Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний центр «Мала академія наук України»

Міжнародний центр перспективних досліджень

Читанка

Стратегічні тренди 2025: світ, у якому будуть жити наші діти

Всеукраїнська літня школа інноваційних проектів МАН

4-15 липня, 18-28 липня, 1-12 серпня, 15-26 серпня 2011

Зміст

1. Україна у глобальних вимірах сталого розвитку

2. Глобальні зміни світу – 2025. Глобальне управління – 2025

3. 10 мегатрендів від Ролфа Єнсена

4. Зелена економіка

5. На планеті настала нова кліматична епоха. Підбірка матерів зі ЗМІ

6. Проблеми раціонального природокористування в процесі забезпечення сталого розвитку в Україні

7. Викинутий світ

8. Розгніваний океан

9. Виверження світів

10. Нафта: у пошуках Клондайку

11. Пріоритети збалансованого (сталого) розвитку для України

12. Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища України

13. Ексергія – шлях енергозбереження

14. Інструменти збереження біорізноманіття: досвід Німеччини

15. Велике опріснення

16. Прилив сил

17. Токи вітрів

1. Україна у глобальних вимірах сталого розвитку Михайло Згуровський «Дзеркало тижня» №19, 20 Травень 2006

Характерною ознакою минулого століття було нестримне прагнення людства до забезпечення економічного і технологічного розвитку. Успіх вимірювався переважно зростанням валового внутрішнього продукту. Вважалося, що це автоматично приведе до добробуту і значного підвищення рівня життя людей.

Блискуча зовнішність прогресу майже завжди забезпечувалася за рахунок нещадної експлуатації та збіднення навколишнього середовища, експансією «закону джунглів» — хто сильніший, той і виживе. По суті, такі нероздільні сфери, як економіка, довкілля та суспільні інститути, функціонували ізольовано одна від одної. Почала руйнуватися сама природна основа існування та внутрішнього світу людини. Суспільство такого типу фактично жило за рахунок майбутніх поколінь. Як наслідок — на початку ХХI століття світ зіштовхнувся з глобальними екологічними проблемами, голодом та збідненням більшості населення земної кулі, деградацією моралі, наростанням регіональних та міжетнічних конфліктів, тероризмом.

Ці обставини примусили прогресивну міжнародну громадськість та відомі недержавні міжнародні організації, такі як Римський клуб (із його знаменитою працею «Межі зростання»), Міжнародний інститут прикладного системного аналізу (IIASA, Лаксембург, Австрія), Міжнародну федерацію інститутів перспективних досліджень та інші, започаткувати новий підхід до подолання зазначених глобальних проблем, який отримав назву — концепція сталого розвитку (sustainable development). Він значною мірою став продовженням концепції ноосфери, сформульованої академіком В.Вернадським ще в першій половині ХХ століття. Суть його полягає в обов’язковій узгодженості економічного, екологічного та людського розвитку таким чином, щоб від покоління до покоління не зменшувалися якість і безпека життя людей, не погіршувався стан довкілля й відбувався соціальний прогрес, який визнає потреби кожної людини.

Для України, яка перебуває в пошуку свого шляху, дуже важливо не припуститися принципових помилок. Ризик полягає в тому, що значно легше віддати перевагу успішному «шаблону», зокрема зовні привабливому економічному розвитку, без урахування в єдиній, цілісній моделі екологічної та соціальної сфер. Тим більше що втілення концепції сталого розвитку не гарантуватиме швидкого зростання добробуту людей, натомість вимагатиме напруженої роботи й консолідованих зусиль політиків, управлінців, учених та всього прогресивного населення України. Ще однією умовою сталого розвитку є політична воля з боку вищого керівництва держави на те, щоб пройти важким, але єдино правильним шляхом.

Концепція сталого розвитку

Теорія і практика засвідчили, що на межі століть вчення В.Вернадського про ноосферу виявилося необхідною платформою для напрацювання триєдиної концепції сталого еколого-соціально-економічного розвитку. Узагальнення цієї концепції були зроблені всесвітніми самітами ООН у 1992 та 2002 роках, за участі понад 180 країн світу, багатьох міжнародних організацій та провідних учених. Таким чином, нова концепція системно поєднала три головні компоненти сталого розвитку суспільства: економічну, природоохоронну і соціальну.

Економічний підхід полягає в оптимальному використанні обмежених ресурсів та застосуванні природо- , енерго- і матеріалозберігаючих технологій для створення потоку сукупного доходу, який би забезпечував принаймні збереження (не зменшення) сукупного капіталу (фізичного природного, або людського), з використанням якого цей сукупний дохід створюється. Водночас перехід до інформаційного суспільства приводить до зміни структури сукупного капіталу на користь людського, збільшуючи нематеріальні потоки фінансів,

інформації та інтелектуальної власності. Уже тепер ці потоки перевищують обсяги переміщення матеріальних товарів усемеро [ru.wikipedia.org]. Розвиток нової, «невагомої» економіки стимулюється не лише дефіцитом природних ресурсів, а й наростанням обсягів інформації та знань, що набувають значення затребуваного товару.

З погляду екології, сталий розвиток має забезпечити цілісність біологічних і фізичних природних систем, їх життєздатність, від чого залежить глобальна стабільність усієї біосфери. Особливого значення набуває здатність таких систем самооновлюватися й адаптуватися до різноманітних змін, замість збереження в певному статичному стані або деградації та втрати біологічної різноманітності.

Соціальна складова орієнтована на людський розвиток, на збереження стабільності суспільних і культурних систем, на зменшення кількості конфліктів у суспільстві. Людина має стати не об’єктом, а суб’єктом розвитку. Вона повинна брати участь у процесах формування своєї життєдіяльності, прийнятті й реалізації рішень, контролі за їх виконанням. Важливе значення для забезпечення цих умов має справедливий розподіл благ між людьми (зменшення так званого GINI-індексу), плюралізм думок та толерантність у стосунках між ними, збереження культурного капіталу і його розмаїття, насамперед спадщини не домінуючих культур.

Системне узгодження та збалансування цих трьох складових — завдання величезної складності. Зокрема взаємний зв’язок соціальної та екологічної складових приводить до необхідності збереження однакових прав сьогоднішніх і майбутніх поколінь на використання природних ресурсів. Взаємодія соціальної та економічної складових вимагає досягнення справедливості при розподілі матеріальних благ між людьми й надання цілеспрямованої допомоги бідним прошаркам суспільства. І, нарешті, взаємозв’язок природоохоронної та економічної складових потребує вартісної оцінки техногенних впливів на довкілля. Вирішення цих завдань — найголовніший виклик сьогодення для національних урядів, авторитетних міжнародних організацій та всіх прогресивних людей світу.

Система глобальних вимірів сталого розвитку

Важливою проблемою на шляху втілення концепції сталого розвитку є формування системи вимірів (індексів та індикаторів) для кількісного і якісного оцінювання цього дуже складного процесу. Головні вимоги до зазначеної системи вимірів — її інформаційна повнота та адекватність представлення взаємопов’язаної тріади складових сталого розвитку. На цьому напрямі зараз працюють як відомі міжнародні організації, так і численні наукові колективи, але однозначного узгодження цієї системи вимірів поки що не досягнуто.

Наведемо систему вимірів сталого розвитку, запропоновану Інститутом прикладного системного аналізу НАН України та МОН України.

Рівень сталого розвитку будемо оцінювати з допомогою відповідного індексу Іср, що вираховується як сума індексів для трьох вимірів: економічного (Іекв), екологічного (Іев) та соціального (Ісв) з відповідними ваговими коефіцієнтами. У свою чергу, кожен з індексів Іекв, Іев та Ісв обчислюватимемо з використанням відомих у міжнародній практиці індексів та індикаторів.

Звичайно, всі індикатори, що впливають на складові наведених індексів, як і самі ці індекси, вимірюються в різних одиницях і мають різні інтерпретації. Тому вони приводяться до нормованої форми таким чином, щоб їх зміни, як і зміни самих індексів, перебували в діапазоні від 0 до 1. У такому разі найгірші значення названих індикаторів відповідатимуть числовим значенням, близьким до 0, а найкращі — наближатимуть ці значення до 1. Таке нормування дозволяє обчислювати кожен з індексів Іекв, Іев, Ісв та Іср у вигляді усередненої суми своїх складових з відповідними ваговими коефіцієнтами.

1. Індекс економічного виміру (Іекв) сформуємо з двох глобальних індексів:

індексу конкурентоспроможного розвитку (далі — індексу конкурентоспроможності — Ік), розробленого організаторами Світового економічного форуму (World Economic Forum). Цей індекс щорічно обчислюється для 117 економік світу і публікується у формі так званого «Глобального звіту про конкурентоспроможність». Скористаємося цим звітом за 2005 — 2006 роки [www.weforum.org]). Індекс конкурентоспроможності формується з таких трьох індикаторів: індикатора технологічного розвитку країни; індикатора громадянських інститутів та індикатора макроекономічного середовища. У свою чергу, ці три індикатори обчислюються на основі використання 47 наборів даних про стан трансферу технологій та інноваційного розвитку країни, рівень розвитку інформаційних та комунікаційних технологій, рівень видатків країни на дослідження і розвиток, рівень іноземних інвестицій, рівень незалежності бізнесу від уряду, рівень корупції в країні та інше;

індексу економічної свободи (Іес), який розроблений інтелектуальним центром фундації Heritage Foundation [www.heritage.org/research/features/index]. Він щорічно друкується у Wall Street Journal. Індекс економічної свободи формується з таких десяти індикаторів: торгової політики країни; фіскального навантаження з боку уряду; урядової інтервенції в економіку; монетарної політики; потоків капіталів та іноземних інвестицій; банківської та фінансової діяльності; політики формування цін та оплати праці; прав на приватну власність; політики регулювання; неформальної активності ринку. Ці десять індикаторів обчислюються на основі використання 50 наборів різноманітних даних економічного, фінансового, законодавчого та адміністративного характеру.

За результатами обробки даних за 2005 рік наведемо перелік десяти кращих країн світу, виходячи з індексу економічного виміру (табл. 1).

Досягнення цих країн пояснюється оптимальним поєднанням таких важливих факторів розвитку економіки, як рівень та якість інновацій, пріоритетна підтримка досліджень, значні іноземні інвестиції, з досконалим законодавством країн у сфері оподаткування бізнесу та високих технологій, ефективним захистом приватної власності, і особливо інтелектуальної, низьким рівнем корупції, орієнтацією політики країн на створення економік за моделлю «добробуту для всіх» замість моделі «байдужості до стихійного ринку». Найяскравіше цю стратегію розвитку демонструють Фінляндія, Данія, Ісландія, Швеція.

Країни «великої вісімки», за винятком США та Великобританії, поступаються групі лідерів за якісними характеристиками економічного розвитку. Зокрема вони істотно програють лідерам у якості й масштабах інновацій, рівні комерціалізації науки, майже вдвічі менше фінансують дослідження у сфері високих технологій, мають порівняно застаріле й менш гнучке законодавство у сфері оподаткування та розвитку високотехнологічного бізнесу. За ефективністю та прогресивністю своїх економік вони досить компактно розміщуються (за винятком Росії) у такій послідовності: США — 5-те місце (Іекв=0.537), Великобританія — 9-те місце (Іекв=0.542), Канада — 15-те місце (Іекв=0.525), Німеччина — 16-те місце (Іекв=0.510), Франція — 19-те місце (Іекв=0.438), Італія — 20-те місце (Іекв=0.410), Росія — 98-ме місце (Іекв=0.319).

Група постсоціалістичних країн, які на початку своєї незалежності мали приблизно рівні стартові умови, станом на 2005 рік виявилися досить «розкиданими» в рейтинговій таблиці за індексом економічного виміру. Так, Естонія посідає 12-те місце (Іекв=0.533), Чехія — 29-те місце (Іекв=0.459), Словаччина — 37-ме місце (Іекв=0.428), Угорщина — 40-ве місце (Іекв= 0.423), Латвія — 41-ше місце (Іекв=0.420), Польща — 46-те місце (Іекв=0.400), Болгарія — 61-ше місце (Іекв=0.366), Молдова — 87-ме місце (Іекв=0.325), Україна — 91-ше місце (Іекв=0.319). Природно, що ці країни перебувають у процесі перебудови всіх складових своїх економічних та соціальних систем. Ті з них, які швидше трансформували виробництво, науку, освіту, бізнес до ринкової, інноваційної моделі економіки, швидше демонструють позитивні

зміни. Це насамперед Естонія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Латвія, Польща. Для Болгарії, Молдови й України цей процес проходить повільніше.

2. Індекс екологічного виміру (Іев) оцінюватимемо з допомогою відомого індексу ESI (Environmental Sustainability Index), вирахуваного Центром з екологічного законодавства та політики Єльського університету (США) для 146 країн світу станом на 2005 рік [www.yale.edu/esi]. Індекс ESI сформований з 21 екологічного індикатора, які, у свою чергу, розраховувалися на основі використання 76 наборів екологічних даних про стан природних ресурсів у країні, рівень забруднення навколишнього середовища в минулому і сьогодні, зусилля країни на ниві управління екологічним станом, здатність країни покращити екологічні характеристики та інше.

Індекс ESI кількісно визначає здатність тієї чи іншої країни захищати своє навколишнє середовище як у поточний період часу, так і в довготерміновій перспективі, виходячи з таких п’яти критеріїв: наявність національної екологічної системи; можливість протидії екологічним впливам; зниження залежності людей від екологічних впливів; соціальні та інституціональні можливості країни відповідати на екологічні виклики; можливість глобального контролю за екологічним станом країни. Окрім того, цей індекс може використовуватися як потужний інструмент для прийняття рішень на аналітичній основі з урахуванням соціального та економічного вимірів сталого розвитку країни.

Виходячи з наведених даних [www.yale.edu/esi], до десяти кращих країн світу за індексом ESI належать (табл. 2):

Країни-лідери (табл. 2) мають порівняно непогані природні ресурси, невисоку щільність населення, вони досягли хороших успіхів в організації комплексних природоохоронних заходів.

Країни «великої вісімки», за винятком Канади, не належать до світових лідерів за станом охорони навколишнього середовища і мають досить посередні значення ESI-індексу. Зокрема Канада посідає 6-те місце (ESI=0.644), Японія — 30-те (ESI=0.573), Німеччина — 31-ше (ESI=0.569), Росія — 33-тє (ESI=0.561), Франція — 36-те (ESI=0.552), CША — 45-те (ESI=0.529), Великобританія — 65-те (ESI=0.502), Італія — 69-те (ESI=0.501). Це пояснюється пріоритетним прагненням цих країн до нарощування ВВП, порівняно з природоохоронними заходами, та досить інтенсивним використанням природних ресурсів.

Цікавим є порівняння групи постсоціалістичних країн, які наприкінці 80-х років минулого століття були приблизно в однакових екологічних умовах. Тепер Латвія перебуває на 15-му місці (ESI=0.604), Естонія — на 27-му (ESI=0.582), Словаччина — на 48-му (ESI=0.528), Угорщина — на 54-му (ESI=0.520), Молдова — на 58-му (ESI=0.512), Болгарія — на 70-му (ESI=0.500), Чехія — на 92-му (ESI=0.466), Польща — на 102-му (ESI=0.450), Україна — на 108-му (ESI=0.447).

З наведених даних бачимо, що між країнами існують істотні відмінності як у стані навколишнього середовища, так і в довготермінових тенденціях щодо його змін. Рівень економічного розвитку країни, виражений в обсягах ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, не обов’язково гарантує кращий стан її навколишнього середовища. У цьому плані істотнішими факторами виявилися невисока щільність населення, економічна спроможність долати екологічні виклики та якість управління природоохоронними заходами і розробкою природних родовищ.

3. Індекс соціального виміру (Ісв) сформуємо шляхом усереднення трьох глобальних індексів:

Індексу якості і безпеки життя (Ія), розробленого міжнародною організацією Economist Intelligence Unit [www.en.wikipedia.org]. Цей індекс формується з допомогою таких дев’яти

індикаторів: ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності; середньої тривалості життя населення країни; рейтингу політичної стабільності і безпеки країни; кількості розлучених сімей на 1000 населення; рівня громадської активності (активність профспілок, громадських організацій та ін.); різниці за географічною широтою між кліматично теплішими і холоднішими регіонами країни; рівня безробіття в країні; рівня політичних і громадянських свобод в країні; співвідношення між середньою заробітною платою чоловіків і жінок.

Індексу людського розвитку (Ілр), що використовується програмою ООН United Nations Development Program [www.hdr.undp.org/reports/global/2005]. Він формується з допомогою таких трьох індикаторів: середньої тривалості життя населення країни; рівня освіченості та стандарту життя населення країни, що вимірюється ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ВВП за ПКС).

Індексу суспільства, заснованого на знаннях, або К-суспільства (Ікс), розробленого департаментом ООН з економічного і соціального розвитку — UNDESA [UN publication №Е.04.ІІ.С.1,2005]. Цей індекс визначається трьома основними індикаторами: інтелектуальними активами суспільства; перспективністю розвитку суспільства та якістю розвитку суспільства, які, у свою чергу, формуються з допомогою 15 наборів даних про рівень охоплення молоді освітою та інформацією, інвестиційний клімат у країні, рівень корупції, нерівність розподілу матеріальних і соціальних благ (GINI-індекс), рівень дитячої смертності тощо.

Перелік десяти кращих країн світу за індексом соціального виміру такий (табл. 3):

Успіх цієї групи країн у досягненні найкращих соціальних стандартів життя формується не лише за рахунок високого добробуту (вираженого в обсягах ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності). Важливіше, що названі країни здійснюють послідовну політику, спрямовану на гармонізацію основних факторів, які впливають на соціальний розвиток. Вони досягли в 1,2—1,5 разу нижчої, ніж у країнах «великої вісімки», нерівності суспільства (вираженої з допомогою GINI-індексу). В цих країнах дуже низькі видатки на оборону та одні з найвищих у світі витрати на охорону здоров’я, освіту, розвиток засобів масової інформації й комунікацій. Як наслідок — вони мають високий рейтинг політичної стабільності, значний рівень політичних і громадянських свобод, дуже низький рівень корупції, низьку дитячу смертність, порівняно високу середню тривалість життя населення.

Бачимо, що, за винятком Японії, країни «великої вісімки» не входять до десятки лідерів за індексом соціального розвитку. Вони розмістилися досить компактно у першому — третьому десятках рейтингової таблиці. Винятком стала лише Росія. Маємо таку послідовність країн: Японія — 8-ме місце (Ісв=0.792), США — 14-те місце (Ісв=0.779), Канада — 15-те місце (Ісв=0.777), Німеччина — 16-те місце (Ісв= 0.776), Великобританія — 17-те місце (Ісв=0.773), Італія — 21-ше місце (Ісв=0.759), Франція — 24-те місце (Ісв=0.754), Росія — 81-ше місце (Ісв=0.520). Концентрація великих багатств у цих країнах автоматично не забезпечує високих соціальних стандартів життя. Для них характерні більші витрати на оборону, значно вища, ніж у попередньої групи, нерівність суспільства, нижчий рейтинг політичної стабільності та нижчий середній рівень освіченості населення, за винятком Японії, в 1,3—1,5 разу вища дитяча смертність (у Росії вона вища вчетверо, порівняно з іншими представниками цієї групи).

Для групи постсоціалістичних країн за останніх 20 років характерним стало значне розшарування за рівнем соціального розвитку. Вони мають такі рейтинги: Чехія — 28-ме місце (Ісв=0.702), Угорщина — 32-гемісце (Ісв=0.686), Словаччина — 34-те місце (Ісв=0.673), Польща — 36-те місце (Ісв=0.664), Естонія — 44-те місце (Ісв=0.657), Латвія — 47-

ме місце (Ісв= 0.649), Болгарія — 49-те місце (Ісв=0.627), Україна —72-ге місце (Ісв= 0.554), Молдова — 78-ме місце (Ісв=0.553).

Принципово важливо, що країни цієї групи, які стали членами або кандидатами у члени ЄС, досягли значно вищих соціальних стандартів життя, порівняно з Україною і Молдовою, які відсунулися в рейтинговій таблиці, відповідно, на 72-ге і 78-ме місця. У зв’язку з низьким рейтингом політичної стабільності, невизначеною соціальною та економічною політикою останніх двох країн, вони істотно поступаються першим практично за всіма індикаторами соціального виміру, за винятком деяких освітянських індикаторів та індикаторів, пов’язаних із громадянськими свободами.

Порівняння країн за індексом сталого розвитку

Індекс сталого розвитку (Іср) вираховуватимемо за формулою:

Іср = 0.43*Іекв + 0.37*Іев + 0.33*Ісв, в якій використані масштабуючі коефіцієнти для забезпечення однакової ваги економічного, екологічного та соціального вимірів в індексі сталого розвитку. Десять країн-лідерів представлені в табл. 4.

Країни-лідери не належать до супердержав із домінуючими ідеологіями та економіками. Базові галузі промисловості цих країн не зорієнтовані на використання значних природних ресурсів і дешевої робочої сили. Характерна особливість цих країн — домінування у структурі доданої вартості їхніх економік значної частки інтелектуальної та високотехнологічної праці. Усі ці країни перебувають серед світових лідерів за індексами екологічного виміру, конкурентоспроможності та за індексом суспільства, заснованого на знаннях. Вони дуже активні в інноваційній діяльності, спрямовують близько 3% і більше ВВП на дослідження та розвиток.

Від початку 90-х років минулого століття ці країни активно розбудовували у себе модель «екологічної економіки» та «економіки знань». Вони почали масово виробляти нові знання, «екосистемні» товари і послуги, а через декілька років ввели до своєї стратегії ще один продуктивний фактор розвитку — соціальний капітал. Тому на сьогодні це країни з добре гармонізованими складовими сталого розвитку: економічною, екологічною і соціальною. Вони найбільшою мірою наблизилися до моделі розумного (Smart) суспільства, що є вищою формою розвитку суспільства, заснованого на знаннях.

Країни «великої вісімки», за винятком Канади, не входять до десятки кращих за індексом сталого розвитку. За цим показником вони розташовані у такій послідовності: Канада — 8-ме місце (Іср=0.719), США —12-те місце (Іср=0.693), Німеччина — 18-те місце (Іср=0.685), Японія — 21-ше місце (Іср=0.679), Великобританія — 26-те місце (Іср=0.673), Франція — 30-те місце (Іср=0.640), Італія — 38-ме місце (Іср=0.611), Росія — 80-те місце (Іср=0.515). Хоча за абсолютними обсягами ВВП вони лідирують у світі, за якісними характеристиками розвитку економіки, поновлення ресурсів навколишнього середовища і розвитку соціального капіталу вони перебувають у другій-третій десятках країн світу.

Винятком у цій групі є Росія, яка, хоча формально й належить (за обсягами ВВП) до «великої вісімки», — за якісними характеристиками розвитку повністю випадає з неї. Залежність економіки Росії від енергетичного сектора надзвичайно велика. Він забезпечує країні близько 25% ВВП і 50% національного експорту, що робить її надзвичайно чутливою й залежною від кон’юнктури глобальних ринків. Це призводить до звуження диверсифікації економічних інтересів Росії, що, у свою чергу, породжує агресивну державно-монопольну зовнішню політику країни в енергетичній сфері.

Що стосується внутрішнього контексту, то Росія є яскравим прикладом негармонізованого суспільства. За рахунок торгівлі сировинними ресурсами вона нагромадила у своєму стабілізаційному фонді величезні капітали, які не спрямовуються на адекватний соціальний

розвиток. Як наслідок — Росія перебуває на 136-му місці серед 191 країни — членів ООН за індексом нерівномірності розподілу соціальних і матеріальних благ (GINI Index 45.62). Такий високий індекс нерівності є показником високої внутрішньої напруженості між різними прошарками та соціальними групами суспільства. Для порівняння: Україна перебуває на 79-му місці у цьому списку (GINI Index 28.96), що також має бути тривожним сигналом для українського політикуму.

Постсоціалістичні країни виявилися «розкиданими» з 28-го по 88-ме місце в рейтинговій таблиці за індексом сталого розвитку. Естонія посідає 28-ме місце (Іср=0.660), Словаччина — 34-те (Іср=0.633), Латвія —37-ме (Іср=0.612), Чехія — 42-ге (Іср=0.600), Угорщина — 44-те (Іср=0.599), Польща — 61-ше (Іср= 0.557), Болгарія — 70-те (Іср=0.548), Молдова — 84-те (Іср=0.510), Україна — 88-ме (Іср=0.508).

Для цих країн, і особливо для України, важливий не так їхній поточний стан за індексом сталого розвитку, як динаміка якісних змін і масштаби розшарування, що відбулися в цій групі протягом останніх 15 — 20 років. Виходячи приблизно з однакових стартових умов кінця 80-х років минулого століття (а в України вони були, мабуть, найкращі), країни цієї групи за історично короткий проміжок часу пройшли через дуже різні політичні, економічні, ментальні зміни. Найкращі приклади успішного сталого розвитку продемонстрували Естонія, Чехія, Словаччина, найгірший — Україна.

Турбує навіть не та обставина, що Україна практично за всіма визначальними індексами, індикаторами і показниками сталого розвитку істотно поступається не лише світовим лідерам і країнам «великої вісімки», а й усім постсоціалістичним країнам, які було взято для порівняння (табл. 4). Принципово важливим є те, що Україна досі перебуває у стані дискусії з приводу своєї національної ідентичності, вона ще не визначилася з політикою і стратегією власного розвитку. За таких умов найкращі реформи економіки, науки, освіти, інноваційної сфери не дадуть бажаних результатів, оскільки ці реформи є похідними від головного— політичного визначення шляхів розвитку держави.

Якщо ж припустити, що Україна нарешті визначиться зі своєю національною ідеєю та з ефективною системою влади і буде готовою до швидких суспільних перетворень, то постане запитання — яку модель розвитку їй обрати?

Напевно, російська модель і модель ЄЕП (як визначальна) буде мало перспективною для України. Насамперед тому, що ця модель переважно визначатиметься ресурсо-орієнтованим і ресурсо-енерговитратним характером економіки Росії і меншою мірою — інноваційним, європейським. Тому в ЄЕП успішними можуть бути економіки ряду країн СНД, багатих на ресурси і об’єктивно не зацікавлених у пріоритетному розвитку соціального (людського) капіталу. Україна ж у такому альянсі буде позбавлена можливості активно використовувати саме цей, найважливіший для неї капітал для власного розвитку. Їй доведеться розраховуватися з партнерами дешевою робочою силою, екологічними квотами та іншими складовими своєї національної безпеки. Україні було б доцільно, перебуваючи поза форматом ЄЕП, продовжувати співпрацю з цією групою країн на взаємовигідній основі.

Копіювання моделі ліберального капіталізму, що домінує у країнах «великої вісімки» і деяких країнах Південно-Східної Азії, також є неперспективним. Хоча ці країни й намагаються швидко адаптуватися до глобальних змін, але їм не під силу подолати головну ваду зазначеної моделі. Вона полягає в безумовній максимізації прибутків на користь обмеженої соціальної групи «господарів життя», а це, у свою чергу, призводить до виснаження природних та соціальних ресурсів, на яких ґрунтується добробут і гуманітарний розвиток людей, а також виживання біологічних видів.

Криза напрацювання національної ідеології та стратегії розвитку України, що затяглася, може відіграти і позитивну роль. Це роль «чистої сторінки», на яку Україна має шанс покласти

напрацьований світом кращий досвід. А це досвід гармонізованого, сталого розвитку суспільства, у якому добробут людей, навколишнє середовище, природні ресурси та людський капітал, втілений у досягненнях науки, освіти, проривних технологіях, високих моральних цінностях, — категорії нероздільні, рівновеликі й такі, що взаємно доповнюють і збагачують одна одну.

Адреса матеріалу: http://dt.ua/articles/46725

2. Глобальні зміни світу – 2025. Глобальне управління – 2025

Національна розвідувальна рада США готує доповіді, в яких викладає свої прогнози та оцінки щодо зміни політичної ситуації в світі:

▲Глобальні зміни світу 2010-2025

▲Глобальне управління - 2025

I. Глобальні зміни світу – 2025 Імовірний розвиток подій:

1. Багатополярний світ:

США – єдина країна, яка переважає інші за потужністю, але американські важелі впливу стануть більш обмеженими;

з розвитком Китаю, Індії, Бразилії, Росії (БРІК) виникне глобальна багатополярна система;

продовжиться безпрецедентне зміщення відносного багатства й економічного впливу із заходу на схід, яке спостерігається вже сьогодні;

посилиться влада недержавних суб’єктів

2. Нові глобальні виклики

Економічне зростання, що триває й надалі – разом з приростом населення в 1,2 мільярди осіб до 2025 року та глобальне потепління, призведе до нестачі енергоносіїв, продовольства та водних ресурсів.

Суттєво зміниться демографічна карта світу. Збільшиться кількість країн з молодим населенням у так званій “дузі нестабільності”.

До 2025 року у світі відбудеться технологічний прорив, у результаті якого з’явиться альтернатива нафті та природному газу, але такий перехід відбудеться не одразу.

3. Виклики для безпекової сфери

Імовірність конфліктів збільшиться через швидкі зміни в більшій частині Близького Сходу та поширення терористичних актів за участі смертників.

Тероризм навряд чи зникне до 2025 року, але його вплив може зменшитися, якщо економічне зростання на Близькому Сході продовжиться, а рівень безробіття серед молоді знизиться. Поширення технологій може надати терористам, які ведуть активні дії, небезпечні можливості. Чотири вигадані сценарії:

“Світ без Заходу”

“Жовтневий сюрприз”

“Розпад БРІК”

“Політика не завжди локальна”

Глобальні зміни світу – 2025:

Китай стане другою за впливом країною після США;

Індія - більш потужна країна ніж сьогодні, але збережуться регіональні та етнічні заворушення;

Росія зіткнеться з великими труднощами: зменшення кількості населення, необхідність диверсифікації економіки, корупція;

Європа - економічний вплив навряд чи буде перетворено у глобальний вплив, демографічний дефіцит, питання членства Балканських країн, Туреччини та України.

Японія - спіймана між США і Китаєм, має невизначене майбутнє, але ймовірно, відбудеться зближення з Китаєм.

Бразилія – новий регіональний лідер, Індонезія, Туреччина, Іран (з пост-клерикальним керівництвом ) – нові перспективні країни.

Глобальні зміни світу – 2025:

Енергетична геополітика → Майбутній доступ до природних і енергетичних ресурсів стає стратегічно найважливішою світовою проблемою в найближчі десятиліття.

За наступні 20 років енергоресурси можуть подешевшати або подорожчати, що однаково зумовить серйозні геополітичні наслідки.

Стратегічний план розвитку альтернативних джерел енергії, розробки та впровадження нових технологій може позитивно вплинути на конфліктну карту світу, оскільки дозволить врегулювати низку теперішніх конфліктів і запобігти потенційним загостренням.

Глобальні зміни світу – 2025:

Технологічні прориви до 2025 року

► Повсюдна комп’ютеризація;

► Технології покращення розвитку пізнавальних здібностей людини;

► Технології, які підвищують людські можливості;

► Нові технології очищення води;

► Технологія енергозбереження;

► Технологія “чистого вугілля”;

► Нові технології біопалива;

► Обслуговуюча робототехніка;

II. Глобальне управління – 2025

▲ Інститут ЄС із досліджень безпеки (Париж) - агентство Європейського Союзу, ставить собі за мету виробити єдину європейську методологію захисту безпеки та розширити стратегічні дебати у сфері зовнішньої політики ЄС.

▲ Національна розвідувальна рада США;

▲ Китайський інститут сучасних міжнародних відносин;

▲ Японський інститут міжнародних відносин;

▲ Дубайський інформаційно-консультаційний дослідницький центр;

▲ Дослідницька фундація “Observer Research Foundation” (Індія);

▲ Інститут із досліджень безпеки (ПАР);

▲ Секретаріат зі стратегічних питань (Бразилія);

▲ Інститут імені Фернандо Енріке Кардозо (Бразилія);

▲ Інститут світової економіки та міжнародних відносин (Росія)

Глобальне управління – колективне розв’язання спільних проблем на міжнародному рівні – перебуває у критичному стані.

Три чинники, які впливають на ефективність глобального управління: економічна взаємозалежність, взаємопов’язаність сучасних світових викликів та перехід до багатополярного світу.

Проблема легітимності → виникнення неформальних угруповань провідних держав (БРІК, G-20), перспективи регіональної співпраці, зростання впливу міжнародних НУО.

Нові проблеми – міграція, можливе освоєння Арктики і загрози біотехнологічної революції.

Погляди на глобальне управління:

Бразилія → важливість перерозподілу влади між розвиненими державами та країнами, які розвиваються;

Китай → розв’язання внутрішніх проблем, можливість існування “більшої структури” ніж G-20;

Індія → Азія немає внутрішньої рівноваги, яка б могла гарантувати стабільність”. ;

Японія → проблеми в управлінні стосуються радше політичного лідерства, а не “форми чи структури” ;

ОАЕ → відсутність потужніх регіональних організацій ;

Росія → недостатній рівень “тихоокеанської безпеки” ;

Південна Африка → слабка представленість Африки в провідних глобальних організаціях

Чотири вигадані сценарії:

“Ледь тримаючись на плаву”

“Фрагментація”

“Європейський концерт повертається”

“Ігрова реальність: конфлікт став козирем, який побиває співпрацю”

Проблеми міграції

1960 р. – 75 млн. мігрантів → 2010 р. – 214 млн. мігрантів;

60 % мігрантів живе в розвинених країнах (Канада, США, Німеччина, Франція, Великобританія, Іспанія) + Індія, Україна, Росія, Саудівська Аравія ; Китай залишається осторонь;

Європа - мігранти становлять 10 % від усього населення;

Іспаномовне населення США збільшиться на 25 млн. осіб до 60 млн., в основному за рахунок молоді (20 % від населення США);

Проблема біженців та “відтоку мізків”;

Бум грошових переказів (49 %!!! ВВП Таджикистану);

Глобальні зміни світу – 2025 Уроки для України:

Надзвичайно важливою основою майбутнього розвитку світу стає освіта, наука, розвиток нових технологій та сільського господарства.

Освіта має стати основою національної безпеки, і ті країни, що вважають освіту та науку стратегічним резервом свого розвитку, матимуть профіль успішної країни третього тисячоліття.

Трудова міграція повинна враховуватися при стратегічному економічному плануванні, при формуванні політики зайнятості, освітньої політики, розробці інвестиційних програм і на центральному, і на регіональному рівнях.

3. 10 мегатрендов на 10 ближайших лет от Ролфа Йенсена

1. Мобильный мир. Уже сейчас мы можем работать где угодно благодаря ноутбукам и другим устройствам, можем делать покупки в любом месте. В ближайшее десятилетие офисы еще будут нужны, но не для работы, а скорее по социальным причинам: чтобы люди могли иногда общаться. Через 10 лет у каждого человека будет «электронный компаньон», не менее важный для него, чем члены его семьи. Это логическое развитие – мы идем к тому, что у нас будут е-друзья, е-доктор, е-правительство… 2. Лидерство. В менеджменте всегда существовало два подхода: жесткое и мягкое управление. В будущем более мягкий менеджмент займет доминирующую позицию, мы движемся к нему и к более плоским оргструктурам (возможно, они даже больше будут походить на морскую звезду, чем на иерархию – пусть даже плоскую). Мягкий менеджмент, основанный на харизме, мотивации и меньшем контроле, будет приносить больше прибыли, чем жесткий. Причина этой тенденции – в том, что во всем мире становится все меньше веры в авторитеты. 3. Экологические и климатические изменения. Постепенный переход ко всему более экологичному будет продолжаться, и через 30 лет на автомобильном рынке будут преобладать электромобили, а чуть ли не основными источниками энергии станут ветер, солнце и волны. Кроме того, наблюдается тенденция к снижению внимания к климатическим изменениям. Этот тренд наиболее медленный, потому что альтернативные источники энергии все еще дорогие, а запасов нефти хватит как минимум до 2040 года. 4. Ценности общества мечты. Производители будут добавлять все больше эмоций в свои продукты. Истории появляются не только у таких компаний, как Apple или Virgin, но и у таких простых продуктов, как соль. Эта тенденция будет развиваться, потому что все больше людей могут себе позволить покупать продукты с историей. Плюс ко всему, это позволяет уйти от жесткой ценовой конкуренции. 5. Мировой средний класс. Доля среднего класса растет в глобальном масштабе – об этом

Ролф Йенсен работает директором Копенгагенского института футурологии, одного из крупнейших мозговых центров, занимающихся проблемами будущего. Являясь консультантом по вопросам стратегии более чем 100 ведущих международных компаний и правительственных организаций, он также выступает в качестве советника для The Futures Council of The Conference Board, Europe. Его статьи, посвященные будущему и стратегии бизнеса, публиковались в периодике, включая The Futurist. Институт регулярно организует конференции и круглые столы, дающие бизнесменам, футурологам, экономистам и социологам возможность обменяться взглядами и результатами исследовательской работы.

свидетельствует увеличение ВВП на душу населения за последние 10 лет. Особенно ярко эта тенденция проявится, когда в странах БРИК данный показатель достигнет $10–15 тыс. Это огромный новый рынок – сотни миллионов потребителей. У людей возникают новые потребности: машина, отпуск, страховка, образование, свой дом и т.д. 6. Развитие умственных способностей. Будет очень активно развиваться сфера «умственного фитнеса», повышения интеллекта, появятся новые эффективные методы лечения психических и психологических заболеваний (в том числе депрессии). Расширение умственных способностей может стать целой новой отраслью. К 2020 году даже в Украине уже будут организации, занимающиеся «умственным фитнесом». 7. От всеобщих ценностей – к личным. Будет появляться все больше индивидуализированных продуктов (к примеру, как у компании Nike, которая позволяет клиенту создать собственный дизайн обуви). Эта тенденция будет развиваться потому, что у людей есть потребность рассказывать о себе окружающим посредством своих вещей. 8. От ВВП к GHI (global happiness index, общий индекс удовлетворенности). Правительства стран и компании будут уделять больше внимания удовлетворенности жителей (сотрудников). Ведь большее количество денег не всегда означает больше счастья, и поэто-му экономические показатели не могут быть исчерпывающими. Будет проводиться оценка уровня счастья – к примеру, как это уже делается администрацией Сеула. На уровне государства это будет использоваться как политический инструмент, а компаниям поможет удерживать сотрудников и успешнее конкурировать. 9. Восток встречается с Западом. Западный и восточный стили менеджмента – разные. А культурные различия неизбежно приводят либо к столкновению, либо к диалогу. В скором времени ожидайте мировых бестселлеров по управлению из Китая, Индии и Кореи (прежде это были Япония и США). 10. Следующий спад. Если посмотреть на статистику, то кризисы случаются, в среднем, раз в пять лет. То есть очередная рецессия начнется приблизительно в 2014 году. Почему? Человеку присуща жадность, он от нее никогда не избавится. Государственное регулирование сложно или невозможно. И еще – мы быстро забываем! Поэтому уже сейчас стоит готовиться к следующему кризису.

4. Зелена економіка Thomas Prugh, 15 Лютого 2008, World Watch Institute

Декілька років тому домовласник з Лас-Вегасу, куточку Землі що отримує приблизно 5 дюймів опадів на рік, отримав зауваження від районного інспектора з водопостачання через незаконне використання розприскувачу в середині дня. Чоловік надзвичайно розлютився. Він зауважив: „Оці ваші дурні правила – ви хочете перетворити це місце на пустелю!”

Уявлення про те як працює світ, що не відповідають дійсності, можуть бути абсолютно некорисними. Це особливо стосується базової економіки, яка спирається на ідеї, що мали сенс протягом останніх 250 років, але вже віджили всій час. Такі ідеї – як то використання ВВП як основного показника загального добробуту – досі домінують в припущеннях та твердженнях стосовно основних економічних питань в медіа, урядових звітах, бізнесових розрахунках та в масовій свідомості.

В останні десятиліття економічні теоретики та дослідники запропонували цілий ряд реформ, що дозволять зробити економіку більш точною та „зеленою”. Мій колега Гарі Гарднер та я описали сім з них в Главі 1 з останнього звіту World Watch Institute’s State of the World 2008: Innovations for a Sustainable Economy.

1. Масштаб впливу. Наскільки глобальна економіка споріднена з глобальною екосистемою? Це надзвичайно важливо, адже економіка знаходиться повністю в глобальній екосистемі – екосистема дає економіці поле діяльності, постачає ресурси та забезпечує багатьма важливими послугами. В термінах матеріального світу економічна діяльність переробляє частинки екосистеми для потреб людини: дерева, ліси в будівельні матеріали, луки та біотопи в ферми для забезпечення потреб мільярдів людей і т. д.

Ми дійсно непогано влаштувалися з нашим економічним зростанням. З часів Адама Сміта кількість людей збільшилась з приблизно 1 мільярда до 6 мільярдів. За останні 200 років світовий валовий продукт збільшився приблизно в 60 разів. Як результат постраждали екосистеми, й ми кожного дня бачимо в заголовках: зміна клімату, зникнення видів, зменшення площ тропічних лісів, нестача води та інше.

По крихті ми починаємо отримувати інформацію про масштаб економічної діяльності. Наприклад, ми знаємо, що навкруги зібралося забагато вуглецю аби система продовжувала працювати нормально. Минулого року більше 90 корпорацій, включаючи General Electric, Volvo та Air France звернулись до урядів з проханням встановити показники для зменшення емісії парникових газів, а Європейський союз встановив систему квотування та торгівлі викидами.

Ще один шлях до зменшення масштабів впливу – мінімізація відходів. Кожний рік ми використовуємо більше половини трильйона тонн сировини – через шість місяців більше 99 відсотків цього об’єму перетворюється на відходи. Ситуація може бути змінена: килимова компанія Рея Андерсона Interface carpet company стала лідером в цьому питанні зменшивши виробничі відходи на 70 відсотків з середини 1990х та заощадивши 300 мільйонів доларів.

2. Перевага розвитку над ростом. Тобто потрібно забезпечити кращий, а не більший, економічний розвиток для задоволення потреб людства. Це частково стосується екологічної ефективності. Зараз економічно вигідно збільшувати ефективність використання ресурсу принаймні в чотири рази, а можливо – в 20 разів. Враховуючи необхідність для мільярда людей вирватися з бідності, ми маємо покращувати ці досягнення.

Частково це стосується питання власне для чого економіка потрібна? Проблема не лише в тому, що глобальна економіка не може збільшуватися нескінченно – цей ріст вже навіть не

працює на потреби багатьох людей в економічно розвинутих країнах. Наприклад, у США прибуток на душу населення збільшився в три рази з 1950 року, проте частка американців, які вважають, що вони щасливі зменшилася за останні 30 років. Дослідження показали, що високі прибутки покращують життя лише до певної межі та чим більш матеріалістичними є люди, тим менш щасливими вони є. Це свідчить про те, що є зв'язок між ростом споживання та руйнуванням того, що дійсно робить людей щасливими, особливо соціальних стосунків, родинного життя та відчуття спільності.

У відповідь на це багато людей відмовляються від конкуренції та менталітету споживача. Вони виступають за більш простий спосіб життя, беруть участь в компаніях на підтримку здорової їжі, відпусток для молодих батьків та скорочення робочих годин. Уряди Австралії, Канади та Великобританії зробили добробут метою національної політики. Крім того існує багато індикаторів, які виміряють добробут більш точно ніж ВНП.

3. Ціни, що показують екологічну правду. Правда, це не зовсім концептуальна реформа. Кожний економіст знає, що ринки провалюються, коли ціни не відображають фактичних витрат. Наприклад, зміна клімату можливо є результатом не стягнення плати за викиди вуглекислого газу в атмосферу. Іншим прикладом є вимирання видів в наслідок діяльності людини. Ми руйнуємо систему, яка забезпечує нам життя, і загалом до цього часу ніхто за це не платив. На щастя, уряди та бізнесові організації починають експериментувати з ринками вуглецю, механізмами ціноутворення на воду та банками збереження. У 2007 році ринок вуглецю становив 59 мільярдів доларів, а в США зараз нараховується декілька сотень банків видів.

4. Плата за послуги природи. Цей пункт тісно пов'язаний з №3. У США запилення, яке роблять медоносні бджоли було оцінене у 19 мільярдів доларів. Серед інших послуг природи можна зазначити очищення води, відновлення ґрунтів, боротьба зі шкідниками та рециркуляція поживних речовин. Порушення в екосистемах підриває „надання” цих послуг природою, тому деякі країни почали оцінювати їх належним чином. Наприклад, в Коста Ріці за збереження лісів та їх біорізноманіття землевласникам платять з надходжень від податків з пального та продажу екологічних кредитів для підприємств. В Мексиці, Вікторії та Австралії також були створені системи для оцінки послуг природи, які до цього часу були безкоштовними.

5. Принцип запобігання. Це на кшталт старої мудрості „перше, не нашкодь”, або „сім разів відмір, а один відріж ”, що пристосована до державної політики в сфері нових товарів (як хімічні речовини) або нових технологій, які можуть супроводжуватись серйозним ризиком. Звичайний аналіз ризиків питає: „Скільки допускається екологічних збитків?” Принцип запобігання запитує: „Які мінімальні збитки можливі?” Маасрихський договір 1991 року ставить принцип запобігання у центр екологічної політики, а Сан-Франциско робить запобігання офіційною політикою у 2003 році.

6. Спільний менеджмент. Загальноприйнятою є ідея, що існує лише два можливих режими управління ресурсами: приватна та державна власність. Проте існує і третя можливість спільний менеджмент. Він спирається на людську кооперацію та спільні блага. Комунальне управління витримало перевірку часом та досвідом – в Іспанії іригаційні системи з комунальним управлінням були створені в 15 столітті, в Швейцарії, Японії та Індонезії комунальне управління лісами ведеться вже століттями. Спільне управління існує та процвітає в таких речах як Вікіпедія, суспільні плодові садки, фермерські ярмарки. Письменник та підприємець Петер Барнер запропонував захищати та управляти в режимі спільного менеджменту атмосферою, власність на яку має належати кожному.

7. Винагорода за роботу жінок. В економічних системах обидві статі мають бути рівними, проте це не так. В доповіді ООН у 1990х було відмічено: „найбідніші люди – жінки” та ”більшість жінок є бідними.” По всьому світу жінки отримують меншу винагороду за

еквівалентну роботу, вони не мають доступу до землі та кредитів; окрім догляду за дітьми вони ще опікуються батьками, роблять волонтерську та іншу роботу, яка не оплачується. Існують докази, що таке упередження пригнічує економічну діяльність. У відповідь, деякі уряди економічно розвинутих країн намагаються брати до уваги таку безкоштовну працю. Грамин банк Мухамеда Юнуса в Бенгладеші намагається в рамках позик, які надає банк, забезпечити законне право дружин на частину активів родини. Макрофінансовий рух схоже дав мільйонам жінкам цінний економічний стимул.

Ці сім ідей навряд чи єдині зміни, які назрівають в економіці, але інновації, описані у State of the World 2008 можна загалом віднести до однієї або декількох з них. Хотілося б вірити, що вони допоможуть перетворити економіку з „обтяжливої науки” в більш чарівну, або, перефразовуючи Шумахера, в економіку, для якої людина та планета має неабияке значення.

5. На планеті настала нова кліматична епоха. Підбірка матерів зі ЗМІ На нашій планеті настала нова кліматична епоха. Це визнають як вітчизняні, так і зарубіжні метеорологи. Нині ніхто з них не може спрогнозувати, що буде з кліматом на Землі вже в недалекому майбутньому. Тому дедалі частіше погляди провідних учених-кліматологів звертаються до історичних передбачень, повідомляють провідні світові метеоагентства.

Що стосується 2011 і 2012 років, то вони стануть переломними у так званому квантовому еволюційному стрибку, який почнеться в листопаді нинішнього року, завершиться в першій половині 2013 року. Земля активно змінює свої вібраційні частоти, через що у людей дедалі більше проявляються роздратування, загострюються хронічні хвороби. Особливий вплив природні зміни справляють на психіку людини, що призводить до великої кількості протестів і агресій. Сейсмологи попереджають, що очікується нова низка землетрусів. Не стануть винятками цунамі, навіть у Середземному морі, прогнозують учені.

Природа наприкінці квітня - на початку травня нинішнього року дала чітко зрозуміти, що вона далеко не така, як раніше. У Польщі та Румунії випав сніг від 20 см до 1,3 м, у США пройшли руйнівні шторми, 362 торнадо, в Італії та Іспанії стоїть аномальна спека, в Сибіру вже запанувало спекотне літо. У Москві різкі зміни температури від мінуса до плюса і навпаки. На острові Діксон середньодобова температура перевищила норму на 16°. У Таїланді сезон мусонів почався не в червні, як зазвичай, а в квітні. У Великобританії незвично суха і тепла для цієї пори року погода стала причиною лісових пожеж. Минула зима в Арктиці була на 5° теплішою за норму. На думку гідрометеорологів, причиною зміни клімату в північній півкулі стало зміщення теплої течії Гольфстрим на 8 миль.

І таких прикладів можна навести багато, зявляють експерти. Зокрема, це підтверджують спеціалісти Національного управління США з аеронавтики та досліджень космічного простору (NASA), які стверджують, що природні аномалії безпосередньо пов'язані з глобальним підвищенням температури повітря. "За останніх дванадцять місяців середньодобова температура повітря атмосфери Землі була найвищою за всі попередні 130 років. А за період січень-квітень 2010 року температура впритул наблизилась до абсолютних рекордних показників. Математичні моделі показують, що температура зростатиме й надалі", - заявив зокрема директор Інституту космічних досліджень імені Годдарда НАСА професор Джеймс Хансен.

В Україні в 2010 р. утворилося 419 200 000 т небезпечних відходів

На підприємствах України протягом 2010 р. утворилося 419 200 000 т небезпечних відходів, велика частина з яких (417 500 000 т, або 99,6%) - це відходи IV класу небезпеки, 1,1 млн т, або 0, 3% - відходи III класу небезпеки. Відходи I і II класів небезпеки склали відповідно 5,0 тис. т і 506,5 тис. т. Про це повідомляє Державна служба статистики України.

У загальній кількості відходів, які утворилися, найбільшу питому вагу за небезпечними складовими займають відходи гірничої промисловості і розробки кар'єрів при видобутку та збагаченні руд і мінеральної сировини (345100000 т, або 82,3% від загального обсягу), відходи, що містять метали та їх сполуки (22,8 млн т, або 5,4%), відходи медичного, ветеринарного та сільськогосподарського походження, фармацевтичної продукції та від лікування людини або тварин (8,2 млн т, або 2,0%), відходи, що містять неметали та їх сполуки (4,8 млн т, або 1,1%), відходи пилогазоочисних споруд і устаткування (4 , 6 млн т, або 1,1%), відходи від очищення промислових і комунальних стоків (2,9 млн т, або 0,7%).

Більше 337 800 000 т відходів, або 80,6% від загальної кількості утворених, розміщено в місцях видалення, крім того, 0,2 млн т вилучені шляхом спалювання на суші та морі.

Протягом року утилізовано 145 700 000 т відходів, або 34,8% від загальної кількості утворених. Крім того, 0,8 млн т відходів використано в якості палива або іншим чином для отримання енергії. Понад 64% утилізованих відходів припадає на підприємства Дніпропетровської області, 14,3% - Кіровоградської, 11,7% - Донецької, 2,6% - Луганської, 1,5% - Полтавської, 1,1% - Запорізької, 0,9% - Київської області. Майже 76% утилізованих, перероблених відходів - неорганічні неметалеві відходи, серед яких основними є відходи від термічних процесів (шлак, зола, пісок та інші), відходи будівництва та зносу і відходи від гірських робіт і розробки кар'єрів. Станом на 1 січня 2011 р. у спеціально відведених місцях чи об'єктах та на території підприємств країни накопичилось 13300 млн т небезпечних відходів, з них 25,7 тис. т належать до I класу небезпеки, 2,3 млн т - до II класу, 18,3 млн т - до III класу, 13246900000 т - до IV класу небезпеки.

В українських річках тоннами гине риба

Напередодні закінчення нересту (25 травня) під Дніпропетровськом у заплаві річки Самари місцеві жителі виявили тонни загиблої риби. На місце НП відразу ж виїхала спецкомісія обладміністрації та екологічної інспекції.

Цікаво, що справжні масштаби трагедії екологи до стогодні не здатні оцінити. "Ми припускаємо, що там не більше 10 тонн мертвої риби, але жителі навколишніх сіл розповіли, що ще за кілька днів до цього вони теж спостерігали мертву рибу. Її зносило за течією в бік Дніпра (Самара впадає у Дніпро біля ж / м Придніпровський).

Але саме незвичайне, що загинув лише один вид риби - короп. Причому загиблі - виключно дорослі (від 4 до 6 кг) ", - розповів інспектор держоблекологічної інспекції Вадим Стешенко і додав, що зараз зразки доставлені в лабораторію, яка і з'ясує причину загибелі риби. За словами еколога, промисловість до загибелі риби навряд чи має відношення, адже в тому місці немає заводів, повідомляє Сегодня.

А от місцеві іхтіологи вважають, що масовий мор риби стався через зухвалість браконьєрів. "Загибель риби - у цих місцях явище досить поширене. Іноді це відбувається, коли рибі в спеку не вистачає кисню, але в цьому випадку все схоже на використання браконьєрами електровудок. За допомогою цих пристроїв можна вбивати все живе у воді в радіусі 10-15 метрів. Причому чим більша риба, тим більше вона вразлива ", - розповів іхтіолог Роман Новицький. За його словами, в період нересту в Самарській заплаві дуже багато риби і майже вся вона разом з раками, жабами і навіть водоростями загинула.

Реальні масштаби мору буде складно оцінити, адже близько 20% загиблої риби опуститься на дно, де почне розкладатися. "Найгірше те, що риба, яка вижила вже ніколи не прийде на нерест в ці місця. У риби така пам'ять, що вона не повертається туди, де їй було погано ", - розповів Новицький.

Іхтіолог вважає, що загубити стільки риби, та ще й у період нересту, - справжній злочин. "У нас дуже скоротилася популяція риби через браконьєрів, промислові викиди, економії влади на очисних спорудах. Ми готуємо до написання Червону книгу Дніпропетровщини, куди увійдуть зникаючі види риби ", - повідомив іхтіолог.

Як повідомляв MIGnews.com.ua, грандіозний екологічний скандал розгорівся в Нікополі, де всього в декількох десятках кілометрів від міської межі "чорні копачі" у пошуках металобрухту розривають найбільший в регіоні полігон побутових відходів.

У гирлі річки Либідь - незаконне сміттєзвалище

24.05.2011, 10:11

У Києві знищують черговий парк – пам`ятку природи «Стародавнє гирло річки Либідь». Береги і власне русло річки перетворені на комерційне (!) сміттєзвалище. Фактично, це єдине місце на мапі Києва, де літописна Либідь збереглась у первинному вигляді, тому воно і охороняється законодавством як об`єкт природно-заповідного фонду. Але, незважаючи на це, невідомі особи влаштували на території парку звалище твердих побутових відходів.

Щодня на самовільно влаштований майданчик прибувають сміттєвози, водії розраховуються з «охоронцями» звалища, після чого звалюють відходи просто на березі річки Либідь, а іноді вивантажують сміття просто у воду… Зрозуміло, що жодних дозволів на облаштування звалища у людей, що контролюють майданчик, немає, тож вони поспіхом намагаються «замітати сліди», просто підпалюючи вивантажене сміття…

Ситуацію, що склалася навколо пам`ятки природи "Стародавнє гирло річки Либідь" коментує еколог Вікторія Іванець: «Перед нами порушення цілої низки законів. По-перше, майданчик, на якому організували звалище відходів, виділено Київрадою для тимчасового зберігання снігу, а не для складування та спалювання твердих побутових відходів.

По-друге, це грубе порушення Закону України «Про відходи», яким заборонено викидати сміття будь-де, бо для цього відводяться спеціально облаштовані полігони та спалювальні або переробні заводи.

По-третє, спалювання відходів є порушенням відповідного Рішення Київради, яким заборонено спалювати на території міста органічні та синтетичні відходи (опале листя, побутове сміття тощо).

По-четверте, влаштованим смітником фактично знищується об`єкт природно-заповідного фонду – пам`ятка природи «Стародавнє гирло річки Либідь». Хочеться спитати лишень, для чого ми, платники податків, утримуємо власним коштом міських чиновників, з мовчазної згоди або потурання яких наше місто перетворено на смітник?».

Нагадуємо, що днями, на території пам’ятки природи "Стародавнє гирло річки Либідь" була проведена масова вирубка дерев, про що «Конфлікти і закони» повідомляли раніше. Активісти Національного екологічного центру України закликають журналістів на власні очі побачити порушення законодавства та запитати у Міністерства екології та природних ресурсів та прокуратури міста Києва, чому такі шокуючі порушення лишаються безкарними.

Дніпро під загрозою зараження тоннами токсинів

Грандіозний екологічний скандал розгорівся в Нікополі, де всього в декількох десятках кілометрів від міської межі «чорні копачі» у пошуках металобрухту розривають найбільший у регіоні полігон побутових відходів (близько 15 га), який був офіційно закритий 4 роки тому. Екологи б'ють на сполох, стверджуючи, що десятки тонн продуктів розкладання побутових відходів, які за токсичністю не поступаються ціаністому калію (1,2 грама цієї речовини може вбити людину, вагою 70 кг), повинні бути законсервовані в землі щонайменше 5 років, а зараз вони потрапляють в атмосферу, грунтові води і акваторію Каховського водосховища, а потім стікають до Нікополя, пише «Сьогодні».

А нещодавно «чорні копачі» перейшли на промислові масштаби видобутку (на полігоні з'явилися 4 екскаватора), ділки навіть почали викоповувати землі сусіднього дачного селища, щоб розширити вже і без того гігантський котлован в 2,6 га.

Міська міліція 13 травня порушила кримінальну справу за фактом безгосподарчого використання земель, що призвело до зниження їхньої родючості (це загрожує ув'язненням до 2-х років), але фігуранти справи поки не встановлені. «Незаконна діяльність припинена, зараз ми встановлюємо, хто саме там видобував метал. Справу порушили одразу після звіту обласної екологічної інспекції, яка встановила, що ділки розгорнули на полігоні діяльність ще в 2008 році. Навіть підрахований збиток - 48 тис. грн. », - повідомив начальник сектора дізнання місцевого УВС Олександр Каряка.

У той же час місцеві екологи кажуть, що намагаються вирішити проблему полігону вже 8 років! «То інспекція з міськради приїжджає на полігон і приголомшливим чином нікого там не знаходить, то інспекція з області оштрафувала там на 20 тис. якусь фірму «Камелія», але фірма пропала, не заплативши штраф. Судячи з усього, за цим «виробництвом» стоять одні й ті ж люди, які прикриваються підставними особами », - обурюється місцевий еколог Юрій Бабінін і додає, що металобрухту на полігоні дуже багато, адже туди протягом декількох десятків років вивозили відходи з Нікопольського Південнотрубного заводу. Однак, крім відходів виробництва та побутового сміття туди звозили і трупи тварин!

Занепокоїлася проблемою і міська влада Нікополя. «За попередньої влади (у місті новий мер. - авт.) на цей полігон і не дивилися! Тому ділки і розгорнулися. Зараз же піднявся такий резонанс, що, я думаю, винних знайдуть. Ситуацію посилює і те, що на території полігону поховані бійці отамана Махно, які померли від тифу! Але ніхто вже й не пам'ятає, в якому місці вони поховані точно! »- розповів голова комісії міськради з питань земресурсів Олександр Рибаков.

Проглянувши місцеві інтернет-форуми і пресу, поспілкувавшись з нікопольськими журналістами, «Сьогодні», схоже, зробила те, що не вдається міліції, - знайшла назву фірми, яка здійснює розкопки металу, - правда, міський телефон за адресою підприємства не закріплений.

«Після слідства ми або своїми силами, або за допомогою обласної влади проведемо рекультивацію полігону (засиплемо його шаром землі по всім санітарним нормам і посадимо зелень). Хочемо забрати ділянку в комунальну власність міста », - розповів Олександр Рибаков.

ООН: пластик загрожує екологічному балансу планети

Зростання кількості пластикових відходів у світі викликає серйозну стурбованість у експертів ООН. Комісія ООН зі сталого розвитку заявила, що пластмаса становить від 15 до 40% муніципальних відходів у світі.

Виробництво пластикових матеріалів збільшилося з 5 мільйонів тонн на рік в 1950-х роках до майже 100 мільйонів тонн в наші дні, стверджують фахівці. Згідно з даними ООН, зараз у світі виробляється в 20 разів більше пластику, ніж 50 років тому.

Значні обсяги пластикових відходів накопичуються на поверхні землі і в морі, їх спалюють, закопують або відправляють на звалища, отруюючи і засмічуючи навколишнє середовище. Експерти ООН вкрай занепокоєні цією тенденцією. У зв'язку з цим фахівці наполягають на тому, що за будь-якої можливості пластмасу слід замінювати матеріалами, які піддаються біологічному розпаду. Зокрема, пропонується виробляти біологічно розчинну пластмасу.

Між тим, згідно з даними фахівців, в Тихому океані існує гігантський "сміттєвий острів", що складається з пластмасових відходів. Він дрейфує між Каліфорнією і Гавайськими островами. Величезне скупчення відходів, за площею перевищує штат Техас і становить серйозну загрозу морським мешканцям і людині, вважають експерти.

За словами біологів, шматки пластику навіть невеликих розмірів, роблять серйозний негативний вплив на харчовий ланцюжок в океані. Згідно з оцінками фахівців, забруднення океану пластиковим сміттям - причина щорічної загибелі 100 тисяч морських ссавців..

Рівень світового океану піднімається

Аномальне танення льодовиків Канадського арктичного архіпелагу призвело до підйому рівня води в світовому океані. Про це свідчать нові дослідження співробітників Мічиганського університету. Архіпелаг, основна територія якого представляє собою снігову пустелю, займає понад 1,4 мільйони квадратних кілометрів і нараховує більше 35 тисяч островів. Вчені з'ясували, що за період між 2004 і 2009 роком він втратив сніговий шар, який зміг би на три чверті заповнити величезне озеро Ері. Виною цьому аномально тепла погода в ці роки. Виявилося, що зростання температури в Арктиці в середньому на один градус призводить до утворення додаткових 60 кубічних кілометрів води.

99 відсотків світових запасів материкового льоду знаходиться в Антарктиді і Гренландії. Незважаючи на їхній розмір, вони "відповідають" за приблизно половину талого материкового льоду, який опиняється в океанах. Вчені не припускали, що Канадський архіпелаг теж може вносити великий внесок у зміну рівня світового океану.

За перші три роки дослідження, з 2004 по 2006 рік, область втрачала в середньому майже 30 кубічних кілометрів води щорічно. А за наступні три роки ця цифра зросла ще більше, ніж у три рази - до 92 кубічних кілометрів води щорічно. Це призвело до того, що за всі 6 років досліджень рівень світового океану піднявся на один міліметр. Цифра, на перший погляд, не справляє сильного враження, проте вона може призвести до значних наслідків.

Щорік у світовий океан потрапляє 6,4 млн. т відходів

Обсяг відходів, що скидаються у світовий океан перевищує 6,4 мільйона тонн на рік. Приблизно 80 відсотків сміття потрапляє у морське середовище з наземних джерел. Ця проблема носить глобальний характер і зачіпає багато прибережних зон, моря і всі океани. Про це йдеться в новій доповіді ООН "Альтернативні стратегії і заходи для прискорення ходу виконання рішень: утилізація відходів". Доповідь буде розглянута на 19-й сесії Комісії зі сталого розвитку. Вона пройде 2-13 травня 2011 у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку. Забруднення моря відходами має негативний вплив на людей, дику природу, середовище проживання, а також на економічний стан і стійкість громад, які проживають на узбережжі. За найскромнішими оцінками, витрати, пов'язані з морським сміттям, тільки в 21 країні організації Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) становлять 1,3 мільярди доларів США на рік. В Австралії на заходи з очищення щорічно витрачається майже 6,5 мільйонів доларів США. Автори нової доповіді закликають підвищувати ступінь поінформованості влади держав, місцевого населення і промисловості про економічні та екологічні наслідки забруднення моря. Комісії із сталого розвитку є допоміжним органом Економічної і Соціальної Ради ООН (ЕКОСОР). У її складі - по одному представнику від кожного з 53 членів, що обираються Радою з числа держав - членів ООН на основі принципу справедливого географічного розподілу.

З 2002 року рівень фосфатів у водоймах зріс удвічі

Вода в українських водоймах може стати мертвою. Тільки за останні 8 років рівень фосфатів у річках та озерах зріс удвічі. Саме ці речовини породжують неконтрольоване розмноження небезпечних синьо-зелених водоростей, що викликають цвітіння води.

"Ще 10-15 років тому фостфати були або на межі визначення, або ж декілька перевищували цю межу визначення і становили в сотих. На сьогодняшній день це десяті і вже підбирається десь до серединки ГДК ", - говорить від Державної екологічної інспекції Києва Зоя Безрук. Коли при таких темпах концентрація фосфатів досягне граничного рівня екологи не беруться говорити. Одночасно абсолютно точно знають результат такого забруднення. "Створення повністю безкисневогосередовища та знищення водного об'єкту як екологічної одиниці, тобто є вода, але вона мертва ", - говорить вчений Сергій Курило. Перевірки, що здійснюються інспекцією довели, що концентрація нечистот у стічних водах практично кожного перевіреного підприємства перевищує норму. Однак чиновники розводять руками - штрафами в кілька тисяч гривень на промислових гігантів не вплинути. "Тільки в цьому році зафіксовано було більше 80 підприємств, у тому числі і очисних споруд, в яких перевищення вмісту фосфату від встановлених нормативів склало більш ніж в 5 разів - це вибірковий контроль - це не масовий ", - зазначив спвробітник Державної екологічної інспекції Україні Віктор Раков.

Незважаючи на це, за словами фахівців, найбільше воду забруднює населення. Адже українці здебільшого користуються пральними порошками та миючими засобами, що містять фосфати. Застарілі вітчизняні очисні споруди не справляються з таким рівнем забруднення. Разом з оновленням бар'єрів від нечистот, переконують експерти, треба міняти Митний кодекс і ввести маркування відповідних товарів.

Хронологія подій; Земля – 2010/ 2011

Наша планета щедра і благословенна. Людство повинно приймати її дари із вдячністю, підтримуючи союз з нею в гармонії і рівновазі. В іншому випадку відбуваються події неймовірної руйнівної сили, перед якими людина виявляється безсилою.

Минулий рік не став виключенням за кількістю та масштабами природних катастроф. Землетруси, вулкани, лісові пожежі та повені очолили список бід людства у 2010 році.

12 січня - землетрус на Гаїті

2010 почався із найбільшою з катастроф не лише в житті окремо взятої держави, а й в історії всього людства. Те, що відбулося 12 січня під час землетрусу на Гаїті за кількістю жертв поступається лише тим землетрусам, які осягали Китай. За офіційними даними кількість загиблих становила 222 тисяч 570 осіб, отримали поранення - 311 тисяч, зниклі безвісти - 869 чоловік. Матеріальний збиток оцінюється в 5,6 млрд. євро.

27 лютого - землетрус у Чилі

Відразу ж після Гаїті сумна доля спіткала мешканців Чилі - вночі 27 лютого тут стався землетрус магнітудою 8,8 балів. Від удару стихії загинуло більше 800 осіб. Також землетрус викликав цунамі, від якого постраждало 11 островів та узбережжя Мауле. Близько 2 мільйонів чилійців залишилися без даху над головою.

21 березня - виверження вулкана Ейяф'ядлаєкюдль

Винуватець авіаційного колапсу в Європі - вулкан біля льодовика Ейяф'ядлаєкюдль в Ісландії - почав виверження вночі 21 березня. Головним наслідком виверження став викид хмари вулканічного попелу, який порушив авіасполучення у Північній Європі. Із зони навколо вулкана було відселено близько 700 місцевих жителів, оскільки інтенсивне танення льодовика, під яким знаходився вулкан, могло викликати підтоплення місцевості. Стовп попелу піднімався на 8 км. За підрахунками Міжнародної асоціації повітряного транспорту, щоденні втрати авіакомпаній від скасування рейсів складали не менше $ 200 млн.

14 квітня - землетрус у Китаї

Китай, впродовж своєї історії, страждав від землетрусів більше за всі інші держави на планеті. Так і в 2010-му стихійне лихо не обійшло цю країну стороною. Черговий землетрус магнітудою 7,1 бала стався 14 квітня на заході Китаю. Число загиблих досягло більше 2 тисяч осіб, ще понад 12 тисяч отримали поранення. 195 осіб вважаються зниклими без вести ..

20 квітня - катастрофа в Мексиканській затоці

Нафтовий Чорнобиль - саме так назвали у Greenpeace вибух нафтової платформи Deepwater Horizon, який стався 20 квітня в 80 кілометрах від узбережжя штату Луїзіана в Мексиканській затоці. Вибух і викид нафти спочатку став техногенною катастрофою локального масштабу, а потім переріс у регіональну катастрофу з негативними наслідками для екосистеми регіону на багато десятиліть.

Ще один нафтовий катаклізм стався наприкінці липня в китайському місті Далянь, де стався вибух нафтопроводу. Площа забрудненої морської поверхні склала понад 430 квадратних кілометрів.

Лісові пожежі в РФ

В кінці липня, серпня і на початку вересня 2010 року в Росії на всій території спочатку Центрального федерального округу, а потім і в інших регіонах РФ виникла складна пожежна ситуація через аномальну спеку та відсутність опадів. Станом на початок серпня в Росії пожежами було охоплено близько 200 тис. га в 20 регіонах. Торф'яні пожежі були зафіксовані в Московській, Свердловській, Кіровській, Тверській, Калузькій та Псковській областях.

Площа пожеж склала більше 500 тисяч га. За офіційними даними Міністерства регіонального розвитку РФ, лісовими пожежами були повністю або частково знищені 127 населених пунктів.

Повінь в Пакистані

Ще одне велике лихо - повінь в Пакистані в провінції Хайбер-Пахтунхва в кінці липня 2010 року, коли загинуло 1980 чоловік. Повінь викликали найсильніші мусонні зливи, які призвели до розливу великих річок провінції - Інду, Джелама і Чінаб.

Повінь в Україні

Внаслідок липневої повені постраждали 133 населених пункту в 14 районах Івано-Франківської області. З них повністю або частково були підтоплені 85 населених пунктів, в тому числі місто Івано-Франківськ. Через сильні дощі двічі за два тижні розливалася річка Прут.

Виверження вулкана Мерапі

У цьому році перше виверження вулкана Мерапі в Індонезії сталося 26 жовтня. У результаті загинуло 32 людини. Наступного ж дня біля узбережжя Ментавайскіх островів сталося цунамі, спровоковане землетрусом магнітудою 7,7. Число жертв руйнівного цунамі досягло 450 чоловік. А 29 і 30 жовтня відбулися повторні виверження вулкана.

Всього від аварій і катастроф в 2010 році загинуло близько 304 тисяч чоловік, що є рекордним з 1976 року за кількістю жертв. Найбільшу кількість життів в 2010 році забрав землетрус на Гаїті, в якому загинуло понад 222 тисяч чоловік.

2010 наостанок приніс ще один руйнівний катаклізм, який ознаменував початок 2011 року - повінь в Австралії.

2011 розпочався для багатьох жителів нашої планети з неймовірних природних катастроф. Сильні снігопади в Європі раптово змінило різке потепління. Рясний сніг розтанув, затопивши багато районів Німеччини, Австрії та Угорщини, причому вода в річках Рейн і Дунай піднялася місцями до критичних позначок.

Повені

У цей період «Вселенський потоп» накрив Австралію. Це стало найсильнішою повінню за останні 120 років. Вода затопила територію рівну Франції та Німеччини, 22 міста здебільшого опинилися під водою або ж були відрізаними від світу. Збиток, нанесений цією повінню, оцінюється в $ 9 млрд.

У січні повідомлення про повені надходили один за іншим:

У Бразилії кількість жертв зсувів і повеней в бразильському штаті Ріо-де-Жанейро перевищила 1000 осіб. Надзвичайний стан було оголошено в 65 містах. У Німеччині Ельба затопила прибережні міста. Місцеві жителі намагалися підготуватися до повені, спорудивши насип з мішків з піском, але вони не допомогли - рівень води в річці був на рекордному рівні, зафіксованому в 2006 році. У зоні небезпеки також виявився Гамбург.

Повені в ПАР забрали життя понад 100 осіб.

На Волині через аномально теплу погоду і танення снігу з берегів вийшли всі річки. Вода затопила житла людей і зимові посіви.

Потужний циклон Вілма обрушився на Нову Зеландію: дощі в північній частині країни викликали повені. Швидкість поривів вітру перевищувала позначку в 150 км / ч. Повінь на Філіппінах тривала більше 2 тижнів. У загальному обсязі повінь торкнулася близько 1 млн людей в північній, центральній та південній частинах країни.

Близько 25 тис. філіппінців змушені були покинути свої будинки.

Через повінь зоною стихійного лиха були оголошені Південні провінції Таїланду. Залізниці та автомагістралі, а також аеропорти були закриті. ЗМІ повідомляли про десятки поранених.

Масова загибель тварин, риб і птахів

З початку року від природних катаклізмів постраждало не лише людство, а й тваринний світ.

По всьому світу була зафіксована масова загибель птахів - США, Канада, Швеція, Італія, Китай, Тайвань, Австралія, Румунія, Україна (на Камишовському шосе, поблизу Севастополя, були виявлені десятки мертвих чорних дроздів) - були охоплені цим аномальним явищем.

Не менш приголомшливою стала статистика масової загибелі дельфінів і китів:

22 січня - 100 дельфінів викинулися на берег Нової Зеландії. 2 лютого - 12 гігантських дельфінів викинулися на берег у Пакистані. 5 лютого - 82 дельфіна викинулися на берег в Новій Зеландії. 21 лютого - більше сотні чорних дельфінів викинулися на берег Нової Зеландії 9 березня - 50 китів викинулися на берег у Японії.

Така ж доля спіткала і інших морських мешканців:

14 січня - масова загибель риби на Каспії 18 січня - сотні мертвих тюленів у Канаді. 19 січня - тисячі мертвих восьминогів в Португалії 21 січня - 200 мертвих бурих пеліканів у Каліфорнії. 8 лютого - тисячі мертвих риб у Флориді. 20 лютого - тисячі мертвих риб і десятки мертвих качок в Канаді. 20 лютого - тисячі мертвих качок в Огайо. 25 лютого - тисячі мертвих кальмарів в Австралії. 10 березня - тисячі мертвих риб, вугрів і раків в Австралії. 19 березня - десятки тисяч мертвих риб у Китаї.

19 березня - масова загибель риби в Башкортостані. 24 березня - тонни дохлої салаки викинуло на берег Литви. 40000 мертвих крабів викинуло хвилями на берег пляжів Палм-Бей і Маргіт у Британії, ймовірно, вони загинули від переохолодження

Землетруси

Землетруси на нашій планеті з початку 2011 року не вщухають жодного дня. З січня по березень поточного року, з різної магнітудою, вони прокотилися по всьому світу: Землетрус магнітудою 5,3 стався на півночі Нової Зеландії і в районі островів Тонга в Тихому океані, в Азербайджані. На Тайвані, в районі островів Фіджі (магнітуда - 5,8 бала), в Угорщині. Землетрус магнітудою 6,1 відбувся в Таджикистані, магнітудою 5,1 на тихоокеанському узбережжі Нікарагуа, в Туреччині - магнітудою 6,2 балів, магнітудою 5,1 - в Тихому океані в районі Командорських островів, в Грузії, Киргизії. Потужний землетрус стався на заході Індонезії, потім в Ірані і на півночі Аргентини.

11 березня 2011 стало новою «чорної» датою для людей всієї планети. Землетрус в Японії, потужне цунамі і руйнівні наслідки на АЕС «Фукусіма-1» - події, що приголомшили весь світ і стали новою радіаційної загрозою для людства. За офіційними даними, число жертв землетрусу в Японіїя нараховує 13439 чоловік. Зниклими без вісті вважаються 14867 чоловік. Сьогоднішній прогноз учених не найоптимістичніший для Японії - землетруси у цьому регіоні триватимуть ще 10 років.

Глобальне потепління… Час вмикати клімат-контроль!

Зміна клімату і парникові гази… Ці слова набирають, на жаль, дедалі більшої популярності. Науковці звинувачують людство у тому, що клімат змінюється - температура планети зростає. Антропогенна діяльність спричинила вагоме збільшення концентрації природних парникових газів в атмосфері, а також появу нових: галогенфторвуглеці, перфторвуглеці та гексафторид сірки. Якщо до початку індустріальної революції у 1750 році концентрація СО2 в атмосфері становила 0,028%, то в 2002 році - 0,037%. Якщо справа так піде і далі, то до кінця нинішнього століття середня температура на планеті може піднятися на 60С, а концентрація СО2 може становити 0,050%-0,095%. Негативні наслідки цих змін можна лише прогнозувати, але вочевидь вони не додадуть стабільності екосистемі планети Земля. Як же пов'язані повсякденні вчинки однієї людини з такою глобальною проблемою як зміна клімату?...

Здавалося б ніяк! Але, насправді, кожен з нас впливає на клімат планети, і готуючи ранкову чашку чаю, і заливаючи повен бак на АЗС, і купуючи маленьку симпатичну лялечку для любої донечки у величезній пластиковій упаковці, і засинаючи із увімкненим телевізором. Здавалося б, без впливу на клімат не обійтися, та й вплив той мізерний і не впливає на загальну картину. Та чи справді це так? Якщо ні, то чи можемо ми щось змінити?

Перш за все, варто нагадати, що галас навколо глобального потепління пов'язаний не стільки з тим, що температура на планеті зростає, а скоріше з темпами цього зростання. Відповідно й у повсякденних діях кожної людини проблемним є не вплив на клімат, а його рівень - ці зайві, необґрунтовані і непотрібні кілограми парникових газів. Звідки ж вони беруться, і скільки їх?

За підрахунками вчених в середньому кожен мешканець Землі виділяє 1 тонну і 100 кілограмів парникових газів на рік. Ні, це далеко не тільки той СО2, який ми видихаємо та який просочується в атмосферу, коли ми відкриваємо пляшку мінеральної води. Цей СО2 схований всюди: в нашій їжі, в нашому одязі, в комп'ютері, за яким я пишу цю статтю, в чашці кави, що стоїть поруч, у будь-чому.

Справді, аби створити будь-яку річ, потрібна енергія. Виробництво енергії (особливо в Україні) поки що, на жаль, не обходиться без значних викидів парникових газів - кількох

вітроелектростанцій і сонячних батарей над ліхтарями в Острозі замало. Чим "брудніше" джерело енергії, тим більше СО2 ховається у всіх наших придбаннях. Більше того, і транспортування супроводжується викидами парникових газів. Водневі, геліо- і електромобілі для нас залишаються або фантастикою, або, в кращому випадку, закордонною диковинкою. Та й закордоном вони все ще диковинка. Тож маленький африканський банан тягне за собою набагато більше СО2, ніж 10 кілограмовий херсонський кавун.

Головними чинниками, які вносять наш особистий вклад у глобальне потепління, є використання електроенергії, транспорту, обігрів квартир, використання води та утворення відходів. Як же ми можемо зменшити цей вклад? Виявляється, це водночас так само легко як зменшити температуру в салоні автомобіля з клімат-контролем і так само важко як кинути палити. Але тим не менш - це можливо!

Отож, електроенергія! Ми всі використовуємо її для освітлення наших домівок і офісів, для живлення різноманітних приладів, починаючи від мобільного телефону і закінчуючи холодильниками, в яких поміщається річний запас овочів та фруктів. Більше того, дедалі частіше електроенергія використовується для охолодження квартир влітку та нагрівання води. Що ж ми можемо змінити? Відмовитися від мобільних телефонів, телевізорів чи холодильників? Певно, що ні. Ці речі, невідомі людям ще декілька десятиріч назад, здається, є незамінними зараз. Перш за все, варто вимикати всі електроприлади (звичайно ж класу А за енергоефективністю), коли ними не користуєшся тривалий час. Причому не варто забувати й про маленькі зелені та червоні лампочки, які мерехтять у темряві і, об'єднуючись по всій країні, перетворюються на мільйони вогників, що невпинно видихають парникові гази в атмосферу. На рівні країни, а тим більше світу, їх вклад є досить суттєвим. По-друге, варто знати, що кожні 15 літрів води з електроводонагрівача - це кілограм парникових газів. Тому, можливо, 45 хвилин в душі - це трохи й занадто для багатостраждального клімату. Ну й, звичайно, потрібно нагадати, що витвір пана Едісона, який народ завдячливо приписує Володимиру Іллічу, вже давно еволюціонував. Сучасні компактні флуоресцентні лампи забезпечують збереження енергії завдяки більш ефективному її перетворенню на світло, мають набагато триваліший час використання, а також, завдяки меншому виділенню тепла, економлять витрати на охолодження квартир влітку.

Слідом за електроенергією робить свій внесок у зміну клімату і наш транспорт. Всім кудись потрібно поспішати, життя стає дедалі швидшим, кількість машин на вулицях міста дедалі більша, інколи досягає такої міри, що починаєш сумніватися, чи життя стало швидшим. За опитуванням одного з відомих журналів, 45% киян щодня проводять пів години або більше в "пробках". Цього року продаж автомобілів в Україні перевищує всі очікування. Такими темпами ми наблизимося до США, де в середньому в сім'ї 1,8 водіїв і 1,9 автомобілів. Відмовитися від транспорту неможливо, але й перетворювати любов до свого нового автомобіля на залежність від нього також не варто.

Українці стають багатшими, вони подорожують все далі і частіше. Разом з цим зростають і кілограми, сотні кілограмів СО2. Вихід? Вихід як завжди є. Найлегший - це використання громадського транспорту. Викиди автомобіля, розділені на 20 людей у маршрутці, не кажучи вже про тролейбус, автобус чи потяг, суттєво зменшать наш внесок у глобальне потепління. Ми не закликаємо продавати ваше авто, просто користуйтеся ним хоча б на один-два-три-п'ять разів рідше! Не варто відмовлятися і від прогулянки до супермаркету чи пошти на сусідній вулиці або їзди на велосипеді. Інакше з часом ми просто не зможемо піти туди пішки. На збільшення кількості автомобілів і нашої залежності від них реагуватиме і інфраструктура. Через кілька десятків років просто не буде тротуарів, по яких можна дійти до тієї ж пошти.

Обігрів квартир чи то за допомогою газових установок, чи то через систему центрального теплопостачання вносить суттєвий внесок в нашу парникову квитанцію. Кожен додатковий

градус Цельсія в нашій домівці за підрахунками потребує додаткових 10% палива. Тому, мабуть, інколи краще одягнути щось більше, ніж футболку, замість розігріву квартири до літніх температур. Звичайно, в цьому не звинуватиш мешканців Алчевську, чи їм подібних, але власники великих маєтків та квартир, де є кімнати, що пустують 70 днів на зиму, і в яких, незважаючи на це, підтримується та ж літня температура, могли б трохи прикрутити загальний кран з парниковими газами.

На черзі водоспоживання. Цінність води, її парниковий внесок збільшується із відстанню, яку вона проходить, аби потрапити в наші квартири. Та вартість її залишається незмінною, а тому й цінність, на жаль, не усвідомлюється. Ніхто не задумується, що кожна крапля з крану, який протікає, то бульбашка вуглекислого газу в атмосферу, не кажучи вже про потік води з відкритого крану, коли ми чистимо зуби. Легкий рух руки. Закритий кран. І ми зберегли частку своєї невеликої квоти парникових газів. Плануємо ремонт у ванній кімнаті? Не треба забувати про сучасну сантехніку, яка допоможе зменшити використання води.

І нарешті - утворення відходів. Обсяг відходів, що за добу утворюється в Києві, може доверху заповнити три дев'ятиповерхові будинки. А чи задумуємося ми, скільки ресурсів, сировини витрачається на нікому непотрібні гори пакувальних матеріалів, які в 95% випадків відразу прямують на смітник? Скільки ресурсів, що можуть бути перероблені або повторно використані, прямують туди ж? Багато хто скаже "Ні". А варто! Варто купувати потрібні нам речі, а не платити гроші за упаковку, варто активно підтримувати пілотні ініціативи із сортування сміття. Цей процес має стати таким же звичним, як вітання з сусідами. Майже будь-яке скло, пластикова пляшка і папір може і має бути повторно переробленим! Це безсумнівно додасть вагомості нашій особистій боротьбі зі зміною клімату. Не звинувачуйте когось у бездіяльності - показуйте приклад!

Чому ж такі здавалося б прості речі на практиці виявляються такими важкими? Справа, очевидно, у звичках, сформованих десятиліттями. Виховуючи людину нового типу, наше суспільство мало задумувалося про новий тип взаємовідносин з природою. Водночас нові покоління українців зараз ламають багато стереотипів, стають іншими, мислять по-новому. І це наш шанс, шанс змінити своє ставлення до природного середовища, що нас оточує, шанс виховати покоління, для якого сталий розвиток стане не міфом, а реальністю…

Міжнародна науково-практична конференція “Перший Всеукраїнський з’їзд екологів”

Збірник матеріалів

Інтернет-спільнота «Промислова екологія» http://eco.com.ua

1

УДК 504.062

М. А. Хвесик, д. е. н., проф.; Н. А. Степанюк

ПРОБЛЕМИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ В ПРОЦЕСІ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Проведено оцінку динаміки інвестицій на охорону навколишнього середовища, витрат підприємств на капі-

тальний ремонт основних виробничих фондів природоохоронного призначення та розподіл поточних витрат

підприємств на основні природоохоронні заходи. Визначено основні заходи для забезпечення сталого розвитку

України відповідно до засад затверджених Конференцією ООН з питань навколишнього середовища і розвитку.

Зазначено, що комплекс природоохоронних заходів повинен забезпечувати максимальний загальноекономічний

ефект, складовими якого є екологічний і соціально-економічний результат.

У XXI столітті людство зіткнулося з безпрецедентною проблемою глобального екологічного

виживання. В світі не існує країни, якої б не торкнулася тією чи іншою мірою екологічна криза,

безпосередньо пов’язана з обмеженістю природних ресурсів планети, станом демографічних, соці-

альних та економічних процесів.

На сьогодні проблема охорони навколишнього природного середовища і раціонального вико-

ристання природних ресурсів переросла в одну з найважливіших глобальних проблем сучасності.

Від неї залежить основа існування людського суспільства. Цілком очевидно, що її вирішення мож-

ливе лише за умови об’єднання зусиль міжнародного співтовариства, коли охорона навколишньо-

го природного середовища стане однією з найважливіших функцій усіх без винятку країн.

Саме тому, Конференція ООН на найвищому рівні з питань навколишнього середовища і роз-

витку, яка відбулася в червні 1992 року в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), засвідчила, що стан навко-

лишнього природного середовища є одним з найважливіших чинників глобальної, регіональної та

національної безпеки. В документах конференції неодноразово підкреслюється необхідність за-

безпечення стабільного розвитку держав, при якому економічне зростання було б тісно пов’язане з

екологічними вимогами. Будь-яка держава, що ігноруватиме ці вимоги, приречена на дестабіліза-

цію економічної та соціальної системи, на зниження якості життя своїх громадян і непередбачува-

ні наслідки для самого існування суспільства та держави.

Майже вся територія України є зоною екологічного лиха, що законодавчо закріплено рішення-

ми Верховної Ради України. Виходячи з принципу рівноправності та права кожного народу само-

стійно вирішувати свою долю, Україна, поряд з визначенням свого внутрішнього і зовнішнього

статусу, напрямків політичного, економічного, соціального та культурного розвитку, мусить

обов’язково опрацювати стратегію і тактику порятунку від глибокої екологічної кризи, віднайти

шляхи забезпечення екологічного благополуччя країни, збереження національних природних ре-

сурсів для майбутніх поколінь.

Розв’язанням проблем раціонального природокористування присвячені праці вітчизняних та

зарубіжних учених і фахівців, а саме О.Ф. Балацького, С.А. Генсирука, К.Г. Гофмана, М. І. Доліш-

нього, С.І. Дорогунцова, Ю.П. Лебединського, О.О. Мінца, М.Ф. Реймерса, В.Г. Сахаєва, В.М.

Трегобчука, Ю.Ю. Туниці, Т.С. Хачатурова, М.А. Хвесика, С.І. Христенка та інших.

Серед найважливіших суспільних цінностей зарубіжні вчені, як правило, виділяють і мету по-

кращення навколишнього природного середовища [1]. Пояснюється це тим, що навколишнє при-

родне середовище і природні ресурси дійсно є складовими частинами єдиної органічної економіч-

ної системи. Виходячи з цього, відомий економіст, лауреат Нобелівської премії В.Леонтьєв харак-

теризує забруднення навколишнього природного середовища як побічний продукт будь-якої

нормальної економічної діяльності [2].

Аналізуючи процес забруднення за допомогою підходу „витрати –випуск”, він з’ясовує, що

будь-яке зниження або збільшення „випуску” забруднюючих речовин викликається такими факто-

рами:

- за рахунок зміни кінцевого попиту на товари і послуги;

- змін технологічної структури однієї чи кількох галузей економіки;

- в результаті певної комбінації перших двох факторів [2].

Звідси можна зробити висновок про існування тісного взаємозв’язку між економічною ефекти-

l. `. u"�“, *, m. `. q2�C=…ю*, 2006

2

вністю й екологічним благополуччям того чи іншого регіону, а також останнім та соціальною ефе-

ктивністю.

Для отримання практичних результатів проведемо аналіз динаміки інвестицій на охорону на-

вколишнього середовища, витрат підприємств на капітальний ремонт основних виробничих фон-

дів природоохоронного призначення та розподіл поточних витрат підприємств на основні приро-

доохоронні заходи в Україні.

Загальновідомо, що комплекс природоохоронних заходів повинен забезпечувати максимальний

загальноекономічний ефект, складовими якого є екологічний і соціально-економічний результат.

Аналіз витрат на охорону

навколишнього природного

середовища (рис.1) в залежно-

сті від їх розміру являє собою

екологічний результат, що зу-

мовлює зменшення негативно-

го впливу на навколишнє сере-

довище і проявляється через

зменшення обсягів забрудню-

ючих речовин, що потрапляють

у біосферу, збільшенням кіль-

кості і поліпшенням якості

придатних до використання

земельних, лісових, водних,

біологічних та інших природних ресурсів.

Одним з чинників зменшення забруднення навколишнього середовища, збереження існуючих

природних ресурсів та запобігання екологічних криз є інвестиції на охорону навколишнього сере-

довища. З рис. 1. видно, що кількість інвестицій за останні роки значно зросла. Основним джере-

лом фінансування інвестицій в основний капітал на охорону навколишнього природного середо-

вища та раціональне використання природних ресурсів залишаються власні кошти підприємств

та організацій, за рахунок яких в 2004 році освоєно 1005,9 млн. грн. (67,8 % загального обсягу

витрат) [3].

Як і в попередні роки, у 2004 році переважну частку інвестицій спрямовано на охорону і раціо-

нальне використання водних ресурсів – 39,8 %, атмосферного повітря – 37,7 % та земель – 9,2 %.

Тоді, як освоєні обсяги інвестицій на охорону і раціональне використання природних рослинних

ресурсів становили лише 0,3 %, на охорону і раціональне використання ресурсів тваринного світу і

охорону та збереження природно-заповідного фонду - по 0,2 % усіх капіталовкладень [3].

На основі проведеного дослідження можна говорити про низький рівень соціально-

економічного результату в Україні. Він має ґрунтуватися на економії або запобіганні втратам при-

родних ресурсів, праці у всіх сферах економіки, а також у сфері особистого споживання і передба-

чати:

- підвищення екологічного комфорту проживання, умов життєдіяльності населення і, зрештою,

збільшення національного багатства та добробуту;

- поліпшення фізичного стану людини і зниження захворюваності, збільшення тривалості жит-

тя;

- задоволення нематеріальних (культурних, естетичних, освітніх) потреб людини;

- підтримання екологічної рівноваги;

- створення сприятливих умов для зростання творчого потенціалу особистості, підвищення рів-

ня її свідомості.

В майбутньому необхідно збільшити державні інвестиції та залучати більшу кількість інозем-

них інвесторів. Для цього потрібно створити привабливі інвестиційні проекти, які передбачати-

муть не лише економічний, але і соціальний та екологічний ефекти.

Для цього потрібно розробити програми по оновленню основних виробничих фондів більшості

галузей народного господарства України, оскільки їх зношеність становить в середньому 50 %,

причому, темпи оновлення фондів не відповідають темпам їх зносу (рис. 2).

В незадовільному стані знаходяться основні фонди сільськогосподарського виробництва – 70-

75 % машинно-тракторного парку відпрацювали свій амортизаційний строк. Схожа ситуація і з

рівнем технічного стану автопарку легких та вантажних автомобілів, середній строк перебування в

експлуатації яких перевищує 8-10 років (в тому числі за рахунок зростання автопарку старих іно-

0

500

1000

1500

2000

2500

3000

3500

4000

4500

2001 2002 2003 2004

роки

млн

.грн

.

Інвестиції Витрати на капітальний ремонт Поточні витрати

Рис. 1. Витрати на охорону навколишнього природного середовища

Міжнародна науково-практична конференція “Перший Всеукраїнський з’їзд екологів”

Збірник матеріалів

Інтернет-спільнота «Промислова екологія» http://eco.com.ua

3

марок), що об’єктивно спричиняє збільшення забруднення повітря.

Рівень екологічної безпеки в Україні значною мірою обумовлений надзвичайно високим техно-

генним навантаженням на природне середовище. В цілому спостерігається тенденція зростання

екологічного ризику внаслідок збільшення частки застарілих технологій та обладнання, зниження

темпів відновлення і модернізації виробництва.

Низьким залишається рівень застосування інноваційних, ресурсозберігаючих та природоохо-

ронних технологій, включаючи і технології переробки, утилізації та знищення відходів (в тому

числі і радіоактивних).

Потенційно небезпечні виробництва мають значну питому вагу в структурі народного госпо-

дарства України, на їхню долю припадає майже третина обсягу продукції, що виробляється.

Близько 20 % території України перебуває у незадовільному стані через перенасичення ґрунтів

різними токсичними сполуками. Основними джерелами їх забруднення є сільське господарство,

промисловість і транспорт. Загалом в Україні угіддя, які не використовуються в сільськогосподар-

ському виробництві, зокрема техногенно і радіаційно забруднені, складають 0,2% загальної площі.

Розглянувши розподіл поточних витрат підприємств на основні природоохоронні заходи по

природних ресурсах у 2004 році (рис. 3), зазначимо, що більша половина витрат йде на відновлен-

ня природних якостей води, що, звичайно, є позитивним явищем. Є необхідність збільшення пото-

чних витрат на відновлення земельних та рослинних ресурсів, що буде значно сприяти підвищен-

ню якості продукції і, в результаті покращенню здоров’я нації.

Існуючий в Україні економічний механізм екологічного регулювання нині знаходиться в стадії

формування, причому чимало еколого-економічних інструментів природокористування та природ-

оохоронної діяльності присутні лише на рівні законодавчих положень, не будучи впровадженими

у практику господарювання.

Слід зазначити, що в ни-

нішній системі економічно-

го механізму екологічного

регулювання фактично не

функціонує механізм креди-

тування природоохоронних

заходів, пільгового оподат-

кування та цінового заохо-

чення екологоконструктив-

ної діяльності. Не набули

необхідного розвитку меха-

нізм впливу субсидування

на формування екологічної

13351,6

10039,9

1807,4

862,8

5909,3

150351,6

169951

0 20000 40000 60000 80000 100000 120000 140000 160000 180000

інші

відходи

мінеральні ресурси

природно-заповідний фонд

земля

атмосферне повітря

водні ресурси

тис.грн.

Рис.2. Витрати підприємств, організацій, установ на капітальний ремонт основних виробничих фондів

природоохоронного призначення у 2004 році

Рис. 3. Поточні витрати підприємств, організацій, установ на основні

природоохоронні заходи по природних ресурсах

4

інфраструктури, “зеленої” індустрії, національного ринку екологічних послуг тощо, в тому числі

ні екологічний аудит, а ні екологічне страхування.

Основними складовими системи економічних інструментів екологічного регулювання в Україні

є численні збори/платежі за використання ресурсів і за забруднення, податкові важелі, штрафні

санкції за екологічні порушення. За останні роки істотно зросла кількість різновидів платежів як за

використання природних ресурсів, так і за забруднення навколишнього середовища (з 1994 р.

впроваджено державний екологічний податок). Поряд з тим збільшено ставку платежів і штрафів

за порушення екологічного законодавства. Значно розширилося коло природокористувачів, які

зобов’язані здійснювати екологічні платежі, тим часом як кількість тих, хто мав певні пільги у

природокористуванні, різко скоротилася.

Важливою проблемою „сталого розвитку” є проблема ефективного керування природокористу-

ванням і охороною навколишнього природного середовища. Метою управління в галузі охорони

навколишнього середовища є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологіч-

ної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо використання при-

родних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів.

Законодавче виділення природокористування й охорони навколишнього середовища в само-

стійну сферу державного управління супроводжувалося значними інституційними перетворення-

ми. Збільшилась кількість органів державного управління, на які покладається функція контролю

за окремими сферами природокористування.

Масштабність і складність нової сфери діяльності держави викликали необхідність створення

спеціалізованих центральних органів державного управління з високими надвідомчими повнова-

женнями, відповідальних за розробку екополітики на національному рівні і загальне керівництво її

проведенням, за координацію відповідної діяльності міністерств, відомств, інших установ, за долю

участі в міжнародних програмах співробітництва.

Отже, уряду України для підтримання сталого розвитку необхідно стимулювати раціональне

використання природних ресурсів, охорону навколишнього природного середовища шляхом:

- надання пільг при оподаткуванні підприємств, установ, організацій і громадян в разі реалізації

ними заходів щодо раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього

природного середовища, при переході на маловідходні і ресурсо-енергозберігаючі технології, ви-

конанні інших заходів спрямованих на поліпшення охорони навколишнього природного середо-

вища;

- надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових кредитів для забезпечення

раціонального використання природних ресурсів;

- звільнення від оподаткування фондів охорони навколишнього природного середовища;

- передачі частини коштів фондів охорони навколишнього природного середовища на договір-

них умовах підприємствам, установам і громадянам;

- надання можливості отримання природних ресурсів під заставу;

- сприяння природному відновленню рослинного покриття;

- запобіганням небажаним змінам природних рослинних угруповань та негативному впливу на

них господарської діяльності;

- зупиненням (тимчасовим) господарської діяльності з метою створення умов для відновлення

деградованих земель.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. – Т.1. – М.: Республика, 1992. – 399 с.

2. Леонтьев В. Экономические эссе. Теории, исследования, факты и политика. – М.: Политиздат, 1990. – 415 с.

3. Статистичний збірник „Довкілля України” за 2004 рік / Державний комітет статистики Укр.: за редакцією Ю.М. Ос-

тапчука. – К., 2005. – 260 с.

4. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки.

7.Выброшенный мир

Перефразируя Карла Маркса, можно сказать, что производство любого товара есть лишь предлог для производства отходов. Всякая материальная вещь, послужив человеку какое-то время, неизбежно превращается в отходы, то есть мусор, от которого его «создатель» стремится побыстрее избавиться. И зачастую — не самым удачным способом. Производство мусора — вовсе не уникальная особенность человека. Всякая жизнь обязательно включает в себя обмен веществ, в ходе которого во внешнюю среду неизбежно выделяются отходы. Они не только не нужны данному организму, но и, как правило, прямо вредны ему: мало кто в живой природе может успешно существовать среди продуктов собственного метаболизма. Дрожжи, например, по мере накопления в питательной среде производимого ими спирта прекращают размножение, а затем и вообще всякую жизнедеятельность; рыбы и головастики под действием собственных выделений замедляют рост и т. д.

Правда, в естественных системах то, что для одного — отход, для другого — ценный ресурс. На любые отбросы всегда найдется специализированный потребитель. Всем известны жуки-навозники, «прибирающие» за копытными, или муравьи, слизывающие медвяную росу — избыток сахаров, выводимых из организма питающейся тли. Менее очевидна тихая, малозаметная и почти непрерывная работа бесчисленных грибов и бактерий, превращающих астрономическое количество ненужной органики (в том числе такой трудной для разложения, как, например, целлюлоза) в минеральные вещества — «пищу» для зеленых растений. Но возможности «смежников» утилизировать отходы тоже имеют свой предел — и тогда возникают естественные аналоги наших свалок. Обычно это происходит, когда ресурс (пища), собираемый с большой территории, потребляется в строго определенных точках — немногочисленных и стабильных. Особенно это характерно для видов, у которых есть постоянные, используемые из поколения в поколение жилища: у норных грызунов, пчел, муравьев, барсуков существуют жесткие правила обращения с отходами. Однако человек, как известно, произошел не от суслика или барсука, а от обезьяны — существа, приспособленного к жизни на деревьях, где проблема отходов решается предельно просто: все ненужное улетает прямиком вниз. Даже когда ранние предки человека перешли к наземной жизни, в их отношении к отходам ничего не изменилось: экскременты, объедки, яичные и ореховые скорлупки, даже использованные орудия труда просто бросали где придется. Проблемы накопления отходов для них не существовало:

все представители нашей эволюционной ветви, от австралопитеков до человека современного типа (кроманьонца), были кочевниками, перемещавшимися по территории достаточно большой, чтобы следы их жизнедеятельности успевали бесследно раствориться в окружающей среде до следующего прихода племени на то же место. Ситуация радикально изменилась после «неолитической революции», когда основой жизни людей стало не присваивание природных продуктов (охота, рыбалка, собирательство), а их целенаправленное выращивание. Человек осел на земле, обзавелся постоянным жилищем, а вместе с ним и проблемой обращения с отходами. Мусорные кучи неолитических поселений, хорошо известные археологам, служат чуть ли не самым богатым источником информации о быте оставивших их людей. В человеческом хозяйстве с этого времени стали понемногу появляться материалы, незнакомые природе: керамика, а затем и металлы. Правда, до поры до времени это особо не сказывалось на жизни людей: черепки от битых горшков или обломки кирпичей могли тысячелетиями лежать на свалках, практически не взаимодействуя с окружающей средой. А медь и бронза были слишком дороги, чтобы попадать в отбросы в сколько-нибудь значительном количестве. Так что самые большие проблемы вызывали не «высокотехнологичные» материалы, а органика — пищевые отбросы и экскременты. Начиная с какого-то момента самые крупные поселения стали производить их быстрее, чем экологические «смежники» человека — микроорганизмы, насекомые и другие утилизаторы отбросов — успевали их разлагать. Приходилось как-то удалять их из обитаемого пространства. Главные города древнейшей (доарийской) индийской

Дающие знать о своем присутствии звуком дудки, бродячие старьевщики воевали с отходами в те времена, когда городские власти об этом мало заботились. Гравюра «Старьевщик за работой», Париж, ок. 1819. Фото: CORBIS/RPG

цивилизации — Хараппа и Мохенджо-Даро — уже обладали канализацией; позднее она стала непременным атрибутом всякого древнего мегаполиса, от Вавилона до Рима. Равно как и городские свалки, служившие местом складирования твердых отходов.

Но это было специфической проблемой именно крупнейших городов. В населенных пунктах поменьше каждое хозяйство управлялось со своими отбросами самостоятельно. Значительная часть их так или иначе использовалась в хозяйстве: пищевые отходы — от отрубей и овощных очисток до молочной сыворотки — скармливались скотине (прежде всего свиньям), солому пускали на кровлю и подстилку скоту, сломанный инвентарь, обрезки стройматериалов и прочий древесный мусор шел в печку, навоз вносили в почву на полях и огородах. В странах Дальнего Востока для этой цели употребляли и человеческие нечистоты; в Европе же их (наряду с жидкими помоями) отправляли в выгребные ямы, то есть в конечном счете в землю. А что нельзя было ни закопать, ни сжечь (убранные с поля камни, битый кирпич, черепки горшков и т. п.), то опять-таки выносили за пределы обжитого, присвоенного человеком пространства: за околицу, на край поля, на лесную опушку.

Поскольку отбросы сваливались именно на границе (не тащить же, в самом деле, телегу с булыжником куда-то в чащу!), у таких свалок появился дополнительный культурный смысл. Они стали межевыми знаками, наглядным выражением мысленной границы, проводимой людьми между своим и чужим («чужим» не в смысле принадлежащем другому собственнику, а ничьим, диким). Впрочем, «свое» пространство зонировалось по степени «свойскости»: дом был ядром по отношению к двору, свой двор и огород — по отношению к территории деревни в целом («до околицы»). Дальше шли пашни и выгоны, и так — до черты совсем уж чуждой стихии: леса, реки. Причем границы разных зон отмечали разные виды отходов. До сих пор, например, во многих местах сохранился обычай посыпать печной золой проход от калитки до деревенской улицы. Сегодня это чаще всего объясняют заботой о том, «чтобы не скользко было». Но скользко бывает и на дворе, и на улице, однако золой посыпают (причем не только зимой, но и летом) именно эту короткую тропку — границу между территориями семьи и общины. Другие границы отмечены иначе (теми же камнями), но у всех них есть нечто общее: их всегда приносят изнутри, из более обжитого, более «своего» пространства — в менее «свое». Хозяйка может, не задумываясь, выкинуть во двор то, что намела в избе, или выплеснуть прямо с крыльца ведро с помоями. Но страшно возмутится, если ее соседка попробует подкинуть ей на участок свой мусор: это будет означать прямое посягательство на ее индивидуальную территорию. Тут, впрочем, люди не изобрели ничего нового. Многие животные активно применяют отходы для маркировки территориальных границ: от собак с их всем известной манерой метить мочой вертикальные предметы, до гиппопотамов, энергичным вращением хвоста разбрызгивающих полужидкий навоз по границам своих наземных участков.

Свалка в графстве Суррей, Великобритания — грузовик выгружает бумажный мусор, работник свалки вручную его разравнивает (1940). Фото: MARY EVANS/VOSTOСK PHOTO

С высоты птичьего помета

Если не считать человека, то, вероятно, самыми склонными к созданию свалок существами придется признать... деревья. Опадающие с них листья и хвою вполне можно считать одновременно и отслужившими свой срок вещами, и упаковкой для выводимых из организма растения вредных субстанций — от ионов тяжелых металлов до пыли, забивающей устьица. Поскольку источник «отходов» неподвижен, листья год за годом сбрасываются на одни и те же места, образуя там многослойные залежи. Они, конечно, разлагаются почвенными микроорганизмами (и конечные продукты этого разложения частично усваиваются самими деревьями, так что в этом процессе можно усмотреть элементы модного рисайклинга), но скорость их разложения часто уступает скорости накопления. Древесный опад сопоставим с отходами и по степени воздействия на окружающую среду: он способен подавлять развитие травы. В достаточно густом лесу (особенно хвойном) почва может быть вообще лишена травяного покрова. Правда, в отличие от человека многие деревья нисколько не страдают сами от этого «загрязнения». У животных привычка систематически накапливать отходы жизнедеятельности в определенных местах встречается нечасто, но ряд примеров хорошо известен. Под летком любого давно обжитого улья можно найти останки умерших пчел и разного рода мелкий мусор: его обитатели постоянно удаляют все это из своего жилища. Сходным образом поступают и многие другие общественные насекомые. Остатками крабьих панцирей и пустыми раковинами моллюсков отмечены подступы к постоянным убежищам крупных осьминогов. В сложных норах многих грызунов имеются специальные помещения-туалеты, где накапливаются экскременты.

Современная муниципальная свалка в местечке Барним, земля Бранденбург (Германия), почти на границе Берлина. Фото: ULLSTEIN/VOSTOCK PHOTO

Наиболее часто образования, сходные с человеческими свалками, устраивают птицы: способность к полету позволяет им, во-первых, собирать корм на большой территории, а во-вторых — селиться и кормиться на высоких местах, откуда отходы удаляются земным притяжением. У крупных птиц это усугубляется еще и тем, что мест, пригодных для их гнездования, мало, и однажды построенное гнездо используется много лет и даже поколений. Каждый год в нем выкармливают прожорливых птенцов, а внизу накапливаются помет и несъедобные остатки пищи. В результате под гнездами крупных пернатых хищников, а также цапель, черных аистов и других образуются самые настоящие помойки, меняющие химизм почвы настолько, что в ней не живут даже дождевые черви. Еще эффективнее этот механизм работает на птичьих базарах — многоярусных скальных колониях морских птиц, добывающих пищу в воде, но потребляющих ее преимущественно на суше. Постоянный поток отходов и помета со всех «этажей» колонии накапливается на узкой полоске земли внизу, образуя иногда залежи геологического масштаба. Тот же процесс идет в пещерах, заселенных многотысячными колониями летучих мышей. Самым чистым (в прямом и переносном смысле) образцом свалки можно считать «кузни» — места зимней кормежки дятлов. Найдя дупло или развилку, где можно прочно заклинить шишку, дятел использует ее по нескольку сезонов — и все это время внизу накапливается куча расклеванных шишек. Обычно такие «свалки» существуют, пока разложение отходов не успевает за их поступлением. Если поток отходов прекращается, то, как правило, через считанные годы от «свалки» не остается и следа. Бывают, однако, и исключения: например, знаменитые чилийские месторождения селитры сформировались из огромных залежей птичьего помета. «Встанут Эвересты нашего дерьма» Подобная практика обращения с отходами оказалась настолько естественной и устойчивой, что сохраняла свои позиции до самого недавнего времени, да и сейчас не торопится их сдавать. Так, в ряде стран Северной Африки и сегодня можно увидеть поселки, улицы которых чисто выметены, зато по периметру их окружают настоящие валы из мусора. Как уже говорилось, в крупнейших городах древности канализация была обычным атрибутом, но в более поздние времена Европа ее уже не знала. Не только в Средние века, но даже в эпоху Просвещения в самых блестящих столицах цивилизованных стран с отходами обращались так же, как в глухой лесной деревушке: удаляли за пределы «своего» пространства. Для небогатого горожанина, располагавшего лишь квартирой (а то и комнатой), это означало — на улицу. «Улицы невыразимо грязны. Кухарки считают улицу публичною лоханью и выливают на нее помои, выбрасывают сор, кухонные остатки и пр. Честные люди пробираются по заваленным тротуарам, как умеют», — писал уже в 1830-е годы русский путешественник Александр Строев из мировой столицы изящества — Парижа. Он был не одинок: другие свидетели, знаменитые и не очень, живописали, как парижские домохозяйки выколачивают матрацы с насекомыми прямо у парадного входа Грандопера, как на головы прохожих из окон без всякого предупреждения опрокидываются лохани и горшки с нечистотами, и т. д.

Надо сказать, правда, что, во-первых, в 1820—1830-е годы Париж в этом вопросе заметно отставал от других крупных европейских городов, а во-вторых, к этому времени не только иностранцы, но и сами парижане уже воспринимали такое положение как нечто архаичное и неприемлемое, с чем нужно как можно скорее покончить. Город пытался принять какие-то меры для очистки улиц (в частности, посередине мостовых были проложены специальные желоба для сточных вод, создававшие, впрочем, парижанам свои проблемы). Твердые же отходы с парижских улиц были законной добычей двух тысяч шифоньеров (ветошников), без устали рывшихся в производимых городом горах мусора и извлекавших из них все, что можно было продать, включая битое стекло и использованную бумагу (стекольные и бумажные фабрики охотно принимали вторсырье). Деятельность этого своеобразного цеха можно считать прообразом современной утилизации отходов (рисайклинга), но в то же время шифоньеры решительно противились всем попыткам

властей наладить централизованный вывоз мусора за пределы города: в 1832 году дело дошло до открытого бунта с уличными боями. Только в последней трети XIX века в европейских столицах появляется настоящая канализация современного типа. Свалки же еще долго так и оставались просто местом, где мусор накапливался без всякой переработки, кроме естественных процессов биоразложения да деятельности все тех же ветошников, число которых к 1880 году в Париже достигло уже 15 тысяч. Однако в середине ХХ века ситуация в развитых странах резко обострилась. Большие города стали стремительно расти, но еще быстрее росло производство отходов на душу населения: складывавшееся в Европе и Америке «общество всеобщего благоденствия» было основано на непрерывном росте материального производства. Как мы уже знаем, любая произведенная вещь рано или поздно становится отходом, а нацеленность тогдашнего общества на новизну предписывала избавляться от старых вещей задолго до их физического обветшания. Вдобавок именно в это время в повседневный обиход жителя развитых стран широким потоком хлынули изделия из полимеров: сначала резина и эбонит, затем капрон, а следом за ними — великое множество пластиков. В отличие от большинства традиционных материалов полимеры не гниют, не ржавеют, а если и окисляются атмосферным воздухом, то только в тонком поверхностном слое. Таким образом, резкий взлет производства мусора сопровождался значительным замедлением его разложения. Горы отходов стремительно росли, а свободной земли (особенно в ближайших окрестностях мегаполисов) становилось все меньше — и не только в густонаселенных странах Европы или Японии, но и в когда-то бескрайней Америке. Перед их жителями замаячила перспектива жизни непосредственно на помойке. В 1972 году Деннис и Донелла Медоуз и Йорген Рандерс представили Римскому клубу свой знаменитый доклад «Пределы роста» — сценарий социально-экономической судьбы человечества в случае сохранения наблюдавшихся в то время тенденций. Сценарий, как известно, получился печальным: при любых конкретных значениях рассматриваемых параметров нашу цивилизацию ждал скорый крах. К нему вели два основных механизма: истощение природных ресурсов и неконтролируемый рост отходов. Правда, авторы доклада имели в виду в первую очередь промышленные выбросы в атмосферу и воду. Роль твердых бытовых отходов была относительно невелика, но психологически важна: растущие пирамиды городских свалок как бы воплощали в себе наступление на человека произведенных им самим отбросов. Было очевидно, что возможности традиционного способа обращения с ними исчерпаны до отказа.

Знаменитая «мусорная гора» недалеко от аэропорта Бен-Гурион (Израиль) образовалась почти стихийно и представляет собой серьезнейшую угрозу для почвы и почвенных вод. Фото: FOTOBANK.COM/GETTY IMAGES

Соперничество земли и огня Современные места захоронения бытовых отходов язык не повернется назвать свалкой: это своего рода ферментеры, промышленные установки, на которых использованные в послуживших человеку вещах материалы возвращаются в естественный геохимический круговорот веществ. Этот процесс максимально отделен от окружающей среды: мусор лежит на водоупорной подложке, окруженной кольцевым желобом, куда стекают (и откуда поступают на очистку) образующиеся в ходе разложения жидкости. Хранилище разделено на отсеки (карты), каждый из которых по заполнении закрывается землей, под которой его содержимое будет спокойно перепревать. Толща мусорной массы пронизана трубами, отводящими образующийся при разложении органики биогаз (метан).

Все это, разумеется, стоит денег. Трудности создает не столько цена (она вполне посильна для городских бюджетов даже в небогатых странах), сколько сам характер сделки. Сфера отходов — это парадоксальный рынок с отрицательной стоимостью: на нем поставщик «товара» платит получателю, чтобы тот его забрал. Поскольку самому получателю «товар» тоже не нужен, у него всегда есть соблазн взять деньги, не выполнив обязательства, свалив вывозимый мусор где-нибудь в укромном месте. Поэтому чисто рыночные механизмы приходится дополнять мерами контроля, позволяющими на каждом этапе удостовериться, что «продукт» доставлен куда следует. Система сбора и вывоза мусора — многоступенчатая, и контролировать нужно каждый этап. Понятно, что там, где начинается строгая отчетность, кончаются гибкость и экономическая эффективность. Но самая большая проблема захоронения отходов состоит в том, что даже перепревший (компостированный), обеззараженный, отдавший значительную часть своей массы в виде фильтрата и газа, многократно уплотненный бульдозером мусор занимает все-таки слишком много места. Причем занимает его навсегда: хотя современные

технологии позволяют через некоторое время после закрытия свалки рекультивировать ее до состояния «зеленой лужайки», цена такой лужайки на земельном рынке всегда будет бросовой: состоятельные люди там никогда не поселятся и в построенный там ресторан или клуб ходить не будут. Мало того, соседство со свалкой (пусть и оборудованной по последнему слову экологической безопасности) снижает цену недвижимости на прилегающих территориях. Между тем в Европе и наиболее населенных районах США больших безлюдных территорий практически не осталось, кроме разве что природных парков и охранных зон питьевых водоемов, где никто не позволит устраивать свалку. Тем более свободных мест нет в непосредственной близости от мегаполисов и крупных городских агломераций — главных производителей отходов. Старые хранилища заполняются слишком быстро, а находить места для новых становится все труднее. Поэтому легко понять тот энтузиазм, с которым коммунальщики всех развитых стран отнеслись к идее мусоросжигающих заводов (МСЗ). В самом деле, такой завод не требует отвода все новых и новых земель: он занимает ограниченную площадь. С другой стороны, львиную долю городского мусора составляют горючие материалы: пластик, бумага, древесина и ее производные (фанера, ДСП), тряпки, пищевые отходы. Последние, правда, содержат огромное количество воды, сильно затрудняющей горение не только их, но и всей мусорной массы. Однако расчеты вроде бы

Ржавые остовы старых автомобилей гниют прямо в реке, отравляя воду. Штат Вайоминг, США. Фото: FOTOBANK.COM/GETTY IMAGES

показывали возможность «самопросушки»: уже просушенный мусор, сгорая, выделяет тепло, которое сушит следующую порцию — и так до бесконечности. При правильной организации дела можно было даже надеяться получить дополнительное тепло и энергию в городские сети. Кроме того, «огненное погребение» отходов идеально соответствовало культурным архетипам обращения с отбросами: в печках МСЗ они исчезали на глазах, а остававшийся от них дым отправлялся в небо — заведомо ничейное и неосвоенное пространство.

В 1980—1990-е годы МСЗ стали стремительно расти по всей Европе, и почти с той же скоростью росли порождаемые ими проблемы. Оказалось, что очистительный огонь бессилен обезвредить, например, тяжелые металлы: они остаются токсичными во всех своих соединениях, но при сжигании часть их может перейти в летучую форму. Сожжение мусора может и само порождать чрезвычайно опасные яды. Например, знаменитые диоксины, для которых не удалось определить безопасных концентраций, образуются в результате неполного окисления хлорорганики или смеси органических соединений с хлорными. Между тем современный городской мусор всегда содержит немало хлора в виде хлорорганических пластиков и остатков различных химикатов, включая обычную соль. Гарантировать же полное сгорание при

сжигании бытовых отходов трудно: состав этой субстанции чрезвычайно разнообразен, а влажность — весьма высока. И что самое худшее — и то и другое изменяется в очень широких пределах. Чтобы все это исправно горело, приходится применять кислородный поддув, а в сезон максимального потребления овощей и фруктов, когда содержание воды в отходах резко возрастает, применять для просушки природный газ. А чтобы выбросы МСЗ в атмосферу соответствовали хоть каким-то нормам экологической безопасности (речь-то идет о производствах, обреченных располагаться в непосредственной близости от крупных городов!), на таких заводах приходится ставить очень мощные системы очистки отходящих газов. Из-за всего этого себестоимость «огненного погребения» оказывается на порядок выше, чем у самых современных (и соответственно дорогих) схем захоронения. Построить МСЗ, способный сжигать в год 300 тысяч тонн отходов (минимальная оценка того, что производит город с населением в 1 миллион), стоит примерно 125 миллионов долларов; еще около 12 миллионов составляют ежегодные эксплуатационные расходы. С этими затратами можно было бы смириться, если бы МСЗ в самом деле решали проблему. Но даже самое интенсивное высокотемпературное сжигание не может отправить в небеса весь загруженный в топку мусор. Остающиеся после его сгорания шлаки составляют почти треть его исходной массы (правда, их объем при этом не достигает и 10% от объема сожженных отходов: бытовой мусор — материал очень рыхлый). И эти шлаки тоже надо где-то «размещать» (то есть хоронить). Истратив огромные деньги и изрядно загрязнив атмосферу, мы, оказывается, не избавились от нужды скармливать свалкам все новые и новые участки земли, а лишь несколько замедлили этот процесс. Сегодня в развитых странах МСЗ по-прежнему работают, но их популярность сильно снизилась: они уже не кажутся радикальным выходом из мусорного кризиса. Во Франции, например, сейчас действуют 112 МСЗ, но общий объем сжигаемого на них мусора — всего 4,5 миллиона тонн (около 10% всех образующихся в стране отходов). А в Финляндии на всю 5-миллионную страну такой завод один, и жгут на нем только так называемые «хвосты» — отходы, для которых технологии переработки либо вообще отсутствуют, либо требуют неприемлемых затрат. Опубликованный в конце 2006 года «Парижский меморандум» — итоговый документ

Белые медведи, давно потерявшие природный цвет, роются в помойке рядом с поселком на севере Канады. Фото: FOTOBANK.COM/GETTY IMAGES

специальной международной встречи врачей, большинство на которой составляли онкологи — призывает ввести мораторий на строительство новых МСЗ. Разделяй и используй Если взглянуть на эту проблему с другой стороны, получается парадокс: люди в поте лица и с затратой ресурсов (в том числе невосполнимых) изготавливают из природного сырья бумагу, картон, стекло, пластик, цветные металлы и т. д., а затем снова тратят труд и ресурсы, чтобы избавиться от всего этого. По оценкам специалистов Гринпис, 35—45% городского мусора составляют материалы, извлечение и переработка которых может быть экономически прибыльной или по крайней мере безубыточной. (Здесь речь идет о весовых долях; что же касается объема отходов, то, по оценкам некоторых специалистов, одно только отделение бумаги и картона от общего потока мусора снизит эти объемы на 40%.) Еще около 30% — пищевые и иные биоразлагаемые отходы, которые можно превращать в компост и биогаз, компенсируя таким образом хотя бы часть затрат на их утилизацию. И только 20—30% образуют «хвосты». Как уже говорилось, в XIX веке французские шифоньеры тщательно выбирали из городского мусора все стеклышки и обрывки бумаги, отправляя их на вторичное использование. Лучшие сорта бумаги в Россииделались из льняной и ситцевой ветоши, исправно собираемой старьевщиками и офенями не только в городах, но и в деревнях. Однако в ту пору эти материалы производились на небольших полукустарных предприятиях (в английском языке, например, бумажная фабрика до сих пор именуется «мельницей»). Сейчас их выпускают гигантские комбинаты, куда более чувствительные и к однородности сырья, и к стабильности его поставок. А таящееся в мусорной массе вторичное сырье распределено относительно небольшими партиями, его количество и состав очень переменчивы. Для современных предприятий такое сырье технологически чрезвычайно неудобно.

Но самый главный недостаток бытовых отходов как источника сырья — это его разнородность, перемешанность в нем самых разных субстанций. Многие из них от такого контакта просто портятся, причем часто непоправимо: бумагу или картон, перемешанные с влажными пищевыми отходами, уже невозможно переработать во что-то более ценное, чем компост. В общей куче ускоряется коррозия металлолома, из выброшенных батареек и аккумуляторов утекают электролиты и ионы металлов, отравляя тем самым биоразлагаемую фракцию, и т. д. Даже если пребывание в помойке интересующего нас вторсырья (например стекла) никак не влияет на качество последнего, в любом случае нужно как-то отделить его от других материалов. Между тем на дворе не XIX век, и желающих день за днем копаться в чужих отбросах находится немного: это занятие не приносит ни материального (поскольку высокопроизводительным такой труд быть не может), ни морального удовлетворения. Как правило, за него берутся представители даже не социальных низов, а вовсе уж

маргинальных слоев населения — нелегальные иммигранты, бомжи и т. п. Их квалификация и добросовестность — не лучшие, но и таких работников часто не хватает. Автоматизации же этот процесс поддается крайне плохо — опять-таки из-за предельной нестабильности состава и характеристик отходов. Кроме того, любая автоматическая установка обычно извлекает из общей массы только один вид вторсырья — часто при этом делая непригодным для переработки другие

Филиппинский мальчик пытается найти чтото полезное в мусоре, плавающем прямо по поверхности Манильской бухты. Фото: FOTOBANK.COM/GETTY IMAGES

виды. Например, металлы и различные виды пластика отбирают, погружая мусор в соляные растворы разной степени концентрации — понятно, что если сортировка отходов будет начинаться с этой процедуры, входящая в их состав макулатура будет безвозвратно потеряна для переработки. Получается, что есть только один путь разделить различные виды отходов — не смешивать их вовсе. Идея раздельного сбора бытовых отходов уже давно в той или иной степени реализована в целом ряде стран. Наиболее продвинутой в этом отношении можно считать Германию, где население послушно кидает в разные контейнеры даже стекло разного цвета, не говоря уж о пластике, макулатуре и металле. Конечно, этот успех в значительной мере основан на знаменитой немецкой традиции добросовестного и точного исполнения любых предписаний начальства. И это касается не только поведения населения — система раздельного сбора может прижиться лишь при четкой и бесперебойной работе обеспечивающих ее коммунальных служб. Если специальный контейнер, скажем, для зеленого стекла, забит и впихнуть в него очередную порцию невозможно, даже дисциплинированный немец вряд ли понесет свои бутылки обратно домой. Столь же легко можно погубить идею раздельного сбора, если на каком-то этапе отдельные виды отходов будут сваливаться в одну кучу (например, из-за нехватки емкостей или мусоровозов). Достижения Германии — результат не только ответственности и аккуратности большинства жителей, но и высокого качества работы профессионалов — как муниципальных служб, так и коммерческих фирм. Такой слаженной работы властей, коммерческого сектора и общества в других странах удается добиться не всегда. Даже в Европе раздельный сбор мусора — явление далеко не повсеместное. Более того, некоторые муниципалитеты, опробовав этот подход, предпочли вернуться к сортировке отходов на специальных предприятиях. Так, в прошлом году раздельный сбор прекращен в голландском городе Лейдене. В США же принцип раздельного сбора действует лишь в отдельных городах (как правило, небольших) и округах. Против него работает и нарастающая мультикультурность западного общества. Проблема даже не столько в том, что выходцы из африканских и азиатских стран приносят с собой совсем иные, нежели в Европе, гигиенические и культурно-бытовые привычки, — гораздо хуже, что многие из них не чувствуют себя частью местного общества и не настроены на сотрудничество с властями. Тем не менее там, где раздельный сбор мусора удается организовать, он не только резко замедляет рост свалок, но и оказывается выгоден экономически. Именно этот подход положен в основу политики Евросоюза (ЕС) в области управления отходами. Там, где не хватает общественной ответственности и солидарности, на помощь приходят административные меры: принцип ответственности производителя за утилизацию его продукции после потребления, введение обязательной залоговой стоимости за упаковку и т. д. К 2020 году объединенная Европа намерена отправлять на вторичное использование (минуя стадию мусора) все использованные упаковки. Впрочем, ЕС намерен не только эффективно утилизировать мусор, но и сократить (или хотя бы ограничить) его производство: к тому же 2020-му решено заморозить объем образующихся бытовых отходов на уровне 2009 года.

Мусорные короли: «отходы не пахнут» Мусор потенциально может быть выгодным товаром. Скажем, переработка 10 миллионов тонн отходов, производимых ежегодно Москвой, могла бы принести бюджету города около двух миллиардов долларов, если бы не процветал подпольный бизнес, отнимающий доходы у мэрии. Нелегалы организуют несанкционированные мусорные полигоны, принимают отходы у фирм, занимающихся перевозкой, сортировкой и отправкой мусора на переработку. Заработки мусорной мафии при этом оцениваются в 3—5 миллионов долларов в месяц, а прокуратура Московской области ведет не менее пяти уголовных дел по факту незаконной переработки и передислокации отходов. Причина — в завершении сроков действия лицензий официальных мусорных полигонов и превышении лимитов выброса отходов в 90 раз. В мусорной войне случаются и жертвы: в Санкт-Петербурге в начале 2006 года было совершено покушение на крупного городского чиновника, а в июле 2007-го застрелили управляющую одного из полигонов. Как известно, мусорная проблема не имеет границ. По сообщению газеты «Нью-Йорк Таймс», около 82 тысяч сельских мигрантов в Пекине заняты извлечением полезных отходов из свалок и продажей их перерабатывающим фабрикам в соседние провинции. Из среды этих людей выдвинулись и «мусорные короли», организовавшие предприятия по переработке. По оценкам, четверть всех твердых муниципальных отходов (MSW — Municipal Solid Waste) Пекина уходит в руки этим дельцам, на трехколесных велосипедных повозках вывозящим со свалок картон, жесть, котлы с едой для свиней и остатки растительных масел из отходов ресторанов — их перерабатывают на мыло. Один такой человек — Ду Маосянь прибыл в столицу без юаня в кармане. Через два года, проведенных в мусорных кучах, он купил педальную тележку, занялся перепродажей полезных отходов и начал нанимать земляков из провинции Сычуань. Сейчас он располагает неофициальными договоренностями с работниками, платящими большим отелям и ресторанам за получение доступа к вторсырью и пищевым отходам. Ду получает доходы благодаря своему положению наверху мусорной цепочки: он перепродает материалы маленьким частным перерабатывающим фабрикам в провинции Хэбей (Пекин находится на ее территории). В прошлом году пекинский мусорный король зарегистрировал компанию и подписал теперь уже официальные контракты на права сбора отходов 40 (из 762) городских мусорных коллекторов — это лишь часть неофициальной деятельности, которой занимаются его люди. Схожая ситуация характерна для всех больших городов Китая, разве что в Пекине мусор самый «богатый». Не отличается положение дел и в США, где мафия исторически контролировала продвижение мусора от черных мешков и баков на перерабатывающие производства. Так, доклад Конгресса США 1986 года «Вовлечение организованной преступности в мусороперерабатывающую промышленность» констатирует: «Подкупая чиновников и угрожая конкурентам, синдикат практически добился монополии в перемещении мусора. Рэкетиры заламывали огромные цены за избавление от токсичных и опасных отходов, а затем соединяли их с обычными и просто выбрасывали на поля». Еще в конце 1950-х — начале 1960-х годов мафиози Карло Гамбино и его семья использовали контроль над водителями грузовиков, чтобы приобрести влияние в компаниях-перевозчиках, занимавшихся отходами. Для Cosa Nostra мусор стал легальным бизнесом, в котором с легкостью отмывались грязные деньги, полученные от азартных игр, махинаций с займами и прочих традиционных мафиозных видов деятельности.

В Италии есть даже специальное слово для мафиози, контролирующих мусорный бизнес, — экомафия. «Легамбиенте» (Legambiente) — главный итальянский «сторожевой пес» экологии — сообщила, что 13,1 миллиона токсических отходов «исчезли» в руках южноитальянской мафии только в 2003 году, а доходы итальянской экомафии за последние десять лет составили 159 миллиардов долларов. Один мафиози с говорящим «именем» Король Мидас констатировал в полиции: «Я превращаю мусор в золото». Дина Дубровская Авгиева Россия В нашей стране пока, к сожалению, преобладают обратные тенденции: с каждым годом проблема бытовых отходов становится все острее. Особенно это касается деревень, поселков, небольших городов, дачных товариществ и прочих населенных пунктов, зачастую вовсе не имеющих никаких способов утилизации мусора, кроме сваливания его в ближайший овраг, заброшенный карьер или просто в кусты. Обочины российских магистралей, полосы отчуждения железных дорог, опушки пригородных лесов давно превратились в сплошные многокилометровые свалки. Обычно такое поведение объясняют бескультурьем. На самом деле наши сограждане как раз следуют древней и жесткой культурной норме, предписывавшей, как мы помним, перемещать отходы только в одном направлении: из центра — на периферию, из более освоенной части пространства — в менее освоенную. Вывоз мусора с места пикника или даже с дачи в город, даже сам внос мешка с уже выброшенным мусором в собственную машину (то есть перенос из «дикого» пространства в «свое») прямо противоречит этой норме — и потому психологически ощущается как нечто несуразное и невозможное. Зато наша психология радостно откликается на идею мгновенно убрать раздражающие взор отходы с глаз долой, например, закинув их в кусты или в воду. Поэтому практически в любом российском водоеме — реке, озере, городском пруду — непременно валяются старые покрышки, бутылки, газовая плита или холодильник. И если в этом водоеме купаются, то наибольшая концентрация отбросов наблюдается именно вокруг наиболее популярных мест захода в воду.

Этот же механизм побуждает многих россиян регулярно использовать окна в качестве альтернативного мусоропровода, выкидывая в него если не пустые бутылки, то окурки и прочую мелочь. Ничего специфически российского в этой практике нет: как мы помним, меньше двух веков назад точно так же поступали парижане. Но европейского обывателя удалось отучить от этой привычки благодаря тому, что в западной культуре наряду с индивидуальным пространством всегда существовало и пространство общины, коммуны — не совсем свое, но уж точно не чужое и не ничье. Ситуация изменилась, когда в категорию «общинного пространства» смогли «перевести» территорию мегаполиса или даже всей страны. В кругу

представлений нынешнего российского обывателя такого образа, увы, нет: за порогом его квартиры, за дверью подъезда начинается некая чуждая и даже отчасти враждебная среда, не имеющая ни смысла, ни закона, ни ценности. То есть то самое «дикое», абсолютно внешнее пространство традиционной культуры, в которое полагается отправлять отходы жизнедеятельности — не только потому, что его не жалко, но и затем, чтобы обозначить границы обжитого и осмысленного, свое присутствие в мире.

Кратковременная забастовка мусорщиков в Неаполе привела к коллапсу уличного движения. Фото: PHOTOSHOT/VOSTOCK PHOTO

Наконец, в России в последние полтора-два десятилетия проявился обычный для «догоняющих» стран эффект: перенять потребительские стандарты оказалось несравненно проще и легче, чем соответствующую им бытовую культуру. Каким бы стремительным ни был взрыв потребления (и сопутствующий ему лавинообразный рост отходов) в Европе и Америке второй половины ХХ века, параллельно им — пусть с отставанием — менялись бытовые привычки людей и технологии обращения с отходами. На Россию же новые материалы и новые способы потребления свалились сразу же, в одночасье, не оставляя совсем никакого времени на приспособление к ним. И все же ситуация небезнадежна. Опросы и локальные эксперименты показывают, что в стране неуклонно растет доля людей, озабоченных ее превращением в помойку и готовых противодействовать этому. В этом году в Санкт-Петербурге вступила в действие революционная для России городская целевая программа, предусматривающая раздельный сбор и глубокую переработку мусора (к концу выполнения программы тем или иным способом должно перерабатываться около 70% городских отходов). Сегодня в городе оборудовано около тысячи площадок с контейнерами для разных видов мусора (это примерно треть того, что нужно, чтобы пропустить через них весь городской бытовой мусор). Практика первых нескольких месяцев показывает, что большая часть населения с готовностью следует требованиям раздельного сбора. А если в системе возникают накладки (какие-то контейнеры вовремя не вывозятся и т. п.), обязательно находятся активные граждане, добивающиеся от коммунальных служб их устранения. Но пока Санкт-Петербург — единственный большой город в России, где действует такая программа. Тем временем московское правительство утвердило программу строительства сразу шести новых МСЗ (на сегодня в России их всего десять, из них четыре — в Москве, и все они работают с явной недогрузкой). Так что окончательный выбор стратегии борьбы с мусорной угрозой еще впереди.

8. Разгневанный океан

По числу жертв и разрушений цунами занимают далеко не первое место среди стихийных катастроф на нашей планете. Но случаются они довольно часто. Согласно статистике, небольшие цунами происходят раза четыре в год, а сильнейшие из них, высотой более 8 метров, — раз в десятилетие. Фото вверху KPA/COLLECTION FOTO; ALAMY/PHOTAS Воскресным утром 1 ноября 1755 года жители Лиссабона готовились к празднованию Дня Всех Святых. Многие уже находились в соборах, слушая проповеди, другие только спешили туда. Внезапно откуда-то из-под земли раздался глухой рокот. Дома заходили ходуном, в церквях с потолков обрывались огромные люстры и падали прямо на прихожан, сыпались штукатурка и камни. В поисках спасения люди бросились на улицу искать открытое пространство: кто-то ринулся к полям, но большинство — к гавани, чтобы уплыть на лодках. Чудом выживший очевидец, оказавшийся вместе со всеми на набережной, преподобный Чарлз Дэви, впоследствии рассказывал, что, когда подземные толчки утихли, наступили полное безветрие и тишина. Через несколько минут на горизонте со стороны океана появилась стена воды, мгновенно выросшая до величины горы. Она ударилась о набережную с огромной силой, накрыв людей. Преподобный ухватился за лежащую на земле большую балку, и это спасло ему жизнь, так как вода отступила так же внезапно, как и накатила. Как был весь мокрый, он вернулся в город и оттуда увидел картину чудовищного разрушения: нижняя часть Лиссабона была затоплена, а в гавани, словно щепки, крутились корабли, некоторые с порванными снастями или перевернутые вверх днищем. Это было одно из самых разрушительных цунами на памяти людей, в паре с землетрясением уничтожившее прекраснейший город Европы, а то, что пощадила водная стихия, уничтожил начавшийся пожар.

Опасность цунами для людей — в его внезапности, вот почему во многих случаях трагедия происходит по схожему сценарию. Сначала землетрясение разрушает дома и гонит горожан на улицу, потом наступает затишье и следом идет цунами. Те, кому посчастливилось избежать первой волны, начинают возвращаться к домам, думая, что самое страшное позади, и тут их накрывает вторая, а затем и третья волны. И эти повторные цунами губят гораздо больше жизней, ибо вода быстро заполняет побережье, опустошенное после первого натиска, и так же быстро отступает, увлекая беззащитных людей, которым не за что даже ухватиться. На территории России самое катастрофическое цунами произошло в ночь с 4 на 5 ноября 1952 года на дальневосточном острове Парамушир, где расположен город Северо-Курильск. Примерно в 4 утра начались сильнейшие подземные толчки, от которых стали рушиться жилища. Полураздетые люди выбегали кто куда, но через полчаса, когда землетрясение прекратилось и настала полная тишина, они вернулись в дома. Лишь немногие оставались на улице и потому заметили приближающийся водяной вал. Они бросились к сопкам и оттуда увидели, как исчезает в волнах их город. Выждав немного, уцелевшие спустились вниз осматривать разрушения и разыскивать

родных, но не прошло и получаса, как океан разразился еще более высокой волной, чем была первая, — около 15 метров. Не имея на пути препятствий, второе цунами растеклось по местности и смыло не только оставшихся людей, обломки строений, но и многотонные тракторы, станки, машины. Капитан одного буксира, стоявшего на рейде Северо-Курильска, рассказывал, что в ту ночь моряки ничего не заметили, а рано утром удивились большому количеству мусора, мебели, плававших вокруг в воде. Когда утренний туман рассеялся — города на берегу не было. Большинство жителей Советского Союза так никогда и не узнали бы об этой катастрофе, унесшей жизни более 2000 человек, — завесу тайны приоткрыли лишь в начале 1990-х годов. Слово «цунами» пришло в наш лексикон из Японии и дословно означает «большая волна в гавани». Обычные морские волны, которые мы видим у берега, порождаются ветром, а в основе цунами задействован иной механизм. Оно представляет собой возмущение водной массы, вызванное кратковременным, но мощным событием — подводным землетрясением, извержением подводного вулкана, подводными оползнями и мутьевыми потоками, обвалом скал и ледников, падением в воду метеоритов, подводным взрывом.

26 декабря 2004 года. Землетрясение магнитудой 9, гипоцентр которого находился в Индийском океане к западу от Суматры, спровоцировало цунами высотой 10—20 метров — в зависимости от места, где оно обрушилось на берег. Удару стихии подверглись западная часть Индонезии, Таиланд, Шри-Ланка, Мальдивы и Индия. Погибли более 200 тысяч человек, разрушено бесчисленное количество прибрежных курортных сооружений. Фото: FOTOLINK

Селение Джафна на одноименном полуострове Шри-Ланки — вообще

Примерно 85% цунами имеют сейсмическую природу. При землетрясении блок земной коры сдвигается в вертикальном направлении — вверх или вниз, при этом он действует как поршень, перемещая лежащую на нем водную толщу. Чаще всего подъем или опускание составляют какие-нибудь первые десятки сантиметров, но учитывая гигантскую площадь блоков и многокилометровую глубину океана, масса возмущаемой ими воды просто огромна. Одно землетрясение может

вызвать от трех до девяти волн, начинающихся на глубине несколько километров и имеющих ширину десятки километров. Эти огромные волны бегут в океане со средней скоростью 700—800 км/ч — как современный реактивный авиалайнер. При приближении к берегу бег их замедляется, но резко увеличивается высота: чем мельче склон, тем выше и круче образуется передний фронт. В результате на берег выносится бурлящая стена, сметающая все на своем пути. Другой причиной роста волны могут быть узкие заливы и проливы, где вся прибывшая вода не вмещается в узких берегах и выплескивается на них. По-видимому, так случилось с Северо-Курильском, который расположен на берегу узкого Второго Курильского пролива, разделяющего острова Парамушир и Шумшу. Океанские волны-цунами, порожденные подземными толчками, способны пробегать гигантские расстояния. Зародившись в Тихом океане, они могут его пересечь, пройти Индийский океан и достичь Атлантического. Волны могут пробежать весь Тихий океан и, отразившись от противоположного берега, двинуться в обратном направлении. Так, цунами, возникшее при землетрясении на восточном побережье острова Хонсю в 1986 году, обрушилось на Гавайские острова в центре Тихого океана, достигло американского побережья и, отразившись от него, направилось к берегам Новой Зеландии иАвстралии. Крупнейшее катастрофическое цунами последних лет, вызванное землетрясением, произошло 26 декабря 2004 года. Его эпицентр находился в Индийском океане у острова Суматра. Подземный толчок спровоцировал океанскую волну, которая обрушилась на побережье нескольких стран Юго-Восточной Азии, достигнув местами 30 метров высоты. Погибли или до сих пор считаются пропавшими без вести почти 300 тысяч человек. После этой катастрофы цунами меньшей силы неоднократно тревожили океанические острова и побережья в Тихом и Индийском океанах. 2 апреля 2007 года десятиметровый вал смыл две прибрежные деревни и затопил города Таро и Гизо на Соломоновых островах. Очаг землетрясения находился примерно в 300 километрах к востоку от них на десятиметровой глубине под дном Тихого океана.

место неспокойное. Здесь то и дело происходят столкновения между правительственными войсками и «Тиграми освобождения Тамил Илама». Но в этих разрушениях виновна стихия: цунами 2004 года унесло в Джафне полторы тысячи жизней. Фото: LIFE/VOSTOCK PHOTO

Хрестоматийным примером вулканического извержения, ставшего причиной цунами, считается извержение Кракатау в Индонезии в 1883 году. Чудовищный взрыв, сотрясший океаническое дно, породил волну высотой 40 метров,

отголоски которой были зарегистрированы приборами в проливе Ла-Манш между Англией и Францией. Цунами полностью разрушило города Марак, Аньер, Тьяринган, и лишь ничтожная часть их населения пережила катастрофу. Большие волны, возникающие при обрушении в воду больших каменных или ледяных глыб, также относят к цунами. Одно из самых разрушительных событий такого рода случилось 9 июля 1958 года на Аляске. После землетрясения (которое само по себе не стало прямой причиной цунами) в бухту Литуйя с высоты 900 метров обрушилась часть ледника объемом около 300 миллионов кубометров. На противоположной стороне бухты возник волновой заплеск высотой 600 метров. Огромная волна прокатилась по заливу, сдирая со склонов деревья. В это время в бухте, в 10 километрах от центра катастрофы, находились три корабля. Один из них волна перебросила через остров над верхушками двенадцатиметровых деревьев и скалами. Можно ли заранее узнать о возникновении цунами и предупредить людей? Для тех, что вызваны землетрясениями, прогноз возможен, потому что скорость сейсмической волны намного превышает скорость морской. И зафиксировав сильный толчок магнитудой выше 7, сейсмологи уже ставят вопрос о возможности цунами. Но придет к берегу оно не сразу. Выигрыш во времени может составлять минуты и даже часы — все зависит от удаленности эпицентра землетрясения. Если он оказался на суше, то цунами вообще не стоит опасаться. Иногда и сильные землетрясения на дне акваторий не порождают цунами. Только реальная фиксация волны, а именно локального повышения уровня океана или моря, служит неоспоримым подтверждением цунами, но, к сожалению, большинство мареографических пунктов, где проводят такие измерения, расположены у побережий, что сильно уменьшает время, отведенное на предупреждение населения об опасности. Первым в мире был организован Тихоокеанский центр предупреждения цунами — в 1948 году после катастрофы, произошедшей двумя годами ранее на Гавайских островах. Японская система предупреждения действует с 1952 года, она опирается на очень густую сеть сейсмических станций. Особую опасность для этой страны представляют цунами, возникающие на ее западных побережьях, при землетрясениях в Японском море. Так, в мае 1983 года там погибло несколько десятков человек. Дело в том, что время подачи предупреждающего сигнала — 13 минут, а первые волны подошли к берегу через 9 минут после толчка, в некоторых районах — через 3 минуты. Чтобы избежать жертв в будущем, в Японии создали локальные системы, где возможность цунами оценивают по сейсмическим данным в одной-единственной точке. В случае неблагоприятного прогноза в цунамиопасном районе автоматически отключают подачу газа и электричества, теле- и радиопрограммы транслируют предупреждающий текст, включают уличные сирены и начинают эвакуацию населения. В СССР службу предупреждения начали создавать после северокурильской трагедии 1952 года. Ведь сейсмичность этого района — одна из самых высоких в мире. Вдоль Курило-Камчатской островной дуги расположен крайне активный пояс землетрясений, а также цепь действующих вулканов длиной около 2000 километров. К сожалению, в 1990-х годах эту службу ликвидировали, и теперь единственным преимуществом перед опасностью цунами служит малая заселенность дальневосточного побережья.

Цунами обрушивается на берега ШриЛанки в 2004 году. Спутниковая съемка. Фото: FOTOBANK.COM/SIPA PRESS

9. Извержения миров

Вулкан, вопреки известным представлениям, оказывается, не всегда бывает огнедышащей горой и находиться может не только на Земле. В 2005 году станция Cassini обнаружила действующие вулканы на спутнике Сатурна Энцеладе. Процесс их извержения происходил «непривычным» образом: из «нутра» ледяного объекта на сотни километров вверх выбрасывались фонтаны воды, которая тут же становилась холодным туманом из ледяных кристаллов. И это эффектное зрелище далеко не единственное в Солнечной системе: многие небесные тела выдавливают свои внутренности — раскаленный базальт, иней сернистого газа, метан с азотом — через поры поверхности. Что же заставляет их это делать? Первые активные вулканы вне Земли были обнаружены на Ио, одном из четырех так называемых галилеевых спутников Юпитера. Эта честь в 1979 году выпала Линде Морабито, инженеру калифорнийской Лаборатории реактивного движения NASA. Выполняя рутинную работу по изучению снимков Ио, только что полученных с автоматической станции Voyager-1, она совершенно неожиданно нашла действующие вулканы в космосе — сразу два! На одном из снимков Линда увидела серое грибообразное пятно с расплывчатыми границами, нарушавшими линию горизонта, отображавшуюся на остальных фотографиях четкой светлой полосой на фоне темного неба. Внимательно присмотревшись, она увидела на том же снимке еще одно серое пятно, на этот раз уже на границе освещенной и затененной частей спутника — как будто огромная гора «выпирала» с дневной стороны на ночную. Эти образования можно было бы принять за облака, но в данном случае такое предположение не подходило — ведь атмосферы-то нет. Разгадку нашли, когда после просмотра большого количества снимков обнаружили еще несколько подобных нечетких пятен. Нанеся их на карту, увидели, что всего таких пятен девять и расположены они как раз над яркими оранжевыми кругами на поверхности спутника. Стало ясно, что эти «грибы-зонтики» высотой до 300 км представляют собой газовые фонтаны, бьющие из недр спутника Юпитера, вещество которых, оседая на поверхность, образует яркие оранжевые пятна вокруг вулканических жерл. Первые два вулкана назвали Пеле и Локи в честь гавайской богини вулканов и скандинавского бога огня.

Более подробное исследование вулканов на Ио было выполнено с помощью американской автоматической станции Galileo, которая была искусственным спутником Юпитера с 1995 по 2003 год. Эта станция даже пролетела однажды внутри газового фонтана высотой 500 км — выбросом вулкана Тор, названного в честь скандинавского бога-громовержца. Дремавший до 2001 года вулкан неожиданно проснулся, и станции Galileo удалось провести химический анализ выбрасываемого вещества. Оказалось, что это — иней сернистого газа (диоксида серы), состоящий из нанохлопьев, всего по 15—20 молекул SO2 в каждом. Вообще на этом удивительном небесном теле обнаружено несколько сотен активных вулканов, среди которых есть крупные, интенсивно фонтанирующие и совсем небольшие с раскаленной лавой на дне кратеров.

Наибольшее количество действующих вулканов на Ио обнаружила геолог Розали Лопес, уроженка Бразилии, работающая в той же Лаборатории реактивного движения NASA, где были открыты самые первые вулканы на этом спутнике. Она выявила 71 вулкан и за это достижение внесена в 2006 году в «Книгу рекордов Гиннесса» как человек, открывший наибольшее количество действующих вулканов — столько не открывал никто даже на Земле. Вся поверхность планетоида покрыта разноцветными лавовыми потоками, многие из которых окрашены в желто-оранжевые тона благодаря примесям серы. Это небесное тело расположено в пять раз дальше от Солнца, чем Земля, поэтому на его поверхности довольно холодно. В наиболее

теплой, экваториальной области температура не поднимается выше –50°С. На фоне такой холодной поверхности имеется множество теплых и даже горячих участков с температурой от 0 до +30°С, нагретых в результате вулканической деятельности. В некоторых кратерах наблюдаются лавовые озера с температурой +1 100°С, что указывает на силикатную лаву, то есть не c серой, а с расплавленным каменным материалом, подобным лавам на Земле. Среди вулканов Ио весьма примечателен Прометей, извержение которого длится 20 лет. В греческом мифе Прометей похитил у богов огонь, чтобы дать его людям, а его тезка на Ио неустанно раздает вулканический жар. Крупнейший в Солнечной системе активный поток лавы находится как раз на этом спутнике Юпитера. Он протянулся на 500 км от действующего вулкана Амирани, который носит имя грузинского мифологического героя, обучившего людей добывать огонь. При извержениях на Ио из недр выбрасывается гораздо больше энергии, чем при типичной вулканической деятельности на Земле. Более того, вулкан Локи, например, мощнее, чем все земные вулканы, вместе взятые. Почему же на сравнительно небольшом спутнике (его диаметр — 3 630 км, это чуть больше, чем у Луны) поддерживается такая бурная вулканическая активность? Разгадка кроется не в самой Ио, а в ее соседе Юпитере — крупнейшей планете Солнечной системы — и эллиптичности ее орбиты. Этот гигант, масса которого в 318 раз больше, чем у Земли, постоянно сжимает спутник в объятиях своего гравитационного поля, оказывая на него столь сильное приливное воздействие, что поверхность Ио прогибается с амплитудой 500 м. Подобный процесс, но с меньшей интенсивностью происходит и на Земле. Это — приливы и отливы в океанах под влиянием лунной и солнечной гравитации. В недрах же Ио за счет такой сильной приливной деформации выделяется огромная энергия, расплавляющая образующее ее вещество. Считается, что слой расплавленного вещества начинается уже на глубине 20 км от поверхности. Если бы орбита спутника была точно круговой, то приливные силы давно бы «повернули» его строго одной стороной к Юпитеру, и нагрев прекратился бы. При движении по эллипсу такое абсолютно синхронное вращение невозможно, и Ио, двигаясь по орбите, вынуждена чуть-чуть поворачиваться к гиганту то одним, то другим боком. Изменение расстояния до Юпитера также приводит к периодическому сжатию этого спутника.

Снегопад в космосе Имя гиганта Энцелада, погребенного, согласно древнегреческой мифологии, под вулканом Этна на средиземноморском острове Сицилия, получил в свое время один из спутников Сатурна. Оно оказалось пророческим, поскольку как раз на данном спутнике позже обнаружилась сильно развитая вулканическая активность. Энцелад стал четвертым небесным телом после Земли, Ио и Тритона, на котором нашли действующие вулканы. Произошло это совсем недавно, в прошлом году, хотя предположения высказывались еще за четверть века до открытия, когда в 1981 году Энцелад был впервые детально заснят с борта автоматической станции Voyager-2. Оказалось, что его поверхность — самая светлая среди всех планет и спутников Солнечной системы, она отражает практически весь падающий на нее свет, то есть Энцелад выглядит белее свежевыпавшего снега. На этом основании решили, что поверхность спутника время от времени покрывается свежими отложениями снега или льда. Такое возможно лишь путем выброса какого-то вещества из недр, поскольку атмосферы у этого небольшого спутника нет, ведь его диаметр всего лишь 500 км (в семь раз меньше, чем у Луны) и удержать газовую оболочку вокруг себя он не может. Энцелад находится в 10 раз дальше от Солнца, чем Земля, поэтому там весьма холодно: средняя температура его поверхности –200°С. Несмотря на столь сильный холод, на этом спутнике бьют водяные фонтаны. Они вырываются время от времени из недр Энцелада через расположенные в районе южного полюса протяженные трещины и поднимаются на высоту до 500 км. Эти несколько трещин в ледяном панцире, температура вдоль которых на несколько десятков градусов выше, чем на окружающих равнинах, получили прозвище «тигровые полосы» — настолько они ровные и параллельные друг другу. Впервые выбросы вещества на этом небесном теле были сфотографированы в 2005 году европейско-американской автоматической станцией Cassini, которая стала первым искусственным спутником Сатурна. Двигаясь по сильно вытянутой орбите вокруг планеты-гиганта, она время от времени пролетает рядом с одним из его многочисленных спутников, после чего передает на Землю их подробные фотографии. В июле 2005 года Cassini пролетела прямо через облако выброшенного вещества. Было установлено наличие паров воды и мельчайших кристаллов льда. Частички, из которых состоят «фонтаны» над южным полюсом Энцелада, имеют в среднем размер 10 микрон. Это крошечные кристаллики водного инея, застывшего при выбросе воды из недр в холодное космическое пространство. Наиболее крупные из них падают на поверхность спутника, постоянно обновляя ее, поэтому она чрезвычайно светлая. Мелкие частички, размером 3 микрона и меньше, навсегда остаются в космосе, распределяясь вдоль орбиты Энцелада. Они образуют самое внешнее из колец Сатурна,

называемое кольцом Е. Это очень слабо заметное кольцо, хотя оно и наиболее широкое, простирающееся на 1 миллион километров.

Открытие геологической активности на Энцеладе озадачило планетологов, поскольку спутник слишком мал, чтобы сохранять внутри себя разогретые недра. Источник энергии для поддержания геологической активности на этом небольшом небесном теле остается пока загадкой. Предполагается, что сильное гравитационное воздействие Сатурна, а также соседних крупных спутников приводит к приливной «раскачке» и нагреву недр Энцелада. Однако неясно, почему разогреву подвергается только область вокруг южного полюса, которая в целом на 10° теплее, нежели районы вблизи экватора Энцелада. А узкие участки вдоль «тигровых полос» теплее еще на 70°. Неясно также, почему не подвержен такому разогреву расположенный еще ближе к Сатурну спутник Мимас, диаметр которого — 400 км — лишь

немного меньше, чем у Энцелада. Некоторые исследователи сравнивают последнего с гигантской кометой, выбрасывающей порции вещества, которое рассеивается в пространстве. Правда, есть большая разница в источниках энергии — у комет это внешний нагрев Солнцем, а у Энцелада происходит разогрев вещества в недрах самого спутника. Выбросы водяных фонтанов напоминают в определенной степени деятельность гейзеров на Земле с той лишь разницей, что у земных аналогов температура весьма высокая, а гейзеры Энцелада — холодные, разбрасывающие кристаллики льда. «Солнечные» гейзеры

Наиболее удаленная от Солнца вулканическая активность наблюдается на Тритоне — крупнейшем из спутников Нептуна. Он расположен в 30 раз дальше от Солнца, чем Земля, поэтому достоверные сведения о нем появились сравнительно недавно — в 1989 году, когда до Тритона добралась автоматическая станция Voyager-2, впервые сделавшая подробные снимки этого спутника. Главной неожиданностью, которую преподнес Тритон, оказалась вулканическая активность. Его диаметр 2 700 км, то есть лишь 0,75 от лунного. До полета Voyager-2 никто даже и не

предполагал, что на этом небольшом и холодном спутнике возможна какая-либо геологическая активность. Ее объяснили необычным химическим составом Тритона, одного из самых холодных тел в Солнечной системе — температура там чрезвычайно низкая, около –240°С. Поэтому лед и иней, покрывающие его поверхность, состоят из твердого азота. В столь холодных условиях вулканизм имеет весьма необычную природу. На снимках были обнаружены газовые гейзеры — темные столбы азота, идущие строго вертикально до высоты 8 км, где под действием ветра они наклоняются и вытягиваются параллельно поверхности Тритона «хвостами» длиной до 150 км. Было обнаружено десять действующих гейзеров. Активность газовых гейзеров вызывается солнечным нагревом, расплавляющим азотный лед на некоторой глубине, в местах, где присутствуют водный лед и метановые соединения, имеющие темный цвет. Небольшого избыточного давления газовой смеси, возникающей в глубинном слое при его нагреве, оказывается вполне достаточно, чтобы выбросить газовый фонтан высоко в разреженную атмосферу Тритона (давление там в 60 000 раз меньше, чем на поверхности Земли).

Слабый ветер, дующий в верхних слоях атмосферы, уносит выброшенный материал, окрашенный в темный цвет примесью метановых соединений, на сотни километров в сторону. Постепенно этот материал осаждается на почти белоснежную поверхность Тритона, образуя на ней темную полосу с «размытыми» краями. Такими полосами покрыта вся южная часть Тритона, сфотографированная Voyager-2, что указывает на многочисленность азотных гейзеров. Приманка для фламинго На Земле вулканизм и магматические процессы играли большую роль в течение всей геологической истории. Они не затихли и до сих пор. В настоящее время на земном шаре имеется около 600 действующих вулканов и примерно 10% населения живет в опасной близости от них. Большинство вулканов Земли расположено вокруг Тихого океана, образуя так называемое «огненное кольцо». Единственный материк, на котором нет действующих вулканов, — Австралия.

Один из самых необычных земных вулканов — Олдойньо-Лэнгаи — находится в Африке чуть южнее экватора, в зоне Великих Африканских рифтов — крупных разломов земной коры. Его белая шапка возвышается над равниной Серенгети в северной Танзании. Однако белое вещество на Олдойньо-Лэнгаи не снег, а кальцинированная сода. Откуда же сода появилась на макушке вулкана? Как ни странно, она изверглась из недр в виде лавы. Это единственный на Земле действующий вулкан, лава которого содержит много соединений натрия, кальция и калия, но очень мало кремниевых минералов, преобладающих в обычной вулканической лаве. Из-за уникального химического состава температура этой лавы при извержении составляет чуть более

+500°С, что вдвое ниже, чем у «обычной» базальтовой лавы. Поэтому лава Олдойньо-Лэнгаи считается «холодной» и в светлое время суток выглядит черной, и только ночью становится заметно, что она раскалена и имеет темновишневый цвет. Охладившись и затвердев, она становится черной, но ненадолго. Атмосферная влага вступает с ней в химическую реакцию, в результате которой свежая лава вскоре приобретает серый, а затем и белый цвет. Кратер диаметром 400 метров до краев заполнен этим белым веществом, которое местами переливается на склоны горы, а оттуда смывается дождями в реку, текущую в обширное мелководное озеро Натрон, расположенное на дне рифтовой долины. Постоянное пополнение этого озера вулканической содой привело к тому, что вода в нем

превратилась в концентрированный содовый раствор. Несмотря на то что подобная водная среда весьма неблагоприятна для живых существ, это озеро постоянно покрыто розовым ковром, состоящим из сотен тысяч малых фламинго. Они поглощают за день десятки тонн спирулины — крохотной синезеленой водоросли, содержащей бета-каротин, который и придает птицам характерную ярко-розовую окраску.

Гнилые горы Грязевые вулканы представляют собой невысокие конусы с отверстием на вершине, из которого периодически извергается черно-синяя или серая жидкая грязь и выделяются различные газы, главным образом горючий метан. На земном шаре немало районов, где действуют такие небольшие вулканчики. Особенно много их в Азербайджане, в Крыму близ Керчи и на Таманском полуострове. Кашеобразная серая грязь поднимается на поверхность пузырьками нефтяных газов. За это грязевые вулканы прозвали гнилыми горами, горелыми могилами, «плеваками». Обычно эти вулканы невелики и имеют в поперечнике несколько десятков метров. Нередко в результате очередного извержения на месте грязевулканической сопки образуется озеро, а затем вместо озера вновь возникает горка из грязи. Более распространены грязевые вулканы холодного типа, расположенные в нефтегазоносных районах. Их движущей силой является горючий газ метан, углекислый газ, сероводород, иногда окись углерода и азот. Вулканические грязи содержат бром, йод, бор, что позволяет использовать их в лечебных целях. Их температура летом составляет +12 — +20°С. Иногда в таких районах наблюдается выделение газов, поднимающихся по трещинам в земной коре без образования вулканического холмика, причем нередко происходит самовозгорание газа. Три языка пламени на старинном гербе Баку отображают именно это природное явление. Гидровулканы — оазисы среди пустыни Странные песчаные холмы с родниками на вершинах, обнаруженные академиком Владимиром Афанасьевичем Обручевым еще в начале ХХ века во время геологической экспедиции по пустыням Средней Азии, до сих пор остаются малоизвестными. Эти совершенно удивительные образования называют гидровулканами или песчаными вулканами. Чуть ли не единственное место на Земле, где имеются действующие гидровулканы, — это пустынные районы Казахстана севернее Аральского моря и реки Сырдарьи. Особенно много их на восточном краю Приаральских Каракумов во впадине Мынбулак («Тысяча родников»). Здесь конусовидные холмы из водонасыщенных песков-плывунов достигают в диаметре 1 км и имеют до 30 метров в высоту. Активное вещество гидровулканов (своего рода «лава») — это артезианская вода с температурой не выше +17°С. «Работа» таких вулканов вызвана напором грунтовых вод, в то время как обычные вулканы существуют за счет происходящих в глубине Земли геологических процессов, сопровождающихся выделением тепла и локальным повышением давления магмы. Поэтому вода в гейзерах — горячая, а в гидровулканах она всегда холодная. Гидровулканизм не сопровождается никакими термальными процессами или выбросами газов, характерными для грязевых вулканов. В Ирландии известны песчаные вулканы, сформированные песками-плывунами, выдавленными на поверхность под тяжестью вышележащих слоев глинистых пород. Многочисленные, но небольшие, поперечником до 10 метров, песчаные вулканы неоднократно возникали при землетрясениях к югу от Сан-Франциско в Калифорнии, и песчаная «лава» заливала клубничные плантации. Несколько лет назад множество песчаных вулканов диаметром 100 м и высотой 5 м, названные холмами Дарвина, обнаружили даже на дне Атлантического океана западнее Британских островов на глубине 1 км. Где вулканы спят Базальтовый вулканизм характерен для всех планетных тел земной группы — Земли, Венеры, Марса, Меркурия и Луны, но проявлялся он на каждом по-разному. В настоящее время активная вулканическая деятельность ни на одной из этих планет, кроме Земли, не обнаружена. Весьма вероятно ее наличие лишь на Венере. Венера, которая по размеру почти такая же большая, как наша Земля, является рекордсменом по количеству вулканов — их там более 1 600. Это больше, чем на какой-либо из планет. Кроме того, на Венере несколько сот тысяч мелких вулканических холмов. Более 75% ее поверхности — равнины, покрытые базальтовыми лавами, сходными с теми, что образуют дно океанов на Земле. Их химический состав был неоднократно определен при посадках советских автоматических

станций «Венера» и «Вега». Достоверных следов современной геологической активности на Венере не обнаружено. Считается, что за последние 500 миллионов лет там не произошло сколько-нибудь существенных изменений. В возможной активности «подозревается» только один из крупнейших вулканов планеты — гора Маат, поперечник которой 400 км, а высота — 11 км.

На Марсе расположен крупнейший известный вулкан Солнечной системы — гора Олимп. Диаметр его основания — 600 км, а высота — 24 км. На Красной планете имеется с десяток довольно крупных вулканов, намного превышающих по размерам своих земных собратьев. Образованию этих вулканов-гигантов способствовали пониженная сила тяжести на Марсе и высокая газонасыщенность базальтовой лавы. Вулканическая активность на Марсе закончилась примерно 10 миллионов лет назад. Несмотря на то, что сейчас эта планета весьма интенсивно исследуется с помощью автоматических станций, свежих следов вулканической активности на

Марсе не обнаружено. Титан, крупнейший из спутников Сатурна (его диаметр в 1,5 раза больше, чем у Луны), изучен пока недостаточно подробно, тем не менее на нем обнаружены довольно крупные куполовидные возвышенности диаметром от 10 до 30 км, окруженные потоками, напоминающими застывшую лаву. Это, безусловно, вулканы, но вот лава, окружающая их, должна быть весьма своеобразной. В холодных условиях

Титана при температуре поверхности –180°С роль лавы могли играть, скорее всего, вода либо смесь воды с аммиаком, которая замерзает при весьма низкой температуре — около –100°С. Исследования Титана, продолжающиеся сейчас с европейско-американской автоматической станции Cassini, должны пролить свет на то, насколько активной была вулканическая деятельность в этом мире холода и продолжается ли она до сих пор.

10.Нефть: в поисках Клондайка

В конце XIX века, когда нефтяной промысел только начинался, лишь немногие отваживались покидать берег и бурить скважины в море. А ведь прибрежные месторождения часто продолжаются под водой. Серьезные технологии, позволяющие разведку и добычу ископаемого топлива на океанском дне, появились после Второй мировой войны. Так, в 1960-е годы разработка нефти и газа на шельфе Северного моря стала одной из главных причин роста европейской экономики. Сегодня взоры специалистов обращены на ледовые моря Арктики, но как к ним подступиться, пока неясно. В 1949 году в журнале Science вышла статья с простым названием «Энергия из ископаемого топлива». Ее автор, один из руководителей исследовательского отдела компании Shell Кинг Хабберт, много лет проработавший аналитиком в нефтяной отрасли, решил ответить на вопрос, занимавший в ту пору многих: как долго еще будет расти народонаселение Земли и, соответственно, энергопотребление. Логика Хабберта была проста. Он исходил из того, что рост энергопотребления напрямую зависит от роста народонаселения, а вместе с ними растет и добыча сырья, из которого энергию производят: угля, нефти и природного газа. Это — так называемое ископаемое топливо, невосполнимый ресурс недр нашей планеты. Зная примерные запасы ископаемого топлива и темпы его добычи, несложно посчитать, когда они закончатся. Нет смысла приводить цифры из первой статьи Хабберта, поскольку они частично устарели, но выводы остались в силе. График зависимости объемов добычи ископаемого топлива от времени представляет собой кривую в форме колокола, которая, достигнув максимума, переходит на небольшое «плато», а затем полого сходит на нет. «Сейчас мы находимся на кривой, почти вертикально идущей вверх. Это очень плохо, ибо чем выше пик на этой кривой, тем круче она падает вниз, — писал Хабберт. — Повернуть назад мы не можем, останавливаться мы также не собираемся. Выход один — идти вперед, в будущее, в котором неизбежно истощение запасов ископаемого топлива». Говорят, что поначалу коллеги не приняли графики Кинга Хабберта всерьез. Однако ученый продолжал развивать свои идеи и через 7 лет выпустил новую работу, где уточнил прогноз и назвал время, когда ежегодный объем добычи нефти начнет падать. Согласно его расчетам, между 1965 и 1970 годами в США производство нефти начнет неуклонно

снижаться. В мировом же масштабе максимум нефтедобычи наступит в районе 1995 года. Первый прогноз подтвердился: в 1971 году объемы добываемой нефти в США стали падать. Кинг Хабберт стал известен, а его идеи приобрели статус теории, называемой «Пиком Хабберта», или «Нефтяным пиком». Кстати, США — единственная страна, которая решила переложить проблему своего энергообеспечения на других производителей нефти, оставив собственные немалые ресурсы про запас.

Для мировой экономики пик Хабберта неоднократно пересчитывали. Когда подошел 1995 год, добыча нефти в мире все еще продолжала расти, и американская Ассоциация изучения этого самого пика назначила новый срок — начало 2004 года. Но нефть поступает каждый год все в больших объемах. Этому способствуют совершенствование технологии ее добычи, внедрение энергосберегающих технологий, добыча на шельфе и из нетрадиционных источников (битуминозные пески и сланцы, сверхглубокие залежи, тяжелая нефть, обогащенная серой и парафинами). Учтя все это, Международное энергетическое агентствоотодвинуло наступление коллапса мировой экономики до 2025 года.

Прав ли Кинг Хабберт в своем прогнозе о том, что стремительное снижение добычи нефти и газа не за горами?

На уровне современных знаний об образовании нефтяных залежей его выводы опровергнуть сложно. По данным British Petroleum, мировых доказанных запасов нефти остается на 40,6 года, газа — на 65,1. В России выработали почти половину прогнозных ресурсов суши, а разведанных запасов нефти, пригодных для разработки существующими у нас технологиями, достанет только до 2015 года. Возможно, зависимость энергетики от нефти и газа уменьшится, но рассчитывать на это не стоит. Напротив, аналитики склонны полагать, что потребление энергоресурсов к 2030 году возрастет (по сравнению с 2000 годом в 1,7 раза) и составит 15,3 млрд. т в год условного топлива, в том числе: нефти — 5,7 млрд. т и газа — 4,2. Даже если бы мы точно знали, где находятся все месторождения на планете, это не разрешило бы проблему, поставленную Хаббертом. Главное ограничение на пути развития мировой энергетики в ее современном виде — конечное количество ископаемого топлива в недрах.

От косметики до CD-дисков: многие ежедневно необходимые нам товары сделаны на основе нефти

Вопросы происхождения Едва ли в геологии найдется другая проблема, которая вызывала бы столь продолжительные дискуссии, как проблема происхождения нефти и других природных горючих ископаемых. Образовались ли они из остатков животных и растений или в результате синтеза неорганических соединений? Первая точка зрения наиболее широко представлена в научных кругах, вторая — все еще числится в аутсайдерах, но за более чем столетнюю историю накопила много фактов, которые необъяснимы органической концепцией. Дмитрий Менделеев был первым, кто предложил схему образования нефти из глубинных флюидов, проникающих в земную кору из мантии. В дальнейшем Николай Кудрявцев, Николай Бескровный и другие геологи развили эти представления и показали, что глубинным разломам действительно сопутствует поток газообразных углеводородов, а приуроченность крупнейших месторождений нефти и газа к рифтам не случайна. В зонах крупных разломов вполне может идти абиогенный синтез горючих ископаемых, этому способствуют активность природных катализаторов, высокая температура глубинного флюида и присутствие в его составе свободного водорода, для перемещения которого в породах нет преград. Вопрос происхождения горючих углеводородов важен не только для ученых, но в итоге для всех нас. Если исходное органическое вещество — это остатки организмов, умерших сотни миллионов лет назад, то количество нефти и газа на Земле ограниченно, а их запасы невосполнимы. Если же органический синтез происходит в недрах из неорганики, то он может идти там и сейчас, постоянно образуя или обновляя залежи углеводородов. А значит, мы будем открывать все новые и новые месторождения в самых разных местах земной коры. Конечно, обе концепции — органическая и неорганическая — еще далеки от окончательного становления, они постоянно изменяются и дополняются, так что поставить точку в дискуссии о происхождении нефти по прежнему нельзя. Марк Верба, «Севморгео» Прогнозы и перспективы Оценки количества ископаемого топлива различаются порой на порядки. Их величина зависит от того, что именно учитывают: прогнозные запасы сырья, разведанные, доказанные, геологические или извлекаемые. Включают ли в расчет объем месторождения второй и третьей очереди, то есть те, что будет выгодно разрабатывать в будущем (как, например, глубоко залегающие битуминозные пески Канады). Важно также, до какой глубины залежи считаются рентабельными. Лет 50 назад запасы углеводородов на континентальном шельфе считали таковыми — до глубины несколько десятков метров, теперь — первых километров. Специалисты, однако, предупреждают, что даже величина открытых и доказанных запасов может измениться по мере накопления данных почти на 20%, а прогнозные оценки еще более неточны. Как подсчитано British Petroleum, доказанные запасы нефти на конец 2005 года в мире составляли 163,8 млрд. т, газа — 179,8 трлн. м3. Это количество, безусловно, будет уточняться, так как шельфы морей и территории некоторых стран еще плохо изучены. Следует также учесть, что подобные оценки не включают в себя запасы глубоководных зон океана и Антарктиды. Этот континент совершенно не исследован в отношении полезных ископаемых, всякая разведывательная деятельность там запрещена международными соглашениями, и сейчас не представляется возможным сказать что-либо достоверное о его запасах. К 1980 году геологи обнаружили порядка 600 осадочных бассейнов на Земле, перспективных в отношении нефти и газа. Из них 400 уже освоены, а около 200 — пока нет. Замечено, что основные мировые запасы сосредоточены всего в нескольких бассейнах, таких как Персидский и Мексиканский заливы, Западная Сибирь, на сотни же остальных приходится около 10% запасов. Так что среди двух сотен неизученных бассейнов ожидали найти максимум 10 супергигантских залежей, но, похоже, их не более 4—5.

Относительно суши, изученной в большей степени, крупные открытия и не предполагались. Эксперты прочили их там, где раньше еще не искали — на континентальном шельфе. Что, собственно, и произошло в конце 1980-х — начале 1990-х. В настоящее время на шельфе добывают более 34% нефти и 25% газа. Это вовсе не значит, что специалисты там все изучили — по большому счету, за морские поиски только принимаются. Перспективы недр шельфа как вместилища ископаемого топлива действительно высоки. Геологические запасы нефти (до глубины 305 м) составляют 280 млрд. тонн, газа — 140 трлн. м3. Впечатляют и открытия в конце прошлого века гигантских нефтяных и газовых месторождений у берегов Анголы, Нигерии, на Каспии, в арктических морях. Но работы на шельфе, глубоко под водой, очень дороги, технически сложны и рискованны. В запасе есть другие варианты, например активнее исследовать горизонты глубокого залегания на суше. Большая часть посчитанных запасов нефти лежит до глубины 3 км, ниже месторождения находят редко, еще реже на глубинах 5—7 км (там чаще находят газ). В северо-западной части полуострова Флорида изученность месторождения такова, что из одной скважины с глубины 4,7 км получают 234,5 т нефти и 60 000 м3 газа в сутки. Из недавних открытий — обнаруженные в августе 2006 года промышленные запасы нефти на глубине 8,5 км в Мексиканском заливе (под 2-километровой толщей воды). В России глубинные поиски нефти пока происходят в рамках научного бурения. Так, сверхглубокая Тюменская скважина в Западной Сибири — 7,5 км — вскрыла перспективные пласты палеозойского возраста, хотя промышленных запасов нефти или газа там не оказалось. Еще один источник нефти — остатки в пласте. В недрах нефть находится под давлением (например, при глубине 2 км ее давление в коллекторе достигает 20 МПа), поэтому при вскрытии скважины она начинает стремиться вверх (фонтанировать, как говорят нефтяники) и первое время извлекается без труда. Затем давление в пласте падает, нефть перестает подниматься кверху, и ее приходится вытеснять, закачивая в коллектор воду, или выкачивать мощными насосами. Чем ниже давление, тем более сложные и дорогостоящие технологии приходится использовать (гидроакустические, физико-химические и даже бактериальные), чтобы заставить породу «отдать» нефть. Добирать остатки очень дорого, а иногда технически невозможно. Полностью же выбрать всю нефть, особенно если она вязкая, из пород нельзя, в месторождении ее может оставаться еще много. Весьма редко, на отдельных месторождениях, разрабатываемых новейшими способами, доля извлеченной нефти достигает 35— 40%, обычно это — 18—25%. «Глубинный» или «остаточный» способы не дешевле морского. И большой вопрос, как лучше распорядиться деньгами — вложить их в морской проект, где разведочная скважина обойдется в 15 миллионов долларов, или зарыть в землю. Для каждого региона решение принимается индивидуально. К примеру, на Аляске, где создана хорошая нефтедобывающая инфраструктура, бросать которую, конечно, неразумно, идут путем извлечения остатков, хотят выжать недра до последней капли.

Первая в России

В северных морях обычно используют стационарные платформы на гравитационном основании, крепко стоящие на дне благодаря своей огромной массе. Основание, то есть подводная часть платформы, похоже на гигантский перевернутый стол с четырьмя ножками. «Ножки» делают внутри полыми, чтобы хранить там добытое сырье, технологическое оборудование. Пустоты облегчают конструкцию, и ее можно буксировать по морю из доков к месту назначения, а там затапливать. Верхнюю, стальную, часть платформы, несущую на себе добывающее оборудование, собирают отдельно и устанавливают сверху на основание уже в море. Идею, ставшую стандартом в морском нефтегазовом промысле, внедрили в 1970-х годах в Норвегии, а самая большая платформа этого типа «Тролл-А» — высотой 472 м и весом 656 000 тонн (вместе с основанием) — работает с 1996 года в Северном море. Для эксплуатации газового месторождения Лунское в Охотском море компанией «Сахалин Энерджи» решено было построить платформу, подобную норвежским, — вообще первую газодобывающую платформу в России. Необычность сооружения не только в циклопических размерах, но и в конструкции, которая рассчитана на тяжелые ледовые условия и высокую сейсмичность региона (у берегов Сахалина бывают землетрясения магнитудой до 8 баллов, а море замерзает). Железобетонное основание платформы «Лун-А» высотой 69,5 метра и весом 103 000 тонны построили в порту Восточный в бухте Врангеля. Летом 2005 года основание отбуксировали на расстояние 1 500 км от места создания и затопили на глубине 48 метров — прямо над месторождением. Благодаря большой массе оно не требует специального крепления ко дну и способно выдержать сильные штормы и напор льдов. Верхние строения (палубу) «Лун-А» конструировала компания Samsung на судоверфи острова Кодже в Южной Корее.

Затопление железобетонного основания платформы летом прошлого года в 15 км от Сахалина на глубину 48 м. В июле 2006 года на него установили палубу. «Лун-А» будет неподвижно стоять на дне, удерживаемая собственной тяжестью. Такая конструкция позволит вести добычу сырья круглый год, не опасаясь напора льдов и штормов

На месторождении Лунское в Охотском море установлена первая газодобывающая платформа в России — «Лун-А». Ее производительность составит 51 млн. м3природного газа в сутки

Сердце платформы, ради которого ее, собственно, и строят, представляет собой буровую установку. Ее высота — 45 метров. Современные технологии позволяют бурить целый куст скважин, не передвигая саму платформу с места на место, а только модуль буровой. По рельсам буровая установка скользит от скважины к скважине, которые могут находиться на расстоянии трех метров друг от друга. Всего здесь пробурят 27 скважин. Они проникнут в недра и охватят месторождение с разных сторон, как корни гигантского растения. Шестиуровневая палуба вмещает в себя необходимое технологическое оборудование, жилые и рабочие помещения, вертолетную площадку. В мае 2006 года палубу массой 22 000 тонн на погрузочной раме скатили на баржу, специально построенную для этого случая в Китае. При погрузке, чтобы баржа с палубой не затонули от резкого смещения центра тяжести, равновесие поддерживали накачкой воды по системе труб внутри баржи. Путь к месту стоянки платформы — почти 3 000 км — занял около двух недель. Баржа остановилась между торчащими из воды железобетонными опорами, и на них опустили стальные строения платформы. При этом требовалась большая точность, потому что стыковка двух частей происходила по четырем точкам: там, где смонтированы сейсмоизоляторы — устройства, которые гасят колебания конструкции, вызванные подземными толчками. Это большие стальные полусферы, которые свободно «ходят» в своих гнездах, не давая верхним строениям платформы сильно раскачиваться. Производственный цикл «Лун-А» разработан с учетом стандарта «нулевого сброса»: с платформы в море ничего не должно попадать — ни химические реагенты, ни добытое сырье, ни бытовые отходы. Пионеры шельфа В пору, когда основными орудиями нефтедобытчиков были веревка и ведро, немногие смельчаки в стремлении не упустить прибыль отваживались вступать на чуждую и опасную территорию — в море, совершенно справедливо полагая, что нефтесодержащий пласт не обрывается на берегу, но продолжается под водой. Установить, кто первым взялся за морскую добычу нефти, непросто. Российские историки указывают, что уже в 1824 году на Апшеронском полуострове недалеко от Баку, в нескольких десятках метров от берега, промышленники устраивали колодцы и черпали оттуда нефть. Американцы же считают первопроходцами шельфа своих соотечественников. Согласно документальным свидетельствам, некий мистер Уильямс, нефтяник из Калифорнии, в 1896 году построил насыпь в 400 метрах от берега и пробурил с нее скважину. Самые простые решения — бурение с насыпей и наклонных скважин с берега — не позволяли уйти дальше. Открытое море опасно. Сильные ветры и высокие волны грозили уничтожить буровые установки, да и тащить их по воде особенно было не на чем. Так или иначе, но попытки освоить шельф на протяжении XIX столетия предпринимали единицы, никто специально бурить морское дно в поисках ископаемого топлива не желал: нефти хватало и на суше.

Город Нефтяные камни в Каспийском море — один из

Переломный момент наступил в конце 40-х годов XX века, сразу после Второй мировой войны. Ровно 60 лет назад, в

ноябре 1947-го, американская компания «Керр Макги» (существующая и поныне) построила первую в мире нефтяную платформу в Мексиканском заливе в 16 км от берега на глубине 6 м и тогда же начала с нее бурение. Платформа Кермак-16 была размером с обычную жилую комнату и стоила всего 230 тысяч долларов, ее демонтировали в 1984 году.

Чуть позже, в 1948 году, на Каспии в 42 км от Апшеронского полуострова начали возводить сооружение, превратившееся впоследствии в город на воде — Нефтяные Камни, и по сей день остающийся уникальным проектом. Нефтяные Камни — это гигантское сооружение на сваях, установленных вокруг каменной гряды, с комплексом сложнейших гидротехнических и технологических сооружений, асфальтированными дорогами, общежитиями, столовыми, магазинами. Глубины моря в тех местах небольшие, всего 10—20 м, но то были первые шаги в освоении шельфа, доказавшие, что человек «пришел в море» не случайно и останется здесь надолго.

первых проектов на шельфе

На дне морском В мире нет пока работающих технологий для добычи сырья в регионах, подобных Баренцеву морю. Тренироваться надо в менее суровых районах. Таким тренировочным полигоном для отработки технологий, которые будут применять, возможно, уже в ближайшем будущем для добычи нефти и газа в замерзающих морях, становится Норвежское море. Одно из очевидных решений — установить оборудование под водой, прямо на дне, чтобы снизить воздействие высоких волн, морозов, льдов. За ее воплощение взялась норвежская компания Norsk Hydro, в распоряжение которой отдали гигантское газовое месторождение Ормен Ланге с запасами 400 млрд. м3. Ормен Ланге открыли в 1997 году, оно расположено в Норвежском море в 120 км от берега, на глубине 2 км и накрыто километровой толщей воды. Суть проекта состоит в том, чтобы установить на дно буровое оборудование и перекачивать добытый газ напрямую по подводному трубопроводу на берег, на завод сжиженного природного газа (СПГ). Затем жидкий газ отправить по другому подводному трубопроводу потребителям в Англию. Строительство инфраструктуры начали в апреле 2004 года, а в октябре 2007-го подводные буровые заработают. Это в общих чертах, а в частности же норвежцам предстояло решить несколько нетривиальных задач. В августе 2005 года в месте бурения установили две донные платформы (кессоны), рассчитанные на 16 скважин. Из-за сильных течений их пришлось специально крепить ко дну. С платформ уже начали бурение 6 стволов, и если все пойдет хорошо, то на дно опустят еще две платформы. Все 4 установки будут соединены с двумя подводными трубопроводами для перекачки природного газа. Еще две ветки доставят на буровые антифриз (в данном случае моноэтиленгликоль) — жидкость, препятствующую образованию твердых частиц — гидратов, которые обязательно будут выпадать из метана при низкой температуре и забьют трубы. Несмотря на теплое течение, в Норвежском море сильно «дыхание Арктики» и температура воды близ места добычи держится –1,2°C большую часть года. Смесь газа и антифриза будут разделять уже на заводе СПГ. Много усилий потребовалось, чтобы проложить трубопроводы по неровному скалистому дну. Путь, конечно, оптимизировали, но некоторые места пришлось буквально ровнять. Несколько месяцев робот «Спайдер» ползал по дну, расчищал взрывами дорогу и убирал камни мощной струей воды. Нашпигованная датчиками машина передавала на берег данные, по которым строилась объемная картина происходящего под водой, и операторы управляли манипуляторами «паука» с точностью до градуса. Летом 2006 года судно «Солитер» приступило к укладке трубопроводов (диаметр труб 760 мм) от месторождения до завода СПГ на острове Госса. Оттуда же, с берега, через волоконно-оптические кабели будут контролировать донные буровые с помощью программсимуляторов, которые дают объемные изображения многих процессов и позволяют увидеть, что происходит в данный момент под водой.

Подводная буровая на норвежском месторождении Ормен Ланге заработает осенью 2007 года

На фото: слева - робот «Спайдер» ровняет скальные породы, справа - донный кессон спускают под воду

Тера инкогнита Наиболее изученные морские районы, где идут разработки, — заливы Мексиканский, Персидский и Гвинейский, Каспий, моря Юго-Восточной Азии, экваториальные воды Африки и Центральной Америки. Все они расположены в теплых краях, где море не замерзает и работы можно вести круглый год. При развитой инфраструктуре инвестиции в добычу окупаются быстро, и потому в таких местах выгодно разрабатывать даже некрупные или глубокие залежи. Северные моря, освоенные мореходами с незапамятных времен, для нефтяников долгое время оставались терра инкогнита. Искать углеводороды там в какой-то степени начали случайно. В 1959 году в голландской провинции Гронинген обнаружили в древних песчаниках газовое месторождение гигантских размеров — Слохтерен. Геологи предположили, что песчаники продолжаются дальше на север — под воды Северного моря, и что они должны содержать залежи ископаемого топлива. Через несколько лет, после согласования некоторых юридических вопросов между заинтересованными странами (кто и какой частью шельфа владеет), началось активное поисковое бурение, показавшее, что шельф Северного моря — это один из крупнейших в мире газонефтяных резервуаров. Только Великобритании принадлежит на нем около 300 месторождений, из которых сотня газовых.

Благодаря запасам Северного моря на третье место после Саудовской Аравии и России по объему экспорта нефти вышла Норвегия. Во владении страны, шельф которой в четыре раза превосходит сухопутную территорию, находятся гигантские месторождения углеводородов (такие, как Тролл и Экофиск), открытые еще сорок лет назад. Понимая, что много нефти не бывает, с 1980-х годов норвежцы приступили к исследованию Баренцева моря. Оно гораздо более суровое, чем Норвежское и Северное: замерзающее, зимой температура воздуха снижается до –25°C, погода изменчива, частые штормы. Как проводить поиски, какой техникой бурить, как именно разрабатывать месторождения, будь они найдены, не знал никто в мире. Работы среди льдов требовали принципиально иного технического уровня, сравнимого по сложности и дороговизне с космическими проектами (в специальной литературе существует даже термин «космоокеанические» работы). Глубокие морские скважины чрезвычайно дороги: в теплых морях одна стоит порядка 2,5 млн. долл., в северных — 8. Учитывая, что более половины поисковых скважин — сухие, то есть не вскрывают залежь (у нефтяников есть поговорка, что в скважины ушло больше денег, чем вернулось обратно), бурение в Баренцевом море стоило громадного напряжения и денег. Несмотря на потраченные усилия, на шельфе Норвегии пока нашли лишь одно гигантское месторождение — Сноуит — с запасами 193 млрд. м3 газа и конденсата.

Ураган «Катрина» накренил нефтяную платформу. Мексиканский залив, 1 сентября 2005 года

Опасный промысел Нефтяной промысел всегда был и остается делом рискованным, а добыча на континентальном шельфе — опасна вдвойне. Иногда добывающие платформы тонут: какой бы ни была тяжелой и устойчивой конструкция, на нее всегда найдется свой «девятый вал». Другая причина — взрыв газа, и как следствие — пожар. И хотя крупные аварии редки, в среднем раз в десятилетие (сказываются более жесткие по сравнению с сухопутной добычей меры безопасности и дисциплина), но от этого они еще более трагичны. С пылающего или тонущего стального острова людям попросту некуда деться — вокруг море, а помощь не всегда приходит вовремя. Особенно на Севере. Одна из крупнейших аварий произошла 15 февраля 1982 году в 315 км от берегов Ньюфаундленда. Построенная в Японии «Оушен Рейнджер» была самой большой полупогруженной платформой того времени, благодаря своим большим размерам она слыла непотопляемой, а потому ее использовали для работы в самых тяжелых условиях. В канадских водах «Оушен Рейнджер» стояла уже два года, и люди не ожидали сюрпризов. Вдруг начался сильнейший шторм, огромные волны заливали палубу, срывали оборудование. Вода проникла в балластные цистерны, накренив платформу. Команда попыталась исправить положение, но не смогла — платформа тонула. Некоторые люди прыгали за борт, не думая о том, что продержаться в ледяной воде без спецкостюмов им удастся лишь несколько минут. Спасательные вертолеты не смогли вылететь из-за шторма, а команда пришедшего на помощь судна безуспешно пыталась снять нефтяников с единственной шлюпки. Не помогли ни веревка, ни плот, ни длинные шесты с крюками — так высоки были волны. Все 84 работавших на платформе человека погибли. Совсем недавняя трагедия на море вызвана ураганами «Катрина» и «Рита», бушевавшими в августе—сентябре 2005 года на восточном побережье США. Стихия прошлась по Мексиканскому заливу, где работают 4 000 добывающих платформ. В итоге было уничтожено 115 сооружений, 52 повреждено и нарушено 535 сегментов трубопроводов, что полностью парализовало добычу на заливе. К счастью, обошлось без человеческих жертв, но это самый большой урон, когда-либо нанесенный нефтегазовой отрасли этого района. Нефтяной промысел всегда был и остается делом рискованным, а добыча на континентальном шельфе — опасна вдвойне. Иногда добывающие платформы тонут: какой бы ни была тяжелой и устойчивой конструкция, на нее всегда найдется свой «девятый вал». Другая причина — взрыв газа, и как следствие — пожар. И хотя крупные аварии редки, в среднем раз в десятилетие (сказываются более жесткие по сравнению с сухопутной добычей меры безопасности и дисциплина), но от этого они еще более трагичны. С пылающего или тонущего стального острова людям попросту некуда деться — вокруг море, а помощь не всегда приходит вовремя. Особенно на Севере. Одна из крупнейших аварий произошла 15 февраля 1982 году в 315 км от берегов Ньюфаундленда. Построенная в Японии «Оушен Рейнджер» была самой большой полупогруженной платформой того времени, благодаря своим большим размерам она слыла непотопляемой, а потому ее использовали для работы в самых тяжелых условиях. В канадских водах «Оушен Рейнджер» стояла уже два года, и люди не ожидали сюрпризов. Вдруг начался сильнейший шторм, огромные волны заливали палубу, срывали оборудование. Вода проникла в балластные цистерны, накренив платформу. Команда попыталась исправить положение, но не смогла — платформа тонула. Некоторые люди прыгали за борт, не думая о том, что продержаться в ледяной воде без спецкостюмов им удастся лишь несколько минут. Спасательные вертолеты не смогли вылететь из-за шторма, а команда пришедшего на помощь судна безуспешно пыталась снять нефтяников с единственной шлюпки. Не помогли ни веревка, ни плот, ни длинные шесты с крюками — так высоки были волны. Все 84 работавших на платформе человека погибли. Совсем недавняя трагедия на море вызвана ураганами «Катрина» и «Рита», бушевавшими в августе—сентябре 2005 года на восточном побережье США. Стихия прошлась по Мексиканскому заливу, где работают 4 000 добывающих платформ. В итоге было уничтожено 115 сооружений, 52

повреждено и нарушено 535 сегментов трубопроводов, что полностью парализовало добычу на заливе. К счастью, обошлось без человеческих жертв, но это самый большой урон, когда-либо нанесенный нефтегазовой отрасли этого района.

Неприкосновенный запас Россия располагает самым обширным морским шельфом. Но взгляните на карту — почти весь он находится за полярным кругом и редкий месяц не покрыт льдами. Ввиду крайней суровости природных условий изучено только 2% арктического шельфа, площадь которого — 5,2 млн. км2. Тем не менее, по самым грубым оценкам, в нем скрыто 136 млрд. т углеводородов в пересчете на нефть. Это 25% общемировых ресурсов. Масштабное изучение арктических морей на нефть и газ началось в 1978 году с решения Правительства СССР. В Мурманске создали предприятие, которое провело геофизические работы и поисковое бурение главным образом на Баренцевом, Карском и Печорском морях. Было пробурено 39 поисковых скважин, выявлено 100 перспективных структур, 10 месторождений, половина из которых — крупные. Что характерно, большинство залежей расположено в куполах пластов одинакового возраста и просто устроено с геологической точки зрения. Уникальное месторождение Штокмановское (запасы газа — 3,2 трлн. м3, газового конденсата — 31 млн. т) в Баренцевом море — самое большое из известных в мире морское газоконденсатное месторождение. Его нашли в 1988 году, углубившись ниже проектного горизонта. Штокмановское расположено в 600 км от Мурманска, глубина моря над ним — 340 м, температура воды опускается ниже –2°С, штормы, тяжелая ледовая обстановка. Осваивать такое месторождение будет сложно, потребуются денежные вложения порядка 50 млрд. долл. и участие технологов ведущих нефтяных компаний мира, поскольку отечественных специалистов мало. Более того, до сих пор неясно, какую из двух существующих на сей день технологий бурения в замерзающих морях стоит предпочесть: стационарную надводную платформу или подводные буровые, изобретенные норвежцами. В Карском море в 1989 году открыли Русановское, а в 1991 году — Ленинградское гигантские газоконденсатные месторождения. Единственную крупную нефтяную залежь нашли в Печорском море — это месторождение Приразломное с извлекаемыми запасами 83,2 млн. т. Оно находится в 60 км от берега, а толща воды над ним не превышает 20 м, и если бы не арктический холод и льды, проблем с добычей не было бы. Для Приразломного даже спроектировали особую добывающую платформу с уникальными параметрами, которые позволят ей противостоять тяжелым ледовым условиям в том районе. Площадь основания — 126 на 126 м, масса — более 70 000 тонн. Однако заложенная в 1995 году в Северодвинске на верфи Севмаша платформа Приразломная до сих пор строится, что, впрочем, неудивительно, учитывая ее немалую стоимость — 800 млн. долл., а также отсутствие опыта создания нефтяных платформ. В начале 1990-х годов работы в арктических морях прекратили — у государства не было на это средств. Прошло несколько лет, прежде чем добывающие компании снова обратились к северному шельфу. В 1994 году на север пришел «Газпром», выбрав для изучения акватории Обской и Тазовской губ. А в 2006 году тот же «Газпром» собирался брать лицензию на поиск ископаемого топлива в морях на северо-востоке страны — наименее изученных территориях. В Восточно-Сибирском и Чукотском морях не пробурено ни одной поисковой скважины, есть только опорные геофизические профили, поэтому о запасах нефти и газа можно только гадать. Скорее всего, там есть перспективные точки, но при море, свободном ото льда всего 1,5 месяца в году, вряд ли мы получим этому скорое подтверждение. Промышленная разработка сырья на российском северном шельфе идет только в Балтийском («Лукойл») и Охотском («Сахалинморнефтегаз», «Сахалин Энерджи») морях. Вообще Сахалинский шельф входит в цепь богатейших нефтегазоносных бассейнов Тихоокеанского кольца, и его перспективы очень высоки. Небольшое количество открытых здесь месторождений — всего 8 — объясняют малой изученностью территории.

Вредное производство

Нефтегазовая добыча недаром считается одним из самых грязных производств. Урон окружающей среде наносится на каждом этапе, начиная с разведки месторождений. Казалось бы, морю в этом отношении повезло больше, чем суше. К масштабной разработке шельфов компании приступили не так давно, уже имея на руках отработанные технологии, и при активном вмешательстве «зеленых» организаций. Проблема, однако, в том, что загрязнители распространяются в воде гораздо быстрее, из-за этого жизнь морских обитателей может быть нарушена малейшим вмешательством извне. Пробы грунта, разведочное бурение, обустройство платформы, прокладка трубопровода — все это повреждает дно и негативно отражается на донных экосистемах. Очень вредны буровые растворы и другие химические вещества, используемые при проходке скважин, включая обычную воду. Поэтому в отрасль начиная с конца 80-х годов XX века ввели стандарт «нулевого сброса», который запрещает сбрасывать в море любые использованные на буровой жидкости. Наибольший вред морской жизни наносят утечки нефти в результате аварий платформ, трубопроводов или танкеров. Несмотря на то что на море они случаются в целом реже, чем на суше, их влияние на экологию гораздо сильнее. Пример тому — крушение танкера «Вальдез» компании Exxon, произошедшее в марте 1989 года у берегов Аляски и ставшее одной из крупнейших катастроф века. Трехсотметровое судно перевозило 200 000 тонн сырой нефти в Калифорнию. В заливе Принца Уильяма оно напоролось на подводный риф, корпус пробило, и в одну из самых чистых акваторий мира вылилось около 41 500 тонн высокотоксичного продукта. Вскоре последовал типичный для этого края шторм, резко изменивший географию разлива. Нефтяная пленка быстро достигла острова Кадьяк, вытянувшись на 3 000 км. Местные и без того уязвимые биоценозы были серьезно травмированы. Погибли два десятка китов, 300 тюленей, 3 000 каланов, 150 белоголовых орлов, 250 орланов и примерно 250 000 других морских птиц. Урон, ориентированной на море местной экономике, оказался колоссален, а экологические последствия аварии не ликвидированы до сих пор. Нефтегазовая добыча недаром считается одним из самых грязных производств. Урон окружающей среде наносится на каждом этапе, начиная с разведки месторождений. Казалось бы, морю в этом отношении повезло больше, чем суше. К масштабной разработке шельфов компании приступили не так давно, уже имея на руках отработанные технологии, и при активном вмешательстве «зеленых» организаций. Проблема, однако, в том, что загрязнители распространяются в воде гораздо быстрее, из-за этого жизнь морских обитателей может быть

Серый кит, погибший из-за разлива нефти с танкера «Вальдез». Аляска, июнь, 1989 год

нарушена малейшим вмешательством извне. Пробы грунта, разведочное бурение, обустройство платформы, прокладка трубопровода — все это повреждает дно и негативно отражается на донных экосистемах. Очень вредны буровые растворы и другие химические вещества, используемые при проходке скважин, включая обычную воду. Поэтому в отрасль начиная с конца 80-х годов XX века ввели стандарт «нулевого сброса», который запрещает сбрасывать в море любые использованные на буровой жидкости. Наибольший вред морской жизни наносят утечки нефти в результате аварий платформ, трубопроводов или танкеров. Несмотря на то что на море они случаются в целом реже, чем на суше, их влияние на экологию гораздо сильнее. Пример тому — крушение танкера «Вальдез» компании Exxon, произошедшее в марте 1989 года у берегов Аляски и ставшее одной из крупнейших катастроф века. Трехсотметровое судно перевозило 200 000 тонн сырой нефти в Калифорнию. В заливе Принца Уильяма оно напоролось на подводный риф, корпус пробило, и в одну из самых чистых акваторий мира вылилось около 41 500 тонн высокотоксичного продукта. Вскоре последовал типичный для этого края шторм, резко изменивший географию разлива. Нефтяная пленка быстро достигла острова Кадьяк, вытянувшись на 3 000 км. Местные и без того уязвимые биоценозы были серьезно травмированы. Погибли два десятка китов, 300 тюленей, 3 000 каланов, 150 белоголовых орлов, 250 орланов и примерно 250 000 других морских птиц. Урон, ориентированной на море местной экономике, оказался колоссален, а экологические последствия аварии не ликвидированы до сих пор.

Последний ресурс? Континентальный шельф остается последним крупным нефтегазовым ресурсом на планете. Его освоение — это история постоянного испытания человеческих возможностей, эксперимента и риска. Даже несколько десятков метров воды над месторождением требуют принципиально иных технических решений и больших капиталовложений, а преимущество только одно — упрощается транспортировка сырья. По морю его удобно перевозить танкерами и не зависеть от наличия «трубы» и воли ее собственника. Но и это преимущество исчезает, а усилия и затраты возрастают многократно, если речь идет о Северном Ледовитом океане и примыкающих к нему морях. Несмотря на уникальное богатство этого региона, рентабельность его освоения все еще под вопросом. И как знать, если наш северный шельф еще долго будет оставаться без буровых вышек, возможно, к тому времени найдут дешевые заменители жидких моторных топлив и потребность в ископаемом топливе существенно снизится. Промышленности будет хватать разработки тех месторождений, которые есть на суше или в теплых морях. В таком случае нефтегазовый потенциал ледовитых морей России вообще окажется невостребован. Будем ли мы об этом жалеть?

Загадка Белого тигра За полтора столетия существования нефтегазовой геологии не раз подтверждалось следующее правило: месторождения углеводородов находятся в осадочных породах, образованных из речных или морских отложений с большим количеством биогенного материала. Согласно широко распространенной концепции, возникновение нефти связано с остатками умерших организмов при воздействии на них большого давления и температуры. Граниты, гнейсы и другие кристаллические породы, лежащие в основании континентов — фундаменте, перспективными в отношении нефти и газа не считались, так как в них нет органики. С самого начала нефтепромысла сырье добывали только из осадочных толщ, будь то на суше или на море. И когда в середине XX века открыли существенные нефтяные месторождения в кристаллических породах фундамента, геологи, конечно, удивились, но научную революцию устраивать не стали — слишком неоднозначным оказалось то, что они увидели, да и данных для обобщения маловато. В мире известно немного залежей горючего ископаемого в кристаллических породах, и все они найдены, по сути, случайно. Одно из крупнейших — Белый Тигр на морском шельфе Вьетнама. Это морское месторождение нашли американцы, но осваивали его уже специалисты из предприятия «Вьетсовпетро». В 1988 году на Белом Тигре пробурили насквозь осадочную толщу (около 3 000 м) и вошли в фундамент, сложенный гранитами. Ночью скважина зафонтанировала, нефть била под давлением около 120 атмосфер с дебитом 2 000 тонн в сутки. Сомнений не оставалось — в гранитах находится нефтяная залежь. Добыча нефти на Белом Тигре выгодна: в год оттуда поступает порядка 13 млн. т нефти, из них почти 11 млн. приходится на глубинную залежь в гранитах. Первоначальный подсчет запасов показал, что в резервуаре содержится около 600 млн. т нефти, а извлечь можно примерно 20%, то есть 120 млн. т. В декабре 2005-го добыли уже 150-миллионную тонну нефти, значит, месторождение близко к истощению? Однако нефть продолжает поступать из недр с хорошим напором, что подтверждает — в фундаменте содержится больше нефти, чем думали раньше. Белый Тигр — месторождение нетипичное, оно наводит на размышления о природе нефти: накапливается ли она только в осадочных толщах или ее вместилищем могут быть и граниты. Признание подобной возможности открывает новый путь для поиска ископаемого топлива — твердые кристаллические породы. Их количество на планете поистине огромно, они есть везде, за исключением глубоководных частей океанов. Если учитывать ресурсы пород фундамента, то мировые запасы нефти и газа намного увеличатся. Но теоретической базы, которая позволила бы планомерно искать сходные месторождения и учитывать их в оценке мировых запасов, пока нет. Чтобы ее создать, «нужно как минимум сто лет практики», по меткому выражению Виктора Гаврилова, заведующего кафедрой геологии РГУ нефти и газа им. И.М. Губкина, много лет работавшего на месторождении Белый Тигр. Автор благодарит за помощь в подготовке материала Александра Кондакова, заведующего сектором комплексных проблем ресурсообеспечения СОПС и сотрудников центра «Мировой океан»

Збірник матеріалів ІІ-го Всеукраїнського з’їзду екологів з міжнародною участю

Інтернет-спільнота «Промислова екологія» http://eco.com.ua/

1

УДК 371

Тимочко Т. В (Україна, Київ)

ПРІОРИТЕТИ ЗБАЛАНСОВАНОГО (СТАЛОГО) РОЗВИТКУ ДЛЯ УКРАЇНИ

На межі тисячоліть розвиток цивілізації при існуючій позитивній інтелектуальній динаміці

набув негативного значення щодо взаємовідносин Людина – Природа. Про перевищення споживання

над природовідновленням все частіше чути тривожні думки навіть щодо, здавалось би, такого

невичерпного ресурсу як вода. Глобальне потепління свідчить про негативні процеси в повітряному

просторі, які в свою чергу можуть мати катастрофічний вплив на стан біорізноманіття нашої планети.

З поверхні Землі зникають природні території, зелений покрив скорочується рік від року з

наростаючою динамікою, вичерпуються природні ресурси і, водночас, накопичуються відходи. Нині

понад 2,5 млрд. людей страждає від захворювань, пов'язаних із нестачею води, вживанням

забрудненої або зараженої води. Внаслідок розвитку цивілізації планета перетворюється на

велетенський смітник, бо природа не має механізму утилізації і знищення відходів, вироблених

людським суспільством.

Упродовж усієї історії свого існування людство зруйнувало 2 млрд. га родючих ґрунтів, що

перебільшує нині оброблювані території. Одним з наслідків цього стало щорічне збільшення площ

пустель.

За оцінками дослідників, протягом свого існування людство винищило дві третини лісів.

Екологи стверджують, що лише за останні 40 років на Землі знищено близько половини вологих

тропічних лісів, де сконцентровані генетичні ресурси біорізноманіття планети. Як зазначається в

документах ЮНЕСКО, в умовах техногенного тиску сучасної цивілізації відбувається “генетична

ерозія” – щорічно безслідно зникають від 150 до 200 видів організмів.

Держави, які ще в середині минулого століття зрозуміли згубність екстенсивного розвитку

економіки і перейшли до збалансованого розвитку, нині стабілізували ситуацію на своїх територіях,

але в значній мірі цей процес відбувався з перенесенням навантаження на інші території, що не

поліпшило загальнопланетарні тенденції.

Україна нині перебуває серед країн, в яких збереглися протиріччя суспільної моделі,

орієнтованої на нераціональне природокористування. Інвестиції і технології, які заходять в Україну,

не спрямовані на кардинальне розв’язання існуючих протиріч. Інтереси бізнесу все ще не співмірні з

можливостями природного середовища – прикладів вдосталь. І в значній мірі це обумовлено

неефективною діяльністю держави, яка пропонує зарубіжному інвестору як переваги – дешеві

ресурси, невисокий рівень інтелектуальної складової української робочої сили, безкарність за

порушення законодавства та ігнорування думки громадськості. Неефективний державний

менеджмент обумовлює виникнення значних екологічних проблем та пов’язаних з ними негативних

соціально–політичних наслідків.

Обсяг шкідливих викидів у повітря в Україні складає понад 6,6 млн. тон на рік, з них 2 млн. –

викиди автотранспорту. Щорічно у водойми України скидається 3,5 млрд. м3 стоків, а 30%

води

втрачається у застарілих водопровідних мережах. У 1228 сільських населених пунктах 814 тисяч

людей використовують привозну воду, часто низької якості.

Загальна маса накопичених на території України відходів становить понад 30 млрд. тон, з них

майже 2,5 млрд. – токсичних. Щороку накопичується біля 29 млн. м3 побутових відходів, які

негативно впливають на довкілля та здоров’я людей.

Лісистість України становить лише 15,6 %, площа природно-заповідного фонду – все ще

меша 5%. Тільки 10% ґрунтів мають нормальний екологічний стан. Відбувається зниження їх

родючості через забруднення пестицидами та важкими металами. Не дивно, що близько 1/3

населення країни мешкає в незадовільних умовах, зокрема 60 % проживає в зонах шумового

забруднення, 25% зазнає впливу джерел радіації, понад 18% працює в умовах, що не відповідають

санітарно-гігієнічним нормам.

Водночас, наш природоресурсний потенціал оцінюється як один із найбільших на планеті. 94

види корисних копалин мають промислове значення. За умов ефективного користування українські

землі здатні прогодувати в 6 разів більше населення, ніж маємо сьогодні. Займаючи менше 6%

території Європи, Україна, має понад третину її біорізноманіття. Розумно скористатися цим

потенціалом в інтересах добробуту нинішнього і прийдешніх поколінь українських громадян – одне з

найголовніших наших завдань. Україні потрібен збалансований розвиток, який передбачає розробку і

Збірник матеріалів ІІ-го Всеукраїнського з’їзду екологів з міжнародною участю

Інтернет-спільнота «Промислова екологія» http://eco.com.ua/

2

впровадження інноваційної моделі економічного розвитку, пов’язаної з розвитком науки, сучасних

наукоємних високотехнологічних галузей, прогресивних енерго- та ресурсозберігаючих технологій,

застосування екологічно обґрунтованих принципів ведення сільського господарства.

У багатьох країнах вже нині діють еколого-економічні механізми, за якими будь-який ресурс

має об’єктивну ціну і вона має бути сплачена. І в Україні забруднювач має повністю компенсовувати

завдану шкоду, а підприємець чи держава має наперед відшкодовувати ризики, пов’язані з діяльністю

їх підприємств. Тому економічно невигідними у нас мають стати перевитрати ресурсів і забруднення

довкілля, а громадяни мають отримують соціальні компенсації за можливі ризики.

Збалансований розвиток потребує формування соціальної держави та системних інвестицій в

Людину, підвищення рівня екологічної освіти та культури, формування нового природоохоронного

світогляду громадян України. Жодні економічні вигоди не можна визнати доцільними, якщо

зростають показники захворюваності, інвалідності та смертності населення, погіршується його

фізичне і психічне здоров'я, відбувається деградація довкілля. Тому для забезпечення здоров’я нації

потрібно реалізувати право кожного на якісну питну воду, чисте повітря, здорові ґрунти та харчову

безпеку. Суттєве скорочення викидів забруднюючих речовин, зменшення обсягів відходів – має стати

важливим пріоритетом. Держава має припинити втрати ландшафтного та біотичного різноманіття і

збільшити площу природно-заповідного фонду України до 10%.

Збалансований розвиток не можливий без формування громадянського суспільства,

впровадження механізмів громадянського контролю за діяльністю органів державної влади,

залучення громадян до прийняття екологічно важливих рішень. Низький рівень екологічної культури

населення формує неекологічні моделі поведінки щодо споживання. Бідна людина думатиме про

виживання, а не про захист довкілля. Чиновник, що не відчуває контролю з боку громади,

намагається мати вигоду з крісла, на якому сидить, а безконтрольний власник підприємства-

забруднювача діє задля власної фінансової вигоди Здавалося б коло замкнулося. Однак, саме

державна політика, основою якої стане збалансованість у розвитку, дасть можливість вирватися з

цього кола.

Стратегія переходу до збалансованого розвитку має ґрунтуватися на аналізі тих дисбалансів,

які існують в економічній, соціальній та екологічній сферах, і на подальшому визначенні шляхів їх

подолання.

До стратегічних пріоритетів збалансованого розвитку відносимо зокрема такі:

1. Формування законодавчої та інституційної бази збалансованого розвитку.

Передумовами для реалізації політики збалансованого розвитку є якісне управління і здорові

державні органи управління, орієнтовані на цю політику. Для досягнення збалансованого розвитку

прогрес у подальшій трансформації внутрішніх урядових механізмів не є достатнім. Головні

перешкоди для проведення політики інтеграції обумовлені різним сприйняттям завдань різними

інституціями і відповідно неузгодженістю дій та виникненням конфліктів, слабкістю правового поля і

стимулюючих фінансово-економічних механізмів.

Потрібні інноваційні механізми прийняття рішень, які б з’єднували державний, приватний та

громадський сектори. Також важливо, щоб у разі проведення урядом політики збалансованого

розвитку, вона була б підтримана ефективними системами широкого інформування та участі

громадськості в цій політиці.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

Створення міжгалузевих органів, відповідальних за координацію діяльності в галузі

збалансованого розвитку.

Розробка системи програмних і прогнозних документів збалансованого розвитку, таких як:

Програма дій з переходу до збалансованого розвитку; національна система індикаторів

збалансованого розвитку; комплексні коротко-, середньо- та довгострокові прогнози, основним

компонентом яких будуть прогнози зміни природно-ресурсного потенціалу, стану довкілля та рівня

життя населення; індикативні плани галузевого, регіонального і національного рівнів, включаючи

механізм корекції планів.

Проведення експертизи чинного законодавства щодо його відповідності принципам

збалансованого розвитку з метою створення адекватного правового поля і стимулюючих фінансово-

економічних механізмів. Кодифікація природоохоронного законодавства.

Розробка організаційних процедур для забезпечення широкої підтримки урядової політики

реформ, зокрема процедури участі громадськості в процесі прийняття політичних рішень.

Збірник матеріалів ІІ-го Всеукраїнського з’їзду екологів з міжнародною участю

Інтернет-спільнота «Промислова екологія» http://eco.com.ua/

3

Організація системи моніторингу за ключовими показниками стану довкілля, населення і

господарства і регулярне проведення аналізу урядової політики.

2. Структурна перебудова економіки України

Пріоритетні заходи і напрямках розвитку:

Розробка і впровадження довгострокової “Програми структурної перебудови економіки

України ”.

Розробка і впровадження інноваційної моделі економічного розвитку. Удосконалення

економічного механізму природокористування і природоохоронної діяльності.

Формування і реалізація ефективної інвестиційної політики, спрямованої на розробку,

освоєння та використання природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій,

виробництво екологічно чистих видів продукції. Орієнтація на переробку вторинної сировини.

Впровадження екологічно обґрунтованих принципів ведення сільського господарства та

адаптованих до місцевих умов технологій і систем землеробства. Впровадження ефективного

контролю за використанням генетично модифікованих організмів.

Забезпечення поступового переходу від регулювання окремих аспектів економічних відносин

за допомогою відомчих актів до їх законодавчого регулювання, що сприятиме стабільності

нормативно-правової бази, виключить наявні протиріччя у правовому полі. Забезпечення на

державному і регіональному рівнях безумовного виконання законів України, в першу чергу органами

державної влади.

3. Освіта і наукове забезпечення у сфері збалансованого розвитку.

Людський потенціал є “безпрограшною ставкою” України, що має забезпечити

конкурентноздатність країни у майбутньому. Однак, сучасний стан розвитку науково-технічного

прогресу, що орієнтується лише на зміцнення технічної і економічної могутності, є

безперспективним, таким, що веде до невпинного поглиблення екологічної кризи, створюючи

реальну загрозу виживанню людства. Революційні перетворення у розвитку науки полягають у зміні

її спрямування з техногенно-економічного на гуманістично-екологічне.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

Розробка навчальних і наукових програм з проблеми переходу до збалансованого розвитку і

реалізація науково-дослідних проектів з найбільш актуальних проблем збалансованого розвитку.

Перехід до освіти зі збалансованого розвитку усіх зайнятих у головних галузях народного

господарства та управління.

Створення інформаційних програм та видань для розповсюдження знань зі збалансованого

розвитку.

4. Збереження біологічного і ландшафтного різноманіття.

Україна, займаючи менше 6% території Європи, володіє не менш ніж 35% її біорізноманіття.

Однак, природні території перебувають під загрозою дерибану. Приклади – Жуків острів, Конча

Заспа, Нікітський і Донецький ботанічні сади і багато інших природних об’єктів. Збереження

біологічного і ландшафтного різноманіття має стати пріоритетом для України.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

Забезпечення виконання програм і заходів, що впроваджуються в Україні з метою збереження

біологічного і ландшафтного різноманіття.

Удосконалення системи моніторингу біологічного і ландшафтного різноманіття, розширення

національної екологічної мережі.

Залучення широких кіл громадськості до реалізації заходів і проектів зі збереження

біологічного і ландшафтного різноманіття.

5. Енергозбереження і збалансований розвиток енергетики.

Складна ситуація в енергетичній галузі України зумовлена передусім надмірно

енергозатратним господарством країни. Проблема надмірного енергоспоживання виникла, в першу

чергу, внаслідок занижених цін на енергоресурси. Має відбутися поворот від споживацького

принципу до принципу виваженого попиту.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

Спрямування фінансових ресурсів на розробку і впровадження програм енергозбереження і

Збірник матеріалів ІІ-го Всеукраїнського з’їзду екологів з міжнародною участю

Інтернет-спільнота «Промислова екологія» http://eco.com.ua/

4

використання альтернативних джерел енергії.

Впровадження енергозберігаючих технологій в усіх галузях економіки та в побуті. Зменшення

потреб в імпорті енергоносіїв.

6. Регіональні екологічні проблеми в контексті переходу до збалансованого розвитку.

Регіональна політика зародилась як один з інструментів уникнення значних дисбалансів у

соціально-економічному розвитку регіонів. В країнах Західної Європи однією з головних причин

виникнення і становлення регіональної політики, було усвідомлення того, що географічний, або

просторовий, чинник має істотний вплив на ефективність розвитку. На сьогодні, наприклад,

стратегічна політика ЄС спрямована, перш за все, на підтримку слаборозвинутих, депресивних

регіонів – з метою вирівнювання розвитку територій.

В Україні, на відміну від ЄС, регіональна політика спрямована на підтримку індустріально

розвинутих областей, де знаходяться привабливі галузі й багаті бізнес–еліти, здатні пролобіювати

дорогі і перспективні проекти на найвищому рівні. Менша увага приділяється аграрним регіонам, що

призводить до зростання нерівності в якості життя і доходах людей в “багатих” і “бідних” регіонах.

Щоб перейти до збалансованого розвитку, пріоритети розвитку необхідно перенести з

галузевого підходу на цілісно-територіальний. Це дасть можливість, зокрема, регулювати відповідну

економічну активність так, щоб вона узгоджувалася з обмеженнями екосистем.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

Створення правового поля для впорядкування процесів регіонального розвитку, використання

внутрішнього потенціалу регіону, попередження нехтування окремими регіонами

загальнонаціональними інтересами.

Зміцнення горизонтальних зв’язків між регіонами через здійснення спільних соціально-

економічних та екологічних програм, проведення міжрегіональних природоохоронних заходів,

організація спільних виробничих зв’язків. Пріоритетним для більшості регіонів має бути збереження

самобутності регіонів.

Об'єктивна оцінка кризових явищ, які наростають у взаєминах між Людиною і Природою,

показує: ми можемо розраховувати на майбутнє лише за умови створення і втілення у життя єдиної

глобальної стратегії розвитку, що реалізовуватиметься на засадах збалансованого розвитку.

Маємо засвоїти нову шкалу морально-етичних цінностей, знайти нові способи розв'язання

суперечностей, докорінно перебудувати свої взаємини з природою. Реалізація стратегії

збалансованого (сталого) розвитку – це перехід до нової моделі споживання, нового стилю життя, за

якого відбудеться зменшення інтегральної негативної дії на людину та довкілля.

В умовах нинішніх масштабних суспільно-політичних змін та економічних перетворень, що

спричиняють зростання антропогенного навантаження на природу, розроблення та впровадження в

конкретних планах дій узгодженої стратегії збалансованого розвитку може бути адекватною

відповіддю на виклики часу.

12. Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища України (НПД) на 2011 - 2015 Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища України (НПД) на 2011 - 2015 роки було розроблено відповідно до Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року», який був прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 2010 року.

«НПД чітко визначає строки, відповідальність, джерела та обсяги фінансування природоохоронних заходів, спрямованих на досягнення цілей нової екологічної Стратегії України», - заявив Міністр екології та природних ресурсів Микола Злочевський.

Цінність і унікальність НПД для України полягає, також, в тому, що він є першим документом такого рівня, який було заплановано, створено і затверджено згідно з усіма європейськими стандартами. Спочатку було розроблено Концепцію Національної екологічної політики, затверджену постановою КМУ, потім набув чинності Закон України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» і сьогодні Уряд затвердив Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища.

Затвердження Урядом НПД відкриває шлях для отримання вже в наступному кварталі цього року першого траншу бюджетної підтримки ЄС, в розмірі 175, 5 млн. грн., спрямований на оздоровлення екологічної ситуації в Україні. У цілому, до 2014 року бюджет України додатково отримає від ЄС близько 410 млн. грн. У рамках реалізації НПД також передбачено отримання суттєвої міжнародної технічної допомоги. У 2011 році вона складе близько 4 млн. євро.

Головним джерелом фінансування НПД є Державний бюджет України (фінансування з коштів загального фонду складе більше 2,5 млрд. грн.), А також Державний фонд охорони навколишнього природного середовища України (фінансування складе - 1, 34 млрд. грн.). Таким чином, протягом найближчих 5-ти років в рамках НПД передбачена реалізація природоохоронних заходів на загальну суму близько 4.3 млрд. грн. за наступними напрямками нової Стратегії:

1. Підвищення рівня суспільної екологічної свідомості.

2. Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки.

3. Досягнення безпечного для здоров'я людини стану навколишнього середовища.

4. Інтеграція екологічної політики та вдосконалення інтегрованого екологічного управління.

5. Припинення втрат біотичного та ландшафтного різноманіття та формування екомережі.

6. Забезпечення збалансованого використання природних ресурсів.

7. Удосконалення регіональної екологічної політики.

НПД пройшов масштабні обговорення з громадськістю в рамках проведення громадських слухань: було опрацьовано і враховано більше 1.5 тисяч зауважень

Виконання завдань:

31 травня 2011

З метою підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері поводження з відходами, Президент України Віктор Янукович підписав доручення від 30 травня 2011 року «Щодо підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері поводження з відходами».

Відповідно до доручення, Прем’єр-міністру України Миколі Азарову необхідно:

1. Забезпечити підготовку і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект про загальнодержавну програму поводження з відходами в Україні.

Термін – 1 грудня 2011 року

2. Забезпечити розроблення та розгляд у встановленому порядку національного плану виконання Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі, ратифікованої Законом України від 18 квітня 2007 року № 949-V.

Термін – 1 листопада 2011 року

3. Передбачати під час підготовки проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» та підготовки проектів законів про Державний бюджет України на наступні роки кошти, необхідні для фінансування заходів, спрямованих на повне знешкодження накопичених на території України непридатних для використання, заборонених до застосування хімічних засобів захисту рослин та відходів гексахлорбензолу в зоні консервації Домбровського кар'єру (м.Калуш, Івано-Франківська область).

Термін –31 грудня 2013 року

4. Забезпечити вирішення питання щодо знешкодження високотоксичних відходів, які зберігаються на території державного підприємства «Горлівський хімічний завод» (м.Горлівка, Донецька область).

Термін – до кінця 2012 року

5. Вирішити питання щодо знешкодження високотоксичних відходів, які зберігаються на території державного науково-виробничого підприємства «Захід» (м. Київ).

6. Забезпечити розроблення та функціонування інформаційно-аналітичної системи комплексного державного управління у сфері поводження з відходами.

7. Забезпечити підготовку та затвердження в установленому порядку комплексу заходів, спрямованих на створення інфраструктури із:

збирання, заготівлі та утилізації зношених шин, резинотехнічних виробів та відходів резинотехнічного виробництва;

заготівлі та утилізації непридатних для використання транспортних засобів;

збирання, видалення, знешкодження та утилізації відпрацьованих мастил (олив);

збирання та утилізації електричного та електронного обладнання;

поводження з медичними відходами.

Термін – до кінця 2011 року

2 червня 2011

У травні Львівська екологічна інспекція прийняла 7 рішень про тимчасове зупинення захоронення твердих побутових відходів на окремих сміттєзвалищах у Сколівському, Яворівському, Сокальському, Мостиському, Старосамбірському районах. Підставою стали виявлені інспекційними перевірками порушення вимог природоохоронного законодавства. Серед основних порушень – відсутність дозволів та лімітів на розміщення твердих побутових відходів, відсутність паспорту місця видалення відходів, відсутність документів, що засвідчують право користування земельною ділянкою.

Загалом у травні, з метою припинення негативного впливу на навколишнє природне середовище при здійсненні виробничої діяльності, у 15 випадках призупинялася діяльність

суб’єктів господарювання. Дозвіл на відновлення діяльності буде виданий лише за умови безумовного усунення виявлених порушень.

2 червня 2011

З настанням пожежонебезпечного періоду 2011 року фахівці Державної екологічної інспекції в Івано-Франківській області значну увагу надають здійсненню державного контролю за додержанням суб’єктами господарювання вимог протипожежної безпеки.

Протягом травня 2011 року за результатами проведених рейдових перевірок державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища виявлено 14 випадків порушень правил пожежної безпеки в лісах. До адміністративної відповідальності притягнуто 14 осіб.

Станом на 01 червня 2011 року за результатами лабораторних вимірювань, у відібраних пробах вод у районі забруднення нафтопродуктами акваторії Чорного моря, перевищень ГДК за вмістом нафтопродуктів не встановлено.

За інформацією Морського координаційного аварійно-рятувального центру у м. Одеса МНС України 26 травня 2011 року відбувалася операція з бункерування т/х “BalticChief-1” (прапор Кіпр, порт Лімассол), яку здійснював т/х “Оріон-А” (прапор Росія). Під час проведення бункерувальних робіт на палубу судна потрапило близько 5,4 м3 мазуту.

Інспекцією проведено аналіз проб нафтопродукту відібраного з борту судна.Лабораторні вимірювання визначили ідентичність нафтопродукту відібраного з борту судна т/х “BalticChief-1”та відібраного з водної поверхні біля центрального міського пляжу у м. Іллічівськ в акваторії ДП “Іллічівський морський торговельний порт”.

Капітана т/х “BalticChief1” притягнуто до адміністративної відповідальності у порядку статті 26 Закону України “Про виключну (морську) економічну зону України” на суму 23800 гривень. У зв’язку з несплатою штрафних санкцій капітаном судна, Інспекцією надано лист-повідомлення про заборону виходу т/х “BalticChief1” з акваторії ДП “Миколаївський морський торгівельний порт”.

Згідно з довідкою, наданою ДП “Іллічівський морський торговельний порт” про кількість зібраного нафтопродукту, та проведеними вимірюваннями кількість нафтопродуктів, яка потрапила у морське середовище, становить 914,5 кг. З урахуванням зазначеного, Інспекцією проведенорозрахунок обчислення розмірів відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України,на суму 300870,50 доларів США. Розрахунок не остаточний.

31 травня 2011

Головне завдання Держуправління у Луганській області – розширити межі територій природно-заповідного фонду. Про це йшлося на засіданні колегії Держуправління.

Відповідно до Регіональної цільової програми розвитку екологічної мережі Луганської області на 2010-2020 роки, у цьому році працівники Держуправління забезпечать розробку місцевих схем екологічної мережі у 2011 році. З цією метою буде залучено спеціально уповноважені державні органи в галузі земельних та лісових ресурсів.

Довідково: Сьогодні природно-заповідний фонд Луганської області складається з 150 об'єктів, які розташовані на площі понад 82 тис. га, з них загальнодержавного значення – 7 об'єктів площею 13,731 тис. га, місцевого – 143 об'єкти площею 68,634 тис. га. Відсоток площі природно-заповідного фонду у площі Луганської області становить 3,1.

12 травня 2011

У Вінниці відбулась перша Всеукраїнська конференція «Екологія води». За повідомленням Держуправління ОНПС у Вінницькій області, метою заходу є привернення уваги громадськості до якості питної води в Україні, популяризація ідеї дбайливого використання водних ресурсів, а у перспективі, об'єднання творчого потенціалу країни для розробки та реалізації інноваційних методів очищення води та запобігання її забрудненню.

Організаторами конференції «Екологія води» є Інститут екології людини (Київ), підприємство здорового харчування «Саяна» (Швейцарія), Централізована бібліотечна система (Вінниця). Активну участь в організаційних підготовчих роботах взяло Держуправління ОНПС у Вінницькій області.

26 квітня 2011

За підсумками здійснених заходів, спрямованих на поліпшення стану довкілля,у рамках місячника з озеленення та благоустрою на Волині створено 680 га нових зелених насаджень. У природоохоронних акціях взяло участь 183 тис. осіб.

У результаті масштабної роботи упорядковано 182 га територій парків, скверів, алей, розчищено та упорядковано 211 водних джерел, посаджено 176 тис. дерев та 125 тис. кущів, ліквідовано близько 860 несанкціонованих сміттєзвалищ, очищено 343 км берегів від сміття.

Протягом місяця (з кінця березня – до початку травня) проводились масові заходи, виступи шкільних екологічних бригад, вікторини на тему «Стежками рідного краю», «На найкраще озеленення присадибної ділянки», «Що ми виносимо з хати назовні», уроки на свіжому повітрі «Озеленення країни-спадщина майбутніх поколінь», круглі столи, конференції та сем6 травня 2011

На Дніпропетровщині розроблено і затверджено регіональну довгострокову Програму з розв’язання екологічних проблем Кривбасу та поліпшення стану навколишнього природного середовища на 2011-2022 роки. До Програми увійшли 12 основних підприємств-забруднювачів м. Кривого Рогу, які взяли зобов’язання щодо впровадження природоохоронних заходів та несуть відповідальність за своєчасність і повноту їх виконання.

Документом передбачено комплекс завдань і заходів Програми за такими напрямками: охорона та поліпшення стану атмосферного повітря; охорона та раціональне використання водних ресурсів; поводження з відходами та раціональне використання земель; організація моніторингу; збереження, утримання об’єктів природно-заповідного фонду; екологічна освіта та інформування громадськості з природоохоронних питань.

Для реалізації заходів Програми в основному передбачається залучення власних коштів підприємств-забруднювачів, а також інших джерел – бюджетів різного рівня, інвесторів. Орієнтовні загальні обсяги фінансування: близько 11 млрд. гривень

інари. .На благоустрій в області використано 12 млн. грн.

29 квітня 2011

Донецька облдержадміністрація погодила проект Програми заходів із оздоровлення річки Сіверський Донець на період до 2015 року. Заходи по Донецькій області були запропоновані Держуправлінням охорони навколишнього природного середовища у Донецькій області разом з Сіверсько-Донецьким басейновим управлінням водних ресурсів, КП «Компанія «Вода Донбасу» та іншими організаціями.

Зазначеним проектом плану заходів передбачені удосконалення існуючої системи моніторингу вод та джерел їх забруднення; створення станцій автоматичного контролю якості води р. Сіверський Донець у прикордонних створах, а також 75 заходів по Донецькій

області, загальна вартість яких становить понад 770 млн. грн., з яких державних коштів – 473 млн. грн, коштів місцевого бюджету – 290 млн. грн.

Заходи Донецької області спрямовані на покращення гідрологічного режиму і санітарного стану річок (розчистка річок Сіверський Донець, Сухий Торець та Бахмутка), будівництво та реконструкцію очисних споруд, систем роздільної каналізації, каналізаційних мереж і споруд на них. Зокрема, заплановано будівництво нових каналізаційних очисних споруд у містах Дзержинськ, Дружківка, Красний Лиман, Сіверськ, Часів-Яр, сел. Новолуганське та реконструкція існуючих.

18 травня 2011

Державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища на Закарпатті виявили порушення вимог природоохоронного законодавства під час проведення планових перевірок суб’єктів господарювання.Так, ТОВ «Троянда Карпат» було оштрафоване за відсутність дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних джерел, ТОВ «Нумінатор» – за наднормативні викиди забруднюючих речовин в повітря, ТОВ «Мукачевокисеньгаз» оштрафоване за порушення порядку ведення обліку відходів та пакувальних матеріалів, а ДП «Ясенова» ЗАТ «Ужгородський механічний завод» – за порушення правил ведення обліку водокористування підземних вод.

За результатами перевірок держінспекторами складено акти, винних посадових осіб притягнуто до адміністративної відповідальності, видано приписи щодо усунення порушень.

18 квітня 2011

В рамках відзначення Дня довкілля-2011 колективом Державної екологічної інспекції в Закарпатській області виконано роботи по створенню нового лісового насадження: у Великодобронському лісництві ДП “Ужгородський лісгосп” посаджено понад 500 саджанців горобини, явора та дуба.

Крім того, працівники Інспекції провели упорядкування, прибирання та озеленення територій розташування приміщень Інспекції, в тому числі й митних постів за місцем розташування підрозділів відділу екологічного контролю та радіаційної безпеки в пунктах пропуску через державний кордон та в зоні діяльності митниць призначення та відправлення.

Крім цього, колектив Інспекції долучився до робіт з благоустрою та озеленення парку ім. Горького в м. Ужгороді.

21 квітня 2011

У рамках природоохоронної акції «Дерево доброї волі» працівники Київської екологічної Інспекції висадили 7 тис. молодих дерев породи дуб та сосна на території ДП «Ржищівський військовий лісгосп». Саджанці ростимуть на території площею 2,5 тис. га.

Також, з метою благоустрою території Київської області, Інспекція провела 21 рейдову перевірку сільських рад, суб’єктів господарювання та прилеглих до них територій. Під час перевірок вручено 38 приписів головам сільських рад із дорученням розробити та затвердити санітарну схему очистки населених пунктів, ліквідувати стихійні звалища.

13. Ексергія – шлях енергозбереження Статтю опубліковано в Дзеркалі Тижня № 16 (796) 24 — 29 квітня 2010 Автор: Ігор ВОЛКОВ (кандидат технічних наук (Харків)) Для України проблема збереження енергетичних і сировинних ресурсів особливо актуальна в умовах ринкової економіки при обмежених ресурсах основних енергоносіїв — нафти та газу. Політика енергозбереження промислово розвинених країн дала їм можливість істотно знизити енерговитрати на виробництво одиниці валового продукту та зайняти передові позиції на світовому ринку. В останні десятиліття за кордоном ведуться фундаментальні дослідження діяльності ряду галузей, виробництв і технологій із позицій ексергетичної методології. Величина, що визначає придатність до дії (працездатність) ресурсів речовини та енергії, була названа ексергією, а функції, що визначають її значення, — ексергетичними. Термін «ексергія» був введений в 1956 році та походить від грецького слова ergon — робота і префікса ex, яка означає тут високий ступінь. Потоки енергії та ексергії завжди співіснують. Вони можуть дорівнювати один одному, якщо йдеться про потоки механічної чи електричної енергії, і дуже сильно відрізняються в потоках теплоти. Ексергія не тільки кількісно характеризує енергію будь-якого виду, а й дозволяє оцінити її якісний аспект. Вона визначає перетворюваність, придатність енергії для технічного використання в будь-яких заданих умовах. Оскільки ексергія є єдиною мірою працездатності, придатності енергетичних ресурсів, її застосування дає змогу дати об’єктивну оцінку енергетичних ресурсів будь-якого виду, зокрема, і вторинних. Використання ексергії відходів виробництва не тільки зменшує витрати відповідної енергетичної сировини, а й сприяє зниженню капіталовкладень у видобуток і переробку цієї сировини, наприклад, економія коксу при вдуванні відновного газу в доменну піч веде до зменшення капіталовкладень у розвиток коксохімічного виробництва. Таким чином, ексергія являє собою деяку універсальну міру енергетичних ресурсів. Хімічну ексергію рідких і твердих відходів виробництва можна використовувати в подальших виробничих процесах: доменний шлак — для виробництва будівельних матеріалів, сталеплавильний шлак — для виплавки чавуну, побутові відходи — для отримання синтезу-газу для опалення міст. Фахівці розрахували втрати ексергії балансового вугілля і можливе її збереження для доменного процесу. Так, ексергія вугілля постадійно знижується від 100% у балансових запасах до 78,0% у рядовому вугіллі (тобто 22% залишається в надрах) і до 56,4% у доставленій збагаченій вугільній шихті (тобто 21,6% втрачається при збагаченні вугілля). І тільки 32,8% залишаються в металургійному скіповому коксі, що надходить у доменну піч, тобто при термохімічній переробці — коксуванні втрати сягають 23,6%. З урахуванням використання відновного газу втрати при коксуванні становлять 12,2%, ексергія скіпового доменного коксу та відновного газу становитиме 45,0% (у корисну роботу йде 45% від добутого вугілля). Ще більшою мірою проявляються втрати в перерахунку на пластове вугілля: від 100% у надрах до 37,4% у металургійному коксі та відновному газі. Весь енергетичний комплекс від забою або свердловини до кінцевих споживачів енергії можна подати як процес передачі ексергії від одного носія до іншого з поступовим або різким її зниженням чи зникненням. Ексергетичний баланс, на підставі якого встановлюється масштаб використання сировинних і енергетичних ресурсів, вказує на можливість підвищення коефіцієнта корисної дії процесу. Наприклад, доменна піч є агрегатом із великим ексергетичним коефіцієнтом корисної дії (близько 70%) завдяки протитечії шихти та газу в печі. Для порівняння: ексергетичний

коефіцієнт корисної дії електростанції в складі підприємства становить приблизно 25%. Ексергетичний баланс доменної печі вказує на відносно високі втрати ексергії при стисканні та нагріванні дуття, а також втрати доменного газу й визначає шляхи її збереження. Академік В.Легасов писав, що нині існуюча технологія вилучення, переробки і використання багатств нашої планети вичерпала свої можливості. Здійснювані економічні реформи мають бути спрямовані на перехід на нову модель розвитку з використанням ексергетичної методології. Така модель базується на економній витраті ресурсів завдяки повсюдному переходу на наукомісткі енерго- і ресурсозберігаючі технології. Це стане основою для переходу з індустріального суспільства в технологічне. Технологія визначає подальшу долю людства. Існує чимало прикладів успішного застосування ексергетичної методології при техніко-економічній оптимізації в промисловості, особливо в енергоємних галузях. Втрату ексергії можна зменшити за рахунок поєднання теплових процесів. Поєднання процесу безперервного розливання сталі з прокатуванням на стані литої заготовки виключає незворотні втрати тепла в навколишнє середовище при проміжному додатковому нагріванні зливків перед прокатуванням їх на блюмінгу або слябінгу на заготовки. Незворотні процеси втрати ексергії можуть бути також частково виключені завдяки поєднанню технологічних і теплових процесів. При водяному охолодженні конструкцій металургійних агрегатів, нагрітих до високої температури, фізична ексергія охолодження елементів залишається невикористаною через низьку температуру підігріву води. Щоб одержати можливість використовувати фізичну ексергію охолоджувальних елементів, необхідно здійснювати охолодження з утворенням пари. Нині вартісні оцінки не можуть служити єдиною мірою ефективності підприємств, які переробляють енергоресурси. При зміні ціни на вугілля, газ, електроенергію та транспортних витрат чимало підприємств можуть стати нерентабельними. Ексергія є фізичним, а не економічним критерієм і визначає незалежність цього параметра від кон’юнктурних коливань цін. Ексергетичний підхід допоміг виявити зв’язки термодинамічних характеристик технічних об’єктів із техніко-економічними, а останнім часом і з екологічними. Засновані на цих зв’язках методики дають можливість вирішувати завдання техніко-економічної оптимізації виробництва. Вартісні показники не дозволяють здійснити довгострокове прогнозування. Типовий приклад: — товщина стін наших будівель та їхні теплозахисні властивості. При занижених цінах на теплоту для опалення товщина стін вибиралася за мінімумом зведених витрат, тому проектували будівлі з тонкими стінами і великою кількістю скла. Це була ілюзорна економія — вона багаторазово перекривається перевитратою на виробництво тепла, особливо зі зростанням цін на енергоносії. В окремих країнах із подібними з Україною кліматичними умовами нормативи на товщину стін набагато вищі, ніж у нас. Визначати мінімум необхідно не грошовими витратами, а витратами ексергії на одиницю виданої теплоти. Непридатність тільки грошових критеріїв очевидна. Усі витрати на запобігання та компенсацію шкоди, яка завдається навколишньому середовищу різноманітними технологіями, мають включатися у витрати на здійснення цих технологій. У деяких провідних європейських країнах і в США ексергетичний аналіз запровадили як обов’язкову складову розроблюваних проектів, а також планів модернізації виробництв. Використовується він також при оцінці природних ресурсів. (Наприклад, геологічний комітет США враховує геотермальні ресурси за їх ексергією.) Навіть Росія, володіючи великими запасами природних енергоносіїв, активно впроваджує ексергетичну методологію для вдосконалення нафтохімічних виробництв.

Україна, яка належить до країн з обмеженими енергоресурсами, не приділяє цьому питанню достатньої уваги. У ряді випадків відсутнє необхідне для управління сучасним виробництвом «ексергетичне мислення», що дозволяє кількісно враховувати не тільки витрати, а й цінність різноманітних видів енергії. Застосування ексергетичної методології для порівняння різноманітних енергоджерел надає перевагу екологічній схемі використання сонячної енергії. Попри велике значення ексергетичної методології в техніко-економічній оцінці енергозберігаючих технологій, освітні програми вузів не завжди включають вивчення цієї важливої дисципліни. Таким чином, ексергія являє собою важливий універсальний показник ефективності енергоресурсів і виробленої продукції, а ексергетична методологія може стати у подальшому основою для переходу від індустріального суспільства до технологічного.

14. Інструменти збереження біорізноманіття: досвід Німеччини Важливість та особливості збереження біорізноманіття Підтримка сталості біорізноманіття є надзвичайно важливою для загального розвитку людства і сприяє задоволенню основних потреб. Певний час вважалося, що для досягнення вище зазначених цілей достатньо кількох найнеобхідніших компонентів. Адже, дійсно, для виготовлення ліків, продуктів харчування, одягу, для видобування енергії використовуються далеко не всі з наявних видів ресурсів. Проте, до даної проблеми слід підходити комплексно. Втрата одного будь-якого компонента екосистеми призводить до зникнення багатьох інших, оскільки всі елементи екосистеми перебувають у тісних трофічних, форичних та фабричних зв’язках. Крім того, втрата того чи іншого виду флори чи фауни може мати опосередкований вплив на людське здоров’я, викликаючи погіршення якості води, грунту тощо. З приходом індустріальної епохи темпи скорочення кількісного та якісного складу біорізноманіття значно зросли. Цьому сприяла низка факторів: перенаселення і скорочення біотопів, надмірна експлуатація природних ресурсів, глобальні зміни клімату та промислове забруднення. Дана ситуація змусила людство замислитись про методи боротьби із зменшенням біорізноманіття. Була прийнята низка документів на міжнародному рівні (Конвенція з біорізноманіття, Рамсарська Конвенція, Міжнародна Конвенція по боротьбі з опустелюваннм, Конвенція по збереженню мігруючих видів диких тварин, Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що знаходяться на межі зникнення, Всесвітня хартія природи тощо ). Це скоординувало процес збереження навколишнього середовища і зменшило тиск на біорізноманіття. Але застосування інструментів екологічної політики є дещо ускладненим специфікою сфери охорони біорізноманіття. По-перше, саме біорізноманіття віжновлюється набагато важче, ніж інші ресурси. Відновити чистоту повітря чи води можна за рахунок скорочення забруднення. Вимерлий вид можна реінтродукувати, але, якщо він зник на всій Земній кулі взагалі, то його поновлення є неможливим. По-друге, біорізноманіття не є ринковим товаром, а, отже не підпадає під звичайну оцінку. Єдиним можливим варіантом встановлення ціни є визначення плати за невикористання, тобто за відвідування заповідників, зелений туризм тощо. В основному для охорони біорізноманіття використовують ринкові інструменти, як такі, що мають найкраще співвідношення ефективність-вартість впровадження. Серед таких, наприклад, створення нових ринків (екологічний туризм, стале лісокористування, органічне сільське гоподарство, використання генетичних ресурсів), зменшення ціни на товари із переробленої сировини, економічне стимулювання екологічно-дружнього виробництва тощо. Поруч із цим застосовуються регуляторні інструменти (штрафи, заборони на торгівлю видами, що зникають), а також інформаційні (маркування, сертифікація, створення інтернет-ресурсів). Дана проблема носить глобальний характер, тому вимагає співпраці на міжнародному рівні, що є особливо важливим для охорони видів, що мігрують, та водних обєктів. Проте, так само, важливим є створення локальних мереж, що займаються вирішенням питань місцевого характеру. Також залучаються усі зацікавлені сторони і проводиться постійний моніторинг із розробкою ефективних та показових індикаторів стану біорізноманіття. Світові методи охорони біорізноманіття спрямовані і на підтримку біологічної безпеки. Адже неконтрольоване застосування біологічних технологій може нести значну шкоду біорізноманіттю. Тому, велика увага приділяється розробці універсальних методів оцінки генетично-модифікованої продукції. Це дало змогу зменшити ринкові бар’єри та уникнути

дублювання повноважень та заходів. З цією метою була розроблена інформаційна база (Вio-Track Online), що є загально доступним інтернет-ресурсом.

Інструменти політики щодо збереження біорізноманіття у Німеччині Німеччина проводить вдалу політику і має значні успіхи у збереженні біорізноманіття. У 2002 році було затверджено Федеральний закон зі збереження природи, який складається з 71 статті, що охоплюють планування природоохоронних територій, регулювання їх використання та ведення сільського господарства, імпорт та експорт видів тощо. Вже наприкінці 2007 року німецький уряд ухвалив Національну Стратегію зі збереження біорізноманіття. У даному документі закладено 330 цілей і сформульовані 430 конкретних заходів. Встановлені строки виконання, що для різних проектів складають до 2010, 2015. 2020 чи 2050 відповідно. Стратегія спрямована на поліпшення планування у природоохоронній діяльності, збільшення кількості зелених насаджень, відновлення лісів та переосмислення класифікації видів, що належать до червоних списків. Серед інших проектів – «Ініціатива бізнесу та біорізноманіття («Business and biodiversity Initiative»). В рамках цієї програми відбувається залучення різноманітних компаній у сферу охорони біорізноманіття. 19 травня 2008 року Німеччина приймала в себе 9 Конференцію Сторін Конвенції з біорізноманіття (Cоnference of the Parties to the Convention on Biological Diversity). Основними питаннями, що обговорювались було фінансування проектів, розширення мережі природоохоронних зон та об’єктів, регулювання справедливого розподілення вигоди між країнами, що розвиваються та індустріальними державами, уповільнення темпів глобального потепління. Затвердження національних планів, стратегій та директив Німеччини базується на міжнародних документах: Конвенції зі збереження біорізноманіття, Рамсарської конвенції, Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори тощо. Крім законодавчих ініціатив, охорона біорізноманіття в Німеччині забезпечується цілим комплексом регуляторних, ринкових, інформаційних інструментів та проектами з планування територій. Регуляторні інструменти стосуються, в основному, заборони на ведення господарської діяльності на територіях суворої заповідності, на володіння видами, що підпадають під особливий охоронний режим, на їх комерційне використання, експорт, а також на інтродукцію нехарактерних для даної території видів. До цієї групи інструментів також можна віднести обмеження на експлуатацію природних ресурсів: 1. вилов риби, відстріл тварин; 2.порушення біотопів через надмірний видобуток корисних копалин, енергії тощо. Слід зазначити, що дані заборони та обмеження стосуються всієї країни в загальному варіанті, проте можуть ставати більш суворими з ініціативи уряду окремої федеративної землі в межах цієї адміністративної одиниці. Це дає змогу ефективніше вирішувати проблеми регіонального рівня та полегшує координацію. Крім зазаначених інструментів застосовується також видача дозволів на імпорт та експорт рідкісних видів флори та фауни. На регіональному рівні проводиться регулярний моніторинг стану біорізноманіття. При цьому лідери федеративних земель координуються загалнонаціональною владою. Це підвищує деталізацію інформації і, водночас, сприяє її кращій систематизації. У Німеччині використовується дуже широкий спектр ринкових інструментів. Перш за все це - податки. Цей інструмент може бути надзвичайно ефективним і може приносити значний дохід уряду, проте його використання стикається із певними труднощами. Збереження біорізноманіття охоплює дуже багато природоохоронних аспектів, тому доцільним є використання податків, що стосуються охорони водних, земельних ресурсів та надр. Такими є податок на бензин, на електрику, на мінеральні ресурси... Ефективною виявилася екоподаткова реформа, запроваджена у 1999 році. Наслідком її впровадження стало

скорочення викидів СО2 на 2-3%. Проте встановити систему єдиних платежів, спрямованих на збереження біорізноманіття важко. У Німеччині таку спробу зробили, внесши проект податку на користування заповідними обєктами. Його мають сплачувати, як туристи, так і компанії, що надають відповідні туристичні послуги. Такий податок має покрити не тільки шкоду, заподіяну туристичною діяльністю, але й сприяти надходженню додаткових коштів на розширення заповідної мережі. Ефективність даного інструменту гарантується великою кількістю платників – за статистикою щороку німецькі заповідники та національні парки відвідують понад 290 мільйонів людей. Система, що використовується у Німеччині передбачає, що більшість платежів спрямовуються на покращення ситуації в тому чи іншому секторі та на введення інновацій. Велика частина субсидій спрямовується на екологізацію сільського господарства. Прямі платежі Європейського Союзу складають 6 мільярдів євро на рік, в той час, як національний уряд виплачує 2 мільярди, без урахування соціальної політики в галузі сільського господарства. Також виплачуються компенсації господарствам, що скорочують використання добрив та пестицидів і переходять на органічне виробництво. Зрозуміло, що за таких умов ефективність ведення сільського господарства є прямим наслідком фінансування і підтримується на високому рівні. З 2000 року у Баден-Вютенберзі діє програма МЕКА –ІІ, що спрямована на залучення фермерів у процес збереження біорізноманіття. Вона полягає в тому, що фермерські господарства отримують грошову винагороду у випадку, якщо вони довели, що на їх території існує і підтримується щонайменше 4 і 28 рідкісних видів рослин. Серед інших інструментів часто використовується торгівля квотами на викиди. Ефективність цієї діяльності досягається тим, що кошти отримані за продаж квот спрямовуються державою на регенерацію лісів. Дозволи на забруднення отримуються в рамках міжнародних проектів спільного спровадження. Німеччина фінансує 5 проектів зі скорочення викидів у країнах, що розвиваються. Ефективність регуляторних та ринкових інструментів підтримується наявністю інформаційних. У Німеччині існує можливість певної видозміни природоохоронного законодавства в межах різних федеративних земель. Проте введення будь-якого проекту чи посилення контролю за виконанням певних вимог вимагає консультації із усіма зацікавленими особами. Природоохоронна діяльність, що проводиться на території окремої адміністративної одиниці не має шкодити сусіднім, гальмувати процеси, що відбуваються у них чи суперечити національному законодавству. Громадяни Німеччини мають право відправляти запити щодо інформації з приводу заходів, спрямованих на збереження біорізноманіття. Якщо виникає необхідність, компанії мають надавати бізнес-звіти та всі необхідні документи призначеним експертам. Також розповсюдженим є ліцензування природоохоронних об’єктів. Особлива увага при цьому приділяється роботі зоопарків. Інструменти з інформування споживачів включають маркування продукції органічного сільського господарства та сталого лісокористування. У Німеччині існують програми з інформування та ознайомлення громадян з проектами по збереженню біорізноманіття. Для фермерів проводяться консультації та тренінги з приводу ведення сталого сільського господарства. Існують інтернет ресурси, прикладом яких може слугувати портал, створений в рамках програми Viabono. Даний ресурс містить інформацію про екологічно-дружні компанії, що займаються зеленим туризмом в Німеччині. Найбільш характерним для діяльності зі збереження біорізноманіття є застосування інструметів з планування природоохоронних територій. Під плануванням територій в Німеччині розуміють визначення вимог для природоохоронних об’єктів, встановлення критеріїв їх оцінки, меж та способів регулювання

тощо. Під час планування території обираються пріорітетні об’єкти, які містять найбільшу кількість видів та ландшафтів, що знаходяться під загрозою зникнення. На цьому етапі заохочується співпраця із усіма зацікавленими службами та міністерствами, що сприяє всебічній оцінці обєкта та зменшує вірогідність того, що проект буде суперечити планам розвитку інших земель. У 2006 році Німеччина увійшла до складу Європейської заповідної мережі Natura 2000. Наразі 14% суходолу та 41 % акваторії Німеччини належать до цієї системи. Це – Альпійська, Атлантична та Континентальна біогеографічна області. Впровадження такої системи сприяє створенню мережі взаємоповязаних біотопів всередині країни. Згідно Федерального закону про збереження біорізноманіття, 10% території кожної федеративної землі має входити до складу цієї мережі. Це значно полегшує координацію та моніторинг стану біорізноманіття в межах країни. Німеччина є однією з країн, у яких розробляються Плани Розвитку сільської місцевості. За останнім з таких було встановлено 5 пріорітетів розвитку,серед яких трансформація існуючої системи сільського господарства та лісозаготівельноої промисловості, технічна модернізація сільського господарства, фінансова допомога органічним господарствам, захист прибережних територій, що можуть постраждати внаслідок несприятливих природних явищ. Всі ці заходи будуть сприяти пеорієнтації традиційного сільського господарства на інтенсивне органічне, що зменшить тиск на навколишнє середовище. Висновки У Німеччині існує ефективна система інструментів, направлених на збереження біорізноманіття. Особливо позитивним моментом є комплексний підхід до вирішення проблеми, що включає аналіз стану всіх складових навколишнього природного середовища і ситуації у промисловості та сільському господарстві. Це забезпечує усунення причин скорочення біорізноманіття та загальну екологізацію всіх сфер діяльності. У країні застосовується комплекс регуляторних, ринкових, інформаційних інструментів і існує система планування території. Ефективність застосування інструментів підтримується чітким розмежуванням повноважень. У кожній федеративій землі існуюють свої природоохоронні практики, що враховують природні, економічні та соціальні особливості певної території. Проте, програми, прийняті урядом однієї землі не суперечать загальнонаціональному курсу, що досягається шляхом високого рівня інтеграції та залучення усіх зацікавлених сторін на початкових етапах кожного проекту. Одним із тих моментів, які могли бути позитивним досвідом для України є впровадження низки методів економічного стимулювання у сфері сільського господарства. Надання компенсаційних виплат та грошових винагород стало б поштовхом до переходу на органічне господарство і залучило приватні господарства у збереження біорізноманіття.

15. Великое опреснение

Ближний Восток — регион, в котором проживает 5% населения планеты, однако на него приходится лишь 0,09% мировых запасов пресной воды. А ведь без воды немыслима не только жизнь, но и промышленность, сельское хозяйство и прочие отрасли человеческой деятельности. Особенно остро обстоит дело с проблемой водоснабжения в Израиле, поскольку его руководство по ряду известных причин вынуждено добиваться максимальной автономности жизнеобеспечения страны. И ему это удается. Фото вверху ALAMY/PHOTAS Более половины территории Израиля занимает пустыня Негев (от иврит. — «сухой»), из одного названия которой легко сделать вывод, что это не очень подходящее для жизни место. Однако и в остальных районах израильской земли зеленые насаждения сами по себе обычно не растут — для этого необходимо их посадить и тщательно за ними ухаживать. При этом Израиль не только не жалуется на нехватку продовольствия, но и завозит свежие фрукты в половину стран Европы, включая отчасти и Россию: израильские лимоны и грейпфруты можно увидеть во многих российских супермаркетах. А между тем, чтобы вырастить одно только лимонное дерево, нужно несколько кубометров воды в год. Впрочем, человеку, не забывающему о личной гигиене, воды требуется столько, что любое лимонное дерево завянет от зависти. По разным источникам, каждый израильтянин в среднем расходует от 80 до 130 литров ежедневно. Это довольно скромный показатель по меркам развитых стран (американцы расходуют до 500 литров), но самый высокий в Ближневосточном регионе. В Израиле проживает более семи миллионов человек. Несложные вычисления показывают, что только для бытовых нужд израильтянам ежегодно требуется около трехсот миллионов кубометров. И это не считая промышленного и сельскохозяйственного использования водных ресурсов. Между тем именно расходы на орошение составляют большую часть потребляемой воды, хотя в последнее время из-за растущей потребности в питьевой воде их относительная доля заметно снизилась. Кстати, в Израиле невозможно увидеть садовника, беспечно поливающего деревья шлангом: вода подводится в точно рассчитанных количествах по тонким трубочкам непосредственно к каждому растению. Именно благодаря повсеместному

внедрению капельного орошения площадь, занятая пустынями, в Израиле ежегодно сокращается в отличие от многих других стран, где пустыни наступают. Антарктида нам поможет Одна из самых экстравагантных идей состоит в том, чтобы «поймать» в высоких широтах айсберг и отбуксировать его через Средиземное море прямо к берегам страны. Транспортировка от Антарктиды до Израиля каравана гигантских ледяных глыб (размером в несколько футбольных полей каждая) может занять около года. Но если поверхность льда прикрыть от солнца тонкой отражающей пленкой, айсберги вполне могут «продержаться» до пункта назначения. Скорость движения каравана будет составлять всего пару узлов, что сравнимо со скоростью морских течений, которые надо обязательно учитывать при прокладке маршрута. Но даже один такой караван мог бы заметно упростить ситуацию с обеспечением страны питьевой водой. Есть и чуть менее радикальная версия этого проекта: не тащить айсберги целиком через океан, а прямо в открытом море измельчать лед и везти в танкерах ледяную шугу. По некоторым оценкам, такая вода может оказаться дешевле опресненной. И все же пока всерьез подобными проектами никто не занимается.

Всеизраильский водопровод Откуда же взять все эти миллионы кубометров? Как и в большинстве стран мира, пресная вода в Израиле в основном добывается из естественных источников: озер, рек и подземных водоносных горизонтов. Природный резервуар пресной воды в Израиле один — это озеро Кинерет, однако уровень воды в нем уменьшается год от года. Управление водного хозяйства Израиля установило минимальный уровень воды в озере, при достижении которого из него уже нельзя выкачивать воду, чтобы не произошли необратимые гидрологические изменения. Сейчас это 213 метров ниже уровня моря. Информация об уровне воды регулярно обновляется на сайте www.water.gov.il; в настоящее время он почти всегда находится недалеко от критической отметки. Около 40% пресной воды, выкачиваемой из озера, направляется на насосную

станцию Сапир, с которой начинается Всеизраильский водопровод — система водоснабжения, доставляющая воду от северных источников на юг страны, в том числе в пустыню Негев, — остальное потребляется непосредственно в регионе. Большая часть пресной воды, впрочем, добывается из подземных источников. Самый большой из них — так называемый прибрежный водоносный горизонт, простирающийся от берега Средиземного моря к подножию Иудейских гор. Из него ежегодно извлекается около 500 миллионов кубометров воды. Восполняется он как естественным путем — благодаря стоку дождевой воды, так и искусственными методами — захватом и перенаправлением паводков, а также, в незначительной степени, закачкой предварительно отфильтрованных и обеззараженных сточных вод. Протяженность прибрежного водоносного горизонта позволяет ему служить в качестве многолетнего хранилища пресной воды, из которого можно выкачивать ее в засушливые годы. Но к этому процессу следует подходить разумно. Близость к берегу моря при бесконтрольной эксплуатации создает опасность периодических прорывов морской воды, что увеличивает соленость подземных вод и может сделать их непригодными для использования. Вредит водоносному горизонту также загрязнение удобрениями,

Компьютеризированная ирригационная система в пустыне Негев. Фото RICHARD T.NOVITZ/CORBIS/RPG

ядохимикатами, промышленными и бытовыми стоками. Это особенно заметно в той его части, которая расположена на территории сектора Газа, что вынуждает жителей искать внешние источники пресной воды. Второй по значимости водоносный горизонт Израиля называют горным. Он простирается от Изреельской долины на севере страны до города Беер-Шева на границе пустыни Негев. Этот пласт состоит из пористых, но твердых горных пород — известняка и доломита. Карстовые системы, существующие в горном водоносном горизонте, содержат естественные подземные резервуары, наполненные чистой водой. Именно здесь вода наиболее высокого качества, она может быть использована без ограничений для любых нужд практически без какой-либо предварительной обработки. Но ее уровень в этом водоносном горизонте неоднократно опускался ниже критической отметки, поэтому в настоящее время из него запрещен отбор воды свыше естественного дождевого восполнения в зимний сезон. Существуют и альтернативные источники пресной воды. Коллекторы дождевых вод используются по всей стране и особенно полезны в период паводка, собираемая ими вода бесценна для сельского хозяйства в сухой сезон. Все быстрее развиваются технологии повторного использования сточных вод, они уже обеспечивают заметную долю объема технической воды. Наконец, у Израиля есть выход к практически неограниченным запасам воды в Средиземном и Красном морях, а через них — ко всем океанам планеты. Здесь лишь одна досадная помеха: вода в морях соленая, и без предварительного опреснения (а это сложный и дорогостоящий процесс) пить ее нельзя. Обратный осмос Чтобы понять явление обратного осмоса, следует сначала разобраться с осмосом обычным. Заполним какую-нибудь емкость простой водой и опустим в нее контейнер с концентрированным солевым раствором, одна из стенок которого — специальная полупроницаемая мембрана, пропускающая молекулы воды и не пропускающая молекулы соли. Что произойдет? Броуновское движение будет приводить к тому, что молекулы воды начнут проходить через мембрану в обоих направлениях. Но со стороны раствора их поток будет слабее, просто потому, что молекул воды там меньше, так как часть из них вытеснена молекулами соли. В результате концентрация раствора станет снижаться. Остановить этот процесс можно, только увеличив давление раствора. Явление осмоса можно объяснить и по-другому. Давление раствора на полупроницаемую мембрану складывается из двух составляющих — парциальных давлений воды и растворенной в ней соли. Поскольку поры не пропускают соль, ее давление полностью уравновешивает сама мембрана за счет своей упругости. А вот давление воды не уравновешивается, поскольку в растворе ее концентрация ниже, чем по другую сторону мембраны. Возникший перепад давлений называется осмотическим давлением. Он-то и затягивает воду через мембрану в раствор. Кстати, именно из-за осмоса нельзя пить морскую воду: клеточные стенки как раз и являются полупроницаемыми мембранами. Когда соленая вода попадает в пищеварительный тракт, осмос вытягивает воду из клеток, пытаясь уравнять осмотическое давление и снизить концентрацию соли, в итоге наступают обезвоживание и смерть. Но явление осмоса обратимо. Если солевой раствор будет находиться под высоким давлением, молекулы воды станут проходить через мембрану в противоположном направлении, в сторону емкости с чистой водой (опять же стремясь уравновесить давление). Таким образом, полупроницаемая мембрана действует как очень тонкий фильтр: чистая вода продавливается сквозь нее, оставляя в контейнере меньшее количество более концентрированного солевого раствора.

Обратный осмос — процесс довольно медленный, и для его технической реализации необходимо высокое давление, но он работает.

Долой соль Казалось бы, что тут может быть сложного — удалить из каждого литра морской воды растворенные в нем 35 граммов соли? (Соленость вод Мирового океана колеблется в зависимости от региона, но незначительно.) Над этой проблемой задумывался еще Аристотель, пытаясь изобрести особые фильтры, опередив тем самым свое время на две с лишним тысячи лет. Это удалось сделать лишь в 1940-х годах, с открытием явления обратного осмоса. Первый же метод опреснения воды основывался на дистилляции — выпаривании соленой воды и конденсации пара, уже лишенного растворенных солей. Каждый, кто хоть раз пробовал осуществить дистилляцию самостоятельно (в кабинете химии, например), знает, как много приходится затрачивать энергии и как мало при этом получается конечного продукта. В современных опреснительных установках, работающих по этому принципу, применяется технология вакуумной дистилляции. Она основана на том, что при низком давлении вода закипает при гораздо меньшей

температуре. Но энергии все равно затрачивается немало — не только на кипячение, но и на работу вакуумных насосов. Поэтому данный метод нашел применение в основном в тех странах Ближнего Востока, где много нефти, а Израиль к их числу не относится. Существуют и другие способы опреснения. Один из самых известных — вымораживание. Если медленно охлаждать морскую воду, то получающийся на поверхности лед при оттаивании окажется пресным. Впрочем, Израилю этот способ не подходит по климатическим причинам. Еще один метод — ионный обмен. Пропуская воду через фильтры из ионообменных смол, можно заменить ионы, к примеру, натрия на ионы водорода (катионитовый фильтр), а затем кислотные остатки (например, ионы хлора) на ионы OH–. В итоге вместо NaCl получается H2O, а это и есть опреснение. Подобным образом работают некоторые бытовые фильтры водопроводной воды (они в основном рассчитаны на удаление солей кальция, что приводит к смягчению воды). Недостаток ионообменных систем — дороговизна их применения для воды с высоким содержанием солей, поэтому для опреснения морской воды их практически не используют. Наконец, один из самых современных методов опреснения основан на явлении обратного осмоса, для чего нужно лишь продавить морскую воду через специальные фильтрующие мембраны под достаточно высоким давлением — 5—7 мегапаскалей (50—70 атмосфер). Хотя обратный осмос, по-видимому, является на сегодня энергетически наиболее эффективным методом опреснения морской воды (выгоднее, пожалуй, только новые разработки на основе вездесущих углеродных нанотрубок, не покинувшие пока, однако, стен лабораторий), он все же требует существенных затрат энергии для работы насосов высокого давления. Поэтому очень выгодно объединять опреснительные установки с электростанциями, причем лучше всего с атомными. В них высокотемпературные водяные контуры сочетаются с большим количеством недорогой электроэнергии и отсутствием отходов (за исключением требующего отдельной утилизации отработанного ядерного топлива, которое никак не соприкасается со вторичными тепловыми контурами, где циркулирует вода).

В 2002 году Ливан построил водозаборную станцию на приграничной с Израилем реке Ваззани, принадлежащей к бассейну Иордана. Это едва не стало причиной военного конфликта. Фото PAUL ASSAKER/CORBIS/RPG

С начала 2000-х годов опреснение является стратегическим направлением в развитии израильского водоснабжения. Пилотные проекты существовали и раньше, но 24 августа 2005 года опреснение воды в Израиле впервые достигло значительных для региона масштабов. В этот день неподалеку от Ашкелона (около 40 километров к югу от Тель-Авива) была запущена крупнейшая в мире опреснительная установка на основе обратного осмоса мощностью 100 миллионов кубометров в год. Опресненная вода после дополнительной реминерализации попадает непосредственно во Всеизраильский водопровод, а оттуда — в южные регионы страны. Станция имеет 20 бассейнов предварительной очистки, где морская вода освобождается от механических загрязнений, и 40 000 полимерных фильтров, через которые она прогоняется насосами высокого давления. Для работы всего этого хозяйства необходим источник электроэнергии мощностью 50 мегаватт, поэтому установка включает собственную тепловую электростанцию. Предполагается, что она будет работать на египетском природном газе, но пока его поставки не налажены и электричество забирается из общей сети. Проект стоимостью 250 миллионов долларов реализован объединенными усилиями французской компании Veolia (часть Vivendi Group) и израильской IDE Technologies. Последняя, прежде чем приступить к реализации проекта в Ашкелоне, уже построила 350 опреснительных установок по всему миру, из них 65 — только вИспании. Согласно условиям тендера полученная питьевая вода поступает государственной компании «Мекорот» (отвечающей за водоснабжение страны) по цене 52,7 цента за кубометр — самой низкой в мире для опресненной воды. Но у израильских проектов опреснения существует немало противников, несмотря на то что это путь к автономности жизнеобеспечения страны (а возможно, как раз именно поэтому). Противники опреснения приводят множество сомнительных, а то и вовсе псевдонаучных доводов. Например, утверждается, что опресненная вода отличается от обычной изотопным составом и поэтому может привести в долговременной перспективе к необратимым последствиям для человеческого организма. При этом авторы подобных заявлений как-то забывают о том, что дождевые или подземные воды, к которым у них нет претензий, происходят из водяного пара, образующегося в основном за счет испарения морской воды солнечным теплом. По сути, вся наша планета работает как гигантская термальная опреснительная установка. Искусственное опреснение ничем принципиально не отличается от природного, кроме разве что отсутствия природной минерализации, но реминерализация опресненной воды — давно отработанный технологический процесс. Реальные причины такой ожесточенной критики, скорее всего, политические. Ряд территорий, на которых находятся источники восполнения водоносных горизонтов Израиля, оспариваются их жителями, желающими создать там независимое государство. Но есть и другие политические силы, стремящиеся любой ценой уберечь целостность территории. В своем противостоянии популярному в мировом сообществе плану израильско-палестинского размежевания они используют любые возможности. В частности, один из аргументов состоит в том, что Израиль не выживет без находящихся на спорных территориях источников воды. Введение в строй мощных опреснительных установок может снять и этот аргумент — отсюда попытки вызвать недоверие населения к опресненной воде. Разумеется, стремление защитить территориальную целостность своей страны достойно всяческого уважения, но применяемые для этого методы должны быть честными и рационально обоснованными, без опоры на псевдонаучные заявления.

Импорт и строжайшая экономия Несмотря на все прилагаемые усилия, опреснение морской воды остается дорогим удовольствием. Поэтому рассматриваются и применяются также и другие способы водоснабжения страны. Один из подходов — сокращение потребления. Пропаганда бережного отношения к воде вкупе с внедрением водосберегающих технологий в промышленности и сельском хозяйстве уже дает плоды: в последние 10 лет суммарное потребление воды в стране стало снижаться. Другой путь — использование альтернативных источников пресной воды в пределах Израиля. К таковым относится сбор паводковых вод, использование солоноватых подземных источников, обеззараживание (с применением биотехнологий) и

повторное использование сточных вод. Всем этим давно и успешно занимаются как государственные, так и частные компании. В результате в сельском хозяйстве доля повторно используемых сточных вод возросла за последние годы в несколько раз. И, наконец, пресную воду можно просто импортировать. Существует несколько проектов такого рода. Самый известный из них — покупка воды у Турции, которая еще в 1980-х годах предложила построить Водовод мира для переброски стока рек Гейхан и Сейян в Сирию, Иорданию, Палестину, Израиль, Кувейт, Саудовскую Аравию, ОАЭ и Катар. Соответствующее соглашение с Израилем, предусматривающее поставку 50 миллионов кубометров в год, уже заключено. Но даже сами договаривающиеся стороны признают его политическим, а не экономическим. Цена воды с учетом транспортных расходов составит около 1 доллара за кубометр — вдвое дороже опресненной. С другой стороны, этот проект может открыть путь к дальнейшему экономическому сотрудничеству между двумя странами. Израиль также изъявил желание покупать воды Нила у Египта, но эта сделка требует одобрения других стран, имеющих доступ к Нильскому бассейну, в частности Судана, с которым у Египта заключено соглашение о квотах на использование нильской воды. Получить же такое согласие в нынешних политических условиях будет очень непросто. Судьба существующих источников пресной воды в Израиле также до сих пор не вполне ясна. Как известно, жители оспариваемых территорий не прочь вернуть их под собственное государственное управление, а вместе с ними — и воду. Жители сектора Газа, к примеру, претендуют не только на весь прибрежный водоносный горизонт этой территории (уже, впрочем, крайне низкого качества), но и на денежные компенсации от Израиля за несправедливый, по их мнению, раздел водных ресурсов. Позиция палестинцев заключается в том, что этой, самой густонаселенной, части региона должна отойти квота водных ресурсов всего Израиля пропорционально численности жителей, независимо от их вклада в промышленную эксплуатацию и восстановление водоносных горизонтов. Другая проблема связана с Сирией, которая отказывается подписывать мирный договор с Израилем до тех пор, пока ей не будут возвращены Голанские высоты, включая все источники воды. Если допустить, что эти планы сбудутся, Израиль потеряет половину своих водных ресурсов, что может повлечь катастрофические последствия. Возможно, это одна из причин, из-за которых опреснение воды стало стратегической государственной программой. Просто на всякий случай.

Колодец в центре подземного водного резервуара в Ханаане на Западном берегу Иордана. Фото ALAMY/PHOTAS

16. Прилив сил

Дамба первой в мире приливной электростанции в устье реки Ранс. Франция. Фото: SPL/EAST NEWS

Когда Парижская Академия наук отказалась рассматривать проекты вечных двигателей, формально она была совершенно права. Вечных двигателей не существует. Но есть почти вечные. По сути, вся наша Вселенная — огромный perpetuum mobile, который работает вот уже более 13 миллиардов лет и пока не собирается останавливаться. Надо просто суметь им воспользоваться. В некоем научном трактате начала прошлого тысячелетия безымянный автор описал замечательный вариант вечного двигателя. Изобретатель предложил собрать крепкий шест, достаточно длинный для того, чтобы дотянуться до Луны. Его наземный конец он соединил с шатунным механизмом и возвратной пружиной. По замыслу изобретателя Луна должна была с помощью шеста приводить шестерни механизма в движение, а в ту пору, когда ночное светило уходило «за Землю», пружина возвращала шест в исходное положение, где он дожидался нового прихода земного спутника. Нам неизвестно, пытался ли древний изобретатель воплотить свой аппарат в жизнь, но, вероятно, он сильно удивился бы, узнав, что предложенный им достаточно длинный шест давно существует и работает. И не один, а целых два — второй связывает нас с Солнцем. Шесты эти мы называем гравитацией. Правда, шестерни они не вращают, но дважды в день вызывают изменения уровня воды в больших водоемах. То, что изменение уровня воды в океане зависит от движения по небу основных светил — Луны и Солнца, отмечал еще в IV веке до Рождества Христова греческий купец и географ Пифей — тот самый, что первым описал полярный день, северное сияние и вечные льды. В самом начале нашей эры его наблюдения развил в своих трудах учитель Цицерона — Посидоний, полагавший, что эти светила обладают особым полумагическим притяжением наподобие магнита. Но вскоре труды Посидония были надолго забыты, и первые приливные мельницы строились без их учета.

Небесные тягачи Научная теория приливов появилась в 1687 году, и создал ее основоположник теории всемирного тяготения Исаак Ньютон. Основными «виновниками», как люди верно догадывались, оказались Луна и Солнце. Своим притяжением каждое из светил стремится вытянуть Землю. Это связано с тем, что гравитация быстро убывает с расстоянием. Из-за этого Луна притягивает ближнюю часть нашей планеты на 6,5% сильнее, чем дальнюю. Под действием этой разности сил Земля давно бы стала похожа на дыню, если бы не вращение, которое все время подставляет Луне другой бок, едва только начинает развиваться деформация. В результате по нашей планете, чуть отставая от Луны, постоянно бегут две приливные волны. В твердом веществе их амплитуда составляет около полуметра. Вода более подвижна, но и ее подъем в открытом море не превышает метра. С приближением к суше высота морской приливной волны многократно увеличивается. Наиболее интенсивным рост этот оказывается в узких местах побережий — в проливах, сужающихся заливах, устьях рек. Доходит до того, что некоторые реки во время мощных приливов меняют направление течения на противоположное. На Северной Двине замедление течения во время приливов отмечается за 200 километров от устья, а на Амазонке — за 1400. В узком речном русле прилив может создавать высокую, до 5 метров, волну, движущуюся против течения со скоростью 7 м/с. В Бразилии ее называют порока, во Франции — маскаре, в Британии — бор. В дни особенно сильных приливов порока проходит по Амазонке до 300 километров — у побережья уже давно начался отлив, а волна все еще идет вверх по реке. Солнце тоже порождает пару приливных волн, но они заметно слабее лунных. Дело в том, что размеры Земли весьма незначительны в сравнении с расстоянием до Солнца, так что перепад силы его притяжения на ближнем и дальнем краях земного шара составляет менее 0,02%. Однако солнечная гравитация на два порядка сильнее лунной, и поэтому приливы, вызванные Солнцем, уступают лунным не в сотни, а только в 2,5 раза. Когда лунная и солнечная волны накладываются и усиливают друг друга, случаются особенно высокие приливы. Их называют сизигийными, поскольку происходит это в дни сизигий — новолуний и полнолуний. Прямая противоположность им — приливы, происходящие в моменты квадратур (первой и последней четвертей Луны). В такие дни Луна и Солнце располагаются по отношению к Земле под прямым углом и ослабляют приливное влияние друг друга. В результате вода во время сизигийных приливов может подниматься в 2—3 раза выше, чем во время квадратурных. Высота прилива в некоторых местах действительно впечатляет. Например, в Гранвиле (Франция) перепад уровня воды достигает 14,7 метра, в устье реки Северн (Бристольский залив, Англия) доходит до 16,3 метра, а в районе залива Фанди (атлантическое побережье Канады) — почти до 20 метров (высота семиэтажного дома). Но есть и такие места, где приливы почти не ощущаются. Скажем, в районе Трапезунда (Черное море, Турция) вода поднимается всего на 8 сантиметров, а в Финском заливе амплитуда прилива редко превосходит 4—5 сантиметров. Приливные волны бегут по поверхности Земли навстречу вращению, постепенно его замедляя. Постоянные потери вращательной энергии нашей планеты составляют около 2 тераватт — как раз столько электроэнергии потребляет сегодня все человечество. Но масса Земли столь велика, что это приводит к удлинению суток всего на 2 миллисекунды за столетие. Небольшая часть этой энергии идет на постепенное повышение лунной орбиты, радиус которой растет примерно на 3 сантиметра в год, а остальное растрачивается на внутреннее трение в горных породах и, главным образом, в водных массах. В далеком будущем, через миллиарды лет, вращение Земли синхронизируется с Луной. Сутки тогда сравняются с лунным месяцем, а приливы, по крайней мере лунные, прекратятся.

Водный помол Самые древние приливные мельницы работали на реке Флит, в районе современного Лондона, еще во времена Римской империи, но об этом нам известно только по косвенным данным. Старейшая из тех, остатки которых удалось раскопать археологам, относится к концу VIII века. Эта небольшая мельничка при основанном святым Патриком монастыре Нендрам в Северной Ирландии устроена была чрезвычайно просто. Во время прилива вода через открытые воротца заполняла небольшой бассейн. Когда прилив сменялся отливом, ворота закрывались и вода из бассейна спускалась через специальное сливное отверстие, под которым находилось закрепленное горизонтально колесо с мельничными лопастями. Поток воды вращал лопасти, и это вращение передавалось на рабочие жернова диаметром 83 сантиметра. Нехитрая установка развивала мощность чуть меньше одной лошадиной силы и позволяла перемалывать до 4 тонн муки за сутки.

Первое документальное упоминание о приливной мельнице относится к 1086 году. В знаменитой «Книге Страшного суда», составленной по результатам первой в средневековой Европе поземельной переписи, проведенной по приказу Вильгельма Завоевателя, говорилось о приливной мельнице, расположенной в Дувре, на берегу пролива Па-де-Кале. Кроме нее в книге упоминалось о мельнице на реке Ли в местечке Три-Миллс-Айленд (сегодня эта территория относится к Лондону). Старейшая сохранившаяся до наших дней приливная мельница была также построена в Англии, в городке Вудбридж, еще в 1170 году. Она была уже значительно больше и мощнее, чем в Нендраме. Колесо мельницы было вертикальным, наподобие пароходных, а площадь ее приливного бассейна составляла 28 000 м2 (около 3 гектаров). Мельница несколько раз реконструировалась и благополучно молола зерно несколько веков вплоть до 1957 года. К тому времени это была последняя действующая промышленная приливная мельница. В 1973 году после пятилетней реставрации заброшенного комплекса в нем был открыт музей индустриальной революции. В музейные экспонаты превратились и несколько других приливных мельниц — в Англии, Бельгии и Нидерландах. Все они работают, только муку в них сегодня перемалывают для туристов. А в целом в начале прошлого века только по берегам Атлантического океана работало более 750 таких мельниц. Около 300 — в Северной Америке, 200 — в Британии и примерно 100 — во Франции. Кое-где были построены приливные насосы, приливные подъемники и даже приливные лесопилки. И большая часть этих установок создавалась без всякого теоретического обоснования.

Первая советская экспериментальная ПЭС в Кислой губе первоначально была оснащена французской 400-киловаттной осевой турбиной. Сейчас там исследуется новейшая ортогональная турбина меньшей мощности. Фото: ИТАР-ТАСС

Французский дебют Первыми за сооружение электростанций, извлекающих энергию из приливных движений воды, взялись французы. В 1925 году они присмотрели перспективное место под приливную электростанцию вблизи деревни Абер-Врак (департамент Финистер). И не просто присмотрели, а даже начали строительство, но из-за финансовых проблем к 1930 году его забросили. Однако конструкторские наработки, которые энергетики планировали использовать в этой первой ПЭС, пригодились при сооружении следующей, которая и стала первой действующей. Место для нее в устье реки Ранс, впадающей в Ла-Манш, выбрал еще в 1921 году инженер Жерар Буасноэ. Даже самые низкие квадратурные приливы поднимаются здесь на 8 метров, а в дни сизигий вода захлестывает за 13-метровую отметку. Но путь от идеи до ее воплощения оказался долгим. Лишь в 1943 году Общество по изучению использования приливов (Société d'étude pour l'utilisation des marées, SEUM) провело необходимые исследования и составило техническое обоснование проекта ПЭС. Сами же работы по строительству начались только в 1961 году. Главным специалистом проекта стал известный французский архитектор Луи Арретч. Плотину спроектировал Альбер Како, получивший к тому времени титул «лучшего инженера Франции». Два года ушло на осушение строительной площадки. 20 июля 1963 года, когда бассейн будущей ПЭС был надежно заблокирован двумя мощными дамбами, состоялась церемония закладки первого камня, а 26 ноября 1966 года построенную ПЭС открыл лично президент Франции генерал Шарль де Голль. Сооружение оказалось впечатляющим. Приливный бассейн площадью 22,5 км2 отгораживала плотина длиной почти 800 метров. На ней смонтированы 24 турбины общей мощностью 240 мегаватт. По сей день эта электростанция остается крупнейшей в провинции Бретань и производит более 600 миллионов киловатт-часов в год. В пересчете на современные деньги ее постройка обошлась французам в 740 миллионов евро, но станция уже давно окупилась, и теперь ее электричество стоит всего 1,8 цента за киловатт-час — в полтора раза дешевле энергии столь популярных во Франции АЭС. Советский ответ В России на некоторых участках побережья Белого и Баренцева морей приливы поднимают воду на высоту до 10 метров. Еще в XVII веке здесь строились первые приливные мельницы. И когда в начале 1960-х годов руководство СССР узнало, что французы строят первую ПЭС, началось соревнование. Место для возведения советской ПЭС было выбрано в 90 километрах от Мурманска в Кислой губе, недалеко от поселка Ура-Губа. Оно будто специально было создано природой для такого проекта: естественный залив площадью более миллиона квадратных метров с узкой, всего 40 метров, горловиной. Единственным, но существенным минусом площадки было то, что располагалась она вдали от других промышленных объектов. Да и дорог к ней нормальных не было. Для быстрого возведения наши конструкторы под руководством инженера и изобретателя Льва Бернштейна придумали способ строительства, который сейчас называется «наплавным» и применяется почти везде, где требуется возвести крупное водное или подводное сооружение. Здание размером 36×18,5 метра и высотой более 15 метров, которое одновременно являлось и плотиной, было построено не в Кислой губе, а в строительном доке на мысе Притыка, рядом с Мурманском. Вместе со смонтированным в нем оборудованием его вплавь отбуксировали по месту службы, где и установили на выровненное и подготовленное к этому дно. Но, несмотря на такое ноу-хау, французы все равно опережали наших гидростроителей. Когда

стало ясно, что перегнать их не удастся, советские чиновники, дабы минимизировать политические издержки, оперативно объявили проект «технической ересью», подлежащей немедленной заморозке. Стройка застыла на год, и лишь публикация в газете «Известия» статьи «Наказанная проблема» заставила пересмотреть абсурдное решение и выделить средства на завершение объекта. Станцию открыли в 1968 году. На ней была установлена турбина диаметром 3,3 метра и мощностью 400 киловатт производства французской фирмы «Нейрпик», которая оборудовала и первую французскую ПЭС.

Биологическая проницаемость Приливная энергетика в экологическом плане является одной из самых чистых. В отличие от ТЭС приливные станции не выбрасывают в атмосферу ни углекислого газа, ни серы, ни золы. В отличие от ГЭС для их постройки не нужно затоплять земли. Кроме того, нет опасности рукотворного речного цунами при прорыве плотины. В отличие от АЭС даже в случае самой серьезной аварии радиационный уровень в округе не

вырастет ни на один рентген. Исследования на Кислогубской ПЭС показали, что приливные турбины вполне биологически проницаемы. Через них без повреждений проходит около 85% рыбы, для которой плотины ГЭС совершено непреодолимы. Вода идет через турбину гидроэлектростанции под чудовищным напором, и лопасти ее ротора просто перемалывают все, что в них попадает. В случае ПЭС напор гораздо слабее и лопасти крутятся значительно медленнее. Не наносят они существенного вреда и основному рыбьему корму — планктону, его тут погибает не более 10% (на ГЭС — от 83 до 99%). Экологи опасались, что в бассейне ПЭС упадет соленость воды, что отрицательно скажется на его фауне. Этот эффект действительно имеет место, но оказался столь мал (0,5—0,7 промилле), что не сказывается на растениях и животных. Ортогональные турбины Конечно, даже для конца 1960-х эта мощность была не слишком впечатляющей. И все же Кислогубская ПЭСпринесла миру ничуть не меньше пользы, чем ее «конкурентка» на Рансе, поскольку стала одной из ведущих мировых экспериментальных площадок по отработке новых технологий приливной энергетики. В числе последних связанных с ней ноу-хау — разработка новой ортогональной турбины, работающей при любом направлении потока. Обычно на приливных электростанциях используют осевые турбины, напоминающие ходовой винт корабля. Сложная форма лопаток делает их дорогими. Кроме того, они рассчитаны на постоянное направление течения. Поэтому между приливами и отливами на них приходится поворачивать лопасти. В ортогональных турбинах прямые лопасти с крыловидным профилем устанавливаются параллельно оси вращения, а вода течет перпендикулярно им. При любом направлении потока вся конструкция вращается в одну и ту же сторону, заданную профилем «крыла». Такие турбины уже давно применялись в ветроэнергетике, но для приливной оказались неэффективными. Разработанные в середине 1980-х годов в Канаде и Японии прототипы имели низкий КПД (около 40%), и в итоге идею забросили. Однако в российском НИИ энергетических сооружений в результате

Ротор ПЭС SeaGen в сборочном цехе. Фото: SEA GEN

десятилетней работы смогли найти оптимальные очертания камеры и лопастей ортогональной турбины и подняли КПД до 60—70%. Это несколько меньше, чем дают осевые агрегаты, но зато новая конструкция почти вдвое легче, а простая конструкция позволяет изготавливать ортогональные турбины на любом механическом заводе — не только на специальном турбиностроительном. В 2004 году первый экспериментальный агрегат нового типа мощностью 200 киловатт установили на Кислогубской ПЭС вместо выработавшей свой ресурс осевой турбины. Но основные надежды разработчики связывают с будущими крупными проектами ПЭС, где применение ортогональных турбин сулит значительный экономический эффект. Запуском французской и советской ПЭС было положено начало приливной энергетике, но ждать продолжения пришлось долго. Следующая промышленная ПЭС открылась только в сентябре 1984 года. На этот раз на приливы польстилась Канада. Свою 20-мегаваттную станцию она построила в устье реки Аннаполис, на острове Хогс, где амплитуда приливов колеблется от 4,4 до 8,7 метра. Но наступивший период дешевой нефти на долгие два десятилетия сделал освоение энергии приливов нерентабельным. Турбины морского течения Активное использование сил морских течений началось только в начале нового тысячелетия. В сентябре 2003 года 300-киловаттная ПЭС была запущена в Норвегии. Представители соорудившей ее компании Hammerfest Stroem заявили, что, если установка себя оправдает, они готовы развернуть массовое строительство приливных станций. А чуть раньше, в июне того же года, опытную турбину мощностью 300 киловатт на Девонском побережье Великобритании установила компания Marine Current Turbines (MCT). Впрочем, Девонская ПЭС в корне отличается от своих предшественниц. Прежде всего тем, что у нее отсутствует плотина, а значит, нет и отгораживаемого ею приливного бассейна. В сущности это обычный «ветряк», только опущенный под воду. Этот способ получения приливной энергии еще в 1960-х годах предлагал использовать советский ученый — доктор технических наук Б.С. Блинов. Он называл такие гидроэлектростанции свободнопоточными, в отличие от классических плотинных (гравитационных). По расчетам, в такой электростанции двухлопастный пропеллер метрового диаметра при скорости течения 2 м/с (7 км/ч) может выдавать до 7 киловатт мощности. Агрегат MCT снабжен однонаправленным пропеллером диаметром 11 метров. Приливное течение вращает его со скоростью до 20 оборотов в минуту. Всесторонне протестировав свое детище, компания MCT в августе 2008 года поставила еще одну станцию мощностью 1,2 мегаватта у берегов Северной Ирландии, в зоне действия приливного течения залива Стрегфорд Лоу. Новая ПЭС получила название SeaGen («морской генератор»). Две ее турбины диаметром по 16 метров закреплены на горизонтальной балке, которая перемещается по подводной башне и может для ремонта поднимать турбины над водой. Со временем MCT планирует построить у побережья Великобритании целую батарею таких установок и «выкачивать» не менее 10 гигаватт приливной энергии.

Конкуренция нарастает В 2005 году другая британская компания SMD Hydrovision анонсировала новую технологию сбора энергии приливов TidEl. Она тоже не требует плотин и бассейнов. Конструкция, несущая роторы диаметром 15 метров, легче воды и нежестко крепится ко дну на глубине около 30 метров. Поток воды разворачивает турбину в нужную сторону, и, в отличие от конструкции MCT, она одинаково хорошо работает как во время прилива, так и при отливе. По расчетам конструкторов, батарея из 30—100 таких генераторов способна выдавать мощность до 100 мегаватт. Оригинальность проекта обеспечила TidEl победу в конкурсе экологических технологий на всемирной выставке World Expo — 2005. Однако дальше полутораметрового проектного образца, работающего в экспериментальном бассейне SMD Hydrovision, дело пока не пошло. Не менее интересную идею предложили недавно три оксфордских профессора — Гай Хоулсби, Малколм Маккаллок и Мартин Олдфилд. Свой проект они назвали THAWT — Transverse Horizontal Axis Water Turbine («поперечная водяная

турбина с горизонтальной осью»). Он предполагает установку на дно горизонтальной барабанной конструкции с лезвиями-лопастями, которая подобно ортогональной турбине вращается в одну и ту же сторону на обеих фазах приливно-отливного цикла. В промышленном варианте ротор должен иметь 10 метров в диаметре и 60 метров в длину. Связка из двух барабанов и одного генератора между ними сможет выдавать до 12 мегаватт электроэнергии — в 10 раз больше, чем уже действующая установка SeaGen. При этом, по словам авторов проекта, их установка будет на 60% дешевле, а расходы по эксплуатации будут на 40% меньше. В 2009 году англичане обещают построить прототип своего агрегата с диаметром турбины 5 метров, а к 2013 году — запустить первую коммерческую установку. В мае этого года о своем желании оприходовать энергию приливов заявила Южная Корея. Корпорация KOWACO приступила к строительству приливной электростанции Sihva Lake Tidal Power Plant («приливная электростанция на озере Сихва»). Озеро Сихва, на котором ведется строительство, расположено в 40 километрах от Сеула. По сути это даже не озеро, а морской залив, отгороженный от Желтого моря дамбой. Приливы здесь достигают высоты 9 метров. Через 10 турбин станции, открыть которую планируют в конце 2009 года, за год будет проходить около 60 миллиардов тонн воды. Пиковая мощность ПЭС составит 254 мегаватта — чуть больше рекордного на сегодня французского первенца. За год станция будет вырабатывать более 500 миллионов киловатт-часов — достаточно, чтобы обеспечить расположенный рядом полумиллионный город Ансан. По расчетам, это позволит сэкономить около 850 000 баррелей нефти в год.

В проекте SeaGen норвежской компании MCT колонны закрепляются на дне, а роторы могут подниматься над водой для обслуживания. Для снижения нагрузок на конструкцию роторы вращаются в противоположные стороны. Фото: AFP/EAST NEWS

Волны гасят ветер Планетарная гидроэнергетика далеко не исчерпывается энергией рек и океанских приливов. Самую существенную и наименее используемую ее часть составляет энергия морских волн. По оценкам, они могут дать на порядок больше, чем приливы. Конечно, волны — лишь последствие деятельности ветров, но их энергия значительно «плотнее». Даже во время небольшого морского волнения с одного метра побережья можно «снять» около 10 киловатт мощности. А при сильном шторме, когда волны несколько раз в минуту поднимаются на 10—15 метров, мощность возрастает на два порядка. Теоретически до 85% этой энергии можно преобразовать в механическое движение. Основная часть энергии заключена в вертикальных колебаниях водяных масс. Простейшее решение: поплавок с тросом, который наматывается на пружинный барабан,

установленный на дне. Поднимаясь на волне, поплавок крутит барабан, а обратно его поворачивает пружина. Остается поместить в барабан электрический генератор. Однако сильное волновое течение может сносить поплавки, пока трос не размотается до предела, из-за чего КПД подобной конструкции редко превышает 20%. Конструкторы из американской компании Pacific Northwest Generating Cooperative предложили другой подход. Внутри поплавка ставят магнитную катушку с магнитным сердечником, прикрепленным к заякоренному тросу. Любые колебания поплавка перемещает сердечник внутри катушки, вырабатывая электричество. Такую «поплавковую» электростанцию планируют построить в 8 километрах от побережья тихоокеанского городка Ридспорт. Каждый поплавок диаметром 4 метра и высотой 16 метров будет выдавать до 40 киловатт. Однако первая промышленная волновая электростанция, запущенная в сентябре 2008 года в Португалии, построена на другом принципе. Несколько горизонтальных поплавков сцеплены в одну длинную «змею». Она постоянно «ломается» на волнах, а генераторы в точках излома вырабатывают электроэнергию. Три таких «змеи», заякоренные шотландской компанией Pelamis Wave Power в 5 километрах от берега, сегодня выдают мощность более двух мегаватт. Этого хватает для того, чтобы обеспечить энергией 1600 домов.

Родная гигантомания Но 254 мегаватта — это далеко не предел. В России еще в советские времена были полностью просчитаны куда более грандиозные проекты. Так, на Охотском море запланирована постройка Тугурской ПЭС мощностью 8 гигаватт. Энергию этой электростанции предполагается направлять в Юго-Восточную Азию. А на Белом море уже в этом году должны начаться подготовительные работы по строительству Мезенской ПЭС, где будут установлены 10-метровые ортогональные турбины суммарной мощностью 11 гигаватт.

Элемент поплавковой волновой электростанции с магнитными катушками

Площадь отсекаемого приливного бассейна составит 2640 км2 — в 120 раз больше, чем на Рансе! Для этого понадобится плотина протяженностью 53 километра, которая будет сооружаться уже описанным наплавным способом, в деталях отработанным при строительстве защитной дамбы Санкт-Петербурга. Несмотря на огромную стоимость проекта — около 12 миллиардов долларов — в расчете на киловатт установленной мощности, он получится в 1,5—2 раза дешевле, чем проектируемые сейчас Гилюйская и Средне-Учурская гидроэлектростанции. В мире есть еще ряд проектов сопоставимого масштаба. В Англии, на реке Северн, где высота прилива составляет 8 метров, планируется построить ПЭС мощностью 8,64 гигаватта с площадью бассейна 450 км2. Индияпредполагает отгородить 1970 км2 в Камбейском заливе 7-метровыми приливами и получить мощность 7 гигаватт. Столько же приливной энергии намерена добывать Аргентина, которая присмотрела место для ПЭС в устье реки Уругвай близ города Сан-Хосе, где высота прилива достигает 6 метров. Но все эти планы кажутся детской забавой в сравнении с колоссальным российским проектом — Пенжинской ПЭС. Она спроектирована для района Пенжинской губы в Охотском море, где приливы достигают рекордных для Тихого океана 13 метров. При площади бассейна 20 500 км2 она могла бы выдавать 87 гигаватт мощности. От мала до велика Но не стоит думать, что специалисты приливной энергетики предались гигантомании. В июне 2006 года двое ученых из британского Университета Саутгемптона, Стив Тёрнок и Сулейман Абу-Шарх, разработали портативный приливный генератор для индивидуального пользования. Внешне он напоминает небольшую самолетную турбинку диаметром 25 сантиметров. Основное ее преимущество — простота и дешевизна. Разработчики хотят к 2011 году наладить промышленное производство таких индивидуальных турбин, чтобы каждый, кто живет недалеко от зоны прилива, мог «запитать» от океана, моря или реки свой телевизор, компьютер или электробритву. И уж вовсе в эстетических целях энергию приливов хотят использовать дизайнеры. В рамках проекта «Алуна» в Англии и Австралии планируется соорудить огромные лунные часы диаметром 45 метров и высотой 15. По замыслу британского дизайнера Лауры Уильямс, руководителя созданной специально для этого организации Aluna Limited, часы будут представлять собой три светящихся диска. Внешний светлый сектор станет отображать фазу Луны. В полнолуние он будет полностью освещен, в новолуние — практически черен. Небольшой освещенный сектор на среднем диске должен указывать положение нашего спутника относительно находящегося в центре наблюдателя. А внутренний, торчащий из земли диск отобразит уровень прилива в данное время в данном месте. Энергию же для «Алуны» станет давать небольшая расположенная поблизости приливная турбина. Все это, конечно, пока проект, но проект красивый. Потому что ведь так хорошо будет постоять или посидеть под такими часами и посмотреть на Луну, которая приводит в действие всю эту красоту. Тем более что, привыкнув к бешеным ритмам современного мира с его кризисами и скачками цен на нефть, мы так редко смотрим на наш величественный, спокойный и близкий спутник.

17. Токи ветров

Ветер был первым энергоносителем, который человек смог приручить и от которого он отказался, перейдя на углеводородное топливо. Почти столетие для ветра не было серьезной работы. Но пора его бессрочного отпуска подходит к концу: человечество все активнее пытается избавиться от нефтяной зависимости. И существенную помощь в этом может оказать одна из мощнейших земных стихий. Фото вверху FOTOBANK.COM/GETTY IMAGES К началу прошлого века в вопросе использования энергии ветра Россия была в числе самых передовых стран. У нас крутилось более 250 тысяч ветряных мельниц, а их общая мощность зашкаливала за гигаватт. В 1918 году русский профессор В. Залевский создал «полную теорию ветряных мельниц». Хотя правильнее было бы назвать эту работу «теорией ветровых двигателей», поскольку собственно мельничного дела, то есть процесса помола зерна, профессор в ней не касался. Зато в теории был сформулирован ряд требований к эффективной ветроустановке. Чуть позже другой известный русский ученый, Николай Жуковский, организовал в основанном им Центральном аэрогидродинамическом институте (ЦАГИ) отдел ветровых двигателей. К этому времени уже стало ясно, что из ветра можно извлекать не только механическую, но и электрическую энергию. Нефтяной излом Вместе с эрой электричества начиналась и эпоха нефти. Со временем стало понятно, что и пшеницу молоть, и воду качать гораздо удобнее и выгоднее с помощью установок, работающих не на переменчивом ветре, а на надежных и дешевых угле и солярке. К середине 1920-х годов в СССР численность ветряных мельниц сократилась в три раза. Впрочем, совсем отказаться от энергии ветра человек был еще не готов. В 1931 году недалеко от Ялты заработала спроектированная ЦАГИ крупнейшая в мире промышленная ветровая электростанция (ВЭС) Д-30 мощностью 100 кВт. В 1934 году под руководством Ю.В. Кондратюка был подготовлен проект гигантской 12-мегаваттной ВЭС на горе Ай-Петри с башней высотой 165 метров и двумя 80-метровыми ветроколесами, размещенными на двух уровнях. Идею поддержал лично нарком Орджоникидзе, и уже в 1936 году в Крыму начались строительные работы. Однако на следующий год, после кончины Орджоникидзе, противники Кондратюка добились сокращения проекта до одноуровневой 5-мегаваттной установки, а в 1938 году Главэнерго принимает решение прекратить строительство и вообще свернуть любые работы по созданию мощных ВЭС. Все, что осталось от замысла крымской ветровой суперэлектростанции — опыт проектирования огромной железобетонной башни,

удерживаемой изнутри натянутыми стальными тросами. Спустя три десятка лет эти расчеты пригодились в ходе проектирования Останкинской телебашни. И хотя эта история не лишена политической интриги, принятое в итоге решение объяснялось не только ею: интерес к ветру ослабевал повсеместно. Так, в США в 1940 году построили ветроэнергетическую установку мощностью 1250 кВт, которая проработала несколько лет. Когда же одна из лопастей на ней повредилась, ремонтировать ее не стали. Оказалось, что установка дизельной электростанции обойдется дешевле. Тем не менее малые ветрогенераторы (до 30 кВт) продолжали производить. В СССР в 1950-е годы их делали по 9000 штук в год, в основном для северных поселков и целинных земель. Тогда же на целине была построена первая ветродизельная электростанция (ВДЭС) мощностью 400 кВт. Окончательно интерес энергетиков к ветру пропал к началу 1960-х. «Нефтяное» электричество было настолько дешевым и удобным, что тягаться с ним стало сложно. Хотя ветер и оставался бесплатным энергоресурсом, производство из него электричества вовсе не отличалось дешевизной. С учетом 20— 30-летнего срока службы ветроустановок себестоимость электроэнергии доходила на рубеже 1970-х и 1980-х годов до 40 центов за киловатт-час. А тот же киловатт-час, снимаемый с обычной теплоэлектростанции (ТЭС), стоил менее 4 центов. Между тем еще в начале 1970-х человечество испытало первый нефтяной кризис. Случилось это 16 октября 1973 года во время конфликта Израиля с Сирией и Египтом, получившего название Войны Судного дня. В тот день арабские страны объявили, что не будут продавать нефть государствам, поддерживающим Израиль. И уже к вечеру цены на «черное золото» подскочили с 3 до 5 долларов за баррель (чуть меньше 160 литров), а за следующий год цены выросли до 12 долларов. В результате, хотя Израиль победил в вооруженном конфликте, оказалось нелегко определить, кто же в итоге извлек из него больше выгоды. Ведь именно тогда арабские страны почувствовали, что, используя цены на нефть, могут управлять почти всем миром. С тех пор нефтяные кризисы сотрясают планету с завидной регулярностью: в 1979 году — в связи с войной между двумя крупными нефтедобытчиками Ираном и Ираком; в 1990 году — в связи с нападением Ирака наКувейт; в 2000 году — когда оказалось, что мировая транспортная инфраструктура не справляется с растущими потребностями в нефти. С того времени цена на нефть упорно ползет вверх. Тот факт, что от нефтяной зависимости необходимо освобождаться, стал очевиден уже во время первых кризисов, поэтому к началу 1980-х годов исследования и разработки в области альтернативной энергетики были расконсервированы и продолжены.

По горизонтали и по вертикали Главным источником ветровой энергии на нашей планете, как и двигателем большинства других земных процессов, служит самая близкая к нам звезда — желтый карлик по имени Солнце. Именно его излучение, неравномерно нагревая планету, создает в

ее атмосфере зоны различного давления. Воздух стремится перетечь из зоны высокого давления в зону низкого. Эти перемещения образуют крупномасштабные воздушные течения, которые называются ветром. Принято считать, что он «начинается» со скорости движения воздуха 0,6 м/с. Все, что находится ниже этой черты, определяется как штиль. Однако ветровая энергетика более требовательна, для нее необходима скорость ветра не ниже 5—6 м/с. Лишь при такой скорости ветрогенераторы начинают вырабатывать энергию надлежащего качества. Оптимальной считается сила ветра 14—17 м/с. У поверхности земли такие скорости бывают нечасто, поэтому ветряки устанавливаются на башни высотой десятки метров. Современные ветродвигатели делятся на два основных типа: карусельные, с вертикальной осью вращения, и крыльчатые — с горизонтальной. Последние имеют более привычный вид, напоминающий старые мельницы, только лопастей у них меньше. Строители старинных неторопливо крутящихся ветряков старались сделать побольше «крыльев», чтобы лучше использовать силу ветра. Однако эффективность растет с числом лопастей нелинейно: четыре лопасти не будут вдвое эффективнее, чем две. А с ростом скорости вращения эффективность все больше зависит от аэродинамических показателей, а не от числа лопастей. Если учесть, что в мощных ветроустановках до 40% стоимости может приходиться на ротор, то становится понятным, почему сегодня у большинства мощных ветряков лишь две-три лопасти (а в некоторых случаях, правда довольно редко, — всего одна с противовесом). Основным параметром, влияющим на мощность установки, является длина лопастей. Она доходит до 60 метров, а то и больше в отдельных случаях. Их длина ограничена скоростью движения концов лопастей, которая не должна превосходить примерно треть скорости звука. К тому же по расчетам инженеров корпорации Boeing, ведущей компании по производству лопастей для промышленных ветрогенераторов, при диаметре ротора более 120 метров растет риск того, что разновысотные ветры просто разнесут дорогую установку. Чтобы эффективность установки была максимальной, ее надо разворачивать перпендикулярно ветру. В маленьких бытовых ветрогенераторах с этой задачей справляется хвостовой стабилизатор, действующий по принципу флюгера. Однако повернуть промышленный ветрогенератор общим весом в десятки, а то и сотни тонн такой стабилизатор уже не в силах, и эти функции возложены на специальную систему электронного управления рысканьем (поворотами по азимуту). В карусельных ветряках такая система не нужна, и это одно из главных их преимуществ. Работа такой установки не зависит от направления ветра, а высота не ограничена теми максимальными 120 метрами, что останавливают проектировщиков крыльчатых установок. Вдобавок карусельные ветряки начинают работать при значительно меньшей скорости ветра, чем крыльчатые.

Промышленные альпинисты проверяют состояние ротора ветродвигателя на ВЭС в земле Бранденбург, Германия. Фото: LAIF/VOSTOCK PHOTO

Простейший карусельный ветряк используется в приборе для измерения скорости ветра — анемометре. На концах горизонтальной перекладины закреплены чашки. В одну из них ветер «задувает», а другую «обдувает» со дна. Ясно, что давление воздуха на первую чашку будет больше, чем на вторую. Перекладина начинает вращаться вокруг вертикальной оси, и чем сильнее ветер, тем быстрее. На ось можно насадить много таких перекладин, а еще удобнее прикрепить к ней высокие корытообразные лопасти. Теоретически их высота может измеряться хоть километрами. Однако при всех плюсах карусельных ветряков коэффициент полезного использования силы ветра у крыльчатых конструкций пока значительно выше, поэтому и распространены они гораздо шире. Сейчас на их долю приходится более 90% всех промышленных энергоустановок в мире. Положение могут изменить ортогональные карусельные ветряки. В них лопасти-полубочки заменены вертикальными крыльями, сделанными по принципу самолетных. Такой ветродвигатель сначала надо закрутить с помощью какого-нибудь стороннего агрегата, зато, выйдя на рабочий режим, он теоретически способен развить

мощность в 20 МВт, в то время как самые мощные «крыльчатки» выдают 5—6 МВт. Ветровых генераторов построено уже немало. Одна только датская фирма Vestas Danich Wind Technology с начала 1980-х годов возвела по всему миру более 11 тысяч ВЭС. На Западе ветровая энергетика входит в число самых быстрорастущих отраслей энергодобычи. По данным Всемирной ветроэнергетической ассоциации (WWEA), суммарная установленная мощность ВЭС в мире увеличивается на 25—27% в год и в конце 2007-го достигла 94 ГВт — это примерно 1,3% от всего объема потребляемой человеком энергии. Тут, правда, надо учитывать, что из-за неравномерности ветровой нагрузки реальная энергоотдача ВЭС оказывается в 2—6 раз ниже установленной мощности. Тем не менее в некоторых странах, например в Дании, доля ветровой энергетики составляет более 20%. А в Испании 22 марта 2008 года дули такие сильные ветра, что местные ВЭС обеспечили в тот день 40,6% всего энергопотребления страны. Безусловным лидером ветроэнергетики является Германия, где установлено более 22 ГВт ветровых мощностей. Здесь работают и самые крупные в мире ветрогенераторы мощностью 6 МВт (компания Enercon, 2005 год) и 5 МВт (REpower Systems, 2004 год). Высота башни 5-мегаваттного исполина составляет 120 метров, диаметр ротора — 126 метров, а гондола (верхняя часть установки, включающая турбину и генератор) весит более 200 тонн. В пятерку лидеров ветроэнергетики входят также США (16,8 ГВт), Испания (15,1 ГВт), Индия(7,9 ГВт) и Китай (6 ГВт).

Устанавливаемый на крыше бытовой ветряк дает мощность до 1,5 кВт. При стоимости устройства около 5 тысяч фунтов стерлингов электричество получается в несколько раз дороже промышленного. Фото: SPL/EAST NEWS

Змей-мореход В феврале 2008 года в свое первое плавание по маршруту Германия — Венесуэла отправилось грузовое судно Beluga SkySails. В этом не было бы ничего примечательного, если бы судно это не оказалось первым океанским «грузовиком», приводимым в движение настоящим воздушным змеем. Правда, кайт, как на технологическом языке называется змей, тащит корабль не в одиночку, а вместе с судовыми двигателями, но его применение позволяет экономить около 20% топлива. Проекты использования в помощь морякам ветра существовали и раньше, но идеи новых парусников разбивались о необходимость оборудовать их гигантскими мачтами. Парусу этого корабля мачты не требуются, а управление им полностью компьютеризировано. Даже точка крепления буксировочного троса к корпусу выбирается программой в зависимости от того, куда и с какой скоростью должен идти корабль и как дует ветер. Проблемы чистого источника Применение современных технологий, постройка новых мощных генераторов и государственная поддержка позволили значительно снизить себестоимость электричества, производимого на ветряках. Например, в США она составляет 5 центов за киловатт-час при средней скорости ветра 7 м/с и 3 цента при скорости ветра 9 м/с. Это меньше себестоимости электричества, производимого на ТЭС (в тех же США — 4,5—6 центов за киловатт-час). Однако перед ветроэнергетикой стоят еще и другие проблемы неэкономического характера. Главный ее недостаток — непостоянство. Ветер, как известно, то дует, то нет. И дует отнюдь не равномерно: то слабо, то сильно, то порывами. Получается, что сегодня генератор выдает одну мощность, завтра — другую, а послезавтра ветер затих и электричество вовсе пропало. Поэтому если ветряк обслуживает какой-то конкретный объект, к нему приходится добавлять целый комплекс аппаратуры. Во-первых — инвертор, который преобразует полученную энергию в ток промышленного качества (для России — 220 В, 50 Гц). Во-вторых — батарею аккумуляторов для выравнивания мощности. В-третьих — резервный дизель-

генератор на случай длительного безветрия. Добавление всех этих агрегатов, которые значительную часть времени будут простаивать, увеличивает себестоимость производимой энергии в 2—3 раза. Поэтому лучший выход — подключение ветрогенераторов к единой энергетической системе. Тогда нехватка электричества от одного ветрогенератора будет компенсироваться избытком от другого, а в случае обширного штиля — усиленной работой прочих участников процесса энергопроизводства.

Вторая проблема — относительно низкая интенсивность. Средний промышленный ветрогенератор выдает порядка 1 МВт электрической мощности. На площади в 1 км2 можно разместить десяток-другой таких установок, только тогда они не будут мешать работе друг друга. С учетом непостоянства ветров с 1 км2 можно снимать в среднем 5—10 МВт электроэнергии, а для получения 1 ГВт понадобится площадь 100—200 км2. Для сравнения: Курская АЭС мощностью 4 ГВт вместе со всеми вспомогательными сооружениями и даже с рабочим поселком занимает площадь 30 км2. Стандартный способ решения этой проблемы — отведение под ВЭС пустующих земель либо использование пустующей территории ВЭС для выращивания сельскохозяйственных культур. Проще говоря, сдача их в аренду фермерам по сниженным ценам. Кроме того, многие государства стали создавать «морские ветропарки», застраивая ветряками прибрежные шельфовые зоны. Находиться рядом с действующим ветряком не

слишком комфортно, поскольку он изрядно шумит. В этом и состоит третья проблема. Непосредственно рядом с гондолой мощного ветрогенератора интенсивность шума может достигать 100 дБ, как на станции метро, на которую прибывают сразу два поезда. У подножия башни шум составляет около 60 дБ, как на улице большого города. Чтобы снизить его до приемлемого уровня в 35—45 дБ, характерного для тихой улицы или городского двора, практически во всех странах, где применяются промышленные ветряки, законом установлено, что расстояние от них до ближайшего жилья должно быть не менее 300 метров. Кроме шума есть и другие проблемы, связанные с близким соседством ветрогенераторов и населенных пунктов. Когда в 1986 году англичане установили на Оркнейских островах экспериментальный ветродвигатель, местные жители стали жаловаться на то, что он мешает им смотреть телевизор. Снабженные металлическими молниеотводами лопасти генератора создавали мощнейшие помехи для телевизионного сигнала. Пришлось устанавливать на острове дополнительный телевизионный ретранслятор. А жители города Бун (США), возле которого в 1980 году построили ВЭС мощностью 2 МВт, стали жаловаться, что у них в шкафах гремит посуда, а с полок падают горшки с цветами. Оказалось, что станция при работе, кроме обычного акустического шума, производила еще и инфразвук частотой 6—7 Гц, неощутимый человеческим ухом, но создающий вибрацию и вообще небезопасный для организма. От этой проблемы почти полностью удалось избавиться путем доработки лопастей генераторов. Между прочим, ремонт ВЭС — тоже непростая задача. Лопасти и генератор весом в десятки и сотни тонн надо поднимать на башню высотой 80 метров — почти 30-этажный дом. Помогают в этом деле специальные краны, изначально встроенные в башни многих современных ветроэнергетических установок. Есть и другие проблемы: попадание птиц в

Два типа экспериментальных карусельных ветряков в Южном Уэльсе, Великобритания. Фото: SPL/EAST NEWS

лопасти работающих агрегатов, небольшие изменения микроклимата в районах крупных ВЭС, опасность пожара установки от трения деталей, привлекательность башен для молний и, наконец, изменение пейзажа. Но несмотря на все это, генераторы продолжают строить. И не только потому, что дорожает нефть. Не так давно для их использования появился новый стимул — Киотский протокол. ВЭС, в отличие от ТЭС, не выбрасывают в атмосферу ни одного грамма углекислого газа, а значит, не способствуют «глобальному потеплению». На научном языке это называется «нулевой эмиссией» парниковых газов. Для развитых государств, которым протокол предписывает сокращать эмиссию, перевод части энергетики на экологически чистые источники, каковыми являются Солнце и ветер, — достойное и удобное решение. ВЭС в России не нужны?! Сегодня во многих развитых странах приняты специальные законы, поддерживающие дело строительства ветрогенераторов. Для компаний, которые решаются вложить деньги в это полезное дело, предусмотрены льготное налогообложение и высокая цена покупки электричества государством, снижена арендная ставка на землю, упрощена процедура подключения к общей энергетической системе. В результате подавляющее большинство ВЭС в мире строится сегодня на деньги частных инвесторов. Иное дело в России. К сожалению, от былого лидерства нашей страны в использовании энергии ветра не осталось и следа. В списке 75 стран, в энергосистемы которых входят ВЭС, Россия занимает пятидесятое место. На конец прошлого года общая мощность ВЭС в стране исчислялась 16,5 МВт. Это в 1350 раз меньше, чем в Германии, в 5,5 раза меньше, чем на Украине (89 МВт) и даже в 2 раза меньше мощностей карликового государства Люксембург (35,3 МВт), по площади сравнимого с городским округом Сочи. Следом за Россией в этом списке обозначены Кооперативная Республика Гайана (13,5 МВт) и заморская территория Нидерландов в Карибском море — Кюрасао (12 МВт). Еще год назад мы занимали 49-ю строчку, но в прошлом году Россию обошла Республика Чили, запустившая 18-мегаваттную ВЭС. Это тем более обидно, что экономический потенциал у российской ветроэнергетики огромен. По подсчетам специалистов, он составляет 260 миллиардов киловатт-часов в год, то есть почти треть производства электроэнергии, вырабатываемой всеми электростанциями страны. Крупнейшая в России Куликовская ВЭС вКалининградской области была запущена в 2002 году. Ее мощность сегодня составляет 5,1 МВт, за год она выдает в среднем 6 миллионов киловатт-часов электроэнергии. Кроме того, работают Анадырская ВЭС (2,5 МВт), ВЭС у деревни Тюпкильды (Башкортостан, 2,2 МВт) и несколько мелких электростанций мощностью до 1,5 МВт. Существует и специально принятая «Программа развития ветроэнергетики РАО ЕЭС России», проработаны и приняты программы строительства крупных ВЭС. Некоторые из них даже начали строить. В 20 километрах от Элисты заложена площадка Калмыцкой ВЭС с планируемой мощностью 22 МВт, существуют проекты Ленинградской ВЭС (75 МВт), Морской ВЭС (Карелия, 30 МВт), Приморской ВЭС (30 МВт), Магаданской ВЭС (30 МВт), Чуйской ВЭС (Алтай, 24 МВт), Усть-Камчатской ВДЭС (16 МВт) и так далее. В 2005 году совместно с датской фирмой Ramboll и Датским энергетическим управлением было начато строительство Морского ветропарка мощностью 50 МВт в Калининградской области. В планах была установка на морском побережье 25 мачт высотой по 60 метров с 2-мегаваттными ветрогенераторами. Однако в прошлом году реализация этих проектов была приостановлена из-за отсутствия государственной поддержки. По нашим законам экологически чистые ВЭС ничем не отличаются от ТЭС или АЭС. Они облагаются теми же налогами, их совсем не просто встроить в общую энергосистему, а хозяева должны сами обустраивать инфраструктуру, подводить ЛЭП, оборудовать подъездные пути и прочее. В результате ВЭС в России используется недостаточно эффективно (пример тому Куликовская

ВЭС со средней энергоотдачей 13% от установленной мощности), и, как следствие, ветровой киловатт-час обходится в полтора раза дороже атомного. А раз так, то лучше пустить деньги на строительство АЭС. Что у нас пока и делают.

Тягач доставляет лопасти крыльчатого ветряка для ВЭС в окрестностях индийского города Читрадурга. Фото: SPL/EAST NEWS

Ветры перемен Перечисленные выше российские проекты пока не закрыты, и их сторонники еще не отказались от своих планов — и спонсоры, и разработчики ждут принятия российскими законодателями «Закона о малой энергетике». А на Западе тем временем вводят новые мощности и создают новые конструкции. По прогнозам WWEA, общие мощности мировой ветроэнергетики к 2010 году вырастут до 170 ГВт, то есть почти вдвое по сравнению с 2007 годом. К этому времени Великобритания планирует построить 2000 ветряных ферм и довести долю ветровой энергии в своем балансе до 10%. США намереваются за этот же период увеличить свои ветровые мощности в пять раз. В мае 2005 года климатологи Кристина Арчер и Марк Джекобсон из Университета Стэнфорда составили глобальную планетную карту ветров на высоте 80 метров. По словам ученых, энергия ветров планеты более чем в 100 раз превышает энергию ее рек. Пользуясь новой картой, современные ветроэнергетики могут теперь выбирать самые ветреные участки для строительства своих установок. В России наиболее перспективны в этом смысле районы Обской губы, Кольского полуострова, прибрежная полоса Дальнего Востока. Средняя скорость ветра здесь держится на уровне 11—12 м/с. Есть у нас и более ветреные места. Например, на островах, расположенных рядом с Владивостоком, на высоте 150 метров скорость ветра никогда не опускается ниже 11 м/с. А ведь 150 метров — это 50-метровая башня на 100-метровом холме. Но ветряк можно поднять и выше. Причем для этого вовсе не обязательно строить гигантские башни. Компания Magenn Power, например, планирует для этого просто скрестить карусельный ветряк с дирижаблем. То есть использовать в качестве оси вращения ротора заполненный гелием аэростат. Предложенная конструкция, получившая рабочее название MARS (Magenn Power Air Rotor System), поднимается на высоту около 300 метров, где средняя скорость ветра может доходить до 20 м/с, и там уже вращается, передавая вырабатываемый ток по кабелю на землю. У такой конструкции есть целый ряд преимуществ. Она практически не занимает места на земле, мобильна, да и шума от нее особого нет. Компания планирует построить первый гелиевый ветряк к концу будущего года.

Заказы на воздушные генераторы уже принимаются. Мощность их будет пока небольшой, от 10 до 25 кВт, чего, впрочем, с лихвой должно хватить, например, для полного энергоснабжения средних размеров коттеджа. Ориентировочная стоимость — от 3 до 5 тысяч долларов за киловатт мощности. Но и 300 метров над землей для ветрогенераторов — далеко не предел. Профессор Брайан Робертс изСиднейского технологического университета и американская компания Sky WindPower предлагают поднять их еще выше — на 4,5 километра. Установка FEG (Flying Electric Generators) внешне напоминает вертолет с четырьмя несущими винтами. Для полета она использует принцип воздушного змея, рабочую поверхность которого как раз и составляют эти четыре винта, они же — роторы ветрогенераторов. По расчетам, стоимость производимого FEG электричества не превысит 2 центов за киловатт-час. Уменьшенная модель аппарата уже прошла успешные испытания, и сейчас разработчики ищут инвестора, готового заплатить 3 миллиона долларов за первый промышленный экземпляр. Что называется, бросить деньги на ветер. В самом прямом и выгодном смысле.