володіннями перейшли до Москви, поклавши початок відомим родам Одоєвських, Масальських,. Трубецьких, Бєльських та ін.

З переходом українських земель під владу Польщі було-. поставлене під сумнів саме існування українців як окремого народу, окремої етнічної спільності. Національне життя і національні традиції зазнали тяжких ударів. Польська, шляхта з погордою ставилася до всього східного — українського, білоруського, литовського тощо. Перед українцями постала дилема: або зректися політичного життя, абсь окатоличитися, полонізуватися. Поволі, але невпинно польська мова, право, релігія, підтримані державою, впроваджувались на всіх захоплених Польщею землях України,.

2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД Тривалий час, зокрема ще XIV—XV ст., господарство, на землях

колишньої Київської Русі мало переважно натуральний характер. На межі XV—XVI ст. господарство, України зазнає ґрунтовних змін — з натурального стає грошовим. Щоправда, на периферії поза торговельними: шляхами довго ще зберігалися старі господарські форми: — з перевагою мисливства, рибальства, бджільництва. Були села бортників, ловців, ткачів. У зв'язку з підвищенням у Європі цін на худобу значно зросло, зокрема у Галичині, Волині, значення скотарства, вівчарства. У другій половині XV ст. активізувався також експорт збіжжя нд.

48

захід. Виникали фільварки, призначені для виробництва товарного зерна. Зростав експорт інших сільськогосподарських культур — квасолі, капусти тощо. Активізувався, особливо з приходом німців, які ввели вдосконалені знаряддя, видобуток солі, залізної руди, селітри. Експортувалося сире і напівоброблене дерево, дошки, бочки. Розпочалося виробництво пива і горілки, воску, полотна на корабельні вітрила. Львів славився виробництвом зброї, прикрас.

Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, активізується внутрішня і зовнішня торгівля. Великі ярмарки регулярно відбувалися у Києві, Кам'янці, Луцьку, Ярославі, Львові. На них приїжджали навіть купці з далеких країв — Німеччини, Балкан, Туреччрш, Криму. Змінилися торговельні шляхи. Купецькі каравани прямували на захід, до Балтійського моря, на Молдавію і Волощину, а далі — у Туреччину. Привозили в Україну шовк, килими, вироби зі шкіри, зброю, ювелірні вироби, південні овочі та фрукти, вино, ліки, метали, тютюн тощо.

Соціальні відносини розвивались у напрямі творення замкнених суспільних верств — станів. Станова організація, невідома у Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків.

Отже, йдеться про формування таких, як і на заході, трьох основних станів: дворянства (шляхти), духовенства і третього стану (міщан). Спочатку правові відмінності між станами були нечіткими, люди могли дуже легко переходити з одного стану в інший. Проте згодом розмежування між станами, зокрема між шляхтою та іншими, стало дуже суворим, спадковим і майже непереборним. У XV—XVII ст. станова приналежність була не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність.

На вершині соціальної драбини у Великому князівстві Литовському знаходилася верства князів. До неї належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій — українські, білоруські князі, які, хоч і були позбавлені політичних прав, прав управління своїми уділами, зберегли великі земельні володіння. Вони разом створили могутню верству магнатів, «княжат», аристократію. Це роди Острозьких, Сангушків,

49

Чарторийських, Вишневеньких, Корецьких та ін. Тільки на Волині у XVI ст. налічувалося близько ЗО княжих родів. Найбагатший із них — рід Острозьких — мав величезні володіння, що охоплювали третину всієї землі на Волині, із 100 містами і 1300 селами. Отже, основою сили і впливу цієї верстви стали знатність походження, а головне — велика земельна власність. Князі мали васалів — шляхту, дружинників, багато слуг. Дуже близькою до цієї домінуючої верстви суспільства була верхівка бояр або панів — теж власників великих земельних угідь. Це Семашки, Хребтовичі, Сенюти, Загоровські, Гулевичі, Не-миричі та ін.

Переважно з цих двох верств, верхівки суспільства, комплектувався державний апарат — Великий князь призначав їх на всі вищі посади, вони входили до складу великокняжої ради, підлягали тільки суду Великого князя. У воєнний похід представники цих верств йшли під власними хоругвами, тому ще їх називали хоруговними панами. Вони повинні були виставляти по одному кінному воїну від 8-ми селянських дворів. Так, 1528 р. князь Радзивіл виставив 260 вершників, князь Слуцький — 433, князь Острозький — 426 тощо. Крім військової повинності ніяких інших вони не несли, податків не платили, тілесних ганьблячих покарань до них не застосовували.

Значно більшу групу пануючого класу становили дрібні бояри і шляхта. Дрібне боярство, яке в Україні налічувало кількасот родин, мало маєтки з 10—15 сіл і, по суті, монополізувало все місцеве управління. Воно теж було зобов'язане Великому князеві військовою службою. У Литві бояри, зокрема середні, дрібні, не мали таких прав, як у Київській державі. Вони переважно були не власниками, а тільки володільцями землі, за користування якою несли військову повинність. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконав свого обов'язку, передати спадщину іншій особі, наказував про видання боярських дочок заміж. Бояри були зобов'язані також допомагати князеві будувати фортеці, дороги, мости, платити деякі данини. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств — міщанам, ду-ховникам, навіть селянам. Існували свого роду перехідні ступені до боярства — путні бояри, панцерні слуги, боярська шляхта тощо.

Згодом верства, група боярства майже зникає. Спочатку це трапилося у західних землях, що найшвидше потрапили під владу Польщі. Боярство у Галичині, яке перейшло у католицизм, було зрівняне з польською шляхтою 1430 р. Інша його частина емігрувала

50

на Поділля та Волинь. У XVI ст. тут майже не залишилось українських боярських родів. Українські традиції, звичаї зберігалися тільки у середньої та дрібної шляхти. Але в народі у Литві повне зрівнення боярства з польською шляхтою відбулося після Люблінської унії 1569 р.

Шляхта, тобто основна маса дворянства, з середини XV ст. мала панівне становище у Польщі, а згодом — ів Литві. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем чи Великим князем. У сумнівних випадках існував спеціальний порядок так званого виводу у шляхетство — подання письмових доказів або показів декількох шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а решта — удільними землями. Шляхта була звільнена від.: [Податків і повинностей, окрім так званої земської служби» тобто обов'язку виставляти (залежно від земельного, наділу) певну кількість кінних воїнів, і повинностей, пов'язаних з обороною країни. Шляхта мала п^во отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалася недоторканою, його ніхто не міг карати, хіба що за вироком особливих шляхетських трибуналів.

Шляхта могла обіймати державні посади. Згідно з Го-родельським привілеєм 1413 р. шляхтичі мали бути католиками і одружувати дочок тільки з католиками. Всі вони також повинні були мати свої герби або приписуватися (ставати васалами) до тих польських і литовських родів, які вже мали свої герби (звичайно, за їх згодою).

Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, зокрема у Галичині, Волині. Нерідко їх земель ледве вистачало на те, щоб прогодуватися. Життя такої так званої ходачкової шляхти мало чим відрізнялося від життя селян. Проте загалом шляхта у Литві і Польщі XVI—XVII ст. стала дуже впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була основною опорою королівської та великокнязівської влади. За її підтримку королі й князі надавали шляхті все нові й нові привілеї — 1387, 1413, 1430, 1434 рр. тощо. Ці акти остаточно оформили шляхту в єдиний привілейований стан. Поступово вона домоглася такого ж правового становища, як князі чи пани-бояри. У Польщі, де шляхта була найорганізованішою і наймогутнішою, вона становила близько 8—10 % населення, у Литві — близько 5 % (середній показник у західній Європі — 1—2 %).

Польська і особливо литовська шляхта мали також право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з

51

дерева тощо, а також імпорту багатьох товарів без оплачування мита чи податку. Феодали влаштовували у маєтках майстерні, мануфактури, млини, розвивали промисли. Це, однак, гальмувало розвиток міст і міської торгівлі, сприяло збереженню натурального господарства, перешкоджало утворенню єдиного внутрішнього ринку — основи централізації держави. Захопивши західноукраїнські землі, польські пани і шляхта після Люблінської унії вирушили на Волинь, Брацлавщину, Київщину, захоплюючи незайняті землі або витісняючи з них місцевих власників. Струсі, Потоцькі, Конецпольські та інші пани, шляхта зайняли величезні простори України, створюючи справжні латифундії, будуючи замки, палаци. Попередні землевласники були супроти них безправні: мусили або коритися їм, ставати васалами, або тікати геть. Магнати безжалісно експлуатували природні багатства країни, пригноблювали населення. Разом з магнатами в Україну прибувала дрібна польська шляхта: бідна й голодна, вона сподівалась здобути тут маєтки і багатства.

Духовенство становило, як і в попередню епоху, окрему суспільну верству населення. До духовної верстви належали не тільки священики та їх родини, а й весь церковний причет. Вони підпорядковувались не світському суду, а суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Біле — світські священики, чорне — монахи і монашки. Воно було в Україні численним: навіть малі села, присілки мали свої церкви, а у великих селах — по дві й три, містах — декілька. Церкви засновували князі, бояри, шляхта, міщани, селяни. Магнати часто будували церкви, офірували їм чи монастирям ікони, гроші, землі, влаштовували при них лікарні для хворих і старих, школи. Деякі церкви та монастирі володіли великими маєтками, міста-ми й селами, наприклад, Луцька, Володимирська, Перемишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монастирі тощо.

Духовні посади тривалий час вважалися спадковими: після батька прихід (парохію) отримував син. Чимало було й монастирів, де інколи мешкало по кількасот монахів. Значення духовенства в Україні величезне. Церква дбала про духовне життя, моральний стан людей, відігравала важливу роль у культурі, освіті. Так, школа впродовж тривалого періоду знаходилася під наглядом духовенства. За існування Київської і Галицької держав, у Литві церква була під опікою держави, мала великі привілеї, авторитет у суспільстві. З приходом польської влади становище радикально змінилося: православна церква опинилася перед загрозою знищення. Це мало б згубні наслідки для

52

всього народу, бо XV—XVII ст. з втратою державності саме церква стала для українців єдиним інститутом виявлення їх самобутності, національної приналежності. Литовські правителі не чинили перешкод церкві,, підтримували її діяльність. Окрім цього, не бажаючи залишати своїх підданих — православних під верховенством московського митрополита, 1458 р. Великі литовські князі відновили митрополію у Києві. Вона підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріарху і налічувала десять єпископств.

В останні часи існування Великого князівства Литовського та під владою Польщі ситуація церкви, як уже зазначалося, різко погіршилась.

Великі князі та польські королі, дотримуючись тогочасної західної практики, вибороли собі право протегування над церквою, тобто почали призначати єпископів і навіть митрополита. Отож щораз більше важливих церковних питань розв'язували світські правителі, які належали до іншої, ворожої православ'ю релігії. Право світської влади призначати єпископів послаблювало авторитет митрополита. Єпископи часто діяли на свій розсуд. Здебільшого на ці високі посади призначалися шукачі поживи, хабарники, які компрометували священпицький сан. Згодом навіть звичайні феодали почали продавати розташовані на їхніх землях парафії та монастирі. За таких умов культурний вплив православ'я, пошана до священиків, релігії почали зменшуватися. Завоювання турками Константинополя 1453 р. поглибило інтелектуальний і культурний застій, позбавило православну церкву найпе-редовішого( і надихаючого проводу. Переслідувана у самій країні, втративши підтримку ззовні, з Константинополя, православна церковна культура скотилася до обрядовості, обмеженості. Зате на Україну посилився натиск католицької церкви. Вже XV ст., окрім Львова, Перемишля і Хол-ма, були засновані католицькі єпископства у Кам'янці, Луцьку, Києві. Одночасно виникало, зокрема на східних землях України, багато латинських кляшторів-монастирів. Надзвичайно широку пропаганду проводили єзуїти, які осіли у Львові, Києві, Барі, Вінниці, Ярославі. Вони звертали особливу увагу на людей заможних, талановитих, видатних, намагаючись залучити їх до католицької церкви. Єзуїтські школи-колегіуми, солідні та пишні, з добрими, кваліфікованими вчителями, дбали про те, щоб залучати сюди українську молодь і виховувати її у пропольському,

католицькому дусі.

53

Так водночас із політичним захопленням, економічним закабаленням України Польщею відбувалося релігійне, культурне поневолення. Магнати і шляхта разом з католицьким духовенством намагалися охопити впливом провідні верстви українського народу, його еліту, опольщити їх, послабити міщанство, розбити організацію православної церкви.

Зниженню рівня української освіти, у зв'язку з послабленням ролі церкви, намагалися запобігти передові люди. Наприклад, князь Костянтин Острозький заснував у Острозі академію, де викладали визначні українські та зарубіжні вчені. З її стін вийшло чимало відомих людей України — гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний та Марко Жмайло, вчений Мелетій Смотрицький та ін. Григорій Ходкевич 1568 р. дав притулок у своєму маєтку в Заблу-дові Іванові Федорову — друкарю, якого вигнали з Москви і який видрукував у Львові перші українські книги.

У церковних колах XVI ст. знову відновилася полеміка щодо унії-злуки православної та католицької церков. Ця ідея неодноразово дебатувалася. Вже XI ст. було кілька спроб поєднати обидві церкви, що роз'єдналися 1054 р. У XII—XIII ст. ці спроби поновилися. Після Флорентійського собору 1439 р. таку ідею майже здійснили. Проте на шляху привабливого за суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної недовіри і недоброзичливості. Православна церква, зокрема, побоювалася, що могутніша, багатша католицька асимілює православ'я, особливо українське. Але як не дивно, наприкінці XVI ст. саме православні владики виступили ініціаторами унії — львівський єпископ Гедеон Балабан, єпископ Кирило Тер-лецький з Луцька, єпископ Діонісій Збируйський з Холма і єпископ Леонтій Пслчицький з Турова. Вони, крім, напевне, власних інтересів, мали на меті оздоровити церковну атмосферу, вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька церква запровадить серед пра-вославних порядок і дисципліну. Вступивши в унію, православні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, ніхто з них не буде зазнавати зневаг, дискримінації; православну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад тощо. Православні єпископи, отримавши однаковий статус з католицькими ієрархами, стали б членами верхньої палати польського парламенту-сенату.

Отже, причини для унії були вагомі. Провівши декілька зустрічей з польськими ієрархами, королівськими урядовцями та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодились на унію.

54

Наприкінці 1595 р. єпископи І. Потій та К. Терлецький поїхали до Риму, де пана Климент VIII погодився на унію, урочисто прийнявши під свою владу українську православну церкву з гарантією збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків одружуватись тощо.

У м. Бересті (Бресті) 1596 р. був скликаний церковний собор. Зібралося вище духовенство, численні високопоставлені гості, понад 200 священиків, миряни.На соборі розгорнулася гостра полеміка щодо унії. її прихильники, відокремившись, засідали у церкві св. Ми-колая. Це, зокрема, митрополит України Михаїл Рогоза, п'ять єпископів (з тих семи, котрі прибули) — Володи-мирський, Луцький, Полоцький, Холмський, Пинський та ін. Отже, проводилося два паралельних собори. Уніатський проголосив публічно унію з католицькою церквою, на що православний відповів протестом. Король затвердив рішення першого, а рішення другого оголосив неправильним. Так Україна розділилася у релігійному плані на дві частини. Чимало віруючих поставились до унії негативно, хоч більшість української шляхти і немала міщан підтримали її.

Таким чином, Берестейська унія не поєднала церков, не внесла спокою. Крім двох церков — православної та католицької — в Україні з'явилась третя — уніатська. Влада вважала її єдиною правною українською церквою. Православна церква і релігія почали зазнавати ще більших утисків. Щодо уніатської церкви, то і вона не була визнана поляками рівноправною з католицькою. Римо-католики і надалі не визнавали (у зв'язку з іншою національністю) уніатів повноцінними громадянами. Уніатська церква не хотіла відмовлятися від рідної мови, обрядів, історичної традиції, хоч католицька всіляко намагалась її поглинути. Між цими церквами наростала ворожнеча. Незважаючи на звернення папи римського, король не допустив уніатських єпископів у сенат. Однак уніатська церква не стала слухняним знаряддям у руках римо-католиків і польської влади. Навпаки, вона твердо захищала український народ проти полонізації, зокрема на західних землях України.

Як уже зазначалося, формувався так званий третій етап — етап міщан. Мешканці українських міст, становлячи до 15 % населення, виділилися XIV—XV ст. в окрему спільність. Проте такого важливого значення, як на Заході, міста в Україні, Польщі та Литві не відігравали. Річ у тому, що устрій Литовської та Польської держав, їх політика, всевладдя магнатів — князів, панів, шляхти — не давали змоги містам

55

належним чином розвиватися, міцніти. Центром економічного життя, навіть виробництва >— сільськогосподарського, ремісничого та іншого — стали панські, шляхетські фільварки, а не міста.

Зі збільшенням чисельності населення_ міст — передусім через посилений наплив польських міщан, ремісників і німців-колоністів — значення міст починає зростати.

Польські королі та литовські Великі князі надають більшим містам привілейоване Магдебурзьке право, що робило міста самостійними організаціями зі своїм самоуправлінням, не підлеглими магнатам. У 1356 р. Магдебурзьке право отримав Львів, 1374 р. — Кам'янець-По-дільський, 1432 — Луцьк, 1497 р. — Київ.

Магдебурзьке право передбачало рівність усіх міщан перед законом. Однак керівництво справами в усіх містах захопив міський патриціат, який складався з міської знаті, багатіїв, а в національному відношенні — німців і поляків. Во'ни не допускали до управління середнє та незаможне міщанство, самі комплектували міські органи влади — бургомістра, міську раду, суд, поповнюючи їх шляхом кооптації. Так було, наприклад, у Львові, де десятиліттями влада знаходилася у руках двох десятків найбагатших родин, а ремісництво, міські низи тільки 1577 р. здобули для себе «колегію мужів» з незначними контрольними функціями. У статутах багатьох міст зазначалося, що вони, як і вся міська влада, служать тільки тим, хто визнає римську віру. Українців, вірмен, євреїв та людей іншої національності вважали громадянами другорядними, виділяючи їм для поселення невеликі відокремлені квартали, переважно за містом. Представництво їх у міських органах управління, судах було суто символічним або ніяким.

Міське населення України доби Середньовіччя було організоване на західний лад, поділяючись на корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися в цехи: зброярів, будівельників, золотарів, лікарів, шевців, аптекарів тощо. Цех мав свій статут, суд, органи управління з виборними «цех-майстрами» на чолі. Члени цеху дотримувалися суворої дисципліни. Домінували цехові майстри. їм підпорядковувалися підмайстри та учні. Керівницто цеху стежило за порядком, якістю продукції, захищало інтереси цеху. Цехи мали свої свята, ікони, прапори. Вони платили місту і державі визначену суму податків, виставляли у випадку війн певну кількість воїнів, мали виділені для оборони ділянки міських мурів.

56

Українські міщани, котрі у великих містах становили меншість, оскільки їх посилено витісняли німці та поляки, почали створювати братства. Братства існували при церквах від давніх часів, але спочатку мали тільки релігійний характер. Згодом вони перейняли дещо з цехового устрою — щорічний вибір старшини, членські внески, до-помога зубожілим братчикам. Братства почали виконувати, окрім релігійних, широкі економічні та культурно-освітні функції. Вони захищали українське міщанство, виступали зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, королів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклувались про хворих і бездомних, старих і калік. Особливо

активним було Львівське братство, на зразок якого створилися братства в усій Галичині, на Волині, Холмщині, Поділлі.

Організація братств була нескладною: невелика кількість членів — 20—50; щомісяця — збори братчиків; раз на рік — обрання керівників (старших братів); чітке ведення документації; повне довір'я і чесність; сплата членських внесків. Спочатку до братств входили тільки міща-ни, але згодом — і українська шляхта, духовенство.

Братства відігравали велику роль у поширенні освіти, культури, збереженні української мови, письма.

Близько 80 % населення України становило селянство. До середини XVII ст. воно не творило однорідної верстви, а складалося з різних груп з різними обов'язками, які тільки згодом зблизилися і злилися в єдину селянську верству.

Правове становище селян XIV—XV ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське. У селах руського права спостерігаються залишки давнього громадського ладу. Основою господарства було дворище з 5—10 димів-хат. Господарством займалася велика родина, що приймала підсусідків, потужників тощо. Декілька дворищ творили громаду, яка обирала старшого (тивуна, отамана). Громада мала спільні ліси і пасовиська, рибні озера тощо. Вона контролювала адміністрацію і суд, платила данину, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад становили волость на чолі з отаманом. Його обирала вся гро-мада (віче або копа). На таких вічах відбувалися й суди — так звані копій суди.

Села на волоському праві існували переважно на Півдні, Закарпатті, у Галичині, на Волині. Осадник, що закладав село, називався князем, спадково утримував свою владу, контролював

57

управу і суд, але з участю громади. Група сіл створювала крайну на чолі з крайником. Двічі на рік збиралося все населення — вирішували спільні справи.

Села німецького права виникли в Україні XIV—XV ст. Осадник-німець платив власнику землі чи урядові певну суму грошей і тим набував право створити село. У ньому він ставав спадковим війтом зі своєю землею, частиною чиншу та судових оплат. Населення судили за німецьким, правом.

Щодо селянства, то спочатку були три основні категорії — смерди (вільні), невільники (слуги, раби), напів-вільні (закупи). Вільні селяни мали власні землі.

У XVI ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панам — шляхті. Прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищен-ського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало^ видання 1557 р. «Устави на волоки». Визначено розмір «волоки» — приблизно від 16,8 до 21,3 га залежно від місцевості. «Путні бояри» та «панцерні слуги» діставали по дві волоки. Решту землі передано шляхті, осадникам. Обмежено право переходу селян, для них встановлено низку натуральних повинностей (у зв'язку зі збільшенням експорту збіжжя до Європи).

Залежно від повинностей селяни поділялися на три категорії: 1. Тяглі селяни. Вони працювали на пана зі своєю худобою (8—10

днів на рік, потім 2—4 дні на тиждень). Окрім праці у полі сплачували різні податки — грошові та натуральні. Пани сплачували з населення державі податок натурою: збіжжям, медом, худобою. Селяни викону-вали також державні повинності — повоз-підвідне, напра-ва шляхів, мостів, сторожування тощо.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села ковалів, колісників, ткачів, пекарів та ін. Вони створювали сотні, яких очолював сотник. До службових селям належали рибалки, бортники, конюхи, котрі жили здебільшого біля фортець.

3. Чиншові селяни або данники. Платили чинш або^ данину з власної землі медом, збіжжям, шкірою, птицею тощо.

Були ще невільники. Це колишні холопи, челядь княжої доби. Одні з них залишилися у попередньому становищі, інші мали власне майно, працювали у панів. Джерелами невільництва були: полон, продаж, крадіжка. На. початку XVII ст. невільники злилися з селяпами-кріпака-ми. Близькими до невільників вважалися «нехожі селяни» або

58

«отчичі», котрі мешкали в окремих господарствах, платили податки натурою чи працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялися тим,.. що були прикріплені до землі (хоч вважалися вільними),, залишити землю, відійти від пана без його дозволу не-могли.

Напіввільні люди — закупи. Це ті, хто взяв яку-небудь позику і не повернув боргу. Вони мусили працювати на кредитора, доки не повернули позичене.

Всі ці категорії селян незабаром почали зближуватися,, бо феодали з усіх почали вимагати податки і повинності. Так формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на пана стали називати «панщиною». Спочатку вони не були точно визначені. У XV ст. панщина тривала 14—15 днів на рік, потім збільшилася. Торнський сейм 1519 р. встановив панщину раз на тиждень. «Устава на волоки» 1557 р. встановила такий же порядок для Литви. У другій половині XVI ст. панщина відроблялася вже 2 рази на тиждень.

Одночасно зі встановленням панщини селяни втрачали громадянські права — право власності на землю, право суду, право виходу. Селян вилучили з-під державного судів-ництва і віддали під присуд панів. У Литві це зробив великий князь Казимир 1447 р., а у Польщі — вирішив Нешав-ський привілей 1454 р. Пан дістав право судити селянина у цивільних, сімейних, кримінальних та інших справах. Щоправда, для селян доступний був ще домініальний суд (про це йтиметься далі), але він існував не всюди, а створення його залежало від пана. Пізніше селяни втратили право на землі. Польське законодавство визнавало право землеволодіння тільки за князями, панами, шляхтою, церквою. Це перейшло і до Литви. «Устава на волоки» 1557 р., називаючи форми землеволодіння, нічого вже не згадує про селянську власність.

Ще одним кроком на шляху остаточного закріпачення селян була заборона відходити від пана. Спочатку селянам дозволяли йти тільки у певний час, переважно на Різдво, та й то тільки внісши за це плату і знайшовши собі за-•міну. Це право 1496 р. у Польщі було обмежене тільки одним господарством на селі у рік. Нарешті, 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам залишати свої села без дозволу пана.

Так селяни стали повністю залежними від пана людьми, підневільними, кріпаками. їх правове становище мало 'чим відрізнялося від рабського. Селянське самоуправління також було ліквідоване. Феодали отримали змогу втручатися навіть в особисте

59

життя селян — давали чи не давали дозвіл на шлюб, похорон (беручи за дозвіл плату), примушували селян користуватися тільки панськими млинами та шинками, які часто здавали в оренду євреям. Навіть церк-ви здавали в оренду. За можливість користуватися ними з селян теж брали плату. Селян зневажали, не вважаючи за повноцінних людей. Польське панство та шляхта називали їх «худобою», «бидлом».

Українські селяни неодноразово піднімалися на боротьбу проти поневолення. Селянські повстання почалися ще XV ст. Це, наприклад, велике повстання у Галичині 1490— 1492 рр. під проводом Петра Мухи. Воно перекинулось й та Буковину, Молдавію. У ньому взяло участь близько 10 тис. повстанців. У XVI—XVII ст. кількість повстань різко зросла. Ще однією формою протесту селян були їх втечі — у гори, до опришків, на відносно вільні простори Східної України і чорноморські степи, зокрема по нижній течії Дніпра. У 1630—1640 рр. тільки з Полтавщини втекло (Понад 20 тис. селян. На вільних землях сходу і півдня України, на московському порубіжжі вони створювали свої слободи, села, хутори.

3. ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ

Масові роздавання королем земель України польським і спольщеним панам і шляхті (володіння, наприклад, Яреми ..Вишневенького охоплювали майже всю Полтавщину та значну частину Київщини і були чи не найбільшими в усій Європі, у них проживало близько 230 тис. селян), посилення панщини, безправ'я селян і бідних міщан, дрібних ремісників зумовили, як зазначалося, масову втечу знедолених людей. Найрішучіші, найвідчайдушніші з них становлять специфічну категорію поселенців — козаків. Вперше ця назва згадується наприкінці XIV ст. У половецькій мові слово «козак» означало вартовий, воїн, у турецькій — незалежна людина, волоцюга. «їздити в козацтво», означало промишляти у степах. Об'єднуючись у ватаги, групи, цК сміливі люди полювали, ловили рибу, нападали па татар, відбиваючи полонених і награбоване добро. Ось ці вояки і стали називатись козаками. З поширенням в Україні кріпацтва та гніту населення чисельність козаків зростала, напади їх на татар та панів-експлуататорів частішали.

:Хоч до козаків приєднувалися люди різних національностей — поляки, білоруси, росіяни, молдавани, однак більшість становили українці. Проникаючи щораз далі на південь, вони у степах засновували укріплені табори — січі — з військовими залогами. Це

60

були їх оборонні пункти.' Королівські урядовці, зокрема, старости порубіжних земель, хоч і з тривогою дивилися на зростання чисельно-сті та активності козаків, але швидко зорієнтувались і почали використовувати їх для захисту кордонів від татар, спустошливі напади яких завдавали величезної шкоди.

У XVI ст. прославився серед населення і козаків не-спольщений православний князь Дмитро Вишневецький. Він організував козаків, побудувавши за Дніпровими порогами на о. Мала Хортиця 1553—1554 рр. форт, названий Запорізькою Січчю. Сюди прибувало все більше козаків, втікачів. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від соціального стану, походження міг приєднатися до козацького братства, як і вільно вийти з нього. Жінок і дітей не приймали, ос-кільки вважали, що у сповненому небезпек і боїв житті козаків на Січі їм не місце. Відмовляючись визнавати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями і традиціями, які формувалися впродовж поколінь. Усі запорожці мали рівні права, їх відносини грунтувалися на засадах щирого братерства, взаємодопомоги.

На XVI—XVII ст. припидає найбільший розквіт Запорізької Січі. У військовому відношенні Січ поділялась на курені (максимально їх було 38), територіально — на палан-ки (п'ять—вісім). Органами самоуправління, влади були:

1. Військова рада за участю всіх козаків, що розвТязу-вала найважливіші питання. Ради скликалися при потребі, а обов'язково — 1 січня і 1 жовтня. Скликалися також ради у куренях і паланках.

2. Військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, писар, обозний, курінні отамани.

3. Військові службовці — булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, шафар, канцеляристи тощо.

4. Похідні та паланкові начальники — полковники, писарі, осавули.

Вся військова старшина обиралася Військовою радою на рік. Найвищу владу після Військової ради мав кошовий отаман — військову, адміністративну, судову. Він був підзвітний Військовій раді. Другою особою після отамана вважався військовий суддя, який окрім суддівських функцій заступав кошового отамана, був начальником артилерії.

Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку і дисципліни, стежив за виконанням судових рішень ради та отамана,

61

проводив дізнання за вчинені правопорушення тощо. Курені були адміністративними і військовими одиницями.

Очолювали їх виборні та підзвітні раді курінні отамани. Похідну старшину становили полковник, осавул, писар, котрі у

воєнний час організовували охорону передових рубежів Січі. Похідний полковник був командиром певної передової частини війська.

Паланкову старшину становили полковники, осавули, писарі. їх влада поширювалася на відповідні паланки, тобто на козаків, які проживали за межами Січі, у паланках.

Організація козацького самоврядування Запорізької Січі дає підстави стверджувати, що тут відроджувалася українська державність. Адже вся система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі.

Цікавою була і правова система у Січі. Водночас з правовими нормами, які діяли в усій Україні, найважливіше значення мало звичаєве право козаків — сукупність правових звичаїв, що утверджувалися у сфері козацьких суспільних відносин. Система цього права закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, договірних відносин, систему правопорушень і покарань за них тощо.

Таким чином, в умовах постійної боротьби проти іноземних загарбників, за визволення українського народу від соціального і національного гніту в Запорізькій Січі сформувалася військова сила українського народу і специфічний суспільно-політичний лад, що грунтувався на засадах військової демократії. Ми дотримуємось думки тих вчених, котрі зазначають: Запорізька Січ була новою українською християнсько-демократичною державою, яка постала на руїнах княжої. Щоправда, згодом попри засади братерства і рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною і рядовими козаками неодноразово виникали розбіжності (іноді вони виливались у заворушення).

Запорізька Січ відіграла виняткову роль у захисті України від татарських нападів. Зміцнившись, козаки почали, у свою чергу, здійснювати регулярні походи у Крим, навіть па Туреччину, зокрема, Стамбул, сіючи серед татар і турків паніку, визволяючи тисячі і тисячі невільників з татарсько-турецької неволі. Особливо активно боролися запорожці з «бісурманами» наприкінці XVII ст. — під проводом Петра

62

Конашевича-Сагайдачного (народився -у с. Кульчиці — теперішнього Самбірського району Львівської обл.). Походи козаків широко рознесли славу Січі по всій Європі. На Запоріжжя почали приїжджати різноманітні іноземні посольства. Європейські країни, які боролися з турками, прагнули союзу з козаками. Загони запорожців воювали у Молдавії, Польщі, Семигородді, навіть Франції, брали якнайактивнішу участь у численних повстаннях українського народу проти іноземного поневолення, зокрема, під проводом К. Косинського, Т. Трясила, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.

Окрім запорозьких козаків були ще реєстрові. Вже 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону оплачуваних козаків. Згодом їх кількість зросла.

Існували так звані реєстри, в які влада записувала реєстрових козаків. Вони входили до складу польського прикордонного війська. Командували ними, як правило, польські офіцери-шляхтичі. Наприкінці XVI ст. реєстрових.козаків налічувалося близько 3 тис.

4. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД Очолював Литовсько-Руську державу Великий князь. Спочатку

(XIII—XIV ст.), у період ранньофеодальної монархії, Литва була обширним феодальним комплексом,,'до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства. Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Останні повинні були на вимогу Великого князя брати зі своїм військом участь у воєнних походах, а також у великокняжій раді, платити данину (так звану підданщину).

Зауважимо, що на відміну від Київської Русі, де верховна влада Великого Київського князя часто була формальною (інші князі не зважали на його думку, навіть воювали з ним) — у Литві такого не трапилося. І формальну, і реальну верховну владу мав Великий князь. Особливо це помітно з часу княжіння Вітовта (1384— 1430 рр.). Отже, Литва щасливо оминула небезпеку, яка стала основною причиною загибелі Київської держави: вона не розпалася на окремі князівства, залишившись єдиною. Великий князьі мав верховну владу: його укази, розпорядження були обов'язковими для місцевих князів і намісників. Князі не були співправителями, а тільки дорадниками і виконавцями його волі. З самого початку Великі князі почали активно втручатися у роздачу земель місцевими князями і в призначення ними місцевої адміністрації (урядників). Водночас вони розглядали скарги, населення на місцевих князів.

63

Процес централізації закінчився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції єдиної держави (воєводства і староства). Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворилися в. його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Отже, литовський феодалізм став подібним до західноєвропейського. Землеволодіння було нерозривно пов'язане зі службою Великому князеві, передусім військовою. Земля, яка вважалася великокнязівською, могла належати тільки тому, хто служив Великому князеві. Завдячуючи цьому, Великий князь розпоряджався всіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різне землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою, судочинством та іншими незначними місцевими справами.

Таким чином, хоч Великі Литовські князі неодноразова наголошували, що на захоплених українських і білоруських землях вони «старого не рухають та новини не вводять», насправді Литва внесла ґрунтовні зміни у державний устрій цих земель, позбавивши влади українських князів і передавши її своїм намісникам. Цю політику дуже чітко проводив Ольгерд (1341—1377 рр.), усуваючи, всюди місцевих князів і призначаючи управителями земель своїх численних синів і свояків. Таку політику продовжував Вітовт та ін.

Так Литовські Великі князі намагалися знищити в Україні прагнення до створення самостійного державного життя. Остаточно удільні князі втратили державницькі права і перетворилися у підданих Великого князя після привілею 1434 р.

Щодо Великого князя Литви, то його влада теж пройшла значну еволюцію. До початку XIV ст. Великий князь владу ніби поділяв з удільними князями. Кожен удільний князь мав свою раду, куди входили служилі бояри, вищі урядовці, духовники. На своїй землі він був верховним суддею, адміністратором, командував військом, збирав податки, залишаючи частину собі. Великий князь не міг втручатися у внутрішню адміністрацію удільних князів, приймати апеляції на їх присуди і рішення.

У другій половині XIV ст. влада Великих князів значно-посилюється. Вони стають майже необмеженими правителями. Престол переходить до них за спадком, як правило, до старшого сина. Проте Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. У другій половині XIV ст. і в XV ст. у нього знаходилися верховна

64

законодавча влада, виконавча, судова. Він же був верховним головнокомандувачем збройними силами, відав дипломатичними від-носинами з іноземними державами, оголошував війну, укладав мир, призначав і звільняв державних урядовців.

З середини XV ст. влада литовських князів перестала зростати, а з кінця століття1 почала зменшуватися. Розширюються компетенції іншого важливого органу держави — так званої панів-ради. Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві. До нього входили найбільші та найвпливовіші васали князя — удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городель-ської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпископи. Ще раніше тут були українські князі, бояри, пани.

Їх повністю зрівняли у правах з литовською знаттю. Спочатку українська знать була звільнена навіть від сплати данин і податків, мала право утримувати свої військові формування, на чолі яких під своїми прапорами виступала у військові походи, право здійснювати управління на своїх землях тощо. їх мова була державною мовою, а церква і релігія домінували у суспільстві. Українська (і білоруська) знать почувала себе співгосподарями у Литовській державі. Тому незважаючи на те, що Литовські Великі князі безоглядно виступали проти будь-яких автоно-містичних тенденцій, українські князі та пани були глибоко прив'язані до Литовської держави, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт та могутність.

У міру перетворення Литовського князівства у централізовану державу паии-рада поповнювалися так званими урядниками — сановниками, котрі обіймали високі посади у державному управлінні (канцлер і підканцлер, гетьман, маршалок та ін.). До її складу увійшли і намісники (правителі) земель. Зі збільшенням кількості членів папів-ради звідси виділився більш вузький орган — таємна рада, члени якої стали називатися старшими панами. Вона працювала безперервно, а пани-рада скликалася князем у випадку необхідності.

Пани-рада мала те ж значення, що й феодальна курія у західноєвропейських державах. Великі князі змушені були зважати на її думку, оскільки сюди входили найвпли-вовіші світські та духовні феодали. Проте обов'язковими для Великого князя рішення ради не були.

З кінця XV ст. у Литві, як ще раніше у Польщі, влада, права і привілеї феодалів-панів і шляхти, духовенства починають зростати, а великокнязівська — слабшати. Формальним приводом для посилення

65

впливу і значення ради мало обрання Великого князя Казимира 1444 р. королем Польщі. Він переїхав до Кракова (з 1596 р. столицею стала Варшава), тільки зрідка навідуючись у Литву.

Пани-рада 1492 р. видає особливий привілей, за яким влада Великого князя обмежується вже й юридично. Він повинен був узгоджувати з радою всі питання зовнішньої політики, питання про видання і відміну законів, призначення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з радою виносити важливі судові рішення. Цим привілеєм узаконено правове становище панів-ради, врегульовано склад і компетенцію. Цікаво, що тільки вищих центральних і провінційних урядовців входило до її складу близько 80. Ще більше зміцнив правове становище ради привілей 1506 р. У випадку 'відсутності Великого князя рада дістала право керувати всією внутрішньою і зовнішньою політикою країни, навіть ого-лошувати мобілізацію, починати війну.

Посилення контактів з Польщею викликало появу нового колегіального, більш представницького органу (за прикладом Польщі) — Великого вального сейму. Незабаром він повністю замінив панів-раду. Це трапилося після Люблінської унії. Вперше такий сейм, де крім магнатів і урядовців брала участь і шляхта, відбувся 1507 р., коли князь потребував грошей для війни з Росією. До цього сейми збиралися тільки по землях та областях. Литовський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм як державний орган. На перші сейми, крім усіх магнатів, вищого духовенства і урядовців, запрошували ще й усю шляхту. Та з 1512 р. на сейми шляхта почала обирати по два представники від повіту. З утворенням Речі Посполитої Великі вальні сейми стали об'єднаними для всієї держави.

Сейм розв'язував усі найважливіші питання у державі. На ньому обирали й королів Речі Посполитої.

Центральна адміністрація складалася з призначених спочатку особисто Великим князем, а потім у погодженні з панами-радою і Великим вальним сеймом урядовців. Найважливішими були: маршалки (маршалок земський, який відав князівським двором і головував у відсутності князя на засіданнях панів-ради; маршалок двірський, котрий відав князівськими дворянами; маршалок із судових справ; маршалок дипломатії та ін.); канцлер, який відав державною канцелярією (заступником його був підканцлер); земський підскарбій, котрий завідував фінансами (заступник — двірський підскарбій); гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний.

66

Було чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, крав-чий, стольник, ловчий. Окрім виконання відповідних при-двірських функцій, їм часто давалися державні доручення — дипломатичні, адміністративні, судові тощо. Немало з цих посад обіймали українські пани і шляхта.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації влади удільних князів. Обмежуючи владу цих князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З посиленням впливу польської адміністративної системи територія Литви наприкінці XIV ст. поділялась на землі, воєводства, а вони, в свою чергу, — на повіти та волості. Воєвод і старост призначали Великі князі. Вони були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійснювали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством. Старости й воєводи збирали податки, чинили суд, обороняли свою територію, стежили за фортецями, забезпеченням їх зброєю та припасами, за тим, щоб не пустували землі, за порядком. Серед поміч-ників старост були службовці з, як правило, староруськими назвами: тіуни, дітські. Появилися й нові — возні (виконували судові рішення), хорунжі, городничі, мостівничі та ін. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости почали розв'язувати найважливіші питання на засіданнях, тобто спільно зі шляхтою. Великі міста, в тому числі Київ, теж мали своїх старост. У менші призначалися державці.

На чолі повітів і волостей стояли тіуни, потім державці. У селах певний час існували самоуправлінню общини — волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними старійшинами, сотниками, сорочинками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках, вічах. Згодом, у зв'язку з централізацією держави, а також збільшенням ролі шляхти, селянське самоуправління було ліквідоване.

У складі Корони Польської українські землі поділялись на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і 1630 р. — Чернігівське. Очолювали воєводства воєводи. їх помічниками були каштеляни.

Міста у Литві спочатку не виділялися в окремі адміністративні одиниці й становили частину тих земель, на яких вони знаходилися, підлягаючи юрисдикції відповідного урядовця чи феодала. З XIV ст. більші міста домагаються Магдебурзького права, дістають самоуправління. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці кооптувались з верхівки міщанства (б— 25 осіб). Радці обирали зі свого складу помічників війта — бурмістрів. Ці

67

органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах самоуправління було складніше: воно складалося з двох колегій — ради (бурмістри і радці) та лави (війт і лавники). Перша управляла містом, друга виконувала судові функції (здійснювала правосуддя).

Збройні сили. Військо Литовсько-Руської держави мало дві частини: загальне ополчення І постійну армію. Постійні професійні війська складались, у свою чергу, з боярсько-князівських дружин і великокнязівської дружини. Основною силою вважалася кіннота — важкоозброєна («панцерна») і легка.- Піших частин було менше. З XIV ст. вводиться вогнепальна зброя, що змінює спосіб і .характер ведення воєн. Велике значення мали оборонні фортеці. Наймогутніші з них знаходилися у Барі, Кам'янці-Поділь-ському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі.

Суд і процес. Майже до кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала Великому князеві, а на місцях — спочатку удільним князям, потім намісникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоячих судів (як найвища інстанція), а також як перша і основна інстанція — справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособово і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити князю, який розглядав скаргу спільно з панами-радою.

Існував також церковний суд і суд феодалів над залежним населенням. Вони одержували від князя грамоти на право здійснення судочинства. Феодальні або домініальні суди були узаконені привілеєм 1457 р., а судебник 1468 р. врегульовує їх компетенцію. Це був, по суті, одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими залежними людьми.

Тривалий час у Литві існували (ще з часів Київської Русі) общинні або так звані копні суди. їх юрисдикції підлягало все населення «копного» округу. Але пани і шляхта швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони, таким чином, стали селянськими судами.

68

У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були судитися у таких судах:

1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособово намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей.

2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний, призначений Великим князем. Заступником його був коморник.

3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це виборні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.

Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.

Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них

вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо. На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи,

що раніше входили до компетенції суду Великого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. Допускалося представництво сторін. Представники називалися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським статутом (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заочно, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому статуті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам порушити справу, не чекаючи скарги потерпілого.

Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою». Для розгляду справи збиралася «велика копа» — всі «мужі» з представників сіл копного округу. Для виконання вироку

69

збиралася третя — «завита копа» {завити — закінчити). Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за 8вичаєвим

правом, присуджував до штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами у судах були: власне признання (допускались тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою. Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяж-кі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.

5. ПРАВО У Литовській державі, зокрема в українських і білоруських

землях, деякий час діючими джерелами права були Руська правда і руське звичаєве право. Великі князі й урядовці посилалися на них, вирішуючи справи. З кінця XIV ст. почала розвиватися законодавча діяльність литовських князів, які видавали так звані привілеї! (лат. ргіуата — приватний закон). Спочатку вони стосувалися окремих осіб чи питань і у письмовій формі стверджували вже існуючі порядки чи звичаї. Потім привілеї почали видавати групам осіб чи навіть станам.

Привілеї поділялися на пожалувані, пільгові й охоронні. Пожалувані діяли при виділенні землі, шляхетського титулу, посади тощо. Пільгові привілеї — це звільнення від сплати податків, підсудності тощо. Охоронні — якщо порушувались чиїсь особисті чи майнові права,. Були ще земські привілеї, де йшлося про взаємовідносини шляхти з іншими верствами населення чи державними урядовцями. Діяли обласні привілеї, в яких визначалась організація місцевого управління, правове становище якоїсь землі у складі держави, норми цивільного, кримінального, фінансового права.

Згодом у вжиток увійшли нові назви законодавчих актів — постанови, устави, ухвали. Багато привілеїв мали велике загальнодержавне значення. Це, наприклад, Ягай-ла 1387 р., Городельський 1413 р., Казимира 1437 р., Олександра 1492 р. та два привілеї Сигізмунда І — 1506 р. і 1522 р. Зокрема, привілей 1437 р. поширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам покидати шляхетські маєтки, встановив домініальні суди над селянами.

Були грамоти або привілеї містам про надання їм Магдебурзького права тощо.

70

Ще одне джерело — Земські устави — законодавчі акти для земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не осіб чи навіть станів, а всієї землі, всього населення й видавалися переважно при усуванні удільних князівств і для заспокоєння населення.

Першою спробою кодифікації став судебник Великого князя Казимира 1468 р., складений урядовцями-правника-ми його канцелярії та затверджений на провінційному сеймі у Вільнюсі. Його джерелами були Руська Правда, привілеї, звичаєве право, новий законодавчий матеріал. Судебник налічував всього 25 статей і містив переважно норми земельного, кримінального і судового права.

Другою, ґрунтовнішою кодифікацією був перший Литовський статут 1529 р., створений при Сигізмунді І, детально обговорений і затверджений сеймом у Вільнюсі. Статут мав 13 розділів, розбитих на артикули (статті). Містив норми цивільного, зобов'язального, земельного, державного, кримінального права. Закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом привілеїв, зрівняв всю шляхту в єдиний стан. Водночас забезпечував деякі права селян, у тому числі право на землю. Право, зазначав статут, є єдиним для всіх.

Шляхта не була задоволена цим збірником. Вже 1544 р. на сеймі постало питання про його перегляд,. У 1566 р. затверджено нову редакцію, відому ггід назвою другого Литовського статуту. Він більшою мірою захищав інтереси шляхти, обмежував права селян, проводячи лінію на їх повне закріпачення.

Люблінська унія викликала нові зміни і доповнення статуту. У 1588 р. затверджено третій Литовський статут.

Всі три статути — це збірники високорозвиненого, навіть за західноєвропейськими критеріями, права. Усі три написані русько-українською мовою. На початку XVII ст. третій статут перекладено польською мовою. Третій Литовський статут в Україні, зокрема на Полтавщині й Чернігівщині, діяв аж до першої чверті XIX ст.

Виданням Литовських статутів закінчився процес уніфікації різних джерел права і правових систем, які діяли у Великому Литовському князівстві і, зокрема, в українських землях. Джерелами права у Литовській державі були також міждержавні договори, зокрема між Литвою і Тевтонським та Лівонським орденами, з Новгородом, Псковом, Московським князівством, Польщею.

Основні риси цивільного права. У литовсько-українському праві оформились і були грунтовно врегульовані інститути власності, договірне право, право користування чужими речами, заставне право

71

тощо. Феодальна земельна власність розвивалася на основі розпаду

общинної власності. Одним з видів такої власності були так звані данини або держання. Данини — це земельні пожалування князя панам або шляхті з умовою служби. Вони давалися тимчасово або довічно. Згодом феодали домоглися від князя грамот на гїередання земель у вотчину, тобто спадкове володіння. Крім данини, були землі, власник яких мав право розпоряджатися ними. Ці володіння отримували за спадком, були куплені або пожа-лувані князем. Останні другим статутом прирівнювалися до перших двох видів, і їх володілець отримував необмежене право розпоряджатись ними.

Володільці всіх земель служили князеві, тобто особисто і з визначеною кількістю воїнів виступали при необхідності у похід. Феодали, які відмовилися йти в похід, каралися конфіскацією маєтків.

Було врегульоване право користування чужими речами — сервітути. Вони поділялися на речові й особисті. До них належало право користуватись чужим лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Одночасно володільцю землі можна було заборонити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.

Договори у Литві складали, як правило, у письмовій формі, в присутності свідків. Іноді вимагалася реєстрація їх у судових книгах. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, найму, позички тощо.

Дальшого розвитку набуло заставне право, розроблене ще у Київській Русі. Застава існувала для забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно переходило у володіння кредитора. Він ним і користувався, але навіть у випадку несплати боргу боржником не міг цього майна продати, чекаючи, поки боржник викупить своє майно, віддасть борг.

Шлюбно-сімейне право. До прийняття християнства основною формою шлюбу було викрадення нареченої. Ця форма зберігалася тривалий час, хоча різні закони, судебник, статути передбачали за це покарання. Після прийняття християнства шлюб оформлявся вінчанням у церкві. Спочатку вимагалося, щоб на шлюб був дозвіл князя або місцевих правителів. Однак це відмінено 1447 р. У литов-ському праві встановився принцип спільності майна подружжя. Були норми, які регулювали правове становище приданого майбутньої

72

дружини. Чоловік повинен був, зі свого боку, записати на користь дружини частину свого майна або так зване віно. Після смерті чоловіка віно ставало власністю дружини.

Як і в Київській Русі, у Литовській державі дружина відповідала за борги чоловіка. Чоловіки мали право віддавати ' кредиторам своїх дружин для відробітку боргу. Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу, мали право всіляко карати дітей за непослух.

Спадкування проходили згідно з законом або заповітом. Дочки спадкували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічне держання. Після неї майно переходило дітям.

Кримінальне право мало становий характеру Виявлялось це, з одного боку, у тому, що життя, майно, честь феодалів захищалися посиленими карами. З іншого — деякі злочини, вчинені феодалами, каралися м'якше або зовсім не карались.

У ранній період литовське право не знало поняття злочину. Існувало поняття «шкоди», або «кривди». Потім з'явилось поняття «виступ», «ґвалт», «злочинство». Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності. Відповідальність наступала спочатку з семилітнього віку, однак для дітей покарання були пом'якшені. За другим статутом — з 14, за третім — з 16 років.

Існувала розроблена система злочинів і покарань. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії. До перших відносились образа «маєстату», зрада, бунт, здача замку ворогові, образа суду. До других — вихід з християнства, чари, перехід у єврейську чи мусульманську віру тощо. За ці злочини загрожувала, як правило, смертна кара.

Були злочини проти особи (вбивство, тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи тощо), проти майнових прав (крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, грабунок, наїзд і т. д.). Покарання поділялися на:

1. Майнові — штраф, який надходив тому, хто потерпів, і князеві. Той, хто потерпів, отримував так звану шкоду, тобто винагороду за нанесення збитків і «наклад» — відшкодування судових витрат; «головщину» одержували родичі вбитого. Тривалий час майнові покарання у кримінальному праві домінували, але потім вони втратили значення.

2. Позбавлення прав і честі. До цього покарання присуджувались люди, які не хотіли підпорядкуватись судовому рішенню. Вони ставали «виволанцями», їх позбавляли всіх прав і виганяли з держави.

73

Покарання могло бути довічним і тимчасовим. Позбавлення честі застосовувалось тільки щодо панів і шляхти. Воно могло 'поєд-нуватися з іншими покараннями. Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права і привілеї.

3. Смертна кара. У зв'язку з тим що почало втрачати своє першочергове значення майнове покарання, все більше застосовувалися смертна кара і тілесні покарання. Спочатку смертна кара встановлювалася за державні й релігійні злочини, згодом — за розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім'ї та моралі, військові злочини. Вона застосовувалася переважно до простих людей. Але не тільки до них. Покарання відбувалося у вигляді простої (повішення, відрубування голови) та кваліфікованої смертної кари (спалення, четвертування, посадження на палю).

4. Калічницькі та тілесні кари — відрубування рук, ніг, виколювання очей, відрізання вух, биття киями, батогами. Застосовувались переважно до селян та інших

простих людей. 5. Ув'язнення (у в'язницю, фортецю) — від трьох тиж

нів до декількох років. В'язниці були підземні й надземні. Це покарання призначалося за незначні злочини.

74

РОЗДІЛ V

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО В УКРАЇНІ

У ПЕРІОД НАРОДНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ (1648—1654 рр.)

1. АНТИКРІПОСНИЦЬКИЙ І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ ХАРАКТЕР

НАРОДНОЇ ВІЙНИ Навесні 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна українського

народу. Почався новий період української історії — період відродження української держави.

Багатовікове панування іноземних загарбників було справжньою трагедією для народу України. Посилення соціально-економічного гніту тісно перепліталося з національним і релігійним, що значно гальмувало розвиток України. Політична анархія і корупція у державному управлінні Речі Посполитої сприяли свавіллю в Україні польських магнатів і шляхти.| Характеризуючи тяжке становище народних мас, Б. Хмельницький у червні 1648 р. писав польському королю, що «пани державці та старости в задоволення собі нестерпно принижують нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки бідного майна, але і волі, посягають на наші хутори, луки, сінокоси, ниви, зорані поля... І що тільки будь-кому з них у нас, козаків, подобається, силою віднімають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, мордують, в тюрми кидають, на смерть за наші маєтності вбивають. Ні на які права, ні на привілеї, не звертають уваги... маючи нас... за своїх власних невільників».

Прийняті у Речі Посполитій «Статті для заспокоєний руського народу» 1632 р., а також «Ординація війська Запорізького реєстрового» 1638 р. не призупинили, а навпаки — сприяли подальшому наступу польських феодалів,, масовій колонізації українських земель і насильницькому поширенню католицизму в Україні.

Напередодні народно-визвольної війни соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності значно загострилися. Польський гетьман в Україні М. Потоцький зазначав, що не було жодного села чи міста, в якому би не лунали заклики до свавілля і де би «не замишляли на життя і майно своїх панів і орендарів, часто

75

жаліючись на образи і утиски». Війна українського народу за рушійними силами і суттю була

антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю — народно-визвольною. Антикріпосницький характер цієї війни проявився з самого початку повстання — 1648 р. і підтвердився у ході подій наступних років. Так, повстання у середньому Подніпров'ї і розпочалося під час збирання феодальних повинностей у насе--лення. Реєстрове козацтво підтримало повстанців. Будучи кевдоволеними порядками, введеними у Запорізькій Січі «Ординацією війська Запорізького реєстрового» 1638 р,. воно теж повстало і перейшло на бік Б. Хмельницького.

Незабаром повстання охопило всю Україну: Лівобережжя, Подніпров'я, Правобережжя, Східну Галичину, 'Волинь, Прикарпаття. Селяни розгромлювали маєтки зем--левласників незалежно від їх національного походження і вірувань, виганяли місцеву владу, знищуючи при цьому документи, що засвідчували кріпосницький стан чи економічну залежність селян, королівські грамоти, інвентарі маєтків, орендні листи тощо. Повстанці називали себе козаками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Селянство стало першим великим бойовим резервом поповнення загонів повстанців.

Особливо яскраво антифеодальний характер війни проявився після Зборівського договору 1649 р., за умовами якого над рядовим козацтвом і більшістю селян знову нависла загроза відновлення магнатсько-шляхетського гніту. Згідно з цим договором чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. козаків (фактично їх було у декілька разів більше). Польським панам передавалися їхні маєтки в Україні. Селяни, які не потрапляли до козацького реєстру, переходили у підданство своїх власників. У такій ситуації повстанці покидали військо, полковники якого визнали умови Зборівського договору, і поповнювали полки, очолені вихідцями із селянства, що не підписалися під цим договором.

Селяни Подніпров'я, не сприйнявши умов договору, в деяких районах повстали. Б. Хмельницькому загрожувала «чорна» рада за підписання Зборівського договору. Козацька старшина настільки налякалася таким становищем, що Хмельницький змушений був вимагати від старшинської адміністрації придушити повстання силою і покарати винних у порушенні миру. Тільки небезпека нового вторг-нення магнатсько-шляхетських військ на звільнену територію змусила гетьмана змінити ставлення до селянських виступів. Однією з

76

причин виступів було скорочення реєстрових козаків до 20 тис. Зауважимо, що разом з селянством у визвольній війні брали участь

козацтво і міське населення, а також козацька старшина. Участь у визвольній війні різних соціальних верств українського народу пояснюється загальними інтересами і метою — знищенням панування іноземних загарбників. Звичайно, кінцева мета була різною. Наприклад, українське селянство намагалося послабити або знищити (скасувати) феодально-кріпосницький гніт. Рядове козацтво і міська біднота виступали проти посилення соціально-економічного гніту, загрози їх закабалення і закріпачення. Ті, хто приєдналися до повстанців, — українські шляхтичі й православне духовенство — домагалися відновлення і зміцнення своїх станових прав і привілеїв. Козацька старшина намагалася використати ситуацію для збереження феодально-кріпосницьких відносин і встановити повне економічне й політичне панування над підлеглими.

У ході війни різні соціальні верстви об'єднались проти загального ворога — іноземних поневолювачів. Рух перетворився у загальнонародний. Як і в інших народів, в Україні загальна боротьба набувала релігійного спрямування. Це виявлялося у боротьбі православ'я проти католицизму, однак аж ніяк не впливало на антикріпосницьку суть і визвольну мету.

Антикріпосницька та визвольна боротьба українського народу відбувалася не ізольовано, а у постійних зв'язках і взаємодіях з іншими народами. В Україні поряд з українцями — її основним населенням — проживали представники інших народностей, які також брали участь у боротьбі. Виступи українського народу проти соціально-економічного, політичного і релігійного гніту вплинули на розвиток антикріпосницького руху сусідніх народів. У загонах повстанців були росіяни, білоруси, поляки, литовці, угорці, чехи, словаки, німці та вихідці з інших народів. Численні документи і матеріали засвідчують те, що у народно-виз-вольїі'ій війні брали участь представники 23 народностей.

2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД Широкий розмах антикріпосницького та визвольного руху у_ ході

війни призвів до значних змін у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соціальних груп і загалом панівних та пригнічених класів. Основні зміни пов'язані з тим, що на звільненій території було ліквідовано магнатське землекористування. Землі переходили до

77

загальновійськової власності, передавалися козацькій старшині при умові служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за послуги, що надавалися повстанцям. Деяку частину земель захопили селяни, користуючись звичаєм займанщини. У ході війни феодальна власність на землю значно послабилася. Фактично був ліквідований, «козацькою шаблею знищений» феодально-кріпосний гніт. Однак, як і до війни, збереглось «ісстаринне» землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацької старшини. Але це вже були інші форми власності.

Верхівка козацької старшини і гетьманське правління проводили політику збереження попередніх соціальних порядків. Гетьман та уряд намагалися видавати нормативні акти про захист і збереження феодальної власності на землю за формулою «ведлуг звичаю давнього». При цьому гетьманська влада від підвладних вимагала «звичного послушенства».

Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалася внаслідок гетьманських пожалувань «у вічність» за службу. Інколи «за послуги» землею наділялись особи, котрі ніякого відношення до козацтва не мали. «Ісстаринні» землі й ті, які передавались «у вічність», мали типову форму феодальної власності. їх можна було продавати, міняти, віддавати у заклад, взагалі розпоряджатися на свій розсуд.

Значного розвитку досягло так зване умовне землеволодіння козацької старшини і шляхти. Загальновійськові землі передавалися старшинам «на ранг». Основою такого землеволодіння була служба. Власники цих земельних ділянок намагалися зберегти їх у своїх руках чи в своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворити рангові землі у власність. Правовий режим рангових земель визначався гетьманськими універсалами спочатку «до ласки військової», потім — доки «військо побажає залишити», а наприкінці війни — «на утримання власного господарства за вислугу». Нові землевласники намагалися перетворити рангові землі у повну власність. Тому в нормативних актах часто зустрічаються вказівки про передачу землі в «спокійне», «повне», «безушкодне» володіння, коли оскаржуваний міг таку землю «в будь-який дохід перетворити».

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адміністративний апарат

78

влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялася від податкового тягару, не залучалася до «стації» на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від «мостового» — грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладанні орендних договорів на промисли тощо.

Козацька старшина, використовуючи свою владу, домоглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювались у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

За соціально-економічним і правовим становищем найближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали і розширювали свої права та привілеї.

Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорізьким.

Залежно від конкретних обставин шляхта вимагала від підвладного населення виконання попередніх повинностей. Як було підтверджено згодом царською Жалуваною грамотою 27 березня 1654 р., шляхті «бути за попередніми правами і привілеями, даними від королів польських і великих князів литовських, і тих їх прав і вольностей порушувати нічим не веліли». Це повністю задовольняло вимоги шляхти, яка висловлювала прохання і в наступні роки, щоби її повернули «в попередній стан».

У ході народно-визвольної війни були повністю відновлені права християнської православної церкви. Гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм становищем духовенство стояло поряд з козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося «білим», тобто не підлягало обкладанню податками. Селяни були зобов'язані нести «звичайне по-слушенство» — за давніми правилами і звичаями. Селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки. Майнові та особисті

79

інтереси, життя, здоров'я і честь духовенства захищались так, як і шляхти. За порушення прав і привілеїв духовенства винні підлягали судовій чи адміністративній відповідальності й суворо карались.

Духовенство домоглося повернення йому всіх земельних володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою.

За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка — митрополит, єпископи, ігумени монастирів, які ставили у залежне становище низове духовенство (сільських священиків і монахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз соціально-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства засвідчує, що у період народно-визвольної війни відбувався процес формування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас українських феодалів. Вони змушені були%важати на вимоги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був значно послаблений» якщо не скасований.

Іншу велику групу залежного населення становили селянство, міська і козацька біднота. Основною масою цього стану було кріпосне селянство. Воно стало головною рушійною силою народно-визвольної війни. Як наслідок — 0уло ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни, які проживали на землях української шляхти і духовенства. В універсалах зустрічаються заборони до переходу в козаки тільки монастирських селян.

Селяни залучалися до панщини один-два дні на тиждень. Якщо розмір не визначався гетьманським^ універсалом, то феодали встановлювали його самостійно. Крім цього, селяни мали інші феодальні повинності. Всі вони викопували основну повинність у вигляді так званої ста-ції, тобто грошових і натуральних платежів на утримання армії. До цієї повинності належав також обов'язок надання війську квартир і харчування, грошових платежів на утримання військової канцелярії та їх охорони, виконання господарських повинностей на вимогу полковників, сотників чи курінних отаманів тощо. Селяни сплачували також щорічний «подимний податок». його розмір залежав від наявності будинку, розміру і характеру

80

господарства селянина. Періодично встановлювалися повинності у вигляді плати «мостового» — грошей на утримання доріг, «покотельщизни» — мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобто грошей на утримання вуликів, та іи. За правовим станом селянство поділялося на дві категорії. Першу з них становили-селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними. Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і польсько-литов-ської шляхти, за якими визнавалося право вільного переходу. ^

Міське населення за соціально-економічним і правовим становищем не було однорідним. Його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу — ремісники, дрібні торговці та декласовані елементи, тобто міська біднота.

Міське населення називалося міщанами. Серед них вирізнялися представники міського управління — війти, бурмістри, радники і лавники, що за становищем прирівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в козацтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сіль-ським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібні орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом,, та ін.

На міщанство поширювалась уся система різноманітних повинностей. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста.

Нелегке становище міщан стало причиною того, іцо чимало з них переходили у козацтво і виступали разом із. селянами в антикріпосницькій боротьбі.

Чільне місце в українському суспільстві посідало козацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина за становищем належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло безперешкодно переходити в інший стан, змінити місце про-живання, користуватися землею, звільнялося від загальних податків і повинностей. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини. Серед козаків най-привілейованішими вважалися реєстрові козаки, за якими визнавалося право власності на землю. Одним із привілеїв козацтва було те, що вони користувались правом захисту у

81

своїх судах: курінних, сотенних, полкових чи -генеральному суді. Таким чином, в Україні продовжував існувати суспільний лад, що

відповідав феодальному способу виробництва. 3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

У другій половині XVI ст. більшість українських земель перебувала під владою Речі Посполитої. В Україні зростав феодально-кріпосницький і національно-релігійнии гніт, зокрема після Люблінської унії 1569 р. Внаслідок загострення соціальних і національних суперечностей наприкінці XVI—першій половині XVII ст. на українських землях спалахували народні повстання. Вони охопили майже всю Східну Україну і мали важливі історичні наслідки. По суті, всі народні виступи стали провісниками народно-визвольної війни, яка розгорнулася 1648—1654 рр. лід яроводом Богдана Хмельницького.

Придушення селянсько-козацького повстання 1637— 1638 рр. і терор, що наступив після цього, вкрай загострили соціальні й національні суперечності, прискоривши загальнонародний вибух, який поклав початок визвольній війні українського народу за знищення влади польських феодалів.

Селянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр. під проводом Я. Острянина (Остряниці) було жорстоко придушене, чимало учасників страчено. За ординацією Війська Запорізького реєстрового 1638 р. реєстр козаків був зменшений до 6 тис. Було відмінено порядок обрання козацької старшини, яка призначалася з польської шляхти. Польська історіографія назвала період 1638—1648 рр. віком «золотого спокою». Чим цей спокій закінчився — відомо: навесні 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна українського народу. Розпочався новий період української історії. Нова Українська держава визріла у надрах Запорізької Січі, що проводила самостійну політику, нала-годжуючи зв'язки з різними державами. З перших днів народно-визвольної війни фактична влада перейшла яо рук Запорізького війська. Генеральний уряд на чолі з гетьманом виконував функції кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Вся територія була поділена на полки і сотні. Військові старшини (на відміну від Запо-різької Січі) виконували також функції цивільної влади. Судова система набула козацького характеру. Зазнала змін податкова система — всі податки і данини, що надходили й належали польській владі, переходили тепер до військової скарбниці. Уряд України розгорнув широку дипломатичну діяльність з іноземними державами. Був

82

складений також реєстр війська. Піднявшись 1648 р. на визвольну боротьбу, український народ

передусім ліквідував польську адміністрацію в Україні, що потягнуло за собою необхідність негайного створення власної національної державності. Будівничими цієї державності стали українська шляхта, козацька старшина. Перед молодою державою виникли два основні завдання: внутрішнє, тобто забезпечення нормального функ-ціонування економічної системи, правопорядку, захисту українського населення тощо; зовнішнє, тобто захист незалежності й території.

Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи.

При формуванні української державності використовувався досвід військово-адміністративної влади, створений у Запорізькій Січі. Власне такий досвід військової пол-ково-сотенної організації був перенесений на визволені території України. Це зумовлювалося тим, що в екстремальних умовах виникла потреба максимально об'єднати і мобілізувати на боротьбу всі сили народу. Саме ця організація стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні.

Система органів публічної влади мала три уряди: генеральний, полковий і сотенний. Сотенні, в свою чергу, у військовому відношенні поділялися на курені — у кожному по 20—ЗО козаків. Формально вищим органом влади у цей період вважалася військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв'язання найважливіших питань життя України, ведення війни, обрання генерального уряду.

Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. До генерального уряду входили гетьман і його помічники, що утворювали раду генеральної старшини при гетьманові.

Главою України, її правителем був гетьман. Він наділявся широкими державновладними повноваженнями у галузі політичній, військовій, фінансовій і судовій, видавав також загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали (від лат. ипіуегзаііз — загальний), скликав ради, був вищою судовою інстанцією.

Як і в Запорізькій Січі, генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральні обозний, осавул, хорунжий відповідали за військові справи та матеріальне забезпечення.

83

Звичайно, генеральний обозний вважався першою посадовою особою після гетьмана.

Серед інших генеральних старшин обов'язки розподілялися так, як і в Запорізькій Січі. Зокрема, генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьманської влади, генеральний писар керував зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював вищий судовий орган, що був апеляційною інстанцією для полкових і со-тенних судів, генеральний підскарбій відав справами казни.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд становили полковник і полкові урядовці, які обиралися полковою старшиною. Сотенний уряд складався з сотника та його помічників.

У великих містах управління здійснювали магістрати, в малих, але привілейованих, — отамани. У звичайних містах управляли городові, які обиралися, а в селах — сільські отамани. Україна мала своє військо, чисельність якого не була постійною. Так, за Зборівським договором 1649 р. визнаний реєстр козаків — у 40 тис, за Білоцер-ківським (1651 р.) — до 20 тис. Загалом у 1648—1654 рр. армія сягала 300 тис.

Територія Української держави наприкінці війни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. Звільнені території також поділялися на полки і сотні, які з літа 1648 р. вважалися територіальними одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке проживало на їх терені. За Зборівським договором звільнена територія України охоплювала три воєводства: Київське, Брацлавське, Чернігівське. Вони ж поділялися на 16 полків і 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20.

Зазначимо, що Запорізька Січ становила адміністративно-територіальну одиницю.

Така полково-сотенна ознака державності властива тільки Україні й проіснувала до ліквідації залишків української державності, тобто до 1783 р. Для матеріального забезпечення державного будівництва була введена податкова система. Податки платило все населення України, за винятком реєстрових козаків. У цей час в Україні створювалася своя грошова система.

Особливості української державності — виборність органів публічної влади, роль колективних органів (рад) дає підстави вважати, що в неї були закладені основи республіканської форми правління. Україна визнавалася рівноправним суб'єктом міжнародних відносин,

84

підтримувала дипломатичні відносини з багатьма іноземними дер-жавами (Туреччиною, Молдавією, Угорщиною тощо).

4. ПРАВО Зміни у суспільно-політичному житті та соціально-економічній

ситуації в період народно-визвольної війни відбилися на джерелах і розвиткові окремих галузей феодального права України. У цей період переважно зберегли чинність попередні джерела права. Припинили дію джерела права, які утверджували панування магнатів, польської шляхти, католицької церкви у Речі Посполитій: «Устава на волоки», «Ординація війська Запорізького», сеймові та королівські конституції тощо.

Основні джерела продовжували діяти. Таким був Статут Великого князівства Литовського 1588 р. З нього вилучили тільки ті розділи й артикули, що визначали порядок створення і діяльність шляхетських станових судів. Окрім цього, магістрати керувалися «Порядком прав цивільних» та іншими джерелами права, які повністю зберегли дію.

Без суттєвих змін залишилися джерела церковного права. Важливого значення набули правові звичаї. На їх основі

регулювались порядок організації та структура козацького війська, порядок і основні принципи формування органів військово-адміністративної влади, судова система і судочинство, частина поземельних відносин, правове становище окремих станів і груп населення.

Найпоширенішою в адміністративних і судових органах при розв'язанні конкретних питань вважалася формула «за попередніми правами і звичаями». Звичаї були надзвичайно авторитетними. Вводилося навіть нове поняття — «козацьке право», під яким розумілася сукупність норм звичаєвого права, що виникла у Запорізькій Січі, а згодом — сукупність доповнених і розширених гетьманською владою і в практиці судової діяльності військово-адміні-стративних органів.

Чільне місце серед джерел права посідали універсали, їх видавали гетьман, а іноді й полковники. Вони мали характер письмового розпорядження адміністративно-політичного акту. Найпоширенішими універсалами були ті, що регулювали питання про розподіл земельних володінь, підтвердження права власності на маєтки, недоторканість майна феодалів і підвладності селян, про встановлення повинностей і податків. Окрім цього, видавались універсали з військових питань, про

85

призначення на посади тощо. Гетьманські універсали — основне джерело, з допомогою якого

затверджувалися зміни у суспільному ладі, правово- му становищі окремих станів. Тільки за допомогою універсалів

гетьмана регулювався і затверджувався процес становлення окремих елементів української державності. Визнання попередніх прав означало збереження основних інститутів цивільного, кримінального, процесуального та інших галузей права. У цивільному праві з'явилися нові правові норми, виникнення яких зумовлене деформуванням нового виду землеволодінь — рангових земель. Гетьманські та полковницькі універсали визначили правовий статус таких земель подібно до «держання» за литовським правом і «помість» за російським правом. Значно розширилося правове регулювання зобов'язальних відносин, зокрема у зв'язку з ліквідацією магнатського землеволодіння, передачі таких земель на ранг за службу чи в арендне користування. Інші інститути цивільного права суттєво не змінилися.

У кримінальному праві спостерігається складний і суперечливий процес. Припинили дію правові норми, що встановлювали суворі покарання за злочини проти королівської влади і польсько-литовського магнатсько-шляхетського порядку управління, а також проти католицької церкви.

Тому система і види злочинів, мета і види покарань були спрощеними. Встановлювалися суворі покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу у битвах, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації, непокору чи нанесення шкоди козацькій старшині, духовенству.

У магістратських, ратушних, церковних, сільських і коп-иих судах зберігся попередній процесуальний порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Судовий процес у генеральному, полкових, сотенних та курінних судах проводився на підставі норм звичаєвого права. Судові рішення і вироки можна було оскаржити у вищу інстанцію за підпорядкованістю у всіх випадках, окрім тих, які винесені в умовах бойових дій.

Отже, у ході народно-визвольної війни не відбулося суттєвих змін у праві. Такий стан зумовлювався тим, що жозацька старшина та інші панівні стани використовували ^органи військово-адміністративної влади для збереження основ феодально-кріпосних відносин, зміцнення своїх панівних інтересів і станових привілеїв.

5. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ РОСІЇ ТА ЙОГО

86

НАСЛІДКИ Майже шестирічна національно-визвольна війна українського

народу закінчилася перемогою. Лівобережна І частина Правобережної України звільнилася з-під ярма Польщі. Вихід зі складної ситуації, що склалася внаслідок війни, уряд України вбачав у приєднанні України до Росії. Це питання розглядалося на Земському соборі 1 жовтня 1653 р., який ухвалив рішення про розрив мирного договору з Польщею і приєднання України до Росії, а також про те, щоб гетьмана Б. Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і землями «прийняти під високу государеву руку». На підставі такого рішення в Україну було відправлено повноважне посольство із 43 чиновників на чолі з боярином В. Бутурліним для ведення переговорів про умови приєднання. У Переяславі 18 січня 1654 р. зібралася військова рада. В її роботі взяли участь представники всіх міст і верств населення України. Рада була загальнонародною.

Уряд України виробив конкретні умови приєднання І передав царському урядові. Цей документ відомий в історії як Статті Б. Хмельницького, або Просительні статті й відображає бажання панівних класів до майбутнього устрою України в складі Російської держави. Статті 21 березня розглянув царський уряд. Деякі з них були зідхи-лені або перероблені. Затверджені в останньому варіанті, вони отримали назву Березневі статті та «Жалувана грамота царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому 27 березня 1654 р.». Цими документами юридично оформлено входження України до складу Росії та визначено її правове становище у складі Російської держави. Березневі статті затвердили питання про збереження у недоторканості суспільного ладу України, попередній порядок управління і судову систему, за козацтвом — попередніх прав та привілеїв.

Виборний гетьман був главою України. Однак царя повідомляли про результати виборів, а обраний гетьман мав присягати «на підданство і вірність» царю й отримувати від нього клейноди.

Україні надавалося право зовнішніх відносин, але Земський собор постановив обов'язково повідомляти про них центр, а також заборонив відносини України з Польщею і Туреччиною без відома царя. Було задоволено прохання України мати свій 60-тисячний козацький реєстр і підтверджено попередні права та вольності феодалів, передусім, спадкування землі, доходів з неї.

Росія взяла на себе обов'язок, захищати Україну від зазіхань Польщі. Україна мала платити цанину в царську казну.

87

Таким чином, 1654 р. значна частина України — Лівобережна і частина Правобережної — увійшла до складу Російської держави як автономна адміністративно-територіальна одиниця. Фактично цілі всіх рушійних сил, що брали участь у народно-визвольній війні, були досягнуті.

Частина України вийшла з-під влади Польщі. Панівні класи України зміцнили своє економічне і політичне^ становище. Значно полегшилося становище селян, оскільки польські феодали були вигнані з України і селяни, котрі жили на цих землях, стали вільними, а рівень експлуатації значно знизився.

88

РО ЗД І Л VI СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

(середина XVII—кінець XVIII ст.) 1. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ

УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ

Отже, Україна за Березневими статтями увійшла до складу Росії як автономне державне утворення. Обмеження її суверенітету виявлялось у тому, що вона визнавала над собою верховенство царської влади. Статус України визначала російська держава. Гетьман і старшина перебували на службі у царя. Збереглася самостійність України у внутрішньому управлінні — вона мала свою казну.

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. і «Вічного миру» з Річчю Посполитою 1686 р., Константинопольського мирного договору з Туреччиною 1710 р. Лівобережна Україна і Київ з околицями були остаточно затверджені у складі Росії.

Російсько-турецька війна, розпочата Портою 1768 р., закінчилася Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., за яким землі між Дніпром і Бугом, а також м. Керч і фортеці Єнікале, Азов та Кінбурн у Криму були звільнені з-під влади Туреччини. Крим проголошувався незалежним, а 1783 р. його приєднали до Росії.

Внаслідок нової війни з Туреччиною за Ясським мирним договором 1791 р. до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Так більша частина степової України ввійшла з основними українськими землями до складу Російської держави.

Послабленням Речі Посполитої скористалися Пруссія та Австрія, які захопили більшість польських земель. Російський уряд, боячись могутності цих держав, погодився взяти участь у поділі Речі Посполитої. До Росії відійшли землі Білорусії та частина Литви, Австрія захопила Галичину, а власне польські землі стали здобиччю Пруссії 1772 р. Після другого поділу Польщі 1793 р. до складу

Росії ввійшли Правобережна Україна — Київщина, Волинь, Поділля та Брацлавщина. Галичина, Буковина і Закарпатська Україна залишились під владою Австрії. Після третього поділу Речі Посполитої 1795 р. до Росії відійшла західна Волинь.

Таким чином, більшість українських земель ввійшла до складу Російської держави.

89

Як уже зазначалося, після входження Лівобережної України до складу Росії Правобережна Україна і Галичина продовжували залишатись у складі Речі Посполитої. Буковина разом з Молдавією знаходилася під владою Туреччини. Закарпаття перебувало під владою Угорщини. Населення цих земель зазнавало соціального і національ-ного гноблення. Панівним класом на цих землях залишалися феодали. їх верхівку становили магнати, дрібні та середні землевласники, яких переважно називали шляхтичами. Шляхетство поділялося на родове і набуте. Феодали користувалися винятковим правом володіння земельною власністю і звільнялися від податків. Шляхетське майно не могло бути конфісковане без рішення суду, а сам шляхтич не міг бути заарештованим (за винятком кримінальних злочинців). Тільки особи шляхетського походження могли обіймати вищі світські та духовні посади, отримувати у довічне користування землі з державного фонду. Формально всі феодали були рівними між собою. ії І

Основну масу залежного населення становили селяни. Вони були неоднорідними і поділялися на декілька ...категорій. Найчисельніша група — це так звані кмети, котрі мали землю, урожай з якої задовольняв потреби селян. Більшість селянських господарств; належала до категорії малоземельних. Решта селян були безземельними, чимало з них не мали власного житла і йшли у найми.

Не кращим було становище міського населення. Фео дальний гніт гальмував розвиток міст, промисловості, ре месел. У приватній власності магнатів знаходилася біль шість міст. Власне їх розвиток став монополією феодалів на різні промисли тощо. Значно погіршилося також ста новище Північної Буковини. Поневолене населення мусило постачати турецькій армії провіант, робочу худобу, різне спорядження. Через територію Буковини проходили, ту рецькі, татарські та польські армії, які нещадно грабу вали населення, знищували міста й села.

Внаслідок іноземного панування затримувався .економічний і політичний розвиток Закарпаття, що перебувало під владою Угорщини. Посилювався феодальний_ і національний гніт. Постійні війни між Габсбургами і прибічниками трансільванських князів спустошували цей край, погіршували і без того тяжке становище населення. Головні посади в адміністративних органах обіймали угор-ські та місцеві феодали, які були повновладними господарями Закарпаття. Основна ж маса населення залишилася-безправною.

90

Тяжке економічне становище українських земель посилювалося національним гнобленням. Польські феодали,, зокрема, намагалися ополячити українців, поневоливши їх духовно, а це викликало рішучий супротив українського-населення. Важливу роль у визвольній боротьбі відіграли козацькі полки, що створювалися на Правобережній Україні. Народні хвилювання виникли також на західноукраїнських і закарпатських землях, де феодально-кріпосницький та національний гніт був ще жорстокішим, ніж на Правобережжі.

2. ВХОДЖЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ РОСІЇ

Магнатсько-шляхетська анархія, антифеодальні виступи народних мас значно послабили колишню могутність-шляхетської Польщі. Скориставшись цим, Австрія, Пруссія-та Росія, як уже зазначалося, здійснили три поділи Польщі. Після другого поділу, у зв'язку з підписанням конвенції" між Росією і Пруссією 12 січня І793 р., до Росії відійшли* Правобережна Україна і частина Західної Білорусії.

Генерал-аншеф М. Кречетников за дорученням імператриці Катерини II оприлюднив маніфест «Про приєднання польських областей до Росії». У ньому зазначалося,, що населення Правобережної України повинне впродовж місяця урочисто присягнути на вірність царській владі у присутності представників влади. Якщо ж хтось не хотів-дати присягу, йому дозволяли продати нерухомість і до--трьох місяців виїхати за кордон. Після закінчення цього* терміну маєток конфісковували і передавали до казни.

Польський сейм 11 липня 1793 р. затвердив договір-про входження цих земель до складу Росії. Якщо поділи: Польщі — явище реакційне, то приєднання у той період. Правобережної України до Росії можна розцінювати як позитивний фактор. Це важливий етап на шляху об'єднання всіх українських земель. Приєднання Правобереж-ної України до Росії викликало зміни адміністративно-територіального устрою, тобто приведення його відповідно до загальноімперського поділу. Царським указом 13 квітня 1793 р. було вирішено створити на цих землях губернії, організувати судові установи «за правилами установ наших», тобто згідно з правилами про Установлення для управління губерній Всеросійської імперії 1775 р., на Пра-вобережній Україні створювались дві губернії: Із'яславська і Брацлавська. Тимчасово виділялась так звана Каменець-ка область, а колишні Київське і частина Брацлавського воєводств ввійшли до складу Київського намісництва.

91

Наказом 1 травня 1795 р. були створені також Брацлавська, Волинська і Подільська губернії, а через дуже короткий час — 22 травня і 5 липня цього ж року — за царськими указами утворювалися Брацлавське і Волинське намісництва з поділом на округи, Подільське намісництво з поділом на повіти. Але процес на цьому не завершився. Зійшовши на престол, Павло І указом 12 грудня 1796 р. ліквідував Брацлавське намісництво, а 1797 р. Правобережна Україна була поділена на три нові губернії — Київську, Подільську та Волинську, які 1802 р. утворили єдине генерал-губернаторство.

Відповідно до цього поділу запроваджувались і органи управління. Адміністративно-поліційний апарат у губерніях очолювали губернатори. У віданні генерал-губернаторів знаходилося управління! декількома губерніями. Генерал-губернатори і губернатори призначалися безпосередньо імператором і наділялися вищою адміністративною, поліцейською та наглядною судовою владою. Вони здійснювали нагляд за всіма місцевими установами. У їх підпорядкуванні перебували також війська.

Систему адміністративних установ кожної губернії становили губернські правління, комісії, присутствія і комітети, наказ суспільного презирства, межові контори, лікарські управи. Провідне місце належало губернському правлінню. Формально цей орган підпорядковувався губернатору і, сенату, а насправді вони були допоміжними органами губернатора за наглядом і керівництвом місце-вими установами.

У повітах адміністративно-поліцейські функції виконували капітан-справник, а також нижній земський суд. Зауважимо, що назва органу не відповідала його компетенції. Передусім, це був поліцейський орган повіту. Він також виконував адміністративні, слідчі та судові функції щодо дрібних справ. У деяких губерніях збереглися свої особливості. Так, у Волинській губернії поліцейська система мала допоміжні органи як залишки старої системи місцевого управління. Ними були так звані ключ-війти, які обиралися дворянськими зібраннями із шляхтичів по 6—8 у повіті. їх діяльність мала допоміжний характер для нижнього земського суду. Вони боролися з бродяжництвом, перевіряли документи у посторонніх осіб, які знаходилися у даній місцевості, збирали відомості для земського суду, стягували невеликі суми і виконували дрібні доручення земського справника.

Управління містами здійснювалося поліцейськими органами і

92

становими виборними установами: міськими думами, магістратами і ратушами. Чимало міст перебувало у власності чи в підпорядкуванні окремих феодалів. Важливу роль в управлінні містами виконували городничі (керівники поліцейських органів). Складовою частиною механізму управління на Правобережній Україні була судова система, тісно пов'язана з адміністративно-поліцейськими установами. Після входження Правобережжя до Росії судова система за структурою дещо відрізнялася від інших губерній. Ще указом 23 квітня 1793 р. було визначено, що «суд і розправу в тих землях залишити на правах польських». Судові чиновники залишалися також на місцях, тільки на головні посади були призначені царські представники.

Відповідно до імператорського указу «Про відновлення в Малоросії правління і судочинства» 30 листопада 1795 р. «належало для суду ж і розправи відновити колишній там генеральний суд», що мав два департаменти, кожен з яких комплектувався з генерального судці, двох радників, котрі призначалися імператором, і п'яти засіда-телів чи депутатів, які обиралися дворянством «всякі З роки». В обох департаментах кримінальних і цивільних справ усі «справи повинні бути розібрані і вирішені за правами тамтешніми». Скарги та апеляції на рішення ге-генерального суду можна було подавати до сенату.

В усіх повітах запроваджувалися земські суди, до складу яких входили земський суддя, два підсудки або асесор і нотаріус (писар). Наступною ланкою судової системи, визначеної указом, були підкоморські суди на чолі з підкоморіями. Суд розглядав межові спори.

У містах судовими інстанціями залишалися магістрати, що складалися з двох бурмистрів і чотирьох ратманів, яких обирали міські товариства на три роки, та ратушні у містечках.

Сенат видав 11 вересня 1797 р. спеціальний указ, в якому зазначалося: у земському, повітовому і підкомор-ському судах, а також у магістратах судочинство необхідно вести польською мовою, а в головному суді — генеральному — «писати резолюції і вироки по всіх справах на одній стороні по-польськи, а на другій буде переклад по-російськи».

Таким чином, своєрідність внутрішньої політичної ситуації після входження Правобережної України до Росії (а це, передусім, вплив польської аристократії) зумовила

деякі особливості при реформуванні державного апарату, і зокрема, судової системи. У 40-х роках XIX ст. будь-які відмінності на

93

цій території були ліквідовані. 3. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Лівобережну Україну, що за Березневими статтями 1654 р. відійшла до Росії, українці називали Гетьманщиною, а московити — Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Гетьманщина була відносно густо населеним і добре розвиненим краєм. До неї входило 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл. У 1700 р. її населяло приблизно 1,2 мли осіб, тобто майже чверть усього населення тогочасної України.

На Лівобережній Україні зберігся феодальний лад і його основа — феодальна земельна власність. З погляду формально-юридичного суспільство поділялося на п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і селянство. Між станами і в кожному з них не було рівності. Стани мали окремі соціальні групи, які відрізнялися одна від одної економічним і правовим становищем. Деякі соціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище православне духовенство та міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або ж зовсім їх не мали. Це пригнічені, залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота).

Правове становище класів, різних груп і категорій Визначалося Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний період — царським законодавством і нормативними актами місцевої адміністративно-політичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами генеральної ради, універсалами полковників тощо). Умовами входження України до Росії було перед-бачено, щоб «шляхтич залишався шляхтичем, козак козаком, а міщанин міщанином». Селянство ж залишалося окремим станом. У юридичних актах зазначалося тільки про його «звичайне послушенство».

Замість польських феодалів панівне становище у суспільстві посідала козацька старшина, родовита шляхта, яка брала участь у війні, міські багатії та вище духовенство. Особливе місце серед панівних верств належало козацькій старшині, яка разом зі шляхтою і духовенством зосередила у своїх руках величезні земельні володіння та інші багатства.

На початок XVIII ст. верхівку суспільної структури Гетьманщини

94

очолила новонароджена знать. Найяскравішим свідченням перемоги елітизму у Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків зі старшинських родин, які ще не обіймали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 60-х роках XVIII ст. товариство налічувало 1300 прізвищ. Окрім цього, існувало близько 800 осіб, котрі фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини становили близько 2100 знатних осіб із понад 1 млн за-гальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли царизм намагався залучити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Тисячі дрібних українських урядовців і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фальшивих документів.

Водночас із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали приватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, .окрім того, господарювала ще на 11% землі. Отже, менш ніж 1% населення володіло 50% землі.

Багатства розподілялися серед панівної верхівки нерівномірно. Декілька родин, зокрема ті, з яких виходили гетьмани та члени генеральної старшини, внаслідок свого впливового становища та зв'язків отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський — 18882, Апостол — 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною і зви-чайно мала тільки маєток із 30 селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри засвідчують, що у Гетьманщині знать була численнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство — навпаки.

Суспільний антагонізм між черню та старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав змогу царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Особливо міцною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у «Хартії дворянських вольностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань російського уряду. Завдяки своїй відносно якісній освіті та адміністративному досвіду

95

представники української знаті отримували посади не тільки в імперській адміністрації колишньої

Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі — у далекій Грузії.

Наприкінці XVIII ст. українці обіймали деякі найвищі посади в імперії. У 70—80-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Тращинських давали імперії канцлерів і міністрів, котрі допомагали багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Росії. Численні особисті можливості та переваги, що давала служба імперії, значною мірою пояснювала те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. Оскільки ж підвищення по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, дехто з українських дворян переходив на європейський стиль. Розмовляли російською або французькою мовами. Тільки ок-ремі старшини, на яких дивилися поблажливо, мов на романтиків, залишилися вірними Гетьманщині, її традиціям.

Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння та звільняла від податків. їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку — привілей, що раніше належав шляхті. Відтак якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялася від селян, то прав у них було майже стільки, скільки колись мала польська шляхта. Козакам дозволялося змушувати селян відбувати панщину — право, що зберігалося тільки за шляхтою. Попри всі ці воль-ності з кінця XVIII ст. спостерігається погіршення становища рядового козацтва.

Внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими для них були економічні проблеми, що випливали з самої природи козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, і воїнами. Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили в борги. Внаслідок цього багато хто продавав свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тиском і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешкати на своїх колишніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Тільки небагатьом козакам пощастило домогтися титулу старшини. Таким чином, внаслідок занепаду козацтва зменшилася його чисельність — із 50 тис. 1650 р. до ЗО тис. 1669 р. і до 20 тис— 1730 р.

96

Стурбована цим явищем, царська влада 1723 р. і вдруге — 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, які називалися виборними, і на тих,, котрі були надто бідними, щоб купити військове спорядження (підпомічників). У той період, коли виборні воювали, підпомічники повинні були забезпечувати їх провізією, служити гінцями і навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим,, ніж селянський. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг заможніших товаришів і старшин. Попри ці зміни, економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. У реєстрах 1764 р. фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були тільки 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а водночас і потреба обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі, все це призвело до того, що козаччина в Україні перестала існувати.

Становище селян Лівобережжя, як і становище козаків, постійно погіршувалося, починаючи з народно-визвольної війни. Вже Б. Хмельницький почав запроваджувати старі порядки. Він дозволив деяким монастирям і надалі збирати у селян оброк. Різкий занепад селянства розпочався XVII ст., коли вільні та автономні «військові поселення» були відписані із земельного фонду Гетьманщини індиві-дуальним землевласникам із старшини. Спочатку ці власники збирали скромну орендну плату і зобов'язували орендарів виконувати такі роботи, як заготівля дров та перевезення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова повинність зросла до двох днів на тиждень. Це становило-тільки половину чи третину панщинної повинності поль-ських або російських селян. Проте всього через покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди становила чотири-п'ять днів. Окрім цього, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости і виконувати інші роботи.

Однак доки селянин мав право залишити свого пана, він міг перейти до поблажливішого господаря, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина у зв'язку з підтримкою російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон

97

1727 р. передбачав, що лишаючи феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм, а 1760 р. селяни повинні були отримувати

у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши законне право покидати пана, чимало селян Гетьманщини вдавалося до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для таких утікачів були землі запорожців, що давало керівництву Росії додаткову підставу для знищення Січі. Катерина II 1783 р. зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин залишати феодалів. На Лівобережну Україну було поширене Соборне уложення 1649 р., де йшлося про повне закріпачення селянства. Через 130 років після визволення селяни Лівобережжя знову стали кріпаками.

Зазнали відкритої дискримінації селяни. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адміністрація у кращому випадку ігнорувала їх, а в гіршому — всіляко намагалася підірвати їхнє становище.

Міщани були не тільки політично безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя мешкала невелика кількість люду — в середньому від 3 до 5 тис.

Однак серед цього загального застою існували й центри достатку та зростання. Київ як адміністративний і культурний центр за чисельністю населення збільшився з 11 тис. 1723 р. до приблизно 43 тис. у 1780 р. Процвітали й такі .північноукраїнські міста, як Стародуб та Ніжин. Уяву про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, характеризує така статистика: 1786 р. у Ніжині налічувалося 387 крамниць, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте загалом упродовж XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно.

4. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД Згідно з Березневими статтями, в Україні зберігався військово-

адміністративний апарат влади та управління, який склався 1648—1654 рр. Але в ході наступу царизму на автономію України система, принципи, форми і методи її діяльності змінюються. Цю систему в Україні очолював виборний гетьман. Його обирала військова рада, а і

98

інколи і рада генеральної старшини. Так, гетьмана Дем'яна Мно-гогрішного обрала старшинська рада. .

Гетьман Б. Хмельницький, використвуючи свій авторитет, намагався зробити посаду гетьмана спадковою. Під його тиском козацька рада вказала спадкоємця — його сина Юрія. Однак після смерті Богдана Хмельницького гетьманом став генеральний писар І. Виговський, Ю. Хмельницький згодом був обраний гетьманом у загальному порядку.

Як виняток, гетьман інколи призначався. У таких випадках він називався наказним. Але це було тимчасово — при відсутності законно обраного гетьмана.

Строк правління не визначався. Він міг бути змінений (перенесений) військовою чи старшинською радою. Як відомо, військова рада позбавила гетьмана І. Самойловича цієї посади за зловживання владою.

На першому етапі достатньо було тільки поставити до відома царя про обрання гетьмана. Але вже з 1660 р. запроваджений порядок, за яким знов обраний гетьман повинен отримувати клейноди — знаки гетьманської гідності, вищі відзнаки влади гетьмана — з рук царя. Разом з ними він отримував і грамоту на гетьманство. Московські статті 1665 р. визначали, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя, його волі повністю залежала гетьманська влада. У Коломацьких статтях І. Мазепи 1687 р., наприклад, записано, що вибори гетьмана та його відставка відбувалися за указом царського уряду.

Це дало царату можливість впливати на обрання і зміщення гетьманів, фактично призначати на цей високий пост «угодних йому» людей і усувати неугодних. Так було, наприклад, 1708 р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши гетьманську булаву полковнику Стародубського полку І. Скоро-падському.

Влада гетьмана поширювалася на всю територію України. Офіційно вони іменувалися гетьманами Лівобережної України, а І. Мазепа був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінально і Правобережної України.

Спочатку гетьман володів широкою владою — законодавчою, військовою і судовою. Він виступав офіційним представником України, підписував найважливіші документи від її імені. Але

99

поступово влада гетьмана обмежувалася разом з обмеженням автономних прав України. Уже 1659 р. нові Переяславські статті обмежили права гетьмана на зовнішні відносини. Йому не дозволялося приймати^ послів, брати участь у військових походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв'язки з іноземними державами. Всі переговори можна було вести лише через царя. Таке становище було підтверджене і статтями Мазепи 1687 р.

Обмежувались права гетьмана також у внутрішньому управлінні Україною. Нормативні акти гетьмана мали бути затверджені царем чи іншим вищим органом Росії, так само, як і договори, що укладалися між ними і Росією, набували чинності тільки після цієї процедури. Навіть універсали гетьмана про «пожалування земель за службу» повинні були підтверджуватися грамотами царя.

Згодом гетьман не мав права призначати чи звільняти без участі ради генеральної старшини полковників і генеральних старшин. Проте цар часто самочинно проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України без відома гетьмана.

Після 1709 р. гетьмани втрачають юридичну самостійність. При І. Скоропадському 1709 р. введена посада царського резидента, а згодом — ще одна. Це були «очі і вуха государеві», що стежили за поведінкою гетьмана і старшини, уточняли доходи тощо. Так, при гетьмані Д. Апостолі резидентом був російський міністр для порад у цивільних справах, а у військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російськими військами в Україні.

Так поступово, але послідовно відбувався процес обмеження гетьманської влади. Після смерті гетьмана І. Скоропадського наказним гетьманом був призначений чернігівський полковник П. Полуботок, а пізніше — до 1727 р„ вибори гетьмана в Україні всіляко перешкоджались.

Прохання Полуботка про відновлення цих прав закінчилися для нього ув'язненням при Петрі І.

Росія готувалася до війни з Туреччиною. Але Росії потрібна була підтримка України і, зокрема, козацького війська. Тому царський уряд пішов на уступки козацькій старшині. Гетьманом України 1727 р. був обраний миргородський полковник Д. Апостол. Як тонкий політик, він скористався сприятливою для України ситуацією і домігся, хоч і ненадовго, відновлення деяких елементів самоврядування України: виборності органів управління і суду, права мати військовий скарб,

100

ліквідації Малоросійської колегії, відмови російського уряду від введення нових податків, відновлення нової Січі.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. Україна знову залишилася без гетьмана. У цьому проміжку справами України відало Правління Гетьманського уряду, на чолі з князем О. Шаховським, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та генеральної козацької старшини. Лише 1750 р. на цю посаду був обраний близький до царського двору К. Розумовський. Посада гетьмана 1764 р. ліквідована остаточно. На цьому гетьманська епоха закінчилася.

За весь цей період Україна мала різних гетьманів. Най-видатнішими, безперечно, були Б. Хмельницький та І. Мазепа. Останній — яскрава і обдарована особистість. Він вирізнявся глибоким розумом, мав абсолютне довір'я у Петра І, був другою особою в імперії, нагородженою 1700 р. вищим у Росії орденом Андрія Первозванного з написом «За віру і вірність». Гетьман І. Мазепа був за-шельмований як «зрадник» після відомої Полтавської битви, коли емігрував у Туреччину.

Добру славу в пам'яті народній залишив наказний гетьман П. Полуботок, котрий ціною власної свободи відстоював права і вольності України.

У післявоєнний період управління в Україні здійснював гетьман разом з генеральною старшиною, що становила генеральний уряд. Структура і порядок діяльності генерального уряду залишалися такими, як у період народно-визвольної війни. Полковий устрій поширювався також на Слобідську Україну. У полках і сотнях створю-валася полкова і сотенна адміністрація. Тут утворилися Острозький, Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харківський полки. Спочатку полковники і сотники, як і раніше, обиралися, а згодом почали призначатися гетьманом_ з рекомендованих двох-трьох кандидатів з козаків. Пізніше цю справу взяли до своїх рук цар та уряд Росії. На посади полковників нерідко призначали росіян, як це було, наприклад, за Петра І. Царизм наступав на полковий устрій в Україні. За маніфестом Катерини II 1765 р. полковий поділ був скасований у Слобідській Україні, а 1783 р, ліквідований і на Лівобережній Україні.

Збереглися в Україні свої збройні сили. Реєстрове військо становило 60 тис. козаків і офіційно називалося^ «військо його царської величності Запорізьке». Українське військо стало тепер складовою частиною російської армії.

101

Спочатку оплата для козацького війська поступала з царської казни, а згодом цю справу переклали на Україну. При гетьманові І. Брюховецькому реєстр скоротився до ЗО тис., а указом Анни Іванівни доведений уже до 20 тис. козаків. Царський уряд використовував козацтво і на тяжких фізичних роботах, зокрема, будівництві доріг, мостів, фортець, що призводило до масового вимирання людей.

Полки Слобідської України підпорядковувалися царському воєводі. Катерина II 1765 р. оголосила реєстрове військо непотрібним, а 1783 р. усі козацькі збройні сили були реорганізовані в регулярні частини російської армії.

У період народно-визвольної війни і після неї у суспільно-політичному житті України зросла роль православної церкви. Вона входила до системи військово-адміністративної організації, а влада гетьмана поширювалася у певних межах на православну церкву і духовенство. У Статтях Ю. Хмельницького 1660 р. митрополит та інше духовенство віддавалися під благословення московського патріарха, мали право з ним спілкуватися, хоча він не втручався у справи православного духовенства України.

Перший висвячений у Москві митрополит Гедеон отримав 1686 р. грамоту від московського патріарха, яка підтвердила становище, що склалося: Київська митрополія не підпорядковується московському патріарху, хоч і знаходиться під його благословенням, формально йому підвідомча. Вище духовенство, тобто митрополит і єпископи, обиралися на козацьких радах, священики — на сільських сходах. Усі вони повинні були затверджуватись гетьманом.

З 1721 р. синод — вищий орган церковного управління Росії, заснований замість патріарха, призначав усіх вищих ієрархів' України, а з 1728 р. в Україні, як і в Росії, проводилася політика обмеження прав церкви — заборонялося, наприклад, передавати церкві землі світських феодалів.

5. ЛІКВІДАЦІЯ АВТОНОМНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ Як уже зазначалося, за Березневими статтями Україна ввійшла до

складу Російської держави на правах політичної та правової автономії. Спочатку відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посольський приказ. Це ще один доказ того, що Росія розглядала Україну як державну організацію. Згодом царський уряд перейшов «у наступ», створивши спеціальні установи для регулювання відносин в Україні. Так, 1663 р. був створений

102

Малоросійський приказ у складі Посольського приказу, начальником якого призначили А. Матвеєва. Приказ наділявся адміністративними, військовими і судовими функціями, санкціонував вибори нового гетьмана і козацької старшини, контролював українську церкву і духовенство. Організація і діяльність цього приказу суттєво урізали козацьке самоврядування.

У першій чверті XVIII ст. Петро І скасував приказну систему управління, на зміну їй прийшли колегії. Замість Малоросійського приказу 1722 р. у Глухові при гетьмані була створена Малоросійська колегія, що складалася з шести російських офіцерів і прокурора на чолі з генералом С. Вельяміновим (усіх призначав цар).

Управління Україною 1722 р. було передано в урядовий сенат, а не колегії закордонних справ. Це означало, що Петро І відмовився визнавати Україну самостійною політичною організацією.

Утворення Малоросійської колегії офіційно мотивувалося необхідністю наведення порядку в судових та адміністративних органах України. Насправді ж колегія мала завдання — знищити всі давні порядки України й ввести її у систему управління Російської держави. На перший погляд, вона нібито мала виступати вищим апеляційним органом щодо судів та адміністративних органів України, але насправді наділялася усією повнотою влади. Гетьман міг давати тільки поради колегії. І він, і генеральна старшина діяли через президента колегії. З 1723 р. колегія отримала право давати накази полковникам. Вона здійснювала суворий нагляд за грошовими і натуральними поборами, що поступали в її розпорядження, а про витрати звітувала тільки перед сенатом.

Верховна таємна (тайна) рада, побоюючись антинародних виступів, відмінила 1727 р. нові податки, запроваджені колегією, обмежила її повноваження. За нею залишився лише статус апеляційної інстанції і вона як орган управління Україною перестала існувати.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. нового гетьмана не було дозволено обирати, а встановлювалося на зразок Малоросійської колегії так зване Правління гетьманського уряду (1734—1750 рр.) у складі трьох козацьких старшин і трьох царських офіцерів на чолі з князем О. Шаховським. У таємній інструкції голові уряду було наказано зближувати українців з росіянами, зокрема, шляхом змішаних шлюбів, і не допускати зв'язків з закордоном.

У 1764 р., коли в Україні було ліквідовано гетьманство, управління Україною здійснювала нова — друга Малоросійська

103

колегія, яку очолив президент граф П. Рум'ян-цев. Його ж призначили водночас генерал-губернатором України. Колегія складалася з восьми членів — чотирьох

представників вищих офіцерських чинів російської армії, розквартированих в Україні, та чотирьох представників генеральної старшини. Серед останніх знаходився граф О. Безбородько, котрий і надалі обіймав посаду писаря або канцлера при П. Рум'янцеві. Він був і комендантом усіх козацьких військ України.

Катерина II, відновивши другу Малоросійську колегію, мала на меті остаточно ліквідувати автономію України. Першим серйозним кроком у цьому напрямі стало проведення перепису населення України з метою вивчення її економічного потенціалу і збільшення податків у казну, В період діяльності колегії відзнаки державної гідності — прапор, печатки, гетьманські клейноди тощо були відправ-лені до Москви. Це означало, що Україна позбавлялася автономного становища у складі Росії.

На початку 80-х років XVIII ст. в Україні поширилася російська адміністративна система, сформувалася відповідна система органів влади й управління. Потреба у Малоросійській колегії відпала і 1786 р. була ліквідована.

Наступ на автономні права України з боку царизму не обминув і Запорізьку Січ, що після 1654 р. у межах України зберегла самобутність і самоврядування. Таке становище підтверджувалося клейнодами, отриманими від Росії, якій вона підпорядковувалась безпосередньо. Проте різноманітні зв'язки між Гетьманщиною і Запорізькою Січчю були постійними. Січ і надалі залишалася центром, куди приходили вільнолюбні, скривджені чи знедолені люди. Царський уряд не довіряв їй, але охорона кордонів та військова відвага козаків змушували правителів Росії миритися з існуванням Січі.

Першого нищівного удару завдав Запорізькій Січі Петро І після того, як кошовий К. Горієнко зі своїми однодумцями (прибічниками) перейшов на бік І. Мазепи. За це Січ була ліквідована. Але 1734 р. цариця Анна на прохання гетьмана Д. Апостола дозволила запорожцям, які втекли від кари Петра І, повернутися до рідного краю і заснувати Нову Січ. У новоствореиій Січі постійно проживало 15—20 тис. козаків та посполитих, котрі мешкали у так званих паланках. Загальна чисельність населення становила приблизно 100 тис. осіб.

Поновилися відносини з Москвою. За проходження військової та сторожової служби кіш від царя отримував платню — 20 тис. крб на

104

рік. Запорізьке козацтво Нової Січі підпорядковувалося командувачеві російськими військами в Україні, а з 1750 р. Нова Січ була передана у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це зробила Єлизавета з метою піднести престиж К. Розумовського.

Надалі царський уряд проводив послідовну політику на ліквідацію Запорізької Січі, як і автономної влади України загалом. У 50-х роках XVIII ст. на півночі Нової Січі царський уряд заснував декілька військових поселень для охорони від нападів татар і запорожців, отже, частина земельних володінь Січі була захоплена. Уряд намагався використати козацтво у боротьбі проти гайдамацького руху, але це викликало серед запорожців велике незадоволення.

Таким чином уряд Росії вирішив покінчити із Запорізькою Січчю остаточно. За наказом цариці Катерини II 1775 р. численна російська армія окупувала Запоріжжя і почала все громити. Запорізька Січ була ліквідована, а її територія — приєднана до Новоросійської губернії. Так з'явився спеціальний маніфест 3 серпня 1775 р., яким за-боронялося навіть вживати назву «запорізький козак». Рядові козаки могли поступати на службу у козацькі полки або переходити в селянство, а вся запорізька старшина була відправлена у заслання. Останнього кошового — П. Калнишевського на багато років ув'язнили у Со-ловецький монастир. Наприкінці життя він постригся у монахи й 112-річним старцем помер 1803 р. Кара оминула тих козаків, котрим вдалося втекти за кордон. Так закінчилася одна зі славетних сторінок історії українського народу.

6. ПРАВО За Березневими статтями в Україні продовжувала діяти попередня

правова система, тобто та, що склалася у період народно-визвольної війни. Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло суспільних відносин за принципом «ведлуг звичаю давнього». Норми звичаєвого права широко застосовували судові та адміні-стративні органи, вони були основним джерелом при складанні збірників права, проведенні кодифікаційних робіт, розробці нормативних актів. Значне місце у правовій системі посідала нормотворча діяльність гетьманської

влади. Цьому періодові властиво і те, що на визволеній від поляків

території зберігалися деякі джерела польсько-литовського походження. Серед них вирізнялися окремі князівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути. Найважливішим був,

105

звичайно, третій Литовський статут 1588 р., що діяв в Україні аж до середини XIX ст., а також різні збірники магдебурзького права, які регулювали відносини у так званих привілейованих містах, наділених правом самоврядування.

Важлива роль, безперечно, у регулюванні суспільних відносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а також договірним статтям, підписаним іншими гетьманами та козацькою старшиною, з одного боку, і російським урядом — з іншого. У цих договорах визначалося правове становище України у складі Росії, порушувалися головні питання внутрішнього життя України.

Поширилися нормативні акти гетьманської влади і Генеральної військової канцелярії, зокрема гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти, які були загальнообов'язковими і визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи господарств. До ліквідації політичної та правової автономії України норми російського права не застосовувалися. Щодо Слобідської України, то при розгляді дрібних кримінальних справ чи спорів застосовувалися норми звичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало російське законодавство.

У південних районах, так званій Новоросії, також застосовувалися норми російського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися і норм звичаєвого права. Правобережна Україна до кінця XVIII ст. залишалася у складі Речі Посполитої. Тут діяли акти польського права, магдебурзьке право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тільки 1840—1842 рр. на територію всієї України була поширена чинність Зводу законів Російської імперії.

Отже, в Україні діяли різноманітні норми права, що часто суперечили одна одній і були значною мірою застарілими або дублювалися. Окрім цього, верхівка суспільства України прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством. Все це стало причиною' проведення кодифікаційних робіт у другій чверті XVIII ст.

Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, котрі намагалися закріпити свої права, а також відновити автономне становище України. Царський указ появився 22 серпня 1728 р. під назвою «Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу» і став основою для створення першої спеціальної кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався.

Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут

106

1588 р., збірники масдебурзького права («Право Хелминське», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Троїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо). Були підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики. Внаслідок цього 1743 р. з'явився збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він. складався з ЗО глав, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалися інструкція кодифікаційної комісії, алфавітний реєстр, тобто покажчик, а також «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана» своєрідний табель про ранги. Отже,, панівна верхівка домоглася введення норм, які б захищали їхні привілеї, право власності тощо.

Норми, вміщені у збірнику, обґрунтовували право на самовизначення, а це, зрозуміло, суперечило інтересам царського уряду. Тому збірник був відправлений на доопрацювання, ревізію та перегляд. Він так і не став офіційним джерелом права, однак його норми реально діяли, ними-керувалися на практиці.

Були проведені деякі інші кодифікації, наприклад, збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем за дорученням гетьмана К. Розумов-ського, — «Суд і розправа у правах малоросійських» 1750 р. Тут обґрунтовувалась ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти, зокрема, необхідність від-новлення станових судів в Україні тощо. Крім цього, здійснені приватні кодифікації, наприклад, «Книга Статут та інші права малоросійські» 1764 р., що стала посібником'. для суддів-практиків. На чолі з секретарем II Малоросійської колегії О. Безбородьком 1767 р. був створений «Екстракт малоросійських прав» — систематизований збірник норм державного, адміністративного та судового права, складений так, щоб доказати необхідність відновлення* автономного становища України. Оскільки ця ідея суперечила політиці царизму, що активно проводилася стосовно України, збірник був переданий в архів.

У зв'язку з повною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального-поділу, Сенат 1786 р. розробив новий збірник, в основу якого покладені «Екстракт малоросійських прав» Безбо-родька, «Установлення про губернії» 1775 р. та інші акти.. «Екстракт із указів, інструкцій та установ» був затверджений Сенатом і розісланий на місця для практичного-застосування.

Відомі також спроби кодифікувати право в Україні у першій

107

чверті XIX ст. Але, як і попередні, у життя вони втілені не були. У процесі становлення єдиної правової системи на всій території Російської імперії на Україну 1840—1842 рр. поширилося загальноімперське законодавство. Так закінчилася доба Гетьманщини як результат послідовної шовіністичної, великодержавної політики царської Росії.

Український народ був позбавлений ознак державності аж до початку першої світової війни.

Розвиток і зміцнення феодалізму призвели до посилення ролі нових джерел права, його кодифікації та подальшого розвитку основних галузей діючої системи права.

Продовжували розвиватися окремі інститути цивільного, спадкового, кримінального, процесуального та інших галузей прав. Суттєві зміни відбулися в інституті права власності на землю та в інших, тісно пов'язаних з ним правових відносин. Збереглися способи набуття землеволодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель. У зв'язку з переходом землі, якою володіли раніше польські магнати і шляхта, у загальновійськову власність з'явилися нові способи її набуття у приватне володіння — отримання на ранг за службу, по-.жалування з боку царя, гетьмана чи полковника, за давністю володіння.

З правового боку всі земельні володіння поділялися на .два види — вотчина і держання. Вотчинна форма землеволодіння внаслідок зміцнення і розширення кріпосницьких відносин ставала переважаючою. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися шляхом спадкування, обміну, купівлі-продажу тощо. Держання були тимчасовими володіннями: передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послуги, арендування землі.

Найпоширенішу форму держання становили рангові ма-•єтки, що передавалися старшині та іншим урядникам за умовою і на строк служби. Такі землі могли бути передані за спадком тільки спадкоємцеві, котрий перебував на службі. Іншими способами такі землі не відчужувалися. Володільці рангових маєтків всіляко намагалися перетворити їх у власність. Найсприятливішим шляхом для цього вважалася царська служба і отримання в дарунок (дар) за особливі заслуги перед самодержавною владою чи гетьманом.

Володільці рангових земель домоглися закріплення їх у власність через реформовані станові суди у другій половині XVIII ст..,

108

використавши споконвічну давність, а також у зв'язку з переходом козацького війська до складу російського й зрівняння у правах козацьких старшин та Інших урядників з правами російського дворянства.

Товарно-грошові відносини зумовили розвиток зобов'язальних відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Під зобов'язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори міни і купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна. Для того щоб їх скласти, вимагалося письмове занесення про це в акт книги. Такий порядок існував і для грошової та майнової позики, особистого чи майнового найму. Невиплата боргу у визначений термін призводила до конфіскації майна або відчуження земельного наділу боржника, який рішенням суду міг бути переданий кредиторові чи наймачу на певний строк для відроблення боргу.

Зобов'язання за заподіяння шкоди поділялись на ті, що наносили шкоду особі, і ті, що наносили шкоду общині. В обох випадках нанесена шкода повинна була відшкодовуватися майном або відробітком.

У спадковому праві появилась тенденція до встановлення чітких кордонів вільного розпорядження спадковим майном за заповітом, а також розширення спадкових прав за жіночою лінією. Для міщан приватновласницьких містечок право спадкування за заповітом було обмежено третиною спадкового майна, а дві третини його за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника землі.

Сімейно-шлюбне право не зазнало суттєвих змін. Зазнав змін обряд заручення. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався так званий заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи золоті прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі та поверталась у випадку відмови нареченого від вступу в шлюб або розірвання шлюбу з його зини.

Зазнали змін принципи розвитку кримінального права. Під злочином почали розуміти порушення закону, правової норми, заподіяння шкоди життю, здоров'ю, майну, честі особи. Покарання полягало у залякуванні, відшкодуванні, ізоляції та використанні праці злочинця. Суб'єктами злочину могли вважатися всі особи за винятком малолітніх до 16-річного віку. Від покарання звільнялися (чи каралися значно легше) особи, котрі мали фізичні вади. З суб'єктивного боку

109

при визначенні покарання брали до уваги ступінь вини злочинця. Об'єкти злочину були встановлені законами порядку — державна влада та управління, життя, здоров'я, майно і честь людини.

Не відбулося принципових змін і в системі злочинів. Злочини поділялися на: державні (зрада, перехід на бік ворога, здача фортеці, фальшивомонетництво), проти релігії (богохульство, віровідступництво, чари, порушення церковних обрядів, зневаження церкви), посадові (хабар,

розтрати, крадіжки), проти особи (вбивство, каліцтво, нанесення побоїв, ран, інші тілесні пошкодження), майнові (крадіжки, розбій, грабунок). Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Наприклад, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням. Члени його сім'ї підлягали вічному за-клинанню і виселенню до Сибіру. Все їх майно конфіско-вувалося.

Посадові злочини могли супроводжуватися застосуванням тілесних покарань, конфіскацією майна і грошовим штрафом. Вбивця піддавався смертній карі, а за інші злочини проти особи встановлювалися тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини призводили до смертної кари чи тілесних покарань, вигнання, биття палицями, грошових штрафів.

Система покарання була складною. Якщо вид покарання визначався, то його межі — не завжди. Вид і розмір залежали від соціальної приналежності злочинця і потерпілого. Наприклад, грошовим штрафом каралися ті, котрі вбивали селян-втікачів. Допускалося застосування декількох видів покарання за один злочин.

Закон передбачав велику кількість покарань. Вищою мірою покарання вважалася смертна кара — проста (повішення, відсічення голови) і кваліфікована (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живим у землю). До тілесних покарань відносили відрізання вуха, носа, руки, до болісних — биття палицями, різками, батогами. Ганебні покарання полягали в тому, що злочинця прив'язували до стовпа на майдані під час ярмарків, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали під варту у в'язниці при військових урядах чи ратушах.

Конфіскація майна вважалася додатковим покаранням. До такого покарання належало і вигнання, тобто вислання злочинця за межі села або міста чи конкретної території на певний час або без права повернення. Подібним покаранням було також зіслання до Сибіру.

Як покарання застосовувалося шельмування, догана. З метою

110

залякування це робилося здебільшого публічно. Процесуальне право також зазнало змій. Відбувалися часті

реорганізації судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Відповідача викликали до суду, вимагали від нього пояснення, визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторін, свідків, котрі не могли бути родичами або зацікавленими у судовому спорі. Доказами вважалися також речі, документи, присяга. Сторони могли примиритися тільки до суду і тільки тоді, коли відповідач визнавав себе винним.

Кримінальні справи порушувалися зацікавленими особами чи державними органами. Потерпілий публічно оголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб відшукати свідків. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав у «добрих людей» відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого існували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переважно панівні верстви. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».

Після розшуку і встановлений вини злочинця віддавали до суду. Розпочинався процес судового розгляду. При винесенні вироку на рішення суду могли вплинути прохання потерпілого чи громади пом'якшити покарання, жінки — віддати злочинця їй в чоловіки тощо.

Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції. Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Україні до кінця

XVIII ст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.

111

РО З Д І Л VII ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИН! XIX

ст. 1. КРИЗА І РОЗПАД ФЕОДАЛЬНО-КРІПОСНИЦЬКОГО

ЛАДУ У першій половині XIX ст. продовжувала панувати фео-дально-

кріпосницька система. Поміщики володіли 70%. всієї землі, з якої тільки третину віддавали у користування селян, за що останні повинні були майже весь час працювати на поміщика. Близько 5,4 млн українських оеляїг вважалися кріпаками. Найбільше кріпосних було на Правобережжі. Тут вони становили 58% загальної кількості населення, на Лівобережжі — 35%, а на Півдні — тільки 25%.

Були ще так звані державні селяни. Вони отримували земельні наділи від царської влади, були обкладені тяжкими податками і не мали права без дозволу поліцейської влади залишати свої землі. В Україні у другій чверті XIX ст. кількість державних селян досягла 4,2 млн, що становило 41% усіх селян.

У першій половині XIX ст. процес розпаду феодально-кріпосницької системи посилився. Поміщики виробляли все більше продуктів не тільки для власного споживання, а й на продаж. Особливо зріс продаж хліба за кордон через чорноморсько-азовські порти — Одесу, Таганрог, Маріуполь, Бердянськ. Розширюючи посівну площу під зернові культури, поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, попит на які зростав. Так, у Полтавській і Чернігівській губерніях такими культурамибуліз коноплі і тютюн, у Катеринославській і Херсонській — льон, на Правобережжі — цукрові буряки. На Півдні України широко розвивалося конярство і скотарство.

У поміщицьких маєтках престижними вважалися такі галузі промисловості, як суконництво, цукроваріння, ґуральництво тощо. Типовим зразком тогочасних суконних ману-

фактур були: Таганчанська у Канівському повіті, Хабен-ська — у Радомишльському Київської губернії, Рясківська на Полтавщині тощо. На суконних підприємствах працювало по кількасот осіб, головним чином — кріпаків. У с. Прощині Канівського повіту Київської губернії 1822 р... у маєтку Понятовського був заснований перший цукровий, завод. У поміщицьких господарствах виникали підприємства, що виробляли залізо і чавун, скло, папір, селітру І поташ.

Крім поміщицьких організовувалися купецькі промислові

112

підприємства. Купці-промисловці вже у 40-х роках. XIX ст. посіли панівне місце в суконній промисловості, зосередивши у своїх руках виробництво тютюну, канатів, а також значну частину млинів, олійниць тощо.

Були й казенні підприємства, наприклад, Луганський ливарний завод, Шостенський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х роках XIX ст. почала розвиватися кам'яновугільна промисловість Донбасу. Спочатку на підприємствах були зайняті здебільшого кріпосні селяни. Але поступово кріпосницька праця витіснялась вигіднішою — вільнонайманою.

На деяких підприємствах застосовувалися вже паровк двигуни та інші машини. У 30-х роках почався промисловий переворот, тобто перехід від мануфактурної стадії до» машинної індустрії; від підприємства, де переважала ручна праця, до підприємства з машинною працею.

Товаризація поміщицьких господарств, застосуванню машин і використання вільнонайманої праці, розшарування селянства, заміна ремісничих майстерень і мануфактура великими фабриками та заводами — все це підривало замкнуте кріпосницьке господарство і приводило його до* стану глибокої кризи й занепаду. Щоб отримати більше-' товарної продукції, поміщики посилювали панщину. Впро-довж першої половини XIX ст. вони дедалі ширше застосовували урочну систему. Кожному селянинові давалося:-на день завдання («урок»), причому таке, що на його виконання потрібно було два-три дні. Водночас поміщики широко застосовували так звану місячину, тобто переводили обезземелених і розорених селян на постійну пан-щину з видачею мізерного місячного пайка, били їх батогами, залізним пруттям.

Феодально-кріпосницький лад став великим гальмом для подальшого розвитку сільського господарства і промисловості. Більшої ваги постійно набували нові, прогресивні соціально-економічні відносини.

2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД Соціально-економічний розвиток України у першій половині XIX

ст. відбувався за загальними закономірностями, характерними для Російської імперії. Визначальною у цей період була криза феодально-кріпосницького ладу і формування елементів нового, капіталістичного

113

ладу. Факторами, що найбільше сприяли розвиткові економіки України,

став технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Кріпосництво об'єктивно гальмувало формування соціально-економічного устрою.

Населення України за становим критерієм поділялося па дворянство, духовенство, міських жителів і селянство. Перші два стани звільнялися від сплати податків. Міщани і селяни відносилися до податкових станів.

У першій половині XIX ст. політика царизму щодо дворянства України спрямовувалася на подальше зрівняння його у правах з дворянством Росії. За національним складом російське дворянство було неоднорідним. Основну частину дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина, яка XVII—XVIII ст. оформилася у клас феодалів. На Правобережжі дворянством вважалася ук-іраїнська і польська шляхта. У степових губерніях України, що освоювалися внаслідок роздавання земельних масивів, - переважали російські поміщики.

Кількість російських дворян у всій Україні постійно 'збільшувалася. Загальною політикою царського самодержавства щодо дворянського стану була політика підтвердження і зміцнення прав цього стану. У 1801 р. підтверджена Жалувана грамота дворянству 1785 р. Закон 1827 р. закріпив за дворянами право створення ремісни-чого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеженої кількості робітників. З метою збереження економічної основи дворянства 1845 р. виданий закон про майорати (лат. таргатиз, від та]ог — більший, старший), що зупинив роздроблення поміщицької земельної власності. Закон встановив порядок спадкування нерухомого майна (найчастіше землі), за яким воно передавалося старшому

8 рОДИНІ, СІМ'Ї. Водночас царське самодержавство надавало чимало переваг

російському дворянству — поміщикам і чиновникам, зокрема у губерніях Правобережної України. Так, за указом 1810 р., особи, котрі отримали орендні маєтки у губерніях Правобережжя як нагороду за «відмінну і старанну» службу, звільнялися від податків. У 1841 р. російським орендаторам продовжено термін оренди па пільгових умовах. У 1832 р. за чиновниками російського походження,

114

призначеними на службу в Подільську і Волинську губернії, збережені понад платню пенсії за попередню військову чи цивільну службу.

Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне (чернече) і біле (приходське). Воно звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань. У першій половині XIX ст. було дозволено вступати до лав духовенства представникам інших станів. Дозволявся також вихід з духовного сану, причому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.

Колонізація степової частини України, розвиток промисловості й торгівлі зумовили процес утворення нових міст, зростання старих. Міста поділялися на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центрами) та містечка. Все міське населення поділялося на купців, міщан, цехових і так званих робочих людей.

У 1832 р. верхівка купецтва отримала деякі переваги, зокрема почесне громадянство. Категорія почесних громадян, названа у царському указі станом, була створена, щоб запобігти проникненню до дворянського стану інород-них елементів. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності, тілесних покарань і мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади.

Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, а з 1816 р. платили податки на будівництво шляхів сполучення, виконували рекрутську та інші повинності. Однак 1832 р. вони отримали право на придбання у місті земельних ділянок для торговельної та промислової діяльності.

Велику частину населення України становило селянство. Царськими указами 1800, 1804, 1808 і 1828 рр. завершено окріпачення всього селянства України. Правове становище державних селян (велика станова група селян, котрі користувалися державною (казенною) землею і були феодально залежними від держави) визначалось тим, що вони були зобов'язані сплатити державні податки і феодальні повинності. Податки селяни сплачували як піддані держави, повинності — як феодально залежні від неї. За характером: державні повинності були грошовими і натуральними.

У першій половині XIX ст. царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушення виступів. Одночасно уряд сподівався зменшити витрати на утримання армії, але збільшити її

115

чисельність. В !Ук-' раїні військові поселення почали створювати 1817 р. на території Слобідсько-Української (пізніше Харківської) губернії. Селяни, перетворені на військових поселенців, ставали довічними солдатами. їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів (нім. Капіопізі — новобранець, франц. сапіоп — військовий округ), а з 18 років •— у військові частини, де вони перебували до 45 років, потім переходили на нестройову військову службу.

Військові поселенці були одночасно селянами і солдатами. Для них встановлювався суворий режим, що регламентував усе їхнє життя. У «розпис» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на казну і три дні на себе; насправді ж вони працювали на казну весь тиждень, бо «уроки» були такі великі, що «урок на день» треба було відробляти два-три дні. В умовах зростання селянського руху (повстання бузьких козаків 1817 р., Чугуївське повстання на Харківщині 1819 р., Шебелинське повстання також на Харківщині 1829 р. тощо) під час глибокої кризи феодально-кріпосницької системи 50-х років царський уряд змушений був 1857 р. ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.

Величезну кількість (за переписом — ревізією — 1810 р. їх налічувалося 60,5%) становили поміщицькі селяни. Вони вважалися власністю дворян-поміщиків. Внаслідок цього поміщик здійснював щодо селян усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Поміщицькі селяни зобов'язані були сплачувати такі ж податки і виконувати натуральні повинності, як і державні селяни, цілком залежали від сваволі поміщика. Поміщики розпоряджалися самим селянином і його господарством, переселяли їх у помістя інших місцевостей, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут.

Кріпосний селянин перебував у цілковитій залежності від поміщика. Тільки на Правобережна під впливом селянського руху, очолюваного Устимом Кармалюком, царський уряд почав 1847—1848 рр. інвентарну реформу, суть якої полягала в тому, що форми і масштаби залежності кріпосних селян від поміщиків затверджувалися вінвен-таріях (лат. іпуепіагішп — опис) для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847 р. Однак вона тільки закріпила існуюче положення і аж ніяк не обмежила свавілля поміщиків. Підтвердженням цього є царський указ

116

З березня 1848 р. про надання селянам права набувати ^ власність землі, будинки, крамниці та нерухоме майни тільки з дозволу своїх поміщиків. .. !/ '

Селянські повстання поглиблювали кризу феода'ль'но-кріпоспицького ладу. В березні 1821 р. було створено Південне товариство декабристів в Україні (м. Тульчин Вінницької обл.) і згодом — Північне товариство декабристів у Петербурзі. Південне товариство, очолене сином сибірського генерал-губернатора полковником П. Пєеїелем, було за програмою радикальнішим, ніж Північне товариство, очолене М. Муравйовим-Апостолом (його мати - дочка українського гетьмана Д. Апостола).

«Руська правда» Пестеля передбачала ліквідацію кріпосництва, встановлення республіканського ладу, безплатне наділення селян землею за рахунок державного фонду; «Руська правда» проголошувала знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віросповідання, передбачала ліквідацію військових поселень,-скорочення строку служби в армії. Верховну законодавчу владу мало здійснювати Народне віче, виконавчу — Дер-і жавна дума, нагляд за виконанням законів — Верховний1 собор.

Конституція Муравйова передбачала створення конституційної монархії. Росія повинна була перетворитися На федерацію 15 держав з власними парламентами. Зокрема, передбачалося створення «Чорноморської держави» з центром у Києві та «Української держави» з центром у Харкові. Верховна влада у федерації належала двопалат-ному Народному віче, яке складалося з Верховної думи (у складі 42 членів) і Палати народних представників; (депутат від 50 тис. жителів чоловічої статі). Для виборів встановлювався високий майновий ценз. Менш демократ тичпо розв'язувалося земельне питання. Селяни повинні були отримати тільки по 2 десятини, тобто трохи більше ніж 2 га орної землі на двір. Основний масив землі зали-іпався у руках поміщиків.

У Новоград-Волинському (тепер Житомирської обл.) 1823 р. виникло ще Товариство об'єднаних слов'ян (засновники — брати Борисови), яке висунуло ідею добровільного об'єднання слов'янських народів у формі федеративної республіки.

Декабристський рух, що мав відгуки і на західноукраїнських землях, закінчився невдалим повстанням 14 грудня 1825 р. у Петербурзі і повстанням Чернігівського полку на Київщині 29 грудня 1825 р., яке також було придушене. Зауважимо, що видатним

117

представником когорти демократів в Україні у період загострення кризи феодально-кріпосницького ладу був Тарас Шевченко. Наприкінці 50-х років з критикою кріпосницького ладу виступала письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська, по чоловікові, Маркович).

3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД З метою збереження кріпосницьких порядків самодержавство

проводило політику зміцнення централізованої поліцейсько-бюрократичної монархії, намагаючись різними реакційними заходами перешкодити еволюції, що відбувалася у феодальній Росії.

Соціально-економічна та національна політика самодержавства визначила систему державного управління і зміни, що проходили у першій половині XIX ст. Тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної самодержавної системи зумовила остаточну ліквідацію решток автономії управління в Україні й посилила її підлегле щодо росій-» ського самодержавства становище. Запроваджений в Україні механізм політичного управління був створений та-, ким чином, щоб максимально забезпечити національне пригнічення. У першій половині XIX ст. було завершено перетворення намісництв на губернії, створено місцевий апарат управління за зразком губерній центральної Росії.

У 1803 р. кількість українських губерній збільшилася до дев'яти: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Слобідсько-Українська (1835 р._ перейменована на Харківську), Катеринославська, Таврійська і Херсонська. Територія кожної губернії поділялася на повіти. Окремі губернії об'єднувалися у генерал-губернаторства. Наприклад, 1832 р. з Київської, Волинської та Подільської губерній було створено єдине Київське генерал-губернаторство.

Управління Україною в системі центральних органів державної влади та управління здійснювали імператор і створені 1802—1811 рр. Міністерство внутрішніх справ і галузеві міністерства, що мали органи у системі місцевого управління Україною. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатор, а в губерніях був представлений губернаторами та адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Імператор призначав генерал-губернаторів і губернаторів переважно з вищих військових чинів — армійських генералів.

Широкі повноваження, надані генерал-губернаторам, фактично

118

означали їх необмежену владу і повну сваволю. У їх розпорядженні знаходилися війська, які використовувались

для придушення народних повстань. Система губернського управління складалася з губернатора й очолюваного ним губернського правління (віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія) та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського «присутствія», «присутсвія» поліції, суду, інших органів, підпорядкованих губернаторові. Губернському апаратові підпорядковувався повітовий апарат управління. Головну роль у системі повітового управління виконував земський суд (до 1837 р. називався нижнім земським судом). Він був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо.

На відміну від центральних губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і мав, крім засідате-лів-дворян, ще по два засідателі від державних селян, у губерніях України (за винятком Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлінням, причому тільки з дворян. Земські справники — голови суду — призначалися Сенатом за поданням губернатора, погодженим з міністром внутрішніх справ. Повіти поділялися на стани. Для управління державними селянами були створені волості. Волості очолювали волосні правління з волосного голови, старост і писаря. Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами — управами благочиння, що підлягали губернатору. В Одесі, Херсоні та Феодосії (до 1783 р. — І\афа) 1803 р. були створені градоначальства, де всі функції місцевої влади зосереджувалися у градоначальників. Вони наглядали за судочинством цих міст і отримували безпосередні розпорядження, вказівки від імператора та міністра внутрішніх справ.

Судова система в Україні на початку XIX ст. не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існували тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему привели відповідно до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські суди для дворян і селян; у містах — магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстанцією для них

119

вважалися губернські суди^ (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях — совіснісуди для розгляду справ про злочини божевільних і не-повнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та, цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було..визначити (різночинці), а також чиновників і вій-ськрвослужбовців, котрі тимчасово перебували там у справах служби.

У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляційного, інстанцією для судів повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші — становими судами у містах. Підкоморський суд — це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.

, Головний суд складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. Компетенція суду була однотипна з компетенцією палат кримінального і цивільного суду інших губерній. Окрім цього, у зв'язку з відсутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були, підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи по-ступали в обов'язковому порядку в 5-й департамент Сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх .ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 р. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.

Виконання судових вироків відповідно до Литовського:. статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 р. був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах — міській поліції, повітах — ниж-нім земським судам.

Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генеральний суд, що мав таке ж значення, як палати! кримінального, та цивільного суду в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях і головний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд

120

складався з двох^департаментів, кожен з яких укомплектовувався генеральним суддею та двома радниками призначеними урядом і п'ятьма засідателями, котрі обиралися від дворянства щотри роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з судами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.

Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов'язковому порядку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа; передавалася до Сенату. Останній, як правило, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду. . Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років XIX ст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники — міністром юстиції. Судова система в Україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на підставі звичаєвого права. У судах була запроваджена ро-сійська мова.

4. ПРАВО Джерела права різних частин України, що входили до складу

Російської імперії, до 40-х років XIX ст. мали певні відмінності. У Слобідсько-Українській губернії застосовувалось російське законодавство. У лівобережних (Полтавська, Чернігівська) і правобережних (Київська, Волинська, Подільська) губерніях діяли ті ж нормативні акти, що й у XVIII ст.: Литовський статут і збірники маг-дебурзького права. Але до початку 40-х років у цих регіонах поширилося застосування російського законодавства, а 1840—1842 рр. було введено у дію Звід законів Російської імперії та відповідно виключено застосування норм Литовського статуту.

Під впливом нових умов суспільно-політичного розвитку, враховуючи невдачі кодифікаторів XVIII ст., в урядових колах поширювалася думка про те, що необхідно встановити єдиний порядок застосування правових норм, зовсім усунути місцеві особливості. На таких позиціях стояла Комісія для складання законів 1804 р., а пізніше — наприкінці 20-х—на початку 30-х ооків XIX ст. — імпеоа-торська канцелярія (при Миколі І вона фактично стояла над усім апаратом управління). Головою кодифікаційної комісії був міністр юстиції П., Завадовський. В її складі створено три експедиції. Компетенцію

121

першої експедиції становила кодифікація основ права і загальноімперського законодавства Росії. До завдань другої експедиції належала кодифікація права окремих провінцій, у тому числі складення окремого кодексу для України. Третя експедиція редагувала вироблені проекти.

Над кодифікацією права України у складі другої експедиції працювали дві групи. Перша, очолена А. Повстанським, займалася правом правобережних, а друга — на чолі з українським правознавцем Д. Давидовичем — правом лівобережних губерній. Наслідком роботи групи Повстанського став проект «Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі». Група Давидо-вича підготувала «Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії», що увійшли в літературу як «Зібрання малоросійських прав» 1807 р.

Зібрання малоросійських прав стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку XIX ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Джерелами його були норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські статути, а також Саксонське зерцало. Зібрання поділялося на три частини (викладені у п'яти книжках): 1) правові норми, що визначали правоздатність і дієздатність особи, порядок шлюбу, майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків, дітей; 2) право зобов'язань, зокрема з питань осудності, виявлення волі, дого-ворів та зобов'язань, які з них випливають; 3) правові норми, що регулювали майнові відносини (про володіння і власність, способи набування права власності, спадщину, про давність тощо). Офіційного затвердження зібрання не отримало і лише частково увійшло до Зводу законів Російської імперії.

У 1809 р. кодифікаційну комісію поділено на шість відділень. Складати зводи для українських губерній доручено шостому з них. Однак фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х років XIX ст., а 1826 р. комісію для складення зводів перетворено на друге відділення' імператорської канцелярії, яке очолив виходець із Закар-паття, перший ректор Петербурзького університету М. Ба-луг'янський. Тут він працював пліч-о-пліч з відомим російським кодифікатором права М. Сперанським. Нелегко розмежувати ступінь участі кожного з них у кодифікаційних роботах. Внаслідок величезної праці було складено та опубліковано 1830 р. Повне зібрання законів Російської імперії в 46 томах (охоплює у хронологічному порядку законодавство з 1649 по 1825 р.) і через два роки — Звід законів Російської імперії в

122

15 томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права (цивільному праву відведено 10-й і кримінальному — останній, 15-й том). Звід набув чинності з 1 січня 1835 р. Водночас спеціальною групою у складі другого відділений на чолі з професором Київського, а пізніше — Московського університету І. Даниловича був підготовлений об-ширний Звід місцевих законів західних губерній (губерній ПравобережноТ~України і Білорусі) — добре системати-зований збірник матеріального і процесуального цивільного права. У 1838 р. його схвалила Державна рада (створена 1810 р. як законодорадчий орган при імператорі), але сили діючого джерела права він так і не отримав. У 1840 р. на Лівобережну і 1842 р. на Правобережну Україну поширилося загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство. Для Правобережної України місцеве право було скасоване беззастережно, а в Чернігівській і Полтавській губерніях, тобто на території Лівобережної України, допускалося застосування тільки тих норм місцевого цивільного права, які увійшли до Зводу законів Російської імперії. Таких у Зводі з усіх 3979 статей було тільки 53, що стосувалися права спадщини і сімейного права.

Порівняно зі скасованим в Україні Литовським статутом правова система за Зводом законів Російської імперії мала сучасніший характер, хоча загалом залишалася феодальною. Вихідним положенням регулювання цивільних правовідносин була нерівна правоздатність та дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної приналежності, за статтю, місцем проживання, прина-лежністю до законно- або незаконнонароджених тощо. Реакційність таких пунктів правового регулювання відверто проявлялась у тих нормах, що закріплювали безправ'я кріпосних селян і міських низів. Якщо дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, то селянам, котрі навіть отримали свободу, було заборонено' виділятися з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який знаходився у їх користуванні.

Щоправда, у Зводі законів вперше в історії російського законодавства подано визначення поняття права власності як права володіти, користуватися і розпоряджатися' майном. Це право у деяких випадках обмежувалося сервітутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону користувалося не тільки право власності, а й право володіння,, яке розглядалося як особливий правовий інститут. З'яви-лися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімейному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати

123

родове майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був бездітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або далеких родичів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він переселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840— 1842 рр. сталії 15-й том Зводу законів Російської імперії 1832 р. і введене у дію з 1 травня 1846 р. обширне (2224 статті) Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і проступки, за вчинення яких передбачалося 35 видів покарання — від смертної кари до осуду. Збережено тілесні покарання, від яких звільнялися дворяни, духовенство, купці першої й другої гільдій тощо. Короткотерміновий арешт у в'язниці дворянам і чиновникам можна було замінити домашнім арештом або арештом у приміщенні відомства, в якому вони служили.

Незважаючи на деякі принципи буржуазного кримінального права (визначення поняття злочину, дія закону в часі та просторі, особиста відповідальність тощо), Уложення відображало феодально-кріпосницьку сутність політичної системи Росії, було за змістом феодально-кріпосницьким кодексом. Відповідної до нього дворяни мали право засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно і т. д. Щоправда, Уложення про покарання кримінальні та виправні у новій редакції 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але допускалася можливість заміни короткотривалого арешту для осіб, не вилучених від тілесних покарань, покаранням різками.

Таким чином, поширена на Україну загальноімперська правова система залишилася прилаштованою до захисту устоїв феодального ладу, ретельно захищала інтереси дворянства від будь-якої загрози існування і панування. Водночас посилення колонізаторської політики впливало на зміни у діючій системі права України. Впродовж всієї першої половини XIX ст. питання систематизації та уніфікації права, що діяло в Україні, знаходилися у центрі уваги царизму.

124

Р О З Д І Л VIII СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД

І ПРАВО УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

1. СКАСУВАННЯ КРІПОСНОГО ПРАВА У другій половині XIX ст. відбулася заміна феодальної соціально-

економічної формації капіталістичною. Становлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися В: умовах скасування царизмом кріпосницького права. В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені історичними умовами та політикою, що проводив царизм стосовно України.

- В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. Селянська реформа 1861 р., що визначила розвиток суспільного ладу в Україні, змінила правове становище не тільки селянства, а й інших соціальних груп.

Імператор Олександр II 19 лютого 1861 р. підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися Положення про Селян, які вийшли з кріпосної залежності, Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, котрі вийшли з кріпосної залежності' тощо. Порядок проведення селянської реформи у Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях і частині Харківської, де було характерним общинне землекористування, конкретизувався місцевим положенням про поземельний устрій селян у великоруських, малоросійських і білоруських губерніях. Для Чернігівської, Полтавської губерній і частини Харківської було видано спеціальне Положення про поземельний устрій селян. Спеціальне місцеве Положення про поземельний устрій селян видали також для Київської, Подільської та Волинської губерній. Ці три місцеві Положення входили у законодавчі акти, на основі яких проводилася селянська реформа в Україні. Додатково (1863 р.) було видано близько десяти законодавчих актів про проведення реформи у Правобережній Україні.

Звільнення селян відбулося поетапно і повинне було тривати понад 20 років. Насамперед, селяни переходили на становище тимчасово зобов'язаних, однак і для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота

125

— своєрідний договір селян з поміщиком про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, що надавалися селянам у користування, і належні за них повинності. Кріпосницькі повинності поділялися на панщину і оброк, тільки трохи впорядковані. За поміщиками зберігалися тільки деякі права щодо нагляду за поведінкою селян. Тимчасовозобов'язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладенні викупної угоди він найчастіше відразу вносив 20% викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Селяни зобов'язувалися виплачувати борг у кредит державі впродовж 49 років.

До 1881 р. залишалося близько 15% тимчасовозобов'язаних селян. Тоді ж прийнято закон про обов'язковий викуп. Упродовж двох років треба було укласти викупні угоди, бо втрачалося право на земельні наділи. У 1883 р. категорії тимчасовозобов'язаних селян вже не існувало. Таким чином, при проведенні реформи деякі селяни, котрі раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати роботу в інших місцях.

Селянська реформа внесла найістотніші зміни у правове становище селян. З перетворенням поміщицьких селян у «сільських обивателів», Положенням 19 лютого за ними затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв'язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин ставав суб'єктом судового процесу — за ним затверджувалося право подавати позов і відповідати на суді. Признавалося право на організацію сільських органів самоврядування (сільських та волосних сходів), виборів сільських старост, волосних старшин і волосного суду. Останній розглядав незначні кримінальні й цивільні справи. Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. — також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню.

У 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а 1867 р. — на Правобережну Україну. Державні селяни отримали однаковий правовий статус із колишніми поміщицькими селянами. Однак для них встановлювалися

126

тяжчі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одночасний, з повною оплатою суми, ніякі кредити державним селянам не надавалися.

2. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД Зміни до правового Положення про селян внесли також інші

реформи. Внаслідок проведення земської реформи 1864 р. у губерніях Лівобережжя і Півдня України селяни обирали незначний відсоток гласних (депутатів) земських повітових зборів. Новим соціальним явищем кінця XIX ст. було переселення селян із України у Крим, на Кавказ, до Сибіру. Проте воно не розв'язало гострих проблем оста-точно розорених селян.

З розвитком промисловості в Україні зростала кількість робітників. З початку 80-х років під впливом масового страйкового руху, зокрема у 90-х роках, царське самодержавство стало на шлях регулювання відносин між робітниками і фабрикантами, на шлях видання фабричного законодавства. Страйкарі висували не тільки економічні, а й політичні вимоги. З 1897 р. в Україні діяли київський і катеринославський Союзи боротьби за визволення робітничого класу. У Мінську 1898 р. прийнято рішення про утворення Російської соціал-демократичної партії.

У межах законодавства про стани царизм проводив заходи, що сприяли розширенню прав буржуазії. Проте прошарок української національної буржуазії становив невелику частину населення. В її середовищі виник також соціальний прошарок інтелігенції — лікарі, адвокати, чиновники. Велике значення для розширення прав буржуазії мали земська, міська і судова реформи. Відповідно до встановлених ними високих майнових цензів представники буржуазії отримали доступ до органів місцевого самоврядування, зокрема до міських дум і міських управ, а також до судових посад.

Національний склад дворянства змінився у зв'язку зі збільшенням в Україні кількості російських поміщиків» які придбали землі в Україні на встановлених царизмом пільгових умовах. За дворянством надалі зберігалося' становище найпривілейованішого стану. Нормами Зводу законів Російської імперії українське та польське дворянство за правоздатністю прирівнювалося до російського. Судова і земська реформи забезпечили дворянству перевагу у створюваних судових і земських органах. Відповідно до військової реформи 1874 р., Статуту про загальну військову повинність дворянство залучалося до військової служби, однак для нього встановлювалися пільги, що.за

127

безпечували в армії офіцерські посади і скорочений термін служби. Чиновиикам-дворянам і поміщикам центральних губерній Росії

надавалися окремі пільгові умови при набутті у власність чи оренду земель у Правобережній Україні.

3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД Зміни у політичному становищі України спрямовувалися на

посилення національного гніту. У 1863 р. був виданий Валуевський циркуляр — розпорядження царського уряду про заборону друкувати українською мовою. Автор циркуляру — крайній реакціонер, міністр внутрішніх справ П. Валуев заявляв, що «ніякої окремої малоросій-ської мови не було, немає і бути не може». За циркуляром заборонялося друкувати українською мовою будь-яку літературу, крім художньої, проте царська цензура під різноманітними приводами обмежувала і її друкування. Тому з 1863 р. видання книг українською мовою у межах Російської імперії майже припинилося.

Ще реакційнішим був Емський акт 1876 р. — розпорядження царського уряду, спрямовані па придушення української культури, підписані ЗО травня 1876 р. імператором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) — звідси його назва. Емський акт доповнював Валуевський циркуляр 1863 р. Помічник куратора Київського учбового округу М. Юзефович надіслав імператорові доповідну записку про так званий українофільський рух і приховане зазіхання на державну єдність Росії. У відповідь на це Ем-ським актом заборонялося ввозити до Росії з-за кордону українські книжки, видавати оригінальні твори українською мовою та українські переклади з російської й іноземних мов, не дозволялися театральні вистави українською мовою. На підставі акту було закрито громади — організації української ліберальної інтелігенції в Україні (першу українську громаду засновано у Києві 1859 р.), припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, в роботі якого брали участь представники демократичної інтелігенції (М. Ли-сєн'ко, С. Подолинський, О. Косач, П. Чубинський та ін.). Валуевський циркуляр і Емський акт стали проявом-шовіністичної політики царизму. Проте курс царизму на русифікацію не знайшов повної підтримки серед прогресивної частини російського суспільства. Так, деякі відомі російські вчені виступили на захист української культури.'Спеціальна комісія Імператорської Академії наук вимагала скасувати циркуляр 1863 р. та акт 1876 р.

В управлінні країною царизм зберігав стару феодальну систему

128

державних органів і посилював їх владу. В умовах розвитку національно-визвольного руху державні органи наділялися у деяких випадках надзвичайними повноваженнями та особливими правами. Проявом цих тенденцій в адміністративно-політичному устрої України було утворення нових генерал-губернаторств. Влада генерал-губернатора стала владою адміністративно-політичною, а до проведення судової реформи 1864 р. — також вищою судовою владою. Губернатори вважалися безпосереднім органом вищої урядової влади у губерніях. Апарат губернського і повітового державного управління зберігав переважно структуру попереднього періоду. Губернськими органами були губернські правління та органи міністерств: казенна палата, управління державного майна. У повітах адміністративно-поліцейське управління здійснювали земські суди.

В губерніях України повноваження генерал-губернаторів і губернаторів були ширші, ніж у центральних губерніях країни, причому впродовж другої половини XIX ст. видавалися додаткові закони про їх ще більше розширення. Так, 1881 р. царизм узаконив розширену систему адміністративних репресивних заходів, спрямованих на боротьбу з національно-визвольним рухом, видавши Положення про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою. Функцію захисту царського самодержавства виконувала поліція і жандармерія^ яка у царській Росії набула значення політичної поліції. Центральним її органом у системі вищих органів імперії був утворений 1826 р. третій відділ імператорської канцелярії, а з 1880 р. — департамент поліції у міністерстві внутрішніх справ. Виконавчим органом третього відділу став окремий Корпус жандармів, створений у квітні 1827 р. На місцях вищими органами поліції були генерал-губернатор і_ губернатори, яким підпорядковувалася повітова поліція.

Тактику придушення і сваволі, що проводилася в Україні адміністративно-поліцейським апаратом, самодержавство поєднувало з незначними поступками, нешкідливими для самодержавства. Селянська реформа 1861 р. запровадила сільське і волосне самоврядування, земська (1864 р.) і міська (1870 р.) реформи створили органи місцевого самоврядування у повітах, губерніях, містах.

Органами селянського самоврядування, як зазначалося, були сільський сход і обраний ним сільський староста та волосний сход, волосний старшина, волосний суд. Функції цих органів обмежувалися. Вони розв'язували деякі земельні справи (наприклад, перехід землі, що

129

належала сільській общині, розкладка повинностей). Земська реформа вводилася тільки у шістьох із дев'яти українських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Катеринославська і Таврійська). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні на три роки установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Провідне місце у них посідали поміщмки-дворяни. Земства не мали політичної влади і відали вузьким колом місцевих господарських і культурно-освітніх справ. Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Окрім цього, земська реформа не мала даху над головою і фундаменту під ногами. Не іс-нувало загальнодержавного органу, який координував би діяльність земств у межах усієї країни (і вони не створювалися нижче повітів). Щоправда, 1914 р. у Москві на з'їзді уповноважених губернських земств для допомоги царському урядові у веденні війни був створений Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам, а Тимчасовий уряд 1917 р. утворив земства також у волостях.

На території Правобережної України, у Київській, Подільській і Волинській губерніях, де переважна більшість поміщиків належала до польської національності і брала участь у національно-визвольному русі, земські установи були запроваджені тільки 1911 р.

Аналогічний зміст і значення мала міська реформа 1870 р., проведена у містах царської Росії. В Україні ця реформа запроваджувалася спочатку в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні, а відтак — і в інших українських містах. При наявності майнового цензу у містах створювалися виборні на чотири роки міські думи як розпорядчі та міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв'язували дрібні господарські питання (освітлення вулиць, ремонт тротуарів тощо) і цілком підлягали губернаторові. Істотніші зміни внесла судова реформа, проведена на підставі Судових статутів 20 листопада 1864 р. Вона проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Засновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки феодально-станового судочинства (станові суди — церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини).

Реформа 1864 р. створила подвійну систему судів: місцеві суди —

130

одноособовий мировий суддя, повітовий з'їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди — окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градоначальником. Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обидвох ланок були створені тільки у Пол-тавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У інших губерніях України дозволялося створювати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи. Наприклад, у Чернігівській губернії з 1869 р. мирові суди ліквідували (крім деяких міст, зокрема Одеси і Харкова), а 1912 р. їх знову відновили. У Правобережній Україні судова реформа проводилася двома етапами: спочатку з 1871 р. були запроваджені мирові суди. На відміну від інших губерній, мирові судді тут не обиралися строком на три роки повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали майновий та освітній цензи, а призначалися міністром юстиції. На них не поширювався принцип незмінності. Тільки 1880 р. були відкриті Київська судова палата і Житомирський, Кам'янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.

За пореформенні роки до судової реформи внесено понад 700 змін і поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини. Було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю вилучали можливість участі у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. За Положенням про земських начальників 1889 р. скасовувався мировий суд. Одночасно царизм повів наступ на земське і міське самоврядування. У 1890 р. було прийнято нове Положення про губернські та повітові земські установи, а 1892 р. — нове міське Положення. Це ще більш урізало мізерні повноваження органів земського та міського самоврядування.

4. ПРАВО Пореформений період характеризувався застосуванням в Україні

поряд із Зводом законів Російської імперії нового законодавства. Цивільне і кримінальне право поповнилося новими нормами. Проводилася робота, спрямована на кодифікацію цих галузей права. Імператор Олександр II 20 листопада 1864 р. затвердив Судові статути,

131

які 1893 р. офіційно приєднані до Зводу законів як 16-й том. До Судових статутів увійшли чотири великі акти: 1) встановлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. Внаслідок видання статутів цивільного і кримінального судочинства завершилося виділення у самостійні галузі кримінального процесуального і цивільного процесуального права.

Головним джерелом цивільного права залишався 10-й том Зводу законів. Деякі норми у ньому змінені відповідно до селянської реформи. Селяни стали активнішими учасниками цивільних правовідносин. Вони могли купувати і продавати, а також укладати інші угоди. У нормах цивільного права приділялася значна увага регулюванню різних відносин, пов'язаних з дальшим розвитком промисловості й торгівлі. З'явилося чимало нових нормативних актів, що регулювали правове положення приватних підприємств.

Але ці зміни не ліквідували загалом феодального характеру Зводу законів і часто мали половинчастий характер. Так, у зв'язку зі скасуванням кріпосного права селяни були вилучені з переліку об'єктів власності, у законах про стани перелічувалися надані їм особисті та майнові права. Але водночас яскравим пережитком було збереження у Зводі таких положень, як віднесення до об'єктів власності нерухомого майна, зокрема поміщицьких земель, на яких проживали тимчасовозобов'язані селяни. Цивільне право, як і раніше, обмежувало право-розпорядження родовими, заповідними і майоратними маєтностями. Законодавець в інтересах дворян-поміщиків; турбувався про те, щоб ці маєтності залишалися непо-дільними. Зберігався принцип, встановлений Соборним уложенням 1649 р., щодо викупу родових маєтностей. Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, що обмежували права селян, хоч вони і звільнилися від кріпосної залежності. Ці обмеження стосувалися права власності селян на землю. Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Більшість правочинів, пов'язаних із землею, могла відбуватися тільки за згодою селянської общини.

Серед законів другої половини XIX ст. і сенатських рішень вирізняється група актів, що повинні були регулювати земельні відносини у Правобережній Україні. Вони встановлювали пільги або обмеження на придбання землі залежно від національної належності покупців.

132

Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодавчих актів, які регулювали питання праці та зарплати. Ці фабричні закони поклали початок становленню і розвитку нової галузі права Російської імперії — фабричному праву. До них належали закони: Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах 1882 р., Про забо-рону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фабриках і мануфактурах 1885 р., Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабрикантів і робітників 1886 р., Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості 1897 р. тощо. Однак царизм поширив фабричні закони лише на центральні губернії європейської Росії, в інших регіонах вони вводилися із затримкою або взагалі не були запроваджені. Так, в Україні закон 1886 р. Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабрикантів і робітників ввели у Київській, Волинській, Подільській, Харківській, Херсонській губерніях тільки через сім років — 1894 р. На Таврійську, Полтавську і Чернігівську губернії цей закон поширився ще пізніше.

Фабричні закони застосовувалися лише у приватних підприємствах. На державні заводи і підприємства та велику частину залізничних майстерень вони не поширювалися. Щодо захисту інтересів і наданих прав робітникам, фабричні закони мали декларативний характер і не створювали надійних гарантій від сваволі заводчиків і фабрикантів. ^ Правову основу збереження повновладдя та сваволі підприємців становив також перевиданий 1895 р. Статут про промисловість, який діяв повсюдно. Нова редакція розділу «Про найом робітників на фабрики, заводи і мануфактури» охоплювала норми, що забезпечували повне підпорядкування робітників владі власника, управляючого і взагалі заводської адміністрації, причому розмір заробітної плати встановлював сам підприємець.

Найінтенсивніше розвивалося царське законодавство у галузі кримінального права. Були видані законодавчі акти, проводилася подальша його кодифікація. У 1866 р. здійснена нова редакція Уложення про покарання кримінальні та виправні у зв'язку з проведенням селянської реформи, реформи поліції, судової реформи і деякими змінами каральної політики. Починаючи з 1863 р., на підставі указу «Про деякі зміни в існуючій нині системі покарань кримінальних і виправних» було обмежено застосування тілесних покарань, але він не поширювався на волосні суди, створені згідно з реформою 1861 р., які широко застосовували покарання палицями.

133

Уложення 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але його ст. 78 допускала можливість заміни тюремного ув'язнення покаранням палицями. Чимало статей про незначні злочинні дії перенесено до Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями 1864 р., внаслідок чого в Уложенні редакції 1866 р. залишилося 1711 статей. У 1885 р. з'явилася чергова редакція Уло-ження з новими складами державних злочинів, поява яких безпосередньо зв'язана з розвитком національно-визвольної боротьби у Росії. У 1875 р. був затверджений Військовий статут про покарання, а 1886 р. — Військово-морський статут про покарання. Останні два кодекси застосовувалися не тільки до військовослужбовців, а й до цивільних осіб при звинуваченні у політичних злочинах, вчинених під час оголошення про воєнний стан або становище посиленої чи надзвичайної охорони у даній місцевості. В останньому десятиріччі XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення.-Його затверджено 1903 р., але в дію вводилися тільки окремі статті та глави. Загалом продовжувало діяти Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. зі змінами і доповненнями у редакції 1885 р.

Посилення каральної політики царизму в Україні, як і в інших національних районах, поєднувалося^з широкою репресивною діяльністю адміністративно-поліцейських органів. Норми, що встановлювали адміністративну відповідальність, були здебільшого зосереджені в актах, які визначали компетенцію губернаторів і поліції. Чільне місце серед них посідало Положення про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. На його підставі губернатори застосовували такі види адміністративних стягнень, як грошові штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму або фортецю. До селян адміністративні стягнення у вигляді арешту застосовували земські начальники, посади яких створено 1889 р.

Принципові зміни відбулися у процесуальному праві. Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції (лат. ргаезштірііо — припущення) невинності. За ним будь-яка особа, підозрювана або обвинувачувана у вчинені злочину, вважалася невинною доти, поки її винність не доведена судом. Серйозні зміни відбулися у доказовому праві. Скасовано систему формальних доказів, характерних для феодального права. їх замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Докладно регулювався у законодавстві процесуальний порядок

134

розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних. У цих судах винесенню вироку передував вердикт (лат. уеге сПсішті — правильно сказане) присяжних про винність або невинність підсудного. Після проголошення вердикту присяжні вже не могли впливати на подальший хід справи. Міру покарання визначав тільки коронний суд. Досягненням кримінально-процесуального права у цей період була детальна і чітка регламентація стадій кримінального про-цесу в загальних судах. У місцевих судах усі питання процесу одноособово розв'язував мировий суддя. Для більшості вироків (місцевих і загальних судів) передбачалося оскарження в апеляційному порядку. Вироки суду присяжних і судових палат могли бути оскаржені або опротестовані тільки у касаційному порядку до Сенату. Вироки Сенату і Вищого кримінального суду (тимчасово діючий суд для розгляду особливо важливих справ або справ про злочини високопоставлених осіб) вступали у законну силу негайно, за ними допускалися тільки прохання про помилування на ім'я імператора.

Розгляд цивільних справ відбувався відповідно до принципів, усності, гласності, змагальності. У суді могли брати участь адвокати (присяжні повірені). Допускалося примирення сторін. Перегляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.

135

РО З Д І Л IX СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПЕРІОД АВСТРІЙСЬКОГО ПАНУВАННЯ

(1772—1918 рр.) 1. ЗАГАРБАННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

АВСТРІЄЮ Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину загарбала

Австрія, а 1774 р. за Кючук-Кайнарджійським (поблизу м. Сілістри у Болгарії) миром, укладеним між Росією і Туреччиною, вона захопила Буковину. Ще у першій половині XVI ст. (1526 р.) Австрія поширила владу на Угорщину, в складі якої перебувало Закарпаття. Отже, у другій половині XVIII ст. усі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії.

Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об'єднав українські та польські землі в один адміністративний так званий Коронний край з центром у Львові, встановивши офіційні назви Східної та Західної Галичини.

Економічна політика Австрії на західноукраїнських землях зводилася до експлуатації їх природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити їх придатком до промислових районів Австрії, а згодом Австро-Угорщини. Так, один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто заявив, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.

Тримаючи західноукраїнські землі на становищі аграр-носировинного придатка до промислових центрів Австро-Угорщини, австрійська влада затримувала розвиток промисловості, зокрема машинобудівної. У промисловості було зайнято близько 2% населення, тобто понад 150 тис. осіб.

Колоніальна політика Австро-Угорської монархії щодо Галичини виявилася і в основній її галузі — нафтодобувній промисловості. Нафту видобували і вивозили з Галичини переважно як сирий продукт. Переробка її зосереджувалася здебільшого у центральних районах Австро-Угорщини, що позбавляло край можливості мати на місці нафтопереробну промисловість. Це було характерним і для інших галузей промисловості західноукраїнських земель, зокрема гірничої, лісової, шкіряної тощо.

У Галичині найрозвиненішу галузь промисловості становило

136

ґуральництво, яке досягло величезних розмірів (напередодні першої світової війни понад 58% усіх ґуралень Австро-Угорщини знаходилися у Галичині). Це пояснюється тим, що галицькі поміщики користувалися ще з польських шляхетських часів так званим правом пропінації, тобто винятковим правом виробництва і збуту горілки та пива, повністю звільнялися від сплати податків і акцизних зборів з виробництва алкоголю. Формально пропінаційне право великих землевласників було скасовано в Галичині 1889 р.

У Галичині, Буковині та на Закарпатті водночас із найнижчою заробітною платою існував найдовший робочий день — від 10 до 12 год, а нерідко — 14—16 год на добу. На дуже низькому рівні знаходилися охорона здоров'я, праці, техніка безпеки.

Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Більша частина орної землі, лісів і пасовищ належала поміщикам, монастирям, церкві. Селянське господарство за характером було переважно малоземельним, внаслідок чого близько половини всіх селянських господарств стали нерентабельними. Нерідко доходило до продажу селянських (переважно малоземельних) господарств з молотка. На початку XX ст. великого розмаху набули страйки сільськогосподарських робітників.

В історії західноукраїнських земель за часів австрійського панування відомі два періоди: 1) від першого поділу Польщі до революції в Австрії 1848 р.; 2) від революції 1848 р., коли Австрійська держава стала на шлях капіталістичного розвитку і відтак перетворилася 1867 р. у дуалістичну Австро-Угорську монархію, і до її розпаду 1918 р.

2. ОРГАНИ УРЯДОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ Під Австрією суспільні відносини майже не змінилися. Панівним

класом і надалі залишилася шляхта, яку австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів, рицарів і так звану трудову шляхту. Основна частина останньої переходила фактично на становище вільних селян. Вони звільнялися від панщини та інших феодальних повинностей. Міське населення поділялося на міщан, які користувалися певними привілеями, і так званих жителів, котрі сплачували спеціальний податок. Кріпосне селянство повністю залежало від поміщиків. Патентом (так іменувались акти імператора) 16 червня 1786 р. у Галичині було врегульовано розмір панщини та інших феодальних по-винностен, які ліквідувала революція 1848 р.

На окремому становищі перебувало єврейське населення. Воно

137

становило 1 млн осіб. Половина євреїв проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади та сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо. Проте суспільна і господарська дискримінація стосувалася головним чином незаможних євреїв.

Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, і в ній XVIII ст. посилився процес централізації державного управління. Так звана Прагматична санкція 19 квітня 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, який визначив їх складовими та невід'ємними частинами Австрії. Однак до середини XIX ст. в Австрійській монархії виділилися три групи країв: німецькі (Австрія, Штирія, Край-на, Трієст тощо), слов'янські (Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною), угорські (Угорщина, Закарпаття, Хорватія тощо).

Спадковий монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову влади. Він вважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії. Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, що декілька разів змі-нювала назву і проіснувала до 1848 р. У 1774—1776 і 1797—1802 рр. існувала окрема канцелярія для Галичини.

Після загарбання Галичини австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків, і патентом 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією. Фактично цей сейм організовано 1782 р. як дорадчий орган при губернаторові. Він складався з представників трьох соціальних груп. До першої входили князі, графи і барони, а також архієпископи та інфулати (особи, котрі мали звання єпископа, але не управляли єпархією). До другої групи належало рицарство, тобто всі інші дворяни, до третьої — міські депутати — по два від найбільших міст фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав постійний Становий комітет з семи членів (по два від магнатського, рицарського і духовного станів та представник міського стану). Усунула ці декоративні установи революція 1848 р.

Фактичним керівником краю вважався губернатор. Він призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові знаходилося губернське правління з департаментів, що відали окремими галузями управління.

138

З 1772 р. по 1849 р. у Галичині, змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Всі вони, за винятком останнього — польського магната В. Залеського — були заможними і впливовими австрійськими німцями. Але після революції 1848 р. політика германізації змінилася політикою полонізації. У Галичині, населеній переважно українцями, повна політична, економічна і культурна перевага надавалася полякам, які постійно залякували Відень «російською небезпекою».

Територія Галичини спочатку була поділена на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств, що, у свою чергу, поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р. до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялася на комітати.

Циркули очолювали окружні старости. До їх компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу був невеликий — усього» 10—12 осіб. До нього входили староста, три-чотири комісари, секретар, два діловоди, один або більше практикан-тів і два кур'єри. Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших — староста.

Політичний устрій Галичини цілком відповідав інтересам шляхти. Губернський президент барон Гауер 1817 р. у звіті про перевірку восьми циркулів Галичини, надісланому канцлерові К. Меттерніху, розповідав про настрій польських і українських землевласників польської орієнтації. «Загальна думка після останніх подій набула ко-рисного спрямування, особливо тому, що жителі краю переконані, що тут (в Австрії. — В. К.) їх добробут і права будуть забезпечені краще, ніж у сусідніх державах». Однак формування адміністративного апарату в центрі і на міецях здійснювала майже виключно окупаційна влада. Галичина, за висловом деяких істориків, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли стати -впливовими чиновниками. Туди потяглися, як писав Іван Франко, довгі ряди німецьких та чеських урядників, що -впродовж десятиліть «напливали до краю для служби, для хліба і кар'єри».

У Галичині наприкінці XVIII ст. налічувалось 3 тис. службовців, але тільки 250 з них — місцевого походження. З 18 окружних старост у 1783 р. був тільки один українець і один поляк, з 62 циркулярних комісарів — 10 або 16% поляків. Усі інші за походженням були німцями, чехами, італійцями. Серед 18 циркулярних секретарів не

139

знаходилося жодного галичанина, а серед 36 діловодів налічувалося всього 3 або 8% галичан. На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до маєтних класів, а й пройшли школу в астрійському бюрократичному державному апараті та звикли до хабарів. У архівах Відня, Львова, Кракова зберігається чимало документів, що яскраво засвідчують стиль роботи австрійських чиновників у Галичині. Наприклад, один з перших старост львівського циркулу граф Страсольдо викрав велику суму державних грошей і втік за кордон. Свавілля стало найхарактернішою рисою циркулярних установ.

Новий адміністративно-територіальний поділ у Галичині вирізнявся й тим, що австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу в сільських місцевостях поміщикам (домініям), зміцнюючи таким чином феодальні порядки. З трьох кандидатів, яких вибирало село, поміщик призначав війта. Проте компетенція останнього вважалася незначною. Якщо село мало не менше ЗО дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (лат. тапсіатит — доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости.

Мандатори — це формально державні чиновники з пов-новаженнями від окружної влади, а фактично службовці домінії, бо платню отримували від поміщика. Влада ман-даторів мала універсальний характер — вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині XVIII ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліцейські функції, судили у першій Інстанції, користувалися правом тілесного\покарання, яке офіційно скасовано в Австрії законом 15 листопада 1867 р. У селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами».

Скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована тільки 1856 р.» в умовах переходу Австрійської держави на шлях конституціоналізму. Але і тут державна влада належала земельній аристократії.

Важливу роль виконували органи поліції, завданням яких була охорона безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. У Львові 1785 р., а також в адміністративних центрах усіх інших коронних країв створювалися дирекції поліції. У циркулах організовувалися комісаріати поліції. Трохи пізніше — 1793 р. — у Відні було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувалися дирекції поліції та

140

органи цензури. Щодо судової системи, то у Галичині після її загарбання Австрією

деякий час продовжували діяти старі польські суди. Але 1783 р. їх ліквідували і з 1 січня 1784 р. почав працювати шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. — у Станиславові (тепер Івано-Франківськ) і Тар-нуві (Польща). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції. Вони розглядали спочатку цивільні та кримінальні справи шляхти. Однак 1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів (спочатку в усіх 19 циркулах, а пізніше — у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станиславові та Чернівцях) компетенцію шляхет-ських судів було обмежено до розгляду тільки цивільних справ шляхти. Шляхетські суди у Галичині та на Буковині проіснували до 1855 р.

Другою інстанцією для шляхетських та кримінальних судів на всій території Галичини і Буковини став Апеляційний суд у Львові. Останньою, третьою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький і чеський, а деякий час також галицький сенати (департаменти). У 1814 р. створено об'єднаний чесько-галицький сенат.

У містах функції правосуддя виконували магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львівського апеляційного суду. Крім цього, у містах діяли окремі єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р.), гірничі, фінансові, вексельні та військові суди.

Селяни судилися домініальними судами (фактично мандаторами), але патент 20 жовтня 1772 р. заборонив виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора.

У багатонаціональній Австрії 1848 р., як і в інших країнах Європи, відбулася революція. Вона підняла народні маси проти панщини, повинностей, національного гніту і безправ'я. Патентом австрійського імператора Фер-динанда І 17 квітня 1848 р. оголошено, що з 15 травня 1848 р. у Галичині «всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються ... за рахунок держави».

За сервітути (пасовища, ліси) селяни зобов'язувалися платити поміщикам на основі «добровільної» угоди. Таким чином, скасування кріпосного права у Галичині відбулося «зверху» майже на п'ять місяців швидше, ніж у всіх інших провінціях імперії. Окремим актом 1 липня 1848 р. дію цього патенту уряд поширив на Буковину, а 7 вересня 1848 р. австрійський парламент ухвалив закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання

141

їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою вони користувалися за спадковістю. Закон передбачав повну компенсацію (індемні-зацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. За названим законом у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишилася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами — халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах — коморах) було «звільнено» зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища, за користування якими селяни були змушені відробляти або платити.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасували законом, прийнятим угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтвердженим 1853 р. австрійським імператором Францом-Иосифом І (1830— 1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

У зв'язку з революційним рухом у країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (так звану конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі демократичні права і свободи громадян. Ллє вже 16 травня вона припинила свою дію.

Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції та духовенства заснували

2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі 3 єпископом Г. Яхимовичем. Обмежену програму Ради підтримали

представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об'єднатися з Галичиною у складі Австрійської монархії. Представники ж Буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділили її в окремий коронний край зі своїм сеймом. Ця вимога була задоволена 1849 р., що посилювало роздроблення захід-ноукраїнських земель.

Австрійські правлячі кола, як зазначалося, поступово змінили політику германізації Галичини, надавши керівне становище у ній полякам. Першим намісником Галичини призначили провідника політики австро-польського співробітництва великого польського магната А. Голуховсько-го, який пізніше став міністром внутрішніх справ Австрії.

Франц-Йосиф І 4 березня 1848 р. дарував імперії нову

142

антидемократичну, так звану откройовану (накинену зверху) конституцію. Вона зрізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду, створювала централізовану державу, в якій вся влада була зосереджена в руках імператора та його міністрів.

Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті зазначала^ що всі коронні краї (їх налічувалося 14) отримають свої крайові конституції. Для Галичини крайову конституцію надав цісарський патент 29 вересня 1850 р. Того ж дня була надана крайова конституція і для Буковини.

Крайова конституція для Галичини поділила край на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто український. Такий поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у Галичині.

Начальником крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. Крайове представництво за конституцією повинне було складатися з трьох сеймових курій: Львівська — 50 депутатів, Краківська — 58 депутатів, Станіславівська — 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами при наявності майнового цензу. Компе-тенція курій зводилася, головним чином, до господарських питань, їх рішення вимагали санкції імператора.

Виконавчим органом усіх трьох курій вважався спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по шість депутатів від кожної курії). Компетенція останнього зводилася до розгляду питань, які конституція вважала спільними для всього краю. Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов'язковому порядку участь у їх засіданнях.

З метою введення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини, розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 8 жовтня 1850 р. розділено три округи Галичини і територію Буковини на повіти. Львівський округ мав 19, Краківський — 26 і Станіславський — 18 повітів. На Буковині було створено шість повітів.

Дарована у березні 1849 р. загальнодержавна конституція та крайові конституції для Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли. Згодом цісарський патент

143

31 грудня 1851 р. формально скасував їх. Австрія знову перетворилася на самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів. Тільки пізніше, наприкінці 60-х років, ставши двоцентровою, дуалістичною (від лат. сіиаііз — двоїстий) державою, Австрія поступово почала ставати на шлях конституціоналізму.

Після угоди 1867 р. виникла дуалістична держава: королівство Угорщини з Трансільванією, Хорвато-Славонією і Закарпаттям, що об'єдналися під назвою Транслейтанія, та Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною та Галичиною. Ця частина була названа Ціслейтанією. Назви Транслей-танія і Ціслейтанія виниклії у зв'язку з тим, що монархія Габсбургів рікою Лейтою розділялася на дві частини.

Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини, мала свій уряд і двопалатний парламент: Австрія — рейхсрат, Угорщина — сейм, що складався з нижньої палати депутатів і верхньої палати магнатів. Назва нової дуалістичної держави не відображала, од-нак, дійсного національного складу держави. Жодна з панівних націй — ні австрійські німці в Австрії, ні угорці в Угорщині не мали більшості. Австрійці у Ціслейтанії становили всього 36%» а угорці у Транслейтанії — 45% населення. Із загальної кількості (понад 50 млн) жителів монархії близько ЗО млн становили слов'яни.

Суть угоди 1867 р. значною мірою полягала у тому, щоб пом'якшити австро-угорські суперечності шляхом пригнічення інших народів, зокрема слов'янських.

Стара Австрійська держава перейшла від бюрокра-тично-абсолютиської до нової конституційної системи з величезними пережитками абсолютизму, що особливо чітко проявилося у національних взаємовідносинах. Особа австрійського імператора (він був одночасно й угорським королем) проголошувалася священною і недоторканною. Весь апарат управління складався і діяв у кожній державі незалежно від органів управління іншої частини монархії, за винятком трьох спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Для обговорення загальнодержавних справ була створена окрема представницька установа — так звані Делегації з 60 представників від австрійського і 60 — від угорського парламентів^ (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат). Причому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія — десять, Галичина — сім, Буковина — одного тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликалися імператором почергово у Відні та Буда-

144

пешті. У випадку, коли Делегації не приходили до згоди, кожна з них мала право запропонувати скликати спільне засідання, на якому суперечливі питання вже більше не обговорювалися, а відразу виносилися на голосування і вирішувалися більшістю голосів.

Одночасно з угодою 1867 р. австрійський рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі й на західноукраїнських землях до жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена у своїй чинності угорська конституція 1848 р. У певних випадках австро-угорські колонізатори йшли на поступки верхівці однієї нації, щоб з її допомогою пригноблювати інші. Проголошення деяких демократичних інститутів було для-правлячих кіл Австрії та Угорщини тільки вимушений заходом, що аж ніяк не усував панування феодальних елементів у державному апараті.

Носієм вищої урядової влади в Австро-Угорщині вважався імператор, якому в питаннях законодавства «сприяв» парламент (рейхсрат), що складався з двох палат — верхньої палати панів і нижньої палати депутатів.

Ні в Австрії, ні в Угорщині, які формально вважалися1

конституційними державами, не могло бути й мови про загальне виборче право. Верхня палата австрійського парламенту не обиралася, а призначалася імператором з най-відоміших дворян імперії та верхівки духовенства. Кількість членів палати панів становила від 150 до 170 осіб. Українців було лише чотири. Нижня палата парламенту до 1873 р. обиралася не прямими виборами, а крайовими сеймами. Введена 1873 р. куріальна система виборів обмежувала коло виборців. За цією системою, доповненою ще спеціальною виборчою географією, українське населення, яке становило 13% населення Австрії, 1879 р. посилало до парламенту тільки трьох депутатів (з 353), а 1897 р. — 11 (з — 425).

В Австрії 1907 р. запроваджувалося загальне виборче право, але вилучалися жінки, військовослужбовці та молодь до 24 років. Окрім цього, воно і надалі забезпечувало привілеї німецьких правлячих кіл. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. населення, поляки — від 52 тис, чехи — від 60 тис, а українці — від 105 тис.

Запровадження загального виборчого права майже не змінило безправного становища народних мас західноукраїнських земель. Так, у с. Горуцьке Дрогобицького повіту (тепер Гірське Миколаївського району на Львівщині) під час перших «загальних» виборів 1907 р. було вбито чотирьох і тяжко поранено шістьох виборців. У Дрогобичі під

145

час виборів 1911 р. вбито 28 осіб. Спеціальна делегація поїхала до Відня, щоб висловити протест проти виборчих зловживань. Зокрема, у виборчі списки Дрогобича було записано 724 особи, які ніколи й не народжувалися, 67 померлих, 58 осіб записано по декілька разів.

Прийнятий обома палатами закон вимагав санкції імператора. Але в конституції спеціальна стаття 14 давала урядові право самому видавати закони у період між сесіями парламенту. Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначав імператор, вважалася вищим органом державного управління Австрії. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично тільки перед імператором. Окрім міністрів, котрі відали окремими галузями управління, в Австрії були ще міністри «без портфеля», які не керували якоюсь галуззю управління, а повинні були стежити за інтересами певного краю. Такий характер мало створене 11 квітня 1871 р. міністерство для Галичини. Трохи пізніше, 12 серпня 1879 р., було створене таке ж міністерство для Чехії. Міністрів для Галичини призначали тільки з числа польських магнатів цього краю.

Міністрам підлягала крайова влада, а крайовій владі — місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник, призначений імператором і підлеглий йому та його міністрам. Крайовим начальникам підпорядковувалася поліція, крайові, повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, підготовляли списки виборців, призначали більшість чиновників, боролися зі всілякими небажаними для уряду проявами тощо. У Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом, а в Галичині — намісником. Майже всі галицькі намісники (11 із 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення краю. Особливо лютим ворогом українського народу виявився намісник граф А. Потоцький, котрого у квітні 1908 р. вбив молодий студент Львівського університету М. Сочинський.

До праці у галицькому намісництві, що розділялося на департаменти, як і в усьому апараті управління Галичиною, приймали майже виключно представників панівної польської національності, причому ще 1869 р. польська мова була введена як офіційна в управлінні та судах.

Наміснику Галичини і крайовому президентові Буковини підпорядковувалися повітові старости. їх призначав міністр внутрішніх справ. До відання повітових старост, що діяли

146

одноособово, належало адміністративне управління у галузі економічного життя, народної освіти, охорони здоров'я, поліції. Старостатське управління було створене як орган, наділений сильною владою. Основне його завдання полягало в придушенні навіть найменшого незадоволення австрійським пануванням. У селах такі ж функції виконували війти, яких призначали повітові старости.

Зміни у системі державного апарату в середині XIX ст. призвели до певних змін і в системі судових органів, до остаточного відокремлення суду від адміністрації та відмови від станового суду. Вже 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку XX ст. їх скорочено до 190) й організовано повітові одноособові та колегіальні суди (у складі трьох суддів), крайові суди і вищий крайовий суд у Львові, який обслуговував також Буковину. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Але незабаром повітові колегіальні суди були ліквідовані, крайові суди перейменовані на окружні, що розглядали деякі кримінальні справи з участю присяжних засідателів. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій — військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також між самими робітниками розглядав створений 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопо-моги гірничих товариств. Усі судді проголошувалися незалежними і призначалися довічно імператором.

3. ОРГАНИ САМОВРЯДУВАННЯ Окрім урядових органів адміністративного управління в Галичині

та Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування (крайові сейми, повітові, міські та сільські ради). Антидемократичний принцип_ австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління та самоврядування. Насправді державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені будь-якою реальною владою. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам держави або недоцільності, а намісник мав право розпустити повітові, міські й сільські ради. Щоправда, розпущені ради могли оскаржити свій розпуск перед міністерством, але подача скарги не припиняла виконання рішення про розпуск і, як засвідчила практика, ніколи не

145

147

давала позитивних наслідків. У Львові та Чернівцях 1861 р. створювалися крайові сейми,

вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення. По-перше, до складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право не було загальним. Усі виборці розділялися на чотири курії (великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії та сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на шість років). У виборах до галицького і буковинського сеймів черезі високий майновий ценз брало участь 9—10% населення. Нарешті, відкрите голосування давало великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку дер-жавно-адміністративного апарату. В національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського — румунами.

Компетенція крайових сеймів була дуже обмеженою. Головна сфера їх діяльності стосувалася господарських справ. Бюджетні права сеймів зводилися до накладання додатків до безпосередніх державних податків. Ці додатки нерідко перевищували навіть основну податкову суму. В галузі місцевого самоврядування сейми здійснювали нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу — крайового комітету. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його рішення, які мали другорядний характер, все одно затверджував імператор. Отже, фактично вони були актами імперської волі.

Крайове та місцеве самоврядування на західноукраїнських землях служило, як і урядові органи, інтересам польської верхівки. Якщо іноді це самоврядування і було демократичнішим, ніж урядові органи, воно однаково захищало усталені порядки і всілякими способами підтриму-вало інтереси заможних верств населення.

4. ПРАВО На територію західноукраїнських земель поступово поширювалась

чинність австрійського права. Проте багатонаціональний характер Австрійської монархії став однією з причин того, що у правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності. Але ще до загарбання західноукраїнських земель Австрією там проводилися

148

певні заходи щодо об'єднання цивільного права різних австрійських провінцій. Для ліквідації партикуляризму в праві була створена 1753 р. кодифікаційна комісія, яка 1766 р. подала вироблений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак цей проект імператриця не затвердила.

Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті XVIII ст. Галичина стала своєрідним полігоном, місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалася й на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу. Робота просувалася дуже повільно, і тільки 1785 р. була складена перша частина кодексу, яку імператор Иосиф II затвердив декретом 1 листопада 1786 р. До неї увійшли норми про права підданих, сімейне та опікунське право.

Коли закінчилася робота над складанням повного цивільного кодексу, він декретом 13 лютого 1797 р. під назвою Галицького цивільного кодексу був запроваджений у Західній, а декретом 8 вересня того ж року — і у Східній Галичині. Таким чином припинило дію старе польське феодальне право, а сам кодекс став фундаментом для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Але тільки 1811 р., після кількох переробок був затверджений і з 1 січня 1812 р. введений у дію Цивільний кодекс для всієї Австрії. На Тернопільщині цивільний кодекс 1811 р. був введений у дію з 1 лютого 1816 р., оскільки вона від 1809 р. до 1815 р. перебувала у складі Росії.

Кодекс мав 1502 статті і поділявся на три частини. У вступі викладені загальні положення про цивільний закон, перша частина присвячена особовим правам, друга — речовим, у третій подаються спільні постанови щодо особових і речових прав.

Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Прусське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв, але вони часто й істотно перероблялися і змінювалися.

Австрійський цивільний кодекс 1811 р. — це модернізований формулами капіталістичного права дворянський звід законів. Будучи компромісом капіталістичного та феодального права, він у нових історичних умовах застарів. Із деякими змінами, внесеними до кодексу в роки першої світової війни, кодекс продовжував діяти на території Галичини й після її включення за Ризьким мирним договором 1921 р. до складу Польщі. У 1933 р. був затверджений обширний за обсягом

149

польський кодекс зобов'язань, який припинив дію значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 р.

Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р., в Австрії був затверджений кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював норми, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу 1775 р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювалися звичаєвим правом.

Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу розпочалася робота над складенням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону в 1781 р. Через деякий час кодекс був перероблений і введений у дію 1796 р. у Західній Галичині, а 1807 р. — у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. За своєю структурою він поділявся на 43 розділи, мав 617 статей, які регулювали всі стадії цивільного процесу, починаючи від позовної заяви і закінчуючи виконанням судового рішення. Процес характеризувався повільністю, тяганиною, дорожнечею суду і тому виявився фактично недоступним для багатьох. Навіть тодішні юристи визнавали, що «встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя — повільним і непевним».

У 1825 р. був вироблений новий проект цивільного про-цесуального кодексу для всіх австрійських країв, але його імператор не затвердив. З цього проекту трохи пізніше були введені у дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1852 р., закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. тощо). Новий цивільний процесуальний кодекс затверджено 1895 р. Він діяв до розпаду Австро-Угорщини.

Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася у грудні 1768 р., коли в Австрії був затверджений імператрицею Марією Терезією кримінальний кодекс (скорочено Терезіана). Він складався з двох частин, з яких перша належить до процесуального, а друга — до матеріального права. Система покарань була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний характер з широким застосуванням тортур, скасованих, щоправда, 1776 р. Цей кодекс не діяв у Галичині в частині матеріального кримінального права, але був запроваджений там 1774 р. у частині процесуального права, яке дещо змінилося впродовж найближчих років. Так, 1781 р. було видано розпорядження, яке давало судам право допускати свідками жінок і євреїв.

Імператор Иосиф II 1786 р. затвердив загальну судову інструкцію

150

для судів усіх інстанцій, що детально регулювала порядок розгляду судами справ. У цій інструкції, яку молена вважати своєрідним процесуальним кодексом, подавалися зразки процесуальних документів і форми бланків для судової статистики.

У січні 1787 р. був виданий новий Австрійський Кримінальний кодекс про злочини та їх покарання, що мав окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права. Проте загалом він вважався феодальним кодексом. Застосовувалися дуже суворі покарання, але скасовувалася смертна кара. Цей кодекс (його називають скорочено Йосифіною) вперше в історії австрійського кри-мінального права поділив злочинні дії на кримінальні злочини (їх розглядали суди) і тяжкі поліцейські проступки (тобто менш серйозні правопорушення, що розглядалися адміністративними органами).

У порядку досвіду 1796 р. був запроваджений у Західній, а з 1797 р. у Східній Галичині кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Й. Зонненфель-сом. Цей кодекс 1803 р. із незначними змінами був проголошений діючим у всій Австрії. Кодекс складався з двох розділів — перший стосувався норм кримінального матеріального права, другий — процесуального права.

Кримінальний кодекс 1803 р. (його називають скорочено Францішканою) встановив смертну кару за деякі зло-. чини, але смертні вироки імператор у порядку помилування здебільшого замінював позбавленням волі, що повинно було створити в умовах розпаду феодально-кріпосницького ладу та зростання капіталістичних відносин популярність абсолютної влади, зміцнити віру народу в «доб-рого і щедрого Імператора». Так, із 1304 смертних вироків, винесених австрійськими судами до 1848 р., виконано тільки 448. Всі інші замінені позбавленням волі на різні строки.

Кримінальний кодекс був переглянутий 1852 р. Його видано у новій редакції, і він діяв у Галичині аж до введення там Польського Кримінального кодексу 1932 р.

Замість попереднього поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки. Кодекс поділявся на дві частини — про злочини і проступки. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом 15 листопада 1867 р.), заборону проживати у даній місцевості тощо.

151

Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений у 1855 р. військовим Кримінальним кодексом, що посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також іншими законами. Однак незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, що доповнювали Кримінальний кодекс 1852 р., він грунтувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські юристи вимагали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варвар-ством вони вважали смертну кару, вимагали іншого врегулювання питання про відповідальність неповнолітніх (за австрійським кодексом 1852 р. від кримінальної відповідальності звільнялися повністю тільки діти до десяти років), виступали проти застосування статей Криміналь-ного кодексу за аналогією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв лише в Австрії, в тому числі у Галичині й на Буковині. В Угорщині ж 1879 р. був виданий свій Кримінальний кодекс, чинність якого поширювалася на територію Закарпаття. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, а складений наприкінці XIX ст. проект Ци-вільного кодексу не був затверджений.

Та частина Кримінального кодексу 1803 р., що регулювала кримінальний процес, діяла до 1853 р. Тоді ж прийнято окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував частково гласність процесу, але не допускав участі громадськості у здійсненні правосуддя. Крім цього, ще 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Поліцією відало Міністерство внутрішніх справ. Існувала поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгова тощо. Вона контролювала таким чином все життя країни.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив основним демократичним принципам суду, тому 1869 р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс встановив усність та гласність процесу, допустив участь громадськості (мається на увазі суд присяжних) у розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. У 1912 р. був введений в дію військовий Кримінально-процесуальний кодекс. Військові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.

152

Австрійське законодавство, що майже півтора століття діяло в Галичині, відповідало, незважаючи на деякі феодальні пережитки, інтересам панівної верхівки. За його допомогою австрійські правлячі кола через відповідні органи державного апарату, насамперед суд та прокуратуру, забезпечували собі панування на західноукраїнських землях.

153

РО ЗД І Л X СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО У ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1917—1920 рр.)

І. РОЗПАД РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Кінець XIX—початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності. В Україні виникли нелегальні політичні партії та організації, зокрема Революційна Українська партія (РУП), Українська соціалістична партія, Товариство Українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським. Поштовхом для розвитку українського національного руху стали події 1905—1907 рр. у Росії. У цей період було дозволено видавати україномовну літературу, утворювати українські культурні товариства, установи. З'явилися українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства («Прос-віта»), музичні й театральні колективи. Все це допомагало піднесенню освітнього рівня українського населення.

Після революції у Росії вперше був створений і почав працювати представницький орган, подібний до західноєвропейського парламенту — Державна дума, де сформувалась українська фракція депутатів: 1906 р. вона налічувала 40 осіб, 1907 р. — 47, які домагалися національної автономії України.

Однак після поразки революції в Росії розпочалися репресії проти українського національного руху. Вороже поставилися до нього не тільки офіційні урядові кола та праві реакційні партії, сили, а й російські ліберали, котрі на словах захищали «інородців», насправді ж вважали український національний рух небезпечним для цілісності Російської держави.

Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих, країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в перші роки війни (особливо її західні землі) була дуже-зруйнована. Близько 3 млн українців воювали у російській' армії, 250 тис. — в австрійській. Як у Австро-Угорщині,. так і в Росії розпочався новий наступ на українство. «Кінець українству!» — таке гасло висунула російська адміністрація. Закривали українські видання,

154

заарештовували і засилали багатьох українських політичних діячітз,. письменників, інтелігентів. Припинили діяльність політичні партії, організації, товариства.

На український національний рух зводили наклепи. Так, міністр закордонних справ Росії А. Сазонов на початку 1915 р. заявив з думської трибуни, що український рух у Росії — зрадницький, штучний, організований за німецькі гроші.

Аналогічну політику проводила російська влада і в-захопленій восени 1914 р. Галичині. Російська адміністрація на чолі з графом О. Бобринським закрила ВСЕ українські видавництва, просвітні, культурні та інші товариства й організації, вивезла у Росію устаткування, заборонила видання будь-якої літератури українською мовою. «Галичина і Лемківщина, — заявив О. Бобринський' делегації магістрату м. Львова, — є здавна корінною-частиною однієї великої Росії. На цих землях корінне-населення завжди було російським... Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій». Почалися масові переслідування, арешти, репресії, вислання українських політичних діячів, інтелігенції. За короткий час депортовано понад 12 тис. осіб, закрито всі українські, школи. Насильно насаджувалося російське православ'я,, для чого в Галичину прибуло чимало російських священиків на чолі з архієпископом Евлогієм. Митрополита А. Шептицького, сотні українських священиків вивезено до Росії.

Ці дії пояснювались тим, що нібито не існує української мови, культури і взагалі українського народу, а є малороси, рідна мова і культура яких — російські.

Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство. Владу захопив Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим, утворений внаслідок переговорів Тимчасового комітету Державної думи з меншовицько-есерівським керівництвом Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів.

Тимчасовий уряд намагався зберегти панівне становище поміщиків і капіталістів, «оздоровити» армію, продовжити до переможного кінця війну. Не розв'язувалися питання про землю, національні проблеми, так само, як і за щарського уряду, свято оберігався принцип «єдиної і неподільної Росії».

155

У національних окраїнах Росії, які впродовж століть перебували _ у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності. Насамперед це стосується України, Польщі, Фінляндії, Грузії, Вірменії.

В цей час соціально-економічна та політична ситуація "в Україні залишалася напруженою. Робітничий клас, •сконцентрований на великих промислових центрах, був недостатньо свідомий і організований, окрім цього — ще й ослаблений військовими мобілізаціями. Робітники терпіли соціальне та національне гноблення, зазнавали русифікації. Впродовж століть російська влада всілякими методами вбивала в українцях будь-які національні почуття, національну гідність, свідомість. Іншими методами, але в цьому ж напрямі, діяли й більшовики, вважаючи Україну невід'ємною частиною Росії. Селяни домагалися .землі. Загострювалися суперечності між біднотою і заможною верхівкою. Проте всі хотіли миру, ліквідації соціального гноблення, несправедливості. Національно-свідо-.мі елементи, зокрема серед інтелігенції, прагнули звільнитися з-під влади Росії, створити свою державність або хоча б національну автономію.

Крім партії більшовиків, яка розгорнула в Україні -активну проросійську діяльність, хоч і налічувала тоді лише 2 тис. осіб, виникли і діяли Українська соціал-де--мократична робітнича партія (УСДРП), очолювана В. Вин-"Ниченком, Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з М. Ковалевським, військовий клуб імені тетьмана П. Полуботка на чолі з М. Міхновським тощо.

Отже, в умовах великих соціально-політичних катакліз-мів, коли вирішувалися долі та шляхи історичного розвитку багатьох народів світу, розпочалася третя доба становлення української державності після попередніх двох — ^княжої та козацької.

2. СИСТЕМА ОРГАНІВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках — Росії та

Німеччині й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

У Києві 4 (за новим стилем — 17) березня 1917 р. після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських

156

організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада. її головою обрали видатного українського вченого М. Грушев-ського, який у березні повернувся з московського заслання. Центральна Рада 22 березня видала відозву «До українського народу», закликаючи населення до спокою, згуртування, організації політичних, економічних і культурних товариств.

На підтримку Центральної Ради у Києві 1 квітня була проведена багатотисячна маніфестація, що закінчилась мітингом. Прийнята резолюція висувала вимоги скликати Установчі збори Росії та домагатися автономії України. Незабаром утворились українські національні ради у Петрограді та Москві, що негайно налагодили міцні зв'язки з Центральною Радою.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського національного конгресу в Києві 17— 21 квітня за участю понад 900 делегатів. Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність України. Конгрес визнав право створення нового державного ладу в Росії та Україні за Всеросійськими Установчими зборами, вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано близько 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, від національних меншостей, які населяли Україну. Головою залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов. Після закінчення конгресу Центральна Рада виділила зі свого складу виконавчий орган — комітет, що згодом почали називати Малою Радою, на чолі з М. Грушевським і заступниками В. Винниченком та С. Єфремовим.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності — соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала, — власні військові сили вона тільки почала формувати. До речі, лідери національно-визвольного руху України — М. Грушевський, В. Винниченко та інші не висували тоді питання про державну незалежність України, відокремлення її від Росії. Вони вважали, що достатньо домогтися національно-

157

територіальної автономії України і входження її на федеративних засадах до складу оновленої, демократичної Російської держави.

Проте Тимчасовий уряд, продовжуючи великодержавну політику самодержавства, не погоджувався навіть на таку скромну вимогу Центральної Ради. Питання про організацію національної армії в Україні також було рішуче відкинуто. Позицію Тимчасового уряду легко зрозуміти: він не бажав втратити таку величезну колонію, як Україна. Адже на той час вона давала Російській державі понад 70% вугілля, 96,7% прокату, 68% сортового металу, 53% солі, 81% олова, 90% срібла, 75% чавуну, а також хліб, цукор, м'ясо тощо.

Ворожу позицію щодо Центральної Ради та її вимог займала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яку тоді очолювали більшовики.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Перший універсал, у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності. «Народе український! Однині самі будемо творити наше життя», — зазначалося в Універсалі. Місцевими органа-ми ставали губернські та повітові ради, волосні, сільські народні управи. Але водночас діяли комісари Тимчасового уряду, здебільшого росіяни, котрі замінили царськи/Ч. губернаторів і дрібних чиновників.

Встановилося своєрідне двовладдя — Тимчасового уряду та Центральної Ради.

У Києві 18—25 травня відбувся перший Всеукраїнський військовий з'їзд, який обрав Український генеральний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою та прийняв рішення про створення української національної армії; у червні — другий з'їзд, що обрав Всеукраїнську раду військових депутатів у кількості 130 осіб, які ввійшли у повному складі до Центральної Ради, а 10—16 червня — Всеукраїнський селянський з'їзд (за участю 1500 делегатів), що прийняв рішення скасувати приватну власність на землю і передати її без викупу земельному фондові для розподілу серед селян. На з'їзді обрано Всеукраїнську раду селянських депутатів, створено її Виконавчий комітет (212 осіб), члени якого також увійшли до складу Центральної Ради.

Нарешті, 24—26 липня відбувся ще Всеукраїнський робітничий з'їзд, де було створено Всеукраїнську раду робітничих депутатів — вона також повністю увійшла до Центральної Ради (близько 100 осіб). Остання поповнила склад представниками майже

158

всіх національних меншин, котрі проживали в Україні: росіянами, євреями, поляками та ін. Вони становили 30% депутатського корпусу Ради, що налічував понад 800 депутатів. У складі Малої Ради цих представників було 18 (на 40 українців).

Таким чином, Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України. Однак не всі обрані делегати мали бажання чи змогу брати участь у засіданнях Ради.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з Першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став В. Винниченко (він також очолив секретарство внутрішніх справ), секретарем (генеральним писарем) — П. Христюк, згодом — О. Лотоцький. До складу уряду входили такі генеральні секретарства (міністерства): внутрішніх справ (В. Винниченко); вій-ськових справ (С. Петлюра); земельних справ (Б. Мар-тос); міжнаціональних відносин (С. Єфремов, згодом — О. Шульгін); судових справ (В. Садовський); фінансових справ (X. Барановський); харчових справ (М. Стасюк); шляхів сполучення (В. Голубович); у єврейських справах (У. Зільберфарб); у польських справах (М. Міцкевич); пошти і телеграфу (О. Зарубін); генеральний контролер (М. Рафес). Згодом кількість генеральних секретарств збільшилася до 14.

Щодо національної приналежності, то в Генеральному Секретаріаті налічувалося дев'ять українців, два росіяни, два євреї та поляк; щодо партійної — майже всі належали до різних соціалістичних партій.

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу україн-ською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу формально здійснював Тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників. Друга система — це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами. Третя — Центральна Рада з її місцевими органами — радами, управами, спілками. Між ними відбу-

159

валася вперта боротьба. Хоч влада та авторитет Центральної Ради невпинно зростали, але одночасно серед робітників і біднішого селянства успішно проводилася більшовицька пропаганда. Під її впливом у містах і селах розпочалися масові заворушення. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і чекати Установчих зборів не впливали на збуджене населення.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О. Корейським, що прибула у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п'яти губерній (з попередніх дев'яти), а інститут окремої національної влади — нанівець.

Політичні лідери України, розчарувавшись у можливості створення «вільної, демократичної, федеративної Росії», почали вживати конкретних заходів щодо створення своєї державності, армії, законодавства.

Якщо у Другому універсалі, виданому 16 липня, політичні керманичі України ще надіялися на Всеросійські Установчі збори, які нібито мали встановити автономію України, і підкреслювали, що Україна не буде відокремлюватися від Росії, то незабаром ситуація змінилася. У всіх містах і губерніях створювалися військові ради, які активно формували збройні сили України. Було прийняте рішення про оподаткування населення єдиним національним податком, про усунення з місцевої адміністрації ворожих щодо України сил.

3. ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ БІЛЬШОВИКІВ. ЙОГО ВПЛИВ НА УКРАЇНУ

Влада Тимчасового уряду виявилася недовготривалою,. Більшовики на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким готували в Росії державний переворот. Повстання у Петрограді розпочалося 24 жовтня 1917 р. Вночі з 25 на 26 жовтня (7—8 листопада) озброєні загони моряків, робітників і солдатів захопили Замовий палац та арештували Тимчасовий уряд. Прем'єр-міністр О. Керенський втік за кордон. Незабаром у Москві, 17 губерніальних центрах та інших містах і місцевостях влада також перейшла до більшовиків. Жовтневий переворот або, як його назвали більшовики — Велика Жовтнева соціалістична революція, — здійснився.

Другий Всеросійський з'їзд Рад 25 жовтня проголосив-перехід всієї влади до Рад, прийняв декрети про мир І про землю, сформував більшовицький уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.

Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив

160

становище політичних сил у Росії, сприяючи розгортанню-революційного, національно-визвольного руху. У зв'язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал, яким проголошувала утворення/ Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією. Окрім цього, в універсалі були проголошені такі основні положення: 1. Конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без-викупу. 2. Встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом. 3. Негайний початок; мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами. 4. Оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри-покарання. 5. Закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування. 6. Забезпечення за населенням-усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів^, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов. 7. Визнання за всіма народами, які' населяють Україну, «національно-персональної автономії»-та рівних прав тощо.

Центральна Рада негативно віднеслася до захоплення влади більшовиками. У жовтні 1917 р. Центральна Рада на своєму засіданні прийняла резолюцію: «Визначаючи, що влада у державі... повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід, усієї влади виключно до рук Рад..., які являються тільки частиною зорганізованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання у Петрограді».

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила,. що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з «крайовими республіками», які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського. політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно-не визнавали Центральної Ради, то вона розпочала з ними,-боротьбу — в Полтаві, Конотопі, інших містах та селах України. Були роззброєні загони Червоної гвардії, військові частини, що не визнавали влади Центральної Ради,, їх висилали за межі України, у Росію.

Раднарком, очолений В. Леніним, спочатку визнав за українським народом право на відокремлення й утворення самостійної держави, яке проголосила Декларація прав народів Росії. Про це говорив і писав сам

161

Ленін. Це ж підкреслював і нарком військових справ Росії. Л. Троцький у розмові по прямому зв'язку з головнокомандувачем збройними силами Росії М. Криленком 24 листопада 1917 р.

Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В. Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р. видав «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». Заявляючи, що «Рада Народних Комісарів признає Українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії», РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дій Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вима-гали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав'язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити «всякі словесні загравання» і приступив до активних дій.

У Харкові 11—12 (24—25) грудня 1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який, визнаючи Україну федеративною частиною Російської республіки, оголосив Центральну Раду поза законом, передавши всю повноту влади тільки Всеукраїнському з'їздові Рад, а на місцях — Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. Україна оголошувалася Республікою Рад. У період між з'їздами влада належала ЦВК України, обраному на з'їзді у кількості 41 особи (35 більшовиків) на чолі з Ю. Мед-ведєвим. Було обрано також радянський уряд України — Народний Секретаріат, поширено на територію України діяльність декретів та інших законодавчих актів Росії. Народний Секретаріат складався з 13 секретарств, очолених народними секретарями. До його складу входили В. Ауссем, С. Бакинський, Е. Бош, В. Затонський, Ф. Сер-гєєв, В. Люксембург, Г. Лапчинський та ін. Головою незабаром став М. Скрипник.

Для підтримки цієї акції з Росії в Україну були послані війська. Ще 1 січня 1918 р. Раднарком призначив надзвичайного комісара України — С. Орджонікідзе. Тоді ж В. Ленін надіслав телеграми у Харків — командувачеві більшовицьких військ в Україні В. Антонову-

162

Овсієнку і С. Орджонікідзе: «Дуже й дуже просимо вжити якнай-нещадніших революційних заходів... Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод... Ленін». Росії для цього передусім і була потрібна Україна.

Народний секретар радянського уряду України Г. Лапчинський згадує, як народний секретар військових справ В. Шахрай скаржився йому: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користується жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніх прізвищ?... коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону Радянської влади? За єдину військову опору... ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов».

4. ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ І ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНИ

НЕЗАЛЕЖНОЮ ДЕМОКРАТИЧНОЮ ДЕРЖАВОЮ У ці тривожні дні Центральна Рада 9 (22) січня 1918 р. приймає

Четвертий універсал, на якому зупинимося докладніше. «Народе України, — пишеться в універсалі, — твоєю силою, волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська Народна Республіка. Справдилася колишня мрія батьків твоїх, борців за вольності і права трудящих!.. А тим часом Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою власть вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська..., які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей, сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, без-чинство». Центральна Рада, зазначалося далі, не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території, а «бажає вести свій край до миру, до творчої роботи, до скріплення... волі нашої». Оскільки у складі Росії Україна не могла мати справжньої волі, то «однині Українська Народна

Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною вільною, суверенною державою».

Чи було щось протиприродне, незаконне у цьому? Ні. Прагнення до свободи, незалежності, бажання бути господарем на своїй землі, а не жити під владою чужинців — це природне, невід'ємне право кожного народу, кожної нації. Зрештою, Акт проголошення

163

незалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народів Росії, прийнятої Раднаркомом Росії 2 (15) листопада 1917 р.

Україна, зазначалося в Четвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту — Установчих зборів — влада тимчасово буде здійснюватися Центральною' Радою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру. Щодо нашестя «петроградських більшовиків, що нищать та руйнують наш край, приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними». Після підписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народну міліцію.

Зруйновані війною міста і села мали бути відбудовані за кошти держави. З поверненням додому демобілізованих солдатів у всій Україні планувалися перевибори місцевих органів влади — міських, сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів «слід встановити на місцях таку власть, до якої б люди мали довір'я і яка б опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу». Пропонувалося всім радам селянських,, робітничих і солдатських депутатів співпрацювати на благо українського народу.

Щодо аграрного питання, в Універсалі повідомлялося: «Земельна комісія... вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності (очевидно, поміщицької — Т. Б.) і соціалізацію землі». Проект закону планувалося розглянути і прийняти на найближчому засіданні Центральної Ради, «щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась ще до початку весняних робіт». Усі ліси, води і надра конфісковувались у попередніх власників і переходили у власність держави. Оскільки «війні наступає кінець, приписуємо Раді Народних Міністрів приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам».

В Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від війни.

Проголошувалася націоналізація «найважливіших галузей

164

торгівлі», весь дохід від якої «піде на користь народові». Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю. Для конкретної реалізації цих положень уряд повинен був подати проекти відповідних законів, а також видати розпорядження про «монополію держави на виробництво заліза, шкур, тютюну та інших товарів і про-дуктів, з яких найбільше бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящих класів».

Встановлювався контроль держави над усіма банками, «які допомагали визискувати трудові класи». З цього часу кредити банків повинні були надаватися «головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні».

Раді Міністрів приписувалося «рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки, до повороту старого ладу, — карати, як за державну зраду!».

Назвемо ще такі дуже важливі пункти універсалу: «Всі демократичні права і свободи громадян потверджуються. Всі нації в Українській Народній Республіці користуються рівними правами і національно-персональною автономією». Розуміючи нестійкість і непевність свого становища, будучи звідусіль оточеною ворогами та недоброзичливими сусідами, Центральна Рада проголошувала: «Все, чого... не встигнемо зробити ми, ... те довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори».

Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укласти федеративний союз «з народними республіками колишньої Російської держави».

Ось таким був цей відомий документ — Четвертий універсал Центральної Ради. Без сумніву — прогресивний, без сумніву, незважаючи на певні недоробки і неясності, — історично значущий. Він завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.

Проте у січні російські війська під командуванням колишнього

165

полковника царської армії М. Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися . донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія. Одночасно 16 (29) січня у . Києві вибухнуло збройне повстання робітників заводу «Арсенал». Воно тривало шість днів. Чимало арсенальців було вбито, 300 — розстріляно. Цей факт подавався як найхарактерніший приклад контрреволюційності Центральної Ради. Але чи могла вона вчинити інакше? Як аналогія напрошується інший характерний приклад — повстання кронштадських матросів 1921 р. проти радянської .влади. Воно було нещадно придушено, а тисячі матросів, які здалися владі, без усякого суду і слідства розстріляні. Об'єднані російсько-українські радянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ. У його обо-- роні загинуло під Крутами 300 українських юнаків-сту-дентів та учнів старших класів гімназій, які намагалися зупинити частини більшовицьких матросів. На вулицях міста більшовицькі війська вчинили жорстокий погром, розстрілюючи багатьох людей часто тільки за те, що розмовляли українською мовою чи були у вишиванках. Центральна Рада евакуювалась до Житомира.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду. Взамін на визнання своєї влади в Україні Центральна Рада зобов'язалась поставити ^Німеччині близько 1 млн т хліба, величезну кількість іншого продовольства та сировини. Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід не врятував Центральної Ради. У країні поширювалося невдоволення, розгорнулася боротьба проти окупантів. Центральна Рада втрачала соціальну опору, ав-торитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була лрийнята Конституція Української Народної Республіки — Основний закон держави. її опрацювала спеціальна конституційна комісія на чолі з професором М. Грушевським, що вивчила досвід конституційного законодавства

166

різних країн світу, передусім найближчих сусідів України, яких, об'єднували спільні або подібні з нею історичні, економічні, політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву: «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Вона складалася з восьми розділів і 85 статей: І розділ — Загальні постанови; II розділ — Права громадян України; III розділ — Органи влади Української Народної Республіки; IV розділ — Всенародні збори Української Народної Республіки; V розділ — Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки; VI розділ — Суд Української Народної Республіки; VII розділ — Національні союзи; VIII розділ — Про тимчасове припинення громадянських

свобод. У розділі «Загальні постанови» підкреслювалося, що Українська

Народна Республіка — держава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суве-ренітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (ст. 3).

Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України — єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. «Не порушуючи єдиної своєї власти, — під-креслюється у ст. 5, — УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну, надавалося право «на впорядкування своїх культурних прав у національних союзах».

Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадянам.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки.

Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. «Ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, — писалося у ст. 11 Конституції, — право УНР не знає».

У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у

167

громадянських і політичних правах — незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла, таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки правомочними органами у випадках, передбачених законом.

Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.

На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.

Виборче (активне і пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не могли голосувати і бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.

У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи державної влади, управління й судові органи.

Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча влада вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів, судова — Генеральному Суду.

Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи — у громадах (сільських і міських), волостях, землях.

Парламент країни — Всенародні Збори — мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканості, вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так звані товариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовував і очолював роботу парламенту, виконував «усі чинності, зв'язані з представництвом Республіки» (ст. 35).

Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо. Право

168

законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше ЗО осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб.

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність — як кожен міністр зокрема, так і уряд загалом. У випадку вотуму недовір'я вони були зобов'язані (як міністри, так і уряд) піти у відставку. Пар-ламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст. 58).

Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Впродовж семи днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг 'бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися — у Конституції не сказано. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення: «Судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи власти» (ст. 63).

Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, — рівними перед судом і перед законом.

Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. «Кожна з населяючих Україну націй, — зазначалося у ст. 69, — має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу». Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний Союз видає законодавство, що не повинне протирічити Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюються спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет тощо. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що «надавало їм відповідний правовий статус і авторитет.

Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці)

169

призупинення дії громадянських прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових, термінових випадках — Рада Народних Міністрів.

Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади й управління, органи прокуратури, судову систему тощо. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період — період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер/ була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

5. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО

Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали Центральну Раду, поставивши при владі колишнього царського генерала, великого землевласника, по-томка козацької старшини Павла Скоропадського. У Києві ЗО квітня на так званому з'їзді хліборобів Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьман опублікував «Грамоту до всього українського народу». По-відомляючи про свій прихід «волею народу» до влади, він оголосив Центральну Раду та її установи нездатними до державної творчої праці, заявивши, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпущеними Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, уневажнює все ЇГ законодавство, повертає правову силу всім попереднім видам і формам приватної власності. Ставши на «грунті української державності», яку нібито врятували Німеччина й Австро-Угорщина, що, «вірні своєму приреченню (обіцянці), готові й далі боротися за волю та мир в Україні», гетьман обіцяв проведення у майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, право викупу селянами землі у поміщиків та інших великих землевласників (за їх згодою), відбудову крайової торгівлі, промисловості.

Потім був виданий гетьманський декрет про тимчасовий державний устрій України, що встановлював замість демократичної республіки свого роду конституційну спадкову монархію. Гетьманові належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним «воєводою» армії, флоту. Замість назви держави Ук-

170

раїнська Народна Республіка встановлено нову назву — Українська держава. Поновлено попередній, діючий ще за царату адміністративно-територіальний поділ — на губернії, повіти, волості. Уряд, сформований гетьманом, складався здебільшого з російських кадетів і монархістів. У губерніях, повітах призначалися старости — також з колишніх генералів, поміщиків, царських чиновників. Під виглядом так званої державної варти відроджувалася стара охранка, поліція. Весь штаб і командування військових частин складалися з царських офіцерів. Офіційною урядовою мовою була російська.

Розпочалося масове повернення поміщиків і капіталістів в Україну — російських, польських та ін. їм поверталися землі, маєтки, заводи й фабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні маси позбавлялися політичних прав і свобод. Було ліквідовано 8-го-динний робочий день, у селян відбиралися захоплені ними землі, інвентар. Жорстоко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції.

Діяльність гетьманських установ та органів проходила під суворим наглядом окупаційної влади, що посилено продовжувала грабувати Україну. Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно, м'ясо, мед, цукор, масло, промислове устаткування. Така грабіжницька політика окупаційної влади та антинародна — гетьманат}', викликали в Україні все більше обурення, опір.

Водночас у період гетьманату Українська держава мала й певні здобутки. Зокрема, це стосується зовнішньополітичної сфери. Відбувся обмін дипломатичними представниками з державами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть Росія відрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. У Києві 12 червня між обома країнами був підписаний прелімінарний мир. Росія визнала Українську державу, сторони зобов'язалися встановити дипломатичні відносини на рівні консульських.

Відбудовувалися залізниці, мости, дороги. Вдалося налагодити фінансові справи. Проводилися важливі судові реформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенат вважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним, з участю присяжних засідателів. Помітними були здобутки у галузі культури й освіти, в чому велика роль належить міністру освіти М. Василенку..

Так, б жовтня в урочистій обстановці у Києві відкрився перший державний український університет, потім другий — у Кам'янці-

171

Подільському. В усіх вищих навчальних -закладах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії. Засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Створено Українську Академію Наук, урочисте відкриття якої відбулося 24 листопада 1918 р. Президентом Академії обрано В. Вернадського.

У середині квітня в зв'язку з окупацією німцями України ЦВК і Народний секретаріат, які перебували в Таганрозі, були ліквідовані, замість них створено Повстан--бюро з дев'яти членів. За постановою ЦК КЩб)У 28 листопада 1910 р. у Курську створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, куди входили В. Аверін, К. Во-рошилов, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада він проголосив повалення влади гетьмана і відновлення влади Рад в Україні, для чого попросив військової допомоги в Росії.

6. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ДИРЕКТОРИ Наближався кінець імперіалістичної війни. Центральний блок

зазнав у ній поразку. В Австро-Угорщині та Німеччині у жовтні-листопаді 1918 р. вибухнула революція. ВЦВК РРФСР 13 листопада оголосив Брест-Ли-товський мирний договір анульованим. Розпочався новий наступ радянських військ на Україну. Німецькі та австро-угорські війська не хотіли більше воювати. Гетьман Скоропадський втрачав свою останню опору.

Українські партії, інші організації об'єднуються в Український Народний Союз і починають готувати повстання проти гетьманату. На таємному засіданні УНС 13 листопада був створений уряд Директорії на чолі з В. Вин-ниченком і С. Петлюрою. Петлюра посів пост головного отамана збройних сил УНР. З Фастова, де знаходилася Директорія і формувалися її збройні сили, почався наступ на Київ. Нечисленні війська Директорії (менше тисячі воїнів), основу яких становив батальйон Січових Стрільців (300 осіб), вщент розбили гетьманців. До них почали масово приєднуватися повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини.

Уряд Директорії 19 грудня урочисто в'їхав у Київ. Влада Директорії швидко встановилася на значній території України. Знову почали діяти заборонені гетьманатом ради. Поспішно формувалися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.

Директорія відновила дію усіх законів УНР, ухвалила новий закон

172

про передання поміщицької землі селянам без викупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, Інтелігенції (без будь-якої участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади й управління мав утворити Трудовий Конгрес — свого роду парламент, сформований з делегатів робітників, селян і трудової інтелігенції. До речі, ця своєрідна система політичної влади була розцінена зарубіжною пропагандою як «більшовицька».

Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23—28 січня у Києві. В ній взяли участь близько 300 депутатів (з 528). Конгрес затвердив Акт з'єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це йтиметься далі), передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальне виборче право для виборів майбутнього україн-ського парламенту, але через більшовицький наступ він перервав засідання.

Внутрішня і зовнішня ситуація, в якій опинилась Директорія, була дуже складною. Південь України замість німецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунські війська. На заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.

Зі сходу почався наступ радянських військ, оскільки радянські уряди Росії та України оголосили Директорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали проти неї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всю Лівобережну Україну. В багатьох селах і містах повстали робітники й селяни, сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Ди-ректорія. Остання, як і Центральна Рада, основним завданням вважала побудову Української держави, відкладаючи розв'язання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будуть скликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовувала більшовицька пропаганда, поширюючи, окрім цього, всілякі наклепи на українську владу. «Нам необхідно повернути Україну Росії, — говорив тоді Л. Троцький, — Без України нема Росії».

Залишена напризволяще, Директорія гарячково шукала виходу з тяжкого становища. Вона вступила у переговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України (зокрема, в Одесі). Тут був підписаний документ про передачу України під

173

протекторат Франції. Але ця спроба Директорії знайти якогось союзника не увінчалась успіхом. У Франції та в її окупаційних військах поширювався революційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.

З огляду на інтенсивне просування радянських військ та їх небажання припинити наступ, 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінці січня—на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударами радянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті, відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

С. Петлюра у липні 1919 р., об'єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Дені-кіна, знову вступив у межі України. Після завзятих боїв ЗО серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшли денікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. Розпочався драматичний відступ військ Директорії аж до Кам'янця-Подільського. У такій ситуації Петлюра проводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника у боротьбі з більшовиками. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союз Петлюри з Польщею і надання ;нек> допомоги Директорії відбудеться за рахунок Східної Галичини, яку Петлюра віддасть Польщі. Розгорівся конфлікт. Командування УГА (три корпуси) оголосило про перехід до Денікіна (17 листопада), а через деякий час— на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов на територію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. Пілсудським Варшавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну. Однак і білополяки, і його війська були розбиті Червоною армією. Ще одна спроба створити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.

174

РО ЗД І Л XI СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ

НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (1918—1923 рр.)

1. РОЗПАД АВСТРО-УГОРЩИНИ І ПРОГОЛОШЕННЯ ЗУНР У другій половині XVIII ст. Польща як самостійна держава

перестала існувати, розділена між Австрією, Пруссією і Росією. Більша частина земель колишнього Галиць-ко-Волинського князівства відійшла до Австрії, Волинь — до Росії. Австрія штучно об'єднала ці землі з польськими у так званий коронний край Галіції та Лодомерії. Східна частина краю здебільшого була заселена українцями, західна — поляками.

У складі іноземних держав західноукраїнські землі постійно були об'єктом нещадного колоніального гніту. Вони мали забезпечити промислові центри метрополії дешевою сировиною (нафтою, сіллю, лісом тощо) і стати вигідним ринком збуту товарів. Промисловість Галичини розвивалася дуже повільно, 97% підприємств були дріб-ними. Тут існував найдовший в Австро-Угорщині робочий день (14—16 год), найнижча заробітна плата, найгірші житлові умови. У сільському господарстві домінувало поміщицьке землеволодіння, існували численні феодальні та напівфеодальні пережитки. Ліквідація в Австрії 1848 р. кріпосного права становища селян суттєво не змінила. Навіть на початку XX ст. поміщикам (ними переважно були поляки, частково австрійці, євреї та українці) належало 37% земель, а разом з церквою — 44%. Селянство, яке становило більшу частину населення, було переважно малоземельним і безземельним.

Кожного року збільшувалася заборгованість селян, землі яких розпродавали за несплачені борги з публічних торгів. Так, тільки в 1910—1912 рр. було розпродано 9303 селянські господарства. У селі панували безпросвітні злидні, нерідко голод, епідемії. Тяжкі умови життя зму-

шували людей шукати кращої долі за кордоном. З 1880 р. по 1910 р. з Галичини емігрувало 399 тис. осіб, тільки до Америки 1913 р. — ПО тис.

Політична система управління краєм була, як уже зазначалось, повністю пристосована до здійснення колонізаторської політики. Галичиною управляв губернатор, а з 1849 р. — намісник, який призначався імператором і зосереджував усю адміністративну владу.

175

Йому підпорядковувалися поліція, крайові, повітові, міські органи уп-равління — повітові старости, бурмістри у містах і війти у селах. Існували виборні органи крайового та місцевого самоуправління (галицький крайовий сейм, повітові, міські та сільські ради), але вони серйозної ролі у системі управління краєм не виконували.

Характерно, що хоча більшість населення у Східній Галичині становили українці (на 1890 р. тут проживало 4,7 мли осіб, з яких 63% становили українці, 23% — поляки, 13% — євреї, 1% — інші), управляли краєм польські магнати. Зокрема, намісниками краю з 1849 р. були тільки поляки. Польські панівні кола захопили всю адмі-ністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх у знаряддя насильного ополячування та онімечення українського населення. Кількість українських шкіл невпинно скорочувалася. У 192 селах краю їх зовсім не було. Одна середня школа в Галичині припадала на 656 тис. українців і 33,5 тис. поляків. Львів у 1910—11 н. р. мав тільки одну початкову українську школу і одну гімназію. У 1869 р. польська мова була введена у суд та адміністрацію; 1871 р. введене польське викладання (замість німецького) у Львівському університеті. Внаслідок такої політики 79,8% українського населення було непись-менним.

Українці намагалися всіляко протистояти насильницькій асиміляції. Українська інтелігенція, греко-католицька церква підтримували в народі прагнення до волі, любов до рідної мови, історії, землі. Велика заслуга у цьому належала прогресивному літературному угрупованню західноукраїнських письменників «Руська трійця» на чолі з М. Шашкевичем, товариствам «Руська бесіда» і «Просвіта», створеним у 60-х роках XIX ст., товариству ім. Т. Шевченка тощо. У 1880—90-х роках у Галичині виникають перші українські політичні партії — народовці, українська радикальна, національно-демократична, со-ціал-демократична.

Значний внесок у зростання національної свідомості українців краю зробив глава греко-католицької церкви: (з 1900 р.) митрополит А. Шептицький.

Завдяки успіхам в освітньому, релігійному, культурному житті Галичина в той час стала центром українського національного руху. Цьому сприяли також порівняно ліберальніший, ніж у Росії, політичний режим і законодавство конституційної Австро-Угорської монархії, прийняте наприкінці XIX—на початку XX ст., яке давало-змогу представникам різних національностей спілкуватися рідною

176

мовою, мати свої школи, видавництва, партії, організації, обирати своїх послів у парламент. Так, перед, війною українці мали у краї шість державних і 15 приватних гімназій, понад 3 тис. народних1' шкіл, сім кафедр в університеті. Виходило 66 українських періодичних видань.

У Росії ж постійно здійснювалася шовіністична, великодержавна політика гноблення, викорінення всього неросійського. Діяли закони про заборону української мови,, літератури, видавничої справи (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р.), заперечувалося право^ українського народу на існування взагалі. З чорносотен-цями-реакціонерами солідаризувалося чимало представників так званої прогресивної інтелігенції, навіть деякі ре-волюціонери-демократи, наприклад, В. Бєлінський.

Перша світова війна різко загострила соціально-політичну ситуацію в Галичині. Вибираючи з двох лих менше,, провідні політичні кола краю оголосили про свою підтримку у війні Австро-Угорщини. На початку серпня 1914 р„. з представників основних політичних партій у Львові була створена Головна українська рада, яка мала на меті захист політичних інтересів українського населення у періоді, війни. Користуючись сприятливою ситуацією, вона домоглася згоди в австрійської влади на утворення окремої формації українського національного війська — Українських січових стрільців (2,5 тис). Воювати їм довелося у складі австро-угорської армії, але основною метою їх створення була боротьба за волю України.

Різке загострення соціально-економічних, політичних: і національних суперечностей у воюючих країнах призвело до вибухових ситуацій: спочатку в Росії (лютневі

1917 р., потім жовтневі події), а в жовтні-листопаді 1918 р. — в Австро-Угорщині та Німеччині.

Австро-угорський імператор Карл І видав 18 жовтня- 1918 р. маніфест, погоджуючись перетворити країну в

федеративну державу. «Коронні землі» одержали право створити свої представницькі органи — Національні ради. У зв'язку з цим 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького-і буковинського сеймів та по три представники від усіх політичних партій, духовенства і студентства. На цих зборах було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Вона негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, які «творять цілісну українську

177

територію, уконституиовуються... як українська держава», щоправда, у складі Австро-Угорської монархії, з якою галицькі політики ще не наважувалися порвати. Рада створила свої виконавчі органи — комісії. Першу — загальну (на чолі з Є. Петрушевичем), другу — для Галичини й Закарпаття (на чолі з Костем Левицьким), третю — для Буковини (її очолив Омелян Попович). Делегація Української національної ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою.

Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбур-гів діяли рішучіше. Наприкінці жовтня — у листопаді 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословач-чина, Польща, Сербо-Хорвато-Словенська держави.

Активно підготовлялися до захоплення влади у Галичині поляки, які вважали цей край своєю історичною територією. У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині й оформити перехід краю до складу Польщі. Були призначені генеральний комісар Галичини — князь В. Чарторийський і військові коменданти Галичини та Львова — генерали Пухальський і Ламезан. Можливі виступи «непольського населення» начальник Головного штабу збройних сил Польщі генерал Розвадовськид наказав придушити. На 1 листопада призначалося офіційне передання влади в усій Галичині полякам. Українці не гаяли часу: в ніч на 1 листопада 1918 р. Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-укра-їнців, які служили в австро-угорській армії, на чолі зі сотником Дмитром Вітовським вирішив випередити поляків. Хоч у Львові в його розпорядженні було лише близько 2 тис. вояків, він діяв рішуче, зайнявши до ранку всі найважливіші стратегічні пункти міста — пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. Над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

У перші дні листопада українці взяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини. Це відбулося безкровно, без боїв і жертв. Австрійські, угорські та інші вояки не чинили ніякого опору, звертаючись із єдиним проханням — якнайшвидше відправити їх на батьківщину; поляки, для яких виступ українців був несподіваним, вичікували.

Українська національна рада 1 листопада видала відозви «До населення міста Львова» та «Український народе», в яких зазначалося: «Волею українського народу на українських землях Австро-Угорської

178

монархії утворилась українська держава...»; «віднині Ти, український народе, господар своєї землі..., визволений з віковічної неволі...», що «найвищою владою тут є Українська національна рада».

Вже в перших правових актах підкреслювалося, що всім громадянам Української держави незалежно від національності та віросповідання надаються і гарантуються «громадянська, національна і віросповідна рівноправність». Усім національним меншинам пропонувалось обрати своїх представників до складу Української національної ради.

Щоправда, спокій на західноукраїнських землях тривав недовго. Вже наприкінці дня 1 листопада польські збройні сили у Львові розпочали військові дії. До них приєдналося польське цивільне населення, яке у Львові налічувало понад 120 тис. осіб (з 240 тис). Почалася боротьба, що охопила увесь край. Неодноразові звертання української влади до польських керівників з пропозиціями сісти за стіл переговорів, мирно врегулювати всі спірні проблеми не дали жодного результату. Поляки не хотіли вести ніяких переговорів, називаючи корінне українське населення, що завжди становило більшість у Східній Галичині, «варварськими ордами», «хлопськими бандами» та ін.

На засіданні Української національної ради 9 листопада 1918 р. було визначено назву Української держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буковина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Держава охоплювала близько 70 тис. км2 території з населенням 6 млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів та ін.).

Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угорщини, а у січні—квітні 1919 р. — Чехословаччини. Все це відбулося зі згоди і санкції Антанти. Таким чином, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн (75% українців, 12% поляків, 11% євреїв, 2% — інші національності).

2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ЗУНР Українська національна рада 9 листопада 1918 р. сформувала уряд

ЗУНР — Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. У складі уряду було 14 міністерств — державних секретарств, очолених державними секретарями (внутрішніх справ — Л. Цегельський; зовнішніх справ — В. Панейко; фінансів — К. Левицький; військових

179

справ — Д. Вітовський; юстиції — С. Голубович; торгівлі і промислу —- Я. Литвинович; земельних справ — С. Баран; шляхів — І. Мирон; пошти і телеграфу — О. Ш-сецький; праці та суспільної опіки — А. Чернецький; суспільного здоров'я — І. Куровець; освіти — тимчасово О. Барвінський; віросповідання — О. Барвінський; публічних робіт — І. Макух).

Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін. Голова і міністри 10 листопада присягнулися на вірність українському народові, державі. Українська національна рада визначила одним з основних завдань уряду вжити всіх необхідних заходів для об'єднання західноукраїнських земель з утвореною на сході Українською со-борною державою.

Українська національна рада 13 листопада визначила конституційні засади новоствореної Української держави, прийнявши «Тимчасовий Основний закон». У ньому закріплювалося верховенство і суверенітет народу, який здійснюватиме конституційні засади через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорціональною виборчою системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави, незалежно від національності, віросповідання, статі. До виборів парламенту — Сейму — вся повнота законодавчої влади належала Українській національній раді, виконавчої — Державному секретаріатові. Гербом ЗУНР став золотий лев па синьому полі (згодом! тризуб), прапором — синьо-жовтий. Затверджено державну печатку

тощо. Згідно з розпорядженням Української національної ради 11

листопада на всій території держави належало ліквідувати всі старі органи місцевої влади та управління. Замість них шляхом виборів належало утворити нові, українські. Зокрема, у сільських і містечкових громадах ними мали стати громадські та міські комісари, а їх до-радчими органами — так звані «прибічні ради», а у повітах — повітові комісари та повітові національні ради.

Згідно з цим розпорядженням вже у листопаді на всій території ЗУНР організовано пройшли вибори до місцевих органів влади й управління. У багатьох населених пунктах відбулися святкові збори і віча, молебні, вуличні походи. Громадськими і повітовими комісарами обирали людей шанованих, заслужених, патріотів рідного краю. Так, у Самборі повітовим комісаром став відомий адвокат, письменник А. Чайковський, у Дрогобичі — популярний громадський діяч С. Вітик, у

180

Стрийсько-му повіті — О. Нижанківський — відомий композитор і диригент, у Стояновї — селянин, борець за народні права І. Заремба та ін.

Для охорони громадського порядку в багатьох повітах і громадах обирали народну міліцію, у деяких — зберігали, оновивши її склад, жандармерію.

Попередньому персональному складові різних ланок державного апарату, працівникам залізниці, зв'язку, освіти, медицини не чинили жодної національної дискримінації. Поляки, євреї, австрійці могли залишатися на своїх місцях чи отримати будь-яку іншу роботу, якщо присягнули на вірність Українській державі або зобов'язувалися не завдавати їй ніякої шкоди. Підкреслюємо це, щоб категорично заперечити звинувачення на адресу керівництва ЗУНР у «буржуазному націоналізмі», «антинародності» тощо, висунені, зокрема, радянськими дослідниками в часи тоталітарного комуністичного режиму.

Після виборів органів місцевої влади у багатьох повітах відбувалися збори, наради громадських і міських комісарів для інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою нормативні акти, обміну досвідом.

Вдосконалювалися структура державного апарату влади й управління, форми та методи його діяльності, правова основа. Так, 15 листопада Українська національна рада прийняла закон про доповнення її складу делегатами від більших міст і всіх повітів (Львів — чотири, Чернівці — два, Станиславів — два, Перемишль, Тернопіль, Дрогобич, Коломия, Стрий, Ярослав, Самбір, Золочів, Бережани, Борислав та від повітів — по одному). Вибори цих делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. Таким чином, склад Ради розширився, став більш представницьким. Закон «Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки» було видано 16 листопада 1918 р. Згідно з ним залишалося чинним попереднє, австрійське зако-нодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. З цього приводу радянські дослідники також намагалися всіляко обпаплюжити ЗУНР. Але цілком логічно пояснювали таку обставину дослідники на заході. М. Стахів, наприклад, писав: «Ця постанова була конечна, якщо ЗУНР бажала бути державою з правлінням права. Видати нові... закони у короткім часі було неможливо, отже, мусили залишатися старі..., які підлягали поступовій зміні або заміні».

181

У законі регламентувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади й управління. Зазначалося, що надалі повітових комісарів призначатиме і звільнятиме державний секретар внутрішніх справ. їм підлягали повітові військові коменданти, коменданти жандармерії. Повітові комісари, в свою чергу, призначали громадських і міських комісарів. Там, де населення вже обрало комісарів, ці особи підлягали затвердженню вище-стоячими державними органами. В усіх повітах належало загальними виборами обрати повітові національні ради, а у громадах й містах — громадські та міські ради.

Цього ж дня Державний секретаріат у виконання закону видав розпорядження «Про державну адміністрацію».

Однак під тиском переважаючих сил ворога українське військо і державна влада 22 листопада 1918 р. залишили Львів. Державні установи переїхали спочатку до Тернополя, а в перших числах січня 1919 р. — до Стани-славова.

На засіданні Української національної ради 4 січня була створена Президія ради у складі президента (голови ради) і чотирьох його заступників. Президентом ради знову обрали Є. Петрушевича, його заступниками — Л. Бачинського, С. Вітика, О. Поповича і А. Шмигельсь-кого. На цьому ж засіданні створено ще один важливий орган — Виділ Української національної ради. Він складався з Президента ради і дев'яти членів, виконував функції колегіального глави держави.

Вважаючи себе органом невиборним, тимчасовим, Українська національна рада у березні 1919 р. прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм повинен був обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне — з 25. Депутатів (послів) належало обирати згідно з націо-нально-пропорціональною системою. Тобто за кожною національністю (залежно від кількості) закріплювалася певна кількість послів. Це гарантувало, всім національним меншинам можливість мати своїх послів у парламенті.

Отже, з 226 послів Сейму українці повинні були обрати 160, поляки — 33, євреї — 27, австрійці — шість представників. З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, п'ять польських і єврейських, один — німецький. Такого демократичного, на державному рівні забезпечення прав національних

182

меншин при виборах законодавчих органів не знала, по суті, світова виборча практика не тільки в той час, а й у наші дні.

Дещо змінилася структура і персональний склад уряду. Ще у грудні подав у відставку прем'єр-міністр К. Левиць-кий, його замінив С. Голубович. Українська національна рада з метою забезпечення прав та інтересів національних меншин вирішила утворити у складі уряду ще три секретарства — польське, єврейське, німецьке, запропонувавши меншинам обрати своїх представників у ці секретарства. Проте через їх небажання дана пропозиція не була реалі-зована. На початку 1919 р. кількість державних секре-тарств скоротилася до десяти. Було об'єднано секретарства освіти і віросповідання; шляхів, пошт, телеграфів. Ліквідовано секретаріати праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я — замість них утворено відповідні відділи при секретаріаті внутрішніх справ.

Формуючи механізм держави, Українська національна рада ще в листопаді 1918 р. розпорядилась утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського порядку, державного та особистого майна, публічної безпеки. Корпус очолила Команда української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом (П. Інди-шевським). На місцях утворювалися окружні та повітові команди жандармерії, сільські й міські станиці. До жандармерії приймали добровольців, передусім з військовослужбовців. Чисельний стан жандармерії у повітах визначав повітовий комендант за домовленістю з повітовим комісаром. На місцях обиралася і народна міліція. Навесні 1919 р. чисельність державної жандармерії становила близько 1 тис. жандармів і 4 тис. стажистів, ЗО офіцерів. Народних міліціонерів налічувалось близько 3 тис. Ось такими невеликими силами підтримувався весь порядок у державі.

Важлива ланка державного механізму будь-якої країни — судові органи. Отже, тимчасово, до прийняття відповідного закону про судоустрій і судочинство, у ЗУНР залишалися на своїх місцях попередні судді та працівники канцелярського апарату, тим паче, що чимало з них були українцями. Судді й технічні працівники присягали на вірність українському народові, державі. Тих, які скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і переконаннями, було звільнено.

Незабаром Державний секретаріат судівництва на чолі з О. Бурачинським розгорнув активну діяльність, спрямовану на перебудову судової системи. Вся територія держави була розділена на

183

судові округи (12) і судові повіти (130). Відповідно належало утворити окружні та повітові суди. їх повинно було обрати (у кількості 144 осіб) саме населення. Для національних меншин знову ж таки встановлювалася квота, щоб вони мали гарантовану можливість обрати своїх суддів. Отже, належало обрати 102 судді-українці, 25 — поляків, 17 — євреїв.

Окрім цього, на пропозицію Державного секретаріату судівництва Українська національна рада у лютому прийняла закони «Про скорочення підготовчої суддівської служби» (тобто стажування — з трьох років до двох); про тимчасове припинення (у зв'язку з умовами військового часу) діяльності суду присяжних; про введення у судочинстві української мови, принципів гласності, змагальності, широкого демократизму, безумовного права звинуваченого на захист тощо. Для розгляду кримінальних справ законом Української національної ради 11 лютого тимчасово створено трибунали першої інстанції. Вони діяли в повітах у складі голови і двох членів. Вищою інстанцією з цивільних і кримінальних справ мав стати (згідно з законом 15 лютого) Вищий суд, і третьою (останньою) — Найвищий державний суд. До їх обрання функції другої й третьої судової інстанції належали спеціально утвореним Сенатам: «Окремому судовому Сенату другої інстанції» та «Окремому судовому Сенату третьої інстанції». Згідно з розпорядженням Державного секретаріату судівництва 8 березня вони були створені при окружному суді у Станиславові.

Розпорядженням Державного секретаріату судівництва були врегульовані розміри оплати за судові витрати, судове мито, суми оплат при розгляді судових справ, оплата праці покликуваних експертів та ін.

Відновилася також діяльність адвокатури. Були створені нотаріальна служба, державна прокуратура, очолювана Генеральним державним прокурором, військова юстиція, прокуратура.

Важливою, якщо не основною, гарантією суверенітету кожної держави є збройні сили. Для ЗУНР ця проблема набула особливої гостроти у зв'язку з необхідністю з самого початку боротися проти агресії сусідньої Польщі, потім — Румунії.

Вже 1 і 2 листопада Українська національна рада звернулася до всіх вояків і старшин-українців колишньої австро-угорської армії з закликом стати на захист рідного краю. Головну команду українських військ очолив 5 листопада отаман Г. Коссак, шефом генерального

184

штабу став отаман С. Горук. Наплив добровольців до українського війська був великий. Населення постачало військо продовольством, взуттям, медикаментами.

Проте необхідність створення регулярної армії ставала все очевиднішою. У середині листопада розпорядженням Державного секретаріату військових справ територію держави поділено на три військові області (Львів, Тернопіль та Станиславів) і 12 військових округів. Оголошено мобілізацію чоловіків 1883—1900 рр. народження (українців), встановлено текст присяги, проведено облік озброєнь, вій-ськового спорядження тощо. Військові команди повітів на чолі з призначеними військовими комендантами приступили до формування збройних сил ЗУНР — Української галицької армії (УГА).

У структурі УГА були такі роди військ, і служби: піхота, кіннота, артилерія, санітарна і ветеринарна служби, військове судівництво, інтедантура, канцелярська служба. Дещо пізніше утворено летунський відділ (його очолив син І. Франка поручник УСС П. Франко), саперний кіш. Окремим наказом Державного секретаріату військових справ організовано духівництво українського війська на чолі з Преподобництвом. Преподобник Микола їжак звернувся до військових духівників: «До Вас, Всч. Пан-отці... з окремим закликом до сповнення обов'язків звертатись не треба. Якщо у Вас серця горіють правдивою любов'ю до України, до сього віками поневоленого українського народу, не Ви, а та любов гаряча буде горіти_ і діяти. Праці же Вашій хай благословення зішле Предвічна Любов і Пречиста Мати».

Були розроблені система звань і відзнак, державна платня тощо. Раз у три місяці уряд затверджував і опубліковував список присвоєння військових звань у війську та жандармерії.

На початку 1919 р. була утворена чисельна (понад 120-тисячна) дисциплінована й патріотична армія. Очолював її Начальний вождь з Генеральним штабом. На цю посаду був запрошений із Наддніпрянської України досвідчений генерал Михайло Омелянович-Павленко. (У червні 1919 р. його замінив генерал О. Греков. У липні Начальним вождем став генерал М. Тарнавський, а в листопаді — генерал И. Микитка). Шефом Генерального штабу став полковник Євген Мишковський.

У складі УГА було утворено три корпуси. Корпус поділявся на чотири піхотні бригади (по 5—6 тис. вояків кожна), бригада — на два полки, полк — на три курені. При кожній бригаді були полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв'язку, допоміжні відділи тощо.

185

Ця армія самовіддано боролася з агресорами й окупантами. Не вистачало озброєння, боєприпасів, лікарів, медикаментів, офіцерських кадрів. Однак незважаючи на це, армія й народ чинили ворогам одчайдушний опір. У складі УГА воювали, до речі, не тільки українці, а й австрійці, угорці та інші національності. У тому числі сформований з добровольців єврейський курінь, у якому налічувалося близько 1200 стрільців. Його командиром був Соломон Ляйнберг.

Таким чином, у короткий термін були сформовані основи ланки державного механізму ЗУНР — центральні та місцеві органи державної влади й управління, правоохоронні органи, збройні сили. Ось як оцінив цю ситуацію професор історії й політології Йоркського університету в Торонто О. Субтельний: «На відміну від східноукраїн-ських урядів ЗУНР швидко і чітко утворила свій державний апарат... Галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами, а спиралися на старі австрійські моделі... Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організованості... Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням... стала Галицька армія».

3. ЗАКОНОДАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗУНР. ЗЛУКА УНР І ЗУНР Глибокі й радикальні зміни ЗУНР проводила у соціально-

політичній сфері, економіці, освіті, культурі тощо. Так, 15 лютого 1919 р. Українська національна рада прийняла закон про державну мову. Нею стала українська; національним меншинам гарантувалося право вживати в офіційних відносинах з державною владою, усно чи письмово, рідну мову, а владі, державним інституціям відповідати рідною мовою громадян, котрі звертаються до них. Національним' меншинам гарантувалося право вільно розвивати свою мову, культуру, мати свої школи, бібліотеки» видавництва, видавати періодичні видання.

У квітні був виданий закон про громадянство та правовий статус чужинців, а також розпорядження з переліком спеціальних вимог до службовців державних інституцій. Ними могли бути тільки громадяни України «бездоганної поведінки», які володіють українською мовою і мовою хоч би однієї з національних меншин, і «при поступленні на

186

роботу не переступили сорокового року життя». Не могли стати державними службовцями особи, котрі

притягалися до кримінальної відповідальності, вчинили; проступки проти публічного порядку, моралі чи користолюбні особи, неоплатні боржники, особи, які своєю поведінкою «викликають публічне згіршення». Прийняті на державну службу особи повинні були пройти однорічне стажування, а потім скласти усний і письмовий іспити із законодавства, вміння ним користуватись, вміння складати відповідні документи, знання своїх прав і обов'язків.

Займалося керівництво ЗУНР, звичайно ж, і розв'язанням соціально-економічних проблем. Найболючішою з них була земельна. Над нею працювали всі політичні партії та спеціальна комісія Української національної ради, яку очолив Лев Бачинський. Після довгих і завзятих дебатів у квітні, нарешті, був ухвалений закон про земельну реформу. Він передбачав конфіскацію земель поміщиків та інших великих земельних власників понад встановлений максимум. Ці землі переходили у «земельний фонд» ЗУНР, з якого мали наділятися безземельні та малоземельні селяни. Встановлення земельного «максимуму», розв'язання питання про розподіл землі між селянами за викуп чи без нього, про конфіскацію земель у дотеперішніх власників з компенсацією чи без неї — все це відкладалося на розгляд Сейму. Українська національна рада вважала себе органом тимчасовим, не уповноваженим, до розв'язання таких соціально-важливих проблем.

Не було зроблено, на жаль, нічого суттєвого в інтересах робітництва, хоча проводилась діяльність, спрямована на поліпшення охорони праці, санітарних умов, підвищення заробітної платні, поліпшення житлових умов* робітників. Головний отаман УНР Симон Петлюра 25 квітня телеграфував в Галичину: «Маю цілком певні пові-домлення про неспокій у військах і серед населення на грунті незадоволення політикою Державного секретаріату в соціальних питаннях, особливо по земельних...». Дійсно,, безземельне і малоземельне селянство з нетерпінням очікувало розподілу поміщицьких земель. У деяких повітах-сільська біднота самочинно захоплювала поміщицькі маєтки.

Дуже гострою була продовольча проблема. Весь кран в економічному відношенні дощенту був знищений війною. Воюючі сторони конфісковували у населення всі їстівні,, промислові товари, транспорт, одяг. Населення краю голодувало, зокрема гірські повіти. Ось що писав до уряду з Дрогобича повітовий комісар: «...Населення

187

стоїть перед, найстрашнішою голодовою катастрофою... Польські легіонери, відступаючи, безпощадно ограбили і знищили у селян все... Населення міст голодує..., поширюється... тиф толодовий плямистий... А голод є лихим дорадником».. З Тернопільщини повідомляли: «Ми всі мешканці громади Дітківці естесьмо дуже бідні..., всі наші господарства в часі австрійської війни знищені..., не маємо куска хліба, ні картоплі... Діти наші умирають з голоду і холоду.., Дайте нам поміч...».

Влада ЗУНР намагалася поліпшити становище: створила так званий харчовий виділ, очолений Степаном Фе-даком, взяла на облік всі запаси харчів і товарів першої необхідності. Вони розподілялися серед найбідніших верств населення краю, а власникам виплачувалася компенсація. Щоправда, цих запасів було зовсім небагато.

Для міської бідноти, дітей, людей похилого віку відкривалися дешеві або безкоштовні їдальні. Введено два дієтичні (безм'ясні) дні на тиждень, заборонено питлювати збіжжя, випікати печиво. Заборонено вивіз продовольства за межі держави. Сільській і міській бідноті виділено грошову допомогу — 10 млн гривен.

Значну продовольчу допомогу ЗУНР надавав уряд Української Народної Республіки. До квітня сюди було доставлено 233 вагони зерна, 730 вагонів цукру, 127 вагонів інших продовольчих товарів. Для закупівлі картоплі уряд України виділив бідному населенню Галичини 5 млн гривен.

З деякими держазами (Чехословаччиною, Австрією) уряд ЗУНР уклав торговельні угоди, щоправда, до їх реалізації не дійшло.

Розв'язувалося питання охорони здоров'я. Відкривалися лікарні, поліклініки, медпункти, аптеки. Проводилася рішуча боротьба з епідеміями, основними носіями яких були колишні військовополонені, котрі після закінчення світової війни десятками тисяч через Галичину поверталися додому.

Багато було зроблено у галузі освіти. Передусім розпочалася українізація школи. Зрештою, це почало робити саме населення з перших днів встановлення української ©лади. У кожному населеному пункті відкривалися українські початкові школи: ЗО середніх шкіл (з них 20 гімназій), три реальні школи, сім учительських гімназій. Існую-чі школи національних меншин зберігалися, без усякого дозволу можна було вікривати нові. У них вводились як обов'язкові предм'ети українська мова, географія та історія України. Було створоне спеціальне видавництво навчальної літератури. Розроблялися нові

188

шкільні програми. Дозволялося відкривати приватні школи. Вчителям значно підвищили заробітну платню, пенсії, до речі, як і медичним працівникам, залізничникам, зв'язківцям та ін. Планувалося відкрити український університет.

Проводилися важливі реформи, перебудова в багатьох інших сферах державного життя. Зокрема, у сфері фінансів було вирішено тимчасово зберегти австрійську крону (оскільки своїх грошей не мали змоги друкувати). Окрім цього, вводилися в обіг гроші Української Народної Республіки — гривні та карбованці. Курс був такий: крона дорівнювала гривні та півкарбованцеві.

Активною була і зовнішньополітична, дипломатична діяльність ЗУНР. З початку існування Українська національна рада вирядила делегацію на чолі з державним секретарем зовнішніх справ В. Панейком у Париж, щоб на Паризькій мирній конференції домогтися дипломатичного визнання і відстоювати інтереси ЗУНР. Хоч офіцій-ного визнання ЗУНР не домоглася, з нею фактично вступили в контакти Австрія, Чехословаччина, та інші країни. Представники ЗУНР були у США, Канаді, Франції, Німеччині, Англії, навіть Бразилії, Аргентині, інформуючи власті цих держав про свій край, народ, державу, домагаючись її офіційного визнання, а можливо, й допомоги.

У листопаді-грудні 1918 р. проводилися постійні переговори між владою УНР і ЗУНР про об'єднання обох українських держав. Ініціаторами були керівники ЗУНР. Першого грудня Директорія і делегація ЗУНР підписали так званий «Передвступний договір про об'єднання».

Третього січня 1919 р. Українська національна рада прийняла «Ухвалу про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою». У Києві на Софіївській площі 22 січня 1919 р. у присутності багатьох тисяч людей була зачитана вказана Ухвала та Універсал Директорії УНР про злуку обох держав і народів у єдину Українську Народну Республіку. Наступного дня Акт злуки було одноголосно ратифіковано на сесії Трудового конгресу УНР.

Планували скликати парламент об'єднаної України (Установчі збори), який повинен був ратифікувати Акт злуки та розв'язати інші важливі проблеми. До його скликання колишня ЗУНР, зберігаючи автономію, всі свої центральні та місцеві органи, інші державно-політичні структури, збройні сили, законодавство тощо, почала нази-

189

ватися Західною областю Української Народної Республіки.

4. ПАДІННЯ ЗУНР Війна ЗУНР з Польщею продовжувалася, набуваючи все більшого

масштабу. Польща, будучи розвиненішою державою зі значно більшим економічним та військовим потенціалом, людськими резервами, надсилала у Галичину все нові й нові військові сили. Підтримували Польщу, що мала сильнішу і дійовішу дипломатичну службу, й урядові чинники західних держав, передусім США й Фран-ції. Саме при їх сприянні у Польщу була перекинена з Франції сформована і озброєна там понад 70-тисячна армія генерала Ю. Галлера, яку польський уряд тут же кинув проти ЗУНР. Дипломатичні місії Антанти, що час від часу надсилались у Галичину (Бартелемі, Боти тощо), висловлювались, як правило, на користь Польщі.

Проблема Східної Галичини неодноразово розглядалася на засіданнях Ради десятьох, а також Верховної воєнної ради Антанти. На них запрошували польських делегатів або зачитували їх меморандуми, але жодного разу не запрошували українську делегацію. Цьому категорично протистояли головуючий Ради десятьох — французький прем'єр-міністр Жорж Клемансо та головуючий Верховної воєнної ради — теж француз, маршал Фердинанд Фош. Делегацію ЗУНР взагалі довгий час тримали далі від Парижа (де засідала Паризька мирна конференція), у Відні, адже французька влада не давала їй візи для приїзду у Францію. Польська влада не гаяла даремно часу. Вона постійно надсилала до всіх держав Антанти меморандуми, заяви, в яких показували Східну Галичину як історично польську територію, а українців — русинами, етнографічною групою польського народу. На думку польської влади, вони — занадто відсталі, щоб мати власну державу, а їх осібність як нації — це пропагандистська «вигадка» німців. Вони, мовляв, дуже схильні до пробільшовицьких тенденцій, та й у самій Галичині воюють з поляками не вони, а армія Петлюри. Українців польські власті зображали не інакше, як «хлопськими бан-дами», які грабують і мордують польське мирне населення.

Характерно, що коли у лютому 1918 р. реорганізована українська армія перейшла у контрнаступ і змусила поляків відступити — з Парижа командувачеві УГА та урядові ЗУНР зразу ж була надіслана телеграма з вимогою-ультиматумом негайно припинити військові дії та чекати нову комісію Антанти. Ця комісія справді прибула, але дійшла висновків знову ж таки на користь польської сторони. Польські

190

збройні сили дістали змогу перегрупуватися, отримати поповнення і зупинити український наступ.

У травні Румунія, підтримана Францією, почала окупацію Покуття. Під загрозою опинився Станиславів. Допомоги ЗУНД нізвідки не могла отримати. Українська Директорія сама знемагала у боротьбі з більшовиками і на той час майже була витіснена ними з України.

Ще раз українське суспільство, армія, влада напружили свої сили у червні 1919 р. Є. Петрушевич був призначений Українською національною радою диктатором, який, в свою чергу, призначив командувачем УГА наддніпрянського генерала О. Трекова. Українці почали контрнаступ проти польських військ по всьому фронту.

У суспільстві ожили нові надії, сподівання. Але їм не судилося здійснитися. Верховна рада Антанти 25 червня 1919 р. з метою «забезпечити мирне населення і майно Східної Галичини від більшовицьких банд» прийняла рішення «уповноважити збройні сили Польської республіки» зайняти всю Галичину.

Державний секретар США Р. Лансінг мотивував це ганебне рішення тим, що українське населення краю є на 60% неписьменним, воно, мовляв, не здатне до державотворчого життя і йому потрібен час на виховання, поки воно «дозріє до автономії». Таким «вихователем» Антанта вирішила призначити Польщу.

Численні протестаційнІ збори й віча, які широкою хвилею прокотилися по всій Східній Галичині, протести делегацій ЗУНР і УНР у Парижі не допомогли.

Під тиском польської армії 16—18 липня 1919 р. основна частина військ УГА, державна влада, установи й організації ЗУНР, тисячі біженців перейшли Збруч — на територію, яку контролювала Директорія. Друга, менша частина військ УГА, перейшла на територію Чехосло-ваччини, де була інтернована. Полякам не здався ніхто.

Об'єднавшись з військами Директорії, УГА ще довго допомагала їм боротися проти ворогів України — російських більшовицьких армій, денікінців та ін. Зрештою, більша частина вояків і старшин галичан, залишених напризволяще, без будь-якої допомоги, підтримки, відірваних від рідної землі, родин, загинула від епідемій, ран, голоду у концтаборах Росії та Польщі. Саме вони, герої-патріоти УГА, були першими офіційними в'язнями горезвісного СЛОНу (Соловецьких таборів особливого призначення), де їх розстрілювали без суду і слідства, топили на баржах у морі. Понад 50 тис. галичан віддали у

191

1918— 1920 рр. життя за волю України. Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла рішення

признати Східну Галичину без жодних застережень як частину Польщі. Долю краю на довгі десятиріччя знову вирішили чужинці. Політику диктував той, хто мав силу. ЗУНР зазнала поразки, залишившися без жодної підтримки. Чимала провина у цьому правителів ЗУНР, котрі, хоч і робили все можливе для порятунку рідного краю, держави, допустили чимало помилок, прорахунків. Один з найсерйозніших — це безмежна, сліпа, по суті, віра у справедливість і демократизм західних держав. Недаремно пізніше, зрозумівши помилку і виступаючи на засіданні Ліги Націй (1923 р.), Євген Петрушевич сказав відомі слова: «Самими голослівними заявами і протестами, самим пасивним чеканням на ласку світу український нарід нічого не осягне, коли не докаже своєї волі до державної незалежності активною боротьбою».

Яких же висновків можемо дійти, розглядаючи цей трагічний, складний, протирічивий період?

Події в Росії, повалення спочатку самодержавства, а потім влади Тимчасового уряду, перемога революції в Австро-Угорщині та Німеччині створили реальні передумови для звільнення пригноблених народів. Поляки, фінни, угорці, чехи, словаки, серби, хорвати створили або відновили суверенні, незалежні держави. Це був прогресивний факт. Його прогресивність визнали і радянська політологія та офіційні чинники, незважаючи на те що у цих державах до влади прийшли не робітники і селяни. Такий же процес відновлення національної державності відбувся і в Україні. Утворення УНР та ЗУНР мало історично-прогресивне значення. Це була об'єктивна, загальнонаціональна спроба створити власну, незалежну, суверенну державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав'язувала своє панування, своє право, свою ідеологію, свою історію; влади, яка намагалась денаціоналізувати український народ, адже національно свідомий він був для неї небезпечним; влади, яка нещадно визискувала багатющі природні ресурси України, звідки черпала незліченні, величезні багатства, експлуатувала її народ. То чому ж утворення незалежних Польщі, Фінляндії, Чехословаччини тощо вважалося прогресивним, а УНР, ЗУНР були оголошені реакційними, буржуазно-націоналістичними і т. д.?

Тому що, наприклад, Польща, котра довгі століття володіла

192

західноукраїнськими землями, як і Росія, що володіла всією рештою України — не хотіли від цих багатющих земель відмовитися. Вони вважали їх своїми, кровними і готові були за всіма народами світу визнати право на незалежність, тільки не за українським. Иедарма ж як у Польщі, так і в Росії віками витравлювали в українців національну свідомість, заперечували саме право українського народу на існування, навіть його назву..

Так, Радянська Росія у «Декларації прав народів Росії» визнала за кожним народом право на відокремлення* і утворення незалежної держави. Саме так і виникли незалежні держави Польщі, Фінляндії. Але України випустити з рук вона, як показали факти, і не думала. Коли в урядових колах Радянської Росії йшлося про право українського народу на суверенітет, незалежність, та тільки у вигляді радянської влади. Будь-яка інша влада була небажаною, бо означала б втрату України — житниці всієї Росії, найкрупнішого постачальника хліба, цукру, м'яса, металу, солі, вугілля тощо. Радянська ж влада в Україні (у розумінні суверенітету, незалежності) була. фікцією, оскільки вона діяла під повним контролем та вказівкою Москви.

Ось чому сам факт виникнення, діяльності будь-якої іншої влади, зокрема проголошення УНР і ЗУНР, більшовики зустріли вороже, всіляко їх очорнювали, обпаплю-жували. У такому плані ідеологічно виховувався український народ упродовж всіх 74 років радянської влади.

Звичайно, правителі УНР і ЗУНР допустили чимала помилок, часто дуже серйозних. Але безспірним залишається те, що вони самовіддано намагалися ВІДНОВИТИ незалежну українську державність і діяли, хоч і не завжди послідовно, в інтересах всього українського народу, а не поміщиків і капіталістів, як це посилено мусувала ра-дянська пропаганда.

Але тоді відстояти справжню незалежність України у зв'язку з несприятливими внутрішніми і зовнішніми обставинами не вдалося.

193

РОЗДІЛ XII УТВОРЕННЯ СРСР ТА ЗМІНИ

У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

1. ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ І ЮРИДИЧНЕ

ОФОРМЛЕННЯ СРСР Внаслідок більшовицького перевороту 1917 р. на території

колишньої Російської імперії були встановлені радянські республіки. Серед них основна роль належала Росії, у складі якої створилися автономні утворення. Трудова Комуна німців Поволжя, Башкирська, Кримська, Татарська і Киргизька автономні республіки, Чуваська, Ма-рійська, Вотська, Калмицька автономні області, Карельська Трудова Комуна та ін. Юридично утворення першої радянської федерації — Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки — було закріплено у «Декларації прав трудового і експлуатованого народу» і в постанові «Про федеральні установи Російської Респуб-ліки», прийнятих III Всеросійським з'їздом Рад у .січні 1918 р. Це була федерація на засадах автономії. .

Крім Радянської Росії, на території колишньої Російської імперії утворилися інші держави, зокрема Українська Радянська Соціалістична Республіка (проголошена І Всеукраїнським з'їздом Рад 25 грудня 1917 р.)> Білоруська Радянська Соціалістична Республіка, які були унітарними державами, а пізніше — Закавказька Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Спочатку між РРФСР і цими республіками склався військовий союз. Республіки підпорядкували збройні сили загальному командуванню, що здійснювалося військовими органами РРФСР, а в травні-черв-ні 1919 р. їхні армії були остаточно злиті в єдину армію радянської держави. Відповідно були ліквідовані військові відомства республік. Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет 1 червня 1919 р. видав декрет «Про об'єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим імперіалізмом». Названий декрет був за формою актом вищого органу державної влади РРФСР, але стосувався інших республік і фактично втручався в їх внутрішні справи. Тому намагання радянської історіографії подати декрет як договір між республіками позбавлене підстав. Після прийняття декрету ВЦВК утворив комісію для розробки конкретної форми об'єднання, але в цей час була повалена радянська

194

влада у Прибалтійських республіках. Військовий союз 1920—1921 рр. доповнився господарським

союзом. Російська Федерація уклала союзні договори з усіма радянськими республіками — Україною (28 грудня 1920 р.), Білорусією, Азербайджаном, Вірменією та Грузією. Рішення вищих органів влади РРФСР ці республіки визнавали законом не тільки для Російської Федерації, а й для себе.

У серпні 1922 р. під головуванням В. Куйбишева була створена спеціальна комісія для вироблення основ тісного об'єднання республік у нових умовах. У вересні 1922 р. комісія прийняла запропонований И. Сталіним «Проект резолюції про взаємовідносини РРФСР з неза-лежними республіками», який передбачав вступ УРСР, БРСР, Грузинської РСР, Вірменської РСР і Азербайджанської РСР до складу РРФСР на автономних правах. Центральний Виконавчий Комітет, Раднарком, Рада Праці й Оборони РРФСР повинні були стати вищими за-гальнофедеральними органами єдиної союзної держави. Щоправда, проект автономізації на вимогу В. Леніна був незабаром перероблений, але вже тоді чітко виявилася лінія Сталіна — лінія зневаги національних інтересів. Окреслювався його курс на одноосібну узурпацію влади.

Для юридичного оформлення створеної союзної держави було скликано І з'їзд Рад СРСР, що відбувся ЗО грудня 1922 р. у Москві. На з'їзд від Російської Федерації прибуло 1727 делегатів, України — 364, Закавказької Федерації — 91, Білорусії — 33 делегати (всього 2215). За національним складом делегати становили: росіяни — 62,5%, українці — 8%, білоруси — 1,1, кавказькі народності — 4,5, євреї — 10,8, тюркські народності — 4,7, латиші та естонці — 3,4, інші національності — 4%. Таким чином, за національним складом серед делегатів переважали росіяни, що не відповідало структурі населення республік. Інші факти також засвідчують порушення існуючих пропорцій етнічного складу. Зокрема, занижений відсоток становили українці.

Відкрив з'їзд найстаріший делегат РРФСР П. Смідо-вич. На порядку денному було три питання: розгляд Декларації про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік; розгляд Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік; вибори Центрального Виконавчого Комітету СРСР. Доповідь «Про утворення СРСР» зачитав Сталін. У ній йшлося про ті проблеми, з якими стикалася радянська влада впродовж п'ятирічного існування,

195

обґрунтовувалася мета утворення Союзу РСР. Головні мотиви об'єднання республік — це сполучення фінансових і економічних можливостей республік, об'єднання сил з метою відбудови народного господарства. Політичні установи ширшого плану та аналіз розмежування функцій між Союзом і республіками в доповіді не звучали. Завершував доповідь повний текст «Договору про утворення СРСР».

Ознайомлення з текстом Договору дає змогу простежити, як пізніше Сталін і його оточення зробили все» щоб вилучити ті положення, які забезпечували так званий суверенітет союзних республік. До складу СРСР увійшли 1922 р. РРФСР, Україна, Білорусія і Закавказька Федерація. Пізніше до його складу входили 15 союзних і 20 автономних республік, вісім автономних областей і десять національних округів.

Відразу ж після виголошення Сталіним доповіді від імені повноважних делегацій республік на з'їзді виступив з промовою (про необхідність об'єднання республік в єдину союзну державу) делегат від України М. Фрунзе. Він, схвалюючи загалом документ, зазначив, що делегації вважають за необхідне ввести у нього нові, додаткові гарантії, запропонував Декларацію і Союзний договір затвердити лише в основному. Можливо, вже цей факт «неслухняності» делегатів не залишився поза увагою Сталіна — більшість делегатів з'їзду пізніше були репресовані і фізично знищені.

У Договорі, що розглядався на І з'їзді Рад СРСР, були відображені положення, які певною мірою гарантували республікам широкі права, проте саме поняття «суверенітет» у Договір не ввійшло. Це, зокрема, положення про право ЦВК Союзу скликати надзвичайні з'їзди Рад СРСР за його власним рішенням або ж на вимогу не менше двох республік. З'їзди Рад і сесії ЦВК Союзу повинні були скликатися у столицях союзних республік. ЦВК Союзу обирав чотирьох голів ЦВК відповідно до кількості союзних республік тощо.

Однак, на думку деяких державних діячів того часу, Договір про утворення СРСР істотно обмежував права республік. Так, на з'їзді категорично виступив проти посилення централізму і зневажання прав республік Голова Раднаркому України X. Раковський. Він пропонував відібрати від союзних комісаріатів (з 1946 р. — міністерства) дев'ять десятих їх прав і передати республікам,

196

2. ПРИЙНЯТТЯ ЗАГАЛЬНОСОЮЗНОЇ КОНСТИТУЦІЇ І ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК КОНСТИТУЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УРСР

Утворення нової союзної держави вимагало прийняття нової Конституції. Основою першої загальносоюзної Конституції були Декларація і Договір про утворення СРСР. Висловлені у них принципи повинні були ввійти у загальносоюзну Конституцію, розробку проекту якої І Всесоюзний з'їзд Рад доручив провести ЦВК СРСР з обов'яз-ковим врахуванням думок і міркувань вищих органів державної влади союзних республік. Перша сесія ЦВК СРСР першого скликання зобов'язала обрану нею Президію підготувати до чергової сесії ЦВК СРСР проекти Положення про наркомати СРСР, Раду Народних Комі-сарів і Раду Праці та Оборони СРСР, про ЦВК СРСР і його членів, проекти державного прапора і герба СРСР. Вона прийняла також постанову про тимчасову передачу Всеросійському ЦВК і Президії ВЦВК усіх повноважень видання декретів і постанов, обов'язкових до виконання на всій території СРСР, аж до затвердження Конституції СРСР черговою сесією ЦВК СРСР і остаточного встановлення на її основі структури, повноважень та функцій загальносоюзних органів державної влади і державного управління.

Для виконання рішень першої сесії ЦВК СРСР і підготовки проектів основних розділів загальносоюзної Конституції Президія ЦВК СРСР утворила 10 січня 1923 р. шість комісій: вироблення Положень про РНК, РПО і Наркомати СРСР, бюджету, Положень про Верховний суд і Об'єднане державне політичне управління, затверд-ження державного прапора і державного герба СРСР, вироблення Положення про ЦВК СРСР і членів ЦВК» проекту організації наркоматів СРСР і персональний склад їх колегій.

Перше засідання комісії вироблення Положень про РНК, РПО і Наркомати СРСР відбулося 13 січня 1923 р, На ньому була створена підкомісія підготовки Конституції та проектів окремих Положень. Водночас Президія ЦВК СРСР звернулася до ЦВК усіх союзних республік з проханням додатково розглянути і обговорити проект Де-кларації та Договору про утворення СРСР і надіслати зауваження й міркування до конституційної комісії ЦВК СРСР. _ Упродовж січня-лютого 1923 р. комісії Президії ЦВК і відповідні конституційні комісії ЦВК союзних республік _провели значну роботу з підготовки проекту Конституції. При цьому виявилися серйозні суперечності щодо змісту окремих статей і положень.

197

Прихильники автономізації продовжували виступати проти всебічної охорони суверенних прав республік. Наприклад,1 проект Конституції, вироблений комісією ВЦВК і прийнятий за основу підкомісією ЦВК СРСР, містив положення, що передбачали неправомірне розширення компетенції загальносоюзних органів і відповідне звуження компетенції органів союзних республік. Це засвідчувало, що утворення СРСР, як зазначалося навіть у рішеннях XII партійного з'їзду (червень 1923 р.), розцінювалося значною частиною радянських чиновників у центрі і на місцях не як союз рівноправних державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік, початок утворення «єдиного—неділимого». X. Раковський надіслав до конституційної комісії ЦВК проект, в якому пропонував звести до мінімуму компетенцію загальносоюзних державних органів, зберегти наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі в союзних республіках, прийняти замість загальносоюзної Конституції договір між союзними республіками.

Друга сесія ЦВК СРСР першого скликання 6 липня 1923 р. затвердила і ввела в дію першу Конституцію СРСР. Остаточно її затвердив II Всесоюзний з'їзд Рад 31 січня 1924 р., чим завершилося конституційне оформлення єдиної союзної держави. На з'їзді були присутні 2124 делегати, з них 1540 осіб з ухвальним голосом. За національністю росіяни становили 61%, українці — 12, білоруси — 2, представники народів Закавказзя — 12, інші — 13%.

Конституція СРСР 1924 р. зафіксувала за кожною республікою формальне право вільного виходу з Союзу РСР і відкрила доступ до Союзу РСР усім радянським республікам, які існують і можуть виникнути, визначила конструкцію і компетенцію органів державної влади СРСР і союзних республік, а також принципи взаємовідносин органів СРСР з органами союзних республік. За структурою перша загальносоюзна Конституція складалася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР.

У Декларації вказувалися причини об'єднання республік в союзну державу, принципи їх об'єднання — добровільність, рівноправність, збереження за кожною республікою суверенності та вільного виходу з СРСР, що мали декларативний і пропагандистський характер. Договір складався з одинадцяти глав: Про предмети відання верховних органів влади (ст. 1—2); Про суверенні права союзних республік і про союзне громадянство (ст. 3—7); Про з'їзд Рад СРСР (ст. 8—12); Про

198

Центральний Виконавчий Комітет СРСР (ст. 13—28); Про Президію ЦВК СРСР (ст. 29—36); Про Раду Народних Комісарів СРСР (ст. 37—42); Про Верховний суд СРСР (ст. 43—48); Про Народні комісаріати СРСР (ст. 49—60); Про Об'єднане державне політичне управління (ст. 61—63); Про союзні республіки (ст. 64—69); Про герб, прапор і столицю СРСР (ст. 70—72).

Згідно з Конституцією, до відання СРСР в особі його верховних органів належали: зовнішні відносини і зовнішня торгівля; оголошення війни та укладення миру; організація і керівництво збройними силами; встановлення основ і загального плану народного господарства СРСР; керівництво транспортом і зв'язком; затвердження єдиного державного бюджету і єдиної грошової та кредитної системи; встановлення загальних начал землекористування і землеустрою, а також судоустрою і судочинства, цивільного і кримінального законодавства, законів про працю; встановлення загальних начал народної освіти і охорони здоров'я тощо. Право встановлення і зміни основних начал Конституції надавалось тільки з'їздові Рад СРСР.

Так званий суверенітет союзних республік обмежувався пунктами, що належали до компетенції Союзу РСР. Поза цими межами кожна республіка здійснювала свою владу нібито самостійно. За нею зберігалось формальне право вільного виходу, територія не могла бути змінена без її згоди. Для громадян союзних республік встанов-лювалося єдине союзне громадянство, тобто громадянин кожної республіки був громадянином СРСР. Обмеження компетенції республік вважалося добровільним, тому з утворенням СРСР суверенітет республік на словах охоронявся і гарантувався не тільки кожною республікою, а й міццю СРСР.

Розмежування компетенції між Союзом РСР і союзними республіками пояснювалося нібито необхідністю подолання тенденції до надмірної централізації державного управління, тобто до великодержавного шовінізму. Насправді ж Договір про утворення СРСР, покладений в основу Конституції, не був доопрацьований у напрямі розширення прав республік. Окрім цього, новий документ мав ще більше положень, які посилювали централістські тенденції. Так, якщо у Договорі зазначалося, що до відання Союзу віднесено «зміни зовнішніх кордонів», то вже у Конституції СРСР до цього положення додавалося: «а також урегулювання питань про зміни кордонів між союзними республіками». До попереднього положення про «встановлення основ і загального плану всього народного

199

господарства Союзу» дописувалося: «та визначення галузей промисловості і окремих промислових підприємств, які мають загальносоюзне значення, укладення концесійних договорів, як загальносоюзних, так і від імені союзних республік». У Конституцію СРСР були внесені й інші положення, спрямовані на обмеження прав союзних республік.

У кінцевому підсумку Сталін, створюючи адміністративно-командну систему управління і реалізуючи її принципи, довів свою лінію до логічного завершення — повного ігнорування суверенних прав народів і республік.

Конституція СРСР 1924 р. встановила, що найвищим органом влади СРСР був Всесоюзний з'їзд Рад, який обирався так: від Рад міст — депутат на 25 тис. виборців, від губернських з'їздів Рад — депутат на 125 тис. жителів. У період між з'їздами вищим органом влади був ЦВК СРСР. У його складі утворювалися дві палати: перша — Союзна Рада (вона обиралася на Союзному з'їзді від усього складу делегатів з'їзду) і друга — Рада Національностей (утворювалася з представників республік, автономних областей і відображала спеціальні потреби окремих національностей). Від кожної союзної й автономної республік до Ради Національностей обиралося по п'ять представників (Абхазька та Аджарська автономні республіки, що входили до складу Грузинської РСР, посилали по представнику) і від кожної автономної області — по представнику. До кінця 1925 р. у СРСР налічувалось 15 автономних республік (з них в РРФСР — десять, в Українській РСР — одна, в Грузинській РСР — дві, Азербайджанській РСР і Узбецькій РСР — по одній) і 13 автономних областей. Молдавська АРСР була створена 1924 р.

У період між сесіями ЦВК вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади СРСР була Президія ЦВК СРСР. Вона утворювалася Центральним Виконавчим Комітетом з 21 члена, сюди входили президії Союзної Ради і Ради Національностей. Уряд СРСР (Рада Народних Комісарів СРСР) утворювався ЦВК СРСР у складі голови РНК, його заступників і десяти наркомів. Народні Комісаріати створювалися для безпосереднього керівництва окремими галузями державного управління. П'ять наркоматів були загальносоюзними (закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів) і п'ять — об'єднаними (Вища рада народного господарства^ продовольства, праці, фінансів і робітничо-селянської інспекції). Загальносоюзні наркомати діяли . у

200

союзних республіках через спеціальних уповноважених, підлеглих наркоматам СРСР, а об'єднані з 1936 р. союзно-республіканські — через однойменні наркомати союзних республік. Всі інші галузі державного управління належали до компетенції союзних республік.

До РНК союзних республік, окрім об'єднаних наркоматів, входили також республіканські наркомати внутрішніх справ (1934 р. вони стали союзно-республіканськими), юстиції (перетворені 1936 р. на союзно-республіканські), земельних справ, освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення. Уповноважені загальносоюзних наркоматів входили до РНК республік з дорадчим голосом, але. за рішенням ЦВК республіки їм могло бути надано право ухвального голосу.

Створення СРСР і прийняття загальносоюзної Конституції призвели до істотних змін у правовому стані об'єднаних республік, які повинні були внести зміни в свої Конституції. На виконання ст. 5 Конституції СРСР 1924 р., що зобов'язувала союзні республіки внести у свої Конституції зміни з метою приведення їх у відповідність з Конституцією СРСР, у РРФСР і ЗРФСР 1925 р. і в Б РСР 1927 р. були прийняті нові республіканські Конституції. В Україні 1925 р. внесено зміни і доповнення до чинної Конституції УРСР 1919 р. У травні 1929 р. XI. Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР.

Конституція СРСР 1924 р. діяла 13 років. Зміни і доповнення, що вносилися в її текст, були зумовлені входженням до складу СРСР нових союзних республік (Узбецької, Туркменської і Таджицької), а також розширенням господарсько-організаторської діяльності радянської держави.

У 1936 р. була прийнята так звана сталінська Конституція СРСР, а на її основі — нова Конституція України 1937 р. Остання поряд з перебудовою державного апарату^ республіки провела так звану демократизацію виборчої системи, встановила загальне, пряме і рівне виборче право при таємному голосуванні. Проте в умовах існування командно-адміністративної системи це мало лише пропагандистський характер. Вся реальна влада у центрі і на місцях перебувала в руках партійних функціонерів, які здебільшого були неукраїн-цями, вороже ставилися до українських національних прагнень та інтенсивно проводили русифікацію всіх сфер українського життя. УРСР не була ні правовою, ні демократичною державою. її існування та діяльність повністю залежали від Москви, як, зрештою, і всіх інших радянських республік.

Однак комуністична пропаганда, використовуючи у своїх цілях

201

певну інтенсифікацію народного господарства та встановлення після другої світової війни більшовицького режиму в деяких зарубіжних країнах, заговорила про світову систему соціалізму, переростання держави диктатури пролетаріату в загальнонародну державу і перетворення пролетарської демократії у загальнонародну. Реалізуючи цю ідею, Верховна Рада СРСР 1962 р. прийняла постанову про вироблення проекту нової Конституції СРСР. У жовтні 1977 р. була затверджена остання, так звана брежнєвська Конституція СРСР, а в на-ступному році прийняті останні Конституції союзних та автономних республік. Конституція України була затверджена Верховною Радою УРСР у квітні 1978 р. Вона з відповідними змінами і доповненнями продовжувала існувати і після розпаду Радянського Союзу.

3. ПЕРЕБУДОВА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УРСР Отже, правовою основою організації та діяльності державного

апарату УРСР спочатку була Конституція УРСР 1919 р. Вона, визначивши органи центральної та місцевої влади республіки і предмети їх відання, провела деяке розмежування компетенції, зокрема, встановила порядок їх формування, а також основні принципи взаємовідносин підлеглості та відповідальності. Згідно з Конституцією 1919 р., органами центральної влади УРСР були: Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, Рада Народних Комісарів.

З'їзд Рад вважався найвищим органом влади УРСР, а у період між з'їздами найвищим органом влади був ВУЦВК. Тільки до відання з'їзду Рад належали питання про затвердження, зміни і доповнення Конституції, оголошення війни й укладення миру (у випадку терміновості при неможливості своєчасного скликання з'їзду Рад пи-танням про оголошення війни та укладення миру займався ВУЦВК). ВУЦВК став постійно діючим ВИЩИЬІГ органом державної влади, обирався з'їздом Рад і був перед ним відповідальний. ВУЦВК створював уряд (Рад-нарком), який міг видавати закони при умові надання1 йому Всеукраїнським ЦВК загального або спеціального повноваження. Коли ж рішення приймалися без такого* повноваження, вони подавалися на затвердження ВУЦВК.

Навесні 1919 р. з розширенням обсягу діяльності Рад-наркому щодо поточного управління країною, зокрема керівництва народними комісаріатами, а також із зосередженням значної частини законодавчої роботи в уряді,. як у максимально оперативному органі центральної влади, виникла потреба створити при Раднаркомі допоміжнії установи.

202

До таких належав створений у травні 1919 р„-на правах комісії Малий Раднарком України. Він займався підготовкою і розглядом законопроектів, що остаточно затверджувалися РНК УРСР.

У Конституції 1919 р. нічого не сказано про компетенцію Президії Всеукраїнського ЦВК Рад. Спочатку вона існувала як орган, що підготовляв матеріали для засідання ВУЦВК. Однак незабаром було встановлено' сесійний порядок засідань ЦВК. Це зумовило розширення1 повноважень його Президії. З травня 1919 р. вона почала видавати законодавчі акти, а в травні 1920 р. ВУЦВК визначив компетенцію своєї Президії. Вона мала право-між сесіями Всеукраїнського ЦВК, що скликалися раз. на два місяці, затверджувати постанови Раднаркому, а також припиняти дію цих постанов, переносячи їх на розгляд найближчої сесії ВУЦВК.

Органами влади на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів і обрані ними виконавчі комітети, а також губерн^ ські, повітові, волосні з'їзди Рад та обрані виконкоми. Правом обирати і бути обраними до Рад користувалися» незалежно від віросповідання, національності, осілості, статі громадяни УРСР, яким на день виборів минуло. 18 років. Позбавлялися виборчих прав: особи, котрі користувалися найманою працею з метою одержання прибутку; особи, які живуть на нетрудовий дохід, а саме на проценти з капіталу, прибутки підприємства, надход-ження з майна тощо; приватні торговці, торговельні та> комерційні посередники; монахи і духовні служителі" церкви, релігійних культів; служителі та агенти колишньої поліції, особливого корпусу жандармів і охранок; члени колишнього царського дому. Вони не мали права обирати і не могли бути обраними в жодний з органів державної влади.

Така система вищих і місцевих органів влади й управління була закріплена також другою Конституцією ^республіки 1929 р. і без істотних змін проіснувала аж до перебудови державного апарату на основі Конституції УРСР 1937 р. Проте в міжчасі була проведена реформа .адміністративно-територіального устрою України, що внесла докорінні зміни у систему місцевих органів.

4. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА РЕФОРМА В Україні робота над створенням нового адміністративно-

територіального поділу розпочалася 1922 р. Наприкінці жовтня цього року відповідно до постанови третьої -сесії ВУЦВК Одеську і Миколаївську губернії було об'єднано в одну — Одеську. Запорізьку

203

губернію приєднано до Катеринославської, а Кременчуцьку розформовано з передачею повітів, що входили до неї, до складу Пол-тавської та Київської губерній.

Внаслідок цього кількість губерній в Україні зменшилася з 12 до 9 (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська). До весни 1923 р. був підготовлений проект скасування у республіці волостей і повітів та утворення замість них районів і округів. Друга сесія ВУЦВК сьомого скликання 12 квітня 1923 р. прийняла постанову «Про новий адміністративно-територіальний поділ України», якою затвердила скасування 1980 волостей і 102 повітів та поділ республіки на 53 округи і 706 районів. Окрім того, 15696 сільрад шляхом укрупнення було зведено до 9307. Загалом у республіці кількість адміністративно-територіальних одиниць зменшилася майже на 43% і відповідно на 46% скоротилася кількість працівників місцевих органів влади.

Водночас виникла необхідність у зміні компетенції окремих ланок системи місцевих органів влади. Райони та округи були наділені ширшою компетенцією, ніж волості та повіти. Сільські ради отримали майже всі права попередніх волосних виконкомів, хоч останні обслуговували у свій час більшу територію і більшу кількість на-селення, ніж сільради. Райони отримали права колишніх повітів, а округам були передані деякі функції губерній.

Від старого адміністративно-територіального поділу в "Україні залишалися губернії, що все більше втрачали своє значення як керівні та організаторські центри і перетворилися на передавальну інстанцію від центра до округу. Відповідно до постанови IX Всеукраїнського з'їзду Рад Президія ВУЦВК рішенням 3 червня 1925 р. скасувала з 1 серпня 1925 р. губернії як адміністративно-те-риторіальні одиниці. Замість дев'яти губерній, 102 повітів, 1989 волостей і 15696 сільрад, які існували до початку реформи, наприкінці 1925 р. в Україні створено 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад, 70 міських і 155 селищних Рад, в тому числі 549 національних сільрад (162 російські, 160 німецьких, 87 польських, 62 молдавські, 33 єв-рейські, 25 болгарських, вісім грецьких, сім чеських, три албанських, білоруська, шведська) і 37 національних селищних Рад. Перехід від чотириступеневої (губернія— повіт—волость—село) до триступеневої системи управління (округ—район—село) поряд з іншими заходами виконав важливу роль у деякому спрощенні, скороченні, перебудові та вдосконаленні державного апарату. Згодом було ліквідовано округи

204

(постанова ВУЦВК і РНК УРСР 2 вересня 1930 р.) і здійснено перехід до системи центр— область—район (постанова позачергової четвертої сесії ВУЦВК 9 лютого 1932 р.). До розпаду СРСР в Україні налічувалося 25 областей, 469 районів, 434 міста, у тому числі два міста республіканського підпорядкування (Київ, Севастополь), 820 селищ міського типу, 32043 сільські населені пункти.

Надзвичайний XIV з'їзд Рад УРСР ЗО січня 1937 р. прийняв постанову, якою затвердив третю радянську Конституцію республіки. Нова Конституція законодавчо оформила перетворення всіх органів державної влади й управління (ліквідовано систему з'їздів Рад, проведено принципи безпосереднього обрання населенням депутатів до всіх ланок системи органів влади — від сільської Ради до Верховної Ради — тощо). Були скасовані деякі обмеження виборчого права, що існували раніше, відмінено позбавлення виборчих прав певних категорій громадян, скасовано деякі переваги при виборах до Рад, що мали робітники перед селянами (різні норми представництва від міського і сільського населення). Конституція 1937 р. ввела нову виборчу систему, засновану на загальному виборчому праві. Багатоступеневі вибори замінювалися прямими, відкрите голосування — таємним. Але в умовах тоталітарної держави вибори мали лише парадний характер і одноголосно обиралися депутати, наперед ви-значені партійними органами.

Найвищим органом державної влади стала Верховна Рада. Вона обиралася безпосередньо громадянами республіки на чотири роки — депутат від 100 тис. населення. Замість чотирьох законодавчих органів за попередніми Конституціями (Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ЦВК, РНК.) Верховна Рада становила єдиний зако-нодавчий орган. До її повноважень належали затвердження народногосподарського плану республіки і державного бюджету, керівництво основними галузями господарського і соціально-культурного будівництва, встановлення відповідно до законодавства СРСР державних і місцевих податків, зборів і неподаткових доходів, законодавство про працю, організацію судових органів тощо.

Верховна Рада обирала Президію Верховної Ради, Верховний суд і утворювала уряд республіки — Раду Народних Комісарів (з 1946 р. — Раду Міністрів). Президія Верховної Ради була колегіальним постійно діючим у період між сесіями Верховної Ради органом державної вла-ди, видавала укази, тлумачила закони республіки, контролювала роботу уряду, скасовувала акти обласних Рад у випадку їх

205

невідповідності законам, скликала сесії Верховної Ради, публікувала закони республіки, проводила референдум і відала організацією виборів до Верховної Ради, нагороджувала почесними званнями, здійснювала право помилування осіб, засуджених судовими органами республіки, надавала право громадянства особам, котрі проживали на території республіки.

Місцевими органами державної влади до прийняття Конституції 1937 р. були сільські та міські Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, районні та окружні (а з 1932 р. — обласні) з'їзди Рад і виконавчі комітети, що ними обиралися. Конституція 1937 р. затвердила перейменування Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів на Ради депутатів трудящих, встановила новий порядок утворення місцевих Рад (за-гальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні), а також новий порядок їх діяльності (сесійна система та постійні комісії).

Конституція 1978 р. змінила строк повноважень Верховної Ради України з чотирьох до п'яти років, а місцевих Рад — з двох до двох з половиною років.

За Конституцією СРСР 1936 р. Україна формально зберегла свою судову систему на чолі з Верховним^ судом. Однак ст. 14 віднесла законодавство про судоустрій і судочинство до відання Союзу, чим необгрунтовано^ звужувалися права союзних республік. Основою судової системи УРСР, як і раніше, залишався народний суд, до під-судності якого відносилась основна маса кримінальних і цивільних справ. Усі справи в народному суді розглядалися колегіально-обраними населенням району народним суддею і двома народними засідателями. Обласний суд обирався обласною Радою і складався з двох судових колегій: у цивільних і кримінальних справах. Справи, що належали до першої інстанції, облсуди розглядали у складі постійного судді (голови, його заступника або одного з членів) і двох народних засідателів. У касаційній колегії вони вирішувалися трьома постійними суддями. Верховний суд був вищим судовим органом республіки. Водночас з названими судами у республіці діяли ще спеціальні суди — військові трибунали, лінійні суди залізничного транспорту і водно-транспортні, які належали до загальносоюзних судових органів і підлягали Верховному суду СРСР.

Утворений за Конституцією 1937 р. державний апарат проіснував без істотних змін аж до розпаду СРСР.

206

5. КОДИФІКАЦІЇ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА З переходом у 1921 р. до нової економічної політики, що

допускала вільну торгівлю і товарно-грошові відносини, постало завдання кодифікації радянського законодавства. Раднарком УРСР постановою 10 травня 1921 р. доручив Наркомюстові вжити заходів, спрямованих на систематизацію всіх діючих правових норм. Упродовж кількох найближчих років було створено кодекси та інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей права: Цивільний кодекс, Земельний кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про народну освіту, Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс (1922 р.), Закон про ліси (1923 р.), Цивільний процесуальний кодекс, Тимчасові будівельні правила (1924 р.), Ветеринарний кодекс, Виправно-трудовий кодекс (1925 р.). Окрім цього, 1924 р. розроблявся Кооперативний кодекс, а 1924—1925 рр. — новий Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб та про акти громадянського стану (проект першого Сімейного кодексу був розроблений 1919 р., але тоді через політичну ситуацію він не був прийнятий), затверджений 1926 р. У 1927 р. був затверджений Адмі-ністративний кодекс.

Цивільний кодекс складався з чотирьох частин. У загальній частині визначалися основні засади, суб'єкти та об'єкти прав, правочини і позовна давність. У розділі «Речове право» подавалися норми, що регулювали право власності, право забудови і заклад майна. Розділ «Зобов'язальне право», крім загальних положень, містив норми про зобов'язання, які виникали з договорів, майнового найму, купівлі-продажу, міни, позики, підряду, поручнй-цтва, доручення і довіреності, товариства, страхування та зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення і заподіяння іншому шкоди.

Цивільний кодекс затверджував виняткове право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, залізниці, націоналізовані судна і будівлі, літальні апарати, зброю і військове спорядження, телеграфне майно. Всі об'єкти державної власності повністю вилучалися з цивільного обороту. Водночас із державною власністю допускалося право кооперативної власності, а також право приватної власності на предмети, які не вважалися вилученими з цивільного обороту.

Останній розділ Цивільного кодексу регулював спадкове право. Проте спадкування за законом і заповітом допускалося у межах загальної вартості спадкового майна не більше ніж 10 тис. золотих

207

карбованців, виключаючи всі борги спадкодавця. Частина, що перевищувала цю вартість спадкового майна, переходила на користь держави.

Кодекс законів про працю гласив, що наймання і надання робочої сили провадиться на основі добровільної угоди обов'язково через органи Уповнаркомпраці. Щодо трудової повинності (вона була зафіксована у Конституції 1919 р.), то вона могла застосовуватися тільки у виняткових випадках (для боротьби зі стихійним лихом, при недостатності робочої сили для здійснення найважливіших державних завдань) і тільки на підставі спеціальних постанов уряду республіки або уповноважених ним органів. Кодекс проголошував, що тривалість нормального робочого часу не може перевищувати 8 год, і встановлював 6-годинний робочий день для осіб у віці від 16 до 18 років, для тих, які працюють на підземних роботах, для осіб розумової та конторської праці. Надурочна робота, як правило, не допускалася. Кодекс мав положення про учнівство, працю жінок і неповнолітніх, охорону праці, права профспілок на виробництві, розгляд і розв'язання спорів про порушення трудового законодавства та соціальне страхування робітників і службовців.

Земельний кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: Про трудове землекористування; Про міські землі; Про державне земельне майно; Про землеустрій та переселення. Кодекс проголошував скасування приватної власності на землю, її надра, води та ліси і перетворення їх у власність держави.

Закон про ліси складався з п'яти частин: Основні засади; Про збереження та охорону лісів; Про державні ліси, споруди і майно; Про ліси, що передаються в користування установ, товариств і організацій; Про порядок надходження доходів і провадження видатків на лісове господарство. Закон про ліси мав головним завдан-ням законодавчо регулювати правове становище лісів як: об'єкта державної власності, забезпечити їх збереження, охорону і відтворення, а також регламентувати порядок; і умови передачі лісів у користування установам і організаціям.

Ветеринарний кодекс мав чотири частини. Перша містила основні положення, присвячені організації та завданням державної ветеринарії. Друга визначала заходи і порядок запобігання та припинення заразних і пошесних: хвороб усіх видів домашньої худоби і птиці. Третя вста-новлювала, що ветеринарно-санітарний нагляд за переміщенням тварин і зберіганням сирих тваринницьких продуктів здійснюється

208

тільки ветеринарним персоналом земельних органів. Четверта закріплювала систему ветеринарних органів управління.

Кодекс законів про народну освіту становив єдиний законодавчий акт, який містив у систематизованому вигляді велику кількість правових норм, що регулювали-питання народної освіти, культосвітньої та виховної роботи. Кодекс складався з чотирьох книг: Організація управління і постачання в галузі народної освіти; Соціальне-виховання дітей; Професійна і спеціально-наукова освіта; Політична освіта і виховання дорослих. У середині 30-х років застосування кодексу припинилося, хоч формально він і не був скасований.

Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану визнавав беззаперечним доказом шлюбу тільки реєстрацію шлюбу. Питання реєстрації шлюбів і розлучень були повністю віднесені до компетенції органів-ЗАГСу (Запис актів громадянського стану). На відміну від попереднього законодавства, Кодекс ввів інститут усиновлення (удочеріння) як форму громадської допомоги дітям. При розлученні роздільною власністю вважалося майно, придбане подружжям до шлюбу. Майно, придбане під час спільного життя, вважалося спільною власністю, чим переслідувалася мета захисту інтересів> жінки, праця якої у веденні домашнього господарства і догляді за дітьми прирівнювалася до праці чоловіка.

Кримінальний кодекс мав дві частини — загальну та-особливу. Кодекс встановив, що кримінальна відповідальність діє тільки при наявності вини особи, котра мала-дві форми — умисел (навмисність) і необережність. Проте практика 30-х років у період посилення тоталітарного» режиму пішла іншим шляхом. За Конституцією СРСР 1924 р. основи кримінального законодавства віднесено до компетенції загальносоюзних органів. Відповідно до цього 1924 р. були затверджені «Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», на підставі яких 1927 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що передбачав нові склади злочинів і збільшував санкції за їх вчинення.

Виправно-трудовий кодекс складався з 22 розділів, де регулювалися питання організації та діяльності виправно-трудових установ.

Кримінально-процесуальний і Цивільний процесуальний кодекси регламентували порядок провадження кримінальних і цивільних справ, питання про підсудність, склад суду, про сторони та їх відвід,

209

докази, протоколи, процесуальні строки і судові витрати. Проте проголошені цими кодексами демократичні принципи радянського процесу не завжди послідовно і до кінця втілювалися у життя.

Адміністративний кодекс України став першою спробою кодифікації адміністративного права в СРСР. Він складався з таких 15 розділів: загальні засади; адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; індивідуальні адміністративні примусові заходи; трудова повинність для боротьби зі стихійним лихом; обов'язки населення у справі охорони громадського порядку; гро-мадянство УРСР, його набуття і втрата; реєстрація та облік руху населення; товариства, спілки, клуби, з'їзди, правила про культи; публічні видовища, розваги та ігри; користування державним прапором і печатками; нагляд адміністративних органів у галузі промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій місцевих державних органів. У 1956 р. Адмі-ністративний кодекс був виданий у витягах. У цьому виданні вилучені скасовані норми, а також не введені ті, що офіційно не скасовані, але фактично втратили своє значення, окремі застарілі терміни замінені новими.

Відносна стабільність перших українських кодексів зберігалася тривалий час. Проте у нових історичних умовах вони застаріли. Життя вимагало внесення уточнень і доповнень в існуючі кодекси.

У 1958—1984 рр. проведена друга кодифікація законодавства України і прийнято 13 нових кодексів: Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс (1960 р.), Цивільний кодекс, Цивільний процесуальний кодекс (1963 р.), Кодекс про шлюб та сім'ю (1969 р.), Земельний кодекс, Виправно-трудовий кодекс (1970 р.), Кодекс законів про працю (1971 р.), Водний кодекс (1972 р.), Кодекс законів про надра (1976 р.), Лісний кодекс (1979 р.), Житловий кодекс (1983 р.), Кодекс про адміністративні правопорушення (1984 р.).

Кодифікація республіканського законодавства проводилася і в інших формах. Наприклад, були прийняті Закон про охорону природи України (1960 р.), Положення про товариські суди України (1961 р. та 1977 р.) тощо. Законодавець усвідомлював силу правових норм як «ва-желя» для здійснення далекосяжних суспільних реформ. Але зміцнення законності мало однобічний характер, охороняючи не громадянина від порушення його особистих прав державними органами, а, навпаки, захищаючи державні, інтереси від порушення їх

210

громадянами чи представниками державного апарату. Однак це робило переворот у погляді на суть права, норми якого повинні безу-мовно виконуватися. Після цього значно обмежилася свобода судових органів керуватися революційною доцільністю. Вони також були зобов'язані виконувати закони.

Поняття права одержало нове визначення щодо охорони правового ладу. Теоретична основа розуміння права за марксистським ученням була перекреслена практикою радянської держави. За Марксом і Енгельсом, право було однією з надбудов економіки. Але реформи радянських керівників здебільшого спрямовувалися на те, щоб ламати старі (з міцною традицією) економічні відносини. Наприклад, замість дрібної селянської власності було запроваджено колективне землеволодіння і селянин із дрібного товаровиробника став напівробітником, що яскраво доказує величезну силу позаекономічного впливу саме правової системи.

У Радянському Союзі все більше виявлялася перевага норм публічного права над нормами права приватного. Як відомо, велика галузь господарських відносин у суспільствах самостійних підприємств, ремісників, товарови-робників-хліборобів, купців є галуззю, що регулюється нормами приватного права. У СРСР, внаслідок одержав-лення промислових підприємств і торговельних закладів, ці відносини опинилися у сфері, безпосередньо регульованій державою. Через це господарське право стало тут виразною галуззю права публічного. Аналогічні відносини колгоспників з колгоспом визначалися новим колгоспним правом, що стало регулятором праці та всього життя багатьох мільйонів селян. Характер колгоспів як організацій, керованих і контрольованих державним апаратом, призвів до того, що колгоспне право стало також видом публічного права.

Водночас фактична влада зосереджувалась у руках партійних функціонерів. Адже існувала система впливу партійних органів, рішення яких були обов'язкові, вони творили певну правову систему. Тому можна говорити про наявність двох систем права у радянській державі. Одна з них — прокламована у Конституції і єдино визнана в законі; однак на практиці вона майже не діяла. Водночас існувала друга система, яка спиралася на нео-публіковані циркуляри (фактична перевага секретарів партійних комітетів над виконавчими комітетами Рад, проведення па відповідальні посади тільки членів комуністичної партії, виставлення при виборах до Рад тільки єдиного, встановленого комуністичною партією списку кандидатів тощо). Із цілком зрозумілих

211

міркувань державна влада офіційно не визнавала існування цієї другої правової системи, тримаючись за фікцію фактично не діючих правових постанов про радянське представницьке народовладдя.

212

РО ЗД ІЛ XIII ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

ТА ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ДО СКЛАДУ УКРАЇНИ

(1939—1940 рр.) ОКУПАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

ТА ЇХНЄ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИ-ЧНЕ СТАНОВИЩЕ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ

Західна Україна. Після розпаду Російської імперії 1917 р. Україні не вдалося повністю об'єднати всі землі. Народ внаслідок імперіалістичної політики урядів Антанти і Росії та своєї недостатньої організованості не домігся бажаної свободи і незалежності. Східна Галичина з-під влади австрійських імперіалістів за Ризьким мирним договором 1921 р. потрапила під владу Польщі. Західні повіти Волині, що входили раніше до складу царської Росії, також опинились під польським пануванням. Ці землі дістали в історичній літературі назву Західна Україна.

Ще 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир'я і попередні умови миру між РРФСР, УРСР і Польщею. За ним кордон між Польщею і радянськими республіками встановлювався таким чином, що під владою Польщі залишалися Західна Україна і Західна Білорусія.

При підписанні договору з Польщею уряди Росії та України (Білорусія передала повноваження російській делегації) домоглися введення до договору положень, які зобов'язували польський уряд гарантувати права національних меншин — російського, українського і білоруського населення та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. Введення цього положення до Ризького мирного договору створювало правову основу захисту життєвих інтересів населення цих національностей у складі Польщі. Однак на практиці польський уряд не виконував зобов'язань. За міжнародними договорами, укладеними 1918—1920 рр., Західна Україна формально і фактично не визнавалася частиною Польської держави. Польща вважалася тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулювалося відповідним міжнародним статусом, затвердженим на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Згідно зі ст. 91 Сен-Жерменського мирного договору, державний суверенітет Східної Галичини

213

належав Антанті. На Ризькій мирній конференції російсько-українська делегація

обнародувала 23 вересня 1920 р. заяву Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про необхідність розв'язання питання щодо Східної Галичини на основі вільного волевиявлення всіх національностей, які її населяють. Проте 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти у Парижі на вимогу польського уряду узаконила анексію Західної України Польщею. Уряд України виступив з офіційним протестом проти цієї акції.

Весь український народ, у тому числі населення Західної України, рішуче протестував проти насильницької анексії західноукраїнських земель. Уже 18 березня 1923 р. у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація протесту, а пізніше — і в інших містах краю.

Окупаційна влада встановила в Західній Україні режим терору і насилля, намагаючись залякати корінне українське населення, примусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу Польської держави. Великодержавний шовінізм, що насаджувався правлячими колами, після окупації Захід-ної України був возведений у ранг державної політики.

Крім окупаційних військ у Західну Україну повернулися жандарми, поліція, поміщики. Почали діяти надзвичайні суди. Шовіністична правляча верхівка на чолі з-Ю. Пілсудським мала на меті впродовж кількох десятиліть повністю колонізувати захоплені землі, всіляко викорінювати національну самосвідомість населення, полонізувати його. Цій меті служила розгалужена система політичних, економічних, адміністративних і поліцейських заходів.

Влада в Західній Україні повністю перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях — урядових комісарів. За розпорядженням генерального делегата з державних установ підлягали звільненню всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі. За даними офіційної польської статистики, особи української та білоруської національностей посідали в державному апараті тільки 7,4% другорядних і низькооплачуваних місць.

Розмови про «державний суверенітет», участь народних мас в управлінні державою, органах самоврядування остаточно втратили будь-який зміст після державного перевороту 1926 р. і введення у дію Конституції 1935 р.

Окупувавши Західну Україну, правлячі кола Польщі поспішили

214

змінити назву цієї споконвічної української землі. Ще в березні 1920 р. Західна Україна офіційно була перейменована польською владою у «Східну Мало-польщу», а потім — у Польщу «Б» (на відміну від ко-рінної Польщі «А»). Край був поділений на п'ять воєводств — Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське, Тернопільське, що разом становили 35% території і 30% населення Польської держави.

Польський сейм 26 вересня 1922 р. прийняв закон про воєводську автономію, згідно в яким у Львівському, Ста-ніславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх виконавчі органи — комітети. До компетенції сеймиків належали різноманітні другорядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали санкції Президента держави.

Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції Президента, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла навіть «заснувати український університет». Насправді ж закон про воєводську автоно-мію ніколи не був втілений у життя.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. У 1924 р. виданий закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах, у тому числі сільських.

За декілька років (з 1923 по 1926 р.) у Західній Україні були закриті 1377 українських початкових шкіл, звільнено близько 3 тис. учителів. Надалі політика не змінилася. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських початкових шкіл, то 1927 р. — 774, а до вересня 1939 р. залишилося всього 139 шкіл. Сотні тисяч дітей не вчилися. Більшість населення Західної України залишалася неписьменною, а серед жінок неписьменними було 76%. ЗІ 28 700 початкових шкіл у Польщі в 1937/38 н. р. існувало тільки 420 (1,4%) з українською мовою навчання, зі 769 загальноосвітніх гімназій —24 (3,4%), зі 691 ліцею — 21 (3%).

Вищі навчальні заклади повністю полонізувалися, доступ у вузи українській молоді був фактично закритий. Для осіб української національності встановлювалася відсоткова норма. Внаслідок цього у Львівському університеті 1923/24 н. р. серед 2354 студентів налічувалося близько 100 українців, а 1937/38 н. р. з 48,2 тис. студен-тів, які навчалися у вузах Польщі, українці становили 3,1%.

215

Двадцятирічна окупація західноукраїнських земель панською Польщею стала періодом застою і в економіці. Частка великих промислових і торгових підприємств па західноукраїнських землях становила тільки 7%. Чимало промислових підприємств було ліквідовано чи переведено у центральну Польщу. Тільки 1929—1930 рр. промисловість Західної України скоротилася більш ніж на 40%.

Надзвичайно низьким був життєвий рівень робітників, їхня зарплата становила 50% заробітку польських робітників, а тривалість робочого часу — 15—16 год. У роки економічного застою і кризи (1929-—1933 рр.) у Львові, наприклад, налічувалося близько 40 тис. безробітних. Панував голод.

За даними перепису 1939 р., 75,6% населення Західної України було зайнято у сільському господарстві, тільки 7,9% — у промисловості. Близько 2 тис. великих поміщиків володіли понад 1 тис. га землі. Так, у Стані-славському воєводстві 636 поміщикам належало у 2 рази більше землі, ніж 212 тис. селянським господарствам. Водночас понад 50% усіх селянських господарств мали не більше 2 га кожне. Бідняцькі та напівбідняцькі господарства Західної України становили 72,2% селянських господарств.

У грудні 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, згідно з яким солдати й офіцери польської армії, що брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували в Галичині земельні наділи у розмірі 45 га. З 1919 р. до 1929 р. у Західній Україні між осадниками було розподілено 600 284 га кращих земель, а за 20 років польської окупації тільки у сільські місцевості краю переселено з Польщі близько 200 тис. поляків-осадників. Осадники брали активну участь у придушенні національно-визвольного руху українського і білоруського народів. Великий поліцейський апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів — все це ланки величезного бюрократичного військово-поліцейського апарату, що вірно служив інтересам уряду Польщі.

Репресивний апарат жорстоко розправлявся з будь-якими виступами народних мас за соціальне і національне визволоння. Весь світ сколихнули криваві події восени 1930 р. під час пацифікації, коли вбивали без суду і слідства. Пацифікація супроводжувалася масовою забороною і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. Ці розправи схвилювали

216

громадськість. Навіть група депутатів англійського парламенту направила спеціальну петицію протесту в Лігу Націй. Декретом Президента Польщі 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядкові, за фашистським зразком був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (нині Брестської обл. Білорусії). За даними офіційної польської статистики, на початку 1936 р. в цьому таборі знаходилося 725 осіб, а до вересня 1939 р. їх кількість зросла до 6500 (40—50% українців, 15% євреїв та ін).

Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення, політичне безправ'я спричинили посилення революційно-визвольної боротьби народних мас Західної України, які ніколи не визнавали влади іноземних загарбників. Тільки 1934—1938 рр. народні маси організували 1118 страйків.

У 1938—1939 рр. на західноукраїнських землях прокотилася нова хвиля могутніх антифашистських, антивоєнних та антиурядових демонстрацій, мітингів і страйків. Ці події супроводжувалися зовнішніми факторами, і зупинити їх Польська держава не була спроможна.

Північна Буковина. Восени 1918 р., коли Австро-Угор-ська монархія почала розпадатися, у багатьох містах і селах відбувалися масові віча, на яких люди вимагали приєднання Північної Буковини до України, розподілу поміщицьких і монастирських земель. Утворювалися селянські комітети, озброєні дружини тощо.

Як уже зазначалося, 16 жовтня 1918 р. імператор Австро-Угорщини видав маніфест про перебудову держави на федеративних засадах, з утворенням окремими націями своїх національних держав. У Львові 18 жовтня, як уже зазначалося, був утворений державний орган — Українська національна рада та проголошено утворення Української держави — тимчасово у межах монархії Габсбургів. Рада створила для Буковини репрезентативний орган — так звану Буковинську делегацію у Чернівцях, яку очолив О. Попович. Делегація мала займатися організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буковинського сейму про поділ Буковини. Українці домагалися виділення всієї української частини краю. Румуни спочатку планували віддати тільки чотири повіти — Кіц-манський, Заставнівський, Вашковецький та Вижницький, а потім не погодилися й на це. У Чернівцях була утворена Румунська національна рада, сформований «буковинський уряд» з 42 осіб на чолі

217

з Я. Фльондором. Рада, проголосивши себе верховною законодавчою владою у всій Буковині, тут же звернулася до румунського уряду з проханням про допомогу.

У Чернівцях 3 листопада 1918 р. відбулися велике українське віче та маніфестація. Туди з'їхалося близько 40 тис. людей з усього краю. Присутні одноголосно вимагали об'єднання з усім українським народом. Було ухвалено злучитися з Галичиною, визнати Українську Національну Раду як повноважний представницький орган українського населення і домагатись якнайшвидшого возз'єднання з усією Україною.

Того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях і українській частині краю. Однак з румунами до згоди так і не дійшли. У Чернівцях 8 листопада була розклеєна прокламація командира 8-ї румунської дивізії генерала Я. Задіка з повідомленням про те, що він одержав від короля наказ захистити румунське населення Буковини і «припинити анархію і безпорядки». Делегація УНР вислала йому протест проти таких дій, зазначивши, що ніяких насильств і анархії у краї немає. Це справді було так, але румуни, підтримані французькими політиками і військовою місією Франції у Яссах, яка одержувала вказівки від маршала Ф. Фоша, діяли рішуче. їх війська ] 1 листопада зайняли Чернівці, а впродовж наступних днів — всю Буковину. Нечисленні українські відділи, що почали створюватися, ніякого реального опору румунським військам вчинити не могли. Натомість війська ЗУНР, інтегрованою частиною якої стала Північна Буковина, були втягнені у кровопролитну війну з Польщею, тому :не змогли надати допомоги українському населенню краю. Влада ЗУНР скерувала до Паризької мирної конференції ноту протесту з приводу дій Румунії. Ще одну ноту Антанті 38 березня 1919 р. скерувала об'єднана українська дипломатична місія у Парижі, вимагаючи звільнення українських земель Буковини Румунією і встановлення кордонів аби хоч би тимчасової демаркаційної лінії між Україною та Румунією. Проте Антанта залишила ці ноти без відповіді.

Події у захопленій румунськими військами Буковині розгорталися блискавично. Так, 28 листопада 1918 р. про-румунські сили зібрали у Чернівцях так _ званий генеральний конгрес, який прийняв «від імені народу» рішення про приєднання Буковини до Румунії.

Румунський король 18 грудня 1918 р. підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Українське паселення краю не тільки рішуче протестувало проти насильницького приєднання до

218

чужої держави, а й взялося за зброю. У багатьох населених пунктах утворилися загони? самооборони, які вступали у бої. Так було, зокрема, у Старій Жучці (передмістя Чернівців), Лужанах, Кліво-дині, Неполоківцях, Динівцях тощо. Застосовувалася партизанська тактика боротьби. Але сили були надто нерівні.

Рішуче протестував проти такого акту уряд Центральної Ради, заявивши, що він не визнає поневолення Буковини і твердо захищатиме право населення краю на-національне самовизначення.

Румунію підтримувала Антанта. Згідно з Сен-Жермен-ським (вересень 1919 р.) та Севрським (серпень 1920 р.)' мирними договорами вся Буковина і Бессарабія були; остаточно передані Румунії. Характерно, що за рахунок загарбань територія Румунії після першої світової війни-збільшилася з 137 908 до 316 132 км2, а населення відповідно зросло з 7904 тис. до 17 343 тис.

Румунія встановила на Буковині режим управління,, який нічим не відрізнявся від австрійського. З перших днів? владу тут взяли військові коменданти, а на території Північної Буковини за наказом командувача окупаційними військами генерала Я. Задіка 26 січня 1919 р. був? запроваджений стан облоги (офіційно він існував до 3928 р., а фактично ліквідований тільки у 1940 р., після? звільнення краю з-під влади Румунії). Знову почався період терору, грабунків, арештів. Щоправда, військове управління незабаром змінилося цивільним, але це не принесло суттєвих змін. Румунія* була конституційною мо-нархією зі значно обмеженою роллю парламенту, що складався, згідно з Конституцією 1866 р., з двох палат — палати депутатів і сенату. Верховна влада належала королю, який скликав і розпускав парламент, санкціонував. і обнародував прийняті парламентом закони тощо. Без? його санкції жоден закон не мав юридичної сили. Він був-1

главою виконавчої влади і збройних сил. Виборча система до парламенту грунтувалася на високому майновому цензі, практично усуваючи широкі народні маси від виборів. Майже нічого не змінилось і з прийняттям 1923 р.. нової Конституції. Зберігалася монархія з великою владою короля. Однак було демократизовано виборчу систему, право голосу мали румуни — чоловіки не молодші 21-го року, з піврічним цензом осілості. Вибори стали прямі, голосування — таємним на основі пропорційного представництва. Усе це стосувалося нижчої палати — палати депутатів. Сенат обирався інакше: одну частину сенаторів обирали члени торговельних, промислових і сільськогосподарських палат, професори університету;

219

до іншої входили сенатори з права. Це було вище духовенство, особи, призначені королем.

Уряд здійснював владу від імені короля, який призначав і звільняв міністрів, хоч формально ніс відповідальність перед парламентом. Вимушені маневрувати і йти на поступки народові, законодавці закріпили у Конститу-щії деякі права і свободи, зокрема свободу слова, друку, зборів, особи, а також недоторканість житла тощо. Нада-валися вони тільки повноправним громадянам, тобто румунам. За національними меншостями ніяких окремих щрав — на користування рідною мовою, відкриття своїх шкіл, видання книг, газет тощо — не закріплювалося.

Згідно з Конституцією і законом про адміністративну уніфікацію 14 червня 1925 р. країна розділялася па повіти, волості, комуни (общини). На чолі повітів стояли призначені урядом і затверджені королем префекти, які були тут представниками центральних властей. Префекти призначали преторів у волостях, а примарів — у «міських і сільських общинах. Це була бюрократична та антинаціональна щодо українського й іншого нерумунського населення політична система, що стояла над виборними повітовими і комунальними радами, які виконували роль місцевого самоврядування, але насправді мали тільки .дуже вузькі повноваження в господарському управлінні. Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і скасовувати їх рішення.

Відповідним був і політичний режим. Для Північної Буковини створювалася видимість автономії. Для цього вводилися два міністри у складі уряду — один міністр — делегат уряду з місцеперебуванням у Чернівцях (Я. Фльон-дор), інший — у Бухаресті (І. Ністор). На чолі з делегованим міністром при крайовому правлінні у Чернівцях ^створювалася служба управління у складі дев'яти секторів: внутрішнього, судового, фінансів та ін. Іноземними справами, безпекою, армією, залізницями, поштою, телеграфом, фінансами, митом і позикою відала центральна влада Бухареста. У 1924—1928 рр., скориставшись частковою економічною стабілізацією і зміцненням своєї влади у країні, правлячі кола Румунії перейшли в наступ. У 1924 р. був виданий так званий закон Мирзеску, який «надавав владі право заарештовувати всіх, хто критикував існуючий лад, пропагував демократичні ідеї. Створення профспілок і надання їм статусу юридичних осіб зумовлювалося встановленням над ними контролю адміністративної та поліцейської влад. їхня діяльність не могла

220

лротирічити «державному порядкові». Згідно із законом 1926 р., партія, що одержала на виборах не менше 40% голосів, мала право на абсолютну більшість мандатів. Після 1926 р. жодні вибори у Румунії не обходилися без введення стану облоги, під час якого всі демокра-тичні права і свободи, записані у Конституції, припиняли дію, а військово-поліційний апарат ставав всевладним. Наприклад, коли 1927 р. проходили вибори до парламенту, навколо деяких сіл у Північній Буковині зосереджувалися війська, виставлялися для залякування гар-мати і кулемети. Не маючи змоги обирати своїх депутатів, українське населення попри терор і насилля поліції та вояччини, часто бойкотувало вибори. Так, 1937 р. 86% буковинців не взяли у них участі, будучи з різних причин позбавленими права голосу.

Дуже мало зробила румунська влада для відбудови господарства краю. Буковина була для Румунії тільки джерелом дешевої сировини і робочої сили. Навіть традиційні галузі промисловості краю — харчова, лісова і текстильна — почали занепадати. Підприємства залишалися дрібними, напівкустарними, із застарілою технікою, без перспектив на розширення чи реконструкцію. Якщо у перші роки Румунія в( економіку краю вкладала тільки 1,3% загального акціонерного капіталу, то 1936 р. ще менше — 0,7%. Вироблені товари були дорогими, не витримували конкуренції, підприємства закривалась. Якщо 1922 р. тут налічувалося 617 діючих підприємств і майстерень, то 1929 р. — 532, а 1935 р. — 276. Робочий день тривав 11 —14 год. Постійно знижувався життєвий рівень робітників і службовців. Якщо індекс зарплати 1923 р. підвищився у 18 разів, а 1928 р. — у 28 разів порівняно з 1914 р., то індекс вартості життя зріс за той же період у 42 рази. Безробіття 1930 р. охопило 20% промислових робітників.

У стані глибокої кризи перебувало й сільське господарство. Вже наприкінці першої світової війни селянство Північної Буковини значно посилило боротьбу за землю. Румунська влада змушена була 1918—1927 рр. видати серію аграрних законів. Вони зберігали у країні помі-щицьке землеволодіння. Розміри поміщицької власності визначалися у 250—275 га на кожного члена сім'ї. Решта земель підлягала розподілу серед селян за високий викуп (він забезпечував поміщикам ті ж прибутки, які вони мали до реформи). Поміщики залишали за собою значно більше землі, ніж передбачалося законодавством. Навіть міністр земельних справ Констатинеску був змушений визнати, що у земельних комісіях панує безладдя, і віддав до суду багатьох службовців. На судовому процесі у Су-чаві 1925 р. стало зрозумілим,

221

що члени комісій залишали поміщикам більші та родючіші землі, вимагали від селян хабарі, не хотіли наділяти землю українцям.

Внаслідок цього у Буковині від великих власників було відібрано лише 75,5 тис. га землі, або 12,3%. У 235 поміщиків залишалося 346,3 тис. га землі, у Буковинської митрополії — 239,2 тис. га. Селяни, які дістали земельні наділи, повинні були викупити їх упродовж 20 років. Але для 90% безземельних і малоземельних селян викупні платежі виявилися недоступними. Закон враховував це і встановив: якщо селянин упродовж двох років не буде справно вносити платежі, то позбавиться землі.

Зауважимо, що вартість 1 га землі на Буковині була нижчою, ніж у Румунії. Уряд навмисне зробив так, щоб притягнути якнайбільше колоністів на буковинські землі. їм землі продавались у першу чергу. Окрім цього, коли середній розмір наділу для нерумунів становив 0,56 га, то для колоністів-осадників — не менше 5 га. У Чернівцях на зборах румунських колоністів у квітні 1925 р. королівський міністр Буковини Ністор так пояснив завдання колонізації осадникам: «Своєю працею і добрим прикладом ви мусите навчити селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх добрими румунськими патріотами». Таким чином, серед тих, хто отримав землю, румуни становили 62,1%, українці — 23,3, інші — 14,6%. Чимало селян-українців, щоб отримати землю, зрікалися своєї нації, мови, народу, оголосивши себе румунами. У 30-х роках у краї 47 934 селянські господарства мали до 5 га кожне, 8352 — до 2,5 га, 12 408 — до 1 га, 31 692 — до 0,5 га, а 72 543 були безземельні.

Отже, румунська аграрна реформа, як і вся система правління, стала ще одним знаряддям поневолення українського населення Буковини.

З перших днів окупації населення краю було обкладене численними податками: державними, повітовими і сільськими. Стягався податок за проїзд шляхами, в'їзд у місто, наявність, продаж чи забій худоби, користування пасовиськами. Податки забирали більшу частину, іабо й весь прибуток селянських господарств. Заборгованість буковинських селян банкам і лихварям зростала. Вона, зокрема, була у 3 рази більша, ніж у Добруджі, і а 10 разів — ніж у Бессарабії. У с. Боянах, наприклад, 775 осіб мали борг на суму понад 234 тис. лей. З різних кінців краю надходило чимало скарг і прохань про допомогу. Становище у містах погіршувалося постійним зростанням квартирної плати, цін на продукти харчування та про-

222

мислові товари. Не приділялось уваги охороні здоров'я населення. У Кіцманському

повіті лікар обслуговував 15 тис. людей. Візит до лікаря коштував 500—800 лей. Для порівняння: денна зарплата робітника становила у середньому 20 лей. Тисячі людей хворіли і помирали, не отримуючи медичної допомоги. Так, у Чернівецькому повіті 1930 р. народилося 5920 осіб, а померло 3561, з них 6,5% — від сухот.

Водночас із тяжким соціальним панувало і жорстоке національне гноблення. Вже 21 липня 1919 р. спеціальним декретом румунського короля у Буковині були змінені майже всі назви населених пунктів, щоб повернути їм «давні історичні румунські імена». Здійснювалася насильницька румунізація українського населення, для чого окупанти створили «теорію», нібито у Буковині немає українців, а є «зукраїнізовані румуни». Румунський історик І. Ністор писав: «Українці — це румуни, які забули рідну мову своїх предків». Якщо наприкінці 1918 р. у Північній Буковині налічувалося- 180 українських шкіл, де навчалося 38 173 учні, то 1922—1923 рр. залишилось 119 шкіл, та й значна їх частина перейшла на румунську мову. У 1927 р. українські школи взагалі перестали існувати. Вчителі-українці, які у школі та в особистому житті вживали українську мову, звільнялися з роботи. Людей змушували міняти прізвища на румунські.

У 1926 р. міністр внутрішніх справ Бушкан заборонив виписувати з-за кордону українські книжки, пресу і навіть ноти. Українська мова була заборонена у судах, адміністрації, церквах. За вказівкою уряду, 15 червня 1925 р. для всіх службовців нерумунської національності проводилися іспити і тих, хто не володів румунською мовою, звільняли з роботи. На початку 30-х років була ліквідована навіть назва «українці». їх стали називати «рутани», тобто румуни. «Своєю нетерпимістю до національних меншостей, — писав відомий західний історик — українознавець О. Субтельний, — Румунія перевершувала навіть Польщу».

Свавілля румунської влади викликало постійний опір українського населення. Визвольна боротьба проти іноземного поневолення тривала постійно. Найбільшим і най-грізнішим її проявом було Хотинське збройне повстання в січні 1919 р. — у ньому взяло участь понад ЗО тис. повстанців. Активно допомагало повстанцям населення українського Поділля. Але офіційна українська влада у Києві — Директорія — збройної допомоги не наважилась надати, не маючи змоги воювати ще з одним ворогом. Повстання було жорстоко

223

придушене. Понад 50 тис. жителів Хотинщини відійшло на територію України. В листопаді 1919 р. у Чернівцях вибухнуло повстання серед солдатів 113-го полку, який складався переважно з українців. Однак його також було придушено: 149 солдатів віддали до військово-польового суду, з них вісім засудили до смертної кари, а 136 — на каторжні роботи від п'яти до 20 років. У вересні 1924 р. спалахнуло велике Татар-бунарське повстання, в якому взяли участь близько 6 тис. людей з Буковини і Бессарабії. Мали місце також численні економічні та політичні страйки і демонстрації, сутички з поліцією, військами. У Чернівцях 1 липня 1926 р. відбулося велике робітничо-селянське віче з представниками усіх повітів. У прийнятій резолюції висловлювався, протест проти румунізації українського населення, на-вчальних закладів, переслідування української мови. Учасники зборів вимагали відновлення української мови„ кафедри української мови і літератури у Чернівецькому університеті, закритої окупантами, повернення на роботу українських вчителів. Серед населення краю збиралися) підписи під петицією до парламенту з вимогою узаконити українську мову — мову народу, що з давніх-давен проживає на території Буковини. Уряд відповів відмовою.

У 1928 р. Румунію охопила гостра економічна криза. Тільки в Чернівцях налічувалося до 8 тис. безробітних — майже половина робітників міста. Небачених розмірів набуло зубожіння селянства. Заборгованість селян на 1 га становила 21 200 лей проти 6260 у королівстві. У країні посилився вплив реакції. Спираючись на генералітет, король Кароль II 1934—1938 рр. звів нанівець роль парламенту.

Правлячі кола Румунії все більше орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. В лютому 1938 р. король скасував. Конституцію 1923 р. і встановив відкритий реакційний, профашистський режим. Проголошувався стан облоги, розпускалися всі політичні партії та профспілки. Будь-які; виступи чи навіть вислови невдоволення існуючим ладом; нещадно придушувалися і каралися. Безчинствувала таємна політична поліція — сигуранца (організована у 1907 р.). Під тиском німецького уряду у вересні 1940 р.. король призначив «правителя» держави — великого поміщика, вождя фашистської організації «Залізна гвардія» — генерала Й. Антонеску. З цього моменту в країні встановився відвертий фашистський режим.

2. ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА ПІВНІЧНОЇ

224

БУКОВИНИ ДО СРСР ТА ЙОГО ЮРИДИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ Радикальні зміни у становищі українців відбулися з

початком другої світової війни. Падіння Польщі дри-звело до встановлення на західноукраїнських землях сталінського режиму, а з приходом німецьких окупантів встановився не менш жорстокий — нацистський. Однак повоєнна Україна багато у чому відрізнялася від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага, докорінно змінився склад, населення, і (що найважливіше) вперше за багато-' століть українські землі опинилися у межах однієї держави.

Західна Україна. Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. Фашистська Німеччина напала на Польщу,, а 17 вересня, коли німецька армія підходила до Бреста і Львова, штурмувала Варшаву, польський уряд фактично. вже не контролював становище в країні і воєнна поразка стала очевидною, уряд СРСР вручив послу Польщі в; Москві ноту і дав розпорядження військам Червоної армії перейти кордон, взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Так, принаймні формально, виглядали події.

Факт, що цей процес почався 17 вересня, а не раніше,, мотивувався наявністю укладеного між СРСР і Польщею-договору, який уряд СРСР в односторонньому порядку не. міг порушувати. Тільки після розпаду Польської держави Москва заявила, що «вважає своїм священним обов'язком подати руку допомоги своїм братам — українцям; і білорусам».

Насправді було дещо інакше. Останнім часом з'ясовані політичні передумови такого розвитку подій. Це, зокрема, Договір про ненапад між Радянським Союзом та; Німеччиною 23 серпня 1939 р. (Пакт Молотова—Ріббент-ропа) і таємний протокол до нього. Так, у ст. 2 протоколу зазначено: «У випадку територіальних і політичних пере-творень на територіях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев—Вісла—Сян. Питання проте, чи бажане в інтересах обох країн збереження незалежної Польської держави, буде остаточно вирішене лише-ходом майбутніх політичних подій. У будь-якому випадку-обидва уряди вирішать це питання шляхом товариськоїї згоди».

Історичні події та факти підтверджують, що зазначені у цьому протоколі плани дуже швидко були реалізовані й відображені у новому радянсько-німецькому Договорі яро дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною 28 вересня 1939 р. і таємному додатковому

225

протоколі до нього, підписаному знову ж таки Молотовим .та Ріббентропом. За цим договором, розмежування між СРСР і Німеччиною було проведене приблизно по так званій лінії Керзона, визначеній країнами Антанти як східний кордон між польським населенням, з одного боку, та українським: і білоруським — з іншого. Джордж Ллойд писав восени 1939 р. польському послу в Лондоні, що СРСР зайняв «...території, які не є польськими і які були силою захоп-лені після І Світової війни... Було б актом злочинного божевілля поставити російське просування на одну .дошку з просуванням Німеччини».

У ст. З таємного протоколу 23 серпня 1939 р. за-значалося: «Стосовно Південно-Східної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бєсса-рабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях».

Не можна не погодитися з думкою українського історика М. Швагуляка про те, що визволення Західної України Червоною армією відповідало корінним, інтересам населення краю, яке впродовж століть наполегливо боролося проти національного і .соціального поневолення. Щоправда, почуття задоволення від. визволення з-під влади панівних верств Польщі невдовзі були затьмарені масовими репресіями проти населення Західної України.

Про наступні наміри правителів СРСР та їх закордонних союзників стало відомо значно пізніше, а тоді факт возз'єднання Західної України з УРСР ,був сприйнятий населенням як величезна політична подія.

Ще до приходу Червоної армії народні маси Західної України захоплювали владу на місцях і створювали ревкоми. Наприклад, у Бродах, що на Львівщині, зібралися учасники революційного руху, створили ревком- і звернулися до старости з заявою про те, що вся влада у повіті переходить до комітету. Ревком роззброїв поліцію та жандармерію і озброїв бродівських робітників, які підтримували порядок у місті. Такі події відбувалися у багатьох містах і селах Західної України.

Після приходу Червоної армії ревкоми були реорганізовані у тимчасові органи народної влади й управління. У зверненні до населення Західної України 29 вересня 1939 р., зокрема, зазначалося, що основою нової влади можуть стати створені на демократичних засадах у містах і повітах краю тимчасові управління, а

226

у волостях і селах — селянські комітети. Повітові та міські тимчасові управління обиралися

представниками цих адміністративних одиниць, а волосні й сільські селянські комітети — безпосередньо населенням.

Для об'єднання діяльності та керівництва місцевими органами Народної влади Військова рада Українського, фронту постановою 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожне з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі, Луцьку. Львівське обласне тимчасове управління 4 жовтня 1939 р. звернулося з відозвою до Станіславського, Тернопільського та Луцького тимчасових управлінь про створення комітету для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України, які б у законодавчому порядку розв'язали питання про суспільний і державний лад краю.

На цю відозву відгукнулися названі тимчасові управління, виділивши на паритетних засадах своїх представників. Комітет був створений у Львові, а склад його затверджений Військовою радою Українського фронту.

Вибори до Народних Зборів призначили на 22 жовтня, а день їх скликання — на 26 жовтня 1939 р. Військова рада затвердила також «Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України», опубліковане у пресі Західної України. В його основу покладено принцип загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активним і пасивним виборчим правом користувалися всі громадяни після досягнення 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо.

Були затверджені 1495 виборчих округів, обрані 1484 депутати, серед яких — 28% робітників, 52% селян, 18% інтелігенції.

У приміщенні Львівського оперного театру 26 жовтня 1939 р. в урочистій обстановці відкрилися Народні Збори Західної України. Був затверджений такий порядок денний Народних Зборів:

1. Про державну владу в Західній Україні. 2. Про входження Західної України до складу УРСР. 3. Про конфіскацію поміщицьких земель. 4. Про націоналізацію банків і великої промисловості. Делегатів

вітали представники всіх верств населення. Народні Збори 27 жовтня затвердили Декларацію, в якій

227

зазначалося: «Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих». Того ж дня Народні Збори обговорили питання про входження Західної України до складу Української РСР. У прийнятій Декларації було записано: «Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим з'єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню українського народу».

Чільне місце у роботі Народних Зборів належало обговоренню аграрного питання, що завершилося прийняттям Народними Зборами 28 жовтня Декларації про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. «Віднині вся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки оголошуються всенарод-ним добром, тобто державною власністю», — зазначалося у ній.

Делегати Народних Зборів обговорили питання про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України. В одноголосно прийнятій Декларації підкреслювалось: «Українські Народні Збори проголошують націоналізацію банків і великої промисловості на Західній Україні. Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та залізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю».

На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити декларації Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР і просити ввести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.

У Москві 31 жовтня 1939 р. зібралася позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР і заслухала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, де йшлося про приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Наступного дня Верховна Рада СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу Української РСР.

На позачерговій третій сесії Верховної Ради Української РСР 13—15 листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної Комісії Народних Зборів і постановлено: «...прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Відтак на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР.

228

Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську,

Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР. Указ Президії Верховної Ради УРСР 17 січня

1940р. повністю скасував старий адміністративний поділ на повіти і волості. Натомість створювалися райони. Всього у західних областях УРСР налічувалося 202 сільські райони і, крім цього, у Львові — чотири міські райони. Адміністративно-територіальний поділ тут завершився наприкінці січня—на початку лютого 1940 р. Отже, були організовані 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4944 сільських Ради.

Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. затвердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх низових органів влади й управління. Справа в тому, що представницькі органи влади на цій території не були організовані. Тільки на 15 грудня 1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР, а з 27 грудня 1940 р. до 8 січня 1941 р. проведені перші сесії першого скликання всіх рівнів Рад. Таким чином, тільки через рік завершилося формування місцевих Рад.

Наркомюст України 26 грудня 1939 р. видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних та народних судів у західних областях УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами за рахунок осіб, скерованих Наркомюстом з інших областей УРСР, а народні засідателі обиралися колективами підприємств, установ та організацій.

У січні 1940 р. Наркомюст УРСР призначив в усіх західних областях оргбюро колегій адвокатів у складі п'яти осіб кожне, до складу якого увійшли представники колегій східних областей (50 були відряджені сюди на 2—3 місяці, а 86 — на постійну роботу) та місцеві адвокати. На ці органи покладалося завдання організації колегій адвокатів усіх західних областей. У вересні-жовтні 1940 р. завершалося формування колегій адвокатів. Були проведені їх загальні збори, обрані президії та ревізійні комісії, а також створені органи державного нотаріату, органи міліції, призначені прокурори всіх рівнів тощо.

Отже, процес становлення радянської влади у західних областях УРСР пройшов два періоди: період діяльності тимчасових органів народної влади і період діяльності органів радянської влади, тобто з

229

початку грудня 1939 р. Північна Буковина. Встановлення у Румунії 1938 р. королівської

диктатури, а у вересні 1940 р. — фашистського режиму, очоленого генералом Антонеску, тяжко відбилося на становищі українського населення Північної Буковини. Арешти, побої, масові звільнення з роботи» знущання над мовою, релігією, національністю, людською гідністю українців стали тут повсякденним явищем. Приєднання у вересні 1939 р. значної частини західноукраїнських земель — Східної Галичини — до України викликало серед населення Північної Буковини нове піднесення, надії на возз'єднання з усім українським народом. Українці втікали з румунської неволі на схід. Тільки з Кіцмані перейшли кордон понад 400 осіб. Подібне мало місце у Вижницькому, Заставнівському, Хотинському повітах. Поширювалася агітація за приєднання краю до України.

Румунська влада відповіла на це новою хвилею репресій. Усі неблагонадійні елементи знаходилися під наглядом поліції, багато з них було ув'язнено. Тільки у Чернівецькому повіті в грудні 1939 р. заарештовано 297 осіб. У Європі в цей час уже палахкотіла друга сві-това війна, розв'язана гітлерівською Німеччиною. Відбувався переділ сфер впливу, загарбання сильними державами нових земель, нових територій. Згідно зі згаданими договорами і таємними протоколами до них, заключени-ми між Радянським Союзом і Німеччиною, проблеми Прибалтики, Західної України, Білорусії та інших територій «належали» до компетенції Радянського Союзу.

Польська держава опинилася під фашистською окупацією. Західна Білорусь, Прибалтика, Східна Галичина були приєднані до Радянського Союзу. Залишилася проблема Буковини та Бессарабії. Радянський уряд, як відомо, свого часу оголосив про невизнання Сен-Жермен-ської угоди, що «узаконила» загарбання Буковини Румунією. Настала слушна нагода по-новому розв'язати цю справу. Радянський уряд 26 червня 1940 р. надіслав румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бесса-рабію та Північну Буковину, населення якої зв'язане з Україною; як спільністю історичної долі, так і спільністю мови й національного складу. Це було правдою. Інша справа, що радянський уряд не стільки думав про долю буковинських українців, скільки про нові територіальні надбання, нові природні ресурси, пересунення своїх кордонів подалі на захід та максимальне їх забезпечення. Доля ж людей сталінський режим цікавила якнайменше.

У зв'язку з невизначеною відповіддю Румунії, радянський уряд 28

230

червня ультимативно запропонував їй звільнити Бессарабію і Північну Буковину. Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої війська з цих земель. Населення Північної Буковини, по-віривши у справедливість запевнень радянського уряду, радісно вітало Червону армію. Ще до її приходу в містах і селах виникали різні ініціативні комітети, ради. Вони вимагали від румунської влади проводити евакуацію без збитків і руйнувань. Про лихозвісну антинародну суть сталінського режиму українське населення Північної Буковини ще не знало. Хоч деякі тривожні вісті й доходили з Галичини, але більшовики-комуністи переконували людей, що це, мовляв, провокація — там карають тільки «ворогів народу».

.Отже, 28—ЗО червня Червона армія зайняла всю Бессарабію та Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі та селянські комітети, що почали створюватись у населених пунктах, бойові дружини, загони й штаби. Організували цей процес політоргани Червоної армії та спеціально прислані агітатори й організатори. Контролювалися дії фабрикантів і заводчиків, встановлювався 8-годинний робочий день, були взяті під охорону посіви, худоба й реманент поміщиків і багатих селян. Проводилися вибори до місцевих органів влади — повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їх край з Україною.

Верховна Рада СРСР 2 серпня прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до складу новоутвореної Молдавської РСР. Так, 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська* області, замість повітів і волостей — райони. Тоді ж два райони — Бричанський і Липканський, населені переважно молдаванами, ввійшли до складу МРСР. Отже, у Чернівецькій області діяли обласна, три міські, 14 районних, дві селищні та 333 сільські ради депутатів трудящих.

Президія Верховної Ради СРСР 15 серпня видала укази «Про націоналізацію землі на території північної частини Буковини» та «Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту та засобів зв'язку північної частини Буковини». Цими указами була ліквідована приватна власність на знаряддя і засоби виробництва: землю, ліси, пасовища, води,

231

фабрики і заводи, шахти, електростанції, трамваї та автобуси, залізничний транспорт, торговельні підприємства, лікарні, аптеки, санаторії, учбові заклади, театри, бібліотеки, музеї тощо. Замість напівкустарних підприємств створювалися технічно оснащені. На селі, однак, насильно насаджувалися колгоспи, радгоспи, хоча швидко зростало їх технічне забезпечення тракторами, комбайнами, автомашинами. Селянам надали кредит — 200 тис. крб — на придбання корів.

Відбулися зміни в охороні здоров'я населення. Якщо раніше у краї діяли тільки 72 лікувальні установи зі 112 лікарями, то на червень 1941 р. таких установ налічувалося вже 225, де працювало 540 лікарів. На Освіту уряд асигнував у другому півріччі 1940 р. 47,7 млн крб. Тут відкрилося 536 загальноосвітніх шкіл, з них 406 українських. З'явилися школи для неписьменного і малописьменного дорослого населення.

Отже, у перший довоєнний рік у Північній Буковині відбулися певні позитивні зрушення, хоча хвиля безпідставних політичних репресій, як і всюди, не поминула цей край.

У 1941 р. фашистська Німеччина напала на СРСР. Буковина була окупована румунськими та німецькими військами. Антонеску видав 19 липня 1941 р. «Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії» та утворення з Північної й Південної Буковини так званої провінції Буковини, яку очолив румунський губернатор, наділений необмеженими повноваженнями. На Буковині знову запанував фашистський режим кривавого терору і масових репресій. Для його підтримки був створений великий військово-поліцейський адміністративний апарат. За період фашистської окупації в області було заарештовано 64 330 осіб, від рук фашистів загинуло 16 280.

У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радянських військ у Північній Буковині знову відновилася радянська влада. Україна почала відбудову народного господарства.

232

РО З Д І Л XIV ЗМІНИ В ДЕРЖАВНОМУ АПАРАТІ

ТА ПРАВІ УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1. НАПАД ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ НА РАДЯНСЬКИЙ

СОЮЗ. СПРОБИ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Фашистська Німеччина 22 червня 1941 р. несподівано напала на

СРСР. Розпочалася війна небачених масштабів і жорстокості. Фашистські війська атакували радянські збройні сили на величезній ділянці фронту — від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні. Радянський уряд, знехтувавши численними застереженнями про напад нацистів на СРСР, був захоплений війною зненацька.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта— мала захопити Україну.

У наступі на Україну взяли участь 57 дивізій і 13 корпусів армій групи «Південь». їм протистояло 80 дивізій Київського та Одеського округів. Перші дні війни виявилися несприятливими для Червоної армії. Були виведені з ладу десятки аеродромів, а сотні літаків — зни-щені на землі. У тижневій танковій битві в районі Луцьк— Рівне—Броди радянські війська втратили більшість танків: з 4201 у них залишилось тільки 737. У районі Києва було оточене велике угруповання радянських військ, захоплено 650 тис. полонених.

Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупували майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн населення, або 42% населення Радянського Союзу і велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених.

Повною мірою виявилася непідготовленість до війни збройних сил СРСР, у яких внаслідок сталінських репресій було практично знищено вище командування до рівня полків: тільки 1937—1938 рр. розстріляно понад 40 тир. командирів і комісарів — 20% загальної кількості. Під час відступу радянських військ у районах, що могли стати ареною бойових дій, за наперед заготовле-ними списками розпочалися арешти «неблагонадійних». Блискавично фабрикувалися нові звинувачення, і невдовзі військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди». Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не чекаючи відповіді, виносили вирок, переважно смертний. В'язнів не просто розстрілювали, а мордували. У Сам-бірській тюрмі 3 березня 1941 р. в'язнів годували

233

людським м'ясом. У Луцькій тюрмі було «знешкоджено» 3 тис, у Кіровоградській — 12 тис. осіб. Сотні в'язнів загинули у тюрмах Львова, Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбулися у селах Валуйки на Харківщині, Би-ківня під Києвом, Дем'янів Лаз поблизу Станіслава. Серед загиблих — відомі представники української інтелігенції артисти М. Донець та І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професор К. Студинський, син І. Франка П. Франко та багато інших.

Загальна кількість жертв у цей період становила близько 50 тис. осіб. Не дивно, що певна частина українського населення прихильно ставилася до німецької армії. Розгубленість і безладдя на початку війни змінилися упорядкованим відступом. Застосовувалася традиційна російська тактика «спаленої землі», що, за словами Ста-ліна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога». Промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали знищенню або евакуації. Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських військ (вони висадили в повітря чимало історичних пам'ятників і споруд міста), ніж від наступу фашистів. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти, було також зруй-новано гігантський комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни у республіці.

Проводилася масова евакуація за Урал до Середньої Азії військових заводів, кваліфікованої робочої сили, важливих учених-спеціалістів. Внаслідок чи не найбільшої в історії евакуації радянський уряд вивіз поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 мли осіб. Понад третину всього цього евакуйовано з України. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на Уралі.

Особливу «активність» під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештовував і знищував багатьох людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні понад три роки, розстрГ-лювали.

Нацистське керівництво, розігруючи «українську карту», розглядало два варіанти розвитку подій. Перший^ автором якого став ідеолог нацистської партії Розенберг, передбачав створення «самостійної» Української держави під протекторатом Німеччини і об'єднання зусиль у боротьбі проти Кремля. Цей варіант повністю підтримував абвер на чолі з Канарісом, який мав зв'язки з ОУН, ви-ступав за співпрацю з ними. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій

234

армії було створено українське збройне з'єднання «Легіон українських націоналістів», який мав два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Ро-ланд». Німці планували використати їх у диверсійних, цілях, але ОУН вбачала у них серцевину майбутньої ук-раїнської армії. Другий варіант передбачав повне і безумовне включення України до складу рейху, перетворення її в колонію.

Розуміючи, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію, ОУН (р) при підтримці «Нахтігалю» проголосили ЗО червня 1941 р. у Львові відновлення Української самостійної держави. Було створено уряд (Українське державне правління) на чолі а Я. Стецьком, а дещо пізніше організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду. II очолив колишній голова уряду ЗУНР К. Левицький.

Німецьке керівництво на Акт ЗО червня прореагувало-вороже. С. Бандеру і Я. Стецька викликали до Берліна і наказали оголосити цю акцію недійсною. Після їх відмови С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН (р> за наказом Гітлера заарештували і більшість з них роз-стріляли.

У концтаборі «Заксенгаузен», куди кинули С. Бандеру-та двох його братів, що там і загинули, перебували лідер* німецьких комуністів Е. Тельман, син Сталіна Я- Джуга-швілі, головнокомандувач польською Армією Крайовок> С. Ровецький та ін. С. Бандера мав переговори з С. Ро^ вецьким про відновлення ЗУНР, але той рішуче виступив проти, вважаючи С. Бандеру «зрадником Речі Посполитої».;

У жовтні 1941 р. інша група оунівців — мельниківці« виступили у Києві з ініціативою створення Української Національної Ради, сподіваючись, що вона стане центральним урядовим органом України. Але реакція німців. на це була ще жорстокішою — понад 40 ініціаторів цієї: акції розстріляли, у тому числі поетесу О. Телігу.

На думку О. Субтельного, цим закінчився нетривалий-«медовий місяць» ОУН з нацистським режимом.

У_ перші дні війни з метою дезорганізації Червоної армії німці розповсюджували серед населення чутки про те, що в Україну повертається український уряд на чолі з В. Винниченком.

Другий варіант, до якого схилялась більшість з оточення Птлера, у тому числі партійний апарат на чолі з Борманом, повністю заперечував інтереси українців, передбачав їх нещадну експлуатацію і в кінцевому підсумку — геноцид проти українського народу.

235

Спочатку здавалося, що А. Розенберг, ставши головою Міністерства окупованих східних територій, зуміє втілити свій варіант стосовно України. Саме на це сподівалися і лідери ОУН. Але Гітлер (згідно з расовою теорією) розглядав усіх слов'ян як людей другого сорту, які повинні бути рабами німецьких колоністів. Окупанти штучно розділила українську територію. Більшу частину України було віднесено до так званого рейхскомісаріату «Україна». На пост нацистського правителя України Гітлер призначив фанатичного нациста Коха, відомого жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Після приїзду в Україну (вересень 1941 р.) у промові перед своїм штабом він заявив: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомі-саром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців». Його ставлення до українців характеризують такі слова: «Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Це немовби продовження расистського постулату Гітлера: «В нас немає жодних зобов'язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них означає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як на червоношкірих». Кох відмовився розмістити резиденцію у традиційному центрі України Києві, а свою «столицю» ©становив у Рівному.

Війна проти німецького фашизму дістала відповідно визначення як «Велика Вітчизняна», «священна». Щоправда, деякі історики на Заході заперечують таке визначення стосовно України. Зокрема, Т. Гунчак (США) у лекції, прочитаній у Львівському університеті 7 грудня 1991 р., зазначив, що цей термін для України непридатний, адже вона стала жертвою і сталінського, і гітлерівського тоталітарних режимів.

Завоювання України продовжувалось до 22 липня 1942 р., коли радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області. «Новий порядок», який встановили німецькі війська, вирізнявся винятковою жорстокістю.

Новоявлені колонізатори визнавали єдиний метод управління захопленими територіями — фізичний і моральний терор. За роки окупації вони закатували на українській землі 5264 тис. мирного населення та _ військовополонених, вивезли на примусові роботи до

236

Німеччини 2,4 млн українців (200 тис. з них, небезпідставно боячись сталінського режиму, так і не повернулися додому після закінчення війни), спалили сотні міст, пограбували й привели у цілковиту непридатність підприємства, шахти, колгоспи, радгоспи. Тільки прямі матеріальні збитки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд крб (у довоєнних цінах).

Нещадно експлуатуючи Україну, фашисти вирішили використати радянські форми господарства шляхом збереження колгоспів. Експлуатація селян зросла настільки, що 85% постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилося з України.

Особливо жорстоко проводився геноцид стосовно міського населення та інтелігенції. Міста України майже не постачалися продуктами. Київ, наприклад, втратив близько 60% жителів. Шеф СС Гімлер висунув гасло — «знищити більшу частину української інтелігенції».^ Згорталася система медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Існували крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені тільки для німців.

Не кращим було становище українців у румунській зоні окупації. Наслідуючи Гітлера, Антонеску заявив: «Мені байдуже, що ввійдемо в історію як варвари... Якщо потрібно, стріляйте із кулемета». І вдень, і вночі прибували до Румунії вагони з награбованим українським доб-ром. Українське населення позбавлялося будь-яких прав, рідна мова заборонялася.

«Новий режим» закономірно викликав опір населення України. Фашизм, принісши з собою тотальний геноцид, викликав відповідну реакцію — виник партизанський рух. Він набув найбільшого розмаху на Волині, Поліссі, Карпатах.

Оскільки воєнна доктрина Червоної армії не передбачала, що війна може вестися на своїй території, то підготовка населення до партизанської війни була визнана недоцільною. Поспішно сформовані, погано підготовлені підпільники і партизани, зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які мали досвід боротьби з рухом опору у Європі, були розгромлені.

За перший рік війни на окупованій території України було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. надійшли відомості про наявність тільки 22 діючих загонів. Але вже з середини 1942 р. у роботі радянського підпілля відбувся вирішальний перелом. З допомогою Центрального та Українського штабу партизанського руху, створеного у червні 1942 р.г підпільна та

237

партизанська мережа в Україні була не тільки відновлена, а й значно розширена. За підрахуй^ ками радянських істориків, в Україні кількість партизан становила від 250 до 500 тис. Західні дослідники називають іншу цифру — близько 50 тис.

У Сумській області у вересні 1941 р. розпочав бойовий шлях Путивльський партизанський загін, що переріс у з'єднання на чолі з С. Ковпаком. Це з'єднання пройшло рейдами 15,4 тис. км території України. Відомі також партизанські загони під командуванням О. Федорова, О. Сабурова, Д. Медведєва, П. Вершигори та ін.

Але в Україні діяли не тільки радянські партизанські загони. Після того як на Чернігівщині були оточені великі1 військові сили Червоної армії, на півночі області зорганізувалась українська група оточенців на чолі з полковником Стрільцем. У загін приймалися військові українці,' які вирішили боротися за самостійну Україну, незалежну' від Сталіна і Гітлера. Цей загін отримав назву «Чернігівська Січ». Спочатку тут налічувалось до сотні бійців, а весною 1943 р. — уже 700. Загін активно боровся з гітлерівцями. Відомі факти про контакт «Чернігівської Січі» з радянськими партизанами, але українські партизани відмовилися перейти до загону О. Федорова, не зраджуючи своїй меті.

Перед приходом Червоної армії загін саморозпустився. Частина бійців пішла шукати загони УПА, інші вирішили повернутися до Червоної армії. Останні відразу були заарештовані. Невдовзі їх погнали з дерев'яними гвинтівками в атаку на німецькі окопи. Всі вони загинули.

В умовах окупаційного режиму ОУН(р) 1942 р. почала створювати власні збройні сили — Українську повстанську армію. їхньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну. Перший відділ УПА сформувався у жовтні 1942 р. на Поліссі. Незабаром на чолі УПА став Р. Шухевич. Він зумів створити добре організовану партизанську армію, яка контролювала деякі райони Волині,. Полісся, а згодом і Галичину.

Під контролем УПА на Волині 1943—1944 рр. була проголошена Колківська Республіка. Від р. Прип'ять на заході і до р. Горинь на сході була ліквідована німецька адміністрація, встановлена українська цивільна та військова влада. Повстанською столицею стало селище Колки.

Ведучи боротьбу з німецькими окупантами, керівництво УПА, однак, вважало, що потрібно готувати сили для боротьби проти «нової

238

більшовицької окупації». Коли розпочався наступ Червоної армії на захід, УПА мала сутички з радянськими військами. У квітні 1944 р. під Кременцем на Тернопільщині 30-тисячне угруповання УПА впродовж трьох днів вело бойові дії проти Червоної армії.

У липні 1944 р. з ініціативи ОУН(р) неподалік від Самбора таємно зібралися делегати різних політичних партій Західної України (за винятком ОУН(м)) і представники східних українців, утворивши Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), головним завданням якої була боротьба за самостійну Україну.

На початку 1944 р. кількість бійців УПА досягла 100 тис, хоча, на думку О. Субтельного, ця цифра становила ЗО—40 тис.

На заключному етапі війни особливо складні процеси відбувалися на західноукраїнських землях. З одного боку, збройні формування УПА і підпілля боролися проти радянської влади. Вони виконали 14,5 тис. диверсій і актів терору, внаслідок чого загинуло ЗО тис. партійних і радянських працівників. З іншого боку, незаконні репресивні акції НКВД охопили значну частину населення. Понад 200 тис. місцевих жителів було депортовано. Втрати формувань УПА—ОУН тільки з лютого 1944 р. по 1 липня 1945 р. становили: 92,8 тис. вбитими, затримано — 96,5 тис, здалося органам держбезпеки — 41,8 тис. бійців.

Наприкінці 1944 р., коли всі українські землі були звільнені від фашистських військ, німецькі керівники негайно змінили тактику щодо українського питання. Вони випустили з концентраційних таборів С. Бандеру, А. Мельника та ін. Але це вже ніяк не могло вплинути на дальший перебіг подій.

Визволення України розпочалося внаслідок контрнаступу Червоної армії під Сталінградом 19 листопада 1942 р., а 18 грудня були звільнені українські села Мо-розівка, Микільське Міловського району Луганської області тощо. Битва за визволення України тривала довгих 22 місяці, завершившись 28 жовтня 1944 р. визволенням Закарпатської України.

Всього в роки війни загинуло близько 3 млн українців і уродженців України. Народ України приніс на вівтар Перемоги небувалі жертви — кожний її п'ятий житель не повернувся з війни.

Продовжуючи політику брехні та двоїстості, наприкінці війни Сталін проводить «демократичні перетворення» у зовнішній політиці й обороні. У лютому 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла два закони: «Про утворення військових формувань союзних республік» і

239

«Про надання союзним республікам' повноважень у галузі зовнішніх відносин». їх поява була викликана складними реаліями міжнародної та внутрішньої політики.

Статус суверенних держав давав змогу Москві активніше використовувати радянські республіки у проведенні централізованої зовнішньої політики, насамперед у розв'язанні питань майбутнього їх членства в ООН, проблем післявоєнних кордонів. Наявність двох міністерств закордонних справ — загальносоюзного і республіканського — створювала вдалий інструмент, який посол США у Радянському Союзі Гарріман влучно назвав «двостволкою».

На думку американського дипломата, повернення Західної України до складу Союзу РСР у такому випадку набувало вже дещо іншого вигляду: «Українці і білоруси, — писав він, — об'єднуються знову вже з Українською та Білоруською республіками, не йдуть під панування Москви». Але жодних реальних прав і свобод республіка не отримала.

Розглядаючи українське питання у роки другої світової війни, можна дійти таких висновків:

1. Саме геополітичне становище України не віщувало їй нічого доброго, бо вона знаходилась між гітлерівсько-німецьким молотом і сталінсько-московською ку-валдою. Це призвело до небачених жертв, руйнації 40% економіки.

2. Однак вперше за багато століть всі українські землі (за невеликим винятком) були возз'єднані в межах УРСР.

3. Україна, як одна з переможниць у війні , отримала право бути членом міжнародного співтовариства — Організації Об'єднаних Націй.

2. РОЗЧЛЕНУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ І ХАРАКТЕРИСТИКА ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ

Згідно з расовою доктриною нацистів, усі слов'яни були «людьми другого сорту». Гітлерівці вважали Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів.

У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розчленувати Україну на окремі адміністративні одиниці. Так, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат «Україна», куди входили Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавщини і Запоріжжя. На чолі цієї території, що охоплювала близько 340 тис. км2 з 17 млн населення, Гітлер, як уже згадувалося, призначив Еріха Коха. Ця людина чи не

240

найбільше спричинилася до того, щоб налаштувати українців проти німців.

Нацисти перетворили Галичину на один із районів Генерального губернаторства Польщі, що викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина, й частина Південно-Східної України, у тому числі й Одеса, були передані союзникові Німеччини — Румунії й почали називатися Трансністрією. Наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії.

Фашисти мали намір зберегти цілковитий контроль над територією України. Це засвідчують структура і чисельність німецької цивільної адміністрації. Сюди прибула^ велика кількість чиновників. Українці обіймали лише дрібні адміністративні посади (сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай).

Природа нацистського режиму виявлялася і в ^ставленні до населення України, передусім до євреїв і військовополонених. Єврейське населення України не було евакуйоване і потрапило до рук нацистів, які утворили в Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації вони замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було знищено майже 33 тис. людей.

За перші шість місяців війни у полон потрапили ''мільйони червоноармійців. Нацисти заганяли полонених^ табори, оточені колючим дротом, де вони вмирали від холоду, голоду та хвороб, а нерідко їх просто страчували. До кінця війни з 5,8 млн радянських полонених, які потрапили до рук нацистів, загинуло близько 3,3 млн, із них майже 1,3 млн — в Україні.

Нацисти використовували Україну не тільки як головного постачальника продовольства, а й як джерело примусової праці для промисловості та сільського господарства Німеччини. На першому етапі українці часто добровільно їхали працювати туди, рятуючись від скрути. Але коли стало відомо про принизливе ставлення до слов'ян,, мізерну платню, населення почало уникати цього. З лютого 1942 р. німці примусово вивозили українців з Рейхс-комісаріату до Німеччини як «остарбайтерів». Поліція-Коха проводила масові облави, зокрема на ринках, при жиході з церков, кінотеатрів тощо. Впродовж 1942— 1944 рр. з України вивезено близько 2 млн населення. З 2,8 млн остарбайтерів наприкінці війни 2,3 млн походили з України.

241

Окрім цього, нацистська влада виявляла жорстокість у ставленні до міського населення та інтелігенції. Постачання продуктів у міста було обмежено.

У східних районах України, які залишалися під юрисдикцією військових, склалася ситуація, подібна до ситуації у Рейхскомісаріаті, за винятком того, що тут поліцейський терор не був всеохоплюючим і допускалося існування деяких українських цивільних організацій, зокрема -організації на чолі з В. Доленком у Харкові.

У роки другої світової війни частина українських земель перебувала під румунською окупацією, а Закарпаття — під угорською. Становище тут було дещо іншим. Румуни 4 липня 1941 р. окупували Північну Буковину і Північну Бессарабію, а наприкінці липня — Південну Бессарабію. За німецько-румунським договором 19 серпня 1941 р., з серпня по жовтень того ж року була окупована Трансністрія. Отже, з другої половини 1941 р. під Румунією перебувала українська територія, що охоплювала приблизно 60 тис. км2 з 3,5 млн населення, або 10% української території. Румуни запровадили тут військово-поліцейський терор, колоніальний економічний визиск, систематичну румунізацію.

З Буковини, Бессарабії, Трансністрії були створені губернаторства, на чолі яких «кондукаторул» генерал йон Антонеску призначав губернаторів: для Буковини — К. Колотеску, для Бессарабії — К. Войкулеску і для Трансністрії — професора Г. Алексіяну. У кожному губернаторстві діяв директорат румунізації, завданням якого було змінювати назви українських місцевостей, українські прізвища, забороняти українську мову в школі, адміністрації, церкві. Його завданням було також виселення українців і заселення української території румунськими колоністами. На Буковині заборонялися всі українські товариства.

Загалом політика румунів у другій світовій війні на українських землях проводилася традиційною лінією — заперечення прав місцевого населення України, румунізація, колонізація та господарська експлуатація. Однак запроваджений румунами порядок не мав таких крайніх наслідків, як фашистський. Тому населення Трансністрії схилялося до румунської, а не німецької окупації.

На Закарпатті угорці створили окрему адміністративну одиницю — «Підкарпатську територію» на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді. Угорці проводили антиукраїнську політику, підтримували русофілів тощо.

242

Отже, нацистська політика в Україні була жорстокою і необачною. Неспроможність нацистів ефективно використати проти більшовицького режиму неросійські народи стала однією з їхніх найбільших політичних помилок у війні.

3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД Нові завдання, що постали перед СРСР у роки війни, істотно

змінили співвідношення функцій держави, викликали необхідність перебудови форм і методів діяльності. Війна висунула на перший план оборону країни. Збільшився обсяг роботи центральних органів державної влади й управління СРСР та союзних республік. Виникла необхідність у надзвичайних загальносоюзних і республіканських органах, які б виконували спеціальні завдання, пов'язані з війною.

Постановою Президії Верховної Ради СРСР, Ради Народних Комісарів СРСР і ЦКВКП(б) ЗО червня 1941 ір, з мстою мобілізації всіх сил держави був створений Державний Комітет Оборони (ДКО). Він зосереджував усю владу: воєнну, політичну, господарську. ДКО видавав обов'язкові для організацій і громадян постанови та роз-порядження. Щоб забезпечити виконання особливо важливих або надзвичайних заходів з оборони країни, ДКО призначав уповноважених. Уповноважені були також у союзних і автономних республіках, краях та областях, на великих підприємствах і будовах, що мали важливе оборонне значення.

У деяких великих містах при наближенні лінії фронту утворювалися міські комітети оборони. До їх складу входили представники партійних, радянських і військових органів. Міські комітети оборони керували підготовкою до захисту міста. Вони визначали завдання промислових підприємств щодо випуску боєприпасів, проводили мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд тощо.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» 22 червня 1941 р. у місцевостях, оголошених на воєнному стані, військовим радам фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад — вищому командуванню військових з'єднань були передані функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки. З усіх цих питань органи військової влади мали право видавати обов'язкові для всього населення постанови, віддавати розпорядження міським органам влади, державним і громадським установам, організаціям, вимагати від них безумовного і негайного виконання розпоряджень.

243

^Щоб налагодити роботу тилу, потрібні були надзвичайні заходи, спрямовані на забезпечення промисловості та транспорту робочою силою. З цією метою ЗО червня

1941 р. при Раднаркомі СРСР був створений спеціальний Комітет з обліку і розподілу робочої сили, який мав свої органи на місцях, а при Раднаркомі УРСР — Бюро об ліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони. Такі Бюро утворювалися і при виконкомах обласних та районних Рад депутатів трудящих. Вони проводили облік непрацю ючого населення у містах та інших населених пунктах і мобілізацію робочої сили.

Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність створення^ липні 1941 р. при Раднаркомі СРСР Ради з евакуації. В УРСР цю роботу проводили уповноважені Ради з евакуації та евакуаційні пункти, які перебували у віданні місцевих Рад депутатів трудящих. Евакопункти створювалися переважно поблизу залізничних станцій і приймали евакуйоване населення, забезпечували його про-довольством, організовували перевезення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 2 листопада 1942 р. була створена Надзвичайна державна комісія зі

встановлення і розслідування злочинів нацистів та їх спільників і шкоди, яку вони заподіяли громадянам, кол госпам, громадським організаціям, державним підприєм ствам, установам. В УРСР створювалися республіканська, обласні та міські комісії. Уже в роки війни Надзвичайна державна комісія зібрала великий документальний мате ріал про злодіяння німецько-фашистських окупантів та їх спільників, що використовувався пізніше на судових про цесах.

У зв'язку з відходом Червоної армії з України центральні органи влади УРСР евакуювалися спочатку в Саратов, а потім в Уфу і Москву. В лютому 1943 р., коли розпочалося звільнення українських земель, уряд УРСР переїхав до Харкова, а потім — до Києва. Вищі органи державної влади й управління УРСР очолили відбудову народного господарства України, зруйнованого фашистами.

З перших днів війни місцеві Ради депутатів трудящих та їх виконкоми проводили певну роботу, спрямовану на будівництво оборонних споруд, створення місцевої протиповітряної оборони тощо.

244

Вони керували перебудовою підприємств оборонної промисловості, налагоджували професійне навчання, забезпечували охорону майна тощо. Захопивши Україну, фашисти ліквідували Ради.

У роки другої світової війни відбулися зміни і в системі судово-прокурорських органів. Ці зміни торкнулися організації та діяльності спеціальних судів і спеціальних прокурорських органів. Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941 р. було затверджено «Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій». Відповідно до цього положення військові трибунали діяли: при військових округах, фронтах і флотах; при арміях, корпусах та інших військових з'єднаннях і воєнізованих установах. Лінійні суди залізничного і водного транспорту були реорганізовані у відповідні військові трибунали.

Таким чином, у період другої світової війни на території України існували такі військові трибунали: військові трибунали Червоної армії; військові трибунали ВМФ; військові трибунали НКВС; військові трибунали залізничного транспорту; військові трибунали водного транспорту; військові трибунали у прифронтових областях, утворені з обласних судів.

Значні зміни відбулись у діяльності територіальних судів та органів прокуратури УРСР. У перші дні війни в прифронтових областях республіки суди і органи прокуратури переводилися на воєнний стан. Обласні суди у цих областях реорганізовували у воєнні трибунали, а районні, міські та обласні прокуратури — у відповідні районні, міські та обласні військові прокуратури.

Отже, судово-прокурорські органи були покликані сприяти зміцненню дисципліни, правопорядку, підвищенню обороноздатності.

Постанова РНК СРСР 17 квітня 1943 р. затвердила положення «Про порядок обліку і користування націоналізованого, конфіскованого, виморочного та безгосподарного майна». Воно передбачало, що суб'єкти, в яких перебувало відповідне майно, зобов'язані повідомити фінансові органи у п'ятиденний строк з дня виявлення ними цього майна. Така ж постанова була видана РНК УРСР 28 вересня 1943 р.

Велику роботу проводили суди, розв'язуючи спори колгоспів, радгоспів і громадян про повернення майна, що належало їм раніше. Розглядалися справи осіб, які придбали це майно під час евакуації з місцевості, окупованої фашистами, а також про повернення майна,

245

вилученого у них, тощо. Постановою РНК УРСР 14 вересня 1941 р. «Про збереження

житлової площі за військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час» встановлювалося, що за всіма категоріями військовослужбовців зберігається житлова площа на період війни. Мешканці, які оселилися на площі вказаних осіб, зобов'язані після повернення військово-службовця негайно її звільнити, інакше вони підлягали виселенню в адміністративному порядку. Такий порядок був установлений і для осіб, котрі поверталися з евакуації.

На жаль, уже в період війни па визволеній території чимало житла, зокрема у західних областях України, було захоплено військовослужбовцями безпідставно і незаконно, здебільшого МКВС. Фабрикувалися справи на мешканців про зв'язки з УПЛ, ОУН тощо. їх депортували до Сибіру, а будинки, майно, квартири передавали «по-трібним людям». Таких фактів можна навести чимало.

Певна увага приділялася питанням сім'ї, материнства та дитинства. У 1944 р. було встановлено почесні звання «Мати-героїня» і засновано орден «Материнська слава», медалі «Медаль материнства». Ці почесні звання встановлені Указом Президії Верховної Ради СРСР 8 лютого 1944 р. Ним же було збільшено державну допомогу вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям.

Внаслідок війни в Україні залишилося чимало дітей-сиріт, батьки яких загинули у боях з фашистами. Дитячі будинки в окупованих районах були зруйновані, а їх майно пограбоване. Постановою РНК УРСР 15 лютого 1942 р. «Про влаштування дітей, які залишилися без батьків», виданою на виконання однойменної постанови РНК СРСР 23 січня 1942 р., виконкоми місцевих Рад повинні були забезпечити влаштування всіх дітей, які залишилися сиротами чи загубили батьків під час переїзду до іншої місцевості, в дитячі будинки і на індивідуальний чи колективний патронат. З метою надання необхідної допомоги батькам і родичам, котрі розшукували дітей, були створені центральний довідковий адресний дитячий стіл, довідкові адресні дитячі столи при обласних управліннях, міських і районних відділах НКВС.

РНК УРСР 27 березня 1943 р. прийняв постанову «Про організацію допомоги дітям-сиротам, батьки яких загинули в боях з німецькими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР». Вона передбачала

246

відбудову всіх діючих до війни дитячих будинків, створення в них необхідних побутових, культурних і санітарно-гігієнічних умов. До оперативного керівництва цією справою залучалися надзвичайні комісії при РНК УРСР і виконкомах обласних Рад депутатів трудящих.

Рішення уряду УРСР ЗО липня 1944 р. мали на меті розширити мережі дитячих будинків, створити у них майстерні для виробничого навчання дітей, а також організувати інститут громадських інспекторів по боротьбі з дитячою бездоглядністю і безпритульністю.

Особливо поширилося у роки війни усиновлення дітей-сиріт. Сім'ї приймали на виховання дітей, які залишилися без батьків. Це набуло масового характеру. Указ Президії Верховної Ради УРСР 24 вересня 1943 р. дозволив записувати усиновителів у актових книгах про народження дітей як батьків усиновленого і давати йому прізвище та по батькові усиновителя. Отже, ліквідовувалася навіть формальна згадка про те, що дитина стала членом сім'ї після усиновлення.

Значна увага приділялася трудовому законодавству, покликаному сприяти поповненню господарства робочою силою, зміцненню трудової дисципліни, підвищенню продуктивності праці тощо. Союзним актом 13 лютого 1942 р. було запроваджено трудову мобілізацію непрацюючого міського населення. Такі особи направлялися па виробництво і будови за місцем їх проживання. Цей захід мав важливе значення для забезпечення робочою силою мета-лургійної, хімічної та паливної галузей промисловості, а також підприємств оборонної промисловості.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 26 грудня 1941 р. «Про відповідальність робітників і службовців підприємств воєнної промисловості за самовільне залишення підприємств» всі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості були визнані па період війни мобілізованими та закріпленими для постійної роботи за підприємствами, де вони працювали. Таким же актом 29 вересня 1942 р., 15 квітня і 9 травня 1943 р. переведені на становище мобілізованих робітники та службовці, які працювали у державних підприємствах і установах прифронтових районів, а також па залізничному, морському, річковому транспорті.

Ці правові акти мали велике значення для створення постійних кадрів робочої сили, зміцнення трудової дисципліни у зазначених галузях виробництва, що, в свою чергу, сприяло безперебійному постачанню фронтові всього необхідного.

Поширилася така форма залучення робочої сили до

247

промисловості, як праця колгоспників на підприємствах за договорами, укладеними з колгоспами.

Указ Президії Верховної Ради СРСР 26 червня 1941 р. «Про режим робочого часу робітників і службовців у період війни» дозволяв керівникам підприємств встановлювати понаднормові роботи тривалістю від 1 до 3 год на день і роботи у вихідні. Чергові та додаткові відпустки замінювалися грошовою компенсацією, виплата якої була тимчасово припинена, а належні працівникам суми пере-раховувались в ощадні каси як спеціальні вклади (Укази ПРВР СРСР 9 квітня 1942 р. і 9 січня 1943 р.).

Законодавчі акти розв'язували також питання про трудове влаштування і побутове обслуговування інвалідів війни. У цей період затверджено «Положення про почесні звання Української РСР», встановлено чини для прокурорсько-слідчих працівників.

Ці заходи були викликані надзвичайно тяжкими умовами війни, які вимагали максимальної мобілізації духовних і матеріальних ресурсів для перемоги.

Відбулися певні зміни і в колгоспному законодавстві. Відповідно до союзного законодавства, з квітня 1942 р. у колгоспах встановлювався на період війни новий підвищений мінімум трудоднів: для кожного працездатного колгоспника і колгоспниці — до 120 трудоднів; а для підлітків віком від 12 до 16 років — 50 трудоднів. Обов'язкова праця у колгоспі поширювалася також на підлітків віком від 12 до 16 років.

Кримінальне законодавство України тільки у деяких нормах передбачало кримінальну відповідальність. З оголошенням в УРСР воєнного стану вступили в силу статті кримінального кодексу УРСР 1927 р., зокрема ст. 543 — зносини з контрреволюційною метою з іноземною державою або з окремими її представниками, а також спри-яння будь-яким способом іноземній державі, що воює з СРСР або проводить проти нього інтервенцію чи блокаду; ч. II ст. 5410 — антирадянська пропаганда чи агітація у місцевостях, що оголошені на воєнному стані чи у воєнній обстановці; ч. II ст. 5621 — пропаганда чи агітація, спрямована на підбурювання національної або релігійної ворожнечі чи розбрату у воєнній обстановці, ст. 5620 — відмова або ухилення в умовах воєнного часу від внесення податків або від виконання повинностей, а також деякі статті розділу про військові злочини КК УРСР.

При відступі Червоної армії велика увага приділялася боротьбі з

248

поширювачами брехливих чуток, панікерами, дезорганізаторами. Був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР 6 липня 1941 р. «Про відповідальність за поширення у воєнний час брехливих чуток, які викликають тривогу серед населення». Він встановлював сувору відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком від 2 до 5 років, якщо злочини за характером не вимагали згідно із законом більш тяжкого покарання.

Встановлювалася кримінальна відповідальність за ухилення від виконання деяких повинностей і обов'язків. Така відповідальність встановлювалася за злісне порушення правил і розпоряджень щодо місцевої протиповітряної оборони та світломаскування, за ухилення від здачі радіоприймачів і радіопередавального обладнання, ухилення від трудової мобілізації, від загального обов'язкового навчання військовій справі.

Встановлювалася кримінальна відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах — тюремне ув'язнення від 3 до 5 років.

Безперечно, такі види злочинів, як крадіжки, спекуляція тощо, знаходилися в центрі уваги правоохоронних органів і реагування на них було адекватним. Суворе кримінальне покарання у вигляді страти через повішання або заслання на каторжні роботи строком від 15 до 20 років встановлювалось союзним указом 19 квітня 1943 р. за злодіяння фашистських загарбників, вчинені на окупованій території. На жаль, дія цього Указу поширювалась і проти учасників національно-визвольного руху в Україні — вояків УПА, членів ОУН, як зазначалося тоді — «найлютіших ворогів українського народу, співучасників німецько-фашистських окупантів в усіх їх жахливих злодіяннях». Подібна оцінка містилася в юридичних актах і в істо-рико-правовій літературі, хоч це, безсумнівно, було зовсім не так.

У період війни зазнало змін кримінальпо-процесуальне законодавство. Ці зміни передбачалися «Положенням про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій», затвердженим Указом ПРВР СРСР 22 червня 1941 р. За положенням, відповідні військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів суду після 24 год після вручення копії звинувачувального висновку. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані чи змінені тільки у порядку нагляду.

Про кожний вирок, що засуджував до вищої міри покарання, військовий трибунал негайно повідомляв телеграфом голову

249

Військової колегії Верховного суду СРСР, головного військового прокурора Червоної армії або годовного прокурора ВМФ. У випадку неодержання впродовж 72 год з моменту вручення телеграми адресатові телеграфного повідомлення про припинення вироку, такий приводився- у дію.

Військовим радам округів, фронтів і армій (флотів, флотилій), а також відповідним командувачам належало право припинити виконання вироку з найвищою мірою покарання. Водночас вони повинні були повідомити про це телеграфом голову Військової колегії Верховного суду СРСР, головного військового прокурора Червоної армії або головного прокурора ВМФ, висловивши свою думку щодо дальшого спрямування справи.

Порядок розслідування і розгляду кримінальних справ повністю зберіг значення і в період війни. Однак внаслідок об'єктивних умов не завжди була змога забезпечити на процесі присутність свідка, котрий перебував у діючій армії. Були ще деякі зміни в процесуальному праві, але вони не мали принципового характеру.

Наприкінці 1944 р. вся територія України була звільнена від фашистів. Розпочалася відбудова народного господарства. На території УРСР було зруйновано і спалено повністю або частково 714 міст і понад 28 тис. населених пунктів, знищено 16 150 промислових підприємств,, пограбовано близько 28 тис. колгоспів, 900 радгоспів ї 1300 МЇС. Загальна шкода, заподіяна Україні тільки внаслідок знищення майна, обчислювалася в 285 млрд крб.

250

РО ЗД І Л XV ОРГАНІЗАЦІЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ НАРОДНОЇ

ВЛАДИ В ЗАКАРПАТТІ 1944—1945 рр. 1. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ЗАКАРПАТТЯ

У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ Наприкінці жовтня 1918 р., як уже зазначалося, багатонаціональна

Австро-Угорщина розпалася. На її руїнах виникли кілька нових держав, у тому числі Угорщина, до складу якої насильно було включене й Закарпаття. Щоб послабити дух закарпатців за возз'єднання з Україною, угорський уряд М. Карольї створив у грудні 1918 р. так званий Руський Край, що охоплював територію Закарпаття, і видав «Народний закон № 10 про автономію русинів*, які проживають в Мадьярії». Проте цей закон був тільки тактичним маневром, бо прокламована так звана культурна автономія нічого не давала населенню Закарпаття. У законі не йшлося про політичні права, свободу слова, організацій тощо, тому не дивно, що населення не-визнавало його. Тільки у возз'єднанні з Україною народ; Закарпаття вбачав реальний і єдиний шлях визволення від іноземного гніту. Засвідчив це і з'їзд, що відбувся у січні 1919 р. у Хусті.

Але у березні 1919 р. в Угорщині, у тому числі майже-на всій території Закарпаття, була встановлена радянська влада. Закарпаття поділялося тоді на ЗО округів і чотири! жупи: Березька з центром у Береговому, Марамороська 3-центром у Хусті, Угочаиська з центром у Севлюші (тепер-Виноградів) і Ужанська з центром у Чопі (частину цієї' жупи разом з Ужгородом ще в січні 1919 р. окупувало-чехословацьке військо). Створювалися сільські, міські,, окружні, жупні ради та їх виконавчі орга.ни — директо-ріуми. Щоправда, Закарпаттю в складі Угорщини булза надана певна автономія щодо господарського і культурного життя, але збережена стара назва «Руський край» заперечувала прагнення до національної єдності закар-патських українців з Україною. Окрім цього, радянська влада проіснувала в Угорщині 133 дні, а на Закарпатті, що раніше зазнало інтервенції, лише 36 днів. В Угорщині встановилася диктатура М. Хорті, а Закарпаття за Сен-Жермеиським (1919 р.) і Тріапонським (1920 р.) договорами ввели до складу Чехословаччини.

На відміну від насильницької анексії інших західноукраїнських земель, приєднання Закарпаття до Чехословаччини вважалося

251

добровільним. Внаслідок угоди між чеськими лідерами, підписаної у м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США) ще в листопаді 1918 р., емігранти із Закарпаття погодилися на включення своєї батьківщини до складу нової Чеської держави при умові надання їй автономії. І хоч Чехословаччина дійсно не проводила щодо національних меншостей відкритої політики дискримінації та асиміляції, як Польща та Румунія, це не означає, що відносини між центральним урядом і населенням Закарпаття були безконфліктними.

Чехословацька влада почала запроваджувати старі порядки. Насамперед, у серпні 1919 р. було створено Цивільне управління Підкарпатської Русі (офіційна назва Закарпатської України у складі Чехословаччини до 1928 р.) на чолі з адміністратором. Цивільному управлінню були підлеглі жупанські управління, що, в свою чергу, контролювали діяльність окружних управлінь, а -останні — роботу, нотарських, тобто сільських, управлінь. Проте наростання революційного руху змусило чехословацький уряд видати в листопаді 1919 р. Генеральний статут про організацію та адміністрацію Підкарпатської :Русі. За статутом уся влада передавалася адміністратору, який призначався чехословацьким урядом. До речі, Генеральний статут став першим нормативним актом Чехословаччини, що регулював державно-правове становище;Закарпаття.

На правах дорадчого органу створювалася Тимчасова автономна директорія з п'яти членів, призначених урядом. На випадок конфлікту між директорією й адміністратором арбітром мав бути президент республіки або призначена ним особа. У Генеральному статуті зазначалося, що;,не пізніше ніж через 90 днів після виборів до чехословацького парламенту (Національних Зборів) повинен бути обраний автономний сейм Підкарпатської Русі.

Згідно з прийнятою 29 лютого 1920 р. Конституцією Чехословацької республіки, Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий сейм, компетентний у справах мови, навчання, релігії, місцевої адміністрації та інших питань, віднесених до його відання законами Чехословаччини. Закони, ухвалені сеймом Підкарпатської Русі, набирали чинності тільки після їх затвердження президентом республіки. Ллє вибори до сейму не були проведені, а 26 квітня 1920 р. чеський уряд видав розпорядження «Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі», за яким управління зосереджував губернатор і віце-губернатор, яких призначав президент республіки. При губернаторові створювалася Губерніальна

252

рада, куди входив губернатор як голова ради, віце-губернатор як заступник голови, десять обраних членів ради та чотири члени, призначені урядом Чехословаччини за поданням губернатора. У зв'язку зі схваленням змін у Генеральному статуті на Закарпатті припинила існування директорія, а також скасовувалася посада адміністратора краю.

Отже, щоб ліквідувати особливий статус Закарпаття, в липні 1927 р. під виглядом уніфікації законодавства всієї республіки був прийнятий закон «Про організацію політичного управління», відомий як закон про адміністративну реформу. За цим законом, що набрав чинності з 1 липня 1928 р., територія Чехословаччини поділялася на чотири адміністративні одиниці — краї (Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський край). Вся влада у краю належала крайовому президентові, якого призначав президент республіки. Дорадчим органом при крайовому президенті було крайове представництво. На Закарпатті воно складалося з 12 обраних і шести призначених урядом членів. Територія Закарпаття поділялася на 12 округів з окружними представництвами. їх голови наділялися широкими повноваженнями і, фактично, були представниками уряду на місцях.

Уряд, бажаючи модернізувати усі регіони держави, намагався хоч якось підвищити рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках були поділені великі угорські маєтки і близько 35 тис. дрібних селянських господарств отри-* мали додаткові ділянки. Разючим контрастом з Польщею та Румунією було те, що чеський уряд вкладав в економіку Закарпаття більше коштів, ніж вилучав. Цих інвестицій, звичайно, було надто мало, аби полегшити злидні. Основною галуззю промисловості вважалася деревообробна. Крім цього, існували карликові кустарні ремонтні майстерні. Набути спеціальність слюсаря, столяра, механіка чи шофера могла тільки особа пануючої нації — німець, угорець, чех. На Закарпатті 1936 р. у лісовій промисловості були зайняті лише 7,83% робітників, на кустарних підприємствах і шахтах — 11,94%. Землеробством займалося 58,46% населення, а 21,77% становили наймити, люди, приречені на безробіття.

Щоправда, відчутніші зміни відбулися у галузі освіти і культури. Різко зросла кількість освітніх закладів. У, 1914—1938 рр. початкових шкіл збільшилося з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11. Крім цього, чеський уряд дозволив користуватися у школах рідною мовою. Це спричинило швидке зростання культурних товариств ук-

253

раїнофільського і русофільського напрямів. У Празі 1921 р. на кошти чехословацького уряду відкрився Український вільний університет з двома факультетами — філософським та юридичним. У Подєбрадах 1922—1935 рр. працювала Українська господарська академія, що мала три факультети (агрономічно-лісовий, інженерний, економічно-кооперативний), перетворена, відтак, в Український технічно-господарський інститут. Упродовж десятиріччя (1923—1933 рр.) учителів початкових і середніх шкіл випускав у Празі Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова.

З середини 30-х років під впливом національного руху закарпатці почали вимагати автономії. Але пропозиції прогресивних діячів Закарпаття врегулювати соціально-екопомічне та адміністративне становище краю керівні кола Чехословаччипи ігнорували. Тільки після Мюнхенської умови, підписаної 29 вересня 1938 р. главами урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії, Прага дозволила 11 жовтня створити автономний уряд, до якого увійшли: А. Бродій — прем'єр-міністр, Е. Бачинський — міністр внутрішніх справ, Ю. Ревай — міністр комунікації, С. Фенцик — міністр «без портфеля», А. Волошин та І. П'єщак були призначені державними секретарями. Оскільки русофіли А. Бродій і С. Фенцик швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі, 26 жовтня 1938 р. уряд Карпатської України очолив священик А. ,Во-лошин (пізніше — останній ректор Українського вільного університету в Празі).

Тим часом уряд Чехословаччини змушений був погодитися па розв'язання суперечливих питань про угорську національну меншість арбітражною комісією у складі міністрів закордонних справ Німеччини та Італії (И. Ріб-бентроп і Г. Чіано), що 2 листопада 1938 р. у Відні, ухвалила найбагатшу частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове приєднати до Угорщини. Столицю Карпатської України було перенесено з Ужгорода до Хуста.

Існування Карпатської України, незважаючи на ко-роткотривалість, вважалося важливим кроком на шляху створення самостійної соборної України. В організації політичного і культурного життя закарпатцям допомагали втікачі з Галичини і Буковини. Багато з них вступали до сформованої тоді Карпатської Січі, що налічувала близько 6 тис. вояків. Вибори до сейму Карпатської України відбулися 12 лютого 1939 р. Він проголосив 15 березня 1939 р. її самостійність, прийняв Конституцію і обрав А. Волошина президентом. Але за день до цієї історичної події регент М. Хорті з санкції А. Гітлера видав ца-

254

каз угорській армії окупувати всю територію Закарпаття. Впродовж декількох днів, незважаючи на запеклий опір Карпатської Січі, регулярна угорська армія захопила весь край. Водночас вранці 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили у Прагу, а 16 березня Гітлер видав розпорядження про створення Протекторату Чехії та Моравії (Словаччина стала окремою державою-маріонеткою). Таким чином, розчленування Чехословаччини, розпочате Мюнхенською угодою, закінчилося. Чехословаччина як самостійна суверенна держава перестала існувати. Для її народів, у тому числі і для закарпатців, настали тяжкі роки фашистської окупації.

До червня 1939 р. Закарпаттям управляв військовий диктатор генерал Новакович. Після цього уряд Хорті перейшов до цивільної системи регентських комісарів, які утримували всю владу. Територія Закарпаття була поділена на три адміністративні експозитури (Ужанську, Бе-резьку, Марамороську з центрами в Ужгороді, Кошице і Хусті) та 12 жуп, очолюваних відповідними комісарами. Прагнучи завоювати популярність серед українського населення Закарпаття, значна частина якого перейшла на прорадянські позиції, угорські окупанти неодноразово.під час другої світової війни порушували питання про автономію краю, врегулювання його державно-правового статусу. Проте це обговорення на різних рівнях стало тільки засобом для відволікання уваги закарпатців від боротьби за свої права. Насправді ж замість поліпшення соціально-політичиого становища краю, надання йому автономії панівні кола Угорщини придушували рух за демократизацію життя, справедливе розв'язання національного питання. Згідно з актом Надзвичайної комісії по розслідуванню злочинів німецько-угорських загарбників у період окупації на Закарпатті розстріляно і закатовано 10 805 українців. У робітничих таборах перебувало 70 895 закарпатських українців. Тільки на одному процесі, що відбувався у Мараморош-Сигеті в квітні—червні 1944 р.,. до смертної кари було засуджено 34 особи, а понад 600 — до каторги й тюремного ув'язнення.

СТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ НАРОДНОЇ ВЛАДИ. ВХОДЖЕННЯ ЗАКАРПАТТЯ ДО УРСР Звільнення України 1943—1944 рр. від фашистських загарбників

викликало нове піднесення на Закарпатті. Партизани почали створювати у містах і селах підпільні народні комітети, головне завдання яких полягало в тому, щоб організовувати народ на боротьбу з окупантами.

255

У жовтні 1944 р. Радянська армія зламала укріплення «лінії Арпада», перейшла Карпати, а 24 жовтня були звільнені Хуст, Міжгір'я (Волове), Свалява, 26 жовтня — Великий Березини, Мукачеве, наступного дня — Ужгород, Перечин і Берегове. Розгорнувся масовий рух за ,вихід Закарпатської України з Чехословацької республіки та входження її до складу єдиної Української держави. Закарпатці проводили вибори у народні комітети, які стали тимчасовими органами державної влади. Так, у Хустському окрузі на 7 листопада 1944 р. народні комітети були обрані в 11 селах із 21. Пройшли вибори у містах і селах Рахівського, Тячівського, Мукачівського та інших округів, а 12 листопада 1944 р. — збори мешканців Ужгорода, де був обраний народний комітет у складі 55. осіб і того ж самого дня — народний комітет міста Мукачевого у складі 43 осіб.

Для координації діяльності народних комітетів необхідно було створити представницький орган, повноважний реально здійснити вимоги населення про входження Закарпаття до України. З цією метою 26 листопада 1944 р. у Мукачевому відбувся Перший з'їзд народних комітетів Закарпатської України, на який з'явилися 663 делегати від усього Закарпаття. На порядок денний винесли такі питання: 1. Визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів. 2. Возз'єднання Закарпатської України з Україною. 3. Наділення селян, робітників і службовців землею та лісом. 4. Вибори Народної Ради Закарпатської України.

З'їзд, висловлюючи волю населення, одноголосно прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з-Україною і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з'їзді Народна Рада Закарпатської України 27 листопада 1944 р. сформувала свій уряд у складі Президії Народної Ради та її уповноважених з таких питань: внутрішніх, справ і державної безпеки; комунального господарства; фінансів; землеробства; промисловості та торгівлі; юстиції; освіти; комунікації; охорони народного здоров'я; соціальної опіки. У лютому 1945 р. декретом № 40 створене' при Народній Раді Планово-економічне бюро, а декретом № 41 — Рахунковий відділ Народної Ради Закарпатської України. Головою Народної Ради обрали І. Ту-ряницю, заступниками голови — П. Сову і П. Лінтура.

Місцевими органами державної влади, відповідно до адміністративно-територіального поділу, були окружні, міські та сільські народні комітети. Сільські й міські народні комітети

256

обиралися безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах, окружні — делегатами сільських народних комітетів даного округу. Виконавчим органом місцевого народного комітету стала його президія. Міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, Севлюш, Хуст вважалися окремими адміністративними одиницями, і Народні комітети цих міст були підзвітними у діяльності' безпосередньо Народній Раді Закарпатської України. Народна Рада і народні комітети обиралися на термін да остаточного розв'язання питання про возз'єднання Закарпаття з Україною.

Місцеві народні комітети були органами державної влади і водночас органами місцевого управління. Норма представництва до місцевих народних комітетів (за декретом 9 лютого 1945 р.) встановлювалась залежно від кількості населення села, міста чи округу. Сільські народні комітети обиралися у складі від дев'яти (до 1 тис, мешканців) до 36 членів (понад 5 тис. мешканців), міські — з 36 (до 20 тис. мешканців) і з 42 членів (понад 20 тис. мешканців) та окружні від 18 (до 40 тис. мешканців) до 36 членів (понад 100 тис. мешканців). Компетенції народних комітетів підлягали всі питання господарського, політичного і культурного будівництва, питання щодо загального добробуту населення. Вони розробляли місцевий бюджет і забезпечували його виконання, здійснювали керівництво і контроль за діяльністю підприємств та підпорядкованих їм органів управління, забезпечували реалізацію актів Народної Ради, охорону державного ладу і прав громадян. Виконавчим органом місцевого народного комітету була його президія, яка обиралася у складі від семи до 13 членів — залежно від кількості (населення округу, в тому числі голова президії та. два його заступники. У міських народних комітетах президія «складалася з голови президії, двох його заступників і 8— 12 членів. До президії сільського народного комітету зходили голова, його заступник і третина всіх членів сільського народного комітету. Члени президії народних, комітетів очолювали відділи, що створювалися при місцевих мародних комітетах.

Чеські реакційні кола, занепокоєні рухом закарпатців за возз'єднання з Україною, розповсюджували чутки, .що прийнятий Першим з'їздом народних комітетів Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з Україною, не •є виразом справжньої волі населення Закарпаття, оскільки прийняття Маніфесту проходило у прифронтовій смузі під тиском радянських військових сил. Окрім цього, на території звільненого Закарпаття з'явилися представники

257

чехословацького емігрантського уряду у Лондоні, очолювані міністром економіки і реконструкції Ф. Немецом для організації своєї адміністрації. Разом з цією, делегацією на Закарпатті засіло «командування звільненої території» на чолі з начальником військової канцелярії президента Е. Бенеша і керівником політичної розвідки генералом А. Нижборським. Справа у тому, що в грудні 1943 р. був укладений радянсько-чехословацький договір про дружбу і взаємодопомогу, а в травні 1944 р. чехословацький емігрантський уряд підписав угоду про. відносини між радянським головнокомандувачем і чехословацькою адміністрацією після вступу радянських військ •на територію Чехословаччини.

з Беручи до уваги вимоги населення, Народна Рада,Закарпатської України 5 грудня 1944 р. видала декрет № 15 про припинення будь-яких зв'язків народних комітетів на місцях з уповноваженим чехословацького емігрантського уряду та його апаратом. «Народні комітети Закарпатської України від нинішнього дня, — зазначалося у декреті, — повинні з усіх питань адміністративного, військового та іншого характеру виконувати виключно накази Народнрї Ради Закарпатської України і підтримувати урядовий контакт тільки з нею». Ф. Немец змушений був залишити разом зі своїм апаратом Закарпаття і на початку січня 1945 р. виїхав до Словаччини.

Для підтримання громадського порядку і забезпечення охорони народного добра та прав громадян народні .комітети створили народну міліцію, народні дружини, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської України, Особливістю останніх було те, що вони не являли собою частин регулярної армії. До складу дружин люди входили добровільно. Всі народні дружинники присягну-лися на вірність Вітчизні, Народній Раді і Маніфесту Першого з'їзду народних комітетів. Це розглядалось як необхідна умова сумлінного виконання обов'язків тими особами, котрі її приймали.

Декретом № 22, виданим 18 грудня 1944 р., при Народній Раді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, які намагалися не допустити возз'єднання Закарпаття з Україною. Суд мав право застосовувати тюремне ув'язнення до 20 років або розстріл. Щодо останнього, то він набував чинності тільки після затвердження Народною Радою. Перший вирок Спеціального суду про розстріл винесений у справі Г. Фе-ренца, який в 1939 р. брав участь в окупації краю угорсько-фашистськими військами, був членом угорської терористичної організації «Рондьошгарди» та агентом угорської

258

розвідки, а після звільнення Закарпаття восени 1944 р. залишився у Мукачевому для проведення підрив

ної діяльності. На підставі декрету № 33, виданого 12 січня 1945 р., у всіх

адміністративних округах і містах Закарпаття були створені народні суди — основна ланка судової системи краю. Вони обиралися відповідними народними комітетами і затверджувалися Народною Радою строком на три роки. Як цивільні, так і кримінальні справи розглядалися колегіально з участю народних засідателів. Вищу судову інстанцію — Вищий народний суд — обирала Народна Рада. Порядок діяльності народних суддів регулювався Тимчасовою інструкцією у цивільних справах і Тимчасовою інструкцією у кримінальних справах. Обидві інструкції були затверджені Народною Радою 22 січня

1945 р. Одночасно з організацією нових судів, за декре том Народної Ради № 34, в усіх адміністративних окру гах і містах Ужгороді та Мукачевому для нагляду за дотриманням законності створювалися органи прокура тури на чолі з головним прокурором Закарпатської України. Усіх прокурорів призначала Народна Рада. Арешт громадян дозволявся тільки за санкцією проку рора, чим гарантувалося право недоторканості особи.

Для проведення попереднього слідства у важливих І складних кримінальних справах при прокуратурах створювалися слідчі органи. При Головній прокуратурі Закарпатської України працювали старший слідчий і слідчий у важливих справах, а при окружних і міських про-куратурах — слідчі. Вони призначалися головним прокурором. Органи прокуратури будувалися за принципом суворої централізації, були підзвітні тільки Народній Раді й не мали права втручатися у роботу народних комітетів. Декретом № 35 для подання населенню юридичної допомоги в судах і з усіх інших правових питань була організована народна адвокатура (інститут адвокатури на західноукраїнських землях створений вперше австрійським урядом 1781 р.). У кожному окрузі при народному суді відкрилась юридична консультація, а в Ужгороді і Мукачевому дозволялося створити по дві-три юридичні консультації на чолі зі завідувачами. Трохи пізніше були організовані в усіх окружних центрах краю державні нотаріальні контори, а 23 лютого 1945 р. Народна Рада затвердила Положення про державний нотаріат Закарпатської України.

Таким чином, був знищений окупаційний старий дер« жавний

259

апарат і його правова основа. Народна Рада розгорнула широку законодавчу діяльність, видала і провела в життя деякі декрети, постанови і розпорядження: про наділення землею малоземельного і безземельного селянства, про відкриття магазинів і максимальні ціни на товари, націоналізацію підприємств, залізничного транспорту, засобів зв'язку, запровадження цензури на періодичні та неперіодичні видання тощо. Проводилася реформа народної освіти. Для національних меншин (угорців, румунів, чехів) були створені школи, де навчання проводилося рідною мовою. Розпочали діяльність клуби, будинки культури, хати-читальні, розвивалася художня самоді-яльність. В Ужгороді видавалися чотири газети: «Закарпатська правда», «Закарпатська Україна», «Молодь України», «Робітнича газета».

Внаслідок визволення території Чехословаччини у цій країні відбулися значні зміни. До влади прийшов прокомуністичний уряд Національного фронту чехів і словаків, який у програмі, опублікованій у квітні 1944 р. в словацькому м. Кошиці, заявив, що вважає своїм обов'язком розв'язати питання про Закарпатську Україну згідно з виявленою волею і віковим прагненням її населення. «У зв'язку з тим, що ми межуємо з Україною, — зазначалося в Кошицькій програмі, — ми будемо турбуватися про встановлення найтіснішого братнього союзу з великим українським народом. Ніщо не перешкоджає нашому постійному співробітництву Питання про Карпатську Україну буде вирішено нами у відповідності з волею населення Карпатської України» Цією заявою уряд Чехословацької Республіки виразив повну готовність підтримати прагнення закарпатських українців до возз'єднання з Україною.

У червні 1945 р. до Москви прибула чехословацька урядова делегація для переговорів з радянським урядом про Закарпатську Україну, а 29 червня був підписаний договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною ,про Закарпатську Україну, ратифікований у листопаді того ж року Тимчасовими Національними Зборами Чехословаччини і Президією Верховної Ради СРСР. Так був завершений процес об'єднання українських земель.

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР 22 січня 1946 р. у складі України була створена Закарпатська область з поділом на 13 округів (округи Закарпатської області були перетворені 1954 р. у райони), а 24 січня 1946 р. Указом Президії Верховної Ради України на територію новоствореної області поширилася чинність законодавства

260

України. Відтак у лютому 1946 р. відбулися перші вибори до Верховної Ради СРСР, через рік — до Верховної Ради України, а у грудні 1947 р. — до місцевих Рад, і вся державна влада перейшла до них. Народна Рада Закарпатської України припинила діяльність, передавши повноваження Закарпатській обласній Раді та її виконавчому комітетові.

261

РО ЗД ІЛ XVI РОЗПАД СРСР ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ СУВЕРЕННОЇ,

НЕЗАЛЕЖНОЇ, СОБОРНОЇ ДЕРЖАВИ 1. ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ І ЗМІНИ В СУСПІЛЬНО-

ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ До кінця 80-х років Україна перебувала у складі Союзу РСР. Якою

ж була ця «Федеративна» держава? Коротко охарактеризуємо її. Отже, західні дослідники — політологи, економісти, історики,

державознавці вже давно (а наші — віднедавна) дійшли одностайного й беззаперечного висновку: Союз Радянських Соціалістичних Республік був недемократичною, тоталітарною, централізованою, унітарною державою, новітньою комуністичною імперією XX ст. Тут не існувало соціальної справедливості, елементарної демократії, прав і свобод громадян, загальнолюдських соціальних цінностей. Щоправда, для партійно-державної еліти соціальні блага, матеріальний добробут, права і свободи існували. Вона отримувала високу заробітну платню, зручні особняки і квартири, медичне обслуговування у спецлікарнях і поліклініках, безплатні або із суто символічною оплатою щорічні путівки у спецсанато-рії, обслуговування продовольчими і промисловими товарами у спецмагазинах, службові автомобілі, дачі тощо.

Характерно, що ще 1929 р. середньомісячна заробітна плата робітників у СРСР становила 75—79 крб, а апаратних компартійних працівників — 400—700 крб. Чи змінилося щось надалі? Чи одержували радянські робітники, селяни, службовці відповідну заробітну плату?

Держава, зосередивши 92% засобів виробництва (у середині 80-х років), диктувала свою волю трудящим. Центральні відомства забирали у трудових колективів до 90% усіх прибутків. Для порівняння: у США частка держави в структурі власності на той же час становила 27%. Внаслідок диктату партійно-державних структур валова внутрішня продукція на душу населення була в економіці СРСР однією з найнижчих у світі. Річний показник (1985 р.) становив (у доларах): в США — 12 532; Канаді — 12 196; Данії — 10 884; ФРН — 10 708; Франції — 9918; Гонконзі — 9093; Іспанії — 6437; Мальті — 5319; СРСР — 4996 (68-ме місце у світі).

262

Робітники СРСР отримували у середньому від 20 до 35% винагороди за затрачену працю (у західних країнах — 60—70%). Частка фонду оплати праці у національному доході СРСР становила 44%, а в США — 60%.

Година праці середньооплачуваних робітників становить (у доларах): в США — ЗО; Швейцарії — ЗО;; ФРН — 28; СРСР — 0,59; Мексиці — 0,50; Таїланді — 0,45.

До речі, навіть К. Маркс вважав нарахування заробітної платні нижче від вартості робочої сили «прямим грабунком з фонду необхідного споживання робітника». Саме це стало реальністю.

У зв'язку з цим надзвичайно низьким був рівень особистого споживання населення.

В 1985 р. у розрахунках на душу населення він становив (у доларах): США — 8542; Канада — 7390; Франція — 6509; Данія — 5840; ФРН — 5819; Фінляндія — 4829; Іспанія — 4652; Нова Зеландія — 4446; Ізраїль — 3534; Греція — 3167.

СРСР у цьому списку посідав 77-ме місце (2198 доларів) нарівні з Венесуелою, Сирією, Чилі, Лівією. Обсяг майна однієї сім'ї (1985 р.) дорівнював у СРСР 7,3 тис. крб, а у США — понад ЗО тис. доларів.

Офіційна комуністична пропаганда приховувала ці факти, переконуючи трудящих, що «там», у «них» — все погано, тяжка праця, нещадна експлуатація, а в СРСР — майже райське життя: найнижча платня за житло, безплатні медичні обслуговування і освіта, на високому рівні — охорона здоров'я та праці, довготривала оплачувана відпустка тощо. Проаналізуємо факти і цифри, які тепер стали доступними.

Наприкінці 80-х років у СРСР 90% обладнання застаріло, зносилось і не відповідало санітарно-гігієнічним нормам. З цієї причини на виробництві щорічно гинуло близько 14 тис. осіб. Спеціальні дослідження засвідчили, що, наприклад, шахтарі у СРСР старіли значно швидше і помирали на 20 років раніше порівняно зі середніми показниками, які і без того були невисокі. За тривалістю життя СРСР посідав 47-ме місце у світі (серед 60 країн, за якими взяті ці дані).

Щоправда, у СРСР була ще інша система охорони здоров'я — елітарна (для компартійно-державної номенклатури). Отже, якщо затрати держави на медичне обслуговування однієї особи становили в середньому 80 крб на рік, то в елітарній системі — 1750 крб. Занижені суми витрат на цю систему становили 130—135 млн крб на рік.

263

Очолювало її «Четверте управління» при Міністерстві охорони здоров'я СРСР.

Чимало людей не мали вільного часу дл>і відновлення витрачених сил (якщо згадати ще й про понадурочні роботи, затрати часу на доїзди до праці, вистоювання у чергах тощо), 20% робітників і службовців у СРСР (22 млн осіб) у народному господарстві мало лише 15 днів відпустки, хоч за розрахунками спеціалістів треба було мінімум три тижні. До речі, розмір оплачуваної відпустки робітникам наприкінці 80-х років становив: у Японії — 17 днів, Індії — ЗО днів; Франції, Італії — місяць; ФРН — шість-сім тижнів, з них чотири тижні обов'язково влітку; Голландії — 36 днів.

Всього на соціальні потреби (освіта, охорона здоров'я тощо) 1987 р. у СРСР було витрачено 187 млрд крб , а в США — 500 млрд доларів (тільки на рівні федерального бюджету). .

Стабільні ціни на продовольчі та промислові товари, низька платня за житло також ще не були показником високого життєвого рівня. У перерахунку в процентах до середньої зарплати та з урахуванням якості вони виявилися не нижчими, ніж у розвинутих капіталістичних країнах. Окрім цього, загальна площа житла у СРСР на людину становила 16 м2, у США — 48. Знову ж таки» мільйони людей роками, десятками років стояли у чергах на отримання квартири. Натомість, представники партійно-державної номенклатури отримували особняки і квартири без особливих труднощів. Наприклад, один з перших секретарів Львівського обкому КПУ мав багато-кімнатний, двоповерховий особняк, член бюро того ж обкому — квартиру загальною площею 214 м2 (на трьох осіб), секретар обкому — квартиру житловою площею 90,3 м2 (на двох осіб), член обкому, начальник управління народної освіти — квартиру житловою площею 104,9 м2 (на трьох осіб) тощо. Таких прикладів можна навести безліч.

Комуністична тоталітарна система знищувала, виро-джувала людей духовно, роблячи їх бездушними гвинтиками, маріонетками режиму. Офіційна пропаганда перекручувала історію, політику, дійсність. Славослів'я комуністичного режиму, КПРС стало повсякденною нормою поведінки. З непокірними розправлялися нещадно. Для цього існував репресивно-терористичний орган — КДБ з величезною всеохоплюючою мережею шпигунів, донощиків, інформаторів, яких завербовували, не гребуючи ніякими засобами — шантажем, погрозами, фальшивими обіцянками. Всупереч законодавству прослуховувались телефонні розмови громадян,

264

контролювалося їхнє листування, встановлювалася прослуховувальна апаратура.

Репресії, терор стали нормою повсякденного життя. З 1921 по 1954 р. за так звані контрреволюційні злочини було засуджено 3 777 380 осіб, у тому числі до вищої міри покарання — 642 980, до ув'язнення в таборах, в'язницях і висилки у Сибір і райони півночі — 2 369 220, до заслання — 765 180 осіб.

Певним знаряддям у системі духовного поневолення людей була Російська православна церква (РПЦ). Ще під час приходу більшовиків до влади був заарештований патріарх РПЦ Тихон, але він написав покаянного листа, пообіцявши бути лояльним до влади і співпрацювати з нею, тому його випустили на волю. «Співробітництво» держави і церкви особливо тісним виявилося у період сталінського режиму. Для повсякденного контролю над керівництвом РПЦ постановою РНК СРСР 14 вересня 1943 р. була утворена Рада у справах РПЦ на чолі з полковником держбезпеки Г. Карповим.

Повний контроль над діяльністю церкви, заміщенням церковних посад продовжувався з боку державних органів й надалі. У березні 1986 р. відділ пропаганди ЦК КПРС підготував, а Секретаріат ЦК КПРС затвердив «записку», де Раді у справах релігій доручалося підготувати пропозиції щодо «впорядкування підготовки кадрів духовенства».

При відправленні церковних молебнів священнослужителі закликали прихожан молитися за здоров'я керівників партії та держави. На міжнародній арені РПЦ повністю захищала і проповідувала політику партії, намагалась впливати на діяльність зарубіжних церков у вигідному для радянського керівництва дусі. Характерним щодо цього є підготовлений службами КДБ «відкритий лист» патріарха Пімена (червень, 1988 р.) президенту США Р. Рейгану, який було опубліковано у радянській та американській пресі.

Органи КДБ «брали на гачок» скомпрометованих релігійних діячів. Зрештою, навіть студенти духовних семінарій, закінчуючи навчання і бажаючи одержати парафію, змушені були підписувати зобов'язання про співпрацю з КДБ. У всіх релігійних громадах також діяли агенти та інформатори держбезпеки. Агентами КДБ були митрополити РПЦ. Теперішній патріарх Алексій II мав агентурну кличку «Дроздов», митрополит Московський Ювеналій — «Адамант», митрополит Мінський Філарет — «Островський», митрополит

265

Воронезький Мефодій »— «Павло». Тільки за згодою П'ятого управління КДБ можна було висвятитися у сан митрополита.

Усі контакти РПЦ з іншими церквами, з Ватиканом знаходилися під жорстким контролем КДБ. Так, у складі релігійної делегації СРСР, що 1983 р. відправилась у Ванкувер на шосту асамблею Всесвітньої Ради церков, зі 63 осіб 47 були агентами чи співпрацівниками КДБ.

Агенти КДБ — служителі РПЦ та інших релігійних громад виконували не тільки разові завдання, а й проводили цілеспрямовану пропаганду прокомуністичного характеру. З непокірними церквами, громадами, священнослужителями розправлялися нещадно. Така доля спіткала, наприклад, Українську Греко-Католишьку Церкву. На інсценізованому і спрограмованому органами держбезпеки 1946 р. у Львові «соборі» вона була ліквідована, храми і майно її конфісковано, священнослужителі репресовані.

Та й православна церква всіляко переслідувалась. Зачиняли руйнували храми, каплиці, хрести, забороняли проведення релігійних свят, обрядів, традицій. Левову частку пожертвувань віруючих забирала у церкви держава.

Куди ж ішли величезні прибутки держави? Передусім — на утримання величезного чиновницько-бюрократичного та партійного апарату. В процентному відношенні до всього населення у СРСР він був найбільшим у світі. Тільки міністерств і центральних відомств налічувалося понад 300. Дев'ять відсотків державного бюджету йшло на військові цілі (для порівняння, у США — 5%,. ФРН, Франції, Японії — по 3—4%). Галасуючи на весь світ про «мирну суть», «мирну політику», невпинну «боротьбу за мир», СРСР насправді був найбільшою мілітарною силою на земній кулі — з найбільшою сухопутною армією, ракетними та бронетанковими військами. ^ Не припинялася ескалація озброєнь, військового потенціалу загалом. СРСР вважався одним з найголовніших (разом зі США) поставників озброєнь на зовнішній ринок. Вів втручався або був ініціатором військових чи політичних конфліктів у всіх регіонах земної кулі. З народних коштів, тобто за рахунок власного народу, СРСР насаджував у світі і підтримував вигідні для себе режими, форми правління тощо.

Тільки 1989 р. так звана економічна допомога слабо-розвиненим країнам становила 12 млрд крб (1/4 валового доходу країни). Боржниками СРСР були Ефіопія — 2,8 млрд крб, Алжир — 2,5, Ангола — 2, Єгипет — 1,7, Лівія — 1,7 млрд крб, Мозамбік — 800 млн крб, Танзанія — 300 млн крб тощо. Борги так і не були погашені.

266

Половину цієї «економічної допомоги» становили військові поставки. Субсидування економіки країн так званої народної демократії у

межах РЕВ теж обходилось у 8—10 млрд крб на рік, Куби — 1 млн крб щодня.

За рахунок партійних, а найголовніше, державних коштів КПРС надавала систематичну допомогу «братнім» партіям і рухам усіх континентів. їх налічувалося: 23 — в Європі, 31 — Америці, 27 — у Африці, 17 — в Азії. Так, компартія Італії одержала від КПРС 44 мл» доларів, США — 40 млн, Франції — 34 млн тощо. За рішенням КПРС через КДБ надавалась фінансова підтримка страйкарям за рубежем, всім силам і організаціям, які так чи інакше виступали проти існуючого там режиму, влади. Так, КПРС щедро фінансувала страйки в Англії 1966, 1970, 1972, 1974 рр. тощо. У 1984 і 1985 рр. ЦК КПРС знову розпорядився виділити англійському союзові шахтарів 1 млн конвертованих карбованців, ще були перераховані через банки у Варшаві та Дубліні. Чимало англійських страйкарів безкоштовно відпочивали на курортах Радянського Союзу. КПРС розпоряджалася золотими запасами країни, щедро черпаючи золото, старовинні дорогоцінні прикраси з державної скарбниці, Алмазного фонду тощо. Характерною була і національна політика партії, держави. Мета її не відрізнялася від мети царської Росії — зберегти під своєю владою захоплені різними способами землі та народи. Щоправда, за нових умов ця політика здійснювалася витонченіше і продуманіше, зокрема, під гаслами «інтернаціоналізму», створення єдиного «радянського народу» шляхом зближення всіх народів і націй країни. Насправді це означало звичайнісіньку русифікацію всього населення країни. Загальнодержавною мовою стала російська — нею складалися всі державні документи, проводились партійні з'їзди, наради і конференції, желася документація у республіках, краях, областях і найнижчих адміністративних ланках. Російська мова звичайно була мовою спілкування у правоохоронних органах, збройних силах, адміністративних структурах. Майже тільки російською видавалася наукова і навчальна література, у Москві складалися навчальні програми вузів, шкіл. Столиця СРСР керувала усім виробництвом, розподілом і споживанням у країні, буквально всім життям. У галузях виробництва, політики, освіти, культури все було суворо регламентоване і кероване Москвою.

Так звані союзні й автономні республіки, національні -краї й області жодних реальних атрибутів незалежності -або автономії не

267

мали. Недарма на заході називали Радянський Союз тоталітарною імперією, «імперією зла». З ненавистю до західного, «не соціалістичного способу життя», жорстокістю і нещадністю щодо опонентів, супротивників, інакомислячих він був пострахом для всього світу, окрім, звичайно, тих держав і режимів, які насадив чи утворив сам, фінансував, підтримував і де правили його маріонетки, вірні слуги і виконавці. Якщо ж народ пробував бунтувати, застосовувалось військо (Польща, Угорщина, Чехословаччина та ін.).

Однією з таких «квазідержав» у складі СРСР була Українська Радянська Соціалістична Республіка. Формально вона мала багато атрибутів державності — територію, герб, прапор, гімн, свої вищі та місцеві органи .влади й управління тощо. Але вона не мала своїх гро-шей, збройних сил, отже, реальної влади і самостійності у розв'язанні питань державного значення. Всі дії дер-жавно-партійного керівництва республіки скеровувалися з Москви. Інакше й не могло бути, адже заміщення усіх важливих посад в Україні теж проходило тільки за згодою Москви.

У 1990 р. тодішній голова Держплану, а згодом прем'єр-міністр незалежної України В. Фокін в інтерв'ю кореспондентові «Літературної України» за 5 квітня зазначив: «Те, що ми комусь поставляємо і від кого одержуємо — міраж. З союзних республік усе надходить до загальносоюзної миски, звідки й усі сьорбають... Дирек-тивно виділяються кошти, фонди, ліміти споживання, одне слово, все те, від чого залежить розвиток економіки, рівень життя... Слід визнати, що централізований розподіл — це ретельно продумана система утримування республік на повідку. Причому подеколи визначальну роль при розподілі відіграють не результати праці, а ступінь прихильності того чи іншого столоначальника».

Україну міцно тримали на повідку в складі Союзу РСР. З одного боку, проти невдоволепих, інакомислячих застосовувались нещадні репресії, терор. Передусім винищували інтелектуальну еліту нації, інтелігенцію. Починаючи з часу встановлення влади більшовиків (а особливо у сталінські часи) в Україні були знищені тисячі вчених, письменників, інженерів, вчителів та ін. Згадаймо хоч би сфальсифікований процес «Спілки визволення України» (1930 р.), коли було засуджено й знищено близько 50 видатних науковців, письменників на чолі з академіком С. Єфремовим; численні процеси 60—80-х років над так званими дисидентами, шістдесятниками, чле-нами Української Гельсінської групи на чолі з М. Ру-денком та П.

268

Григоренком, патріотами, які боролися за незалежність України, захист прав людини.

Зрештою, репресії більшовицько-комуністичним режимом застосовувались не тільки щодо еліти, а й усього українського народу. Це сумнозвісний штучно організований голодомор в Україні 1932—1933 рр., внаслідок якого загинуло декілька мільйонів селян. Це голод 1947— 1948 рр. Це масовий тероризм, криваві репресії органів НКВС у західних областях України в 1945—1955 рр., масові депортації населення з цих областей. Це Чорнобильська трагедія, що стала закономірним результатом злочинної недобросовісності, гонитви за орденами й почестями партійно-державних керівників.

З іншого боку, під виглядом «Інтернаціоналізму» та «зближення націй» проводилася продумана, систематична денаціоналізація українського населення України, його русифікація. Народ намагалися позбавити найдорожчого — своєї мови, історії, традицій, культури. Українська мова була зведена до ролі другорядної, непотрібної.

Фальсифікувалася, замовчувалася, перекручувалась українська історія. Тенденційними, однобокими, підігнаними під комуністично-догматичну ідеологію й політику були здебільшого наукові дослідження, зокрема, у галузі гуманітарних наук, навчальна література тощо. Невпинно скорочувалася кількість українських шкіл. Навіть у великих обласних центрах Сходу і Півдня України (Миколаїв, Одеса) їх не було. У Харкові, де 2/3 населення українське, зі 150 шкіл 1993 р. існували дві українських. У вузах викладали тільки російською мовою. Понад половина театрів ставили вистави російською мовою. Не кращою була ситуація у кінематографі. Одеська кіностудія із 60 фільмів випустила лише три українською. Українська мова всіляко витіснялася з наукового вжитку, діловодства.

Отже, що дало 74-річне панування більшовицько-комуністичного режиму в Україні? Поряд з певними економічними здобутками, досягненнями у галузі техніки, медицини, космічних досліджень відбувалося фізичне знищення багатьох мільйонів українців: їх вбивали, закатовували, репресували, засилали на каторгу. Заборо-нялася_ віра в Бога. Принижувалася мораль, українські традиції, мова, культура. Економіка працювала на компартійно-державну еліту і військовий комплекс. Більшовицький режим — це десятки тисяч юнаків, котрі загинули за утопічні ідеї в Афганістані, Анголі, Угорщині, В'єтнамі. Це мільйони карбованців і доларів, відірвані від вдів і сиріт, інвалідів та рядових трудівників на розкошування

269

компартійних керівників — власних і зарубіжних. Це нещасна експлуатація і винищення природних ресурсів України, її екологічне знищення — Чорно-билем,_ хімією, затопленням її родючих чорноземів. Це переслідування, репресії, ліквідація українського інтелектуального потенціалу — науковців, митців, учителів, лікарів, письменників, священиків. Це нищення українського народу як окремої історичної нації.

Створена більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х—початку 80-х років почала проявляти всі ознаки неперехідної кризи — економічної, політичної, соціальної. Кризи зазнала і штучно створена, побудована на диктаті й насильстві так звана світова система соціалізму, зокрема її європейська частина.

Ставала все очевиднішою необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки, соціальних відносин загалом. Це розуміли і деякі партійно-державні керівники Союзу РСР.

Зрештою, квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС на чолі з М. Горбачовим проголосив курс на перебудову. Завдання оновлення всіх сфер життєдіяльності вимагало глибоких перетворень, передусім в економіці, докорінної перебудови організаційних структур, форм і методів діяльності органів управління.

Спочатку перебудова йшла нібито енергійно. її пов'язували з первісною «революційною» ейфорією, утопічними надіями на швидке поліпшення життя звичайними командними методами. Насправді перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними їй недоліками, революцією «згори». Вона «планувалась» як обмежена у часі, суворо контрольована з центру, з Москви операція, що мала на меті оновлення, оздоровлення всіх структур, старих систем, імперії загалом. Були прийняті відповідні закони, у тому числі закон СРСР про державне підприємство (об'єднання) тощо.

Розгорнулася така перебудова і в Україні. У квітні 1988 р. Верховна Рада УРСР схвалила так звану генеральну схему управління народним господарством республіки. Ця схема повинна була забезпечити організаційні основи переходу від командно-адміністративної системи до економічних методів управління господарством. Відбувалося скорочення управлінського апарату: скасовано 103 республіканські органи управління, ліквідовано 14 міні-стерств і відомств, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Раду Міністрів перейменовано у Кабінет міністрів (1991 р.).

Відбувалася певна демократизація діяльності Рад народних

270

депутатів. Так, 4 березня 1990 р. пройшли вибори до Верховної Ради, 25 обласних, 469 районних, 439 міських, 120 районних у містах, 820 селищних та 8996 сільських Рад. Вперше на 450 мандатів у Верховній Раді претендувало близько 3 тис. кандидатів; 84,55% виборців взяли участь у голосуванні. Депутатський корпус значно оновився. До складу Рад було обрано чимало депутатів від різних громадських політизованих організацій. Однак більшість депутатських місць здобули представники старого державного апарату, партійні функціонери, господарські керівники старих структур. Вперше 15 травня 1990 р. Верховна Рада почала працювати у парламентському режимі. Перша сесія тривала не два-три дні, а 60 робочих днів. Активізації та демократизації її роботи сприяло утворення в парламенті групи з депутатів-демо-кратів Народної Ради на чолі з І. Юхновським. Верховна Рада прийняла ряд важливих законів. Серед них — про зміни й доповнення до Конституції, вибори народних де-путатів, нову українську національну символіку тощо.

Впроваджувалися орендні відносини у господарстві, кооперативні форми, підприємства переводилися на госпрозрахунок, самофінансування. Почали виникати «асоціації», «концерни», «малі підприємства» тощо.

Економіка України справді потребувала докорінних перетворень. її структура тривалий час була зорієнтованою на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива. На Україну припадало близько половини виробництва чавуну Союзу, 10% — сталі, прокату, третина видобутку вугілля, 60%—залізної руди, 20% — валового збору зерна, 50% — цукру та олії. Тільки у трьох галузях — вуглевидобуванні, чорній металургії та машинобудуванні було зайнято 2/3 усіх працюючих у промисловому виробництві.

Водночас близько 80% підприємств були союзного підпорядкування. На них вироблялося 95% усієї промислової продукції, яка розподілялась із центру. Україні залишалися переважно шкідливі відходи та екологічні проблеми. Незважаючи на перебудову, у прохмисловостї зберігався всеохоплюючий контроль міністерств і відомств,, держзамовлення, різного роду нормативи. Окрім цього, технологія, як правило, була відсталою, обладнання — застаріле, спрацьоване.

Скрутне становище склалося й у сільському господарстві України. Його потенціал вважався одним із найнижчих серед галузей народного господарства. Фондоозброєність тут була нижчою на чверть,

271

енергоозброєність —г на 42%. На працівника припадало лише 15 тис. крб основних фондів (у США — 97 тис. доларів), енергетичних потужностей — відповідно 33 і 142 к.с. Техніка застаріла. Щорічні витрати на ремонт становили 20% балансової вартості (в США — 7%). Щорічно 11,3 тис. га сільськогосподарських угідь вилучалося з використання для несільськогосподарських потреб. Рівень оплати праці у колгоспах і радгоспах був на 15—20% нижчим, ніж в інших галузях виробництва.

Дуже загрозливою стала демографічна ситуація. За 15 років (па 1990 р.) чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн осіб. У деяких регіонах України половину сільських мешканців становили люди пенсійного віку. Перебудова нічого суттєвого тут не змінила. Щоправда, почали утворюватись різні агрокомбінати, агрофірми, селянські спілки, з'явилися так звані колективні, сімейні підряди, фермерські господарства, але це не могло кардинально розв'язати проблему.

Отже, економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Сама модель реформи, сконструйована у центрі, об'єктивно приводила до розладу економіки. Переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату стало для них руйнівним заходом. Це штовхало підприємства до збільшення цін на свої товари, повного ігнорування інтересів споживача.

Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов про підвищення у промисловості заробітної плати, проте без-, будь-якої компенсації в обсягах виробництва. Внаслідок, цього грошова маса в Україні без забезпечення її товаром зросла на 10 млрд крб, що викликало різке розбалансу-вання споживчого ринку, інфляцію, зростання цін.

Загострилася екологічна ситуація в Україні. На її" території (вона становила 2,7% загальносоюзної), зросли технологічні навантаження, оскільки тут було зосереджено-майже чверть загальносоюзного промислового та аграрного потенціалу. Промислові гіганти потребували величезних земельних площ, інтенсивно споживали енергію, сировинні та водні ресурси, отруювали навколишнє середо-вище. Тут було розміщено сім із 14 атомних електростанцій. За оцінкою деяких зарубіжних спеціалістів, щорічні втрати України від погіршення її екологічного стану становили 15—20% валового національного прибутку і' були найбільшими у світі. За кількістю технологічного-бруду на душу населення Україна посідала перше місце в Європі, зони екологічного лиха охопили понад 15% її

272

території. Перебудова не розв'язала і цієї проблеми. Припинилося зростання національного доходу, розба-лансувалась

економіка і споживчий ринок, поглиблювалась безгосподарність, безконтрольно зростали ціни, загострилися проблеми забезпечення населення продовольством, товарами першої необхідності.

Однак не сама перебудова була винна в цьому, а недостатня її глибина. Косметичні засоби перебудови не могли зупинити загальної кризи, яка охопила всі сторони життя тоталітарної імперії. Низи не хотіли більше жити, по-старому, а верхи не могли керувати по-старому, диктаторськими, командними методами.

Окрім цього, перебудова не змінила суті влади, політичної системи, диктату центру, Москви, «керівної і спрямовуючої» ролі комуністичної партії, яка, ставши, по суті,, директивною державною структурою, й надалі намагалася, будувати утопічне комуністичне суспільство, силою тягнути всіх до «світлого майбутнього».

Проте до цього часу покірні, залякані, зтероризовані; народні маси почали бунтувати. Зрештою, прояви опору,. бунту, як виявилося, неодноразово повторювалися у різних регіонах імперії, але вони старанно замовчувалися, засекречувались. Тепер це стало неможливим. Увесь світ потрясли події у Тбілісі, Вільнюсі, де виступи мирного,, неозброєного населення проти влади були жорстоко, за допомогою війська, придушені. Радянський Союз, як відомо, всіляко підтримував національно-визвольні рухи в

усьому світі, допомагав різним народам у боротьбі з Ім-періалізмом. Але він і сам був імперіалістом та колонізатором. Отже, коли справа торкнулася його самого, поневолених ним народів Східної Європи, своїх народів — тут негайно відкидалися всілякі сумніви щодо того, як зберегти «єдину і неподільну» Росію. Саме Росію, бо так званий Радянський Союз був тільки декларативною політичною вивіскою єдиної тоталітарної унітарної імперії.

2. ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ 16 ЛИПНЯ 1990 р.

Економічна і політична ситуація продовжувала загострюватися — розгорнулася національно-визвольна боротьба у національних регіонах СРСР. В Україні її очолив Народний рух, наймасовіша демократична організація, яка виникла 1989 р. на чолі з Л. Лук'яненком, В. Чорноволом, Л. Скорик. У перших рядах борців за волк> України йшли колишні репресовані патріоти, політв'язні, члени УГС, письменники.

273

На XXVIII з'їзді КПРС 10 липня 1990 р. М. Горбачова вдруге обрали Генеральним секретарем ЦК. КПРС, а 3 березня 1990 р. він став і Президентом СРСР. Продовжуваний курс на перебудову імперії, однак, не давав бажаних результатів. Зрештою, йому з усіх сил чинили опір, як у центрі, так і на місцях численні прихильники і захисники старої системи, комуністи так званого ленінсько-сталінського виховання, комуністи-ортодокси, догматики та ін. Проте врятувати, зберегти у недоторканості комуністичну псевдофедеральну імперію було вже неможливо.

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 р. прийняла знаменний, історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів

«за»). Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І.

Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний

розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

У Декларації записані слова: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб

274

переслідуються законом. «Громадяни Республіки всіх національностей, — підкреслювалося у Декларації, — становлять народ України». Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава «забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконані, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин». Україна є самостійною у розв'язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.

Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди.

Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будівництво й припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.

Україна «самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на терито-

рії Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості та традицій, національпо-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».

Цікавим, вперше записаним у конституційному законодавстві України є і такий пункт: держава виявляє піклування про задоволення національно-культурних потреб українців, котрі проживають за її межами. І ще одне — Україна має право на повернення у власність народу національних, культурних та історичних цінностей, що знахо-дяться за межами України.

Україна також має право на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки; вона «урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядернихі

275

принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». В останньому розділі підкреслювалося, що Україна є суб'єктом

міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій тощо. Вона виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно зміцнює загальний мир і міжнародну безпеку, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська держава визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього — державного права.

Відносини України з іншими радянськими республіками, записано у Декларації, «будуються на основі договорів», укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладенні міжнародних угод».

Ось такими були основні положення цього відомого законодавчого Акту України, з якого почався історичний процес незалежного державотворення України. Декларація послужила правовою основою для цього процесу, основою всього подальшого законодавства.

3. АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

24 СЕРПНЯ 1991 р. Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет,

Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 р. до літа 1991 р.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них — закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 р.) «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки», інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, ре-гулювання економіки й соціальної сфери, організації фі-наисово-бюджетпої, кредитної та грошової систем. В Україні 1991 р. розпочато

276

реформу цін. Однак введення З 1 січня 1991' р. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це прнзвело^ до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок, — до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами.

З метою поліпшення екологічної ситуації Верховна Рада прийняла постанову «Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню» (березень, 1990 р.). Передбачалося припинити нове промислове виробництво і будівництво у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, до 1995 р. вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, повністю припинити до 2000 р. скидання у водойми забруднених стоків тощо.

П'ятого липня 1991 р. прийнято закон «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР», закон «Про вибори Президента Української РСР» та закон «Про Президента Української РСР». Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади, — зазначається у цих законах. Він обирається громадянами України на п'ять років і може бути переобраний тільки раз. Президентом може бути обраний громадянин України, не молодший 35 років, який має виборчі права, проживає на території України : не менше десяти років і володіє державною мовою.

Були прийняті й інші закони з багатьох галузей державотворчого життя.

Аналогічну діяльність розгорнули колишні «союзні» республіки. Особливо активно і рішуче проходив процес відновлення власної державності у республіках Прибалтики.

Не бажаючи втратити владу, численні права і привілеї, намагаючись будь-якою ціною зберегти тоталітарну імперію, ортодоксальне, сталінського типу партійно-дер-жавне керівництво Союзу вирішило вдатися до державного перевороту. У Москві 19 серпня 1991 р. здійснено путч та створено так званий Державний

277

комітет надзвичайного становища — «ГКЧП». До його складу увійшли заступник Президента країни Янаєв, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов та ін. Комітет оголосив про взяття влади у свої руки, у деяких регіонах ввів надзвичайне становище. В бойову готовність були приведені війська КДБ, деякі військові частини, на вулиці Москви виведено танки і бронемашини. Чимало партійно-державних керівників республіканського, обласного, районного рівня оголосили про підтримку «ГКЧП». Вичікувальну позицію зайняло керівництво України. Однозначно негативно, публічно, з протестом проти антидержавних дій «ГКЧП» висловилися депутати Народної ради у парламенті України, Народний Рух, деякі інші громадсько-політичні організації, обласні Ради західних областей України.

«ГКЧП» не вдалося утримати владу. Рух протесту очолив Б. Єльцин, згодом обраний Президентом Росії. Керівництво комітету було заарештоване, розпочалася чистка державного апарату від «гекачепістських» елементів.

Характерно, що про можливість такого путчу ще у квітні 1991 р. попереджував колишній десидент, політв'язень, голова Демократичної партії України Ю. Бадзьо.

Отже, путч провалився, і головним фактором, що спричинив його поразку в Україні, був фактор єднання її народу навколо ідеї суверенітету, єднання загальнодемократичного, національно-демократичного рухів та державних структур, передусім позиція Народної ради у Верховній Раді.

Цими подіями завершилась ціла епоха в історії нашої країни, епоха, коли країною правив більшовицько-комуністичний тоталітарний режим, режим насилля — фізичного, ідеологічного, духовного, що грунтувався на почуттях страху та брехні, фальші і демагогії, терорі та облудстві.

Розпочався новий етап — етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування «непорушний» Союз РСР. Розпочався незворотний процес об'єктивної суверенізацп республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав «парадом суверенітетів». Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для

278

недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося:

«Виходячи Із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення». Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого

був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла Указ щодо припинення діяльності компартії України, постанови про департизацію державних органів, підприємств, установ, збройних сил, про власність компартії України та КПРС на території України.

4. ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

У зв'язку з проголошенням нової держави — нового, повноправного суб'єкта внутрішньо- та міжнародно-правових відносин, постало питання: як бути з Українською РСР; її законодавством, державними органами, колишніми колоніальними структурами?

279

Використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і ЗУНР, досвід «старих» і новітніх європейських держав, 12 вересня 1991 р. прийнято закон «Про правонаступни-цтво України». У ньому зазначалося, що з моменту проголошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона повинна діяти до скликання Установчих зборів або нових вибоиів у парламент. Закони та інші нормативні акти УРСР діють на території республіки, якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення Акта про незалежність України. Україна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991 р. У законі також визначено основні принципи державного будівництва — народ України створюватиме державу «суверенну і самоврядну, незалежну і відкриту, демократичну і правову».

Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні акти про права людини. Вони стали невід'ємною частиною законодавства України. Законом «Про громадянство України» 8 жовтня 1991 р. встановлено у державі єдине громадянство. Громадянами України є всі особи, які на момент введення закону в дію проживали на її території і не за-перечували проти прийняття її громадянства — незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, освіти, політичних поглядів і оелігійних переконань.

Цей закон України був значно демократичнішим порівняно з аналогічними законами інших держав колишнього СРСР, зокрема, прибалтійських.

Прагнучи утвердження на території України загальнолюдських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла «Декларацію прав національностей України».

Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати. Яскравим доказом цього була трагічна доля попередніх українських держав: УНР і ЗУНР. Тому постановою Верховної Ради 24

280

серпня 1991 р. усі військові формування, дислоковані на території України, були підпорядковані парламентові України. У січні 1992 р. створено Міністерство оборони, яке взяло керівництво над Збройними силами України. Розпочалося формування Республіканської національної гвардії. Усі військовослужбовці, котрі бажали служити народові України, повинні були скласти військову присягу. Під процес творення національних Збройних сил підвели відповідну юридичну основу з широким соціальним захистом військовослужбовців.

Цей процес, однак, ще не завершився. Не розв'язане питання про повернення українських офіцерів, прапорщиків, мічманів з інших регіонів колишнього СРСР. Необхідно створити мобільну, боєздатну, з сучасним озброєнням, на професійних засадах армію. Відкритим залишається і питання доцільності ядерного роззброєння, оскільки чимало держав нині шукають можливостей озброїтись ядерною зброєю, вважаючи її одним з найнадійніших гарантів суверенітету.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності. Закони, прийняті Верховною Радою щодо роздержавлення і приватизації власності, хоч і створили певні умови для господарювання всіх під-приємств і підприємців, все-таки виявилися половинчастими, недосконалими. Нечітко ведеться фінансова політика. Вимагає перегляду податкова політика держави, діяльність Національного банку. Відкритим залишається питання щодо національної грошової одиниці. Все це, як і інші фактори, не сприяє розвиткові виробництва, збільшенню випуску товарів тощо.

З прийняттям Акта незалежності створено український дипломатичний корпус, який почав утверджувати міжнародну правову суб'єктність Української держави. Відразу після проголошення Акта повідомлення про цю історичну подію отримали всі постійні представництва у республіці та за кордоном. Офіційний текст Акта був негайно розісланий у консульства і представництва іноземних держав в Україні. Відповідні ноти були передані у різні міжнародні організації, зокрема, в ООН.

Незважаючи на це, світ не поспішав визнавати нову незалежну державу. Протилежним було відношення до трьох держав Прибалтики, оскільки західні країни не визнавали правомірним факт їх входження у СРСР, окрім цього, бажання і реальне право на вихід підтвердилось

281

там під час плебісциту. Тому з правового погляду питання створення незалежної держави остаточно мав розв'язати весь народ України.

Референдум був призначений на 1 грудня 1991 р. Крім відповіді на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?», громадяни повинні були обрати президента країни. На день голосування право брати участь у референдумі мали 37 885 555 осіб. Взяли участь у голосуванні 31891 742, або 84,18%. Із них відповіли «Так, підтверджую» 28 804 071 громадянин, або 90,32%, «Ні, не підтверджую» — 2 417 544, або 7,58%; 670 117 бюлетенів (2,1%) визнано недійсними.

Підсумки референдуму були явищем закономірним, під-готовленим спалахом масової соціально-політичної та національно-патріотичної активності: численними мітингами, пікетами, демонстраціями, страйками. Найвражаючішими стали «живий ланцюг» 21 січня 1990 р. з нагоди річниці самостійності та соборності України, в якому між Києвом і Львовом та Івано-Франківськом стояло 3 млн осіб, а також голодування студентів з 2 по 17 жовтня 1990 р. у Києві, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів у Верховну Раду на багатопартійній основі тощо.

Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу України до державної незалежності^ його бажання бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом.

Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних

держав. До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було

внесено шість кандидатур. Народ обрав Президентом Л. Кравчука. За нього проголосували 61,59% виборців, що взяли участь у голосуванні.

Верховна Рада України 5 грудня звернулася із заявою «До парламентів і народів світу», в якій наголошувалось, що Україна, одна з держав-засновниць ООН, у повній відповідності з метою і принципами Статуту ООН спрямовуватиме зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі. Зовнішня її політика грунтуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Коли до проведення референдуму Україну як державу визнало тільки декілька держав — і першими серед них Угорщина та Польща,

282

то після референдуму розпочалась широка смуга офіційного її визнання державами світу. Україну визнали близько 150 держав, і більшість встановили з нею дипломатичні відносини. Цей процес продовжується.

Верховна Рада 10 грудня 1991 р. ратифікувала Угоду про співдружність незалежних держав (СНД) із застереженнями до неї, які забезпечували незалежність України як суб'єкта міжнародного права.

Входження України до СНД викликало неоднозначну реакцію. Пояснюючи цей крок, Л. Кравчук зазначав: «СНД утворився для вирішення двох серйозних завдань. Перше — це мирне, цивілізоване розлучення. Друге — щоб знайти механізм співпраці, враховуючи попередні тісні економічні й інші зв'язки, інтеграцію. Це дозволило б швидше подолати адміністративні методи управління і разом роз-в'язати складні проблеми переходу до ринку».

Проте, на жаль, співробітництво у межах СНД пішло надзвичайно складно, з елементами конфронтації. Росія ніяк не могла позбутися «великодержавних» претензій. Особливо це стосується Збройних сил (Чорноморського флоту тощо). Загострилася проблема Криму.

Важливим елементом становлення суверенітету, державності є законодавче затвердження головних державних символів — герба, прапора, гімну. Україна давно мала вже свої, історично обгрунтовані символи. Але це, як здавалось на перший погляд, нескладне завдання не так просто було розв'язати українському парламенту. Причини, що зумовили надзвичайне збурення навколо проблеми державної символіки, виявилися такі: тривалий колоніальний статус України, сформована у масовій свідомості уява про державну символіку, як про суто політичне, класове явище, а не просто національне; послідовно насаджувані впродовж десятиліть комуно-більшовицьким режимом^ антиукраїнські погляди; відверто антиукраїнська, антиісторична, шовіністична позиція багатьох депутатів.

Однак історична правда і здоровий глузд перемогли. Малим гербом України визнано державний символ ще з часів Київської Русі — тризуб, прапором — синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці, гімном — «Ще не вмерла Україна» (музика М. Вербиць-кого, слова П. Чубинського).

Після проголошення державної незалежності в Україні активно розгорнулося будівництво власної демократичної держави, творення її правової основи. Передусім процес державотворення вимагав розробки і прийняття нової, сучасної Конституції. Українському

283

народові частіше від багатьох інших доводилось втрачати і відбудовувати державність, створювати для неї Конституцію. Згадаймо «Вивід прав України» Пилипа Орлика чи Конституцію Центральної Ради. Та жити за цими Конституціями народу не дове-лось. П. Орлик писав Конституцію для вже неіснуючої козацької держави, а Конституція Центральної Ради діяла лише день, оскільки була прийнята напередодні гетьманського перевороту. Щодо радянських Конституцій України — 1919, 1929, 1937 і 1978 рр., то вони творилися у кремлівських кабінетах, московськими партійно-держазними функціонерами, а в Україні тільки переписувалися.

Після проголошення незалежності в Україні був підготовлений і опублікований для обговорення проект нової Конституції, Конституції незалежної Української держави. Обговорення проекту відбувалося дуже активно. Увесь народ взяв участь у цьому обговоренні. Висловлено чимало різних поправок, доповнень, змін до проекту. Все це конституційна комісія врахувала і зараз проект Конституції винесено на обговорення парламенту України.

Серед інших важливих, конституційного значення, законів прийнято Декларацію прав національностей України (листопад, 1991 р.), закон «Про представника Президента України» (березень, 1992 р.), яким з метою ефективної реалізації президентської влади на місцях створено інститут представників Президента, чітко визначено їх роль у розвитку місцевого і регіонального самоврядування, правові, організаційні й фінансові основи їх діяльності тощо.

Важливу роль у становленні та розбудові Української держави відігравали і відіграють різні громадські організації: партії, рухи, профспілки, товариства. Вже з початком перебудови помітно посилився їхній вплив на політичне, економічне та духовне життя суспільства. Після здобуття Україною незалежності цей вплив зріс іще більше. В Україні діють понад ЗО політичних партій. Найчисельні-шою була комуністична (3 294 038 осіб). У зв'язку з причетністю її до державного перевороту у Москві (серпень, 1991 р.) Президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 р. спочатку постановила припинити її діяльність, а згодом заборонила діяльність цієї партії. Але насправді вона^ продовжувала існувати, зберігши величезні матеріальні й людські ресурси, валютні й рубльові кошти, рахунки в закордонних банках, активно організовуючи різні комерційні структури, банки тощо, куди й вкладала свої фінанси і цінні папери. Нині парламентарії-комуністи наполегливо висувають питання про

284

зняття заборони з діяльності компартії. До найбільш впливових партій в Україні належать наступні. Демократична партія України (грудень, 1990 р.). Головою її є Ю.

Бадзьо. Головна мета — побудова незалежної, самостійної, соборної Української держави.

Партія демократичного відродження України (ПДВУ) (грудень, 1990 р.), утворена на основі демократичної платформи у компартії. Більшість членів партії — колишні комуністи. Очолює партію сім співголів — В. Гриньов, О. Ємець, В. Філенко та ін. Партія відстоює пріоритет загальнолюдських цінностей, захищає права і свободи лю-дини.

Народна партія України (22 липня 1990 р.). Ініціатор створення — народний депутат П. Табурянський. Мета — побудова мирним шляхом самостійної парламентської республіки, допомога малозабезпеченим, досягнення соціальної справедливості.

Соціал-демократична партія України (СДПУ) (травень 1990 р.). Голова — О. Сугоняка. Вимоги — реальний політичний і економічний суверенітет, сприяння процесам інтеграції всіх народів України в єдину українську націю, заперечення марксизму-ленінізму.

«Партія зелених» України (вереснеь, 1990 р.).. Мета — фізичне і духовне відродження українського народу, створення екологічно чистого середовища, боротьба за збереження природи.

Українська республіканська партія (квітень, 1990 р.). Голова — Л. Лук'яненко, пізніше М. Горинь. Головна мета — створення і зміцнення «Української Незалежної Соборної Держави» парламентськими і позапарламентськими методами. Має близько ЗО друкованих видань. Об'єднує близько 10 тис. членів,

Укпаїнська християнсько-демократична партія (УХДП, квітень, 1990 р.). Лідер — В. Січко. Мета — утворення демократичної Української держави європейського взірця. Висловлюється за повну деполітизацію, _ демілітаризацію життя, гуманізацію та християнізацію освіти.

Соціалістична партія України (жовтень, 1991 р.). Головою донедавна був О. Мороз. Близька до комуністичної. Мета — побудова соціалістичного суспільства. Виступає за національне відродження, незалежну Україну, в економічній сфері — за пріоритет суспільно-державних форм власності.

Народний рух України — раніше наймасовіша демократична організація, що налічувала близько 5 млн осіб. Проведено чотири

285

з'їзди. Друкований орган — «Народна газета». Голова — В. Чорновіл. Мета — зміцнення Української незалежної держави, побудова демократичного гуманного суспільства, в якому буде досягнуте справжнє народовладдя, всебічний розвиток української нації тощо.

Від Руху 1993 р. відокремився Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик, М. Поровським та ін.

Виникли і діють ще понад 20 політичних партій, численні самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації. Умовно їх можна поділити на організації екологічного напряму («Зелений світ», «Зелене милосерця» тощо); історико-культурного характеру («Меморіал», Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, «Спадщина»); організації національних меншин (Російське товариство ім. О. Пушкіна, Єврейське, Польське, Організація кримсько-татарського національного руху тощо).

Однією із суттєвих прикмет оздоровлення суспільного життя стало відновлення зв'язків між державою і церквою. Розвивається процес створення і відновлення організацій релігійного спрямування. Віруючим повертають храми та інші культові споруди. Забезпечуються нормальні умови для здійснення свободи віросповідання. Перестало переслідуватись виконання релігійних обрядів, відзначення релігійних свят.

Важливим кроком була реабілітація 1990 р. Української Греко-Католицької Церкви, яка змушена була впродовж десятиріч перебувати у підпіллі, а тисячі її священиків, монахів і монахинь були репресовані або зазнавали всіляких утисків і знущань.

Помітно зріс інтерес народу до моральних витоків своєї культури, релігії.

Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації та рухи активно створюються й молоддю України. Це Українська студентська спілка, Студентське братство, «Пласт», Спілка незалежної української молоді.^

Одним з основоположних принципів справжньої демократії є свобода слова, преси, гласність. Без цього не може бути ефективної політичної й трудової творчості мас, їхньої діяльної участі в управлінні. В Україні гласність поширилася майже на всі сторони суспільного життя. Відносну, але ще не повну свободу отримала преса. На сторінках численних газет і журналів з'явилось чимало забо-ронених раніше матеріалів — про справжній рівень економічного життя нашого народу, його матеріальне становище, факти корупції,

286

зловживання, хабарництва, про злочини більшовицько-комуністичного режиму проти українського народу.

Важливою умовою розвитку демократії є всебічне зміцнення правової основи державного та суспільно-політичного життя, неухильне дотримання законності та правопорядку. Демократія не може бути стихійною, сприйматися як вседозволеність. Вона не існує поза законом і над законом. Реальності сьогодення показали необхідність здійснення кардинальної правової реформи. Оновлення діючого законодавства, вдосконалення структури і методів діяльності юридичних установ, системи правоохоронних органів, підвищення правової культури керівників різних ланок управління, загалом громадян, молодого покоління мають велике значення у процесі творення демократичної, правової держави в Україні.

Шляхи до незалежності та свободи, до політичної самостійності проходять через зростання національної самосвідомості, розуміння необхідності національного відродження народу України — і самих українців, і представників 110 інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України. За переписом 1989 р. в Ук-раїні проживало 37,4 млн українців (71,9%), 11,4 млн росіян (21,9%), 486 тис. євреїв (9,3%), 440 тис. білорусів (8,4%), 325 тис. молдаван (6,2%), 234 тис. болгар (4,5%), 219 тис. поляків (4,2%), 163 тис. угорців (3,1%), 135 тис. румун (2,5%) та ін.

Усі ці люди різних націй і народностей, постійні жителі України, тобто ті, хто прийняв її громадянство, становлять народ України. Його повновладдя на своїй території, право самочинно розв'язувати усі питання економічного, політичного, культурного, духовного життя, визначати форми й структуру органів держави — це і є реальний суверенітет, шо втілюється у незалежність держави.

Важливою віхою національно-культурного розвитку України стало прийняття «Закону про мови». Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Громадянам гарантується право користуватися своєю національною чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть звертатися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Характерною рисою закону є те, що він містить норми, спрямовані на захист рідних мов. Заборонені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Передбачено, що публічне приниження чи зневаження,

287

навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних доку-ментах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному грунті передбачають правову відповідальність. Маючи на увазі ступінь готовності різних регіонів країни до реалізації положень закону, прийнявши рішення про введення закону в дію з 1 січня 1990 р., Верховна Рада встановила для поступового впровадження окремих його положень в усі сфери суспільно-політичного життя різні терміни — від трьох до десяти років.

Значно посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншостей. У цьому плані велику роль виконують вже згадувані національно-культурні товариства. Зараз в Україні діють російське, болгарське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюркське, кримсько-татарське товариства. Створено Раду національних товариств України. У місцях компактного про-живання національно-етнічних груп працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних закладах відкрито понад 450 факультетів з вивченням болгарської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Виходять газети мовами національних меншостей, діють театри, радіо та телебачення (наприклад, новогрецькою мовою у Донецькій області, молдавською — у Чернівецькій, болгарською — в Одеській, російською — у всій Україні).

До речі, українському населенню, українській мові, освіті, культурі у сусідніх зарубіжних країнах, наприклад у Росії, майже не приділяється уваги. В Росії немає жодної школи з українською мовою викладання, жодного театру тощо.

Зрештою, й сама Українська держава недостатньою мірою піклується, нерішуче відстоює інтереси українців за рубежем, мало їм допомагає, А їх є немало: у Росії — понад 5 млн, Казахстані — понад 900 тис, Молдавії — близько 600, Білорусії — 240, Узбекистані — 154 тис. У так званому далекому зарубіжжі теж проживає немало укра-їнців: у США — понад 1 млн, Канаді — близько 1 млн, Польщі — 300 тис, Бразилії — 150, Аргентині — 100, Чехії та Словаччині — 100 тис. тощо.

Провідною організацією, яка здійснює контакти з українцями за рубежем, є товариство «Україна». Воно знайомить зарубіжних співвітчизників з історією, культурою та сьогоденням України, надсилає їм різну літературу, періодику, кінофільми, організовує

288

гастролі артистів. Знаменною подією у суспільно-політичному житті Української

держави став Перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, котрі проживають в Україні, що проходив 16—17 листопада 1991 р. в Одесі. Конгрес виробив скоординовану політику щодо забезпечення прав вільного розвитку всіх національностей, для яких Україна стала Батьківщиною.

Ще однією важливою подією був Конгрес українців незалежних держав, який відбувся у Києві 22—23 січня 1992 р. У його роботі взяли участь близько 1500 делегатів-українців з усього світу, передусім, з колишнього СРСР. Конгрес сприяв консолідації всіх українців. Планується проведення Другого конгресу українців1, світу (також у Києві).

Державне будівництво, створення правової основи молодої Української держави продовжується. Так, 25 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла закони «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»; «Про службу безпеки України»; 18 листопада 1993 р. — «Про вибори народних депутатів України»; 22 грудня 1993 р, — «Про міжнародні договори України»; 23 грудня 1993 р. — «Про авторське право і суміжні права»; 24 грудня 1993 р. — «Про органи реєстрації актів громадянського стану»; 21 січня 1994 р. — «Про державну таємницю»; 4 лютого 1994 р. — «Про правовий статус іноземців», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів»; «Про забез-печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» тощо.

Проводяться в Україні й великі кодифікаційні роботи: 13 березня 1992 р. прийнято Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. — Кодекс України про надра; 21 січня 1994 р. — Лісовий кодекс України тощо. Систематично вносять зміни у Кримінальний, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, процесуальні кодекси.

В Україні відбулися 27 березня 1994 р. дострокові вибори у парламент держави — Верховну Раду. У квітні (2, З, 9, 10) проведено повторне голосування. В липні-серп-ні — ще одне. Внаслідок голосування до складу Верховної Ради обрано 394 депутати (з 450). Серед них: 381 з вищою освітою; 44 — економісти, 102 — інженери, 32 — юристи, 65 — фахівці освіти, 57 — фахівці сільськогосподарських професій, 10 — медики, 12 — фізики, хіміки, математики, 11 — соціологи, психологи, 20 — перші керівники мініс-терств і відомств, 32 — директори державних підприємств, 20 —

289

працівники Рад усіх рівнів, 15 — докторів наук. 60 — кандидатів наук. У складі парламенту України сформовано і зареєстровано дев'ять депутатських груп і фракцій (станом на 1 липня 1995 р.):

1. Фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» — 84 члени. Уповноважені представляти фракцію Симоненко П. М, Мармазов Е. В., Олійник Б. І.

2. Фракція Народного руху України — 27 членів (Чор-новіл В. ЛІ, Лавринович О. В., Ковтунець В. В.).

3. Соціалістична фракція — 25 членів (Чиж І. С, Він-ський И. В., Кияшко С. М., Марченко В. Р.).

4. Група «Центр» — 38 членів (Бутейко А. Ц., Коло-мойцев В. Е., Яворівський В. О.).

5. Група «Аграрники України» — 36 членів (Дов-гань С. В., Боровик О. Г., Ващук К. Т.).

6. Група «Реформи» — 27 членів (Соболев С. В., Лановий В. Т., Пинзеник В. М., Головатий С. П.).

7. Група «Єдність» — 25 членів (Меркулов В. Т., Алек-сеєв В. Г., Кужель О. В.).

8. Група «Державність» — 25 членів (Юхновський І. Р., Кияк Т. Р., Мовчан П. М., Мулява В. С).

9. Міжрегіональна депутатська група (МДГ) — 25 членів (Азаров М. Я., Карно в О. М.).

Не входило до складу фракцій 20 народних депутатів. Головою парламенту на першому засіданні було обрано О. Мороза.

У листопаді відбувся ще один тур голосування до Верховної Ради, в результаті якого дообрано ще 10 депутатів. Проте у більшості виборчих округів довибори не відбулися через неявку виборців.

У березні відбулися також дострокові вибори Президента України. Найбільшу кількість голосів виборців набрали Л. Кравчук — 37,72% та Л. Кучма — 31,27%. Вони й вийшли у другий тур, де перемогу здобув Л. Кучма, який і став другим Президентом в історії новітньої Української держави.

Процес творення, зміцнення й розвитку незалежної Української держави триває.

290

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ Апанович О. М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татар* ської

агресії. К., 1963. Апанович О. М. Розповіді про запорізьких козаків. К., 1991. Бабій Б. М. Українська Радянська держава в період відбудови на* родною

господарства (1921—1925 рр.). К., 1961. Бабий Б. М. Государственное строительство и право Украинской ССР в

период восстановления народного хозяйства (1921—1925 гг.),. К., 1963. Бабій Б. М. Союз РСР і роль України в його утворенні. К., 1972. Бабий Б. М. Очерк развития правових исследований в Украинской ССР

1919—1984 гг. К-, 1984. Багалій Д. Нарис української історіографії. К-, 1923—1926. Т. 1—2.. Боплан Г. Л. Опис України. Львів, 1990. Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ. К., 1963. Брайчевський М. Ю.

Походження Русі. К., 1968. Варфоломеєва Т. В., Святоцький О. Д., Кульчицький В. С. Історія адвокатури

України. К., 1992. Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Т. 1—3. Вісник Народної Ради 3-акарпатської України. Ужгород, 1944—-1945. Возз'єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі:

Збірник документів і матеріалів. К., 1949. Воссоединение Украиньї с Россией: Документи и материалн. М.» 1953. Т.

1—3. Головуцький В. О. Запорізька Січ в останні роки свого існування1.. 1734—

1775. К., 1961. Грабовецький В. Олекса Довбуш (1700—1745). Львів, 1994. Грищук В. К. Кодифікація кримінального законодавства України,. Львів,

3992. Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., 1990. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К-, 1991. Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях України. Нью-

Йорк, 1970. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної

України кінця XVII—початку XVIII ст. К-, 1959. Єнсен А, Мазепа. К-, 1992. Жуковський А., Субтельний О. Нариси історії України. Львів^ 1991. История государства и права Украинской ССР. К., 1987. Т. 1—2.. Ісаевич Я- Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI—

НУІІІ ст. К., 1972 Історія держави і права Української РСР. К-, 1967. Т. 1—2. Історія Української РСР. К., 1967. Т. 1—2. Історія Львова в документах і матеріалах: Збірник документів і матеріалів.

К., 1986.

291

Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). Львів, 1992. Історія України. Курс лекцій. К., 1992. Кн. 1—2. Історія України в особах.

К., 1995. Історія держави і права України. Хрестоматія. К-, 1996. Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. К-, 1992. Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. К-, 1984. Крип'якевич І. П. Історія України. Львів, 1990. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990. Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993. Кузьма О. Листопадові дні 1918 року. Львів, 1931. Кульчицкий В. С. Галицкий сейм в системе колониального аппара-та

Австро-Венгрии. М., 1958. Кульчицький В. С. Історія Конституції Української РСР. Львів, 1956. Кильчицький В. С. Утворення Української радянської держави. Львів, 1957. Кульчицький В. С. Кодифікація права на Україні у XVIII ст, Львів, 1958. Кульчицький В. С. Галицький крайовий сейм — знаряддя соціального і

національного пригнічення трудящих // Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1958.

Кульчицький В. С. Австрійська конституція 1849 року і крайова конституція для Галичини 1850 року//Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1965.

Кульчицький В. С. Галицька радянська республіка. Львів, 1965. Кульчицький В. С. Органи державного управління Галичиною за

Конституцією 1867 року//Вісник Львівського університету. Серія юридична. 1966.

Кульчицький В, С. Державний лад і право Галичини (в другій половині XIX—на початку XX ст.). Львів, 1966.

Кульчицький В. С. Апарат управління міста Львова за статутом 1870 року//Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1969.

Кульчицький В. С. Политический аппарат колониального управлення Восточной Галицией (вторая половина ХІХ-—начало XX вв.). К-, 1970.

Кульчицький В. С. Державно-правові погляди декабристів//Пробл. правознавства. Вип. 32. К., 1975.

Кульчицький В. С. Галицьке намісництво та його антинародна ді-яльність//Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1975.

Кульчицький В. С, Настюк М. І., Ткач А. П., Ганчин В. Ю., Гу-раль П. Ф. Возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною (соціально-політичні і правові основи). Львів, 1985.

Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. З історії української державності. Львів, 1992.

Кульчицький В. С. До питання про виникнення і падіння Західноукраїнської Народної Республіки // Проблеми юридичної науки та правоохоронної практики. К., 1994.

Кульчицький В. С. Підготовка адміністративно-судових кадрів козацько-

292

гетьманської держави//Науковий збірник Українського Вільного Університету. Мюнхен; Львів, 1995.

Кульчицький В. С. Застосування кодексів австрійського права на території Галичини//Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація. К-, 1995.

Кульчицький В. С, Вівчаренко О. А., Бойко І. Й. Українська юриспруденція в персоналіях. Івано-Франківськ, 1995.

Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й., Глубіш М. І. Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939—1945 рр.). Дрогобич, 1995.

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848— 1918. Львів, 1926. Кн. 1—2.

Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва, -Львів, 1991. Малик Я-, Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів, 3995. Марченко М. І. Українська історіографія (3 давніх часів до середини XIX

ст.). К-, 1959. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани. Львів, 1990. Минуле України: відновлені сторінки. К-, 1991. Мірчук П. Українська повстанська армія 1942—1952: Документи і

матеріали. Львів, 1991. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. Львів,

2994. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. Львів,

1993. Настюк М. И. Создание и деятельность советских органов юстиции

западньїх областей УССР (1939—1941). Львов, 1977. Настюк М. И. Политическая организация колониального управлення

королевской Румьшии в Северной Буковине//Пробл. правоведения. Вьт. 48. К., 1987.

Настюк М. І. Буковинський крайовий сейм: структура, компетенція і діяльність // Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1993.

Нелин А. И. Собрание малороссийских прав 1807 года, его содер-жание V. значение. К-, 1990.

Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен, 1951. Падох Я. Суди і судовий процес Старої України. Нью-Йорк; Львів, 1990. Падох Я- Ґрунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині

XVII—XVIII столітті. Львів, 1994. Пашук А. И. Суд і судочинство на Лівобережній Україні. Львів, 1967. Петлюра Є. Статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956—1979. Т. 1—2. Питання теорії та практики державного будівництва. Львів, 1972. Північна Буковина: її сучасне і минуле. Ужгород, 1960. Полснська-Василенко Н. Історія України. Мюнхен, 1972—1976. Т. 1—2. Полонська-Василенко Н. Історія України 1900—1923 років. Львів, 1991. Радянська Буковина: Документи і матеріали. К-, 1967.

293

Радянська енциклопедія історії України. К-, 1969—1972. Т. 1—4. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. Львів, 1994. Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Во-льшской

Руси. М., 1955. Софроненко К. А. Малороссийский приказ Русского государства второй

половиньї XVII—начала XVIII ст. М., 1960. Слюсаренко А. Г., Полянко М. В. Історія української Конституції. К., 1993. Социально-политическая закономерность и правовьіе основьі вос-

соединєния западноукраинских земель с Украинской ССР. Львов, 1979. Стерчо П. Карпато-Україьська держава. Торонто. 1965. Субтельний О. Україна. Історія. К-, 1991. Таранов А. П. Історія Конституції Української РСР. К., 1957. Тищик Б. Й. Галицька соціалістична радянська республіка (1920 р.). Львів.

1970. Тищик Б. И., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918—

1923 рр. Коломия, 1993. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Українська Народна Республіка. Коломия,

1994. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. К., 1968. Ткач А. П. Кодификация, памятники и основнне черга права Ук« раиньї

второй половини XVIII—первой половини XIX ст. К-, 1969. Ткач А. П. Право України. Київ; Хмельницький, 1992. Торжество історичної справедливості. Львів, 1968. Україна в цікавих фактах / За ред. Г. О. Маценка. Львів. 1992. Українська культура: історія і сучасність. Львів, 1994. Хрестоматія з історії Української РСР. К., 1959—1961. Т. 1—2. Чубатий М. Огляд історії українського права. Мюнхен, 1947. Шаповал Ю. І. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. К., 1990. Шляхом до щастя. Нариси історії Закарпаття. Ужгород. 1973. Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине.

Львов, 1974. Щербина П. Ф. Судебная система на Правобережной Украине в конце

XVIII—XIX вв. К., 1977. Юридична наука і освіта на Україні. К., 1992. Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского

государства. М., 1949. Юшков С. В. Русская Правда. М., 1960. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Львів, 1990—1992. Т. 1—3. Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права, по которим судится

малороссийский народ». Мюнхен, 1949. Яковлів А. Основи Конституції УНР//Розбудова держави. К., 1995. № 5. .

294

ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА З Розділ І. СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ І ПРАВО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (VII ст. до н. є. — VI ст. н. є.) . 5 1. Виникнення стародавніх держав ...... 5 2. Скіфія ................................................... 7 3. Античні міста-держави ..................... 10 4. Боспорське царство ............................ 12 5. Стародавні східні слов'яни ...... 14 Розділ II. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ ................. 17 1. Утворення Української держави — України-РусІ . . 17 2. Суспільний лад .................................. 21 3. Державний лад................................... 23 4. Право . .............................................. 25 Розділ III. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА . . 32 1. Утворення Галицько-Волинського князівства ... 32 2. Суспільний лад ................................... 35 3. Державний лад................................... 37 4. Право............................................... . 39 Розділ IV. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НАУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ .................. 41 1. Приєднання українських земель до Великого князівства

Литовського та до Польщі .................. 41 2. Суспільний лад .................................. 47 3. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ . 59 4. Державний лад.................................... 62 5. Право.................................................... 68 Розділ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО В УКРАЇНІ У ПЕРІОД НАРОДНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ (1648—1654 рр.) .................... 73 1. Антикріпосницький і національно-визвольний характер

народної війни .................................... 73 2. Суспільний лад ................................... 75 3. Державний лад ................................... 80 4. Право..................................................... 83 5. Входження України до складу Росії та його наслідки 85 Розділ VI. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (середина XVII—кінець XVIII ст.) ...................... 87

295

1. Соціально-політичне становище України під владою іноземних держав ................... 87

2. Входження Правобережної України до складу Росії 89 3. Суспільний лад , ................................. 92 4. Державний лад...................................... 97 5. Ліквідація автономного устрою України . . . 100 6. Право..................................................... 103 Розділ VII. ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст................ 105 1. Криза і розпад феодально-кріпосницького ладу. . . 110 2. Суспільний лад ................................... 112 3. Державний лад ................................... 116 4. Право.................................................... 119 Розділ VIII. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст. . . 123 1. Скасування кріпосного права ......... 123 2. Суспільний лад .................................. 125 3. Державний лад .................................. 126 4. Право.................................................... 130 Розділ IX. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПЕРІОД АВСТРІЙСЬКОГО ПАНУВАННЯ (1772—1918 рр.) . 134 1. Загарбання західноукраїнських земель Австрією . . 134 2. Органи урядової адміністрації........ 135 3. Органи самоврядування..................... 145 4. Право.................................................... 147 Розділ X. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО У ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 152 1. Розпад Російської імперії та відродження Українсько: держави 152 2. Система органів Центральної Ради .... 154 3. Жовтневий переворот більшовиків. Його вплив

на Україну............................................. 158 4. Четвертий універсал і проголошення України незалежною

демократичною державою ............................ 161 5. Українська держава за гетьмана П. Скоропадського . 170 Розділ XI. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ 173 1. Розпад Австро-Угорщини і проголошення ЗУНР . . 173 2. Державний лад ЗУНР .................... 177 3. Законодавча діяльність ЗУНР. Злука УНР і ЗУНР 184 4. Падіння ЗУНР.................................... 188 Розділ XII. УТВОРЕННЯ СРСР ТА ЗМІНИ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ ... 192 1. Передумови утворення і юридичне оформлення СРСР 192

296

2. Прийняття загальносоюзної Конституції і дальший 3. розвиток конституційного законодавства УРСР . . 195 4. Перебудова державного апарату, УРСР .... 200 5. Адміністративно-територіальна реформа .... 202 6. Кодифікації та характеристика права .... 205 Розділ XIII. ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ДО СКЛАДУ УКРАЇНИ 211 1. Окупація західноукраїнських земель та їхнє

соціально-політичне становище у складі іноземних! держав . 211 2. Входження Західної України та Північної Буковини до СРСР та його юридичне оформлення . . . 223 Розділ XIV. ЗМІНИ В ДЕРЖАВНОМУ АПАРАТІ ТА ПРАВІ УКРАЇНИ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОГ ВІЙНИ 231 1. Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Спроби відновлення Української держави . . . 231

2. Розчленування території України і характеристика окупаційного режиму .......................... 238

3. Державний лад................................... 241 Розділ XV. ОРГАНІЗАЦІЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ НА РОДНОЇ ВЛАДИ В ЗАКАРПАТТІ 1944—1945 рр. 249 1. Соціально-політичне становище Закарпаття у складі

Чехословаччини ............................... 249 2. Створення і діяльність органів народної влади. Входження 3. Закарпаття до УРСР ............................ 254 Розділ XVI. РОЗПАД СРСР ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ СУВЕРЕННОЇ, НЕЗАЛЕЖНОЇ, СОБОРНОЇ ДЕРЖАВИ .............................................. 260 1. Процес перебудови і зміни в суспільно-політичному житті

України................................................. 260 2. Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 р ...................................... 272 3. Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р ..................................................... 275 4.Державне будівництво в Україні на сучасному етапі 278 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ........................ 289

297

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ КУЛЬЧИЦЬКИЙ Володимир Семенович,

НАСТЮК Михайло Іванович, ТИЩИК Борис Йосипович ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

Оформлення та художнє редагування В. І. ЛАХНЕНКА Технічний редактор І. Г. ФЕДАС Коректор О. А. ТРОСТЯНЧИН

298

Здано на складання 21. 08. 95. Підп. до друку 26.04.96. Формат 84ХЮ8'/з2. Літ. гарн. Вис. друк. Умови, друк. арк. 15,54. Умови, фарбо-відб. 15,85. Обл.-вид. арк. 19,02. Тираж 15

000 прим. Вид. № 32. Зам. 2749. Державне спеціалізоване видавництво «Світ»

при Львівському держуніверситеті 290000 Львів, вул. Дорошенка, 41

Львівська обласна книжкова друкарня 290008 Львів, вул. Пекарська, 11

Documents

В С Кульчицький М І Настюк Б Й Тищик · вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого Хто