УНІВЕРСИТЕТ: ГЕОГРАФІЯ ЛІТНІХ МІСЯЦІВ

Про що тут написано.Кілька днів тому заговорили ми з Антоном на тему радянського будівництва - "строек века", приписок, стройотрядів і т.п. Я йому щось розказував про свою в цьому участь, а потім вирішив згадати, що зможу - і записати. Вийшов такий собі мемуар, не надто оригінальне, але все ж таки досить багате подіями свідчення про епоху розквіту - і початку загнивання - брежнєвізму. Я описав в основному свої поїздки протягом літніх-осінніх місяців, бо "не в сезон" я їздив додому (зимові канікули), і лише двічі на такі собіекскурсії - в Ленінград з Черкезяном і у Псков-Тарту-Таллін (саме так тоді писалася назвастолиці Естонської РСР). Я намагався не відхилятися від теми "літніх" поїздок, щоб текст не був дуже довгим, але дозволив собі і кілька "нетематичних" вставок.

Взагалі поїздки були значною частиною мого життя вже з дитинства - у пам’яті підйом десь о 4-ій ранку (ще темно і дуже хочеться спать - мені десь 5 років), поїзд до Лозової, потім поїзд (а в пізніші роки електричка) до Синельніково і - якщо погода гарна - автобусу совхоз, до діда Устима і баби Марії. Якщо погода погана, то попуткою чи молоковозом, а останні 5 км часто й пішки по грязюці (тверде покриття на цих останніх 5 кілометрах поклали лише на початку 70-х). Так принаймні один-два рази на рік. У 60-61 - поїздки на побачення з батьком: Москва, потім Потьма, забита поїздами, під якимидоводилося пролізати з сумками-чемоданами, теплушки-дрезини до лагпунктів. Потім вже веселіше - поїздки, щоб побачити світ: 1964 - Київ, з мамою і батьком; 1965 - Крим (з мамою і двоюрідним дядьком Валєрою, моїм ровесником); 1966 - Ростов-Грозний-Баку-Тбілісі-Сочі (з батьком); 1967 - Київ-Кременець-Острог-Львів-Закарпаття-Одеса (з батьком); , Волгоград - шкільна екскурсія до військової частини, де колись служив мій родич і земляк Микола Носуля, Герой Радянського Союзу; Москва, Ленінград - шкільні екскурсії, з мамою; Геленджик - з мамою.

У 8-10 класах - фізичні олімпіади, республіканські і всесоюзні: Київ, Львів, Єреван (з зупинкою на день у Тбілісі; методист Донецького Інституту підвищення кваліфікації вчителів, який нас супроводжував на олімпіади, користався кожним шансом, щоб побачити нові міста), Донецьк, Алма-Ата (з зупинкою на півдня у Ташкенті - до цього часу пам’ятаю Ташкентський старий Центральний ринок, запахи спецій і плова - ринок той давно знесли). В Алма-Аті ми були 22 квітня 1969 року, ленінський суботник, я його прогуляв, поїхав у Медео, де якраз будували каток. Піднявся в гори, сонце, тепло і метровий сніг! І накінець, липень 1969 - вступні іспити в МГУ, Москва.

Пам’ять у мене не систематична і тим більше не абсолютна, а епізодична. Часто я з усієї події чи періоду пам’ятаю лише епізод, картинку або кілька, якийсь факт, пейзаж, людину чи її вчинок, які закарбувалися в пам’яті. Я це все так і залишаю, не намагаючись вибудовати послідовну розповідь і не звертаючись до Вікіпедії за додатковою інформацією. Але я додаю (небагато) свої якісь міркування, які з’явилися пізніше за описувані події і які я пам’ятаю.

Нижчеописане ілюструється лише кількома фото: від студентських часів у мене практично немає фотографій. Я сам не фотографував - вже не пам’ятаю, чому (хоч багато фотографував з 12 років). А коли в мене вкрали рюкзак (і фотоапарат у ньому) в Петропавловську-Камчатському, то я розцінив це як знак - і купив свій наступний фотоапарат ("Любитель-166") вже після народження Антона у 80-му. Півроку перед цим, правда, мав нагоду з великим задоволенням познімати "Києвом-88", який я купив

на прохання Саші Собка. В Москві "Київ" купити було майже неможливо, та й у Києві мені довелося за ним побігати.

Отже, фотографій небагато, та й текст вийшов досить компактний:

Після вступних екзаменів, 1969 - радгосп "Московський"................................................2Після 1-го курсу, 1970 - Вуктил і Тайожний, Комі АРСР......................................................3Після 2-го, 1971 - Сиктивкар.................................................................................................7Перед 3-м, 1971 - картошка, Московська область.............................................................9Після 3-го, 1972 - Краснодарський край і літо...................................................................11Перед 4-м, 1972 - Кіровська область.................................................................................11Після 4-го, 1973 - воєнка, Брянська область......................................................................13Після 4-го, 1973 - Камчатка.................................................................................................15Після 5-го, 1974 - Джемете.................................................................................................17Шостий курс, finale..............................................................................................................19

Після вступних екзаменів, 1969 - радгосп "Московський"

Фото справа - початок літа 1969-го року

Вступні екзамени в МГУ починалися 6 липня, наказпро зарахування був, очевидно, в останніх числахлипня. Потім нас зібрали в ЦФА (Центральнійфізичній аудиторії) і хтось (здається, від парткома)оголосив, що тепер ми повинні попрацювати встудзагоні. Говорив толково, серйозно. Чомуповинні - не знаю, та й питання не виникало. Разуніверситет каже - значить, треба виконувати.

Працювали на будівництві теплиць радгоспу"Московський", це по дорозі на Внуково недалековід Переделкіно, теплиці є там і зараз. Ми ставили ібетонували стовпчики під стійки теплиць. Багатостовпчиків: яма вже пробурена, виставляємо точкупо нівеліру і теодоліту, перевіряємо вертикальністьі бетонуємо. Мені подобалося, я лопатою працювати вмів. Працювали, здається, тижнів три.

Студзагін був дуже великий - кількасот студентів. Крім нас, щойно зараховних, були і студенти старших курсів, як би наші наставники, в основному москвичі. Великі військового типу палатки - десь на 20 ліжок. Велика їдальня, ввечері кіно на великому екрані під відкритим небом, якісь концерти, танці. Робота і дозвілля організовані - як воно і має бути в комсомольському студзагоні. Було цікаво, багато нового. Я був наймолодший (16.5), хоча взагалі на курсі були ще такого ж віку і навіть на кілька місяців молодші.

З нами в палатці жив-працював третьокурсник Аркадій Павлов, толковий хлопець, москвич. Я підтримував з ним знайомство довго - коли я був на третьому курсі, він післявесілля пару тижнів (у січні?) жив у нашій з Вовою Хохлом кімнаті, а ми десь жили у друзів. На пару місяців після цього він у нас залишив радіолу "Естонія 001" - перша в

СРСР вищого класу, самий кращий звук, який я чув, пачку пластинок (класика і інше), і велике, десь 4х1 м панно - гуаш на ватмані, з десятком різних сюжетів. Це панно кочувало зі мною до самого кінця навчання, потім я комусь його теж залишив у спадок. Потім Аркадія взяли в армію і після першого року служби, теж взимку, він знову жив у нас - багато розказував, грали в карти, пили пиво - якраз була сесія, наш 4-й курс.

Після 1-го курсу, 1970 - Вуктил і Тайожний, Комі АРСР

Студентські стройотряди існували в СРСР ще до війни, у 1959 році якраз фізфак МГУ відродив традицію, а з середини 60-х вони стали набирать масовість, авторитет, популярність. Початок 70-х - якраз яскравий період в історії студзагонів, у 69-му був створений всесоюзний штаб (ВССО), роботу організовували на хорошому рівні, під егідою комітетів комсомолу ВУЗів, райкомів і партійних/комсомольських комітетів тих організацій, де студзагони працювали. Ще не почалося п’янство і всякий інший бардак. Перші кілька місяців навчального року багато студентів у нас в МГУ ходили у такій собі студзагонській формі, зі значками (у формі мастерка, в мене теж такий був, але десь загубився), і це був такий шик. Розмови теж були про те, хто де працював і т.д.

У нас на факультеті набір в студзагони був конкурсний, треба було кудись ходить, якісь були професійні навчання (муляр, штукатур, тесля - найбільш потрібні професії, бо їхали будувати корівники, склади, школи - у селах не було робочих рук). І це все під комсомольські барабани, що нашу компанію - яка пила багато пива, грала постійно в преферанс і серйозно говорила про політику - не надихало, так що ми нікуди не ходили.А тоді пішли туди, де всіх брали - бо це називалося літня практика і було обов’язковим, не відпрацюєш - обіцяли поперти з університету. Але нікого не поперли.

Я разом з кількома своїми одногрупниками-москвичами (у нас була сама сильна група занглійської, тому москвичів було більше половини) - подався в Московський студзагін фізфака - на будівництво нових гуртожитків на проспекті Вернадського, і відпрацював там пару днів. Щось копали, носили - нульовий цикл, підготовчі роботи. Головне було - робота усього на місяць, і в Москві.

А тоді зустрічаю в коридорі нашого першого корпусу (філіал ДС МГУ на Мічурінському проспекті) Володю Черкезяна і Женю Відюкова (вони з п’ятого курсу, познайомився з ними через Колю Черепова з моєї групи, бас гітариста групи "Лабіринт"). Кажуть - потрібні хлопці, наш приятель Гаджи Саідов набирає загін для роботи в Комі АРСР, буде хороший заробіток, тайга, півтора місяці (а не два, як звичайно в комсомольському стройотряді - отже, буде час побувати дома). Завтра виїзд. Я трохи вагався - не було зрозуміло, наскільки цей загін офіційний і що мені буде за "дезертирство" з московського загону - але врешті я зважився і ще підбив кількох своїх друзів і приятелів з гуртожитку, які теж ще були в роздумах - куди податися. Пам’ятаю, що це були Ігор Ерлі зі своєю дівчиною, Ігор Мірохін і ще хтось. Здали манатки в камеру схову при гуртожитку - і десь числа 2-го липня виїхали поїздом Москва-Воркута до ст.Печора.

Початок пригод, яких було багато того літа, був майже романтичним. Ми пливли на невеличкому теплоході-гліссері "Заря" вгору по Печорі, біла ніч, час від часу теплохід попадає в суцільні затори колод і команда судна і всі бажаючі орудують баграми, розчищаючи теплоходу прохід. Тикалися носом в берег, пасажири сходили й піднімалися на борт, на берегах тайга без кінця-краю. В салоні весело, розважалися наші хлопці, а я був об’єктом жартів: я був схожий на якогось відомого актора, і вони

доводили місцевим дівчатам, що я - це він. Це був час пісень про "Зеленое море тайги" и "Только самолетом можно долететь".

Романтика закінчилася, коли ми десь о 3-ій ранку причалили в Вуктилі, і на нас накинулися місцеві комарі, оводи і сліпні. Видно було, як удень, але контора, куди ми прийшли, була замкнена, нас ніхто не зустрів. Хотілося спати, ми розбрелися по берегу в пошуках сховку від комарів. Я забився головою вперед під корені якоїсь підмитої сосни, закутав голову піджаком і так намагався заснути, але комарі все одно пролазили і нещадно жалили.

Вранці ми зустрілися з командиром і місцевим начальством, нас поселили в якийсь напівпристосований для життя барак, але що нам робити далі - ніхто сказати не міг. І наша "літня трудова вахта" почалася з кількох вихідних днів. Старшокурсники і аспіранти, які приїхали заробити, бурчали, але ми, молодші, цим не переймалися і з задоволенням купалися в Печорі. Було жарко, літо на Півночі (а Вуктил лежить усього начотири градуси південніше Полярного круга, і коефіцієнти там такі ж, як на Крайній Півночі) коротке і дуже тепле, але вода в річці холодна. Ми підпливали до плотів, яких було багато, вилазили на колоди і так загорали, сплавляючись вниз по Печорі. Потім берегом поверталися назад.

Ми потроху розбиралися, де ми і що ми. Вуктил був - "Всесоюзная ударная комсомольская стройка", основний населений пункт однойменного газового родовища і початок газопроводу "Сияние Севера". Газопровід якраз будували, і тому для нас там теж знайшлася робота. Взагалі початок 70-х - час розробки нафтових і газових родовищ, "всесоюзних ударных" і т.д. Трохи пізніше дуже популярним був БАМ, але я туди якось не попав.

Вуктил був містом абревіатур - СУ, СМУ, СМП, ПМК, АТП, ОРС - строительное управление, строительно-монтажное управление, строительно-монтажный поезд, передвижная мехколонна, автотранспортное предприятие, отдел рабочего снабжения. Скрізь щось копали, прокладали труби і кабелі, вздовж вуличок тягнулися дощаті тротуари на невисоких палях. Забудова - одноповерхові щитові дерев"яні бараки, де-не-де якісь цегляні чи бетонні будівлі виробничого призначення. Важко було знайти щось поїсти: магазинів було мало і в них нічого не було, навіть хліба, а їдальні були, але в них годували в першу чергу "своїх", тобто працівників своїх СУ чи СМУ, а для сторонніх, як ми, залишалися хіба що хліб і сметана.

Десь днів через три нам знайшли роботу, ми одержали робочий одяг, відро антикомарина, завантажилися в кузов якогось ЗІЛа і поїхали в селище "Тайожне". Нас було чоловік 20, більшість хлопці, дівчат було троє чи четверо. Дорога, кілометрів 40, - гравійка, місцями - "лежневка", тобто викладена колодами упоперек. Їздити по таким дорогам могли тільки ЗІЛи, "Урали", КрАЗи, "Урагани" і трактори-бульдозери. Начальство їздило на "Газиках", які й сконструйовані були так, щоб могли проїхати скрізь, де може проїхати танк.

Як там могли їздити взимку - не знаю, але проблеми з цим точно були, водії розказували різні сумні історії. Взагалі їзда на попутках - це і є пізнання життя, принаймні теоретичне, а мені там довелося не раз проїхати з Тайожного до Вуктила і назад. Звичайно, з водієм не поговориш, коли їдеш у кузові, а також на "Урагані", де пасажир сидить позаду водія або й зовсім в окремій кабіні. Але сама поїздка в "Урагані"- за розробкою це ракетовози, вісім величезних ведучих коліс з незалежною підвіскою і танковий двигун - це незабутнє враження. Я проїхався на такому монстрі лише раз, і ще

раз мені водій дозволив посидіти і порозглядатися в кабінах. Втім, "Ураган" брав невеликий корисний вантаж, тон 10, палив солярку в основному для перевезення самого себе.

"Тайожний" - це був СМП, який будував дороги-мости і рухався по ним далі. На одному місці стояли десь рік. За СПМ вже цими дорогами рухалися інші СМУ, які клали труби, будували компресорні і т.д. Населення "Тайожного" було в основному з українців, тому селище вигідно відрізнялося в порівнянні з Вуктилом - акуратні бараки, біля трьох навіть невеличкі городи і квіти(!), чиста їдальня з нормальною їжею, невеликий охайний барак-клуб з більярдом (ми теж грали, але з місцевими ніхто зрівнятися не міг), волейбольна площадка. Поряд були дві річечки: ручей "Таежний" і ручей "Мутний". Ніде до того я не бачив такої чистої води, казали, що там можна піймати харіусів, але ми їх жодного разу не бачили і не куштували.

Нас поставили робити гідроізоляцію і откоси (навколо берегових опор) на двох невеликих мостах, десь півгодини ходу від селища вглиб тайги. Робота фізично важка - вручну в’язали арматуру, вручну мішали бетон, носили його носилками і заливали в опалубку, роблячи таким чином "упорный камень". Потім досипали грунт, вирівнювали откоси, трамбували і викладали готовими бетонними плитами, кожна десь кілограмів 50. Я спеціалізувався по опалубці, але, звичайно, робив і все інше.

Я був фізично одним з найменших, зріст тоді у мене був приблизно 172 см, це протягом наступних кількох років я підріс ще на 5 см. Але я добре вмів робити майже все, що там було треба. Крім того, був самовпевнений і на всі питання мав відповідь або якусь точкузору. Через це один з наших, москвич, добряк і "неумеха", аспірант Паша прозвав мене жартома "професором", і ця кличка пристала до мене на весь вуктильський період.

Дошкуляли комарі, оводи, сліпні і мошка. Від комарів допомагав антикомарин, але щобзахиститися від мошки, потрібні були москітні сітки. Вони були сплетені з товстої нитки, їх треба було намочити в антикомарині і закріпити на шапці. Під ними було жарко, крізьних погано видно, та й взагалі було їх у нас мало.

На дорозі вітер розганяв мошку, але розбійничали оводи і сліпні, хоботки товщиною з сірник. Якщо посидить кілька секунд, з укуса потім кілька хвилин сочиться кров. Особливий спорт був у тому щоб скупатися в річці - дуже швидко роздягаєшся і кидаєшся з головою у воду, зішкрібаючи з себе всіх охочих попити твоєї крові. А коли піднімаєш голову з води - над головою вже гудить ціла ескадрилья. Зовсім не спортом було сходити в туалет (і в реальний сортир в селищі, і тим більше - в тайзі).

Життя-робота в "Тайожному" були цілком нормальними. Після роботи грали з місцевими в волейбол, ми, як правило, програвали.

Коли видавали робочим гроші, в селище приїжджала автолавка ОРСа. Привозила сигарети і випивку (інші товари були теж, звичайно). Вино (портвейн і всяке "біле міцне") робочі брали ящиками, потім пили, нас теж запрошували і пригощали (у нас з грошима було сутужно). Після цього ми грали в волейбол, і дивна, мабуть, була ця гра. Ми виграли з розгромним рахунком, бо гравці іншої команди ледве трималися на ногах. Але всім було весело!

Побачивши, що я розбираюся в будівельних матеріях і можу домовлятися з людьми, Гаджи (який був постійно в Вуктилі, бо в загоні було кілька груп і бригад, і наша була найменшою, ми також пізніше приїхали і працювали на невигідному об’єкті - нефартові)почав мене використовувати як такого собі порученця: домовитися про фронт робіт з

прорабом СМП, полаятися з завскладом на предмет цементу, відвезти наряди в Вуктил і т.д. А потім сформував бригаду з шести чоловік, мене призначив бригадиром і нас перекинули в Вуктил.

Стали ми будувати трансформаторні будки. Оскільки лише я мав деяке поняття про мастерок, матер’ял і шнурку, нам дали двох мулярів, і тут стало остаточно ясно, що таке "всесоюзная ударная комсомольская стройка".

Населення Вуктила, мабуть, десь наполовину складалося з "хіміків", тобто "условно-досрочно освобожденных". Серед них більшість були нормальні люди, специ в своїх професіях, хто або проворувався, або щось пропив, або якесь хуліганство… Вони не мали права виїжджати з селища, частину зарплати з них знімали, але жили вони безконвойно і були в усьому іншому як всі. Були, здається, десь і табори рядом, але ми з ними справ не мали.

Так от, двоє моїх мулярів були вбивці. Один, спокійний "комік" (тобто етнічний комі), сокирою вбив свою жінку (застукав з іншим мужиком). Другий вбив когось у драці по п’яні. Обидва відсиділи по половині терміна і вже пару років жили в Вуктилі, були на хорошому рахунку в своєму СУ. "Комік" навіть одружився вдруге. Кваліфіковані муляри, я в них вчився. Вони робили основну роботу (перш за все, "заводили углы"), а я гнав стіни між "углами". Ну і, звичайно, саме ми робили "раствор", козли-трапи-сходні і підносили цеглу і раствор. Робота спокійна, організована, і в принципі нормально оплачувана.

Але найкраща робота випала нам наостанок, чотири дні. Нас прикріпили до якогось транспортного підприємства, яке заправляло великим складом будматеріалів і обладнання. Основна наша функція - бути біля вертолітного майданчика під час обідньої перерви вантажників, щоб швидко розвантажити вертоліт, який міг прилетіти протягом цієї години. Простой вертольота коштував дорого, студенти ж були дешеві. В інший час ми лежали на штабелях дошок, загорали, в необідній час нам навіть дозволили купатися (річка і порт були поряд). За день вантажили десь 2-3 машини дощок, і двічі розвантажили МІ-8. Один раз був компресор чи цистерна і ще щось, викотили і все. А другий раз довелося побігати - був вантаж арматури.

Я і Ігор Ерлі біля аеровокзала Ухти

Наряди за цю роботу я закрив класно (як для нас), здається, рублів 650 за чотири дні, тобто по 27 рублів в день на чоловіка. В нарядах була "планировка площадки под жилые вагончики вручную с раскорчевкой пней и обустройством территории". "Планировку и раскорчевку" виконали бульдозером без нас за півдня, а обустройством (тобто дерев’яні тротуари, сходидо вагончиків з перилами і т.п.), звичайно, ніхтоі не думав займатися.

Драма розгорнулася тоді, коли і решта нашої групи приїхала з Тайожного в Вуктил, і ми на загальних зборах вирішували питання про

коефіцієнти (командиру, комісару, бригадирам, кращим і гіршим трударям), і де ми нарешті взнали суму заробленого. На зборах звітував комісар, це відбувалося в тісному балоці (вагончику), куди ми всі ледве втиснулися. Коли комісар назвав суму - а на "рядового" члена стройотряда вийшло десь по 380 рублів за 40 з гаком днів нашого перебування у Вуктилі, піднялася справжня буря. Старші хлопці, які їхали заробити, шаленіли і кричали, що втоплять командира в сортирі. Побігли його шукати, але, на щастя, не знайшли. Що було б, якби знайшли - сказати важко, якісь печерні інстинкти прокинулися у московських студентах…

Ми повернулися в Москву, і я ще встиг з’їздити на тиждень додому. Як з’ясувалося пізніше, наш заробіток був не такий і поганий, в більшості факультетських загонів було десь по 300-350 рублів за два місяці. Важко сказати, звичайно, хто більше працював, але точно на нашу долю випало найбільше пригод, хороших і різних.

Після 2-го, 1971 - Сиктивкар

Мій другий виїзд в Комі АРСР виявився набагато кращим за перший - більш-менш нормальна робота, пристойна зарплата (я одержав 783 рублі за приблизно 36 днів) і хороші стосунки в невеликому колективі - нас було чоловік 15, більшість з них - старшокурсники і аспіранти. Командиром був той самий Гаджи Саідов, але ми його рідко бачили - він фактично працював штовхачем-доставалою для СМУ, за що, очевидно, і до нас ставилися добре.

Наша основна робота була - пофарбувати автодорожний міст через Сисолу, біля Сиктивкара. Міст повинні були здати до 50-річчя Комі АРСР, так що увага з боку партійного і іншого начальства була постійна - а часу не було. Міст довжиною 330 метрів вже був насунутий - нефарбованим. Фарбувати планували з використанням крана (поставили на мосту кран, спустили люльку - і працюй). Але ж полотна на мосту ще не було, і його ледве встигали покласти до дати. Так що кран відпадав, залишалися студенти.

Техніка була проста: краскопульт (компресор, бачок з фарбою, пістолет з двома шлангами), натискаєш скобу на ручці пістолета - і маєш пульверизатор, який добиває десь на метр. Проблема була - як добратися до усіх балок-перемичок? Ширина моста метрів 8, висота головних балок приблизно 2.5 метра, і все це метрів 15 над водою і берегом.

Ми протягували трос (сантиметра півтора в діаметрі) під мостом або вздовж головної балки, пристібалися карабінами своїх монтажних поясів до тросу - і так добиралися до всіх елементів конструкції мосту. Ми виконали просту перевірку нашої страховки - я пристібнувся карабіном до щойно протягнутого троса і стрибнув з берегової опори (тросбув на висоті десь метрів три над берегом). Мене перекинуло і я поїхав вниз по тросу, де й повис. Там мене і зняли, розстебнувши пояс. На щастя, не було випадку перевіритинашу страховку в реальних, а не "тестових" умовах.

Де треба, ми варили з арматури драбинки, гачки і інші приспособи (самі або просили зварювальника). Найгіршим був вітер - він жбурляв нам фарбу в обличчя, і хоч ми закривалися саморобними масками, все одно в кінці дня доводилося умиватися соляркою, яка була у бочці біля нашої краскотерки. Через кілька днів умивання соляркою обличчя вже червоніло, але найгірше сталося випадково, коли в нашій бочці солярка закінчилася, і ми двоє "малярів" умилися бензином з бачка пускача (пускового двигуна) найближчого бульдозера. Наступного дня обличчя наші горіли, про ще якісь

шари фарби на них і солярку ми й думати не могли, і нас послали на легшу роботу - фарбувати дерев’яні будинки у місті. Відро з фарбою, драбина і валик на довгій ручці. Просто і комфортно (не те, що висіти під мостом). Це фарбування (а наша бригада давала на це діло по 2-3 чоловіка днів десять!), було, очевидно, таким собі хабарем міському (або й рескому) партії з боку СМУ…

Краскопульта було лише два, так що давали нам і іншу роботу. Перші дні робили гідроізоляцію берегової опори. Тут я взнав практично, що правила ТБ (техніки безпеки) треба виконувати. Смолу ми варили на багатті в 200-літрових металевих бочках. Працювати треба було в комбінезоні, але ж жарко! І я, як і всі, верхню частину комбінезона знімав і зав’язував рукави ззаду на поясі. Кинув раз великий шматок смолив бочку - а звідти на мене бризнула рідка смола! Добре, що бризки були невеликі, і їх було небагато, і до очей не долетіли - але боліло сильно і довго, а сліди, як побудеш на сонці, видно досьогодні...

Міст ми пофарбували вчасно. Чекали комісію, майже всі поїхали додому, залишився Гаджи, я і ще один хлопець - ми добре знали технологію і краще лазили по балкам... Це,крім усього, дало нам десь по 100 додаткових рублів. Комісія ходила під мостом, показувала, де з-під "сірої дикої темної" чи "сірої дикої світлої" фарби просвічувався сурик грунтовки. Туди ми тягнули краскопульт, підвісні драбини, балансуючи добиралися до бракованих місць по перемичкам і фарбували. Основна розмова була, як диспут Остапа Бендера з ксьондзами: "Бога нет, сказал Остап. - Есть, есть, сказали ксендзы". Так само одна жінка з комісії, десь років під п’ятдесят, і не з будівельників (зараз я думаю - може депутат міськради?) весь час казала: "Ви пофарбували міст один раз". А ми казали - двічі. Хочете, лізьте на міст і пошкребіть.

Насправді весь міст ми пофарбували один раз, і лише головні балки біля берегових опор - двічі. Про це знали (і дали добро) всі у СМУ. Інші ж, яким міст потрібен був до дати, просто не хотіли нічого знати. Через це жінку переконували не лише ми, а і вищестояче начальство, і десь на третій день ящик коньяку для комісії розв’язав цей спір на нашу користь. Акт здачі робіт був підписаний.

За весь час я пам’ятаю лише один конфлікт, можна сказати, світоглядний. Вечеряли ми звичайно в місті, шукали якесь кафе або ресторан (ввечері більше ніде було поїсти), і завалювалися туди всією бригадою. Часто замовляли щось випити, в кафе ще можна було замовити і горілку, і вино (пізніше з цим ставало дедалі сутужніше). Дехто добавляв і після того - поговорити за стаканчиком - це ж святе. Пару раз були і випадки похмілля, після чого Гаджи оголосив рішення: якщо п’ємо, то всі, і небагато, а індивідуальні походи забороняються. Мені це рішення видавалося розумним, але один з наших хлопців, Вазіф (з Дагестану, аспірант з мехмату) виступив проти: після роботи кожен може робити, що хоче. Якщо ж він на наступний день не може працювати через похмілля - от тоді і потрібні дисциплінарні заходи. На цьому пункті вони з Гаджи розсварилися, і скоро при якійсь нагоді Вазіф покинув загін і поїхав у Москву. Цей випадок міцно засів у мене в пам’яті.

Після успішного підписання акту ми поїхали додому. Вилетіти вдалося через Ухту на Горький (зараз - Нижний Новгород). Весь політ на горизонті факели - спалювали попутний газ. Інколи горизонт взагалі затягувало димом - горіла тайга.

У Горькому ми швиденько збігали подивитися Кремль - справді вражаючий пам’ятник середньовіччя, купили якісь місцеві ложки-горщики і подалися на залізничний вокзал: грошей на літак не вистачало. А квитків на поїзд, як завжди, не було. Але була користь

від партійно-державного апарату: у ЦК і Совмін в Москву гнали з Горьковського автозаводу чорні "Волги". І водії підходили до кас на вокзалі і брали пасажирів, коштувало це приблизно як квиток на поїзд.

Так ми і виїхали в Москву на новенькій чорній "Волзі", і ці 400 кілометрів я до цього часупам’ятаю. Ми бачили дві аварії з мотоциклами, в обох мотоциклісти загинули, причому в одній вини мотоцикліста практично не було: просто солдатик на ЗІЛі вискочив з бічної дороги на трасу. А ближче до Москви ми їхали в димах: горіли ліси і торф, було важко дихати. Це літо добре пам’ятають москвичі, тоді Москву по-справжньому затягнуло димом.

Перед 3-м, 1971 - картошка, Московська область

В середині вересня 3-го курсу нас чекала несподіванка - послали "на картошку". До того МГУ не посилали, хоча всі ВУЗи вересень, а часто і частину жовтня копали-збирали. Були у нас розмови, що ректор, академік Петровський, математик, з висоти свого авторитету не брав трубку, коли дзвонили з райкому чи міському партії з питань картошки, а університетський партком при ньому не мав досить ваги. Але в січні 1973 Петровський помер. Може вже і раніше хворів і не було в нього сил відстояти МГУ восени 71-го? Після нього став ректором наш фізфаківець (зав.кафедрою "Общей физики и волновых процессов" - дуже сильна була кафедра) - Р.В.Хохлов, цілком партійна людина, який енергійно проводив ПАРТІЙНУ лінію. Це включало і практично комендантську годину в гуртожитках, і сухий закон, і облави перед лекціями (переписували присутніх, записували тих, хто запізнився, а вже пізніше проробляли відсутніх)… Хохлов помер від серцевого нападу при сходженні на пік Комунізму влітку 1977 р., його зняли з гори вертольотом і доставили в кремлівську лікарню, але не змогли спасти. Його серце - про це він знав, це було відомо - не допускало таких перевантажень, і все ж він пішов. Для чого?.. Між іншим, диплом мого батька підписаний Петровським, а мій диплом - Хохловим.

Одним словом, десь у вересні нам оголосили, що всі повинні їхати "на картошку". Майже всі поїхали, а нас невелика компанія не поїхала. Може не знали? Може не поїхали в знак протесту - "ми повинні вчитися, а не збирати чийсь урожай" (що більш імовірно) - не пам’ятаю. Але через кілька днів стало нам сумно - гуртожиток і факультет спорожніли, і ми (чоловік 6) вирішили таки поїхати. І поїхали!

Фізфак жив у піонертаборі Гознака, десь, здається, в Красногорському районі, кілометрів 30 від Москви. Піонертабір був класний, акуратні будинки в лісі, велика їдальня т.п. Гознак, багата підприємство!

Факультетський "картошковий" табір був страшенно здивований нашим з’явленням, але нас прийняли. Оскільки вже всі бригади були сформовані, нас поставили на другу зміну - вантажити мішки з картоплею-морквою на причепи. Це було класно! Підйом табору (десь о 7.30) нас не хвилював. Ми вставали десь о після 9-ої, йшли на кухню, де нам давали щось поїсти (там теж працювали і наші студенти). Потім грали в пінг-понг або в карти, обідали десь о першій і йшли в поле. Якщо був трактор з причепом - кидали мішки, ні - то сиділи десь у посадці. Осінь була фантастична - підмосковна, жовті-зелені-червоні дерева, прохолода… "Лишь паутины тонкий волос// блестит на праздной борозде".

Моркву збирали руками з землі після того, як її підкопували плугом. На картоплі працювали комбайни, такий собі агрегат з величезним колесом-транспортером.

Наша зміна закінчувалася пізніше, ніж у інших - треба було завантажити те, що всі бригади назбирали. Ми приходили в табір вже після вечері, не завжди була нормальна вечеря, але щось нам давали поїсти.

В таборі був дуже суворий сухий закон, і взагалі майже армійські порядки - "построение" вранці і ввечері, рапорти бригадирів, соцзмагання і т.п. Ми ж жили своїм життям - норми виробітку не було, постійного за нами нагляду теж. Крім того, коли не було трактора, або коли тракторист був "свій" - ми встигали змотатися в сільський магазин і закупить кілька пляшок портвейну. Тоді сиділи у лісочку - кайф!

Це тривало десь тиждень. Потім почалися (не з нашої вини чи подачі) якісь протести народу. Воно й справді: на полі йде комбайн, копає/перебирає картошку, великий такий барабан. Нагорі стоять наші студенти, перебирають. Тоді комбайн наглухо зупиняється в багнюці, виробітку немає, що робить студентам - неясно, але ж і план горить… Крім того, піймали кількох (чи більше?) з випивкою. Відрахували, об’явили, що вони за п’янку будуть відраховані з університету. За що?! (Потім вже стало відомо, що нікого не відрахували, а зачислили їх в інший "картошний" студзагін, в Немчиновці ближче до Москви, де народ картошку бачив нечасто).

Але ми всього цього не знали. Як дисциплінарний захід, було організоване "звено сачков", а мене поставили "бригадиром" - з формулюванням, що я норми всі, звичайно,виконую, але балакаю забагато, тому мені і карти в руки. Нас було чоловік 10, всі нормальні хлопці, які погано працювали до того в принципі в знак протесту. Вибір лінії поведінки був непростим, але ми вирішили: норму робимо за половину часу, а потім демонстративно байдикуємо.

Так і робили. Факультетському і комсомольському начальству воно не дуже подобалося,але і вдарить нема за що (та й не хотіли вони нічого такого, абсурдність ситуації їм була зрозуміла не гірше від нас). Так ми до кінця і допрацювали, а в кінці нашому "звену" і мені як бригадиру ще й оголосили подяку.

Там я вперше доситьбагато грав у пінг-понг ізрозумів, що у сутінкахбачу набагато гірше (упорівнянні з людьми знормальним зором), ніжпри нормальномуосвітленні. Проста фізика:зрачок через великуапертуру перестає бутитонкою лінзою, а нетонкулінзу окуляри некоригують. Привітпрекрасному курсу оптикиБорна/Вольфа!

На фото справа -"Звеносачков"

Після 3-го, 1972 - Краснодарський край і літо

На третьому курсі я вирішив, що "лівих" стройбригад з мене досить, і краще я поживу нормальним студентським життям в нормальному стройотряді. І тому записався в наш факультетський стройотряд, і поїхав разом з усіма в Краснодарський край. Приїхали в якусь станицю (забув назву), поселили нас у спортзалі школи, і вийшли ми на будівництво корівника. І вже через пару днів стало ясно, що бардак він скрізь бардак: матеріалів, інструментів і фронту робіт нема - очевидно, колгосп/радгосп або взагалі погодився прийняти студентів під тиском райкому, або не зміг чи не захотів підготуватися до нашого приїзду. Виявилося також, що половина наших студентських спеців, які записалися мулярами, насправді нічого не вміють, а в перші ж дні кілька чоловік обгоріли до опіків... Ми тинялися без діла, і я після недовгих вагань сказав усім до побачення і поїхав додому - добре що це недалеко, і грошей на квиток вистачило.

Я нічого не знав про минуле краю - що заселений він був українцями, і що суворі порядки кубанських козаків - це лише еволюція скворих порядків українських козаків, і що русифікація так до кінця і не зрусифікувала сільський кубанський народ. Тому дуже дивувався, чуючи в станиці майже українську мову. І ще більше здивувався, почувши на автобусній зупинці гірке зізнання якоїсь старої жінки, що живемо ми, як бур’ян, і що ж ми можемо зробити, "если мы тупые, как кирпичи". Мабуть цей епізод запам"ятався через те, що ця остання фраза була назвою мого улюбленого тоді і зараз альбома JethroTull "Thick as a brick".

Півтора місяці я був дома, їздив до бабушки-дєдушки в совхоз, катався там на Вікторовій "Яві" (і був там близький до серйозної аварії, коли на великій швидкості лопнуло зношене кільце поршня, його уламки попали в картер і заклинили шестерні - якось мене не перекинуло через руль і мотоцикл просто ліг на дорогу і трохи нас з ним покрутило; знову ж таки добре, що були дуги і мені не роздробило коліно).

Їздили також з батьком у Херсон до його друга з таборів, моряка, може капітана. Звали його Борис, і сидів він за якусь антирадянщину. Борис привозив зі свої плавань заборонені книжки, і мене залишили на пару днів на дачі в Дніпровських плавнях, де я купався і читав, здається, "В круге первом" Солженіцина і "Доктор Живаго" Пастернака. Не до кінця дочитав "Живаго", але враження було дуже сильне, особливо від Солженіцина.

Перед 4-м, 1972 - Кіровська область

Літо було довге і ліниве, і я виїхав у Москву вже 26 серпня - на останні дні серпня було, як завжди, важко дістати квитки. І вже в перший день після приїзду зустрів у гуртожитку когось з наших, і мені сказали, що мене шукав командир стройотряда (думаю, що це був Гаджи). Дали його телефон, і я йому подзвонив - добре, що в Домі студента МГУ була своя пошта і переговорний пункт на першому поверсі зони "В". Гаджи кричав у трубку (чути було погано), що нема чого бити байдики, а треба їхати в Кіровську областьфарбувати міст. Пообіцяв двадцять рублів в день і оплату дороги, а харчування на місці для всіх є. Дуже нормальні умови, тим більше, що він сказав - днів на десять, пофарбуєш міст і гуд бай. Це мене переконало, на наступний день я сходив на факультет, відмітився в учбовій частині, що приїхав, і ввечері вже був у поїзді. В десять днів не вклалося, але й перебор був невеликий.

Де саме був цей міст - не пам’ятаю. Вийшов я на якійсь маленькій станції, райцентр чи просто слище, вже рання осінь, на місцевому автобусі доїхав до монтажного

майданчика біля річки. Жили у великому будинку лісника, там же був наш штаб. Всього нас (студенти, аспіранти, співробітники МГУ і не тільки) було чоловік 20. Працювали у дві зміни, спали на печі, на якихось нарах, поставлених у кімнатах будинку. Тісно. Господиня готувала нам їсти, умивалися в річці. Коли я їхав назад у Москву, десь 14-го вересня, вранці вода вже була вкрита тоненьким льодом. І протягом цих двох тижнів розгорталася фантастична красота жовтіючих дерев, яка майже в один день закінчилася: після заморозку жовте листя опало.

Міст - не дуже великий, метрів 100 - вже був зібраний на березі, але фарбувати ще було нічим: не було фарботерки, чогось не вистачало в краскопультах... Мене поставили в одну з бригад, яка працювала на опорах. Одна опора вже була готова, робили другу. Робота важка: в дно було забите шпунтове огородження навколо майбутньої опори, потім робили буронабивні сваї. Установка в арматури в трубу, бетонування сваї - це буланаша робота. Вода протікала через шпунтове огородження, її відкачували, але все одно доводилося стояти по коліна у воді, а згори нам опускали ківш з бетоном, який треба було направити в отвір обсадної труби. Б-р-р.

Потім на сформованих сваях монтували бетонні кільця - приблизно метрів 8 на 3 і, мабуть, тон 10 вагою. Ми стояли (двоє) у внутрішніх отворах кільця (отворів було два) на дошках, покладених на нижче розташовані кільця, і ломами підправляли кільце, яке опускав кран. Потім все це зварювалося і бетонувалися шви.

Тут я був свідком двох аварійних ситуацій, які все ж закінчилися благополучно.

Як завжди, будівництво відставало від графіка і техніки не вистачало. З нами працював один автокран з одним крановщиком. Крановщик був страшенно втомлений і відмовлявся працювати. Його вмовляли, це було у нас в "штабі", накінець, посадили вечеряти і налили повний стакан водки. Це подіяло, пішли на об’єкт. Почали підганяти кран, стріли не вистачало, крановщик лаявся, що при такому виносі він не втримає кільце. Все ж почали монтаж. Одне кільце поклали, почали класти друге. Вгорі працювали, здається, Гаджи ще з одним хлопцем. Ми кілька чоловік були на березі. І от сталося те, чого боявся крановщик: коли кільце було десь на півметра над попереднім, щось не витримало і стріла пішла вперед - а кільце пішло вниз і вперед, закриваючи отвір, де були наші хлопці... Крановщик зреагував, відпустив трос і кільце гепнулося на опору. Тут з отворів показалися хлопці - вони встигли пригнутися. Жах. Крановщик з матами виліз з кабіни, і більше вже з нами не працював. Звідкись пригнали більший кран, робота пішла краще.

Другий випадок був з нашим майстром, днів через два. Ми вже закінчували укладку кілець, опора була метрів десять висотою. Такою ж довгою була і драбина, яка стояла десь під кутом 45 градусів до опори - після того, як ми піднялися на опору, її опустили нижче, щоб не заважала. Ми працювали, коли під’їхав майстер і йому здалося, що ми робимо щось не так (може й справді робили не так). І він почав нам щось кричати, підбіг і почав підніматися по драбині. Нижній кінець її був незакріплений, і коли наш майстер був вже майже нагорі - драбина поїхала. Коли вона доїхала до верху шпунтів - зхрустом переломилася, і верхня частина з нашим майстром - вже верхи на перекладині - застрягла між шпунтом і опорою. Добре що він не загримів нижче, на дно шпунтового огородження - обійшлося для нього травмою важливих деталей організму, але на другий день він вже вийшов на роботу.

Вразила мене і картинка після видачі зарплати робочим (хоча вона і не мала б уже менедивувати). Біля сходів, які вели у житлові вагончики , виросли величенькі купки

пузирьків від усяких настойок - арнік, календул і т..п., а також порожніх флакончиків від одеколону і пляшок від горілки. Не знаю точно, чому пили настойки і одеколон: може складно вже було купити водку або якийсь портвейн; а може тому, що від усяких настойок кайф був сильніший...

Після того, як довезли все для фарбування, ми з моїм колегою з минулого року швидко, днів за п’ять пофарбували міст. Робити це на березі було просто задоволення - у порівнянні з сиктивкарською акробатикою.

Через пару днів міст насували. Це варто бачити: до першого прольоту кріплять легку аван-секцію, метрів 20 довжиною, прикріпляють десяток тросів і з протилежного берегакілька бульдозерів і тракторів тягнуть всю змію моста (до нижніх пластин головних балок якого прикріплені шпали з рейками) по встановлених на опорах котках.

Я подивився, як міст зрушився і поповз уперед, як аван-проліт накотився на котки першої опори, й пішов на автобус.

В Москві я не зразу з’явився на факультеті - треба ж було поділитися враженнями, випити пива і т.д. Аж через пару днів мені переказали, що в деканаті мене розшукують. Пішов в деканат, зі мною грізно поговорив зам.декана по курсу Черніков і послав на кафедру - щоб розібралися і вирішили, як мене покарати за двотижневий прогул.

Через кілька днів було засідання кафедри (експериментальної ядерної фізики). Зав кафедрою, маленького зросту професор Л.В.Грошев років під сімдесят (дуже добре читав лекції з нейтронної фізики) виголосив промову, що не можна ж так, що в його час за запізнення на кілька годин чи прогул могли і посадити, і т.д. Тут молодші за нього співробітники почали говорити, що часи уже не ті. Після чого мене спитали, чому я прогуляв. Я позичив у Сірка очі і сказав, що поїхав до сестри і там захворів. Тоді спитали,які в мене оцінки за сесію (слава Богу, у мене якраз були тільки 4 і 5). Після чого Леонід Васильович наказав мені більше не прогулювати і мене відпустили. Я пішов у деканат, знайшов Чернікова. Той спитав, чим закінчилося засідання кафедри. Я чесно сказав, що мені сказали більше так не робити. "Ну от, іди і більше так не роби" - на цьому епізод був вичерпаний.

Цікаво, що не всім так повезло. Якраз у той рік протягом перших чисел вересня влаштували перевірку - хто приїхав, кого немає, і відсутніх без поважних причин покарали. Мій друг Женя Руденчик, з яким ми жили в одній кімнаті, спізнився на три дні(у нього в Ярославлі була дружина з маленьким сином), і йому вліпили догану. З доганою не брали в аспірантуру, куди Женя (теоретик, всі п’ятірки з першого курсу і до курсу наукового комунізму) мав усі підстави поступити. Догану можна було зняти на 5-му курсі (написати заяву, сходити на деканську комісію - багато хто так і зробив), але Женя догану не зняв і в аспірантуру не поступив. Та й не дуже вона його влаштовувала: де і на що жити з дружиною, вчителем, і двома малими дітьми? Подалися вони на наукову станцію, здається, "Солнце" десь під Владивостоком, і там жили кілька років, аж поки Женя не влаштувався на роботу в ИЗМИРАН в Троїцьку під Москвою.

Після 4-го, 1973 - воєнка, Брянська область

Четвертий курс - останній, коли є "воєнка". У нас вона заняття з "воєнки" проходили у так званому камеральному корпусі, і вивчали ми комплекс СНР - "станция наведения ракет" - протиповітряної оборони. Зразу після факультетських екзаменів - місячна практика у відповідній військовій частині, в Брянській області. Дуже цікаво і повчально. З нами були, здається, двоє викладачів з нашої військової кафедри (а викладачі у нас

були хороші, і як спеціалісти, і як люди). Опишу кілька основних епізодів/фактів, які запам’яталися.

Частина стоїть за кількадесят кілометрів від найближчого містечка. В частині менше ста чоловік, з них десь 70 - рядові і сержанти. Між ними є різні, технічно грамотні і "чурки" (з Середньої Азії), чия робота - поратися біля свиней. Без свиней частина була б без м’яса…

Дисципліна в частині, як на мій погляд (ясно, що я не експерт у цьому), нормальна. Думаю, саме нормальні частини наша кафедра вибирала. Нас теж ганяли нормально, без знущання, але і без особливих поблажок. Після підйому бігали в чоботях навколо станції, мили-натирали підлогу в казармі і навіть (кому "повезло" одержати "наряд вне очереди") сотрир. Цікавою була робота з технікою - хоч і на симуляторах, а все ж реальна робота в реальній кабіні станції. Жарко, напівтемно, шум вентиляторів - станціябула в основному на лампах. Потім стрільба (з автомата лежачи в мене ОК, а з пістолетане попав у мішень ні разу, але й стріляли тільки тричі, на залік). Будні, потім присяга.

Не знаю, чому нашу частину відвідав командуючий ПВО Батицький. Мені довірили бути днювальним від студентів(називалося - "сидіти на тумбочці"). Так що я генерал-лейтенанту (здається так - точно звання не пам’ятаю) рапортував. Він спитав - "що, важче мабуть служити, ніж вчитися в університеті?" Я відповів у тому дусі, що вчитися, мабуть, складніше.

Цікаві були посиденьки з одним капітаном, який воював у В’єтнамі (а це ж було зовсім недавно!) на такому ж комплексі СНР, на якому ми були. Найгірше, казав, 100% вологість при високій температурі, шкіра облазила клаптями. Розказував, як після пуску ракет всі стрибали в автомашини і тікали з позиції - якщо ракета попадала, то американці дуже швидко присилали ескадру і від позиції залишалися лише ями, які зарівнювали бульдозерами. А він після В’єтнама спокусився на зірочку (капітана) замість академії, та так і застряв зі своєю зірочкою в брянській глушині…

Чомусь я був на зборах з групою астрономів. Дуже толкові, серйозні хлопці, з багатьма япізніше підтримував знайомство, а двоє стали моїми друзями. Алік Макеєв, з Підмосков’я, цікавився книжками, філософією, ми з ним кілька разів зустрічалися і післязакінчення університету, але потім я його загубив, бо вони з дружиною кочували по Москві по квартирам. Алік подарував мені китайський гороскоп, передрукований на машинці - це був один з перших примірників у Києві. Алмас Шалабаєв, казах з Алма-Ати, заохотив мене грати в теніс, ми з ним багато говорили про музику, науку, національні питання і т.п. Алмас закінчив аспірантуру в ГАИШ ("Государственный астрономический институт им.Штейнберга"), одружився з француженкою і емігрував доФранції, де живе і працює астрофізиком на обсерваторії в Алесі. Коли його подруга Крістіна Морнетас приїхала до Києва після стажування в Москві, він нас познайомив, і з тих пір ми з нею дружимо.

Після зборів нас поселили в ДАС ("Дом аспиранта и стажера") на вул. Шверника, і ми через кілька днів здавали держіспит з воєнки. Іспит мені був не страшний, мені спеціальність подобалася і все, що потрібно, я знав, але в мене був квиток на авіарейс до Петропавловська-Камчатського, зразу після екзамену (чомусь я не взяв квиток на більш пізній рейс - очевидно, просто злегковажив). Це мені дорого обійшлося.

Я здав екзамен одним з перших, але ж треба дочекатися "построения" і т.п. А воно все затримується, затримується… Я вже бачу, що запізнююся, підійшов до свого

підполковника, а він каже - та ніяких проблем, іди. Можна було години на дві раніше вискочить! А так - таксі до ДАСу, всі речі в рюкзак, таксі до Павелецкого вокзалу, а електричка до Домодєдова вже тю-тю… і на останні рублі довелося їхати до Домодєдова на таксі, так що в Пітер (так всі тамтешні називають Петропавловськ-Камчатський) я прилетів приблизно з трьома рублями. І це було не кайф.

Після 4-го, 1973 - Камчатка

Петропавловськ-Камчатський зустрів холодною дощовою погодою. Місто на пагорбах (сопках), кілька бухт, навколо гори/вулкани. В якомусь бараці при СМУ чергувала дівчина, представник нашого стройотряда - який працював на заході, на березі Охотського моря. Грошей у неї не було, погода була нельотна, а добратися до місця призначення з Пітера (який на східному узбережжі Камчатки) можна було або літаком, або теплоходом, який ходить двічі на місяць і в дорозі днів п’ять. Я тинявся по місту, продав за п’ятірку свій плащ-болонью, на ці гроші якось харчувався. Один раз вдалося підрядитися на півдня розвантажувати сіль з баржі, теж якісь гроші заробив. Тоді, здається, одержав переказ з дому, розпогодилося, і я вилетів у Соболєво.

В Соболєво я застав повний розвал. Жили в спортзалі школи, порядку ніякого. Там я побачив, як швидко хороші хлопці скочуються до стану напівбомжів, не миються, не голяться, не слідкують за одягом… і це старшокурсники і аспіранти МГУ! Дуже тонкий шар культури на нашій інтелігенції…

Загін розколовся на кілька бригад, старші взяли собі прибуткові об’єкти, а для молодших (до яких попав і я - бо приїхав пізно), чоловік 15, залишилося будівницто школи - яку треба було здати до 1-го вересня. Все ж ми працювали, робили опалубку (тут було добре те, що я знав роботу з сокирою), в’язали арматуру, заливали бетоном перекриття. Школа селищу була дуже потрібна, так що про нас навіть писали в місцевій газеті, як про студентів-комсомольців-ударників. Але це до прикрого інциденту: нам завжди не вистачало матеріалів, якось ми стояли півдня - не було гравію, а водій вантажівки чи то запив, чи просто десь спав, а машина його стояла біля об’єкта.

Один з наших хлопців, син якогось начальника в Москві, залізячкою повернув ключ в замку запалення, ми сіли й поїхали в Кіровськ, де був кар’єр. Ми там бували не раз, виходили на берег Охотського моря: літо, стоїш у "ватніку" і тебе пробирає до кісток! Цей раз було те ж саме - накидали лопатами у самосвал гравію, поїхали, але по дорозі назад наш хлопець-водій не справився з керуванням - самосвал не легковушка! - і майже кудись (чи в когось) в’їхав. Міліція, скандал… але якось зам’яли, і папа його поміг, і постраждалих не було, та й наміри були благородні.

Ще коли я був в Пітері, то вичитав у порту, що 18 серпня відходить теплохід з екскурсієюв Долину гейзерів - чудо природи, і путівки є. Тоді Долина ще була відкрита, і в сезон (червень-вересень) туди ходили теплоходи з туристами, десь тиждень в дорозі і кілька днів там, спорядження давало турбюро. (Закрили Долину десь років через п’ять, бо туристи все страшенно витоптували. А прокласти бетонні доріжки, як я пізніше бачив у Хаконе - це ж така непідйомна робота…)

Я вирішив попасти на екскурсію, тому 15-го розпрощався з бригадою, мені дали десь рублів 200, і я пішов в аеропорт. Але пішов не на першийс рейс (який був десь о 7-ій ранку), а пізніше. І тут знову не повезло: ранній рейс полетів, а потім закрився аеропорт у Пітері… Так я ходив в аеропорт Соболєво кожен день зранку - ми тинялися там десь до3-4 дня, поки ще бували якісь надії, а потім нам оголошували, що рейса не буде.

Вилетіли 18-го надвечір. Дуже красивий був захід сонця між сопками, я бігав від борта до борта і фотографував (літак ІЛ-14, дюралеві сидіння вздовж стінок фюзеляжа). А колиприлетіли - зняв свій напівавтомат "Зоркий-11" і запхав у рюкзак - про що довго жалкував.

Ми летіли вдвох ще з одним нашим хлопцем. Коли прилетіли, я подзвонив в турбюро і мені сказали, що теплохід пішов - я пропустив екскурсію. Робити нічого, купили квитки до Москви і вирішили повечеряти. В Соболєво поїсти ніде було, тож ми були сильно голодні. Пішли в ресторан на 2-му поверсі аеропорту Єлізово, але з рюкзаками нас не пустили, не положено. Ми залишили рюкзаки біля входу. Потім мій приятель пішов і таки з боєм свій рюкзак заніс, а я й не пробував: мій батько багато разів розказував, що люди всі чесні, нормальні, і що він залишав речі і завжди вони залишалися на місці і т.д.Але це не був, мабуть, Петропавловськ-Камчатський?.. Одним словом, коли ми вийшли з ресторану - рюкзака мого не було. Я пішов у міліцію, там сказали, що сам дурак (правильно сказали), і що нічого зробити не можуть. Я ходив навколо аеропорту, сподіваючись, що викинуть документи - але нічого не знайшов.

Моє везіння було в тому, що після того, як я купив квиток, я поклав квиток, паспорт і решту грошей - рублів 150 - у кишеню піджака, і все це у мене залишилося. А з рюкзаком пропали костюм, фотоапарат і інші речі, залікова книжка, студ.квиток, приписне свідоцтво - я ж вилетів у Пітер зразу після екзамена по воєнці! Потім була морока все це відновлювати.

Я ходив навколо будівлі аеровокзалу, заглядав під кущі - чи не викинуть документи. Не викинули. І тоді я здав квиток на Москву і купив квиток до Мінеральних Вод - якраз був рейс. Вирішив кілька днів провести на березі Чорного моря.

Політ був одним з найважчих з усіх моїх перельотів. Місце в салоні ІЛ-18 - прямо перед перегородкою, ноги випрямити не можна. Пересісти нікуди, літак повний, 18 годин у повітрі, а весь рейс десь 26 годи. Посадки в Хабаровську, Петропавловську (Казахстан) і ще десь одна чи дві.

Поряд зі мною сидів моряк Вітя з сейнера, летів у відпустку. У нього була така сумка, з якою жінки ходять в магазин, і там у два ряди - пляшки з коньяком. Почали пити зразу після зльоту. Я досить швидко зійшов з дистанції, куняв, зігнувшись на своєму кріслі. Але Вітю активно підтримали два якихось авіатора, які сиділи за нами. Перед Петропавловськом він вже сидіти не міг, а все лягав під крісла нашого ряду - і п’яний, і змучений незручною позою, я його піднімав і всаджував назад. В Петропавловську Вітюне хотіли пускати в літак, але авіатори вступилися - пустили.

В Мінеральних Водах ми вийшли хитаючись. Вітю підхопили під руки авіатори і повели розкручувать далі, а я сів на автобус і поїхав у П’ятигорськ - чомуь мене туди потягло, гора Машук, Лермонтов і т.д. І там мені повезло: оскільки був день, то в кімнаті відпочинку на автовокзалі були місця, і мене поселили до вечора, прохолодна кімната, чиста білизна. (В ті часи влаштуватися в готель - це була ще та задача!) Трохи поспав, погуляв по вечірньому П’ятигорську і поїхав в Армавір - хотів побачити свого друга з першого курсу, Женю Титаренка. На другому курсі він плюнув на університет, його забрали в армію і він мав би вже повернутися. Але дома його не було, і я його побачив через півроку вже в Москві, він повернувся на факультет, але вже був не тим хлопцем, якого ми знали.

Женя не один так вилетів, я пізніше нарахував десь чоловік 60 своїх друзів-знайомих, які з різних причин переставали вчитися і їх відраховували. Часто це були толкові хлопці.А всього з курсу, з 550-ти які поступили, не дійшло до фінішу десь 120 чоловік - раніше язнав точну цифру, бо був на 6-му курсі у комісії по розподілу. І хоч багато з відрахованихпотім поновилися (факультет ішов назустріч), відсів дуже великий. Хіба не парадокс - поступити при конкурсі 6 чоловік на місце, а через півроку-рік почати байдикувати, пити, конфліктувати з викладачами - і вилетіти? Я це пізніше пояснював собі тим, що ми фактично були ще діти, на першому курсі середній вік був 17 років, психологічна витривалість була мінімальною, самодисципліна відсутня - і крім того здавалося, що всеще можна по-різному переграти, і буде щось навіть краще...

З Армавіра я заїхав кудись на берег моря (Лазаревська?), покупався днів два і поїхав додому. Самому нецікаво, а легко знайомитися я не вмів, та й зараз не вмію. Добре було те, що всі поїзди на Москву (аїх було багато, особливо влітку) - зСухумі, Сочі, Тбілісі, Єревана - йшличерез Туапсе, а далі Ростов,Іловайськ і ось - Костянтинівка.Квитків, звичайно, не було, але явже мав значний досвідспілкування з провідниками іпоїздок на третій полиці.

Мій студбілет 73-го року

Після 5-го, 1974 - Джемете

Камчатські пригоди відбили в мене охоту до пізнання життя в стройотрядах, я усвідомив, що ось останнє літо в університеті - а я жодного разу не був у нормальній студентській літній компанії, десь на морі, в поході, з дівчатами і без жодних намірів заробити більше грошей. Поїхати в літній студентський табір відпочинку мене підбивав імій друг Юра Альошин. Записатися виявилося просто - я ж ні разу до того не скористався профспілковими пільгами, вчився добре (на 5-му курсі одержував підвищену стипендію - 59 рублів замість 45, як було положено п’ятикурсникам). До того ж у студентському профкомі був свій хлопець - Віталій Колобанов, яхтсмен з Набережних Челнів, який і мене привів на третьому курсі в яхтклуб. Він же порадив саме Джемете - були й якісь інші варіанти.

Так я попав у літній табір МГУ в Джемете, біля Анапи. Табір був наметовий - великі намети десь на 8 ліжок, між ліжками, правда, покладені дерев’яні трапики, бо табір стояв на піску, 50 м піщаної дюни - і ось берег моря. Їдальня була в дерев’яному павільйоні, і ми час від часу там повинні були чергувати - як правило, чистити картоплю.Був також асфальтований танцмайданчик, кілька великих альтанок, волейбольна площадка, кілька столів для пінг-понга.

Життя в таборі було цікаве і приємне, до нього пасувала і вранішня зарядка на пляжі, і спортивні змагання (я грав у волейбол, плавав), і різні смішні естафети - як біг крабом чи плавання на надувних матрасах, наприклад. У таборі підтримувався порядок, був

майже сухий закон (хоч його й порушували - але ніхто не напивався). Старші товариші (аспіранти і викладачі) дбали про мораль, після відбою інколи "прочесували" дюни з ліхтариками, шугали парочки.

Ввечері - танці, а вдень у вільний час ми з Юрою Альошиним, Андрієм Макаревичем і Сашою Кутіковим сиділи в альтанці і грали в преферанс. Я в цьому був професором - мої перші два курси пройшли під знаком преферансу. Правда, в преферанс я вже грав рідко, було нецікаво. Починав уже грати в спортивний бридж, на 11-му поверсі жили приятелі з ВМК (факультет "вычислительной математики и кибернетики"), ентузіасти шахів і бриджа. Через рік

після закінчення університету я був у Москві, жив у когось в Домі студента і зіграв у ВМК-шному гуртожитському турнірі по бліцу. Зайняв друге місце!

Всю нашу зміну в Джемете грала "Машина времени" - Макаревич, Кутіков і ударник Юра Фокін. В університеті "Машину времени" добре знали і любили, але всесоюзної популярності у неї тоді ще, здається, не було - вона тільки починалася. Хітом була "Ты или я", але грали також багато зарубіжного рока - Бітлз, Роллінги, Лед Цеппелін і т.д.

Пару раз нас вивозили на допомогу місцевим аграріям (це ж був комсомольський табір!) Пам’ятаю виноградники винзавода "Абрау-Дюрсо", щось ми там збирали, а потім нас повезли на завод, показали виробництво і дали попробувати свої вина. З того часу "Рислінг Абрау-Дюрсо" був одним з моїх улюблених вин, поки його ще можна було купити (лише в Москві, звичайно).

Це літо було дуже веселим, ійого не зіпсувало навіть те,що я вже був офіційнопризваний на два роки (післяодержання диплома) вармію. Можливо це навітьсприяло спокійномунастроєві - майбутнє нанайближчий час буловизначеним, не треба булопро щось хвилюватися,приймати якісь рішення.

Але в армію наш випуск так іне взяли - десь у жовтні ставвідомим наказ міністра оборони, згідно якого наш ВУС ("военно-учетная специальность") з університетів брати перестали - вакансії закривали вищі військові училища ПВО. Втім, потім декого таки взяли - техніка у випускників воєнних училищ працювала поганенько.

Шостий курс, finale

Шостий курс на фізфаці триває півроку, випуск в лютому, так що "університетського" літа після шостого курсу вже не було. Восени я був зайнятий вимірами на циклотроні НІІЯФа, писав дипломну роботу (яка навіть була відзначена грамотою), трохи грав у теніс, зустрічався з дівчиною, москвичкою, з якою познайомився в Джемете. Життя булоприємне і легке, як і має бути на шостому курсі.

Весняний призов у армію дав мені можливість ввічливо ухилитися від аспірантури, а коли вийшов наказ про відміну - поступати в аспірантуру вже було пізно, місця були поділені між кафедрами. Я не хотів в аспірантуру, бо влаштуватися кандидату після аспірантури по розподілу було практично неможливо: кандидату повинні були надати квартиру, а їх ні в кого не було. Та й щоденний ритм у Москві був дуже напруженим, я уявляв собі, як мене цей мегаполіс засмокче і викине на пенсію через 40 років…

Таким чином, аспірант МГУ одержує три роки комфортного життя в Москві, але після того має великий головний біль з працевлаштуванням (якщо не одружиться з москвичкою, звичайно - в Москві з пропискою місць для роботи було скільки хочеш). А випускнику - вчорашньому студенту - давали гуртожиток і прописку, і він міг почати життя на новому місці. Тому попросив свого наукового керівника, І.Б.Теплова, знайти мені розподіл кудись у Харків чи Донецьк - і він таки знайшов для мене місце в Києві, в Інституті ядерних досліджень Академії наук УРСР - спасибі йому і О.Ф.Нємцу, директору ІЯД. Дякуючи їм я не попав у Далекосхідну філію АН СРСР і в Арзамас-66, куди мене хотіли забрати на першому турі розподілу.

В Київ я прибув 3 березня 1975 року. Моїуніверситетські роки, включно з тим, що япобачив у своїх мандрах, не позбавили менеоптимізму і не зробили циніком, але на світ ядивився без ілюзій. Наступне десятиліття, доЧорнобиля, теж було багате на поїздки - немаєсумніву, що подорожувати мені подобалося. Іне лише тоді, коли мені за це платили (увідрядження я багато разів їздив у Москву іПідмосков’я, Одесу, Ленінград, Дубну, захищавдисертацію в селищі Улугбек під Ташкентом),але мандрував і сам: Москва, Карпати, Крим,Новосибірськ, Єреван-Тбілісі, Лермонтово-Сухумі і т.д. А коли розпад СРСР і падіннявлади КГБ відкрили кордони і для мене (першапоїздка - у Прагу в серпні 1990-го, на форум"The Peaceful Road to Democracy"), то моягеографія значно розширилася. Але це вжевиходить далеко за рамки даного тексту. Фото літа 1975 року - на

військовий квиток

Київ, жовтень-листопад 2013