№79

Журнал для українських дітей Румунії

дзвоникМісячник Союзу Українців Румунії. 6 рік видання, жовтень, 2013 рік

дзвоник (Clopoþel)

№ 79, 2013 р.Журнал для українських дітей Румунії.

Заснований у 2007 році.

Над дзвоником працювали:

Головний редактор: Микола Корсюк

Редактор: Людмила Дорош

Редколегія: Іван Ковач, Михайло

Михайлюк, Михайло Трайста, Марія

Чубіка.

Адреса редакції:м. Бухарест, вул. Раду Попеску, 15, с.1

тел.: 021-222-07-29; 021-222-07-37;

телефони/факси: 021-222-07-37

Друкарня:«S.C. SMART ORGANIZATION S.R.L»

Adresa redacþiei:

str. Radu Popescu 15, sect. 1

Bucureºti, România.

Наша електронна адреса:

redactia.clopotel@gmail.com

дзвоник пропонує:

* казки

* оповідання

* вірші

* загадки

* дитячу енциклопедію

* сторінку народознавства

* пісеньки

* сторінки-розмальовки

* рухливі ігри

дзвоник завжди радо прислухається до

ваших пропозицій і друкуватиме надіслані

вами спроби!

Увага! За достовірність надрукованихматеріалів відповідають їх автори!

Олександр Олесь

ліс восени

Давно вже скошені лани,стоять степи похило,А в лісі, в лісі восениТак любо ще, так мило.

На липах листя золотеТріпоче понад вами,Неначе знову ліс цвітеОсінніми квітками.

Там наче макові квіткиНа гілці зайнялися,Там наче жовті нагідкиПромінням пройнялися.

Тут в росах квіти лісові,Там струмені прозорі,Ось кущ біліє на траві,Як шум на синім морі.

Там шпак доспівує пісні,Всю душу виливає,Якісь брехеньки голоснісорока розпускає.

Ось жовтий лист на зайця впав,І заєць стрепенувся,схопивсь, на задні лапки ставІ вбік кудись метнувся.

Он ледве чутно ходить лис.То зникне між травою,То вгору дивиться кудисьІ крутить головою.

А вколо листя золотеТріпоче понад нами,Неначе вдруге ліс цвітеОсінніми квітками.

3

число 79дзвоник

На душі було невтішно, а в голові легкийтуман чи то зневіри та розчарування, а чисум’ятливої загадковості, навіяної Паву тин -чиними неясними недомовками, якими вонащоразу пересікала його упевненість. сидів назосенілій траві й блукав помутнілим зором пожевріючому обрію. сонце ще горіло присмер-ково, та Петрусь знав, що недовго йому щеслати на землю свою благодать, яка, здава-лось, хвильку за хвилькою прозолочує йо годушу, одсуваючи з неї назбирану тісноту, щонасотилася й чалила довір’я. Він спрагло всо-тував довколишню тишу і вже спокійнимзором споглядав довкілля, збираючись думка-ми. стояла безкрая тиша, і він рап-том одкрив для себе, що ніби пере-нісся в зовсім інший край. Щенедавно обрій ледь палахкотів, аза раз прояснів і загадково просвіт-лився. Дов круг буйніла жовтога-ряча осіння пора. Од різнобарв’яаж у очах рябіло, будило охоту зір-ватися на ноги і побігти навмання,викрикуючи шалену радість. Івсюди, аж до памороки, буйнієгриб’ячий дух. І сонце пахне п’янкогри бами, звисаючи над обрієм ржавою шапоч-кою гриба. Хоч уже на перекаті, воно щедрохлю пає золотими хвилями, свіже й привітне,наповнюючи душу неспокійним сподіванням.

– Тож яка це осінь? – запитав Павутинкулагідним голосом, сам дивуючись, куди звіт-рилась його ще недавня недовіра.

– А яка може бути? Осінь як осінь, – самбачиш, – відказала спокійно, наче дотепер ні -чого незвичайного не сталося. І Петрусь від-чув, як від її слів щось по-осінньому тепле йзаспокійливе вкраплюється в його душу.

– А я гадав, що вона сьогоріч незвичайна.– Хіба я знаю? У мій вік уже нелегко одріз-

ниш, що і як. стара я і забудькувата. Добре,коли молодий, а моє вже давно відгуло. Як вес-няний грім.

Петрусь мовчав, мов ошелешений. Не зна-ходив розумного слова і, щоб врятуватися зі

скрути, мовив тихо-претихо:– Гаразд, ходімо, а там ще побачимо, що нас

очікує.– А що ще може статися?– Я не знаю, та переконаний, що вам відо-

мо.– Он путівець перед нами, він сам приведе

нас туди. Дорога недалека, а там уже братовасадиба і грибна поляна. Не знаю, як тобі, але явідчуваю її подих. І твою радість теж.

Петрусь втішився Павутинчиними слова-ми і зразу ж рішився іти далі. Знесилений,ледве переставляв ногу за ногою, та не втра-чав завзяття. Та ще підбадьорювало те, що з

кожним кроком дедалі виразнішевичітковувалась садиба, а поручз нею височезні смереки, які вра-жали своєю потемнілою осіннь-ою смутою. Вколо стояла непо-рушна тиха-претиха передвечір-ня сутінь. Ніде жодного писку,жодного погуку. Тільки він зПавутинкою знемагають цейпутівець, не знаючи, куди дійдутьі що їх ожидає.Дорога виявилася на диво недо-

вгою. І обривалася вона несподівано передвузьким, без перил, підвісним на товстих дро-тяних тросах містком, що звисав над ледьжебаніючим маловодним потоком, чистим, ажкамінці можна було розгледіти на його дні.

– Ось і дійшли нарешті. Та насампередтреба поміркувати, як маємо робити.

– Що ж тут мудрувати? Треба перейтимісток, за ним же братова садиба.

– Це правда. Тож я переберусь потойбіч,підхоплена леготом, а ти доберешся черезмісток.

– Звичайно. Я так і зрозумів, – мовив Пет -русь, радий, що нарешті все скінчиться і вінпобачить омріяні гриби.

– Не радій передчасно, бо місток цей не -звич ний.

І Павутинка полетіла на легкому повіву, щодихав із лісу.

Микола КОРсЮК

Диво грибної пориДиво грибної пориХХV

4

число 79дзвоник

Настала золота осінь. сади й паркизапалали жовтими, червоними й багряни-ми барвами. У повітрі – запах прив’ялено-го листя, вночі примороженого холодом, авдень – припеченого ще гарячим сонеч-ком. Для сергійка дорога до школи сталасправжнім задоволенням і пригодою. Йде,підкидаючи ногами золотавий килимокопалого листя, збирає каштани і жбурляєними разом з друзями, змагаючись, хтокине далі. А як зустріне по дорозі великукупу зібраного листя – то кидається в неї,вдаючи, що то жовте бездонне море, а він –безстрашний умілий плавець.

Ось і сьогодні, повертаючись з хлопча-ками додому, вони бігали по парку, бави-лися листям. І хоча мама й свариласергійка, що той приходить додомуповний пороху від опалого листя, ну не мігвін утриматися від тих манливих куп! Осьі тепер, побачивши одну величезну, він,розкинувши руки в боки, упав на неї ізанурився майже з головою в ту шарудячувеличезну подушку. Розводячируками, сергійко «плив» жов-тим морем, як раптом… його рукавідчула щось тепле, м’якеньке.

сергійка аж перетрусило. «Ой,лишенько, що ж то може бути?Мабуть, пацюк!» – з огидою поду-мав хлопчик і хотів уже втікати звід-ти, як почувся тонесенький жаліб-ний писк. сергійко насторожився,прислухався – наче не схоже на пискпацюка. Повагався хвильку-дві, алецікавість перемогла, і він потихенькупочав розгортати листя. А там… мале-сеньке руде кошенятко, таке маленьке інемічне, що, мабуть, могло вміститися вмаленькій долоні хлопчика. Мабуть, йомубуло не більше двох тижнів, тому що йогосині мутні оченята були ледь відкриті.Мале подивилося на сергійка, і невідомо,чи воно побачило нагнутого над ним хлоп-чика, чи відчуло доброту в його дитячомупогляді, але воно щосили почало плакати.

«Що ж мені робити з ним, – розгубивсяхлопчик, – адже мама не дозволить менізалишити його у нас, бо квартира, як кажевона, – не для тварин, це не хата із двором,де їх можна тримати».

А тут і хлопці прибігли на жалібнийкрик кошеняти.

– Що ти будеш з ним робити? – запиталихлопці свого друга.

– Не знаю... – сумно відповів той, а рукавже потягнулася до малого найди і почалагладити його по голівці, намагаючисьзаспокоїти.

Мабуть, тепло його рук все-таки заспо-коїло його трішки, бо воно притихло.

– лиши тут, може, його знайде якаськішка і усиновить, – запропонував Володя.

– А якщо його спершу знайдуть собаки ірозірвуть? Або воно замерзне вночі, абопомре з голоду? – сергійко не міг залиши-ти з байдужістю кошеня просто так упарку серед листя.

– Ми теж не можемо його взяти додому,нам не дозволяють батьки, – мовили йомухлопці. – Ти знайшов – ти і вирішуй, що зним робити.

І ось сергійко вже вдома. Мама відчи-нила двері і відразу ж зрозуміла, що з їїсином щось трапилося. Він винувато іжалісливо дивився на неї, ледь не плачучи.

– Мамо, ну не міг я його лишитипросто посеред дороги, –задрижав сергійковий го -

лос, коли він простягнувперед мамою свого картуза,

у якому мирно спало крихітнекошеня.А воно немов відчуло, що в

цей момент вирішується вся йогодоля: відкрило свої оченята і запла-кало так сумно і жалісливо…

– Доглядатимеш за ним, годува-тимеш і вчитимеш його гарно

поводитися? – запитала мама сина, а усамої серце теж защеміло від жалю.

– Так, мамо, так! – його обличчя ажзасяяло від такої несподіваної радості. – Тине матимеш з ним клопоту, я займуся гетьусім!

Минали дні. сергійко годував малого зпіпетки теплим молочком, прибирав заним, а коли воно підросло – навчив йогоходити у пісочок. Мама була задоволенасином, адже він дійсно дотримався свогослова і піклувався за котиком так старан-но, що вона навіть змінила своє переко-нання про те, що тваринам не місце в хаті.А ще її серце зігрівала тепла думка, що їїсин виріс відповідальною і чуйною люди-ною, а це ж – найголовніше.

людмила ДОРОш

Çíàõiäêà â ïàðêóÇíàõiäêà â ïàðêó

5

число 79дзвоник

Микола сиНГАїВсьКиЙ

осінні дарункиНаталочка-школярочкаВже ростом немала.Вона цієї осені У перший клас пішла.В дарунок першокласниціЩасливий день приніс І яблука-антонівки, І мідний цвіт беріз.Навкруг сади пишалися У зелені, в красі.школярка даруваласвої гостинці всім.Вона ішла веселоюПо росяній землі.І з нею привіталисяКурлики- журавлі.До неї посміхалисяДорослі й школярі.Вона ж про них читала В своєму букварі.Про їхню дружбу щиру,Про школу, рідний дімшколярочка напише У зошиті своїм.

леонід КльОсОВ

пізня осіньОй, гуляє Осінь, та виграва.Пожовтіли листячка і трава.Закотилось сонечко за хмарки,сиротіють яблуні і ярки.

Віє прохолодою навкруги,Пришерхають скалками береги.Заховались Зайчики під кущі, –

Хай дерева вмиються у дощі.Зиму нам чистенькими зустрічать,Щоб мороз і віхолу обвінчать,До Зими-весіллячка саночкиПриготуйте загоді, діточки.

Богдан ГІРсьКиЙ

Я збираюся до школиЯ збираюся до школи, Вже немало знаю слів. Вчить матусенька поволі, Щоб читати я умів. Букву Б – бабуся вчила, Букву Т – татусьо наш, Букву М – матуся мила, Букву Д – дідусь Панас. Букву О-ля сам знайшов я – То сестриччине ім'я. Буква В – Вкраїна, воля, с – то вся сім'я. сам стараюся шукати Хоч би букву в день одну. Вчусь докупочки складати: Ма-ма, баб-ця і ді-дусь. Щоб в житті чогось навчитись, Не соромити рідню, – Вчуся також я числити, Рахувати, ох, люблю! Два горішки й три горішки, Тож у сумі буде п'ять, Так щодень поволі, трішки, Я навчився рахувать. А тепер уже без бабці І без мами й дідуся Порахую в хаті тапці, Усі гривні в татуся. Я збираюся до школи Й так чекаю того дня! Вчить мене, хоча й поволі, Наша згідна вся сім'я.

6

число 79дзвоникМарія ЧУБІКА

Всміхнувся жовтень листям золотимІ так красень-жовтень узяв віжки у свої

руки і правицею ступив у наш край. Післявересневих майже щоденних дощів появи-лося сонечко, таке бажане сонечко. Воноліниво котилося над Магурою, усміхаючисьдо жителів нашого маленького села.

Хоча вже не нагрівало так сильно, все жтаки дні були приємні, і ми з учнями вирі-шили піди в екскурсію. І ось одного дня мивирушили в напрямку Плішивок. Попередувисочіла Магура, дерева якої вже почалиодягатися у жовто-золотаві шати. З-поміжзелених листочків до нас усміхалися іжовті-жовті, немов золоті. Вони були окра-сою Магури, а вона стояла горда, мов доб-рий сторож села.

На полі вуйка Гріжака буввикопаний давним-давно глибо-кий рівчак, у якому завжди жилобагато жаб. Від весни до осенітут весело квакали вони, немовпроводили щоденний музичнийфестиваль.

Діти потихеньку наблизилисядо рівчака, щоб не сполохати їх,але скоро підбігли до мене і ска-зали:

– Пані вчителько, а тут вженемає жаб. Вони кудись зникли або помер-ли.

– Ні, діточки, я вам поясню: тому щонаближаються морози, холодні зимні дні,вони занурилися у мул, який знаходитьсяна дні болота, і там спатимуть аж до весни.Тоді ми почуємо знову їхнє веселе квакан-ня.

Василько не хотячи ступив на високиймурашник і тоді Михайлик зробив йомузауваження:

– Будь обережним! Ти розтопчешмаленьких мурашечок! А вони знищуютьшкідників лісу.

– Ой, я не хотів, пробачте. Я знаю, щовони є добрими санітарами лісу, – сумномовив хлопець.

– Не переживай, Васильку. Я скажу вам, ави запам'ятайте, що тепер у мурашнику, щотут на поверхні, вже немає цих малих істот.Вони переселилися під землю, а входи вцей мурашник закрили. Так що Василько нерозтоптав жодної мурашки.

– Вони теж будуть спати до весни? –запитала, немов защебетала, Оленка-пер-

шокласниця.– Так, вони будуть спати, а також і їжачки

будуть спати, бо за літо всі вони назби-рують багато жиру і тому їхній організм непотребує іншої їжі, – пояснила я.

– А білочка теж спить? – запитавЮрасик.

– Ні, білочка живиться взимку різнимнасінням, лісовими горішками і великимигоріхами, які заздалегідь заготовляє у своє-му дуплі. Також вони прибігають аж досела, щоб знайти горіхи на горищах хат, –пояснила я.

– Так, це правда, одна маленька рудабілочка часто бувала в бабусі на горищі і

ми знаходили там порожні шка-ралупи з-під горіхів, – мовилаАнночка.

– Зайчики, як і білочки, зимоюшукають собі поживу: сухогосінця, гризуть тоненькі гілкикущів, – сказала Марічка-четвер-токласниця.

– А я ще знаю, що вони зимоюзмінюють свою сіру шубку набілу, як сніг, щоб їх не заприміти-ли вовки, – додав Іванко.

– Дивіться, дивіться, як пташ-ки дзьобають яблука, – весело закричалаОксанка, коли вони зайшли до Друляковогополя, на якому було багато фруктовихдерев зі ще не зібраними плодами.

Всі повернули голови у той напрямок імовчки дивилися, як зграя горобчиківласує великими стиглими йонатанами.

– Діточки, це горобчики, вони, як і синич-ки, ворони, сороки, не відлітають від нас утеплі краї, – пояснила я і запитала: – Ану,хто з вас пам’ятає, як називаються ті птахи,які не відлітають від нас на зиму?

Кілька дзвінких голосів крикнули:– Зимуючі, зимуючі! – Молодці! Бачу, діточки, ви не забули, –

похвалила я дітей.Далі ми пішли полем і біля пнів, що зали-

шилися від дерев, знайшли багато опень-ків.

– Я знайшов найбільше від усіх, – мовивВасилько і показав свою торбинку, вщертьнаповнену молодими грибами.

– Я теж, я теж, – весело кричали діти.Поверталися змучені, але задоволені

таким цікавим днем.

7

число 79дзвоник

– Дятле, дятле! Добрий день!Дуб здоровий, не впаде?Дятел дзьобом дріботить:– Двісті років буде жить!

ефа плазує в гарячих пісках,ефа в колючих живе чагарях,ефа гостей зустрічає не ґречно...ефа – отруйна змія небезпечна.

Єнот навчав синка єнота:– Є в лісі річка і болото,Є мисливець – він полює,Є лісник – він ліс пильнує.

Зажурився заєць-тато –Заблукали зайченята!Зайчику, не треба сліз,Зубр на спині їх привіз.

Йосип кошеня гукав,Йодом ранку лікував:

– Йод пекучий, пострибай,Йорж колючий, не чіпай.

абетка

дд

ее

єє

зз

йй

від Олексія КОНОНЕНКа

8

число 79дзвоникМихайло ТРАЙсТА

пригоди лісових друзів1. Лист із африки

Одного осіннього сонячного післяобіду, коли влісу завмерло все, бо кожний собі хропів у соїйхатині, тільки вітерець ліниво колихав травкою іраз у раз шумів поміж дубовими гілками, приспі-вуючи за дзюрчанням швиденького потічка, якийперетинав лісову поляну на дві половини, так щозвірі називали себе лівобержними та правобе-режними і часто сварилися над цим, бо одні зних говорили, що слід називати себе лівобереж-ними та правобережними за течією потічка, іншінавпаки говорили, що напротів течії потічка. І такщо всі вони були і правобержними і лівобереж-ними, бо отак вирішив їхній лісовий цар ВедмідьБурмило Заспаний, син Бурмила Тихого, внукБурмила Доброго і правнук БурмилаСлавного.

Та цей післяполудневий спокійпорушив старий листоношаДятель Яків, який розстукав повсьому лісу, що прибув лист ажіз самої Африки!

– З Африки? – здивувався ВедмідьБурмило Добрий.

– Де та Африка? – завив Вовк КарпоШвидкий.

– Щось про такий край я не чував,– хитро облизав губи Лис Микита Хитрий.

– Що то за Африка? – рюхнув сердито КабанДанило Іклатий.

– Африка!.. – покотився клубком по лісу страх.– Афр-р-рика?! – перелякався Заєць Сидір

Боягуз і пострибав, щоб застерегти свій заячийрід.

– Африква-ква, – заквакали жаби, стрибаючи уводу.

– Афріквіц-квіц, – шубовснулись по своїхнорах польові миші.

– Афрікар-кар, – закаркали ворони.– Афрі-фріть-фріть, – зафрітькали та зацві-

рінькали лісові пташечки, ховаючись по своїхгніздечках.

– Аврикаш-ш-ш... – зашуміло дубове пожовклелистячко, а за ним лісова травичка і вода в потіч-ку.

– Африка, – байдуже повторив Їжак ПанасГолка, але про всяк випадок згорнувся в клубок.

Тільки старий Олень Семен Рогатий, хитро

посміхаючись, скубав спокійно пожовклу осіннютравку.

– Вуйку Семене! – підстрибнуло до ньогомалюсіньке дике Козенятко Тимофійко. – ВуйкуСемене!..

– Що таке, дитино? – запитав спокійним голо-сом Олень.

– Ви чули?.. Афлика!– Чув, дитино, чув.– І вам не стлашно? – здивувалось Козеня.– Не страшно, і тобі, Тимофійку, нема чого ляка-

тись, – заспокоїв його.– Не тлеба кажете, а хіба Афлика не страшна?..– Ге, та воно як для кого, але для нас Африка

не страшна.– А сцо воно таке Афлика?– Та це, дитино, далекий-предалекий край, у

якому живе багато різних звірів, яківиявляються нашими далекими

родичами. Колись я тобі розкажупро Африку та про її звірів, а

тепер іди та скажи всім, кого стрі-неш, що нема чого лякатись.

Веселеньке Козенятко поскакалособі, а тут із куща на нього кричитьЗайчатко Вітька:

– Тимофійку, бережись, бо йдеАфлика!

– Ге, – гегекнуло козенятко. –Афлика не стлашна, нема чого

лякатись, то клай таки далекий-пледалекий. – А ти звідки знаєш, хіба лозумієшся на

Афлиці? – здивувалось козенятко.– Та вуйко Олень Семен Логатий казали, –

гордо відповів Тимофійко, бо всі знали, що най-мудрішого за Семена Рогатого немає на весь ліс,бо недаремно він народився і виріс у місті в зоо-парку, де всякого видав, всякого чував і мабуть іпро ту «Афлику» чув.

– Та кажеш, Тимофійку, сцо не стлашна таАфлика? – перепитало зайча.

– Та де? – махнуло хвостиком козенятко. –Ходім лозкажемо всім, бо ади як поховались відстлаху.

– Ходімо! – погодилось зайчатко і обидвоємалят пострибали підспівуючи:

Хі, хі, хі – ха, ха, ха...афлика нам не стлашна!

(Далі буде)

9

число 79дзвоникІрина МОЙсеЙ

Їх було дванадцять. Дванадцять братиків, з одногобоку дуже схожих, бо всі вони були одного росту, а зіншого – дуже різних, бо всі були різних кольорів. А жиливони в гарній кольоровій коробці, на якій писало«Кольорові олівці» і яка стояла на полиці магазину. Їхчасто брали в руки, розглядали, і олівці знали, що всімподобаються, а ще помічали, як загораються очі дітей,коли ті їх розглядають. Одним словом, жилось їм в мага-зині непогано, і все було б добре, якби одного дня поручз коробкою олівців на полицю не поставили великийгарний Альбом. «Ой, він же нас заті-няє!» – зойкнув Жовтий олівець.«Тепер коло такого здоровиланас ніхто і помічати не буде!» –забідкався Синій. Сусід, схоже,не хотів сперечатися з братами-олівцями, мовчки стояв наполиці, пишаючись своїмикольоровими об кладинками. Таколи один із покупців попросивподивитися на нього і, розгля-даючи, полистав, олівці запри-мітили, що він всередині… порожній. Тобто, не те, щобзовсім порожній, в ньому було багато аркушів, але всівони були білі-білі, чисті, одним словом – порожні. «Тиба? – захихотів Червоний олівець. – Такий великий,такий гордий. А всередині що?» «А всередині – пшик!» –підхопив Зелений, і кольорові братики дружно засмія-лись. З того дня для Альбома почалось справжнє пекло.Олівці не минали жодної нагоди понасміхатися над ним.

Одного дня в магазин зайшла дівчинка. Спочаткувона оглянула Альбом, потім взяла в руки коробку золівцями. Далі їх разом склали в один пакуночок ізав’язали гарним бантиком. Олівцям зовсім не сподоба-лось, що вони опинилися отак, майже «в обіймах» зАльбомом, але схвильовані невідомим, принишкли ініяк не виразили своє незадоволення. Через якийсь часїх вийняли з пакунка, але вже не дівчинка, а маленькийхлопчик. Довкола нього – багато людей, шумно, весело.

Опинившись на столі, знову ж поряд з Альбомом,олівці почали визирати з коробки. «Де це ми?» – диву-вався Жовтий. «Куди ж ми потрапили?» – запитав Синій.«На день народження!» – почули чийсь незнайомийголос. Це відповіла їм рожева Лінійка, яка лежала настолі неподалік. «Ой, нас запросили на день народжен-ня! Ми – гості!» – весело загомоніли олівці. «Ви не гості,ви – подарунок!» – проскрипіла стиральна Гумка. «Так,так, це вас подарувала сестричка своєму братику», –

підтвердила Лінійка. «Ну нас, то зрозуміло! Ми ось якігарні, кольорові. А його чому подарували?» – закивалиолівці в бік Альбому, на що той тільки зітхнув. «А чому цеви так не ладите?» – здивувалася Лінійка. «Нічого, це ненадовго…» – хитро посміхнулася Гумка.

Наступного ранку хлопчик підбіг до столу, вхопивкоробку з олівцями і кудись помчав. «Ура, ми найкращі!Він нас вибрав гратися!» – вже з дверей радісно вигуку-вали олівці. «Дурненькі...» – знову хитро посміхнуласьГумка. Через якийсь час хлопчик повернувся з олівцями,

тільки тепер вони виглядали дещоінакше. Тепер їхні верхівки булизаточені в гладенькі конуси.«Ось які ми тепер! Модні!» – гор-дились вони, коли хлопчиквиклав їх із коробки на стіл.«Навіщо тобі він?» – загукавСиній, коли хлопчик взяв у рукиАльбом. «Чекай, чекай, заразпобачить, що в ньому нічогоцікавого нема», – злорадно про-мовив Зелений.

На подив олівців хлопчик не виявив жодного розча-рування, відкривши Альбом. Він поклав його передсобою, погладив чистий білий аркуш і взяв Жовтогоолівця. Незабаром у верхньому кутику аркуша з’явилосясонечко. Далі хлопчик взяв Зеленого – і на аркуші«виросла» трава, Червоного – і зацвіли квіти. Спочаткуолівці були приголомшені подіями, потім почали звика-ти, а згодом їм почала подобатись така забава. «І я, і яхочу!» – гукав Синій. Хлопчик взяв його – і засиніло небо.

Коли малюнок був закінчений, хлопчик акуратносклав олівці в коробку, закрив Альбом і побіг кудись.«Ну, як вам така гра?» – спитала Лінійка. «Не погано…»–тихо відповіли олівці. «Бачите, ви ж казали, що вАльбомі нема нічого цікавого. А тепер он який малюнокв ньому», – з докором промовила Гумка. «Дуже гарний,але то я не сам, – скромно сказав Альбом, – то миразом…» «Правильно, разом! – підтвердила Гумка. –Тільки разом ви можете бути цікаві. Бо що ще робити золівцями, як не малювати? І з Альбомом – те ж саме».

З тих пір братики-олівці і Альбом стали нерозлучни-ми друзями. Кожного дня вони гралися разом з хлопчи-ком. На аркушах з’являлися нові малюнки: звірята іпташки, рибки і жабки, дерева і квіти, літаки і машини,деколи навіть таке, що й вони самі не знали, що то є, алеїм все одно подобалось. А інколи в їхніх забавах бралиучасть і Гумка з Лінійкою.

Разом краще!

число 79дзвоник

(продовження з попереднього номера)

Розплющив Кося очі, дивиться – лежатьвони у лісі, під дубом край галявини, непо-далік від школи.

– Ой!– От вам і «ой»!.. Привіт! – почувся знайо-

мий голос. Дивляться вони – а з-підторішнього листя лісовичок Боровичоквизирає, усміхається.

– Ой, здрастуйте! Так це ми додомуповернулися?!. Як же… як же це сталося? –радісно Кося до нього.

– «Як-як!..» Дуже просто. Маленькими визробилися, тому що плакали (від сліз усіменшають). А щоб знову стати великими,треба вам було сміятися (від сміху біль-шають усі). Тільки сміх врятувати вас міг,назад з Павутинії повернути, чарівЛедарила позбутися, вірус-ледачирус виг-нати.

– Ой, а де ж це грайлик? – стрепенувсяКося, а за ним і всі інші.

– «Де-де!..» Там. Маленьким лишився. Я жказав – грайлики маленькі, простим оком їхі не побачиш…

І тут Кося раптом згадав… Згадав, як зітх-нув тоді грайлик, коли вони залишалипалац Хропулії. І зрозумів зараз Кося, чого-то він зітхнув. Грайлик знав, що вони вжезбільшуються і скоро знову стануть вели-кими. А він залишиться маленьким. І йомусумно було розлучатися, бо він подружив-ся з ними. Грався, як з рівними. А теперзнову вони його не бачитимуть ніколи.

Виходить, і казковим хлопчикам, навітьтаким, як грайлик Трататоля Сміюнець,буває іноді сумно. Бо і в них живе серце…

– Ну, здорові бувайте, пригоди цієї незабувайте, – сказав лісовичок Боро вичок. –Онде вас уже побачили, сюди біжать, – ілісовичок Боровичок торішнім листямнакрився, зник.

А від школи вже бігли, помітивши їх, –

першою класна керівничка Пантера Ягу -арівна, за нею директор Бурмило Михай -лович, а за ними усі вчителі – і Бе ге мотГіпопотамович, і Жирафа Жи рафіївна, і Ма -монт Африканович, і Лиса вета Патрикіївна,і Макак Макакович…

– Ой звіроньки! Ой, це ж вони! Ой, це жвони, школярики наші дорогі! Знайшли ся!..– заплакала від радості Пантера Ягуарівна,кидаючись обіймати їх.

– Знайшлися! Знайшлися! Знайшлися! –радісно закричали всі вчителі з самимдиректором на чолі. І теж кинулися обійма-ти їх. А Жирафа Жирафіївна на радощахобняла ще Мамонта Африкановича і поці-лувала його у хобот.

А Мамонт Африканович обняв її хоботомза довгу шию і заплакав.

І директор Бурмило Михайлович Вед -мідь заплакав. І Лисавета Патрикіївна теж.Дорослі люблять плакати від радості.

А Бегемот Гіпопотамович забубукав усвою трубу, яка називалася красиво і уро-чисто – тромбон.

Івчителі зірвалися танцювати.Мамонт Африканович танцював з

Жирафою Жирафіївною і гупав так, що здерев опадало листя. А ЖирафаЖирафіївна підкидала свої довгі ноги так,що їх не було видно за хмарами.

Пантера Ягуарівна та Лисавета Па -трикіївна вшкварили навприсядки гопака.

А вчитель фізкультури Макак Мака ковичвиробляв таке, що якби суддівська колегіяздумала зафіксувати його показники, товиявилося б, що він побив усі лісові рекор-ди – і по стрибках угору, і по акробатиці, і похудожній гімнастиці.

Звідусюди вже бігли батьки й родичі,друзі і знайомі, і весь лісовий народ. Ботелеграфіст Дятленко з найвищої соснивже давно стукав носом телеграму-блис-кавку, що складалася з одного лише слова«Знайшлися!».

Всеволод НесТАЙКО

Пригоди їжачка Колька Колючкита його вірного друга й однокласника

зайчика Косі Вуханячастина іі

10

11

число 79дзвоник– Знайшлися!.. Знайшлися!.. Знайшли ся!.

– лунало по всьому лісі.– Ну, де ж це ви були, хорти б вас узяли?

– забувши про педагогіку, вигукнув нарештікрізь сльози Бурмило МихайловичВедмідь.

І тоді виступили наперед відмінникиМихайлик Ведмеденко і Раїска Мняу (вчите-лі завжди чогось більше вірять, коли висту-пають відмінники) і коротко розказали провсі їхні пригоди.

– Ах! Ах! – ахали і зітхали батьки й вчите-лі, родичі і знайомі, друзі й товариші, і весьлісовий народ.

І тоді, витираючи сльози, директорБурмило Михайлович Ведмідь сказав:

– Ну, добре, відпочивайте, дорогі нашізнайди, гуляйте, сил набирайте. Оголошуюканікули на три дні!

Але тут Кося Вухань подивився наКолька Колючку, Вовчик Вовченко наРудика Лисовенка, Боря Сук на МихайликаВедмеденка, Раїска Мняу на Зіну Бебешко,Вірочка Вивірчук на Соню Лось, Хрюша Ка-банюк на Косю Вуханя…

Подивилися вони один на одного, очіопустили і тихо сказали:

– Ми хочемо в школу…Бо справді, коли вони побачили школу,

вчителів, то раптом зрозуміли, як же вонискучили за школою, за уроками.

Я думаю, друже мій дорогий, ти зможешїх зрозуміти.

Так же завжди буває: коли ти у школі, тотак мрієш про ті канікули, так радієш, як неприйде іноді вчителька, і урок зривається, іможна погуляти… А коли влітку ти на кані-кулах, три місяці й не брався за ті підручни-ки, гуляв, аж гай шумів, то так тобі чогосьпотім хочеться до школи, що й передати неможна, і не дочекаєшся ти того дня, колизадзвонить перший дзвінок і гостинно роз-чиняться двері класу, запрошуючи тебе…

Отож і не дивно, що нашим героям захоті-лося у школу.

Директор Бурмило Михайлович Ведмідьскривився, струшуючи сльозу, і розчуленомахнув рукою: «От розбійники!»

– І того ж таки дня відновилися уроки вшколі.

Так старанно, так сумлінно узялися вониза навчання, що вчителі тільки лапами роз-

водили. Дивина, та й годі!Невтямки їм було, вчителям, що, може, в

декого з учнів у глибині душі й ворушиласядумка: «А Ледарило ж Дурандас лишивсятам, у своїй Павутинії, і, либонь, знову неспить, вийшов полювати, причаївся десь ічекає на ледарів – маленький, невидимий,але такий небезпечний із своїм вірусом-ледачирусом! Краще подалі від нього!» Ітака була тиша на уроках, така тиша, щочути було, як десь за вікном дзижчить у небікомар.

Але, як тільки деренчав дзвінок на перер -ву, такий одразу вибухав галас, крики і сміх,що хиталися стіни.

З таким запалом, з таким захопленнямгралися вони у дворі, бігаючи у квача, стри-баючи у чехарду, ганяючи у футбола, щовчителів аж завидки брали. І думали собівчителі: «Ех, шкода, що минуло дитинство інезручно вже отак гратися… А то б…»

І не бачили вони, що на шкільному под-вір'ї, маленький, не видимий нікому, бігавграйлик Трататоля Сміюнець. І весело смі-явся, і грався, і радів разом з усіма. А піддубом край галявини з-під торішньоголистя визирав лісовичок Боровичок. І тежусміхався, радіючи. Він-бо дуже любив свійліс і його мешканців.

І завжди дбав, щоб усі в лісі жили дружно,весело і щасливо.

12

число 79дзвоник

Хуан скуштуйлиха був хлопець доб-рий і найнявся він до одних діда й баби,що мало не заморили його голодом.Тільки-но сядуть їсти, як дід каже бабі:

– Прибери, стара, миску, я вже наївся.Баба забирала миску, і Хуан лишався

голодний. А дід та баба йшли до себе вкімнату й наїдалися там від пуза.

Так воно і йшлося день у день, ажпоки Хуан, ледь живий, пішов до свогобрата Педро скуштуйлиха та й каже:

– Педро, я не можу більше жити влюдей, до яких найнявся, бо вони менескоро голодом заморять.

І все розповів братові.

А брат у нього був чоловік від натуризлий. От Педро Злий і каже ХуановіДоброму:

– Я сам наймуся до тих стариганів ідобряче провчу їх.

сказано – зроблено. Найнявся Педродо діда й баби. От посідали вони за стіл,а дід і мовив до баби:

– Забери, стара, миску, я вже наївся.Баба хотіла вже була забрати миску,

але Педро Злий і каже:– А я не наївся.Та й поїв усе, що було на столі.Так він став робити щодня, і тепер

уже дід та баба мордувалися голодом.Одного дня бабі так захотілося їсти,

що вона розпалила вогнище й хотілабула підсмажити маніоку Та Педро Злийстежив за нею. Він схопив сокиру йпочав бити обухом по вогнищу, примов-ляючи:

– Дивись, бабо, скільки я натовчупопелу! Оце стільки було в мого батькагрошей – ціла купа золотих монет.

Вранці дід, змучений голодом, пішовна город, щоб попоїсти салати. Та ПедроЗлий почув його кроки й вибіг з дрюч-ком у руці, вигукуючи:

– Віслюк у городі! Віслюк забрався вгород! – І став лупцювати діда дрючком.

Отак Педро Злий поквитався з дідомта бабою за те. що вони морили голодомйого брата Хуана Доброго.

М а н і о к – тропічна рослина з їстівни-

ми плодами.

Педро Злий та дід і баба

Êóáèíñüêà íàðîäíà êàçêà

13

число 79дзвоник

Листя жовте облетіло,

Парки та сади укрило.

Та поглянь на гілочки,

Що горять, немов свічки...

Восени зачервоніла

Рясно-рясно...

Гостя наступна прийшла –

Фарби з собою несла.

В неї роботи чимало –

Золотом ліс фарбувала,

сонечко вниз опустила

і павутинки пустила.

чарівник прийшов у ліс,

Фарби, пензлика приніс.

У діброві та садочку

стали жовтими листочки.

(Осінь)

(Горобина)

(Жовтень)

На дубочку я вродився,

На дубочку й оселився.

Восени я упаду

Та дубочком проросту.

(Жолудь)

Загадки

14

число 79дзвоник

Василина ГОлОВЧУК

ШкIльний дзвоник

На шкільнім подвір’ї галасує веселадітвора. І враз, як тільки почулисязвуки шкільного дзвоника, – тиша. Цеперший дзвінок не мого першого класу,а нового навчального року.

Перший урок проходить, як завжди:«Як провели літні канікули?» Всі учнівже розповіли, надійшла черга і домене.

– Ну, Іванку, а що ти нам розкажеш?– звернулася до мене вчителька.

Я встав, оглянув весь клас і спокій-ним голосом почав:

– А що я можу розказати? На морі небув, у горах – тіль кив нашій Магурі, закордон теж не їздив.Одного разу я побу-вав за межами на -шо го села, їздив доміста на ярмарок,звідки хотів купитипару дзвіночків дляягнят, яких випасавулітку. Коли я почи-нав гратися з хлоп-чаками, то забувавпро нихб і вони відходили бозна-куди,приходилося потім шукати їх цілимигодинами. Я й подумав, що буду чутидзеленькання дзвіночків і зможу відшу-кати їх швиденько. А на ярмарку мійбатько зустрів друга свого дитинства,який вже кілька років проживав у місті.«Ну, що скажеш, друже? – звернувся віндо батька. – Багато зібралося тут людей,не те, що в твоїм селі». Мені здавалося,що він хоче посміятися над нами, аджеце вже не його село.

Батько спокійним голосом відповідає:– Маєш правду, але, як то кажуть,

«Багато народу, а людей мало», – мах-нув рукою на прощання і ми відійшли,залишивши його серед дороги. Віндивився нам вслід або, може, роздуму-вав над почутими словами.

Однієї днини, купаючись у Тисі, яврятував сестричку мого друга, якийзалишив її на березі, а сам пішов купа-тися. Дівчинка подалася за ним у воду,посковзнулася, впала і вже не змоглапіднятися, вода вхопила її. Я тоді самеприйшов на берег, побачив, що дівчин-

ка тоне, кинувся уводу і врятував її.Діти, які були наберезі, почали га -ласувати, кричати,де які повідомхли їїбатьків. Батькинегайно прийшли інасварили друга зате, що він був не -уважним, а мененазвали героєм іпо дякували.

У класі запала повна тиша. Дітиуважно слухали мою розповідь. І вразпочувся дзвоник – таким короткимздався нам перший урок.

Вчителька сказала:– Бачиш, Іванку, як ти нас зачарував

своєю розповіддю – довшою від всіхдітей, хоча й нікуди не їздив, як вони. Аколи б ти був на їхньому місці і побувавтам, де бували й вони, то скільки уроківпотрібно було б, щоб розповісти усе такзахоплююче, як тільки ти вмієш?

15

число 79дзвоник

«Друга пізнати в пригоді»(Виховання дружби, взаємодопомоги)

1. Прочитайте (прослухайте) казоч-ку про пригоду двох друзів:

Настала осінь. Була ще тепла

погода. Два сусідські хлопці, петро

та Василь, які уважалися добрими

давніми друзями, пішли в ліс по

опеньки.

Як ішли вони стежкою, несподівано

перед ними вийшов із кущів дуже

великий і страшний ведмідь. Хлоп’ячі

серця так закалатали, що, здавалося,

повистрибають з грудей! Що їм

робити? Василь, що ступав за

петром, будучи ніби захищеним, рап-

том стрибнув убік, поліз на дерево і

сховався у листі. а петро, перед

яким ведмідь уже піднявся на задні

ноги і ось-ось схопить його в «обій-

ми», кинувся на землю, заплющив очі і

– ні не дихає, наче неживий, бо чув від

інших, що ведмідь до мертвих людей

не доторкається.

Ведмідь опустився на чотири

лапи, поліз над петром, обнюхав і

трохи оглянув його нерухоме облич-

чя, подумав, що хлопець мертвий, і

спокійно пішов собі у ліс.

Тоді Василь зліз із дерева і запитав

петра:

– Що казав тобі на вухо ведмідь?

– Він сказав, щоб я ніколи не дружив

із такими, як ти, які самі тікають, а

друга лишають у небезпеці,– відповів

петро і ступив на стежку додому. а

Василь мовчав, і лише думав, що

такої страшної пригоди, що показа-

ла, які вони у дійсності друзі, їм ще не

траплялося.

2. Про справжнього друга кого-небудь кажуть, що він «За друга і ввогонь скочить». Чи Василь бувсправжнім другом Петра, а чи Василяможна б охарактеризувати іншим при-слів’ям: «Друга люби, а себе не губи»?У дійсності, як могли були б вийтихлопці з цієї небезпеки?

3. Який інший аспект справжньоїдружби наявний у слідуючому при-слів’ї: «Вірність друга двічі пізнати:коли ти попав у біду і коли твій другстав паном»?

4. Що виражає прислів’я: «За вір-ного друга дам і воли з плуга»?

5. Чому про справжнього другакажуть: «Добрий побратим – чоловіко-ві хліб»?

6. Хто ваші друзі іпо чому ви це бачи-те?

7. Розкажіть не -при ємну (страшну)при году, в якій вивиявили дружнє став - лення до кого-небудь.

² ãðຠìîñÿ, ³ â÷èìîñÿ!ýПодав і. Ребошапка

16

число 79дзвоник

14 жовтня за новим стилем – святоПокрови Пресвятої Богородиці або, як ка -жуть в народі, святої Покрови. «Покрованакриває траву листям, землю снігом,воду – льодом, а дівчат – шлюбним він-цем». В українських селах і досьогоднідотримуються давньої народної традиціїсправляти весілля після Покрови. ВідПокрови і до початку Пилипівки – поранаймасовіших шлюбів в Україні.

В Карпатській Україні до Покрови оста-точно поверталися всі пастуші отари зполонин і завершували останню мандрів-ку чумаки. Тому й казали: «ПрийшлаПокрова – сиди, чумаче, вдома».

Для того, щоб усi члени сім’ї були здоро-вими, на Покрову старша господиня бралавишитого рушника, що був над iконоюБогородиці, і розвiшувала його над вхiдни-ми дверима. Пiд ним ставали, як йшли доцеркви, i проказували:

Пресвята Покрiвонько,

Перед твоїм кривалом

Голови схиляцмо.

Прохацмо, Покрiвонько,

Од лиха укрити,

Здоров’ячко наше

Знов нам обновити.

На Покрову упродовжвсього дня спостерігали запогодою: якщо з Півднядув низовий вітер, зимабу де теплою, якщо дув вітер із Півночі –холодною, із Заходу – сніжною. Коли протя-гом дня вітер змінює напрямок, то й зимабуде нестійкою. Якщо на Покрову листя звишень не опало, зима буде теплою, і якщосніг не випав, то його не буде і в листопаді.

Цікаво, що в народі зберіглося повір’я,що у Пресвятої Діви є опікун Покров,

якого просили: «Батеньку Покров, накрийнашу хату теплом, а господаря – добром».

Для козаків свято Покрови було най-більшим і найзначущим святом. В цейдень у козаків відбувалися вибори новогоотамана. Козаки вірили, що свята Покроваохороняє їх, а Пресвяту Богородицю вва-жали своєю заступницею і покровитель-кою. На Запоріжжі в козаків була церквасвятої Покрови. В козацькій думі просамійла Кішку співається:

А срібло-золото на три частини

паювали:

Первую часть брали, на церкви

накладали,

На святого Межигорського спаса,

На Терехтемировський монастир,

На святую січовую Покрову давали –

Котрі давнім козацьким скарбом

будували,

Щоб за їх, встаючи і лягаючи,

Милосердного Бога благали.

Відомий дослідник звичаївукраїнського народу ОлексаВоропай писав, що після зруй-нування Запорізької січі в 1775році козаки, що пішли за Дунайна еміграцію, взяли з собоюобраз Покрови Пре святої Бо -городиці.

Козаки настільки вірили всилу Покрови Пресвятої Бо -

го родиці і настільки щиро й урочистовідзначали свято Покрови, що впро-довж століть в Українi воно набуло ще йкозацького змісту і отримало другуназву – Козацька Покрова. З недавніхпір свято Покрови в Україні вiдзнача-ється ще й як день українського козац-тва.

Ñòîð³íêà íàðîäîçíàâñòâà

свято Покрови Пресвятої Богородиці

17

число 79дзвоник

осіньслова Олеся лУПІЯ Музика Юрія ПАРАЩиНЦЯ

Біжи до мене, дітвора,Дзвінка, срібноголоса !Весни я рідная сестра –Багата, щедра осінь.

Мою сестру ви, малюки,Безмірно полюбилиЗа ясне сонце, за квітки,За гай співучий, милий.

Я також вас розвеселю,Не дам засумувати.Пісні веселі я люблю,люблю потанцювати.

На мене вітер налітавІ обливав дощами,страшними зливами лякав,Та я зустрілась з вами.

Віддам гостинці вам свої,Всі груші, дині, сливи.Зі мною, дітоньки малі,Ви будете щасливі.

Бі - жи до ме - не, діт - во - ра, дзвін - ка, сріб - но - го-

Вес - ни я рід - на - я сест - ра –

Ба - га - та, щед - ра - осінь, о - сінь.

ло - са !

18

число 79дзвоник

ÐÐ îî çç ììàà ëë þþ ééññòòîîðð iiíí êê óó

19

число 79дзвоник

сьогодні пропонуємо вам зробитималеньких кумедних совенят ізжолудів.

Що вам знадобиться:* Жолуді* Тонка повсть або кольоровийпапір* Клей і пензлик* Ножиці

Хід роботи:Крок 1:Виріжте очі, дзьобики і крильцята зкольорового повсту чи паперу.Крок 2:Наклейте частини тіла на жолудь, зякого попередньо зніміть шапочки.

Крок 3:Виріжте гілки, квіти, листя або інші весе-лі прикраси для свого виробу.

Ваші кумедні совенята із жолудів готові!

Переклад Людмили Дорош,джерело: bkids.typepad.com

Çðîáè âëàñíèìè ðóêàìè!

вироби із жолудів: кумедні совенята

любі діти! Вже жовтень. Жовтень. ліси паленіють червоно-гарячим листям, сади

осиротіли від плодів, ниви сіріють, ожидаючи нового снігу, щоб навеснірозбуйніти свіжим урожаєм. Тож, дорогі діти, відпочивайте за цей час.Та не цурайтесь домашньої роботи, а насамперед книжки. Бо читання

збагачує вашу мову і духовне життя ваше теж. І мудрість ваша поглибшає. Тож зичимо вам міцного здоров’я. Хай вам щастить!

Ïèøàºìîñÿ íàøèìè ä³òüìè!

Іванко Бобрюк, 6 років,с. Луг над Тисою

Мірабела Марфіч, 8 років,с. Луг над Тисою

Кароліна Влад – 7 років, Ана Ясінська – 5 років, Кароліна Піпчак – 7 років, с. Водиця, Рахівський район, Україна