В Зянько Єпіфанова Зянькоfk.vntu.edu.ua › images › documents › zez_2015.pdfчення сутності поняття «інновація». Різні

Міністерство освіти і науки України

Вінницький національний технічний університет

В. В. Зянько, І. Ю. Єпіфанова, В. В. Зянько

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ТА ЇЇ ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЗМІН ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Монографія

Вінниця ВНТУ 2015

З-99

УДК 658.15.001.76 ББК 65.291.551-21 З-99

Рекомендовано до друку Вченою радою Вінницького національного технічного університету Міністерства освіти і науки України (протокол № 3 від 30 жовтня 2014 р.)

Рецензенти: М. П. Войнаренко, доктор економічних наук, професор І. І. Мазур, доктор економічних наук, професор

Зянько, В. В. Інноваційна діяльність підприємств та її фінансове

забезпечення в умовах трансформаційних змін економіки України : монографія / В. В. Зянько, І. Ю. Єпіфанова, В. В. Зянько – Вінниця : ВНТУ, 2015. – 172 с.

ISBN 978-966-641-609-7 В монографії досліджено теоретико-методологічні і практичні засади

інноваційної діяльності підприємств та її фінансове забезпечення. Визна-чено сутність інновацій, проаналізовано розвиток інноваційного процесу, охарактеризовано модель інноваційного розвитку та її національні особли-вості. Досліджено фінансове забезпечення інноваційної діяльності підпри-ємств, методики оцінки ефективності управління ним. Визначено особли-вості венчурних інвестицій, їх роль в забезпеченні інноваційного процесу, обґрунтовано напрями підтримки венчурного підприємництва.

УДК 658.15.001.76 ББК 65.291.551-21

ISBN 978-966-641-609-7 © В. Зянько, І. Єпіфанова, В. Зянько, 2015

3

ЗМIСТ

Передмова .............................................................................................. 4 Розділ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОБҐРУНТУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ…………………………………………………...………

6

1.1 Сутність інновації як категорії економічної теорії ………….. 6 1.2 Тенденції та суперечності розвитку інноваційного процесу в Україні …………………………………………………………...….

22

1.3 Зміст та проблеми формування вітчизняної моделі інноваційного розвитку економіки ……………………………….. 39 Розділ 2 ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ...…………………………………………………….. 56 2.1 Сутність та особливості фінансового забезпечення інноваційної діяльності ……………………………………………. 56 2.2 Світовий досвід управління фінансовим забезпеченням інноваційної діяльності підприємств .................................................. 74 2.3 Сучасні методики оцінки ефективності управління фінансовим забезпеченням інноваційної діяльності вітчизняних підприємств…………………………………………... 89 Розділ 3 ВЕНЧУРНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ПЕРСПЕКТИВНИЙ НАПРЯМ АКТИВІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ …………………………………………………………. 101 3.1 Сутність та особливості венчурних інвестицій ...…………… 101 3.2 Роль венчурного інвестування в прискорені інноваційного процесу ...…………………………………………... 117 3.3 Оцінювання ефективності венчурного інвестування інноваційних проектів ……………………………………..……… 131 ВИСНОВКИ ……………………………………………..………… 146 ЛІТЕРАТУРА ………………………………………………..…….. 153

4

ПЕРЕДМОВА

Поглиблення ринкових відносин в Україні потребує активізації інноваційної діяльності, що сприятиме підвищенню конкурентоспро-можності підприємств як на вітчизняному, так і світовому ринку високотехнологічних товарів і послуг. Проблема активізації іннова-ційної діяльності набуває принципового значення в контексті прове-дення ринкових реформ в Україні та підвищення ефективності госпо-дарювання. Адже переваги інноваційного фактора в забезпеченні конкурентоспроможності підприємств сьогодні є очевидними, а його вплив на виробництво – радикальним і комплексним. Підприємства, що самостійно розробляють і впроваджують у виробництво іннова-ційні технології, одержують явні переваги над фірмами, які викорис-товують морально застарілі розробки. Від вирішення проблем, пов’язаних із фінансовим забезпеченням інноваційних проектів, залежить ефективність інноваційної діяльності підприємств і загалом успіх ринкових реформ.

В монографії досліджено теоретико-методологічні та обґрунтова-но практичні засади інноваційної діяльності підприємств і їх фінансо-ве забезпечення в умовах транзитивних змін економіки України.

Представлена монографія містить три взаємопов’язані розділи, кожен із яких включає три підрозділи.

У першому розділі монографії представлено різні наукові погляди щодо сутнісного змісту економічної категорії «інновація», виявлено суперечності і тенденції розвитку інноваційного процесу на основі аналізу сучасного становища інноваційної сфери в Україні, охарактери-зовано модель інноваційного розвитку та її національні особливості.

У другому розділі визначено сутність та виявлено особливості фі-нансового забезпечення інноваційної діяльності підприємств з ураху-ванням світового досвіду, а також здійснено порівняльну характерис-тику різних методик оцінювання ефективності управління фінансовим забезпеченням інноваційної діяльності, та запропоновано власну методику для такої оцінки діяльності вітчизняних підприємств.

У третьому розділі монографії розглянуто венчурне інвестування інноваційного процесу. Зокрема, визначено сутність та специфічні

Передмова

5

риси венчурних інвестицій, обґрунтовано необхідність підтримки венчурного бізнесу в Україні як одного з основних напрямів активіза-ції інноваційного процесу розвитку національної економіки, а також розглянуто економіко-математичні методи аналізу ефективності венчурного інвестування інноваційних проектів.

Концептуальною основою дослідження стали фундаментальні сві-тоглядні положення послідовності трансформації суспільства, еволю-ційної та інституціональної теорій. Для досягнення поставленої в монографії мети, авторами використані загальнотеоретичні та специ-фічні методи дослідження, зокрема, узагальнення, абстрагування, системно-функціональний підхід до аналізу економічних явищ і процесів, індукції і дедукції, аналізу й синтезу, статистичного, порів-няльного і факторного аналізу.

Інформаційною базою дослідження стали законодавчі та нормати-вно-правові акти з питань підприємництва й інноваційної діяльності, аналітичні матеріали, результати наукових розробок вітчизняних і зарубіжних вчених.

Монографія розрахована на науковців, фахівців з питань інвести-цій, інновацій, фінансів і підприємництва; політиків; підприємців.

6

Розділ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОБҐРУНТУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

1.1 Сутність інновації як категорії економічної теорії

Нинішні соціально-економічні перетворення здійснюються в умо-вах ринку, який є сферою радикальних змін. Ринкові відносини створюють умови, що змушують фірми й індивідів впроваджувати інновації. На думку Дж. К. Гелбрейта, розвиток і застосування науко-вих або систематизованих знань для вирішення практичних завдань є центральною характеристикою економічного розвитку [1]. Через створення інноваційного середовища в основних сферах людської діяльності відбуваються глибинні структурні зрушення: в економіці, господарській поведінці суб’єктів ринкових відносин, що надає економічній системі динамізму в прогресивних перетвореннях, зокрема й інституціональних. Так, на думку Д. Норта, під час взаємо-дії інституціональних структур та технологій здійснюється вплив інститутів на знання і технології, в результаті чого утворюються системи формальних відносин і механізми, що забезпечують більш високу ефективність ринків і відносно низькі трансакційні витрати. Це сприяє конкуренції, основаній на знаннях і технології [2]. Така транс-формація економічної системи чи, свого роду, творча руйнація ринко-вої економіки, що відбувається під впливом науково-технічної й інноваційної діяльності є результатом дії численних інноваційно-технологічних чинників та поступово виводить на провідні позиції підприємця-новатора, який володіє інноваційним типом мислення.

Існування нерозривної єдності інновацій і підприємництва було доведено Й. Шумпетером, який обґрунтував положення про те, що процес розробки та впровадження інновацій є характеристикою найважливішої функції підприємництва, а підприємець це особливий тип господарника – економічний лідер, «новатор», діяльність якого є основою будь-якого суспільного розвитку, і який має здатність аналі-зувати різноманітні ринкові можливості втілення новаторських ідей та інновацій. Й. Шумпетер розглядав інновації не лише як чинник економічного зростання, але одночасно і як чинник нестабільності

Розділ 1 Теоретичні обґрунтування інноваційного процесу

7

економічної системи, що може призвести до втрати нею урівноваже-ного становища. А звідси: «завдання підприємця – реформувати та революціонізувати спосіб виробництва шляхом впровадження іннова-цій, а у загальнішому розумінні – через використання технологій для виробництва нових чи вже існуючих товарів, але новим методом, завдяки відкриттю нового джерела сировини чи нового ринку готової продукції – аж до реорганізації попередньої і створення нової галузі промисловості» [3, c. 75].

Вагомий внесок у дослідження інновацій, окрім австро-німецького вченого Й. Шумпетера, зробили й інші теоретики довгих хвиль, що супроводжують економічний розвиток, – всесвітньовідомий українсь-кий економіст Туган-Барановський та англійський економіст Крісто-фер Фрімен.

Так, у своїй праці «Промислові кризи у сучасній Англії, їх причи-ни і вплив на народне життя» (1894) Туган-Барановський дослідив різні підходи до пояснення технічного характеру економічного розви-тку і вказав на те, що саме наукові відкриття і технічні вдосконалення підштовхують виробництво.

А К. Фрімен поєднав інноваційні ідеї з проблемами зайнятості та соціальними аспектами, розглядаючи довгохвильовий підйом не лише як результат впровадження радикальних нововведень в одній чи кількох галузях, а й як процес дифузії технологій від кількох лідирую-чих секторів до всієї економічної системи. Він звернув увагу на те, що значне поширення нововведень стає можливим завдяки дії низки соціальних та інституційних змін: кооперації і конкуренції у сфері підприємництва, участі держави у стимулюванні інвестиційної діяль-ності, організації науково-дослідної роботи тощо.

З часом увага теоретиків і практиків до дослідження інновацій по-силюється. Зокрема, представниками кейнсіанської теорії була обґру-нтована необхідність стимулювати зростання сукупного попиту шляхом впровадження інновацій. Зокрема, Дж. Кейнс, хоча безпосе-редньо інвестування інновацій не розглядав, пропонував, з метою підвищення ефективності інвестицій, застосовувати грошово-кредитні та бюджетні інструменти. Але ж інвестування ефективне тоді, коли забезпечує зростання продуктивності праці, що відбувається за умови оновлення технологій і продуктів, на що якраз і орієнтоване іннова-ційне підприємництво.

В. В. Зянько

8

На переважаючу роль технологічних змін у забезпеченні економі-чного росту вказували також представники теорії технічних нововве-день і зростаючого попиту – Е. Денісон, Д. Кендрік, Р. Солоу, які, у свій час, довели, що зростання ВНП США відбувається переважно завдяки науково-технічному удосконаленню виробництва і технологі-чним змінам [4].

Отже, можна стверджувати, що вся діяльність ринку пов’язана з постійним оновленням. Основна маса інновацій в умовах ринку реалізується підприємницькими структурами, яким потрібно реагува-ти на сучасні тенденції розвитку і нововведення, до того ж відповідати на зміни треба швидко. Через нововведення фірми реалізують свій інноваційний потенціал і конкурентні позиції, а для більшості підпри-ємств інновації сьогодні стають і умовою виживання на ринку.

Так що ж таке інновація? У світовій економічній літературі «ін-новація» інтерпретується як перетворення потенційного науково-технічного прогресу в реальний, що втілюється в нових продуктах і технологіях.

Вітчизняними економістами цей термін став активно використо-вуватися лише в період переходу до ринкової економіки. Причому як самостійно, так і для позначення ряду родинних понять: «інноваційна діяльність», «інноваційний процес», «інноваційне рішення» і т. ін.

Загалом у науковій літературі існують різні погляди щодо визна-чення сутності поняття «інновація». Різні вчені трактують це поняття залежно від об’єкта і предмету свого дослідження.

На думку Михайла Крупки «інновація, як і інформація – єдиного визначення не має. Це поняття використовують у всіх без винятку галузях, а також у повсякденному житті. Тому конкретне тлумачення інновацій залежить від методу конкретної науки, мети дослідження або просто від наших житейських уявлень» [5, c. 20].

Наприклад, соціолог Гарольд Барнет при визначенні поняття інно-вація виділяє аспект духовної творчості і трактує цей термін як нові думки, способи поведінки або предмети, що якісно відрізняються від попередніх форм [6]. Роберт Мюллер розуміє інновацію як зміну (активну чи пасивну) конкретної системи щодо зовнішнього середо-вища [7]. Інші дослідники розглядають принцип інновації у відношен-ні до управління корпоративною культурою, вважаючи що цей прин-


9

цип регламентує необхідність постійного розвитку корпоративної культури підприємства через її збагачення новими знаннями, моделя-ми поведінки, артефактами та іншими нововведеннями [8].

Як бачимо, визначення інновації дуже широкі, а тому потребують уточнення. Так, нову думку навряд чи правильно називати інновацією, – це лише поштовх до творчої діяльності. Проте нова думка породжуєноваторську ідею, яка, розвиваючись і вдосконалюючись, врешті-решт приводить до появи інновації. Разом з тим, далеко не кожна новаторська ідея має шанс у перспективі породити інновацію.

Так само не будь-яку зміну системи стосовно певного середовища можна назвати інновацією. Поняття «система» означає сукупність елементів (частин), з’єднаних між собою у певну цілісність, єдність. Для кожної системи, зокрема й економічної, характерна організова-ність, а також нерозривна єдність з середовищем, у зв’язку з яким система проявляє свою цілісність. Отже, по-перше, будь-який розрив цього зв’язку означає втрату певної цілісності системи. По-друге, для більшості систем характерна наявність у них самих процесів передачі інформації та управління. Такі системи у процесі свого функціонуван-ня здатні змінювати свою структуру. Тому проста зміна системи це процес її нормального функціонування та розвитку і, отже, таку зміну теж не можна вважати інновацією. Але можлива і свідома, керована позитивна зміна системи щодо зовнішнього середовища, яку напевне можна вважати інноваційною.

Ряд економістів вважає, що інновація – це процес: техніко-економічний, суспільно-економічний або комплексний. Так, Дмитро Черваньов і Лідія Нейкова визначають інновацію як техніко-економічний процес, який, завдяки практичному використанню проду-ктів розумової праці – ідей і винаходів, приводить до створення кращих за властивостями, нових видів продукції та нових технологій, які, з’явившись на ринку у якості нововведень, можуть принести додатко-вий дохід [9, c. 25]. Як бачимо, автори розрізняють поняття «інновація» і «нововведення», вважаючи, що останнє, на відміну від інновації, є не процесом, а результатом процесу діяльності – новим видом продукції чи технології. У той же час, нововведення не може з’явитися без інновацій. Спільним між інновацією та нововведенням є те, що обидві категорії є продуктами розумової праці: ідей, винаходів, відкрить.


10

На думку Олени Лапко, інновація – комплексний процес, котрий включає створення, розробку, доведення до комерційного викорис-тання і розповсюдження нового технічного або якогось іншого рішен-ня, що задовольняє певну потребу [10]. Як процес, у якому винахід чи ідея набуває економічного змісту, визначає інновацію Брайан Твісс[11]. Борис Санто також вважає, що інновація це процес, але уточнює, що цей процес є суспільно-техніко-економічним, який через практич-не використання ідей і винаходів приводить до створення кращих за своїми властивостями виробів, технологій, і у випадку, якщо інновація орієнтована на економічну вигоду, прибуток, її поява на ринку може принести додатковий дохід [12].

Отже ті, хто розглядає інновацію як процес, вказують, що вона виникає з новаторської ідеї, яка, розвиваючись у часі, поступово і послідовно конкретизується, перетворюється з абстрактної в реальну, усвідомлюється і нарешті матеріалізується.

Поняття «новаторська ідея» означає початок (від грец. ίδεα – поча-ток, основа, первообраз) пізнання чогось нового чи оновленого (від лат. novatio – оновлення, зміна; або novo – оновлюю), що йде від його ініціатора – новатора (від лат. novator – оновлювач) – творителя нового, прогресивного в науці, техніці, виробництві; зачинателя нових методів праці.

На думку автора, новаторська ідея вказує на зародження у свідо-мості суб’єкта змоги, шансу, тобто лише потенційної можливості, яка реальною може й не стати, творення нетрадиційним чи звичним способом чогось цілковито нового або вдосконаленого – способу, методу чи засобу.

Аби продукувати новаторські ідеї потрібна інформація, котра ви-ступає їх джерелом. Це, насамперед, нові знання. Якщо говорити про інновації в економіці, то їх джерелами є нові чи фундаментальні знання про ринок, його функціонування та потреби, про новітні технології, матеріали, інвесторів виробництва товару; про існуючі структурні чи географічні проблеми забезпеченості товаром, що цікавить.

Суб’єктами інноваційної ідеї виступають:

споживачі;


11

учені, що займаються винайденням нових матеріалів, нових товарних властивостей, які можуть привести до створення нетради-ційних чи вдосконалених варіантів товарів та послуг;

консультанти підприємця з конкретних напрямів чи елементів інноваційної діяльності;

працівники підприємства;

торгові агенти, дилери та інші посередники;

конкуренти, діяльність яких може у деяких випадках підштов-хнути підприємця до нових ідей.

Щоб зацікавити персонал підприємства генерувати новаторські ідеї підприємець чи власник підприємства застосовує різні прийоми стимулювання до нових розробок. Не зайве у процес зародження новаторської ідеї долучати рядових працівників підприємства, що зробить їх працю змістовнішою, а водночас сприятиме піднесенню авторитету інноваційного менеджера.

Власне новаторська ідея, навіть якщо вона дуже перспективна, без реальних і вичерпних знань й інформації про створюваний продукт, без засобів для її втілення може так і не стати реальною. Підприємець, що взявся за реалізацію новаторської ідеї, повинен зуміти оцінити її справжній потенціал, він має чітко уявляти, чи буде на створений науково-технічний продукт ринковий попит, який, власне, і перетво-рює його на інновацію як таку, яка величина цього попиту і хто належить до потенційних споживачів створюваної інновації. Підприє-мець повинен вивчати інтереси споживачів, а також економічні переваги інновації перед традиційними виробами чи способами задоволення певних потреб та запитів споживачів, зуміти передбачити обмеженості у виробничих ресурсах, що знадобляться на етапах створення, виробництва та збуту інновації, всебічно спрогнозувати сфери поширення інновації. Для втілення новаторської ідеї у більшос-ті випадків потрібен колектив. Треба зуміти підібрати такий персонал підприємства, який відповідатиме основним вимогам – компетентнос-ті, цілеспрямованості і працездатності. І, звичайно, велике значення має якість організації і управління інноваційним процесом.

Отже, як випливає з вищесказаного, остаточно оцінити ефектив-ність інновації можна лише після завершення процесу її створення та


12

реалізації, байдуже чи мова йде про якийсь новий продукт, метод, засіб чи захід.

Ф. Ніксон вважає, що інновація – це сукупність технічних, вироб-ничих і комерційних заходів, що дають поштовх появі на ринку нових і поліпшених промислових процесів й обладнання [13]. Звідси випли-ває, що інновацією можуть бути нові заходи, які є результатом певних творчих дій і які дозволяють створити якісно новий продукт, що теж є інновацією. Й. Шумпетер трактує інновацію як нову науково-організаційну комбінацію виробничих факторів, мотивовану підприє-мницьким духом [14]. Таким чином, він, як і Ф. Ніксон, велику роль в успіхові інновації надає заходам, пов’язаним з організацією та управ-лінням виробничим процесом, але розуміє під поняттям «інновація» (хоча не дає визначення) не процес, а результат якісних (інновацій-них) змін виробничого процесу.

Й. Шумпетер виділив п'ять типових інноваційних змін: 1) використання нової техніки, нових технологічних процесів чи

нового ринкового забезпечення виробництва (купівля-продаж); 2) впровадження продукції з новими властивостями;3) використання нової сировини;4) зміни в організації виробництва і його матеріально-технічного

забезпечення; 5) поява нових ринків збуту.Ці положення, в яких розкрито специфічний зміст та основні фун-

кції інновації, Й. Шумпетер сформулював ще в 1911 році. Пізніше, у 30-ті роки, він уже ввів поняття «інновація», трактуючи його як «втілення наукового відкриття, технічного винаходу в новій техноло-гії або новому виді виробу».

Як «впровадження будь-чого нового відносно організації чи її без-посереднього оточення», чи «як особливий випадок процесу змін в організації» розглядає інновацію і Ф. Найт [15].

Методологія системного опису технологічних інновацій в умовах ринкової економіки базується на міжнародних стандартах, згідно з якими інновація визначається як кінцевий результат науково-технічної діяльності, що одержав втілення у вигляді нового чи удо-сконаленого продукту, впровадженого на ринку; нового чи удоскона-


13

леного технологічного процесу, котрий використовується в практич-ній діяльності, або в новому підході до соціальних послуг [16].

Низка економістів також розглядають інновацію у статичному ас-пекті, видаючи її за кінцевий результат науково-виробничого циклу, інтелектуальної чи науково-технічної діяльності, пов’язаної з практи-чним втіленням нових форм організації праці та управління, які приводять до появи нових споживчих властивостей товару, чи нових споживчих вартостей. Зокрема, як результат творчого процесу, як створені чи впроваджені нові споживчі вартості, застосування котрих вимагає, аби особи чи організації, що їх використовують, змінили звичні стереотипи діяльності, свої навички, трактують інновацію Павло Завлін, Анатолій Казанцев та Леван Мінделі [17]. Юрій Пимо-шенко також стверджує, що інновація – це результат, а саме: «резуль-тат успішного ринкового обміну ідей на інвестиції для їхньої реаліза-ції» [18].

Проаналізувавши різні погляди вчених-економістів можна дати таке визначення цієї економічної категорії: інновація – це творчий результат втілення новаторської ідеї у певній предметній субстанції – новому методі, засобі чи заході людської діяльності, використанняяких передбачає зміну усталених, звичних способів діяльності; проду-кті, технології чи послузі, яким властиві нові споживчі якості, що дозволяє розширити ринковий попит і отримати економічний, соціа-льний, екологічний чи інший ефект.

Розуміння того, що інновація це кінцевий результат, а не процес, логічно викликає низку запитань.

Запитання перше: чи є інновацією нова технологія або нові методи людської діяльності, у яких втілена новаторська ідея, але які не є кінцевим результатом діяльності цього підприємства? Тобто підприє-мець не збирається розроблену ним нову технологію чи винайдені нові методи праці нікому продавати, реалізовувати, а застосовує одержані розробки у власному виробництві для збільшення ефекту від випуску з їхньою допомогою товарів чи послуг, які до того ж не обов’язково будуть мати нові споживчі властивості – не обов’язково будуть інноваціями.

У наведеному прикладі втілена у предметній субстанції новатор-ська ідея не є кінцевим результатом діяльності підприємця. Але, на


14

думку автора, тут немає сумнівів стосовно того, що розроблена нова технологія та нові методи є інноваціями. І у визначенні інновації, даному вище, немає суперечності щодо того, що ці розробки не є кінцевим результатом діяльності підприємця чи підприємства. Адже, у визначенні інновації не йдеться про те, що інновація це обов’язково кінцевий результат діяльності підприємства, а вказується, що вона є творчим результатом втілення новаторської ідеї. Поняття «створюва-ти» та «винаходити» притаманні продуктивній силі людини, її інтеле-ктуальним творчим здібностям, тому створення інновації обов’язково пов'язане з творчістю. Інновація є творчим результатом діяльності суб’єкта, але необов’язково кінцевим. Хоча, напевне, одержаний результат новаторської ідеї суб’єктом буде запатентований і надалі він зможе його реалізовувати як вироблену ним інновацію, одержуючи додатковий інноваційний прибуток.

З вищесказаного випливає інше питання: чи є інновацією та новіт-ня технологія, нові засоби, методи чи прийоми, які підприємець не розробляє, а купує на ринку для подальшого використання у виробни-чому процесі з метою створення товарів та послуг з новими спожив-чими властивостями, чи, можливо, традиційних виробів? На думку автора, в цьому випадку мова має йти уже не про інновацію, а про нововведення.

В економічній науковій літературі часто інновація ототожнюється з нововведенням. Так, на думку Ольги Пампури, поява терміну «ново-введення» пов'язана з суб'єктивізмом при перекладі українською мовою поняття інновація і є не що інше, як один з українських варіан-тів англійського «innovation», і тому немає потреби «...шукати відмінностей між нововведеннями та інноваціями» [19, c. 35].

Серед вчених, що вбачають певні відмінності між поняттями «но-вовведення» і «інновація», думки розділилися. Одні вважають, що науково-технічні розробки і нововведення – це лише проміжний результат науково-виробничого циклу, який в практичному застосу-ванні перетворюється в науково-технічні інновації – кінцевий резуль-тат. Інновація є стрибком від старої виробничої функції до нової, але не кожне нововведення, нове виробництво, є інновацією – вважає Юрій Бажал [20].


15

Інші науковці вважають, що обидва поняття – і нововведення, й інновація, є науково-технічним процесом. Так, О. М. Алімов, Н. П. Гончарова, М. Г. Дражан, Д. М. Черваньов стверджують, що «інновація являє собою науково-економічний процес, який, завдяки практичному використанню продуктів розумової праці – ідей і вина-ходів, приводить до створення кращих за властивостями нових видів продукції та нових технологій», а «нововведення – процес доведення наукових ідей до технічного винаходу, до стадії практичного викорис-тання, що приносить дохід» [21].

Ще інші науковці вважають, що у динаміці треба розглядати лише інновацію, а нововведення є кінцевим результатом впровадження інновації, що «нововведення – це результат практичного освоєння новації, задіяної у динаміці, ефективність якої оцінюється не тільки економічним, а й соціальним ефектом» [22, c. 14].

У зв’язку з цим, виникає необхідність розглядати різницю також між такими категоріями, як «новація», «інновація» та «нововведення». Однак, оскільки в науковій економічній літературі немає єдиного розуміння категорій інновація і нововведення, то, відповідно, існують і різні тлумачення новації, яку розглядають одні як процес – у динамі-ці, інші як результат – у статичному аспекті. Так, на думку А. Г. Кругликова, новацію слід розглядати як певне ціле, неділиме, однорідне і тотожне самому собі протягом усього життєвого циклу нововведення [23]. Н. В. Краснокутська вважає, що «новація – це кінцевий метод, принцип, новий порядок, винахід, новий продукт, процес, якісно відмінний від попереднього аналога, що є результатом інтелектуальної діяльності, закінчених наукових досліджень і розро-бок» [22, c. 14] В останньому випадку новації приписуються характер-ні ознаки і нововведення, й інновації, і винаходу. Е. Менесфілд пов’язує новацію з винаходом і стверджує, що коли винахід починає використовуватися, він стає науково-технічною новацією [24].

Отже, не дивлячись на існування різних поглядів щодо розуміння змісту поняття «новація», більшість авторів, по-суті, сходяться в одному – цим терміном характеризується така ознака предмету, як новизна, котра властива як кожній інновації, та і кожному нововве-денню.


16

На думку автора, нововведення, так само як й інновація, є матеріа-лізованою у новому засобі, методі чи продукті новаторською ідеєю, новим чи вдосконаленим предметом або технологією, що містять суттєві відмінності від уже існуючих аналогів, однак ці два поняття не тотожні. Інновація відрізняється від нововведення за своїм призна-ченням. Ці поняття треба класифікувати за таким самим принципом, за яким класифікують предмети праці і засоби праці, відносячи одну і ту ж річ чи то до предмета праці – якщо вона є кінцевим результатом виробничої діяльності, чи то до засобу праці – якщо за її допомогою створюється інша річ. Так само нововведення – це засіб чи інстру-мент, за допомогою якого можна створити інновацію, тоді як іннова-ція виступає результатом діяльності новатора. Те, що є інновацією для одних може бути використано у якості нововведення іншими, хоча насправді мова може йти про одну і ту ж саму річ.

При такому підході можна стверджувати, наприклад, що виріб, який вироблено з використанням певних нововведень, що дозволило виробникові знизити його собівартість, так і залишається звичайним товаром і не є інновацією, якщо споживчі властивості виготовленого виробу не зазнали суттєвих видозмін, якщо вироблений товар є аналогічним з тими, що виробляються і вироблялися раніше. Хоча з метою зниження виробничих витрат підприємець, можливо, придбав на ринку інновацію, яку використав у якості нововведення для ство-рення свого традиційного виробу.

Із сказаного вище випливає, що господарська діяльність, пов’язана з використанням придбаних підприємцем у постачальників нововве-день для випуску традиційних товарів та послуг не є інноваційною, оскільки не передбачає розробки, створення, впровадження і реаліза-ції самим підприємцем чи його підприємством власної інновації. Особливо, якщо мова йде про просту фізичну заміну старого товару новим, причому цей новий продукт людської діяльності не складні-ший у використанні порівняно з тим, який ним замінюється. Цей факт повинен враховуватись органами статистики при оцінюванні іннова-ційної діяльності, аби до підприємств, що нею займаються, не вклю-чати тих, що лише купують нововведення, намагаючись за рахунок цього знизити собівартість випуску традиційних товарів.


17

Наприклад, розробка нової моделі швейної машинки безумовно є інноваційною діяльністю, тоді як процес простої заміни старої швей-ної машинки на досконалішу нову модель не є інноваційним, тому, що не вимагає від суб’єкта особливого таланту та творчих здібностей. Що стосується власне самого факту купівлі інновації, то його тим паче не можна вважати інноваційною діяльністю.

Проте часто використання інновації потребує не простої заміни старого новим, а впровадження (освоєння) інновації. Причому впро-вадження інновації може виявитися не менш складним, а то й склад-нішим за процес її створення, вимагати подальших дослідницьких та конструкторських розробок, проектування, прилаштування тощо. У цьому сенсі впровадження інновації можна вважати продовженням процесу її створення чи доведення створеної інновації до практичного застосування.

Лише тоді, коли частка вітчизняних підприємств, що займається розробкою та освоєнням інновацій, перевищить частку підприємств, що лише купують нововведення, а самостійно досліджень і розробок не здійснюють, можна буде стверджувати, що країна взяла курс інноваційного розвитку і прагне наздогнати провідні країни світу. На жаль, поки що вітчизняних підприємств, які займаються науковими дослідженнями та впровадженням інновацій у нас обмаль. Більшість вітчизняних підприємств купують нові технології за кордоном, замі-нюючи ними застарілі. Причому купують не найкращі, не найновітні-ші, не найефективніші. Провідні компанії світу збувають здебільшого в Україну свої застарілі нововведення, чим стимулюють у себе нові розробки.

У більшості випадків інновація створюється на основі викорис-тання певних нововведень, проте інколи вона може бути вироблена і за допомогою традиційних засобів чи способів. Так само і за допомо-гою нововведення можуть створюватися звичайні, традиційні товари. І все ж таки, нововведення неможливо здійснити без інновацій, оскільки вони є, як правило, наслідком використання інновацій. Нововведення можуть здійснюватися як самим інноватором, так і суб’єктом, який придбав інновацію.

Що стосується категорій новація, винахід, новинка, відкриття – то, на думку автора, за їх допомогою описуються певні ознаки та власти-


18

вості тієї або іншої інновації чи нововведення. Зокрема, новація властива новому продукту, який характеризується певними відміннос-тями від попередніх аналогів, і вказує на те, що його напевне можна віднести до типу модифікованої інновації.

Якщо новизна продукту несуттєва, тоді вона буде віднесена до псевдоінновації. Термін «псевдоінновація» був запропонований Генріхом Меншем [25] для характеристики виробів, що, по-суті, за основними параметрами не відрізняються від традиційних, які мають лише видимість оновлення, змінені поверхово, що є несуттєвим для споживача цього товару.

Винахід здебільшого свідчить про створення технічної інновації, для якої характерні суттєві відмінності від аналогічного традиційного виробу. Винахід є напевне ознакою радикальної чи покращувальної інновації, при використанні якої може бути одержаний у тій чи іншій економічній сфері додатковий позитивний ефект. Тому право на винахід засвідчується авторським посвідченням або патентом.

Без наукового відкриття фактично неможливо створити зовсім но-вої чи радикальної у якійсь галузі інновації. Але саме собою наукове відкриття характеризує досягнення, зроблені у процесі пізнання природи чи суспільства, які раніше не були ніким відомі чи встанов-лені. Важливі відкриття також є об’єктом спеціальної правової охоро-ни. Проте не будь-яке наукове відкриття чи винахід є інноваційним. Скажімо, у результаті відкриття нової зірки раніше невідоме стало відомим, але ця зірка існувала й до її відкриття астрономами, тобто нове на сьогодні для людей існувало й раніше.

Отже, можна зробити висновок, що відкриття, винаходи, нові ідеї – часто втілюються у певних інноваціях, без них інновації не виника-ють. Разом з тим, винаходи, відкриття та нові ідеї є лише засобами інновації чи інноваційними ресурсами, а не власне інноваціями.

Інновації класифікують за різними ознаками. Це дозволяє визна-чити глибину здійснюваних в суспільстві перетворень та їх вплив на суспільний прогрес, охарактеризувати дієздатність і розвиток еконо-мічної системи, допомагає правильно зробити вибір інноваційної стратегії (відповідно до типу інновації), форми управління інновацій-ним процесом, способу реалізації інновації на ринку тощо.


19

Так, за характером та функціональним призначенням інновації по-діляють на:

технічні – нові продукти, технології, енергія, конструкційні ма-теріали, обладнання, а також більш досконалі способи виготовлення продукції;

організаційні чи управлінські – нові методи і форми оптимізації процесу виробництва, збуту та обігу продукції підприємств і їх добро-вільних об’єднань – асоціацій, товариств, концернів, корпорацій;

економічні – методи управління наукою і виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки результатів діяльності (інколи до економічних інновацій відносять лише ті інновації, що стосуються господарської діяльності, і окремо виділяють фінансові інновації, як інновації у фінансовій сфері, які реалізують на фінансо-вому ринку у вигляді фінансового продукту чи фінансової операції)[26];

соціальні – різні форми активізації людського фактора, які сто-суються, перш за все, якісних змін умов праці у соціальній сфері, включаючи персональну підготовку та постійне підвищення кваліфі-кації персоналу, стимулювання його творчої діяльності, створення комфортних умов життя;

юридичні – нові чи змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють всі види діяльності підприємств і організацій, певних груп або окремих осіб;

інформаційні – пов’язані з вирішенням завдань оптимізації ін-формаційних потоків у різних сферах науково-технічної та виробничої діяльності, підвищення достовірності та оперативності одержання інформації тощо.

За технологічними параметрами чи характером застосування роз-різняють інновації:

продуктові – пов’язані із застосуванням у виробництві нових матеріалів, нових напівфабрикатів та комплектуючих виробів і одер-жання завдяки цьому принципово нових продуктів (виробів);

технологічні – пов’язані із застосуванням нових методів органі-зації і управління виробництвом, впровадженням нових технологій, підвищенням рівня автоматизації;


20

комплексні – ті, що об’єднують кілька видів змін. За типом новизни для ринку інновації поділяють на:

зовсім нові,

нові для галузі в тій чи іншій країні,

нові для конкретного підприємства чи їх групи. На думку автора, останній тип новизни є настільки несуттєвим для

споживача, який в змозі на розвиненому ринку придбати аналогічні товари у інших підприємств, що навряд чи доцільно подібного роду виріб чи продукт вважати інноваційним. Це якраз той випадок, коли подібну інновацію наділяють префіксом «псевдо». Хоч нерідко і псевдоінновації бувають прикриті авторськими посвідченнями чи патентами. Для псевдоінновацій характерні й інші ознаки:

несуттєві видозміни в продуктах і технологіях, як то естетичні (кольору, форми, і т. ін.);

незначні технічні чи зовнішні зміни в продуктах, які залишають незмінними конструктивне виконання, несуттєво впливають на параметри, властивості і вартість виробу і матеріалів, а також компо-нентів, що входять до їх складу;

розширення номенклатури продукції за рахунок освоєння виро-бництва тих продуктів, які раніше на цьому підприємстві не випуска-лися, але уже відомі на товарному ринку.

Часткове поліпшення технології чи продукту інколи дозволяє ви-робникові продовжити їх використання ще на якийсь час, але у біль-шості випадків такі дії підприємливості та винахідливості приречені на невдачу, виступають гальмом суспільного прогресу. На думку російського економіста Юрія Яковця [27, c. 17], псевдоінновації, що здебільшого виникають на завершальній фазі життєвого циклу систе-ми, яка відходить, показують, що ця система в основному уже вичер-пала свій потенціал, але за будь-що впирається заміні прогресивнішою системою, намагається за допомогою видимості оновлення зберегти свою нішу у новому світі.

Залежно від ступеня новизни, виділяють кілька типів інновацій:

радикальні (базові) – ті, що мають суттєві відмінності від існую-чих продуктів чи методів організації виробничого процесу, технологій тощо завдяки кардинальному оновленню бізнес-лінії підприємства. Базові інновації є основою для формування нових поколінь і напрям-


21

ків розвитку техніки у провідних секторах економіки, вони створюють принципово нові можливості, відповідні їм потреби і ринок. Звичайно, що це потребує значних початкових витрат;

покращувальні (імітуючі) інновації – здебільшого дрібні і серед-ні винаходи, що переважають на етапах розповсюдження і стабілізації науково-технічного циклу інноваційного процесу. Ефективна покра-щувальна інновація не створює нового ринку, але створює можливість серйозних конкурентних переваг на традиційному ринку;

модифікаційні чи часткові – що мають характер окремих удоско-налень у результаті часткового оновлення бізнес-лінії підприємства.

За місцем у виробничому процесі розділяють:

інновації, що впроваджуються у виробництво на конкретному підприємстві і пов’язані, як правило, зі змінами у виборі і викорис-танні сировини, матеріалів, машин і устаткування, інформації тощо;

інновації на виході з підприємства – пов’язані з реалізацією під-приємством готових нових виробів, послуг, технології, інформації.

Власне і за самою системою структури підприємства інновації по-діляються на: інновації в системі управління підприємством; інновації у структурі виробничої діяльності; інновації, які пов’язані зі змінами у технології.

Класифікацію інновацій можна продовжити, враховуючи: швид-кість її розповсюдження і масштаб – одиничні і дифузні, локальні і глобальні інновації; інтенсивність та глибину інноваційної зміни – новий варіант, нове покоління, новий вид чи рід; місце у виробничому циклі – сировинні, продуктові, єднальні; роль у процесі відтворення – споживацькі, інвестиційні; причини виникнення – реактивні, адап-тивні та стратегічні інновації та інші властивості і ознаки.

Таке різноманіття класифікацій свідчить про універсальність інно-вацій, що проникають у всі сфери життя суспільства.

Світовий досвід свідчить, що інновації сьогодні – це бум в усьому цивілізованому світі. Спеціалісти прогнозують, що те підприємство, той регіон чи країна, які виявляться нездатними нарощувати свій науково-технологічний потенціал, приречені потрапити в глибоку економічну залежність від інноваційно сильних підприємств, регіонів, держав.


22

Отже, сьогодні очевидно, що для вирішення господарсько-економічних завдань потрібні нові підходи, якісні прогресивні зміни. Завдяки безперервному впровадженню інновацій індустріально розвинені країни змінюють масштаб і структуру виробництва. Іннова-ції здійснюють великий вплив на якість життя, взаємини людей, їх ставлення до довкілля. Зважаючи на нинішнє загострення глобальних екологічних проблем напевне можна стверджувати, що подальший прогрес людства забезпечить застосування екологічно чистих, безвід-ходних технологій, розробка яких можлива лише на основі здійснення науково-технічних досліджень та розвитку інноваційного підприєм-ництва.

1.2 Тенденції та суперечності розвитку інноваційного процесу в Україні

Для одержання творчого результату – інновації, новаторська ідея повинна пройти низку етапів інноваційного процесу, під час яких вона, так би мовити, відточується. Це етапи від зародження нової ідеї до її матеріалізації, оформлення у вигляді створеного винаходу. Нова ідея, зароджуючись на початковому етапі інноваційного процесу, матеріалізується, втілюється у конкретну інновацію, яка, пройшовши послідовно певні етапи інноваційного процесу, запускається у масове виробництво та поширюється у різних сферах економіки.

Інноваційний процес відображає сукупність прогресивних, якісно нових видозмін, що безперервно виникають у просторі і часі. Він відбувається динамічно, перетворюючи наукові знання на інновацію. У цьому процесі на різних його етапах задіяна велика кількість найрі-зноманітніших учасників: автора інноваційної ідеї – особу (осіб), яка першою відчуває й усвідомлює необхідність змін і пропонує шляхи здійснення інновацій у тій чи іншій сфері суспільства (найчастіше авторами інноваційної ідеї бувають учені, винахідники); експерта – особу, що оцінює економічну ефективність інновацій; інвестора – особу, що вкладає свої кошти в інновацію; підприємця-новатора – особу, що організовує впровадження і реалізацію інновацій. Усі ці суб’єкти тісно співпрацюють між собою, забезпечуючи повноцінне відтворення інноваційного процесу, що вимагає взаємодії фундамен-


23

тальних досліджень, дослідно-експериментальних робіт, виробництва, комерційного освоєння винаходів та реалізації виробленої інновацій-ної продукції. Окрім того, в інноваційний процес, як складну і взаємо-пов’язану систему, залучаються держава, кредитно-фінансові устано-ви, інвестиційні компанії та інноваційні фонди, фірми та інші учасники, взаємодія яких опосередковується інституціональними чинниками [28, c. 60]. У той же час інноваційний процес є частиною інвестиційного процесу, адже його здійснення передбачає реалізацію інвестицій в науку, техніку, економіку, підприємництво й управління, які у такий спосіб об’єднуються цим інноваційним процесом.

Інноваційний процес можна досліджувати як паралельно-послідовне здійснення науково-дослідницької, науково-технічної і винахідницької діяльності, а можна ─ як сукупність етапів життєвого циклу виробу – від виникнення інноваційної ідеї до її розробки і впровадження. При цьому в будь-якому випадку його сутність зали-шається все такою ж – це послідовний ланцюжок подій, під час яких інноваційна ідея «дозріває» до конкретного продукту, технології чи послуги і поширюється у практиці господарювання відповідно до інтересів підприємця-новатора – особи, що організовує виробництво і реалізацію інновацій, використовує на це необхідні ресурси, бере на себе інноваційний ризик, а тому, у випадку успіху, має право привла-снити значну частку інноваційного прибутку.

Інноваційне підприємництво функціонує у досить специфічних умовах. Інновація, з одного боку, викликає певні позитивні економічні зрушення, сприяє розширеному відтворенню промислового капіталу на якісно новій технологічній основі, обіцяє надприбутковість інвес-тицій у разі вдалого комерційного впровадження інноваційного проекту, але з іншого – порушує стійкість економічної системи, руйнує узвичаєну рівновагу ринку, зумовлює невизначеність резуль-татів інноваційної діяльності, підвищує рівень ризику капіталовкла-день у науково-технічні розробки і тому часто сприяє загостренню економічних суперечностей.

Економічні суперечності, що виникають між суб’єктами іннова-ційного підприємництва та іншими суб’єктами ринкових відносин, зумовлюються зіткненням протилежних інтересів. Вони проявляються у вигляді економічної конкуренції і, як правило, не носять антагоніс-


24

тичного характеру, розв’язуються шляхом узгодження економічних інтересів різних суб’єктів ринкових відносин. Більше того, об’єктивні економічні суперечності створюють передумови для налагодження ефективного функціонування всіх елементів ринкового механізму, підвищення ефективності інноваційної підприємницької діяльності. Вивчення діалектичних суперечностей дозволяє на практиці виробити ефективну систему економічних стимулів активізації інноваційного підприємництва, що ґрунтується на використанні інновацій і приро-щенні нових знань як найважливіших ресурсів економічного зростання.

Розуміючи, що головне джерело інновацій – наука, яка інтенсивно проникає в усі економічні процеси, промислово розвинені країни наполегливо розгортають модель інноваційного розвитку національ-них економік, створюють сприятливе для розвитку інноваційної діяльності середовище, формують цивілізовані ринкові відносини у сфері обігу об’єктів інтелектуальної власності, концентрують фінан-сові ресурси на пріоритетних напрямах науково-технічного розвитку, утворюють певні організаційні структури інноваційного підприємниц-тва, створюють для нього організаційно-правові умови. Все це спону-кає підприємців до активної інноваційної діяльності.

Натомість в Україні розбудова моделі інноваційного розвитку економіки знаходиться поки що в початковій стадії: майже відсутні радикальні (базові) інновації; незначні обсяги інноваційної продукції принципової новизни; низька інноваційна активність підприємств [29, c. 167]. Складається враження, що держава очікує, поки економічніпередумови інноваційного розвитку визріють самі-собою, сформу-ються еволюційним шляхом. Адже, як свідчать дані аналізу економіч-ної сфери, ті позитивні зрушення, які досягнуто в галузях промисло-вого та сільськогосподарського виробництва за останніх 14 років, відбувалися за рахунок традиційних вітчизняних технологій та шля-хом певного запозичення застарілих зарубіжних технологій, вони майже не пов’язані з інноваційним розвитком національної економіки і напевне не зумовлені ним. Через те й темпи економічного зростання нестабільні.

Так, згідно з даними Міністерства економіки України приріст реа-льного ВВП, який вперше за роки незалежності України досягнуто у 2000 році, до відповідного періоду минулого року становив: у 2000 р.


25

– 5,9 %, у 2001 р. – 9,2 %, у 2002 р. – 5,2 %, у 2003 р. – 9,5 %,у 2004 р. – 12,1 %., у 2005 р. – 3,0 %, у 2006 р. – 7,4 %, у 2007 р. – 7,6 %, у 2008 р. – 2,3 %, у 2009 р. – -14,8 %, у 2010 р. – 4,1 %, у 2011 р. – 5,2 % у 2012 р. – 0,3 %, у 2013 р. – 0,0 %. У 2 кварталі 2014 р.,порівняно з 2 кварталом 2013 р. реальний ВВП скоротився на 3,2 % [30]. Така нерівномірність економічного розвитку в Україні зумовлена багатьма як економічними, так і політичними чинниками.

Зокрема, визначальним чинником економічного зростання у 2000 р. була інфляція, яка становила 25,8 %. У 2000–2005 рр. в Україні була створена експортно зорієнтована модель економічного зростан-ня, до того ж зорієнтована на експорт ресурсномісткої продукції (частка сировинної продукції у загальному обсязі реалізованої проду-кції промисловості в 2005 р. склала 66,7 %, інвестиційної продукції – 13,5 %, товарів широкого використання – 18,7 %, товарів тривалого використання 1,3 %). Така модель, хоч і дозволила домагатися певно-го зростання промислового виробництва, проте гальмувала структур-ну перебудову вітчизняної промисловості, зберігаючи її сировинну спеціалізацію. Уже в 2005 р. почала розгортатися криза експортно-орієнтованої моделі промислового розвитку, але найнегативніше на темпи економічного розвитку нашої країни вплинуло підвищення Росією ціни на природний газ. Наслідком цього стало скорочення виробництва в галузях із високою часткою природного газу в собівар-тості виробленої продукції, насамперед в обробній промисловості. Так, темпи зростання промислового виробництва сповільнилися у 2005 р. до 103,1 % проти 112,5 % у попередньому – 2004 році. Лише наприкінці 2006 р. ситуацію вдалося вирівняти: індекс промислового виробництва зріс до 106,2 %, а у 2007р. – до 107,6 %. Однак у середині 2008 р. до нашої каїни докотилася світова фінансово-економічна криза, внаслідок якої у 2009 р. індекс промислового виробництва та показник обсягу ВВП мали негативне значення. У 2010 р. в Україні знову спостерігалося зростання обсягу ВВП, яке тривало лише 2 роки. 2013 рік завершився нульовим зростанням ВВП та спадом промисло-вого виробництва на 4,7 % до попереднього року. Нині в Україні економічна криза поглиблюється у зв’язку з політичною ситуацією та продовженням від лютого 2014 року воєнної агресії Росії, яка не може змиритися з європейським вибором України. Промислове виробницт-


26

во в Україні у червні 2014 року порівняно з відповідним місяцем 2013 року знизилось на 5,0 % [30].

Попри політичні причини, нестабільність економічного розвитку України має глибинні економічні причини, пов’язані зі згортанням (про що буде показано далі в цьому підрозділі) наукоємних галузей та виробництв з високими технологіями, у результаті чого загострюють-ся економічні суперечності становлення національної інноваційної системи, зокрема між низькою інновативністю української економіки та високою енергоємністю промислового виробництва. Переважна більшість вітчизняних підприємств продовжують виробництво проду-кції, що має низький вміст доданої вартості, а це призводить до зменшення оборотних коштів виробників, а отже, і ресурсів для розширеного розвитку й впровадження інновацій, тоді як саме останні відіграють вирішальну роль у формуванні умов економічного зрос-тання.

За даними Державної служби статистики України частка реалізо-ваної інноваційної продукції в загальному обсязі промислового виробництва нашої країни впродовж 2001–2007 рр. коливалася в межах 5,8–7,0 %, а з 2008 року почала знижуватися, зупинившись на показнику 3.3 % у 2012–2013 рр. [30]. Тоді як економічно розвинені країни саме за рахунок інвестування інноваційних процесів забезпе-чують сьогодні приріст ВНП і 85–90 % такого приросту припадає на виробництво наукоємної продукції [31]. Саме розвиток інноваційної діяльності промислових підприємств є одним з основних шляхів стабілізації економіки, забезпечення випуску якісної і високотехноло-гічної продукції, конкурентоспроможної як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Тому стратегія економічних перетворень в Україні повинна містити заходи щодо активного створення засад інноваційного розвитку.

У сучасному світі співвідношення потужності держав, їх міжнаро-дна вага визначаються не стільки наявністю тих чи інших традиційних виробничих ресурсів, скільки порівнянням інноваційних можливостей та вмінням ефективніше їх використовувати. Із загостренням на світовому та національному ринках конкуренції і прискоренням з цієї причини науково-технічного і організаційного прогресу, для більшос-ті підприємств інноваційна діяльність стає об’єктом підвищеної уваги.


27

У нинішніх умовах господарювання вона реально служить могутнім каталізатором розвитку економіки і надійною гарантією високоефек-тивного бізнесу. «Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку. В країнах, що належать до числа інноваційних лідерів, спостерігаються висока концентрація найбільш рентабельних видів бізнесу (з найвищим вмістом доданої вартості в ціні товару), переважно високотехнологічна структура національного виробництва, винесення за межі країни промислово-технологічного циклу виробництв, які є еколого-, та ресурсномісткими тощо, зосере-дження найбільших фінансових потоків» [31].

На жаль, в Україні сприятливих умов для розвитку інноваційного підприємництва й інноваційної діяльності загалом досі не створено, і надалі відбувається зниження і так низької питомої ваги промислових підприємств, що впроваджують інновації, спостерігається низький попит на високотехнологічні товари. А відтак, згадувана вище супере-чність між низькою інновативністю української економіки і високою енергомісткістю промислового виробництва загострюється.

Низький попит на високотехнологічну продукцію на внутрішньо-му ринку України пояснюється невисокою платоспроможністю населення (яке витрачає половину сукупного доходу на придбання продуктів харчування, що є характерним для бідних країн) та підпри-ємств, 41 % яких є збитковими, а більшість – низькорентабельними. Держава, яка повинна забезпечувати значну частину попиту на інно-ваційну продукцію шляхом формування вагомого пакета держзамов-лень, займає мізерну частку у фінансуванні інноваційної діяльності. Тоді як у розвинених країнах зростання обсягів виробництва високо-технологічних товарів супроводжується істотним зростанням оплати праці [32, c. 186]. Звичайно, що в нинішніх умовах воєнної російської агресії доводиться левову частку коштів спрямовувати на оборону України, тому говорити про підвищення оплати праці, на жаль, не доводиться, проте слід відзначити, що і в минулі роки рівень заробіт-ної плати у високотехнологічних видах економічної діяльності нашої країни постійно відставав від середнього показника в економіці.

Як свідчать статистичні дані, частка вітчизняних підприємств, що здійснювали інноваційну діяльність, впродовж 2000–2013 років


28

коливалася у межах від 11,2 % до 18 % (рис. 1.1). Невелике пожвав-лення у сфері інноваційної діяльності спостерігалося у 2000–2002 рр., та у 2011–2012 рр.

Рисунок 1.1 – Частка підприємств України, що впроваджували інновації впродовж 2000–2013 років у загальній кількості промислових підприємств, % (складено за даними [30])

Інноваційне пожвавлення впродовж 2000–2002 рр. можна пов’язу-вати з відновленням в Україні економічного зростання після затяжної кризи 90-х років, за які було втрачено значну частину виробництв нових технологічних укладів.

Також це можна пояснити використанням вітчизняними підпри-ємствами виробничих заділів, недовикористаних у 1995–1999 рр., тобто в період кризових явищ в українській економіці.

Однак, із 2003 по 2006 рік в Україні продовжився спад інновацій-ної діяльності, незважаючи на те, що у 2004 році зафіксовано пік приросту реального ВВП (12,1 %.). У 2007 році частка підприємств, що впроваджували інновації, зросла порівняно з попереднім роком на 3,0 % (14,2 % порівняно з 11,2 % у 2006 році), проте не досягла рівня 2003 року (15,1 %). У 2008 році Україну зачепила світова фінансово-економічна криза, і питома вага підприємств, що займалися інноваці-ями, знову стала скорочуватися.

02468

101214161820

Частка,

%

роки


29

У 2011–2012 роки інноваційна активність вітчизняних підпри-ємств дещо активізувалася у зв’язку з відносною стабілізацією фінан-сової та економічної ситуації в Україні у цей період, але через полі-тичні та воєнні потрясіння, які нині зазнає наша країна, у 2013 році кількість підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, знову скоротилося до 16,2 % (рис. 1.1). Однак всі ці зміни інноваційної активності вітчизняних підприємств є несуттєвими, і загалом свідчать про дуже низьку ефективність інноваційної діяльності. Так, за част-кою підприємств, що займаються інноваціями, Україна значно – у 4–6 разів поступається країнам ЄС. Так, у 2008 році у країнах ЄС (за винятком Греції) 51,6 % підприємств були інноваційно активними, в Німеччині – 79,9 %, Люксембурзі – 64,7 %, Бельгії – 58,1 %, Португа-лії – 57,8 %, Ірландії – 56,5 %. Питома вага підприємств, що займались інноваційною діяльністю у 2008 році в Україні була у два рази ниж-чою, ніж у найменш інноваційно активних країнах ЄС: Латвії (24,3 % – інноваційно активних підприємств), Польщі (27,9 %), Угорщині(28,9 %), Литві (30,3 %) та Болгарії (30,8 %) [33].

Отже, переорієнтація виробничого потенціалу на новітні техноло-гії в нашій країні здійснюється вкрай повільно, у багатьох галузях промисловості продовжує домінувати тенденція не оновлення вироб-ничих потужностей, а завантаження наявних, недостатньо продуктив-них. Затримка у їх модернізації та впровадженні інновацій дедалі збільшує розрив між можливостями вітчизняних виробників та їхніх конкурентів, поглиблює технологічне відставання від світових лідерів. Вкрай низькими залишаються обсяги виробництва високотехнологіч-ної, отже, високоефективної продукції. Для більшості існуючих вироб-ництв використання інновацій не є головним фактором розвитку.

За останнє десятиліття освоєння виробництва інноваційних видів продукції в Україні зменшилося у 7,3 рази – з 22847 найменувань у 2002 році до 3138 – у 2013 році [30]. Це є свідченням стагнації техні-ко-технологічного потенціалу України, а отже існування суперечності між необхідністю сприйняття економікою науково-технологічних розробок і можливістю та бажанням більшості підприємств займатися інноваційною діяльністю.


30

Порівняно з розвиненими країнами Західної Європи та більшістю країн-кандидатів на вступ до Європейського Союзу, в Україні питома вага високо- та середньотехнологічних галузей промисловості зали-шається набагато нижчою.

Особливо викликає занепокоєння те, що триває скорочення і без того дуже низької питомої ваги інноваційно активних промислових підприємств, що впроваджують нові засоби механізації і автоматизації виробництва, купують нові технології, або створюють та освоюють нову чи значно удосконалену продукцію. Так, впродовж 2012–2013 років відбувалося зменшення кількості впроваджень на промислових підприємствах України нових технологічних процесів: якщо у 2011 році було впроваджено 2510 процесів, то у 2012 році – 2188, а у 2013 році лише 1576, що на 62 % менше, ніж у 2011 році. Кількість впрова-джених маловідходних та ресурсозберігаючих технологій найбільше за останнє десятиліття було впроваджено у післякризовому 2009 році – 753 найменування, однак уже в 2010 році їх кількість зменшилася на36,7 % – до 479 найменувань, і в подальшому суттєвого збільшення впроваджень маловідходних та ресурсозберігаючих технологій в Україні не спостерігається.

Освоєння виробництва інноваційних видів продукції також зали-шається на низькому рівні. Лише у 2000–2003 рр. кількість таких впроваджень стрімко збільшувалася і становила у 2003 році 22847 найменувань. Проте уже у наступному – 2004 році кількість наймену-вань інноваційних видів продукції скоротилося у порівнянні з попере-днім роком у більш як 3 рази – до 7416 найменувань, а в 2005 році ще в 1,86 рази – до 3978 найменувань. І впродовж останніх 8 років кіль-кість впроваджень інноваційних видів продукції залишається дещо нижчою від рівня 2005 року, зокрема у 2013 році таких найменувань було 3138 [30].

Все це свідчить про те, що впровадженню інновацій вітчизняні промислові підприємства не приділяють належної уваги. Сучасна економіка України все більше стає залежною від імпорту нових технологій. Водночас в експорті переважає продукція із відносно невисокою часткою доданої вартості, до того ж сама частка високоте-хнологічних товарів є дуже низькою, про що свідчать дані табл. 1.1.


31

Таблиця 1.1 – Структура промисловості України за технологічни-ми укладами [34]

Показники У % до загального обсягу

відповідно до технологічного укладу ІІІ ІV V VI

Виробництво 57,9 38,2 3,8 0,1Експорт 66,1 29,3 4,5 0,1Імпорт 27,6 59,1 13,1 0,2Інвестиції 75,0 20,0 4,5 0,5Капітальні вкладення на технічне переоснащення та модернізацію

83,0 10,0 6,1 0,9

Як видно з табл. 1.1, у структурі вітчизняної промисловості пере-важають 3-й і 4-й технологічні уклади, які в розвинутих країнах вичерпали себе ще в середині 1970-х рр. Так, частка виробництва продукції 3-го технологічного укладу становить 57,9 %, а 4-го – 38,2 %, тоді як на вищі уклади припадає: на 5-й – 3,8 %, 6-й – 0,1 %. Отже 96,5 % промислової продукції, що виробляється в Україні, припадає на нижчі технологічні уклади.

Продукція 3-го і 4-го технологічного укладів переважає також у структурі вітчизняного експорту та імпорту. Враховуючи, що Україна експортує переважно продукцію чорної металургії та машинобуду-вання, в найближчі місяці слід очікувати негативної експортної динаміки, через військовий конфлікт, на сталеливарні і машинобудівні підприємства на сході регіону. А переважання імпорту продукції 5-го укладу над експортом майже у 3 рази пояснюється, передусім, потре-бами населення в такій імпортній продукції, як електронне обладнан-ня, обчислювальна техніка, телекомунікації тощо, виробництво яких в Україні фактично зведено нанівець. Правда, якщо військовий конф-лікт в Україні триватиме, то надалі слід очікувати на зменшення й імпорту через зниження життєвого рівня більшості населення країни.

Те, що інвестиції та капітальні вкладення на технічне переосна-щення та модернізацію в Україні продовжують спрямовуватися переважно у 3-й уклад, свідчить, що нині українська держава здійснює неефективну інноваційну політику, й отже неспроможна реалізувати інвестиційно-інноваційну модель економічного розвитку. Очевидно,


32

що вітчизняні підприємства не мають реальних стимулів для іннова-ційного розвитку.

Все це, звичайно, спричинює погіршення й до того нестабільне економічне становище України, збільшує відставання економічного розвитку не лише від розвинутих країн, але й від менш розвинених, які починають активно діяти на тих самих ринках, що й Україна.

Скорочення довгострокових витрат на оновлення виробничої бази, використання застарілої технології тощо, намагання збільшити сього-денний прибуток врешті-решт призводить до технологічного відста-вання, втрати конкурентоспроможності вітчизняних підприємств і продукції, що ними випускається, падіння темпів економічного зростання, економічної кризи. Отже, поглиблюється економічна суперечність між фондом споживання і фондом нагромадження. Розв’язати цю суперечність можливо лише шляхом стимулювання розвитку інноваційного підприємництва, діяльність якого спрямована якраз на технологічне оновлення виробництва, його переорієнтацію на випуск конкурентоспроможних товарів.

Країни з розвиненою ринковою економікою для підтримки інно-ваційної діяльності, перш за все фундаментальних та прикладних наукових досліджень, широко залучають фінансові ресурси держбю-джету. Держава бере на себе від 1/5 до половини національних науко-вих витрат. У передових країнах світу витрати на науку за останні 10 років зростають щорічно в 1–2 рази вищими темпами, ніж зростання світової економіки. Середньосвітовий показник наукоємності ВВП становить 1,9 %, а у розвинутих країнах він досягає 5 % [35]. Для фундаментальних розробок цей показник значно вищий – від полови-ни до двох третин. Практично повністю з бюджетів фінансується наука в університетах та національних центрах охорони здоров'я, створення найскладніших та дорогих експериментальних установок, зокрема прискорювачів, телескопів, космічних станцій тощо.

Високорозвинені країни розуміють, що сьогодні інноваційна дія-льність має величезне значення, що освіта і наука стають однією з найважливіших сфер, яка значною мірою визначає місце і роль окре-мої країни в геополітиці.

На жаль, в Україні сфера освіти і науки досі не ввійшла в систему державних пріоритетів. На шляху її фінансування існують серйозні


33

завади, вона постійно відчуває на собі «фінансову аритмію». Загальні витрати на наукові дослідження і розробки (з усіх джерел) за останні 20 років не перевищували 1,3 % ВВП. При цьому кошти державного бюджету жодного разу не перевищували 0,5 % ВВП. А у 2013 році фінансування впало до 0,29 % ВВП [36]. До того ж, практично жодно-го разу за вказані роки виконання дохідної та витратних статей держ-бюджету України не було задовільним. Це тоді як Законом України «Про наукову та науково-технічну діяльність» передбачено, що бюджетні витрати на цивільні наукові дослідження мають становити не менше 1,7 % ВВП [37], і при тому, що вчені постійно наголошують, що сьогодні економічний і соціальний прогрес визначає рівень розви-тку і динамізм інноваційної сфери – науки, наукоємних галузей і компаній – світових ринків технологій. Саме він створює основу стійкого економічного зростання.

Натомість, у країнах Європейського союзу загальний рівень інвес-тицій у дослідну сферу у період з 2000 по 2002 рік був на рівні близь-ко 1,9 % ВВП, а в березні 2002 року керівники європейських урядів і держав на саміті в Барселоні ухвалили рішення збільшити цей рівень до 3,0 % ВВП терміном до 2010 року [38]. На Саміті, що відбувся 24–25 березня 2010 року, Європейська Рада схвалила стратегію Європа–2020 якою підтвердила, що економічне зростання в ЄС має базуватися на знаннях та інноваціях, а тому передбачила подальше збереження рівня інвестицій у науково-дослідну сферу на рівні 3 % ВВП до 2020 року [39].

У таких країнах, як Канада та Франція частка ВНП, спрямованого на вищу освіту, з 2002 до 2011 року зросла на 17 %; у Данії й Угорщи-ні – на 20 %; Іспанії – на 40 %; у Швеції – на 71 %, тоді як в Україні державні видатки на розвиток освіти зросли за цей же період лише на 0,41 % (в 2002 р. на освіту було виділено 20,28 % видатків зведеного державного бюджету, а в 2011 р. – 20,69 % видатків зведеного держа-вного бюджету України) [40].

Отже, як показує світовий досвід, для досягнення зростання ефек-тивності та конкурентоспроможності економіки країни треба підтри-мувати постійний і належний рівень інвестування у знання, наукові дослідження, інновації, вдосконалювати інформаційну та інноваційну інфраструктуру, що дозволить активізувати інноваційну підприємни-


34

цьку діяльність. Разом з тим в Україні, як свідчать статистичні дані, загострюється суперечність між потребами в інноваціях, наукових дослідженнях, оновленні промислового потенціалу на новій технологі-чній основі і попитом на них з боку підприємницького сектора насам-перед у зв’язку з тим, що держава не приділяє належної уваги розвит-ку науки, освіти, недостатньо фінансує НДДКР, не забезпечує сприятливих умов для розвитку інноваційного підприємництва.

Наразі Україна знаходиться на порозі руйнації науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства, великою є еміграція з країни кадрів національних вчених з багатьох причин а передусім з матеріальних міркувань. Адже питомі витрати на наукові дослідження в розрахунку на одного науковця в Україні складають 6,1 тис. євро, що втричі менше, ніж у Латвії, у 5 разів – ніж у Польщі, в 11 – ніж у Іспанії, в 22 – ніж у Австрії, понад 25 – ніж у Швеції [41]. Незважаючи на те, що вища освіта в Україні набуває все більш масового характеру й упродовж 2000–2010 рр. ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації випущено 4,5 млн фахівців, водночас серед зайнятого населення кількість професіоналів зросла лише на 0,2 млн осіб; кількість кваліфікованих робітників сфери послуг та торгівлі зросла на 0,7 млн осіб, а в інших видах діяльності – навіть скоротилася на 1,4 млн осіб. При цьому кількість працюючих за найпростішими професіями зросла на 1,2 млн осіб [42].

Загалом впродовж останніх двадцяти років в Україні відбулося більш ніж дворазове скорочення працівників наукової сфери. І ця негативна тенденція продовжується. За період 2005–2010 рр. темп середньорічного приросту працівників наукових організацій в нашій країні був негативним (– 3,7 %), тоді як в цей же період середній приріст наукового персоналу поміж країн ЄС-27 становив 2,6 % в рік [43].

На думку автора, ми просто недооцінюємо глибини існуючого ка-тастрофічного становища інноваційної сфери. Але на поновлення науково-технічного та кваліфікаційного потенціалу, що втрачається, знадобиться значно більше коштів, аніж на його нинішню підтримку.

Все це свідчить про те, що Україні, аби досягти вищого технологі-чного укладу, властивого високорозвиненим країнам, потрібно зміни-ти повністю існуючий підхід до підтримки і розвитку науки, освіти,


35

наукових фундаментальних та прикладних досліджень, створювати сприятливе середовище для розвитку інноваційного підприємницько-го сектора. Сьогодні жодна держава не може досягти вагомих еконо-мічних результатів шляхом використання традиційних ресурсів – видобутку нафти, газу або навіть золота, експорту металопродукції чи деревини, якщо при цьому не впроваджуються інноваційні технології. У постіндустріальному світі «люди працюють мозком замість рук, комунікаційні технології створюють глобальну конкуренцію, … інвестиції вкладаються радше в нові концепції або засоби їх створен-ня, ніж у нові машини, … і постійними є лише швидкі зміни» [44, c. 20].

Без впровадження інновацій досягти сьогодні сталого розвитку, а не просто певних позитивних економічних змін, неможливо. Чим вищими темпами буде розвиватися інноваційне підприємництво та науково-дослідна сфера, тим стабільнішим буде економічний розви-ток держави.

Як було показано вище, загалом інноваційна активність вітчизня-них підприємств є низькою, особливо це стосується малих підпри-ємств, діяльність яких зорієнтована здебільшого на торговельні операції. Тоді як саме мале інноваційне підприємництво належить до тієї ланки, що спроможна подолати суперечність у розриві інновацій-ного процесу, який виникає між стадією наукових досліджень та використанням їх результатів у практичній діяльності. Нині найбіль-ша частка інноваційно активних підприємств припадає на великі підприємства: з чисельністю працюючих від 5 тис. осіб і більше таких підприємств 54,0 %, а з чисельністю від 1000 до 4999 осіб – 40,2 %. За ними менш активними є середні підприємства: частка інноваційно активних підприємств з чисельністю 500-999 осіб становить 29,6 %, а з чисельністю 250–499 осіб – 20,0 %. І найменш інноваційно активни-ми є малі підприємства з кількістю працюючих від 100 до 249 осіб, частка яких становить всього 15,4 % [45]. Це хоча й відповідає загаль-носвітовим тенденціям, що чим більша компанія, тим вища ймовір-ність здійснення нею інновацій, проте у розвинутих країнах рівень інноваційної активності малих підприємств є значно вищим. Так, у країнах ЄС інновації застосовують в середньому 79 % великих вироб-ничих компаній із зайнятістю більше 250 осіб, 58 % середніх компа-


36

ній, що мають кількість працюючих від 50 до 249 осіб, і 44 % малих фірм, на яких зайнято менше 50 осіб [46].

Також приходиться констатувати і про незадовільний нинішній стан винахідництва в Україні, який не відповідає ні потребам, ні ресурсам нашої держави, і свідчить про поступову втрату нашою країною найціннішого багатства – інтелектуального потенціалу, який донедавна був предметом її особливої гордості.

Невирішені проблеми у патентно-ліцензійній сфері експерти голо-вним чином пов’язують з економічними і правовими аспектами. Так, недостатньо застережені права авторів об’єктів промислової власнос-ті: обов’язок роботодавця щодо виплати винагороди, можливості автора використовувати свій винахід, отримувати комерційну вигоду. Недостатньо розроблені проблеми оцінки вартості прав інтелектуаль-ної власності, постановки їх на баланс як нематеріальних активів, внесення до статутних фондів підприємств тощо. Законодавство покладає на власника прав обов’язок щодо їхнього добросовісного використання, проте не надає жодних гарантій використання об’єктів, що отримали правову охорону. Більшість національних заявників і власників прав психологічно не готові займатися пошуком інвесторів і зацікавлених виробників, оскільки через нерозвиненість системи захисту інтелектуальної власності та недостатньо розвинену інфра-структуру не можуть в Україні реалізувати економічний потенціал багатьох своїх розробок.

Особливо негативно позначається те, що права інтелектуальної власності набувають відчутного економічного значення при високому ступені матеріалізації науково-технічних рішень, що досягається лише при серійному випуску відповідної продукції, яка не забезпечується вітчизняним виробництвом. Тому не дивно, що ініціативу щодо захисту в Україні прав інтелектуальної власності перебирають на себе іноземні неурядові організації, які зацікавлені в доступі до внутріш-нього споживчого ринку. Вони часто відкрито лобіюють інтереси певних зарубіжних виробничих чи торговельних корпорацій. Наочним прикладом такого лобіювання є потужний зовнішній тиск на Україну з приводу регулювання виробництва і розповсюдження оптичних дисків для лазерних систем зчитування. Проте, майже непомітна реальна допомога неурядових організацій у формі навчання та підви-


37

щення кваліфікації українських спеціалістів, безоплатної поставки апаратури і обладнання для виявлення і реєстрації піратських і конт-рабандних товарів тощо.

Отже, через незахищеність прав інтелектуальної власності, дефі-цит коштів та дорожнечу патентної процедури, а також у зв’язку з затяжним процесом оформлення патенту загальна кількість запатен-тованих винаходів в Україні продовжує залишатися невеликою, що не стимулює інвестиції в інноваційну сферу. За офіційними даними від недостатнього захисту інтелектуальної власності Україна щороку втрачає щонайменше $1 млрд [47] і фактично вже втратила свої позиції в інноваційній сфері. Її частка у світовому обсязі торгівлі наукоємною продукцією складає приблизно 0,1 %, тоді як для Росії відповідний показник становить 0,3 %, США – 36 % [48].

Таке становище в патентно-ліцензійній сфері показує, що в Украї-ні все ще не створені сприятливі умови для розвитку інноваційної діяльності, і держава повинна задіяти і в цій галузі додаткові механіз-ми стимулювання інноваційної і технологічної активності суб’єктів підприємницької діяльності та окремих винахідників, як це роблять промислово розвинені країни, впроваджуючи прогресивні форми і методи державного стимулювання винахідницької діяльності як підприємців, так і окремих винахідників.

Серед основних форм заохочення, за визначенням міжнародного бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), яка провела дослідження за матеріалами патентних відомств Австрії, Великобританії, Німеччини, Швеції, США і Японії, є такі [22, c. 430]:

пряме фінансування, що сягає до 50 % від витрат на розробку винаходу;

надання позик, зокрема без виплати відсотків (Швеція);

дотації (практично всі країни);

безоплатні позики (Німеччина);

знижка державного мита для індивідуальних винахідників (Австрія, Німеччина, США та ін.);

відстрочення сплати або звільнення від мита, якщо винахід сто-сується економії енергії (Австрія);

безкоштовне ведення діловодства за заявками індивідуальних винахідників, безоплатні послуги патентних повірених (Нідерланди);


38

використання системи субсидій з метою залучення окремих ква-ліфікованих спеціалістів до винахідницької діяльності.

На жаль, в Україні для розвитку винахідництва й інноваційної творчості не сформована відповідна база: Верховна Рада і уряд нині недостатньо ініціюють інноваційні технологічні зміни в економіці, не приділяють належної уваги механізмам економічної та моральної мотивації, іншим формам державної підтримки винахідництва.

Таким чином, як засвідчує огляд статистичних даних, загальний стан інноваційної діяльності на вітчизняних підприємствах досі залишається незадовільним. Незважаючи на те, що питання ефектив-ності інноваційної діяльності дедалі частіше стають предметом досліджень науковців і спеціалістів-практиків, цілісна комплексна система ефективного управління інноваційною діяльністю на підпри-ємствах досі не вироблена.

Головними причинами незадовільного стану інноваційної діяльно-сті підприємств України є такі:

нестача власних коштів підприємств;

недостатня державна підтримка інноваційної діяльності, переду-сім науки, освіти, наукових фундаментальних і прикладних дослі-джень;

невирішеність багатьох питань у патентно-ліцензійній сфері;

недосконалість механізмів економічної і моральної мотивації винахідництва;

відсутність належної законодавчої і загалом інституційної бази розвитку інноваційного підприємництва;

незацікавленість банківської системи у фінансуванні інновацій-ної діяльності і в цілому виробничої сфери.

Це призвело до загострення суперечностей, властивих для періоду становлення національної інноваційної системи, зокрема:

між низькою інновативністю української економіки та високою енергомісткістю промислового виробництва;

між необхідністю сприйняття економікою науково-технологічних розробок і можливістю та бажанням більшості підпри-ємств займатися інноваційною діяльністю;

між фондом споживання і фондом нагромадження через скоро-чення довгострокових витрат на оновлення виробничої бази, викорис-


39

тання застарілої технології, намагання збільшити сьогоденний прибу-ток, що врешті-решт призводить до технологічного відставання, втрати конкурентоспроможності вітчизняних підприємств і продукції, падіння темпів економічного зростання;

між потребами в інноваціях, наукових дослідженнях, оновленні промислового потенціалу на новій технологічній основі і попитом на них та пропозицією інновацій;

між стадією наукових досліджень та використанням їх результа-тів у практичній діяльності та ін.

Для стимулювання динамічного розвитку інноваційного підприє-мництва та підприємницької конкуренції не існує належної законода-вчої й інституційної бази, уряд не заохочує бізнесменів працювати на ринку високих технологій, залишається низьким життєвий рівень громадян, що стримує інвестування у довгострокові проекти. Ваго-мою причиною несприйнятливості до інновацій і неспроможності їхнього використання є нерозвиненість економічного механізму управління.

Для багатьох підприємців в Україні ризик втратити ринки збуту через торговельні обмеження є більшим, ніж через технологічну відсталість виробництва й гіршу якість продукції. Існує також чимало проблем, пов’язаних з обмеженістю доступу підприємців до кредит-них і фінансових ресурсів, які можна отримати у більшості випадків лише на короткий термін, тоді як інноваційні процеси потребують довготермінового і масштабного фінансування.

Розв’язання суперечностей між необхідністю і можливістю (а не-рідко й бажанням) активно займатися інноваційною діяльністю може відбутися лише на основі впровадження моделі інноваційного розвит-ку, яка враховуватиме особливості вітчизняної економіки.

1.3 Зміст та проблеми формування вітчизняної моделі інноваційного розвитку економіки

Логіка забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної еконо-міки вимагає визначення перспектив розвитку підприємництва, здійснення інноваційних соціально-економічних перетворень, які дозволять Україні не лише зберегти, але й примножити свій науково-


40

технічний та інтелектуальний потенціал і зайняти гідне місце у світо-вому просторі. Для цього необхідно використовувати ринкові механі-зми, які забезпечують швидке оновлення, впровадження та широке розповсюдження передових технологій, збільшення випуску конкуре-нтоздатної на світовому ринку продукції.

Цілком очевидно, що побудувати державу з розвиненою конкуре-нтоспроможною економікою можливо лише на основі створення умов для якомога повнішого вияву професійних здібностей і талантів громадян, освоєння нових знань, їх трансформації у найсучасніші технології і продукцію. А відтак необхідна цілісна стратегія щодо створення економічної мотивації і відповідного інституційного середовища для широкомасштабного і ефективного використання національних і глобальних знань в усіх секторах економіки, активіза-ції виробництва та впровадження в усі сфери господарського та особистого життя інформаційно-комунікаційних технологій.

Ядром структурних змін як промислово розвинених країн, так і країн, що швидко розвиваються, є державна інноваційна стратегія та активна науково-технічна політика підприємств і регіонів, орієнтована на сприяння розвитку передових технологій, НДДКР проривного характеру.

Те, що основою стійкого економічного зростання є рівень розвит-ку й динамізм інноваційної сфери – науки, нових технологій, наукоє-мних галузей і компаній – стало очевидним ще наприкінці минулого століття, коли наростаючі темпи науково-технічних змін, бурхливий розвиток наукоємних виробництв і послуг дали поштовх прискорено-го економічного розвитку промислово розвинених країн. Стало зрозуміло, що у світовому господарстві формується нова парадигма економічного розвитку – на основі використання знань, інформації та інновацій, як найважливіших виробничих ресурсів.

Україна в цей час розпочала ринкову трансформацію своєї еконо-міки. На жаль, період реформ розтягнувся на десятиліття, держава так і не спромоглась виробити ефективної політики зі стимулювання НТП й інноваційної діяльності. Навпаки, відбулося скорочення всіх витрат на відтворення людського капіталу, а економіка продовжувала розви-ватися екстенсивним шляхом. Тому сьогодні Україна опинилася у вкрай важкому економічному становищі: ми далеко відстаємо у


41

технологічному розвитку від високорозвинених держав; наша еконо-міка дуже енергомістка і залежна від імперської Росії, яка сьогодні цим вирішила скористатися вповні.

У березні 2014 року Росія фактично розпочала війну з Україною: анексувала Крим, окупувала східні регіони країни. Сьогодні збройний конфлікт на сході нашої держави триває, сотні бійців віддають своє життя за незалежність і територіальну цілісність держави, на боротьбу з загарбником спрямовуються чималі кошти. Але Україна обов’язково переможе і стане процвітаючою європейською державою.

В економічному плані шлях європейського розвитку вимагає від керівництва України негайного запровадження радикальних ринкових реформ, які дозволять створити нову оптимальну систему управління науково-технічним прогресом та впровадити модель інноваційного розвитку економіки.

Основи сучасної теорії інноваційної діяльності закладені західни-ми економістами К. Фріменом [49], Б. Лундвалом [50], Р. Нельсоном [51] та ін., які у 80–90 роках ХХ ст. розробили концепцію національ-них інноваційних систем (НІС), в основу якої були покладені такі загальнометодичні принципи:

дотримання ідей Й. Шумпетера про конкуренцію на основі інно-вацій і наукових розробок у корпораціях як головних факторів еконо-мічної динаміки;

визнання особливої ролі знання в економічному розвитку; розгляд інституціонального контексту інноваційної діяльності як

фактора, що прямо впливає на її зміст і структуру. Проблематику розвитку інноваційних систем (моделей) все часті-

ше порушують у своїх наукових публікаціях вітчизняні економісти та політики [53–56].

У методологічному плані уявлення про модель інноваційного роз-витку повинно виходити із визнання необхідності цілісного підходу до інноваційного процесу, що розгортається в межах існуючої еконо-мічної системи, його формування, структури і динаміки.

На думку автора, поняття «інноваційна модель» і «модель іннова-ційного розвитку» не тотожні. Словосполучення «інноваційна мо-дель» вказує, що ця модель цілісна. Цим поняттям певною мірою підмінюється поняття «економічна система». Адже саме останнє


42

поняття характеризується економістами як «сукупність взаємо-пов’язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства» [57].

Отже, якщо поняття «інноваційна модель» теж означає цілісність, тоді мова йде про дві різні системи – економічну та інноваційну. Натомість поняття «модель інноваційного розвитку» вказує лише на напрям розвитку існуючої економічної системи, або рух в межах економічної системи, яка у своєму розвитку, не втрачаючи цілісності, спрямована на розгортання й активізацію інноваційної діяльності. На думку автора, модель інноваційного розвитку – складовий елемент сучасної економічної системи, а тому її реалізація не означає перехід суспільства до нової економічної системи. Отже, характеризуючи динаміку інноваційного процесу коректно говорити саме про модель інноваційного розвитку економіки чи економічної системи, а не про інноваційну модель як таку.

Предметом дослідження інноваційного процесу як моделі є два взаємопов’язаних аспекти: перший – що характеризує технологічний процес створення інноваційного продукту і налагодження його серій-ного виробництва; другий – який вказує на соціально-економічні чинники, що забезпечують можливість та характер проходження інноваційного продукту в конкретних суспільних умовах. Інновацій-ний процес здійснюється успішно, якщо кожний з його компонентів (виробничий і соціальний) виконує покладену на нього функцію: науково-технічна сфера, де виникає інноваційний процес, забезпечує створення інновації; а соціальна сфера, де інновація знаходить свого споживача, забезпечує надходження ніби по ланцюжку зворотної інформації до виробника про якість інноваційної продукції, що спо-живається, її переваги і недоліки, про потреби суспільства у продук-тах інноваційної діяльності. Якщо виникають перепони в будь-якій із цих двох сфер (наприклад, потреби на новий товар не виникає), тоді інноваційна діяльність на одній із стадій інноваційного процесу затухає. Так от, соціальне значення мають не розрізненні спроби використання конкретних розробок в конкретному виробництві, не поодинокі заходи з налагодження тієї чи іншої складової інноваційно-го процесу, а створення цілісної, гнучкої і динамічної інноваційної


43

системи, здатної вирішувати проблему зміни чи модернізації техноло-гічної бази суспільства. Тому методологія системного підходу до визначення змісту інноваційної системи набуває принципового значення не лише в теоретичному, але й практичному плані.

Тому модель інноваційного розвитку можна представити як су-купність чітко визначених соціально-економічних пріоритетів, схем управління інноваціями, якісних і кількісних критеріїв, що характери-зують ефективність інноваційного напряму розвитку економіки, які покладені в основу стратегічної інноваційної політики держави.

Модель інноваційного розвитку має складну структуру, включає велику кількість взаємопов’язаних між собою елементів, які, динаміч-но розвиваючись, вдосконалюють її. До головних елементів моделі інноваційного розвитку економіки треба віднести [58]:

систему продукування наукових знань та інновацій;

систему освіти та підвищення кваліфікації;

систему комерціалізації наукових знань та інновацій;

систему використання інновацій;

систему управління і регулювання інноваційним розвитком еко-номіки.

Досягти позитивного результату можна лише за умови, що кож-ному з перерахованих вище елементів моделі інноваційного розвитку надається належна увага: наука і освіта одержують пріоритетну підтримку, невідкладно вирішуються питання щодо забезпечення захисту інтелектуальної власності, держава всіляко сприяє збільшен-ню ринкового попиту на інновації. При цьому особливої уваги як з боку уряду, так і з боку регіональних та галузевих органів, а також безпосередньо з боку керівників підприємств і організацій потребує система управління і регулювання розвитком економіки.

Модель інноваційного розвитку формується під впливом безлічі об’єктивних для тієї чи іншої країни чинників, зокрема таких, як її масштаб; наявність природних і людських ресурсів, їх якісний і кількісний склад; особливості історичного розвитку інституцій країни та форм підприємницької діяльності. Всі ці фактори певною мірою визначають напрям і швидкість розвитку інноваційного підприємниц-тва.


44

В економічній літературі досліджується кілька видів моделей ін-новаційного розвитку економіки, кожна з яких характеризується особливостями поєднання та упорядкування її структурних елементів, що забезпечує достатню стабільність їх інституціональної взаємодії.

Так, автори підручника «Основи економічної теорії: політекономі-чний аспект», рекомендують для України аж шість моделей іннова-ційного розвитку: активної дифузії інновацій; державної підтримки інноваційних форм; локального інноваційного середовища; міжгалу-зевих науково-технічних комплексів; світового співробітництва; модель СНД [59, c. 421–423].

Для індустріально розвинених країн автори довідкового посібника «Інноваційний менеджмент» виділяють три головні типи моделей інноваційного розвитку: для таких держав, як США, Франція, Англія – модель, орієнтовану на резерви в науці та реалізацію великомасшта-бних цільових проектів, які охоплюють усі стадії науково-виробничого циклу; для Німеччини, Швеції і Швейцарії – модель, що зорієнтована на розповсюдження нововведень, формування відповід-ного інноваційного середовища і раціоналізацію структури економіки; для Японії і Південної Кореї – модель, орієнтовану на поширення нововведень через координацію дій різних секторів у сфері науки і технологій, забезпечення розвитку інноваційної інфраструктури, сприйнятливості досягнень НТП [60, c. 234].

Якщо узагальнити різні види моделей інноваційного розвитку, то можна описати так би мовити, загальну, найпростішу модель, яка змальовує взаємодію основних її елементів. У цій моделі інноваційно-го розвитку приватному сектору економіки відводиться роль розробки технологій на базі здійснення власних досліджень та ринкового впровадження інновацій, а держава має сприяти фундаментальним дослідженням і взяти на себе розробку технологій стратегічного (зокрема воєнного) характеру, а також допомагати у створенні інфра-структури та сприятливих інституціональних умов для діяльності приватного інноваційного підприємництва.

У межах такої загальної моделі формуються національні особли-вості інноваційних систем, які відрізняються за такими основними ознаками:


45

роллю держави і приватного сектора у виконанні названих фун-кцій;

порівняльним значенням, яке відіграє в економіці великий і ма-лий бізнес;

співвідношенням фундаментальних та прикладних досліджень і розробок;

динамізмом розвитку та галузевою структурою інноваційної ді-яльності.

Особливості, властиві національним інноваційним системам та пі-дприємницьким моделям, значною мірою сприяють збереженню національної специфіки при виборі форм і методів інноваційної політики в окремих країнах [61, c. 121]. Так, у 1980–1990 рр. країни, що належать до нових індустріальних держав Південно-Східної Азії (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг), продемонстрували швидке економічне зростання, що базувалося на розвитку науки, освіти і передових наукоємних галузей. Для моделей інноваційного розвитку цих країн характерні такі особливості: сприятливий інвести-ційний клімат; високі темпи розвитку науки й інновацій (це забезпе-чило потреби експортоорієнтованих галузей, що виробляють технічно складні товари – такі як електроніка, автомобілі); широкий доступ населення до різних форм освіти, зокрема до вищої технічної.

Натомість країнам Латинської Америки не вдалося створити спри-ятливий інноваційний та інвестиційний клімат, вони допустили деградацію наукової сфери й освіти, а тому їх економіка зазнала інфляційних проблем, для неї був характерний стагнаційний розвиток.

Отже, кожна модель інноваційного розвитку має національні осо-бливості. Історичний досвід переконує, що копіювання зарубіжних рецептів з управління чи то інвестиційними, чи то інноваційними процесами, так само як запозичення певної моделі економічного розвитку, як правило, виявляється нерезультативним, не приносить бажаного ефекту.

Досягти запланованого результату часто не вдається з об’єктивних причин. В економічних системах різного рівня розвитку існують різні мотиватори поведінки суб’єктів економічних відносин, сигнали й механізми управління, роль держави та суспільні наслідки є також


46

різними [62, c. 236]. Все це треба враховувати при визначенні параме-трів моделі інноваційного розвитку.

По-перше, створюючи модель інноваційного розвитку національ-ної економіки треба мати на увазі, що економічні закони і закони управління завжди видозмінюються самими умовами суспільства, що трансформується. І якому, можливо, ще не властиві всі ознаки систе-мності та цілісності.

По-друге, треба розуміти, що власне процес трансформації еконо-мічних відносин – як характеризують нинішній етап становлення і розвитку в Україні ринкової економічної системи – не є явищем тимчасовим, властивим лише якомусь конкретному періоду розвитку економіки, а що це об’єктивний процес еволюції товарно-грошових відносин і ринку. Триватиме він постійно, його неможливо ні зупини-ти, ні завершити, оскільки це буде означати, що економічна система перестала розвиватися і вдосконалюватися. Але дуже важливо на кожному етапі трансформації економічних відносин правильно визначити подальший напрям соціально-економічних перетворень, що сприяв би швидкому і повноцінному формуванню необхідних компо-нентів ринкової економічної системи, її вдосконаленню. Видозміню-ючись, економічна система потребуватиме модифікації моделі іннова-ційного розвитку. Кожна держава створює свою політичну модель, модель соціально-економічного розвитку, модель власності, які відповідають її особливостям: економічним, політичним, ідеологіч-ним, національним, історичним, ментальності [63]. Це означає, що неможливо ефективно застосувати скопійовану в іншому суспільстві будь-яку економічну модель без внесення до неї суттєвих змін. Але при формуванні власної моделі інноваційного розвитку, безумовно, треба спиратися на світовий досвід і враховувати останні досягнення НТП. Виробленню дієвих механізмів переходу на модель інноваційно-го розвитку має передувати всебічний аналіз загальних магістральних тенденцій розвитку економічної системи й оцінка ситуації в кожному значимому для України секторі, що допоможе у визначенні ефектив-них напрямів розвитку та формуванні стратегії розвитку власних інноваційних ніш у світовому господарстві.

По-третє, створюючи власну модель інноваційного розвитку, тре-ба враховувати, що трансформація вітчизняної економіки здійснюєть-


47

ся на фоні переходу розвинених країн до постіндустріальної моделі економічного розвитку і формування принципово нової системи господарських зв’язків. І українська модель повинна бути спрямована в кінцевому рахунку на досягнення суспільством рівня розвитку сучасних цивілізованих держав, сприяти якнайшвидшому переходу нашої країни до науково-інформаційного технологічного способу виробництва, який значною мірою ґрунтується на інтелектуальній власності і знаннях – як безпосередній продуктивній силі суспільства.

Враховуючи реалії трансформаційної економіки України, існуючі фінансові обмеження і труднощі залучення довгострокових інвестицій для розвитку інноваційного підприємництва, стабільне економічне зростання забезпечить, на думку автора, модель інноваційного розвит-ку, орієнтована на стимулювання попиту на науково-технічні розро-бки з боку споживачів інноваційної продукції, насамперед – підприєм-ницького сектора.

Заходи щодо заохочення інноваційної підприємницької діяльності мають сприяти зростанню сукупного попиту на інноваційні продукти, у тому числі обладнання і технології, що сприятиме дифузії інновацій, підтримуватиме активну динаміку розвитку наукоємних галузей, активізуватиме процес комерціалізації наукових та дослідно-конструкторських розробок.

Схематично така індикативна модель інноваційного розвитку еко-номічної системи показана на рисунку 1.2. Для неї, як видно зі схеми, властивий пріоритетний розвиток освіти і науки, науково-дослідних робіт і конструкторських розробок. Завдяки використанню науково-технічного потенціалу така модель сприяє науково-технічному, економічному і соціальному прогресу, формує в суспільстві культ нововведень та дух новаторства. Потужний науково-технічний потен-ціал та сучасна інституціонально-правова база становлять основу механізму інноваційного підприємництва, якому в моделі інновацій-ного розвитку відводиться провідна роль, оскільки передусім саме від нього залежить реальне зростання економіки.

Держава має приділяти велику увагу формуванню партнерських відносин між нею і підприємницьким сектором. В інноваційній моделі на державу покладені завдання визначення пріоритетних напрямів науково-технічного розвитку, які дозволять докорінно оновити фізич-но і морально зношену технологічну базу підприємств.


48

Рисунок 1.2 – Індикативна модель інноваційного розвитку економічної системи

Науково-технічний потенціал Інстуціонально-правова база інноваційного підприємництва

Чинники стабільного економічного зростання

Знання

Інформація

Технології

Матеріально

-технічна

база

Нормативно

-правове

забезпечення

Конкурентний

ринок

Економічні

, правові та

соціальні

інститути

Механізм інноваційного підприємництва

Пропозиція науково-технічних розробок та інноваційних продуктів

Система функціона-льної взаємодії

Ринок науково-технічної продукції та інновацій

Фінансове забезпечення розвитку інноваційного підприємництва

Грошово-кредитна політика

Податковий та бюджетний механізми

Інвестування інноваційних проектів

Зростання попиту на науково-технічні розробки та інновації

Перерозподіл капіталів у пріоритетні сфери

та галузі

Структурні економічні зрушення

Одержання суспільних та приватних ефектів

Держрегулювання інноваційної сфери

Позитивні зміни динаміки і якості розвитку економічної системи


49

Уряд країни повинен розробити відповідні державні програми і прийняти рішення про їх фінансування, забезпечити створення сприя-тливих умов для інвестування і кредитування інноваційної діяльності, широко використовуючи ринкові важелі перерозподілу капіталу в пріоритетні сфери і галузі, сприяючи позитивним структурним змінам в економіці та зростанню суспільних і приватних ефектів від запрова-дження інновацій.

Модель інноваційного розвитку властива економікам, що динамі-чно розвиваються, в яких безперервно створюються нові види проду-кції, нові технології, нові методи виробництва тощо. Зрозуміло, що для цього потрібні чималі інвестиційні ресурси.

Проте інновації виступають могутнім чинником інвестицій, – це довів І. Фішер, який, зокрема, дослідив, що результатом відкриття є підвищення норми доходу над витратами, зростання відсоткової ставки та пожвавлення інвестицій.

Воно триватиме доти, поки не відбудеться інвестиційне насичення і, як наслідок, зниження відсоткової ставки, а також допоки підприєм-ці отримуватимуть надприбутки від інноваційної діяльності [64, c.72]. Те, що інноваційна економіка ґрунтується на пошуку, підготовці й реалізації інвестицій, які підвищують можливості реалізації потреб суспільства, стверджується багатьма економістами [65].

Отже, величину інвестицій, залучених на фінансування інновацій-них проектів, слід вважати одним з основних критеріїв, за яким оцінюється інтенсивність розвитку «інноваційних пріоритетів». Розмір таких інвестицій відображають показники наукоємності виробництва: частка капіталовкладень у дослідження і розробки в загальному обсязі витрат виробництва; частка цих вкладень у науку тощо.

До важливих показників, які характеризують результат втілення суспільством моделі інноваційного розвитку, треба віднести також такі:

кількість нових робочих місць у наукоємній сфері (для оцінки інтелектуального потенціалу цей показник доповнюють такими показниками, як питома вага населення з вищою освітою, чисельність дослідників у розрахунку на 1 тис. зайнятих);


50

число інноваційних підприємств, що функціонують в країні, об-сяг виробленої ними інноваційної продукції (цей показник характери-зує результати використання інновацій так само, як і наступний показник);

рівень конкурентоспроможності вітчизняних підприємств і то-варів та послуг на світовому ринку (його оцінюють, зокрема, визна-ченням питомої ваги високотехнологічного експорту в загальному промисловому експорті);

рівень розвитку інноваційної інфраструктури;

розмір фінансових витрат на НДДКР (державних і приватних); витрат на інформаційно-комунікаційні технології; витрат, пов'язаних з інноваційним ризиком та ін. (ці витрати, а також кількість поданих заявок на патенти, характеризують генерування нових знань та їх дифузію).

Сукупність цих показників характеризує інноваційну спромож-ність країни. За ними, та іншими показниками, які в статистиці Украї-ни поки відсутні, у країнах Європейського Союзу визначають компо-зитний індекс інноваційної спроможності (ІІС), розрахований за методикою Європейської комісії. Він має такий вигляд:

1

1

m

i ijjt

i m

ij

q y

ІІСq

, (1.1)

де qj – ваговий коефіцієнт присвоєний j-му показнику в композитному

індексі; – значення трансформованого j-го показника для і-ї країни.

Як показують дослідження [68], для України значення IIC значно поступається середньому значенню для країн ЄС, зокрема, стосовно світових технологічних лідерів – США, Швейцарії, Фінляндії, Японії і Швеції рівень інноваційної спроможності України менший у 3–3,5 рази. Разом з тим, за ІІС наша країна впритул наблизилася до Болгарії, Польщі, Латвії, Іспанії, і значно випереджає Туреччину і Румунію.

Найсерйозніші труднощі, що спіткають на шляху розбудови в Україні моделі інноваційного розвитку економіки, знаходяться в підприємницькому секторі. Зокрема, до них треба віднести такі:

tijy


51

структурна деформованість економіки України, домінування в ній сировинних галузей і галузей з низьким рівнем обробки, які природно мають порівняно низький потенціал інноваційної активності й ефективності. Однак пріоритет державної фінансової підтримки надається саме цим галузям, куди вкладається до 70 % бюджетних коштів, зокрема в паливну промисловість і чорну металургію – понад 50 %;

практично відсутній попит на високотехнологічну вітчизняну продукцію на внутрішньому і особливо зовнішньому ринках у зв’язку з низькою конкурентоспроможністю багатьох інноваційних розробок, та орієнтацією українських підприємств на традиційні схеми вироб-ництва і ринки збуту, тоді як ключовим завданням розбудови моделі інноваційного розвитку є забезпечення структурних зрушень в еконо-міці у напрямі зростання ролі високотехнологічних галузей з великою часткою доданої вартості, високої технологічної укладності. При цьому необхідно домогтися випереджаючого зростання виробництва та експорту продукції з високим ступенем обробки та швидким обігом капіталу. На жаль, в Україні впродовж 2005–2010 рр. експорт високо-технологічної промислової продукції в структурі товарного експорту складав всього 1,99 % [30];

неадекватність існуючої системи організації виробництва і рівня менеджменту завданням інноваційного розвитку;

відсутність ефективної системи підвищення кваліфікації і досві-ду організації роботи працівників в умовах інноваційного розвитку;

незадовільний стан виробничого апарату більшості галузей, що зумовлено зношеністю основних фондів;

недостатність уваги з боку вітчизняних підприємців формуван-ню ефективних структур, що спеціалізуються на зборі, зберіганні та обробці науково-технологічної та економічної інформації з метою її оперативного використання;

відсутність законодавчого механізму дієвого захисту інтелекту-альної власності, а також об’єктивної інформації про наявний інтелек-туальний потенціал країни;

вимушеність більшості вітчизняних підприємців при вирішенні питань інноваційного розвитку розраховувати в основному на власні


52

фінансові ресурси. Як державні, так і недержавні фінансові інституції в Україні дуже слабко орієнтовані на інвестування інновацій.

Отже, формування інноваційно-орієнтованої економіки потребує специфічних підходів, відмінних від підходів до традиційної економі-ки і таких, що мають певні особливості для кожної країни.

Своєрідність нинішнього етапу НТП полягає в тому, що процес трансформації ринкових відносин відбувається в нових умовах – умовах чимраз більших економічних перетворень, зростання рівня невизначеності, підвищення господарської небезпеки. У країнах постіндустріального розвитку цей процес розвивається не стихійно, а за активного впливу і стимулювання з боку держави, яка своїми діями намагається забезпечити ефективність суспільного виробництва. Такі ж умови невизначеності і ризику характерні для нинішньої вітчизня-ної економіки. Тому український уряд також не повинен бути обіч процесу ринкових перетворень в країні, а має активно впливати на реорганізацію національного господарства. Тоді як, на думку фахів-ців, сьогодні державне регулювання ринку інновацій практично не здійснюється, більше того, ті важелі, які вже застосовуються, працю-ють проти інноваційної діяльності [69, c. 27].

Економістами доведено, що мінімізація ролі держави в сучасних умовах це стратегічна помилка [70]. «Недостатній рівень державного регулювання економіки, несформованість ринкового середовища створюють висхідну методологічну помилку в організації розвитку економіки» [71]. Окрім того, що власне ринкова модель, зокрема і такий її варіант, як змішана економіка, є далеко неідеальною, гра ринкових сил часто провокує диспропорції макроекономічного харак-теру. Існує багато й інших причин, які переконують у необхідності цілеспрямованого державного регулювання ринкової економіки, зокрема її інвестиційної та інноваційної сфер.

По-перше, держава сама є власником і підприємцем, забезпечує суспільство необхідними благами.

По-друге, держава виступає у ролі могутнього споживача різних благ.

По-третє, держава є одним із головних інвесторів, який через пря-мі бюджетні інвестиції може чинити вагомий вплив на інноваційні та загалом ринкові перетворення.


53

По-четверте, держава приймає закони й інші нормативно-правові документи за допомогою яких здійснює регулювання діяльності приватних підприємств.

Отже, «відокремлення» економіки від держави непродумане, тому що робить її малоефективною й неконкурентоспроможною [72]. Там, де ринок не може забезпечити оптимального розподілу ресурсів, оскільки ринкові сили неефективні і, отже, там, де ринку загрожує фіаско, ринкове саморегулювання має бути доповнене різними фор-мами державного регулювання, – пише Джон Гелбрейт [73].

За допомогою різних форм та методів регулювання економіки, включаючи адміністративне регулювання цін, держава впливає на тип і структуру економічної системи, визначає дію фінансово-кредитних важелів, формує систему оподаткування, забезпечує концентрацію необхідних ресурсів, несе відповідальність за їх використання. Втру-чання держави у сферу розвитку інноваційного підприємництва позначається на становищі ринку науково-технічної продукції, спів-відношенні між пропозицією і попитом на результати інновацій.

У період формування ринкових відносин і за умов соціально-економічної нестабільності роль державного регулювання економіки посилюється. За допомогою економічних та адміністративних методів держава повинна забезпечувати ефективні структурні зміни в суспіль-ному виробництві, підвищувати активність інноваційної діяльності. Разом з тим, державне втручання повинно узгоджуватись з механіз-мами ринкового саморегулювання, держава має не заважати їх дії, а коригувати та доповнювати, спрямовуючи розвиток економіки в інтересах суспільства. Для цього необхідно синтезувати неокласичну теорію, представники якої (К. Менгер, В. Візер, У. Джевонс) вважа-ють, що уряд не повинен втручатись у процеси створення інновацій, що ринковий попит є найкращим способом стимулювання інновацій-них процесів, і неокейнсіанську теорію, прибічники якої виступають за розробку довгострокової стратегії регулювання інноваційного розвитку, проведення глибинних структурних реформ шляхом держа-вного регулювання макроекономічних процесів.

Однак, проблема полягає в тому, що у вітчизняних та зарубіжних дослідників поки немає єдності щодо шляхів переходу від стихійних процесів модернізації реального сектора економіки до його прискоре-


54

ної трансформації за активної участі держави, вважають розробники пропозицій, до моделі інноваційного розвитку України [74].

Модель інноваційного розвитку реалізується головним чином че-рез проведення виваженої національної інноваційної і промислової політики. Без вироблення довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку здійснити перехід до національної інновацій-ної системи неможливо. Саме держава повинна взяти на себе зо-бов’язання створити сприятливі організаційні і фінансові умови, які б забезпечили успішне практичне втілення інноваційних ідей і проектів. «Нагромаджений досвід країн, що динамічно розвиваються, виділяє інноваційний розвиток як необхідний інструментарій економічної політики, націлений на забезпечення якісних перетворень» [72, c. 61]. Звичайно, що в реалізації інноваційної стратегії соціально-економічного розвитку повинні бути задіяні і вищі заклади освіти, й інноваційні структури. Важливу роль у формуванні і реалізації моделі інноваційного розвитку має відіграти підприємництво, ініціатива підприємств.

Насамперед треба налагодити тісний зв’язок науки з виробничою діяльністю, ефективно поєднати науку з системою ринкових відносин в країні. В умовах ринкової економіки, коли ціна на продукцію визна-чається механізмом вільного ціноутворення і конкуренцією, перед кожним підприємцем постають питання забезпечити високі споживчі властивості товару при мінімальному рівні суспільно-необхідних витрат на його виробництво. Через це багато уваги доводиться нада-вати якості (цінності) продукції, її собівартості. Щоб підвищити цінність товару та знизити сукупні витрати на його виробництво, треба обов’язково аналізувати стадії виготовлення товару, які пере-дують власне його виробництву, – стадії досліджень і розробок. Саме на цих стадіях закладається і максимальний рівень якості продукції, і її мінімальна собівартість при реальних умовах виробництва. Звичай-но, що якась частина витрат на дослідження і розробки неодмінно повинна включатися у ціну продукції. Тому штучно відділити наукові та експериментальні дослідження і розробки від виробничого процесу просто неможливо. І непотрібно намагатися якось роз’єднувати науку і ринок, навпаки, треба їх раціонально зближувати, підвищуючи тим самим ефективність організації інноваційного процесу в цілому, що передбачає:


55

підвищення заінтересованості підприємницьких структур у вті-ленні інновацій та зміні існуючих технологій;

створення механізму передачі результатів академічної науки га-лузевій;

заохочення прискореної амортизації і швидкого оновлення ос-новних фондів;

підвищення рівня ресурсного забезпечення досліджень та розро-бок;

підвищення рівня матеріального забезпечення вчених і спеціалі-стів, зайнятих у сфері освіти і науки;

формування механізму державної та інших видів підтримки ін-новаційного підприємництва;

налагодження тісної інтеграції науки зі світовим ринком. У такому напрямі повинен розвиватися процес у сфері інновацій-

ної діяльності, щоб наблизитися до умов функціонування інновацій-ного підприємництва у країнах з розвиненою ринковою економікою.

Впровадження моделі інноваційного розвитку, здатної забезпечи-ти ефективне використання інтелектуального багатства суспільства, надасть вітчизняній економіці динамічного прогресивного розвитку та сприятиме прискоренню процесу інтеграції України у світову еконо-міку.

56

Розділ 2 ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1 Інноваційна діяльність підприємств та її фінансове забезпечення

Економічне зростання як країни в цілому, так і окремих підпри-ємств можна досягти за рахунок впровадження прогресивних новов-ведень, тобто активної інноваційної діяльності. В сучасних умовах господарювання рівень конкурентоспроможності підприємств визна-чається здатністю до нововведень, тобто залежить, значним чином, від рівня інноваційної діяльності. Саме тому важливо визначити зміст та особливості інноваційної діяльності вітчизняних підприємств та її фінансового забезпечення.

Інноваційна діяльність, відповідно до Закону України «Про інно-ваційну діяльність», – це діяльність, що спрямована на використання та комерціалізацію результатів наукових досліджень та напрацювань і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [75]. У світовій практиці, визначаючи зміст інноваційної діяльності, використовують ширше визначення, яке охоплює також розширення та відновлення номенклатури, поліпшення якості продук-ції (товарів, послуг), що випускається, удосконалення технології їх виробництва з подальшим запровадженням та ефективною реалізаці-єю на внутрішньому чи зовнішньому ринках [76–77].

Головною метою інноваційної діяльності є досягнення конкурен-тоспроможності на мікро-, мезо- та макрорівнях за рахунок впрова-дження інновацій на основі наукових досягнень і передового досвіду. Досягнення конкурентоспроможності відповідно приведе до підви-щення прибутковості та ефективності діяльності економічних систем в цілому.

Окремі вчені порівнюють інноваційну діяльність із ліками чи ві-тамінами для підприємства, без яких хворий або ослаблений організм може вмерти [78]. Інноваційна діяльність є ланкою між науковою і виробничою сферою, у результаті взаємозв'язку яких реалізуються техніко-економічні потреби суспільства. Інноваційна діяльність має

Розділ 2 Фінансове забезпечення інноваційної діяльності

57

забезпечити усунення розриву між наявним обсягом і рівнем вже отриманих і перевірених науково-технічних досягнень і їхнього застосування на підприємствах.

Організацію інноваційної діяльності окремі автори пояснюють до-сліджуючи саме елементи комплексної системи «наука-техніка- виробництво-споживання» [79, c. 20-21]. Описуючи взаємодію цієї системи П. С. Харів зазначає, що техніка є елементом системи, котра з’єднує її у єдине ціле, але саме наука привела до створення техніки. Крім цього, наука забезпечує виробництво новими розробками. Виробництво, у свою чергу, ставить перед наукою певні завдання. У сферу споживання наука теж подає свої (наукові) розробки, а спожи-вач ставить певні вимоги щодо якості нової техніки. У виробництві споживач замовляє виготовлення певних об’єктів «нової техніки», що йому дала наука, а виробник, виготовивши замовлення, реалізує його споживачеві [79].

З точки зору дослідників, сприйнятливість підприємства до інно-вації визначається:

технологічною специфікою підприємства (ступенем інтегрова-ності технологічного процесу і можливістю його вдосконалення);

ємністю ринку і перспективами продукту;

фінансовим становищем підприємства;

технологічними можливостями підприємства (наявністю техно-логічної бази для інновації);

ринковою стратегією підприємства;

суб’єктивними чинниками (підприємливість та гнучкість керів-ництва);

віком підприємства [20, c. 26; 80]. Як видно з цього переліку, успішна інноваційна діяльність підпри-

ємства передбачає належний рівень розвитку внутрішнього та зовніш-нього середовища.

Підприємство, як окрема економічна система, постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем. У сучасних умовах система інноваційної, як і будь-якої іншої, взаємодії суб'єктів господарювання визначається системою, «деревом» цілей її учасників.

В процесі здійснення інноваційної діяльності для підприємства основними суб’єктами зовнішнього середовища, із якими воно має

І. Ю. Єпіфанова

58

відносини, є: ринок науково-технічної продукції, споживачі іннова-ційної продукції та потенційні й реальні інвестори. При цьому виді-ляють три типи зовнішніх взаємозв’язків підприємства: відкриті джерела інформації, які включають в себе загальнодоступну інформа-цію; придбання знань та технологій та інноваційне співробітництво [81].

В цілому, здійснення інноваційної діяльності включає в себе в будь-якому випадку три обов’язкові складові:

проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт;

створення інновації;

комерціалізація інновації. Виділяють різну кількість стадій в процесі здійснення інновацій-

ної діяльності – від двох до семи [78, 79]. О. Ф. Андросова, А. В. Череп до елементів інноваційної діяльності відносять: ініціацію інновацій; маркетинг інновацій; випуск (виробництво) інновацій; реалізацію інновацій; просування інновацій; оцінювання економічної ефективності інновацій; дифузію (поширення) інновацій [82].

Одна з типових моделей здійснення інноваційної діяльності наве-дена на рис. 2.1.

- -

Рисунок 2.1 – Стадії промислової інновації

Інноваційна діяльність передбачає суттєві матеріальні, фінансові, трудові витрати, саме тому підприємства можуть розпочинати іннова-ційну діяльність на різних стадіях промислових інновацій – від стадії наукових досліджень та розробок до стадії масового виробництва чи

Винахід Технічна реалізація

Ринок

Наукові дослідження та розроб-ки

Інженерно

-технічна

розробка

та конструювання

Створення

прототипу

Запуск

пробного

виробництва

Підготовка

обладнання

Виробництво

Маркетинг


59

збуту на ринку. У зв'язку із цим підприємства поділяють на підприєм-ства – «піонери», які забезпечують радикальні нововведення; підпри-ємства – послідовники, які йдуть за лідером або ж імітатори; а також підприємства, які не здійснюють інноваційну роботу [83, с. 18].

Процес здійснення інноваційної діяльності підприємством наведе-но на рис. 2.2.

Інноваційній діяльності передує процес зародження ідеї, яка потім поступово трансформується в інновацію. Ідея інноваційного продукту виникає в результаті фундаментальних досліджень, які, як правило, здійснюються відділом НДДКР.

Найбільш прийнятною формою організації НДДКР на великих пі-дприємствах, на думку низки вчених, є створення науково-дослідних підрозділів з децентралізованими, м’якими системами управління на основі принципу регульованої приватної ініціативи інноватора, що дозволить максимально враховувати і використовувати творчий потенціал співробітників [84].

Генерувати ідею певних інновацій можуть безпосередньо спожи-вачі інноваційної продукції в результаті проведення соціологічних опитувань та виявлення потреб споживачів. Зважаючи на те, що інноваційною є діяльність й щодо суттєвого удосконалення певного продукту, товарів, технологічних процесів тощо, генерувати іннова-ційний продукт може й безпосередньо ринок науково-технічної продукції. Відомо, що приблизно лише 10 % ідей та проведених відповідних фундаментальних досліджень втілюються у реальний інноваційний продукт, що спричинене низкою факторів.

Отже, одним із чинників, які стримують інноваційну діяльність, є недостатній розвиток комунікативних зв’язків між виробниками, ринком науково-технічної продукції та споживачами інноваційних продуктів. Саме тому, вітчизняним підприємствам варто більше уваги приділяти таким питанням, як опитування потенційних та фактичних споживачів щодо продукції, яка їм потрібна і буде такою, тому що є бажаною. Крім того, підприємствам варто налагоджувати активнішу співпрацю в межах ринку науково-технічної продукції та залучати вищі навчальні заклади, які є потужним осередком генерування цікавих ідей для нововведень.


60

Рисунок

2.2

– Процес здійснення

інноваційної

діяльності підприємств


61

Відбір інноваційних ідей передбачає визначення потенційного економічного ефекту, який отримає підприємство в результаті впро-вадження інноваційного продукту у виробництво та його подальшу реалізацію. Саме на цьому етапі значна кількість ідей відсіюється, зважаючи на значний термін окупності, низький або ж відсутній економічний ефект та низку інших чинників.

На наступному етапі підприємство формує інноваційний проект, визначаючи потребу в трудових, фінансових, виробничих, матеріаль-них ресурсах. Інноваційний проект – комплект документів, що визна-чає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції [75].

Серед усіх ресурсів основним є наявність відповідних фінансових ресурсів, оскільки досить часто саме відсутність належного фінансу-вання спричиняє те, що досить цікаві інноваційні ідеї так і не знахо-дять практичної реалізації. Усі фінансові ресурси, які підприємство може використовувати для інноваційної діяльності, можна поділити на власні, залучені та позичені.

Для більшості вітчизняних підприємств саме залучені фінансові ресурси є найбільш цікавими й бажаними, зважаючи на брак власних коштів та високі відсоткові ставки за позиченими фінансовими ресур-сами. Важливим є наявність і трудових ресурсів в необхідній кількості та належної кваліфікації.

Отже на цьому етапі суттєвою перешкодою для здійснення інно-ваційної діяльності підприємств, є відсутність необхідного обсягу ресурсів, передусім фінансових. Більшість інвесторів досить негатив-но сприймають інвестування в інноваційну діяльність, навіть за наявності обґрунтованих планових розрахунків очікуваного економіч-ного ефекту.

Через технічну відсталість, нестачу інвестицій та неузгодженість відносин між галузями витрати матеріальних та енергетичних ресур-сів у головних галузях приблизно на 30–50 % вищі, ніж у країнах із розвинутою ринковою економікою. Для утримання темпів зростання економіки на рівні 5–6 % за рік, що надає змогу досягти макроеконо-мічної стабільності і, відповідно, можливості інтеграції у світові


62

економічні процеси, необхідно мати рівень зростання інвестицій в економіку фактично удвічі вищий, тобто майже 10–12 % [82].

Особливої уваги потребує інноваційна діяльність машинобудівних підприємств, які продукують основні засоби для промислових підпри-ємств, тому технологічний рівень машинобудування визначає рівень розвитку інших галузей промисловості. Більшість підприємств маши-нобудівного комплексу України не працюють або завантажені на неповну потужність. Рівень продукції, яка випускається діючими підприємствами, здебільшого не відповідає міжнародним стандартам та не може конкурувати на рівні із західними аналогами. Так, частка машинобудівної продукції в структурі експорту України складає 13,6 %, що нижче світового рівня на 40,5 % [85]. Крім того, суттєвою перешкодою для збільшення обсягів фінансування інноваційної діяльності є нестабільне політичне становище та нестабільність законодавства, передусім податкового. Тому покращення ситуації в цьому контексті можливе лише за виконання низки заходів, передусім на держаному та регіональному рівнях:

забезпечення стабільного економічного, політичного середови-ща в країні;

удосконалення вітчизняного законодавства та забезпечення його стабільності;

сприяння та надання певних гарантій інвесторам;

зниження кредитних ставок за інноваційними кредитами;

стимулювання інноваційної діяльності за рахунок надання кон-сультаційної, правової та податкової підтримки;

сприяння створенню економічних взаємозв’язків між промисло-вими підприємствами, навчальними закладами та споживачами інноваційної продукції.

У випадку наявності необхідних для впровадження інноваційного продукту у виробництво ресурсів, на наступному етапі відбувається реалізація інноваційного проекту та згодом – виробленої інноваційної продукції, що супроводжується отриманням економічного ефекту. Цей етап, який називають комерціалізацією інновацій, відіграє важли-ву роль в інноваційній діяльності, оскільки несистемність та відсут-ність належного менеджменту щодо реалізації інновацій може призве-


63

сти до недоотримання очікуваного економічного ефекту, або ж навіть до збитків.

Отже, інноваційна діяльність підприємств – це комплекс економі-чних, технічних, правових, соціальних заходів, пов'язаних із розроб-кою, впровадженням та використанням інновацій, який має на меті досягнення певного економічного та / або соціального ефектів.

Ефективність інноваційної діяльності підприємства визначається насамперед узгодженням систем інвестування, оподаткування, креди-тування, які функціонують у інноваційній сфері наукових розробок.

Оскільки інноваційна діяльність не може здійснюватись без нале-жного фінансового забезпечення, важливим є формування дієвого механізму фінансування інноваційної діяльності.

В сучасних умовах господарювання зростає значення фінансів як складової господарської діяльності підприємств, зокрема інновацій-ної. Сучасні світові економічні тенденції свідчать, що в умовах висо-кого рівня фінансових ризиків, впливу різних кризових чинників на діяльність господарських суб'єктів, однією з головних проблем функ-ціонування підприємств є забезпеченість необхідними ресурсами, зокрема фінансовими. Відсутність достатнього обсягу фінансових ресурсів спричиняє фінансовий дисбаланс, втрату належного рівня конкурентоспроможності та, в кінцевому рахунку, й банкрутство підприємств.

За підрахунками фахівців, для досягнення рівня інтенсивного споживання інновації народним господарством, співвідношення між витратами трьох головних стадій життєвого циклу продукту (фунда-ментальні дослідження – конструкторсько-технологічні розробки, створення дослідного зразка – промислове освоєння) має становити 1:10:100. Це означає, що витрати на реалізацію одного інноваційного проекту у середньому в 100 разів вищі, ніж витрати на одержання необхідних для нього результатів фундаментальних досліджень [86, c. 197]. Тому важливу роль в інноваційній діяльності відіграютьфінансові ресурси.

Фінансування інноваційної діяльності приводять до зростання ВВП в співвідношенні 1 до 3, фінансування інформаційно-комунікаційних технологій – основи нової економіки – в співвідно-


64

шенні 1 до 2. У розвинених країнах до 90 % зростання ВВП визнача-ється інноваціями і технологічним прогресом [87].

Рівень конкурентоспроможності значною мірою формує ефектив-ність управління фінансами, тобто визначення загальної потреби у фінансових ресурсах – їх оптимальної структури та умов залучення. Управління фінансами передбачає не лише ефективне використання вже накопиченої частини фінансових ресурсів, але і формування додаткових, що забезпечують майбутній розвиток підприємства та сприяють підвищенню його конкурентоспроможності та підвищенню ефективності інноваційної діяльності.

Однією із основних проблем ефективного здійснення інноваційної діяльності є недостатній обсяг фінансового забезпечення. Разом з тим, належний рівень фінансування інноваційної діяльності є чинником соціально-економічного зростання як окремих підприємств, так і країни в цілому, оскільки ефективне фінансове забезпечення іннова-ційної діяльності сприяє вирішенню економічних, соціальних, екологіч-них й інших проблем розвитку сучасного суспільства.

Разом з тим, оскільки промислове підприємство є суб’єктом еко-номічної системи, досягнення процвітання передбачає гнучке та постійне управління фінансами. Управління фінансами будь-якого підприємства незалежно від виду економічної діяльності є одним з основних елементів загального управління. Фінанси – це фундамента-льна, узагальнена багатозначна економічна категорія, яка в процесі розвитку економіки зазнала змін. До 1950 р. управління фінансами на підприємстві обмежувалось отриманням необхідних коштів для забезпечення росту підприємства та взаємовідносинами з банком. Розширення підприємств, збільшення кількості міжнародних груп, диверсифікація засобів фінансування, загострення конкурентної боротьби на ринках – усі ці фактори спонукали фінансових директорів дбати не лише про отримання фінансових ресурсів, а й про їх викори-стання.

Друга половина ХХ століття характеризується розвитком нової концепції фінансів підприємства, найактивнішу участь у нових дослі-дженнях брали США. Зокрема, у 60-ті роки, завдяки зусиллям У. Шарпа, Дж. Літнера та Дж. Моссіна, була розроблена модель оцінки доходності фінансових активів. У другій половині 50-х років


65

Д. Дюраном проводились інтенсивні дослідження з теорії структури капіталу і ціни джерел фінансування [89]. Найсуттєвіший внесок у розробку цього напрямку внесли Ф. Моділ’яні і М. Міллер, які ствер-джували, що вартість будь-якої фірми визначається виключно її майбу-тніми доходами і зовсім не залежить від структури її капіталу [89].

Е. Нікбахт, А. Гроппеллі визначають фінанси як застосування різ-номанітних економічних прийомів для досягнення максимального достатку фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу. До 1970 року пріоритетом було визначення шляхів ефективного управління робочим капіталом з метою поліпшення методики ведення фінансового обліку, та тлумачення балансу і звіту про результати діяльності [90].

В. П. Дьяченко, засновник науки про радянські фінанси, визначив радянські фінанси як систему економічних відносин, за допомогою яких планомірно утворюються і використовуються фонди коштів для розширеного соціалістичного відтворення та задоволення інших суспільних потреб. А призначення радянських фінансів полягає в тому, щоб через своєчасне і правильне утворення, розподіл, витрату грошо-вих доходів і накопичень, а також за допомогою діючого контролю карбованцем сприяти найбільш раціональному, ефективному викорис-танню всіх ресурсів народного господарства і більш повному задово-ленню матеріальних і культурних потреб радянського народу [91].

В тлумачному економічному та фінансовому словнику термін «фінанси» трактується як: «стан капіталу суб’єкта господарювання; умови, за яких утворюються та використовуються результати фінан-сових операцій» [92].

На думку більшості науковців, фінанси, як економічна категорія, відображає сукупність економічних відносин, пов’язаних зі створен-ням, розподілом і використанням фінансових ресурсів. О. М. Колодізєв зазначає, що визначення «фінансів» у вузькому розумінні засновано на баченні їх як власне грошових фондів, чи певної суми грошових активів, які мають конкретні сценарії їх життя, а у широкому – передбачає врахування не лише фондів грошових коштів, але й також усіх видів цінних паперів, які обертаються на фондовому ринку [93].


66

Отже, основа фінансів підприємств – фінансові відносини, які є складовою економічних відносин. Фінансові відносини підприємств пов'язані з формуванням і використанням грошових доходів і нагро-маджень підприємств, а також контролем за їх формуванням, розподі-лом і використанням.

Сутність економічної категорії проявляється в її функціях. На ду-мку окремих економістів фінансам притаманні три функції – розподі-льна, контрольна і регулятивна [94]. Водночас у літературі розгля-дають й інші функції фінансів: оперативна, стимулююча, перерозподільна, відтворювальна. За останні роки фінанси розширили свої межі, наголос тепер робиться на пошуку шляхів ефективного використання обмежених фінансових ресурсів та на інвестуванні коштів в активи чи проекти, що приносять високі доходи за най-меншого ризику [95]. В умовах ринкової економіки ефективне управ-ління передбачає оптимізацію ресурсного потенціалу підприємства, зокрема фінансових ресурсів.

Система стратегічних фінансових цілей повинна забезпечувати формування достатнього обсягу власних фінансових ресурсів і високу рентабельність використання власного капіталу; оптимізацію струк-тури активів і оборотного капіталу; встановлення прийнятного рівня фінансових ризиків в процесі здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства у довготерміновому періоді. Разом з тим, як видно з таблиці 2.1, вітчизняні промислові підприємства недостатньо ефективно формують власні фінансові ресурси, джерелами яких є чистий прибуток та амортизаційні відрахування.

Таблиця 2.1 – Чистий прибуток (збиток) за видами промислової діяльності [30]

Вид промислової діяльності

2007р. 2008р. 2009р. 2010р. 2011р. 2012р. 2013р.

Промисловість 29286,9 5542,5 –14192,5 11889,6 32229,9 2592,4 –4535,2 Добувна промисловість

6110,4 16917,6 408,8 15639,5 20539,1 8826,6 8718,9

Переробна промисловість

22035,0 –10989,1 –14113,9 –3177,6 4202,2 –11571,9 –12683,8

Машинобуду-вання

3485,5 –1089,5 37,3 4235,5 10777,9 9268,8 3046,8


67

Впродовж 2007–2008 рр. кінцевий результат діяльності промисло-вості в цілому мав тенденцію до скорочення, а в 2009 р. практично за усіма видами промислової діяльності отримано в кінцевому результаті чистий збиток. Незважаючи на те, що в 2010 р. ситуація дещо покра-щилась і по промисловості в цілому отримано чистий прибуток в розмірі 11889,6 тис. грн., проте переробна промисловість залишилась збитковою.

Досить негативним є те, що впродовж 2007–2013 рр. підприємства переробної промисловості отримували чистий збиток, який періодич-но то зростав, то скорочувався. Усе це свідчить про незадовільний рівень управління фінансами на вітчизняних підприємствах.

Одним з основних чинників, які спричинили суттєве зменшення чистого прибутку, є світова фінансова криза, яка зумовила зниження рівня ділової активності на світових та вітчизняному ринках. Нестача власних обігових коштів, дисбаланс дебіторської та кредиторської заборгованостей призвели до того, що основним завданням фінансів вітчизняних підприємств стає не максимізація прибутку, а уникнення банкрутства.

Незбалансованість фінансів суб'єктів господарювання знижує фі-нансово-економічний потенціал розвитку, призводить до виникнення ризику втрати фінансової стійкості, ліквідності та платоспроможності, а також до зростання боргових зобов'язань. А. Альтман [96] визначив, що в результаті розбалансування фінансів до моменту визнання банкрутом промислові підприємства втрачають 15 % вартості, підпри-ємства торгівлі – 7 %. Узагальнення досліджень економістів за останні 25 років надали можливість Д. Нефьодову виявити, що втрати від розбалансування фінансів становлять 11–15 % від загальної вартості підприємств порівняно із вартістю до виникнення фінансових труд-нощів, зокрема, прямі витрати складають 3,0–4,5 %, непрямі – 8–10 % [97].

В умовах фінансової кризи та дефіцитності оборотних активів на-явність фінансових ресурсів є одним з визначальних факторів розвит-ку підприємств, а ефективність діяльності підприємства знаходиться в безпосередній залежності від того, наскільки швидко кошти, вкладені в активи, перетворяться в реальні гроші.


68

В економічній літературі існують різні погляди щодо економічної сутності фінансового забезпечення інноваційної діяльності промисло-вих підприємств.

На думку багатьох учених фінансове забезпечення є тотожним фі-нансуванню і передбачає як формування фінансових ресурсів з метою ефективного здійснення інноваційної діяльності, так і процес їх використання.

Зокрема, О. І. Москаль визначає фінансове забезпечення як сукуп-ність економічних відносин, що виникають з приводу пошуку, залу-чення і ефективного використання фінансових ресурсів та організа-ційно-управлінських принципів, методів і форм їх впливу на соціально-економічну життєдіяльність [98]. О. М. Колодізєв виділяє п’ять науково-методичних підходів до розуміння сутності поняття «фінансове забезпечення» – ресурсний, витратний, структурний, функціональний, комплексний [93].

Відповідно до комплексного підходу О. М. Колодізєв визначає фі-нансове забезпечення інноваційної діяльності як сукупність економіч-них відносин, що виникають з приводу пошуку, залучення та ефекти-вного використання фінансових ресурсів, а також організаційно-управлінських принципів, методів і форм впливу цих ресурсів на інноваційний розвиток національної економіки [93]. І. Г. Сокирська розглядає фінансове забезпечення діяльності з позиції реалізації неперервного характеру відтворювальних процесів за рахунок власних та залучених фінансових ресурсів із виокремленням механізму фінан-сового забезпечення, формування структури капіталу, планування і бюджетування та балансування грошових потоків [99].

Найпоширенішим є визначення фінансового забезпечення іннова-ційної діяльності як комплексу методів та важелів впливу на іннова-ційну діяльність, який реалізується в різних формах через відповідну систему фінансування [100].

Аналізуючи підходи групи авторів О. І. Москаля, О. М. Колодзієва, І. Г. Сокирської, можна виділити певні взаємо-пов’язані етапи фінансового забезпечення:

1. Формування необхідного обсягу фінансового забезпеченняінноваційної діяльності, що передбачає:

визначення загальної потреби у фінансових ресурсах;


69

визначення обсягу внутрішніх (власних) фінансових ресурсів для фінансування інноваційної діяльності;

визначення обсягу та вартості необхідних зовнішніх фінансо-вих ресурсів для фінансування інноваційної діяльності;

визначення форм і методів фінансування; залучення потрібної кількості зовнішніх фінансових ресурсів. 2. Використання сформованих фінансових ресурсів у процесі ін-

новаційної діяльності. 3. Отримання ефекту від використаного фінансового забезпечен-

ня (досягнення бажаного фінансового результату, забезпечення необхідного рівня рентабельності та прибутковості інвесторів, пок-риття інших витрат за зовнішніми фінансовими ресурсами).

Інша група вчених вважає, що поняття «фінансове забезпечення» та «фінансування» не є тотожними і потребують розмежування. Наприклад, на думку К. О. Ільїної, недоцільно ототожнювати фінан-сове забезпечення інноваційної діяльності, яке полягає у формуванні ресурсної бази, та фінансування, що передбачає розподіл нагрома-джених коштів. Безперебійне надходження фінансових ресурсів на інноваційні потреби залежить від доступності й достатності джерел. Тому для активізації інноваційних процесів необхідним є формування ефективної системи фінансового забезпечення інноваційного розвитку [101]. Такої самої думки дотримується Н. Я. Зінько, який підкреслює, що «фінансове забезпечення» означає пошук і вибір джерел фінансо-вих ресурсів, тоді як «фінансування» передбачає процес використання цих фінансових ресурсів [102].

О. М. Юркевич визначає фінансове забезпечення інноваційної дія-льності як сукупність взаємопов’язаних елементів (суб’єктів, об’єктів, джерел і методів фінансування інноваційної діяльності), спрямовану на стимулювання фінансування інноваційної діяльності, здійснення якої потребує значної концентрації фінансових ресурсів для отриман-ня певного економічного ефекту [103].

С. В. Онишко розуміє фінансове забезпечення як цілісний процес, що охоплює власне фінансове забезпечення, можливості нагрома-дження і відтворення фінансових ресурсів, а також його регулятивний потенціал. Зважаючи на те, що економічну основу фінансового забез-печення становлять фінансові ресурси, головні його проблеми вбача-ють у їх відсутності [104].


70

Отже, найпоширенішим є визначення фінансового забезпечення інноваційної діяльності як комплексу методів та важелів впливу на інноваційну діяльність, який реалізується в різних формах через відповідну систему фінансування [100]. Виходячи з такого розуміння, основними складовими фінансового забезпечення інноваційної діяль-ності є методи та форми фінансування, важелі впливу на інноваційну діяльність, джерела надходження коштів, моніторинг і контроль за фінансуванням інноваційної діяльності.

Водночас, якщо розмежовувати поняття «фінансування» та «фі-нансове забезпечення», то постає таке дискусійне питання: яким чином визначити необхідність чи доцільність додаткового залучення коштів в інноваційну діяльність. Відомо, що інноваційна діяльність – це тривалий процес, на який впливають фактори часу, невизначеності, ризику, ліквідності, тож очевидно, що потреби у фінансуванні іннова-ційної діяльності на різних її етапах є неоднаковими і вимагають постійного коригування.

Але найважливішим завданням суб’єктів господарювання на різ-них рівнях є ефективне використання фінансових ресурсів у ході здійснення інноваційної діяльності. Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність» джерелами фінансового забезпечення цієї діяльності є: кошти Державного бюджету України; кошти місцевих бюджетів і кошти бюджету Автономної Республіки Крим; власні кошти спеціалізованих державних та комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності; кошти (інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб; інші джерела, не заборонені законодавством України [75].

Однаковий обсяг фінансового забезпечення інноваційної діяльно-сті різними підприємствами може використовуватись по-різному, а тому й давати різний рівень прибутку, рентабельності. Тому досить важливо оцінити ефективність фінансового забезпечення, яка розра-ховується як співвідношення корисності, отриманої від нього, та вартості, сплаченої підприємством для залучення певних джерел фінансового забезпечення або ж можливого їх альтернативного використання.


71

Таким чином, фінансове забезпечення інноваційної діяльності пе-редбачає реалізацію заходів із залучення необхідного обсягу фінансо-вих ресурсів для фінансування нововведень підприємства. Основним завданням фінансового забезпечення є прийняття рішень щодо визна-чення джерел ресурсів фінансування інноваційної діяльності, форму-вання необхідних обсягів та оптимізації.

Узагальнюючи проаналізовані підходи, фінансове забезпечення інноваційної діяльності промислових підприємств можна визначити як сукупність економічних відносин, що виникають між суб’єктами інноваційної діяльності з приводу пошуку, залучення і ефективного використання фінансових ресурсів з метою отримання економічного ефекту із використанням організаційно-управлінських принципів, методів і форм впливу цих ресурсів на інноваційну діяльність.

Фінансове забезпечення інноваційної діяльності передбачає реалі-зацію заходів із залучення необхідного обсягу фінансових ресурсів для фінансування нововведень підприємства. Основним завданням фінансового забезпечення є прийняття рішень щодо визначення джерел ресурсів фінансування інноваційної діяльності, формування необхідних їх обсягів та оптимізації.

В цілому в економіці попит на фінансові ресурси та їх пропозиція взаємно врівноважуються, інвестиції здійснюються за рахунок заоща-джень згідно з теорією загальної рівноваги (I = S). Проте на практиці темпи інфляції, розмір процентних ставок та коливання валютного курсу справляють значний вплив на реальну вартість фінансових активів і на напрями руху фінансових ресурсів, оскільки зі зростанням невизначеності (ризику) обсяги ринку фінансових ресурсів в цілому скорочуються [105].

Фінансове забезпечення промислових підприємств може здійсню-ватися у трьох формах: самофінансування, кредитування, зовнішнє фінансування. На практиці, з метою максимізації прибутку та забезпе-чення оптимального співвідношення, різні форми фінансового забез-печення використовуються одночасно.

У широкому розумінні самофінансування − це метод господарю-вання, який означає покриття за рахунок власних доходів усіх видат-ків діяльності підприємства як при простому, так і при розширеному відтворенні [106].


72

Самофінансування передбачає забезпечення підприємствами інве-стування в основному за рахунок власних фінансових ресурсів: прибутку, амортизаційних відрахувань та ресурсів прирівняних до власних, зокрема, коштів засновників, внесених до статутного капіта-лу, емісійного доходу.

Разом з тим, власні кошти не можуть повністю використовуватись в якості фінансового забезпечення інноваційної діяльності, оскільки частина чистого прибутку використовується на приріст оборотного капіталу, виплату дивідендів тощо. За рахунок самофінансування промислових підприємств практично неможливо своєчасно та ефекти-вно перерозподілити ресурси внаслідок їх пов`язаності, яка зумовлює всі структурно-технологічні перекоси в сфері матеріального виробни-цтва.

Крім того, в умовах фінансової кризи значна частина промислових підприємств працює збитково. Великою є й частка тих підприємств, які відчувають нестачу власних фінансових ресурсів навіть для забезпечення поточної діяльності. Тому промислові підприємства прагнуть залучати позикові та залучені фінансові ресурси для забез-печення зовнішнього фінансування та кредитування.

В якості зовнішнього фінансування промислові підприємства ви-користовують такі джерела, як кошти державного та місцевих бюдже-тів, а також кошти інвесторів. За рахунок державних коштів фінансу-ються цільові комплексні програми, фундаментальні та окремі прикладні дослідження, які мають стратегічне та важливе значення для країни і здійснюються переважно спеціалізованими науково-дослідними організаціями. Бюджетне фінансування інноваційних проектів здійснюється у формі безвідсоткових або пільгових позик. Позабюджетні фонди фінансування інноваційної діяльності викорис-товуються для забезпечення фінансування.

Необхідність перерозподілу ВВП через бюджет на цілі інвесту-вання пов'язана з тією обставиною, що ринковий механізм розподілу не забезпечує оптимальних умов відтворення капіталу. У розвинених країнах саме бюджетні кошти є найважливішим фінансовим інстру-ментом науково-технічної політики, який відіграє вирішальну роль в структурній перебудові економіки та переведенні її на прогресивні технології. В багатьох країнах держава бере на себе від 20 до 50 %


73

національних наукових витрат. Для фундаментальних досліджень зазначений показник значно вищий (від половини до 2/3). При цьому частка витрат на науку в загальній сумі витрат державного бюджету відносно невелика, і в останні 20 років стабільно утримається на рівні, наприклад, у США 6–7 % , в Японії – 4–5 % [107, c.115].

Для українських промислових підприємств при виборі структури капіталу характерними є такі особливості: у багатьох з них фінансо-вий стан незадовільний, при прогнозуванні результатів діяльності українських компаній застосовуються моделі, що не дозволяють правильно прогнозувати динаміку їх фінансового важеля, основні засоби сильно зношені і вимагають великих інвестицій для заміни, існуючі методи ухвалення інвестиційно-фінансових рішень не повною мірою враховують інтереси держави, власників компаній і пов'язаних з ним осіб; значна частина акціонерів не відчувають себе повною мірою власниками [108].

Вищою ланкою в ланцюжку інноваційної стратегії могло б стати створення спеціалізованого інноваційного банку, який з більшою ефективністю забезпечував би виконання програм науково-технічного і соціально-економічного розвитку промислових компаній, одержання прибутку від реалізації цих програм.

Суттєвою проблемою залишається незначна частка вітчизняної наукоємної продукції в структурі ВВП. Тоді як провідні країни за показниками наукоємності ВВП входять до першої десятки (Ізраїль – близько 3,5 % ВВП, Швеція – майже 2,4 %, Фінляндія, Німеччина – близько 2,3 %, Великобританія – 2,2 %), в Україні цей показник становить приблизно 1,2 % [109].

Недостатній рівень фінансового забезпечення інноваційної діяль-ності є однією з причин низького рівня інноваційної активності вітчизняних промислових підприємств.

Саме тому, для активної інноваційної діяльності необхідним є збі-льшення фінансового забезпечення, удосконалення вітчизняного законодавства та створення мережі спеціалізованих комерційних банків, які б займались інноваційним кредитуванням.

Отже, ефективне управління фінансами відіграє важливу роль в господарській діяльності підприємства. Забезпеченість необхідним обсягом власних та залучених фінансових ресурсів створює можливо-


74

сті підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств, впровадження інновацій та забезпечує ефективну інноваційну діяль-ність.

2.2 Світовий досвід управління фінансовим забезпеченням інноваційної діяльності підприємств

Зважаючи на сучасні тенденції глобалізації, вичерпність матеріа-льних ресурсів, у світі все більше увага приділяється інноваційній діяльності, яка створює можливості суттєвого підвищення рівня конкурентоспроможності. Наука зростає в усьому світі: з початку ХХІ століття, глобальні витрати на дослідження і розробки майже подвої-лись, публікації зросли на третину, а кількість дослідників продовжує зростати.

За підрахунками фахівців, для досягнення рівня інтенсивного споживання інновації народним господарством співвідношення між витратами трьох головних стадій життєвого циклу продукту (фунда-ментальні дослідження – конструкторсько-технологічні розробки, створення дослідного зразка – промислове освоєння) має становити 1:10:100. Це означає, що витрати на реалізацію одного інноваційного проекту у середньому в 100 разів вищі, ніж витрати на одержання необхідних для нього результатів фундаментальних досліджень [86]. Тому важливу роль в інноваційній діяльності відіграють фінансові ресурси.

Лідерами у фінансуванні інноваційної діяльності є Швеція – 3,82 %, Фінляндія – 3,5 %, Японія – 3,15 %, США – 2,59 %, Німеччина – 2,51 %, Австрія – 2,45 %, Данія – 2,13 % від ВВП [110]. Часткавитрат США, Великобританії, Японії, Німеччини та Франції складає 59 % всіх витрат на науку у всьому світі [111].

Основні характеристики фінансування інновацій у відсотках до ВВП у цих країнах наведено в таблиці 2.3, з якої видно, що усі ці країни мають значні валові внутрішні витрати на НДДКР, які станов-лять в середньому 2–3 % від ВВП, суттєву державну підтримку у фінансуванні НДДКР в межах 0,1–0,3 % від ВВП, а також значний венчурний капітал.

Основою інноваційної політики Євросоюзу є «План розвитку міжнародної інфраструктури інновацій і передача технологій»,


75

прийнятий в 1985 році. Головною метою цього документу є прискорення і спрощення процесів втілення результатів наукових досліджень в готових продуктах на національному та наднаціональному рівні, а також сприяння розповсюдженню інновацій в Євросоюзі.У 90-ті роки уряди західноєвропейських країн посилили увагу до проблем інновацій, розглядаючи їх як важливий фактор конкурентоспроможності. В прийнятих спеціальних програмах розви-тку нововведень передбачались як прямі, так і опосередковані (непря-мі) інструменти стимулювання інноваційної діяльності фірм, при цьому роль непрямих методів постійно зростає.

Регулювання державою інноваційного процесу на сьогодні є найважливішим блоком господарського механізму в країнах з розвиненою ринковою економікою.

Таблиця 2.3 – Фінансування інновацій у % від ВВП (cкладено за даними [112])

Країна

Валові внутрішні витрати на НДДКР у

% від ВВП

Державна підтрим-

ка НДДКР у

% від ВВП

Частка венчурно-го капіталу у % від ВВП

Найбільш конкурентоспроможні галузі

США 2,7 0,230 0,12

Авіаційна та аерокосмічна, машинобудування, автомобілебу-дування, виробництво комп’юте-рів та розробка програмного забезпечення

Японія 3,3 0,082 0,12

Автомобілебудування, мотоцик-ли, верстатобудування, суднобу-ду-вання, електроніка та напів-провідники, комп’ютери й офісне обладнання, телекомунікаційне обладнання, побутова аудіо- та відеоапаратура, фотографічне обладнання

Німеччина 2,8 0,158 0,09 Металургійна, автомобільна, хімічна

Франція 2,1 0,381 0,13 Металургійна, автомобільна, хімічна, легка промисловість

На формування державної активності в цьому процесі впливають різноманітні сили, які в кінцевому рахунку і визначають форми взаємодії держави та інших учасників:


76

1. Відбувається зміна принципів макроекономічної таіндустріальної політики, яка виражається у скороченні прямого втручання держави в розвиток національних господарських комплексів.

2. Деякі проблеми, повязані з НТР, не можуть бути вирішені безучасті держави. Високі витрати на НДДКР, значний ризик при виборі пріоритетних напрямків, необхідність зв'язку між діяльністю багатьох учасників наукових досліджень – університетів, приватних фірм, державних інститутів, задачі підтримки національних учасників міжнародної крнкуренції тощо – все це потребує державних гарантій, фінансування, організаційної та інформаційної підтримки.

У світі, як і в Україні, спостерігається скорочення фінансування інноваційної діяльності комерційними банками, зумовлене світовою фінансовою кризою (рис. 2.3).

Рисунок 2.3 – Джерела фінансування інноваційної діяльності в Україні, млн грн

Комерційні банки більш охоче фінансують інноваційні проекти на етапах впровадження, а не на етапах розроблення, а також існуючі підприємства, а не ті, що недавно створені. Саме тому, важлива роль стимулювання інноваційної діяльності в сучасних умовах господарю-вання належить безпосередньо державам.

0

5000

10000

15000

2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Власні кошти Кошти державного бюджету

Кошти іноземних інвесторів Інші джерела


77

Для країн з розвиненою ринковою економікою головним фінансовим інструментом науково-технічної політики є засоби державного бюджету. Держава в цих країнах бере на себе від 1/5 до половини національних наукових витрат. Для фундаментальних розробок цей показник значно вищий – від половини до 2/3. Практично повністю з бюджетів фінансується наука в університетах та національних центрах охорони здоров'я, створення найбільш складних та дорогих експериментальних установок, зокрема, прискорювачів, телескопів, космічних станцій тощо.

Варто зазначити, що економістами розглядаються чотири варіанти інноваційної політики, які в окремі періоди в різних країнах окремо або в поєднанні домінували або сильно бралися до уваги:

1. Політика «технологічного поштовху», яка виходить з того, щосаме наука і техніка є основними імпульсами нововведень, що за їх розвиток відповідає в першу чергу держава і що саме вона, маючи для цього необхідні матеріальні ресурси, експертизу та інформацію, здатна точно визначити напрямки цього розвитку. Такий варіант виходить з наявності науково-технічних та соціально-економічних проблем та передбачає для їх вирішення розробку різних державних програм, великих капіталовкладень та інших прямих форм державної участі.

Ця політика фактично використовувалась урядом США у 40–50-ті роки, в період «великої науки», коли по суті було створено більшість технологічних траєкторій в галузі електроніки, ЕОМ, засобів зв'язку та авіабудування, які в подальшому отримали розвиток. Для Франції технологічна стратегія до останнього часу була в центрі уваги та ідентифікувалась з економічним розвитком в цілому.

2. Політика «орієнтації на попит» передбачає головну рольринкового механізму в розподілі ресурсів, у виборі майбутніх напрямків та технологічних можливостей. Вона також виходить з того, що НДДКР є важливими для технологічних змін та нововведень, проте вимагає обмежень ролі держави лише стимулюванням фундаментальних досліджень і створенням економічного клімату та інформаційного середовища для нововведень у фірмах. Крім того, передбачається скорочення прямої участі держави в розробках, демонстраційних проектах і дослідженнях ринку, а також зменшення


78

всіх форм регулювання, які не сприяють стимулюванню ринкової ініціативи.

Така політика активно проводилась в Японії, Німеччині, стала переважною і в США в кінці 70-х років.

3. Політика «соціальної орієнтації» виходить з того, щонововведення, які забезпечуються дією лише ринкового механізму, залишаються байдужими до загальнолюдських цінностей і можуть принести великі соціальні витрати. Звідси в центр уваги повинні ставитись соціальні наслідки НТП, передбачатись певне соціальне регулювання, процес прийняття рішення повинен базуватись на певному соціально-політичному консенсусі із залученням широкої громадскості. Елементи такого підходу існують в інноваційній політиці Скандинавських країн, а з другої половини 80-х років і в Японії, перш за все, у вигляді врахування інтересів молоді та осіб похилого віку.

4. Політика, направлена на трансформацію економічної структуривідображає довгострокову взаємодію між технологією та суспільством. Вона передбачає сильний вплив прогресивних технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, на поведінку господарюючих суб'єктів, рівень життя тощо. Все це потребує нових форм організації, нових механізмів управління, системних поглядів на розвиток науки і техніки, на їх взаємодію та наслідки.

Досить активно державою підтримується фінансування інновацій-ної діяльності у США. При цьому однією із форм такої підтримки є часткове гарантування місцевими органами влади банківських креди-тів. Щорічно з бюджетів усіх рівнів на гарантування банківських кредитів для здійснення інноваційної діяльності в середньому виділя-ється до 50 млрд дол. [112], що створює можливість збільшувати обсяги фінансування інноваційної діяльності.

В цілому американська стратегія інновацій організована навколо трьох китів: інвестувати в будівельні блоки американських інновацій, в тому числі НДДКР і людський, фізичний та технологічний капітал, заохочувати конкурентні ринки, які стимулюють виробничі підприєм-ництва, а також стимулювати прориви таких національних пріорите-тів, як розвиток альтернативних джерел енергії та поліпшення здоро-


79

в'я населення [113]. В США суттєве фінансове забезпечення зі сторо-ни держави отримує, в першу чергу, саме оборонно-військовий комплекс. Разом з тим, значна кількість розробок використовується потім і в промисловості. При цьому більшість підприємств працює безпосередньо на швидке отримання прибутку.

При цьому найбільш конкурентоспроможними галузями в США є: авіаційна та аерокосмічна, машинобудування, автомобілебудування, виробництво комп’ютерів та розробка програмного забезпечення.

Як свідчить досвід розвинених країн фінансування інноваційного бізнесу можуть здійснювати спеціалізовані банки або ж універсальні банки, які створили спеціалізовані відділи чи департаменти іннова-ційного фінансування. Традиційно піонером комерційного фінансу-вання інноваційних проектів є США.

В США інноваційний бізнес обслуговують три типи банків: 1. Малі спеціалізовані банки, часто з активами нижче 1 млн дол.

США, які надають кредити для малих та середніх підприємств, що перебувають на початкових стадіях розвитку і не приносять доходів. Такі підприємства мають помірні фінансові потреби.

2. Спеціалізовані банки, що обслуговують інноваційні фірми, яківже почали генерувати прибутки. Такі банки є крупнішими, ніж банки з попередньої групи, і мають значно більші можливості кредитування і задоволення фінансових потреб фірм, які перебувають у фазі інтен-сивного розвитку.

3. Великі банки, які пропонують послуги для великих фірм, на-приклад, за допомогою організації консорціумних кредитів. Таким банкам необхідно краще розуміти потреби інноваційного сектора, оскільки банки прагнуть до диверсифікації ризиків. Такі банки пра-цюють у постійній конкуренції з боку лізингових фірм і позикодавців, які сконцентровані на фінансуванні активів [114].

Фінансування фундаментальної науки й інноваційної діяльності в США здійснюється також Національним науковим фондом – NSF. На сьогодні NSF реалізує такі програми [115]:

програма інноваційних досліджень малого бізнесу, яка допома-гає малому високотехнологічному бізнесу знаходити замовлення федеральних агентств, а також надає підтримку у формуванні почат-


80

кового капіталу. У цій програмі держава вкладає, через свої федераль-ні агентства, кошти в початкову стадію високоризикових проектів;

гранти на підтримку зв'язків науки з промисловістю;

інновації й організаційні зміни. Для Японії істотним поштовхом інноваційного розвитку стала

урядова програма «Технополіс», яка дала змогу інтегрувати можливо-сті держави та бізнесу. Згідно з нею, передбачалася побудова 19 технополісів, об'єднаних єдиною інформаційною і виробничою мережею. Ядром промислового розвитку ставали науково-технічні здобутки, які, відповідно, інтенсифікували зростання високотехноло-гічних галузей. Завдяки цій програмі вдалося не тільки досягти знач-них фінансових успіхів, а й змінити структуру економіки з низькоук-ладної на високотехнологічну [116].

Організаційна структура державного управління НТП в Японії має ієрархічну будову. На верхівці системи управління знаходиться Рада зі справ науки, який очолює Прем'єр-міністр. До її складу входять керівники низки міністерств, а також представники найкрупніших приватних промислових корпорацій. Ця Рада формує стратегічну лінію науково-технічного розвитку країни і визначає розміри витрат на НДДКР із державного бюджету.

Управління з науки і техніки здіснює розробку найбільш великих національних програм, таких як космічні дослідження, розробка апаратури для ядерних реакторів тощо. У 1961 році Управління створило Японську корпорацію розитку досліджень, на яку покладено функцію підтримки нових наукоємних фірм [117].

Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МЗТП) відіграє ключову роль в розробці промислових НДДКР і їх вровадженні. Контроль за виконанням конкретних напрямків робіт здійснюється Управлінням промислової науки та техніки. Під егідою МЗТП знаходиться і Японська асоціація промислової технології, яка займається експортом та імпортом ліцензій.

Державне регулювання інноваційних процесів в Японії також ха-рактеризується індикативним плануванням НДДКР, протекціоністсь-кою політикою в просуванні наукоємної продукції, високими імпорт-ними митними тарифами, наданням податкових та кредитних пільг у фінансуванні НДДКР.


81

Особливостями розвитку японської економіки є подальша концен-трація промислового виробництва та капіталу фірм, перехід на ресур-созберігаючі технології на основі мікроелектронної техніки, пріоритет оброблювальних та збиральних виробництв, сфери послуг. Основни-ми керівними галузями народного господарства є інформатика, виробництво інтегральних схем і електронної техніки.

Досвід гарантування державою банківських позик може надати й Великобританія, у якій держава гарантує повернення 70 % вартості позик, які надаються венчурним фірмам та відшкодовує до 50 % всіх витрат на нововведення та проводить субсидування малих інновацій-них фірм. Для допомоги університетам у комерціалізації результатів досліджень уряд Великобританії створив посівні фонди для фінансу-вання послуг досвідчених менеджерів, захисту інтелектуальної влас-ності, підготовки бізнес-планів, покриття юридичних витрат тощо. У Великобританії досить розвинуто мережу з понад 325 бізнес-інкубаторів, яка регулюється Управлінням з питань бізнес-інкубаторів [118]. Бізнес-інкубатори Великобританії надають широкий спектр послуг від створення компанії та передачі її в оренду до консалтинго-вих, фінансових, юридичних, працевлаштування тощо.

До пріоритетів інноваційної діяльності Великобританії відносять медичні технології, відновлювальну енергетику, наноелектроніку, захист комунікаційної інфраструктури, біотехнології, інтелектуальні системи управління, раціональне природокористування. Велике значення в країні надають розвитку й просуванню на світовий ринок наукоємних екологічних послуг.

Особливістю інноваційної системи швейцарської економіки є те, що вона розвивається на основі чотирьохрічних програм співробітни-цтва держави, компаній, спеціалізованих агентств і фондів, універси-тетів, науково дослідницьких центрів. Бюджет програми «Освіта, дослідження та інновації» в 2008–2011 рр. становив 20 млрд швейцар-ських франків [119]. У Швейцарії створено значну кількість розвине-них центрів інноваційного розвитку, що функціонують у кантонах, між якими існує сильна конкуренція по залученню стартапів в області медицини і біотехнологій, в сфері розробки екологічно чистих техно-логій видобутку енергії. Біля 2/3 сумарних витрат на НДДКР в Швей-царії надходить з підприємницького сектора, а не від держави [120].


82

Це також характерно і для Швеції, в якій наукові розробки виробля-ються також у приватному секторі, але в рамках великих багатонаціо-нальних корпорацій (75 % всіх витрат). Велика роль в інноваційній системі належить Королівській академії наук Швеції (вона присвоює нобелівські премії через Нобелівський комітет, тим самим визначає вектор розвитку науки у світі).

Дослідження особливостей фінансування інноваційної діяльності західних країн показало, що досить активну роль в інноваційній діяльності відіграють саме державні органи влади через створені ефективні державні, економічні та адміністративні механізми підтри-мки інновацій. У світовій практиці, у зв'язку із підвищенням ролі держави у фінансування інновацій, спостерігається підвищення наукоємності продукції, яка складає в країнах ЄС 35 %, США – 25 %, Японії – 11 %, Сінгапурі – 7 %, Кореї – 4,5 %, Китаї – 2 %, в Росії – 0,13 %, тоді як в Україні – лише 0,05 % від ВВП [121].

Існують різні методи державного стимулювання інноваційної дія-льності, які в цілому поділяють на прямі та опосередковані. Прямі методи стимулювання фінансування інноваційної діяльності в основ-ному передбачають бюджетне фінансування, кредитування, державні замовлення, субсидії, гранти. Непрямі методи стимулювання фінансу-вання інноваційної діяльності, як правило, передбачають податкове стимулювання, яке проявляється у формі податкових кредитів, удо-сконалення законодавства, покращення інноваційної інфраструктури тощо. При цьому гранти, субсидії орієнтовані на конкретні проекти, які мають потенційно високу соціальну віддачу. Податкові кредити та пільги, в свою чергу, надають можливість зменшити граничну вар-тість інноваційних проектів. На сьогодні в світі спостерігається поступове зростання непрямих методів стимулювання інноваційної діяльності через податкові пільги.

Кожна країна самостійно обирає співвідношення між використан-ням прямих та опосередкованих форм підтримки інноваційної діяль-ності, зазвичай віддаючи перевагу одній з них. Разом із тим для всіх країн однаково принциповими є такі два принципи:

фіскальні преференції не повинні бути дискримінаційними, ма-ти прозорі критерії та процедуру отримання, не надавати штучно конкурентних переваг для окремих підприємств і бути інструментом


83

загальної дії, тобто стимулювати всі підприємства інвестувати у власний інноваційний потенціал;

надання адресної допомоги окремим підприємствам, чиї проек-ти можуть мати виняткове значення для економіки чи безпеки країни, має відбуватись лише неподатковим шляхом (державне замовлення, кредити, гранти, прямі інвестиції, фінансові гарантії) і при цьому на основі реалізації програмно-цільового методу [122].

Інноваційна діяльність стимулюється державою, перш за все, за допомогою наданння певних пільг, серед яких можна виділити такі як [123]:

надання дослідницького та інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочення податкових зобов'язань в частині витрат з прибутку на інноваційні цілі;

зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

«податкові канікули» на декілька років на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

пільгове обкладання податком дивідентів юридичних та фізичних осіб, отриманих за акціями інноваційних організацій;

зниження ставок податку на прибуток, спрямований на замовницькі та спільні НДДКР;

зв'язок надання пільг з врахуванням пріоритетності виконуваних проектів;

зменшення прибутку, який обкладається податком на суму вартості обладнання та приладів, які надаються вузам, науково-дослідним інститутам та іншим інноваційним організаціям.

Велику роль серед непрямих методів державного стимулювання фінансування інноваційної діяльності відіграє саме податкове стиму-лювання. Податкові кредити активно використовуються урядами 11 країн ОЕСР. Зокрема, у Франції діє податковий кредит у розмірі 30 % від перших 100 млн євро, вкладених у НДДКР. Крім того, передбаче-но й підвищена величина податкового кредиту у розмірі 50 % для молодих французьких компаній, які вперше здійснили фінансування НДДКР [113]. Загальна мета інноваційної політики Франції – це збільшення підтримки НДДКР. При цьому у Франції особлива увага приділяється трьом пріоритетам: зміцненню стимулів для приватного сектора; узгодження взаємодії між ключовими суб'єктами інновацій-


84

ного процесу в конкурентних кластерах; підтримка конкурентоспро-можності малих та середніх підприємств.

У Франції державне стимулювання інноваційної діяльності здійс-нюється через такі інституції:

Регіональний фонд консультативної підтримки, що надає консу-льтативні та інформаційні послуги інноваційним підприємствам;

організації, які здійснюють передачу технологій, що розроблені державними установами (технічними центрами, державними науково-дослідними лабораторіями, регіональними центрами інновацій і передачі технологій);

державні організації, що фінансують інноваційну діяльність пе-реважно на початкових стадіях розробки, зокрема у формі субсидій, пільгових кредитів, податкового кредиту тощо;

приватні організації, які широко використовують різні форми та засоби фінансування інноваційної діяльності (банківські кредити, венчурне фінансування тощо).

Досить активно податкове стимулювання використовується і в Японії. Саме в Японії вперше було впроваджено надання податкових кредитів національним компаніям з метою збільшення фінансування НДДКР. Стратегія інноваційної діяльності Японії включає в себе цілі до 2020 р., зокрема: створення більшої кількості провідних світових університетів та науково-дослідних установ; повна зайнятість науко-вих працівників; використання інтелектуальної власності малих і середніх підприємств; більш ефективне використання інформаційно-комунікаційних технологій у виробництві. Невід’ємною частиною такої стратегії є зелені інновації та «Інновації життя». До найбільш конкурентоспроможних галузей японської промисловості належать: автомобілебудування, верстатобудування, суднобудування, виробниц-тво мотоциклів, електроніки, напівпровідників, комп’ютерів, офісного обладнання, телекомунікаційного обладнання, побутової аудіо- та відеоапаратури, фотографічного обладнання.

В Ірландії також створено системи стимулювання інноваційної ді-яльності для залучення найбільших світових фірм, які виробляють техніку для інформаційної промисловості і програмне забезпечення. Це такі відомі у світі корпорації, як Microsoft, Apple Computers, Intel Dell Hewlett-Packard, Motorola, AT&T. В Ірландії на теперішній час


85

створюється майже 40 % програмного забезпечення і біля 60 % аплікацій для бізнесу, які призначені для персональних комп’ютерів. Податкова політика Ірландії робить акцент на розвитку високих технологій, у результаті такої політики підприємства, які ведуть інноваційну діяльність, платять знижений порівняно з іншими підпри-ємствами розмір податку на прибуток (лише 10 %) [124]. Крім того, запроваджено спеціальний податковий режим для підприємств, які здійснюють науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи у вигляді звільнення від податку з доходів від продажу патентів і ліцензій (роялті).

В Німеччині державою активно підтримуються підприємства, яким надаються як податкові пільги, так і пряме державне фінансу-вання важливих розробок. Німеччина за більшістю інноваційних показників відноситься до найбільш економічно та інноваційно-ефективних країн світу. Її традиційна технологічна ефективність проявляється в широкому поширенні інновацій у виробничих галузях, насамперед у малому і середньому бізнесі. Частка інноваційних підприємств Німеччини досить висока в більшості галузей економіки. За оцінками, близько 48 % виробничих фірм і 56 % фірм у сфері послуг вивели на ринок відповідно 37 % нових інноваційних продук-тів і 41 % інноваційних виробничих процесів.

Крім того, в Німеччині досить розвинуто венчурний бізнес. Інно-ваційна національна стратегія Німеччини розроблена до 2020 р., і якій до основних пріоритетів відносять здоров'я і харчування, клімат і енергетику, безпеку зв'язку. При цьому найбільш конкурентоспромо-жними галузями є металургійна, автомобільна, хімічна.

Дослідження витрат країн на розробку та впровадження інновацій за даними [125] показало, що значні витрати на інноваційну діяльність поряд із США та Китаєм має Фінляндія, інноваційна модель якої є однією з найбільш ефективних у світі. Незважаючи на те, що в цілому в світі спостерігається зниження активності в сфері фінансування інноваційної діяльності, в Фінляндії витрати на фінансування іннова-ційної діяльності не лише не скоротились, але й продовжували зроста-ти, що спричинило збільшення кількості підприємств, діяльність яких ґрунтується на інноваціях. Державне фінансування інноваційної


86

діяльності Фінляндії здійснюється через стратегічні центри науки, технологій та інновацій.

Одним із найбільш значимих є Національне фондове агентство з технологій та інновацій Tekes, що виступає як посівний інвестор. Агентство є підзвітним Міністерству праці і економіки Фінляндії й розподіляє більшу частину бюджетних коштів, що виділяються на прикладні дослідження. За міжнародними оцінками, Tekes ефективно фінансує дослідження і розробки, орієнтовані на створення експорт-них продуктів. Цей фонд на певних стадіях фінансує розробки прак-тично всіх успішних фінських технологічних компаній (у т. ч. і Nokia) [126].

За обсягами інвестицій у наукові дослідження, Фінляндія є однією з провідних країн світу. В питаннях фінансування Фінляндії пріорите-тними є такі напрямки досліджень: сфера медицини, біологічних наук і навколишнього середовища; культура й суспільство; природознавст-во й техніка.

Державне сприяння фінансуванню інноваційної діяльності ґрунту-ється не лише на наданні фінансування на конкурсній основі, але й на активному використанні опосередкованих методів стимулювання інноваційної діяльності, зокрема, забезпечення постійного розвитку інноваційної структури.

Уряди західноєвропейських країн широко використовують такий спосіб підтримки інноваційної діяльності, як передача технологій із державного сектора в промисловість, проте кожна країна має свої специфічні особливості. Так, однією з характерних особливостей загальної схеми передачі технологій, які склались у Великобританії до початку 90-х років, є створення консорціумів (клубів) промислових компаній, освітніх установ і наукових лабораторій для проведення спільних досліджень на доконкурентних стадіях НДДКР.

Передачею у промисловість нових розробок, зроблених в межах здійснення програм міністерства оборони, займається спеціальна програма «Підприємства оборонних технологій», яка створена спіль-ними зусиллями міністерства оборони і консорціуму фірм, в який ввійшли інвестори венчурного капіталу та технологічні брокери.

Держава не лише сприяє розширенню співпраці фірм і дослідни-цьких установ, але за допомогою компаній визначає напрямки перспе-


87

ктивної співпраці в створенні конкурентоспроможних інновацій. Прикладом може служити новий механізм прогнозування – «Передба-чення» (Foresight). Його мета – визначити галузі стратегічно важливих досліджень та технологій, здатних принести найбільш значні економі-чні та соціальні блага. Цей підхід використовується у Великобританії, Германії, Нідерландах, Угорщини, США, Японії та інших країнах.

Однією з основних задач державної політики зі стимулювання пі-дприємницької ініціативи є обмеження недобросовісної конкуренції. В межах ЄЕС заборонені угоди, які обмежують чи контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток, інвестиції, крім окремих типів угод про науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи.

Деякі країни ЄЕС мають власні закони про недобросовісну конку-ренцію, які проте, не можуть суперечити європейському законодавст-ву. У Великобританії, наприклад, у 2000 р. вступив в силу новий антитрестівський закон про конкуренцію, який вперше забороняє антиконкурентні угоди. До недопустимих дій відносяться обмеження виробництва і збуту нових технологічних розробок, інвестицій, встановлення фіксованих цін, поділ ринків [127].

В Ізраїлі інноваційний бізнес стимулюється наданням фінансових грантів, податкових пільг та права на прискорену амортизацію. Розміри державного гранту розраховуються як частка у витратах на освоєння території під виробничі будівлі, що зводяться, та інвестиціях в основний капітал (враховуючи будівництво і монтаж). Інноваційні підприємства також отримують податкові пільги на сім років, почи-наючи з першого року, коли підприємство отримає оподаткований дохід [128].

Отже, існуюча система у сфері фінансування інновацій в Ізраїлі базується на дієвій підтримці інноваційного бізнесу урядом. Крім того, фінансування інновацій в країні ґрунтується на постійних потужних контактах з американськими бізнесовими і фінансовими структурами. Вагомим джерелом у фінансуванні інноваційних проек-тів виступають фонди венчурного підприємництва, створені за раху-нок тимчасово вільних коштів недержавних пенсійних фондів та провідних банків, таких як Луомі Банк та Ізраїльський дисконтний банк [126]. Основою розвитку інноваційної діяльності в Ізраїлі є програма Yozma, за якою отримують фінансування новостворені


88

венчурні фонди та високотехнологічні компанії. Капітал у розмірі 80 млн дол. США був інвестований у 10 новостворених інвестиційних фондів (у кожному випадку пакет акцій, що належав уряду, становив не більше 40 %). Обов'язковою умовою при організації фонду була наявність одного ізраїльського партнера, а також одного європейсько-го (або американського) партнера, який мав досвід у венчурному бізнесі.

Характерною тенденцією останніх років є зростання частки НДДКР, самостійно здійснюваних транснаціональними компаніями (ТНК). Наприкінці ХХ ст. в більшості країн ОЕСР частка таких НДДКР становила 15–45 %, в США, Німеччині, Франції і Канаді – понад 20 %, у Великобританії – 40 %.

Таким чином, досвід розвинених країн, які є лідерами на світово-му ринку, показав, що для стимулювання інноваційної діяльності та збільшення обсягів фінансового забезпечення необхідним є, в першу чергу активна участь державних органів влади у цьому процесі. При цьому фінансування інноваційної діяльності може здійснюватися як за рахунок капіталу приватного сектора, так і за рахунок державного капіталу. Крім того, вирізняють змішану форму фінансування, яка передбачає використання державного та приватного фінансування. Отже, головним є не лише джерела фінансування, але й ефективність використання залучених фінансових ресурсів.

Крім прямого фінансування, в розвинених країнах держава стиму-лює інноваційну діяльність за допомогою пільг. Для вітчизняних підприємств досить актуальним буде й активне використання подат-кового кредиту.

Досить важливим є також активний розвиток венчурного фінансу-вання, що створить можливості залучати іноземні інвестиції для фінансування інноваційної діяльності. Тут доцільним є, в першу чергу, приведення у відповідність із європейськими нормами законо-давства, яке регулює питання венчурного фінансування.

На основі дослідження світових тенденцій фінансування іннова-ційної діяльності визначено, що для стимулювання інноваційної діяльності вітчизняних підприємств досить важливим є, в першу чергу, створення державного стимулювання із використанням світо-вого досвіду, зокрема:


89

активна підтримка стратегічно важливих інноваційно активних підприємств;

удосконалення законодавства, яке регулює інноваційну діяль-ність;

удосконалення інноваційної структури за рахунок створення інноваційних центрів, консультаційних центрів, інноваційних банків тощо;

активне впровадження венчурного фінансування.

2.3 Сучасні методики оцінки ефективності управління фінансовим забезпеченням інноваційної діяльності

вітчизняних підприємств

Здійснення інноваційної діяльності зумовлює появу певних ре-зультатів, які характеризують ефективність її здійснення. Разом з тим, ефективність будь-якої діяльності залежить значною мірою від ефек-тивності управління нею. Управління діяльністю промислового підприємства включає в себе низку взаємопов’язаних процесів, які, на думку вчених, можна поділити на три основні бізнес-процеси: іннова-ційний, операційний та обслуговування після продажу [129, c. 73]. При цьому, саме інноваційний процес в цілому визначає конкурентос-проможність підприємств, оскільки у більшості випадків своєчасні інновації приносять більшу ефективність, ніж добре організований повсякденний операційний процес. Отже, ефективна інноваційна діяльність спричиняє появу різних ефектів в результаті такої діяльності.

Згідно із тлумачним словником ефект – це результат, наслідок пе-вних причин, заходів, дій, тоді ж як ефективність – це характеристика будь-якого об'єкта, виду діяльності, що відображає його суспільну користь, продуктивність та інші позитивні якості [131]. В економіч-ному тлумачному словнику надається більш розгорнуте визначення категорії ефект: це є досягнутий результат в його матеріальному, грошовому, соціальному вираженні [132].

Таким чином ефект інноваційної діяльності, тобто інноваційний ефект можна визначити як отримання додаткових переваг в матеріа-льному, грошовому та соціальному вираженні в результаті реалізації


90

комплексу економічних, технічних, правових, соціальних заходів, пов'язаних із розробкою, впровадженням та використанням інновацій.

Інноваційний ефект складається із множини ефектів, кількість яких в літературі варіює від одного (економічного) [79; 82] до десяти [133]. При цьому, більшість дослідників наголошує на тому, що інноваційний ефект може мати як кількісний, так і якісний характер прояву, а відповідно, мати не лише вартісний, але й трудовий та натуральний вимір.

Огляд літературних джерел показав, що частина дослідників вва-жає, що ефекти, які мають кількісний вимір поглинаються економіч-ним, і лише ефекти, що мають якісний вимір – існують окремо [134, c. 88; 135, c. 441–442]. Разом з тим, значна частина дослідників непогоджується із такою думкою, вважаючи, що кожен із видів іннова-ційних ефектів існує самостійно, незалежно від його кількісної чи вартісної природи [136]. Ми погоджуємось із другою групою вчених, оскільки в будь-якому економічному дослідженні в першу чергу необхідно зважати на сутність певного явища і безпосередній резуль-тат впливу певного окремого ефекту на інноваційну діяльність в цілому. Кожен із інноваційних ефектів здійснює прямий чи опосеред-кований вплив на інший інноваційний ефект або ж зумовлює його появу в результаті так званої «ланцюжкової реакції». На думку В. П. Соловйова інноваційні ефекти поділяються на технічні, часові та економічні [137, c. 359–360]. При цьому важливість та пріоритетність кожного з цих ефектів визначається в залежності від певної мети, яка виникає в процесі інноваційної діяльності. Крім того, вчений слушно зазначає, що інноваційні ефекти можуть мати як глобальний (світо-вий) прояв, так і регіональний або ж локальний.

Окремі автори, оцінюючи економічну ефективність інноваційної діяльності, виділяють три основні складові, які визначають ефектив-ність інноваційної діяльності – ринковий, технологічний та ресурсний потенціал, які за суттю є тими ефектами, які можуть бути отримані в результаті інноваційної діяльності [84, c. 114–115].

Узагальнення підходів різних авторів до видів інноваційних ефек-тів надало можливість систематизувати їх види (рис. 2.4).


91

Рисунок 2.4 – Види інноваційних ефектів підприємства

Розглянемо детальніше зміст кожного з інноваційних ефектів. Глобальний інноваційний ефект виникає у випадку появи глобальних базових інновацій, які спричиняють прорив в науково-технічному або ж економічному процесах. Цей ефект характеризується зміною науко-во-технологічного укладу та світової економіки в цілому. Глобальним інноваційним ефектом можна вважати, наприклад, появу першої електричної лампочки, що докорінно змінила подальший розвиток світового господарства.

Регіональний ефект інноваційної діяльності виникає у випадку, якщо інноваційна діяльність підприємств носить регіональний харак-тер, та проявляється у зростанні кількості робочих місць в конкретно-му регіоні, поліпшенні забезпеченості ресурсами, товарами. Найпов-ніше цей ефект має вплив при формуванні кластерних об’єднань на певних територіях. За рахунок таких об’єднань відбувається концент-рація наукового потенціалу, людського, матеріального, фінансового капіталів, підвищується ефективність виробництва в цілому, збільшу-ється кількість робочих місць.

Науково-технічний інноваційний ефект характеризується такими показниками як новизна, корисність, естетичність, компактність. Виходячи з того, що науково-технічний ефект інноваційної діяльності характеризується появою нових технологій, виробів, якісно нового обладнання, стає зрозумілим, що цей вид ефекту виникає в результаті

Глобальний Регіональний Економічний

Фінансовий

Маркетинговий

Часовий

Науково-технічний

Ресурсний Екологічний Соціальний

Інтегральний ефект


92

успішної роботи науково-дослідних та конструкторсько-технологічних підрозділів підприємства.

Науково-технологічний результат інноваційної діяльності повинен забезпечити свою відповідність таким умовам [133, c. 152]:

1) відповідність науково-технологічних рішень сучасним техно-логічним вимогам у промислових країнах;

2) повинна існувати принципова новизна інновації, що включає:технологічну її новизну та інноваційний аспект прориву в ринковому середовищі;

3) рівень значущості інновації для підприємства, який відобража-ється реалізацією мети та очікуваних результатів його інноваційної діяльності.

Часовий інноваційний ефект характеризує економію часу на впро-вадження та розробку інноваційного продукту, або ж суттєве змен-шення тривалості окупності певного проекту.

Фінансовий інноваційний ефект характеризує ступінь впливу ре-зультатів інноваційної діяльності на кінцевий фінансовий результат роботи підприємства.

Маркетинговий інноваційний ефект виникає в результаті змен-шення витрат та часу на впровадження інноваційного продукту на ринок. Цей ефект спричинений унікальністю інноваційного продукту і виникає в результаті ефективного маркетингу інновацій, під яким розуміють комплексне використання принципів і методів маркетингу з метою створення на підприємствах необхідних умов для пошуку продуктивних змін, їхнього здійснення, поширення і комерціалізації.

Ресурсний інноваційний ефект проявляється в економії фінансо-вих, трудових, матеріальних ресурсів в результаті здійснення іннова-ційної діяльності. Як правило, такий вид ефекту виникає в результаті прояву науково-технічного ефекту. Науково-технічний ефект спричи-няє появу нових видів технологій, обладнання, які надають можли-вість зменшити витрати на різні види ресурсів за рахунок їх скорочен-ня або ж зміни їх комбінування. Ресурсний ефект проявляється також у підвищенні продуктивності праці.

Соціальний інноваційний ефект спричинений тим, що в результаті інноваційної діяльності може виникнути інноваційний продукт, який забезпечує задоволення потреб людини та суспільства на якісно


93

новому рівні. Соціальний інноваційний ефект проявляється у підви-щенні якості життя населення та оцінюється покращенням умов праці, змінами у стані здоров'я працівників, збільшенням тривалості вільно-го часу. Окремі інновації апріорі є соціальними і спрямовані на задоволення саме соціальних потреб.

Необхідно зазначити, що цей вид ефекту досить часто важко оці-нити за допомогою певних показників, тому для оцінки рівня соціаль-ного інноваційного ефекту використовують переважно такий метод як експертне оцінювання на основі результатів анкетування населення.

Екологічний інноваційний ефект має прояв у покращенні екологі-чної ситуації у певному регіоні, країні, світі і характеризується змен-шенням викидів шкідливих речовин, підвищенням рівня екологічності продукції. Актуальність такого ефекту інноваційної діяльності зумов-лена тим. що в сучасних умовах досить часто використання складних технологічних виробів, установок призводить до суттєвого погіршен-ня екологічної ситуації. Тому питання екологічності інноваційної продукції, а також вплив технологічного процесу виготовлення інноваційної продукції на навколишнє середовище стає одним із головних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо доціль-ності інноваційної діяльності.

У більшості літературних джерел основна увага приділяється оці-нці економічного ефекту. Оцінка цього ефекту враховує необхідність вкладення коштів в інноваційний проект, а тому ґрунтується на інвестиційних аспектах і, як правило, оцінюється за допомогою показників, які характеризують доцільність вкладення коштів в інноваційні проекти. Економічний ефект визначається перевищенням вартісної оцінки результатів інноваційної діяльності над вартісною оцінкою пов’язаних з нею витрат.

Сукупність усіх зазначених ефектів інноваційної діяльності скла-дає інтегральний інноваційний ефект.

Кожен з інноваційних ефектів оцінюється системою показників, які й характеризують загальну, тобто інтегральну ефективність інно-ваційної діяльності. В цілому ефективність – це відносний ефект, результативність процесу, операції, проекту, що визначається як відношення результату до витрат, які зумовили його одержання [132, c. 126]. Разом з тим, низка вчених вважає, що в широкому розумінні


94

ефективність є сукупністю як відносних, так і абсолютних показників, а ефект в такому випадку є однією з складових ефективності [137, c.34].

Ефективність інноваційної діяльності підприємства – це показник реалізованих позитивних очікуваних наслідків впровадження певного інноваційного проекту, який повинен відображати у сукупності симбіоз величини інноваційного ефекту та міри повноти і якості досягнення первісно очікуваних цілей, мети та вигод, що були сфор-мовані на початку розробки інноваційного проекту [133].

Під ефективністю інноваційної діяльності підприємства розуміють також таку її характеристику, яка відображає результативність і розкриває міру повноти та якості досягнення поставлених цілей з використанням системи показників [139, c. 5].

Отже, ефективність інноваційної діяльності можна визначити як сукупність якісних та кількісних показників, які характеризу-ють результативність інноваційної діяльності та ступінь задово-лення поставлених підприємством цілей.

Метою оцінки ефективності інноваційної діяльності є комплекс-ний аналіз ефективності інноваційної діяльності та її впливу на найважливіші показники діяльності підприємства, визначення доціль-ності й оптимальних варіантів реалізації нововведень, оперативне коригування реалізації інноваційних проектів. Важливим є оцінюван-ня не лише економічної ефективності, але й інших складових інтегра-льної ефективності інноваційної діяльності, які спричинені глобаль-ним, регіональним, науково-технічним, часовим, фінансовим, маркетинговим, ресурсним, соціальним, екологічним ефектами інноваційної діяльності.

Аналіз ефективності інноваційної діяльності підприємства, на ду-мку низки вчених, має включати в себе:

аналіз ефективності використання окремих видів ресурсів (трудові, матеріальні, ресурси устаткування та ін.);

аналіз витрат на здійснення інноваційної діяльності;

аналіз джерел фінансування нововведень;

аналіз та оцінку можливих напрямків розвитку, маркетинговий аналіз;


95

загальну оцінку ефективності інноваційних проектів та іннова-ційних сегментів;

аналіз ефективності інноваційної діяльності суб’єкта господа-рювання загалом, оцінку перспектив подальшого розвитку [140].

П. С. Харів оцінку ефективності інноваційної діяльності підпри-ємства пропонує здійснювати за трьома напрямами [79, c. 122–128]:

оцінювання науково-інформаційного рівня забезпеченості під-приємства за показниками: коефіцієнт наукоємності виробництва; коефіцієнт використання власних розробок; коефіцієнт співвідношен-ня між власними та придбаними розробками;

оцінювання рівня технічного та організаційного забезпечення за показниками: коефіцієнт оновлення продукції; коефіцієнт оновлен-ня технології; частка конкурентоспроможної продукції підприємства;

визначення техніко-економічної ефективності інноваційних проектів.

Оцінка ефективності інноваційної діяльності передбачає здійснен-ня повного аналізу підприємства як системи, на діяльність якої впли-вають не лише внутрішні, але й зовнішні фактори. Про необхідність врахування впливу усіх факторів на ефективність інноваційної діяль-ності зазначав і Б. Твісс, який вважав, що оцінка проекту повинна стати безперервним процесом, передбачаючи у будь-який момент зупинку роботи в світлі додаткової інформації [11, c. 66].

Управління інноваційною діяльністю передбачає використання усіх ресурсів підприємства, яких може не вистачити для досягнення цілей інноваційного розвитку, а використання реальних опціонів дає змогу проявляти гнучкість у виборі проектів, що можуть забезпечити бажані результати. Ігнорування методів реальних опціонів під час оцінювання інвестицій в інноваційну діяльність може призвести до втрати потенційних прибутків у результаті відхилення чи неприйняття потенційно вигідних проектів. Застосування методики реальних опціонів для оцінювання інвестиційних рішень доцільно, коли вико-нуються такі умови [141]: результат проекту супроводжуються висо-ким рівнем невизначеності; менеджмент підприємства спроможний приймати гнучкі управлінські рішення при появі нових даних щодо проекту; фінансовий результат проекту істотно залежить від рішень, які приймає менеджер. Разом з тим, складність отримання інформації


96

та проведення розрахунків цим методом свідчать про доцільність застосування якісного аналізу вибору інноваційних рішень.

Особливе місце в оцінці ефективності управління інноваційною діяльністю належить її фінансовому забезпеченню. Як свідчить світовий й вітчизняний досвід управління фінансовим забезпеченням інноваційної діяльності, на стадії фундаментальних досліджень класичні інвестори зазвичай утримуються від фінансування через високий рівень альтернативних витрат таких інвестицій. Через це фундаментальні дослідження здебільшого проводяться за рахунок державного бюджету. Дослідження прикладного характеру фінансу-ються за рахунок бюджету (державні наукові програми або на конкур-сній основі) і замовників. На цьому етапі досить рідко використову-ються залучені кошти у вигляді кредитів, оскільки результат прикладних досліджень не є передбаченим та існує значна імовірність негативного результату.

На стадії дослідно-конструкторських робіт і експериментальних розробок до фінансування за рахунок бюджетних коштів і власних засобів підприємств залучається венчурний капітал і кошти бізнес-янголів, які здійснюють прямі інвестиції в перспективні високотехно-логічні молоді підприємства на всіх етапах комерціалізації інновацій, але найбільше – на етапі створення і впровадження інновацій.

На наступних стадіях життєвого циклу інновацій фінансування здійснюється за рахунок як власного, так і залученого капіталу.

Оцінювання достатності фінансового забезпечення інноваційної діяльності актуалізує питання планування обсягів її фінансування, розмір яких залежить і від величини майбутнього доходу, який після покриття поточних витрат виступатиме джерелом формування прибу-тку підприємства.

Планування доходів на найближчу перспективу може здійснюва-тися розрахунково-аналітичним методом, сутність якого полягає в тому, що на основі аналізу досягнутого значення показника доходу, прийнятого за базу (як правило розмір показника у поточному періоді) та індексів його зміни у плановому періоді, визначається плановий розмір цього показника [142]. В основі цього методу лежить викорис-тання експертної оцінки.


97

Саме тому, комплексний аналіз ефективності інноваційної діяль-ності на попередньому етапі передбачає як внутрішній аналіз діяльно-сті промислового підприємства, так і врахування впливу зовнішнього середовища (рис. 2.5). На першому етапі оцінювання ефективності інноваційної діяльності важливим є здійснення аналізу зовнішнього середовища підприємства, в процесі якого необхідним є оцінювання ринку інноваційної продукції, а також стану науково-технічного розвитку галузі на регіональному, державному та світовому рівнях.

Аналіз внутрішнього середовища підприємства передбачає прове-дення оцінювання конкурентних позицій, інноваційного потенціалу, виявлення ступеня використання внутрішніх інноваційних можливос-тей підприємства, оцінку рівня інноваційної активності підприємства. Аналіз внутрішнього середовища підприємства передбачає оцінку науково-інформаційного рівня забезпеченості.

При цьому критеріями оцінки ефективності інноваційної діяльно-сті є: науковий рівень підприємства, рівень інформаційного забезпе-чення і конкурентоспроможність розробок, що забезпечують можли-вість досягнення поставленої підприємством мети.

На третьому етапі аналізу ефективності інноваційної діяльності здій-снюється аналіз можливих варіантів розвитку підприємства та визнача-ються потреби підприємства в інноваціях та залучених джерелах фінан-сування. Цей етап аналізу тісно пов'язаний та ґрунтується на результатах оцінювання зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства. В залежності від того, які стратегічні рішення приймаються на цьому етапі, визначається ефективність наступних етапів аналізу.

Наступний етап аналізу ефективності інноваційної діяльності пе-редбачає оцінку ефективності інноваційних проектів, які впроваджу-ються підприємством. Відповідно до рекомендацій Організації Об'єд-наних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), у закордонній практиці застосовуються такі показники оцінки ефективності іннова-ційної діяльності підприємства:

чистий дисконтований дохід;

внутрішня норма прибутку або коефіцієнт дисконтування, про-ста норма прибутку;

проста норма прибутку на акціонерний капітал; коефіцієнт фі-нансової автономності проекту;


98

І етап. Оцінка зовнішнього середови-ща

- оцінювання ринку інноваційної продукції;

- аналіз стану науково-технічного розвитку галузі на регіональному, державному та світовому рівнях

ІІ етап. Оцінка внутрішнього середо-вища

- оцінювання конкурентних позицій, інноваційного потенціалу, - виявлення ступеня використання внутрішніх інноваційних можливос-тей підприємства, - оцінка рівня інноваційної активності підприємства

ІІІ етап. Аналіз можливих варіантів розвитку підприємства

- проведення СВОТ-аналізу, - визначення потреб підприємства в інноваціях та залучених джерелах фінансування

ІV етап. Оцінка ефективності іннова-ційних проектів

Визначення показників:

- чистий дисконтований дохід; - внутрішня норма прибутку; - проста норма прибутку на акціоне-рний капітал; - коефіцієнт фінансової автономності проекту; коефіцієнт поточної ліквідності; - термін окупності інвестицій

V етап. Оцінка ефективності іннова-ційної діяльності підприємства

- врахування факторів, які можуть впливати на результат інноваційної діяльності; - визначення результативності інноваційної діяльності підприємства

VІ етап. Оцінка впливу інноваційної діяльності на фінансовий стан підприємства, його позиції на ринку

- аналіз причин, які стримують інноваційний розвиток, - розробка заходів для розвитку інноваційної діяльності, - підведення підсумку щодо здійснен-ня підприємством інноваційної діяльності порівняно з попереднім періодом


99

Рисунок 2.5 – Етапи оцінки ефективності інноваційної діяльності промислового підприємства

коефіцієнт поточної ліквідності; термін окупності інвестицій, спрямованих на реалізацію іннова-

ційного проекту [143]. П’ятий етап передбачає безпосередньо оцінку ефективності інно-

ваційної діяльності підприємства. Оцінка ефективності інноваційної діяльності промислового підприємства передбачає врахування насту-пних факторів, які можуть впливати на її результат: фактор часу, якості, масштабу; фактор освоєння об'єкта у виробництві; метод одержання інформації; умови застосування об'єкта; фактори інфляції та ризику і невизначеності. На цьому етапі визначається результатив-ність інноваційної діяльності підприємства за допомогою розрахунку відповідних показників, кількість яких варіює у різних авторів. При цьому на вибір показника ефективності впливає вид отриманого ефекту, властивості, умови виробництва та споживання інноваційного продукту, вибір бази порівняння тощо.

Для оцінки ефективності інноваційної діяльності до переліку по-казників відносять:

коефіцієнт ефективності капіталовкладень підприємства в ін-новаційну діяльність;

показник частки прибутку від інноваційної діяльності в загаль-ному обсязі прибутку підприємства;

коефіцієнт збалансованості грошових потоків;

показники результативності стадії проведення НДДКР, стадії впровадження інновацій та діяльності підприємства з погляду трива-лості процесу розробки й впровадження інновацій [140].

На заключному етапі аналізу здійснюється оцінка впливу іннова-ційної діяльності на фінансовий стан підприємства, його позиції на ринку. Здійснюється аналіз причин, які стримують інноваційний розвиток, що дозволить у подальшому розробити заходи для розвитку інноваційної діяльності, підводиться підсумок щодо здійснення підприємством інноваційної діяльності порівняно з попереднім періодом.

Таким чином, ефект від інноваційної діяльності, тобто іннова-ційний ефект являє собою отримання додаткових переваг в матеріа-


100

льному, грошовому та соціальному вираженні в результаті реалізації комплексу економічних, технічних, правових, соціальних заходів, пов'язаних із розробкою, впровадженням та використанням іннова-цій. Ефект від інноваційної діяльності включає в себе множину ефек-тів, які є взаємопов’язаними.

Оцінку ефективності інноваційної діяльності необхідно здійсню-вати комплексно, враховуючи зовнішні та внутрішні фактори впливу на підприємство, ефективність процесу здійснення інноваційної діяльності, ефективності окремих інноваційних проектів. При цьому відсутній єдиний показник інтегральної ефективності інноваційної діяльності, оскільки оцінка інноваційної діяльності окремих підпри-ємств залежить від особливостей інновацій, їх створення та експлуа-тації. Інтегральна ефективність інноваційної діяльності має містити не лише оцінку економічного, але й інших ефектів, які спричиняє інно-ваційна діяльність. Досягнення максимальної ефективності значною мірою залежить від якості оцінки ефективності на початкових етапах до початку впровадження окремих інноваційних процесів, скорочення тривалості періоду від розроблення інновації до впровадження її у масове виробництво.

101

Розділ 3 ВЕНЧУРНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ПЕРСПЕКТИВНИЙ НАПРЯМ АКТИВІЗАЦІЇ

ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

3.1 Сутність та особливості венчурних інвестицій

Україна сьогодні обрала шлях європейського розвитку. Інтеграція національної моделі інноваційного розвитку у Європейську економіч-ну модель передбачає поступове наближення вітчизняної економіки до рівня розвитку економік провідних європейських держав. Для цього треба радикально активізувати інноваційний процес, підвищити престиж розумової праці, розвивати різноманітні форми інноваційно-го підприємництва, зокрема, його корпоративну основу, створювати власні могутні виробничо-експортні та фінансово-виробничі об’єднання

Для технологічного стрибка необхідно зосередити головну увагу на розвитку конкурентоспроможних високотехнологічних галузей економіки, які виступають у якості основного чинника, що гарантує стабільну та зростаючу перевагу одних країн над іншими і є визнача-льним критерієм при оцінюванні інноваційної безпеки країни. Голов-ними чинниками підвищення конкурентоспроможності товару є його інноваційність та наукоємність, які визначальним чином впливають на якість продукту – основний критерій оцінювання конкурентоспромо-жності. Велику роль у підвищенні конкурентоспроможності поклика-не відіграти венчурне підприємництво, зокрема така його невід’ємна складова, як венчурне інвестування, яке у всьому світі виступає потужним стимулом інноваційних процесів, слугує дієвим механізмом для багаторазового примноження капіталів підприємців, що, зрештою, позитивно позначається на становищі всієї економіки країни.

Економічна природа та сутність венчурного інвестування, чинни-ки, що впливають на функціонування венчурних підприємств, особли-вості венчурного інвестування є предметом дослідження багатьох вітчизняних [144–155] і закордонних [156–157] вчених-економістів.

Розпочати дослідження сутності венчурних інвестицій доцільно з розкриття змісту категорії «венчур», яка витупає у цьому випадку

Віталій Віталійович Зянько

102

висхідною економічною категорією. «Венчур» походить від англійсь-кого слова «venture» та перекладається українською як [158]:

1) ризикове підприємство;2) спекуляція;3) ризикувати.

В економічній літературі зустрічаються різні визначення поняття «венчур». Зокрема, на думку Альберта Рубенштейна, «венчур» – це спеціалізована організаційна форма об’єднання капіталу і зацікавле-них (юридичних, фізичних) осіб у процесі розробки і просування на ринок прогресивної технології [159]. В. М. Аньчишин та С. А. Філін вважають, що «венчур» – це невеликі наукові дослідно-конструкторські підприємства або спеціалізовані підрозділи великих корпорацій, з участю яких реалізуються нові проекти, розробки ноу-хау з метою одержання прибутку [160].

Розрізняють два види венчура – внутрішній і зовнішній. Під внутрішнім венчуром мають на увазі створені великими кор-

пораціями спеціалізовані підрозділи, функція яких полягає у виборі і реалізації ризикових ідей та проектів. Метою внутрішнього венчура є пошук нових ідей, технологій, об’єктів та винаходів. Внутрішнім венчурам корпорація, як правило, надає юридичну і бюджетну самос-тійність, право формувати персонал [161].

Зовнішнім венчуром прийнято вважати малі самостійні наукоємні фірми, засновані авторами ідеї – вченими, інженерами, винахідниками – і венчурним підприємцем, які намагаються з розрахунком на матері-альну вигоду реалізувати на практиці нові досягнення науки і техніки [162].

В контексті фінансування інноваційної діяльності в Україні вели-кої уваги заслуговує питання розвитку венчурного капіталу. Коли в процесі венчурної діяльності, тобто ризикової діяльності під час якої створюються та впроваджуються у виробництво інноваційні товари – нові продукти, технології, послуги тощо, для їх розробки та реалізації власних коштів (грошового капіталу) у підприємства не вистачає, а кредитні установи не бажають фінансувати певну бізнес-пропозицію через високий ступінь інноваційного ризику, тоді підприємець зверта-ється до альтернативного виду інвестування – венчурного, представ-

Розділ 3 Венчурні інвестиції як напрям активізації інноваційної діяльності

103

леного венчурним капіталом, який виступає основним джерелом інвестування інноваційного підприємництва [163].

Американські економісти Ж. У. Фенн, Н. Лайанг, С. Пауз, П. Джонсон (перші ідеологи венчурного капіталу) визначають венчу-рний капітал як «фінансування акціонерного капіталу інноваційних підприємств малого бізнесу, які мають значний потенціал зростання на стадії їх створення і реалізації продукції, у сукупності з консульта-ційною підтримкою і високим ступенем залучення до процесу прийн-яття рішень» [152, c. 170].

Українські дослідники при визначенні сутності венчурного капі-талу намагаються підкреслити одну чи кілька властивих йому ознак. Так, А. А. Пересада вважає, що венчурний капітал є інвестиціями у венчурні або «ризиковані» проекти освоєння нових технологій або продукції [152].

В. О. Зикіна включає до венчурного капіталу «сукупність фінансо-вих, людських, інтелектуальних ресурсів, які орієнтовані на отриман-ня великих прибутків через стрімке зростання інноваційної компанії, куди вкладаються кошти» [149]. Таке визначення венчурного капіталу є дуже широким, розмитим і не містить специфіки поняття «венчур-ний». Адже не всі фінансові ресурси є ризиковими, так само як не всі людські й інтелектуальні ресурси належать до венчурного капіталу. До венчурного капіталу, на нашу думку, слід віднести лише ті фінан-сові ресурси, яким властивий підвищений ступінь ризику.

За визначенням Європейської асоціації венчурного капіталу, останній є пайовим капіталом, що надається професійними фірмами, які інвестують і спільно управляють стартовими, що розвиваються, або приватними компаніями, які трансформуються і демонструють потенціал для помітного зростання [153].

Більшість вітчизняних вчених під категоріями «венчурне інвесту-вання» чи «венчурне фінансування» розуміють довгострокові інвес-тиції з високим ступенем ризику в акції новостворюваних інновацій-но-технологічних фірм (або венчурних підприємств), які орієнтовані на розробку і виробництво наукоємних продуктів, задля їх розвитку й розширення, з метою отримання прибутку від приросту вартості вкладених коштів [148; 164].


104

Коли мова йде про грошові ресурси, то поняття «венчурне інвес-тування» та «венчурне фінансування» можна розглядати як синоніми. Але в цілому перше поняття є значно ширшим: під «венчурним фінансуванням» прийнято розуміти власне грошові ресурси, у той час, як «венчурне інвестування» може включати в себе ще й інвестиції у формі підприємницьких здібностей, ділових контактів, інтелектуаль-них та матеріальних ресурсів. Проте у всіх цих формах венчурне інвестування здійснюється рідко, в основному переважають грошові венчурні інвестиції.

Треба розрізняти венчурне інвестування у широкому і вузькому розумінні слова.

У широкому розумінні венчурне інвестування – це всі вкладання у ризикові, з огляду фінансових результатів, проекти, насамперед, у галузі високих технологій.

У вузькому розумінні венчурне інвестування – це вкладання вен-чурними фондами довго- чи короткострокових інвестицій (у вигляді надання кредитів чи придбання акцій) з метою створення і розвитку малих перспективних компаній [165].

«Венчурне інвестування» і «венчурний капітал» як економічні ка-тегорії мають одну природу виникнення, спрямування та використан-ня, тому ці поняття не можна досліджувати окремо одне від одного, але й ототожнювати їх також не можна. Ці категорії різні, перш за все, за своїм функціональним призначенням. Окрім того, категорія «вен-чурний капітал» є ширшою за «венчурне інвестування». Венчурне інвестування є лише однією із форм венчурного капіталу, тоді як венчурний капітал існує в кількох функціональних формах.

Венчурне інвестування являє собою рух фінансових ресурсів, по-казує їх перехід із рук в руки, перетворення заощаджень в інвестиції.

На думку Л. О. Шила, венчурний капітал як економічна категорія виражає соціально-економічні відносини суспільного виробництва з приводу створення та реалізації додаткової вартості, у той час як венчурне інвестування відображає відносини з приводу ефективного розміщення грошових коштів» [166].

Особливістю механізму венчурного інвестування є те, що, на від-міну від банківського кредитування, спеціалізовані венчурні фонди надають довгострокові інвестиції (зазвичай на 4–6 років) шляхом


105

вкладання в ризикові цінні папери підприємств, що мають шанси швидкого росту, для розробки перспективних ідей. При цьому не вимагається жодних гарантій їх повернення. Розрахунок йде лише на можливість отримання значного прибутку в майбутньому у разі успіху інноваційного проекту. Здебільшого такими є малі та середні рентабельні підприємства, які отримують венчурні інвестиції у вигля-ді обігових коштів.

Венчурному інвестуванню притаманні й інші переваги перед тра-диційними формами надання інвестицій.

Компанії з венчурною підтримкою як правило більш підготовлені до засвоєння інновацій, швидше розвиваються і створюють більше робочих місць [145].

Механізм венчурного інвестування складається з таких елементів: джерела венчурного капіталу, механізму зосередження ресурсів, механізму розподілу зосереджених ресурсів, механізму контролю та поворотності інвестицій [151, c. 50].

Що стосується джерел фінансування інноваційних проектів, то для українських підприємців їх пошук є складним перш за все через нерозвиненість в країні венчурного підприємництва, нестабільність нинішньої економічної та політичної ситуації, відсутність кваліфіко-ваних спеціалістів з управління венчурним капіталом, а також через те, що діяльність венчурних фондів залишається досі не закріпленою законодавчо (не прийнято закону про венчурні фонди).

Варто відзначити, що вибір джерел фінансування різноманітних проектів (здебільшого інноваційних) є одним з найскладніших завдань не лише для вітчизняних підприємців, але й для підприємців будь-якої країни з ринковою економікою. До цього питання завжди треба підходити дуже прискіпливо, адже від його вирішення значною мірою залежить ефективність фінансових показників реалізації проекту.

Структура джерел венчурного капіталу залежить передусім від специфіки законодавчого регулювання і укорінених у фінансовій сфері норм і правил.

У більшості країн світу традиційними джерелами формування ін-вестиційних фондів служать кошти інвестиційних інститутів, приват-них інвесторів, пенсійних фондів, страхових компаній, різних урядо-вих агентств та міжнародних організацій. Для України венчурне


106

інвестування стало можливим після прийняття Закону України від 15.03.2001 р., № 2299-ІІІ «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [168].

Венчурний капітал широко використовується для здійснення пря-мих інвестицій, які зазвичай надаються зовнішніми інвесторами для фінансування молодих компаній, що розвиваються, або компаній, які перебувають на грані банкрутства, і які вже впроваджують чи плану-ють реалізувати перспективні проекти з високим рівнем ризику.

Виходячи з вищесказаного, венчурний капітал можна визначити як сукупність фінансових ресурсів професійних підприємств (фірм, компаній, фондів) та приватних інвесторів, призначених для інвесту-вання ризикових інноваційних проектів малих і середніх підприємств, як тих, що існують, так і новостворених, що володіють високим потенціалом росту, з метою одержання значного економічного зиску у вигляді прибутку чи різкого збільшення вартості (капіталізації) фірми, що зуміла забезпечити собі значну ринкову перевагу порівняно із потенційними конкурентами шляхом реалізації інновації.

Венчурне інвестування – це форма венчурного капіталу, що відо-бражає економічні відносини з приводу ефективного розміщення фінансових ресурсів у перспективні та привабливі ризикові іннова-ційні проекти на різних стадіях розвитку підприємства.

Венчурне інвестування здебільшого асоціюється з інноваційними підприємствами (компаніями, фірмами), до яких відносять: інновацій-ні центри, технопарки, технополіси, інноваційні бізнес-інкубатори й інші елементи інноваційної інфраструктури.

Незважаючи на те, що в минулому існували різноманітні механіз-ми інвестування, батьком сучасної індустрії венчурного капіталу прийнято вважати генерала Джорджіза Доріота, який у 1946 році заснував перший реальний інститут венчурного фінансування – Американську корпорацію досліджень і розвитку (American Research&Development), яка являла собою закритий фонд, орієнтова-ний на інвестування коштів у високотехнологічні компанії з високим ризиком [157]. Найбільшим успіхом цього фонду стала Digital Equipment Corporation. Коли корпорація Digital Equipment розмістила свої акції на біржі в 1968 році, вона забезпечила рентабельність у розмірі 101 % у рік. 70 тис. доларів, які АКДІР інвестувала в Digital


107

Corporation в 1959 році, оцінювалися у 37 мільйонів доларів у 1968 році. Але вважається, що першою компанією, яка була створена венчурним фінансуванням, є Fairchild Semiconductor, заснована в 1959 році фірмою Venrock Associates [169].

Однією з найпринциповіших особливостей венчурного інвестування є те, що венчурні інвестори (венчурні капіталісти), які очолюють венчурні фонди чи компанії, виконують функції посередника між синдикованими (колективними) інвесторами і підприємцем, тобто не вкладають у компанії, акції яких купують, власних коштів [170]. Венчурний капіталіст приймає рішення відносно вибору того чи іншого об'єкта для впровадження інвестицій самостійно, також він бере участь у роботі ради директорів і всіляко сприяє підвищенню економічної ефективності та розширенню бізнесу цієї компанії. Однак остаточне рішення про впровадження інвестицій приймає інвестиційний комітет, який представляє інтереси інвесторів. Зрозуміло, що у кінцевому підсумку прибуток, отримуваний венчурним інвестором, належить не тільки йому. Венчурний капіталіст має право розраховувати лише на частину цього прибутку. Ці принципи були закладені ще на початковому етапі становлення венчурного капіталу батьками-засновниками цього бізнесу – Томом Перкінсом, Юджином Клейнером, Франком Кофілдом, Бруком Байерсом та ін. У 50–60 р. вони розробили нові основні концепції організації фінансування: створення партнерств у вигляді венчурних фондів, збір грошей у партнерів з обмеженою відповідальністю і встановлення правил захисту їхніх інтересів, використання статусу генерального партнера. Таке організаційне оформлення інвести-ційного процесу було новаторським для Америки середини XX століття і створювало дуже вагому конкурентну перевагу [171].

Основними правилами захисту інтересів партнерів венчурної фірми стали такі:

жоден генеральний партнер не може мати особистих інвести-цій у компанії, у яких можуть бути зацікавлені партнери, навіть тоді, коли згодом вони відмовляються від неї. Цей принцип гарантує, що конфлікту між особистими інтересами генерального партнера і його інтересами як одного із членів серед групи партнерів, не виникне. Навіть у випадку, коли хто-небудь як член ради директорів за пільго-


108

вою ціною має можливість придбати частину акцій, рада директорів зобов'язана передати акції й іншим партнерам, щоб вони теж могли мати з цього користь;

новостворені фонди не мають права інвестувати в ті компанії, куди вкладали гроші більш ранні фонди.

Венчурні капіталісти можуть бути універсальними або вузькоспе-ціалізованими, залежно від здійснюваної ними інноваційної стратегії. Універсальними інвесторами вважаються венчурні капіталісти, що інвестують у різні галузі промисловості, або в компанії у різних географічних місцях розташування, або в різні стадії життєвого циклу компанії. В якості альтернативи інвестори можуть спеціалізуватися в одній чи двох галузях промисловості, або інвестувати тільки в компа-нії на певній географічній території.

Венчурні капіталісти інвестують у компанії, що працюють у різ-них сферах економічної діяльності – будівництві, промисловому виробництві, сфері послуг тощо. Деякі венчурні фірми спеціалізують-ся на інвестиціях у роздрібні компанії, інші фокусуються на інвестиці-ях тільки у «соціально відповідальні» стартові підприємства.

Венчурний капіталіст може інвестувати ще до того, як з'явиться реальний продукт, або перш ніж компанія буде організована (так зване «посівне інвестування»), або може надати капітал, щоб «запус-тити» компанію на першій чи другій стадії розвитку, який також називають «раннім інвестуванням».

Венчурний інвестор також може забезпечити необхідне фінансу-вання, щоб допомогти компанії перерости критичну фінансову масу й стати успішнiшою («фінансування на стадії розширення»).

Венчурний капіталіст також може інвестувати впродовж усього життєвого циклу компанії, проте здебільшого фонди фокусуються на інвестуванні в ризикові підприємства на більш пізніх стадіях, надаючи фінансову допомогу для того, щоб це підприємство переросло «кри-тичну масу» і залучало громадськість до фінансування через придбан-ня акцій на біржі.

Венчурний інвестор може також допомогти у злитті й поглинанні іншою компанією, забезпечуючи ліквідність і вихід засновникам компанії. Деякі венчурні фонди, навпаки, спеціалізуються не на поглинанні, а на реформуванні або рекапіталізації акціонерних компа-


109

ній відкритого й закритого типу, що є для них економічно привабли-вими.

Венчурними капіталістами можуть бути як індивідуальні інвесто-ри (зазвичай це дуже заможні особи), так й інститути, які володіють великими сумами наявного капіталу – як-то державні й приватні пенсійні фонди, університетські фінансові фонди, страхові компанії, а також посередники об'єднаних інвестицій. Відповідно, ринок венчур-ного капіталу складається з двох секторів: неформального (представ-леного індивідуальними інвесторами) і формального (представленого венчурними фондами). Ці сектори взаємодоповнюючі.

Інвестиції неформального сектора важливі на початкових стадіях венчурного фінансування, коли фірмі потрібен «посівний капітал». До цього сектора відносять приватних осіб – «бізнес-ангелів» («business angels»), котрі займаються фінансуванням проектів на початкових стадіях. Вони вкладають «посівний капітал» («seed finance»). Розміри таких інвестицій знаходяться в межах від 10 тис. до декількох мільйо-нів доларів і зазвичай складають 5–20 % всіх коштів.

Бізнес-ангели активно діють у США, Європейських країнах, при-чому обсяги інвестицій неформального сектора у декілька разів перевищують обсяги інвестицій формального сектора [172]. В Європі нараховується близько 125 000 активних бізнес-ангелів, а кількість здійснюваних ними інвестицій в 30–40 разів перевищує число інвес-тицій венчурних фондів. Кількість же потенційних бізнес-ангелів перевищує число активних у 10 разів. У США бізнес-ангели здійсню-ють більше 80 % інвестицій на початкових стадіях і відіграють неоці-ненну роль у розвитку малого бізнесу, а в Європейському Союзі інвестиційний пул, принаймні одного мільйона потенційних бізнес-ангелів, складає 10–20 млрд євро [173].

Бізнес-ангели, розподіляючи свої вкладення задля зниження ризи-ку, здійснюють декілька інвестицій від свого імені або через свої компанії, що пов'язано з оподаткуванням та іншими причинами. Здебільшого бізнес-ангели не афішують свою діяльність, а віддають перевагу анонімності, тому оцінити реальний розмір таких інвестицій неможливо. Участь бізнес-ангелів в управлінській діяльності різна і обговорюється з власниками підприємства у кожному конкретному випадку. В деяких випадках бізнес-ангели залучаються до управління


110

компанією, в інших залишаються пасивними інвесторами. Однак у 80 % випадків бізнес-ангели беруть активну участь в управлінні проінвестованими компаніями.

Формальний сектор ринку венчурного капіталу є незамінним на стадії швидкого зростання, коли продукція має комерційний успіх і необхідні кошти для збільшення обсягу продаж та розширення вироб-ництва. Цей сектор представлений венчурними фондами, що створю-ються шляхом об’єднання капіталів венчурних інвесторів, чи без такого об’єднання, для запуску підприємств з потенціалом зростання.

Основна мета венчурного фонду – акумулювання капіталу для по-дальшого інвестування у перспективні та привабливі ризикові іннова-ційні проекти. Більшу частину венчурного інвестування становлять інвестиції у високі технології. Венчурні фонди та компанії існують за формулою – високий ризик (high risk) – високі технології (high tech) – високий рівень життя (high life) [174].

В основному венчурні фонди організовуються у формі товариств з обмеженою відповідальністю. Саме така форма вважається найбільш прийнятною для здійснення фінансування венчурним капіталом. Сам процес формування венчурного фонду називається «збором інвестицій для фінансування ризикових проектів».

Загалом у світі венчурні фонди використовуються здебільшого з метою оптимізації управління холдингом, реалізації інноваційних проектів, реалізації інвестиційних проектів у будівництві. Інвестуван-ня здійснюється через купівлю часток товариств, векселів, облігацій, акцій інших компаній та надання позики.

Згідно з проектом Закону України «Про венчурні фонди» (2008 рік), венчурний фонд у нашій країні визначається як інституційний інвестор, що здійснює діяльність виключно з венчурного інвестуван-ня, пов'язану із залученням коштів венчурних інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення цих коштів в активи [175]. Склад активів визначається проектом цього закону та прийнятими відповід-но до нього нормативно-правовими актами. Такими активами є корпоративні права та/або боргові зобов’язання інноваційних підпри-ємств, спільних підприємств, створених для виконання проектів технопарків, наукових парків, підприємств інноваційної інфраструк-тури.


111

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про інститути спільного інве-стування» [168], венчурним фондом, вважається недиверсифікований інститут спільного інвестування (ІСІ) закритого типу, який здійснює виключно приватне (закрите) розміщення цінних паперів ІСІ серед юридичних та фізичних осіб. Фізична особа може бути учасником венчурного фонду винятково за умови придбання цінних паперів такого фонду на суму не менше ніж 1500 мінімальних заробітних плат.

До особливостей функціонування венчурних фондів в Україні слід віднести те, що вони змушені працювати на відносно невеликих за розмірами ринках, в умовах низького рівня економічної конкуренції серед виробників товарів і послуг, при досить невисокій платоспро-можності населення.

Першим вітчизняним фондом венчурного капіталу став фонд «Україна», заснований у 1992 році. Він здійснив інвестиції в 30 вітчизняних компаній на суму 10 млн дол. США.

З 1994 року в Україні почав діяти ще один венчурний фонд «Western Nis Enterprise Fund» з капіталом 150 млн дол. США, а з 1998 року розпочав роботу «Black Sea Fund». Ці два фонди успішно функ-ціонують і понині. Велика частка фінансування названими фондами здійснюється за рахунок Європейського банку реконструкції та розвитку [176].

Активніше венчурні фонди в Україні стали створюватися після прийняття у 2001 році Верховною Радою Закону України «Про інсти-тути спільного інвестування». Нині, попри не дуже сприятливі умови розвитку венчурної діяльності в нашій країні, до яких треба віднести такі як: слабкість інституту захисту інтелектуальної власності, що позначається на розвитку науково-технологічного потенціалу та стримує становлення нової інноваційної моделі вітчизняної економі-ки; високий ризик та недовіру до інноваційних проектів; відсутність сприятливого і стабільного інвестиційного клімату; недостатню кількість інвесторів, готових вклади кошти у високоризиковані проек-ти тощо, все ж кількість зареєстрованих інститутів спільного інвесту-вання (ІСІ) у розрахунку на одну компанію з управління активами (КУА), за даними Української асоціації інвестиційного бізнесу, в країні зростає. У 2012 році кількість КУА склала 353 од. Станом на 3


112

квартал 2013 року в Україні було зареєстровано 1001 венчурний фонд [170].

Венчурні фонди в нашій країні діють в основному на споживчих ринках, зокрема у сфері виробництва продуктів харчування і будіве-льних матеріалів, у роздрібній торгівлі, туристичному бізнесі, страху-ванні, здійснюють операції з нерухомістю – тобто у тих галузях, які приносять швидкий прибуток та є майже безризиковими для інвесто-рів. У ці галузі спрямовують свої інвестиції переважна більшість опитаних венчурних фондів, що функціонують в Україні, з них: більше 50 % – у сільське господарство, будівництво, сферу фінансо-вих послуг; близько 30 % – у транспорт, харчову промисловість, гуртову торгівлю; тобто у ті галузі, де інноваційна активність, якщо і спостерігається, то аж ніяк не може йтися про високотехнологічні виробництва та передові розробки [177]. На ці ринки спрямовують свої інвестиції, зокрема, такі організації венчурного типу, що здійс-нюють свою діяльність в Україні, як Western NIS Enterprise Fund, Blak Sea Fund, «Інеко», «Дніпро». Згадані вище ринки залучають венчур-них інвесторів насамперед тому, що вони динамічно розвиваються і мають прямий «вихід» на кінцевого споживача, а отже, на «живі» гроші. Тоді як у США основна частка венчурних інвестицій дістається підприємствам галузі програмування та біотехнологій, де нині спосте-рігається особлива інноваційна активність.

Але треба відзначити, що, незважаючи на позитивну динаміку створення венчурних фондів, в Україні венчурних фондів, що реально функціонують і таких, що вкладають кошти у ризикові інноваційні проекти, нині одиниці. Звісно, що така ситуація негативно відобража-ється на ефективності впровадження моделі інноваційного розвитку вітчизняної економіки й загалом на інноваційній безпеці, яка виступає основою незалежності, стійкості, ефективності та конкурентоспромо-жності підприємств в цілому [178].

Отже, можна зробити висновок, що нинішні українські венчурні фонди у своїй масі не зовсім відповідають загальноприйнятим крите-ріям венчурного підприємництва в тому сенсі, що не інвестують у високотехнологічні галузі, у нові підприємства.

Потреба в одержанні венчурних інвестицій найчастіше виникає у підприємців, винахідників, вчених та інженерів, які лише розпочина-


113

ють свою діяльність і намагаються самостійно реалізувати свої нові оригінальні і перспективні розробки. Для них венчурні фонди є дуже важливими джерелом фінансування, адже через високий ризик вони не мають доступу до інших коштів. Однак не слід думати, що інвесто-ри венчурного капіталу йдуть на зустріч підприємцю, виходячи з альтруїстичних переконань. Скоріше навпаки, інтерес інвесторів саме в тому і полягає, щоб одержати від своїх капіталовкладень такий прибуток, який буде істотно вищий, ніж при розміщенні вільних фінансових ресурсів на банківських депозитах чи при інвестуванні в цінні папери з фіксованим доходом.

Венчурні фонди погоджуються фінансувати так звані стартапи на-самперед тому, що вони обіцяють потенційно високу прибутковість для інвестора.

Загалом венчурні фонди поділяють на:

фонди, які широко диверсифікуються й інвестують у компанії в різних галузях промисловості, починаючи з напівпровідників, програ-много забезпечення, і закінчуючи роздрібною торгівлею й ресторан-ним бізнесом;

фонди, які спеціалізуються лише на одній технології. Головними партнерами венчурної фірми (яких також називають

венчурними капіталістами) є керівники, інакше кажучи – професіона-ли інвестиційного бізнесу. Їхній кар'єрний досвід може варіюватися. Здебільшого ці партнери в минулому були генеральними директорами в компаніях подібних тим, які фінансує їхнє партнерство. Венчурні партнери укладають договори й отримують прибуток тільки з тих угод, над якими вони працюють (на відміну від головних партнерів, які одержують прибуток від усіх договорів). Тому інвесторів венчур-них фондів часто називають партнерами з обмеженою відповідальніс-тю. У звичайному венчурному фонді головні партнери одержують щорічні виплати в розмірі 2 % від вкладеного до фонду капіталу й 20 % від чистого прибутку з усіх проданих активів при виході з фонду (так звана угода «два й двадцять»).

Через те, що у венчурних фондів може закінчитися капітал ще до кінця їхнього існування, великі венчурні капіталісти намагаються вкладати гроші в декілька фондів одночасно, що дозволяє їм постійно функціонувати, зберігаючи фахівців на всіх стадіях розвитку фірми.


114

Тоді як невеликі венчурні фірми зазвичай терплять крах разом зі своїми первісними промисловими контрагентами. Коли венчурні фонди йдуть із бізнесу, з'являється зовсім нове покоління технологій і людей, яких генеральні партнери можуть не знати, і тому розумніше здійснити переоцінку й поміняти галузі промисловості або персонал, аніж намагатися інвестувати в знайомий персонал і галузі.

Венчурні капіталісти зазвичай дуже ретельно вибирають у що вкладати: за емпіричним правилом (тобто за принципом, що не має на меті бути повністю точним для будь-якої ситуації), фонд може інвес-тувати всього лише в одну із чотирьох сотень представлених йому можливостей. Фонди найбільше зацікавлені в ризикових підприємст-вах, що володіють високим потенціалом росту, тому що тільки такі можливості найімовірніше забезпечать фінансове повернення й успішний вихід впродовж необхідного періоду часу (як правило, 3–7 років), очікуваного венчурними капіталістами.

Потреба у високих доходах перетворює венчурне інвестування в дороге джерело капіталу для компаній, але дуже зручне для підпри-ємств, яким необхідний величезний стартовий капітал, і які не можна профінансувати дешевшими методами, як-то боргове фінансування – збільшення капіталу за рахунок виконання договорів позики між компанією і кредиторами. Найчастіше це відбувається з нематеріаль-ними активами, як-то програмне забезпечення й інші види інтелектуа-льної власності, цінність яких ще не встановлена. Венчурний капітал превалює в основному у новітніх виробничих галузях (електроніка, біохімія, біоінженерія), котрі швидко прогресують та інтенсифікують зміну поколінь продуктів і технологій.

Якщо в компанії є ті якості, що необхідні венчурним капіталістам, такі як добре складений бізнес-план, що обіцяє значні прибутки в майбутньому, високопрофесійна команда менеджерів, інвестиції й ентузіазм засновників, високий потенціал для виходу з інвестиційного проекту до закінчення фінансового циклу, очікуваний рівень повер-нення не менше 40 % у рік, то їй буде нескладно мобілізувати венчур-ний капітал.

Узагальнюючи вищесказане можна зробити висновок, що венчур-не інвестування – це особливий вид прямого інвестування компаній, що розвиваються чи намагаються завоювати місце на ринку, які вже


115

впроваджують чи планують реалізувати перспективні проекти з високим рівнем ризику.

Венчурні інвестиції – це капітал інвесторів (капіталістів), призна-чений для фінансування ризикових інноваційних проектів таких фірм.

Функціональним завданням венчурного інвестування є сприяння піднесенню конкретного бізнесу шляхом надання визначеної суми коштів в обмін на частку в статутному капіталі чи деякий пакет акцій.

Венчурного інвестування найбільше потребують підприємства, яким необхідно залучити значні обсяги капіталу на початковому етапі (seed stage) реалізації проекту, і які не можуть для цього отримати необхідні кошти від кредитних організацій. Найчастіше це стосується придбання нематеріальних активів, таких як програмне забезпечення, чи інших об'єктів інтелектуальної власності, точну вартість яких визначити проблематично чи неможливо. Проте більшість венчурних фірм працюють на етапах зростання та насичення ринку результатами наукових розробок, вкладаючи кошти в основні фонди, оборотний капітал, на розвиток служб маркетингу та продажу. Основна частка венчурних інвестицій спрямовується на розвиток проектів, які спочат-ку були профінансовані за рахунок коштів держави чи великих корпо-рацій.

Венчурне інвестування характеризується інноваційно-наукоємною орієнтацією та є механізмом створення та розвитку підприємств (підрозділів) з подальшим розподілом активів і управлінських повно-важень (шляхом розподілу акцій венчурних фірм), котрі зорієнтовані на ресурсне забезпечення реалізації ідей з високим рівнем ризику.

На відміну від комерційних банків, які мають законне право на ві-дсотки за кредитом і вимагають гарантованих щомісячних виплат незалежно від успіху або провалу бізнесу, венчурний капітал інвесту-ється в обмін на частку в бізнесі, тобто інвестиції венчурних капіталі-стів є формою часткової власності, зазвичай з адміністративним та операційним контролем підприємства венчурним капіталістом.

Залучення венчурного капіталу є простим і швидким, не потребує від підприємця додаткових витрат (сплати позикового відсотка), тобто здійснюється:

а) безповоротно; б) на безвідсотковій основі;


116

в) без яких-небудь гарантій або забезпечення; г) при цьому управління залишається в руках керівників компанії; д) всі ризики венчурний капіталіст поділяє з підприємцем. Тоді як залучення підприємством, що розробляє чи/і втілює інно-

ваційний проект, власних фінансових ресурсів є обмеженим, продаж частини капіталу підприємства потребує, як правило, багато часу. Процес отримання кредиту від кредитної організації також є складні-шим від венчурного інвестування, вимагає від підприємця додаткових витрат зі сплати позикового відсотка.

Венчурні інвестори не просто здають кошти так би мовити в орен-ду комерційній фірмі з метою забезпечити її необхідними фінансови-ми ресурсами для запуску і/або зростання, але й беруть активну участь в управлінні ризиковими проектами на всіх етапах їхньої реалізації, починаючи з експертизи підприємницьких ідей і закінчуючи забезпе-ченням ліквідності акцій новоствореної фірми.

Дуже часто представники венчурних інвесторів входять до Ради директорів компанії та мають істотний вплив на прийняття рішень виконавчою владою.

Розподіл спільних ризиків між венчурним інвестором і підприєм-цем, довгий період співіснування і відкрите декларування обома сторонами своїх цілей на самому початковому етапі спільної роботи – складові ймовірного, але не обов’язкового успіху. Однак, саме такий підхід являє собою головну відмінність венчурного інвестування від банківського кредитування або стратегічного партнерства [170].

Особливістю венчурного інвестування, яка відрізняє його від ін-ших стратегічних інвесторів, є також те, що венчурний капіталіст не прагне здобути контрольний пакет акцій компанії, а отже не прагне контролювати компанію, що потрапила в коло його інтересів. Венчур-ний інвестор сподівається, що компанія буде використовувати його гроші як фінансовий інструмент для забезпечення стрімкого зростання та розвитку бізнесу, розуміючи, що реалізація наукоємних проектів з різних причин далеко не завжди завершується передбачуваними кінцевими результатами. Відомий венчурний капіталіст Тім Дрейпер відзначав: «Венчурний бізнес – це коли інвестуються 10 компаній, з них половина стає банкрутами, у трьох інвестиції повертаються, одна дає 10-кратне збільшення, й у ще одній прибуток в 100 разів переви-


117

щує вкладення» [179]. Розрахунок на одержання надвисоких прибут-ків і змушує венчурного капіталіста йти на непомірні економічні ризики.

Для забезпечення стабільного економічного зростання в Україні необхідно створити потужну мережу бізнес-ангелів та венчурних фондів для залучення інвестицій у всі види бізнесу, а особливо в інноваційний процес. Розвиток таких альтернативних форм інвесту-вання допоможе вивести Україну на один рівень розвитку з провідни-ми країнами світу.

3.2 Роль венчурного інвестування в прискорені інноваційного процесу

Інноваційний процес – це послідовний ланцюжок подій, під час яких інноваційна ідея «дозріває» до конкретного продукту, технології чи послуги і поширюється у практиці господарювання – від початко-вого етапу зародження нової ідеї до її матеріалізації, втілення у певну інновацію, яка, пройшовши послідовно ще низку етапів інноваційного процесу, впроваджується у масове виробництво та поширюється у різних сферах економіки, даючи корисний ефект, аж до повного завершення свого життєвого циклу. Венчурне інвестування відіграє дуже важливу специфічну роль на кожному з п’яти основних етапів інноваційного процесу.

Так, першим етапом венчурного інвестування є фінансування ро-біт, пов’язаних з розробкою інновації. Деякі дослідники цей етап розділяють на два – достартове фінансування або «посів» (seed financing) та стартове чи пускове (start-up financing). На цьому етапі підприємець володіє лише ідеєю або бізнес-планом та потребує фінансових ресурсів для проведення додаткових наукових досліджень, створення пілотних проектів та зразків, проведення організаційної роботи з випробування нового продукту перед його виходом на ринок, здійснення маркетингових досліджень, пов’язаних з вивченням майбутнього ринкового попиту на створювану інновацію. Ця стадія, залежно від виду створюваного нового продукту, може тривати від кількох місяців до кількох років. «Посівні» інвестиції є найризикова-нішими, оскільки достовірна та релевантна інформація щодо життє-


118

здатності аналізованого проекту практично відсутня, а вкладення окупляться не раніш, ніж через 3–8 років.

Як зазначають американські експерти Марк Хезер (президент На-ціональної асоціації венчурного капіталу), Джон Грін та Скот Сандел [180], на проміжку часу від фундаментальних досліджень до створен-ня зразка нового товару інвестори відмовляються приблизно від 90 % ідей. Разом з тим, проекти, схвалені та профінансовані на цій стадії, характеризуються найвищою нормою прибутку в майбутньому.

Недоліком початкового етапу інноваційного процесу, на якому здійснюється формування та надбання інноваційних ідей, є те, що автори інновацій часто переоцінюють потенційні результати своєї діяльності та недооцінюють реальні умови та можливі складнощі при реалізації своїх ідей.

Оскільки більшість венчурних інвестицій є неліквідними і вима-гають тривалого терміну окупності, венчурні капіталісти проводять детальну аудиторську перевірку бізнес-плану ще до початку інвесту-вання, аби підвищити ймовірність успішності капіталовкладень. Під керівництвом професійних та кваліфікованих економістів, фінансис-тів, менеджерів та маркетологів вони здійснюють об’єктивне вивчен-ня, оцінювання та аналіз усіх імовірних факторів впливу на розробку та реалізацію інновації. Керівники венчурних фірм уважно стежать за науковими дослідженнями, відшукуючи перспективні ідеї, котрі доцільно фінансувати. Втім, на цьому етапі господарської діяльності економічний ризик дуже значний, тому припустившись навіть незнач-ної помилки фірма може інвестувати кошти у безнадійний неокупний проект, чи навпаки, проігнорувати та втратити перспективну ідею.

На практиці фахівці й самі венчурні капіталісти стверджують, що вони ніколи не вкладають кошти на стадії розробки інноваційної ідеї через дуже високий рівень ризику. Саме тому з метою мінімізації ймовірних збитків на цій стадії необхідно ретельно здійснювати економічне обґрунтування інновацій. В іншому випадку ринковий механізм автоматично зруйнує пройдений етап інноваційного процесу та створений результат.

Здебільшого венчурний інвестор безпосередньо долучається до проекту, коли вже складений бізнес-план і створена експериментальна модель. Співпраця з венчурним інвестором здебільшого починається


119

через посередників – бізнесменів, адвокатів або бухгалтерів, однак іноді і напряму – на венчурних ярмарках чи аналогічних подіях.

Прийняття венчурним інвестором остаточного рішення залежить, звичайно, від розрахунку можливої прибутковості, однак вагоме значення мають також екологічні, технологічні, технічні, соціальні та інші чинники. Втім, для української економіки вони, як правило, стають визначальними лише тоді, коли виділяються цільові кошти різноманітних фондів і організацій, або коли інвестор переслідує специфічні цілі (приміром, створення відповідного іміджу на ринку).

В Україні на сьогодні бракує ефективних інструментів надання підтримки інноваційним проектам на ранній стадії розвитку. Через це, якщо деякі приватні фонди чи підприємці й погоджуюся інвестувати проекти на цій стадії, то лише у сферу інформаційних технологій, де такі проекти досить швидко реалізуються і дають розуміння того, наскільки вони здійсненні з технічної точки зору, реалістичні з точки зору запропонованої бізнес-моделі, і що вони не вимагають суттєвих фінансових вкладень, як-то промислові проекти.

Роль венчурного інвестування на другому етапі інноваційного процесу полягає у фінансуванні робіт, пов’язаних з поширенням уже створеної інновації. Це витрати, здійснювані венчурним капіталістом на випуск пробної партії нового продукту, а також маркетингові витрати, пов’язані з подоланням вхідних бар’єрів на ринку та ство-рення збутової мережі тощо. Цей етап, як і попередній, характеризу-ється високим ступенем ризику, тому для нього характерним є спільне інвестування кількох венчурних капіталістів. Перед тим, як розпочати фінансування компанії, венчурний інвестор ретельно аналізує її бізнес: вивчає місце компанії на ринку, розробляє прогнози, відвідує офіси компанії для знайомства з її співробітниками тощо.

Третій етап венчурного інвестування пов’язаний з фінансуванням робіт, які необхідно здійснити аби перейти до масового виробництва нового продукту. Тобто, після здійсненого комплексного аналізу всіх чинників, що впливають на обсяг реалізації нового продукту та одержання позитивного результату, інновація надходить у серійне виробництво, після чого відбувається її масовий продаж. Утім прибу-тки від реалізації нового товару на цій стадії є ще недостатніми для забезпечення розширення та росту компанії. Наявні активи підприєм-


120

ства не є достатньою гарантією для інституційних інвесторів (комер-ційних банків, невенчурних інвестиційних фондів тощо), тому знову у підприємства виникає необхідність залучення венчурних інвестицій.

На третьому і наступних етапах інноваційного процесу компанії необхідні значно більші розміри фінансування, ніж на попередніх етапах. Наприклад, у США мова зазвичай йде про суми від $250 тис. до $20 млн. В Україні, за повідомленням венчурного фонду Global Technology Foundation (про яку згадувалося у підрозділі 1.1), стандар-тний розмір фінансової підтримки одного проекту становить 240 тис. грн (близько $25–30 тис.). У середньому за рік планується виділяти 10–12 грантів [181]. Займаються цим найчастіше спеціальні венчурні інститути – представники формального сектора, які очолюють венчу-рні капіталісти. Вони можуть бути утворені або як самостійна компа-нія «фонд», або мати форму обмеженого партнерства.

На цьому (третьому) етапі венчурного інвестування співпраця ве-нчурного інвестора з партнерами по бізнесу стає тіснішою. Венчурний капіталіст веде переговори не лише з керівництвом компанії, але й клієнтами, постачальниками, залучає до аналізу технологій експертів, аби впевнитися у доцільності фінансування проекту. Кінцевим за-вданням цього етапу венчурного інвестування є власне підписання інвестиційної угоди та передача коштів венчурною компанією підпри-ємству, що функціонує. Тому переговорний процес між венчурним інвестором та керівництвом компанії, що фінансується, завершується поданням венчурним інвестором переліку основних умов майбутньої співпраці керівництву компанії (сторони узгоджують основні поло-ження, терміни підписання та початок дії, і компанія зобов’язується припинити переговори з будь-якими іншими венчурними інвестора-ми). Після усунення непорозумінь, якщо такі мали місце, обов’язковою є юридична перевірка, що складається з аналізу уповно-важеними спеціалістами венчурного капіталіста організаційних документів компанії, клієнтури, постачальників за договорами та інших юридичних документів, включаючи інтелектуальну власність компанії. Фахівці – представники венчурного інвестора, готують та подають до компанії проекти остаточних інвестиційних документів (наприклад, договір купівлі-продажу акцій, прав інвесторів, акціонерів та свідоцтво про реєстрацію). Незалежно від того, наскільки ці умови


121

детальні, в результаті тривалого проведення юридичної експертизи неминуче «випливуть» запитання, які не були розглянуті. Переговори між сторонами тривають доти, поки не буде сформовано підсумкових інвестиційних документів.

На четвертому етапі інвестиційного процесу – етапі швидкого зро-стання (expansion financing) виробництва нового продукту, роль венчурного капіталу не зменшується, адже цей етап передбачає:

використання венчурного капіталу для збільшення виробничих потужностей фірми-інноватора, включаючи створення нових підпри-ємств, на яких вироблятиметься цей товар;

фінансування робіт, пов’язаних із вдосконаленням інновації, що випускається;

оптимізацію системи збуту і т. ін. Завдяки вкладеним венчурною фірмою інвестиціям інновація на

цьому етапі починає приносити учасникам інноваційного процесу максимальний прибуток, внаслідок чого ризикове підприємство стає прибутковим, а отже в змозі використовувати уже кредитні ресурси традиційних фінансових джерел. Тому залучення венчурного капіталу по завершенню четвертого етапу венчурного інвестування, як прави-ло, припиняється.

Завершальним – п’ятим етапом венчурного процесу, є вихід вен-чурного інвестора. Хоча формування оптимальної стратегії виведення капіталу для всіх учасників процесу венчурного фінансування повин-но починатися на перших стадіях венчурного циклу [182].

Незважаючи на те, що на цьому етапі, як було сказано вище, підп-риємство стає прибутковим і в змозі використовувати кредитні ресур-си традиційних джерел фінансування, все ж роль венчурного капіталу в інноваційному процесі не зменшується, а навпаки – досягає кульмі-нації. Венчурна фірма, як співвласник бізнесу, може поставити питан-ня про продаж своєї частини інвестованого об’єкта іншій зацікавленій компанії, адже основний дохід венчурний інвестор отримує від забезпечення зростання ринкової вартості цього об’єкта.

Повернення венчурному інвестору вкладених коштів, залежно від наданої ним частки, здійснюється у момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок. Як правило, венчурний капіталіст продає свою частину власності іншим акціонерам чи керівництву підприємс-


122

тва після публічного розміщення акцій інноваційної фірми на фондо-вому ринку [183]. Хоча можливі й інші способи «виходу» венчурного інвестора з бізнесу, або, іншими словами, завершення венчурного інвестування: прямий продаж іншій компанії в межах однієї галузі або стратегічному інвесторові; зворотний викуп або викуп акцій співінве-сторами чи керівництвом компанії [184].

У випадку, якщо бізнес не приніс венчурному інвестору очікува-них результатів, останній спосіб для венчурного інвестора є єдиним способом так би мовити «гідного» виходу з бізнесу. Проте керівницт-во проінвестованого підприємства матиме бажання повернути собі всю повноту контролю над своїм бізнесом, якщо бачитиме реальні шляхи підвищення ефективності своєї господарської діяльності.

На цьому венчурне інвестування завершується, залишаючи за со-бою налагоджений процес, котрий даватиме звичайні доходи, що влаштовують традиційних інвесторів.

Отже, завдяки венчурним інвестиціям (венчурному капіталу) за-безпечується безперервність інноваційного процесу, венчурний капітал виступає ефективним засобом стабілізації й розвитку загалом реального сектора економіки.

Завдяки венчурному інвестуванню були реалізовані такі видатні досягнення людства, як мікропроцесори, персональні комп’ютери, технологія рекомбінатних молекул ДНК та ін., а такі фірми, як «Май-крософт», «Джинентек», «Диджитал екуамент» піднялися до рівня лідерів нових галузей сучасного наукоємного виробництва [185].

Успіхи країн, котрі обрали за основу інноваційну модель розвитку національних економік, у першу чергу пов'язані із залученням венчу-рного капіталу як джерела фінансування ризикової інноваційної діяльності.

Венчурний капітал став набувати поширення після другої світової війни. А до цього часу інвестиції у формі венчурного капіталу голов-ним чином були сферою впливу заможних приватних осіб і забезпе-чених родин.

Одним з перших кроків до керованої на професійній основі венчу-рної індустрії став прийнятий у 1958 році Закон США «Про інвестиції в малий бізнес». Цей закон дозволяв агентству по справах малого бізнесу США ліцензувати приватні компанії, що інвестують у малий


123

бізнес, з метою спростити процес фінансування й управління малими підприємствами США. У згадуваному законі розглядалися питання, подані в доповіді Ради Федеральної Резервної Системи США до Конгресу. У ній підкреслювалося, що на ринку капіталів для довго-строкового фінансування малого бізнесу, націленого на розвиток, існує велика прогалина.

Головним завданням програми було спрощення процесу залучення капіталу через економічну систему з метою фінансування невеликих новаторських компаній для того, щоб стимулювати розвиток економі-ки США. І це дало результати: невдовзі (у кінці 50-х років ХХ століт-тя) в районі міста Сан-Франциско з’явилася тепер уже широковідома «Силіконова долина», заснована компанією «Локхід», якій на той момент потрібен був майданчик для розроблення та випробування балістичних ракет. З часом на зведеному майданчику було сконцент-ровано значну кількість підприємств, дослідницьких центрів, консуль-таційних і сервісних фірм, венчурних компаній, насамперед в галузі електронно-комп’ютерних виробництв. «Силіконова долина» започат-кувала нову модель інноваційних структур типу технополісу і науко-во-технологічного парку.

Венчурний капітал з самого початку був тісно пов'язаний з техно-логічно новаторськими підприємствами, головним чином підприємст-вами Сполучених Штатів Америки. У 60-х і 70-х рр. ХХ ст. венчурні фірми сфокусували свої інвестиції головним чином на компаніях, що перебувають на початковій стадії розвитку чи стадії розширення. Як правило, ці компанії використовували досягнення в електронних та інформаційних технологіях, а також сфері медицини. У результаті венчурне фінансування стало синонімом фінансування технологій.

У 1974 році венчурні фірми США пережили тимчасовий спад у зв’язку з кризою, що виникла у середині 70-х років, яка спричинила зниження ефективності виробництва та підвищення інвестиційного ризику. Разом з тим, економічна криза викликала потребу у структур-ній перебудові економіки США. Щоб підтримати конкурентоспромо-жність підприємств на ринку необхідно було шукати шляхи зниження виробничих витрат, що й активізувало попит на нові види ресурсозбе-рігаючої техніки та технології і зумовило розвиток венчурного підп-риємництва. Уже в 1978 році показники стали рекордно високими для


124

венчурного капіталу, доходи цієї індустрії склали 750 мільйонів доларів [186].

У 1980 р. законодавство США надало можливість пенсійним фон-дам інвестувати в альтернативні види капіталів, такі як стартапи – нещодавно створені компанії, що будують свій бізнес на основі інновацій або інноваційних технологій, які ще не вийшли на ринок, або ледве почали на нього виходити і мають обмежений набір ресур-сів. У 1983 році відбувся бум – американський фондовий ринок став різко збільшуватися. У 1997–1998 роках у США інвестиції одержали 5695 венчурних фірм, з них 1863, або 32,7 %, тих, що знаходились у технопарку «Силіконова долина» [136]. У 2005 році у США існувало понад 1,5 млн венчурних компаній. До того ж у США досить високи-ми є темпи виникнення нових фірм і ліквідації неефективних. Близько 78 % всіх інвестованих коштів венчурними фондами США припада-ють на розвиток високотехнологічних галузей. Для порівняння: у Канаді величина венчурних інвестицій в 30 разів менша, ніж у США, Європа поступається в 2 рази, а Японія в 3 рази [176].

У Європі венчурне підприємництво активно стало розвиватися на початку 80-х років ХХ століття, хоча звичайно, практика ризикового інвестування у європейських країнах існувала й раніше. Багато в чому динамічний розвиток цієї галузі зобов’язаний наявності більш ніж двадцятилітнього досвіду американського венчурного підприємницт-ва. Зокрема, основні етапи інфраструктурного розвитку європейського венчурного бізнесу багато в чому повторюють американський досвід. Це дозволило уникнути багатьох помилок та адаптувати до європей-ських умов уже достатньо відпрацьовані фінансові й управлінські технології. Однак це не применшує заслуг і зусиль європейських венчурних капіталістів, які забезпечили нинішнє становище галузі.

Отже, за останні три десятиліття венчурний капітал став визнаним економічним сектором, а світова практика показує, що саме венчурні організації найефективніше вирішують проблеми фінансування інноваційної діяльності.

Попри те, що апріорі венчурному підприємництву притаманний високоризиковий характер, воно є ефективним для багаторазового примноження капіталів підприємств та безумовно відіграє позитивну роль в економічному розвитку країни. Венчурні компанії максимально


125

сприйнятливі до чужих унікальних ідей, котрі мають відчутний ринковий потенціал [149]. Фахівці підрахували, що з точки зору реєстрації патентів на винаходи один долар венчурних інвестицій у науково-дослідні та дослідницько-конструкторські розробки (НДДКР) майже в 10 разів ефективніший за долар, вкладений великою компані-єю. Венчурні інвестиції складають менше 3 % корпоративних витрат на НДДКР, але приводять до здійснення 15 % всіх інновацій у проми-словості [188].

Венчурні інвестиції сприяють швидкому розвитку передових до-сягнень науки і техніки, впровадженню високих технологій, зокрема інформаційних, мікроелектроніки, комп’ютерних технологій, тим самим прискорюють трансформацію господарського механізму, інтенсивність його перебудови.

Згідно з даними консалтингової компанії Pricewaterhouse Coopers, уже в 2001 році світовий обсяг приватних і венчурних інвестицій перевищив $100 млрд, це понад 50 % усіх інвестицій. За обсягом інвестицій в інформаційні технології США також лідирує – $30 млрд. На другому місці – Канада ($2,9 млрд), далі Великобританія ($2,4 млрд), Німеччина і Китай (по $1,6 млрд) та Ізраїль ($1,5 млрд) [189]. Прикладами успіху венчурного бізнесу є AOL, Apple, Cisco, Compaq, e-Bay, Google, HP, Intel, Microsoft, Sun Microsystems, Yahoo, інвестори яких отримали прибутки в мільярди дол. США [190].

Отже, у більшості економічно розвинутих країн саме венчурний капітал посідає одне з провідних місць у фінансуванні інноваційного процесу. Відмова від інвестування в інноваційну сферу спричинює значне уповільнення соціально-економічного розвитку, тому впрова-дження інноваційної моделі розвитку економіки України не буде успішним та ефективним без венчурного інвестування.

На жаль, Україна нині має досить невеликий об’єм венчурного ін-вестування. Небажання більшості вітчизняних підприємств звертатись до такого джерела залучення коштів, як венчурне інвестування зумов-лене недосконалістю українського законодавства у цій сфері та відсутністю комерційного інтересу на фоні високого економічного ризику.

Низька активність венчурних фондів в Україні пов'язана також із низкою інших причин:


126

триває реструктуризація економіки;

простежується нерозуміння сутності венчурного капіталу не лише серед підприємців, але й банківських спеціалістів та консалтин-гових фірм;

бракує прозорості й відкритості інформації у бізнесі;

залишається все ще недостатньо розвиненою інфраструктура венчурного капіталу;

відсутні спеціалісти з управління венчурними фондами. Наслідком, а водночас і причиною цього є те, що інноваційні про-

цеси в нашій країні досі не набули достатніх масштабів і не забезпе-чують суттєвого зростання ВВП, а науково-технічний потенціал практично виключений з економічного процесу держави. Так, у промисловому комплексі України домінуючими є виробництво продукції 3-го та 4-го технологічних укладів (важке машинобудуван-ня, виробництво і прокат сталі, суднобудування, кольорова металур-гія, органічна та неорганічна хімія), питома вага яких становить 94 % [191]. Тоді як шостий технологічний уклад, який визначає перспекти-ви високотехнологічного розвитку країни в майбутньому, в Україні, згідно з даними Інституту економічного прогнозування НАН України, майже не представлений (менше 0,1 %) [192].

Тому уряд України повинен всіляко сприяти створенню економіч-них механізмів які б, з одного боку, – сприяли впровадженню у виробництво новітніх досягнень НТП, а з іншого, – дозволили б звести до мінімуму фінансовий ризик окремих інвесторів. Таким ефективним механізмом, як свідчить світова практика, є венчурне підприємництво, яке не лише стимулює інноваційні процеси на окремо взятих підприємствах, а й позитивно впливає на ринок іннова-цій загалом: підвищує рівень конкуренції, науковий та виробничо-технічний рівні, стимулює зростання професіоналізму.

Необхідно запозичувати закордонний досвід становлення венчур-них підприємств, вивчати особливості здійснення політики іноземних держав щодо стимулювання надходження капіталу перш за все в наукоємні малі підприємства, які, на думку науковців, становлять основу для венчурного інвестора [193].

З боку держави має бути продемонстровано бажання і здатність розділити ризики з комерційними інвесторами, розуміння необхіднос-


127

ті збереження національних приватних капіталів на національному ринку. Своєю участю держава повинна стимулювати залучення коштів у реальний сектор економіки.

Прикладом такої участі держави у венчурному інвестуванні мо-жуть служити фонди, що створюються при істотній участі (до 40 %) держави. Найбільш відомими з них є такі: Сітра (Фінляндія), Фонд «Високі технології» (Великобританія); фонди, створені за участю KFW (Німеччина) [194].

У багатьох країнах уряди створюють державні венчурні фонди, призначені для опосередкованого чи прямого інвестування різних технологічно орієнтованих підприємств, що володіють потенціалом високого зростання. Звичайно, що ці фонди мають управлятися професіоналами, яких в Україні нині дуже бракує.

Ефективним способом урядового фінансування в Україні могло б стати, на наш погляд, надання під порівняно низькі відсотки та трива-лі терміни повернення коштів приватним венчурним фірмам, які в свою чергу будуть безпосередньо здійснювати фінансування перспек-тивних невеликих підприємств. У певних випадках ці кошти можуть надаватися і на безповоротній основі. Такий підхід був застосований у Фінляндії, де у 1994 році був створений державний фонд «Suomen Teollisuus-Sijoitus OY», та в Німеччині, яка в 1995 році розробила схему під назвою «Beteiligungskapital fur Kleine Technologieunternehmen», в межах якої здійснювалося фінансування малих фірм, що виробляють інноваційні продукти чи послуги, спільно з компаніями приватного сектора.

У Данії уряд для розробок технологічно-орієнтованих проектів надає позички невеликим фірмам. При цьому передбачено, що у разі невдачі борги будуть прощені.

Приблизно така ж схема надання кредитів для технічного розвит-ку підприємств існує в Нідерландах. Вона передбачає видачу десяти-річних кредитів малим компаніям, які в разі технічного або комерцій-ного провалу можуть не повертатися державі.

А найбільшим акціонером є уряд Швеції, який надає позики ком-паніям, що лише започатковують свою діяльність, терміном на 6–10 років, Ці позики є безвідсотковими впродовж перших двох років, і не


128

передбачають виплати основного боргу протягом перших чотирьох років [195].

Отже, досвід економічно розвинених країн засвідчує, що, як пра-вило, у фінансуванні найуспішніших венчурних програм бере безпо-середню участь держава, проте управляються такі програми професіо-налами з приватного сектора.

Для забезпечення венчурному підприємництву швидкого розвитку Кабінету Міністрів України необхідно використовувати цілеспрямо-ване державне втручання в інвестиційний процес, наслідуючи приклад таких країн, як [190]:

Голландія, де уряд гарантує покриття половини збитків, пов'я-заних з венчурними інвестиціями;

Великобританія, де венчурні фонди отримують третину інвес-тиційного капіталу у пенсійних фондах з пільговим режимом оподат-ковування;

Ізраїль та Фінляндія, де уряди зробили ставку на венчурний ро-звиток промисловості, створивши умови для прямих інвестицій у сміливі інноваційні проекти.

Потрібно приділяти неабияку увагу забезпеченню державою піль-гових умов для функціонування в Україні великих іноземних венчур-них фондів та стимулювати розвиток національних.

Надання податкових пільг венчурним фірмам не лише збільшить їх фінансові можливості, але й сприятиме налагодженню партнерсь-ких взаємин з контролюючими податковими органами, оскільки зменшить бажання платників податків до правопорушень.

Для повноцінного функціонування в Україні венчурних фондів також необхідно запровадити низку організаційно-правових заходів;

вдосконалити нормативно-правову базу венчурного інвесту-вання та пов’язані з цим економічні механізми, що забезпечують розвиток інноваційних підприємств, оскільки економічний розвиток будь-якої країни безпосередньо залежить від інноваційної активності останніх;

створити систему відповідних гарантій з боку держави, особ-ливо під інвестиції венчурними фондами малого бізнесу в малі техно-логічні фірми;

передбачити участь у венчурних фондах страхових компаній.


129

Зокрема, потребує внесення змін та доповнень Закон України «Про інноваційну діяльність» у частині забезпечення регулювання і контро-лю за ринком венчурного капіталу. У цьому законі відсутні гарантії діяльності інвестора чи захисту його прав у разі їх порушення.

Згідно з національним законодавством іноземним інвесторам практично не надається жодних гарантій щодо забезпечення їх прав власності. Як правило, іноземні інвестори розраховують на повернен-ня своїх вкладень через 6 років при середньорічній прибутковості 38 %, але для України сьогодні це не реально.

До недоліків чинних нормативних документів, що регулюють ін-вестиційну діяльність в Україні, слід віднести їх неузгодженість між собою.

У багатьох країнах потенційні інвестори недостатньо поін-формовані про стан та перспективи розвитку економіки України, що також є однією з причин, що заважає залученню іноземних інвестицій в нашу країну.

Ще одним дуже важливим завданням інноваційної політики нашої держави має стати формування фондового ринку та ринку інновацій. Останній не може належно функціонувати без розвиненої і розгалу-женої інноваційної інфраструктури, зокрема венчурних фірм, іннова-ційно-інвестиційних фондів, банківської системи та інших організа-ційно-структурних форм об'єднання зусиль науки, освіти, виробництва і фінансового капіталу. Залучення в українську венчурну індустрію банківського, пенсійного, страхового або корпоративного капіталів сприятиме підвищенню активності венчурного бізнесу в Україні, сприятиме створенню умов для формування повноцінної інфраструктури венчурного інвестування, яка має включати увесь спектр структур та інституцій як державної, так і приватної форм власності. Це дасть сильний імпульс для розвитку вітчизняного малого та середнього бізнесу, який, у свою чергу, дасть імпульс до подальшого розвитку загалом економіки України.

Венчурний капітал традиційно орієнтується на малі та середні пі-дприємства, віддаючи перевагу приватним компаніям і спільним підприємствам. Пріоритетними для венчурного капіталу є галузі, продукція яких має значний внутрішній ринок збуту, та такі, що не


130

залежать від імпорту. Наявність експортного потенціалу підвищує привабливість підприємства, але не є суттєвим чинником інвестицій.

Переважно венчурний капітал є джерелом фінансування нового бізнесу, зокрема інноваційних проектів, для яких притаманний відно-сно високий ступінь ризику, тому що інноваційна діяльність значно більше за інші напрями підприємницької діяльності пов’язана з невизначеністю і гарантія позитивного результату тут практично відсутня.

Особливо вагому роль венчурний капітал відіграє в галузях, котрі потребують значних стартових інвестицій. Через великі ризики, які неприйнятні для традиційних кредитних установ, він тут часто буває єдиною надією виходу підприємства на ринок, єдиним можливим сучасним джерелом інвестування.

Венчурний капітал в комплексі з необхідною йому інфраструкту-рою венчурного підприємництва спроможний за відносно невеликий проміжок часу значно активізувати інноваційну підприємницьку діяльність в Україні. Адже, коли кредитні установи відмовляють у коштах позичальнику через високий ризик, притаманний фактично всім інноваційним проектам, чи недостатню кількість у нього для оптимізації кредитних ризиків ліквідних активів, відсутність застави чи недосконалість бізнес-плану, тоді на допомогу приходить венчур-ний капітал, як єдина надія.

Залучення венчурних інвестицій дозволить організації розпочати впровадження проекту, продемонструвати його життєздатність, знизити рівень ризику, що уможливить одержання банківського кредиту уже на наступних етапах реалізації проекту.

Венчурне інвестування виступає також одним з ключових факто-рів позитивної динаміки регіональних інноваційних систем, котрі виступають теоретичним підґрунтям розробки локальних стратегій інноваційного розвитку як складової загальнонаціональної інновацій-ної стратегії, забезпечуючи практичну реалізацію кінцевої фази інноваційного циклу – комерціалізацію інновацій.

Венчурний капітал виступає каталізатором процесу економічного зростання виробничих систем, які виникають за регіональними прин-ципами та об'єднуються в мережі компаній регіонального рівня, що сприяє створенню локальних конкурентоздатних центрів, створюючи сприятливі умови для результативного «симбіозу» нових наукових знань, фінансових технологій та методів управління.


131

3.3 Оцінювання ефективності венчурного фінансування інноваційних проектів

Сьогодні підвищена увага зарубіжних та вітчизняних науковців і практиків до оцінювання ефективності інноваційних рішень у системі управління науково-технічним прогресом. Це спричинено тим, що сучасний розвиток інформаційної індустрії досяг такого рівня техно-логічної складності та різноманіття інформаційних послуг, що їх надання ототожнюється з процесом виробництва продуктів спожи-вання. У зв’язку з цим виникає необхідність спрямування інноваційної діяльності в напрямі інформатизації бізнес-процесів, що зумовлює необхідність переходу підприємств до формування інноваційної стратегії розвитку бізнес-діяльності, а поява на світовому ринку нових технологічних продуктів і рішень стимулює суб’єктів підприємництва до активного розгляду можливостей їх практичного застосування. Проте впровадження й експлуатація високотехнологічних систем пов’язані зі значними фінансовими витратами, що не під силу бага-тьом підприємствам, особливо невеликим. При зверненні підприємств за кредитами у банки, останні далеко не завжди погоджуються їх надати на розробку та впровадження інноваційних технологій, оскіль-ки ризикують зазнати відчутних фінансових збитків у випадку, якщо відповідні технології виявляться недостатньо економічно ефективни-ми, тому на допомогу в такому випадку приходить венчурний капітал.

Проблема достовірності оцінювання ризиків та економічної ефек-тивності проектів із впровадження витратних технологічних рішень є актуальною не лише для підприємств, що прагнуть реалізувати ризи-кові інноваційні проекти, але також і для комерційних банків та особливо для венчурних інвесторів.

Врешті-решт будь-яка економічна проблема зводиться до завдання якнайкращого розподілу ресурсів. Кожне з можливих рішень має безліч вимірювань економічної ефективності, зокрема це:

результат від різних способів залучення інвестицій;

час, на який інвестор розлучається зі своїми коштами;

нарешті – ризик, пов'язаний з тим або іншим рішенням. Розробкою та оцінюванням методів визначення ефективності ін-

новаційних проектів займаються як вітчизняні, так і зарубіжні науко-


132

вці й практики, серед яких слід відзначити праці [9; 196–202], у яких досліджуються різні методи оцінювання ризиків, що виникають при цьому. Разом з тим, ця тема потребує подальшого дослідження, зокрема у частині вдосконалення економіко-математичних методів оцінювання економічної ефективності інноваційних проектів з враху-ванням останніх досягнень у сфері автоматизації та обґрунтування конкретного вартісного оцінювання венчурного фінансування етапів освоєння нововведень.

Перш за все, щоб вибрати інноваційний проект з найкращим спів-відношенням ризик-вигода, необхідно кількісно визначити ризик, рівень якого при цьому є визначальним.

Дослідниками пропонується досить багато методів оцінювання економічної ефективності та аналізу ризику: статистичні; експертні; дерева розв’язків; аналізу чутливості; нормативний; аналітичний; аналізу сценаріїв; аналогій; дерева відмов; доцільності витрат; «події-наслідку»; математичного програмування, засновані на теорії ігор; такі, що використовують функції корисності; маркетингових матриць та ін., які можна використати стосовно розрахунку ефективності венчурного інвестування інноваційних проектів. Найбільш розповсю-дженими з них є такі:

метод аналізу доцільності витрат;

систематичний методу оцінювання ризику;

методи експертних оцінювань, зокрема, метод Дельфі;

методи коригування норми дисконту;

метод коефіцієнтів достовірності;

аналіз чутливості реагування за показниками NPV, ІRR, PІ (чи-стої теперішньої вартості, внутрішньої норми окупності, індексу прибутковості);

статистичні, зокрема метод статистичних випробувань (метод Монте-Карло.

Метод аналізу доцільності витрат орієнтований на виявлення по-тенційних зон ризику. Цей метод використовується особою, що приймає рішення про інвестування коштів для мінімізації ризику, що загрожує втраті капіталу. При цьому припускається, що перевитрата


133

коштів може бути викликана дією одного з чотирьох основних факто-рів ризику, або їх комбінаціями, а саме:

первісною недооцінкою вартості проекту в цілому або його окремих фаз і складових;

зміною меж проектування, обумовленою непередбаченими об-ставинами;

різницею в продуктивності (відмінності реальної продуктивно-сті від передбаченої проектом);

збільшенням вартості проекту порівняно з первісною вартістю внаслідок інфляції або зміни податкового законодавства.

Перевага цього методу полягає в тому, що знаючи статті витрат з максимальним ризиком можна знайти шляхи його зниження. Примі-ром, знаючи, що ризик пов’язаний з орендою транспортного засобу, можна переглянути питання про перевезення товару. А основним недоліком методу аналізу доцільності витрат є те, що (як і при статис-тичному методі) підприємство не аналізує джерела ризику, а приймає ризик як цілісну величину, ігноруючи його складові [203, c. 78].

При застосуванні систематичного методу оцінювання ризику ви-значають коефіцієнт чутливості β, що вказує рівень коливань у ре-зультатах діяльності галузі стосовно результатів діяльності ринку чи всієї економіки, за формулою [203]:

2

21

1

1n

ov i j ij i

mj m mj mnjm

j

C D D D DD D D D

D

, (3.1)

де n – кількість інтервалів часу в розглянутому періоді (обсяг вибір-ки); , – відповідно прибутковість i-го виду акцій і середньо-

ринкова прибутковість; – коваріація прибутковості i-го

виду акцій і середньо-ринкової прибутковості; (Dm) – дисперсія середньо-ринкової прибутковості акцій; Dij, Dmj – відповідно прибу-тковість i-го виду акцій і середньо-ринкова прибутковість акцій за j-й інтервал часу; Dj, Dm, – відповідно середня прибутковість i-го виду


134

акцій і середньоринкова прибутковість акцій за весь розглянутий період.

Коефіцієнт β використовується при прийнятті рішень про інвесту-вання у певну галузь економіки. Економічні дослідження показують, що цей показник, на жаль, є нестійким.

Методи експертних оцінювань ґрунтуються на припущенні, що на основі думок незалежних експертів можна збудувати адекватну модель майбутнього розвитку об'єкта прогнозування. Відправною інформацією при цьому є думка спеціалістів, які займаються дослі-дженнями й розробками в прогнозованій галузі.

Математично це можна показати у вигляді залежності [204, c. 9]:

, , … , (3.2)

де – очікуване значення бінарної залежної змінної, яке k-й експерт

зв'язує з і-м набором оцінюваних показників; – помилка, яку може допустити k-й експерт, оцінюючи вплив і-го набору на появу очікува-ної події (випадкова змінна, яка може набувати значень 1, 0, –1).

Експертні методи оцінювання ризику часто бувають точнішими за статистичні. Проведені експерименти свідчать, що при правильному підході до експертного оцінювання похибка результатів складає 5–10% і може бути порівнянне з похибками вимірювальних методів. Але експертні методи мають свої недоліки: суб’єктивізм, обмеженість використання, високі витрати на їх проведення [205].

Серед експертних методів найпоширенішим є метод групової експертної оцінки Дельфі, який розроблений Н. Докі та його колегами ще в 1950 році в мозковому центрі Rand Corporation і використовуєть-ся в якості методу групового прийняття рішень, зокрема при довго-строковому прогнозуванні. Найбільш широко цей метод використо-вують у розвідувальних і проблемних дослідженнях для одержання попередніх відомостей про об'єкт, предмет аналізу, для уточнення гіпотез і завдань основного дослідження, при оцінюванні ефективнос-ті інноваційних проектів. В основу цього методу покладено проведен-ня опитувань експертів, які між собою не знайомі, у чотири та більше


135

турів з метою максимально зблизити їх точки зору, однак досвід показує, що досягається це не завжди.

Недоліком методу Дельфі є те, що багатотурове опитування екс-пертів нерідко затягується надовго, що подовжує процедуру складан-ня прогнозу і приводить до втрати часу – фактора, який завжди відіграє неоціненну роль при оцінюванні інноваційного проекту. Для усунення цього недоліку вченими розроблено систему огляду та оцінки подій SEER (System for Evalutіon and Revіew), яка дещо моди-фікує метод Дельфі, оскільки передбачає не чотири, а лише два тури опитувань. Однак це лише спрощує цей метод, що аж ніяк не сприяє об’єктивнішому оцінюванню.

При оцінюванні ефективності інноваційних проектів фактор часу краще врахований у методі коригування норми дисконту або непрямої капіталізації доходу. Цей метод застосовується тоді, коли прогнозова-ні грошові потоки від інноваційного проекту є неоднаковими за величиною, непостійними протягом визначеного періоду прогнозу-вання, або якщо отримання їх обмежується у часі.

Треба сказати, що управління грошовими потоками відіграє ваго-му роль у формуванні фондів грошових ресурсів та реалізації інвести-цій, а тому визначенню їх структури та величини, розробці алгоритму їх організації, виявленню кількісного співвідношення між вхідними і вихідними потоками велика увага приділяється як на мікро-, так і макроекономічному рівнях. Зокрема, механізм венчурного фінансу-вання інноваційних проектів передбачає розподіл грошових потоків на окремі транші. При цьому спочатку визначають їх результатив-ність, для чого виділяють вхідні і вихідні грошові потоки. Вхідні – це ті, що формуються з доходів від основної (операційної), інвестиційної та фінансової діяльностей. Вихідні грошові потоки – ті, що склада-ються, відповідно, з виробничих, (операційних), інвестиційних та фінансових витрат. Якщо вхідні грошові потоки за своїми розмірами перевищують вихідні, то такий грошовий потік називають додатним, а якщо вихідні грошові потоки за своєю абсолютною величиною пере-вищують вхідні – від’ємним. Від’ємний грошовий потік свідчить про відплив грошових ресурсів з підприємства.

У західній обліково-аналітичній практиці для визначення резуль-тативності грошового потоку (РГП) застосовують таку формулу [206]


136

РГП = ВхГП – ВихГП, (3.3)

де ВхГП – вхідні грошові потоки; ВихГП – вихідні грошові потоки. При здійсненні аналізу результативності чистого грошового пото-

ку (ЧГП) залежно від змісту вхідної інформації використовують два методи його визначення: прямий і непрямий [206].

При прямому методі розрахунок ЧГП здійснюється окремо по операційній, інвестиційній та фінансовій діяльності.

По операційній діяльності – ЧГПо розраховується за формулою [206]

ЧГПо = РП + ДI – ВТМ – ЗП – ПБО – ППФО – Він, (3.4)

де РП – дохід від реалізації продукції, виконаних робіт, наданих послуг; ДI – надходження від іншої операційної діяльності; ВТМ – витрати на придбання матеріальних ресурсів; ЗП – видатки на заробі-тну плату; ПБО – податкові платежі; ППФО – відрахування у позабю-джетні фонди по операційній діяльності; Він – сума інших витрат по операційній діяльності.

По інвестиційній діяльності – ЧГПі визначається за формулою [206]

ЧГПі = РНА + РДЦП + РАВ + ДФІ – ВНА – ВАВ – ΔНБ, (3.5)

де РНА – сума реалізації необоротних активів; РДЦП – сума реалізації довгострокових фінансових інструментів (цінних паперів); РАВ – сума реалізації викуплених власних акцій; ДФІ – сума здійснених довго-строкових фінансових інвестицій; ВНА – витрати на придбання необоротних активів; ВАВ – витрати на викуп власних акцій; ΔНБ – приріст незавершеного виробництва.

По фінансовій діяльності – ЧГПф за період визначається за фор-мулою

ЧГПф = ЗВК + ЗПК + БФ – ВОБ – ДВ, (3.6)


137

де ЗВК – сума залученого власного капіталу за період; ЗПК – сума залученого позикового капіталу у формі довгострокових і коротко-строкових кредитів; БФ – сума безоплатного фінансування; ВОБ – виплати основного боргу за всіма позиками; ДВ – сума дивідендів, виплачених власником акцій.

ЧГП за всіма видами діяльності визначається за формулою

ЧГП = ± ЧГПо ± ЧГПі ± ЧГПф, (3.7)

Непрямий метод розрахунку ЧГП по операційній діяльності здійс-нюється за формулою

ЧГПод = ЧП + Аоз ± ΔДЗ ± ΔЗ ± ΔКЗ ± ΔР, (3.8)

де ЧП – чистий прибуток; Аоз – сума амортизації основних засобів; ΔДЗ – абсолютна зміна дебіторської заборгованості; ΔЗ – абсолютна зміна виробничих запасів; ΔКЗ – абсолютна зміна сума кредиторської заборгованості; ΔР – абсолютна зміна резервного й інших страхових фондів.

ЧГП по інвестиційній та фінансовій діяльностях за непрямим ме-тодом розраховують так само як за прямим.

Аналіз грошових потоків дозволяє: а) з великою точністю визначити можливості забезпечення пот-

реб підприємства фінансовими ресурсами за рахунок визначення величини внутрішніх і зовнішніх грошових потоків;

б) об’єктивно визначити строки інвестування; в) безпомилково визначити власні фінансові резерви діяльності

підприємства. Це дозволяє мінімізувати інвестиційний ризик на початкових ста-

діях інноваційного процесу та забезпечити можливість залучення додаткових коштів у разі зміни початкового плану проекту в ході його реалізації.

Використання грошових потоків, що побудовані з урахуванням національних і міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, надає можливості здійснювати об’єктивний аналіз показників господарсь-


138

кої, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства та його фінансовий стан в цілому.

Варто зазначити, що традиційній системі бухгалтерського і подат-кового обліку притаманна ціла низка суперечностей, зокрема щодо оцінювання активів і зобов’язань підприємств. Не вдаючись у деталі цих розбіжностей, які докладно викладено у статті [207], зазначимо лише, що новий Податковий кодекс України, незважаючи на те, що має низку недоліків, забезпечує умови для зменшення, а у перспективі і повного подолання розбіжностей між податковим і бухгалтерським обліком, створює можливості розробки єдиних методик у частині визнання доходів і витрат, що сприятиме проведенню точніших розрахунків фінансових показників при здійсненні внутрішньо фірмо-вого планування.

Прогнозовані грошові потоки, у тому числі розмір реверсії, підля-гають дисконтуванню зі застосуванням ставки дисконту для отриман-ня їх поточної вартості [208]. Однак, недоліком цього методу є те, що він не дозволяє виміряти величину ризику, можливі відхилення від прогнозованих результатів. Дисконтування майбутніх грошових потоків за більш високими ставками призводить до зменшення інвес-тиційного ефекту.

Таким чином, перевагу надають тому інноваційному проекту, для якого показник чистої теперішньої вартості (NetPresentValue – NPV) найбільший, тобто при виборі проекту враховують лише єдиний фактор – ставку дисконту, тоді як інші фактори залишаються поза увагою.

Ставку дисконту (і) також визначають різними методами, серед яких найпоширенішим на практиці є кумулятивний, що передбачає врахування не лише поправки на ризик (премії за ризик), але й інфля-ції

,i d h r (3.9)

де – норма дохідності, яка враховує альтернативні доходи, %; – рівномірний ланцюгової темп інфляції, %; r – ризикова премія, %.

Врахування інфляції є дуже цінним при оцінюванні грошових ви-трат, оскільки знецінити гроші може тільки інфляція, фінансова криза чи інші форс-мажорні обставини, але не фактор часу [209]. Однак, в


139

нинішніх умовах нестабільного економічного розвитку України неможливо передбачити, якою буде величина і динаміка грошових потоків на часовому інтервалі у 5–8, не кажучи вже про більше років, на які розрахований інноваційний проект. А спроба використати орієнтовні дані може призвести до грубих викривлених оцінок. Тому, на думку автора, застосування цього методу на нинішньому етапі формування в Україні інноваційної моделі розвитку економіки є нераціональним. У цьому зв’язку певною мірою нераціональним є застосування взагалі всіх методів, що ґрунтуються на дисконтуванні, але виправданим, зважаючи на те, що абсолютно точного методу визначення ступеня ризику не існує взагалі, бо якби такий був відо-мий, то перестало б існувати саме поняття «ризик» [210, c. 131–132].

Найвідомішим і найуживанішим критерієм оцінювання ефектив-ності інвестицій є чиста теперішня вартість (NPV). У літературі зустрічаються й інші назви цього показника: чиста приведена вартість, чиста приведена цінність, дисконтні чисті вигоди. Метод чистої теперішньої вартості при оцінюванні ефективності інвестицій в інноваційні проекти передбачає визначення показника NPV як суми всіх майбутніх грошових потоків, дисконтованих за певною ставкою дохідності, за винятком дисконтованої вартості вкладених інвестицій.

Отже, NPV є показником абсолютної ефективності інвестицій. Для розрахунку NPV проекту необхідно визначити ставку дисконту, використати її для дисконтування потоків витрат та вигод і підсумува-ти дисконтні вигоди й витрати.

Математична формула NPV виглядає так [202]:

1 2

1 11

...1 1 2 1 1

nn t

n tt

CF CF CF CFNPV I І

i i i

, (3.10)

де – обсяг інвестування; – чистий грошовий приплив в кінці t-го періоду; – бажана ставка дисконтування; – тривалість життєвого циклу проекту;

Окрім того, що важко, виходячи з нинішніх економічних реалій в нашій країні, передбачити чистий грошовий приплив в кінці t-го періоду, ця формула має й інші обмеження – її доцільно використову-


140

вати лише тоді, коли інноваційний проект вимагає одномоментних вкладень. Якщо ж передбачаються тривалі витрати впродовж кількох (m) років з одночасним отриманням віддачі від них, то тоді користу-ються такою формулою [200]:

∑ ∑ (3.11)

Загальне правило прийняття проектів за критерієм : якщо

0, то проект можна рекомендувати для фінансування, оскільки при цьому надходжень від інвестицій вистачить не тільки для розра-хунків з кредиторами та засновниками підприємства, але й на збіль-шення доходів акціонерів, а це, в свою чергу, призводить до зростання вартості акцій цієї компанії; якщо < 0 – проект не приймається. Значення NPV = 0 означає, що надходжень від проекту достатньо для того, щоб забезпечити мінімальний рівень дохідності на інвестований капітал, тобто рівно стільки, щоб сплатити власникам капіталу плату за користування ним.

Разом з тим, метод чистої теперішньої вартості має і певні перева-ги, особливо при оцінюванні економічної ефективності капітальних інвестицій. Адже чиста теперішня вартість показує ймовірну величину приросту капіталу підприємства у випадку реалізації інвестиційного проекту. Суттєвою його перевагою є також адитивність, тобто можли-вість додавати значення чистої теперішньої вартості за різними проектами та аналізувати сукупну величину приросту капіталу [201]. Але через те, що цей метод не дає змоги оцінити ефективність проекту з позиції «результати-витрати», у результаті можна вибрати не найре-нтабельніший проект, а такий, що хоч і генерує значну в абсолютному виразі суму доходів, проте потребує і значних початкових інвестицій.

Спеціалісти з економічного аналізу радять використовувати метод чистої теперішньої вартості тоді, коли величину інвестиційних ресур-сів практично не обмежено, а економічна ситуація уможливлює достатньо точне прогнозування ставки дохідності на тривалий період [201]. На жаль, нестабільність економічної і політичної ситуації в Україні не дозволяє спрогнозувати на більше чи менше віддалену перспективу ставку дохідності.


141

При аналізі чутливості реагування за показником внутрішньої но-рми дохідності (ІRR) підприємство вибирає для себе допустимий рівень рентабельності вкладення капіталу – граничний коефіцієнт (HR), далі ІRR порівнюється із HR. Якщо ІRR > HR – проект прийма-ють; ІRR < HR – проект відхиляють; ІRR = HR – можна приймати будь-яке рішення.

Внутрішня норма дохідності (іnternal rate of return) є відсотковою ставкою, при якій NPV = 0. ІRR показує дохідність через порівняння очікуваних чистих грошових потоків з початковими витратами. Її величину розраховують за формулою [211]

1

01

Nt

tt

CFNPV IC

IRR

, (3.12)

де IC – початкові витрати капіталу, що здійснюються зараз (чи тепе-рішні вартості всіх витрат).

Показник внутрішньої норми дохідності характеризує максималь-но прийнятний відносний рівень витрат, які можуть бути здійснені при реалізації певного проекту. Адже значення ІRR показує верхню межу допустимого рівня дисконтної ставки, перевищення якої робить проект збитковим. Тому для прийняття рішення інвестору необхідно порівняти отримане значення ІRR з ціною джерел фінансових ресурсів певного інвестиційного проекту [123].

Аналіз чутливості реагування за відносним показником – індексом прибутковості (PІ – Profіtabіlіty Іndex) показує, як зросте вартість рішення у розрахунку на 1 грн. інвестицій. PІ розраховується як відношення чистої поточної вартості грошового припливу до чистої поточної вартості відтоку (включаючи початкові інвестиції), тобто за формулою [212]

1 1

/ .1 1

N Nt t

t ti i

CF IPI

d d

(3.13)

Якщо PІ > 1 – проект приймають; PІ < 1 – проект відхиляють; PІ = 1 – можна приймати будь-яке рішення.


142

РІ прямо пов’язаний з NPV. Якщо NPV позитивна, то й РІ > 1, і навпаки.

Окрім того, що достовірність значення коефіцієнта PІ (як і NPV) залежить від ставки дисконтування, яку, як уже відзначалося, важко визначити через неможливість точно передбачити обсяг і динаміку грошових потоків на тривалому часовому інтервалі. В цього коефіціє-нта є й інші недоліки, зокрема:

він може давати неправильні ранжирування, а отже перевага того чи іншого інноваційного проекту залишається сумнівною;

він не застосовується при виборі проектів, які виключають один одного;

він не показує фактичної величини чистої вигоди. Статистичні методи оцінювання ризику базуються на аналізі ко-

ливань досліджуваного показника за певний відрізок часу. Ступінь ризику при цьому має математично виражену ймовірність настання небажаних наслідків, що базується на стохастичних даних, і може бути розрахований достатньо точно [213].

В абсолютному вираженні ступінь (міра) ризику (очікуваної нев-дачі в процесі досягнення мети) може визначатись як добуток імовір-ності невдачі (небажаних наслідків) та величини цих небажаних наслідків (збитки, платежі тощо), які мають місце в цьому випадку, тобто може бути виражений за такою формулою:

, (3.14)

де W– величина ризику; – імовірність небажаних наслідків; X – величина (обсяг) цих наслідків.

Точність розрахунків багато в чому залежить від початкової інфо-рмації, тому спиратися тільки на математичні розрахунки в підприєм-ницькій діяльності не завжди достатньо [214].

Перевагою статистичного методу оцінки ризику є нескладність математичних розрахунків, а суттєвим недоліком – необхідність великих обсягів вихідних даних (що більший масив, то достовірніша оцінка ризику).

Одним з найточніших існуючих статистичних імітаційних методів оцінювання ризиків інноваційних проектів є, на думку автора, метод


143

Монте-Карло, який дозволяє побудувати математичну модель для проекту з невизначеними значеннями параметрів і передбачити ймовірність отримання значення NPV � 0.

Основна ідея методу Монте-Карло полягає у створенні певної по-слідовності псевдовипадкових чисел, що моделює той чи інший ефект, наприклад, шум у фізичному експерименті, випадкову динаміку біржових індексів і т. ін. [215].

Алгоритм методу імітації Монте-Карло такий: крок 1. Використовуючи статистичний пакет, випадковим чи-

ном вибирається, ґрунтуючись на ймовірнісній функції розподілу, значення тієї змінної, яка є однією з параметрів визначення потоку готівки;

крок 2. Вибране значення випадкової величини, разом зі зна-ченнями змінних, які є екзогенними, використовується при підрахун-ку чистої приведеної вартості проекту.

Кроки 1 і 2 повторюють багато разів (цифра може доходити до ти-сячі разів). Далі, отриману величезну кількість значень чистої приве-деної вартості проекту використовують для побудови щільності розподілу зі своїм власним математичним очікуванням і стандартним відхиленням. Використовуючи значення математичного очікування і стандартного відхилення, обчислюють коефіцієнт варіації чистої приведеної вартості проекту, і тільки потім оцінюють індивідуальний ризик інноваційного проекту [202].

Основними недоліками цього методу є: складність; те що при його застосуванні потрібна велика кількість експериментальних даних; іноді необхідне попереднє визначення початкових параметрів за іншими методами.

Але все ж модель Монте-Карло не настільки формалізована, як вище згадувані імітуючі методи, і водночас є гнучкішою за них, оскільки:

по-перше, при моделюванні за методом Монте-Карло немає необхідності визначати, що саме оптимізується;

по-друге, немає необхідності спрощувати реальність для поле-гшення її аналізу, бо застосування ЕОМ дозволяє реалізувати моделі складних систем;

по третє, в програмі для ЕОМ можна передбачити випереджен-ня в часі.


144

На відміну від інших описаних нами методів, метод Монте-Карло передбачає: по-перше, врахування великої кількості параметрів інноваційного проекту та їх варіацій; по-друге, дозволяє використання спеціальних математичних пакетів (наприклад, спеціалізованого програмного пакета Гарвардського університету під назвою Rіsk-Master). Перевагою методу Монте-Карло є й те, що він може застосо-вуватися для оцінювання економічної ефективності протилежних проектів, лише при цьому вимагається, щоб альтернативи були вира-жені кількісно.

Для зниження ступеня ризику використовують також такі спосо-би, як диверсифікація, страхування, одержання додаткової інформації під час обрання варіантів рішень і результатів їх реалізації, створення запасів та резервів тощо, з яких при виборі інноваційного проекту слід надати перевагу, на думку автора, здобуттю додаткової інформації. Додаткова інформація допомагає і в прийнятті рішення про те, коли саме необхідно почати впровадження інноваційних проектів: чи це треба зробити негайно, чи є сенс провести ще якийсь додатковий експеримент для уточнення економічних показників? Хоча проведен-ня експерименту також пов’язано як з додатковими фінансовими витратами, так і втратою часу. Тому проведення експерименту, з одного боку, дозволяє знизити економічний ризик, а з іншого – відтермінування впровадження інноваційного проекту віддаляє час його окупності і може зменшити його економічну ефективність у зв’язку зі зростанням ймовірності появи на ринку аналогічних альтер-нативних товарів. Через це для оцінювання доцільності здобування додаткової інформації необхідно порівняти економічні результати обох напрямків – термінового впровадження проекту та проведення експерименту [216, c. 30].

Отже, процес оцінювання ефективності інноваційних проектів є доволі складним і багатоетапним, вимагає застосування різноманітних підходів до оціночних процедур, а процес реалізації інноваційного проекту завжди ризикований. Разом з тим, при своєчасній ідентифіка-ції та класифікації можливих ризиків, виявленні їх джерел та факто-рів, певні ризики можна передбачати, скоригувати, мінімізувати або навіть усунути негативний вплив деяких факторів ризику й досягти економічного й соціального ефекту.


145

Точність визначення рівня ризикованості інноваційного проекту буде тим більшою, чим більше факторів ризику при цьому вдалось врахувати.

Основними факторами ризику є час, впродовж якого здійснюється оцінювання проекту, та окупність проекту, що передбачає визначення обсягу і динаміки руху грошових потоків на тривалому часовому інтервалі. З цієї позиції жоден з розглянутих економіко-математичних методів не є досконалим: окремі з них потребують великих обсягів вихідних даних, іншим притаманні суб’єктивізм та обмеженість вико-ристання, ще інші потребують значних витрат на їх застосування тощо.

Таким чином, жоден метод оцінювання ефективності інноваційно-го проекту не дає повного уявлення про потенціал останнього, хоча кожен становить певну цінність для оцінювання ефективності іннова-ційних рішень.

Найбільшу кількість факторів, що впливають на інвестиційні рі-шення щодо підтримки того чи іншого інноваційного проекту, врахо-вує метод Монте-Карло. До того ж при використанні цього методу застосовується ЕОМ, і тому немає необхідності з метою полегшення аналізу спрощувати реальність, адже ЕОМ дозволяє реалізувати моделі дуже складних систем.

Але найбільший економічний ефект досягається застосуванням не одного, а водночас кількох методів оцінювання ризику. Так, недостат-ню кількість вхідних даних, необхідних для застосування статистич-ного методу, можна компенсувати застосуванням експертного методу оцінювання цього виду ризику. А якщо відомі потенційні зони ризику, використовують метод аналізу доцільності витрат, аби, знаючи статті витрат з максимальним ризиком, знайти шляхи їх зниження. Все це зумовлює необхідність розробки комплексного методу оцінювання та управління певними видами ризиків, які виникають при впровадженні інноваційних проектів, що стане предметом подальших досліджень.

Отже, застосування різних методик оцінювання ефективності вен-чурного фінансування дозволяє одночасно оцінювати ефективність вкладень в часі та порівнювати доходи, отримувані венчурними інвесторами.

146

ВИСНОВКИ

Завдяки безперервному впровадженню інновацій індустріально розвинені країни змінюють масштаб і структуру виробництва. Іннова-ції здійснюють великий вплив на якість життя, взаємини людей, їх ставлення до довкілля. Зважаючи на нинішнє загострення глобальних екологічних проблем напевне можна стверджувати, що подальший прогрес людства забезпечить застосування екологічно чистих, безвід-ходних технологій, розробка яких можлива лише на основі здійснення науково-технічних досліджень та розвитку інноваційного підприєм-ництва.

Проаналізувавши різні погляди вчених-економістів можна дати таке визначення цієї економічної категорії: інновація – це творчий результат втілення новаторської ідеї у певній предметній субстанції – новому методі, засобі чи заході людської діяльності, використання яких передбачає зміну усталених, звичних способів діяльності; проду-кті, технології чи послузі, для яких властиві нові споживчі якості, що дозволяє розширити ринковий попит і отримати економічний, соціа-льний, екологічний чи інший ефект.

Не дивлячись на існування різних поглядів щодо розуміння змісту поняття «новація», більшість авторів, по-суті, сходяться в одному – цим терміном характеризується така ознака предмету, як новизна, котра властива як кожній інновації, так і кожному нововведенню.

Інновації класифікують за різними ознаками, що дозволяє визна-чити глибину здійснюваних в суспільстві перетворень та їх вплив на суспільний прогрес, охарактеризувати дієздатність і розвиток еконо-мічної системи, допомагає правильно зробити вибір інноваційної стратегії (відповідно до типу інновації), форми управління інновацій-ним процесом, способу реалізації інновації на ринку тощо.

Дослідження інноваційного процесу в Україні показало, що пере-орієнтація виробничого потенціалу на новітні технології в нашій країні здійснюється вкрай повільно, у багатьох галузях промисловості продовжує домінувати тенденція не оновлення виробничих потужнос-тей, а завантаження наявних, недостатньо продуктивних. Затримка у їх модернізації та впровадженні інновацій дедалі збільшує розрив між можливостями вітчизняних виробників та їхніх конкурентів, поглиб-

Висновки

147

лює технологічне відставання від світових лідерів. Вкрай низькими залишаються обсяги виробництва високотехнологічної, отже високо-ефективної продукції. Для більшості існуючих виробництв викорис-тання інновацій не є головним фактором розвитку.

Для стимулювання динамічного розвитку інноваційного підприє-мництва та підприємницької конкуренції не існує належної законода-вчої й інституційної бази, уряд не заохочує бізнесменів працювати на ринку високих технологій, залишається низьким життєвий рівень громадян, що стримує інвестування у довгострокові проекти. Ваго-мою причиною несприйнятливості до інновацій і неспроможності їх використання є нерозвиненість економічного механізму управління.

Розв’язання суперечностей між необхідністю і можливістю (а не-рідко й бажанням) активно займатися інноваційною діяльністю може відбутися лише на основі впровадження моделі інноваційного розвит-ку, яка враховуватиме особливості вітчизняної економіки.

Модель інноваційного розвитку можна представити як сукупність чітко визначених соціально-економічних пріоритетів, схем управління інноваціями, якісних і кількісних критеріїв, що характеризують ефективність інноваційного напряму розвитку економіки, які покла-дені в основу стратегічної інноваційної політики держави.

Модель інноваційного розвитку має складну структуру, включає велику кількість взаємопов’язаних між собою елементів, які, динаміч-но розвиваючись, вдосконалюють її.

Впровадження моделі інноваційного розвитку, здатної забезпечи-ти ефективне використання інтелектуального багатства суспільства, надасть вітчизняній економіці динамічного прогресивного розвитку та сприятиме прискоренню процесу інтеграції України у світову еконо-міку.

Інноваційна діяльність підприємств – це комплекс економічних, технічних, правових, соціальних заходів, пов'язаних із розробкою, впровадженням та використанням інновацій, який має на меті досяг-нення певного економічного та / або соціального ефектів.

Ефективність інноваційної діяльності підприємства визначається насамперед узгодженням систем інвестування, оподаткування, креди-тування, які функціонують у інноваційній сфері наукових розробок.

Висновки

148

Фінансове забезпечення інноваційної діяльності передбачає реалі-зацію заходів із залучення необхідного обсягу грошових ресурсів для фінансування нововведень підприємства. Основним завданням фінан-сового забезпечення є прийняття рішень щодо визначення джерел ресурсів фінансування інноваційної діяльності, формування необхід-них їх обсягів та оптимізації.

Узагальнюючи проаналізовані підходи, можна визначити фінансо-ве забезпечення інноваційної діяльності промислових підприємств як сукупність економічних відносин, що виникають між суб’єктами інноваційної діяльності з приводу пошуку, залучення і ефективного використання фінансових ресурсів з метою отримання економічного ефекту із використанням організаційно-управлінських принципів, методів і форм впливу цих ресурсів на інноваційну діяльність.

Досліджено світовий досвід управління фінансовим забезпечен-ням інноваційної діяльності підприємств, який показав, що у розвине-них країнах у процесі розвитку інноваційної діяльності та збільшення обсягів фінансового забезпечення активну участь бере держава, яка стимулює інноваційну діяльність за допомогою різноманітних пільг. При цьому фінансування інноваційної діяльності здійснюється як за рахунок капіталу приватного сектора, так і за рахунок держави, або ж застосовується змішана форма фінансування. Цей досвід фінансового забезпечення необхідно використовувати для підвищення ефективно-сті інноваційної діяльності вітчизняних підприємств, зокрема досить актуальним є активне використання податкового кредиту.

Велику роль у залученні іноземних інвестиції для фінансування інноваційної діяльності у розвинутих країнах відіграє венчурний капітал. З метою активізації венчурного інвестування в Україні необхідно, перш за все, привести національне законодавство, яке регулює питання венчурного фінансування, у відповідність із євро-пейськими законами та нормами.

Досліджено сучасні методики оцінки ефективності інноваційної діяльності вітчизняних підприємств та її фінансового забезпечення. Ефективність інноваційної діяльності можна визначити як сукупність якісних та кількісних показників, які характеризують її результатив-ність та ступінь задоволення поставлених підприємством господарсь-ких цілей. Проведення комплексного оцінювання ефективності

Висновки

149

інноваційної діяльності підприємства передбачає здійснення ретель-ного аналізу всіх складових інтегральної ефективності інноваційної діяльності, які спричинені глобальним, регіональним, науково-технічним, часовим, фінансовим, маркетинговим, ресурсним, соціаль-ним, екологічним ефектами інноваційної діяльності. Такий аналіз дозволить визначити загалом доцільність реалізації нововведень, віднайти оптимальний варіант розробки та впровадження інновацій, здійснити оперативне коригування інноваційним процесом.

Ефект від інноваційної діяльності (інноваційний ефект) являє со-бою отримання додаткових переваг в матеріальному, грошовому та соціальному вираженні в результаті реалізації комплексу заходів: економічних, технічних, правових, соціальних тощо, пов'язаних із розробкою, впровадженням та використанням інновацій.

Оцінку ефективності інноваційної діяльності необхідно здійсню-вати враховуючи зовнішні та внутрішні фактори впливу на підприєм-ство.

Оскільки оцінка ефективності інноваційної діяльності окремих пі-дприємств залежить від специфіки самої інновації та особливостей її створення й експлуатації, то використання єдиного показника інтегра-льної ефективності інноваційної діяльності неможливе. Загалом же інтегральна ефективність інноваційної діяльності має містити не лише оцінку економічного, але й інших ефектів, які викликає інноваційна діяльність. Досягнення максимальної ефективності значною мірою залежить від якості оцінки ефективності інноваційного процесу на початкових його етапах. Це дозволяє скоротити тривалість періоду від розроблення інновації до її впровадження у масове виробництво.

Досліджено сутність та особливості венчурних інвестицій. Венчу-рне інвестування визначено як особливий вид прямого інвестування компаній, що розвиваються чи намагаються завоювати місце на ринку, які вже впроваджують чи планують реалізувати перспективні проекти з високим рівнем ризику. А венчурні інвестиції – це капітал інвесторів (капіталістів), призначений для фінансування ризикових інноваційних проектів таких фірм.

Функціональним завданням венчурного інвестування є сприяння піднесенню конкретного бізнесу шляхом надання визначеної суми коштів в обмін на частку в статутному капіталі чи деякий пакет акцій.

Висновки

150

Венчурного інвестування найбільше потребують підприємства, яким необхідно залучити значні обсяги капіталу на початковому етапі реалізації проекту, і які не можуть для цього отримати необхідні кошти від кредитних організацій.

Венчурне інвестування характеризується інноваційно-наукоємною орієнтацією та є механізмом створення та розвитку підприємств (підрозділів) з подальшим розподілом активів і управлінських повно-важень (шляхом розподілу акцій венчурних фірм), котрі зорієнтовані на ресурсне забезпечення реалізації ідей з високим рівнем ризику.

На відміну від комерційних банків, які мають законне право на ві-дсотки за кредитом і вимагають гарантованих щомісячних виплат, незалежно від успіху або провалу бізнесу, венчурний капітал інвесту-ється в обмін на частку в бізнесі, тобто інвестиції венчурних капіталі-стів є формою часткової власності, зазвичай з адміністративним та операційним контролем підприємства венчурним капіталістом.

Залучення венчурного капіталу є простим і швидким, не потребує від підприємця додаткових витрат (сплати позикового відсотка), тобто здійснюється: безповоротно; на безвідсотковій основі; без будь-яких гарантій або забезпечення; при цьому управління залишається в руках керівників компанії; всі ризики венчурний капіталіст поділяє з підп-риємцем.

Венчурні інвестори не просто здають кошти так би мовити в орен-ду комерційній фірмі з метою забезпечити її необхідними фінансови-ми ресурсами для запуску і/або зростання, але й беруть активну участь в управлінні ризиковими проектами на всіх етапах їхньої реалізації, починаючи з експертизи підприємницьких ідей і закінчуючи забезпе-ченням ліквідності акцій новоствореної фірми.

Розподіл спільних ризиків між венчурним інвестором і підприєм-цем, довгий період співіснування і відкрите декларування обома сторонами своїх цілей на самому початковому етапі спільної роботи – складові ймовірного, але не безперечного успіху.

Особливістю венчурного інвестування, яка відрізняє його від ін-ших стратегічних інвестувань, є також те, що венчурний капіталіст не прагне здобути контрольний пакет акцій компанії, а отже не прагне контролювати компанію, що потрапила в коло його інтересів.

Висновки

151

Сучасні українські венчурні фонди у своїй масі не зовсім відпові-дають загальноприйнятим критеріям венчурного підприємництва в тому сенсі, що не інвестують у високотехнологічні галузі, у нові підприємства.

Для забезпечення стабільного економічного зростання в Україні необхідно створити потужну мережу бізнес-ангелів та венчурних фондів для залучення інвестицій у всі види бізнесу, а особливо в інноваційний процес. Розвиток таких альтернативних форм інвесту-вання допоможе вивести Україну на один рівень розвитку з провідни-ми країнами світу.

Завдяки венчурним інвестиціям (венчурному капіталу) забезпечу-ється безперервність інноваційного процесу, венчурний капітал виступає ефективним засобом стабілізації й розвитку загалом реаль-ного сектора економіки.

Успіхи країн, котрі обрали за основу інноваційну модель розвитку національних економік, у першу чергу пов'язані із залученням венчу-рного капіталу як джерела фінансування ризикової інноваційної діяльності.

У більшості економічно розвинутих країн саме венчурний капітал посідає одне з провідних місць у фінансуванні інноваційного процесу. Відмова від інвестування в інноваційну сферу спричинює значне уповільнення соціально-економічного розвитку, тому впровадження інноваційної моделі розвитку економіки України не буде успішним та ефективним без венчурного інвестування.

На жаль, Україна нині має досить невеликий об’єм венчурного ін-вестування. Небажання більшості вітчизняних підприємств звертатись до такого джерела залучення коштів, як венчурне інвестування, зумовлене недосконалістю українського законодавства у цій сфері та відсутністю комерційного інтересу на фоні високого економічного ризику.

Досвід економічно розвинених країн засвідчує, що, як правило, у фінансуванні найуспішніших венчурних програм бере безпосередню участь держава, проте управляються такі програми професіоналами з приватного сектора.

Сьогодні увага зарубіжних та вітчизняних науковців і практиків до оцінювання ефективності інноваційних рішень у системі управлін-

Висновки

152

ня науково-технічним прогресом підвищена. Це спричинено тим, що сучасний розвиток інформаційної індустрії досяг такого рівня техно-логічної складності та різноманіття інформаційних послуг, що їх надання ототожнюється з процесом виробництва продуктів спожи-вання.

Проблема достовірності оцінювання ризиків та економічної ефек-тивності проектів із впровадження витратних технологічних рішень є актуальною не лише для підприємств, що прагнуть реалізувати ризи-кові інноваційні проекти, але також і для комерційних банків та особливо для венчурних інвесторів.

Жоден метод оцінювання ефективності інноваційного проекту не дає повного уявлення про потенціал останнього, хоча кожен становить певну цінність для оцінювання ефективності інноваційних рішень.

Найбільшу кількість факторів, що впливають на інвестиційні рі-шення щодо підтримки того чи іншого інноваційного проекту врахо-вує метод Монте–Карло. До того ж при використанні цього методу застосовується ЕОМ, і тому немає необхідності з метою полегшення аналізу спрощувати реальність, адже ЕОМ дозволяє реалізувати моделі дуже складних систем.

Але найбільший економічний ефект досягається застосуванням не одного, а водночас кількох методів оцінювання ризику. Так, недостат-ню кількість вхідних даних, необхідних для застосування статистич-ного методу, можна компенсувати застосуванням експертного методу оцінювання цього виду ризику. А якщо відомі потенційні зони ризику, використовують метод аналізу доцільності витрат, аби, знаючи статті витрат з максимальним ризиком, знайти шляхи їх зниження. Все це зумовлює необхідність розробки комплексного методу оцінювання та управління певними видами ризиків, які виникають при впровадженні інноваційних проектів, що стане предметом подальших досліджень.

Отже, застосування різних методик оцінювання ефективності вен-чурного фінансування дозволяє одночасно оцінювати ефективність вкладень в часі та порівнювати доходи, отримувані венчурними інвесторами.

153

ЛІТЕРАТУРА

1. Гелбрейт Дж. Экономические теории и цели общества /Дж. Гелбрейт. – М. : Прогресс, 1979. – 133 с.

2. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функ-ционирование экономики / Д. Норт. – М. : Начала, 1997. – 180 с.

3. Шумпетер Й. Теория экономического развития : исследованиепредпринимательской прибыли, капитала, процента и цикла конъюнк-туры / Й. Шумпетер. – М. : Прогресс, 1982. – 455 с.

4. Чухно А. А. Й. Шумпетер – засновник еволюційної економіч-ної теорії / А. А. Чухно // Науковий вісник Чернівецького національ-ного університету : збірник наукових праць. Економіка. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т., 2011. – Вип. 579–580. – С. 3–10.

5. Крупка М. І. Фінансово-кредитний механізм інноваційногорозвитку економіки України / М. І. Крупка ; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. – Л. : Видавн. центр Львівського нац. ун-ту ім. І. Фран-ка, 2001. – 607 с.

6. Barnett H. Innovation the Basis of Cultural change. / H. Barnett. –N.Y., 1953.

7. Muller R. Das Management der Innovation. / R. Muller. –Frankfurt am Mein, 1973.

8. Кузнецов А. А. Принципи управління корпоративною культу-рою підприємства в нестабільній економіці / А. А. Кузнецов // Бізнес Інформ. – 2013. – № 7. – С. 352–356.

9. Черваньов Д. М. Менеджмент інноваційно-інвестиційного ро-звитку підприємств України / Д. М. Черваньов, Л. І. Нейкова. – К. : Знання, 1999. – 516 с.

10. Лапко О. Інноваційна діяльність в системі державного регу-лювання / О. Лапко. – К. : Ін-т економічного прогнозування НАН України, 1999. – 253 с.

11. Твисс Б. Управление научно-техническими нововведениями :cокр. пер. с англ. / Б. Твисс ; авт. предисл. и науч. ред. К. Ф. Пузыня. – М. : Экономика, 1989. – 217 с.

12. Санто Б. Инновация как средство экономического развития /Б. Санто ; общ. ред. и вступ. ст. Б. В. Сазонова. – М. : Прогресс, 1990. – 296 с.

Література

154

13. Никсон Ф. Роль руководства предприятия в обеспечении ка-чества и надежности / Ф. Никсон. – М. : Изд-во стандартов, 1990. – 210 с.

14. Шумпетер Й. Теория экономического развития. Капитализм,социализм и демократия / Й. Шумпетер ; предисл. В. С. Автономова. – М. : ЭКСМО, 2007. – 864 с.

15. Американские буржуазные теории управления (критическийанализ) / под ред. Б. З. Мильнера, Е. А. Чижова. – М. : Мысль, 1978. – 366 с.

16. Руководство Фраскати «Стандартная практика для обследова-ний научных исследований и разработок» (1963г., в ред. 1993 г.). – Режим доступу: http://www.nw-innovations.ru

17. Основы инновационного менеджмента: Теория и практика :учебн. пособие / под ред. П. Н. Завлина, А. К. Казанцева, Л. Э. Миндели. – М. : Экономика, 2000. – 475 с.

18. Пимошенко Ю. Инноватор – это прежде всего предпринима-тель / Ю. Пимошенко // Финансы и бизнес. – 1997. – № 3 (41). – С. 25–28.

19. Пампура О. И. Управление инновационным процессом в про-мышленности. / О. И. Пампура. – Донецк, 1997. – 363 с.

20. Бажал Ю. М. Економічна теорія технологічних змін : навч.посібник / Ю. М. Бажал. – К. : Заповіт, 1996. – 240 с.

21. Управление инновационным циклом / А. Н. Алимов,Н. П. Гончарова, М. Г. Дражан, Д. Н. Черванёв. – К. : Наукова думка, 1993. – 220с.

22. Краснокутська Н. В. Інноваційний менеджмент : навч. посіб-ник / Н. В. Краснокутська. – К. : КНЕУ, 2003. – 504 с.

23. Кругликов А. Г. Системный анализ научно-технических ново-введений. / А. Г. Кругликов. – М. : Наука, 1991. – 120 с.

24. Глазьев С. Ю. Теория долгосрочного технико-экономическогоразвития / С. Ю. Глазьев. – М. : ВлаДар, 1993 – 310 с.

25. Mensch G. Das technologische Patt: Innovation überwinden dieDepression / G. Mensch. – Frankfurt/Main, 1975.


155

26. Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента : учеб.пособие для сред. спец. учеб. заведений. / И. Т. Балабанов. – 3-е изд., доп. и перераб. – М. : Финансы и статистика, 2000. – 528 с.

27. Яковец Ю. В. Эпохальные инновации ХХІ века /Ю. В. Яковец. – М. : Экономика, 2004. – 444 с.

28. Иванова Н. Национальные инновационные системы /Н. Иванова // Вопросы экономики. – 2001. – № 7. – С. 59–70.

29. Зянько В. В. Проблеми та пріоритети розвитку інноваційного пі-дприємництва в Україні / В. В. Зянько // Теоретичні та прикладні питання економіки : зб. наук. праць / за ред. Ю. І. Єханурова, А. В. Шегди. – К. : Київський університет, 2006. – Вип. 9. – С. 167–173.

30. Офіційний сайт Державної служби статистики України. – Ре-жим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/.

31. Пожуєва Т. О. Інноваційний розвиток економіки України. Не-обхідність, реалії, перспективи / Т. О. Пожуєва // Економічний вісник Донбасу. – 2014. – № 1 (35).– С. 168–170.

32. Мельник Т. М. Зовнішня торгівля високотехнологічними то-варами: інституціональний вимір / Т. М. Мельник, О. В. Зубко // Маркетинг і менеджмент інновацій. – 2012. – № 2. – С. 181–190.

33. Щодо першочергових заходів з активізації інноваційної дія-льності в Україні : аналітична записка. / Національний інститут стратегічних досліджень при президентові України. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/654.

34. Андрійчук В. Г. Перспективи розвитку економіки країни занаявних умов Нестабільного посткризового відновлення світового господарства / В. Г. Андрійчук, Є. І. Іванов // Економіка і менеджмент культури. – 2013. – № 1. – С. 3–20.

35. Стан і формування наукової сфери. Комітетські слухання –Режим доступу: http://www.nas.gov.ua/tradeunion/news/Documents/ Стан%20%20і%20формування%20наукової%20сфери%2014.03.13.pdf.

36. Про стан та законодавче забезпечення фінансування науковоїі науково-технічної діяльності: слухання у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти 13 березня 2013 р. – Режим доступу : http://www. kno.rada.gov.ua/komosviti.


156

37. Про наукову і науково-технічну діяльність : Закон України від13.12.91 р. № 1977-XII. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgibin /laws/main.cgi?nreg=1977-12&p=1318167868491491.

38. Офіційний сайт Євростату. – Режим доступу :http://www.eurostat.com

39. «Европа 2020» – стратегия социально-экономического развитияЕвропейского Союза на период до 2020 года, 2010. – Режим доступу: http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/documents/eurobulletin/eurobulet_04_2010_uk.pdf.

40. Статистичний щорічник України за 2011 рік. / за ред.О. Г. Осауленка ; Державна служба України. – К. : Август-Трейд, 2012. – 558 с.

41. Про внесення змін до додатка № 3 до Закону України «ПроДержавний бюджет України на 2013 рік» : пояснювальна записка до проекту Закону України. – Режим доступу: http://rada.gov.ua/laws/show/3491-17

42. Сталий людський розвиток: забезпечення справедливості: на-ціональна доповідь / кер. авт. колективу Е. М. Лібанова / Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи. – Умань : Візаві, 2012. – 412 с.

43. Про Державний бюджет України на 2013 рік : Закон України.– Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5515-17.

44. Семиноженко В. П. Інноваційна політика на Україні як націо-нальний проект. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна / В. П. Семиноженко. – К. : Фенікс, 2004. – 168 c.

45. Череп А. В. Фактори інноваційного розвитку підприємствУкраїни / А. В. Череп, З. П. Урусова, А. А. Урусов // Вісник Харківсь-кого національного аграрного університету ім. В. В. Докучаєва. Економічні науки. – 2014. – № 3. – С. 84–89.

46. UNCTAD. World Investment Report 1999: foreign direct invest-ment and the challenge of development. New York and Geneva: United Nations, 2000. – Р. 15.

47. Бошицький Ю. Л. Правова охорона винаходів та кориснихмоделей в Україні: проблеми теорії та практики : монографія /


157

Ю. Л. Бошицький, Я. Г. Воронін. – К. : Вид-во Європ. ун-ту, 2010. – 339 с.

48. Storper M. 2000. Regional Technology Policies in Europe: A Ref-lection on TSER Research Projects, 1998–2000, and Where to Go from There. / M. Storper // Paper prepared for the Workshop on the Regional Level of Implementation of Innovation and Education & Training Policies, November 23–14. European Commission, Research Directorate-General. Brussels.

49. Freeman C. The National System of Innovation in Historical Pers-pective. / С. Freeman // Cambridge Journal of Economics. – 1995. – V. 19, № 1. – P. 5–24.

50. Vundvall В. A. National Systems of Innovation: Towards aTheory of Innovation and Interactive Learning. / В. A. Vundvall. – London : Pinter Publishers, 1992.

51. Nelson R. National Innovation Systems. A Comparative Analysis /R. Nelson. – Oxford : Oxford University Press, 1993. – 541 р.

52. Гальчинський А. Україна: наука та інноваційний розвиток /А. Гальчинський , В. Геєць, В. Семиноженко. – К. : Оранта, 1997 – 66 с.

53. Геєць В. М. Інноваційні перспективи України / В. М. Геєць,В. П. Семиноженко. – Харків : Константа, 2006. – 272 с.

54. Крупка М. І. Фінансово-кредитний механізм інноваційногорозвитку економіки України / М. І. Крупка. – Л. : Видавн. центр Львівського нац. ун-ту ім. І. Франка, 2001. – 607 с.

55. Чухно А. Інтелектуальний капітал: сутність, форми і законо-мірності розвитку / А. Чухно // Економіка України. – 2002. – № 12. – С. 64–67

56. Хаустов В. Інноваційні проблеми в Україні: реалії та перспек-тиви розвитку / В. Хаустов, Т. Памфілова // Економіст. – 2002. – № 3. – С. 51–56.

57. Економічна теорія: політекономія : підручник / за ред.В. Д. Базилевича. – 6-те вид., перероб. і доп. – К. : Знання-Прес, 2007. – 720 с.

58. Основи економічної теорії : підручник / за заг. ред.Л. С. Шевченко. – Х. : Право, 2008. – 448 с.


158

59. Основи економічної теорії: політекономічний аспект : підруч-ник / за ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. – К. : Вища школа, 1994. – 559 с.

60. Инновационный менеджмент : справочное пособие / за ред.П. Н. Завлина, А. К. Казанцева, Л. Э. Миндели и др. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Центр исследований и статистики науки, 1998. – 567 с.

61. Геєць В. М. Економіка і суспільство: непізнані грані взаємо-впливу (роздум над прочитаним / В. М. Геєць, А. А. Гриценко // Економіка України. – 2012. – № 3. – С. 4–24.

62. Комаринський Я. Фінансово-інвестиційний аналіз : навч. по-сібник / Я. Комаринський, І. Яремчук. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1996. – 299 с.

63. Штепа Л. О. Оцінка відносин власності в умовах трансформа-ції економіки України / Л. О. Штепа // Фінанси України. – 2005. – № 4. – С. 13–15.

64. Татаренко Н. О. Теорії інвестицій : навч. посібн. /Н. О. Татаренко, А. М. Поручник. – К. : КНЕУ, 2000. – 160 с.

65. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глоба-лізації / за ред. Я. А. Жаліла. – К. : НІС, 2005. – 388 с.

66. Осецький В. Л. Інвестиції та інновації: проблеми теорії і прак-тики / В. Л. Осецький. – К. : ІАЕ УААН, 2003. – 413 c.

67. Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду:Український контекст / М. А. Павловський. – К. : Техніка, 1999. – 336 с.

68. Федірко О. А. Передумови конвергенції України до Європей-ського науково-дослідного простору // На Схід та Південь від ЄС: проблеми формування спільного європейського простору : зб. матер. міжн. наук.-пр. конф. 5–7 жовтня 2006 р. – К. : КНЕУ ім. Вадима Гетьмана, 2006. – С. 115–117.

69. Жаліло Я. А. Матеріали круглого столу «Розвиток ринку ви-соких технологій в Україні» // Економіка і прогнозування. – 2004. – № 3. – С. 7–73.

70. Єщенко П. С. Нова модель держави / П. С. Єщенко,Б. Є. Кваснюк, О. А. Бірюков – Слов’янськ : Печат. двор, 2002. – 142 с.


159

71. Марцин В. С. Економічне регулювання інноваційної діяльно-сті / В. С. Марцин // Фінанси України. – 2005. – № 5. – С. 44–53.

72. Осецький В. Л. Інвестиції як інструмент інноваційного розви-тку економіки / В. Л. Осецький // Вісник Української академії банків-ської справи. – 2005. – № 1. – C. 3–7.

73. Гелбрейт Дж. Новое индустриальное общество./ Дж. Гелбрейт.– М. : Прогресс, 1969. – 480 c.

74. Інтелектуальний розвиток економіки: інноваційний експери-мент // Урядовий кур’єр. –2004. – № 19, 2 лютого. – С. 15.

75. Про інноваційну діяльність : Закон України: від 04.07.2002№ 40-IV, редакція вiд 02.10.2011 на підставі 3715-17. – Режим досту-пу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/40-15.

76. Друкер П. Ф. Инновации и предпринимательство /П. Ф. Друкер. – М. : Экономика, 1992. – 160 с.

77. Инновационная экономика : монография / А. Дынкин,Н. Иванова, М. Грачев и др. – 2-е изд. испр. и доп. – М. : Наукa, 2004. – 352 с.

78. Скворцов І. Б. Інноваційна діяльність і причини утворення фі-ктивного капіталу на машинобудівних та нафтопереробних підприєм-ствах / І. Б. Скворцов, Д. І. Скворцов, Л. П. Гринаш // Вісник націона-льного університету «Львівська політехніка». Менеджмент та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми розвитку. – 2012. – № 722. – С. 246.

79. Харів П. С. Інноваційна діяльність підприємства та економіч-на оцінка інноваційних процесів / П. С. Харів. – Тернопіль : Економі-чна думка, 2003. – 326 c.

80. Литвиненко А. О. Оцінювання сприйнятливості підприємствадо впровадження інновацій / А. О. Литвиненко // Коммунальное хозяйство городов : науч.-техн. сб. – 2010. – № 87. – С. 156–162.

81. Руководство Осло. Рекомендации по сбору и анализу данныхпо инновациям / Совместная публикация ОЭСР и Евростата. – 3-е издание. – М. : ИСН. – 2010. – 107 с.

82. Андросова О. Ф. Трансфер технологій як інструмент реалізаціїінноваційної діяльності : монографія / О. Ф. Андросова, А. В. Череп. – К. : Кондор, 2007.– 265 c.


160

83. Федоренко В. Ф. Инновационная деятельность в АПК: со-стояние, проблемы, перспективы / В. Ф. Федоренко, Д. С. Буклагин, Э. Л. Аронов. – М. : Росинформагротех, 2010. – 280 с.

84. Потенціал національної промисловості : цілі та механізми ефек-тивного розвитку / Ю. В. Кіндзерський, М. М. Якубовський, І. О. Галиця та ін. ; за ред. Ю. В. Кіндзерського ; НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2009. – 923 c.

85. Касич А. О. Стратегічні орієнтири інноваційного розвиткумашинобудування України / А. О. Касич // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 7. – С. 35.

86. Жаліло Я. А. Теорія та практика формування ефективної еко-номічної стратегії держави : монографія / Я. А. Жаліло. – К. : НІСД, 2009. – 336 c.

87. Федулова І. В. Стан інноваційної діяльності харчової промисло-вості / І. В. Федулова // Економічний форум. – 2011. – Вип. 2. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ekfor/2011_2/5.pdf.

88. Тимощенко Ю. М. Фінансовий менеджмент активів підпри-ємств, актуальні напрямки його розвитку / Ю. М. Тимощенко // Вісник Університету банківської справи Національного банку України. – 2010. – № 1 (7). – С. 94–97.

89. Модильяни Ф. Сколько стоит фирма? Теорема ММ /Ф. Модильяни, М. Миллер ; пер. с англ. А. М. Семенов. – 2. изд. – М. : Дело, 2001. – 271с.

90. Нікбахт Е. Фінанси / Е. Нікбахт, А. Гроппелі ; пер. з англ.В. Ф. Овсієнко та В. Я. Мусієнко. – К. : Основи, 1993. – 383 с.

91. Дьяченко В. П. История финансов СССР / В. П. Дьяченко. –М. : Прогресс, 1986. – 500 c.

92. Бернар И. Толковый экономический и финансовый словарь.Французская, русская, английская, немецкая, испанская терминология : в 2 т. / И. Бернар, Ж. К. Колли. – М. : Междунар. отношения, 1994. – Т. 1. – 782 с.

93. Колодізєв О. М. Фінансове забезпечення інноваційного роз-витку національної економіки : дис. ... док. економ. наук : 08. 00. 08 / О. М. Колодізєв ; Українська академія банківської справи Національ-ного банку України. – Суми : [ Б. В. ], 2011. – 508 с.


161

94. Симоненко В. К. Основи єдиної системи державного фінансо-вого контролю в Україні (макроекономічний аспект) : монографія / В. К. Симоненко, О. І. Барановський, П. С. Петренко. – К. : Знання України, 2006. – 280 с.

95. Слободяник Ю. Б. Фінансовий механізм функціонування під-приємств пасажирського автотранспорту в сучасних умовах : моног-рафія / Ю. Б. Слободяник. – Суми : УАБС НБУ, 2007. – С. 75.

96. Altman E. I. The Success of Business Failure Prediction Models /E. I. Altman // Journal of Banking and Finance. – № 8. – 1984. – P. 171–198.

97. Нефёдов Д. А. Методы аппроксимации и количественнойоценки издержек финансовой неустойчивости / Д. А. Нефедов // Корпоративные финансы. – № 3(7). – 2008. – С. 62–67.

98. Москаль О. І. Фінансове забезпечення розвитку агропромис-лового виробництва регіону (на матеріалах Чернівецької області) : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.04.01 / О. І. Москаль. – К., 2001. – 16 с.

99. Сокирська І. Г. Діагностика фінансового забезпечення діяль-ності підприємства / І. Г. Сокирська // Фінанси України. – 2003. – № 1. – С. 89–93.

100. Возняк Г. В. Інноваційна діяльність промислових підприємств та способи її фінансування в Україні : монографія / Г. В. Возняк, А. Я. Кузнєцова. – К. : УБС НБУ, 2007. – С. 22.

101. Ільїна К. О. Формування системи фінансового забезпечення інноваційного розвитку у відкритій економіці України : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.00.08 / Ільїна Катерина Олександрівна ;Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка. – Л., 2011. – С. 6.

102. Зінько Н. Я. Удосконалення банківського та небанківського фінансування інноваційної діяльності в Україні : автореф. дис. …канд. екон. наук : 08.00.08 / Н. Я. Зінько ; НАН України, Ін-т регіон. дослід. – Л., 2007. – С. 7.

103. Юркевич О. М. Фінансове забезпечення інноваційної діяльності в економіці України : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.04.01 / О. М. Юркевич ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. – С. 7.

104. Онишко С. В. Механізм фінансового забезпечення інновацій-ного розвитку економіки України : автореф. дис. … д-ра економ. наук


162

: 08.04.01 / С. В. Онишко ; НАН України, Ін-т економіки та прогнозу-вання. – К., 2004. – С. 10.

105. Зимовець В. В. Акумуляція фінансових ресурсів та економіч-ний розвиток : монографія / В. В. Зимовець ; відпов. ред. В. І. Кононе-нко. – К. : Ін-т економіки НАНУ, 2003. – 314 с.

106. Зятковський І. В. Фінансове забезпечення діяльності підпри-ємств : монографія / І. В. Зятковський. – Тернопіль : Економічна думка, 2000. – 228 c.

107. Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення : монографія / О. М. Алимов, А. І. Даниленко, В. М. Трегобчук та ін. – К. : Об’єднаний ін-т економіки НАН України, 2005. – 540 c.

108. Чернецька Ю. А. Формування оптимальної структури капіта-лу підприємства / Ю. А. Чернецька // Вісник Хмельницького націона-льного університету. Серія Економічні науки. – 2011. – Т. 3, № 2. – С. 109–112.

109. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів / автори-упорядники: Г. О. Анд-рощук, І. Б. Жиляєв, Б. Г. Чижевський, М. М. Шевченко. – К. : Парла-ментське вид-во, 2009. – 632 c.

110. Федулова Л. І. Інтелектуальна власність у національній інно-ваційній системі / Л. І. Федулова, Г. О. Андрощук, В. К. Хаустов. – К. : І-нт економіки та прогнозування НАН України, 2010. – 216 с.

111. Knowledge, networks and nations: Global scientific collaboration in the 21st century, Report 03/11 DES2096, The Royal Society – Режим доступу: http://royalsociety.org/ uploadedFiles/Royal_Society_Content/ Influencing Policy/ Reports/ 2011-03-28-Knowledge-networks-nations.pdf.

112. OECD Science, Technology and Industry Outlook 2008 / OECD. Paris: OECD Publishing, 2008. – Режим доступу: http://www.inovacao.unicamp.br.

113. Chesbrough H. Open Business Models: How to Thrive in the New Innovation Landscape (Hardcover) / H. Chesbrough. – Boston : Harvard Business School Press, 2006. – 224 р.


163

114. Васильєва Т. А. Банківське фінансування інноваційної діяль-ності : монографія / Т. А. Васильєва. – Суми : Ділові перспективи. – 2006. – 60 с.

115. Петрова І. Л. Інноваційна діяльність: стимули і перешкоди : монографія / І. Л. Петрова, Т. І. Шпильова, Н. П. Сисоліна. – К. : Дорадо, 2010. – С. 185.

116. Ільїна К. О. Зарубіжний досвід фінансового забезпечення ін-новаційного розвитку економіки / К. О. Ільїна // Науковий вісник НЛТУ України. – 2013. – Вип. 23.1 – С. 195–203.

117. Єпіфанова І. Ю. Закордонний досвід державного регулювання інноваційної діяльності / І. Ю. Єпіфанова // Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія : економічна. – Донецьк : ДонНТУ, 2004. – Вип. 87. – С. 69–75.

118. Офіційний сайт Управління Великобританії з питань бізнес-інкубаторів. – Режим доступу: http://www.ukbi.co.uk.

119. Владимир О. Роль банківських установ у фінансуванні інно-ваційного розвитку економіки України / О. Владимир // Соціально-економічні проблеми і держава. – 2013. – Вип. 2 (9). – С. 34–43.

120. Васильев Е. С. Анализ динамики индекса инновационного по-тенциала современной России / Е. С. Васильев, Н. В. Лисовская // Вестник Волгоградского государственного университета. Экономика. Экология. – 2014. – № 1. – С. 58–65.

121. The changing landscape of innovation, in OECD Science, Technol-ogy and Industry Scoreboard 2011, OECD Publishing. – Режим доступу: http://dx.doi.org/10.1787/sti_scoreboard-2011-7-en.

122. Федулова Л. І. Економіка знань / Л. І. Федулова. – К. : І-нт економіки та прогнозування НАН України, 2010. – 600 с.

123. Черваньов Д. М. Менеджмент інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств України / Черваньов Д. М., Нейкова Л. І. – К. : Знання, КОО, 1998. – 514 c.

124. Тітаренко Г. Б. Формування стратегії інноваційного розвитку України / Г. Б. Тітаренко // Вісник Одеського національного універси-тету. Економіка. – 2013. – Т. 18. – Вип. 3(3). – С. 104–107.

125. Власова І. Особливості фінансування інноваційної сфери в роз-винених країнах світу / І. Власова // Вісник КНТЕУ. – 2009. – № 1. – С. 38.


164

126. Дмитрів В. І. Світовий досвід фінансового регулювання інвести-ційно-інноваційної діяльності / В. І. Дмитрів // Ефективна економіка. – 2014. – № 7. – Режим доступу : http://www.economy.nayka. com.ua/?op=1&z=3214'.

127. Чумаченко Б. Стратегическое управление научно-технологическим развитием: опыт США / Б. Чумаченко, К. Лавров // Проблемы теории и практики управления. – 2000. – № 2. – С. 58–62.

128. Семиноженко В. Чи можливий в Україні інноваційний стри-бок? / В. Семиноженко // Дзеркало тижня. – 2013. – № 17. – 17 травня 2013. – Режим доступу : http://gazeta.dt.ua/ science/ chi-mozhliviy-v-ukrayini-innovaciyniy-stribok-_.html.

129. Нортон Д. Сбалансированная система показателей. От страте-гии к действию / Д. Нортон, Р. Каплан. – М. : Олимп-Бизнес, 2010. – 220 c.

130. Великий тлумачний словник сучасної української мови / голов. ред. В. Т. Бусел, редактори-лексикографи: В. Т. Бусел, М. Д. Василега-Дерибас, О. В. Дмитрієв [та ін.]. – К. : Ірпінь: Перун, 2005. – С. 358.

131. Бухгалтерський словник / за ред. Ф. Ф. Бутинця. – Житомир : Рута, 2001. – 224 с.

132. Гончаров С. М. Тлумачний словник економіста / С. М. Гонча-ров, Н. Б. Кушнір ; за ред. С. М. Гончарова. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 264 c.

133. Скалюк Р. В. Ефекти та ефективність інноваційної діяльності промислових підприємств / Р. В. Скалюк, О. В. Декалюк // Вісник Хмельницького національного університету. – 2009. – № 1. – С. 152.

134. Бурмака М. М. Управління розвитком підприємства на прик-ладі підприємств будівельної галузі : монографія / М. М. Бурмака, Т. М. Бурмака – Харків : ХНАДУ, 2011. – 204 c.

135. Інноваційний розвиток промисловості України / О. І. Волков, М. П. Денисенко, А. П. Гречан та ін.; під ред. О. І. Волкова, М. П. Денисенка. – К. : КНТ, 2006. – 648 c.

136. Антонюк Л. Л. Інновації: теорія, механізм розробки та комер-ціалізації : монографія / Л. Л. Антонюк, А. М. Поручник, В. С. Савчук – К. : КНЕУ, 2003. – 394 c.


165

137. Соловьев В. П. Инновационная деятельность как системный процесс в конкурентной экономике (Синергетические эффекты инноваций) : монография / В. П. Соловьев. – К. : Феникс, 2006. – 560 c.

138. Потенціал національної промисловості: цілі та механізми ефективного розвитку / Кіндзерський Ю. В., Якубовський М. М., Галиця І. О. [та ін.] ; за ред. канд. екон. наук Ю. В. Кіндзерського. – К. : Ін-т екон. та прогнозув. НАН України, 2009. – С. 114–115.

139. Лисенко Л. А. Оцінка ефективності інноваційної діяльності промислового підприємства : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.00.04 / Л. А. Лисенко; Харк. нац. екон. ун-т. – Х., 2010. – 20 c.

140. Смоленюк П. Аналіз ефективності інноваційної діяльності пі-дприємств / П. Смоленюк // Економічний аналіз. – 2010. – Вип. 5. – С. 333–334.

141. Полянська А. С. Сучасні підходи до оцінки ефективності ін-новаційної діяльності підприємства / А. С. Полянська // Вісник Націо-нального університету «Львівська політехніка». Проблеми економіки та управління. – 2010. – № 684. – C. 175–180.

142. Уманський І. І. Оцінка фінансової складової інноваційного потенціалу підприємства / І. І. Уманський // Вісник Хмельницького національного університету. – 2011. – T. 1, № 2. – С. 132–136.

143. Беренс В. Руководство по оценке эффективности инвестиций / В. Беренс, П. М. Хавранек. – М. : Интерэксперт, ИНФРА-М, 1995. – С. 394–410.

144. Баранецький І. О. Особливості та перспективи розвитку вен-чурного підприємництва в Україні / І. О. Баранецький // Формування ринкових відносин в Україні. – 2004. – Вип. 4 (35). – С. 46–52.

145. Бражко О. В. Інновації, венчурне інвестування і маркетингові технології в умовах нової економіки / О. В. Бражко // Сталий розвиток економіки. – 2013 – № 19. – С. 12.

146. Глобалізація і безпека розвитку : монографія / Д. Лук’яненко, М. Гончаренко, В. Зленко, О. Зернецька ; наук. ред. О. Білорус. – К. : КНЕУ, 2002. – 789 с.

147. Варналій З. С. Регіональна інноваційна політика України: Проблеми та стратегічні пріоритети / З. С. Варналій // Економіст. – 2007. – № 9. – С. 36–39.


166

148. Герасимчук В. Г. Управління ризиками в іноземному венчурно-му фінансуванні інноваційних проектів / В. Г. Герасимчук, О. В. Школьна // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Мене-джмент та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми розвитку. – 2008. – № 628. – С. 424–429.

149. Зикіна В. О. Формування інноваційної діяльності венчурним капіталом / В. О. Зикіна // Академічний огляд. – 2011.– № 1(34).– С. 44–48.

150. Мазур І. І. Роль детінізації економіки в інвестиційних проце-сах / І. І. Мазур // Теоретичні та прикладні питання економіки. – 2006. – Вип. 9. – С. 204–213.

151. Новікова Л. Ф. Проблеми та перспективи розвитку венчурно-го інвестування в Україні / Л. Ф. Новікова, А. В. Ільїна // Бізнес-Інформ. – № 2. – 2012. – С. 49–52.

152. Пересада А. А. Управління інвестиційним процесом / А. А. Пересада. – К. : Лібра, 2002. – 472 с.

153. Романішин О. В. Перспективи венчурних фондів в Україні як джерела фінансування інноваційної діяльності підприємств / О. В. Романішин // Наука молода. – 2004. – № 2. – С. 158–163.

154. Стеченко Д. М. Стимулювання інноваційно-інвестиційної ак-тивності розвитку конкурентоспроможної економіки / Д. М. Стеченко // Теоретичні та прикладні питання економіки. – 2012. – Вип. 27. – Т. 1. – С. 106–110.

155. Шило Л. А. Венчурне фінансування як форма нагромадження капіталу в системі управління потенціалом підприємства : монографія / Л. А. Шило, В. В. Железняк. – Дніпропетровськ : Придніпров’я, 2010.– 193 с.

156. Albert H. Rubіnstein. Economic Evaluation of Research and De-velopment: A. Brief Survey of Theory and Practice / H. Albert Rubіnstein // J. of Industrial Engineering. – 1966. – V. 17, № 11. – Р. 616–617.

157. Шатин И. А. Исследование природы венчурного капитала в экономической системе. / И. А. Шатин. // Вестник Челябинского государственного университета. Экономика. – 2012. – № 9(263). – Вып. 37. – С. 80–82.


167

158. Захарченко В. І. Інноваційний менеджмент: теорія і практика в умовах трансформації економіки : навч. посібник / В. І. Захарченко, Н. М. Корсікова, М. М. Меркулов. – К. : Центр учбової літератури, 2012. – 448 с.

159. Albert H. Rubenstein. Hastings Electronics Company: Evaluation of Research and Development / Albert H. Rubenstein, Dan H. Fenn, Jr. and Linda M. Gernberger // Management of Materials Research – New York : Interscience Publishers, 1962.

160. Аньшин В. М. Менеджмент инвестиций и инноваций в малом и венчурном бизнесе: учебное пособие / В. М. Аньшин, С. А. Филин. – М. : Анкил, 2003. – 360 с.

161. Ващенко І. В. Сучасний стан організації заробітної плати пра-цівників в Збройних Силах України / І. В. Ващенко, О. І. Кузьмич, А. І. Сизов // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Військово-спеціальні науки. – 2010. – № 25. – С. 84–87.

162. Велика К. В. Організаційні форми венчурного бізнесу: особ-ливості та переваги / К. В. Велика // Вісник соціально-економічних досліджень. – 2012. – Вип. 2(45). – С. 157–162.

163. Mazur I. Venture capital and its features in Ukraine / I. Mazur, V. Zianko // Journal of financial management and accounting. Warsaw University of Life Sciences – SGGW. – 2013. – № 1(2). – P. 5–14.

164. Лапко О. О. Венчурний капітал як джерело фінансування ін-новаційного розвитку економіки / О. О. Лапко. // Економіка і прогно-зування. – 2006. – № 3. – С. 25–42.

165. Варналій З. С. Мале підприємництво: основи теорії і практики / З. С. Варналій. – 3-е вид. – К. : Знання, 2005. – 302 с.

166. Шило Л. А. Удосконалення венчурного інвестування металу-ргійних підприємств : автореферат дисертації … кандидата економіч-них наук : 08.00.04 / Л. А. Шило ; Приазовський державний технічний університет. – Маріуполь, 2008. – 20 с.

167. Бражко О. В. Інновації, венчурне інвестування і маркетингові технології в умовах нової економіки / О. В. Бражко // Сталий розвиток економіки. – 2013. – № 19. – С. 12.

168. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) : Закон України від 15.03.2001, № 2299-III. − Режим доступу: htp://zakon1.rada.gov.ua


168

169. Venture Capital 101: A Resource Guide for Commercializing Envi-ronmental Technology. EPA/600/R-10/028. U.S. Environmental Protection Agency. Office of Research and Development. – August 2010. – Р. 3. – Режим доступу: http://www.scgcorp.com/docs/EPA_VCG%20Book_ August%202010_FINAL.pdf.

170. Офіційний сайт Української асоціації інвестиційного бізнесу. – Режим доступу : http://www.uaib.com.ua. Лобанов А.

171. Венчурне фінансування – український аспект / А. Лобанов // Теорія бізнесу. – 2010.– № 6. – С. 35–43.

172. Osnabrugge M. V. Angel Investing / M. V. Osnabrugge, R. J. Robinson. – San Francisco : CA, 2006.

173. Официальный сайт Российской Ассоциации Прямого и Вен-чурного инвестирования. – Режим доступа : http://www.rvca.ru/rus/.

174. Кирьянов А. Г. Воспроизводство инноваций в рыночной эко-номике (теоретико-методологический аспект) / А. Г. Кирьянов. – Ростов на Дону : изд-во Ростовского ун-та, 2000. – 380 с.

175. Про венчурні фонди : проект Закону України / Державне аге-нтство України з інвестицій та розвитку. – Режим доступу: www.uaib.com.ua/files/articles/373/24_4.doc.

176. Стадник В. В. Інноваційний менеджмент : навч. посібник / В. В. Стадник, М. А. Йохна. – К. : Академвидав, 2006. – 464 с.

177. Красовська О. Венчурный капитал: ошибки в трактовании и состоянии дел в Украине / О. Красовська, В. Грига // Економіст. – 2007. – № 9. – С. 75–77.

178. Краснощокова Ю. В. Інноваційна безпека підприємства як запо-рука конкурентоспроможності в умовах інтеграції / Ю. В. Краснощокова // Управління розвитком. – 2011. – № 4. – С. 177–178. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Uproz/2011_4/u1104kr4.pdf.

179. Стан розвитку організаційних форм венчурного підприємниц-тва і його інфраструктури в країнах світу та в Україні / О. П. Зінченко, В. П. Ільчук, Л. Ф. Радзієвська, В. М. Євтушенко. – К. : НДІСЕП, 2004. – 80 с.

180. Venture Impact : The Economic Importance of Venture Capital-Backed Companies to the U.S. Economy. – Edition 6.0. – 2011.


169

181. Офіційний сайт Global Technology Foundation. – Режим досту-пу: http://gtf-fund.com/.

182. Грозний І. С. Обґрунтування стадійності механізму венчурно-го циклу / І. С. Грозний // Схід. – 2005. – № 5 (71). – С. 17–23.

183. Пестова А. Финансирование инноваций: в поисках россий-ской модели / А. Пестова, О. Солнцев // Банковское дело. – 2009. – № 1. – С. 1–10.

184. Митрофанов А. С. Венчурное инвестирование. Мировая прак-тика и российская действительность / А. С. Митрофанов. – Режим доступу : http://nit.miem.edu.ru 2007/sb/pl/ 10.htm.

185. Шевцов А. Розвиток венчурного підприємництва в Україні: проблеми та шляхи їх розв'язання (аналітична записка) / А. Шевцов, Р. Боднарчук, О. Гриненко. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/ Monitor/june2009/6.htm.

186. Яновський А. М. Венчурні, інжинірингові, впроваджувальні фірми / А. М. Яновський // Еко. – 1995. – № 10. – С. 17.

187. Антонюк Л. Л. Інновації: теорія, механізми розробки та комер-ціалізації : монографія / Л. Л. Антонюк, А. М. Поручник, В. С. Савчук. – К. : КНЕУ, 2003. – 394 с.

188. Лукашов А. В. Венчурное финансирование / А. В. Лукашов. – Режим доступа: http://www.glavres.ru/ glavnyy_venchurnyy_resurs/teorija.

189. Баранецький І. О. Особливості та перспективи розвитку вен-чурного підприємництва в Україні / І. О. Баранецький // Формування ринкових відносин в Україні. – 2004. – № 4 (35). – С. 48.

190. Венчур набирає оберти. – Режим доступу: http://www.rynok.biz/. 191. Матюшенко І. Ю. Перспективи розвитку торгівлі високотех-

нологічними товарами у світі та Україні / І. Ю. Матюшенко, Д. М. Костенко // Бізнес-Інформ. – 2012. – № 8. – С. 103–114.

192. Федулова Я. В. Технологічна структура економіки України / Я. В. Федулова // Економіст. – 2008. – № 5. – С. 28–33.

193. Денисенко О. П. Державна політика розвитку венчурного ін-вестування: зарубіжний досвід / О. П. Денисенко // Науковий вісник Академії муніципального управління. – 2011. – № 2. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua.

194. Корпоративное управление и инновационное развитие эконо-мики Севера // Вестник Научно-исследовательского центра корпора-


170

тивного права, управления и венчурного инвестирования Сыктывкар-ского государственного университета / Сыктывкарский государствен-ный университет – Сыктывкар : СыктГУ, 2005. – С. 91.

195. Семенцева Г. Формы финансирования малого инновационно-го бизнеса в США и Западной Европе / Г. Семенцева // Российский экономический журнал. – 2007. – № 5. – С. 36–49.

196. Лукасевич И. Я. Анализ финансовых операций : методы, мо-дели, техника вичислений / И. Я. Лукасевич. – М. : Финансы, ЮНИТИ, 1998. – 400 с.

197. Кількісні методи експертного оцінювання : наук.-метод. роз-робка / В. П. Новосад, Р. Г. Селіверстов, І. І. Артим. – К. : НАДУ, 2009. – 36 с.

198. Грабовецький Б. Є. Методи експертних оцінок : теорія, мето-дологія, напрямки використання : монографія / Б. Є. Грабовецький. – Вінниця : ВНТУ, 2010. – 171 с.

199. Дасковский В. Б. Об эффективности инвестиций / В. Б. Дасковский, В. Б. Киселёв // Экономист. – 2007. – № 3. – С. 35–48.

200. Аптекар С. Оцінка ефективності інвестиційних проектів / С. Аптекар // Економіка України. – 2007. – № 1. – С. 42–49.

201. Економічний аналіз : навч. посіб. / М. А. Болюх, В. 3. Бурчев-ський, М. І. Горбаток [та ін.] ; ред. М. Г. Чумаченко. – 2-ге вид., перероблене. і доповнене – К. : КНЕУ, 2003. – 556 с.

202. Волков И. М. Проектный анализ : учебник для вузов / И. М. Вол-ков, М. В. Грачева. – М. : Банки и биржи. ЮНИТИ, 1998. – 423 с.

203. Донець Л. І. Економічні ризики та методи їх вимірювання : навч. посібник / Л. І. Донець. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.

204. Новосад В. П. Кількісні методи експертного оцінювання : на-ук.-метод. розробка / В. П. Новосад, Р. Г. Селіверстов, І. І. Артим. – К. : НАДУ, 2009. – 36 с.

205. Денисова А. Л. Теория и практика экспертной оценки товаров и услуг : учеб. пособие / А. Л. Денисова, Е. В. Зайцев. – Тамбов : изд-во Тамбовского гос. техн. ун-та, 2002. – 72 с.

206. Філіна Г. І. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання : навч. посіб. / Г. І. Філіна. – К. : ЦУЛ, 2007. – 320 с.


171

207. Формування єдиної системи бухгалтерського обліку – основа підвищення ефективності оподаткування і внутрішньофірмового планування / В. В. Зянько, В. Г. Фурик, Т. В. Дремлюга, В. В. Зянько // Вісник Вінницького політехнічного інституту. – 2011. – № 4. – С. 71–77.

208. Загальні засади оцінки майна і майнових прав : Національний Стандарт №1, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 1440 від 10 вересня 2003 р. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1440-2003-%D0%BF.

209. Дасковский В. Б. Об эффективности инвестиций / В. Б. Дас-ковский, В. Б. Киселёв // Экономист. – 2007. – № 3. – С. 35–48.

210. Зянько В. В. Основи мікроекономіки : навчальний посібник для вищих навчальних закладів / В. В. Зянько. –2-е вид., перероблене і доповнене. – К. : Слово, 2009. – 344 с.

211. Правові засади розробки інвестиційних проектів : навч.-метод. збірник / Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій ; упор. Н. О. Гудок. – Чернігів : ЦППК, 2011. – 30 с.

212. Бакаєв Л. О. Кількісні методи в управлінні інвестиціями : навч. посібник. / Л. О. Бакаєв. – К. : КНЕУ, 2000. – 151 с.

213. Балабанов И. Т. Риск-менеджмент / И. Т. Балабанов. – М. : Финансы и статистика, 1996. – 192 с.

214. Вітлінський В. В. Аналіз, оцінка і моделювання економічного ризику : монографія / В. В. Вітлінський. – К. : Деміург, 1996. – 211 с.

215. Кирьянов Д. В. Вычислительная физика / Д. В. Кирьянов, Е. Н. Кирьянова. – М. : Полибук Мультимедиа, 2006. – 352 с.

216. Останкова Л. А. Аналіз, моделювання та управління економі-чними ризиками : навч. посібник / Л. А. Останкова, Н. Ю. Шевченко. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 256 с.

Наукове видання

Зянько Віталій Володимирович Єпіфанова Ірина Юріївна Зянько Віталій Віталійович

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ТА ЇЇ ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УМОВАХ ТРАНЗИТИВНИХ ЗМІН ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Монографія

Редактор C. Малішевська

Оригінал-макет підготовлено І. Єпіфановою

Підписано до друку 4.03.2015 р. Формат 29,7×42¼. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Друк різографічний. Ум. др. арк. 9,93

Наклад 300 (1-й запуск 1–75) пр. Зам № B2015-06

Вінницький національний технічний університет, КІВЦ ВНТУ,

21021, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 95, ВНТУ, ГНК, к. 114. Тел. (0432) 59-85-32.

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК № 3516 від 01.07.2009 р.

Віддруковано ФОП Барановська Т. П. 21021, м. Вінниця, вул. Порика, 7.

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК № 4377 від 31.07.2012 р.