Б Б К 83.34УКРя73 Г90

Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавництва заборонено

Друкується згідно з ухвалою Вченої ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка

НАН України

Рецензенти:

д-р філол. наук Л. С. Дем 'янівська (Київ. нац. ун-т), д-р філол. наук Ф. П. Погребенник (Ін-т літератури НАН України)

Упорядник, автор передмови та приміток П. М. Федченко

Головна редакція літератури з українознавства та соціогуманітарних наук

Головний редактор Микола Тимошик

Редактор Людмила Щербашенко

Історія української літературної критики та літера-1-90 турознавства. Хрестоматія. У трьох книгах. Книга друга:

Навч. посібник / Упоряд. П. М. Федченко. — К.: Либідь. 1998. — 352 с.

ІЗВМ 5-325-00681-9 ( К н . 2). У відповідності до програм лекційних і спеціальних курсів з історії

української критики та літературознавства до другої книги хрестоматії включені належно систематизовані та прокоментовані різножанрові критичні матеріали української літератури другої половини ХГХ — початку XX ст. Значна частина цих матеріалів взята з малодоступних нині періодичних і книжкових видань та архівних фондів. Подібне видання в Україні здійснюється вперше.

Для студентів філологічних факультетів вищих навчальних за­кладів.

4603020102-010 1998

Б Б К 83 .з4УКРя73

I8ВN 5-325-00681-9 (Кн. 2)

І8ВК 5-325-00680-0

© П. М. Федченко, упорядкування,

передмова, примітки, 1998

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX — ПОЧАТКУ XX ст.

У другій половині XIX ст. українська культура, незважа­ючи на політичну роз'єднаність нації та на постійні переслідування з боку самодержавних урядів Російської

та Австро-Угорської імперій, інтенсивно розвивалася. Цей період ознаменований не лише значним поступом на ниві власне художнього слова, а й дальшим розвитком естетичної і літературно-критичної думки, заснуванням солідних періо­дичних видань як своєрідного «плацдарму» для функціо­нування всіх видів літературної творчості, у тому числі й літературної критики.

Важливою віхою у цьому процесі було заснування першо­го українського літературно-художнього і громадсько-науко­вого місячника «Основа» (1861—1862), на сторінках якого друкувалася художня, публіцистична та епістолярна спад­щина Т. Г. Шевченка, складалась когорта літературних к р и ­тиків, очолюваних П. Кулішем та М. Костомаровим. Традиції «Основи» прагнули розвивати літературно-художні видання, що один за одним виникали в Галичині: «Вечерниці» (1862— 1863), «Мета» (1863—1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866) — своєрідні попередники провідних художньо-громадських органів народовців журналів «Правда» (1867—1896 з трива­л и м и перервами), «Зоря» (1880—1897) та газети «Діло» (1880—1939). Тут налагоджувалася систематична публікація художніх творів та критичних оцінок. Втім, скарги на відсут­ність або на примітивність і крайню суб'єктивність літера­турної критики в Україні чутимуться аж до самого кінця XIX ст. Тим більше підстав для подібних скарг було в Гали­чині в 60—80-х роках XIX ст.

«Критики у нас зовсім нема, — писалося у редакційній статті журналу «Вечерниці», але там же в іронічному плані повідомлялося, що майже на кожну нову книжку української літератури знаходяться охочі її поцінувачі, але суд таких дозвільних критиків здебільшого такий, що «не сягає такого ступеня, якого в тій річі конечна потреба», а тому замість

з

користі «проізводять багато шкоди, бо замість научатися від лучших, такі люди найлучших научати хотять»1.

Більшою систематичністю та ґрунтовністю відзначалися спеціальні критико-бібліографічні відділи в журналах «Прав­да» і «Зоря», очолювані в окремі періоди П. Кулішем, І. Франком, О. Маковеєм.

Особливе місце в організації літературного процесу та дальшого розвитку літературно-критичної думки посідали журнали, керівна роль у редагуванні та ідейно-естетичному спрямуванні яких належала І. Франкові, — «Друг» (1864— 1877) і «Громадський друг» (з неперіодичними продовжен­н я м и «Дзвін», «Молот», що вийшли 1878), «Світ» (1880— 1883), а в дев'яності роки — «Народ» (1891—1895) і «Житє і слово» (1894—1897). Помітну роль у літературному процесі відігравали також газети «Батьківщина» (1879—1896) і «Буковина» (1885—1910), а також деякі літературно-художні альманахи, зокрема «Рада» М. Старицького (1883—1884), «Ватра» В. Левицького (1887), «Перший вінок» Н. Кобрин-ської і Олени Пчілки (1887), «Наша доля» (1893—1896) та ін.

Не стільки організацією і спрямуванням літературного процесу, скільки дослідженням історичного минулого за­ймався літературно-науковий місячник «Киевская старина» (1882—1906), в якому поряд з науковими, історичними, фольклорно-етнографічними розвідками друкувалися худож­ні твори давніх і сучасних письменників, а також історико-літературні студії. Поступово посилювалась увага до сучасно­го літературного процесу, що знайшло свій вияв і в тематиці критичних статей, рецензій і оглядів, присвячених акту­альним явищам та проблемам поточного літературного жит­тя, з я к и м и виступали провідні літератори і вчені М. Косто­маров, П. Житецький, М. Комаров, М. Драгоманов, І . Фран­к о , М. Петров, М. Дашкевич, В. Горленко, В. Науменко, М. Сумцов, А. Кримський, Б. Грінченко, С. Єфремов та ін.

З одночасним припиненням виходу журналів «Зоря», «Правда», «Житє і слово» провідну роль в українському літературному процесі впродовж кількох десятиліть став ві­дігравати «Літературно-науковий вісник», заснований у 1898 році й очолюваний М. Грушевським та І. Франком (з участю у редагуванні О. Маковея, В. Гнаткжа). Журнал згуртував навколо себе по суті увесь актив письменників і вчених усіх частин України.

Літературно-критичні статті і літературознавчі розвідки час від часу вміщували створені на початку століття місяч­н и к и «Нова громада» (1906) й «Україна» (1907), тижневик

іВечерниці. 1863. № 1 . С. 5 .

4

«Рідний край» (1905—1916), газети «Громадська думка» (1905), «Рада» (1906—1914), з я к и м и пов'язана діяльність Б. Грін-ченка, Панаса Мирного, Олени Пчілки, Є. Чикаленка, С. Єфремова, М. Дмитрієва, Г. Коваленка та інших літераторів.

Після смерті Т. Шевченка роль законодавця в українській літературі не без підстав прагнув прибрати П. Куліш, по суті перший український професійний літературний критик. Ще н журналі «Основа» та у передмовах до збірок творів ряду українських письменників він висловив багато слушних спо­стережень над творчістю окремих письменників, розмірко­вувань про специфічні особливості українського письменства та перспективи його подальшого розвитку. Пильно стежив П. Куліш за українським літературним процесом і в подальші роки, беручи активну участь у роботі періодичних видань, деякі з яких (журнал «Правда») підтримував і матеріально. Несхибна віра в значні ідейно-художні потенції рідної літе­ратури, ба навіть у месіанську силу й призначення україн­ського слова, прагнення до максимального виявлення його національної самобутності часом вступали в певне проти­річчя з критично-тверезими оцінками її реальних здобутків і навіть вели до проповіді національного герметизму. У в и ­хідних положеннях є відчутний історичний внутрішній зв 'я­зок між теоріями «етнографічної достовірності», «етногра­фічного реалізму» П. Куліша і пізнішими вимогами І. Нечуя-Левицького дзеркально-реалістичної точності художнього відображення.

Плідною й дійовою залишалася започаткована Шевчен­ком і Кулішем традиція принципового осуду всякого диле­тантизму й примітивізації, що компрометували рідне пись­менство, утвердження високої ідейно-художньої сили та гро­мадського, морально-виховного призначення українського слова, поставленого на захист уярмленого народу як засіб відстоювання його національно-культурної суверенності та ефективна зброя у визвольній боротьбі.

Чимало було спільного з ідейно-художніми програмами П. Куліша в художшй практиці та літературно-критичних виступах О. Кониського, автора численних рецензій, оглядів, статей, присвячених явищам минулого й поточного літе­ратурного життя. Першорядне значення мав його «Критич­ний огляд української (руської) драматургії» — перша у вітчизняній критиці ґрунтовна розвідка досягнень у тому літературному жанрі, я к и й у часи заборон українського пись­менства на території російської імперії завойовував і збери'ав $а собою єдине місце функціонування українського худож­нього слова. Попри певні хиби методологічного і фактологіч­ного порядку неперехідне значення має багаторічне дослід-

5

ження Кониським життя і творчості Т. Шевченка, наслідком якого стали численні журнальні публікації, об'єднані згодом у фундаментальну двотомну працю «Тарас Шевченко — Грушевський. Хроніка його життя». До речі, саме О. Конись-к и й разом з колишнім кирило-мефодіївцем Д. Пильчиковим у 1873 році зібрали гроші на фундацію друкарні новоутворю-ваного Товариства ім. Шевченка у Львові (згодом Наукове товариство імені Шевченка).

Творчість Т. Шевченка, нові публікації його творів, осмислення його традицій постійно залишалися у центрі літературної критики і літературознавства. Осторонь цієї про­блеми не стояв жоден періодичний орган і жоден з учасників українського літературного й наукового процесу. Багато уваги дослідженню діяльності Шевченка віддавав М. Драгоманов, я к и й здійснив нове і на той час найповніше безцензурне видання «Кобзаря», виступив автором ряду статей та фунда­ментальних праць, присвячених Шевченкові, у тому числі знаменитої розвідки «Шевченко, українофіли і соціалізм».

З ім'ям М. Драгоманова пов'язаний історично вищий етап прогресивної ідейно-художньої орієнтації української літера­тури, боротьби проти хибних і шкідливих теоретичних наста­нов та художньої практики, зокрема проти хуторянської обмеженості й примітивізму в проблематиці та формі творів. У світогляді й громадській діяльності Драгоманова супере­чливо поєднувались прогресивні демократичні й гуманістич­ні антисамодержавні суспільні переконання з поміркова­н и м и , що йшли від його федералістичних поглядів, виявле­них, зокрема, в ранніх літературознавчих працях «Література російська, великоруська, українська і галицька» та «Україн­ське письменство 1866—1873 років».

Оглядаючи стан української літератури 60—70-х років, Драгоманов шкодував, що «твори української словесності ніколи не були у нас предметом безпрестанної аналітичної критики», під якою він розумів «критику сміливу і наукову», свідому того, «чого тепер требувати від поетів і белетристів»1. Переконаний федераліст вважав неодмінними підвалинами української літератури «реалізм по методу, гуманізм по ідеа­лах і федералізм по політиці», конкретизуючи це так: літе­ратура повинна бути «по ідеям демократична, по манері критична і реалістична («критичний реалізм»? — П. Ф.), по мові живонародна», побудована «на міцній реальній основі, а не на романтизмі й ретроградності», і справжнім письмен-

1 Літературно-науковий вісник. 1902. К н . 11. С. 58.

6

11 иком є той, «хто подасть н а м типічні факти головного життя V громаді»1.

Під таким кутом зору Драгоманов у великій розвідці «Література російська, великоруська, українська і галицька» прагнув з'ясувати: що було і є щодо ідей українське письмен­ство, які потреби і обставини соціально-політичні викликали її до життя і визначали її характер і напрямок; які шанси й і іерспективи її подальшого розвитку і яка «може бути дорога, котрою мусить іти ця література, щоб розвинутись, одвічати Т И М потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові»2.

Віддаючи належне ряду слушних спостережень і оцінок, арі ументованому запереченню ідейного ретроградства, етно­графічного дилетантизму й відрубності, слід відзначити п о ­милковим вщтрішній поділ російської й украшської літе­ратур та перебільшення генетичної й еволюційної залежності другої від першої.

Ідейні й естетичні вади ряду творів украшської літератури Драгоманов пояснював, зокрема, й тим, що вони свідомо й штучно зорієнтовувались на нерозвинені, примітивні смаки читачів. Тому він і висунув завдання —програму розвитку літератури «знизу догори», радячи поступово розширювати тематичні обрії, вдосконалювати художню форму, а також П О С Т ІЙ Н О збагачувати національне письменство перекладами шедеврів світової літератури від Гомера, Шекспіра, Серван-нча до Діккенса й Бальзака і всім ц и м виховувати нового вимогливого читача. Саме ц и м , до речі, теорія «домової імгератури» Драгоманова п р и н ц и п о в о відрізняється від гумновідомих «рецептів» В. Бєлінського, І. Аксакова, М. К о -0 юмарова: Україні — «літературу для хатнього вжитку».

Згодом у численних статтях («Чудацькі думки про україн-11.IV національну справу», «Листи на Наддннірянську Украї­ну-, «Листи до редакції «Друга», «Неправда — н е просвіта», •Шевченко, українофіли і соціалізм») та листах М. Драгома­нов осуджував ідейну зашкарублість і сервілізм галицьких народовців і «москвофілів», провінційну вузькоглядність всі-ішких рутенцш. Його судження про літературні явища та характер літературного процесу в Украгні, попри деякі хибні положення (певна недооцінка окремих творш та письмен­ників), загалом мали позитивне значення у боротьбі проти ««старілих, естетично зужитих і негоіідних тевденцій, штуч­ною експериментаторства, за утвердження реалістичного

'Иірсниска Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським: Зладив М ІІ.мшик. [Львів]. 1910. С. 93, 105.

'Правда. 1874. № 1. С. 2 1 .

7

письма, все ширше засвоєння художнього досвіду світової літератури й невпинне піднесення української літератури до найбільш естетично розвинутих літератур Європи. Проголо­шуючи принцип поезії-правди, необхідність створення у літе-ратурі «живих типів» як відображення типового й інди­відуально характерного, Драгоманов не виключав поетичної умовності, вважаючи, що всі художні засоби з належною мистецькою й психологічною мотивацією повинні забезпе­чувати максимальну переконливість твору, глибоку пізна­вально-виховну й перетворюючу дію мистецтва.

Принципово важливими були вимоги Драгоманова про необхідність плідного зв'язку літератури з передовими на­уковими і суспільними ідеями часу. «Треба, - писав він, -шукати законів життя людського і провідних ідей громадської праці не в тих чи інших метафізичних системах, а в соціально-психологічних основах громадського і індивідуального життя. Тоді і наші романи будуть повчаючими студіями дійсного життя, а не опорними хриями на передовзяті теми»1.

Багато уваги Драгоманов приділяв проблемам методології й методики літературознавчих досліджень, стоячи у цьому відношенні на рівні сучасних найвищих досягнень євро­пейського історико-порівняльного методу. Вже перші літе­ратурно-критичні виступи Драгоманова мали підкреслено полемічний характер і сприяли активізації не лише літе­ратурного процесу, а й літературно-критичної думки, підне­сенню критеріїв ощнки національного письменства. Тим-то статті Драгоманова часто ставали приводом для гострих і тривалих дискусш.

По суті на підтримку драгоманшських оцшок стану і перспектив розвитку української літератури, глибокого відо­браження актуальних проблем соціального буття народу, роз­ширення й збагачення засобш реалістичного письма та бо­ротьби проти естетичного примітивізму виступили пред­ставники соціологічної критики І. Білик («Перегляд літера­турних новин», «Іван Сергійович Тургенєв», листи до брата Панаса Мирного з приводу роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), О. Терлецький («Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці», «Літературні стремліїшя галиць­ких русишв від 1772 до 1882 рр.»), В. Навроцький (соціальні студії, критичні рецензії). Вони водночас прислужилися справі конкретизації функціональних особливостей «правди­вої української критики», яка, на думку І. Білика, повинна спрямувати літературу на шлях «щирого реалізму» з тим, щоб

^Драгоманов М. Н. Літературно-публіцистичні праці. К., 1970. Т. 2. С 428

8

стати «показчиком громадської потреби» і «проводирем живої правди»1.

Серед опонентів М. Драгоманова були О. Кониський (стаття «Український націоналізм»), В. Барвінський («Слшце для опізнання» та «Відповідь панові М. Драгоманову»), І. Нечуй-Левицький (стаття «Сьогочасне літературне пряму­вання») та ін. Не маючи підстав для виправдання ряду художньо безпорадних творш, про які йшлося, крім згаданих статей М. Драгоманова та І. Білика, також у статті Драгома-нова «Малорусское литературное движение в 1874 року», опоненти водночас енергійно осуджували «великоруськість» Драгоманова та його недоощнку національної своєрідності української літератури.

«Ми бажаємо, —писав О. Кониський, —щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала євро­пейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейсь­кого джерела» (без російського посередництва. — 7 7 . Ф.)2.

Найбільшого розголосу здобула згадана широка розвідка І. Нечуя-Левицького, надрукована в «Правді» як редакційна стаття. Мета й зміст статті промовисто розкривались у спе­ціальнії! примітці І. Нечуя-Левицького (чомусь не вміщеної в журналі), де твердилось, що Драгоманов «зовсім поми­ляється назвавши нову українську літературу дочкою велико­руської, бо виходить на ділі, що дочка, або перевесниця, або й старша на літа од своєї мами». Деталізації цього твердження присвячено значну частину статті. Конструктивне ж завдання зводилось до того, щоб з'ясувати сучасне й майбутнє «літе­ратурне прямування», «глибоку основу» та «душу української літератури»3.

На думку автора, українська література, як і «кожна сього­часна література», «твердо стала на грунті трьох принципи?: реальності, національності та народності», зміст яких далі детально обґрунтовується й ілюструється.

По-перше, «реалізм чи натуралізм в літературі, —вважає автор, — потребує, щоб література була одкидом правдивим реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, лісом, горами і всіма предметами, котрі знаходяться на землі», — саме цим творчим принципом, за його спосте­реженнями, послуговуються «реальні французькі тепершші писальники, брати Гонкури, Е. Золя»4. Без достатньої ло­гічної послідовності методу Е. Золя протиставляється росій-

^равда. 1879. Ч. 15. С. 520. 2Правда. 1875. Ч. 14. С. 572. 'Літературний архів. X., 1931. Кн. 6. С. 54. 4Правда. 1876. Ч. 2. С. 12.

9

ський «ультра-реалізм», школа якого нібито «довела ідею реалізму до абсурда», виплоджуючи «правдиві копії невпо-рядкованого людського життя» і рекомендуючи «поетам не вносити в свої твори нічого художнього, нічого суб'єктив­ного, а малювати природу, як вона є»1. Два наступні принци­пи в інтерпретації автора майже нічим не відрізняються один від одного. П р и н ц и п національності передбачає вживання народної мови ( я к форми «тіла національності») і відобра­ження «глибокого національного психічного характеру наро­ду» (як змісту, «дущі» національності), а принцип народності, крім вимоги народної мови, включав використання епічних та ліричних ф о р м і самого духу народної поезії2.

Хоч межі художньої обсервації І. Нечуй-Левицький обме­жує тією громадою, «що роїться кругом» в «етнографічних границях української народності», але географічно ті «границі забігали аж до Волги й Кавказу, до Дунаю й за Карпати», щоб «не викидати й чужоземців з нашої національності»3.

Стежачи за літературним процесом, І. Нечуй-Левицький періодично виступав у галицьких журналах і газетах з рецен­зіями на нові твори (драми М. Онука і Д. Старицького), театральні постановки, з оглядами основних явищ україн­ської літератури к і н ц я XIX — початку XX ст. тощо. Серед найвизначніших його статей слід відзначити, зокрема, «Орга­ни російських партій», «Загальний огляд найновішої русько-української літератури» та «Українська декадентщина».

Активну участь у рецензуванні поточної літературної про­дукції, періодичних видань та діяльності театральних труп брали М. Комаров, В. Горленко, С. Русова, виступи яких суттєво доповнювали загальну панораму розвитку української культури, що поставала в статтях провідних поцінувачів та організаторів українського літературного процесу.

У розпочату М. Драгомановим у 70-х роках літературну дискусію слідом за О. Кониським, В. Барвінським, І. Нечуєм-Левицьким та ін . згодом включився І. Франко. Власне, ще починаючи з ранніх статей «Слівце критики», «Літературні письма», «Поезія і єї становисько в наших временах» він підходив до розв 'язання, у відповідності з тодішнім роз­витком філософсько-естетичної думки і художньої літератури в Україні, проблем зв'язків мистецтва з життям, конкрети­зуючи й поглиблюючи зроблені висновки у статтях і рецен­зіях, присвячених аналізу поточних літературних я в и щ .

П р а в д а . 1884. Ч. 2. С. 211. 2 Там само. 1878. Ч. 2. С. 18—31. 3 Там само. С. 15—17.

10

У першому з «Літературних писем» («Критика і обще­ство») Франко обстоював «критику соціальну, де життя і його відносини, а не що іншого, становлять найвищу ціль штуки і науки»1. А в другому «Письмі», конкретизуючи поняття «народність» як «головну ціху майже всіх новіших літератур», по суті ще нічим принциповим не відрізнявся від формул І. Нечуя-Левицького і підкреслював, що мета літератури — не естетична забавка, а «пожиток цілих мас народа», праг­нення «стати помощницею і порадницею, для них понятною і їм корисною» 2.

Тенденція Франкових розмірковувань про літературу п о ­лягала у звільненні від залишків догматичних естетичних теорій, у наполегливих пошуках досконалих і ефективних ідейно-естетичних критеріїв оцінки літературних я в и щ . Важливим етапом на цьому шляху була його програмна стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878). І. Франко поділяв основний пафос драгоманівських уявлень про худож­ню неспроможність «вічних естетичних правил» («У нас єдиний кодекс естетичний —життя»), його вимог, аби «літе­ратура певного часу» була «образом життя, праці, бесіди і думок того часу» (26, 12).

Полемізуючи з журналом «Правда», статтею І. Нечуя-Левицького, з їх оцінками стану й завдань української літе­ратури, І. Франко висунув власне розуміння суспільного призначення й тенденційності літератури, проблеми націо­нальної специфіки і народності, реалістичного методу, зна­чення для української літератури взаємозв'язків з літературою російською. Виступаючи проти поверхової емпіричної правдоподібності в зображенні людини і її оточення, Франко проголошує основним і найбільш естетично плідним метод «наукового реалізму», що передбачав не просто вірність де­талей і обставин, а відтворення основ життя в його розвитку і суперечностях. «Література, — писав він, — так як і наука сьогочасна, повинна бути робітницею на полі людського поступу. її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки па правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи, — се її н а у к о в и й р е а л і з м . Вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку п с и ­хологічнім страстей та нам'єтностей людських), старається

1Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1980. Т. 26. С. 26. Далі посилання па це видання подаються в тексті, перша цифра позначає том, друга — сторінку.

2Друг. 1876. № 19. С. 304.

11

будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб — се її п о с т у п о в а т е н д е н ц і я » (26, 13).

Згодом Франко висунув теорію «ідеального реалізму», «которий приймає реалізм я к о методу, а ідеалізм (не ідеалі­зування людей, але представлення людей з їх добрими і злими боками, а главноє —представлення типів, котрі б уособляли в собі думи і змагання даної доби, —представлення розвитку суспільності) — я к о зміст, яко ціль». Мета цього своєрідного соціально-філософського реалізму, за Франком, не в тому, щоб «змалювати не само.. . тіло сучасного чоловіка і сучасної суспільності, але думки, змагання, боротьбу» і таким чином «провидіти майбутнє» (48, 331).

З Франковим розумінням «наукового» й «ідеального реа­лізму» полемізував (не називаючи опонента) народовський теоретик М. Подолинський («Про реалізм у штуці»), висту­паючи саме проти зображення «злих боків» у житті людини й суспільства — «предметів гадких, мерзких, і страшних», що суперечать вимогам «чистої краси». «Крайньому псевдореалізму» І. Франка М. Подолинський протиставляв «естетично очи­щений», «зідеалізований реалізм»1. Віддаючи належне аргу­ментованому засудженню Подолинським голого натуралізму в літературі і піклуванню про виховання високих естетичних смаків, не можна поділяти основної тенденцїї теоретика: утримати літературу від глибокого зображення соціальних конфліктів, вад і болячок несправедливого суспільного ладу.

Різні аспекти цих питань розроблялися Франком у численних його виступах у журналах «Світ», «Зоря», «Народ», «Житє і слово», зокрема у таких, як «Наша публіка» і «Фор­мальний і реальний націоналізм» (1888), «Слово про критику» (1896), «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літера­турах» (1898), у теоретичній праці «Із секретів поетичної творчості» (1899), проблемних статтях, присвячених твор­чості Шевченка та багатьох вітчизняних і зарубіжних пись­менників того часу.

П р и аналізі й оцінці творів вітчизняної літератури Франко і його послідовники дедалі конкретніше вдавалися до вияв­лення синхронного і діахронічного зв'язку між окремими мистецькими явищами, до типологічних зіставлень з їх за­рубіжними аналогами. Розмикання меж власної літератури було одночасно її входженням у літературу світову. Це допо­магало глибше усвідомлювати національну своєрідність україн­ської літератури, її внесок у скарбницю світової культури.

Органічне поєднання соціальних, психологічних і есте­тичних критеріїв дозволяло всебічніше й точніше з'ясовувати

^оря. 1883. № 7. С. 10.

12

ідейно-художній рівень і цінність окремого твору та загальні тенденції літературного процесу і цим піднести роль і значен­ня самої літературної критики.

Багато уваги приділяв Франко проблемам наукового ме­тоду й критеріїв літературної критики. Принципово важли­вим було його прагнення через аналіз конкретних явищ відкривати загальні закономірності розвитку мистецтва, ха­рактер його зв'язків з передовими суспільними силами й тенденціями, визначати шляхи розвитку реалізму, суспіль­ного й естетичного ідеалу в національних літературах, к о н ­кретно-історично з'ясовувати соціальну й естетичну суть новаторства, спшвідношення особистих пошугав письмен­ника і загального спрямування літературного руху. З посилен­ням в історичному процесі ролі суб'єктивного фактора в критиці підвищився інтерес до шдивідуальних особливостей кожного таланту, що прислужилося не тільки ідейно-естетичному прогресу літератури загалом, а й формуванню багатьох творчих індивідуальностей.

Простежуючи невпинне зростання соціальної і естетичної цінності української літератури, Ф р а н к о приходить до висновку, що «школи ще література не була в такім живім та тіснім зв'язку з суспільним розвоєм, з провідними суспіль­ними змаганнями, з кипучою класовою боротьбою, як в і [ліпім вщі, школи вона не була таким правдивим, свідомим га живим виразом штересш, смаку, поглядів і прогресу, як в нашім ВІЦІ»1.

Франко постійно стежив за розвитком літературно-кри­тичної, естетико-теоретичної думки в країнах Європи, к о м ­петентно й авторитетно відгукуючись на її найпомітніші явища. Так, віїт одним із перших звернув увагу на вади «реальної критики», що дістала широкого поширення у твор­чості М. Добролюбова, Д. Писарєва та їхніх послідовників. Беззастережна апологетизація цього методу (поряд з тео­ретично виправданою і творчо плідною орієнтацією літера­тури на тісний зв'язок з суспільним життям та його злобо­денними політичними й ідеологічними проблемами) п р и ­зводила й до звуження та спрощення власне естетичної природи й функцш літератури. В 90-х роках віїт говорив, як про одне з найактуальніших завдань, про необхідність ізоляції літератури як від безідейно-суб'єктивної критики Леметра, гак і від безідейно-догматичної — Брюнетьєра. Це мало пряме відношення й до тієї боротьби, яка велась тоді в українському письменстві — проти релятивістсько-суб'єк-і пністських концегщій формалізму й «чистого мистецтва», як

'Житє і слово. 1896. Т. 5. С. 34.

13

вияву декадентських тенденцій, так і проти застарілого й анахронічного дидактичного вульгаризаторства.

Помітну роль у боротьбі проти реакційних теорій, проявів «чистого мистецтва» і патріархального хуторянства в літе­ратурі тих років відігравали статті, листи, рецензії М. П а в ­лика, О. Маковея, Л. Турбацького, П. Грабовського, Б. Грін-ченка, спрямовані на утвердження реалістичної естетики, мистецтва, наснаженого передовими ідеями часу1.

Вже в ранніх своїх виступах М. Павлик намагався визначити критерії оцінки книг для народу. Основним з цих критеріїв, на його думку, є міра відтворення народного життя з позицій самого народу, його соціальних ідеалів. Під таким кутом зору вш розглядає твори класикш — Т. Шевченка, М. Гоголя, Марка Вовчка, продовжувачш їхніх традицій П а ­наса Мирного, М. Старицького, Л. Мартовича, а також недолугі вправи своїх галицьких сучасників І. Верхратського, Д. Віїщковського та ін.

Активним соратником І. Франка п о с и й н о виступав О. Маковей як один з редактори «Зорі», «Буковини», «Літе­ратурно-наукового вісника» та автор численних рецензії!, бібліографічних оглядав, критико-біографічних нарисіїз (про О. Кобилянську, Т. Бордуляка, А. Чайковського, С. Коваліва, П. Грабовського), літературних фейлетонш й історико-літе-ратурних студш.

У руслі Франкових естетичних настанов розвивалась літературно-критична діяльність П. Грабовського. Закинутий на далеке сибірське заслання, Грабовський був позбавлений можливостей безпосередньої участі в українському літе­ратурному житті, але за допомогою І. Франка, Б. Гріїгченка, зв'язкш з журналами «Народ», «Зоря», «Житє і слово» п о ­сильно стежив за його процесами, відгукуючись на прикметні його явища й актуальні проблеми гострими статтями «Дещо про творчість поетичну», «Слшце на слшце» та листами, серед яких особливе місце належить полемічним листам до Б. Грін-ченка.

Самовідданий і невтомний трудівник на багатьох нивах української культури —власне літературній (в усіх її жанрах), видавничії!, науково-просвітніїї — Б. Гріїіченко постійно пильно стежив не лише за самим літературним процесом, а й за його інтерпретаціями та оцінками в українській і росій­ськії! пресі. Відводячи велику роль літературі в духовному житті народу, піднесення його національної свідомості й соціальної активності, Б. Грінченко критикував хибні теорії «літератури для хатнього вжитку», змістово обмеженої й

'Житє і слово. 1896. Т. 5. С. 34.

14

формально спримітивізованої «домової літератури», проти неуважного ставлення до мови творів, за створення висо­коідейної за змістом і досконалої за формою літератури, зрозумілої й близької широким масам читачш. Попри деякі неточні, дратівливо полемічні твердження саме в цьому був пафос його «Листів з України Наддніпрянської» (1892— 1893), статті «Галицькі вірші» та широкої літературно-публі­цистичної праці «Перед широким світом» (1907). Багато спільного з видавничо-просвітньою діїшьністю Б. Гріїгченка та його родини —дружини Марії Загірньої й дочки Насті — було в різноманітній за сферами й формами роботі Олени Пчілки —рідної сестри М. Драгоманова і матері Лесі Україн­к и . Свою художню творчу діяльність вона посгійно поєдну­вала з діїшьністю видавця (журнал «Рідний край», газета для дітей «Молода Україна»), з літературно-критичною й п о ­пуляризаторською роботою.

Перш ніж повністю віїщатись науковці діїшьності на ниві академічного сходознавства, А. Кримський пройшов серйоз­ну школу поточного літературного критика й оглядача в журналах «Зоря», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник». Серед його публії<агдй неперехідне значення мають зокрема статті, присвячені творчості І. Франка, О. К о б и -лянської, С. Руданського, І. Тобілевича, Т. Галіїїа, М. Драго-манова.

Активно продовжувала одну з найцшшших традицій української естетичної думки — увагу до творчого досвіду 1 1 1 1 1 1 их літератур, прагнення підвищення естетичних критеріїв оцінок власної національної літератури до паншних у світі Леся Українка, автор високо ощнених свого і наступних часів аналітичних оглядав визначних явищ польської, німецької, італійської, австрШської літератур, нової європейської драми та проблем утопічної літератури. Глибиною соціального і естетичного аналізу позначені її статті про творчість Ю. Федь-ковича, О. Кобилянської, В. Стефаника, а також В. Вин-ниченка та ш. Особливо важливими й актуальними були міркування Лесі Українки про новаторські засоби в зобра­женні маси й героїв, особи і обставин, соціального і психо­логічного.

Ціїсавим за формою і новаторським за осягненням рефор­маторської даяльності свого великого сучасника був реферат М. Коцюбинського «Іван Франко» (1906).

Принципове значення для розвитку літератури, розши­рення її тематичних меж, урізноманітнення і збагачення жліфово-стильових, зображальних засобш мав лист-заклик і декларації!, підписана М. Коцюбинським і М. Чернявським (1903) з приводу планованого видання альманаху «З потоку

15

життя». Спільним для тогочасних виступів І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського були заклики до вивчення життя й культури інших народів, прилучення до загально­людських інтересів та мистецьких досягнень, оскільки, як писав Коцюбинський, все це дозволить «з більшою користю віддати сили своєму народові» і в сфері національного мис­тецтва відкрити «ширші горизонти»1.

Новатор у сфері художньої форми В. Стефаник розвивав свої ідеї і в літературно-критичних та публіцистичних статтях, есе, листах, виступаючи проти натуралістичного епігонства, обмеження літератури лише побутовими темами за глибоке відтворення внутрішнього світу людини, найтонших порухів її душі. Серед його статей особливу популярність здобули такі, як «Жолудки наших робітничих людей і читальні» (1890), «Поети і інтелігенція» (1893) та ін.

Розвиваючись у діалектичних зв'язках з художньою прак­тикою, літературна критика дедалі сама професійно вдоско­налювалася і посилювала свій вплив на літературний процес. Мав достатньо підстав Ф р а н к о твердити, що «сучасна літературна теорія і практика безмірно розширила границі літературної творчості, здобула для неї обширні терени, до недавна для неї недоступні, а заразом виказала нікчемність усіх давніх т. зв . естетичних формул і літературних родів та категорій» (ЗО, 216).

Тривалий час літературно-критична діяльність складала вагому частину творчості письменників, п о к и не стала відносно самостійною професійною справою. Проте, навіть з формуванням професійної літературної критики ( П . Куліш, І. Франко), в Україні лише окремі літератори, так би мовити, вузько професіоналізувались в сфері критики і літературо­знавства ( М . Драгоманов, Іван Білик, М. Комаров, В. Барвін-ський, О. Терлецький, М. Сумцов та ін.), а переважна біль­шість тогочасних письменників від І. Франка та І. Нечуя-Левицького до Б. Грінченка і О. Маковея, Лесі Українки і М. Коцюбинського продовжувала сталу традицію поєднання обох літературних творчих стихій — художньої та критичної.

Розширюється й сам актив критиків. З кількісним і якіс­н и м зростанням літератури все більше й більше емпіричного матеріалу потрапляє в орбіту літературної критики, виступи якої стають дедалі систематичнішими. На широкому й різно­манітному художньому матеріалі вибудовуються ідейно-есте­тичні концепції («наукового», «ідеального» реалізму, психо­логізації й індивідуалізації художніх образів тощо), урізно­манітнюються й вдосконалюються методи аналізу й синтезу,

Коцюбинський М. Твори: В 7 т. К., 1975. Т. 4. С. 3 1 ; Т. 6. С. 8.

16

розширюються і поглиблюються критерії оцінок — від етич­них до соціальних і естетичних, збагачується дослідницький інструментарій і термінологія, а в кінцевому підсумку науково аргументованішими й точнішими ставали оцінки окремих явищ і цілого процесу та прогностичні міркування про шляхи розвитку літератури. У критиці теоретично усвідомлюється й сам реалістичний метод літератури.

Розширюється жанрово-стилістичне багатство літературно-критичних виступів — з'являються проблемні статті, статті-огляди, літературні нариси, рецензії, біобібліографічні ано­тації і портрети, літературні памфлети, пародії і фейлетони, а зрештою, й фундаментальні синтетичні праці філософсько-естетичного характеру, в яких ніби «зустрічаються» поточна літературна критика з історико-літературними та теоретич­ними студіями («Із секретів поетичної творчості», «Наша белетристика» І. Франка, «Про реалізм у штуці» М. Подолин-ського та ін.) .

^ Друга половина XIX ст. була періодом активного форму­лювання українського літературознавства (культурно-історична ф ш к о л а , історико-порівняльний метод, психологічний н а -<у_прям; філологічний і філософсько-естетичний прийоми до-\ -слідження) як закономірного етапу нагромадження, систе-^матизаці ї й інтерпретації фактичного матеріалу {Комаров М. ^\ Бібліографічний покажчик нової української літератури 1798—

1883 рр.; Левицький І. Галицько-руська бібліографія в двох томах, 1888, 1895; бібліографічні списки поточної літератури в журналах, бібліографії писань М. Драгоманова, І. Франка тощо) та спроб його монографічного узагальнення й істо-рико-літературного осмислення {Петров М. І. Очерки исто­рии украинской литературм XIX столетия; Дашкевич М. Отзьш о сочинении г. Петрова ... ; Франко І. Нарис історії української літератури до 1890 р . ; Южнорусская литература; Огоновський О. Історія літератури руської; Колесса О. Століття оновленої української літератури; Лепкий Б. Начерк історії української літератури; Грушевський О. Сучасне українське письменство в його типових представниках; монографічні дослідження М. Драгоманова, О. Терлецького, О. Маковея та ін.).

Зміїщення наукових основ українського літературознавства, дальший розвиток популярних тоді в Європі естетичних ідей І. Тена, П І . Сент-Бева, О. Веселовського, О. Потебні п о ­в'язане з діяльністю передовсім М. Драгоманова й І. Франка, а також таких визначних вчених, як М. Дашкевич, М. Сум-цов, В. Перетц, В. Гнатюк, М. і О. Грушевські, В. Щурат, О. Колесса, С. Єфремов та інші, з спеціальними науковими і 1 1 ституціями акдцемічногоіітипУ"^-^ імені Шевченка» (Львш,|. 1892), «Укр"йнШсймч^ауковй|м

:едагогічнсго у ^І§> : уоитету імені Павла І.'ЇІЧЗИШ £

товариством» (Київ, 1907) та їх виданнями «Записки Науко­вого Товариства імені Шевченка», «Матеріали до української бібліографії», «Пам'ятки української руської мови і літе­ратури», «Записки Українського наукового товариства» та ін.

Показовим явищем для розвитку української літературної критики і літературознавства на рубежі століть було те, що від епізодичних випадків участі українських авторів в іншо­мовних (тривалий час здебільшого російських і польських) виданнях усталюється традиція більш-менш систематичного співробітництва українських вчених з такими виданнями (російські, польські літературно-художні та наукові акаде­мічні журнали, а також такі, як «Ukrainische Rundschau», «Swiat Slowianski», «Slowansky Piehlad», «Die Zeit», «Slavisches Tagblatt», «Ukiainische Nachricht» та ін.). Ці видання вико­ристовувались для пропаганди здобутків українського пись­менства та інформації світової громадськості про переслі­дування українського друкованого слова в Росії.

З поглибленням диференціації суспільного життя та ідей­но-художніх напрямів у літературі розгортаються гострі літе­ратурно-критичні дискусії навколо принципових визначаль­них явищ (найбільше — навколо творчості Т. Шевченка), новаторських творів (наприклад, навколо роману «Хіба ре­вуть воли, як ясла повні?», збірки І. Франка «Зів'яле листя» тощо).

У центрі постійної уваги літературної критики перебували п и т а н н я про стан, перспективи розвитку вітчизняної літератури, принципові теоретико-естетичні проблеми.

Крім уже згаданих дискусій 7 0 — 80-х років з участю М. Драгоманова, О. Кониського, В. Барвінського, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Подолинського та ін., полеміки між І. Франком та Лесею Українкою, значний розголос мала полеміка між М. Драгомановим («Листи на Наддніпрянську Україну») та Б. Грінченком («Листи з України Наддніпрян­ської»). Позитивним у цій дискусії було зокрема те, щ о , зачіпаючи з різних боків проблему дійсного стану і шляхів дальшого розвитку української літератури, полемісти зреш­тою солідаризувалися в основному — визнанні значних п о ­тенцій і завдань рідної літератури, потребі підвищення ідей­но-естетичних критеріїв оцінки її здобутків з тим, щоб в ній, за словами Драгоманова, було «більше таланту, праці й освіти, а скрізь менше вузької ненависті, а більше людя-ності»1.

Однією з характерних тенденцій було те, щ о , починаю­чись навколо суто літературного явища, дискусія набувала

Буковина. 1893. № 24. С. 2.

18

З Г О Д О М ширшого політичного звучання (дискусія навколо національних проблем кінця 80-х — початку 90-х років з участю М. Драгоманова, О. Кониського, Т. Зіньківського, що унії ічалась статтею І. Франка «Формальний і реальний націо­налізм»; полеміка Г. Цеглинського з І. Франком та Н. К о -I «римською тощо). Принципового ідейно-художнього харак-n[>v набували дискусії на початку XX ст. навколо проблем «0 гарого» і «нового», модерністських і декадентських явищ в українській літературі (з участю І. Франка, С. Русової, І с'фремова, Лесі Українки, Олени Пчілки, М. Коцюбин-О Ь К О Г О , М. Вороного, Г. Хоткевича та ін.) .

З порушених у дискусіях проблем дедалі виступало все білиш учасників, як це було, наприклад, у 1891 році, коли в суперечку з мовних проблем між Б. Грінченком та І. Франком иступали також М. Школиченко ( М . Кононенко), І . К о к о -рудз, А. Хванько (А. Кримський), І. Верхратський та ін. Іноді дискусії виходили й за межі України. Коли на вихід «Історії літератури руської» О. Огоновського росшський літературо-шапець О. Пипін відгукнувся критичною статтею «Особая

Котория русской литературьі» («Вестник Европьі». 1890. № 10), в якій наголошувалось на вузькому провінційному характері й значенні української літератури, йому тоді ж під новів О. Огоновський брошурою «Моєму критикову». Проти Пипіна в газеті «Діло» виступив І. Баштовий ( І . Нечуй-Ле-ми цький) з гострою розвідкою «Українство на літературних потах з Московщиною», у принципі підтриманою й І. Фран­ком.

Кожен із названих елементів літературно-критичного п р о -і і с с у і їх сума, що зреалізовувалась у певній наскрізній т е н > -ценції, засвідчували невпинне зростання ідейно-естетичної ірілості української літературної критики та естетичної теорії, що плідно позначилося й на прогресі національної літе­ра тури.

Провідні представники вітчизняної літературно-естетич-пої думки вустами свого найавторитетнішого мислителя Франка постійно нагадували митцям, що «найвища ціль а і і-ератури, поезії, штуки, так як і науки, є чоловік правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада» (26, 159), і що лише в безперестанному служінні штересам

людини література може відзнаходити сили і енергію, засоби й шляхи для свого ідейного й естетичного вдосконалення, щоб досягти ріїшя найрозвиненіїлих літератур світу.

Саме на цьому шляху українська література протягом XIX століття «стада за формою, мовою і змістом літературою модерною, європейською, в ній чується відлуння тих же принципових питань індивідуального і громадського життя,

19

які хвилюють душу сучасної цивілізованої людини, і вона з власного грунту, з рідного народного життя намагається дати їм оригінальну форму і знайти на них оригінальну відповідь» (41, 83—84). Наведені слова І. Франка відбивають глибинну суть діалектично складних внутрішніх процесів, характерних для української літератури початку XX ст.

П. М. Федченко

Іван Білик

ПЕРЕГЛЯД ЛІТЕРАТУРНИХ НОВИН

Беручись за перегляд українських літературних н о в и н , ми знали, що беремось не за легку роботу. А нелегка вона не тому, щоб переглянути книжку і зложити її літературну ціну було діло велике, а через те, що на літературу нашу ще гаразд не зложили і правдивого погляду в громаді. За доказом не далеко ходити. Треба тільки пригадати: як дивляться на українську літературу не тільки ті, кому вона кісткою в горлі стала, а й ті, кому вона, коли не тепер, то пізніше мусить корисною бути? Одні кажуть, література ся — бридня, та й годі: ніколи вона нікому ні на що не здасться — в о н а забавка гулящих людей... Другі доказують, що коли література ся й житиме і розвоєм ітиме, то вона потрібна тільки задля хатньої справи, «для домашнього обходу»: далі вона ніколи не йшла, і тепер не йде, і йти не слід, не приходиться. А інші на се одказують, що коли вже, мов, література годиться задля хатньої справи, — то з якої речі одводити їй такий тісний куточок? Вона, мовляють, пійде і поза хатами, і стане на користь всьому освітньому людові, а найпаче слов'янщині, — як уже і сталося з Кобзарем. Де правда, а де ні? Всяк поклада рішенець по-своєму. А на ділі виходить, що молода наша література ще й свого поля гаразд не знає, а через те — ще й битого шляху на ній не видно: кожен бреде, куди несуть ноги... Тим-то не легко, кажу, і певну критичну мірку п р и ­брати до неї.

По чужих, широких, розвитих літературах міркою буває та користь, яку з літератури має громада. Там література живе разом з своїм людом; іде з н и м разом одним розвоєм — і н о д і попереду, іноді позаду освітніх громадян. Там і писателеві одна дорога — бути живцем своєї громади, показувати побит свого люду, виявляти його потреби, а часом освічувати, або й заново прокладати громадську дорогу, і все-таки йти або за своїм людом, або поперед люду. Не так довелось стояти українській літературі; не так обертається і люд до неї. Вона не веде люд свій наперед; вона не йде і його поступом. Він

21

живе сам собі своїм злиденним життям, а вона сама собі — і для себе, і для нього дороги шукає ... Вона радніша б йому слугувати, та ба! вона, кажу, ще й сама не знає: куди іти їй. Повести її, а разом і люд свій за нею — от робота нашим писателям; а освічувати їх напрямок —діло критики. Отже, щоб вести люд свій, треба перше на перше оглянутись кругом себе, подивитись — куди люд той безтямку прямує? Може він сам поведе нас за собою, поки ми вести його нала­годимось ... Що ж ми бачимо навкруги?

По горах, по долинах, та, як кажуть, по широких українах — по хуторах та по селах живе 12 міліонів люду на Вкраїні (а майже 3 міліони в Галичині), не живе, а костеніє у темному, неосвітньому мороці . . . Метушиться люд той, мов у рійнику бджоли; клопочеться, умивається потом із-за того насущ­ника, що такою гіркою працею достається він людям. І ніколи тому бідному людові ні гаразд кругом себе озирнутись, ні вгору глянути. Живе, як та рослина ... А хто піднявсь хоч трохи на вищий ступінь, — дивись: у перевертні тягне — свого вже й цурається! Та як йому й не тягти туди, коли у нього тільки дві стежки перед очима: униз —у темний морок, і вгору — у перевертні?.. Середньої тропи — по своєму рідному полі, де б він не розгубив і свого найкращого добра, свого с а м о б у т у , — немає ... Там шанці глибокі пороб­лені: не можна ступити, не то — щоб без осказки просту­вати... Не впускають мови нашого бідного люду ні в школу; не чуємо ми її ні в церкві божій, ні серед громади освітньої — і вищі з неї кепкують, і нижчі раді б її збутися... На такому-то розпутті між двома шляхами, довелось стояти українському писателеві і закликати до себе люд свій!.. Міцкевича, Пушкіна уся їх громада вітає, а Шевченко, сльозами вмиваючись, до земляків обертається — м о л и т ь їх, благає: «І чужому научай­тесь, й свого не цурайтесь!»

Прочитавши, йно на половину, Кобзаря, — яка-небудь неспаніла душа і зверне увагу на теє благання. Підступа до вас з щирим серцем, з гарячою вірою у велике, мовляв, діло народне. «Навчіть же, каже, мене перше всього мови, бо я її загубив, тиняючись по світу; дайте мені дотепну свою гра­матику, словар, —дайте й путящу книжку». Тут знову горе... «Ні граматики, ні словаря ще в нас не зложили, — одказуєш, почервонівши, — а ось беріть: Квітку, Вовчка, Куліша, Стороженка ...» Прочитує гарячий неофіт все те трохи не разом; через тиждень приносить, дякує, і ще просить чого по історії України. Скривишся ... «Немає ...» Раєш Костома-ршські московські історичні висліди. Бере, читає — і знов вертає, дякуючи. Просить рідної народописі, просить щото-писі, хоч би землепись Україїти... Одсилаєш та й одсилаєш

22

свого новобранця до сусіди розуму позичати! Збридло вже йому і розпитувати нас про науку, — повертається знов до словесності: чи немає ще чого? Даєш йому якогось к о н я , що «був та з'їздився», оддаєш «Не до любові», а разом і «Долю» Стеценкову; якось не забув і «Ятрівки», і «Сватання невзна­чай»... Начитався не офіт драматичних діл. «Без талану, каже, нічого не подієш, та видно — крім Стеценка — ніхто й людського побиту не знає: не люде, а тіні людські виступають перед очима...» А проте —«чи немає новини якої?» — п и т а є . Жаги, скоро раз настала, нічим не впиниш. От і оддаєш «Первоцвіт» Кохнівченків, «Починок» Подушчин, «Приказки» І «Казками» Носенковими та ще дещо... Оддав — і обняла

тебе думка невсипуща... Скільки питав тебе чоловіїс, думаєш, :і ти все його справляв до сусіди та до сусіди, звідкіля і прийшов він до тебе ... А в тебе — ні з чого тобі дознатись ні про свою бувальщину, ні про народопись, окрім сировини сирої — пісень, казок та приказок, та й то далеко не всього, що обертається між темним людом; про рідну землепись — про землю, де живе люд твій, нічого по-своєму не знайдеш; за щотопись — і казати нічого ... Хіба все те заборонено? — сам себе запитуєш. Ні ! ніхто щ е , школи, або давно вже, не шкодить тобі у таких розправах ... А їх все-таки немає ... Залишиш наукову постать, обертаєшся до словесності. А герце щемить од сорому, душа од малосилля н и є , і на ум п.шертаються, мимохіть, слова поета:

Шукаю, питаю Зеленої рути, Щ о б тебе, мій рідний краю, Навіки забути!

Голосна наша мова дубеніє, нівечиться між темнотою, не шіорядкована у граматику, не заведена до словаря, а ось вже минає три четверті віку, як почав на ній Котляревський, жартуючи, балакати. Що ж у нас зроблено за таку немалу юдину? Чи ми й досі жартуємо над своєю мовою? Що .'«робила нею наша народна словесність? Розбуджені Шевчен­ко ними піснями — отим плачем кривавим — д е я к і земляки илянулись на плач той, — і до рідного лона повернулись.

Дехто з освітніших пішов разом з Шевченком і по рідному полю. Нічого казати: були то люди з гарячим серцем, з щирою душею до рідної справи, з таланом і з певною тямкою — ч о г о нам не доставало, що треба робити... З сорокових до шістде-Є Я Т И Х рокш вони зробили дещо для нашої літератури та і новесності. Багато б було розказувати про їх працю. Отже ІОНИ тільки малесенький краєчок захопили того діла, що Неозорно широко розкинулось перед нами —і жде-виглядає рук дотепних. Але, як не тяжко казати, а гріх би було

23

помовчати: чим ближче береш час до себе, тим більш між українцями писателями бракує таких рук, тим менш талану примічаєш, і мови часом... питаєшся: де наша голосна мова?.. Напрягаєш мозок, щоб домислитись: чого вона так і від чого? Питаєшся: куди ідуть, куди напрямили наші письменці? Даремне питання! Бачиш тільки, що кожен своїм шляхом простує, а куди веде шлях той — либонь і той, хто йде по ньому, не скаже... А в голові прокидається, ворушиться з острахом палюча думка: чи на добро література наша, а чи на зло? І, коли на добро — яке діло стоїть у неї на черзі? як за нього взятись? як його справдити нашим письменцям? А разом з сим і друге питання виходить: яку мірку до україн­ських творів прикладати? я к и м їх судом судити, і яку їм ціну положити?

Дуже б широко прийшлось розводити, якби ми здумали на все те доказно одповідати. У нас тепер ні часу, ні снаги немає. Опустивши наукову постать, — що прямо до науки, а що і до школи, — поглянемо на питання словесні і коротенько на них одмовимо.

Ми нагадали — н а якому розпутті довелось стояти україн­ському писателеві. Як же йому за діло взятись, щоб праця його не пішла собі марно, а стала корисною кому-небудь? Якою йому піти дорогою, щоб не остатись позад свого люду? На мою думку, і тут тільки дві тропи: або поперед люду, або між люд свій, бо йдучи, не озираючись, за громадою, опи­нишся мимохіть в перевертнях. Іти поперед громади, вести її за собою, ставити їй, для ознаки, високі віхи по довгому шляху — с е діло словесного велетня-поета. Та велетнів скрізь небагато по світу; а ми знаємо, що словесність у чужоземців служить своїй громаді і з середньої руки талантами, або й просто з освітніми, розумними писателями. Що ж у нас, при наших сьогочасних обстановинах, робити такому народолюб­цеві? я к и м напрямом і куди йти йому? Одвітуємо: в народню громаду. Себ-то, скажуть, в темряву, у непросвітнии морок костеніти разом з своїм темним людом? Ні ! іти в громаду — то не значить ще занедбати просвіту і все добро, просвітою

, нажите, і стати таким темним людом, я к и й дожидає просвіти; ще не значить — проміняти жупан на полатану сіру свиту. Туди йти можна і без маскараду, я к и й був подобався декому з гарячих та нерозсудливих земляків наших, щ о , убравшись в оксамити, накинувши наопашки добру кортову свиту, на­бакир шапку настромивши, ходили по селу... і собак і людей дражнили. Таких нам не треба народолюбців! Можна п о ­єднатись з своїм людом і без того — поєднатись не одежою, не простими звичаями, а духом. Треба тільки спізнати люд свій, заглянути в глибину життя його — і, одкинувши хиби, добру суть його самобиту на користь йому повернути; а

24

взявшись за письменство, правдиво виявити мирові все, що не наглядиш між людом; показати: що то за люд; якими він обложився обстановинами; я к и м и звичаями поводиться; я ким живе побитом — на громаді, в селі, у себе в хаті між сім'янами; які клопоти обіймають його голову, —і вивести прилюдно народ свій не прибраним та умитим, прилизаним, • ік дехто силувавсь виводити, а без жодної прикраси — т а к и м , икий він справді живе на світі. Хіба трохи тут роботи для иоиістки, оповідання, чи для драми?.. А коли кому випала вдача мірною мовою мовити, —тому нічого вже плакати про Тв, що покрилось людським забутком, голосити про якусь, туманом повиту, «долю та волю»... Багато буде йому діла і коло душі, коло людського серця: йому прийдеться зазирнути в їх темну таємницю, щоб переказати світу, що там діється, яка там хвиля ходором ходить, які наганяє думки та гадки, які підіймає бажання... Про сі потайни сам люд тільки іноді, ненароком, натякне вам, а розказати і не зуміє. І лірикові, і епікові тут є біля чого походити! Отже, треба за се братись не з думкою, що — мовляв — «було та минуло», а з розумною думкою про те — я к н а д а л і б у т и . Не назад вести громаду свою треба, а, спустившись до неї, підвести й її вгору до себе, — та не на хмарах, не поза хмарами, а поставити її на іій самій землі, що її кров'ю напоєна. Не світом каганчика т о г о освітити громаду, а світом праведним сонця — н а у к и , просвіти, — т а освітити не з одного якого, а з усіх боків, щоб і сама громада гаразд таки себе побачила і спізнала, і щоб Сторонні люди мусіли на неї глянути. От я к е , без краю довге, широке і велике діло розкинулось перед очима українського словесника! І хто хоч часточку малу зробив того діла, той уже іі (робив послугу своїй літературі, а за добру послугу йому й і и ч на подяка.

Ч и буде коли наша література по всіх обширах землі рідної напувати, чи судилось їй де-небудь в тісному куточку п р и ­тулитись, — чи борони боже! — зведе коли лиха доля і український люд з історичного поля, — такий писатель не (вгине. Житиме література (а їй тільки й жити, поки люд її жпкий), — в і н буде на користь їй, а через неї —і громаді; а не житиме — т а к и й писатель ніколи «не вмре, не поляже». Нін, І через кілька віків, зістанеться живим свідком за свою родину. Він, кому треба, нагадає, що жив колись на світі v к і >аїнець-народ; він посвідчить його славні діла і вчинки; він доведе, що б з того сталося, якби не лихі злигодні години, що іерпів сердешний люд той, якби не перешкоди, що йому і і. і >і іь'на його історичному шляху приходилось поборювати; пін додасть, на пересторогу людям: що за болячки облягали і їло занепалого люду; я к и м и нутряними хворобами він хирів,

25

за що поліг, і які спадки покинув... Може ті спадки у руку підуть його нащадкам — і оживе в них дух українця! А може він... хоч найкращого добра свого не розгубить без сліду, і — як посередник між слов'янами східними і західними стане тою доброю спайкою, що споїть слов'янщину докупи ...

[ЗАУВАЖЕННЯ ІВАНА БІЛИКА ДО ПОВІСТІ «ЧІПКА»

(До першої редакції роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»)]

Всякое общественное явление, а в том числе и раз­бойничество, имеет две стороньї: в н у т р е н н ю ю — про­цесе нравственного падения человека — и н а р у ж н у ю — общественную. Так, по-моєму, зти две стороньї и следует развивать.

Рисуя какую-либо типическую личность, следует ее отте­нять другими лицами — с начала до конца, оттенять не только в тесном кругу деятельности известного типа, но вообще в том широком просторе, которьш мьі назьіваем общественной жизнью. Вещи познаютея по сравнению. Типьі тоже. Между тем, с Чіпкою автор справился и оттенил его только как р о з б и ш а к у , упустивши ч е л о в е к а . Так, тьі вьівел компанию разбойников, его товарищей, кото-рьіе, при сравнении с Чіпкою, и дают ему тот героически-зверский образ, которьш тьі имел в виду. Но все они раз­бойники. А мне, нап[ример], интересно бьі знать Чіпку человека. Жизнь его в семье тьі вьівел (хотя и не развил), деятельность его — тоже; но отношений к другим людям, кроме разбоя, я не вижу. Мало того: я не вижу, к а к л ю д о т н о с и л е я к р а з б о й н и к у , — к о г о он в н-с т а в и л в м и р н о й ж и з н и к а к п р о т о т и п т р у ж е н и к а , хотя и ограниченного громадянина. Тьі, вероятно, задавалея мьіслью: что создало в Чіпке идею — жить на чужой ечет? Тьі ее, по мере сил, разьяснял. Сначала б е д н о с т ь , как основа з а в и с т и и недоброжелатель-с т в а к л ю д я м ; потом н е с п р а в е д л и в о с т ь с и л ь -н и х (паньї — история с дідом), далее — и м у щ е с т в е н -н о є г о р е (утрата земли, а особенно Галі); от неспра­ведливости властей повело в ш и н о к , а из шинка в комору, р а д и д р у ж б ьі; еще далее — несправедливость в л а с-ти и п а н о в (крестьянский бунт), — за что невинного

26

Чіпку (в зтом, конечно, отношений) випороли (личная месть). На себе кара и кривда чувствительнее, чем на дідові. Отсюда идея о лжи перед силою (властью и обществом) и идея о мести людям за их неправду — и мести преимущест-ІІСІІНО богатьім. Сначала месть по отношению к имуществу — кража, грабеж, без убийств, а потом и убийства ... Зто шіутренний процесе, так сказать, психическая деятельность умного, нервного б є д н я к а Чіпки. Но неужели же такая психическая деятельность —участь всех бедняков? Неужели псе они становятея Чіпками? Нет, зто тьі не можешь сказать, 11 о об зтом тьі умалчиваешь. А между тем, внведенннй тобою и юд, зти болячки общественньїе, сидят же на организме, которьш, хотя и болен, но все же существует не ередствами ' І піки. З т а - т о заурядная полоса ж и з н и , з т о примиренне с н е ю по имя чего би ни било (верьі, нравственности, страха, паконец, тупости голови), наконец, идеал жизни людей той полоси, — все зто пропущено тобою. А между тем, если ти не с разбойничьей точки, а с о б щ е с т в е н н о й п о ­смотришь на Чіпку и его подвиги (с в н е ш н е й , о которой я сказал вьпие), то у тебя горизонт расширитея. И Жизнь цельнее внйдет, и типьі жизненнее, ибо о н и не будут изолированьї от общества в узкую сферу своей типической (на зтот раз —разбойнической) деятельности. Прочти еще рм Чіпку (странное заглавие, перемени его в сколько-нибудь пнределенное, например, Р о з б и ш а к а ( Л е г к и й ч и і б), что л и , а не то — сам придумай), и тьі увидишь, что їм чіь, вьтеденная в повести, ужасна. Мужики — п ь я н и ц н ,

цураки (бунтуют, не понимая за что, хотя зто и д є й-< і н и т є л ь н а я черга их), а протестанти — р а з б о й н и к и . ()ді їй баби похожи на людей, да разве еще отживающий век — /і і д. Но неужели же т е п е р е ш н я я жизнь не представ-IU M T ничего, кроме пьянства, глупости, зависти, разбоя, \ і.ііііства? Нет, к жизни известного народа можно всегда іі|іиложить древнєє библейское правило, прилатавшеєся прожде к городу: если би в городе не било хоть одного святого, город би исчез с лица земли! Жизнь в одно и то же иремя представляет и темньїе и светльїе стороньї. Если єсть і рабители, то єсть и живущие трудовою жизнью, если єсть і рошники, то, для познания их необходимо знать и святих (и говорю, конечно, не о церковних). Даже вот что я тебе і кажу: не могло би существовать общество, оно би немед-ікііііо превратилось в диких зверей, если би держалось "їмміми грешниками. Напротив, оно держитея святими, оно /кржитея ч е л о в е ч е с к о ю стороною человека, а не і п є р с к о ю. Зверская сторона — злочинства — только

М її. протест против скверного устройства человеческой сто-

27

роны. Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Іов). Отсюда у меня вывод: тебе необходимо рас­ширить горизонт и посмотреть на жизнь, как она есть, а не в изолированном фокусе — разбойничестве. А в т о р д о л ж е н не с р а з б о й н и ч е с к о г о п р и -т о н а с м о т р е т ь на м и р , а н а п р о т [ и в ] , — с м и р о в о й т о ч к и на р а з б о й н и ч е с к и й п р и т о н . Ты, к моему тоже удивлению, при мягкости характера, смотришь разбойником Чіпкою. У тебя он даро­витая натура, не выносящая гнета условий, в которые п о ­ставила его веками сложившаяся жизнь. Ну, ему и протест подобает. Но нужно же знать, что п р и т е х же с а ­м ы х у с л о в и я х , п о д в л и я н и е м д р у г о г о м и р о в о з з р е н и я , ж и в у т л ю д и и д а ю т д р у г и м ж и т ь . Ты этого знать не хочешь. Сначала я думал, что ты это под конец оставляешь как радужный свет жизни в лужах крови; но конец ничего подобного не пред­ставляет. К а к же помочь горю? — спросишь ты. Художник (ты отныне — он) — лучший судья. Наше дело, критика, указать —чего не достает, а советовать фабулу для этого дело трудное. Мне кажется, что ты мог бы это сделать, не отправ­ляя Грицька (підпасача і друга Чіпки) на Дін. И в самом деле. Ты вывел Грицька, очевидно, не за чем другим, как только за тем, чтобы оттенить глубину мировоззрений и крепость нрава м а л ь ч и к а Ч і п к и , — вывел довольно веселого шалу­на, поверхностного мальчика, который то катается на баране (мелкие пакости его удовлетворяют), то дерет и бьет горобе­нят. Но он, правду сказать, является у тебя темная фигурка — и ты ее скоро совершенно сводишь со сцены. Между тем, как ты бы им мог воспользоваться для показания с е р е -д и н ы общественного типа, который живет честно, трудится упорно, но ограничен, поверхностен. Не отсылая на Дін или, отославши, возвративши, мог бы сделать его заурядным хозяином, который не попал в компанию кутил-разбишак, а женился на бедной дівчине, наплодил 3 детей. Забота о завтрашнем дне, о детях, забота посредством мозольного труда его с м я г ч и л а , хотя и пригнітила, а не подняла в умственном отношении. Но все-таки он — честный, полез­н ы й труженик. Можно бы и, на конце, вывести его. Когда Чіпку в каторгу ведут, Грицько подъезжает с возами снопов к своей убогой, но чистой, белой хаточке и видит товарища детства в кандалах ... Так, мне кажется, художник несколь­кими штрихами должен оттенять широкую область двух идей: идеи богатства на чужой счет и идеи труда с мозольными руками. — Ч і п к у повели, а люди, возвращаясь с места к а з н и , останавливались возле Грицька и, радуясь, что избавились

28

от ужасного разбойника, заговорили об обычных хозяйствен­ных занятиях, о хлебе, об умолоте...

К Гриньку потом могла бы и Мотря перейти, дітей глядіти й віку доживати, та оплакувати лиху долю сина.

В повести твоей, вообще говоря, много наблюдательности и таланта, но уменья мало. Впрочем—ты сам говоришь, это только черновая тетрадь. Кроме ч и с т о в н е ш н е й о т д е л к и , по-моему, не лишнее бы, если признаешь нуж­ным, изменить несколько п о р я д о к ф а б у л ы р а с -с к а з а . Так, сначала я бы вывел сцену, положим, с Н е-з н а й к о ю , а вслед за тем другие. Этим хоть с виду и нарушен бы был естественный порядок событий, но зато ныигрыш был бы в самом интересе — при чтении. Я, впрочем, выдаю это мнение за свой л и ч н ы й в к у с , спор о котором должен быть прекращен. В подтверждение же — почему мне кажется подобная фабула интереснее — я могу представить вот что. Обыкновенно рассказывая чью-либо жизнь, люди не говорят о ней — за здорово живешь, что вот, мол, был такой-то, отец у него такой-то, жил так-то etc. A всегда вспоминают жизнь чью-либо и приводят ее в пример — по поводу каких-либо воспоминаний. Так и тут. Впрочем — ты сам тут лучший судья*[... ]

Михайло Драгоманов

ЛІТЕРАТУРА РОСІЙСЬКА, ВЕЛИКОРУСЬКА, УКРАЇНСЬКА І ГАЛИЦЬКА

Шановна редакція «Правди» поставила недавно питання, чи може бути згода між «русинами» і «русскими», між «українофілами» і «панрусистами», або «москвофілами» у Галичині. Питання те дуже великої ваги, бо, справді, незгода між не дуже многочисленною інтелігенцією у Галичині і той фанатизм, з я к и м ведуться між її партіями свари, не може не шкодити поступу народу руського у Галичині. Звісно, між людьми, з которих одні хотять волі і світла, а другі — неволі і тьми, згоди бути не може і не треба; але між людьми просвіщеними, чесними, которі бажають добра своєму наро­дові, мусить наступити згода по практичним питанням, хотя

*В автографі Білик увесь цей абзац перекреслив, а збоку дописав: «Это написал, но и зачеркиваю, как могущее повредить цельности рассказа». — Ред.

29

би зосталась між н и м и різниця у деяких теоріях. Шановна редакція «Правди» сказала, що у практиці великої різниці між сторонництвами галицько-руськими немає. Хай мені дозво­лено буде узяти перо у цьому питанні і висказати, що і теоретичний спор між партіями цими йде більш з недо-розуміння, ніж з сущності діла, що вже кілька років псується народне руське діло більш з-за qui pro quo 1, ніж з-за діла справдешнього.

Незгода у Галичині пішла з-за питання про відносини літературної роботи до літератури у Росії. Одні заявили, що хотять мати одну літературу, одну літературну мову з Росією, а в ній з Великоруссю; другі хотять удержати свою літературу і єднатись у Росії тільки з українською літературою. Єсть ще третя партійка у Галичині: це ті, котрі не хотять знати ні Великої Русі, ні України, а хотять мати свою зовсім окрімну, австро-рутенську літературу; но як ця партійка чудним обра­зом злучається з партією панруською — хоть здавалось би, вона тим більше повинна б хреститись од великорусів, коли боїться і українців, — то ми про неї говорити не будем, як про партію, котора сама ясно своїх ідей не розказала, хотя може й вона, як і другі, теж дещо у собі має правдивого.

Головний спор ведеться між панруською партією і га­лицько-українською. Отже, нам здається, що спор цей і почався, і йшов таким побитом, що діло, замість того, щоб вияснятись, тільки більше запутувалось. Зоставлю на боці причини меншої важності (личності і т. д .) , а обернусь до причин головних, од чого таке сталось з цим спором. Перша причина: що спорить почали з-за Росії і російської літе­ратури, а ні того, ні другого ті, що споряться, не знали і мало знають і досі, бо, мабуть, і досі російська книжка або журнал у Галичині — рідкість. А я к и й може бути серйозний спор без фактів?

[...] Обертаючись тепер до розбору п и т а н н я про у к р а ї н с ь к у л і т е р а т у р у у Р о с і ї , ми мусимо поперед усього заявити читателям, що де в яких пунктах ми будемо говорити зовсім догадочно із-за недостачі матеріалу історичного, по которому можна б було з вірністю судити про відносини українських писателів і літератури до громади; так, ми майже не маємо матеріалу для характеристики зачатків українського націоналізму у XVIII-му в., та й внутренне життя українських кружків у Харкові, Києві і т. д. 1800— 1847 pp. досі звісно мало, бо переписка не тільки Квітки і товаришів, але й самого Шевченка досі не зібрана; мемуарів напечатано мало, біографій теж.

Непорозуміння {лат.). — Ред.

ЗО

З цих причин ми наперед бачимо, що стаття наша буде неповною; те ж, що ми знаємо з фактів про наш сюжет, мусять знати і наші читателі; для того стаття наша мусить бути більш теоретичною, ніж історичною.

Ми поставимо два питання: 1) Що таке була і єсть українська література щодо ідей, т. є. які потреби і які обставини соціально-політичні викликали до життя цю лі­те ратуру і давали їй той чи другий напрямок і характер? 2) Що таке була і єсть ця література по її матеріалу. Розібравши ці і іитання, ми дозволимо собі зачепити третє: які шанси може мати для будучого розвиття українська література і яка, при тих обставинах, у которих вона находиться, може бути дорога, которою мусить іти ця література, щоб розвинутись, однімаючи тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові?

По первому питанню, ми думаємо, факти свідчать, що українська література зачалась, жила і росла під впливом тих самих ідей і потріб, котрі давали життя і російсько-європейській і великоруській літературі; другими словами, у к р а ї н с ь к а л і т е р а т у р а є д и т и н а Р о с і ї X І Х-го в. і ч е р е з те м у с и т ь ж и т и і р о с ­т и , п о к и Р о с і я є Р о с і є ю . Ця теза наша не подобається щирим централістам, але ми знаємо, що проти цього стануть дехто і з українських автономістів. Перший шкид, которого ми ждемо од своїх друзей автономістів, це її кий: «але й сама російська література теж росла під вліян-ням ідей і потріб європейських, однако ж ви даєте більш широке поле літературі російській, ніж українській». На це одвічу, що справді ті самі напрямки, що збудили українську літературу, як-то: сентименталізм, романтизм, націоналізм (слов'янофільство), демократизм — це напрямки усеєвро-иейські, а не тільки російські, але українці добували ці європейські ідеї і напрямки не стільки прямо з європейських літератур, скільки через російську літературу. Так стоїть діло й досі, так стоятиме воно й довше, коли не навіки. А через те не можна сказати, що українська література появилась серед європейських прямо, — ні ! Вона появилась усередині російської.

Щоб вияснити те, що ми зараз сказали, ми мусимо коротко переглянути, у які часи і при яких обставинах громадського життя у Росії піднімалась українська ідея і українська література. Сліди нового українофільства, звісно, можна находити у XVII-ім і ХУШ-ім в., і од того дуже жалко, що література київського періоду XVII-ro в. мало висліджена щодо народних ідей.. .

зі

[... ] Але як не мало ми ще знаємо вірного про дух громади і про стан національних і народних ідей на Україні XVII— XVIII-ro в., не думаю, щоб я помиливсь дуже, сказавши, що іменно тоді, як автономія козацької України усе більш під­давалась загальному строю Російської імперії, тоді на Україні складались основи для того, щоб виявивсь народний україно­фільський напрямок з його народною літературою. Як не багато мала у собі гарних зерен доброго громадського строю козацька Україна XVII-ro в., як не важка була московсько-остзейська централізація, під котору попала Україна у ХУШ-му в., а усе-таки треба признатись, що тільки у XVIII-му в., під державою російською, на Україні зникли ті перепони, котрі не давали до тих часів розвиватися там освіті і літературі порядковим прогресом. Петербурзька література, Харківська колегія, потім перероблена в університет, ліцей у Ніжині, університет у Києві — ось де настоящі батьки україно­фільського народовства, которе через них годується тим духом, що панує у Європі з XVIII-ro в. і которий упав на слабі прояви свідомого патріотизму і народовства, які держались у українській громаді у кінці XVIII-ro в. Реакція псевдо­класицизму, котра усиливалась на Україні реакцією провін-ціального духу, вкусам столичним, попхнула Котляревського на його знаменну пародію «Енеїда», котора пішла ще дальше од «Душеньки» Богдановича; сентименталізм, що дав росій­ській літературі «Бедную Лизу» Карамзіна, «Сбитенщика» Аблесимова, родив «Наталку-Полтавку»; пани і адміністра­тори, як Трощинський, Куракін, що заводили на Україні двірки на взгляд петербурзького двору, викликали потребу театру, для которого Гоголь-батько і Котляревський постав­ляли п ' є с и , мішаючи комічну манеру інтермедій XVTII-ro в. з новомодним сентименталізмом а 1а Карамзін. І треба при­знатись, щ о , як побит сільської шляхти України не так відірвавсь тоді од народного, як це було з придворною шляхтою у Великорусі, а, з другого боку, як простонародний побит український більш був утончений, ніж великоруський, — то сентиментально-комічні оперетки українські усе-таки мали більш реальності, ніж сучасні їм аналогічні твори великоруські, а здоровий гумор український виносив на плечах і крайні карикатури «Енеїди», так що і досі з гріхом пополам, а читаються і дивляться на сцені п ' є с и Гоголя-бать-ка і Котляревського, тоді як Карамзіна «Бедная Лиза», Абле-симова «Сбитенщик», Жуковського «Марьину рощу» тепе­рішній читатель з пошаною одсува набік.

Скоро чисто дилетантське, белетристричне діло Котля­ревського і Гоголя-батька взмоглось ще одним елементом,

32

теж маючим тісний зв'язок з ідеями, ходившими по усій Росії у кінці XVIII-ro в. і на початку ХІХ-го в. Масонський містицизм, у которому брали добру долю ті з української шляхти, що вертілись у столицях (як Гамалія і т. д.), на Україні прийняв більш народну форму у філософії Сково­роди, которий теж на свій лад клопотавсь об освіті і народі, як і Новиков і його приятелі. Коло Харкова і Полтави пішла охота заводити школи, і серед підготовлених Сковородою поміщиків харківсько-полтавських більш опетербуржений і об'європеєний Каразін і став пропагувати ідею про універси­тет, которий і був заведений у 1807 р. на гроші, наполовину державні — наполовину дворянські. Каразін пропагував і ідею про емансипацію крестян, а также і слов'янофільські ідеї, розвиваючи оригінально і без обскурантної примішки ці ідеї, которі висказував на Великорусі защитник «старого слога» Ш и ш к о в . Каразін думав і харківський університет зробити всеслов'янським. І справді, цей університет, которий завели українські дворяни і російський уряд по ініціативі сербо-українського «маркіза Пози», університет, у которому первим куратором був поляк Северин Потоцький, був первим у Росії розсадником ученого славізму: він дав з учеників своїх Бодянського, Григоровича, Метлинського, Костомарова, він мав велике вліяння на Срезневського. Під ц и м и вліяннями наївне, дилетантське українофільство Котляревського стало приймати більш серйозну форму, як бачимо у повістях Квіт­к и , у виданню журналів «Украинский вестник», «Славянин», пісень українських кн[язя] Цертелєва, граматики Павловсь-кого, історії Малоросії Б[антиша]-Каменського; українські традиції почали зв'язуватись з ліберальними ідеями «Соеди­ненного общества славян», «Союза благоденствия» і т. д. Свідоцтвом настрою визначающихся людей української гро­мади того часу може бути начавша тоді ходити частіше по руках «Історія русів» Псевдокониського. Провінціалізм, а потім реакція після 1825 р. придержали ш и р ш и й прогрес українського слов'янофільства і народолюбія, одначе пере-< і ислені н а м и твори літературні і п р о я в и соціальні не остались без наслідків не тільки для української громади, але й для усієї Росії, як то можна бачити по Пушкіну, которий дуже любовавсь «Історією русів», по Рилєєву, по Наріжному, Го­голю, про которого зв'язь з харківсько-полтавським україно­фільством ми говорили доволі. Мусимо нагадати, що літе­ратура у Росії до самих «Записок охотника» Тургенева не мала нічого, що б так реально і симпатично малювало простона­родний побит, як Квітчині повісті. Уп'ять бачимо, як п р и ­родні обставини побуту і традицій України зробили те, що український сентименталізм і романтизм, як і українське

33

слов'янофільство, дали щось реальніше, научніше і симпа­тичніше, ніж «Світлана» Жуковського, «Размышление о ста­ром слоге» Шишкова і т. д., хоть на Україні тільки розви­вались ті ж самі теми, що і у Великорусі.

У 30-ті —40-ві роки ми бачимо вп'ять, що рух моральний на Україні теж живе одними ідеями, що і на Великорусі, причому бачимо, що в силу процесу централізації де у чому Україна живе тільки одкликом руху великоруського, або російського, хоть усе-таки власні обставини і тут виводять багато оригінального, українського у варіації загальноро-сійських напрямки?. У цю епоху ми бачимо, що поезія у Росії живе під вліянням дуже обнаціоналізованого Пуїшгіним і Гоголем романтизму, которий чим дальше, усе більш скло-няється до національного натуралізму; а обіїс з цим бачимо у найближчій до поезії сфері науковії* охоту дослідження влас­ної старини, і побуту, і історії народов слов'янського щепу. Це епоха видачі літописш, актів, пісень народних, епоха закладу кафедр слов'янських мов через міністра Уварова, епоха зорганізування московського слов'янофільства з обривкш шишковської реакції і лібералізму александровських часи? (дивись про це подрібно у Питана — у «Очерках умственного движения от 30-х до пятидесятых годов»). На Україні це епоха видання пісень Максимовичем, Лукаше­вичем, Срезневським, поезій Бодянського, Гребіїгки, Мет-линського, Костомарова, а наконець Шевченка, учених творш, як начатки слов'янської філології Максимовича, його ж «Старіший період історії літератури руської», про народну слов'янську поезіїо Бодянського, про руську —Костомарова, про слов'янську міфологію, що видав Костомаров церковно­слов'янськими буквами, — епоха, закіїтчившася київським братством Кирило-Мефодіївським. Характерний представи­тель цієї епохи — Шевченко, которий, одначе, прибавив багато свого оригінального до загального російського, що жило на Україні, і до сучасно-українофільського. По літе­ратурній школі Шевченко належить до романтиків не тільки таких, як Пушкін у ранніх поемах або Гоголь у «Тарасу Бульбі», але часом нагадує Жуковського і Козлова. Тільки українська родина, а особенно мужицька, давала окрему окраску Шевченковому романтизму. Український романтик, як і другі, обертавсь до старини, але та старина була не за горами (у цьому Шевченко, як і Гоголь, мають аналогії© тільки з Вальтером Скоттом, которий теж виріс на свіжих ще традиціях феодальної Шотландії), як у других; цю старовину не треба було одшукувати по архшам і бібліотекам: могила, пісня, казка нагадували про неї. Од цього Шевченко у своїх козацьких поемах являється романтиком, хоть і не таким, і

34

по роду таланту, і по силі з н а н н я , як Вальтер Скотт — цей єдиний історичний романіст, — як Шекспір — єдиний історичний драматург. Та ще треба додати, що характер козацької старини і мужицька природа Шевченка зробили те, що романтизм і сентименталізм Шевченка зразу став на соціальну дорогу, у чому Шевченко не має собі аналогії ні у якій літературі європейській, теж оригінальний, як оригі­нальне українське слов'янофільство. Це слов'янофільство уже у одних його наукових представителів, у Максимовичу і Срезневському, а особенно у Бодянському, Григоровичу і Костомарову стоїть окремої студії, і ми дуже жаліємо, що и. Питан у своїх статтях про московське слов'янофільство не іупинивсь кілька хвиль з своїм спогайним і острим аналізом и;і представителях українського славізму і панславізму у науці. Чисті ж українофіли новіших чагів не дуже-то часто згадують наукові праці названих учених, одчисляючи їх, по язиковому доктринерству свому, до с у с і д н ь о ї словес­ності, та й не дуже-то прихильні до слов'янофільства і русо­фільства узагалі, не бачачи по доктринерському узькогляд-ству, яку мигну основу робить це слов'янофільство і русо­фільство і самому українофільству. Ми думаємо, що не дуже помилимось, коли скажемо, що перевага позитивно-науко-них ідей над фантазитми і тенденщйностю робить одну з характерних ознак українських славістів старого поколіїшя; /ю цього треба додати, що у них немає клерикально-націо-Кільної антипатії до Заходу, Польщі, ні такої ж тенденщйної Симпатії до Візантії. Надіємось, що колись-то, ріїшяючи ІІІсвченкове слов'янофільство з Коларовим, Хом'яковським і і д., і неукраїнці замітять, що Шевченко ставав не про воїнів | коть і вії* тішивсь, може, без міри славою козацькою) і цари?, пі- страхав світа величезною силою слов'янства, котора К О Л И С Ь у свш черед запанує на світі, кров'ю оддасть за пролиту кров свою ворогами, — а узяв своїм героєм на ( лов'янщині є р е т и к а Гуса та бажав, «щоб усі слав'яне стали» такими єретиками «і синами сонця правди» і подару­вали «мир мирові». Так-то Шевченком романтизм і славізм у к р а ї н с ь к и й подав руку до того ліберального стану російського «западничества», которий пробивав собі дорогу V післягоголівському періоді літератури, періоді соціальному. Г.ік-то до 1847-го р. йшла історш українських тенденцш, 1 1 1 » і чому вони завсіїли в'язались з ходом мислі і науки у Росії, КО твсіїди давали оригінальні варіанти, черпаючи їх з Місцевого грунту, і часом опереджали аналогічні їм напрямки і прояви у Великорусі, іїгоді годуючи і саму Великорусь, хоть вона і держала у собі столиці — натуральні центри культури. И.'- есть найлуччий доказ натуральності і законності зросту

35

українського напрямку і найлуччий показ ціни його не тільки для України, але й для усієї Росії, як то каже і біограф п. Куліша у «Правді» 1868 р.

Але після 1847 р. ми не бачимо такого прогресу в українізмі, якого б можна було ждати по таким початкам, і бачимо, що він уже не тільки майже не має колишнього вліяння на Великорусь, але ледве плететься за прогресом науковим і літературним не тілько російським, але й почастно великоруським, —хоть, як то ми трохи зачепили, кажучи про Гоголя, великоруський народний напрямок у літературі і науці, мабуть, чи не треба признати одголоском українського 1820—30-х років, а в усякім разі він виявивсь пізніше україн­ського. Причиною такої переміни був, безспорно, той п о ­гром, я к и й потерпів кружок Кирило-Мефодіївський у 1847— 48 pp., зсилка Костомарова, Куліша, Шевченка і ін. Зсилка ця прибила талант Шевченка і задержала його на однім ступені літературного розвиття; вона одірвала Костомарова од кафедри у Києві , де він, на місцевім грунті, міг би укоренити наукову працю над Україною у молодших поколінь і породити школу історико-етнографічну; погром 1847 р. перебив кар'єру Куліша як академіка слов'янських мов, до которої його виводив приятель Гоголя Плетньов. Через це усе случилось так, що з молодшого покоління на Україні, котора так славно і з такою пригодою для усієї Росії дебютувала на полі слов'яно-руської етнографії, філології і історії, з молодшого покоління після 1847 р. не появилось ні одного ученого з академічною підготовкою, окрім, і то вже в останні роки, Потебні і Антоновича.

Од цього виходить те, що дальніше українофільство зо­сталось майже зовсім без наукових підстав, окрім тілько робіт старшого покоління, особливо костомаровських.

[... ] Але, крім погрому 1847 р. і його послідків і одголосків і сили централізації, котора робила, що у Києві, Харкові не було до останнього часу таких шституцій, як географічне товариство, Московське] общество любителів літератури (що почало видавати пісні Кирєєвського, Рибникова, словар Даля і т. п . ) , централізації, котра робила, що кафедри у Києві і Харкові або пустували, або заміщались великорусами, часто такими, що не знаходили собі місця по столицям, що чим дальше усе більш одливали українські вроженці од столиць і од літератури, — у цій науковш і літературній одсталості України після 1847 р. почасти винні і деякі основні ознаки українофільства часш Шевченкових.

М о ж н а сказати, що тільки за ці часи українофільство перестало бути чисто інстинктовним, а стало самосвідомим.

36

Але зате зараз же воно стало схожим з західним слов'яно­фільством — чеським, польським, сербським, т. є. стало націоналізмом. Як ми вже казали, через це українофільство с тало зовсім на другу дорогу, ніж та, у основі космополітична дорога, по которій йде більшість освіченої громади у Росії. Націоналізм сам по собі не дуже-то має ресурсів для багатої літератури, а тут ще, на Україні, націоналізм не міг дати і ТОГО, що дав він у чехш, сербга, поляків, бо як не крути, а «м-таки Україна не у таких відносинах до Росії, як Чехія до Германії, Сербія до Турції і т. д. Українським націоналам через те не хватало сили не тільки на те, щоб одірвати хоть морально більшість своєї громади од Росії, але й щоб ясно формулювати свою програму — н е у стихах, а у прозі. Як ми бачили з приміру епілогу до «Чорної Ради» Кулипа, з «Двох русских народностей» Костомарова, з усієї «Основи», що печатала більшу часть статей своїх по-російському, — самі передові націоналісти українські не доводили до послідніх консеквенцій свого націоналізму, навіть і літературного. А між тим національна формула ad instar1 чехів, поляків і т. д. усе-таки заявлялась на Україні, для неї усе-таки одшуку-нались «історичні права» у старій козаччині —і це усе тільки збивало молодіж українофільську з практичного погляду на роботу для народу і освіти, а поверхностний поділ літератури у Росії по мові тільки, поділ, которий усе, що не було писано українською або новоукраїнською мовою, записував у чужу, •сусідню» словесность, зробив те, що українофільська молодіж стала холодна до наукової літератури російської, хоть би в ній говорилось і про народ український. (Я минаю такі іюслідки, як реакція проти українофільства у великорусш через його претензійність і нетерпимість, мало одвічающу його силам і праці). Стала холодіти ця молодіж і до літератури російської і великоруської саме якраз тогді, як ця література пішла вгору, — і, покинувши навіки с е н т и м е н т а л і з м і р о м а н т и з м Жуковського і ранніх Пушкіна і Гоголя з його легким народним колоритом, пройшовши об'єктивно-а р т и с т и ч н у школу пізнього Пушкіна і особенно н а т у р а л ь н у школу пізнього Гоголя і Лєрмонтова, а потім з ш и р о к и м и свободними європейськими ідеями с о ц і а л ь н о ї школи Герцена, Тургенева і др. прийнялась малювати побит н а р о д н и й так живо, як це бачимо у Некрасова, Островського і молодших белетристів. Українська ж література — або живуща без критики, інстинктивно, або тільки з критикою з погляду націоналізму, — не могла вслідити за ц и м прогресом російської і великоруської

' Н а зразок {лат.). — Ред.

37

It.

літератури — т о , плетучись за віком, більш інстинктивно, ніж свідомо, потрапляла в такт новішому соціальному реалізму, то знов закидала не тільки романтизмом, але й сентимен­талізмом а 1а Карамзін, то кидала грязюкою на Котляревсь­кого і самого Гоголя за їх «панський» погляд на народ (чим показувала брак історичного змісту), то знову зводила буцімто реалізм до арлекінад часів Котляревського.

Через це усе українофільство і після нового свого збуд­ження у 1859—63 pp. не викликало собі симпатії громадської навіть у самій Україні у такій силі, як мусило би і могло би, а потім не змогло з честю пережити і тих невеликих перепон, які йому зустрітились знов на дорозі після 1863 р. Добра доля української громади, навіть молодіжі, і часто ті, хто тягся до ширших політично-соціальних і наукових інтересів, люди енергічні, хто рвався зараз до соціальної праці, — ті сто­ронились од українофільства, не знаючи, як їм приладити до своїх тенденцій цей старомодний, слабосильний, але претен­зійний напрямок. Українофіли сердились на таких людей, звали їх космополітами, думаючи, що це не знать яка нечесть, і вважали цих космополітів за первих ворогів своїх, тоді як з ідеї політикування або з бажання завести «історичну шляхту», «національний клір» часом дуже кокетували з адміністра­торами, багатими панами, благочинними і архієреями, поки ці всі скоро не показали своїх зубів після двох-трьох статей Каткова, поки не сталось так, що в літературі за україно­фільство тільки чуть було голоси так званих космополітів, которим іноді приходилось терпіти більш, ніж чистим україн­ським націоналам.

[... ] Ця уся одсталість українофільства і всі ці послідки, ці усі недорозуміння пішли іменно з того, що в україно­фільстві дана була перевага формальному боку, націоналізму, партикуляризму, і за н и м и не замічена була та середина, котора давала йому силу од Котляревського до Шевченка включно. А ця середина у тому і залежить, що українська муза тогді тільки давала свіжі і дужі твори, коли завдавалась загальними європейсько-російськими ідеями і напрямками — сентименталізмом, романтизмом, охотою до простонарод­ності і т. д., — що українські національні ідеї і традиції тоді тільки користувались симпатією громади, коли вони під­ходили під ці загальні тенденції, що самого Шевченка силь­ніший бік не у тому, що вш плаче за колишніми «бунчуками і булавами», а у тому, що він рветься до «волі і науки», не у тому, що він лає ляхів і москалів, а що кляне панів і своїх, которі гірше чужих розпинають меншого брата. Не у тому також саме перше діло науки на Україні, щоб конечно полуукраїнською мовою, хоть як-небудь скомпонованою,

38

писати розправи про що попало, а у тому, щоб знала публіїса і на Україні, і поза нею хоть на готовій мові, що то за край, що за народ, що є чоловічого у його історії, побиту, мові, що треба з н и м и робити, щоб добрі елементи його пішли на користь йому і другим. І до такого погляду не трудно діїгги було, переглянувши те, що зроблено для науки про Україну хоть і на російській мові писаними творами Максимовича, Бодянського, Костомарова, Куліша і т. д., которі, йдучи одною дорогою з великорусами, і про своє розказали, і других навчили, — творами, за которими не пішли праці молодших щирих націоналів українських, щ о , задумавши виробити окрімну од росшської науки, не тілько других не навчили, але й самі не навчились тому, що вже було зроблено, і довели діло до того, що і другі забули про те, що було зроблено старшими, що було признано у часи, як ще не ставилась різко українська сепаратистично-національна програма.

Позаяк — між іншими причинами — націоналізм зузив і обезсилив українофільство і прогрес української літератури після 1847 p . , то потім вона, коли піднімалась і посувалась хоть трохи уперед, то ще більше силою прогресу загально-російського, ніж місцевими, чисто українськими елементами. А цей факт, з одного боку, говорить против крайніх автоно­містів, а, з другого боку, ще більше мусить свідчити перед централістами про фатальну конечність українського на­прямку.

Всхідня війна 1854—56 p p . підняла у Росії попереду ііаціонально-державний патріотизм, которий після неудач перейшов у народно-реформаторський. Як той, так і другий зачепив і Україну. Після погрому 1847 р. кілька років не появлялось навіть ні стрічки по-українському, і збірник пісень Метлинського лежав у типографії у Києві, поки насилу його випустилиу 1854 р. А тепер здавалось натуральним самш адміністрації збудження старих, козацьких традицій, тілько б нони направлялись против турків. Гулак-Артемовський і за ним інші ііішли писати «Сидить Абдул, губи надув» і т. д. Невелику літературну, а ще менше моральну ціну мають ні иірші; але у свій час вони послужили збудженню української ідеї, як і формування «погонщв» і «козакш малоросшських». Нони поміщались наївною провінціальною публікою і ш к о -іі я рами у тетрадках рукописних творів коло поем Шевчен-К О В И Х — і усе-таки подавали ображчик, що українським ( попом можна говорити і про сучасні діла, которі були в усіх ТОГді на гадці. Це був первий, хоть дуже недосконалий, чиражчик практичної української літератури. Воєнні неудачі 1X55 р. показали патріотам у Росії, не тільки западничого опозиційного стану, але й національного, слов'янофільського,

39

потребу реформ, народної освіти, потребу знати народний побит. Слов'янофіли московські стали виступати як націо­нально-ліберальна партія. Під крилом і у згоді з московським слов'янофільством виступило у лиці п. Куліша і україно­фільство. Лід, которий прикривав українське слово і козацькі традиції, був проламаний: після «Абдула» виплинули «За­писки о Южной Руси», которі найбільш розкуповувались у Москві слов'янофільствуючою публікою, «Чорна рада», к о -торої перевод з пам'ятним епілогом поміщались у «Руській бесіді» рядом з «Письмами о древности и самобытности малороссийского наречия» і «Временами года украинского простолюдина» Максимовича, а «Проповіді» Гречулевича викликали рецензію Хом'якова, которий бажав швидше п о ­бачити «слово боже» на простонародних мовах у Росії. Нове видання Гоголя працею п. Куліша за помоччю московських кружків знову збуджало интерес до хуторів українських і козаччини. «Народное чтение» почало печатати малоруські стихи з переводами великоруськими. Російська громада ждала емансипації крестян і стрітила через те з ентузіазмом «Народні оповідання» М. Вовчка. Ні одна ще книга україн­ська до того не мала такого успіху, як ці оповідання. Тому причиною був час її появи, коли селяни були в усіх на думці, а окрім того, ще й те, що ні попереду, ні опісля не було української к н и ж к и — н е виключаючи і ІПевченкових творш, часом глибших по ідеях і дужчих талантом, — котора б так була спосібна видержати критику літературну в Росії після Гоголя і Бєліїтського, як ці «Оповідання». Як не щиро україн­ським духом повні ці оповідання, але усе-таки ми мусимо признати, що на них видна школа «Записок охотника». Так як українська критика тогді ще менше існувала, ніж тепер, і так як писателі, пізніше М. Вовчка появившіся (та і сам М. Вовчок у дальших випусках оповідань), повертали не раз на стару дорогу романтичну, малюючи сільську ідилію («Три долі») або передаючи безцільно сільські легенди («Сім братів» і т. д .) , то ми й не можемо у тому факті, що перший випуск «Народних оповідань» М. Вовчка доволі одвіча принципам натурально-соціальної школи росшської літератури, не м о ­жемо признати, буцімто література українська консеквентно і безповоротно усвоїла собі ці принципи. Ми мусимо бачити у «Народних оповіданнях» більш мимовольний рефлекс російської літератури школи Тургенева, хоть і доволі ори­гінальний, як оригінальний грунт народного життя на Украї­ні, ніж чисто самостійну прояву прогресу українських ідей і літератури. В усякому разі поява і успіх оповідань М. Вовчка тісно в'яжеться з тим ентузіазмом до крестянства, з тим духом протесту проти кріїтацтва, я к и й опанував російську літературу

40

v часи перед 1861 р. Цей ентузіазм збудив загальну симпатію і до Шевченка, которого тепер кинулися переводити росш-ські поети і вивищувати критики, забувши на цей раз авто­ритет Бєлінського.

На цьому обнявшому усю Росію штересі до народу, волі, «світи його, на симпатії до усього опозиційного старому і юрядкові і через те й до усього автономного і федеративного, на симпатії до староруського, києво-новгородського і земсь­ко-московського «народоправного і вечевого» і піднялось українофільство часш «Основи». Але треба признатись, що українофільство показало себе нижче тії ролі, котору йому пан тодішній дух громади у Росії, а вже далеко нижче тієї, на котору воно заявило претензії. І нижче воно показалось іменно через те, що не зрозуміло, що йому дало силу, і ииявило претензії зовсім не на те, у чому могло мати силу. Українофіли, за виємом хіба п. Костомарова, не поняли, що силу їм дає народовство, але не націоналізм, оригінальні варіації всероешського демократизму і автономізму, а не сепаратизм, хоть би і літературний, — і пішли, або лучче, хотіли ггіти по дорозі поляків, чехів і т. д., заявляючи претензії «історичної нащоїтальності». Одно з перших питань, которі вони підняли, було питання про розміри літератури україн­ської, причому замість того, щоб попереду виповнити ті узенькі з поверхностного погляду, а на ділі дуже широкі рамки «літератури народної», «літератури домашнього обхо­ду» , котору признавали за н и м и і їх противники, українофіли ударились жалуватись «на ворогів», на «зажерность московсь­ку» та одмежовуватись од «сусідньої», «московської» літе­ратури; замість того, щоб дивитись більш під ноги і докладати працю для будущего, українофіли, як усі націоналісти, диви­лись більш у минувше, звертаючи на ворогів, на сусід усі біди сучасного. Таким жалкуванням, таким претензіям зовсім не одііічала фактична щна творш нових українських писателів. Ми вже сказали, що по літературному характеру українські твори і післяшевченкової епохи одміняються своєю некон-секвенцією і одсталостю у порівнянні з роешськими і велико­руськими після 40-х років. Російська і великоруська бе­летристика і поезія сих часш не задавалась вже якими-небудь узькими, національними ідеалами: вона старається в и ­сліджувати натуру, як вона є, виставля, як стрій і принципи такі або іїппі життя чоловічого вилилися у побиту чи то вищих клас, чи то великоруського народу, у сім'ї, у хазяйстві, громаді, —і виводить живі типи, найбільше борючись против деспотизму в усіх його формах і проявах, протестуючи не голими фразами, а картинами, типами. Сфера белетристики і поезії усе розширяється, багатство фактичне усе росте, а

41

національність сама собою йде за картинами і типами, узя­тими з національного джерела. Щ о б зробити безспорним те, що ми пишемо про російську і великоруську літературу з 40-х років і виставити паралельно слабість українських творів новіших часів, коли українська література стала виходити з інстинктивного періоду, нам треба було б написати багато, особенно подрібно розібрати хоть важніших українських п и -сателів.

На цей час ми не візьмемось за таку обширну працю, а скажемо кілька коротких заміток про деяких писателів для того, щоб наші слова не були вже зовсім безосновними. Думаємо, що мало хто стане боронити од нашого приговору українську поезію, віршовану після Шевченка. Мішанина напрямків — од сентименталізму (приторні любощі) і роман­тизму (балади на теми народних легенд або переводні) до сухої декламації або алегорії (цієї могили поезії) на ліберальні теми (вічне засівання ниви), водяниста довгота, переспів по кілька раз одних і тих же тем, мала оригінальність (так що усю нову українську лірику можна признати за макулатури Шевченка) — ось де літературні одміїги нової української поезії. У ідеях видна бідність і неясність: родина, вороги, вороги, вороги, слава козацька, воля, а яка? і як?. , загівання н и в и , а як? угроза помстою, народним або божим судом якось а 1а псалми, плач на горе, которе привелось терпіть за родину, за Україну, горе, далеко не таке велике, як те, що терпить усякий п р о с т и й чоловік од експлуататорів, а у кінці опротивілі до нудності жалоби на «долю» — ось що бачить у українських лірикш читатель, привикший до реалізму і со­ціального аналізу нових європейських літератур. І це усе виходить не тільки од малого поетичного таланту українських віршотворцш, але й од того, що хотять національничати або народничати, підмазуючись під народні пісні.

Більш свіжого знайдемо у белетристів. Лишаючи М. Во­вчка, которий чим дальше усе слабіїпав як український писатель, найбільш повістей написали у останні 10—12 рокш п. Куліш (найбільш по-російському), п. Стороженко, а у нові часи п. Нечуй. Літературний талант п. Куліша, здається нам, вірно оцінив Гоголь у письмі свому до Плетньова, ще як тільки був напечатаний «Михайло Чернишенко». Вш признав п. Куліша більш етнографом і істориком, ніж поетом. Істо­ричні романи п. Куліша, особливо його«Чорна рада», вказу­ють велику начитаність, тонкий аналіз, уміїшя скомпонувати хід дії, але мало живого, дійсного поетичного таланту — уміїгня родити живі типи. Та таки про історичні романи, коли вони не беруть темою такі близькі епохи, як романи Еркма-на-Шатріана, треба тепер сказати, як каже Пушкін: «умчался

42

иск эпических поэм!» Публіка, «почтительно поскучавши» над «Чорною радою», перейшла до дневного порядку. Більш живі повісті п. Куліша із сучасності, що печатались у «Рус­ском вестнике» і «Основі». Але з цих повістей «Потомки гайдамак» є міїпанина заміток про старину, годних для «За­писок о Южной Руси», з сентиментальною любовною істо­рійкою з немотивованими перешкодами і deus ex тасЫпа. «Майор» є повість, котору автор обробив, як видно, з н а й ­більшою любов'ю і у которій він почасти хотів виложити свої Ідеали. Але тут у основі теж бачимо ідшшо, сватання з перешкодою, без усяких нових оригінальних психологічних Варіантів, тільки приправлену окремкпним не стілько наро-цолюбієм, скільки «народностелюбієм», которе вводиться в програму для української молодіжі. «Народностелюбіє», етнографічне дилетантство має свою ціну, як первий початок реакції нершності соціальній, як романтична форма симпатій до народу, — але ставити ідеалом, щоб получивший євро­пейську освіту народолюбець бив поклони перед 10000 цере­моніями мужицького побиту так само ложно, як заковувати чоловіїса і у «салонні приличія». Нехай народолюбці беруть собі розумних жінок між сільськими дівчатами (п. Куліїп не рішився, однако, зробити милу Сагайдачного зовсім чорно-робочою мужичкою), але коли вони не постараються зразу 11 ідняти їх освіти на ршні з собою, то такі пари завгігди будуть флльшею, якою по більшш часті і бувають пари пансько-се-нянські, хоть би на самих романтичних основах зроблені. ()сі ювна ідея «Майора» — це етнографічний дилетантизм на жапжаковській темі — ще смішніша у наші часи, ніж ідея яких-небудь «Циган» Пушкіна. Націоналізм, або етногра­фічне доктринерство п. Куліша, навело його тільки на один сюжет повісті, справді зачіїтаючий важний і соціальний ште-рес, — це «Совсем другой человек», у которому, хоть і не ярко, і не живо, більш аналітично, ніж колоритно, а все досить ясно представлено, як такі верстви народу, як солдати (додай: писарі, усякі полупанки) робляться ні цим, ні тим — тратять усяку душу і стають якимись автоматами, у суті діла нещасними, однімаючими «цвіт життя» і у близьких з н и м и . Цієї теми ніхто не мії би розвити так ясно перед публіїсою у Росії, як українські писателі, а ця тема має інтерес для усієї Росії, як для землі сільсько-крестянської. Але, щоб зачерп­нути усю глибину цього поважного морального питання, треба стати не тільки на національний погляд, щ о , мовляв, уся біда через те, що змосковивсь чоловіїс, а поставити перед собою цю тему як загальну психологічну задачу про штереси і цвіт життя сільського і міщанського, наївного і такого, що наївність стратило, а свідомості і широких ідей не набралось.

43

Стороженко виявив талант поетичний більш я р к и й , ніж у п. Куліша. Ц е , може, самий дужий природний талант у українській літературі за останні 20 років. Але марно ми б стали шукати у нього яких би то не було руководних ідей його літературної праці. Там-сям проглядають у нього запорозькі симпатії, але що тепер зробиш на світі з запорозтвом? і п. Стороженко сходить на безцільне жартування, приправле­не хіба наївною опозицією народних анекдот, гідною для часів Котляревського, як «Вуси», або на пересказ старинних анекдот про чудасії і самодурів, як «Голка», або на перероб­лення старих легенд, ще чудніших, ніж «Страшная месть» Гоголя, забуваючи, що часи гофманівщини не вертаються («Убогий Марко»).

Щ а н ] Нечуй, молодший з белетристів українських, пока­зав у первих своїх повістях («Дві московки», «Опанас Круть»), що його більш усіх, окрім М. Вовчка, торкнула, хоть може мимо волі, школа Тургенева, і намітив три правдиві типи з українського народного побуту, але, як тільки захотів вийти з наївного натуралізму, у «Причет» зараз став не тільки тенденційним, але сів на дуже небезпечного к о н я тенден­ційності — націоналізм (ще й епіграф узяв з старозаконної літератури!), которий довів його до узькоглядства доволі крайнього, которий попсував йому вірно задумані характери у його повісті, однявши у них усякий індивідуалізм, а поро­бивши з них кукли з загальними етикетками — шляхтич, шляхтянка, поляк, полька, — і заставив безосновно зовсім вже ідеалізувати волинське попівство перед шляхтою та ще теж бити поклони перед 10000 етнографічних церемоній побуту Лемішок, а то й перед «самодурством» старого Леміш­ки (дивись, напр. , сцену гашення свічок). У «Новому чоло­вікові», у которому автор зняв опалу з «московських універ­ситетів», признавши що й вони спосібні давати «нових людей», п. Нечуй попереду виявив було, правда, годів на 5-6 запізнившися, знакомство з «Отцы и дети» Тургенева, а особливо з романами Слепцова і Михайлова, которі не дуже-то з великим талантом виводили «нових людей», — а попе­реду зробив свого героя трохи комічним, заставляючи його у дорозі носити у кишені цілу бібліотеку заборонених книг і у бесіді не давати нікому слова вимовити, а у дальших главах зійшов зовсім на старий шлях любощів, прибавивши до них хіба вп'ять етнографічний дилетантизм.

От і майже усе, що дала українська белетристика після М. Вовчка, іменно з того часу, як заявлена була ідея про широку національну літературу українську? Ніхто, я думаю, не скаже, щоб це було багато.

44

[ ... ] Українофільство в останні часи знов піднімається видимо, — ч о г о ознакою стають не тільки статті про Україну в російських журналах, але й немало книжок на українській мові, появившихся у останні 2 роки. Правда, послідній зріст більш квантитативний, ніж квалітативний (бо цінних діл маємо тільки 3: «Повісті Нечуя», «Байки Глібова» та «Дещо про світ божий»); але він усе-таки свідчить, що є люди, которі мають потребу говорити по-українському печатно. Остається тілько, щоб розумна і холодна критика справила цю потребу на таку дорогу, щоб вона стала на користь народові і не розстріляла своєї праці на вітер. Ми думаємо, що історично-критичний погляд на минувші прояви українофільства і той спір, которий ми хочемо викликати нашими, хоть і не зовсім може вірними у кінці, але зложеними, як думаємо, у консек­вентну систему поглядами, поможе справити на міцну основу ту працю, котора знов піднімається над українською літе­ратурою і народностю.

Ми бачили, що у своєму прогресі українська література завсігди йшла одною дорогою з російською і великоруською, то забігаючи трохи вперед, то одстаючи, но завсігди варіюючи тілько по місцевим обставинам ті напрямки, которі у Росії звертали увагу на народ, на старовину, на слов'янство. Вся­кий раз, коли українофільство хотіло виділитись зовсім з цього процесу, воно давало мертві плоди, слабіло. Це є пересторога і на будуще, показуюча, що ціллю україно­фільства мусить бути не виділятись з Росії і навіть її загальної літератури, а старатись, розвивши свої народні елементи рядом з великоруськими, унести їх у загальну російську культуру і силою її, силою Росії піднімати свій народ і через Росію, через російську літературу і культуру подавати свій голос і у Слов'янстві і Європі.

І нам здається, що це надовго зостанеться, так, бо це одвічає усім обставинам, серед которих живе Україна і ж и ­тиме довго. Але нам ще здається, що держатись цієї дороги — є одно вірне, которе може зберегти за українською літе­ратурою живость, народність, дати їй практичну силу, а через те й забезпечити і саме її існування і прогрес. Я знаю, що багато з друзів наших крикне против моїх слов: це, скажуть, вп'ять та література для д о м а ш н ь о г о о б х о д у , к о -тору нам з милості зоставляв слов'янофільський «День», ще вп'ять второстепенна роля простонародної літератури. Проти посліднього у принципі боротись не трудно: ми спитаємо, відколи це, панове, стало обидно для народолюбців працю­вати над простонародною літературою? Простий народ у нас — це 90 % народу, коли не більш. Опишіть його побит, навчіть його, це вам праця на 20—30 років. А там побачимо, що треба

45

робити далі. Як не здається узькою рамка простонародної або домової літератури, а хіба ми наповнили ці рамки? Хіба не діло першої практичності наповнити ці рамки і так повести діло прогресу української літератури з н и з у у г о р у ? А по мірі того, як ми будемо взнавати сам народ наш і його мову і розширяти з її поміччю ідеї нашого народу, ці рамки самі собою будуть розширятись природно.

Та й тепер рамки простонародної української літератури не дуже-то узькі, праця над нею потребує таланту і знання немалого, пожалуй, більшого, ніж як попало мішаною мовою написати публіцистичну статтю або й учену спеціальну монографію, які пишуться на других, старих мовах, або перевести яке попало діло з німецької і т. ін . мови на імпровізовану українську. Хіба мало треба талантів, щоб вичерпати усі типи народні у сучасності і у недавньому минувшому? Окрім того, писання по-українському просто­народної літератури, т. є. такого, що тепер м о ж н а б е з н а т я ж к и і ж и в о р о з к а з а т и м о в о ю , к о ­т о р о ю г о в о р и т ь н а р о д , с п і в а п і с н і , к а ­же п р и к а з к и і к а з к и , обніма собою досить ш и ­року систему ідей, которі роблять, мабуть, чи не основне і у літературі повищих клас. Народ наш не так-то бідний, коли не на ідеї, то на запрос на них, не так-то бідний психо­логічним аналізом, естетичним почуттям, — мабуть, чи не багатший деяких з тих українських літераторів, що у недавні часи посипали сіренькими книжечками віршей про кисленькі і солоденькі сюжети. І ми думаємо, не пошкодить, коли усякий прикликавший до себе музу українець представить собі, беручись за перо, публіку з 2—3 мужиків середнього розуму і подума: чи буде їм потрібно і інтересно те, що я збираюсь написати? Думаю, що у такім случаю ми менше будемо мати недозрілого, дилетантського, многословного, а зовсім не ужчого по ідеях. Так, ми думаємо, напр., що узявши за точку одходу для літератури української простонародні пісні і казки, можна буде перевести образці луччих епосів народних до самого Гомера; з Шекспіра можна буде пере­вести «Ліра», «Макбета», «Гамлета», «Річарда III», «Тімона Афінського», з Шіллера —«Орлеанську дівчину», «Дон К а р -лоса», «Вільгельма Телля», з нової літератури — романи Еркмана-Шатріана, деякі з різдвяних повістей («Коляди») Діккенса, з «Шварцвальдських повістей» Ауербаха. Добрий матеріал можуть доставити і провінціальні літератури других аналогічних нашому напрямків (Геббель, Клаус Грот, К о н с -цієнс і т. д . ) , тільки треба з великим вибором зостерегатись дуже ідилічного, а то й ретроградного романтизму, которим часом одзначуються так звані народні поети і н а п р я м к и у

46

Європі ще більш од українофільських. Так ми здобудемо цілу немалу поетично-белетристичну бібліотеку на простонарод­ній, т. є. живій мові.

[ ... ] Такого роду література поетична, белетристична і наукова, в які-небудь 5—10 літ систематично розпускаючася, не може не ствердити симпатію до малоруського діла у громаді освіченій у Малорусі і у народі підніме повагу до мови малоруської і стане твердішою основою для малоруського напрямку, ніж усякі романтичні згадки про те, як «було колись», та «більше не буде», ніж плачі на «долю», ніж маніфестації прав малорусш на повну національну само­стійність, маніфестації, практичний запровід которих розви­вається обставинами, у которих живе край, а і сам край почасти до них холодний. Без голосних та безплодних фраз, без маніфестації! прав, которих немає сили запровадити, которих навіть не завгігди можна й боронити теоретично (бо партія централістів на Русі усе-таки не безсильна і на Україні, і у Галичині), без зачшання тепер вже існуючих живих інтересів, которі в'яжуться з усім устроєм державним і куль­турним на Русі, зросте жива і митна, народові потрібна література українська, котора проб'є собі дорогу й до шкіл офіїдальних.

УКРАЇНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО 1866—1873 років

[... ] Коли українська література аж отеє недавно почала набирати утилітарного характеру, то на скусне зображення народного життя вона звернула увагу від перишлнької своєї появи і мала вплив навіть на суспільність усієї Росії. Хоч як припізнені, в порівнянні з теперішніми скусними вимогами, повісті і театральні п 'єси Гоголя-батька, Котляревського та Квітки, а проте, як порівняти їх із пробами зображення народного життя у сучасних їм письменників-великорусш («Бедная Лиза», «Марьина роща» й т. п.) , то перевага живості й правди зображення буде на боці українцш, і в роешськш літературі треба йти до творш 40-х рокш, до Тургенева та Григоровича, щоб знайти ліїтшу новелу з народного життя. Старі українські письменники, без сумніву, мали вплив на пробудження реального напрямку у літературі і поза межами України. Так, Котляревський своїм Енеєм, що викликав і великоруське наслідування, без сумніву, помії реакції против

47

псевдокласицизму; Котляревський же, Гоголь-батько, Гулак-Артемовський мали сильний вплив на Гоголя-сина, в чому можна досить переконатися, переглянувши «Вечорниці на хуторі... ». Український письменник 40-х років, Шевченко, хоч уступає в реальності зображення народного життя ви­кликаним Гоголем натуралістам російської літератури 50-х і 60-х років, бо носив у собі ще багато відгуків романтичної епохи та зображав не так типи, як ідеали українського життя; але зате ясністю свого протесту проти неправд і нагніту над народом, проти тої мертвоти життя, на яку присуджена була маса народу і суспільності в закріпощеній Росії, — Шевченко перевищує всіх російських письменників сорокових років і не уступає нікому з ліпших діячів руського слова щасливійшої епохи. Аби знайти тут йому рівного, ми мусимо спуститися до 60-х років, напр. , до ліпших п'єс Некрасова. Сього року (1874) російська суспільність з подякою згадувала про те, що Тургенев своїми «Записками охотника» зачепив кріпосне право і через те може бути зачислений до починачів реформи 1861 р. Не гадаючи вменшати заслуги Тургенева, ми не можемо не нагадати, що протест «Записок охотника» проти кріпосного права се тихий шепіт у порівнянні з голосними прокляттями, я к и м и нап'ятнував його Шевченко, і що через те одно Шевченко повинен бути згадуваний як один із небагатьох людей, котрі, бодай на Україні, будили людські почуття та гидоту до насильств чоловіка над чоловіком в одну з найтяжчих епох нашої історії. Коли, нарешті, Росія почала наближатися до ясного сформулювання питання про визво­лення селян і росшська література мусила шукати за гра­ницею, в романі Бічер-Стоу, образів, які представляли би в скусній формі протест проти рабства, — вона знайшла в надрукованих в 1858 p . , значить, написаних перед славними рескриптами 20-го листопада 1857 р. (після яких у перших випусках журнашв за 1858 р. появився й переклад «Хатини дядька Томи») оповіданнях Марка Вовчка і здемасковання кріпосного права, і симпатичне зображення народного життя. Звідси й те гаряче прийняття української письменниці росій­ською критикою, зараз доконаний переклад її оповідань у ляпнім тодішнім журналі («Русский вестник», видаваний М. Катковим) і другий переклад, зроблений автором «Нака­нуне».

Гадаємо, що сказаного досить, аби доказати, наскільки безпосереднім і посереднім впливом українська література, іноді навіть випереджаючи російську та великоруську і все розвиваючися відповідно ходові російського суспільного ру­ху, помагала літературно-суспільному розвоєві не лиш Украї­ни і наскільки, значить, російська суспільність повинна бути

48

заінтересована в її здоровім розвою. На жаль, твори украіїз-ської словесності ніколи не були у нас предметом безпере­станної аналітичної критики по такому методу, якого взірці ми бачимо у Бєлінського та Добролюбова, і се може одна з причин, чому іноді у самих українських письменників не досить ясні ідеї про значіння тої словесності та ще через те протягом часу сеся словесність значно лишилася позаду загальноруської та великоруської, тим-то й слабі боки її, замітні й у ліпших її представителш (сентиментальність, дуренькуватість, певна діточість або грубість юмору), протя­гом часу майже зовсім заїли сильні. Коли російська література в творах Тургенева, Гончарова, Достоєвського Щедріна зоб­ражає живими красками типи суспільності руської, спільні півночі й полудню Росії, коли Некрасов, Островський, Гл. Успенський, Решетников, не згадуючи про інших, вивели стільки живих типів великоруського народу, — то українські письменники, особливо молоді, дуже часто граються оперет­ками а 1а Котляревський та повістями, де виводять або ідилічних пейзанш, або сміхотворцш, або показують ляльки, що мають представляти школи не бувалих у дійсності «дев из народа», які чудним способом, під впливом народолюбців із студентів або сільських учителів, за кілька день піднялися на висоту цивілізованого розуміння та радикального розв'я­зання всіх «питань життя», або ж без усякого життя і п о ­дробиць намазані лиця народолюбцш. Початок останнього роду літератури зробила повість «Майор» д. Куліша, надру­кована 1859 р. в «Русском вестнике», повість, де між іншим виступає якийсь Сагайдачний, молодий демократ, що прой­нятий найрадикальшдшми європейськими ідеями і ріїшо-часно дивує повітових урядників адресами своєї переписки все з превосходительствами та сіятельствами і нарешті жени­ться з «донькою народу», піддаючися всім обтяжним і тепер освіченому чоловікові цікавим лише з етнографічного боку обрядам козацько-селянського побуту. Подібна література аналогічна деяким нашим романам радикального напряму, де виступають найдобромиснійші, але наймлявійші молодці й дівчата, що говорять високим стилем про народну справу, про життя в народі, про внесення в нього правди і т. д.; і характерно, що й тут іїчіціатива пішла від украшського пись­менника, котрий, зрештою, написав і живіїшгі твори і котрого белетристика не чинить ані головної, ані тим менше силь-нійшої сторони діяльності. А втім, по справедливості треба сказати, що тимчасом, як про с п р а в у в радикальних російських романах хоч і говориться не дуже я с н о , але сама та справа, очевидно, належить до категорії більш практичних, суспільних задач, які можна навіть і ясно виразити словами:

праця коло поліпшення зверхнього побуту та побільшення просвіти в народі — мрії й ідеї українофільських романш сильно схиляються до слов'янофільської містики. Хоч, зро­зуміло, й українофіли не можуть забути суспільних задач, не можуть не чути свого обов'язку працювати задля матеріаль­ного добробуту та просвіти народу; але в своїх романах вони показують нам як сю працю, так працю коло засвоєння самими діячами побутової народної обстави не як працю коло народу, серед нього і задля нього, — як працю себе самих, аби перейнятися народністю, зіллятися з народом до втрати свого л и ц я , до засвоєння народних епічних форм побуту і мало не всіх подробиць народного світогляду, невважаючи на їх середньовічне припізнення. Треба признатися й до того, що романісти добромисного радикалізму — Гоголі в порів­нянні з новими українськими авторами драматичних і епіч­них зображень, бесід і подвигів доньок народу та народо­любців [... ]

[ ... ] 3 усіх українських белетристів, що дебютували в галицьких виданнях, із серйозними скусними домаганнями можна приступити лише до одного, до д. Нечуя, що надру­кував у часописі «Правда» три оповідання та одну дуже цікаву статтю «Світогляд українського народу відносно до сучас­ності», що показує в авторові велике знання пам'яток народ­ної словесності і заодно просвічено-гуманний погляд на справи. Щодо талану, то Нечуй не нижче першого-ліпшого з молодих російських белетристш, що пішли в сліди Тур­генева, з «Записками охотника» котрого одно оповідання д. Н е -чуя «Гориславська ніч» незвичайно схоже манерою й тоном.

До оповідань д. Нечуя, по-перше, можна зовсім прикласти те домагання, що стало аксіомою в росшській белетристиці, а то, аби образи скусних творш були взяті з дійсності, а не з вільної фантазії автора, так що коли гяоді критик-читач завважає у д. Нечуя відхили від сеї аксіоми, то може, зверта­ючися з докором до автора, покликатися й на його власний примір. Окрім того, у д. Нечуя ви зустрінете справді особи й образи, а не лише наміри та конспекти. Нарешті, в трьох оповіданнях д. Нечуя, надрукованих ним одно за одним, видно виразний поступ як в обробленні подробиць, так і в самій їх скількості, себто, іїшгими словами, в живості та повноті малювання життя. Додамо щ е , що повісті д. Нечуя, особливо остатня, зовсім виправдують причину свого буття, бо се не лише живі образи дійсності, але й образи, що появляються уперше; се особи й образи, взяті з такого життя, до якого ще не доторкали й іїшіі руські белетристи, і до якого дуже часто трудно й доторкнутися неукраїнцям із роду й симпатій.

50

Перше надруковане оповідання д. Нечуя і, судячи по манері, мабуть, швидше, ніж остатні два, написане, се «Дві московки» («Правда», 1868, чч. 8—13). Се повість про долю двох ж е н щ и н , різних характером і здатних до життєвої бо­ротьби, але котрих життя однаково було розбите як тими умовами нашого недавноминулого суспільного ладу, так і — в одної з них — фатальними наслідками певного темпера­менту, часто подибуваного в українськім народі, розбиті в боротьбі з поняттями й відносинами, также приналежними українському народному життю. Доля одної з товаришок — героїні повісті Ганни — дуже проста: донька вдовиці, вона ни йшла з любові замуж за сина вдовиці, жовняра Василя, що прийшов відвідати матір, жила з н и м у мирному, робочому щасті якийсь час, аж поки потім не покликали чоловіка в Київ, відки гагнали кудись далі, де впт і пропав задля жіїгки безвісти. Сина взяли в кантоністи, себто відібрали його від матері не лише фізично, але й морально, із нього вийшов писар, щ о , прийшовши на відпуск до матері «посмотреть на наследство», висловляв надії «пойти вверх по проложенным путям»; але сюнчив тим, що написав лист із Тули з просьбою продати «хату и другое имение» й післати йому гроші, потріб­ні йому на убрання й подарки «прекрасной барышне мещан­ского роду», з котрою писар, «знающий все ахвицерские артикулы и понимающий благородное обращение», збираєть­СЯ женитися. Ганна, за порадою попа й подруги, своєї хати по продає, та все ж таки помирає в шй у бідності й голоді, прикрита подертою свиткою та прощана лиш одною своєю подругою Мариною. Треба, зрештою, сказати, що ані особа Ганни, ані її становище в оповіданні д. Нечуя не нарисовані ані з великою докладністю, ані особливо оригінально, хоч відносини писаря до матері могли бути нарисовані живійше і повшйше; і взагалі д. Нечуй сказав із-за сього менше, ніж д. Куліїп у нарисі «Зовсім іїшшй чоловіїс», поміщенім у петербурзькії! «Основі» (нарис, я к и й не визначається скус-пою живописсю, але найкращим досі способом резюмує всі риси навичок і понять, що відділяють жовняра від селянина). Ллє зате особа другої жовнярки, Марини, і нарисована дуже живо, і вибрана автором зовеш оригінально. Се тип жінки з гарячою, страсною натурою, з поривами до самостійного життя, до красоти життя, до розкопів. В українськії! пісні ЧІСТо мелькають образи такого роду женщин, так що його можна вважати побутовим в українському житті. Але пісня народна взагалі може лише кинути нарис характеру, а не обробити його; а сим разом пісні не стільки говорять про такий тип, скільки дають чути, що авторами декотрих пісень

51

були женщини такого роду. Із пісень же видно, що ті жен-щ и н и рідко кінчають щасливо. Взагалі один із характерис­тичних рисів побуту України, як він відбивається в піснях, се — велика роля сусідських пересудів і «ворогів» у долі дівчини. Дуже часто видно, що «ворогам» удається попсувати добру славу і дальшу долю дівчини. Треба признатися, що сі харак­теристичні ознаки «вороженьків» не були досліджувані до­кладно ні українськими етнографами, ні белетристами, і через те про причини такої появи не можна ще говорити рішуче. Ми думаємо, що одна з її причин ось у чім: і народний характер, і відносний поступ українського народного життя виробили в натурі української женщини пориви до самостій­ності, які створили навіть декотрі форми побуту, напр., вільні відносини між людьми різних полів, вільний вибір чоловіка і т. ін. Але взагалі лад життя і навіть ідеали його лишилися все ж таки патріархальними, значить, некорисними задля молодих поривів до волі й самостійності, — ось чому старо-віцька мораль домостроївського типу все ж таки воркотить на появи особистої ініціативи і, зустрівши натуру, найменше здатну піддатися її оковам, кидається на неї з особливою злобою, котра своєю дорогою, роздразнюючи молоду, енер-гічну натуру, доводить остатню часто дійсно до капризно-ексцентричних виходок, до псування власного життя, аби лише досолити «ворогам». Часто пориви до волі появляються в українських дівчатах лише власне як пориви та як щось часове в натурі смирній і — особливо коли вона натрапить на відповідного милого, освітивши на час життя щастям любові, —втихомиряються. Іноді й більше енергічна, більше жадна волі дівчина, зустрівши повне вдоволення своїх п о ­ривів до волі й раювання в своїм виборі та в житті з любим чоловіком также входить у, так кажучи, законні береги, переносячи силу страсті на любов до дітей, вдовольняючи жадобу діяльності доматорством. Але не все родинне життя складається щасливо; а народне життя не дає, окрім родини, іншого виходу задля енергії та пориву до вільної діяльності не лише женщині, але й мужчині. Отже, долю такої н е ­щасливої, але типічної, дівчини Марини і взявся показати д. Нечуй. Подібний тип, але при щасливійших обставинах, уже був нарисований злегка Шевченком у півдраматичній поемі «Сотник»; де-не-де ми бачимо його в оповіданнях М. Вовчка і навіть у Гоголевій Оксані («Вечір перед різдвом») мелькають риси дівчини того ж тилу, я к и й можна вважати одним із корінних типів української раси, бо з н и м ми зустрічаємося і в досить живім начерку галицького белетриста Федора Заревича «Вітрениця» («Правда», 1868, ч. 14). Але

52

ніхто досі не показав з такою повнотою, хоч усе ще далеко невдоволяюче, трагізму життя дівчини сього типу, як д. Нечуй в особі Марини в «Двох московках».

Товаришка Ганни Марина давно вже будила непри­хильність і сплетні сторожів сільської моралі своєю рухли­вістю, вільністю зносин із парубками, страстю до танців і пісень — і , здається, остротою язика (ми кажемо «здається», бо автор зовсім не доторкається до цього боку). Матері не позволяли своїм синам посилати сватів до Марини, та й вона не дуже-то квапилася виходити замуж. Укупі зі своєю товаришкою вона полюбила жовняра Василя, але лише пома­гала зближенню його з її товаришкою, у котрої з болем у серці була дружкою на весіллі, співала, веселилася, танцювала, коли серце тріскалося з горя та заздрості. Відтоді Марина стала ще ріжча в зносинах із сусідками, ще сміливійша з хлопцями. На злість сусідам і одному парубкові, що не від того був, щоб женихатися з гарною й веселою дівчиною, та боявся брати за жінку дуже вже «жартовливу» Марину, Марина зважується вийти за першого-ліпшого і виходить за жовняра, що був собі ні поганий, ні гарний, а так собі, як усі жовняри. Але, вийшовши замуж, Марина побачила, що життя з чоловіком немилим — не жарт, а проба тим гіркійша, що Марина сама чула, що муж її чоловік зовсім не поганий, і навіть жалувала його. Нарешті жовняра покликали до служби, на яку швидко, дивлячися здалеку і плачучи, Марина відвела й любленого нею Василя, чоловіка Ганни. Марина пробувала забутися, скликуючи до себе молодок на вечірниці, весели­лася як дівчина, кокетувала з молодими парубками, але ніщо не помагало. Покинула вона веселість, прив'язалася з новою силою до товаришки, горе й бідність якої старалася полег­шити, але померла й товаришка. Марині лишилося ходити до церкви, але прийшла одна жовнярка з Києва і збудила жадобу до життя в старіючійся Марині оповіданнями про вільне й веселе життя в Києві . Марина пішла з нею й скінчила своє многотерпеливе життя в жовнярській корчмі, з якої її витягли рано на вулицю.

В оповіданні «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» («Правда», 1868, чч. 23—26) д. Нечуй рисує другу типічну фігуру українського побуту, зрештою, вже зачеплену й іншими авторами, лише в нових становищах. У гарному містечку на річці Росі в Київській губернії, в одшй із кращих краєвидами місцевості на Україні, рибалка Панас Круть оповідає свою долю вночі молодому товаришеві. В сім опо­віданні ми бачимо ту саму фпуРУ українського ідеаліста, яку нарисував Шевченко в «Перебенді», в родині та в боротьбі з практичним життям. Родинне щастя його з жінкою тривало

53

не довго, а погоня за багатством не була вдатна через власний ідеалізм і конкуренцію жидів (спомини про життя з жінкою, про те, як Панас возив на ярмарок шапку та про торговлю жидівську — ліпші місця в повісті). Ітак, йому лишилося тілько, за порадою приятеля, такого самого ідеаліста, як сам, зайнятися риболовством, у якому він знайшов і невеличкий заробок, і волю, і вдоволення своїм естетичним і обсерва­ційним інстинктам. Та й тут бистра камениста Рось таки перевернула його човен. На Україні можна подибати чимало таких старих людей, зайнятих різними, так сказавши, про­міжними працями (свого роду зайвих людей): рибалок, пасіч­ників, сторожів садів, бондарів і т. ін.; у багатьох із сих тихих і мовчазних людей є на душі Одіссея про те, як він рвався, як-то кажуть, «за людьми», аби стати «чоловіком», та не став н и м , власне, тому, що натура сотворила його чоловіком в іншому, вищому розумінні. Дуже часто такі свого роду «зайві люди» самі себе називають дурнями, невмілими, бо загальний лад життя навколо них піддав їм гадку, що лише той розум­н и й , хто придбав «худобу», «добро». Але дайте народові просвіту — лише дійсну просвіту і в близькій народному серцю формі, а не оту цивілізацію, що появляється у «Двох московках» в особі писаря, а в «Гориславській ночі» як жиди-лихварі, — і ті «зайві люди» розів'ють у собі ту «іскру божу», що не дала їм стати такими, «як люди», і стануть кращими провідниками в народі кращих ідей цивілізації.

Яка ж була досі стичка між народним життям і так названою цивілізацією, д. Нечуй показав докладно в най­довшій і найкращій своїй повісті «Причепа, картини з життя Волинської України» («Правда», 1869, чч. 12—46). Ся повість занадто довга і занадто повна живих подробиць і сцен, аби ми взялися в рецензії подати увесь реальний бік її змісту тим із читачів, що її не читали. Ми гадаємо, що швидше чи пізнійше автор видасть повну збірку своїх творів у Росії1 і хто-небудь перекладе кращу його повість на російську мову, тоді наша публіка матиме можливість оцінити новий талант у нашій літературі, я к и й не уступає ні в чому кращим із молодих наших белетристи? і при тому рисує той побут, у я к и й , окрім нього, ніхто не заходив. Ми передамо лише коротко фабулу повісті, аби читач сам шт судити, я к и й ріжнородний і малодосліджений матеріал зачерпнув новий український белетрист, і спинимося на тенденції тої повісті задля ваги питання, зачепленого нею. «Причепа» — с е історія

'В Галичині вийшли в 1872 р. три розбирані нами повісті окремою к н и ж к о ю , та при недостачі регулярних книгарських зв'язків між нашими центрами і Львовом се видання можна вважати задля Росії неіснуючим.

54

двох родин, із яких у кожну ввіїшіло по особі польського і руського елемента на Волині, причому польський, звісно, шляхетський, бо народу польського там нема, а руський — народний, властиво міїцанський і духовний, бо одруження особи польської з чисто народною особою селянського роду там зовсім неможливе, та й міщани живуть властиво одна­ковим життям із селянами, а духовенство, хоч і сильно подалося до шляхотства, та все ж таки не розірвало своїх зв'язкш із народом.

І в обох родинах шляхотський, лінивий, розпусний, брех­ливий елемент, я к и й причепився до народного життя, заїдає україїтський, правдивий і робучий [... ]

На думку д. Нечуя, джерело всіх бід українського народу н тому, що життям його країни не орудує ідея української і іародності. Через се буцімто народ обдирали та давили пани й урядники, яких автор називає «поляками і москалями»; через се просвіта, навіть університетська, плодила лише де-рунш та людей без енергії, що гордували народною працею, рвалися до лежаного хліба, людей, як молодий Леміш-ковський. Описавши остатнього, яким ми його бачили, автор каже: «Ось я к и м його зробила наука без народності!» Нату­рально, що після сього автор дійшов до такого виходу, як поворот освіченої людини до форм народного побуту в усіх його подробицях. Задля більшої в сій справі зв'язі духовенства з народом, автор щадить у своїх сатиричних образках своїх героїв з духовної класи, і бачиться, зовсім не зачисляє їх до «причеп», описуючи з любов'ю і навіть подекуди з пафосом так радісне задля старого Лемішки виливання дзвона, п о м и н ­ки і т. ін . Але як не можна признати зовсім вірним пояснення д. Нечуєм усіх темних боків становища українського народу, так не можна згодитися і з його чорним поглядом на «науку без народності», навіть і в описуваний н и м період до К р и м ­ської віїіни, і ще менше можна признати вірною пропоновану ним панацею.

Інститутською наївністю визначається тота філософія історії Україїги, що пояснює долю української народності виключно хитрощами сусідів. Украшське плем'я не раз бува­ло паном своєї долі, і коли маса його опинялася в неволі, то завдяки аристократії, яка вийшла з неї ж. Коли сій масі робить честь, що вона ніколи не могла признати праведною свою неволю і не раз пробувала скинути її, — то не можна ж не признати, що у тої маси не ставало моральної сили (до котрої не доходиться іншим способом, як освітою) ані задля того, аби скинути сю неволю до кінця і зробити неможливими її відродини, ані навіть задля того, аби здержати пануючі класи від етнографічного розриву з собою, себто від пере-

55

к и н е н н я в поляків на правому березі Дніпра і в піввелико-русів — н а лівому. За се остатнє, зрештою, нема чого обвину­вачувати ані українську масу, ані відділену від неї аристо­кратію.

[ ... ] Сказане про мізерію більшої частини новійшої української белетристики ще більше можна прикласти до українського віршоробства, що навіть остатніми роками чи­мало вродило брошурок і віршів, надрукованих і у нас, і в галицьких часописах. Не можна сказати, аби в сім матеріалі, відносно немалім щодо скількості написаних рядків, не знай­шлося з десять-двадцять непоганих віршів, де вдатно переда­но який-небудь народний переказ або оповідання про факт із старої української історії удільного та козацького побуту, з приличним іноді коментарієм або видно тепленьке почуття, добрий намір і думку. Такі, напр., переспіви народних пере­казів і фактів із народної історії дд. Костомарова та Куліша, особливо першого. Такі переспіви майже завсігди появляють­ся тоді, коли поворот до народу й минулого має ще характер романтичний; старинні тепер переспіви д. Костомарова ана­логічні, коли хочете, баладам на руські сюжети Жуковського і Пушкіна та польським — Міцкевича, з тою різницею, що д. Костомаров не вигадував сюжетів, а брав попросту народні; тепер, зрештою, коли народні перекази та історії стали пред­метом наукового оброблення, подібні поетичні вправи стали майже непотрібні, як вигадувані в наш час декотрими пое­тами великорусами билини й балади a la russe, і можуть бути вживані з деякою користю хіба в педагогічних хрестоматіях, наршні з декотрими віршами дд. Майкова, гр. Ол. Толстого і т. ін . Добрі почуття висловлені в декотрих віршах д. Конись-кого, з яких теж деякі могли би бути не без користі читані дітьми, як читаються ними різні описові вірші російських поетів (ранок, вечір, ніч, зима і т. ін.) . Вдатні вірші подибуємо з менше друкованих у д. Руданського й ін. Та все те разом таке мірне, таке нечисленне, таке розятгнене, мало оригі­нальне, що навіть, не прикладаючи в усій острості Горацієві правила задля поетичних творш: si paulum a summo decedit, vergit ad immum 1 , не можна, властиво кажучи, зачислити сі віршові вправи українських поетів, після Шевченка, й до поезії; кажучи коротко, бачиться, що майже всі українські віршування добрих двох дванадцяток авторів, за останніх ЗО років, то погані вірші Шевченка. Беручися за такі віршо-вання, наперед знаєш, що здибаєш ся тут — окрім н и в и , про яку див. вище, з ч у ж и н о ю , д о л е ю , с и р о т о ю ,

'Якщо мале відходить від великого, то воно майже не має вартості (лат.). — Ред.

56

в о л е ю, і слава богу ще, коли з ч о р н о б р и в о ю д і в ч и н о ю , бо коли лише не наскочиш і тут на «долю» та «сироту», що дуже імовірно («нива», повторяємо, неминуча, бо на сій ниві буде поет «сіяти» із дівчиною, перше попла­кавши, чому «бог їм долі не дав»), то матимеш діло з чимось середнім між народною любовною піснею та віршем Фета, себто з сюжетом, хоч і не бозна-якої ціни, а все ж таки не без приємності, особливо задля молодого читача [... ]

[ ...] Читач бачить, надіємося, з нашого критичного нарису, що хоч українські белетристи та віршарі пишуть свої твори й мовою, вживаною в одшй провінції Росії, що хоч нові люди у тих белетристів та поетів з малою виїмкою показують слабий природний талан або мало розвитий, а способами творива і часто формами ідей показують добру відсталість від сучасних домагань від літератури, але, проте, українська белетристика й поезія варта уваги нашої суспільності, бо вона зачіпає ті самі важні питання нашого життя, що й столична література, і навіть при всіх своїх хибах у декотрих із тих питань висловляється досить оригінально. Окрім того, навіть і в найслабших своїх боках українська белетристика та поезія майже завсіїди має собі аналогію і в літературних творах та школах пшнічноруських, які в усякім разі мають подекуди практичну силу, я к , напр. , так називане слов'янофільство, русофільство та великорусофільство. Щодо слабих боків української поезії та белетристики ми мусимо сказати ще одне. Ми так остро осудили сю белетристику та поезію лише через те, що прикладали до них домагання критики євро­пейсько-руської, а я к б и ми приклали до неї домагання критики слов'янської, то наш присуд мусив би бути значно змінений [... ]

... У наших же слабих чисельно західних сутшемінникш боротьба за національність у її зв'язі з політичними хитан­нями та крутійствами, з доконечністю доказувати право на національне існування, обороняти свою народність від обмов і понижень доводить до такої тенденційності, до такої дрібно­ти ідей і змагань, яка не сприяє виборові широких дорії духовної праці і, думаємо, навіть помагає здрібненню таланів. Вічний острах за свою національність убиває духа критики, розвиває неприхильність до загальнолюдських змагань, які здаються не одному немовби зрадницькими і в ім'я яких діїісно партії, що належать до національностей сильнишшх, позволяють собі виправдовувати свш нагніт над слабшими та більше відсталими. А тим часом, здавало би ся власне, що патріотична справа оборони народності лише тоді й може бути митна, коли вона сходиться зі справою загальнолюдсь­кого поступу культурного та соціального, і що її розробленню

57

й заведенню її ідей у маси свойого народу та зображенню життя тих мас із погляду, що виходить із тих ідей, і повинні би посвятити свої сили патріотичні партії слабших народно­стей. Але, на жаль, така робота без порівняння труднійша, коли говорити лише про трудність, аніж ідеалізація та само­хвальство, або повторювання наївних тем середньовічної та народної поезії. Ось чому у наших західних братів досі не здаються чудними драми, вірші та повісті з сюжетами з чагів Кракуса, Любуші, Ярослава Осмомисла, новели, в яких до­конче проста чеська дша засоромлює німецьких культур-трегерів, сербин уквітчаний доконче всякими можливими чеснотами (звісно, воєнними), а турчин доконче — н е д о л ю ­док і т. іїт., новели та драми, де багато-багато коли є етно­графічна вірність в описах і передана фабула якої-небудь історичної події або легенди або висловлено більше або менше гаряче патріотичне почуття. Такі твори щодо своєї скусної вартості можна покласти побіч наших небіжчиків Синав і Вадимів, Параш-сибірячок, ямщиків і т. ін., котрих воскресити стараються тепер романісти вроді Кельсієва, дра­матурги вроді дд. Аверкієва та Чаєва; такі твори, правда, висуваються із Лети кожного разу, коли ми бажаємо злабу-дати «народні спектаклі», але серйозно ніхто не вважає у нас сі речі за дійсну росшську літературу.

Подібна тенденційність у русько-українських письмен­ників остатнього часу виходить, між іншим, через не досить вияснені в Росії поняття про значіїшя української народності в ході рогійської культури в минулому й теперішньому. Чи не вона причина, чому новіїіші твори українських письмен­ників і найменше відбили на собі вплив скусного перевороту, зробленого українцем же Гоголем, я к и й , очевидячки, випле-каний українською народною поезією і на кождім кроці навіть у зображенні чужого Україні життя лишається цілко­витим представителем українського генія. Українська (штуч­на) поезія та белетристика, хоч, звісно, й іде за ходом розвою всеї російської суспільності, але формами та скусними спо­собами швидше подібна творам західнослов'янських літера-тав, ніж російських, на очевидну свою шкоду містячи в собі і тенденційність та манеру часу «Певца в стане русских воинов» та «Светланы» і віршів та повістей найнаївнійших відтінків російського радикалізму. За сю старомодність і невмілість своїх писань молода українська белетристика та віршоробство карається повною неввагою до неї суспільності. Чи не характерно справді те, що українські губернії займають, після столиць, перше місце щодо скількості вживаного ними літературного товару, як се видно з рахунку в календарі

58

д. Суворіна та з відомостей про число передплатників по губерніям, опубліїсованих свого часу «Современником» та «Экономическим указателем», а тепер «Вестником Европы» та «С[анкт]-П[етер]б[ургскими] ведомостями»? А тим часом твори місцевої лірики та белетристики, невважаючи на нік­чемне число екземплярів, у яких друкуються, зсипаються у книгарів та дістаються нарешті в такі закамарки, з яких не вирвати їх і найпалкійшому бібліофілові. Швидший розхід творш Шевченка та перших оповідань М. Вовчка, увага, яку до них показувала критика та публіка в цілій Росії, доказує, що коли українські літерати наскакують на теми й порядок ідей, що відповідає життєвим інтересам суспільності, то їм нічого жалуватися на байдужість як місцевої, так і велико­руської публіки. Відсталість же та мертвеччина новійших писань українських белетристів і поетів, їх скупа плодючість, неясність ідей — ось головна причина, чому й місцева публіїса, коли й читає шоді ті писання, то майже завсіїди похитуючи головою, а сі прикмети, вкупі з усе більше змага-ючимся відпливом українських землякш від роботи з сто­личній літературі, се й є причина, чому й ся остатня дивиться на всяке оброблення українських тем, як на щось дуже вже спеціальне та провіїщіальне, забуваючи хоч те, що добру дозу її читачів чинить публіїса українських губерній. Таким чином, народне життя України, колись осередка руської цивілізації та лицевої, європейської сторони Росії, лишається майже без оброблення, і прикмети народного українського характеру та плоди давніїшюї цивілізації народу, що все рвався до волі й школи не переривав зносин із народами західними, не лише що лишаються без користі задля повноти руської культури, але й розкладаються, як усе застояле та не освіжуване духом критики; а виводи та суди про руський нарід, що повстають у літературі та суспільності по обсерваціям лише над одною ггівнічною половиною Росії, засуджені на неминучу одно­сторонність, шкідливу часто й практично.

ПО ВОПРОСУ О МАЛОРУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ

[ ... ] Увы! в последнее время наука поколебала веру в продолжительность существования и непреложную разум­ность многих форм и явлений жизни современного общест­венного строя, в том числе и еще недавно крепкую веру во всеобъемлемость, давность и незыблемую стойкость ц е н -

59

тральных, государственных литературных языков, как и других порождений бюрократически-мещанского строя пос­леднего периода истории Европы. Оказалось, во-первых, что литературные языки не целое, а часть, не исконное, а вторичное и условное, и далеко не старое. Если относительно малорусского языка у нас еще возможны мнения вроде заявленного г. Милюковым, то только благодаря нашему необыкновенному умению одного не знать, а другое забы­вать, а также благодаря нашему поистине варварскому невниманию к памятникам нашей культуры. Не будем говорить о несомненных признаках малорусского языка в памятниках до XV в., указанных много раз в трудах Максимовича, Буслаева, Срезневского, но в высшей степени комично читать в книге, вышедшей в 1875 г., уверения, что будто малорусское наречие образовалось под польским гос­подством из смеси «чисто и общерусского, новгородского(!) языка с польским и болгарским» (!!!). С XV по XVIII век можно уже проследить весьма яркую литературную историю малорусского наречия, по меньшей степени, не уступающую в количестве памятников истории наречия великорусского. Несмотря на то, что весьма разнообразное варварство — национальное, религиозное, полуученое и неученое, с XVII в. умышленно истребляло и пренебрегало этими памятниками, все-таки их осталось довольно, чтоб утверждать, что старый малорусский язык (называвшийся тогда русским, что г. М и ­люков странным образом поворачивает против малорусской литературы) был органом и церковной жизни (православной, католической и даже протестантской), и государственной, и судебной, и литературно-научной, какова она тогда была на Юго-Западе Руси. На этом языке есть, кроме богословских трактатов, полемики, учительных наставлений, перевода «Песни песней», «страстей», всего евангелия, например, «Пе-ресопницкое евангелие», сделанное для п р а в о с л а в н ы х и к а т о л и к о в , — замечательный памятник, который, к стыду представителей русской официальной науки, не издан до сих пор и, запроторенный в трущобу (Полтавская духовная семинария), не мог быть добыт даже на археологическую выставку в Киеве 1874 г. На этом языке переводились занимавшие тогда весь европейский мир астрологические трактаты, лечебники, бестиарии, повести вроде «Александ-реиды», «Римских деяний». На нем сочинялись оригиналь­ные политические вирши, например, приложенные к «Бог­дану Хмельницкому» Костомарова, потом драмы, не только церковные, но и политические, какова, например, «Милость божия, Украйну освободившая», комедии с весьма реальным характером, к а к комедии Довгалевского, весьма богатая лите-

60

ратура козацких летописей и дневников XVII и XVIII в. (летопись Самовидца, Грабянки, Величка и др.). На этом языке проповедывали и преподавали, в том числе и в высших школах, в Киеве и Харькове до второй половины XVIII в. Если масса нашей публики не знает об этой литературе, то виною тому наша школа, в которой говорится о Григории Цамвлахе, но не говорится ни слова об Иоанне из Вишни, в которой учат о Котошихине и не упоминают о Самовидце и Самуиле Величке, восхищаются одой на взятие Хотина, но не знают вирши на освобождение малорусского народа от поляков и т. д., и т. д. Но литераторам, берущимся решать вопросы словесности русской, надо бы знать все это и не утверждать с плеча, что по-малорусски начали писать только весельчаки и чудаки со времен Котляревского или что язык южнорусской литературы XVII—XVIII в. был или обще­русский, или церковнославянский, или неорганическая смесь общерусского с польским и т. п. Конечно, язык этот отличается от народного, особенно от приднепровского, какой теперь считается за малорусский par excellence, н о , во-первых, гораздо меньше, чем ломоносовский от москов­ского народного, признаваемого образцовым, имеет меньше иностранных примесей, чем русский официальный язык в XVIII в., и в целом настолько народен, что и теперь мало­русский мужик с большим удовольствием прослушает изобличения какого-нибудь Иоанна из Вишни против иерар­хов XVI в. и больше поймет их, чем «Слова» и «Речи» знаменитых Иннокентиев, Филаретов, Платонов.

Все рассуждения о некультурности малорусского языка и все решения вопроса об отношениях его к теперешнему общерусскому основаны только на последнем столетнем периоде истории России, конечно, важном, но таком, в котором преобладал подавляющий провинции строй жизни, р котором масса народа, опора народной литературы, была закрепощена, вопрос о народном образовании вовсе не был поставлен серьезно и широко, частная и общественная и н и ­циатива до крайности стеснена и т. д. И если и в это время зародилась чисто народная малорусская литература и успела даже, как это можно доказать примером Гоголя, которого « В е ч е р а » немыслимы без Котляревского, Гулака, Гоголя-отца, оказать влияние и на Великую Русь, то право, это что-нибудь да значит. Мы вовсе не расположены п р е ­увеличивать достоинства малорусской литературы; совсем напротив, в наших печатных суждениях о ней многие видели излишнюю строгость, н о , право, уже пора проверить спра­ведливость кем-то пущенной остроты о десятифунтовой ма­лорусской, шутливо-плачевной литературе, остроты, так

61

охотно усвоенной средним русским «культурным челове­ком», который знает Малороссию только по балаганным исполнениям «Москаля-чарівника» и песням вроде «Била жінка мужика». Теперь немало издано одних песен и расска­зов народных, которых уже потому нельзя выключать из имеющей общий интерес словесности, что между н и м и на­берется не на один том пьес, рисующих глубоко человеческие черты быта и понятий малорусского народа о жизни семей­н о й , политической и социальной. Затем, славянский мир вовсе не так богат талантами, чтоб в нем вовсе ничего не значили такие «живописцы родного быта», говоря словами Гоголя, как Квитка, Котляревский, М. Вовчок, Стороженко, Кулиш, Нечуй, Федькович, которых появление, несмотря ни на что, не прекращается, такими страстными проповедни­ками свободы, гуманности, «правды и науки», как Шевченко. Кроме того, и в России, и в Галичине напечатано несколько весьма недурных народных новелл, переводов (например, из Ауэрбаховых «Шварцвальдских рассказов», «Илиада», пере­вод Руданского, из сербских песен Старицкого и т. д.), несколько весьма порядочных популярных брошюр. Достой­ны внимания и некоторые этнографические, исторические, статистические статьи, печатаемые в Галичине с 1867 — например, «Перший період історії козацтва», «Світогляд українського народу», «Що нам коштує пропінапія?» Вот уже несколько лет как напечатаны во Львове, Лейпциге и Вене украинские переводы «Пятикнижия Моисея», евангелий, псалтыря, книги Иова; существует несколько рукописей пол­ного перевода «Нового завета». Это немного, но при извест­ных всем условиях и не мало. Наперекор журнальной травле русских культурных людей и насмешек их над «хохлацкой» литературой, и великорусская публика покупает переводы малорусских поэтов и беллетристов, которыми не брезгают и такие корифеи, как Тургенев. Да и за границей после Боден-штедта, Тальви, Ральстона, Рамбо, Дюрана и др. кой-что уже знают о малорусской народной словесности, устной и пись­менной, а в Сербии считают ее как бы своею. (См. дальше отзыв г. Ст. Новаковича о Шевченке и Федьковиче и хорват­ского «Vienc'a» о М. Вовчке и украинской народной новелле вообще). Зачем же так смело отрицать будущее?

Отрицательное отношение к малорусской литературе есть результат не только незнания прошедшего и отсутствия ана­лиза настоящего, но и незнания того, что делается около и в европейском, и даже ближайшем славянском мире.

[ ... ] Н а ш и централистические панслависты и панрус-систы, обсуждая, например, литературный малорусский во­прос в Галичине, забывают, что теперешняя австрийская Русь

62

никогда не входила в область непосредственного влияния великорусского наречия и что поэтому, когда для Галичины настал час своего рода крьшовско-пушкинской реформы, стремления освободиться от церковнославянского языка и приблизиться к народному, то это движение должно было непременно совершиться в направлении к малорусскому наречию, и что если здесь заявить теорию культурно-государ­ственного языка, то мы всецело отдаем Галичину в руки поляков, а Буковину и Угорскую Русь, пожалуй, в руки немцев и венгров. По крайней мере, польские централисты говорят в Галичине о несуществовании малорусской народ­ности совершенно то же самое, что говорят русские ц е н ­тралисты, и аргументация первых ничуть не слабее аргумен­тации последних.

[ ... ] Так или иначе, и в Галичине и Буковине выбор литературного языка совершен уже: в большей или меньшей чистоте, но он малорусский, с местным характером. На этом языке теперь выходит д е с я т ь журналов; изданием книг на этом языке занимаются, кроме частных лиц, восемь обществ.

[ ... ] Весьма многие писатели и ученые галицкие пишут и говорят уже с кафедр языком довольно хорошим и живым. Когда младшее, более в народном духе воспитанное, п о к о ­ление окончательно сменит старшее, с о б с т в е н н о н е м ц е в и л и п о л я к о в по в о с п и т а н и ю , а в о в с е не р у с и н о в , тогда, конечно, дело развития литературы и науки на народном, малорусском языке пойдет еще скорее. Следует принять в расчет и то, что разрыв с старинным мировоззрением уже начался и в Галичине, а пользование новоевропейской наукой для заграничных со­племенников наших не стеснено никакими внешними пре­пятствиями. По всему этому будущность культуры малорус­ской в австрорусских землях никоим образом отрицаема быть пс- может.

Известно, с какою быстротою у нас раскупается всякое издание Шевченка и как скоро становится предметом спеку­ляции, поднимающей цену тома — 10—15 рублей. Мы можем засвидетельствовать факты, что крестьяне покупают « Кобзаря» за дорогую цену и чтут его, как святыню, — факты, которым подобные относительно «общерусских», по необ­ходимости ненародных, писателей вряд ли можно указать. Таким образом, чем более народна литература, тем больше нглубь она захватывает людей и тем больше увеличивает социально-культурное всемирно-историческое тело. Уже п о ­этому негосударственные литературы соединяют, а не разъединяют людей.

63

[... ] А пока отметим одно обстоятельство, весьма харак­терное, а и м е н н о , что одна Левобережная Украина, т. е. почти что одна Полтавская губерния с прилегающей частью Черни­говской в короткое время дала «общерусской» поэзии следу­ющих даровитых людей: Херасков, Богданович, Капнист, Гнедич, Нарежный, Гоголь, а именно после Гоголя, когда литература стала реальною, национальною и народною, Украина или не родит поэтов и беллетристов, или дает таких, которые пишут п о - малорусски. Над этим стоит призадумать­ся именно общеруссам и общечеловекам.

П Е Р Ш И Й ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ «ДРУГА»

3 великим зацікавленням прочитав я в вашій часописі статтю «Новое направление украинской литературы». Стаття в усякім разі доказує, що не зовсім пропали зусилля тих українців, котрі старалися усунути численні непорозуміння опровержениям клевет і брехень, зм'якшити роздвоєння між галицькими партіями і тим облегшити можність дружної праці чесних і просвічених людей на користь руського народу. Для осягнення тої самої мети я зважився написати вам оцей лист, а ви, надіюсь, помістите його на сторінках вашого органу з увагами, які вам подобаються.

Д[обродій] Галичанин, автор названої вище статті, поба­чив новий напрям української літератури в таких речах, як брошурка «Выдумки «Киевлянина» и польских газет о мало-

х русском патриотизме» і стаття в «Правді» «Література росій­ська, великоруська, українська і галицька», хоч сам далі (стор. 415) мусив завважити, що «в сущности оно и не новое, но сильнейше теперь проявляется». Точніше випадало б сказати: «але тепер стало відомим у Галичині», де відома партія находила для себе корисним запевняти, що україн­ський літературний і громадський рух се видумка поляків, ворожа Росії, Слов'янщині і пагубна для руського відрод­ження в Галичині. Обмежуюсь тою пригадкою відомих усім і досі повторюваних завин против українського руху й не буду запускатися в розбір того, наскілько деякі українофіли галицькі, зі свого боку, були винуваті в тім, що подібні завини могли пустити коріння.

Для мене було приємною новиною побачити в статті вашої газети дворазове признання згоди з тою тезою, що «література на Україні не розвивалася під польським впли­вом» і що перші завини проти неї вийшли від польської

64

«поміщицької» партії (стор. 388 і 413). Та я ще більше, ніж наш співробітник, зовсім не можу признати новим того напряму української літератури, я к и й він назвав новим. Повість тут показалася в тім, що українська література не лише не ворожа великоруській, але і не шкідлива в Росії, не противна змаганню Галичан війти в духовний зв'язок з нашою російською суспільністю. А тим часом такі думки нисловлювалися в Росії багато разів українцями, в тім числі Костомаровим і Кулішем, в «Основі», як і в «Русской беседе» (епілог до «Чорної Ради»), і в Галичині д. Русином у листі до д, Стебельського в часі спору Куліша і Головацького в р. 1867. Природно, що різні українці, тримаючись вище вказаних думок, неоднаково думають про ступінь самостійності мало­руської літератури в теперішнім і будущім. Скажу вам, що і тепер многі українці і навіть великоруси думають, що розміри, зазначені для малоруської літератури в київській Сфошурці «Выдумки...» і в статтях Українця в «Правді», занадто тісні й тепер, а особливо здібні розширитися в будущему. Та се їм зовсім не вадить не мати ані тіні тих антивеликоруських та антиросійських змагань, які припи­сують їм галицькі та немногі наші інсинуатори.

Даремно д. Галичанин не зовсім довіряє щирості заяв того «нового (для нього) напрямку в українській літературі» і бачить в них тільки бажання спинити «крики» та «обвинува­чення». «Крики» та «обвинувачення» против української літе­ратури тепер утратили майже весь кредит у Росії, а у кращих ПЮдей вони і не мали кредиту, як се можна бачити з тої уваги, яку Тургенєви, Полонські, Плещеєви, Добролюбови, Пипіни і т. ін. звертали на Шевченка, М. Вовчка і ін. А до того тепер зовсім не пора твердити, що перші завини против україно­фільства як против хлопоманії вийшли від польських панів, бо тепер в Росії в ходу дворянсько-консервативний напрям, і іри котрім польські пани наново починають набирати впливу.

Нещирість і таємні цілі бачить ваш співробітник у тім, що люди «нового направленія мимовольно може опустят слово, що і поззія и беллетристика на малорусском язьщі може без Вреда для государства розвиватися». Мимовільно! Та чи можна ж було б і говорити про який-будь напрям в україн­ській літературі, якби заперечено поезію та белетристику, я кій не перечать навіть і великоруси? Запитайте вчених людей у Росії, чи було б краще, якби ніколи не було Квітки, Шевченка, Вовчка, Стороженка, Нечуя і т. ін.? Чи годяться вони відректися тих письменників? Та й ваш «Друг» чи відрікається їх? Такої дурниці, що буцімто великоруська мова різниться від малоруської лише вимовою, щ о , значить, досить Островського та Некрасова, а Шевченка і Вовчка не треба

М24 65

або що вживання малоруського язика в письмі се ганебне мужицтво і що досить Онєгіна і Рудіна, а не треба Оксани або Панаса Крутя, в Росії ніхто не говорив, принаймні із людей, хоч трохи освічених. І так коли й ваш співробітник не заперечує педагогічної, народної або, як він говорить трохи по-шляхетськи, «простонародної» малоруської літе­ратури, коли не годиться перечити і поезії, й белетристики на малоруськім язиці, то ось вам уже і немалий терен для малоруської літератури! А далі що? Про се можна спере­чатися, але сперечатися чесно, без інсинуацій, за які так часто хапаються публіцисти вашої старої партії (і чим вони сильно підкопують поважання до Галичини в Росії і від яких не чужа й ваша молода, або українська партія). А втім, на мою думку, краще не сперечатися, а зайнятися спільною роботою в безспорному напрямі: просвітою народу, його мовою, збли­женням вищих верств з народом, між іншим і при помочі літератури про народ і народною мовою. Розв'язку ж даль­шого питання про розмір малоруської літератури полишити життю. У нас у Росії більше або менше так діється. У нас єсть і розвивається українська література, хоча склад життєвих умов (і, певно, не сам страх цензурний) доводить до того, що Костомаров і Куліш пишуть свої монографії язиком у нас de facto общеруським. Та, певно, якби Костомаров видав сво­його «Богдана Хмельницького» по-малоруськи, то здорово-мислячі люди поглянули б лише на те, чи досить живою, чистою і народною мовою віїї написаний, а великоруси або постаралися б підучитися, щоб читати його в оригіналі, або переклали б його, як се роблять одно й друге з Шевченком і Вовчком.

У вас у Галичині пробували говорити, що «малорусскому вопросу не быть», що «в один день можно научиться мало-руссину по-великорусски», пробували осуджувати всяку різнобарвність у руській літературі як видумку ворогів Русі. Та скажіть на сумліїтня, ви, що тепер наочно можете зріїшяти, п р и м і р о м ] , «Слово» або «Друга» з «Вестником Европы», чи ви не пишете язиком, або, краще сказати, язиками, окремими від того, я к и й ви називаєте «русским» або «литературным»? А кожний українець викаже вам у ваших виданнях, крім признакш малоруських і галицьких, ще безодню германізмш і полонізмш і докаже вам, що якби ви писали більше і по-(народно-)галицькому, і по-українському, то вийшло би більше і по-«русски» і навіть більше, по-«великорусски», ніж тепер. Коли хочете, я беруся дати вам цілий аркуш прикладав. Ви говорите про один язик Гоголя, Пушкіна і Тургенева, а на я к и й язик ви перекладаєте Гоголя («Вш») або Тургенева, останнього навіть із німецького («Пес»)? І так volens-nolens

66

ви будуєте віддільну від нашої руської літературу, о много дальшу від неї, ніж українська.

А тим часом вашому сшвробітникові видається дивною і обидною моя думка, що через малоруську літературу (точніше слід би було сказати: через малоруських письменникш, через малоруський культурний рух загалом) галичани природніше можуть ввійти в органічний зв'язок з нашою общеруською культурою.

Чи ж не «Енеїда» Котляревського і не «Украинские песни» Максимовича оживили ваших Шашкевича, Головацьких, Устияновича і ін.? Чи ж не видно впливу Шевченка, Косто­марова, Куліїпа, «Основи» не тільки в «Вечерницях», «Меті» і т. ін. , але й на «Слові» 1861—1864 pp.? Чи ж одинокий ваш талановитий поет і белетрист, одинокий, котрого може чи­тати Росія, Федькович (від перших літ) не йшов у кращих своїх творах просто тою самою дорогою, що й українські письменники? Та гляньте на вашого «Друга»! Чи ж мало місця займають там переробки з Стороженка, Костомарова, а в критичних статтях — і виписки (не без перекручувань) із многогрнпного Українця, якого недавно «Слово» шанувало іменем бакунінсько-польського агента в Києві? Додам, щ о , крім того, найбільше запозик зробив «Друг» із журналу, що пайсимпатичніше відноситься до українофільства, котрий тепер і найбільше розповсюджений журнал у Росії, — із «Вестника Европы».

Ніхто ніколи не думав намовляти галичан до того, щоб вони виключно годувалися лише українською літературою. Найкрайшші українофіли багато разш заявляли усно і пись­менно, що нехай уже галичани пишуть просто по-«русски», як «Вестник Европы» або «Московские ведомости», тілько не мо-«рутенськи», як «Слово». Тим більше врадується всякий українець, бачачи, що представники д і й с н о ї руської літе­ратури Гоголь, Тургенев, Костомаров, Бєлінський, Пипін і іп. починають безпосередньо доходити до Галичини. Осо­бливо втішиться тим здоровомислячий українофіл. Мабуть, ми всі, росшські українофіли, перейшли ту школу — вив­чились напам'ять Гоголя, Тургенева, прочитали з захватом Індійського, Костомарова і не лише не перестали бути українофілами, вкріїтилися в своїм українофільстві, а іїшіі дійшли й до Шевченка від Тургенева й Некрасова (є в нас і іікі, що прийшли від Руссо і Віктора Гюго!). Те саме буде зі щирішими та догадливіїпими із вас. Перейшовши, як нале-11 пься, нашу великоруську літературу, вони непреміїтно д ш -дуть до хлопоманії, а хлопоманія на малоруськім грунті се й Ю Т Ь українофільство.

67

Тим більше се повинно статися, що ніяка сила речей не спинить впливу на вас галицького народного грунту і тра­диції, а сей грунт і традиції мають найближчих свояків на Україні. Хоч як не відхрещуйся, а тепер від хлопської галицько-української мови не втечеш, живучи у Галичині. Говоріть що хочете, а ви і ваші діти будете слухати казок і пісень українських. У ваших політично-національних супе-реках з поляками доведеться частіше згадувати українця Хмельницького, ніж Івана I I I Московського. Вам щкавіший буде Костомаров, ніж Соловйов, Шевченко — н і ж Некрасов; у самого Гоголя ви швидше кинетесь на «Вечори на хуторі», «Тараса Бульбу», «Вія», ніж на «Ревізора» та «Мертві душі», хоч останні й вищі в артистичнім погляді. А сукупність усіх тих природних симпатій і називається українофільством. Під­ривати ті симпатії в Галичині — хіба се не значить підривати коріння народного руського відродження?

Все те гарне, скажете ви, але ф о н е т и к а , але к у л і -ш і в к а ! Е й , та годі з тим! Чи ж ми розкольники, щоб толкувати про букви? В Росії, принаймні в 1856 p . , ніхто не думав плакати на ту куліїшвку, а опісля коли й поплакали два-три з голосу галичан, то й вони швидко заспокоїлись. Чи ж тепер такі часи, аби розходитися задля таких дрібниць?

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

До книжки: Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду.

Львів, 1 8 9 0 . Накладом Ольги Франкової.

Другий раз уже випада мені честь писати переднє слово до збору оповідань галицько-руського писателя. І мимоволі я порівнюю в думках обставини, при котрих довелось мені 15 років тому назад писати моє переднє слово до «Повістей» Федьковича й теперіїїшю. Ріжниця не мала!

Досить буде сказати, що я коли не против волі Федь-ковича, то зовсім без усякої волі й помочі видавав його «Повісті». Автор навіть не схотів мені сказати, чи всі повісті його я зібрав по тим виданням, які я міг одшукати. На всі мої запити листами й усно (в Путилові, в домі писателя) він мені відповідав: « Р о б і т ь щ о х о ч е т е , — п р о м е н е , т о (повісті!) н е в а р т о н і ч о г о , то т а к с о б і , п у с т є!» Бачите, як признавсь мені Федькович, його думка занята була речами в и щ и м и , ніж картинки з простого

68

сільського й солдатського життя, що бачив він навкруги і почав було описувати в повістях. ВІЇІ носився з намірами та пробами поем та драм —нагнвісторичних, нашвалегоричних. Федькович і читав мені кусники з тих творш ... Та вони не ворушили в моїм серці нічого, окрім жалю до самого Федь-ковича. Так ми і не погодились ні на чому іїшіому, окрім на формулі: «Робіть що хочете». На той час я мусив бути вдячним Федьковичеві й за це.

З усієї справи я виніс таке вражіння, що за повісті Федьковича, в котрих наше письменство має кілька живих картин з побуту нашого народу під Карпатами і з котрих треба починати нову добу в галицько-руському письменстві, ми мусимо дякувати, мабуть, чи не щасливому припадку, а ювсім не свідомому вчинку писателя, що стоїть на грунті своєї громади. І форма Федьковичевих повістей — реалізм чи натуралізм, і зміст їх — життя простого народу були, очевидно, заранніми і для самого автора, і для його громади. Останнє видно з того, що в австршськш Русі повісті ті навіть не знайшли собі накладу та й досі розходяться дуже поволі, хоч я робив проби роздавати їх майже без плати.

З повістями Франка стоїть інакше, по крайній мірі щодо самого автора. Тут ми бачимо плід праці ц і л к о м с в і -д о м о ї і в формі, і в змісту. Тут не личить мені розводитись Над тим, як Франко виконав свої заміри, але самі ті заміри ясно видно як в самих повістях, що йдуть далі, так і в других п о р а х , в котрих Ф р а н к о висказував свої погляди на письменство. По тим поглядам, письменство мусить бути правдивим дзеркалом основних (типових) пригод дійсного (реального) життя, зогріте щирою прихильністю до людей (гуманністю), і я к о таке мусить обертатись найчастіше до тих верств громади, до котрих належить найбільша частина людності, тобто до так званого простого народу, до тих, що і.іробляють собі й більшій частині других верств хліб у п о т і ч о л а .

Так розуміють завдання письменства тепер по всіх осві­чених країнах — і нема другої країни, як наша, де б стільки було потрібно поставити таку, власне, завдачу письменству, бо мало знайдемо країн, де б простому людові було важче, як v пас, і ще менше знайдете таких країн, де б, як у нас, прості люди були занедбані од повищих, більше освічених верств людності, котрі у нас навіть мовою одрізняються од простого л ю д у .

Такі письменні праці, як Франкова, будять прихильність /і лч нашого простого люду і кличуть освічених людей іменем Самої освіти обернутись до того люду, як до брата.

69

Тільки ж Франко не виключа з круга своїх картин н е -руських постатів, що бідують поряд з нашим, руським робіт­н и к о м , у поті чола. Він показує нам і польського, і жидівського, і циганського бідолаху, — і тим зверта на них увагу освічених русинів, я к , з другого боку, примушує й освічених поляків та жидів братись до руської к н и ж к и , щоб побачити життя людей однієї з н и м породи.

Таким способом Франко, хоть і не кричить про свою рущину, а служить їй, мабуть, чи не більш, ніж хто інший з теперішніх руських писателів. Недурно ж повісті Франкові перекладаються на чужі мови (польську, російську, німецьку) більше, як чиї інші з нашого теперішнього письменства.

Так, рівняючи повну свідомість праці і широту думок самого Франка з поглядами Федьковича, не можна не при­знати великого поступу наперед, я к и й ставсь в невеличкому гурті письменників галицько-руських за останні роки. Чи можна те ж сказати про нашу громаду, ту навіть, що най­більше мусила б інтересуватись письменством? Не можна не признатись, що громада галицько-руська не піддержала Федьковича на тій дорозі, на котру ступив був він більш несвідомо, ніж свідомо, коли почав був співати й оповідати про життя простого жовніра й селянина їх простою, живою мовою, — серед тих письменників, котрі мертвою мовою величали стародавніх князів та сучасних владик, що кропили мертвою водою і теперішніх наших людей. Одні, навіть ті, котрі перші видрукували твори Федьковича, не зрозуміли самі вартості його праці і не пішли за н и м навіть щодо мови його творів; другі приблизились до Федьковича мовою, та не тільки не підперли писателя в праці малювання простого життя, а ще попхнули його назад, до мертвецької старовини картин і думок.

Яку ж поміч мав і має Франко од нашої громади? Про це довідаєтесь з короткого оповідання його про своє власне життя (автобіографія), надрукованого далі. Я мушу взяти на себе одповідальність за те, що ця автобіографія появляється в світ. Вона була написана на моє прохання для однієї певної цілі. Але я випрохав у Франка, щоб він згодивсь опубліковати її при цій книжці. Цей огляд життя писателя викінчує те справоздання з його праці, яке робить збір його повістей, оголошених нарізно за кільканадцять років, і поможе зро­зуміти суть і вартість самих повістей.

Хай громада побачить, скілько то поту, і навіть кровавого поту, потекло з чола самого писателя, поки він узявся малю­вати поти чола других людей, скільки текло його й тоді, коли він писав свої повісті.. . Та чи буде ж кінець цим потокам і

70

тепер, коли Франка почина вже взнавати і шанувати ширший світ, чужина?.. Коли б то!.. Та навряд!..

Сонце правдивої науки безпремінно зійде й над нашою країною, але поки що та роса туманів, що назбиралась на нашому небові од віків, не щеза одразу, а навіть прибира собі нові форми, та все-таки вища очі тим робітникам, що її обмітають, щоб легше було сонцевому світлові дійти до поля, де ще заховались живі зерна й парослі. . . Тим більше подя­кують колись оживші люди таким робітникам ... Нехай ця надія піддержить їх в їх важкій праці!..

СЛІПІ ПРОВОДИРІ

Передо мною лежить 16 чисел «Зорі» за цей рік. Чудне вражіння робить та «Зоря»! Коли поглянути на типограф-ський бік видання, на кількість писателів, на пильність бібліографії і взагалі покажчиків, то не можна не признати великого поступу в галицько-украшській печаті, я к и й зроб­лено за останні роки. Видно, що українсько-галицька націо­нальна самосвідомість обняла досить широкі круги, що виро­билась коли не стала організація, то певна солідарність, котра обніма досить велике число писателів по Галичині, по Україні і навіть українців, розкиданих по широкому простору Росії.

М е н ш відрадісного винесеш, коли перечитаєш те, що напечатано в «Зорі». Бачиш, що вся ця купа щирих україно-любцш не пішла вперед проти того, що було почало намі­чатись в українськш громаді рокш тому 10—15, а пішла навіть назад. Поезії «Зорі» — переважно наслідування найслабших абстрактних поезШ Шевченка: У к р а ї н а . . . н е н ь к а . . . в д о в а . . . в о р о г и . . . к р и г а . . . п р о м і н ь с о н ц я й т. д. і все шаблонно, абстрактно. Ось, напр., один з поетів «Зорі» каже, що заїхав в Італію і там спомина Україну, але в його поезії нема нічого конкретного ні італьянського, ні українського.

Проза «Зорі» не далеко відійшла від поезії: ті ж абстрактні слова, тілько що між н и м и більше латинських: народ, національність, національно-народний і т. д. Читаючи таку поезію і прозу, пригадуєш остроту Герцена про певні фран­цузькі кружки, котрі в сучасності залишилися з головами, повернутими до XVIII ст., і котрих Герцен ршняв з хорами в операх: «A v a n t і! A v a n t і!1, а сами ни с места». Аналіз,

Вперед! Вперед! (int.). —'Ред.

71

замір стати на реальний грунт видно тілько в дописях д. Чай-ченка (про роман його поговоримо, коли він скінчиться).

Під масть прозі «Зорі» вийшла й її наука, котра репрезен­тується «Історією літератури руської» д. Огоновського. Автор пильно збира біографічні подробиці, іноді й нінащо не потрібні, зводить усі критичні оцінки творів, про котрі говорить, але, видимо, не може дати собі ради серед тих, часто діаметрально противних оцінок, ні так само з самими тими творами. То кинеться до якоїсь естетики, то реалізму й соціального напрямку, причому страхається в будущому «гру­бого реалізму», а в теперішньому радикалізму й соціалізму. З усіх трудних точок учений автор виплутується одними сло­вами: патріотизм, національність, так мовбито не всякий писатель був по-своєму й патріот, і націонал. ( Щ о б сказали ви, коли б хто, критикуючи, напр., Діккенса, став говорити, що він англічанин та патріот?!)

Живу течійку видно в «Зорі», як і взагалі в теперішньому малоруському письменстві, тілько в деяких галицьких писа-телів: Франку, Шнейдеровій, Кобринській і др. Тепер ми стоїмо перед цікавим фактом: російська Україна, котра доне­давна ще вела уперед Галичину, тепер відстала. За нею ще остається ліпша літературна форма, надто коли рівняти українські твори з творами старших галицьких писателів. Але ідейно певна групка галичан випередила українців і потроху випереджа й формою. Причина тому явна: українці, почасти через недоладні політичні порядки в Росії, а почасти з в л а с н о ї в о л і , спинились на старих думках української варіації слов'янофільства і відстали від європейського руху, тоді як галичани, навіть проти своєї волі, все-таки дедалі затягаються в той рух.

Найліпше видно всі хиби світогляду українців, сотруд-ників «Зорі», на статті Певного «Кудою йти», на котру й редакція, й чільні сотрудники її дивляться як на програмову і котра справді вигляда яскраво на досить блідному полі маси статей «Зорі».

Нам дуже прикро, що нам довелось гостро судити про твір щирої людини, котра не так давно вмерла. Але так зробила доля! А статейка Певного, як і особа його, варта того, щоб про неї сказана була одверта думка. З некрологів Певного, напечатаних у «Зорі» ж, видно, що це була людина пра­цьовита, що він перебував у місцях, де скупляється українська інтелігенція, і не його була вина, коли він не набув собі доброго напрямку ні наукового, ні політичного [... ]

[Але] при такій сліпоті людей, котрі хотять бути нашими проводирями, чи не пора сказати їм: покиньте претензію проводирствувати, а перше довчіться чому-небудь, щоб хоч

72

знати, що то Р и м , а що германці, що Віфлеєм і т. д., коли ви про них схочете говорити. А далі покиньте алегорії і дво­значні, а то й чисто формальні слова, як національність, а кажіть просто і я с н о : які політичні, соціальні й культурні ідеї й форми радите ви нам вибирати з тих, що ми бачимо на світі? Які конкретні роботи покажете ви нам у Галичині і російській Україні? Коли ж ви цього не можете вказати, то вчіть нас по крайній мірі засівати не алегоричні, а дійсні ниви та огороди, то хоч буде на Україні більше жита та овочів. Тепер же ви сиплете одні с л о в а , с л о в а , с л о в а — слова пусті, а то й шкодливі.

ЛИСТИ НА НАДДНІПРЯНСЬКУ УКРАЇНУ

[... ]По словам д. Вартового, погляди Костомарова, Кулі-ша й мої «спантеличили» земляків, затемнили національну свідомість українців і задержали зріст українства, між іншим, і літератури. Чудна це скарга! Скрізь на світі дискусія живить думку людську, а в нас вона затемнює! Такі скарги тілько показують нетерпимість і значить необразованість певних наших патріотичних кругів. Вони нагадують мені одного белетриста нашого, котрий, прочитавши досить умірковану критику на свої твори, писав, що після таких критик ніхто не схоче писати! На заклик до чесної дискусії справи ми вміємо тілько мовчати або кричати: зрада!

Нарешті єретичні погляди Костомарова і т. ін. зовсім не спинили нікогісінько а нікогісінько. По моїм поглядам, вило­женим в статтях «Література російська, великоруська, україн­ська і галицька», українським писателям радилась певна система праці: « з н и з у в г о р у » (від літератури простої до високої), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для простонародної літератури. І я можу сказати, що дехто й почав працювати по моїм планам: напр., Старицький почав перекладати сербські пісні, «Гамлета». Я сам передав у Га­личину переклади Руданського, радив перекласти всього Го­мера, «Антігону» Софокла, твори Дайте, «Вільгельма Телля» й «Орлеанську діву» Шіллера і т. д. Почасти це й сповнилось. Проб зовсім не спиняли (я й не думав про яку регла­ментацію), і навіть костомаровських рад ніхто не слухавсь: «Ол. Пчілка перекладала в и с о к і твори, писала романи з життя вищих класів, котрі в Росії не говорять по-україн­ському; те ж робили Кониський, Нечуй, Чайченко і т. ін. Сам

73

Куліш переклав «Дон-Жуана» Байрона, звісно, більш дале­кого від нашого простого народу, ніж «Гамлет», «Отелло» і др. подібні твори Шекспіра. . . Словом, хто хотів працювати чи знизу вгору, чи згори вниз, той працював. Коли вийшла яка задержка в праці українолюбців, і певна темнота думок (зрештою, не так національних, а політичних, соціальних і культурних), і далі упадок української літератури в 80-ті роки, то зовсім не від тих думок, котрі, між іншим, викладав і я, а від чогось іншого: від необразованості, а далі реакційності, котра прикривалась націоналізмом на манір галицьких на­родовців і почасти під їх впливом.

[ ... ] По часті поезії 70-ті роки дали певне видання Шев­ченка. Про праці перекладу європейських поетів я вже сказав.

По часті белетристики в 70-ті роки явився роман Білика й Мирного «Хіба ревуть воли», котрий «аз худый» видав у Женеві. Це безспорно найліпше з того, що появила україн­ська белетристика. Роман узятий з життя простонародного — в ньому нема ні одної націоналістичної фрази, але увесь він своїм соціально-психологічним матеріалом національний і навіть автономічний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицьких народовців проти всього «же­невського» довели до того, що він заборонений в Австрії, хоч там нема й слова нецензурного і хоч він був навіть пропу­щений цензурою російською перед законом юзефовичів-ським. Відповідно соціальному напрямку українства під к і­нець 70-х років і Нечуй, після своєї проби написати «висо­кий» роман український («Хмари»), проби невдачної і з літературного, і з ідейного боку (Радюк просто смішний дурень!), написав соціальні романи з життя народного: «Кай-дашева сім'я», «Бурлачка», «Микола Джеря», — безспорно вкупі з «Двома московками», — найліпші його твори («Ми­кола Джеря» напечатаний в 1883 p . , але цифр наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблизно).

Додати треба, що паралельно робляться проби внести в популярну літературу європейські поступові ідеї — збудити в народі розуміння політичних і соціальних справ, біжучої політики, котра доторка й народ (брошури «Про козаків, татар та турків», «Запорожці», віденські й женевські соціаліс­тичні брошури). Робляться також проби видавати утилітарні популярні брошури, наскілько пуска їх російська цензура.

В ті ж часи, переважно заходами явних соціалістів україн­ських, українці російські вступають у тісніші зв 'язки з австрійськими, проходять в Буковину й Угорську Русь, де раніше не було ноги українолюбця, закладаються українські бібліотеки в Відні (при «Січі»), в Чернівцях (при «Союзі»), заносяться численні книги українські в Угорську Русь, де їх

74

доти ніхто не бачив. (В своїх «Австро-руських споминах» я розказав і такий кумедний факт, що я був перший, котрий привіз в Угорську Русь навіть видання галицької «Просвіти»! Потім ще кілько моїх молодих приятелів перевезли туди кілька з тих видань!).

Поряд з тим розмова про українську справу виноситься перед європейську публіку, де справа та ставиться в зв'язку з великими всесвітніми справами політичними, соціальними й культурними. Появляються статті про Україну в журналах італьянських, французьких, англійських, іспанських, пере­клади на сербське, польське, статті українців (Драгоманова, Подолинського, Павлика), далі — чужинців по матеріалам, даним українцям (Рамбо, Ральстона, Морфілла, Ан. Леруа-Больє і др.), причому ці вчені чужинці замітили, напр., і те, як у київських виданнях збираються докупи «disjecta memb-ra»1 української національності (вираз Рамбо).

[ ... ]В літературі на українській мові в 80-ті роки видно явний упадок ідейний і навіть чисто літературний. Поезія майже не обновляється новими мотивами, а переспівує Ш е в ­ченка, та й то переважно його козакофільство й формальний націоналізм. В белетристиці «простий народ» відходить на задній план, писателі беруть за романи з «вищого» життя, причому сам М и р н и й пада до «Перемудрив», а Нечуй до «Опеньків», написавши крім того, темноту «Над Чорним морем» і водевільну нісенітницю в «Навіженій». Про н е ­зручний самодонос «Горовенка», з дивним переплутанням дзвонів з усяких церков, котрі чув автор, та не розібрав, звідки вони, та про незлобінські проби «патріотичної белетристики» (читай: особистих пасквілів!) у «Правді» нічого й говорити. Один Чайченко, уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати опозиція, почав рятувати славу україн­ської літератури, та й то своїми повістями з простонародного життя, а не своїми «високими» романами, а ще менше своїми популярними брошурами ad usum Delphinorum2 зо львівських народовців.

[ ... ] Єдиним значним здобутком для українства в 80-ті роки був театр, котрого зріст треба признати досить неза­лежним від звичайних тенденцій українських кружків.

По своєму матеріалу нова драматична література україн­ська майже виключно «простонародна». По своєму напрямку вона далеко ближча до соціальних тенденцій 70-х років, ніж до націоналістичних 80-х років. По літературній манері вона дуже нерівна й анахроністична: єсть там і сентиментальність,

Розрізнені члени (лат.). 2Для спадкоємця престолу.

75

і жарт Котляревського й Квітки, єсть і реалізм 70-х років. Видно, що тут не пройшла критика й не вирівняла літе­ратурної манери до сучасної європейської. Та і взагалі з чисто літературного боку наша нова драматургія не дуже то сильна; вона бере більше виконання на сцені пильними й тала­новитими акторами, для котрих дає все-таки ефектні рамки. Спасибі й за це!

[... ] М и , як бачили читачі, не так по-вояцькому настроєні до ріжних українських напрямків, як д. Вартовий. А через те, сподіваємось, ніхто не здивується, коли м и , — не відрі­каючись ні від одної точки тої програми, котру ми не раз викладали, між іншим, і в «Народі», —в той же час оберне­мось до ріжних українських груп досить миролюбно.

З усього, сказаного вище, не трудно вивести ось яку мораль для української праці.

Праці тої видно тепер не так-то багато. Вона не систе­матична, часом несвідома, неорганізована. Більше праці, більше думки, більше організації! Але й менше сектярства! Говорячи на християнський лад, можна сказати словами проповіді Івана Золотоуста на паску: іди й постивший, і непостивший! Христос прийма й того, хто прийшов зарані, й того, що прийшов у ХП-ту годину!

Один працює для науки про Україну тільки по-московсь­кому (або по-польському), — будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському. Один вірує в українську літературу тілько простонародну, «для домашнього обиходу», — нехай виробля її, а хто вірує в ширшу, нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анахтеми на невіруючих, але працюючих п о -своєму все ж таки для української літератури. Один бере собі за виходні точки думки і інтереси всесвітні, другий націо­нально-українські, — вп'ять не будемо анахтемувати одні других, а поглянемо, які, власне, думки й інтереси хто хоче боронити.

В однім тілько миру між нами не може бути: в справі поступу чи реакції, в справі кастових чи всенародних інтересш, бо це справи основні, з-за котрих вже тисячі рокш іде між людьми боротьба невсипуща, без котрої життя людей перестало би бути людським. Цієї боротьби не можна зама­зати ніякими розмовами про національну солідарність, а надто в нашій нації, котра, власне, нація плебейська. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі радикальнішими, одні демократами індивідуальними, а другі соціальними, — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперіїпньому стані нашої країни, котру і в Росії, і в Австро-Венгрії давить дуже вже застаріла система реакції ікастівності [... ]

7 .6

Іван Франко

ЛІТЕРАТУРА, її ЗАВДАННЯ І НАЙВАЖНІШІІДХИ

(«Правда, часть літературно-наукова». Книжка друга. «Сьогочасне літературне прямування»)

Тямлю ще дуже добре тоті блаженні часи, коли, бувало, зійдеться нас кількох гарячих патріотів-ідеалістів, і почнемо широку бесіду про літературу, її високі завдання і напрями, високі ідеали, котрі вона має вказувати чоловіїсові, про до­сконалість артистичної форми і про вплив, який має літе­ратура на саму «передову» часть суспільності. Ми балакали голосно і гаряче, спорили о питаннях побічних та дальших, але, на головне, зо всім годилися, іменно на те, що вплив той огромний і благотворний, що ідеали тоті високі і завдання також високі. Правда, говорячи о таких високих матеріях, м и , крім Шевченка, не здибали нікого, кого б могли узяти за примір (та й Шевченко — к о ж н и й чув у своїй совісті — я к о с ь не підходив сюди, якось не «пасував», мов гранчасте до круглого), —і для того звичайно ставили за примір писателш чужих — Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, — т. є. таких писателів, про котрих знали, що вони —«великі», «генії», але не знали докладно, в чім лежить їх великість, в чім проявився їх геній. Підпираючися тими великими іменами, мов щуд-лами, ми плели несосвітенну тарабарщину про літературу (так я думаю нині о тих бесідах), — установляли і валили «вічні, незміїші естетичні правила», — а котрий гарячіїїшй, то спішив і на примірах власної композиції доказувати правду і незмЬтність свіжоухвалених регул. Ах, се були часи святої благонаміреності та патріотичних поривів, часи молоді, коли все блискуче було золото, все римоване — поезія, все надуте — велич і повага. То що ж, — блаженні ті часи минули, пропали! Погляди зміїшлися, незміїші і вічні закони естетики роз-слизлися, мов снії на сонці, література вказалася моєму оку вже не здалека, на висоті, як во дні о н и , а зблизька, в домашнім, так сказати, уборі, за кулісами, а її всякі ідеали, величні завдання, артистичні форми, — все то — та що й говорити!.. Та й давні приятелі (бодай деякі, що між ними лишилися) зовсім уже не потягають балакати про «височину», — ба, коли часом зайде бесіда о літературі, то сейчас ставлять проти неї, мов таран-стшолом, проклятуще «Пощо?» і почи-

77

нають спорити о тім хіба, чи потрібна література взагалі, чи ні? Правда, як страшно часи змінилися, хоть і в якім короткім часі!..

Я б і не згадував тепер о тих часах, коли б не одно. От я прочитав на початку другої сьогорічної книжки літературної «Правди» статтю, мабуть, статтю програмову редакції (без підпису автора), і — ч и повірите? — п о б а ч и в у ній майже око в око все те, що ми колись-то балакали про літературні «принципи» і «ідеали». Я не стану вам говорити, які милі споминки викликала в моїй голові тота стаття (вона притім написана дуже гарно, видно, вийшла з-під пера деякого з наших поважніших літератів і читається дуже любо), — але розповім вам коротенько її зміст. Автор статті (так, як і ми колись у своїх бесідах) ставить на вступі перше незмінне і вічне правило, — чи ні , догму, а іменно, що Україна і Московщина не можуть мати спільної літератури. Сеся думка (попри другі, до котрих швидко дійдемо) тягнеться і дока­зується через цілу статтю, доказується множеством доказів, і треба признати правду, що авторові удається вповні переко­нати кожного, що воно справді так, що література московська для нас — зовсім до ні до чого, а наша для москалів також зовсім до ні до чого. Правда, не один, знаючий діло (а тільки для таких, думаю, й писана стаття), знає вже давно, що воно так є, і знає навіть, чому воно так є і так бути мусить (сього автор статті забув, видно, сказати), — н у , але що ж зробиш, не шкодить воно нічого й лишній раз правду сказати. Свою думку проводить ч[есний] автор насамперед через історію нашої давньої літератури церковно-схоластичної і бачить, що вона могла бути спільна обом народам іменно тому, що була церковно-схоластична, т. є. чужа одному й другому народові. Але тут же й обрушується ч. автор на московських істориків літератури, я к и м правом вони сміють старинні пам'ятники староруської київської літератури пхати в свої історії, і замічає, що се вони роблять «без сорому». По-моєму, ні за що б ч. авторові за те гніватись. Бо що ж, одно, що чи сяк чи так, а тота література була чужа народові, значить, бери її собі всякий, хто хоче, і обробляй, а коли й нам з неї дещо пригодиться, то й ми зачерпнем, а друге, і ще важніше, тоі що — говорім проти вовка, скажімо й за вовка — все-таки московські вчені і попрацювали над виданням та науковим поясненням тих пам'ятників коли не більше наших, то бодай стільки, що наші, — значить, і право яке-небудь мають до неї. Надмірне відхрещування від російської літератури дово­дить ч[есного] автора ще й до другого цікавого висказу. Він каже (і справедливо), що українська література під мос­ковським урядом не могла і не може добре розвиватися, дізнаючи всякого гніту, а в противенстві до того згадує про

78

літературу галицьку, котра-ді «розвивалася самостійніше і нормальніше, бо тут не було великоруської літератури» (crop. 10). Ч[есний] автор мусить бути українець, не галичанин, і, певно, знає галицьку літературу тільки з оповідання, коли може говорити о її самостійнім і нормальнім розвитку. Впрочім, воно і в тім питання, що хто розуміє під самостійним розвитком. Коли розуміти під самостійним розвитком пусте балакання о самостійності, а під нормальним розвитком — не обтяжування голови ні знанням, ні власною думкою, — ну, то я готов признати, що наша галицька література в такім розвитку зайшла дуже далеко. Очевидно, ч. авторові так важко дався взнаки гніт московський (чи урядовий, чи літе­ратурний?), що навів його на думку, зовсім односторонню і неправдиву, що де нема московського гніту, там нема ніякого гніту, там, значить, іно жий, та будь, та розвивайся! Коли б ч. автор був у Галичині і бачив у нас свої гніти і гнітики, то порозумів би швидко, що так надто самостійно і нормально й нам нікуди розвиватися. Розуміється, редакція «Правди», другими разами така скора до приміток, не сказала тут від себе нічого і не спростувала помилки автора, бо тота помил­ка, — се прецінь комплімент її власній, захваленій і окричаній «самостійності!».

— Але що ж се ви б'єте на самостійність? Що вам винна самостійність? Хіба ви перечите її, хіба й ви хочете «єдиного літературного язика»? — так запитає нас, може, дехто. Се питання в грунті речі дуже наїїше, дитинне і нічого не значуще, але воно серед наших обставин могло б дати п р и ­току до криків, нарікань, підозрінь і т. д., тому-то й хочемо сказати в тім згляді свою думку.

Зачнім від літератури. Ч[есний] автор статті в «Правді» мучиться і доказує, що література украшська має бути зовсім самостійна і відрубна від московської. Для кого має бути ся відрубна література? Чи для самої інтелігенції? Очевидячки, ні , бо інтелігенція, вже коли хоче бути іїггелігенцією, не може замкнутися в тіснім кружку одної літератури, але мусить студіювати, читати і поршнювати й твори других літератур — московської, німецької, французької і проч. Значить, тут відрубності не заведеш, бо тут головна ціль — іменно я к ­найбільший космополітизм 1 думки і научної праці. Значить, така відрубна література може бути тільки для народу, для маси, не знаючої другої бесіди. Але іменно тому, що маса тота не знає ніякої другої бесіди, то й ніяка друга література для неї не можлива, бо маса її попросту не зрозуміє. Значить, ніщо й доказувати самостійність і потребу самостійності, бо

Тут у розумінні «інтернаціоналізм». — Ред.

79

вона доказана самим тим фактом, що так є і інакше бути не може. Таке доказування або дуже наївне, немов доказування того, що вдень дійсно сонце світить, або показує, що самому доказуючому се питання неясне, що сам він не вірить в нього і силується вмовити в себе, що воно так, а не інакше, — звісна-бо річ, що тільки то доказується, що може бути так, а може бути й не так.

Ідім далі. Ч[есний] автор, очевидно, в своїй статті декуди змішав літературу з державою, т. є. урядом та жандармами, а іменно там, де говорить про гніт московщини на українщину. Що тут винна московська література (розуміємо під літе­ратурою її найпередовішу, найчеснішу часть, про котру тільки й може у нас бути бесіда; доноси різних Каткових та гла-гольствія слов'янофілів ми сюди не вчислюємо і наслідувати їх нікому не радимо)? А коли московська література на вас, українську інтелігенцію, мала я к и й вплив, коли вона вас куди-небудь повела, — га, то самі на себе нарікайте, що не виробили своїх власних, сильніших течій мислі, і розбирайте, чи вплив чужого був добрий, чи лихий. А такого розбору в ч. автора нема, хоть вплив московської літератури на українську інтелігенцію він, очевидячки, признає. Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку — одно діло, а література російська з Гого­лями, Бєлінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писа­рєвими, Щаповими, Решетниковими та Некрасовими — зовсім друге діло. І що ще дивніше! У ч. автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понімання: ставаймо не супроти московської держави, чиновників та жандармів, а проти московської бесіди та московських писателів, котрі-ді і по духу, і по думках нам — чужина. Се так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас б'є, а термосити того, хто, хоть і сам слабий, силується нас боронити. Ось до якої логіки доводить язикова та літературна самостійність. Чому? Бо нема в неї глибшої підстави, котра одна могла би надати їй значення серйозне, а тота підстава — се само­стійність політична.

Нам дуже дивно, що наші й українські «народовці» так давно вже балакають о самостійності, а й досі чи не вміли, чи не сміли договоритися до ясного і одвертого заявления свого права на самостійність політичну, яко свобідна, сполу­чена громада людей — робітників української породи су­проти других слов'янських і неслов'янських порід. Коли вони думають, що така самостійність неможлива, то тоді і ціла їх балаканка про всяку іншу самостійність не варта й торби січки, бо досить буде російському чи якому-небудь другому чужому урядові указом заборонити літературу, — і ціла

80

самостійність пропала. Але, може, вони тільки надто совісні, надто бояться незаконності і не сміють навіть тим стати в опозицію власті, щоб одверто і явно, як другі слов'яни, висказати своє право до політичної самостійності? Га, коли так, то на страх і ліку нема — тільки диво, пощо б тоді так завзято геройствувати в питаннях язикових і літературних, де таке геройство, правда, дешеве, але й на ні на що не пригідне. По-нашому, коли говорите о самостійності, то договорюйте­ся вже до самих крайніх консеквенцій, а не уривайте на півслові; а н і , то волите й зовсім не говорити, а взятися до реальнішої, більше наукової і більше корисної для народу праці. Всяка самостійність не там, де більше крику, а там, де більше самостійності, розумної праці; а де має бути бесіда про таку працю в повнім значенні слова, там треба вперед добути собі повну свободу політичну і суспільну, без котрої й праця свобідна та широка — зовсім неможлива.

Але попри се питання ч. автор порушив у своїй статті ще й друге питання, а іменно: яка має бути нова література кожного самостійного народу? Яка має бути нова українська література? Ах тото любе, чисто рутенське питання, як живо нагадує воно мені давні балакання з моїми приятелями о тім самім предметі! Правда, відповіді в нас на те питання не однакі. Ми звичайно відповідали, що має бути «висока», «поважна», «ідеально-потягаюча», а ч. автор «Сьогочасного літературного прямування» відповідає, що має бути «реальна, національна і народна». Не в тім діло, по чиїм боці більше правди, а в тім, що ч. автор стоїть на такім самім становищі, як і ми колись, т. є не питає: «Для кого має робитися література? Чи має вона приносити яку-небудь користь, іас гупати які-небудь інтереси, чи ні?» Йому до сього діла мало, йому щоби лиш знати, яка має бути література, яка форма найкраща, які стихи найліпше надаються до ліричної, а які до епічної поезії. Правда, що при такім способі і давніші наші, і ч. автора виводи виходять якісь припадкові, ні з чим не зв'язані, а в грунті речі пусті і чисто формальні. Пере­гляньмо їх за чергою.

Література повинна бути р е а л ь н а . Тому не перечимо, але погляньмо тільки, що розуміє ч. автор під реалізмом. «І'сальна література повинна бути одкидом правдивої, реаль­ної жизні ... повинна бути дзеркалом, в котрому б одсві-чувалась правдива жизнь. . .» Щира правда! Але гов, — автор розрізнює таку реальну літературу від другої, «ультрареаль-ної», котра творить-ді тільки прості копії натури, прості фотографії, та й годі. А хіба дзеркало не вказує простої копії? Хіба «одкид берега в воді» щось більше, ніж фотографія? І чим копії та фотографії п р о с т і, а «одкиди» та «дзеркала»

(і - В424

не п р о с т і ? Чому «ультрареальні» фотографії дуже одно­бічні, дуже прозаїчні, буденні, черстві й тверді? Чого ж їм не стає, щоб стати «одкидами» та «дзеркалами» по смаку ч. автора? А ось чого: «пишного духу ідеалізму, фантазії, серця, пишного духу щирої поезії». Ось маємо віз і перевіз. Реалізм ч. автора куди круть, туди й верть, та й заїхав назад до старого ідеалізму і старої фантастики та сентиментальності. Що ж, сесі «пишні духи», вони й справді «витають» у наїшй га­лицькій літературі, тільки ж не треба їх уважати якимись «новими прямуваннями». Вони — старе і зужите сміття і нжого тепер не заведуть наперед. Сказати одним словом, — реалізм яко п р и н ц и п літературний неясний ч. авторові, кот­рий дармо силується сховати тоту неясність за грімкими фразами. З того, що вії* скаже про реалізм, кожний може вивести, що йому злюбиться, для того ми покинем його і перейдем до других великих літературних принципов, вистав­лених ч. автором наперед.

Література повинна бути н а ц і о н а л ь н а , — се раз. Література повинна бути н а р о д н а , — се два. Принцип національності складається з двох прикмет: «народного язика і глибокого національного психічного характеру народу». П р и н ц и п народності складається також з кількох елементів, з котрих перший — н а р о д н и й язик, а другий, бачиться, також «глибокий національний психічний характер народу», з кот­рого, конечно, випливає форма народної поезії і її дух. Гадав би хто, що се ми жартуємо з автора, виписуючи ті однакові дефшіїдї двох (по його думці) різних гфинципів. Але ні , се не жарт, а правда. Ч. авторові зовсім не ясні в голові і ті «принципи»; і таким способом виходить, що вся його робота була дуже плохо обдумана. Воно й не могло вийти інакше, коли хто береться судити о якім ділі і поперед усього ставить його догори ногами і починає від найпустіїпих, формальних питань. Розуміється, що тоді до питань основних віїг не дійде, а й самі формальні переплутає. А вже ті місця, де ч. автор силується виказати відмінний характер народних пісень вели­коруських від малоруських (о чім ніхто ніколи не сумншався і не спорив), викликають попросту тільки сміх і до наукової аргументації годі їх пришпилити. Ми вискажем свш погляд на ті принципи літературні, бо й вони послідніми часами становлять у нас кість незгоди між деякими людьми, впрочім чесними і трудящими.

Але передовсім обернім навиворіт метод ч. автора і замість питати відразу: яка має бути література, запитаймо: що таке література і до чого вона має служити.

Замість ставити згори дефіїшдю, мов яку догму, поглянь­мо вперед на факти, на приміри всіх літератур образованих

82

народів і спитаймо себе: чим ми вважаємо ті літератури? Що ми щнимо в них? Уважаємо ї х - більше або менше докладними і живими відбитками сучасного життя народного; щнимо їх и їм вище, чим ясніше і свідоміше вони вказують тото життя. Тисячні естетичні правила поставали і щезали в протягу

століть — для нас вони зовсім пропали і стали пустою формою; головне діло — життя. Значить, література і життя мусять стояти в якійсь тісній зв'язі. Се за всі віки виказує фізіологія і психологія, котрі кажуть, що кожний чоловіїс л и ш ТО може робити, говорити, думати, що вперед у формі вра­жень дойшло до його свідомості, і відтак тоті елементи може комбінувати, складати, ділити і переформовувати; але щось і о в с і м н о в о г о , зовсім відірваного від світу його вра­жень чоловік школи не мії і не може сотворити. Се був той м и м о в і л ь н и й , н е с в і д о м и й реалізм, к о н е ч н и й у всіх літературах, конечний в кожній стрічці кожного писателя. Друга річ — новіший реалізм літературний, зведений в певну науку, оброблений і уформований зовсім свідомо. Головна його підстава, те іменно питання — до чого має служити література? Найпершу відповідь подає історія всіх літератур: література певного часу повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок того часу. Сесю формулу в найчистіїшй формі бачимо переведену у російських реалісти? школи Писарєва, у Решетникова, Островського, М. Успенського (не «Чепенсь-кого», як прочитала редакція «Правди», так само, як торік з Добролюбова зробили Достолюбова). Се той, нелюбий ч. авторові «ультрареалізм», котрий, однако, при вгій своїй однобічності зробив великий поворот у літературі роешськш і навіяв у неї більше демократичного духу, більше охоти до пізнання народу, ніж деінде цілі довгі періоди ідеальних та сентиментальних літератур. Але література має безперечно ще другі, важніїш завдання для свого часу і для того народу, серед котрого постає. Вона повинна при всім реалізмі в описуванні також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок. До такої роботи не досить уже вправного ока, котре підглядить і опише найменшу дрібницю, — тут вже треба знання і науки, щоб уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться, але по яснім і твердім науковім методі. Така робота ціхує найкраще всю нову реальну літературну школу, втягаючу в літературу і психологію, і медицину та патологію, і педагогію, і другі науки. Тота наукова підкладка і аналіз становить іменно найбільшу вартість сеї нової літератури проти усіх давніших, вона запевняє довговічну стійність творам таких писателш, як Діїженс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Тургенев, Гонча-

83

ров, Лев Толстой, Фрейтаг, Шпільгаген і др. А яка ціль такої робота? Ціль її, очевидячки, така: вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити всею силою для під­держання добрих і усунення злих боків життя, — значить, зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру. Без тої культурної і поступової цілі, без тої научної підкладки і методу (про них у ч. автора «Нових прямувань» нема й згадки) література стане пустою забавкою інтелігенції, нікому ні до чого не потрібною, нічийому добру не служачою, а пригідною хіба для розривки багачам по добрім обіді. Се завдання зрозуміли всі реалісти, і тому-то письма їх попри всій реальності і правді усе виходять — глибоко тенденційні, т. є. вони подають факти і образи з життя не отак собі, для того, що се факти, але для того, що з них логічно і конечно виходить такий а такий вивід, і стараються ті факти без перекручування і натягання так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, ви­ходив природно і ясно і будив у нім самім певні чуття, певні сили до ділання в жаданім напрямі.

—- Га, то на такий спосіб література має бути тенденційна, парціальна! Вона, котра повинна стояти понад партіями і підлягати одним тільки чистим і високим законам естетики! — Такі крики чую вже наперед з-посеред наших «естетиків-писальників». Але я «не устрашаюсь».

— Стійте, добродії, — відповідаю рівнодушно. — Літе­ратура, стояча понад партіями, — се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої літератури не було ніколи. А ваші вічні закони естетики, се, шануючи день святий і вас яко ґречних, — старе сміття, котре супокійно догниває на сміт­нику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли — літерати, що пишуть на лікті повісті та фейлетони до німець­ких та французьких газет. У нас єдиний кодекс естетичний — життя. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно розв'яже, те й буде розв'язане.

А тепер зберім докупи все сказане про літературу, щоб закінчити тогу і так уже довгу бесіду про статейку «Сьогочасне літературне прямування».

Література, так як і наука сьогочасна, повинна бути робіт­ницею на полі людського поступу. її тенденція і метод повинні бути наукові. Вона громадить і описує факти щоден­ного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи, — се її н а у к о в и й р е а л і з м . Вона через те вказує хиби суспільного устрою там, де не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та н а -

84

м'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб — се її п о с т у п о в а т е н д е н ц і я . Розуміється, се посліднє вона може робити різними способами: то вліяючи на розум і переконання (реалісти французькі), то на чуття (ДЬженс, Дженюнс і більша часть реалістів росшських, так само і з наших Марко Вовчок і Федькович). Розуміється також, що вже само понят­тя «правди» вимагає, щоби в літературі змальовані були і всі національні окреміїїшості даного народу, — а сама ціль літератури — служити народові — вимагає, щоби вона була для нього зрозумілою. Таким способом, оба прославлені ч. автором «принципи» — народність і національність, се те саме, що й його самостійність — р е ч і конечні і природні, але зовсім не жодні провідні принципи, так як принципом не можна назвати спання, їдіння, дихання і т. п . , хоч се також речі правдиві, природні і для чоловіка конечні.

[ВСТУП ДО ДОКТОРСЬКОЇ ДИСЕРТАЦІЇ «ПОЛІТИЧНА ПОЕЗІЯ ШЕВЧЕНКА

1844—[18]47 pp.»]

Лишнім було б говорити про важність творів Шевченка в нашій літературі. Займає тн в ній неоспоримо перше місце, і, доки тривати буде українське слово, Шевченко не переста­не вважатися головою і завершенням одної многозначучої доби нашої літератури, котра хоч і видала його, але в ньому ж від першого його виступу бачила джерело нового для себе розвою і вітхнення. Від самих 40-х років ціла плеяда поетів і писателш іде за його слідом, творить, можна сказати, осібну школу його подражателш. Могучий дух, котрим він натхнув нашу літературу, не перестав віяти й досі, і нема українського поета і писателя пізнішої доби, котрий би вільний був від впливу того духу. Ідеї, порушені Шевченком або положені ним в основу творш поетичних, остаються живі й досі і довго ще не перестануть бути провідними ідеями української літе­ратури. Що більше, Шевченко, як усі генії, во многих погля­дах випередив суспільність, для котрої писав, так що многі його ідеї (особливо релнійні й соціальні) ще й тепер далеко не вибороли собі належного права серед української суспіль­ності, не то щоб мали застарітися. М. Драгоманов сказав був вправді в «Громаді» ( t i t . ) , що Шевченко є тепер для нас «em uberwundene Standpunkt»1, але сказав се переважно про Ш[ев-

Відкинугий погляд (нім.). — Ред.

85

ченк]ові погляди історичні на минувше України, та й то в однім з своїх листів соборних (р. 1884?) відкидав сей засуд, пишучи...

Як усякий геніальний писатель, котрого погляд і думки вибігали поза границі рідного краю, Шевченко мав вагу не тільки для н а с , русинів, а й для других суміжних народів, для цілої Слов 'янщини. Обставини життя, добрі й погані, тісно зв'язали його з суспільністю великоруською і з многими її представниками. Не без ваги остались також його зв'язки з поляками і відносини до них в житті і поезії. Раменами своєї поезії сягає він також до чехів, сербів, молдаван, кавказпш і киргизів, усюди по тих широченних просторах розсипаючи дорогі перли свого слова і свого глибоко гуманного, чистого чуття. І всюди по тих широченних просторах лунає нині ім'я нашого Кобзаря: його переводять, студіюють і стараються назначити йому відповідне місце в пантеоні духових батьків Слов 'янщини. 27 літ, що пройшли від його смерті, вспіли втихомирити пристрасті, що засліплювали супроти його очі особливо деяких поляків і великоруси?. Нарікання на ПОЛІ­ТИЧНИЙ сепаратизм і гайдамацтво замовкли, і коли й сьогодні ще прориваються в друку некорисні суди про нашого Кобза­р я , то хіба основані на недостаточному знакомстві з його поезією і на очевидних натяжках (як суд Урсина о безплоднім песимізмі і містицизмі Ш[евченка]) або пливучі з тіснозорого обскурантизму авторів, як суд Свистуна о атеїзмі і т. п. Лотішаючий факт, що навіть такі суди не виголошуються вже сьогодні, як ще перед 20 літами, просто тільки ad vocem1 імені Шевч[енка], але являються оперті на більш або менш ста­ранному і докладному розборі творів Шевч[енка]. Освічені, європейської міри критики, як Драгоманов, П и п і н , Спа-сович, Скабичевський і др., дуже високе місце визнають Шевченкові в загальнослов'янській літературі. Др[агоманов] пише в однім з своїх листів, що поезія Шевченка побіч пісень народних — се найкраще з усього, що досі проявив народ український. Скабичевський бачить в поезії Шевченка пер­ший прояв нових і нових доріг, на які повинна зійти всесвітня поезія разом з більшим здемократизуванням людської сус­пільності ( t i t . ) . Спасович п и ш е : поезія Шевченка — т о висо­к и й і п и ш н и й дуб, що самотньо і загадково зріс серед українських] стеггів ( c i t ) . А Пипін в своїй статті про рос[ій-ські] повісті Шевченка п и ш е : . . .

І встидно нам і сумно, що помимо признання за Шевчен­

ком так великої ваги, помимо первокласного впливу його на

нашу літературу й суспільність (гляди о тім статтю Др[агома-

' П р и звуці {лат.). — Ред.

86

нова], промови Барвінського, і промову Цеглинського, і статтю П[авли]ка в «Prz[egladzie] Sp[olecznym]»), ми й досі не маємо в літературі укр[аїнській] цінної праці, котра б гідно шеличувала пам'ять Кобзаря, не маємо критичного і повного образу його життя в зв'язку з розбором його творів і обставин суспільних, серед котрих він жив і розвивався. Правда, част­кових праць того роду, споминок, обрисів, критичних статей маємо чимало; на мові великоруській понаписували українці доволі про Шевченка, хоч і тут навіть найновіша робота того роду книжка Чалого «Жизнь и произведения Т. Шевч[енка]» далеко не вдовольняє всіх справедливих вимогів навіть щодо повноти матеріалу, не говорячи вже о розборі творів, котрий під цензурою російською для цілої і то найважнішої половини творів ІНевч[енка] просто неможливий. Не бракувало й не бракує праць часткових про Шевч[енка] і на мові україн­ській], особливо в Галичині, де в посліднім часі появилася й перша систематично зложена біографія і оцінка всіх важні­ших праць поета пера д-ра Ом. Огоновського. Однако праця та, хоч вповні відповідає своїй цілі, яко одно огниво в великім ланцюзі систематичного огляду всієї літератури русько-української, з конечності мусила ограничитися на головних фактах і не могла входити в подробиці; а тим менше могла виявити перед нами живий образ Кобзаря як чоловіка, артис­та й громадянина на тлі свого часу й своєї суспільності.

Здається, й доказувати не потрібно, що крайня вже пора взятися за вистудіювання Шевченка іменно в такий спосіб, яко появи історичної у всіх її фазах розвою і у всіх сучасних зв'язках. Часи, коли жив Шев[ченко], і часи туж по його смерті не могли того зробити. Могуче слово Кобзаря надто сильно зворушило було уми і пристрасті, розбудило надії і страхи, вражду і величання, щоб можлива була об'єктивна оцінка його думок і творш. Для такої оцінки не було й достаточно! перспективи, іменно для того, що Шевч[енко] дуже часто вибігав в будуще і що для оцінки тих програмових його думок треба було дійового досвіду цілих десятиліть. Тим-то й переважало в тім часі публіцистичне і полемічне відношення письменників до Шевченка. Замість старатися докладно вияснити собі думки Шевченка, їх розвій і їх зв'язок з його життям і суспільністю, письменники брали ті думки в відірваній формі, ставили їх як програми або нападали на них, а частенько було й ще гірше: вихапувано поодинокі слова й звороти з його творів, і покликувалися на них як на цитати з письма святого, як на докази ipse dixit1.

Сам сказав {лат.). — Ред.

87

Тільки в 1878 році М. Драгоманов в своїй статті «Шевчен­к о ] , укр[аїнофіли] й соціалізм]» перший звернув увагу на конечність історичного і генетичного студіювання Ш е в ч е н ­ка] і перший же в другім розділі своєї праці дав прекрасно оброблений нарис літературної і громадської фізіономії Ш е в ­ченка. До подібних думок, мабуть, незалежно, від Др[аго-ман]ова, дійшов і Т-ый в Одесі, котрий в своїй брошурі [«Тарас Григорьевич Шевч[енко] в отзывах о нем иностран­н о й печати» (cit. з Пет[рова]) ось що пише ... Ті самі думки висказав і я в р. 1882 в «Світі» і І. Кокорудз 1885 р. в «Зорі», хоча, сказати правду, на галицькім грунті думки ті були в значній мірі ріа desiderata1 задля недостачі матеріалів друко­ваних і задля недостачі живого наглядного знакомства з самим краєм, де родився Шевч[енко], з народом, серед котрого він ріс, з суспільністю, серед котрої розвивався. Усе це робить для нас Шевченка появою загадковою і малозро­зумілою в далеко більшій мірі, ніж для природних українців, а студії критикові, хоч би й як докладні, в такім ділі, як характеристика чоловіка і поета, далеко не можуть дати нам усього, що треба.

Пишу се я й маю на думці поперед усього браки отсеї моєї роботи, в котрій бажав би розібрати політичну поезію Ш е в ­ченка з доби розцвіту його таланту, 1844—1847 років. Правда, говорячи про політичну поезію Шевченка до 1847 року, я не можу поминути й провідних думок його національно-полі­тичної поезії першої доби, 1838—1844, особливо тих думок про Україну, Польщу, Московщину і Слов'янщину, які вика­зувалися в поемах «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайда­маки», «Никита Гайдай», «Невольник» і т. п. Історичний метод усього менше позволяє різати діяльність і думки чоло­віка на якісь різко відділені періоди, хоча б в житті того чоловіка й були не знати які різкі перевороти. Метод той вимагає поперед усього докладного вияснення вихідної точки і вдержання тої нитки, котра в'язала думки і діла історичного лиця в однім періоді з другим, а дальше вимагає не менше докладного пояснення нових впливів і товчків і тих змін, які звільна доконувалися серед них в даному історичному харак­тері. Та, як сказано, для доконання такої роботи далеко не весь ще матеріал зібраний і далеко не все зібране було мені доступне. Якраз про молоді літа Шевченка і про його діяль­ність до р. 1847 матеріали у нас зглядно найскупіші. Крім поминок Афанасьєва-Чужбинського, Білозерського, Лебе-динцева, С[авичева] М[икити], Сошенка, Селецького і ще деяких других, ми мусимо головно спиратися на власних

'Добрі побажання (лат.). — Ред.

88

творах Шевченкових і розсипаних по них в різних місцях автобіографічних замітках, на його автобіографії і мало-численних листах з часів 1841— [18]47 років. Матеріал се, щоправда, скупенький, і ані гадки рівняти його з тими величезними горами матеріалів, які мають під рукою біогра­фи світових поетів, як Гете, Шіллер, Пушкін або хоч би й Міцкевич та Словацький, -— та все-таки й сей матеріал, котрий особливо за послідні 10 рок[ів] значно збагатився (він збагатиться ще більше, коли буде опубліковане друге, вдвоє більше проти першого видання біографії Чалого), особливо через видання великоруських творів поета, 20 літ держаних Костомаровим у сховку, дає нам можливість виробити собі доволі ясне розуміння Шевченка в ту добу; образ, котрий уже тепер можемо списати на підставі звісного нам матеріалу, в основних нарисах, мабуть, не багато буде мії зміститися навіть тоді, коли вичерпаний буде можливий для того часу матеріал історичний. Матеріал такий, впрочім, в порівнянні з власними творами і признаннями поета завсігди буде мати тільки підрядну вагу, і для того ми в нашім дальшім розборі головно будемо опиратися на тих творах, контролюючи або доповнюючи їх тільки, де треба, свідоцтвами посторонніми.

Думаю, що не лишнім буде на закінчення сього вступу подати систематичний і, наскільки можна, критичний огляд першої і другої руки, а також пізніших праць, котрі служили мені підставою оцієї розвідки, тим більше, що такий огляд позволить мені в одній цілості зібрати деякі уваги, котрі прижилось би опісля пришпилювати в нотках під текстом.

«НАЙМИЧКА» Т. ШЕВЧЕНКА

[ ... ] Ніхто з критикш досі не пробував простудіїовати естетичні погляди Шевченка і яко писателя, і яко маляра. Власне росшські повісті, листи і «Дневник» дають для сього багатий матеріал. Спеціальна студія в тім напрямі мусить ще бути зроблена і поможе нам зрозуміти глибше психологію творчості нашого великого поета. Наразі я піднесу тільки одно, що мимоволі впадає в око кождому при читанні листів і повістей Шевченка. Є се його а д о р а ц і я ш т у к и . Штука є для Шевченка чимсь божественним, вічним, чимсь таким, до чого треба приступати з побожним трепетом. Великі майстри штуки — п о е т и , малярі та різьбярі є для нього предметом культу, віїт бажає мати їх діла все при собі, в

89

найтяжчих пригодах життя він поперед усього думає про них, тужить за н и м и , а тільки опісля думає про предмети щоденної потреби. Отеє високе розуміння штуки кермувало рукою Шевченка і при писанні «Наймички», воно, мабуть, застав­ляло його очищувати вибрану тему від усіх лишніх подробиць, від усіх, так сказати, жужлів буденного життя, щоби тим способом піднести звичайний життєвий факт в ясну сферу ідей. В тім пункті реалізм лучився у Шевченка з ідеалізмом. Вірно заобсервований і вміло вхоплений факт живої дійсності він старався тим способом перетворити в тип, скриста­лізувати в символічний образ самої ідеї [... ]

ФОРМАЛЬНИЙ І РЕАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

(Кілька уваг про IX і X випуск «Правди»)

Перший раз по довгих роках в літературі нашій наклюну­лась суперечка про принципіальне питання. Як розуміти націоналізм? З легкої руки порушила се питання «Правда», уважаючи націоналізм за щось вороже т[ак] зв[аному] космо­політизмові. Упімнення, котрі та редакція з рації того космо­політизму вважала потрібним дати галицько-руській моло-діжі, викликали посеред неї справедливе обурення, котре й проявилось в відповіді «Одного з молодіжі», надрукованій (по-руськи і руськими буквами) в краківському «Ognisku». Рівночасно і добродш Ч у д а к в «Зорі» розібрав се питання і принципіально, і практично з погляду на Галичину й Україну, а спеціально на українсько-руську літературу. Вся читаюча публіка мусить бути вдячна редакції «Зорі» за п о ­міщення тих многощнних статей д. Чудака, котрі, крім багат­ства нового матеріалу, визначуються таким смілим та гли­боким аналізом важних і насущних питань нашого духовного й літературного розвою. Тим штересніше було для нас про­читати в двох останніх випусках «Правди» кілька статей і заміток, що прямо чи посередньо піднімають дискусію про те саме питання; ми думаємо, що й для читателів «Зорі» не лишнім буде познайомитись трохи докладніше з поглядами того вісника, що мав бути органом, зв'язуючим інтеліїенщю українську з галицькою, а обі разом з духовими інтересами демократичної та поступової Європи.

На превеликий жаль, майже від самого початку редакція «Правди» сама собі зробила неможливим сповнювання того

90

швдання, ставлячи все діло на чисто формально-націо­нальному пункті, мірячи всі питання абстракційною націо­нальною мірою. Ми далекі від того, щоб нехтувати вагу н а ц і о н а л ь н о г о питання, т[о] є[сть] розвою н а р о д -н о с т і у всіх її питомих ф о р м а х (мові, звичаях, одежі і т. і.); але все-таки не хочемо ніколи забувати, що р о з в і й н а р о д н о с т і є т і л ь к и о д н и м з п р о я в і в р о з в о ю н а р о д у , проявом ріїшорядним з розвоєм еко­номічним, громадським, освітнім і т[аке] і[нше]. Певна річ, він тісно в'яжеться з усіма тими проявами розвою; але ж власне для того не можна його уважати за щось кардиналь­ного, найважливішого і виключно миродайного: розвій народ­ності без розвою ж и в о г о н а р о д у , його добробуту, освіти, ршності громадської і прав горожанських є або пустою мрією, доктриною або штучним, тепличним витвором. Національна література, штука і т. і. м у с и т ь же б у т и в и п л и в о м ж и в о ї п о т р е б и нації і заспокоювати ту потребу. Нація, котра помирає з голоду, в котрій 90 % людей не вміє ні читати ні писати і не має де facto1 ніякої політичної волі, — така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами «національними», рома­нами й поезіями дуже мало їй можна прислужитися2.

На лихо, редакція «Правди» або не бачить сього, або хоч бачить і зазначує факти, то не робить з них найпростіших висновків, щоб їх зложити в органічну цілість. І так, н[а]пр[иклад], вона вважає українську штунду «цілком логіч­ним добутком усієї суми тих життєвих обставин, до яких привело українсько-руський народ общерусское благо» («Правда», X, 65), т. є. попросту випливом «обрусения», а не випливом розвою думки релігійної, що почався ще в XVI і XIII в. і був тільки з у п и н е н и й обрусєнієм і центра-

'Фактично (лат.). — Ред. 2Дуже різкий приклад нерозуміння сих елементарних речей побачили ми

в відозві кружка руської академічної молодіжі* в справі першої прогульки артистичної чи, радше, устроєння ряду концертів по провінції для побіль­шення фонду на будову руського театру у Львові. Підносячи се діло, — правду кажучи діло добре і корисне, але не так-то дуже тяжке, ані важне, — до висоти важного патріотичного подвигу, молоді охотники до концертів не просять, а завзивають усіх інтелігентних русинів по провінції зав'язувати комітети для устроювання концертів, завзивають навіть простий люд, щоб спішив їм з поміччю; і се в хвилі, коли газети руські переповнені звістками про неврожай, про грозячий голод, про заразу худоби, про грозячі екзекуції податкові! Сей факт найліпше показує, до якої безсердечної іронії може довести людей щирих і гарячих чисто формальний патріотизм, без увага на потреби, життя і інтереси ж и в о г о н а р о д у . Ми боїмось навіть подумати, з яким чуттям прочитали сю відозву наші селяни, серед котрих панує вже тепер нетямний переполох перед голодом і руїною, і що вони подумають про патріотизм авторів тої відозви.

91

лізацією московською, а також розвою обставин соціальних, котрий з обрусєнієм не має нічогісінько спільного. Далі, редакція «Правди» хоч подає досить фактів економічних злиднів та руйнування українського народу, то, проте, якось ніколи не доходить до позитивної думки, як запобігти тим злидням і тому руйнуванню, а не доходить головно через те, що всі ті факти чисто економічні не раз і зовсім непотрібно підливає національним соусом. Вкінці і в самому національ­ному питанні редакція «Правди», хоч ясно бачить, що голов­не лихо українського діла в Росії лежить тепер в браку п о л і т и ч н о ї в о л і , то все-таки, любуючись в голосних і доволі фразистих наріканнях на деспотизм, досі ані разу не зняла речі про те, що треба робити українцям, щоб повалити той деспотизм і здобути політичну волю. Противно, повто­рюючи раз по разу, що українцям в Росії тепер н і ч о г о р о б и т и не м о ж н а , що там не тільки уряд, а й уся (або мало що не вся) інтелігенція і «раса» московська напосідається на знищення української народності, редакція «Правди» немовбито силкується доказувати, що українці за політичну волю боротись не думають і що навіть виборення політичної волі Україні нічого не поможе, бо зміцнить силу її завзятущих ворогів, пажерливих москалів. А в такім разі ми бачимо для російської України тільки два виходи: або п о -гибати помимо всяких голосінь о повній самостійності, або ждати якого-небудь чуда, якоїсь європейської катастрофи, котра б одірвала Україну од Росії і зробила з неї щось подібного до нинішньої Болгари. В обох разах програма «Правди» зводиться на азіатське, фаталістичне слово «ждати». Як на орган, що має бути посередником між Україною, Галичиною і Європою, се досить таки дивоглядно.

Не менш цікавий і ось я к и й факт. В самих принципіаль-них статтях «Правди», як в статті «Національне питання в Росії» та в відповіді «Зорі» на статті д. Чудака, не бачимо того, що називається історичним і порівнюючо-історичним грун­том. Вказується там звичайно на таке чи інше явище, дається тому явищу така чи інша назва, згадується часом і про те, що явище таке тягнеться от уже тільки роки або століття, але ніколи не порушується навіть питання: що за причина сього явища? Відки воно взялось і чим піддержується? Чи є такі або подібні явища в других краях і як вони там проявляються? А прецінь же се питання дуже важні, трохи чи не найважніші для доброго розуміння даного явища!

Візьмемо приміри. В статті «Національне питання в Роси» виказано, що Росія — н е знати докладно, чи сам тільки уряд, чи й уся суспільність російська, — утискає здавен-давна і утискає досі Україну, не дає розвиватись її національному 92

життю. Правду кажучи, нового в цій статті не сказано нічого; новим в ній являється хіба метод писати статтю про націо­нальне питання в Росії по самому майже Каткову. Бо й справді, три чверті тої статті зложені з довгих виписок із катковських статей, що друкувались в «Московских ведомо­стях», «Современных известиях», «Русском вестнике» 1863— 1866 роюв. Кого думав автор повчити сими виписками про речі, мелені й перемелені і в Росії, і у нас, — годі зміркувати. Але що виписками тими він поставив діло в темний кут, даючи догадуватись раз, що се були погляди уряду, другий раз, що так думала вся суспільність росшська, — се зовсім не добре. Не добре й те, щ о , вказуючи такі погляди чи то уряду, чи суспільності росіїіської, віїї не запитав себе: а яка була причина тих поглядав? Звідки у Каткова і його товаришів взялась та ідея «государственности» і що в тій ідеї є таке, що додавало їй ваги? Бо треба ж признати, що хоч яким там чоловіком був Катков, але все-таки глупим невіжею він не був, але замолоду пройшов ліберальну школу вкупі з Герце­н о м , Бєлінським, Бакушним і др. Хоча б і подумати так, що ідею «государственности» віїї підхопив і розвивав для кар'єри особистої (воно не зовсім вірно, бо ідея та була угловим каменем гегеліанської філософії, котрою пройнявся Катков замолоду в кружку Станкевича), то все ж таки хоч у людей, котрі слухали його с л о в і признавали їм правду і йшли за н и м и , признати треба якесь переконання, щось більше, ніж страх за свою шкуру і ніж бажання кар'єри. І дальше: чи автор думає, що один тільки Катков в усьому світі, одна тільки росшська, чи спеціально московська суспільність хорує ідеєю «государственности», т. є. державної цивілізації і швеляції? Чи віїї не бачить, що дається нині в конституїдйшй Німеч­чині? Чи не знає, як поступає Бісмарк з поляками та ельзас­цями? Чи не чував ш к о л и , що німецький філософ Гартман (той самий, що видумав Київське князшство) видумав також слово ausrotten1 як квінтесенцію поступування уряду німець­кого з поляками? Не можу допустити, щоб автор не знав сього, — в ш же ж і «Revue contemporaine» в оригіналі цитує, значить, все-таки знає дещо про Європу. А коли знає, то чому не згадує про ті факти, такі необхідні для оцінки росіїіської катковщини? Отсим-то й ба, що і Бісмарк, і його Гартман, нищачи поляків у Познаньщині, руйнуючи Ельзас для того тільки, щоб викоренити там елемент французький і симпатію до Франції, роблять се виключно іменем улюбленого редак­цією «Правди» н а ц і о н а л і з м у , іменем « ч и с т о т и р а с и » і « о д н о р і д н о с т і н а ц і о н а л ь н о ї

Знищувати (нім.). — Ред.

93

д е р ж а в и», т. є. іменем таких речей, до котрих редакція «Правди» зітхає, як до найвищих ідеалів цивілізації людської і поступу політичного.

Не завадить звернути увагу на статейку1 «Про національ­но-політичне виховання» (вип. X, 1— 4), де редакція з тою самою міркою виключного націоналізму підступає до справ галицько-буковинських. Скелет аргументації тої статейки чисто догматичний. «У кождого народу були і є свої ренегати, свої запроданці, свої зрадники, своє, так мовити, сміття». Має таке сміття й гадицько-руська суспільність, а є н и м , звісна річ, так звані «общерусские». Се результат патоло­гічного становища й національної руської суспільності і урядових сфер, — значить, до дезинфекції і оздоровлення ред[акція] «Правди» покликає й суспільність, і урядові сфери. Суспільність повинна «зазброюватись освітою, вольним сло­вом, сміливою думкою і солідарністю», а уряд не повинен сприяти розростові того, що ми називаємо нашим руським сміттям, бо прецінь же «не від кого, як від уряду, залежить обставити школу такою чи іншою професурою, такими чи іншими підручниками». Не знаємо, чи дуже вдячний буде уряд галицький редакції «Правди» за її мудру раду; але нам здається, що ся рада — та не так-то дуже й мудра, а навіть не зовсім чиста. Редакція «Правди» не зовсім вірно думає, що «не від кого, як від уряду, залежить обставити школу такою чи іншою професурою». Може, воно в Росії й так, а у нас не зовсім так. У нас є [так] при обсаджуванні професури, коли з двох компетентів на якесь місце учитель «об'єдинитель» викажеться ліпшою кваліфікацією і більшими заслугами, ніж учитель «українофіл» (впрочім, про погляди політичні при обсаджуванні «професур» уряд не має права й питати к а н ­дидатів), то уряд без потоптання справедливості не може дати сього місця українофілові, а мусить дати його об'єдинителеві. Радячи урядові поступати противно, ред[акція] «Правди» в своїм великім лібералізмі попихає його на дорогу протекцій, непотизму і несправедливості, а все іменем єдиного, непо­рушного принципу націоналізму! І дарма редакція засте­рігається проти такої дезинфекції, яку справлено процесами Ад[ольфа] Добрянського і сп[ілки], — бо, раз прикликавши уряд мішатися в наші партійні відносини, судити, що у нас є «сміття», а що чисте зерно, протегувати одних, а не давати розросту другим, подається такі преміси, з котрих дезин-фекція в роді процесів Добрянського є тільки простим випли­вом логічним.

в ж и в а ю сього слова, бо годі ужити іншого, хоч ред. «Правди» в назві «статейка» вбачає «зневагу» і дає д. Чудакові лекцію ввічливості за те, що «працю» Хенера...

94

Та й самі ті прозвища «сміття», «ренегати», «запроданці»! Як легко н и м и кидати, а як тяжко дійти з ними до якого-не-будь ладу! Вже се одно, що в Галичині обі «партії» руські завзято кидають одна на одну тими прозвищами, повинно б наказати ред[акції] «Правди» бути осторожною. Та й що значить слово «ренегат»? Значить чоловіка, котрий негує, відкидає те, що до нього вважалось як positum1, як щось нерушиме. В такім разі ІПашкевич, відкидаючи нерушиму до його часу церковщину і етимологію, з повним правом міг бути названий ренегатом, і кожний напрямок, котрий свої п р и н ­ципи вважає за positum, за річ, обов'язкову для всіх, має таке саме право назвати ренегатом всіх тих, що не держаться його принципів. Значить, вартість сеї назви чисто суб'єктивна: я прикладаю до другого свою особисту мірку, і коли він ггід неї не підходить, так зараз і ренегат! А що дехто з цих наших «ренегатів», з того нашого «сміття» (н[а]пр., Наумович, Дідицький і др.) зробив для розвою галицько-руської сус­пільності і простого народу десять раз більше, ніж деяка сотня неренегатів, про се редакції «Правди» байдуже, бо се не підходить під мірку виключно національну. І знов тут п р и ­ходиться нам повторити те, що ми сказали вище. Ред[акція] «Правди» сміло гукає: ренегати, сміття, запроданці, — а навіть думкою не збігає в той бік, щоб запитати себе: а відки ж вони взялись? Що їх породило і що їх держить на світі? Правда, ред[акція] «Правди» склоняється до признання, що крім «запроданства», т. є. рублів, є тут ще щось інше, є «відповідний грунт», є «атмосфера, що сприяє зростати бу­р'яну». Що се за грунт, яка се атмосфера, редакція не вияснює, хоч се, мабуть, повинно б бути першим її ділом, коли хоче подавати рецепти санаційні. Що грунт такий справді єсть і то не в самій інтелігенції, а і в простім народі, і то не лиш в темнім, а і в освіченім, на се ми подаємо ред[акції] «Правди» ось я к и й факт, — нехай розміркує! Був час, що «Наука» Наумовича мала около 3000 передплатників, ч и с л о , до якого н і к о л и не доходила жодна часопись «українофільська». «Наука» та держиться й досі, і народ читає її з уподобанням, помимо процесів, еміграції Наумовича і заказів консисторіальних і Т. ін. «Правда русская» Гр. Куп-чанка розходиться між народом також дуже численно; ми знаємо случаї, що навіть в селах, як на наші обставини, найбільш освічені мужики передплачують її потайки, боячись священика-народовця і заказу консисторіального, і хоч мають читальню, то газету Купчанка читають приватно по хатах і ховаються з нею, як з не знати яким добром, — і се

Встановлене (лат.). — Ред.

95

ті самі мужики, що устроюють урочисті вечорниці в пам'ять Ш е в ч е н к а й Ш а ш к е в и ч а ! А не забуваймо, що і між інтелігентними галицько-руськими «запроданцями» нахо­дяться люди, котрі, чи то за мужиком, чи за справою язика та письма руського десять раз сміліше уймуться, десять раз скоріше наразяться властям і всяким «сильным мира сего», ніж не один народовець. Не забуваймо, що між тими «запро­данцями» находились і находяться люди, що весь вік жиють в найскромніших відносинах, в тісноті й бідності, служачи справі, котра їм видається справедливою, що не вагуються наложити руку на себе, коли побачать, що діло, в котрому вони бачили силу і честь народну, упадає. Коли чую, що до таких людей прикладається слово «запроданці», то все мені пригадуються давні відьми та чарівниці, котрих усякі орто­докси палили на стосах за те, що вони «запродались чортові», хоч ті нещасні «запроданці» жили звичайно в найбільшій нужді і ніколи не мали ніякої користі з того запродання.

З такою самою формально національною міркою ред[ак-ція] «Правди» підходить до міркування про відносини русинів до літератури російської. «Правду мовити, ми гаразд не тямимо, що в сій справі неясного і що треба вияснити. Відносини українсько-руської (але не «общеруської») інте­лігенції до російського письменства і до великоруського, чи московського народу повинні бути такими самісінькими, як і до всякого іншого письменства, чи то до французького, чи до шведського, як і до кожного з сусідніх народів: хто хоче і має на те спроможність, нехай читає, нехай стежить, як хоче, письменство». І, сказавши сю непохитну догму, ред[акція] «Правди» думає, мабуть, що сказала не знати яку мудрість, хоч на самому чолі тої мудрості сама поклала фатальні слова: «ми не тямимо гаразд». А коли не тямите, так пощо ж догми ставите і другим вірити в них приказуєте? І п о щ о, н є т я м л я ч и г а р а з д д і л а , п о д а є т е п е р е д у с і є ю У к р а ї н о ю д о н о с н а Т о в а р и с т в о Ш е в ч е н к а , що о с ь , м о в л я в , в о н о в с в о є м у о р г а н і у с т а м и д о б р о д і я Ч у д а к а п р о п а г у є « о б щ е р у с ь к і с т ь»? Чи се гарно, чи се до лиця українсько-європейському органові?

А що воно справді так, що ред[акція] «Правди» не тямить і не хоче тямити того, про що взялась відповідати «Зорі», се видно вже з вищенаведених слів її доктринерської і пустої догми. Д[обродій] Чудак в «Зорі» навів цілу купу фактів, щоб показати, що література російська для русинів-українців має далеко іншу, відмінну вагу, ніж всі другі літератури євро­пейські; відповідаючи «Зорі», повинна б була редакція «Правди» поперед усього вдарити на сей пункт, розібрати і

96

розважити ті факти. Так ні , ред[акція] «Правди» замість того виголошує свою догму і думає, що нею вже відразу прикрила всі аргументи д. Чудака. Але для нас, галицьких русинів, котрі на собі самих досвідили, як безмірно відмінний вплив мали на нас твори Ауербаха, ІПпільгагена, Дюма, Діккенса і дру­гих] європейців а твори Тургенева, Толстого, Щедріна, Ус­пенського, Решетникова та Некрасова і др., — для нас ся догма ред[акції] «Правди» є тільки в'язанкою пустих слів, нічим більше. Коли ред[акція] «Правди» не тямить гаразд, чому се так, то ми їй скажемо. Коли твори літератур євро­пейських нам п о д о б а л и с ь , порушували наш с м а к е с т е т и ч н и й і н а ш у ф а н т а з і ю , то твори росіян м у ч и л и н а с , порушували н а ш е с у м л і н -н я, будили в нас ч о л о в і к а , б у д и л и л ю б о в до б і д н и х та п о к р и в д ж е н и х . Отеє іменно, а не пропаганду общеруськості, мали на меті давні статті д. Українця в «Правді», це показує й стаття д. Чудака в «Зорі».

Правда, статті ті, крім загальнолюдського, демократич­ного боку, мають ще й бік політичний, і ред[акція] «Правди» проти нього загородилась знов догмою: відносини русинів до московського народу повинні бути такі самі, як і до всякого другого народу. Дивно н а м , що се говорить редакція органу п о л і т и ч н о г о , котрій мусять бути відомі реальні факти й обставини, а в числі їх і такі, що більша половина русинів-українців живе в Росії, безпосередньо приклеєна до народу московського, що той народ московський утворив велику державу, до котрої так чи ш а к звертаються очі всієї Слов'ян­щ и н и , що та держава обнімає з двох бокш і Галицьку Русь, що той народ московський витворив життя духове, літера­турне й наукове, котре також тисячними потоками ненастан­но впливає і на Україну, й на н а с . Нащо далеко шукати! Візьмім примір Угорщини, і нехай ред [акція] «Правди» скаже по совісті: нема найменшої різниці, чи русини угорські пильніше звертають увагу на мадяр, чи на Росіїо! А все ж таки, доки ті русини звертали очі свої на Росію, у них проявлялось хоч яке-таке життя народне, були хоч які-такі писателі, газети, починався й рух народний, прокидалось і «народов-ство» серед молодіжі. А тепер, коли зв'язки з Росією порваті, коли очі угорської інтелігенції звернулись до Пешта, — що там осталось?

Пора нам кіїгчити цю замітку. З жалем сказати мусимо: зовсім не того ми ждали від «Правди», зовсім не такі мали надії в часі, коли вона засновувалась і коли й самі ми готові були всіма силами допомагати її зростові. І коли б ми мусили вважати «Правду» таку, як вона тепер є, міркою того, чим стала українська штелявнція і до чого дійшла політична та

7 - 8424 97

громадська думка серед неї, то ми мусили б тільки руки заломити. На щастя, так воно не є, і в самій «Правді» деякі статті (як, приміром], дуже інтересна з многих поглядів стаття «Слов'янським гостям») показують, що там не пере­велись, є ще люди, у котрих слово українське не на те тільки, щоб молоти ні в дрова, ні в тріски що на язик навернеться — про Сербію, про Занзібар, про шведську конституцію, про пггунду, про швейцарські альменди і про полонізацію русинів в Галичині, — але служить до виказування поважних поглядів. Остається нам тільки бажати, щоб такі поважні люди взяли в ред[акції] «Правди» верх над тими, що, по словам старого Софокла, «мабуть, вітряками вродились — та й мелють».

СЛОВО ПРО КРИТИКУ

Бажаючи пильніше і систематичніше, ніж досі в «Житті і слові», занятися оглядом нашої белетристичної продукції, ми мусимо поперед усього сказати кілька слів про те, як ми розуміємо завдання і метод літературної критики. У нас часто ще можна почути голоси, що задля браку критики наша літературна продукція йде самопас, що критика повинна давати напрям літературній продукції, кермувати нею, немов виховувати літератів і белетристів. Нам здається, що такі жадання так само несправедливі, пересадні, так само поляга­ють на хибнім розумінні завдань критики, як, наприклад, думка, що граматика має нас навчити чистої і правильної мови. Колись і критики і граматики, може, й думали так, що вони можуть командувати — одні поезією, другі мовою, — та думка така давно закинена. Гомер зробився незрівнянним майстром грецької мови, не вмівпш ані крихти граматики, і незрівнянним поетом в часі, коли не було ніяких критиків, окрім тої публіки, котрій він співав і рецитував свої епопеї; натомість часи, в котрих переважає командуюча критика і командуюча граматика, се, звичайно, часи вузького педан­тизму, схоластики, упадку творчості і упадку доброго стилю в мові. При тім історія літератур усіх народів показує нам одно загальне правило, що кождий великий талант опрокидав установлені правила критичні, творив разом з великими творами і нові критичні міри для них, вказував нові точки опори, нові горизонти для критики, значить, критика ніколи не була* керманичем для літературної творчості, а завсігди шкутильгала за нею, обчислювала готові вже здобутки, пояс­нювала їх, що так скажемо, розжовувала для публіки, по-

98

пуляризуваладля широкого загалу. Хотячи чи не хотячи, вона мусить бути не догматичною, а аналітичною, не дедуктивною, а індуктивною. Супроти літературного твору критик не суддя, не Зевс-громовержець, а тямущий справоздавець. Він роз­глядає твір з усяких можливих боків, а властиво з такого боку, з якого йому хочеться, і реферує публіці, що бачить. Він один із публіки, і голос його має принципіально не більше значен­ня, як голос усякого другого читача. Коли який твір без­дарний і нужденний, критикові вільно, так само як кождому читачеві, або зовсім не читати його, або по прочитанні кількох сторінок кинути його з обуренням, або висміяти, або вилаяти, — одним словом, йому вільно зробити прилюдно те, що кождий читач може зробити з тим твором у себе дома. Нема нічого фальшивішого, як говорити: не критикуйте занадто остро, бо тим знеохочуєте молодих робітників. Се зовсім те саме значить, як коли би хто сказав до публіки: не купуйте сю книжку, не читайте її надто уважно, бо зможете знудитись, або розгніватись, або обуритись і потому не купити другої книжки сього автора, а се йому буде дуже неприємно. Ну так, але ж книжки на те пишуться, щоб їх читати, а на те читаються, щоб роздумати прочитане, а коли те прочитане глупе, вкучне або підле, то був би чоловік коло­да —не чоловік, якби не позіхнув, не сплюнув, не обурився. Те самісіньке право має й критик, тільки що на тім його праві тяжить ще й обов'язок умотивувати, вияснити, для чого він позіває, для чого злиться, для чого обурюється. Значить, він мусить зробити те, до чого звичайний читач інколи буває неспосібний, а деколи тільки не має часу; те, що загал (або найосвіченіша, найвразливіша часть загалу) почуває, він по­винен висказати словами, обставити аргументами, підвести під якісь вищі принципи, м о в у ч у т т я п е р е ­к л а с т и н а м о в у р о з у м у .

Так ми розуміємо значення і завдання критики літе­ратурної і в такім дусі бажали б її провадити. Поучати авторів, навіть молодих: так маєте писати, туди маєте йти, на се звертати увагу, а того вистерігатися, — не наша річ. Нехай автори самі працюють над собою, самі розвивають свій талант, самі шукають собі таких стежок, які найвідповідніші їх талантові, — се, впрочім, і без того звичайно так діється, а про менторування авторів критикою можна те саме сказати, що Гете сказав загалом про педагогію:

Selbst Pallas kommt, als Mentor nicht zu Ehren; Am Ende treiben sie's in Hirer Weise fort, Als wenn sie nicht erzogen waren .

'Навіть Палладі, які Менторові, повчання не приносять честі; зрештою, вони не перестають на свій лад повчати, немовби не мали ніякого виховання (нім.). — Ред.

7- 99

Ми пишемо не для писателів, а для публіки, а коли котрий автор може з нашої критики чому-небудь навчитися, то тому самому, певно, навчився б, вислухавши голоси других своїх інтелігентних читачів. >

Та критик, як чоловік інтелігентний, що живе в певнім національнім і суспільнім окруженні, має вироблені певні погляди, уподобання і симпатії, має ще одно право. Читаючи якийсь твір літературний, він не мусить затопитися в нім, заглибитися в нім так, щоб не бачив нічого за рамами того світу, я к и й сотворила фантазія автора даного твору. Він не мусить робитися духовим невольником автора, не мусить іти покірно там, де його автор провадить. Він може, коли хоче, сперечатися з автором, супротиставити його фіктивному світові свій власний ідейний або дійсний, реальний світ, може квестіонувати і точку виходу, і грунт, і спосіб поступування автора. Він не обов'язаний до такої об'єктивності як критик науковий; він може супроти авторового суб'єктивізму вису­нути свій суб'єктивізм, — звісно, без фальшування автора, без підсування йому того, чого автор не говорив, без злобної несправедливості.

Сучасна літературна теорія і практика безмірно розши­рила границі літературної творчості, здобула для неї обширні терени, донедавна зовсім для неї недоступні, а заразом вика­зала нікчемність усіх давніх т<ак> зв<аних> естетичних фор­мул і літературних родів та категорій. Ми зрозуміли, що те, що нам донедавна (ба ще й досі) у школах подавано як правила та дефініції епопеї, драми, балади і т. і., — повна нісенітниця, а властиво недокладний опис одного якогось твору або вираз поглядів на творчість в однім якімсь моменті історичнім і вже зовсім не надається до дефініції подібних творів других і з других часів. Дефініція епопеї гомерівської зовсім не підходить для характеристики «Енеїди», ані «ІПах-наме», ані «Пісні про Нібелунгів», ані «Пісні про Роланда», ані «Божеської комедії», ані «Беовульфа»; кожда дана епопея вимагає осібної дефініції, то значить, що кожда дефініція епопеї, узагальнена на всі епопеї, буде дурницею. Те саме треба сказати й про всі другі наші книжкові категорії. Кождий час, кожда суспільність має свої осібні естетичні міри для творів літературних, а змушуючи, впрочім, молодіж оціню­вати стародавні твори літературні естетичною мовою «тих часів і того народу, де вони повстали», т. є. такою мірою, котрої ані ученики, ані вчителі, ані взагалі ніхто на світі, звичайно, не знає і не може знати вповні, се значить притлум­лювати в молодежі власне естетичне чуття, вмовляти в неї, що їй повинно подобатися власне те, що противне її природ­ному смакові. На ділі всі ми міримо старі і нові твори одною,

100

нашою власною естетичною мірою, і коли не хочемо бути фарисеями, то скажемо, що вкучні місця у Гомера так само нас нудять, як вкучні балакання в Гетевім «Вільгельмі Мей-стрі», що пустомельство Ціцерона так само обридливе для нас, як пустомельство в наших сучасних експозе про за-граничну політику. Чи і як відчували се все старі греки і старі римляни, читаючи ті старі твори, сього нехай докопуються археологи; коли ми маємо читати старі епопеї, драми та поеми, тю будемо шукати в них того, що нас порушить до живого, що відповідає нашим естетичним почуттям, бо чужи­ми почуттями відчувати не можемо.

Знівечення естетичних рамок і схоластичних шухлядок — що се значить? Значить признання повного, неограниченого права індивідуальності, особи автора в тій найбільш особистій індивідуальній функції людській, якою є літературна твор­чість. Нехай особа автора, його світогляд, його спосіб відчу­вання внішнього і внутрішнього світу і його стиль виявляєть­ся в його творі якнайповніше, нехай твір має в собі я к н а й ­більше його живої крові і його нервів. Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших звору­шень і почувань сучасного чоловіка, а затим і причинок до пізнання того чоловіка у його найвищих, найсубтильніших змаганнях та бажаннях, а затим причинок до пізнання часу і суспільності, серед яких він повстав. Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном, якнайповніший вираз авторської індивідуальності в його творах — се характерний, пануючий оклик наших часів. Та сей тріумф індивідуалізму в сучасній літературній творчості надає тій творчості заразом велике соціальне зна­чення. Навіть в тих своїх відломах і проявах, що найсисте-матичніше тікають від усяких соціальних тем, найзавзятіше відхрещуються від зв'язку з суспільністю, найрадикальніше йдуть або силуються йти врозріз з її утертими виображен-н я м и , з її смаком і віруваннями, бачимо коли вже не зовсім безцільне і бездарне шукання оригінальності, quand meme 1

хоч би се була тільки така оригінальність, щоб, замість на ногах, ходити на голові, — коли вже не хоробливі вибрики зіпсованого смаку, не проби драпатися по стінах («малювати словами», «робити музику словами» і т. і.), то в усякім разі документи певних суспільних процесів, симптоми хвороб (сучасний декадентизм — симптом хворобливого,рознерву-вання, безідейності і відчутої безцільності життя сегІед бур­жуазної молодежі різних країв) та духових переломів, котрих обсяг далеко ширший, котрих джерела сягають далеко глиб-

хНавіть (франц.). — Ред.

101

\

ше, ніж се хочуть і, частенько, ніж уміють сказати ті писателі, що дають їм літературний вираз у своїх творах.

Та, лишаючи набоці ті літературні аберації, треба сказати, що ніколи ще література не була в такім живім та тіснім зв'язку з суспільним розвоєм, з провідними суспільними змаганнями, з кипучою класовою боротьбою, як в нашім вщі, ніколи вона не була таким правдивим, свідомим та живим виразом інтересів, смаку, поглядів і почувань суспільності, не була таким сильним двигачем поступу і розвою, як в нашім вщі. Коли хто говорить, що поезія, літературна творчість в нашім реальнім та практичнім вщі упадає, то говорить се або сліпий, що має очі а не бачить, або чоловік, що не хоче бачити того, що діється довкола. І коли хто говорить, що поетові не слід займатися пропагандою якихось ідей та ідеалів, що суспільна боротьба, національні свари, такі чи інші реформи не його річ, то се говорить тільки його власна безсильність. Все вільно поетові; він чоловік, і йому вільно інтересуватися, пройматися всім тим, чим інтересуються люди. Противно, чим ш и р ш и й , різносторонніший буде круг його інтересів,' чим багатший скарб його спостережень і почувань, тим більшим талантом будемо його вважати, тим тісніший і різнородніший буде його зв'язок з суспільністю, тим більший і тривкіший буде його вплив на суспільність. І ніякі правила та ограничения для нього не обов'язкові, крім правил доброго смаку, всякий твір буде добрий, крім вкучного та безхарак­терного.

ІЗ СЕКРЕТІВ ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ

1. Вступні уваги про критику

Певно, не раз тобі доводилося, шановний читачу, вичи­тувати в критичних статтях та оцінках такі осуди, я к : отеє місце вийшло вельми поетичне, мова у сього автора вельми мелодійна, або навпаки: в тих віршах нема й сліду поезії, проза сього автора суха, мертва, рапава, вірш дерев'яний і т. д. І коли ти не привик без думки повторяти чужі осуди або хоч бажав виробити ясне виображення про те, що властиво значать оті критичні фрази, я к и м способом критик дійшов до свого осуду і як міг би його виправдати перед скрупу-лятним трибуналом, то нема що й казати, твоє бажання буде даремне. Критик не говорив тобі нічого більше, не мотивував

102

свого осуду або в найліпшім разі вдовольнився тим, що приводив пару віршів або пару рядків прози з критикованого автора, додавав від себе пару окриків вроді: осі як сей пише або: ну, що сказати про такий уступ! — і д и ш М й тобі самому до волі осудити, як же властиво пише тої і що справді сказати про сей або той уступ. А властиво нї^ІШн не лишав тобі сього до волі, а всією своєю аргументацією силкувався згори накинута, сугестувати тобі свою думку. Не можна робити йому з сього закиду. Очевидно, кождий, хто п и ш е , чинить се в тім намірі, щоби піддати, сугестувати другим якісь думки, чуття, виображення, тільки що один уживає для сеї цілі поетичної форми, другий наукової аргументації, третій — критики. Правда, кошти продукції сугестування на сих трьох шляхах досить не однакові. Поет для доконання сугестії мусить розворушити цілу свою духову істоту, зворушити своє чуття, напружити свою уяву, одним словом, мусить сам не тільки в дшеності, але ще й другий раз, репродуктивно, в своїй душі пережити все те, що хоче вилити в поетичнім творі, пережити якнайповніше і найштенсивніше, щоби пережите могло вилитися в слова, якнайбільше відповідні дійсному переживанню; в юнці попрацювати ще над тим, уже зовсім технічно, щоби ті його слова уложилися в форму, яка би не тільки не затемнювала яркості того безпосереднього переживання, але ще й в додатку підносила б те переживання понад рівень буденної дшеності, надавала б йому коли вже не якесь вище, символічне значення, то бодай будила в душі читача певні суголосні тони як часті якоїсь ширшої мелодії, збуджувала би в ній певні тривкі вібрації, що не втихали б і по прочитанні твору, вводили би в неї хвилювання, згідне з її власними споминами, і таким робом чинили би прочитане не тільки моментально пережитим, але ршночасно, частиною, відгуком чогось давно пережитого і похороненого в пам'яті. Його сугестія мусить, проте, зворушити так само'внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно життєвого досвіду, нове п е р е ж и т т я і рівночасно зщплюючи те нове з тим запасом виображень та досвідів, які є активні або які дрімають в душі читачевій. Сказавши коротко: поет розширює зміст нашого внутрішнього «я», зворушуючи його до більшої або меншої глибини.

Учений не сягав так глибоко, а бодай не мусить сягати. Він відкликається до розуму. Його мета — розширити обсяг з н а н н я , поглибити розуміїшя механізму, я к и м сплітаються і доконуються явища. Правда, і тут його сугестія звичайно не є чисто розумова, хіба де-небудь у математиці. Адже ж наші розумові засоби підлягають тим самим психічним законам зціїтлення, асоціації образш і ідей, як усякі інші; значить,

юз

усяке нове зціплення, яке до нашої розумової скарбниці вносить вклад ученого, мусить розривати масу старих зціп­лень, які там були вже давніше, значить, мусить зворушити не тільки чисто розумові, логічні зв 'язки, але весь духовий організм, значить, і чуття, що є постійним і неминучим резонансом всякого, хоч би й як абстрактно-розумового духового процесу. Та сього не досить. Адже ж учений, викла­даючи нам здобутки науки, мусить послугуватися мовою, і то не якоюсь абстрактною, а тою звичайною, витвореною істо­рично, привичною для нас. А се значить, що коли він говорить або коли ви читаєте його виклад, то без огляду на його і на вашу волю самі його слова викликають у вашій уяві величезні ряди образів, не раз зовсім відмінних від тих, які бажав викликати в вас автор. Ті побічні образи забирають значну часть вашої духовної енергії, спроваджують утому, наводять нудьгу; річ талановитого писателя викликувати якнайменше таких побічних виображень, якнайменше роз­сівати увагу читача, концентруючи її на головній течії аргу­ментації. Значить, те, що ми назвали поетичною сугестією, є почасти і в науковій сугестії; чим докладніша, доказніша має бути наука, тим сильніше мусить учений боротися з сею поетичною сугестією, отже, поперед усього з мовою, —відси йде, напр., конечність витворювати наукову термінологію, звичайно, дику, варварську в очах філолога, або звичай уживати для такої термінології чужих слів, відірваних від живого зв'язку тої мови, в яку їх вплетено, — на те, щоби не збуджували ніяких побічних образів в уяві.

А яка ж є сугестія літературного критика? Чи вона п о ­етична? Деякі сучасні французькі критики, головно Леметр, готові зупинитися на тім. Ось, напр., Леметрові слова про критику, висказані в його статті про Поля Бурже. «Зовсім очевидно, щ о , як і всякий інший писатель, критик мусить вкладати в свої твори свій темперамент і свої погляди на життя, бо ж він своїм розумом описує розум інших... Значить, критика є так само особистою, так само релятивною і через те (?) так само цікавою, як і всі інші роди літератури». Завважте, Леметр подає ті крайнє недокладні і в значній мірі невірні слова як речі, що розуміються самі собою! А тим часом яка ж тут логіка? Коли критик вкладає в свої твори свої погляди на життя, то які се можуть бути погляди? Або вони будуть — лишимо на боці догматичне «вірні — невірні» — ну, згідні з поглядами більшості його читачів, так сказати, вульгарні, і в такім разі критик не буде потребувати моти­вувати їх ближче, — або вони суперечні з поглядами біль­шості, в такім чи іншім напрямі революційні, і в такім разі критик мусить зробитися пропагандистом, мусить мотиву-104

вати свої погляди більше або менше науковим способом. Чим більше наукові, спокійні, ясні, влучні будуть його аргументи, тим ліпше для нього і для його справи. Значить, виходило би, що чим більше критик зблизиться до типу ученого, тим ліпше відповість своїй задачі. Але ні ! По думці Леметра, з його слів виходить, що критика мусить бути о с о б и с т а ! Чому? Мабуть тому, щ о , крім своїх п о г л я д і в (значить, крім засобу свого з н а н н я ) , критик вносить у свій твір також свій т е м п е р а м е н т (значить, засіб свого чуття і навіть хви­левих настроїв). Так що ж з того? Учений також не може знівечити в собі впливів свого темпераменту, коли пише учений твір, та проте він раз у раз намагається, і то свідомо, систематично зменшити в собі ті впливи; наскільки се йому вдається, від того залежить власне міра його к р и т и ч н о ї з д і б н о с т і . А літературний критик, по думці д. Леметра, має право бути цілком особистим, т[о] зн[ачить] може зовсім обійтися без критичної здібності, може писати, як йому подобається, коли тільки пише цікаво.

Свій погляд на критику договорює д. Леметр ось якими характерними словами: «Критика різнородна до безконеч­ності, відповідно до предмета її студій, відповідно до духового складу самого критика і відповідно до поглядової точки, яку він вибере собі. Предметом її можуть бути твори, люди і ідеї; вона може судити або тільки дефініювати. Бувши зразу дог­матичною, вона зробилася з часом історичною і науковою, та, здається, на сьому ще не зупинився процес її розвою. Я к д о к т р и н а — в о н а н е с о л і д н а , як н а у к а — не д о к л а д н а і, м а б у т ь , і д е п о п р о с т у до т о г о , щ о б и з р о б и т и с я ш т у к о ю , користуватися книжками для збагачення і ублагороднювання своїх вра­жень». К о л и що-небудь можна зрозуміти в тій блискучій галіматьї, так се хіба те, що д. Леметр прокламує повне банкротство критики — звісно, такої, як він сам розуміє її. Бо справді, коли критика (говоримо тут усе про літературну критику, а коли д. Леметр так собі по дорозі притягає сюди за волосся також критику «людей і ідей» і про все разом висказує свій дальший осуд, то чинить се або навмисне для збаламучення читача, або сам не знаючи, що чинить) не має ані солідної доктрини, ані доброго наукового методу, то вона не зробиться навіть, як думає д. Леметр, штукою смакування книг, а зійде на пусту, хоч і «артистичну» (т. є. блискучу по формі) балаканину або, ще гірше, на прислужницю літе­ратурної моди, що дуже часто буде рівнозначущим з прислуж­ництвом зіпсованому смакові гнилих, дармоїдських, дека-дентних та маючих і впливових верств. Читача, котрий би жадав від критики якихось певних вказівок чи то на полі

105

естетичного смаку, чи на полі літературних ідей або життєвих змагань, ся критика лишить без відповіді, а недогадливих потягне за собою блиском зверхньої форми, заставить їх кланятися літературним божкам, які їй подобаються і які не раз замість здорової страви подаватимуть їй отруту. Страш­н и м прикладом може тут служити власне сучасна французька критика, або безідейно-суб'єктивна, як у Леметра, або без­ідейно-догматична, як у Брюнетьєра, в усякім разі нібито артистична, т. є. така, що блискучою, ніби артистичною формою маскує свою ненауковість.

Я трохи довше зупинився на словах Леметра головно через те, що він, так сказати, «зробив школу» не тільки у Франції, але й геть поза її границями. Візьмім, напр., видного німець­кого критика Германа Бара, що є керманичем літературної часті в віденськім тижневику «Die Zeit». Суб'єктивна, без­принципна і ненаукова критика доведена у нього до того, що робиться виразом капризу, вибухом ліричного чуття, а не жадним тверезим, розумно умотивованим осудом. «Зухваль­ством видавалось би мені, — п и ш е вш про Верлена, — м о ї м дрібним розумом обняти сього величного. Ми повинні гли­боко хилитися перед н и м і дякувати, що вш був на світі». А тим часом в приватній розмові сей сам Бар признає, що Верлен був нЬсчемний чоловік і що між його віршами біль-шина — сміття, а тільки дещо має на собі печать генія. Чим же буде його «критика», як не надуживанням шумних слів та ліричних зворотів для одурення читача? Або коли він пише про Метерлінка: «Ми не характеризували його, ми оспівали його. Ми й не думали описувати його істоту; н і , ми тільки видавали окрики захвату. Так сильно спалахнув наш енту­зіазм, що його постать через се щезла в димі і парі. Ми не могли нічого про нього сказати; ми ставали йому «Алилуя!» Що ввело Бара в такий захват? Вш оповідає се так само лірично і незрозуміло для здорового розуму. «За всіми його творами почували ми чоловіка, котрий уперве розв'язав язик тайнам, які ми досі боязко берегли в собі. Не те, що він мовив, ні , невисказане і невідоме, що ми почували при тім, чарувало нас так сильно. Вш мав ту силу, що мії нам дати почути, що в вічнім, якого ми тільки смієм догадуватися, вш наш брат. Те, що він мовив, не мало для нас ніякого значення; в мовчанці ми зближувалися до нього». Можу хіба позавидіти тому, у кого ся ентузіастична тирада викличе яке-небудь ясне виображення, а не сам тільки шум у вухах. Нема що й мовити, що така критика є в найліпшім разі тільки стилістичною вправою, але своєї природної задачі — аналізу поетичних творів яким-небудь науковим методом — не сповнює ані крихітки.

106

Значить, критика повинна бути наукова. Та до якої на­укової галузі має вона належати? Яким науковим методом мусить послугуватися, щоби осягнути свою ціль? І яка взагалі повинна бути її ціль?

Вернемо ще раз до цитованих уже слів Леметра. По його думці, критика була зразу догматичною, потім зробилася історичною і науковою, а вкіїщі (певно, в особі самого Леметра і його школи) змагає до того, щоб зробитися арти­стичною, творчою чи тільки репродуктивною штукою смаку­вання літературних творів. І тут така сама історична галіматья, як уперед була логічна. Критика була насамперед догма­тична? Що се значить? Чи Арістотель, котрого можемо вва­жати першим літературним критиком на широку скалю, приступав до своєї праці з готовими вже догмами? І які могли бути ті догми? Наскільки знаємо, Арістотель поступав зовсім навпаки, т. є. зі звісних йому грецьких літературних творш висновував правила, які буцімто кермували поетами при компонуванні тих творів. Значить, Арістотелева поетика була не догматична, а індуктивна: до сформулювання правил критик доходив, простудіїовавши багато творш даної кате­горії. Що прикроювали до них пізніші твори, зложені серед інших обставин, се ще не робить Леметрового висказу прав-дивіїїїим.

Другим ступенем розвою критики, по думці Леметра, було те, що вона зробилася історичною і науковою. Вже з самої стилізації видно, що д. Леметр не гаразд розуміє, яка може бути наукова критика, і міїпає її з історичною, т. є. з історією літератури. Віїї показує як на приміри критикш — на істо­риків літератури Нізара, Тена і інших, забуваючи, що задача історика літератури зовсім інша, коли історик літератури має дану вже самою суттю речі перспективу, користується бага­тим матеріалом, зложеним в творах даного автора, в відзивах про нього сучасних, в тім числі і критиків, в мемуарах, листах і іїшшх чисто історичних документах, то звичайний критик не має майже нічого такого, мусить сам вироблювати пер­спективу, вгадувати значення, вияснювати прикмети даного автора, мусить, що так скажу, орати цілину, коли тим часом історик літератури збирає вже зовсім достиглі плоди.

Переминавши таким робом наукову критику з історією літератури, Леметр, мабуть, зрозумів, що стукнувся лобом у стіну абсурду. Бо коли так, то критикові приходилось би ждати, аж критикований автор умре, аж будуть видані всі його твори, листи, документи про його життя, спомини його знайомих і ворогів. П р о початкових, молодих, не звісних шкому авторш критик не повинен би нічого говорити. Та, на лихо, д. Леметрові і подібним до нього критикам прийшлось

107

би в такім разі самим поперед усього пошукати собі іншого хліба, і ось на рятунок являється теорія критики несолідної, ненаукової, суб'єктивної, «критики свого «я», як характери­зує той же Леметр критику Поля Бурже. «Критикуючи су­часних писателів, він не рисує нам їх портретів, не займається їх життєписом, не розбирає їх книг і не студіює їх артистичних способів, не вияснює нам, яке враження зробили на нього їх книги як артистичні твори. Він дбає тільки про те, щоби якнайліпше описати і вияснити ті моральні принципи і ті ідеї їх, які він найбільше присвоїв собі з симпатії і з нахилу до наслідування». Може бути, що писання, зроблені таким спо­собом, будуть мати якусь вагу і значення, та тільки ж треба зрозуміти, що з літературною критикою вони не мають нічого спільного, бо власне те, що становить предмет літературної критики, — розбір книг, вияснення артистичних способів автора і враження, яке робить його книга, — лишають критики-суб'єктивісти на боці або збувають побіжним, зви­чайно зовсім догматичним та немотивованим: «Sic mini pla-cet»1.

Надіюсь, що шановний читач не поремствує на мене за ті полемічні ніби відскоки від простої стежки. Вони все-таки ведуть мене до мети, яку я назначив собі, поперед усього показуючи, чим не повинна бути літературна критика. Зна­чить, чим же повинна бути вона? М и , певно, всі згодимося на те, що вона повинна бути якомога науковою, т. є. осно­ваною на певних тривких законах — н е догмах, а узагальнен­нях, здобутих науковою індукцією, досвідом і аналізом фак­тів. Ми згодимося на те, що літературна критика не те саме, що історія літератури, хоча історія літератури може і мусить у великій мірі користуватися здобутками літературної к р и ­тики. Значить, літературна критика, по нашій думці, не буде наукою історичною і історичний метод може мати для неї тільки підрядне значення.

Так само хибним видається мені погляд т. зв. реальних критиків, сформульований Добролюбовим ось у яких словах: «Для реальної критики важний поперед усього факт: автор виводить такого чи іншого чоловіка, з такими поглядами, хибами і т. ін. Ось тут критика розбирає, чи можлива і дійсна така людина; а переконавшися, що вона вірна дійсності, критик переходить до своїх власних міркувань про причини, що породили таку людину, і т. д. Коли в творі даного автора показано ті причини, то критик користується ними і дякує автора, коли ні , то чіпається його, я к , мовляв, ти смів вивести таку людину, не показавши причин її існування? Реальна

1 Так мені подобається (лат.). — Ред.

108

критика поводиться з твором артиста так самісшько, як з появою дійсного життя; вона студіює його, силкується вка­зати його власну норму, зібрати його основні прикмети» ( Д о б р о л ю б о в . Сочинения, I I I , 15). Що особливо дивує нас в тих словах, так се цілковите знехтування штуки «реаль­ною» критикою. Для неї твір штуки має таке саме значення, як явище дійсного життя, отже, артистичне оповідання буде так само цінне, як газетярська новинка. Розбираючи артис­тичний твір, реальний критик поперед усього буде доко­пуватися, чи виведена писателем у його творі людина правдива і можлива в дійсності? Значить, коли писатель змалює портрет дійсної людини або подасть її біографію, то для реального критика се буде цінніше від повісті Гоголя або Гончарова. І що цікавіше, Добролюбов не подає нам ані натяку на те, я к и м способом критик буде справджувати вірність і дійсність осіб, описаних у артистичнім творі, або вірність і дійсність настроїв, зображених в ліриці. Чи на­дається йому тут метод статистичний, чи описовий, чи який інший? І чи твір найвірніший пересічній дійсності буде найліпший? І чи вільно авторові малювати явища виїмкові, людей видуманих і серед більш або менш видуманих об­ставин? На се все «реальна» критика не дає ніякої відповіді. На ділі ж, оскільки вона розвивалась була в Росії в 50-тих і 60-тих роках, се була переважно пропаганда певних сус­пільних та політичних ідей під маскою літературної критики. Як пропаганда вона мала своє велике значення; як літературна критика вона показалася далеко не на висоті своєї задачі.

Сі уваги доводять нас і ще до одного ограничення: полі­тичні, соціальні, релігійні ідеї властиво не належать до літе­ратурної критики; дискутувати їх треба з спеціальною для кождої науковою підготовкою. Вона може бути у літератур­ного критика, та її може й не бути, і коли літературний критик згори відсуне від себе дискусію над сими питаннями, на­скільки вони висказані в якімсь літературнім творі, і огра­ничиться на саму дискусію чисто літературних і артистичних питань, які насуває даний твір, то він вповні відповість своїй задачі.

Що ж се за питання, які насуває нам літературний твір поза обсягом втілених в ньому соціальних, політичних та релігійних ідей, т. є. поза обсягом тенденції авторової? І Леметр, і Добролюбов мимохіть зачіплюють сі питання, та не вважають потрібним зупинитися на них довше. Се питання про відносини штуки до дійсності, про причини естетичного вдоволення в душі людській, про способи, як даний автор викликає се естетичне вдоволення в душі читачів або слухачів, про те, чи у автора є талант, чи нема, про якість і

силу того таланту, — значить, і про те, чи і наскільки тенденції авторові зв'язані органічно з виведеними в його творі фактами і випливають із них? Буде се задача, може, й скромна, та проте важна, бо, тільки зробивши оту роботу, можна знати, чи можна на підставі якогось твору робити якісь дальші висновки про соціальні, політичні чи реліїійні п о ­гляди автора, чи, може, сей твір як недоладний треба без дальшої дискусії кинути між макулатуру.

Вже з самого сформулювання тих задач, які поперед усього, по моїй думці, має перед собою літературний критик, можна побачити, до якої наукової галузі мусимо відносити його роботу і я к и м науковим методом вш мусить послугу-ватися. Літературна критика мусить бути, по нашій думці, п о п е р е д у с ь о г о е с т е т и ч н а , значить, в х о ­д и т ь в о б с я г п с и х о л о г і ї і м у с и т ь п о -с л у г у в а т и с я т и м и м є т о д а м и н а у к о в о г о д о с л і д у , я к и м и п о с л у г у є т ь с я с у ч а с н а п с и х о л о г і я .

Могло б здаватися, що се така ясна річ, що властиво не варто було так довго колесити, щоби дійти до неї, і нема пощо з таким притиском виголошувати сю тезу. Адже ж естетика є властиво наука про почування, спеціально про відчування артистичної краси, — значить, є частиною психології. А в такій разі й основана на ній критика мусить бути психо­логічною і, тільки бувши такою, може користуватися й тими науковими методами досліду, які виробила сучасна психо­логія, — значить, може зробитися вповні науковою, спо-сібною до дшсного розвою, а не залежною від капризш та моди. І тільки тоді вона може як публіїд, так і писателям давати певні вказіїжи, значить, може бути плідною, п о -своєму продуктивною [,...]

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Роздивляючися літературну фізіономіїо Лесі Українки, ми бачимо, що вона тільки закінчила першу добу свого розвою, її талант тільки що отрясся з повивачш тієї несамостійності, що путає кожного поета при перших його кроках. Він тільки що уперше широко і сміло розмахнув крилами власного лету, тільки що показав себе в п о в н ш силі і показав нам, чого ми можемо ждати в будущині від сієї писательки. Здається, в такім разі критикові найліпше б було підождати, поки той талант пройде більший шмат дороги, зазначить себе яркіше,

по

зачеркне, що так скажемо, свою власну лініїо на нашій літературнш ниві. Певна річ, ми дуже радо підождали б зі своєю студією, якби знали, що доля позволить сьому талан­тові промірити все те поле, яке вш зазначив собі. Та, на лихо, умови нашої літературної праці такі важкі, а особисті відно­сини авторки зложилися так сумно, що ми ледве чи дожде­мося від Лесі Українки всього того, що вона могла б дати нашому письменству. Розуміється, ми гаряче бажаємо, щоб вона дала якнайбільше; кожний новий твір, я к и й в останніх часах виходить з-під її пера, збагачує наше письменство новою перлиною. Та, на горе, останні її твори се такий голосний та срашний стогін примученої душі, якого не чулося у нас ще від часу киргизьких думок Шевченкових. Сей стогін тим страшніший, що вш не пливе з якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки є виразом безмірно болючих обставин, серед яких живе авторка і серед яких знаходиться українське слово та всяка вільна гуманна думка в Росії. Такий стан для історика — одна хвилина, переходова доба, але для людини, обдарованої гарячим чуттям і палкою фантазією, він страшенно небезпечний. В такім подвійно безрадіснім стані не раз дуже сильні, навіть геніальні натури ламаються і падуть. Критика може тут не раз зробити добре діло: піддержати писателя, зяріти його, впевняючи, що його важких ридань не зрозуміли хибно і що його слово збудило в серцях власне таку луну, якої він бажав собі. Ми бажали б, щоб і наша студіїіка про дотеперішню поетичну діяльність Лесі Українки була не тільки іїггерпретацією її таланту для ширшої громади, але також словом щирого признання і заохоти для авторки, піддержкою на її важкому шляху.

Нема нічого цікавішого для критика, як слідити крок за кроком розвш автора, прислухуючися, як в його слові звільна міїгяіїоть, доходять до переваги, а далі до повного гармо­нійного панування тони, властиві його талантові. Бувають автори, у котрих такий дослід неможливий: вони почали писати вже дозрілими людьми і відразу виявили вповні свою літературну фізіономію. Бувають Ьгші, також талановиті лю­ди, у котрих розвій не йде мов по ступенях угору, а якимись зигзагами: раз, два такому авторові удасться написати щось добре і гарне, а перед тим і по тім тягнуться довгі облоги, вкриті пустоцвітом. Бувають вкінці й такі таланти, що спо­чатку своєї кар'єри блиснуть, мов метеор, а вся дальша їх діяльність — т о повільне догасання, не раз повне диму і чаду. Леся Українка належить до тих талантш, що виробляються звільна, що важкою інтенсивною працею доходять до пану­вання над формою і змістом, над мовою й ідеями. Десяти­ліття, що пройшло від опублікування її перших творш, поз-

111

воляє нам слідити той розвій від перших, майже дитячих поривів, аж до повного майстерства, від дитинячо-примітив­них форм до блискучих і вповні гармонійних, від дитинячої імпресіоністики до широкої ідейності і могутнього пристраст­ного огню. І коли ми рівночасно будемо тямити про важкі обставини, серед яких відбувався той розвій, і до крайності сумний стан того суспільного і духовного грунту, на якім виростає наша писателька, то сам факт її постійного розвою і то власне т а к о г о розвою будемо вважати доказом незвичайної сили її таланту і при тім одною з найцікавіших появ нашої нової літератури.

[ ... ] Я бажав би закінчити свою критичну студійку кількома увагами. Я не сумніваюся, що у нас знайдуться людці, котрі, прочитавши мої уваги і прочитавши ті вірші, які я ставлю найвище в поетичнім скарбі Лесі Українки, скажуть: «Е, знаємо! Йому подобається все тенденційне та публіци­стичне, але се ще зовсім не промовляє за поетичною вартістю тих творів». Розуміється, сфера думок і естетичних уподобань є республіка без жандармів і без диктатора. Я також не жандарм і не диктатор і накидати нікому думок і уподобань не хочу, але проте вважаю себе в праві і в обов'язку вислов­лювати свої власні думки і уподобання і боронити їх з таким запалом і з таким розумінням, на яке мене стане.

Я вже сказав і повторяю ще раз: найкращі писання Лесі Українки ідейні, але зовсім не тенденційні. Яка тут різниця? Та, як між індукцією і дедукцією в логіці, як між синтезом і аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазією в той образ, автор обри­совує, освітлює його з різних боків і силкується способами, які дає йому поетична техніка, викликати його по змозі в такій самій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті в душі читача. Вглибляючись фантазією в той образ, автор силкується сконцентрувати його, віднайти, відчути його суть, його значення, його зв'язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне. Розуміється, що й його поетичний малюнок буде мати метою передати читачеві власне сей глибший, ідейний під-клад даного живого образу. Поетична техніка, оперта на законах психологічної перцепції і асоціації, говорить нам, що се найкраще осягається найпростішими способами, комбіна­ціями конкретних образів, але так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайніші струни нашої душі, щоб відкривали нам широкі горизонти чуття і життєвих відносин. Без тієї, що так скажу, долішньої гармонії поет може змалювати дуже гарні і пластичні образки, але вони в

112

нашій душі не лишать глибокого сліду, прогомонять, мов припадково зачуті, хоч не раз і дотепно скомпоновані анек­доти. П р о такі твори ми кажемо: вони лишають нас хо­лодними. Тільки той поет годен зватися правдивим поетом, хто, малюючи нам конкретні і яркі образи, рівночасно вміє торкати ті таємні струни нашої душі, що озиваються тільки в хвилі нашого власного, безпосереднього щастя або горя. Він має ключ до скарбниці наших найглибших зворушень, він розбуджує в нашій душі такі сили і такі пориви, що без нього, може, й довіку дрімали би на дні або піднялись би тільки в якихсь надзвичайних хвилях. Він збагачує нашу душу звору­ш е н н я м и могутніми, а притім чистими від п р и м і т к и бу­денщини, припадковості і егоїзму, робить нас горожанами вищого, ідейного світу. Се й є ідейність його творів. Вона не є ніякою штучною примішкою, її не можна «вложити до твору», вона є те, що німці називають immanent 1, є впливом такого, а не іншого способу думання, бажання і почування автора, впливом і маніфестацією його душі, образом його індивідуальності. Розуміється в такім разі, що коли індиві­дуальність поета невироблена, невисока, безхарактерна і н е ­гармонійна, то й його поезія при великім таланті не підій­меться високо, не порушить нашої душі.

Тенденційна поезія виходить з іншої основи і доходить до іншої цілі. Тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту. Ілюстрації можуть собі бути дуже гарні, але вони є в книжці не самі для себе, а тільки для пояснення тексту. Тенденційний поет може бути знаменитим віртуозом поетичної техніки, та проте його твір блищить, а не гріє, значить, не осягає того, що повинна осягти правдива поезія. Та він звичайно не осягає й того, що хотів автор, бо для пропаганди його тези треба було доказів, вияснень, а поетична форма не може заступити їх. Ч и м більше таланту потрачено на такий твір, тим гірше, бо чита-чеве серце лишилося холодне, а його розум в найліпшім разі збаламучено замість дійсного прояснення.

Може, се декому видасться парадоксом, коли скажу, що многі з новочасних поетів, котрі силкуються бути безідей­н и м и , щ о б и , мовляв, служити для самої штуки, красоті для красоти, без відома попадають у тенденційність. Не маючи або не хотячи мати ніяких живих людських інтересів, бажа­ючи буцімто стояти поза буденною боротьбою верстов, зма­гань ідеалів, на вершинах чистої краси, вони закривають тим

Властивою чомусь (нім.). — Ред.

К - 8424 ИЗ

перед очима публіки або своє нерозуміння життя, або свій цинічний індиферентизм. І що ж дають їй за те? В найліпшім разі безцільну гру слів і форм, кольористичні контрасти, барвисті декорації, за котрими нема нічого живого і реально­го. А се також тенденція, що минається з метою поезії. Поетична красота, се не є сама красота поетичної форми, ані нагромадження якихсь нібито естетичних і гарних образів, ані комбінація гучних слів. Усі ті складники тільки тоді творять дійсну красоту, коли являються частями вищої цілості — духової красоти, ідейної гармонії. А тут, як і на кожнім полі людської творчості, головним рішучим момен­том є власне та душа, індивідуальність, чуття поета. Недаром кличе Гете до всіх отсих поетів чи радше віртуозів поетичної форми: «Wenn ihr's nicht fiihlt, ihr werdet's nicht arjagen»l.

В ДЕСЯТІ РОКОВИНИ СМЕРТІ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА

Десять літ минуло від смерті основателя українсько-русь­кого радикального руху Михайла Драгоманова. Багато води уплило за той час і багато дечого змінилося на Україні. Українсько-руська радикальна партія в Галичині, заснована за його почином, по значнім оживленні ослабла, але й досі не спроневірилася його провідним думкам. Натомість так з[вана] національно-демократична партія, хоч на папері н і­бито так прийняла його провідні думки до своєї програми, мабуть, ніколи й не думала держатися їх направду і пішла по-давньому блукати та хитатися між «комітетами розпуки» та захвалюванням московського кнута, що нібито має бути ліпший для нашого народу від австрійської конституції ...

Взагалі на теперішніх галицьких русинах скрізь видно вплив драгоманівських думок, хоч переважно частковий. К о ж н и й із нових наших діячів вихопив із багатої китиці драгоманівських думок якусь одну квітку і розвиває та плекає її по-своєму, але з тої частковості виходить звичайно зовсім не те, чого бажав собі Драгоманов. І так, коли редакція «Свободи», опираючися на думці Драгоманова, що народ мусить сам собі виборювати по праву своєї волі в своїй «злодійській руці», радила селянам систематично палити пан­ські двори та цісарські магазини, то це вже, певно, не була

1 Якщо ви цього не відчуваєте, то ви цього і не збагнете (нім.). — Ред.

114

драгоманівська думка: Драгоманов був би, певно, якнайгост-ріше виступив проти неї. Або другий випадок. Відомо, як гостро виступав Драгоманов проти забаганок поляків п р и ­своїти собі нашу країну і відбудовувати на ній Польщу і як твердо він стояв за тим, щоб права народу на самостійний розвій були щирі, без огляду на те, чи той народ був колись пануючим, чи ні . Але з того ще таки не виходить те, що тепер говорять деякі завзяті наші газетярі, що нам треба ненавидіти поляків, робити все їм наперекір і добиватися того, щоб тих поляків, які живуть на нашій землі, викинути за С я н або переробити на русинів. Драгоманов усе і всюди стояв за мирне, згідливе життя робочих людей, а тільки противився всякому кривдженню, всякому визискуванню одних другими. Але крім таких чисто політичних думок у заповіті Драгома-нова лишилося нам ще багато такого, що має своє значення й нині і буде мати, мабуть, доки світа та сонця. Ніколи не вадить пригадувати ті заповіти, бо в о н и , як те сонячне проміння, що веде з темряви на я с н и й , вольний світ, і, держачися їх, люди могли би вже й тепер зробити своє товариське та громадське життя о много кращим, як воно є.

Поперед усього важко згадати те, що Драгоманов був завзятим ворогом усякої брехні та нещирості. Стикаючися з нашими галицькими русинами, він найприкріше відчував у їх словах оту нещирість, удавану чемність та солодкість, із якої не раз при першій нагоді вискакувало вроджене грубіян­ство. Він не міг знести людей, що в розмові все обіцювали, а нічого не додержували, хапалися за всяку піддану їм роботу, а не хотіли признатися, що вони до неї нездібні, і для того й робили її як-будь. Він дуже гостро виступав до легкомисного трактування обов'язків, які чоловік узяв на себе, і сам, не жалуючи ніколи праці й заходу, щоб вив'язатися з даного слова, жадав того й від інших.

Як потомок козацького роду, Драгоманов любив свобідне поводження людей з людьми, смілість і простодушність. Ніщо так не боліло його, як вид наших галицьких селян, що кланяються до самої землі всілякому незнайомому сурдутов-цеві і при всякій нагоді хапаються цілувати панів у руку; він уважав це за соромний останок неволі і вважав це за ганьбу інтелігентних людей, поляків і русинів, що піддержують той ганебний звичай і дозволяють людям цілувати себе по руках або навіть домагаються того, як це чинять, на жаль, многі наші священики. Драгоманов усе стояв за тим, аби інтелі­генти оберталися з селянами по-братерськи, з пошаною, як з людьми тяжкої і пожиточної праці, а селянам обіцював аж тоді по праву їх долі, коли вони відвикнуть кланятися, будуть

держатися просто супроти всіх інтелігентів і виступати сміло зі своїми справами.

Нарешті, треба згадати й те, що Драгоманов лишив нашій інтелігенції заповіт — давати нашому народові повну про­світу, не обкраєну і не фальшовану. Ніщо так не обурювало його, як коли чув з уст інтелігентного чоловіка: «Та я сам у все це не вірю, але у простого народу треба піддержувати віру і релігію». Він усе стояв за тим, що інтелігентний чоловік уважає правдивим, добрим і відповідним для себе, тим пови­нен ділитися по всій щирості і зі своїм простим братом.

Драгоманов був не лише великий учений і письменник, але також наскрізь чесний щирий чоловік, у якого слова ніколи не йшли врозріз із ділами. Він дуже не любив само­хвальства та щедрих обіцянок, яких чоловік не може до­тримати [... ]

Отеє ті головні прикмети думок і характеру Драгоманова, які мені бажалось нагадати руському селянству і руській інтелігенції в десяті роковини його смерті. Своїми писан­н я м и , зарівно як і прикладом свого життя, він дав нам високий взірець неустрашеного і незламного борця поперед усього за свободу думки, досліду, критики та розвою людської одиниці й народів і через те на все буде предметом гордості і честю для народу, що видав такого чоловіка.

СТАРЕ Й НОВЕ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Під таким заголовком надрукована в грудневій книжці московської «Русской мысли» гарна стаття С. Русової, з якою вважаємо не зайвим познайомити наших читачів, хоча к о н ­траст між «старим» і «новим» виведений авторкою, по нашій думці, не досить виразно, а декуди й не зовсім вірно. І так шан[овна] авторка, мабуть, не знає, а бодай ніде не зазначує, що повість П. Мирного «Пропаща сила», надрукована мину­лого року в «Киевской старине», була написана рівно ЗО літ тому назад, свого часу дозволена цензурою і не надрукована лише через якесь дивовижне занедбання, а потім завдяки не менше незрозумілому концептові покрйного] М. Драгомано-ва була надрукована в Женеві окремою книжкою і задля того одного зробилася на довгі літа забороненим плодом не лише для Росії, але й для Австрії. Попадаються й ще деякі недо-кладності в статті д. Русової, на які ми звертаємо увагу в нотах; та проте в головному її висновкам не можна відмовити

116

правдивості, а характеристикам поодиноких письменників — штучності.

( М и р н и й , Книжка перша творів. Карпенко-Карий (Тобілевич), Драми і комедії, т. 1— 4. Коцюбинський, Оповідання. Стефаник, Синя книжечка.

Дорога. К а м ' я н и й хрест) Українська література, що недавно святкувала століття

свого відродження, переживає в теперішню добу дуже цікаву внутрішню кризу: давніший, виключно народницький на­прям її1 починає розширятися, даючи місце новому, далеко різнороднішому змістові. Багато молодих письменників, що самі часто відірвані такими або іншими обставинами життя від безпосереднього зв'язку з народною сферою, шукають вітхнення в інших темах, пильно відкликаються не на самі лише появи сільського життя, а й на весь довколишній світ суспільних та духовних вимог сучасної особистості.

Багато ще в сьому напрямі невиробленого, іноді штучно­го; але розбуджена творчість талановитої нації виявляє себе в цілім ряді прегарних художницьких творів. В тій новій дужій течії для нас особливо цікаві не вірші і не поеми, на які все багаті молоді нерозвиті літератури, а власне артистична проза і драма, що далеко сильніше висловлюють свідому творчість нації.

Не вдаючися в надто дрібне студіювання цілого сучасного українського руху — се могло б бути предметом радше широкої розвідки, ніж короткої журнальної уваги — зупи­нимось на останніх, іно що виданих на світ творах найкращих представників старої й нової літератури, а власне, на таких популярних іменах, як М и р н и й і Карпенко-Карий з одного, Коцюбинський і Стефаник —з другого боку. Хоча Стефаник і галичанин, але його ім'я таке популярне в нашій Україні (а в перекладах відоме також і всій читаючій публіці в Росії), що

1 Здається, пора б покинути такі загальники, невірні в своїй кате­горичності. Такою в и к л ю ч н о н а р о д н и ц ь к о ю українська літе­ратура не б у л а н і к о л и . Вже в «Енеїці» Котляревський змалював переважно побут не простого селянства, а середнього українського панства та багатого козацтва кінця XVIII в. З тої самої сфери брав немало малюнків і Квітка («Шельменко-денщик», «Пан Халявський»), а Шевченкові «Сон», «Кавказ», «Петрусь», «Княжна», «Сотник», не говорячи вже про «Неофітів», «Марію», «Царів» та більшість ліричних поезій, малюють побут і душу не селянина, а укр[аїнського] інтелігента середини XIX в. У Нечуя-Левицького на самім вступі його творчості стоїть не «Бурлачка», а «Причепа» й «Хмари»; ще вчасніше від сих повістей написані «Люборацькі» Свидницького, в початках 70-х-років «Лихі люди» Мирного, «Пан Комарчук» Коховського, «Семен Жук» Кониського, не говорячи вже про лірику Старицького, що висловляла чуття чільних тогочасних українських інтелігентів. Лишаю тут зовсім на боці історичну повість Куліша «Чорна рада» та написані ним по-російськи повісті «Майор» та «Спомини Миколи М.». — їв. Фр.

117

його сміло можна назвати одним із найхарактерніших «нових» письменників України.

Три томи виривків і цілих коротких артистичних творів, видані під спільним заголовком «Вік», можуть дати досить повне познайомлення з українською літературою за минуле століття її існування. На жаль, драматичні твори не могли ввійти в сю антологію, бо й суть їх така, що їх годі зрозуміти в виривках. Оттим-то цінні твори найкращого сучасного драматичного письменника в Україні, Карпенка-Карого, н е -вважаючи на кілька видань його драм і комедій, все-таки більше звісні не читаючим критикам, а глядачам українського театру і особливо в грі товариства артистів під управою Саксаганського.

Карпенко-Карий (recte : Тобілевич) і Мирний — ось два таланти, наділені всіма прикметами великих малярів побуту і національних психологів. Оба вони правдиві сини свого народу, виросли серед нього, в тісній стичності з його природою, зі спокійною хліборобською працею, часто й самі беручи в ній участь у роках вчасної молодості, органічно зв'язані зі своїм народом. Викохане тою епічною обстановок) їх могутнє вітхнення широкими, яркими картинами рисує цілі епопеї з сучасного й історичного життя України, як ось драма Карпенка-Карого «Сава Чалий» і повість Мирного «Пропаща сила». Історія України відживає під їх пером гучною луною чутих у дитячі літа давніх оповідань рідних дідів, свідків так давньої для нас минувшини, або поетичним відгуком так добре звісної обом письменникам народної поезії. Вони відчувають душу народу і втілюють її в цілий ряд прегарних реальних типів, викликаних до життя їх творчою силою. Прочитайте всі чотири томи драм і комедій Карпен-ка-Карого, і перед вами встане вся Україїта починаючи з XVIII в., в яких малюнках епохи закріпощення і увільнення від кріїтацтва і кінчаючи сучасною еволюцією наших чорно­земних стегав, що відбувається перед нашими очима. Ряд прегарних драматичних малюнків обрисовує перед нами ш и ­року епопею національного життя з героїчним початком завзятої боротьби за волю, за незалежність і з болючим закінченням морального і матеріального поневолення нації. Отся широка картина була розпочата ще в прегарних творах їв. Левицького з 70-х років. Особливо гарно обмальовано у нього життя по знесенні кріпацтва в повісті «Бурлачка» і типи втікачш у повісті «Микола Джеря»; сі два твори поклали початок реально-артистичному змалюванню економічного побуту України. Можна сміло сказати, що мало яка література

1 Правильно (лат.). — Ред.

118

має таке повне відтворення народного життя за такий довгий протяг часу. Цілий ряд типш у їв. Левицького, Карпенка-Ка-рого та Мирного дає повний синтез національного характеру українця зі всіма його хибами й високими прикметами. Ті типи, правдиві й реальні, мальовані трохи лірично у Ле-вицького і Мирного, виступають у Карпенка-Карого в дра­матичній обстанові. Високим героїзмом надихана особливо драма «Сава Чалий», де, одначе, нема нітрохи штучно підви­щеного настрою; випливаючи з історичного факту, переда­ного в такім самім освітленні, в якім він зберіїається в народній поезії, героїзм обох герош драми являється нату­ральним і щирим. Дуже влучно поклав автор напроти себе дві зовсім супротилежні вдачі Сави і його товариша Гната Голо­го, зв'язаних щирим приятельством і непримиренно роз'єд­наних ходом історичних подій. І Сава, що раз у раз шукає якогось компромісу з життям, нерішучий і повний сумшвш про себе самого й про іїшгих, так само як гарячий, сильний Гнат, ватажок гайдамаків, що діяло й непохитно протестує против неправди всіми способами, які має в руках, — оба герої однаково характерні представники значної епохи.

Язик у сШ драмі визначається особливою силою та вираз­ністю, її читаєш, а тим більше бачиш на сцені з неподільним зацікавленням.

Та коли героїчна драма «Сава Чалий» і являється одним із найкращих творш Карпенка-Карого, то проте не можна сказати, щоб героїчний напрям мав у нього перевагу; на­впаки, він головно реаліст, що малює правду життя і дуже влучно підхапує його негативні сторони. Особливо гарні його комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» і пі . В «Мартині Борулі» осміяно так характерне у розбагатілих українців змагання вскочити в шляхетство; винародовивши всі вищі верстви України, се змагання причинило немало лиха її народові і відіїрало дуже негарну роль в українській історії останніх 200 літ. У «Сто тисячах» поставлено обЬс себе також дві дуже характерні особи: Калитку, селянина, що поклав собі незмінною метою життя скуповувати землю і заокруглити своє володіїшя на кілька верстов, і голяка Б о н а -вентуру, що зовсім безжурно дивиться на своє матеріальне положення і леліє в душі лиш одну неосяжну мрію — знайти скарб, розкопуючи могили. Особливо вдатно задуманий і змальований у комедії «Хазяїн» новий тип дідича з селян, що збагатився самими нечистими способами. «Хазяїн» держить у руках усю довколишню людність, він скупий, як Плюшкін, хоча володіє величезними «економиши», в яких завідує при помочі цілого апарату зшсованих ошуканцш-прикажчикш. Кождий із них — се новий сучасний тип, дуже майстерно

119

обмальований Карпенком-Карим. Слабше вийшли в тій к о ­медії женщини (жінка і донька хазяїна) і типи культурних людей (дідич-ліберал і учитель гімназії).

Карпенко в високій мірі наділений талантом ярких харак­теристик і глибокого психологічного аналізу національного душевного складу простого народу, з-посеред якого взяті майже всі його типи, обмальовані ним по-майстерськи.

Далеко не такі ясні для Карпенка-Карого культурні люди, що належать до інтелігентного товариства: він розуміє їх занадто поверхово, і у всіх його творах вони виступають радше в другорядних, ніж у головних, ролях; се бліді тіні, а не живі люди; такий, приміром, його агроном з високими задумами в комедії «Понад Дніпром».

Іноді у Карпенка-Карого чути бідність драматичної к о ­лізії, як ось у «Чумаках»; зате в драмі «Наймичка» вона хоч трохи штучна (батько, сам того не знаючи, живе з власною дочкою), але глибоко задумана, так само як і в драмі «Лиха іскра поле спалить». Не треба забувати, що Карпенко-Карий — перший український] драматичний письменник, що не пройшов ніякої літературно-драматичної школи. Се саморо­док, що утворив справжню драму і соціальну комедію на Україні. Перед н и м були лише маленькі оперети та водевілі (Котляревського, Квітки) і сценізовані етнографічні картини (Кропивницького і інш.) . Рядом з драматичними творами Карпенка-Карого можна покласти хіба величну історичну драму Старицького «Богдан Хмельницький» і його ж побуто­ву «Не так ждалося, як склалося» та драму Мирного «Лиме-рівна». Карпенко-Карий при всіх недостачах своєї безпосе­редньої творчості дав цілий ряд комедій, незрівнянних щодо свого гумору, і глибоких драм, утворив безсмертні типи Опанаса — наймита, бурлаки, гайдамаки Гната, хазяїна — мільйонера Пузиря і його прикажчиків, а з жіночих образів ніжну наймичку Харитину, Настю (в «Чумаках») і хитру кокетку Варку та й багато інших, змальованих не менше талановито.

В основі писань Мирного лежить така сама вроджена здібність глибокого розуміння народних характерів. Та щодо форми талант Мирного інший: він дав один дуже вдатний драматичний твір, згадану вже драму «Лимерівна», що я в ­ляється драматичним розвиттям загальнозвісної народної пісні про дочку, яку її п 'яна мати віддає в нещасливе подруж­жя. Але далеко вище від сеї драми треба поставити його повість «Пропаща сила» і його менші, на диво гарно написані невеличкі оповідання «Морозенко», «П'яниця», «Лихо давнє й новочасне». «Морозенко» може заняти одно з перших місць у літературі так названих святочних оповідань, так артис-120

тично описана в ньому смерть хлопчика, що вночі проти Нового року замерзає в лісі, і безтямне горе його матері. Не останнє місце в літературі про бідних людей, про світ п о н и ­жених і оскорблених займе також оповідання Мирного «П'яниця». Зміст його простий, але повний трагізму: молодий 17-літній парубок, іно що скінчивши гімназію, міркує, як би потягтися далі в школи, заглибитися в науку, в книжки, геть від життя, що лякає його слабий, хоровитий організм. Але його родичі, властителі малого грунтового маєточку, думають інакше; для них нема нічого принаднішого від долі чи­новника. Тихий і покірний хлопець і не думає впертися на своїм і покірно їде до міста з рекомендаційним листом свого батька до секретаря якоїсь палати. Його зачислюють до писарів. Починається з дня на день ходження до служби, механічна, отуплююча робота над копіями, поданнями, бру-льйонами і т. і. серед ненастанних унижень. Хлопця тягне до книжок, до науки, але ті бажання мусять до решти завмерти в тім окруженні, в якім він опинився. Він знаходить одиноку відраду в грі на скрипці. Нещасливе кохання, де на перешкоді його щастю стає його рідний брат — грубіянський і підлий красунь, до решти збиває молодого чоловіка з дороги, і він знаходить забуття в одній горілці. Та інколи в трактиєрні на жадання п'яної компанії він береться до своєї скрипки, і тоді з неї вириваються глибокі звуки, повні терпіння; в тім стогоні звучить усе те гарне й людяне, що жило колись у молодій чесній душі і пропало під ударами життєвих невдач. Скільки таких невидимих світові сліз ллється довкола нас, скільки навіки марно загублених сил! їх образи встають перед нами майже ві всіх повістях Мирного. Ось Варка Луценкова (в оповіданні «Лихий попутав»), весела, здорова, роботяща за­молоду дівчина, кінчить тим, що дістається до в 'язниці, підозрена за вбивство своєї дитини; дочка Лимерихи вмирає, невдатно віддана п 'яною матір'ю за нелюбого чоловіка; гине й морально й Марина (в повісті «Лихо давнє») в демо-ралізуючім окруженні панського двора в часи кріпосного права. Та найяркіше обмальовані ті сильні особи, що пропа­дають даром, у повісті Мирного «Пропаща сила», надруко­ваній минулого року в «Киевской старине».

Обрисувавши загальний образ життя українського села в критичну добу переходу від козацьких порядків до умов поміщицького господарства, М и р н и й яркими образами ха­рактеризує наступаючі за сим часом два покоління сільської людності: батьків, що ще жили під кріпацькою залежністю і боролися за свою особисту незалежність одинокими спосо­бами, які були в їх руках: або втекою, або явним оружним самоличним супротивленням, —і дітей, що вже увільнені від

121

гніту кріпацтва, але ще не стали на ноги, не вияснили собі нових суспільних відносин. Вони повні здорових сил, віри в себе і з розбудженою енергією потом і кров'ю обливають наділений їм нікчемний шматок с в о є ї землі. Та ба, швидко їм доводиться переконатися, що «воля» ще не забезпечила їм щастя, не утвердила правди і порядку життя. Для успіху треба не чесної праці, а запопадливості, правда продається за гроші. Одні натури спокійно миряться з сим, ховаються в своє домашнє щастя, з розпучливою енергією заробляють собі сякий-такий достаток; такий у повісті «Пропаща сила» Грицько, товариш головного героя Чіпки. Але сам Чіпка не такий, у нього вдача борця. Вся його личність глибоко продумана автором. Із роботящого гордого хлопця на наших очах виростає правдомовний, чесний, незалежний парубок. Перша стичка з неправдою і кривдою підіймає цілу бурю обурення в його гарячім серці: у нього раптом ні з сього ні з того відбирають його землю, його поле — одиноке джерело життя для нього і його старої матері. Без поля що йому робити? Що він без землі? — н і господар, ні громадянин. Він іде до міста правуватися, бо певний, що земля його. Але в суді йому не вірять і безлично говорять: «Заплати нам 50 руб., то тобі присудимо землю». Чіпка не дає того хабаря: ось яка то правда в судах! В його душі доконується страшний пере­ворот; уся радість життя, все значення його пропадає; він, що не знав уперед ані смаку горілки, тепер не виходить із шинку; розмах сильної натури знаходить задоволення лише в розбою. Довкола нього збирається невеличка компанія: що награбу­ють уночі, те пропивають у спілці. Але недовго тягнеться у Чіпки той гарячковий вибух гніву і розпуки; глибоко мораль­на, гарна основа його душевного складу пробуджується, потрясена страшною новою пробою, яку йому доводиться пережити: Чіпку січуть різками в часі екзекуції над його співгромадянами за бунт проти дідича. Чіпка відразу робиться тверезим, настає другий моральний кризис: він перестає пити, знов береться господарювати, але розбою не покидає: навпаки, з нетямучого, припадкового злодія він робиться переконаним, так сказати, ідейним розбійником, що свідомо виходить ніччю на чолі своєї невеличкої, але вже зорга­нізованої ш а й к и грабувати багатих купців і панів, що «роз­жилися з селянського поту й крові».

На сьому типі Мирного варто зупиниться трохи довше: се вповні національний український тип «гайдамаки» чи то «опришка», той самий улюблений народний герой Карме-люк, про якого зложено так багато пісень і оповідань: він грізний месник і безмежно люблячий оборонець усіх слабих. Над усією історією України панує незадоволений настрій мас,

122

я к и й найрізкіше виявляє себе в найдужчих свободолюбивих осібниках. Часто піднімаючися вище понад окружения свої­ми здібностями, вони не миряться з вічним притиском нужди і чужого панування, скидають із своєї шиї ярмо, тікають на Запоріжжя, або в гайдамаки, або просто в ліс, куди-будь шукати нових шляхів життя. Що може дати таким натурам сучасне село з придавленим громадським життям, з повним браком артистичних, культурних чи інших духовних інте­ресів, з нелюдською, тяжкою, ненастанною працею, гро­шовим заробітком і зовсім не забезпеченим завтра? Оте безпросвітне робуче життя дуже ярко встає перед нами в усіх творах українських письменників.

Скільки треба чи то абсолютного отупіння робучого вола, щоб примиритися з н и м , чи високого героїзму людей, пере­конаних про неможливість перемінити своє життя чесним, «божеським» способом! Який страшний факт для націо­нальної психології в тім, що Чіпка зробився розбійником! П о щ о ті жертви, ті пропащі сили? Сам Мирний найкраще відповідає на се питання прегарною українською приказкою, що давніше була титулом повісті: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Повість Мирного «Пропаща сила» обхоплює всю добу закріпощення України і закінчується важким драматичним фіналом: Чіпка в своїм розбої попався в руки справедливості, а його гаряче улюблена жінка не пережила його ув'язнення і повісилася. В остатній часті повісті маємо прегарний малю­нок перших виборів у селі земських «гласних»: за наказом станового під ворожо згірдними поглядами панів селянам «наказують» віддавати голоси за шляхетських кандидатів, а коли у них стало настільки незалежності вибрати свого глас­ного — Чіпку, його, розуміється, не потвердили.

Друге оповідання Мирного «Лихо давнє й новочасне» розкриває перед нами той аграрно-економічний переворот, що доконується тепер у південних чорноземних степах. Тут дуже живо показано конфлікт між селянами і завідателем великої економії із-за заведення рільничих машин, які значно вменшують заробітки людності. В тім оповіданні і в інших обік палких, гордих, протестуючих натур Мирному на диво удаються спокійні фігури старих пастухів, тих сільських філо-софів-пантеїстів: провівши весь вік серед природи, здалека від сільських передирок, вони зберігають у своїх чистих душах високі задуми і любу, поблажливу ласкавість до всього страж-дущого, безпомічного. Ті величні, патріархальні образи у Мирного дуже типові і гармонійно зливаються з загальним тлом степів та наполовину пережитого роздолля їх напів-пастирського побуту.

123

Так, стара Україна з її чабанами, степами, вкритими тирсою, з непоборним завзяттям її героїв і непорочною красотою її дівчат — завмирає, відживає свій вік. Талановиті артисти — Левицький, Карпенко-Карий, Мирний, правдиві послідовники заповітів Шевченка, дали нам у своїх без­смертних творах увесь великий синтез її життя, її історії і цілого духовного складу її народу. На зміну старого життя виставляє нові вимоги, вводить нові умови, нову дифе­ренціацію класових груп людності. Степи, де герої хлібо­робського побуту Левицького та Мирного жили в безпо­середній стичності з природою, втратили свій безмежно пу­стинний обрій і роздробилися на дрібні парцелі; в степах, де свобідно жили в дніпрових та інгульських комишах запо­розькі січі, тепер стирчать до неба високі комини бель­гійських та французьких заводів і величезні гутні печі гли­тають у свої пекельні челюсті мільйони пудів дорогоцінного криворізького заліза. Земля, що вперед родила траву в ріст чоловіка, тепер усе частіше й частіше не хоче родити старанно засіване на ній збіжжя. Економічна нужда з усіма її страш­н и м и товаришами — голодом, духовним здичінням і фізич­ним виродженням — виставляє свою страшну голову медузи в тих простовільних місцях, де колись лунала й зароджувалася розкішна народна дума, пісня, казка, де, по словам поета, «веселії пишались села», а по опису іїшюго «в вишневых рощах тонут хутора».

В тім краю, «где все обильем дышит», на наших очах доконується глибока культурно-економічна еволюція. Се­редні віки скінчилися, яко колись вони кінчилися для «весе­лої старої Англії». Хоч і як може видатися дивним таке п о р ш н я н н я , але воно натикається само собою, коли згадати історію Англії XV віку, Англії перед Шекспіром. Феодалізм конав, умирав натуральною смертю; «феодальна аристократія була так відірвана від народу і до такої міри довела свій принцип, що мусила зш'янути, як в'януть занадто вибуялі рожі»1. Народна маса починає багатіти і змагає до ршності горожан, границі між верствами затираються чимраз більше. Конечність промислу й торгівлі збільшується раз у раз. «Мен­шає значення класу сеньйорів та феодалів, збільшене значен­ня буржуазії та робучої верстви зближає ті різні часті нації, і сей факт має величезне значення для літератури; настане день, коли автори могтимуть обертатися до всеї аудиторії і писати для цілого народу» (там же, стор. 402).

Ось що зазначують історики старої Англії XV в. Р о ­зуміється, comparaison n'est pas raison (поршняння — не

1 Див. Жюссеран. История английского народа в его литературе, стор. 395

124

доказ), але багато дечого в тій давній еволюції повторяється, власне, на наших очах у рідній нам Україні. Одно лише в нашім житті різко суперечить перехідній добі Англії: там з упадком феодалізму багатіла маса 1 і зароджувалася нова міщанська верства; у нас, навпаки, на зміну феодалш устають темні постаті вроді «хазяїна» Карпенка-Карого. Вони захоп­люють у свої руки всі землі, весь розпочатий у нас на півдні великий промисел, а маса народу страшенно бідніє і зачинає мало-помалу свідомо міркувати про свою бідність. Скільки напруженої енергії в тих сотках, тисячах наших переселенців, що заселили цілі околиці в Сибірі та над Амуром! Скільки пристрасного бажання рятувати себе знанням, наукою в боротьбі за хліб насущний виявляє народна маса, се знають усі, хто хоч трохи доторкався до життя сучасного села, знають видавці українських] книжок для народу: у них за останні 5—7 літ народився справжній, многомільйоновий читач. Самопізнання будиться; південь, що 200 літ дрімав у казковім сні, в байдужім індеферентизмі до всякої зверхньої культури, тепер виставляє свою національну штеліїенцію. На зміїгу давньої зовсім відірваної від народу, історично винародовле-ної освіченої середньої верстви народжується новий куль­турний клас, що з запалом щирого переконання рветься відновити свій національний зв'язок з народною масою, а поперед усього говорити одною мовою з нею і тим зробити початок неминуче потрібного для здорового життя кожної нації обопільного розуміння між масою й її освіченою м е н ­шістю. Язик народу може лиш тоді розвиватися і багатіти, коли н и м користується для вислову своїх думок не сам простий люд, а власне його передові культурні верстви. Буде тому 25 літ, як французький учений Леже приїхав був до Києва, і з зачудуванням питав: «Але де ж, властиво, тут можна бачити «малоросів»? Я ніде по вулицях не чую їх мови». Тепер він почув би музикальну мову Шевченка і в стінах уні­верситету, і на вулицях, і в театрі. Виросла інтелії'ентна украшська сім'я, де в розмові вживається рідна українська мова, виросла молода штелігенція, що думає й говорить нею. Доля украшської мови, про якої вимирання люблять гово­рити наші централісти, запевнена, і національній просвіті нарозстіж відчинені двері 2.

Ся характерна національно-культурна течія, що йде перед нашими очима, неминуче відгукнулась і в українській літе-

1 Твердження в такій формі не зовсім вірне; з упадком феодалізму

багатіли міста, але по селах почався процес пролетаризації селянських мас.

— їв. Фр. 2 Чи не занадто оптимістично дивиться на річ шан[овна] авторка? Маса

фактів день у день перечить тим смілим твердженням. — їв. Фр.

125

ратурі: молоді її представники вже не обмежуються в своїх творах на малюванні самого народного життя, а рисують нам також картини з нашого товариського життя Яновська («Іде­альний батько», «Дарочка»), Кримський («Не порозуміють­ся») і найхарактерніший представник нової української літе­ратури Коцюбинський. В його повісті «Хо» маємо цілий аналіз душі інтелігентного чоловіка перехідної доби, коли переконання і чесні моральні погляди придавлюються стра­хом — утратити задля них той матеріальний супокій, на якому й застиває герой «Хо». В другій повісті Коцюбинського «Для загального добра» змальовано страждання молодих інте­лігентів, що щиро бажають працювати на користь народові і яких той сам народ приймає за своїх найгірших ворогів. Епізод узятий із боротьби земства з філоксерою в Бессарабії; обі сторони обмальовані однаково виразно: і людність — виноградарі-молдавани, що з розпукою боронять свій вино­град від якихось «дохторів», що понаїздили до них і нівечать їх улюблені, так старанно плекані корчі, — і, з другого боку, — молоді народники, що з не меншою розпукою бачать, як людність не розуміє їх і не згоджується боротися з дійсним ворогом — філоксерою.

Так само гарне оповідання Коцюбинського «Посол від чорного царя», де потрясений темнотою народної маси м о ­лодий чоловік, що досі лише тратив життя на власні роз-ривки, покидає місто, різко переміняє свої звички і осе­люється в селі як простий крамар, аби внести хоч промінчик світла в темне царство невеличкого сільця.

Ті три оповідання Коцюбинського — правдиві перлини його талановитого пера. Але його широкий талант не зупи­няється на самому інтелігентному житті, не прив'язаний до якої-будь одної місцевості, він однаково артистично рисує нам і мальовничі кримські береги, і Чорне море, що хлюпо-четься о них, і тишину, що притаїлася в дрімучих комишах дніпрових плавнів, і палку самородну красоту бессарабського села, обведеного виноградниками. Народні оповідання К о ­цюбинського різко відрізняються від таких же творів дав­ніших письменників: у нього виступає не загальний синтез, не масовий характер і не примітивний тип селянина, а окремі своєрідні індивідуальності. Коцюбинський залюбки підхоп­лює різні нові появи народного життя, переміни в його родинних обичаях і індивідуальності він обмальовує дуже тонко; його психологічний аналіз однаково глибоко заходить у душу не лиш українця, а й молдаванина і татарина (пере­чудове його оповідання з татарського життя «На камені»). Отся різнородність додає творчості Коцюбинського оригі­нальної привабливості і красоти. З народних оповідань осо-126

бливою сердечністю і простотою пройняті «Дорогою ціною» і «П'ятизлотник». Язиком володіє Коцюбинський майстерно; деякі місцеві подільські слова та вислови надають іноді окремий колорит його мові, загалом дуже легкій і мальовничій.

Наскільки Коцюбинський являється речником вищевка­заної поступової культурної течії української суспільності, остільки Стефаник — поет страшного сучасника еконо­мічного положення народу в Галичині. Особливо відомі три невеличкі його збірки: «Синя книжечка», «Дорога» і «Кам'я­ний хрест». Вони складаються з коротких нарисш, присвя­чених майже виключно характеристиці розпучливої нужди і безвихідного положення хліборобської людності. Деяким із тих нарисш не стає викінчення, повного літературного оброб­лення, але многі оповідання викликають потрясаюче вражен­ня своїм глибоким реалізмом. Стефаник має особливу манеру з дивною простотою рисувати трагічні факти і драматичні стани душі. Таке оповідання «Стратився»: воно ведеться зовсім об'єктивно, немовби словами байдужого обсерватора, а проте захоплює читача глибиною переданого в ньому горя. Поїздом залізниці їде селянин, викликаний до міста звісткою про смерть сина, вояка. Ледве-не-ледве відшукує касирню і знаходить свого єдиного сина в трупарні. Так само повні чорного трагізму ті оповідання, де Стефаник рисує страшне виродження і здичіння людності — неминучий наслідок безвихідного економічного положення маси. В оповіданні «Басараби» перед нами ціла сім'я спадкових неврастенікш, що один за одним самовбивствами роблять кінець своєму життю, повному муки. В «Новині» батько зважується втопити своїх дітей, зневірившися в можність прогодувати їх. В «Лесевій фамілії» батько-п'яниця все несе з хати до коршми; жінка, стративши терпець, жене йому наздогін, коли вш виносить останній мішок муки, і своїм 6—-8-літнім дітям велить бити свого рідного батька, щоб вирвати з його рук дорогоцінний мішок.

Страшенна картина, коли люди майже тратять людську подобу. Читаючи Стефаника, робиться соромно за наш золо­тий XX віїс з усіми його смілими винаходами, з високим ростом наук і обік того з можністю таких умов життя, в яких вимирають мільйони сільського і міського пролетаріату.

Коцюбинський і Стефаник —найхарактерніші, але зовсім не одинокі представники нової, молодої української літе­ратури. На сторінках «Киевской старины» і в окремих літе­ратурних українських альманахах з кождим роком виступають нові імена з прегарними артистичними творами. Винни-ченко, Григоренко, Кримський, Яновська, Чернявський і ін. розширяють течії пережитого народного вітхнення. Лишаю­чися всі вірними демократичним традиціям української літе-

127

ратури, молоді артисти, кождий ідучи за своєю суб'єктивною творчістю, не чужаться всіх новіших напрямів західноєвро­пейської літератури.

У всіх їх творах б'є ключем свіжа, нова течія; читаючи їх, нехотя почуваєш, що українська література переживає хви­лину особливого духовного розбудження. Старі, вузькона-ціональні традиції порвані, лірично-естетичні відносини до дійсності пережили свій вік, на черзі стоїть трагічний реалізм.

Молоді українські письменники вже не обмежуються на самих національних типах; вони беруться до психологічного аналізу чоловіка без огляду на те, в я к и й би національний чи класовий костюм він був одягнений. їх завдання — вислов­лення всіх рухів людської душі, що й творить велике завдання кождої артистичної літератури.

Отсей широкий напрям молодих українських письменників виявляє свідомий зріст української суспільності і невичерпне багатство творчих сил тої самої нації, яка силою історичних обставин немов зовсім була заснула і спала звиш 200 літ. Та проте народ, я к и й зложив «Слово о полку Игорев"Ь», думу про «Втеку трьох братів» та «Бурю на Чорнім морі», не може вмерти духовно ггід жадним історичним гнітом. Національна інтелігенція, що відродилася тепер, викличе до життя його сонні досі духовні сили, а нова артистична література висло­вить голосно велику демократичну ідею, що лежить в основі національного самопізнання українського народу.

С. Русова

Гай, гай, Вашими б устами та мед пити, в[исоко] п о в а ­жана] пані Русова! Не очі у вас, а якісь мікроскопи, бачать те, чого звичайні очі не можуть добачити. Де в бога побачили ви той «нічим не спинений розвій української мови та літератури»? Де вам уявилося те багатство нових, міцних, оригінальних талантів, що буцімто виростають щороку, мов гриби по дощі? Невже в російській Україні вже скасовано заборону 1876 року? Невже сучасна літературна продукція, навіть та, що перейшла звичайну цензуру, без перешкоди йде в руки селянина, до сільських читалень та чайних? Невже українські видання розходяться мільйонами? Невже правиль­ність літературної продукції та продажі укр[аїнської] книжки обезпечена чим-будь хоч крихітку, хоч на один рік і не висить раз у раз на ласці першого-ліпшого держиморди?

Таких питань можна би накопичити ще багато, та се не довело би нас ні до чого. Досить буде сконстатувати, що ви[соко] п[оважана] авторка дала себе унести коневі ліризму і підмалювала занадто рожево теперішній стан укр[аїнської]

128

літератури, я к и й при ближчім огляді, власне, виявляє явища, що можуть навіяти зовсім супротилежні думки. Бо ж поду­маймо: найвартніша літературна повість, на 1903 р. побачила світ у російській Україні, повість Мирного «Пропаща сила», була написана рівно 30 літ тому назад! Значить, для тепе­рішнього часу вона майже археологія. Зі старших письмен­ників один лише Карпенко-Карий в «Саві Чалім» і «Хазяїні» дав у остатніх роках капітальні твори, в яких виявив зріст і розвій свого таланту. А з тих наймолодших, якими так тішиться пані С. Русова, ані Григоренко, ані Кримський не дали нічого, так само як у нас уперто мовчав весь рік Стефаник, мовчали Бордуляк і Семанюк.

Та й Коцюбинський, якого твори здобули собі відразу симпатію в Росії, не такий-то вже новик у літературі, і значна часть того, що тепер дивує і радує д. Русову, була вже від 15 літ друкована в Галичині. Ми високо цінимо талант д. К о ц ю ­бинського і його нарис «На камені» вважаємо одною з найкоштовніших перлин нашої літератури, та проте мусимо сказати, що сей автор якось не поступає наперед, не зва­жується на ш и р ш и й твір, я к и й дав би змогу розвинутися його талантові, але станувши від першого разу високо в ряді наших новелістів, так і держиться на сьому становищі [... ]

Дивно трохи, як се пані Русова, характеризуючи остатню фазу в розвої української] літератури і згадуючи такі в усякім разі другорядні появи, як Григоренко та Яновська, поминула письменника і громадського діяча далеко більшої міри, Б о ­риса Грінченка, я к и й у минулому році виступив, нарешті, й перед українською громадою, по 23 роках невтомної та різносторонньої літературної праці, з більшими збірками своїх творів, а власне, з одним томом драм і томом поезій. Полишаючи на боці все інше, кождий неупереджений мусить признати, що вже з огляду на мову, поетичну форму та техніку версифікації ті томи треба вважати великим здобутком української літератури. Надто ж драми Грінченка (деякі від­значені нагородами на конкурсах Галицького виділу крайово­го) являються немаловажним здобутком для української сце­н и , а така драма, як «Серед бурі» і з погляду на композицію, на я с н и й малюнок характерів та на ідейний підклад займе в укр[аїнській] літературі дуже високе місце, може, чи не найближче обік «Сави Чалого» Карпенка-Карого. Надто дав д. Грінченко в «Киевской старине» ряд гарних прозових оповідань, які разом із тими його новелами та романами, що були давніше друковані в Галичині, ставлять його високо в ряді наших повістярів.

Та остаточно не в тім річ, котрих письменників бере авторка темою для характеристики; важніше те, що вона

'І - (,424

бачить у них? Щ о , властиво, «старе» і що «нове» добачила пані Русова в сучасній українській літературі? Се питання важне й окреме від усіх роздивлених у її статті письменників; у ньому лежить відповідь на питання: чи робить наша літе­ратура прогрес, а коли робить, то в якім напрямі? Така чи інша відповідь на се питання важна не лише для чужинців (у данім випадку для москалів, я к и м може бути цікаво пізнати ближче, власне, те наше «нове»); вона важна й для нас самих, бо може зорієнтувати нас, куди ми йдемо, і подати вказівки, чи слід туди йти, чи, може, ні .

Отже, мусимо сказати, що сих питань пані Русова не сформулювала собі ясно і тим самим не могла дати на них ясної відповіді. Я вже зазначив вище, що діяльність наших старших письменників, спеціально Мирного й Карпенка-Ка-рого, вона характеризує не зовсім я с н о . їх не можна назвати ні малярами «старої» Україїги з її степами та ідилічним життям, ані виключними народниками, ані навіть пред­ставниками «старої» школи в чисто технічнім погляді. Н а ­впаки, вони оба малюють Україну в важкій перехідній добі, а Карпенко-Карий навіть навмисно і дуже вдатно підхоплює найсвіжіші фази та явища економічного й громадського розвою (рух спілковий, поява великих капіталістів із україн­ців і т. і.). Так само М и р н и й у деяких своїх творах («Лихі люди», «Лови» і т. і.) зачіпає дуже новочасні появи і то не сільського, а міського, загалом інтелігентного і навіть полі­тичного життя. Значить, причім тут «старе» в розмові про сих письменників? А коли й єсть щось старе, то в усякім разі треба його відрізнити від «нового», яке єсть, мабуть, і у них. А далі, беручи на увагу тих молодших письменників, схарак­теризованих д. Русовою, ми знов не бачимо з її харак­теристики, що ж таке нове виявляє себе у них? Коли вірити нашій авторці, то наші «нові» письменники, власне, тим нові, що малюють Украшу не давню, а теперішню, з її злиднями і важкими економічними відносинами. Про Стефаника пані Русова каже се навіть з надзвичайним притиском; по її думці, його оповідання, власне, тим роблять таке сильне враження, бо в них малюються невимовно тяжкі економічні відносини галицько-руського селянства.

На мою думку, се погляд зовсім невірний. Адже ж і наші старші письменники — Нечуй-Левицький, М и р н и й — д а л и немало картин народної нужди, здирства, кривди, — надто багато нового, генетично нового молоді письменники не дали та й не можуть дати. Та проте пані Русова вірним чуттям угадала, що ті письменники вносять щось нового в нашу літературу, але обов'язкова в російській журналістиці фразео­логія про малювання економічних обставин та аналізування

130

життя загородила їй дорогу до пізнання того «нового». Отже ж, тут треба поперед усього відкинути ті старі формули і глянуть на річ без упередження. «Нове», що вносять у літе­ратуру наші молоді письменники, головно такі як Стефаник і Коцюбинський, лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше — в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти. Стара школа дала нам у Мирнім, Свидницькім, Нечуї-Левицькім, Карпенку-Карім великих епіків (драматична форма деяких творів — річ побічна), себто людей з ясним, широким поглядом, що малювали широкі картини українського життя так, як їх бачили оком пильного, любов'ю надиханого обсер­ватора або іноді мораліста та судді. Ми подивляли виразність і вірність тих картин, багатство вирисуваних на них харак­терних фігур та цікаво слідили за ходом подій їх життя, але ми чули завсіди поза тими картинами руку, голос автора, я к и й часто й сам виявляв себе чи то довгими описами від свого л и ц я , чи рефлексіями та іншими способами.

Натомість «молоді», а особливо Стефаник, вносять у літературу зовсім інший спосіб трактування речі. У них інша вихідна точка, інша мета, інша техніка. Коли старіш пись­менники завсігди клали собі метою описати, змалювати такі чи інші громадські чи економічні порядки, ілюструючи їх такими чи іншими типами, або змалювати такий чи такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого окру­жения, нові письменники кладуть собі іншу задачу. Для них головна річ л ю д с ь к а д у ш а, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окружения залежно від того, чи вона весела, чи сумна. Коли старші письменники виходять від малювання зверх­нього світу — природи, економічних та громадських обста­вин — і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозу­мілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засі­дають у душі своїх герош і нею, мов магічною лампою, освічують усе окружения. Властиво, те окружения само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лиш тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати. Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та переможна хвиля ліризму, що розлита в них. Відси їх несвідомий наклін до ритмічності й музикальності як елементарних об'явів зворушень душі. В порівнянні до давніших епіків їх можна би назвати ліриками, хоча їх лірика зовсім не суб'єктивна; навпаки, вони далеко об'єктивніші від давніх оповідачів, бо за своїми героями вони щезають зовсім, а властиво, переносять себе в їх душу,

ш

заставляють нас бачити світ і людей їх очима. Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, н і , се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі.

Із сього становища треба, здається мені, оцінювати таких наших письменників, як Коцюбинський (у деяких новіших творах, головно «Накамені»), Ольга Кобилянська,_Мартович, а особливо Стефаник. З недокладного вияснення сеї основної різниці світогляду плили висловлені досі хибні оцінки сих письменників. Одні, як ось Б. Лепкий, бачили у Стефаника безнадійний песимізм, малювання темних сторін людської душі — зовсім несправедливо. Я не бачу у Стефаника ані сліду песимізму. Навпаки, у многих із його оповідань віє сильний дух енергії, ініціативи, а у всіх бачимо велику любов до життя і до природи — р е ч і , зовсім суперечні песимізмові. Певно, коли когось болить, то він кричить, стогне, але хіба ж се песимізм? Певна річ, життєва обсервація доводить автора до конечності малювати частіше гіркі, важкі психічні стани, ніж ясні, але й у малюванні ясних станів («Мамин син», «Підпис» і т. і.) він виявляє те саме майстерство, що й у малюванні важких. Що він не любується в малюванні дра-стичних деталей і звірячих збочень людської душі, але, влас­н е , з незрівнянним тактом чутливої душі вміє обминати їх, на се маємо в його оповіданнях численні докази, найкращі — се початок «Басарабів» і ціле оповідання «Злодій». Прошу порівняти се чудове оповідання з моєю «Хлопською комі­сією» — оповіданням, у якому, зрештою, моєї власної арти­стичної творчості нема майже зовсім, бо воно майже живцем записане з уст одної з жертв того самого конфлікту, я к и й змальовано у Стефаника. Порівняння тих двох оповідань може, по моїй думці, дати найкраще зрозуміння нової мане­ри, нового способу бачення світу крізь призму чуття й серця не власного авторського, а мальованих автором героїв. П о в ­торяю, тут уже не сама техніка, хоча вона у Стефаника майже всюди гідна подиву, тут окрема організація душі — річ, якої при найліпшій волі не потрапиш наслідувати.

Так само невірний осуд пані Русової, що Стефаник — маляр страшної економічної нужди селян. Коли б пані Русова побачила на власні очі той закуток нашого краю, відки родом Стефаник і якого людей малює він у своїх оповіданнях — один з найкращих закутків, які мені доводилося бачити на широких просторах і то не лише нашого краю, — то думаю, що сама пізнала би невідповідність такого осуду. Та й хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? Хіба сільський багач Курочка нуждар? Хіба сім'я Басарабів — с і м ' я нуждарів? Хіба в «Кам'янім хресті» нуждарі вибираються за море? Хіба в

132

«Сконі» конає нуждар? Н і , ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають небагато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis ' повторитися в душі кожного чоловіка, і, власне, в тім лежить їх велика сугестійна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача.

Та й ще одно, оте вічне говорения про аналіз життя, характерів, душ чи навіть економічних відносин, що буцімто має бути метою, навіть найвищою метою поетів-белетристів. Пора б, нарешті, дати собі спокій з тим надуживанням наукового терміна там, де йому зовсім не місце. Аналізує — то зн[ачить] розкладає явище на простіші елементи хімік, психолог, статистик, економіст, але не поет. Навпаки, поето­ва задача зовсім противна аналізу: з розрізнених явищ, які підпадають під наші змисли, сотворити цілість, пройняту одним духом, оживлену новою ідеєю, сотворити новий, без­смертний животвір. Се синтез в найвищім розумінні сього слова. І коли давніші письменники доходили до того синтезу і вели нас до нього з певним трудом, уводили нас, так сказати, в лабораторію свого духу, показували нам розрізнені частки, з яких потім складали свою цілість, то письменники нової генерації (розуміється, не всі і не все з однаковим майстер­ством) зовсім не втаємничують нас у свій творчий процес, виводять свої постаті перед наші очі вже готові, силою свого вітхнення овівають нас чародійною атмосферою своїх н а ­строїв або сугестіонують нашій душі відразу, без видимого зусилля зі свого боку, такі думки, чуття та настрої, яких їм хочеться, і держать нас у тім гіпнотичнім стані, доки хочуть.

Отеє, по моїй думці, головні прикмети письменників нової генерації, не лише нашої, із сього погляду прийдеться оцінювати їх появу і їх вплив будущій критиці. Старими формулками про економічну нужду та аналіз тут ні до чого, крім натягань та кульгавих осудів, не дійдемо. Се поети душі, психологи й лірики, і від тонкого психологічного аналізу мусить вийти — не творчість, а критика.

Нема сумніву, щ о , критикуючи твори тих письменників, нам прийдеться так само позбутися старих та зужитих ф о р -мулок наївного утилітаризму. Для давнішої критики —назву її для простоти добролюбівською, хоча Добролюбов і не був її першим творцем, а йшов лише дорогою, визначеною Джо­ном Стюартом Міллем —літературні твори тим були великі й цінні, що звертали нашу увагу на певні хиби суспільного устрою, публічного виховання, певних звичаїв, поглядів та характерів, що популяризували, так сказати, добутки психо-

3 відповідними змінами (лат.). — Ред.

133

логії, іноді навіть географії, історії та суспільних наук. Р о ­зуміється, що мірена таким ліктем нова література де в чиїх очах у великій більшості підпаде під погороджену колись категорію «чисто естетичної насолоди», хоча й завзяті ути­літаристи при ближчім роздивленні не будуть могли відмо­вити їй певного суспільного значення. Але в чім лежить те значення, се не так легко сказати, а в усякім разі до вірної відповіді на се питання треба йти не з погляду простої суспільної утилітарності, а з погляду в и щ о ї к у л ь т у р и д у ш і , розширення й уточнення нашого чуття і нашої вра­зливості. Та про се нам доведеться ще говорити детальніше.

ПРИНЦИПИ І БЕЗПРИНЦИПНІСТЬ

В останній часті своєї статті, згадуючи про писання пані К. Гриневичевої, д. Єфремов кидає невеличкий камінчик у садок редакції «Літературно]-н[аукового] вісника». Признав­ши писання сеї пані «порожнім місцем», «набором пустих слш без ніякого значення», д. Єфремов пише далі: «Дивує нас в отсьому разі лише становище, зайняте супроти подібних творів «Л.-Н. вісником». Як проскакують такі речі на сторінки сього шановного «Вісника», се, признаємося, дійсна загадка, якої не розв'язує зміст сього загалом досить поважного і своїм напрямом симпатичного видання. Певна річ, вільно кождому авторові писати, що й як йому захочеться, але поява всіляких «пустих місць» на сторінках поважного і поважаючого себе органу не може бути виправдана навіть тим, що його редакція, «не в'яжучися ніякою доктриною, ані теоретичною формулою, допускає до голосу всі напрямки», як читаємо останнім часом у проспектах «Вісника». Але ж відси недалеко й до повної безпринципності, яку при добрій волі також можна виправдувати безсторонністю та бажанням дати голос кожному напрямкові» («Киевская старина», 1902, к н . XII, стор. 402).

Поперед усього мусимо трохи пожалкувати на д. Єфремо-ва, що зробив нас трохи гіршими, ніж ми є на ділі, і, цитуючи наші слова з проспекту чи то для ощадження місця, чи з неуваги (якогось злого розмислу не сміємо підсувати йому), пропустив слова, інтегрально зв'язані з попередніми і неминуче конечні для схарактеризування нашого становища, слова, де редакція заявляє, що «не відмовляє місця нікому, у кого видно правдивий талант, л ю б о в до р і д н о г о

134

н а р о д у та й о г о с л о в а , та б а ж а н н я й о г о р о з в о ю». Словами, підчеркненими у н а с , а пропущеними в цитаті д. Єфремова, редакція, здається, досить виразно загородила себе від закиду безпринципності в питаннях фун­даментальних у нашому житті, а то в питанні н а ц і о н а л ь -н о м у й к у л ь т у р н о м у . Д[обродій] Єфремов міг би докорити нам безпринципністю, коли б м и б е з о г о в о -р о к зі с в о г о б о к у помістили в «Віснику» дещо с у-п е р е ч н е з тими нашими принципами. Поміщення Одної або другої праці, яку в і н у в а ж а є пустим місцем, а хтось інший може не вважати її тим, ще не оправдує такого закиду. Питання про принципи в штуці — се питання про те, що таке штука. На се питання можна відповідати всіляко, та'в усякім разі відповідь, яку дає д. Єфремов, буде трохи одностороння. З його статті виходить (див. стор. 415, 418 й ін.), що штука повинна піддержувати в суспільності те «жи­вое, бодрое настроение, которое является необходимым усло­вием движения вперед» і що спеціально українські пись­менники повинні поперед усього студіювати появи соціаль­ного та громадського життя нашого народу, нашого села. Дуже добре! І ми бажаємо сього, але класти се неминучою умовою для кожного письменника, принципом української штуки було б зовсім нерозумно. Хто може се робити, нехай робить. У кого вдача бадьора, хто гарячий до боротьби, хай піддержує бадьорість та гарячість і в інших. А в кого сього нема? То що йому робити? Чи мовчати, чи набріхувати на себе й на інших бадьорість та гарячість, якої не чує в душі? Хто має можність студіювати громадське й соціальне життя, селян чи міщан, хай чинить се. А хто не має сеї можності? Хто, як ось п р и м і р о м ] пані Кобилянська, Гриневичева й інші, своїми заняттями, обов'язками, становищем п р и к о ­ваний до тісної сфери хатніх справ, родинних чи яких інших вузько обмежених обов'язків, то що йому робити? Мовчати, чи брехати про соціальні та громадські відносини, яких він не знає або про які знає дуже мало та недокладно? Зрештою, д. Єфремов не зовсім докладно висловлює свої принципи. Як у своїй статті він мішає декадентизм (хоробливий стан сус­пільності, а далі й штуки) з символізмом, напрямком чи зв'язком ідей, що почасти належить до невідлучних прикмет штуки від самого початку її існування («Alles Kiinstlerische ist Symbol» J, — сказав уже Гете), а почасти, перетворений на односторонню доктрину, справді був якийсь час на коротку хвилю хмарою, що запоморочила ясні стежки артистичної творчості, але з декадентизмом не мав нічого спільного, тим

Все мистецьке є символом (нім.). — Ред.

135

менше не був із ним тотожний, — так само він, сам того не знаючи, закреслює для артистичної творчості далеко ширші межі, ніж би се виходило з його соціальних принципів. Згадавши про нові прояви громадського життя на Україні, він каже: «И более вдумчивые писатели могут почерпать отсюда, из этого неисчерпаемого источника, истинный свет, давая изображение в с е х сторон нашей народной жизни и в м е с т е с т е м ч е л о в е ч е с к о й п р и р о д ы в о о б щ е » («Щиевская] стар[ина]», 1902, к н . 12, стор. 418). Оте «вместе с тем» дуже інтересне. Як уявляє собі д. Єфремов малювання «человеческой природы вообще» че­рез посередництво студіювання малоземельності, еміграції та рільничих страйків? Чи се конечна і одинока дорога? А котрий письменник, не маючи змоги або вмілості студіювати ті появи (адже ж для їх студіювання треба і практичної, і теоретичної підготовки, а то, студіюючи наосліп, замість «истинного света», нагородиш таких дурниць, що й собі не рад будеш!), та почне студіювати «человеческую природу вообще» на собі самім, почне з того, що психолог називає внутрішньою обсервацією і дасть нам результати тих своїх спостережень у більше або менше вдатній артистичній про­екції? Яку мірку приложить критик до таких творів? Адже ж такий артист-психолог може малювати нам усякі настрої не конче героїчні та бадьорі, може малювати великі страждання з приводу дрібних буденних появ, може малювати сумніви щодо важних, загальнолюдських питань, але також і спільні всім людям хвилі загального отупіння, зневір'я, байдужості, занепаду волі і т. ін . Раз д. Єфремов признає інтересним і оправданим малювання «человеческой природы вообще», то буде мусив признати, здається, оправданими й такі малюнки. Зрештою, всесвітня література давно перед модним дека-дентизмом бачила такі появи, — досить буде назвати Лео­парді, щ о , невважаючи на «противуобщественный» характер своєї поезії, все-таки справедливо лічиться одним із батьків і корифеїв нової італійської літератури.

Д[обродій] Єфремов уважає одним із признаків дозрілості літератури її більше-менше виключний зворот до питань соціального життя. По його думці, всяка молода література «обыкновенно обращает внимание более на внешнюю сторо­ну жизни, но недостаточно вглубляется внутрь ее, чтобы вскрыть общественные язвы, предложить то или иное их объяснение, натолкнуть на способы излечения і т. ін. Это уже дело зрелого периода» (стор. 416). Є в сьому реченні дещо вірне, та воно неясне, а є дещо ясне, та воно невірне. Вірне те, що література в міру дозрівання поглиблюється, — але вияснімо ж собі характер того поглиблювання! Воно йде не

136

від індивідуальної психології до соціології, а навпаки, від соціології до індивідуальної психології. Те, що д. Єфремов називає поверховним трактуванням життя в давнішій літе­ратурі, се було, власне, оперування соціологічними катего­ріями (такими, як війна, тиранія, розбійництво, фанатизм і т. ін.) , як речами зовсім простими й ясними. Новочасна наука виказала, що вони безмірно зложені і вказала їх складники — фізичні, незалежні від людської волі, і психічні, знов-таки почасти свідомі, почасти несвідомі, індивідуальні й масові. За показом науки пішла й новіша література і побачила одну із своїх головних задач у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому — сказати б — як факти громадського життя відбиваються в душі й свідомості одиниці, і навпаки, як у душі тої одиниці зароджуються й виростають нові події соціальної категорії. Се було відкриття нового, безмежно широкого світу, в якому було багато простору для найріз-ніших талантів, для очей і умів найрізнішої конструкції. Візьміть давніші повісті — хоч би найкращий тип тої старої літератури — Сервантесового Дон-Кіхота: громадські інте­реси, реформа суспільності, лічення різних її хиб займають там головне місце, але індивідуальна психологія — міні­мальне. П р и всій своїй геніальності Сервантес не вмів загля­нути в душу свойого героя і на оправдання його дивацтв має лише одне слово: з б о ж е в о л і в . Та ми, читаючи його безсмертну повість, не віримо тому, бо ж в такім разі всі пригоди Дон-Кіхота були би гідні плачу та милосердя над бідним хворим, полишеним без дозору, а не були би бороть­бою засліпленого ідеаліста з твердим порядком дійсного світу. І порівняймо з сим твором яку хочете визначну повість XIX віку — Діккенсового Піквікка чи Шпільгагенового «Im Reih und Glied» чи «Miserables» Віктора Гюго, чи «Geiminal» Золя чи «Вину і кару» Достоєвського! Ми побачимо відразу, що інтереси особистої психології героїв колосально розрослись і розширились, обсервація власне найдрібніших появ, рухів і відрухів душі зробилася без порівняння стараннішою й багат­шою. Побачимо цілий ряд письменників, щ о , захоплені тими психологічними обсерваціями, відсувають майже зовсім набік соціологічні проблеми або торкають їх лише дуже здалека. Першим взірцем такого психологічного роману в європейській літературі були «Wahlverwandtschaften» Гете; за ними пішов довгий ряд «психологічних» повістей та драм у всіх європейських літературах, в тім числі і в російській, яка видала навіть двох великих майстрів у тім роді — Достоєв-ського та Толстого.

Коли в чому, то власне в глибині та тонкості психо­

логічного аналізу, в тій неохибній яснозорості в сфері н а й -

137

темніших глибин людської душі лежить безсмертна вартість тих письменників, а зовсім не в їх громадських, соціологічних поглядах, переважно крайнє наївних, неясних, іноді реакцій­них та антикультурних, наскільки їх крайність не бувала зм'ягшувана чуттям гарячої симпатії до бідних, хворих та безпомічних.

Отся остання увага доводить нас до'другої точки, яка в цитованім реченні д. Єфремова висловлена досить ясно, та, по-моєму, невірно. Література в своїм дозрілім стані повинна висвітлювати суспільні рани, подавати таке чи інше їх пояс­н е н н я , наводити на способи їх вилічення. Чи справді так? Цікаво знати, які то суспільні рани виявляє прим, гетівський «Фауст», які способи ліків подає його «Іфігенія» або Пушкінів «Онєгін» або Гоголеві «Мертві душі»? А коли деякі твори й чинять се, прим. «Вина і кара» або «Брати Карамазови» Достоєвського, «Воскресение» Толстого і т. ін., то чи думає д. Єфремов, що в тій, так сказати, публіцистичній тенденції тих творів лежить їх головна вага? Чи «ліки», пропоновані Достоєвським або Толстим, хоч на один момент візьме на серіо якийсь соціолог або практичний політик?

Д [обродій] Єфремов порушив тут кількома словами важне питання т. зв . утилітарності в літературі, та й збув його коротко, немов і не підозріваючи, що тут криється якесь питання, що се, власне, й є сук, із-за якого йде розладдя між старою й новою літературою. В такій чи іншій відповіді на се питання, а не в жартливих або навмисно цинічних реченнях французьких декадентів треба шукати головної пружини реакції, яка в 80-х роках повстала проти реалізму й нату­ралізму. Д[обродій] Єфремов, живучи, очевидно, в крузі ідей, вироблених у Росії ще Добролюбовим та Писарєвим, шукає в літературі поперед усього публіцистики, тенденції, студії певних хиб та подавання певних рецепт на їх лічення, тобто речей, які , по думці письменників молодої генерації, — і не самих лише декадентів —властиво не належать до літератури, а творять домену публіцистики, соціології, статистики та практичної політики. Певна річ, вільно й белетристові п о -своєму забрати голос у тих справах, так само, як усякому шевцеві, кравцеві і т. ін., але він усе повинен знати, що його голос у тих справах буде голосом профана, щонайбільше дилетанта, що соціальні недогоди й болі ніхто ще не лічив по рецепту белетристів, хоч і як вони не раз позували на мудреців і пророків, і що їх головна задача лежить зовсім деінде, а власне в тім, щоб, як сказав колись Шекспір, бути дзеркалом часу, малювати чоловіка в його суспільному зв'язку і в тайниках його душі, давати сучасності й потомності те, що Золя називав «людськими документами» в найширшім зна­ченні сього слова.

138

МАНІФЕСТ «МОЛОДОЇ МУЗИ»

Опублікований у ч. 249 «Діла» з дня 18 падолиста маніфест «Молодої музи» під фірмою д. О. Луцького насунув мені деякі думки і рефлексії, я к и м и я рад поділитися з читачами «Діла» і які , думаю, не будуть позбавлені інтересу також для ширшої громади.

На арену нашого літературного життя виступає громадка молодих людей, перейнятих спільними поглядами, що зважи­лися без огляду на всякі посторонні обставини служити своїй ідеї, працювати для неї і притягати до себе інші творчі духи, витворити нову літературну школу, що з часом може цілій нашій літературі надати новий, досі в ній небувалий напрям. Поява у всякім разі симпатична, як симпатичний усякий порив людського духу, індивідуального чи збірного, до само­стійного лету.

Від перших починів XX в. почулося в нашій, спеціально галицько-руській літературі віяння того нового духу, хоч симптоми, які відчували його появу, були дещо давніші. Першим виразним об'явом нового напряму в нашій літе­ратурі була збірка поезій Василя Пачовського «Розсипані перли», видана в сам момент пам'ятної сецесії наших студен­тів із Львівського університету. Я тоді з повною симпатією відгукнувся на сю нову появу, вповні відчуваючи її дух й тенденцію, і, крім похвал для техніки вірша, для мови й її співучості та мелодійності, не закрив перед читачами також деяких важних, бо основних, ідейних хиб нового напряму. Було в нім дещо таке, що відразу розхолоджувало гарячі надії, та я не вважав себе в праві виступати як ментор супроти молодого покоління і надіявся на те, що хиби з часом, під впливом нових думок і досвідів, самі собою вирівняються.

Я не буду тут характеризувати ступеневого зросту того молодого літературного руху; се буде вчинено, може, при нагоді. Тут зазначу лишень найновіїпу його фазу, тобто повстання формальної організації, літературного кружка наших молодих поетів і ті провідні думки, якими він оправдує свш греміальний виступ на адресу нашої літератури.

Д[обродш] О. Луцький починає свою статтю короткою характеристикою тої моральної і духовної кризи, що пройшла над Західною Європою, а властиво спеціально над Францією й Німеччиною в остатній четвертині XIX віїсу. Характерис­тикою тої епохи, на думку д. Луцького, було те, що «на всіх полях людської думки ломляться давні правди і поняття», «наблизився час аналітичного контролю для багатьох наших

139

понять про найбільш інтересні для нас справи». І справді, «почався новий гарячковий контроль, догма за догмою пада­ла в провал забуття, а під тим всім билось головне джерело сучасної кризи і недолі: боляк всього суспільного ладу. В сучасній людській громаді чимраз частіше стає проявлятися тип людини, що стратила всяку віру і надію» ... «Коли вже, —говорить далі п. Луцький, —відкинемо наразі все царство сучасних сумнівів і перехресних кличів в напрямі нашого пізнання, а ограничимось лише на обсяг людського чуття в сфері письменства і філософії, то вистане назвати лиш Н щ -ше, Ібсена та Метерлінка і давнішого Бодлера, щоб всім ярко пригадалось те живе биття сучасного, може, надміру вразли­вого людського серця і щоб пригадались нам всі його приюти там, де — хоч би в облаках нового містичного неба — могло воно найти своє тепло і спокій серед бурливих днш».

Отеє весь, так сказати, теоретичний біїс викладу д. Луць­кого. «С умным человеком приятно побеседовать», — м о в л я в колись Достоєвський, і я також щиро бажав би зрозуміти філософію д. Луцького. Отже, була в Європі велика духовна і чуттєва криза. Що ж сталося з нею? Чи триває й досі, чи минулося? На думку д. Луцького, початком, а може, лише найвиразнішим проявом тої кризи була поява «Заратустри» Ніцше. Ну, ся поява не така давня, тямимо її добре, і нам здається, що та поява ніде ніякої кризи не викликала. Певна річ, не сам «Заратустра», але взагалі всі писання Ніцше дали мудрим людям не одну загадку до розв'язання, але мудрі люди тим і мудрі, бо знають, що ті загадки вічні, як усе людство, виринали в людських душах у всі хвилі людського розвою, доводили до катастроф вроді смерті Сократа й Христа, вия­влялися в єгипетськім аскетизмі і в оргіях французької рево­люції — щ о б передати лише найхарактерніші появи боротьби людської з границями можливості і з нерозв'язаними загад­ками власної душі. Ніїшіе справді пережив таку кризу, і вона ввігнала його в божевілля. Але Ібсен, скептик і цинік, що майже до остатнього року свого довгого життя грав роль штуцера і любив годинами приглядатися собі в дзеркалі! Або Метерлінк, популярний адвокат у Брюсселі, або Анатоль Франс, випасений і вічно усміхнений член Французької академії, — се свідки і репрезентанти якоїсь глибокої душев­ної чи сердечної кризи? Ну, жартуйте здорові, пане Луцький!

«Догма за догмою падала», — категорично твердить пан Луцький. Ціїсаво б було знати, котра то хоч одна-однісшька догма упала в часі тої кризи? Оснований на догмах като­лицизм і не думав хитатися, але навпаки, в остатніх роках панування папи Льва XIII виріс до нечуваної сили і ще й тепер не спиняється в своїм зрості. Які ж інші догми попа-140

дали? Чи ліберальні, чи соціал-демократичні, чи навіть аристократичні? Ніякісшька не впала! Хіба що д. Луцький хоче під «догмами» розуміти деякі естетичні формулки. Ну, та се мухи-однодневниці, що постають з кожним визначні­шим талантом, служать йому, найліпше виявляючи власне його властивість, і гинуть з н и м разом, як гибли їх попе­редниці.

Але д. Луцький при кінці своєї вище виписаної тиради робить наглий зворот налшо і «відкидає» нараз все «царство сучасних сумндйв і перехресних кличш у напрямі людського чуття». Що се значить? Далебі нічого не розумію. «Царство сучасних сумнівш» — се, очевидно, не жодне матеріальне тіло, яке б можна було взяти на лопату і кинути в рш, щоб не заважало на дорозі. Се ж щось духовне, іманентне, п р и ­суще нашій власній душі — коли справді присуще, а не є пустою фразою. То як же маємо «відкинути» нараз того демона чи ту отруйну атмосферу, серед якої доводиться нам жити? Хто говорить про якусь річ серйозно, про річ, яку справді розуміє й відчуває, то говорить коротко і я с н о , так що іншим легко зрозуміти його, а фразеології д. Луцького я справді не розумно.

Та, пробираючися напомацки в шумі фраз, які, може, й справді мають якесь значення, лише недоступні моєму розу­мінню, натикаюся ще на одну загадку. «В Ніїшіе, Ібсені, Метерлінку та Бодлері (французький лірик-сатаніст 80-х р о -кш, тепер у Франції майже забутий — забули ж французи і такого велетня, як Віктор Гюго!) всім ярко пригадалося те живе биття сучасного, н а д м і р у , м о ж е , в р а з л и в о г о людського серця і щоб пригадались нам всі його приюти, там, де хоч би в облаках нового містичного неба — могло воно (т. є. сучасне серце) найти с в о є тепло і спокій серед бурхливих днів».

Дещо в тім реченні зрозуміле, але невірне. Серце не потребує шукати с в о г о тепла ніде поза власним організ­мом, бо ж воно в тім організмі саме — джерело тепла. Серце не потребує і не зносить спокою, бо спокш для нього — се смерть. Се все я с н о . Але що се за «облаки нового містичного неба», і що се за таке «нове містичне небо», і чим воно нове, а не старе, і яка різниця між новим і старим, на се п. Луцький повинен би відповісти — не мені, я не цікавий! — але в о й громаді, перед якою ВІЇІ почав отею розмову. Громада має після того право і обов'язок запитати його і інших членш «Молодої музи»: як же се, мої панове, ви вербуєте до свого кружка молоді духи, себто наших дітей, наших молодих братів і сестер? Куди ж ви думаєте вести їх? В якім «містичнім новім небі» ви обіцяєте їм тепло і заспокоєння?

141

А тепер перейду на ясніше поле. В дальших уступах своєї праці д. Луцький говорить про наші літературні значення за остатні роки. «Першою маркантною ластівкою» нового літе­ратурного напряму була Ольга Кобилянська, а «її шляхом пішли другі», і рівночасно психіка сучасного покоління впер-ве почала переживати ті всі внутрішні гіркі непокої, під яких бременем страждали великі круги сучасної світової суспіль­ності. Нова хвиля зайшла до буденних кімнат, і з'явились нові люди, з новими загадками, тривогами, терпіннями і з новими потребами для вспокоєння своїх думок і мрій. Я ані на хвилю від першої появи Ольги Кобилянської на полі нашої літе­ратури не сумнівався про її талант. Правда, перше її опові­дання, написане для «Першого вінка» німецькою мовою, я признав невартим друку задля його солодкаво-сентименталь­ного, марлітівського стилю, і панна Кобилянська з часом помирилася з моїм осудом. Але її пізніші оповідання, такі як «Людина», «Битва», наповняли мене подивом для її незвичай­ного таланту. Я щиро тішився, коли вона згодилася друкувати свою «Землю» в «Літературно-науковім віснику», і на редак­ційній раді був перший за тим, щоб їй дати високий, як на ті часи, гонорар — 400 гульденів, якого, приміром, я ніколи за жоден свій белетристичний твір не одержав. Я й пізніше давав їй докази своєї прихильності, між іншим і той, що на підставі мого реферату, приватно написаного для п р о ф . Ягича (по його просьбі), вона одержала австрійську літературну премію, в якій п р о ф . Ягач засідав як жірор. Говорю се не для самохвальби, а для того, бо п. Луцький уже раз прилюдно закидав мені, що я буцімо «знищу, знищу Кобилянську». Се була інсинуація, негідна чесного чоловіка, і вона не забудеть­ся п. Луцькому. Та при всім моїм признанні для таланту Кобилянської, я к и й виявився в повнім блиску в деяких із її кращих оповідань, хто не признає, що той талант тепер значно поблід і ослаб. Певно, се не вина самої Кобилянської, а вина наших, головно буковинських обставин, що загри­зають усе краще, талановитіше, оригінальніше.

Та й ще одно можна б замітити у репрезентантів «Молодої музи»: що вам до Кобилянської? Чого ви навчилися від неї? Яких ідей набралися? Як відомо, Кобилянська залюбки ма­лює тип жінки, що бунтується против усталеної традиції і таким чи іншим способом завойовує собі право на свобідне життя. Де у вас такі типи, і взагалі, як ви малюєте женщину? Побачимо се незабаром, та вже тепер можна сказати, що Кобилянська мала б повне право випросити собі у вас те, щоб ви не ідентифікували себе з нею.

Та йдім далі за розумуванням д. Луцького. «Прийшла до

нас ся хвиля (себто поява Кобилянської) тоді, коли в літе-

142

ратурі правив у нас загальнопризнаний реалізм. Велику санк­цію давали йому такі імена, як Нечуй-Левицький, М и р н и й , Ф р а н к о , Карпенко-Карий. Побороли давній солодкаво-наїв­н и й сентименталізм, і всі сквапно дбали про те, щоб для битих горем братів своїх казати слово життєвої правди і щоб подавати сю правду так, щоби з сього вийшла користь д л я н е д а л е к и х х о ч би д н і в . Кожну описану ними подіїо можна було сконтролювати метром і кожну їх тен­денцію звичайним розумуванням». Читаєш се, і віри сам собі не ймеш. То твори Мирного, такі: «Лихі люди», «Хіба ревуть воли», «Повія», то «Кайдаші», «Микола Джеря» та «Бурлачка» Левицького, то «Безталанна», «Наймичка», «Сава Чалий» та «Суєта», то мої «Панські жарти», бориславські оповідання, «Для домашнього огнища», «Мойсей» були твори вузько-утилітарні для «горем битих братів»? Чи всі ті і інші твори не були надихані високим ідеалізмом', до якого зрозуміїгня ще не доросла наша «Молода муза»? Чи на дні тих творш не лежав ідеал чоловіка діяльного і повноправного, суспільний устрій, опертий на справедливості, гаряче бажання усунути той «боляк всього сучасного суспільного ладу», про я к и й з легким серцем кидає свою фразу д. Луцький. Се усе для нього «користь для недалеких днш», вузький утилітаризм! Ну, д. Луцький, мабуть, не доріс іще до того, щоб відрізнити речеву критику від простої, ординарної клевета.

Покепкувавши із «впрочім заслужених дд. Грінченків» і обурившися на д. Єфремова за його острий суд на К о б и -лянську, д. Луцький доходить нарешті до succus rei2. «При­йшла пора, коли почала не вистарчати отся розумна правда. Нове покоління творцш і читачів зрозуміло і відчуло, що штуку не вільно замикати в тісній матеріалістично-пози-тивістичній клітці, що не вільно замикати уст творцеві, коли він заговорить про те, що сердечною кров'ю або безкрайньою тугою в душі його заясніло». Ну, сердечна кров не дуже-то ясніє в душі хоч би й якого творця, а зрештою, хто, де, коли замикав уста правдивому творцеві? Хто міг замкнути уста Шевченкові навіть під рекрутським ранцем і капральським буком? Котрий-то «творець» у нас у Галичині може жалу­ватися, що його не допущено до голосу?

«Воля і свобода в змісті і формі, але вся щирість у почуваннях людських, і тепло сердечне, і зрозуміння всіх ніжностей в почуваннях людських і в найсубтильніших тонах природи — ось і вся девіза молодого літературного тону». Так формулює д. Луцький свою програму, і ми придивимося

1 Тобто високими ідеалами. — Ред. 2 Суті справи {лат.). — Ред.

143

ближче тій формулі. «Воля і свобода». Яка різниця між сими двома термінами? Коли її нема, то се пуста тавтологія, а коли єсть, то як уявити собі «волю в змісті і формі» і «свободу в змісті і формі»? Кождий може «воліти» чи хотіти змісту і форми, які йому подобаються. Хотіти всього вільно. Свобода переносить н а с на інше поле, на поле практичного в и к о н а н н я того, чого захотілось. Тут уже сама «воля», саме хотіння нічого не вдіє, тут треба сили і боротьби, щоб проложити «der Freiheit eine Yasse»l, як висловлялися революціонери 1848 p. А в такім разі, що значить той перший постулат п. Луцького? Або зовсім нічого, або щось таке, що почуває від віку-правіку кожда людська одиниця, яка від чистого, абстрактного воле­вого напруження хоче перейти до діла.

«Щирість у почуваннях людських і тепло сердечне» — щ о се за постулат? Хіба правдива поезія від самих первісних часів людського розвою не була все щира і додиктована сердечним теплом? Якої ж іще нової щирості бажають собі наші творці? Щирість — особиста, індивідуальна прикмета, і її не можна ставити в програми. Будьте щирі, і ми відчуємо вашу щирість.

«Зрозуміння всіх ніжностей у почуваннях людських і в найсубтильніших тонах природи» —тут уже щось недоладне. Поперед усього «ніжності» не можна зрозуміти, а треба її відчути, хто може; по-друге, далеко не всі людські почування бувають ніжні, то що ж робити з неніжними, як гнів, обурен­н я , зависть і т. ін.? Чи вони належать до домени наших нових «творців», чи виключені з неї? І загалом усе людське життя, так повне різнорідності й суперечності, чи надається для їх поезії, чи їм хочеться якогось препарованого, неземного життя? Д[обродій] Луцький оговорюється те, що одинокою санкцією поетичної творчості молодих «творців» «є лише внутрішня душевна, сердечна потреба творця, яка в ніяку розумовану шуфлядку не дасть ся замкнути». Значить, та потреба може бути зовсім нерозумна і абсурдна, але «творець» має право задоволити її. «Не задоволює кого круг пози­тивного світу, так в творчості артистичній, як в мрії, вільно йому стелеться шлях навіть у метафізичні і містичні краї». То значить простими словами: вільно йому повіситися. Повна рація!

А дійшовши щасливо до такого результату, д. Луцький раптом зіскакує з тих високих котурнів, стає на становищі газетного анонса і з чемним кулоном комівояжера анонсує: «Маю честь повідомити шановне панство, ми, такі й такі, заложили свою окрему будочку, видали вже вісім книжечок під спільною фірмою. В їх змісті, може, знайдеться дещо

Шлях свободі (нім.). — Ред.

144

неприємне, але не виключене й приємне — такі фірманти, як А. А. і Б. Б . , дають повну гарантію. Ми вже вислали своїх агентів і поза границі нашого гуртка, приєднали собі й артистів інших категорій, ми вже й посварилися трошки поміж собою, але се нічого не шкодить, бігме не шкодить! Щирі приятелі говорять собі правду. Просимо ближче! П р о ­симо ближче!»

НОВИНИ НАШОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Володимир Винниченко. Краса і Сила. Видавництво «Вік» у Києві, 1906, стор. 4 1 1

«І відкіля ти такий узявся?» — так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких у отсій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонної та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка.

Перше з поміщених тут оповідань, що дає свій титул цілій книжці «Краса й Сила», се малюнок із життя тих подонків та відпадків суспільності, яких душу відкрив або й роздмухав трохи Максим Горький. Соціальне положення тих людей наш автор малює вірно і влучно, але дивиться на нього його власними очима: вони зовсім не тужать за іншим станом, хоч і відчувають прикрості свого побуту. Те, що зі становища суспільності злочин, крадіж, проституція, ошуканство, —тут не має ніякого значення, тут се просто «робота», щоденне заняття, спосіб життя. Як у кождім іншім фаху, так і тут невдача в «роботі» грозить немилими пригодами, але такі пригоди, як тюрма, бійка і т. д. для них не мають ніякісінького етичного значення; се ж розуміється само собою, на се тільки один спосіб: бережись. І у автора нема ані крихітки жадної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться ані на тих людей, ані на суспільність що їх зробила такими. Се все у нього зовсім натуральна річ, так як для геолога зовсім натуральне те, що внизу лежить граніт, на ньому крейдяна

10 - 8424 145

верства, а там далі глинка, своя сила й своя краса. От на такім тлі малює наш автор три фігури: двох парубків-злодіїв і дівчину, що стоячи між н и м и грається н и м и обома. Один із них, Ілько, то для неї ідеал краси, а другий, Андрій — т о ідеал сили — волі. Сей контраст автор малює дуже ярко і на дрібних, ніби буденних фактах та розмовах показує хитання дівочої душі між тими двома полюсами, поки рішучий конфлікт, бійка між суперниками, в якій один одержує тяжку рану, а другий засуд на довголітню каторгу, не рішає й її вибір на сторону каторжника. Се оповідання, з я к и м Винниченко уперве виступив на поле українського письменства, було й першим його тріумфом; воно збудоване дуже гарно, ви­значається незвичайною драматичністю та ярким колоритом, а при тім певною, пластичною і вірною характеристикою дійових осіб. Ярмаркові сцени, разом з тим поле полису обох героїв у їх «роботі», подані з гумором і свідчать про те, що автор уміє добре обсервувати життєві події.

Прегарно скомпоноване також друге оповідання «Зару­чини», що було окрасою одного з товстих літературних збір­ників ще за часів небіжчика абсолютизму. Як у попереднім сферу злодіїв та передміських «жуліків», так тут сферу універ­ситетських студентів та тих буржуазних верстов, що стика­ються із студентами, автор малює майстерно, певними і пластичними рисами. Студент Семенюк закоханий в п а н ­ночці Галі, дочці вдови полковника, з якою познайомився у її сусіда Сухобрієва, де давав приватні лекції. Галя вдає ідеалістку, читає книжки, що він дає їй, цікавиться україн­ським питанням і доводить його до кохання, що сьогодні має завершитися їх заручинами. І автор розводить перед нами картину товариства студентів та купчиків, що зійшлися на заручини, характеризує весь той світок «умеренности и акку­ратности», в якім за рожевими заслонками скромності, доб­рого виховання та ідеалізму криється брудота та рафінована розпуста. Семенюка гостять, упоюють до нестями, будять «на заручини» — показується, що його Галя заручується з чоловіком, я к и м бридилась і гордувала, а його бажала завер­бувати собі на приятеля дому.

Найбільше розміром і найбагатше виведеними в ньому типами оповідання «Голота», майстерна проба змалювання немов у перекрою важкої доби в житті нашого народу — переходу від спокійного хліборобського стану до повної про-летаризації. Тою перехідною добою являється служба в пан­ськім дворі. Винниченко малює нам з великою силою і вірністю немов серце тої верстви —нутро «чорної кухні» при панській економії, немов оазис сірої барви між селом з його густою недолею та рідною поезією і панським двором у

146

блискучім освітленню. Тут бачимо наглядно, як ламаються давні моральні устої сільського життя, як простий сільський розум позбувається звільна всіх ілюзій і всі карти життя ставить на одно гасло — дбай за себе самого! З двора в злудному світлі пливе запах розкоші і цинічної розпусти, а сільське життя для декого вже відійшло в міфологію, а деякі, прим. Андрій, хоч ще ніби вважаються господарськими с и ­нами, та все-таки мусять служити і заробляти в дворі і мов риба об лід б'ються між занепадом села і широким шляхом у повний пролетаріат. Із сього соціологічного погляду о п о ­відання «Голота» одно з найглибших і найкращих у Винни-ченка.

Що значить «ловити житє на горячім учинку» і в момен­тальних знімках показати всю його глибінь та ріжнобарвність, се найліпше бачимо на чудовім нарисі «Біля машини». Тема найпростіша, яку тільки можна здумати: серед українського лану в літню спеку працює молотилка, її обслугує невеличкий гурток сільських зарібників, над н и м и держить догляд економ Ґудзик — ось і все. А гляньте ви, я к и й живий, пластичний малюнок зробив із сього Винниченко. Скільки драматичного життя вніс у нього! Я к и м и тонкими, ледве замітними рисами схарактеризував головні дійові особи — видить селян, яких праця годує його, опозиціоніста та бунтівника Карпа, його ніби суджену, що тут же при нім легкомисно віддається паничеві Ясьові для хвилевої втіхи — і зрозуміємо ту глуху, дику ненависть до панів, якою палає українське селянство і яку показало в недавних розрухах.

У Винниченка гарна рука не лише в малюванню селян та пролетарів, але також у представлюванню інтелігентних сфер. Ми бачили се вже в «Заручинах». Сю саму сферу міської буржуазії малює нам нарис «Контрасти», хоча сей малюнок і не глибокий, а обмежується на зазначенні контрасту між тою на зверх блискучою, веселою та гулящою молодіжжю і без­домною біднотою українських пролетаріїв-бурлаків. Менше цікаві оповідання «Антрепренер Гаркун-Задунайський» та «Мнімий господін». Перше з них представляє мізерію ак­торського життя в глухій українській провінції, а друге сценки з воєнного життя, де балакучий фільдфебель, помішаний на тім, що у нього в животі якась хвороба, всю ніч не дає спати своїм гіідкомандним воякам, утомленим цілоденною службою.

З усім тим ми вважаємо сей том оповідань одним із найкращих дарунків, я к и м и обдарувало нас видавництво «Вік». Не заступаючи вповні попереднього збірника опо­відань д. Винниченка, виданого львівською видавничою спіл­кою і приступного тепер і в Росії, віїї дає кілька оповідань, яких не було там.

10* 147

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ І НАЦІОНАЛІЗМ У СУЧАСНИХ ЛІТЕРАТУРАХ

Двадцять літ минає від тої пори, коли молодий датський учений, звісний тепер у літературному світі під псевдонімом Юрія Брандеса, розпочав був свої виклади як приватний доцент Копенгагського університету. Він мав викладати про новішу літературу чільних європейських народів і дав своїм викладам характерний заголовок: «Головні течії літератури ХГХ віку». Ті виклади виросли з часом на шеститомову книгу, що здобула собі широку популярність, а авторові європейську славу, хоча оброблення предмета в ній дуже нерівне і не всюди стоїть на висоті зазначеної в титулі теми. А титул справді вказує на одну з найбільше характерних прикмет літератури XIX віку — розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комуні­кації, безмірне розширення літературних горизонтів, спіль­ність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі. Коли вважати літературу виразом певних ідей і боротьбою за здійснення, втілення тих ідей на грунті якоїсь національності і для тої національності, то побачимо, що в XIX віці терен тої боротьби безмірно розширився, та рівночасно літературний леміш іде чимраз глибше в суспільність, піднімає вгору чим­раз нижчі верстви, що досі для літературної творчості були справжньою цілиною. Для історика літератури ХГХ віку являється прецікава задача прослідити оте розширювання терену від перших початків літературного інтернаціоналізму в творах пані де Сталь, що їздила відкривати Німеччину, Гете, що марив про «Weltliteratur», Карлейля, що відкривав Гете і НІіллерадля англічан, через Гейне і Гуцкова, що відкривали Францію для німців, аж до Вогює та Ю. Брандеса, що закінчили свою подорож по літературах освічених народів, відкриваючи середній Європі великоросів та скандінавців.

Та рівночасно з тою і н т е р н а ц і о н а л і з а ц і є ю літературних уподобань і інтересів, що заставляє нас з одна­ковим інтересом читати і смакувати твори високоталанових писателів —німців, французів, американців, італьянців, шве­дів, чехів, поляків, як і своїх рідних рівночасно з тим, так сказати, зведенням до спільного іменника всієї справжньої літературної творчості, а то до спільного іменника могучих духовних, суспільних та моральних інтересів нашого часу, йде

148

і змагається також н а ц і о н а л і з а ц і я кождої поодино­кої літератури, виступає чимраз рельєфніше її питомий націо­нальний характер, її оригінальні прикмети, основні особли­вості її народного гумору і народного пафосу, властивості її вислову, літературного стилю, поетичної техніки. Показуєть­ся, що націоналізм та інтернаціоналізм тут ані крихти не суперечні. Кождий чільний сучасний писатель — чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, — являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтер­національній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспіль­них, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для цілого цивілізованого світу, бо всі знайдуть у його творах, хоч і яка була би незвичайна та оригінально-національна їх форма (візьмемо для приміру твори нашого Шевченка, англічанина Діккенса, американця Марка Твена, мадяра Міксата або чорногорця Йововича), ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка.

Отим вияснюється те явище, на яке не раз нарікають Landatores temperis acti К Давніше було в літературі тихо, спокійно; вона держалася здалека від щоденного бруду і гамору; кождий поет і писатель, так сказати, «священно-дійствував» пишучи. Шановано старий добрий стиль, старі традиції, старі формули; не було погоні за оригінальністю, погоні за модою. А нині все навпаки: не талант, мовляв, панує, тільки мода. Хто не одягнений по останшй паризькій моді, той не має доступу до салону: хто не пише в дусі Нящіе, не йде за слідами Бодлера, Вердена, МетерлЬгса, Ібсена та Гарборга, той не писатель, не варт доброго слова. Є пересада в тім наріїсанні, та є й зерно правди. Ще не видумано такої літературної формули ані такої моди, що могла би вчинити зайвим талант. Продукція писарських машинок, хоч би й найновішої конструкції, все ще не є літературою, — а без­дарність, удрапована в філософію всіх песимістів та «надчо-ловікш», у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сата-

Ті, що вихваляють минулий час.

149

ністів та декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту. Та проте панування моди і її часті зміни в сучасній літературі є фактом. І ті літературні моди чим далі, тим ширші захоплюють круги, б'ють своїми хвилями від Секвани аж до Волги, від Бергена на північнім розі Норвегії аж до Тібору, Дунаю і Гангесу. В своїй суті ті моди чи «літературні течії» є рефлексами тих духовних на­строїв, які викликає розвій сучасної емансипаційної боротьби — з одного боку, соціальної, боротьби покривджених і упо­сліджених робочих мас за ідеал соціальної ршності і спра­ведливості, а з другого боку — боротьби в сфері реліїїї і моралі між старою клерикальною традицією і новими к р и ­тичними та гуманістичними напрямами. Чимраз більші маси іїттелЬентні й неіїггеля'ентні у всіх краях, у всіх частях світу втягаються в ту боротьбу. Антагонізми загострюються, всяке можливе оружжя йде до бою з одного і з другого боку, всі можливі сили працюють з крайнім напруженням. Ш а н с и хитаються то в сей, то в той бік. Нові відкриття наукові, нові філософічні формули, часто поява нового могучого таланту в тій чи іїшіій літературі додає нового духу борцям, зміїпоє хоч трохи бойовий фронт. Отеє й є нова літературна мода [... ]

Михайло Павлик

НА ЧИЙ МЛИН ВОДА?

Ми мали обширно написати про супереку, що недавно зайшла межи старшими і молодшими русинами українського напрямку ві Львові, із-за двох страшних слш — «націо­налізму» та «космополітизму», але, як бачуть читателі, у нас тепер і так місце завалене, то ж ограничимося на най-важшйше. А се робимо тілько через те, що тут, як побачимо, ходить, власне, о іїітереси нашого простонародя, а ні одна руська газета не то над сим не застановилася, а й не розказала безсторонньо цілої сеї справи.

На вечерку в честь Т. Шевченка 24 л. марта учитель руської гімназії д[обродш] Наталь Вахнянин промовляв іме­нем львшських народовцю. До своєї промови д[обродій] В[ахнянин] вихопив із Шевченкових вірніш ті, де є мова про сам край Україну та про те, як Шевченко бажав спільно з дружиною дивитися з гори на той край та роздумувати про єго історію, а зовсім нема мови про суспільний бік Шевчен­

ко

ківського світогляду, про русько-український робітний люд, п р о єго іїітереси, про котрі Шевченко за житя найбільше дбав сам і велш другим дбати. Д[обродай] Вахнянин заявив, що в тих і подібних словах найглубші Шевченківські бажання, що «Русь» купиться й повинна купитися навколо програми тих вірішв, і, нав'язуючи до них, д[обродій] В[ахнянин] пустився поясняти слово «націоналізм». Вся промова д[обродія] В[ах-нянина] була повна суперечки, власне, через те, що він, очевидячки, бажав і зберегти дещо з русько-української ста­ровини («прадідний звичай»), і бути поступовим, і в сім остатнім впі справді не сказав нічого такого, з чим би годі було згодитися і найпоступовіїшіому русинові. Саме слово «націоналізм» (мову й т. ш.) сам д[обродш] В[ахнянин] уважав за спосіб двигненя руської народності і за форму, в я к ш у нас має проявлятися загальнолюдський поступ. Найбільша суперечка д[обродія] В[ахнянина] вийшла в тім, що віїї одним духом виступив против тих русинш-українцш, що раді би повести свш край за «современними огнями», то є за сучасною всесвітньою наукою та поступом, і задля сего буцімто хотять зрадити свою народність чи то дочиста єї збити, змішати з другими народностями.

Се було стрілено до тої поступової молодіжі в «Акаде­мічнім братстві», що недавно перед тим святкувала пам'ять Федьковича сама, без старших народовцю, за що їй порядно дісталося в тім самім «Ділі», котре не то прикриває подібні, як на вечерку Федьковича, свої невдачі, а не раз навіть припинає до них слово «знаменито». Особливо ж лихі були на братчикш старіш народовці за те, що на вечерку в честь Федьковича голова «Академічного братства», д[обродш] Євгеній Левицький, мав мати, іменем усіх братчикш, промо­ву, де гадав розказати, що думають єго товариші, і де, як народовці були переконані, малося головно їх критикувати. Та д[обродш] Левицький вспш на вечерку в честь Федьковича сказати тілько, що цггелії,енція руська повинна собі брати на взір небіжчика і справді припасти до нашого простонародя, що «Діло» (ч. 41) назвало фразами (пустими словами). Цілу ж промову д[обродія] Левицького за щось-то наперед скон­фіскувала поліція, а комісар политії Котовський явився навіть на вечері після вечерка Федьковича і не тілько що не поз­волив д[обродіїо] Левицькому сказати щось подібного, як було в відчиті, але взагалі нічого поважного не позволив зібраним студентам говорити, хіба пити за здоров'є і т. h i .

Після вечерка в честь Шевченка зібралося на вечерю (комерс) чимало львшських і позальвівських русинш у тій самш гостиниці, де перед тим була й вечеря після вечерка в честь Федьковича, тілько що сим разом Котовський не п р и -

151

йшов, бо й не мав права прийти. На сім комерсі встав д[обродій] Євг[ен] Левицький і в ім'я «молодого покоління» відповів д[обродієві] Вахнянинові довшою промовою, суть котрої була така: «Молодіж не годиться з тим, що сказав про Шевченка та із-за Шевченка д[обродій] В[ахнянин]. Треба бути зовсім необразованим чоловіком, щоби в Шевченку бачити тілько націоналізм, а зовсім пропустити єго суспільні, людські ідеали та ще й казати, що всі русини так роблять і повинні робити. Ставити на першім місці думку націоналізму, вважати єї за найважнійшу річ у народній роботі — значить ставити програму дуже вузьку і тим самим шкідливу. Бо і що ж, напр[иклад], значить «підносім, розвиваймо язик»! Адже ж язик, мову ніхто не розвиває букварями та граматиками. Мову підноситься розширюванєм думок, витворюванєм н о ­вих понять, розвоєм моральним, взагалі ж наукою, широким європейським знанєм. Націоналізм — се історична форма, і вона самого народного поступу не витворює. Поступ іде рівно з пізнанєм правди, з наукою, а наука для всіх однакова, вселюдська — космополітична. Нема правди німецької, русь­кої, польської і т. ін., тілько спосіб, в якиї ми єї пізнаємо і висказуємо, залежить від наших національних окремішностей, від нашої форми, то є головно від мови. Отже, коли хочете піднести мову руську, націоналізм, то заповніть єго наукою, європейським знанєм, просвітою народу. Але чи можлива тота просвіта без матеріального двигненя народу? Чи стане він заходитися коло справ національних і вищих розумових, відірваних від житя, як не буде мав що їсти? Значить, перша річ — двигнути нарід економічно, дати ему під ноги грунт. Тим-то інтелігентні русини повинні поставити на перше місце добро наших робітних людей, а вже сама праця коло двигненя нашого люду піднесе й наш націоналізм, бо коли нарід стане міцний економічно, то й сам діб'єся своїх прав супроти всяких ворогів. Коли справи формально-національні поставимо на друге місце, то й перестанемо сваритися за річі аЬормальні, за письмо та мову, а тоді й легше нам буде злучитися всім до спільної роботи. Нехай же любов Шевченка до наших робітних людей та його чоловіколюбні думки будуть тою провідною ниткою, най будуть тим, що нас повинно звести до праці над мате­ріальним добром нашого простонародя і злучити в одну щиро поступову, народолюбну партію».

Виходить із сего найперше, що д[обродій] Левицький сказав про націоналізм, власне, те саме, що й д[обродій] Вахнянин, тілько без його суперечки. Далі виходить, що д[обродій] Левицький поставив на перше місце найоснов-нійшу думку Шевченка — двигненє нашого простонародя, і то найперше матеріальне, щоби він міг двигнутися й духово.

152

Против сего ледве чи міг би що сказати руський народолю­бець. Але в Галичині русини віддавна навикли до всякого «чинопочитанія». Після того звичаю молодший, навіть університетський студент, як д[обродій] Левицький, не п о ­винен противитися навіть гімназіальному учителеві, як д[обродій] Вахнянин. А тут д[обродій] Левицький посмів навіть критикувати «пана професора», та ще й як критикувати — остро, безоглядно! До того ж се діялося перед русинами з провінції, а львівським народовцям страх як не хотілося, щоби світ дізнався про те, що в самім Львові є люде україн­ського напрямку, з котрими вони не ладять. Тому-то після промови д[обродія] Левицького настав у залах великий гвалт. Навіть товариші д[обродія] Левицького, — що перед тим завше з н и м солідаризувалися, — п о з р и в а л и с я з місця, а один із них крикнув: «Нам, молодим, зася критикувати таких поважних людей, як Вахнянині» Вахнянин, забравши голос, почав з того, що буцімто тілько що сказане д[обродієм] Левицьким сконфіскувала поліція 1, а потім далі говорив згірдно про поступову молодіж, немовби хотів сказати: ви ще замолоді з нами мірятися та нас критикувати. Підчеркнув д[обродій] В[ахнянин] особливо те, що поступова молодіж дбає тілько про те, щоби нарід мав чим черево заповнити, що у неї-ді остаточна ціль —жолудок (д[обродій] В[ахнянин] і в промові своїй на вечерку заявив, що єго «Русь» тілько «в духовім двигненю маси бачить запоруку сили, долі і волі»), а він, д[обродій] В[ахнянин], буцімто має на думці щось в и ­щого, ніж поступова молодіж. Вахнянин скінчив свою від­повідь Левицькому завиною, буцімбито та поступова моло-діж, про котру він говорив, такими своїми думками зраджу­вала свій край, свою народність, бо навів слова Шевченка про те, що «хто матір забуває, того бог карає», серед чого один старший народовець, теж учитель, д[обродій] Ш. запальчиво крикнув до тих, що ще сиділи разом з д[обродієм] Левицьким: «То до вас бесіда!» (видно, в свій час був пильним учеником старших москалофілів, що колись так само лаяли «студентів»-народовців). Потім забрав голос д[окто]р Олесницький і, зазначуючи, що він також зачисляється до молодих, заявив, що не годиться з тим, що д[обродій] Левицький сказав про націоналізм, бо, по єго думці, націоналізм не є форма, тілько чутє, котре можна вирвати у чоловіка хіба разом із серцем (очевидячки, д[обродій] 0[лесницький] зминав форми націо­нальні, як мову й т. ін. , про котрі говорив д[обродій] Л[евиць-кий] і котрі також дуже змінні, зо змістом руського житя, з

1 Промова д[обродія] Левицького не мала нічого спільного з тим його відчитом, котрий, як сказано, сконфіскувала поліція.

153

руським почутєм, котре теж на кождім ступні розвою, ба й у кождім стані і майже в кождім чоловіці — і н ш е , так як і сама народність до грунту зміняєся на людських очах). Зрештою, по думці д[окто]ра Олесницького, межи спірниками просто вийшло непорозумінє, бо ж усі русини русько-українського напрямку, молоді й старі, йдуть до одного, хоть і не в однім порядку ставлять ті справи, котрими русинам найбільше слід займатися. Очевидячки, д[окто]р 0[лесницький] не думав кидати каменем і на д[обродія] Левицького та его товаришів. Ще енергічнійше виступив в обороні поступової молодіжі д[окто]р ІПухевич, та се все не помогло навіть натілько, щоби позволити говорити ще раз д[обродію] Левицькому. Щось вісім чи дев'ять раз д[обродій] Левицький просив о голос для оправданя своїх поглядів, і за кождим разом его навмисне заглушував хор «многолітствієм», хоть ні за чиє здоровлє не пито, і так закінчено комерс. Не перечимо, що д[обродій] Левицький міг хибити щодо тону своєї промови супротив «старших», але на те ж вони й старіш, щоби бути вирозу-мілими. Тимчасом, очевидячки, в гарячці ролі перемінилися: «професори», чи то старші, та їх прихильники сим разом поставилися супротив Левицького та єго прихильників так, як ученики, і то навіть не з вищої гімназії. Сей поступок «старших» обурив, як знаємо, багато русинів і русинок з провінції, хоть ніхто з них не хвалив і різкого тону д[обродія] Левицького.

На третій день «Діло» (ч. 59) подало промову д[обродія] Вахнянина на вечерку, а виступ д[обродія] Левицького на комерсі назвало зовсім нещасливим, але не подало й словечка з того, що д[обродій] Левицький говорив, коли противно подало суть відповідей д[обродієві] Левицькому Вахнянина й Олес-ницького, злорадно підносячи, що ось то мовляв сам «моло­дий» як побив та осудив д[обродія] Левицького! Взагалі «Діло» від самого вечорка в честь Федьковича тільки глумливо говорило про поступову молодіж, особливо ж про Левицько-го: в усіх єго статях про братчиків чути тон ображеного професора ї .

Щоби ясно було, накілько слушно «Діло» осудило взагалі виступ д[обродія] Левицького, значить і те, що економічне подвигненє народу треба ставити на першім місці, —мусимо піднести, що того самого дня, на кілька годин перед вечір-

1 Щодо того болючого пункту, то скажемо народною приповідкою: «Не

в тім сила, що кобила сива, а в тім, як везе». Не в тім сила, чи хто професор,

а може, й доктор, чи студент, а в тім, що хто знає, що говорить і діє. А в світі

завше так було й буде, що способнійші ученики скоро вміють більше та й

ідуть далі, ніж учителі. Інакше світ ішов би все взад, а не вперед, і тілько

професор-зависник не признає ученика навіть собі за рівного.

154

ницями, в «Ділі» (ч. 57) надрукований другий уступ цінних «Писем із села в справах економічних» нашого сотрудника д[обродія] 0[лесницького], де виразнісінько стоїть таке: «.Же-релом всякого зла і темноти, і моральної і політичної немочі є матеріальна нужда народу». І щ е : «Поперед всего іншого — матеріальна незалежністьі» А перед т и м (ч. 52) д[обродій] 0[лесницький] ще виразнійше підчеркує основну думку д[обродія] Левицького. Він осуджує те, що наші політики все будують на «моральній» силі, коли тимчасом «голод і холод пригнобить і найсильнійшого духа», і далі каже до слова так: «По моїй гадці, ключ до розв'язання нашого фатального політичного (і взагалі національного, додамо ми) положеня лежить в питаню економічнім. Поможіть народові побороти страшну єго нужду — то все проче осягався легко. Уважаю то за найбільше наше нещастя, що нам, русинам, до тої степені брак змислу економічного, що навіть в такій хвилі, де соткам тисячей народу грозить голод, ми положеня економічного майже не втягаємо в дискусію, а натомість дуже живо займаємося політичною організацією». Редакція «Діла» не додала до сего ніякої своєї уваги, значить годиться, а против д[обродія] Левицького за те ж саме виступає. Чи ж се не «вавілонське столпотворенє»? Видно, якась сила так опутала редакцію «Діла», що вона стратила сим разом усяку міру слушності.

26 л. марта ті братчики, що були не згодилися з д о б р о ­дієм] Левицьким, скликали приватні збори братчиків. На тих зборах явилися й прихильники д[обродія] Левицького, і д[обродій] Л[евицький] повторив і пояснив усе, що сказав на комерсі, так, що з н и м ізгодилася переважна більшість зібра­них противників, хоть ніхто з них не годився на «обража­ючий» тон, яким д[обродій] Л[евицький] говорив на комерсі. Настало порозумінє, і навіть поставлено щотижня сходитися на подібні розмови, а один радикал запропонував навіть, щоби раз зійтися й зо старшими народовцями, щоби й з н и м и радикали могли порозумітися, як то було народовцям на гадці ще перед вечерком Шевченка. Деякі виділові післали затим у «Діло» письмо з описом тих приватних зборів; коли ж «Діло» того письма не помістило, то за підписом трьох виділових «Академічного братства» надруковано було в «K[urjeri] Lwow-skim» із 29 л. марта письмо, де сказано, що братчики зго­дилися з д[обродієм] Левицьким і що «Діло» хибно описало комерс. Користаючи з формальних помилок прихильних д[обродієві] Левицькому братчиків, другі їх товариші знову накинулися на них у «Ділі» і за промову Левицького на комерсі, немовби попихані до того з боку деякими старшими народовцями. Найчуднійше бачити межи суперечниками д[обродія] Левицького частину самих братчиків, і то навіть

155

таких, що ще недавнісінько самі мали економічно-суспільні справи серед нашої народності за найперші.

Справа стала голосна. Против д[обродія] Левицького та його прихильників у братстві виступила зараз і «Правда» (март, 1890, на окладниках, ч[исло] вийшло 1 л. квітня), глумлячися з того, що «головна річ дбати про голодного мужика», а що «націоналізм се тілько форма». Редакція «Правди», очевидячки, зраділа, що може копнути поступову молодіж, бо вона ще торік винила її в відступництві від руської народності, чи то в «космополітизмі». Виступи «Діла» та «Правди» якраз пішли на руку «Червоної Русі», котрій, звісно, ходить тілько о те, щоби побити самих старших народовців, і котра з їх слів прибрехала, буцімто д[обродій] Левицький сказав, що н а р о д н і с т ь — дурниця і що «жолудок составляет единственную цель человека» (ч. 62), а в 64 ч. якийсь Аз-Аз із провінції пішов ще далі і каже просто, що буцімто вже не тілько д[обродій] Левицький, та інші братчики, а й члени редакції «Народу» «виреклись народності і свої (!!) жолудки апотеозовали (піднесли до чогось найвищого)!! Нарешті в 66 ч. «Черв[оная] Русь» зве д[обродія] Левицького та єго прихильників просто вовками, звірами. Так само стали супротив молодого поколіня і гумористичні руські письма: народовське «Зеркало» і москалофільський «Страхопуд»1.

Страшенно прикро чути крики названих народовських і москалофільських газет і людей против наповнюваня жо-лудків нашого простонародя якраз тоді, коли сотки тисячей єго, власне, гине з голоду. Се просто брак серця, не то зрозуміня такої страшної для народу хвилі. Се показує, як мало тих пашв обходять справи економічні, чи то незавидна доля нашого простонародя. Яке ж серце зможе потім мати народ до їх ідеалів? Та оставмо тих панів на боці, а приглянь­мося, що се за молоді люде, против котрих вони так дружно виступили? Які справді думки тих молодих людей, яка їх діяльність, яка їх недавніська минувшість? Се ж провідники «Академічного братства», котрих заходом, головно, прийшло до віча руських студентів вищих шкіл обох партій, котре впімнулося о те, щоби власті університетські відповідали русинам-академікам по-руськи; се люди, котрі русько-польсь­кому слов'янському кружкові надали характер переважно

1 В «Зеркалі», ч. 7, вже просто показано малюнками, що до виступу против професорів накрутив д[обродія] Левицького видавець «Народу», хоть ніхто з нас у цілій тій справі не грав ніякої ролі як через те, що всяке «накручуване» кого-небудь ми вважаємо за річ недостойну та й некорисну для справи, так і через те, що д[обродій] Левицький та й єго прихильники — люди самостійні. То хіба тілько несамостійних студентів можуть водити за ніс «старші» та «професори».

156

руський, промовляючи там завсігди по-руськи і відчитуючи розправи з руського письменства і народознавства. Про одну з таких розправ д[обродія] Колесси про Шевченка опікун слов'янського кружка, ушверситетський професор д[октор] Каліна сказав, що се перша справді наукова розправа, яку він чує на кружку слов'янськім. Власне, прихильники д[обродія] Левицького, як д[обродії] Колесса, Охрімович, Ганкевич, котрим старші народовці закидують зраду народності, пра­цюють над єї піднесенєм, пишучи в народній мові і про руське народне житє вірші й наукові речі. Се люде, котрі загалом так дбали про розвій руської народності, що за таку їх діяльність ціле братство дістало письменну похвалу від усіх слухачів львівської техніки, головно полякш, що таким чином признали слушність руській справі на руській землі; се люде, котрі, як могли, звеличили найбільшого з австро-угорських русинш прихильника нашого простонародя покійного Федь-ковича, взиваючи до такої ж любві до мужицтва всю нашу інтелігенцію; се люде, котрі, головно, старались і довели до того, що руську справу признала навіть кракшська польська молодіж, котра рішучо відреклася давньої Польщі, оставля­ючи Русь для Русі; се люде, котрі, як бачили-смо, власне, гаряче бажають двигнути коріїіь руської народності — наше простонародє. Отже ж, один із тих молодих людей, д[обродій] Левицький, зовсім не спроневірився на комерсі любві до своєї вітчизни, як то толкує «Діло» (ч. 72).

Але, правда, ті молоді люде, против котрих так виступили названі панове з обох партій, грішні ще одним. Вони довели до того, що в названім академічнім вічу взяли діяльну участь і члени москалофільського «Академического кружка» і зая­вили, що хотять стояти понад нашими партіями, вважають їх язикові та етнографічні спори за шкідливі для праці над подвигненєм простонародя і йдуть до того, щоби бодай молодіж з'єдинити в одну народолюбно-поступову партію на основі суспільної справедливості.

Ми зовсім не дивуємося, що против названих братчикш перші виступили, власне, деякі панове з народовського боку. Адже ж то само вчинили були 1876 р. москалофіли против свого, як було зразу, «Академического кружка», в котрім тоді навколо «Друга», власне, утворилася була подібна поступова партія з членш «Ак[адемического] кружка» і «Дружнього лихваря» (сегоднішнього «Ак[адемічного] братства»), щ о , очевидячки, переростала тодішні наші старі партії. Спіль­ними покликами москалофілш, а далі й народовців, і полякш до поліції повелося більшу частину нової партії знов пере­гнати на оба боки (причім, правда, більшість навіть з «Акаде­мического] кружка» ггішла на бік народовців, і обновила їх

157

новими суспільними думками), а самих рішучих людей, на котрих спав увесь тягар тих криків, повелося нашим «спаси­телям народності і порядку» зіпхнути на незаконний в очах властей грунт. Тепер деяким панам із обох партій, очеви­дячки, ходить о те саме. Але ми всім тим панам відповімо за молодіж і за себе: «Не втнеш, Аврааме, Ісаака! Не поведеся вам сим разом зіпхнути нас із поля законного і взагалі з практичного руського, раз, через те, що ми вже трохи під­росли і спрактикували дещо, а потім ще більше через те, що й публіка наша — інтелігентна і простонародна — вже прозріла, та й власті не найшли і не можуть найти нічого противузаконного в нашій діяльності, а врешті й через те, що ми трохи глубше коренимося в руській народності, чи то в нашім простонародю, ніж ви». Щоби ж як слід оцінити крик названих панів против нас, народників-поступовців, нага­даємо, що так самісінько виступили старші й деякі молодші поляки против тої польської молодіжі, щ о , солідаризуючися з викликаною тепер руською поступовою молодіжю, від­реклася мрій Польщі від моря до моря і ставить на першім місці працю над матеріальним і духовним подвигненєм поль­ського простонародя в союзі з такими ж робітниками на руськім грунті.

До чого найскорше можуть довести соєдинені крики названих панів обох партій против поступової молодіжі, се вже ми бачили на «Акад[емическом] кружку» і бачимо тепер на тім, що дієся з поступовими студентами в Кракові. А на чий же се млин вода, як не на млин усяких ворогів просто-народя, ворогів єдності русинів на тім твердім грунті, і взагалі ворогів усякого поступу? Після подібних кількадесятилітніх спорів межи русинами руська публіка дійшла врешті загально до того переконаня, що ті спори були для руської справи шкідливі, бо причинилися до вкороченя всім русинам національних, горожанських і людських справ, і руська сус­пільна совість піднеслася торік так високо, що руський клуб обстав у соймі за невинно переслідуваними людьми всяких партій і думок. Коли ж наново підняті спори підуть такою самою дорогою, то руський клуб хіба буде мусив наново внести подібну інтерпеляцію...

Куди ж могли би завести руську інтелігенцію подібні виступи деяких панів з обох партій протав нашої поступової молодіжі, се видно найкраще з статі «Червоной Руси» (ч. 66) п[ід] з[аголовком] «Гнилий запад». В тій статі, — мимохідь сказавши, немовби живцем вирваної з якоїсь давненької російської газети, — доказуєся я с н о , як на тарелі, що захід Європи гниє, що там люде відреклися ідей християнства і народності і поклоняються звірячим ідеалам, іменно жолуд-158

кові (бесіда про робітників, котрі тепер особливо в Німеччині шднімаються вгору). Взагалі, по думці «Черв[оной] Руси», в просвіченій Європі така погибіль, що прийдеся єї спасати слов'янам, що-ді непричасні ніяким західноєвропейським ідеям. Звісно, зо слов'ян на те ледве хто піде, крім хіба «старшого брата», себто теперішньої деспотичної Росії. Яке би то було спасене — ніщо й розказувати. Але тямити треба добре народолюбній руській інтелігенції, що таке ж спасене могло би й до нас загостити після поділу Галичини, іменно в такім порядку в людських думках: руська Галичина, галиць­ке княжество з к н я з я м и та боярами, історичний грунт — наслідство Володимира великого і далі, до к інця, та й то все не в користь волі ані нашої, ані всіх тих народів, що в Росії... Се й дало би причину до найзавзятішої суперечки межи тими москалофілами, котрим зовсім не о нарід ходить, і русинами українського напрямку. Ось що значить для русинів загалом ставати на історичний, а не на суспільний грунт.

Нарешті подаємо до сих спорів ще одну, найзагальнішу увагу. Коли добре вдуматися, то й зовсім легко зрозуміти причину вічного хитаня нашої інтелігенції межи панством і народом, причину хитаня в думках про «націоналізм» і на-стоящу причину теперішніх спорш межи частиною наших «націоналістів» обох партш і «космополітів». Перші стоять особливо тепер на дорозі до двигненя руської штелкенції з єї посадами й таким іншим «вищим» добром, а тут «космо­політи» вічно їм лізуть ув очі з простонародєм, з руськими робітними людьми і взивають інтелії^енцію, щоби всі свої заходи посвятила матеріальному і духовому двигненю того простонародя. Відти й злість тих панш. А що се справді так, видно буде найкраще з того, що львшські оггікуни «Батьків­щини» грозили торік підписаному, що як буде в «Бать­ківщині» говорити за наших робітних людей, то вони виступ­лять против «Батьківщини» через те, що против неї виступ­лять і сільські багатирі, скоро тілько зрозуміють, о щ о , властиве, «Батьківщині» ходить. А один із найгарячійших колись народовців із провінції просто заявив редакції «Бать-кшщини», що порушувати справу руського робітного люду та ще й ставити єї на першім місці, значить звужувати русько-українську справу. Отже, між інпшм, і через те підписаний мусив зложити редакцію «Батькшщини».

Як бачимо, деякі наші панове таки є на дорозі до бага­тирства. Та се все не повинно збити з доброї дороги щирих народолюбцш обох партій, особливо з провіїщій. Навиворот, ніж ступити далі, то вся наша штелігенція повинна перше кріїтко застановитися над теперішнім станом руської справи. Скажемо просто, що наша інтелігенція стоїть тепер на роз-

159

дорожу межи своїми і простонародними інтересами. Звісно, що й серед нашої народності був і є некорисний для просто-народя нагін — витворити навіть свої власні багатирські й інші вищі стани, тепер же осібна руська Галичина, чи навіть австро-руська державка робить деяку надію, що се би могло статися. Ось чому ми головно й противимося поділові Гали­чини. Замість самим панувати над власним простонародєм, то краще терпім іще якийсь час разом із н и м і служім єму, поки ненастанною працею не двигнемося в культурі разом, яко рівні собі, яко братя. У нас боле й досі нема свого власного русько-українського багатирського стану (великих властителів земських і фабричних та банковиків), нема навіть урядницького та купецького стану, нема взагалі ні одні­сінького стану, котрий міг би остоятися без прямої опори на нашім простонародю. Нехай же собі серед інших народностей вищі стани чинять партії та стають в явну суперечку зі своїми робітними людьми. Ні один щирий русин не повинен при­ложи™ руки до такого ж поділу серед нашої народності. Щирі прихильники свого народу повинні всіма силами не те що противитися тому, щоби у нас поставали нові руські стани, а й не давати, щоби й теперішні руські вищі верстви, теперішня руська інтелігенція відділювалася від простонародя. Се зовсім не противурічить тому, щоби в вищих станах інших народ­ностей на русько-українській землі будити прихильність до нашого простонародя, щоби зібрані з єго праці моральні й матеріальні засоби обертали в користь простонародя, напр[и-клад], помагаючи розвоєві зрозумілого й корисного для него письменства в русько-українській мові і т. ін., і по змозі (накілько позволить їх натура) також мали на оці всеспільне добро чи то нові порядки для суспільної справедливості. Щирі прихильники народу повинні з усеї душі, з усіх сил старатися, щ о б и ввесь руський розвій повернути на дорогу суспільної справедливості, поспільного добра й просвіти, заво­дячи серед поспільства гуртове господарство й гуртову орга­нізацію взагалі. Двигненє ж простонародя на ступінь людсь­кого житя та вселюдської культури — се не звужене наших заходів, не понижене всего вищого; се, власне, розширене і поглубленє вселюдських ідеалів, се щось найвищого, що наша інтелігенція могла би зробити.

160

П Р О «СТРОЇТЕЛІВ» ТА «РУЇННИКІВ»

(Відповідь М. Павлика П. Кулішу)

[... ] Мавши велику для мене як русина та ще й радикала честь порядкувати бібліотеку після славнозвісного польсько­го писателя і діятеля Осипа Крашевського у Кракові в 1887-8 p p . , я наткнувся там на Вашу, високоповажний добродію, переписку з великим покійником про Ваш побут у Львові в 1882 р. та про Ваші тодішні зносини з поляками.

[... ] Не розбираючи подрібно Ваших поглядів на польсь­ко-руські відносини, висказаних у названій переписці, я обернувся з деякими критичними увагами про Вашу кампа­нію з 1882 р. до Вас особисто та просив розказати справу докладніше. Ви відповіли мені отвертим «листом до редактора «Народу», що я й надрукував у 22—24 н[оме]рах «Народу» за 1892 р .

[ ... ] В моїм приватнім листі до Вас я навів оці три помилки у Вашій кампанії з 1882 p . : 1) Як могли Ви надіятися на що-небудь путнє від панів поляків для української справи? 2) Ваші слова про те, що ворожня між русинами і польськими панами нестійна, зовсім хибна, бо це ворожня між людьми супротивних собі інтересів: економічних, соціальних і політичних, і 3) Руському народові годі надіятися на те, що єго двигне з економічного і морального упадку грошовите панство: польське, московське чи й своє, а треба єму самому двигатися з 'єднаними силами.

В другій половині Вашого отвертого листа до мене Ви відповідаєте й на ці мої уваги. Хоть Ви в тій відповіді, на жаль, не чіпаєте моїх соціальних уваг про русинів і панів-поляків і, ще на більший жаль, не наводите точок «вповажливого компромісу» польських політиків для русинів 1882 р . , та мені все-таки я с н о , що Ви взагалі думаєте про такі справи і які-то можуть бути дійсні точки такого компромісу.

Позвольте мені відповісти Вам якнайзагальніше. Останніми десятками літ Ви стали завзято критикувати

українську історію і теперішній український рух, по-Вашому, затроєні і козаколюбцями, і поляками, і москалями, та стали шукати історичної правди, «яка б вона не була гірка», п р и ­чому Ви, як кажете, держитеся «цупко документованого матеріалу». Не стану Вам відмовляти ані права робити так, ані щирості в тих Ваших заходах, а тим менше патріотизму, як се, на жаль, роблять галицькі та українські русини. Я підписуюся обома руками на безоглядне шукання всякої

11 - 8424 161

правди, а тим більше історичної, — та тілько: чи Ви робите се об'єктивно, безпристрасно? Чи вірна тота міра, якою Ви мірите у нас історичну правду? Чи вірні виводи, які Ви робите з нашої історії та новійшого українського руху, а головно: чи крепкі ті підвалини, які Ви раді покласти під дальший роз­виток русько-українського народу?

Мені бачиться, що воно далеко не так. Ви доходите історичної правди, головно, для доказу, що пани, польські й російські, урядники, державники — то «строїтелі» та «куль­турники», а українські козаки, селяне і ті, хто з ними стояли й стоять, — то «руїнники», варвари. Ви так і звете їх у листі до мене. Ви твердите, що пани все тілько будували порядок та культуру, козаки ж і селяне усе руйнували їх. Отже, навіть якби правда була, що вся польська та московська шляхта будувала порядок і культуру, — хоть ми добре знаємо, щ о , напр[иклад], польські королівські власті мусили в одно во­ювати з буйною та «нестатечною» польською шляхтою задля якого-небудь порядку в державі, що кождий польський шлях­тич, навіть «па zagrodzie» 1 вважав себе монархом і своє господарство — монархією в польській державі, — якби, кажу, навіть правда була, що то був справжній порядок і справжня культура, то все-таки приходиться запитати Вас: а чиїми ж руками, чиїм потом і кров'ю робили це державники? Чиїми руками дідичі підносили своє панське господарство? Чи не селянськими? Хіба ж це руїна? Ви кажете, що пани польські мусили боронитися від мужиків строгими консти­туціями, як «члени асоціації труда, з тим, що політична економія розуміє під словом капітал». А позвольте Вас запи­тати: чиї руки запрацювали ті панські капітали і хто, власне, складав «спілку праці» на панських господарствах? Чи не мужики? Запевне, мужики, кривджені панами, шоді й руй­нували панське добро, а все ж таки найбільшу частину свого житя мужики «строїли» — працювали не тілько на себе, а й на панів, і коли порівняти мужицьку руїну з тим добром, яке вони придбали панам і державі, то се остатнє далеко пере­важить. Чи культурно ж робили польські й росшські пани-деспоти, пускаючи придбане мужиками добро на пиятику і таке інше та потім видушуючи з мужиків чимраз більше праці на заплату таких видатків та ще й відбираючи у них останки громадянських прав, що таки були встановили по своїх громадах та зборах ті «варвари»? Як поршняти цю панську руїну з мужицькою, то ще не знати, по чиїм боці буде перевага. Що й казати: під Польщею і Росією переважна більшість панів просто руйнували мужикш економічно, соціа-

На маленькій садибі.

162

льно і політично, та почасти й морально. Протестуючи проти цього, селяне запевне робили помилки, та чи в основі не мали вони на протест право, як люде, що також хотіли бути учасниками панської культури, поставленої своїми власними руками, а тілько при помочі панського розуму, також придба­ного через мужицьку працю? Ви кажете, що якби перемогли були мужики та видали свої Volumina Legum1, то вони були би іще несправедливіїшіі від панських. Воно, мабуть, і було би так, — мужики, звичайно, були темні, розбиті та й розсерджені панами, — тілько чи праведно робили «куль­турники», накидаючися на селян за те, чого й не було? Чи праведно відмовляти мужикам усякого правного захисту і змоги сяк-так просвіщатися, як це робили пани-кріпосники та пізнійші прихильники їх?

Ви берете за зле українським історикам те, що вони стоять на боці козацтва і селян, та твердите, що тим ті історики вивертають історичну правду, виказують історичну пристрасть до певних верстов. Я готов признати Вам, що се потрохи правда, та чи се резон для Вас лаяти ті верстви та прихиль­ників їх у користь інших верстов, котрих кривда над селян­ством була тим більша, що вони були світлиці? Чи се у Вас не пристрасть історична? Чи се не тенденційне розуміле історії? Чи се не великопанська отрута — польська й росш-ська? Чи роблять так сучасні західноєвропейські історики, навіть аристократи, хоть і їм приходиться розказувати про масові рухи, в котрих іїюді було куди більше «варварства», по-Вашому, аніж у рухах нашої маси?! Чи роблять так п р и ­родолюбці, на котрих Ви указуєте в листі до мене, згадуючи про свої недавні історичні праці? Чи накидаються природо­любці хоть на явно шкідливі звірі — н а вовкш, гадюки й т. ін. — та чи виносять під небо голубш і т. ін . — ангелш серед звірів, правдивих або вимаячених ними?? Ось на що Ви мені відповісте!

Ви побиваєте мене Качаною, щ о , мовляв, у своїй історії мовчить про мужицьку кривду над польськими панами, та додаєте, що мовчанка мужиків у письменах «дає гуманістам повну волю ораторствувати на користь первобутного варвар­ства в боротьбі єго з прогресивною культурою».

Я думаю, що сего годі сказати з повним правом навіть про націоналістичну українську історіографію; я ж, як загалом усі радикали, тут ні при чім — запевняю Вас.

Книга Качали — не історія, а політичний памфлет, де,

впрочім, автор виріс понад голови польським панам і ксьон­

дзам, бо в своїй практичній діяльності, напр[иклад], парла-1 Збірник законів.

ї ї - 163

ментській, Качала стояв при союзі русинів з магнатсько-клерикальною польською партією і сам завше був крайнім клерикалом. Через те м и , радикали, остро критикували єго, і він не мав на нас ніякого впливу, ані доброго, ані лихого. Я справді не знаю, відки Ви таке взяли?

У Ваших словах против мене із-за Качали — одна правда: ми справді радикально розходимося в думках про всякі стани серед нашої народності. Ви пишетеся на отеє древньоруське слово: «Горе тобі, голово, окреме плеча, горе і тобі, плече, окреме голови» — і додаєте: «На тому й громадянська рівновага руська стояла, що можна було людині потужної голови й ручого плеча знятись із грязі хоч би й у князі». Гарно! А що ж Ви скажете на найновіший напрямок серед людської громади до установи таких порядків серед людей, щоби могло ставати чимраз більше ручих плечей і враз потужних голов; щоби всім вибиватися з грязі, коли не у князі , так у виборних усім народом орудників та в люде?? Та скажіть і те, чи сходиться той староруський погляд з тим, з якого Ви дивитеся на українську історію, тобто з панським поглядом на масу, щ о , по-панському, вічно стояти мусить на тім, На чім стоїть споконвіку?! Та з якої речі Ви винуєте наших селян, коли вони, по-своєму, власне, ішли до того, щоби зніматися із грязі та рівнятися хоть з польськими шляхтичами?

Ви кажете, що якби не пани, а мужики взяли були верх, то культура була би опізнилася на сотки літ — мовляв: не було би ще ні «Народу», ні «Хлібороба», ні мене, ні Вас, ні Костомари, і Ви кличете до мене, «подякуймо хоч за самих себе панському режимові». І подякуймо; чому не подякувати?

Та я додам: «Подякуймо хоть за самих себе і тим «варва­рам», нашим селянам, що мовчали в письменах, та не мов­чали в своїх піснях і т. ін., та зберегли нам так не тілько наше живе слово, а часто й таку гуманність, якої ми не бачимо в творах більшості тих панських «культурників», що кричать у письменах та далеко не по-культурному, супротив меншого брата. Подякуймо тим «варварам-руїнникам» за збережене ними добро, на котрім ми вчилися і нашої живої мови, і почасти прихильності до своєї країни. Подякуймо їм за те, щ о , незважаючи на всі удари на нас від своїх, польських та російських «строїтелів», а оба ми можемо це сказати сміливо про себе, ми все-таки не збилися з вірної дороги до прогресу у нас та й досі маємо наше живе слово за найкраще наше добро, за підвалину до прогресового культурного руху у нас, та й працюємо на тій підставі й будемо працювати — не «якоже к н и ж н и ц и и фарисее» польські й російські. Подякуй­мо нашим селянам тим більше, що вони виробили й зберегли нам те добро серед ненастанної боротьби зо «строїтелями»

164

просто за право існування ... Ех, чи Вам це мені говорити, Вам — такому доброму знавцеві нашої мови, Вам — авто­рові ... ну, хоть «Записок о Южной Руси» — твору безсмер­тного для наших селян та, повірте, і для Вас??!

Та лишімо на боці історію — п о м и л к и її розумним людям не указ. Я, як сказано, не прихильник ніякої тенденційної історичної праці, навіть про сучасні нам справи. Та все ж таки я в прихильності украиіських істориків до козацтва і селян­ства бачу культурний соціальний елемент понуку до праці інтелігенції в користь чорного робучого люду і тепер. Тота прихильність перейшла і в українську белетристику і взагалі в літературні праці українців про народ і для народу. Ви ж і тут бачите отруту, прославлюванє «п'яної різанини й руїни прозою й віршами». Хіба ж це так? Хіба і найпристрасніше вважанє селянина за брата, за чоловіка, достойного всяких земних благ нарівні з вибраною купкою культурників, —хіба се у Вас такий проступок? Я сей гуманний бік української літератури маю за найкращу запоруку нашого прогресу, за певний знак того, що наші справжні прогресисти не захочуть заховати користей прогресу тілько для себе, а віддадуть єго на ужиток якнайбільшої маси своїх земляків — «варварів». Отже, я сказав би тілько, що той гуманний бік украшської діяльності взагалі тепер іще замало розвитий на власнім грунті і замало орозумлений похожими рухами у Західній Європі. Тут діло зовсім не в прославлюванню хиб народу у думках і вчинках — того майже нема ні в кого з українських писателів, особливо новіших драматургів, творів котрих Ви, очевидячки, не бачили, а у радикалів є тілько противне. Ми проповідуємо, словом і ділом, прихильність до нашого селя­нина для єго бідності і темноти, та зовсім не для того, щоби їм поклонятися, а для того, щоби народ із того двигнути вгору, на ступінь просвіченого чоловіка. Через те ми не лишаємо і камінь на камені ані з єго старезного погляду на світ, ані з порядків, серед яких він живе.

Ви не радите нам надіятися на селян, бо вони, мовляв, не спорудили навіть нічого такого, як друкарня ім. Ш е в ч е н к а , на котру дала гроші п а н і Мшіорадовичка. Ми могли би Вам указати на такі приміри в н а ш і й історії, як Ставропігійський інститут із далеко більшою друкарнею, ш к о л о ю і т. ін., заложений і віками удержуваний в значній частині кривавою працею руських чорноробів — членш того братства. Та не будемо перечитися з Вами, і готові Вам сказати більше: мужики й досі, власне, не помагають нам матеріально навіть у всіх тих заходах, які вони самі вже вважають невідмінними для себе, — та чому? Тому, що селяни бідні й розбиті та що

165

їх гроші йдуть у руки всяких «narodowych skarbowniczych»1, як Ви звете «культурників». Ви радите нам надіятися тілько на тих «skarbowniczych» і вказуєте на те, що між польськими і російськими «skarbowniczymi»» є люде і високообразовані і високогуманні, що раді просвіті темного брата і готові задля того навіть жертвувати гроші. Ми самі знаємо, що се так, і дуже цінимо таких людей. Та діло в тім, що то поодинокі люди, виїмки, а не «szeroka kummuna majetnych ludzi»2, на котрих Ви кладете всю надію на підняття з упадку Русі. Повірте, що Ви дуже помиляєтеся. Ніколи широка громада маючих людей — грошовитий стан, не жертвує себе для меншого брата не то економічно, а й культурно, просвітньо. Ви свою віру в галицьких польських «дуків-срібляників» узяли з того, що в Росії мали між просвіченими поляками таких щирих другів і помічників, як М. Грабовський, Свідзінський, Євд. Руліков-ський, брати Головінські, Арцішевський, Зінович і др. П о ­вірте, що російські поляки взагалі зовсім не те, що галицькі. Та знаєте чому? Тому що вони давлені російством, то й знають, що болить, скупляють свої сили на найважнішім і через те і господарство їх і моральні плоди — література й т. ін. — куди ліпші від галицьких. Усе те пропало би, ми скрізь по землях давньої Польщі почули би стару пісеньку «Hulaj, dusza»3, якби російські поляки опинилися в такім стані, як галицькі, тобто в стані не тілько вільних, а й пануючих над другими. Це й подумати страшно, і ми самі такого не зважили би ся являти, — це сказав нам один російський поляк-патріот, дуже близький Крашевському, що, значить, і сам міг таке думати. Розумієся, що з того зовсім не виходить, щоби Крашевський і другі російські поляки не бажали волі для своїх земляків. Ми самі гаряче бажаємо того полякам, але ж приклад Галичини може довести до розпуки всякого чесного поляка і русина.

Ми зовсім не є против польської культури — польської науки і штуки. Ми учених польських у Галичині, власне, в Кракові, ставимо дуже високо, та діло в тім, що серед польської інтелігенції в Галичині більше політиків, чим уче­них, та й ці учені, звичайно, забувають свою науку, як тілько беруться за політику, особливо за політику з огляду на русинів. Та що тут казати про русинів, коли галицькі п а н и -політики ще менше працюють для добра свого власного люду та ще й люто переслідують тих, хто справді бажає того добра!

Народних скарбників. Широка громада заможних людей.

3«Гуляй, душе!»

166

Ви кажете, що якби не мовчанка Крашевського та не папська енцикліка против василіан, то Ви зібрали би були від польських панів у Галичині на народне діло, не тисячі, а мільйони гульденів. Еге ж, якби! Та тут-то й уся трагіка польської місії на Русі, що навіть у такого Крашевського, того, як Ви його звете, «освіченого широкою, глибокою і високою універсальною наукою генія народу польського чи українського, чи обоїх вкупі, що навіть у такого, кажу, Крашевського, політика польських панів та єзуїтів важніша, чим помирене мільйонів руського народу з польським. В тім-то й діло, що й папську енцикліку викликали ті ж самі політики, з котрими Ви тоді торгувалися, і зробили вони це в той самий час, за Вашими плечима.

А втім, нехай би Ви були й справді зібрали мільйони гульденів на руське народне діло в Галичині. Невже Ви думаєте, що Вам не прийшло би ся було кинути їх назад скорше, ніж бисте видали однісіньку просвітню книжечку?! Запевняємо Вас, що складачі тих мільйонів стали би були диктувати Вам свої умови такої помочі: яка має бути просвіта руського народу — економічна, соціальна і політична, — і Ви, певне, мусили бисте скінчити своє діло з ними виданєм про те все брошури, похожої на Вашу колишню віденську. Та от, пощо далеко ходити! Наші народовці пішли були усім гуртом під лад польським політикам, видержали з н и м и повних два роки, попускаючи їм далеко більше, ніж Ви, а таки скінчили оце 27-го с[ього] м[ісяця] тим, що вирвалися із тих обійм. І сталося так бодай в малесенькій частинці і з огляду на Вашу нещасливу кампанію в 1882 р . , про котру я, головно, на те й оголосив документи. А не забудьте, що народовським головачам не повелася «угода» головно через те, що вони не спитали перше самого народу і не мали на те від нього мандату. Тепер, бачите, ніяка політична справа не може повестися без виразного мандату, бодай від ширшого кружка одномишлеників, а не то від усеї України, як Ви оберталися в 1882 р. до галицьких панів-поляків.

Невже ж і ця величезна трагічна пригода з народовцями не переконає Вас?! Невже у Вас і досі не розвіялися ілюзії в тій справі? Невже Ви і досі поважно думаєте, що польські пани навіть можуть двигнути Русь? Невже Ви і досі переко­нані, що коли двигнеся Русь-Україна, то тим самим двигнеся і Польща? Невже Ви переконані, що інтереси тих панів, що бажають Польщі, — ті самі, що й інтереси руського народу? Ми можемо Вас запевнити з практики, що воно якраз про­тивно. Вже не кажучи тут і слова про загал польських панів — аристократів-політиків; навіть між т[ак] зв[аними] поль­ськими демократами та й соціалістами в Оцдній Галичині

167

дуже й дуже мало людей, щиро прихильних двигненю русь­кого народу an und fur sich. Мало хто з них зрікаєся в душі права переваги над русинами, а коли хто й зрікаєся, то тілько теоретично. І найпоступовійші поляки на Русі, що прямо живуть працею руського хлопа, не думають стосувати свої теорії до практики: вони й пальцем не кинуть для просвіти руського хлопа і навіть не знають як слід нашої мови. А про шших і не казати. Всі вони мають Русь за частину Польщі і навіть у думці не допускають, щоби тота Русь не мусила належати до Польщі, щоби могла, сердега, стати на власні ноги та двигатися, як їй доля поможе.

І гадаєте, що се все «строительство»? Еге ж, вигадали! Вже нащо більшої руїни, як та, що доводить наших селян до еміграції в Росію, і нащо страстнішої жадоби справді пора­дити біді й темноті наших селян, як заходи наших радикалів; та прочитали би Ви, що пишуть із-за того польські газети — шляхетські й такі «демократичні», як «Gazeta Narodowa», «Dzieftnik Polski» й інші. Вони просто кличуть против селян і против щирих їх прихильників із усіх руських партій поліцію, жандармів, військо і всякі небесні й земні сили, незважаючи на те, що ніхто з русинів не робить нічого противзаконного, що вся праця русинів «строїтельна», куль­турна, та й то навіть дуже слабонька. А Ви серйозно твердите, немовбито наші селяни і тепер руйнували панш-дідичівІ Іронія, в[и]с[око]п[оважний] добродію, і люта наруга над людьми, що просто падуть від праці на других! Ви, може, маєте на думці те, що інколи я к и й слуга ошукає пана або селянин ухопить трохи дров із панського лісу та попасе на панськім худобину? Так це ж одиниці, а далі: чи можна рівняти цю кривду з тою, яка дієся тим самим шкідникам, від котрих береся кари, всотеро більші від дійсної шкоди?' Коли Ви знаєте українські села, то повинні Ви знати й те, що не один такий «строїтель» умисне загонить на своє мужицьку худобу і тягне з того чималі грошові користі. (Про це є не одна допись у женевській «Громаді»). Та у нас селяни і тілько шкоди не роблять панам, бо взагалі не мають і худоби. А може, у Вас кривда панам те, коли робітник бажає, щоби з ним краще обходилися, та домагається за свою тяжку, зви­чайно 12-годинну працю, ЗО к р . у день, замість 20?! А порахували би Ви, кілько пан заробить на тім, що єму за той час уробить такий робітник, можете при тому відшибнути й процент від «панського капіталу»...

Не забувайте, що у нас селянин не може скривдити пана,

хоть би й хотів, бо панське добро бережеся усіма силами, коли

тимчасом мужицького добра, мужицької праці й самого му-

168

жика ні одна з тих сил не боронить. Як же ж тут бодай нам не ставати в обороні мужиків та не йти з н и м и спільно?!

М и , радикали, вважаємо своїм обов'язком стояти до заги­ну за економічними, соціальними й культурними інтересами маси руського народу, не оглядаючись ні на яку поміч від «широкої громади» маючих людей, а тілько будуючи на самопомочі тої маси. Досі та маса безпосередньо дуже мало помагає нам у нашій праці економічно, та ми маємо певну надію, що помалу, в міру заінтересованя тої маси культурним поступовим рухом, з мільйонів єї осіб ми сотворимо велику і кріпку організацію з тисячами, коли не мільйонами гуль­денів, зложених дрібними крейцариками, керваво запра­цьованими, котрим тоді наш нарід даватиме тим більшу ціну, та й тим більше цінитиме те, що буде зроблено за ті гроші. На таке вже є доказ не тілько в соціалістичних організаціях робітників за границею і у нашій державі, що самі удержують і множество видань і всякі заходи в свою користь, а маємо доказ і в селянських робітників у Норвегії та Ірландії, що трясуть і такою могучою державою, як Англія, — і , повірте, роблять се не для руїни, а для культури. До такої нашої роботи м и , звісно, щиро приймемо усякого культурного, та ще й грошовитого чоловіка, хоть би й поляка.

Судячи по Ваших словах у листах до мене, надрукованих у «Народі», що Ви вважаєте мою працю над двигненєм народу з економічного й морального упадку — «спасенною», я переконаний, що Ви бодай в частині признаєте рацію й моїм словам у цім моїм листі та що ми відтепер станемо говорити не про те, як там було з нашою історією та белетристикою, а п р о те, яку далі робити у нас історію — як працювати для двигнєня народу з його упадку, літературно та й інакше^. Отже, я певний, що в тій праці ми не в однім зійдемося.

Остап Терлецький

ЛІТЕРАТУРНІ СТРЕМЛІННЯ ГАЛИЦЬКИХ РУСИНІВ ВІД 1772 ДО 1872

Не можна заперечити, що галицькі Русини за останніх сто літ поступили наперед не лиш в політичнім, але і в літе­ратурнім відношенню, що світогляд їх розширився і участь їх в житті цивілізованих народів з кождою дниною більшає, особливо в остатніх роках. Нема в тім нічого дивного. Поступ загальний не міг лишитися без слідів і в нашім житті.

169

Але з другого боку не можна заперечити і того, що в порівнянні до пережитого часу і до поступу інших народів наш поступ дуже малий і незначний. Ми все-таки в порівнян­ні до других народів осталися ззаду і наше духове життя не може навіть рівнятися до їх життя. Ані в політиці, ані в літературі ми не можемо похвалитися великими успіхами. Противно: так довго ми вже боремося за наші народні права, за свободу, за літературну самостійність нашу, стільки щирої і совісної праці вкладали найліпші люди з-поміж народу в сю боротьбу, і все ж таки так мало вийшло з неї. Як в блуднім колесі крутимося ми в круговороті неприхильних обставин, історичних злиднів, і наші гуманні змагання розбиваються як о камінну стіну від напору супротивних стремлінь. Історія наша, то історія безнастанних неудач і розчаровань. Майже все нам уривалося; майже нічого не удавалося [... ]

Звідки взялася руська інтелігенція в Галичині? Коли Австрія відбирала від Польщі Галичину, їй і в гадку не приходило, що край, котрий вона забирає, є переважно не польський, але руський. Австрійський уряд добре здивувався, коли один із його урядників, присланих до Галичини, щоби придивитися новопридбаній провінції, гофрат Коранда, п о ­між іншими цікавими і новими справами відкрив — цілий нарід, живучий на більшій половині краю, нарід не поль­ський, котрий говорить бесідою близькою «до бесіди росій­ської або ілліршської». То були м и , русини. Але штелігенції руської і Коранда не міг відкрити, бо — її не було [... ]

Наразі це зовсім нічого не вадило, що Й о с и ф з переко­н а н н я і характеру був самодержавець. Неволя, в якій нарід руський жив до австрійського панування, була така велика і убиваюча, що самодержавні стремлшня австрійського цісаря ні крихіточки не давалися йому взнаки. Його самодержавної руки він не чув і не бачив. Він чув і бачив лиш, як тота рука звільнила його невольницькі кайдани, і як вона мов на дикого степового к о н я накладала вудила на того, хто його в ті кайдани був закував. Цього з нього було доволі. Пізніше, з природним розвоєм державних реформ, самодержав'я було би м'якло, лишаючи чим раз більше простору для життя народних мас [... ]

Та все ж таки загалом симпатії мужицькі були по стороні Иосифа. Та й у самих реформах лежало, як на тодішні часи, багато світлого, здорового і доброго, бо все ж таки ціль їх була оживити і піднести мужицькі маси. Якби Й о с и ф був довше жив, то всі недостатки його реформ ми 1 би був досвід усунути і поправити. Але його панування було коротке. Він умер, а з ним умерли і реформи [... ]

170

Цивілізувати нарід значить просвітити його, щоби міг пізнати свої недостатки і несовершенства, бо й під н а й -лагіднійшими законами стан мужицький не може бути м и ­лим, коли бачить над собою щасливих [... ]

Треба признати, що галицькі феодали дуже добре зро­зуміли шкоду, яку їм принести могла народна просвіта. Вони не лишень тратили би багато робочих рук, котрі були обов'я-зані на них робити, але виділи неминучу погибіль своїх кастових привілеїв, котра мусіла вийти з народної п р о ­світи [ ... ]

І тут вони використали своє вигідне положення. Де мож було, там попросту не допускали до отворення шкіл на­родних. Де ж ніяким способом заведення школи не можна було спинити, там старалися, щоб школи по крайній мірі не були народніми, руськими. Тут-то велику службу служила їм латинська консисторія і польська інтелц^енція, котрі завсцди в тім припадку старалися школи обернути на свій хосен і при їх помочи загортати руських людей до латинського обряду і польської народності [... ]

Підростаюча інтелії^енція була зовсім молода, нова; вона не мала ніяких патріотичних традицій за собою. Прилучення до Австрії звільнило вправді ті тяжкі обставини, в яких нарід руський жив за часш польського панування, але з другого боку розпаювало нарід на дві половині, і лишивши невеличку галицьку половинку на її власні сили, підривало дуже зв'язь зі споминками про народну борбу за свободу, з ідеалами громадського і реляійного життя. Зв'язь тота і перше не була дуже велика, бо Галичина слабу брала участь в народнім житті і революціях України, але все ж таки була. Тепер вона ставала ще меншою, так що по крайній мірі в перших хвилях розросту нової галицької штелігенції дуже тяжко було життя нове нав'язати до давнього минувшого, і дати йому ту тверду основу, яку кожному народові дають живі споминки блиску­чої хоть нещасливої бувальщини [... ]

Та все-таки, хоч і які слабі були стремліїтня народні, що почали були проколюватися під благодатним впливом рефор­маторської діяльності тодішнього австрійського уряду, все ж таки вони не пропали зовсім без сліду і хоть слабо, але таки продиралися крізь густий туман ученого схоластицизму. Вже Захаріясевич в переднім слові до свого переводу Данненмаура церковної історії (1790) говорить про конечність просвіти в народній мові [ ... ] А де треба було заспокоїти невідмовні потреби щоденного життя, там писателі вже й тоді бралися писати зовсім по-мужицьки. Маю тут на гадці книжечку, звісну в давнійшій бібліографії п. з. «Політика світська». В ній находяться приписи початкової товариської огляди, п о ­

п і

трібної для кождого образованого чоловіка. Щ о б и бути зовсім зрозумілим, автор написав ті приписи гарним, чистим мужи­цьким я з и к о м . Розуміється, приписи ті не мають жодної літературної вартості. Але для нас вони важні тому, бо пока­зують, що як потреби життя щоденного піддали авторові гадку написати їх зрозумілим і живим язиком народним, так інші, висші потреби сего життя викликали би були більше таких народніх книжок і дали би були початок чистій народ­ній літературі [... ]

Релятивно живим і енергічним чоловіком був безперечно І в а н М о г и л ь н и ц ь к и й , спершу приходник в Дроз­дові а відтак крилошанин. Його ученість, знайомість з істо­ричними пам'ятниками підносили його доволі високо понад пересічне образования тодішнього духовенства. Він інстинк-тово чув, що на одних церковних справах не кінчиться питання народне і шукав для себе ширшої праці. Таку працю він сподівався найти під крилами митрополита Левицького, котрий в перших роках свого вступления на митрополію показував охоту занятися щиро народними справами. Він піддав митрополитові гадку — з а л о ж и т товариство для народної просвіти, котре справді зав'язалось 1816 року [... ]

Справа просвіти і шкільництва народного допровадила до дискусії над питанням язиковим, бо вона тісно була зв'язана з н и м . Хто забирався до народної просвіти, не міг його поминути і мусів дати на нього ясну відповідь. В якім язиці просвічувати нарід, в якім язиці писати для нього? [... ]

Мертвою і штучною роботою були літературні змагання Иосифа Левицького і Кирила Блонського в роках 1820-22. До діяльності Левицького ми ще вернемося, тут лиш скажемо, що і вони оба під язиком народнім розуміли язик ненародній, і їх перша спільна праця переведена з німецького «Домоболіє проклятых» [... ] свідчить виразно, на які бездоріжжя сходили ті безперечно щирі люди, котрі мали в собі настілько енергії і життя, щоби полюбити свій рідний край і нарід, але не могли пізнати, куди звернути свої патріотичні змагання і звідки черпати для них здорові і свіжі сили.

Такою ж ізольованою і даремною була робота крило-шанина Івана Лавровського з Перемишля. Бо хоть він «добре розумів язик церковний і народний, перший запровадив при кафедрі в Перемишлі натомість польських гомилій гомилії рускії до народу», але все ж таки і він «не подав жодних засобів до розповсюдження язика руського, хоча сам учив потрошки граматики тих язиків, вмер і все з н и м вмерло». ( Й о с . Левицький в промові на з'їзді руських учених, гл. Г о л о в а ц ь к и й , Очерк основанія).

172

От і все, що маємо записати про змагання руського духовенства, виходивші поза вузькі границі виключно цер­ковних. Вони не переломали тих перегород, котрі духовенст­во відділювало від народу; в своїх патріотичних роботах воно осталося йому чужим, бо роботи, до котрої бралося, не розуміло і при тодішніх обставинах розуміти не могло [... ]

Особливу увагу в цілій тій борбі, котра містила в собі ріжнородні елементи і стремління, покласти треба на оборону інтересів простого народу в поступовій літературі європей­ській. Бо не лиш у нас система підневолювала народ, але і в західній Європі [... ]

Зав'язавшися 1831 р. [... ] кружокШашкевичаіГоловаць-кого говорив і спорив не лиш о питаннях літературних і наукових, але і о політиці [ ... ], і не мож сумніватися, що спорено в нім і о ідеях, котрі піддавала демократична пропа­ганда польська [... ]

Зі щирим запалом звернулася отже молодок тодішня до віднайденого народу свого, котрий її неясним симпатіям і мріям дав ясну і живу форму, і в поетичних образах стала описувати його славну хоть сумну бувальщину, тяжкі злидні його теперішності, надії на кращу долю в будучності (гл. В а г и л е в и ч , Переднє слово до нар. пісень в «Русалці Дністр.» 1836)...

Іншою дорогою і о кілька літ пізніше пробрався вплив слов'янський до галицької молоді. Появились між нею півці і соловії: «три молодці, Маркіян Шашкевич, Яцько Голо-вацький і Іван Вагилевич віддихаючи, казав би, єдиними грудьми... сполучилися яко покревні духом в щирую дружи­ну і, походячи з народа, спізнали потреби, вислідили желания його або може зродилися з ним і понявши ясно задания доби верглися розумно на родимую ниву» (Зоря Гал. 1850, ч. 88). Діялось се 1831 року. Вони були тоді на філософії... «Това­риші називали їх в насмішку «Руська трійця»... Щ о б и освя­тити свою зв'язь приняли слов'янські імена: Руслан Ш а ш -кевич, Далибор Вагилевич, Ярослав і Богдан Головацькі, Мирослав Ількевич, Велимир Лопатинський, — були і Все­володи, Мстислави, Володарі і др.» (В. К о ц о в с ь к и й, Введене до I I I . т. Руської бібліотеки, стр. XXIII)...

Початок до сих праць дав Маркіян Шашкевич ще 1832 року, занявшися записуванням народних пісень. Збірничок його ввійшов увесь у збірник народних пісень польських і руських Вацлава з Одеська 1833 року, як загалом уся руська половина сего збірника, то робота руських богословів (Зоря Гал. 1850, ч. 88). Р. 1834 починаються етнографічні змагання Івана Вагилевича ... Більше ще може як археологія і етно­графія тягнула їх та внутрішня жива сила народної поезії,

173

котра не лиш заспокоювала естетичні і поетичні потреби образованих людей, але в'язала, зливала їх з народом, з його долею і недолею, з його горем і надіями, закрашувала собою їх погляди і розвивала народолюбні інстинкти у свідомий патріотизм. Окрім літературного значення праці ті мали отже посередньо також і значення політичне [... ]

Найбільшу користь і найбільше значення Галичани мали, розуміється, зі своїми рідними земляками на Україні... вплив мали. . . перші літературні праці українські... «Енеїда» Кот­ляревського, Квітчині повісті, літературні збірники Гребінки, Метлинського. Вони викликали щирий запал у галицьких читателів, котрий так поетично проявляється в думі Ш а ш -кевича до Миколи Устияновича «Побратимові» і в його листі до Михайла Козловського, котрому він 1842 року посилав «Ластівку» Гребінки і «Думи і пісні» Могили [... ]

Рік 1848 застав мблодіж семінарську майже зовсім ополя­чену.

Туди завело молодок руську старше руське покоління в спілці з тодішнім поліційним урядом. Ті великі надії, котрі розбита громада Маркіянова прив'язувала до своїх літератур­них змагань, розвіялись марно, і тим більшою стала тепер безнадійність, котра її огорнула, коли таким наглим способом їй загородили можливість до чесної, безкорисної праці [... ]

ГАЛИЦЬКО-РУСЬКИЙ НАРІД І ГАЛИЦЬКО-РУСЬКІ НАРОДОВЦІ

Кілько ми в Галичині не пишемо і не говоримо про Росію! У всіх партій галицьких симпатія або антипатія до Росії то одна із головних засад програми політичної, і коли одні від неї ждуть освобождения народу із-під тяжкого ярма домашніх ворогів, другі з відразою відвертаються від неї, бачивши у ній тільки томительку усіх прояв народної і людської волі.

[... ] Ви не побачите у всім життю політичнім староруської партії ні одного серйозного діла для народної просвіти; а за те, куди не повернетеся, усюди вам в очі впаде те сліпе наслідування панських обстанов.

Вони постаралися і о таку літературу провізоричну, котра б серед пишно-умебльованих салонів не разила дисонансом, і разом могла їх приготовити для грядущого месії, і зліпили собі до неї провізоричний язик літературний, найчудеснійшу мозаїку усіх живих, мертвих і ще ненарожденних язиків слов'янських.

174

Яка ж вона була, ота література провізорична? Авже ж не хлопська, а хоть і не зовсім панська, то все-таки благородна. А за те із якою несказанною симпатією обернули вони очі свої у князівський період української історії!

Вони не хотіли дивитися на той образ князівських п о ­рядків, я к и й змалював к н я з ь Ігор у слабій хвилі, серед тяжкої неволі половецької; їм байдуже було про те, що те, що сказав Ігор про себе, історія сказати мусить про усе те князівське гайвороння, що мов сарана покривало увесь край руський, пожирало усі добутки і усю працю руського хлопа. Вони рилися у тій славі князівській та боярській, у тих споминках найпоганішої доби історичного нашого життя, над котрим плакати повинно кожде живе руське серце, про котрих н а й -лучче було б, якби їх можна забути навіки.

Шкода тільки, що той загальноруський патріотизм теж такий мертвий і студений, як і усе, до чого староруська партія звертає свої симпатії; до нього в самій Росії жоден розумний чоловік не признається, бо жоден розумний чоловік не може признаватися до якоїсь наскрізь дурної і пустої химери, не маючої в фактичних обставинах теперішності найменшої підпори.

Староруська партія сама починає бачити, яка велика пропасть її ділить від російської демократії, і починає дога­дуватися, що їй нічого ждати від Росії підпомоги. Інші ідеали у неї, а інші у Росії; і вона у своїх політичних стремліннях так само тепер покинута Росією, як була недавно покинута німецькою політикою.

[... ] Навіть у себе дома молодіж руська мала способність доглянутися до того, яких їй средств потрібно для її цілі. Вона з ентузіазмом читала поезії Шевченка, першого і найбільшого хлопського поета в цілій майже Європі. Хоч схована поза поетичною окрасою, хоть часом трохи неясно і мляво виска-зана, все-таки в них в своїм часі містилася ціла програма політичної і соціальної роботи для усіх живих руських людей, а найдужче для руської молодіжи. І молодіж руська гарячим серцем прийнялася за перепровадження його програми.

Програма Шевченка мала тільки один блуд, — вона була писана віршами. З того вийшло, що замість щоб її перепро­ваджувати мали люди з досвідом і з практичним змислом, вона дісталася в руки найнебезпечнішій клясі народиш — декламаторам; і що вона більш говорила до фантазії як до розуму. .• .„

Поезія уже сама собою небагато приносить користі в тій хвилі історичного життя народного, в котрш на першім плані стояти повинно залагодження питань рипаючих народне «бу­ти або не бути». Вона в найліїтшім разі кормить тільки

175

пажерливе серце і фантазію. Де ж, як у нас, уся історія склалася на те, щоб фантазію виплекати на кошт всіх других спосібностей інтелектуальних, де, як у нас, природничі відно­сини майже до грунту підкопали енергію чину і студеної розваги, а задержали тільки енергію фантазії, там поезія просто тільки шкоду приносить народові. Бо така поезія нездорова, вибуяє дуже і заглушить собою решту інтелекту.

А тим часом тота понура дійсність, від котрої ми мов від злого духа утікали на крилах Шевченкової поезії, почала листок за листком, квітку за квіткою зривати із того пишного вінка, що ми сплели собі були із наших поетичних мрій: упали «Вечерниці», упала «Мета» перша, упала «Мета» друга, упала «Нива», упала «Русалка Читальня», упав «Руський театр», упала «Русалка» ... Почав поволі холонути ентузіазм моло­дежь Вона усіма силами сіпнулася була до того одного великого діла, котре мало спровадити рай на руську землю, — і певне, якби того, чого вона хотіла достигнути, можна було достигнути якимсь одним великанським подвигом, то вона б була його дистигнула, бо може нігде на світі не було такого гарячого і безкорисного патріотизму, я к и й був у руської народної молоді.

Найбільша сила робітливих сил молодої партії йшла отже на вироблення сеї, так сказати, негативної сторони народної програми; народна партія більш силувалася сказати те, чого вона не хоче, як те, чого вона хоче; більш силувалася від­вернути від себе шкодливі впливи, як добути своєю роботою позитивних результатів, залагоджувати по змозі потреби на­роду, підіймати його просвіту, будити його промислові сили, і тихою, органічною роботою вибороти поволі народові таке становисько, котре б його поставило в можливість, зовсім не оглядатися на те, що його сусіди толкують про його етно­графічну відрубність. Вона була більш похожа на партію негації, як на партію позитивної роботи; вона більш поле­мізувала, як працювала.

А тим часом народна партія, зашкаралупившися у свій тісний світогляд виключного націоналізму і не давши навіть у тих вузьких границях силам духовим відповідного простору, сама собі і народові заперла дорогу до дальшого життя і розвою.

М и , звичайно, дуже остро дорікаємо староруській партії, що її літературний язик — т о тільки карикатура язика велико­руського, — а самі ми попали в дуже подібний блуд, бо тота мова, що ми Галичане уживаємо в своїх літературних працях, то знов карикатура народної бесіди [ ... ] її без пересади можна на рівні поставити з язиковою мозаїкою староруської партії. А ми прецінь маємо у себе дома такий гарний, такий

176

багатий і поетичний язик народний, що тільки крайня ігнорація могла його закрити перед нашими літературними робітниками.

Не баламутні і неясні фрази про самостійність народу і літератури, не сентиментальні скарги на ворогів складають життя народне. Се не життя народне, се тільки шумовина життя народного. Багато ми принесли користі народові, що виробили таку багату полемічну літературу против Польщі і Росії? Та о користі нема що й говорити, а лучче подумати, скільки ми шкоди принесли народові отаким провадженням народних справ. Найліпші сили наші ми ужили і зужили на вироблення тої полемічної літератури, і тим самим відвернули цілу масу робітників від питань реальних, питань не дуже голосних, але зате дуже важних, таких важних, що не зала­годивши їх, ми ані думати не можемо о поправленню нашого положення в Галичині.

... До переміни потреби людей, котрі б її уміли перепро­вадити, а для людей потреба зрозуміння положення народно­го, потреба наукової праці, великого з н а н н я . А тим часом понад нашими головами без сліду переминають усі придбан­ня найновішої європейської науки; і коли в Західній Європі і навіть в Росії — краю без свободи печаті і слова — на всіх кінцях і у всіх галузях науки і життя ведеться завзята боротьба нового реалістичного напрямку політики і науки із давнім, метафізичним, у нас у Галичині тихо як в гробі. Снуються, правда, якісь мари одна проти одної, але се тільки мари; нема в них ні життя свіжого, нового, ні нових ідеалш; усе старо­світське, пережите.

Володимир Барвінський

СЛІВЦЕ ДО ОПІЗНАННЯ

Ми зовсім не хочемо звеличувати галичан, як і досі не закривали ми наших очей перед нашими хибами. Щоб не попадати в підозріїтня самохвальства, ми не будемо й розби­рати того, що зробила «Правда» для розвою нашої словес­ності. Одне ще тільки годиться конечно піднести. Як би ні слабі були плоди галицьких писателів і маловідповідні наші к н и ж к и шкільні, а все ж галичанам позістане заслуга, що вони писали свої праці в руськім язиці, знадобили свій язик не до одних поезій і оповідань, але й до наукових предметів і тим позитивно виявили свою віру в самостійність руського язика, та все те робили ще перед написанням статті ш. автора.

12 - 8424 177

Ми не перечимо й того, що в російських журналах більше «європеїзму» і «ліберальних ідей», ніж в передових органах галицької публіцистики. Тільки се й дивно нам, що мимо такої великої порції «європеїзму» в журналах — так багато азіятизму в прогресивній державі, а мимо так великого «лібе­ралізму» на язиках, так мало лібералізму в ділі, та мимо всего того пережиття школи Гоголя, Бокля, Маркса і т. д. все-таки повсюдніє і держиться зовсім інша школа на раменах тої прогресивної суспільності російської. І те, здається, можемо сказати, що галицьке українофільство і розвій галицької народності заслуга тих «обвинувачених романтиків-україно-філів» України та «соромлячих» галичан, котрі за прикладом українських романтиків знялися до народної праці, а не сеї п р о г р е с и в н о ї програми, що толкувала галичанам під­хилятися під «общерусский» дах і по «чужих хатах шукати «горячого інтересу для сучасності» і цілі для своєї словесності про домашній ужиток». І маємо надію, що правдиві галичане-українофіли не поперестануть у своїй праці і хоч звільна і з такими у всіх словесностях бувалими слабостями ... здій­матимуться до дійсної, щораз виднійшої самостійності народ­ного життя.

Тому-то й закликаємо ми до щирої праці і науки не тільки «правдян», але й всіх русинів, і все цінилисьмо і цінимо голос ш. автора, оскільки він вказував галичанам правдиву, поуча­ючу критику, та знакомив галицьку публіку з фактичним станом діл в Росії і на Україні. Та тільки тою дорогою і правдивим розумінням, а не затемнюванням самостійності руського народу (хоч би вже тілько між нами самими) дасться усунути, щоб галичане дальше не грішили незнанням, як розвивати самостійність своєї словесності, а знов щоб дівчата, жінки й мужчини — родовиті українці — вивчені на цюрих-ськім чи іншім університеті, переживші школу Гоголя, Бокля, Маркса etc., знали і про те, що такого «українофільство», себто русько-український народ, його язик, словесність, історія —в чім його самостійність.

Як сказано, життя галицьких українофілів — се життя відроджуючогося н а р о д у , галицьке українофільство — се визнавання самостійності руського народу і його відрубності як від польського, так і російського народу, — змагання до самостійного словесного і політичного життя руського народу і получшання його долі в просвіті й добробуті, — п р а ц я для такого розвою самостійного життя яко народу поруч сусідніх народів російського і польського. Після того може бути зрозумілим, для чого питання українофільства, особливо в літературнім згляді, уважається у нас яко праця народу в громаді других народів на полі людськості, праця для само-178

стінного життя, а не під яким-небудь чужим дахом чи «обще­русским» чи «общепольським» або «пангерманським», для чого питання історичне, а властиво історична минувшість нашого народу, в котрій пробивається його індивідуальне, самостійне життя, лучиться з галицьким українофільством, як лучилося і з українофільством 60-х років на Україні...

Коли ж не висуваємо наперед сего історичного права Русі-України до самостійного життя, то не для того, щоб жахались ми політичного сепаратизму, а для того, що бачимо перед собою далеко ближчі і видніші питання, котрі годиться уперед залагодити, а після котрих самостійне життя народу буде простою конечністю, що її мусить шанувати кожна держава, дбала о свій бит і розвій.

Одним із сих питань єсть питання літературне — розвій самостійної словесності руської. І ми бажаємо нажити собі живу літературу неархаїчну, котра б не тільки йшла за віком, хоч так як російська, але була дійсним виразом розвою і поступу нашого цілого народу з віком, його життя і само­стійної праці словесної. Ми признаємо, що така словесність буде тільки тоді народною, коли буде рости знизу угору, як се й дійсно мається з нашою словесністю, але бажаємо, щоб вона обійняла всі круги нашого народу і могла вдоволити всі духові потреби ц і л о г о н а р о д у . Після такого розуміння нашого украшофільства ми вважаємо нашу словесність яко самостійний організм, котрого силою маємо подавати наш голос і в славянщині, і в Європі, і не можемо бачити нашої цілі в тім, щоб доперва «силою російської культури і літе­ратури і силою Росії» підіймали ми наш народ. З нашого становиська мусимо жадати якнайширшого розвою нашої словесності, так щоб вона була для нашого народу б о д а й тим, чим російська для росіян, польська для поляків, німець­ка для німців. Через те ми ще зовсім не легковажимо значен­ня ні російської, ні якої-небудь другої словесності, так як кожда словесність народна побіч свого народного значення має також значення загальноєвропейське і всесвітнє. Для того ми можемо тільки заохочувати всіх до пізнання не тільки російської словесності (що не мало утрудняється непри­ступністю російських книжок у нас) , але всіх славянських і європейських словесностей. Ми не хочемо ограничатись на одну російську літературу, котра одними переводами Бокля, Дарвіна, Стуарта Міля, Маркса, Лясаля, Мена і т. д. не може станути ще на рівні з німецькою, англійською і французькою, а тим самим явитись яко optimum літературного образования особливо для галичан (а те ж саме і для українців, як се справедливо підніс свого часу п. Житецький в петербурзькій «Основі»), а бажаємо, щоб і наша словесність присвоювала

1 2 * 179

нам вислідки науки і літератури освічних народів бодай так, як російська для росіян, і в в о д и л а їхв знання і ж и т т я нашого народу. Виходить, що для дійсного життя нашої народності, треба належитої, питомої словесності не тільки про «домашній ужиток» одних «простолюдців», але про вся­к и й ужиток духової потреби, яку мають і повинні мати ті люди, що хочуть виховувати народ і бути його інтелігенцією.

Л е в Турбацький

«ЛІТЕРАТУРНІ ЗАМІТКИ»

(Мужицька еміграція в нашій літературі)

Еміграція нашого народу за море, — факт будь-що-будь незвичайної ваги в житті нашого мужицтва, — мусіла при­родним ходом речей відбитися в нашій літературі. П о м и ­нувши вже Чайковського «Бразилійський гаразд», призна­чений для широких мас народу і маючий на меті тенденцію, —• до артистичних творів на ту тему можемо зачислити слідуючі: друкований в «Ділі» Т. Бордуляка «Іван бразилієць», 4 актову драму Льва Лопатинского «До Бразилії» і студію Василя Стефаника (поміщену в послідній книжці «Літе­ратурно-наукового Вісника») «Камінний хрест».

Тимотей Бордуляк в своїм оповіданні станув на реа­лістичний грунт, хотів вірно здати справу з руху емігра­ційного, змалювати, як такий рух на селі розвивається, хто береться перший до еміграції і т. д. Предметом єго оповідання доля одної родини, що вибралася зі свого краю по смерть і загибель за море, і поворот батька тої родини до села. Жінка єго і діти померли, — життя для него самого не представляє вже вартості, докори совісти гризуть єго, бо він був причиною того свого нещастя, послідний погляд очей умираючої жінки переслідує єго — і він вертає знов до рідного краю.

А попри історію сеї родини, що взята зі дійстності, з нещасливих вандрівок нашого народу за море, — змалював автор надзвичайно пластичний тип старого гробаря Панька, що був колись ґаздою, та з туги за помершою жінкою розпивсь і остався лиш при хатині. Дорівнює ему в рельєф­ності і пластичності рисунку другий тип — дяка Ониська. Історія взаємин тих двох старців, їх приятельовання, недуга і смерть старого гробаря переведені знаменито і творять одну з ліпших сторінок нашої новійшої белетристики. Оба ті типи

180

змальовані так пластично, так відбивають від решти опо­відання, що історія тих двох старців ширше розведена і поглуб-лена була б дуже вдячною темою на зовсім окрему студію.

Слабшою частиною оповідання є лиш єго закінчення по повороті Івана «бразилійця» до села. Єго вибір на гробаря, ціле засідання ради громадської і поведения інших к о м -петет ів о ту товсту посаду — представлені автором, здаєсь мимо волі карикатурно, а знов ціле поведения сельских пролетарів і Івана по єго виборі на гробаря неприродне.

Позволимо собі також замітити, що ціле оповідання п и ­сане в пересічнім літературнім стилю, а навіть той стиль задержаний в розмовах селян (приміром, промова війта на раді громадській і всі розмови), — тому то і є певна непри­родність в оповіданні. Не вимагаємо від автора передавання живцем способу говорения мужиків, але і літературною мовою можна передати розмову мужиків природнійше.

Та хиби ті можна легко усунути і вони зовсім не перечать тому, що о. Т. Бордуляк вже нині дав докази значного літературного таланту, що має широкі вигляди на будучність.

Ш и р ш е обняв суспільне тло села і виринаючу на нім еміграцію п. Лев Лопатинський в своїй драмі «До Бразилії». Вже перший акт тої драми дає нам гарну експозицію відносин села. Весна з неминучим передновком і жидівською лихвою, мужики бідаки, що і видать свою недолю, але не вміють їй зарадити і собі протест висказують словами, піянство, роля жида на селі, агент еміграційний, — аз другого боку читальня і виховані нею мужики, що змагають до ліпшої будучності освітою ... А і розбій цілої акції як гадка еміграції розви­вається в селі; хто до неї береться; як на тім користає лиш жид; як еміграції противиться більше інтелігентна часть гро­мади, і розвязка ціла, ведуча до того, що одна родина емі­грантів (Якимчука), хоть вже випродана з грунту, лишається, купує хатину й город і остає в селі, щоб жити в крамниці, а далі упадок жида, побіда просвіти на селі...

Акція в цілій драмі йде дуже жваво, може лиш не вповні оправдане психологічно те, що Якимчук, хоть вже випро­даний з грунту і зладжений до дороги, вкінці дається таки намовити Данилові полишитися в селі, хоть на єго грунті сидить вже жид. Того не зробив би наш мужик; він занадто добре чує свою господарську гідність і не лишив би ся в селі, коли єго грунт вже в чужих руках ...

Характеристика поодиноких осіб вийшла млява і не інди­відуальна. Але авторові з того закиду зробити не можна, бо він малював масові рухи, масові стремління, а ті, як такі, змальовані смілими рисами, острими контурами, так що читач відносить вражіння сильне.

181

Діялог в драмі дуже живий і природний ... Є лиш пару слів і фраз, що не відповідають сельскому життю. За те тон, в якім держані розмови, попадає задля ефекту сценічного в щось сентиментального, мелодраматичного. Взагалі автор, як драматичний артист, писав «До Бразилії» з огляду на сцену. Вийшло з того се, що драма є дійсно дуже сценічна, але декотрі місця надто обчислені на ефект сценічний, от хоть би послідня сцена, де горить хата. То вже лиш сцена і сцена, а ні дрібки природи. Бо і прошу ж собі представити ситуацію: хата підпалена Мошком горить, з хати вже все виратувано, лишається (!) в хаті Данило і має ось я к и й монолог: «Не лишилося нічо! Все забрали! {Поломінь бухає через вікна і освітляє хату). Вже стеля перетліла і стіни колихаються. Гори ж тепер ти, бразилійска будо, а з тобою нехай згорить Мошкова сила в селі. Ми збудуємо собі нову хату, на твердих підвалинах та й з великими світляними вікнами! {Вибігає)». В отсім і видно режисерську жилку автора, що полює лиш на ефект, і коли оно на сцені при магнезіовім світлі виглядало би дуже ефектовно, то в книжці читається несмачно.

Впрочім драма має свою вартість так для нашої літератури як і для театру, а з великою користію можуть виставляти єї селянські аматорські сцени.

В послідній книжці «Науково-літерат. Вістника» нахо­диться знов з емпраційного житя студія Василя Стефаника під заг. «Камінний хрест». Автор — звістний вже зі своїх ескізш, поміщених в чернівецкій «Праці» (р. 1898) і зі збірки «Синя книжечка», що вийшла перед двома місяцями накла­дом «Рускої Ради» в Чернівцях — станув зовсім на іншім грунті. Він ані не розглядається в економічних відносинах села і емігрантів, ані не береться розповідати про судьбу емпрантів за морем. У нього перше значення має душа, чувства еміїранта. Старий мужик, спрацьований, але з я к о ­юсь незвичайною природою, з завзятостю, з якимсь стрем-лінням до ідеалу. Бідний, по родичах не дістав нічо більше як напіврозвалену хатину і трохи поля, при тім горбі піско­вину. Ніхто того горба від віків не засівав, але Іван Дідух завзявся засіяти єго, зробити з него ріллю. З трудом великим, бо одною кониною і своєю власною силою возив гній на той горб, обкладав єго муравою, щоб він не сипався, нікого не допускав до роботи на нім, працював лиш сам і допрацював­ся, що з того горба став урожайний кавалок праці. Та зав­зятість, то стремління до визначеного собі ідеалу, стремління посвоячене зі Ібсенівським «Будівничим Сольнесом», він довершив гідно тим, що поставив на тім куснику поля, зрошенім єго потом і сльозами, камінний хрест. «Ви знаєте, — каже він своїм покутським діалектом, — що я собі на своїм

182

горбі хресток камінний поклав. Гірко-м го віз і гірко-м го на верх вісажував, але-м поклав. Такий тьижкий, що горб го не с к и н е , мусит го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памньитки по собі лишити». N o n omnis moriar! — отсими словами сказав старий вже дід. За н а й -важнійше діло свого життя вважав вш те, що з тої пісковини зробив урожайний грунт, і хотів лишити про се слід нащад­кам. Той горб, той хрест — се було найдорожше, що мав старий у своїм життю.

А тимчасом сини старого забажали йти в далеку дорогу за море, шукати щастя, долі, шукати обезпеченого кавалка хліба ... І старий мусів згодитися на се, чого бажають діти; він іде в далеку сторону зовсім байдужно, життя єго не тішить, але лишати ту свою батьківщину, свій горб — свою славу з памятником, що в голові єго aere perermius, се мужикові тяжко і тужно. Він просить других газдів, щоби при свяченню поля не забували на єго хрест і покропили єго також свяченою водою. Жаль і туга зливаються в якусь шалену розлучну рішучість йти в той далекий край, а в хвилі розстання прощається старий зі своїм хрестом і остатньою єго потіхою є знов то: N o n omnis moriar! На хресті є ім'я єго і єго жінки —- люди про нього забути не можуть:

— «Видиш, стара, наш хрестик? Там є вибито і твоє намено. Не бшси, є і моє і твоє ...»

І сю провідну гадку, що під грубим внгшним виглядом мужика находить, хоть в первістній формі, творива тих зма­гань, що одушевляють цивілізованого чоловіка, — т о й образ стремління до ідеалу в простій мужичій формі переніс автор в хвилю прощального обіду Івана Дідуха.

Якась темна хмара повисла над цілим товариством; жаль, туск, плач, ся музика мужичих нервів, щось безкрайно туж­ного, — а потім п 'яна а страшна своїм виглядом рішучість настроює вже сама собою читача незвичайно, а до того в розмові діалект і живцем перенесений мужичий спосіб бесі­дування — то всьо робить оповідання з одного боку, сильно реалістичним і драматичним, з другого боку — підклад психологічний на тій реалістичній і драматичній основі п р и ­чиняється, що «Камінний хрест» можна дійсно назвати сту­дією, студією артистичною душі мужика, в котрім сплять творива творчості і бажання остати безсмертним в своїх творах ... А то всьо обмежається лиш на оброблення піско­вини і поставлення хреста. Ті самі причини, а ріжні наслідки...

Оброблення тої студії щодо форми цікаве, бо всі розмови ведені в діалекті, а той діалект і енергічний, богатий в оригінальні поршняння стиль додає цілш студії великої сили. От і для характеристики писання В. Стефаника наведу сей уступ:

183

«Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів навперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожде єї слово головою потакував.

То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе його на берег, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з него черепочки давнього намулу і малює на нім маленькі, фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця і камяними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега на воду, як на утрачене щастя .

Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волосом, як гривою кованою зі сталевих ниток, і договорював...»

Стефаник великий знаток мужика і єго душі, він мужика знає о много ліпше як Ф р а н к о , і тому-то має він в нашій літературі гарну будучність перед собою. Одного лиш єму вистерігатися: най уважає, щоб не зманерувався ...

«ЛГГЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСНИК»

(Книжка І. За січень 1898)

[... ] Таке письмо, як Наук[ово] літ[ературний] вісник має в нашій суспільності двояку мету. З одного боку, має воно бути тим центром, коло котрого скупчується все, що най-красше і найвище в нашій літературі. З другого боку, має приносити нашій публіці якнайздоровшу поживу духову. Має давати їй якнайліпші твори нашого національного письмен­ства, здавати їй справоздання з цілого нашого руху літера­турного, зазнакомляти її з ліпшими творами письменств світових, вказувати на стремління літературні цивілізованого світа і познакомляти з найновішими здобутками науки. Доте­перішні наші часописи літературні не виповняли такого обов'язку. «Зоря», хоч її зреформовано, не булавсесторонною і давала побіч деяких дійсно вартних продуктів, також много маловажного і невартного, а в послідніх роках навіть упала досить низько. «Житє і слово» також служби сеї повнити не могло і то з ріжних причин, хоч годі єму заперечити великої вартости так з огляду на літературний, як і научний бік. Тому-то появлення «Вісника» було для руської суспільности вельми пожадане, тим більше, що склад редакційного комі­тету давав запоруку, що не вийде з того щось пересічної міри.

184

І справді, коли перед нами лежить цей великий том рожевої четвертки з простою, але артистичною він'єтою нашого артиста М. Іваскжа, можемо бути горді-бо переложити весь матеріал на яку-небудь мову європейську, то він не п о ­стилається того чи то в літературній чи в науковій части.

Хоч не много в нім віршів, та зате все удатне. Франкові поезії «До Бразилії», писані в двовіршах, тхнуть щиро на­родним духом,' духом народної поезії, а передовсім часть третя: «Лист із Бразилії». Ми поршняли би сей твір з п о ­дібними віршами Олекси Ходовицького під заголовком] «В світ за очі», що появилися під впливом еміграції наших селян до Росії. Далі находимо три поезійки мученика за нашу народгоо справу і звістного поета Павла Граба. Є то одні з ляпних єго поезій, повні глубокого суму та і надії на ліпшу будучність. «Вагання», два сонети Уляни Кравченко мають дуже люблену в н а ш ш літературі тему — антитезу між життям богачш і бідакш. Наколи однак на ту тему — пишеться у нас дуже много банальних поезійок, то поетка зуміла дати щось зовсім оригінального, свіжого і гарного по своїй формі. Белетристика заступлена тут трема творами та царює між н и м и «Valse melancholigue», фрагмент Ольги Кобилянської. Ся писателька дала нам вже кілька чудових творш, а і «Valse melancholigue» носить на собі пятно її талану. Ми назвали би п. Кобилянську одною з європейських писательок в тім значенню того слова, що твори її мають в собі щось дійсно європейського. Се не балаканка наших многих писатели* і писательок, — се справляння белетристика, якої не пости­лала би я ніяка світова література: майстерське перепровад­ження сюжету під взглядом психологічним, глубока психо­логія жіїтки — се прикмети її писань, котрими она стоїть чи і не висше від Франка, котрого твори белетристичні — говоримо о повістях — часто недомагають під тим взглядом, як то також доказує в тій книжці «Вісника» п р о ф . Гру-шевський в критиці послідньої повісти Франка «Задля до­машнього огнища». Два другі твори белетристичні — «Само­та» і «Ясновельможний сват» — н е доршнюють вже фрагмен­тові Кобилянської. «Самота» — т о дрібний настроєвий обра­зок ... а «Ясновельможний сват» незамітне ніякою акцією, ні кондшктом оповідання історичне з чагів Хмельниччини. Белетристика перекладна займаюча і ріжнородна, бо взята з ріжних ггіль: з американської, даньської і сербської літератури.

Часть наукова дуже інтересно зібрана. Є тут ... справо-здання з научних конгресів і дві статті Франка про критику і новіїшгу літературу європейську. В обох статтях станув автор на здоровім становиську, чи то полемізуючи зі шкідливим напрямом суб'єктивної критики, яка розширюється чимраз

185

більше у французькій і німецькій літературі, чи то осуджуючи декадентський напрям в поезії визначнійших народів євро­пейських.

...Можна би лиш желати, щоби «Вісник» не стратив так скоро симпатії публіки, як «Зоря», і щоби та симпатія про­являлася все в точнім плаченню передплати, а в такім случаю можна вже числити на то, що буде на Русі хоч одна поважна літературна часопись, коло котрої згрупується наше літе­ратурне життя. Висококультурний напрям сего місячника «буде кормити здоровою поживою нашу суспільність і піднесе її духовне життя до висшого ступеня розвою».

Михайло Комаров

З ПОЕЗІЙ ВОЛОДИМИРА САМІЙЛЕНКА

[... ] Вже перші поетичні проби Самійленка звернули на себе увагу земляків, а тепер з певністю можна сказати, що він справдив надії, які покладали на нього. По його пізнійшим утворам (1888 і 1889 р.) можна бачити, що талант його розвивається і тим дальше набуває собі більше сили. Його муза жива, голосна і хоч не палка, а проте чується в ній тепле чуття, здорова думка і щирий голос. Мотиви поезії Самій-ленка дуже розмаїті. Найбільше — се поважні теми з життя громадського (найдорогша перлина, «Грішниця», «Елегії» і т. д .) ; декілька п'єс на теми про звичайні людські відносини, бажання і поривання душі людської («Герострат», «її в дорогу виряжали» і т. д .) , а разом з тими і інші теми, які займають кожного освітнього чоловіка як от поетичні мрії з життя космічного світу, про місце і призначення чоловіка серед вічного руху природи («Зорі», «Дві планети», «Весною»). Нарешті треба згадати ще про сатиричні теми, починаючи від поважної сатири («Патріота Іван») і кінчаючи жартливими гуморесками («Горе-поети», «Пригода»). Думки автора про призначення поета виявляються в його маленькому віршу «Поетові»:

Годі тобі малювати Дніпро, нарікати на долю, Та про ті очі співать, що ти й не бачив нігде. Краще людину змалюй, зазирни їй у душу душею, Радість і смуток її в слові твоїм покажи.

Тим-то його поезія і не пнеться з високості Парнаса промовляти до нас пихатою мовою про якісь невідомі муки,

186

надзвичайні страсті і т. д., а виявляє правдиву душу поетову з його думками, бажаннями і пориваннями, присущими кожному освітньому чоловікові. Простота і ясність визнача­ють його поезію, в котрій немає нічого вимушеного, пихато­го, химерного. Не вважаючи на розмаїтість тем, автор добре справляється з н и м и , бо окрім широкого світогляду і п о ­етичного чуття, він добре орудує мовою і віршем, та ще до того вбачається пильне шукання краси форми і ладу звуків для виразу поетичної думки, тим-то його вірш скрізь вірний і рівний, хоч самий склад віршів, як і теми, дуже розмаїтий, кожне слово у його на своїм місці, в віршах нігде ніякої зачіпки, а се має дуже велику вагу, бо часом одне слово не до речі псує ціле враження. [... ] Найбільше здатності поета міг виявити в більшім своїм утворі, монолозі «Герострат», де треба було провести розмаїті психологічні рухи душевного настрою до краю, до виконання страшного заміру, яким мав вславити себе Герострат, і ми бачимо, що поет справився з своєю трудною задачею вповні. [... ] У Самійленка Герострат перше всього задумується над марністю світу, марить про довічне життя, безсмертя, але втративши віру, справді му­читься жадобою слави і се жадання, розвиваючись поступово, помірно з тим, як різні пригоди і бездолля роздратовують його, доводять до божевільного заміру вславити своє ім'я на віки підпалом славного храму Діани. Тут бачимо не тільки історичну, а й психологічну правду розвитку і виявлену справді майстерно. В збірнику Самійленка, окрім самостій­них віршів, єсть і переклад або краще перерібка пісні Беранже «Пташки», дуже поетична п'єска. На кінці додано ще «Казку про смутного чоловіка», але ся п'єса, писана прозою, єсть справді найвидатнішим зразком так званої «поезії в прозі». Як відомо, в сім роді поезії вславився звісний російський повістяр Тургенев, але його світогляд не виявлявся тут дальше добрих замірів і почувань в сфері приватних людських від­носин. Самійленко сягнув дальше і в своїй казці, високо поетичній, зумів змалювати смуток високої душі, котру вра­жала людська кривда, і котра вже на останку свого віку побачила, що той смуток розійдеться поміж людьми і що «коли люди викохають у своїй душі той святий смуток, тоді всім буде веселіше і радісніше жити на землі».

187

УКРАЇНСЬКА ДРАМАТИЧНА ТРУПА М. КРОПИВНИЦЬКОГО В ОДЕСІ

З 22 листопада по 5 грудня сього року гостювало в Одесі Товариство українських артистів під орудою М. Кропив-ницького і виставило за цей час 15 спектаклів, бо в деякі дні ставило навіть по два спектаклі — вранці і ввечері. Трупа ся, як відомо, склалася коло трьох років перед сим, коли Кропив-ницький мусів відстати від трупи п. Садовського. Як більші сили тої трупи лишилися всі з Садовським, довелося Кропив-ницькому закладати зовсім нову трупу, вербуючи до неї зовсім нові, молоді, нікому ще не відомі сили, — і треба правду мовити — Кропивницький зумів за сей недовгий час скомпонувати справді дуже гарну трупу. Се було під силу тільки Кропивницькому з його широкою на всю Україну популярністю і з його великим організаторським талантом, за я к и й вже здавна вшановано його по заслузі іменем батька українського театру. З прежніх артистів до його пристали: торік — славна артистка п. Затиркевич і сей рік — п . Манько з трупи Старицького, решта — в с е молоді сили, котрі до того ніколи ні в якій трупі не були і пристали до Кропивницького цілком новаками. От з такими новаками, після недовгої науки, Кропивницький почав виступати зпершу в невеликих містечках, як от в Александрії, Єлисаветі, Катеринославі тощо і тільки торік, коли став міцно почуватися на силах, зважився він поїхати з молодою трупою в Петербург, де слава його ще більше виросла, а сей рік, їдучи вдруге в Петербург, по дорозі з Криму завітав на два тижні до Одеси. Ці два тижні надовго зістануться в пам'яті одесян — любителів україн­ського театру. На превеликий жаль, обидва більші театри в Одесі саме на той час були займані італійською оперою і російською драмою, то Кропивницький мусів ставити свої спектаклі в так званому «Новому театрі» — дуже тісному і невигідному. Незважаючи на це, публіка не те що відвідувала спектаклі Кропивницького дуже щиро, а можна сказати — хмарою сунула в театр, найчастіше дуже трудно було добути білет і треба було заздалегідь про се клопотатись. Та й справді, було на що і на кого подивитися. Почнемо з репертуару. Нам не раз доводилося писати про ту незгоду, яка панує між українськими драматичними товариствами, через що кожне товариство має свій окремий репертуар і не поділяється ним з іншими. А через це кожна трупа сама за себе дбає і не може мати великого репертуару. Тим часом в останній сезон в Одесі Кропивницький, крім давніх своїх п 'єс і п 'єс Старицького,

188

виставив аж шість нових п 'єс, котрих одесяне ніколи не бачили. Маючи на думці незабаром зробити перегляд сих п 'єс , ми покищо назвемо їх. Найбільший успіх мала нова п'єса Кропивницького: « З а й д и - г о л о в а » — п'єса ш и ­роко задумана, виконана у всіх подробицях цілком правдиво і по своєму змісту глубоко поучаюча. За невеликий час вона ставилась в Одесі двічі, по волі публіки, як зазначалось в анонсі, бо справді к о ж н и й , кому не довелось попасти в перший спектакль, прочитавши рецензії в газетах і чуючи звідусіль похвали новій п'єсі, бажав її бачити. Глибоке вра­ження робить теж друга нова п'єса Кропивницького: « Д в і с і м ' ї », де разом з умілою компоновкою бачимо добре обмальовані типи сучасного народного життя, тільки, нам здається, фарби надміру густі і темні, неначе на сій п'єсі відбився вплив драми Толстого «Власть тьмы». У всякім разі сі дві п ' є с и , ми певні, надовго займуть місце в українському репертуарі. Нова комедія Кропивницького: «Ч м и р » — по своєму змісту, розвитку і всій будові власне не комедія, а фарс і до того дуже розтягнутий і оброблений нерівно, а через се перша дія дивиться з великою цікавістю, друга викликає багато веселого сміху, а 3 і 4 цілком нудні. Більше вдалою єсть нова його оперетка: « П і с н і в л и ц я х » . Сюжет її надто вже невигадливий, а зато в п'єсі багато співання і пісні підібрані з великим умінням і смаком. П'єса «П і д г і р я н є» Гушалевича давно відома одесянам, але тепер вона поставле­на була в переробці Кропивницького, від чого багато виграла. Шкода тільки, що Кропивницький лишив без переміни му­зику Вербицького, в котрій чується багато чогось церковного і ненародного, окрім пісні косарів, котра вже всім уподоба­лась і була проспівана хором, по волі публіки, аж тричі. Нарешті згадаємо про нову п'єсу молодого драматурга артис­та трупи Кропивницького Д. Суслова: « Г а л я Р у с и н а » . П'єса ця багато де в чому нагадує драму Карого «Безталанна» («Хто винен?»). І справді, вона не єсть самостійна. Сюжет її, як і «Безталанної», однаково позичений з знаменитої драми Стеценка «Доля», надрукованої в Харкові ще в 1863 році, а проте розвиток драми і деякі оригінальні сцени виявляють у автора неабиякий талант, і можна сподіватися, що в нього виробиться дотепний драматург. Крім цих п 'єс цензура н е ­давно дозволила Кропивницькому ще дві його нових п 'єси: драму « Т и т а р і в н а » , сюжет котрої взято з поеми Ш е в ­ченка під тим же заголовком, і драму « О л е с я а б о д о б р е з е р н о м і ж п о л о в о ю», де автор виводить взаємини інтелігенції і селянства і дуже уміло скористувався тією плутаниною і ненормальністю, які панують тепер на селі поміж людьми різного стану. Цю п'єсу довелось нам почути

189

в читанні самого автора і ми сміло кажемо, щ о , при доброму виконанні на сцені, якого можна сподіватися від трупи Кропивницького, вона стане оздобою нашого репертуару. Обидві ці п 'єси будуть вперше поставлені в Петербурзі, куди виїхало Товариство Кропивницького.

Скажемо тепер про саму трупу. Звичайно найбільшою силою в трупі єсть сам п. К р о п и в н и ц ь к и й , про котрого дуже багато було писано і нам нема чого в сім разі додавати, хіба лише те, що тепер він грає тільки ролі старих людей, хоч амплуа його не змінилося — це ролі простаків, резонерів або комічні так звані характерні ролі, в котрих він, нам любо засвідчити, зістався таким же великим артистом, я к и м м и з н а л и його р а н і ш е . З н а м е н и т и й комік-буф п. М а н ь к о в трупі Старицького часто брався за ролі непідходящі. Кропивницький цілком вірно оцінив його ве­ликий талант в ролі коміків-буф і ми бачили Манька в останній сезон тільки в цих ролях, що напевне додало йому ще більше слави. З нових артистів, талант яких визначився і розвився в трупі Кропивницького і під його впливом, перше місце займає Д. С у с л о в, в ролях героїв, коханців і взагалі молодих людей з сильною вдачею або палких (Микита — в «Дай серцю волю», Степан — в «Невольнику», Роман — в «Дві сім'ї», Василь —в п'єсі «Зайди-голова» і т. д .) . В грі його багато огню, експресії і тієї духової сили чуття, яка так чарує нас в грі першорядних артистів. По силі таланту, нам здається, що Суслов не поступиться перед п. Садовським, котрий перевищує його своєю постаттю і голосом. Другий артист, вихованець Кропивницького — п. Л е в и ц ь к и й . Він дуже гарний в ролях комічно-поважних, особливо в ролях сільських глитаїв, чмирів, жмикрутів і сільських сіпак. П р и сильному комічному талантові, він ніколи не вкидається в шарж, ніколи не переборщає, гра його дуже проста і реальна. З другорядних артистів визначається п. Ч у б а т и й , а про решту можна тільки сказати, що в малих ролях вони не псують ансамблю. П р и трупі Кропивницького, як і при всякій іншій українській трупі, повинна бути і маленька російська трупа, котра звичайно грає маленькі російські п 'єси і набирається найбільше з людей малоталановитих, бо удер­жання разом двох гарних труп коштувало б надто дорого. Але в трупі Кропивницького є на російські ролі один дуже гарний артист — п. М и х а й л о в , котрому тільки в маленьких і нехарактерних ролях нігде було, як то кажуть, розійтись, щоб виявити всю силу свого таланту. Тільки раз ми бачимо його в українській п'єсі «Чмир» в ролі сільського пиявки-писаря, де він міг виявити свій талант, і справді, гра звернула на себе пильну увагу — такого втілення типу, такої правдиво

190

артистичної гри трудно було сподіватися від молодого, мало с т и к о в а н о г о артиста, котрому напевне доля судила зайняти місце поміж перворядних артистів. Поміж співаків-солістів перше місце безперечно належить п. А р ц и м о в и ч у , те­нору, якому немає рівні в інших українських трупах; шкода тільки що в грі він не виявляє ніякої здатності і так він мабуть і зістанеться добрим співаком і ледаченьким актором. Вже перед виїздом з Одеси Кропивницький прийняв до свого гурту ще одного доброго співака — п. Стодолю, баритона.

Жіночий персонал трупи Кропивницького трохи бідні­ший від мужського. Окрасою трупи єсть безперечно пані З а т и р к е в и ч - К а р п і н с ь к а . Всіма признано, що такої великої артистки на ролі свекрух, сварливих жінок і молодиць-цокотух, як п. Затиркевич, не було й немає в інших українських трупах. З молодих артисток визначається п. З а р н и ц ь к а н а ролі драматичних ingenue. Вона дуже недавно на сцені і не вспіла ще придбати досить сценічного досвіду, а проте можна сказати, що з неї виробиться значна артистична сила, бо в її голосі і грі виявляється щире чуття і багато енергії, котрі разом з доброю, виразною дикцією роблять сильне враження на глядача. Багато їй сприяє ще й те, що п. Зарницька разом з тим і дуже гарна співачка. Голос її сопрано сильний, чистий і орудує вона н и м цілком вільно. Немалі симпатії здобула собі і друга артистка — пані С у с л о в а , котра в ролях молодих дівчат дуже мила, але не згірша і в ролях молодиць. В перворядних ролях і то в амплуа драматичних ingenue виступала часто і п . Н і м ч е н к о в а , але про неї можна сказати, що вона має добру школу, а таланту дасть-Біг; на її гру можна дивитись, бо все, як то кажуть, на своїм місці, а проте гра її не робить ніякого враження. Другорядні жіночі ролі в трупі Кропивницького заступлені слабо. Як бачите, трупа Кропивницького неве­лика. Але на всі перворядні ролі єсть в ній значні артистичні сили, тим-то кожна п'єса виставляється з новим ансамблем, окрім лиш деяких невеликих жіночих ролей. Хор теж неве­личкий, та скомпонований дуже добре. Танцюристи теж гарні, тільки танці ставляться часто надто штучно, через що іноді тратиться характерність танця.

Взагалі, треба сказати, що в трупі Кропивницького видно добру організацію і лад. Недостаток її — спільний всім теперішнім українським трупам. Це те, що при невеликому складі трупи на всі особливі амплуа з-поміж перворядних артистів немає дублерів, а це дуже шкодить ділу, бо не кажучи вже про такі оказії, як хвороба або щ о , артистам приходиться грати щодня, часом навіть і по дві ролі, а це неминуче відзивається на грі артистів. Але цей недостаток незабаром

191

буде усунений. Ми маємо певну звістку, що Крогшвницький цілком погодився з Садовським. Для сього він і поїхав в Петербург, де тепер перебуває трупа Садовського. Там вони і всі найголовніші спільники з обох труп мають виробити подробиці з 'єднання, по якому з обох труп має скластися одна велика трупа з найголовніших артистичних сил під орудою Кропивницького і Садовського. Ця трупа буде взір­цевою на всю Україну і певне, що вона поведе діло україн­ського театру далеко краще, ніж при теперішньому розладі. Нарешті поділимось з читачем ще одною доброю звісткою, котру м и , як і попередню, чули від самого п. Кропивницько-го. З'єднана велика українська трупа має на той рік після масниці виїхати в Париж, а відтіля в інші великі міста європейські, де буде ставити переважно українські оперети і п 'єси з піснями. Діло це з матеріального боку зовсім убезпе­чене, щодо організації і успіху, то за це нам порукою досвід і таланти таких артистів, як Кропивницький, Садовський, Заньковецька, Затиркевич і інші, аби тільки поміж ними був лад і панувала товариська згода, того ми їм найбільше ба­жаємо від щирого серця.

Василь Горленко

И В . ФРАНКО. З А Х А Р БЕРКУТ

В деле развития исторического самосознания историчес­кой беллетристике суждена не маловажная роль. Будучи доступной той массе, которая не привыкла к деловитости и строгости ученых трудов и еще менее к наивному и энигма­тическому языку первоисточников, она дает не свод «сухих» фактов, не последование вырванных у прошлого сведений о событиях и лицах, а приподнимает завесу, за которой видне­ется вся совокупность жизни данного времени, вводит в круг живых людей той или другой эпохи. Без сомнения очень часто «исторической» она бывает только по имени. Ее герои напоминают столько же своих былых прототипов, как мас­карадный рыцарь напоминает настоящего. Но в руках писа­теля талантливого и добросовестного, изучившего прошлое научным путем и постигнувшего его поэтическим проникно­вением, историческая повесть может стать великой силой. Нигде, однако, роль ее не может быть столь значительной, как в литературах молодых, как в обществе стран, пере­живающих эпоху культурного и политического возрождения.

192

В литературе родной нам, возрождающейся Галиции исто­рическая поэзия еще не имела видного представителя. Доселе галицкие авторы разрабатывали преимущественно истори­ческую драму. Н о , при всей симпатии к деятельности и целям этих авторов, трудно было побороть в себе возбуждаемое чтением их произведений чувство тоски. Дело в том, что драма, вся основанная на рисовке отдельных лиц и характе­ров и на взаимных их коллизиях, едва ли возможна из эпох отдаленных, если она не задается изображением общечело­веческих черт и страстей. А галицкие авторы именно излю­били седую древность. Как очертания отдельных предметов на известном расстоянии, так и облики отдельных лиц во времени сливаются и скрадываются, и глаз может угадывать только общие признаки, массовые контуры. В этом отно­шении форма романа гораздо благодарнее. Рисуя эпоху, известный строй ж и з н и , такой или и н о й фазис и тип народ­ного развития, романист изображением общих черт времени сообщает колорит эпохи своим героям, представленным в приблизительно намеченных и скорее угаданных, чем изу­ченных образах. Широкие рамки романа, не принуждая писателя держаться одной только психологической области, допускают все виды воспроизведения жизни и позволяют автору обставить свой вымысел как солидным оружием, взятым из кладовых науки, так и более легким, добытым из творческого воображения.

Названная выше книга молодого писателя г. Франка является в галицкой литературе прекрасным опытом. Н е ­смотря на отдаленность времени действия, повесть полна живого интереса. Автор взял одну из любопытнейших эпох в истории Червоной Руси — в р е м я Даниила Романовича. И з о ­бражение сельского общинного быта, с его правдою и мла­денчески патриархальными порядками, распространение гу­бительного боярского влияния и ужасное народное бедствие — нашествие монголов — таковы главные мотивы повест­вования. Общинные порядки и типы того далекого века занимают центр картины и изображены с большою любовью. «Злая доля, говорит автор, издевалась века над нашим наро­дом. Тяжелые удары подкосили его благосостояние, нужда сломила его могучую, свободную постать. И теперь только смутные воспоминания напоминают правнукам о далеком, счастливом житье предков. Но мысль поэта летит в те давние часы и воскрешает давних людей. И у кого чистое сердце и истинно-человеческое чувство, тот в них увидит своих брать­ев, живых людей, а в их жизни, хоть и столь не похожей на нашу, кое-что такое, чего можно бы пожелать и нашему «культурному веку» [... ]

«С того времени, кончает свою повесть г. Франко, многое изменилось. Но в точности сбылись предсказания старого общинника. Великие напасти грозовыми тучами пронеслись над русскою землей. Давний общинный быт давно предан забвению и казалось бы похоронен. Так нет же! Не нашим ли дням суждено видеть, как он оживает вновь? Не живем ли мы в ту счастливую пору возрождения, о которой говорил умирающий Захар? О, пусть наше время будет хоть предрас­светными часами той счастливой поры!»

[ ... ] Нельзя в заключение не обратить внимания на хороший язык повести г. Франко, каким вообще не особенно избаловали нас галицкие писатели. Он очень близок к мало­русской литературной речи, если не считать небольшого количества местных слов и некоторых особенностей. К этим вполне законным особенностям привыкаешь, впрочем, ско­ро и не потому только, что ко всему привыкнуть можно, но потому, что в этом говоре, столь близком к украинскому, встречаешь ту же звуковую прелесть простонародной, «на лоне природы» выросшей речи.

ТРИ ПЬЕСЫ И В . КАРОГО

Херсон. 1886 г.

С предоставлением в последние годы некоторых прав малорусской сцене, стал пополняться крайне бедный до той поры ее репертуар. Пьесы г. Карого являются в нем послед­ней новинкой. Они появились на сцене в начале 1886 года, а в печати — во второй его половине. Сценичность их и способность автора схватывать новые явления жизни обра­тили на себя внимание. В вышедшем сборнике помещены одна историко-бытовая пьеса и две из современной сельской жизни. В современных пьесах заметна живая наблюдатель­ность и характеры, необычные в малорусской драматургии. Теневые краски — лучшие на палитре г. Карого. Эгоизм, кулачество, будничная заурядность — вот явления, которые он замечает всего удачнее. Лица идеальные и героические ему не удаются. На смену правдивых красок выступают фразео­логия и слащавость ...

«Бондаривна» — драма историческая только по имени. Мало в ней общего и с известной народной балладой этого названия, хотя главные лица те же, что и в балладе. Трудно понять, по каким соображениям автор отступил так далеко

194

от народного предания. Оно исполнено глубокого драма­тизма, характеры лиц, насколько они намечены в песне и рассказах, занимательнее и сложнее. Фабула зиждется не на мотивах отдаленного политического гнета эпохи Хмельниц­кого, к которой приурочил г. Карый свою драму, а на более близком н а м , во всем сходном с крепостным правом, угне­тении правобережных панов средины прошлого века. П а н староста Каневский, Николай Потоцкий, насколько выясни­лась его личность, был самодур с своеобразным польско-ко-закофильским оттенком, отчасти вольтерьянец. У г. Карого это заурядный сластолюбец, да и роль его почти стушевана. Активным лицом в несчастной судьбе Бондаривны является приспешник старосты, Герцель, мелодраматический злодей, вкусивший от Шекспира. Дочь Бондаря Тетяна, по наме­рению автора, должна олицетворять тип героической козачки старого времени. Она пленяется рассказами запорожца Тара­са о военных подвигах и готова стать его женой, в то время, как староста похищает ее и убивает, с досады, что она ему не досталась. Речи ее и Тараса занимают в драме всего более места. Несмотря на обилие слов, мы не видим людей. Харак­теры их «сделаны». Слова их красивы, но холодны.

Пьеса лишена исторического колорита. Мы не имеем в виду мелких бытовых подробностей и архаизмов. Надо, чтобы в людях выведенной эпохи чувствовался определенный исто­рический момент, тот «дух времени», который сообщит свою печать всему остальному. Автор может указать на Лессинга, который невысоко ставил специальные условия историчес­кой драмы и требовал только, чтоб театр поучал тому, «что всякий человек известного характера сделает при данных обстоятельствах». Но при этом условии речь о веках и эпохах стала бы пустым звуком, и пьесы всех времен и народов были бы похожи друг на друга.

Сельская драма «Хто вынен» основана на мотиве несход­ства характеров жены и мужа и на угнетении невестки свекровью. Здесь лучше всех вводное лицо разбитной Варьки, любящей Гната (герой пьесы) и ради этой страсти совершен­но спокойно разбивающей жизнь своей соперницы. Этот характер вылился целиком. Недурен и Гнат, заурядный чело­век, и злой, и добрый, смотря по условиям, в какие ставит его жизнь, и по влияниям, под какими находится. Тип свекрови-матери не н о в . Пьеса вообще этим характером напоминает замечательный, тоже малорусский, реалисти­ческий этюд Стеценка «Доля». Но нельзя ставить этого г. Карому в вину. Мотив семейного гнета очень распростра­нен в самой народной поэзии и следовательно есть отголос­ком явления слишком обычного в сельской жизни. Как

1 3 * 195

вырабатывается этот тип домашней тиранки в малорусской женщине, вообще любящей и доброй? Эта столь известная старческая придирчивость свекровей, доводящая иногда до семейного ада, является, может быть, результатом утомления трудовою жизнью, наследием прожитой невзгоды. Обстанов­ка крестьянской жизни придает ей мелочные, тяжелые формы. . . Надо сказать, что неприязнь к невестке, какою она выведена у г. Карого, сообщается отчасти и читателю. До того нервно-плаксива и слащава его С о ф и я . Таковы же и другие добродетельные лица пьесы. Зато дивчата и парубки в народ­ных сценах нарисованы чрезвычайно правдиво.

Наиболее интересна по теме и по лицам комедия «Розум-н ы й и дурень». На сцене современное и действующее п о к о ­ление, выросшее в пореформенную эпоху.

Старый Окунь честно нажил когда-то добро чумачеством. Теперь он мирно доживает век при детях. У него два сына, — две совершенно разные натуры. Старший, Михайло, за­правляет всем хозяйством. Это человек инстинктов наживы, глубоко постигший те пружины, с помощью которых можно прожить и обобрать сельский люд, пользуясь его доверчиво­стью и неведением. П р и содействии мелкотравчатого «абла-ката» он устраивает выгодные аферы с шинками, взяв право торговли на свое имя и перепродав его евреям. Он на­страивает отца против младшего брата и достигает передачи всего имущества себе «для удобства управления». Данило, меньший брат, кой-чему учился, кой-что прочел. Это человек совестливый, направленный на добро. Он становится попе­рек дороги брату, и тот принуждает его покинуть дом и идти на заработки.

У Данила есть невеста, на которую засматривается и старший брат. Он не столько любит ее, — к любви такие люди не склонны, — сколько очарован ее умом, одним из тех самородков, какими поражает иногда наше крестьянство. Самой Марьяне больше по душе Данило. Но его лишили наследства, а она бедна и выросла «в злыднях». За Михаилом она забудет нужду, станет богатой хозяйкой, всеми уважае­мой. Борьба сердечных стремлений с крутыми условиями жизни кончается торжеством «благоразумия».

Теперь она верная помощница мужа во всех хищных его затеях, вся преданная культу благополучия, выше всего це­нящая достаток. «Цилуй, тильки не помны одежи!» Вся она в этих словах.

Одна из плутней Михаила разоблачена. Отец, от имени которого совершена сделка, должен или платить крупный штраф, или сесть в острог. Практические сын и невестка уговаривают старика избрать дешевый способ отделаться от

196

штрафа. В это время возвращается Данило и освобождает отца от позора своими заработанными деньгами. Он застает свою невесту женою брата.

Михайло, Марьяна и старики — живые лица. Бледнее идеалист Данило. Из царства теней взята также пораженная стрелой Купидона Марта, своею любовью наполняющая сов­сем ненужный четвертый акт, где рисуются сцены на рыбных промыслах.

Бледность идеальных лиц у г. Карого зависит от того, что главная его сила в наблюдении, а такие лица сочиняет он по готовым образцам. В малорусских пьесах накопились от старых времен некоторые черты сентиментальности и услов­ности, которые давно пора оставить. Их фальшивый тон нисколько не маскируется для нас народной речью. Народ­н ы м и сельские пьесы должны быть не по языку только, но по складу изображаемых людей, по форме их мысли, по типу их развития. Г. Карый имеет все данные, чтоб стать правди­вым, не связанным никакой условностью, наблюдателем народной жизни. К защите высшего духовного строя, к лицам «добродетельным» также строго должны применяться требо­вания правды и реализма, как и к другим. Иначе г. Карый заставит, пожалуй, согласиться со старым афоризмом, по которому самая скучная вещь на свете — добродетель.

«ПОВІЯ», РОМАН П. МИРНОГО

Роман из крестьянского житья, картина жизни народа... вот задача, перед которой остановилась русская беллетрис­тика. Попыток было много, но многое ли сохранило жизнь из всего этого? Кому удалось справиться с этой задачей? Тот, кому нет ничего недоступного: Лев Толстой в «Утре поме­щика», в «Казаках», «Поликушке», военных рассказах, —дал живые типы. В «Записках охотника» типы эти только угада­н ы , намечены силуэтами.. Знал и умел писать их Мель­н и к о в , Глеб Успенский, кой-где Решетников ... Перечень невелик для такой литературы, как русская, хотя в ней произведений из крестьянской жизни появляется многое множество. Отличительная черта этих вещей — безгранич­ность обобщений, трактованье народа, как какой-то одно­родной, собирательной единицы, воспроизведение его с и с ­ключительной точки зрения его сословного и имуществен­ного положения. В лицах этих произведений нет правдивой внутренней жизни, нет индивидуальности, а то художествен-

197

ное произведение, где нет живого человека, — мертво и обречено заранее на равнодушие и забвение. Вот почему так слаб успех многочисленных повествований «из народного быта» и не только шаблонных, не знающих народной жизни, хотя и гуманно настроенных, но и даровитых, как напр., Златовратский, облекающий в простонародные формы свои идеалы и мечтания и тем лишающий свои произведения существеннейшего элемента в искусстве — правды • • • — Нет знания народной жизни и нет также в изображении этой жизни человека, верного чутья его внутреннего мира, его души, его характера.

Малорусская словесность всегда сохраняла преимущество в этом отношении. Будучи простонародною с самого возни­кновения, элементарным требованием ставила она знание народной жизни. Она не избегла влияний времени: сенти­ментализма и т. под., но в коренных своих представителях высоко держала знамя правды. Шевченко, дивный саморо­док, сочетавший «полет орла с сердцем голубицы», дар поэти­ческого творчества с непосредственностью крестьянского миросозерцания, голосом самого народа пел о его доле, о его прошлом. Квитка в «Марусе» представил неувядаемое откро­вение сельского духа, начертал эпопею сельского трудового житья. Кулиш, своим светлым умом, бросал лучи на настоя­щее и прошлое ... Произведения второстепенных, даже мел­ких, талантов держались требований правдивости. Устано­вился известный уровень; всякая фальшь, без которой, к о ­нечно, не обходилось, скорее изобличалась, быстрее броса­лась в глаза... В последние годы, не оскудевающая нива украинской поэзии вывела нового деятеля: автор «Двух мос­ковок», «Бурлачки» и других превосходных вещей г. Ле­вицкий завоевал симпатии своим многосторонним поэти­ческим дарованием.

Пред нами первая часть обширного произведения нового писателя. Нельзя представить себе ничего проще этого начала романа, где нет ни тени рассчитанное™, ни одной черты, бьющей на эффект. Отчего же нельзя оторваться от этих строгих, скромных страниц? Отчего история этой кресть­я н к и , у которой в зимнюю вьюгу замерз муж, возвращав­шийся с ярмарки, и которую преследует деревенский мироед за то, что сын его любит ее молодую дочь и может на ней жениться, отчего эта драма, простая как сама жизнь, так живо захватывает все существо? — Оттого что пред вами живут люди во всей реальности, оттого что страдание злополучной Приськи прочувствовано и передано с такою силой и прав­дой, которые говорят не только о большом таланте, но и о высокой душе. Пред вами все изгибы внутреннего мира

198

несчастной старухи, с ее мыслию, ее мировоззрением; здесь она сама, с ее исстрадавшимся, измученным лицом, ее боль­ным духом, ее смертной тоской. Эта искренность, эта сила образа делает его близким и родным. В сценах самых п р о ­стых, бесконечно простыми «приемами», обыденными, п р о ­стыми словами, автор достигает высокого трагизма. Такова сила трезвого искусства и такова сила таланта, когда он направлен на добро! Когда народная жизнь рисуется с таким глубоким проникновением в душу выводимых людей, с таким неложным знанием, — тогда каким неожиданным светом озаряется она, насколько живее мы начинаем чувствовать и понимать ее!..

Г. М и р н ы й — полный хозяин в изображаемой среде. Народная жизнь — э т о ясно —известна ему во всех подроб­ностях, во всех изгибах. Он проникнут народным мировоз­зрением ... Писать по-малорусски возможно всякому, знаю­щему язык, но стать правдивым изобразителем народной малорусской жизни может только писатель, дышавший за одно с той жизнью, живший ею, полный ее образами, дума­ющий по-малорусски. Разверните любую страницу «Повии». Какое полное отсутствие малейшего усилия; как в речах, в описаниях, в обстановке все является само собою, на своем месте и в свое время. Писатель, видевший народную жизнь мельком, налетами, заботясь о верности обстановки, уда­рится в фотографию и потеряется в мелочах. Здесь нет ничего подобного. Язык живой и естественный, хранит целомудрен­ность народной речи и брезгает «ковкой». Автор слишком хорошо знает его, чтоб прибегать к выдумке. Читая «Повию», чувствуешь красоту и образность этой речи и видишь воочию, какое значение имеет она, когда ею, этим народным словом, описывается жизнь народа. Этот язык слит со всем складом понятий, вырос со всею духовною природою украинца, и где найти лучших красок для изображения его жизни, как не в его родном слове?

Судьбу Приськи и ее дочери могут находить слишком исключительною, краски писателя слишком мрачными. Мы скажем на это, что нет в этой судьбе ни одной черты, ни одной подробности, которая не была бы вполне обыденна, вполне реальна и возможна. Автор не говорит и не хочет сказать, чтоб так жили все женщины в народе. Из массы типичных явлений он берет то, которое нужно для задуман­н о й им романической коллизии. Это — его право. Наряду с жизнью этих двух женщин рисуются разнообразные фигуры крестьянства, от бездушного, злого стяжателя и воротилы Гринька Супруненка, злого гения Приськи, до прямодушно­го, доброго Карпа и его жены, этой честной пары, оставля-

199

ющей такое благое, умиротворяющее впечатление. Описыва­ет ли он волостной суд или сельскую сходку, в крестьянской толпе вы узнаете знакомые, живые лица. Но центром действия, согласно жизни, остается все же та тесная, низень­кая хата, с ее убогой обстановкой, длинными трудовыми буднями, ее вечной заботой...

Только раз, в одной главе, рассеивается немного этот мрак. На дворе рождественская ночь, колядки. Христя (оче­видно главное лицо романа, находящееся еще на втором плане), урвавшись на минуту от матери, идет колядовать с дивчатами. К а к о й повод для шаблонного романиста ус­настить всю эту сцену этнографическими подробностями и блеснуть легкой эрудицией, доставляемой с полок библио­теки! У г. Мирного на первом плане люди, а не обычаи, и все выступает вмеру, все рисуется естественнее и ярче. Эта пятая глава заключает в себе сцену любви и проникнута поэзией глубокой и непорочной, как лунный свет, озаряющий эту зимнюю ночь.

Говоря о первой части обширного целого, мы можем навлечь на себя упрек в поспешности заключений. Но к счастью г. М и р н ы й далеко не новичок в литературе и дал блистательные свидетельства своего дарованья. Известен р о ­ман его, написанный в сотрудничестве с другим писателем, вышедший за границей. Это произведение рано или поздно должно быть возвращено родной литературе и занять в ней видное место. В львовской газете «Правда», в те годы, как она получалась в России, появились еще два рассказа автора «Повии». К несчастью они не вышли отдельно и теперь известны только небольшому числу завзятых книжников.

«Лихий попутав» — п е р в о е , молодое произведение писа­теля — история горя и радостей сельской дивчины, убогой наймички. Она служила в городе и там мелькнул ей за­манчивый облик счастья. Неумирающая потребность этого счастья и жажда любви, присущая молодой поре, ослепили ее. Оказался обман. Наступили черные дни искупления, без просвета, без надежды впереди. Этот расцвет безхитростной, простой души и постепенное, тяжелое ее увядание исполне­ны свежести и чувства.

«Пьяниця» — другой психологический этюд. Молодень­к и й чиновник, существо робкое, тихое, «осмелился» полю­бить дочь хозяйки — м е щ а н к и , у которой стоит на квартире. Первым поводом сближения была его скрипка, его музыка. Потом пошли уроки грамоты. Тихое счастье этой художест­венной нежной натуры было разбито вдруг, с неожиданной, дружеской стороны. Приехал брат чиновника и, с опыт­ностью бравого, красивого молодца, посмеялся над мечтами

200

любви, одержав легкую победу. Маленький чиновник запил с горя и превратился скоро в забитое, вечно пьяное, несчаст­ное создание, шута и посмешища веселых посетителей гу­бернских кабаков. Личность этого чиновника отличается необыкновенным рельефом и весь рассказ дышет гуманным чувством.

Г. М и р н ы й по преимуществу психолог. Приветствуя его с глубоким сочувствием, мы не можем не порадоваться той пользе, которую его замечательный талант душевного ана­лиза, в соединении с его знанием быта народа, может п р и -несть в изучении народной жизни и типов народной среды. Все любители малорусского слова ознакомятся конечно с его романом. В сборнике «Рада» они найдут, кроме того, новую повесть Левицкого, мастерский, грациозный «каприз» М о р -довцева и, с подписью «Ратай», несколько звуков той кобзы, к знакомому голосу которой нельзя никогда оставаться рав­нодушным.

Микола Дашкевич

ОТЗЫВ О СОЧИНЕНИИ г. ПЕТРОВА: «ОЧЕРКИ ИСТОРИИ УКРАИНСКОЙ

ЛИТЕРАТУРЫ XIX СТОЛЕТИЯ»

[ ... ] Не вдаваясь в рассмотрение того, не повлияли ли сколько-нибудь на обработку предмета, избранного г. Пет­ровым для исследования, «априорные взгляды», мы обратим внимание на чисто научное содержание книги г. Петрова. В вопросе о малорусской литературе нас займет, вслед за авто­ром, сторона, поддающаяся чисто историко-литературному изучению, область литературного творчества, свободного от публицистической тенденциозности.

Рассматривая отношение г. Петрова к этому творчеству, не можем не признать большой тщательности и вниматель­ности с его стороны, но не можем не отметить и значитель­ных недостатков в его труде.

Они проистекают из того, что автор приступил к рассмот­рению украинской литературы не со всею нужною для того способностью восприятия. В большинстве случаев он смот­рел на живое цельное создание народного духа, говорящего устами вьщающихся представителей его, глазами археолога и анатома, обращал внимание при таком раздроблении пре­имущественно на некоторые из элементов, казавшихся ему

201

прилаженными извне. Менее внимания обращал г. Петров на органическое развитие украинской литературы.

[... ] г. Петров начал с самого существенного вопроса в истории украинской литературы, — вопроса о двигательных началах ея и о происхождении ея, н о , устанавливая эти начала, г. Петров слил несколько общих взглядов, высказан­ных другими, или правильнее говоря, —последовал преиму­щественно мнению «Украинца», видоизменив его в смысле признания главного значения за русским «влиянием».

Эта общая схема, принятая г. Петровым, не выдерживает критики. В украинской литературе XIX в. нельзя видеть только как бы продолжение двух течений, господствовавших в ней в прежние века. В XVII в. в ней, действительно, встречались и сталкивались два главные начала: греческо-славянское и латино-польское. В XIX в. первое окончательно заменилось общерусским, литературным воздействием и продолжалось польское влияние, н о , сверх того, украинская литература XIX в., в отличие от прежней, проявила значи­тельную самобытность и художественность при народности содержания. Поэтому, в противовес тезису о существенном влиянии на нее польской и общерусской литератур, спра­ведливость требует указать также на местные начала украин­ской литературы и на общеевропейские течения, отражав­шиеся в ней через польскую и русскую литературы и помимо их. Таким образом, в своей общей схеме г. Петров оставил в тени одно из самых существенных двигательных начал украинской литературы —стремление народности к самовы­ражению, хотя в частных очерках ему неоднократно дово­дилось отмечать факты, указывающие на это стремление. Г. Петров не обратил надлежащего внимания на то обстоя­тельство, что новейшая украинская литература, расцветая в тесном единении с общерусскою, проявила в то же время значительную оригинальность.

Распределение материала, представляемого украинскою литературою, лишь применительно к главным течениям, сме­нявшимся или сливавшимся в общерусской литературе, ли­шило возможности уловить местные индивидуальные черты и верно определить характерные особенности различных периодов. Те явления, какие г. Петров выдвигает, как суще­ственные признаки отдельных «периодов», им разграничива­емых, встречаются, к а к увидим, в значительном количестве во все эти «периоды». То, что г. Петров назвал (гл. 1) «реакцией псевдоклассицизму», юмористическое изображе­ние действительности, характеризует значительную долю украинского литературного творчества во все периоды его развития: назовем Н. Гоголя, Квитку, Стороженка, Левиц-202 ... _ _ _...._-

кого, не говоря о многих других. Сентиментальность, как называет г. Петров украинскую чувствительность, отличаю­щую будто-бы второй «период» украинской литературы, вы­ступает вполне я с н о , как заметил сам г. Петров, уже в последних произведениях начинателя «реакции псевдоклас­сицизму», И. П. Котляревского, а эти произведения явились почти одновременно с первыми произведениями продолжа­теля той же «реакции» — Гулака-Артемовского; эта сенти­ментальность постоянно держалась и после Квитки и встре­чается в изобилии даже в украинской поэзии последних 25 лет. Интерес к истории Украины и воспроизведение сов­ременного быта ее населения, этнографическое изучение замечаются издавна, а не только у тех писателей, которых г. Петров свел в группу «националистов». Этнографический элемент не выходил из украинской поэзии и постоянно составлял ее основу, начиная с И. П. Котляревского. Соби­рание произведений н а р о д н о й п о э з и и постоянно пробуждало интерес к малорусской старине, которая воспевается в украинских песнях. Увлечение ею прошло несколько ступе­н е й ; теперь эта романтическая идеализация старины пала, но еще не исчезла вполне. Автор не выяснил этих переливов и постепенности в изучении народности. Славянофильские тенденции не были главным или исключительным двигатель­ным началом деятельности Костомарова, Шевченка и Ку­лиша, которых г. Петров выделил как украинских славя­нофилов. То славянофильство, которому они положили на­чало, продолжается и в позднейшей украинской поэзии. Вообще воздействие славянского возрождения на возникно­вение и первоначальное развитие украинской литературы не было особенно значительно, и более повлияло общеевропей­ское движение, проявившееся и в славянском возрождении и переходившее в украинскую литературу чрез литературы русскую, польскую и чешскую. Славянское возрождение отразилось на первых порах в развитии украинской литера­туры лишь усилением интереса к этнографическому изуче­нию.

[ ... ] В общем ходе развития европейских литератур начиная с средних веков можно усматривать смену н е ­скольких общих течений. Своим могучим потоком эти массо­вые движения увлекают литературы на обширных простран­ствах и составляют основные направления известного времени. Такими общими течениями европейской образованности, преобладавшими в новейшее время, обусловливалось и развитие украинской литературы при участии местных начал.

В Украине знакомились нередко с западною литературою в оригинале.

203

[... ] Некоторые украинские литераторы были знакомы с западноевропейскими литературами и отчасти под влиянием этих последних, а отчасти в силу оригинальных наклонно­стей, хотя и не вполне сознательно, упреждали в некоторых видах творчества общерусское литературное течение. К а ­рамзин, Озеров, Жуковский подражали французам и немцам, а в украинских произведениях Котляревского и Гулака-Арте-мовского сразу водворился реализм и живая народная речь.

Особого внимания заслуживает в украинских повестях сравнительно раннее верное и в то же время весьма сочувст­венное изображение народного быта, в чем она опередила было на время общерусскую литературу.

[... ] Украинская литература рано и в то же время инстин­ктивно примкнула к тому западноевропейскому течению, которое обнаружилось плодотворными результатами и в за­падноевропейской и в русской литературе несколько позже. В западноевропейской литературе повествования из сельской жизни были выдвинуты в противовес салонной новеллистике и лживым изображениям крестьянского быта. Проникаясь все более и более реалистическими тенденциями, начали интересоваться картинами действительных отношений и ха­рактеров деревни, воспроизводили то, что было свежего в ея жизни, но не скрывали и некоторой грубоватости ее.

[ ... ] Итак, новейшая украинская литература началась юмористическими произведениями. Сатира и юмор были на западе союзниками реализма даже в период преобладания фантастики и классицизма. Также точно и южнорусский юмор не был обусловлен псевдоклассицизмом и реакциею ему, не был к н и ж н ы м порождением и чем-то наносным; он составлял видную черту народного характера. Он пробивался и пробивается и в украинской народной словесности (из которой переходил в драму уже в XVII веке), и у позднейших украинских писателей, между прочим и у тех, на которых г. Петров указывает, как на деятелей общерусской литерату­ры. Юмор составляет принадлежность даровитой народной натуры, не поддающейся житейским невзгодам и житейской пошлости, и вполне уживается с горячей любовью к народ­ности. Он был весьма благотворен и помог украинцам отрешиться от уродливостей старины и быстро развить в себе новый дух. Соответственно тому и украинская литература одновременно с юмористическим изображением жизни на­чала подниматься в область идеала. Она начала разделять вместе с общерусскою литературою увлечение некоторыми общеевропейскими идеалистическими направлениями, но и тут не утрачивала своей народности и находилась в связи с народным творчеством.

204

Ясны отсюда степень самобытности украинской литера­туры и значение в ней народного начала. Очевидно, что историку ее необходимо иметь в виду постоянную связь ее с народною украинскою словесностью.

[ ... ] В общем эта литература должна быть признана не искусственным, а естественным продуктом местного раз­вития. Содержание украинской литературы было изначала при высшей художественности творчества народное. Народ­ная тенденция была сильна даже у таких поэтов, которых, как Котляревского, заподозривали в подслуживании. Изу­чение народности и преимущественно народная поэзия были живым источником украинского литературного творчества. Вследствие того украинская литература отличалась нередко оригинальным содержанием и оригинальным стилем и была запечатлена оригинальным колоритом уже начиная с п р о ­изведений Котляревского. Она начала развиваться сравни­тельно быстро с 1816 г. под влиянием углубления самопоз­нания и самосознания в Украине. С 30-х годов русло ее течения значительно расширилось и количество составных элементов ее увеличилось. Подражания и заимствования не могли не иметь места в украинской литературе, как и во всякой другой, но в общем эта литература подражательна настолько, насколько подражательна всякая другая новейшая истинно народная литература: заимствования не устраняли народности. Последняя была главным двигательным нача­лом; различные влияния претворялись самостоятельно. Б ы ­ла, конечно, и доля искусственности в украинской литерату­ре, напр. , — в идеализации казачества, но исходный пункт этой идеализации заключался в народной поэзии, и роман­тические грезы о козачестве выразились прежде всего в польско-украинской поэзии и в общерусской (у Рылеева и Н. М а р к е в и ч а ) . В возвеличении прошлого Украины в украинской литературе было много чрезмерного романтиче­ского увлечения (напр., в произведениях г. Кулиша, который потом отрекся от крайностей, в которые впал), но и эта идеалистическая романтика в Украине искала постоянно связи с реальной историей. Уже в поэзии Шевченка, начав­шего писать под влиянием романтики, эта идеализация не была преобладающим мотивом; новейшие же украинские писатели значительно отрешились от романтической идеа­лизации. По временам старались расширить искусственно содержание украинской литературы посредством переводов.

[ ... ] В украинской литературе постоянно господствовал реализм, и самый романтизм здесь склонялся к реализму в смысле весьма внимательного изучения старины и народ­ности. Этот реализм в большинстве случаев не переходил в ультра-реализм и отличался художественностью [... ]

205

Олександр Потебня

ИЗ ЛЕКЦИЙ ПО ТЕОРИИ СЛОВЕСНОСТИ

[... ] Басня, как конкретное явление мысли, а не отвле­чение, состоит из двух частей: одной — именно частого случая, к которому она применяется, который не входит в состав басни в ее отвлеченном виде, словами не выражается, и другой, которая составляет то, что обыкновенно называется басней. Эту последнюю можно назвать образом в обширном смысле слова.

[... ] Б а с н я , судя по сотням примеров, есть ответ на весьма сложные случаи, представляемые жизнью, т. е. такие, кото­рые, будучи разложены, представляют одно или несколько действующих л и ц , одно или несколько действий.

Между тем такие произведения, назовем его эмблемой — что-ли, могут служить изображением лица, или лиц, но не совокупности действий. Два брата в стихотворении Тургенева «Голод и Любовь» ничего не делают. Таким образом, повто­ряю, эмблема может соответствовать только субъектам объяс­няемого случая.

Здесь между прочим можно указать границу между п о э ­зией и изобразительными искусствами, границу, которая ясно указана теоретически Лессингом: изобразительные искусства, скульптура и живопись, держатся в пределах э м ­блемы, т. е. изображения субъекта, о действии которого оно заставляет только догадываться. Только одна поэзия может изображать действия.

Второе свойство образа: действие, его составляющее, дол­жно представлять известное единство.

[... ] Образ (или ряд действий, образов), рассказанный в басне, — это поэзия; а обобщение, которое прилагается к ней баснописцем, — это проза. Стало быть, говоря о басне и обобщении, мы вместе с тем трактуем об отношении поэзии к прозе.

[ ... ] Всякое поэтическое иносказание не может быть доказательством общего положения. Это не отнимает у и н о -сказателя важности значения, потому что, как я уже сказал, деятельность человеческой мысли распадается на два, сменя­ющие постоянно друг друга, приема: на построение обоб­щения из частностей и на разложение этого обобщения опять на частности. Следовательно, если в процессе разложения иносказание не может играть никакой роли, то, может быть, оно играет важную роль в процессе сложения? Так это и есть на самом деле.

206

[... ] Следовательно, роль басни, а выражаясь общее, роль поэзии в человеческой жизни есть роль синтетическая: она способствует нам добывать обобщения, и не доказывать эти обобщения. Поэзия есть деятельность, сродная научной, параллельная ей. Разница только та, что построение научное стремится прикладывать равное к равному, однородные фак­ты к однородным. Но откуда добывать эти однородные факты? Только их близкое рассмотрение может показать эту однородность. Но как ее уловить? Средством для этого улов­ления является между прочим иносказание. Иносказатель­н ы й рассказ басни служит средоточием многих частных слу­чаев, к коим применяется. Применение к одной и той же точке устанавливает равенство между отдельными случаями и возводит их к отвлечению.

[ ... ] Басня есть средство познания, обобщения, нраво­учения и, как средство, не может следовать за тем, что им достигается, а должно предшествовать ему, т.е. что вообще говоря, бывает не так, что сначала берут отвлеченное поло­жение, а затем придумывают к нему образы, а наоборот, предшествует той общей истине, которая притом не всегда горька. Поэтому, басня есть более элементарный, более прос­той, более общераспространенный, как говорят, популярный способ познания, чем научный.

[ ... ] В языке человек объективирует свою мысль и, благодаря этому, имеет возможность задерживать перед со­бою и подвергать обработке эту мысль.

[... ] Поэтическое произведение, будучи таким же объек­тивированием мысли, как слово, также прежде всего нужно не для слушателей, не для публики, а для самого поэта. Оно есть создание мысли, в смысле преобразования запаса мысли, который был до этого создания. Следовательно, вообще говоря, оно производит заметное изменение в этом запасе мыслей. Отсюда замечено, и уж не на основании сообра­жения, а на основании известных наблюдений, известных данных, что всякое крупное, замечательное произведение поэта заканчивает собой известный период его развития [... ]

М Ы С Л Ь И Я З Ы К

[ ...] Язык есть необходимое условие мысли отдельного лица, даже в полном уединении, потому что понятие образу­ется только посредством слова, а без понятия невозможно истинное мышление. Однако в действительности язык раз­вивается только в обществе, и притом не только потому, что

207

человек есть всегда часть целого, к которому принадлежит, именно своего племени, народа, человечества, не только вследствие необходимости взаимного понимания, как усло­вия возможности общественных предприятий, но и потому, что человек понимает самого себя, только испытавши на других людях понятность своих слов. Взаимная связь речи и понимания усиливает противоположность объективности и субъективности: объективность усиливается, когда гово­рящий слышит из чужих уст свое собственное слово, а субъективность не только не теряется при этом (потому что говорящий всегда чувствует свою однородность, «единство» с понимающим), но и возвышается, потому что мысль в слове перестает быть исключительною принадлежностью одного лица, от чего происходит, так сказать, расширение субъекта. Личная мысль, становясь достоянием других, примыкает к тому, что обще всему человечеству и что в отдельном лице существует как видоизменение, требующее дополнения со стороны других лиц; всякая речь, начиная с простейшей, связывает личные ощущения с общею природою человечес­тва, так что речь и понимание есть вместе и противополож­ность ч а с т н о г о и о б щ е г о . То, что делает язык необходимым при простейшем акте образования мысли, н е ­прерывно повторяется и во всей духовной жизни человека.

[ ...] П р и создании слова, а равно и в процессе речи и понимания, происходящем по одним законам с созданием полученное уже впечатление подвергается новым измене­н и я м , к а к бы вторично воспринимается, т. е., одним словом, а п п е р ц и п и р у е т с я . Прежде, чем перейти к психоло­гическому значению с л о в а , остановимся н а значении ап­перцепции вообще и начнем с указания на ряд ее примеров в девятой и десятой главах 1-й части «Мертвых душ».

Дама, приятная во всех отношениях, находя, что покупка Чичиковым мертвых душ выдумана только для прикрытия, и что дело в том, что Чичиков хочет увезти губернаторскую дочку, по-своему апперципирует, т. е. объясняет, понимает представления Чичикова и мертвых душ. Когда одна из дам находит, что губернаторская дочка манерна нестерпимо, что невидано еще женщины, в которой бы было столько жеман­ства, что румянец на ней в палец толщиной и отваливается, как штукатурка, кусками; когда другая полагает, напротив, что губернаторская дочка — статуя и бледна, как смерть: то обе они различно апперципируют восприятия, полученные ими в одно время и первоначально весьма сходные. Точно так, когда инспектору врачебной управы, по поводу Ч и ­чикова и мертвых душ, приходят на мысль больные, умершие в значительном количестве в лазаретах, председателю казен-208

ной палаты — неправильно совершённая купчая, и каждому из служащих лиц города П. — свои служебные грехи; когда, наконец, почтмейстер, не только подверженный искушениям со стороны просителей и поэтому сохраняющий душевное равновесие, необходимое для эстетического взгляда на пред­мет, по тому же поводу разражается историею о капитане Копейкине, то все это образцы различной апперцепции приблизительно того же. восприятия. Во всех этих и им подобных примерах сразу можна различить две стихии ап­перцепции: с одной стороны, воспринимаемое и объясняе­мое, с другой — ту совокупность мыслей и чувств, которой подчиняется первое, и посредством коей оно объясняется. Свойство постоянных отношений между этими стихиями может показать, в чем сущность апперцепции вообще, и какой роли в душевной жизни может ожидать от слова.

В некоторых из указанных примеров можно заметить отождествление объясняемого и объясняющего. Напр., после присланного на следствие, или в то время, как почтмейстер, задавши вопрос, кто такой Чичиков, восклицает: «это, гос­пода, сударь, мой, никто другой, как капитан Копейкин!» — представления Чичикова и губернаторского чиновника, Чичикова и Копейкина слились и до поры уже не различа­ются душою. Но не в с л и я н и и восприятий и л и представлений заключается апперцепция: во-первых, потому что объяс­нение одной мысли другою в этих примерах предшествует их слиянию и, следовательно, отлично от него, заключает его в себе к а к подчиненный момент; во-вторых, потому что слияние возможно без апперцепции. Так, привычный вид окружающих нас предметов не вызывает нас на объяснение, не приводит в движение нашей мысли, вовсе нами не заме­чается, а непосредственно сливается с прежними нашими восприятиями этих предметов.

[...] Символизм языка, по-видимому, может быть назван его поэтичностью: наоборот, забвение внутренней формы кажется нам прозаичностью слова. Если это сравнение верно, то вопрос об изменении внутренней формы слова оказыва­ется тождественным с вопросом об отношении языка к поэзии и прозе, т. е. к литературной форме вообще. Поэзия есть одно из искусств, а потому связь ее со словом должна указывать на общие стороны языка и искусства.

Форма и содержание — п о н я т и я относительные. В, кото­рое было содержанием по отношению к своей форме. А, может быть формою по отношению к новому содержанию, которое мы назовем С. Формою поэтического произведения будет не звук, первоначальная внешняя форма, а слово, единство звука и значения.

14 - 8424 209

[...] В поэтическом, следовательно, вообще художествен­н о м , произведении есть те же самые стихии, что и в слове с о д е р ж а н и е (или идея), соответствующее чувственно­му образу или развитому из него понятию; в н у т р е н н я я ф о р м а , о б р а з , который указывает на это содержание, соответствующий представлению (которое тоже имеет зна­чение только как символ, намек на известную совокупность чувственных восприятий или на понятие), и, наконец, в н е ш н я я ф о р м а , в которой объективируется художе­ственный образ. Разница между внешнею формою слова (звуком) и поэтического произведения та, что в последнем, как проявлении более сложной душевной деятельности, внешняя форма более проникнута мыслью.

[...] Искусство — т о же творчество, в том самом смысле, в каком и слово. Художественное произведение, очевидно, не принадлежит природе: оно присоздано к ней человеком. Факторы, напр., статуи, — э т о с одной стороны, бесплотная мысль ваятеля, смутная для него самого и недоступная никому другому, с другой — кусок мрамора, не имеющий ничего общего с этою мыслью; но статуя не есть ни мысль, ни мрамор, а нечто отличное от своих производителей, заключающее в себе больше, чем они. Синтез, творчество очень отличны от арифметического действия: если агенты художественного произведения, существующие до него само­го, обозначим через 2 и 2, то оно само не будет равняться четырем. Замысел художника и грубый материал не исчерпы­вают художественного произведения, соответственно тому, как чувственный образ и звук не исчерпывают слова. В общих случаях и та и другая стихии существенно изменяются от присоединения к н и м третьей, т. е. внутренней формы. Сомнение может быть разве относительно содержания: мож­но думать, что не только художник должен был иметь в душе известное содержание, прежде — ч е м изобразил его в мра­море, слове или на полотне, но что содержание это было такое же и до и после создания. Но это несправедливо уже по тому одному, что мысль, объективированная художником, действует на него, как нечто близкое ему, но вместе и постороннее. Преклоняет ли художник колена пред своим созданием или подвергает его заслуженному или незаслужен­ному осуждению — все равно, он относится к нему, как ценитель, признает его самостоятельное бытие. Искусство есть язык художника, и как посредством слова нельзя пере­дать другому своей мысли, а можно только пробудить в нем его собственную, так нельзя ее сообщить и в произведении искусства; поэтому содержание этого последнего (когда оно окончено) развивается уже не в художнике, а в понимающих.

210

Слушающий может гораздо лучше говорящего понимать, что скрыто за словом, и читатель может лучше самого поэта постигать идею его произведения. Сущность, сила такого произведения не в том, что разумел под ним автор, а в том, как оно действует на читателя или зрителя, следовательно, в неисчерпаемом возможном его содержании. Это содержание, проецируемое нами, т. е. влагаемое в самое произведение, действительно, условлено его внутреннею формою, не могло вовсе не входить в расчеты художника, который творит, удовлетворяя временным, не редко весьма узким потребнос­тям своей личной жизни. Заслуга художника не в том mini­mum содержания, какое думалось ему при создании, а в известной гибкости образа, в силе внутренней формы воз­буждать самое разнообразное содержание.

[...] Возможность того обобщения и углубления идеи, которое можно назвать самостоятельною жизнью произве­дения, не только не есть отрицание нераздельности идеи и образа, н о , напротив, условливается ею. Дидактические про­изведения п р и всей нередко им свойственной глубине пер­воначального замысла, осуждены на раннее забвение именно вследствие иногда трудно уловимых недостатков синтеза, недостатков зародыша бесконечной (новой) определимости раз сформированного материала.

Быть может, излишне будет прибавлять, что отдельное слово только до тех пор может быть сравниваемо с отдельным произведением искусства, пока изменения внутренней ф о р ­мы слова при понимании его разными лицами ускользают от сознания; ряд изменений внутренней формы есть уже ряд слов одного происхождения и соответствует ряду произве­дений искусства, связанных между собою так, как эпические сказания разных времен, представляющие развитие одного типа.

На слово нельзя смотреть как на выражение готовой мысли. Такой взгляд, как мы старались показать, ведет ко многим противоречиям и заблуждениям относительно зна­чения языка в душевной экономии. Напротив, слово есть выражение мысли лишь настолько, насколько служит сред­ством к ее созданию; внутренняя форма, единственное объективное содержание слова, имеет значение только пото­му, что видоизменяет и совершенствует те агрегаты вос­приятий, какие застает в душе.

1 4 » 211

Іван Нечуй-Левицький

СЬОГОЧАСНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ ПРЯМОВАННЯ

Був час, коли Україна й Великоросія мали і могли мати одну загальну літературу, і той час тягнувся довго й довго, кілька сотень літ.

Найдавнійший період літератури на Україні був візан­тійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усего перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: Ілларіона, Леонтія, Георгія, Іоан-на I I , «Проповіді» св. Феодосія Печерського, Кирилла Ту-ровського, літопис св. Нестора, «Поученіє Володимира Мо­номаха», «Руська Правда», «Слово о полку Игореві» і т. д. З Києва болгарська книжність пішла на далекий північний край, в Новгород, в Суздаль, в Владимир на Клязьмі, пішла сама, без присилування. Літературне діло в ті давні добрі часи робилось само по собі, без офіціального присилування, йшло куди хотіло і куди могло. Літературний язик був не народний, а чужий, болгарський, він був разом з тим і церковним язиком як на Україні, так і в Великороси; і дуже було натурально, коли КНИЖКИ написані на Україні переходили в Великоросію, а з Великороси ЙШЛИ навпаки на Україну. Всі книжки були написані однаковим ненародним язиком, і читали їх тільки духовні, бояри та князі. Не вважаючи на ясні сліди україн­ського язика й народного духу в «Слові о Полку Игореві», в літописі Нестора і в інчих українських літописах, все-таки сі твори були написані язиком однаковим з язиком творів північної Русі.

[... ] Схоластично-класичний період в українській старій літературі починається од кінця XVI віку і починає широ-читись од того часу, як київський митрополит Петро Могила переробив київську богоявленську школу при Брацькому манастирі на висчу школу в 1631 році, коли вона почала зватись Києво-Могилянською коллегією, а потім Київською академією.

[ ... ] Язик сього другого періода української літератури був інчий, ніж язик першого періода: він був в основі цер-ковно-словянський, але в його багато ввійшло слів україн­ських, білоруських та польських. Не вважаючи на те, сей язик все-таки був церковно-словянський, близький до того язика,

212

котрим писали в Великороси' в XVI та в XVII віку. Українські й великоруські писалники розуміли одні других, коли українські вчені так легко пересадили своє літературне діло на московський грунт. Правда, вони знайшли в Москві проти себе опозицію, але більше за свої ідеї, за знакомість з латин­ською наукою. То була опозиція темноти, хоч і православної, проти європейського духу. Як бачимо, і в сей період літе­ратура могла бути спільною для України й для Великороси', не вважаючи на невеликі одміни в мові та в ідеях.

[... ] Од половини XVIII віку, починаючи од великорусь­кого писалника Ломоносова, великоруська класична літера­тура вже більше розходиться з українською схоластично-класичною.

[... ] Одначе, не вважаючи на те, що література в Велико­роси й на Україні почала розходитись все далі та далі, вона все-таки ще не розійшлась дуже далеко. Дух її був і там і тут не народний, не національний і не реальний. І на півночі і на полудні гриміли однакові оди, панегирики, риторичні вірші та класичні драми. І по язикові обидві літератури недалеко розходились між собою. Язик Ломоносова, Дер­жавина, Сковороди, Прокоповича (в драмі «Милость Бо-жія»), Іосифа Левицького, Лисенецького дуже похожий, тіль­ки в великоруських класичних писалників він чим далі, тим більше набирається народніх великоруських слів, в українських — він мішається з народніми українськими словами.

[ ... ] А тим часом на Україні од самого початку XIX віку почалася вже українська література. В 1796 році вже вийшли пісні «Енеїди» Котляревського. Князь Цертелев, Максимо­вич, Лукашевич видали народні українські пісні. Коло 1820 року Котляревський видав «Наталку-Полтавку» та «Моска-ля-Чарівника». За Котляревським виступив Квітка, Гулак-Артемовський, Гребінка, Куліш, Костомаров, а далі геніаль­ний Шевченко. В Галичині, де не було великоруської літера­тури, українська література розвивалася самостійніше й нор­мальніше: там стара партія держалася схоластично-класич­ного прямування старої Київської академії, а в паралелі з нею од 1837 року виступила нова українська школа в особі Мар-кіяна Шашкевича, що почав писати чистим народним україн­ським язиком.

На Україні великоруські школи іїнорували народний український язик. Уряд не пускав його в школи. Петер-бургські царі видавали укази, забороняючі печатати україн­ські книжки, повисипали українських писалникш то в Сибір, то на Кавказ, то на далеку північ в Великоросію. Великорусь­ка журналістика знущалась над нашим язиком та літера­турою. Трудно й до сего часу розвиватись українськії* літе-

213

ратурі в Руському царстві. А тим часом українська література зразу стала на таку стежку, на котру великоруська література ступила тільки в особі Гоголя і його школи: та стежка була р е а л ь н а , н а ц і о н а л ь н а й н а р о д н а . Як тільки українські писалники почали писати українським мужичим язиком, те нове прямування, так сказати, само далося в руки: мужичим язиком можна було писати поперед усього про народ, бо пани вже говорили великоруським язиком, а за сим сама по собі пішла ідея про національність та реальність в літературі. Сам К о т л я р е в с ь к и й , задумавши н а п и с а т и українським язиком щось з класичного мира, як тільки почав писати українські вірші, то під його пером і вийшов Еней — український парубок, а Дідона — дівчина, і вийшла п е р е л и ц ь о в а н а « Е н е ї д а » на українські норови.

Що в українській літературі далося само по собі, а з Шевченком стало твердо й неповорушно, те в великоруській літературі далося далеко трудніше. Великоруським писал-никам приходилось мати діло з традиційною класичною літературою, з духом великоруської нації, дуже консерва­тивним у всьому і, само по собі, і в літературі; приходилось приймати традиційний літературний язик перемішаний з церковно-слов'янським, од котрого він ще й досі не обчис­тився. Але, не вважаючи на те, після Гоголя появилась ціла фаланга великоруських писалників нової школи: в основі сеї школи лежать принципи р е а л ь н о с т і , н а ц і о н а л ь -н о с т і та н а р о д н о с т і . По сим принципам йде тепер нова великоруська література після Гоголя і мусить іти, бо ті принципи правдиві і вже давненько панують в європейських літературах. Такі дужі таланти, як Чарльз Діккенс та Теккерей в Англії, Ф. Шпільгаген та Авербах в Німеччині, Еркман-Шатріан, Флобер, Доде та Золя в Франції, зовсім затвердили літературу на реальному, національному, і, потроху, на народ­ному грунті.

Українська література йде сією стежкою з самого початку ХГХ віку, стала на сю дорогу ще тоді, як в великоруській літературі не було й мови про національність та народність. Котляревський, Квітка, Артемовський писали чистим на­родним язиком, брали сюжети з народного бита ще до того часу, як один українець Гоголь тільки що закладав своїми творами реально-національну й народну літературу в Велико-росії, а другий український геній, Шевченко, вже виявив в своїх творах національно-народне прямування в таких рельєфних фарбах, яких ми не бачимо в великоруській літе­ратурі і навіть в європейських літературах.

Подивимось тепер, яку роботу загадує для кожної літе­ратури теперішнє прямування літератури.

214

Перший принцип кожної нової літератури — то принцип р е а л ь н о с т і . Реалізм чи натуралізм в літературі потре­бує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизні, похожим на одкид берега в воді, з городом, чи з селом, з лісами, горами і всіми предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як самий одсвіт... Ми далеко стоїмо од того ультрареального погляду на літературу, котрий запанував недавно в велико­руській літературі, од часу критичних творів Писарева, що література повинна бути простою копією натури, простою фотографією, та й годі. Такий погляд довів великоруських писалників, як наприклад, двох Глебових, до коротеньких фотографій з народного бита, в котрих нема й кришки художності ні штучности. Тут винен реальний аж меркан­тильний дух нашого часу і такий самий національний дух Великоросії. Ультрареальні фотографії; як і абстрактні філо­софські образи або ідеали, дуже однобочні, дуже прозаічні, буденні, черстві й тверді, як недобре вварена страва, і такі самі на смак, як сира страва; од їх не лише дише пишним духом ідеалізму, фантазії; серця, пишним духом щирої поезії. Сей висчий дух поезії вносить в звичайну людську жизнь, в мертву природу геній писалника, що переварює в своїй душі, в свойому серці всі факти буденного життя, звичайно дуже прозаїчного, всі образи, взяті з натури; надихає своїм духом, нагріває своїм серцем, наливає своєю горячою кров'ю, або наливає злістю, жовчею та ненавистю, обсипає сміхом сатани і запечатує печаттю свого проклону. Поетичні образи в реаль­ній поезії, то результат обидводіяння натури й художника, то спільна праця сили натури й сили художника, котрий надаряє своїм духом образи, перепущені через свою душу, додає натурі ніби куті свого меду. Людська жизнь, в більшій частці, то — в о д а , а вари воду вода й буде, як каже приказка. Художник засипає ту юшку своїми крупами, часом такими, яких не дасть вся згорнутість, вся крупність живої людської громади, бо він буває і продуктом тиєї громади, і воздіячем на неї, висчим од неї. Тим-то художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, але обчищена й гарна в естетичному погляді, добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю, і щоб була при тому жива, як сама жизнь.

Таким фокусом для своєї громади повинен бути реальний художник-писалник, таким осередком випнутого або уві­гнутого скла повинен бути і український художник-писалник для України. В його душі повинна одсвітитись і пере-

215

творитись українська жизнь, що кипить або що плісніє кругом його. Коли писалник хоч трошки чує себе україн­ським громадянином, часткою українського народу й україн­ського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати в своїй фантазії, в свойому серці ту громаду, що роїться кругом його, радіти її радістю, плакати її слізьми, а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні. Український писалник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі. От перед н и м розгортується ш и р о к и м , широким полотнищем народна, мужицька жизнь од Кавказа й Волги, до самого лимана Дунаю, до Карпат і за Карпати, до далекого Гроднянського та Мінського полісся. Нам скажуть, що народ дає убогий матеріал для літератури, що йому мало розвита індивідуальність, що поет не знайде в йому багато усяких типів та характерів, що народна жизнь дуже стихійна, а селяне похожі один на другого, як одна комашка на другу. Нехай буде й так, але український народ все-таки дасть багато матеріала для українських писалників.

[ ... ] Вищі верстви української громади, українські пани на Східній Україні і понад Чорним морем, католицькі пани в Західній Україні, мадярські пани за Карпатами, все се повинно одсвітитись в українській літературі і чим пра­вдивіше, тим більше буде користі з такої літератури: ввесь бит панів, вся їх жизнь, їх відносини до народа, їх політичні й релігійні тенденції, їх національність і відносини до україн­ської національності — все се докладно повинна одсвітити в собі українська література. Вона ніяк не повинна минути й українського духовенства, з великоруськими архієреями, з монастирями; не повинна минути і тих урядників, котрими набиті непотрібні нікому канцелярії на Україні, і професорів всякої масті, і українських і великоруських, і польських і мадярських. Словом сказати, все що захоплює етнографічна границя української народності, все се повинно бути і конеч­не буде матеріалом для реальної української літератури, не викидаючи й чужоземщв шчої національності...

[ ... ] Другий принцип сьогочасних нових літератур, то п р и н ц и п національності. П р и н ц и п національності скла­дається з двох прикмет: з надвірньої, зверхньої — народного язика, і осередкової — глибокого національного психічного характера народа. Народний язик — то тіло національності, національний психічний характер, то її душа. Реальна україн-216

ська література повинна бути на народній українській мові. Як не чудна ся гадка в іїгчих європейських літератур, але для української літератури нема тут нічого чудного. Було б сміїїшо сказати, щ о , наприклад, французька література п о ­винна бути на французькій мові, але що стосується до Украї­н и , де панує в школах і між панами великоруський, поль­ський або мадярський язик, де в Росії на Україні запанувала великоруська література, в Австрії польська, німецька та мадярська, —тут нема нічого сміїїшого. На основі принципа національности, украшські писалники повинні обписувати жизнь української громади тілько по-українськи.

[... ] Разом з язиком українська література, окрім форми, повинна бути національною і своїм вмістом: вона повинна виявити психічний український національний дух та харак­тер. Кожна європейська література виявляє характер своєї нації, і виявляє так, що доглядливий, вважливий чоловіїс зразу впізнає, до якого народа належить який-небудь літе­ратурний твір (коли він щиро національний), не заглянувши на підпис автора.

[ ... ] Украшська література виявила в собі національний український дух та характер: широку гарячу фантазію, гли­боке ніжне серце, тиху задуму, сміх з слізьми, гумор. Все се виявилось в народніх українських піснях, в їх мотивах, зачи-паючих самі глибокі струни серця. Такі національні психічні прикмети ясно і виразно виявились в творах національного українського поета Шевченка, в котрого, окрім фантазії, кожна стрічка, кожне слово ніби обмочене в чуття, ніби тільки що вилинуло з самої глибини серця. Окрім психічного характеру, українська література виявляє й соціальний дух нації; котрий дуже одрізняє його од іїгаих європейських та слов'янських націй. Глибокий демократизм пронизує україн­ську жизнь од самого початку української історії до останніх нових часш. В давні часи українська громада жила своїм республіїсанським саморядом та самосудом, як за давніх вічових князш, так і за козакш, і замерла тільки в часи знесення Запорозької Січі 1775 року, коли було вбите Росією останнє українське саморядне народне віче в Січі, остання купа чи громада в цілш Слов'янщині. Той дух не замер в українському народі і до нашого часу, не вважаючи на панщину, на знесення козаччини, на знесення вибірного права сільських та міських громад; той демократичний дух уже внявся в українській літературі та в українській іїтге-ліїенції і виявляється ще виразніше в теперіїпні часи, за що українську літературу й інтелії^нціїо постигла урядова кара од великоруського панства та централістичного абсолютизма. Той соціальний дух уже виявився і в українській літературі:

217

вона вся демократична, чи стоїть вона на реальній основі теперішнього життя, чи зачипає минувшу історію козацького періода. Тут причина не в одній тільки формі —в українській мужичій мові, котра інстинктивно потягла за собою демо­кратичний дух в літературу; тут лежить ще друга, глибша причина — в демократичному характері української нації. В ім'я принципа національності нова українська література виявляла скільки теперішнє національне життя на Україні, стільки й минувше, а найбільше з періода козацького, коли українська народна жизнь виявилась в виразнійших формах і в близчих до нашого часу, ніж давній вічовий та княжий період української історії. Минувше життя України зачипали наші писалники: Костомаров, Куліш, Стороженко, Гребінка, Шевченко, навіть великоруський писалник Гоголь. Очеви­дячки, там була якась жива сила, що притягала до себе увагу луччих українських розумів, окрім причин політичних. То була сила, котра тепер замерла на Україні: то була об'ява народного соціального духу в урядових та громадських фор­мах, присутніх природі українського національного духу, то був і протест проти чужих форм, котрими хотіла залигати Україну то Польща з своїм аристократизмом, то Москва з своїм панським централістичним деспотизмом. Національ­н и й демократичний дух української літератури становить її зовсім на противному боці, наприклад, врівні з польською щиро панською та клерикальною літературою, або врівні з мадярською, і більшою половиною великоруської літератури —зовсім аристократичної в творах графів Л.Толстого, А.Тол­стого, к н я з я Мещерського, навіть Гончарова (Обрив) і фа­ланги писалників в «Русскому В-Ьстникові».

Окрім національного психічного та історичного характе­ра, що вже виявився в українській літературі, українська література повинна виявити в собі ще одну національну прикмету: власний народний громадський та сімяний харак­тер. Українська громада не любить покорятись особовій власти: вона любить і виносить власть збірну, власть цілої громади, а не одного чоловіка. П р и н ц и п особості — то національний український п р и н ц и п . Людська особа на Україні не любить счезати в інчій чужій особі, ні за що в світі не одкажеться од свого я, і хоч буває часом придушена, але вона не буває задушена. Хто з чужоземців буває на Україні, проживав в неї; той примічав, що українському селянинові нічим не можна догодити, ні доброю платою, ні добрим обходінням. Він усе буде поглядати на вас скоса, бо ... він м у с и т ь вам покорятись та служити, чого йому дуже не хотілось би його національній натурі. Особость на Україні дуже розвита, не тоне ні в громаді, ні в сім'ї. Звідсіль

218

виявиться в українській літературі ще одна фарба, котра мусить мати вплив на будущу долю українських сільських громад, на соціалістичне сформування сільської жизни, сільського бита так, щоб не одняти од індивидуума багато особистого простору, особистих прав, особистої волі.

Приступимо теперички до третього, найновішого п р и н ­ципа сьогочасних літератур, д о н а р о д н о с т і в літературі. Тепер коли європейські літератури стали вже національними, вони ще далеко не стали народними, конечне в самому широкому розумінню сього слова.

[... ] Що ж таке народність в літературі? Як її розуміти? П р и н ц и п народності в літературі складається з кількох

елементів. П е р ш и й елемент — се народний язик, яким говорить народ, просто сказати мужики. Там, де література розвивається на давньому літературному язиці, що має багато слів вже вимерлих в устах живого народу, або забрав слова з іншого язика, як великоруський з церковно-слов'янського, так народний мужичий язик повинен всисати й літературний книжний я з и к , ввійти в його з мозком і кишками, з жилами і зовсім переформувати його на інший живий народний лад. В нових літературах, як українська, чеська, болгарська і інчі, народний мужичий язик повинен лягти як грунт...

[... ] В основі поетичного книжного язика повинен лягти язик народної пісні, так щоб вірші поета були зовсім похожі на вірші народної пісні.

[... ] Другий елемент народности в літературі — се епічні та ліричні форми народної поезії. Окрім прозаїчного й п о ­етичного народного язика, принцип народності в літературі захоплює ще глибше, захоплює ті блискучі поетичні фарби, котрими закидані українські народні пісні, вся народна пое­зія в казках, приказках, загадках, колядках та щедрівках.

[... ] Третій елемент народності в літературі то самий дух народної поезії, котрий доконче чи так, чи шак виявиться в творах національних писалників, котрих не можна навіть назвати народними, бо кожний автор син свого народа, плоть од плоті його і кість од його кості. Білша чи менча сила народної фантазії; народного серця, естетичності, одкинеться в творах писалникш проти їх волі. Найзначнійша прикмета української народної поезії — то глибоке чуття, котре про­ходить через кожну народну пісню і зачіпає в серці глибоку думу, піднімає тиху задуму, але не безвихідне горе, що не має жодної надії. Та глибока душевність дуже виразно одбилась в Шевченкових творах.

[... ] Так-то кожда сьогочасна література повинна п о ­класти собі основою три п р и н ц и п и : реальність, національ­ність та народність. У всіх європейських літературах вже до

219

того діло йде в одній більше, в другій менче. В Франції з Віктором Гюго замре старий романтизм, з Е. Золя, Флобером, Доде, Гонкурами, Шатріаном виступає на сцену реальне, національне й народне прямування в старих європейських літературах народне прямування трущгіше прищіплюється, бо воно мусить видержувати боротьбу з давньою, багатою талан­тами, традицією; в нових славянських демократичних літературах народність в літературі йде скорійшою ходою (окрім польської), а в українській, або наприклад, в чеській, вона зразу запанувала в літературі майже інстинктивно; їх вивш на сцену сам мужичий сільський язик.

Література, основана на трьох показаних нами принципах, має для нації велику вагу і тільки така література, а не іїгча. Класична література була просто ярашкою панш та царських дворш, або їх наймичкою, бо мусіла кадити для їх фиміам в одах, в панегіриках. Романтична література зробила не більшу службу для громади: вона так само забавляла панську фанта-зіїо чортами, кладовищами, відьмами, монастирями, лица­рями, поки зовсім не найнялась в наймити попам, єзуїтам та панам централістам. Література реальна, але без народної підкладки, буде служити тільки вищим верствам громади і стоятиме осторонь од маси, од народа: її народ мало розумі­тиме, або й зовсім не зрозуміє, бо там вш не знайде нічого рідного для себе — ні форми своєї устної літератури, ні вмісту, ні духу. Тим часом народність в літературі по формі й по вмістові зробить доступнійшими для народа навіть такі літературні твори, в котрих буде обписана жизнь вищих верств людського громадянства. І тілько реальна, національна та народна література разом в трьох принципах, може стати в великш пригоді для всеї нації; зверху донизу: може мати велику вагу і великий вплив. Така література буде правдивим, нехибним дзеркалом, в котрому громада побачить себе, яка вона є, роздивиться на себе, оїднує себе. Ціла нація в такій літературі може примітити свої достоїнства і свою недостачу, свш добрий б і ї с і свої хибності; знайти похвалу собі, чи ганьбу. Тільки така література матиме великий вплив, як на розумове розвиття, так і на соціальну реформу громадянства, бо вона покаже соціальні відносини вищих верств до середніх та нижчих, панства до мужицтва.

Література, основана на тих трьох принципах, повинна розвиватись і на Україні. Вона вже настала і повинна міїщі-шати й рости. Вона повинна обсягати етнографічну границю української породи і на тім грунті добувати собі матеріал і впливати на громадянство; вона повинна промовляти до нації її природним живим язиком, а не чужим, або позиченим в іїгчих старих язиків, не трухлятиною, вишкребаною з старих

220

паперів, переїдених мишами, якою пишуть люде старої парти святоюрцш та москвофілш галицької та угорської Русі.

[ ... ] Теперіїїшя українська література твердо стала на грунті трьох п р и н ц и п ш : реальності, національності та народ­ності, і стала далеко ранкпе, твердіше й виразніше ніж великоруська в творах Квітки, Гулака-Артемовського, такого національно-народного генія, як Шевченка...

А тим часом в Росії українську літературу за недовгий час покарали три царські укази, котрі забороняли й тепер забо­роняють друкувати українські книжки і навіть ноти з украш-ськими піснями! Між забороною царською на цілі десятки літ траплялося всего по три-чотири роки, коли можна було друкувати не всякі, а деякі українські книжки. Миколай І та Олександр II позасилали багато українських письменників в Сибір та на далеку пшніч. Очевидячки Велика Русь хоче силою насадити свою літературу на Україні, побивши на смерть украшську. Петербурзький уряд силою позаводив на Україні та Білій Русі великоруські народні школи, гімназії, семінарії, ушверситети. Ні в одній гімназії, ні в одному університеті ви не знайдете викладав украшського- язика, літератури, історії... Москва забула свою приказку: «насиль­но мил не будешь». Що ж несе на Україну й Білу Русь великоруська література? Чи задовольняє вона розумове й естетичне розвиття нашого громадянства? Чи ггіднімає вона вгору всю масу українського народа й усієї нації, чи придав­лює її вниз? Ми думаємо, що при теперішньому прямуванні всіх літератур, між ними як великоруської, так і української, великоруська література не приносить нам такого добра, яке принесла б наша національна народна література.

[ ... ] Сумно стає на душі, як подумаєш про б у д у щ і часи Україїги під московськими пазурями; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних та літературних... Великоруська нація молода, з диким консер­вативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед, і в своєму старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливості. Якесь справді самодурство сидить в цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів політикш, і буде викидати хто його зна й д о к и . . .

Наші московські брати-славяне задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони п р и н и ­жують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жи-зню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватись по своїй літературі, задержують розвиття нашого народа, не даючи йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній,

221

або великоруській. Тепер Москва придержує розвиття україн­ської літератури, самого вищого коагента цивілізації, а разом з тим придержує виріб і самого українського літературного язика, для чого треба праці й напруги талантів, силкування цілого покоління письменників, помочі школи, свободи ви­давати вчені журнали і наукові к н и ж к и . Нас задержують зумисне, бо дозволяють друкувати українські книжки два-три роки, а забороняють десять років: попустять віжки, то зараз таки й смикають назад. Ми зостаємось позаду в розвитті не тільки од Європи, але навіть і од західної Славянщини, навіть од Болгарії, де, як виявилось тепер, турки не забороняли болгарам закладати народні й середні школи. Україна зоста­неться в розвитті і позад Великороси, бо там більше народних шкіл і вони більше корисні для народа, бо на народній мові. Український народ зостанеться і позад польського народа, і литовського, і грузинського і навіть поза Казанських татар, бо всі ті породи вчаться в школах на своїх мовах: це наше лихо, — що ми славяне, що ми близькі до великоросів. Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє, гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою я с н и й день науки й просвіти і волі, волі, волі... Наше будуще в чужих руках, але... і в наших! Україна буде й мусить домагатись права своєї національности, свого язика в усіх школах і в громадській жизні, в адміністрації, права вольної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресив­ного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна [... ]

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД НАЙНОВІШОЇ РУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Найновіша русько-українська література починається од шістдесятих років тепернпнього віку. Од сих років почався ширший розвиток літератури, добре виявився й ясно обме­жувався її напрямок. Цей загальний напрямок показали для неї літературні українські діячі попереднього періоду.

В Росії од шістдесятих років скрізь у всіх сферах со­ціального життя розпочався вольніший рух. Цісар Олек­сандр II визволив селян од панщини 19 лютого 1861 року. Зайшла справа про просвіту непанщинного народу. По пер-222

шому указові царя на Україні і на Білій Русі було дозволено вчити народ на його мові і було приказано складати шкільні к н и ж к и для народних шкіл на народній українській і білоруській мові. Саме в той час повернулись з вислання головні літературні українські діячі: Н. Костомаров, П. Ку­ліш, Т. Шевченко, В. Білозерський й іїшіі. Всі вони гуртом заходились коло народної просвіти, користуючись царським дозволом. Костомаров подав заклик на Україну, запрошуючи до помочі полтавських та черніїівських дідичів, і швидко зібрав на видання народних книжок 4000 крб.

Цей факт показав головний напрямок і симпатії давніїпих українських літературних діячів. Цей напрямок був д е м о -к р а т и ч н и й . Він виявився теоретично ще в уставі попе­реднього Кирило-Мефодіївського товариства, де був пара­граф про визволення народу од панщини й просвіту селян. В шістдесятих роках це діло могло вже здійснитись і увіїгги в життя практично: українське товариство почало видавати книжечки для народу під назвищем «метеликш». Симпатії народовцш старших горнулись до народу, до темних непро-свічених мас. До цього допроваджувала їх сама чисто народна українська мова, з котрою вже ніби в самому сутті був сполучений обов'язок дбати про тих, котрі говорять цією мовою, котрі з свого народно-національного грунту возвели народну високу поезію, народний епос; до такої думки до­проваджував і дух самої української історії, майже у всі попередні часи демократичний.

Найновіїпа русько-українська література стала і мусила стати взагалі д е м о к р а т и ч н о ю . Засновком її стала н а р о д н і с т ь і н а ц і о н а л ь н і с т ь .

Цей головний засновок, ця головна прикмета найновіїпої русько-української літератури були не нові, вони стали тільки ясніїні, свідоміїш і виявились виразніше й свідоміше в літе­ратурних формах, бо вже од самого початку нової русько-украшської літератури, од чагів Котляревського, нова русь­ко-українська література взагалі була народною і національ­ною. Навіть ще до Котляревського, в поздоровляльних вели­кодніх віршах через образи святої історії виглядали реальні особи селян та селянок, а в «Енеїді» Котляревського герої греки та латинці виступали україїтськими селянами, пере­одягнені в українські убори. І в стародавніх віршах вже пробивався національний украшський дух, гумор, смішки, жарти, а геніальний автор «Ене'іди» виявив через своїх герош велику силу національного гумору, жарту й сатири. Але взагалі народність, національний дух свідомо стали виразним напрямком тільки в періоді найновіїпої русько-української літератури.

223

Обернувшись до народу поперед усього з практичними тенденціями, найновіша наша література стала р є а л і с­т и ч н о - ж и т т є в о ю . І попередня нова література од самого початку була вже реалістичною, за винятком однієї «Енеїди» Котляревського, котра хоч не має в собі реального життєвого змісту, але в ній зате з великою силою виявився в перелицьованих типах щирий глибокий національний дух українського народу: через що «Енеща» може вважатись за геніальний н а ц і о н а л ь н и й український утвір, і в тому її сила, і через те вона широко розповсюджена на Україні. Вона читається залюбки по всіх усюдах як геніальний виявок щиро національного українського духу, гумору, жарту й са­тири.

Усі письменники нового періоду української літератури, як Квітка, Гребінка, Гулак-Артемовський, Шевченко, К о с ­томаров, Марко Вовчок і інші, належаться до реалістичної школи. Цей найновіший тепер напрямок в європейських літературах виник в новій українській літературі сам по собі, природною стежкою, а не через теоретичний погляд і теоре­тичне дошукування. Літерати наші од самого початку обер­нулись до живої народної мови, брали зміст з живого народ­ного життя і через те мусили прийняти живий реалістичний літературний напрямок, котрий сам давався їм в руки. Дуже мало ми знаходимо в цьому періоді літературних утворів і романтичного напрямку, таких як «Мертвецький Великдень» Квітки, «Причинна» й «Утоплена» Шевченка, «Закоханий чорт», «Марко проклятий» Ол. Стороженка. Ці утвори не були добутком впливу цілої школи романтизму, котра тоді панувала в європейських літературах; це були утвори на підставі свого народного романтизму, ледве примітні в за­гальній течії літератури пануючого реалістичного напрямку — як випадкові утвори, як виняток в загальному напрямку.

З цього ж давнішого періоду зосталося чимало художніх утворів з історичним змістом, я к , напр[иклад], «Сава Чалий» Костомарова, «Чорна Рада», «Михайло Чарнишенко», «Вели­кі проводи» Куліша, «Споминки запорожця Коржа» Сторо-женка, «Назар Стодоля» й «Гайдамаки» Шевченка. Автори напрямлювали свій реалістично-художній погляд в минув­шину, в давній козацький період української історії як період національний і народний, і шукали в йому сюжетів для своєї творчості, одповідаючих їх національно-народному напрям­кові.

В найновіший період русько-українська література стала в и н я т к о в о р е а л і с т и ч н о ю в поезії, в повісті і в драматичних утворах. Цей напрямок, найближчий до сучас­ного життя, більше за все одповідав культурно-просвітнім

224

тенденціям та завданням, які прийняли на себе сучасні просвічені народовці. Через те ми примічаємо в найновішому періоді одсутність і недостачу художніх утворів історичного змісту навіть до останніх часів: вся увага обернута на живе сучасне життя з причини тенденцій культурно-просвітніх.

До шістдесятих років наші письменники й поети спи­сували тогочасний народ. Найновіші письменники після шістдесятих років так само продовжували цей художній при-ладок, списували життя народу на Україні, Галичині та Буко­вині, і в поезіях, і в повістях, і в драматичних утворах, обмальовуючи й його добрі моральні виявки і недобрі, його доброчинки й злочинки, добрі, світлі й погані, темні п р и ­кмети національної вдачі, його темноту й непросвітність, через котру він мусив підпадати під усяку експлуатацію, не маючи ніякого втямку ні про свої соціальні, ні про свої людські права. Народ став в поезії і взагалі в письменстві об'єктом пильного навигляду й виучування.

Український народ розкинувся на дуже широкому про­сторі од Кавказу й Волги до Карпат і за Карпати; тим-то і соціальне його становище неоднакове. Обмалювати його становище по всіх закутках, зобвидити його в художніх утво­рах — це діло не одного покоління письменників. Але і в наші часи чимало вже зроблено для народу з цього боку; з художніх утворів ми вже можемо мати втямок про сучасне становище народу на Україні, в Галичині і на Буковині. Через свою непросвітність і лихе економічне становище народ часто підпадає під експлуатацію усіх тих верств суспільства, котрі стоять вище за його. Пригноблювання народу од жидів ми знаходимо в оповіданні Левицького «Рибалка Панас Круть», в повісті їв . Франка «Боа-констріктор», в оповіданні його під заголовком «Слимак». Пригноблення народу од панів обма­льовано в повісті Левицького «Микола Джеря», в оповіданні Франка «Ліси і пасовиська». Експлуатація народу процент­щиками та жмикрутами вияснена в драмі Кропивницького «Глитай», експлуатація сільськими головами та писарями — в повісті Мирного «Повія» та в драмі Старицького «У тем­ряві». Картини невдов[о]ль[н]яючого становища робочого люду на фабриках на Україні, в Карпатах і на Буковині, на бурякових і тютюнових плантаціях, на копальських шахтах обмальовані в повістях «Бурлачка», «Мільйон», «Боа-кон-стріктор» Левицького та Франка, в повісті д. Кобилянської «Ядзя та Катруся», в оповіданні Чайченка «Батько та дочка». Загальне становище русько-українського народу на Буковині зобвиджено з усіх боків в повістях Осипа Федьковича.

Сім'євий побут українського народу з його великим потя­

гом до особистої незалежності й самостійності в сім'ї, допро-

15 - 8424 225

ваджуючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму, а часто і до лайки, змагання й колотнечі, обмальований в повісті Левицького «Кайдашева сім'я». Непросвітність і велика охота до сварки, до змагання, непомирливість народу обмальовані в оповіданні Левицького «Баби Параска та Палажка».

Невважаючи на всі невдовольняючі просвітні й соціальні умовнини на Україні, ми не примічаємо, щоб особість народу була зовсім забита та пригноблена. Цікавий навиглядач п р и ­мітить навіть у найбідніших і ніби пригноблених людях несподіваний проявок почування власної людської достой­ності, проявок гуманності й потяг до саможертви. Це непри-ниження душі в народу при деяких недобре сприяючих обставинах зобвиджено в повісті «Микола Джеря», в опо­віданні Чайченка «Каторжна», в оповіданні Коцюбинського «П'ятизлотник» і т. д. В Галичині, де соціальне становище народу з давніх давен було недобре, народ виступає більше пригнобленим в своїй особості. Ця моральна пригнобленість галицького народу виступає виразно взагалі в повісті Франка під заголовком «В поті чола». В останні часи в народі вже намножилось багато безземельних і послідки цієї безземель­ності, недобре впливаючі на сім'єві відносини, обмальовані в повісті «Пропащі». (Сяка-така просвіта в народних школах в останні часи вже допровадила подекуди народ до мораль­ного й просвітнього піднятку його розуму, до ледве п р и ­мітного більшого розвитку, до самосвідомості і до свідомості свого права. Це обмальовано в повісті Левицького «Не той став»).

До шістдесятих років нова русько-українська література була майже винятково народна: в своїх утворах поети й повістярі обписували тільки народ і мовою чисто народною. Одна «Енеща» Котляревського та другий том «Кобзаря» Ш е в -ченкового витикаються з цього зачарованого кружка. Ш е в ­ченко, як геніальний поет, почував тісноту цих рамок для свого генія, і, вражений кріпацтвом народу і усякими неправ­дами в тогочасному житті, утворив поеми, в котрих зачепив усякі соціальні, політичні й релігійні поступові питання, перевищуючі народний світогляд. Тільки од шістдесятих р о ­ків в русько-українській літературі почали зобвиджувати в утворах вищі верстви суспільства, дворян, духовних, інте­лігентів, міщан і євреїв та українських поляків, або, ліпше сказати, католиків-українців.

У шістдесятих роках чимало вже намножилось української пересвідченої молодої національної інтелігенції, — з ' я в и л и с ь народовці. Пішла тоді навіть поведенція одягатись в народну одежу; почали носити вишивані сорочки, смушеві шапки, червоні пояси, навіть свити, а молоді панни почали вбиратися

226

В квітки, стрічки та намиста. Молода національна інте­лігенція цим способом хотіла визнадворити свої пересвід­чення, виявити свої симпатії, свої спочування до народу і самим видом хотіла ніби стати ближче до народу. З'явився новий тип народовців-демократів, котрі вже не цурались своєї мови, говорили нею прилюдно в товариствах, не нехту­вали нею як мовою свого краю, свого народу, і хотіли зробити її культурно-просвітнім органом і літератури, і науки, й просвіти взагалі. Од шістдесятих років в літературі почали зобвиджувати типи усяких народовців, націоналів і в п о ­етичних утворах, не поминаючи, само по собі, і того кружка, і тієї осередини, серед котрої виникав і розводив свою діяльність обписаний в повісті народовець. Типами цих і іародовців служать — П а в л о Радюк в повісті «Хмари», Віктор Комашко в повісті «Над Чорним морем» Левицького, Петро Храпко в драмі Мирного «Перемудрив», Марко Кравченко в повісті Чайченка «Сонячний промінь», Юрій Горовенко в повісті Красюченка.

Ці всі дійові особи в показаних утворах виступають як народовці-демократи і націонали. Вони виступають п р и ­людно з народною українською мовою, вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може розповсюдитись і промикнутись в темні маси міщан та наро­ду. Усі вони встоюють за свою національність, за її право сутніння й за право вольного розвитку на національному грунті. Усі вони обертаються з своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного становища, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах. Павло Радюк, Марко Крав­ченко та Петро Храпко, пробуваючи на селах, навиглядають народ, придивляються до його життя, примічають світлі й темні сторони його життя, милуються його поезією й піснею, виучують народ з етнографічного боку, спочувають до його горя. Петро Храпко заводить приятельство з Грицьком, си­ном щетинника, і навіть сватає Пріську, батькову наймичку. Спочування до народу в тодішніх народовців і справді допро­ваджувало декотрих народовців до того, що вони, через саму ідею, женились з селянками, а п а н н и виходили заміж за селян. Такі випадки траплялись в ті часи, що часами допро­ваджувало до сумних послідків в житті.

Спочуваючи до народу, народовці-націонали, одначе, не ставили народ на п'єдестал, не робили з його ідола, не становили усього народного життя ідеалом для усього сус­пільства, як робили великоруські народовці-слов'янофіли, котрі вважали народ за свій ідеал, а уклад життя в селі ставили

1 5 * 227

за самостійний і самобутній, котрий треба навіть захистити од городянського європейського впливу для його самостій­ного дальшого розвитку в народно-національному напрямку. Українські народовці-націонали держались прогресивного, поступового напрямку і бажали на свій національний грунт пересаджувати усі найновіші добутки європейської культури й просвіти; вони не знижували себе до народу, а потягувались підв[ищ]ити народ до свого становища в просвітніх, правових і економічних умовинах.

Вищепоказані дійові особи в прикладанні своїх теорій до практики, до життя стріли в адміністративних сферах і ви­щому суспільстві багато притичин та суперечок. Невважаючи на їх добрі й просвітні заміри, вони стали з погляду рядо-правленства людьми «заздрінними». їм не дали широко роз­винути свою просвітню діяльність. Віктор Комашко був ви­сланий на далеку північ. Юрій Горовенко, нудячись та тиняючись без дозволеної праці, не маючи спроможності здійснити свої заміри, прикласти до діла свої теорії, мусив піти в опозицію, пристати до скрайньої партії, кінчає життя самовбійництвом.

Виробка літературної русько-української мови після шістдесятих років зробила великий поспіх і тепер майже доходить до свого к інця. Русько-українська мова в Галичині й на Буковині вже стає органом вищої просвіти й вищої науки, а література по своєму напрямку стає нарівні з іншими літературами. Загальні соціальні прогресивні питання зна­йшли в неї одгук, я к , напр[иклад], в утворах: «З вершин і низин» Франка, «Бен-Аль-Джугур» Заволоки, «Скривджені й нескривджені» Криницького, «Правда та Кривда» Мирного, «Нова громада», «Два брати», «Афонський пройдисвіт» Нечуя-Левицького, «Чума» і «Без праці» Франка і т. д.

Український театр з'явився всього десять років назад і зразу дійшов до чималого зросту. Драматичні утвори Ста-рицького, Кропивницького, Карпенка-Карого, Мирного, Гр. Григорьевича й інших були виставлені на сценах по всій Росії і відомі всім. Усі майже драматичні сюжети взяті з народного та міщанського життя — не по волі самих авторів.

В найновішій русько-українській літературі нема зовсім течії чисто консервативного напрямку, яка скрізь сутніє в інших літературах. В Росії, на Україні усі консерватори зре­клись української літератури через саму народну мову, од котрої одганялось вже демократизмом, і поприставали до російських консервативних літературних органів, шукаючи підпірки в здужній рядоправленській сфері, поминаючи н е -здужну й пригноблену сферу народницького письменства і ставлячи себе навіть в ворожі стосунки до його і до самих

228

народовців. Ці ворожі відносини консерваторів і урядників з вищих кружків рядоправленства зобвиджені в повістях «Хма­ри», «Юрій Горовенко» та «Сонячний промінь».

УКРАЇНСЬКА ДЕКАДЕНТЩИНА

Нова українська література ще од часів «Наталки П о л ­тавки» та «Москаля-чарівника» Котляревського, цебто од 1819 року, розвивалась помаленьку, але потрапила на стежку правдивого й найкращого прямування, реалістичного, народ­ного й національного. Трапилось так, може, з тієї причини, що Котляревський, як щирий українець, маючи великий природний потяг до народного гумору й українського жарту, задумав обернутись до народної української мови й народно­го життя ще в кінці XVIII віку, написавши свою славну «Перелицьовану Ене'їду» українською мовою, щоб виявити й вичерпать усі скарби народної психіки, багатої на жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний. Через те-то в українській літературі передніше, ніж у великоруській, письменники розпочали народну літе­ратуру, обписуючи в своїх реалістичних утворах народне дійсне життя. Потроху траплялись невеличкі одхиляння вбік до народних казок або козацьких запорозьких легенд, як-от «Закоханий чорт» і інші оповідання Олекси Стороженка й ін. З'явилось кільки з романтичним прямуванням Шевченкових поем під впливом панувавшого тоді в Європі і в Великоросії європейського романтизму. Але українське письменство, кажучи загалом в усій своїй сукупності стояло і встояло до цього часу на міцному грунті реалізму, народності й національності, може, з причини глибокого демократизму, нромкнувшого усі сливе утвори з невеличкими одхиляннями й винятками в казках, фантазіях, снах, утопіях, народних легендах та поданнях. Але це така дріб'язкова річ, що за неї не варто й згадувать, бо це ми бачимо в усіх літературах, навіть в давній еллінській і в індуській.

Але в останній [час] у найновішу українську літературу, котра завсіди стояла на народному реальному грунті, почав промикуваться з інших літератур модний модернізм, декадент­ство в усяких його складових частки: еротизмом, символіз­мом, еротоманією, соромітчиною і сливе порнографією. Усе це якось поспліталось докупи і приплелось до ідеї визволь­ницького сьогочасного рушення як і в великоруському пись­менстві, [так] і в європейських літературах.

229

Ми маємо на думці, написавши ще передніше сатиричну повість-пародію з назвищем «Без пуття, повість по-декаден-тському», ще й показати генезу й зародок, звідкіль розвилось і виникло це чудернацьке з 'явище і стало якось ніби д о к т р и н о ю , котрою вже заметилось чимало наших м о ­лодих та й не дуже-то молодих письменників на Україні і в Галичині. Через цю модну доктрину чимало українських письменників попсувало й зганджувало свої часом ціновиті і художні утвори, котрими й наша ширша публіка не нехтує і котрі читає з охотою.

Письменське декадентство з'явилось в Парижі серед м о ­лодих тодішніх поетів, котрі одрізнились од товариства стар­ших поетів і скупились в опрічному клубі, бо були невдово-лені їх дуже простим, мало ідеальним реалізмом. Вони почали собі шукати нових стежок, більше ідеальних і вольних, не питаючись поради в старших поетів і навіть і невважаючи на старі формальні звичаї й правила в поезії. Це було вже в другій половині XIX віку. Але це не була новина. Ще раніше, ще передніше, перед революцією 1848 року у Франції та Німеч­чині вже була виникла ця нова доктрина в поезії й бе­летристиці серед молодих письменників у Німеччині в това­ристві під назвищем «Молода Германія».

[ ... ] Не минула ця негарна поведенція і української літератури і на Україні у в Галичині. В останній час і в нас в письменстві з'явилась декадентщина, спершу в Галичині, а згодом потім і на Україні. В Галичину це декадентське прямування промкнулось з німецького й польського пись­менства, в нас на Україні його перейняли усякі письменники од великоруських декадентів усякої масті та нахапались з перекладів з деяких французьких, німецьких і норвезьких утворів. У д. Кобилянської в її гарному оповіданні «Sonata apassionata» вже примітна якась примішка до реальних подій в житті двох панянок, котрі найняли собі сукупне житло, і одна прозаїчна на вдачу й хазяйновита стала за хазяїна в житлі і ніби за чоловіка в хазяйстві, а друга, артистична на вдачу, стала ніби за жінку й хазяйку. Ця артистка надто вже ідеальна: виграє дивні сонати при місячному сяєві в своїй горниці і літає думками в якомусь іншому світі, ідеальному, високому, забуваючи цей простацький зателепуватий світ. Цей іде­альний тип артистки дуже нагадує ніби ефірні, романтичні ідеалізовані типи Жорж Занд в її романтичних утворах: «Індіана», «Валентина», «Він і Вона» й інших.

Потім в журналах почали з'являтись її коротенькі опо­відання, ніби поезії в прозі, найчастіше і найбільше — символістичні. В одному з таких оповіданнів д. Кобилянська оповідає, як раз, вже в обляги, Вона лягла на ліжку в постіль,

230

а Він, навіть не заповістившись і не завідомивши її, увійшов і сів на ліжку в її ногах, і між ними почалась розмова за щось і про щось, хто його зна й за щ о . Значення цих символічних образів не втямив ніхто, не втямив і я.

Слідком за д. Кобилянською в коротеньких оповіданнях пішла й талановита галицька письменниця д. Кобринська, в котрої усі передніші утвори були написані в тоні реалі­стичному, живому й правдивому. І в цих «поезіях в прозі» із листя дерева, під котрим вона стояла в великому горі, вже плакало листя не дрібною росою, а крапало кров'ю. Але незабаром ці обидві талановиті авторки схаменулись і знов стали на реалістичний грунт.

І од того часу в українському письменстві з'явилася сила таких модних «поезій в прозі», куценьких, коротеньких, в котрих часом нема ніякісінької ідеї, навіть ясної головної мислі й думки, нема ніяких почуваннів, а нанизана низка асоціативно якихсь уривків од образів, картинок, а більше н и з к и слів, рядки фраз, правда, ляскучих, але сухих і таких пренудних, що їх певно ніхто не мав спроможності дочитать до к інця. В одного тільки д. Леон[іда] Пахаревського ці коротенькі «поезії» дають ясну картину або коротеньке опові­даннячко в поетичних образках. Це просто-таки виходила одна стародавня «риторика», котра наводить нудьгу й сонноту на читальника і не взрушує ніякого почування в читальників.

Справжнім декадентом був повістяр і поет Олексій Плющ, котрий недавно сам собі смерть заподіяв на двадцятому году життя з причини якоїсь нервової слабості, а може й од завади (помеха) в коханні з якоюсь дівчиною, що він підмовляв їхати кудись з собою, а вона не згодилась тікати з н и м . Як показують деякі його утвори, видані недавно в Одесі, він мав потяг на нахильність до декадентства...

Ми примічаємо в цього автора виявок і справді чогось нездорового, психопатичного в цих велемудрих періодах та чудернацьких словах. Небіжчика Плюща можна залічить в число декадентів естетів, бо він мав великий потяг до краси в людях та в природі. Але чи думав так автор за українську широку й не широку публіку, пишучи свої утвори якоюсь мішанкою з усяких слів та форм, ще й роздираючи слова на частки? Його тенденція завела в якісь мовні пущі та нетрі, і в його вийшла якась карикатура на украшську народну мову.

До декадентів належиться і д. Гнат Хоткевич (Галайда) в своїх останніх новіших утворах.

В давніших оповіданнях д. Хоткевич виступає як песи­містичний письменник. В давньому його оповіданні «Як тітка майстриха глечика скидала» (цебто ставила на животі баньки глечиком) він взяв сюжет з народного життя, з відомих

231

народних ліків од болісті в шлунку. Це оповідання написане гарною чистою народною мовою, якраз такою, як Іродчук ( П . Куліш) написав відоме оповідання «Сіра кобила». Такий самий реальний зміст і гарну чисту народну мову ми бачимо і в другому оповіданні «Шлях альтруїзму». Але потім згодом, 1902 року, він видав кілька оповіданнів в опрічній чималій книжці, котра надрукована не чорним чорнилом, а зеленим з зеленими малюнками в заголовках, що робить її схожою на фарбовані ботанічні видання. В цій книжці сливе усі опо­відання написані вже в іншому тоні, в декадентському.

[... ] Але, невважаючи на сутінок декадентщини в утворах Плюща, на декадентський ярий колір в д. Хоткевича, їх обох можна назвати виявцями одної з прикмет загального націо­нального українського типу — ідеалізму. У Плюща примітно великий потяг до ідеалу. Скільки ідеалізму в його ломоватому й зателепуватому по мові заспіві «Моя Муза»! Які ідеальні потяги й бажання, навіть при його невеликому таланті! В їх обох ми знаходимо потяг до краси, до любові ідеальної, а не матеріальної, животинної, як у декадентів Л. Андреева або Ф. Сологуба, Каменецького, в «Саніні» Арцибашева. В їх обох нема й сліду соромітчини, я к , прикладом, в згаданих великоруських письменників, а найбільш у Ф. Сологуба, котрий безпремінно роздягає своїх героїнь або хоч заголює до коліна і обмальовує усі дріб'язки, ще й показує, де потрушено пудрою, а де ні, і через це їх утвори вийшли схожі до французьких же утворів декадентів і сливе порнографістів, а не до їх німецького прадіда Гудкова. Бо в них ц я д о к т р и н а — визволення Тіла злучена з визволенням і політичним, і соціальним. Такої доктрини краси Тіла нема й сліду ні в Плюща, ні в д. Хоткевича. Правда, що в Хоткевича мова посована механічною позичкою з галицьких книжок, а в Плюща це ніби теж декадентська доктрина, щоб вживать чудернацькі слова, часом стародавні, часом забрані з га­лицьких старих підмов та говірок, як у французьких дека­дентів. Але видно, що хоч Плющ і був дуже добре освіданий в українській народній мові, тільки він мав на думці хибний принцип — змішать докупи українську мову й галицьку підмову в книжній українській письменській мові, щоб дого­дить і нашим і вашим, як кажуть у приказці.

[ ... ] Найвиразнішим виявцем декадентської доктрини в українській літературі виступив у своїх останніх утворах, надрукованих в I I I книжці оповіданнів, талановитий д. Вин-ниченко.

Ми не маємо на думці робити огляд усіх утворів добродія Винниченка, надрукованих в передніших двох книжках. Усі ті оповідання неоднакові по своїй вартості й поетичності, як

232

правдиво оцінював їх рецензент в «Киевских вестях». Ми маємо на думці поговорити за коротенькі оповідання, котрі недавнечко видані в I I I книжці оповіданнів.

Сливе усі ці оповідання живцем вихоплені з недавнього життя, з недавно минувшого часу визвольницького рушення. Тим-то вони сливе усі промкнуті, сказати б, одним духом, наведені одним кольором, ясними, навіть різкими [рисами]. Усі ці оповідання написані жваво, читаються легко і з вели­кою цікавістю. Читальники не знайдуть в цих оповіданнях різких, виразно схоплених з життя індивідуальних типів, бо такі типи складаються й формуються не в один час, а цілими віками. Тим часом такий ворушкий час, я к и й перебуло н е ­давно наше суспільство, не тільки в нас, але і в інших націй, дає і літературу і навіть типи в оповіданнях і поемах тодіш­нього текучого ворушливого часу сливе однакові скрізь в державах, я к , приміром, було б в епоху сорокових років у Германії. Усі ці типи неначе одним миром мазані, як кажуть у приказці. Поети, й повістярі, й оповідачі в сорокових роках минувшого вису в епоху «Молодої Германії» чи в часи так званої «Літератури рушення» проводили такі самі, сливе однакові п р и н ц и п и й виводили в своїх утворах сливе однакові типи, достоту такі типи, які теперечки в наш запізнений для Росії час проводяться на Україні і Великій Русі в утворах письменники?, тільки, само по собі, слабкіші, не так ясно й колоритно.

[ ... ] До такого письменства текучого часу, «моменту» належаться і сливе усі оповідання д. Винниченка в його третій, цього року виданій книжці.

Сливе в усіх оповіданнях, зміїцених в цій книжці, ми не знаходимо опрічних головних тиггів, з своїми йменнями, як звичайно буває в усякових оповіданнях іїшшх авторш. В цих оповіданнях мову веде тільки якесь я. Чи те я автор, чи хтось інший — це все одно, бо так часом роблять і інші автори вряди-годи, хоч кожний читальник певний в тому, що то автор тільки так каже, буцімто це все трапилося з н и м . Так само думалось і мені, як я почав читати ці поетичні опо­відання. Але дочитавши книжку до кі їщя, я зауважив, що те авторове я не скрізь однакове на вдачу й на темперамент. Врешті виходить, що в оповіданнях виступає двоє я, мало схожих одно на друге, а часом і супротилежних одно одному.

Це одно тільки оповідання в I I I книжці («Рабині Справ­жнього»), котре робить таку різку дисгармоніїо з рештою поетичних оповіданнів автора. В цьому оповіданні ми почу­ваємо, що автор натхнувся не пахощами лісш та полш, а смородом житла убогої нечупарної повії, букетом од смітника або шапликш з лугом та милинами, в котрих оджимальнищ

233

оджимають замазане, заялозене усяке плаття та шмаття. Яка несхожість, яка різнація цього оповідання з іншими в тому враженні, котре воно зоставляє в душі читальника! Мені здається, щ о , не помилившись, ми можемо сказати, що в уживанні сороміцьких сюжетів і наш автор схожий на М о ­пассана, окрім хіба страшного песимізму, котрим наскрізь промкнуті деякі утвори цього великого французького поета-повістяра, цього вияву «галльського темпераменту» та галль­ської вдачі, як про його кажуть самі французи. Мені якось навіть не хочеться йнять віри, що ці «Рабині Справжнього» писав той самий автор, котрий утворив усі оповідання в третій своїй книжці, неначе це оповідання умкнув туди випадком або од помилки хтось інший, а не талановитий автор. І мені тим більше дивно, що українська нація зовсім не має в своїй психіці такої «галльської вдачі», бо наш народ дуже со­ромливий і не любить навіть сороміцьких оповіданнів, не знає й не має в своїй мові сороміцької лайки, окрім хіба фабрицьких парубків, що напозичались і нахапали цього паскудства од москалів та по селах в Великороси', куди вони звичайно бувають покликані в полки на військову службу. Може буть, що цей неприємний потяг до соромітчини зале­житься од особового темпераменту в автора. Але може буть, що така тенденція й зумисна, бо в великоруському сьогочас­ному письменстві виявився цілий рядок сороміцьких пись­менників, як-от Ф. Сологуб, Амфитеатров, Андреев, К а -менський, Купрін і інші. Як бачимо, там животіє ніби цілий гурт письменників, котрий потягується до соромітчини зу­мисне, як доктрини, ще й приточує її якось до визволь­ницького рушення, навіть до політики, до політичної ворушні та завірюхи. Ми знаходимо вияснення й розгад цього пись-менського чудернацтва, поставивши його в аналогію з потя­гом і направою «Молодої Германії» в 30-х та 40-х роках.

В своїх драмах д. Винниченко ніби наважився й заповзяв­ся (предпринял) витовмачити тільки полову справу, неначе од цього залежиться будуще спасіння й добробуття усього суспільства, неначе інші справи й пекучі питання задля його не животіють.... З його драм «На щаблях життя» та «Чорний Барс і біла Пантера» тхне декадентством та ще й таким, що його не варто й розбирати й цінувать. Остання драма, мабуть, навіяна сюжетом роману Золя «Художники» (живописці); навіть в тому романі Золя є в одного живописця слаба дитинка, котра швидко й померла. Тільки в романі Золя дія діється в реальному кружку живих людей, а в утворі д. Винниченка усі ті Барси й Пантери — українці — все це вигадка, усе не живе й не штучно обмальоване, а якесь

234

мертве, ніби ворушаться роблені кукли з заводним механіз­мом, як в декадентських декотрих драмах Метерлінка.

Д. О. Олесь в своїх віршах стоїть на реальному правдивому грунті. Але в своєму передостанньому утворі «Трагедія серця» несподівано збився вбік од шляху і трохи повернув на дека­дентську стежку, на вигадки. Він в цих віршах не дає людям людських ні йменнів, ні назвищ, ні прізвищ, а зве дійові особи загальними предметними йменнями: Чоловік, Жінка, Дівчина. Так само роблять деякі декаденти-письменники, а декотрі, як-от Метерлінк, дає своїм дійовим особам не фран­цузькі й м е н н я , а чужоземські, норвезькі або датські, щоб вилучить дійові особи з живої нації, з простору й відомого якого-небудь часу. І виходить так, що читальники не можуть навіть орієнтуватися ні з місциною, ні з живим гуртом людей. Так робили й деякі стародавні романтики. Міцкевич у своїй «Небожественній комедії» поназивав дійові особи так само, як і д. Олесь: Старий Чоловік, Молодий Чоловік, Молода Панна. І як він в чудових віршах показав картини, як хтось обліг і взяв якийсь город (думають, що то Хотин), і що робили в тому місті завойовані городяни — той Чоловік, та Молода Дівчина, то все тобі в уяві вертяться уявління не ясні, не живі, а неначе декадентські тіні.

Такі ж самі неясні уявління діють і в Олесевій «Трагедії серця» і ті дійові особи: Чоловік, Жінка, Дівчина. Читаєш і сам не знаєш, до якої верстви українського суспільства притулить цих усіх людей, чи до селян, чи до городян, чи до панів, чи до мужиків. А сама мова наводить тебе на те, щоб приметикувать цю усю подію до селян. Чоловік закохався у Дівчину і не знає, як викрутиться з цієї біди. Терпів муку, і якийсь кінець вийде. Він задумав заподіять собі смерть. І він з одчаєм в серці каже до своєї коханої дівчини: «Біжи, нехай люди уб'ють тебе, а я знайду собі могилу. Проси людей тебе вбити!» Цебто виходить, що їм обом треба самим собі смерть заподіять.

З цієї драми серця вийшло щось таке, що тільки н е ­самохіть здвигнеш плечима й не засмутишся, а засмієшся, прочитавши вірші до к інця. Автор в цьому невеличкому утворі не показує цих перипетій, муки серпів, не робить аналізу почуваннів в обох людей, котрі б і справді приси­лували їх до страти життя. А читальникові дуже цікаво було б довідаться за спотички того чоловіка в його сім'ї, та ще й у реальній дійсній обставі життя їх обох. В цих усякових спотичках (столкновениях) і замикається істинно важка дра­ма серця, але автор самої цієї трагедії серця й не показує читальникові. І вийшла не драма серця, а тільки ніби суха схема або програмовий начерк драми, затаєної й захованої в душах.

235

А скільки таких трагедій серця буває в людському житті по селах! Скільки сюжетів дає людське життя для сумних драм, навіть мені добре відомих!

[... ] І чом пак д. Олесеві не взяти б за сюжет хоч одну з таких драм серця живого живоття. А в його «Трагедії серця» декадентський Чоловіїс вийшов якийсь мертвий, а Дівчина — суха, як скіпка, а Жіїжа бліда, як тінь. А відома річ, що в тінях нема дійсно живого живоття.

В усіх видатних декадентських поегів, як-от у д'Аннунціо, Оскара Уайльда, в Арцибашева, в програмі стоять три ґрун­тових п р и н ц и п и : Любов, Краса і Смерть, про котрі вони все товчуть в своїх писаннях. І польський письменник П ш и -бишевський в передньому слові до своєї повісті «Сини Землі» з самого початку повісті каже: «Вартість цього життя — Любов та Смерть». І Пшибишевський, і Габріель д'Аннунціо в своєму утворі «Може — так, може й — ні» просто-таки проводять таку ідею, що Любов та Смерть — це сили к о ­смічні, пануючі в усш вселенній і в людському животті, і одна творча, друга руйнуюча усе, що животіє (существует) на світі. З причини таких пересвідченшв вони ... часто й [гу]сто здійснюють цей погляд в своїх утворах, силувано карають смертю своїх героїнь та героїв, хоч такого сумного кінця і не могло б бути. До такого кінця допровадила ця теорія й героїв д. Олеся ...

[ ... ] В великих європейських літературах, як у фран­цузькій та німецькій, ця декадентська маленька течія ледве примітна. Ц е , сказати б, письменський закуточок, де працює я к и й с ь опрічний оригінальний кружечок письменниюв, котрий стоїть окроми од усієї літературної загальної маси письменниюв. В Парижі ці усякові кружечки декадешів, парнасців, модерністів гордовито одопрічнились од сукупно­го загального письменського гурту, мають свої уподобні їм кофейні й ресторани, де вони звичайно сходяться докупи на пораду й розмову і з 'єднання в поглядах. Великоруський критик Андріанов, розібравши й зробивши огляд декадент­ських повістш, оповіданнш та вірішв відомих декадентських найталановитіших сьогочасних письменниюв — Леоніда Андреева, Ф. Сологуба та інших, каже, що в великих євро­пейських літературах декадентська література — це неначе розкіш, письменські збитки багатющих літератур, оригінальні й чудернацькі. Ми додамо, що ці збитки часом бувають і поетичні, оригінальні в своїй красі, по своїй докладності і оригінальності картин, які ми часом бачимо в гінях сну або в тінях синематографа, коли в цих утворах декаденгів нема надто грубої й неохайної соромітчини, яку ми бачимо в утворах Андреева («Бездна»), Винниченка й Сологуба в його

236

грубо чудернацькій повісті «Навьи чары». У Франції деяка публіка забавляється цими новинками, як збитками багатої літератури або як казками й утопіями. Але в менших та в малих літературах ця декадентщина робить велику шкоду. Розібравши й оцінувавши утвори великоруських декадентів, д. Андріанов дійшов, нарешті, до таких умовиводів: Л. Андре­ев та Сологуб своїми утворами: «Черные маски», «Анатема», «Бездна», «Навьи чары», «Книга очарований» і т. д. і соро-мітчиною заметили й інших, і таке письмацтво стало наче пошесним повітрям, захопило й цшшх багатьох письмен­ників і страшенно знижує загальну вишину сьогочасної вели­коруської літератури («Вестник Европы», 1909, 6 к н . ) .

Якого ж то лиха накоять наші декаденти в українській невеликій літературі, де цю таку добру метку надто примітно в не дуже-то великому гурті наших письменників!

Борис Грінченко

ЛИСТИ З УКРАЇНИ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ

[... ] Які ж національні ідеали у Шевченка? Найсамперед мусимо перестерегти читача. Ми цілком не

згоджуємося з тією думкою, мовби то в Шевченка, в його національних поглядах, можна відрізняти два періоди: період, як український патріотизм був у його, як каже д. Ого-новський, з «старокозацькою закраскою» і період, як він збувся тієї «закраски», — с е б т о : «перенявся живо гуманними ідеями товариства Кирило-Мефодієвського» (Огон.). Тільки тоді наче б то з'явилася в його думка: «Хто взяв волю України?» і тільки тоді витворився в йому «антагонізм до царизму» та «правдивий патріотизм український».

[... ] Шевченко ніколи не зарікався своєї старовини, він своїм геніальним оком уздрш той пункт, з якого треба було дивитися на нашу минулість, і став на йому. Його геній наштемповує ганебним клейном тих, хто був «грязею Москви» та «варшавським сміттям», ганить людей, але вш цілком обстає за загальним національним рухом, що мав своєю метою загальнолюдську та національно-українську в о ­лю. Він не продає цих святощів за «шмат гнилої ковбаси», я к и й здався декому «вищою культурою», від виявш народньої волі та національної самосвідомости (виявленої хоч би і в такій недосконалій формі, як гетьманщина, Січ), не зре-

237

кається задля руйновничого деспотизму того «Первого» і тії «Второї», про яких він каже у своїм «Сні» і до яких ми літ з десяток назад прочитали (ой сором!) по-вкраїнському н а п и ­сані грубо-підлесливі оди, що нагадали нам старі панегірики українським панам або «Оду до князя Куракина». Н і , Ш е в ­ченко не відривається від нашого історичного грунту, бо знає, що сього не можна робити, бо бачить добре свій націо­нальний стяг тоді, як його ніхто ще не бачить; бо він, Шевченко, є фокус (світозбір), що в йому зійшлися всі проміні народного розуму, почування та сподівання; бо він єсть той, що сам один у своїй душі містив усе те, що містили мільйони намученого неволею вкраїнського народу, бо він єсть той, кого ми звемо — геній.

Еге, ми ще раз і ще кажемо, щ о , не вважаючи на дрібні вади в його творах (у кого є твори без вад?), Шевченко своєю національною самосвідомістю єсть геній, а своєю незмірною вагою, значінням у справі національного відродження свого рідного краю єсть з 'явищем феноменальним, єдиним, може, на світі. В той час, як його попередники ледві насмілювались у своїх творах згадувати про вкраїнську самостійність, а коли й згадували, то розуміли її не як самостійність нації, а яко самостійність (дуже невелику) частини «єдиного и неде­лимого русского народа», «самостійність з ласки сего «єди­ного» народу, чи то б то «старшаго брата», — Шевченко виразно становить у своїх творах самостійність нашу яко нації.

Вш спершу обнімає оком усі слав'янські народи і розуміє їх як одну сім'ю, народи ті вважає за братів і плаче гіркими сльозами, бачучи, як вони роз'єднались, як «старих слав'ян діти впились кров'ю» («Гайдамаки»). Вш бажає,

Щ о б усі слав'яне стали Добрими братами І синами сонця правди І єретиками Оттакими, як Констанський Єретик великий!.. М и р мирові подарують І славу во віки!..

(«Посл. до Шафарика»)

Вш дякує Шафарикові за те, що той звга «в одно море слав'янськії ріки» — п о к а з а в їм шлях до єднання, до спільної діяльности, показав їм спільну мету. Нема чого доводити, що Шевченко признає за кожним слав'янським народом право на цілковиту національну самостіїіність і найсамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з

238

московського боку і зовсім не спиняється перед марою того «єдиного неделимого». Бувши прихильником цілослав'ян-ського єднання та братання, він, скоро забачає, що таке єднання з одним братом, з москалем, стає вже не братанням, а неволею, — зараз же повстає проти всяких «единств та неделимостей» і не вагається обвиноватити Богдана Хмель­ницького за те, що підхиливсь він під московську руку.

Поет гостро виступає проти всякого деспоцтва взагалі (див. «Царі» та інш.) і проти деспоцтва тодішнього росій­ського режиму — зособна. Вш малює нам образ сього дес-поцтва в своїй поемі «Сон», оповідає про страшні кривди, які вчинено Вкраїні і виразно бажає, щоб вернули їй природ-женні її права, яко нації. Він бачить, що до такого становища, в якому стоїть Україна, довели її власні ледачі проводирі.

[... ] Се одначе не перешкожає йому оступатися за тих із сіх гетьманш, у яких вш бачив виразну думку про національну самостійність украшську. Так, він уславляє за се Петра До­рошенка («Заступила чорна хмара»). Але він небагато таких бачить, і та річ, що деякі з їх уміли «ляхш трощити», зовсім не веселить його так, як перших письменників.

[... ] Не радіти, а хіба сумувати треба з сього випадку, бо ані ляхам, ані українцям з його користі не було і нема: обох се довело тільки до неволі національної.

Сміливо зве поет своїх земляків рабами, сміливо обвину­вачує їх, а не кого іншого, за ту недолю, яку терпить рідна країна.

Поета не одуриш ніяким позверховним патріотизмом. Галушковим патріотам, велико йому ненавидним, вш одмов-ляє гостро не один раз.

[... ] Іншого вимагає він од українців: «Розкуйтеся! Братайтеся!»

каже він. «Розкуйтеся» — се б то киньте бути «грязею Москви» чи «варшавським сміттям», «дайдіть до свідомості, що ви єсть сини великої самостійної нації, не хиліться ні перед Москвою, ні перед Варшавою, дбайте про те, щоб досягти національної самостійності. А що таке національна самостійність? Шевченко розумш її цілком оригінально і — се найважливіше — не помилявся, так її розумпочи. Нація була в його розумінні сім'єю з рівних людей-братів і тільки тоді, коли всі люде, (а не деякі тільки) будуть справді вільні... тільки тоді можна назвати націю вільною.

[ ... ] Такі, коротко кажучи, національні думки Шевчен­кові. Як бачимо, і в їх нема національного шовінізму, нема галушкового патріотизму, але також нема й трішки того рабського духу, я к и й добачали ми в його попередників.

239

Завсігди і скрізь у Шевченка український народ є самостійна вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. І ось ця поетова самостійність, оця його ворожість до рабства примушує його ненавидіти се рабство всюди, де він його бачить, — хоч би в рабстві був і його ворог. Тим у Шевченка нема й крихти національного ворогування ні до москалів, яко до нації, ні до ляхш. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулости, але знов не проти польської нації.

[ ... ] Таким побитом ми бачимо, що Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежности української яко нації і вкупі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до інших н а ц ш — себто: висловив дещо зовсім нове, зовсім нечуване з уст у його попередників, українських письмен-н и к ш . Своїм словом поет розвіяв ту темряву з усякої н е ­правди, яка обнімала досі питання про нашу національність і поставив замісць тієї темряви своє світло. Вії* був перший українець з правдивою національною свідомістю і ніхто не пособив так, як в ш , вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові.

[ ... ] Непоборні життєві обставини примусили і наше письменство ступити на ту стежку, на якій стоять усі інші письменства, примусили виробляти якомога швидче, поруч з літературою для народу, теж і наукову та поетичну літературу для штелії'енції, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сі літератури зіїщуться докупи тоді, як звдцеться до­купи народ з штеліїенцією в одну освічену культурну грома­ду. П о к и ж се буде, мусимо, щоб не зостатися зовсім позаду, щоб не випустити з рук і останню силу, з усеї премочі дбати про те, щоб розвивати і непростолюдну літературу. Що швид-че розів'ється у нас наукова та поетична література для іїтгеліїенції, то краще, то більш сили буде в нас дбати і про народню освіту. Кожна перешкода на сьому шляху, кожна припина зменшує нашу силу у відносинах до тих сил, що держать над нами верх, бо ці сили ростуть повсякчасно і вимагають і від нас, щоб м и , коли хочемо боротися з їми, теж росли повсякчасно. Рости ж нам можна, як я вже показав, тільки так, щоб укупі виробляти літературу і для народу, і для іїггеліїенції (дбаючи, звісно, про те, щоб вони намагались злитися докупи).

Ось через віщо такі думки, як у Костомарова, або, п о ­части, і у Драгоманова, — д у м к и про те, щоб сидіти поки на 1 самій народній літературі, вважаємо ми просто за шкодливі нашій справі, бо вони збивають з пантелику людей, одверта-240

ючи їх од неминуче потрібного діла, спиняють тим нашій літературі зріст і зменшують таким робом змогу вибороти нам свої національні права. Ось через віщо всім щирим прихиль­никам до рідного діла можнб радити скрізь і завгігди пропа­гувати думку про широку — і для народу — вкраїнсько-русь­ку літературу, пропагувати її, незважаючи ні на які начебто непереможні перешкоди для тієї літератури, і не збентежу­ватися тим, що досі наші здобутки літературні були може й далеко не перворядної ваги: се нічого, аби вони були! Бо коли вони є, то стануться вони підвалиною, основою іншим, кращим [... ]

ГАЛИЦЬКІ ВІРШІ

[... ] Порушаючи літературну справу, —спершу на погляд мов незначну, але найсправді — справу великої ваги, — ми сподіїтаємося, що те, що ми тут скажемо, не вважатимуть за причепливу критику задля самої критики та й годі; ми сподіваємося, —зрозумілим буде, що промовити примусила нас тільки невикрутна, пекуча потреба та прихильність до самої речи; ми певні, що в наших, часом дошкульних словах ніхто не побачить ворожости, а зрозуміє, що викликала їх сама любов до дорогого нам усім діла. Опроче того, ми насмілюємось думати, що наші погляди на порушену справу не дуже різнитимуть з поглядами на неї значної частини з української штелії'енції. Все те і дає нам змогу відважитися висловити тут сі свої уваги.

Доглядаючись до того, як читаються галицькі часописи серед української публіки, можна помітити, що завжди один відділ у їх зостається зовсім нечитаний, а саме — галицькі вірші. У нас не цікавлються продуктами галицької поезії і до того не цікавлються, що ми насмілюємося бути певними, що нема й одного найщиріїішого вкрашського патріоти та літе-рата /про звичайну публіку тут нема чого й згадувати/, — такого, що б він читав ті вірші. Декому з українських читачів «Зорі» або «Дзвінка» досить побачити під віршами підпис галицького поета, щоб уже не читати більш нічого; а хто був би такий щирий, що схотів би таки зважитись на читання, той мусив би позбутися своєї зваги дуже скоро — не далі, як після першого куплета.

[... ] Ті вади, що знайшли ми в вищенаведених д. Масля-кових віршах істніїоть — ч а с о м в незмірно виразнішій формі

]6 - 8424 241

— у всіх галицьких поетів, яких нам доводилось читати (кажучи се, уже не обмежовуємось самою «Зорею»), а саме: зопсована мова з боку лексики, з боку граматичних форм та з боку наголосів і здебільшого неможливий вірш. Щодо мови з лексичного боку, то вона у галицьких письменників підля­гала не одному впливові, а багатьом, і мабуть найбільше польському; потім од москальофилів та духовенства — р о с і й ­ському та церковно-словянському, а од сьогочасних «ради­калів» навіть і специфічно московському чи кацапському; далі й німецькому, а то й чеському чи словацькому; з другого боку, галицькі народовці, дбаючи про власну народню мову, обіруч хапали всякі галицькі та буковинські провінціалізми — і з Гуцульпщни, і з Лемківщини, і зусюди. Якщо згадаємо, що треба додати сюди ще спеціальні «рутенізми», що їх виконували то «рутенці», то «настоящі русскі», то ми зро­зуміємо, через віщо мова галицьких письменників не тільки дика, а часом і зовсім незрозуміла незопсованому вкраїн­ському вухові.

[... ] Зрозуміло тепер, через віщо галицькі вірші не чита­ються та й не можуть читатися на Вкраїні (російській). Може дехто скаже, що все те, на що тут показувано, не важливе, бо все се тільки форма, поверховність, а далеко важливіша річ зміст, ідеї.

Щодо змісту, то ми не будемо казати нічого, бо, як уже згадувано, нам доводилось читати саму «Зорю» та «Дзвінок», але ні одного збірника творів галицького поета. Але ж якої б там великої ціни не був зміст, форма все ж не така річ, що б нічого не важила, а особливо у віршах. Без краси нема поезії. І краса повинна бути у всьому, також у формі, у поверхов-ності. Хто з поетів не звикне дошукуватись краси в формі, той не вмітиме вишукати її і в чому важливішому. А про яку ж красу форми в галицьких віршах можна балакати після всього того, що тут уже казано? Яка може бути поезія язичієм, жаргоном? Н і , се язичіє, сей жаргон вбиває у галицьких поетів не саме почування краси в слові, а й почування краси в образі. Маляр, що завсігди малював би тільки нікчемними, зопсованими фарбами, ніколи не навчився б малювати гарно. Так саме і у галицьких поетів: їх язичіє — се погані фарби у маляра. Коли у маляра замість рожевої фарби якась рудо-біла, то не намалює він ніякої троянди, — хіба яке опудало; так саме і в галицьких поетів замість поезії виходять тільки «всіляко-ріжноракі» вірші в язичії рутенськім.

А коли так, то мусять галицькі поети, — маючи на увазі свої ж власні інтереси, —запобігти лихові. Запобігти ж лихові се значить вернутися до справжніх українських форм в мові та в віршу.

242

[ ... ] Той лад, що завели його в себе галицькі поети, нищить у їх поезію і — к о л и так — ш к о д и т ь їм с а м и м . — Се раз.

А друге ось щ о . Всі галицькі письменники проповідують духову єдність з Україною російською і єдність найсамперед літературну. А яка ж се буде єдність, коли вкраїнець з Росії не розуміє вкраїнця з Галичини? Коли єдність, то мусять галицькі письменники зважати на в с ю українську публіку, а не на саму галицьку, бо робити інакше — се значить — заводити свою особливу рутенську літературу, котра хоч і яка б там гарна була, але ніколи не читатиметься на Вкраїні російській. Таким побитом єдність істнітиме тільки в устах у галицьких письменників, але не найсправді.

Правда, галичане можуть сказати на се, що саме так і м и , українці з Росії, повинні дбати про єдність. Не сперечаємось і думаємо, що й ми мусимо дечим поступитися нашим галицьким братам. Але ж ми маємо право сподіватися н а й -самперед сього од галичан, бо не в Галичині, а в нас засвітила в Котляревському зоря нової вкраїнської літератури; не в Галичині, а в нас були Квітка, Гулак-Артемовський, М. Во­вчок, Шевченко, Кониський, Гребінка, Куліш, Левицький, М и р н и й , Стороженко та інші; не галичане — н а м , а ми —­їм сповняємо своїми роботами їх і періодичні, і не періодичні видання!

Проста логіка каже, що коли і Україна російська, і Україна австрійська розуміють і залюбки читають Квітку, Шевченка, Левицького, Кониського, а Масляка, Шнайде-рівну та ін. може розуміти сама Галичина, — то мусять українсько-руські письменники писати не так, як Масляк та ІНнайдерівна, а так, як Квітка та Шевченко. А коли галицькі поети сієї логіки не послухаються, то вони можуть бути певні, що їх твори — хоч і які б там гарні — українці з Росії будуть читати хіба в перекладі на справжню русько-українську мову.

ІВАНОВІ ФРАНКОВІ

Сього року Іванові Франкові сповняється п'ятдесят літ. З них — більш як тридцять літ талановитої, розумної,

надзвичайно багатої й енергічної праці задля рідного пись­менства, задля науки, задля просвіти й добра великих на­родних мас.

Надхненні поклики могучого каменяра і плачі наболілої душі, поезія зів'ялого листу; реальні малюнки народнього

!(,• 2 4 3

життя, народнього горя й мук, малюнки, змальовані рукою першорядного повістяра, і точні наукові досліди, що про­бивали нові стежки вкраїнській науці; публіцистичні статті на пекучі теми дня, в оборону прав рідного зневоленого народу, і з науковим педантизмом оброблені видання апо­крифів або фольклорних матеріалів — в і р ш і й проза, пісня й повість, наука й політика — томи, багато томів, що лягають міцною підвалиною будущої великої будівлі — будівлі дужого українського письменства, будівлі української культури...

Ввесь час на роботі, на тяжкій невсипущій праці -—серед лиха й щоденної боротьби, серед ворожих ударів і зрадецьких підступів, серед нападів од чужих і нерозуміння від своїх.

І ввесь час у першій лаві великого бою за право на життя рідного народу, ввесь час непохитним борцем за найкращі ідеали людськості, одним з тих лицарів духа, що сяєвом свого розуму й таланту ведуть народи наперед, до визволу від усякої неволі духовної й матеріальної, до того сподіваного й ра­дісного життя могучих вільних людей на вільній щасливій землі.

Таким був, таким єсть Іван Франко. У трьох напрямках найголовніше визначилася його діяль­

ність: як поета-автора ліричних і епічних віршів, як бе­летриста і як ученого фольклориста й історика літератури. І в кожному з цих трьох одділів уже він зазначив свою власну лінію — глибоку й оригінальну.

Один критик назвав його співцем боротьби й контрастів. Се правда, сі дві риси є, і дуже виразні, у Франковій діяль­ності. Та сими двома рисами не може бути схарактеризована така широка й багата духовними інтересами діяльність, як Франкова. Він співець боротьби, але в ще більшій мірі співець праці, тієї добродійної святої праці, що з бур'януватих пу-старів робить поля, укриті хвилями золотого колосу, що на руїнах розваляних фортець зневолення й темряви будує ясні будівлі світу й народньої волі.

Тяжкі і характерні умови життя вкраїнського народу зро­били те, що Франко мусив бути за одним заходом і воїном, і робітником. Як ті старі наші степові колонізатори-хлібороби, він орав дике поле, встромивши міч у борозну. Та й не тільки се. Він сам мусив виковувати собі і той меч, і той плуг, сам мусив і руйнувати мури ворожих замків, і зводити нові мури ... Се робило його життя, його завдання тяжчим, але зате й заслугу його робить більшою.

Яка велика ця заслуга вже тепер — те зможуть оцінити люде тільки пізніше. Що ця заслуга ще збільшиться роками дальшої діяльності Франкової, про те нема що й говорити.

244

Та вже й тепер можна сказати, що Іван Франко — один з найвидатніших діячів усього вкраїнського народу, один з найкращих його проводирів, що він одна з найвидатніших і найоригінальніших постатей українського письменства. З о ­крема щодо Галичини можна з певністю сказати, що без Івана Франка Галичина не була б тим, чим вона тепер є з погляду просвітно-культурного, що вся та літературна й наукова робо­та, яка тепер там робиться, була б просто неможливою, коли б Франко не попрацював попереду, не працював тепер. А яка велика шкода була б од цього для всієї України — се зрозуміло кожному, хто знає історію нашого руху в ХГХ-му віці.

В одній критичній розвідці названо Франка декадентом. На се чудернацьке обвиновачення поет одповів віршом, де, між іншим, казав:

Я к и й я декадент? — Я — син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастє і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог.

Так, він, укупі з небагатьма іншими, є пролог — пролог до величної, пишної поеми нового життя вкраїнського наро­ду. Воно ще не прийшло, це життя, але воно прийде, н е ­минуче прийде. І тільки тоді ми як треба оцінимо скільки зробили такі люде, як Франко, зрозуміємо, як ми повинні їх шанувати.

А поки прийде той час, нехай сі наші слова будуть щирим привітанням невсипущому й надхненному борцеві-робіт-никові, гордости рідного краю Іванові Франкові.

Павло Грабовський

ДЕЩО ПРО ТВОРЧІСТЬ ПОЕТИЧНУ

Довелось мені перечитати недавно в одеському журналі «По морю и суше» критичну замітку д. М. К. на збірник Грицька Кернеренка «В досужий час». Я не бачив того збірника, як і попередніх творів автора, то й не знаю, на­скільки справді вони заслугують такої гострої критики. В даному разі се питання мене і не клопоче; я ладен здатись навіть щодо кебети та вартості творчої цілком на думку д. М. К. І н ш и й бік звернув на себе мою увагу і зацікавив: це саме

245

бік, з якого д. М. К. заходжується критикувати автора та підступається до його творів. — «Зальоти його, себто автора, — каже критик, — н е завше, мабуть, були вдатними, а через се, незважаючи на чари «кругленьких личок і карих очей», до котрих у поета «великий смак», він малює жінок понайбільше холодними, бездушними, зрадливими кокетками». Може, воно й так справді, але такі здогадки цілком слабі, цілком зайві та не оправдані яко критична підстава, тим більше, що ніколи не здужають досягти цілі. Нам годі залазити в межі особистих поводин автора, а тим паче, коли його твори не дають до того безперечно слушної підстави; та се не може нас і цікавити серйозно. Чоловік може бути добрим сім'янином, скромною людиною, далекою від усяких зальотів та гороб-цювання, а проте писати такі самі речі, як Кернеренків збірник «В досужий час», що дає критикові нагоду до прикрих для особи автора здогадів. Тут можна — повторяю — і влучити в точку, але частіш доведеться попадати пальцем в небо з такими підставами критичними. Спіткавшись з тим або іншим поглядом автора, з тою або іншою хибою його творів, треба вишукувати причин не здогадкових, а твердо уґрунтованих, опертих на певні дані, що мали б загальну вагу чи вдачу; треба дивитись після творів, чи має автор хоч дещо з тих неодмінних ознаків, які саме виробляють поета в справжньому значенні слова, без яких навіть сильний п р и ­родний талан може занапаститись та загинути; тим більше треба володіти такими ознаками людям пересічного хисту. Чи володіє ж н и м и д. Кернеренко? Що свідчать про се його твори? А свідчать вони, безперечно, про брак трьох основних речей у автора: певної освіти загальнолюдської, тверезого цілокупного світогляду громадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної. Без тих трьох речей не буде ніколи поета справдешнього; а я к щ о в його й талан при тому не яскравий, то годі й думати, щоб його праця мала яку вартість або справляла користь громаді. Брак тих речей — то суще безголов'я для поета чи письменника взагалі, і таку думку ми могли б ствердити відповідними прикладами з історії літературного руху світового. Відси ми розуміємо і слабі та хибні боки творів д. Кернеренка; таку мірку, не кажучи вже про талан, ми завважаємо потрібним прикладати і до всяких інших творів поетичних. Як би там не горобцював та не карався за невдатні зальоти автор, належний ступінь ревної освіти завжди вдержав би його на певній вишині сучасних поглядів на женщину; поступово вироблений сві­тогляд дав би різнобарвний зміст його творам, а правдиве розуміння своєї ролі, своїх задач та мети направило б його на

246

добрий шлях працювання громадського, навернуло б його до вислідження явищ та обставин безпосередньо життєвих, за­мість цвірінькати, як та божа пташка серед гаю, верзякати всяку нісенітницю, що забрела зненацька в голову. Так верзякають тільки дикарі, у котрих немає ще поезії; гору побачив — про гору співає, ліс, — про ліс, дерево, — про дерево і т. д. Але сучасний співець не повинен вертатись до того стану первісного; бо я к и й він після того співець, який навіть сучасник? А коли він стоїть понижче від загального рівня, то я к и м проводирем громадським може бути, або що зуміє цікавого, пожиточного сказати другим? До яких сер­йозних заказів чи просто думок наверне він читача? Яку струну в людському серці своїм співом порушить? Яке горе хоч на хвилинку розважить-осолодить? Який шлях та мету вкаже тому, хто опинився на розпутті, не знаючи, куди податись? Се думки, котрі повинен обміркувати кожен співець, висту­

паючи з своїми творами перед громадою, коли він єсть свідомий своєї високої задачі; не триндикати без пуття — його діло, а робити гуртову суспільну роботу, вживаючи своєї кебети та знаття, бо в противнім разі на якого гаспида він потрібний? Цікавий, щиро людський зміст докупи з вироб­леною, художньо закінченою формою становлять головні прикмети всякої істинної поезії; отсих прикмет і повинен шукати в поетичних творах насамперед критик. їх дають поетові — т а л а н з одного боку, а з другого —ті умови, котрих брак ми зазначили у д. Кернеренка. «Штуки для штуки» не було, немає і не може бути в дійсності; се —пустопорожня, пустодзвінна фраза, — не більш. Вона, навпаки, завсігди прикривала собою найтенденційніші замахи думки, про­повідувала найгрубішу тенденційність в літературі. «Штука для штуки» — се в устах проповідників значило: затчи уші та затули очі на голосніші потреби життя, тікай від його прози, літай понад миром на крилах легесеньких, принадливих мрій, лоскочи потихесеньку нерви, з поезії зроби панську примху; — о т а к и й їх закон і вимоги. Не треба, кажуть, тенденційності в штуці! А сі вимоги — не тенденційність, гидка, шкідлива, егоїстична? Дурниці минулися. Робить на пана перестали вже і в поезії, не тільки на полі. Поезія мусить бути одним з чинників поступу загальнолюдського, а в рідному краї з о ­крема — загальнонародного, средством боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окрив­джених. Така її задача! От нащо вже не тенденційним, кажуть, поетом був Кольцов, виспівував без зайвої думки, як та пташина гайова; та чи можна ж його поезію назвати «штукою для штуки»? Нітрошечки. В свої твори Кольцов вкладав не

247

самі почування, але й глибоку думку, себто тенденцію, майже завше мав на оці певну мету, себто грішив против головних вимог панської теорії, та й не міг не грішити, родившись та зрісши серед простого народу. Він співав про людське горе, бо воно вражало його та обуряло; він співав про кращу долю, бо всею душею бажав, щоб вона запанувала замість горя; він добре розумів, про що співає, як і для чого. Еге ж! Про щ о , як і для чого! А се, на превеликий жаль, не завжди розуміють наші українські поети та письменники, а через те й появля­ються твори, як-от Кернеренкові. Не так робили справжні поети, не так виспівував Шевченко; про його й поготів не скажеш, щоб він був поетом «штуки для штуки», бо вся його діяльність творча стояла в повній суперечці до тої нісенітниці. Шевченко був поетом-борцем, найкращим діячем гро­мадським; він завжди знав, куди йде і за чим. В своїй праці поетичній він мав на оці тільки людину та її щастя; з сього погляду він являється для всіх нас найкращим прикладом, дає найпевніший провід не дріб'язками, які ми хапаємось переняти, а цілим напрямом своєї творчості поетичної, на­прямом своїх думок та почувань громадських, на що у нас досі мало звертали уваги. Теми, що були колись на часі, одживають свій вік, але остається загальний дух та напрямок творів, остається тенденція; на неї переважно ми й повинні звертати увагу. А тенденція творів Шевченкових — повто­ряємо —зовсім не та, яку часом добачаємо у поетів нинішніх, у котрих ні змісту, ні форми, а якась порожнеча і думок, і вислову. Не переймеш талану, коли його немає, але все інше можна до певного ступеня перейняти, виробити; треба тільки справжньої освіти, щирої цікавості до життя та свідомого працювання над повзятими задачами. От тоді поменше у нас буде і збірників —таких, як Кернеренків, а автори їх вживуть своєї кебети чи охоти письменницької з більшим успіхом для себе та більшою користю для громади. В противнім разі вся їх праця зведеться нінащо. Мотиви поезії повинні бути щиро жизненими; а ця жизненість придасть їм до якогось ступеня і живої, багатої та оригінальної форми, як те бачимо на чарівних піснях народних. Форма їх справді далеко багатша в порівнянні до творів поезії штучної; досить переглянути хоч не дуже давно виданий збірничок пісень — «Живі струни». Що за милозвучність та краса, не кажучи вже про класичну простоту та безпосередність натхнення! Се — джерело, з якого на здоров'я довго ще будуть пити нащадки! Влучність вислову надзвичайна, а стислість під час просто непередатна! Такої б форми нам було треба; форми — кажу, бо зміст та мотиви — це питання часу і одмінні, як сам час. Форма теж поступає наперед, але форма народної пісні нашої не стала

248

ще спогадом минувшини, а додала б і нині краси якому хоч творові поетичному. Треба лишень розуміти, що і до чого брати.

Думка про мотиви поезії української не раз займала мене. Справді, цікаво було б вислідити від Котляревського до наших часів: я к и м и мотивами одушевлялася та жила наша поезія? Що в тих мотивах було свого, щиро народного, викликаного цілокупністю життєвих обставин, властивих на­шому краєві, а що позиченого в сусід? Якого характеру були ті позички? Наскільки вони відповідали тутешньому складові умовин, чи не мали жодних зв'язків з життям українським та його потребами? Бо можна позичити певний напрямок дум­к и , а прикласти його по-своєму до грунту місцевого, керувати н и м уповні самостійно; а можна позичити й такого, що ніяким робом не стосується до життя нашого, навіки оста­неться для нас чужим, мертвим. А бували і такі позички. Що в мотивах поезії української було безпосередньою, яскравою ознакою переживаного часу, а що являлось наслідком тої або іншої моди, держалося з традиції, коли вже усунувся з-перед очей навіть грунт, на якому та традиція виросла? А що деякі мотиви у нас держалися в поезії виключно з традиції, це річ безперечна. Досить спогадати тільки, як наші поети до остан­нього часу переспівували де в чому Котляревського та його наслідувачів; досить звернути увагу на те, що наші пись­менники й досі ще не визволились з відгуків солодушного, цілком неприродного сентименталізму, хоча життя наше не дає до того жодної підстави. Вислідити все те було б дуже цікавою та хосенною річчю, в кого єсть до того хист та спромога. Разом з тим навертається першорядне питання: яку роль грала поезія українська в нашому житті громадському? Еге, яку? 1896.

СЛІВЦЕ НА СЛІВЦЕ

Учітеся, брати мої, Думайте, читайте, 1 ^ чужому научайтесь, И свого не цурайтесь!

Ті слова пригадав я собі, прочитавши розправу д. Вільхш-ського про Івана Левицького з поводу 25 рокш його діяльності письменської. З правдивим докором згадує д. Вільхшський нашу штеліїхнщю, з болем зазначує в неї брак національної

249

самоповаги. «У нас знають, — п и ш е він між іншим, —таких щоденних літературних робітників московських, як Сибі­ряки, Решетнікови, Потапенки, а не знають такого талана, як Левицький, не знають романів Мирного, оповідань Федь-ковичевих або Франкових». Дійсно — с у м н о . Та, поділяючи тяжкий жаль з поводу нашої української безжурності до всього рідного взагалі, а до письменства зокрема, ми задиво-вані тою легкістю, з якою д. Вільхівський зводить до спіль­ного знаменника Сибіряка (Мамина) з Потапенком та ще Решетнікова на придачу, стосує докупи людей, котрих ніяким робом не пристосуєш. І Сибіряк, і Потапенко, і Решетніков мають кожен свою відмінну, визначну фізіономію. Пощо ж брати їх під один шнур, пощо виробляти сумбур в виобра-женнях галицької громади, і так не дуже обзнайомленої з дійсним станом письменства російського? Коли можливо з натяжкою балакати про Сибіряків та Потапенків, то вже ніяким чином не заговориш про Решетнікових, бо Решет-ніков яко писатель був у Росії тільки один, та, на жаль, завчасу помер (1841—1871), а натомісць не бачимо і не бачили такого другого. Решетніков не «щоденний літера­турний робітник московський», якого працю сьогодні про­читаєш, а завтра забудеш. Н і , такі не густо родяться, а, з'явившись перед світом, надовго остаються живі в його вразливій уяві, зіркою сяють йому серед темряви, навчають (а се головна річ) справжньою, діяльною любов'ю любити пригнобленого брата, служити ліпшій справі своєї батьків­щ и н и . Таких письменників, щоб писали «кров'ю серця і соком нервів», щоб плакали щирими сльозами над нещасною долею людини, того затоптаного в багні та нарузі образу божого, — таких письменників, кажу, не гук, а саме таким був небіжчик Решетніков, що заставляє нас ридати над своїми знедоленими «Подлиповцами», опанує нашу душу, пробуд­жуючи в ній найсвятіші почуття до ближнього — забутого, зниженого, окривдженого, що навіть подобу людську втра­тив. Перейдуть часи, Потапенки та Сибіряки зробляться «преданьем старины глубокой», але ім'я Решетнікова безсто­роння історія збереже від забуття до гурту з невеличким рядом справжніх борців за кращу будущину та визволення чоло-віцтва, справжніх оборонців тої верстви суспільної, яка на­йдовше і найгірше стогнала в путах безправності.

Решетніков не ширяв на крилах фантазії, не вистругував панським звичаєм своєї мови, не заносився в оболоки, а держався землі з її горем та нудьгою, з її безпросвітною темнотою, з її пеклом кромішним. Вийшовши з простого та вбогого осередка, Решетніков до смерті болів муками того осередка, жив його життям, розказував про нього світові у

250

своїх творах, щоб хоч щр-небудь зробити на користь йому, а розказував до того його ж власною мовою, як роблять справ­дешні писателі, що держаться грунту, як робить і наш Ш е в ­ченко. Чи можна ж Решетнікова рівняти до Потапенка або

Сибіряка? Потапенко — писатель не симпатичний з погляду ідей­

но-громадського, але не без таланту, котрому шкодить тільки чисто казкова плодовитість; та з купи сміття або полови в нього можна вибрати кілька зерен, насшати поодиноких епізодів дуже цінних, навіть для перекладу на мову украш-ську, н п р . з повісті «Генеральская дочь». Сибіряк — н е менше плодовитий оповідач, переважно на заснові етнографічній, іноді дуже скучний, а вдруге цікавий, не без теплого почуття до простого люду, але — повторяємо — громада забуде їх обох, як тільки перестануть писати, хоча серед сучасних письменників російських вони займають не остатнє місце. М и , українці, нічогісінько не втратимо, коли овсі поминемо обох, та не можемо сказати того ж про Решетнікова, не можемо гуртувати його з н и м и , як то робить д. Вільхівський. Навпаки, ми порадимо — хоч наша рада може видатись непатріотичною — українцям читати Решетнікова поряд з Левицьким, М и р н и м , Федьковичем та Франком, а переважно перед деякими іншими письменниками нашими, бо коли такі твори, як Решетніковські, можуть засталити в серці читача любов до рідного люду, призвичаїти думку писати про нього його ж власною мовою, себто, кажучи зокрема —українцеві писати про свій люд та край по-украшському, то такі перли, як наші «торбини реготу» або підхожі до них тільки компро-мітують українське письменство і в силі відіпхнути іншу людину від дальшої знайомості з україїпциною.

Мушу признатись, що на мене самого не раз робили таке вражіння деякі к н и ж к и українські. А тимчасом я плакав щирими слізьми, читаючи Решетнікова, з любов'ю притуляв до розворушеного серця «Пилу» та «Сисойка», думкою ж линув до рідного села, де конали та мучились, хоч трохи й на інший лад, такі ж самісінькі «Подлиповцы». То ж нехай вибачить д. Вільхівський за моє слівце на слівце. Трактувати нарівні всіх трьох письменників — т о річ суперечна дійсності і цілком безпідставна, а згірдний погляд на Решетнікова не має за себе жадних причинків. Недаром Тургенев в листі до Анненкова каже про Решетнікова: «Я его ценю высоко». Не цурайтесь свого, але й чужому поучайтесь, коли воно того гідне, — закінчимо ми розумним заповітом батька Тараса.

251

Микола Сумцов

ПАМЯТИ И. И. МАНЖУРЫ

[... ] В 1889 г. вышли в свет оригинальные стихотворения Манжуры, «Степови спивы та думы». В «Киевской старине» и в «Зоре» были неблагосклонные отзывы, с которыми я не могу согласиться. В настоящее время малорусской литерату­ры почти не существует и потому неудивительно, что совсем нет и литературной критики. Манжуре ставили в укор, осо­бенно в «Зоре», незнание малорусского языка, человеку, прожившему весь свой век среди народа, в живом общении с н и м , исходившему пешком Харьковскую и Екатеринослав-скую губернии, записавшему из народных уст тысячи песен и сотни сказок и пословиц. Кому же после этого и знать малорусский язык, если Манжура не знал его? Любопытно, что в то время, как в «Зоре» упрекали Манжуру в незнании малорусского языка, глубокий лингвист и общепризнанный знаток малорусского языка А. А. Потебня высоко ценил этнографические записи Манжуры именно за их точность и доброкачественность, и настолько высоко ценил его ориги­нальные стихотворения, что издал их за свой счет. Кроме чистоты языка, в стихотворениях Манжуры Потебню п р и ­влекала их оригинальность, отсутствие подражательности, искренность одушевления, разнообразие образов и, главное, их мужественный стиль, столь редкий и исключительный в мягкой, женственно-сентиментальной малорусской литера­туре.

Сборник стихотворений Манжуры заключает в себе 35 стихотворений лирических и 7 басен и анекдотов. Лири­ческие стихотворения можно распределить по трем разрядам: 1) автобиографические (16 № № ) , 2) крестьянские —бытовые или социально-экономические (12 № № ) и 3) разнородного содержания, неподходящие под первые две рубрики (8 № № ) .

Автобиографическими стихотворениями я считаю «Ма­ти», в котором метко очерчено важное значение материнской ласки для детей, «Весна», «Спомин», «По весне», NN (Сам не знаю), «Минуле», «Переспів» (Мені цвіла . . . ) , в которых выразились воспоминания автора о счастливых днях моло­дости, первое вступительное стихотворение «Не треба мені», в котором автор объясняет происхождение своих стихов и определяет общий характер своей поэзии (любов к людині), и в особенности «До товариша», «Пісня» (в личках в'язових), «Босяцька пісня», «Старий музика», «Бурлака», «Бурлакова

252

могила» и «Незвичайний». С наибольшей яркостью горемыч­ная доля И. И. Манжуры выразилась в стихотворениях «Не­звичайний» и «До товариша».

Все это глубоко искреннее и правдивое стихотворение проткано поэтическими узорами, частью вполне народными, частью лично субъективными, вполне оригинальными. Что может быть, напр. , лучше и проще заключительного срав­нения жизни горемыки с угасающим брошенным на дороге огнем. Чтобы понять всю трогательную прелесть этого обра­за, нужно представить себе в воображении «попасный облог», т. е. поросшие спорынем обочины широких дорог в ново­российских степях, и на этом просторе степей «забутый огонек». Такие сравнения вынашиваются долгим процессом художественного созерцания природы.

Социально-экономические стихотворения посвящены тому, что составляет в Малороссии «власть земли» — земле­делию и отчасти пчеловодству. В «хлиборобских» стихотво­рениях на первый план выступают заботы об урожае, картины засухи, опасений, недостач, вызванных недородом хлеба, картины живительного летнего дождя и губительного града. Таковы: «Дума», «На степу і у хаті», «З заробітків», «На добрій ниві», «Гряд», «Сон», «Розкіш-доля». Здесь выступают все «темні сірії люде», для которых хлеб — «святый», которые при хорошем урожае говорят «гарнеє житце помнож його Боже». Автор глубоко сочувствует трудящемуся сельскому люду, с ним он «радіє», когда дождь оросит истомленную засухой ниву, с н и м «турбуется», когда нива лежит «стомлена, спечена, пилом прибита»; этим доброжелательством внуше­ны два молитвенных стихотворения «3 охрестами» и «Стра­сти». Пчеловодству посвящены два прекрасных стихотво­рения «На пасіці» и «Бжоли». Автор говорит о пасеке, пасеч­нике и пчелках по основательному личному знакомству со всей обстановкой малороссийского пчеловодства.

К третьему разряду стихотворений разнородного характе­ра относится единственно большое и неудачное стихотво­рение баллада «Ренегат», затем «Нечесна», «Веснянка», «Не­хай», «Переспів» (Зіронька ясна), «Вранці» — прекрасная картина летнего утра ...

О «байках» не приходится много говорить. Это краткие стихотворные анекдоты, большею частью подслушанные у народа. Вещицы мелкие, но написаны бойко, сжатым и сильным языком.

Насущный кусок хлеба И. И. хотел обеспечить себе лите­ратурным трудом. В 1885 г. он начал было составлять книжки для народного чтения, что, понятно, не дало ему никакой материальной опоры, затем задумал заняться книгоношест-

253

вом, но это предложение не осуществилось. В 1885 г. И. И. под псевдонимом Ивана Калички издал переделку народной сказки «Як чорт шматочок хліба одслужував», а в 1886 г. переделку другой сказки «Лиха година». Прислав мне эти две сказки, И. И. таким образом оправдывал их фантастическо-юмористическое содержание: «Наблюдая за чтением народом различных «метеликів», я заметил, что симпатичные расска­зы, напр., Мордовцева «Дзвонарь» и «Саддатка», а также оповидання Марка Вовчка и другие подобные — н а в о д я т на настоящий народ п р и чтении чуть ли не сон. А между тем рассказы Стороженка и Квитки одушевляют слушателей, заставляют смеяться и увлекаться. Поэтому, как бы ни была хороша и гуманна тема, но скоро лишь она взята из прозы жизни — она не представляет для мужика никакого интереса и не оправдывает своего назначения, так как он пропускает ее решительно мимо ушей».

Литературный труд (писательство в газетах и корреспон­денции) не пошел в руку, и в 1891 г. И. И. писал мне: «Не везет мне этот литературный, так называемый, заработок. Отданное мне издание моих стихотворений взято за долг; газеты за корреспонденции не платят, малорусские творы не пропускаются, а за писание мужикам прошений земский начальник призывает к ответу».

В последние годы И. И. поместил в «Этногр. Обозр.» и «Киев. Стар.» несколько мелких этнографических заметок и продолжал свои записи из народных уст.

В 1891 г. И. И. писал мне: «Пишете Вы, чтобы я не бросал своих этнографич. записей; я их и не бросаю. Не знаю писал ли я Вам, что послал небольшой сборник, московскому обществу любителей антропологии и этнографии 1 , №№ более полусотни, да и теперь кое-что имею.

Кроме того, у меня имеется немалый сборник народной порнографии, совершенно к печати неудобной, но крайне остроумной, в которой главную соль составляет не похаб­щина, а остроумные положения и игра слов.

П р и разборе моего сборника сказок — обратили ли Вы внимание на крылатых коней и на трех или двух баб (не помню в какой именно сказке, у меня не осталось их и для себя), берегущих живущую воду и смотрящих «у в одно око». Ведь это, сколько помнится, приключение Персея, отправ­ляющегося за головой Горгоны и отнимающего у Парк, также смотрящих «у в одно око», сандалии, или, кажется, Геркулеса во время его похода за Гесперидскими яблоками.

'Манжура состоял членом этого общества.

254

Добытую порнографию я приведу в порядок и перешлю для Общества; может, что и пригодится, так как в ней могут, кажется, найтись темы из «Декамерона» и западных подоб­ного содержания анекдотов». — Сборник этот не был до­ставлен.

По сравнении своего сборника с трудами Чубинского, И. И. писал: «Что мне показалось у Чубинского странным — это обилие простых, так называемых улешных песен в его веснянках. Полагаю, что это какая-то ошибка или недосмотр. Веснянки по своим темам стоят особенно и тем общепесен­ных имеют крайне мало, да и то в своеобразной переделке, и не так как здесь — отдают чем-то уже пожившим, натер­певшимся и серьезным» [... ]

СНЫ Т. Г. ШЕВЧЕНКО

(К психологии художественного творчества)

Как океан объемлет шар земной, Земная жизнь кругом объята снами.

Тютчев.

В художественном творчестве сны играют немаловажную роль. П р и нервной впечатлительности поэтов, их чуткости, отзывчивости, таких характерных чертах их тонкой арти­стической организации, сны их отличаются некоторыми осо­бенностями, яркостью образов, интенсивностью впечатле­н и я . Много стихотворений порождено сновидениями. Выра­жения: «я видел сон», «снилось мне» и т. п., нужно понимать большей частью буквально. Стихотворения с таким призна­нием следует считать внушенными снами. Не подлежит со­мнению, что есть немало стихотворений точно такого же сонного происхождения; но без признания автора. Встреча­ется описание снов и в прозаических произведениях, в рома­нах, повестях, дневниках, письмах.

У каждого поэта, каждого писателя есть общая психология снохождения, полеты, быстрая смена картин и действий, и частная, субъективная авторская психология, в зависимости от личных впечатлений и настроений.

Шевченко, по-видимому, верил снам, искал объяснений в сонниках. В письме к Козачковскому 1853 г. находится одно любопытное место. Козачковский, потеряв ребенка, писал

255

Шевченку, какие перед тем были у него сны, а Т. Г. в ответном письме, утешая друга в его семейном горе, говорит: «Сны твои, которые ты видел в критические моменты твоей жизни, показывают нам что-то выше наших земных п о н я ­тий».

Т. Г. Шевченко часто говорит о своих снах, в дневнике, в письмах и в поэзии; у него также ярко выступает двойст­венная природа сна — общая и частная.

Первое по времени из известных в печати писем Шевчен­ко — письмо к Н. Г. Шевченку 1839 г. уже заключает в себе описание снов поэта во время пребывания в Петербурге: «каждую ночь только и вижу во сне, как тебя, Кереливку, родных и те бурьяны, в которых когда-то прятался, уходя из школы». Сны окрашены яркими воспоминаниями о далекой родине.

Повествования Шевченко о снах в дневнике относятся большей частью к концу пребывания его в ссылке; вполне естественно, что сны отражают в себе горестные его настро­ения, мысли о далекой родине, воспоминания о далеких дорогих друзьях.

18 июня 1857 г.: «долго лежал под вербою, слушал иволгу и, наконец, заснул. Видел во сне Межиричского Спаса, Дзвонковую Криницу, потом Выдубецкий монастырь, потом Петербург и свою милую Академию. С недавнего времени мне начали грезиться во сне знакомые, давно невиданные предметы... Сновидение имело на меня прекрасное влияние в продолжении всего дня»...

3 июля 1857 г.: «сегодня во сне видел я Лазаревского, будто он приехал за мною в укрепление, и, несмотря на мои доводы о невозможности мне оставить укрепление без пропуска, увез меня насильно. Вскоре очутились мы в каком-то русско-та­тарско-немецком городе, вроде Астрахани, и верблюды, и англизированные лошади, и фонтаны бьют, и кумыс прода­ют, и папиросная фабрика, и театр, наконец, вечер, ночь. Лазаревский скрылся; ищу его, спрашиваю и просыпаюсь. Проснувшись, я обрадовался, что это только сон и что я, слава Богу, не дезертир».

4 июля 1857 г.: «ночевал в огороде, в беседке. Под тихий шум дождя я сладко задремал и видел во сне покойника К. П. Брюллова и с н и м вместе товарища своего Михайлова, сначала в какой-то огромной галерее, в которой, кроме какого-то эскиза Гвидо Р е н и , ничего не было, и который Михайлов собирался копировать. Потом перешли в мастер­скую, что в портике; тут тоже ничего не было. Потом К. П. пригласил нас на ростбиф как это бывало во времена неза­бвенные. Но ударил гром, и я проснулся... Затворив окна и

256

двери беседки, я снова уснул и увидел в Москве М. С. Щ е п ­кина таким же свежим и бодрым, каким видел его в пос­ледний раз в 1845 г. Говорили о театре и о литературе; я ему заметил, почему он не продолжает свои «Записки Артиста», начало которых напечатано в 1 к н . «Современника» 1847 г.; на что он мне сказал, что жизнь его протекла так тихо, счастливо, что не о чем и писать. Я хотел что-то возразить; но мы очутились в Новопетровском укреплении и встре­тились с П. А. Кулишом, собирающим какие-то тонкие растения. Я, как хозяин, захлопотал об обеде, и пошел искать полевой спаржи, которой здесь и в помине нет. Но новый удар грома разбудил меня, и я уже не мог заснуть».

6 июля 1857 г.: «Видел во сне Академию Художеств. Михайлов показывал мне какую-то неоконченную копию и потом скрылся от меня вместе с копией. Из Академии я вышел на Большой проспект и, не доходя церкви Андрея Первозванного, встретился с семейством здешнего интендан­та. И от радости проснулся».

7 июля 1857 г.: «видел во сне Москву, не встретил никого знакомых и храма Спаса не видал. Был на Красной площади и Василия Блаженного не видел. Искал в Гостинном дворе ивановского полотна для рубах, и не нашел. Так и проснул­ся».

9 июля 1857 г.: «Грустно. В продолжение ночи не мог заснуть ... М е н я грызла самая свирепая тоска. На рассвете пошел к морю, выкупался и тут же на песке заснул. Видел во сне покойника Аркадия Родзянка в его Веселом Подоле близ Хорола. Показывал он мне свой затейливый сад, толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности; ругал наповал грязного циника Гоголя и в особенности немилосердно казнил «Мертвые души», потом попотчивал кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка. Разбудил меня мелкий тихий дождик».

По поводу этого сна Т. Г. замечает: «Говорят, о чем наяву думаешь, то и во сне пригрезится. Это не всегда так. Я, напр., Аркадия Родзянка видел всего один раз и то случайно в 1845 г. в его деревне Веселый Подол, и он мне в несколько часов надоел своей тупой эстетикой и грязнейшими стиха­ми.. . Я забыл даже, что виделся с этим сальным стихоплетом. Каприз природы. И «Оракул» сотника Чеганова едва ли объяснил загадку подобных сновидений. Пойду, однако ж, на всякий случай посмотрю в это зерцало сокровенных таинств натуры».

12 июля 1857 г.: «я сладко уснул и видел во сне Новгород-Северский (вероятно, вследствие недавнего чтения Алексея

17 - 8424 257

Однорога); по улице ездили пьяные монахи, и между ними очутился трезвый Артемовский».

17 июля 1857 г.: «видел во сне Кулиша, Костомарова и Артемовского, будто бы я встретил их в Лубнах, во время успенской ярмарки, Кулиша и Костомарова в обыкновенных, а Артемовского в каком-то театральном костюме, в этом наряде он представлялся на улице Петру Великому, а я тут же для Кулиша рисовал молодого слепого лирника в тироль­ском костюме».

19 июля 1857 г.: «на крыльях Морфея я перелетел в Орскую крепость и в какой-то татарской лачуге нашел М. Ла­заревского, Левицкого и еще каких-то земляков, играющих на скрипках и поющих малорусские песни. Я присоединил свой тенор к капелле, и мы пели стройно и согласно: «У степу могила з вітром говорила...»

Не кончивши этой песни, мы начали другую, именно Петруся, и я так громко пропел стихи: «Люблю, мамо, Петруся, Поговору боюся», что капелла замолчала, и я на последней ноте проснулся». Вскоре Т. Г. заснул снова и увидел во сне какой-то восточный город, усеянный мече­тями, и в нем в турецких костюмах «ренегата» Н. X. Писарева, безрукого Бибикова (киевского губернатора); они что-то говорили о киевском пашалыке. На лицо спящего Т. Г. прыгнула холодная лягушка, и он проснулся.

29 июля 1857 г. во сне сгруппировались дорогие поэту лица — М. Лазаревский, Артемовский, Кулиш; ходили они по Сенной площади среди деревьев.

3 сент. 1857 г.: «Во сне видел Орскую крепость и корпус­ного ефрейтора Обручева; я так испугался этого гнусного ефрейтора, что от страха проснулся, и долго не мог прийти в себя от этого возмутительного сновидения».

5 сент. 1857 г.: «Во сне видел церковь св. Анны в Вильне и в этой церкви молящуюся милую Дуню, чернобровую Гусиковскую».

15 сент. 1857 г. Т. Г. на пароходе приснилось «отвратитель­ное сновиденье», будто Дубельт со своими помощниками расспрашивал его, грозил пыткой, в заключение плюнул и назвал извергом рода человеческого.

В 1858 г. в феврале Т. Г. снилась несколько раз любимая им актриса Пиунова в виде черненькой слепой нищей, в малорусской белой свитке и красном очипке.

Эти многочисленные сновидения относятся главным

образом к одному 1857 г., так как пиуновские сновидения

1858 г. малочисленны и однообразны. П р и всей хроно­

логической ограниченности, сны эти интересны для психо-

258

логии художественного творчества вообще, поэтического творчества Шевченка в частности.

С общей психологической точки зрения сны Шевченка интересны по своей яркости. Поэт во сне гуляет по отдален­ным городам, Петербургу, Москве, Лубнам, беседует с друзь­я м и , чаще всего с Мих. Лазаревским, Кулишем, Артемов-ским, слушает музыку и пение, мало того, сам поет, да подчас так громко, что просыпается. Сон, однако, остается сном, с разными дефектами памяти и сознания, с «безалаберщиной», как в одном месте говорит Т. Г.: Красная площадь без Василия Блаженного, киевский генерал Бибиков в турецкой чалме, Артемовский представляется на улице Петру Вели­кому. Поэт в ссылке находил в снах утешение; он пере­носился по волшебному мановению Морфея на далекую дорогую родину, в круг близких сердцу людей, пел с ними родные любимые песни. Правда, бывали и «отвратительные сновидения», с участием Дубельта, н о , по-видимому, редко. Частые сны 1857 г., можно думать, в значительной степени были обусловлены страстным ожиданием близкого освобож­дения.

Выражение Тургенева в письме к Виардо, что жизнь подобна сну, находит большое оправдание в творчестве м н о ­гих поэтов, в особенности в творчестве Шевченка. Некото­рые стихотворения у Шевченка, Надсона, Пушкина, А. Тол­стого написаны под влиянием сновидений, иногда пред­ставляют простой пересказ снов в художественной форме, в прозаической, к а к у Тургенева, Короленка, или в стихотвор­н о й , как у Надсона, Шевченка.

Шевченко, подобно Пушкину, был глубоко правдив и честен в своем творчестве. Он говорит: «Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою».

Лица, близко знавшие поэта, подтверждают это свиде­тельство. Так, Недоборовский, хорошо знавший поэта в последние годы его жизни, в своих о нем воспоминаниях, напечатанных в «Киевской старине», говорит: «Смело можно утверждать, что Т. Г. в жизни не проронил слова лжи; до такой степени последняя находилась в противоречии со всей его натурой».

П р и такой искренности и правдивости поэта, можно быть уверенным, что и все его стихотворения, озаглавленные «Сон», были действительно порождены его сновидениями, и везде, где в его стихах говорится «мне снилось», действитель­но так и было, т. е. поэтический сюжет служит отражением сна.

Среди вошедших в «Кобзарь» «Снов», как отдельных

стихотворений, наиболее крупным по величине и злополуч-1 7 » 259

ным в цензурном отношении, представляется «Сон» (У вся­кого своя доля), написанный в Петербурге в 1844 г., за три года до ссылки.

Т а к к а к у Шевченка, к а к видно из его «Дневника», бывали сны, так сказать, политического характера, напр., снился Петр Великий, то нет ничего особенного в том, что стихо­творение «У всякого своя доля» представляет пересказ сна и вполне отвечает своему заглавию. Это не литературная фор­ма, придуманная автором с задней целью, не преднамерен­н ы й памфлет, рассчитанный на внимание толпы, а повест­вование о сне, написанное с свойственным сну преувели­чением и с откровенностью неосторожного поэта, человека прямого, по свойственной всем поэтам черте, сильно подчи­нявшегося известному образу, всплывшему в уме наяву или во сне, носится поэт тогда с назойливой мыслью, мучается, пока не отрешится от нее в форме художественного изло­жения — в слове, стихах, красках или звуках. На самом построении и на содержании стихотворения «У всякого своя доля» лежит печать сонного его происхождения, и, мало того, по признанию самого автора, написанного в хмелю:

Оттак, ідучи п о п і д т и н н ю З бенкету п ' я н и й у ночі, Я міркував собі йдучи, П о к и доплентав до хатини... Отож і ліг я спати, А вже підпилий, як засне, То хоч коти гармати ...

В таком «підпилом» сонном состоянии приснился Сон — «напричуд дивний», а что это был сон, а не политическое обдуманное произведение, ясно далее видно из слов поэта: «лечу, прощаюся з землею»... «лечу, дивлюся, світає»... «ізнов лечу понад землею»... Полет — самая обычная форма тре­вожного сна. Условиями хмеля и сна объясняются грубые образы и выражения, о чем Т. Г. впоследствии сожалел и за что он претерпел в жизни много горя и лишений. У Т. Г. есть несколько стихотворений, возникших, по признанию прав­дивого и искреннего поэта, в «підпилом» состоянии или во время сна. «Сон» 1844 г. такого підпило-сонного происхож­дения.

Не совсем благополучен «Сон» 1847 г., написанный в первый год ссылки. Несомненно, содержание дано сном, как показывает самое заглавие стихотворения; в конце его сказа­н о : «отакий-то на чужині сон мені приснився». Из стихотво­рения видно, что поэту приснились дорогие места его ро­дины, днепровские горы, старый Переяслав, Воблая могила,

260

Трахтемиров; все это ему снилось в чудной летней обстанов­ке, при заходе солнца.

Совершенно безобидное третье стихотворение под за­главием «Сон» 1858 г., гуманная картина крепостной матери крестьянки, ласкающей в поле на жатве своего грудного ребенка и мечтающей о том, как сын ее будет вольным, светлая мечта, сбывшаяся через три года, с освобождением крестьян в 1861 г.

Тремя стихотворениями этими не ограничивается число произведений Т. Г., написанных под влиянием сновидений или с мотивом сновидения.

В поэме «Видьма» 1847 г. описывается сон девушек, что паны отрезывали им косы, купали в дегте, меняли на собак, причем сами п а н ы изображены с рогами и хвостами; вообще, весь стих этот носит на себе отпечаток сочинительства; создан он очевидно наяву и преднамеренно для осуждения ненавистного автору панства.

В поэме «Марьяна» 1848 г. находится более удачное описание сна Марьяны: днем взошел месяц, звезды падали в море; вероятно, что-либо подобное снилось когда-нибудь самому автору.

В стихотворении «Буває, в неволі іноді згадаю» 1850 г. описано сновидение, бывшее в молодые годы: из раскрытой могилы — кургана вышел казак, взял пастушка на руки и понес его к могиле, в которой мальчик увидел тела казаков. Рассказ носит явные следы действительного сна: «пасу я ягнята, а я ще малий дивлюся»... Хотя стихотворение это написано в 1850 г., но внушено оно воспоминанием о давнем детском сновидении.

Вероятно, под влиянием сновидения написано небольшое прекрасное по форме и гуманное по вступлению стихотво­рение «Сестрі» 1859 г.; приснилась поэту хата над Днепром, садик и в саду его сестра.

В 1860 г. незадолго до кончины поэт в виде сна нарисовал ту семейную жизнь, которую он желал устроить себе: домик в две комнаты, при нем садик, как уголок рая, в доме молодая жена, детки.

Хотя психология художественного творчества в последние годы стала предметом серьезного изучения и, с легкой и опытной руки Потебни и Веселовского, вызвала много иссле­дований (Овсянико-Куликовского, Горнфельда, Ланшина, Франка, Харциева, Евлахова и др.), остается еще много простора для этой важной стороны научной деятельности, возникает потребность в детальном и в сравнительном изу­чении отдельных явлений, отдельных писателей; в том числе даже такое, на первый взгляд, ничтожное и капризное явление,

261

как сновидение, требует внимания п р и установке литератур­но-критических суждений и оценок, причем может быть полезным в пределах индивидуального изучения, или, по накоплении материала, сравнительного изучения, с привле­чением широкого литературного материала, русского и за­падно-европейского. В художественной деятельности многих западных писателей также обнаруживается проявление худо­жественного творчества во сне. Так, Вольтер во сне задумал одну из песен «Генриады»; Лафонтен из сновидения взял сюжет для басни «Два голубя»; Вагнеру приснилась увертюра «Золото Рейна».

Олена Пчілка

ТВОРИ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Сю книжку випустило видавництво «Вік», під редакцією, з переднім словом та примітками Сергія Єфремова, з п о р ­третом автора, ілюстраціями В. Корнієнка, заставками І. Бу­рачка, знімками з колишнього будинку І. Котляревського, з його могили, з пам'ятника його в Полтаві й з тих горельєфів, що на пам'ятнику, роботи Позена.

Додано теж пояснення слів, уживаних Котляревським, тепер мало зрозумілих.

Текст всього писання Котляревського пильно провірено, вказано й одміни, по різних інших виданнях. Одно слово, видавництво «Вік» додало до видання творів Котляревського найбільшої уваги й пильности; а коли воно при тім оздобило видання цікавим і гарним малюванням, то книжка придбала ще більшої ціни й приваби.

Не зовсім загожує нас тільки передмова, що мала служити ключем до творів Котляревського. Од видавництва «Вік» можна б сподіватися більшого. Передмова, — коли вже її додано п р и такому пильному виданню, — повинна б бути і ширшою, і більше схожою на історично-літературний вислід, чи розвідку, ніж ми те бачимо тепер. Передмова С. Єфремова більше скидається на «ювілейну промову», ніж на таку перед­мову, про яку ми говоримо.

Твори Котляревського, безперечно, мають величезну вагу для нашої письменности, для нашого українського розвитку; але власне через те, що вони займають таке місце, слід було в передмові при такім поважнім виданню — спинитися

262

більше на історично-літературному походінню й значінню творів Котляревського.

Передмова з сього поводу спиняється на зв'язку писання Котляревського з літературною спадщиною пори минулої.

Отже передмова спогадує про «коріння» Котляревського в нашому культурно-письменному минулому і теж признає безперечною, певною ту думку, що «коріння» творів Котля­ревського знаходиться в тій письмацько-школьній течії, що ширилась через «мандрованих дяків», «дяків-пиворізів». Думка ц я , дійсно, стала «трюізмом», — словом уживаним як щось зовсім уже певне, словом навіть набридлим, зволо­ченим, — хоч не доказаним.

Із схоластичного письмацтва, з «віршової» літератури на Вкраїні, — виводять і думи, і інші наші пісні народні, і Котл-го, й Гоголя — (проф. Перетц і інші). За думкою П. Житецького, кинутою однак з обережними побічними увагами, — його менше талановиті, менш досвідчені, менш тактовні наслідовці пішли осліп і довели свої «безапеляційні» твердження до таких непевних висновків, що вже слід, на­впаки, наново переглянути ту «істину» про велику чинність «дяківської» літературщини на народню пісенну творчість і на творчість наших починальців.

Признаючи ту думку, той «трюізм», передмова до творів Котляревського хоче все ж поставити його яко «соціального реформатора», «що дає почин і напрям цілій новій течії в громадському житті». «Твори К-го, каже передмова, не саму тільки літературну ціну мали, а зробились фактором гро­мадської ваги, стали зерном, з якого однаково росте і літе­ратура українська, і громадський рух на Україні, як певний комплекс ідей, що кладуть свою познаку на цілій націо­нальній справі». — Сі слова здаються нам значним прибіль­ш е н н я м ваги Котляревського. А вже ж би досить сказати те, що твори Котляревського були першою книжкою, свідомо написаною — народньою українською мовою. З сього пог­ляду — Котляревський таки ж остається, дійсно, батьком української літератури, — «ему же достоїть честь і похва-леніє». На нашу думку, не вважаючи на всю ту догану, що склав Куліш, в «Основі», Котляревському, — зостаються до сеї пори найвірнідшми слова Кулішеві, що Котляревський був «одинь из тех украинцев, которые прямо или косвенно повели насъ еще с того времени к ньшъшнему нашему самосознанію». Повели именно перше всього — «словом єдиним», мовляв Шевченко. Очарувала перше всього сама тая, доказана Котляревським, можливість уживання нашого народнього слова в літературі. Робити ж із Котляревського «соціального реформатора», проповідача політичної націо-

263

нально-громадської свідомості — с е прибільшення і прибіль­ш е н н я зовсім не потрібне, бо і без його Котляревський стоїть високо.

Вибірання з «перелицьованої Енеїди» та Наталки П о л ­тавки прикладів великої свідомості національної, політичної, громадської та протикласової й проти бюрократичної про­повіді, буде завжди — вискіпуванням, бо по самому замислу твори сі не мали і не могли мати наміру ширити ні ту свідомість, ні ту проповідь.

Щодо невеликої висоти в Котляревського самосвідомости національно-політичної досить згадати віршик під кінець «Наталки-Полт»: «Ворскло річка невеличка ...» Та й «Оду Куракіну» у всякім разі не можна назвать «антибюрокра­тичною» проповідею! Сі зразки показують, що й передова Україна була вже за часу К-го значно «приспана ...»

Тут варто пригадати, що й перші пісні «Енеїди» К-го уявилися в світ помимо його відому, — були видані іншою людиною (Парпурою), після того, як вони дуже довго ходили в рукописові, — і ще хто зна, чи побачили б вони світ, коли б Парпура не «схопив» та не видав їх — «для любителей малороссійского слова». Розкидано по «Енеїді» сатиричні малюнки, з докором насильству і всякій брехні, є уривчасті стрічки з тихим жалем про минулі часи козацькі — але це все ж таки тільки невеличкі уривки, що треба їх виловлювать в зовсім іншім матеріалі.

Отже вважаємо помилкою, або у всякім разі натягом — ставити приємні нам уривки настільки на переді, що за ними вже не видно більш нічого. А однак твори Котляревського єсть дуже розмаїтний літературний пам'ятник — і коли вже видавати їх так «бібліографично», як видав «Вік», то слід би дати й більше історично-літературних вказівок, а то й філо­логічних, — п р о мову в творах Котляревського. Видавництво говорить, що не мало на меті давати науковий вислід; але ж передмова спиняється сливе виключно на елементі публі­цистичному, — надавши ж йому найбільшої ваги, показала Котляревського лише з одного боку.

З н я в ш и , найкоротше, річ про «коріння» Котляревського, спогадавши про той «трюізм», що Котляревський «міцним корінням держиться ввесь у минулому», передмова дає свій присуд у сих трьох словах: «Все це правда». Занадто коротко!., і занадто певно сказано, — мовляв, категорично. Тим часом звернувши увагу на мову творів Котляревського, не всякий може сказати, що «се правда», бо побачить велике намагання авторове писать именно народньою, сказать би навіть прос-тонародньою мовою, а не «письманькою», і через те вірші «Енеїди», по складу мови, — я к небо від землі відрізняються від давнішого «бакалярського» віршування — з його «дяків-264

ськими» славянизмами та всякими мертвими незграбно-стями. На нашу думку, стиль старої бакалярської вірші — при Котляревському оджив уже свій час; може ще «доживав» своє між дяками «пиворізами», але в тому літературному крузі, що до його належав Котляревський, стиль той уже втратив свою принаду: круг К-го черпав уже з течії нової російської літератури, з письменности — з променем на­родництва, що свінув уже з Західної Європи в російську літературу, а звідти й на Вкраїну. — Що «віршевой»^ склад стратив уже всяку повагу в околі Котляревського найясніш можна побачити з сього: дяківську мову К-ий надав у своїх творах тому діячеві, котрого хотів висміяти, — Финтикові (а до якої міри й Возному).

Яка страшенна різнація в мові й складі: «Еней був парубок моторний» — і отся мова Финтикова:

«Тобою восхищенный, Признаюсь пред тобой, Что быв тобой прельщенный, Не властвую собой ...»

Лише для сміху надає Котляревський і Возному подібний же спів:

От юних літ не знав я любови, Не ощущал возженія в крові і т. д.

Ось яке місце дає К-ий старому «дяківському» стилеві. Навіщо ж тягти його самого назад, до старої «вірші»?

Так само здається нам хибною думка автора передмови, що твори Котляревського мають великий зв'язок з творами й проповідею Сковороди. На сьому зв'язку С Є-в спиняється дуже просторо й намагається довести той зв'язок порівнян­н я м , — виписками з писання обох письменників. Однак ті порівняння здаються нам занадто великим натягом; досить сказати хоч би се: в «Наталці-Полтавці», при веселому кінці п ' є с и , діячі співають:

«Нехай злії одні плачуть, Бо не добре замишляють, А полтавці добре скачуть І на зло другим гуляють».

Отже передмова, для зближення обох письменників п о ­рівнює отеє місце з словами якогось листа, писаного Сково­родою: «облещимся въ одежду новыя нетлънныя надежды, въ утробу братолюбія! Тогда намъ вся тварь просвътится; весь мірь взыграеть і возскачеть». Правда, і там, і там є слова одного кореня: «скачуть» (Полтавці) і «возскачеть» (весь мірь), але ж ... чи на сьому можна що-небудь доводити? Схотівши ж порівняти ширше, не окромі слова, а самі постаті

265

обох муз, - - музи Сковороди й музи Котляревського, — спогадаймо, як К-ий сам сказав, що не хоче, щоб його муза була стара, та сварлива:

«Я музу кличу не такую, Веселу, гарну, молодую!..»

І, дійсно, такою й була муза Котляревського, — дуже далекою від аскетичної, суворої моралистки, «пісної» музи Сковороди! (Муза Котляревського таки добре любила «ско­роминку»!).

Далеко очевидніше зв'язок творів Котляревського з су­часними йому творами літератури російської, — на се єсть просто-таки документальні докази: сам К-ий спогадує (в розмові Миколи з Виборним про театр) за комедію Шаховсь-кого. «Передмова» лише спогадує се ім'я, черкається об його. Тим часом, може багато кому було б до речі довідатися з передмови до творів Котляревського, про якого то саме автора-москаля говориться в «Натальці». П'єса Шаховського була відгуком народницької течії (що в російську літературу приплила з Європи), і має дуже схожий зміст з «Наталкою». Котляревський написав свою комедію безмірно краще, —але і про се можна було довести. Читачам те все було б цікаво.

Так само передмова лише черкається об ім'я Осипова; а теж можна було б сказати, що були отакі й такі переробки Енеїди до Котляревського (між ними й перелицьована мос­ковська «Енеїда» Осипова), та й доказати, як безмірно краще сповнив своє завдання Котляревський. Спогад же самого імени Осипова нічого не говорить тому, хто знає про його, а ще менше —тому, хто зовсім не чув про Осипова нічого...

Нічогісінько не сказано в Передмові про мову творів Котляревського. А річ ся, особливо при пильному, повному виданню, була б дуже й дуже доречі. Особливо тепер, при наших пошукуваннях, та ваганнях щодо літературної нашої мови. — Серед лексичного й синтаксичного матеріалу в творах Котляревського таки слід би розібратися. Твори ті сяють, бризкають яскравим водограєм чисто народної мови і через те так багато чого можуть навчити теперішнього письменника: але разом з тим має на собі мова Котляревсь­кого вже й деякий лихий слід того часу, коли писав Котля­ревський, — бувши вже під великим впливом літературної мови московської: коли для рими, або для чого іншого приходилось ужити слово чи форму не властиву нашій на­родній мові, Котляревський уживав і те. Через се знаходимо у його: «негодяй», «волною», «увічча», «жметь», «дорожче милой», «своей», «по білому єсть кілька світу» і багато іншого такого.

266

Коли б це все було роз'яснено й показано, то не було б того, що тепер іноді кажеш кому — «не слід писати «тобой», «своей дорогой», — а на се маєш відповідь: «а в Котляревсь­кого ж єсть так». Єсть то воно єсть, та слід знати, що воно таке ...

Отакі уваги прийшли нам на думку з поводу виданих «Віком» творів Котляревського. Сі уваги однак не міняють нашої загальної думки, що видання — прехороше, дуже повне, дуже добре допильноване, прегарно оздоблене. Таке видання просто таки необхідно мати всякому українцеві в себе. Се ж наша «перша книжка», се чудовий збір пам'яток нашого старого життя, нашого першого проблиску в літе­ратурі — уваги, любови до нашого народу, до нашого україн­ського слова!

Видавництву «Вік» велика честь, що воно видало сю книжку і видало так гарно.

Т. ШЕВЧЕНКО Й УКРАЇНСЬКІ ПОЕТИ З НАРОДА

Минає півстоліття зо дня смерті Кобзаревої, а слава його не меркне; можна сказати, що вона все ширшає. Відомості про його, — ч и скажемо, взаємини з н и м , —ідуть все глибше. Остатніми роками «Кобзаря» видано вже десятки тисяч п р и ­мірників. Хто купує їх? На жаль, ми не можемо сказать, що маємо десятки тисяч українців з інтелігенції!.. Отже купує «Кобзаря» — вже народ.

Той народ наш єднається душею з Шевченком, бо в «Кобзареві» знаходить так багато свого, — там немовби все те, що прагнув би висловити сам народ. В творах Шевчен-кових знаходить він свою мову, найпростішу, найближчу до народнього серця, знаходить свою природу, лани, поля, бла­китні гори, гаї, діброви, могутній Дніпро й дзвінкі джерела, гнучку тополю, червону калину; в «Кобзарі» народ знаходить своїх людей, себе самого; там побачив він свої жалі, свої муки кріпацькі, свою минувшину криваву козацьку. І не тільки тихий жаль був у тім кобзаревім оповіданню про минуле, було там те, що інтелігент назива призирливим словом «шовінізм». Так, це шовінізм, оті запальні поклики в «Гайдамаках». Мені не треба проказувать тут уривків з сієї поеми, — вона вся, з своїм змістом і висловом, єсть один вибух гарячої крові з серця, немов з серця самого народа, що вміє терпіти, але гайдамаччина була тією добою, коли образа за вікову кривду

267

порвала народний терпець — і страшна хвиля розлилась тоді кругом.

Народ не знає слова шовінізм, — він просто зрозумів поему свого поета, так само й тепер розуміє його щиру розповідь про те, що було, розуміє рідний гомін правди. Бо кріпакові Тарасові, близькому козацькому нащадкові — ближче, більше ніж кому, були зрозумілі болі народні.

В «Кобзареві» ж знаходить народ не тільки гомін образи, помсти, — бачить він там і кладку згоди, що хотів покласти його поет, кличучи «брата ляха» й інших «братів» до пра­вдивого полагоження вікової кривди. І лагідна думка — теж близька нашому людові.

В «Кобзареві» не самий одчай, — там зерна й надії, віри. Коли ми візьмем релігійну віру, то й тут побачимо становище, близьке до того, що єсть і в душі народній: тут і дитяча, найтепліша віра, та, що прийшла з молитвою, проказуваною ще дитячими устами, слідом за старшими; разом з тим тут і початки розбірливої думки, такої як живе в народних кругах, коли думка шукає нових шляхів.

Отже не дивно, що народ найбільше привертається до поета Шевченка, бо це -— він сам, український народ, вті­лений в його постаті. І ми бачимо, що люде неграмотні складають про його легенди, вірять, що він досі живе й шукає добра для свого народу; люде, що вміють читать, виучують напам'ять Шевченкові твори; люди, що вміють писать, — пишуть самі, наслідуючи Кобзареві.

У нас може занадто призирливо споглядають на тих починальців-поетів з народа. їх звуть писаками, віршомазами й іншими призирливими іменами. А тим часом вони заслу-гують на більшу увагу.

Так, вони часто лише «переспівують» Шевченка; про їх можна думати, що сотні їх згинуть з своїми поетичними спробами, не ставши навіть середніми поетами, але ... в тих селянських пробах сливе завжди така велика драма!

Мій редакторський обов'язок судив мені нагоду пізнатися досить з тими селянськими українськими творами, пізнатися й особисто з великим числом самих авторів, тих наших поетів з народа. Я не скажу, щоб вони усі були талановиті, але мене завжди вражає та іскра божа, іскра українського вогню, що я бачу запаленою в їх серці, під великим шаром попелу, — тієї великої темноти, занедбаности, забистости нашого народу. І завжди прокидається думка: — як жаль, що сим людям нема освіти, нема поради! Адже й сам Т. Шевченко, — при його великому природньому талані, — чи був би він тим, чим він став, коли б зоставсь «козачком», коли б доля не судила йому зустрітися з тямущими людьми, що просвітили його, що в їх околі пізнав він і освіту і письменницький хист?

268

Ті поети, що приходять до наших редакцій з своїми віршованими зшиточками, не мають нічого, опріч іскорки в серці. І ту іскорку запалив у їх Кобзарь. Коли ви спитаєте такого поета, чи він що-небудь читав, — можете бути певні, що він скаже: читав Шевченка.

Я б дуже хотіла, щоб хтось почув слова одного автора-селянина, вже не молодого, що недавно був у мене, з черниг. села. Він живе в остерськім повіті, сливе проти самого Києва, і — лише недавно пізнався з Кобзарем: «Подумайте тільки, — говорив він, — я до сього Різдва не знав про Кобзаря! Як я жив на світі?... Боже мій, як він писав, отой чоловік! Се — Кобзарь, правда!»

Багато є й таких наших людей, що довідалися про Ш е в ­ченка лише на далекій чужині. Всім звісно, що хвиля остатніх часів викинула в північні краї та в сібірські нетри, багато наших людей не тільки з інтелігенції; навпаки, більша ча­стина тих людей, що там опинились, ледві грамотні, або й зовсім не грамотні. Чого і як вони туди попали, про це розкаже історія. Де і як пізналися вони з «Кобзарем» — не звісно. Але -— полтавський селянин, торік, у кінці лютого, з Сібірі, з Наримського краю писав:

Писав до живих ти, писав і до мертвих, До ненародженних вдавався, ' Усім, в кого єсть божа іскра у серці, Усім заповіт твій зостався.

Ратуй мене, батьку, отут на чужині, Ратуй свого скорбного сина, Спасай від одчаю і тяжкої туги, М о я ти порадо єдина!

Ось чим є для сих поетів Шевченко. Ось чим є він для всього народу нашого. Дай боже, щоб кожний діяч на нашій словесній ниві — зостався таким близьким до душі народ-ньої, як був Т. Шевченко.

Агатангел Кримський

«В ПОТІ ЧОЛА»

Образки з життя робучого люду. Написав Іван Франко. Львів, 1890. XVI+320 стор. 8°. Піна 1 злр 50 к р .

Не можна не порадуватися, що Франко напоумився ви­дати оці оповідання, котрі досі було надруковано врозкидку

269

— чи окремими книжечками, чи по часописах, — через що вони не могли звернути на себе належної уваги. Тим часом ці оповістки зовсім не те, що останні утвори Франка — у с я к і Граби та Трацькі, які могли би здаться хіба для довшого роману, але окремо зовсім не цікаві: повістки «В поті чола» варті великого пошановку, бо задумані глибоко, порушують важкі, пекучі питання. Хоч це й одрубні оповідання, але вони всі мають тісний зв'язок між собою, власне ідеєю, і вкупі виразно обмальовують змагання автора. Звісно нам, що він соціаліст, але в цій книжці громадівським химерам місця одведено мало; під загалом висловлених думок сміливо під­пишеться кожна чесна людина, бо Франко виступає тутечки проти того, що дійсно гнобить усіх; промовляє в користь «принижених і ображених», будь старих, будь малих. В до­кладну оцінку цієї книги я не вдаватимуся, бо це одібрало б дуже багато часу, а так зазначу дещо.

Кілька оповідань односиться до долі дітей, до їх вихован­н я , їх становища — питання, котре і в більш просвічених народів не зовсім порішене як слід і становить болюче місце: всі ми забуваємо, що діти такі самі рівноправні люди, як і дорослі; що людська кривда, а надто сваволя батьківська, вчительська, глибоко зачіпляє дитину і дає якнашшадливіший вплив. Дитині що-небудь заборонили, не позволяюсь чогось робити — вона хоче розправляти, вимага доказів, а в батьків (навіть світлих) один одвіт: «Так треба», «Так я хочу» або: «Не смій мислити самостійно! Роби і мисли, як я і люди». П о ­дивімось, напр., на цього франківського М и р о н а . Почав він рахувати і б'є дубчиком об землю — старий Рябина його лає: «Не смій бити, бо земля наша мама». Вже ж бо старий певно що не вірить своїм словам, але каже, аби дати яку сувору хлопчакові. Та й ще посилає натомість «Отченаша» читати! Зробив Мирон якеєсь одкриття фізіологічне —з його сміються і лають. Спитає: «За що? Чому ж не так, як я кажу?» — відповіді нема ( бо батьки самі не знають, що одвітити) або єсть єдина: «Не загадуйся такими питаннями, бо це гріх, бог не велить». Добре поняття буде в дитини й про бога! Та ще Мирон знаходиться в розмірно сприяючих обставинах, а от подивітесь на Степана Леськового або на Галая («Л е с и-ш и н а ч е л я д ь » ) : тому бідоласі одібрали усяку свободу, убивали, убивали, аж поки геть не приголомшили. Коли ж не забила тямку дитини хатня обстанова, то ще зостається школа, котра так сильно заохочує дітей до науки, що в них являється огида, обридження до неї. «Всі вони під час того шкільного року заодно робили собі блискучі надії, як то буде гарно, як вони увільняться від щоденних різок, позаушників, штурханців, пац та попідволосників і як покажуться знову у

270

повнім блиску своєї поваги на пасовищі» (crop. 40). Биття, биття — конечна педагогічна умова (часом чиниться воно над школярами — п о приказу вчителя —руками товаришів!). Шкода тільки, що Франко не гурт порушує тему безмежного панування батьків і вихователів над дітьми в і н т е л і г е н -ц і ї , в світлій громаді, а тема дуже добра! Але і в тому, що він намалював, є доволі над чим подумать. Читаєш у Франка про становище в менше освіченій верстві, а знехотя повста­ють в голові усякі любості нашого гімназіального виховання. Різок, правда, уживається педагогами в наших гімназіях мало (тільки з волі батьків), зате там є ще гірша, ще тонша м о р а л ь н а мука, бо скрізь, скрізь заходи знищення само­стійної мислі. Мале дитя (от, напр., з-поміж таких, які вчаться у Валька) не може в сильнім ступені чути гніту над думкою, а підросла гімназіальна молодіж відчуває цеє ой як добре! Не знаю, які гімназії галицькі (певне, що кращі за наші, бо дух конституції, волі мусить навіть непомітно переймати всі галузі життя), але в наших кожен покуштує, яково-то солодко буває виявити своєрідну думку, своє «чом і нащо?», виявити найдрібніший знак самостійності. «Як ми кажемо, так воно й треба! Мовчать і слухатись!» — гукають на «резонера», та потім ще й обурюються, коли він не має довір'я до своїх вихователів! До гімназії приймають вони дитину ще здорову, а випускають молодика напівзнівеченого, напівперековер-каного. Скільки мусить одтерпіти бідолашний хлопчина! Да­лебі, б'ючийся кулаками та різками сільський вчитель — і щ е симпатична особа в порівнянні з «просвіченим педагогом», котрий силується переробити думку ученика на свій штаб.

Впрочім, ції світлі педагоги не цураються й грубішої, менше тонкої муки учеників. От учитель Степана Леськового («О л і в є ц ь») набив його за те, що він не мав олівця: наші просвічені директори садовлять гімназиста в карцер по 4 години за те, що він на лекції замість слухати — щось мазав у зошиті, або за те, що почав на лекції застругувати олівця не маленьким, а столовим ножем (я наводжу правдиві, дійсні факти). Грубий, невчений Валько («Schon Schreiben») зну­щається і б'є жидка за теє, що він жид; в нас просвічений «смотритель городскаго училища» (скінчивший щонайменше гімназію) навмисне назначує день писемних іспитів у суботу, аби змусити й жидків писати; коли вони не захотіли «грі­шити» в той день, їм усім одложено екзамени аж на після канікул. В нас ученики-християни можуть силоміць годувати товаришів-жидів салом, а такий-о смотритель зо сміхом рішає: «Якщо ти од сала вмреш, то вони підуть у Сибір ...»

Сваволя, тиранія над особистістю, над мислю ученика — ото уся система виховання в школах усякого сорту в нас в

271

Росії, а п о ч а с т и дещо подібне мусить бути й у Галичині. Які ж наслідки будуть з нашого виховання? Одвідити дуже неважко. Може статися, що дитину заб'ють-затуркають, поз­бавлять її всякої своєї волі, вироблять з хлопця якогось автомата, котрий у житті буде спосібний вчинити яку підлоту по приказу старшого. А може зробитися й такечки: бачачи з боку учителів цілковиту зневагу його особистості, страшенну фальш і запинання себе в величаву мантію, дотепніший ученик ( або син) не одчує нічого іншого, опроче невимовної погорди до цих фарисеїв-тиранів, перестане довіряти жодні-сінькому слову їх. їх вчинки стануться «насінням обурення, погорди і вічної вражди проти усякого неволення та тиран­ства», — каже Франко (стор. 61). Ще далі молодик обтрушує з себе усе, що тільки йшло од наставників, не дивлячись, чи було там, може, що й добрее; почне проповідувати проти усього, чому вони вчили (як, напр., це ми бачили в Вольтері); буде поміхою на світі і собі, і другим. Про Мирона Франко каже: «Стане Мирон гарячим проповідником правд науки, забажає перевести їх в життя, понесе їх між темних і поги-баючих ... Ну, і незавидна його доля! Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми...» і т. п. (стор. 35). Переложити «правди науки» тощо на звичайну мову: стане соціалістом або й яким-небудь ультра-соціалістом з його химерами, — будь я к и м и благородними, так химерами ж. І вихователі та батьки дивуватимуться, що з дітей вийшли нігілісти, соціалісти і др.-істи. Та не тямитимуть наші педагоги, що вони ж самі виною того, що діти їх одсахнулися; не зрозуміють вони, що в соціалізмі побіч його хиб є жива струя, яку вони виключили од себе і яка саме й вабить до себе молодіж...

Читаючи оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Schon Schreiben» і «Олівець», незнарошне пригадуєш Помяловського. Навряд чи я помилюсь, сказавши, що П о -мяловський має дійсно вплив на Франка: многі місця нашого знаменитого письмовця достоту такі, як в «Очерках бурсы», а «Малий Мирон» нагадує «Вукола». Тільки ж Помяловський пише з більшим талантом і виразніш; особа його Вукола не має в собі тих помилок психологічних, що Мирон Франка. Вукол товче квіти задля видобутку парфумів, сіє в землю гроші «на ріст», роздумує, як-то йде годинник, як корова дає молоко, — все це питання, які природно властиві дитині. Чималенький Мирон, «чудово розумна дитина», задумується, чим людина бачить. Адже ж дитина, стільки разів на день заплющуючи очі, певно, ще в сповиточку взнає, що вона бачить очима. Так само, мовляв, «професорські» досвіди з ушима й ротом здалися б своїми прийомами скоріше якому

272

вченому природознавцеві, ніж дитині. Опроче того, ще біль­ше спільності, ніж із Вуколом, має Мирон із Васильком (в оповіданні Марковички «Два сини»). В особі Мирона узято всі черти, дані Марком Вовчком, та прибавлено ще другі.

В «Лесишиній челяді», одному з найкращих оповідань Франкового збірника, ми бачимо нещасливу долю дівчини-сиротини, одданої за першого стрічного. Тут Франко п о ­рушує жіноче питання лиш ізлегка, а вже рішуче обстає за правами ж е н щ и н и в своїй гарній повісті «М а н і п у л я н т -к a» ( N B . Ця повістка, опроче, що важна ідеєю і талановитою психологією Целіни, одзначається ще й великою займаю-чістю ходу дії). Тут порушено і ршність женщини із мужчи­ною, і відносини її до мужчини, представлено той глиб геройства, на яке спосібна слабка жінка чи дшчина. Запевне Франко узнає за неодмінну річ жіночу освіту, боронить од нападів женську діяльність, женську публічну службу. Хапа­ючим за душу способом живописує він перед нами ті н е ­згодний, в яких знаходяться женщини-«емансипантки», ярко малює їх кривди. От бідну Целіну молодий Темницький наміряється обплутати своїм сильцем; старий Темницький висміїоє безталанну дшчину дуже уїдливо, доводячи, що її ревна служба, її гарячі ідеали хиляться тільки до того, аби вловити жениха. Навіть добродушна стара служанка Осипова — і та несвідомо вражає нещасливу Целю своєю наївною мовою: «Адже ж паннунця щодень сім годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скільки його воля, і паннунця не може йому сього заборонити ...» (стор. 216). Багато, багато є всякого терня в житті женщин-робітниць, але наскільки ж вони совісніше виконують свою службу, ніж мужчини! Наскільки більше в них почуття обов'язку! В оповіданні «Маншулянтка» є Ольга Невірська, котру звабив один академік; «спонукана своїм гарячим темпераментом і його пестощами та намовами, вона на хвилю тратить з очей границю, через котру обов'язуючий суспільний порядок не позволяє переходити безкарно ...» (стор. 242). І ось немощна дшчина являється справедливою героїнею: щоб не зашкодити другим жінкам, які зостаються на публічній службі, вона заживає отрути! Без усякого сумніву, Франко (та й хіба він один?!) не бачить нічогісінько ганебного в тім, що Ольга переступила границю, через котру суспільний кодекс боронить переходити; вш цілковито стоїть на боці героя-дшчини, котру «формалістичні і бюрократичні душі назвуть упавшою і легкодушною», назвуть здеморалізованою...

Але Франко дуже розумно розсуджує, що світові порядки п о к и ще не змйтено і вони мають свою силу. Отже, треба з тим рахуватися, розсудливо рішає він і свою думку щодо цього питання об'являє дуже виразно.

IS - 8424 273

Женщин-робітниць він поділяє на три категорії. «Жіноча служба публічна — то широкий, запилений і погано вибру-кований гостинець, на котрому три шляхи. Шляхом направо йде купка жінок, у котрих в серцях горе життя, розчарування і ритор службовий висушили відмолоджуюче джерело чуття і людської самодіяльності. Се жінки бюрократки ... з дуже затісненим круговидом життєвих інтересів ...» До таких формалісток належить виведена Франком в цім оповіданні пані Грозицька, котра навіть перед лицем смерті не кидає невмолимої службистості. «Наліво йдуть істоти, якраз про­тивні тамтим, живі, палкі, бажаючі жити, повні запалу до праці, повні посвячення і співчуття, але власне для того поражені на найтяжчі покуси, на найбільші небезпеки, п о ­хибки і помилки. Здовж шляху, котрим пройшла ся громадка, від часу до часу лишається якийсь недовідомий остаток: то труп, то калюжа крові». З цього-о гурту і Невірська. А посередині йдуть тії, що поводяться не чуттям, а розумом: «Людськість, гідність і індивідуальність людська в тій гро­мадці хорониться свято і переноситься, як найцініше на-сліддя, все наперед, до далекої, кращої будущини». Так-от Ф р а н к о , оддаючи належну честь Невірським, таки не узнає їх за норму, а знаходить, що medio tutissimus ibis1. Значиться, будь то з принципу, засади, будь попросту з розсудку, з зрозуміння власної вигоди, — а так званої в світі демораліза­ції, по думці Франка, не треба; він признає «свободу серця» (кажучи словами його героя Темери), але ж уважаючи на існуючі суспільні відносини, поручає керуватися розумом і підклоняти йому чуття. (Взагалі вартність новел Франка становить та обставина, щ о , коли він торкається тут якого-небудь питання, то саму теорію, з якою багато хто не згодився б зглядом оконечного її ідеалу, він зводить на практичний грунт; прихильник соціалізму, він такечки обстає за здій­сненням лиш ч а с т к и , найближчої точки своєї мети, через що однак не перестає бути соціалістом, а тим часом на т а к у програму мусить пристати усякий постутювець, хоч би був не соціалістом. Певне, що завзятіші та нерозумніші громадівці мали би вважати Франка за ретрограда; так воно й буває). Шкода тільки, що Франко не подав нам жінки третього шляху. А може, він хотів зобразити таку в особі Целіни? Так Целіна — ц е ж та сама Невірська: її л и ш випадкова обставина спасла од долі Ольги, а не керування себе розсудком.

Не лишає любляче око Франка нікогісінько, хто терпить

на цім світі: чи то дитина, чи жінка, чи хлоп, чи жид, чи

злодій-арештант, —в кожному наш славний писатель одшу-

Середній шлях найбезпечніший {лат.). — Ред.

274

кує «божественну іскру» і взиває нас на милість до всіх пригноблених. Найбільше ж, як соціаліст, він зверта увагу на економічні питання, на потребу праці економічної задля покращення долі нашого «меншого брата», та й малює такі образки, що читача й знехотя переконає. Читачеві стає зовсім зрозумілою, зовсім природною можливість такого явища, як причинний Стебельський, котрий, прийшовши до одчаю од думок за біди люду, рішив геть чисто в усьому сам собі вистарчати, бо інакше чоловік мусить затягати довг у других. «А хто затягає довг, той довжник ... мусить віддавати. А як не має що віддати і не знає, як віддати? А тут вірителі — хлопи, баби ... Плачуть і кленуть! Спати не можна вночі . . . страшно ... все чуєш плач і прокляття! А найгірше ті діти — такі нужденні, голі, попухлі... і не кленуть, тільки плачуть і вмирають ... Я через два роки заснути на волос не міг, усе той плач уночі чув. І мусив покинути все. А як почав сам собі вистарчати у всім, то легше стало» (стор. 73). Він узяв робити тільки грубі роботи, одягатися лише в те, що сам зладить, «а перша річ — м'яса не їсти і пера до рук не брати». Сте-бельський являє нам болісний, крайній розвиток соціалі­стичних таки мрій, але на першу хвилину читач сам робиться близький навіть до подібного стану, бо Франко виразно показує, що погані в світі занадто, що згортати руки і зоста­ватися в дотеперішнім становищі далі вже годі і нечесно: тра щось діяти. Оцей муляр, що з своєю сім'єю зависить од одного слова самовольного підмайстра; ці арештанти, що піддані під власть звіреві-капралу; ці бідні хлопи, котрим визискувачі-жиди одбирають останню хатину і виганяють господарів на голод і старцювання, та ще на підставі закону; цей ремісник, в котрого й є охота працювати, так «закон» не дозволяє, а жене в жебрацтво або на крадіж; нарешті цей бідний закон, що гнеться в користь багатиря і сильного — все те дійсно такі речі, що коли їх одчуєш, то вони вогають до бога, не дають уночі спати і т. ін .

Франко вміє оповідати дуже ловко, дуже я р к о . Покинути його книгу, заплющити очі, а перед вами так і пролітає отая сила мерзоти та бід людських світових, що їм не може запобігти й закон.

Іще про цей славетний «закон». Мені здається, що Франко не несамосвідомо малює відношення мужиків до «закону» (вигаданого панами!), як до чогось необов'язкового, бо му­жик зна свій, інший закон. «У камеральнім чи в панськім лісі — то крадуть, що хто може захопити, а в моїм ані ні прутика не ткнуть, хоч се туй під носом», — говорить селянин і не бачить очевидячки нічого поганого в такій крадіжі. Війт Бойкський («Ц и г а н и») сам виправляє циганів, котрих

IS*

злапав жандарм і оддав на його поруку. Та й хіба ж може простий хлоп інакше стати до того «закону», коли бачить же, що той «закон» являється, напр., якомусь жандармові спосо­бом осягнення «бельобунгу», служить його особистим прим­хам і оддає в жертву грубих поодиноких осіб життя цілих родин (див., напр., «Цигани»); як мужикові односитися інак­ше, коли «закон» одбирає послідню худібчину чи хатину од харпака-хлопа, коли той «закон» вимагає податків, більших од самого заробку («Д о б р и й з а р о б о к», «Д о м а-ш н і й п р о м и с л»), коли він оддає мужиків на спра­ведливу панщину («Л і с и і п а с о в и с ь к а»), коли він позволя збиткуватися над особою людською! Частенько франківські мужики так критикують існуючі порядки і цей самий злоповісний закон, що й світлий публіцист міг би позаздрити основності їх суду. Такі розсудливі мужики виве­дені, напр. , в «Домашнім промислі» або от в «Історії моєї січкарні».

Я не стану довго розводитися про ці чудові оповідання — ви самі, шановний читателю, познайомитесь із н и м и ; це буде найкраще, бо вони самі за себе говорять. Зазначу хіба ще тую обставину, щ о , малюючи злигодні бідного люду, Франко ніколи не силується ідеалізувати страдальців. Якою реальною виходить хоч би та сцена, де бідолашний, пригноблений старий ром і собі грізно підніма голос, коли розмовляє з плохеньким війтом. Тим часом не один письмак побоявся б виставити сердегу з цього боку, опасуючися, що така сцена попсує ціле вражіння.

Але я мерщій переходжу до одної з найбільш визнача-ючихся повісток Франка — «На дні» — і хочу зупинитися на декотрих думках Темери, себто Франкового любимця.

Темера був посадовлений у Дрогобицьку вежу, де побачив себе «на дні суспільності». В тій казні він стрів таких забитих людей, що навіть був на часину всумнився, невже перед н и м такі люди, як і він, брати його, вміючії чуть, як і він, красу і погань життя: «Така тут видніється страшенна пропасть між людьми а людьми!» Тут Франко талановито нам малює хапа­ючі за душі картини зниження людської особи (надто звертає увагу той Бовдур), але переходьмо до самого Темери. Ідеали його — «віддати життя своє боротьбі за свободу, свободу народу від чужовладства, свободу людини від пут, які на ню накладають другі люди і нещасно уладжені суспільні від­носини, свободу праці, думки, науки, свободу серця і розуму» (стор. 91). Як бачимо, бажання цілком слушні і симпатичні, які поділяє певно що всякий світлий чоловік. (Воно правда й те, що наведені слова можна і ширше розтягати по-своєму). Навіть не видко того блуду, якого б тра сподіватися од

276

соціаліста, — відсутності думки національної1, бо як же інакше розуміти «свободу народу від чужовладства»? Очеви­дячки, тут річ не про любов до людськості взагалі, але іменно до народу українсько-руського. «Адже ж і всі ми — чи ж це така сама, н и ж н я верства поміж народами?» —сумує Франко в другім місці (стор. 268) об нашій народності.

Та чи перечить ся любов Тій другій а святій любові?

До речі, не можу не нагадати слів і Павлика в одному листі, призначеному задля великоруських народників ( N B . Жоден з великоруських народників того письма не одчитав): «І ми поклоняємося народові, але поклоняємся лиш тому, що є в народі доброго». Себто і Павлик не проти народної думки? Виходить, значиться, що можна ж бути й соціалістом і не погоджувати народними святощами? Тільки, на жаль, раз у раз трапляється навпаки.

Ціль в Темери, отже, поставлена добра, але ж способи переведення її можуть бути різні, — так невже ж таки треба неодмінно бути соціалістом, щоб працювати над осягненням цих бажань?! Невже ж народовці хотять не того самого?! Тільки що вони націоналізму не закидають, як загал наших драгоманівців.

Андрій Темера бідкається, чому це люди не липнуть до соціалізму («правдивої науки», по його термінології). «Чи тому, що вона своїх здобутків не видає за оконечну безвзг-лядну правду? Ах, а людям треба ще поваги, котра би згори диктувала: так має бути! Треба ще «писанія», котре становило би початок і кінець мудрості, поза котрим усе було б або фальшиве, або злишнє!..» Еге ж, пане Темеро: власне через те, що в тих здобутках «правдивої науки» не бачимо ми « б е з в з г л я д н о ї п р а в д и», а багато дечого ще непев­ного! Тут вагу має не послух «писанію», а щось інше: «Хіба ж треба заразісінько й полинути за новою думкою тільки через те, що вона нова?! Не треба озиратися, чи часом не химера то?! А вже ж не можна хапатися за тії теорії, з яких непевні самі їх прихильники. Та отой же Темера боїться, що часом «всі ті наші думи, наші змагання, наші бої, — може, все те тільки одна велика помилка, яких тисячі прошуміли досі, мов густі вітри, понад чоловіцтвом?!» (стор. 114). Чи ба! Отож, я к щ о хто не соціаліст, це ще не значить, що він раб

: Ц я стаття писалася до виходу програми русько-української радикальної партії, звідкіля вже безпосередньо бачимо, що наші громадівці (принаймні, хоч на папері) не тільки не одкидають національності, але ще й «змагати будуть до піднесення почуття національної самосвідомості і солідарності в масах усього русько-українського народу» і т. ін .

277

поваги, авторитету «писанія». Д о к а ж і т ь , що громадів-ство єдино спасенна стежка, — і побачите, що не так тоді однесуться всі до вас.

Темера гшачеться, «чому-то чоловік не машина, така, котрую тільки розум накручував на свій лад? П о щ о ще тої другої, необрахованої сили —чуття?» (стор. 95)1. Еге ж, чому ні? А таки воно так є, то й оконечний ідеал соціалістів неможливий, бо «люди не янголи», скажу я словами того господаря, що одповідав Франкові у «Народі» (№ 11). Коли б настав такий ідеальний порядок, то й людей треба б інакших, які б розуміли усі свій обов'язок, совісно викону­вали свою частку праці, а не висіли б на шиї других. Значить, наперед усього треба просвіти і, запевне, — н а національній основі, в національнім дусі; цієї умови не можна забувати надто н а м , хитаючимся між переходом в ляхи і москалі, чи можна зачинати й бесіду про нехтування національності, коли національне питання в нас ще не порішено?! А п р о ­світою народною займались і займаються українофіли, котрі і не соціалісти. Р і в н о ч а с н о потрібне матеріальне під­вищення народу; соціалісти і, натурально, Франко в своїй книжці дуже підносять цю статтю, і в цьому їх велика заслуга. Тільки ж знов — се роблять і не соціалісти; робота ж

Взагалі теоретик Темера не увзглядняє чуття, думаючи, що воно одразу й шдклониться якомусь приказу теорії. Тим-то він гадає про план психічного дневника задля статистики (стор. 98), хоч я с н о , що в такім разі людина підгляділа б правдиву, не нормальну, а лиш болісну роботу свого мозку, бо коли калавурити свою мисль, то в голову якраз понаходять такії гадки, які в звичайний час не з'явилися би. А зі сторони 105-ої очевидячки випливає таке: коли чоловік з запалом чинить користь і добро людям тільки через те, що й о м у с а м о м у любо служити громаді, то такий (як ми бачимо, високий) егоїзм не має значення! Та треба ж дивитися на наслідки, на результат! Коли я корисний член громади, то адже ж людськості однаково, з яких побуджень я хочу бути корисним: чи з любові до чоловіїггва, чи до себе. Навпаки, егоїзм тут навіть пожаданіший, бо тоді можна бути певнішим, що чоловік не схибить од своєї мети, коли підвалиною його ділань бува власний інтерес. Ціле історичне життя зробило те, що чоловікові своя сорочка стала ближче до тіла; числячись із цим фактом, треба пересвідчити людину, що її добробут зв'язаний неодмінно лиш із добробутом суспільності; тоді свідомість власної користі примусить чоловіка непохитно працювати в користь цілої громади. А у Франка немов виходить, що цього не треба: навіть, коли хто й терпить за таку ідею, як «всесвітнє братерство і вселюдське щастя» (стор. 105), то й то ніщо — мовляли, треба, щоб чоловік ділав із любові до чоловіцтва, с[е] є[сть] він мусить придбати собі такеє чувство, як любов. Добре, коли хто може набути бракуюче йому чуття, — ну, а коли часом (раз у раз) не зможе? Тоді він непотрібна, зайва людина?! Ба ні ж: можна ще так-сяк спорити проти можливості (задля всіх) такого егоїзму, а коли ми вже маємо (як-от у Франка) особу, котра на підвалині егоїзму з замилуванням змагається до служби суспільності, то ми повинні лиш радіти, а не вимагати іще чогось, бо по своїй моральній якості подібний егоїзм не нижчий од гарячого альтруїзму, любові до других.

278

громадівців буває тоді направду добродійною, коли вони більше звертають уваги на ближчу дійсність, на бідного мужика, а не на ідеальну анархію і т. ін.

В повісті «На дні» Франко являє себе й добрим психоло­гом в смаці Достоєвського; його психологія робить замітний вплив, леденить душу жахом. Читаєш і не можеш не скри­кнути:

Отаке-то на цім світі Роблять людям люди!

Але рівночасно це оповідання повне щонайкривавіших або обриджуючих сцен, які похвалити не можна. Не конечно стіснятися законами естетики, це так; та й самий предмет вимага часом кривавих сцен. Але Франко іменно любується в їх і подає їх нам надто залюбки. Коли б'ються арештанти та роз'юшують обличчя одно одному, то Франкові, очеви­дячки, мало тих поражаючих, страшенних подробиць, які н и м намальовано: він ще примушує кров дзюрити на хліб. Читач із жахом бачить ці страховиди, мов перед очима, а Франко ще наддає порівняння: «Залускала ручка о кістки, загепала о набрескле, напухле тіло, мов о подушку, а борці ще не пускалися, ще не переставали кричати, мов пацюки, котрим незручний різник лихо встромив ніж у груди. Капрал розлютився і собі ж почав обох частувати кінцями чобіт попід ребра» (стор. 102). Майже що сторінка сеї новели, то й вам подібна болісна картинка («лазаретна», мовляв): тамечки докладно оповідається за харкотиння на стіні над головою сплячого жида, там Бовдур вибльовує пожуту мачку в лице дорожівського ґазди, там пси рота лижуть, там одтинають померзлі пальці, там рука застромлюється в перерізане, іздри-гаючеєся горло, там далі — к р о в , кров, скрізь кров 1 . Питання, нащо то? Н а щ о таке надуживання прав реальної школи? Ще можна розуміти ті картини цього роду, котрі мають певну ціль, вмовляють в нас огиду до мерзоти і тим можуть чинити добротворний моральний вплив. А у Франка є багато такого, що болісно дратує одні л и ш нерви. Тоді яка ж різнь між

'В одній дуже потрясаючій сцені (вбивства Темери Бовдуром) Франко в значній мірі знівечив вражіння. На стор. 181-ій ми після цього трагічного місця одразу натикаємось на комізм у трагізмі: йде розказ про те, як несимпатичний пихатий, бундючний капрал, пінячися зо злості і готуючись побити Бовдура, сам як стій дістає од його по пиці. Ця сцена (іменно в тім виді, як вона розказана) страшенно не підходить до загального тону; дивно тільки, що такий художник, як наш Ф р а н к о , міг не одчувати тутечки дисонансу. Читаючи «На дні» вдруге або втретє, вже заздалегідь готуєшся поважно прийняти цю сцену, але од першого разу на читача вона не може не справити сміховинного вражіння.

279

читанням таких описів а дивінням на бої биків, півнів, на секцію трупа або що?

Подекуди Ф р а н к о малює порушуючі чуття образки (здається, умисне) на те, щоб сильніш провести ту чи іншу соціалістичну тезу. Розказав він, напр., як вигнали хлопа з обійстя його, чого виною —неспільність капіталів і грунтів; потім він заставляє цього хлопа чисто випадково вбиться, а порушений читач, не аналізуючи себе, сперва знехотя вірить, що така жалісна смерть скоїлася іменно од неспільності капіталів. Прийом доволі хитренький.

Сливе усі повістки, уміщені у «В поті чола», одзначаються своєю тенденційністю, і ідею ясно видко одразу. Тут не можна сказать, щоби Франко так собі, несвідомо зображав нам усе теє, що постерігає в житті: навпаки — він я к и й - н е -будь життєвий випадок підведе під теорію і дасть своє світло. В цьому його вартість, але в цьому його й хиби. Справді, у Франка ми бачимо яку-небудь подію, свідомо освітлену з усіх потрібних боків, бачимо ввесь глиб душі людської, бачимо, немов на свої очі, всякі страшні сцени (о, Франко вдатний художник!) — але ж . . . все це загальнолюдське, що так скажу «космополітичне»: з малими виїмками, перед нами повстають не русини-галичани, але просто люди — не раз любісінько можна вважати франківського русина і за українця, і за кацапа, і за поляка, і за німця, і за італьяна — к о г о хочете! А от візьмім повісті Нечуя-Левицького: тут скрізь рясно роз­сипано силу побутових дрібниць, які навіть ніби злишні, бо не мають прямого одношення до ходу дії; тим часом яке велике достоїнство становлять ці, мовляв, «непотрібні», п о ­дробиці! Франко ж діє не так: малюючи й галицьке таки життя, він загально бере з його тільки ті черги, які йому потрібні задля проведення ідеї. Правда, іноді несподівано і у його переривається загальний тон, в оповідання вдирається якась дуже мила черта, щиро народна, вдирається наддаткова подробиця руська, так що й хвилини не можна усумнитися, щоб перед н а м и був не н а ш братчик «хохол», з його властивостями, з його, напр., природним гумором. Я пояс­нюю подібний вибух тим, що значна частина повісток Фран­ка має темою справдешній засновок, так що інша злишня черта життя сама собою, незнарошна прохоплюється. Однак не знаєш, я к и м оповіданням Франка оддати перевагу: чи побутовим малюнкам, чи цим — першої категорії, бо й те, й те однаково вабить до себе. До того така підстава теми, як мужицьке життя, має в значній мірі звужувати і обмежати старання зоставатися писателем-космополітом.

Є ще у Франка оповідання з сатиричною п р и м і т к о ю , є образки з ЖИТТЯ цілком без соціалістичної тенденції. За їх тра

280

обізватися з якнайбільшою похвалою. Видко, що побут селян Франкові дуже добре знайомий, знайома й душа народна. А вже ж реаліст Франко дає нам тутечки такі поетичні, але й не приукрашені картинки, що зараз перечитаєш знехотя і вдруге, і втретє. От, наприклад, перлина з цього разочка — «Лесиши-на челядь». Подекуди віє од них духом Федьковича, іменно же в тих, що написані ще в 70-х роках. У Федьковича часом узятий і спосіб оповідання, як-от у «Двох приятелях» (порівн. Федьковича «Побратим») і особу Якова в «Три як рідні брати», ба, й у «Лесишиній челяді» (розмова з коханком, гра на сопілці —в тоні Федьковича). Шкода, що малюнків цього роду у Франка меншість, а читаються вони дуже залюбки.

Додає любості і краси новелам Франка ще й гарна мова, яку не часто доводиться встріти. Правда, задля українця трапляється іноді на сторінці слів із тройко, що їх треба глядіти в словарі; однак вражінню то не вадить. Для нас, українців, любо прочитати «В поті чола» ще й тому, що воно надруковано не то фонетикою, ба й вимовою, близькою до нашої. Галичани дуже лякаються нашого такого древнього закінчення -ський і -цький, хоч це щиро питоме наше закін­чення, одрізняючеєся од польського та російського; Франко сміливо його вживає. Він пише: остатній, домапго/'й, третій т о щ о ; далі вживає ф о р м : могти, кишенів, сьогодні, міні. Навіть стрічається у нього — ллє ся (зам. лє с я ) , але під впливом своїх земляків начеркує: бурян, щдюдили, здорове. Галичани, уникаючи нашого подвоєння співзвуків перед м'якою самогласною, але ненавидячи ъ, допускають такі чудові склади і слова, як бє, лє, вє, бю, пю, бурян. Адже ж бє — бье, а не бйе\ (От, напр., російське слово белый вимо­вляється бьелый, а не бйелый). Ле — л ь є , а не льйе, пю — пьу, а не пйу, ря — рьа, а не рйа. Хіба, наприклад, однаково вимовлятимуться такі склади в словах: буръян і рясно? підьюдив і дюра, ходю? бъю і бюро (bureau), въязати і святий? подвірья і повітря? нє (часом говорять зам. ні) а конъектура? Оче­видячки, букви є, ю, я, ї, є являються йотованими лиш в початку складу, а після співзвуків (консонант) вони не йото­вані, а йоровані. Українці (як і росіяни) так на це і дивляться. Значиться, треба неодмінно взяти знову засланий ъ або, коли він такий страховинний, то ь як по-російськи. (Можна б писати з апострофами, та це дуже незручно). З-поміж галиць­ких часописів єдине тільки «Зеркало» вживало досі ъ в подібних належних випадках, за що українець може тільки подякувати красненько. («Зеркало» ж, коли що друкує ети­мологічним правописом, не цурається також форм: перший, легкий (зам. — ї й ) , —отже, не закидуючи етимології, зближає

281

правопис до живої вимови). Тепер, правда, те саме тра сказати й про «Зорю».

Щодо складні, то вже, мабуть, така наша доля —завсігди скидуватись на польщину, московщину або й Німеччину. От і у Франка (признатися, що не гурт) стрічаються речення з такими-о конструкціями: «Єму здалося, як к о л и б із скали виповзував дим.. .» (стор. 169). «У нього все з д а в а -л о с я б у т и обраховане ...» (стор. 213). Часто він пише: «просити о що», «спитатися о що» і т. ін.; не рішаюсь я назвати таку конструкцію полонізмом, бо в древньоруських пам'ятниках вона на кожнім ступені, але на Україні так не кажеться.

Кінчаю свій перегляд. Наостанці не можна не пожалку­вати, чом це Франко тратить свої сили на дрібні повістки, а не пише довшого суспільного роману. В недовгих новелах, якої б високої ціни вони не були, талант Франка не може розгорнутися в усій повні.

Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)

«ДРАМИ І КОМЕДІЇ»

Том І, стор. 4 9 2 ; т. I I , стор. 452. Ціна за обидва томи 3 карбованці,

а кожний том нарізно — по 1 крб. 50 коп. Одеса, 1897.

У нас на Україні, як відомо, через цензуру дуже мало друкується чогось путящого: вийде з десяток дрібних брошу­рок за рік — та й то добре. Через те «Драми й комедії» Тобілевича — дуже люба несподіванка. Літ з четверо тому буде, надрукував у Москві збірку своїх драм М. Старицький; та в «Зорі» недавнечко була про їх розвідка Б. Грінченка. Торік позбирав свої драматичні твори батько українського театру М. Л. Кропивницький. Українці дуже тому зраділи, аж ось — embarras des richesses1: видає свої драми їв. Тобілевич.

Галичани знають ось які його твори: «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Безталанна», «Чабан» («Бурлака»), «Сербии», «Що було, те мохом поросло». Все те видав разом В. Лукич (Львів, 1897, 316 с, ціна 1 зр. 20 кр. ) . Російська цензура з тих шістьох п 'єс не дозволила друкувати двох останніх (хоч

Вражаюче багатство (франц.) — Ред.

282

«Чабана» дивним дивом дозволила), та натомість в одеськім виданні є от щ о : історична драма «Бондарівна», славнозвісна на цілу Росію трагедія «Наймичка», комедія «Розумний та дурень», драма «Гріх і покаяння» і жарт на 4 дії «Паливода XVIII століття». П р о талант і твори Тобілевича (Карпенка-Карого) писалося в нас уже чимало, напр., в дописах про український театр; в «Зорі» 1897 р. було йому присвячено особливі великі статті; в «Історії літератури руської» п р о ф . Ом. Огоновського Карпенкові-Карому одведено поважне місце; взагалі встановилася така думка, що Тобілевич — найкращий з-поміж усіх українських драматургів. Таким спо­собом нема потреби багато розводитись перед читачами про те, яку велику втіху зробив українцям автор, випустивши в світ свою збірку.

Найбільша частина п 'єс І. Тобілевича торкається сучасно­го життя, меншина — п'єси історичні. Наші драматурги, особливо галичани, коли візьмуться писати щось історичне, про козаків, то звичайно понапускають такого надутого патріотичного балакання, що читач або глядач, навіть проти своєї волі, занудиться і зачне позіхати. Задля великої патріо­тичної риторики ані я, ані мої знайомі не могли з цікавістю дивитися навіть на «Невольника» Кропивницького (хоч, м о ­же, кому віїї і до вподоби), а що вже казати про інших, слабіїїшх драматургів! У них патріотичні тиради — наче церковні акафісти. Тобілевич, навпаки, або силується зро­бити патріотичний емфаз якнайреальніїїшм, якнайнатураль-нішим ( в «Бондарівні»), не роблячи з героїв якихсь без­плотних людей, або зовсім обминає «святі» типи і обмальовує натомість типи перечні; з особливою охотою він обмальовує біїс історично-п о б у т о в и й , найбільше ж відносини к о ­мічні. Через те його історичні п 'єси виходять і живі, і нату­ральні, і ані на хвилиночку не нудні. Тільки жарт «Паливода XVIII в.», розтягнутий аж на 4 дії, невдатний: він, правда, смішний, але в тій. сміїгшості є багато пересади, а до того вся обстановка в нім не натуральна, не українська; може б по-польськи віїї вийшов кращим. Зате опрочі історичні п ' є с и

— гарні. Та таки сучасні кращі. Чи то будуть комедії, чи трагедя —

скрізь реально обмальовано українське життя; теми —дуже штересні та й не якісь там традищйно-любовні, а громадські; оброблено ті теми так, щ о , читаючи комедії Тобілевича, можна, вибачайте, луснути з реготу, а читаючи трагедії не можна з жалю не занивати. А втім, у д. Тобілевича нема чистих трагедій: комічний елемент вдирається і в них. Можна постерегти, що автор вводить в трагедії комічний елемент навмисне. Відома річ, що поки драматург вияснить глядачеві

283

відносини дійових людей та розів'є перед н и м початок драми, мусить зминути цілісінький перший акт, а як в іншого автора — то ще й другий, ба часом і третій; відома річ також, що поки не розпочнеться справжня драматична акція, глядачеві бува скучненько трохи. Наші українські драматурги, щоб зарадити лихові, надумалися вставляти в п'єсу всякі цікаві етнографічні подробиці, щоб глядач не нудився; а Тобілевич (хоч у нього акція зачинається дуже швидко) скористав ще з того способу, я к и й часто трапляється у Шекспіра, себто виводити в трагедіях на сцену особи і розмови к о м і ч н і , щоб читач або глядач одразу зацікавився і непомітно-непо­мітно дійшов до тієї хвилини, коли зав'яжеться справжня драма. Того самого способу автор тримається не тільки в трагічних п'єсах, а й у комічних. Така техніка має свою вигоду і невигоду. Вигода, як сказано, тая, що увагу читачеву чи глядачеву напружено з першого-таки рядочка п 'єси. Неви­года тая, що через усякі епізодичні вставки трошки розби­вається єдність драматичної дії; особливо се видко на п'єсі «Мартин Боруля» (яку, зрештою, публіка дуже любить): там епізодичну особу Омелька зроблено осередком читачевої уваги, а головний герой, Мартин Боруля, одходить через Омелька на задній план. Не буду споритися, що той Омелько дуже характеристичний; не буду споритися, що глядачі дуже б жалкували, коли б автор викинув його з драми; тільки ж автор не повинен забувати, що драма — то не просто собі якісь розмови на сцені, то — розвиток певної страсті або акції; тож усякі побічні епізоди нарушують цілість драми і перебивають глядачеві слідити за розвитком головної дії. В других п'єсах І. Тобілевича побічні особи і розмови служать для окраси п ' є с ; в «Мартині Борулі» іїггерес двоїться.

Твори Тобілевича однаково гарні чи для спектаклю, чи для читання. Правда, як читати всі п 'єси підряд, то можна зауважити, що в декількох п'єсах виступають одні і ті самі особи, тільки кожен раз в інакших відносинах між собою. Та се не ослаблює інтересу. Навпаки: перечитавши твори Тобі-левича один раз, хочеться перечитати їх ще вдруге і втретє.

Надруковано обидва томи на гарному папері, гарними черенками; правду казав М. Тримач («Зоря», 1897, стор. 218), що се видання «європейське». Варто було б, шоб і галичани познайомились з н и м , бо в галицькому виданні нема цілої половини тих творів, які є в одеському.

284

«ЦАРІВНА»

Оповідання О л ь г и К о б и л я н с ь к о ї . Чернівці, 1896-го року.

Накладом редакції «Буковина», 1896, 424 стор.

Руська література може радіти; в особі д[обродійки] К о б и -лянської Буковина подарувала нам видатний, симпатичний літературний талант.

Не знати, чому авторка назвала своє писання опові­данням. Оповідання — то, звичайно, щось коротке і епізо­дичне; а великий твір «Царівна» (424 стор.), де так докладно списано цілу історію декількох осіб і не менш докладно обмальовано ту суспільність, яка їх окружає, треба назвати романом або, як кажуть у нас і в росіян, повістю.

Д [обродій] Осип Маковей пише в своїй передмові, що цей твір «заслугує після своїх прикмет на назву психологічної студії» (стор.9), і додає ще (стор.П): «В Кобилянської яко писательки вдача наскрізь поетична, незвичайно вразлива, повна мрій і туги, поважна, глибоко відчуваюча як красу життя, так ще більше грубості його, іменно ті, що дотикають­ся безпомічної, самітної женщини серед наших прикрих обставин життєвих і товариських; притім бистроумна і горда в добрім значенні сього слова. Препишні ліричні, роман­тикою закрашені сцени ідуть в її творах всуміш із сценами, писаними реалістично, зовсім так, як діється і в житті (і часто з гумором. — А . К.). Велике очитання і багатство незвичайно глибоко передуманих рефлексій при великій масі ніжного чуття надає її творам, я к , наприклад, «Людина» і «Царшна», характер студш психологічних. Незаміжня і незаможна жен­щина, поневіряна обставинами, «грубостями» життя, сама безпомічна аж до розпуки, — сей улюблений авторкою а так часто подибуваний в нашім житті тип, находить в Кобилян-ській оборонницю, цілим серцем відчуваючу недолю життя такої ж е н щ и н и . її «Людина» і «Царшна» — то найкращі докази за допущенням женщин до тих занять, в котрих вони могли би найти ціль життя і способи удержання на випадок незамужності. Жіїжа «свого мужа» все ще тішиться у нашім товариськім житті більшою повагою, як незаміжня женщина, хоч би й яка талановита, освічена і заслужена. В обороні тих поневіряних невинно істот Кобилянська добуває із арсеналу серця саму найвлучнішу зброю і побиває нею насмяшшвого противника». Згоджуючись із цим осудом, ми завважимо, що д [обродій] Маковей забув подати про одну, та й то дуже важну

.285

особливість пера Кобилянської: в о н а п и ш е д у ж е і н т е р е с н о . Адже не один у нас могтиме зложити повість, що й дуже високими ідеями буде повна, і психологічно буде правдива (за наших нервних часів всі люди поробилися такими психологами, що аж-аж-аж!); та коли не буде в ній цікавості, коли не буде в ній пекучої захоплюючої інтерес-ності, то небагато людей читатимуть такую повість —хіба що з пересвідчення! А Кобилянська іменно вміє писати інтерес­н о ; і я, наприклад, про себе можу признатися, що хоч і не згоджувавсь з багатьма думками авторки, але як почав читати її повість удень, то вже не міг одірватися од книжки аж до третьої години ночі, доки не дочитався до самісінького к інця. Запримічу, однак, для авторки, що самий кінець (себто починаючи од глави XV) треба було б скоротити: читач і так уже добре знає, чим скінчиться справа; ті подробиці, які далі йдуть, не дають йому нічогісінько нового ні щодо інтересу дії, ані щодо психології. Краще було б, щоб у кінці було більше драматизму, ніж оповідання. Значиться, варто було б повикидати дещо л и ш н є . Знов же, в кінці роману чогось і нестає, а саме от чого. Авторка обмалювала Наталку («Царів­ну») як свідому русинку, гарячу патріотку; але ж і Марко, що за нього виходить заміж Наталка, свідомий патріот-хорват! Наталка з погордою дивиться на свого колишнього божка Орядина, що оженився з полькою і що діти його зробляться поляками; але ж сама вона як зробить? Як вона виховає своїх дітей? По-руськи чи по-хорватськи? В усякім разі, хтось з-поміж них двох (або вона, або її чоловік) зробиться зрад­ником своєї нації. Дивно, що націоналістка Наталка і не подумала про це ані разу.

Пускатися замість критики чисто літературної в публі­цистичну, себто в суб'єктивну критику думок і пересвідчень д[обродійки] Кобилянської, мені б не хотілось, хоч і можна було б закинути авторці чимало дечого. Наприклад, скажу щиро, мене зовсім не одушевляє той образ довготерпеливої «християнської» войовниці за свої права, я к и й зреалізувала д[обродійка] Кобилянська; і я маю єретичну гадку, що нетер­пляча, енергійна «язичниця» більше була б виборола собі прав, ніж ідеал д[обродійки] Кобилянської. Маю я теж не менш єретичну думку, що часом дівчина краще була б зро­била, якби, замість християнського терпіння, дала доброго ляпаса по морді нахабному поганцеві.. . Ну, та це в скобках. Але про одну річ таки скажу. Мабуть, не тільки мене, а й багатьох читачів трохи чудно вражає те, що в повісті так часто цитується «філософ» Ніцше (коли його можна звати філо­софом, а не божевільним). Жінка, що обстає за своїми

286

жіночими правами, і заразом Ніцше!.. Чуднота!.. І що кому за авторитет Ніцше?!

Казали, що у д[обродійки] Кобилянської багато герма­нізмів. Не видно цього з повісті «Царівна». У Кобилянської менше германізмів, ніж у багатьох галичан. Та нелюбо вра­жають от які місця на стор. 274: «Я відчувала, що я (не як думала ще недавно цілком противно) була готова» і т. д.; на стор. 318: «Він гордий, а для неї має упокорення лиш в любові змисл». Та ще нелюбо, що Джон Мілль Стюарт зветься в Кобилянської «І. Штуарт». Освічена людина повинна знати, що Stuart англічанин, а не німець: він не «І.» (не Іоганн) і не «Штуарт», а «Джон Стюарт». Оборонцям жіночих прав осо­бливо випадало б знати це.

В усякому разі, всі закиди, які можна зробити д [обродійці] Кобилянській, будуть або дрібні, або суб'єктивні. Тим-то ще раз вітаємо появу нового таланту в руській літературі і спо­діваємося, що в авторки стане сили ще й на інші твори.

М. П. ДРАГОМАНОВ

[ ... ] Захоплений історичними та етнографічними сту­діями, Драгоманов спершу стояв осторонь будь-якої політики та публіцистики; а далі взявсь полемізувати з україножер-ським Шульгіновим «Киевлянином» та й умістив в «Киев­ском телеграфе» та «Вестнике Европы» цілу низку палких статей для оборони українських змагань (особливий етно­графічний інтерес викликає стаття «Новокельтское и прован­сальское движение во Франции»). «Киевлянин», «Голос» та «Русский вестник» оголосили Драгоманова польським рево­люційним агентом, і в травні р. 1875 куратор сповістив Драгоманова, що міністр народної освіти бажає, нехай би він покинув Київський університет. Драгоманов одмовивсь пода­тися в відставку і влітку того самого 1875-го року зробив подорож по Галичині, Буковині та Угорській Русі. Опис подорожі —в книжці «Австро-руські спомини» (в «Народі», 1892 p .) . З опису того видно, що Драгоманов зовсім не обмежувавсь на етнографічних дослідах: він знайомився з видатними русинами й намагавсь довідатися про те, як вони мислять. Донощики з галичан повідомили до Росії, начебто Драгоманов проводить в Австрії діяльну політичну агітацію. Не дивно, що ледве він повернувсь до Києва, він зараз-таки здобув з міністерства поновну пропозицію залишити Київ та й перейти до одного з північних університетів. Коли ж він

287

знову не пристав на ц е , то його звільнено «за 3-м пунктом» (у вересні 1875 року) й віддано під якнайсуворіший догляд поліції. Ще й загрозили йому, що його зашлють до далеких губерень. Р[оку] 1876 Драгоманов закінчив у Києві друкувати «Малорусские народные предания и рассказы» і «Повісті Осипа Федьковича з переднім словом про галицьке письмен­ство». Останню книжку (Федьковича) дозволено до друку ще р. 1875, себто ще перед указом р. 1876, що забороняв україн­ську літературу. Восени того самого 1876 року він, за порадою київських приятелів та за їхньою матеріальною допомогою, виїхав з Росії і більше вже не повертавсь. Спочатку він оселивсь у Відні, далі незабаром переїхав до Женеви й тут прожив аж до 1889 року, коли болгарський уряд запросив його на кафедру всесвітньої історії в Софшському універ­ситеті (викладати по-росшськи); там він і жив аж до смерті.

Певна частина його писань та видань мають характер політичний та щблидистичний (часопис «Громада» україн­ською мовою 1878—1881 p . , російський часопис «Вольное слово» та сила-силенна окремих брошур та статей різними європейськими мовами, що ними небіжчик володш я к н а й ­краще). Зауважити, одначе, треба, що Драгоманов поклав собі за правило в жодних політичних змовах участі не брати та й обмежуватися на самій літературній діяльності. Ніяких над­мірних перехватів у нього не було: от з нього був палкий ворог тероризмові; ідеали в нього були, безперечно, соціалістичні, але він був ворог вузькому доктринерству, часом віїї виступав і проти марксистів; терпіти не мя 1 даремних теоретичних сперечань про максимальні програми, про «завтрашні дні революції» тощо; газетної полеміки він уникав, і хоч йому часом доводилося виступати з полемікою в пресі, напр., проти обрусительних намагань російських революціонерш-централістів, але, як він сам каже «після кожної полемічної статті він себе почував догів двоє дуже погано» (здоров'я його було взагалі посереднє). Одне слово, учений був у ньому незрівнянно дужчий, ніж політик.

Його статті про націоналізм тісно стосуються до етно­графії, і через те доводиться про них сказати трохи докладніш. Драгоманов палко повставав проти обов'язкового похилення перед національними познаками, повставав, як тн сам казав, «проти культу національних святопгів»; вії* був переконаний, що тільки ті національні ознаки варті пошани, котрі розумні та симпатичні. Абсолютних національних характерш-вдач та абсолютного «національного духу» він не визнавав та й доводив, що коли змінюються історичні умови життя, змі­нюється вдача й дух народу; народну творчість кожного народу визнавав Драгоманов за інтернаціональну; що ж до

288

дрібніших «національних святощів», напр., убрання, — т о вії* доводив, що й їх один народ раз у раз запозичує в другого, отже немає жодної рації зараховувати їх до національних святощів. Найістотнішу ознаку національності, мову, Драго­манов шанував, але знов-таки не як святощі, а як знаряддя для людської думки: «мова ж штеліїенції, — казав він за-вгігди й багато разш, — п о в и н н а бути раз у раз і обов'язково та сама, що й у простого люду, іїіакше не можливий буде ендосмос і екзосмос». Дарма що таким способом Драгоманов високо підносив вагу української мови й усенькою діяльністю своєю виявив себе як щирого українця, усе ж частина україн­ської штелігенції за невизнання національних святощів і надто за перехвалювання росшського письменства, одмовля-лася навіть уважати його за українця. Щоправда, зате друга частина, т[ак] зв[ана] «русько-(себто-галицько-)українська радикальна партія» (органи «Світ», «Товариш», «Народ», «Хлібороб», «Житє і слово», «Радикал», «Громадський голос»), можна без пересади сказати, шанувала Драгоманова, як бога.

[ ... ] Серед європейських учених Драгоманов зажив ве­ликої слави й користувавсь неабияким авторитетом. Осо­бливо яскраво це виявилося в січні р. 1895, коли прихильники Драгоманова у Львові святкували ювілей його тридцяти­літньої наукової діяльності. Тоді з усіх кінщв Європи понад-силано до Львова палкі, ба навіть надпоривш повні п р и ­вітання, напр. , од Альфреда, Рамбо, У. Морфілла, Г. Пітре, Л. Леже, М. І ї ї іффа, Гастона Парі, Анрі Карнуа та ш. Карнуа, редактор «La Tradition» вітав Драгоманова навіть «іменем Парижа, цілої Франції» та й «викликував на всеньку Європу» («et je cril a travers PEurope»): «Довгого віїсу Драгоманову!»

Та побажання теє ніяк не здійснилося, бо 8 червня (за ст. ст.) того-таки 1895 року Драгоманов раптово помер у Софії через розширення аорти. Смерть його страшенно вразила галичан (адже вони Драгоманову завдячують свш розумовий розвиток). Усі без винятку газети та часописи, у тому числі й антиукраїнські, умістили про нього надзвичайно прихильні відзиви. Спочутливі листи та телеграми з усіх кінців Європи і з України склали величенький том на 442 друковані сторожи [...]

19 - 8424 289

Осип Маковей

АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ

З-поміж галицько-руських письменників, що в кількох остатних літах вибилися наверх і стали голосні хоч у своїй вужчій вітчині, Галичині (бо на Україну їх твори не доходять), заслугує на особливу увагу Андрій Чайковський. Письменник то особисто незвичайний тим, що вже мав 35 літ, як перший раз виступив з літературним твором. Ми привикли бачити у своїм народі таких людей, не раз і талановитих, що замолоду дуже рвуться «збогачувати літературу», але потім з легким серцем покидають сю мету; а тут Андрій Чайковський, очевидно, довгі літа сам не вірив у свій дар оповідання, замітний у нього вже й в розмові, поки зовсім припадково не дав себе намовити спробувати єго. Він спробував і показав, що вміє спостерігати життя, вміє вибирати з нього цікаві факти і гладко їх розповідати.

[... ] В грудні 1895 р. писав мені Чайковський: «Я рішився в моїх працях не виходити ні кроком поза межі тих обставин, котрі мені добре знакомі. З сфери аристократичної не напишу нічого, бо її зовсім не знаю, хіба з читання, а се мені не вистачає. Мушу мати враження безпосереднє, а не позичане». Становище таке для письменника певно найбезпечнійше, хоч і те треба сказати, що нашому брату письменникові, що звичайно знає особисто такий вузенький світ, не раз п р и ­ходиться сягнути поза сферу свого життя; а те життя, нам «незнане», не мусить бути доконче таке дуже незнане, щоб ми не поважилися його описати. Не у всякім же житті треба брати самому участь, щоб його знати; можна й по наслідках часто вірно здогадатися причин на основі знання людської логіки і душі; можна й вдуматися в чуже життя, так як се роблять добрі актори.

Погляд Чайковського на завдання письменника можна ще пізнати і з його полеміки з рецензентом повісті «В чужім гнізді» —в «Душпастирі». В ч. 242 Діла з р. 1896 читаємо між іншим такі слова Чайковського: «Беру в повістях річ так, як вона дійсно показуєся. Стараюся ф о т о г р а ф у в а т и образки, котрі бачу, і не моя вина в тім, коли на тій фотографії покажеться таке лице, котрого хтось не хотів би видіти п р и соняшних проміннях ... Так само, як з людьми в моїх повістях, поступаю собі з фактами. Сюжетів я в головних нарисах не видумую, лише беру їх з життя, так як вони сталися».

290

Сей погляд на завдання письменника о стілько не повний і не я с н и й , що хоч, певна річ, можна не раз живцем від-фотографувати дуже гарні речі, але повістяреві приходиться бути не фотографом, лише малярем. Не треба й казати, яка ріжниця є поміж фотографією, котру робить мертва машина при помочі сонця, а твором маляра-артиста. І сам Чай-ковський у своїх творах часто не є фотографом, лише маля­рем, що придумує ідею образа і спосіб, якби його найкраще зложити і змалювати. Та, звісно, не все й можна фотографу­вати; не л и ш душу, на котру фотографічної машини нема, але й ті факти, яких автор особисто не міг бачити. І так коли Чайковський у своїх двох повістях з шляхетського життя описує сорокові та пятдесяті роки, то він ніяким чином не міг сам жити в ті часи ані бачити їх ані фотографувати, бо або його ще самого тоді на світі не було, або був ще мало­літньою дитиною, котрій і на думку певно не приходило, що буде колись описувати життя ходачкової шляхти з часів польського повстання в р. 1863 або ще давніше. В такім випадку ми знаємо, як собі кождий автор радить: людей, яких справді міг бачити за свого життя, він ставить в давнійші обставини — і справа готова. Все ж таки се вже не є ніяка фотографія. А ще каже Чайковський, що сюжетів в головних нарисах не видумує, лише бере їх з життя, так як вони сталися. Се, на мою думку, не є ніяка заслуга ані провина, коли автор бере живцем факт, що стався бо мало то чого в житті не діється, з чого нічого не зложиш, а бувають знов сюжети видумані і проте подібні до правди і гарні.

Чайковський, очевидно, бажав згаданими словами ска­зати, що дбає про вірність описуваного життя. Се дбання у всякого автора треба похвалити, хоч і те треба сказати, що справа вірності описуваного життя все буває дуже гнучка, бо як нема на світі абсолютної правди, так годі і зовсім правдиво та вірно описати якесь життя. Душа письменника, се не фотографічна плита, котру в який-небудь апарат вложиш, а вона все однаково прийме «вражіня»; душа письменника се його спеціальна фотографічна плита і правда, н и м відфото-графована, се його правда, яку він своїми очима бачив або повинен був бачити. Ч и м більше людей на ту його правду згодиться, тим ліпше для автора і для його твору; але можуть бути люди, що їм та правда не доконче видасться правдою.

Се так лиш до речі я кажу, немов на доказ, що і сам автор не раз може собі здати справи з психології своєї творчості, хоч се очевидно не шкодить йому писати річі, що ніяк не дадуться порівняти з фотографіями. Але годиться тут за­значити, що досі Чайковський брав справді сюжети з життя, яке сам бачив або про котре міг багато розвідатися, хоч при

1 9 * 291

тім дивився часто на життя із становиська не повістярського, а, так сказати б, публіцистичного. Вибирав собі тезу, яку хотів доказати, і до неї добирав людей і факти, через що особливо його оповідання для люду не всюди визначаються арти­стичною правдою.

[... ] «Бразілійський гаразд» оповідання значно слабше від «Образи гонору» з причини недостачі обсервації життя емі­грантів, хоч переведенням фабули може селян зацікавити. Декотрі образки, як прощання емігрантів з рідним селом, похорони дітей і жінки Рубахи, роблять сильне враження і на іїткугігентного читача, і вони дають оповіданню літературну вартість.

[ ... ] Коли судити «два популярні оповідання «Образ гонору» і «Бразілійський гаразд», із становища людей, для котрих вони писані, то можна вірити, що вони авторову мету осягнули. Кажу «можна вірити», бо я лише догадуюся, що вони мусіли мати вплив на своїх читачів. У нас ті, що могли би і повинні би слідити впливи людової літератури на селян і міщан, за сим не слідять, а коли слідять, то нічого не кажуть і не пишуть, — тому й тяжко перевідати авторам і Просвіті і історикам літератури, що на люд робить враження а що ні, хоч се дуже придалось би знати. З артистичного боку можна закинути сим оповіданням, що автор їх виходив не від людей, лише від тез, котрі старався доказати, нагинаючи для доказу людей і події. А, мабуть, нема причини писати для селян менше артистично, як для інтелігенції, і нашу давну моралізатор­ську методу писання популярних оповідань пора би вже покинути.

Найважнійшими творами Чайковського є його два більші оповідання з життя ходачкової шляхти: «О л ю н ь к а» і «В ч у ж і м г н і з д і » , написані 1895 і 1896 року. Акція одного і другого оповідання ведеться у шляхетськім селі Гордині, самарського повіту, названім в оповіданнях П и ш н ш ц я м и . Виступає тут ходачкова шляхта з 50-тих та 60-тих років. Смішні сторони сеї нашої домородної шляхти, гордої на свої шляхетські клейноти, а притім, часто темної, босої і нераз голодної, вивш на сцену Григорій Цеглинський в комедії «Шляхта ходачкова» ще перед Чайковським. В оповіданнях же Чайковського ми бачимо життя сеї шляхти в ріжнородних обставинах: поміж собою, в відносинах до «хлопш», до свя­щеника, до властей, двора і т. д. Бачимо всі її добрі і злі прикмети. Се верства людей, упривілейованих за польських часш, але тепер зршняних з селянами. Переховують вони у себе давні традиції, вони горді на своє упривілейоване ста­новище і відрубність від «простих» селян, котрих уважають

292

низшою породою людей, так що й поводяться і носяться інакше, як селяни. Закидають при тім трохи з польська в розмові і супротив властей та наставники? виступають з почуттям власної гідності, не так покірно, як «хлопи». Поза тим життя шляхтичш нічим не відагінне від життя селян.

Всесторонне змальовання життя сеї шляхти з давшйших часш, життя мало знаного загалові, — отеє головна заслуга Чайковського. Вже в «О л ю н ь ц і», почавши від життя пастухш і шляхетських волоцюг-холєрникш аж до префекта і таких поважних господарів, як Луць і Шевко, показує нам автор сю шляхту при всяких нагодах: дома, в коршмі, на гостині, в школі, в відносинах до священика, до злодіїв, жидш, на весіллі, при повені, при урядових заняттях — о д н и м словом, при ріжних нагодах. І заступлена та шляхта в автора ріжнородними представителями, так з бідних, як з багатих, так з жінок, як з мужчин. В оповіданні «В ч у ж і м г н і з д і » бачимо життя шляхти, змальоване ще з іншого боку, а то в відносинах до двора і до селян. Тут виступають ті самі пишновецькі шляхтичі, що й в «О л ю н ь ц і», хоч загалом більше зідеалізовані — і в результаті маємо повний образ життя ходачкової шляхти. Чи вірний вш, годі мені автора сконтролювати, не живши в тих часах, що він, і не бачивши ходачкової шляхти взагалі; приходиться вірити на слово автора і я вірю йому, покладаючись на його солідність. Яким же виходить у автора се життя шляхти?

« О л ю н ь к а » — се трагічна історія сироти-дшчини. Вона прийшла на світ в 50-тих роках. Батьки її померли на холеру (оповідання починається власне дуже трагічною смер­тю родичів Олюньки) і вона дісталася в руки немилосердної вуянки Андріїхи разом з досить значним грунтом, що на неї припав по батьках. Життя її у вуянки, то ціла низка тяжких мук. Щоби присвоїти собі її маєток, вуянка Андріїха пово­диться з нею так, якби навмисно бажала увпиати її в могилу, або щонайменше раз на завсяди зробити її залежною від себе. Олюнька боса і голодна, бо вуянка-откунка весь дохід з її маєтку присвоює собі. Одинокий оборонець Олюньки, чес­н и й і любий дідусь Луць, дбає про неї, каже її вчити, перед смертю передає її о т ц і розумного шляхтича Шевка, та коли сам умирає, для Олюньки настає знов гірка година. її так занедбують, що аж Шевко висварив Андріїху, а навіть подат­ливий чоловіїс Андріїхи умудрився в дуже відповідну хвилю жижу вибити. Але й тоді Андріїха ширить злу славу про Олюньку, щоби ніхто не лакомився брати її за жижу. Однак заходами Шевка, котрий гірко помилився, бажаючи Олюньці найти доброго чоловіїса, вона таки виходить замуж за парубка Дмитра Полошинського, у котрого матеріалізм запанував над

293

тілом і душею. З неволі Андріїхи Олюнька попадає в другу неволю у свекрухи Полошинської і свого чоловіка.

Та Полошинська, мати Дмитрова, то ще гірша гієна, як Андріїха. Андріїха коверзувала своїм чоловіком, поки той не вибив її, а Полошинська таки замучила свого чоловіка, а потім дала сина Дмитра до бездітного вуйка Шевка на службу лиш на те, аби приєднав собі його і по нім дістав його маєток. Обоє, мати і син, виразно бажають собі смерті Шевка, а коли Дмитро за намовою Шевка посватав Олюньку і взяв за нею її маєток, то змовляються, якби її згладити зі світу. Життя замужем стало ще більшою мукою для безневинної, сердеш­ної, тихої, а притім амбітної Олюньки. Вона тепер і сита, і одіта, але чоловік не жиє з нею, свекруха ненавидить її; годі їй поскаржитися перед Шевком, бо її не б'ють, а проте життя їй нема. Дмитро не хоче мати дітей і бажає собі смерті Олюньки, бо її маєток для нього замалий; він би рад мабуть удруге оженитися і взяти за другою жінкою більший маєток. Він вдає з себе доброго і покірливого чоловіка перед Шевком і доводить се до неймовірних границь. Він, а так само його мати і Андрїїха, хоч які завзяті, задля користі упокорюються, коли треба (перед Шевком), скрегочуть зубами, але мовчать. В кінці Дмитро й звів зо світу Олюньку; в темну, бурливу ніч кинув її у хвилі Дністра, де вона й потонула.

Як бачимо із сего короткого змісту оповідання, головним мотором у нім є вельми темно підмальоване Чайковським ненаситне користолюбство шляхти. Землі, землі якнайбіль­ше! До того ще худоби, будинків, усякого господарського добра, а шляхтичеві більше непотрібно. Андріїха, Полошинська і Дмитро — се один тип ненаситності, захланності і н а й ­нижчих інстинктів. Вони ведуть інтригу в оповіданні. В тім веденні інтриги я добачую деякі похибки, котрі можна би звести на закид, що фабула оповідання в дечім неумотивова-на, неправдоподібна. Коли так і справді було, як нам оповідає автор, то се ще не п р и ч и н а , аби він подавав н а м якісь виїмкові подїї без умотивованя. І так не зовсім оправданою, навіть у такої грубої натури, як Дмитро, є його ненависть до жінки. Впевняє нас автор від себе аж до сторони 204 оповідання (всіх сторін є 269), що Дмитро злий чоловік і що він свою рафі­новану штуку удавання доброго перед Шевком довів лише до такої вправи. Нехай і так, що се могло бути, що Шевко на нім не спізнався, хоч я к и й був розумний чоловік. Але Дмитро має рахунок такий, щоби по смерті Олюньки дістати чет­вертину її грунту; лише задля того ненавидить її, мучить, не бажає собі дітей, а вкінці убиває її. Може бути, що бажав собі вдруге оженитися з багатшою дівчиною, як Олюнька, але читач знає, щ о , маючи діти, Дмитро дістав би по жінці цілий

294

її грунт, а не лиш четвертину. Крім того читач вірить, що від податливої Олюньки можна було легко вимогти, щоби запи­сала на Дмитра весь свій маєток. Тимчасом Дмитро не приходить на таку просту думку, хоч я к и й хитрий з біса, тілько переслідує Олюньку. Чому? Чи може по вінчанню з нею виглядів собі якусь кращу і головно багатшу дівчину, задля котрої у такого нелюда, як він був, ненависть до жінки була би оправдана? Ні ! З оповідання ми цього не бачимо! Що більше, ми навіть тямимо сцену у Шевка, коли то Олюнька зробила добре вражіння на Дмитрі.

Героїнею оповідання зробив автор зовсім пасивну особу, котра вміє лише терпіти, амбітну, замкнену, але без наймен­шої енергії. Автор приписує се заголомшенню, не мотивуючи докладно, що добрий дідусь Луць, школа, запевнена опіка розумного Шевка і почасти вуйка Андрія лишилися без впливу на характер і поступки Олюньки. Тому що на тій майже неймовірній пасивності Олюньки основана велика частина оповідання (від сцени весілля), то читач бажав би мати ту певність, що так мусіло бути. А він її не має в тій мірі як би було потрібно.

Хід гадок майже до кінця оповідання такий, як би мала раз вийти наверх нікчемність Дмитра і недоля Олюньки. Але автор бажав очевидно сенсаційної смерті Олюньки, щоб закінчити оповідання ефектовно. Ефект вийшов такий, як у криміналістичних романах: по довгих слідствах виходить на­верх убійство Олюньки, а Дмитро гине, звалений на смертну постелю мабуть душевними муками чи тифом.

Майстерство Чайковського видно в рисованию таких лю­дей, як незрівнянний дідусь Луць, уособлене змагання селян до освіти, — як Шевко, що силою своєї поваги, розуму і маєтку виробив собі в селі право розсуджувати всілякі спори, як нещасний Кость Полошинський, многострадальний опі­кун родини, як «фартушкевич» Андрій, що довгі літа терпить верховодство жінки, а вкінці, хоч по п'яному, добивається становища пана у власній хаті, тим що жінку вибив (ся сцена описана знаменито), як рибак Базьо, шляхетські холерники і т. п. Також збірні сцени малює Чайковський дуже зручно, напр., сцени в коршмі на Ячменівці, життя на пасовиську, самосуд над злодієм, сцени під час повені і т. п.

«В ч у ж і м г н і з д і » , «повість в двох частях» — се історія батька і сина, Михася Тарасовича (сторін 5—130) і Михасевого Юзя (сторін 133—367). Річ починається перед знесенням п а н щ и н и суперечкою поміж шляхтою і бароном Версайком за пасовисько. Шляхта з Закутя, присілка П и ш -нівців, де живуть піддані хлопи, не могла стерпіти, щоби барон відступав чужостороннім купцям пасовисько, з котрого

295

вони користали, на випас угорських волів. Шляхта зігнала раз і другий волів з пасовиська, почався процес, барон виграв, але шляхта не зважала на се і дальше не допускала волів на пасовисько. Прийшло до бійки поміж челяддю, військом і хлопами Версайка з одного боку, і шляхтою з другого боку. В тій бійці згинув Стефан Тарасович, батько Михася. Шляхта роззброїла військо, не дала тепер баронові згинути, відвела його цілого до двора, але кара за пролиту кров таки не минула його — хтось дійшов йому пізнійше кінця і він помер. Лишилася бездітна вдова баронова, жінка чесна, спокійна і добродушна, що все бажала жити з шляхтою в згоді, а по убійстві Тарасовича бажала ще й його родину нагородити. За порадою мандатора Яричовського по довгих заходах намо­вила сина убитого Тарасовича Михася, щоб він завідував її маєтком. Михась спершу не хотів, але вкінці згодився, бо баронова справді дуже подбала за його добробит. П р и помочі Михася настали знов добрі відносини поміж закутянською шляхтою, і двором. Михась показався знаменитим адміні­стратором маєтку баронової і сам богатів скоро. Навіть ман-датор хотів спіймати його для своєї доньки, але се йому не вдалося, бо Михась оженився з вихованкою баронової, сиротою по якімсь двірськім офіціалісті, Михалівною. Се зміст першої частини повісті.

Михась виступає тут подібно, як Остап Бондарчук Кра-шевського, лише не є таким романтиком, як той. Він паруб­ком попадає також у чуже гніздо, у двір і в пансько-двірські відносини, що спонукують його позбутися деяких простих навичок, але він натура здорова, енергічна, розумна і непо­датлива; на нього чуже гніздо не має злого впливу, може для того, що попався у нього вже чоловіком свідомим. Се іде­альний шляхтич, що майже ніколи не тратить голови (хіба під впливом напитків, як у Яричовського), душа чесна і одверта, що її не могли споганити ніякі двірські відносини. Така сама чесна душа і баронова Версайкова. Зате вже її офіціалісти і мандатор — люди хитрі і безхарактерні: вони підставляють нераз Михасеві ногу, але їм не вдається штука.

Ціла перша частина оповідання простенька, незамотана, і в своїй простоті дуже сильна. Оповідання йде гладко, сцени йдуть за сценами, вірно, природно і, хоч їх автор певно не міг «фотографувати», проте роблять на читачеві враження правди.

Друга частина повісті, про Михасевого Юзя, трохи роз­тягнена і не дає такого суцільного враження, полишаючи читачеві деякі сумніви. Автор хотів показати шкідливий вплив чужого гнізда (двора) на шляхетську дитину, і показати психологію вихованого і випещеного в дворі хлопця, що відтак мусить вертати знов у селянсько-шляхетські відносини.

296

Баронова не мала своїх дітей, от вона й взяла за свої двоє дітей Михася, дівчину Ганну і хлопця Юзя; аж третього сина Стефанка лишила йому на виховання. Ся баронова виховала вже Михалівну, жінку Михасеву, і ми бачимо, що з неї стала дуже брава і господарна шляхтянка, лише з деякими сим­патіями до панського життя; виходило би, що вплив двора на неї не був шкідливий. Ця баронова виховала потім Михасеву доньку Ганну, мабуть також незле, бо про неї автор як би забув, і тільки згадує, що вийшла заміж. Лише на Юзеві лишився злий вплив чужого гнізда; він довго мусів відвикати від панських привичок, позбувся справді багато з них, але таки деякі лишилися в нього мабуть на ціле життя.

Під опікою баронової розпещений Юзьо просто зійшов на ледачого хлопця. Батько журився н и м дуже, а раз і збив його тяжко за зневагу бабусі. З того часу Юзьо не мав серця до батька. Але батько таки не відбирав його з двору, бо чутка була, що бездітна баронова запише йому цілий свій маєток. Тимчасом так не сталося, баронова померла, записавши тілько гроші Юзеві, двір перейшов на власність свояка баро-нової, а 13-літній Юзьо переходить з двірських салонів до хати батька, що зараз пристановляє єго до господарської роботи. Хлопцеві дуже трудно привикнути до нових обставин, він не вірить батькові, а зате прилягає душею до матері, що нагадує йому двір. Під рукою розумного батька Юзьо помалу годиться з шляхетським життям, привикає до роботи, але таки часом тягне його до двораків, а вкінці він і жениться не по-шляхетськи, бо з руською Вандою, донькою безхарактер­ного священика з сусіднього села (се діється коло 1863 року), наперекір батькові. Перемогли у Юзя панські погляди, він у всім іде під лад жінці, тратить на її панські забаги великі гроші і сам натягає на себе панську одежу. Виховання батька не лишило на нім майже ніякого сліду. Журився н и м батько дуже, вкінці зважився піти до сина, остерегти його перед руїною, але невістка Ванда прийняла його дуже погано. Другий раз пішов Михась до хати сина, посварився і трохи не побився з сином та невісткою і вийшов від них, присяг­нувши собі, що більше до сего чужого гнізда не загляне.

На тім і кінчиться повість. В ній ми не находимо тих брутальних і захланних шлях­

тичів і шляхтянок, що в «О л ю н ь ц і», шляхта виступає тут більше як громада, і то, в порівнянню з хлопами, як громада далеко розумнійша і чеснійша від хлопів. У неї і благородні пориви і охота до освіти (багато синів, особливо в сусіднім шляхетськім селі, ходить до гімназії), у неї почуття солі­дарності і своєї вищості. Всего того у селян нема; автор оправдує се в окремім уступі, коли говорить про знесення

297

п а н щ и н и — д о речі сказавши — не зовсім вірно, бо нерозумне поступовання селян виводить із непідготування їх до свободи.

Як в « О л ю н ь ц і » виступає кілька ріжних родин і вони заповнюють ціле оповідання, так в оповіданні «В ч у ж і м г н і з д і » з-посеред шляхетської і хлопської громади висту­пають головно оба Тарасовичі, батько і син. Батько — характер виразний і консервативний; син — не такий уже, може тому, що перейшов два ріжнорідні виховання. Інші особи в оповіданні усуваються на досить далекий план і тому звичайно виходять не зовсім ясно. Оповідання се має також кілька дуже гарних сцен, як забава у Михася, або образ при сіні над рікою, що нагадує Тургенівський «Бежин луг» з «Записок мисливця».

Ціла фабула сего оповідання більше проста, як в «О л ю н ь ц і», зате знов не така багата на ті артистичні прикраси, яких повно в «О л ю н ь ц і», так що друга частина повісті виходить не раз навіть скучна. Ліпше, а головно коротше оброблення сеї другої частини було би піднесло вартість цілого твору.

Ціле оповідання ще й тим слабше від «О л ю н ь к и», що авторові пришилося повторити не одно про шляхту, що ми знали вже з «Олюньки», а далі: автор вийшов тут знов від тези, що вплив чужого гнізда на шляхетсько-селянську ди­тину мусить бути доконче лихий (словами свого любимця Михася автор говорить не раз се) —і через те рад-нерад мусів доказати се. Доказ вийшов не сильний, бо психічна сторона «Михасевого Юзя автором не оброблена належито, а крім того в самім оповіданні находимо особи, що перечать тій тезі.

Отеє, що автор ставить собі тези і прикроює до них події і людей — се головна хиба Чайковського. В «О л ю н ь ц і» не хотів нічого доказати, лише просто показав життя нещас­ної сироти і обставини, в яких жила, і тому се оповідання вийшло з боку артистичної правди краще від всіх інших творів Чайковського. Зате в оповіданнях: «В ч у ж і м г н і з д і » , «Р є к р у т і», «К у р а т є л і», в «О б р а з і г о н о р у » і в « Б р а з і л і й с ь к і м г а р а з д і » все находимо отеє становище автора: «Ану! докажу се і те, як є, а як повинно бути». Якби автор не добирав собі людей для доказу сеї або тої тенденції, то й твори його зискали би на тім багато; ми бачили би в них життя, що ніяк не дає вміститися в вузькі рамки якої-небудь тези.

Вище я навів слова Чайковського, як він дивиться на завдання письменника. З слів тих одно виходить я с н о , що він на оправдання своїх сюжетів має один аргумент: се так справді було. «Сюжетів — каже — яв головних нарисах не видумую, лише беру їх з життя, так як вони сталися. Я

298

фотографую». Тим певно оправдує він історію Олюньки, історію Михасевого Юзя і інші сюжети у своїх оповіданнях. Проти сих сюжетів не можна, звісно, нічого мати; се зви­чайно дійсні факти. Але так, як їх автор оповідає, частенько без психологічного поглиблення, без глибшого розбору від­носин своїх героїв, читач не все хоче вірити, що ті факти справді живі, що так мусіло бути, а не інакше. Читач на доказ оповіданих фактів не жадає протоколів з судів, котрі й так бувають лиш релятивно правдиві, тільки шукає артистичної правди: логічного і психологічного розвою події. Тут йому можна подати сюжет, і не опертий на правдивім факті, тілько треба його умотивувати. АЧайковський лише оповідає факти, не вдається в психологічну та соціальну аналізу, характери та події рисує щонайголовнішими чертами і то не раз своїми словами а не вчинками героїв. Через те виходить у Чайковсь-кого більше протоколярний спосіб писання, виходять гладко списані справоздання, а не широкий і глибокий малюнок.

До поглиблення речі стає Чайковському на перешкоді його погоня за багатою фабулою. У нього справді обсервація дуже добра, він вміє з життя вибирати факти цікаві, але як назбирає їх цілу купу і угрупує, як до того подивиться на них з тенденційного становища, то часто не дає собі з н и м и ради. Зібрану купу фактів він оповідає за порядком: один факт, другий, третій і т. д. і очевидно — к о л и хоче з всіми упоратися в однім томі, або навіть в короткім оповіданні — то не може вдаватися в ш и р ш и й розбір їх.

Вивести докладно в повісті життя н. п р . Михася і його сина, показати, як воно розвивалося не лиш назверх, але і в душі їх обох, і то за кількадесят літ, змалювати притім відносини, в яких жили, се тема не на одну повість, а на кілька, коли автор не хоче описати се життя і відносини докладніше, а не побіжно.

В жанрових образках Чайковського з природи і життя знати також цей протоколярний спосіб писання, хоч у них уже находимо старання малювати більше детально, через що й виходять вони в нього гарнійше.

Спосіб дивитися на життя із становища якоїсь тези дуже шкодить творам Чайковського, як се показав я вже п р и поодиноких творах. Не кажу, аби автор мав понехати всяку тенденцію, лиш уважати, щоби задля тенденції не потерпіла артистична правда. Нехай тенденція виходить з життя, а не життя з тенденції, коли твір має мати більшу літературну вартість. П р и справдішнім дарі оповідання у Чайковського, йому — коли б тільки особисті обставини дозволяли — не трудно написати багато «фотографій», так як він їх розуміє, хоч се не будуть навіть фотографії, лише нариси, — але йому

299

на дальшу літературну дорогу треба би порадити дбати про аналізу психологічну і соціальну більше, як дбав досі. Чай-ковський має до того багато потрібних прикмет письмен-ських, а головна річ: уміє цікаво оповідати, то ж годилось би сей не у всякого письменника звичайний талант поглубити, а се крім похвал широкої публіки запевнило би йому ще й визначне місце в нашій сучасній літературі, яке вже в значній мірі успів собі здобути.

Леся Українка

МАЛОРУССКИЕ ПИСАТЕЛИ НА БУКОВИНЕ

В наше время наряду с колоссальным развитием так называемых «мировых» литератур замечается одно интерес­ное явление: литературы маленьких народов, даже небольших этнографических групп, начинают все громче и увереннее подымать голос, защищая свое «право меньшинства». С этим голосом уже принуждена считаться, так или иначе, критика мировых литератур. Вопрос о праве на существование т о й и л и другой из маленьких литератур решается не столько теорией, сколько практикой, т. е. присутствием в данной литературе сильных и оригинальных талантов. Таким образом завоевала себе право на существование и на внимание со стороны других литература одной небольшой ветви малорусского пле­мени, благодаря трем своим главным представителям. Эти писатели пользуются гораздо большей известностью в Австрии и Германии, чем в России, для которой, в сущности, они могли бы иметь больше интереса и значения. Речь идет о писателях, принадлежащих к тем австрийским малороссам, или, как они сами себя называют, «русинам», которые живут среди Карпатских гор, в австрийской провинции Буковине. Главный город этой провинции Черновцы (Czernowitz) инте­ресен для малороссов в том отношении, что он является единственным значительным европейским городом, где ма­лорусский язык принят повсюду, в домах и на улице, как langue parlee1. Говор буковинских русинов очень мало отлича­ется от того малорусского языка, на котором говорит боль­шинство украинцев. Кто слышал, как говорят в так назы-

'Розмовна мова {франц.). — Ред.

300

ваемой «руській Буковині» (т. е. части Подольской губернии, которая примыкает к австрийской границе), тот имеет точное понятие о говоре буковинских русинов.

Буковина — провинция, более обособленная от осталь­н о й Австрии, чем даже Галиция; это замкнутый, мало доступ­н ы й для посторонних влияний мир. В нем беспрерывно идет глухая национальная борьба между отдельными населя­ющими его племенами: русинами, румынами, венграми, н е ­мцами, но племена эти слишком резко отличаются друг от друга, чтобы ассимилироваться. В наше время уже существует известное культурное взаимодействие между русинами буко-винскими и галицкими и отчасти украинцами, но во время первого национального пробуждения австрийских русинов, т. е. в 30-е годы, между ними было полное отчуждение, и так продолжалось вплоть до 60-х годов, когда малорусское лите­ратурное движение приняло более широкие размеры и за­хватило даже изолированную Буковину. Таким образом, на­чало буковинской литературы было свободно от влияния тогдашних галицких и украинских авторитетов, и в этом, как мы увидим дальше, была своя хорошая сторона. Единствен­н ы м и образцами для народных буковинских писателей была долго только чудная буковинская природа и народная поэзия.

Первый значительный буковинский беллетрист Юрий-Осип Федькович родился в 1834 г. на Буковине, среди карпатских горцев (гуцулов), в округе Кимполунго (Довге Поле), который принадлежит к живописнейшим местностям Карпат. Семья Федьковичей принадлежала к мелкоземлевла­дельческим; образ жизни таких семей только тем отличался от крестьянского, что мальчики в них получали некоторое образование, к а к это было и в семье нашего писателя. Сам Федькович всегда считал буковинское крестьянство своей родной средой. Старший брат Федьковича принимал участие в депутации, которая была отправлена в новооткрытый пар­ламент и подала имератору петицию о правах буковинского крестьянства. В 1848 г. Федьковичу пришлось некоторое время жить в Молдавии, где один немецкий художник п р и ­нял в нем большое участие и познакомил его с немецким, а также с испанским языком и литературой. Под влиянием этого художника, о котором Федькович навсегда сохранил самые теплые воспоминания, Федькович начал заниматься литературой, но вначале писал только по-немецки, так как ему не приходило в голову, чтобы его родной язык мог годиться для художественных целей. Национальное чувство заговорило в нем впервые, когда в 1852 г. он попал в военную службу, причем участвовал в Итальянской кампании, в бит­вах при Мадженто и при Сольферино.

301

Там же, в Италии, Федькович написал свое первое мало­русское стихотворение «Ночліг», но не придавал тогда ника­кого значения этому началу.

В 1859 г. Федькович вернулся на родину офицером и в Черновцах познакомился с немецким профессором Нойбау-эром, который очень поощрил его литературные опыты на немецком языке, особенно его переводы буковинских народ­ных песен. Около того времени Федькович стал печатать свои немецкие произведения, но особенного успеха они не имели. Тогда же в Черновцах познакомился Федькович с русином-патриотом Кобылянским, который убедил его, что естествен­нее всего русину писать по-малорусски. Под влиянием этих убеждений Федькович стал снова писать малорусские стихи (перевел, между прочим, немецкий народный гимн на мало­русский язык) и даже издал маленький сборник этих стихов, в очень ограниченном количестве экземпляров, для раздачи своим бывшим товарищам-солдатам. Эти первые стихотво­рения проникли в Галицию и там сразу обратили на себя внимание всех, кто сколько-нибудь интересовался мало­русским словом. Дидьщкий, литератор старой школы и ста­рого, шляхетско-униатско-славянофильского направления, был так тронут непосредственной и свежей поэзией Федь-ковича, что забыл свои чопорные эстетические требования и мечты о создании какой-то особой, «образованной», а не народной литературы и в 1862 г. издал во Львове новый сборник стихотворений Федьковича, выразив в своем преди­словии к н и м надежду, что Федькович будет вторым Ш е в ­ченко австрийской Руси. Надежде этой не суждено было сбыться: поэтический талант Федьковича не прогрессировал, и его первые стихотворения так и остались лучшими. Осо­бенно хороши из них те, которые относятся к воспоми­наниям о тяжелых годах жизни поэта в Италии.

Поэтического таланта Федьковича хватало на воспроизве­дение непосредственных впечатлений жизни в безыскусст­венной форме, стиль народной песни лучше всего давался ему, но едва поэт переходил к отвлеченным темам или сложным сюжетам, пытался усвоить себе форму совета и книжный стиль, как получались произведения безжизнен­ные, мало чем лучше произведений того же Дидыцкого и других галицких поэтов того времени, из которых ни один не возвышался над посредственностью. Быть может, этому при­чиной то, что тогдашний литературный малорусский язык был совершенно не выработан, и красиво писать на нем не мог бы даже гений. Впрочем, впоследствии народный стихот­ворный стиль тоже изменил Федьковичу, и в этом был виноват, по иронии судьбы, именно тот образец, на который

302

указывал поэту его первый ценитель — Дидьщкий: влияние поэзии Шевченко на Федьковича было роковым: эта сильная поэзия слишком поразила еще не окрепшего буковинского поэта, чем более Федькович увлекался Шевченко, тем более терял свою оригинальность и, наконец, совершенно подчи­нился ему, а если порой освобождался, то только для подра­жаний галицким «боянам», что, конечно, было совсем не лучше. Сонеты Федьковича похожи на плохие подражания Мицкевичу, а в поэмах чувствуется влияние второстепенных немецких романтиков. Что же касается сложных сюжетов и философских тем, то для них необходима была большая степень культурного развития, чем какою обладал Федь-кович, получивший в молодости незначительное образо­вание, которое он ревностно старался дополнить чтением, будучи в военной службе; но это чтение, —главным образом по немецкой литературе, — конечно, не могло быть систе­матическим при бивуачной жизни.

Недостаток широты мысли и глубины понимания особен­но сказывается в тех поэмах Федьковича, в которых затронуто интересное и сложное явление буковинской жизни начала XIX ст., а именно, разбойничество. «Опришки», как называет буковинский народ своих разбойников, напоминают украин­ских эпигонов гайдамаччины типа Кармелюка, который остался в памяти народной не как простой грабитель, а как противник экономического и социального неравенства. Федькович дает в своих поэмах только анекдоты в роман­тическом вкусе из жизни знаменитых опришков, но глубокие причины и внутренний смысл самого явления, видимо, были совершенно неясны для него.

Итак, Федьковичу, — при несомненном поэтическом даровании, — не суждено было сделаться большим поэтом; хотя на родине его и в Галиции стихи его до сих пор пользуются популярностью и многие из них положены на музыку галицкими композиторами, но за пределами Австрии они совершенно неизвестны. Более широкую и прочную известность создала Федьковичу его проза.

Свои прозаические произведения Федькович писал вна­чале тоже по-немецки, н о , ободренный успехом своих мало­русских стихов, он начал и в прозе писать на родном языке, причем стал помещать свои рассказы в галицких малорусских журналах. Это сотрудничество познакомило Федьковича с тогдашними галицкими литераторами-народниками, и мало-помалу сам он примкнул к народническому направлению, бывшему тогда самым передовым в Галиции.

Развитию у Федьковича народнических идей способство­вало и то, что, вышедши в 1863 г. в отставку из военной

303

службы, он вошел в более близкое соприкосновение с народ­н о й жизнью, служил выборным от крестьян своего округа в сервитутной комиссии, был войтом (старшиной) своей об­щ и н ы , потом инспектором народных школ. В это время Федькович написал свои лучшие повести, которые создали ему имя и возбудили интерес к его родине за пределами Австрии. Федькович воспроизводит в художественной форме воспоминания юности, впечатления походов, разные п о ­разившие его воображение события; все это проникнуто теплым, глубоким чувством, любовью к изображаемым лю­дям и природе буковинской. Эти повести своим красивым, чисто народным стилем и трогательной манерой напоминают малорусские повести Марка Вовчка. Можно сказать, что лучшего стилиста, чем Федькович, не было и нет среди буковинских и галицких писателей, и вообще сочинения Федьковича можно поставить наряду с лучшими образцами малорусской — и, пожалуй, не только малорусской, — народнической литературы. Сквозь легкую, а подчас и дово­льно густую дымку идеализации вырисовываются яркие, жи­вые картины, метко, изящно очерченные силуэты; на всем чувствуется присутствие жизни.

Федькович не чужд недостатков, свойственных вообще тогдашней народнической литературе; он часто впадает в сентиментальность и этнографичность; кроме того, на нем отразилось влияние европейского, особенно немецкого р о ­мантизма; пристрастие к декоративной стороне народной жизни, к исключительным сюжетам, к необыкновенным натурам мешало ему остановиться на глубоких, основных явлениях этой жизни. В изображении Федьковича, несмотря на печальные сюжеты, Буковина является всегда в несколько праздничном виде; его герои страдают больше от любви, чем от тяжелых экономических общественных условий, а это едва ли так было в Буковине даже в более счастливые для буко-винского крестьянства 60-е годы. Как в поэзии, так и в прозе широкие темы не давались Федьковичу: он не успел доста­точно развиться для них. Для такого развития, которое рав­нялось бы его природному таланту, необходима была более культурная среда, которой не было тогда ни на Буковине, ни в Галиции, куда было переселился Федькович в 1872 г. Пере­селился он во Львов, чтобы работать при обществе «Просвіта» по изданию книг для народного чтения. Там он издал около пяти книг своего сочинения, проникнутых клерикально-бур­жуазным духом, который если и проявлялся иногда в его беллетристике, то в очень слабой степени. Львовская на­родническая интеллигенция, далеко не свободная от клери­кально-бюрократических предрассудков, проникнутая ф и л и -304

стерством, ничего не дала Федьковичу, а скорее даже имела дурное влияние на выработку его литературного вкуса. Сам Федькович писал, что он прожил во Львове «14 черных месяцев, чтобы до крайности разочарованным возвратиться под свою родную кровлю». Возвратясь на родину, этот писа­тель, открывший, так сказать, Буковину для литературного мира, жил почти в полном одиночестве и нравственном отчуждении от своих интеллигентных соплеменников.

Первый сборник его прозаических произведений был издан в 1876 г. Драгомановым в Киеве, и переводы этих рассказов появились в русских, сербских, чешских, немецких и других периодических изданиях. Полное же собрание сочи­нений Федьковича вышло в Черновцах только в 1896 году.

По смерти Федьковича долго не было ему преемников на Буковине. Долго не являлось ни одного писателя, который бы не то что превзошел Федьковича талантом, а хотя бы только сравнялся с н и м . Наконец, в 90-е годы выступили на литературную арену молодые силы: Ольга Кобылянская и Василь Стефаник.

Ольга Кобылянская — б л и ж а й ш а я землячка Федьковича, так как выросла в том же Кимполунгском округе, только ближе к румынской части Буковины; отец ее служил чинов­ником в окружном городке Кимполунго. Образование она получила в немецкой школе, а потом пополняла его сама чтением книг, главным образом на немецком языке, на котором, подобно Федьковичу, писала свои первые произве­дения, да пишет иногда и теперь, так как владеет этим языком в совершенстве и имеет литературные связи в немецкой Австрии и Германии. Она сотрудница штутгартской «Neue Zeit», а также берлинской «Gesellschaft», редакция которой очень ценит произведения г-жи Кобылянской и ставит их наряду с лучшими произведениями молодых немецких м о ­дернистов.

Г-жа Кобылянская —наследница Федьковича по таланту, но не продолжательница его манеры. Она воспитанница немецкой культуры, и этого не могут ей простить ее галицкие критики, так к а к немецкое влияние до сих пор заметно на ее стиле. Но если немецкий язык и был действительно вреден для ее стиля, то он был ей не только полезен для общего развития, но даже спас ее от умственного застоя и нравствен­н о й спячки в мелкобуржуазной, чиновничьей среде малень­кого буковинского городка, где единственным очагом куль­туры была библиотека, состоявшая почти исключительно из немецких книг. По крайней мере г-жа Кобылянская сама находит, что эта «немеччина», к которой так презрительно относятся галицкие собраты, вывела ее в люди, открыла для

20 - 8424 305

нее мир идей, познакомила ее с мировой литературой и научила любить и понимать искусство. Действительно, эсте­тический и идейный уровень развития у г-жи Кобылянской гораздо выше, чем у тех буковинских и галицких писателей, которые развивались под влиянием только исключительно местной и польской литературы, а если и есть у нее кое-какие неровности и пробелы, то причины этому надо искать не в «немеччине», а в недостатке систематичности, которым н е ­избежно страдает всякое самообразование. Немцы же указали О. Кобылянской путь в литературу и дали ей силу противо­стоять первым неудачам.

Писательница вначале видела от земляков больше огор­чений и разочарований, чем помощи и нравственной под­держки; она сама сознается, что это иногда вызывало у нее желание бросить навсегда малорусскую литературу и уйти в свою, почти родную ей и всегда приветливую, «немеччину»; конечно, хорошо, что она этого не сделала, так как в немец­кой литературе она всегда оставалась бы гостьей, хотя и желанной, тогда как в малорусской она дома и может про­явить свой талант более разносторонне. К тому же, начиная с 1895 г., она стала, наконец, признанным членом семьи в малорусской литературе и теперь уже не может жаловаться на невнимание редакторов, критиков и особенно читателей.

В своих сочинениях г-жа Кобылянская затрагивает самые разнообразные темы. Больше всего отмечен ею тип интел­лигентной женщины, борющейся за свою индивидуальность против нивеллирующей и засасывающей среды австрийской буржуазии, погрязшей в безнадежном филистерстве. Этой теме посвящен рассказ «Людина» и большой психологи­ческий роман «Царівна», который при многих несовершен­ствах формы и слишком подчеркнутой феминистической тенденции, — что часто мешает художественному впечат­лению, — все же остается одним из самых замечательных романов этого рода. Он стоит гораздо выше по замыслу и по исполнению, чем романы на подобную тему немецкой писа­тельницы Ройтер «Aus guter Familie» и итальянской бел­летристки Нэеры «Teresa», с которыми галицкая критика сравнивала «Царівну». Сравнивая эти три произведения, мы видим, что героиня-русинка вышла с большим успехом из борьбы, которая превратила немку и итальянку в несчастных, истеричных старых дев. Это объясняется тем, что русинка постаралась победить в самой себе те враждебные начала, с которыми приходилось ей бороться в окружающей среде, тогда как итальянка и немка не имели на это ни мужества, ни сил, ни даже ясного сознания необходимости такой самопобеды.

зоб

В то время, когда создавался роман «Царівна», г-жа К о -былянская была очень увлечена идеей женского движения, находясь под сильным влиянием феминистки г-жи Кобрин-ской, между прочим выступила в 1894 г. в «Товаристві руських жінок в Чернівцях» с рефератом по женскому вопросу («Дещо про ідею жіночого руху»). Впоследствии она значительно охладела к феминизму, — быть может, потому, что он стал для нее «пережитым моментом», а самая идея женской рав­ноправности представилась не требующей теоретических до­казательств.

После «Людини» и «Царівни» г-жа Кобылянская написала много мелких рассказов, из которых большинство принад­лежит к лирическим стихотворениям в прозе. Этот род лите­ратуры, не встретивший особенного сочувствия у галицкой критики, проникнутой в большинстве принципами нату­рализма, тем не менее наиболее удается писательнице, так как ее натуре очень свойственны лиризм и музыкальные настроения. Самые реальные картины она постоянно сопро­вождает лирическими отступлениями, которые напоминают симфонии, где впечатления пейзажа и движения души слива­ются в одну неразделимую гармонию. В сборнике рассказов г-жи Кобылянской, вышедшем в прошлом (1899) году во Львове, большая часть принадлежит к этому «симфониче­скому» жанру. Один из таких рассказов, под заглавием «Бит­ва», рисует картину погибели громадного девственного леса в Кимполунгских горах, павшего под топорами промышлен­ных культуртрегеров, нещадно грабящих «зелену Буковину» своим хищническим хозяйством. Из простого факта уничто­жения заповедного леса известной торговой фирмой писа­тельница сумела создать истинно трагическую и высокохудо­жественную картину.

Вообще лес и горы — это родная стихия г-жи Кобылян-ской, где она дает полный размах крыльям своей фантазии и увлекает за собой читателя. За эти размахи писательнице иногда жестоко достается даже от доброжелателей, которые ставят ей в вину, что она, подобно немецким модернистам, слишком залетает в заоблачную высь, гораздо выше, чем достигают вершины буковинских гор, и потому не видит и не хочет видеть, что делается в долинах, где страдает буко-винский народ. Для этих упреков есть известное основание. Действительно, Кобылянская, пережившая сильное влияние философии Н и ц ш е , обнаруживает часто стремление к идеалу «сверхчеловека», что приводит ее иногда к расплывчатым и отвлеченным мечтам, но зато парадоксальный дух Ницше развил у молодой буковинской писательницы гораздо боль­шую смелость мысли и воображения, чем мы привыкли

2 0 * 307

видеть у большинства писателей-русинов. Протест личности против среды и неизбежно сопровождающие его порывы ins Blau1 составляют необходимый момент в истории литературы каждого народа; этот момент, по-видимому, только теперь наступил для малорусской литературы, по крайней мере, для той, которая развивается в австрийской обстановке. Подоб­ное литературно-общественное настроение вызывало в свое время необычайный подъем художественного творчества у других народов; можно думать, — так как на это есть ука­зания, — что такое настроение не пройдет бесплодно и для малорусской литературы.

Лучший из рассказов г-жи Кобылянской, навеянных этим настроением, это «Valse melancolique», где с большою пластичностью изображены три женских типа: скромной, трудолюбивой и непритязательной девушки с инстинктами семейственности и симпатичным, но не широким кругозо­ром, затем лирически-восторженной и безнадежно тоскую­щей музыкантши с порывами к «сверхчеловеческому», и эмансипированной художницы, служащей только искусству, берущей от жизни все, что она может дать, и спокойно презирающей осуждающих ее филистеров.

Упрекающие г-жу Кобылянскую за порывы в заоблачную высь могут утешиться, так как эта писательница не всегда чуждается «долин»; доказательством служит прекрасная п о ­весть под названием «Некультурна», где под чисто симфо­нический аккомпанемент рассказывается очень реальная, способная скандализировать благовоспитанных австрийских читателей история крестьянки-гуцулки, эмансипированной не по теории, а по инстинкту. Сильная, способная ко всем мужским работам, красавица, с врожденным чувством и з я щ ­ного, та «некультурна» отстаивает свою личность от грубого ухаживателя, который, в сущности, ей нравится, но возму­щает ее самоуверенной навязчивостью. Наперекор ему и точно под влиянием какого-то гипноза она выходит замуж за первого попавшегося человека, но сразу занимает самостоя­тельное положение относительно мужа. По смерти мужа она переживает первую серьезную любовь к человеку, который оказывается негодяем с разбойничьими замашками, живет на ее счет в ее доме, а вместе с тем изменяет ей для ее родной сестры. Но «некультурна», с трудом спасшись из ловушки, в которую вовлекают ее изменники, выгоняет от себя своего милого и живет дальше одна, не порабощаясь больше ни одному из своих ухаживателей. Несчастья не ломают, а закаляют ее: несмотря на пережитые драмы, она твердо верит

:В блакитну далечінь (кім.). — Ред.

308

в свое «счастье», — в этой уверенности утвердило ее пред­сказание одного старого «ворожбита», а еще более собствен­ное сознание своей несокрушимой физической и нравствен­н о й силы, воспитанной в борьбе с дикой горной природой. В этой повести, причудливо сотканной из поэзии и прозы, собственно, две героини: гуцулка и карпатская природа.

Эскиз «Банк рустикальный» дает нам выхваченную прямо из жизни картину горя крестьянина, подавленного непонят­н о й для него математикой крестьянского банка и понимаю­щего только одно, что он из хозяина превратился в нищего. Эта картинка написана совсем и н о й манерой, чем все другие рассказы г-жи Кобылянской. Впрочем, она редко берет сю­жеты из крестьянской жизни; ей более знакома жизнь интел­лигенции, и потому сюжеты из этой жизни, легче поддаваясь описанию, дают более простора изящному таланту писа­тельницы.

Василь Стефаник с большим основанием, чем О. Кобы-лянская, может быть назван продолжателем Федьковича: он так же близок к крестьянской среде, так же любит ее, так же усвоил язык ее и проникся ее чувством. Он сын крестьянина, родом из галипкого Покутья, из села Русова, которое отде­ляется от Буковины только рекою Прутом и относится этно­графически не к Галичине, а к Буковине. Сам г. Стефаник причисляет себя к буковинцам. Из биографии г. Стефаника известно только, что он студент медицины, что начал свою литературную деятельность на Буковине (первый его сборник издан в Черновцах) и что с первых же шагов был восторженно принят буковинской и галицкой критикой и публикой. Ему не пришлось ощупью искать дороги, подобно Федьковичу, или бороться за свое литературное существование, подобно г-же Кобылянской. Яркость ли таланта, или доступность тем создали сразу популярность молодому писателю — трудно решить; вернее всего и то и другое. Как бы то ни было, но не прошло и трех лет со времени первого появления г-на Стефаника в литературе, как он уже стал известностью на своей родине. Литературные друзья г. Стефаника опасаются, как бы такой быстрый успех не повредил выработке таланта молодого беллетриста; н о , говорят, сам г. Стефаник не п р и ­дает большого значения похвалам друзей и критики. Надо надеяться, что пример Федьковича не прошел даром для его продолжателей, что они не остановятся на полпути, подобно ему, а сумеют с образностью, колоритностью формы и с теплотой чувства соединить глубину и широту мысли, недо­статок которых отозвался роковым образом на деятельности Федьковича.

Г[осподин] Стефаник, при некотором сходстве внешних

приемов с Федьковичем, сильно отличается от него настро-

309

ением и восприимчивостью. Если у Федьковича выступала главным образом этнографическая, казовая сторона народ­н о й ж и з н и , романтические сюжеты, то у г. Стефаника, на­оборот, мы видим изнанку этой жизни. Собственно, эти два писателя выбирают свои сюжеты из разных слоев крестьян­ства. Федькович изображал зажиточное крестьянство, стра­дающее только от рекрутского набора да от случайных ката­строф, не считая, конечно, общечеловеческих, всегда и всюду существующих страданий. Г. Стефаник изображает крестьян, стоящих на пороге к полной пролетаризации или уже пере­ступивших этот порог; впрочем, переходное, самое болезнен­ное состояние почти исключительно занимает молодого писателя. В маленьких набросках, которые своим черным колоритом, отчетливостью и вместе с тем небрежностью письма похожи на рисунки пером, г. Стефаник дает нам целую коллекцию силуэтов, несколько напоминающих си­луэты итальянских пролетариев в описательных стихотво­рениях Дды Негри. Но г. Стефаник не любит лирических аккордов и поэтических украшений, —в этом отношении он противоположность г-жи Кобылянской, — о н , подобно Брет-Гарту, совсем прячет свою авторскую личность. Он обладает трудным секретом передавать настроение в разгово­рах и в обстановке, а при этом, рисуя свои персонажи в самом неприглядном виде, возбуждать симпатии к н и м у читателя, совершенно не вдаваясь в характеристику от автора.

В таких коротких набросках г. Стефаник собрал нам целую коллекцию рисунков с натуры: новобранец, солдат-са­моубийца, умирающая баба-одиночка, — и много таких скорбных образов проходит перед нами. В одном, более длинном, рассказе «Камінний хрест» г. Стефаник показывает нам поражающую и хватающую за душу картину переселения в Канаду разорившейся крестьянской семьи; взят момент прощанья переселенцев с родным селом и горе главы пере­селяющейся семьи, которому невыносимо жаль и родной избы, и села, а больше всего — песчаного холма, на котором поставлен каменный крест на память о долголетнем, упорном труде, превратившем песок в пахотную землю.

Рассказы г. Стефаника, при всей их реальности, — не фотографии, а именно рисунки, к а к бы эскизы для будущей картины. Читая их, приходит в голову, что если бы связать их общей фабулой, то получился бы роман толпы. У всех героев г. Стефаника одинаковая психология, изменяются только условия, действующие на нее. Главные черты этой психологии —пассивность, перемежающаяся стихийным дви­жением по инерции. Ни одно из действующих лиц в рассказах г. Стефаника не возвышается над уровнем остальных, а все

310

вместе они составляют одну коллективную личность. Этим я не хочу сказать, что типы г. Стефаника — шаблоны, лишен­ные индивидуальности; нет, они так похожи между собой, как живые листья с одного дерева, а не как искусственные, выбитые по шаблону в одном размере. Все наброски Сте-фаника проникнуты тем животворящим духом участия автора к своим персонажам, который придает непреодолимое обая­ние художественным произведениям и которого не может скрыть даже самая объективная форма (чтобы доказать это, достаточно напомнить «Ткачей» Гауптмана); герои г. Сте-фаника пассивны или инертны, но они полны такого живого, захватывающего страдания, перед которым невозможно оста­ваться спокойным.

Г. Стефаник — не народник; его «народ» не является носителем каких-то «устоев» и добродетелей, неизвестных «гнилой интеллигенции», но именно отсутствие этих устоев и добродетелей, раскрытое умелой и любящей рукой, про­изводит на мыслящих и чувствующих читателей более силь­ное, более глубокое и — более плодотворное впечатление, чем все, проникнутые, конечно, наилучшими намерениями, панегирики идеализированному народу в народнической ли­тературе.

Г. Стефаника упрекают, и не без основания, в односто­ронности и даже однотонности его рисунков. Действительно, у него преобладают мрачные краски, а при этом в сюжетах его нет ничего необычайного, романтического. Он рисует обыденную жизнь серого люда, но не только внешнюю обстановку этой жизни, а самое содержание этой жизни. Двумя-тремя быстрыми штрихами он необычайно ярко изо­бражает нам целые драмы и, благодаря именно тому, что все его наброски имеют общий тон, они, давая нам одну общую картину жизни сельского люда, показывают коллективную душу его.

Яркий, оригинальный талант Стефаника привлек в н и ­мание не только соотечественников автора; переводы его рассказов начинают появляться в польских и немецких изданиях. В конце прошлого года в берлинской «Gesellschaft» был помещен перевод одного рассказа г. Стефаника («Пись­мо арестанта») с восторженным примечанием от редакции. Между тем, немцы не очень щедры на похвалы писателям новых литератур, и только выдающиеся представители таких литератур имеют шансы на успех у немецкой критики. Как мы видим, все три главные писателя маленькой Буковины завоевали себе симпатии богатой талантами, а потому требо­вательной немецкой печати. Уже один этот факт доказывает, что молодая литература маленькой малорусской ветви пред­ставляет вовсе не малую художественную ценность. Кроме

311

художественного, эта литература имеет и общественное зна­чение. Три главные буковинские писателя, взаимно дополняя друг друга, дают интересную картину жизни всех слоев насе­ления своего края. Невольно является мысль: если мало­численное население захолустной провинции, поставленное в невыгодные условия для развития литературы, могло дать за короткое время своего национального пробуждения три сильных таланта и обратить на себя внимание даже совер-ш е н н о посторонней к р и т и к и , то к а к и м и творческими силами должен обладать народ, к которому принадлежит это малень­кое племя, и как развернулись бы эти силы при лучших условиях. Нам кажется, что, как бы кто ни относился к этнографическим и историческим теориям, касающимся ма­лорусской национальности, но если ему интересно видеть жизнь всей малорусской нации в широком изображении и всестороннем освещении, то он должен пожелать этому народу или племени, языку или «наречию» богатой и пра­вильно развивающейся литературы.

НОВЕЙШАЯ ОБЩЕСТВЕННАЯ ДРАМА

Общественная драма в новейшем смысле этого термина, — т. е. драма массы, драма борьбы разных общественных групп между собою, — есть создание последних десятилетий XIX века.

Конечно, элементы такой драмы можно проследить в литературе прежних времен, особенно в комедии. Некоторые намеки на общественную борьбу мы видим в древнегреческих трагедиях и комедиях, но общественная борьба выступает там под покровом личной драмы или под маской аллегории. В средневековых интермедиях, от которых произошел] позже так / называемый «народный (театр)», отразились, хотя в очень отрывочном и карикатурном виде, исторические анта­гонизмы, политические, национальные и общественные. В комедии Мольера и Бомарше великая драма борьбы аристо­кратии и буржуазии выразилась опять-таки в форме личной борьбы и в такой веселой, анекдотической форме, что, как известно, сами исполнители (они же и модели для типов) долго не понимали того, что они, в сущности, играют тра­гедию. Толпа, хотя бы в виде стереотипного «народа» драмы первой половины XIX века, почти не появлялась в театре с тех пор, как исчез со сцены классический хор: правда, мы видим ее в драмах Шекспира («Кориолан», хроники), но она

312

выступает там эпизодично, играет служебную роль фона для фигур главных героев, хотя все же прогрессирует против греческого хора в том смысле, что не представляет уже однообразной массы, [произносящей] монологи, а является собранием ясно намеченных индивидуальностей, но все же ей отводится слишком скромное место, особенно если принять во внимание, что такие сюжеты, как, например, «Кориолан» или «Король Джон», могли бы дать именно вполне законный повод для создания драмы толпы. Но роль, отводимая толпе в драме XVII и XVIII веков, соответствует вполне тогдашним понятиям о народе как о материале для всяких политических комбинаций сильных мира сего. Де­мократическая идея искала ощупью дороги и должна была брать себе в провожатые другие стремления, более или менее случайно и притом не всегда совпадавшие с ней, например, стремление к национальной независимости, к автономии провинций, к свободе вероисповеданий и т. д.

В первый раз серьезное отношение к толпе как к выдаю­щемуся элементу в драме мы встречаем у Шиллера. Если в «Лагере Валленштейна», этой живой жанровой картине в тяжеловатом фламандском стиле, мы видим толпу только в виде пролога, т. е. опять-таки в виде фона для последующих действий героев, то в драме «Вильгельм Телль» она занимает такое большое место, что фигура героя мельчает и теряется перед ней. Но это исключительная, необыкновенная толпа, состоящая почти сплошь из героев, выражающих самые возвышенные чувства самым возвышенным стилем. И все же она несамостоятельна. Подобно тому, как народная фантазия не могла себе представить, что швейцарский народ мог освободиться сам от ига, и потому создала ему легендарного героя-освободителя, так и Шиллер заставил свою героиче­скую топлу бездействовать, пока ей не подаст сигнала к освобождению случайно выделившийся, не обладающий даже организаторским талантом, герой. Телль не предводи­тель, не организатор (он даже не принимал участия в заклю­чении союза трех кантонов), только меткий стрелок, а глав­ное, отмеченный перстом драматурга избранник.

К а к бы то ни было, это не случайность, что именно в драме, где наиболее проявилась демократическая идея, толпа впервые была выдвинута на первый план и даже идеали­зирована, как не случайность и то, что роль ее, при всей обширности, не выяснена и запутана, — конечно, это за­висит не от свойств таланта драматурга, а от неясности самой идеи в его сознании. Идея просвещенного деспотизма и мессианической роли гениев среди толпы слишком доминирова­ла тогда над идеей о свободном, самоуправляющемся народе.

313

Сравнительно с «Вильгельмом Теллем» ни «Разбойники» и «Заговор Фиеско» самого Шиллера, ни «Гетц фон Берли-хинген» и «Эгмонт» Гете не составляют шага вперед в направ­лении общественной драмы, хотя, по сравнению с другими драмами того времени, они наиболее подходят к этой кате­гории в том смысле, что в них если не само общество в виде толпы, то, во всяком случае, общественные дилеммы зани­мают видное место и обусловливают действия главных героев.

Романтическая драма в начале XIX века, разрабатывая тему борьбы личности против среды, освещала всесторонне только личность, а среду, если она представлялась в виде толпы, изображала какой-то темной, однообразной, хотя подчас капризной стихией, подчиненной непонятным, н е ­правильным и бессмысленным приливам и отливам, после которых чаще всего остается грязная пена на месте разрушен­ных дикой стихией горных скал. Иногда на поверхности всплескивали изредка светлые волны, как будто другой воды, неизвестно из какой глубины идущие, и вновь исчезали, — это были силуэты людей «из народа», но не из «толпы». Термины «народ» и «толпа» иногда употреблялись как сино­н и м ы , иногда как разные оттенки, иногда даже как антитеза, по произволу авторов и без точного определения значения этих слов. Никто не давал себе труда проследить источники темных и светлых волн, законы приливов и отливов, потому что самое существование их недавно было признано литера­турой и изображалось как слишком непосредственное впе­чатление.

Бытовая драма и комедия, имеющая много общего с французской drame du milieu1 тоже не выработалась в обще­ственную драму, так к а к изображала главным образом ф о р м ы общественной жизни (притом одной какой-нибудь группы), а не ее содержание, и в свою очередь выродилась в так называемую «народную пьесу», которая процветает на всех третьестепенных сценах Западной Европы. Такая «народ­ная пьеса» представляет смесь этнографии и маскарада, ме­лодрамы и фарса, обыкновенно лишенную всякой художе­ственности, бьющую только на дешевый эффект; она в лучшем случае лишена всякой тенденции, а до идеи не возвышается никогда.

Впрочем, был драматург, небезуспешно стремившийся поднять из ничтожества «народную пьесу», это недавно умер­ший австрийский писатель Анценгрубер. В основание каж­дой его пьесы всегда положена какая-нибудь серьезная идея, иногда боевая, злободневная тенденция. Его действующие

'Драма середовища (франц.). — Ред.

314

лица не марионетки, пляшущие, поющие и кривляющиеся, а тонко схваченные силуэты народных типов, хотя только силуэты, а не полные, рельефные изображения. Шаржа и двусмысленной шутки он тщательно избегал, хотя далеко не свободен был от мелодрамы и все-таки водевильности. Так, в самой знаменитой в свое время (да и теперь еще крепко держащейся на сцене) его пьесе «Das vierte Gebot», где изображен антагонизм средней буржуазии с ремесленни­ками, мелодрама видна даже во внешних приемах: в патети­ческих местах, например, в тюрьме, перед казнью героя, играет музыка; эта мелодраматичность мешает даже развитию главного мотива пьесы, классового антагонизма, направляет драму в сторону столкновения страсти влюбленной четы (девушки-ремесленницы и молодого буржуа) с деспотизмом родителей и сводит ее в конце концов к такому тезису: родителей следует слушаться, но не всегда и не до крайности: ради этого тезиса и драма названа «Червертой заповедью»1.

[ ... ] Подготовительной стадией к чисто общественной драме можно считать так называемую обличительную коме­дию и драму, ведущую свое начало от древней сатиры. Обличительная пьеса царила, под влиянием Дюма, в сере­дине XIX столетия на всех сценах Европы, и царство ее еще далеко не прошло, хотя она уже отошла значительно в тень перед истинной общественной драмой, являющейся, в н е к о ­тором смысле, синтезом материалов, доставленных анали­тической обличительной пьесой. Обличительная пьеса тем отличается от общественной, в новом смысле слова, что имеет в виду узко практическую (хотя и несбыточную) цель: исправление нравов данной среды (класса, группы, учреж­дения) в рамках существующего строя, при помощи только морализирующей проповеди или легкого изменения деталей общественной машины, — она обвиняет личности и охраня­ет или по крайней мере, щадит учреждения. Тогда как новая общественная драма имеет в виду именно критику самих учреждений, она стремится понять и выяснить причины общественных антагонизмов во всей ширине и глубине.

Переходной стадией от старой обличительной драмы к новейшей общественной представляется нам скандинавская драма в лице Ибсена, Бьернстьерна и их последователей. Все драмы Ибсена проникнуты обличениями, каждая из них написана на какой-нибудь нравственно-философский тезис, и только громадный художественный талант «северного бо­гатыря» не допустил его превратить свои драмы просто в

' П о лютеранской версии заповедь о почитании родителей — четвертая, а не пятая.

315

диалогические проповеди. Ибсен не столько излагает, иссле­дует причины или решает дилеммы, сколько обличает, и драмы его часто напоминают суд, в котором процедура ведется только для формы, так как всем заранее известен приговор. Несмотря на новаторство во внешних приемах и в идеях, драмы Ибсена все-таки принадлежат к старому типу: личная драма преобладает над общественной, и герои слиш­ком доминируют над толпой, которая служит им как бы пьедесталом (даже в таких драмах, как «Бранд» и «Враг народа»).

Бьернстьерн уже гораздо ближе Ибсена подошел к новей­шей общественной драме, если его «Столпы общества» можно еще отнести к категории обличительных пьес, то вторая часть его «Выше сил» всецело относится к разряду новейших общественных драм, но так как эта драма написана не так давно, гораздо позже «Ткачей» Гауптмана, то мы будем рассматривать ее в ряду новых произведений этого рода, считая Бьернстьерна к а к автора драмы «Выше сил» не осно­вателем, а продолжателем направления, указанного впервые Гауптманом.

В то время как роман и повесть 70-х и 80-х годов шли рука об руку с научной психологией и социологией, заявляя претензии на чисто научную точность в данных и логичность в выводах, драма оставалась при старых рутинных приемах условности и всепокоряющей себе интриги, продолжая быть, по выражению Сент-Бева, «преувеличением кстати».

Когда выработанная в науке теория эволюции проникла в изящную литературу, то роман и повесть, в которых царили тогда натуралисты, превратились как бы в ряд документов, иллюстрирующих теорию борьбы за существование в ее био­логическом и особенно социологическом смысле.

Манера, выработанная этой «экспериментальной бел­летристикой», совсем не годилась для драмы, так как она требовала непременно большого нагромождения материала и кропотливой выработки деталей, особенно таких, которые совершенно непередаваемы на сцене. Поэтому большинство драматургов остались в стороне от нового течения при старых традициях романтической техники. Драматическая же лите­ратура натуралистов почти сплошь была не оригинальна, а состояла из переделок романов, которые не имели особенно­го успеха, — е с л и не считать «успеха скандала» некоторых из них, — и теперь уже почти забыты. Такие вещи, как «Жер­миналь», «Западня» и пр. , производящие большое впечат­ление в романе, на сцене его не производили.

Из всех «человеческих документов» натуральной школы

оказалось так же невозможным создать драму, как невозмож-

316

но было бы путем вырезки и наклейки составить из фото­графических снимков картину. Истинный драматург может пользоваться этими документами только так, как истинный художник фотографиями, — он может справляться с н и м и , чтобы помочь своей памяти, но не подчиняться им.

Первым таким независимым художником в общественной драме явился Гауптман. Свободный от буржуазных тенден­ц и й , которые все-таки лежали в основе всех обличений натуралистических, Гауптман вступил на путь общественной драмы с новыми идеями, стремлениями и приемами.

В его «Ткачах» мы видим тщательную отделку деталей, — взятых, впрочем, не из коллекций натуралистов, а из собст­венных, личных и семейных воспоминаний автора, — тех­ника этой отделки не уступает технике натуралистов, но его человеческие фигуры не сливаются с этими деталями и не представляют из себя однообразной массы: каждая из них вполне индивидуальна и, несмотря на их многочисленность, их невозможно смешать между собой. В то время к а к в «Жерминале», романе совершенно сходном по теме с «Тка­чами», все женщины под конец превращаются в фурий, а все мужчины действуют как стадо, ткачи и ткачихи Гауптмана сохраняют до конца особенности своих характеров и ни разу не удивляют нас каким-нибудь неожиданным поступком. Уже в самой первой сцене расчета ткачей толпа, вначале кажущаяся однообразной, выдвигает из себя яркую и ориги­нальную личность «рыжего Беккера», которому только недо­статок культурного развития мешает сделаться организато­ром, и личность эта не является светлой волной, неизвестно откуда идущей: понятно, почему этот человек так бравирует своего патрона в то время, как все товарищи принуждены покорно склонять свои головы, — «рыжий Беккер» одинок, не связан семьей, искусный ткач, уверенный в том, что и м , как мастером, будет дорожить всякий хозяин; кроме того, он силен и крепок, вырос в горах, в лучших условиях, чем его товарищи, живущие в грязных деревнях долины, он может быть более уверенным, чем о н и все, в своей выносливости на случай безработицы или стачки. И действительно, он наиболее стойко держится до конца стачки вместе с Иегером, который уже совсем независим от окружающих условий, так как он солдат, вошедший во вкус городской жизни, не думающий снова приниматься за неблагодарное ремесло ткача и принимающий участие в стачке отчасти ради бравады, «из любви к искусству», отчасти из чувства справедливости и жалости к той среде, из которой сам недавно вышел. Организатором Йегер, хотя он несколько культурнее Б е к к е -ра, тоже не может быть именно потому, что он посторонний

317

для своих недавних собратий, практически солидарным он уже не может быть вполне, а для идеолога он слишком неучен. О н , как и Беккер, может быть только зачинщиком, а не организатором.

Эти два зачинщика, Беккер и Йегер, занимают в драме подобающее им место, — они бросаются в глаза, но они не герои. Герои там все те, в лице которых толпа переживает все перипетии страдания и борьбы. В лице детей, молоденьких девушек и древних старух толпа испытывает разные оттенки пассивного страдания; в лице молодых матерей она пере­живает порывы отчаяния, готового на самоубийство или на преступление; в лице взрослых мужчин и не совсем одрях­левших отцов семейств она действует и гибнет в неравном бою, увлекая на гибель и тех, кто не хочет бороться с ней ни против нее. Ни один из ее членов не герой ни по характеру, ни по положению, но вся она вместе героична, потому что ее страдание превышает среднюю меру человеческого стра­дания и судьба ее слишком трагична для обыденной жизни.

В драме «Ткачи» сказывается веяние новоромантизма с его стремлением к освобождению личности. Старый роман­тизм стремился освободить личность, — н о только исключи­тельную, героическую, — от толпы; натурализм считал ее безнадежно подчиненной толпе, которая управляется зако­ном необходимости и теми, кто лучше всего умеет извлекать себе пользу из этого закона, т. е. опять-таки толпой в виде класса буржуазии; новоромантизм стремится освободить личность в самой толпе, расширить ее права, дать ей возмож­ность находить себе подобных или, если она исключительна и при том активна, дать ей случай возвышать к своему уровню других, а не понижаться до их уровня, не быть в альтернативе вечного нравственного одиночества или нравственной казар­мы. В драме «Ткачи» это веяние сказывается в том, что личность в толпе освобождается отвлеченным образом, т. е. признаются ее права в литературе; личность, какова бы она ни была и какую бы скромную роль ни играла, не стоит уже в новейшей общественной драме на степени аксессуара, бутафорской принадлежности или декоративного эффекта; как бы ни была она связана окружающими условиями и зависима от других личностей, она все же наделена своим, личным характером и имеет интерес сама по себе; ей не надо ни ходуль, ни магаиева света, чтобы быть заметной; таким образом уничтожается т о л п а как стихия, и на место ее становится о б щ е с т в о , т. е. союз самостоятельных лич­ностей. С этого момента начинается о б щ е с т в е н н а я драма в полном смысле этого слова.

318

Драма «Ткачи» послужила не только эрой, но и до зна­чительной степени прямым образцом для большинства н о ­вейших общественных драм. Намеченных в ней одной тем хватило на несколько отдельных сочинений разных авторов.

[ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО]

[ ... ] Часто укр[айнский] писатель во всю свою деятель­ность не слышит не только дружеского, ободряющего голоса, но даже прямо беспристрастного, хотя бы и не особенно одобрительного отзыва, — «ніхто й не гавкне й не лайне, так наче й не було мене» жаловался Шевченко несколько лет спустя после издания «Кобзаря», и сколько же укр[аинских] писателей до и после него могли бы применить к себе эти горькие слова. А если после этого вспомнить потрясающие похороны Шевч[енко] и много некрологов и ... юбилеев многих укр [айнских] литературных] деятелей, то невольно думается: не лучше ли было бы со стороны публ[ики] и крит[ики] отдавать почаще первый, а не последний долг своим писателям, не боясь несвоевременности. [... ] Поэтому мы с тяжелым чувством читаем увеличительную и уничижи­тельную критику и радуемся искренно появлению талантов, которые не укладываются в ее прокрустово ложе (и вероятно поэтому бывают обойдены ею совсем). Радость наша бывает при этом так велика, что иногда лишает нас терпения и мы, не ожидая никаких серебряных и золотых свадеб, громко приветствуем союз писателя с его музой, хотя бы этот союз был заключен совсем недавно и совсем свободно, без основ­ных гарантий прочности.

Такую непосредственную, искреннюю радость вызвало в нас появление «Голоты», расск[аза] г-на Винн[иченко]. Хотя уже первые шаги этого писателя завоевали нашу симпатию к нему, но «Голота» усилила ее и вызвала именно ту радость, которая ищет себе исхода и даже требует себе коррективов, чтобы не превратиться в тот бесполезный и комический восторг, определяемый несколько нелестным эпитетом. Хотя мы не принадлежим к присяжным критикам, но привыкли давать себе отчет в литературных впечатлениях и думаем, что г-ну В[инниченко], (а м. б. и его читателям) представит некоторый интерес искреннее и сознательное выражение мнения о нем со стороны его старшего товарища по литера­туре], могущего, конечно, ошибаться больше, чем это свой­ственно заправским критикам, но зато неразрывно связавше-

319

го судьбу своей души с судьбой той категории литературы, к которой он принадлежит вместе с разбираемым автором и к которой, поэтому, он присматривается особенно пристально, особенно тревожно.

Каждый новый талант «спасителен» для него, каждая волна макулатуры грозит гибелью своей натуры, он молча переплывает угрожающие волны и громким приветом бес­плодно и стыдно взывать о помощи из таких волн, но естественно радоваться, когда можешь забыть о них ...

Когда в 1902 г. впервые появилось в литературе имя г. В[инниченко], ото оно было встречено несколько недо­верчиво. Г-н Личко в <<Літ[ературно]-наук[овому] в[існику]» [февр]альская кн[ига] 1903 г. ст. «Талан чи випадковість» спрашивал по поводу «Сили і краси» г-на В.: не случайность ли это, что молодой, никому не известный автор проявил в своем первом произведении что-то привлекающее внимание, начинающий ли это или уже на первом шагу кончающий талант, а м. б. и вовсе не талант? Такая недоверчивость по отношению к бесспорно талантливому рассказу наверное покажется преувеличенной для всякого, кто читал этот рас­сказ, первый по времени напечатания, но второй по времени написания. Г. В[инниченко] хорошо сделал, что пустил для начала в печать этот рассказ, а не тот, который действительно был написан первым, но напечатан в 1903 г. п. з. «Народний діяч». За неумелостью письма в этом первенце г. В[инни-ченко] читатель мог бы и вовсе проглядеть признаки таланта, и г. В[инниченко] пришлось бы дважды «начинать». Рассказ «Нар[одний] діяч», пожалуй, лучше было бы и вовсе не печатать, а приберечь его в портфеле, чтобы использовать его как материал при будущей работе. Тем более, что к а к мы дальше увидим, многое, намеченное кое-как в «Щародному] д[іячі]», было потом развито с большей вдумчивостью и техникой в последующих расск[азах]. Расск[аз] «Щародний] діяч» испорчен, прежде всего, центральной фигурой, именно «Народного діяча». Деятель этого, 22 летний студент совер­шенно случайно попал в число исключенных за «беспо­рядки», но все-таки возомнив себя после этого не на шутку нар[одным] деятелем, а т. к. к тому времени он (тоже случай­но) познакомился с хорошенькой барышней украинкой, то и решил, что он деятель именно укр[аинского] народа. П е р ­вые строки его характеристики довольно удачны и не лишены юмора, но дальше юмор переходит в шарж, т. к. деятель изображен решительно слишком наивным не только для 22 летнего студента, но даже для подростка-гимназиста. «Дея­тельность» его заключается в бестолковой игре в хозяйство у себя в имении, в ношении козацкого жупана, к[оторый]

320

крестьяне называют «черкесом», в совании кому попало и как попало случайных укр[айнских] книжек, да еще, пожалуй, в ухаживании за крестьянкой] Галей; от хозяйства его скоро отваживает управляющий, любовник его матери, беззастен­чивой belle femme в раздаваньи книжек герой сам разочаро­вывается, узнав, что «читатели» употребляют их на «цигарки», от ухаживанья его освобождает сама Галя, после того, как он от проповеди платонической любви простирает свое благо­родство до формального сватовства, — «паничу» остается вместе с приехавшими за ним товарищами, вернуться в город в ряды кутящей «золотой молодежи», что он и делает к удовольствию своей свободной от предрассудков мамаши; Галя тоже со временем отправляется в город, где и попадает скоро в кафе-шантанные «этуали». Фигура этой Гали обрисо­вана в расск[азе] лучше всех других, ее психол[огия] интерес­на и правдоподобна, но только если забыть, что поводом к этой психологии послужила каррикатурная личность «діяча», над которым решительно все смеются по заслугам, кроме почему-то Гали, которая вовсе однако неглупая девушка и могла бы, кажется, видеть, насколько смешон этот діяч. Но о н , по воле автора, Гале не смешон, напротив, нравится настолько, что она готова увлечься им беззаветно и беско­рыстно. Она не обманывается насчет своей будущн[ости]. Она сознает, что она паничу «не рівня», и не только не ожидает, но даже не желает брака с н и м , ей кажется н е ­мыслимым жить со свекровью-барыней и быть едва терпи­мым членом чуждого ей общества, ей сначала обидно, а потом просто смешно слышать его «предложение», но еще больнее было ей раньше, когда он проповедывал ей пла­тоническую любовь. Она просто и естественно любит своего «нерівню» и чувствует, что она уже бесповоротно «зведена з ума», т. к. нравственно навсегда выбита из коллеи. Несбы­точные мечты о панской красивой и свободной жизни ее отравили. В[инниченко] сумел подойти к избитой теме рома­на панича з дівчиною с новой, глубокой и оригинальной точки зрения. Панич научил ее знать цену красоте, она уже знает, что красота — сила, и ей жаль потратить эту силу даром, среди людей, которым она не нужна, во всяк[ом] случ[ае] не так важна, а между тем Галя может только продать эту силу или змарнувать — другого выхода нет. Девушка страдает и нравственно гибнет не оттого, что покинута, что «віночка втеряла», не оттого, что «покриткою стала» и ма­терью никем непризнанного ребенка, нет, ничего этого с ней не случилось, даже «люде не сміються і батько не лає», «общественное] мнение» довольно снисходительно к их «же­ниханню», панич предлагает венчаться (хотя в душе и рад,

21 - 8424

рищами еще на школьной скамье всегда первый лез в драку и вообще никогда никого не боялся. Вне отношений с М[отрей] Цлько] представляется сильнее и решительнее А[ндрія], кроме того случая, когда товарищеское чувство заставляет его согласиться на неприятную ему роль в затее А[ндрія]. Колебания в вопросе, как поступать с М[отрей], легко объяснить не столько отсутствием силы воли, сколько недостатком силы любви к М[отре] и желанием сохранить свою холостую свободу. С др[угой] стороны, нерешитель­ность М[отри] объясняется не одним колеб[анием] между силой и красотой, тут играет роль и забота о судьбе ребенка, который Ільку чужой, и забота о собственном] благососто­я н и и , т. к. Андр[ій] бережлив, а Цлько] расточителен, потому что «добріший» Андрія. Возможно, что эти два соображения решили бы дело в пользу А[ндрія] даже и в том случае, если бы он вовсе никакой «силой» не обладал. Ведь и так М[отря] окончательно отдает предпочтение А[ндрію] именно в ту минуту, когда Цлько] проявляет силу и бросается на А[ндрія] с намерением убить, правда, не за Мотрю, а за голубя, которого А[ндрій] тиранит назло. Цлько], выносивший спо­койно страдания любимой женщины, не может вынести вида замученной птички и вдруг перестает пасовать перед сильным А[ндрієм]. М[отря] же, д. б. обиженная таким вниманием к птице, какое в свое время не было оказано ей, кусает Цлька] за руку и тем помогает А[ндрію] победить Цлька]. Затем М[отря] выходит замуж за А[ндрія] и отправ­ляется с н и м в ссылку. Этот конец, как и вообще все указанные лишние элементы сильно затемняют основную тему и оставляют в читателе, несмотря на замечательно верные и тонкие психологические] штрихи в обрисовке внутренней] драмы М[отри] чувство неудовлетворения. П р и всех недочетах и промахах «С[или] і к[раси]» нам кажется странным, как мог первый критик г. В[инниченко] сомне­ваться в таланте молодого автора, прочтя этот рассказ. Та­лантливый человек может случайно наделать промахов в своем сочинении, но бесталанный не может случайно проя­вить то, чего у него нет. Только талант мог создать эти живые фигуры, эти естественные] диалоги и, в особ[енности], эту широкую, яркую картину ярмарки, на фоне которой разыг­рываются воровские похождения героев. Эта картина выку­пает случайность помещения самой драмы в воровскую среду (ведь борьба между нр[авственной] силой и красотой вовсе не присуща именно этой среде, скорее наоборот), также как и живое изображение тюремных сцен заставляет простить неожиданный оборот, в силу которого в преступлении Цлько] оставлен был автором на свободе, а ловко извернувшийся

324

Андрий как-то очутился в тюрьме. Эти бытовые картины хороши сами по себе да, как и всегда у г. В[инниченко]. Неприятно поражает также попытка автора в «идейном» разговоре между двумя героями обосновать их «деятельность» более глубокими мотивами социального свойства. Конечно, среди воров и разб[ойников] встречаются люди с чисто реформаторскими наклонностями, о чем свидетельствует вместе с историей мировая литература и народная поэзия, но герои г. В[инниченко] ничем не напоминают этого типа, они слишком мелкотравчаты и в чувствах и в поступках, поэтому фразы Цлька] о том, будто они «з бідних не деруть», а только «з багачів» отзываются лицемерием или авторской «выдум­кой», т. к. эти «идеи» вовсе не мешают приятелям фактически драть главн[ым] обр[азом] с крестьян, вовсе не принадлежа­щих] к «багачам», а скорее равных по положению самим героям. Впрочем, г. В[инниченко] в этом неверном штрихе повторил ошибку, которая проходит красной нитью через сочинения более опытных писателей (напр., роман М и р ­н о г о ] і Біл[ика] «Лихі люди» и через роман Горького «Трое»).

Следующий за «С[илою] і к[расою]» расск[аза] В[инни-ченка] «Біля машини» представляет сплошь бытовую карти­ну, в которой на фоне тяжелого труда рабочих в экономии выступают фигуры эконома «Ґудзика», пронырливого и ожесточившегося от деморализующего положения «погон­щика людей», работницы Хымы, развращенной «панскими» соблазнами, порочного панича Янка, выбирающего себе біля машини (молотилки) девушек, как коров на ярмарке и, нак[онец] двух «коноводов» Карпа и Андрона, направляющих глухое недовольство товарищей непосредственно] на лич­ность эконома и вынуждающих у него полную расплату побоями и угрозой стачки.

Побитый эконом расплатился, приостановленная было машина снова пошла в ход, но — «скінчивши виплату, Ґудзик, модиска (его невеста), її батько і синенький ляшок (их гость) почали радитись» ... На этом обрывается рассказ, как бы обещая, что автор еще вернется к этой теме.

[... ] Тема «Заручин» собственно, «чеховская»: рассказ о том, как ломаются в безвыходной пошлости житейской и без того небольшие силы «среднего человека». Но Чехов умел глубже заглянуть в душу среднего человека и поэтому драма пошлости принимала размеры истинной трагедии, безвыход­ность которой, по к р . м., при всех существующих данных была для всякого ясна. Юмор в его сочинениях второго периода был подобен юмору шута в трагедиях, повторяющего со смехом то же самое, что другие уже сказали со слезами. Нам кажется, что в таланте г. В[инниченко] мало черт,

325

родственных Чехову, пожалуй, есть только одна — умение изображать «настроение» обстановки и власть ее над челове­ком. Но другой стороны трагедии, а именно власти человека над обстановкой, т. е. его внутреннего «микрокосмоса», окрашивающего все внешнее в свой цвет (у Ч[ехова] большею частью серый) г. В[инниченко] не умеет изображать, от этого и юмор его неглубокий, чисто внешний, не проникающий в сущность явлений, не «окрашивающий» и потому часто кажущийся липшим или преувеличенным. Лишним он ка­жется нам в «Зар[учинах]>>, преувеличенным в «Антр[епре-нері] Г[аркуні] Задунайськім]» и «Мн[имом] господине]», о которых вообще много говорить не приходится, т. к. п о -видимому, и сам автор неособенно серьезно отнесся к этим своим произведениям. Это Шутки, которым только некоторая растянутость мешает быть просто забавными, без примеси грусти и скуки.

[ ... ] Если бы расск[аз] «Контрасты» был напечатан в одной книге вместе с расск[азами] «Біля машини» и «Голо-той», то получилось бы нечто вроде трилогии, при чем «Контр [асты]» могли бы служить бы средней частью. Это не значит, что эти три вещи действ [ительно] связаны какой-нибудь общей фабулой или одним из классических] трех «единств», но о н и взаимно дополняют друг друга. Пожалуй, р[ассказ] «Біля м[ашини]» мог бы служить и прологом к трил[огии], которой последняя часть еще не написана, но как будто «носится в воздухе» перед читателями г. В[инниченко].

Если помнит чит[атель], «Біля машини» кончается сове­том временно побежденного эконома со своими товарищами по общественному] классу, советом, очевидно, о том, к а к и ­ми мерами сломить вышедшую из повиновения чернь. Чем кончился этот совет, автор в том расск[азе] не говорит. Но вот в «Контрастах» мы встречаем «чернь» уже в бродячем состоянии на положении безработных. Положение это само по себе ужасно, но еще ужаснее представляется в виде контраста едущей с пикника веселой и несколько подвыпив­шей компании провинциальной «интеллигенции», беззабот­но повеселившейся на средства миллионерши из простого звания, невесты красавца-скульптора, увлекающегося к о н ­трастами в искусстве и в жизни. Скульптор смотрит с чисто артистической точки зрения на контрасты даже своего соб­ственного в сущности фальшивого и двойственного поло­жения. Контрасты его не возмущают, он любит их, видит в них высший смысл и наслаждение жизни и искусства, счи­тает их законными, каковы бы они ни были. Но вдруг он встречает такой «контраст», который заставляет его забыть на время и свой культ контрастов, и все свои артистические

326

теории. На степи вокруг костров собралась толпа каких-то серых, насквозь пропыленных полуголых людей и делает над огнем что-то непонятное. На настойчивые расспросы мил­лионерши и ее гостей один из серых людей отвечает, что это товарищи «ходять коло себе ... чепуряться ... нужа в дорозі завелась...» и вот люди истребляют огнем паразитов... Серый человек говорит все это добродушно, с покорной грустью, так же рассказывает он о блужданиях своих товарищей-зем­ледельцев без земли, рабочих без работы, в поисках тяжелого неблагодарного труда, о неурожаях, о голоде, о безнадежной безвыходности. Он говорит просто, без аффектации, без желания разжалобить, но жгучая, невыносимая жалость овла­девает слушателями. Миллионерша при помощи жениха и служанки принимается кормить толпу безработных остат­ками пикничного угощения. Толпа сначала подступает сдер­жанно, но затем при виде хлеба ее сдержанность исчезла. «Робиться щось страшне. Гомін, к р и к и , лайка, прохання, сльози, звіряче ревіння, гарячі, жадні погляди, великі, чорні руки, змучені обличчя, брилі, хустки, картузи ... все се мішається межи собою, хвилюється, кипить і потім сей запах, важкий, кислий, якийсь запах поту ...» Скульптор потрясен этим контрастом голодной толпы с сытой пикничной к о м ­панией слишком сильным и беспомощно лепечет: «Не можу, Не можу дивитись!.. Я впаду ...» Миллионерша подавлена, она видит, что ее помощь ничтожная капля, исчезающая в море нужды. Весь запас п и щ и роздан, а голод не утолен, еще хуже растравлен. Она раздает им все свои карм[анные] деньги. Скульптор следует ее примеру. Но и деньги их — капля в море. Раздразненная видом золота толпа становится страшной ... Ужасную сцену прерывает гроза. «Паны» уез­жают. «Спасытели наши!» —напутствуют на прощанье серые люди панов, но миллионерше слышится в этом «не то докір якийсь, не то образа!..» Укрываясь от дождя под повозкой, она вспоминает о базраб[отных], беззащитно мокнущих в степи и ей «стає якось ніяково й важко як у чоловіка, котрий десь або набрехав багато, або вкрав щось і щасливо утік звідти!» А скульптор, забыв о собственной] философии к о н ­трастов, как высшего смысла и наслаждения жизни нападает вдруг на настоящих философов с их отвлеченной моралью. «Філософія життя, філ[ософія] моралі, краси ... Н і , ти дай таку філ[ософію], щоб я міг навчити сих людей бути щасли­вими ...» Скульптор п р и этом случае брюзжит против «кате-гор[ии] императивов и абсолютов», забывая, что его соб­ственная] «философия», теория «контраста для контраста» гораздо безнравственнее] ни в чем не повинных «импе-рат[ивов] и абсолютов», да, впрочем, эта теория сама собой

327

разлетелась в прах при первом приближении самого страш­ного и самого грандиозного контраста — социального. Ск[улыггор] упустил из виду, что именно «категорич[еский] имп[ератив], проснувшаяся жалость и смутное чувство дома на минуту заставил[и] его самого живо проникнуться над ужасом положения этих голодных бедняков и что, во всяк[ом] случ[ае], не философы виноваты, если этот «категоричес­кий] имп[ератив]» надолго овладел его артистической душой. Скульптор опять заговорил прежним тоном о других менее страшных контрастах. «Контрасты, контрасты, контрасты», кончается рассказ. И, действ[ительно], автор собрал в этом небольшом очерке много контр[астов] в положениях, в ха­рактерах, в настр[оениях] людей и природы, изобразил их рельефно, сильно, но все они бледнеют перед тем грозным контр [астом], который превратил в ничто поверхностную эстет[ическую] философию скульптора.

И чувствуется как-то, что сам автор не остановится — подобно своему скульптору, — н а простом созерцании конт­растов, не сделает их самодовлеющей целью своего творче­ства, но и не отмахнется от них, не забудет среди других впечатлений.

«Контр[асты]» были напечатаны] в октябре 1904 г., а в январе 1905 уже появилась «Голота» и в ней мы нашли то, чего ожидали по прочтении «Контр [астов]». Автор анали­зировал толпу, разложил ее на личности и т. обр. углубил и обострил ее психологию. Это уже не безымянная толпа, из которой выделяется несколько личностей, более заметных (Карпо и Андрон в «Б[іля] маш[ини]»), а иногда как будто случайно замеченных автором (Хима, Федоська там же); не сплошная серая масса, на фоне которой движутся постоянно сливающиеся с ней силуеты, как это мы видели в «Контрас­тах]». Нет, это уже собрание определенных личностей, объединенных общими условиями жизни, но имеющих каж­дая свою физиономию, резко отличную от других. У каждой личн[ости] своя драма, не подчиненная другим, а только связанная с другим опять-таки в силу общих условий. Этим «Гол[ота]» напоминает Гауптм[ановых] «Ткачей», хотя в ней нет никакого подражания пьесе Г[ауптмана]. И форма н е -драм[атичная], и план и группировка осн[овных] мотивов, все другое, но отношение к «человеку толпы», к его личности то же, что у нем[ецкого] драматурга-новоромантика, прошед­шего через горнило и романт[изма] и натурализма. Для г. В[инниченко], как и для Г[ауптмана], человек толпы уже не бутафорская принадлежность, как это было у старых ром[антиков], не манекен для примерки костюмов, сшитых из человеч[еских] документов, как это было у натур[алистов],

328

нет, у них «человек толпы» человек в полном смысле слова, но он не выведен из толпы, не поставлен в одиночку или в искусственную] группу для художественной студии, как это было у русск[их] реалистов, а, напр., оставлен в своей среде и вместе с ней выдвинут на первый план так близко, что и среда перестала уже казаться фоном, расчленившись на рав­ноценные, но не равнозначущие фигуры. У Цауптмана] все действующие лица члены толпы его «Ткачей» связаны не только общественными] условиями жизни, но и общим настроением, проходящим разные фазы и принимающим разные оттенки у разных личностей, у г. В[инниченко] они связаны еще и фабулой, развитию которой они так или иначе содействуют, но как ни сильно настр[оение], как ни интерес­на фабула «Гол[оты]>>, все-таки не в них одних весь интерес этих произведений. Мы можем представить себе этих же лиц при другом настроении, связанных другой фабулой и все же они не теряют значения и интереса, каждое из них, как это бывает и в действ[ительной] жизни, служит еще и само себе целью, и потому у чит[ателя] нет того впечатления, которое получается по прочтении любого произведения] писат[елей] старых школ, а и м е н н о , что умри главный тезис произве­дения, так «второстепенным» лицам уже и делать на свете нечего, хоть сейчас умереть, т. к. они только и жили для «освещения» или «оттенения», а сами по себе никому не нужные. Такой прием в искусстве соответствует] совершен­но прежним филос[офским] и этич[еским] взглядам на жизнь и людей: «герой и толпа», «личность и среда», «столкновение обществ[енных] групп», «борьба массовых инстинктов», кол­лизия двигателей, владеющих] людьми, — вот главн[ые] темы прежних фил[ософских] тр[актатов] и беллетристичес­ких] СОЧИНЄНИЙ] , и как ни широк был демокр[атизм] многих из авторов, как ни глубок был их анализ, как ни увеличива­лось число «героев» за счет «толпы», а все еще оставался осадок неподцававшейся старым приемам анализа людской «массы», которая представлялась страшным, темным чудо­вищем, как будто уже нечеловеческой породы; все еще были люди «среды», никакого иного значения не имевшие, как именно служить кому-то средой, все еще были «орудия сил», п о м и м о этих «сил» никакого интереса и значения не имевшие. Но вот мало-помалу выработался новый взгляд, восторженно воспринятый новоромантиками в искусстве, а именно что ни в природе, ни в жизни нет ничего, что было бы само по себе, т. ск., по праву рождения второстепенным, что каждая личность суверенна, что каждый чел[овек], каков бы он ни был, есть герой для самого себя и часть среды по отношению] к другим и что поэтому только в личной лирике

329

является естественным тот литер [атурный] прием, который выдвигает на первый план одну личность, как бы изолируя ее от всех остальных, а в остальных родах литературы этот прием фальшив и бесплоден, там все личности д ;пшы быть одинаково «суверенны», хотя роли их могут разниться объемом и качеством. Конечно, не все новор[омантики] и не во всех своих произведениях] в одинаковой чистоте вы­держивают этот новый и практически очень трудный для писателя п р и н ц и п , но он уже может служить критерием для истинного понимания и оценки произведений] писателей новой формации, кот[орые] не всегда называют себя ново-ром[антиками], иногда даже враждебно относятся к этому названию, но фактически восприняли этотглавн[ый] принцип, на который мы только что указали и который впервые был во всей чистоте применен к изящн[ой] литературе нем[ецкими] новор[омантиками], а из них раньше всех Г. Гауптм[аном]. Мы считали нелишним напомнить этот генезис истинн[ой] демократии] в искусстве ввиду того, что именно из де­мократического] лагеря чаще всего раздаются нападки на новор[омантиков] за их якобы «аристокр[атизм], сверх-чел[овечность] и презренье к толпе. Истинный новором[ан-тик] презирает не самую толпу, т. е. не личности, соста­в л я ю щ и е ] толпу, а тот рабский дух, который заставляет человека добровольно причислять себя к толпе, как к чему-то стихийному, поглощающему, нивелирующему, стирающему индивидуальность, приносящему ее в жертву инст[инкту] стадности. Новор[омантизм] противоставит толпе не героя или и з б р а н н у ю ] личность, а общество сознательных] личн[остей], в котором она, эта толпа растворилась бы без остатка, общ[ество] существует пока только в идеале, и тот всякий, способств[ующий] приближению и осуществлению] этого идеала есть, по мнению новор[омантика], «сверх­человеком]» в противоположность] прежнему «человеку толпы», добровольно приносившему себя в жертву бессозна­тельным] инстинктам неисследованного собирательного тем­ного чудовища массы. Но невольные жертвы этого чудовища никогда не вызывали презрения такого новор[омантизма], напротив им уделялось полное внимание, их погибшая лич­ность спасалась от забвения, иногда даже окружалась орео­лом мученичества (напр., Ганнела), об этом достаточно сви­детельствуют] произведения лучш[их] представ[ителей] этого литер[атурного] н а п р а в л е н и я ] , к которому часто «примазывались» разные «сверхчеловечки» из чуждых ему по духу литер [атурных] групп и под его флагом выставляли чуждые ему принципы и чувства. Но такова участь всех сильных литер [атурных] течений, что они невольно увлекают

330

за собой и выносят на поверхность разные щепки и мусор, мутящий по временам их чистую струю. Вдумч[ивый] чита­тель и критик должны уметь отличить наносн[ые] элем[енты] от основных.

В «Голоте» г. В[инниченко] главный принцип ново-р о м [ а н т и ч е с к о й ] ш к о л ы п р и м е н е н в п о л н о м объеме. Г. В[инниченко] взял объектом своего набл[юдения] неболь­шую толпу людей — 12 чел[овек] рабочих в экономии, но зато всю ее изучил и расчленил и выяснил личность каждого члена в ее сущности и в ее отношениях к окружающим. От этого не уничтожился коллективный характер жизни и дея­тельности этих людей, но представился в новом свете и даже бессознательные поступки так освещенной толпы получили определенное значение и вызывают сознат[ельное] отно­шение к н и м читателя. И ни одну из эт[их] личностей нельзя назвать второстепенной в техническом] смысле этого слова. Самые зависимые, подчиненные, в обществ[енном] смысле, личности, занимают в повести самостоятельное место, имеют независимое «суверенное» значение. Так, напр., судьба уми­рающего бездомного старика Панаса, лица почти «без речей», трагична сама по себе, независимо от того, какое значение она имеет для поступков остальных его товарищей. Старик этот изжил свои силы «на чужій роботі», а теперь ему не находится места, где умереть, из экономии гонят, потому «економія — не больниця», в настоящей больнице едва ли есть место для хроников, а в родной деревне у Панаса никого и ничего нет. Из-за него идет спор, везти ли его или нет по приказанию приказчика, «в волость». Не умрет ли он по дороге, не будет ли это душегубством — этот вопрос служит пробным камнем классовой солидарности «голоты» между собой, даже вечно пожираемый неутоленным голодом батрак Савка сбрасывает свою вечную апатию и вступается за П а ­наса, но сам Панас к этому безучастен, он уже не от мира сего. «Хай везуть ... все одно ... чи тут, чи там ...» Люди вокруг него спорят о счастии, о социальном] благополучии, о правде, о боге, Панас же только раз вступает в разговор: «коли має чоловік здоровля, то й щастя має, а загубив здоров ...» и то кашель не дает ему окончить его единствен­н о й реплики. Этот человек заведен жестокой средой, но и сам он часть среды для окружающих товарищей, он своим жалким положением ухудшает их обстановку, вносит тяже­лый вопрос в их, и без того, тяжелую жизнь; он призрак их собств[енной] будущности; по временам этот «обесценен­ный» умирающий инвалид становится центром ж и з н и , внимания всех остальных и тогда они нравственно зависимы от него, но два слова «хай везуть» звучат к а к будто «прощаю

331

и разрешаю» и так, по-видимому, понимают их все, т. к. даже решительный и мрачноватый раб[очий] Трохим, угрожа­ющий «побить морду» всякому, кто повезет больного, не решается открыто запротестовать против своего соперника врем[енного], батрака «хозяйского сына» Андрия, вызвавше­гося везти Панаса, а тайно мстит ему, подбросив в его вещи украденную у барского гостя учителя «мындаль». «Мындаль» же эта играет видную роль в драме другого загнанного существа девочки-«попыхача» Марынки, личности, которая по старой литературной] традиции н и к а к не должна бы иметь самостоятельных драм. Девочка, эта, запуганная до потери чувства действительности, кажется всем «засмокта-н о й , щ е н я м , кошеням», чем-то каким-то ничтожеством, т. ск. «бесконечно малой» величиной, а между тем она одним своим неожиданным поступком взбудораживает всех окру­жающих и заставляет самых сознательных из них считаться с собой. Но самый поступок — именно кража «мындали» — не был по существу н е о ж и д а н н ы м . Этот бездомный сиротливый беспомощный ребенок глубоко чувствует свое непосильно тяжелое положение, он еще не успел «обтерпеть­ся» за свой короткий век, он инстинктивно ищет выхода из-под гнета и нет никого, кто бы помог найти этот выход. Но из разговоров старших товарищей по положению Марын-ка учится верить, что человек должен сам себе в одиночку или рука об руку с товарищами по общественному] поло­ж е н и ю ] искать себе дорогу, потому что никто ему дороги не укажет, никто не поможет прожить без борьбы, каждый должен о себе думать и этим только путем он может и другим помочь, Мар[ынка] слышит, что мораль обязательна только по отношению к людям своего класса, т. е. в данном случ[ае], по отношению к «голодрабцям», а в отношениях с классом враждебным и чуждым с «панами», т[ак] эту мораль лишне, даже глупо и верно соблюдать. И это говорит самый старый и самый умный человек из всей «голоты» дид Юхым. Затем, когда все другие так просто говорят, что не худо бы украсть «мындаль», за которую «казав буфетчик, можна трактир з катеринкою одкрить», не естественно ли, что Марынка ухва­тывается за эту мысль. Ведь это, по-видимому, единственный путь к спасению из панской неволи, ведь если можно открыть трактир, то можно и хату построить, уйти от панов и завести свое хозяйство, т. е. достигнуть того идеала земного благопо­лучия, о котором постоянно мечтает вслух большинство окру­жающих девочку взрослых «голодрабщв». Кухарка Килина, напр., надеется даже скоро достигнуть этого благопол[учия], путем выхода замуж за «хазяйського сина» Андрія, временно служащего в батраках, другие безнадежно вздыхают по «своїй

332

хаті» — и н ы е в злобном отчаянии стараются заглушить в себе этот порыв, стремление. Один молодой батрак Киндрат нахо­дит, что своя хата и хозяйство только лишняя обуза: «Знаю, що як своє хаз[яйство], то мороки багато, робиш не менче, як і по окономіях, а клопоту... аж по вуха... А нема нічого, то й клопоту н е м а . . . Аби харч добрий та робити менче... та платили добре ... то й жити якось можно ...» Однако и Киндр[ат] заключает свою тираду грустным: «А що ж робити­меш!». Видно, что и он еще не вполне сжился с положением «чистого» пролетария. Также как и батрачка Софийка, тщет­но старающаяся потопить свою тоску бесприютной, всеми безнаказанно оскорбляемой ж е н щ и н ы в водке и в «гульне»: «Гуляй та й годі!.. Н а щ о нам хата., гуляй та й все!» — выкрикивает Софийка, но ее задор разрешается отчаянными рыданиями. Даже беззаботный глуповатый Грыць перестает полуидиотски при звуках песни смеяться и присоединяется к пению осмысленно и серьезно. Влюбленная парочка — Петрык и Санька говорят о том, как они поженятся и заживут своим домом, хотя никому да и им самим неизвестно, когда и как это может осуществиться, м. б. они собираются копить свой грошевый заработок, т. к. у Саньки есть в натуре суховатая деловитость, смягченная только любовью к Петри­ку да некоторыми нравств[енными] «устоями» мало п р и ­годными в ее теперешней батрацкой жизни. Марынка не может надеяться на свой заработок (что может скопить «девченка на побегушках»?), ни на замужество — она еще так мала, даже «гулять» ей еще не по летам, от водки ей делается дурно, — ей единственный выход — украсть, вот ту, самую дорогую вещь, за которую, говорят, можно «трак­тир открыть»; и с храбростью отчаяния она совершает кражу, вызвав этим уважение к себе со стороны философа Юхыма, которому она доверилась, и возлюбленного «попеченного» пролетарія Трохыма, которому дед Юх[им] выдал ее тайну. Эти люди начинают после этого считаться с н е й . Хотя они не особенно колеблются подкинуть «мындаль» Андрию, как только выясняется, что она вовсе недорогая, и ничего путно­го за нее купить нельзя, но их смущает одно — как быть с Марынкой. Трохыма ни мало не мучит совесть, что Андрій может по его милости невинно в тюрьму попасть — так ему и надо «хазяйському сину», чтоб не подымал носа против «голодрабщв», чтоб не возил умирающих бедняков, куда прикажут, чтоб не мутил красавицы-батрачки Кылыны пер­спективой замужества и не отвлекал бы ее внимание от убогого товарища. Дед Юхым позаботился о том, чтобы все было подстроено ловко да еще, чтобы с панов и деньги получить за открытие мнимого вора, ведь с панов, по его

333

классовой морали, даже следует всегда сорвать, что можно — «з паршивої вівці, хоч вовни клапоть» — дають — хватай, скубуть — т і к а й —совесть его в этом направлении спокойна, с чужим все дозволено. Но Марынка — она ему теперь так верит, а тогда она будет считать себя обманутой, обманутой своими, «обозлиться, зачерствіє дівчина, говорить буде так, як ти», —говорит он Трохыму, и «зачерствілий, попечений» Трохим находит в своей душе нежные струны и в голосе нежные звуки, уговаривая Марынку и доказывая ей, что «мындаль» совсем негодная и что о ней мол жалеть не стоит, он щадит Мар[ынку], он уважает ее горе о разбитых надеждах, только когда она сознается, что ей жаль Андрія, если тот попадет в тюрьму, хотя бы и в наказание за «дядька Панаса», которого тоже жалеет, суровый Трохым не выдерживает нежного тона. Он иронизирует над этим «жалем» («Мало видно ще били тебе. Не вибили жалю»), злобно советует всех грызть, кусать, огрызаться при первой возможности. «А бу­деш жаліти ... чоловіком не будеш», убеждает он девочку и нежность его опять возвращается. Но на безнадежный вопрос Марынки: «значить ... ми тут і зостанемся?» он уже ничего не в силах был ответить, кроме жесткого «не знаю» и без­утешная Марынка опять осталась в своем ужасном беспо­мощном одиночестве среди бессильных ей помочь «своих» и безжалостных, безучастных чужих. Когда Панаса увезли, Андрія выгнали из экономии за мнимую кражу, а Трохима за строптивость, Килина уехала в город к офицеру после окон­чательного краха ее надежд на замужество. Юхым запил очертя голову, — положение Марынки осталось неизмен­н ы м , она не была наказана за кражу, ее никто не выдал, но от этой фигурки забитой девочки, когда она не знает, что сказать на прощанье уходящему Трохиму и дрожащими ру­ками мнет картофельную шелуху, веет чем-то до ужаса без­надежным и невольно напряженно и тревожно задумывается над дальнейшей жизнью этого ребенка, забывая, что рассказ уже окончен и фабула пришла к развязке, та фабула, в которой этот ребенок играл как бы случайную, эпизодичес­кую, совсем «второстепенную» роль...

Мы нарочно взяли второстепенные] фигуры Панаса и Мар[ынки] за исходный пункт анализа «Голоты», чтобы показать, как легко перемещается центр тяжести в соч[ине-нии] новор[омантического] образца с одних личностей на другие. Но в фабуле главное место принадлежит] не этим л и ч н о с т я м ] , а другим, кот[орых] мы до сих пор рассматри­вали, как часть среды, окружающей П. и М. По отношению к этим другим, т. е. Кылыне, ее жениху Андр[ію] и безна­дежно влюбленному] в нее Трохиму, все остальные являются

334

в свою очередь. Кил[ина] потому так жаждет выйти замуж за «хоз[яйского] сына», которого она по собственному] призна­нию не любит, что ее пугает перспект[ива] умереть бездомной к а к Щ а н а с ] , быть всеми оскорбляемой, как «гулящая» Софийка, или вечной невестой, как Санька: она не хочет, чтобы ее дети были безответными «попыхачами» как Марын-ка, а сама она презираемой всеми, кто хоть немножко побо­гаче, «голодрабкой». Такая «гульня», какой довольствуется Софийка, Кил[ину] не привлекает, водки она не любит, в простых парнях красоты и привлекательности] не находит, подобно Гале в «Щароднім] д[іячеві»] тоже нравятся «гарні, чистенькі» паничі, хотя она не идеализирует их и в глаза говорит соблазн[ившему] ее офицеру: Ви мене не любите, і я Вас не люблю. Но оф[ицер] действует на ее чувств[а], а рассказы дида Юхыма о привольной и бурно-красивой ж и з н и содержанок действует на ее воображение, и Софийкино «гулять так гулять» она понимает в смысле именно такой карьеры. Подобно той же Гале она знает, что красота — с и л а и что силу эту можно, и пожалуй необходимо продать, чтобы вырваться из батрацкой каторги. Но у Кил[ины] есть еще надежда на «чесный» выход, т. е. выход замуж за хозяйского сына. И ей кажется, что возьми он ее замуж, она будет любить его так, как еще никого не любила, т. к. самым фактом женитьбы на н е й «голодрабке» он докажет, что любит ее не только для себя, а и для нее. Кил[ина] только такую любовь считает настоящей, всякую другую презирает и не находит нужным с ней считаться. Кил[ина] горда, в ней сильно чувство собств[енного] достоинства, недаром оф[ицер] назы­вает ее «королевой неприступности», она искренняя и откро­венна до жестокости, она не лжет ни жениху, ни офицеру, а резко и прямо объявляет им цену, за которую она может отдать или продать свою красоту или любовь. От оф[ицера] она требует денег и роскоши, от Андр[ія] положения неза­висимой хозяйки, живущей «на своїй волі» свободной от гнета свекра и родни. Даже ради этого желанного положения она не может лгать — перед женихом: «От тобі і вся правда, — заключает она свои требования и вместе с тем исповедь признания, — «хочеш бери, хочеш — н і . Я не обманюю тебе». Благодаря этому ее поведение не имеет характера навязы-ванья себя в жены Андрію — она не навязывается, а ставит свои условия. И пассивный Андрій уважает ее, по о т н о ш е ­нию] к ней он не позволяет себе того заносчивого тона, с каким он обзывает «голодрабцем», напр. ненавистного ему Трохима. Он чувствует себя чуждым в среде «голоты», кото­рая попрекает его, что он, «хаз[яйський] син», отбивает работу у батраков. Голота пьет его водку: не переставая

335

•

бранить «дуків, багачів, хаз[яйських] синів», насмехаясь над хозяевами, кот[орые] отдают своих сыновей в кабалу и не сдаваясь на полупьяные излияния Андр[ія]: «Я до вас, як до братів». И Андр[ію] хочется уйти из этой среды и увести Кылыну (хотя он не прочь бы «поженыхатись» и без женить­бы), но суровый отец, семья, наконец, всякие соображения, что лучше подождать жнив и т. п. действуют на него, борятся с влиянием К и л и н и , он оттягивает решение, мямлит (подоб­но Ільку в «С[илі] і к[расі]»), пока, нак[онец] неожиданная катастрофа с «мындалью» круто решает дело: он с позором уходит домой, потеряв весь заработок. До свадьбы ли после этого? Надежды Кил[ины] рушатся окончательно], она ре­шается последовать] первоначальному совету д[еда] Юх[и-ма] и отправляется в содерж[ание] к офиц[еру], хотя д[ед] Юх[им] и убеждал ее потом этого не делать, уязвленный ее упреком в желании «чужим соромом заробити». Хотя соб-с т в е н н о ] К[илину] подвинул на этот шаг не столько тот совет д[еда] Юх[има], который он преподал К[илине] по просьбе офиц[ера], получив вперед деньги за эту «комиссию», сколь­ко его еще прежние разговоры — в п о л н е бескорыстные —и собственная неотвязная мысль Килины о том, что все равно батрачке «чесного» выхода из своего положения нет. Но гордой Щилине] невыносимо тяжело было продаваться, и не случись этой катастрофы с Андр[ием], м. б. она все-таки отстояла бы свое достоинство, хотя кто знает, легче ли была бы в нравственном] смысле ее жизнь в патриарх[альной] крестьянск[ой] семье на положении нежеланной невестки бесприданницы, чуть не почти насильно вторгшейся в семью, безродной батрачки с сомнительной, в глазах «хазяйських дочок», репутацией. Было ли бы такое унизительное] поло­жение «чесним» выходом? Выдержала ли бы ее гордая натура ту мысль, что ее «наемницу» из милости приняли в «хазяйську хату»? А вырваться из этой хаты вместе с мужем, к[ак] она мечтает, не так то было легко. Б. м. уже выносимее та открытая, ничем не прикрашенная сделка купли-продажи, на котор[ую] решилась несчастная «королева неприступная»?.. В нравственном смысле, б. м., выносимее был бы тот выход, на который намекает некоторая] сцена Щилины] с Трохи­мом] . Всегда резкая «попечением» строптивым Тр[охимом], Кил[ина] раз была тронута его сурово-застенчивым призна­нием в том, что и ему нужна ласка, хотя он-то ласки никогда не испытал, и его подейств[овал] укор, что мол у Кил[ины] ласка есть только «для хаз[яйських] синів» да для тех, у кого есть деньги. Гордая девушка смягчилась, почувствовала в этом «волке» Трохиме своего брата, «голодрабця» и уже готова была приветливо, дружески обойтись с н и м , но его

336

внезапный чувственный] порыв испугал ее, заставил зам­кнуться в себе и товарищи с товаркой разошлись опять врагами. Непосредственно ли оттолкнуло ее проявление] чувств [енности] в этом человеке или она сама побоялась увлечься, хотя бы у Тр[охима] были и «честные» н а м е р е н и я ] , — пример Саньки и Петрика ведь казался ей так недавно страшным или же опять всплыло в ее душе недоверие к мужч[инам] вообще, которые, по ее мнен[ию], всегда рады «поживитись на дурничку»? Автор этого не поясняет. Воз­можно, что все эти мотивы играли роль в ее осторожном поведении с Трох[имом]. Когда же о н , обиженный ее недо-верч[ивой] холодностью ушел, бросив ей злые слова, она как будто раскаялась, но раскаянье это было бесплодно...

Михайло Коцюбинський

ІВАН ФРАНКО

Шановні добродійки і добродії! Сьогодні я хочу познайомити вас з одним з найкращих

українських письменників — з Іваном Франком. Перед вами портрет Франка. Те, що ви бачите, хотів би трохи доповнити. Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, трохи хо­лодні очі, в лініях бороди щось енергічне, уперте. Рудувате волосся непокірливо пнеться, вуси стирчать. Скромно одяг­н е н и й , він тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить — і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло і ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б'є об кремінь і сипле іскри.

Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!

Не можу забути одного образу, я к и й врізавсь мені у пам'ять. Се було два роки назад, коли я востаннє бачився з н и м . В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою [... ]

Якою ж була література в Галичині в той час, коли почав писати Франко? Щоб краще це пояснити, вернімось трохи назад та подивімся, чим жила і інтересувалась галицька інтелігенція в 70 роки минулого віку. Цей час в Галичині був

22 - 8424 3 3 7

самим мертвим, як свідчать історики. Ще з кінця 60 років серед галицької інтелігенції почались суперечки, чи ми само­стійний народ, чи тільки частина російського. Чи наша мова окремий «языкъ», чи «нар*Ьчіе» великоруського. Ці суперечки ділили людей на два ворожі табори і розкололи вкінці галиць­ку інтелігенцію на москвофілів і народовців. Були навіть такі, що визнавали галичан за окрему «рутенську націю», окрему од українців і великоросів. Москвофіли хотіли писати мовою Пушкіна, якої, звісно, не знали, а виходило у них так зване «язичіє», мішанина українського, російського і церковно­слов'янського. Опріч язикових спорів, галицька інтелігенція займалася високою політикою, а та політика зводилась до того, щоб як-небудь запобігти ласки правительства, що-не-будь, хоч дрібницю, випросить у нього. Це була політика рабів. Ідея абсолютизму, бюрократичне «чинопочитаніє», затхлість, байдужість до живих народних інтересів, повне безсилля в духовній сфері, схоластичність, теологічний та догматичний спосіб думання — от чим характеризується тодішня, навіть краща, частина галицької інтелігенції. Коли пізніше, в 1876 році, російський уряд видав указ, що заборо­няв українську літературу, це викликало цинічну радість серед галицьких священиків. Молодіж, знеохочена безко­нечними і безплідними суперечками про мову, без світлих традицій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух, ту ж інертність і нічим не цікавиться [ ... ]

В літературних напрямках скрізь панує польська роман­тика, підмішана німецьким сентименталізмом XVIII віку. З новішою європейською літературою ніхто не знайомиться, демократичний напрям тодішньої російської літератури до них не доходить. Взагалі галичани з тих часів мали на літературу чудні погляди. «Одні вважали літературу, — пише Франко у своїх споминах, — забавкою і жадали од неї поперед усього легкості і забавності. Для других се мала бути школа панського життя і аристократичних манер і через те [їх] різало по душі всяке хоч крихітку різке змалювання справжнього життя, особливо мужичого. А всі разом вважали літературу за найкращий спосіб моралізувати народ. Для того література повинна, на їх думку, представляти людей вищих, ідеальних, таких, я к и м и повинні бути всі. І мова повинна бути делікатна, без грубих мужицьких вульгарних слів». Отже, не диво, що перша повість, яку пише Франко для журнала «Друг» (ця повість називається «Петрії і Довбущуки»), не дуже далеко одійшла от тодішньої галицької белетристичної продукції. Буйна фантазія молодого письменника, розпалена фантастичними оповіданнями німецького белетриста Гофма­на, знаходить широкий простір у тій першій Франковій

338

повісті. Тут повно всякого страхіття, розбійників, заклятих скарбів, привидів, душогубства і оживаючих мерців. Але, невважаючи на те, що цею повістю Франко оддав данину тодішній літературній школі, ми бачимо в ній вже й соціальні мотиви, добачаємо зародок того таланту, що незабаром роз­вився так п и ш н о у других творах Франка.

В перші роки студентського життя Франка сталась одна важна подія, яка мала велике значення для цілої Галичини і особливо для Франка. Політичні обставини викинули з Росії професора Київського ушверситету Михайла Драгоманова, і віїї еміїрував за границю- Свій світлий розум, свою величезну наукову ^ ерудицію Драгоманов цілком оддав українській справі. Його критичні статті «кидали нове світло на нашу минувшину, одаривали нові горизонти, вчили розуміти нашу історію і нашу теперішність, вникати в інтереси живих людей, розуміти і любити їх. Уся його робота була одною великою проповіддю невтомної праці для добра і розвитку нашого народу. З я с н и м , тверезим, трохи скептичним розумом, ворог усякої фрази, всякої фальшивості і ненатуральності, Драго­манов у своїх статтях, а ще більше в листах до галичан старався привчити їх читати, студіювати, відучував їх од пустої фразеології і трати часу, будив охоту до реальної роботи. Віїї звертав увагу на насущні потреби^ народу, на застій у політичнім житті, на неуцтво галичан. Його статті і листи — то були для великої більшості галичан мов удари батога: вони пекли і боліли, часом били невинуватих, бували несправедливі, але завжди змушували думати, будили совість».

Під вплив Драгоманова, як я вже сказав, попав і Франко. І вже в половині 1876 р. він виступає з першими не ф а н ­тастичними, а реальними оповіданнями: «Лесишина челядь» і «Два приятелі», а ще через рік друкує образки з життя робітників від заголовком «Борислав». Коли пригадаємо собі те фарисейство, в якому вихована була тодішня інтелії-енція, коли згадаємо, як тісно і самовільно розумілося те, що дозволено і не дозволено в літературі, — тоді урозуміємо ту бурю пгіву, яку викликав Франко серед галицьких читачів своїм новаторством [... ]

Кипуча, невгомонна натура Франкова не могла вмісти­тися в рамки самої літературної роботи. Року 1890 віїї, вкупі з другими, засновує радикальну партію, стає на її полі і видає партійний орган «Народ». Тут ВІЇЇ МІСТИТЬ багато блискучих публіцистичних і програмових статей і, стоячи на сторожі «мужицьких» інтерегів, викликає часом цілу бурю серед Гро­мадянства своєю гострою критикою тодішньої «неполітичної політики» народовщв.

339

Доводиться просто дивуватися, коли цей борець, поет, белетрист і публіцист знаходить ще час для серйозної науко­вої роботи! А тим часом се факт. Ще кінчаючи свою науку в Віденському університеті у відомого вченого професора Яги-ча, Франко почав готуватися до професури — іменно на кафедру української літератури. З-під його пера вийшов цілий ряд солідних наукових праць, я к : «Рван Вишенський і його твори», докторська дисертація «Варлаам і Йосафат» і багато спеціальних статей в різних журналах: «Записки наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка», «Житє і слово», «Літ[ературно]-наук[овий] вістн[ик]» і в окремих виданнях.

Нарешті, його мрії мали здійснитися. Року 1895 він бли­скуче прочитав у Львівському університеті вступну лекцію на тему «Наймичка» Тараса Шевченка» —і професорська коле­гія обрала його доцентом, але адміністрація не затвердила Франка. А проте заслуги Франка на полі науки такі значні, що Петербурзька і Празька Академії наук обрали його своїм членом, а Харківський університет дав йому почесний до­кторський диплом.

Літературна продуктивність Франка така велика, що ще 9 літ тому назад, коли святкували 25-літній ювілей його літера­турної діяльності, один список його творів займав цілу книж­ку на 127 сторінок.

Тепер Ф р а н к о , 50-літній сильний мужчина, всі сили свої оддає українській літературі і науці і ще немало може зробити для рідної культури. На його творах, в його ідеях виховалось уже ціле покоління. І хоч тепер, дякуючи Франковій праці, стало трохи ясніше, все ж темрява ще й досі густа і не раз завдає рани благородному серцю.

«Не люблю Русі-України!» — вирвалось колись із уст Франкових, і не дивуєшся цьому, читаючи його одповідь усім тим, хто підхопив цей крик наболілого серця і кинув його в лице України.

Т и , брате, любиш Русь. За те, що гарно вбрана, — Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана.

Т и , брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, — Я ж гавкаю раз в раз, Щ о б и вона не спала.

Т и , брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, — Я ж не люблю її З надмірної любови ...

340

[... ] Франко явився новатором у галицькій літературі. Не тільки в формі, в літературній манері, а і в своїх відносинах до фактів життя, які він малює. Село цікавить його не з етнографічного боку, як попередніх письменників, він не ідеалізує сільського життя. Його інтересують соціальні і еко­номічні сторони того життя, гніт, страждання і всяка кривда. Наскрізь гуманний, чоловічний — Франко оддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто «в поті чола» добуває хліб не тільки собі, але й другим, тим, що самі не роблять [... ]

В цілому ряді оповідань «Борислав», «Boa constrictor», «Яць Зелепуга», «Полуйка», «Вівчар» і др. Франко змальовує нам широкі і страшні картини життя робітників, картини, що нагадують часом Дантове пекло. Особливо цікаві його бори-славські оповідання.

Малюючи в цілому циклі бориславських оповідань війну поміж капіталом і працею, Франко не може залишитися тільки холодним, об'єктивним обсерватором. В тих опові­даннях ви бачите більше самого Франка — Франка-борця, я к и й не криє своїх симпатій і антипатій, борця, що часом перемагає в нім артиста. Бо «лиш боротись — з н а ч и т ь жить!» А разом з тим в тих оповіданнях розсипані, як і в природі, розкішні картини, ясні, повні сонця, повітря і красок пей­зажі, проходять живі люди, ярко змальовані в світлі тонкого психологічного аналізу.

В оповіданнях «На дні» і др., в своїх «Тюремних сонетах» Франко дає нам страшну і захоплюючу по своїй реальності картину «дна» тюрми. Але й тут гуманне, чутливе серце поета вміє знайти краплину людського навіть в такому тупому і дикому представникові низин суспільності, як Бовдур, що «на дно суспільного гніту не принесли з собою нічого: ні думки ясної, ні споминок щасливих, ні блискучої, хоч би обманливої надії». Боліючи душею над темнотою і недолею свого українського народу, Франко в оповіданнях з єврейсь­кого та циганського життя, — як «До світла», «Сурка», «Цигани» — проповідує любов.

До всіх, що ллють свій піт і кров, До всіх, котрих гнетуть, окови...

У нього нема шовінізму: люди діляться на два табори: на кривдників, проти яких він гострить як меч своє слово, і покривджених, я к и м він оддає своє серце.

Здавалось би, що авторові грізної, понурої картини життя працюючих у «поті чола» недоступні ясні і ніжні образи. А подивіться, з я к и м теплим, сердечним чуттям, з якою лю­бов'ю малює він дітей. Доволі пригадати оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Мій злочин» і інші,

341

доволі згадати написані їм для дітей казки і вірші — і стане ясним, що борець вміє бути голубом. Франко наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився.

Любима форма, в яку Франко одягає свої прозаїчні твори, — се короткі оповідання, котрі йому найбільше удаються. Але він пише і великі повісті. В історичній повісті «Захар Беркут», з часів нападу монголів на Карпатську Русь в 1241 році, його цікавить боротьба двох елементів: гордого, егої­стичного боярства, що живе тільки для себе, для своїх вузь­ких, класових інтересів, з нижчим, біднішим класом народу, я к и й обстоює і боронить громадські інтереси, не спиняючись перед жертвою для загального добра. Тут ми маємо широкі картини в історичній перспективі, масу описів тодішньої культури і звичаїв, але побіда альтруїзму над класовим егоїз­мом, якою кінчається повість, здається нам утопічною і не зовсім натуральною. Більш вдатні повісті Франка з тепе­рішнього життя — «Основи суспільності», «Перехресні стеж­ки», «Для домашнього огнища». Тоді як у дрібних опові­даннях ми найчастіше бачимо селян, робітників, ремісників, цілий ряд людей, що добувають хліб собі та й другим, в сих повістях своїх Франко знайомить нас з тими, на кого працю­ють ті люди — буржуазними сферами та з інтелігенцією. Польська аристократія з своєю вузькою мораллю і голим цинізмом в «Основах суспільності» і в повісті «Для домаш­нього огнища», робота інтелігента серед темної народної маси в «Перехресних стежках» — його психіка, успіхи, сумніви та розчарування — от що служить темою більших Франкових повістей. Гарно задумані, написані з великим розмахом, з прекрасними деталями, вони часто не задовольняють читача: рядом з високоталановитими сторінками попадаються бліді, нецікаві, так наче робота робилась наспіх, аби скінчити.

Реаліст в кращому розумінні сього слова, Франко в своїх прозаїчних творах любить спинятись на двох темах: 1) бороть­ба капіталу з працею і її обстанова; 2) пробудження людського чувства у людей, які здаються зовсім пропащими.

Інтерес до цеї останньої теми говорить нам, що Франко має велику віру в людей [... ]

Разом з вірою в людину в душі Франковій живе віра в світлу будучність для нашої землі. Воно прийде, те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелось вкрити кістками шлях до нового життя. Могутнім акордом лунає та свята віра у Франковому вірші «Каменярі».

Щ о б прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці. Щастя не дається дурно. Треба забути свої вигоди, свої дрібні інтереси, треба загартувати в собі волю —зробити руки свої сильними, голову світлою, серце гарячим. А се не легко.

342

Навіть такі сильні натури, як Франко, відчувають се, і в одній з своїх поетичних молитов поет кличе до матері землі:

Земле, моя всеплодющая мати, С и л и , що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бої сильніше стояти, Дай і мені!

Тим-то Франко так цінить, так дорожить тим святим непо­коєм, що живе в душі благородних натур і не дає їм заснути.

Не покидай мене, пекучий болю, Не покидай, важкая думо муко Над людським горем, людською журбою! —

кличе Франко в іншому місці. Але людина, яка б вона сильна не була, не може жити

самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів'яле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, щ о , читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи пое-тові-лірикові, співцеві кохання і настроїв ...

Взагалі Франко — лірик високої проби, і його ліричні вірші просяться часто в музику. Деякі з них і справді поло­жено на голос Лисенком і другими.

Я хотів би скінчити свій реферат -— а мені трудно роз­статися з Франком, бо я так мало сказав про нього. Така колосальна фігура заслуговує на більшу увагу, потребує біль­шої праці. Але я був би дуже щасливий, коли б отсих кілька моїх слів змогли викликати у вас інтерес до Франка, і ті, хто його не читав щ е , самі познайомились з борцем-поетом. Тоді до них заговорив би могучим голосом сам Франко, заговорив би не моїми блідими словами, а своїм дзвінким, як кованим, словом. Тоді він розгорнув би перед н и м и все багатство своєї душі, всю красу свого таланту і загрів би їх вогнем свого неспокійного, великого духа!

Василь Стефаник

П О Е Т И І ІНТЕЛІГЕНЦІЯ

Наші нові поети і письменники черпали теми для своїх творів із традицій козацьких і з життя простонародного.

343

Інтелігенція була сполыцена або змосковщена, і з неї що-не-будь зачерпнути не було можна. Творення молодої нашої інтелігенції було наслідком діяльності наших письменників. Цілком природно, що і серед молоденької інтелігенції поети не могли найти ще ні вироблених ідеалів, ні суцільних життєвих форм, а тим самим не могли перейматися нею й життя її малювати в артистичних творах.

Інтелігенція наша і донині не виробила собі ні ідеалів, ні життєвих форм, характеристичних для неї; і донині поети і письменники не можуть створити нічого тривкішого з її життя. Як спочатку, так і тепер, звертаються до життя про­стого люду, бо там находять більше інтересного й вартного. Інтелігенція є homo novus в нашім житті, доробкевич, котрий своїм п о л о ж е н н я м мусить бути трохи демократ, трохи аристо­крат, не сміє мати характеру. Такий відломок суспільності для поетів не може бути принадним, і не диво, щ о , хоть як інтелігенція благає для себе хоть маленького Крашевського, таки не може вимолити його. Своїм життям і ідеалами не годна вона заповнити кількадесяти томів повістей, ані захо­пити таланту, аби писав ті повісті.

Але інтелігенція без поетів не може обійтися, хоч би і для доброго тону. Отже, присвоює собі з наших поетів те, що підпадає під її артистичний смак і що не противиться її інтересам доробкевича. Декламує поетів —декламує до заги­ну. Великого Шевченка так роздекламувала, що з нього майже нічого не лишилося, лише декламація. Руські п а н н и , як русалки, зацілували батька, і тепер наново треба би відна­ходити й прояснювати Шевченка. Федьковича завернули з дороги, що вела в село, і заставили компонувати декламації на лад згаличеного Шевченка. Його мужицькі новели видав Драгоманов аж у Києві , бо в нас їх не було треба.

Інтелн'енція наша все чула певний антагонізм до наших письменників і поетш. Те грубе незрозуміння поетш, брак тепла і заохоти до праці, а то і явна ненависть до своїх письменникш — се головна ціха нашої освіченої суспіль­ності. Той антагонізм між поетами і нашою інтелігенцією тягнеться, як червона нитка, в цілій н а ш ш новій літературі.

В новіших часах той антагонізм дійшов до великих роз­мірів. Франко і інтелігенція руська! Се значить тільки, як борба мужицьких інтересів у всіх найідеальніших об'явах з інтересами ипелії'енції, того нового доробкевича, котрий хоче видобутися наверх і запанувати.

Тота борба поетів і письменникш наших не лагідніє, але заострюється. В останнім часі Ольга Кобилянська в своїй фантазії «Поети» сказала, що в нашім краю поети — се жебраки. Се є також визов, і руська інтелігенція хіба не схоче

344

ігнорувати сього голосу, бо се писателька, власне, тої Ьгге-ля"енції, і їй стає страшно бути жебраком. Мало хибує, а сей талант відвернеться від штеліїенції.

Тота борба, бачиться, ще довго протягнеться. Здається, що наш люд має в собі багато сили, аби родити Шевченкш, Федьковичш і Франків; здається, що вони не дозволять інтелігенції проярмаркувати іїггересш того люду. І хто знає, чи Шевченко, Федькович і Франко, власне, не були тими ч и н н и к а м и заховавчими, що боронили люд від нових кар'єровичш, від нових доробкевичш? Хто його знає, хто тут хоче будувати, а хто руйнувати?! Чи Франко-революціонер, чи, може, тота штелп'енція, що недокладно обчислює голоси?

Наша штеліїенція цілком слушно не може прихилити до себе поетів. Може, довго чекати на свого поета, але то, відай, буде Гоголь, а його твір — будуть «Мертві душі».

П Р И М І Т К И

Іван Білик

Перегляд літературних новин. Вперше надруковано: «Правда», Львів, 1873. Зауваження Івана Білика до повісті «Чіпка». В п е р ш е н а д р у к о в а н о (з

пропусками та невірно прочитаними словами): Марковський М. Як утворивсь роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» П. Мирного та І. Білика (К. , 1925). Подається скорочено за к н . : Панас Мирний. Зібрання творів: У 7 т. Т. 2. К., 1969.

Михайло Драгоманов

Література російська, великоруська, українська і галицька. В п е р ш е надру­ковано: «Правда», Львів, 1873, № 4-21; 1874, № 1-9. Подається скорочено за к н . : Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. Т. 1. К., 1970.

У к р а ї н с ь к е п и с ь м е н с т в о 1866—1873 p p . Вперше надруковано: «Літе­ратурно-науковий вісник», Львів, 1902. Т. 20. Подається скорочено за к н . : Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. Т. 1. К., 1970.

По вопросу о малорусской литературе. Вперше надруковано в о д н о -іменній брошурі. Відень, 1876. Подається за к н . : Драгоманов М. П. Літе­ратурно-публіцистичні праці: У 2 т. Т. 1. К., 1970.

Перший лист до редакції «Друга». Вперше надруковано: «Друг», Львів. 1875-1876. Передруковано в к н . : Драгоманов М. Листи до І. Франка і ін. (1887-1895). Подається за цим виданням.

Переднє слово до книжки: Іван Франко. В поті чола. Вперше надруковано в к н . : Франко Іван. В поті чола. Львів, 1890. Подається за к н . : Драгома­нов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. Т. 2. К., 1970.

Сліпі проводирі. Вперше надруковано: «Народ», Львів, 1891, № 20-21. Подається скорочено за к н . : Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. Т. 2. К., 1970.

Листи на Наддніпрянську Україну. Вперше надруковано: «Народ», 1893, № 20-25; 1894, N° 18. Подається за к н . : Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. Т. 1. К., 1970.

Іван Франко

Література, її завдання і найважніші ціхи. Вперше надруковано: «Молот», Львів, 1878. Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 26. К., 1980.

«Вступ до докторської дисертації «Політична поезія Шевченка». В п е р ш е надруковано: «Радянське літературознавство», К., 1976, № 8. Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 27. К., 1980.

«Наймичка» Т. Шевченка. Вперше надруковано: «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1895. Т. 6. Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 29. К., 1981.

Формальний і реальний націоналізм. Вперше надруковано: «Назустріч», 1936, 1 червня. Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 27. К., 1980.

346

Слово про критику. Вперше надруковано: «Житє і слово», 1896, № 1. Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 30. К., 1981.

Із секретів поетичної творчості. Вперше надруковано: «Літературно-на­уковий вісник», Львів, 1898. Т . 1 . Подається скорочено за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 3 1 . К., 1981.

Леся Українка. Вперше надруковано: «Літературно-науковий вісник», Львів, 1898. Т.З. Подається скорочено за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т . Т. 31 . К., 1981.

В десяті роковини смерті Михайла Драгоманова. Вперше надруковано: «Новий громадський голос», 1905, № 22. Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 35. К., 1982.

Старе й нове в сучасній українській літературі. В п е р ш е н а д р у к о в а н о : «Літературно-науковий вісник», Львів, 1904. Т. 25. Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів. — Т. 35. К., 1982.

Принципи і безпринципність. Вперше надруковано: «Літературно на уковий вісник», Львів, 1903. Т. 2 1 . Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 34. К., 1981.

Маніфест «Молодої музи». Вперше надруковано: «Діло», 1907, № 263. Подається за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 37. К., 1982.

Новини нашої літератури. Вперше надруковано: «Літературно-науковий вісник», Львів, 1907, № 10. Подається за першодруком.

Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах. Вперше надрукова­н о : «Літературно-науковий вісник», Львів, 1898. Т. 1. Подається скорочено за вид.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 31 . К., 1981.

Михайло Павлик

На чий млин вода? Вперше надруковано: «Народ», Львів, 1890. Подається за к н . : Павлик Михайло. Твори. К., 1959.

Про «строїтелів» та «руїнників». Вперше надруковано: «Народ», Львів, 1893, №№ 1-3. Подається скорочено за к н . : Павлик Михайло. Твори. К., 1959.

Остап Терлецький

Літературні стремління г а л и ц ь к и х русинів від 1772 до 1872 pp. В п е р ш е надруковано: «Житє і слово», Львів, 1894, № 1 - 2 ; 1895, № 46. Подається скорочено за першодруком.

Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці. В п е р ш е н а д р у к о в а н о : «Правда», Львів, 1877, № 1. Подається скорочено за першодруком.

Володимир Барвінський

Слівце для опізнання. Вперше надруковано: «Правда», Львів, 1877, № 3. Подається скорочено за першодруком.

Лев Турбацький

Літературні замітки. Вперше надруковано: «Діло», Львів, 1899, № 123. Подається за першодруком.

«Літературно-науковий вісник». Вперше надруковано: «Буковина», Ч е р нівці, 1898, № і. Подається за першодруком.

Михайло Комаров

З поезій Володимира Самійленка. Вперше надруковано: «Зоря», Львів, 1891. — № 3. Подається скорочено за першодруком.

347

Українська драматична трупа М. Кропивницького в Одесі. Вперше надру­ковано: «Зоря», Львів, 1892, № 1. Подається за першодруком.

Василь Горленко

Ив. Франко «Захар Беркут». Вперше надруковано: «Киевская старина», 1885, № 2. Подається за першодруком.

Три пьесы Ив. Карого. Вперше надруковано: «Киевская старина», 1887, № 2. Подається за першодруком.

«Повія», роман П. Мирного. Вперше надруковано: «Киевская старина», 1883, № 6. Подається за першодруком.

Микола Дашкевич

Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия». Вперше опубліковано: «Отчет о двадцать девятом присуж­дении наград графа Уварова», Спб., 1888. Подається скорочено за першодруком.

Олександр Потебня

Из лекций по теории словесности. Вперше надруковано: Потебня А. А. Из лекций по теории словесности. Харьков. 1894. Подається скорочено за першодруком.

Мысль и язык. Вперше надруковано: Потебня А. А. Мысль и язык. Спб., 1862. Подається скорочено за кн.: Потебня А. А. Мысль и язык. Одесса. 1922.

Іван Нечуй-Левицький

Сьогочасне літературне прямовання. Вперше надруковано «Правда», Львів, 1878. № 1; 1884, № 2. Подається скорочено за першодруком.

Загальний огляд найновішої русьхо-української літератури. Вперше надру­ковано: «Радянське літературознавство», 1968, № 4. Подається за першодруком.

Українська декадентщина. Подається скорочено за виданням: Нечуй-Левицький І. С Зібрання творів: У 10 т. Т. 10. К., 1968.

Борис Грінченко

Листи з України Наддніпрянської. Вперше надруковані «Буковина», 1892—1893. Подається скорочено за першодруком.

Галицькі вірші. Вперше надруковано: «Правда», Львів, 1891. Т. 3. Подається скорочено за першодруком.

Іванові Франкові. Вперше надруковано: «Нова громада», К., 1906. № 8. Подається за першодруком.

Павло Грабовський

Дещо про творчість поетичну. Вперше надруковано: «Зоря», Львів, 1897. №. 3. Подається за виданням: Грабовський Павло. Зібрання творів: У 3 т. Т. 3. К., 1960.

Слівце на слівце. Вперше надруковано: «Житє і слово», Львів, 1895. Т. 3. Подається за виданням: Грабовський Павло. Зібрання творів: У 3 т. Т. 3. К„ I960.

Микола Сумцов

Памяти И. И. Манжуры. Вперше надруковано: «Киевская старина», 1893, № 10. Подається скорочено за першодруком.

348

Сны Т. Г. Шевченка. Вперше надруковано: Известия Отделения Русского Языка и словесности имп. Ан., Спб., 1913, т. 18. Подається за першодруком.

Олена Пчілка

Твори Івана Котляревського. Вперше надруковано: «Рідний край», Кл

1909, № 26. Подається за першодруком. Т. Шевченко й українські поети з народа. Вперше надруковано: «Рідний

край», К., 1910, № 38. Подається за першодруком.

Агатангел Кримський

«В поті чола». Вперше надруковано: «Зоря», Львів, 1890, № 3-4. По­дається за вид.: Кримський А. Ю. Твори: У 5 т. Т. 2. К., 1972.

Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Вперше надруковано: «Зоря», Львів, 1897, № 21. Подається за виданням: Кримський А. Ю. Твори: У 5 т. Т. 2. К., 1911.

«Царівна». Вперше надруковано: «Зоря», Львів, 1897, № 1. Подається за виданням: Кримський А. Ю. Твори: У 5 т. Т. 2. К., 1972.

М. П. Драгоманов. Вперше надруковано: «Этнографическое обозрение», Спб., 1895, № 25. Подається скорочено за виданням: Кримський А. Ю. Твори: У 5 т. Т. 2. К., 1972.

Осип Маковей

Андрій Чайковський. Вперше надруковано. «Літературно-науковий віс­ник», Львів, 1898. Т. 1. Подається скорочено за першодруком.

Леся Українка

Малорусские писатели на Буковине. Вперше надруковано: «Жизнь», Спб., 1900, № 9. Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. Т. 8. К., 1977.

Новейшая общественная драма. Вперше надруковано: Леся Українка. Твори: У 12 т. Т. 12. К.—Харків, 1930. Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів: У 12 т. Т. 8. К., 1977.

[Володимир Винниченко]. Вперше надруковано: Леся Українка. Твори: У 12 т. Т 12. К.—Харків, 1930. Подається за реконструйованим Т. Третяченко автографом, що зберігається k Рукописному відділі Інституту літератури НАН України. Фонд Лесі Українки.

Михайло Коцюбинський

Іван Франко. Вперше надруковано: Коцюбинський]М. Іван Франко. К., 1917. Подається скорочено за виданням: Коцюбинський М. Твори: У 7 т. Т. 4. К., 1975.

Василь Стефаник

Поети і інтелігенція. Вперше надруковано: «Літературно-науковий віс­ник», 1899. № 6. Подається за виданням: Стефаник Василь. Твори: У 3 т. Т. 3. К., 1964.

З М І С Т

Українська літературна критика та літературознавство другої половини XIX — початку XX ст З

Іван Білик

Перегляд літературних новин 21 [Зауваження Івана Білика до повісті «Чіпка»] 26

Михайло Драгоманов

Література російська, великоруська, українська і галицька 29 Українське письменство 1866—1873 років 47 По вопросу о малорусской литературе 59 Перший лист до редакції «Друга» 64 Переднє слово до книжки: Іван Франко. В поті чола . . . 68 Сліпі проводирі 71 Листи на Наддніпрянську Україну 73

Іван Франко

Література, її завдання і найважніші ціхи 77 [Вступ до докторської дисертації «Політична поезія Шевченка 1844 —[18]47 pp.»] 85 «Наймичка» Т. Шевченка 89 Формальний і реальний націоналізм 90 Слово про критику 98 Із секретів поетичної творчості 102 Леся Українка . ПО В десяті роковини смерті Михайла Драгоманова 114 Старе й нове в сучасній українській літературі 116 П р и н ц и п и і безпринципність 134 Маніфест «Молодої музи» 139 Новини нашої літератури 145 Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах . . 148

Михайло Павлик

Ца чий млин вода? 150 Про «строїтелів» та «руїнників» 161

Остап Терлецький

Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 . . 169 Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці . . . 174

Володимир Барвінський

Слівце до опізнання 177

Лев Турбацький

«Літературні замітки» 180 «Літературно-науковий вісник» 184

350

Михайло Комаров З поезій Володимира Самійленка 186 Українська драматична трупа М. Кропивницького в Одесі 188

Василь Горленко И в . Франко. Захар Беркут 192 Три пьесы И в . Карого 194 «Повія», роман П. Мирного 197

Микола Дашкевич Отзыв о сочинении г. Петрова 201

Олександр Потебня Из лекций по теории словесности 206 Мысль и язык 207

Іван Нечуй-Левицький Сьогочасне літературне прямовання 212 Загальний огляд найновішої русько-української літератури . 222 Українська декадентщина 229

Борис Грінченко Листи з України Наддніпрянської 237 Галицькі вірші 241 Іванові Франкові 243

Павло Грабовський Дещо про творчість поетичну 245 Слівце на слівце 249

Микола Сумцов Памяти И. И. Манжуры 252 Сны Т. Г. Шевченко 255

Олена Пчілка Твори Івана Котляревського 262 Т. Шевченко й українські поети з народа 267

Агатангел Кримський «В поті чола» 269 Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) 282 «Царівна» 285 М. П. Драгоманов • 287

Осип Маковей Андрій Чайковський 290

Леся Українка Малорусские писатели на Буковине 300 Новейшая общественная драма 312 [Володимир Винниченко] , 319

Михайло Коцюбинський Іван Франко 337

Василь Стефаник Поети і інтелігенція 343

П р и м і т к и 346

Навчальний посібник

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ

КРИТИКИ ТА

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

Х р е с т о м а т і я

У трьох книгах

Книга друга

Обкладинка художника Є'. /. Муштенка Художній редактор О. Г. Григір Технічний редактор Л. І. Швець

Коректори Л. Ф Іванова, А. І. Бараз, А. В. Бородавко

Підп. до друку 19.12.97. Формат 84 х 108/32. Папір офсет. № і. Гарн. Тайме. Офсет, друк.

Ум. друк. арк. 18,48. Ум. фарбовідб. 18,69. Обл.-вид. арк. 22,41. Вид. № 3763. Зам. N" 8424

Видавництво "Либідь" при Київському університеті, 252001 Київ, Хрещатик, 10

Свідоцтво про державну реєстрацію № 05591690 від 23.04.94

Друк AT Фірма "ВПІОЛ" 252151, Київ, вул. Волинська, 60