Черкаська обласна державна адміністрація

Управління освіти і науки

Черкаський обласний Центр туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді

Черкаської обласної ради

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ

Збірник пошукових робіт обласного військово-патріотичного конкурсу, присвяченого героям-захисникам незалежної та суверенної України

Черкаси – 2016

3

Кріт Ю. А. „Герої не вмирають”. – Черкаси, 2016 – 121 с.

Збірник „Герої не вмирають” – це історія сьогоднішнього дня, щира розповідь про дванадцятьох Героїв сучасної України, які за покликом свого серця стали на захист держави на Сході України. Пошукові роботи розповідають про життєвий та бойовий шлях захисників України. Це велика дослідницька робота пошукових загонів області. Унікальність збірника полягає в тому, що його написали діти, юні патріоти нашої держави, які прагнуть щоб імена сьогоднішніх ГЕРОЇВ закарбувалися в сучасній історії України. Збірник розрахований на педагогічних працівників навчальних закладів, з метою національно-патріотичного виховання учнівської молоді.

Відповідальний за випуск: Фігура Олександра Миколаївна – директор Черкаського обласного Центру туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді Черкаської обласної ради.

Укладач: Кріт Юлія Анатоліївна, завідувач методичного відділу Черкаського обласного Центру туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді Черкаської обласної ради

Рецензент: Коханчук Віталій Петрович – заступник директора Черкаського обласного Центру туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді Черкаської обласної ради.

Рекомендовано педагогічною радою Черкаського обласного Центру туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді Черкаської обласної ради (протокол №2 від 06.04.2016).

4

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………. 5

Кращий серед рівних………………………………………………………. 7

Ми пам’ять збережемо…………………………………………………….. 23

Горить свіча і пам’яті сльоза додолу з неї краплями стікає…………. 33

Перерваний шлях гельмязівського вчителя…………………………… 42

Ігор Момот: жива легенда………………………………………………… 48

Ідель Ілля Євгенійович……………………………………………………. 60

Незламність української душі…………………………………………….. 69

Ти вічно живий у наших серцях, земляче……………………………….. 74

Славний син Корсунщини…………………………………………………. 81

Вірні сини України………………………………………………………….. 93

Командир Залізної Бригади. Герой України. Сергій Олександрович Шаптала………….............................................................................................

101

Ситник Святослав Веніамінович, борець за незалежну та суверенну Україну……………………………………………………………………….

115

5

ВСТУП

І без імен помолимось за них, За трошки вдачі світлої, простої.

В час зрад страшних і втрат таких гірких, І без імен вони для нас герої.

Мидинська Аліна

Наша Батьківщина нині переживає найтяжчий і водночас найтрагічніший

період в своїй новітній історії, коли кожен з нас має зробити свій внесок у

процес збереження держави. Існує велика кількість українців, які особливо не

роздумували над цим – це ті сильні, мужні, впевнені, вірні сини України, які

враз змужніли і подорослішали та свідомо йдуть рятувати країну і життя інших

людей, навіть ціною власного життя.

Вони не втратили іскри гідності, не перетворили свій почесний обов’язок

на пусту формальність. Вони – ГЕРОЇ. Скільки їх, героїв, відомих і невідомих,

вже віддали своє життя за Україну, боролися за її волю та незалежність і гинули

з думкою про неї.

Цей збірник розповідає Вам про ГЕРОЇВ сучасної України, які за

покликом свого серця стали на захист нашої держави.У кожного з них є сім’я,

родина, друзі – їм є що втрачати. Можливо, інші б не погодилися, але не вони.

Завдяки цим ГЕРОЯМ ми зараз ходимо до школи чи на роботу, до кінця не

усвідомлюємо всієї тієї ситуації, що відбувається на сході України, а там – бої,

а там смерть. Дорогою ціною ми платимо за своє сьогодення.

Цей збірник – це історія, яку юні пошуковці пишуть сьогодні. Ці діти

живуть уже не зовсім в мирний час і добре усвідомлюють, що хочуть жити в

мирний час у незалежній державі.

Наше майбутнє в дітях, а вони прагнуть жити в незалежній європейській

державі, яку потрібно сьогодні виборювати. Дослідницькі роботи юних

пошуковців – це маленький внесок в історію держави, її незалежність.

6

Пам’ятаймо всіх, живих і тих, хто вже не з нами. Солдатів, лікарів і

волонтерів. Пам’ятаймо дорослих, пам’ятаймо молодих. Вони боролися за наше

життя. Не забуваймо це!

Закарбуймо їхні імена у пам’ять вічності, тоді вони будуть завжди з нами.

Усіх колись не стане на цьому світі, але в наших серця вони, ГЕРОЇ, які

житимуть вічно. ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!

Не бачила ні танків, ані зброї, Надіюсь не побачити Москву. За небо мирне дякую, Героє, За те, що в Україні я живу!

Не чула як стріляють автомати, Не знаю я і путінських потвор,

За рідний край завдячую, Солдате, За синьо-жовтий, а не триколор.

Хоч в новий рік буде щось „по-новому”,

І прийде мир до нас, можливо, з ним, От-от і ти повернешся додому,

В свою країну, вільним і живим.

Ти першим скажеш „Слава Україні!”

Бо славу цю виборював у бої, А твій народ почує неодмінно

І відповість: „Слава тобі, Героє!”

Альона Вікторівна

7

Кращий серед рівних

Пошукова група «Нічні кажани» Мошнівської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів Черкаської районної ради Керівник пошукової групи: Константинова Леся Миколаївна, вчитель Мошнівської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Черкаської районної ради

У цій розповіді ми зібрали малу дещицю спогадів про нашого героя-

земляка Максима Преснякова – славного сина Черкащини. Максим народився та виріс у с. Мошни. У 2003 році із золотою медаллю

закінчив школу та став студентом Одеського інституту сухопутних військ. Після чотирьох років навчання підписав свій перший контракт і служив у м. Кривий Ріг, згодом – м. Черкаському Дніпропетровської області.

Відповідальний, активний, товариський, комунікабельний, мав чудове почуттям гумору, займався спортом. Був надзвичайно талановитий, артистичний, писав вірші з глибоким філософським змістом, знав кілька іноземних мов, вільно володів англійською Він був усюди найкращим і у навчанні, і у служінні своїй Батьківщині, згодом став одним із кращих розвідників, тому з перших днів брав участь в АТО. Своє перше бойове хрещення отримав ще коли наші підрозділи виходили в Луганської області на кордон.

Як командир завжди дбав про своїх бійців, врятував не одне людське життя. Понад усе любив свою родину та армію. У нього залишились дві нездійсненні мрії – одружитися та зняти фільм про українську армію. Проводжаючи в останню путь свого командира, бойові побратими привезли на Черкащину прапор з написом «Кращий серед рівних». Саме як кращого серед рівних ми завжди будемо згадувати Максима Преснякова.

Уперше ми дізналися, що справжня війна прийшла на нашу землю під час зустрічі з Максимом 16 вересня 2014 року. Випускник завітав до рідної школи на гостину. Учителі, учні і працівники школи радо зустріли цього веселого, щирого, доброго хлопця. Говорив, що потрібно любити свою Батьківщину, захищати її і бути патріотами, розповів про перші бої, у яких йому довелося брати участь, про події на сході, героїзм своїх бойових побратимів та відповів на дорослі запитання школярів. На пам’ять про зустріч у школі залишилися невеликі сувеніри – трофеї з місць боїв: багнет та кусачки для колючого дроту часів Другої світової війни, які поповнили експонати шкільного музею.

Діти не відходили від нього цілий день. Дарували подарунки, брали автографи. Дівчата-старшокласниці не зводили з красеня-воїна очей.

8

«Дитячі листи та малюнки - найкращі подарунки воїнам, адже їм потрібна не лише фізична, а й моральна підтримка», - говорив Максим.

На фото побажання, написане учениці 5-го класу Марії Крамар

Максимом Пресняковим, 16.09.2014 р.

На фото Максим Пресняков з учнями 5-го класу,16.09.2014

На фото постери, виготовлені учнями школи і передані на передову

розвідникам

9

Учні і вчителі передали на передову прапор із написом «с. Мошни Черкаська область Черкаський район», виготовлений односельцями, щиро вірячи, що він стане оберегом та символом єдності нашої країни.

На фото розвідники 93 ОМБр (справа наліво) «Цар», «Артист» (Максим

Пресняков), «Байкал», «Абдула», «Єнот»

Після короткого відпочинку Максим знову вирушив на передову. Він увесь час говорив: «Треба їхати, там мої хлопці».

Але, на жаль, не судилося Максиму повернутися живим. Він загинув під час бою, прикривши власним тілом пораненого побратима. Бойові товариші,які супроводжували труну з тілом Максима, були вражені побаченим: незважаючи на негоду, односельці і учні школи вшанували героя-земляка «живим коридором», стоячи із запаленими свічками й лампадками. З того часу існує нерозривний зв'язок між школою та розвідниками 93-ї окремої механізованої бригади.

На фото розвідники 93 ОМБр

10

Для своїх хлопців Максим був дійсно як батько. Один із його бійців, прощаючись із командиром, сказав: «Ротний, батьку, ми тебе ніколи не забудемо».

Ми зібрали кілька спогадів про те, яким пам’ятають воїна світла Максима Преснякова його побратими, їх дружини, волонтери та друзі.

Іван Гаврилін був із Максимом Пресняковим із перших днів АТО і до останнього подиху свого командира. Іван говорить: «…Макс був хорошим, молодим, перспективним командиром та перш за все ЛЮДИНОЮ… Ми багато разів сперечались, навіть сварились, мирились і завжди були поруч. Командир завжди був з нами. За це ми йому дуже вдячні. Завдяки йому ми залишились живими і маємо змогу радіти життю, обіймати своїх рідних.

Він (Максим) був реально «артистом», все виконував на високому рівні. Ми поряд з ним самі ставали «артистами». Дівчата у нього закохувались відразу. Максим завжди з великою пошаною ставився до жінок. Видно рівень виховання у сім'ї. Командир дуже любив свою родину, нам завжди нагадував зателефонувати батькам…»

На фото Іван Євгенійович Гаврилін, позивний «Ванчопе», спеціаліст військової

розвідки, проживає у м.Запоріжжя, за професією металург, захоплюється футболом.

«…Познайомились ми із «Артистом» у військовій частині. Біля другої години ночі він стояв сам на плацу в темряві, чекав на нас, щоб відвести у наметове містечко (ми прибули до частини останніми).

11

Пам’ятаю, розповів Максиму, що я інструктор з рукопашного бою. Йому це дуже сподобалося, сказав, що будемо щоранку проводити спаринг… Ось так я познайомився з командиром. Потім він нас за здібностями розподілив по взводах. Я був останнім із роти, з ким він їхав у зону АТО…

Спочатку нас (мене, «Батю» і «Крота») не сприймали інші бійці, ми навіть харчувались окремо. До речі, «Батя», доброволець із Дніпропетровська, його вага близько 160 кг. Ніхто не вірив, що цей здоровань зможе виконувати бойові завдання. Та командир все ж домігся того, що ми стали одним колективом, а не окремими групами. Звичайно, для всіх хорошим не будеш. Та Максим як командир дійсно любив і поважав нас. І ми за це любили його… «Артист» умів навчити людей бойовій справі, знаходячи до кожного індивідуальний підхід.

…Той виїзд 18 січня – це чортове безголів’я нашого командування і його прихвоснів. Пам’ятаю як зараз, якось у нас відразу не задалося…сказали виїжджати, ми приготувалися і чекаємо…потім перенесли на годину, потім ще на годину…виїхали, зламалась одна «коробочка»… так би ми на трьох машинах поїхали. Макс із самого початку мав сумніви щодо правильності поставленого завдання, але був наказ– і ми поїхали в Піски до аеропорту на двох машинах. Наша група («Артист», «Крот», «Абдула», Едік і я, «Ванчопе») на БМП, а хлопці «Одеси» на БРМ. Ми їхали, не знаючи навіть, що там відбувається. Командуванню було на нас начхати. Так би мовити розвідка боєм…

Нам поставили завдання: підтримати вогнем наших хлопців, котрі застрягли за терміналами і підвезти боєкомплект… Та ми не знали, що це на наші душі «замовлення» було… приїхали на місце… і все враз «почорніло»…

«Таких, як «Артист», більше ніколи не буде, головне, щоб люди пам’ятали його і були вдячні…», – із сумом додає бойовий побратим Максима.

Сергій Скуртол, позивний «Одеса», згадує: «Артист» був справжнім командиром. Він умів не тільки говорити, умів слухати і чути. Знав про кожного із своїх хлопців. Завжди прислухався до потреб кожного. Один з тих командирів, котрі не кажуть: «Вперед», а кажуть: «За мною»! Справжній воїн і син своєї землі.

Ми з Сергійовичем познайомились у військовій частині у Черкаському, після навчання разом майже не були. Наша рота була «розкидана» по підрозділах, кожна група забезпечувала виконання певного завдання.

На початку січня 2015 р. командир зібрав усю роту разом. Він казав: «Ось нарешті я зібрав вас разом. Так я бачитиму вас усіх, мені буде простіше про вас дбати». Командир піклувався про нас постійно: продукти харчування, забезпечення формою, боєкомплектом, технікою – це все не давало йому

12

спокою. Він підтримував зв'язок з волонтерами із Дніпропертовська і командуванню нагадував постійно про те, що людей треба забезпечувати. Вищестоячому начальству це не подобалось.

У середині січня 2015р. таке закрутилось в районі с. Піски і ДАПу, що просто жах – «сепари» гатили по наших позиціях без перестанку і вдень, і вночі. Використовували усі види зброї, снайпери не вгамовувались ні на мить.

Наша база на той час була у с. Тоненьке Донецької області. 18 січня 2015 надійшов наказ їхати у район ДАПу зі сторони с. Піски підтримати наших хлопців, які там «працювали». Виїзд кілька разів переносили на годину, потім ще на одну. Зламалась машина. І у повітрі нависала якась тривога…

Перед тим фатальним виїздом командир присів, закрив очі і якось аж притих. Ми запитали, може, щось сталося, командир якимсь таким тихим голосом сказав, що не хоче їхати, бо передчуває, що щось може трапитись… недобре…

Бойові завдання Артист завжди виконував чітко, обдумано, зайвий раз ніколи не ризикував особовим складом. Там, де було надскладне завдання завжди ішов сам, підібравши групу відповідно до поставленої задачі. Говорив: «Я за себе завжди «відпишусь», а от з вами, якщо щось трапиться, я собі цього не пробачу». Завжди нас оберігав. На той час, з початку війни, ми втратили лише одного побратима. Було чимало 300-тих, але загиблий лише один. На війні такі мінімальні втрати говорять про професіоналізм командира.

…Ми заїхали у Піски зі сторони дамби. Ніколи тудою не їздили. Приїхали на місце, а там тихо якось, виднілись кілька обгорілих машин. Тільки переїхали дамбу машина командира підірвалась. Ми їхали на другій машині. «Сепари» почали гатить з усіх сторін. Ми за будиночком трохи схоронились. Машина командира почала горіти. Ми хлопців наших почали прикривати вогнем, щоб відійшли. Сергійович, бачимо, тягне механіка-водія Едіка Панченка, «Крот» відстрілюватися почав, відсікати наших від «сепарів». Тут міна прилетіла і

13

командир упав… Ми його двома заходами витягували. Спочатку підібралися до нього, роздягли (зняли бронежилет, бо важко тягти було), забрали документи і зброю, трохи відтягли подалі від «сепарів», Едіка витягли. Другий раз підійшли завдяки тому, що піднявся дим із палаючої машини командира, хлопці весь час нас вогнем прикривали, дотягли до «броні». Якби не вдалося витягти за другим разом ішли б і третій, і четвертий…

Вийти із бою до темряви не було можливості. Тільки почало смеркати, Сергійовича і 300-тих погрузили на броню і «рвонули», забрати усіх хлопців не було куди. Решта хлопців вибирались своїм ходом, манівцями.

У командира весь час дзвонив телефон. На екрані висвічувалось «Тато». А що я йому скажу «Ваш син загинув»? Як таке можна сказати батькам?...Вийшли у безпечне місце, видзвонили волонтерів. Ті приїхали,

забрали наших у шпиталь в с.Селідово, а ми повернулись хлопців забрати. Щоб у нас у армії усі такі командири були, як Максим Сергійович,… армія

у нас була б найкраща у світі. Я особисто вдячний батькам командира, за те, що вони виростили такого сина. Земний їм уклін».

Любов Скуртол, дружина Сергія Скуртола, «Одеси»:«Я особисто не знала Максима, але багато добрих слів чула про нього від свого чоловіка, як про чудову людину і справедливого командира. Важко повірити… Кожного разу коли згадую, сльози самі котяться. З травня 2014 року я щодня молилась за життя усіх хлопців, свічки ставила…Згадую, той страшний січневий день…я не знаходила місця, все дзвінка чекала від свого Сергійка. Уже пізно ввечері зателефонував чоловік, голос у трубці тремтів тривогою, сказав два слова: «Загинув командир» і поклав трубку. Пізно вночі зателефонував знову і розповів: «Наші хлопці потрапили у оточення. Ми поїхали до них підтримати вогнем і підвезти боєкомплект. Максим їхав на першій машині з Едіком. Ніхто із командування не сказав, що дорога замінова, хоча про це знали усі, навіть ті хлопці, що були в оточенні. За дамбою машина Максима «нарвалась» на свою протитанкову міну, а в 10-15 метрах були ДНР-івці. І почалося «місиво». У Максима весь час дзвонив телефон... Нас було до десятка, а ДНР-івців кілька десятків». Слухала розповідь чоловіка, а у душі горів пекельний вогонь, серце розривалося на шматки…у телефонній трубці чулися залпи…і страх пробирався у думки. Найстрашніше те, що вище стоячі командири знали про заміновану дорогу і нічого не сказали, а просто «підставили» хлопців і таке було не раз».

Катерина Панченко, вдова Едуарда Панченка, якого Максим Пресняков врятував ціною власного життя. Проживає у м. Дніпродзержинськ, виховує сина Андрія, який народився уже після смерті батька. (Едуард Панченко,

14

сержант, механік-водій, помер у Київському військовому шпиталі від зараження крові 8 лютого 2015 року, похований і рідному місті Дніпродзержинську).

Катерина Панченко приїздила на відкриття меморіальної дошки, яке відбулося 22 травня 2015 року на території Мошнівської школи. Катерина згадує: «Командир чоловіка дуже трепетно ставився до дружин своїх воїнів. Завжди намагався сприяти тому, щоб хлопці мали змогу хоча б трішки побути зі своїми коханими. Ми з чоловіком побралися, коли він уже був у АТО. Максим сказав Едіку: «Без обручки на пальці з відпустки не повертайся».

Відкриття меморіальних дощок пам'яті загиблих в АТО. На фото бойові побратими Максима, його сім'я, друзі

(Катерина Панченко по центру) Мені важко виразити ту вдячність, яку я відчуваю до Максима та його

родини. Батьки Максима підтримували нас із чоловіком, коли той був у шпиталі. Таких людей рідко зустрінеш… у самих горе, а вони про нас турбуються. Максим був надзвичайно людяний, добрий і щирий, справедливий

і мужній. Я вдячна Максиму, що витягнувши пораненого Едіка з-під куль, він

подарував мені безцінні години спілкування з чоловіком. Едік, мабуть, зі сто разів розповідав, як командир рятував йому життя

ціною власного, як безстрашно кинувся прикривати своїх побратимів…

Вклоняюсь батькам Максима за те, що виховали такого сина. Нажаль, мій чоловік, Едуард Панченко, помер від поранень у Київському

шпиталі, але я завжди буду пам’ятати, що зробив для нас Максим. Синові

15

своєму розповім, який був командир його батька. Героїзм цього воїна має бути прикладом для нащадків. Підросте наш із Едіком синочок і я обов’язково привезу його на могилу командира розвідроти 93 ОМБр, Максима Преснякова, який назавжди залишиться у моїй пам'яті взірцем мужності і людяності».

Ольга Дмитрівна Федоренко, викладач Черкаського Національного університету ім. Б. Хмельницького, кандидат філологічних наук, доцент, близька подруга сім'ї Преснякових, університетська подруга мами Максима на прощальній панахиді, з любов'ю, гордістю і сумом, згадувала, що Максимчик, так вона його називала, - це син їхньої академічної групи. Всі любили цього малюка. Він з малих років був розважливий, добрий і щирий хлопчик. Став справжнім, чоловіком, воїном і захисником для родини і держави. Горе, яке прийшло до родини друзів, надихнуло її на слова пошани, які вона виклала у віршах.

Славному воїну, талановитому командирові, справжньому патріоту Українимайору Преснякову Максиму Сергійовичу ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ…

Максимчику, соколику, Ти славний наш Герой!

Як серце плаче, Як нестерпно ниє в грудях!

Куди ж ти, Воїне?! На небеса пішов?!

Ти ж так любив життя, Не скаржився ніколи…

Як «кіборг» захищав

Ти свій любимий край. За кожну п’ядь землі

Стояв як Муж Великий. Ти першим йшов у бій –

Беріг своїх братів, Ти їм життя зберіг,

Не пожалівши свого. …Немає слів,

Щоб втішити батьків і рідних, Що чекатимуть додому…

Максиме, соколе, Як гідно ти прожив! Як славно ти пішов –

Здобувши перемогу!

16

Як страшно думати!!! Триклята ця війна

Вже стільки унесла життів на Україні…

Єдина думка лиш зринає рятівна:

«Герої не вмирають!!! Як миру Посланці

Вони ідуть до Бога!!!»

Координатор Жіночого батальйону волонтерів м. Дніпропетровськ, подруга Максима, Наталія Коваль розповідає: «22 червня 2014 року я вперше у житті потрапила в армійський підрозділ. Командир вражав дорослою мудрістю, був батьком для своїх бійців, хоча багато хто з них був старший за нього на не один десяток років. Він міг знайти підхід до кожного, жив життям своїх хлопців. Говорив: «Як може воювати солдат, якщо у нього дома мала дитина і кредит, який немає кому виплачувати»? І він робив усе, щоб вирішити проблеми своїх хлопців. Завжди знаходив час, щоб відповісти на телефонний дзвінок, завжди готував для нас якість приємні сюрпризи, коли ми приїздили.

Разом з ним я пройшла уроки довіри, навчилась дивитися в очі власним страхам. Він був лідером, за яким йшли, і в команду якого хотіли потрапити. Він був більше, ніж ротний, який підписував наші акти прийому-передачі волонтерської допомоги. А ще у нього була одна надзвичайна особливість –

Максим умів посміхатися очима. Здається зосередженим, серйозним, а очі добрі і посміхаються із середини.

Армія для Максима була всім – це його найбільша любов. У ставленні до підлеглих вражала насамперед повага особистості. Максим взагалі любив людей, усім прагнув допомогти. Він був і залишається для мене вірним і добрим другом. Для нас це тяжка втрата, яку словами передати неможливо. Мені хочеться думати, що «Артист» став янголом, із небес оберігає своїх хлопців».

17

На фото Наталія Холодова, волонтер, Олександр Василенко, замполіт 93 ОМБр, позивний «Тополь», Наталія Коваль, Максим Пресняков

Лідія Миколаївна Ковалевська, волонтер, з перших днів АТО опікується розвідувальною ротою 93 ОМРб. Лідія Миколаївна після загибелі Максима часто приїздить до с.Мошни, щоразу відвідує школу, передала до музею школи у пам'ять про «Артиста» бойовий прапор розвідників.

Лідія Миколаївна розповідає: «Максим – це командир з Божої волі. Мужній, порядний, розумний, завжди з посмішкою. Його не можна було не любити. Надзвичайно людяний, справедливий.

Професіоналізм «Артиста» як розвідника беззаперечний. Як розвіднику йому ціни не було. Мудрий не за роками, добрий тактик і стратег. Завжди беріг своїх хлопців. Прораховував кожну операцію, щоб не було втрат.

Максим опікувався людьми, які потребували допомоги. Під час проведення АТО постійно підтримував місцевих жителів. За це я йому дуже вдячна, адже Донеччина – моя мала Батьківщина. У школах Дніпропетровська завжди був бажаним гостем. Такий енергійний був, що дивно було, як він все встигає. Найбільшим його благочестям було те, як він любив свою родину. Боявся засмутити батьків і довго приховував, що він в АТО. І посмішка, завжди посмішка…».

Ігор Пустовий згадує: «З Максом познайомився на війні у Красногорівці. Палатка розвідки стояла від нас близько 15 метрів. Доки Максим був живий,

розвідка працювала чітко. При найменших ознаках загрози: спалаху на горизонті, відлуння пострілу тощо – розвідка на БМП і погнали. Завжди насторожі, чіткість в усьому: у злагоджених діях, в рухах, у спілкуванні… Веселий був хлопець, товариський… Шкода, що у мирному житті мені не довелося з ним поспілкуватися».

18

На фото Лідія Миколаївна Ковалевська, (с. Піски) волонтер, начальник

Дніпропетровського відділення СК Брокбізнес, проживає у м.Дніпропетровськ

На фото Ігор Пустовий, доброволець, технік, прикомандирований до ЗРП 1039 в/ч А 1964. У мирному житті інженер-механік.

Проживає у м. Новомоскоську. 4 червня у Національному заповіднику «Софія Київська» вперше в історії

незалежної України відбулося нагородження Народних героїв збройного конфлікту на сході України. Перших 25 нагород отримали істинно Народні Герої (14 військових та 11 цивільних), яких обирали усією Україною. В один ряд Народних Героїв захисників Батьківщини стали славетні постаті (живі й загиблі), серед них і наш земляк, кіборг, майор(посмертно) Максим Пресняков, командир розвідувальної роти 93 ОМБр, який загинув, рятуючи свого побратима. Нагороду отримав батько Максима Сергій Борисович.

19

Вручав почесну відзнаку голова Всеукраїнського волонтерського руху

Георгій Тука. Нагорода Народний Герой - це цілком волонтерська ініціатива. Ця відзнака є вираженням вдячності українського народу героям, які захищають незалежність України. У день вручення почесного ордену «Народний Герой України» Максима Преснякова Указом Президента України від 04.06.2015 року №311/2015 за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.

У своєму вірші Максим написав: «Не маю права скаржитись на долю…», та він і не скаржився – жив і кохав… Він прожив коротке, але щасливе і насичене життя. Багато чого не встиг: зняти фільм про армію, створити власну сім'ю, дописати вірші… Обірвалося життя, як недоспівана пісня – пісня, яку доспівають прийдешні покоління, несучи у пам’яті подвиг Максима, його добрі справи та безмежну любов до людей і рідної землі.

20

21

22

23

Ми пам’ять збережемо

Автор роботи: Лілія Кодак, учениця 9-Б класу, член гуртка «Патріот»

Золотоніської спеціалізованої школи №1 з поглибленим вивченням економіки та правознавства

Керівник гуртка «Патріот»: Дика Наталія Миколаївна, вчитель історії Золотоніської спеціалізованої школи №1з поглибленим вивченням економіки та правознавства

Пам’ять людська… Багато малих і великих подій заховала ти назавжди в своїх архівах. Є сторінки в історії, які ми понуро гортаємо і лише поверхневим поглядом заглядаємо за їх завісу. Є знамениті люди, про яких ми не знаємо, і знати не хочемо, є низка років, які непомітно і монотонно проходять повз нас. Та є сторінки історії, є такі дати, що ніколи не припадуть пилом забуття, бо перейняті вони болем .

Пам’ять людська…Саме ти зберігаєш у собі події Майдану, які перевернули наше життя. Самовіддана боротьба за право жити, за можливість просто бути: дихати, працювати, любити, народжувати та виховувати дітей.АТО. Три літери. Але скільки всього поєднали в собі:біль і радість,

героїзм і патріотизм, тугу за близькими людьми, ненависть та любов.

Сім’я Олексія Васильовича Півня та Галини Пилипівни була оберегом від зради, біди, підступності та самотності. Життя кожної людини розпочинається світанком душі — дитинством.2 грудня 1972року в м. Ваймер, у цій сім’ї пролунав плач дитини, який сповістив про те, що народився син Євгеній.Тримаючи дитя на руках, батьки просили: «Боже, подаруй нашій дитині долю». Незмінними символами військовослужбовцяОлексія Васильовича та учителя української мови та літературиГалини Пилипівни були дзвінкий колодязь з журавлем та кущ калини під вікном. І у 1980 році сім’я повертається в Україну. Саме тут, на Україні, у маленькому містечку Золотоноша Черкаської області 1 вересня 1980 року пролунав для Євгенія перший дзвінок, він став першокласником. Два роки навчається у Золотоніській школі №2. А 3-4 класи знову у Германії, місто В’юнздор. Та у 1985році сім’я знову приїздить на Україну.Євгеній продовжив навчання у Золотоніській школі №1 і у 1990 році став її випускником. Цього ж рокустає студентом

Свердловського танково-артилерійського політичного училища імені Брєжнєва. Закінчив два курси, після розпаду СССР у 1993 році вступає до Харківського командного училища. Навчається до 1995 року. Потім вступає до Київського інституту психології. (академія). Звідти направлений до міста Миколаєва, де

проходив військову службу.

24

У нашому світі є безліч проблем, ми щиро переживаємо їх, але коли настає скрутна хвилина, раптом все змінюється. Всі проблеми, що були, стають мізерними і незначущими. Димка ілюзій і перед нами постає реальна картина ситуації, що відбувається на нашій землі, на нашій Батьківщині. Тоді кожен і відкрив своє справжнє лице. Одні виявилися боягузами, інші ледарями, які лише вміють гарно говорити, але були й інші. Тих, кого було набагато більше. Це герої.

Кожну людину, що виявила хоробрість, самовідданість і відвагу можна вважати героєм, а вчиноктакої людини можна назвати подвигом.Людина протягом свого життя робить багато різних вчинків: добрих і поганих, буває байдужою до чужого лиха, або подає руку допомоги. Інколи ризикуючи своїм життям, незважаючи на небезпеку, йде на подвиг. На такий подвиг пішов і Євгеній Олексійович Півень. У мирний час довелося брати зброю до рук. До тих рук... Проякі можна було б писати нескінченно, використовуючи найніжніші слова: ласкаві, турботливі, прекрасні... А ще - дуже працьовиті і тому завжди стомлені. Але доля розпорядилася по-іншому. Він виборював незалежність нашої держави, а у Черкаській області, чекали на нього. Серед потоків чужої енергії, нових облич завжди пам’ятали про нього. Виловлювали серцем його інтонацію, його тінь бачили повсюди. Неможливо передати весь більбатьків, дружини, дочок, які так вірно чекали. Таке довге та німе чекання,

яке кожного дня так болісно різало серце і душу рідних на маленькі шматочки

без анестезії. Євгеній сміливо захищав Донецький аеропорт. Кадровий військовий, він

служив у 79-й Миколаївській аеромобільній бригаді. Бійців-захисників Донецького аеропорту в народі прозвали «кіборгами», і недарма: «простим смертним» такі випробування не під силу. Напередодні рокової дати Євгеній мав покинути цей небезпечний об’єкт, відправитися на ротацію, але з офіцерського складу заміни ще не було, і Євгеній визвався залишитися із солдатами. Вночі, відбиваючи атаку спецпризначенців противника, він наказав

солдатам відійти на запасні позиції, а сам залишився для прикриття. Там, на Сході України, під свист куль, під блимання і гуркіт снарядів ГРАДів, що бухкають над головою Євгеній залишився. Як виявилося, назавжди… Загинув майор-десантник у ніч на 5-е жовтня 2014 року від розриву гранати. 2 грудня Женя святкував би своє 42-річчя, але загинув смертю героя. Звістку про загибель сім'я Євгенія отримала майже відразу, а ось тіло через безперервні атаки на аеропорт українські військові не могли передати протягом кількох днів.

І він повернувся, але не живий, Життя його згасло в хвилину.

25

Євгеній сміливий і молодий. Загинув за Україну!

Рідні, однокласники, друзі востаннє попрощалися із своїм Женькою. Він похований з усіма військовими почестями. Підступна загибель героя стала справжньою трагедією для всіх, хто його знав, підрізала крила батькам, осиротила доньок, зробила вдовиною долю дружини, щемливим болем вдарила по однокласниках. Адже він був для них відмінним другом, дуже розумною і обдарованою людиною. Женя міг би бути ученим, успішним бізнесменом або реалізуватися в будь-якій іншій сфері, але став офіцером і загинув, захищаючи рідну землю від озброєних бандитів і найманців...

Мені довелося зустрітися з однокласниками Євгенія. Вшановуючи світлу пам’ять свого товариша, друзі по партівирішили розповісти, яким був їхній Женька, аби згадка про нього, його мужність, героїзм жила в серці кожного, навіть тих, хто не був з ним знайомий.

Іра Семененко (Грінько): - Женька у нас – найкращий! Він був найрозумнішим, найкрасивішим,

найспортивнішим, най-най… Це людина, яка не мала негативу, про нього немає чого сказати поганого. Знаєте, у старших класах учні діляться на певні групки,

відповідно до якихось уподобань. Він дружив з усіма, входив до кожного осередку. А ще - до останнього подиху залишався справжнім військовим і справжнім чоловіком.

Лариса Кобець (Бицак): - У нашому класі Женя був фізоргом. Він щоранку до уроків проводив з

нами модну на той час у школах фіззарядку. Дивлячись, як старанно і відповідально він виконує кожну вправу, нам соромно було «філонити». З дитинства він був шульгою, а в школі його перевчили писати правою рукою. Боже, що то були за каракулі! Ми ж усі в нього списували домашні завдання і не могли до пуття розібрати, що він там накрутив. «Ти не можеш писати краще?!» - сварили його. А на екзаменах в десятому класі, особливо на письмовому переказі з української мови, добряче за нього переживали, аби не «зрізали» золоту медаль за його почерк. Тоді із шкільними нагородами було ого як строго! А в Женьки «золото» було заслужене!

Наталя Савіна (Савенко): - Наш Женя міг би стати ученим. Усі предмети йому давалися легко. На

контрольній роботі він встигав розв’язати два варіанти: свій і «чужий» - для нас. Але вступив до військового училища, бо був з родини військових. Він був душею колективу. А ще – дуже спортивний: сісти на «розтяжку» на двох стільцях – йому за іграшку. Ну, місцевий Жан Клод Ван Дамм. У нього були закохані всі дівчата нашого класу.

26

По-чоловічому скупо і по-військовому чітко розповів про друга Андрій Невмивака:

- З Женькою ми дружили з дитинства, бо жили через три будинки. Наші батьки були кадровими військовими, тому ми змалку були звиклі до переїздів. Його родина переїхала до Німеччини, куди перевели на службу Олексія Васильовича. Через кілька років там довелося служити і моєму батькові. Пригадую: якось іду коридором школи, а тут знайоме обличчя назустріч: «Женько, ти?!» Ото було радості – не передати. Після закінчення школи він вступив до Свердловського танкового училища, після розпаду Союзу перевівся до Харківського. Здобувши освіту, з 1994 року служив у Миколаївській 79-й аеромобільній бригаді. Згодом закінчив Київську академію.

Оксана Сушко: - Женька – добряк, весельчак, гуморист, але до уроків ставився серйозно.

Пригадую, у 6-му класі хлопці підготували нам концерт до 8 Березня. Так Женя вирядився у плаття в горошок, підв’язався косинкою і так витанцьовував! Тоді ми вперше дізналися, який він «заводний». Честь офіцера для нього – на першому плані. Таким він був і в школі – відповідальним і надійним. На контрольній роботі з фізики чи хімії ми брали той варіант, який робив Женька. На традиційну зустріч однокласників через 15 років він приїздив – красивий, простий і веселий, без пихи, а вже через 20 – не зміг, був з миротворчою місією у югославському Косово. Ось і у серпні 2014 року разом з доньками відвідував батьків.

Довелося зустрітися з начальником відділу внутрішньої політики міськвиконкому Золотоноші Володимиром Диким, який зазвичай «важкий» для будь-яких інтерв’ю чи публікацій. А от тільки зайшла мова про Женю Півня – діалог зав’язався. Володимир Миколайович Дикий - колишній вчитель Євгенія з фізкультури та початкової військової підготовки:

- Мати любимчиків серед учнів – не педагогічно. Та Женю не можна було не любити. Худорлявий, невисокого зросту, він був напрочуд витривалим. Пригадую, біжать хлопці крос: перше коло, друге. Дехто починає стогнати. Женька тут як тут – вже біжить поруч, підбадьорює, переконує, що відкриється «друге дихання» і стане легше. Він з дитинства мріяв бути військовим, фізично готував себе до будь-яких випробувань. Коли став курсантом училища, проходив курс молодого бійця. Під час бігу у повному обмундируванні із зброєю на плечах ніс свій автомат і автомат слабшого товариша. Так, Женька –

самородок. Під час 2-тижневої підготовки старшокласників у військово-

польових таборах був одним з найкращих. Це була його стихія. Військово-

патріотичні ігри «Зірниця» та «Орлятко» завжди сприймалися ним на «ура». Якось ми поїхали у Черкаси на змагання такого типу. На одному з етапів треба

27

було метати ніж у ціль. Мої хлопці дещо спасували, адже ми не тренувалися, та й такого спеціального ножа ніхто не бачив. А Женька сказав: «Я буду метати». Ще й непоганий результат показав. Авторитет у нього серед хлопців був незаперечний. Їхній клас був особливо дружним, згуртованим. Із 10-и хлопців шестеро стали кадровими військовими.

28 листопада 2014 року у спеціалізованій школі №1 м.Золотоноші відбулося відкриття меморіальної дошки на честь загиблого в зоні АТО випускника 1990 року Євгенія Півня. З цієї нагоди на урочистий мітинг-реквієм прийшли мама Євгенія Галина Пилипівна, класний керівник Надія Миколаївна Мокряк, його однокласники та колишні вчителі.Право відкрити пам’ятну дошку було надане однокласнику, близькому другу, теж військовому Андрію Невмиваці, який проводжав Євгенія в останню дорогу у Миколаєві. Він розповів, що під час поховання бувалі солдати та офіцери аеромобільної бригади, які дивилися смерті у вічі, не могли стримати сліз біля домовини свого командира. Вшановуючи світлу пам’ять підполковника Півня, директор навчального закладу Віктор Якович Горошочок зазначив, що військовослужбовець віддав своє життя, захищаючи кожного з нас. Осиротіли батьки від втрати турботливого сина, овдовіла дружина та лишилися без татової підтримки дві донечки, не вистачає Жені-лідера і його друзям по парті. Важко було стримати присутнім свої емоції, непрохані сльози одна за одною котилися навіть з очей старшокласників. Неможливо підібрати слова, щоб передати щем і тугу материнського серця. Проте вона знайшла в собі сили, аби подякувати колективу школи, друзям Жені за увагу до її сина. Згадуючи свого розумного, щирого і вихованого учня, Надія Мокряк розповіла, здавалося б, звичайний факт із шкільного життя. Якось під час розподілу обов’язків чергових у класі хтось з учнів запропонував, щоб хлопці чергували з хлопцями, а дівчата з дівчатами. На це послідувала миттєва реакція Жені: «Ще чого не вистачало! Щоб дівчата таскали відра з водою з третього поверху! Що ж ми за хлопці?» Усім стало зрозуміло: Женя має рацію: треба думати про слабших. Таким вимогливим і справедливим він був до себе та своїх товаришів. Підтримати колегу та вшанувати немеркнучий подвиг Євгенія прийшла делегація вчителів ЗОШ №6. «Наша пам’ять завжди із тобою», - ці слова, вимовлені заступником директора школи з виховної роботи Нелею Підручною, вкарбувалися у свідомість і стугоніли в думці під час хвилини мовчання, та й довго-довго потому.Отець Сергій із Свято-Успенського собору освятив дошку пам’яті. Віднині вона знаходиться поруч з меморіальною дошкою загиблого в Афганістані Олександра Вороновича, теж випускника школи №1. Біля них полум’яніють червоні гвоздики. На ній навічно закарбувалися дві дати - 1972-

2014. І чорна дата - 4 жовтня – день загибелі майора-десантника 79-ї

28

Миколаївської аеромобільної бригади, підполковника Півня, який ціною власного життя врятував 150 донецьких кіборгів.

Напередодні Дня пам’яті та примирення, який щорічно відзначатиметься 8 травня, до оселі родини Півнів завітали гості: голова обласної державної адміністрації Юрій Ткаченко, міський голова Віталій Войцехівський, керівник райдержадміністрації Олександр Лісовий та начальник міського управління праці та соціального захисту населення Тетяна Лукомська. Посадовці щиро привітали матір учасника АТО Євгена Півня із святом Великої Перемоги і подякували за подвиг сина-героя, який загинув під час оборони Донецького аеропорту у жовтні 2014 року. Юрій Олегович вручив Галині Пилипівні медаль «За заслуги перед Черкащиною». Окрім цього, земляка-десантника, професійного офіцера військовослужбовця 79-ї окремої аеромобільної бригади, посмертно представлено до високої нагороди – Героя України.

Батькам важко змиритися із втратою сина, який ціною власного життя забезпечив відхід підлеглих. Про його участь у військовій операції мама і не здогадувалася, лише з батьком, кадровим військовим у відставці ділився сокровенним. Він оберігав найдорожчу людину від переживань і надмірних хвилювань, та не вберіг… Як розповіла Галина Пилипівна, кожен свій вчинок, кожен свій крок подумки звіряє з думкою Жені: як би він порадив, як би вчинив. Де ж узяти тих слів, щоб заповнити порожнечу, де ж узяти ліки, аби загоїти глибоку рану, як прогнати надокучливі спогади…

Цього літа випускники 1990 року Золотоніської школи №1 зібралися на традиційну зустріч - 25 років потому. З приємністю впізнавали себе, юних, на старих світлинах, ділилися спогадами, досягненнями, планами. Поспішали втиснутися на свої місця за партами. А на Жениній парті пломеніла пара гвоздик…

Я проживаю під мирним небом, навчаюся у школі,у мене є рідні,близькі люди, якими я надто дорожу. Мирне сьогодення у моєму місті стало можливим завдяки Євгенію. Дякую за мужній подвиг, за те, що не шкодуючи свого життя, боровся за мир в нашій країні, за те , щоб діти не чули гуркоту снарядів і тяжкої військової техніки, щоб ми спокійно навчалися, відпочивали, проводили дозвілля. Пам’ятаймо всіх, живих і тих, хто вже не з нами. Пам’ятаймо старих, пам’ятаймо молодих. Закарбуймо їхні імена у пам'ять вічності, тоді вони не помруть, а будуть завжди з нами. Герої в наших серця житимуть вічно.Зараз я спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий та лагідний. Я знаю, що за заходом має бути схід. А яким він буде, чи теплим і лагідним, чи жорстоким та кривавим, залежить від нас. І народжується крик: не треба більше війни. Ніколи!

29

Півень Євгеній Олексійович, народився 2 грудня 1972 р. н.

Відкриття Меморіальної дошки на честь загиблого в зоні АТО випускника 1990

року Євгенія Півня в СШ №1

30

Право відкрити меморіальну дошку, присвячену Є.Півню, надали

однокласникові, другові Євгенія Ястремському В.

Хвилина пам’яті, присвячена загиблим героям АТО

31

„Гори, гори, моя свіча”

Вшанування пам’яті загиблого героя АТО Євгенія Півня

Вручення матері Є. Півня Галині Пилипівні медалі „За заслуги перед

Черкащиною”

32

Горить свіча і пам’яті сльоза додолу з неї краплями стікає

Пошукова група «Патріот» Гудзівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІ ступенів» Звенигородської районної ради

Керівник пошукової групи: Ткаченко Людмила Петрівна, вчитель Гудзівського

навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІ ступенів» Звенигородської районної ради

Рідний край... Він починається від батьківського порога, стежини, стрункої тополі, твоїх воріт, з барвінку, який ніжно стелеться по садочку. Найсвятішими для кожного з нас є слова: Україна, Батьківщина. Адже Батьківщина — це не тільки Україна, а й рідна домівка і те місце, де ти народився і виріс, де минули найкращі роки твого життя.

Треба за життя подумати про своє місце на землі рідної України, подумати про те, чи скажуть про тебе люди добре слово, яку пам'ять залишиш по собі, яким ти був сином чи донькою для своєї матері – України, для своїх батьків.

Завжди поруч із Батьківщиною стояло життя. Що може бути найпрекраснішим і найдорожчим? І лежить через життя безліч доріг: дорога честі, правди, зла, жорстокості, підлості. Яку виберете? І серед них є дорога, на яку рідко хто ступав — дорога Пам'яті. Історія будь-якого народу містить періоди, дати, які є вирішальними і доленосними в його житті. Ми повинні пам’ятати і не забувати героїчні сторінки, коли проливали кров патріоти.

Сьогодні від нашого покоління в цілому і кожного з нас зокрема, залежить,

чи звучатиме гордо і могутньо ім’я Україна і Український народ. Українська нація народилася тоді, коли в її обороні впала перша крапля червоної української крові на чорну українську землю.

Відкриймо для себе великі заповіти героїв України, заповіти написані для нас, нащадків, кров’ю і потом впродовж тисячоліть. Герої творять дійсність, герої формують обличчя світу – вчора, сьогодні і завтра, бо вони готові віддати все, і в тому числі своє життя, щоби досягнути своєї мети, щоби здійснити свою мрію. Це герої залишили для нас такі кличі: «Або все – або нічого!», «Або пан –

або пропав!», «Перемога або смерть!» Українська нація існуватиме доти, доки хоча б один українець буде

готовий покласти своє життя в її обороні. Слава Україні! - Героям Слава!

33

23роки Україна не знала війни. Але війна не обійшла нашу державу тепер. Ще рік тому ми з вами не знали дуже багатьох слів пов’язаних з війною,тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Ще рік тому ми не особливо звертали увагу на слова «слава Україні – Героям слава», а тепер ці слова набули нового змісту. Наразі вже точно зрозуміло,кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумнівів, що ці герої – хлопці що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери на плечах яких тримається наша армія.

Слова «Слава Україні – Героям слава» перестали бути просто вітанням це вже віддання шани найкращим,котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини, а також є свідченням справжнього патріотичного подвигу

Вірність і мужність - ось головні риси героїв: вірність своєму ідеалу та мужність у втіленні цього ідеалу в життя. Вірність і мужність аж до смерті!

Герої творять дійсність, герої формують обличчя світу - вчора, сьогодні і завтра, бо вони готові віддати все, і в тому числі своє життя, щоби осягнути свою мету, щоби здійснити свою мрію. Це герої залишили для нас здавалось би такі божевільні кличі: Або все - або нічого! Або пан - або пропав! Перемога або смерть!

Таким Героєм був наш земляк, учень нашої, Гудзівської школи, Дубовський Костянтин Юрійович, 1988 року народження. Цей чоловік поклав своє життя на терези війни. Чаша ворога цього разу була важчою. Серце Кості зупинилось на 26 році життя у бою за вільну і незалежну Україну. Протягом останнього року небесне військо Героїв невпинно поповнюється. Й історію кожного, а особливо історію своїх земляків, варто знати молодому поколінню

для того, щоб гідно берегти державу, за яку Герої віддали своє життя.

Ось і тепер, у цей наче б мирний час,

в село прийшла звістка, що під Пісками в зоні АТО загинув наш односельчанин

Дубовський Костянтин Юрійович

Дата та місце народження:3 червня 1988 р., м. Київ

Дата та місце загибелі: 29 грудня 2014р., с. Піски, Ясинуватський район, Донецька область. Звання:солдат.

34

Посада: механік-водій. Підрозділ: 93-а окрема механізована бригада

Обставини загибелі: загинув 29 грудня 2014 р. у бою з російськими збройними формуваннями, які здійснили напад на позиції українських військових в районі селища Піски (Ясинуватський район) під Донецьком. Костянтин отримав два кульових і одне осколкове поранення, до шпиталю його не довезли.

Сімейний стан:залишилася дружина та 4-річна донька. Місце поховання: с. Гудзівка, Звенигородський район, Черкаська область. Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року, "за

особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Нашу Вітчизну від ненависного агресора захищають хоробрі і мужні чоловіки. Ті,для кого найдорожчі понад усе її територіальна цілісність та незалежність, хто мріє про мирне сьогодення і щасливе майбуття своїх рідних і близьких. Таким відчайдушним, здатним на самопожертву в ім’я благородної справи – навічно залишиться у серцях жителів Звенигорощини наш земляк –

двадцятишестирічний гудзівчанин Костянтин Дубовський, життя якого трагічно та безжально обірвалося на обпаленій війною Донеччині.

Дубовський Костянтин Юрійович народився 3 червня 1988 р. в Києві.

Доля не милувала Костю ще з раннього дитинства., вготувавши йому

раннє сирітства ( у 7 років) і переїзд зі столиці на Звенигорощину в с. Гудзівка (1996р.) на постійне місце проживання. Пішов до 1 класу Гудзівської ЗОШ І-ІІ ступенів.

Його порадницею в ті роки стала старша сестра Рябоненко Світлана Василівна і небайдужі жителі Гудзівки, де поселилась родина.

35

Світлана згадує:« Я часто називала його «синок», а він мене «няня», бо й справді це було так. Костя народився, коли я закінчувала школу і збиралася вступати до інституту. Він був улюбленцем у сім’ї, бо найменший. Зростав на моїх рука, бо мама була на роботі, адже нас було у неї троє. Перший зуб, плач, крок, посмішка, слово. Маленькі пухкі рученята обіймали мене за шию, а я гладила його по голівці, міцно туливши до грудей.

Хіба тоді шістнадцятирічною дівчиною, я могла подумати, що виховую героя. Рано осиротівши, він став моїм справжнім сином. Завжди був поряд, допомагав по господарству. Гірку долю сирітства ми ділили на двох. Як і всі діти, любив веселощі, пустощі, але дуже рано зрозумів: треба дорослішати.»

У школі наш Герой був звичайним собі хлопчаком, який не вирізнявся з-

поміж інших своєю слухняністю і наполегливістю до навчання. Любив жартувати, часто пустував, а іноді за свою поведінку запрошувався до директора «на коврик». «А одного разу перед початком уроків вирішив школярам, а заодно і класному керівнику підняти настрій, чи то хотів створити куточок живої природи в школі, приніс справжнього живого вужа. Скільки тоді було чутно дівчачого вереску…»– розповідає Костін однокласник Ропотило Богдан.

Гортаючи випускний альбом, вчителі приходять в жах від побаченого на останній сторінці «Жартома і всерйоз», де смішні фотографіїї випускників. Ось, як їх коментує колишній директор школи Михайленко Тетяна Іванівна «Випускний клас їх, і ви подивіться, як доля кликала його. Все жарти, от бачите, це хлопчик з тортом, дівчинка на балу фея, а Костя наш з пістолетом у руці, ще тоді у «кіборги» готувався».

В 2004 р. вступив до Звенигородського ПТУ № 16. «Чомусь Костя завжди полюбляв військових.» – продовжує Світлана – «І

часто в дитинстві казав: «Я буду солдатом»… «За власним бажанням пішов служити на строкову службу. Хоча у 6 років переніс операцію з видалення селезінки. Інші ховалися, шукали різних способів, щоб не йти в армію. А Костя відслужив чесно, і його командири завжди радували мене приємними і теплими словами.

В 2008 р. після закінчення училища пішов до лав Української армії. Військову службу проходив у танкових військах навчального центру «Десна».

36

Прийняття військової присяги стало для хлопця справжньою радістю.

Коли Костя читав текст присяги, я бачила перед собою уже не колишнього пустуна, а справжнього дорослого чоловіка. Настільки урочисто і виважено лилися з його вуст слова, скільки гордощів було у хлопця…»

[В 2009 р.Дубовський Костянтин прийшов з армії, одружився, був добрим сім’янином, дуже любив свою чотирирічну донечку Софійку. Працював робітником державного підприємства «Звенигородське лісове господарство».

Та коли схід нашої держави охопило полум’я війни, Костянтин став до лав її захисників. «Повертайтеся живими!» – бажали новобранцям, яких у Медовий Спас 2014 року урочисто проводжали до війська Звенигородці. Їм дарували жовто-блакитні стяги та ангелів охоронців. Ці обереги не раз допомагали механікові-водієві 2 механізованого взводу, 1 механізованої роти 93 окремої механізованої бригади Дубовському переборювати труднощі воєнного часу. Воював же Костянтин серед тих, хто виявляв небувалі мужність та героїзм під час боїв за славнозвісний Донецький аеропорт. Лише на декілька днів, у грудні, вдалося йому побувати вдома, зустрітися зі своїми рідними і близькими, обійняти дружину та донечку, аби незабаром знову вирушити на передову, у саме пекло військового протистояння] – з газети «Шевченків край» № 2-3 9

січня 2015 року

Світлана продовжує: «Коли ж потрібно було стати на захист мирного неба над Батьківщиною, Костя не ховався за спини інших, а добровільно пішов до війська, навіть не згадавши про те, що можна отримати звільнення. Там, в аеропорту Донецька, командири не раз пропонували йому перейти на більш віддалений блок-пост, де не так гаряче, але весь час чули відмову…»

Кізько Віталй Юрійович – старший брат – з сумом і невгамовним болем в очах згадує: «Коли померла наша мама, я залишився з батьком, а Костю забрала старша сестра Рябоненко Світлана Василівна. Вона часто приїжджала в Київ, і ми бачились, спілкувались. Декілька раз і я їздив до них у

37

гості. Але Костя був якось ближче, мабуть, тому, що брат. А Свєта завжди виховувала нас малими, бо ж старша.

Влітку 2014 року вона зателефонувала до мене, в сльозах розповіла, що малий їде в АТО. Я почав відмовляти, кажу: «Здорові вдома сидять, а ти підеш». Костя навіть посварився зі мною.

Спочатку його направили на навчальний полігон в місто Кіркут на заході України. Ми порадились з сестрою і вирішили, що спорядження придбаємо самі. Сестра попросила мене цим зайнятися. Коли обирав бронежилет, каску, краги та інше, ціна мене не цікавила. Основне, щоб спорядження було якісне, європейського зразка, адже воно повинне захищати мого єдиного брата. Все повіз йому сам. Найбільше сестра просила: «Віталя, купи німецький бронежилет і мобільний телефон, щоб додзвонитися можна було, бо серце розірветься.Коли Костя потрапив у зону бойових дій, ми довго приховували від Свєти, що він у найгарячішій точці, бо і так у неї душа не на місті. Щодня дзвонив до нього, постійно був у курсі його справ.

Перед самою загибеллю, 18 грудня малий подзвонив і сказав, що їде у

відпустку. Увечері уже був у мене. Довго сиділи на кухні, курили, згадували дитинство. І я сам ніби став маленьким. Пригадували, як Костя ішов у 1 клас. Уже тоді моя черга була закінчувати школу (я на 8 років старший). Все намагався розпитати, як там, на сході. Але відповіді були дуже скупні і майже однослівні! Малий дуже сумував за донькою Софійкою, віз їй на День народження подарунок. Коли садив його в автобус, навіть і не думав, що бачу його востаннє.

38

28 і 29 грудня багато разів намагався додзвонитися до нього, але телефон

мовчав. Сестрі не дзвонив, хоча серце розривалося від невизначеності. І раптом 30-го дзвінок… страшна звістка. Для мене день перетворився в ніч. Я не думав, що роблю, куди їду. Як робот.

Цікаво, скільки ще потрібно віддати життів, щоб усе це припинилося. Все, що в нас залишилося – це його могила, яку я не можу згадувати, щоб не плакати. Чому Софійка ніколи не знатиме батька?

Він загинув героєм, захищаючи святе – Батьківщину, але все ще не встиг зробити, скільки не встиг сказати, що не встиг побачити?..»

[29 грудня 2014 р у селі Піски на позиції розташування опорного пункту другого взводу відбувся напад диверсійної групи незаконних збройних формувань. Обстріл позицій проводився зі стрілецької зброї, гранатометів та з використанням ручних гранат. Під час бою під перехресним вогнем противника обірвалося життя трьох бійців, серед яких був і Костянтин Дубовський. Він отримав два кульові та одне осколкове поранення. До госпіталю його не довезли.Поранення виявилось несумісним з життям.

Звістка про героїчну смерть відважного солдата болем заповнила серця жителів Кобзаревого краю. Тож, аби розділити з рідними гіркоту втрат та висловити їм щире співчуття, 3 січня 2015 р. на похорони військовослужбовця на сільське кладовище прибули представники районної влади та місцевого самоврядування, військовослужбовці 93 окремої механізованої бригади, волонтери, громадськість району й односельці.

У німій жалобі під акорди траурних маршів у виконанні курсантів Оршанецького навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державноїприкордонної служби України прямувала траурна процесія до місця останнього спочинку Героя – сільського цвинтаря, де і відбувався прощальний мітинг. З хвилюванням, карбуючи кожне слово, про життєвий шлях захисника

39

розповів присутнім сільський голова Олег Калюжний. Мужність та самопожертву воїна, який з честю виконав обов’язок військового, захищаючи суверенітет Батьківщини і гідність свого народу, відзначили заступник військового комісара обласного військового комісаріату Олег Захаренко та голова районної державної адміністрації Василь Довбуш.

«Він загинув на сході, як герой, пам’ять про якого буде у наших серцях вічно!» – зазначив Василь Миколайович, вручаючи рідним Костянтина Дубовського посмертну Почесну відзнаку «За заслуги перед Черкащиною» та подяку обласної державної адміністрації й обласної ради.

«Хлопці зробили все можливе і неможливе, щоб ворог не прорвався. При цьому відразу три людини поклали в бою свої життя. Воюють вороги не по-

чесному. Слово російського офіцера не варто навіть гною, який кидають, як

добриво на городи. У них немає слова», – розповідає волонтер Олег Бойко. Залпи прощального салюту стали даниною світлій пам’яті патріота, якого

прийняла у свої обійми земля його пращурів! «Слав Герою України! Слава Україні! Слава нації!» – гордо і велично

зринуло в зимове небо, супроводжуючи славного Солдата у Безсмертя.]

У своєму виступі голова села Калюжний Олег Кузьмович сказав «Трагедія

родини Дубовського – це трагедія нашого села, держави. Саме тому колектив

школи та громада села звернулися до міської влади з ініціативою про

встановлення пам’ятної дошки на приміщенні школи, щоб увічнити пам'ять

про нашого випускника.»

Школа, як рідна мати, виколисує, леліє дітей, дає їм дорогу в життя. З роками діти виростають, а школа їх проводжає та чекає на теплі зустрічі.

Сьогодні один з випускників повертається до своєї рідної школи меморіальною дошкою… Але допоки ми живі – житиме пам'ять про наших героїв.

40

Світлана Василівна закінчує: «Щодня, коли я йду на роботу, на мене з

меморіальної дошки дивиться мій найстарший син і наймолодший брат. Як гордився, пишався він військовою формою, особливо шевроном «КІБОРГ». Під час останньої відпустки, перед самою загибеллю поїхав до старшого брата в Київ. Віталік запропонував переодягтися в цивільне, щоб не привертати уваги, на що почув беззаперечне «ні».Часто згадую слова Костіного бойового побратима, який приїхав звідти провести мою дитину в останню путь: «Він був наймолодшим серед нас. Пробачте, мамо, що не вберегли».

«Мабуть, така воля Божа; народитись наймолодшим і померти наймолодшим у своєму бойовому товаристві»…

Поки готувалася ця робота вийшов Указ Президента України №273 від 13.08.2015 року про нагородження Дубовського Костянтина Юрійовича орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно).

Щодня, у жорстокій боротьбі Україна втрачає своїх синів. Кожен із

загиблих воїнів залишиться у нашій пам'яті,ніби лебідь у небесах,вдячність за

їхній подвиг житиме у серцях українців, у піснях, що їх співає народ. Наш Герой – Костянтин Дубовський з меморіальної дошки щодня

зустрічатиме та проводжатиме поглядом учнів, нагадуватиме кожному з нас,

що поклав своє життя аби ми жили в мирній квітучій Україні. Наш Солдат полинув у безсмертя, як говорить його маленька донечка

Софійка «Мій тато на зірочці». Безсмертя, у якому Герої живуть вічно! Вічна пам’ять Героям! Слава Україні! Героям Слава!

41

Перерваний шлях гельмязівського вчителя

Краєзнавчий гурток Гельмязівської ЗОШ І-ІІІ ступенів «Юний краєзнавець»

Золотоніської районної ради

Керівник: Раку Юрій Григорович, вчитель історії Гельмязівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Золотоніської районної ради

Навряд чи хтось із нас міг повірити в те, що в ХХІ столітті, в час, коли, здавалося, європейськими народами назавжди засвоєні уроки аж двох світових воєн, у нашу державу прийде війна. Тим більше, ніхто не очікував, що в наших містах і селах з’являться 20-річні ветерани війни, що смерть у бою може забрати когось зі знайомих, друзів чи колег. Та все ж війна стала реальністю, так само як і смерть випускника нашої Гельмязівської школи В’ячеслава Гаги, який після навчання в університеті повернувся в її стіни вчителем фізичної культури.

Народився В’ячеслав 3 серпня 1991 року в селі Плешкані Золотоніського району. Дев’ять класів Плешканівського НВК закінчив у 2006 році й перевівся в Гельмязівську ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку закінчив у 2008 році. Потім вступив до Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, де здобув кваліфікацію вчителя фізичної культури. Під час навчання у школі та університеті активно займався спортом, зокрема греко-римською боротьбою, на змаганнях постійно займав призові місця. У 2009 році став майстром спорту з греко-римської боротьби. Цього ж року змінив вид спорту на бойове самбо та 2013 року став кандидатом у майстри спорту з цієї дисципліни. У цьому ж році отримав диплом про вищу освіту на повернувся в Гельмязівську школу вчителем фізичної культури.

Попрацювавши в школі кілька місяців, В’ячеслав виявив бажання служити у війську.Після служби і навчань підписав контракт і пішов працювати у Житомирську 95-ту окрему аеромобільну бригаду високомобільних десантних військ. Мирної служби йому дісталося кілька місяців. А 9 березня 2014 року

батальйон перекинули до Миколаєва, звідти – у Крим, на кордон. Ось уривок з інтерв’ю, яке В’ячеслав давав, перебуваючи у шпиталі на

лікуванні в липні 2014 року: - У Криму ми стояли на Стрілецькій косі - на самому кордоні з Росією, -

розповідає В’ячеслав. - Серйозних бойових протистоянь тоді не було. Ми тренувалися, були цікаві навчання, відпрацювання бойових дій. Там настрілялися досхочу, вже знали, як поводитися зі зброєю, звикали до бронежилетів, без яких і у їдальню не можна заходити. Мирне населення Криму

42

і Херсонської області нас приймало гостинно, люди приносили продукти, допомагали, чим могли.

А в середині квітня наш батальйон уже був на Донбасі. У перший же день почалися обстріли. Потім - бої, криваві сутички, смерть і зрада. Так, спочатку було страшно. З досвідом я зрозумів, що військові діляться на три типи: ті, які бояться, їхня психіка не витримує і вони втікають геть; ті, що можуть перебороти свій страх; ті, які втяглися. Я, мабуть, належу до третьої категорії, тому що все усвідомив, прийняв, адаптувався. Навіть після поранення і контузії знову тягне на війну, постійно згадую друзів і телефоную їм, уболіваю за них і обов’язково після реабілітації поїду у Слов’янськ. Незважаючи на ті складні умови життя, мені не хочеться залишатися осторонь подій, хочеться взяти участь у творенні історії України, хочеться відстояти рідну землю. Я знаю: не той переможець, хто почав війну, а той, хто її закінчив.

3 липня під селом Семенівка під мас штурму Слов’янська В’ячеслава було поранено. «Ми йшли колонами, натрапили на засідку. Тепер ми розуміємо, що нас хтось здав, адже засідка була підготовлена, раптово так не нападають, -

розповідає В’ячеслав. - Я встиг вскочити в БТР, спочатку ліг головою до башти, зняв каску, але було дуже незручно, я перевернувся і змінив позу. Це мене врятувало. Через секунду граната вдарила у наш БТР, полетіли осколки, і якраз саме туди, де щойно була моя голова. А так серйозно поранило тільки ногу, діагноз - множинне осколкове поранення. Так я потрапив у госпіталь».

- Як на Донбасі ставляться до українських військових?

- Дуже погано. Звичайно, є різні люди, одні нам допомагають, інші лають, але останніх набагато більше. Вони нас сприймають як бандерівців, завойовників їхніх територій. У них до нас упереджене ставлення. Проте є такі люди, які допомагають. Один дідусь щодня носив нам воду. Сепаратисти його вирахували, впіймали і розстріляли на очах уродичів. Іноді жителі приносять продукти харчування, але останні кілька разів були отруєні продукти, тож солдати перестали брати харчі у незнайомих людей.

- Яка зарплатня у військового контрактника?

- У рядового близько 3000 грн., плюс надбавка 600 грн. за службу в АТО. Звичайно, влада обіцяє збільшити виплати, але ми не віримо.

- Яке на війні харчування?

- Не дуже добре. Постачання погане, їжі не буває тижнями. Особливо потерпали тоді, коли були в оточенні. Ні з боку Слов’янська, ні з боку Краматорська не було як передати нам передачі. Повітряний транспорт, що їх доставляв, збивали. Видно, що серед сепаратистів працюють професіонали, які вміють користуватися воєнною технікою.

Гуманітарна допомога до нас доходила, але не вся... і не швидко..

43

- Як у зоні АТО справи з військовим оснащенням, технічним забезпеченням?

- Нормально, зараз усього вистачає. У нас техніка така ж, як і у них, тільки у меншій кількості. Сепаратистам її в основному приганяють з Росії, на ній російські розпізнавальні знаки. На їхньому боці справді воюють чеченці, абхазці та інші народи, які виросли на війні. Але ми навчилися чинити їм опір. Зараз ми чеченців вибили.

- Які у вас стосунки з товаришами?

- О, ми дуже дружні. Взагалі серед десантників панує злагода, підтримка, братерство. Ми допомагаємо один одному, підказуємо, ділимося порадами і знаннями. На війні без цього не вижити! Ми також допомагали резервістам, самі їх вчили, бо вони служили у мирний час і не знають, як насправді встановлювати розтяжки, мінувати. На практиці це дуже складно. Додає труднощів і те, що Україна прийняла Женевську конвенцію, а ДНР і ЛНР - і не чули про неї. Як наслідок – ми повинні бути гуманними, тому нам важче воювати, ніж росіянам.

- Як ви сприймаєте і переживаєте смерть друзів?

У цей момент треба зібратись із силами і забрати тіло з поля бою. Це дуже важко. Не всі солдати витримують. Під час бою одного врятуєш, іншого поховаєш. Були різні ситуації. Я вже опинявся на волосину від смерті. Залишався сам на сам із ворогом. Вражень і спогадів багато. Інколи під час бою видно, як літають навколо кулі. Але страх ми перебороли. Спокійно відстрілюємось і йдемо далі.

- Як вижити на війні?

- Треба мати тверезий розум, удачу і... хитрість. А ще - інтуїцію, чуття. Постійно треба думати і не втрачати контроль. Мені дуже допомогла спеціальна воєнна підготовка і навчання.

- Хто тебе підтримує в житті?

- За мене переживає батько. Він все розуміє, бо сам теж служив. З матір’ю я не спілкуюсь. Дуже допомагає кохана дівчина Катя. Вона моє заспокійливе і моя опора. Любов надає сили жити і боротися. Підтримують друзі, земляки: Женя Чуйченко з Гельмязова (він доброволець, хоча вже відслужив своє, але знову пішов захищати Україну); Олексій Бутенко з Плешканів (ми з ним разом призивалися), Євген Федченя із Софіївки, Євген Шепотін із Золотоноші.

Що б ти хотів сказати нашим читачам? З якими б словами звернувся до мирного населення?

- Я б хотів звернутися до матерів і дружин, які мітингують біля військкоматів, не пускають на війну своїх чоловіків і синів. Я вважаю, що вони чинять неправильно, егоїстично. Такі ж, як і в них, чоловіки вже служать у

44

гарячих точках, їм дуже важко, їх треба змінити, щоб трохи відпочили, набралися сил. Я переконаний: треба обороняти свою землю від ворога, бо якщо його не спинити, він піде далі. В українців має бути патріотизм. Треба захищати свою країну - у нас просто немає іншого шляху!

15 липня президент України нагородив нашого земляка орденом “За мужність” III ступеня. Після одужання він одразу повернувся в стрій. Та 26

січня 2015 року в ході бою біля села Спартак поблизу Донецька бронетранспортер з нашими бійцями, яким їхав і В’ячеслав Гага, потрапив під мінометний обстріл, майже весь екіпаж зазнав поранень. Кілька хлопців загинуло на місці. Славко одержав численні осколкові поранення. Його забрали з поля бою. Він ще був живий. Але в польових умовах не вдалося зупинити кровотечу, В’ячеслав помер дорогою до шпиталю.

Звістка про загибель земляка сколихнула не лише його рідне село,а й жителів усього району та області. 29 січня в селі Плешкані відбувся похорон загиблого героя. Попрощатись з молодим бійцем Збройних сил України прийшли сотні людей. Багато слів та промов було сказано над його могилою. Всі плакали... Не стримували сліз ведучі - працівники районного будинку культури, не приховували мокрі очі навіть чоловіки... Особливі сердечні слова сказав отець Лукіян із Богданів.

- Ми всі у боргу перед В’ячеславом! - говорив отець Лукіян. - Він міг би створити сім’ю, бути вчителем, виховувати наших дітей. Але він пожертвував собою заради України, нашого мирного життя. Ми всі любимонашу Батьківщину, але любимо її у себе вдома, в теплі і в добрі, перед телевізором. А В’ячеслав зі своїми товаришами довів свою любов в окопах, у боях, на передовій зі зброєю в руках! На Гагу повинне рівнятися все село. Він наш приклад, наша совість.

В’ячеслава поховали з усіма військовими почестями, під звуки державного гімну України, під постріли рушниць.

Ця трагічна подія, яка об’єднала усіх, показала, як нас багато, і ми всі повинні зробити щось добре, щоб жертва В’ячеслава та інших воїнів світла була не марною. Якщо ми нічого не змінимо, якщо наше життя залишиться таким же безперспективним, як раніше, як ми пояснимо нашим дітям смерть героїв нашого часу? Навіщо тоді вони поклали свої життя?Тож могили В’ячеслава Гаги та інших героїв Золотоніщини мають стати нагадуванням для всіх нас про те, що треба дієво боротись за майбутнє нашої України.

45

В’ячеслав Гага на останньому дзвонику після закінчення 11-го класу

Гельмязівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Під час служби в армії

Під час виконання бойових завдань

46

47

Ігор Момот: жива легенда

Виконали: Кошман Анна, Глизь Дарина, учениці 10 класу, гурток «Пам’ять»

Руськополянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 Черкаської районної ради Черкаської області.

Керівник: Пономаренко Антоніна Вікторівна, вчитель історії, керівник гуртка

«Пам’ять» Руськополянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 Черкаської районної ради.

Сьогодні Україна переживає нелегкі часи. На жаль на Сході нашої держави відбувається запекла, кривава війна, в якій наші безстрашні воїни, обороняючи кордони, відстоюють цілісність і незалежність Батьківщини. Ми пишаємося цими героями – їхній подвиг безцінний. Ми повинні пам’ятати кожного

полеглого на цій війні, дякувати за наш спокійний сон. І наш святий обов’язок - зберегти пам’ять про них. Члени гуртка «Пам’ять» Руськополянської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 – активні учасники районних, обласних та всеукраїнських конкурсів військово-патріотичного спрямування. Учні нашої школи підтримують всі акції по підтримці воїнів АТ О, бережуть пам’ять про героїв, збирають матеріали про випускників школи – учасників АТО, відкривають куточки пам’яті. Герой нашої дослідницької роботи - Ігор Федорович Момот - легендарний генерал-майор, командир Навчального центру прикордонників Оршанець. Офіцер-прикордонник, який своїм життям і загибеллю довів небайдужість до України, зробивши крок у вічність історії нашої держави [Дод.1]. Ми горді тим, що в нашому селі Руська Поляна було відкрито першу вулицю на честь Ігоря Момота [Дод.2]. Члени гуртка зібрали спогади воїнів-

прикордонників, які особисто знали Ігоря Момота, відвідали музей на території Оршанця: пройшли тими стежками Навчального центру, які були для Ігоря Федоровича рідними і дорогими. Це про нього: « Син офіцера, якому судилося стати «батьком» для солдатів». Він був Солдатом з великої літери і ніколи не ховався за спинами своїх хлопців. Відчуваючи відповідальність за долю України для кожного з нас лунатиме голос Ігоря Момота з телепроекту «Наш Шевченко», які він вибрав для себе, щоб сказати на всю країну пророчі слова Тараса Шевченка:

Та не однаково мені,

як Україну злії люди

присплять,лукаві,і в огні

ЇЇ, окраденую, збудять…

48

Ох, не однаково мені.

Ігор Момот народився 18 серпня 1965 року в Тирасполі (Молдова) у сім’ї кадрового офіцера. Згодом командування відправило Федора Якимовича Момота на службу в Угорщину. Тут і пройшли перші шкільні роки нашого героя. Як згадує мама, у Ігоря улбленим одягом на той час була перешита батькова військова сорочка захисного кольору, в якій він любив ходити і до школи. «Під час екскурсії до угорського парламенту місцеві політики були вражені відважним виглядом малого гостя в ідеально випрасуваній військовій сорочці…». Він дуже пишався тим, що він син військового. В 1976 році родина переїхала в Україну: батько отримав призначення начальником бронетанкової служби 208-го танкового полку, що знаходиася в місті Черкаси. Ігор продовжив своє навчання в 26-ій школі. Захоплювася історією та літературою. А вже що говорити про фантастику, міфи, визначні битви! Особливо його цікавили історичні битви. Ігор Федорович ще з дитинства мріяв стати захисником Вітчизни - прикладом для нього був батько. Катерина Козій-Голобородько,

хрещена мама згадує : « Його батько теж був військовим і маленький Ігор говорив: «Буду захищати Батьківщину, як тато». Я йому відповідала: «Тобі, дасть Бог, не доведеться. Нам же пощастило – ми живемо в мирний час». Батько Ігоря помер тоді, коли йому було п’ятнадцять років. Хлопець важко пережив його смерть і тоді ще більше переконався у своєму бажанні стати військовим. Страшний фатум, по іншому не назвеш: його доньці Маші теж було п’ятнадцять, коли загинув батько… Ігор Момот був досвідченим офіцером. Закінчив Свердловське вище танкове артилерійське училище й був направлений для проходження служби в мінометну батарею Середньоазійського прикордонного округу. Не минула нашого героя і «афганська війна».У 1986 році за власним бажанням пішов воювати в Афганістан. Він проходив службу саме в найтяжчі останні роки війни для радянських військ. Як заступник командира мінометної батареї 1-ї маневреної групи 47-го прикордонного загону, завжди відзначався відвагою і героїзмом.За героїзм і мужність у цій пекельній війні Ігор Федорович був відзначений нагородами: медаль «За бойові заслуги»,

«За відзнаку в охороні державного кордону СРСР», орден Червоної Зірки. По іншому він воювати не міг. Згадують бойові побратими по Афгану:

Олег Бойко: «Аж до самої своєї загибелі Ігор Момот надзвичайно шанобливо ставився до всіх, хто воював в Афганістані: опікувався родинами загиблих, проводив зустрічі ветеранів, допомагав у встановленні пам’ятників на могилах померлих товаришів».

А хіба можна бути байдужим до такої історії! Одного разу під зустрічі афганців, Ігор Момот побачився з тим, кому врятував життя наприкінці 80-х

49

років, кого витягнув з палаючого бронетранспортера! Але що вражало всіх, це те, що вискочив під кулі лейтенант Момот сам, не відправивши нікого з підлеглих… Під час одного з тяжких поранень лейтенант Момот потрапляє до госпіталю в Душанбе. Тут же і зустрів свою майбутню дружину медсестру

Надію, яка працювала начмедом в хірургії. В складі групи політпрацівників

Червонопрапорного Середньоазійського прикордонного округу у лютому 1990

року перебував в Баку, був в Нахічевані, за що отримав другу медаль «За

відзнаку в охороні Державного кордону СРСР». Після проголошення незалежності України Ігор Момот прийняв українську

присягу й продовжив служити в Держприкордонслужбі України. Після розвалу СРСР проходить службу на Одещині, потрапивши в нове «пекло» -

Придністровський збройний конфлікт. Три з половиною роки очолював Ізмаїльський прикордонний загін. Доля закинула нашого героя (любителя міфів) в край, історія якого огорнута легендами минулого - в район острова Зміїного в Чорному морі. Запаси нафти і газу, що містив у собі острівний шельф стали причиною протистояння між політиками України й Румунії. Проте в позиції прикордонників спостерігалося інше ставлення до проблеми: прикордонники по обидва боки Дунаю - не вороги один одному. Головне завдання, яке ставив перед собою Момот, до речі, як і його батько - зберегти життя солдат. Під час одного випадку після ризикованого переслідування контрабандистів, влаштованого молодим офіцером, Ігор Федорович сказав: «Запам’ятай: ніщо не варте людського життя».

Уже в ті роки можна прослідкувати, що Ігор Федорович - будівничий: про це і сьогодні нагадують облаштовані ним комендатури у Вилково та Рені, застава на Зміїному. В 2004 році він домігся перейменування однієї з застав на честь Героя Другої світової війни генерал-майора прикордонних військ Миколи Лавріненка: на території застави встановили погруддя генералу.

Із спогадів Михайла Варламова: « Его бывшие подчиненные и друзья отмечают, что Игорь Федорович был очень коммуникабельным человеком и обладал редкой способностью находить общий язык с самыми разными людьми». Так, про нього ці слова: Ворогів карав мечем, а друзів полонив душею. Маючи за плечима великий досвід, будучи одним з найкращих і найдосвідченіших командирів Держприкордонслужби, Ігор Федорович Момот в 2004 році був призначений командиром Навчального центру Оршанець. Тепер він мав навчати нові кадри для прикордонних застав і загонів всієї України. Щодо діяльності Ігоря Момота, його колеги відзначають, що це був особливий керівник. Він повністю змінив систему роботи центру. Дякуючи його старанням та організаторським, господарським здібностям, ропочалася робота по створенню міжнародного багатопрофільного мультифункціонального

50

правоохоронного навчального центру. На базі Оршанця проводилися курси як для українських прикордонників, так і представників різни служб і закладів США, Польщі, Білорусі, Молдови, Німеччини та інших країн. Центр організував спільні навчальні курси з ООН, МАГАТЕ, ОБСЄ, Місією Єврокомісії.

Заступник начальника центру підполковник Сергій Перепелиця, який служив з Ігорем Федоровичем Момотом з того часу, коли він очолив Оршанець, згадує: «Із перших днів, як тільки він став командиром, було видно, що це професіонал. Це проявлялося в його діях, в організації праці. Це людина видатна. Практично, дякуючи його старанням наш центр набув нового вигляду. Це було під силу лише вольовій і сміливій людині. Він не боявся таких активних змін і напруженої роботи. Все проходило паралельно: навчання, будівництво, реконструкція». За що цінували Момота оршанецькі прикордонники .

Іванченко Андрій Олександрович 1992 р.н. про свого командира, з яким побував у пеклі АТО: «Чесний, хоробрий, ніколи не відступав від свого слова. До підлеглих ставився з повагою, як до офіцерів, так і до солдатів. До всіх було однакове справедливе ставлення.А це так потрібне в бою…». Командир

практично побудував новий навчальний центр. За часів його діяльності був висаджений яблуневий сад (близько 600 дерев, які уже й дають свої плоди). Дбав він про поліпшення побутових умов майбутніх прикрдонників [Дод. 3].

Іван Йосипович Дарієнко, голова СТОВ «Зоря» відзначає, що неодноразово зустрічаючись з Ігорем Момотом для вирішення окремих питань по забезпеченню матеріально-побутових проблем прикордонників, « бачив у ньому батьківську турботу про своїх підлеглих і відповідальність за долю кожного зокрема». Дякуючи Ігорю Момоту в Черкасах і деяких районних центрах з’явилися пам’ятні знаки захисникам кордонів. Були реконструйовані гуртожитки і навчальні корпуси навчального Центру. Для жителів військового містечка побудована каплиця Преподобному Іллі Муромцю. А чого вартий сьогодні організований ним Центральний музей Держприкордонслужби! Зібрані в ньому експонати часів Другої світової війни доповнені сьогодні матеріалами, які розповідають про героїчну боротьбу оршанецьких прикордонників разом з своїм командиром [Дод. 4, 4А].

Коли розпочалися бойові дії на Сході України, полковник Момот вирішив особисто очолити створену на базі Навчального центру Оршанець мотоманеврову групу, яка вела оборону державного кордону України. Керівне крісло навчального закладу полишає добровільно, хоч на Схід може не йти. За плечима мав Афганістан. Ігор Момот зізнавався: «У мене є сім’я, близькі… Є цивільна спеціальність і друзі звуть на «гражданку». Але я фанат - длямене

51

запах "портянок" звичніший за офісні парфуми». Таким він і зостався, солдати його обожнювали. Одна лише його присутність вселяла віру в перемогу, зізнавалися бійці. Тож, на вогняний рубіж іде одним із перших Ігор Момот начальник Оршанецького навчального центру Держприкордонслужби України:

«Колона наша була дуже довга, вона практично була на три-чотири кілометри…». Звертаючись до своїх прикордонників, він сказав: «Нам сьогодні з вами випала велика честь. На практиці застосувати ті знання, які ви отримали в навчальному центрі. Вживатиму всіх заходів, щоб ми повернулися всі додому».

Гаврись Євгеній Володимирович 1972 р.н.: «Був у нього такий вислів «Солдата не треба жаліти, його треба берегти». Тобто щоб «берегти», солдата треба навчити, щоб він був професіоналом. А коли ти жалієш людину, як батьки жаліють дітей, то вони виростають неслухняними, так і з дорослими. Особливо в військовій сфері жаліти не можна, там треба заставляти копати окопи, бігти, трудитися. Тільки тоді збережеш життя своїм підлеглим, чим він і займався».

Шерстюк Олександр Миколайович 1975 р.н. згадує: «Ігор Федорович був сміливим, добросовісним, відповідальним, дуже розважливим. Приймав правильні рішення, все було продумано. Він був дуже розумною людиною, завжди веселий і з гумором. Коли ми приїхати ставити наметовий табір і базуватись, він говорить: «Я тут з сусіднього села замовив нам концерт, приїде гурт». Уявляєте, 24 години в дорозі були і коли ми всі ще в машинах після дороги, а він вже встиг поїхати і домовитись, щоб у нас виступив ансамбль!». Не зовсім просто і легко було знайти спільну мову з міцевими жителями. А комадир думав за долю кожного з своїх воїнів: «Мне надо вывести живыми 500 мальчишек, моих ребят».

Зі спогадівЗорійчука Івана Богдановича 1973 р.н.: «Коли прибула мотоманеврена група до місця дислокації у Донецькій області, жителі почати блокувати дороги, не пропускати колону, командир виходив на першу лінію, він там спілкувався з місцевими жителями. Поки ми їхали до цього місця дислокації, він роз’яснив голові сільської ради ситуацію і мету нашого там перебування, бо більшість з нас були курсанти, які їхали на навчання, побувати там, побачити той кордон, який був. Він збирав всіх мешканців з найближчих сіл для того, щоб вони не бунтували і не боялись. Після спілкування з ним, вони вже вірили Ігорю Федоровичу.Через два тижні, коли він облаштовував медпункт, лікар з мотоманевреної групи приймав місцевих жителів для лікування, консультації» [Дод. 5].

В березні-червні 2014 року підрозділ вів досить активні бойові дії, оброняючи східний кордон держави і знищуючи колони терористів, які

52

намагалися потрапити із Росії на територію Донбасу. Як зазначалося в інформації РНБО, дякуючи керівництву Ігоря Момота друга мотоманеврова група знищила більше 50 одиниць техніки, а також біля 500 терористів. Крім того, підрозділ прикордонників захопив у бойовиків великий арсенал зброї і боєприпасів.Справжній подвиг – це героїчні дії Ігоря Момота в пункті пропуску «Довжанський». Про його звитягу переповідали легенди: як, приміром, запобіг провокації та врятував життя кількадесятьох підлеглих, буквально схопивши за комір заскоченого на кордоні лідера луганських сепаратистів Болотова і тримаючи під дулами зо двох сотень ворожих автоматів у руці гранату з висмикнутою чекою. Ризикуючи життям, полковник особисто вийшов до терористів і на протязі трьох годин вів переговори з бойовикам. В Амвросіївці, що на Донеччині, хлопці боронили кордони, а командир - своїх синів. З-поміж півтисячі оршанецьких курсантів, під опікою Момота, не загинув жоден. Так і воювали довгих чотири місяці.

Зорійчук Олексій Богданович 1988 р.н. згадує: «Саме перше, він був дійсно людиною, людиною з великої літери, справжнім офіцером, який тримав слово, відповідав за свої вчинки. Це був гідний офіцер, який беріг життя своїх підлеглих, курсантів і людей, які його отучували, допомагав чим міг».

Користуючись даними, інформацією, стає очевидним факт, що група Ігоря Момота була єдиною серед подібних на ділянках східного кордону, яка вела активні бойові дії з бандами терористів. Вона була визнана керівництвом Держприкордонслужби самою боєздатною. Під час проведення бойової операції в районі села Дяково завдяки вмілому керівництву Ігоря Момота була знищена велика колона техніки терористів, а також убитий один із керівників терористичної групи і його заступник. В районі Дмитрівки бійці Момота захопили блокпост терористів, а потім – і колону з території Російської Федерації з помічником, так званого Стрілка. Зрозуміло, що для бойовиків, Ігор Момот був кісткою у горлі. 11 липня 2014 року терористи завдали вогневого удару із установки залпового вогню «Град» по позиціях підрозділу тактичного угрупування «Кордон» в районі Зеленопілля Луганської області. В результаті обстрілу полковник Ігор Момот загинув. За голову відважного полковника терористи обіцяли велику грошову винагороду. Не виключено, що той

підступний удар із «Градів» по блокпосту прикордонників 11 липня, коли Ігор Федорович загинув, і було здійснено з метою вбивства надзвичайно популярного серед українських бійців офіцера. Він тоді залишався на позиції до останнього, аби дати можливість підлеглим дістатись укриття. Президент високо оцінив якість підготовки спеціалістів Навчальним гвардійським Оршанським орденів Суворова, Кутузова і Олександра Невського центром підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби. Президент

53

України Петро Порошенко присвоїв військове звання генерал-майора заступнику начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України полковнику Ігорю Момоту (посмертно). «Саме таким був Ігор Момот. Його подвиг – це приклад патріотизму, на якому буде вчитись вся країна», - сказав Глава держави. Офіцерові посмертно присвоєно генеральське звання, а навчальний заклад, яким він керував, згідно Указу Президента України № 761/2014 від 7 жовтня, називається тепер Навчальний гвардійський Оршанський орденів Суворова, Кутузова і Олександра Невського центр підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота. Він справжній Патріот, Герой! Дмитро Тимчук: «І хоча Ігор Момот не раз стикався не тільки з підступністю і хитрістю ворога, а й зрадою з боку «своїх», до останньої секунди свого життя він був щиро відданим Україні та її народові. Ця людина жила і загинула як Герой. Таким він назавжди залишиться в нашій пам'яті».

Під час презентації книги «Генерал Момот: наш МІФ», що відбулася в Оршанці в день народження Ігоря Федоровича, якому б 18 серпня 2015 року виповнилося 50 років, автор книги Андрій Кравець зазначив: «Ще жоден генерал в незалежній Україні не отримав своє звання за реальні бої, крім Ігоря Момота. Він був відданим своїй справі, постійно був в епіцентрі подій, в гарячих точках. Чоловіку запропонували гарну посаду в Харкові, але він залишився в зоні АТО, бо не міг покинути своїх 500 бійців. Він був фаталістом, вірив, що долю не змінити. В пам'яті людей він досі живий». Голова

Української спілки ветеранів Афганістану, Герой України, генерал-майор

Сергій Червонописький згадує: «Ігор Федорович був взірцем честі й гідності. Він міг уже піти з зони

бойових дій, але чоловіча честь змушувала його знов повертатися й вести у бій солдат. На жаль, він загинув. Але його героїчна смерть також стане гідним прикладом тим, хто сьогодні зі зброєю в руках боронять незалежність і цілісність України»

Голова Черкаської обласної державної адміністрації Юрій Ткаченко: «Длямене Ігор Федорович був старшим братом. Під час наших зустрічей він давав мені дуже слушні поради щодо того, як тут, на Черкащині, ми можемо сприяти збереженню цілісності й незалежності нашої держави. Напередодні загибелі він написав мені серед ночі, що по них працює снайпер, з боку Росії. Поранені четверо – один оршанецький. Через день звідти їх накрили градом. Пам’ятаю його останній пост на «фейсбуці», нашу останню зустріч на смілянському ККП, під час якої він мені дав поради що робити тут, у тилу. Пам’ять про нього необхідна задля підтримки України та духу її бійців».

54

Руськополянці свято шанують героїв прикордонників Оршанця, які загинули під час бойових дій в зоні АТО на Сході України захищаючи кордони рідної держави. Вони залишаються і живуть в назвах вулиць нашого села: вулиця майора Петріва (він намагався вивезти тіло загиблого Ігоря Момота з району бойових дій і підірвався на БТРі); вулиця майора Зайцева; вулиця майора Вінніченка; вулиця Єпіфанова; вулиця прапорщика Гречаного. 18

серпня 2014 року на день народження героя в Руській Поляні відбулося відкриття вулиці Генерал-майора Момота. На цій вулиці проживає один з перших учасників АТО – житель села Швед Ігор Миколайович. На сьогодні в зоні АТО були задіяні більше 75 руськополянців. В музейній кімнаті бойової слави Руськополянської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 зібрано і оформлено експозиції про героїв - прикордонників, про наших земляків, випускників школи учасників АТО. Вони дорогі і бажані для нас гості. Учні школи – активні учасники Всеукраїнської акції «Лист пораненому». В лютому 2015 року члени гуртка «Пам’ять» зустрічалися з донецьким кіборгом випускником школи Сидоренко Віталієм Андрійовичем, який перебував у госпіталі - передали зібрані кошти на лікування [Дод.7] Колектив школи надає постійну допомогу коштами, продуктами, одягом. Не осторонь цих справ і самі юні руськополянці. Вихованці дитячого садка «Берізка» відвідали в госпіталі поранених і теж передали їм виручені від благодійного ярмарку кошти та свої поробки і листи, за що були відзначені подякою голови Черкаської обласної державної адміністрації Юрієм Олеговичем Ткаченко та в нагороду отримали іменні прапори України.

Подвиг Ігоря Момота вартий наслідування. Сьогодні зробив свій вибір і випускник нашої школи Глизь Михайло – став курсантом Хмельницької прикордонної академії – 5 вересня 2015 року він склав присягу на вірність Україні (він продовжив справу легендарого Момота та пішов , як і його батько Глизь Костянтин Олександрович, який несе службу сьогодні в Оршанці, в прикордонні війська. Родина Глизь добре знала Ігоря Федоровича Момота). В свій час Ігор Федорович опікувався увіковічненням пам’яті про воїнів -

афганців, допомагав сім’ям загиблих, повертав добре їм’я полеглих, споруджував пам’ятники та погруддя. А сьогодні його погруддя відкрито на території його рідного Оршанця [Дод. 8]. Черкаська ЗОШ №26, у якій він навчався носить його ім’я. 11 грудня 2014 року в Черкаській міській ЗОШ №26 урочисто відкрили пам’ятний музейний куточок, присвячений випускнику школи 1982 року генерал-майору Ігорю Федоровичу Момоту, а сьогодні реконстрюють в музейну кімнату. В мітингу-реквіємі й вечорі пам’яті героя-

прикордонника взяла участь голова Черкаської обласної ради Валентина Коваленко, яка зазначила: «Постать Ігоря Момота є дороговказом, прикладом

55

глибокого патріотизму і гідного життя. Важко говорити зараз тут, згадуючи цю велику людину, цього Героя нашого часу, справжнього героя України! Скільки позитиву в цій людині, скільки любові до своєї справи і людської порядності, що невільно підводить до думки – якби ми всі були такими, так горіли у роботі й житті, то вже б, напевно, давно жили у європейській Україні, про яку ми мріяли завжди і через що ми вийшли на Майдан». Як уже згадувалося, про Ігоря Момота в Оршанці нагадує яблуневий сад. Учні класу «Пам’ять» планують посадити кущі калини на честь легендарного генерала. Життя продовжується. В сім’ї прикордонника Зайчука Олександра народився другий син. Старший син 9-ти років вирішив: дати ім’я братикові Ігор – на честь Ігоря Момота та Ігоря Петріва.З щитом і мечем Ігор Момот став на захист своєї землі і власним прикладом навчив захищати її інших. Ігор Федорович зустрів смерть

у бою, проте став взірцем для нації, яка відстоїть своє право на Волю. Вічна слава і вічна пам’ять справжнім синам - патріотам! Герої не вмирають!

Додаток 1

Генерал – майор Ігор Федорович Момот

56

Додаток 2

Відкриття вулиці Генерал-майора Момота в Руській Поляні Черкаської області. 18 серпня 2014 року

Додаток 3

Свої перші плоди дає молодий яблуневий сад, висаджений з ініціативи Ігоря Момота

57

Додаток 4

В музеї Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України відкрито світлицю Ігоря Момота

Додаток 4 А

В музеї Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України. Блокпост оршанецьких прикордонників

58

Додаток 5

Наметовий табір черкаських прикордонників в Луганській області. Крайній зправа - легендарний Ігор Момот. Березень 2014 року

Додаток 6

В гостях у черкаських прикордонників голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко. Квітень 2014 року

59

Ідель Ілля Євгенійович

Автори: Кузьменко Вікторія, Тарасенко Анастасія, члени туристсько-краєзнавчого гуртка «Шанс» Червонослобідської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Керівник: Тарасенко Зоя Віталіївна, вчитель географії, керівник гуртка

Червонослобідської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Книга пам’яті загиблих с. Червона Слобода

Ідель Ілля Євгенійович

Дата і місце народження: 13 січня 1988 р. с. Червона Слобода, Черкаський район, Черкаська область

Дата і місце загибелі: 30 серпня 2014 р. (помер від поранень) Звання: солдат

Посада: старший оператор

Підрозділ: 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар»

Обставини загибелі: помер 30 серпня 2014 р. в київському шпиталі від тяжких поранень, отриманих у боях з бойовиками під Луганськом.

Сімейний стан: залишилися дружина і 6-ти річна донька

Місце поховання: с. Червона Слобода, Черкаський район, Черкаська область

Після тяжких поранень, отриманих у бою на Луганщині, у госпіталі в Києві відійшов у вічність боєць батальйону «Айдар» Ілля Ідель

Він був зовсім молодим – 1988 р. н. Екзотичне прізвище Ідель у перекладі з мови казанських татар означає «Господар рік» – у середні віки так називали Волгу… У рідній Іллі Червоній Слободі на Черкащині самотніми лишилися дружина і 6-річна донька, яких він дуже любив.

У випуску газети «Козацький край» від 29 серпня (номер повністю присвячено батальйону «Айдар») є і фото Іллі – ми випадково зустріли його серед ночі просто біля дорожного знака на в’їзді до містечка Щастя. Ілля разом з другом були на квадроциклі, обладнаному автоматичним гранатометом. Ілля Ідель був тоді веселим і життєрадісним, щиро радів зустрічі із земляками. Ніщо, здавалося б, не віщувало загибелі 26-річного воїна-«айдарівця»… (див. Додаток).

Інтерв’ю з мамою Іллі Іделя Тетяною Василівною

Тетяна Василівна довгі місяці збиралася з духом, щоб зустрітися з нами –

аж надто ще живі та болючі рани від втрати сина. Зустрілися в парку, що біля школи. При зустрічі розмову почала сама:

60

Колись буде і у вас чоловік, буде дитинка. Була і я колись, як ви, і завжди мріяла водити його за руку... Так швидко летить час… Для кожної матері своя дитина найкраща, але все одно він був не такий, як усі. У мене навіть старший син є і вони зовсім різні, взагалі різні.

Коли чула про ті події, мені шкода було тих людей, але не могла зрозуміти, як це важко з боку батьків, матерів. І говорити важко. Тому і не хотілось ні з ким зустрічатися. Дома внуки та інші турботи, тому воно забувається, але все одно згадувати дуже важко, ворушити… Скільки ж тут пройшло?! Зовсім мало пройшло…

Останній раз, коли телефонував на Спаса, ми говорили, він якось мовби відчував щось, мовляв тато приснився (а він помер). Я кажу: «Як?». Він не відповів. Не хотів мене турбувати, напевно. Мені той рік так важко було, як він пішов. Я не жила тоді. Він пішов у червні. Був там два з половиною місяці. Пішов у розвідувальний батальйон «Розвідка» (диверсійна розвідка), яких називають «смертниками»…

- З чого все почалося? Коли і як він вирішив піти добровольцем? Коли Ви про це дізналися?

Я живу в Києві. Він приїхав до мене із невісткою десь підробити на літо, працював на меблевій фірмі, а потім пішов на Майдан, познайомився там з хлопцями, потім спостерігав за цими подіями та й вирішив піти захищати нас. Ми його так вмовляли: «Нас не жалієш, то дитину пожалій!». У нього така дочка – золота дитина! А він завжди відповідав, що не може так, в армії служив, присягав захищати Україну, не може дома сидіти. А тоді, коли дали йому відпустку, я почала просити більше вже не йти, а він каже: «Після того, що я там бачив, не можу вже туди не піти! Там діти по підвалах сидять, жінки бояться, у будинки попадають снаряди… Їх так шкода, ти не уявляєш!». Не могла його вмовити. А приїжджав, бо треба було хлопців хоронити. Ще й каже: «200-сотий, 200-сотий», – а я ніяк не розуміла, що то воно таке. А потім…

- Який нині склад сім’ї?

Є брат і я, батько помер два роки тому. Жінка і дитина. Жив він у Черкасах, потім переїхав у Червону Слободу.

- Які захоплення, нахили були в нього у дитинстві?

Він захоплювався радіотехнікою. Ходив на картинги з хлопцями. Взагалі він був таким, знаєте, допитливим, весь час щось розкручував, заглядав що там. Подивиться, а потім назад збере. Бувало й таке, що не збирав назад. Також любив автомобільну справу. А в дитинстві він завжди з молотком ходив. Казали: «Оце вже буде майстер!». Його найулюбленішою іграшкою був молоток – і щоб справжній! Десь були фотографії, більшість, звичайно, у

61

Черкасах залишилися, у невістки. Принесла тільки ті, що вже з війни (див. Додаток).

- Яким було навчання у нашій школі?

Він тут довчився до дев’ятого класу, а тоді пішов у 13-у школу в Черкаси, щоб там довчитися на курсах водіїв і, якщо її закінчували, то вже й давали категорію.

Зажди любив сюрпризи робити, оце щось придумає, якусь коробочку, а там щось блимає. Любив робити щось своїми руками. Дуже охайним був, любив все, щоб чистеньке було, охайний, як дівчина. Щоб нічого не було брудного. Чесний і порядний. Якась від нього інтелігенція відчувалась. Ми спеціально цього не виховували, може звідкись у генах це в нього. Дідусь його сам латиш і щось із німцями. Такий він порядний. Ніколи не міг пройти повз бабусю з сумками, в автобусі ніколи не сидітиме, коли жінка стоїть. Не знаю, де воно в людини береться, десь із середини є таке.

Завжди повідомляв мене про свої успіхи. Дзвонить: «Мам, я вже навчився зварювати! У мене виходить, я навчився!». Тоді пробивали колодязі, свердловини… – «Мам, я навчився!». Усе хотів комусь допомогти і самому навчитися. Усе так самоучкою. Його називали «Кулібін».

Якби такого не було, я б цього не придумала, розумієте. Я би просто сказала, там… щось би сказала, але не придумала. Я просто говорю те, що є і не перебільшую, бо я сама не люблю, коли щось вигадують. Та й у честь його пам’яті брехати – гріх.

Він квіти мені завжди дарував. Навіть як приїжджав з війни, приходив з букетом. Любить мене дуже. Піклувався: «Мам, ти ж там не ходи через парк, там темно!», «Мам, ти приїдеш – подзвони мені обов’язково».

Старший син він не такий, любить мене, але просто заклопотаний з цими дітьми. У нього їх четверо.

А в Іллюші жінка і дитина, а він… Правду кажуть, що сини люблять матерів більше, ніж доньки. Я не знаю, це просто так люди кажуть, правда це чи ні… Але він мене на перше місце завжди ставив. Йому просто один старший за нього набагато товариш сказав: «Пам’ятай: є людина, яка ніколи не зрадить –

це мати». - Яка найцікавіша історія трапилась із ним?

Весь час згадували: він народився на Львівщині у місті Яворів, зараз Жовклій, коли ми звідти переїжджали, йому був рік. Їхали в потязі, так квапились, зайшли в купе, розклалися. Чоловік питає, а він росіянин: «Иллюша, ты что будешь: чай или молочко?». А він каже: «Кофе!». Всі почали сміятися. Воно, наче, так не смішно, але весь час це згадували. Він же ж ніколи його не пив, а ось почув це слово і запам’ятав.

62

- Як він навчався? Чи любив він ходити до школи?

Навчався він посередньо. У цьому більше моя вина, я недостатньо йому уваги приділяла, мало перевіряла, більше на самостійність розраховувала, а він би, звичайно, міг добре навчатися. Я його мало контролювала. Знаєте як, робота і городи. Тут у селі так, це ж не місто.

Він дуже любив англійську мову, а потім він якось захворів і десь там щось пропустив, тоді в нього там десь не заладилося…

А школу любив, друзів багато в нього було. Хороші в нього друзі були. Одного разу приходить зі школи і каже мені: «Мам, а знаєш, що ми вирішили не лаятися матірними словами. Ми дали собі слово такого не робити». Приємно було це чути. Не від кожного хлопця таке почуєш, а зараз, то взагалі… То я так це запам’ятала.

На рибалку разом ходили. Разом працювали, у нічну ходили, сторожили… Він такий товариський був, сходився з людьми.

Після того, як приїхав, історією почав захоплюватися, просив у жінки купити йому енциклопедію чи хрестоматію про історію України. Щоб після цього Майдану якось більш досконало знати. Ми ж багато чого не знаємо. А бачите, сталося так, що ми самі робимо історію. Тоді, коли я навчалась, нічого такого не відбувалося, та й не можна було. А зараз наші діти, моя дитина потрапила в історію. Ця війна, як її назвати? Гібридна, псевдовійна… Але факт залишається фактом, діти то гинуть… Скільки дітей гине… Молоді хлопці, красиві, сильні, світлі йдуть. А за що вони ідуть?! Вони знають за що, просто їх обманюють. Ось каже: «Я не хочу, щоб моя дитина ховалася, як луганські діти у Щасті, у погребі, у підвалі… Я йду захищати тебе, жінку, дитину». Не всі ж так думають. Питають: «А чого він туди пішов? А хто його туди посилав?».

Познайомився на Майдані, там такі хлопці всі цікаві, всі розумаки. Там дуже цікаві люди стояли. З Майдану він пішов у батальйон. Там ще їх перевіряли і підготовку вони проходили військову. А він був спортивним, ходив качатися, займався на спортивному майданчику, щоб бути сильним.

- Чи навчався після школи, яку мав професію?

Освіти в нього вищої не було. Закінчив школу і пішов в армію. А чого він після армії не навчався? У Києві я знайшла йому і технікум і все, збирався вступати, а тоді одружився, з’явилася дитина. А уже з дитиною як навчатися, треба вже працювати. Ото отак і склалося. Не спланували, не подумали. Він казав, що хотів піти вчитися після війни.

Але вплинув той Майдан на нього… Уся та атмосфера та й не тільки. Це ж столиця, як не як. Там все по-іншому: інші люди, турботи, повітря, клімат. Він наче туди занурився, уже почав у тому всьому варитися. Це наче стихія, тебе вже крутить і ти не можеш з неї вибратися. Коли десь вириваєшся, потрапляєш

63

наче у другий світ. Звичайно треба десь їхати, навчатися чомусь новому, але завжди повертатися додому, щоб тут змінювати світ навколо себе, робити краще для рідних.

- Як він ставився до проєвропейських акцій Майдану і які в нього були переконання щодо усього цього?

Він там був, стояв і спілкувався. Звичайно, що все це впливало на нього. Переконання були ті самі, що і у хлопців. Якби він не розділяв з ними цих думок, то й не йшов би туди.

Коли був сам Майдан, коли там стріляли, його там не було, він був на Майдані з весни. Коли там було багато хлопців, ще не всі пішли на війну, але вже багато пішло. Уже «Айдар» був. Я ще спілкуюся з його друзями, це старший товариш, йому 50 років. Він повністю вистояв, у нього два сини і внук Ілля. Уже цей батальйон переформували і він новим став, але вже не по його переконаннях та він і стомився, він бувший афганець. Уявляєте собі, Афганістан пережити, тоді тут рік провоювати. З Афгана які люди приходять… Геть повністю весь Майдан ще й рік на війні і коли ми зустрічалися, то він уже зовсім не мав сил.

Немає нічого страшнішого, як хоронити свою дитину. Багато чого страшного в світі є. Для чоловіків не знаю, але для жінки, для матері – це найстрашніше. Коли в школі навчалася, вчили про Другу світову війну, про німців, читали багато літератури. Я не могла подумати, що війна знову нас торкнеться. Страшно! Дай Бог, щоб ви, дівчатка, ніколи цього не відчули. Ніколи і нікому! Нікому такого не побажаєш! А скільки дітей залишились сиротами… ці дітки ще малі, ще не розуміють. Якось коли є тато, вони бігають за ним, без тата не зроблять і кроку. Як Іллюша загинув, а онуки старшого сина кажуть: «Сніжана, хочеш наш папа буде твоїм папою теж?». Вони наче діляться своїм татом.

Останні його слова були, я не знаю, здається, він відчував, що не повернеться: «Мама, не плач! Ти сильна, ти все витримаєш!». Було дзвонить по телефону, починаю плакати, а він: «Мамо, що з твоїм голосом?». А онучка тільки почує: «Бабуся!». Не дає мені плакати. Вона весь час згадує про нього, наче він живий: «Я така, як папа, буду така..! А я так буду… мене папа так… папа мені зуб вирвав...». Усе згадує, це ж недавно було. Усе про нього, як про живого.

Їй шість з половиною, у жовтні буде сім. Піде в перший клас. Я вже навчила її читати. «Папа, дивись, я читаю!». Малювала малюнки йому туди на війну, Ілля брав їх із собою.

Я зі студії школи малюнків багато давала. Посилки відправляли йому… Він відео слав трохи і фото. Це я тут дещо принесла.

64

P. S:

• В нього звичка була – язик показувати. Коли в садочку фотографували, спільну фотографію робили, приходить фотограф, а я вихователькою була, каже: «Дивіться, що ваша дитина зробила». Усі нормальні, а він язик показує, прийшлося перефотографовувати (див. Додаток).

• Позивний в нього був АГС – автомат. Вони такі здорові, важкі! • Дуже любив солодке, солодкоїжка жахлива! Повиїдає всі цукерки, що

заховаю. Весь час ховала від нього. Дві цукерки за щоками! Найбільше подобається ця фотографія (у невістки залишилась).

Усе це ще свіже… Увесь біль…

Звичайний хлопець, зі звичайними нахилами, вподобаннями, такий, як усі хлопці.

Спогади класного керівника Фурси Світлани Іванівни

Страшна звістка кулею врізалася в наші серця. Пішов з життя наш земляк, учень нашої школи Ідель Ілля. Двадцять шість років – це тільки початок шляху. Йому б працювати, кохати, виховувати доньку, та над країною нависла небезпека. Любов до України покликала його на поле бою. Суть людського життя вимірюється не прожитими роками, а вчинками. Життя Іллі спалахнуло яскравим феєрверком і згасло, мов зірка на небосхилі, та пам’ять про нього буде вічно жити в наших серцях.

Пам’ятаю його веселим, життєрадісним хлопчиною. Як і всі діти, любив пустувати, та був щирим і відвертим. Ніколи не ховався за спини товаришів. Про найсміливіших і надійних часто говорять: «Я пішов би з ним у розвідку». Ось таким був і він.

Вічна пам'ять тобі, Іллюшо! Однокласники згадують Іллю як життєрадісного, завжди усміхненого,

допитливого, щирого друга, який ніколи не боявся визнати свої провини, не підставляв інших. Дівчатка не можуть пригадати жодного випадку, щоб Іллюша був грубим у спілкуванні з ними чи чимось не поділився, не допоміг. А навчатися не хотів, як і всі діти, цікавився тими предметами, які були йому найбільше до вподоби. У класі всі знали, що Ілля міг би дуже добре навчатися, тому ніколи не вважали його відсталим учнем. Багато хто з дівчаток зізналися, що були просто закохані в такого гарного білявого хлопчину, а хлопці хотіли б

65

мати такого друга в житті – веселого, винахідливого, щирого, щедрого, сміливого, світлого, чого так бракує багатьом людям.

Ми завжди будемо тебе пам’ятати! На святі останнього дзвоника у нашій

школі було відкрито меморіальну дошку Іллі Іделя. На відкритті були присутні: Котко М. В., сільський голова, Данилевський В. В., начальник департаменту освіти Черкаської державної адміністрації, Григорчук Л. В., начальник відділу освіти ЧРДА, Мелконян А. П., художник, та інші.

20.05.2015 р. родина загиблого бійця батальйону «Айдар» Іллі Іделя отримала посмертно відзнаку «Холодний Яр». Про це у Facebook повідомив отаман Вільного козацтва Холодного Яру, боєць батальйону «Айдар» Олег Островський.

«6-тирічна донька Сніжана пам’ятає батька й знає, що він – Герой. 1 вересня вона піде в перший клас, але вже зараз знає, що як виросте, то стане гімнасткою. Дітки з її групи із захопленням розглядали нагороду і всі (особливо хлопці) сказали, що як виростуть, то теж підуть захищати Волю України. Слава Герою!!! ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!», – написав Островський. (див. Додаток)

14.05.2015 р. у Соборному сквері м. Черкас відкрили пам’ятник черкаським бійцям, котрі загинули на сході, – 4-метровий залізний хрест. На ньому викарбувані імена загиблих воїнів та їхні фотографії.

Власним коштом його встановив Станіслав Бойко. Племінник Станіслава, розвідник 128-ої гірсько-піхотної бригади Ігор Бойко, загинув 30 січня під

66

Дебальцевим. Тривалий час вважався зниклим безвісти. Ігоря знайшли випадково – разом із командиром афганців. Поховали 15 березня у Черкасах.

Усі ці захисники наші поховані в різних місцях Черкащини. Я вважаю, що треба було зробити алею слави, де б їх усіх поховали. Я хочу, щоб їхні матері, батьки, дружини приходили сюди, вшановували їхню пам’ять, спілкувалися одне з одним, – говорить ініціатор встановлення пам’ятного знаку Станіслав Бойко.

Родичі загиблих черкащан, черкаські владці та небайдужі черкащани вшанували загиблих хвилиною мовчання та поклали квіти до пам’ятного знаку.

Як повідомляє «Нова Доба», на цьому пам’ятнику викарбувані імена черкаських воїнів-героїв:

У цьому списку є і наш земляк – Ідель Ілля.

Додатки

Фото з фронту з земляками

Фото, які принесла на інтерв’ю мама героя

67

68

Незламність української душі

Автор: Терещенко Анна, учениця 6-Б класу Золотоніської спеціалізованої школи № 2 інформаційних технологій Золотоніської міської ради

Керівник: Голубович Леся Сергіївна, вчитель історії та педагог-організатор

Золотоніської спеціалізованої школи № 2 інформаційних технологій Золотоніської міської ради

Антитерористична операція на Сході України стала сьогоднішнім «ураганом». Скрутна ситуація, танки, кулемети, гради, ворожа підступність, смерть – ніщо не зламало українців, яким дорога Батьківщина. І цих людей тисячі – військовослужбовці, добровольці, волонтери.

Таким героєм української нації, хоч про себе ним не вважав, є Харченко Максим Борисович – боєць батальйону територіальної оборони «Кіровоград».

Любов до своєї Батьківщини передалася Максиму від дідуся Сергія Петровича, який був учасником Другої світової війни. Захоплюючі розповіді військового не залишили Максима байдужим: кожна дідусева нагорода досконало вивчалася онуком і викликала надзвичайну гордість.

Максим був жителем невеликого містечка Черкаської області Золотоноша. Його родина переїхала сюди з Києва на початку 90-х, з того часу Максим став учнем 7 класу Золотоніської школи № 2. Хлопець вже змалку був мужнім та працьовитим, цікавився військовою справою, колекціонуванням марок, захоплювався зброєю, фотографуванням та любив тварин.

У сім’ї Максиму пророкували кар’єру спортсмена, та, закінчивши середню школу, він без вагань обрав службу у силових структурах. Працюючи інспектором викраденого автотранспорту, юнак заочнонавчався у Київській Національній Академії МВС і одночасно входив в оперативну групу як снайпер відділу. Улюблене заняття нарешті стало професією.

69

Через реформування системи МВС лейтенант Харченко залишив попереднє місце служби, проте любов до зброї не згасла. Дізнавшись про підготовку військових спеціалістів для миротворчої місії в Іраку, Максим подався до навчального центру у м. Яворів Львівської області. Уклавши контракт з Міністерством оборони України, вчорашній лейтенант став рядовим і професійним снайпером роти військової поліції 6-ї окремої механізованої бригади у провінції Васіт.

Перший бій Максима тривав 18 годин. Про перші подвиги хлопця рідні дізнались з телевізійного репортажу Андрія Цапенка. «Не хочеться казати гучних фраз та в даній ситуації наша група діяла професійно і кожен робив все, щоб підтримати товариша. Неподалік наших позицій я через оптичний приціл помітив невелике задимлення, яке зазвичай буває під час пострілу з РПГ. З’ясувавши, що звідти ймовірно ведеться обстріл, кулеметник групи спробував вразити противника. Проте вже за декілька хвилин в нього скінчилися набої. Тож мені як снайперу довелося виявити вогневу точку і знищити її…» –

розповідав Максим репортерам. «Бійці відбивались, як могли, бо військова техніка була, м’яко кажучи, ніякою, та й вона вийшла з ладу. Лише завдяки полякам та американцям вдалося вийти з оточення», – дізнаємося зі слів репортера. Згодом за проявлений героїзм та мужність, Максима Харченка було представлено до нагороди. Це був 2003 рік.

Газета «Миротворець» 6-ї окремої механізованої бригади від 18 січня 2004

року також не обійшла увагою нашого земляка: «…Для молодого хлопця, який лише нещодавно змінив пагони лейтенанта МВС на солдатський однострій, труднощів не виникає. За попередніми результатами з різних дисциплін снайпер-радіотелефоніст Максим Харченко став одним з кращих у підрозділі»,

– пише Анатолій Стельмах. Харченко Максим все своє життя пов’язав із військовою справою.

70

Повернувшись з Іраку, він через американське посольство завербувався в Африку для охорони та супроводу торгових суден від сомалійських піратів.

Аби не отримати відмови хлопець готував себе не лише фізично. Він

досконало вивчав кожен вид зброї, читав багато спеціальних книг та журналів. Під час однієї військової операції Максиму довелося стрибати з великої висоти. Через невдале приземлення на палубу корабля він пошкодив стопи обох ніг. У 2012 році його прооперували у Київському інституті ортопедії та травматології, вставивши титанову пластину. У клініці він шокував хірургів, бо відразу ж після операції встав і пішов. Його витривалість вражала не лише лікарів, а й товаришів по службі. Він міг у 40 градусну африканську спеку облитися гарячою водою, а в мороз бігати кілометрові дистанції лише у шортах.

Початок Революції гідності застав Максима готовим до чергового вильоту в Африку. Але серцем і душею, чоловік козацької крові не міг залишити країну в скрутний для неї час. Максим охороняв сцену Майдану Незалежності, виносив поранених та убитих з Будинку профспілок. Зі слів батьків Максима дізнаємося, що не один раз впізнавали сина у новинах, у репортажах про протистояння на барикадах. Також Максима двічі рятували медики та доля від отруєння чадним газом у Жовтневому палаці.

У травні Максим сказав сім’ї, що хоче відвідати свого друга Івана у Кіровограді. Ніхто тоді не запідозрив, що він має намір брати участь у операції на Сході України. Рідні були впевнені, що з такими понівеченими ногам його до війська не візьмуть. У Кіровоградському центрі підготовки спецпризначенців Максим Харченко був інструктором, мав 120 учнів-

курсантів.

71

Перед відправленням до Краматорська Максим зателефонував і попередив,

що кілька днів зв’язку не буде. 27 серпня останньою звісткою чоловіка стало смс повідомлення дружині «Нас відправляють у пекло. Якщо не повернуся, пробач. Прощай». Максим Харченко упав на полі бою, коли його підрозділ пробивався на допомогу українським збройним силам, які потрапили у пастку під Іловайськом. Уже 2 вересня невідомі, знайшовши мобільний телефон Максима, повідомили про його загибель родичам. Ті ж до останнього не вірили, що Максима більше немає серед живих. «Гелікоптером їх закинули під Іловайськ. Перший гелікоптер підбили, а поранених відправили другим. У них був наказ вивести колону з Іловайського котла. Максим був командиром цього відділення. Вони їхали на двох БТР та потрапили до засідки. Розпочався кривавий вогонь. Дуже багато хлопців загинуло, та завдяки їм вдалося вивести колону поранених. Вижило лише 4-5 осіб, але вони потрапили до полону, а через два тижні, коли їх обміняли, почали видзвонюватись по телефонам з усіма, хто йшов у бій. І так, зі слів цих хлопців, ми дізналися, що Максим 28 серпня одним з перших отримав смертельне поранення та залишився на полі бою», –

розповідає мама Максима Надія Сергіївна. Тіло військового змогли знайти та ідентифікувати за пластиною, що була в нозі, лише через три місяці після загибелі.

Золотоноша прощалася зі своїм героєм на центральній площі міста 26 листопада 2014 року.

Щоб підтримати рідних та близьких Максима Борисовича Харченка, до міста приїхала дружина заступника командира батальйону Ірина Коновалова та заступник керівника апарату Черкаської обласної державної адміністрації Юрій Сушко, який передав грамоту матері Максима за те, що виховала справжнього українця.

72

Під час святкування Дня Незалежності України 2015 року на центральній

площі міста Золотоноша очільники Черкаської області вручили родині Харченка посмертну нагороду – Орден. Але всі розуміють, що ніяка грамота, ніяка медаль не втамує біль втрати.

Сім’я Максима Харченка – мама, батько, сестра, дружина та двоє дітей –

через призму тривожного болю, пишається своїм героєм. Сини Дмитро та Андрій на завжди запам’ятають всі настанови люблячого, відважного батька, вони свято вірять в добробут української нації, адже за це віддала життя найдорожча для них людина.

«Ми ж – єдине ціле. Я їду за тебе, за батька, за дітей. Вони загарбали

Крим, хочуть забрати Донбас, а тоді підуть і на Київ. Не буде по-їхньому», – з

такими словами до мами Максим Харченко відправлявся в зону бойових дій на Сході України. Він став одним із тих, хто не словом, а ділом доводить, що українці – козацької віри і крові, що дух наш незламний, що задля добробуту Батьківщини кожен зможе віддати життя. Але герої не вмирають! Максим, як і решта безстрашних загиблих у сутичках за Україну, буде вічними прикладом для наслідування.

73

Ти вічно живий у наших серцях, земляче

Автор: Вакула Тетяна, учениця 10 класу, Базильчук Юрій, учень 11 класу

Скориківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Золотоніської районної ради

Керівник: Галат Марина Миколаївна, вчитель історії Скориківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Золотоніської районної ради

Присвячується тому, хто не надивився на українське небо,

поклавши своє життя за Україну. Мальовничі куточки рідної землі. Безмежні поля пшениці, де дзвенить спів

жайворонка. Річка та ставочок із силою – силенною птиці та риби, сади із медовими грушами та червонощокими яблуками – щедра земля наших предків – козаків. Ця земля з давніх – давен була щедрою ще й на відважних героїчних людей.

Серед цієї краси української землі загубилося маленьке село Львівка. Біленькі будиночки вишикувалися вздовж вузеньких вуличок та потонули у вишеньках. У цьому райському куточку жив і живе дружній народ - львівчани. Саме серед цієї краси зустрілися і покохалися Наталка та Петро Єпіфанови. З великої любові у пари народився їх перший і єдиний син – Сергійко.

Ріс хлопчик як і всі сільські діти. У 1989 році прийшов учнем першого класу до Скориківської ЗОШ

Зі спогадів першої вчительки Заєць Тетяни Нестерівни: «Сергій був слухняним хлопчиком. Любив відгадувати та загадувати

загадки, що говорить про його кмітливість. Хлопчик старанно навчався, мав фантастичні раціоналізаторські думки.

Сергій дуже любив малювати. Дружелюбний, добрий, товариський, він завжди був оточений друзями».

Рік за роком долаючи сходинки шкільних наук хлопчина переходить у середні класи. Серед свої однолітків нічим особливим він не виділявся Та все ж була в нього одна особливість – він завжди посміхався.

Зі спогадів класного керівника Коломієць Лариси Гнатівни: «Пригадую день, коли мені зателефонувала моя учениця Галат Марина

Миколаївна, однокласниця Сергія Єпіфанова і повідомила страшну новину: «Сергія убили!».

Раптово відчула, ніби в жилах замерзла кров, ніби навколо все завмерло: зникли слова і залишилися тільки сум і мовчання. Нічого ще довго не могла зрозуміти. До останнього не вірила в цю страшну новину. Думала, це інформаційна помилка. Виявилося, що болюча правда.

74

…Серьожа ніколи багато не говорив. Він спокійно, інколи сором’язливо, виконував всі завдання вчителів, навчаючись в Скориківській школі. Нікому і ніколи не відмовляв у допомозі. Був добрим і щирим. Не образливим.

Сидів завжди на останній парті білля вікна, слухав учителя і дивився на сонячні промені і безкрає синє небо, мріючи про своє майбутнє.

Я пам’ятаю його очі. Красиві, глибокі і чомусь трішечки сумні. Шкільне життя промайнуло швидко. На випускному вечері Серьожа, як

справжній дорослий чоловік, був відповідальним і уважним до однокласників та вчителів.

Прекрасно розвинений фізично, духовно врівноважений, привітний і відкритий, Серьожа мав у школі справжніх друзів і міг з ними поділитися своїми думками, а інколи і пожартувати.

Потім почалося його доросле життя: відповідальна робота, служба прикордонником, навчання в університеті і звичайно, найцінніше – родина, діти і друзі. Під час коротких з ними зустрічей Сергій був завжди привітним і небагатослівним. Ніколи не відмовляв підвезти на автомобілі чи допомогти у справі.

У 2010 році ми зібралися на зустріч випускників школи. Залишилося багато фотографій цього свята. Дивлячись на них, пригадую Серьожу дорослим, красивим, ввічливим, уважним і культурним. Домовилися про зустріч через 5 років. На жаль, клята війна все зруйнувала, а підступний із засідки постріл снайпера обірвав життя цього чудового хлопця, прекрасного батька, вірного друга. 14 червня 2015 р. Сергія не стало! Не висловити жодним словом і порівнянням весь жах, смуток і біль втрати. Він перелетів у вирій іншого світу так несподівано, що я й досі не вірю, що його нема. Пригадую слова митрополита Сафронія: «Я вірю, що Господь вселить його в Царство Боже, тому що він поклав душу за нас, за нашу волю, за наше життя, за наш спокій».

Доки є небо синє, Доки серця палають,

Доки пшеницю сіють, Герої не вмирають!

Вічна і світла пам'ять тобі, Серьожа! Ти завжди в наших серцях!» У 2000 році разом зі своїми однокласниками Сергій закінчує школу. Випускний вечір…Хвилина мовчання на вшанування героїв – односельчан, що загинули у війні. Рік 2015. Випускний вечір …Хвилина мовчання вшанування світлої пам’яті Єпіфанова Сергія. Ніхто навіть уявити не міг, що у мирний час, на початку третього тисячоліття буде литися невинна кров, повітря розриватимуть

75

залпи «Градів» та «Ураганів» – стогнатиме рідна Україна, вмиватиметься слізьми, відспівуючи своїх загиблих синів.

Шкільні роки були позаду і наступної весни Сергій вже приймав присягу у військовій частині м. Черкаси, селище Оршанець, вул. підполковника Красніка, 1, в/ч 9930. Після повернення зі Збройних сил України працював у СТОВ «Прогрес» механізатором. Та Батьківщина звала на захист своїх кордонів, і Сергій повернувся в Оршанець – туди, куди кликало його серце.

Юнак змінив буденне життя села на життя за розкладом та дотримання присяги на вірність Вітчизні.

Згодом він одружився на симпатичній дівчині із сусіднього села Привітного – Лілії, в них народилися дві красуні – донечки, Яна та Лана.

З 2011 року заочно навчався за спеціальністю «Фізичне виховання» в «Навчально – науковому інституті фізичної культури, спорту і здоров’я Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

З грудня 2012 року сім’я стала проживати у Оршанці. Сергій став обіймати

76

посаду начальника майстерні відділення забезпечення спеціальними засобами відділу інженерного та технічного забезпечення Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України, старшина.

Сергій Єпіфанов у розмові з однокласницею , яка теж перебуває на контрактній службі у навчальному центрі підготовки молодших спеціалістів прикордонного комплексу, зізнався,що навіть подумати не міг про те, що його колись будуть називати Сергієм Петровичем. Він був щасливим, люблячим чоловіком та татусем. Коли повертався додому, дівчатка міцно обіймали тата за шию, цілували і не відходили від нього ні на мить. Особливо меншенька Лана, вмощувалася йому на коліна і щебетала зрозумілою лише їй дитячою мовою. Бо ще зовсім маленька, бо ще не розуміє, чому тата немає.

Старшина Сергій Єпіфанов загинув під час виконання військового завдання під Маріуполем 14 червня 2014 року. Разом із Сергієм полягло ще п’ятеро прикордонників із різних куточків України. Всі вони проходили службу в Оршанці. Ще семеро були поранені.

Про подробиці трагічної загибелі оршанецьких прикордонників розповідає Золотоноша on-line з посиланням на "Урядовий кур'єр":«Бій стався близько 10-ї ранку на околиці Маріуполя, поблизу заводу «Азовсталь». Колону Держприкордонслужби, зокрема пасажирський автобус, у якому хлопці їхали для проведення планової ротації та доставки матеріальних засобів у наше угруповання, раптом обстріляли з автоматів і гранатометів. Зрозумівши, що напоролися на засідку терористів, вони вирішили прийняти бій. Швидко розосередилися, щоб ефективніше захищатися, і відкрили вогонь у відповідь. Однак снайпери продовжували обстріл. Не так просто було протистояти ворогам — замаскованим і навченим убивати. Їхні кулі не давали піднятися, до пуття зрозуміти, звідки ведуть вогонь. Склалося враження, що нашу колону чекали. Адже терористи дуже грамотно обрали місце для засідки і позицій для снайперів. — За нашими даними, снайперів було троє, — розповів виконувач обов’язків начальника навчального центру «Оршанець» полковник Ігор Павлов. — Коли старшина Сергій Єпіфанов разом з майором Миколою Зайцевим переміщувалися до укриття, їх настигли снайперські кулі. Інших наших воїнів вони також не обминули: цілилися в голову. Для п’ятьох поранення були смертельними, іншим пощастило вижити.

Бій тривав близько півгодини. Потім на допомогу підійшли підрозділи Національної гвардії та Держприкордонслужби. Територію «зачистили», але терористи на той час уже втекли. Ціною життя наших хлопців колона дісталася до пункту призначення.

77

…Усі вони вже кілька років проживали в Оршанці. Кожен мав досвід прикордонної служби, неодноразово брав участь в операціях у зоні АТО. Майор Микола Зайцев родом із Комсомольська на Полтавщині, майор Віталій Вінниченко — зі Жмеринки Вінницької області, службовець Олександр Островський — з Узина на Київщині, прапорщик Володимир Гречаний — із Вознесенська Миколаївської області. А старшина Сергій Єпіфанов — із Золотоніського району на Черкащині». 17 червня 2014 року похований на кладовищі у селі Львівці Золотоніського району Черкаської області.

Журналіст Олег Бойко у статті «З бою до раю» пише: «…У той час, як проросійські бойовики ховають трупи бандитів під

парканами, викидають їх у солоні озера, з загиблими прикордонниками прощалися як зі справжніми героями. Їхній подвиг вшанували найвищі посадові особи держави. Хвилиною мовчання починали засідання Парламенту та Уряду. Президент доручив виплатити родинам прикордонників та 49 військовослужбовців ЗСУ, які того ж дня загинули в ході антитерористичної операції, по 610 тисяч гривень.

На прощання з героями в Навчальному центрі ДПСУ зібралися люди з усієї Черкащини і не тільки. Було багато молитов і плачу. Сліз не ховали ні родичі героїв, ні їхні побратими. Прикордонників, які загинули в Маріуполі, посмертно нагородили почесними відзнаками «За заслуги перед Черкащиною». Голова Черкаської облдержадміністрації Юрій Ткаченко виступив з ініціативою перейменувати вулиці Черкас з комуністичними назвами іменами нинішніх героїв. Також він пообіцяв всебічну підтримку родині Сергія Єпіфанова .

На прощання колеги під наказ «Рівняння на героїв» пройшли маршем повз труни з загиблими побратимами. Після цього траурні кортежі повезли тіла

78

загиблих героїв до місць, де їх поховали: на Вінниччину, Полтавщину, Миколаївщину, Київщину і в Золотоношу, що на Черкащині. А душі загиблих нині молять Бога за Україну, бо як сказав у своїй промові митрополит Сафроній: «Я вірю, що Господь вселить їх у Царство Боже, тому що вони поклали свої душі за нас, за нашу волю, за наше життя, за наш спокій».

20 червня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений —

нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). 10 липня 2014 року рішенням Руськополянської сільської ради одну з

вулиць села було перейменовано на честь Сергія Єпіфанова. У липні 2014 року в Руській Поляні відбулося офіційне перейменування

чотирьох вулиць, названих на честь героїв, які полягли за незалежність України в зоні АТО.

Першою урочисто відкрили вулицю майора Вінніченка, яка раніше носила назву Постишева. Вулиця Фрунзе тепер носить ім`я майора Зайцева, На честь старшини Єпіфанова назвали колишню вулицю Форостяна, а вулиця Дзержинського віднині буде вулицею прапорщика Гречаного.

Під час відзначення 71-ї річниці визволення села Скориківки від німецько-

фашистських загарбників, 23 вересня 2014 року у місцевій загальноосвітній школі відкрили меморіальну дошку на честь Сергія Єпіфанова, який навчався тут свого часу. На урочистий мітинг до школи прийшли його діти, дружина та рідні, учні, односельці, керівники району, військовий комісар. Говорили про пам’ять, що потрібна живим, про ту величезну ціну, якою дістається мир і свобода.

79

Вдячні земляки вічно будуть пам’ятати свого героя. На його честь рішенням сесії селищної ради від 19.03.2015 року №54-2/VI в селі Львівка вулицю Воровського буде перейменовано на вулицю Єпіфанова Сергія.

Життя, що прожив Серьожа коротке, як одна мить. Його свічка згасла залишивши в думках всіх, хто його знав щиру посмішку, тепле слово, доброту і величезне бажання жити. Тепер жити в пам’яті дітей, батьків, рідних, друзів, односельчан, однополчан.

Пам’яті Сергія Єпіфанова

Невже ніколи більше не озветься

Під тиском пурпуровим крові У грудях чоловіче серце

Величним голосом любові.

До неньки рідної, до тата

І до коханої дружини, До земляків, до друзів, до солдатів

І до своєї Батьківщини!?!

По волі Бога може лиш спинитись

Те, що життям у нас зоветься, В мільйонів українців буде битись

Твоє, Сергію, вічно нездоланне серце!

Сергій, Сергійко Єпіфанов…

Ти мало, але чесно жив, Твоє ім’я віднині дано

Тій вулиці, де ти ходив,

І де стоїть сумна батьківська хата

Зібрались односельці, друзі і сім’я…

Для Львівки – це почесно дуже, свято, Щоб зберегти для поколінь твоє ім’я.

Похмуре небо, грім і блискавиця, Журба дощем із неба тихо ллється…

Та ранок сонцем веселково розгориться, Вогнем твого живого вічно серця.

15 серпня 2015 року

Сергій Ганженко

80

Славний син Корсунщини

Автор: Дорошенко Мар’яна, учениця 10 класу Гарбузинського навчально-виховного

комплексу «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів»

Корсунь-Шевченківської районної ради

Керівник: Кріт Олександр Юрійович, вчитель історії Гарбузинського навчально-

виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Корсунь-Шевченківської районної ради

Мужність – страж і опора всіх інших чеснот, і той, хто позбавлений мужності, навряд чи може бути твердим у виконанні боргу і виявити всі якості істинно гідної людини.

Джон Локк

Моє дослідження розкаже про нову сторінку історії нашої України –

боротьбу українських солдат в так званій зоні АТО, а фактично, –черговій російсько-українській війні. Людей, які заслуговують на звання героя там дуже багато, але мову сьогодні хочу повести про свого земляка, сина моєї першої вчительки Демченко Дмитра Володимировича. Цей вибір не випадковий, адже Дмитро був учасником найбільших битв, стояв в перших рядах, втратив багато друзів, сам отримав контузію і його розповіді не всі можна описати в даній роботі з етичних міркувань. Але все по черзі…

Щодо нашого героя, то Демченко Дмитро Володимирович народився в місті Корсуні – Шевченківському 13 жовтня 1985 року в сім’їтокаря та вчителя

початкових класів. Діма – третій, наймолодший син в родині. В 1991 році він пішов до першого класу Корсунь-Шевченківської школи №5. З дитинства хлопець полюбляв готувати і був незамінним помічником на кухні для своєї мами. Саме тому, закінчивши дев’ять класів, у 2000 році Діма вирішив вступити до Корсунь-Шевченківського аграрного ліцею та здобути спеціальність „Кухар”. Навчався майбутній захисник на відмінно і у 2003 році закінчив ліцей, отримавши довгоочікуваний диплом про здобуття омріяної професії.

В цьому ж році юнак вирішує вступити до лав Збройних сил України. Пройшовши медичне обстеження, Діма пішов служити розвідником у військову частину А2299, що знаходиться в місті Бровари Київської області.

Після проходження військової служби наш герой займався улюбленою справою – працював кухарем – барменом в столичних закладах харчування. Так тривало до кінця лютого 2014 року, коли в Києві на Майдані Незалежності були розстріляні протестувальники. За словами мами героя Демченко Віри Володимирівни, Діма на Майдані не був, але в 20-х числах лютого поїхав туди на три дні і, приїхавши, сказав : „Війна”! Тоді хлопець і вирішив піти добровольцем на фронт.

81

Демченко Дмитро до війни

Як доброволець, в зону АТО Діма пішов 1 серпня 2014 року і був прикріплений до військової частини в місті Ужгород. Там він увійшов до складу 128 гірсько-піхотної механізованої бригади. 28 серпня бригада була відправлена до міста Ізюм ( Ізю́м –місто на Слобожанщині, центр Ізюмського району, одне з найбільших міст Харківської областіУкраїни. Розташований біля підніжжя найвищої в Харківській області гори Кременець на звивистому березі Сіверського Дінця ), де дислокувалась один тиждень. Дмитро в складі своєї бригади почав займатися улюбленою справою – куховарити, за що і отримав свій позивний – „Кок”. Але цей факт не означає, що Дмитро не воював. На фронті ці дві справи тісно поєднані.

Дмитро у військовій частині А2299

82

Ситуація на фронті на початку військової діяльності Дмитра

Події розгорталися стрімко, часто змінювались місця тимчасової дислокації. 5 вересня 128 гірсько-піхотна механізована бригада була відправлена в місто Попасна ( Попа́сна– місто вЛуганській області. Районний центрПопаснянського районуЛуганської області. Засноване в 70-ті рокиXIXст. у зв'язку з будівництвомДонецької залізниці. Місто розташоване в південно-

західній частині області, за 90км від обласного центру), де були вперше серйозно обстріляні ворогом. На момент перебування Дмитра в Попасній, місто повністю знаходилося під контролем України, але часто зазнавало обстрілів зі сторони російсько – терористичних військ. Так, 30 вересня близько 9:30 проросійські терористи почали обстріл Попасної системами залпового вогню „Град”, горить станція швидкої медичної допомоги, є вбиті та поранені. Саме цей день був для Діми першим справжнім бойовим хрещенням.

Вже через місяць за наказом керівництва АТО бригада була передислокована в місто Дебальцево (місто обласного значення уДонецькій області. Підпорядковується Дебальцівській міській раді. Контролюється сепаратистами «ДНР» з 19 лютого2015 року). В цей час була оприлюднена інформація про перекидання великих груп противника в цю місцевість, зокрема близько 30 одиниць бронемашин.

9 листопада 2014 року Дмитро в складі частини своєї бригади потрапляє для виконання бойового завдання в село Нікішине ( Нікішине – село Шахтарського району Донецької області. Контролюється сепаратистами„ДНР” з 10 лютого2015 року). З цим населеним пунктом у Діми пов’язана велика кількість спогадів, частину з яких буде згадано далі. В

83

селі наш герой пробув до 28 листопада,а– першої відпустки за 4 місяці участі у воєнних діях . Відпустка розпочалася з міста Артемівськ – місця постійної дислокації 128 гірсько-піхотної механізованої бригади (Артемівськ –місто

обласного значення Донецької області, адміністративний центр Артемівського району. Артемівській міській раді підпорядковані два міста районного значенняСоледаріЧасів Ярта однеселище міського типуКрасна Гора. 6 липня 2014 року місто було звільнене Національною гвардією України та військами від терористів, які захопили його ще 12 квітня 2014 року).

У відпустці Дмитро залишався до 10 грудня, а по закінченні знову приїхав до Артемівська, звідки був відправлений в селище Чорнухине (селище міського типу в Попаснянському районіЛуганської області.Під контролемсепаратистів ДНР з 20 лютого 2015 року).

Ситуація на фронті на момент першої відпустки Дмитра

Під час перебування в Чорнухиному, прийшла звістка про загрозливу ситуацію, яка виникла в селі Нікішине. Село було оточине бойовиками і бійці, які перебували там потребували підмоги. Дмитро, який вже воював у цьому

населеному пункті, відразу відгукнувся і добровільно погодився стати учасником групи, що мала підсилити обороноздатність Нікішиного.

В кінці січня 2014 року російсько-терористичні війська пішли в широкий наступ на село Нікішине, яке мало стратегічне значення, адже його захоплення відкривало шлях на Дебальцево. Бійці, які з останніх сил боронили цей кусочок української землі були змушені самовільно відступити в селище Рідкодуб (селищ ев Артемівському районі Донецької області, підпорядковане Ольховатській селищній раді). В першій декаді лютого селище було взято в цілковите кільце ворогом. В оточенні опинились близько сотні солдат 25 бригади та резервістів 128 гірсько-піхотної механізованої бригади.

84

Ситуація на фронті на момент контузії під Рідкодубом

При спілкуванні з Дмитром, я була шокована тими фактами, які він наводив. В один момент мій керівник просто перервав його спогади, боячись, як він пояснив, за моє психологічне здоров’я. Зокрема, Діма розповідав, що кількість бійців його бригади, які потрапили в оточення у Рідкодубі становила 45 осіб. Живими з цього міні – котла вибрались лише 20, з цих двадцяти, -

більша частина ранених та контужених. Не можу не згадати момент, який розповідав Дмитро, коли його зупинив мій керівник. Він зауважував, що при оточенні в Рідкодубі, все, що відбувалося навколо знімав боєць з позивним „Кіно”. Він і зняв найжахливіше з того, що розповів нам наш герой: коли бійці йшли в атаку, снарядом розірвало голову солдату, який перебував поруч з Дмитром (йому було 22 роки, танкіст, родом з міста Черкаси). Вся кров та інші біоматеріали потрапили Дмитру на обличчя, бронежилет та зброю. Нашому герою не залишалося нічого іншого, як вмити обличчя дощовою водою та далі йти в бій. Через кілька годин і сам Дмитро отримав контузію. Це сталося 12 лютого 2015 року.

Коли ми з героєм розмовляли про ці події, він кілька разів згадував того загиблого, молодого танкіста. Коли це сталося бійці взяли телефон загиблого і повідомили його маму про цю смерть. Мама, згадує Дмитро, плакала і просила забрати тіло свого вбитого сина, але через широкомасштабний наступ бійці змогли забрати лише поранених побратимів. Саме про цей момент дуже жалкує і переживає наш герой.

85

Визволила солдат з оточення в селищі Рідкодуб 25 танкова бригада батальйону „Київська Русь”. Саме цим хлопцям завдячують життям визволені бійці. Всіх вцілілих вивезли в село Логвинове (Логвинове – село в Артемівському районі Донецької області), а звідти, внаслідок наступу, – в селище Луганське (селище міського типу Артемівського району Донецької області. Луганське підпорядковане Луганській селищній раді). В цей же час бойовики замінували дорогу Артемівськ – Дебальцево, готується наступ на Дебальцівський плацдарм …

Але нашого героя серед вищезазначених осіб не було, тому що його забрала швидка медична допомога з контузією. Дмитро спочатку був доправлений до міста Артемівськ, а звідти – до Харківського воєнного госпіталю. Потім його перевили до Харківської неврологічної лікарні, де він і лікувався 2 тижні. Потім його відпустили на 15 днів додому, де Діма закінчував своє лікування.

Після позачергової вимушеної відпустки, 15 березня 2015 року Дмитро вирушає до військової частини в місті Ужгород, з якої, власне, все і починалось. 28 березня, коли його бригаду було повністю доукомплектовано, бійців направили на військову базу в Харківську область, а звідти – в район населеного пункту Станиця Луганська (селище міського типувУкраїні, є однією з двохдонськихстаниць на землях сучасної України (друга–

станицяНовомиколаївська) і центром Станично-Луганського районуЛуганської області. Розташоване на Сіверському Донці), де й несе службу на момент написання даної роботи.

Діма розповів нам дуже багато цікавих речей, які для них вже стали буденністю, а для мене особисто – зміною уявлення про події, які відбуваються в наш час. Для написання більш правдоподібної інформації, хочу навести уривок свого інтерв’ю з героєм :

- Доброго дня Дмитре, скажіть для початку, будь ласка, чому ви вирішили піти добровольцем на фронт?

- Доброго дня. Добровольцем на війну я пішов тому, що вважаю себе людиною нового, молодого покоління. Для нас Україна – це наша справжня Батьківщина, іншої я не знаю. Коли мене відправляли на Схід, чомусь думав, що таких як я будуть мільйони, але, мабуть, помилявся. Та все ж я не жалкую про свій вибір, повернувши час назад, зробив би точно так.

- Діма, про війну як таку ми чуємо багато, а розкажіть про звичайний побут військового, можливо графік чи розклад, де жили, що їли, як до вас ставились місцеві?

- Про який розклад може йти мова на війні ?! Ніякого графіку в нас не існувало, адже були моменти, коли ми три дні провели в підвальному

86

приміщенні, переховуючись від масованих обстрілів бойовиків. Хоча відпочинок ми все таки отримуємо. Наприклад, коли я був в селі Нікішино вперше, воно було поділено на дві частини. Під контролем українських військових залишалось три вцілілих будинки, які покинули власники, залишивши свої речі та господарство. Жили ми в погребі біля одного з цих будинків. Господарі залишили курей та корову. Корова довгий час жила з нами, ми її підгодовували та доїли. Молоко на передовій – це екзотика. Але після одного з обстрілів, коли ми вийшли з укриття, корови не було і її доля мені не відома. Їсти я готував у літній кухні цього будинку, але пізніше її зруйнував снаряд. Готував з автоматом на плечі.

Руйнування в с. Нікішине в період перебування в ньому Дмитра

- В нашій частині Нікішиного ми познайомились з дідом, якому було близько дев’яноста років, він залишався тут, бо був самотнім і йому не було куди їхати. Ми допомагали йому харчами, але через три дні після знайомства –

знайшли його мертвим, – це був єдиний житель цієї частини села, його було вбито осколком снаряду з артилерії великого калібру. Взагалі населення сприймало нас по різному і важко оцінити їхні справжні наміри. Одного разу наша розвідка на лінії розмежування найшла бичка, який підірвався на розтяжці. Два дні наша бригада їла котлети, вирізку для яких добували бійці розвідки самостійно. Коли були обстріли, ми переховувались у погребі, а його двері мотузкою тримали внизу, щоб не відкрилися під час падіння снарядів. Дуже часто солдати мріють просто про сухий одяг та тепле ліжко.Ось такі умови.

- Дмитре, а скажіть будь ласка, як себе поводили бойовики, якої тактики дотримувались, як відбувались самі бої ?

87

- Бойовики особисто в мене викликають неоднозначне ставлення. Під час другої облоги Нікішино, після якої ми відступили, вони пішли в наступ великими силами (офіційно – 500 чоловік). Ми бачили, що вони розпочали наступ і відкрили вогонь у відповідь. Їх було безліч. Вони бігли, а ми стріляли. Їхні втрати кількасот чоловік. В мене склалось враження, що вони під дією якихось препаратів. Це дуже важко морально, ти стріляєш, а вони йдуть, навіть не біжать. Дуже страшне відчуття, не думав, що колись доведеться вбивати. З іншої сторони, вони працюють в умовах війни мудро. Наприклад, якщо йде розвідка, одного бійця відправляють вперед, а інші займають вогневі позиції і прикривають першого. З їхнього боку більшість позицій прикривають снайпери. Так ось, якщо їхній снайпер виявив нашого першого бійця, він стріляє йому в плече, спеціально, щоб не вбити. Це робиться для того, щоб бійця прибігли рятувати і тоді ранять наступних. Тобто головне їхнє завдання –

побільше наших бійців вивести з бойового ладу.

Одна з будівель села Нікішине після обстрілу

88

Згоріла техніка нашої армії після одного з боїв

- Ви розповідаєте такі жахливі моменти, Ви пережили втрату друзів, чи є у Вас якийсь талісман, який завжди при собі і чи є такі у ваших побратимів ?

- Коли наша бригада приїхала в Артемівськ на місце постійної дислокації нас зібрав командир і вишикував всіх на плацу. Його основною задачею було описати плани та наші бойові завдання. Після довгої розповіді командир побажав нам вірного Янгола-охоронця і подарував всім обереги, – це ланцюжок з іконкою. Вона і зараз зі мною (демонструє). Одного разу при виконанні бойового завдання, ми з двома товаришами вирушили в розвідку. Йшли трійкою, – це коли йде перший боєць, за ним, на відстані витягнутої руки йде другий, а за ним третій. Я йшов першим і в якийсь момент відволікся на камінчик, що лежав на землі і нагнувся. Коли я оглянувся, товариш ззаду лежав мертвим, в нього влучив снайпер, хоча куля була призначена мені. Такий випадок зі мною був не один раз. Ще одного разу під час бою ми відступали, бійців везли вантажівками. Я лежав з автоматом в задній частині автомобіля. Всі бійці повинні дивитись по сторонах і виявляти ворога. Задні позиції під час відступу найнебезпечніші, адже снайпери їх легко вицілюють. Мені було незручно цілитись і я вирішив підвестись, коли я це зробив, мене колихнуло і я впав в середину кабіни. Повзком вернувшись назад, я виявив мертвим свого побратима, який знаходився на моєму місці. Схожий випадок стався зі мною і в селищі Рідкодуб. При утворенні „котла” 45 наших бійців разом зі мною проривались з оточення. В ці хвилини я попрощався із своїм життям. І в один момент снаряд влучив танкісту, який біг поруч зі мною в голову. Він загинув на місці. Я був дуже близько біля нього і все могло статись інакше. Я ж вмився і пішов у бій. Тут я отримав контузію, але нас врятували. Нещодавно моя мама

89

запропонувала мені оберіг, але при всій повазі до неї я відмовив. Ні на що не проміняю іконку командира. Мабуть, в мене гарний Янгол-охоронець.

- Після всього пережитого з вами на війні, чи є щось, про що ви жалкуєте, та те про що мрієте ?

- В той момент, коли на моїх очах вбили танкіста в Рідкодубі, ми зателефонували його мамі і розповіли про це, вона кричала і просила забрати тіло бійця. Це була найжахливіша битва з моєю участю, ми понесли великі втрати – 25 із 45 вбитими, інші ранені та контужені. Ми не могли і не встигали забирати тіла наших воїнів, забрали лише поранених. Найбільше, про що я жалкую, це про те, що загинуло багато людей, яких я знав і з якими воював поруч. Я жалкую, що не забрав того загиблого танкіста, я жалкую, що не зміг захистити своїх фронтових друзів, я жалкую про тих хлопців, які загинули від куль, що призначались мені. Бережи нас Боже!!! А щодо мрії, то вона в мене одна і банальна – закінчення війни та швидше повернення до мирного життя, хоча судячи з пережитого це буде не просто.

- Дмитре, я вже знаю, що Ваш позивний „Кок”. Розкажіть, будь ласка,

що Ви незвичне готували на передовій і чи подобалось це побратимам ?

- Я вже розповідав про котлети з бичка. Чогось справді особливого я не готував, адже набір продуктів, які нам дає командування та волонтери стандартний. Одного разу порадував хлопців млинцями на дріжджах, на Новий рік готував вінегрет. А зазвичай – це борщ, суп та різного роду каші. Не люблю вихвалятись, але за приготування їжі мені навіть висловив подяку наш командир, сказав, що смачно як вдома.

Польова кухня на якій готував Дмитро в період перебування

в місті Дебальцево

90

-

- Дмитро в бою

-

- Дякую Вам за відверті розповіді. Бережіть себе та повертайтесь живими

Отже, працюючи над даним дослідженням, я глибоко перейнялась подіями, які відбуваються в нашій країні. Зустрічаючись з нашим героєм, я дійшла висновку, що він дуже не любив розповідати речі, в яких проявив свої лідерські якості. Діма не відразу погодився співпрацювати. Коли ми його запросили на зустріч і в присутності мами запропонували стати особою, про яку будемо писати, він відповів негативно. Коли мама почала нам допомагати в переконанні, він їй відповів: „Мамо, треба бути простішим”! Це ще одне підтвердження людяності та порядності нашого захисника. Дмитро два рази виходив живим з повного оточення, втратив багато друзів, отримав контузію і все одно рветься в бій. Одного разу під час бою Діма загубив свій телефон, на якому була основна частина фотографій зроблених на фронті. Через якийсь час до мами Дмитра зателефонував невідомий номер і його власник повідомив, що знайшов втрачений телефон. Цим чоловіком виявився боєць нацгвардії, який проживав поблизу міста Львів. Він пообіцяв повернути знахідку, але, пішовши після відпустки на фронт, загинув. Можливо, в майбутньому, коли телефон знайде свого власника наше дослідження поповниться новими цікавими світлинами та коментарями до них.

На наших очах твориться історія. Скоро про ці події будуть писати в підручниках, про них будуть сперечатись історики, експерти. Наше ж головне завдання – залишити в пам’яті всіх героїв цієї невизнаної війни. Їх багато, але це наш Святий обов’язок, адже нація без власної історії – не нація! Закінчити

91

свою роботу хочу віршем 15-річної дівчини Оленки Париляк, яка написала цей вірш як крик душі кожного українця:

Сьогодні я молюсь за Україну, За всіх померлих і за всіх живих, Які будь-що боронять вже руїну, Допоки стукіт серця не затих.

Сьогодні я молюсь за батька й брата, За чиюсь матір і її синів. Всіх кривдників чекає вже розплата, На жаль, ціною багатьох життів.

Молюсь за кожного на лінії вогню, Поранених й закиданих камінням. Недовго ще нам йти крізь цю стерню, Невдовзі буде вільним покоління.

Я хочу жити тут, а не вмирати. Щоб ріки крові більше не текли. За сином щоб не проливала сльози мати, Борімося, бо вже багато разом здобули!

“Кок” з автоматом

92

Вірні сини України

Гурток «Стежина» Хижнянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Жашківської районної ради Черкаської області

Керівник: Жмуд Тетяна Іванівна, учитель історії, керівник гуртка Хижнянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Жашківської районної ради Черкаської області

Війна Росії з Україною виявила серед нас сотні героїв, багато з яких жертвують собою, щоб врятувати товаришів.

Один з таких героїв – Володимир Гера – 24-річний кадровий офіцер -

артилерист Збройних сил України з с. Чернилява Львівської області –

лейтенант розвідувальної роти 24-ї Залізної імені князя Данила Галицького окремої механізованої бригади. Навчався юнак у Львівській академії сухопутних військ імені П.Сагайдачного. З лютого 2014 року займався підготовкою особового складу і техніки у складі 24-ї окремої механізованої бригади. Про те, що треба їхати на Схід, Володимиру повідомили на початку березня. Постачати бригаду допомагали всі його односельці, колеги по роботі і родичі: купували бронежилети, каремати, спальні мішки, інструменти.

У зоні АТО Володимир виконував обов'язки коригувальникавогню, якийсь час – командира роти. 31 серпня молодий герой прикривав відхід своїх бойових побратимів з 24-ї бригади та інших частин, які приймали участь в обороні Луганського аеропорту. Цей мужній офіцер-навідник 1 вересня зробив героїчний вчинок – вивів близько 400 українських бійців, які потрапили в оточення на околиці Лутугине, що за 15 км від Луганська. Однак, на жаль, його самого при відході було важко поранено.

Лейтенанта винесли його друзі закривавленим та покаліченим. Хлопець був на межі смерті…

За його плечима багато обстежень, важких операцій, допомога волонтерів, материнських та батьківських сліз.

Тривожні події на Сході навчили нас розуміти важливість допомоги і благодійності. Учні нашої школи та всі жителі села виявились небайдужими до долі боронителя Української землі Володимира Гери та вирішили допомогти герою повернутися до повноцінного життя. Ми дізнались, що Володя лікується в Київському НДІ нейрохірургії та з нетерпінням чекає свята Миколая, і саме цю дату ми обрали для відвідин. Привезли йому гостинців на свято: медку цілющого, яблук, а також 8500 гривень, таких необхідних для лікування, і ще листівки з побажаннями: «Будь ласка, тримайтесь і вірте в себе так, як я вірю у Вас», «Дякую за відвагу Вам, дядю Володю! Я ще малий, але знаю, що буду таким же захисником, як Ви», «Ти – найкращий син України! Ти – герой! Нехай вистачить у тебе сил у важкі дні боротьби за життя!» та багато інших побажань.

93

Кожен учень школи висловив свою щиру вдячність і слова підтримки цьому Герою, так як і кожен житель села не залишився осторонь чужої біди та долучився до акції «Жити для майбутнього України». Тато Володі, Ярослав Іванович,був надзвичайно вражений щирим милосердям жителів села та наших школярів.

Родині нелегко далося звістка про те, що Володимир повинен йти на війну. А тепер вони дуже сподіваються, що їхній син знову зможе ходити.

«Володя хотів стати військовим зі школи. Інтерес до армійської справи у нього пробудив воєнрук школи – молодий викладач, який охоче возив їх на стрільбища, на полігон, знайомив з військовою історією краю, – розповів батько лейтенанта, Ярослав Іванович Гера. – Володя спочатку вступив в політехнічний, але все ж у підсумку пішов вчитися у Львівську Академію сухопутних військ імені П. Сагайдачного, яку закінчив з червоним дипломом. Під час навчання зробив п'ять наукових робіт з національної безпеки, з проблем у військових сферах, з якими займав призові місця на різних конкурсах. У Володі взагалі дуже багато грамот...».

Від товаришів по службі батьки дізналися і про подвиг сина, і про те, якою ціною для здоров'я Володі коштував йому порятунок близько 400 солдатів 24-ї, 30-ї і 80-ї бригад, які потрапили в кільце російських військових під Лутугине в кінці серпня.

« Про той котел ті, хто вижили, розповідали як про справжнє пекло, –

продовжував Ярослав Іванович. – Йти довелося під постійною канонадою «Градів», а коли артилерія противника не стріляла, над цим районом літали російські МІ-24, з борту яких вівся вогонь. Українці вийшли, втративши тут практично всю техніку і десятки людей. Саме Володя виводив хлопців з оточення. Це сталося 1 вересня. Засівши в будівлі разом з контрактником Романом Шевчуком із Рівного, Володя мужньо і до кінця виконав свій обов’язок: вивів з оточення 300-400 осіб. Він вів їх два кілометри, зі своєї позиції по рації повідомляв безпечний маршрут. Хлопці по радіозв’язку постійно просили Володю: «Досить. Відходьте самі». Але син продовжував коригувати, тим більше довідавшись, що в оточенні ще залишилася 80-а бригада зі Львова, в якій було багато його друзів. Він не пішов, а Роман його не кинув навіть тоді, коли отримав поранення в руку. Зачепило і Володю. Тоді син сказав Роману: «Іди, інакше ти не залишишся живий». Але хлопець, за що йому величезне батьківське спасибі, почав стягувати Володю вниз. Рома набагато менший за мого сина і худіший, але він тягнув його за здорову руку, довго тягнув. У нього самого одна рука не працювала, а потім і в ногу потрапив осколок і звідти просто фонтаном пішла кров, але він продовжував тягти Володю. А коли поновлювалися обстріли, закривав Володю собою. Навіть коли

94

ударною хвилею їх розкидало на 100 метрів, Рома його знайшов! Він більше півтора кілометрів тягнув мого сина, а потім їх знайшли бійці з 24-ї бригади».

Наслідки цього поранення стали ясні тільки після того, як Володимира Геру з польового госпіталю, звідки його не могли вивезти через постійні обстріли майже добу, доставили до Харкова. В першу чергу зайнялися порятунком руки, зробили дві операції, тому що ніхто навіть не міг припустити, що уламок залишився в тілі.

Потім, коли стали з'ясовувати причини затримки дихання і чому Володя не відчуває ніг (це списали на шок), то дізналися, що уламок роздробив п'ятий і шостий хребці грудного відділу хребта, а також пошкодив спинний мозок, прикувавши хлопця до ліжка. Він переніс уже кілька операцій. Однак досі Володя може рухати тільки головою і руками, на одній з яких стоїть апарат Єлізарова.

Українські лікарі склали пошкоджену руку, витягли уламки, однак за відновлення хребців та нервових закінчень хребта не беруться.

Рідні Володі не здавалися. Вони відправили історію його хвороби в одну з клінік Німеччини, де зараз українського Героя намагаються поставити на ноги.

Під час відвідин вдалося нам поспілкуватися і з самим Володею, який розповів про свою історію детальніше.

- Володю, розкажіть, як ви потрапили на Схід?

– У 2013 році закінчив Академію сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. Служив у військовій частині в Яворові. На Схід поїхав у середині серпня 2014 року.

Найбільші бої, у яких брав участь відбувалися під Красним Лиманом, Сєверодонецьком, Лисичанськом і Лутугиним, де, власне, й отримав поранення.

- Як вам вдалося вивести з оточення кілька сотень військових?

– Це не особисто моя заслуга, а робота великої групи людей. Це заслуга артилеристів, моїх солдатів та цілої бригади. Я виконував обов’язки коригувальника вогню. Передані мною координати про розташування сил противника були точними. У мене був прилад для вимірювання відстані –

далекомір, за допомогою якого через нескладні розрахунки визначаються координати цілей. Зайнявши позицію на 12 поверсі металургійного заводу, я передавав координати солдатам. Вони відкривали по них вогонь у відповідь на обстріли з іншої сторони. Це найбільший бій, який відбувся після доставки першого «гуманітарного конвою» з Росії.

- Як ви отримали поранення?

– Поранення отримав, перебуваючи на 12 поверсі будівлі заводу. У будівлю влучив снаряд, який розірвався недалеко від мене. Як пізніше

95

з’ясували лікарі, уламки потрапили із правого, не захищеного бронежилетом боку. Роздробили кістку правої руки, поламали два ребра, після чого застрягли у хребті, зачепивши легені.

- Хто допоміг вам врятуватися на полі бою?

– Мене врятував мій солдат Шевчук Роман. Його віднесло ударною силою до стіни. Хвилин 20 він не рухався. А коли відійшов, то почав стягувати мене на нижчі поверхи.Після цього мене спочатку доставили у польовий госпіталь. Згодом перевели у Харківську обласну лікарню. А вже потім направили у Київ.

На згадку про зустріч з пораненим бійцем ми отримали від Володі особливий і духовно цінний подарунок – невеличкий буклет спогадів і поезій про АТО з автографом: «Дякую «миколайчикам» за відвідини. З повагою старший лейтенант В.Я.Гера» . Віримо, що ця зустріч не остання. Володя і його тато, Ярослав Іванович, обіцяли, що після одужання обов’язково завітають до нашої школи. Знаємо, що таких патріотів є тисячі в нашій Україні.

Бондаренко Олег, учень 10 класу

Тату, як добре, що ти повернувся живим…

Мій тато, Жмуд Юрій Михайлович, пішов на Схід добровольцем. Він не міг спокійно спостерігати за тим, як гинуть захисники України та мирні мешканці Донбасу. Тато був вірний словам «Ніхто крім нас», які ще з часів армійської служби в спецназі повітряно-десантних військ закарбувалися в його свідомості. У зоні АТО він виконував обов’язок гранатометника розвідувально-

диверсійної групи у складі батальйону МВС «Миротворець». За його мужніми плечима небезпечні нічні розвідки та складні бойові завдання у Слов’янську, Горлівці, Попасній, Дзержинську, Іловайську.

– Спершу ми прибули у Слов’янськ, – згадує тато. – На той час місто вже було звільнене, але, щоб не допустити повторного нападу бойовиків, ми активно взялися готувати лінію оборони. Тоді ж у батальйоні була сформована диверсійно-розвідувальна рота з 60 чоловік, до якої увійшов і я. Вже перебуваючи у Дзержинську, наша група (8 – 10 осіб) майже щодня ходила в розвідки та на диверсійні операції. Поруч знаходилась Горлівка, захоплена сепаратистами. Необхідно було з’ясувати ворожі позиції, наявність і кількість тяжкої зброї. Для цього ми, в основному, ішли в розвідку вночі. Два рази по три доби прийшлось виконувати завдання і в самій Горлівці. Неподалік міста знаходився терикон «6.7». Для сепаратистів він мав дуже важливе стратегічне значення: в териконі був тунель, яким виїжджали машини й танки, що здійснювали обстріли наших позицій. Важливо було зібрати якнайбільше інформації про ворожу техніку, але зробити це було дуже важко. Ні тепловізора, ні приладів нічного бачення в нас не було. Біноклі, і ті, рідко були в наявності. Коли наша група виявлялася противником, а і таке було, нас

96

піддавали щільному мінометному обстрілу. Часто ми потрапляли на «секрети» – таємні невеликі групи з декількох чоловік, що виставлялись уночі, аби не допустити просування розвідників-диверсантів, таких, як ми. Мені і самому не раз доводилось бути у «секреті», зокрема і на Орлиному гнізді – ділянці в напрямку Горлівки.

Захищаючи свою землю, доводилось воювати і з сепаратистами, і з росіянами, і з чеченцями. Ми знищували їх блокпости, засади, вогневі точки. Важливою була для нас підтримка місцевого населення. Згадую наш блокпост біля Дзержинська. Місцеві давали питну воду, у якій відчувалася гостра нестача, їжу, шкарпетки. Але особливою подією для мене була несподівана зустріч із земляком Сергієм, що родом із сусіднього села. Я вдячний був йому за хліб і воду, але найбільше за те, що не проміняв він України на «золоті гори» ДНР.

З 23 серпня 2014 року ми виконували бойове завдання в Іловайську, з якого вже відступила частина наших військ. З боями ми пробились до депо і зайняли оборону по всьому периметру. Зранку 25 серпня нас повністю оточили, але ми змогли відбити всі атаки. Після цього ми розбилися на групи, щоб не допустити повторного оточення. Біля сотні бійців різних батальйонів, у тім числі і наша група, атакуючи противника, прорвалися до залізниці, звільнивши половину міста, і п’ять діб тримали оборону. Було вкрай важко. Адже необхідного озброєння, не говорячи про продовольство, просто не було, бо їхали ми до Іловайська лише на два дні. 29 серпня з наказу нашого командування була створена колона для виходу з оточення. Але під час руху так званим «зеленим коридором» вона підступно і нещадно була розбита ворогом. Той коридор для багатьох моїх товаришів став «коридором смерті». Оточення, в якому перебували бійці колони, складалося з трьох ліній. Ми змогли прорватися через дві із них. На третю вже не вистачало сил…

Татова розповідь обірвалася. Я зрозуміла, що йому було важко згадувати про це. Згодом зі слів татових бойових побратимів, які приїздили до нас у гості, я дізналася, що тато відважно взяв командування на себе, аби організувати оборону позицій, зорієнтуватися в даній обстановці, спланувати подальші дії і прорватися через третю лінію оточення. Під час виходу з іловайського «котла», не зважаючи на власну контузію, він рятував життя трьом своїм побратимам. За його допомогою було вивезено з поля бою бойового товариша Григорія Сазоновича, що в той момент залишався без свідомості. Іншого бійця, Максима, тримав на собі, переховуючись зі своєю групою у болотах, а ще одного, в якого були перебиті ноги, ніс аж до самого Комсомольського. 30 серпня їхня група, що складалася з 64 бійців і була найбільшою, вийшла з оточення.1 вересня наша родина отримала дуже радісну звістку: тато живий!

97

Артилерист Збройних Сил України Володимир Гера

Володя Гера на тренувальних навчаннях перед від’їздом до зони АТО

98

Володимир Гера під час навчання в Академії сухопутних військ

99

100

Командир Залізної Бригади

Герой України Сергій Олександрович Шаптала

Автори: Гурська Діана, учениця 11 класу, Громова Юлія, учениця 9 класу Костянтинівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів Смілянської районної ради

Керівник: Громовий Андрій Анатолійович, вчитель історії, керівник історико-краєзнавчого гуртка «Берест» Центру дитячої та юнацької творчості Смілянської районної ради

Давно відгриміли гармати Другої світової війни. Тільки спогади сивочолих ветеранів, свідків тих подій, доносять нам правду про ті страшні часи. Ніхто не сподівався, що одного ранку ми, українці, вільнолюбивий та мирний народ, почуємо це страшне слово: «Війна!»

І стали на захист своїх рубежів вже сучасні козаки-герої, нащадки тих далеких козаків-запорожців. Проливають вони, як це повелося здавна, кров свою за незалежність рідної неньки-України. Імена їхні навічно будуть викарбувані в пам’яті народній.

Хто ж вони герої нашого часу? Ті, хто гідно несуть службу у зоні АТО, яку вже всі називають війною. Яким було їхнє життя? Де пройшло дитинство? Про що мріялося?

ЗАХИСНИК

Він захисник й пишається оцим, В його очах я бачу перемогу.

Сказав:"Звільню Донбас, а потім Крим", Піднявся і пішов він у дорогу. Вже рік веде із ворогом двобій, У сніг, у дощ, у вітер та у спеку, Багато втратив побратимів він, Та до мети, нажаль іще далеко. Щодня в окопі думає про них:

Про матір, батька, друзів і дружину, Країну він боронить від чужих,

Щоб було добре донечці та сину. Він захисник, він "Кіборг", "Термінатор",

Він кращий син вкраїнської землі, Нехай живим його обійме мати, Хай повернеться він не у труні.

101

Він міг стати футболістом або математиком, а став військовим

Сергій Олександрович Шаптала народився і виріс в селі Костянтинівка Смілянського району Черкаської області. Тут пройшло його дитинство і юність. Навчався в Костянтинівській середній школі до 1990 року. (Додатки 1-6)

В шкільному колективі майбутнього героя пам’ятають як доброго, справедливого, товариського хлопця, полюбляв займатися спортом – особливо футболом.

Клас й якому навчався Сергій Шаптала, був невеликий, але дружнім. Бажання стати військовим народилося ще в 6-му класі. До цього в його сім’ї військовим ніхто не був. Батьки робітники. Батько працював на залізниці, а мама в енергонагляді. В школі Сергій Олександрович проявляв хист до багатьох навчальних предметів, найбільше подобалася математика. Разом із кількома своїми однокласниками він навчався у заочній математичній школі Московського державного університету.

У 1990 році вступає до Київського вищого загальновійськового командного двічі Червонопрапорного училища імені М. В.Фрунзе. (Додаток № 7.) Як згадує сам Сергій Олександрович: - «Крім мене, до військових училищ вступали ще двоє юнаків із мого випуску в школі. Втім закінчив навчання в залишився у війську лише я один. Після переведення до Одеси зі зміною назви на Інститут сухопутних військ, диплом отримав уже там».

Військову службу розпочав у м. Володимир-Волинському Волинської області, де познайомився із своєю майбутньою дружиною, також військовослужбовцем у Сергія Олександровича, старший син Олександр навчається на третьому курсі Академії сухопутних військ у м.Львові, а молодший Владислав – п’ятикласник. У Володимир-Волинському обіймав посаду начальника штабу та був заступником командира військової частини.

Потім його перевели на посаду заступника командира 300-го Чернівецького окремого механізованого полку 13-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. В 2013 році був призначений командиром цього ж полку, а в кінці цього ж року, полк був розформований. Після цього Герой України Сергій Олександрович Шаптала був призначений командиром 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Туркестансько-

Закарпатської двічі Червонопрапорнорї бригади 13-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. Штаб якої розташований в м.Мукачево, а підрозділи, в яких несуть службу близько 1600

військовослужбовців, дислокуються на території Закарпатської області. В послужному списку С.О.Шаптали є перебування в миротворчому контингенту України в Косово.

102

Історія Залізної Бригади

128-а окрема гвардійська гірсько-піхотна Туркестансько-Закарпатська двічі Червонопрапорна бригада Сухопутних військ Збройних Сил України, (Додаток №8) якою командує Герой України С.О.Шаптала, офіційно була створена 12 червня 1992 року. Але історія цієї бригади сягає в ХVІІІ ст. із створенням перших чотирьох Оренбургських полків. В третій роті 5 Оренбургського лінійного батальйону – одного із «предків» 128-ї бригади –

почав свою рекрутську службу поет Т.Шевченко, начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського полку був поручик – Євген Маланюк, видатний український письменник.

В 90-х роках ХХ ст. командиром бригади був майбутній міністр оборони України Олександр Кузьмук.

128-бригада, можливо єдине в світі військове з’єднання, яке практично повністю знялося в кіно. В відомій кіноепопеї Сергій Бондарчука «Війна і мир», який був відмічений «Оскаром». Відомі батальйоні сцени із кіноепопеї знімались на Закарпатті, а гвардійці «воювали» і за французьке і за російське військо.

Військове з’єднання в Україні в якому за часи АТО за 2015 рік – 2 воїнам присвоєно найвищу державну нагороду Герой України – С.Шапталі і В.Зубаничу (Додаток№9).

Одразу з Мукачева до Дебальцевого

Призначення Сергія Олександровича Шаптали комбригом збіглося з початком передислокації 128-ї бригади в зону проведення АТО. Першого вересня 2015 р. її підрозділи з крайнього заходу країни вирушили до її східних рубежів. На них чекали невідомі раніше випробовування. Як згадує комбриг Шаптала: «Саме в АТО відбулося бойове хрещення кожного, і саме там кожен боєць зміг відчути плече товариша, повноту відповідальності за всі свої дії. Тож рухалися на Донбас готовими до виконання найскладніших завдань».

З самого початку бойових дій бійці 128-ї бригади зайняли позиції в Луганській області, в районі Лисичанська, Сєверодонецька, Рубіжного. Однак більша частина бійців бригади пройшла всі круги ада війни – оборона Луганського аеропорту, Маріуполя, оточення під «градами» в Дебальцеве, січневі бої з ворогом на інших ділянках Дебальцевського плацдарму –

Рідкодуб, Чорнунухіно, Вільховатка, Троїцьке, бої за Санжарівку. Бої за Дебальцеве тривали з 28 липня 2014 по 18 лютого 2015 року.

Оборону Дебальцівського плацдарму здійснювали ЗСУ, Національна Гвардія, 1-а окрема танкова бригада, 14-а окрема механізована бригада, 30-а окрема механізована бригада, 128-а окрема механізована бригада, добровольчі

103

батальйони «Київська Русь», «Київ – 2», рота «Світязь», чеченські добровольці, батальйон ім. Джохара Дудаєва. Українським військам протидіяли – Збройні сили Росії, 5-окрема танкова бригада Росії із м.Улан-Уде, ГРУ РФ, російські найманці та козаки, війська терористичних організацій ЛНР і ДНР, «Народне ополчення Донбасу, бригада «Призрак» та інші бойовики. За оперативними даними чисельність українських підрозділів становила від 2,5 до 8 тисяч чоловік, а терористів і військ РФ 15-17 тисяч.

Терористи щомісяця протягом 5 місяців намагалися взяти стратегічний об’єкт – вузлову станцію. Активні бойові дії велися в кінці вересня, на початку листопада, коли командир банд формування «Призрак» оголосив про підготовку до оточення Дебальцевого. В кінці листопада 2014 року банд формування були укріплені регулярними військами РФ. На початку січня 2015 терористи обстрілюють українські позиції з «градів», починають танковий наступ. В кінці січня 2015 року ЗСУ роблять контрнаступ проти терористів у м.Вуглегірськ. Найактивніша фаза оборони Дебальцево припадає на лютий 2015 року. (Додаток№10)

4 лютого 2015 року бойовику роблять спробу захопити українські позиції, додатково перекидають в район Дебальцевського плацдарму важку техніку, додатково терористи збільшують чисельність військ. Але героїзм наших воїнів, не дав можливості замкнути Дебальцівський котел.

У лютому 2015 року у найкритичніший момент після того, як командування сектору «С» було змушено покинути свої бойові позиції, обов’язки керівництвом Дебальцівським угрупуванням військ прийняв на себе полковник С.О.Шаптала, командир 128-ї бригади.

Найзапекліші бої тривали з 14 по 18 лютого. 17 лютого українськ бойові підрозділи прикриваючи «дорогу життя» дали можливість вийти з оточення майже 2,5 тисячам українських воїнів. (Додаток №11) Під час виведення українських військ з під Дебальцево, бійці 128-ї бригади намагалися до останнього тримати зайняті позиції виконавши свої завдання у повному обсязі і залишивши Дебальцевський плацдарм в останню чергу.

Опівдні 18 лютого Президент П.Порошенко особисто провівши рекогнацировку під Дебальцевим заявив, що ЗСУ разом з Національною Гвардією завершили операцію по плановому та організованому виводу частин української армії. По висновках проведення боїв П.Порошенко прийняв рішення присвоїти звання Героя України командиру 128-ї гірсько-піхотної бригади. ( Додаток№12.)

Під час вручення державної нагороди він вказав: «Дякую вам товаришу полковник та усьому особовому складу, та зразкове виконання бойового завдання, за мужність те героїзм, який ви продемонстрували протягом 6

104

місяців. Сьогодні вами гордиться не тільки Мукачеве та Закарпаття, а й вся Україна». ( Додаток№13.)

Як вказує Герой України Сергій Олександрович Шаптала: «Скажу за свою бригаду, за кожного свого військового: завдання свої вони виконали в повному обсязі. Ніхто з бійців не повертався, не залишив свої позиції. Вважаю, що це героїзм кожного солдата. Ще такого не було, щоб українські війська на своїх позиціях відійшли або здали зброю. Про таке навіть не було мови. Ми готові і далі захищати українську землю на всі сто відсотків».

За даними Міністерства оборони, що під час боїв Дебальцевського

плацдарму з 18 січня по 18 лютого 2015 року загинуло 179 українських військових, 110 потрапило в полон, 81 зникли безвісті. Українські військові знищили 14 одиниць техніки сепаратистів. Завдяки полковнику Шапталі вдалося вивести з оточення 2475 наших бійців.

У зоні проведення АТО бригада набула величезного досвіду у військових операціях. Раніше солдати виправлялись на полігонах у бойових стрільбах, а от у нових умовах вони самі приймали рішення в кожній конкретній ситуації. Їхній професіоналізм виріс колосально. За цю бойову виучку довелося заплатити дорогою ціною. За словами комбрига: «Загиблі не будуть забутими, залишаться в нашій історії Ми зустрічаємося з їхніми рідними, влаштуємо окремі стенди в музейній кімнаті.» (Додаток №14)

За період Дебальцівської операції 128 гірсько-піхотна дивізія, яку очолює комбриг Шаптала втратила 30 бійців, 14 пропало безвісті, 2 попали в полон, а за період АТО ця ж бригада втратила 130 чоловік. (Додаток№15)

24 серпня 2015 року в Києві під час Маршу Незалежності командир 128-ї окремої гвардійської горно-піхотної Туркестансько-Закарпатської дивізії Червонопрапорної бригади Сергій Олександрович Шаптала прийняв із рук Президента України П.Порошенка Бойовий прапор і стрічку бойового прапора за відвагу. (Додаток№16)

За мужність і проявлений героїзм високими державними нагородами відмічені більше 300 бійців бригади, а двоє удостоєні звання Героя України Невипадково 128 -у гірсько- піхотну дивізію називають «Залізна бригада».

Однак не за нагороди він та інші його побратими беруть участь у проведенні антитерористичної операції. Не за ордени та медалі протистоять вони «градам» та «смерчам» у цій незрозумілій, неоголошеній, «гібридній» війні проти російського агресора.

Хлопці мужньо боронять кордони та цілісність своєї держави, відвойовуючи у ворога по клаптику рідної землі. Вони стоять за свою державу, за матерів та дружин, за щасливі посмішки своїх та чужих дітей, за рідну хату. Вони стоять всупереч значній перевазі в оснащенні свого противника,

105

виступають проти артилерії, аби на рідній землі почуватися вільно, бути господарем, вдихати на повні груди свіже повітря замріяних ранків, насолоджуватися співом солов’я та милуватися мальовничими краєвидами своєї країни.

Їм страшно, ще й як страшно дивитися в очі смерті. Але у них є гідність, честь і совість, які не дозволять чинити по-іншому.

Мужність цих людей не підлягає сумніву, а мужність їхнього командира викликає непідробне захоплення. Бійці його бригади вдячні своєму комбригу за те, що зумів зберегти їхні життя. А це варте найбільшого.(Додаток№17)

Додаток №1

Сергій Шаптала (перший з права в другому ряду) Додаток №2

Сергій Шаптала (перший з ліва)

106

Додаток №3

Вручення паспорта майбутньому Героя України

Додаток №4

Сергій Шаптала (перший з права в другому ряду)

107

Додаток №5

Шкільні відзнаки

Додаток №6

Зустріч з шкільними вчителями (червень 2015року)

108

Додаток №7

Додаток №8

Герой України командир 15-го батальйону 128 – бригади Василь Зубанич отримує орден «Золота Зірка»

109

Додаток №9

Бої на Дебальцівському плацдармі

Бійці 128 бригади захопили російський танк ( лютий 2015 року) Додаток№10

110

Вивід українських військ із Дебальцеве

Додаток№11

Вручення ордену «Золота Зірка» командиру 128-ї бригади С. О.Шапталі

111

Додаток№12

Промова президента України П. Порошенка

Додаток №13

Зустріч з рідними загиблого бійця 128 ї бригади

112

Додаток №14

Церемонія прощання з майором розвідки 128 -ї бригади Віталієм Постолаки

Додаток №15

Воїни 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Туркестансько-

Закарпатської двічі Червонопрапорної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України на марші Незалежності (24 серпня 2015 року)

113

Командир 128-ї окремої гвардійської горно-піхотної Туркестансько-

Закарпатської дивізії Червонопрапорної бригади Сергій Олександрович Шаптала прийняв із рук Президента України П.Порошенка Бойовий прапор і стрічку бойового прапора за відвагу

Додаток №16

114

Ситник Святослав Веніамінович, борець за незалежну та суверенну Україну

Пошукова група Тимошівської загальноосвітньої школи І-ІІІ супенів імені Кароля Шимановського Кам’янської районної ради

Керівники: Щекань Марина Сергіївна, заступник директора з виховної роботи,

Погоріла Світлана Олександрівна, бібліотекар Тимошівської загальноосвітньої школи І-ІІІ супенів імені Кароля Шимановського Кам’янської районної ради

23 роки Україна не знала війни. Наш народ пишався тим, що у буремні 90-

ті, Україні вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла нашу державу тепер. Ще рік тому ми з вами не знали дуже багатьох слів пов’язаних з війною, тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Рік тому ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні - Героям Слава», а тепер ці слова набули нового змісту. Вони перестали бути просто вітанням, це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини, що є свідченням справжнього патріотичного подвигу.

Наразі вже точно зрозуміло, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумнівів, що ці герої - хлопці, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери, на плечах яких тримається наша армія.

Вся Кам’янщина гордиться, співпереживає і з нетерпінням чекає повернення своїх героїв додому. Кожна зустріч наповнює серця радістю,болем та надією. Ми були свідками повернення бійців 14-го мотопіхотного батальйону Збройний Сил України, яке відбулося 9 липня 2015 року.

До Будинку рад сходяться люди, щоб зустріти наших військових, які повернулися додому із зони АТО. Радісні, усміхнені та з квітами на їх прибуття чекають рідні, друзі та працівники “Білого дому”.

Серед присутніх стоїть жінка років 70. У руках тримає квіти. Посміхається, називається Тетяною Марківною з Кам’янки.

— Зустрічаю зятя із війни,— розповідає жінка. — Мій зять Олександр Потоцький — командир батальйону “Черкаси”. Він там уже 1 рік і 2 місяці — з самого початку АТО. Нарешті повертається додому. Живий і здоровий.

Під’їжджає білий мікроавтобус, з якого виходять троє чоловіків у військовій формі та їх дружини з квітами.

Військові шикуються в ряд, їх по черзі вітають голова райради Сергій Морозов, міський голова Володимир Тірон, перший заступник голови райдержадміністрації Богдан Солошенко. Вони дякують їм за те, що захищали рідну землю і суверенітет. Радять не розслаблятися й ставати до роботи.

115

Рідні нарешті обіймають своїх захисників. Демобілізовані Олег Петров, Олександр Потоцький та Святослав Ситник теж не стримують свої емоції. Усмішки, сльози, обійми, квіти, подяки.

Дівчатка в українських костюмах із хлібом-сіллю вітають бійців на рідній землі. Чоловіки, дякуючи, приймають хліб. Для фото на згадку дружини подають розгорнений прапор 14-го мотопіхотного батальйону Збройних Сил “Черкаси”. Тож, тримаючи прапор, фотографуються разом із дітками.

А далі знову дружні обійми волонтерів, друзів, знайомих. Атмосфера радості від повернення живими та здоровими панує навколо захисників.

Ми повинні бути вдячними і завжди пам’ятати тих, хто захищав і захищає нашу Батьківщину в зоні АТО, завдяки кому наше життя зігріте сонячним світлом і безхмарною, мирною блакиттю небес. Важко підібрати слова, лише біль і сльози наповнюють душу. Вся Україна пишається своїми синами, які гинули за честь, за волю, за право бути народом - джерелом і мірилом влади у власній державі, за країну, в якій не страшно жити і народжувати дітей.

Низько вклоняємось нашим односельчанам Ситнику Святославу Веніаміновичу, Лікаренку Анатолію Михайловичу, Коломійцю Сергію Миколайовичу, кожному воїну, який захищав і захищає нас і нашу землю. Героїчні та мужні подвиги цих людей назавжди залишаться в нашій пам’яті.

А зараз нам хочеться розповісти про людину, яка стала взірцем патріотизму, незламної волі, жителя села Тимошівка Ситника Святослава Веніаміновича.

Святослав Веніамінович Ситник народився в селі Телепиному у 1976 році. З дитячих років Святослав був взірцем для інших дітей, адже мама

працювала вихователем в дитячому садку, а батько навчив працювати та любити рідну землю. Після дитячого садочку пішов до 1 класу Телепинської школи. Навчався старанно, був відмінником, брав активну участь у спортивних змаганнях. З дитячих років мріяв стати військовим, адже для цього у нього були всі задатки. Закінчивши 11 класів місцевої школи, відразу вступив до Вищого командного військового училища в Одесі. По закінченню служив у Збройних силах України у Львівській області. Після розформування полку повернувся на малу батьківщину. Протягом восьми років працював у Кам'янському райвідділі міліції старшим дільничним, зарекомендувавши себе відважним і сумлінним працівником. Закінчив службу й 3 роки був на пенсії. Має дружину й двох доньок-школярок, яким приділяє належну батьківську увагу.

116

Але сталася подія, яка змусила його продовжити віддавати свій військовий

обов’язок, ставши на захист своєї Батьківщини. 11 травня 2014 року його мобілізували. Місяць пробув у Дівичках на бойовому злагодженій, навчав солдат. Потім

все літо стояв на кордоні в місті Котовськ, що поблизу Придністров'я. На початку вересня потрапив у Волноваху. Рота Святослава відразу вирушила на передову. 7 вересня вже було троє поранених.

Спочатку батальйон “Черкаси” складався лише з хлопців нашої області. В ньому було 470 осіб, — розповідає чоловік. — Всі ті вояки, в тім числі й я, пішли на демобілізацію, адже прослужили понад рік. На сьогодні пік таких батальйонів територіальної оборони немає, але 14 батальйон “Черкаси” існує й досі. Воюють тут вже хлопці з усіх куточків України.

Друга рота Святослава стояла на передових позиціях з 4 вересня до кінця лютого — і в морози, і в дощі. Згадує боєць: “всі тумани пережили", та, на жаль, є двоє загиблих — офіцер і сержант.

Життя на фронті не обмежується війною. Суто військові дії чергуються з

житейськими буднями. Відзначали різні свята, в тім числі й дні народження.

117

Готували святкову вечерю: дичина, юшка. Жінок на фронті не було, хлопці власноруч і прали, і готували, і шили — навчилися всьому. На власний день народження Святослав був у Волновасі. Хлопці дізнались і вирішили зробити подарунок — поїхали на базар, купили м’яса, зробили шашлики. Як же приємно було хоч на мить забути страхіття війни й просто задути біля окопу свічки. Згадалось дитинство...

На Новий рік сепаратисти поздоровляли градами, на релігійні свята бомбили ще більше, хоч і всюди себе позиціонують з вірою в Бога. На передовій днями, а то й тижнями практично немає вільного часу. Раз у день зателефонував додому — сказав два слова і телефон відключаєш, бо зарядить немає де. Бензоагрегати вмикаються на годину, аби зарядити мобільні, а постійного доступу до електрики немає. На блокпостах можна підключитись до світла, тоді хлопці спокійно дзвонять і говорять вже довше. На передовій же така можливість траплялась лише раз у 2 дні, а то й раз у 3 дні. Але заборонити хлопцям телефонувати не можна, бо родичі хвилюються, а так сказав “живий-

здоровий” — значить все добре. Ситник розповідає, що по іменах, прізвищах ніхто нікого не називає.

Позивні дають, як в школі прізвиська. Наприклад, одному побратимові виповнилось 52 роки, то й відразу прозвали його “Дєдом”. Часто прізвисько дають по перших трьох буквах з прізвища, або питались: яке дома прізвисько. Мені дали позивний “Шериф”, бо служив у міліції.

Виживали завдяки волонтерам. Вони привозили теплі речі: термобілизну, шкарпетки, рукавиці, шапки, штани, валянки. Все що замовляли, те й доставляли. Маскувальні сітки привозили, які виготовляли діти з нашого району. Спасибі їм. Волонтери постійно нам передавали листи, малюнки, побажання, саморобні обереги. Це підтримує морально, адже більшість бійців вдома чекають діти.

Будинки місцевих розгромлені, сепаратистам байдуже, куди стріляти. Але багато людей вже повертаються в Старогнатівку, Богданівну, Волноваху, які покинули під час окупації. У Донецьку стоять російські війська в формі, стріляють набагато влучніше, ніж сепаратисти.

З території, контрольованої сепаратистами, приїжджають за пенсією, скупитися, чи просто провідати родичів. В спілкуванні з місцевими приємно вражало те, що люди починають розуміти: де наші збройні сили стоять —і там спокійно живуть, діти ходять в садочки й школи. На окупованій же бойовиками території — не так. Наші хлопці нормально спілкуються з місцевими, багато хто серед них знайшов друзів. У магазині, де ми постійно скуповувалися, продавці добре знали нас. Товари в магазинах є, але значно дорожчі. Наприклад, у нас кілограм м'яса 60 гривень, а там 200, пачка цигарок тут

118

коштує 20 гривень, там най дешевші по 60. І так все. Розраховуватись можна рублями, гривнями, доларами — ходить будь-яка валюта, банки працюють нормально. Але на вулиці можуть просто зупинити 2 автоматники, викинути місцевого з машини, сісти і поїхать. Так само з квартирою, сподобалась твоя трикімнатна квартира — вигнали і все. Таких випадків багато.

Ми ж допомагали садочку, який розташовувався неподалік. Волонтери понавозили нам крупів, макаронів. Ми частину віддавали дітям. Хлопці -

зварювальники допомагали їм з опаленням. Спочатку місцеві дивились вовком, а потім зрозуміли, що з нами їм нормально жити і казали: “не уходьте, не хочемо, щоб ті прийшли".

Багато місцевих з приходом війни, зважаючи на власні трагедії чи трагедії близьких, зрозуміли, що Росії вони не потрібні. На їх території просто випробовують різну зброю,вирішуючи свої брудні геополітичні цілі.

Приїхали якось у Дачне, між Дніпропетровською і Донецькою областями, спізнилися на 4 години. Як з’ясувалось згодом, у сепаратистів на той час вже закінчилось пальне, аби йти на нас. Якби приїхали вчасно, можливо, не залишились би в живих, всіх би розбомбили. Було навпаки, раніше приїхали, чи заблукали й поїхали не тією дорогою. Можливо, сам Бог таким чином рятував нас. Але в результаті вороги почали називати наш 14 батальйон “Прізрак" — то там зненацька з’явились, то там. Сепаратисти знали, що приїхали справжні козаки з Холодного Яру.

Писали багато різного в інтернеті про наш батальйон: головорізами

називали, мисливцями за головами. Мовляв, спецпідрозділ приїхав, який полює за гажжаям, скальпами і за це гроші заробляє.

Читали про себе,ніби відмовились воювати, хотіли втекти звідти, чи перейшли на сторону ополченців, прорвалися з боями до ДРІР. Наші козаки

119

багато сепаратистів положили. Бувало, банди між собою воювали за вигідну територію, стріляють один в одного, кубляться, а ми стоїмо, нам весело.

Стояли з 72 бригадою, третім батальйоном. У них зброя хороша, танки, БМП, бронетехніка. В нас такого немає — ми на “газонах”, на “пазіках”, те що з колгоспу дали, на тому і їздили. В тому батальйоні один мужик був, то він з одним автоматом ганяв по полю за ворожим БМП і той тікав на бронетехніці. До речі, в того чоловіка син загинув в АТО. Було, йдуть на нас вороги, хлопці по них стріляють, а ті не тікають. Напевне, обкурені чи наколоті. Всіх з нашого підрозділу подали на різні ступені нагород, але невідомо, чи дадуть їх комусь взагалі, чи ні.

Були й певні забобони. Намагалися в понеділок нічого не починати. Я бороду свою довгий час не збривав.

Якось підстриг, і ввечері того ж дня потрапили під щільний обстріл. Після того з лютого я її не стриг, не підбривав, вона служила, як оберіг.

Бувало на передовій і не милися по кілька днів, бо не було можливості. Збирали дощову воду пити, їсти варить. Всі переносили випробування нормально, бо колектив хороший. Наша рота була взірцем в будь-яких пи-

таннях, в тім числі й щодо дисципліни. Легше воювать, коли знаєш, що хлопці не кинуть. На війні немає такого: я — командир, та підлеглий, якщо це стосується спільної робота, спільних проблем. Слухають, звичайно, команди старших, але робимо все разом — копаємо, з одного казана їмо, під одним дахом спимо. Демобілізовані хлопці передавали досвід щойно прибулим. Розказували все, на практиці показували, казали: “Не носраміть честь і доблесть рота, яку ми заслужували кров'ю і потом”. Там всі разом, гуртом, бо по-іншому важко виживать. Той чистить картоплю, той щось миє, той дрова рубає, той варить поставив. Все швидко, чітко, злагоджено виходить. Як стояли на блокпостах, цибулю висаджували, петрушку сіяли дляборщу, юшки. Ми мали бути першого травня вдома. Якби я знав, що служитиму аж до липня, то, звичайно, черкаську картоплю посадили б. Вчив хлопців, як окопи копать, бо треба знати, як правильно його викопать. Зараз алергія на лопату, її і в руки брать не хочеться. Накопалися так, що побачиш лопату і трусить починає. Там не викопаєш ямку — живим не залишишся. Чи в тебе є сили, чи спав, чи не спав, чи не їв, у першу чергу по приїзду починаєш копать, а потім вже думаєш, що поїсти, де помитись. Постійно обстріли починались о шостій ранку й о сьомій вечора. Ми називали це “доброго ранку” і “доброго вечора”.

Приблизно половина демобілізованих хочуть вертатись назад на контракт, бо тут себе не бачать взагалі: ні роботи немає, ні реабілітації, ні психологічної допомоги. Інколи дехто взагалі питає: “Навіщо ти туди, дурак, пішов? За що ти там воював?” Держава рідко згадує, відслужив, то й добре. Хлопці

120

розчаровуються, повертаються туди, бо знають, що там є чітка задача, там ти потрібен, захищаєш своїх побратимів чи мстишся за тих, що загинули.

Святослав Ситник після року служби, в тім числі 10-и місяців у зоні АТО,

днями був демобілізований і повернувся додому в Тимошівку. Святослава Веніаміновича з нетерпінням чекали рідні, близькі та друзі.

Односельці вважають його героєм, прикладом для наслідування майбутніх поколінь.

Висловлюючи пошану і вдячність всім воїнам-односельчанам, які перебували взоні АТО, у школі села Тимошівки створено Куточок Гідності.

1 вересня 2015 року на святкову лінійку, присвячену Дню Знань, були

запрошені воїни АТО: Ситник Святослав Веніамінович, Лікаренко Анатолій Михайлович, Коломієць Сергій Миколайович. Святослав Веніамінович звернувся до присутніх з напутнім словом та привітав усіх учнів з початком навчального року, бажаючи їм мирного та світлого неба. З метою виховання у дітей патріотичних почуттів, захисники-односельці побували на першому

уроці, який був присвячений Україні.

121

Виступаючи перед школярами, вони закликали їх бути патріотами своєї держави,поважати національні символи, рідну мову, традиції та звичаї. Побажали дітям здоров’я, посмішок та мирного неба над головою.Діти, в свою чергу,звернулися до захисників зі словами вдячності за їх мужність і героїзм. Подякували їм за мирне сьогодення,за щасливу юність, за вільну землю.

Нехай добром вам стеляться дороги, Нехай життя вам більше втіхи дасть!

Ми знаєм, що за радість Перемоги

Заплачено мільйонами нещасть! Живіть собі без горя, без тривоги,

Свободою втішайтесь, як орли. Здоров’я й довголіття вам від Бога, Щоб перепону ту онуки зберегли!

Щільнішим,друзі, зійдемося колом, У майбутнє чисте спрямуймо зір.

Щасливі будьте всі довкола! Війні не бути! Хай буде мир! Сплетемо руки, як рід єдиний,

Знесімось вище, до найвищих гір. Хай клич людини над світом лине:

- Війні не бути! Хай буде мир!