РОЗДІЛ VII 

 З інших видань  

423

ЗМІСТ РОЗДІЛУ VII

Серце, віддане людям.........................................................

424

Картини нашого життя.......................................................

431

Семен Куниця у пам’яті своїх однополчан та земляків.. 435 Сторінками книги Пам’яті....................................... 435 Шляхами подвигу і слави...........................................

440

Від душ спасенних..............................................................

452

“Колгоспнику Омеляну Сарику від Йосипа Сталіна.......

455

Позначений долею..............................................................

458

Життя прожити... .................................................................

464

424

СЕРЦЕ, ВІДДАНЕ ЛЮДЯМ

“Учитель! Перед именем твоим Позволь смиренно преклонить колени”

Некрасов М.О.

квітня 2004 року Олександрові Андрійовичу Дорошенку виповнилось би 85 років. Він був яскравою особистістю. Педагог-новатор, талановитий художник і митець, невтомний пошуковець і краєзнавець, майстер пензля і

пера. Доля щедро обдарувала Олександра Дорошенка розумом і мудрістю, талантом, невичерпною добротою і щирістю. І він сповна віддав цей божий дар людям. Сам же залишався надзвичайно скромним. Він належав до тих особистостей, для яких життєвим кредо було „що сховав ти, те пропало, що віддав ти, те – твоє”. Так, він завжди прагнув дарувати людям свої знання, талант, вогонь свого серця. Тож згадаємо його таким, яким його знали всі, хто мав щастя бачити, слухати незабутнього Олександра Андрійовича.

Народився О.А. Дорошенко 5 квітня 1924 року в селі Львівка (Мийорщина) Золотоніського району в бідній селянській сім’ї. Батько – Андрій Дорошенко з Великого Хутора – селянин-бідняк, під час громадянської війни воював у кінній армії Будьонного.

Мати – Ганна Левківна, уроджена Карпик – походила із заможної сім’ї Карпичів. Сам Левко Карпич двадцять п’ять років віддав царській службі, накопичив трохи грошей, узяв кредит і, вийшовши у відставку, купив землю в Мийорщині та Жиловці. Почав господарювати. Поставив гарний будинок, сарай, клуню, лазню. Разом з дружиною виховував шістьох роботящих дітей: чотирьох синів – Миколу, Сашка, Василя, Павла, і двох дочок – Євдокію і Ганну. Працювали не покладаючи рук. Коли почалась колективізація, Левко Карпич усе майно, нажите тяжкою працею, добровільно віддав до колгоспу. Втратив усе, зате не був виселений. Його дочка Ганна вийшла заміж за Андрія Дорошенка. Невдовзі з’явився їхній первісток – Сашко.

З дитинства малого Сашка тягло до книжок. Самотужки навчився читати ще до школи. Зимовими вечорами при тьмяному світлі каганця залюбки читав книжки та газети батькам і сусідам, які часто збирались в бідній, але гостинній оселі Дорошенків. У Львівці Сашко пішов у перший клас і успішно закінчив початкову школу. Потім – навчання в Скориківській семирічці. Жадоба до знань привела до Великохутірської середньої, яку закінчив 1941 року. Але всі мрії про подальше навчання урвала війна. До того ж помер батько. Залишилось на руках у матері п’ятеро дітей: Сашко, Іван, Микола, Олена, Ніна. Рано пішов працювати Сашко, допомагаючи матері утримувати сім’ю. В роки окупації разом з багатьма молодими людьми був насильно вивезений на примусові роботи до Німеччини. Каторжна праця

5 

О.А. Дорошенко

425

на шахті в м. Ессен. Невдала спроба втечі. В 1945 році був визволений американськими військами. Два місяці працював на демонтажі німецьких заводів. Потім служба в Радянській Армії (Алтайський край, м. Курган), танкові війська. У званні молодшого офіцера демобілізувався і повернувся додому. В серпні 1947-го складає екзамени в Черкаський учительський інститут, на філологічний факультет. Напівголодне, але таке цікаве і бурхливе студентське життя. Тут, у стінах інституту, і зустрів він дівчину своєї мрії.

Сашко Дорошенко, невгамовний красень, за яким упадало багато гарних дівчат, закохався палко, з першого погляду і на все життя. Хто ж вона, обраниця його долі, яка стане вірною дружиною, надихатиме на творчість, ділитиме з ним і радощі й печалі важкої учительської праці?

Дівчиною його мрії стала красуня Валя Ткаченко. Народилася вона 1928 року в селі Малютинці на Полтавщині. Багатодітна бідна селянська родина. Голодний 1933 рік. Щоб не померти з голоду, сім’я переїздить до Ростова-на-Дону. Там Валя

закінчує шість класів. Грізні воєнні роки. Ще будучи школяркою, пішла працювати в госпіталь. За сумлінність і старанність їй доручали перев’язувати й доглядати тяжко поранених. У разі потреби була провідницею розвідникам, допомагала переправлятися за Дон.

У 1943 році під час артобстрілу ст. Ольшанської, де вони мешкали, снарядом зруйнувало їхню хату. Матір і Валю, які знаходилися в будинку, тяжко контузило. Трохи підлікувавшись, мати з дітьми повертається на Полтавщину, до Малютинців. Тут Валя продовжує навчання і в 1947 році закінчує десятий клас у селі Теплівка. Навчалася добре. Мріяла стати юристом. Та не було грошей, щоб поїхати на вступні екзамени у Дніпропетровськ. Коли дві подружки їхали вступати і прийшли попрощатися, вона не могла стримати сліз – як хотілося їй вчитися! Насамоті дала волю сльозам. Заплакану, знервовану,

побачив її сусідський хлопець. Дізнавшись про причину тих сліз, він віддав їй щойно зароблені 30 карбованців, сказавши на прощання: “Їдь, Валю, вчись, добивайся своєї мети”.

З великими труднощами, на перекладних, добралася вночі до Пирятина. Безлюдний, розбитий вокзал. Попросилася на ніч до чужих, але добрих людей. А рано-вранці сіла в товарний вагон, прилаштований до пасажирського, і на ті гроші змогла доїхати лише до Черкас.

Там і вирішила – вступатиме до учительського інституту. У приймальній комісії, куди здавала документи, черга. Попереду стояв високий стрункий юнак у військовій формі з командирським планшетом через плече. Це був Олександр Дорошенко – її доля, її майбутнє кохання.

Голодний 1947 рік. Нелегкі студентські будні. Щоб якось звести кінці з кінцями, постійно доводилось підробляти. Але попри всі негаразди, студентські роки – пора прекрасна і неповторна.

Позаду державні іспити. Одруження і направлення на роботу в Західну Україну, Львівську область. Отже, село Конюшки Семенівські Рудківського району, восьмирічна школа. Олександра Андрійовича призначено завучем, Валентину Олександрівну – вчителем української мови і літератури.

О.А. Дорошенко. Автопортрет

426

1950-й рік. Неспокійна, тривожна пора. У Західній Україні продовжують чинити опір загони так званих лісовиків, які жорстоко, часом по-звірячому, розправлялися насамперед з молодими інтелігентами, які прибули зі сходу. Місцеві жителі зустріли молоде подружжя сторожко. Та коли побачили, як пан директор і пані вчителька (як називали їх селяни) копають грядки, прибирають подвір’я, почали ставитися до них прихильніше. А особливо полюбили своїх учителів діти. Молоді, енергійні, вони швидко полонили дитячі серця. Учні ладні були слухати їхні цікаві уроки безкінечно. Подружжя Дорошенків організувало в селі драматичний гурток. За участі односельців поставили „Наталку Полтавку” Котляревського. П’єса мала величезний успіх і вдома, і в сусідніх селах. Дуже шанували селяни Олександра Андрійовича, бо він завжди намагався допомагати людям, особливо якщо ті зверталися з різними проханнями і заявами до місцевих властей.

Працівники райкому партії надумали були закрити в селі греко-католицьку церкву. І тут на бік селян став молодий директор школи Дорошенко. На той час це

було дуже ризиковано. Адже всім відомо, яку атеїстичну роботу вели в ті роки, він міг поплатитися і посадою, і партійним квитком. Проте йому вдалося відстояти інтереси жителів села та зберегти церкву.

А селяни берегли своїх учителів і завжди попереджали їх про можливу облаву лісовиків. Але траплялися й трагічні випадки. Назавжди вкарбувалося в пам’яті Дорошенків, як однієї зимової ночі до них постукали. Стукіт був настирливим. Спочатку вагались, а потім вирішили відчинити, бо все одно, якщо захочуть, виламають двері. Дітей своїх вони укладали спати попід стінами – якщо стрілятимуть у вікно, то в них не влучать. Та цього разу попросили допомоги, на порозі стояла молода дівчина, напівроздягнена, побита, боса. Тремтячи від холоду і знервування, просила заховати її – вона із

сусіднього села, дивом вирвалася від бандерівців і босоніж бігла, знаючи, що тут живуть східняки (так називали вчителів). Її впустили, обігріли, розтерли горілкою, дали одяг. А на ранок вона, подякувавши рятівникам, пішла. В сусідньому селі бандерівці вночі зробили облаву й таки захопили молоду вчительку. Довго шукали її місцеві жителі та не могли знайти. Лише весною понівечене тіло закатованої дівчини виніс на берег гірський потік...

У 1951 році Олександра Андрійовича призначають директором Гошанської восьмирічної школи. Як правило, його направляли в ті села, де потрібно було споруджувати нову школу, бо районне начальство знало його одержимість і наполегливість, працелюбність і організаторський хист. Перше знайомство з жителями села мало дещо комічний характер. Ранком прийшли до школи. На шкільному подвір’ї зо два десятки жінок. Кожна з кошиком. Привіталися. Ті шанобливо відповіли. На запитання: “Що трапилось?” – відповіли: “Нам потрібен пан директор”. Олександр Андрійович підійшов ближче. “Пане директоре, відпустіть наших дітей із школи. Нам бульбу копати потрібно”. І почали з кошиків викладати курей (живих), яйця, гриби. А одна жінка такий собі невеличкий дерев’яний жбан із сиром і маслом зверху.

Олександр Андрійович розгнівано замахав руками і сурово наказав: “Зараз же заберіть оце все”. Жінки розгубилися: “А ми старому директорові завжди таке приносили, і він відпускав нам дітей”. Зніяковілі жіночки квапливо поховали своє

О.А. Дорошенко. Портрет дружини

427

“підношення” і, вибачившись пішли. Але все-таки дітей директор потроху відпускав, інакше зовсім не ходили б до школи. Досить швидко подружилися місцеві селяни з молодими вчителями. Їх дивувало, що пан директор з директоровою самі копають грядки і садять.

Минули роки. Працювала побудована школа. І знову Олександра Андрійовича забирають, директором у село Підгайчики. Цього разу все село вийшло проводжати Дорошенків. Повантажили на воза нехитрий скарб, а найбільше багатство – то книги. Олександр Андрійович збирав домашню бібліотеку. Це була його пристрасть. Їдуть возом, а позаду йдуть сільчани. Зі сльозами на очах просять повернутися, дуже не хотілося їм відпускати вчителів, особливо дітям. Так і провели їх аж ген за село.

Отже, нова школа, нові знайомства, нові враження. Не завжди і не всім подобались принциповість і вимогливість молодого директора, але, побачивши його працьовитість і водночас людяність, особливе вміння спілкуватися з людьми, вчителі потяглися до нового директора, і невдовзі школа стала однією з кращих у районі.

Валентина Олександрівна організувала драматичний гурток. Драма „Безталанна”, в якій вона зіграла головну героїню, схвилю-вала глядачів до глибини душі. Їздили ставити її в сусідні села. Сільські юнаки – активні учасники. А деякі їхали з ними, щоб охороняти, продавати квитки тощо. А потім вибралися в районний центр. У районному будинку культури вистава пройшла з величезним успіхом.

Був час, коли Олександра Андрійовича призначили інспектором райвно, і тоді школу очолила Валентина Олександрівна. Декілька років працювала директором. Вела велику громадську роботу. Було дуже важко. Троє малолітніх дітей на руках. Та ще взяли одну місцеву дівчинку, яка залишилася сиротою. Так і жила з ними Зося до 18 років, доки не вийшла заміж. Щоб полегшити життя дружині, Олександр Андрійович добився дозволу повернутися і знову очолив школу. В селі вирувала громадська робота. Всі випускники школи виявляли бажання стати членами ВЛКСМ. Матері захвилювались. Вони прийшли до директора з проханням не приймати дітей до комсомолу, боялися лісовиків. Та діти наполягали. Односельці, пов’язані з лісовиками, попередили, що дорогою у район їх обстріляють. Що робити?

При МТС були осередки по боротьбі з бандерівцями, їх називали ястребками. Командир загону ястребків пішов назустріч. Учням було виділено вантажну машину разом з охоронцями. Але на машині їхали самі ястребки, озброєні кулеметом. А діти в супроводі директора пішли потаємними стежками. Ішли повз схрон, де ховались лісовики, бачили їхні вогнища. Машину таки обстріляли, але у відповідь ястребки дали чергу з кулемета. Назад їхали окрилені, з піснями, з прапором – адже вже комсомольці.

Одного разу, на Великоднє свято, вибравшись на горище із сіном, сім’я Дорошенків відпочивала. Раптом чують: відчиняються двері, по драбині піднімається спочатку велика корзина, накрита рушником, за нею – дівчина. Її звали Дзяма Ганя. Подала корзину зі словами: “Це мати передала вам гостинця на Великдень”. А там і випивка, і закуска. Запросили й дівчину. Пообідали, а потім Ганя каже: “А це у мене для вас сюрприз”. І витягає три списані зошити. “Що це?” – питають. “А це анекдоти

Подружжя Дорошенків – Валентина Олександрівна та Олександр Адрійович

428

й частівки про нашого батюшку”. Виявляється, її батько дячком служив, але сам був гумористом, та ще й вірші складав, ото і списав стільки частівок.

Працюючи директором Підгайчиківської школи, Олександр Андрійович одночасно був редактором колгоспної багатотиражки “Нове життя”, займався пошуковою роботою, краєзнавством, активно допомагав у створенні районного музею історії педагогіки. Одночасно працював керівником районного об’єднання сільських лекторів, проводив широку просвітницьку роботу серед населення. За сумлінну працю був удостоєний Почесної грамоти Міністерства культури УРСР від 12 січня 1957 року. Під час літніх канікул особливо активною була туристична робота. Дітей возили на екскурсії по визначних місцях України. Брали машину, запасалися продуктами і рушали в подорож.

Час спливав швидко – у повсякденних клопотах, у роботі, пошуках. Крім того, обоє Дорошенків навчались на заочному відділенні Дрогобицького педагогічного інституту. Олександра Андрійовича, зазвичай, вдома не бувало. Тому всі домашні клопоти лягали на плечі Валентини Олександрівни. Іноді їхня оселя нагадувала сімейний дитбудинок. Були випадки, коли в тісній шкільній квартирі збиралося по десятеро осіб. Тут навчався брат Валентини Олександрівни – Сашко, сестра Валя навчалась у 9-10 класах, потім у Вишнянському педтехнікумі. Сестра Олександра Андрійовича – Олена закінчила тут сім класів і перший курс Самборського педтехнікуму. Брат Микола закінчив десятирічку, потім вступив до юридичного інституту, працював прокурором в Тюмені. Племінник Борис вчителював у сусідній школі, а жив у них. Хоч було й тісно, зате жили дружно, весело і цікаво. Та, мабуть, інакше жити з такими людьми, як

подружжя Дорошенків, і не можна було. Вони просто створювали навколо себе особливу ауру

безкорисливості, щирості і доброти, доповнювали одне одного. В сім’ї панувала атмосфера довіри, взаємоповаги, любові.

Та як би добре не було на Львівщині, думками линули додому, на Черкащину. Одного разу приїхали в літню відпустку до батьків Олександра Андрійовича. Зустрілися зі старим другом Косенком В.П., який працював директором В. Хутірської середньої школи, але незабаром був відкликаний в район на посаду завідуючого районним відділом освіти. Василь Павлович дуже хотів передати школу в надійні руки. Тому відразу ж запропонував Олександрові Андрійовичу прийняти школу. Той погодився. Про те, з якими труднощами вдалося звільнитися з попередньої роботи, можна розповідати багато. І районне, і обласне керівництво ніяк не хотіло відпускати такого директора. Однак з допомогою друзів відкріплення було взято.

Отже, рік 1967-й. Олександр Андрійович – директор В. Хутірської середньої школи. Валентина Олександрівна – вчителька російської мови і літератури. Ті добрі традиції, які започаткував Василь Павлович Косенко, людина високої освіченості й інтелігентності, гідно продовжив і розвинув Олександр Андрійович Дорошенко. Він невтомно вів пошукову роботу з історії В. Хутірської школи та села. Йому належить заслуга у відродженні імен визначних людей, які були вихідцями з Великого Хутора і уславили його своїми бойовими й трудовими подвигами, своєю поетичною

Попереду Дорошенко...

429

творчістю, артистичною і художньою майстерністю. Це йому вдалося добитися присвоєння школі імені земляка, Героя Радянського Союзу льотчика Семена Куниці. Але заповітною мрією невтомного дослідника було відкриття краєзнавчого музею в селі. І не будь-якого, а одного з найкращих в районі та області. Воістину титанічну працю здійснив невтомний Дорошенко. Не шкодував ні часу, ні коштів. Більшість скромної учительської зарплати пішла на численні поїздки по архівах Києва, Ленінграда, Подольська, Черкас, Полтави, Миргорода. Та хіба можна назвати всі місця, де побував Олександр Андрійович? Разом з учнями та вчителями велася копітка робота з вивчення літературної Черкащини, були зібрані матеріали про життя і творчість письменників і поетів, які побували на Черкащині, зокрема на Драбівщині.

У 1983 році в селі В. Хутір було відкрито краєзнавчий музей, який розмістився у п’яти кімнатах сільського Будинку культури. За багатством і значимістю зібраних матеріалів він не поступався районним і навіть обласним музеям. А скільки матеріалів ще залишались не виставленими, просто їм не вистачило місця. Це дійсно був унікальний краєзнавчий сільський музей у районі й області, а можливо, і в Україні.

Атмосфера творчості, пошуку, працелюбності об’єднала весь педагогічний колектив навколо директора. Велико-Хутірська середня школа стала однією з найкращих у районі, її визнали осередком методичної роботи в районі та області, а педагогічний колектив – став взірцем згуртованості, взаєморозуміння і взаємоповаги. Можна було сказати лише словами пісні: “Попереду, попереду Дорошенко...” Літературні і драматичні гуртки, що діяли у школі за ініціативою Олександра Андрійовича, об’єдналися в одну організацію – шкільне літературне товариство “Слово”. Воно мало свій статут, програму, членські квитки, газету, кілька робочих секцій: літературного краєзнавства, авторів-початківців, фольклористів, художнього читання, перекладачів і критиків. Воно об’єднувало до сотні учнів. За десять років існування члени товариства та його керівники зібрали багатий краєзнавчий матеріал,

випустили десятки номерів журналу “Юні голоси”, збірки народної творчості “Золота криниця”, провели багато зустрічей з письменниками України, Білорусі, Росії.

І в усьому натхненником був Дорошенко. Хоча, як людина незвичайної скромності, він завжди намагався триматися в тіні, віддаючи належне творчій роботі своїх однодумців і колег. Серед них були талановитий самодіяльний співак і композитор Коваль Михайло Дмитрович, невтомний організатор позашкільної роботи Новик Галина Іванівна, досвідчені педагоги-новатори Жало Г.С., Дорошенко В.О., Жало І.І., Німич Л.М. та інші.

Будучи вчителем-словесником, Олександр Андрійович велику увагу приділяв вивченню рідної мови, боровся за її чистоту. Вже тоді, у 80-ті роки, за нової хвилі русифікації, Олександр Дорошенко став на захист української мови. У

газеті “Прапор Жовтня” під рубрикою “Мова наша рідна” постійно вміщували його цікаві і потрібні з методичної точки зору статті. Багато статей Олександра Дорошенка з’являлося у предметних журналах “Українська мова і література в школі”, “Рідна школа”, в багатьох літературних і громадсько-політичних часописах

Спогадами про О.А. Дорошенка ділиться сільський голова П. Ю. Пізняхівський

430

України. В районній пресі він, як досвідчений педагог, вів рубрику “Сімейне виховання”. Читачам подобалися його статті-роздуми: “Якою росте ваша дитина?”, “Казка для дорослих”, “Тільки через єдність з батьками” та багато інших.

Природа щедро обдарувала Олександра Андрійовича, додавши до всіх здібностей незвичайну працелюбність. Здавалось, не було такої роботи, якої не зміг би виконати Дорошенко. Він власноруч спорудив будинок, посадив чудовий сад. Коли в селі зводили нову школу, Олександр Андрійович буквально днював і ночував там. Люди дивувалися, коли він все встигав. Про це знали лише дружина і діти, яких він дуже любив. Трьох чудових дітей виховали Дорошенки: двох синів – Валерія і Олександра та доньку Наталю.

У тому, що так багато встиг зробити за життя цей чоловік, була й заслуга його сім’ї, насамперед дружини Валентини Олександрівни. Їй він довіряв найпотаємніші задуми і мрії, вона була його коректором і цензором, він завжди зважав на її думку чи оцінку.

Говорячи про обдарованість Олександра Дорошенка, не можна не згадати його як людину-митця – художника, скульптора, різьбяра по дереву. Малюванням він захоплювався ще з дитинства. Не покинув пензлі і в зрілому віці, картини відбивали стан його душі. Тематика картин Дорошенка була різноманітна. На них – знайомі пейзажі з мальовничих куточків рідного краю, портрети трудівників села, відтворення шкільних буднів. Це такі, як “Зима”, “Зимова ніч”, “Колгоспні конюхи”, “Їхав козак на війноньку”, “Біля школи”, “На перерві”, “Виклик до директора” та багато, багато інших. Твори самодіяльного художника неодноразово були представлені на художніх виставках у районному Палаці культури, в Каневі та інших містах країни. У 80-ті роки в Драбові з’явився чудовий парк відпочинку “Галявина казок”. Милувались відвідувачі парку скульптурною композицією “Дванадцять місяців”, майстерно виготовленою з дубових колод, та іншими дерев’яними скульптурами. Їх автором був Олександр Андрійович Дорошенко. Його дерев’яні скульптури досі прикрашають і центр села Старосілля в Городищенському районі.

Вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, Олександр Андрійович продовжував велику дослідницьку, методичну, викладацьку роботу. Він – основоположник методу блочної системи у вивченні української мови. Його запрошують читати лекції провідні виші України. По кілька годин поспіль він виступає перед студентами Київського університету, у містах Черкаси, Умань, Донецьк, Полтава та інших. Його запрошують виступати перед педагогами в республік-канському інституті удоскона-лення кваліфікації вчителів. Тематика виступів різному-нітна. Були цикли лекцій під загальною назвою “Педагогічні роздуми”: “Важкий учитель-ський хліб” – відповідь на статтю письменника Володи-мира Яворівського “Вчителю, що з тобою?”. Це і “Проблеми новаторства при вивченні української мови в середній школі”, “Передз’їздівські роздуми”, “Вірю в учителя” – до республіканського з’їзду вчителів.

Рідні та односельці О.А. Дорошенка на його могилі, 2009 р.

431

Працюючи над проблемою новаторства при вивченні української мови в школі, Олександр Андрійович писав: “Яким повинен бути сучасний урок мови? Це урок, де, в першу чергу, поєднуються ефект методики з ефектом особистості вчителя, де відбувається перехід від школи пам’яті до школи осмислення, де праця учня і вчителя спільні, інтенсивні, високорезультативні, перспективні, де пізнання відбувається на позитивних емоціях, легко і міцно, де учні учаться вчитися, де темп роботи відповідає обсягу інформаційного матеріалу, де практика є основним критерієм знань учнів” (Дорошенко О.А. “Проблеми новаторства при вивченні мови в середній школі”, 18.11.1988 р.).

На мою думку, це твердження стосується і вивчення багатьох інших предметів. Педагогічні ідеї Олександра Дорошенка заслуговують на окрему публікацію і глибоке вивчення. Особливо стали б вони у пригоді молодим учителям.

Як педагог-новатор, людина багатогранного обдарування, невтомної енергії та працелюбності, Олександр Андрійович Дорошенко посідає гідне місце поруч із видатними педагогами Черкащини, такими як В.О. Сухомлинський і О.А. Захаренко.

Приємно, що велика частина його творчого життя пройшла у нас, на драбівській землі. Пишучи про Олександра Андрійовича, так тяжко ставити останню крапку. Хотілося б писати і писати. Але у пам’яті той холодний вересень 1996-го. Сумна звістка чорним птахом завітала в село. Помер Дорошенко. Серце, до останку віддане людям, зупинилося саме тоді, коли так потрібне було його мудре слово. Мабуть, це про нього писав Б. Олійник:

“Як могли ви, Учителю, вмерти, коли Мені й так до нестями прикро? Я ж вам вірив, як Богу, мені ви були За отця і Духа, за приклад”. Він сказав: „Не вдавайся до самобиття, Не спіши головою з кручі, Я тому передчасно лишаю життя, Щоб його цінували учні”. У серцях всіх, хто знав і поважав Вас, Ви залишилися навічно, дорогий

учителю. Бо ніколи не згасне вогонь серця, відданого людям.

Л. Крикун, газета “Джерело” за 3 квітня 2004 року

Картини нашого життя віти дитинства нашого – мальви, відразу привертають увагу кожного, хто починає знайомитися у виставковому залі Центру культури і дозвілля з картинами самодіяльного художника з Великого Хутора Олександра

Андрійовича Дорошенка. – Яке дивовижне відчуття барв і навколишньої дійсності, – говорить один із

відвідувачів персональної виставки, директор районного краєзнавчого музею В.М. Потапенко. – Біля кожної з цих картин можна простоювати годинами, не лише милуючись майстерністю самодіяльного художника, а й згадуючи своє життя, перекидати в пам’яті місток від минулого до сьогоднішнього і навпаки.

А мальви на картині – прекрасні. Ніби аж гойдаються від легкого дотику вітру. В кожного полотна свій характер. Одне бере красою, друге – поставою, третє – якимось неземним сяйвом.

Ось за мотивами української народної пісні “Ой на горі та й женці жнуть” – картина іншого плану. Напевне, довелося живописцю докласти багато зусиль, щоб

К 

432

так виписати кожен характер і женців, і козаків, що вертаються з походу, а може, зібралися виступати на захист рідної землі.

– Часу картини забирають немало, – погоджується О.А. Дорошенко, – інколи здається, що нарешті вже побачив свій задум втіленим у картині, та минає кілька днів, і відчуваєш, що не вистачає якогось чи не найголовнішого штриха, від якого картина стане довершеною.

Розмовляємо з художником біля картини “Світанок на морі”. Яких тільки барв тут не помітите! Кожен живописець знає, як це важко – вловити всю гамму відтінків цього моменту перед сходом сонця. Наче гімн життю сприймається ця картина, в якій розлито стільки світла, що, здається, митцеві вдалося відтворити вічність.

А ось полотно, назва якого ніби проста, буденна – “Неперспективні”. Дорога заросла споришем, забиті вікна хат і тільки літні люди – чоловік та жінка виглядають, чи не вигулькне авто з дітьми й онуками. Знайоме багатьом. Зникає село. Лише кізка пощипує травицю – хоч якась розрада старим сільським жителям.

Пригадую, як у такі ж травневі погожі дні 1989 року, без перебільшення можна сказати, з усього світу до Канева приїхали люди відзначати 175-у річницю з дня народження Т.Г. Шевченка. Біля підніжжя канівських круч тоді було розгорнуто велике містечко народних майстрів. Здалеку було видно ятку, в якій зі своїми творами розмістилися наші земляки О.А. Дорошенко та І.І. Лисенко. Іван Іванович намалював портрета Кобзаря і обгорнув його українським рушником, а Олександр Андрійович поміж інших своїх картин виставив “Червоні маки”. Багато іноземних туристів прицінювалися до цієї картини. Але художник не продав. А підійшла шанувальниця творчості Кобзаря з Югославії і вже не могла відійти, вражена красою червоних маків. Може, побачила в цім полотні символ невмирущого українського характеру чи вгледіла витоки свого рідного роду.

– Подарував їй картину, щоб ця слов’янська душа за тридев’ять земель берегла пам’ять про свято, про Черкащину, про Україну, – говорив тоді художник, і не було на його засмаглому лиці ні тіні смутку від розлуки з дорогою йому, як творцеві, картиною. Мабуть, правду кажуть в народі: “Що віддав – те твоє”.

Здавалося б, як можна квітами відтворити характер чи єство людське? Але ж вдається це Олександрові Дорошенку, як свого часу вдалося незабутній Катерині Білокур із сусідньої Богданівки Київської області. Тільки от картини цієї художниці зібрано не лише для експозиції в Луврі, а й на вічне зберігання у Яготинській районній картинній галереї. Чому б і нам не зайнятися такою роботою? Бог не обділив драбівську землю талановитими художниками.

Нещодавно ось у цьому залі експонувалася персональна виставка самодіяльного художника із села Перервинці, фронтовика Івана Васильовича Козоріза. Високу оцінку черкаських і київських мистецтвознавців отримав його творчий доробок. А рік тому, пригадую, у день відкриття Центру культури і дозвілля, у виставковому залі було справжнє царство картин наших земляків. Значну частину на виставці займали полотна Заслуженого майстра народної творчості України І.І. Лисенка із села Золотоношка. Широко були представлені й інші митці.

Отже, картини є – справа тепер, напевне, за картинною галереєю. Щороку ж у Драбів звідусіль приїздять гості: з Польщі, Югославії, Китаю, В’єтнаму. Були навіть з Мадагаскару і Сомалі. В чому ще, як не в таких прекрасних картинах, гості можуть

О.А. Дорошенко. “Сину, мужу, батьку”

433

побачити минуле нашого народу і сьогоднішній день Драбівщини, вловити суть українського характеру?

Біля оцієї картини, присвяченої відомому українському поетові Івану Дробному із Золотоноші, вірш сам собою склався, – зауважує художник. Стоїмо з ним біля картини “У розквіті”. Юна, прекрасна українка прямує назустріч своїй долі у квітучій повені травня. Значить, благотворний вплив мистецтва на людину існує наяву.

– Як вам вдається стільки зробити? – запитую у О.А. Дорошенка, адже знаю, що на виставку потрапила лише невеличка частина його робіт. Решта знаходиться вдома та в сільському краєзнавчому музеї, яким він завідує. До того ж веде й велику дослідницьку роботу з народознавства та ефективних методів навчання школярів,

виступає у престижних педагогічних вузах України зі своїми цікавими лекціями, а ще ж знаходить час, щоб у архівах “відкопати” цікаві дані з історії рідного села, Драбівщини.

– Хочеться спробувати себе в нарізно-манітніших галузях, і приємно ж, коли щось вдається витворити не гірш за інших, – пояснює співрозмовник.

Неподалік Центру культури і дозвілля – на Галявині казок, стоять його дванадцять місяців, витесані із привезених сином дубів. Найбільше дітворі, що відвідує цю Галявину вперше, подобаються мініатюрні семеро гномів (за днями тижня), яких майстер теж подарував драбів’янам. А на вході до Галявини стрічає гостей старий козарлюга Драб – так своєрідно О.А. Дорошенко відтворив у дереві легенду про засновника нашого селища. Були ще тут любовно витворені майстром за народними переказами старовинної конструкції

вулики, що мали оригінальні назви “Кум”, “Сват”, “Брат”, але вони кудись зникли. Спиняємося з художником біля картини “Вечір надворі”. Небо – як у

геніального Куїнджі на полотні “Українська ніч”. Але тут і природа, і пізній вечір знаходяться наче на другому чи третьому плані. На першому ж – вічна розмова двох закоханих.

– Коли відбирав картини для виставки, – говорить О.А. Дорошенко, – намагався, щоб вони були різнопланові.

Полотна “На краю Дикого поля” та “А по небу орли” (“Шевченко у Мойсівці”) – історичного плану. А ось начебто звичайнісінький натюрморт. На одному столі виставлені різноманітні наїдки. Але вже по стравах видно, що живеться двом братам, які, напевне ж, скоро сядуть до столу, по-різному. Сила мистецтва в тому, що ось таким простим засобом можна показати складний процес розшарування суспільства. Є вже бідні, є й багаті. Але, як видно, ще за одним столом сидять.

– З дитинства необхідно дітям прищеплювати любов до краси, – ділиться наболілим художник, – щоб бачили вони все навкруги. А то дивуємося, звідки в дитини байдужість і душевна глухота: дивиться і не бачить, слухає і не чує.

Мені згадалося, як свого часу у Драбівській дитячій музичній школі молодий художник Іван Іванович Івко з Перервинців викладав образотворче мистецтво. Часто він з дітьми виходив на природу малювати різні куточки Драбова. І коли потім влаштували невеличку виставку творів юних художників, то в дорослих було велике

О.А. Дорошенко, портрет Т.Г. Шевченка

434

здивування. Адже своєрідно відтворили діти і пішохідний міст, і площу Слави, й інші куточки Драбова.

Від картини “Зима. Вітер” ніби фізично відчуваєш пронизливий холод, настільки зумів фарбами передати художник відчуття самотньої людини серед зимової дороги. Чи не кожен з нас був отаким подорожнім, якого вітер збиває з ніг? Так ось і двадцяте століття ламало українського хлопця Олександра Дорошенка та його покоління, а він ішов і йшов уперед, долаючи перешкоди на своєму шляху. Ішов, не звертаючи на манівці, бо знав, що попереду для нього, як і для всього народу, весна в цвітінні. І не лише ось на цій картині, що надихає поетів на творчість, а і в житті, яке дарує наснагу і додає сил Дорошенку завжди йти попереду.

Віталій Шевченко, газета “Драбівщина” за 18.07.1992 р., № 58

435

CЕМЕН КУНИЦЯ У ПАМ’ЯТІ СВОЇХ ОДНОПОЛЧАН ТА ЗЕМЛЯКІВ

Сторінками Книги Пам’яті

“ВІЧНА СЛАВА ВОЇНАМ-ОДНОСІЛЬЧАНАМ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ В БОЯХ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НАШОЇ БАТЬКІВЩИНИ. НІЩО НЕ ЗАБУТО, НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ”. Ці слова, виведені на гранітній дошці обеліску Слави села Великий Хутір, вже не одне десятиліття залишаються символом народної скорботи та незгасимої пам’яті. І нехай вилиняли на дощах та сонці “золоті” літери, якими написані ці слова, втратили колишній блиск гранітні плити обеліску, але для більшості великохуторян це місце було, є і буде найсвятішим на землі. Бо тут, у символічній Братській могилі, поховані їхні діди і прадіди, бо тут викарбувані незабутні прізвища й імена, бо тут горить Вічний вогонь, який живить нашу пам’ять і наше сумління.

Ми пам’ятаємо. Ми пам’ятаємо тих, хто у 1941 і 1943 роках пішов зі зброєю в руках захищати нашу землю, і тих, хто не повернувся з фронтів Великої Вітчизняної війни. Ми пам’ятаємо і день 22 вересня 1943 року, коли наше село було визволене від фашистів воїнами 23-ї стрілецької дивізії 47-ї армії Воронезького фронту. Пам’ятаємо ми і 9 травня 1945 року, коли у Берліні над Рейхстагом замайорів червоний прапор і на весь світ пролунало довгождане слово “перемога”...

Відтоді минуло понад шість десятиліть і сталося багато змін. Зникла з карти одна з найбільших держав світу Радянський Союз, яка вийшла переможцем у тій війні, не стало і радянського народу, який зупинив фашистську навалу. Але мільйони людей різних національностей свято бережуть у своїх серцях пам’ять про подвиг радянських солдатів, які відстояли наше спільне майбутнє. Про них складено легенди й пісні, знято сотні фільмів і написано тисячі книг. Проте історики ще й досі не можуть порахувати, скільки ж полягло у тій війні радянських воїнів та яких втрат зазнало мирне населення по кожному місту чи селу.

Ситуація ускладнюється тим, що більшість архівних документів, на підставі яких можна провести такі підрахунки, зберігаються у Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації (колишній архів МО СРСР у Подольську) і тривалий час до них був обмежений доступ. І тільки на початку 2000-х років цей архів почав розсекречувати свої фонди, у яких зібрано дані про втрати частин і підрозділів радянської армії під час Великої Вітчизняної війни. У 2006 році Міністерством оборони РФ було створено Узагальнений комп’ютерний банк даних, що містить інформацію про захисників Вітчизни, які загинули і пропали безвісти в ті роки, а також у повоєнний період – (рос. – ОБД “Мемориал”). На сьогодні в цей УБД введено 9,8 млн цифрових копій документів ЦАМО про безповоротні втрати періоду Великої Вітчизняної війни (близько 8,6 мільйона персоналій), понад 30 тисяч паспортів існуючих місць військових поховань, а також багато інших архівних документів, які уточнюють втрати (похоронки, документи госпіталів, трофейні карточки радянських військовополонених і т. п. – на 9 млн записів). Завдяки цьому

436

Інтернет-ресурсові нам вдалося уточнити втрати серед жителів Великого Хутора і встановити прізвища окремих осіб, які поховані у двох братських могилах на території села.

Але перша серйозна спроба зробити підрахунки втрат і назвати поіменно всіх людей, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, була зроблена ще у 90-ті роки минулого століття, у процесі підготовки регіональних Книг Пам’яті, видання яких було приурочене до 50-річчя Перемоги. Тоді тільки в Росії побачили світ 700 томів Книги Пам’яті і 254 такі Книги було видано в Україні. Причому, робота над

Всеукраїнською Книгою Пам’яті розпочалася ще 1989 року. Тоді історики планували видати 70 томів про 1,3 мільйона загиблих українців, бо саме така цифра фігурувала в офіційних радянських виданнях. Проте пошуки виявили разючу правду – загиблих виявилося близько 10 мільйонів, прізвища яких ледь увібрали 400 томів. У 1995 році лише з іменами полеглих воїнів в Україні було видано 254 Книги Пам’яті, в тому числі 8 книг, присвячених жителям Черкаської області.

І ось ми тримаємо в руках перший том “Книги Пам’яті України. Черкаська область”, до якого увійшли списки загиблих жителів Городищенського, Драбівського та Жашківського районів. Серед них – 493 прізвища жителів Великого Хутора та села Ашанівка Великохутірської сільської ради, які загинули на фронтах, пропали безвісти чи були закатовані фашистами під час окупації села. Насамперед, у списках великохуторян вражає велика кількість однакових прізвищ, серед яких 26 разів згадуються Піскуни, 22 рази – Жуки, 17 – Савченки, 12 – Куниці, 11 – Білоуси, 8 – Сандиги... Часто серед загиблих значаться члени однієї родини, як правило, рідні брати, яким не судилося дожити до Перемоги. Так, у Книзі Пам’яті зроблено запис, що у грудні 1941 року пропав безвісти Орел Федір Сидорович, 1921 р. н., у січні 1943 року під Курськом загинув його брат Орел Олександр Сидорович, 1914 р. н. і тоді ж під Ленінградом загинув ще один брат – Орел Ілля Сидорович, 1922 р. н.

Кількість жертв, які занесені до Книги Пам’яті, також вражає. Донедавна вважалося, що під час Великої Вітчизняної війни загинули 422 наших земляки (і ці дані наводилися в офіційних документах). Проте в результаті пошукової роботи, яка проводилася в рамках підготовки Книги Пам’яті України і Книги Пам’яті Великого Хутора, було встановлено понад 80 нових прізвищ жителів та уродженців села, які раніше були невідомі. 27 з них були включені до підсумкового третього тому обласного видання серіалів “Книги Пам’яті України” і “Книги скорботи України”, які були видані у 2005 році. Решта прізвищ були встановлені шляхом звіряння списків Книг Пам’яті і списків, що знаходяться у Великохутірському краєзнавчому музеї, та в результаті роботи з пошуковими базами Інтернету і архівними фондами.

Таким чином нам вдалося встановити прізвища загиблих уродженців Великого Хутора: Пимона Дем’яновича Коротюка, 1903 р. н. (рядовий, загинув 03.02.1944 р.), Степана Кіндратовича Швидкого, 1912 р.н. (рядовий, пропав безвісти 10.10.1943 р.), Леоніда Семеновича Білостоцького, 1912 р.н. (молодший лейтенант,

Похоронка на жителя В. Хутора А. С. Безкровного

437

командир стрілецького взводу, загинув 29.01.1944 р.), Федора Васильовича Кудрі, 1909 р. н. (єфрейтор, загинув під Ленінградом 23.02.1944 р.), Євстратія Івановича Жука, 1916 р. н. (сержант, танкіст, пропав безвісти у липня 1944 року), Андрія Свиридоновича Безкровного, 1907 р. н. (загинув 22.08.1943 р. під Сталінградом).

Зауважимо, що цих прізвищ не було у жодному з відомих сьогодні видань Книги Пам’яті України. Туди не увійшло і прізвище ще одного нашого земляка – Павла Варфоломійовича Удовиченка, 1900 року народження, який був мобілізований до армії 21 серпня 1941 року і служив під Чугуєвом санінструктором у 31-му запасному стрілецькому полку. Але загинув Павло Варфоломійович не від ворожої кулі. 30 листопада 1941 року його було заарештовано і безпідставно звинувачено в антирадянській агітації (ст. 5810 ч. 2 КК РРФСР), а згодом розстріляно за вироком військового трибуналу в Сталінграді. І тільки 10 липня 1989 року за протестом військового прокурора трибунал Північно-Кавказького військового округу скасував вирок відносно П.В. Удовиченка за відсутністю в його діях складу злочину.

Сьогодні прізвище П.В. Удовиченка занесене до Книги “Реабілітовані історією” – як особи, репресованої за тоталітарного сталінського режиму. Але, на нашу думку, буде цілком справедливо, якщо це прізвище буде включене і до Книги Пам’яті України, де значаться учасники Великої Вітчизняної війни.

Аналіз записів, зроблених у “Книзі Пам’яті України. Черкаська область”, говорить про те, що більшість жителів Великого Хутора (392 особи) були мобілізовані на боротьбу з ворогом у 1941 році. Тобто на їхні плечі ліг найважчий тягар воєнного лихоліття, коли радянські війська відступали на всіх фронтах і напрямках, зазнаючи величезних втрат. Тому не дивно, що багато наших земляків загинули саме в перший рік війни, коли ненавчених і погано озброєних новобранців кидали у саме пекло бойових дій. Тоді ж загинув і наш земляк Семен Андрійович Куниця, про що повідомлялося в секретному наказі Головного управління формування і комплектування військ Червоної армії.

Але великохуторянам, мобілізованим на війну пізніше, зокрема у жовтні-листопаді 1943 року, було не легше: багато з них загинуло або пропало безвісти того ж року на Букринському та Лютізькому плацдармах, під час форсування Дніпра і визволення Черкас. Відомо, що радянське командування не дуже цінувало людей і з легкістю списувало їх на бойові втрати, які вимірювалися тисячами і мільйонами життів.

Аналізуючи ці втрати, ми дійшли висновку, що більше половини становлять воїни, які пропали безвісти, а місця їх поховання досі не встановлені. Тобто фактично кожен другий житель Великого Хутора, який не повернувся додому – пропав безвісти, назавжди загубився у вирі війни. Приміром, тільки зараз внаслідок пошукової роботи за трофейними карточками вдалося встановити долю жителя Великого Хутора Никона Тихоновича Боровика, 1913 р.н., який 15.03.1942 року потрапив у полон під Харковом і помер 10 листопада 1943 року в концентраційному таборі IVB на території Німеччини. В німецькому полоні загинули і Прокіп Фролович Бакутін, 1921 р.н., та Андрій Опанасович Бублик, які вважалися пропалими безвісти...

Кімната Слави у сільському краєзнавчому музеї

438

А скільки ще невідомих радянських воїнів покояться у братських могилах, розкиданих по містах і селах? Є такі поховання і на території Великого Хутора. Зокрема, тут у центрі села знаходиться Братська могила воїнів Червоної армії, які загинули під час визволення нашого краю від фашистів восени 1943 року або тоді ж померли від ран і хвороб у військових госпіталях. Всього у Братській могилі поховано 32 особи, але донедавна були відомі прізвища лише 18 з них. У 2009 році в результаті пошукової роботи через Інтернет-сайт УБД “Мемориал” нам вдалося відшукати імена і прізвища ще семи воїнів, які були поховані у Великому Хуторі. Зокрема, вдалося встановити, що на сільському кладовищі, яке знаходиться біля Петро-Павлівської церкви, у жовтні 1943 року були поховані:

Рудаков Олександр Тихонович, 1897 р.н., рядовий 3-го мінометного полку, уродженець с. Красінка Донської сільради Тамбовської обл., помер 19.10.1943 р.

Хаджаев Марза Баграмович, червоноармієць 23 с/д, уродженець с. Ульяніне, Алтикрюнського р-ну Адиманської обл., помер 21.10.1943 р.

Кусакін Василь Євгенович, 1922 р.н., мол. лейтенант, комбат 663 с/п, уродженець с. Беркіновка Юмашівської сільради Пронського району Рязанської обл., помер 23.10.1943 р.

Бурштейн Михайло Якович, 1925 р.н., сержант 663 с/п, уродженець Семишургінської сільської ради Ферганського району Ферганської обл., помер 23.10.1943 р.

Лябкало Яків Мойсейович, 1918 р.н., мол. лейтенант 748 с\п, уродженець с. Моїсеєнки Іркліївського р-ну Полтавської обл., помер 23.10.1943 р.

Теж у Великому Хуторі був похований (точне місце не вказане) Корніязов Карпенс, 1905 р.н., червоноармієць, стрілець 71 с\п, уродженець Уральської області, Джангалайського р-ну, помер 2.10.1943 р. У Книзі Пам’яті України. Черкаська область (т.1, стор. 621) він значиться, як Тюрніядов Норпейс, хоча у списку військово-службовців, які померли від ран і хвороб у ХППГ 338 (хірургічний пересувний польовий госпіталь), він записаний саме як Корніязов Карпенс. Крім того, тепер відоме і місце народження цього воїна, яке не було зазначене у Книзі Пам’яті.

Також через ОДБ “Мемориал” вдалося встановити місце народження ще одного бійця, похованого у Великому Хуторі – Явтушенка Андрія Єлисейовича, 1906 р.н., рядового 90 мбр, стрільця, який помер у військовому госпіталі 18.10.1943 р. У Книзі Пам’яті України не було зазначене місце його народження. А тепер відомо,

що він був уродженцем села Нова Гребля Золотоніського району тодішньої Полтавської області.

Що ж до решти воїнів, які поховані у Братській могилі Великого Хутора, то їхні імена і місця народження ще належить встановити.

Отже, пошукова робота щодо жителів Великого Хутора, які загинули під час Великої Вітчизняної війни, пропали безвісти чи були закатовані фашистами, а також щодо воїнів, які поховані на території села, не припиняється і сьогодні. Одним з важливих напрямів цієї роботи є створення Книги Пам’яті Великого Хутора, яка розміщена на Інтернет-сайті села. На сьогодні до неї вже включено понад 500 прізвищ наших земляків, які загинули, пропали безвісти чи були закатовані в роки

Молебень на Братській могилі. 9 травня 2010 року

439

війни. Один з розділів цієї книги присвячений Героєві Радянського Союзу Семену Андрійовичу Куниці, який народився й виріс у Великому Хуторі, а загинув у 1941 році під час оборони Одеси.

Потрібно сказати, що його прізвище також занесене до Всеукраїнської Книги Пам’яті, у якій вміщено коротку статтю про бойовий шлях нашого земляка та його подвиг. Біографічна довідка про С.А. Куницю є і в окремому томі Книги Пам’яті “Світло безсмертного подвигу”, який містить інформацію про черкащан – Героїв Радянського Союзу та повних кавалерів ордена Слави.

На жаль, у вказаних виданнях інформація про С.А. Куницю має суто енциклопедичний характер і не дає уявлення про те, як формувався його характер, як складалися взаємини з товаришами по службі і яким запам’ятали його однополчани та земляки. До того ж у першому виданні Книги Пам’яті містяться суттєві неточності щодо бойового шляху нашого земляка. Наприклад, на стор. 297 сказано, що “свій бойовий рахунок військовий льотчик Семен Куниця відкрив уже в перший день війни, у перші ж її години. Це було в Севастополі...” У той же час архівні документи і спогади однополчан С.А. Куниці говорять про те, що 69-й винищувальний полк, в якому він воював, на початку війни дислокувався в Одесі й саме тут С.А. Куниця відкрив свій бойовий рахунок. Але сталося це не 22 червня, а 23 липня 1941 року.

Також у згаданому виданні не точно описано останній повітряний бій С.А. Куниці та обставини його загибелі. Зокрема, у Книзі Пам’яті сказано: “... він сам вступив у нерівний бій з чотирма ворожими винищувачами. Одного збив кулеметною чергою, а іншого таранив своїм пошкодженим літаком...” Хоча його однополчанин Анатолій Череватенко у своїх мемуарах пише наступне: “Преследуя «мессера», он попал под обстрел врага. Машина вспыхнула. Комиссар, в надежде спасти самолет, не спешил выбрасываться с парашютом, тянул поближе к передовой. Но «ястребок» стал в воздухе разваливаться на части, и лишь тогда Куница раскрыл белый купол. Его обстреляли из пулемета...”

Отже, ні про який повітряний таран не йдеться. Не відповідає дійсності й те, нібито Семен Куниця самотужки “вступив у нерівний бій з чотирма ворожими винищувачами”. Насправді ж він очолював ескадрилью з чотирьох винищувачів, і саме вони зав’язали бій з чотирма німецькими літаками. Про це у своїй книзі “На крыльях Родины: документальные очерки“ пише ще один біограф С.А. Куниці – Дмитро Зільманович. Ось як він, зокрема, описав останній бій і загибель нашого земляка: “В семь часов вечера группа, состоявшая из 12 И-16, выполняла задачу по штурмовке наступающих войск противника в районе Фрейденталь. Одну из четверок в группе вел Куница. После третьей атаки были встречены пятнадцатью Me-109. Завязался бой четверки Куницы с четверкой «мессершмиттов». Первый удар комиссар принял на себя, заставив противника свернуть с боевого курса и разомкнуться. Куница погнался за «мессером», настиг и сбил его. Но в тот же миг попал под огонь другой вражеской машины. Самолет комиссара загорелся, но он продолжал тянуть к территории, занятой нашими войсками, и покинул самолет в последний момент... “

Напевно, автори статті “Героїв безсмертні імена”, яка вміщена у першому томі “Книги Пам’яті України. Черкаська область”, вирішили трохи прикрасити бойовий шлях С.А. Куниці й підкорегувати історичну правду. Але навряд чи це потрібно. Адже що подвиг Семена Андрійовича є очевидним і без того, він гідно оцінений і не потребує ретуші.

Сподіваємося, що під час чергового перевидання Книги Пам’яті України (а воно вже назріло) ці матеріали будуть взяті до уваги редакційною колегією Книги.

440

Власне, це і є головною метою нашої роботи, яка спрямована на збереження історичної правди та історичної справедливості.

Шляхами подвигу і слави емен Андрійович Куниця народився 16 березня 1914 році в селі Великий Хутір Драбівського району Черкаської області (до 1954 р. Золотоніський район Полтавської області) в бідній селянській родині. Про його дитячі та

юнацькі роки відомо не багато. Але ми знаємо, що два старші брати Семена – Степан і Йосип – не повернулися з фронтів громадянської війни, отже йому рано довелося починати свій трудовий шлях. Працював Семен Куниця конюхом і пастухом в комуні “Червоний орач” села Маркизівка й одночасно навчався у великохутірській семирічці. А після її закінчення у 1931 році вступив до Золотоніського педагогічного училища, яке закінчив у 1934 році. Після цього Семен Куниця працює піонервожатим та заввідділом піонерів Золотоніського райкому комсомолу, обирається членом Золотоніської міської ради. На жаль, про цей період життя С.А. Куниці також обмаль відомостей. Але точно можна сказати, що він був визначальним у формуванні його характеру і політичного світогляду. Адже на цей час Семен Андрійович уже був членом комсомольської організації і брав активну участь у громадсько-політичному житті. Про це, зокрема, в одній зі своїх статей згадував колишній директор Великохутірської середньої школи і краєзнавець Олександр Андрійович Дорошенко.

Отже, Семен Куниця був сином свого часу, який вірив у світлі ідеали і своє високе призначення. Тому коли комсомол кинув у маси заклик “Молодь – на літаки”, Семен Куниця, як і тисячі його ровесників, вирішив присвятити життя авіації. Вся країна захоплювалася тоді подвигами і рекордами таких уславлених пілотів, як Михайло Водоп’янов, Валерій Чкалов, Михайло Громов та інших, які своїм прикладом надихали молодь на нові подвиги . У серпні 1935 року Семена Куницю призивають до лав Червоної Армії, а звідти за путівкою комсомолу він вступає до знаменитої Качинської авіаційної школи імені М’ясникова, стає членом ТСАВІАХІМУ (рос. – Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству СССР). Тут остаточно формується його характер: і як людини, і як майбутнього льотчика та командира, що став продовжувачем славних традицій льотної школи. Тільки у довоєнний період, з 1921 по 1941 роки, в Качинській авіашколі було підготовлено 7124 льотчики, 29 з яких стали Героями Радянського Союзу. А за період Великої Вітчизняної війни зі стін цього закладу вийшли 2228 військових льотчиків, які у повітряних боях збили понад 3000 літаків противника. За подвиги в боях з фашистами ще 289 випускників льотної школи були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них і Семен Андрійович Куниця.

Але тоді, у 1931 році, молодий курсант навряд чи думав про майбутні подвиги і про те, як складеться його військова кар’єра. Йому був лише 21 рік, життя здавалося прекрасним, а бажання літати перевершувало усі сумніви й страхи. Отож, в училищі Семен Куниця наполегливо вивчає авіаційну техніку і успішно оволодіває льотною

С 

С.А. Куниця. Курсант Качинської авіаційної школи

441

практикою, а в 1937 році, після закінчення навчання, як одного з кращих курсантів, його залишають у авіаційній школі інструктором з льотної підготовки.

Ось що було сказано про С.А. Куницю у випускній льотно-стройовій атестації, яка була складена його інструктором лейтенантом Тевельовим: “Політично витриманий. Класово свідомий... Товариський, серед товаришів має авторитет, багато допомагає відстаючим в теоретичному навчанні. За характером живий, життєрадісний. У роботі розважливий, має почуття повної відповідальності за доручену справу і взяті на себе зобов’язання. Дисципліна відмінна... Добрий виконавець, відвертий. Служить взірцем особистого прикладу в навчанні, дисципліні, роботі. Має волю, наполегливість і, як старшина групи, вимогливий до підлеглих. Теоретична підготовка відмінна, до теорії ставиться серйозно, цікавиться глибшим вивченням предмету. Велика схильність до спеціальних предметів... багато працює над собою, уміє працювати з книгою, акуратний до конспектів. Техніка пілотування відмінна і як льотчик відмінний. Любить літати. Сміливий...” (Центральний архів МО РФ, особова справа № 510223).

Нехай не дивують вас, шановні читачі, ідеологічні формулювання, які присутні у цій характеристиці, бо тоді, коли вона писалася, цим питанням приділялося багато уваги. Але потрібно віддати належне лейтенанту Тевельову за те, що він зумів побачити у своєму підлеглому не тільки класову свідомість, але й кращі людські якості. І ці якості Семен Куниця ще не раз виявляв: і коли “ставив на крило” молодих льотчиків, і коли вже займався партійно-політичною роботою, і коли водив свою ескадрилью на бій з ворогом. Він у всьому намагався бути першим і подавати приклад своїм товаришам. До цього зобов’язувала і комісарська посада, на яку С.А. Куниця був призначений перед війною, по закінченні шестимісячних курсів. У лютому 1941 року він уже мав звання старшого політрука і в цьому статусі був призначений комісаром четвертої ескадрильї 69-го винищувального авіаційного полку, який базувався в Одесі. На цій же посаді 22 червня 1941 року він зустрів звістку про війну.

Тут потрібно зауважити, що роль політпрацівників під час Великої Вітчизняної війни оцінювалася по-різному. В одних публікаціях їх показують як виключно деструктивну силу, що виконувала політично-наглядові функції і заважала командирам керувати підрозділами. В інших говориться про велику роль комісарів у згуртуванні військовослужбовців та мобілізації їх на виконання бойових завдань.

Нерідко в бою комісари першими піднімалися в атаки і особистим прикладом вели за собою бійців, у випадку загибелі командирів вони брали на себе командування підрозділами і самі гинули на полі бою. Принаймні, військова статистика свідчить, що втрати серед політпрацівників були не меншими, ніж серед інших категорій офіцерів. І це повністю спростовує тезу про те, що “комісари відсиджувалися по землянках, поки інші ходили у

бій”. Цю тезу спростовує і особис-тий приклад політрука Семена

Куниці, який буквально з першого дня війни брав участь у виконанні бойових завдань, а 23 липня 1941 року збив над Чорним морем першого ворожого літака. Це

С.А. Куниця з дружиною Ольгою Сергіївною, 1940 р.

442

був німецький бомбардувальник He-111. 1 серпня у повітряному бою, рятуючи льотчика Агея Єлохіна, С. Куниця збиває ще одного німецького літака – Me-109. В іншому повітряному бою, використавши всі боєприпаси, він намагається таранити ворожий бомбардувальник Ju-87, але тоді противнику вдалося втекти, сховавшись у хмарах...

Недовго довелося воювати Семену Андрійовичу Куниці – лише 68 днів, але за цей час він встиг проявити себе мужнім і безстрашним льотчиком, яким захоплювалися і його підлеглі, і командири. Про це, зокрема, свідчить короткий, але промовистий запис, зроблений у особовій справі комісара Куниці рукою начальника штабу 69-го винищувального авіаційного полку майора Нікітіна: “22.6.41-29.8.41. Воєнком учасник боїв на фронті боротьби з германо-румунськими фашистами у складі 69 ВАП Приморської армії Південного фронту. На підступах до міста Одеси проявив виключні зразки безстрашності і героїзму. Володіючи найкращими якостями радянського воїна, уміло ведучи льотчиків у бій, він завжди був першим. У повітряних боях збив особисто два ворожих літаки і в груповому бою два літаки противника. За проявлені зразки мужності і героїзму представлений до урядової нагороди – Ордена Червоного Прапора і до найвищої урядової нагороди – звання Героя Радянського Союзу. 29.8.41 р. в повітряному бою в районі Дальника Одеської області загинув смертю героя, залишаючись до кінця вірним соціалістичній Батьківщині”. (Центральний архів МО РФ, особова справа № 510223).

А ось витяг із нагородного листа на С.А. Куницю, складеного 26 вересня 1941 року командиром 69-го винищувального полку майором Шестаковим та батальйонним комісаром Верков-цем. Говорячи про бойові заслуги і подвиг свого однополчанина, вони відзначали: “Товариш Куниця був істинним комісаром-більшовиком, до кінця відданим Соціалістичній Батьківщині. Відмінно володіючи бойовим літаком, він був безстрашним винищувачем, особистим прикладом ведучи своїх льотчиків на безпощадне знищення германо-румунських фашистів.

У взаємодії з 25 і 95 стрілецькими дивізіями завдавав важких ударів по германо-румунських фашистах. За період військових дій т. Куниця має 107 бойових вильотів, з них на штурмовку – 35, повітряний бій – 6 і розвідку – 9. У період з 20.8.41 р. т. Куниця має 29 бойових вильотів, з яких на штурмовку – 18, повітряний бій – 6 і розвідку 5.

Особисто збито т. Куницею бомбардувальник пр-ка НЕ-111 і в групі 2 літаки противника.

29.8.41 р. після штурмовки ворожих наземних сил тов. Куниця вступив у повітряний бій з 4-ма винищувачами пр-ка. Зав’язався нерівний повітряний бій, але безстрашний комісар не звик відступати. Взявши на себе увесь удар, цим самим він дав можливість іншим товаришам громити живу силу противника, загинув смертю хоробрих комісар Куниця.

За проявлений героїзм і мужність, відповідно до наказу НКО СРСР № 0299 від 19.8.41 р. т. Куниця достойний вищої урядової нагороди – звання Героя Радянського Союзу”. (Центральний архів МО РФ, ф. 33, опис. 793756, спр. 26, арк. 89).

Портрет С.А. Куниці роботи О.А. Дорошенка

443

А тепер від сухої мови офіційних документів перейдемо до спогадів, які залишили однополчани Семена Андрійовича Куниці. Насамперед варто згадати мемуари колишнього льотчика 69-го винищувального полку, Героя Радянського Союзу Анатолія Череватенка, який написав книгу “Небо Одессы. 1941-й”. З великою теплотою і вдячністю згадує він свого бойового побратима С.А. Куницю. До того ж автор дуже правдиво відобразив обстановку, в якій доводилося воювати його колишнім однополчанам. Отож, наводимо уривки з цієї книги мовою оригіналу:

“69-й истребительный авиаполк, вошедший в состав Приморской армии, стал в сущности единственной авиационной частью, которая защищала небо Одессы, если не считать морской эскадрильи тихоходных самолетов МБР-2 под командованием майора Чебаника. Вначале эта эскадрилья имела около десятка боевых машин, летавших на задания под нашим прикрытием, но вскоре почти все они вышли из строя. Между тем противник наседал, и мы остро ощущали на себе его численное превосходство. Трудности усугублялись еще и тем, что группа летчиков второй и третьей эскадрилий в течение первого месяца находилась на правом берегу Днестра, на так называемых аэродромах подскока, откуда они наносили удары по войскам противника, пытавшимся переправиться через Прут. Аэродромы-пятачки, где стояли замаскированные истребители, находились буквально в нескольких километрах от линии фронта. Можно представить себе, в каких условиях приходилось нашим ребятам выполнять боевые задания. Но они хорошо справлялись...

5 августа 1941 года Ставка Верховного Главнокомандования дала директиву Главнокомандующему Юго-Западным направлением Маршалу Советского Союза С. М. Буденному: “Одессу не сдавать и оборонять до последней возможности, привлекая к делу Черноморский флот”.

Для летчиков наступила пора особенных трудностей. Пополнения не было, материальная часть давно не обновлялась. А тут еще организационные перестановки. В первой половине августа майор Марьинский передал командование авиачастью майору Шестакову. Новый командир установил прочные связи с зенитчиками, службой ВНОС, связистами. С комиссаром Верховцом они быстро нашли общий язык, что, как известно, имеет большое значение для успешной боевой работы. Своими характерами они словно дополняли друг друга: горячий, порой даже вспыльчивый Шестаков и спокойный, уравновешенный Верховец. Шестакова, к тому же, располагало к комиссару то обстоятельство, что Верховец великолепно знал технику, мог наравне с командиром повести группу в бой...

Большую работу проводил и комиссар эскадрильи Куница... Говорил он с заметным украинским акцентом, слегка заикаясь, но этот маленький дефект не только не мешал ему, но придавал его речи какое-то неуловимое очарование. Семен Андреевич с первых минут расположил к себе летчиков. У него была приятная, открытая улыбка и привычка во время беседы плавно водить рукой. Комиссар эскадрильи просто и естественно вошел в коллектив. Сын бедного крестьянина из Черкасской области, он работал секретарем райкома комсомола, принимал активное участие в коллективизации села. Закончил Качинское летное училище, работал там инструктором, из Качи и приехал в 69-й полк на должность комиссара эскадрильи....

Однажды после разбора боя уселись мы с ним в тени, под акацией. Начал Семен Андреевич издалека: о моей комсомольской юности, о семье, товарищах. Человек он новый, еще не успел присмотреться к каждому. А до его прихода я временно исполнял обязанности комиссара эскадрильи. К тому же я, можно считать, ветеран полка, знаю людей.

— В партии ты давно? – поинтересовался Куница.

444

— Два года. — Прекрасно! У нас большинство летчиков – коммунисты, да и комсомольцы

крепкие парни, положиться на них всегда можно. Я рассказал о тех, с кем летал на боевые задания, – Алелюхине, Шилове,

Маланове, Тараканове, Королеве. Комиссар внимательно слушал, изредка задавая вопросы. Потом сказал:

— Ты коммунист и должен разъяснить другим обстановку. Нам сейчас неимоверно трудно. Одесса блокирована, единственная связь с Большой землей – море. Некоторые наши товарищи приуныли... А нам нельзя распускаться, нельзя падать духом. Иначе – какие же мы бойцы?

Если бы меня спросили сейчас, какая наиболее яркая черта была присуща характеру Семена Андреевича, я бы, не задумываясь, ответил: любовь к человеку. Мы никогда не видели Куницу одного, он всегда был в окружении летчиков, всегда готов был идти навстречу, помочь в любой беде. Он умел поддержать в тяжелую минуту человека, зажечь в нем огонек надежды, вселить уверенность в будущем. С ним всегда делились самым сокровенным.

Нравилась в Кунице и его жажда летать. Однажды жарким августовским полуднем я лежал в тени деревьев, на мягкой душистой траве в ожидании сигнала на вылет. Мимо по тропинке, чуть пошатываясь от усталости, прошел Семен Андреевич. Я окликнул его.

— А-а, это ты, старший лейтенант, – сказал комиссар, опускаясь на траву рядом. – Драка была настоящая, а вот результаты плохие, — огорченно протянул он. — Результат – ничья...

Он сломал с куста упругую веточку и стал рисовать на земле схему боя: положение противника и наших самолетов, с какой стороны и под каким ракурсом велась атака. — Все дело в том, что я был ведомым, – с сожалением произнес Куница. – Будь я ведущим, ей-богу, действовал бы решительнее. Надо навязывать свою волю противнику.

Эту мысль комиссар повторял часто и на разборах, партийных собраниях, в личных беседах с летчиками. А в тот день комиссар неожиданно перевел разговор на личную тему. Строго отчитал меня за то, что я все еще тянул с отправкой семьи в тыл...

День ото дня наша жизнь осложнялась. Противник почти круглосуточно вел воздушную разведку, все ощутимее становились потери летного состава. 23 августа в неравном бою над городом погиб Иван Засалкин. Был ранен и выбыл на некоторое время из строя Петр Осечкин. Теперь можно только удивляться, как мы ухитрялись сдерживать бешеный напор врага. И авиация, и пехота фактически дрались на пятачке, зажатые с трех сторон. Причем, пятачок непрерывно сужался. Если к концу июля Приморская армия занимала оборону по реке Днестр, от Тирасполя до Днестровского лимана, то 10 августа передний край проходил по рубежу Коблево – Александровка – станция Буялык – Каролино-Бугаз. Не успеешь подняться с аэродрома, как сразу оказываешься на территории, занятой противником. По дорогам идут автомашины, обозы, кавалерия, пехота. По показаниям пленных, на

Наказ про загиблих командирів Червоної армії із згадкою С.А. Куницю

445

7–8 августа гитлеровское командование намечало массированный налет на Одессу, после чего должно было начаться наступление. На десятое августа назначался парад гитлеровских войск.

Парад был перенесен на 20, потом на 25 августа и еще раз – на 1 сентября. Но он так и не состоялся. Наш полк наносил по войскам врага мощные штурмовые удары, тем самым срывая замыслы противника...

Только в полосе действий 25-й Чапаевской дивизии генерала Петрова полк совершил в сентябре 107 штурмовых налетов, не ослабляя в то же время внимания к другим участкам фронта. Начальник штаба Никитин не успевает принимать заявки. Звонят командующий контр-адмирал Жуков, командир 95-й стрелковой дивизии Воробьев, командир 421-й Кочинов, генерал Петров... Срочно нанесите удар, подавите батарею, отгоните “Мессершмитты”, которые не дают поднять голову нашим бойцам.

Комиссар эскадрильи Куница ведет восьмерку на Красную Поляну. Ох, уж эта чертова поляна, заколдованное место! Правда, Семен Андреевич не раз бывал там, знает ориентиры, прочесывал передний край. Ему, как говорится, карты в руки. С открытым колпаком выруливает он машину на старт, помахивая нам рукой. “Победы вам!” – кричим вслед, но шум мотора перекрывает наши голоса...

У нас заслуженный отдых. С Алексеем Малановым мы садимся играть в шахматы. Парторг полка Константин Семенович Пирогов приносит свежие газеты, письма, и все с жадностью набрасываются на них. Среди писем обращаем внимание на одно с лаконичным адресом: “Бойцу Красной Армии”. До сих пор храню я это письмо, как память об Одессе и одесситах. “Мой друг, защитник Родины! Пишет тебе рабочий завода имени Январского восстания. Привет тебе и твоим боевым товарищам. Желаем крепче бить проклятых захватчиков, скорее отогнать их от города, а затем и окончательно разгромить”.

Читают письма лейтенанты Федулов, Сахаров, Шагинов. Пишут девочка, потерявшая мать, старуха, у которой сын и дочь ушли на фронт, и она уже долгое время не имеет от них никаких известий... Просьба у всех одна: не пусти, воин, врага в наш город, защити нас! Невеселые думы овладевают нами.

От настежь распахнутой двери повеяло холодом. Вошел Алелюхин, проговорил глухо:

— Над Красной Поляной сбит Семен Андреевич Куница... Стали известны и подробности гибели комиссара нашей четвертой

эскадрильи Семена Андреевича Куницы. Преследуя “мессера”, он попал под обстрел врага. Машина вспыхнула. Комиссар, в надежде спасти самолет, не спешил выбрасываться с парашютом, тянул поближе к передовой. Но “яструбок” стал в воздухе разваливаться на части, и лишь тогда Куница раскрыл белый купол. Его обстреляли из пулемета. Упал он на ничейную полосу. Когда пехотинцы подобрались к нему и стали освобождать от лямок, комиссар был без сознания. Врачи насчитали на теле Куницы тринадцать пулевых ран.

Тяжкой болью отозвалась в наших сердцах смерть боевого комиссара. Мы поклялись отомстить за погибших товарищей...”

(Череватенко А. Т., “Небо Одессы, 1941-й”. – Одесса: Маяк, 1978 ). Якби ми нічого не знали про С.А. Куницю, то цих спогадів цілком би

вистачило для того, щоб намалювати його психологічний портрет. Бо дуже переконливо і щиро автор розповів про свого однополчанина, без жодної фальші. І це могла зробити тільки людина, яка особисто знала й поважала Семена Андрійовича.

А от Дмитрові Зільмановичу, очевидно, не довелося бути знайомим із нашим славним земляком, але у своїй книзі нарисів “На крыльях Родины” він не менш

446

майстерно описав характер С.А. Куниці та його бойові заслуги. З цього видно, що автор не раз спілкувався з однополчанами Семена Андрійовича і вивчав його особисті та архівні документи. Дуже промовисту назву має і розділ, який Д. Зільманович присвятив С.А. Куниці, – “Подлинно народный герой”. Отож, ми наводимо його повністю

“Перед строем эскадрильи стоял молодой, привлекательной внешности старший политрук, которого комэск только что представил в качестве нового комиссара подразделения.

— Куница, – назвался он, произнеся слово с характерным украинским выговором. – Семен Куница... Теперь будем летать вместе.

Все в нем понравилось летчикам: улыбка, мягкий голос, светлый, слегка вьющийся чуб, располагающая к себе манера говорить с собеседником. И видно было, что он человек дела, потому как знакомство с летчиками начал, как и обещал при первой встрече, с полетов с ними в тот же февральский день 1941 года, когда он прибыл в полк после шестимесячной учебы на курсах политработников.

По возрасту эскадрилья была очень "молодой", и комиссар большое внимание уделял деятельности комсомольской организации. Он знал толк в этом: когда-то работал в Золотоношском райкоме комсомола. С комсомольцами подразделения комиссар повел разговор прямой и откровенный: эскадрилья истребителей должна овладеть высотами летной подготовки, причем должна уметь действовать не только в дневных условиях, но и ночью; и кому, как не комсомольцам, быть опорой и помощниками командиру и партийной организации.

Как-то незаметно Семен Куница стал авторитетной фигурой не только в эскадрилье, но и в полку. Он умел быть всегда в центре событий, среди людей, видеть и чувствовать настроение каждого из них, вникать в нужды и заботы авиаторов, умел paботать так, что они верили ему и понимали необходимость этой его работы.

Он успевал быть на подъеме личного состава эскадрильи в казарме, раньше других летчиков оказывался на стоянке самолетов, чтобы поговорить с техниками и механиками, проверить, все ли готово для выпуска боевого листка и как будут освещаться итоги соревнования между экипажами и звеньями в эскадрилье. А когда подходили летчики, комиссар справлялся, кто как себя чувствует, каково настроение, все ли осведомлены относительно задачи на данный день полетов. Вопросы быта авиаторов также были в сфере внимания комиссара.

Полеты комиссара с летчиками эскадрильи на УТИ-4 занимали большую половину рабочего дня. Как инструктор, Куница был очень внимательным и требовательным в полетах. А когда наставал его черед лететь в зону, по маршруту или на стрельбу, он все элементы полета выполнял только на “отлично”. “Повезло четвертой эскадрилье с комиссаром”, – отмечало командование полка. Эту оценку разделяли и те, кто изо дня в день летал и жил одной жизнью с Семеном Куницей.

Любили в эскадрилье слушать комиссара, когда он выступал с информациями на тему: "Чем и как живет наша советская Родина". Как правило, они заканчивались обзором состояния дел в эскадрилье, “в нашем доме”, как говорил комиссар.

Начало войны совпало в эскадрилье со вступлением на должность командира Агея Александровича Елохина, бывшего до того заместителем командира и успевшего уже близко познакомиться с комиссаром. Первые заботы и тревоги начала войны новый командир делил с комиссаром. Судьбы людей, их взаимоотношения предстали в новом свете, и в решении этих неотложных вопросов комиссар принимал горячее участие.

447

Многих молодых летчиков война застала на казарменном положении, как того требовал приказ наркома обороны. Семьи одних лейтенантов жили в военном городке, а других – в городе, но и те и другие нуждались во внимании и, прежде всего, в сердечности комиссара. И находили они в Семене Кунице эти качества…

Боевая обстановка усложнялась и от каждого требовала, казалось, невозможного, однако то, как они в этой обстановке сражались, превосходило

границы возможного. На легко уязвимых истребителях наши летчики шли на штурмовки румыно-немецких колонн, когда захватчики еще только переходили реку Прут, затем подошли к Днестру и форсировали его. Штурмовка занимала большое место в боевой работе полка и при подходе вражеских войск к дальним подступам и их вторжении в пределы города. На каждый из полковых "ишачков" приходились десятки, а то и сотни самолетов врага, имевших большую скорость и лучшее вооружение.

— От каждого боя, успешно проведенного летчиками нашей эскадрильи и полка в целом, зависит судьба прекрасного города Одессы, – говорил комиссар. И летчики, отправляясь в полные опасности полеты, помнили слова своего командира.

В тяжелых боях полк нес большие потери в летном составе – одна другой ощутимее, одна

другой больнее. После каждой потери летчиков становилось меньше, а задачи становились сложнее, и ободряющее слово комиссара в те дни нужно было всем.

"Красным днем, – писали корреспонденты в летописи полка, – стал день 23 июля 1941 года, когда трем летчикам полка – Виталию Топольскому, Семену Кунице и Борису Зотову – впервые в один день удалось сбить четыре самолета противника. Такого победного счета летчики 69-го истребительного, охранявшего небо Одессы, еще не знали. Один вражеский самолет сбит и упал в море, другой ушел на максимальной скорости в южном направлении...”

Наблюдавшие за боем с земли видели, как И-16 (это был самолет Куницы) устремился в атаку на ведущий “хейнкель”. Шквалом огня встретили смельчака фашистские стрелки. Но Куница, искусно маневрируя, обошел опасную зону и, подойдя совсем близко к вражескому бомбардировщику, выпустил по его моторам длинную очередь из пулеметов и пушки. “Хейнкель” завалился на крыло, на какой-то миг задержался в таком положении, а затем перевернулся и горящим факелом упал в море. Второй бомбардировщик, не вступая в бой, ушел ...

“Ведущий что надо” – так аттестовали Куницу ведомые. С этим согласились и остальные однополчане, встретившие старшего политрука на земле.

Радовало, что в полковой семье появился летчик, достойный “крылатых комиссаров” (так окрестили военкома полка Николая Андреевича Верховца и комиссаров эскадрилий Николая Пискунова, Феодосия Дубковского и Ивана Маковенко). Когда на аэродром полка привезли сбитый “хейнкель”, Куница подробно объяснил, как ему удалось сбить вражеский самолет. При этом он указал наиболее уязвимые места бомбардировщика. Словом, этот бой не только принес большой успех нашим авиаторам, но и стал для них наглядным уроком тактического искусства.

С.А. Куниця на картині О.А. Дорошенка

448

Вскоре Семен Куница стал одним из наиболее результативных летчиков-истребителей в полку. И когда авиаторы эскадрильи получали приказ комиссара: “Готовьтесь, полетите со мной”, они знали, что бой будет жарким и, что бы ни случилось, комиссар будет рядом с ними и отдаст все силы ради успеха в схватке.

1 августа 1941 года, как сообщалось в одном из оперативных донесений, с аэродрома Жовтнево вылетели девять самолетов И-16 для прикрытия боевой работы девятки самолетов ДБ-3 в районе Дубоссар, Павловка. Два “мессершмитта” пытались атаковать ДБ-3, но были отогнаны. Позже вражеские истребители атаковали самолет А. Елохина, который оторвался от своего звена. На выручку товарища бросились старший политрук Семен Куница, младший лейтенант Иван Засалкин и сбили “мессер”. Раненный в руку Елохин благополучно совершил посадку на своем аэродроме.

Один бой не был похож на другой, а исход одного боя тем более не походил на результаты другого. В одном из полетов три наших истребителя, ведомые Семеном Куницей, завязали бой с двадцатью "мессершмиттами". Не считаясь с численным превосходством противника, Куница повел свое звено в атаку и с первой же попытки поджег один самолет. Нужно было добить вражескую машину, но два других "мессершмитта" навалились на него так, что пришлось сманеврировать в другом направлении. Отбиваясь от наседавшей на него пары истребителей противника, Куница заметил группу из восьми “юнкерсов”, следовавших в сторону наших позиций. “Сбить ведущего!” – мелькнула мысль у старшего политрука. Он ушел от преследования “мессеров” и сманеврировал для атаки на бомбардировщик. Очередь из пушки и пулеметов – и тут же подбитый бомбардировщик начал падать. Бросившись к другому, Куница зашел ему в хвост и нажал на гашетки. Однако выстрелов не последовало. Между тем “юнкерс” продолжал сбрасывать бомбы на наши войска. Комиссар решил таранить уходящий бомбардировщик и уже было развернул И-16, чтобы подойти и ударить винтом по хвостовой части “юнкерса”. Но вражеский летчик, по-видимому, разгадал его замысел и, прибавив скорость, ушел в облачность.

Куница прекратил преследование и ввел свой самолет в вираж, чтобы посмотреть на землю и сориентироваться. И тут выскочивший из-за облаков истребитель противника поразил очередью из пулеметов мотор его самолета. И-16 вошел в штопор и стремительно понесся к земле. Когда Куница понял, что машину не вывести из штопора, он, применив метод “срыва”, выдернул, еще находясь в кабине, кольцо парашюта, и белый купол вырвал его из кабины обреченного самолета.

Когда Куница коснулся земли, он увидел, что находится между окопами наших войск и противника. Еще не приняв решения, как поступить, комиссар услышал над окопами боевой клич наших моряков “Полундра!”. Вступив в рукопашный бой с фашистами, приближавшимися к комиссару, моряки сумели оттеснить их и спасти советского летчика, за воздушной схваткой которого они только что наблюдали.

23 августа на боевое задание вышла восьмерка, ведомая командиром эскадрильи Агеем Елохиным. Справа от звена командира вел свою четверку комиссар Семен Куница. Шли на увеличенных дистанциях, чтобы дальше и больше видеть.

При подходе к цели заметили, как впереди и несколько выше показались 11 истребителей противника. Наши четверки, следуя за комэском и комиссаром, перешли в набор высоты. Зашли со стороны солнца и в результате коротких маневров и стремительной атаки каждый сбил по одному “мессершмитту”.

Схватка была скоротечной. Но этим дело не кончилось. Еще шесть “мессеров” спешили к месту боя. Куница успел дать командиру сигнал и повел свою

449

четверку против вражеских истребителей. Он с ходу обрушился на ведущего “мессера”, выпустив по нему очереди из пушки и пулеметов. Фашистский самолет камнем понесся вниз.

Умело маневрируя, Куница связал боем два “мессершмитта”. В это время его ведомые и подошедшие летчики из звена комэска сумели сбить три вражеских истребителя...

В часы затишья и короткого отдыха Куница занимался организацией досуга эскадрильи. Это с его помощью летчики и техники достали музыкальные инструменты и в эскадрилье появился самодеятельный оркестр.

Заботясь о повышении боевого духа людей. Куница доставал книги о русских полководцах Суворове и Кутузове, организовывал читку материалов о героических подвигах советских летчиков в Испании, на Халхин-Голе и в войне с белофиннами, страстных патриотических статей Алексея Толстого, Михаила Шолохова, Ильи Эренбурга, Леонида Соболева, Константина Симонова. Фельетоны, эпиграммы, карикатуры на гитлеровцев комиссар комментировал так остроумно, что его слова надолго запоминались. Особенно оживленно проходили обсуждения информации о подвигах летчиков на фронтах Великой Отечественной войны.

Ничто не ускользало из поля зрения комиссара. Он следил за тем, чтобы каждый летчик или техник, отличившийся в воздухе или на земле, был отмечен командиром. Интересовался, налажена ли у того или другого авиатора связь с родными, регулярно ли получает письма.

Он был действительно душой эскадрильи, к нему тянулся весь личный состав. Вокруг него сплачивались коммунисты, комсомольцы. Старшему политруку принадлежала инициатива проведения заседаний партбюро по приему в партию непосредственно у самолетов, сразу же после боя, в присутствии тех, кто только что участвовал в полете вместе с вступающим в партию.

В специальном приказе о награждении особо отличившихся летчиков 69-го истребительного полка ВВС Одесского оборонительного района от 27 августа 1941 года отмечалось, что с первых дней войны весь личный состав части показывал образцы героизма и самоотверженности в боях по защите Одессы, чем вписал славную страницу в историю борьбы советской авиации с немецко-фашистскими захватчиками. В числе тех, кто за отличное руководство боевой работой (Шестаков, Верховец, Рыкачев, Дубковский), личный пример, мужество и отвагу был отмечен благодарностью и награжден ценными подарками, был и комиссар эскадрильи старший политрук Куница.

Его подвиги вскоре получили широкую известность и высокую оценку. В одной из статей “Блокнота агітатора”, издававшегося в те дни Одесским обкомом партии, командующий оборонительным районом контр-адмирал Г.В. Жуков писал: “Подлинным народным героем является старший политрук летчик Куница... Шесть “юнкерсов” и “мессершмиттов” сбил в бою славный сокол”.

107 боевых вылетов сделал Семен Андреевич, в 106 случаях возвращался в родной полк, успешно выполнив боевое задание, а с последнего “крылатый” комиссар не вернулся.

День 29 августа оказался особенно тяжелым для защитников южного сектора обороны города. “Срыву наступления противника в этом секторе, — указывалось в “Хронике обороны Одессы в 1941 г.”, – в значительной степени содействовали летчики 69-го авиационного полка, вылетавшие в течение дня на штурмовку группами в несколько самолетов”.

...В семь часов вечера группа, состоявшая из 12 И-16, выполняла задачу по штурмовке наступающих войск противника в районе Фрейденталь. Одну из

450

четверок в группе вел Куница, После третьей атаки были встречены пятнадцатью Me-109. Завязался бой четверки Куницы с четверкой “мессершмиттов”.

Первый удар комиссар принял на себя, заставив противника свернуть с боевого курса и разомкнуться. Куница погнался за “мессером”, настиг и сбил его. Но в тот же миг попал под огонь другой вражеской машины. Самолет комиссара загорелся, но он продолжал тянуть к территории, занятой нашими войсками, и покинул самолет в последний момент...

Когда к месту падения И-16 прибыли старший инженер полка капитан Н.Я. Кобельков и комиссар второй эскадрильи старший политрук И.П. Маковенко, то самолет Куницы еще догорал. Пехотинцы рассказали, что с земли было видно, как белый купол парашюта плавно снижается и ветер относит летчика все ближе и ближе к нашим позициям. Он пролетел уже над последней линией вражеских окопов, когда по нему открыли огонь, и герой упал мертвым в расположении наших войск.

По документам командиры наземных подразделений узнали, что летчик, геройски сражавшийся и погибший у них на глазах, – старший политрук. 13 пулевых ран было обнаружено на теле комиссара...”

(Д.Я. Зильманович, “На крыльях Родины: документальные почерки”, – Алма-Ата: Жалын, 1985).

Завершити спогади про Семена Куницю хотілося б словами, які йому присвятили автори збірника “Крилаті сини Батьківщини”. В ньому зібрано біографічні довідки про найвідоміших льотчиків, що уславили себе героїчними вчинками, а про С.А. Куницю написано такі словами: “Коротке, але красиве життя прожив Семен Куниця – бойовий військовий комісар, людина високих морально-політичних якостей, працелюбний, винахідливий і відважний льотчик. Такі, як Куниця, не помирають. Вони залишаються з нами в єдиному строю. Їхні імена і справи – це променисті маяки, на котрі рівняються наші молоді сучасники із плеяди крилатих захисників соціалістичної Батьківщини”.

(“Крилаті сини Батьківщини, – Моніно: вид-во КВВА ім. Ю. Гагаріна, 1976).

Незважаючи на те, що всі три видання, уривки з яких ми наводили вище, побачили світ понад 20 років тому, ще в радянську добу, вони не втратили своєї актуальності досі. І якщо не зупиняти увагу на ідеологічних формулюваннях, то можна почерпнути в них багато важливої інформації. Адже автори названих книг і мемуарів ще застали живими учасників подій періоду Великої Вітчизняної війни і самі були їх очевидцями. А отже, вони зуміли передати читачам не просто безцінний документальний матеріал, а й живі враження, дух свого часу, який допомагає нам краще зрозуміти поведінку та вчинки людей, що в ньому жили і творили.

Це стосується і Семена Андрійовича Куниці, який для багатьох сьогодні вже є легендою, символом свого часу. І хоч відтоді відбулися великі зміни – і у масовій свідомості, і в суспільно-політичному житті, – ці зміни не стерли світлої пам’яті про Героя, який навічно залишився молодим.

Ще під час Великої Вітчизняної війни його подвиг був високо оцінений командуванням Червоної армії і радянською владою. 5 листопада 1941 року постановою військової ради Південного фронту старший політрук Куниця був посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора, а 10 лютого 1942 року Указом Президії Верховної Ради СРСР йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (також посмертно) і нагороджено орденом Леніна та медаллю “Золота Зірка”. Крім цього, 10 липня 1943 року Наказом командуючого Південним фронтом Семен Андрійович Куниця, разом з іншими героями-однополчанами, що загинули в боях з німецько-фашистськими загарбниками, був навічно зарахований до лав Збройних сил СРСР.

451

Уже по війні прах С.А. Куниці був з почестями перезахоронений на алеї Слави в Одесі, а його ім’ям названо одну з вулиць у Приморському районі цього міста. Воно також викарбуване на мармуровій плиті біля Одеського академічного театру опери і балету, куди щодня приходять тисячі людей. Бувають вони і на 5-й станції Великого Фонтана, де у 1982 році було урочисто відкрито пам’ятник льотчикам 69-го винищувального авіаційного полку, які у 1941 році боронили Одесу. Отже, одесити не забувають про своїх захисників і свято бережуть пам’ять про них.

Пам’ятають про Семена Андрійовича Куницю і на його батьківщині, у Великому Хуторі. Тут його ім’я носить одна з центральних вулиць села, а в 1968 році

воно було присвоєне і Великохутірській середній школі. Великий внесок у справу увічнення пам’яті С.А. Куниці зробив колишній директор цієї школи і краєзнавець Олександр Андрійович Дорошенко, який наполегливо збирав біографічні й документальні матеріали про нашого славного земляка. Вони лягли в основу багатьох газетних публікацій про Семена Куницю, а також стали частиною експозиції у місцевому краєзнавчому музеї. У 1985 році за ініціативою О.А. Дорошенка на подвір’ї Великохутірської середньої школи було встановлене погруддя Героя Радянського Союзу С.А. Куниці, яке є одним із символів цього навчального закладу. Таке ж погруддя у 2011 році було встановлене на Алеї Слави у районному центрі Драбів.

Ще одна велика заслуга О.А. Дорошенка полягає в тому, що він увічнив образ С.А. Куниці, створивши серію його художніх портретів. Сьогодні

вони зберігаються у краєзнавчому музеї Великого Хутора, а також у обох бібліотеках села, де створено меморіальні куточки, присвячені нашому землякові. Йому також присвячено пісню ”Чуєш, комісаре?”, яку написали поет Микола Щербак та композитор Анатолій Антосевич. Є в ній і такі слова:

“З громового неба плив на парашуті Незборимий сокіл з раненим крилом. А думки летіли то в Великий Хутір, То до побратимів, на аеродром”... У 2014-му році виповниться 100 років від дня народження Семена Андрійовича

Куниці. Члени нашого історико-краєзнавчого гуртка “Історія рідного краю” вже думають про те, як відзначатимуть ювілейну дату, щоб зберегти пам’ять про нашого земляка для наступних поколінь. У зв’язку з цим підготовлено ряд пропозицій, які будуть передані до дирекції Великохутірської школи та Великохутірської сільської ради. Одна з них передбачає звернення до керівництва Одеської мерії з пропозицією відкрити у місті Одеса, на вулиці імені С.А. Куниці, пам’ятну дошку Герою з короткою інформацією про його подвиг. Інша стосується відновлення пам’ятної дошки на приміщенні Великохутірської середньої школи, де навчався С.А. Куниця. А ще члени гуртка запропонували щороку в день народження нашого земляка, тобто 16 березня, відзначати його урочистою лінійкою і покладанням квітів до пам’ятного бюста С.А. Куниці на території школи.

Робота учнів Великохутірської ЗОШ I-III ступенів імені С.А. Куниці Ольги Сандиги, Олега Сандиги, Олени Машти

***

Погруддя С.А. Куниці на подвір’ї Великохутірської школи

452

ВІД ДУШ СПАСЕННИХ ілька років тому, готуючи матеріал про Плешкані – село Золотоніського району, де голод викосив кожного третього і на пам’ятнику його жертвам викарбувано 756 прізвищ, мені зустрічалися такі свідчення: “Йшли на

Великий Хутір виміняти хліба чи бодай чогось їстівного, аби порятуватися від голодної смерті”. Чому саме в Хутір – з цікавості й надибала у цьому селі історію, ще живу не тільки в матеріалах краєзнавчого музею, а й у пам’яті живих свідків, пригнутих вже до землі літами. І вони настільки незвичні у густому чорнописі подій, що не згадати про них просто не можна.

Після служби в Червоній Армії Яків Дробот повернувся в село непізнаваний: ні на своїх п’ятьох братів-сестер не схожий, ні на батька, якого називали в селі “святим” чоловіком, бо читав церковні книжки і вдовував. Такий же гостроязикий і веселун, але зовсім “почервонілий”: мав книжечку комуніста і балачки одно про комуну, де всі рівні і в достатку, вів з фанатичною вірою. І коли в 1928 році почали організовуватись колгоспи, він заснував “Незаможник”: об’єдналося 12 господарств і 4 батраки, усуспільнили 6 коней, хомута і одну корову, мали до сотні десятин землі. Спершу – добровільно, а потім на клич “дайош колективізацію” – пішло й поїхало. З району і вище прибували представники і вели агітацію, бувало з деким і до ранку – під замком у коморі чи в школі. Однак з шести утворених у Великому Хуторі колгоспів “Незаможник” вирізнявся переважно добровільним вступом. І це було приємним винятком, бо кампанія виявлення куркулів, “нещадної більшовицької відсічі підкуркульникам і петлюрівцям” набирала обертів. У Хуторі вона першими захопила степовиків – з тих, хто завдяки столипінській реформі обзавівся землею й навкруг села звив свої заможні хутори – господарства. Та нещадна машина трясла їх як грушу, і сипалися степовики сім’ями – хто на Соловки, хто бездомним попідтинню. Ще тоді Яків Дробот подав руку допомоги степовикам: їхні хати переносили в село, а от Панаса Слинька, Савку Реву, Шепеля прийняв у колгосп. Уляна Чепігу, який мав свою лобогрійку і вона витягла аж на затятого куркуля, врятував від Сибіру. Так Улян став передовим колгоспником-машиністом парової машини і вірним другом Якова.

А в 32–33 роках “Незаможник” вже міцно зіп’явся на ноги: 103 колгоспники мали свої корови, на трудодень отримували по 2 кілограми хліба і по 3,6 карбованця, правда, фінагенти так обкладали людей позикою і облігаціями, що грошей вони не бачили.

Колгосп торгував з азовськими моряками: взамін картоплі привозили оселедці. Тут, в диковинку на цілу округу, першою з’явилася електрика — десь роздобули динамомашину, був і телефон, і красень двоповерховий новий будинок культури, і своя цегельня, й дитясла, де дітям видавали молоко, і споруджувалася ціла вулиця просторих, на два ходи, будинків. І “ударниця Покорняк Настя 4 рази була премійована – телицею, поросям і хліба одержала 120 пудів”.

Це з обширної, мажорної розповіді про “Незаможник” у золотоніській газеті “Вільне життя” за 33-й рік. А живі свідки (в розповіді використано свідчення

К 

Я.О. Дробот, фото з газети “Червоний Жовтень”, 1933 р

453

Палажки Іванівни Дробот, Стефана Климовича Удовиченка, Ніни Трохимівни Пізняхівської, Марії Іванівни Коваль) першу фразу про ті роки кажуть ось цю:

— У нас ніхто не помер з голоду, жодна душа... Фразу настільки ємку, що ми навіть ціни їй не знаємо, а ціною було життя. Голод ходив попід ворітьми селян у “Незаможнику” – водив жебраків з

навколишніх сіл: особливо з присупійських, які були заможнішими і опиралися колективізації, а вона так поклала їх на лопатки. З сусідніх Рождественського і Ашанівки, де, як писала та ж газета, віжками підв’язували коней і волів, аби не звалились, про опухлих же людей мовчала; з Чопилок, де майже всі до душі вимерли, де викинули над сільрадою чорний прапор. Та й навіть у самому Великому Хуторі по інших колгоспах, як от у “Жовтні” і “Перебудові”, пухли з голоду люди.

Дробот виконав хлібопоставки, та його не залишали у спокої представники, наїжджали викачувати мішки. Мусив обміняти трохи хліба на огіркове насіння – борошно з нього видавали на млинці, трохи роздав людям. А кукурудзу приховав – зібрав збори і так прямо про це сказав: хто видасть – в тюрму мене посадить, а людей голодом виморить. Ніхто не видав, не залишилось незасіяним поле.

Йому не довіряли – прислали активістів з Чапаєвки з щупами – він їх вигнав. Організував патронат для бездомних дітей – правлінця Василя Кривого (за те, що кульгав, так прозвали, а прізвища не пам’ятають) посилав на станції в Пальмиру, Золотоношу, Кононівну їх підбирати. Той патронат перекинувся й на його хату – їм з

першою дружиною Мотрею не дав бог дітей, то чужих рятували.

А ще “індусів” – така тодішня абревіатура індивідуального сектора, тих, хто настирливо не хотів йти до колгоспу, – вже опухлих з голоду Дробот порятував. І в “Перебудову” послав тягло, й насіння позичив. Так колективно й вибралися зі страшного 33-го.

“Незаможник” став уже колгоспом Кірова, бо й по суті своїй вже не був незаможником: до свят молодим хлопцям купували пальта, а дівчатам – костюми, було в колгоспі 5 тисяч індиків і возили їх на продаж у Соснівку, а м’ясо – аж у Київ, у готель “Континенталь”.

Розміняв Яків четвертий десяток, як всміхнулася йому веселкою друга молодість: зустрів Сіму, Серафиму Бойко з-під Яготина, гарну собою і сміливу жінку. Це вона, маючи на руках двох дітей, розлучилася з чоловіком-

п’яницею, вчилася в Харкові, в інституті народного господарства. Привів її в хату за дружину, не міг нарадуватися таким пізнім сином Славком.

Мабуть, лихо тоді й підкрадається, коли людина хмільна від щастя: захопила Якова за полу січкарня репресивного 37-го. Чомусь упав перед начальством Дробот у немилість і перевели його директором радгоспу в Рецюківщину. Не встиг там як слід і до справи придивитися, як почався падіж худоби (зоотехніком був Саєнко), а Дробота – до відповідальності: забрали партквиток, засудили. Та піднявся його “Незаможник”: люди підписи зібрали, ходаками аж у Київ на його захист їздили. І таки захистили: забрали Дробота знову до себе головою.

Війна навхрест перекреслила і зроблене, і плани. Вже на другий день він повіз два десятки новобранців у Золотоношу: самого на фронт не взяли. Там же зняв з

Серафима Бойко – дружина Я.О. Дробота

454

колгоспного рахунку гроші і видав кожному по 25 карбованців на дорогу. А сам відправляв на схід все, що потом-кров’ю нажите: трактори, череду, хліб.

Евакуюватись не встиг: зліг від хвороби. А як оклигав, робити це було вже пізно – в селі хазяйнували німці. Їм на очі не потрапляв, та в селі людина – не гілка, не сховаєшся. Раз і його підстеріг поліцай Саєнко, той самий зоотехнік з Рецюківщини, завів у контору і улесливо переконував, що Дробота не займуть, він людям лиха не робив, потім великодушно відпустив. Іншим разом, вже не так пильно й остерігаючись, лютнево-холодним присмерком Яків пробрався до сестри Христі. Навперейми йому з-за голого стовбура відірвався Саєнко. На цей раз розмова в управі була не улесливо-добренькою: Дроботу рахували зуби і ребра. Побитого повів у Золотоношу третій поліцай Юхим Удовиченко, а сестра Катерина кинулась по селу з підписами: може, віддадуть на поруки. За кілька днів прийшла у село страшна звістка: Якова розтерзали собаками.

А Серафима була зв’язковою партизан-ського загону в районі Яготина–Києва. Як добиралась до Хутора, переховувалась у Палаж-ки Іванівни Дробот, Якової родички. От і на цей раз спекли їй у дорогу хліба, перевдягли, і попрямувала вона до залізниці. Та не вбереглась від лихих очей: вислідив її той же Саєнко, привіз до села, а потім у Золотоношу – там її і розстріляли.

Чи не вони, двоє, тепер серед міста в меморіальному парку, в гурті приречених, застигли у граніті: дужий чоловік підпирає плечем брилу, а жінка – в короні золотих кіс із синочком на руках...

І думається: як нам сьогодні бракує патріотів, отих одухотворених ідеєю, здатних платити за неї потом і кров’ю, коли Україну, як шкарлупину, крутить у кризовому вирі. Таких, як Дробот. Бо якщо про нього через стільки десятиліть ще й сьогодні згадують добрим словом люди, то дійсно, – прожила людина чесно своє життя.

Пам’ять про нього – від душ спасенних. Про кого ж пам’ятатимемо ми?

Валентина Гавришкевич, газета “Черкаський край” за 16 жовтня 1993 року

***

Монумент загиблим золотонісцям, м. Золотоноша, 2010 р.

455

“КОЛГОСПНИКУ ОМЕЛЯНУ САРИКУ

ВІД ЙОСИПА СТАЛІНА”

елеграма з грифом “Вища урядова” надійшла в село Великий Хутір Драбівського району в останній день березня 1944 року. І стала несподіванкою не лише для місцевого начальства і односельців адресата.

Вельми здивувалася дружина Омеляна Михайловича Зінаїда Макарівна, бабуся Зіна, як називає її їхня онука Віра Єфремівна Скоробагатько. Бо, виявляється, й від неї тримав дідусь подалі свій найбільший секрет: що практично всі свої заощадження, 35 тисяч карбованців, одвіз у Держбанк і переказав на рахунок 35001, додавши листа на ім’я Верховного головнокомандуючого з такими рядками: “Червона Армія визволила від німецьких загарбників українські села й нині тривають бої за остаточну перемогу над гітлерівськими бандитами... Я хочу, щоб мої особисті трудові заощадження допомогли Червоній Армії громити фашистів. Танки, збудовані за ці кошти, прошу передати 21-й Окремій танковій бригаді, яка брала участь у визволенні нашого району”.

Щоб зрозуміти цей крок сільського пасічника Омеляна Сарика, треба, каже онука, перейнятися його мало не розпачем, коли дізнався влітку 1941 року, що досяг уже непризовного віку. Йшли на фронт трохи молодші односельці, пішов з двору зять Єфрем. Кумову доньку Уляну відправили у неволю. Батькам залишалося лише молитися і благати милості в Бога за своїх рідних і свою безталанну землю. Та, як могли, допомагали тому, кому було найважче в ті дні.

Вже після визволення села дізналися рідні, навіщо так часто Омелян восени 41-го їздив у напрямку Лубен. Не торгувати медом, а за його допомогою визволяти з неволі то одного, то іншого військовополоненого – з тих, кого бездарні дії військового командування загнали в оточення і табори. Возив у ліси харчі для солдатів і офіцерів, які жили надією перейти фронт і незабаром стати в стрій. Додому вертався щоразу з дровами на возі – і нікому не спадало на думку, навіщо їздить пасічник по околицях Полтавщини.

Наче передчував: те добро повернеться нехай не йому конкретно, то його дітям, рідним. Ще не знаючи, що в білоруських лісах чоловік доньки Надії, Єфрем, втрапить у полон і разом з групою друзів наважиться на втечу. З Польщі вони, обідрані й голодні, рушили навмання на південь. Ховаючись від людей, обходили населені пункти. Знесилені набрели на кинутий бліндаж. Зрозуміли, що ніхто їх там не шукатиме, і заснули у майже людських умовах – на матрацах, після нормального обіду (а знайшли там повнісінько різних консервів).

— Казав батько, що поспав він так недовго, аж раптом хтось ніби штовхає його: “Вставай! Не спи!”. Він знову прихилив голову і забувся у сні – і так само хтось невидимий його будить. Огледівся – всі його товариші міцно cплять. Вийшов надвір, побачив неподалік будочку (потім з’ясувалося, там ховались від негоди робітники, що обрізували виноград), зайшов туди. Чує якісь голоси: визирнув у віконечко – йде есесівська облава, і прямісінько до того бліндажа. Усіх його товаришів тоді

Т 

Сільський пасічник Омелян Сарик

456

постріляли і пішли. А батько лишився один-однісінький у Австрії, де нікому, крім карателів, до нього діла не було. Діждався ночі і пішов навмання. Вранці попросився до першого із місцевих господарів у найми, той виявився добрим чоловіком, узяв і нікому не видав, кого він тримає у робітниках. А коли ту місцевість наші визволили, тата довго допитували особісти, але згодом дали в руки зброю і кинули в бій – попереду був Берлін.

А біля їхнього дворища у Великому Хуторі якогось дня, ще задовго до Перемоги, зупинився танк. Бабуся, як розповідає Віра Єфремівна, глянула (вони з Омеляном Михайловичем саме поралися біля своїх вуликів), і першою думкою було: не забрали вуликів німці – тепер уже точно наші заберуть.

З люка почали вискакувати браві танкісти. Подружжя поспішило їм назустріч. І тут усі побачили напис на бойовій машині: “За Советскую Родину от Емельяна Сарика”. Це, готуючись вирушити на фронт, танкісти заїхали відзвітувати перед тим, хто подарував їм надійну машину. Щоб били ворога і пам’ятали, за кого вони

воюють... Шкода, що не прийнято тоді було

ходити до церкви перед боєм, а то обов’язково повів би їх дивний пасічник у “свою”. Коли в 33-му, під час голоду, закривали Божий храм, місцева влада відразу знайшла застосування міцній cтаровинній споруді – незабаром там уже була колгоспна комора, під образами святих Петра і Павла.

— Дідусеві це дуже боліло, що ніде людям помолитися, – каже Віра

Єфремівна, знаючи з розповідей старших членів родини про ті страшні і безбожні часи. – Сам він був надзвичайно набожною людиною. Коли і в повоєнні роки негласно тривали переслідування за релігійні переконання, дідусь, не криючись, учив нас, онуків, читати по-церковнослов’янському, мені, за заповітом, перейшли у спадок від нього старовинні Біблія і Псалтир. А тоді, у 42-му, дідусь прочув, що окупанти не чинять перепон віруючим. І, теж нічого не кажучи бабусі, сів на воза і поїхав аж до Полтави – питатися в когось із керівників єпархії, чи не можна повернути храм у лоно церкви. Пообіцяв, що власними силами й коштом відновить занедбану споруду. І слова свого додержав – 14 грудня 42-го року відбулася, після великої перерви, перша служба в стінах колишньої колгоспної комори.

Й до сьогодні церква та діє і береже пам’ять про незвичайного пасічника і напрочуд щедру людину на ім’я Омелян Сарик. Якому колись прийшла, налякавши начальство, телеграма від Сталіна.

Добре, скажете ви, Омелян Михайлович віддав на вівтар Перемоги свої сили, кошти, а чи згадала коли рідна держава про його тихий подвиг самопожертви в ім’я Добра на цій землі?

Ні відразу по війні, ні опісля ніякої відзнаки колгоспний пасічник не одержав. Як і його діти. Коли спробувала Віра Єфремівна разом з батьком своїм достукатися до місцевого воєнкома (це було в одному з районів Черкащини), мовляв, чи є якісь пільги для учасників війни, на очах уже немолодого тоді Єфрема Афангеловича і його доньки той служака зі словами: “Але ж ви були в полоні, вам нічого не положено”... розірвав посвідчення ветерана. Після цього з батьком трапився інсульт. Коли згодом з’ясувалося, що той начальник брав хабарі за певні послуги, їм було байдуже, бо все одно замість розірваного дали папірець із написом “навзамін

Омелян Сарик із членами своєї родини

457

втраченого”. А за тими посвідками ж було, як каже донька, усе його життя – з боями й полоном, допитами особістів і ризиком на фронтових дорогах, якими водив свою вантажівку до самого Берліна.

У 65-му, коли дідуся вже не було в живих, онука захотіла, аби якимось чином відзначили Зінаїду Марківну, ту жінку, яка навіть не думала заперечити чоловікові, що весь статок “перевів” на бойову машину Т-34. Пішла, каже, в Будинок Рад у Черкасах, показала усі документи – про танк, збудований за їх кошти. Покрутив ті папери якийсь “діяч” і процідив: “Мав за що, то й помагав армії, а у нас коштів немає”.

— Невже подумали, що хочу якусь допомогу “вибити”? – наче знову переживає те приниження Віра Єфремівна. – Я ж думала, може, їй якусь грамоту дадуть, вже не кажучи про медаль. А тоді спересердя забрала всі документи, вийшла з кабінету, зайшла в магазин і купила бабусеньці найкращу хустку. На відзнаку 20-річчя Перемоги, яку і той танк, ясна річ, наблизив.

Ганна Шквар, газета “Черкаський край” за 6 травня 2005 року.

Фото з родинного альбому В.Є. Скоробагатько (Білоус).

***

458

ПОЗНАЧЕНИЙ ДОЛЕЮ

“Божа людина” ак у селі Великий Хутір і за його межами називають заслуженого працівника культури України, члена Національної спілки кобзарів і Спілки майстрів народного мистецтва України Михайла Дмитровича Коваля. Бог справді

наділив його багатьма талантами, бо пан Михайло самотужки освоїв старосвітську бандуру і пише пісні, володіє ткацьким ремеслом і соломоплетінням, встигає керувати сільським хором і виховувати онуків. А ще він має майже тридцять років педагогічного стажу і звання “Відмінник народної освіти”. Теж цілком заслужене і справедливе. Бо ж половину свого віку присвятив дітям – спочатку навчаючи їх іноземних мов, а потім створивши дитячий етнографічний ансамбль “Дударик”, де прищеплював любов до народних традицій та високого мистецтва.

Звичайно, ці успіхи не тільки у високих званнях і почесних нагородах, які Михайло Коваль отримав за свою творчість. Як мені видається, вони насамперед у тому, що він займається улюбленою справою, в яку вкладає усю свою душу і майстерність. Тому виступи бандуриста рідко кого залишають байдужими. І мабуть, для митця це – найвища нагорода. Мабуть, у цьому і полягає сила та невмирущість українського кобзарства, яке здатне проникати у такі глибини людської душі, про які сама вона може й не здогадуватися. І приємно, що наш земляк сьогодні гідно продовжує традиції народних співців, які збагачують нас духовно і роблять сильнішими.

На жаль, мені пізно випало познайомитися з творчістю Михайла Коваля і я не знаю всіх його творів (у репертуарі кобзаря їх більше сотні). Але у 2006 році на київському майдані Незалежності мені пощастило придбати диск із його піснями, думами та “псальмами” і з тих пір я уважно слідкую за творчістю Михайла Дмитровича. Нещодавно із задоволенням переглянув знятий про нього документальний фільм “Фієста” ( 2008 р., режисер Ганна Яровенко), потім з таким же задоволенням спостерігав за його виступами на Харківщині, де того ж 2008 року громадськість вшановувала 110-річницю від дня народження видатного українського кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка. Там пан Михайло виконав одну із своїх улюблених пісень “На високій дуже кручі”, зазначивши, що це пісня про Тараса Шевченка, який з високої канівської гори дивиться саме на його село – Великий Хутір. Не знаю, яке враження ці слова справили на інших слухачів, а мене вони приємно вразили, бо так міг сказати тільки справжній патріот своєї землі, своєї батьківщини. Тоді ж під впливом цих вражень я запропонував Михайлу Дмитровичу записати окремий диск з піснями Великого Хутора, щоб можна було зберегти їх для наступних поколінь. І у 2010 році такий диск з’явився. До нього увійшли чотирнадцять різножанрових пісень, що були зібрані у селі Великий Хутір самим Михайлом Дмитровичем та іншими шанувальниками народної творчості.

Т 

М. Коваль біля пам’ятника репресованим кобзарям. Харків, 2008 р.

459

Наприклад, “псальму” “По горам, горам сам Господь ходив” Михайло Коваль записав від Жук Марії Тарасівни, яка співала у церковній півчі й знала багато оригінальних пісень. Українська народна пісня “Ой, Морозе, Морозенку” була

записана ним від дядини Шинкаренко Ганни Федорівни. Але Михайло Коваль пригадує, що цю пісню здавна співали у Великому Хуторі, особливо лірники, які приходили на великохутірські ярмарки. Мабуть, через це у селі з’явився такий вислів: “Оце дожився, що хоч іди на базар Морозенка співати”, тобто, такий бідний, як старець. “В дитинстві я навіть засміявся, коли згадали цю пісню, – говорить Михайло Дмитрович, – а моя дядина каже: а ти не смійся, це пісня дуже гарна. І ото вона мені її заспівала десь у середині 60-х років і з тих пір я її теж виконую”.

Ще одну пісню “Птичка-невеличка” Михайло Коваль записав від своєї бабусі Коваль (Дробот)

Оксани Яківни. “Це наша родинна пісня, – каже Михайло Дмитрович, – зроду я її чув від своїх рідних, і співали ми її коли зберемося на якесь родинне чи на релігійне свята, наприклад, на Різдво. Тому ця пісня у нас, ніби гімн нашої родини”. Від своєї бабусі Михайло Дмитрович Коваль записав і ряд інших пісень, зокрема “Пісню про вдовиних дітей” та рекрутську пісню “Забіліли сніги”, які також увійшли до нового аудіодиску. А от жартівливу пісню “А вже чумак дочумакувався” пан Михайло знайшов порівняно недавно. Слова цієї пісні були записані у Великому Хуторі ще Марком Вовчком, коли у 50-х роках XIX-го століття разом зі своїм чоловіком Опанасом Марко́вичем вона перебувала у фольклорній експедиції в Золотоніському повіті. Тепер ця пісня виконується в оригінальній обробці Михайла Коваля і є справжньою перлиною його кобзарського репертуару.

Є в цьому репертуарі й соціально-побутова пісня “Собралась голота, собралась біднота”, яка колись була записана Олександром Андрійовичем Дорошенком від одного із жителів Великого Хутора. Очевидно, ця пісня народилася ще за часів кріпацтва, але точно відомо, що у 1937 році її співав колишній член колгоспу “Незаможник” Іван Мартинович Стойда, бо вона фігурувала у матеріалах кримінальної справи як один з доказів його контрреволюційної агітації...

Ця розповідь про музичну творчість Михайла Коваля була б не повною, коли б я не згадав ще про один здобуток нашого земляка – аудіодиск із записом ліричних пісень Великого Хутора, який з’явився у 2010 році. До нього увійшло 18 пісень, записаних від жителів села ще у 1997 році під час фольклорної експедиції гурту “Буття” (керівник Оксана Бут) та озвучених членами цього творчого об’єднання спільно з М. Ковалем. Зокрема, тут у їхньому виконанні звучать такі відомі українські пісні, як “Ой з-за гори да вітер повіває”, козацька “Да забіліли сніжки”, чумацька “Да їхав чумак із Криму додому”, а також менш відомі пісні: жартівливі “Ой орав же мій миленький”, “Купив дід собі козу” (побудованої як широко відома “Як служив же я у пана”), “Ой не ходи, та роз кудрявчик”, балади “Як поїхав наш Ванюша”, “Сама шила, сама пряла”, ліричні “Ой гиля, гиля, сірі гуси од води”, “Не куй же зозуленько”, народний романс “На небі місяць” тощо.

Отож, шанувальники автентичного співу отримали ще одну чудову нагоду доторкнутися до справжнього народного мистецтва, одним з носіїв якого є і Михайло Коваль. Причому, це мистецтво він демонструє не тільки у музичній творчості, а й у відродженні народних ремесел, які є невід’ємною частиною української культури.

Диск із записами пісень М. Коваля

460

Пояси-крайки Михайла Коваля Якось, завітавши на садибу до Михайла Коваля, застав його за досить дивним

заняттям. Господар сидів на лавці й старанно перебирав нитки, закріплені на невеликій дерев’яній рамці. Орудуючи саморобним човником з кольоровою ниткою, він пропускав її через поздовжню основу, а потім столовою виделкою вправно підганяв поперечні нитки. Поступово на основі проступав яскравий візерунок, який ставав частиною неширокого пояса. “Колись такі пояси-крайки (а у Великому Хуторі на них казали “поворозки”), уміли ткати у багатьох селянських родинах, – говорить Михайло Коваль, – і це дуже давнє ремесло. Наприклад, вправною ткалею була моя бабуся Оксана, з якою я проводив у дитинстві найбільше часу. Вона ткала не лише полотно, але й ковдри, рядна, скатертини, накидки. При цьому використовувала досить складні техніки фігурного ткання, які виконувала на спеціальному верстаті з чотирма або шістьма підніжками (педалями). А ще раніше, до колгоспів, бабуся ткала сукно з овечої вовни та ліжники. Неперевершеним майстром складного ткання у Великому Хуторі був і дід Лукаш Лебідь. То коли жінки хотіли мати якісну річ – скатертину чи покривало на скриню – замовляли її саме в діда...

Як не прикро про це говорити, але сьогодні у Великому Хуторі Михайло Коваль єдиний, хто володіє мистецтвом виготовлення традиційних поясів-крайок. Та що там у Хуторі? На всій Черкащині і, можливо, навіть в Україні. Тому справжні цінителі народного мистецтва замовляють такі пояси саме у нього: хто для музею, хто для власної колекції, а хто на подарунок. Утім Михайло Дмитрович говорить, що більшу частину своїх поясів він просто роздаровує друзям та знайомим. А вони у нього не тільки в Україні, а й за кордоном: в Росії, Білорусі, Канаді, Швеції...

Не таємниця, що представники української діаспори дуже високо цінують вироби наших народних майстрів, які є неповторними за своєю суттю. Адже крім відтворення певної традиції справжній майстер неодмінно вкладає у свій твір частину власної індивідуальності, національний характер, який проявляється навіть у найменших деталях. Це стосується і рукотворних виробів Михайла Коваля, орнаментальні мотиви яких відлунюють голосом невмирущої української душі. Отож, почути цей голос можна не лише у музичних творах відомого бандуриста, а і в його тканих поясах та гобеленах, які Михайло Дмитрович виготовляє з 1995 року.

— А почалося все з того, що одного разу до мене звернулися працівники Черкаського обласного краєзнавчого музею і попросили дізнатися, хто із старих жителів Великого Хутора може розповісти про виготовлення поясів-крайок, – розповідає пан Михайло. – Обійшовши ледь не пів-села, знайшли лише одну людину – Надію Тарасівну Лісун з роду Зайців, яка мешкала на Волощині. Діставши з горища дерев’яну рамку, вона й показала, як виготовляли такі пояси. “Нічого хитрого у цьому ремеслі немає, – додає майстер, – тільки баба Надія нитки перебирала пальцями, а я використовую нескладні інструменти. Отак за допомогою цих інструментів Михайло Коваль виткав близько сотні поясів-крайок та кілька невеликих гобеленів, які експонувалися на різних виставках і в Україні, і за її межами. Унікальність цих виробів полягає в тому, що вони виготовлені досить рідкісним гобеленовим способом, коли на туго натягнену основу з конопляних

М. Коваль демонструє свої пояси-крайки

461

ниток накладається кольорове піткання. Проте майстер володіє і способом перебірного ткацтва, яке поширене серед майстрів Західної України.

— Спочатку я задумую узор, або беру традиційний узор нашого села чи ближніх сіл і натягую основу з кольорових ниток, які розташовані в певному порядку, – розповідає Михайло Дмитрович. – Всередині залишаю досить широку смугу з двох контрастних кольорів (найчастіше – червоного і зеленого), а потім при

тканні у потрібному місці витягую нагору потрібний колір. За піткання служать однотонні нитки. Так виходить цікавий узор, який відтворює прадавні символи нашого народу: ромби, “змійки”, “ключі” тощо”.

А ще майстер говорить, що процес ткання дуже нагадує йому гру на бандурі: там теж на струнній “основі” вимережується барвистий узор мелодії. Але виготовлення поясів-крайок чи гобеленів набагато клопітніше і забирає багато часу. Може тому ні у Великому Хуторі, ні за його межами досі не знайшлося людини, якій Михайло Коваль міг би передати своє оригінальне ремесло.

І все ж він щасливий. Щасливий від того, що живе на землі своїх предків, яка дає йому натхнення. Що зумів відтворити одне з їхніх майже забутих ремесел. Що це ремесло, зрештою, йому вдалося підняти до рівня високого мистецтва, яке отримало заслужене визнання. Не випадково ще у 1998 році за

відродження народних традицій Михайла Коваля було прийнято до Національної спілки майстрів народного мистецтва України, а згодом за значний внесок у розвиток української культури нагороджено орденом “За заслуги”. Та це, напевне, не головне. Головне те, що у свої 60 з лишком років він усе ще продовжує творити і як самодіяльний бандурист, і як майстер народної творчості. Отож, вірю, що ми ще довго зможемо насолоджуватися плодами цієї творчості, які рясно сходять на великохутірській землі.

Віктор Козоріз, Інтернет-сайт села Великий Хутір

www.velikijhutir.cherkassy.ua

Щасливий, що українцем народився Мені не раз випадала добра нагода послухати виступи-роздуми відомого

кобзаря, учителя із села Великий Хутір Михайла Коваля. А ось так – погомоніти у притихлій на літо школі, походити на зелені свята вулицями помолоділого села, відвідати його старожилів – випало вперше. Михайло Дмитрович народився і виріс у Великому Хуторі. „Ще з дитинства, – пригадує кобзар, – мене вабило все, пов’язане з народною творчістю, ремеслами. Я міг годинами спостерігати, як з-під маминих пальців розцвітає мальвами рушник, і сам брався за голку. Як у дідових руках з оберемка лози народжується диво-кошик – і собі пробував те саме витворити. А що вже вистругати сопілку, дудку, виплести солом’яного бриля – на ці дрібниці були великі мастаки всі мої однолітки...”.

І все ж найбільше враження дитячих літ – вперше почутий по радіо передзвін бандури. Вже дорослим він дізнається, що то грала внучка славетного кобзаря Остапа Вересая – Антоніна Голуб. „Звуки бандури, спів, коли, власне, ніби і не

Один з гобеленів, витканих М. Ковалем

462

співають, а начебто моляться – пристрасно і щиро, так мене потрясли, що я не знаходив собі місця”.

У Київському інституті іноземних мов, де згодом навчався Михайло, до його захоплення бандурою ставилися неоднозначно. Особливо після випадку, коли він, ленінський стипендіат, 22 травня поклав до пам’ятника Шевченкові букетик конвалій... Тоді йому пригадали і конспекти українською мовою (читали ж бо лекції російською, а він за викладачами перекладав), і бандуру... Якби не заступництво порядних людей, не закінчив би вузу хлопець з Великого Хутора, який блискуче володів англійською та іспанською мовами...

Вони й повернули Михайла до рідного порогу. Його мама, вчителька-пенсіонерка Марія Іванівна, дружина, також учителька Ольга Григорівна, діти, Оксана та Роман, – то був перший Михайлів співочий гурт. Потім він керував, як колись мама, великим сільським хором. І вдосконалював свою кобзарську майстерність. Без нього не обходилося жодне сільське і районне свято, надходили запрошення на фестивалі в інші області України. У 1991 році кобзар став лауреатом фестивалю козацької пісні на Хортиці. Потім були пісенні оглядини в Києві та Луцьку, Харкові та Львові. І скрізь Михайлову манеру виконання відзначали як красиву і неповторну.

Від виконання відомих дум “Про Олексія-поповича Пирятинського”, “Про смерть козака-бандуриста” та інших М. Коваль звернувся до місцевих народних пісень, до псалмів, історичних переказів, сповнених самобутньої краси й колориту. “Я непогано знаю фольклор британського, іспанського й інших західноєвропейських народів, але наша пісня за своєю мелодикою і красою – неперевершена”, – любив він (і любить!) повторювати учням, переконуючи їх у духовному багатстві, дарованому нашому народові. Розумно розпорядитися ним, зберігаючи історичну пам’ять, національну гідність і гордість, – про це також постійно нагадує юним односельцям їх учитель.

— Для себе я давно усвідомив, що ніколи не буду заможним, – сказав у розмові зі мною Михайло Дмитрович. – Бо долею мені призначено інше – оберігати, не дати загубитися на перехресті століть духовним скарбам нашого народу. Бо, якщо всі забувають, то хтось мусить пам’ятати.

Сповідуючи це гасло, написане самим і для себе, Михайло Коваль несподівано захопився... ткацтвом. Точніше, до цього ремесла його знову спонукала зовнішня необхідність. Бо, як з’ясувалось, у Великому Хуторі в старовину ткати веселкові крайки (чи, як кажуть в інших селах, – пояси) уміло чимало людей, а тепер лишилася тільки 84-річна Надія Тарасівна Лісун. Хоча й вона давно вже не ткала, не мала навіть ткацького верстата, а лиш пам’ятала, як це робити. Ось так, під керівництвом баби Надії, виготовив Михайло Дмитрович рамку, розпитав стареньку, як ткати, попросив благословення та й заходився мудрувати. І в нього вийшло. Недарма кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита у всьому. Виткані Ковалем речі так сподобалися черкаським артистам, що йому навіть замовили виткати полотно на плахти. Цілий рік, недосипаючи ночей, перебирав кольорові вовняні струни. Щоб не обірвалася ниточка...

М. Коваль і гурт “Надвечір’я”

463

Якщо всі забувають, то хтось мусить пам’ятати Розповідь про хранителя українських старожитностей, кобзаря, етнографа, фольклориста Михайла Коваля буде неповною, якщо не згадати про створений ним понад десять років тому самобутній дитячий ансамбль „Дударик”. Юні великохутірські артисти показали за цей час десятки оригінальних народних сцен з гуляння Різдва, веснянок, досвіток, купальського свята, весілля. Вони вивчили обрядові пісні, щедрівки й колядки, примовки і скоромовки. А ще – як грати на гребені та днищі, ходити з кроковим колесом і водити козу... Але найбільше, що мене вразило, коли ми сиділи з Михайлом Дмитровичем у “закапелку” “Дударика”, це те, що всі дитячі свитки і чумарки ансамблю, на котрі я звернула увагу, викроєні і пошиті самим... Ковалем. І солом’яні брилі виплетені його руками. І власні концертні сорочки з льону кобзар не лише сам пошив, а й вишив – білим по білому – з узору прабабусиної сорочки. Це все також для того, щоб не обірвалася ниточка...

Ми ще довго розмовляли з Михайлом Дмитровичем у примовклій, ніби засмученій без дітей школі, ходили в гості до вчителя-пенсіонера Миколи Несторовича Зайця, чудового різьбяра по дереву, провідали бабу Оксану Криворот, найспівочішого великохутірського соловейка, котра й у свої вісімдесят співає у церковній півчій. Баба Оксана знає сотні, тисячі народних пісень. Її навіть приїздили записувати з Києва, з Інституту фольклору та етнографії, але й тоді вона не встигла переспівати всіх пісень, що знає. І цього разу вона згадала нову пісню „Ой піду я

шугом та не берегом-лугом” і заспівала сильним красивим голосом. Ми милувалися на вишиті бабою Оксаною рушники і картини, наволочки і скатертини... Пригаду-вали, скільки ще співочих, талановитих людей живе у Великому Хуторі. Це і небоги баби Оксани – Поліна та Любов Дроботи, перші на селі співачки, і маляр-пейзажист Микола Орел, і коваль-віртуоз Микола Сириця, і колгоспний пасічник-умілець Володимир Криворот, і майстриня-вишивальниця Надія Колотило... Багато пригадали інших майстровитих людей, котрі

звели собі будинки, ще й розмалювали лебедями ворота. Котрі живуть, попри всілякі скрути, широко і заможно, бо мають хазяйську, а тепер ще й підприємницьку жилку... І час від часу лине з їхніх міцних осель музика – то справляють хрестини чи весілля. Але вже майже ніде не чути весільної пісні.

Ось чому, не без жалю, дійшли ми з Михайлом Ковалем висновку: колишній милий серцю Великий Хутір, в якому вирували веремії-ярмарки, храмові свята, співали кобзарі, вечорами з усіх кутків піднімали небо дівочі пісні, а весілля були схожі на народну оперу, в якій було зайнято „у ролях” усіх родичів ще й півсела, – той давній Великий Хутір вже огортають білі хмари Минулого. І саме на нас, сьогоднішніх, уривається та, здавалося б, міцна духовна сув’язь, що пов’язувала десятки поколінь. Наші матері знали і співали сотні наймелодійніших у світі пісень... Ми не знаємо, не співаємо і двох десятків. Світ змінився. Світ пішов далі. Залишився на сторожі століть кобзар Михайло Коваль, інші „долею позначені люди”, котрі тримають нитку живої народної пам’яті...

Лідія Титаренко, газета “Голос України” за 19 червня 1998 р.

***

Мизхайло Коваль у сімейному колі

464

ЖИТТЯ ПРОЖИТИ…

2010 році найстарішій жительці Великого Хутора Марії Луківні Громовій виповнилася без року сотня літ. Багато це чи мало, судити не беруся, але той факт, що вона давно пережила усіх своїх ровесників та й багатьох молодших

односельців, говорить сам за себе. До того ж, зважте, що наша довгожителька росла далеко не в курортних умовах: увесь час важко працювала й пережила стільки лиха, що вистачило б не на одне життя. Може, тому у Великому Хуторі бабу Марію вважають своєрідним феноме-ном, загадкою, яка поки що не має пояснень. Сама ж вона до цього ставиться по-філософ-ськи:

– Ніколи не думала й не гадала, що оце буду стільки жить, – говорить, зітхаючи, баба Марія, – мої подруги всі давно повмирали, жодної не осталося, а я для чогось живу… Я з 11-го року, а пишуся з 12-го. Так получи-лося. Це ще як я робила в радгоспі й видавали паспорта, прийшла я в сільраду і кажу Криворучку, голові сільради: мені нужна справка на паспорт. А він питає: а якого ж ви году? Кажу з 12-го, бо сестра Параска з 13-го. Він узяв книжку за 12-й год, коли мене там немає. А я кажу: а з 11-го подивіться, може я з 11-го? А він каже: книжки ті попалили. Ну, що мені, як я дівчина. Кажу: пишіть з 12-го. Прийшла я додому і стала матері казать: отаке й таке діло, мене з 12-го записали, а вони кажуть: та яка різниця?

Для чого живе баба Марія і скільки ще літ їй відміряно на цій землі – одному Богу відомо. Про таке не запитують. Тому розмовляємо з нею про те, що вже давно пережито і що назавжди врізалося в її пам'ять за дев’яносто з лишком років свідомого життя. А воно все, як на долоні.

– Я аж три голодовки пережила, – говорить баба Марія. – У 21-му голодовка була страшна і в 33-му. Тоді дуже багато людей померло. У Горобйовці (степове село, що знаходилося під Безбородьками. – В.К.) тільки три душі осталося, а всі інші вимерли. Що б не я була, то і вся наша сім’я померла б. А так я доїла корів у радгоспі та приносила додому по пляшці молока. То тим молоком і вижили. Голодовку зробив Сталін. А тоді ще й у 47-му голодували…

– А ким були Ваші батьки, бабо Маріє? – Батька звали Лука Захарович Балюра, а матір – Ганна Ананіївна. Жили вони

отам на Гагарінській, де Ольга Сіренкова зараз живе. Ото було наше рідне дворище. Тільки батько рано помер, а мати вскорості вийшла заміж за Куницю Максима Васильовича, це мій вітчим. Що тут сказати? Вітчим став наживати свою сім’ю, а нас із сестрою тримав за наймитів. Скільки не роби, все одно твого немає. Через те і в школу я не ходила, бо вітчим не оддавав.

– А коли це було, пам’ятаєте? – Коли стала революція, стали в селі лікнепи. Було це у 30-х годах. Я вже була

чимала, то й кажу вітчиму: “Тату, дайте мені 5 копійок на зошит, та я піду в лікнеп”.

У 

Марія Луківна Громова у молодості й сьогодні

465

А батько лежить на печі та й одказує: “На зошит ще нада заробить”. То я як пішла зароблять, то й досі заробляю. Не була я ні в школі, ні коло школи…

Тут до нашої розмови приєднується 71-річна дочка Марії Луківни – Надія Євгеніївна Громова, яка живе поруч з матір’ю і доглядає за старенькою:

– Я Вам більше розкажу. Мати пережили 1917-й год, три голодовки, війну та ще і в тюрмі рік відсиділи за спекуляцію. Була така історія, що на матір написали донос і їх посадили, нібито за те, що продали пляшку горілки. Оце така у них біографія. А взагалі, у матері було дуже тяжке життя. Рано почали працювати, бо треба було. В колгосп їх не прийняли через малолітство, тому поступили в радгосп на Заріччі. Спочатку робили там на різних роботах, а потім стали доїти корів. У 1938-му вступили в комсомол і за нарядом Кагановича поїхали піднімати шахти Донбасу. Там вийшли заміж за мого батька. Коли ж почалася війна, батька забрали на фронт, а ми з матір’ю повернулися у Великий Хутір.

– Як Вам жилося у війну, під час німецької окупації? – знову звертаюся до баби Марії.

– Я таке пережила, що ніхто цього не пережив, – говорить моя співрозмовниця і поринає у глибокі спогади. – Мене ще й на розстріл водили. Перший раз за батька. Думали, що в мене батько жид. Другий раз за те, що нібито побила Боровика, який служив у поліції. Хто тягав? Та свої ж, поліцаї. Василь Саєнко тоді старостою був у поліції і до мене з наганом: “Ти кинула борону на Боровика”. Той домагався, щоб я з радгоспу перейшла робити в колгосп (під час окупації господарський двір. – В.К.) Одного разу я собі тчу, коли бачу, без ніякого нічого Боровик виносить борони з мого двору і складає на свою підводу. Я до нього та й забрала ті борони. Потім Боровик звинуватив мене, що я вдарила його бороною. Ну, що ж, викликають мене наступного дня в сільраду (там була поліцейська управа. – В.К.). Думаю: будь що буде, та й пішла. Що уб’ють, не боялася, а те, що будуть бити та мучити, то було страшно, воно ж болить. Коли їх там чоловік п’ятдесят у сільраді сидить, значить, поліцаїв. Починають мене судити. То я кажу їм: якби я борону кинула на Боровика, то я б його вбила, а так він живий. Тут піднявся Мозговий і каже: я з оцією жінкою проробив багато років завфермою, і в неї група корів була, як цяцька. Я не повірю, щоб вона Боровика вдарила. А начальником поліції тоді був Крупняков, який був зв’язаний з партизанами. Без нього мене не рішилися розстрілювати. То Саєнко каже: як приїде Крупняков, тоді розберемося, прийдеш завтра. Це було в суботу, а наступного дня – вербна неділя. Спала чи не спала я, уже й не знаю, а зранку сходила до церкви, нарядилася, поцілувала дочку, заплакала та й пішла знову до поліції. Зустріла там Крупнякова та й кажу йому: так і так. А він подивився на мене та й мовить: іди додому…

Ось так баба Марія вижила у воєнні роки, щоб донести до нас правду про давно минулі часи. І слава Богу, що він подарував їй не тільки довгі роки, а й гарну пам'ять, яка зберігає безліч цікавих подробиць з історії села та його жителів. Чого варті ті подробиці, добре знає житель Золотоноші Станіслав Лукомський, який розшукував відомості про свого діда, теж Станіслава Івановича Лукомського. У 20-ті

Марія Луківна Громова з дочкою Надією

466

роки минулого століття він працював лікарем у Великому Хуторі й був дуже шанованим серед місцевих жителів. Як з’ясувалося, його послугами кілька разів користувалася і Марія Луківна Громова. Тож вона безпомилково вказала онуку на те місце, де жив його дід і де була сама лікарня, а потім ще й розповіла, як сільський лікар врятував її від важкої недуги.

Пам’ятає баба Марія і те, як у селі “господарювали” махновці, як перед їхньою хатою зарубали якогось чоловіка з Пальмири, а іншого закатували в підвалі місцевої лікарні… Цього немає у жодних архівних документах.

Одне слово, Марія Луківна Громова є не тільки свідком багатьох історичних подій, а й живим втіленням цілої епохи, яка пройшла перед її очима – з революціями, війнами, голодоморами… На її долю випало і багато особистих випробувань: рано розлучилася з чоловіком, а тому сама ставила на ноги єдину доньку і тягнула на своїх плечах все домашнє господарство. Та на свою тяжку долю баба Марія не нарікає, бо знає справжню ціну життю, яке навчило її великому терпінню, а отже і великій мудрості, що вимірюється короткою, але дуже ємкою фразою: життя прожити – не поле перейти.

Віктор Козоріз,

газета “Драбівщина” за 8 червня 2010 року.

***