НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА ТА

МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

На правах рукопису

МУКОМЕЛА ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 340.12:316.3:001.102

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА:

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ

12.00.01 — теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник:

Яковюк Іван Васильович

доктор юридичних наук, професор

Харків — 2015

2

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ТЕОРЕТИКО-

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 10

1.1 . Інформаційне суспільство: еволюція підходів 10

1.2 . Передумови та правові засади інформаційного суспільства 38

1.3 . Функціонування демократії в умовах інформаційного суспільства 70

Висновки до першого розділу 97

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ 100

2.1. Право людини на інформацію – чинник інформаційного суспільства 100

2.2. Правові засади інформаційної безпеки 130

2.3. Правове регулювання інформаційних відносин в Україні: стан і перспективи

розвитку 164

Висновки до другого розділу 189

ВИСНОВКИ 192

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 197

3

ВСТУП

Актуальність теми. Поширення інформаційно-комунікаційних технологій у

всіх сферах життєдіяльності суспільства та держави, інтенсифікація інформаційних

процесів та зростання ролі і значення інформації в житті людини ознаменувало

собою новий етап розвитку – інформаційне суспільство.

Ухвалення в липні 2000 р. G 8 Окінавської хартії глобального інформаційного

суспільства, прийняття на Всесвітньому саміті з питань інформаційного суспільства

у грудні 2003 р. в Женеві Конституції інформаційного суспільства стало відправною

точкою у побудові глобального інформаційного суспільства. Рамкова програма

Європейського Союзу «Горизонт 2020», яка поширюється на Україну, як один із

найважливіших напрямків передбачає розвиток інформаційно-комунікаційних

технологій з метою зміцнення конкурентоспроможності Європи у глобальному

вимірі.

Одним із важливих завдань правової науки в цих умовах є створення

теоретико-правової та нормативної бази задля впровадження інформаційних

технологій у різноманітні сфери суспільного буття. Право має регулювати суспільні

відносини, які пов’язані з інформаційними технологіями, а також відповідати на

загрози і виклики інформаційного суспільства. У цьому контексті відбувається

активне впровадження інформаційних технологій у систему державного управління

в Україні: веб-портали державних інститутів, електронні адміністративні послуги,

електронні петиції, електронні закупівлі тощо.

У межах філософії, соціології та політології цю проблематику досліджували

зарубіжні вчені: І. Ю. Алєксеева, Д. Бел, М. Кастельс, М. Макклюен, Й. Масуда,

Є. О. Роговський, Е. Тофлер, Ф. Уебстер та ін.; вітчизняні науковці: В. О. Данільян,

О. П Дзьобань, Д. В. Дюжев, О. П. Голобуцький, Г. Г. Почепцов,

О. О. Маруховський, В. М. Скалицький та ін., а з-поміж учених-правників:

І. В. Арістова, Ю. Є. Атаманова, О. А. Баранов, І. Л. Бачило, Д. О. Бочаров,

В. М. Брижко, В. О. Кир’ян, Л. П. Коваленко, М. І. Козюбра, А. М. Колодій,

В. О. Копилов, В. А. Ліпкан, Л. Р. Наливайко, Ю. М. Оборотов, О. С. Оніщенко,

4 А. В. Пазюк, О. В. Петришин, В. Г. Пилипчук, С. П. Погребняк, Т. А. Полякова,

І. М. Рассолов, В. Я. Тацій, В. М. Фурашев, А. І. Хімченко, В. С. Цимбалюк,

Ю. С. Шемшученко та ін. Питання впливу інформаційного суспільства на розвиток

держави поступово включається до змісту предмета теорії держави і права. Нині

вітчизняна юридична наука заклала фундамент систематизації досліджень у галузі

інформаційного права, як наслідок, інформаційне право та право інтелектуальної

власності стало окремою спеціальністю в сфері правових досліджень в Україні. У

межах теорії права проблеми інформаційного суспільства досліджуються

Ю. М. Оборотовим через призму постмодернізму.

Саме тому загальнотеоретичний розгляд правових засад інформаційного

суспільства є одним із пріоритетних напрямків розвитку теорії держави і права в

сучасних умовах. Всі вищезазначені обставини актуалізують дослідження в цій

сфері, що й обумовило вибір теми даної наукової роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну

роботу виконано відповідно до плану наукових досліджень НДІ державного

будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України у межах

фундаментальних тем «Теоретичні та правові проблеми організації та

функціонування української держави в умовах конституційної реформи» (державна

реєстрація № 0110U002806) та «Державно-владні інституції в організаційно-

правовому механізмі реалізації Конституції України» (державна реєстрація – №

0114U004238). Тема дисертації затверджена вченою радою НДІ державного

будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, протокол № 10 від

24.10.2012 р.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є визначення

правових засад інформаційного суспільства та трансформації під його впливом

суспільних відносин, інститутів держави, демократії та права.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання наступних завдань:

- окреслити еволюцію підходів до розуміння інформаційного суспільства;

5

- виокремити правові засади інформаційного суспільства, обґрунтувати

теоретико-правову характеристику останнього з метою застосування як у

нормотворчій, так і правозастосовній діяльності;

- висвітлити вплив інформаційного суспільства на функціонування

демократії як політико-правової категорії;

- з’ясувати сутність права людини на інформацію як чинника

інформаційного суспільства;

- окреслити правові засади інформаційної безпеки держави;

- охарактеризувати сучасний стан та визначити проблеми правового

регулювання інформаційних відносин в Україні і сформулювати перспективні

напрями його розвитку.

Об’єктом дослідження є комплекс суспільних відносини, що виникають у

процесі становлення та розвитку інформаційного суспільства.

Предмет дослідження становлять правові засади інформаційного суспільства.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження

є система філософських підходів, загальнонаукових, спеціальнонаукових та власне

правових методів. Міждисциплінарний підхід забезпечив багатоаспектність та

багатосторонність в дослідженні питань розвитку інформаційного суспільства.

Діалектичний метод вивчення державно-правових явищ дав змогу пов’язати їх з

динамічним розвитком інформаційного суспільства. Суттєве значення відіграв

синергетичний підхід, оскільки право в інформаційному суспільстві покликано

забезпечити механізм правового регулювання комплексу суспільних відносин, що

пов’язані з інформаційно-комунікаційними технологіями. Системний метод

дозволив вивчити різні аспекти інформаційного суспільства в їх єдності та

взаємозв’язку. Історичний метод мав важливе значення під час аналізу еволюції

підходів до розуміння інформаційного суспільства. Конкретно-соціологічний метод

дав змогу проаналізувати судову практику низки зарубіжних країн, зокрема США,

Великобританії, а також Європейського суду з прав людини. Формально-юридичний

метод сприяв аналізу нормативно-правової бази України та зарубіжних країн,

6 дозволивши з’ясувати зміст і значення важливих для дисертації термінів і категорій.

Порівняльно-правовий метод використовувався задля з’ясування і співставлення

вітчизняного та зарубіжного нормативно-правового забезпечення розвитку

інформаційного суспільства та регулювання суспільних відносин в інформаційній

сфері. Прогностичний метод дозволив визначити пріоритетні напрямки регулювання

інформаційних відносин і розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Теоретичним підґрунтям роботи є наукові праці у галузі теорії держави і

права, конституційного, інформаційного права, філософії, політології, соціології. У

дисертації проаналізовано законодавство України, законодавство зарубіжних країн,

судова практика, міжнародно-правові документи, довідкова література, аналітичні

та статистичні матеріали.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першою у вітчизняній

юридичній науці, в якій надано загальнотеоретичну характеристику правових засад

інформаційного суспільства.

Результати проведеного дослідження знайшли своє відображення у таких

нових положеннях, що виносяться на захист.

Уперше:

- на основі аналізу технологічних, знаннєво-інформаційних, економічних

передумов інформаційного суспільства виокремлено правові засади: громадянське

суспільство, права людини, правова, демократична, соціальна держава;

- запропоновано авторський підхід до характеристики інформаційного

суспільства як такого, що ґрунтується на пріоритеті прав людини, взаємодіє з

інститутами громадянського суспільства, правовою, демократичною, соціальною

державою, покликане забезпечити кожному право на інформацію, подолання «цифрової»

та соціальної нерівності, створення спільного інформаційно-правового простору.

- обґрунтовано положення, що демократія в умовах інформаційного

суспільства набуває нової (додаткової) форми вираження – «напівпрямої»

електронної демократії, яка покликана вирішити двоєдине завдання: здійснити

технічну модернізацію та інституційну нормалізацію державно-владного управління;

7

- доведено необхідність визначення права на інформацію як самостійного

права, яке в умовах інформаційного суспільства доповнює зміст прав людини першого

покоління – свободи думки, слова, вільного вираження власних переконань.

Окремої уваги заслуговує також право на комунікацію (участь в інформаційному

суспільстві), що передбачає доступ до інформаційно-комунікаційних технологій та

можливість особисто брати участь у комунікативному процесі;

- обґрунтовано необхідність адаптації правової системи України до нових

умов інформаційного суспільства, яка має відбуватися не лише сегментарно, в

межах окремих галузей законодавства, а й комплексно у контексті сучасного

розвитку держави і права з точки зору єдиних підходів до розуміння державно-

правових явищ нової інформаційної епохи.

Удосконалено:

- розуміння поняття «e-government» саме як «електронної держави», а не

лише «електронного уряду», що нині є більш загальновживаним. Для цього

наводяться не лише лінгвістичні та смислові підстави, а й правові;

- визначення інформаційної безпеки, під якою розуміється стан

захищеності прав і основоположних свобод людини, інтересів суспільства і

держави, запобігання завданню їм шкоди шляхом розповсюдження та використання

невірогідної та упередженої інформації, незаконного застосування інформаційних

технологій, порушення режиму конфіденційності та доступу до інформації;

- характеристику інформаційних відносин через включення до їх складу

окрім відносин, що виникають при пошукові, одержанні, використанні, створенні,

поширенні та зберіганні інформації, ще й відносин, пов’язаних з інформатизацією та

відносин, які виникають при використанні глобальної мережі Інтернет.

Набули подальшого розвитку:

- аргументація щодо необхідності юридичного закріплення права на

доступ до Інтернету, який став важливим засобом комунікації, джерелом отримання

і поширення інформації та публічною інфраструктурою;

8

- характеристика інформаційного суверенітету як важливої складової

державного суверенітету в умовах сучасних викликів і загроз інформаційній безпеці

України;

- тенденції впровадження в Україні електронного урядування:

використання веб-порталів державних інститутів, електронних петицій, електронних

закупівель, запровадження електронних адміністративних послуг тощо.

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що отримані

за результатами проведеного дослідження висновки і сформульовані пропозиції

може бути використано:

- у науково-дослідницькій роботі – у процесі подальших наукових

досліджень актуальних проблем інформаційного суспільства, його становлення та

розвитку;

- у правотворчості – при вдосконаленні поточного законодавства в

інформаційній сфері;

- у навчальному процесі – при викладанні курсу теорії держави і права,

інформаційного права, політології, філософії, соціології; під час підготовки

навчальних та методичних видань з досліджуваної проблематики.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертації обговорювалися

на засіданнях ученої ради Науково-дослідного інституту державного будівництва та

місцевого самоврядування Національної академії правових наук України. Основні

положення було оприлюднено на міжнародних і всеукраїнських конференціях та

круглих столах, а саме: «Проблеми розвитку правової науки» (Харків, травень 2013),

«Актуальні проблеми науки історії держави і права» (Харків, жовтень 2013),

«Юридична осінь 2013» (Харків, листопад 2013), «Правова доктрина – основа

формування правової системи держави» (Харків, листопад 2013), «VII Тодиківські

читання» (Харків, вересень 2014). Положення дисертації доповідалися під час участі

у ІІІ літній школі з конституційного права «Верховенство права і

конституціоналізм» (Яремче, липень-серпень 2014).

9

Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображення у 11-ти

публікаціях, з яких 5 статей опубліковано у фахових виданнях України та одна − в

іноземному виданні, а також у тезах 5 доповідей і наукових повідомлень на вказаних

конференціях.

10

РОЗДІЛ 1

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ

ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1. 1. Інформаційне суспільство: еволюція підходів

Кінець ХХ - початок ХХІ ст. пов’язують із настанням інформаційної ери, яка

характеризується безпрецедентним за масштабами проривом у розвитку

інформаційно-комунікаційних технологій, швидкості накопичення та обміну

інформації, а також підвищенням ролі знань. Варто зазначити, що передумовою

цього науково-технічного прориву була багатовікова еволюція як засобів масової

інформації й комунікації, так і ідей, теорій, концепцій вчених, філософів,

політичних діячів.

Історія усіх великих винаходів, як і соціально-політичних перетворень в

суспільстві, завжди базується на великій кількості подій, що їм передували. Дійсно

визначними подіями для історії розвитку людства стали такі винаходи, як

друкарський верстат (1456 р.), телеграф і ротаційна типографічна машина (1847 р.),

телефон (1870 р.), радіо (1895 р.), безпровідний телеграф (1922 р.), телебачення та

кінескоп (1930 р.), електронно-обчислювальна машина (1945 р.), радіотелефонна

система, яку прийнято вважати родоначальницею стільникового зв’язку (1946 р.), і

розробка Інтернету. У 1969 р. став можливий блискавичний обмін інформацією між

Гарвардським і Південно-каліфорнійським університетами. У 1972 р. американці

створили електронну пошту. Масовий характер користування нею став можливим

після винаходу Т. Бернерсом-Лі в 1990 р. способу передачі інформації від мережі до

мережі (World Wide Web). В середині 1990-х р. був виявлений величезний

суспільно-політичний потенціал Інтернету [312, с. 30]. На основі відповідних

технічних змін почали формуватися нові суспільні відносини, які докорінно

змінювали спосіб життя та світосприйняття. У цьому зв'язку слід зазначити, що

питання щодо еволюції підходів стосовно визначення змісту і напрямів розвитку

інформаційного суспільства варто розглядати у двох вимірах: гуманітарному та

11 технологічному. Вказавши на найбільш важливі технологічні передумови

формування інформаційного суспільства, зосередимо увагу на гуманітарному

аспекті цього процесу.

Відправною точкою у процесі розвитку вчення про інформаційне суспільства

та суспільства знань стали ідеї Ф. Бекона (1561–1626 рр.): «Знання – це сила»,

«Знання і могутність людини співпадають» [82, с. 12], а також твердження, що «на

землі, звичайно немає жодної іншої сили, окрім науки і знання, які б могли

утвердити свою верховну владу над духом і душами людей, над їх думками і

уявленнями, над їх волею і вірою» [81, с. 143]. Слід погодитися з О. В. Картуновим,

на думку якого, ідеї Ф. Бекона є першовитоками концепцій інформаційного

суспільства та суспільства знань. Ф. Бекон був першим, хто переконливо довів

важливість одержання й використання інформації в усіх сферах суспільного життя,

зокрема в політичній, передбачив посилення цієї тенденції в майбутньому, а також

обґрунтував тезу про видатну роль знання і наук в усіх сферах життя. Саме ним

вперше була обґрунтована необхідність запровадження системи інформаційної

безпеки та запропоновано досить оригінальні на той час засоби її забезпечення. Він

винайшов спосіб, який пізніше було покладено в основу двійкової системи числення

як найбільш зручного механічного, алгебраїчного опрацювання, збереження і

передачі інформації, що в подальшому було використано при створенні комп’ютера

[147, с. 46].

Не менш важливого значення для обґрунтування ролі знань та інформації в

процесі розвитку людства набули ідеї, висловлені В. І. Вернадським (1863-1945 рр.).

Він, як і Ф. Бекон, не використовував у своїх працях «Наукова думка як планетарне

явище» та «Декілька слів про ноосферу» такі терміни як «інформаційне

суспільство» та «суспільство знань», проте здійснив значний внесок у теоретичні

розробки, які згодом були покладені в основу відповідних концепцій.

Центральне місце в поглядах В. І. Вернадського щодо розвитку гуманітарних

наук відведено поняттю "картина світу", в якому природа, суспільство і людина

знаходяться у тісному взаємозв’язку та утворюють цілісну систему, причому

12 особливе значення відводиться науковій думці, сила якої здатна пізнати світобудову

та впливати на зміни, що відбуваються як в суспільстві, так і природі. У своїх

наукових дослідженнях В. І. Вернадський послідовно проводив думку про те, що

«Життя людства, при всій його різнорідності стало неподільним, єдиним. Події, які

відбуваються в глухому куточку будь-якого континенту чи океану, відбиваються і

мають наслідки – великі і малі – в ряді інших місць, всюди на поверхні Землі.

Телеграф, телефон, радіо, аероплани, аеростати охопили всю земну кулю. Зносини

стають все більш простими і швидкими. Щорічно їх організованість збільшується,

бурхливо зростає» [87, с. 26-27]. Як наслідок, зазначав він, «Спілкування стає все

більш інтенсивним, різноманітним і постійним» [87, с. 81]. У своїх працях науковець

раз за разом підкреслював значення і вказував на той вплив, який інформація та

інформаційно-комунікаційні технології здійснюють на процес змін в суспільному

житті.

В. І. Вернадський забезпечив розвиток ідей Е. Леруа та П. Т. де Шардена

стосовно біосфери та її переходу у новий стан – ноосферу, який здійснюється під

впливом наукової думки та праці людини [132, с. 29]. Науковець вважав, що

ноосфера – це вища стадія еволюції біосфери, становлення якої безпосередньо

пов'язане з розвитком суспільства, що спричиняє глибокий вплив на усі природні

процеси. У своїй концепції В. І. Вернадський обґрунтовує тезу, згідно з якою

ноосфера є третьою в послідовності фаз розвитку Землі після геосфери (неживої

матерії) і біосфери (біологічного життя). Подібно до того, як виникнення

біологічного життя в корені змінило геосферу, поява людської думки надає

радикального впливу на неживу і живу форми матерії шляхом трансмутації

елементів. Іншими словами, людська думка стала найважливішою геологічною

силою, яка формує земну кулю і життя на ній [136, с. 35].

Положення, висновки, пропозиції і прогнози В. І. Вернадського дедалі більше

набувають актуальності в наш час, про що свідчить той факт, що розбудова

інформаційного суспільства є одним із пріоритетних напрямів розвитку більшості

країн світу. Його вчення щодо ноосфери, як сфери розуму, отримало подальшу

13 реалізацію та розвиток і заклало початок в еволюції підходів до інформаційного

суспільства.

Після Другої світової війни становлення і розвиток економіки послуг, а також

зростаюча роль інформації та науки, обумовили усвідомлення того факту, що

людство перебуває на етапі формування нового соціального порядку більш високого

рівня, який приходить на зміну індустріальному суспільству. Як наслідок,

починають формуватися методологічні основи становлення концепцій

інформаційного суспільства.

Країною родоначальницею теорії інформаційного суспільства прийнято

вважати Японію, в якій з середини 1950-х років розпочався процес концептуального

обґрунтування необхідності розбудови інформаційного суспільства. У вітчизняній

літературі хоча й визнається, що японцям належить першість стосовно розробки

теорії інформаційного суспільства (дзьохо сякай) та введення у науковий обіг таких

понять, як «інформатизація» (дзьохока), «інформаційна індустрія» (дзьохо сансьо),

«комп’ютеризація», проте серед науковців немає одностайності у відповіді на

питання, хто першим запровадив термін «інформаційне суспільство». Досить часто

авторство цього терміна помилково приписують К. Кохіямі, Ю. Хаяші, Й. Масуді.

Однак, насправді термін «інформаційне суспільство», що позначав новий тип

суспільства, у 1961 р. запропонував Умесао Тадао, який одним з перших передбачив

культурну революцію завдяки зростаючому обміну інформацією. Йому знадобилося

ще два роки, щоб у статті «Теорія інформаційної індустрії» (1963 р.) надати цій ідеї

закінчену форму [278, с. 129].

Попри безумовну значущість факту запровадження нового терміну, слід

зазначити, що більш важливого значення набувають подальші ґрунтовні

дослідження, здійснені іншими науковцями, що забезпечили становлення й розвиток

концепції інформаційного суспільства. Так, у 1966 р. побачила світ колективна

монографія «Інформаційна технологічна революція», в якій містилася грунтовна

праця Й. Масуди «Комп’ютопія» [181, с. 129]. У 1968 р. Кохіяма Кеніті опублікував

книгу «Введення в теорію інформаційного суспільства», в якій розглядав

14 виникнення «телематичного суспільства» – суспільства ери інформації. У 1969 р.

професор Хаяші Юдзіро у роботі «Інформаційне суспільство: від індустріального

суспільства до інтелектуального» висунув і обґрунтував теорію інформатизації.

Перехід до інформаційного суспільства, він пов’язував зі збільшенням об’ємів

інформації та її обміном за посередництвом інформаційних технологій [278,

с. 129-131].

У подальшому тематика інформаційного суспільства підіймається у звітах,

поданих японському уряду Агентством економічного планування – «Японське

інформаційне суспільство: теми і підходи» («Japan’s Information Society: Themes and

Visions», 1969 р.), Інститутом розробки та використання комп'ютерів – "План

інформаційного суспільства" («The Plan for an Information Society», 1971 р.), Радою

зі структури промисловості "Контури політики сприяння інформатизації японського

суспільства" («Policy Outlines for Promoting the Informatisation of Japanese Society»,

1969 р.). У вказаних звітах інформаційне суспільство визначалося як таке, де процес

комп'ютеризації дасть людям доступ до надійних джерел інформації, позбавить їх

від рутинної роботи, забезпечить високий рівень автоматизації виробництва. При

цьому зміниться і саме виробництво – продукт його стане більш «інформаційно

ємним», що означає збільшення частки інновацій, дизайну і маркетингу в його

вартості [59]. На думку авторів, «...виробництво інформаційного продукту, а не

продукту матеріального буде рушійною силою освіти і розвитку суспільства» [33,

p. 29].

Найбільшого значення, серед японських вчених, для розробки концепції

інформаційного суспільства мали праці Й. Масуди, якому вдалося розробити цілісне

вчення про інформаційне суспільство, положення якого були викладені у низці його

робіт: «Комп’ютопія» (1966 р.), «Інформаційне суспільство як постіндустріальне

суспільство» (1981 р.), «Гіпотеза про генезис Homo Intelligents» (1985 р.).

Розроблене ним вчення про інформаційне суспільство виявилося більш системним

не лише через його мовну доступність (з усієї плеяди видатних японських

теоретиків лише Й. Масуда вільно володів англійською мовою), але й через те, що

15 низку положень цього вчення було покладено в основу «східної» («японської»)

моделі суспільства як однієї з найбільш ефективних та перспективних, як складової

універсальної моделі глобального інформаційного суспільства.

У роботі «Комп’ютопія» вчений розглядав новий тип суспільного устрою,

сформулювавши доволі чіткі моделі та складові елементи інформаційного

суспільства. На думку Й. Масуди, комп'ютопія – це суспільство майбутнього, в

якому кожна людина розпоряджається своїм часом з користю для себе, в ньому всім

надана свобода прийняття рішень, створення різних організацій і співтовариств,

діяльність яких спрямована на досягнення якої-небудь єдиної мети. Автор зазначав,

що таке суспільство вільне від будь-якого панівного впливу [33, р. 146-156], у ньому

зростання ролі інформаційних ресурсів призведе до повної об'єктивізації інформації,

тобто до відокремлення її від суб'єкта інформації, від первинної форми. Комп'ютер

доводить процес об'єктивізації до остаточного відчуження інформації від людини і

на цій стадії, на думку Й. Масуди, для виробництва інформації люди вже не будуть

потрібні.

Слід зазначити, що «інформаційна користь» є свого роду символом

інформаційного суспільства, в якому інформаційна інфраструктура складається з

комп'ютерних та комунікаційних мереж, за допомогою яких можна обробляти

інформацію, отримувати різні інформаційні послуги, а будь-яка людина, де б вона

не знаходилася в дану хвилину, могла б у будь-який час легко, швидко і недорого

отримувати необхідну інформацію [33, р. 75]. Таким чином, мова йшла фактично

про створення глобальної мережі Інтернет, а також про можливість за допомогою

інформаційних технологій та телекомунікацій швидко здійснювати обмін

інформацією і, як наслідок, здійснити побудову інформаційного та

телекомунікаційного мережевих суспільств [278, с. 134].

Головною метою інформаційного суспільства, за Й. Масудою, є реалізація

цінності часу та досягнення повноцінного життя для кожної людини. Введення у

науковий обіг такого поняття, як «час-цінність» (time-value), японський футуролог

обґрунтовував тим, що основним джерелом формування і функціонування

16 прийдешнього інформаційного суспільства стане інформація, а також швидкість її

отримання і використання, що докорінно змінить уявлення і ставлення до часу. В

інформаційному суспільстві час перетвориться на соціальну цінність,

життєзберігаючий ресурс та чи не найвищу вартість самого існування людини і

розвитку суспільства [147, с. 105].

Й. Масуда, визначаючи соціальний лад, на якому буде базуватися

інформаційне суспільство, зазначав, що це буде багатоцентрове громадянське

суспільство з автономією та доповнюваними функціями. Політична система такого

інформаційного суспільства буде проявлятися у демократії участі громадян,

політикою автономного управління за принципами синергізму і уваги до думки

меншості [184, с. 39]. Він підкреслював, що «технічні труднощі, які донедавна

унеможливлювали участь великої кількості громадян у виробленні політики,

сьогодні вже подолані за допомогою революції у комп’ютерно-комунікативних

технологіях» [цит. за: 212, с. 15].

У процесі переходу і поглиблення суттєвих елементів нового типу суспільства

останні прогнози японського футуролога незмінно втілювалися в життя. У

розвинених країнах світу широко застосовуються вчення про демократію участі

шляхом деволюції (децентралізації) державної влади, автономізації та загалом у

розширенні компетенції місцевих владних органів, де за Й. Масудою нинішній

бюрократичний адміністративний апарат буде перетворений на вільну систему

управління громадян.

Одним із вагомих здобутків концепції Й. Масуди є його критичне ставлення

до майбутнього і спроба спрогнозувати ті ризики, з якими неминуче зіштовхнеться

новий тип суспільства. Теоретик-футуролог визначав три головні типи соціальних

проблем [184, с. 46]:

1) футурошоки у зв’язку з швидкими соціальними трансформаціями (вказану

проблему пізніше більш детально описав Е. Тоффлер у роботі «Шок майбутнього»);

2) дії терористів;

3) зазіхання на індивідуальну самотність та криза підконтрольності.

17

Показово, що проблеми, виникнення яких спрогнозував дослідник, реально

постали перед сучасним суспільством.

Вражаючими є точність прогнозу Й. Масуди з приводу посилення

індивідуального та групового тероризму в інформаційному суспільстві. З початку

ХХІ ст. активізувався не лише тероризм у фізичному середовищі, але й тероризм в

інформаційному просторі. Залежно від того, на що розрахована та чи інша акція – на

залякування людей, чи на заподіяння справжньої шкоди, тероризм використовується

у формі проведення терористичних актів, чи шляхом здійснення кіберзлочинів [184,

с. 39; див., напр.: 308].

Не менш гострою є сьогодні проблема зазіхання на індивідуальну

самостійність та криза підконтрольності. Людство постало перед суворим вибором

між «комп’ютопією», тобто справді демократичним, правовим інформаційним

суспільством, та «автоматизованою державою». На думку вченого, існує серйозна

небезпека того, що ми рухаємося у напрямі контрольованого суспільства [184, с. 46].

Ця проблема більш наглядно проявилася в процесі переслідування Дж. Асанджа за

його активну діяльності та боротьбу проти функціонування сайту «Wikileaks» [53].

Схиляючись перед науковими розробками Й. Масуди (низка положень і

прогнозів його концепції є об'єктивними і отримали втілення в сучасному світі), все

ж варто вказати на певний утопізм його концепції [докладніше див.: 195].

Починаючи з 1970-х років, виходять друком численні праці, присвячені

осмисленню історичної межі на якій опинилося людство, формується новий напрям

суспільної і наукової думки – постіндустріалізм, в межах якого зароджується теорія

інформаційного суспільства [105, с. 6].

Префікс «пост» вказує на перехідний тип суспільства, в якому існуючий

суспільний лад підходить до свого логічного завершення і на його зміну формується

новий тип соціального устрою. Тобто мова йде про суспільство, яке приходить вслід

за індустріальним.

Основою концепції постіндустріалізму є оцінка нового глобального соціуму,

який радикально відрізняється від суспільства, що панувало в світі протягом кількох

18 століть, і яке побудоване на перевагах матеріального виробництва. В концепції

наголошується на втраті керівної ролі матеріального виробництва і розвиток сектору

інформаційних продуктів та послуг як інший характер людської діяльності,

трансформовані типи ресурсів, що залучені у виробничий сектор, а також істотна

модифікація традиційної соціальної структури [77, с. 18].

Слід зазначити, що вчені використовували різноманітну кількість понять та

визначень. Так, Д. Літхайм вживав термін постбуржуазне суспільство,

Р. Дарфендорф – посткапіталістичне, А. Етционі – постмодерністичне, К. Боулдінг –

постцивілізаційне, Г. Кан – постекономічне, С. Алстром – постпротестантське,

Р. Сейденберг – постісторичне, Р. Барнет – постнафтове суспільство. Все це

розмаїття термінів de facto є епітетом до поняття «постіндустріальне суспільство»,

що було популяризоване американським соціологом, професором Гарвардського

університету Д. Беллом [102, с. 344]. Втім деякі вчені зауважують, що ці терміни є

невдалими та повністю не розкривають сутність початку нової епохи. Зокрема,

Дж. Нейсбіт пише наступне: «Ми завжди називаємо ери чи рухи «пост» або «нео»,

якщо не знаємо як їх назвати» [35, р. 213]. На нашу думку, ці назви є логічними і

раціональними, оскільки на той час суспільство дійсно знаходилося на перехідному

етапі трансформаційних процесів, які призвели до епохи глобальних змін та появи

нового соціального порядку. У всякому разі, кожен із вищеперерахованих

дослідників, зробив істотний внесок в розвиток ідей інформаційного суспільства.

Термін «постіндустріальне суспільство» ввів у науковий обіг Д. Рісмен.

Щоправда, ще в 1917 р. його використовував А. Пенті, віддаючи пріоритет у

застосуванні лексичної фігури А. Кумарасвамі, який досліджував доіндустріальний

розвиток азіатських країн [141, с. 16]. Проте, саме Д. Белл почав вживати даний

термін у визнаному тепер значенні. Його книга «Прийдешнє постіндустріальне

суспільство. Досвід соціального прогнозування» (1973 р.) є фундаментальною

працею, яка стала основою в розвитку концепції постіндустріалізму.

Світ соціальної організації Д. Белл розділяє на три типи: доіндустріальний –

«взаємодія людини з природою» (перш за все, види господарської діяльності

19 пов’язані з добуванням); індустріальний – «взаємодія людини з штучною природою:

з'єднання людей з машинами, організація ритмічної роботи з високим ступенем

координації» (фабричне господарство засноване на застосуванні енергії до машин

для масового виробництва товарів); постіндустріальний «взаємодія людей один з

одним» (діяльність, пов’язана з обробкою даних, управлінням та інформацією) [73,

с. СХ].

Постіндустріальне суспільство Д. Белла являє собою новий принцип

соціально-технологічної організації і новий спосіб життя, що витісняє індустріальну

систему, так само, як вона сама колись витіснила аграрну. Вчений робить акцент на

тому, що це не означає припинення виробництва товарів. Постіндустріальні

тенденції не заміняють колишні соціальні форми як певні «стадії» соціального

розвитку, а часто співіснують, ускладнюючи суспільство і природу його соціальної

структури [73, с. СІХ].

Автор неодноразово зауважує, що поняття постіндустріального суспільства –

це радше теоретична конструкція, ніж позначення реально існуючого соціального

устрою. Він пише: «Постіндустріальне суспільство є «ідеальним типом»,

побудовою, складеною соціальним аналітиком на основі різних змін в суспільстві,

які, зведені воєдино, стають більш або менш пов’язаними між собою і можуть бути

протиставленні іншим концепціям» [73, с. 661]. Однак при цьому Д. Белл відзначає,

що постіндустріальне суспільство представляє собою певну реально існуючу

даність, хай навіть вона не може бути поставлена в один ряд з окремими типами

існуючих сьогодні суспільств [73, с. ХХVII-ХХVIІІ].

У передмові до книги «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» (1976 р.),

Д. Белл виділив наступні ознаки суспільства нового типу: 1) центральна роль

теоретичного знання – основи технологічних інновацій; 2) створення нової

інтегральної технології, що дає змогу знаходити ефективніші підходи до

економічних, технологічних і соціальних проблем; 3) збільшення класу носіїв

знання (технічних фахівців і професіоналів), що стає найчисленнішою соціальною

групою; 4) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг, насамперед у

20 гуманітарній сфері; 5) зміни в характері праці: із процесу праці виключаються

природа і штучно створені матеріали, вона стає взаємодією між людьми; 6) зміна

ролі жінок; 7) наука досягає свого зрілого стану та безпосередньо пов’язана з

технологією; 8) ситуси як політичні одиниці; 9) меритократія у

постіндустріальному суспільстві людина може посісти престижне місце, відповідно

до своєї освіти і кваліфікації; 10) кінець обмеженості благ, дефіциту товарів і

ресурсів, поєднаних із появою нових дефіцитів (інформації і часу); 11) економічна

теорія інформації: постіндустріальне суспільство характеризується не трудовою

теорією вартості, а теорією вартості, основаної на знанні [105, с. 27-27].

У 1980 р. Д. Белл друкує нову працю «Соціальні рамки інформаційного

суспільства», яка містила синтез ідей постіндустріалізму та інформаційного

суспільства, тобто відбулась трансформація концепцій постіндустріального

суспільства. Так, під «інформаційним суспільством» розуміється нове найменування

постіндустріального суспільства, що підкреслює не його стан у послідовності

ступенів суспільного розвитку – після індустріального суспільства, а основу

визначення його соціальної структури – інформацію, яка передусім пов’язана з

науковим, теоретичним знанням.

Інформаційне суспільство, на думку Д. Белла, володіє всіма основними

характеристиками постіндустріального суспільства: економіка послуг, центральна

роль теоретичного знання, орієнтованість у майбутнє і обумовлене нею управління

технологіями, розвиток нової інтелектуальної технології. Однак, якщо на «Початку

постіндустріального суспільства» електронно-обчислювальна техніка розглядалася

як одна з наукоємних галузей і як необхідний засіб для вирішення складних завдань

(із застосуванням системного аналізу та теорії ігор), то в «Соціальних рамках

інформаційного суспільства» велике значення надається конвергенції електронно-

обчислювальної техніки з технікою засобів зв'язку [59]. «У наступному столітті, –

стверджує Д. Белл, – вирішальне значення для економічного та соціального життя,

для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності

21 людини набуває становлення нового соціального укладу, що базується на

телекомунікаціях» [74, с. 330].

Д. Белл акцентує увагу на тому, що «По мірі того, як наближаємося до кінця

ХХ ст., стає все очевиднішим, що ми вступаємо в інформаційну еру. Це означає не

просто розвиток способів комунікації, що раніше існували, а викликає до життя нові

принципи соціальної і технологічної організації, які можна порівнювати з великими

перетвореннями останніх двох століть… Нова інформаційна ера базується не на

механістичній техніці, а на інтелектуальній технології... Це ставить в основу

теоретичне знання як джерело відновлення і змінює природу технічного прогресу.

Рівним чином це робить значущим і ідею глобалізації» [73, с. СХХ-СХХІ].

Аналіз вчення Д. Белла дозволяє констатувати його беззаперечний внесок у

дослідження етапів розвитку людства. Еволюція його поглядів відповідає реальним

трансформаціям, що відбуваються у суспільстві. Він теоретично обґрунтував процес

переходу постіндустріального суспільства в інформаційну еру та створив

методологічну базу для подальших досліджень.

У 1960-1970-х роках увагу суспільного загалу привертають роботи

канадського професора Г. М. Маклюена, який в цей час очолював Науковий центр

культури і техніки при Торонтському університеті. Основні положення з

обговорюваної проблематики викладені в низці його праць: «Галактика Гутенберга»

(1962 р), «Розуміння медіа: Зовнішні розширення людини» (1964 р.), «Медіа — це

повідомлення: перелік наслідків» (1967 р.), «Війна і мир в глобальному селі» (1967

р.), які принесли йому світову славу та імідж «пророка електронної комунікації із

Торонто». На основі викладених в його працях положень був сформований

комплекс ідей і футурологічних прогнозів щодо провідної ролі технічних засобів

зв'язку в культурному прогресі людства, який оформлений в науковий напрям, що

іменують маклюенізмом (McLuhanism).

Засіб і є повідомлення (medium is the message) - основна полемічна теза

Маклюена, відповідно до якої в історії цивілізації він виділив три етапи:

22 1) первісна дописемна культура, заснована на принципах природного і колективного

способу життя, сприйняття і розуміння навколишнього світу завдяки усним формам

зв'язку і передачі інформації;

2) культура письмово-друкована, що замінила усно-емоційні форми спілкування

книжковими і що затвердила замість природності колективізму дидактизм,

індивідуалізм і націоналізм («галактика Гутенберга»);

3) сучасний етап, який відходить від шанування книжкової культури в напрямку

відродження усності і природності аудіовізуального сприйняття світу, але на основі

електронних медіа («глобальне село»).

Вважаючи, що на всіх етапах цивілізації революційні зрушення в розвитку

суспільних відносин, свідомості та психології людей детерміновані технічними

засобами зв'язку, Маклюен стверджував, що під впливом електронних ЗМІ світ

перетворюється в "глобальне село", стає новим "глобальним театром", де кожен

виконує ролі, призначені йому структурами аудіовізуальної телекультури. Більше

того, на думку Маклюена, ці структури можна вважати універсальними законами

буття і свідомості, які врегульовують спосіб життя, діяльність та мислення людей,

що живуть в різних країнах, але в одні й ті ж епохи [17, с. 199].

У книзі «Розуміння медіа: зовнішнє розширення людини» Г. М. Маклюен

зазначає, що «засоби комунікації» (media) – це не тільки ЗМІ, як прийнято вважати.

До них автор також відносить: електричне світло, усне мовлення, письмо, дороги,

числа, одяг, житло, місто, гроші, годинник, друк, комікс, книги, рекламу, колесо,

велосипед, літак, автоматичне обладнання, фотографію, ігри, пресу, телеграф,

друкарську машину, телефон, фонограф, кіно, радіо, телебачення, зброю тощо. Все

вищезазначене об'єднує те, що ці засоби є «технологіями», або «посередниками»,

введення яких вносить суттєві зміни в комунікацію людини з навколишнім світом

(як природним, так і соціальним) і реорганізовує його спосіб світосприйняття і

спосіб життя [204]. «Засоби комунікації» розглядаються Маклюеном як зовнішнє

розширення людини, як безпосередні технічні продовження її тіла, органів чуття і

здібностей. «Письмова ера минула, - писав Маклюен. – Ми маємо винайти нову

23 метафору, змінюючи структуру наших думок і відчуттів. Нові медіа не є мостами

між людиною і природою: вони і є сама природа» [34, р. 344-345].

Дослідники суспільства нової формації вбачають заслуги Маклюена в тому,

що він передбачив роль електронних ЗМІ в сучасну епоху і їх зв'язок з

глобалізацією, те, що він революціонізував дослідження масової культури та ЗМІ, і

створив ряд вдалих афоризмів, таких як «глобальне село» та «засіб і є

повідомлення» [204].

Вагомий внесок у розробку питань інформаційного суспільства забезпечив

відомий американський соціолог, філософ, публіцист-футоролог Е. Тоффлер. який

опублікував низку праць з цієї проблематики: «Шок майбутнього» (1970 р.), «Третя

хвиля» (1980 р.), «Метаморфози влади: знання, багатство і сила на порозі ХХІ

століття» (1990 р.) та ін. Більшість вітчизняних авторів, досліджуючи ідеї Тоффлера,

акцентують свою увагу виключно на «Третій хвилі» або на «Метаморфозах влади»,

що заважає простежити еволюцію його підходів щодо нового типу організації

суспільства. За свідченням самого автора, три основні його роботи нерозривно

пов’язані між собою і складають цілісну систему дослідження суспільства нового

типу. Часовий простір, який охоплений цими працями, складає 75 років (до 2025 р.

включно), що дозволяє оцінити минуле і спрогнозувати майбутній розвиток. Хоча

всі частини трилогії сфокусовані на одному періоді часу, кожна з них використовує

різні інструменти, щоб зазирнути за фасад реальності.

«Шок майбутнього» розглядає процес зміни, його вплив на людей та

організації. «Третя хвиля» аналізує напрямки змін, що зачіпають нас. «Метаморфози

влади» присвячені проблемі управління: хто і яким чином формує перетворення, що

відбуваються з нами [302, с. 17].

В книзі «Шок майбутнього» Тоффлер слушно зауважує, що досі ще не

сформовано загальновизнаного терміна для позначення нової стадії суспільного

розвитку. За краще він вважає вживати термін суперіндустріалізація, маючи на увазі

при цьому складне суспільство, яке швидко рухається та спирається на

високопередову технологію і постматеріалістичну систему цінностей [304, с. 31].

24 Однак в наступній роботі автор зазначає, що жоден із запропонованих раніше

термінів, включно його власний «суперіндустріалізація», адекватно не відображає

сучасний стан розвитку суспільства [301, с. 19]. Фактично у Тоффлера немає

єдиного термінологічного підходу для визначення суспільства нового типу, тому в

різних роботах він називає його по-різному.

У першій роботі Е. Тоффлер акцентує увагу на виведенні й дослідженні

феномену «шок майбутнього» (future shock), який автор вживає для опису

руйнівного стресу і дезорієнтації, які викликають у індивідів надто великі зміни, що

відбуваються за короткий проміжок часу [304, с. 16]. Він акцентує увагу на тому, що

пришвидшення ходу історії саме по собі має наслідки, незалежно від напрямку змін.

На думку автора, ми є свідками зародження нової форми організації – адхократії.

Епоха індустріалізму була обумовлена появою бюрократичної форми організації,

якій притаманні такі характерні риси, як сувора вертикальна ієрархічність,

стабільність, постійність, виконання шаблонних операцій та поділ праці. В

суперіндустріальному суспільстві, де темп змін постійно збільшується, бюрократія

поступово витісняється адхократією – винятково динамічною, збагаченою

інформацією, організацією майбутнього, що представлена тимчасовими робочими

осередками та виключно мобільними індивідами. Суперіндустріальна людина, за

Тоффлером, володіє такими характерними рисами, як високий рівень мінливості та

динамічність при переході від одного структурного об'єднання до іншого. Індивід

постійно аналізує свою позицію у стосунках із корпорацією-роботодавцем і

відношення організації до нього. Коли він не задоволений, то намагається виправити

ситуацію, якщо цього не вдається – він покидає її, змінюючи на іншу. У таких

умовах відбувається перехід від ідеї відданості організації до принципу відданості

професії [304, с. 160-169].

В книзі «Третя хвиля» Е. Тоффлер розгортає базові елементи інформаційного

суспільства в новому ключі, а саме у вигляді концепції трьох хвиль (стадій)

розвитку цивілізації, які проходить людство в процесі своєї еволюції. Він доводить,

що хід історії не є лінійним, а відбувається у вигляді ривків, які призводять до

25 інтенсивних змін. Ці ривки вчений порівнює з хвилями, які на своєму шляху

втягують в процес цивілізаційних трансформацій все людство. Першу хвилю змін,

яка накрила весь світ, Тоффлер називає аграрною. Вона викликана 10 тис. років

тому впровадженням сільського господарства. Друга хвиля – «індуст-реальність»,

пов'язана із промисловою революцією, що поширилася по всій земній кулі

приблизно 300 років тому. Нинішня Третя хвиля по Тоффлеру, – це «інформаційне

суспільство». Відповідно до його теорії, світ вступає в нову третю стадію

цивілізації, в долі якої вирішальну роль відіграватимуть демасифіковані

інформаційні засоби зв'язку, що змінюють всі сфери життя від економіки та

культури до способу життя і мислення. Основу нової економіки складуть

комп'ютерні системи, що з'єднують приватні будинки з виробничими та торговими

організаціями, з банками та урядовими установами, школами та університетами, що

дасть можливість організовувати трудову діяльність в електронних котеджах,

замінюючи ручні промислові дії маніпулятивно-інформаційними ("кнопковими").

Завдяки цьому зміниться нібито і ставлення людей до самої інформації. Замість

товару вона стане сприйматися як стимулятор творчих сил і пошуків, бо постійне

спілкування з комп'ютером навчить людей добре орієнтуватися в глобальних

просторах інформації за індивідуальними багатоваріантними виборами рішень,

незалежно від масових правил, стандартів і упереджень. В епоху нової цивілізації

"третьої хвилі" основною сировиною для всього і такою, яку неможливо вичерпати,

стане інформація. Завдяки інформації, яка набуває все більшого значення, нова

цивілізація почне перебудовувати освіту, визначати межі наукових досліджень та

реорганізовувати засоби комунікації. Практика користування Інтернетом дійсно

показала, що деякі з цих прогностичних ідей збуваються [137, с. 167].

Свою трилогію Тоффлер завершує книгою «Метаморфози влади», у якій

проведено дослідження тріади взаємопов'язаних джерел влади: сили, багатства та

знання. Які б інструменти влади не експлуатувалися правлячою елітою або

окремими людьми в їхніх приватних взаємовідносинах, сила, багатство і знання

залишаються основними важелями для її завоювання, використання та утримання.

26

Залежно від метаморфоз елементів владної тріади в кожній із трьох хвиль

змінювався домінуючий сегмент влади. На підставі цього Тоффлер висуває нову

типологію влади, де основним критерієм є її якість, оскільки, як зазначає вчений,

хто зрозуміє «якість», отримає стратегічну перевагу.

Тоффлер виділяє три основних типи влади:

- низькоякісну ( ґрунтується на силі, що перероджена в грубу силу, а пізніше в

насилля);

- середньої якості (опирається на багатство);

- високоякісну (базується на знаннях) [302, с. 36-37].

Проаналізувавши під цим ракурсом основні джерела влади протягом усього

історико-цивілізайного розвитку, можна зробити висновок, що в період Першої –

аграрної хвилі, домінуючим ресурсом влади була фізична сила, яка була одночасно і

способом її формування і утримання. Під час Другої – індустріальної хвилі, фізична

сила стала поступатися місцем багатству і праву, яке раціонально виправдовувало в

індустріальних суспільствах застосування політичного насилля через закон [292]. В

Третій – інформаційній хвилі, підкреслює Е. Тоффлер, і сила, і багатство стали

вражаюче залежати від знання. «Знання перестало бути додатком до влади грошей і

влади сили, знання стало їх сутністю. Воно, по суті, їх граничний підсилювач. Це

ключ до розуміння прийдешніх метаморфоз влади, і це пояснює, чому битва за

контроль над знаннями і засобами комунікації розгорається на всьому світовому

просторі» [302, с. 39-40].

Аналізуючи метаморфози влади, як глибокі зміни в самій природі влади,

Тоффлер прийшов до висновку, що в інформаційному суспільстві знання є самим

демократичним джерелом влади. «Контроль над знаннями – ось суть майбутньої

всесвітньої битви за владу в усіх інститутах людства» [302, с. 42].

Досліджуючи еволюцію підходів інформаційного суспільства, привертає до

себе увагу теорія технотронного суспільства американського соціолога, політолога,

державного діяча З. Бжезінського. В праці «Поміж двох віків. Роль Америки в

технотронну еру» (1970 р.) він стверджує, що постіндустріальне суспільство

27 трансформується в технотронне суспільство, яке в культурному, психологічному,

соціальному і економічному відношеннях формується під впливом техніки і

електроніки, особливо розвинутої в області комп’ютерів і комунікації [5, р. 9].

Технотронна революція, на додаток до підвищення виробничого потенціалу,

впливає практично на всі сфери життя, при цьому формується нове глобальне

сприйняття світу, яке руйнує старі уявлення, пов’язані із національними та

ідеологічними спільнотами людей.

З. Бжезинський зазначає, що нове покоління, досліджуючи світ, спирається не

лише на читання, як було раніше, воно випробовує світ і відчуває його

компенсаторно за допомогою слуховізуальних комунікацій, що призводить до

просторово-часової комунікаційної революції, яка означає кінець ідеології.

Електронні слуховізуальні засоби зв’язку створюють нову картину світу і новий

шлях до рівності – через деідеологізацію, що означає звільнення від всіх

організованих форм віри, пропонуючи обирати стилі життя, спираючись на свої

потреби і відчуття, а не на цілі, які лежать в основі політичних програм і рухів. Ця

нова революція здійснює вплив на всю планету, переміщуючись від одного

суспільства до іншого [321, с. 15].

Значний внесок у розвиток концепції інформаційного суспільства та

суспільства знань забезпечив американський вчений, економіст П. Дракер, який в

книзі «Посткапіталістичне суспільство» (1993 р.) виклав власне бачення сучасного

стану та перспектив розвитку суспільства нового типу, в якому основним ресурсом

виступають знання. У книзі викладено концепцію перемоги над традиційним

капіталізмом, причому основними ознаками того, що відбувається зрушення,

вважаються наступні чинники: 1) перехід від індустріального господарства до

економічної системи, заснованої на знаннях та інформації; 2) подолання

капіталістичної приватної власності і її відчуження (в його марксовому розумінні);

3) формування нової системи цінностей сучасної людини; 4) трансформація ідеї

національної держави на користь глобальної економіки і глобального соціуму.

28

Сучасну епоху П. Дракер називає періодом радикальних змін основ

суспільного устрою, а не стабільним розвитком певної соціальної системи [116, с.

68]. На його думку, основні зміни в суспільстві будуть викликані інформацією,

оскільки знання стало центральним, ключовим ресурсом, який не знає кордонів і

меж, а найбільшу робочу групу будуть складати працівники розумової праці

(knowledge workers).

Важливим висновком є те, що перехід до «суспільства, побудованого на

знанні», принципово змінює владну структуру суспільства − влада і контроль

поступово переходять від власників капіталу до тих, хто має знання, інформацію й

ефективні технології його використання. Причому цей перехід не нівелює значення

капіталу – зазвичай капітал перерозподіляється, а точки концентрації знання й

інформаційних технологій стають одночасно і точками керування фінансовими

потоками [327, с. 145]. Таким чином відбувається трансформація з суспільства

капіталістичного в посткапіталістичне.

Під час розробки теорії інформаційного суспільства П. Дракер порушує

проблемні питання щодо: 1) нового типу протиріч в суспільстві, що пов’язані зі

здатністю генерувати нові знання, володіти ними та новими інформаційними

технологіями; 2) перегляду ролі і значення традиційних факторів виробництва в

житті суспільства; 3) методологічних засад визначення ефективності використання

інформації, знань, інформаційних технологій [116, с. 69].

Одне із ґрунтовних теоретичних досліджень інформаційного суспільства

здійснив британський соціолог Ф. Уебстер в праці «Теорії інформаційного

суспільства» (1995 р.), в якій він здійснює критичний аналіз існуючих визначень

інформаційного суспільства та найвідоміших концепцій. Ф. Уебстер виділяє п’ять

визначень інформаційного суспільства, які пов’язані з параметрами ідентифікації

новизни: технологічне, економічне, пов’язане із сферою зайнятості, просторове,

культурне. Детально досліджуючи кожне з них, виділяючи як позитивні риси, так і

їх недоліки, вчений приходить до висновку, що в дійсності ні одна із перерахованих

дефініцій не сприяє з’ясуванню того, чи вступили ми в інформаційне суспільство,

29 або, чи зробимо це у майбутньому, пояснюючи це тим, що вони є туманними і

неточними [313, с. 13–42]. Як зазначає англійський вчений: «не можна бути

впевненим в діагнозі, якщо його ставлять різними способами» [331, с. 41].

Аналізуючи концепції вчених, які займаються дослідженнями інформаційного

суспільства, Ф. Уебстер проводить серед них фундаментальний розкол, поділяючи

їх на адептів інформаційного суспільства і прихильників погляду на інформатизацію

як на продовження раніше встановлених відносин. Так до першої групи він

відносить прибічників: постіндустріалізму (Д. Белл і його послідовники),

постмодернізму (Ж. Бодрійяр, М. Постер), гнучкої спеціалізації (М. Пайор та Ч.

Сейбл, Л. Хіршхорн), інформаційного способу розвитку (М. Кастельс). Друга група

за Ф. Уебстером складається з представників: неомарксизму (Г. Шиллер),

регуляційної теорії ( М. Альєтта, А. Ліпіц), гнучкої акумуляції (Д. Харві),

рефлексивної модернізації (Е. Гідденс), публічної сфери (Ю. Хабермас, Н. Гарнем)

[313, с. 12].

Детально досліджуючи вищезазначені теорії інформаційного суспільства, Ф.

Уебстер приходить до висновку, що концепції, які пояснюють явище інформатизації

в термінах історичної спадковості (представники другої групи), дозволяють нам

краще зрозуміти роль інформатизації в сьогоднішньому світі. Через призму

історичного розвитку вони намагаються з’ясувати, чи існує зв'язок інформаційного

вибуху з чимось суттєвим, виділити фактори, що його викликали, і контекст, в

якому він відбувався, а також вияснити, якого типу інформація з’явилась, навіщо

вона потрібна, які групи в суспільстві її використовували, і задля яких цілей [313, с.

373]. Представники концепцій інформаційного суспільства як нового типу

соціальної організації (прибічники першої групи), на погляд Ф. Уебстера, при всіх

досягненнях їх досліджень, не змогли розробити надійного критерію, згідно з яким

можна проводити класифікацію існуючих суспільств та періодизацію історичного

розвитку.

Одним із сучасних теоретиків інформаційного суспільства є іспанський

соціолог, політолог, професор Каліфорнійського університету М. Кастельс,

30 фундаментальні дослідження якого, присвячені глобальним процесам, що

відбуваються в світі останні півстоліття під впливом вибухового розвитку

інформаційних технологій. Результатом його наукового інтересу стали праці:

«Піднесення мережевого суспільства» (1996 р.), «Влада ідентичності» (1997 р.),

«Кінець тисячоліття» (1998 р.), які були зведені автором у трилогію «Інформаційна

епоха: економіка, суспільство і культура». У вказаній праці проводиться аналіз

трансформаційних процесів людства початку 1970-х років ХХ ст., що засновані на

революції в інформаційних технологіях, і які призвели до зародження суспільства

нового типу, яке М. Кастельс називає інформаціональним. Паралельно в своїй праці

вчений також розвиває концепцію «мережевого суспільства».

Вчений зазначає, що в другій половині ХХ ст. у світі паралельно відбувалися

три незалежних один від одного вкрай важливих процеси: 1) інформаційно-

технологічна революція; 2) кризи капіталізму та етатизму, які так і не зуміли

пристосуватися до вимог інформаційної ери; 3) розквіту культурних і соціальних

рухів, таких як лібертаризм, боротьба за права людини, фемінізм, захист

навколишнього середовища. Взаємодія між цими процесами і спровоковані ними

реакції, створили нову домінуючу соціальну структуру, мережеве суспільство; нову

економіку – інформаціональну / глобальну і нову культуру – культуру реальної

віртуальності [148, с. 492].

М. Кастельс підкреслює, що однією із ключових рис інформаціонального

суспільства є мережева логіка, що і пояснює концепцію «мережевого суспільства»

[148, с. 42-43].. Мережі пов'язують між собою за допомогою численних зв'язків

людей, інститути і навіть цілі держави. Вони є основою глобального мережевого

суспільства, оскільки пронизують усю соціальну і економічну структуру [105, с. 14].

Слід зазначити, що інформаціональне суспільство Кастельса є ширшим за своєю

суттю від мережевого суспільства, оскільки, як зазначає сам автор концепції,

«мережеве суспільство не вичерпує всіх значень інформаціонального суспільства»

[148, с. 43].

31

М. Кастельс вказує на суттєву різницю між концепціями «інформаційного

суспільства» і його власною концепцією «інформаціонального суспільства». В

концепціях інформаційного суспільства головна та визначальна роль відводиться

інформації в соціумі. Автор зазначає, що інформація і обмін нею, в найширшому

розумінні, як передача знань, супроводжували розвиток цивілізації протягом всієї

історії людства та були критично важливими у всіх суспільствах. А термін

«інформаціональне» суспільство вказує на атрибут специфічної форми соціальної

організації, в якій, завдяки новим технологічним умовам, що виникають в даний

історичний період, генерація, обробка та передача інформації, стали

фундаментальними джерелами продуктивності і влади [148, с. 42-43]. Таким чином,

у розумінні інформаційного та інформаціонального суспільства, за Кастельсом, є, як

спільні, так і відмінні риси. Інформація є об'єднуючим елементом цих двох понять.

Різниця полягає у відмінності впливу інформації на суспільні відносини.

У книзі « Netократія. Нова правляча еліта і життя після капіталізму» (2000 р.)

шведські вчені О. Бард і Я. Зодерквіст вказують, що новою соціальною, культурною

та економічною парадигмою є концепція мережевого світоустрою. В результаті

переходу від капіталізму до інформаційного суспільства влада переміщується у

віртуальний світ, де панує нова правляча еліта – нетократія. Для нетократів

важливими є знання та контакти, приналежність до групи обраних, що володіють

ексклюзивною інформацією. Вони є вершиною піраміди владної ієрархії

інформаційного суспільства. На нижньому рівні цієї піраміди розташовується

консьюмтаріат – споживачі інформації. При новій парадигмі нетократія управляє

нижчим класом, маніпулюючи тим, що можна назвати споживаючою діяльністю

консьюмтаріату, діяльністю, викликаною бажаннями. Фундаментальна різниця між

цими класами полягає в тому, що нетократи контролюють свої власні бажання і

роблять сильний вплив на бажання консьюмтаріату, в той час як останні

підкоряються їхнім (нетократів) вказівкам.

На думку Барда і Зодерквіста, суспільна думка та закони в рівній мірі

сконструйовані й сформовані засобами масової інформації. Політики стали

32 виробниками, виборці - споживачами, а самі ЗМІ присвоїли собі роль кураторів

політичної арени, і, таким чином, здійснюють тотальний контроль над політико-

правовими процесами в інформаційному суспільстві, в повній відповідності з

принципами нетократії. Все, що має відношення до політики, тепер проходить на

умовах ЗМІ [65].

Варто відмітити, що деякі вітчизняні теоретики права також опосередковано

досліджують певні аспекти побудови інформаційного суспільства. Так,

представники Харківської наукової школи теорії держави і права, в межах

викладання однойменного курсу, акцентують увагу на тому, що в сучасних умовах

інформація істотно впливає на характер та зміст усіх суспільних відносин, усе

більшого поширення набувають інформаційні технології [299, с. 55].

Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України Ю.

М. Оборотов у роботі «Традиції та новації в правовому розвитку:

загальнотеоретичний аспект» через призму постмодернізму досліджує

трансформаційні процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві.

Вчений акцентує увагу на тому, що входження в епоху постмодерну

визначається переходом від індустріального суспільства до постіндустріального.

Постмодерн пов'язаний із затвердженням змін у державній і правовій сфері на рівні

механізмів формування й дії нормативно-символічного середовища, що багато в

чому визначається бумом інформаційних ресурсів[210, с. 277]. Однією з

характерних ознак цієї епохи, зазначає Ю. М. Оборотов, треба вважати формування

за допомогою ЗМІ, маскультури й Інтернету віртуальної реальності, що має своє

незалежне буття, простір-час і специфічні закони існування. Вона створює

ілюзорний нематеріальний світ, відділений від дійсності, і стає головним засобом

управління людьми, маніпуляцією їхньої свідомості через простір символів. Тут

визначальним чинником соціального життя є ненасильницький примус.

В епоху постмодерну, на думку автора, комунікація стала

системоутворюючим елементом політики, втративши свій колишній допоміжно-

технічний характер. Відбувається становлення медіаполітичної організації влади в

33 масовому вертикальному суспільстві (медіакратія). Така форма організації влади

базується на пріоритеті тих, хто контролює масові інформаційні процеси. Завдяки

глобалізації територіальність перестає бути організуючим принципом соціального й

культурного життя.

Постмодерністська модель держави передбачає наявність "розумної",

інноваційної, публічної, ощадливої державної системи з максимальною передачею

повноважень на нижчі поверхи управління й самоврядування[210, с. 254–266].

Таким чином, проблеми інформаційного суспільства, Ю. М. Оборотов

висвітлює в контексті постмодернізму. Варто відмітити, що постановка проблеми

про правові і державні реалії в умовах постмодернізму є доволі абстрактною,

особливо в умовах сучасної України. Тому ця проблематика має бути дослідженою в

контексті інформаційного суспільства і підлягає оновленню.

Одним із найновіших дослідників інформаційного суспільства є

австралійський інтернет-журналіст та хакер Дж. Ассанж, який заснував і є головним

редактором проекта WikiLeaks. Окрім своєї практичної діяльності в інтернет сфері,

він також написав дві книги, в яких дуже критично аналізує сучасний етап розвитку

інформаційного суспільства, акцентуючи при цьому увагу на тих ризиках, з якими

вже сьогодні зіштовхнулося людство. Дж. Ассанж зазначає, що має одну визначену

життєву мету – долучитися до створення більш справедливого суспільства.

Відповідаючи на питання, що ж таке права, автор стверджує: «права – це

свобода дій, забезпечена законом. Таким чином, права передбачають рівну

відповідальність. Однак, ми не можемо здійснювати базові права, які лежать в

основі справедливості, у світі приховування, таємності та брехні. Ці права – право

знати і похідне від нього право говорити. Звівши їх воєдино, можемо назвати ці два

права правом передавати знання» [61, с. 129-131]. Тут же Ассанж зазначає, що ми

маємо відповідальність перед знаннями та обов’язок перед інформацією. Саме тому

за цифрової доби ми маємо також розуміти, що на нас лежить обов’язок

використовувати нашу технологію в боротьбі проти тих, хто хотів би утримувати

знання та інформацію у таємниці. Усвідомлюючи свій обов’язок і маючи за мету

34 побудувати більш справедливе суспільство нового зразка, він вибудовує свою

практичну діяльність, використовуючи при цьому новітні інформаційні технології,

а, зокрема, Інтернет. При цьому він зазначає, що Інтернет сам по собі не дарує

свободу. Інтернет – це лише спосіб зробити публікацію матеріалів дешевою та, в

межах локальної цензури, міжнародною. Але ніякої додаткової свободи він не дає.

Якщо ти хочеш свободи, то за доби Інтернету її доводиться виборювати власноруч

[61, с. 135-136].

Розповідаючи про секрет успіху проекту WikiLeaks, Ассанж зазначає, що в

один момент почав розглядати інформацію як матерію та спостерігати, як

доступність нової інформації призводить до змін. Він використовує алегорію, за

допомогою якої інтернет характеризує як трубопровід, яким тече матеріал, з якого

робиться справедливість. Джуліан підкреслює, що Інтернет – це система труб,

конфігурацію яких можна змінювати. Він передбачив, що у майбутньому буде

новий спосіб забезпечити найкращий потік інформації між спостерігачами та

діячами. І це новий шлях для розвитку суспільств: дати спостерігачам можливість

відповідати мас медіа, зробити діяльність служб прозорою, послабити мертву

хватку, якою уряди та підконтрольна їм «четверта влада» тримають інформацію.

Тому мав з’явитися новий спосіб збирання інформації, при якому вона поєднується з

тим, що ти вже знаєш про світ. Це означало, що всі ці різні діячі мали отримувати

інформацію в контексті. Ассанж наголошує на тому, що: «Нам був потрібний

інструмент, який не давав би діячам відійти від чесності, тому WikiLeaks – яка

виросла із цього з’єднання квантової механіки та журналістської етики –

потребувала співучасті масової преси, щоб опублікувати матеріали, які ведуть до

більшої справедливості. Таким чином, потік інформації – це не справа одного

журналіста або окремих засобів масової інформації, а цілих суспільств, які

працюють спільно» [61, с. 123-124].

У своїй роботі «Шифропанки» (2012 р.) Джуліан Ассанж, базуючись на

теоретико-емпіричних знаннях, особливо після активної фази функціонування,

створеного ним, інтернет-ресурсу WikiLeaks, намагається застерегти людство від

35 небезпек, які чекають на нашу цивілізацією. Він говорить про ті проблеми, з яким

зіштовхнулося інформаційне суспільство сьогодні і від вирішення яких залежатиме

подальший шлях сучасного світу. Автор стверджує, що «наш світ не просто

котиться до транснаціональної антиутопії – він мчить до неї на всіх парах. Однак в

повній мірі даний факт усвідомлюють лише кола, які пов’язані із держбезпекою.

Звичайні люди через засекреченість, складність, і масштаби процесів, що

відбуваються, просто цього не помічають. Інтернет – це найбільший винахід, що міг

нам подарувати свободу, – нині перетворений в найбільш небезпечний провідник

тоталітаризму в історії. Інтернет – це загроза всій людській цивілізації» [62, с. 10].

До такого висновку приходить Ассанж після довгої боротьби за прозорість і

справедливість інформаційної ери новітнього суспільства. Автор наголошує: «якщо

траєкторія розвитку суспільства не зміниться, наша цивілізація через два-три роки

перетвориться в постмодерністську антиутопію, де стеження ведеться за всіма і

кожним окремо, і укритися від неї не зможе ніхто, окрім найбільш досвідчених та

інформованих людей. Не можна виключати, що епоха глобального контролю уже

настала» [62, с. 11].

Вихід із цієї ситуації автори роботи вбачають у шифруванні, адже

зашифрувати інформацію набагато легше, ніж розшифрувати її. «Для того щоб

відокремити наше платонівське царство від його фізичних носіїв у вигляді

супутників, підводних кабелів – і тих, кому це належить, варто приховати наший

простір за криптографічною завісою. Саме шифрування є способом боротьби із

наступаючою епохою глобального контролю… Якщо ми цього не зробимо, то

глобальність Інтернету перетворить саме людство в гігантську мережу масового

стеження і контролю» [62, с. 15-17].

Аналізуючи еволюційний розвиток інформаційного суспільства, варто

звернути також увагу на ідеї Дж. Ная, колишнього голову Національної

розвідувальної ради США. За рейтингом, що був складений журналом Foreign Policy

у 2014 р. в категорії «особи що формують / творять політику» та «найкращі

науковці» він зайняв перше та п’яте місце відповідно [52]. Займаючись науковим

36 вивченням зовнішньої політики, яка пов’язана з проблемами глобалізації, Дж. Най

виходить на дослідження питань управління і влади в умовах інформаційного

суспільства. В останній його праці «Майбутнє влади» (2011 р.) автор стверджує, що

ми живемо в епоху, коли інформація – це єдине, що має істинну цінність. На

противагу Дж. Ассанжу, який відстоює інтереси окремого індивіда, його права та

свободи, Дж. Най навпаки акцентує свою увагу на вразливості держави у новий

історичний період. У цьому контексті останній зазначає, що: «Проблема всіх держав

в нинішню інформаційну еру полягає в тому, що більше явищ відбувається поза

контролем навіть найвпливовіших держав» [200, с. 195].

Автор вважає, що ключовою характеристикою інформаційної революції є

величезне зниження вартості передачі інформації, тому об’єми інформації, що

передаються по всьому світу, практично безмежні. У сучасних умовах Інтернет дає

можливість необмеженого зв’язку один на один (через електронну пошту), один з

багатьма (через блог, Твіттер та особисту сторінку), багатьох з одним (наприклад,

Вікіпедія) і, можливо, найважливіше, багатьох з багатьма (як це відбувається при

інтерактивному спілкуванні або в соціальних мережах типу Фейсбук). Порівнюючи

ці нові методи з попередніми досягненнями в сфері комунікації, Дж. Най

підкреслює, що листи через Інтернет мають здатність досягати далі, швидше і при

меншій кількості посередників. Тому влада над інформацією розповсюджується

більш широко, ніж це було всього декілька десятиліть тому.

Все частіше інформація надає ключовий ресурс сили, що дозволяє окремим

громадянам і приватним організаціям – від корпорацій до неурядових організацій і

до терористів – отримувати можливість грати безпосередню роль у світовій

політиці. Через це у всіх урядів залишається менше контролю над їхньою

програмою дій. У політичних лідерів буде менше свободи дій і часу на прийняття

рішень в плані реакції на ті чи інші події і в такому випадку вони повинні будуть

діяти на арені зі значно більшою кількістю гравців [200, с. 199-200].

Таким чином, Дж. Ассанж та Дж. Най відстоюють полярні позиції в питанні

джерел небезпек для майбутнього розвитку інформаційного суспільства.

37 Дж. Ассанж стверджує, що ми рухаємося до контрольованого суспільства, і цей

контроль встановлюється державою. У свою чергу, Дж. Най говорить про

обмеженість можливостей навіть наддержав у сфері інформаційної безпеки та

здійснення належного контролю з їхнього боку.

Проведений аналіз еволюції підходів до концепції інформаційного суспільства

дозволяє нам зробити висновок про різнорідний характер цих теорій, що

пояснюється множинністю та багатоманітністю факторів і явищ, які впливають на

формування інформаційного суспільства.

Дослідження, які присвячені вивченню суспільства нового типу носять

переважно соціологічний, політологічний, економічний, філософський, технічний,

футурологічний характер. В даному контексті слід зазначити, що вивчення

теоретико-правового виміру інформаційного суспільства майже відсутні, саме тому

вони і потребують більш ґрунтовного аналізу. У межах даного підрозділу нами

розглянуто низку підходів зарубіжних вчених до проблематики формування,

функціонування і подальшого розвитку суспільства нового типу.

Формування ідеї інформаційного суспільства назрівало еволюційно, самим

ходом історії і розвитком соціуму. Ця ідея, так би мовити, витала в повітрі і лише

справжні інтелектуали, професіонали своєї справи були здатні вловити її.

Досліджені нами науковці жили в різних країнах, на різних континентах, але при

цьому займалися однією актуальною тематикою. Єдине, що їх об'єднує, – спільна

ідея, яка розроблялась кожним окремо. Це свідчить про істинність і прогресивну

складову таких вчень. Виникнення концепцій інформаційного суспільства є цьому

яскравим прикладом. Близькість, а інколи полярність, поглядів, досліджених нами

вчених, підтверджує те, що людство готове постійно йти по шляху прогресу і

розвитку.

38

1.2. Передумови та правові засади інформаційного суспільства

В останні п’ятдесят років вивченню інформаційного суспільства було

приділено значну увагу дослідників із найрізноманітніших наукових сфер

суспільного буття. Проведений нами вище аналіз концепцій цього явища засвідчує,

що воно є складним та багатогранним феноменом і залежить від галузі наукових

знань та особливостей дослідження. Процес аналізу новітнього шляху розвитку

цивілізації, на який ступило людство під впливом інформаційно-технологічних

зрушень в усіх сферах життя, знаходить своє відображення і в правовому мисленні.

Саме тому, теоретико-правовий зміст поняття «інформаційне суспільство» залежить

від конкретних правових засад, що характеризують зміни в окремих сферах

життєдіяльності людини, суспільства та держави.

Хоча розглядуваний концепт був введений в тезаурус права, але у вітчизняній

юридичній літературі теоретико-правовому осмисленню змін у суспільстві нового

типу приділяється недостатня увага. Як відомо, при відсутності

загальнотеоретичних основ неможливо вибудувати адекватну траєкторію наукових

досліджень у сфері інформаційного права і створити широкий спектр засобів,

методів і механізмів правового регулювання відносин нового інформаційного типу

[170, с. 16].

Це зумовлює методологічну необхідність характеристики самого поняття

«інформаційне суспільство», його засад та принципів побудови, саме через призму

юридичної науки. Вивченням зазначеного комплексу питань займалися такі

правники: Арістова І. В., Балинська О. М., Бандурка О. М., Бачило І. Л.,

Богдановська І. Ю., Брижко В. М., Жиляєв І. Б., Кир’ян В. О., Колодюк А. В.,

Копилов В. О., Пєтухова А. В., Пилипчук В. Г., Полякова Т. А., Рассолов І. М.,

Роговський Е. А., Сатоліна М. Н., Хімченко А. І., Цимбалюк В. С., Швець М. Я. та

ін.

В. С. Нерсесянц вважав, що з неологізтичної точки зору історія юридичної

науки – це історія нових понять права і формування на їх основі нових юридичних

теорій, нових концепцій права і держави [267, с. 16]. Теоретико-правове

39 формулювання характеристики «інформаційного суспільства», його засад,

принципів побудови в подальшому дасть можливість правовій науці знайти

адекватні відповіді на виклики та проблеми, які спровоковані небувало стрімким

розвитком інформаційних технологій та формування суспільства нового типу.

Нині «техніка виявилася попереду закону» [275, с. 143], тому праву слід

швидко спробувати нівелювати відставання у досліджуваній сфері. У даному

контексті слід погодитися з проф. І. Л. Бачило, яка стверджує, що: «правове

регулювання відносин тільки на рівні «сьогодні» та «зараз» в умовах стрімкого

руху, передислокації всіх організаційних і функціональних ресурсів стає

малопродуктивним. Між тим ми перебуваємо на «крижині» соціального устрою,

якій погрожує «глобальне потепління», і потребуємо вирішення проблем в період

10-15 років. Тому на першому плані знаходяться питання найближчого прогнозу та

реальної стратегії» [100, с. 163]. Через це під час аналізу правових засад

інформаційного суспільства, ми спробуємо акцентувати увагу на проблемах та

новітніх тенденціях майбутнього розвитку права в розглядуваній сфері. У процесі

вивчення даної проблематики ми будемо звертатися не лише до теоретичних

напрацювань правників, а й до міжнародних нормативних актів, національних

правових актів, які дадуть змогу більш ґрунтовно проаналізувати концепцію

інформаційного суспільства з юридичної точки зору.

Нормативно-правове забезпечення інформаційного суспільства почало

формуватися на початку ХХІ століття, коли на міжнародно-правовому,

регіональному та національному рівнях розпочався процес прийняття правових

актів, які були спрямовані на регулювання важливих питань побудови, в яких

закріплювалися основні принципи розбудови інформаційного суспільства,

здійснялися перші спроби регулювання інформаційних суспільних відносин, що

дало поштовх формуванню нового напрямку правових досліджень. Процес

міжнародно-правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства бере свій

початок від ухвалення G 8 Окінавської хартії глобального інформаційного

суспільства (22 липня 2000 р.) [213].

40

Цим документом вперше на міжнародно-правовому рівні було визначено

правові, політичні і технологічні заходи, які спрямовані на активізацію діяльності

міжнародного співтовариства на шляху формування глобального інформаційного

суспільства. Основною ціллю Окінавської хартії стала ліквідація міжнародного

розриву у сфері інформації та знань. Не зважаючи на загалом декларативний

характер, цей акт визначив вектори подальшого розвитку глобального та

національного інформаційного суспільства, а також розвиток в ньому знань,

інформації та комунікаційних технологій. В хартії не дано визначення поняття

інформаційного суспільства, але в ній міститься перелік характерних ознак, які є

визначальними на шляху формування національних інформаційних суспільств, а як

наслідок і всього глобального інформаційного суспільства.

Наступним кроком щодо напрацювання програми дій у даному напрямку

стало проведення під егідою ООН Всесвітнього саміту з питань інформаційного

суспільства, що проходив у два етапи в Женеві 10-12 грудня 2003 року і в Тунісі 16-

18 листопада 2005 року. Результатами роботи стало прийняття Женевської

Декларації принципів побудови інформаційного суспільства та Женевського Плану

дій щодо побудови інформаційного суспільства (12 грудня 2003 року). В Тунісі було

також прийнято два документа: Туніське зобов’язання та Туніська Програма для

інформаційного суспільства (18 листопада 2005 року) [93].

Національне нормативно-правове регулювання інформаційного суспільства

здійснюється на рівні законів та нормативно-правових актів, що регламентують

права людини на доступ до знань та інформації, різноманітних інформаційних

ресурсів, технологій, телекомунікацій, захист інтелектуальної власності,

недоторканність особистого життя, свободу слова, інформаційну безпеку. В Україні

до таких актів слід віднести: Закон України «Про Основні засади розвитку

інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» [255], «Про

інформацію» [252], «Про доступ до публічної інформації» [240], «Про захист

персональних даних» [251] та ін.

На сьогодні серед правників немає єдиної позицію у питанні визначення

41 інформаційного суспільства. Це викликано мінливістю та швидкістю змін тих

факторів, що здійснюють вплив на формування розглядуваного феномену.

Вичерпний перелік змістовних критеріїв, які б дозволили відобразити глибинну

сутність інформаційного суспільства, сформулювати неможливо, оскільки кожного

дня відбуваються трансформації, які можуть докорінно змінити наше уявлення про

дане явище. Ми маємо на меті виділити головні передумови та правові засади

інформаційного суспільства, що найбільш повно характеризують його нинішній

стан розвитку.

Первинними передумовами інформаційного суспільства є технологічні. Саме

завдяки стрімкому розвитку новітніх технологій з середини ХХ століття сьогодні

стало можливим вести мову про новий етап розвитку цивілізації. Якщо

індустріальне суспільство засноване на масовому фабричному виробництві товарів

та взаємодії з машиною, то інформаційне суспільство характеризується взаємодією

людини з людиною через використання новітнього еволюційного розвитку техніки.

Саме завдяки наявності техніки та технологій нового покоління, людська діяльність

починає видозмінюватися і пов’язуватися із обробкою даних, управлінням та

передачею інформації.

В цьому контексті слід погодитися із твердженням І. В. Арістової, яка виділяє

декілька етапів становлення інформаційного суспільства. Автор стверджує, що на

першому етапі дана модель суспільства розвивається на базі досягнень і розвитку

інформаційних технологій та технологій зв’язку. На другому етапі свого розвитку

інформаційне суспільство трансформується в нове суспільство знань. Третій етап –

це формування глобального інформаційного суспільства – створення в глобальному

масштабі суспільства знань, яке має стати джерелом розвитку для усіх країн (у тому

числі й для України), і, насамперед, для найменш розвинених, на основі прав

людини [60, с. 10-11]. Саме тому першопричиною формування інформаційного

суспільства слід визнати низку технічних досягнень другої половини ХХ та початку

ХХІ століть, яку в науковій літературі прийнято називати технологічною

революцією.

42

Термін «інформаційне суспільство» має складений семантичний характер.

Така характеристика як «інформаційне», відповідає в його складі за технологічний

бік розглядуваного явища, що пов’язана з розвитком засобів передачі, обробки,

зберігання, пошуку і відтворення інформації. Наявність же в складі обговорюваного

терміна іменника «суспільство» означає, що його коректне використання має

передбачати розгляд нових технологічних можливостей не самих по собі, а саме як

факторів, які впливають на формування і функціонування суспільства [216, с. 11].

До факторів технологічного характеру слід віднести:

1) створення мікропроцесорів та, заснованих на їхньому використанні,

комп’ютерів, які з кожним роком стають все потужнішими, більш компактними,

доступними, масовими та проникаючими буквально у всі сфери суспільного життя

[216, с. 12]. За декілька останніх десятиліть людство пройшло через три

комп’ютерних ери, кожна з яких відрізняється від попередньої числом користувачів

одного комп’ютера. Один мейнфрейм шістдесятих обслуговував величезну кількість

користувачів. «Персоналка» вісімдесятих-дев’яностих називається так через те, що

за нею сидить одна людина. На початку ХХІ століття у кожного користувача є

декілька комп’ютерів – робочий, домашній, мобільний, ноутбук і так далі [203]. На

думку дослідників із компанії Microsoft, на зміну ери мобільності, до 2020 року,

прийде епоха «повсюдності» (ubiquity), коли комп’ютери будуть скрізь, і на кожного

користувача припадатиме тисячі електронних пристроїв [4];

2) поява глобальних комунікаційних мереж та супутникового телебачення;

3) виникнення і стрімкий розвиток мережі Інтернет, а також «всесвітньої

павутини» (WWW) [216, с. 12]. Інтернет належить до переліку технологічних

винаходів (колесо, пар, електрика), які революційно змінили суспільне життя.

Інтернет – це центральний елемент інфраструктури інформаційного суспільства,

який перетворився із дослідницького і академічного засобу в загальнодоступний

глобальний засіб (п. 30 Туніської програми для інформаційного суспільства) [306]. В

даному контексті слід підкреслити, що досягнення науки в комп’ютерній сфері не

мали б такого важливого впливу на суспільство, якби не світова телекомунікаційна

43 глобальна мережа. Саме завдяки Інтернету ми переживаємо не просто технічні

зміни, а зміни технологічного характеру. Останні у своїй основі мають

інформаційно-комунікаційні технології, що дозволяє нам говорити про ХХІ століття

як століття інформаційних технологій;

4) широке розповсюдження мобільних комунікаційних пристроїв, а також

компактних високоякісних пристроїв відображення інформації, зокрема візуальних

образів. Сюди слід віднести перш за все мобільні телефони, планшети,

багатофункціональні електронні годинники, питома вага яких значно збільшується

при можливості приєднання до Інтернету;

5) слід відзначити і прогрес у розвитку зберігання інформації. Жорсткі магнітні

диски, оптичні диски, флеш-карти. Еволюція носіїв зберігання даних вражає, адже

нині їхні фізичні розміри є нікчемно малими, а об’єми пам’яті для зберігання –

доволі великими;

6) створення ефективних програмних засобів пошуку і управління даними. Є низка

пошукових систем, які допомагають знаходити інформацію у Всесвітній павутині,

до прикладу: Google, Bing, Yahoo, Яндекс, Мeta, Ukr.net та ін.;

7) інтеграція всього перерахованого вище на базі використання цифрової форми

зберігання і передачі даних [216, с. 12].

Слід підкреслити, що всі елементи інфраструктури інформаційного

суспільства мають бути об’єктом правового регулювання та захисту. Як приклад,

розділ 16 Кримінального Кодексу України передбачає суспільно небезпечні та

протиправні діяння, що посягають на суспільні відносини у сфері використання

електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і

мереж електрозв'язку [165]. Родовим об’єктом цих злочинів є інформаційна безпека.

Безпосереднім – нормальне функціонування електронно-обчислювальних машин

(комп’ютерів), автоматизованих систем комп’ютерних мереж, комп’ютерної

інформації та мереж електрозв’язку [166, с. 965].

Віддаючи належне технологічним передумовам інформаційного суспільства,

слід відзначити, що останнє не може зводитися виключно до суспільства новітніх

44 технологій. Розглядуване явище є більш багатогранним, на формування якого також

впливає низка інших факторів.

Наступними передумовами інформаційного суспільства є знаннєво-

інформаційні. Досліджуючи наукові концепції різних вчених в попередньому

параграфі, ми акцентували увагу на тому, що сучасний етап розвитку суспільства

називають по-різному. Разом із використанням поняття «інформаційне суспільство»,

використовується концепт «суспільство знань», при чому не наводячи суттєвої

різниці, ці два поняття часто ототожнюють. На перший погляд проблема

співвідношення двох понять може здатися надуманою, але завдяки більш

детальному аналізу вдається зрозуміти: чому ж нині все-таки розповсюдженим і

широко використовуваним стало поняття «інформаційне суспільство». Семантичний

розбір даних термінів дає розуміння, що основою їхньої відмінності є «знання» та

«інформація».

На наш погляд, ці поняття не можна ототожнювати. Ми не претендуємо на

глибинне розкриття сутності цих двох явищ, але для послідовності нашого

дослідження маємо окреслити своє розуміння природи розглядуваних феноменів.

Наразі немає єдиного підходу до розуміння поняття «знання», через його

казуальність і, як наслідок, сутнісно-термінологічну складність. У теоретиків

інформаційного суспільства відсутнє чітке визначення, навпаки вони часто ставлять

знак рівності між «знанням» та «інформацією». Так, наприклад, Е. Тофлер у своїй

роботі «Метаморфози влади», ставлячи в один ряд, фактично ототожнює такі

поняття, як: «дані», «інформація», «знання».

Один із батьків сучасного штучного інтелекту Аллен Ньюел наприкінці свого

творчого шляху визначив знання як передумови раціональної (доцільної) поведінки

[37].

У філософії під «знанням» визначається розуміння людиною дійсності,

відображення її у вигляді усвідомлених чуттєвих і абстрактних логічних образів

[104, с. 217]. У даному контексті слід погодитися із В. О. Копиловим, який зазначає,

що «евристично найбільш перспективною методологією експлікації співвідношення

45 поняття «інформація» і «знання» є діалектика форми та змісту». Інформація є певна

форма буття знання, а знання, у свою чергу, є ніщо інше, як зміст інформації.

Сутністю, призначенням інформації є зберігання й передання знання шляхом

кодування, чи формалізації знання, вираження його в певній знаково-символічній

конструкції, максимально адекватній та ефективній для кожної конкретної

технологічної ситуації кодування, зберігання і трансляції знання [163, с. 66].

Щоб зрозуміти, що таке інформація і чому вона грає таку важливу роль на

сучасному шляху розвитку цивілізації, слід чітко розрізняти повідомлення,

інтерпретацію (сприйняття) і комунікацію. Повідомлення (message) – це «річ», тобто

передаваний продукт інтелектуальної діяльності людини; інтерпретація – це

«думка», тобто здобуте знання внаслідок сприйняття отриманого повідомлення;

комунікація – це лише операція передачі, трансляції окремо взятого повідомлення. В

сучасному суспільстві саме операція трансляції є визначальною, домінуючою

ланкою в тріаді повідомлення-інтерпретація-комунікація. Тиражування (не плутати

зі створенням) інтелектуального продукту, передача відомостей про нього за

допомогою друкованих видань, телеграфу, радіо, телебачення, лекцій та семінарів в

рамках системи загальної освіти, а тепер ще й мережі Internet – ось що докорінно

відрізняє сучасне суспільство як інформаційне. І за словом "інформація" криється

саме комунікація, а не знання [139, с. 11]. Не якість, а кількість інформації наразі є

характерною рисою сучасного суспільства. Тому знання та інформація

співвідносяться між собою як зміст і форма, оскільки завдання інформації полягає в

донесенні до широкого загалу знань.

У сучасні правовій літературі під інформацією (від лат. Іformation роз’яснення,

повідомлення) розуміється – відомості про об’єкти та явища навколишньої

дійсності, про їхні параметри, властивості та стан, які знижують ступінь

невизначеності та неповноти знання про ці об’єкти та явища; дані, які

використовуються для отримання нових знань та прийняття рішень. Вони можуть

бути представленні у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих і нерухомих

зображень, іншим способом [234, с. 352]. В статті 1 Закону України «Про

46 інформацію» закріплено, що інформацією вважаються будь які відомості та / або

дані, які можуть бути збереженні на матеріальних носіях або відображенні в

електронному вигляді [252].

Результатом інформатизації та комп’ютеризації суспільства стала зростаюча

залежність від наявності інформації, рівня її розвитку і результативності

використання засобів її генерації, зберігання, розповсюдження. Все вищезазначене

призвело до виникнення принципово нового виду суспільних ресурсів –

інформаційних.

У ст. 1 Закону України «Про Національну програму інформатизації»

закріплено визначення інформаційного ресурсу, як сукупності документів в

інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо) [253]. Слід

погодитися з О. Б. Черв'яковою, що така дефініція не враховує загальних ознак

інформації, як будь-яких відомостей або даних, що можуть бути збереженні на

матеріальних носіях або відображенні у електронному вигляді (ст. 1 Закону «Про

інформацію»), у вигляді сигналів, звуків, знаків, рухомих чи не рухомих зображень

чи в інший спосіб (ст. 1 Закону «Про телекомунікації»). Адже системно

впорядкована інформація у своїй сукупності утворює інформаційні ресурси [320,

с. 115]. Тому, на нашу думку, під інформаційними ресурсами слід розуміти

зафіксовані на матеріальних носіях документи, або масив документів, які

систематизовані за певним критерієм, акумулюють важливу інформацію для

суспільства, держави, особистості та використання яких спрямоване на досягнення

певного результату та цілей [докладніше див.: 198].

Важливим для подальшого дослідження є також визначення дефініції

інформаційна сфера суспільства. В національному законодавстві таке поняття

відсутнє, але для майбутнього розвитку теоретико-правової науки та науки

інформаційного права воно має важливе значення. В даному контексті слід

погодитися із В. С. Цимбалюком: «Інформаційна сфера суспільства – це умовно

визначена, усвідомлена як автономний об’єкт суспільних відносин, сфера життя

людей, де задовольняються їх потреби та інтереси, що пов’язані зі створенням,

47 передаванням (передачею), доступом, отриманням та зберіганням відомостей,

даних, сигналів, кодів, знань тощо (у суспільному статусі їх як інформації) про

певне середовище у певній формалізації із застосуванням технологій комунікації

(спілкування)» [319, с. 18].

Якщо ж говорити в цьому контексті про правову інформацію, то, як зазначає

Т. Н. Радько, право – це один з найважливіших засобів соціальної інформації, який

використовує держава для того, щоб довести певні відомості до всіх суб'єктів права

[211, с. 168]. В ч.1 ст. 17 Закону України «Про інформацію», правова інформація

визначається як «…будь-які відомості про право, його систему, джерела, реалізацію,

юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними

та їх профілактику тощо» [252]. Вона створюється в результаті правотворчої,

правозастосовної, правоохоронної, наукової, іншої юридичної діяльності, а

найбільш яскравою відмінністю одного виду правової інформації від іншої є

наявність чи відсутність нормативності (наявність норм права) [280, с. 85].

Норма права, з інформаційного боку – це відомості про належну, дозволену

(заохочувану) чи заборонену поведінку, про умови здійснення правомірної

поведінки, а також про негативні наслідки невиконання вимог держави. Норма

права, таким чином, виступає джерелом інформації [280, с. 84]. Слід визнати також

примат права як регулятора суспільних відносин, а не як інформатора. У держави і

суспільства досить багато інших каналів, за допомогою яких здійснюється

інформування суб'єктів права. Але, виникнувши як регулятор суспільних відносин,

право одночасно починає виконувати роль інформатора їх суб'єктів. Варто

підкреслити, що правова інформація – це владна інформація, за її допомогою

виражається (і відповідно формулюється) певний світогляд.

Інформаційна здатність права є одним з істотних факторів, що дозволяють

відносити його до елементів духовної культури суспільства [211, с. 168].

В. О. Копилов влучно зазначає, що: «Система правової інформації – є центральною

частиною правової системи держави і суспільства, без якої існування держави

неможливе» [цит. за: 280, с. 85].

48

Для виникнення та розбудови інформаційного суспільства важливе значення

також мають економічні передумови. Перш за все, варто звернути увагу на те, що без

належного економічного розвитку неможливо побудувати інформаційне

суспільство. В державі має бути накопичена матеріальна і фінансова база, на основі

якої будуть розвиватися інформаційно-комунікаційні технології, інформаційні

відносини і загалом інформаційне суспільство.

Слід розмежовувати базову економіку для інформаційного суспільства і похідну

економіку від нього. Під останньою розуміється інформаційна економіка. Є низка

факторів, які нам дають підстави говорити про формування в інформаційну епоху

«нової економіки», а саме:

1) стрімкий розвиток техніки, який здійснюється переважно за рахунок

приватних інвестицій;

2) розвиток інформаційної інфраструктури (Наприклад, Google Fiber – проект по

створенню інфраструктури мережі широполосного доступу до Інтернет за

допомогою оптоволоконного зв’язку, який розробляється і втілюється в життя за

рахунок інвестицій Google [26]);

3) надання інформаційно-комунікаційних послуг по підключенню до Інтернет (в

Україні, до прикладу єдиною державною структурою, яка надавала подібні послуги,

була компанія «Укртелеком», яка з 11 березня 2011 року знаходиться у приватній

власності);

4) інформація, яка має товарну природу в суспільстві нового типу, перетворюється

на товарний продукт. Інформація, в тій чи іншій формі, перетворюється в товар

лише тоді, коли будь-хто погоджується її придбати, в тому числі і держава. Саме

такий підхід до природи інформації дає можливість нам говорити про створення

«економіки знань» та «інформаційної економіки» [275, с. 39];

5) перехід реального сектору економіки в віртуальний простір (наприклад,

створення інтернет-магазинів, банківські послуги та ін.);

6) система освіти трансформується згідно з новими вимогами інформаційного

суспільства, загалом, та інформаційної економіки, зокрема. Оскільки економіка,

49 заснована на мережевих інформаційно-комунікаційних технологіях, що також

ґрунтується на стрибку в продуктивності праці, який є її ключовою рисою, не може

функціонувати без працівників, котрі здатні подолати море інформації, організують,

концентрують та перетворюють її на спеціальні знання відповідно до цілей та

завдань робочого процесу. Для працівників необхідна певна освіта, на основі якої

накопичений запас знань може розширюватися та видозмінюватися протягом

трудового життя. Це має важливі наслідки для вимог до системи освіти як на стадії

формування, так і в процесах перепідготовки й перенавчання, що тривають все

доросле життя [217, с. 10]. До числа таких наслідків належить вимога інформаційної

економіки вдосконалювати існуючі освітні програми, створюючи нові дисципліни

та спеціальності, запроваджувати та розвивати он-лайн навчання;

7) медичні послуги, які частково також починають розвиватися в Інтернет просторі

(он-лайн консультації, інтернет-аптеки тощо).

У нашому розумінні, інформаційна економіка, складовими якої є сім

вищеперерахованих факторів, є важливою передумовою та елементом саме

інформаційного суспільства. В цілому цей перелік не є вичерпним, адже

інформаційне суспільство настільки динамічно розвивається, що можна говорити як

про невпинне виникнення нових форм електронної економіки, так і стрімкий

перехід традиційної економіки в віртуальну сферу. Тенденція перекочування

цивільних правовідносин та економіки в Інтернет простір ставить нові виклики

перед правовою наукою, і на ці виклики невідкладно має відповідати правова

спільнота.

З урахуванням вище досліджених передумов інформаційного суспільства

вбачається за доцільне виокремити його правові засади: громадянське суспільство,

права людини, правова, демократична, соціальна держава. Слід акцентувати увагу

на тому, що в нашому дослідженні ми виходимо з широкого розуміння правових

засад, де правова матерія має складну та багатоаспектну соціально-юридичну

природу. Це є наслідком того, що інформаційне суспільство ставить завдання

50 переосмислення правової дійсності передовсім шляхом розширення меж соціально-

культурного простору правового регулювання.

Як зазначає О. В. Петришин, право слід розглядати як породження суспільних

відносин, тобто передовсім як сферу практичного освоєння реальності, а тому будь-

які аналітичні розробки правової тематики мають орієнтуватися на соціальні

очікування та знаходити практичне застосування. Це передбачає дослідження

правових засад інформаційного суспільства через призму суспільства в цілому, а не

лише його державної організації, опосередкованої відносинами виключно з приводу

формування та реалізації державної влади. Адже і соціум до певної міри здатен

організуватися функціонувати за посередництвом інституціоналізації сфери

громадянського суспільства, а людина визнається в демократичній правовій державі

найвищою соціальною цінністю, носієм невід’ємних прав і свобод, які повинні

забезпечуватися усім суспільством та визначати основні напрями державної

діяльності. Держава з цієї точки зору виступає як специфічне утворення інституту

публічної влади в масштабах усього суспільства, своєрідна суперінституціональна

організація, призначення якої полягає в забезпеченні стабільності й стійкого

розвитку соціуму шляхом централізації та концентрації його владно-примусового

(силового) потенціалу [233, с. 90-100].

Оцінюючи інформаційне суспільство з теоретико-правової точки зору, слід ще

раз наголосити, що даний феномен не може сприйматися виключно як суспільство

новітніх технологій. У цьому контексті варто погодитися із І. Л. Бачило, яка

стверджує, що: «інформаційне суспільство може розвиватися виключно як

суспільство громадянське, соціальне, демократичне і правове. На даній аксіомі,

зазначає автор, вибудовуються основні дослідження у сфері інформаційного права і

його вплив на реальні процеси життя суспільства» [69, с. 225].

Виходячи з цього, базисною правовою засадою інформаційного суспільства є

наявність в його основі громадянського суспільства. Подібну позицію обстоюють

низка вітчизняних та зарубіжних авторів: Арістова І. В., Бачило І. Л., Кир’ян В. О.,

Полякова Т. А., Хімченко О. І. та ін. Для з’ясування ролі громадянського

51 суспільства у формуванні інформаційного, їх співвідношення та визначення

взаємодії, для початку потрібно з’ясувати істинну природу громадянського

суспільства.

Здавалося, що теорія права давно знайшла адекватну відповідь і досягла

єдиного розуміння концепції громадянського суспільства. Однак, вивчивши, в

рамках нашого дослідження, підходи до розуміння останнього феномену, на нашу

думку, проявляється деякий теоретико-правовий конфлікт. Прийнято вважати, що

громадянське суспільство є однією з характеристик суспільства та відображає певну

стадію його розвитку [131, с. 471], якісно визначальний щабель звичайного,

«класичного» суспільства [67, с. 33].

І. Л. Бачило зазначає: «Деякі представники науки вважають, що поняття

«громадянське суспільство» – категорія застаріла і сьогодні втратила значення.

Процеси глобалізації, інформатизації, лібералізації сучасного життя гостро ставлять

питання про долю держави, демократії, влади і зв’язку цих понять з правами

людини, з їх включення в суспільні інтереси та процеси. Саме у зв’язку з цим і

постає питання взаємопроникнення природи інформаційного і громадянського

суспільства» [68, с. 320-321].

В іншій своїй роботі автор небезпідставно визначає громадянське суспільство

як стан усіх інституцій (акторів) соціуму, здатних на основі засвоєних знань і

досвіду організовувати своє життя так, щоб конфліктів і протистоянь було якомога

менше, умов забезпечення благополуччя, справедливості і достоїнства кожного

індивіда і всього суспільства в цілому, якомога більше. Однак, тут же автор робить

принципове зауваження з приводу суб’єктного складу громадянського суспільства,

яке закладає конфлікт в теоретико-правове розуміння природи даної концепції.

«Глобалізація інформаційних процесів, їх масштаб дозволяють по-новому визначити

феномен громадянського суспільства і відійти від формулювань його як певної

частини громадських і недержавних організацій, що протистоять державі (її

інститутам) і навіть бізнес-структурам» [67, 33-34]. І. Л. Бачило вбачає нове

розуміння громадянського суспільства, яке спричинене урахуванням автором зміни

52 інформаційної платформи. Серцевиною такого новаторського сприйняття є

віднесення до переліку акторів громадянського суспільства державної влади і

місцевого самоврядування. При чому, автор у всіх своїх роботах послідовно

відстоює таку позицію [див.: 71, с. 12-13; 67; 68; 69].

Слід підкреслити, що І. Л. Бачило не єдиний російський вчений, яка на

початку ХХІ століття почала артикулювати саме такий підхід до сприйняття

суб’єктного складу громадянського суспільства. Серед них можна виділити також

Н. С. Бондаря, Н. І. Матузова [71, с. 10]. Варто, все ж таки, погодитися з

Н. С. Бондарем, який виправдовуючи даний підхід, стверджує, що такі держави як

Росія «мають глибинні корені євразійської культури, що заснована не на культурі

індивідуалізму (що характерно для Заходу), а на традиціях общинного

колективізму» [цит. за: 183, с. 123]. Природа влади і сутнісне сприйняття

громадянського суспільства в Російській Федерації мають у своїй основі азійське, а

не європейське походження, і саме на цьому фундаменті вибудовуються

взаємостосунки в середині такого суспільства.

Як нам вбачається, то дане розуміння концепції громадянського суспільства

було реанімовано вищеперерахованими науковцями із надр радянської політико-

ідеологічної правової думки. Як влучно зауважує з цього приводу С. А. Авак’ян, в

радянські часи, замість категорії «громадянське суспільство», широко

використовувалося поняття «політична система суспільства», що складалася із

держави, правлячої партії, громадських організацій і трудових колективів, та яка

знайшла своє закріплення в Конституції СРСР 1977 р. [183, с. 114]. Саме тому,

автори, які новаторським способом трактують суб’єктний склад громадянського

суспільства, фактично намагаються повернути теоретико-правову науку та

суспільство в лоно старої, дещо призабутої правової ідеології та державної

практики.

На противагу вищенаведеному підходу до розуміння громадянського

суспільства, представники Харківської правової школи обстоюють традиційну,

усталену позицію до розуміння розглядуваного явища. Зокрема, О. В. Петришин

53 зазначає, що «громадянське суспільство є сферою реалізації потреб та інтересів,

утілених у правах і свободах людини, поза безпосереднього впливу з боку держави.

Громадянське суспільство в цьому аспекті протиставляється державі, проте таке

протиставлення має сенс лише за умови розгляду держави у вузькому значенні, як

апарату влади, який є завжди відносно відокремленим від суспільства та виконує

щодо нього зовнішні управлінські функції. Таким чином, йдеться про обмеження

втручання державного апарату у відносини громадянського суспільства. Держава

бере участь у встановленні загальних правових меж функціонування

громадянського суспільства, здійснює відносно нього функцію контролю за

додержанням норм права і не може в інший спосіб вмішуватися у діяльність

інститутів громадянського суспільства». Далі автор підкреслює: «Зворотний

принцип – втручання держави у всі сфери життя суспільства – є невід’ємною рисою

тоталітаризму» [131, с. 471-472].

С. П. Погребняк та Д. В. Лук’янов з цього ж приводу зазначають, що

властивою рисою громадянського суспільства є його автономність як суспільної

сфери, відокремленої від держави, економіки та сім’ї [299, с. 311].

Варто в цьому контексті відмітити й те, що вітчизняній теоретико-правовій

науці також відома концепція «політичної системи суспільства», яка покликана дати

цілісне уявлення про політику і політичне життя суспільства. Але поняття

«громадянське суспільство» і «політична система суспільства» не ототожнюються, а

виділяються їх відмінні риси, в тому числі суб’єктний склад. Політична система

суспільства – це взяті разом держава як інститут управління та інші політичні

організації, що беруть участь у формуванні та здійсненні політичної влади [299,

с. 316].

Говорячи про зв’язок держави і громадянського суспільства І. В. Спасибо-

Фатєєва слушно підкреслює, що держава покликана вирішувати таку тріаду:

впорядкувати, стабілізувати, захистити. Для цього вона повинна: регулювати,

управляти, судити. Громадянське суспільство в свою чергу, будучи проявом такої

тріади, як вільна ініціатива, динамізм, спонтанна активність, фактично є осередком

54 формування й існування природних і цивільних прав та воль. Як таке громадянське

суспільство є колискою права і держави, тим самим воно покликано забезпечити

їхню дієвість [289, с. 123]. Також варто зазначити, що хоча неурядові організації та

органи державної влади і мають різні ролі, проте в них є спільна мета – поліпшити

життя людей, яка може бути успішно досягнута, якщо вона буде ґрунтуватися на

взаємній довірі, відкритості, відповідальності, ясності, підзвітності та прозорості

[152]. Саме тому важливим є взаємодія (комунікація) між інституціями

громадянського суспільства та державою. Прикладом такої комунікації є, в

український урядовий веб-сайт «Громадянське суспільство і влада» [101] , який

покликаний сприяти взаємодії громадян та їх об’єднань з Кабінетом Міністрів

України та органами виконавчої влади в процесі формування і реалізації державної

політики, а також надавати інформацію про діяльність Уряду з питань сприяння

розвитку громадянського суспільства.

Нині інститути інформаційного суспільства пронизують майже всі сфери

суспільного буття. Однак, інформаційний вплив не може докорінно змінити саму

сутність, структуру громадянського суспільства. В. В. Лазарев наголошує на тому,

що держава і суспільство не тотожні. «Суспільство – мати держави, і відповідно

держава – дитя суспільства, продукт суспільного розвитку» [211, с. 47]. В цьому

контексті слід погодитися з М. Н. Марченко, який вдало зазначає, що «ключ до

формування громадянського суспільства, а разом з ним і правової держави, лежить в

надрах традиційного суспільства, а не в сейфах правлячої еліти чи в літописах

«класичної» держави» [183, с. 143].

У сучасній теорії права для розуміння феномену громадянського суспільства

широко використовується концепція трьох секторів. Даний підхід наголошує на

необхідності розмежування сфери громадянського суспільства (недержавні

некомерційні організації, що проявляються в добровільній активності громадян), від

політичної сфери (органи державної влади та місцевого самоврядування) та

економічної (сфера бізнезу чи приватний сектор, діяльність якого спрямована на

отримання прибутку).

55

Саме тому влучним вбачається визначення, надане теоретиками права

Харківської юридичної школи, які зазначають, що: «громадянське суспільство – це

особлива автономна суспільна сфера, відокремлена від держави, економіки та сім’ї,

що передбачає створення і функціонування добровільних і самоврядних інституцій,

які сприяють громадянам в їх вільному розвитку та самореалізації, формують

уявлення про спільні інтереси і загальне благо, здійснюють громадський контроль

над іншими суспільними сферами» [299, с. 311-313].

Громадянське суспільство проголошує людину найвищою соціальною

цінністю, визначає важливість прав і свобод, необхідних для забезпечення

індивідуальної автономії, поваги до приватного життя. На приматі прав людини,

також має будуватися інформаційне суспільство, що було закріплено в ст. 1

Женевської Декларації принципів «Побудова інформаційного суспільства –

глобальне завдання у новому тисячолітті» [106]. Більш детально про це мова піде

нижче.

Нове покоління інформаційних технологій, які стали інтегральною частиною

щоденного життя людини, як вода чи електрика, надають користувачам свободу

самовираження і доступ до наявної в мережі інформації на основі принципів

«свободи Інтернету». Фактично, Інтернет перетворюється на один із головних

інструментів розвитку громадянського суспільства [275, с. 44].

На нашу думку, активізація громадянського суспільства в Інтернеті

відбувається в двох напрямках:

1) з ініціативи «зверху». Характерною рисою цього виду активності є те, що

канали взаємодії створені і контролюються самою державою, тобто громадяни

беруть існуючі правила і діють згідно закладеному владою плану;

2) з ініціативи «знизу» (англ. – Grassroots). Це ініціативний самоврядний рух

громадян з метою висловлення своїх прав, інтересів і думок.

Активізація користувачів в Інтернеті проявляється в основному у формі

створення віртуальних спільнот, які функціонують з певними цілями: громадські

ініціативи, групи за інтересами, розваги і т. д. У будь-якому випадку спільнота

56 громадян в мережі, об'єднаних однією метою, має більші можливості для її

здійснення. Як показав аналіз, активізація громадянського суспільства в Інтернеті в

парадигмі Grassroots відбувається за такими напрямками:

1) збір підписів на захист людей, які, на думку користувачів, піддаються

незаконним переслідуванням, чи досягнення вимоги відміни незаконного, з точки

зору членів спільноти, рішення державних органів влади;

2) організації акцій протесту. Важливість соціальних мереж та Інтернету загалом в

проведенні Революції гідності важко переоцінити;

3) відкриті листи і відеозвернення до влади, що публікуються в глобальній мережі;

4) створення інтернет-проектів для формування політичної культури суспільства.

Даний напрямок, у свою чергу, підрозділяється ще на два: сайти, спрямовані на

прозорість політичного процесу, і сайти, які використовуються в цілях боротьби з

корупцією.

В даному контексті варто відмітити, що поява соціальних мереж є не тільки

успішним комерційним проектом, а й ефективним засобом формування

користувачами незалежних віртуальних співтовариств, інакше кажучи, дієвим

інструментом побудови в Інтернеті громадянського суспільства [80, с. 264-265].

Отже, інформаційне суспільство забезпечує ефективний розвиток інституцій

громадянського суспільства та вирішення їх завдань, а саме:

1) колективний захист прав і свобод;

2) комунікацію між членами громадянського суспільства;

3) комунікацію між членами громадянського суспільства та державними органами;

4) комунікацію між членами громадянського суспільства та міжнародними

організаціями.

Як нами вище вже було зазначено, з теоретико-правової точки зору важливою

засадою інформаційного суспільства є наявність правової держави в основі його

побудови. Говорячи про зв’язок останніх двох основоположних начал

інформаційного суспільства слід погодитися з М. М. Марченко, який зазначає, що:

«громадянське суспільство є первинним по відношенню до правової держави, так

57 само, як і традиційне суспільство – по відношенню до «доправової» держави:

спочатку формується громадянське суспільство, а вже потім на його основі

«конструюється» правова держава, але не навпаки» [183, с. 143]. В. В. Копєйчиков

підкреслює: «Громадянське суспільство виступає як матеріальна основа правової

держави, що підпорядкована суспільству і діє в інтересах громадян» [300, с. 112].

В теорії права надаються різні визначення концепції правової держави,

більшість із яких зводиться до наступного. Правова держава – це організація

державної влади, заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод

людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави [131,

с. 511]. Наочний зв’язок цієї концепції із інформаційним суспільством проявляється

в низці важливих факторів.

Перш за все це те, що інформаційне суспільство та правова держава

ґрунтуються і спрямовані на гарантування, закріплення, захист та реальне

здійснення невід’ємних прав і свобод людини і громадянина. По-друге, ці дві

концепції зароджуються і функціонують виключно в умовах громадянського

суспільства [194, с. 133].

Взаємопроникаючий вплив правової держави та інформаційного суспільства

проявляється в тому що саме вони привносять один одному, в чому предметна

користь від такого взаємозв’язку.

Правова держава наповнює інформаційне суспільство важливим

системоутворюючим принципом – принципом верховенства права. Його зміст

полягає в проголошенні власної першості перед державою, передбачаючи

підкорення державної влади праву заради гарантування та захисту прав і свобод

людини. Ще більш влучно в даному контексті характеризувати право як явище, що

має перевагу над будь-якими рішеннями і діями окремих суб’єктів; усі подібні

рішення і дії «проходять перевірку» правом. Саме у такому випадку цей принцип

буде звернено як до приватних осіб, так і до державних органів і посадових осіб (у

тому числі і суб’єктів нормотворення), що дозволяє обґрунтувати безумовний

обов’язок усіх суб’єктів поважати право, забезпечити ситуацію, за якої суспільство є

58 вільним як від приватного, так і від державного свавілля. Іншими словами, «це

верховенство права, а не особи» [223, с. 161].

У правовій державі на належному рівні перебувають правосвідомість і правова

культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому.

І. О. Ільїн ще на початку ХХ століття підкреслював: «Людині неможливо не мати

правосвідомості; її має кожен, хто усвідомлює, що крім нього на світі є інші люди.

Людина має правосвідомість незалежно від того, знає вона про це чи не знає,

дорожить цим надбанням або ставиться до нього зі зневагою» [140, с. 314].

Правосвідомість формується і отримує визначене відображення у поведінці людини,

коли вона має доступ до правової інформації, знайома з правовою культурою, і це

означає, що особа живе і діє у певному соціальному середовищі [71, с. 18].

Інформаційне суспільство активно сприяє формуванню, розвитку правосвідомості

як окремого індивіда, так і всього суспільства, шляхом спонукання держави до

встановлення вільного доступу до правової інформації, інформації про діяльність

органів державної влади і місцевого самоврядування, полегшує доступ до

суспільних знань. Але факт спрощення процедури доступу до інформації ще не

гарантує того, що всі громадяни стають обізнаними у своїх правах і обов’язках, що в

суспільстві повсюдно панує висока правова свідомість.

Слід підкреслити й той факт, що в інформаційному суспільстві джерела права

переводяться в електронну форму. Таким чином відбувається безпосередній прямий

вплив інформаційно-комунікаційних технологій на них. Зокрема, нормативно-

правова база України доступна на офіційному веб-порталі Верховної Ради України

[88]. Якщо раніше, щоб слідкувати за усіма змінами в законодавстві, потрібно було

виписувати газету «Голос України», то зараз достатньо лише мати підключення до

Інтернету. Електронна форма нормативно-правового акта, як джерела права, дає

можливість дієвості законодавства в часі і просторі завдяки тому, що вона є

легкодоступною і систематизованою. Судова практика, як джерело права, в

інформаційному суспільстві також знайшла своє вираження в електронній формі. В

Україні практикується загальний доступ до текстів рішень Європейського суду з

59 прав людини [192; 28], Верховного Суду [90] та вищих спеціалізованих судів через

офіційні веб-портали цих судів. З 2006 р. для доступу до судових рішень судів

загальної юрисдикції Державна судова адміністрація на виконання Закону України

«Про доступ до судових рішень» відкрила Єдиний державний реєстр судових

рішень [126]. Єдиний державний реєстр судових рішень є автоматизованою

системою збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних

копій судових рішень [277]. Таким чином, завдяки можливості знайти будь-яке

судове рішення, офіційні веб-портали судів є не лише ефективним засобом для

забезпечення прозорості судової влади, а й джерелом права, що виступає орієнтиром

для правозастосовних органів. Правова доктрина, як джерело права, також стає

доступною на Інтернет ресурсах. В Україні важливим суб’єктом формування

правової доктрини виступає Конституційний Суд України, який викладає власне

розуміння духу Основного Закону України та поточного законодавства [299, с. 121].

Нині рішення Конституційного Суду [157] України є доступними на офіційному

сайті цього органу. Щодо доктринальних робіт провідних правових шкіл та вчених в

галузі права, вони також стають все доступнішими в Мережі, як приклад, багато

робіт можна знайти на сайті academia.edu та на сайтах академічних наукових

установ.

Окрім позитивного впливу інформаційного суспільства на правову державу,

слід також наголосити на викликах і завданнях, які воно ставить перед правовою

державою, а разом з тим і правовою наукою. Як вдало зазначає І. М. Рассолов: «Всі

«зручності» інформаційного суспільства породжують численні юридичні проблеми.

Серед них: розробка понятійного апарату юридичної науки у світлі інформатизації

та Інтернету; проблема ідентифікації осіб, підвищення рівня правосвідомості

користувачів, проблема професійної етики та якості поведінки суб'єктів права;

проблема більш чіткого визначення джерел права; уточнення характеру дії права в

просторі і за колом осіб; проблема збирання доказів і підтвердження так званих

«мережевих» юридичних фактів, які перестають існувати в доступній формі до

моменту розгляду справи в суді; допустимість таких доказів, їх достовірність;

60 проблема протидії кіберзлочинності та інші» [142, с. 20-21]. В даному аспекті мова

може йти про формування нової галузі права, яку різні науковці називають по-

різному: Інтернет право, інформаційне право, кібернетичне право.

Зрозумілим стає одне, що з прискоренням розвитку інформаційних технологій

та їхньої частки в суспільному житті, актуалізується питання створення

законодавчої бази на основі ґрунтовно розробленої правової науки, яка б

упорядковувала сферу саме правового регулювання віртуального простору. Подібне

регулювання має ґрунтуватися виключно на приматі, відстоюванні та захисті прав і

свобод людини і громадянина, та повинно бути спрямоване на вирішення низки

завдань. Окрім тих питань, що були зазначені вище, варто звернути увагу на

необхідності захисту і дотримання принципу свободи Інтернету, але ця свобода має

будуватися на основі дотримання і захисту прав людини. До питань, які правовій

державі в майбутньому ще тільки належить вирішити, можна також віднести

правопорушення у кіберпросторі: поширення екстремістських матеріалів в

Інтернеті, наклеп в Інтернеті, незаконне розповсюдження порнографічних

матеріалів в Інтернеті, порушення правил інтернет торгівлі, ухилення від сплати

податків, порушення авторських і суміжних прав в Мережі та ін.

Важливою правовою засадою інформаційного суспільства є те, що воно може

бути створене лише в державі з демократичною формою правління. Демократія –

це форма такої держави, яка заснована на здійсненні народовладдя шляхом

забезпечення широких прав і свобод громадян, їх участі у формуванні і

функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю [131,

с. 495]. Спільними рисами демократичної держави і інформаційного суспільства є

незмінне дотримання і захист прав людини. Правова демократична держава

привносить в інформаційне суспільство важливий фактор взаємної відповідальності

особи і держави. Інформаційне ж суспільство створює умови для прояву нових форм

політичної активності, про які вже вище йшла мова та ще мовитиметься в наступних

параграфах. Тут хочеться лише зазначити, що інформаційна платформа розвитку

демократичної держави дає можливість громадянському суспільству та окремому

61 громадянину проявляти активність у суспільно-політичному житті держави, прямо

брати участь у прийнятті рішень державного та суспільного значення, впливати на

державні органи та їхніх посадових осіб самостійно, чи шляхом самоорганізації в

громадські групи, які мають значно більші шанси відстояти свої права та інтереси на

регіональному та загальнодержавному рівнях.

Наступною правовою засадою інформаційного суспільства, із вищенаведеного

комплексного переліку, є побудова такого суспільства на основі соціальної

держави. У теорії права під соціальною державою розуміється така держава, яка

визнає людину найвищою соціальною цінністю і з метою забезпечення кожному

гідного рівня життя та інших соціальних прав здійснює перерозподіл суспільних

благ відповідно до принципів соціальної справедливості, солідарності та

субсидіарності [328, с. 45]. Основним сутнісним зв’язком між інформаційним

суспільством та соціальною державою є проголошення людини найвищою

соціальною цінністю, що закріплює пріоритет цінності життя і здоров’я, честі і

гідності, недоторканності і безпеки людини. Слід відмітити, що інформаційна

соціальна держава повинна мати відповідні матеріальні ресурси, які гарантують

наявність повноцінної соціальної інфраструктури. Інформаційний сервіс (доступ до

інформаційних ресурсів і комунікацій) є необхідною умовою для реалізації всіх

конституційних прав громадян та інших суб’єктів інформаційного суспільства. Але

інформування – це лише перший крок до отримання соціально-економічних,

культурних та інших послуг. Наявність шкіл, лікарень, житла, страхування та ін. –

важливе завдання інформаційного суспільства поряд з переведенням функцій

надання послуг в електронну форму [69, с. 225].

В даному контексті варто погодитися з І. Л. Бачило, яка зазначає, що: «сфера

інформації і знань – це простір реалізації сервісної функції держави за допомогою

інституту доступу до інформації, необхідної людині і суспільним інститутам

(юридичним особам) для реалізації їх матеріальних і духовних інтересів. Тому

електронно-сервісна держава є новим виміром і проявом історичного типу

соціальної держави» [70, с. 24].

62

Фундаментальною правовою засадою інформаційного суспільства, яка є

головною сполучною ланкою між усіма іншими правовими засадами, – є пріоритет

прав людини. У ст. 1 Женевської Декларації принципів «Побудова інформаційного

суспільства – глобальне завдання у новому тисячолітті» закріплено: «…спільне

прагнення і рішучість всіх народів світу побудувати орієнтоване на інтереси людей,

відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому

кожний може створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися й

обмінюватися ними, даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною

мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвиткові і

підвищуючи якість свого життя на основі цілей і принципів Статуту Організації

Об’єднаних Націй і поважаючи в повному обсязі та підтримуючи Загальну

декларацію прав людини» [106].

Орієнтованість інформаційного суспільства на інтереси людей (a people-

centred) є наскрізь пронизує та пов’язує між собою такі правові засади

інформаційного суспільства, як: громадянське суспільство, правова, демократична,

соціальна держава. Як зазначає, зокрема, М. Т. Баймаханов, правова держава і

громадянське суспільство «безпосередньо вирішують різні, хоча й близькі один

одному завдання. Якщо держава закріплює в своїх конституційних і законодавчих

актах правовий статус особистості, то громадянське суспільство забезпечує їй

високий соціальний статус» [183, с. 149].

Значимість інформаційного суспільства, і зокрема Інтернету, в питаннях

реалізації прав людини настільки висока, що багато експертів розглядають сам

доступ до Інтернету як невід’ємне право громадян в сучасному суспільстві. І ця

позиція, варто зазначити, є небезпідставною. Є. О. Роговський зазначає: «Коли

суспільство перенасичене інформаційно-комунікаційними технологіями, вони

перетворюються із потенційного стратегічного ресурсу в широкорозповсюджений

типовий фактор товарного виробництва. Наявність такого фактору (подібно

електриці) уже не дає власникові особливих конкурентних переваг, тоді як його

відсутність – різко і безсумнівно знижує конкурентноспроможність будь-якого

63 бізнесу» [275, с. 40]. Продовжуючи цю думку, слід зауважити, що відсутність

доступу до новітніх технологій, інформаційної інфраструктури (зокрема до

Інтернету), в інформаційному суспільстві позбавляє людину низки прав, фактично

тим самим створюючи явище асиметрії прав в інформаційному суспільстві.

Значним проривом в цьому напрямку стали внесені в Конституцію Греції

поправки, які вперше на конституційному рівні закріпили право особи на участь в

інформаційному суспільстві (ч. 2 ст. 5 А) [159]. Визнаному в «Конституції Еллади»

даному праву особи, кореспондують обов’язки держави здійснювати позитивні дії

для забезпечення рівного і активного для всіх доступу до інформаційного

суспільства (ст. 9, 9 А, ст. 19). Це передбачає розвиток електронних послуг в

публічному секторі, забезпечення доступу громадян до мереж і послуг [231, с. 226].

Як соціальна держава забезпечує соціальну рівність, так і електронна держава

бере на себе зобов’язання забезпечити цифрову рівність, тобто рівний доступ

громадян до інформаційних технологій. Проблема «цифрової нерівності», за своєю

природою, тісно пов’язана із соціальною рівністю. Саме тому, однією із правових

засад інформаційного суспільства є наявність в його основі соціальної держави, яка

спрямована на забезпечення соціальної рівності серед населення.

Даній проблематиці також наділяється значна увага на міжнародному рівні.

Результатом проведення Женевського саміту з питань інформаційного суспільства,

стало формулювання в Декларації принципів підходу: «Інформаційне суспільство

для всіх» [106]. В ст. 10 вказаного документа слушно зауважується, що: «сьогодні

блага революції в інформаційних технологіях нерівномірно розподілені між

розвинутими країнами, і країнами, що розвиваються, а також усередині суспільств.

Ми сповнені рішучості перетворити цей цифровий розрив у цифрові можливості для

всіх, зокрема для тих, кому загрожує відставання і подальша маргіналізація». Далі в

ст. 13 зазначається: «При побудові інформаційного суспільства ми повинні звертати

окрему увагу на специфічні потреби маргіналізованих і уразливих груп суспільства,

включаючи мігрантів, внутрішньо переміщених осіб і біженців, безробітних і

знедолених людей, меншостей і кочових народів. Ми також повинні враховувати

64 особливі потреби людей похилого віку та осіб з обмеженими можливостями». У

даному випадку слід пам’ятати про категорію бідних людей, що проживають у

віддалених сільських і маргіналізованих міських районах, та їх потребу у доступі до

інформації і використання інформаційно-комунікаційних технологій як інструмента,

що допомагає їм у їхніх зусиллях позбутися бідності (ст. 14 Декларації принципів).

Здійснивши аналіз нормативних актів та наукових досліджень, що присвячені

інформаційній нерівності, слід погодитися значною мірою з О. І. Хімченко, що дане

явище характеризується наступними елементами:

1) є соціальним феноменом, обумовленим протиріччями розвитку традиційних сфер

діяльності людей, формою державного устрою, економічними і політичними

відносинами; рівнем розвитку освіти і культури, рівнем життя населення, станом

інститутів громадянського суспільства, ступенем розвиненості засобів масової

інформації; залежить від стану в галузі прав і свобод людини; пов'язане з темпами і

способами впровадження нових технологій в побут особистості;

2) це багатокомпонентне явище, що виявляється: а) в ускладненому доступі до

інформаційно-комунікаційних технологій; б) у низькій готовності користувачів до

роботи з ними; в) в обмеженості національних інформаційно-функціональних

ресурсів; явище цифрової нерівності притаманне різним товариствам, у тому числі і

розвиненим в економічному відношенні; розрив між тими, хто має доступ до

Інтернету, і тими, хто його не має, помітно збільшує соціальну дистанцію між

громадянами;

3) змінює співвідношення сил на міжнародній арені, оскільки сприяє формуванню

співтовариства держав нової інформаційної культури, встановленню цими

державами нового світового інформаційного порядку;

4) перешкоджає зміцненню власної безпеки: використання інформаційних

технологій робить держави залежними від техніки і технологій, підвищують

вразливість перед зовнішніми впливами і терористичними актами;

5) є майданчиком взаємодії та співпраці держав з різним рівнем інформаційно-

комунікаційної оснащеності [315, с. 49-50].

65

Узагальнюючи, слід відзначити, що стрижневою причиною нерівності

громадян в інформаційному суспільстві є нерівні можливості їх доступу до

інформації. Є. О. Роговський вдало визначив це явище, як інформаційна асиметрія

користувачів відносно доступу до мережі Інтернет [257, с. 64].

В розглядуваному контексті слід звернути увагу на ще один аспект реалізації

прав людини в інформаційну епоху. Мова йде про право прайвесі (privacy), яке

полягає, на думку колишнього члена Верховного суда США Л. Брандейса, в праві

людини на те, щоб її залишили в спокої (the right to be let alone) [51].

Право на недоторканість приватного життя (прайвесі) являє собою соціально

зумовлену й гарантовану міру можливої поведінки особи, визначену нормами

об’єктивного права (як національного, так і міжнародного), що полягає в її

можливості утримувати під повним контролем (фізичним, психологічним,

інформаційним тощо) сферу приватного життя. Це право має на меті забезпечити

автономію людини у сфері приватного життя для задоволення її власних потреб та

інтересів щодо усамітнення та приватного спілкування. Слід погодитися з

В. О. Серьогіним, який відносить це право до числа основних (конституційних) прав

особи, особистих (громадянських) прав людини і громадянина [284].

У час всезагального використання соціальних мереж, накшталт Facebook та

Twitter, широкого застосування пошукових систем таких як Google, створення

електронних баз персональних даних, які знаходяться в розпорядженні як

державних органів, так і приватних осіб, слід говорити про широкомасштабний

наступ на право прайвесі. Тому саме це право потребує чи не найбільшого захисту

як юристами, громадянським суспільством, так і всіма іншими акторами суспільства

електронної епохи, задля побудови інформаційного суспільства, орієнтованого на

захист прав і свобод людини і громадянина.

Державні органи, а також приватний сектор, громадянське суспільство,

Організація Об’єднаних Націй та інші міжнародні організації відіграють важливу

роль і несуть відповідальність за розвиток інформаційного суспільства. Побудова

інформаційного суспільства, орієнтованого на інтереси людей, є спільним зусиллям,

66 що вимагає співробітництва і партнерства між усіма заінтересованими сторонами

(ст. 20 Женевської Декларації принципів) [106]. Фактично, дана норма визначає

суттєвий перелік акторів інформаційного суспільства. Якщо говорити про

національний вимір суспільства нового типу, то до його учасників слід віднести:

1) громадянське суспільство (професійні спілки, політичні партії, благодійні

організації, релігійні організації, волонтерські групи, громадські організації та ін.);

2) державний (публічний) сектор (державні органи влади, органи місцевого

самоврядування, заклади освіти і науки, підприємства, установи, організації, тощо);

3) приватний сектор (різного роду бізнес структури);

4) громадяни та інші особи (громадяни держави, особи без громадянства, іноземці).

В контексті нашого дослідження слід також звернути увагу на принципи

побудови інформаційного суспільства. Проаналізувавши наукові підходи до даного

питання та керуючись нормами міжнародних документів, а зокрема Женевською

Декларацією принципів "Побудова інформаційного суспільства - глобальне

завдання у новому тисячолітті", слід виділити наступні принципи:

1. Принцип орієнтованості на інтереси людей, що прямо перетинається із

стержневою правовою засадою інформаційного суспільства про пріоритет прав

людини.

2. Принцип всезагальності інформаційного суспільства, що проявляється в

закріпленій у Декларації концепції «інформаційне суспільство для всіх».

3. Принцип взаємодії та відповідальності всіх акторів інформаційного суспільства.

Побудувати всезагальне інформаційне суспільство можливо лише на базі

співробітництва і партнерства усіх заінтересованих осіб (ст. 20 Декларації

принципів), як на національному, так і глобальному рівнях з дотриманням усіх

принципів та слідуванням правовим засадам побудови інформаційного суспільства,

про які вище йшла мова.

4. Інформаційне суспільство ґрунтується на принципах свободи (охоплює свободу

слова, зборів, об’єднань, комунікації та ін.) і рівності. Також слід підкреслити, що

вже майже чверть століття громадянське суспільство розвивається на основі

67 принципів «свободи Інтернету», у відповідності з якими, з одного боку,

користувачам Інтернету доступна наявна у мережі інформація, а з іншої, у них є

свобода для самовираження. Широкого розповсюдження отримала думка, що

сьогодні тільки Інтернет є середовищем, де насправді діють принципи демократії

[275, с. 43].

5. Принцип верховенства права, про який вище вже згадувалося.

6. Інформаційне суспільство має будуватися на принципі плюралізму. Він передбачає

спільне існування, взаємодію та конкурентну боротьбу різнорідних соціальних сил,

що унеможливлює монополію у сферах політики, культури, моралі, в поширенні

інформації тощо. Інформаційний характер суспільства примножує в рази його

плюралістичність.

7. Наступний принцип побудови інформаційного суспільство – принцип

солідарності, який передбачає здатність поставити себе на місце іншого, визнати

вільним і рівним, уявити його інтереси і потреби, з’ясувати і підтвердити спільні

моменти і колективну ідентичність. Громадянське суспільство передбачає довіру,

взаємодопомогу і здатність до спільних дій, а його інформаційний характер сприяє

прояву таких характеристик. Прикладом може бути розповсюдження в мережі

Інтернет інформації про те, що військовослужбовці ЗСУ потребують переливання

крові з адресою та часом роботи лікарні і закликом до одеситів допомогти

донорському центру. Наступного дня біля Одеської обласної станції переливання

крові утворилися черги з бажаючих здати кров [288].

8. Принцип збалансованості «квадратури Інтернету» (співвідношення між чотирма

взаємозалежними категоріями: транспарентність, анонімність, відповідальність

поведінки та інформаційна безпека). Даний принцип достатньо повно характеризує

специфіку поведінки і проблеми правового статусу користувачів сучасного

кіберпростору.

Транспарентність (інформаційна відкритість) користувачів глобальної мережі

дає можливість перевести кібернетичні суспільні відносини в правову площину,

адже в такому випадку будуть відомі суб’єкти взаємостосунків. За транспарентність

68 всього Інтернету виступає засновник Facebook Марк Цукерберг. Його сестра Ренді,

яка довгий час працювала у корпорації брата директором по маркетингу, вважає

необхідним зобов’язати всіх користувачів Інтернету працювати під своїми

реальними іменами – «тоді настане нова «ера відкритості», коли кожен перед тим як

вчинити дурницю, багато разів подумає» [127] про наслідки свого

безвідповідального вчинку. Повна транспарентність, вирішуючи питання

відповідальної поведінки, яка може забезпечуватися примусом держави, чи шляхом

активної діяльності та співпраці користувачів і засновників певного інтернет-

ресурсу, одночасно гостро ставить ряд інших питань.

Перш за все мова йде про захист приватності, збереження конфіденційності

інформації про кожну особу (принцип анонімності) і, як наслідок, – загроза

тотального контролю за особистістю. Апологетами анонімності виступають

Джуліан Ассандж, про позиції якого йшлося в попередньому параграфі, та

Крістофер Пул. Нині в Інтернеті є системи, що контролюють анонімність своїх

клієнтів, наприклад 4Chan. У таких системах фактично неможливо дізнатися, з ким

саме ти спілкуєшся в конкретний момент, тут важко контролювати як

інтерпретуються твої повідомлення. Але і довіра до таких ресурсів низька, адже

анонімний автор може виявитися самозванцем, що розповсюджує недостовірну

інформацію. Крістофер Пул, виступаючи за анонімність та свободу, яку вона дарує

стверджує, що: «Коли Ви в Інтернеті виступаєте тільки від свого імені, ціна

можливих збитків занадто висока» [275, с. 70]. Йдеться про непоодинокі випадки

потрапляння в мережу, у відкритому доступі, персональних баз даних приватних

осіб, і ця інформація може бути використана на шкоду відповідним користувачам

мережі Інтернет.

Інформаційна безпека, в рамках розглядуваного принципу, прямо залежить від

співвідношення транспарентності та анонімності. Інформаційна безпека, як правова

основа інформаційного суспільства, більш детально буде нами розглянута в

наступному розділі.

69

Значення концепції «квадратури Інтернету» для інформаційного суспільства

важко переоцінити. Однак, співвідношення її складових частин потребує

додаткового визначення, адже дисбаланс між ними може призвести до наростаючої

в Мережі, а як наслідок, і в самому суспільстві, конфліктності. Тому правники і

загалом всі актори інформаційного суспільства мають взяти активну участь у

визначенні подальшого вектору розвитку світової мережі: збереження існуючого

балансу «квадратури Інтернету», пріоритет транспарентності, чи побудови

Інтернету на принципі анонімності. Від вирішення цього завдання багато в чому

буде залежати майбутнє не лише Інтернету, інформаційного суспільства, але й

усього людства.

9. Принцип верифікації (контролю якості) отриманої інформації. В процесі розвитку

інформаційних технологій об’єми інформації, які знаходяться у відкритому доступі,

збільшуються. Разом з цим, необхідно більше докладати зусиль для знаходження

необхідної, достовірної інформації. Є. О. Роговський в даному аспекті наголошує:

«увагу варто концентрувати не стільки на якості зображення, звуку чи шрифту, як

на смисловій консистенції образів, які сприймаються» [275, с. 184].

Провівши ґрунтовне дослідження правового виміру концепції інформаційного

суспільства можна стверджувати, що подальший якісний розвиток суспільства

нового типу можливий тільки на правовій основі із наступним ефективним

використанням системи механізмів правового інструментарію в усіх новітніх

суспільних сферах.

Загальнотеоретичний аналіз передумов інформаційного суспільства та його

правових засад дає підстави стверджувати, що інформаційне суспільство

ґрунтується на пріоритеті прав людини, взаємодіє з інститутами громадянського

суспільства, правовою, демократичною, соціальною державою, покликане

забезпечити кожному право на інформацію, подолання «цифрової» та соціальної

нерівності, створення спільного інформаційно-правового простору. Вбачається, що

саме такий теоретико-правовий підхід до характеристики цього феномену буде

корисним для юридичного осмислення його специфіки.

70

1. 3. Функціонування демократії в умовах інформаційного суспільства

У попередньому параграфі нами було доведено, що інформаційне суспільство

є транспарентним, громадянським, правовим. Воно слугує провідником для втілення

в життя демократичних принципів, прав і свобод людини та громадянина. При

цьому відбувається адаптація старих, класичних інститутів держави та суспільства

до нових умов, в результаті чого демократія набуває нового вектору розвитку.

Також нами акцентувалася увага на тому, що політична система в інформаційному

суспільстві може бути виключно демократичною.

У цьому параграфі перед нами стоїть завдання з’ясувати сутність демократії

як політико-правової категорії та її зв’язок з інформаційним суспільством. Джон

Дьюї якось зазначив: «Необхідно знову і знову вивчати саму ідею, сам сенс

демократії. Демократію потрібно постійно відкривати і перевідкривати заново…

Демократія, як форма життя, не може стояти на місці. Щоб жити, їй потрібно

розвиватися відповідно зі змінами, уже доконаними і ще тільки тими, що мають

відбутися. Якщо демократія не рухається вперед, якщо намагається залишитися

незмінною, вона вступає на шлях регресу, що веде до її згасання» [17, р. 182].

Роберт Даль, один із найавторитетніших теоретиків сучасної демократії,

фактично продовжує цю думку, зазначаючи: «Якої б форми демократія наших

нащадків не набула, вона ніколи не стане і не здатна стати повною аналогією

демократії наших предків. Вона і не повинна такою бути. Справа в тому, що межі і

можливості демократії у світі, який ми вже туманно передбачаємо, вочевидь,

радикально відрізняється від меж і можливостей демократії, що існувала в будь-яку

минулу епоху у будь-якій країні» [103, с. 517]. О. В. Петришин наголошує, що

політичне різноманіття сучасного світу зумовлює своєрідний перехідний стан

демократії, яку іноді називають «молодою демократією», змістовні характеристики

якої залежать як від ступеня наближення до загальновизнаних демократичних

принципів та стандартів, так і від врахування конкретних соціально-історичних

умов її розвитку, особливостей політичної та правової культури, національного

державно-правового устрою [218, с. 79-80].

71

Розвиток демократичної концепції в інформаційному суспільстві ставить

перед науковцями низку питань: які саме форми демократії можуть сформуватися на

основі нових інформаційно-комунікаційних технологій; наскільки суттєвим може

виявитися використання останніх в політиці та праві для розвитку інституту

демократії і як останній міг би змінитися в майбутньому; чи не призведе

використання новітніх технологій, якщо вони потраплять в руки противників

демократії до її руйнування; що необхідно зробити для вдосконалення електронного

урядування й електронної демократії в цілому і т. д.

Ще в 1989 році Роберт Даль, в своїй роботі «Демократія і її критики» зазначав,

що: «Технологія що розвивається все одно повинна бути якимось чином

використана – на благо чи на зло. Вона може застосовуватися або для завдання

збитків демократичним цінностям і демократичному процесу, або для того, щоб

сприяти втіленню їх у життя. Без свідомих і осмислених спроб застосувати нові

телекомунікаційні технології на благо демократії їх можна легко направити проти

демократії» [103, с. 515]. Завдання інформаційного суспільства, і всіх його

характерних ознак, використати наявні комунікаційні технології задля забезпечення

поглиблення демократичних цінностей та інституцій в суспільній та державно-

правовій практиці, а також сприяти адаптації форм демократії до викликів нової

електронної ери.

Термін «демократія» має давньогрецьке походження і утворився від

поєднання грецького іменника “demos”, що означає «народ» (“people”), або

«простолюд» (“common people”), і дієслова “kratein”, «урядувати» (“to rule”) [108, с.

4]. Тому можна стверджувати, що семантико-смислове значення поняття

«демократія» слідує ідеї влади народу. Якщо широке розуміння демократії виходить

із політологічного наповнення даного поняття, то вузький підхід відповідає природі

його юридичного розуміння. В останньому сенсі під демократією розуміється

політико-правові форми здійснення громадянами влади та їх участь в управлінні

справами держави (демократична участь, чи демократичне прийняття рішень).

72

У теорії права виділяють дві демократичних форми здійснення влади народом:

безпосередня і представницька [299, с. 325]. Представницька демократія – це

народовладдя, що здійснюється через обрані представницькі органи державної

влади. Представницькі органи у своїй сукупності здійснюють від імені та за

дорученням народу державну владу в усій її повноті, за виключенням лише тих її

повноважень, які народ реалізує безпосередньо. Безпосередня демократія, як пряме

народовладдя, означає ініціативу та самодіяльність народних мас в управлінні

державою, їхнє пряме волевиявлення при виробленні та ухваленні державних

рішень, а також їхня пряма участь у проведенні цих рішень у життя, в здійсненні

народного контролю [325, с. 97]. В ст. 5 Конституції України з цього приводу

зазначається: «Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади

та органи місцевого самоврядування» [160].

За сучасних умов демократична організація держави може бути

охарактеризована як з погляду інтерпретації сутності демократії, яка концентрується

на підзвітності тих, хто здійснює владу, тим, ким управляють (народу), так і її

конкурентної моделі, основним принципом якої є повсякденне та ефективне

здійснення влади, схваленої народом [218, с. 76].

Науковці із різних сфер гуманітарних наук, говорячи про демократію в

контексті інформаційного суспільства, часто використовують новітню концепцію,

яку називають по-різному: «електронна демократія» (e-democracy), «мережева

демократія», «кібер-демократія», «цифрова демократія». Однак, серед теоретиків

даної концепції, політологів та правників, єдиної позиції щодо розуміння цього

явища немає. Є два різних підходи, які мають право на існування.

Перший базується на розумінні «електронної демократії» (цей термін став

найбільш вживаним, тому надалі ми користуватимемося саме ним), як

доповнюючого механізму здійснення класичних, загальновідомих форм

народовладдя шляхом їх інформаційно-комунікаційної підтримки.

Рекомендація CM/Rec(2009)1 Комітету Міністрів Ради Європи країнам-членам

щодо електронної демократії ухвалена 18 лютого 2009 року, є першим міжнародно-

73 правовим документом, де встановлені стандарти у галузі електронної демократії. У

ній визначено електронну демократію (e-democracy) як інструмент зміцнення

демократії, демократичних інститутів та демократичних процесів за допомогою

інформаційно-комунікаційних технологій. Її головним завданням є «електронна

підтримка демократії». Е-демократія є однією зі стратегій підтримки демократії,

демократичних інститутів, демократичних процесів і поширення демократичних

цінностей. Вона доповнює традиційні інструменти демократії і є взаємопов’язаною з

ними [40, р. 11].

Другий підхід відстоює позицію створення на комунікаційній платформі нової

форми народовладдя, яка й має назву «електронна демократія». Трансформація

демократії, під впливом новітніх технологій, артикулювалася різними футурологами

та теоретиками даної концепції. Одним із перших таких науковців став Елвін

Тоффлер, який спочатку в своїй роботі «Футурошок» висунув ідею антиципаторної

демократії, а потім розвинув її у книзі «Третя хвиля». Суть цієї форми демократії

полягає в тому, що владні інститути, приймаючи рішення, мають враховувати думку

громадян відносно можливих наслідків майбутніх подій, які (наслідки) вбачаються

цим громадянам найбільш правдоподібними. Окрім цього, громадяни ініціативним

шляхом – діючи переважно через групи – формуватимуть своє бачення про

напрямки розвитку країни, регіону, муніципалітету, чи окремої сфери життя, або яке

рішення слід приймати для вирішення конкретного питання. Свої позиції вони

доводять до відповідних владних інстанцій, а останні, приймаючи рішення з тих чи

інших питань, мають враховувати рекомендації громадян [66, с. 361-362]. Тоффлер

характеризує цю форму демократії як «напівпряму» (semi-direct), адже в прийнятті

рішень беруть участь як громадяни, так і представницькі владні структури [303,

с. 251].

У даному контексті видатний теоретик права М. В. Цвік підкреслював, що на

практиці найбільш ефективним є поєднання представницької форми здійснення

народовладдя з безпосередньою. Проведення консультативних опитувань населення

або обговорення в засобах масової інформації має на меті урахування громадської

74 думки представницьким органом при остаточному вирішенні певного питання [131,

с. 499]. Фактично йдеться про доцільність поєднання двох форм здійснення

народовладдя в нову, яку Тоффлер назвав напівпрямою демократією.

Разом з тим, визнаючи корисним поєднання прямого народоправства з

функціями народного представництва, більшість теоретиків-державознавців

віддають перевагу представницькій демократії перед безпосередньою,

підкреслюючи деякі її переваги. Вони звертаються до державної практики, де

спроби застосування прямого народоправства як системи, спостерігались головним

чином у масштабах малих державних утворень, наприклад деяких швейцарських

кантонів [266, с. 96]. Дж. Стюарт Мілль вважав, що: «ідеальним типом форми

управління може бути лише представницька, адже в суспільстві, якщо воно за

розміром більше маленького міста, всі члени особисто можуть взяти участь лише у

найнезначнішій частині громадських справ» [188, с. 55].

В ХІХ столітті саме так і було, однак, сьогодні, коли новітні технології

досягли небаченого до цього розвитку, ситуація із залученням громадян до

суспільно-політичного життя значно змінилася. Комунікаційні технології та

Інтернет дають можливість громадянам в режимі on-line доводити свою думку до

відома як один одного, так і владних структур, а останні, в свою чергу – оперативно

реагувати на отриману інформацію.

Однак, вказані аспекти стосуються лише технічних можливостей розвитку

демократії, при цьому деякі вчені гостро акцентують увагу на інших недоліках

прямої електронної демократії, які мають політико-правовий, економічний, освітній

характер. Зокрема, Е. Я. Баталов зазначає: «Якщо виборці пасивні, якщо влада не

користується у громадян авторитетом, якщо рівень їхньої політичної компетенції та

інформованості невисокий (а у більшої частини населення він невисокий, і воно не в

змозі збагнути всі аспекти діяльності владних структур), то навіть найдосконаліші

інформаційні технології не призведуть до розвитку демократії» [66, с. 361-364].

Сутнісно, з цим твердженням важко не погодитися, але слід проаналізувати деталі, в

яких, як відомо, і криється істина.

75

Одним із важливих аспектів дієвості електронної демократії є політична

активність та правова свідомість громадян. У цьому контексті слід згадати про

Р. Даля, який фактично продовжує думку Е. Я Баталова наступним своїм

твердженням: «Інтерактивні системи телекомунікацій дозволяють громадянам брати

участь у дискусіях з експертами, з приймаючими політичні рішення особами і з

пересічними співвітчизниками. Але слід пам'ятати, що метою всіх цих технічних

інновацій є не тільки полегшення політичної участі, як це вважають деякі

прихильники демократії участі (participatory democracy). Громадяни не здатні

подолати межі своєї політичної свідомості шляхом простої участі в дискусіях один з

одним. У той час, як технологія дає можливість їм стежити за дискусією і

голосувати з обговорюваних проблем, останнє без адекватного розуміння проблем

не в змозі гарантувати те, що схвалена громадянами політика захистить або

дозволить реалізувати їхні інтереси» [103, с. 514-515].

Із політичною активністю тісно пов’язане питання компетентності громадян у

прийнятті рішень. Шарль Луї де Монтеск’є вбачав велику перевагу управління через

представників у тому, що вони здатні детально обговорити і вирішити справи, до

чого народ не підготовлений (тобто некомпетентний – авт.). Професійність

народного представництва, його спроможність отримати до прийняття остаточних

висновків відповідної консультації, прийняти, коли це необхідно, компромісні

рішення, які відображають точку зору різних політичних сил, у тому числі й

меншості, дозволяє запобігти внутрішнім конфліктам [266, с. 97].

Однак, слід зазначити, що спільна воля громадянського суспільства та

правової демократичної держави, здатна нівелювати дефіцит компетенції у

пересічних громадян. Одним із прикладів вирішення даної проблеми, є підхід, що

був запропонований програмою, яка реалізувалася в Швеції у середині 1970-х років.

Уряд закликав громадськість брати участь у виробленні національної енергетичної

політики. Визнаючи, що багатьом громадянам не вистачає технічних знань про різні

види енергії – сонячної, ядерної або геотермальної, – уряд створив 10-годинний курс

енергетики та попросив кожного шведа, що пройшов цей або еквівалентний курс,

76 висловити офіційні рекомендації уряду. Подібні системи, на думку Е. Тоффлера,

легко можна використовувати, щоб знищити звинувачення в «підвищеній

емоційності» чи не компетентності на референдумах та в інших формах напівпрямої

демократії [303, с. 252]. Однак, заради справедливості, слід зазначити, що подібного

роду супроводжуючі та сприяючі акції, з економічної точки зору, здорожчують

застосування електронної форми демократії. Але ці витрати нівелюються

можливістю віртуального проведення як навчань-тренінгів, так і самого

голосування. В будь-якому випадку напівпряма форма електронної демократії,

порівняно з проведенням традиційних опитувань та референдумів, все ж таки є

більш дешевою у використанні.

В контексті належної компетентності і обізнаності пересічних громадян слід

зазначати, що розвиток демократії в умовах інформаційного суспільства надає

додаткові гарантії права на доступ до інформації. Безсумнівним достоїнством

концепції електронної демократії є те, що вона надає набагато ширші можливості

доступу до інформації про діяльність державних органів і життя суспільства.

Інформація є цінністю і очевидно, що заради соціального, політичного та

економічного прогресу, державні органи, що володіють значними інформаційними

ресурсами, повинні тримати їх у відкритому для громадськості стані, найбільш

придатному для повного й ефективного засвоювання інформації громадянином [176,

с. 220].

Повертаючись до проблеми політичної активності громадян у вирішенні

суспільно значимих питань, то слід погодитися з Р. Далем, який зазначає:

«Ефективність процесу поступового наближення до демократії не вимагає того, щоб

кожен громадянин був поінформований і політично активний з приводу будь-якої

важливої проблеми. Подібна вимога є нереальною. Замість цього, – стверджує автор,

– потрібна наявність критичної маси добре поінформованих громадян, яка б була

досить великою і активною для того, щоб контролювати політичний процес.

Габріель Алмонд назвав таку сукупність людей «уважною (attentive) публікою”»

[103, с. 514-515]. У цьому контексті ми знову повертаємося до основоположного

77 елементу інформаційного суспільства – громадянського суспільства, яке й

покликане формувати громадську, правову свідомість та сприяти політичній

активності громадян. Адже саме інформаційне громадянське суспільство є тією

ареною, на якій сучасна людина в законному порядку задовольняє свій власний

інтерес і розвиває свою власну індивідуальність, опановує одночасно значимість

спільних дій, соціальної солідарності і залежності свого благополуччя від інших

членів суспільства, які навчають її громадянству і готовності до участі в політичних

акціях держави [183, с. 120].

В реалізації електронної демократії важливе місце посідає не лише політична

активність громадян, їх правова свідомість, обізнаність, доступ до інформації, а й

можливість безпосередньо приймати участь в управлінні суспільними справами. В

даному контексті на авансцену виходять згадані раніше проблеми побудови

національної інфраструктури інформаційного суспільства, соціальна, а, як наслідок,

і цифрова нерівність, гарантування і захист прав та свобод людини в інформаційну

еру (зокрема права прайвесі), розвиток електронної держави та ін.

Коли ми ведемо мову про електронну демократію, як нову (додаткову) форму

народовладдя (напівпряму демократію), то під цим поняттям розуміється синергіум

двох традиційних форм – прямої та представницької, що базуються на основі

використання інформаційно-комунікаційних технологій. Саме тому в даному

аспекті низка науковців говорять про парадокс представництва в запровадженні

електронної демократії. Якщо Ш. Л. Монтеск’є, Дж. Ст. Мілль та ін. стверджували,

що найбільш оптимальною моделлю державного управління є представницька

демократія, то з розвитком інформаційних технологій і їх впливом на суспільне

життя, деякі теоретики-державознавці (С. Кліфт [9], Б. Акерман [1], Д. Драйзек, І.

Шапіро, А. Ван Ейкен) [75, с. 711] починають наголошувати на доцільності зміни

усталеної демократичної парадигми.

Використовуючи передові комп'ютери, супутники, телефони, кабель, методи

опитування та інші інструменти, освічені громадяни можуть вперше в історії почати

приймати безліч власних політичних рішень [303, с. 251]. Саме це дає науковцям

78 підстави говорити про парадокс посередника електронної демократії, адже активне

залучення громадян до вирішення питань суспільного значення, до прийняття

політико-правових рішень, значною мірою нівелює значення політика як

представника народу та посередника між громадянами й державними інституціями,

що спостерігається за домінуючої в світі представницької демократії [75, с. 712].

Однак, є низка науковців, які скептично відносяться до перспективи суттєвої

відмови від посередництва як суспільного явища, зокрема в політиці, праві,

медицині і т. д. «Люди почали визнавати, що, можливо, є вагома причина тому, що

протягом багатьох століть в різних сферах суспільного життя існували посередники.

Громадяни, яким необхідно вирішити свої юридичні та медичні проблеми,

зрозуміли, що самодіагностика за допомогою звернення до інтернет-сайтів і

спілкування в інтернет-чатах не є надто корисною і дієвою» [134, с. 282]. Саме в

таких важливих питаннях, які стосуються правового захисту та забезпечення,

медичного обслуговування, політики, освіти, важко обійтися без професійних

посередників чи представників.

Інтернет та комунікаційні технології тут не допоможуть, адже складається

парадоксальна ситуація, коли його розширення і ускладнення веде до того, що

більшість користувачів потребують посередника для орієнтації та пошуку

інформації в самій Всесвітній мережі [66, с. 361-365]. Фарід Закарія стверджує, що:

«Чим більше мережа стає некерованою, обширною і хаотичною, тим більше людей

потребують допомоги, щоб орієнтуватися в ній» [134, с. 282].

Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій вносить ускладнення в

суспільні відносини, ставлячи низку завдань теоретико-методологічного, правового

та державознавчого характеру. Інформаційне суспільство відкриває нові можливості

для більш широкого залучення громадян в політико-правове життя суспільства та

одночасне врахування їх думок при прийнятті рішень владою, що таким чином

сприяє удосконаленню традиційних і формуванню нетрадиційних демократичних

механізмів.

79

Слід наголосити, що концепція електронної демократії потребує належного

теоретично-державознавчого та правового осмислення через призму інформаційно-

комунікаційних технологій, де Інтернет слід сприймати як матеріально-технічну

основу розвитку демократії. Ще в 1927 році Джон Дьюї писав: «Засоби від хвороб

демократії полягають в ще більшій демократії» [цит. за: 134, с. 265]. У нині існуючій

моделі демократичної участі громадян в управлінні суспільними справами, вони

залишаються частково пасивними із-за обмеженості арсеналу механізмів політико-

правового впливу на владу. Д. Дзоло зазначає, що: «Їх (громадян – авт) не можна

порівнювати з вболівальниками на стадіоні, які можуть впливати на результат гри

лише опосередковано чи всупереч правилам. Скоріше, вони схожі на покупців у

супермаркеті, які здатні в довгостроковій перспективі сприяти успіху чи провалу

виробника або конкретного товару» [111, с. 259]. Розвиток демократії в

інформаційному суспільстві, дає можливість громадянам перетворитися на

«адміністраторів супермаркету», які, використовуючи механізми електронної

демократії, перетворюються із «політичних споживачів» та «пасивних

спостерігачів», в активних акторів політико-правового процесу. В новітніх умовах

громадяни можуть оперативно впливати як на владу та окремих її посадових осіб,

так і на суть рішень, що вже прийняті, чи тільки мають прийматися.

Організація економічного співробітництва та розвитку (OECD)[47] визначає

три типи взаємодії в межах електронної демократії: одностороннє інформаційне

забезпечення; двосторонній зв'язок, де громадяни мають можливість висловити

свою думку з питань; і, нарешті, партнерські відносини, за допомогою яких

громадяни беруть активну участь у розробці політики.

Крім того, С. Коулман і Дж. Гьотце запропонували чотири сценарії

впровадження електронної демократії. Перший полягає в технології підтримки

прямої демократії. Другий включає в себе створення в мережі Інтернет масових

громадських спільнот, які об’єднані спільними інтересами. Третій – адресне онлайн-

опитувань і опитувань громадської думки. Четвертий вказує на технології як спосіб

залучення громадян до політичного обговорення [6, р. 3-4].

80

Кожна держава і суспільство в праві обирати як розуміти концепцією e-

democracy, визначатися із необхідністю її застосування, шляхами впровадження та

типами взаємодії. На сьогодні є низка складових механізмів, які урізноманітнюють

арсенал дієвості електронної демократії.

У Рекомендації CM/Rec(2009)1 Комітету міністрів Ради Європи

передбачається, що складовими секторами е-демократії є: електронний парламент,

електронне законодавство, електронний суд, електронне посередництво, електронні

вибори, електронний референдум, електронне голосування, електронні петиції,

електронні кампанії, електронні опитування тощо [40, р. 15]. Цей перелік не є

вичерпним, адже інформаційно-комунікаційні технології та теоретико-правове

осмислення різноманітних аспектів інформаційного суспільства розвиваються,

внаслідок чого, арсенал е-демократії може бути урізноманітненим. В залежності від

ситуації, наявні нині елементи можуть поєднуватися і використовуватися одночасно

для досягнення поставлених цілей. Більше того, багато із цих секторів е-демократії

не можуть існувати один без одного.

Проаналізувавши наданий Радою Європи перелік елементів електронної

демократії, відразу впадає в око відсутність важливої концепції – електронного

уряду. Низка вітчизняних та зарубіжних науковців підкреслюють важливість

концепції e-government, яка отримала декілька перекладів, що ускладнює

сприйняття і подальші наукові пошуки в цьому напрямку. Слід погодитися з І. Ю.

Богдановською, яка зазначає, що переклад даного феномену як «електронний уряд»

є допустимим, але він звужує поняття, в сутності зводячи питання тільки до

виконавчої влади [231, с. 221-222]. Варіант перекладу цього терміна як «електронна

держава» не лише більше відповідає мовному еквіваленту, але й підкреслює, що

йдеться про всі гілки влади – законодавчу, виконавчу і судову.

Для розуміння поняття “e-government”, саме як «електронної держави», є не

лише лінгвістичні і смислові підстави, а й правові основи. Зокрема, важливим є

зауваження В. О. Туманова, який зазначав: «У рішеннях Європейського суду з прав

людини замість терміну «держава-відповідач» більшою мірою використовують

81 термін «Уряд». Однак, при цьому не йдеться про уряд у власному сенсі слова, в

контексті конституційного права (Рада міністрів, Кабінет міністрів, Кабінет і т. д.).

«Уряд» в термінології Суду – це синонім поняття «державна влада», яка відповідає

за дії своїх органів [305, с. 616].

Під «електронною державою» в Європейському Союзі прийнято розуміти

використання інформаційних і комунікаційних технологій в публічній адміністрації,

яке поєднане з організаційними та якісними змінами, що направленні на

покращення публічних послуг, розвиток демократичних процесів та укріплення

підтримки публічної політики [11].

Слід акцентувати увагу на специфіці електронної держави, яка полягає в

наступному. По-перше, вся система органів влади в державі та державних установ

розглядається як єдина, відповідальна і сприйнятлива до суспільних інтересів та

проблем, призначена, в першу чергу, для надання державних послуг громадянам та

приватному сектору економіки. По-друге, діяльність всієї системи влади повинна

бути відкритою і прозорою для громадян, та органи влади всіх рівнів повинні бути

доступні кожному громадянину в будь-який момент часу і з будь-якого його

місцезнаходження. По-третє, для підвищення якості та ефективності

функціонування державного апарату, зручності в комунікації, діяльність системи

влади переноситься в сучасний мережевий інфокомунікаційний простір [205, с. 9].

Побудова електронної держави – це не просто технологічний захід з

впровадження в роботу системи державної влади та державного управління

новітньої обчислювальної техніки, інформаційно-комунікаційних технологій,

інфокомунікаційних систем і мереж. Побудова електронної держави – це політико-

правова, структурно-функціональна, організаційно-кадрова та технологічна

реорганізація системи органів публічної влади, розвиток і поглиблення реформи цієї

системи на основі елементів та принципів інформаційного суспільства, а також тих

можливостей, які надаються сучасними інформаційно-комунікаційними

технологіями і мережевою інфраструктурою.

82

Важливим є те, що нині «електронна держава» не є конституційним

принципом, на відміну від таких понять, як «соціальна» чи «правова» держава.

Концентруючи в собі досягнення конституційної держави за трьохсотрічний

розвиток, «електронна держава» вирішує ті завдання, які ставить перед нею саме

інформаційне суспільство. На сучасному етапі вони зводяться до вирішення цілої

низки проблем – політичних, юридичних, економічних і технічних, які потребують

великих матеріальних витрат, перебудови роботи державного апарату,

перекваліфікації державних службовців і т.д. [76, с. 7].

Першочерговим завданням «електронної держави» є побудова національної

інформаційної інфраструктури, із залученням до цього процесу всіх зацікавлених

суб’єктів інформаційного суспільства, на базі якої можна говорити про подальші

кроки впровадження складових секторів електронної демократії. До переліку

важливих питань техніко-технологічного характеру запровадження концепції

«електронної держави» належить: стандартизація технологій, створення швидкісних

мереж по всій території держави, технічне та програмне забезпечення державних

структур, створення та професійний технологічний супровід діяльності державних

інформаційних порталів із забезпеченням високого ступеню захисту від можливих

кібератак й іншого роду кіберзлочинів, електронний документообіг та ін.

Разом з тим, концепція електронної держави має бути важливим складовим

елементом державної правової політики, тим самим забезпечуючи розвиток

інформаційного суспільства і застосування його переваг в державній діяльності.

Тобто держава має здійснити правове забезпечення як процесу віртуалізації

державного апарату, так і законодавчий супровід побудови інформаційного

суспільства. При цьому не слід забувати про наріжний камінь побудови

інформаційного суспільства – права людини. Адже, перебуваючи на транзитивному

шляху побудови електронної держави, слід пам’ятати про недопущення цифрової

нерівності. Остання, як і соціальна нерівність, може суттєво дестабілізувати належне

функціонування суспільного процесу і державного управління. В період переходу до

надання послуг громадян у віртуальному просторі, задля досягнення рівності між

83 усіма громадянами у цій сфері, слід дотримуватися наступного правила. Особи, які

не мають можливості доступу до мережі Інтернет, повинні мати право отримувати

інформацію в традиційній, письмовій формі. Однак, ті хто має можливість і надає

перевагу користуватися новітніми технологіями, уже на даному етапі повинні

отримати таку можливість. Даний підхід, визнаний світовим співтовариством,

найбільш оптимальним чином забезпечує соціальну справедливість і стабільність

[76, с. 7].

Концепція електронної держави об’єднує в собі низку секторів електронної

демократії: електронний уряд, електронний парламент, електронне законодавство,

електронний суд, також слід говорити про електронний муніципалітет, тощо.

Головною організаційною формою діяльності відповідних державних структур в

інформаційному суспільстві є електронне урядування.

Електронне урядування – здійснення державного управління на основі

широкого застосування інформаційних технологій, системи локальних

інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, що забезпечує

просте і прозоре функціонування та зв'язок органів державної влади з громадянами в

режимі реального часу, а також комунікацію, координацію дій, співпрацю владних

структур між собою для якомога якіснішого виконання завдань, які стоять перед

ними.

Проаналізувавши низку підходів до взаємодії суб’єктів інформаційного

суспільства в рамках електронного урядування, вважаємо за доцільне виділити

наступні сфери:

1) взаємодія між владою і громадянами (G2C – government-to-citizen), яку відносять

до галузі електронної демократії;

2) взаємодія між владою і бізнесом (G2B – government-to-business), яка відображає

взаємини держави і приватного сектора економіки;

3) взаємодія між різними органами і рівнями влади і управління (G2G –

government-to-government), яка охоплює всі внутрішні і зовнішні зв'язки між

органами влади всіх рівнів та державними установами.

84

Успішність розвитку електронного урядування загалом, та інституту

електронних послуг зокрема, значною мірою залежить як від готовності органів

публічної влади до змін, так і від готовності громадян до нових форм взаємодії з

державою. При цьому варто відмітити, що для забезпечення простого і прозорого

функціонування та зв'язку органів публічної влади з громадянами, потрібно, в

першу чергу, вибудувати ефективну електронну взаємодію та співпрацю між

органами влади на всіх рівнях, в тому числі, шляхом створення і спільного

використання електронних реєстрів, інформаційних систем та баз даних цих органів.

В Концепції розвитку електронного урядування в Україні, яка була схвалена

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2010 року № 2250-р,

електронне урядування визначається як « … форма організації державного

управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості

діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з

використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для формування

нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян» [263].

Способами задоволення таких потреб є надання публічних послуг, під якими

розуміємо діяльність, спрямовану на задоволення певних потреб особи, яка

здійснюється за зверненням останньої. Державні та муніципальні послуги разом

можна назвати публічними послугами. Тобто публічні послуги — це всі послуги, що

надаються публічним сектором, а також приватним сектором під відповідальність

публічної влади та за рахунок публічних коштів. Адміністративні послуги – це та

частина публічних послуг, які надаються органами виконавчої влади та органами

місцевого самоврядування і надання яких пов'язане з реалізацією владних

повноважень [58, с. 118].

Впровадження інформаційних технологій у сфері надання публічних послуг

призводить до оптимізації організаційних процедур, роблячи їх більш прозорими,

логічними, простими, доступними і швидшими у використанні. В цьому аспекті

важливим є наявність набору сервісів, що дозволяють громадянам і організаціям

запитувати та одержувати по Інтернету необхідні довідки або дозволи, передавати в

85 органи державного управління передбачену законом звітність, а також можливість

контролю з боку відправника за процесом одержання і реєстрації документів

приймаючою стороною.

Так, у Європейському Союзі з 2001 року існує перелік для держав-членів з 20

базових електронних послуг (12 для громадян та 8 для бізнесу) [18]. Зокрема,

базовими електронними послугами для громадян в ЄС є: прибутковий податок

(декларування та ін.); пошук роботи через служби зайнятості; соціальна допомога

(допомоги по безробіттю, допомоги на дитину, відшкодування витрат на медичні

послуги, оплата навчання, тощо); персональні документи (паспорт, права водія та

ін.); реєстрація транспортного засобу; подача заяв на будівництво; інформування

поліції; публічні бібліотеки (наявність е-каталогів та інструментів пошуку); запит і

надання свідоцтва (про народження, шлюб); подача заяв на вступ до вищих

навчальних закладів; інформування про зміну місця проживання; послуги пов’язані

з медициною (запис на прийом; інтерактивні консультації щодо наявності послуг в

різних ЛПЗ). Базові електронні послуги в ЄС для бізнесу: соціальні відрахування на

службовців; корпоративні податки (декларування та ін.), податок на додану вартість

(декларування, повідомлення), реєстрація нової компанії; подача статистичних

даних; митне декларування; отримання дозволів пов’язаних з охороною

навколишнього середовища; закупівлі для державних потреб. Передбачається, що

50% населення Європейського Союзу до кінця 2015 року мають користуватися цими

послугами [12].

Нині Україна знаходиться на шляху побудови ефективної системи

електронного урядування. Електронне урядування є ключем до реформ та чинником

розвитку конкурентоспроможності держави. Інформатизація процесу надання

послуг наближає державний апарат до громадян, дозволяє ефективно боротися із

радянською бюрократичною системою. Проте варто відмітити, що автоматичного

переведення публічних послуг в електронну форму недостатньо. Електронне

урядування уособлює якісно інший підхід в питанні обслуговування потреб

громадян. Тому, в даному аспекті, слід провести глибокий реінжиніринг та

86 оптимізацію публічних послуг шляхом використання інформаційних технологій в

процесі впровадження електронного урядування.

Слід відзначити, що важливу роль при запроваджені електронного урядування

є електронна ідентифікація особи. Позитивним прикладом у цьому напрямку є

електронний ідентифікаційний документ – електронна ID карта. Естонія має на

сьогоднішній день найбільш високорозвинену систему національного посвідчення

особи в світі. Спосіб ідентифікації особи в Інтернет просторі через ID карту був

запроваджена в цій країні ще в 2002 році. Кожен естонець, починаючи з 15-річного

віку, зобов'язаний отримати цей різновид паспорта. Електронна ID карта це набагато

більше, ніж просто юридичне посвідчення особи з фотографією. Обов'язкове

національне посвідчення служить цифровою картою доступу до всіх захищених

електронних послуг в Естонії.

Ось деякі приклади того, як ID карта використовується:

1) для законного в”їзду громадян Естонії в ЄС;

2) як страхова картка національної системи охорони здоров'я;

3) як доказ ідентифікації при вході на банківські рахунки з домашнього комп'ютера;

4) як заздалегідь оплачений квиток на громадський транспорт у Таллінні і Тарту;

5) для цифрових підписів;

6) для е-голосування;

7) для отримання доступу до державних баз даних, щоб перевірити свої медичні

записи, інформацію про податки та інші публічні послуги;

8) для отримання електронних рекомендацій та вказівок [19].

Слід підкреслити, що в Україні, на сучасному етапі становлення електронної

держави, йде активне обговорення щодо актуальності і необхідності запровадження

ID карти. В цьому напрямку зроблені певні кроки законодавчої регламентації

ідентифікації особи з використанням біометричних документів. Зокрема, 6 грудня

2012 року набрав чинності Закон України «Про Єдиний державний демографічний

реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу

чи її спеціальний статус» [243]. Відповідно до цього Закону в Україні розпочато

87 роботи із запровадження оформлення і видачі паспорта громадянина України, що

містить безконтактний електронний носій із біометричними даними власника

документу, в регіонах та інфраструктури його функціонування. Постановою

Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р. № 302 затверджено зразок бланка,

технічний опис та порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення,

повернення державі, знищення паспорта громадянина України. Відповідно до цієї

постанови, оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним

електронним носієм у вигляді пластикової картки буде запроваджено з 1 січня 2016

року [245]. Однак, слід відзначити, що серед вітчизняних науковців і надалі триває

дискусія щодо моделі ID карти, її функціонального призначення та ролі в

українському інформаційному суспільстві.

Інституціоналізація феномену електронної демократії надає громадянам

додаткові гарантії прав і свобод. Дана концепція здатна зробити діяльність

державних установ значно транспарентнішою, сприяти зміцненню громадського

контролю за діяльністю органів державної влади, боротьбі з корупцією і

підвищувати у людей почуття політичної відповідальності та зменшувати

політичний абсентеїзм. Концепція електронної держави та всі її складові елементи

створюють належне підґрунтя для впровадження нових механізмів електронної

демократії. В даному контексті, слід погодитися з китайським професором Й. Ліу,

який зазначає, що: «електронна демократія, як якісно новий спосіб здійснення

демократії в інформаційну епоху, володіє деякими перевагами, з якими не може

зрівнятися традиційна представницька демократія» [176, с. 219].

Цими перевагами виступають нові способи залучення громадян до управління

суспільними та державними справами шляхом використання інформаційно-

комунікаційних технологій. Такі сектори електронної демократії, як електронні

вибори, електронне голосування, електронна петиція, електронне опитування,

концепція електронний громадянин та інші механізми напівпрямої електронної

демократії, надають громадянам більші гарантії прав і свобод та додатково

сприяють більш повноцінній їх участі в політичному процесі.

88

Слід розпочати із розгляду взаємозалежних систем електронних виборів та

електронного голосування, які є складовими єдиного виборчого процесу.

Електронне голосування – це спосіб волевиявлення громадян, що охоплює

різні форми голосування (вибори, референдум, вивчення громадської думки,

проведення громадських слухань та обговорень) і здійснюється за допомогою

інформаційно-комунікаційних технологій та Інтернету з використанням

біометричних параметрів або цифрового підпису особи. Електронне голосування

охоплює кілька різних типів голосування. При цьому воно включає в себе як сам

процес голосування за допомогою електронних засобів, так і процес автоматичного

підрахунку голосів за допомогою електронних пристроїв та спеціального

програмного забезпечення. Електронні технології голосування – це перфокарти та

системи оптичного сканування бюлетенів, “кіоски голосування”. Виборчі бюлетені

можуть передаватися за допомогою ізольованих комп'ютерних мереж, через

Інтернет чи за допомогою телефонів.

Найбільш розповсюдженим є інтернет-голосування. Виборець (респондент)

одержує на відповідному сайті електронний бюлетень (форму для голосування з

варіантами можливих відповідей) і голосує, позначаючи варіант відповіді.

Підтвердження здійснення голосування за допомогою електронного бюлетеня

здійснюється за рахунок, наприклад, приватних реєстраційних даних користувача.

Ними можуть бути: ідентифікаційна мережева адреса та параметри пристрою і

програмного забезпечення для голосування, приватний цифровий підпис, відбитки

пальців [91].

Варто зазначити, що розробка і впровадження системи е-голосування мають

відбуватися із врахуванням особливостей виборчої системи кожної окремої держави

та їх адаптації до вимог сучасного інформаційного суспільства. Яскравим

прикладом е-голосування можна вважати Швейцарію, де в 2004 р. вперше було

проведено референдум з використанням електронного голосування. Більше 2700 з

22000 виборців передмість Женеви проголосували в режимі online. До цього в

Швейцарії електронне голосування використовувалося на декількох місцевих

89 виборах. Всі виборці одержали карту з можливістю вибору 3-х способів

голосування. Карта містила 16-значний особистий ідентифікатор і 4-значний код

безпеки. Виборці могли відвідати спеціальний веб-сайт, ввести персональний код і

одержати бюлетень для голосування, що здійснювалося шляхом його заповнення,

введення коду безпеки та відправки бюлетеня [228]. Така форма голосування стала

вже звичною і в Естонії, де через Інтернет на виборах в 2011 році проголосував

кожний четвертий громадянин [149].

Е-голосування це важливий сектор електронної демократії, який на сьогодні

тільки починає використовуватися у державно-правовій практиці. Забезпечення

такого процесу потребує належного матеріального, технічного, кадрового,

нормативно-правового забезпечення. Апологети концепції електронного

голосування наголошують на тому, що даний елемент е-демократії дозволить

позбутися низки негативних моментів з якими пов’язаний виборчий процес. Серед

них виділяють зменшення видатків на проведення виборів, які пов’язані із

утворенням територіальних виборчих округів, виборчих дільниць, формуванням

складу виборчих комісій, виготовленням бюлетенів, підготовкою приміщень для

голосування, тривалим підрахунком голосів і т. д. Електронний голос прирівнюється

до бюлетеня тому особа, яка віддає свій голос через Інтернет, має бути на

достатньому рівні ідентифікована (ID-карти, Mobile-ID, BankID). Завдяки цьому

мінімізується можливість підкупу виборців, оскільки особа голосує зі своєю ID-

картою, що є цифровою картою доступу до всіх захищених особистих баз даних та

електронних послуг. При цьому, для прикладу в Естонії, міняти голос можна

практично необмежену кількість разів (500), а це значить, немає сенсу і продавати,

якщо потім можна змінити його [187]. Окрім цього, прийнято вважати, що за умов

дистанційного голосування зводиться до мінімуму можливість тиску на

волевиявлення громадян, а відтак підвищиться достовірність вибору. Також

електронне голосування полегшує участь для осіб, що знаходяться на великій

відстані і для осіб з особливими потребами [40, з. 16]. Презюмується, що будуть

90 подолані негативні приклади несанкціонованого втручання у хід голосування

шляхом підробки, вкидання, пошкодження виборчих бюлетенів.

Але слід звернути увагу і на ряд ризиків та ускладнень, які пов’язані з новою

формою голосування. До них належать: можливість маніпулювання результатами

голосувань та виборів через недостатній рівень захисту даних, та загроза цифрового

поділу суспільства на тих, хто володіє достотнім обсягом інформації, і тих, хто ним

не володіє, і ,як наслідок, – обмежується у своїх конституційних правах.

Викликають також застереження типово уразливі місця комп’ютерної системи,

зокрема, віруси, хакерські атаки на сервіси голосування. Слід зазначити, що існує

загроза зовнішнього впливу на інформаційно-технічну інформаструктуру з метою

фальшування результатів виборів, чи зриву народного волевиявлення [307].

Крім усіх вищезазначених викликів, що пов’язані з е-голосуванням виникає

низка нормативно-правових питань, які потребують вирішення. Задля того щоб ми

мали підстави говорити про трансформацію форми демократії, під впливом

розвитку інформаційного суспільства, в електронну «напівпряму» демократію, слід

на законодавчому рівні визначити і закріпити всі аспекти проведення е-виборів, е-

референдумів, е-обговорень. Визначити процедурні моменти, коло питань які

можуть виноситися на волевиявлення громадян, яку юридичну силу матимуть

результати подібного голосування. Якщо ми говоримо про е-обговорення та е-

референдум як консультативні інститути, то, в такому разі, вони навряд чи

наближають населення до прийняття суспільнозначимих рішень. У такому випадку

важко говорити про докорінну зміну форми здійснення народовладдя.

Якщо е-вибори, е-референдум, е-голосування – це способи залучення

громадян до прийняття рішень, то такі сектори електронної демократії як:

електронні консультації, електронні обговорення, електронні петиції – це форми

залучення громадян до розробки владних рішень.

Електронна петиція – індивідуальна, або колективна вимога, звернення,

пропозиція, скарга, прохання, клопотання, яка подається для обов’язкового розгляду

в особливому порядку до органів державної влади та органів місцевого

91 самоврядування в електронній формі, за умови, що вона набирає встановлену

кількість голосів у визначений строк.

Застосування е-петиції, як механізму систематичного суспільного діалогу,

дозволить: розширити конституційне право громадян України на звернення до

органів влади; створити якісно нову форму комунікації між громадянами та

державо; надати додаткові важелі впливу громадянам; звертатися до органів влади

за допомогою сучасних телекомунікаційних систем; надати потужний поштовх

громадянському суспільству та створити реальні інструменти взаємодії [122].

Найбільш яскравим прикладом е-петиції є громадська законодавча ініціатива.

Країною, яка чи не найпершою запровадила у себе саме таку форму електронної

петиції, стала Фінляндія. Першого березня 2012 року в Суомі набрав чинності Акт

про громадянську законодавчу ініціативу [7], яким було внесено зміни до

Конституції Фінляндії [46]. Згідно нині діючого Основного закону пропозиція

громадськості, на користь якої зібрано не менше 50 000 підписів громадян з правом

виборчого голосу, має бути обов'язково розглянута депутатами парламенту.

Таким чином, фінське суспільство отримує широку можливість для подачі

своїх пропозицій парламентаріям. За задумами ініціаторів Акту, дана міра

покликана доповнити представницьку демократію елементами прямої демократії.

Першого березня 2012 року відкрилася спеціальна платформа – "Відкрите

міністерство" (www.avoinministerio.fi) – для подачі законодавчих ініціатив, їх

обговорення та збору підписів на їх користь. "Відкрите міністерство" створено

підприємцем Йоонасом Пекканеном. За його задумом, "Відкрите міністерство" буде

незалежним від політиків і державних структур майданчиком для збору та

обговорення законодавчих ідей. Контролювати роботу вказаного ресурсу будуть

волонтери. Відібрані волонтерами ідеї мають віддаватися на доопрацювання

професійним юристам для додання їм (ідеям), відповідного до законодавчої

ініціативи, правового оформлення. На сьогоднішній день Фінляндія – одна з

небагатьох країн, в якій краудсорсінгова ініціатива настільки наближена до

законотворчості [86].

92

В даному контексті слід також згадати про один із найпотужніших

інструментів взаємодії між державою та громадянським суспільством –

е-консультації. Якщо раніше, за відсутності можливостей інтерактивного діалогу

між владою та громадськістю, для цього вимагались незрівнянно більші людські й

фінансові ресурси, сьогодні, завдячуючи сучасним інформаційно-комунікаційним

технологіям, процес громадських консультацій не так важко організувати й

підтримувати. У той же час, такими ж проблемними залишаються питання

визначення відповідного контексту/аґенди консультацій та їх введення в

управлінські процеси на усіх етапах, під час визначення напрямків, постановки

завдань, прийняття та впровадження рішень.

Поширеною в Європейському Союзі, Канаді, Австралії, Новій Зеландії є

практика консультацій в традиційний спосіб – шляхом оприлюднення проектів

регуляторних актів, які відповідно до мети консультацій мають назви "білий" чи

"зелений" документи. В першому вигляді документів ("білі") окреслюються

політичні (стратегічні) наміри уряду або пропозиції до впровадження цих намірів.

"Зелені" – дискусійні документи, в яких пропонуються запитання та альтернативні

варіанти відповідей (з інструкціями щодо участі в консультаціях) для цільових груп,

які визначаються організаторами опитування, як правило, урядом. В цих країнах

традиційна практика консультацій була ефективно поширена на віртуальне

середовище у формі електронної взаємодії державних органів і громадянства [283].

Електронний парламент є невід’ємним сегментом електронної демократії та

структурним елементом електронної держави. Для того, щоб зберегти статус

важливої демократичної установи ХХІ століття, парламенту необхідно лідирувати у

запровадженні інформаційно-комунікаційних технологій та автоматизації ділових

процесів й технічних процедур своєї діяльності. Це зумовлює створення

інтегрованої електронної інформаційно-аналітичної системи "Електронний

парламент" та її центральних підсистем. Для прикладу, в нашій державі, як

зазначено в Постанові Верховної Ради України від 5 липня 2012 року № 5096-VI

"Про затвердження Програми інформатизації законотворчого процесу у Верховній

93 Раді України на 2012-2017 роки", заплановано, що будуть функціонувати такі

підсистеми: "Електронний офіс народного депутата України"; "Електронний

комітет"; "Електронна Погоджувальна рада"; "Електронна бібліотека та архів";

"Електронна зала пленарних засідань: система електронного голосування та

підрахунку голосів, система стенографування, система ведення аудіо- та

відеотрансляцій та архіву пленарних засідань Верховної Ради України"; "Система

електронного документообігу і контролю виконання доручень Верховної Ради

України"; "Система електронного цифрового підпису"; "Комплексна система

захисту інформації в автоматизованих системах Верховної Ради України" [249].

Тобто, передбачається, що ця централізована електронна система має об’єднувати

всі інформаційні бази парламенту.

Створення е-парламенту необхідно для забезпечення ефективної роботи

представницького органу, його прозорості та відкритості; гарантування безпеки

інформаційних ресурсів парламенту і конфіденційності інформації про особу;

налагодження діалогу між парламентом, депутатами та громадянами; поліпшення

механізмів звітності парламенту, депутатів перед виборцями; забезпечення повного

доступу громадян до інформації про роботу парламенту; участі у глобальному

інформаційному суспільстві.

Тому е-парламент можна визначити як законодавчий орган, котрий може бути

прозорішим, більш доступним та підзвітним завдяки інформаційно-комунікаційним

технологіям. Завдяки подібним заходам парламенти відкривають себе усьому світу.

Таким чином вони надають можливість зацікавленим особам, які проживають за

межами держави, отримати доступ до інформації та стежити за життям країни. З

іншого боку, парламенти отримують можливість використовувати різноманітні

інформаційні ресурси як частину глобальної парламентської бази даних, а отже,

вони зможуть зробити свій внесок, а також отримати користь, що сприятиме

міжпарламентській співпраці [281].

Е-парламент охоплює, зокрема, аспекти електронного законодавства,

електронного голосування, електронної подачі петицій та електронних

94 консультацій. У той час як е-парламент лежить в основі принципу представницької

демократії, він може надати інструменти для зміни культури представництва таким

чином, щоб забезпечити більш відкриту деліберативну та парсипаторну форми

демократії [40, р. 15-16].

У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи країнам-членам щодо

електронної демократії, електронне законодавство визначено як використання

інформаційно-комунікаційних технологій для розробки, коментування, консалтингу,

структурування, форматування, подання, внесення змін, голосування і публікації

законів, які прийняті представницькими органами. Це робить законодавчі процедури

прозорішими, покращує зміст і однозначність законодавства, забезпечує кращий

доступ до нього, і, таким чином, збільшує суспільне знання закону [40, р. 16].

Участь громадян у процесі е-законодавства сприяє більшій легітимізації влади

загалом і національного законодавства зокрема.

Генетично пов’язаною з концепцією електронної держави є ідея електронного

уряду. Дотримуючись аргументованої вище позиції по розумінню терміну «e-

government», з нашої точки зору, електронний уряд – це система співпраці уряду і

громадянина (бізнесу, громадських організацій), яка базується на використанні

інформаційно-комунікаційних технологій. Коли ми ведемо мову про уряд, то

розуміємо не лише Кабінет Міністрів України, а всю систему виконавчої влади.

Сюди можна віднести також і муніципальні органи, як елемент публічної влади,

адже їх завдання і принципи діяльності в умовах інформаційного суспільства

співзвучні. Інформаційний простір в якому організовується взаємодія публічної

влади та громадян здійснюється на основі синтезу: інформаційно-комунікаційних

технологій, нормативно-правової бази та інформаційно-ресурсної бази.

В умовах розвитку електронної демократії співпраця між владою і

громадянами має вибудовуватися з дотриманням наступних вимог:

1) прозорість роботи публічної влади, особливо у процедурах підготовки і

прийняття рішень;

95 2) участь громадян у роботі влади шляхом використання демократичних механізмів,

які надає інформаційне суспільство;

3) відповідальність посадових осіб перед громадянами, яка ґрунтується на

синергіумі: законодавчого закріплення, суспільної моралі, етики поведінки та

контролю з боку громадянського суспільства;

4) партнерські відносини між владою і громадянами, які проявляються у постійному

сталому кореспондуючому зв’язку між ними;

5) високий ступень легітимності прийнятих владою рішень;

6) активна участь публічної влади в розбудові інформаційного суспільства;

7) надання публічних послуг громадянам у максимально зручний для них спосіб

[174, с. 73].

Слідуючи принципу поділу влади, останнім елементом е-держави є

електронне правосуддя. E-правосуддя – це використання інформаційно-

комунікаційних технологій в управлінні судовою гілкою влади усіма її суб’єктами з

метою підвищення ефективності та якості функціонування правосуддя. Дана

концепція включає в себе електронний зв'язок і обмін даними, а також доступ до

судової інформації.

Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій сприяє здійсненню

правосуддя (наприклад, надання свідчень з використанням відеоконференц-звязку,

залучення доказів, що пов’язані з використанням новітніх технологій тощо). Як

судова влада є ключовим компонентом демократії, так електронне правосуддя є

важливим аспектом електронної демократії [40, р. 16]. Завдяки впровадженню

концепції е-правосуддя, полегшується доступ до правосуддя, який є одним із

найважливіших загальновизнаних конституційних принципів і важливим елементом

демократичної та правової держави.

Підбиваючи підсумок проведеного нами дослідження, слід підкреслити, що

проблемні аспекти розвитку інформаційного суспільства в умовах демократії

потребують подальшого вивчення, аналізу, практичної апробації. Є низка питань,

вирішення яких вимагає організаційного, техніко-технологічного, матеріального

96 забезпечення. Однак, право і спільнота юристів мають знайти доктринальні

теоретико-правові відповіді на комплекс проблемних аспектів побудови

інформаційного суспільства.

Останні події в Україні та світі засвідчують недієвість усталених

демократичних механізмів та інститутів, а інформаційне суспільство дає можливість

їх модернізувати шляхом використання інформаційно-комунікаційних технологій.

Зрозуміло, що для оцінки подій та явищ, побудови і, тим паче, перевірки

теоретичних моделей потрібен час, якого, на жаль, немає. Наразі, теоретико-правове

осмислення впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в суспільну

практику та їх вплив на демократичний процес поки що відстають від дійсності.

Закінчуючи аналіз феномену e-democracy, слід відзначити, що єдиної позиції в

сприйнятті даного явища на сьогодні немає. Це викликано як відсутністю належного

теоретичного осмислення, так і розходження реальної практики, яка, як уже

неодноразово нами було зазначено, йде попереду науки та права. Електронна

демократія, в розумінні доповнення, інформаційно-комунікаційної підтримки

традиційних механізмів демократії, не в змозі докорінно змінити сутність самої

природи демократії. В такому разі всі недоліки і «хвороби» народовладдя

збережуться, а при деяких обставинах, можуть навіть розвинутися. Використання

потенціалу інформаційних технологій виключно для супроводу та фактичного

переведення наявної практики державних інституцій у віртуальну сферу є

контрпродуктивним.

«Напівпряма» електронна демократія, як нова (додаткова) форма здійснення

влади народу, здатна поєднати представницьку і безпосередню її форми. Головне

покликання «напівпрямої» електронної демократії – забезпечити ефективну участь

громадян в управлінні державою, підзвітність та підконтрольність державних

інститутів і чиновників перед громадянами, прозорість державного управління. Це

один із шляхів, які дає нам інформаційне суспільство, для вирішення накопичених

суспільних протиріч і конфліктів. Більшість демократичних інститутів у

нинішньому стані є давно застарілими і конче потребують інституційної

97 нормалізації. Це означає необхідність реформування інституційного каркасу

держави і приведення його складових частин до дієвого стану та відповідності

суспільним вимогам й інтересам. Задля якомога продуктивнішого використання

можливостей інформаційного суспільства слід поєднати технічну модернізацію та

інституційну нормалізацію. Саме це двоєдине завдання і покликана здійснити нова

форма демократії – «напівпряма» електронна демократія.

Висновки до першого розділу

1. Важливим є співвідношення інформаційного суспільства та громадянського.

Інтернет, як базовий елемент інформаційного суспільства, перетворюється на один

із головних інструментів розвитку громадянського суспільства. Інформаційне

суспільство забезпечує ефективний розвиток інституцій громадянського суспільства

та вирішення їх завдань, а саме: колективний захист прав і свобод, комунікацію між

членами громадянського суспільства, комунікацію між членами громадянського

суспільства та державою, комунікацію між членами громадянського суспільства і

міжнародними організаціями. Активізація громадянського суспільства в Інтернеті

відбувається, по-перше, з ініціативи «зверху», коли канали взаємодії створені й

контролюються самою державою, тобто громадяни беруть існуючі правила і діють

згідно з закладеним владою планом. По-друге, з ініціативи «знизу», як ініціативний

самоврядний рух громадян з метою висловлення своїх прав, інтересів і думок.

2. Основою побудови інформаційного суспільства є правова держава. Правова

держава наповнює інформаційне суспільство принципом верховенства права.

Зв’язок концепції правової держави і інформаційного суспільства в тому, що вони

ґрунтуються і спрямовані на гарантування, закріплення, захист та реальне

здійснення невід’ємних прав і свобод людини і громадянина, а також на формування

та розвиток правової свідомості і правової культури. Пріоритет прав людини є

базисною засадою інформаційного суспільства. Важливим також є те, що в

інформаційному суспільстві відбувається переведення джерел права в електронну

форму.

98

3. Інформаційне суспільство може існувати лише в державі з демократичною

формою правління. Інформаційна платформа розвитку демократичної держави дає

можливість громадянському суспільству та окремому громадянину проявляти

активність у суспільно-політичному житті держави, прямо брати участь у прийнятті

рішень державного та суспільного значення, впливати на державні органи та їхніх

посадових осіб самостійно, чи шляхом самоорганізації в громадські групи. Правова

демократична держава привносить в інформаційне суспільство важливий фактор

взаємної відповідальності особи і держави. Інформаційне ж суспільство створює

умови для прояву нових форм політичної активності. Демократичні засади держави

отримують нове прочитання в умовах побудови інформаційного суспільства. У

правовій науці прийнято два підходи до розуміння електронної демократії.

Відповідно до першого, вона розуміється як інформаційно-комунікаційна підтримка

традиційних механізмів демократії. Більш обґрунтований підхід до розуміння

електронної демократії передбачає можливість створення на основі використання

інформаційно-комунікаційних технологій суттєво нової форми здійснення

народовладдя, що поєднує представницьку і безпосередню форми демократії.

4. Головним структурним елементом електронної демократії є електронна

держава. Її побудова полягає в реорганізації системи органів публічної влади,

розвитку і поглибленні реформи цієї системи на основі елементів та принципів

інформаційного суспільства, а також тих можливостей, які надаються сучасними

інформаційно-комунікаційними технологіями і мережевою інфраструктурою.

Електронна держава об’єднує в собі електронний уряд, електронний парламент,

електронний суд, електронний муніципалітет. Головною організаційною формою

діяльності відповідних державних структур в інформаційному суспільстві є

електронне урядування. Електронне урядування – це здійснення державного

управління на основі широкого застосування інформаційних технологій, системи

локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, що

забезпечує просте і прозоре функціонування та зв'язок органів державної влади з

громадянами в режимі реального часу, а також комунікацію, координацію дій,

99 співпрацю владних структур між собою для якомога якіснішого виконання завдань,

які стоять перед ними. «Напівпряма» електронна демократія, як якісно новий спосіб

здійснення демократії в інформаційному суспільстві, у порівнянні з традиційною

представницькою демократією має деякі суттєві переваги; до них можна віднести

нові способи залучення громадян до управління суспільними та державними

справами шляхом використання інформаційно-комунікаційних технологій. Відомі

такі сектори електронної демократії, як електронні вибори, електронне голосування,

електронна петиція, електронне опитування, концепція «електронний громадянин»

та інші механізми «напівпрямої» електронної демократії.

100

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО

СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

2.1. Право людини на інформацію – чинник інформаційного суспільства

Відкритий та вільний потік інформації є фундаментом демократії. Право на

інформацію є однією з найважливіших гарантій розвитку, дотримання і захисту

будь-яких універсальних прав людини [115, с. 267]. Особливу роль і значення дане

право почало відігравати під час становлення та розвитку інформаційного

суспільства. На підставі цього поглиблюється його законодавче регулювання і

доктринальне дослідження.

Аналіз різних аспектів права на інформацію є об’єктом досліджень таких

вітчизняних та зарубіжних вчених: І. В. Арістова, О. А. Баранов, І. Л. Бачило,

В. М. Брижко, І. Ю. Богдановська, О. П. Дзьобань, О. В. Зернецька, Б, А. Кормич,

О. В. Кохановська, А. І. Марущак, О. Н. Нестеренко, А. В Пазюк, І. М. Рассолов,

Е. В. Талапіна, І. С. Чиж, В. С. Цимбалюк, М. Я.Швець, С. Н. Шевердяев та ін..

Право на інформацію пронизує всі покоління прав людини, набуваючи нового

змісту в межах кожного із них [199, с. 117]. Це обумовлено тим, що основні

фундаментальні права, а також права і свободи, що з них витікають, формуються

поступово, в конкретно історичних умовах і, як слушно зазначає П. М. Рабінович, на

кожному із етапів їх формування є об’єктивно визначеними досягнутим рівнем

розвитку суспільства [270, с. 12]. В межах даного параграфу ми досліджуємо

еволюційний розвиток права на інформацію через концепцію поколінь прав людини.

Право на інформацію еволюційно формувалось протягом останніх декількох

століть, починаючи з кінця ХVІІI ст. і продовжує свій розвиток в сучасних умовах.

Загальною правовою основою досліджуваного нами права є свобода вираження

думки, оскільки право на інформацію виконує, перш за все, комунікативну функцію,

спрямовану на формування громадянами на основі отриманої інформації свідомої

позиції, відносно державних справ і суспільного життя [231, с. 8].

101

Зміст свободи думки знаходиться у тісному взаємозв’язку із свободою слова і

полягає в тому, що ніхто не може заборонити дотримуватися своїх думок, певним

чином відображати об’єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно

висловлювати ці матеріалізовані в мові відображення, у тому числі як погляди і

переконання [271, с. 158]. Іншими словами, свобода думки передбачає духовну

свободу людини, тобто свободу у виборі власних думок, переконань поглядів. Дана

засада стосується лише думок які є об’єктивно вираженими в зовнішню форму,

оскільки думка, як така, знаходиться поза межами правового регулювання.

Законодавець не повинен регулювати цю сферу життя особи, нав’язувати, як це було

в радянський період, у що має вірити людина, до чого прагнути, що любити. За

думки, якими б вони не були, не можна встановлювати юридичну відповідальність

[230, с. 322].

Авторитарна держава контролює зовнішню (фізичну) форму життєдіяльності

людей, тоді як тоталітарна намагається контролювати поряд з цим і внутрішню,

тобто думки, переконання, погляди. Свобода кожного на формування власної думки

на основі отриманої інформації та свобода вираження власних поглядів є

фундаментом демократичного режиму і громадянського суспільства, оскільки

забезпечує плюралізм політичних, економічних, етичних та ін. ідей і цінностей. Як

вдало зазначає з цього приводу О. В. Скрипнюк, сама ідея автономності

громадянського суспільства та його самостійності може бути реалізована на

практиці лише за умови забезпечення прав кожного індивіда як члена

громадянського суспільства на свободу думки і слова [161,с. 247]. Сьогодні це право

визнається на міжнародному рівні як невід’ємне, природне право людини.

Саме цьому праву надається найбільша увага в межах розгляду питань

розвитку прав людини в умовах інформаційного суспільства. Зазвичай вважається,

що розвиток інформаційно-комунікаційних технологій і поширення Інтернету вже,

самі по собі, сприяють реалізації права на свободу вираження поглядів і головне

завдання держави щодо нього, полягає у розвитку інформаційної інфраструктури та

забезпеченні доступу кожного до інформаційних ресурсів.

102

Однак, поряд із цим, існують негативні наслідки та загрози. Що стосується

поваги до свободи вираження поглядів зі сторони держави, то чинники

інформаційного суспільства надають державній владі безпрецедентні можливості

щодо втручання у це право. Наприклад, здійснення тотального контролю за

доступом до інформації в Інтернеті є набагато простішим і менш затратним ніж поза

ним, та можливе не тільки в реальному часі, а й стосовно минулого, шляхом

покладення певних обов’язків на постачальників послуг Інтернету. Щодо захисту

свободи вираження поглядів – головною загрозою у теперішній час є концентрація

можливостей щодо впливу на інформаційні потоки чи Інтернет інфраструктуру в

руках приватних суб’єктів, а також транскордонний характер інформаційних

відносин. Внаслідок цього держава часто не в змозі захистити інформаційні права

людини, а правила поводження з інформацією, які допустимі в комерційній сфері,

неадекватно переносяться у сферу громадянських відносин. Що стосується

обов’язку держави сприяти реалізації прав, то колишнє негативне право на вільне

вираження поглядів у багатьох випадках не може реалізовуватися без державних

заходів, серед яких – розвиток інформаційної інфраструктури, освіта населення з

питань використання технологій та вмінь орієнтуватися в умовах інформаційного

суспільства, забезпечення доступності інформаційно-комунікативних послуг,

створення і забезпечення доступу до необхідного контенту, у тому числі

національними і місцевими мовами, забезпечення справедливого балансу між

правом на отримання інформації і правами інтелектуальної власності [293, с. 20-21].

Свобода думки і слова, вільне вираження власних поглядів і переконань

відносяться до першого покоління прав. В. Ф. Погорілко, В. В. Головченко,

М. І. Сірий зазначають, що названі права і свободи, традиційно відносились до

політичних прав і свобод, що було і є їх надмірною політизацією [222, с. 12-38]. В

сучасній правовій науці виробилась тенденція класифікувати ці права як природні

особисті (громадянські) права, оскільки вони становлять основу правового статусу

особи, покликані забезпечити свободу й автономію індивіда як члена

громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого

103 незаконного зовнішнього втручання [156, с. 111]. Зокрема, таку позицію відстоюють

низка вчених, серед яких П. М. Рабінович, Ю. М. Тодика, О. Ф. Фрицький,

О. В. Скрипнюк та ін.. Вказані права гарантують можливість збереження, розвитку й

захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та

духовності [271, с. 10]. Окрім цього, дані права передбачають свободу людини і

громадянина від будь-якого контролю (ідеологічного, політичного, економічного),

право кожного самостійно обирати для себе систему загальнолюдських цінностей

[314, с. 184]. Ці права виражають так звану негативну свободу, оскільки

зобов’язують державу утримуватися від втручання в сферу особистої свободи і

створювати умови участі громадян в політичному житті. Це ті традиційні ліберальні

цінності, які були сформовані в процесі буржуазних революцій, а потім

конкретизовані і розширені в практиці і законодавстві демократичних держав [229,

с. 135].

Зокрема, у Французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. в ст. 11

закріплено, що «вільне висловлювання думок є одним із найбільш дорогоцінних

прав людини; кожен громадянин може висловлюватись, писати і друкувати вільно»

[171]. В акті про Форму правління, який був прийнятий у Швеції в 1809 р. в якості

складової частини Конституції, свобода інформації визначалась як «свобода

отримувати відомості і висловлюватися, а також приймати участь в висловлюваннях

інших осіб» [231, с. 8]. У п. 8 ст. 7 Конституції штату Нью-Йорк від 1822 р.

визначається, що «будь-який громадянин може вільно висловлюватися усно й

письмово та публікувати свої думки, причому на ньому залишається

відповідальність за зловживання, яке він може зробити з цього права» [316, с. 214].

В період після Другої світової війни право на інформацію отримало своє

міжнародне закріплення, як похідне від свободи переконань і вільного їх вираження.

Це було здійснено шляхом внесення в міжнародні акти основних його

правомочностей: шукати, одержувати і поширювати інформацію. Загальна

Декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня

1948 р., в ст. 19 встановила, що «кожна людина має право на свободу переконань і

104 на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися

своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї

будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів» [130].

Схожа тенденція закріплення права на інформацію, як складового елементу

свободи вираження думки, простежується і в наступних міжнародно-правових

актах. Так у ч. 1 ст. 10 Конвенції Ради Європи 1950р. «Про захист прав людини і

основоположних свобод» міститься вказівка на дане право, а саме: «… на свободу

вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів,

одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і

незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування

діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств». Частина

друга вказує на можливість його обмеження у випадах, що встановлюються законом

«…і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки,

територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням

чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших

осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання

авторитету і безсторонності суду» [154]. Тобто, даний перелік обмежень права є

вичерпним і необхідним для забезпечення стабільності, правопорядку, безпеки і

балансу життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. в

ст. 19 закріпив за кожною людиною право безперешкодно дотримуватись своїх

поглядів та вільно їх виражати, що включає в себе «…свободу шукати, одержувати і

поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно,

письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими

способами на свій вибір» [190]. Варто зазначити, що перелік обмежень в даній статті

виявився більш загальним і вужчим, ніж в Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод, а саме йдеться про повагу прав і репутації інших осіб,

охорону державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності

населення. Таким чином, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

105 закріпив той необхідний мінімум без якого не можна обійтися в забезпеченні

безпеки і сталого розвитку як окремої особи, так і держави в цілому.

Незважаючи на поширену точку зору про те, що право на інформацію має

конвенційне походження і ще не стало загальновизнаним [296, с. 15], можна

стверджувати, що вказані вище міжнародно-правові акти лягли в основу виділення

права на інформацію в окрему категорію. В трактовці міжнародно-правових актів

право на інформацію носить комплексний характер, оскільки воно втілюється в

життя шляхом здійснення правомочностей: шукати, одержувати, поширювати

інформацію. Саме широке тлумачення відповідних положень міжнародно-правових

актів дає нам підстави говорити про виділення права на інформацію як окремого

права.

Слід визнати, що розглянуті міжнародно-правові акти, на момент їх

прийняття, конкретно не виділяли права на інформацію. Проте, як слушно

стверджує Т. Мендел, упорядники міжнародних угод в галузі прав людини

виявилися досить далекоглядними, надавши праву на свободу самовираження

потрібне формулювання, включивши в сферу його дії не тільки право передавати, а

й право отримувати інформацію та ідеї. Крім важливої ролі свободи вираження

думок – свободи говорити – вони визнали більш глибоке поняття вільної циркуляції

інформації та ідей в суспільстві. Вони визнали важливість захисту не тільки того,

хто говорить, але й того, хто слухає [185, с. 8].

Загальновідомим є той факт, що контекст прав, які закріплені в міжнародних

документах, є динамічним. З цього приводу Міжамериканський суд з прав людини

заявив, що міжнародні «угоди в сфері прав людини є інструментами, інтерпретація

яких повинна адаптуватися до еволюції часу і, особливо, до сучасних умов життя»

[30, р. 74]. Схожої позиції притримується і Європейський суд з прав людини, який в

одному зі своїх рішень постановив: «Європейська конвенція з прав людини – це

живий організм, який слід інтерпретувати у світлі сучасних умов» [23].

В нашому дослідженні важливим є те, що в Європейському суді з прав

людини сформовано цілий напрямок по захисту ст. 10 Конвенції Ради Європи «Про

106 захист прав і основоположних свобод» 1950 р., яка вважається квінтесенцією

свободи інформації [294, с. 87] (здебільшого судові рішення стосуються ЗМІ та

захисту ділової репутації). Як окремий приклад, наведемо позицію суду відносно

права на інформацію у справі Нагла проти Латвії (Nagla v. Latvia) скарга № 73469/10

[21]. Ця справа стосувалася обшуку і вилучення пристроїв зберігання інформації

поліцією в будинку відомого тележурналіста. Обшук у будинку заявника відбувся

після трансляції телепередачі в лютому 2010 року, в якій журналіст розповіла

громадськості про витік інформації з бази даних Служби державних доходів.

Заявник скаржилася, що внаслідок проведення обшуку в її будинку, вона була

змушена розкрити інформацію, яка дозволила ідентифікувати журналістське

джерело (інформатора), що порушило її право на отримання і поширення

інформації. Суд постановив, що було порушено статтю 10 Конвенції. Суд

підкреслив, що право журналіста не розкривати свої джерела не може вважатися

привілеєм, що залежить від законності чи незаконності журналістських джерел, а є

невід'ємною частиною права на інформацію, до якої слід ставитися з великою

обережністю [22].

Подібну позицію, що право на інформацію є окремою правовою категорією,

відстоюють А. Лігабо, А. Хусейн, Т. Мендел, , Е. Талапіна, І. Забара та ін., які при

цьому стверджують, що в основі розуміння досліджуваного нами права є свобода

шукати інформацію. Аргументація їх позиції зводиться до наступних положень [128,

с. 19-20]:

1) свобода шукати інформацію «тягне за собою право шукати інформацію в

тій мірі, в якій ця інформація є загальнодоступною» (п. 34), (п. 38) [39];

2) «право шукати та мати доступ до інформації є одним з важливих елементів

свободи слова та вираження поглядів. Свобода буде позбавлена будь-якої

ефективності, якщо позбавити людей доступу до інформації» (п. 35) [39], (п. 38) [8];

3) право на інформацію накладає на державу позитивний обов’язок

забезпечити доступ до інформації (п. 14) [39], (п. 12) [8], (п. 39, п. 44) [8].

107

В своєму обґрунтуванні вони посилаються, разом із вищенаведеними

міжнародно-правовими актами ще на цілий арсенал документів: ст. 13 Конвенції про

права дитини 1989 р., ст. 13 Американської конвенції про права людини 1969 р., ст.

9 Африканської хартії прав людини і народів 1981 р., ст. 32 Арабської хартії прав

людини 2004 р. Сюди також відносять декларації міжнародних організацій:

Декларація ЮНЕСКО 2008 р. «Про сприяння свободі вираження думок, доступу до

інформації та розширення прав і можливостей людей», яка органічно доповнила

«Керівні принципи політики вдосконалення інформації, що є суспільним надбанням

і створюється державними органами» (2004р.); спільні щорічні декларації, які

прийняті Спеціальним доповідачем ООН з питань заохочення та захисту права на

свободу переконань та їх вільне висловлювання, Представником ОБСЄ з питань

свободи ЗМІ, Спеціальним доповідачем Організації американських держав (ОАД) з

питання про свободу вираження поглядів та Спеціальним доповідачем

Африканської комісії з прав людини і народів (АКПЛН) з питань про свободу

вираження поглядів та доступу до інформації (1999-2010 рр.). Варто згадати і про

діяльність Міжнародної неурядової організації «Артикль 19», що запропонувала

комплекс принципів під назвою «Право суспільства знати: принципи законодавства

про свободу інформації», Йоганнесбурзькі принципи «Національна безпека, свобода

самовираження і доступ до інформації» 1995 р. тощо [295, с. 199].

В Україні право на інформацію закріплено в ч. 2 ст. 34 Конституції України, а

саме: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати

інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір». При цьому, в ч. 1 цієї

ж статті передбачено: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на

вільне вираження своїх поглядів і переконань» [160]. Таким чином, законодавець,

закріпивши в одній конституційній нормі право на свободу думки і слова, на вільне

вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію, опосередковано

визнав органічний зв'язок між цими правами.

Окрім цього, право на інформацію конкретизується на законодавчому рівні.

На відміну від Конституції, тут воно вже носить не похідний, а самостійний

108 характер, оскільки закріплено як окреме право. Так ч. 1 ст. 5 Закону України «Про

інформацію» визначає: «Кожен має право на інформацію, що передбачає

можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту

інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів» [252].

В ч. 1 ст. 302 Цивільного Кодексу України передбачено, що «Фізична особа має

право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію» [318].

Обмеження права на інформацію в національному законодавстві, передусім,

закріплено в ч. 3 ст. 34 Конституції України, а саме реалізація цього права може

бути обмежена законом «…в інтересах національної безпеки, територіальної

цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи

злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших

людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або

для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» [160]. Дана норма

фактично кореспондує ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та

основоположних свобод, про яку вже мовилося вище. Також в ч. 2. ст. 5 Закону

України «Про інформацію» зазначається, що «Реалізація права на інформацію не

повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні,

екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та

інтереси юридичних осіб» [252]. Відтак, в основу формулювання цієї норми

закладений фундаментальний принцип «право однієї людини закінчується там і

тоді, де починається право іншої». В Цивільному Кодексі України в ч. 2 ст. 302

зазначено «Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її

достовірності» [318]. Тобто, йдеться про певну суспільну відповідальність особи

щодо поширення правдивої інформації, яка б не завдавала шкоди миру, міжнародній

та національній безпеці, суспільним інтересам, правам інших осіб тощо. Таким

чином, право на інформацію не є абсолютним оскільки має чітко визначені межі як

на міжнародному, так і на національному рівні.

Варто зазначити, що з розвитком засобів комунікації та інформаційних

технологій відбувається розширення змісту вже згадуваних нами вище,

109 правомочностей, за рахунок процесу демократизації інформації. Зокрема, право на

вільне збирання (шукати, одержувати) структурно складається з низки прав, які

можна класифікувати за видами і галузями інформації: права на вільне збирання

масової інформації, права на вільне збирання духовної інформації, права на вільне

збирання статистичної інформації тощо, зміст яких становлять конкретні

правомочності. Право на вільне зберігання інформації структурно складається з

низки прав, які можна класифікувати за режимом доступу до інформації: права на

вільне зберігання таємниці особистого життя, права на вільне зберігання таємниці

про стан здоров’я, права на вільне зберігання банківської таємниці тощо, зміст яких

становлять конкретні правомочності. Право на вільне використання інформації

структурно складається з низки прав, які можна класифікувати за суб’єктами і

об’єктами права на інформацію: права власника інформації на вільне використання

інформації, права на вільне використання інформації довідково-енциклопедичного

характеру, права на вільне використання науково-технічної інформації та інших,

зміст яких становлять конкретні правомочності. Право на вільне поширення

інформації усно, письмово або в інший спосіб структурно складається з низки прав,

які можна класифікувати за способом поширення інформації: права на вільне

поширення інформації усно, права на вільне поширення інформації письмово, права

на вільне поширення електронної інформації та в інший спосіб на свій вибір, що не

суперечить закону. Право на охорону та захист інформації структурно складається з

права на охорону інформації та права на захист інформації, зміст яких становлять

конкретні правомочності [235, с. 294-295].

В індустріальному і постіндустріальному суспільстві для того, щоб шукати і

отримувати інформацію потрібно було долати великі територіальні відстані, що

також пов’язано із витратами часу і потребувало матеріального забезпечення. Варто

також зазначити, що пошук і одержання інформації мало елітарний характер. В

інформаційному ж суспільстві інформаційно-комунікаційні технології дають

можливість подолати тиранію відстані, при цьому, забезпечивши рівність і простоту

доступу до інформації.

110

М. М. Моісеєв стверджував, що без вільного доступу до інформації немає

сенсу говорити про інформаційне суспільство. Самої наявності знань, інформації

для подальшої успішної еволюції й функціонування інформаційного суспільства ще

недостатньо. Необхідним є створення умов для того, щоб члени суспільства мали

вільний доступ до інформації і можливість її використання у своїй практичній

діяльності [113, с. 121].

Завдяки розмаїттю інформаційно-комунікаційних технологій та Інтернету

відбувається збільшення доступності інформації, а також збір розсіяних і

розрізнених матеріалів, їх форматування у вигляді нових масивів даних, які

публічно надаються користувачам через абсолютно нові канали. Сьогодні будь-яка

людина, яка має комп’ютер чи інший пристрій типу планшету чи смартфону з

виходом в Інтернет, може отримати доступ до різноманітних матеріалів, а також

передавати (один-одному) чи поширювати (один-багатьом) їх без особливих зусиль і

затрат часу. Очевидно, що це стирає кордони, які раніше існували, між споживачами

інформації і її виробниками. Як приклад можна навести енциклопедію Wikipedia,

яка містить декілька мільйонів статей і яку може редагувати кожен охочий

користувач Інтернету; YouTube, користувачі якого ще в 2010 р. кожну хвилину

завантажували по 35 годин відео; theeuropeanlibrary.org консорціум бібліотек майже

50 країн – членів Ради Європи, до яких можна отримати доступ через єдину

пошукову систему і які містять матеріали більше ніж на 30 мовах, в тому числі й

українською.

Інформаційно-комунікаційні технології створюють якісно кращі можливості

для збереження інформації (книги, аудіо, фото, відеоматеріали, тощо) в

електронному форматі. Особливого значення набуває відтворення в цифровому

вигляді рідкісних і важкодоступних матеріалів. Так Російською Федерацією

створений сайт www.obd-memorial.ru, що представляє собою узагальнений банк

даних про захисників Вітчизни, загиблих і зниклих безвісти в період Великої

Вітчизняної війни і в післявоєнний період. Загалом він містить біля 37 млн. записів

із архівних документів і більше 11 млн. записів із Книг Пам’яті [209]. Як інший

111 приклад можна навести бібліотеку Гарвардського університету, яка планує

оцифрувати свою обширну колекцію документів українською мовою – найбільше в

світі зібрання подібних матеріалів, значна частина яких була знищена або втрачена в

Україні в ХХ ст. Ці приклади демонструють роль демократизації інформації в

боротьбі з подвійною політичної небезпекою амнезії та вимислу, тим самим

підтримуючи політику пам’яті [150, с. 37-41].

Вищенаведені приклади доводять, що із переходом до суспільства нового типу

відбувається трансформація правомочностей права на інформацію. Якщо раніше

мова йшла лише про три види правомочностей, які також зазнали змін під впливом

інформаційного суспільства, то зараз доцільно вести мову про наявність нових форм

реалізації даного права зберігання, обробку, створення, передачу і поширення

інформації.

Право на доступ до інформації на конституційному рівні закріпилось пізніше

права на інформацію. Загалом, для Європи право знати – це традиція, що

розвивалася поступово: від зародження преси – до розуміння, що свободи преси

замало, якщо держава всі відомості про свої справи зберігає в таємниці.

Дослідження історії законодавчого закріплення права бути поінформованим

дозволяє стверджувати, що незважаючи на те, що окремі його складові були визнані

як суб’єктивні права ще у ХVІІІ ст., у цілому право на доступ до інформації як

самостійне суб’єктивне право виокремилося з принципу гласності, свободи слова та

друку в другій половині ХХ ст. [135, с. 12]. Причина цього полягає в особливому

характері даного права, реалізація якого в повній мірі може бути забезпечена лише

на певному етапі розвитку конституційної правової держави, яка готова піти на

подальші самообмеження для формування високого рівня інформованості в

суспільстві в цілях подальшого розвитку демократії [231, с. 13].

На нашу думку, найбільш вдале визначення права на доступ до інформації

запропонувала О. В. Нестеренко. Право на доступ до інформації – це право кожного

безпосередньо від органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх

посадових і службових осіб, а також організацій, підприємств, громадських

112 об’єднань, що виконують специфічні функції та/або повністю чи частково

фінансуються з бюджету, діставати інформацію про їхню діяльність, яка включає

право отримувати офіційні документи та знайомитися з відомостями про себе [202,

с. 89]. Співзвучні визначення цьому поняттю дають також А. І. Марущак [182, с. 37],

Т. М. Слінько [286, с. 33], І. Л. Бачило [72, с. 43], міжнародна організація «Артикль

19 – Всесвітня компанія за свободу слова».

Слід зазначити, що право на доступ до інформації не можна ототожнювати з

правом на інформацію, оскільки вони хоча й мають однакову мету – забезпечити

реалізацію потреби людини в інформації, проте в них різне функціональне

призначення. Якщо функція права на доступ до інформації полягає в забезпеченні

можливості дістати безпосередньо від органів державної влади й місцевого

самоврядування інформацію про їхню діяльність і відомостей про себе, тобто доступ

до офіційної інформації, а також суспільно значущої інформації, що є у

приватноправових юридичних осіб, то призначення права на інформацію полягає в

забезпеченні можливості вільного пошуку та здобування будь-якої інформації із

загальнодоступних джерел, отримання інформації про дії влади, але вже в

інтерпретації представників ЗМІ, можливість перегляду кінофільмів, ознайомлення з

науковими працями, художніми творами, можливість спілкуватися тощо [202, с. 98].

Змістовно це проявляється в тому, що коли свобода інформації потребує

невтручання держави в її здійснення, то право на доступ до інформації є

відображенням прямого співробітництва, спілкування держави та громадянина, в

якому держава виступає як активний учасник, що забезпечує всі умови, щоб людина

мала здатність скористатися своїм правом [133, с. 3]. Така позиція є обґрунтованою і

розділяється такими вченими як, О. В. Нестренко, А. А. Задков, І. Ю. Богдановська

[231,с. 15], С. Н. Шевердяєв [322, с. 114] та ін..

Визначаючи приналежність права на доступ до інформації до певного

покоління прав людини, слід говорити про його дуалістичний характер. Дане право

за своїм змістом належить до політичних прав, оскільки створює можливість

людини брати участь у суспільному (державному і громадському) житті та впливати

113 на діяльність різноманітних державних органів [271, с. 11], органів місцевого

самоврядування, судів шляхом доступу до інформації про їхню діяльність. За своєю

ж природою право на доступ до інформації є ближчим до другого, або навіть

третього покоління прав людини, оскільки для створення механізму його реалізації

необхідне регулювання [231, с. 15] та сприяння з боку держави, тобто наявність

відповідних гарантій щодо умов, за яких це право буде забезпечено. У цьому

полягає основна відмінність прав другого та третього покоління від першого –

необхідність позитивних дій з боку держави.

Наша позиція обґрунтовується тим, що право на доступ до інформації, хоч і є

окремим суб’єктивним правом, проте формувалося як історичний етап розвитку

права на інформацію. Еволюція права на доступ до інформації пов’язана з

переосмисленням основ добре укоріненої правової ліберальної державності та

ціннісною переорієнтацією у відносинах влади і людини. Якщо на попередніх

етапах розвитку відлік йшов від держави до людини, то тепер сформувався новий

підхід який обмежує межі державного свавілля, тобто відбувається перехід до

людиноцентричного принципу організації та здійснення державного управління,

ціллю якого є забезпечення «всезагального блага», гласності, верховенства закону та

захисту прав людини.

Якщо люди не знають, що відбувається в їхньому суспільстві, якщо дії тих,

хто ними править приховані, то вони не можуть бути дієвими в справах суспільства і

держави. Інформація не просто необхідна для громадян, це ще і найважливіша

характеристика демократичного правління. Поганий уряд потребує таємності, щоб

вижити. Секретність не підвищує ефективність діяльності державної влади та

сприяє розквіту корупції. За словами економіста і лауреата Нобелівської премії

Амартія Кумар Сен, в країні з демократичною формою правління і порівняно

вільною пресою, не буває голоду. Інформація дозволяє людям стежити за діяльністю

уряду і створює основу для обговорення його дій зі знанням справи [191, с. 9].

На міжнародному рівні право на доступ до публічної інформації регулюється

наступними документами: Конвенції Ради Європи «Про захист прав людини і

114 основоположних свобод» (1950р.); «Про доступ громадськості до інформації, що є в

розпорядженні державних органів, і свободу інформації», Рекомендація № 854

(1979) Парламентської Асамблеї Ради Європи; «Про доступ до інформації, що

перебуває в розпорядженні державних органів», Рекомендація № R (81) 19 Комітету

Міністрів Ради Європи від 25.11.1981; Йоганнесбурзькі принципи «Національна

безпека, свобода висловлювань і доступ до інформації» від 1. 10. 1995; «Про право

на недоторканість приватного життя», Резолюція № 1165 (1998) Парламентської

Асамблеї Ради Європи; Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в

процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються

довкілля (ратифікована Законом України № 832-XIV від 06.07.99 р.); «Про доступ до

офіційних документів», Рекомендація Rec (2002) 2 Комітету Міністрів Ради Європи

від 21.02.2002; Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів від

18.06.2009; документи міжнародної організації «Артикль 19» (Article 19), зокрема:

«Право громадськості знати. Принципи законодавства про свободу інформації»,

Модельний закон «Про свободу інформації»; практика Європейського суду з прав

людини.

Історичною в цьому плані є справа Таршашаг а Сабадшагьогокерт проти

Угорщини (Társaság a Szabadságjogokért v. Hungary) скарга № 37374/05 [297]. У

вказаній справі Європейський суд з прав людини прийняв рішення про визнання

права на доступ до інформації шляхом розширення тлумачення визначення

«свобода одержувати інформацію» в межах ст. 10 Конвенції про захист прав і

основоположних свобод. Суд прийшов до висновку, що з урахуванням інтересів, що

захищаються ст. 10 Конвенції, законом не дозволяється використання довільних

обмежень, які можуть прийняти форму непрямої цензури, в разі створення перешкод

владними структурами в зборі інформації. Отже, фактично з 2009 р. питання

доступу до публічної інформації визнається і захищено Європейським судом з прав

людини.

В українському законодавстві питання права доступу до інформації

регулюється наступними нормативно-правовими актами: Конституцією України (

115 ч.2 ст.34, ст. 50); Цивільний кодекс України (ч. 1 ст.94; ч. 1 ст. 302); Закон України

«Про інформацію» від 02.10.1992, Закон України «Про доступ до публічної

інформації» від 13.01.2011, Закон України «Про захист персональних даних» від

01.06.2010, Закон України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 та ін.

Відповідно до перелічених міжнародних та національних документів

основними стандартами у сфері права на доступ до інформації є:

1) принцип максимальної відкритості – уся інформація у володінні публічних

органів є відкритою, крім передбачених законом винятків;

2) відомості, доступ до яких закривається, мають бути ясними, описуватися вузько

і відповідати контролю згідно з “трискладовим тестом”, а саме: а) інформація

повинна мати відношення до легітимної мети, передбаченої законом (виключно в

інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку

з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення,

для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню

інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і

неупередженості правосуддя); б) оприлюднення інформації повинно загрожувати

спричиненням суттєвої шкоди вказаній легітимній меті; в) шкода, яка може бути

заподіяна вказаній меті, має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні

інформації;

3) обсяг інформації, доступ до якої обмежується, про публічну особу має бути

значно меншим, ніж обсяг інформації про приватну особу;

4) процедура доступу до інформації має бути чітко визначеною, а загальний строк

надання інформації за запитом – стислим;

5) передбачено не лише право на доступ до інформації, якою володіють органи

державної влади та місцевого самоврядування, а й до інформації, яка належить

приватним організаціям, якщо оголошення цієї інформації зменшить ризик шкоди

головним суспільним інтересам;

6) наявність спеціального позасудового механізму захисту права на доступ до

інформації (інформаційний уповноважений);

116 7) захист «викривачів» (“whistleblowers”) [135, с. 23-24].

Зміст права на доступ до офіційної інформації становлять:

- правомочності на одержання інформації з офіційних друкованих видань; від

інформаційних служб органів державної влади та органів місцевого

самоврядування; з державних та комунальних засобів масової інформації, а також

засобів масової інформації інших форм власності; від посадових осіб органів

державної влади та місцевого самоврядування усно, письмово або іншими

способами, а також за зверненнями громадян; за інформаційними запитами;

- правомочність на доступ до інформації про себе (персональних даних), архівних

офіційних документів;

- правомочність на одержання інформації безпосередньо при прийнятті органами

державної влади та органами місцевого самоврядування рішень тощо [235, с. 302].

В епоху інформаційного суспільства у всіх органів влади є свої сторінки в

Інтернеті, що значно полегшує доступ до публічної інформації. Так на офіційному

веб-порталі Верховна Рада України [89] простою і доступною мовою описано, що

відбувається в українському парламенті, як працюють депутати, як приймаються

закони, всі етапи проходження того чи іншого законопроекту, нормативно-правова

база України, можливість оформлення електронного запиту тощо. Для прикладу,

якщо йдеться про конкретного депутата, то в спеціальному розділі з відповідною

назвою (народний депутат України) містяться відомості про нього, а саме:

голосування депутата, реєстрація депутата за допомогою електронної системи та

письмова реєстрація (тобто його присутність на засіданнях), переходи по фракціях,

посади протягом скликання, хронологія виступів, депутатські запити, законотворча

діяльність, декларації про доходи, його відео та інтерв’ю, офіційні контактні дані ( в

тому числі електронна адреса).

Отже, інформаційно-комунікаційні технології прогресивно сприяють

вдосконаленню та підвищенню ефективності реалізації права на доступ до публічної

інформації, цим самим забезпечується прозорість і відкритість діяльності органів

державної влади та місцевого самоврядування, а також участь громадян у

117 демократичному процесі (більш детально дане питання нами розглядається в

третьому параграфі першого розділу).

Наступним етапом в еволюційному розвитку права на інформацію вважається

розробка концепції права на комунікацію. Її батьком-засновником вважається Жан

д'Арсі, який протягом 1960-70х рр. обіймав посаду директора радіо і візуальних

служб у департаменті ООН з громадської інформації. Здійснивши аналіз

супутникового зв’язку та нових супутникових інформаційно-комунікаційних

технологій, Жан д'Арсі стверджував, що використання даного виду зв’язку призведе

в майбутньому до формування нового виду комунікації – інтерактивної, чи

партисипаційної. Цей факт зумовлює потребу визнання права для кожного на участь

у комунікації. Підбиваючи підсумки свого аналізу, французький вчений робить такі

висновки: «Час настав, коли Загальна декларація прав людини повинна буде містити

в собі ширше право, ніж право людини на інформацію… Це право людини на

комунікацію. Це та точка зору, з якої майбутній розвиток комунікацій буде

розглядатися так, щоб бути зрозумілим в усій його повноті.» [18]. Як вважає О. В.

Зернецька, мотиваційна сила, яка рухала наукову і громадську думку Жана д'Арсі,

була такою: Стаття 19 Загальної Декларації прав людини не адекватно відображає

комунікацію, у ній не йдеться про комунікацію як інтерактивний процес. Вказана

стаття сконцентрована на односпрямованому процесі пошуку, отримання і

поширення інформації та ідей. Вона розглядає комунікацію як "передачу

повідомлень" тільки в один бік, без зворотного зв'язку [138].

На регіональній міжнародній конференції в Коста-Ріці в 1976 р. були

визначені основні поняття, на яких почала базуватись концепція права на

комунікацію. Це поняття права на доступ до засобів комунікації і права

безпосередньої участі в процесі комунікації [323].

На основі міжнародного диспуту щодо концепції права на комунікацію, що

активно розвивався у 70-80-х роках під егідою ЮНЕСКО, була здійснена спроба

сформулювати загальні норми та принципи, так званого, «нового світового

інформаційного і комунікаційного порядку» (НСІКП) для закріплення у

118 міжнародно-правових інструментах. З цією метою була утворена комісія, яку очолив

Нобелевській лауреат Шон Макбрайд. Мандатом комісії передбачались завдання

щодо дослідження існуючих політико-правових проблем у сфері комунікації та

діяльності засобів масової інформації, комунікаційних потреб індивідів, спільнот,

приватного сектору, держав, так людства в цілому, з особливою увагою до потреб

держав, що розвиваються. Результатом роботи комісії стала, так звана, «доповідь

Макбрайда», повна назва якої – «Комунікації та суспільство. Сьогодні й завтра.

Багато голосів - один світ. До нового більш справедливого та більш ефективного

світового інформаційного і комунікаційного порядку» [10].

У доповіді зазначається про фундаментальне значення, яке має питання

індивідуальних прав у сфері комунікації для комплексного розуміння концепції

права на комунікацію, що є ширшим та більш розгорнутим у порівнянні з поняттям

свободи вираження поглядів, свободи слова чи вільним потоком інформації.

Індивідуальні права, що входять до права на комунікацію, сформульовані таким

чином: права знати, отримувати, знаходити інформацію відповідно до потреб

індивіда; право поширювати інформацію, що забезпечується безперешкодним

доступом до каналів комунікації; а також право на дискусію як процес взаємного

обміну думками відкритий для участі усіх зацікавлених осіб. До цього переліку

також включено й право на приватність в його розумінні як гарантії захисту від

небажаного втручання у процес комунікації [215].

Отже, в доповіді Макбрайда, як і на регіональній міжнародній конференції в

Коста-Ріці, робиться наголос на тому, що право на комунікацію створює так званий

двосторонній напрямок, складовими якого є питання доступу та участі. Мається на

увазі, що особа виступає не тільки як реципієнт масової комунікації, але і як

активний учасник комунікації і навіть її творець.

Доповідь Комісії Макбрайда справила істотний вплив на дискусії стосовно

глобальних комунікацій та залишається актуальною для дискурсу щодо Інтернету та

мобільних комунікацій. Оскільки Інтернет переналаштовує глобальні потоки

119 інформації, вкрай важливо по-новому оцінити багато аспектів доповіді Комісії

Макбрайда [25].

Наступним етапом в розвитку права на комунікацію стало затвердження

ЮНЕСКО «Нової комунікаційної стратегії» та документів її інформаційно-

комунікаційних програм, які відіграють важливу роль по теперішній час. У самій

стратегії зазначено, що вона спрямована на реалізацію трьох цілей, а саме:

1) заохочувати вільний потік інформації як на міжнародному, так і національному

рівнях;

2) сприяти широкому і більш збалансованому поширенню інформації без будь-яких

перешкод для свободи вираження думок;

3) зміцнювати комунікаційний потенціал у країнах, що розвиваються з метою

підвищення їх участі в процесі комунікації [55].

Варто зазначити, що наукова доктрина, яка бере свої витоки з другої половини

ХХ ст., лягла в основу міжнародно-правового обґрунтування права на комунікацію.

Так в Окінавській хартії глобального інформаційного суспільства закріплено

наступне:

«П. 2. Суть економічної та соціальної трансформації, яка стимулюється

інформаційними технологіями, полягає в її здатності сприяти людям і суспільству у

використанні знань та ідей. Інформаційне суспільство, як ми його уявляємо,

дозволяє людям ширше використовувати свій потенціал і реалізовувати свої

устремління. Для цього ми повинні зробити так, щоб інформаційні технології

служили досягненню взаємодоповнюючих цілей забезпечення стійкого

економічного зростання, підвищення суспільного добробуту, стимулювання

соціальної злагоди та повної реалізації їх потенціалу в галузі зміцнення демократії,

транспарентного і відповідального управління, прав людини, розвитку культурного

різноманіття і зміцнення міжнародного миру і стабільності. Досягнення цих цілей і

вирішення проблем, що виникають, потребує розробки ефективних національних та

міжнародних стратегій.

120

П. 3. Прагнучи досягнення цих цілей, ми знову підтверджуємо нашу

прихильність принципу участі в цьому процесі: всі люди повсюдно, без винятку

повинні мати можливість користуватися перевагами глобального інформаційного

суспільства. Стійкість глобального інформаційного суспільства ґрунтується на

стимулюючих розвиток людини демократичних цінностях, таких як вільний обмін

інформацією та знаннями, взаємна терпимість і повага до особливостей інших

людей» [213].

Одними з ключових цілей, які спрямовані на забезпечення реалізації права на

комунікацію, закріплені в Декларації Тисячоліття ООН, а саме: «...вжити заходів для

того, щоб усі могли скористатися благами нових технологій, особливо

інформаційних і комунікаційних..., колективно добиватися більшої відкритості

політичних процесів, створюючи умови для справжньої участі в них усіх громадян у

всіх наших країнах; забезпечити засобам масової інформації свободу виконувати

властиву їх важливу функцію, а також право громадськості на доступ до

інформації...» [107].

В Женевській декларації принципів «Побудова інформаційного суспільства:

глобальна задача в новому тисячолітті» також акцентується увага на нерозривному

зв’язку права на комунікацію і інформаційного суспільства: «.…спільне прагнення і

рішучість побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване

на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожний може створювати

інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними,

даючи змогу окремим особам, громадам і народам повною мірою реалізовувати свій

потенціал, сприяючи своєму сталому розвиткові і підвищуючи якість свого життя на

основі цілей і принципів Статуту ООН і поважаючи в повному обсязі та

підтримуючи Загальну Декларацію прав людини».

У п. 4 Женевської декларації підтверджується, що комунікація (спілкування) є

одним з основних соціальних процесів, однією з базових людських потреб і основою

будь-якої соціальної організації. Вона складає серцевину інформаційного

суспільства. Кожний, де б він не знаходився, повинен мати можливість брати участь

121 в інформаційному суспільстві, і нікого не можна позбавити пропонованих цим

суспільством благ [106].

Аналіз вищезначених міжнародно-правових документів дає підстави

стверджувати, що право на комунікацію в сучасному його розумінні складається з

двох основних елементів:

1) права на доступ до інформаційно-комунікаційних технологій, що розуміється як

здатність потенційного споживача реально й ефективно використовувати наявні

засоби комунікації в якості одержувача інформації та на основі рівності;

2) права особисто брати участь у комунікативному процесі, що розуміється як

реальна й ефективна можливість споживача користуватися усіма благами

інформаційного суспільства, а також бути прямо або опосередковано творцем і

розповсюджувачем інформації.

Аналізуючи право на комунікацію через теорію поколінь прав людини, варто

зазначити, що його місце в третьому поколінні. Автор теорії поколінь прав людини

французький вчений К. Васак до третього покоління відносить колективні права

засновані на солідарності – право на розвиток, на мир, на безпечне довкілля, на

спільну спадщину людства, народів на самовизначення та досліджуване нами право

на комунікацію, яке пов’язано з концепцією нового міжнародного інформаційного

порядку [230, с. 77].

Характерною рисою даного покоління прав є те, що окрема людина приймає

участь у реалізації цих прав, але участь пов'язана не з її особистим статусом, а із

становищем як члена будь-якої спільноти. Реалізація колективних прав не має

обмежувати права і свободи індивідів, суперечити їм або пригнічувати їх. Оскільки

людина є головною цінністю для права, прав людини, будь-якого суспільства та

держави. І ставити людину на шальки терезів з колективом (народом) в цілому, з

явною перевагою не на користь індивіда, було б не доцільним з огляду

неспіврозмірності або "різноякісності" цих двох безумовних цінностей [230, с. 95].

Колективні права не є природними правами. Слід зауважити, що колективні права в

жодному разі не є сумою індивідуальних прав осіб, які входять в певний колектив.

122 Вони формулюються в міру становлення інтересів кожного конкретного колективу

[230, с. 77] і можуть здійснюватися спільнотою, асоціацією.

Отже, хронологічно і змістовно право на комунікацію відноситься до прав

третього покоління, оскільки: 1) воно сформувалось в другій половині ХХ ст.

(часовий критерій); 2) комунікація, за своєю природою, є поняттям полісемічним. В

повсякденній мові, відповідно до визначення, що наводиться у словниках, воно

означає «обмін інформацією, контакт». В науковій літературі дане поняття може

бути використано в більш широкому сенсі – як «інтеракція» (безпосередня

міжособистісна взаємодія), або в більш вузькому сенсі, як «спрямована передача

інформації за допомогою будь якої сигнальної системи», або як «інтеракція, яка

символічно структурується на основі конвенціонально детермінуючих правил», або

як «практика створення і обговорення значень, обумовлених специфічними

соціальними, культурними і політичними обставинами» [180, с. 20]. Тобто право на

комунікацію виникає тільки там і тоді де є міжособистісні взаємини індивідів, а

отже реалізація його може здійснюватися лише спільно.

Також варто зазначити, що право на комунікацію є універсальним, що

передбачає права не лише індивідів на комунікацію, але й права спільнот та держав

на комунікацію. Право на комунікацію для націй, що розвиваються, є їх загально-

цивілізаційним правом на розвиток за допомогою комунікацій. Це включає право на

недискримінаційний доступ до інфраструктури, право на справедливий розподіл і

використання загальносуспільних ресурсів (радіочастотного спектру, телефонного

номерного ресурсу, адресного простору в Інтернеті), право на збереження та

розвиток своїх культур, зокрема, у віртуальній інформаційній сфері в Інтернеті

[215].

Як нами вже зазначалось, одним із основних елементів права на комунікацію є

доступ до інформаційно-комунікаційних технологій, а особливо до Інтернету.

Інтернет є сферою безперервного інформаційно-комунікаційного процесу обігу

інформації (відомостей) в цифровій формі в необмеженому просторі через пов'язані

між собою мережі зв'язку та обміну інформаційним ресурсом будь-яких суб'єктів-

123 користувачів (споживачів) з метою отримання, накопичення знань або здійснення

електронних операцій суб'єктів в різних сферах їхніх інтересів, прав і обов'язків [68,

с. 356].

Історично першим призначенням Інтернету було його використання для двох

основних завдань: 1) передачі інформації (інформаційний аспект), 2) здійснення

обчислювальних задач (функціональний аспект). Важливий для нашого дослідження

інформаційний аспект використання Мережі, по суті, зводиться до його

комунікаційної функції [64, с. 31]. Інтернет став життєво важливим засобом

комунікації, що дозволяє людям безмежно користуватися своїм правом на свободу

вираження думок або правом на пошук, отримання і передачу будь-якого роду

інформації та ідей, що гарантовано ст. 19 Загальної декларації прав людини та ст. 10

Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [189].

На міжнародному рівні важливість закріплення права людини на доступ до

Інтернету почало обговорюватися відносно недавно. Так, зокрема у 2010 році,

колишній Державний секретар Сполучених Штатів Хілларі Р. Клінтон у своєму

виступі «Нотатки про свободу Інтернету» зазначила, що «свобода підключення –

принцип, згідно з яким уряди не повинні перешкоджати людям, які бажають

підключитися до Інтернету, до веб-сайтів або між собою. Свобода підключення – те

ж, що свобода зібрань, тільки в кіберпросторі. Вона дозволяє людям виходити в он-

лайн, спілкуватися і – хотілося б сподіватися – співпрацювати» [95, с. 7]. У

представленій в 2011 році доповіді представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуні

Міятович, яка була підготовлена за результатами дослідження правових норм та

практик, пов’язаних із свободою вираження поглядів, вільними потоками інформації

і плюралізмом ЗМІ в Інтернеті в державах-учасницях, пропонуються такі висновки

та рекомендації, щодо свободи комунікації: 1) необхідно підтримувати відкритий і

глобальний характер Інтернету; 2) доступ до Інтернету повинен розглядатися як

право людини і визнаватися невід’ємним компонентом права на вільне вираження

поглядів і свободу інформації; 3) право на вільне вираження поглядів є

універсальним, у тому числі по відношенню до засобів передачі інформації і

124 технологій (свобода вираження поглядів поширюється на усі види комунікацій, у

тому числі в Інтернеті) [282, с. 32-33].

У своїй доповіді [24, с. 1] Франк Ла Рю, спеціальний доповідач з питань

сприяння та захисту права на свободу думок та їх вільного вираження,

представленій у відповідності із резолюцією 16/4 Ради ООН з прав людини у 2011

році, наголошує на двох важливих аспектах доступу до Інтернету: 1) доступу до

контенту, 2) доступу до Інтернету, як можливість підключення.

У зазначеній доповіді також йдеться про те, що Інтернет став незамінним

інструментом для реалізації низки прав людини, боротьби з нерівністю і

прискорення розвитку і прогресу людства. Забезпечення загального доступу до

Інтернету має бути пріоритетом для всіх держав. Кожна держава повинна розробити

конкретну і ефективну політику, залучивши до її розроблення осіб з усіх прошарків

суспільства, приватного сектору та відповідних міністерств, щоб Інтернет став

широко доступним для всіх верств населення.

6 липня 2012 року Рада ООН з прав людини визнала, що право на доступ до

Інтернету повинно бути захищеним. У її резолюції підтверджується, що ті самі

права, що є в офлайні повинні захищатися і в он-лайні [27]. Таким чином, право на

доступ до Інтернету можна визначити як забезпечене державою право людини на

доступ до всесвітньої глобальної мережі Інтернет з метою реалізації

основоположних прав людини.

На сьогодні в таких країнах, як Фінляндія, Естонія, Франція, Греція, Іспанія,

на законодавчому рівні закріплено право громадян на доступ до Інтернету.

Корисним прикладом для нашої держави може слугувати ст. 5А «Конституції

Еллади» [159], яка була внесена до Основного закону Греції конституційними

поправками в 2001 р. В ч.1 ст. 5А проголошується, що кожна людина має право на

інформацію, та визначено випадки його обмеження. Ч. 2 ст. 5А встановлює, що

кожна людина має право брати участь в інформаційному суспільстві і, що держава

зобов’язана сприяти виробництву, обміну, поширенню та доступу до електронної

інформації.

125

З положень даної статті слідує, що, по-перше, Конституція Греції, закріпивши

в одній статті право на інформацію і право на участь в інформаційному суспільстві,

визнала нерозривний зв'язок цих двох прав. По-друге, якщо Конституція України

відображає історичний (минулий) розвиток формування права на інформацію, то

«Конституція Еллади» закріплює перспективний напрямок розвитку права на

інформацію, що проявляється у взаємозв’язку із правом на участь в інформаційному

суспільстві. По-третє, право особистості на участь в інформаційному суспільстві

включає в себе: 1) доступ до інформаційно-комунікаційних технологій; 2)

можливість особисто брати участь у комунікативному процесі. Таким чином, за

змістом право на участь в інформаційному суспільстві, яке закріплено в Основному

законі Еллади, є тотожнім з правом на комунікацію, а отже ці дві назви є

синонімічними.

Нині важливу роль в утвердженні права на доступ до Інтернету почали

відігравати суди. До прикладу, 30 липня 2010 р. Конституційний суд Коста-Ріки у

своєму рішенні визнав право доступу до Інтернету фундаментальним правом

людини [43]. Європейський суд з прав людини розглядає дедалі більше справ,

пов’язаних з Інтернетом. Зокрема, в справі Ахмет Йилдирим проти Туреччини

(Ahmet Yildirim v. Turkey), скарга № 3111/10 [20], суд заявляє, що наразі Інтернет

став одним із основних засобів реалізації громадянами свого права на свободу

вираження поглядів та інформації, забезпечуючи їх, таким чином, необхідними

механізмами для участі в діяльності та обговореннях політичних питань та питань,

що становлять загальний інтерес.

В умовах безперервного поліпшення технічних засобів комунікації і зростання

інтенсивності обміну інформацією між індивідами виник новий тип комунікації –

віртуальна комунікація. Віртуальна комунікація відрізняється від традиційних форм

комунікації своєю дистантністю (здійсненням на відстані без дотичності) і високим

ступенем мобільності: комунікантом може виявитися індивід, який може

знаходитися у будь-якій частині світу. Віртуальна комунікація, таким чином, має

глобальний і міжкультурний характер. Вона не виникає лише на основі наявності

126 технологічної можливості для обміну повідомленнями через Інтернет. Їх

обов’язковою складовою, основою є взаємодія людей з метою досягнення загальних

цілей і виконання спільних завдань [112, с. 8-10]. Для прикладу, формою

віртуальних комунікацій є форуми, чати, блоги, соціальні мережі тощо.

За повідомленням Національного інституту стратегічних досліджень при

Президентові України, зі 100 найбільш відвідуваних сайтів у світі 20 – це класичні

соціальні мережі та ще 60 – тією чи іншою мірою використовують Web 2. 0, тобто є

соціалізованими. Більше 80 % компаній у всьому світі використовують соціальні

мережі в роботі. Близько 78 % людей довіряють повідомленням із соціальних мереж

і значно менший відсоток – традиційним джерелам інформації та рекламі [232, с.

848].

Сьогодні, навіть у країнах з найбільш репресивним режимом правління,

користувачі з соціальних медіа отримують новини, як це було після іранських

виборів 2009 року, коли виборці були переконані, що результати сфальсифіковані. В

Єгипті в 2011 році, коли Facebook і Twitter мобілізували мільйони людей на площу

Тахрір, щоб закликати до повалення Хосні Мубарака, а міжнародні ЗМІ підхопили і

посилили їх твіти та повідомлення в блозі під час так званої «твітерної революції».

В Китаї активісти використовували Weibo – мікроблог на кшталт Twitter, задля

поширення новин та повідомлень, але їх пости швидко видалялися представниками

кіберполіції Китаю, таким чином, запроваджуючи цензуру в Інтернеті. В Україні

соціальні медіа також відіграли важливу роль під час проведення Революції Гідності

2013 – 2014 рр.

Нині в теорії права одним із найбільш дискусійних питань є виникнення

нового, четвертого покоління прав людини. В юридичній науці комплекс таких прав

визначається як соматичні права (від грец. soma – тіло) [151, с. 425-463] чи права

особистої автономії [57].

На нашу думку, найбільш вдале визначення особистісних прав четвертого

покоління дав В. І. Крусс: "Серед правових вимог особистості, що висуває людство

на межі третього тисячоліття від Різдва Христового, можна виділити і відокремити

127 групу таких, які ґрунтуються на фундаментальній світоглядній впевненості в

«праві» людини самостійно розпоряджатися своїм тілом: здійснювати його

«модернізацію», «реставрацію» і навіть «фундаментальну реконструкцію»,

змінювати функціональні можливості організму і розширювати їх

технікоагрегатними або медикаментозними засобами. Сюди ж можна віднести права

на смерть, зміну статі, трансплантацію органів, вживання наркотиків або

психотропних засобів, право на штучне репродукування, стерилізацію, аборт і (у

вже зримій перспективі) на клонування, а потім – і на віртуальне моделювання, в

сенсі повноправного затвердження (дублювання) себе в неметричній формі

об'єктивного існування» [167, с. 43].

Тобто, деякі науковці відносять до четвертого покоління прав людини право

на використання віртуальної реальності. Не заглиблюючись в дослідження терміну

«віртуальна реальність», слід зазначити, що він з’явився завдяки створенню

комп’ютерних ігор, які імітують деякі життєві або вигадані ситуації. Гравець таких

комп’ютерних ігор відчував себе одним із персонажів, що «існують» у віртуальному

(нереальному) світі, іноді повністю ототожнюючи себе з ними, при цьому взаємодія

з іншими персонажами гри відбувалася як з комп’ютерними образами. У випадку з

Інтернетом термін «віртуальна реальність» почав використовуватися для

характеристики ситуацій із мережевими комп’ютерними іграми [64, с. 32], де всі

персонажі гри сприймаються як реальні люди.

Це стало першовитоком формування концепту права людини на віртуальне

моделювання себе в електронну форму як елементу четвертого покоління прав.

Подібна перспектива обговорюється не тільки в науковому товаристві, але вже

демонструється сучасним кінематографом, прогнозуючи футуристичну можливість

розвитку прав людини. В сценарій фільмів вноситься можливість перенесення

інтелекту людини у віртуальну реальність, так зване «повне віртуальне

моделювання особистості». Прикладом цього слугує фільм, який вийшов у прокат в

2014 році “Transcendence” («Перевага»). Проте варто зазначити, що в юридичній

науці нині точаться дискусії як з приводу сутнісного змісту, так і взагалі доцільності

128 запровадження нового, четвертого покоління прав людини. Це питання на сьогодні

залишається відкритим і потребує подальшого теоретико-правового дослідження.

Як відомо, вперше теорію покоління прав людини запропонував французький

вчений К. Васак. В її основі лежить часовий критерій і принцип послідовного

формування та закріплення прав людини у світовій історії. Так, права першого

покоління формувались у ХVII-XIX ст., другого – кінець ХІХ – початок ХХ ст.,

третього – друга половина ХХ ст. Проте, варто зазначити, що це не стало межею як

для процесу розвитку прав людини, так і для розробки правознавцями, політологами

і філософами нових поколінь прав людини.

Право регулює процес розвитку суспільства, фіксуючи його етапи. Три

покоління прав людини на сьогодні є майже хрестоматійними і дозволяють

прослідкувати історичне закріплення в світовій практиці прав людини, як системи,

що розвивається разом із людською цивілізацією [230, с. 95]. Ілюстрацією сказаного

є еволюційний розвиток досліджуваного нами права на інформацію. Воно

зародилось від свободи думки, слова, вільного вираження власних переконань як

похідне право у контексті першого покоління прав людини в кінці ХVІІI ст., проте

самостійного характеру набуло лише на початку ХХІ ст. Більше того, право на

інформацію отримало новий поштовх для розвитку та стало можливим його

переосмислення саме під впливом права на доступ до інформації і права на

комунікацію.

«Цеглиною» інформаційного суспільства є інформація. Інформація завжди

була присутньою в структурі суспільних відносин (що знаходило відображення в

праві), але «не виконувала роль «королеви», на яку вона зараз претендує» [295, с.

75]. Саме завдяки небувалому розмаху в розвитку інформаційно-комунікаційних

технологій, стрімкому накопиченню та обміну інформацією а також визнанню

особливої значимості знань, право на інформацію стає окремим правом, яке

змістовно наповнилося та повноцінно утвердилося.

Ті цінності, що формувалися протягом тривалого часу на попередніх етапах

розвитку людства, завдяки інформаційному суспільству, набувають нового

129 прочитання. Зміщуються акценти в правах, де особливу роль починає відігравати

право на інформацію та, пов’язане з ним, право на комунікацію (на участь в

інформаційному суспільстві). Фундаментальним елементом останнього є право на

доступ до Інтернету. Саме вони зараз виходять на авансцену і стають рушійною

силою розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи зокрема.

Інтенсифікація інформаційних процесів у нашій країні має бути осмислена та

перекладена на мову права. Юристу необхідно бути свідомим в тому, яка система

цінностей сучасного суспільства, та усувати перешкоди на шляху розвитку

правопорядку його країни, як інструменту для досягнення справедливості в рамках

цієї системи цінностей [177, с. 131]. Зважаючи на це, на нашу думку, необхідно на

конституційному рівні закріпити право на інформацію як окреме право, оскільки

відсутність останнього породжує в академічних колах чисельні дискусії з приводу

його існування. Логічним вбачається закріплення права на інформацію поряд із

правом на комунікацію (на участь в інформаційному суспільстві), що вказує на те,

що саме з настанням інформаційної ери інформація стала цінною самою по собі.

Поряд із цим важливим елементом інформаційного суспільства є право на доступ до

Інтернету, яке також має бути законодавчо закріпленим і реалізація якого повинна

забезпечуватися позитивними діями держави.

130

2.2. Правові засади інформаційної безпеки

Інформаційне суспільство як новий етап розвитку цивілізації привносить в

людське буття не лише блага та переваги, а й низку негативних явищ з якими вже

сьогодні доводиться боротися. У цьому проявляється важлива риса амбівалентності

суспільства нового типу. В даному параграфі ми проаналізуємо виклики та загрози,

які виникають в інформаційній сфері та, як наслідок, концепцію інформаційної

безпеки і її значення для національної безпеки нашої держави.

Загально відомо, що будь-яка концепція чи теорія спочатку має сформуватися

в головах учених, які розробляють різноманітні варіанти розвитку відповідного

вчення, а вже потім один із таких різновидів може бути втілений у державній чи

суспільній практиці. Ця доля не обійшла і доктрину інформаційної безпеки, яка

вперше почала артикулюватися в науковому просторі із початку 90-х років ХХ

століття. Майже одночасно низка американських вчених почали працювати над

даною проблематикою, що увінчалося виданням революційних, за своєю сутністю,

наукових робіт. Серед цих науковців можна виділити: Дж. Арвкілла, Д. Ронфельдта

«В таборі Афіни: підготовка до конфлікту інформаційної епохи», «Мережі і

мережеві війни. Майбутнє терору, злочинності та бойових дій» (перше видання цієї

книги відбулося в 1997 році), «Роїння і майбутнє конфлікту»; Д. Деннінг

«Криптографія і безпека інформації», «Інформаційна війна і безпека» [15]; М. Лібікі

«Що таке інформаційна війна?» [32] та ін. За американськими дослідниками цю

тему почали розробляти науковці інших країн, в тому числі правники із країн пост

радянського простору і, зокрема України. Розглядувану проблематику досліджували

в своїх роботах такі вчені: І. В. Арістова, Ю. К. Базанов, Бандурка О. М.,

О. А. Баранов, І. Л. Бачило, В. М. Брижко, В. В. Гафнер, В. Г. Гіжевський,

В. П. Горбулін, О. Г. Данільян, О. П. Дзьобань, В. О. Копилов, В. А. Ліпкан,

А. І. Марущак, А. В. Пазюк, В. Г. Пилипчук, О. Ю. Полтораков, Г. Г. Почепцов,

Н. А. Савінова, М. П. Стрельбицький, В. Я. Тацій, О. О. Тихомиров, В. М. Фурашев,

В. С. Цимбалюк, М. Я. Швець та інші.

131

В Україні правовою основою концепції інформаційної безпеки виступає

Конституція. Так, у ст. 17 Основного Закону закріплено: «Захист суверенітету і

територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної

безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського

народу» [160]. Однак, поточне національне законодавство не здійснює на

належному рівні правове забезпечення концепції інформаційної безпеки. До

прикладу, Закон України «Про основи національної безпеки України» [254] не дає

визначення поняттю «інформаційна безпека», а як наслідок, і цілісного розуміння

цього явища. Даний Закон в абз. 9 ст. 5 передбачає, що національна безпека України

забезпечується в політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-

технологічній, інформаційній та інших сферах.

В абз. 2 п. 13 Розділу ІІІ Закону України «Про Основні засади розвитку

інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [255] дається визначення

інформаційної безпеки як стану захищеності життєво важливих інтересів людини,

суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту,

невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний

інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій;

несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності,

конфіденційності та доступності інформації.

Окрім цього, у Законі України «Про основи національної безпеки України»

інформаційна безпека сприймається як складова частина національної безпеки

поруч із державною, економічною, соціальною, політичною та іншими сферами

безпеки. Слід відзначити, що, не зважаючи на зауваження фахівців, в

основоположний закон національної оборони не були внесенні відповідні поправки,

з метою зміни концептуального розуміння поняття «інформаційна безпека». В

даному контексті варто згадати про положення Доктрини інформаційної безпеки

України 2009 року [239], яка нині втратила чинність. У цьому акті було закріплено,

що «…інформаційна безпека є невід'ємною складовою кожної зі сфер національної

безпеки. Водночас інформаційна безпека є важливою самостійною сферою

132 забезпечення національної безпеки. Саме тому розвиток України як суверенної,

демократичної, правової та економічно стабільної держави можливий тільки за

умови забезпечення належного рівня її інформаційної безпеки».

Даний підхід до розуміння інформаційної безпеки вбачається доволі вдалим з

наукової точки зору, оскільки в кожному елементі національної безпеки є

інформаційна складова, роль якої з настання інформаційної ери, суттєво

збільшується. Тому на сьогодні, більш доцільно говорити про дуалістичний

характер інформаційної безпеки. З одного боку, це проявляється в наявності

інформаційного компоненту у всіх без виключення сферах національної безпеки, а з

іншого – у відокремленості (самостійності) інформаційного сегменту національної

безпеки.

Таким чином, на підставі проведеного дослідження понятійно-категоріального

апарату розглядуваної тематики, під інформаційною безпекою слід розуміти стан

захищеності прав і основоположних свобод людини, інтересів суспільства і

держави, запобігання завданню їм шкоди шляхом розповсюдження та використання

невірогідної та упередженої інформації, незаконного застосування інформаційних

технологій, порушення режиму конфіденційності та доступу до інформації.

У вже згаданому вище абз. 9 ст. 5 Законі України «Про основи національної

безпеки України» також йдеться про необхідність прийняття доктрин, концепцій,

стратегій і програм, зокрема, у сфері інформаційної безпеки задля забезпечення

національної безпеки України. Слід зауважити, що на підставі Указу Президента від

6 червня 2014 року [260] втратила чинність Доктрина інформаційної безпеки

України, яка діяла з 2009 року. На сьогодні не прийнято будь-яких галузевих актів,

які б здійснювали комплексне правове забезпечення інформаційної безпеки України.

Що стосується Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного

суспільства в Україні на 2007-2015 роки», то він втрачає чинність в 2015 році і його

норми потребують суттєвого оновлення.

Разом з тим слід відзначити той факт, що 2 грудня 2014 року вперше в історії

України було створено Міністерство інформаційної політики [265]. Одними з

133 головних завдань якого є забезпечення інформаційного суверенітету та

інформаційної безпеки України. Нині при міністерстві створена Експертна рада, яка

розробила проект Концепції інформаційної безпеки України, що був опублікований

на сайті Міністерства в червні 2015 року. В основу проекту Концепції покладена

нова парадигма інформаційної безпеки, а саме: забезпечення інформаційного

суверенітету України шляхом сталого розвитку національного інформаційного

простору та захисту цього процесу від зовнішніх і внутрішніх загроз [119]. Ця

Концепція спрямована на створення передумов для розвитку такого потенціалу

інформаційної сфери України, за якого забезпечується її випереджальний розвиток,

а зовнішні негативні впливи не створюють реальних небезпек національній

інформаційній безпеці держави [269].

Стрімкий розвиток нової моделі організації суспільства ставить перед

юридичною наукою загалом, і теорією права зокрема, низку важливих питань у

сфері інформаційної безпеки. Транскордонний характер інформаційних загроз

породжує в Україні проблему, з якою стикаються більшість світових країн –

небезпека деформування суверенітету держави в інформаційному просторі. Дана

теоретико-правова проблема поки що не отримала свого належного наукового

осмислення серед вітчизняних правознавців. О. В. Петришин стверджує: «Якщо

категорії державний, народний, національний суверенітет є усталеними категоріями,

з приводу змісту і співвідношення яких в юридичній науці в цілому досягнуто

консенсусу, то зміст таких категорій, як «економічний», «податковий»

(«фіскальний»), «інформаційний» суверенітет і їх співвідношення з державним

суверенітетом залишається невизначеним» [110, с. 249].

Очевидним вбачається те, що в умовах глобального інформаційного

суспільства концепція державного суверенітету потребує трансформації і нових

підходів до розуміння. На думку Дж. Кроуфорда наявність інформаційної складової

не призводить до усунення чи применшення суверенітету: «Не тільки на

міжнародному рівні рамки суверенітету мінливі та гнучкі. Напевно, чіткі межі між

внутрішнім і міжнародним також посуваються, коли держави укладають нові угоди і

134 коли нові сфери міжнародної діяльності виникають, наприклад, стосовно прав

людини… Це не так сильно розмиває поняття суверенітету, а радше переналаштовує

його» [309, с. 858].

Не зважаючи на законодавче декларування необхідності забезпечення

інформаційного суверенітету, реальної програми дій в цьому напрямку на сьогодні

не затверджено. Вітчизняний законодавець в Законі України «Про Національну

програму інформатизації» надає визначення поняттю інформаційний суверенітет

держави, під яким розуміє «здатність держави контролювати і регулювати потоки

інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод

громадян, гарантування національної безпеки держави» [253]. На нашу думку,

наведене законодавче визначення відображає лише контентну складову

інформаційного суверенітету, тоді як дане явище є більш складним і поліаспектним

феноменом.

Разом з тим слід зауважити, що серед наукової спільноти немає єдиного

підходу до вивчення інформаційного суверенітету. Так, західні дослідники

інформаційної безпеки при дослідженні поняття «кібермогутність» (характеристики

якого відповідають проблематиці інформаційного суверенітету) концентрують увагу

на технологічній складовій. Тоді як науковці з пострадянського простору, основну

увагу дослідження приділяють інформаційно-психологічному дослідженню даного

явища. Як нам вбачається, то для здійснення коректного дослідження поняття

«інформаційний суверенітет», потрібно проводити всебічний його аналіз. Мова йде

про поєднання науково-технічного, технологічного, контентного, психологічного та

правового аспекту інформаційного суверенітету. Дане явище не можна повноцінно

дослідити проаналізувавши лише одну із його сторін, адже це призведе до

викривленого розуміння інформаційного суверенітету. Власне, в цьому і

проявляється його складний та поліаспектний характер, що вимагає від сучасних

науковців більш глибинного аналізу сутності суверенітету в інформаційній сфері.

У 2013 році проводився Український форум інтернет-діячів, на якому

програміст І. С. Ашманов виступив з промовою на тему «Інформаційний

135 суверенітет, сучасна реальність». У цій доповіді автор для забезпечення

інформаційного суверенітету держави запропонував застосувати концепцію «двох

щитів».

1. Електронний «щит» складається:

а) власна апаратна платформа. В даному контексті мова йде про наявність в держави

власної Мережевої інфраструктури та наявність національних виробників

комп’ютерної техніки;

б) власна чи контрольована програмна платформа. Для функціонування будь-якого

технічного комп’ютеризованого винаходу (персональні комп’ютери, смартфони,

планшети, електронні пластирі і т. д.) потрібне програмне забезпечення. Наприклад,

Microsoft Windows, Mac OS X, Linux та ін;

в) власна чи контрольована мобільна платформа (забезпечує взаємозв’язок

інформаційних систем і мобільних пристроїв).

2. Інформаційний «щит» складається:

а) власна інтернет-інфраструктура;

б) власна медійна структура ЗМІ, телебачення та Інтернету;

в) власна система й засоби пропаганди та ведення інформаційний війн;

г) розвинена ідеологія, закони, ринок ідеологічних послуг.

На думку І. С. Ашманова, для того, щоб побудувати інформаційний

суверенітет, державі необхідно мати єдину інфраструктуру: власні пошукові

системи, власні соціальні мережі, свої меседжери, блоги, тематичні ресурси і т. д.

Також потрібно мати засоби моніторингу персонального середовища, засоби

фільтрації трафіку. Для захисту від кібервійн необхідно мати кібервійська [63].

Частково можна погодитися з Д. В. Дубовим, який стверджує, що концепція

«двох щитів» Ашманова – це модель багато в чому недосконала з огляду на її

надмірну зорієнтованість на умови сьогодення. Наприклад, не виключено, що на

певному етапі окремі з компонентів такого розуміння «інформаційного

суверенітету» стануть принципово неважливими. Натомість, в нормативно-

правовому полі мають бути зафіксовані ті складові, пріоритетність розвитку яких

136 дозволить забезпечити все вище вказане, однак при цьому вони стануть основою і

для гнучкої модернізації потенціалу держави для забезпечення свого

«інформаційного суверенітету» [117]. Однак, слід зауважити, що в Україні на

сьогодні немає ні стратегічного, ні поточного правового регулювання забезпечення

інформаційного суверенітету. Для цього необхідно розробити і прийняти не лише

декларативні законодавчі акти на кшталт Доктрини чи Концепції інформаційної

безпеки, а, головним чином, реальний План дій щодо здійснення заходів по

забезпеченню інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України.

Закінчуючи розгляд питання про інформаційний суверенітет, вбачається

вдалим визначення цього поняття, яке надано у вже згадуваному нами вище Проекті

Концепції інформаційної безпеки (ст. 1). Тож, інформаційний суверенітет України –

це виключне право України відповідно до Конституції і законодавства України та

норм міжнародного права самостійно і незалежно з додержанням балансу інтересів

особи, суспільства і держави визначати й здійснювати внутрішні й геополітичні

національні інтереси в інформаційній сфері, державну внутрішню й зовнішню

інформаційну політику, розпоряджатися власними інформаційними ресурсами,

формувати інфраструктуру національного інформаційного простору, створювати

умови для його інтегрування у світовий інформаційний простір та гарантувати

інформаційну безпеку держави [269].

Основним об'єктом інформаційної безпеки є національні інтереси в

інформаційній сфері, які визначаються насамперед тією роллю, яку відіграє

інформація, інформаційна інфраструктура в забезпеченні сталого розвитку нації в

конкретних історичних умовах. Ці інтереси утворюються сукупністю соціальних

інтересів індивіда як особистості, інтересів суспільства і держави, що реалізуються в

інформаційній сфері, включаючи їхні інтереси у використанні інформаційної сфери

для збереження національної ідентичності [193, с. 19].

Виходячи із вищевикладеного та беручи до уваги ст. 3 закону України «Про

основи національної безпеки України» [254] інформаційна безпека має

забезпечуватися на таких трьох рівнях:

137 1) захист конституційних прав і свобод людини і громадянина загалом і в

інформаційній сфері зокрема;

2) захист духовних, морально-етичних, культурних, історичних, інтелектуальних,

матеріальних цінностей суспільства в інформаційній сфері та захисту

інформаційного середовища;

3) захист конституційного ладу держави, її суверенітету, територіальної цілісності і

недоторканності, національної безпеки.

Слід погодитися із В. Г. Пилипчуком та О. П. Дзьобанем які стверджують, що

«…жодна держава світу в умовах інформаційної глобалізації не здатна самостійно

забезпечити власну інформаційну безпеку» [219, с. 190]. Саме тому Генеральною

асамблеєю ООН прийнято низку Резолюцій що стосуються інформаційно-

комунікаційних технологій, левова частка який, з настанням нового тисячоліття,

стосується здебільшого питань інформаційної безпеки. Однак, також слід

підкреслити, що міжнародні інститути та в цілому міжнародне право не встигають

превентивно знешкоджувати негативні прояви в кіберпросторі.

Нова інформаційна ера спровокувала геополітичні трансформації, що

зумовлюють характер співробітництва і протиборства в ХХІ столітті. Головна сфера

протиборства – інформаційний простір глобального, регіонального і національного

рівнів. В інформаційному суспільстві змінюються традиційні уявлення про символи

могутності й способи досягнення світового панування. Якщо споконвіку йшлося про

наземний простір протиборства, потім додали повітряний і морський, то тепер мова

йде про включення віртуального простору (кіберпростору). Новим полем

геополітичного протиборства стає інформаційна інфраструктура [114, с. 181].

Однак, одна з головних проблем цього нового поля бою полягає в тому, що ніхто з

його потенційних воїнів не знає правил – і, що ще небезпечніше, ніхто не може бути

впевненим у тому, хто є справжнім противником.

Інформаційна боротьба (протиборство) сьогодні ведеться постійно, явно і

таємно, між державами та наддержавними структурами на захист власних інтересів,

за зони політичного впливу, за ринки збуту, за спірну територію, за власність, за

138 зміцнення оборонної сфери і т. д. Вона безперервно ведеться всередині держави за

владу, за можливість керувати великими масами людей, грошовими потоками, за

контроль над виробництвом продукції, за доходи, оскільки, втручаючись у

регулювання потоку інформації, впливаючи на хід її обробки і управління, можна

впливати на ті чи інші події та процеси. В даний час інформаційні війни в

міжнародних відносинах ведуться також за геополітичний вплив [193, с. 179]. Слід

відзначити, що поняття «інформаційна війна» та «інформаційне протиборство» не є

ідентичними. Деякі автори вдало називають інформаційне протиборство невидимою

війною в мирний час [143, с. 110]. Головна ж відмінність розглядуваних понять

полягає в наступному. Інформаційна боротьба, як вже зазначалося, ведеться

безперервно, але з початком військових дій (в тому числі автономно в

кіберпросторі) вона переростає в інформаційну війну, під час якої передбачається

використання будь-яких засобів ураження інформаційного ресурсу супротивника.

Слід констатувати, що за відсутності в інформаційному просторі традиційних

меж та правового регулювання у глобальній інформаційній мережі Інтернет,

інформаційне протиборство та інформаційна війна можуть вестися різними

суб'єктами (державами, окремими воїнами (кібервоїнами), хакерами і т. д.).

А. І. Смирнов та І. М. Кохтюліна наводять таку класифікацію суб'єктів

інформаційного протиборства: держави, їхні спілки та коаліції; міжнародні

організації; недержавні незаконні (у тому числі незаконні міжнародні) збройні

формування та організації терористичної, екстремістської, радикально-політичної,

радикально-релігійної спрямованості; транснаціональні корпорації; віртуальні

соціальні спільноти; медіакорпорації; віртуальні коаліції [287, с. 68]. З цього

приводу цікаву думку озвучили Дж. Арвкілла та Д. Ронфельдт, які стверджують:

«Мережеві війни перетворюються на нову «столітню війну» – чи не найважчу за

всю історію, оскільки нападник стає абсолютно невидимим. Зло ХХІ століття

втрачає «тіло» » [173].

Слід зазначити, що дії якими користуються хакери, кібер-терористи, та

держави-агресори в інформаційній сфері є ідентичними, саме тому розмежувати

139 види загроз інформаційній безпеці за суб’єктним складом майже неможливо.

Цікавим фактом є те, що інколи уряди країн укладають контракти з хакерами чи

вербують останніх, для виконання певних дій у віртуальному просторі, а це суттєво

ускладнює визначення справжнього нападника. Олександр Клімберг, стверджує:

«Небезпека полягає в тому, що сьогодні будь-яка людина може зробити майже все

що завгодно відносно іншої людини». Він вважає, що єдиним способом розрізнення

між кримінальною та урядовою кіберактивністю полягає у вимірюванні тієї

кількості програмних ресурсів, яке потрібно для проведення атаки. «Якщо ви бачите

величезну кількість організаційних зусиль і програмування, задіяних при проведенні

подібної атаки, то це є хорошим індикатором участі уряду» [42]. Прикладом саме

такого суб’єктного розмежування кібернетичних впливів є те, що «Лабораторія

Касперського» за останні кілька років знайшла вже 4 бойових віруси. Вивчення цих

вірусів показало, що вони створені на державному рівні, а не групою приватних

осіб. Вартість розробки двох таких вірусів в Лабораторії Касперського оцінили в $

100 млн. Цього не може собі дозволити жодна група хакерів. Крім того, віруси

настільки складні, що абсолютно очевидно, що їх багато років розробляло багато

людей дуже високої кваліфікації [63].

Для того, щоб робити кроки у напрямку захисту від дій розглядуваних

суб’єктів інформаційних війн та протиборств, слід розуміти яким вони оперують

інструментарієм у своїй діяльності. Дж. Арквілла та Д. Ронфельдт слушно

зазначають, що: «Загрози інформаційної епохи, ймовірно, є більш розсіяними, більш

розосередженими, багатовимірно нелінійними та двозначними порівняно із

загрозами індустріальної епохи» [186, с. 14]. Задля забезпечення національної

безпеки в інформаційній сфері варто проаналізувати сучасні виклики й загрози

інформаційній безпеці України.

У прийнятій 23 грудня 1999 року резолюції № 54/49 Генеральна асамблея

ООН вперше сформулювала «тріаду загроз» у сфері міжнародної інформаційної

безпеки: застосування інформаційних технологій у військових, терористичних та

злочинних цілях [274]. Беручи до уваги вищевикладений акт та з урахуванням

140 проведеного дослідження, нам вбачається доцільним існуючі нині загрози і виклики

в інформаційні сфері поділити на три групи:

1) кібернетичні злочини;

2) кібернетичний тероризм;

3) інформаційна війна.

Перш ніж перейти до характеристики зазначених груп загроз інформаційній

безпеці, доцільно звернути увагу на важливу тезу, яку озвучив, згадуваний нами

вище, Олександр Клімберг. «Кіберзлочини, кібертероризм і кібервійна мають

спільну технологічну основу, кошти, логістику та операційні методи. Крім того,

вони можуть мати одні й ті ж соціальні мережі і співзвучні завдання. Різниця між

цими категоріями кіберактивності часто майже невловима. У кіберпросторі важко

провести різницю між фінансовою та політичною мотивацією діяльності» [42]. Саме

тому приклади конкретних дій, які ми будемо наводити для характеристики того чи

іншого виду інформаційної загрози, можуть також активно використовуватися при

застосуванні й іншого виду негативного впливу на інформаційну безпеку держави.

Кібернетичні злочини. Характеристику вказаних вище видів інформаційних

загроз слід розпочати із протиправних діянь, які притаманні інформаційному

суспільству загалом і які здійснюють негативний вплив на інформаційну безпеку

держави. В даному контексті слід погодитися із В. Я. Тацієм, який зазначає, що

«…приймаючи рішення про криміналізацію посягань на інформаційну безпеку,

треба обов’язково враховувати її можливі негативні наслідки, як-от: згортання

процесів демократизації через надто широкі правові можливості контролю держави

у сфері контролю за діяльністю мас-медіа, неспроможність певної частини

суспільства реалізувати інформаційні потреби через надмірну правову

зарегульованість, неможливість у повному обсязі реалізувати право власності на

інформацію через надлишкові кримінально-правові гарантії доступу до

інформаційних ресурсів» [298, с. 11].

Вітчизняний стан кримінального законодавства в інформаційній сфері

знаходиться на етапі становлення. Це також викликано зародковою розробкою

141 вітчизняною наукою кримінального права проблем і викликів, які вносить в

суспільні відносини сучасне інформаційне суспільство. Серед наукових робіт з

кримінального права в цьому напрямку слід виділити працю Н. А. Савінової

«Кримінально-правова політика та убезпечення інформаційного суспільства в

Україні». В цій роботі автор стверджує: «…поняття «суспільна небезпечність» як

категорія, якою оперує саме кримінальне право, визначається ознакою саме злочину,

і є критерієм, за яким діяння відноситься до категорії злочинів і належить до

предмету дослідження кримінального права. І хоча поняття небезпечності у

розумінні кримінального права застосовується як характеристика окремого діяння,

саме воно демонструє стан суспільної небезпечності як поле, що породжує

суспільно небезпечні акти поведінки. Слід зазначити також, що у конструкції

переходів від загроз до впливів у разі індивідуалізації таких спостерігаються

очевидні паралелі із стадіями готування до вчинення злочину (загроза – готування;

вплив – замах, завершений або незавершений злочин).

Звідси, поняття суспільної небезпечності як контрагента суспільної безпеки

набуває додаткового смислу, адже саме воно має виступати ключовим фактором в

усвідомленні не лише як основного критерію підходу до оцінки загроз і впливів, які

можуть характеризуватися як делінквентні прояви, що мають криміналізуватися, а і

як стан (поле), який у разі відсутності належної протидії відповідним станом (полем)

безпеки породжує перехід загроз у впливи. Аналіз такого переходу

демонструватиме ефективність забезпечення відповідного стану безпеки і окремих її

складових, серед яких, зокрема, боротьба зі злочинністю» [279, с. 89-90].

Інформаційна злочинність має в своїй основі ті ж самі корні, що й злочинність

в цілому, але при цьому володіє низкою особливостей, які дозволяють віднести її до

особливого типу «злочинів високих технологій». Поставши перед необхідністю

класифікації інформаційних злочинів, ми зіштовхнулися із тим, що низка авторів

виділяють, як один з видів цих правопорушень, комп’ютерні злочини [96, с. 221].

Комп’ютерна злочинність – це суспільно-небезпечна діяльність чи бездіяльність, яка

здійснюється з використанням сучасних інформаційних технологій і засобів

142 комп’ютерної техніки з ціллю нанесення збитків майновим чи суспільним інтересам

держави, підприємств, відомств, організацій, кооперативів, суспільним організаціям

і громадянам, а також правам особистості [324, с. 9]. Як нам вбачається, то поняття

«комп’ютерна злочинність» є досить широким і не може виділятися лише як один із

видів інформаційної злочинності, оскільки всі злочини в інформаційній сфері

здійснюються з використанням інформаційно-комунікаційних технологій, в тому

числі комп’ютерів.

Глобалізація сучасної економіки, її насиченість новими інформаційно-

комунікаційними технологіями, інформатизація таких важливих сфер діяльності

суспільства як комунікація, енергетика, транспорт, системи зберігання і

транспортування нафти та газу, фінансова та банківська системи, водопостачання,

оборона і національна безпека, структури, що забезпечують роботу міністерств і

відомств, перехід на методи електронного управління технологічними процесами на

виробництві, зберігання баз даних в електронному вигляді, передача інформації

через інформаційну інфраструктуру – все це є однією із причин усе більшого

розповсюдження феномену кіберзлочинності та кібертероризму.

В даному аспекті слід згадати про прийняту Радою Європи 23 листопада 2001

року «Конвенцію про кіберзлочинність» [155], яка набрала чинність в Україні 1

липня 2006 року. Проаналізувавши зміст даного акту, можна зробити висновок, що

ним закріплені як матеріальні норми кримінального права чотири групи

кіберзлочинів (Розділ ІІ Конвенції):

1) правопорушення проти конфіденційності, цілісності та доступності

комп'ютерних даних і систем (незаконний доступ, нелегальне перехоплення,

втручання у дані, втручання у систему, зловживання пристроями);

2) правопорушення, пов'язані з комп'ютерами (підробка, пов'язана з комп'ютерами;

шахрайство, пов'язане з комп'ютерами);

3) правопорушення, пов'язані зі змістом (правопорушення, пов'язані з дитячою

порнографією);

4) правопорушення, пов'язані з порушенням авторських та суміжних прав.

143

Враховуючи вищевикладене, ми зупинимося більш детально на таких видах

кібернетичних (інформаційних) злочинів:

а) інформаційні злочини в інтелектуальній сфері;

б) інформаційні злочини проти особистості;

в) інформаційні злочини проти інформації;

г) злочини проти інформаційно-комунікаційних технологій;

д) кіберзлочини в економічній та банківській сферах.

Даний перелік не є вичерпним, а лише дозволяє отримати загальне уявлення

про проблему інформаційної злочинності. Аналізуючи запропоновані види

кібернетичних злочинів, слід зазначити, що одними із найпоширеніших нині є

інформаційні злочини в інтелектуальній сфері. В даному контексті мова йде про

розповсюдження так званої «піратської» інформаційної продукції – комп’ютерних

програм, баз даних, аудіо- і відеокліпів популярних композиторів, копії фільмів і т.д.

Є низка різних підходів до класифікації піратських дій. Зокрема, О. О. Штефан

пропонує піратство в сфері авторського права поділяти на:

1) «чисте» піратство, яке пов’язане з напівлегальним оприлюдненням об’єкта

авторського права;

2) піратство, пов’язане з підробкою об’єктів авторського права;

3) піратство, що проявляється у незаконному розмноженні копій об’єктів

авторського права [326, с. 3-4].

Вітчизняне законодавство регламентує поняття «піратство» і передбачає

відповідальність за подібного роду неправомірні дії. Відповідно до п. б ч. 1 ст. 50

Закону України «Про авторське право і суміжні права», піратством у сфері

авторського права та суміжних прав визнається опублікування, відтворення,

ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і

розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп’ютерних

програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення [236]. Ці

дії, залежно від обсягу завданої шкоди, створюють склад або правопорушення, або

злочину, за що передбачена адміністративна (ст. 51, ст. 1646 – 1649 Кодексу України

144 про адміністративні правопорушення [153]) чи кримінальна (ст. 176, ст. 177

Кримінального Кодексу України [165]) відповідальність.

Наступним розглядуваним видом загроз інформаційній безпеці є інформаційні

злочини проти особистості. Однією з головних проблем, які пов’язані з новою

інформаційною ерою, є захист інформаційних прав, про які вже мовилося в

попередньому параграфі. Одним із найбільш вразливих прав в інформаційному

суспільстві є право прайвесі. Нині серед дослідників доволі розповсюдженим стало

твердження, що: «Інтернет є вбивцею прайвесі». Важливою небезпекою для прав

людини в інформаційному суспільстві є тотальне стеження та контроль за життям

особи з боку державних органів, з боку транснаціональних корпорацій, чи навіть

окремих користувачів Мережі. Сьогодні, в нашому залежному від технологій житті,

усі ми багато чого робимо або в режимі он-лайн, або по телефону чи за допомогою

інших електронних приладів, і в такий спосіб ставимо себе під контроль та

стеження. Справді, кожен електронний лист чи бесіда, яку ми ведемо он-лайн чи по

телефонній лінії, можуть бути переведені у форму, придатну для читання чи

прослуховування будь-ким, а це суперечить основоположним правам людини і,

зокрема, низці статей Розділу ІІ Конституції України. Технологічний прогрес,

надавши чимало суттєвих переваг, водночас значною мірою позбавив нас нашої

приватності, руйнуючи відмінність між приватними і суспільними справами,

змушуючи жити у «скляних» будинках, аби нас бачив увесь світ [285, с. 382-383].

Прикладом тотального стеження за життям громадян з боку держави є

діяльність Агентства національної безпеки (далі – АНБ) США, яка була

розсекречена колишнім співробітником АНБ і Центрального розвідувального

управління США (далі – ЦРУ) Едвардом Сноуденом. Суть розробленої та

використовуваної на практиці програми стеження полягала в зборі метаданих, тобто

даних про номери, місце, час і тривалості дзвінків. Федеральний апеляційний суд

США 7 травня 2015 року одноголосно ухвалив, що дана програма стеження АНБ є

незаконною. З 97-сторінкового рішення суду випливає, що збір даних про дзвінки

перевищує повноваження АНБ, надані спецслужбі Конгресом США. При цьому

145 судді не розглядали питання про те, чи відповідає поведінка спецслужби

Конституції США [50].

23 березня 2015 року Апеляційний суд у Великобританії виніс рішення [41] за

колективним позовом групи британських громадян проти Google (Vidal Hall and

Others v Google Inc.), визнавши компанію винною в несумлінному використанні

даних про інтернет-поведінку користувачів, які вона таємно збирала і

систематизувала в 2011 – 2012 роках. Стеження здійснювалося за користувачами

браузера Safari, встановленому на пристроях Apple.

Дані приклади порушення основоположних прав людини в таких

демократичних країнах, як США та Великобританія, засвідчують реальність загрози

нехтуванням правами людини в інформаційному суспільстві. Тому інформаційний

вимір захисту прав людини на сьогодні стає надзвичайно актуальним.

Базисною складовою інформаційного суспільства є не лише право на

інформацію, а й інформація як об’єкт правового захисту. Правовою основою захисту

інформації в Україні є низка нормативно-правових актів, до яких слід віднести:

Конституцію України [160], Закон України «Про інформацію» [252], Закон України

«Про доступ до публічної інформації» [240], Закон України «Про захист інформації

в інформаційно-телекомунікаційних системах» [250] та ін. Аналізувати всі види

захисту інформації в рамках даного параграфу вбачається недоцільним, але на

одному аспекті все ж варто зупинитися. Відповідно до ст. 1 Закон України «Про

захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах»: «технічний захист

інформації – вид захисту інформації, спрямований на забезпечення за допомогою

інженерно-технічних заходів та/або програмних і технічних засобів

унеможливлення витоку, знищення та блокування інформації, порушення цілісності

та режиму доступу до інформації» [250]. Забезпечення інформаційної безпеки

держави охоплює питання правового регулювання інформаційних відносин, а також

передбачає необхідність забезпечення технічного захисту інформації.

Наступним видом інформаційних злочинів ми виділили злочини проти

інформаційно-комунікаційних технологій. Відповідно до вітчизняного

146 законодавства предметом злочинів, відповідальність за які передбачена Розділом

XVI КК України (злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин

(комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку) [166] можуть

бути: комп’ютери, автоматизовані системи, комп’ютерні мережі, мережі

електрозв’язку, інформація, шкідливі програмні чи технічні засоби, повідомлення

електрозв’язку. З більш детальним кримінально-правовим аналізом відповідних

протиправних діянь можна ознайомитися, наприклад, у роботі Д. О. Максимуса та

О. О. Юхно «Використання сучасних інформаційних технологій працівниками ОВС

України при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій» [178, с. 11-12].

Деякі науковці, класифікуючи даний вид протиправних дій, стверджують, що

злочини проти інформаційно-комунікаційних технологій можуть бути вчинені

виключно за допомогою кібернетичної інфраструктури. Однак, дана позиція є не

зовсім виправданою, оскільки, до прикладу, в американському військовому

трактуванні прийнято називати інформаційною атакою всі акти як віртуального, так

і фізичного впливу на інформаційно-комунікаційні технології контрагента

(противника) (руйнування телефонної станції чи телевізійної вежі) [255, с. 149].

Тобто, мовиться про те, що слід класифікувати як злочини проти інформаційно-

комунікаційних технологій не лише правопорушення в кіберпросторі, а й

негативний вплив на інформаційну інфраструктуру через фізичний вплив на неї.

Низка протиправних криміналізованих діянь нині змогли адаптуватися до

нових умов інформаційної ери і, змінивши форми діяльності, продовжують

здійснювати посягання на традиційні об’єкти правопорушення. Для підтвердження

цієї тези ми виділили четвертий вид інформаційних злочинів – кіберзлочини в

економічній та банківській сферах. Раніше для того, щоб пограбувати банк

необхідно було розробити план пограбування, бажано із залученням вогнепальної

зброї чи використанням інших засобів примусу. Нині ще й досі трапляються

непоодинокі випадки фізичного нападу на інкасаторські машини чи відділення

банків, однак, для нашого дослідження цікавим є те, що зловмисники перенесли цю

практику і в віртуальний простір, використовуючи при цьому механізми

147 інформаційно-комунікаційних технологій для заволодіння грошовими коштами

незаконним шляхом.

Показовим є випадок, який став відомим широкому загалу в лютому 2015

року. Співробітники «Лабораторії Касперського» виявили, можливо, найбільше

банківське пограбування в історії – в результаті хакерської атаки постраждали

більше ста банків та інших фінансових установ у 30 країнах світу. Про це заявив в

інтерв’ю виданню «The New York Times» представник офісу цієї компанії в Бостоні

Кріс Доггет [3]. Як не парадоксально, але процес виявлення пограбування банків

розпочався саме з України, коли наприкінці 2013 року представників «Лабораторії

Касперського» запросили в Київ задля проведення розслідування з питання

викрадення коштів (цей випадок в Україні отримав назву: «Історія зі «скаженим»

банкоматом», оскільки термінал видавав гроші без фізичної взаємодії одержувача з

банкоматом). За даними цієї компанії, протягом двох років учасники хакерської

мережі зламували комп'ютери в банках по всьому світу, в тому числі в Україні,

Росії, країнах ЄС, Японії і США. З рахунків кожного банку вони знімали не більше

10 мільйонів доларів. За попередніми підрахунками, на рахунки хакерів перейшло

близько 300 мільйонів доларів, але, як відзначають в «Лабораторії», реальна цифра

може бути в три рази вищою. Компанія «Лабораторія Касперського» не публікує

назви постраждалих кредитних організацій через угоду з ними, оскільки банки не

бажають надавати розголосу той факт, що стали жертвами хакерської атаки,

оскільки втратять довіру клієнтів.

Цей випадок є ілюстрацією того, що пограбування фінансових установ в нову

інформаційну епоху стали ще більш суспільно небезпечними діяннями. Це

обумовлюється як істотно вищим рівнем завданої шкоди, так і тим, що жертвами

фінансових хакерів-злочинців стають не лише банки, а й вкладники фінансових

установ, а це мільйони людей. У даному аспекті слід підкреслити необхідність

спільної розробки правової бази регулювання питань кібернетичної злочинності

загальнотеоретичною правовою наукою та галузевими науками кримінального,

цивільного та інформаційного права.

148

Кібернетичний тероризм. Переходячи до наступного виду загроз

інформаційній безпеці слід наголосити на тому, що інформаційна злочинність та

інформаційний тероризм, будучи протиправними діяннями, відрізняються між

собою за характером переслідуваних цілей. Якщо при здійсненні інформаційних

злочинів злочинці виходять з суто корисливих або хуліганських намірів, то

кібертерористи мають політичні цілі, які притаманні тероризму як такому.

Кібертероризм являє собою ще один приклад трансформації звичайного злочину

(традиційного тероризму) в інформаційному суспільстві шляхом переходу у

кіберпростір.

Визначити поняття кібернетичного (інформаційного) тероризму доволі

складно, оскільки в даному контексті ми зіштовхуємося з низкою проблем, адже з

одного боку, межі між видами загроз інформаційній безпеці є доволі розмитими, а з

іншого – необхідно виділити специфіку саме даної форми тероризму. Мабуть, цим

варто пояснити сучасний стан правового закріплення даного питання, оскільки нині

відсутнє визначення кібернетичного тероризму як в національному законодавстві,

так і в міжнародному праві. До прикладу, у базовому Законі України «Про боротьбу

з тероризмом» [237] немає жодної згадки про даний вид терористичної діяльності.

У науковій сфері під терміном кібернетичний тероризм, як правило,

розуміються дії, що здійснюються у спосіб дистанційної комунікації у

кіберпросторі, спрямовані на дезорганізацію автоматизованих інформаційних

систем, якими створюється небезпека загибелі людей, спричинення значного

матеріального збитку чи настання інших суспільно небезпечних наслідків, якщо

вони скоєні в цілях порушення суспільної та національної безпеки, залякування

населення чи здійснення впливу на прийняття рішень органами влади, а також

загроза вчинення вказаних дій задля досягнення тих самих цілей.

Інформаційне суспільство спричинило суттєвий вплив на цілі та озброєння, які

використовують терористи, на внутрішню структуру терористичних організацій та

зовнішні форми їхньої діяльності. Деякі з найнебезпечніших терористичних

угрупувань використовують інформаційні технології – такі як комп’ютери,

149 програмне забезпечення, телекомунікаційні пристрої та Інтернет – для кращої

організації і координації своєї діяльності. Окрім цього, в умовах дотримання

принципу свободи інтернету, терористичні організації можуть використовувати собі

на благо всі переваги нової інформаційної епохи. Зокрема, реалізуючи право на

інформацію і користуючись інформаційними технологіями терористи можуть

поліпшити збір та аналіз розвідувальних даних, удосконалювати наступальні

інформаційні операцій.

Мішель Заніні та Шон Дж. Едвардс стверджують, що технології

інформаційної епохи сприяють терористам у проведенні трьох типів наступальних

інформаційних операцій:

1) допомагають у впливі на громадську думку та у пропагандистській діяльності;

2) інформаційні технології можуть використовуватися для нападів на віртуальні

цілі з метою їх зруйнування;

3) інформаційні технології можуть використовуються для завдання фізичної шкоди

[186, с. 49-50].

Сутність інформаційних операцій першого виділеного типу закладена в одній

із основних цілей терористів, яка полягає в тому, щоб терористичний акт став

широко відомим населенню і органам державної влади, тобто отримав суспільний

резонанс [143, с. 30]. Новинні ЗМІ є невід’ємною частиною в терористичному акті,

адже вони забезпечують донесення новини про акт насильства до широкого загалу.

Новітні інформаційні технології суттєво спрощують завдання розповсюдження

інформації. Раніше терористи були обмежені у своїх можливостях впливу на

сутнісну складову новинних повідомлень, які висвітлюють вимоги та цілі діяльності

даних протизаконних угруповань. Традиційні ЗМІ, як друковані видання і

телебачення, висвітлюючи новину про терористичний акт, який вчинений чи

готується, вкладали у цю подію власне розуміння ситуації, яке часто відрізнялося

від цілей, що ставлять перед собою терористи. Нині ж Інтернет дав можливість

терористам самим «творити» новини, розповсюджуючи за допомогою новітніх

технологій інформацію про свої вимоги та погрози. До прикладу, терористи з

150 «Ісламської держави в Іраку і Леванті» (ISIS), які нині контролюють північну

частину території Іраку та східну частину Сирії, в серпні 2014 року розповсюдили

відео публічних страт американських журналістів-фрілансерів Джеймса Фоулі та

Стівена Сотлоффа з погрозою знищувати журналістів за їхню професійну діяльність

на підконтрольній терористам території. Угруповання ISIS без вагань вбиває

журналістів, особливо тих, які відмовляються розповсюджувати його пропаганду.

Це є ще одним свідченням того, наскільки важливим для терористів є спроможність

впливу на інформаційні новини про свою діяльність.

Нинішні терористичні організації часто використовують кіберпростір для

розповсюдження пропаганди серед населення. Цікавим є те, що у майже всіх

терористичних угрупування є свої веб-сайти. До прикладу, палестинське

угрупування ХАМАС (Харакат Мукама аль-Ісламія) нині трансформувало свій

персональний сайт, який існував на початку ХХІ століття в інтернет-ресурс під

назвою «Палестинський інформаційний центр» (The Palestinian Information Center)

[48]. Ліванське терористичне угруповання Хезболлах підтримує цілу низку веб-

сайтів, кожен з яких має власну мету діяльності. До прикладу, www.moqawama.org –

сайт на якому розміщені матеріали про напади на цілі в Ізраїлі, www.al-akhbar.com –

своєрідний інтернет прес-центр, www.almanar.com.lb – містить новини та іншого

роду інформацію, виконуючи при цьому пропагандистську функцію. Подібного

роду інтернет-сайти мають також на меті здійснення вербування нових членів.

Однак, окрім веб-сайтів нині деякі терористичні угрупування за наявності

необхідного фінансування створюють навіть свої телеканали для того, щоб нести в

маси пропаганду. Зокрема, після приходу на Донбас терористичних військ для

інформаційно-пропагандистського забезпечення їхньої діяльності був створений

спеціальний телеканал "Новоросія ТВ", який спершу функціонував лише в мережі

Інтернет [207], а з 12 вересня 2014 телеканал розпочав трансляцію в аналоговому

ефірі на частоті 30 ТВК (543,25 МГц), що дозволило розширити аудиторію

телеканалу.

151

Другий тип наступальних інформаційних операцій, які здійснюють

терористичні угрупування – це напади на віртуальні цілі з метою їх зруйнування чи

досягнення вибіркового розладу в Мережі. У цьому контексті мовиться про

використання інформаційних технологій терористами задля проведення підривних

атак – електронних ударів, які тимчасово виводять з ладу, проте не руйнують

фізичну і/або віртуальну інфраструктуру. До підривних атак належить порушення

нормальної роботи комп’ютерних систем такими засобами, як «електронні бомби»,

надсилання «інформаційного сміття» та хакерські методи псування змісту веб-

сайтів. Такі удари, як правило, не призводять до незворотних наслідків, однак, вони

можуть викликати безлад та тягти за собою значні економічні збитки [186, с. 52].

Разом з тим, хакерські атаки на державні установи можуть мати двоєдину мету,

обрушити роботу відповідного інтернет-представництва та вилучити конфіденційну

інформацію. Інколи зробити розмежування цілей хакерських атак дуже складно,

оскільки під виглядом підривної атаки відбувається ретельне маскування справжніх

цілей – проведення розвідувальної операції. До прикладу, в травні 2015 року низка

державних установ Німеччини зазнала кібератак. Так, спочатку підривної та

розвідувальної атаки зазнала ІТ-система Бундестагу (внутрішня мережа передачі

даних). Збитки були оцінені як «серйозні», але інформації про викрадення даних не

було повідомлено офіційними представниками цього органу влади [45]. Через

тиждень комп'ютерна система офісу канцлера Німеччини Ангели Меркель зазнала

хакерської атаки, про що повідомило авторитетне німецьке видання Bild [13]. Дані

приклади є ілюстрацією того, що хакерські атаки можуть вчинятися по всьому світу

і навіть такі країни як Німеччина не можуть відчувати себе захищеними від

подібного роду кібертероризму.

Україна у цьому відношенні також неодноразово була об’єктом нападу. До

прикладу, за день до проведення парламентських виборів 2014 року в Україні

офіційний веб-сервер Центральної виборчої комісії [317] піддавався DDoS-атакам,

які були успішно відбиті вітчизняними фахівцями в сфері безпеки комп’ютерних

мереж.

152

Третій тип наступальних інформаційних операцій є чи не найбільш

небезпечним – це використання терористами інформаційних технологій задля

завдання фізичної шкоди. Ці операції мають назву так званих руйнівних атак, за

яких зловмисні терористичні вірусні програми використовуються для: 1)

руйнування інфраструктури інформаційного суспільства; 2) задля досягнення

фізичного руйнування і нанесення збитків у різних сферах (телекомунікація,

енергетика, транспорт, добування, транспортування, зберігання газу та нафти і т.д.).

Інформаційні атаки, що мають на меті завдати збитки у фізичному просторі можуть

мати не лише економічні наслідки, а й існує небезпека життю та здоров’ю громадян.

У даному контексті слід звернути увагу на те, що в науковій літературі також

виділяють поняття кібердиверсія, яка має ціллю підрив економічної безпеки та

обороноздатності держави [143, с. 34]. Однак, за об’єктивними ознаками дане діяння

схоже з кібертероризмом, тому на сьогоднішньому етапі наукового осмислення

даної проблематики, поки що зарано говорити про диференціацію цих понять.

Кібертероризм як загроза національній та інформаційній безпеці, найбільш

актуальний для держав, які є лідерами у розбудові інформаційного суспільства.

Існує безпосередня залежність між рівнем розвитку інформаційної інфраструктури,

комп’ютеризації країни і кількістю актів кібертероризму. Не зважаючи на те, що

Україна не займає лідируючих позицій у процесі побудови інформаційного

суспільства, однак така загроза національній безпеці держави як кібертероризм є

сьогодні дуже актуальною.

Інформаційна війна. Нині геополітичне протистояння у віртуальному просторі

загострюється. Визнаним лідером освоєння Інтернету є США, які, власне кажучи є

одночасно країною-розробником цього феномену нової історичної доби. Якщо

Європа в цьому сенсі є інформаційним сателітом США, то такі країни як Китай,

Росія роблять все для того, щоб змінити нині сформовану практику

підконтрольності глобальної Мережі.

Зокрема, Росія і Китай вже роблять реальні кроки на шляху підконтрольності

свого національного сегменту Інтернету. Президент Російської Федерації Путін

153 назвав Інтернет «винаходом ЦРУ» і дав вказівку ФСБ «очистити російський

Інтернет», і з цією метою змусити всіх інтернет-провайдерів перенести свої сервери

на територію Росії. Це ще один крок на шляху довгострокового плану Кремля,

спрямованого на створення окремого російського Інтернету. На реалізацію цього

проекту Путін обіцяв, починаючи з 2012 року, виділити близько 100 мільйонів

доларів [3]. Одним із результатів цієї кампанії є створення вживаної нині концепції

Рунету – російського Інтернету чи російськомовного Інтернету, який

розповсюджується на весь світ, а особливо на держави СНД.

У Китаї, починаючи з 2000 р., створені спеціальні підрозділи – кіберполіції

для підтримки порядку в мережі Інтернет. Необхідність і значення регулювання

відносин, пов'язаних з Інтернетом у Китаї, було оцінено в постанові «Про

забезпечення безпеки мережі Інтернет» (2000 р), в якій наголошувалося на ролі

Інтернету в економічному будівництві і різних сферах життя Китаю. В даний час в

Китаї діє проект «Велика китайська інформаційна стіна», що дозволяє

відфільтровувати в мережі інформацію [193, с. 197-198]. Вищевказане засвідчує, що

особлива увага в цій країні приділяється вдосконаленню засобів контролю за

Інтернет простором.

Подібна практика контролю національного сегменту Інтернету широко

розповсюджена і в інших країнах світу, таких як США, Великобританія, Німеччина,

Франція, Іран, Північна Корея та ін. Такого роду політика веде до обмеження

принципу свободи Інтернету і перетворює Мережу із глобальної на контрольовану

національно-територіальну. Після досягнення поставленого результату, не викликає

сумнівів той факт, що інформаційна експансія великих геополітичних гравців буде

розширюватися і вони ставитимуть за ціль створити регіональну контрольовану

Мережу. Прикладом цього є Шанхайська організація співпраці, яка є регіональною

міжнародною організацією, до складу якої входить Китай, Росія, Казахстан,

Таджикистан, Киргизія та Узбекистан.

Світове геополітичне становище, розвиток інформаційно-комунікаційних

технологій, їх вплив на військову сферу є передумовами до проведення

154 інформаційної війни. Дана загроза національній безпеці на сьогодні є вже не просто

теоретичною конструкцією, а реальною практичною проблемою з якою

зіштовхнулася і наша країна. Зокрема, на проблемі ефективної протидії

інформаційній війні в сучасних умовах зосереджено увагу в Воєнній доктрині

України [259] та Стратегії національної безпеки України [262].

Інформаційна війна – це відкрите і гостре зіткнення між державами, в якому

опір противника пригнічується застосуванням засобів небезпечного впливу на його

інформаційну сферу, руйнуванням або порушенням нормального функціонування

інформаційних та телекомунікаційних систем, збереження інформаційних ресурсів,

отриманням несанкціонованого доступу до них, а також масовим інформаційно-

психологічним впливом на особовий склад збройних сил і населення противника з

метою дестабілізації суспільства та держави. В якості мети, ресурсу і засобу в такій

війні виступає інформація. Для ведення інформаційної війни спеціально

створюється інформаційна зброя, засоби радіоелектронної боротьби, програмно-

електронного впливу на техніку та інформаційно-психологічного впливу на людину

[92, с. ].

Головною проблемою побудови понятійного апарату інформаційної безпеки

В. П. Цигичко вважає відсутність єдиного підходу до визначення поняття

«інформаційна зброя» та вироблення принципів її ідентифікації. На його думку,

беззастережно до інформаційної зброї можуть бути віднесені тільки програмні

засоби, призначені виключно для ураження інформаційної інфраструктури (різні

віруси, закладки і т. д.). Всі інші сучасні засоби збройної боротьби, в яких

використовуються інформаційно-комунікаційні технології, є багатоцільовими, тобто

вони призначені не тільки для ураження інформаційної інфраструктури, але і для

виконання інших бойових завдань [143, с. 110].

Узагальнюючи проведений аналіз наукових підходів до цього явища слід ще

раз наголосити на відсутності уніфікованого підходу до його розуміння. О. П.

Дзьобань та В. Г. Пилипчук визначають інформаційну зброю як технічні засоби та

методи, які застосовуються з метою нанесення збитку інформаційним системам,

155 ресурсам і процесам ухвалення рішень противника, надання негативного

інформаційного впливу на критичні інфраструктури держави, а також масованої

психологічної обробки населення для дестабілізації суспільства і держави [114, с.

110]. В. К. Новіков дає співзвучне визначення даному поняттю наголошуючи, що

інформаційна зброя – це сукупність інформації, а також спеціальних методів,

пристроїв та засобів маніпуляції нею для прихованого впливу на інформаційний

ресурс противника з ціллю досягнення поставлених цілей і вирішення завдань

інформаційної війни [206, с. 53].

Об'єктами впливу в інформаційній війні є: 1) національна безпека та

суверенітет держави; 2) системи управління та прийняття рішень; 3) цивільна

загальна та інформаційна інфраструктура; 4) військова інфраструктура; 5) суспільна

свідомість.

Аналізуючи питання об’єктів впливу інформаційної війни слід наголосити на

співвідношенні таких явищ як інформаційна та психологічна війна. Під

психологічною війною прийнято розуміти сукупність різних форм, методів і засобів

впливу на людей з метою зміни у бажаному напрямку їх психологічних

характеристик (поглядів, думок, ціннісних орієнтацій, настроїв, мотивів, установок,

стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної

свідомості в цілому [168, с. 12]. Інформаційні та психологічні війни тісно пов’язані з

поняттям інформаційного простору. Якщо одним із завдань інформаційної війни є

контроль над інформаційним простором в цілому через досягнення інформаційного

домінування, то психологічна війна використовує сегмент інформаційного простору

для здійснення інформаційно-психологічного впливу на певну аудиторію.

В даному аспекті можна говорити про досить широкий інструментарій

інформаційно-психологічного впливу: психологічні диверсії, підробка інформації,

дезінформація, пропаганда, використання симулякрів, застосування ефекту

«інформаційного шуму», погрози, демонстрація військової сили, зараження,

навіювання, наслідування моди, створення і поширення паніки, чутки і т. д.

Об’єктами даного впливу є: 1) політичне і військове керівництво держави-

156 супротивника; 2) населення країни-супротивника; 3) населення власної країни; 4)

інші країни світового співтовариства.

Для того щоб мати можливість здійснювати інформаційно-психологічний

вплив на противника та інші вищеперераховані об’єкти, необхідно досягнути

домінування в інформаційному просторі. Як уже зазначалося, одним із

найважливіших завдань інформаційної війни є досягнення інформаційного

домінування. Інформаційне домінування має своєю ціллю не дати протилежній

стороні скористатися інформаційним простором повною мірою у власних інтересах

[226, с. 362]. Це явище в теорії права прийнято називати інформаційною експансією,

під якою розуміється умисне захоплення з метою подальшого використання на свою

користь інформаційного простору або значного сегмента інформаційного простору

певної держави або групи держав. Завдяки інтенсивному розвитку ЗМІ, Інтернету та

інших телекомунікаційних мереж, впливи на свідомість можуть вчинюватися щодо

мільйонів індивідів одночасно. Базою для таких впливів є саме захоплення

інформаційного простору. Таким чином, інформаційна експансія створює поле

можливих у подальшому інформаційних впливів на свідомість у процесі

спілкування [232, с. 841-842].

Здійснення інформаційної експансії забезпечується не тільки шляхом

використання інструментарію інформаційно-психологічного впливу в

інформаційному просторі, але й шляхом фізичного контролю над інформаційною

інфраструктурою. До прикладу, під час збройного конфлікту на Донбасі

терористичні війська задля досягнення інформаційного домінування почали

знищувати українські телевізійні вежі в цьому регіоні. Зокрема, 1 липня 2014 року

неподалік м. Слов’янська Донецької області на горі Карачун була зруйнована

телевізійна вежа [85]. Дана інформаційна атака була здійснена задля забезпечення

гегемонії російських та сепаратистських телеканалів в інформаційному просторі

Донбасу. Окрім цього, на окупованій території Донецької та Луганської областей

відімкнене транслювання українських телеканалів, національні друковані видання

не розповсюджуються.

157

Однак, розглянута нами психологічна (інформаційно-психологічна) війна це

один із елементів ведення інформаційної війни, який спрямований на досягнення

конкретних завдань. Ще однією важливої формою ведення інформаційної війни є

кібернетична інтервенція, під якою слід розуміти сукупність агресивних дій у

кіберпросторі, спрямованих на втручання шляхом застосування інформаційно-

комунікаційних технологій у внутрішні та зовнішні справи держави з метою

заподіяння шкоди її суверенітету, або належному функціонуванню її керівних

органів, або основних сфер життєдіяльності, а також заподіяння руйнівного впливу

загальній та інформаційній інфраструктурі держави та аналогічні дії стосовно

впорядкованої діяльності міждержавних об’єднань та їх керівних органів.

Хрестоматійним прикладом кібернетичної інтервенції є використання

бойового вірусу Stuxnet проти іранської ядерної програми. Наприкінці вересня 2010

року іранська влада офіційно визнала, що комп'ютерні програми систем управління

ядерних об'єктів (Бушерська АЕС і завод зі збагачення урану в Натанзі), вироблені

німецькою компанією Siemens, були піддані атаці вірусом Stuxnet. Внаслідок цієї

кібератаки з ладу було виведено близько 30 тисяч комп'ютерів та знищено близько

1300 центрифуг, які збагачували уран в ядерному реакторі [99, с. 210]. Визначити

країну, яка проводить подібні кібератаки, майже неможливо. Однак, у конкретному

випадку, завдяки інформації яку розповсюдив колишній агент АНБ США Едвард

Сноуден в інтерв’ю німецькому журналу Der Spiegel, стало відомо, що даний акт

кібернетичної інтервенції був застосований за участі спецслужб Ізраїлю та США [2].

Пізніше цю інформацію було підтверджено офіційно США. Зокрема, колишній

директор ЦРУ Майкл Хейден в одному зі своїх інтерв’ю заявив, що напад на

комп'ютерні системи Ірану стало першим в історії США прикладом проведення

масштабної атаки в кіберпросторі [54].

Технологічний відрив США, Японії, низки європейських країн та розгортання

ними робіт зі створення на базі сучасних інформаційних технологій інформаційної

зброї та військової техніки нового покоління ведуть до якісно нового етапу гонки

озброєнь [219, с. 187]. Важливим фактором загострення відносин в глобальному

158 інформаційному суспільстві є створення у понад 20 країнах світу окремого роду

військ на рівні з військово-морськими, сухопутними та військово-повітряними

силами – кібервійськ. В деяких країнах командування кібернетичними військами

належить до загальновійськової системи збройних сил держави без окремого їх

виділення саме як роду військ. До прикладу, Кіберкомандування США було

засновано 23 червня 2009 року у відповідності з наказом Міністра оборони США

Роберта Гейтса, а офіційно розпочало діяльність з 21 травня 2010 року [49].

У Китаї кібервійська почали створюватися ще в 2004 році і входять до складу

третього управління Генерального штабу Народно-визвольної армії Китаю.

Кібервійська Китаю поділені на два підрозділи: 1) підрозділ 61398, чи так зване

«друге бюро», яке відповідає за ведення радіоелектронної розвідки, кібершпіонажу

та кібервійни проти США та Канади; 2) підрозділ 61046 («восьме бюро») –

спеціалізується на країнах Європи.

В Росії в структурі Міністерства оборони створено два головних управління,

одне з яких, фактично, є кібервійськами, а інше спрямоване на їхню наукову,

технологічну, технічну підтримку діяльності. Йдеться про: 1) Головне управління

розвитку інформаційних і телекомунікаційних технологій Міністерства оборони

Російської Федерації [98]; 2) Головне управління науково-дослідницької діяльності

та технологічного супроводу передових технологій (інноваційних досліджень)

Міністерства оборони Російської Федерації [97];

Проаналізувавши цільову направленість діяльності даних управлінь, слід

зазначити, що Головне управління науково-дослідницької діяльності та

технологічного супроводу передових технологій (інноваційних досліджень)

Міністерства оборони Російської Федерації, яке створене в 2013 році, має на меті

здійснення науково-технічного забезпечення діяльності усіх родів військ РФ. У

своїй діяльності, згідно з Положенням цього управління [94], воно має забезпечити:

організацію взаємодії Міністерства оборони з Фондом перспективних досліджень,

участь у роботі науково-технічної ради Фонду перспективних досліджень,

підготовка зведених пропозицій Міністерства оборони в програму діяльності Фонду

159 перспективних досліджень. Фонд перспективних досліджень був створений в жовтні

2012 року на підставі Федерального закону РФ від 16 жовтня 2012 року № 174-ФЗ

"Про Фонд перспективних досліджень" [208]. Робота Фонду ведеться за трьома

основними напрямками досліджень: хіміко-біологічному та медичному, фізико-

технічному, інформаційному. Дослідження спрямовані на реалізацію трьох

мегапроектів: "Солдат майбутнього", "Зброя майбутнього" і "Кіберзброя

майбутнього". Ці проекти націлені на пошук рішень особливо значущих науково-

технічних проблем, які будуть визначати вигляд засобів збройної боротьби і систем

подвійного призначення через 20-30 років. У структурі цього Фонду діє декілька

спеціалізованих Лабораторій. Найбільш цікавою для нашого дослідження є

Лабораторія інтелектуальних систем кібербезпеки [172], яка функціонує на базі

Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова.

Головне управління розвитку інформаційних і телекомунікаційних технологій

Міністерства оборони Російської Федерації створене в березні 2014 року і має

здійснювати формування і проведення в Міністерстві оборони єдиної військово-

технічної політики у сфері розвитку інформаційних, обчислювальних і

телекомунікаційних технологій [98]. Проаналізувавши хронологію заяв офіційних

представників влади Росії, зокрема віце-прем’єра Д. Рогозіна, з приводу створення

кібервійськ [276] з одного боку, і дати створення вказаних Головних управлінь в

структурі Міністерства оборони РФ з іншого, можна стверджувати наступне.

Головне управління науково-дослідницької діяльності та технологічного супроводу

передових технологій (інноваційних досліджень) Міністерства оборони Російської

Федерації у співпраці з Фондом перспективних досліджень спрямоване на науково-

технічне забезпечення кібервійськ Росії. Фактично ці структури є дослідними

лабораторіями для Головного управління розвитку інформаційних і

телекомунікаційних технологій Міністерства оборони Російської Федерації, яке

власне кажучи і є кібернетичними військами Росії. Про це свідчить дата створення

даного структурного підрозділу в системі Міністерства оборони Російської

Федерації, а також рівень засекреченості інформації про його діяльність.

160

Кібервійська існують в низці європейських країн, зокрема в Німеччині з 2006

року [16], а також навіть в такій державі як Північна Корея [38]. В Україні ідея

створення кібервійськ почала артикулюватися із початком збройної агресії та

інформаційної війни проти нашої держави в 2014 році. В цей час починає

формуватися волонтерська організація «Українські кібервійська», головним

ідеологом якої став Євген Докунін [179]. В лютому 2015 року Міністерство

інформаційної політики запустило сайт під назвою «Інформаційні війська України»

[146], який закликає волонтерів долучатися до інформаційної боротьби. Слід

підкреслити, що головною сутнісною різницею між кібервійськами проаналізованих

нами країн та України є те, що в зарубіжних країнах даний вид військ створюються

на професійній основі при Міністерствах оборони. Що стосується України, то в

даному аспекті ми ведемо мову про волонтерських характер як урядових

«Інформаційних військ України», так і добровільної організації «Кібервійська

України», що суттєво зменшує ефективність забезпечення інформаційної безпеки

нашої країни.

Також цікавим є питання визначення суб’єктів, що здійснюють забезпечення

інформаційної безпеки України. Відповідно до ст. 17 Конституції України: «Захист

суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та

інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього

Українського народу» [160]. Відповідно до ст. 4 закону України «Про основи

національної безпеки України» [254], суб'єктами забезпечення національної безпеки

є: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада

національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи

виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції;

прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого

самоврядування; Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба

зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші

військові формування, утворені відповідно до законів України; органи і підрозділи

цивільного захисту; громадяни України, об'єднання громадян. Однак, на сьогодні

161 немає чіткого визначення повноважень кожного із суб’єктів який має забезпечувати

захист кібернетичного простору від загроз інформаційній безпеці нашої державі.

Ключовими державними структурами, які наділені реальними повноваженнями та

здійснюють кроки в напрямку забезпечення захисту інформаційного простору

України є Держспецзв’язок, СБУ, МВС, а також оборонні та розвідувальні

структури у межах своїх завдань та повноважень.

Відповідно до абз. 3 п. 13 Розділу ІІІ закону України «Про Основні засади

розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [255] вирішення

проблеми інформаційної безпеки має здійснюватися шляхом підвищення рівня

координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування

загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації

їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань.

Виходячи з аналізу вітчизняного законодавства варто визнати що в Україні не

закріплено конкретне розуміння того, хто має відповідати за кібербезпеку. Низка

науковців наголошує на необхідності створення нової державної структури яка б

опікувалася питаннями інформаційної безпеки або створення спеціалізованих

підрозділів у вже існуючих державних органах.

В Україні у цьому напрямку уже робляться перші кроки. Так, з 5 листопада

2015 року в нашій державі створений новий Департамент національної поліції –

кіберполіція. Поліцейські, які займають посади в Департаменті кіберполіції,

цілеспрямовано захищають громадян від злочинів в інформаційній сфері, а саме, як

зазначено в Постанові КМУ «Про деякі особливості грошового забезпечення

поліцейських Департаменту кіберполіції Національної поліції», протидіють

кримінальним правопорушенням у сфері використання електронно-обчислювальних

машин, систем та комп’ютерних мереж, а також запобігають та протидіють

злочинам, пов’язаним з платіжними системами, інтернет-ресурсами, що містять

протиправний контент, шляхом безпосереднього виконання технічних функцій у

сфері обчислювальної техніки та програмування [238].

162

Що ж стосується захисту інформаційної безпеки як «справи всього

Українського народу», то в даному випадку слід визнати, що є активні громадяни,

які добровільно працюють в сфері захисту кіберпростору України, однак таких

невелика кількість. Переважна більшість українців є не суб’єктами інформаційної

війни, а радше об’єктами. Відповіддю на дану проблематику є інтелектуалізація

суспільства задля забезпечення інформаційної безпеки. Громадянам варто самим

перевіряти достовірність інформації, яка до них потрапляє, оскільки в умовах

демократії є, так зване, альтернативне комунікаційне середовище, коли в людини та

громадянина є можливість зіставлення інформації з різних джерел та виведення

власного бачення ситуації. Цей процес потребує низки дій інтелектуального

осмислення інформації, а не сліпого поглинання отриманих даних, що й ставить

вимогу інтелектуалізації населення. Інформаційне суспільство забезпечує наявність

альтернативного комунікаційного середовища, що можливе, перш за все, за умови

забезпечення державою права на доступ до Інтернету.

З настанням нової цифрової ери інформаційна складова національної оборони

набуває все більш важливого значення. Особливо це стало відчутно, коли проти

нашої держави розпочалася агресивна інформаційна війна, що стало фактом

доконаним та загальновизнаним. Вищевикладене дає нам підстави стверджувати, що

нині Україна стала полігоном для апробації новітніх способів та засобів ведення

воєнних дій в інформаційному суспільстві.

Ці виклики ставлять нові завдання як перед теорією права, так і перед всією

правовою наукою. Г. Г. Почепцов зазначає, що в періодизації теорії інформаційних

війн постійно міститься зміна теоретиків на практиків і навпаки, оскільки

накопичений новий досвід потребує осмислення [225, с. 148]. Саме тому в нашій

роботі важливим є дослідження сучасних інформаційних загроз національній

безпеці України. Нині право має знайти теоретичну та законодавчу відповідь на всі

виклики та загрози які супроводжують інформаційне суспільство. Право суттєво

відстає в своєму розвиткові від небезпек нової цифрової епохи, а теоретичне

осмислення таких явищ як інформаційна злочинність, кібертероризм та

163 інформаційна війна відбувається в умовах браку часу, оскільки вони стали для

нашої країни та глобального інформаційного суспільства небезпечною реальністю.

Підбиваючи підсумок, слід підкреслити той факт, що в Україні нагального

вирішення вимагають питання щодо: а) прийняття Концепції інформаційної безпеки

як базового нормативно-правового акта з питань правового регулювання

забезпечення інформаційної безпеки та інформаційного суверенітету України; б)

внесення змін до Кримінального кодексу України з метою встановлення

відповідальності за вчинення кіберзлочинів; в) внесення змін до Закону України

«Про боротьбу з тероризмом» для правового забезпечення боротьби з

кібернетичним тероризмом; г) прийняття базового законодавства, яке має

забезпечувати протидію інформаційній війні.

164

2.3. Правове регулювання інформаційних відносин в Україні: стан і

перспективи розвитку

Нині для більшості країн побудова інформаційного суспільства як

комплексного феномену та постійний інформаційний розвиток є одним з

найважливіших національних пріоритетів. Саме тому черговим завданням нашої

роботи є дослідження питання становлення інформаційного суспільства в Україні та

розвиток правової науки у напрямку регулювання суспільних інформаційних

відносин в новий історичний період.

Дослідження стану інформаційного суспільства в Україні слід розпочати з

аналізу базисної засади суспільства нового типу – технологічної, оскільки саме

стрімкий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій спровокував нинішні

суспільні перетворення. Як нами вже неодноразово зазначалося, інформаційно-

комунікаційні технології нині стали невід’ємною частиною кожної сфери людської

діяльності. Опанування потенціалу інформаційних та комунікаційних технологій є

ключовим чинником соціально-економічного прогресу. У ст. 9 Женевської

Декларації принципів побудови інформаційного суспільства з цього приводу

зазначається: «Ми усвідомлюємо, що інформаційно-комунікаційні технології слід

розглядати як інструмент, а не як самоціль. За сприятливих умов ці технології

можуть стати могутнім інструментом, підвищуючи продуктивність, генеруючи

економічне зростання, створення робочих місць і розширення можливостей

працевлаштування, а також підвищення якості життя для всіх. Вони також можуть

сприяти діалогу між людьми, націями і цивілізаціями» [93, с. 8].

З 2001 року Всесвітнім економічним форумом у партнерстві з Корнельським

університетом та бізнес-школою INSEAD публікується серія «Звіт глобальних

інформаційних технологій» (Global Information Technology Report), в якому

вимірявши низку даних у сфері інформаційно-комунікаційних технологій,

виводиться так званий «мережевий індекс готовності». Для кожної з 143 країн, що

аналізуються, даний документ дозволяє визначити пріоритетні галузі і сфери в яких

задля розвитку мають більш повно використовуватися інформаційно-комунікаційні

165 технології. Відповідно до «Звіту глобальних інформаційних технологій 2015» [36]

Україна посідає 71 місце у світі маючи загальний мережевий індекс готовності в 4

бали (оцінювання відбувається від 1 до 7 балів). Даний результат ґрунтується на

аналізі десяти державних «стовпів». У технологічному аспекті цікавим є другий

рівень (стовп): Бізнес та інноваційне середовище. Одним із підпунктів цього рівня є:

«Наявність новітніх технологій», за яким Україна посідає 113 місце серед 143 країн і

має 4, 1 бал із 7. «Державні закупівлі високотехнологічної продукції» – 122 місце, 2,

9 бали. Відповідно до третього рівня «Інфраструктура і цифровий контент», Україна

займає 46 місце у світі із 4.7 балами.

У цьому контексті слід відзначити, що дані, які наводяться в «Звіті глобальних

інформаційних технологій» засвідчують наявність цифрового розриву між країнами.

Україна належить до так званого жовтого сектору, що відповідає середньому рівню

розвитку інформаційних технологій. В. Г. Пилипчук в цьому контексті слушно

зазначає, що в результаті інформаційного та інформаційно-технічного прогресу

країни світу нині поділилися на дві основні групи:

а) країни-розробники інформаційних технологій, ресурсів, продуктів та послуг

(США, Японія, держави ЄС);

б) країни, які є переважно споживачами інформаційних технологій, ресурсів,

продуктів та послуг (у т.ч. й Україна).

З міркувань конкуренції перша група країн буде наполягати, зокрема й

міжнародно-правовими та іншими методами, на збереженні наявного стану, а друга

група країн – має захищати власні національні інтереси. Можливо, саме в цьому

криється різниця у визначенні методологічних підходів щодо інформаційної

безпеки, коли країни-лідери в інформаційній сфері ведуть мову про кібербезпеку, а

країни-споживачі – за інформаційну безпеку, маючи на увазі також потребу захисту

державного суверенітету, національних та культурних цінностей [220, с. 3-4].

Також даний стан розвитку глобального інформаційного суспільства визнано в

ООН. Зокрема, у ст. 10 вже згадуваної нами Женевської Декларації принципів

побудови інформаційного суспільства зазначається: «Ми також повністю

166 усвідомлюємо, що сьогодні блага революції в інформаційних технологіях

нерівномірно розподілені між розвинутими країнами, і країнами, що розвиваються, а

також усередині суспільств. Ми сповнені рішучості перетворити цей цифровий

розрив у цифрові можливості для всіх, зокрема для тих, кому загрожує відставання і

подальша маргіналізація».

В Розділі І Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного

суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» [255] зазначається, що ступінь розбудови

інформаційного суспільства в Україні порівняно із світовими тенденціями є

недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України. Водночас склалися

такі передумови, які вимагають прискореного розвитку інформаційного суспільства

в Україні. Насамперед це пов'язано із соціально-економічною нерівністю, яка

виникає між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, внаслідок суттєвої

різниці в темпах зростання обсягів та номенклатури товарів і послуг, які

виробляються та надаються за допомогою ІКТ. Така нерівність негативно впливає

на конкурентоспроможність країн і життєвий рівень людей.

У одній із норм Розділу ІІ даного акту йдеться про те, що розвиток

інформаційного суспільства в Україні та впровадження новітніх ІКТ в усі сфери

суспільного життя і в діяльність органів державної влади та органів місцевого

самоврядування визначається одним з пріоритетних напрямів державної політики.

Ілюстрацією цифрового розриву є той факт, що перша у світі мережа зв’язку

четвертого покоління (4 G) була запущена в Китаї ще в 2007 році [83], тоді як в

нашій країні в 2015 році мова йде лише про всеохоплююче впровадження 3G

зв’язку. Зокрема, у лютому 2015 року був проведений тендер на отримання 3 G

(третє покоління технології мобільного зв'язку) ліцензії. За умовами даного тендеру

оператори зобов'язуються протягом 18 місяців після проведення конкурсу запустити

мережу третього покоління на території всіх обласних центрів України, а протягом 6

років — на території всіх районних центрів і всіх населених пунктів з населенням

понад 10 тисяч осіб [256]. На нинішньому етапі розвитку низка країн та

транснаціональних компаній веде мову про розробку і запровадження нових типів

167 зв’язку. До прикладу, над 5 G як принципово новою технологією, що гармонізує

радіоспектр, нині працює низка країн: США, Китай, Великобританія, Південна

Корея та низка компаній – Ericsson Research, Huawei, Samsung та ін. В планах

останніх запустити тимчасову тестову 5G-мережу на початок зимових Олімпійських

ігор 2018 року [272]. 1 липня 2015 Марк Цукерберг відповів на запитання

користувачів в черговій Q&A сесії, під час якої він наголосив, що Facebook працює

над лазерною системою передачі даних, використовувати яку планується там, де

мережева інфраструктура погано розвинена.

Зрозуміло, що Україна в подібних інноваційних проектах не може приймати

участі через їх затратність. Однак, наша держава має подолати технічну і

технологічну залежність від зарубіжних країн шляхом сприяння вітчизняному

виробництву новітніх інформаційно-комунікаційних технологій та систем. В даному

контексті мова йде про необхідність вітчизняних розробок апаратного та

програмного забезпечення. Досягнути успіху в цьому напрямку можливо лише при

використанні приватно-державного партнерства, коли з одного боку є політична

воля на вирішення даних завдань, здійснюється законодавче забезпечення і

державне сприяння, а з іншого – матеріальні ресурси, уміння і устремління

приватного сектору.

Усвідомлюючи світові тенденції розвитку суспільства і розуміючи, що

основою інформаційних технологій і питань забезпечення національної безпеки у

цій сфері є операційна система, Урядова комісія з питань інформаційно-

аналітичного забезпечення органів державної влади на своєму засіданні у вересні

2000 р. розглянула питання «Про розробку вітчизняної операційної системи» і, за

участю та всебічною підтримкою Національної академії наук України

(Кібернетичного центру) та спеціалістів практиків у цій сфері, прийняла рішення

про створення національної захищеної операційної системи на базі OC Linux. Однак,

ця ідея залишилася нереалізованою [232, с. 828]. 30 листопада 2011 року Кабінет

Міністрів повернувся до цього питання та своєю постановою № 1269 «Про

затвердження Державної цільової науково-технічної програми використання в

168 органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом на 2012-2015

роки» [244] започаткувавши відповідні розробки, які, слід визнати, поки що не

досягли поставленої мети.

1 травня 2014 року було видано Указ Президента відповідно до якого Кабінет

Міністрів України має в трьохмісячний строк розробити проект Закону України про

кібернетичну безпеку України, а також «опрацювати питання щодо створення

національної захищеної операційної системи, національного антивірусного

програмного забезпечення, спеціальних програмних і технічних засобів захисту

державних інформаційних ресурсів та інформаційно-комунікаційних мереж» [261].

Однак, до цього часу залишаються не вирішеними вищеперераховані нагальні

завдання, які пов’язанні з розвитком інформаційного суспільства в Україні та

забезпечення інформаційної безпеки нашої держави.

Із проблемою цифрового розриву тісно пов’язане питання цифрової

(інформаційної) нерівності. Теоретичний аналіз даного явища нами було здійснено у

другому параграфі попереднього розділу.

Під цифровою нерівністю розуміється дисонанс інформаційних можливостей

між різними групами громадян в середині країни. Цифрова нерівність являє собою

новий аспект соціально-економічної нерівності (розшарування, дискримінації), що

головним чином стосується населення, рідше приватного сектору [275, с. 62-63]. В

теорії права виділяють концепцію цифрової нерівності, як внутрішньодержавний

фактор інформаційно-правових відносин. На рівні національного законодавства

визнана наявність даної проблеми в нашій державі. У Законі України «Про Основні

засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки»

зазначається, що нині «…спостерігаються нерівномірність забезпечення можливості

доступу населення до комп'ютерних і телекомунікаційних засобів, поглиблення

"інформаційної нерівності" між окремими регіонами, галузями економіки та різними

верствами населення» [255]. Відповідно до ст. 21 Конституції України «Усі люди є

вільні і рівні у своїй гідності та правах» [160]. Однак, повноцінного законодавчого

вирішення питання цифрової нерівності нині в Україні немає. У даному контексті

169 слід погодитися із І. Ю. Богдановською, яка зазначає, що надзвичайно важливими є

правові гарантії соціальної рівності в умовах інформаційного суспільства. Принцип

«цифрової рівності» має не тільки отримати своє законодавче втілення, але й

пронизувати собою все законодавство [231, с. 231].

Проблема цифрової нерівності має декілька вимірів. Усім громадянам має

бути забезпечено загальний, повсюдний, рівноправний і прийнятний за ціною

доступ до інфраструктури та послуг інформаційно-комунікаційних технологій, що

складає одне із головних завдань в побудові інформаційного суспільства. Як

наслідок, рівність з точки зору доступу до Мережі, виводить нас на інший вимір

явища цифрової нерівності – рівність громадян в отриманні знань та доступу до

інформації.

Ще одним важливим аспектом цієї проблеми в Україні є асиметрія

компетенції населення. Мовиться про те, що рівень знань в ІТ сфері між різними

верствами населення, віковими групами є різним. Здавалося б навіть серед молоді,

як найбільш розвиненої в технологічному плані групи населення, спостерігається

інформаційний розрив у знаннях. Зрозуміло, що всі громадяни країни не можуть

бути фахівцями ІТ, однак в умовах побудови інформаційного суспільства базовий

рівень технологічно-комунікаційних знань повинен мати кожен член такого

суспільства. Саме тому в Україні кожній людині потрібно забезпечити можливість

оволодіти необхідними навиками і знаннями для розуміння, активної участі і

користування повною мірою усіма перевагами інформаційного суспільства.

Найбільш вразливими в даному контексті є діти та люди похилого віку, які не

встигли повноцінно адаптуватися до викликів часу. В освітній програмі нашої

країни значна увага приділена комп’ютеризації навчального процесу із

обов’язковим створенням комп’ютерних класів у школах. Однак, даний процес

потребує постійного удосконалення, оскільки шкільні персональні комп’ютери

часто є морально застарілими, а швидкість і якість Інтернет-зв’язку є низькою, що

також є проявом кібернетичної нерівності.

170

Окремої уваги заслуговує цифрова грамотність старшого покоління нашої

країни. Так, нині лише третина людей віком старше 45 років користується

інтернетом, коли в віковій категорії від 30 до 44 років - 75% [310]. Для забезпечення

освіченості в сфері ІТ варто запровадити соціальні проекти з безкоштовного

навчання пенсіонерів та інших незахищених верств населення. До прикладу, у

жовтні 2013 року в ХДНБ ім. В.Г. Короленка було відкрито Центр вільного доступу

до Інтернету [144]. Кожен відвідувач бібліотеки має змогу безкоштовно отримувати

інформацію зі світової Мережі для наукових цілей і освіти. Для тих, хто взагалі не

має навичок роботи з комп'ютером або мережею Інтернет, проводяться групові

навчання, надається консультаційна допомога. Однак даний випадок є скоріше

виключенням ніж правилом. Саме тому в Україні необхідно здійснити матеріальне

та законодавче забезпечення ІТ освіти незахищених верств населення для

докорінної зміни нинішньої ситуації.

Усвідомлюючи освітній вимір цифрової нерівності, у світі став

загальновизнаним підхід відповідно до якого, із переходом до інформаційного

суспільства та введенням елементів електронного урядування, електронного

надання публічних послуг та доступу до інформації, громадянам надають право

вибору в які формі отримувати інформацію чи користуватися послугами (в

письмовій чи в електронній).

Закінчуючи дослідження технологічної основи побудови інформаційного

суспільства в Україні слід зазначити, що національне законодавство містить

визначення «інформаційна технологія». Відповідно до Закону України «Про

Національну програму інформатизації» [253] інформаційна технологія – це

цілеспрямована організована сукупність інформаційних процесів з використанням

засобів обчислювальної техніки, що забезпечують високу швидкість обробки даних,

швидкий пошук інформації, розосередження даних, доступ до джерел інформації

незалежно від місця їх розташування.

171 Саме інформація та інформаційні потреби людини, суспільства і держави є

спонукальною мотивацією створення і розвитку інформаційних технологій. Можна

виділити дві основні групи складових сучасних інформаційних технологій:

1) інфраструктура, яка забезпечує процеси збору, обробки, накопичення,

розосередження, зберігання. Пошуку і поширення інформації;

2) інформаційні відносини, які виникають під час застосування цих технологій

[232, с. 809].

Як вже зазначалося, центральним елементом інформаційної інфраструктури є

Інтернет. Окрім цього, Мережа є основою для інформаційних відносин. Саме тому з

побудовою інформаційного суспільства в теорії права пов’язується необхідність

закріплення права людини на доступ до Інтернету. Зокрема, заступник Голови

правління Інтернет Асоціації України Т. В. Попова зазначає, що Інтернет став

інструментом, який дозволяє людям знаходитися в центрі подій і самостійно робити

висновки про те, що відбувається. Тому, на її думку, право на вільний доступ до

глобальної Мережі має бути закріплено в Конституції України, так само як

невід’ємне право кожного громадянина на свободу слова [118, с. 22].

Нині не лише в науковій спільноті точаться дискусії з приводу доцільності

правового захисту права людини на доступ до Інтернету. 16 квітня 2014 року

народним депутатом О. Б. Фельдманом було внесено до Верховної Ради України

проект Закону № 4715 «Про внесення доповнень до Цивільного кодексу України

(щодо гарантування права фізичної особи на доступ до Інтернету)» [268]. В

пояснювальній записці до законопроекту зазначається, що: «Сьогодні в Україні,

доступ до мережі Інтернет не є таким, який гарантується державою на рівні з

іншими правами людини. Прийняття запропонованого законопроекту забезпечить

вільний і недискримінаційний доступ до Інтернету, а також не дозволить позбавляти

громадян свободи доступу до Інтернету як однієї з ключових свобод сучасного

інформаційного суспільства» [227]. На жаль, даний законопроект не був прийнятий

українським парламентом.

172

Не зважаючи на цей факт, у нас є чітка впевненість що подібна ініціатива була

лише першою спробою законодавчого закріплення і правового захисту права на

доступ до Інтернету, оскільки в умовах побудови інформаційного суспільства це

право стає невід’ємним правом людини. Це пояснюється природою та юридичною

значущістю, якої набула Мережа в процесі її експлуатації людьми. Нині Інтернет

перетворився на засіб за допомогою якого люди реалізують низку загальновизнаних

прав: свобода слова, право на доступ до інформації, право на вільний розвиток своєї

особистості, право на таємницю листування (у зв’язку з Інтернет читається як

інтернет-листування) та телефонних розмов (в Інтернеті це, до прикладу, таємниця

скайп-звязку), право мирно збиратися, право об’єднуватися в політичні партії і т.д.

Нині Інтернет став важливим засобом комунікації, джерелом отримання і

поширення інформації та публічною інфраструктурою. Він дозволяє кожній людині

отримувати доступ до культурних, освітніх, громадських, політичних та інших

ресурсів, різноманітних послуг тощо. Саме тому, з нашої точки зору, право на

доступ до Інтернету варто закріпити на законодавчому рівні.

Побудова і розвиток інформаційного суспільства невід’ємно пов’язані із

технологічним впливом на суспільні відносини, що призводить до появи нових для

традиційного права об’єктів та суб’єктів правовідносин, характерних для

інформаційної сфери. Відносини, що виникають у зв’язку з цим, потребують

адекватного правового регулювання. Слід відзначити, що нині в теорії права та

вітчизняному законодавстві широковживаним є поняття «інформаційні відносини».

Саме даний вид суспільних відносин, який пронизує нині майже усі сфери

життєдіяльності людини, суспільства та держави, є імпульсом, що впливає на

розвиток правової науки і вітчизняного законодавства. Не зважаючи на це, в

юридичній науці відсутнє уніфіковане розуміння цього явища, оскільки його

теоретико-правовому дослідженню приділена недостатня увага. У не чисельних

роботах, в яких все ж розглядається дане питання з теоретичної точки зору,

намітився смисловий дисонанс, який вносить суттєві труднощі в подальші розробки

та вивчення даного правового явища.

173

Так, зокрема, І. В. Арістова [109, с. 181], В. М. Брижко [78, с. 143-145], В. А.

Ліпкан [175, с. 116-117] та інші беруть за основу вузький підхід до визначення

поняття «інформаційні відносини», які розуміються як суспільні відносини що

пов’язані зі збиранням (одержанням), використанням, поширення та зберіганням

інформації. Думається, що даний підхід викликаний нормами Закону України «Про

інформацію» [252] в п. 2 ст. 4 якого зазначається, що: «Об'єктом інформаційних

відносин є інформація». Однак, не зважаючи на те, що вітчизняне законодавство в

цілому, і вищенаведений закон зокрема, оперують вказаним поняттям, його

концептуальне визначення відсутнє, а це дає підстави стверджувати що український

законодавець ще не визначився із природою і сутністю інформаційних відносин

[197, с. 32].

Широкий підхід, який обстоюють низка науковців в тому числі: І. Л. Бачило

[68, с. 95-98], В. О. Копилов [164, с. 97-99], П. У. Кузнєцов [169, с. 116-121],

А. А. Стрельцов [291] полягає в розширеному тлумаченні об’єктів інформаційних

відносин, з нашої точки зору, є більш виправданим. Узагальнюючи підходи

наведених авторів до питання видів (груп) інформаційних відносин, ми вважаємо за

доцільне виділити наступні:

1) суспільні відносини, що виникають при здійсненні пошуку, одержанні,

використанні, створенні, поширенні та зберіганні інформації. В Україні правове

регулювання даного виду суспільних відносин здійснюється за допомогою

використання широкого переліку нормативно-правових актів: Конституції України,

законів України: «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в

Україні на 2007 – 2015 роки», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової

інформації (пресу) в Україні», «Про рекламу», «Про захист інформації в

інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про захист персональних даних»,

«Про доступ до публічної інформації», «Про науково-технічну інформацію», «Про

авторське право і суміжні права», «Про державну таємницю» та ін. В юридичній

науці наголошується на недосконалості низки даних актів та необхідності їх ревізії з

метою внесення змін задля їхньої відповідності викликам часу. Однак, варто також

174 зауважити, що у вітчизняному законодавстві приділена значна увага питанню

регулювання інформації.

Багатоманітність інформаційних суспільних відносин обумовлено великим

обігом інформації. Розглядуваний вид суспільних відносин безпосередньо

пов'язаний з такими інформаційними об’єктами, як інформаційний продукт та

інформаційна послуга. Так, в абз. 8 ст. 1 Закону України «Про Національну

програму інформатизації» [253] зазначається, що «інформаційний продукт

(продукція) – документована інформація, яка підготовлена і призначена для

задоволення потреб користувачів». В абз. 6 ст. 1 даного Закону інформаційна

послуга визначається як «дії суб'єктів щодо забезпечення споживачів

інформаційними продуктами».

2) Суспільні відносини, пов’язані з інформатизацією та іншою діяльністю,

спрямованою на формування і використання інформаційних систем, інформаційних

технологій та інших елементів інформаційної інфраструктури.

Інформатизація – це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових,

політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що

спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та

суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем,

мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування

сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки (абз. 5 ст. 1 Закону України

«Про Національну програму інформатизації» [253]). В цілому, інформатизація це

тривалий процес, оскільки технології постійно оновлюються, розвиваються, саме

тому на цьому шляху потрібно стале значне матеріальне забезпечення. Засобами

якими реалізується інформатизація є електронні обчислювальні машини, програмне,

математичне, лінгвістичне та інше забезпечення, інформаційні системи або їх окремі

елементи, інформаційні мережі і мережі зв'язку, що використовуються для реалізації

інформаційних технологій (абз. 4 ст. 1 Закону України «Про Національну програму

інформатизації» [253]).

175

Сюди також можна віднести суспільні відносини, що пов’язані з

ліцензуванням різних видів інформаційної діяльності, так звані телекомунікаційні

правовідносини. Сутністю останніх є надання телекомунікаційних послуг, під якими

розуміється продукт діяльності оператора та/або провайдера телекомунікацій,

спрямований на задоволення потреб споживачів у сфері телекомунікацій (абз. 54 ст.

1 Закону України «Про телекомунікації» [264]). Телекомунікаційні правовідносини

можуть виникати між з одного боку споживачем, яким може бути як фізична, так і

юридична особа, а з іншого – оператором чи провайдером телекомунікацій з

приводу надання телекомунікаційних послуг.

Загалом, дана група інформаційних відносин регулюється низкою

нормативно-правових актів, серед яких варто виділити: Закону України «Про

Національну програму інформатизації», Закону України «Про телекомунікації»,

Рішення Національної комісії з питань регулювання зв’язку України від 10.12.2009

№ 1789 «Про затвердження Ліцензійних умов здійснення діяльності у сфері

телекомунікацій з надання послуг фіксованого телефонного зв'язку з правом

технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в

користування каналів електрозв'язку: місцевого, міжміського, міжнародного» [446]

та ін.

3) Логічно пов’язаними із попереднім видом інформаційних суспільних відносин є

відносини, що виникають при використанні глобальної мережі Інтернет.

Це питання нині є чи не найбільш дискусійним в правовій науці. Варто

звернути увагу, що до сих пір існує точка зору, яка принципово заперечує

необхідність правового регулювання суспільних відносин в Інтернеті. Апологети

цієї позиції апелюють до природи виникнення цього явища – до принципу свободи

Інтернету, а також до віртуальної мережі як вільного від державного впливу та

контролю простору. На початковому етапі становлення Мережі, інтернет-спільнота

була нечисельною і її учасниками були інтелектуали та висококультурні люди з

ідеалістичними життєвими цілями. Відносини в «молодому Інтернеті»

здійснювалися на принципі саморегуляції, тобто, кожен учасник спільноти міг

176 робити будь-що, але при цьому його дії не мали наносити шкоду іншим його

учасникам, чи порушувати роботу самої Мережі [62, с. 12-15]. Однак, романтичний

період розвитку Інтернету минув зі збільшенням кількості його користувачів,

відмінностями їх цінностей і цілей використання Мережі. Окрім цього, швидке

проникнення Інтернету у всі сфери суспільного життя унеможливлює належний

рівень саморегулювання суспільних відносин, яке виявилося малоефективним при

забезпеченні захисту прав та інтересів його суб’єктів в новітніх умовах і на зміну

якому мають прийти традиційні правові засоби впливу на суспільні відносини в

Мережі.

Професор Гамбургського університету Карл-Хайнц Лаудер з цього приводу

зазнає, що будь-яке широкомасштабне впровадження і використання нового

соціального явища, в тому числі Інтернету, призводить до необхідності вирішення

наступної проблеми: чи обмежитися лише додатковою інтерпретацією нині

існуючих юридичних понять та правових норм, чи створювати абсолютно нові

юридичні правила і правові норми [31]. В даному контексті заслуговує уваги точка

зору І. М. Рассолова, який зазначає, що «…мова йде навіть не про те, щоб якомога

швидше прийняти нові джерела права, а про те, щоб знайти метод правового

регулювання інформаційних суспільних відносин, який би був адаптований до

нових умов. Такий метод, - як зазначає автор, - отримав назву «співрегулювання»

(«сорегулирование»). Співрегулювання має існувати, щоб досягнути координації

динаміки функціонування Інтернету з публічними інститутами. У цьому середовищі

має залишатися значимим публічне регулювання шляхом застосування закону і суду

(судових рішень). Але також мають заохочуватися індивідуальні, корпоративні та

економічні способи регулювання. Співрегулювання зароджується внаслідок

визнання існування цих двох динамік» [273, с . 61].

О. А. Баранов безапеляційно заперечує можливість виділення якогось

особливого «Інтернет права» чи «електронного права». При цьому, науковець

пропонує наступні три способи використання правових норм для регулювання

суспільних відносин, що виникають в Мережі:

177 а) норми права, які зазвичай застосовуються в процесі правового регулювання цих

відносин в умовах, коли не використовується Інтернет;

б) правові норми, які зазвичай застосовуються в процесі правового регулювання цих

відносин, але із внесенням змін, що обумовлені особливостями реалізації суспільних

відносин в умовах використання Мережі та інтернет-технологій;

в)правові норми, які були створені виключно через наявність особливостей

реалізації суспільних відносин, що обумовлено використанням Інтернету та

інтернет-технологій [64, с. 15-19].

Як вбачається, запропонований вище підхід є більш обґрунтованим на шляху

адаптації позитивного права до електронних умов його реалізації, однак, при цьому

варто також враховувати транскордонний характер Мережі, її мінливість і швидку

еволюцію інформаційно-комунікаційних технологій.

Адаптація правової системи України до нових умов інформаційного

суспільства, має відбуватися не лише сегментарно, в межах окремих галузей

законодавства, а й комплексно у контексті сучасного розвитку держави і права з

точки зору єдиних підходів до розуміння державно-правових явищ нової

інформаційної епохи. В даному контексті роль теорії права важко переоцінити,

оскільки саме ця правова наука покликана виступити фундатором подальших

галузевих юридичних розробок в інформаційній сфері. Лише одночасні публічно-

правові та приватно-правові розробки в контексті регулювання суспільних відносин

в Інтернеті здатні забезпечити належний ефект захисту як інформаційних, так і всіх

інших прав та свобод людини і громадянина на етапі побудови та розвитку

інформаційного суспільства.

Юридичні питання які нині ставить Інтернет перед правовою наукою не

обмежуються виключно протиправними діями, пов’язаними з інформацією (її

змістом, збиранням, зберіганням, розповсюдженням і т.д.), що часто є головним

аргументом на користь необхідності правового регулювання Мережі. Однак, не слід

забувати, що суспільні відносини, які сьогодні реалізуються з використанням

Інтернету, є більш різноманітними та багатогранними. Безсумнівно, в даному

178 контексті питання інформації є одним із головних, однак не єдиним серед сфер, що

потребують правового забезпечення. В. О. Копилов справедливо зазначає, що

цивільно-правовий аспект інформаційних відносин пояснюється особливостями

реалізації інформаційних прав і свобод, передусім майнових прав, і прав власності

на інформаційні ресурси в інформаційній сфері, реалізація яких визначається

особливостями інформації як об’єкта правовідносин [164, с. 98]. Дана сфера

суспільних відносин регулюється низкою нормативно-правових актів, серед яких:

Цивільний кодекс України [318] (до прикладу, Глава 36, 37, 38, 39 та ін. даного

акту), Закону України “Про авторське право і суміжні права” [236], Кодекс України

про адміністративні правопорушення [153] (ст. 51, ст. 1646 – 1649 та ін.),

Кримінальний кодекс України [165] (ст. 176, ст. 177 КК України) та ін.

Однак, є й інші правові відносини, які реалізуються шляхом використання

Інтернету і при цьому належать до предмету регулювання цивільного права.

Основою для укладення будь-яких договорів через використання Мережі, є правове

закріплення інституту електронного підпису. В Україні діє Закон «Про електронний

цифровий підпис» [241], однак за оцінками низки науковців в галузі права та

експертів в сфері ІТ, даний акт потребує серйозного доопрацювання. Слід

підкреслити, що саме закон про електронний підпис є базисом для здійснення

правового регулювання низки суспільних відносин в Інтернеті. В даному контексті

одним із найбільш злободенних нині питань є регулювання в інформаційній сфері

відносин купівлі-продажу і як наслідок, захисту прав споживачів в Інтернеті. Так, за

даними міжнародної організації UNCTAD при Генеральній асамблеї ООН, Україна в

глобальному рейтингу розвитку електронної комерції за підсумками 2014 року

зайняла 58 місце серед 130 існуючих [29]. У вітчизняній правовій науці питання про

електронну комерцію та торгівлю в повній мірі не досліджене і потребує належного

теоретичного розроблення. Додатковим поштовхом в розробці даного питання є те,

що законодавець, розуміючи прогалину в правовому регулюванні відносин в сфері

електронної торгівлі, 3 вересня 2015 року прийняв Закон України «Про електронну

комерцію» [242]. Цей Закон визначає організаційно-правові засади діяльності у

179 сфері електронної комерції, встановлює порядок вчинення електронних правочинів

із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначає права і

обов’язки учасників відносин у сфері електронної комерції. Ще одним пріоритетним

напрямком розвитку юридичної науки та нормативно-правового регулювання є

захист прав споживачів в інформаційній сфері.

У зв’язку із розвитком інформаційного суспільства в цікавому розрізі постає й

трудове право, де мають бути вирішені питання не лише доступу до Інтернету

підприємств, установ, організацій та їх службовців, а й регулювання електронного

прийняття на роботу. Сьогодні є досить розповсюдженою практика прийому на

роботу через подання електронних резюме, мотиваційних листів з подальшим

проведенням скайп-співбесід і т.д. Також поширеним явищем стало дистанційне

укладення трудових договорів на ведення роботи в Інтернеті, що потребує

правового регулювання. Вищевикладене засвідчує необхідність майбутнього

розвитку трудового права з урахуванням його реалізації в сфері Інтернету.

В забезпеченні належного рівня регулювання суспільних відносин та захисту

прав людини в Мережі важливу роль відіграє кримінальне право. Варто зауважити,

що дана галузь права покликана знайти адекватну відповідь на всі виклики та

загрози інформаційній безпеці, серед яких інформаційні злочини та кібертероризм.

Більш детально питання інформаційної безпеки нами було розглянуто в

попередньому параграфі. Тут лише зазначимо, що кримінальне право має суттєво

розвиватися в напрямку правового регулювання відносин в інформаційній сфері, а

закріплення в Кримінальному кодексі України наприклад, Розділу XVI (злочини у

сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та

комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку) є недостатнім правовим механізмом

захисту інформаційних прав громадян та регулювання суспільних відносин в

Інтернеті.

Важливим публічно-правовим аспектом інформаційних відносин є

необхідність забезпечення гарантій здійснення конституційних прав і свобод

людини та громадянина. Також потребує нового погляду науки конституційного

180 права організація та здійснення державної влади в умовах інформаційного

суспільства. Це викликано новітньою трансформацією демократії під впливом

електронної епохи та виникнення, до прикладу, інституту електронного голосування

та еволюція під його впливом виборчого права, побудова електронної держави та

здійснення електронного урядування. Необхідність цих трансформацій в

демократичному державному управлінні викликана впливом та розвитком

інформаційних технологій. В майбутньому вітчизняній науці конституційного права

доведеться знайти відповіді на всі виклики, що привносить в предмет його

правового регулювання нова інформаційна епоха.

Нині вітчизняна юридична наука почала робити перші кроки на шляху до

систематизації досліджень в сфері становлення і розвитку інформаційного

суспільства, уніфікації підходів до вивчення низки питань в інформаційній сфері.

Свідченням цього є виділення окремої спеціальності в сфері правових

дисертаційних досліджень – 12.00.13 – Інформаційне право; право інтелектуальної

власності. Даний підхід в розвитку правової науки в цьому напрямку вбачається

перспективним, оскільки саме предметом дослідження інформаційного права є

інформаційні суспільні відносини.

Поряд із завданнями, що ставить розвиток інформаційного суспільства перед

юридичною наукою в інформаційній сфері, також є нагальна необхідність в

законодавчому реагуванні на низку викликів нової інформаційної доби. Однак в

Україні прослідковуються системні проблеми в становленні інформаційного

законодавства. Починаючи з кінця 90-х років минулого століття одним із

пріоритетних напрямків наукових розробок стала систематизація суспільних

відносин в інформаційній сфері, та дослідження питання кодифікації

інформаційного законодавства. За оцінками Науково-дослідного центру правової

інформатики Академії правових наук України інформаційне законодавство

становить значний масив нормативно-правових актів – понад 4 тисячі [79, с. 210].

В п. 2 Розділу ІІІ Закону України «Про Основні засади розвитку

інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» [255] зазначається: «З

181 метою підвищення ефективності розвитку інформаційного суспільства необхідно

створити цілісну систему законодавства, гармонізовану з нормами міжнародного

права з питань розвитку інформаційного суспільства, зокрема здійснити

кодифікацію інформаційного законодавства».

Однак до сьогодні не вдалося створити цілісну систему інформаційного

законодавства та прийняти єдиний кодифікований акт у цій сфері. Хоча, зважаючи

на вищевикладене, стає зрозуміло, що значна частина суспільних відносин в

інформаційній сфері в Україні залишається неврегульованою. Даний стан

вітчизняного інформаційного законодавства викликаний низкою системних

недоліків. Проаналізувавши позиції з цього приводу вітчизняних науковців, серед

яких: І. В. Арістова [109, с. 194-198], В. М. Брижко [79, с. 213-214], О. П. Дзьобань,

В. Г. Пилипчук [219, с. 237-241], В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк [175, с. 168-171]

вважаємо за доцільне виділити такі причини недосконалості вітчизняного

інформаційного законодавства:

1) відсутність загальнодержавної законодавчої системності в підході до правового

регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері. Фрагментарність є однією

із найсуттєвіших проблем у правовому регулюванні інформаційних відносин;

2) понятійно-категоріальний апарат потребує уніфікованості розуміння.

Відсутність термінологічної єдності унеможливлює належний розвиток

інформаційного законодавства;

3) низка нормативно-правових актів, що спрямовані на побудову інформаційного

суспільства в Україні та окремих його елементів, мають декларативний характер.

Відсутність реального механізму впровадження в життя заявлених цілей розвитку

інформаційної сфери унеможливлює ефективний прогрес нашої держави в цьому

напрямку;

4) нехтування світовим досвідом у сфері побудови інформаційного суспільства та

його законодавчого забезпечення і регулювання;

5) відтермінування вирішення питання правового регулювання Інтернету та ін.

182

Серед пріоритетних напрямків майбутнього розвитку інформаційного

законодавства в Україні слід виділити наступні:

а) прийняття Інформаційного кодексу України;

б) прийняття нового закону «Про програму розвитку інформаційного суспільства в

Україні»;

в) щорічне затвердження «Плану дій щодо розвитку інформаційного суспільства в

Україні» відповідно до новоприйнятої Програми;

г) прийняття Концепції інформаційної безпеки України та Плану дій щодо її

реалізації;

д) розробка законодавства в сфері регулювання суспільних відносин в Інтернеті та

ін.

З точки зору права головними індикаторами розвитку інформаційного

суспільства в окремо взятій державі є: технологічний рівень розвитку

інфраструктури країни, забезпечення інформаційних прав людини, рівень

законодавчого забезпечення розвитку інформаційного суспільства, розвиток

електронної демократії та її сегментів, в тому числі електронної держави та

електронного урядування.

Для сучасної України, яка перебуває на етапі становлення і розвитку

інформаційного суспільства, набуває особливої актуальності і гостроти питання

розвитку електронної держави та електронного урядування. Теоретичні основи

електронної демократії нами були детально проаналізовані в третьому параграфі

першого розділу. Аналізуючи сучасний стан розвитку в Україні секторів

електронної демократії та зокрема електронного урядування слід зазначити

наступне.

Правовою основою розвитку е-демократії визначено Концепцію розвитку

електронного урядування в Україні [162], Стратегію державної політики сприяння

розвитку громадянського суспільства в Україні [290], та план дій з впровадження в

Україні Ініціативи “Партнерство “Відкритий Уряд” у 2014-2015 роках [221], тощо.

183

В Україні на постійній основі функціонують офіційне інтернет-

представництво Президента України (www.president.gov.ua), офіційний веб-портал

Верховної ради України [89], єдиний веб-портал органів виконавчої влади України

[311], офіційний веб-сайт Конституційного Суду України [158], сайти місцевих

органів влади, до прикладу, Офіційний сайт Харківської міської ради, міського

голови, виконавчого комітету [214] та ін. На даних інтернет-ресурсах розміщена

інформація про діяльність відповідних владних інституцій, міститься нормативно-

правова база, звіти про роботу, новини тощо. В цілому слід відзначити, що останнім

часом прослідковується суттєвий прогрес у функціонуванні інтернет-представництв

органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні. Варто підкреслити

той факт, що електронна пошукова система «Законодавство України» [88] є

достатньо розвиненою та прогресивною навіть в порівнянні з низкою Європейських

країн. Користуючись даним ресурсом можна легко прослідкувати еволюцію

національного законодавства із коректними посиланнями на всі зміни та доповнення

нормативно-правової бази України.

Варто відзначити, що важливим досягненням останнього року в Україні слід

вважати постійний системний розвиток електронного урядування як на

загальнодержавному, так і регіональному рівнях. Зокрема, постановою Кабінету

Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 492 було затверджено Положення про

Державне агентство з питань електронного урядування України [247] яке покликано

реалізувати державну політику у сфері інформатизації, електронного урядування,

формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів,

розвитку інформаційного суспільства.

Ілюстративним прикладом електронного урядування є запровадження в

Україні системи електронних закупівель. Відповідно до затвердженого 31 березня

2015 р. розпорядження Кабінету Міністрів України «Про проведення експерименту

із застосування електронних засобів під час здійснення переговорної процедури

закупівлі» [257] з 1 травня 2015 р. проводиться експеримент із застосування під час

здійснення Міністерством оборони переговорної процедури закупівлі електронних

184 засобів, що відповідають вимогам, визначеним Законом України “Про здійснення

державних закупівель”. До 1 січня 2016 р. Міністерство оборони має подати

Кабінету Міністрів України звіт про результати проведення експерименту.

На виконання цього розпорядження Міністерство оборони України 12 червня

2015 року затвердило Наказ № 257 «Про затвердження Порядку проведення

експерименту із застосування електронних засобів під час здійснення переговорної

процедури закупівлі». У розпорядженні Кабінету Міністрів України від 20 травня

2015 року «Про реалізацію пілотного проекту щодо впровадження процедури

електронних закупівель товарів» [258] зазначається: «учасники пілотного проекту

проводять електронні закупівлі товарів з використанням автоматизованої

інформаційної системи, яка забезпечує прозорість результатів закупівель та до

складу якої входять центральна база даних, єдиний модуль аукціону та кілька

електронних майданчиків (сайтів у Інтернеті), що взаємодіють з центральною базою

даних через відкритий програмний інтерфейс (АРI)».

10 липня відбулися перші електронні торги Міністерства оборони України.

Система електронних торгів для потреб оборонного відомства була реалізована з

використанням передових технологій проведення закупівель на базі електронних

систем за сприяння однієї з найбільших у світі аудиторсько-консалтингової компанії

“Ernst & Young” і провідної світової організації із боротьби з корупцією

“Transparency International”, що забезпечує високий рівень прозорості проведення

торгів [125]. Відтепер електронний реверсивний аукціон буде єдиним засобом

відбору учасників на переговори під час надпорогових централізованих закупівель

речового та медичного майна, послуг з організації харчування, продуктів

харчування та паливно-мастильних матеріалів за переговорною процедурою

закупівлі (електронні закупівлі). На практиці всі рішення про оголошення

елекронних закупівель публікуваться в "Інформаційних бюлетенях" Департаменту

державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони

України [145]. Також діє офіційна сторінка проекту електронних закупівель

Департаменту державних закупівель Міністерства оборони України в Facebook

185 [121], де розміщаються усі звіти про оголошені та проведені електронні закупівлі

для потреб Армії. Також публікуються звіти про роботу команди проекту, новини та

плани діяльності. Дієвість використання при здійсненні державних закупівель

електронних торгів є беззаперечною. Перш за все, йдеться про їх прозорість,

антикорумпованість та якісність закупленої продукції для потреб Збройних сил

України. Однак остаточні висновки робити ще зарано, адже головне, щоб існуюча

до цього негативна практика державних закупівель не була адаптована до

електронної форми їх здійснення.

На шляху побудови електронного урядування широко використовується метод

державно-приватного партнерства, а провідну роль у даному процесі відіграють

волонтерські організації, оскільки із залученням ІТ-волонтерів України

здійснюється розробка і запровадження низки програм з електронного урядування.

Прикладом цього є запущений 16 червня 2015 року Портал державних електронних

послуг iGov.org.ua – спільний проект органів державної влади, волонтерів та ІТ-

компаній, що покликаний підвищити рівень надання державних послуг [224].

Слід підкреслити, що електронне урядування в Україні нині перебуває на етапі

становлення та динамічного розвитку, тому робити якісь висновки в цьому аспекті

ще зарано. Однак, також варто відзначити й те, що для подальшого ефективного

розвитку цього сегменту електронної демократії важливим є постійне

вдосконалення інформаційної інфраструктури, підвищення базового рівня

комп’ютерної грамотності у громадян нашої країни, особливо це стосується людей

похилого віку та інших незахищених верств населення, створення ефективного

механізму електронної ідентифікації громадян (BankID, MobileID, ID-карта,

електронний цифровий підпис). Важливу роль в цьому процесі відіграє законодавче

та матеріальне забезпечення що є запорукою успіху впровадження електронного

урядування в Україні.

Одним із пріоритетних завдань на шляху ефективного функціонування

електронного урядування є впровадження електронних адміністративних послуг.

Нині вже 24 послуги доступні онлайн, ще 47 планується до запуску найближчим

186 часом, 397 знаходяться в розробці. Строк запровадження електронних послуг

залежить не лише від стадії їх розробки, а й від готовності державних та

муніципальних установ і регіонів до впровадження новітніх технологій. На порталі

держаних послуг запропонований їхній перелік, як вже доступних, так і тих що

розробляються, однак якщо громадянин не знайшов адміністративної послуги, яка

його цікавить, він може запропонувати її запровадження заповнивши відповідну

форму на цьому сайті.

У механізмі здійснення електронного урядування важливу роль відіграє

наявність права у громадян на електронне звернення та електронні петиції. 2 липня

2015 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2299 «Про внесення змін до

Закону України "Про звернення громадян" щодо електронного звернення та

електронної петиції». Відповідно до цього закону громадяни можуть звертатися до

Президента, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, до інших центральних

органів виконавчої влади, обласних і районних державних адміністрацій, органів

місцевого самоврядування з електронними петиціями через їхні офіційні веб-сайти.

У такій петиції має бути викладена суть звернення, вказане прізвище, ім'я та по

батькові автора (ініціатора), також в ньому має бути зазначено електронну поштову

адресу або відомості про інші засоби зв’язку з ним, на яку заявнику може бути

надіслано відповідь. Електронна петиція, адресована Президенту, Раді чи Кабміну,

розглядається і на неї дається відповідь за умови збору на її підтримку щонайменше

25 тис. підписів громадян протягом не більше ніж 3 місяців з дня її опублікування.

Кількість підписів на підтримку петиції до органу місцевого самоврядування та

термін збору підписів визначаються статутом територіальної громади. Розгляд

електронних петицій здійснюється невідкладно, але не пізніше 10 робочих днів з дня

опублікування інформації про початок її розгляду, а відповідь публікується на

офіційному веб-сайті органу, якому вона була адресована, а також направляється її

ініціатору.

Слід відзначити прогресивність даного закону, що безсумнівно позитивно

відобразиться на розвитку електронного урядування й електронної демократії та

187 сприятиме діалогу й співпраці між владою та суспільством. Оскільки, саме завдяки

електронним петиціям, важливі для суспільства питання будуть винесені на

публічний розгляд і відповідь їхніх адресатів теж буде публічною [129]. Наразі вже

ефективно функціонує сервіс електронних петицій Президенту України на сайті

Офіційного інтернет-представництва Глави держави, який доступний за постійною

адресою petition.president.gov.ua [124]. Першою електронною петицією, яка набрала

25 тис. голосів, стала петиція щодо законодавчого затвердження права громадян

України на захист, суть якої полягає в наданні громадян України права володіти

вогнепальною зброєю [120]. Також в тестовому режимі запущено сервіс

електронних петицій Верховній раді України на сайті офіційного веб-порталу

законодавчого органу, який доступний за адресою itd.rada.gov.ua/petitions [123].

Вагоме значення при побудові електронної держави та електронного

урядування відіграє імплементація у вітчизняне законодавство концепції відкритих

даних. Згідно до ч.1 ст. 101 Закону України «Про доступ до публічної інформації»:

«Публічна інформація у формі відкритих даних – це публічна інформація у форматі,

що дозволяє її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та

безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання. Розпорядники

інформації зобов’язані надавати публічну інформацію у формі відкритих даних на

запит, оприлюднювати і регулярно оновлювати її на єдиному державному веб-

порталі відкритих даних та на своїх веб-сайтах» [240]. Відповідно до цього

законодавчого положення створений та функціонує Національний портал відкритих

даних [201], що доступний за інтернет-адресою data.gov.ua. 21 жовтня 2015 року

Кабінетом Міністрів України ухвалено Постанову № 835 «Про затвердження

Положення про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих

даних» [248], якою передбачається 331 набір даних, що мають бути у відкритому

доступі.

Переваги, встановленого державою відкритого набору даних, полягають в

наступному:

188 1) громадяни мають доступ до інформації щодо діяльності органів публічної

влади, в тому числі в аспекті витрат бюджетних коштів. Це дає можливість

громадянам брати участь у процесі прийняття рішень;

2) діяльність органів публічної влади стає більш прозорою, а якість їх послуг для

населення кращою;

3) приватні компанії можуть використовувати інформацію, яка надається державою

у формі відкритих даних, задля більш ефективного ведення бізнесу.

Необхідність впровадження електронного урядування в Україні пояснюється

низкою обставин. Всі публічні послуги повинні бути доступними в електронному

середовищі, що дуже зручно і дозволяє мінімізувати витрати часу. Впровадження

такої практики дає значну економію бюджету за рахунок оптимізації людських

ресурсів, оскільки комп'ютерам не потрібно платити зарплату, вони не хворіють і не

йдуть у відпустку, хоча ця система й потребує додаткових витрат на забезпечення її

розробки, підтримки та захисту. Дуже важливим є й те, що систему електронного

урядування неможливо корумпувати. Окрім очевидних зручностей для населення, е-

урядування полегшує ведення бізнесу, робить економіку країни більш прозорою і

привабливою для інвесторів.

Незважаючи на певні успіхи України у сфері побудови інформаційного

суспільства слід підкреслити, що наша держава зіштовхується із низкою труднощів,

що пов’язані зі значними правовими, організаційними та фінансовими аспектами.

Доцільним було б запозичення досвіду Японії [докладніше див.: 194] в аспекті

створення при Кабінеті міністрів України Стратегічного штабу по забезпеченню

розвитку інформаційного суспільства. До цього органу мають входити міністри за

посадою та особи що мають прогресивні ідеї в сфері розвитку функціонування

інформаційного суспільства, яких призначав би Прем’єр-міністр як голова цього

органу. Так, до Стратегічного штабу можуть бути залучені представники

академічних кіл, місцевого самоврядування, великого бізнесу у сфері

машинобудування, телекомунікаційних технологій, фахівці у сфері ІТ. Таким

чином, через функціонування даного органу, уряд матиме можливість формувати

189 свою політику враховуючи інтереси і поради провідних національних економічних

гравців від яких залежить не тільки розвиток країни, але й благополуччя пересічних

громадян та доля запровадження розроблених урядових програм спрямованих на

розвиток інформаційного суспільства.

Отже, слід підкреслити, що необхідним є подальше наукове розроблення та

законодавче регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері, та їх

реалізації в Інтернеті. Розбудова електронної держави залежить від системного

повсякчасного розвитку кожного із її елементів приділяючи суттєву увагу

електронному урядуванню. Для цього потрібною є як політична воля, так і

готовність населення до нововведень, які привносить в наше життя інформаційне

суспільство.

Висновки до другого розділу

1. Право на інформацію пронизує всі покоління прав людини, набуваючи

нового змісту в межах кожного із них. Право на інформацію почало формуватися з

кінця ХVІІI ст. і продовжує свій розвиток у сучасних умовах. Загальним підґрунтям

досліджуваного права є свобода вираження думки і слова, тому право на інформацію

отримало своє закріплення як похідне право від свободи переконань і вільного їх

вираження. Інформаційне суспільство надало нового прочитання як

фундаментальним правам людини в цілому, так і праву на інформацію зокрема. Саме

в інформаційному суспільстві інформація стала цінною сама по собі, що дає

підстави говорити про виділення права на інформацію в окреме самостійне право.

Зважаючи на це, в Україні необхідно на конституційному рівні переглянути

визначення права на інформацію, а саме закріпити не лише його правомочності, але

й безпосередньо поняття (назву) «право на інформацію», що буде свідчити про його

довершеність як окремої правової категорії. Логічним вбачається закріплення права

на інформацію поряд із правом на участь в інформаційному суспільстві, що вказує

на органічний зв’язок між ними. До того ж, в умовах розвитку інформаційного

суспільства важливою гарантією реалізації права на інформацію є визнання і

190 юридичне закріплення права доступу до Інтернету, забезпечення реалізації якого

повинно складати обов’язок держави.

2. Важливою складовою національної безпеки є інформаційна безпека, яка, з

одного боку, проявляється в наявності інформаційного компоненту в усіх без

винятку сферах національної безпеки, а з іншого, – у відокремленості

(самостійності) інформаційного сегмента національної безпеки. Прийнято виділяти

такі потенційні загрози інформаційній безпеці: кібернетичні злочини, кібернетичний

тероризм та інформаційна війна. Межі між цими категоріями кіберактивності є

досить розмитими. Більше того, низка протиправних криміналізованих діянь змогли

адаптуватися до нових умов інформаційної ери і змінивши форми діяльності

продовжують здійснювати посягання на традиційні об’єкти правопорушення.

Інформаційна злочинність та інформаційний тероризм відрізняються між собою за

характером переслідуваних цілей. Якщо при вчиненні інформаційних злочинів

злочинці виходять з суто корисливих або хуліганських намірів, то кібертерористи

мають політичні цілі, які притаманні тероризму як такому. Найбільшою загрозою в

сучасних умовах інформаційного суспільства є інформаційна війна.

3. На сучасному етапі становлення інформаційного суспільства в Україні

пріоритетного значення набувають питання розвитку електронної держави та

електронного урядування. Незважаючи на те, що національні складові сектори

електронної держави є достатньо розвинутими та прогресивними, все ж вони

потребують безперервного системного вдосконалення у правових, організаційних та

фінансових аспектах. Електронне урядування в Україні нині перебуває на етапі

становлення та динамічного розвитку. Зокрема, на постійній основі функціонують

офіційне інтернет-представництво Президента України, офіційний веб-портал

Верховної Ради України, єдиний веб-портал органів виконавчої влади України,

офіційний веб-сайт Конституційного Суду України, сайти місцевих органів влади; з

2014 р. розпочало свою діяльність Державне агентство з питань електронного

урядування України; запущено портал електронних послуг; закріплено в Законі

України «Про звернення громадян» право громадян на електронні звернення та

191 електронні петиції, впроваджується демократична система електронних державних

закупівель, що регулюється Законом України «Про здійснення державних

закупівель» та розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про реалізацію

пілотного проекту щодо впровадження процедури електронних закупівель товарів»

тощо.

4. Актуальними напрямками регулювання інформаційних відносин та розвитку

інформаційного суспільства в Україні є: а) подальше теоретико-правове і галузеве

наукове дослідження концепції інформаційного суспільства та суспільних відносин в

інформаційній сфері; б) прийняття нового закону «Про програму розвитку

інформаційного суспільства в Україні»; в) щорічне затвердження «Плану дій щодо

розвитку інформаційного суспільства в Україні» відповідно до новоприйнятої

Програми; г) створення при Кабінеті Міністрів України Стратегічного штабу

розвитку інформаційного суспільства; ґ) розвиток інформаційної інфраструктури, в

тому числі поліпшення якості Інтернет зв’язку; д) прийняття Інформаційного

кодексу України із закріпленням права на доступ до Інтернету; е) подальший

розвиток електронної держави та електронного урядування із запровадженням

електронного правосуддя, електронного громадянина, розвитком електронних

адміністративних послуг, запровадженням електронних виборів тощо; є) прийняття

Концепції інформаційної безпеки України та Плану дій щодо її реалізації; ж)

створення інформаційних військ України як структурного підрозділу Збройних Сил

України; з) розробка законодавства в сфері регулювання суспільних відносин в

Інтернеті та ін.

192

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення наукового

завдання, яке полягає визначенні правових засад інформаційного суспільства та

трансформації під його впливом суспільних відносин, інститутів держави,

демократії та права. Основними науковими висновками, пропозиціями і

рекомендаціями, отриманими в процесі дослідження, є такі:

1. Важливим є співвідношення інформаційного суспільства та громадянського.

Інтернет, як базовий елемент інформаційного суспільства, перетворюється на один із

головних інструментів розвитку громадянського суспільства. Інформаційне

суспільство забезпечує ефективний розвиток інституцій громадянського суспільства

та вирішення їх завдань, а саме: колективний захист прав і свобод, комунікацію між

членами громадянського суспільства, комунікацію між членами громадянського

суспільства та державою, комунікацію між членами громадянського суспільства і

міжнародними організаціями. Активізація громадянського суспільства в Інтернеті

відбувається, по-перше, з ініціативи «зверху», коли канали взаємодії створені й

контролюються самою державою, тобто громадяни беруть існуючі правила і діють

згідно з закладеним владою планом. По-друге, з ініціативи «знизу», як ініціативний

самоврядний рух громадян з метою висловлення своїх прав, інтересів і думок.

2. Основою побудови інформаційного суспільства є правова держава. Правова

держава наповнює інформаційне суспільство принципом верховенства права.

Зв’язок концепції правової держави і інформаційного суспільства в тому, що вони

ґрунтуються і спрямовані на гарантування, закріплення, захист та реальне

здійснення невід’ємних прав і свобод людини і громадянина, а також на формування

та розвиток правової свідомості і правової культури. Пріоритет прав людини є

базисною засадою інформаційного суспільства. Важливим також є те, що в

інформаційному суспільстві відбувається переведення джерел права в електронну

форму.

3. Інформаційне суспільство може існувати лише в державі з демократичною

формою правління. Інформаційна платформа розвитку демократичної держави дає

193 можливість громадянському суспільству та окремому громадянину проявляти

активність у суспільно-політичному житті держави, прямо брати участь у прийнятті

рішень державного та суспільного значення, впливати на державні органи та їхніх

посадових осіб самостійно, чи шляхом самоорганізації в громадські групи. Правова

демократична держава привносить в інформаційне суспільство важливий фактор

взаємної відповідальності особи і держави. Інформаційне ж суспільство створює

умови для прояву нових форм політичної активності. Демократичні засади держави

отримують нове прочитання в умовах побудови інформаційного суспільства. У

правовій науці прийнято два підходи до розуміння електронної демократії.

Відповідно до першого, вона розуміється як інформаційно-комунікаційна підтримка

традиційних механізмів демократії. Більш обґрунтований підхід до розуміння

електронної демократії передбачає можливість створення на основі використання

інформаційно-комунікаційних технологій суттєво нової форми здійснення

народовладдя, що поєднує представницьку і безпосередню форми демократії.

4. Головним структурним елементом електронної демократії є електронна

держава. Її побудова полягає в реорганізації системи органів публічної влади,

розвитку і поглибленні реформи цієї системи на основі елементів та принципів

інформаційного суспільства, а також тих можливостей, які надаються сучасними

інформаційно-комунікаційними технологіями і мережевою інфраструктурою.

Електронна держава об’єднує в собі електронний уряд, електронний парламент,

електронний суд, електронний муніципалітет. Головною організаційною формою

діяльності відповідних державних структур в інформаційному суспільстві є

електронне урядування. Електронне урядування – це здійснення державного

управління на основі широкого застосування інформаційних технологій, системи

локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, що

забезпечує просте і прозоре функціонування та зв'язок органів державної влади з

громадянами в режимі реального часу, а також комунікацію, координацію дій,

співпрацю владних структур між собою для якомога якіснішого виконання завдань,

які стоять перед ними. «Напівпряма» електронна демократія, як якісно новий спосіб

194 здійснення демократії в інформаційному суспільстві, у порівнянні з традиційною

представницькою демократією має деякі суттєві переваги; до них можна віднести

нові способи залучення громадян до управління суспільними та державними

справами шляхом використання інформаційно-комунікаційних технологій. Відомі

такі сектори електронної демократії, як електронні вибори, електронне голосування,

електронна петиція, електронне опитування, концепція «електронний громадянин»

та інші механізми «напівпрямої» електронної демократії.

5. Право на інформацію пронизує всі покоління прав людини, набуваючи

нового змісту в межах кожного із них. Право на інформацію почало формуватися з

кінця ХVІІI ст. і продовжує свій розвиток у сучасних умовах. Загальним підґрунтям

досліджуваного права є свобода вираження думки і слова, тому право на інформацію

отримало своє закріплення як похідне право від свободи переконань і вільного їх

вираження. Інформаційне суспільство надало нового прочитання як

фундаментальним правам людини в цілому, так і праву на інформацію зокрема. Саме

в інформаційному суспільстві інформація стала цінною сама по собі, що дає

підстави говорити про виділення права на інформацію в окреме самостійне право.

Зважаючи на це, в Україні необхідно на конституційному рівні переглянути

визначення права на інформацію, а саме закріпити не лише його правомочності, але

й безпосередньо поняття (назву) «право на інформацію», що буде свідчити про його

довершеність як окремої правової категорії. Логічним вбачається закріплення права

на інформацію поряд із правом на участь в інформаційному суспільстві, що вказує

на органічний зв’язок між ними. До того ж, в умовах розвитку інформаційного

суспільства важливою гарантією реалізації права на інформацію є визнання і

юридичне закріплення права доступу до Інтернету, забезпечення реалізації якого

повинно складати обов’язок держави.

6. Важливою складовою національної безпеки є інформаційна безпека, яка, з

одного боку, проявляється в наявності інформаційного компоненту в усіх без

винятку сферах національної безпеки, а з іншого, – у відокремленості

(самостійності) інформаційного сегмента національної безпеки. Прийнято виділяти

195 такі потенційні загрози інформаційній безпеці: кібернетичні злочини, кібернетичний

тероризм та інформаційна війна. Межі між цими категоріями кіберактивності є

досить розмитими. Більше того, низка протиправних криміналізованих діянь змогли

адаптуватися до нових умов інформаційної ери і змінивши форми діяльності

продовжують здійснювати посягання на традиційні об’єкти правопорушення.

Інформаційна злочинність та інформаційний тероризм відрізняються між собою за

характером переслідуваних цілей. Якщо при вчиненні інформаційних злочинів

злочинці виходять з суто корисливих або хуліганських намірів, то кібертерористи

мають політичні цілі, які притаманні тероризму як такому. Найбільшою загрозою в

сучасних умовах інформаційного суспільства є інформаційна війна.

7. На сучасному етапі становлення інформаційного суспільства в Україні

пріоритетного значення набувають питання розвитку електронної держави та

електронного урядування. Незважаючи на те, що національні складові сектори

електронної держави є достатньо розвинутими та прогресивними, все ж вони

потребують безперервного системного вдосконалення у правових, організаційних та

фінансових аспектах. Електронне урядування в Україні нині перебуває на етапі

становлення та динамічного розвитку. Зокрема, на постійній основі функціонують

офіційне інтернет-представництво Президента України, офіційний веб-портал

Верховної Ради України, єдиний веб-портал органів виконавчої влади України,

офіційний веб-сайт Конституційного Суду України, сайти місцевих органів влади; з

2014 р. розпочало свою діяльність Державне агентство з питань електронного

урядування України; запущено портал електронних послуг; закріплено в Законі

України «Про звернення громадян» право громадян на електронні звернення та

електронні петиції, впроваджується демократична система електронних державних

закупівель, що регулюється Законом України «Про здійснення державних

закупівель» та розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про реалізацію

пілотного проекту щодо впровадження процедури електронних закупівель товарів»

тощо.

196

8. Актуальними напрямками регулювання інформаційних відносин та розвитку

інформаційного суспільства в Україні є: а) подальше теоретико-правове і галузеве

наукове дослідження концепції інформаційного суспільства та суспільних відносин в

інформаційній сфері; б) прийняття нового закону «Про програму розвитку

інформаційного суспільства в Україні»; в) щорічне затвердження «Плану дій щодо

розвитку інформаційного суспільства в Україні» відповідно до новоприйнятої

Програми; г) створення при Кабінеті Міністрів України Стратегічного штабу

розвитку інформаційного суспільства; ґ) розвиток інформаційної інфраструктури, в

тому числі поліпшення якості Інтернет зв’язку; д) прийняття Інформаційного

кодексу України із закріпленням права на доступ до Інтернету; е) подальший

розвиток електронної держави та електронного урядування із запровадженням

електронного правосуддя, електронного громадянина, розвитком електронних

адміністративних послуг, запровадженням електронних виборів тощо; є) прийняття

Концепції інформаційної безпеки України та Плану дій щодо її реалізації; ж)

створення інформаційних військ України як структурного підрозділу Збройних Сил

України; з) розробка законодавства в сфері регулювання суспільних відносин в

Інтернеті та ін.

197

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ackerman B. Deliberation Day / B. Ackerman // Journal of Political Philosophy. –

2002. – vol. 10. – № 2. – Р. 129-152.

2. Appelbaum J., Poitras L. Als Zielobjekt markiert / Jacob Appelbaum, Laura Poitras

// Der Spiegel. – 2013. – № 28. – P. 22-24.

3. Bank Hackers Steal Millions via Malware [Electronic resource]. – Mode of aссess

:http://www.nytimes.com/2015/02/15/world/bank-hackers-steal-millions-via-

malware.html?_r=1.

4. Being Human: Human-Computer Interaction in the Year 2020 [Electronic resource].

– 2008. – Mode of aссess : http://research.microsoft.com/ en-

us/um/cambridge/projects/hci2020/downloads/ beinghuman_a4.pdf.

5. Brzezinski Zb. Between Two Ages. America Role in the Technetronic Era /

Zb. Brzezinski. – New York, 1970. – 325 p.

6. Caldow J. e-Democracy: Putting Down Global Roots [Electronic resource] /

J. Caldow. – 2004. – Mode of aссess : http://www-01.ibm.com/

industries/government/ieg/pdf/edemocracy%20putting%20down%20roots.pdf.

7. Citizens' initiative will be introduced in the beginning of March [Electronic

resource]. – Mode of aссess : http://oikeusministerio.fi/en/index/

currentissues/tiedotteet/2012/01/kansalaisaloitekayttoonmaaliskuunalusta.html.

8. Civil and political rights, including the question of freedom of expression. The right

to freedom of opinion and expression. Report of the Special Rapporteur, Ambeyi

Ligabo, submitted in accordance with Commission resolution 2003/42. U.N DOC

E/CN.4/2004/62 (12 December 2003) [Electronic resource]. – Mode of aссess

:http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G03/171/69/PDF/

G0317169.pdf?OpenElement.

9. Clift S. The E-Democracy E-Book: Democracy is Online 2.0 [Electronic resource] /

S. Clift. – 2000. – Mode of aссess : http://stevenclift.com/the-e-democracy-e-book-

democracy-is-online-20-by-steven-clift-2000/.

198 10. Communication and Society Today and Tomorrow, Many Voices One World.

Towards a new more just and more efficient world information and communication

order [Electronic resource]. – London : Uniput, 1980. – 312 p. – Mode of aссess :

http://unesdoc.unesco.org/images/0004/000400/040066eb.pdf.

11. Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the

European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions - The

Role of eGovernment for Europe's Future [SEC(2003) 1038] [Electronic resource].

– Mode of aссess : http://eur-lex.europa.eu/legal-

content/EN/TXT/?uri=celex:52003DC0567.

12. Communication from the Commission to the European Parliament, the Council, the

European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions ¬The

European eGovernment Action Plan 2011-2015 [SEC(2010) 1539] [Electronic

resource]. – Mode of aссess : http://eur-

lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2010:0743:FIN:EN:PDF.

13. Computer in Merkels Büro war infiziert [Electronic resource] // Bild – Mode of

aссess : http://www.bild.de/bild-plus/politik/inland/angela-merkel/steht-im-zentrum-

des-cyber-angriffs-41347220,var=a,view=conversionToLogin. bild.html.

14. D'Arcy J. Direct Broadcast Satellite and the Right to Communicate / J. D'Arcy //

EBU Review. – 1969. – Vol. 118. – P. 14-18.

15. Denning D. Information Warfare and Security / Dorothy E. Denning. – Indianapolis

: Addison-Wesley Professional, 1998. – 544 p.

16. Deutschlands Cyberkrieger: In Uniform vor dem Rechner, Täuschen ist erlaubt

[Electronic resource]. – Mode of aссess : http://augengeradeaus.net/

2015/02/deutschlands-cyberkrieger-in-uniform-vor-dem-rechner-taeuschen-ist-

erlaubt/.

17. Dewey J. The challenge of democracy to education / J. Dewey // The Later Works,

1925–1953. Vol. 11 : 1935–1937. – Carbondale : Southern Illinois University Press,

2008. – P. 181-190.

199 18. Digitizing Public Services in Europe: Putting ambition into action: European

Commission 9th Benchmark Measurement, December 2010. [Electronic resource]. –

Mode of aссess: https://ec.europa.eu/digital-agenda/sites/digital-

agenda/files/egov_report.pdf.

19. Electronic ID Card [Electronic resource]. – Mode of aссess : https://e-

estonia.com/component/electronic-id-card/.

20. European Court of Human Rights: case Ahmet Yildirim V. Turkey (Application №

3111/10) [Electronic resource]. – Mode of aссess :

http://hudoc.echr.coe.int/webservices/content/pdf/003-4202780-4985142.

21. European Court of Human Rights: case of Nagla V. Latviа (Application

№73469/10) [Electronic resource]. – Mode of aссess : http://hudoc.echr.coe.int/

eng?i=001-122374.

22. European Court of Human Rights: Factsheet – New technologies [Electronic

resource]. – Mode of aссess : http://echr.coe.int/Documents/

FS_New_technologies_ENG.pdf.

23. European Court of Human Rights: сase of Tyrer v. the United Kingdom

(Application № 5856/72) [Electronic resource]. – Mode of aссess :

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57587.

24. Frank La Rue Report of the Special Rapporteur on Key Trends and Challenges to

the Right of all Individuals to Seek, Receive and Impart Information and Ideas of

All Kinds Through the Internet [Electronic resource] / La Rue Frank // Human

Rights Council, U.N. Doc. A/HRC/17/27. – May 16. – 2011. – Mode of aссess:

http://www2.ohchr.org/english/bodies/hrcouncil/docs/17session/

A.HRC.17.27_en.pdf.

25. Freedom of Connection. Freedom of Expression. The Changing Legal and

Regulatory Ecology Shaping the Internet: A report prepared for UNESCO’s

Division for Freedom of Expression, Democracy and Peace [Electronic resource] /

William H. Dutton, Anna Dopatka, Michael Hills, Ginette Law, Victoria Nash. –

200

Oxford : Oxford Internet Institute, University of Oxford. – 103 p. – Mode of aссess :

http://unesdoc.unesco.org/images/0019/001915/191594e.pdf.

26. Google fiber [Electronic resource]. – Mode of aссess :

https://fiber.google.com/about/.

27. HRC Affirms that Human Rights Must Also Be Protected on the Internet

(Resolution Text) [Electronic resource]. – Mode of aссess :

http://geneva.usmission.gov/2012/07/05/internet-resolution/.

28. HUDOC European Cort of Human Rights [Electronic resource]. – Mode of aссess :

http://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22documentcollectionid2%22:

[%22GRANDCHAMBER%22,%22CHAMBER%22]}.

29. Information economy report 2015. Unlocking the potential of E-commerce for

developing countries [Electronic resource] // United Nations Conference On Trade

And Development – Mode of aссess : http://unctad.org/en/

PublicationsLibrary/ier2015_en.pdf.

30. Inter-American Court of Human Rights: case of the Mayagna (Sumo) Awas Tingni

Community v. Nicaragua (Judgment of August 31, 2001) [Electronic resource]. –

Mode of aссess : http://www.corteidh.or.cr/docs/casos/articulos/ seriec_79_ing.pdf.

31. Karl-Heinz Ladeur Die Dynamik des Internet als Herausforderung der Stabilität des

Rechts – «Virtuelles Eigentum», Copyright, Lauterkeitsrecht und

Grundrechtsbindung im Internet als Exempel 1789 [Electronic resource] / Karl-

Heinz. – Mode of aссess: http://www2.jura.uni-hamburg.de/ceri/publ/

download02.pdf.

32. Libicki M. What Is Information Warfare? / Martin C. Libicki // INSS CSR Strategic

Forum. – 1995. – № 28. – P. 1-4.

33. Masuda Y. The Information Society as Postindustrial Society / Y. Masuda. –

Washington : Word Future Soc., 1983. – 523 p.

34. McLuhan M. Myth and Mass Media / M. McLuhan // Daedalus. – 1959. – Vol. 88. –

№ 2. – Р. 339 - 348.

201 35. Naisbitt John. Megatrends : Ten New Directions Transforming Our Lives /

John Naisbitt. – New York : Warner Books, 1982. – 290 p.

36. Networked Readiness Index 2015: Ukraine [Electronic resource]. – Mode of aссess:

http://reports.weforum.org/global-information-technology-report-

2015/economies/#indexId=NRI&economy=UKR.

37. Newell A. The Knowledge Level / A. Newell // Artificial Intelligence. – vol. 18. –

1982. – P. 87 –127.

38. North Korea has 6,000-strong cyber-army, says South [Electronic resource]. – Mode

of aссess : http://www.theguardian.com/world/2015/jan/06/ north-korea-6000-

strong-cyber-army-south-korea.

39. Promotion and protection of the right to freedom of opinion and expression. Report

of the Special Rapporteur, Mr. Abid Hussain, pursuant to Commission on Human

Rights resolution 1993/45. U.N DOC E/CN.4/1995/32 (14 December 1994)

[Electronic resource]. – Mode of aссess : http://daccess-dds-

ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G94/750/76/PDF/G9475076.pdf?OpenElement.

40. Recommendation CM/Rec (2009)1 of the Committee of Ministers to member states

on electronic democracy (e-democracy) (Adopted by the Committee of Ministers on

18 February 2009 at the 1049th meeting of the Ministers’ Deputies). – Strasbourg :

Printed at the Council of Europe, 2009. – 87 p.

41. Royal Courts of Justice: case of Vidal Hall and Others v Google Inc.

(№ A2/2014/0403) [Electronic resource]. – Mode of aссess :

https://www.judiciary.gov.uk/wp-content/uploads/2015/03/google-v-vidal-hall-

judgment.pdf.

42. Russia's Greatest Weapon May Be Its Hackers [Electronic resource]. – Mode of

aссess : http://www.newsweek.com/2015/05/15/russias-greatest-weapon-may-be-its-

hackers-328864.html.

43. Sala Constitucional de la Corte Suprema de Justicia de Costa Rica (2010) Andres

Oviedo Guzman v. Ministerio de Ambiente, Energia y Telecomunicaciones,

Sentencia No. 2010-012790, 30 July 2010 (Costa Rica) [Electronic resource]. –

202

Mode of aссess : http://200.91.68.20/pj/scij/busqueda/

jurisprudencia/jur_repartidor.asp?param1=TSS&nValor1=1&nValor2=483874&strT

ipM=T&strDirSel=directo.

44. Sanger D. E., Perlroth N. Bank Hackers Steal Millions via Malware [Electronic

resource] / D. E. Sanger, N. Perlroth // The New York Times. – 2015. – 14 feb. –

Mode of aссess : http://www.nytimes.com/2015/02/15/world/ bank-hackers-steal-

millions-via-malware.html?_r=1.

45. Sicherheitsalarm im Parlament: Cyberangriff auf den Bundestag [Electronic

resource] // Spiegel Online – Mode of aссess :

http://www.spiegel.de/netzwelt/netzpolitik/cyber-angriff-auf-den-deutschen-

bundestag-a-1033984.html.

46. The Constitution of Finland [Electronic resource]. – Mode of aссess : http:

//www.finlex.fi/fi/laki/kaannokset/1999/en19990731.pdf.

47. The Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD) [Electronic

resource]. – Mode of aссess: http://www.oecd.org.

48. The Palestinian Information Center [Electronic resource]. – Mode of aссess :

https://www.palinfo.com/site/pic/.

49. U.S. Army Cyber Command [Electronic resource]. – Mode of aссess :

www.arcyber.army.mil.

50. United States Court of Appeals: case of ACLU V. Clapper (№ 14‐42‐cv) [Electronic

resource]. – Mode of aссess : http://www.ca2.uscourts.gov/

decisions/isysquery/4d5d38b6-cb05-4ce7-9f81-d903f127fddf/3/doc/14-

42_complete_opn.pdf#xml=http://www.ca2.uscourts.gov/decisions/isysquery/4d5d3

8b6-cb05-4ce7-9f81-d903f127fddf/3/hilite/.

51. Warren S. D. The Right to Privacy [Electronic resource] / S. D. Warren,

L. D. Brandeis // Harvard Law Review. – Mode of aссess :

http://groups.csail.mit.edu/mac/classes/6.805/articles/privacy/Privacy_brand_warr2.

html.

203 52. Who are the top international-relations specialists? Surprise! Scholars have a very

different view than policymakers do [Electronic resource] // Foreign Policy. – 2014.

– Mode of aссess : http://ricks.foreignpolicy.com/posts/2014/09/25/

who_are_the_top_international_relations_specialists.

53. WikiLeaks [Electronic resource]. – Mode of aссess : http://wikileaks.org.

54. Williams Ch. Barack Obama ordered Stuxnet cyber attack on Iran [Electronic

resource] / Ch. Williams // The telegraph. – 2012. – Mode of aссess :

http://www.telegraph.co.uk/technology/news/9305704/Barack-Obama-ordered-

Stuxnet-cyber-attack-on-Iran.html.

55. World Communication Report: The media and the challenge of the new

technologies [Electronic resource]. – UNESCO Publishing, 1997. – Mode of aссess

: http://unesdoc.unesco.org/images/0011/001112/111240e.pdf.

56. 4chan [Electronic resource]. – Mode of aссess : https://www.4chan.org.

57. Аврамова О. Четверте покоління прав людини: постановка проблеми /

О. Аврамова, О. Жидкова // Право України. – 2010. – №2. – С. 101–107.

58. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і

пропозиції для України / автор-упорядник В. П. Тимощук. ‒ Київ : Факт, 2003.

‒ 496 с.

59. Алексеева И. Ю. Возникновение идеологии информационного общества

[Электронный ресурс] / И. Ю. Алексеева // Информационное общество. – 1999.

– Вып. 1. – С. 30-35. – Режим доступа: http://emag.iis.ru/arc/

infosoc/emag.nsf/BPA/99a40acf200e2915c32568b1002fcb16.

60. Арістова І. В. Методологічні засади розбудови суспільства знань /

І. В. Арістова // Правова інформатика. ‒ № 3(19). ‒ 2008. ‒ С. 10 – 17.

61. Ассанж Д. Неавторизована автобіографія / Д. Ассанж ; пер. з англ. В. Наріжна ;

під ред. Л. Белей. – Київ : Темпора, 2012. – 368 с.

62. Ассанж Дж. Шифропанки: свобода и будущее интернета / Дж. Ассанж,

Дж. Аппельбаум, Э. Мюллер-Магун, Ж. Циммерман ; пер. с англ. Н. Караев. –

Москва : Азбука Бизнес, Азбука-Аттикус, 2014. – 224 с.

204 63. Ашманов И. С. Информационный суверенитет, современная реальность

[Электронный ресурс] / Ашманов И. С. – Режим доступа : http://media-

mera.ru/science/2013-04-24-informatcionnyi-suverenitet-sovremennaia-realnost.

64. Баранов А. А. Интернет: объект правоотношений и предмет регулирования :

монография / А. А. Баранов. – Киев : Ред. журн. «Право Украины»; Харьков :

Право, 2013. – 144 с.

65. Бард А. Netократия: Новая правящая элита и жизнь после капитализма

[Электронный ресурс] / А. Бард, Я. Зордеквист. – Санкт-Петербург :

Стокгольмская школа экономики, 2004. – Режим доступа:

http://www.thenetocrats.ru.

66. Баталов Э. Я. Проблема демократии в американской политической мысли ХХ

века (из истории политической философии современности) / Э. Я. Баталов. –

Москва : Прогресс-Традиция, 2010. – 376 с.

67. Бачило И. Л. Государство и право ХХІ в. реальное и виртуальное /

И. Л. Бачило. – Москва : ЮРКОМПАНИ, 2013. – 280 с.

68. Бачило И. Л. Информационное право : учебник для магистров / И. Л. Бачило. –

3-е изд., перераб. и доп. – Москва : Юрайт, 2013. – 564 с.

69. Бачило И. Л. М. М. Сперанский – патриарх науки управления России /

И. Л. Бачило. – Москва : ИГП РАН – Издательство «Канон+», 2014. – 302 с.

70. Бачило И. Л. Методологические проблемы идентификации и правовой

поддержки развития социальных сетей / И. Л. Бачило // Информационное

общество и социальное государство: сборн. научн. работ. – Москва : ИГП РАН,

ИПО «У Никитских ворот», 2011. – С. 28-44.

71. Бачило И. Л. О связи гражданского общества с информационным в условиях

глобализации / И. Л. Бачило // Труды Института государства и права

Российской академии наук. Проблемы информатизации и информационного

права. – 2011. – № 6. – С. 7 - 31.

72. Бачило И. Л. Свободный доступ к информации и Интернет / И. Л. Бачило //

Информационное общество. – 2000. – №4. – С. 42 - 44.

205 73. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального

прогнозирования / Д. Белл ; пер. с англ. В. Л. Иноземцев. – Москва : Academia,

1999. – 956 с.

74. Белл Д. Социальные рамки информационного общества / Д. Белл ; сокращ.

перев. Ю. В. Никуличева // Новая технократическая волна на Западе / под ред.

П. С. Гуревича. – Москва, 1986. – С. 330-342.

75. Береза А. В. Парадокс посередника у запровадженні електронної демократії /

А. В. Береза // Держава і право. – 2011. – Вип. 51. – С. 710-713.

76. Богдановская И. Ю. Конституционное государство в условиях

информационного общества / И. Ю. Богдановская // Электронное государство:

правовые аспекты. – 2012. – Вып. 1. – С. 4-12.

77. Боднар І. Р. Сучасні реалії інформаційного суспільства: проблеми становлення

та перспективи розвитку : монографія / І. Р. Боднар. – Львів : Львівська

комерційна академія, 2013. – 320 с.

78. Брижко В. М. Методологічні та правові засади упорядкування інформаційних

відносин : монографія / В. М. Брижко. – Київ : ПанТот, 2009. – 415 с.

79. Брижко В. М. Основи систематизації інформаційного законодавства:

теоретичні та правові засади : монографія / В. М. Брижко. – Київ : ПанТот,

2012. – 304 с.

80. Бронников И. А. Интернет как фактор активизации гражданского общества /

И. А. Бронников // Знание. Понимание. Умение. – 2011. – № 3. – С. 264-267.

81. Бэкон Ф. Сочинения : в 2-х т. / Ф. Бэкон / сост., общ. ред. и вступ. ст.

А. Л. Субботина ; пер. : Н. А. Федорова, Я. М. Боровского. ‒ Москва : Мысль,

1971. ‒ Т. 1.‒ 590 с.

82. Бэкон Ф. Сочинения : в 2-х т. / Ф. Бэкон/ сост., общ. ред. и вступ. ст.

А. Л. Субботина ; пер. З. Е. Александровой [и др.]. ‒ Москва : Мысль, 1972. ‒

Т. 2. ‒ 582 с.

206 83. В Китае запущена первая сеть 4G [Электронный ресурс] // Издание о высоких

технологиях. – 2007. – 29 января. – Режим доступа :

http://www.cnews.ru/news/line/index.shtml?2007/01/29/233142.

84. В Одессе люди массово сдают кровь для раненых «киборгов» [Электронный

ресурс]. – Режим доступа : http://health.unian.net/regnews/ 1033622-v-odesse-

lyudi-massovo-sdayut-krov-dlya-ranenyih-kiborgov.html.

85. В СНБО подтвердили факт падения телевизионной вышки на горе Карачун

[Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://112.ua/obshchestvo/v-snbo-

podtverdili-fakt-padeniya-televizionnoy-vyshki-na-gore-karachun-81851.html.

86. В Финляндии стартовал краудсорсинг законодательных инициатив

[Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://news.uralistica.com/?p=2337.

87. Вернадский В. И. Научная мысль как планетное явление / В. И. Вернадский ;

отв. ред.-сост. А. Л. Яншин. ‒ Москва : Наука, 1991. ‒ 271 с.

88. Верховна Рада України [Електронний ресурс]: офіційний веб-портал. База

даних «законодавство України». – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws.

89. Верховна Рада України [Електронний ресурс]: офіційний веб-портал. – Режим

доступу : http://iportal.rada.gov.ua/.

90. Верховний Суд України [Електронний ресурс]: офіційний веб-сайт. Судова

практика. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/

vsu.nsf/(documents)/7CD9BF86142D6F24C2257ADB00320D2D.

91. Віктор Мусіяка: Кому і навіщо впроваджувати електронне голосування?

[Електронний ресурс] / Віктор Мусіяка // Третя Українська Республіка. – 2013.

– Режим доступу : http://www.3republic.org.ua/ua/ideas/ 11613.

92. Военный энциклопедический словарь / под ред. А. Э. Сердюкова. – Москва :

Военное изд-во, 2007. – 831 с.

93. Всесвітній саміт з питань інформаційного суспільства. Підсумкові документи.

Женева 2003. – Туніс 2005. – Київ, 2006. – 52 с.

207 94. Выдержка из Положения о Главном управлении научно-исследовательской

деятельности и технологического сопровождения передовых технологий

(инновационных исследований) Министерства обороны Российской

Федерации [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://stat.doc.mil.ru/documents/quick_search/more.htm?id=11919505@egNPA.

95. Выступление Государственного секретаря США Хиллари Клинтон по вопросу

свободы интернета 21.01.2010 г. [Электронный ресурс]. Музей журналистики и

новостей, г. Вашингтон ‒ 12 с. – Режим доступа :

http://www.state.gov/documents/organization/135878.pdf.

96. Гафнер В. В. Информационная безопасность / В. В. Гафнер. – Ростов-на-Дону :

Феникс, 2010. – 324 с.

97. Главное управление научно-исследовательской деятельности и

технологического сопровождения передовых технологий (инновационных

исследований) Министерства обороны Российской Федерации [Электронный

ресурс]. – Режим доступа : http://structure.mil.ru/structure/ministry_of_defence/

details.htm?id=11376@egOrganization.

98. Главное управление развития информационных и телекоммуникационных

технологий Министерства обороны Российской Федерации [Электронный

ресурс]. – Режим доступа : http://structure.mil.ru/

structure/ministry_of_defence/details.htm?id=11737@egOrganization.

99. Глобальная безопасность: инновационные методы анализа конфликтов / под

общ. ред. Смирнова А.И. – Москва : Общество «Знание» России, 2011. – 272 с.

100. Голоскоков Л. В. Правовые доктрины: от Древнего мира до информационной

эпохи / Л. В. Голоскоков. – Москва : Научный мир, 2003. – 320 с.

101. Громадянське суспільство і влада [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://civic.kmu.gov.ua/consult_mvc_kmu/news/article/img_lst/

38?template_name=general.

208 102. Дайзард У. Наступление информационного века / У. Дайзард // Новая

технократическая волна на Западе / под ред. П. С. Гуревича. ‒ Москва, 1986. –

С. 343-354.

103. Даль Р. Демократия и ее критики / Р. Даль ; пер. с англ., под ред.

М. В. Ильина. – Москва : Российская политическая энциклопедия

(РОССПЭН), 2003. – 576 с.

104. Данильян О. Г. Філософія : підручник / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань. –

Харків : Право, 2013. – 432 с.

105. Данільян В. О. Інформаційне суспільство та перспективи його розвитку в

Україні (соціально філософський аналіз) : монографія / В. О. Данільян –

Харків : Право, 2008. – 184 с.

106. Декларация принципов «Построение информационного общества – глобальная

задача в новом тысячелетии» от 12.12.2003 г. [Электронный ресурс]. – Режим

доступа : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_c57/conv.

107. Декларация тысячелетия Организации Объединенных Наций, утверждена

резолюцией 55/2 Генеральной Ассамблеи от 08.09.2000 г. [Электронный

ресурс]. – Режим доступа : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/995_621.

108. Демократія : антологія / упоряд. О. Проценко. – Київ : Смолоскип, 2005. –

1105 с.

109. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти : монографія

/ І. В. Арістова ; за заг. ред. О. М. Бандурки. – Харків : Ун-т внутрішніх справ,

2000. – 368 с.

110. Державний суверенітет: теоретико-правові проблеми : монографія / за ред.

Ю. П. Битяка, І. В. Яковюка. – Харків : Право, 2010. – 272 с.

111. Дзоло Д. Демократия и сложность: реалистический подход / Д. Дзоло ; пер. с

англ. А. А. Калинина (предисловие, гл. I-IV), Н. В. Эдельмана (гл. V,

заключение), М. А. Юсима (предисловие к русскому изданию). – Москва :

Изд. дом гос. ун-та Высшая школа экономики, 2010. – 320 с.

209 112. Дзьобань О. П. Віртуальні комунікації: до проблеми філософського

осмислення сутності / О. П. Дзьобань, Є. М. Мануйлов // Вісник

Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава

Мудрого». – 2015. – № 3 (26) – С. 7 - 17.

113. Дзьобань О. П. Інформаційна безпека у проблемному полі соціокультурної

реальності : монографія / О. П. Дзьобань. – Харків : Майдан, 2010. – 260 с.

114. Дзьобань О. П. Інформаційне насильство та безпека: світоглядно-правові

аспекти / О. П. Дзьобань, В. Г. Пилипчук. – Харків : Майдан, 2011. – 244 с.

115. Дзьобань О. П. Філософія інформаційного права: світоглядні і

загальнотеоретичні засади : монографія / О. П. Дзьобань. – Харків : Майдан

2013. – 360 с.

116. Дракер П. Посткапиталистическое общество / П. Дракер // Новая

технократическая волна на Западе / под ред. П. С. Гуревича. ‒ Москва, 1986. –

С. 67-100.

117. Дубов Д. В. Проблеми нормативно-правового забезпечення інформаційного

суверенітету в Україні. Аналітична записка [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1466/.

118. Европина И. В. Риски и угрозы Украине в связи с расширением доступа ее

граждан к информационным ресурсам Интернет и пути их преодоления /

И. В. Европина // Информационное право. – 2014. – № 3 (39). – С. 21 - 24.

119. Експертна рада при Міністерстві інформаційної політики представила проект

Концепції інформаційної безпеки України [Електронний ресурс] /

Міністерство інформаційної політики. – 2015. – 31 травня. – Режим доступу :

http://mip.gov.ua/news/345.html.

120. Електронна петиція щодо законодавчого закріплення права громадян на захист

[Електронний ресурс] – Режим доступу :

https://petition.president.gov.ua/petition/40.

121. Електронні закупівлі Міністерства оборони України [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : https://www.facebook.com/elektronmou.

210 122. Електронні петиції і звернення [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://reforms.in.ua/initsiatyvy/e-petitions.html.

123. Електронні петиції. Верховна Рада України [Електронний ресурс] – Режим

доступу : https://itd.rada.gov.ua/petitions/List?aname=published.

124. Електронні петиції. Офіційне інтернет-представництво Президента України

[Електронний ресурс] – Режим доступу : https://petition.president.gov.ua/.

125. Електронні торги у Міністерстві оборони України: передова система

здійснення державних закупівель [Електронний ресурс] // Прес-служба

Міністерства оборони. – 2015. – 7 липня. – Режим доступу :

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=248321711&cat_id=244276429.

126. Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Rules.

127. Жизнь за стеклом: Интернет лишил нас конфиденциальности [Электронный

ресурс]. – Режим доступа : http://pr-z.com.ua/node/2760.

128. Забара І. Від категорії «свобода інформації» до концепції «право на

інформацію»: сучасні тенденції в науці міжнародного права / І. Забара //

Український часопис міжнародного права. Спецвипуск : права людини. – 2013.

– С. 19-21.

129. Завдяки електронним петиціям важливі для суспільства питання будуть

винесені на публічний розгляд. І відповідь їхніх адресатів теж буде публічною

– експерти [Електронний ресурс] // Український кризовий медіа центр. – 2015.

– Режим доступу : http://uacrisis.org/ua/32960-elektronni-petitsii.

130. Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена у резолюції № 217

А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

131. Загальна теорія держави і права / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко

та ін. ; за ред. : М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – Харків : Право, 2009. – 584 с.

211 132. Загородній А. Г. В. І. Вернадський – вчений, мислитель, організатор науки /

А. Загородній, С. Волков, О. Онищенко, В. Шестопалов // Вісник НАН

України. – 2013. – № 3. ‒ С. 8-37.

133. Задков А. А. Конституционное право на доступ к информации в Российской

Федерации : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / А. А. Задков ;

Российская академия государственной службы при Президенте Российской

Федерации. – Москва, 2006. – 25 с.

134. Закария Ф. Будущее свободы: нелиберальная демократия в США и за их

пределами / Ф. Закария ; пер. с англ. ; под ред. В. Л. Иноземцева. – Москва :

Ладомир, 2004. – 383 с.

135. Закон України «Про доступ до публічної інформації». Науково-практичний

коментар / Р. Головенко, Д. Котляр, О. Нестеренко, Т. Шевченко. – Київ : СПД

Гончарук А. Б., 2012. – 335 с.

136. Запорожан В. Нооетика як етичний кодекс сучасності / В. Запорожан //

Світогляд. – 2010. – №5. – С. 35-37.

137. Землянова Л. М. Коммуникативистика и средства информации: Англо-русский

словарь концепций и терминов / Л. М. Землянова. – Москва : Изд-во Моск. ун-

та, 2004. – 416 с.

138. Зернецька О. В. Право на комунікацію в глобалізованому світі [Електронний

ресурс] / О. В. Зернецька // UA Foreign Affairs. – 2014. – Режим доступу :

http://uaforeignaffairs.com/ua/zs/anglomovna-versija/view/article/pravo-na-

komunikaciju-v-globalizovanomu-sviti/.

139. Иванов Д. В. Виртуализация общества / Д. В. Иванов. – Санкт-Петербург :

Петербургское востоковедение, 2000. – 96 с.

140. Ильин И. А. Теория права и государства / под ред. и с биогр. очерком

В.А. Томсинова. – 2-е изд., доп. – Москва : Зерцало, 2008. – 550 c.

141. Иноземцев В. Л. Перспективы постиндустриальной теории в меняющемся

мире / В. Л. Иноземцев // Новая постиндустриальная волна на Западе.

Антология / под ред. В. Л. Иноземцева. ‒ Москва : Аcademia, 1999. ‒ С. 3-64.

212 142. Информационное право: учебник для бакалавров / И. М. Рассолов,

С. Г. Чубукова, А. А. Суворов ; отв. ред. И. М. Рассолов. – Москва : Проспект,

2013. – 350 с.

143. Информационные вызовы национальной и международной безопасности / под

общ. ред. А. В. Федорова, В. Н. Цыгичко. – Москва : ПИР-Центр, 2001. – 328 с.

144. Інтернет-Центр Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://korolenko.kharkov.com/internet_zentr/internet_zentr.html.

145. Інформаційний бюлетень державних закупівель [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.mil.gov.ua/diyalnist/tenders/informaczijnij-byuleten-

derzhavnih-zakupivel.html

146. Інформаційні війська України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://4.i-army.org.

147. Картунов О. В. Інформаційне суспільство: аналіз політичних аспектів

зарубіжних концепцій : монографія / О. В. Картунов, О. О. Маруховський. –

Київ : Університет економіки та права «КРОК», 2012. – 344 с.

148. Кастельс М. Информационная эпоха. Экономика, общество и культура /

М. Кастельс ; пер. с англ. под науч. ред. О. И. Шкаратана. – Москва : ГУ ВШЭ,

2000. – 608 с.

149. Кибер-Эстония: электронное гражданство и интернет голосование

[Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://podrobnosti.ua/analytics/

2014/12/06/1006129.html.

150. Кин Дж. Демократия и декаданс медиа / Дж. Кин ; пер. с англ. Д. Кралечкина;

под науч. ред. А. Смирнова ; Нац. исслед. ун-т «Высшая школа экономики». –

Москва : Изд. дом Высшей школы экономики, 2015. – 312 с.

151. Ковлер А. И. Антропология права: учебник для вузов / А. И. Ковлер. – Москва

: НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА М), 2002. – 480 с.

213 152. Кодекс кращих практик участі громадськості у процесі прийняття рішення

CONF/PLE(2009)CODE1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://civic.kmu.gov.ua/consult_mvc_kmu/news/article/show/580.

153. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 8073-

X [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/80731-10/page.

154. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада

1950 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004/conv.

155. Конвенція про кіберзлочинність : Міжнародний документ від 23.11.2001 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_575/page.

156. Конституційне право України: підручник для студ. вищ. навч. закл. / за ред.

В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. – Харків : Право, 2008. – 416 с.

157. Конституційний Суд України [Електронний ресурс]: офіційний веб-портал.

Рішення Конституційного Суду України. – Режим доступу :

http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=6955.

158. Конституційний Суд України [Електронний ресурс]: офіційний веб-сайт. –

Режим доступу : http://www.ccu.gov.ua/uk/index.

159. Конституція Грецької Республіки [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.hellenicparliament.gr/UserFiles/f3c70a23-7696-49db-9148-

f24dce6a27c8/SYNTAGMA1_1.pdf.

160. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/

show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

161. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол. : В. Я. Тацій

(голова редкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад.

прав. наук України. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Харків : Право, 2011. – 1128 с.

214 162. Концепція розвитку електронного урядування в Україні : схвалено

розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.12.2010 р. № 2250-р

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/

2250-2010-%D1%80.

163. Копилов В. О. Інформація і знання – тотожність або відмінність (спроба

експлікації кореспондування понять) / В. О. Копилов // Гуманітарний часопис.

– 2011. ‒ № 2. – С. 62 - 70.

164. Копылов В. А. Информационное право: учебник / В. А. Копылов. – 2-е изд.,

перераб. и доп. – Москва : Юристъ, 2004. – 512 с.

165. Кримінальний Кодекс України : Закон України від 05.04.2001 р. № 2341-III

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/

2341-14/page11.

166. Кримінальний Кодекс України: науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін,

В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – вид.

третє, переробл. та доповн. – Харків : Одісей, 2007. – 1184 с.

167. Крусс В. И. Личностные («соматические») права человека в конституционном

и философско-правовом измерении: к постановке проблемы / В. И. Крусс //

Государство и право. – 2000. – № 10. – С. 43-50.

168. Крысько В. Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы,

опыт) / В. Г. Крысько. – Минск : Харвест, 1999. – 448 с.

169. Кузнецов П. У. Основы информационного права : учебник для бакалавров /

П. У. Кузнецов. – Москва : Проспект, 2015. – 321 с.

170. Кузнецов П. У. Социальная миссия электронного государства: ценности и

терминологические проблемы / П. У. Кузнецов // Информационное общество и

социальное государство: сб. научн. работ / отв. ред. И. Л. Бачило. – Москва :

ИГП РАН, ИПО «У Никитских ворот», 2011. ‒¬ С. 10-27.

171. Кузнякова Т. В. Генеза міжнародного конституційного права на свободу преси,

слова та інформації [Електронний ресурс] / Т. В. Кузнякова // Вісник

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія Соціальні

215

комунікації. – 2012. – № 1027. ‒ Вип. 4. – Режим доступу : http://www-

philology.univer.kharkov.ua/nauka/e_books/visnyk_1027/content/ kuznyakova.pdf.

172. Лаборатория интеллектуальных систем кибербезопасности [Электронный

ресурс]. – Режим доступа : http://fpi.gov.ru/laboratory/mgu/

laboratoriya_intellektualynih_sistem_kiberbezopasnosti.

173. Ледяной дворец с человеческим сердцем [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://gazeta.zn.ua/SOCIETY/ledyanoy_dvorets_s_ chelovecheskim_serdtsem.html.

174. Лисицький В. І. Електронний Уряд України: з чого починати? / В. І. Лисицький

// Інформаційне суспільство. Шлях України. – Київ : Бібліотека

Інформаційного суспільства, 2004. – С. 73-82.

175. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України /

В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. – Київ : ФОП О. С.

Ліпкан, 2012. – 304 с.

176. Ліу Й. Електронна демократія в інформаційну епоху: досвід Китаю / Й. Ліу //

Право України. – 2011. – №10. – С. 218 - 224.

177. Ллойд Д. Идея права. Репрессивное зло или социальная необходимость? /

Д. Ллойд ; пер. с англ. М. А. Юмашева, Ю. М. Юмашев. – Москва : Книгодел,

2002. – 415 с.

178. Максимус Д. О. Використання сучасних інформаційних технологій

працівниками ОВС України при проведенні негласних слідчих (розшукових)

дій / Д. О. Максимус, О. О. Юхно. – Харків : НікаНова, 2013. – 102 с.

179. Малинка В. Руководитель «Украинских кибервойск»: «Украина ‒ одна из

самых легкомысленных стран в вопросе кибербезопасности» [Электронный

ресурс] / В. Малинка // Зеркало недели. Украина. – 2014. – Режим доступа :

http://gazeta.zn.ua/personalities/rukovoditel-ukrainskih-kibervoysk-ukraina-odna-iz-

samyh-legkomyslennyh-stran-v-voprose-kiberbezopasnosti-_.html.

180. Марк ван Хук. Право как коммуникация / Марк ван Хук ; пер. с англ. М.

В. Антонова и А. В. Полякова. – Санкт-Петербург : Издательский дом С. – Петерб.

гос. ун-та, ООО «Университетский издательский консорциум», 2012. – 288 с.

216 181. Маруховський О. Переваги та вади інформаційного суспільства /

О. Маруховський // Політичний менеджмент. – 2005. ‒ № 1. – С. 127 – 136.

182. Марущак А. І. Доступ до інформації в Україні: питання правового

регулювання / А. І. Марущак // Бюл. М-ва юстиції України. – 2006. – № 1 (51).

– С. 35-41.

183. Марченко М. Н. Государство и право в условиях глобализации. – Москва :

Проспект, 2011. – 400 с.

184. Масуда Й. Комп’ютопія / Й. Масуда ; перекл. з англ. В. Ляха // Філософська і

соціологічна думка. – 1993. ‒ № 6. – С. 36-50.

185. Мендел Т. Свобода информации: сравнительно-правовое исследование. /

Т. Мендел. – изд. 2-е, доп. – Париж, ЮНЕСКО, 2008. – 176 с.

186. Мережі і мережеві війни. Майбутнє терору, злочинності та бойових дій / за ред.

Дж. Арвкілла, Д. Ронфельдт. – Київ : Києво-Могилянська академія, 2005. – 350 с.

187. Мерило Я. Осенью электронные выборы? [Электронный ресурс] / Яника

Мерило // Цензор.нет. – 2015. – Режим доступа : http://censor.net.ua/

blogs/658/osenyu_elektronnye_vybory.

188. Милль Дж. Ст. Размышления о представительном правлении / Дж. Ст. Милль.

– Санкт-Петербург : Типография Ю. А. Бокрама, 1863. – 365 с.

189. Мир движется в виртуальном пространстве: поощрение свободы выражения

мнений [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://www.ohchr.org/RU/NewsEvents/Stories/Pages/Theworldismovingonlineprom

otingfreedomofexpression.aspx.

190. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/995_043.

191. Міжнародні стандарти забезпечення свободи вираження поглядів. Збірник

публікацій Артиклю 19 / за ред. Т. Шевченка, Т. Олексіюк. ‒ Київ : Фенікс,

2008. – 224 с.

217 192. Міністерство юстиції України [Електронний ресурс]: офіційний веб-сайт.

Рішення щодо України винесені Європейським судом з прав людини. – Режим

доступу : http://old.minjust.gov.ua/section/7.

193. Морозов А. В. Организационно-правовое обеспечение информационной

безопасности : монография / А. В. Морозов, Т. А. Полякова. ‒ Москва : РПА

Минюста России, 2013. ‒ 276 с.

194. Мукомела И. В. Правовые основы формирования японской модели

информационного общества / И. В. Мукомела // Legea si viata. ‒ № 11/2 (275). –

2014. – С. 84 – 87.

195. Мукомела І. В. Ідея інформаційного суспільства в концептуальних розробках

Й. Масуди [Електронний ресурс] / І. В. Мукомела // Форум права. – 2014.–

№ 3. С. 254-258. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-

pdf/FP_index.htm_2014_3_43.pdf.

196. Мукомела І. В. Інформаційне суспільство та його ознаки: теоретико-правовий

аспект / І. В. Мукомела // Вісник Національної академії правових наук України.

– 2015. – ¬ № 1. – С. 130–137.

197. Мукомела І. В. Інформаційні відносини в Україні: теоретико-правовий аналіз

[Електронний ресурс] / І. В. Мукомела // Порівняльно-аналітичне право. –

2015. – № 3. – С. 31–34. – Режим доступу : http://www.pap.in.ua/3_2015/10.pdf.

198. Мукомела І. В. Інформаційні ресурси та їх вплив на державно-правовий

розвиток / І. В. Мукомела // Державне будівництво та місцеве самоврядування

: зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук України, НДІ держ. буд та місц.

самоврядування. – Харків : Право, 2013. – Вип. 26. – С. 190 – 202.

199. Мукомела І. В. Право на інформацію: еволюція та роль в інформаційному

суспільстві / І. В. Мукомела // Державне будівництво та місцеве

самоврядування: зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. Наук України, НДІ держ. буд.

та місц. самоврядування. – Х. : Право, 2015. – Вип. 29. – С. 116–130.

200. Най Джозеф С. Будущее власти / Джозеф С. Най ; пер. с англ. В. Н. Верченко. –

Москва : АСТ, 2014. – 444 с.

218 201. Національний портал відкритих даних [Електронний ресурс] – Режим доступу

: http://data.gov.ua/.

202. Нестеренко О. В. Інформація в Україні: право на доступ / О. В. Нестеренко. –

Харків : Акта, 2012. – 307 с.

203. Нечеловеческое будущее [Электронный ресурс] // Lenta.ru. – 09.04.2008. ‒

Режим доступа : http://lenta.ru/articles/2008/04/09/era/.

204. Николаев В. Герберт Маршалл Маклюэн и его книга «Понимание средств

коммуникации» [Электронный ресурс] / В. Николаев // Отечественные

записки. – 2003. – № 4 (13). – Режим доступу : http://www.strana-

oz.ru/2003/4/gerbert-marshall-maklyuen-i-ego-kniga-ponimanie-sredstv-

kommunikacii.

205. Нисневич Ю. А. Электронное государство / Ю. А. Нисневич // Вопросы

политологии. – 2011. – №1. – С. 6-18.

206. Новиков В. К. Информационное оружие – оружие современных и будущих

войн / В. К. Новиков. – Москва : Горячая линия – Телеком, 2014. – 264 с.

207. Новороссия ТВ [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://novorossiatv.com.

208. О Фонде перспективных исследований : Федеральный закон Российской

Федерации от 16 октября 2012 г. № 174-ФЗ [Электронный ресурс]. – Режим

доступа : http://www.rg.ru/2012/10/19/fond-dok.html.

209. ОБД Мемориал [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.obd-

memorial.ru/html/about.htm.

210. Оборотов Ю. М. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні

аспекти : дис… д-ра юрид. наук : 12.00.01. / Ю. М. Оборотов ; Одеська нац.

юрид. академія. ‒ Одеса, 2003. – 379 с.

211. Общая теория права и государства : учебник / под ред. В. В. Лазарева. – 3-е

изд., перераб. и. доп. – Москва : Юристъ, 2001. – 520 с.

212. Оверчук О. В. Інформаційне суспільство: державна політика Великої Британії :

монографія / О. В. Оверчук. – Рівне : видавець Зень О. М., 2010. – 208 с.

219 213. Окинавская хартия глобального информационного общества от 22.07.2000 г.

[Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_163.

214. Офіційний сайт Харківської міської ради, міського голови, виконавчого

комітету [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.city.kharkov.ua/.

215. Пазюк А. В. Право на комунікацію в міжнародно-правовій доктрині та

міжнародному праві: актуальні питання [Електронний ресурс] / А. В. Пазюк –

Режим доступу : https://www.academia.edu/

216. Паршин П. Глобальное информационное общество и мировая политика /

П. Паршин // Аналитические доклады / Институт международных

исследований МГИМО (У) МИД России. – Москва, 2009. – Вып. 2 (23). – 37 с.

217. Передумови становлення інформаційного суспільства / за ред. С. О. Довгого. –

Київ : Азимут-Україна, 2008. – 228 с.

218. Петришин О. В. Демократія як основа правової, соціальної держави /

О. В. Петришин // Право України. – 2014. – № 5. – С. 73 - 82.

219. Пилипчук В. Г. Інформаційне суспільство: філософсько-правовий вимір :

монографія / В. Г. Пилипчук, О. П. Дзьобань. – Ужгород : ІВА, 2014. – 282 с.

220. Пилипчук В. Г. Системні правові проблеми формування інформаційного

суспільства / В. Г. Пилипчук // Інформаційне суспільство і держава: проблеми

взаємодії на сучасному етапі : зб. наук. ст. та тез повідомл. за матер. міжнар.

наук.-практ. конф., м. Харків, 26 жовт. 2012 р. / Нац. акад. прав. наук України,

Наук.-дослід. ін-т держ. буд. та місц. самовряд., Наук.-дослід. ін-т інформатики

і права. – Харків : НДІ держ. буд-ва та місцевого самоврядування, 2012. – С. 3-7.

221. План дій з впровадження в Україні Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд»

: розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 р. № 1176-р

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/220-2012-%D1%80/paran8#n8.

222. Погорілко В. Ф. Права і свободи людини та громадянина в Україні /

В. Ф. Погорілко, В. В. Головченко, М. І. Сірий. – Київ : Ін Юре, 1997. – 52 с.

220 223. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика) :

монографія / С. П. Погребняк. – Харків : Право, 2008. – 240 с.

224. Портал державних послуг [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://igov.org.ua/.

225. Почепцов Г. Г. Информационные войны. Новый инструментарий политики / Г.

Г. Почепцов. – Москва : Алгоритм, 2015. – 256 с.

226. Почепцов Г. Г. Психологические войны / Г. Г. Почепцов. – 4-е изд., стер. –

Москва : Омега-Л, 2008. – 528 с.

227. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення доповнень

до Цивільного кодексу України (щодо гарантування права фізичної особи на

доступ до Інтернету)» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511= 50669&pf35401=298380.

228. Пояснювальна записка до проекту Постанови Верховної Ради України «Про

схвалення Концепції запровадження системи електронного голосування в

Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=43747&pf35401=226827.

229. Права человека: учебник / отв. ред. Е. А. Лукашева. – 3-е изд., перераб. –

Москва : Норма : ИНФРА-М, 2015. – 512 с.

230. Права человека: энциклопедический словарь / отв. ред. С. С. Алексеев. –

Москва : Норма : ИНФРА-М, 2015. – 656 с.

231. Право на доступ к информации. Доступ к открытой информации / отв. ред.

И. Ю. Богдановская. – Москва : Юстицинформ, 2009. – 344 с.

232. Правова доктрина України: у 5 т. / Нац. акад. прав. наук України; редкол.

В. Я. Тацій [та ін.]. – Харків : Право, 2013.

Т. 2 : Публічно-правова доктрина України / за заг. ред. Ю. П. Битяка. – 2013. –

864 с.

233. Правова система України: історія стан та перспективи : у 5 т. . – Харків :

Право, 2008.

221

Т. 1 : Методологічні та історико-теоритичні проблеми формування і розвитку

правової системи України / за заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – 728 с.

234. Правовая система Украины: история, состояние и перспективы : в 5 т. –

Харьков : Право, 2011.

Т.2: Конституционные основы правовой системы Украины и проблемы её

совершенствования / под общ. ред. Ю. П. Битяка. – 632 c.

235. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / за заг. ред.

Ю. С. Шемшученка, І. С. Чижа. – Київ : Юридична думка, 2006. – 384 с.

236. Про авторське право і суміжні права : Закон України від 23.12.1993 р. № 3792-

XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua

/laws/show/3792-12/page.

237. Про боротьбу з тероризмом : Закон України від 20.03.2003 р. № 638-IV

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/

638-15/page.

238. Про деякі особливості грошового забезпечення поліцейських Департаменту

кіберполіції Національної поліції: Постанова Кабінету Міністрів України від

13.10.2015 № 832 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248564308.

239. Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента України від

8.07.2009 р. № 514/2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/514/2009.

240. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 р.

№ 2939-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/2939-17.

241. Про електронний цифровий підпис : Закон України від 22.05.2003 р.

№ 852-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/852-15.

222 242. Про електронну комерцію : Закон України від 03.09.2015 р. № 675-VIII

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/

show/675-19.

243. Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що

підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний

статус: Закон України від 20.11.2012 р. № 5492-VI [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5492-17/page.

244. Про затвердження Державної цільової науково-технічної програми

використання в органах державної влади програмного забезпечення з

відкритим кодом на 2012-2015 роки : Постанова Кабінету Міністрів України

від 30.11.2011 р. № 1269 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1269-2011-%D0%BF.

245. Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення,

видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення

паспорта громадянина України : Постанова Кабінету Міністрів України від 25

березня 2015 р. № 302 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248170035.

246. Про затвердження Ліцензійних умов здійснення діяльності у сфері

телекомунікацій з надання послуг фіксованого телефонного зв'язку з правом

технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і

надання в користування каналів електрозв'язку: місцевого, міжміського,

міжнародного : Рішення Національної комісії з питань регулювання зв’язку

України від 10.12.2009 р. № 1789 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0019-10.

247. Про затвердження Положення про Державне агентство з питань електронного

урядування України : Постанова Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 р.

№ 492 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/492-2014-%D0%BF.

223 248. Про затвердження Положення про набори даних, які підлягають

оприлюдненню у формі відкритих даних: Постанова Кабінету Мінстрів

України від 21.10.2015 № 835 [Електронний ресурс] – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/835-2015-%D0%BF/conv/page.

249. Про затвердження Програми інформатизації законотворчого процесу у

Верховній Раді України на 2012-2017 роки : Постанова Верховної Ради

України від 5 липня 2012 року № 5096-VI [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5096-vi.

250. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах : Закон

України від 05.07.1994 р. № 80/94-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80/94-вр.

251. Про захист персональних даних : Закон України від 01.06.2010 р. № 2297-VI

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/2297-17.

252. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 р. № 2657-XII [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/2657-12.

253. Про національну програму інформатизації : Закон України від 04.02.1998 р.

№ 74/98-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/74/98-%D0%B2%D1%80.

254. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19.06.2003 р.

№ 964-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/964-15/print1433956199222454.

255. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 –

2015 роки : Закон України від 09.01.2007 р. № 537-V [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/537-16.

256. Про погодження умов тендеру на отримання ліцензій на користування

радіочастотним ресурсом України для впровадження радіотехнології

«Цифровий стільниковий радіозв’язок ІМТ-2000 (UMTS)» в смугах

радіочастот 1920 - 1935/2110 - 2125, 1950 - 1965/2140 - 2155, 1965 - 1980/2155 -

224

2170 Мгц : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 р. №

1181-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/

laws/show/1181-2014-%D1%80.

257. Про проведення експерименту із застосування електронних засобів під час

здійснення переговорної процедури закупівлі : розпорядження Кабінету

Міністрів України від 31.03.2015 р. № 416-р [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/416-2015-%D1%80/paran2#n2.

258. Про реалізацію пілотного проекту щодо впровадження процедури

електронних закупівель товарів : розпорядження Кабінету Міністрів України

від 20 травня 2015 р. № 501-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248177783.

259. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015

року "Про нову редакцію Воєнної доктрини України": Указ Президента

України від 24.09.2015 р. № 555/2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/555/2015/page.

260. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014

року «Про скасування деяких рішень Ради національної безпеки і оборони

України» та визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президента

України : Указ Президента України від 06.06.2014 р. № 504/2014 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/504/2014.

261. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014

року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної

політики у сфері інформаційної безпеки України» : Указ Президента України

від 01.05.2014 р. № 449/2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/449/2014.

262. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015

року "Про Стратегію національної безпеки України": Указ Президента України

від 26.05.2015 р. № 287/2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/287/2015/paran14#n14.

225 263. Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування в Україні :

розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.12.2010 р. № 2250-р

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/

show/2250-2010-р.

264. Про телекомунікації : Закон України від 18.11.2003 р. № 1280-IV ВР

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show

/1280-15.

265. Про формування складу Кабінету Міністрів України : Постанова Верховної

Ради України від 2.12.2014 р. № 9-19 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://mip.gov.ua/documents/11.html.

266. Проблеми теорії права і конституціоналізму у працях М. В. Цвіка / упоряд. :

О. В. Петришин, С. В. Шевчук, О. Р. Дашковська та ін. ; відп. за вип.

О. В. Петришин. – Харків : Право, 2010. – 272 с.

267. Проблемы общей теории права и государства : учебник для вузов / под общ.

ред. академика РАН, д. ю. н., проф. В. С. Нерсесянца. ‒ Москва : Норма, 2004. ‒ 832 с.

268. Проект Закону про внесення доповнень до Цивільного кодексу України (щодо

гарантування права фізичної особи на доступ до Інтернету) [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/

webproc4_1?pf3511=50669.

269. Проект Концепції інформаційної безпеки України [Електронний ресурс] //

Міністерство інформаційної політики. – 2015. – Режим доступу:

http://mip.gov.ua/done_img/d/30-project_08_06_15.pdf.

270. Рабінович П. М. Основоположні права людини: соціально-антропологічна

сутність, змістова класифікація / П. М. Рабінович // Вісник Національної

академії правових наук України. – 2013. – №2 (73). – С. 10-16.

271. Рабінович П. М. Права людини і громадянина: навч. посібник /

П. М. Рабінович, М. І. Хавронюк. – Київ : Атіка, 2004. – 464 с.

226 272. Рам Е. Як мережа 5G змінить світ? [Електронний ресурс] / Е. Рам // ВВС

Україна. – 2014. – 5 грудня. – Режим доступу : http://www.bbc.com/

ukrainian/science/2014/12/141204_5g_technology_it.shtml.

273. Рассолов И. М. Интернет-право / И. М. Рассолов. – Москва : ЮНИТА-ДАНА,

Закон и право, 2012. – 143 с.

274. Резолюция Генассамблеи ООН № 54/49 «Достижения в сфере информатизации

и телекоммуникаций в контексте международной безопасности» [Электронный

ресурс]. – Режим доступа: http://daccess-dds-

ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N99/777/15/PDF/N9977715.pdf?OpenElement.

275. Роговский Е. А. Кибер-Вашингтон: глобальные амбиции / Е. А. Роговский. –

Москва : Международные отношения, 2014. – 848 с.

276. Рогозин создаст в России кибервойска [Электронный ресурс]. – Режим

доступа: http://www.novayagazeta.ru/news/55225.html.

277. Руда Т. В. Як ознайомитися із судовим рішенням? [Електронний ресурс] /

Т. В. Руда. – 2011. – Режим доступу: http://us.kr.court.gov.ua/ sud1123/3/2.

278. Савинцева М. И. Информационное общество и основы правового

регулирования и развития информационно-телекоммуникационной индустрии

в Японии / М. И. Савинцева // Япония 2008. Ежегодник / гл. ред. Э. В.

Молодякова. – Москва : Аиро-ХХІ, 2008. – С. 126-147.

279. Савінова Н. А. Кримінально-правова політика та убезпечення інформаційного

суспільства в Україні : монографія / Н. А. Савінова. – Харків : Право, 2013. – 292 с.

280. Сатолина М. Н. Информационное общество: к вопросу об отдельных аспектах

изменения теоретико-правовых подходов к правовому регулированию

общественных отношений / М. Н. Сатолина // Государство и право. – 2006. –

№ 4. – С. 81 - 86.

281. Світовий е-Парламент. Доповідь 2008 [Електронний ресурс]. // Верховна Рада

України. Офіційний веб-сайт. – Режим доступу : http://gska2.rada.gov.ua/site/e-

parlament/docs/e-P_Report_2008.pdf.

227 282. Свобода выражения мнения в Интернете. Исследование правовых норм и

практик, связанных со свободой выражения мнения, свободным потоком

информации и плюрализмом СМИ в Интернете в государствах-участниках

ОБСЕ / доклад Дуни Миятович, Представителя по вопросам свободы СМИ. –

Яман Акдениз, 2011. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://www.osce.org/ru/fom/89063.

283. Свобода інформації, прозорість, електронне врядування: погляд

громадянського суспільства (аналітичні доповіді, збірка перекладів документів)

/ за ред. к.ю.н. А. В. Пазюка. – Київ : Прайвесі Юкрейн, 2004. – 206 с.

284. Серьогін В. О. Зміст і обсяг права на недоторканність приватного життя

(прайвесі) [Електронний ресурс] / В. О. Серьогін // Вісник Академії правових

наук України. – 2010. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-

pdf/vapny_2010_4_9.pdf.

285. Серьогін В. О. Право на недоторканність приватного життя у конституційно-

правовій теорії та практиці / В. О. Серьогін. – Харків : ФІНН, 2010. – 608 с.

286. Слінько Т. М. Конституційно-правові аспекти забезпечення права на

інформацію в Україні / Т. М Слінько // Проблеми законності : республік.

міжвід. наук. зб. – Харків : Нац. юрид. акад. України, 1999. – Вип. 40. – С. 32-38.

287. Смирнов А. И. Глобальная безопасность и «мягкая сила 2.0»: вызовы и

возможности для России / А. И. Смирнов, И. Н. Кохтюлина. – Москва :

ВНИИгеосистем, 2012. – 252 с.

288. Соцсети: Одесса, вставай, нужна кровь [Электронный ресурс]. – Режим

доступа : http://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1539957.

289. Спасибо-Фатєєва І. В. Не створюйте протилежності: [співвідношення держави

та громадянського суспільства] / І. В. Спасибо-Фатєєва // Вісник Академії

правових наук України. ‒ Харків : Право, 2005. ‒ №3 (42). ‒ С. 120-129.

290. Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в

Україні : Указ Президента України від 24.03.2012 р. № 212 [Електронний

228

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/

212/2012/paran12#n12.

291. Стрельцов А. А. Содержание информационных отношений / А. А. Стрельцов //

Теоретические проблемы информационного права. – Москва : Институт

государства и права РАН, 2006. – С. 29-38.

292. Сукиасян А. Г. Информационное общество проблемы и перспективы /

А. Г. Сукиасян [Электронный ресурс]. – Режим доступа: //http://iph.ras.ru/

uplfile/root/biblio/School_young_ph/26_Sukiayan.pdf.

293. Сухорольський П. М. Проблеми забезпечення та розвитку прав людини в

умовах інформаційного суспільства / П. М. Сухорольський // Український

часопис міжнародного права. – 2013. – №1. – С. 18-23.

294. Талапина Э. В. Государственное управление в информационном обществе

(правовой аспект) / Э. В. Талапина. – Москва : Юриспруденция, 2015. – 192 с.

295. Талапина Э. В. Модернизация государственного управления в

информационном обществе: информационно-правовое исследование : дис. …

д-ра юрид. наук : 12.00.13/ Э. Н. Талапина ; Институт государства и права РАН

; науч. консультант И. Л. Бачило. – Москва, 2015. – 467 с.

296. Талимончик В. П. Право человека на информацию: международно-правовые

аспекты / В. П. Талимончик // Правоведение. – 2009. – №5. – С. 13-23.

297. Таршашаг а Сабадшагьогокерт против Венгрии [Társaság a Szabadságjogokért v.

Hungary] : жалоба № 37374/05 [Электронный ресурс] // Информационный

бюллетень по прецедентной практике Европейского Суда № 118. – 2009. –

Режим доступа : http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/ search.aspx?i=001-

92171#{%22itemid%22:[%22001-92171%22]}.

298. Тацій В. Я. Стабільність та динамізм кримінального законодавства України як

запорука його якості та ефективності / В. Я. Тацій // Основні напрями розвитку

кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про

кримінальну відповідальність : матер. міжнар. наук.-практ. конф. 11-12 жовт.

2012 р. / Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», НДІ вивч.

229

пробл. злочинності ім. В. В. Сташиса, Нац. акад. прав. наук України, ВГО

«Асоц. кримін. права». – Харків : Право, 2012. – С. 6-13.

299. Теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. /

О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін. ; за ред.

О. В. Петришина. – Харків : Право, 2014. – 368 с.

300. Теорія держави і права: навч. посібник / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков,

С. Л. Лисенков та ін. ; за заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. – Київ :

Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.

301. Тофлер Е. Третя хвиля / Е. Тофлер ; з англ. пер. А. Євса ; за ред. В. Шовкуна. –

Київ : Всесвіт, 2000. – 480 с.

302. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. Знание, богатство и сила на пороге 21-го

века / Э. Тоффлер ; пер. с англ. В. В. Белокосков и др. ; науч. ред., авт. предисл.

П. С. Гуревич. – Москва : АСТ, 2003. – 669 с.

303. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – Москва : ACT, 1999. – 261 c.

304. Тоффлер Э. Шок будущего / Э. Тоффлер ; пер. с англ. Е. Руднева и др. ; науч.

ред., авт. предисл. П. С. Гуревич. – Москва : АСТ, 2002. ‒ 557 с.

305. Туманов В. А. Избранное / В. А. Туманов. – Москва : Норма : Инфа-М, 2010. – 736 с.

306. Туніська програма для інформаційного суспільства від 18.11.2005 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://informationsociety.wordpress.com/basics/%20wsis_outcomes/tp/?blogsub=c

onfirming#subscribe-blog.

307. Турчин Я. Світовий досвід у реалізації концептуальних засад електронного

голосування [Електронний ресурс] / Я. Турчин // Гілея : науковий вісник. –

2013. ‒ № 73. – С. 308-310. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-

pdf/gileya_2013_73_140.pdf.

308. У пошуках асиметричних відповідей: кіберпростір у гібридній війні

[Електронний ресурс] // Дзеркало тижня. Україна. – 2015. – Режим доступу :

http://gazeta.dt.ua/internal/u-poshukah-asimetrichnih-vidpovidey-kiberprostir-u-

gibridniy-viyni-_.html.

230 309. Українська Революція гідності, агресія РФ і міжнародне право / за заг. ред.

О. В. Задорожнього. – Київ : К.І.С., 2014. – 1016 с.

310. Українці все більше користуються інтернетом на мобільних платформах –

експерт [Електронний ресурс] // Укрінформ. – 2015. – 2 квітня. – Режим

доступу : http://www.ukrinform.ua/ukr/news/ukraiintsi_voliyut_

vihoditi_v_internet_iz_smartfoniv___ekspert_2039188.

311. Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/.

312. Уткин А. И. Глобализация: процесс и осмысление / А. И. Уткин. – Москва :

Логос, 2001. – 254 с.

313. Уэбстер Ф. Теории информационного общества / Ф. Уэбстер ; пер. с англ.

М. В. Арапова, Н. В. Малыхиной ; под ред. Е. Л. Вартановой. – Москва :

Аспект Пресс, 2004. – 400 с.

314. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : підручник. – 3-є вид., перероб

і доп. / О. Ф. Фрицький. – Київ : Юрінком Інтер, 2006. – 512 с.

315. Химченко А. И. Информационное общество: правовые проблемы в условиях

глобализации : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.13 / А. И. Химченко ;

Федеральное государственно-бюджетное образовательное учреждения

высшего профессионального образования «Российская правовая академия

Министерства юстиции Российской Федерации» ; науч. рук. Т. А. Полякова. –

Москва, 2014. – 174 с.

316. Хрестоматия по истории Нового времени стран Европы и Америки / сост.

Д. В. Кузнєцов. – Кн. 1. – Ч. 1. – Благовещенск : изд-во БДПУ, 2010. – 423 с.

317. Центральна виборча комісія [Електронний ресурс] : офіційний веб-сайт. –

Режим доступу : http://www.cvk.gov.ua.

318. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/

show/435-15/conv/page6.

231 319. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до

кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. – Київ : Освіта

України, 2011. – 426 с.

320. Червякова О. Б. Інформаційні ресурси у сфері державного управління:

проблеми правового визначення / О. Б. Червякова // Інформаційне суспільство і

держава: проблеми взаємодії на сучасному етапі : зб. наук. ст. та тез повідомл.

за матер. міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 26 жовт. 2012 р. / Нац. акад.

прав. наук України, Наук.-дослід. ін-т держ. буд. та місц. самовряд., Наук.-

дослід. ін-т інформатики і права. – Харків : НДІ держ. буд-ва та місцевого

самоврядування, 2012. – С. 115-116.

321. Чугунов А. В. Развитие информационного общества: теории, концепции и

программы : учебное пособие / А. В. Чугунов. – Санкт-Петербург : Ф-т

филологии и искусств СПбГУ, 2007. – 98 с.

322. Шевердяев С. Н. Проблемы конституционно-правового регулирования

информационных правоотношений в Российской Федерации : дис. … канд. юр.

наук : 12.00.02 / С. Н. Шевердяев ; Московский государственный университет

им. М. В. Ломоносова ; науч. рук. С. А. Авакьян. – Москва, 2002. – 210 с.

323. Шевердяев С.Н. Право на информацию: к вопросу о конституционно-правовой

сущности / С. Н. Шевердяев // Право и политика. – 2001. – № 10. – С. 91-100.

324. Шилан Н. Н. Компьютерные преступления и проблемы защиты информации /

Н. Н. Шилан, Ю. М. Кривонос, Г. М. Бирюков. – Луганск : РИО ЛИВД, 1999. – 64 с.

325. Шипілов Л. М. Народовладдя як основа демократичної держави : монографія /

Л. М. Шипілов. – Харків : ФІНН, 2009. – 216 с.

326. Штефан О. Дещо до питання про порушення у сфері авторського права / О.

Штефан // Теорія і практика інтелектуальної власності. – 2009. – № 6. – С. 3 –13.

327. Щербина В. М. Образи інформаційного суспільства: соціологічний вимір /

В. М. Щербина. ‒ Київ : Агентство “Україна”, 2005. ‒ 248 с.

328. Яковюк І. В. Соціальна держава: до визначення змісту поняття / І. В. Яковюк //

Вісник Академії правових наук України. – 2001. ‒ № 3 (26). – С. 37 – 47.