Міністерство освіти і науки України Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

С.С. Яремчук

СОЦІОЛОГІЯ

Навчальний посібник

Чернівці

Чернівецький національний університет 2015

 

2

УДК 316(075.8) ББК 60.5я73 Я 722

Рекомендовано Вченою радою Чернівецького національного університету

імені Юрія Федьковича (протокол № 6 від 30.06.2015 р.)

Рецензенти: Туленков М.В., доктор соціологічних наук, професор кафедри галузевої

соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Камбур А.В., кандидат соціологічних наук, доцент кафедри

соціальної роботи та кадрової політики Буковинського державного фінансово-економічного університету

Яремчук С. С.

Я 722 Соціологія : навч. посібник. – 3-тє вид., випр. і доп. / С. С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2015. – 240 с.

Навчальний посібник складається з викладу знань з навчальної дисципліни «Соціологія» і представлений у восьми темах. Тематика курсу підпорядкована логіці навчального процесу, зокрема, вона включає такі напрями як: соціологія як наука (тема 1); основи соціологічних досліджень (тема 2); суспільство та особистість (тема 3); соціальні спільноти (тема 4); соціальні відносини (тема 5); соціальна стратифікація та мобільність (тема 6); соціокультурний підхід у соціології (тема 7); інституційні аспекти суспільства (тема 8). Кожна тема містить текст лекції за планом, перелік ключових термінів, питання для перевірки знань, список використаної та рекомендованої літератури, завдання для самостійної роботи, тестові завдання. Також у посібнику наводиться перелік контрольних питань до заліку/екзамену та список навчально-методичної літератури до усіх тем курсу.

Для студентів вищих навчальних закладів. УДК 316(075.8) ББК 60.5я73

© Чернівецький національний університет, 2015 © Яремчук С.С., 2015

 

3

ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА ………………………………………....…………..5 ТЕМА 1. СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО..7 1. Об’єкт соціології і міждисциплінарні зв’язки 2. Предмет соціології та «соціологічний підхід» 3. Структура та функції соціології 4. Історія соціологічної думки ТЕМА 2. ОСНОВИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ………………………………………………...43 1. Сутність, етапи та види соціологічних досліджень 2. Опитування як основний метод соціологічного дослідження 3. Метод аналізу документів у соціології 4. Спостереження та експеримент у соціологічному дослідженні ТЕМА 3. СУСПІЛЬСТВО ТА ОСОБИСТІСТЬ…………..…69 1. Соціологічні підходи до визначення суспільства 2. Типологія суспільств у соціології 3. Особливості соціологічного дослідження особистості 4. Соціалізація – процес становлення особистості ТЕМА 4. СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ……………………...….94 1. Соціальні спільноти: від популяції до організованих груп 2. Різновиди соціальних груп 3. Лідерство і конформізм ТЕМА 5. СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ………………………..120 1. Соціальні статуси і ролі 2. Конфігурації соціальних статусів і ролей 3. Форми людської активності: від поведінки до соціальних відносин 4. Види колективної активності людей

 

4

ТЕМА 6. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ ТА МОБІЛЬНІСТЬ……………………………………………...…148 1. Соціальна стратифікація та критерії її вимірювання 2. Соціальні класи та сучасні класові схеми 3. Соціальна мобільність: види, канали та фактори 4. Маргінальність як побічний продукт соціальної мобільності ТЕМА 7. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД У СОЦІОЛОГІЇ……………………………………..………….183 1. Особливості соціологічного розуміння культури 2. Соціальні цінності та норми 3. Символічна та матеріальна культура ТЕМА 8. ІНСТИТУЦІЙНІ АСПЕКТИ СУСПІЛЬСТВА…209 1. Соціальна структура 2. Соціальні інститути: сутність, види, функціональність 3. Девіантна поведінка та аномія 4. Соціальний контроль як система санкцій НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНА ЛІТЕРАТУРА З ДИСЦИПЛІНИ…………………………………...…………….233 КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ………………………………..…237

 

5

ПЕРЕДМОВА

Людина не уявляє свого існування поза соціумом. Володіючи індивідуальною волею, вона приймає, формує, змінює закони соціального співжиття. Та, перш за все, вона намагається їх пізнати. Саме цей напрям інтелектуального пошуку сформував соціологію як галузь знань. Вона сприяє формуванню знань про суспільство, його структуру, пояснює логіку соціальних процесів, допомагає людині визначити своє місце у суспільстві та ціннісні орієнтації, заохочує до громадянської активності та самостійного пошуку знань і в такий спосіб готує до відповідального дорослого життя. Соціологічні знання можуть допомогти студентам в оволодінні умінням об’єктивно оцінювати ту чи іншу життєву ситуацію і приймати правильне рішення.

Визначаючи значення соціології для фахівців різних професій, необхідно мати на увазі ту обставину, що будь-яка людина постійно перебуває в певному соціальному оточенні – в сім'ї, компанії друзів, навчальному або трудовому колективі, групі за інтересами тощо. При цьому, щоб досягати успіху і щастя, вона повинна не лише бути професіоналом у своїй галузі, але й орієнтуватися в питаннях соціальної взаємодії, тобто бути менеджером свого життя. Отже, вища школа формує не просто технічно грамотного фахівця, але й особистісні якості людини і громадянина. І соціологія сприяє цьому.

Завдання курсу – формування у студентів знань про категорії, напрями та зміст теоретичної соціології, про суспільство як соціальну систему, соціальні зв’язки і відносини, соціальні інститути, групи та організації, закономірності їх функціонування і розвитку, ознайомлення з основними напрямами соціологічних досліджень та їхніми методами. На основі отриманих теоретичних знань виробити у студентів уміння оперувати основними соціологічними категоріями та формувати навики аналізу соціальних явищ і процесів.

 

6

Компетенції, якими має оволодіти студент у процесі вивчення дисципліни.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати: – визначення основних соціологічних термінів і категорій; – предмет, структуру та функції соціології як науки; – сутність соціологічного підходу до аналізу соціальних

явищ; – передумови виникнення соціології, основні етапи її

розвитку та особливості функціонування української соціології; – основні етапи соціологічного дослідження та методи збору

соціологічних даних; – складові культури, які обумовлюють розвиток суспільства; – фактори девіантної поведінки та засоби соціального

контролю; – типи соціальних груп та механізми їх функціонування; – критерії соціальної стратифікації та фактори соціальної

мобільності; – основні комплекси соціальних інститутів; – явні та латентні функції соціальних інститутів; – основні тенденції сучасного розвитку українського

суспільства; вміти: – давати оцінку результатам соціологічних досліджень; – здійснювати соціологічний аналіз суспільства в контексті

його типології та змін; – характеризувати поведінку окремого індивіда в різних

аспектах повсякденного життя; – визначати статуси та ролі індивідів; – пояснювати прояви девіантної поведінки; – з’ясовувати характер соціальних груп та організацій; – робити класовий аналіз суспільств; – використовувати отримані теоретичні знання для оцінки

конкретних ситуацій, що виникають в повсякденному житті; передбачувати та аналізувати можливі наслідки таких ситуацій.

 

7

ТЕМА 1. СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО План: 1. Об’єкт соціології і міждисциплінарні зв’язки 2. Предмет соціології та «соціологічний підхід» 3. Структура та функції соціології 4. Історія соціологічної думки Ключові терміни: соціологія, О. Конт, «соціальне»,

«соціальний факт», «соціологічна уява», «соціологічний підхід», теоретична соціологія, загальна соціологічна теорія, теорії середнього рівня, спеціальні та галузеві соціологічні теорії, емпірична соціологія.

1. Об’єкт соціології і міждисциплінарні зв’язки Етимологія та історія походження поняття «соціологія». Термін „соціологія” походить від двох слів: societas (лат. –

спільнота, суспільство) і logos (грец. – вчення, знання), отже, етимологічно „соціологія” – це наука про суспільство або суспільствознавство. Названий термін запропонований і введений у науку французьким філософом і соціологом Огюстом Контом (1798-1857), який вважається засновником соціології як окремої науки, в 1839 р. у праці „Курс позитивної філософії”.

Спочатку О. Конт вживав термін „соціальна фізика”, оскільки вважав, що соціологія повинна будуватися за взірцем природничих наук, і передусім фізики. За аналогією з фізикою під „соціальною фізикою” розумілася наука про закони, що керують суспільством незалежно від волі людини. Він прийшов до висновку, що не лише люди управляють соціальними процесами; у цьому також приймають участь незримі „соціальні зв’язки” – соціальні відносини між людьми. І завдання нової науки – максимально об’єктивно проаналізувати і дослідити ці зв’язки з метою виявлення законів, які управляють суспільством.

О.Конт вважав, що за допомогою соціології можна пізнати приховані закони суспільства, використовуючи методи, які дістали назву позитивізм: а) спостереження за суспільними

 

8

процесами; б) експеримент (спостереження за змінами, які викликаються спеціально, цілеспрямовано); в) зіставлення життя людей із природним життям тваринного світу; г) порівняння життя різних країн і народів за певними показниками; д) історичний аналіз, порівняння життєдіяльності народів у різні періоди історичного часу.

Визнаючи суспільство частиною органічної природи, О. Конт доходить висновку щодо закономірностей суспільного розвитку. Суспільство, за його думкою, розвивається за тими ж законами, що й природа. Соціологія, на думку О. Конта, є наукою про суспільні явища взагалі, її закони однаково актуальні для всіх часів і всіх народів. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна виконувати такі ж завдання, які в інших галузях знань реалізуються фізика, хімія, біологія, на відміну від конкретних наук (мінералогія, ботаніка, зоологія), завданням яких є опис конкретних явищ, а не встановлення їхніх законів. Він писав: „Розумна політика не може ставити собі за мету змусити розвиватися людство, яке рухається завдяки власним імпульсам відповідно до закону, так само незмінного, як і закон гравітації, хоча і більш гнучкого. Але вона ставить собі за мету полегшити розвиток людства, навчаючи його”.

Зауважимо, що використання вченим жорстких аналогій соціальних явищ з явищами, які спостерігаються у фізиці, хімії чи біології, піддавались сумніву та критиці ще за його життя. Вивчення суспільства довело, що соціальне життя значною мірою відрізняється від тих закономірностей, з якими мають справу природничі науки.

Об’єкт соціології та її місце серед інших наук. Вивчення кожної навчальної дисципліни прийнято розпо-

чинати з визначення її об’єкту і предмету, тобто з питання „Що саме досліджує ця наука?” Сама назва соціології свідчить про те, що об’єктом соціологічного пізнання є суспільство. Однак одразу можна зауважити, що суспільство є об’єктом пізнання багатьох наук, які називають соціально-гуманітарними – це філософія, історія, антропологія, політологія, економіка, правознавство, психологія, педагогіка, культурологія, релігієзнавство тощо.

 

9

У різних регіонах світу є свої особливості у визначенні дисциплінарної галузі соціології та суспільствознавчих наук в цілому. У рамках американської інтелектуальної традиції, де проведенню міждисциплінарних градацій надається істотно менше значення, ніж у Європі, широко використовується поняття «соціальні науки» (social sciences), яке включається в ще більш широку категорію «поведінкові науки» (behavioural sciences). Соціологія близька до поведінкових наук і дещо дистанційована від філософської теоретичної рефлексії, а також від гуманітарних знань (humanities) – літературознавства, історії, етнології. У Німеччині соціологія традиційно асоціюється з теоретичною суспільною наукою (Sozialwissenschaft). Емпіричні соціологічні дослідження і масові опитування, що одержали широке поширення в цій країні в 1950-і рр., прийнято відносити не стільки до соціології, скільки до демоскопії.

Особливо тісний зв’язок існує між соціологією та філософією, яка, будучи однією із форм світогляду, допомагає людині осягнути сенс світу і свого існування. Відмінність соціологічного і філософського знання – це відмінність між наукою з її прагненням нейтралізувати упередженість і оцінки та так званими ціннісними формами свідомості, уявленнями про «добро» і «зло», про «належне» і «справедливе» тощо. Окрім того, соціологія і філософія відрізняються тим, що кожна із них має специфічні пізнавальні засоби. Так, соціологія, поряд з іншими, використовує емпіричні методи дослідження, вдається до експериментальних засобів пізнання соціальної реальності. Філософське знання є опосередкованим, воно спирається на дані, які отримані не тільки науковими, але й іншими способами осягнення дійсності, зокрема художніми, морально-правовими тощо. Проте у соціології та філософії є й багато спільного, взаємозв’язок між ними завжди мав і має місце та є необхідним. Філософія як форма світогляду збагачується, спираючись на соціологічне знання про суспільство та людину. Водночас й соціологія не може існувати поза тісного зв’язку з філософією, яка надає їй гуманістичні орієнтири, вбачаючи в соціологічній діяльності не тільки засіб реалізації певних практичних потреб, вирішення

 

10

конкретних соціальних проблем, але й спосіб духовного удосконалення суспільства і людини.

Соціологія, претендуючи на неупередженість, «чистоту» знання, прагнучи не брати до уваги неповторне і випадкове, не може обійтися без історії. Більше того, історичний підхід є невід’ємною складовою соціологічного узагальнення (генералізації), без нього не може обійтись соціологічне дослідження, спрямоване на глибокий та всебічний аналіз соціальної дійсності. Водночас сучасне історичне знання все частіше звертається до соціології, використовуючи, зокрема, її методи пізнання суспільства в його ретроспективних та актуальних контекстах. При цьому історія відтворює (описує і пояснює) соціальні явища і процеси, що мали місце в минулому, а соціологія – ті, що спостерігаються нині; соціологія – це, певною мірою, історія сучасності.

Що стосується інших суспільствознавчих наук, які мають з соціологією спільний об’єкт дослідження (суспільство і людину), то зазвичай найбільш близькими до соціології називають такі наукові галузі, як соціальна психологія та соціальна антропологія. Це обумовлюється тим, що провести «демаркаційну лінію» між предметними полями соціології та цих наук дуже важко. Проте зробити це можливо. Так, предметом соціальної психології виступають свідомість та поведінка індивіда, обумовлені взаємодією з іншими людьми, впливом певної соціальної групи, а також особливості самих цих груп. Для порівняння соціології з психологією можна навести наступний приклад: при вивченні громадської думки соціолога цікавлять передусім закономірності формування громадської думки людей, які належать до певних соціальних груп, тоді як психологічні дослідження спрямовані на пізнання психологічних (внутрішньо-особистісних) механізмів формування і виразу громадської думки. На відміну від соціологів, які досліджують суспільства з розвинутими індустріальними культурами та інституціоналізованою взаємодією, соціальні антропологи вивчають локальні, відносно прості, доіндустріальні культури та суспільства (племена, інші

 

11

спільноти давньої людини), що збереглися у деяких народностей до сих пір.

Від наук, що, як і соціологія, є генералізуючими (економіка, політологія, право, релігієзнавство та інші), соціологія, як вважає П. Сорокін, відрізняється у кількох відношеннях. По-перше, такі галузі знання досліджують лише одну сферу суспільного життя (економіка – економічні відносини, політологія – політичні відносини, правознавство – правові і т.д.). Соціологія ж вивчає «родову ознаку соціальних явищ, яка виникає практично в усіх соціальних процесах, нехай то будуть економічні, політичні, творчі, релігійні, філософські в їх взаємозв’язках один з одним» (П. Сорокін).

Ще одна відмінність соціології від зазначених вище наук полягає у суттєвих розбіжностях у їх трактуванні природи людини та взаємозв’язку між різноманітними соціальними явищами. Так, на відміну від економіки, яка проголошує існування homo economicus як суто економічної істоти, керованої лише економічними інтересами, з чого випливає, що економічні явища ізольовані від інших соціокультурних феноменів (релігійних, правових, політичних, моральних тощо), соціологія розглядає людину як багатогранну істоту – економічну, політичну, релігійну, естетичну, моральну, що відрізняється безперервною взаємодією всіх цих аспектів. Відповідно, кожне суспільне явище, як вже зазначалось, досліджується соціологією у взаємозв’язку та взаємозалежності від інших суспільних явищ. «У цьому розумінні соціологія вивчає людину й соціокультурний простір такими, якими вони є насамперед в усій їх різноманітності, як справжні сутності, на відміну від інших наук, які у цілях аналітики розглядають явища, штучно виокремлюючи їх і цілком ізолюючи від решти» (П. Сорокін).

Отже, соціологія завжди активно використовувала й сьогодні використовує у своїх дослідженнях досягнення інших наук про суспільство та людину. Водночас в цих науках все більше поширюється застосування соціологічних методів дослідження, що свідчить про своєрідну «соціологізацію» сучасного наукового, зокрема соціального, знання.

 

12

Крім суспільствознавчих наук, соціологія має зв’язки з точними і природничими науками, насамперед з математикою і статистикою. Це пов’язане з тим, що у соціологічних дослідженнях широко використовуються математичні методи аналізу даних. Взаємодія соціології і математики, зокрема, розширення використання методів математичного моделювання в соціології є одним з магістральних напрямків розвитку досліджень. Обстеження громадської думки набули самостійної тематичної спрямованості у всіх країнах світу, проте їх категоріальний і методичний апарат часто ідентифікується як соціологічний. Безпосередньо примикають до соціології статистичні обстеження в різного роду «людських» сферах суспільства. Статистика праці, захворюваності, злочинності, споживання, народжуваності та смертності практично не відрізняється за тематичним змістом від відповідних соціологічних розробок. До соціології безпосередньо примикають також такі дисциплінарні області, як соціальна психологія, кримінологія, медична деонтологія та соціальна гігієна, педагогіка, мистецтвознавство та інші науки.

2. Предмет соціології та «соціологічний підхід» Дискусії щодо предмету та визначення «соціології». Внаслідок відмінностей у методології та проблематиці різних

соціальних наук виникає питання про предмет соціології: „Що ж вирізняє соціологію серед розмаїття соціальних наук, кожна з яких має власну, більш або менш визначену предметну галузь?” Ретроспективний (тобто спрямований у минуле) аналіз визначень предмета соціології, сформульованих ученими різних країн, які працювали у різні часи та у різних соціокультурних умовах, свідчить про суттєві відмінності у їх розумінні предметного поля соціологічної науки. Ці відмінності обумовлюють дискусії щодо предмета соціології, які не вщухають протягом усього періоду її існування як самостійної галузі наукового знання.

Тривалий час специфіку соціології вбачали в її узагальнюючому, інтегративному характері, у зосередженні на дослідженні сутності будь-яких форм «соціального». Проте таке тлумачення специфіки соціології давно вже не задовольняє

 

13

сучасних соціологів, які не без підстав вважають, що це – рецидив старого соціально-філософського мислення.

Скепсису щодо визначення предмету додає ще й та обставина, що, як свідчить історія науки, предметна галузь будь-якої галузі знань із часом зазнає певних змін, модифікуючись із появою нових пізнавальних можливостей та практичних потреб. Тому поряд із соціокультурним чинником визначення предмета необхідно враховувати й часовий – предмет знаходиться в русі, як і сам процес пізнання. Саме це дало ученим привід для жарту: „Фізика – це просто те, чим займаються фізики”. Дотеп не позбавлений певного сенсу, адже сьогодення науки, її актуальна проблематика, сучасні турботи можуть слугувати вагомим аргументом на користь того чи іншого способу самовизначення науки. Сучасні соціологи працюють із вражаюче широким колом проблем. Будь-який феномен із життя суспільства можна пов’язати з „соціальним”, а відтак зробити предметом аналізу соціології.

Щоб пересвідчитись у тому, наскільки відрізняються уявлення класиків світової соціології та її сучасних представників про предмет своєї науки, звернемось до його визначень, наданих ученими-соціологами минулого та сьогодення.

Так, Огюст Конт вважав, що предметом соціології є суспільство, яке ідентифікується з людством; суспільство є вища реальність, яка виступає як даність по відношенню до людей, які живуть у цьому суспільстві. Причому, вивчати слід як «соціальну статику» (свого роду анатомію суспільного організму, вивчення окремих дій і протидій всіх елементів суспільної структури), так і «соціальну динаміку» або шлях розвитку суспільства. Соціологія вивчає загальні закони суспільного буття.

Британський вчений Герберт Спенсер (1820–1903), якого, як і О. Конта, називають фундатором соціології, вважав її предметом стадії розвитку, диференціації та інтеграції суспільства, функціонування його інституцій, процеси утворення соціальних агрегацій, систематизований опис сфер людських стосунків.

 

14

Великого значення визначенню предметного поля соціології надавав французький соціолог Еміль Дюркгайм (1858–1917), який підкреслював, що визначення предмета соціології – це фундаментальна проблема, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. За Е. Дюркгаймом, предметом соціології є реальність, що має особливі, тільки їй притаманні властивості, а саме – соціальні факти, сутнісною ознакою яких є незалежне від індивідів буття та примусовий вплив на них. Він також визначав соціологію «як науку про інститути, їх ґенезу і функціонування».

Відомий німецький соціолог Георг Зімель (1858–1918) у визначенні предмета та функцій соціологічної науки додержувався антидюркгаймівської позиції. На його думку, у предметній царині соціологічного дослідження повинні знаходитися «чисті» форми соціальної взаємодії або соціації, тобто такі форми, завдяки яким індивіди на підставі різноманітних інтересів утворюють єдності, де вони реалізують ці інтереси. Соціологія повинна вивчати те, що є формальним в міжлюдських стосунках, відокремлюючи його шляхом абстракції від соціального змісту, тобто від діяльності і цілей.

Сучасник Г. Зімеля видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864–1920) її предметом вважав внутрішні чинники соціальної взаємодії, її витлумачення індивідами. За М.Вебером, «соціологія – це універсальний, міждисциплінарний метод дослідження соціальних дій людей, тобто таких дій, які свідомо співвідносяться з поведінкою інших людей». Визначаючи соціологію як науку, що намагається досліджувати свій предмет – соціальну взаємодію – на основі розуміння, М. Вебер розробив концепцію «розуміючої соціології», у центрі уваги якої знаходиться дія, пов’язана із «суб’єктивно передбачуваним смислом». «Соціологією слід називати науку, яка інтерпретує, прагне зрозуміти соціальну дію і тим самим пояснити її хід і результати з точки зору причинності».

Відомий російський соціолог українського походження, харків’янин Максим Ковалевський (1851–1916), поділяючи контівське визначення предмета соціології, вважав її «наукою про порядок і прогрес людських суспільств», точніше, про

 

15

організацію і еволюцію суспільств. Головна ідея «плюралістичної концепції» М. Ковалевського полягає у ствердженні того, що соціологія може пізнати суспільство як надзвичайно складний організм лише за умов урахування всіх різноманітних зв’язків та факторів, що вступають у взаємодію та визначають динаміку суспільства.

Учень М. Ковалевського, американський соціолог російського походження Пітирим Сорокін (1889–1968) підкреслював, що «соціологія вивчає явища взаємодії людей один з одним, з одного боку, і явища, що виникають з цього процесу взаємодії, – з іншого», це наука, «яка розглядає родові види всіх цих (соціальних) явищ і взаємозв’язків між ними». Специфічною рисою соціології, яка відрізняє її від усіх інших наук, що вивчають суспільство, П. Сорокін вважав її генералізуючий характер, оскільки вона досліджує властивості, які є загальними для всіх держав, усіх націй, релігій, революцій тощо, тобто, як зазначалось вище, родові ознаки цих соціальних феноменів. На думку П. Сорокіна, соціологія вивчає «надорганічну» або «соціокультурну» частину універсуму. Цю область утворюють соціальні феномени, які виявляються в ментальній, розумовій діяльності людини (область мови, науки, релігії, етики, звичаю та ін.).

Видатний український учений і громадський діяч Богдан Кістяківський (1868–1920) розглядав соціологію як науку про закони функціонування суспільства. На його думку, у фокусі соціології, окрім економічних відносин та свідомісних феноменів, повинні бути дії людей, обумовлені соціальною реальністю та її культурними формами.

На думку відомого польського соціолога Флоріана Знанецького (1882–1958) її предметну галузь становить вивчення свідомих людських індивідів у їхніх стосунках, що утворюють систему соціальної дії. Акцентуючи на практичному призначенні соціології, польський учений вважав, що її завдання полягає не тільки в розумінні та поясненні соціального світу, а й у реальній участі науки в гуманізації цього світу.

Видатний американський соціолог, фундатор структурно-функціональної школи у світовій соціології Толкотт Парсонс

 

16

(1902–1979) зазначав, що «предметом соціологічного аналізу виступають функціональні зв’язки у процесах людської діяльності, насамперед у ході здійснення соціальної взаємодії». Сталий комплекс соціальних дій, що постійно відтворюються та взаємопов’язуються, Т.Парсонс називав соціальною системою. Важливим завданням соціології учений вважав визначення необхідних умов для функціонування будь-яких соціальних систем. Соціологія – наука, що «вивчає соціальні системи, які полягають у взаємодіях поведінок та очікуваних ролей – взаємодіях, орієнтованих на суспільну ієрархію цінностей, закріплену в структурах, які ґрунтуються на інституалізації культурних зразків, правил, статусів».

На думку засновників теорії соціального обміну Джорджа Хоманса (1910– 1989) і Пітера Блау (1918–2002), предметом соціології є реальна поведінка людей, які задля досягнення своїх цілей вступають у відносини обміну. Такі відносини є універсальними (від міжособистісних до міждержавних) та виступають обов’язковою складовою всіх соціальних явищ та процесів.

Один із засновників феноменологічної теорії Альфред Шюц вказував, що соціологія повинна відновити зв'язок абстрактних наукових понять з життєвим світом, світом повсякденного знання і діяльності; отримати організоване знання про соціальну реальність, остання є сумою об'єктів і явищ соціокультурного світу, яким він постає у повсякденній свідомості людей, пов'язаних з іншими різноманітними відносинами взаємодії.

Засновник етнометодології Гарольд Гарфінкель стверджував, що соціологія повинна вивчати всі аспекти повсякденного життя і екстраординарні явища, будучи сама по собі важливою сферою повсякденної діяльності людей. Це вивчення повсякденних методів, якими люди створюють соціальний порядок, здійснюючи ту чи іншу діяльність, з урахуванням методів взаємодії, характерних для певної культури.

Сучасний американський соціолог Нейл Смелзер (1930 р.н.) підкреслює, що «соціологія – це наукове вивчення суспільства та суспільних відносин або, іншими словами, спосіб вивчення

 

17

людей – „соціологи хочуть знати, чому люди поводяться саме так, а не інакше, чому вони утворюють групи, чому воюють, поклоняються комусь, одружуються, голосують і т.ін., тобто все, що відбувається при взаємодії людей”. Наголошуючи також на тому, що соціологія – це наука про нерівність, дослідник тим самим акцентує на головній характеристиці соціальних відносин у суспільстві.

Ще один наш сучасник – відомий британський соціолог Ентоні Гіденс (1938), визначаючи предмет соціології, підкреслює, що це «наука про соціальне життя людини, груп і суспільств... Соціологія – це наука, що вивчає взаємозв’язки мікро- і макропроцесів через сферу повсякденного життя людини... Соціологія – суспільна наука, предметом вивчення якої є соціальні інститути, що виникли в результаті промислових перетворень за останні 200–300 років». На його думку, наукове поле соціології надзвичайно широке – від аналізу випадкових зустрічей між окремими індивідами на вулиці й до вивчення глобальних соціальних процесів.

Автори Оксфордського підручника з соціології Дж. Томпсон і Дж Прістлі писали: «Соціологія – це наука, що вивчає складні взаємодії (інтеракції) між людьми і суспільством, те як люди створюють, змінюють суспільство, та те, як суспільство формує поведінку людей та їхню уяву про себе».

Сучасний польський соціолог Пьотр Штомпка (1944 р.н.) зазначає, що «соціологія – це наука про людей, які діють в полі взаємовідносин один з одним (в «міжособовому просторі») і надають цьому полю динаміки постійного функціонування і формування (тобто підтримуючих «соціальне життя»); про людей, які перетворюють повторні, фіксовані їх свідомістю, іноді ненавмисні результати і наслідки своїх дій в ті структурні і культурні рамки, в яких відбуваються подальші дії наступних поколінь».

Відомий американський соціолог Пітер Бергер дав таке ємке визначення: «Соціологія – це наука про людину в суспільстві і суспільство для людини».

Один із провідних радянських і російських соціологів сучасності Володимир Ядов (1929) подає таке визначення

 

18

предмета соціології: «Соціологія – це наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спільнот і форм їх самоорганізації: соціальних систем, соціальних структур та інститутів. Це наука про соціальні зміни, що викликані активністю соціального суб’єкта – спільнот; наука про соціальні відносини як механізми взаємозв’язку та взаємодії між різноманітними соціальними спільнотами, між особистістю і спільнотами; наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки».

А інший російський соціолог Тетяна Заславська (1927-2013), наполягаючи на необхідності надання соціології статусу специфічної суспільної науки, вважає її предметом «закономірності функціонування, розвитку та взаємодії соціальних спільнот різного типу».

Засновниця Харківської соціологічної школи Олена Якуба (1929–2002) у своєму підручнику пише: «Предметом соціології є суспільство як цілісний організм, соціальні механізми його функціонування та розвитку... Оскільки соціологія вивчає соціальну взаємодію, можна визначити соціологію як науку про соціальну активність і механізми, що її забезпечують і регулюють».

Оригінальне бачення предмета соціології належить заступнику директора Інституту соціології НАН України Євгену Головасі (1950 р.н.), який вважає, що у фокусі уваги соціології повинні бути соціальні феномени, тобто соціальна реальність, що безпосередньо спостерігається дослідником, являється йому.

Завідуюча кафедрою соціології Львівського університету Наталя Черниш (1948 р.н.) вказує, що «соціологія – це наука про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими ускладнюються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину-творця цих спільнот і головного суб’єкта історичного розвитку». Водночас, наслідуючи ідеї П. Штомпки, вона пише про те, що доба глобалізації зумовила розширення предметної царини соціології до світової мегаспільноти, яка знаходиться сьогодні у стані становлення. «Запровадження мегарівня соціологічного аналізу є свідченням зосередження уваги дослідників на спільнотах різного рівня: всередині

 

19

суспільства і у світі в цілому. Історія, таким чином, демонструє, що саме спільнота (локальна чи глобальна) є тією формою організації соціуму, яка найбільше відповідає вимогам, інтересам і прагненням людей в їхньому спільному (суспільному) житті на початку третього тисячоліття».

Протягом розвитку соціології як самостійної науки уявлення вчених про її предмет змінювались. Це обумовлювалось перш за все трансформацією об’єкта соціології – суспільства, а саме появою та розвитком нових закономірностей, механізмів та проблем суспільного життя, його розширенням до мегарівня. Як підкреслює В. Ядов, предмет будь-якої науки не може бути стабільним, «він знаходиться у постійному русі, розвитку, як і сам процес пізнання. Його рух залежить від двох вирішальних факторів: прогресу самого наукового знання, з одного боку, та потреб суспільства, що змінюється, соціального запиту, з іншого».

Історія соціології свідчить про те, що у визначенні її предметного поля найбільш виразно виявились дві тенденції. Одна з них – це тлумачення соціології як науки, що досліджує цілісність суспільного організму як соціально-культурної системи; друга – підхід до соціології як до науки про масовидні соціальні процеси та масову поведінку. Перша тенденція більшою мірою притаманна класичній європейській соціології, яку часто визначають як предметно-орієнтовану науку, а друга – характеризує розвиток американської соціології як проблемно-орієнтованої поведінкової науки. Перша робить наголос на дослідженні структури суспільства, а друга – на людських діях.

Як зазначалось вище, дискусії щодо предмета соціології, які розпочались майже одночасно з її виникненням як самостійної науки, не вщухають і сьогодні. При цьому учасники цієї дискусії, по-різному визначаючи предмет соціології, акцентують увагу на різних елементах суспільного життя. Ось чому кожна з дефініцій (визначень) соціології (її предмета) має так звані ключові слова: «соціальне», «соціальна структура», «соціальна сфера», «соціальні інститути», «соціальні відносини», «соціальні процеси», «соціальні механізми», «соціальні спільноти», «соціальні феномени», «самоорганізація та саморозвиток

 

20

суспільства», «соціальний факт», «соціальна дія», «соціальна взаємодія» тощо. Отже, при визначенні предмету соціології виокремлюють як „ключове” певне соціальне, тобто власне об'єкти, які підлягають соціологічному вивченню.

Категорія «соціальна взаємодія» є сутнісною характеристикою суспільства, яке можна визначити як процес та результат людської взаємодії. З огляду на це, серед сучасних соціологів поширена думка про те, що соціологічну науку сьогодні перш за все цікавить «процесуальний образ соціального світу», тобто у фокусі уваги предметного поля соціології знаходяться соціальні процеси. Звідси, соціологія – це наука, яка вивчає процеси розвитку суспільства (локального чи глобального) та механізми його функціонування на рівні взаємодії між різними елементами соціальної системи: соціальними спільнотами, соціальними інститутами, особистостями.

Про соціологію часто кажуть як про своєрідну саморефлексію суспільства, спробу його самопізнання та самоаналізу. Мабуть, немає такої сфери життя сучасного соціуму, що не була б у полі зору соціологічної науки, яка «аналізує суспільство в єдності всіх його сторін, галузей і сфер, весь соціокультурний простір, а також ще й людство загалом» (Н. Черниш). Звідси, соціологія – це наука про комплексний аналіз суспільства як єдину цілісну систему, людські спільноти, соціальні відносини та соціальну поведінку людей.

При цьому одеський соціолог Ірина Попова (1931–2008) підкреслювала, що визначення предмета соціології не треба абсолютизувати, надаючи вирішального значення тій чи іншій його дефініції. Головне, «слід визнати, що соціологія має своє коло проблем, свою сукупність специфічних понять та уявлень, використовує характерний для неї спосіб порушення питань та знаходження відповідей на них. Усе це необхідно опанувати професійно, здобуваючи специфічні знання, оволодіваючи спеціальними засобами й навичками соціологічного дослідження».

 

21

Сутність „соціологічного підходу” при аналізі суспільних явищ.

Внаслідок дискусій щодо визначення предмету соціології науковці задавали питання: У чому ж полягає специфіка соціології, яка відрізняє її від інших суспільних наук? Що становить сутність соціологічного аналізу суспільства?

Відомий історик техніки Андре-Жорж Одрикур зазначав, що «насправді, конкретну науку характеризує точка зору, а не предмет. Наприклад, стіл. Його можна вивчати з фізичної точки зору, досліджуючи його вагу, щільність, опір тиску; з хімічної точки зору – можливості його згорання на вогні або розчинення в кислотах; з біологічної точки зору – вік і породу дерева; нарешті з точки зору гуманітарних наук – походження та функціонування стола для людей».

Схожу думку висловив ще століття тому німецький соціолог Г. Зімель у праці «Проблема соціології», який так писав про соціологію: «Вона належить до того типу наук, спеціальний характер яких полягає не в тому, що їхній предмет разом з іншими підходить під одне вище, загальне поняття (як класична філософія і германістика, оптика і акустика), а в тому, що вони ставлять усю сукупність предметів під особливий кут зору. Не об’єкт, а точка зору, особлива, здійснювана нею абстракція диференціює її від решти історико-соціальних наук».

Наразі більшість соціологів сходяться на думці, що специфічна точка зору є тим фактором, який відділяє соціолога від не-соціолога і соціологію від не-соціології. При цьому вчені по-різному її називають: Еміль Дюркгайм і Альбіон Смолл – «соціологічним методом», Райт Міллз і Петер Штомпка – «соціологічною уявою», Пітер Бергер і Джордж Масіоніс – «соціологічним підходом», тощо.

Американський соціолог Р. Міллз під «соціологічною уявою» розумів здатність людини побачити своє життя, клопоти, проблеми, сподівання у зв'язках з широким соціальним та історичним контекстом, у якому живе людина. На його думку, «соціологічна уява» дозволяє пов’язати біографію окремої людини, суспільство та історію. Він показав дію «соціологічної уяви» на прикладі Великої депресії 1930-х рр. Коли рівень

 

22

безробіття досяг 25%, безробітні виявилися безсилими щось зробити, але звинувачували в усьому суспільство. Вони говорили: „Зі мною робиться щось не те, я не можу знайти роботу”, але «соціологічна уява» дала їм можливість зрозуміти: „Економіка впала, роботи неможливо знайти тому, що її немає!”.

«Соціологічний підхід», за визначенням американського соціолога П. Бергера, – це уміння бачити загальне в частковому. Соціологи виявляють загальні зразки в повсякденній поведінці окремих людей, тобто здатність суспільства формувати індивідуальне людське життя. Кожна людина унікальна і має „свободу вибору”, але часто її дії та життєвий вибір спрямовує суспільство. Відтак, наш повсякденний вибір багато в чому пов’язаний із суспільством, яке нас оточує. Наприклад, у США 40 млн. молодих людей (75%) займаються спортом. Якщо їх запитати, чому вони це роблять, вони скажуть, що їм просто подобається спорт. Але насправді все не так просто, оскільки в США спорт у більшій повазі, ніж у багатьох країнах. Крім цього, в різних країнах суспільство по-різному впливає на різні категорії людей (чоловіків і жінок, багатих і бідних тощо). Наприклад, багаті захоплюються дорогими видами спорту (гірські лижі, гольф, дайвінг), а люди з нижчим рівнем доходів надають перевагу менш затратним (біг, бейсбол, баскетбол, футбол). Можна сказати, що соціологічний підхід приводить нас до розуміння того, що в тій грі, якою є наше життя, ми самі робимо ставки, але «масть» визначає суспільство. А соціологія дозволяє дивитися на світ таким чином, щоб ефективніше домагатися своїх цілей. Адже через знання і розуміння суспільства ми можемо змінити своє індивідуальне життя.

Польський соціолог П. Штомпка вважає, що «соціологічна уява – це здатність пов’язувати все, що відбувається в суспільстві, зі структурними, культурними та історичними умовами, а також із суб’єктивними діями людей». При цьому він виділив 5 головних рис «соціологічної уяви» або соціології як такої:

1) розглядати всі явища в суспільстві як результат діяльності

 

23

соціальних сил, груп, окремих індивідів, які мають загальні інтереси (а не лише часткові миттєві бажання); відтак «соціологічна уява» протистоїть фаталізму та уявленням про роль Провидіння;

2) розуміти приховані структурні та культурні параметри всіх соціальних явищ; відтак «соціологічна уява» руйнує міф про абсолютну свободу і протистоїть волюнтаризму;

3) розкривати вплив традицій та історичного минулого на нашу сучасність; відтак «соціологічна уява» включає в себе історизм;

4) приймати до уваги динаміку, розвиток соціального середовища; відтак «соціологічна уява» відмовляється від статичних підходів і робить акцент на динаміці;

5) визнавати велику багатоманітність і варіативність суспільного життя; відтак «соціологічна уява» вчить толерантності і протистоїть догматизму та етноцентризму.

3. Структура та функції соціології Структура соціології як науки. Сучасна соціологія являє собою складну систему знання. Існує

багато підходів до визначення критеріїв структуроутворення і кількості рівнів соціології – від найпростішого (поділ соціології на фундаментальну і прикладну) до найскладнішого. Але більшість учених дотримується думки про трирівневу структуру соціології, яка запропонована американським соціологом Робертом Мертоном (1910-2003) і передбачає такі рівні соціологічного знання: 1) теоретичний рівень (теоретична соціологія, загальна соціологічна теорія), 2) середній рівень (теорії середнього рівня, спеціальні та галузеві соціологічні теорії) та 3) емпіричний рівень (соціологічні дослідження). При цьому між усіма цими рівнями існує тісний зв’язок, зокрема П. Бурдьє вказував: «Теорія без практики порожня, а практика без теорії – сліпа». Теоретична соціологія в основному носить академічний

характер, являючи собою розвиток власне соціологічного знання, в якійсь мірі «науку для науки», де виробляються основні принципи і категорії, що описують соціальну дійсність, і відпрацьовується методологічна основа соціологічного пізнання.

 

24

Її завдання полягає в тому, щоб виявити специфіку кожного з елементів соціальної системи і встановити закони або механізми, за якими вони створюють впорядковану цілісність.

Ідея впровадження теорій середнього рівня виникла під час наукової дискусії між двома видатними американськими соціологами Толкоттом Парсонсом і Робертом Мертоном. T. Парсонс вважав за необхідне вироблення суперзагальної теорії, яка б мала всеохоплюючий характер. Натомість Р. Мертон дотримувався думки, що такі грандіозні теоретичні схеми є передчасними, оскільки ще не закладені емпіричні засади для їх здійснення. Тому він ратував за вироблення теорій, які б займалися вивченням конкретних проблем суспільного життя, мали тісний зв'язок з емпірикою, давши їм назву «теорії середнього рівня». Головна їх мета – у забезпеченні гнучкого зв'язку між теоретичним та емпіричним рівнями соціологічного дослідження.

Теорії середнього рівня представлені спеціальними та галузевими теоріями. До спеціальних соціологічних теорій відносять ті, що створюють загальну теорію окремого класу соціальних об’єктів. Прикладами можуть бути гендерна соціологія, соціологія організацій, соціологія сім’ї тощо. Галузеві соціології вивчають соціальні аспекти тих класів суспільних об’єктів, загальну теорію яких дають інші науки. Прикладами можуть бути соціологія економіки, соціологія політики тощо. Отож, ці теорії вивчають соціальні інститути (сім’я, освіта, політика, економіка, релігія, культура, наука, право), соціальні групи (городяни, селяни, нації, молодь, соціальні класи) та окремі явища суспільного життя (управління, девіантну поведінку, конфлікти, громадську думку, масові комунікації, глобалізацію, соціальні зміни, міграцію). Соціологічні дослідження представляють нижчий (але не

менш значущий, ніж вищий та середній) рівень соціологічного знання. Вони мають на меті спостереження, опис, упорядкування, класифікацію і пояснення соціальних фактів певної соціальної ситуації. Ці дослідження безпосередньо пов'язані з вивченням конкретних соціальних об'єктів, з

 

25

накопиченням емпіричних даних і фактів, які є основою для вироблення практичних рекомендацій і для широких теоретичних узагальнень академічного характеру. В якості своєї методологічної основи вона використовує теоретичні побудови.

Часом виникнення емпіричної соціології вважають 1920-і рр., а першим центром – Чиказький університет (США). Його представники вивчали імміграцію в США (В. Томас і Ф. Знанецький – „Польський селянин в Європі та Америці”), расову сегрегацію, бродяжництво, злочинність, проституцію, наркоманію та інші проблеми міського життя тогочасного американського суспільства. Що стосується Європи, то тут емпірична соціологія сформувалася в 30-40-х рр. ХХ ст., а в колишньому Радянському Союзі – лише в кінці 50-х - 60-і рр. ХХ ст. Той факт, що емпірична соціологія спершу почала розвиватися в США, став розглядатися як свідчення приналежності емпіризму до американської культурної традиції. Їй протиставляють традицію європейську як більш теоретично зорієнтовану. Втім, ці дві „чисті лінії” в соціології стерлися в середині ХХ ст.

Функції соціології як науки. Значення соціології визначається її функціями. Кількість цих

функцій і порядок їх розгляду різними вченими вказується по-різному. Для соціологів ця проблема має своє методологічне значення і досить активно обговорюється. Втім у рамках цього курсу можна вказати лише ті функції, які більшістю дослідників визнаються як безперечні і загальноприйняті. Такими функціями соціології є:

• Пізнавальна (гносеологічна) – пов'язана з вивченням соціальної реальності, з накопиченням логічно і теоретично обґрунтованого знання про суспільство, факти і закони його будови, функціонування і зміни. Соціологічна інформація – найперспективніший вид соціальної інформації. Соціологія накопичує та систематизує інформацію, одержану у результаті досліджень, та здійснює інформування населення про реальні факти соціального життя. П. Штомпка вказував, що соціологія дає краще розуміння того, що нас оточує.

 

26

• Методологічна – пов’язана з виробленням загальної методології розвитку всіх суспільствознавчих наук. Тільки соціологія запропонувати загальне теоретичне бачення при вивченні суспільства, яке стає надбанням решти наук про суспільство.

• Прогностична – пов'язана з виробленням науково обґрунтованих прогнозів про зміни в рамках різних соціальних структур, про тенденції їх розвитку. Соціологія здатна виробляти науково обґрунтовані прогнози про тенденції розвитку суспільних процесів і спільнот. У цьому аспекті вона може визначати діапазон можливостей і ймовірностей; подавати декілька сценаріїв можливих процесів, пов’язаних із кожним з обраних сценаріїв, розраховувати ймовірні втрати кожного з обраних варіантів, визначати побічні ефекти, а також довготермінові наслідки.

• Організаційно-управлінська – пов'язана з виробленням рекомендацій, соціальних проектів та соціальних технологій, які можуть бути використані в управлінській діяльності для вирішення практичних завдань у рамках функціонування різних соціальних об'єктів (групи, виробництва, міста, регіону, країни в цілому). Соціологія надає результати своїх досліджень, зокрема органам влади та засобам масової комунікації, для планування розвитку різноманітних сфер людського життя. На основі соціологічної інформації робляться практичні висновки, ухвалюються управлінські рішення, законодавчі акти, здійснюється контроль над соціальними процесами. Отож соціологія претендує на те, щоб давати науково обґрунтовані поради, що робити, щоб змінити суспільство в правильному напрямку. Зокрема І. Попова висловлювала думку що функція соціології полягає у бажанні розібратися в тому, що відбувається, та прагненні допомогти розв’язати нагальні соціальні проблеми.

• Ідеологічна (публічна) – пов'язана з явною чи неявною пропагандою різного роду ідей соціально-політичного, морального, релігійного характеру, оскільки соціологія, як і будь-яка інша суспільна наука, просто не може відхреститися від оцінок тих подій і явищ, які вона вивчає і ідеальну типізацію

 

27

яких передбачає. Соціологія сприяє формуванню світогляду людини. У сучасних умовах, коли різні політичні діячі все частіше звертаються до соціології, посилаючись на соціологічну інформацію, виникає небезпека перетворення її на інструмент політики та ідеології, що ускладнює діяльність соціолога. Ідеологія ж, як відомо, означає систему більш-менш несуперечливо поєднаних між собою ціннісних суджень. Соціологія також забезпечує передачу новому поколінню соціального досвіду попередніх поколінь. Ч. Міллз стверджував: „Завдання соціолога полягає в тому, щоб навчитися перекладати наукову мову, мовою, зрозумілою для широкої аудиторії”.

При цьому Р. Міллз вказував, що результатом пізнання соціології, поряд з іншими наслідками, має стати вміння читати газети. «Для того, щоб зрозуміти, про що йде мова в газеті, – а це буває непросто, – треба навчити пов’язувати один з одним факти, які мають відносне значення, розуміти їх у співставленні з ширними соціальними концепціями, теоріями суспільства, в якому ці факти існують; з історичними тенденціями, у формуванні яких вони беруть участь”. Це слова можна застосувати не лише щодо газет, а й до будь-якої інформації. Соціологія дозволяє нам проникнути в суть явищ далі і глибше, порівняно з тим, як певна інформація нам подається.

Отже, соціологія допомагає і дозволяє людям раціональним способом знайти смисл життя, визначити власну ідентичність, зайняти своє місце в суспільстві, виявити можливі шанси й наслідки своїх дій. Вона озброює нас картою того світу, в якому ми живемо, допомагає нам краще орієнтуватися в подіях, які відбуваються; сприяє більш раціональній (адекватній) інтерпретації нами всього того, що відбувається навколо нас.

Характеристику функцій соціології слід пов’язувати з визначенням ролі соціології у розвитку суспільства перехідного періоду, яким нині є українське суспільство, а також її значенням для майбутніх спеціалістів, оскільки суспільство, у якому нинішні студенти будуть старими, буде суттєво вiдрiзнятися вiд того, в якому вони зараз розпочинають свою кар’єру.

 

28

Здобуваючи та поширюючи такі дані, соціологія може сприяти тому, щоб соціальні оцiнки у суспiльствi були бiльш адекватними. Соцiологiя також може допомогти людям зрозуміти, чому деякі їхні уявлення та установки про соціальне життя були неточними або помилковими. Втім, це не означає, що здоровий глузд не може давати вірних пояснень та передбачень. Вiн може це робити i часто робить. Проблема в тому, що без використання методів науки немає можливості визначити, чи дав здоровий глузд правильні висновки.

З. Бауман бачить смисл соціологічної науки в інформативному і систематичному коментарі до пізнання повсякденного життя. Тому головна мета викладання соціології – навчити студентів мислити про суспільство і процеси, які в ньому відбуваються, використовуючи досягнення соціологічної науки, зокрема, понятійний апарат.

4. Історія соціологічної думки Передумови виникнення соціології. Існує вислів, що соціологія – це нова наука на дуже стару

тему або, іншими словами, вона має коротку історію, але довге минуле. Зокрема, П. Сорокін початкові історичні межі соціології відносив до часів Конфуція, Платона й Аристотеля. «Хоча слово «соціологія», упроваджене О. Контом, – писав він, – порівняно недавнього походження, все ж несистематизовані соціологічні узагальнення і спостереження є настільки ж давніми, як і інші суспільні науки. Їх місить у собі значна кількість стародавніх манускриптів. Людське знання у далекому минулому було ще не розчленоване на галузі та окремі наукові дисципліни, які сьогодні звичні для нас. Більшість шедеврів минулого містили в синкретичній формі елементи того, що пізніше стало релігією, поезією, філософією, природознавством і соціальними науками. Частково ці праці є справді соціологічними за своїм характером».

Як окрема галузь наукового знання соціологія з’явилася лише в першій половині ХІХ ст., коли О. Конт запровадив термін «соціологія». Після цього виходять книги, в який починає вживатися цей термін, а в кінці ХІХ ст. соціологія з’явилася в

 

29

університетах як визнана академічна наукова дисципліна. Попри це роздуми на тему суспільства супроводжували людей з самого початку їх історії і мають вічний характер, оскільки різні аспекти людського життя складають основу життєдіяльності людей. Ще Аристотель визначав людину як «істоту соціальну». З народження до смерті ми живемо серед інших людей, контактуємо з ними, набуваємо досвіду, робимо з нього висновки, які застосовуємо в повсякденному житті. Отож, кожна людина певною мірою є соціологом, а соціологія має глибоке коріння.

Зауважимо, що виникнення соціології саме в ХІХ ст. невипадкове. Крім теоретичних передумов виникнення нової науки, відбулися кардинальні зрушення у суспільному житті, які можна назвати переходом до індустріального суспільства (промислова революція – індустріалізація; розвиток міст – урбанізація; буржуазні революції в Англії та Франції; зміни стратифікаційної системи, соціальних інститутів, легітимації; секуляризація – зменшення ролі релігії; масова еміграція до Нового світу; поширення освіти; ріст науки; раціоналізація державного управління; масовизація політики; фемінізм; підйом соціалістичного руху; пришвидшення темпу соціального життя; посилення соціальної мобільності тощо). Соціологія була відповіддю на „виклики” часу, на „соціальний запит”; це саморефлексія суспільства, яке намагається пізнати себе (соціологія – наука про індустріальне суспільство, соціальна антропологія – про традиційне суспільство). З огляду на свої наукові інтереси фундатори соціології переймалися проблемою ґенези капіталізму та його політичної „оболонки”, а також соціальними наслідками капіталізму.

Звернення до аналізу різних підходів до розвитку світової та вітчизняної соціології як самостійної науки переконує дослідників у тому, що важливим фактором її становлення та успішного функціонування є «відкритість» суспільства, його демократичність. Можна абсолютно категорично стверджувати, що в умовах тоталітарних суспільств соціологія не може розвиватися і взагалі існувати (яскравий приклад тому – історія радянської соціології).

 

30

Основні підходи до періодизації соціології. Розвиток соціології як науки класифікують за декількома

принципами. Найчастіше використовується хронологічний принцип, коли соціологію розглядають через певні історичні періоди. Також використовується концептуальний принцип, коли різні соціологічні теорії об’єднують в групи – парадигми, а також поділ соціології відповідно за національними школами.

Хронологічна періодизація розвитку соціологічної науки має велике значення не лише в історико-соціологічному контексті, але й для кращого розуміння проблеми трансформації предмета цієї науки. Існує декілька спроб періодизації історії соціології, зокрема британського соціолога Мартіна Елброу, російського соціолога Миколи Лапіна. Зазначимо, що ці періодизації висвітлюють загальносвітові процеси розвитку соціології, хоча кожна національна соціологія має свою специфічну періодизацію. Зокрема, історія української соціології має свою окрему періодизацію.

Протосоціологія як теоретичні передумови соціології як

науки. Розмірковування людини над виникаючими в процесі життя

взаємовідносинами існували вже на зорі історії і з давніх-давен проблеми розвитку суспільства та різних сфер його життєдіяльності ставились і розроблялись соціальною філософією. Отож її науковий доробок до ХІХ ст. називається у соціології протосоціологією. При цьому зауважимо, що протосоціологія – це корені соціології, її фундамент, але це соціальне, а не соціологічне знання. Виділення ж соціології із філософії як окремої науки відбулося лише в першій половині ХІХ ст. Протосоціологія за своїм змістом більше нагадує соціальну філософію (яка вивчається студентами-соціологами і як окрема дисципліна), оскільки присвячена соціальним вченням до ХІХ ст., але при цьому вона присвячена теоретичним передумовам соціології як окремої науки.

Теоретичні корені соціологічної науки сягають часів античності. Так, велике значення для розвитку соціальної думки мали ідеї давньогрецьких філософів Платона (427–347 рр. до

 

31

н.е.) та Аристотеля (384–322 рр. до н.е.) про соціальну природу людини (вони називали її «політичною (чи соціальною) твариною»), сім’ї та держави, про суспільну диференціацію тощо.

Суттєве значення для розвитку науки про суспільство мають спостереження, якими насичені твори Н. Макіавеллі (1469–1527), Т. Мора (1478– 1535), М. Монтеня (1533–1592), Т. Гоббса (1588–1679), Ф. де Ларошфуко (1613– 1690), Б. Паскаля (1623–1662), Дж. Локка (1632–1704), Б. Спінози (1632–1677), Ж. де Лабрюйера (1645–1696), Д. Віко (1668–1744), , Д. Дідро (1713–1784), К. Гельвеція (1715–1771), П. Лакло (1741–1803), Й. Гердера (1744–1803) та багатьох інших мислителів минулого. Знайомство з творчою спадщиною цих авторів збагачує сучасних дослідників знанням про сутність та рушійні сили людських стосунків, міжособистісного спілкування, суспільного розвитку в цілому.

На думку вчених, які займаються історією соціології, найвагоміший внесок у протосоціологію зробила блискуча плеяда французьких філософів-просвітників. Саме їх стараннями було створене міцне теоретичне підґрунтя соціології як самостійної науки. Отож теоретичні основи зародження соціології як науки були закладені французькими мислителями, які працювали в рамках традиції Просвітництва: Ш. Монтеск’є (1689–1755), Тюрго, Кондорсе, Ж.-Ж. Руссо (1712–1778), Ф. Вольтер (1694–1778), К. Сен-Сімон (1768–1825), Е. Сіейс, А. де Токвіль. К. Сен-Сімон досліджував відносини в сучасному йому суспільстві та намагався створити теорію того, що породжує соціальний безлад. Певний час (з 1816 до 1824 року) його особистим секретарем працював О. Конт (за переказами, він зранку будив Сен-Сімона фразою, встановленою самим графом: „Прокидайтеся, граф, Вас очікують великі справи”). Він перейняв і продовжив ряд теорій Сен-Сімона, в тому числі утопічні.

Відмінність сучасної соціології від спадщини багатьох визначних мислителів полягає в тому, що соціологія позиціонує себе як емпіричну науку, що використовує як теоретичні, так і емпіричні засоби пізнання соціуму. Водночас це не має

 

32

абсолютного характеру: праці класиків соціальної думки епохи, що передувала появі соціології, часто є релевантнішими, ніж витримані в рамках соціологічного канону, але безбарвні та некреативні розвідки наших сучасників.

Етап «універсалізму» (заснування соціології). Хронологічно цей етап охоплює період з 20-х до 90-х рр. ХІХ

ст. М. Елброу називає його «універсалізмом», а М. Лапін – «ранньою теоретичною класикою». Він розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на „позитивних”, емпірично обґрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст. У цей період соціологія як наука, за великим рахунком, була невідома. Вона являла собою вправи окремих інтелектуалів («кабінетних» вчених) та спроби відшукати об’єктивні закони суспільного розвитку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічна школа, географічний напрямок тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія. У кінці ХІХ ст. популярності набуває психологічний напрям, особливо в США. Зароджуються емпіричні (переважно статистичні) дослідження, однак між ними і соціологічною теорією немає системного зв’язку. Найбільш відомі представники цього періоду – О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс.

Етап «інституціоналізації» (формування національних шкіл). Цей етап присвячений періоду 1890-1920 рр. М. Елброу

визначає його як період «становлення національних шкіл», а М. Лапін як «ранню теоретико-методологічну класику». Протягом цього етапу відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи „розуміючої соціології”, концепції соціології особистості, налагоджується системний зв’язок між теорією і соціологічними дослідженнями.

 

33

Водночас відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни, – її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети. Попри те, що своє інтелектуальне коріння соціологія мала в Європі, повне інституціональне визнання вона отримує передусім у США. У 1892 р. Альбіон Смол (1854–1926) створив першу в світі кафедру соціології в Університеті Чикаго. У подальшому він видав перший американський підручник із соціології (1894), заснував професійний журнал «American Journal of Socioligy» (1895) та Американське соціологічне товариство (1905).

У цей період створюються „національні” соціологічні школи у вигляді професійних асоціацій соціологів: французька – Е. Дюркгайм, Ж. Сорель; німецька – М. Вебер, Г. Зіммель, Ф. Тьонніс; американська – А. Смол, В. Самнер, Л. Ворд, Дж. Мід, Ч. Кулі, Т. Веблен; італійська – Б. Кроче, В. Парето, Г. Моска; британська – А. Тойнбі, Д. Редкліфф-Браун, Б. Малиновський; російська – М. Михайловський, М. Ковалевський. Втім лише в 1949 р. виникає Міжнародна соціологічна асоціація, яка об’єднала соціологів різних країн світу.

Етап «інтернаціоналізації» (формування теоретичних

парадигм). Присвячений соціологічним теоріям середини ХХ ст. – 1920-

1980 рр. М. Елброу називає цей етап фазою «інтернаціоналізації» соціології, а М. Лапін називає його «зрілою теоретико-методологічною класикою». У цей період відбувалося протистояння соціологів двох протилежних напрямків: марксистської соціології та соціології структурно-функціонального аналізу, яке на міжнародному рівні сприяло консолідації соціологів різних країн, які належали до тієї чи іншої соціологічної традиції. Цей етап характеризується формуванням основних сучасних соціологічних теорій (символічний інтеракціонізм – В. Томас, Р. Парк, Г. Блумер; структурний функціоналізм – Т. Парсонс, Р. Мертон; теорія обміну / соціальний біхевіоризм – Дж. Хоманс, П. Блау; неомарксизм – Франкфуртська школа; інтегралізм – П. Сорокін); галузевою

 

34

диференціацією (формування теорій середнього рівня); подальшим удосконаленням методів дослідження (П. Лазарсфельд).

У 1970-х рр. з’являються національні соціологічні школи у країнах «третього світу», які враховують культурну специфіку та традиції населення країн, що розвиваються. Соціологи цих країн починають усвідомлювати, що процеси, які відбуваються в їх суспільствах, неможливо зрозуміти та пояснити, якщо дивитися на них «очима Заходу». На цьому ґрунті виникає особливий напрямок у африканській соціології, який спирається на розуміння соціальних процесів в африканських суспільствах у контексті особливих змістів соціальних відношень, які відображаються у африканській усній поезії (А. Аківово, М. Макінде). У деяких країнах Латинської Америки, наприклад у Мексиці, Нікарагуа, Колумбії, отримала велику поширеність так звана соціологія, «що бере участь у дії». Її завданням була не тільки соціологічна просвіта мас, але й залучення учасників соціологічних гуртків, що з’явилися у цих країнах, як до досліджень, так і до активних соціальних дій на користь демократичного переустрою суспільства.

Етап «глобалізації» (сучасний розвиток). Стосується періоду історії соціології з 1980 року по наш час.

За класифікацією М. Елброу – це період «глобалізації», а за М. Лапіним – посткласичний або сучасний етап. Глобалізація – це прагнення об’єднати зусилля соціологів усіх шкіл, напрямів, теоретико-методологічних підходів для вирішення актуальних загальнолюдських проблем. Отже, сучасний етап розвитку світової соціології – це своєрідна відповідь науковців на об’єктивні процеси, що відбуваються сьогодні у людському співтоваристві. Необхідність консолідації, в тому числі соціологів, обумовлена тим, що за сучасних умов, мабуть, немає жодної країни, жодного суспільства, яке було б «самодостатнім». У нове сторіччя наша цивілізація увійшла як взаємопов’язана система і в галузі економіки, і у політичній організації, і в сфері культури, і в сфері комунікацій. Сьогодні людство опинилося перед спільними для всіх країн загрозами і проблемами.

 

35

Соціологічна наука не може не реагувати на всі ці проблеми, в свою чергу, вони вимагають від неї нового розуміння соціальної реальності. Отже, сьогодні змінюються об’єкт та предмет дослідження соціологів, виникають нові феномени, що характеризують зміни в образі життя як тих чи інших континентів, країн, народів, людства в цілому, так і окремої сім’ї, яка включається до нового соціального простору безпосередньо (наприклад, через телекомунікації) чи опосередковано. Серед найвідоміших представників цього періоду можна виділити П. Бурдьє (структурний конструктивізм), Ю. Габермаса (теорія комунікативної дії), Е. Гіденса (теорія структурації), Н. Лумана (системна теорія), З. Баумана (теорія глобалізації), У. Бека (теорія суспільства ризику), М. Арчер (модель світової культури), Е. Валерстайна (теорія світ-систем), А. Турена (акціонізм), Ж. Бодріяра (постмодернізм), Ж.-Ф. Ліотара (постмодернізм), П. Штомпку (теорія соціальних змін), М. Буравого, Дж. Александера (неофункціоналізм), Дж. Рітцера (теоретична інтеграція).

Розвиток української соціології. Висвітлюючи становлення української соціології, можна

назвати багато імен науковців, які зробили значний внесок у її інтелектуальне та інституціональне оформлення. Але ми обмежимося лише основними тенденціями розвитку та ключовими персонами. Зокрема, серед засновників української соціології виділяють Михайла Драгоманова (1841-1895) та Михайла Грушевського (1866-1934). М. Драгоманов у жовтні 1874 р. запровадив термін «соціологія» в науковий обіг, а М. Грушевський у жовтні 1919 р. заснував Український соціологічний інститут. Йому належить оригінальна соціологічна теорія, яку він назвав «генетичною соціологією». У роботі «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921) український учений акцентує увагу на проблемі виникнення та існування людського суспільства, факторної обумовленості соціальності тощо. Але до 1920-х рр. українська соціологія не набула інституціалізації.

 

36

Надалі, у радянський час, соціологія в Україні пройшла суперечливий шлях. Її статус неодноразово змінювався. З кінця 1920-х рр. соціологія як наука була заборонена в Радянському Союзі як «буржуазна наука». Але з середини 1950-х рр. ставлення до соціології стало змінюватися в позитивний бік. У 1956 р. радянські науковці, переважно філософи, брали участь у Міжнародному соціологічному конгресі, а в 1958 р. було створено Радянську соціологічну асоціацію (РСА). Під егідою РСА представники офіційних структур, стали їздити на Міжнародні соціологічні конгреси. І хоча це до певної міри було спровоковане «зовнішнім» чинником (утвердження нового, «ліберального» іміджу Радянського Союзу), за часів хрущовської «відлиги» у влади виникла гостра «внутрішня» потреба в соціологічній інформації щодо стану громадсько-політичної думки в країні. Партійне керівництво, якому належала вища влада в СРСР, дозволило соціологам проводити дослідження. Відтак були сформовані соціологічні лабораторії і проведено ряд фундаментальних емпіричних проектів, які охоплювали переважно Росію.

Кінець 60-х – середина 1970-х рр. ХХ ст. – найсприятливіший період розвитку радянської соціології. Тоді був створений Інститут конкретних соціологічних досліджень (1968 р.); з’являється низка соціологічних публікацій (монографій і статей), в яких були представлені результати емпіричних досліджень; виходять підручники, зокрема «Методологія та техніка статистичної обробки первинної соціологічної інформації» (1968 р.), «Методологія та процедура соціологічних досліджень» А. Здравомислова (1969 р.), «Соціологія для всіх» В. Шляпентоха, «Соціологічне дослідження: методологія, програма, методи» В. Ядова (1972 р.). У 1974 р. було засновано журнал «Соціологічні дослідження» – перше фахове видання з соціології у СРСР. У середині 1970-х рр. Вища атестаційна комісія затвердила наукову спеціальність «прикладна соціологія» як один із напрямів філософії. І це при тому, що соціології як науки в СРСР не існувало, і соціологів ніхто не готував.

 

37

Проте ідеологічний пресинг влади не припинявся. Так, у 1972 р. було закрито Інститут конкретних соціологічних досліджень: більше 60 співробітників були звільнені. Згодом деякі з них були вимушені емігрувати. Було закрито багато соціологічних центрів та лабораторій по всьому Радянському Союзу. Попри тиск, політизацію діяльності соціологів, обмеження тематики емпіричних досліджень, відсутність соціологічної освіти, соціологія продовжувала розвиватися. При цьому соціологія як «конкретні соціологічні дослідження» розвивалася в рамках інших наук, передусім філософії, економіки та історії.

Після приходу до влади М. Горбачова і настання «перебудови», у керівництві КПРС поступово погодилися на конституювання соціології. Отож, у 1988 р. були прийняті нормативні акти, якими у переліку наукових спеціальностей соціологія відділилася від філософії (у 1990 р. були захищені перші дисертації із соціологічних наук) та відкрита спеціальність «соціологія» у ВНЗ (у 1990 р. відкриті кафедри соціології у Київському та Харківському університетах). Відтак соціологія отримала статус окремої науки та освітньої спеціальності.

Нині вітчизняна соціологія активно розвивається та інтегрується у світову соціологічну науку. У 2014 р. 43 ВНЗ в 14-ти областях України приймали абітурієнтів на навчання за напрямом «соціологія» (із них 30 готують магістрів). Основними центрами соціологічної науки в Україні є Київ та Харків. Там ще два десятиліття тому були відкриті перші кафедри соціології, які нині стали факультетами, сформовані наукові школи. Плідно працюють кафедри в інших містах.

Інституціоналізація соціології як науки в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича має нетривалу історію. З початку 90-х рр.. ХХ ст.. до 2003 року вона перебувала в статусі нормативної навчальної дисципліни суспільно-гуманітарного блоку і викладалася усім студентам. У 1992-1998 рр. викладання соціології забезпечували викладачі кафедри психології та соціології педагогічного факультету, а в 1998-2003 рр. – кафедри політології та соціології історичного факультету. Лише у 2003 р. на базі кафедри філософії

 

38

філософсько-теологічного факультету був здійснений перший набір студентів за спеціальністю «соціологія», а у 2005 р. на філософсько-теологічному факультеті була відкрита кафедра соціології, яка у 2008 р. здійснила перший випуск спеціалістів та магістрів із соціології.

Втім, соціологія в Україні розвивається досить хаотично, і існуючі соціологічні школи домагаються успіхів швидше всупереч інституціональним змінам, ніж завдяки їм. Найбільш сутнісна риса української моделі соціології – це яскраво виражене особистісне начало.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА КОНТРОЛЮ

ЗАСВОЄННЯ ЗНАНЬ Розкрийте етимологію та історію походження поняття «соціологія». Визначте об’єкт соціології та її місце серед інших наук. Охарактеризуйте дискусії щодо предмету та визначення

«соціології». Розкрийте сутність „соціологічного підходу” при аналізі суспільних

явищ. Розкрийте структуру соціології як науки. Охарактеризуйте функції соціології як науки. Розкрийте передумови виникнення соціології. Охарактеризуйте протосоціологію як етап розвитку соціології. Розкрийте внесок О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса у розвиток

соціології. Охарактеризуйте етап інституціалізації соціології, виникнення

національних шкіл. Охарактеризуйте четвертий етап розвитку соціології, його основних

представників. Розкрийте основні тенденції сучасного етапу розвитку соціології. Охарактеризуйте розвиток української соціології.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна: Арон Реймон. Етапи розвитку соціальної думки. – К.: Юніверс,

2004. – 688 с Бергер П. Приглашение в социологию : Гуманистическая

перспектива / П. Бергер; [пер. с англ. О.А. Оберемко; под ред.

 

39

Г.С. Батыгина]. – М. : Аспект-Пресс, 1996. – 168 с. – Глава «Социология как форма сознания».

Дюркгейм Э. Социология. Ее предмет, метод, предназначение / Пер. с фр., составление, послесловие и примечания А. Б. Гофмана. – М.: Канон, 1995. – 352 с.

Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку ХХ ст.). – К., 1993. – 336 с.

Масионис Дж. Социология. 9-е изд. – СПб., 2004. – Глава 1. Социологический подход.

Миллс Чарльз Райт. Социологическое воображение // Пер. с англ. О. А. Оберемко. Под общей редакцией и с предисловием Г.С. Батыгина. - М.: Издательский Дом NOTA BENE, 2001. – 264 с.

Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Посібник. – К.: Либідь, 1996. – 224 с.

Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. – К., 1998. – 223 с.

Смолл А. Что такое социолог? // Социологическое обозрение. – 2009. – № 1. – Том 8. – С. 3-9.

Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С.С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

Додаткова: Арбеніна В. Над чим працюють соціологи України (за

результатами контент-аналізу матеріалів „Харківських соціологічних читань”) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 1. – С. 166-176.

Бродель Ф. История и общественные науки. Историческая длитель-ность // Философия и методология истории / Под ред. И.С. Кона. – М.: РИО БГК им. И.А. Бодуэна де Куртенэ, 2000. – С. 115-142.

Волович В. Автобіографія: соціологічне уявлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2011. – № 3. – С. 184-199.

Коллинз Рэндалл. Социология: наука или антинаука? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://socioline.ru/pages/rendall-kollinz-sotsiologiya-nauka-ili-antinauka

Костенко Н., Макеєв С. Місце і час соціології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 1. – С. 11–32.

Молевич Е.Ф. К вопросу о структуре современного социологического знания // Социологические исследования. – 1997. – № 6. – С. 3-9.

Нагорний Б. Література як конспект із соціології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2012. – № 1. – С. 156-174.

 

40

Попова І. Публічність соціології (доповідь на І Міжнародних соціологічних читаннях пам’яті Наталії Паніної) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 2. – С. 14–20.

Резнік В., Резнік О. Соціологічна наукова спільнота в Україні після 1990 року: фахова структура, соціальна інфраструктура та тенденції відтворення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2014. – № 2. – С. 157 – 179.

Соціологічна теорія: традиції та сучасність : Навчальний посібник / За ред. А.Ручки. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2007. – 363 с.

Степаненко В. «Українська соціологія – Ваша думка»: результати опитування експертів // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2012. – № 4. – С. 194–208.

Тарасенко В. Дивовижна „ненаука” соціологія // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 2. – С. 5–23.

Тарасенко В. Проблема начала і самообгрунтування соціології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 3. – С. 5–23.

Тарасенко В. Лекція 1. Концептуальні основи соціології ХХІ століття // Соціологічна теорія: традиції та сучасність: Навчальний посібник / За ред.. А.Ручки. – К., 2007. – С. 7–49.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Поясніть, чому визначення предмету соціології є дискусійним. У чому полягає сутність соціологічного підходу (соціологічної

уяви)? Проінтерпретуйте за допомогою соціологічного підходу сюжет

одного з літературних творів. Чим, на вашу думку, відрізняються психологічний і соціологічний

підходи? Чому в нас пропадає відчуття, що ми тримаємо своє життя під

контролем, коли мова заходить про соціологічний підхід? Яким чином він дозволяє отримати більшу владу над нашим оточенням?

Прокоментуйте вислів К.Маркса з праці «Вісімнадцяте Брюмера Луї Бонапарта» в контексті соціологічного підходу: «Люди самі роблять свою історію, але вони роблять її не так, як їм заманеться, за обставин, які не самі вони обрали, а які безпосередньо є, дані їм і перейшли з минулого. Традиції всіх мертвих поколінь тяжіють, як жах, над умами живих».

Спробуйте розглянути з позицій психології, економіки й соціології наступні факти: чоловіки обговорюють купівлю дивану, юнак поступається місцем бабусі, контролер перевіряє квитки в приміській електричці, кандидат у депутати проводить передвиборчу агітацію.

 

41

Наведіть приклади розходжень реальної поведінки людей та очікувань до цієї поведінки за методом «здорового глузду».

Зробіть аналітичну характеристику одного з соціологів за наступною схемою:

1) коротка характеристика епохи вченого і країни проживання; 2) біографічні дані; 3) основні теоретичні погляди; 4) власне ставлення до ідей ученого. Тема есе: Моє розуміння предмета соціології і соціологічного

підходу. Тема есе: Моя автобіографія: соціологічне уявлення. Тема есе: Що дають соціологічні знання сучасній людині? Тема есе: Моє ставлення до теорії К. Маркса та до марксизму. Тема есе: Найбільш близькі мені ідеї засновників соціології. Тема есе: Окресліть ваші очікування від вивчення курсу соціології

та окресліть можливості використання знань із соціології спеціалістами вашого профілю.

ТЕСТИ

1. Термін «соціологія» запропонований і введений у науку Огюстом Контом у праці…

а) «Соціальна фізика» б) «Курс позитивної філософії» в) «Основи соціології» г) «Роздуми про суспільство» 2. Термін «соціологічні теорії середнього рівня» у соціологію

ввів: а) Т. Парсонс б) П. Сорокін в) Р. Мертон г) Г. Спенсер 3. Здатність людини побачити своє життя, клопоти, проблеми,

сподівання у зв'язках з широким соціальним та історичним контекстом, у якому людина живе, Райт Міллз називав…

а) соціологічним підходом б) соціологічним методом в) соціологічною думкою г) соціологічною уявою 4. Скільки рівнів має соціологічна система знань? а) 3 б) 4 в) 5 г) 6 5. Засновник Українського соціологічного інституту у Відні – а) М. Грушевський б) М. Драгоманов в) М. Шаповал г) Б. Кістяківський

 

42

6. Влада в Радянському Союзі офіційно визнала соціологію окремою наукою в…

а) 1937 р. б) 1959 р. в) 1988 р. г) 1991 р. 7. Перший центр емпіричної соціології – а) Колумбійський університет б) Гарвардський університет в) Чиказький університет г) Каліфорнійський університет 8. О. Конт певний час працював секретарем… а) Ш. Монтеск’є б) Ж.-Ж. Русо в) Вольтера г) К. Сен-Сімона 9. Яке з положень найбільш вірно визначає місце соціології в

системі суспільних наук? а) вона є складовою частиною соціальної філософії б) це міждисциплінарна галузь на межі історії, психології та

економіки в) це самостійна наука, яка має свій науковий інструментарій г) вона не може існувати без висновків інших наук 10. Психологія вивчає малі групи, а соціологія - великі. А) Так Б) Ні

 

43

ТЕМА 2. ОСНОВИ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

План: 1. Сутність, етапи та види соціологічних досліджень 2. Опитування як основний метод соціологічного

дослідження 3. Метод аналізу документів у соціології 4. Спостереження та експеримент у соціологічному

дослідженні Ключові терміни: соціологічне дослідження, вибірковий

метод, генеральна сукупність, вибіркова сукупність, репрезентативність вибірки, соціологічне опитування, респондент, реципієнт, анкета, анкетування, інтерв’ю, документ, аналіз документів, контент-аналіз, соціологічне спостереження, соціологічний експеримент.

1. Сутність, етапи та види соціологічних досліджень Ефективна організація соціального управління передбачає

наявність об’єктивної та диференційованої щодо окремих груп індивідів інформації про ті процеси, які відбуваються навколо. Тому для всебічного вивчення певного об’єкта проводять соціологічні дослідження. Вони спрямовані на вивчення поведінки людей, груп, відносин, процесів соціальної взаємодії у різних сферах життєдіяльності суспільства та отримання нової інформації, виявлення закономірностей соціальних змін на основі соціологічних теорій, методів і процедур.

Соціологічне дослідження – це вид систематичної пізнавальної діяльності, що складається з логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур, спрямованих на глибоке вивчення, аналіз і систематизацію соціальних явищ і процесів.

Етапи соціологічного дослідження умовно можна звести до трьох, хоча різні дослідники по-різному подають їх кількість:

1) Підготовчо-організаційний: розробка програми та робочого плану дослідження; підбір, підготовка та інструктаж виконавців; розробка та розмноження інструментарію (анкети,

 

44

бланка інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо) та допоміжних документів; вирішення питань офісу, транспорту, зв’язку тощо. На цьому етапі проводиться пілотне дослідження для перевірки надійності інструментарію, його коригування, розробка остаточних його варіантів.

2) Польовий (основний): збирання первинної соціологічної інформації та контроль її якості.

3) Заключний: підготовка інформації до опрацювання (кодування), обробка інформації (створення комп'ютерної бази даних), аналіз результатів, формулювання висновків та рекомендацій, представлення результатів. Завершується цей етап складанням звіту про виконане дослідження з викладенням його результатів, висновків, рекомендацій. До звіту оформляються додатки, у яких вміщують таблиці, дані яких ілюструють положення всіх розділів звіту. Тут також подають основні методичні матеріали, за якими велося дослідження.

Залежно від того, який критерій береться за основу класифікації, виділяють декілька видів емпіричного дослідження. За цілями та завданнями розрізняють кількісні та якісні, а також фундаментальні (теоретичні) та прикладні дослідження. За глибиною аналізу соціальної проблеми розрізняють пробне (пошукове, пілотажне), описове (дескриптивне) і аналітичне дослідження. За вживаним методом збору даних розрізняють опитування, спостереження, аналіз документів, експеримент. За тим, що вивчається – статика чи динаміка явища – виділяють два види дослідження: точкове (разове) і повторне. Своєю чергою, повторні дослідження поділяються на: лонгитюдне (тривале вивчення однієї сукупності осіб); когортне (вивчення осіб одного віку (покоління, когорти) впродовж тривалого часу); трендове (дослідження, що проводиться на тій самій генеральній сукупності з інтервалом у часі і з дотриманням відносно однакової методики; зокрема, моніторинг); панельне (дослідження, що проводиться за єдиною програмою, на одній і тій же вибірці і по єдиній методиці через певний інтервал часу). За величиною охоплення об'єкту дослідження, вони діляться на суцільні і вибіркові. За місцем

 

45

проведення виділяють польові (природні) та лабораторні дослідження.

2. Опитування як основний метод соціологічного

дослідження Сутність та особливості застосування соціологічного

опитування. Соціологічне опитування – це метод збору соціальної

вербальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього чи опосередкованого спілкування дослідника з респондентом шляхом реєстрації його відповідей на запитання або ствердження.

Респондент – учасник соціологічного дослідження, що є джерелом усної чи письмової інформації.

Реципієнт (опитувач, інтерв’юер, анкетер) – учасник соціологічного дослідження, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.

Опитування – найпоширеніший, найефективніший та найнадійніший метод збирання первинної соціологічної інформації. З його допомогою можна отримати до 90% усіх даних, особливу ті, які не відображені в документальних джерелах чи доступні прямому спостереженню. Особливо це стосується вивчення людських настанов (політичних, релігійних, етнічних та ін.), оскільки думки людей не піддаються безпосередньому спостереженню. Джерелом інформації виступає людина – безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явищ чи процесів. Вербальна інформація, одержана завдяки цьому методу, значно багатша, ніж невербальна, вона легше піддається кількісному опрацюванню та аналізу, що дає змогу широко використовувати обчислювальну техніку. Втім, більшість даних – описового характеру.

Інформація, одержана від респондентів за допомогою опитування, відображає реальність тільки в тому аспекті, в якому вона існує в свідомості опитуваних. Крім цього, одержані данні не завжди свідчать про справжні думки, переконання, настрої опитуваного, оскільки останній, відповідаючи на

 

46

запитання, нерідко прагне створити позитивне враження про себе. Тому завжди слід враховувати можливе спотворення інформації і з метою його усунення можна використовувати опитування в комплексі з іншими методами збору інформації, завдяки чому зростає надійність отриманої інформації.

Переваги та обмеження соціологічних опитувань. Переваги: - Опитування можна виконувати на великих масивах, а отже,

вивчати поведінку великих соціальних суб'єктів. - Цей метод дає змогу зробити порівняльний аналіз

відповідей респондентів. - При повторних дослідженнях можна встановити динаміку

змін об'єкта дослідження. - Дослідник сам формує банк інформації, свідомо ставить

лише ті питання, які стосуються проблеми дослідження. - Опитування забезпечує оперативність збору інформації. Обмеження: - Суцільні опитування є занадто громіздкими, а результати

вибіркових завжди містять певну похибку і тому не можуть повною мірою відображати реальний стан досліджуваного об'єкта.

- Матеріал може бути поверховим, не відображати глибинних процесів життєдіяльності об'єкта, що вивчається, особливо коли опитування виконується „по гарячих слідах”.

- „Закриті” запитання звужують обсяг одержаної інформації. - „Відкриті” запитання часто залишаються респондентами без

відповіді. - Опитування потребує значних матеріальних затрат. Види соціологічних опитувань. Опитування класифікують за різними критеріями. За характером взаємодії соціолога і респондента їх

поділяють на анкетування та інтерв'ю. При цьому кожен із видів має свої різновиди.

 

47

Анкетування – це вид опитування, який передбачає опосередкований збір первинної вербальної інформації за допомогою анкети, яку респондент заповнює самостійно.

У сучасних соціологічних дослідженнях використовують кілька видів анкетування залежно від способу розповсюдження анкет:

• Роздаткове (респондент отримує анкету безпосередньо з рук дослідника). Воно може бути індивідуальним і груповим. Недоліки індивідуального анкетування полягають у тому, що не всі респонденти повертають анкети, а також існує ймовірність, що респондент заповнював анкету не самостійно. Специфіка групового анкетування полягає в тому, що проводиться опитування невеликої (20-25 осіб) групи людей у спеціально відведеному місці у присутності анкетерів. Це найефективніший метод серед учнівської та студентської молоді, оскільки існує проблема досяжності респондентів у багатьох установах та організаціях.

• Поштове (розсилання анкет та отримання на них відповідей поштою). Це – один із найдешевших способів опитування. Але цей позитив має свої обмеження, зокрема, за поштового опитування в принципі неможливо досягти репрезентативності. Другий недолік цього методу – це час збирання інформації. Двохвильове поштове опитування займає місяць. Тому нині цей метод майже не застосовується. Він може використовуватися лише як допоміжний засіб – скажімо, щоб виявити найгостріші проблеми певного міста чи села. Втім, слід заздалегідь змиритися, що ця інформація надійде лише від найактивніших мешканців, які не полінуються заповнити і надіслати анкету (навіть якщо до неї додається конверт із адресою). Ця інформація може надалі бути використана під час розробки анкети для звичайного опитування.

• Пресове (анкету надрукована в газеті чи журналі, а читачеві пропонують заповнити її і надіслати в редакцію).

• Телевізійне або Інтернет анкетування (за цим способом розповсюдження і збір анкет здійснюється через електронний зв'язок – телебачення, Інтернет).

 

48

Перевагою анкетування є можливість отримання у відносно короткий строк значного обсягу емпіричної інформації, а також забезпечення анонімності відповідей, вадою анкетування є неможливість проконтролювати ситуацію формулювання відповіді, її самостійності та повноти.

Інтерв'ю (від англ. „зустріч, бесіда”) – це вид опитування, який передбачає збір первинної вербальної інформації під час безпосереднього цілеспрямованого спілкування інтерв'юера з респондентом, в процесі якого реципієнт сам ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує і спрямовує бесіду з кожною окремою людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією.

Залежно від способу спілкування інтерв’юера й респондента інтерв’ю може бути особистим і опосередкованим. Особисте інтерв'ю, яке англійською називається „face-to-

face” („обличчям до обличчя”) – є найнадійнішим та інформаційно насиченим методом опитування. Найчастіше воно здійснюється за місцем проживання респондента. До обмежень цього методу можна віднести його трудомісткість та високу вартість, оскільки до цієї роботи залучається велика кількість інтерв'юерів і потрібен тривалий час, аби зібрати інформацію та ввести її у комп'ютер. Як показує досвід, тільки трохи більше 50% інтерв'ю беруться за першим відвідуванням інтерв'юера. Близько 20% респондентів опитуються після повторних відвідань, опитування 15-18% респондентів потребує більше трьох відвідань, а приблизно 10% респондентів взагалі не дають відповідей. Також підвищені вимоги висуваються до особи інтерв'юера.

В опосередкованому інтерв’ю застосовують такі технічні засоби, як телефон, магнітофон, телебачення. Телефонне інтерв'ю приваблює своєю простотою, невеликими витратами та оперативністю отримання інформації. Протягом дня один інтерв'юер за невеликою анкетою (8-10 запитань) може опитати 30-40 осіб, що перевищує норму при особистому спілкуванні. Телефонні опитування особливо доцільні тоді, коли треба швидко з'ясувати реакцію людей на певні події чи медійну інформацію. Крім цього, серед причин, які сприяють

 

49

поширенню телефонних опитувань, необхідно вказати фактор доступності респондентів при особистих опитуваннях. Адже у великих містах доступність іноді не перевищує 30% (відсутність у робочий час, кодові замки, домофони, консьєржі).

Обмеження цього виду опитування полягає в тому, що для досягнення потрібної репрезентативності потрібен високий рівень телефонізації. До того ж, по телефону можна поставити небагато запитань. Наразі телефонні опитування нині широко використовуються західними соціологічними службами, особливо під час виборчих кампаній для регулярного моніторингу рейтингів кандидатів та партій. Великі соціологічні фірми мають спеціальну апаратуру для телефонних опитувань (САТІ), коли комп'ютер із бази даних телефонних номерів здійснює випадковий відбір, а потім дзвінок на цей номер.

Залежно від ступеня стандартизації інтерв’ю поділяють на: - Стандартизоване (формалізоване), яке проводять за

детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Стандартизоване інтерв’ю забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість її опрацювання. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв’ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки.

- Напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий путівник (гайд) інтерв’ю з переліком як обов’язкових, так і можливих запитань;

- Вільне (глибинне) – бесіду, що триває кілька годин за загальною програмою, але без жорсткої деталізації. Інтерв’юер може задавати запитання, які вважає за потрібне, у будь-якому формулюванні та послідовності. Вільне інтерв’ю характеризується великою гнучкістю. Воно має за мету з’ясування причин соціальної поведінки, установок, мотивів тощо.

Також існує чимало інших різновидів опитувань: моніторинги, омнібуси, роллінгові опитування, опитування у день голосування (exit poll), експертні опитування, тестові, соціометричні опитування, тощо.

 

50

Приклади соціологічних опитувань. В Україні найбільш ґрунтовний моніторинг громадської думки

населення – „Українське суспільство”, здійснюється з 1992-1994 рр. під керівництвом Інституту соціології НАНУ. Цей моніторинг включає понад 300 запитань із різних сфер – економіки, політики, соціального самопочуття, стану здоров'я, рівня матеріального добробуту тощо. Результати досліджень регулярно публікуються окремими виданнями. Надзвичайно важливим для моніторингових опитувань є однаковість формулювання запитань, що ставляться, та набору відповідей. Інакше неможливо робити висновки, чи справді відбулися зміни у громадській думці, чи вони є наслідком інакше поставленого запитання чи збільшення (або зменшення) набору відповідей.

3. Метод аналізу документів у соціології Визначення поняття «документ» у соціології. Соціологічне дослідження починається, як правило, з

вивчення документів. Термін „документ” у соціології трактується як матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію про факти, події, явища об’єктивної дійсності та про діяльність людини і спеціально призначений для її передачі в часі і просторі.

Інформація у документі може фіксуватися за допомогою букв, цифр, стенографічних або інших знаків і символів, малюнків, фотографій, звукозаписів тощо. Отже, до документів можна віднести державні та урядові акти, промови політичних діячів, статистичні збірники і матеріали перепису, наукові публікації, періодична преса, листи, художні твори, протоколи зборів і засідань, звіти адміністрацій та громадських організацій, матеріали соціологічних досліджень, фотографії, кінофільми, аудіозаписи тощо. Вони несуть інформацію про соціальні факти, явища, процеси, що відбуваються в суспільстві, соціальних організаціях, групах.

Цінність документальних джерел для соціологічного дослідження і необхідність їх використання зумовлюються передусім тим, що потоки документальної інформації пронизують усі сфери життєдіяльності сучасного суспільства, характеризують соціальні процеси на різних рівнях

 

51

дослідження, їх динаміку, свідомість людей, види, зміст і результати їхньої діяльності. Документи відображають духовне і матеріальне життя суспільства, передають не тільки ситуативну, фактологічну сторону соціальної дійсності, але й фіксують розвиток чітких засобів існування суспільства, і перш за все структуру мови. У них міститься інформація про результати діяльності окремих індивідів, колективів, великих груп населення і суспільства в цілому. Соціологічна інформація, яку містять документи, іноді дублює дані, одержані іншими методами (опитування, спостереження). Тоді вона стає засобом для перевірки і контролю їхньої надійності. У зв'язку з цим, документальна інформація становить великий інтерес для соціологів.

Неформалізований (традиційний) метод аналізу документів. Аналіз документів – це збирання первинної соціологічної

інформації з різних документальних джерел з допомогою оцінки й аналізу їх змісту.

Методи аналізу документів поділяють на неформалізовані (традиційні), які належать до якісних, та формалізовані, які належать до якісно-кількісних методів. Вони принципово відрізняються один від одного, але в процесі дослідження доповнюють один одного.

Неформалізований (традиційний) метод аналізу документів передбачає тлумачення документів (найчастіше унікальних, кількість яких незначна), з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту через усвідомлення, інтерпретацію, узагальнення змісту та логічне обґрунтування певних висновків.

Неформалізований аналіз документів ґрунтується на загальних логічних міркуваннях, синтезі, порівнянні, визначенні, оцінці, осмисленні. Його можна поділити на зовнішній і внутрішній. Зовнішній аналіз – це перевірка істинності документа, аналіз його „історичного контексту” і обставин, що супроводжували його появу. Дослідник визначає тип документа, його автора (фахівець чи дилетант), за яких умов і коли документ створювався (одразу після події чи значно пізніше), що спонукало автора до складання документа (власна ініціатива чи якийсь

 

52

примус, чиясь вимога), а також виявляє можливу тенденційність документа, помилки, спотворення фактів. З’ясувавши все це, дослідник розпочинає внутрішній аналіз – вивчає зміст документа, суть викладених у ньому матеріалів, логіку тексту, соціальні чинники, що спричинили його появу.

Методи неформалізованого аналізу значною мірою засновані на інтуїції дослідника і містять потенційну можливість суб'єктивних зміщень у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Такі зміщення можуть спричинити, наприклад, психологічні особливості дослідника (стійкість уваги, пам'яті, стомлюваність), неусвідомлені захисні психічні реакції на зміст документів (виділення „приємних” і пропуск „неприємних” аспектів) тощо. Ймовірність і небезпека таких зміщень зростає із збільшенням кількості проаналізованих документів і обсягу їх змісту.

Цей метод аналізу документів має певні недоліки, які передусім пов'язані з потенційною можливістю появи суб'єктивних зміщень у сприйнятті та інтерпретації тексту, що виникають через різноманітні причини – психологічні особливості дослідника, його вікові, статеві та національні ознаки, стан його фізичного та психічного здоров'я тощо. Суттєвими є й кількісні обмеження цього методу, оскільки його застосування можливе лише за аналізу незначного числа документів. Тому в соціології поряд з неформалізованим (традиційним) методом аналізу документів широко використовують формалізований метод.

Приклад традиційного аналізу документів: „Розповідь про два

міста”. Аналіз документів дає ключ до розкриття секретів минулого.

Зразком дослідницьких можливостей в аналізі минулого при використанні історичних джерел є удостоєна премії праця Е. Дігбі Болтцелла „Пуританський Бостон і квакерська Філадельфія (1979).

Випадковий візит у Бодуенський коледж (штат Мен), наштовхнув Болтцелла на початок дослідження. Біля входу до бібліотеки коледжу його погляд зупинився на портретах знаменитого письменника Натаніеля Готорна, видатного поета Генрі Уодсворта Лонгфелло і Франкліна Пірса, чотирнадцятого президента США. Він був

 

53

здивований, що всі троє вчилися в одному класі Бодуена, завершивши навчання в 1825 р. Е. Болтцелл задумався, як могло статися, що зі стін цього маленького коледжу вийшло більше знаменитостей, ніж зі стін його власного, більшого університету штату Пенсільванія за всю його історію? Щоб відповісти на це запитання, Е. Болтцелл вирішив вивчити історичні документи і з’ясувати, чи дійсно Нова Англія дала світу більше видатних людей, ніж його рідна Пенсільванія.

Він звернувся до „Американського біографічного словника”. Коли він виявив 75 людей із найбільшими біографіями, він побачив закономірність. На першому місці виявився штат Массачусетс, який дав 21 людину. Разом узяті штати Нової Англії дали 31 людину. Пенсільванія набрала 2 людини, а регіон Середнього узбережжя Атлантики – 12. При цьому він відкрив, що більшість знаменитостей Нової Англії виросли у Бостоні, а з його Філадельфії – не було майже жодної значної фігури.

Е. Болтцелл черпав натхнення в працях М.Вебера, який стверджував, що процент регіональних досягнень залежить в основному від пануючих релігійних вірувань. Тому Е. Болтцелл вирішив розглянути релігійні відмінності Бостона і Філадельфії. Перший був пуританським поселенням, заснований людьми, які рішуче були налаштовані добитися переваги та успіху на суспільному полі. Філадельфія ж, навпаки, заснована квакерами, які значною мірою намагалися уникати суспільної уваги. Ці віри породили різні культурні зразки. Дві системи переконань вели до різного ставлення до особистого успіху, що, в свою чергу, сформувало історію кожного регіону. Бостонське сімейство, незважаючи на католицьке походження, продовжує бути зразком пуританського пошуку визнання і лідерства.

Формалізований метод аналізу документів (контент-аналіз). Контент-аналіз покликаний подолати суб'єктивність

традиційного методу. Крім цього, він розрахований на вивчення соціологічної інформації у великих масивах документальних джерел, які неможливі при традиційному аналізі. Тому його використання є доцільним, якщо потрібна висока ступінь точності, об'єктивності аналізу матеріалу або якщо цей матеріал значний за обсягом і не систематизований.

В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація текстового матеріалу – процедура виміру і кількісного вираження якісної інформації. Якісна інформація – це дані,

 

54

подані у формі описового характеру. Найчастіше використовується процедура квантифікації, розроблена соціологами Г. Ласвелом і Б. Берельсоном, яка дістала назву „контент-аналіз” (від англ. соntent analysis – аналіз змісту).

Контент-аналіз – це якісно-кількісний метод аналізу документів, який полягає у квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпретацією результатів.

При контент-аналізі в текстах документів мають бути виявлені такі властивості, які легко вимірюються і відбивають найбільш суттєві сторони його змісту. Для цього вибирають одиниці аналізу (змістові), які можна фіксувати й одночасно переводити за допомогою одиниць рахунку в кількісні показники.

Одиниці аналізу обирають, виходячи зі змісту проблем і гіпотез дослідження. Індикаторами одиниць аналізу можуть бути тема, окремі категорії (поняття), що розкривають її зміст, прізвища вчених, які здійснюють дослідження, соціальні ситуації, події. Вони мають відтворювати провідну ідею тексту. Так, наприклад, теми статей, книжок, фільмів, теле- і радіопередач відбито в їхніх назвах. Із цих назв можна судити, скільки уваги приділено досліджуваній проблемі, наскільки вона актуальна. Для вивчення документів із теми дослідження відбирають певні поняття. За кількістю посилань на того чи того автора в книжках, статтях (індексом цитування) визначають престиж учених тощо. Одиниці рахунку передають частоту появи ознаки (одиниці

аналізу) в тексті, обсяг тексту. Прикладом одиниць рахунку є друкарські аркуші, сторінки, рядки, знаки в друкованих документах; хвилини на телебаченні й радіо; сантиметри – у записах на магнітну стрічку. Що більше одиниць аналізу на кожну одиницю рахунку, то багатшим є документ за змістом, більше містить інформації, глибше розкриває досліджувану тему.

Вадою формалізованого аналізу є те, що зміст документа не можна виміряти тільки за допомогою формальних показників, а отже, цей аналіз не може бути вичерпним. Найбільш доцільно застосовувати його у тому разі, коли потрібна висока точність і

 

55

об’єктивність аналізу або коли безпосереднє ефективне використання матеріалу неможливе через великий обсяг і несистематизованість. Проте умовою використання такого аналізу є певна частота появи в документах, що аналізуються, категорій, важливих для цілей дослідження. Ще один недолік формалізованого аналізу – складність та громіздкість процедур і техніки проведення дослідження, хоча його здійснення за допомогою комп’ютера певною мірою компенсує цей недолік.

Приклад контент-аналізу Г. Ласвелом газети „Істинний

американець”. Г. Ласвел та його співробітники за допомогою контент-аналізу

довели пронацистський напрям однієї з американських газет. Справа в тому, що під час Другої світової війни декілька радіостанцій і газет в Сполучених Штатах вміщували багато пронацистських матеріалів. Суд не міг довести, що ці видання ведуть пропаганду на користь противника тому, що там вміщувались іноді й антинацистські статті. Саме в цій складній ситуації довів свою перевагу метод контент-аналізу. З його допомогою вдалося з науковою точністю показати пронацистський напрямок газети „Істинний американець”. Вчені проаналізували всі номери газети з 3 березня по 31 грудня 1943 р. Був здійснений підрахунок ставлення газети до стереотипних тверджень гітлерівської пропаганди. Результати були такими:

Судження Газета Стверджувала Заперечувала Держапарат США пронизаний корупцією 301 34 Зовнішня політика США антихристиянська 41 0 Президент Рузвельт – небажана особа 150 17 Німеччина справедлива і мужня 56 2 Політика Японії морально виправдана 22 6 Японія – могутня держава 30 2 Німеччина – могутня 41 2 Америка – слабка 345 1 США та їх союзники перебувають під контролем комуністів 55 0 США та їх союзники перебувають під контролем євреїв 99 0 В урядовій адміністрації США багато шпигунів 45 0 На підставі висновків дослідників Верховний Суд США закрив

газету. Це була велика перемога контент-аналізу, яка зробила його

 

56

широко відомим як у самих Сполучених Штатах, так і за кордоном. Як наслідок, деякі дослідники навіть стверджували, що метод контент-аналізу виник під час Другої світової війни.

4. Спостереження та експеримент у соціологічному

дослідженні Сутність соціологічного спостереження. Сучасна людина постійно спостерігає те, що відбувається

навкруги, запам'ятовує, аналізує та пояснює побачене. Водночас спостереження – це один із найпоширеніших методів, який застосовується в дослідженнях багатьох наукових напрямків, зокрема спостереження незнайомих культур називають етнографічним.

Соціологічне спостереження – це метод збору первинної інформації, який полягає в безпосередньому, цілеспрямованому, систематичному сприйнятті та реєстрації фактів і подій, що відбуваються у соціальній реальності.

У соціологічному спостереженні (на відміну від буденного) наперед планується його організація, з’ясовуються методи фіксування, обробки та аналізу даних, що забезпечує певну надійність інформації. Тому для нього характерними є систематичність, планомірність та цілеспрямованість. Об’єктами спостереження в соціології є поведінка окремих індивідів, соціальних груп, умови їхньої діяльності тощо. А інформація збирається і фіксується за допомогою технічних приладів (кінокамера, фотоапарат, магнітофон, телевізійна та інша техніка).

Цінним є те, що спостереження дає змогу фіксувати реальні поведінкові факти. Воно дає змогу безпосередньо вивчати поведінку людей в конкретних умовах у реальному часовому просторі („саме те”, „саме тут”, „саме зараз”), має здатність давати насичені конкретними деталями, живі, безпосередні враження про об'єкт, а не спогади чи інтерпретації респондента. До того ж спостереження дає можливість одержати дані незалежно від вміння респондента описати словами свою поведінку, а також від того, чи бажає він взагалі щось говорити про свою поведінку.

 

57

Спостереження в соціологічному дослідженні найчастіше використовують на його розвідувальному етапі, коли відбувається загальне ознайомлення з об’єктом дослідження і розробляються гіпотези. Крім того, спостереження часто застосовується в комплексі з іншими методами збору інформації. Воно передбачає отримання ілюстративних даних, які суттєво доповнюють статистичний аналіз даних, одержаних за допомогою масового опитування.

Свої звіти про людей, за якими спостерігають у конкретному середовищі, соціологи називають кейс-стаді (case study).

Переваги та обмеження соціологічного спостереження. Ефективне використання методів дослідження потребує знання

їхніх переваг і вад. Це дає можливість визначати, коли і за яких умов використання того чи того методу буде найдоцільнішим. Переваги: • Здійснення спостереження одночасно з розгортанням і

розвитком явищ, що їх досліджують (синхронність) та можливість безпосереднього сприйняття поведінки людей у конкретних умовах і в реальному часі.

• Можливість широкого охоплення події і опису взаємодії усіх її учасників (спостереження наводить характеристику об'єкта спостереження, описує місце проведення, типову поведінку членів групи, відхилення у ній, встановлює мету діяльності групи, описує соціально-психологічний клімат в групі, соціальну поведінку, мотиви і стимули діяльності її учасників тощо).

• Можливість встановлення частоти і тривалості елементів досліджуваної ситуації, її повторюваності, унікальності, типовості, і на цій підставі складання висновків щодо випадковості чи закономірності соціальної ситуації, яка підлягає дослідженню.

• Незалежність дій об'єктів спостереження від соціолога-спостерігача. Використання спостереження не залежить від здатності та готовності людини вести відверту розмову з питань, що цікавлять дослідника.

 

58

Обмеження: • Вплив на якість отриманої інформації суб'єктивних оцінок

спостерігача, його установок, стереотипів, настрою, стану здоров'я, інших ситуативних чинників. Від здібностей спостерігача, кваліфікації, наукової обізнаності і, врешті-решт, від його суто людських якостей: уміння знаходити спільну мову, доброзичливості, чуйності, ненав’язливості, делікатності – залежить успіх спостереження.

• Реагуючи на дії дослідника, людина може змінювати характер своєї поведінки, „підлаштовуватися” до того, що, на її думку, є нормою, а це спотворює реальну картину.

• Вадою методу спостереження є його велика трудоємкість. • Дослідження ускладнюється й неможливістю повторення

ситуації. Соціальні явища і процеси незворотні, їх не можна знову повторити, щоб дослідник міг перевірити та зафіксувати моменти, котрі його цікавлять.

• Обмеженість і частковий характер кожної ситуації, яку спостерігають. Використання спостереження обмежується часом здійснення події. Тому фіксують лише ті події, що мали місце в момент спостереження. Багато подій залишається непоміченими. Це означає, що отримані висновки можуть бути узагальнені і поширені на масштабніші ситуації лише з великою обережністю.

• Спостереженням фіксуються лише факти реальної поведінки людини. Хоч про людину судять за її діями, але в діях людини за певних обставин виявляється лише частина її внутрішнього світу, решта прихована і виявлятиметься за інших обставин. Для того щоб мати повне уявлення про людину, потрібно дуже довго спостерігати за її поведінкою в різних ситуаціях. А це не завжди можливо.

Приклад соціологічного спостереження: „Суспільство на куті

вулиці”. У кінці 1930-х рр.. молодий аспірант Гарвардського університету

Вільям Фут Вайт (1914-2000) дуже зацікавився вуличним життям, яке відбувалося в бостонських нетрях. Ця цікавість спонукала його чотири роки практикувати включене спостереження в даному районі, який він

 

59

назвав „Корнервіллем”. У 1943 р. вийшла праця „Суспільство на куті вулиці”, яка стала класикою соціології.

У той час Корнервілль був домом для італійських іммігрантів першого та другого поколінь. У Бостоні Корнервілль вважався місцем. яке треба обходити стороною: нетрі, населені рекетирами. Книга В. Вайта описує Корнервілль як високоорганізовану спільноту з чіткою системою цінностей, складними соціальними нормами та особливими соціальними конфліктами.

На початку свого дослідження В. Вайт відчув проблеми. Передусім гарвардському аспіранту з вищих верств середнього класу важко було вписатися в життя Корнервілля. Він зайшов у місцевий бар, розраховуючи пригостити кого-небудь випивкою і налаштувати на розмову про Корнервілль. Але, придивившись, він не побачив жодної одинокої жінки. Тоді він підійшов до чоловіка, який сидів з двома жінками і попросив підсісти. Спочатку чоловік виявив здивування, а потім запропонував спустити В. Вайта зі сходів.

Для В. Вайта лід скрес тоді, коли він познайомився у місцевому соціальному агентстві з хлопцем на прізвисько Док. Останній взяв дослідника під своє „крило” і незабаром В. Вайт „примелькався” в окрузі. Отже, спочатку треба відшукати ключового інформатора. Док дав йому пораду: „Полегше зі словами „хто”, „що”, „чому”, „коли” і „де”. Якщо ти будеш задавати такі питання, з тобто ніхто не буде розмовляти. Якщо люди тебе приймають, ти можеш просто „отиратися” біля них і рано чи пізно отримаєш всі відповіді, навіть не питаючи”. Через деякий час В. Вайт зрозумів, що йому потрібно знати, коли говорити, а коли просто дивитися, слухати і вчитися. Надалі він познайомився з життям в Корнер віллі і навіть одружився на жінці звідти, з якою провів все життя. Загалом, книга В. Вайта являє собою захоплюючий матеріал про справи, сподівання і розчарування однієї з етнічних меншин.

Сутність і методика соціологічного експерименту. У соціологічному дослідженні експеримент спрямований,

головним чином, на доведення або спростування гіпотез дослідження. Він передбачає пошук причинно-наслідкових відносин між досліджуваними явищами через активне втручання у функціонування об'єкта. Дослідник створює певну ситуацію, приводить у дію гіпотетичну причину і спостерігає за змінами у природному перебігу подій, фіксує їх відповідність чи невідповідність власним передбаченням, гіпотезам. При цьому,

 

60

в ході соціологічного дослідження експеримент може поєднуватися з усіма іншими методами.

Соціологічний експеримент – це метод збирання інформації про зміну соціального об'єкта під впливом заданих і керованих чинників.

Як науковий метод експеримент має свою логіку, котра була розроблена у XІX ст. Дж.С. Міллем і приписує подвійне правило різниці у згоді: якщо в експерименті за групою подій А, В, С слідує подія а, але за В і С не слідує а, то А є причиною а. Перша з двох груп подій розглядається як експериментальна, а друга – як контрольна. Цей класичний план проведення експерименту з часом був доповнений факторним планом експерименту, який передбачає декілька незалежних змінних.

Характерною ознакою соціологічного експерименту є виділення у ньому, як правило, двох видів об'єктів (одиниць): контрольної та експериментальної груп. Експериментальна група – це група, на яку здійснюють

вплив за допомогою експериментального фактора (незалежної змінної). Крім загальної вимоги вибору об'єкту (репрезентативність у класі досліджуваних об'єктів), до експериментальної групи пред'являються вимоги відносної стабільності складу на період експерименту, можливості вести систематичне контрольоване спостереження; у ряді випадків потрібна згода групи на участь в експерименті. Контрольна група – ідентична експериментальній за

заданими параметрами, але не зазнає впливу експериментального фактора (незалежної змінної). За наявності контрольної групи підвищується чистота соціологічного експерименту внаслідок того, що дія побічних параметрів однаковою мірою вірогідна як в експериментальній, так і в контрольній групі.

Позитивним у соціальному експерименті є те, що реципієнт у ньому посідає активну позицію. Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати визначальні чинники, чітко передбачувати їхній вплив на об’єкт дослідження; змінюючи послідовно одну умову і залишаючи без зміни інші, він може з’ясовувати причини і зміни соціальних явищ; багаторазово

 

61

повторюючи дослід, нагромаджувати кількісні характеристики, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ.

Негативним у використанні соціального експерименту є те, що навмисно створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.

Приклад експерименту «Хоторнський експеримент». Багато досліджень замовлялися підприємцями, яким не потрібні

були безкінечні одноманітні ряди даних про те, як, куди і коли ходила конкретна людина або що вона робила в робочий і в неробочий час. Підприємцю потрібні були пояснювальні конструкції: чому робітник веде себе певним чином і що треба зробити, щоб він вів себе інакше. Найбільш яскравий приклад в цьому відношенні – Хоторнський експеримент. У кінці 1930-х рр. Західна електрична компанія найняла дослідників під керівництвом Елтона Мейо, щоби вивчити продуктивність праці робітників на Хоторнському заводі телефонних апаратів біля Чикаго. Робота на заводі в основному велася на конвеєрних лініях, і застосовувався тейлорівський підхід до робітника. Близько 3000 робітників, переважно це були жінки, повинні були ідеально відповідати ролі придатку до складної апаратури.

Керівництво компанії було стурбоване високим рівнем незадоволеності працівників, хоча за матеріальними та соціальними умовами це була одна з прогресивніших компаній: за рівнем заробітної плати, соціальної допомоги хворим, рівнем пенсійного забезпечення та іншими формами соціального забезпечення.

Дослідники намагалися діяти відомими на той час методами. Перш за все, вони виділили експериментальну групу робітниць і почали змінювати години початку та закінчення роботи, тривалість та частоту перерв, рівень освітлення робочих місць і таке інше. Але результат експериментів виявилися дуже несподіваними і здивували дослідників. Коли вони збільшили тривалість перерв для відпочинку – продуктивність праці зросла. Це не було несподіванкою. Але потім, коли тривалість перерв стали скорочувати, продуктивність праці ще більше зросла. Це було першою несподіванкою. А коли дослідники повернулися до початкового режиму праці та відпочинку, продуктивність зросла ще більше. І це було абсолютно незрозумілим. Тим більше, що такі самі результати були отримані при змінах рівня освітлення, способу оплати праці й інших чинників та стимулів.

 

62

Зокрема, в ході експерименту науковці вирішили перевірити гіпотезу про те, що продуктивність праці можна підвищити шляхом покращення освітлення. Спочатку вони виміряли продуктивність праці (залежна змінна, наслідок). Потім вони встановили нові світильники (незалежна змінна, причина) і знову виміряли продуктивність. Остання підвищилась, підтверджуючи гіпотезу. Але інженери були не зовсім задоволені своєю роботою і спробували іншу систему освітлення. Продуктивність праці підвищилася ще більше. Продовжуючи різні виправлення та налагодження апаратури, інженери звернули увагу на те, що продуктивність праці продовжує зростати. Заради експерименту застосували ще декілька варіантів, які не дуже відрізнялися між собою, – продуктивність продовжувала зростати. Тоді керівник групи розпорядився прибрати все, що було змонтовано нового, і привести освітлення в попередній стан. Продуктивність не тільки не впала, але й продовжувалася тенденція до подальшого її зростання.

Тоді соціологи провели інтерв’ю з працівниками і виявили: ріст продуктивності був обумовлений зовсім не технічним покращенням умов праці. Робітниці зізналися, що з моменту початку роботи по переобладнанню освітлення від конвеєрів були усунені наглядачі, – завжди неприємно налаштовані. Навпаки, до них прийшли прості, добрі люди, які турботливо ставились до їх самопочуття і постійно питали: „А от так вам зручно? Можливо, буде зручніше, якщо ми зробимо от так?” Робітниці відчули себе набагато комфортніше, ніж раніше, зросла їх самооцінка. Працювати стало приємніше, зручніше і веселіше. І саме цей факт призвів до підвищення продуктивності. Але був і додатковий фактор: робітниці дуже добре були налаштовані до інженерів, їм хотілося зробити цим людям щось приємне. Вони розуміли, що у випадку підвищення продуктивності праці компанія повинна оцінити роботу інженерів як вдалу і добре її оплатити.

Подальші дослідження показали, що жінки, обрані для експерименту відчували задоволення тою увагою, яка приділялася їм дослідниками. Це їх об'єднало у тіснопов'язану діючу групу. Вони стали вважати, що набули особливого статусу, що тепер належать до свого роду „еліти”. Водночас, вони знали, для чого організовано експеримент, і відповідно з цим вони намагалися працювати краще й краще – у відповідності (як їм здавалося) з очікуваннями дослідників.

Між іншим, соціологи, які після цього „сиділи” на даному підприємстві близько двох років, виявили для себе ще один фактор, важливий з точки зору методології і методики опитування: вони відкрили терапевтичний ефект інтерв’ю. Сам факт опитування впливає на відчуття та настанови опитуваного. Частіше самооцінка

 

63

опитуваного підвищується (хоча може й понизитися) – у всякому випадку відбувається зрушення в його світосприйнятті і ставленні до людей взагалі. У науку ввійшло поняття „хоторнський ефект”, яке означає зміну поведінки суб’єкта, викликане простим усвідомленням того, що його вивчають. Іншими словами, факт дослідження групи впливає на поведінку її членів більше, аніж інші фактори, якими маніпулюють дослідники.

З цього дослідження було зроблено висновок, що „людський фактор” відіграє важливу роль у трудовій діяльності кожного працівника. Маються на увазі його особисті стосунки із співпрацівниками й начальниками. Дослідники виявили також важливість для організації виробництва створення невеликих чітко організованих груп робітників. Дослідження американських та японських соціологів показують, що велику роль первинні групи мають у японських концернах – вони забезпечують формування та відтворення корпоративної моралі та корпоративних цінностей.

Це було принципове відкриття щодо сфери міжособистісних відносин на виробництві. Соціологи констатували, що до людини треба ставитися по-людськи. Це не лише етично, гуманно і вимагається з точки зору моральних заповідей, але й вигідно – навіть з точки зору чистого виробництва. Встановлене таким чином явище отримало назву „людські відносини” і ввійшло в науку.

Приклад експерименту „Стенфордський тюремний експеримент”

(1971). В’язниці – це середовище, де панує насилля, але чи пов’язане це з

тим, що в них зібрані „погані люди”? Або, як запідозрив Філіп Зімбардо, сама в’язниця якимось чином породжує поведінку, пов’язану з насиллям? Ця гіпотеза привела до експерименту, який був профінансований військово-морським флотом США для того, щоб пояснити конфлікти у його виправних закладах та в морській піхоті. Ф. Зімбардо наполягав, що до насилля схильні навіть емоційно здорові люди, якщо вони потрапляють у в’язницю. Тому він описав тюремне середовище як незалежну змінну, а схильність викликати насилля – як залежну змінну.

Для перевірки гіпотези команда Ф. Зімбардо спочатку спорудила на базі психологічного корпусу Стенфордського університету правдоподібну „в’язницю”. Потім вони дали рекламне оголошення в газету міста Пало Альто, пропонуючи молодим чоловікам за гроші прийняти участь у двотижневому дослідницькому проекті. Кожного з

 

64

70, які відгукнулися, вони піддали серії фізичних та психологічних тестів, після чого відібрали 24 найздоровіших.

Наступним етапом став довільний розподіл чоловіків на дві рівні категорії – „ув’язених” і „охоронців”. За планом вони мали провести два тижні у фальшивій в’язниці. Ув’язені приступили до своєї частини експерименту, коли поліція Пало Альто „арештувала” їх у власних домівках. Коли чоловіків обшукали і закували в кайданки, поліція доправила їх у місцевий поліцейський відділок, де в них зняли відбитки пальців. Потім поліція переправила їх у Стенфордську в’язницю, де їх закрили охоронці. Ф. Зімбардо встановив відеокамери і став спостерігати, що буде далі.

Незабаром і охоронці, і ув’язненні перейнялися відчуттями злоби й ворожості. Охоронці принижували ув’язнених, доручаючи їм чистити туалети голими руками. Ув’язненні чинили спротив і ображали охоронців. Через чотири дні дослідники вилучили 5 ув’язнених, у яких відмічалися „крайня емоційна пригніченість, плач, ярість і тривога”. Ситуація погіршилася настільки, що дослідники на шостий день перервали експеримент.

Дослідження підтвердило припущення Ф. Зімбардо про те, що тюремне насилля вкорінене в соціальній природі самих тюрем, а не в особистості охоронців і ув’язнених. Результати експерименту використовувалися для того, щоб продемонструвати сприйнятливість і покірність людей, коли присутня виправдовуюча ідеологія, підтримана суспільством і державою. Також їх використовували в якості ілюстрації до теорії когнітивного дисонансу і впливу влади авторитетів.

За мотивами Стенфордського тюремного експерименту було знято два фільми: у 2001 р. вийшов фільм «Експеримент» німецького режисера Олівера Хіршбігеля, який базувався на романі «Black Box» Маріо Джордано, а в 2010 р. у США режисером Полом Шойрінгом був відзнятий рімейк вищеназваного фільму з однойменною назвою.

Коли у березні 2004 р. вибухнув скандал в Абу-Грейб (знущання і тортури над ув'язненими в Американській військовій в'язниці в Іраку), багато експертів відразу помітили його схожість із Стенфордським тюремним експериментом, – серед них Ф. Зімбардо, який дуже зацікавився подробицями цієї історії. Його стурбувало, що зусилля офіційних військових і уряду були спрямовані на те, щоб звинуватити у зловживаннях кілька «паршивих овець» замість того, щоб визнати це як системні проблеми офіційно встановленої військової системи виконання покарання. Фактично, Ф. Зімбардо опинився в команді юристів, що захищала одного з наглядачів в'язниці Абу-Грейб штаб-

 

65

сержанта Айвена «Чіп» Фредеріка. Він мав доступ до всіх слідчих документів та документів з обмеженим доступом, а також свідчив як свідок-експерт на військовому трибуналі Фредеріка, що був засуджений до восьми років ув'язнення (жовтень 2004 р.). Ф. Зімбардо використовував свій досвід у справі Фредеріка при написанні книги «Ефект Люцифера: Осмислення перетворення добрих людей на злих» в якій передбачає, що між Стенфордським експериментом і зловживаннями в Абу-Грейб є багато спільного.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА КОНТРОЛЮ

ЗАСВОЄННЯ ЗНАНЬ Визначте сутність, етапи та види соціологічних досліджень. Розкрийте сутність, переваги та обмеження соціологічного

опитування. Визначте основні види соціологічних опитувань. Розкрийте сутність неформалізованого (традиційного) методу

аналізу документів. Розкрийте сутність формалізованого методу аналізу документів

(контент-аналізу). Визначте соціологічне спостереження, його переваги та обмеження. Розкрийте сутність і методику соціологічного експерименту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна: Опитування громадськоi думки. Посібник для журналiстiв. – Вид.

третє, доповн. / Укл. І. Бекешкіна. – К.: Фонд «Демократичнi iнiцiативи», 2012. – 96 с.

Паніна Н.В. Технологія соціологічного дослідження: Курс лекцій / 2-е видання, доповнене. – К., 2007. – 320с.

Чурилов Н. Типология и проектирование выборочного социологического исследования (история и современность). – К.: Факт, 2008. – 366 с.

Ядов В.А. Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальности. – М.: Академкнига, Добросвет, 2003. – 596 с.

Як провести соціологічне дослідження: методичні рекомендації / За ред О.М.Балакірєвої та О.О.Яременка. – К: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2004. – 262 с.

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С.С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

 

66

Додаткова: Брік Т. Про що мовчать соціологи. Які дані масових опитувань ми

аналізуємо? // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2009. – № 3. – С. 207–212.

Головаха Є., Горбачик А. Тенденції соціальних змін в Україні та Європі: за результатами «Європейського соціального дослідження» 2005-2007-2009-2011. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2012. – 119 с.

Паніна Н.В. Вимірювання в соціології і принципи застосування тестів у масових опитуваннях // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 1–2. – С. 53–68.

Паніна Н.В. Про застосування шкали соціальної дистанції в дослідженнях національної толерантності в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 3. – С. 21–43.

Паніотто В., Харченко Н. Криза в методах опитування та шляхи її подолання // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2012. – № 1. – С. 3-19.

Рогозин Д. Лгут ли опросы общественного мнения в России? О причинах недоверия к результатам массовых опросов и типичных ошибках опросных организаций. 14.11.2014 [Електронни ресурс]. – Режим доступу: http://postnauka.ru/longreads/36509

Українське суспільство 1992-2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / За ред. д.ек.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 2013. – 566 с.

Шубкин В.Н. Социология и общество: Научное познание и этика науки. Монография. – М.: ЦСПиМ, 2010. – 424 с.

Юзва Л.Л. Запитання соціологічної анкети: запитальні техніки VS сенситив // Український соціум. – 2008. – №2 (25). – С. 80-87.

Якісні дослідження в соціологічних практиках: Навчальний посібник / За ред.. Н.Костенко, Л.Скокової. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2009. – 400 с.

Яремчук С. Проблемні аспекти методики прогнозування результатів голосування в Україні / Сергій Яремчук // Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна: Збірник наукових праць. Серія: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. № 889. Вип. 25. – Х.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2010. – С. 69–74.

Яремчук С. Соціологічний супровід парламентської виборчої кампанії 2014 року у Чернівецькій області / Сергій Яремчук // Релігія та Соціум. Міжнародний часопис. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2014. – №3-4(15-16). – С. 109-117.

 

67

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ Чому анкетування є одним з поширеніших видів соціологічного

опитування? У чому полягають переваги й недоліки роздаткового, поштового,

пресового, телевізійного та Інтернет анкетування? Охарактеризуйте переваги й недоліки різних видів соціологічного

інтерв’ю. Коли краще застосовувати кількісні, а коли – якісні методи

соціологічного дослідження? Які помилки допускають в інтерпретації даних соціологічних

досліджень. Визначте основні вимоги до інтерв’юера під час проведення

дослідження. Розкрийте значення соціологічних досліджень для розвитку

сучасного українського суспільства. Тема есе: Чи можна довіряти даним соціологічних досліджень? Тема есе: Чому при прийнятті управлінських рішень українська

влада ігнорує результати соціологічних досліджень?

ТЕСТИ 1. Метод збору соціологічної інформації, який передбачає

формування двох груп для дослідження соціального об’єкту – а) опитування б) експеримент в) спостереження г) аналіз документів 2. Соціологічне дослідження – це… а) система знань та навичок, що дозволяє професійно займатися

соціологією б) система параметрів майбутнього соціального об'єкта або якісно

нового стану існуючого об'єкта в) система теоретичних та емпіричних процедур, що дозволяють

отримати достовірні знання про той чи інший процес або явище суспільного життя

г) методи типологізації соціальних об'єктів 3. Метод збору соціологічної інформації, який полягає в

опрацюванні даних, отриманих раніше – а) опитування б) експеримент в) спостереження г) аналіз документів

 

68

4. Скільки існує основних методів збору інформації в соціології?

а) 2 б) 4 в) 6 г) 8 5. Різновидом якого методу збору соціологічної інформації є

контент-аналіз? а) Опитування б) Спостереження в) Експерименту г) Аналізу документів 6. Включене спостереження – це… а) спостереження, яке застосовують у реальній життєвій ситуації б) спостереження, яке використовують з метою пошуку фактів,

коригуючи тему досліджень в) спостереження, при якому дослідник тією чи іншою мірою бере

участь в досліджуваному процесі 7. Перепис населення відноситься до вибіркових досліджень. А) Так Б) Ні 8. Очікуваний кінцевий результат, який означає загальну

спрямованість дослідження в соціології називається… а) завданням дослідження б) об’єктом дослідження в) метою дослідження г) проблемою дослідження 9. Об'єкт дослідження або його частина, стосовно якого

досліджується проблема і на який поширюються результати дослідження – це…

а) експериментальна група б) генеральна сукупність в) референтна група г) вибіркова сукупність 10. Вибіркова сукупність – це… а) частина генеральної сукупності, відібрана випадково, без

системи б) певна кількість елементів генеральної сукупності, відібраних за

певними правилами в) уся генеральна сукупність, згрупована за певними ознаками

 

69

ТЕМА 3. СУСПІЛЬСТВО ТА ОСОБИСТІСТЬ План: 1. Соціологічні підходи до визначення суспільства 2. Типологія суспільств у соціології 3. Особливості соціологічного дослідження особистості 4. Соціалізація – процес становлення особистості Ключові терміни: суспільство, аграрне суспільство,

індустріальне суспільство, постіндустріальне суспільство, особистість, базисний тип особистості, референтна група, потреба, інтерес, установка, «парадокс Лап’єра”, соціалізація, ресоціалізація, агенти соціалізації, ідентичність.

1. Соціологічні підходи до визначення суспільства Багатогранність суспільства. Що означає суспільство? Перше визначення, найбільш

поверхове, можна сформулювати так: це сукупність людей у межах однієї держави, наприклад українське суспільство. Буденне мислення має дуже конкретний характер, тому воно пов’язує поняття «суспільство» з державою, оскільки протягом багатьох століть саме держава була тією основною формою, в якій розвивалося життя людських спільнот. Втім для нинішньої соціології суспільство, яке існує в рамках однієї держави – це лише один із різновидів суспільства, оскільки суспільство існує також у формах, які менші або більші, ніж держава. Прикладами перших можуть бути сім’я, коло друзів, релігійна спільнота, політична партія, соціальна верства, етнічна група, школа, університет, тощо. Прикладами других є міжнародні корпорації, послідовники світових релігій, мешканці континентів, а також населення всієї Землі. Отже, суспільство вирізняється надзвичайною складністю, різноманітністю та багатогранністю.

Розповідають притчу про сліпців, яких просили описати слона. Той, хто помацав хобот, сказав, що слон довгий і теплий. Той, хто обмацав ікло, заявив, що слон твердий і гострий. А той, хто натрапив на ногу слона, стверджував, що слон високий і круглий, як дерево. Ніхто з них не брехав. Але не важко зрозуміти, як далека картина в цілому від уявлень кожного з

 

70

них. Так і уявлення про явища суспільного життя часто обмежені. Зокрема, колишній президент Чехії Вацлав Гавел стверджував: «Суспільство – це загадковий багатоликий звір із прихованими можливостями, і вкрай необачно вірити тій личині, яку воно має зараз. І вважати, що це його єдине, справжнє обличчя. Ніхто з нас не знає, які можливості таяться в думках людей».

Підходи до розуміння суспільства П. Штомпки. З огляду на вищевказане у соціології існує багато визначень

суспільства, зокрема класиків соціальної думки та багато підходів щодо його розуміння. П. Штомпка стверджує, що в ході розвитку соціології викристалізувалося сім підходів (точок зору) на те, що таке суспільство.

1) Згідно демографічного підходу, найбільш конкретного й близького до буденної свідомості, суспільство – це лише популяція, сукупність окремих одиниць, людська маса.

2) Згідно групового підходу суспільство складається з цілісних систем, в які інтегровані окремі одиниці і які засновані на внутрішніх взаємозв’язках. О. Конт і Г. Спенсер користувалися при цьому аналогіями з устроєм організму. Біологічний організм – це не просто сума клітин, органів, а певна цілісність, заснована на функціях та взаємозв’язках. Тому й суспільство треба розглядати не як просту сукупність окремих людей, а як єдиний цільний суспільний організм.

3) Системний підхід уявляє суспільство як заснований на внутрішніх взаємозв’язках порядок статусів і типових для них ролей. Цей підхід виражено в працях Т. Парсонса та Н. Лумана. Прикладом соціальної системи може бути лікарня, яка являє собою сукупність певних статусів і ролей: ординатори, лікарі, сестри, санітари, техніки, пацієнти.

4) При структурному підході суспільство – це мережа відносин між людьми; це сукупність форм, схем, способів відносин людей до самих себе та один до одного. Як в геометрії ми вивчаємо точки, лінії, кути, трикутники незалежно від кокретних об’єктів відповідної форми та виду, так і соціолог, згідно правил так званої «соціальної геометрії», запропонованої

 

71

Г. Зімелем, має зосередити свою увагу на чистих «соціальних формах». У сучасній соціології замість поняття «соціальні форми» вживають поняття структури. Наприклад, структура конфлікту має свої закономірності незалежно від того, де розвивається сам конфлікт – у сім’ї, на війні, в бізнесі.

5) Згідно активістського підходу суспільство виступає як конгломерат взаємно зорієнтованих дій окремих одиниць. Наприклад, ми належимо до футбольної команди до тих пір, поки приходимо на тренування, приймаємо участь у матчах тощо, тобто завдяки діям. М. Вебер звернув увагу на людські дії, справи, вчинки як основний матеріал, з якого формуються всі суспільні явища, зв’язки і системи. Представники символічного інтеракціонізму (Ч. Кулі, Дж. Мід) та теорії обміну (Дж. Хоманс) вважають вчинки людей основою суспільного життя.

6) При культурному підході суспільство виступає як матриця розподілених між групами і колективами значень, символів і правил, які впливають на дії людей та зумовлюють ці дії. Цьому підходу ми зобов’язані також М. Веберу та Е. Дюркгайму. Вони звернули увагу на те, що в кожній людській дії є певний смисл, значення, і це значення має характер «соціального факта», нав’язаного їм як щось обов’язкове; при цьому нав’язане зі сторони, ззовні, оточенням, середовищем, в якому вони народилися, були виховані і живуть. Сучасні соціологи (П. Бурдьє, М. Фуко, Ж. Бодріяр) також надають першочергове значення культуним аспектам.

7) Подієвий підхід дозволяє уявити суспільство як поле, що безперервно змінюється, пульсує; заповнене суспільними подіями. З точки зору цього підходу суспільство не «існує», а «формується» наново, знаходиться в процесі постійного «становлення». Нині замість уявлення про соціальні константи, постійні, стійкі суспільні явища з’явилося поняття «фігурацій» (Н. Еліас), замість «структур» стали говорити «структурації» (Е. Гіденс), замість «існування» суспільства – «становлення» суспільства (П. Штомпка).

Зауважимо, що ці сім підходів не виключають один одного. Ми можемо розглядати їх як взаємодоповнюючі і користуватися

 

72

ними одночасно. Суспільство – це багатовимірне явище, яке має багато аспектів і існує на всіх цих семи рівнях. А соціолог, звертаючись до аналізу суспільства, може користуватися різними точками зору, дивитися на нього під різними кутами, можна сказати, через різні «соціологічні окуляри».

Життя кожного з нас розвивається і проходить у багатьох контекстах (складових). Ми живемо в сімейному контексті. Водночас ми перебуваємо в контексті друзів, сусідів, закладів освіти, професійному контексті та контексті відпочинку й розваг. Також ми можемо перебувати в релігійному, політичному, правовому та медичному контекстах. І в кожному з них ми зустрічаємо нове «суспільство» і оточення, яке відрізняється чим-небудь з точки зору вищеназваних сім підходів суспільства. Кожен з нас має своє власне коло таких контекстів. Крім сімейного й професійного контекстів, які мають універсальний характер, інші складають унікальну для кожного з нас конфігурацію. Крім того, в кожного з нас є своя ієрархія різних контекстів, в яких ми діємо. Для однієї людини найважливішою буде сімейне життя, для іншої – її професія і робота, для третього – розваги й відпочинок, для четвертого – освіта, тощо. Саме завдяки цій різнорідності контекстів людське життя таке цікаве й водночас важке.

2. Типологія суспільств у соціології Історію людства можна класифікувати через певну кількість

базових типів суспільств. Але будь-яка класифікація не може охопити всі ознаки суспільства. Тому існує багато типологій суспільств, які можна розглядати як метод наукового пізнання, що полягає в диференціації різних суспільств за певною ознакою з наступним їхнім групуванням за схожими рисами. Вдаючись до типологічного опису суспільств, дослідники мають можливість зіставляти різні суспільства, систематизувати їх та самі знання про них. Найуживанішими в соціології типологіями суспільств є формаційна та технократична.

 

73

Формаційна типологія суспільств. Автором формаційної типології є Карл Маркс, тому її ще

називають марксистською. Виникла вона в середині ХІХ ст.. Під формаціями розуміються певні етапи в розвитку людства, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва. Виділяють п’ять формацій: 1) первісну; 2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну та 5) комуністичну (має дві стадії розвитку – соціалізм і власне комунізм). При цьому, перехід від однієї соціально-економічної формації до іншої здійснюється революційним шляхом.

Названа концепція в західній соціальній філософії піддається досить аргументованій критиці. Справа в тому, що марксистська теорія розвитку суспільства спрацьовує лише по відношенню до перших формацій, які в західній науковій літературі іноді називають примітивними, коли майже всі країни світу розвиваються більш-менш рівномірно. А розпочинаючи з епохи капіталізму, одні країни світу у своєму розвитку вириваються вперед, інші значно відстають. І тому включати якщо навіть не всі, а більшість країн світу в одну якусь формацію, означає суперечити здоровому глузду.

Технократична типологія суспільств. У другій половині ХХ ст. популярності набуває

технократична типологія суспільств. Її виникнення пов’язують з американським соціологом Деніелом Беллом (1919-2011), який у 1962 р. запропонував виокремити 3 типи суспільств на основі поступу технології та знання. Згідно цієї типології суспільство у своєму розвитку проходить три стадії, які і визначають типи суспільств: 1) доіндустріальні, аграрні або традиційні; 2) індустріальні; 3) постіндустріальні.

Доіндустріальні суспільства ґрунтуються на сільськогосподарській цивілізації, а технологічну основу становить ручна праця. Індустріальні – на промисловій цивілізації, а технологічну основу становить машинна праця. Постіндустріальні засновані на інформаційно-комп’ютерній цивілізації, а технологічне підґрунтя становлять знання та інформація. Постіндустіральним автор вважав суспільство, в

 

74

економіці якого пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. Ряд західних вчених вживає щодо постіндустріального суспільства інші терміни, зокрема Р. Дарендорф уживає термін «посткапіталістичне», А. Етціоні – «постсучасне», З. Бжезінський – «технотронне», а відомий американський соціолог Елвін Тофлер називає його «інформаційним». Він пропонує власну типологію суспільств, засновану на теорії «трьох хвиль» (1980). На думку дослідника, людство в своєму розвитку пережило три хвилі радикальних перетворень: аграрну революцію, що перетворила кочівників на селян; індустріальну революцію, що перетворила аграрне суспільство на індустріальне; технологічну революцію, пов’язану з початком комп’ютерної ери і переходом до інформаційного суспільства. Відповідно до цієї теорії Е. Тофлер виділив 3 типи суспільств: 1) традиційне (аграрне); 2) капіталістичне (індустріальне); 3) сучасне (інформаційне).

На кожній ступені розвитку людства соцiальна структура i культура суспільства стають складнішими. Причина в тому, що ефективніша технологія виживання дозволяє суспільству виробляти більший обсяг додаткового продукту, а саме – бiльше їжi та iнших товарiв, нiж це потрiбно, щоб забезпечити виживання їх виробникiв. У результатi збiльшується та частка населення, що звільняється вiд виробництва їжi і замiсть цього виконує в суспiльствi iншi ролi. Як наслідок, значно поглиблюється розподiл працi, спецiалiзацiя окремих осiб та груп на певних видах економiчної дiяльностi. У технологiчно найпростiших суспiльствах фактично все працездатне населення було зайняте здобуттям їжi. У найрозвинутіших суспiльствах прогодувати все населення може менш нiж 5% робочої сили.

Доіндустіральні суспільства. Найпримітивніші суспільства живуть мисливством і

збиранням. Для підтримки невеликої кількості людей, які ведуть такий спосіб життя, необхідні великі простори. Тому такі суспільства являють собою невеликі групи у декілька десятків

 

75

людей. Вони також були змушені вести кочове життя. Суспільства мисливців і збирачів були побудовані за родовою ознакою. Сім’я добувала і розподіляла їжу, захищала своїх членів і навчала дітей. Існувала певна спеціалізація за віковою і гендерною належністю. У таких суспільствах мало формальних лідерів. Повагою користувався шаман, який мав високий престиж, але не отримував жодних матеріальних винагород. Нині таких суспільств майже не залишилося і вони зникають.

10-12 тисяч років тому технологія почала змінювати життя людей. Люди відкрили для себе землеробство – використання ручних знарядь для отримання врожаю. Перші землеробські регіони – плодючі райони Середнього Сходу, а пізніше території Латинської Америки і Азії. З часом культурна дифузія призвела до того, що землеробські знання поширились по усіх частинах світу. Втім деякі суспільства, які населяли пустельні і гірські райони, не прийняли землеробства. Ці суспільства стали розводити тварин. Нині такі суспільства представлені в Південній Америці, Африці та Азії. Коли виникають надлишки матеріальних благ, необхідність у пошуках їжі відпадає. Тоді процвітають ремесла і торгівля. Такі суспільства стають спеціалізованими, у них виникає соціальна нерівність. Водночас виникає примітивна держава, яка спирається на військову силу і захищає панування еліти. У таких суспільствах часто зустрічається рабовласництво, виникають затяжні війни.

Приблизно 5 тисяч років тому на Середньому Сході відбулася ще одна технологічна революція – виникла агрокультура – обробка ґрунту за допомогою плугів, які тягнули тварини або потужніші джерела енергії. Крім плуга, виникли іригація, колесо, писемність, люди почали використовувати різні метали. У результаті зросла плодючість землі, що сприяло осілому способу життя. Підвищення продуктивності ускладнило спеціалізацію – виникали нові професії. Виникли гроші, росли міста. В аграрних суспільствах зростала соціальна нерівність, значну частину населення складали раби. Еліта, звільнена від праці, займалася наукою та мистецтвом. Поряд із розвитком економіки, складається і політична система, правителі потребували великої кількості адміністраторів.

 

76

Індустріальні суспільства. Індустріальна система – це виробництво товарів із

використанням передових енергоджерел, які приводили в рух великі механізми. До цього основним джерелом енергії була фізична сила людей або тварин. Але у середині XVIII ст. на заводах і фабриках стали використовувати енергію води, а пізніше – парових котлів. Суспільства стали стрімко змінюватися. За одне століття індустріальні суспільства змінилися більше, ніж за останнє тисячоліття. Як вище було вказано ці зміни призвели до появи соціології. У ХІХ ст., завдяки появі залізниць і пароплавів, змінилися способи транспортування, з’явилися хмарочоси. У ХХ ст. з’явилися автомобілі і електрика, виникли засоби електронного зв’язку (телефон, радіо, телебачення). Змінилася і праця, – індустріалізація привела людей від дому до фабрики. Супутником індустріалізації є урбанізація – зростання частки міського населення і поширення міського способу життя на всі верстви населення. На сьогодні в сільському господарстві США зайнято 5% населення, Німеччини – 10%, Японії – 15%. Професійна спеціалізація досягла неймовірного ступеня. Трансформації зазнала і сім’я, яка перестала бути центром соціального життя. Відповідно зросла кількість одиноких, розлучених людей, неповних або прийомних сімей. Зі зростанням технології зростає добробут людей. Рівень життя зріс у 5 разів, а соціальна нерівність зменшилася. Оскільки суспільству потрібні грамотні робітники, запроваджується обов’язкова шкільна освіта. Люди отримали різноманітні політичні права.

Постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» ввів у науковий обіг

американський соціолог Д. Рісмен у 60-х рр. ХХ ст., але набув поширення після виходу в світ книжки «Прихід постіндустріального суспільства» іншого американського соціолога Д. Белла. Постіндустріальне виробництво засноване на використанні комп’ютерів та інших електронних пристроїв.

 

77

Змінюється професійна структура суспільства. Для промислового виробництва необхідно значно менше робочої сили. На противагу зростає роль офісних працівників, менеджерів, – усіх тих, хто зайнятий обробкою інформації. Товарна економіка перетворюється в обслуговуючу, а сфера послуг починає переважати сферу виробництва. Змінюється соціальна структура: соціальний поділ за майном поступається місцем професійному. Різницю стартових умов соціального просування визначають вже не расові, етнічні, статеві, вікові відмінності, а освіта, досвід, майстерність, талант людини.

3. Особливості соціологічного дослідження особистості Міждисциплінарні зв’язки у вивченні особистості. Особистість – утворення дуже багатогранне. Для соціолога

головне значення має те, що особистість – це система внутрішньої регуляції (саморегуляції) соцільної активності людини, зі становленням якої людина стає суб'єктом цієї активності, а через це – і суб'єктом тих соціальних відносин, в які вона вступає. Особистість людини виявляється для інших людей в її діяльнісних проявах, і тому виявляється як певна сукупність соціально значущих рис людини. У правовому аспекті це виявляється в тому, що індивід стає соціально відповідальним суб'єктом своєї поведінки; а в соціально-психологічному – в тому, що індивід набуває відносно сталих форм мислення, вiдчуття та дiй, які стають для нього типовими.

Особистість значною мірою є предметом вивчення психології, але підходи до вивчення особистості між психологією та соціологією дещо відрізняються. Соціологія зосереджує свою увагу на тих властивостях особистості, що пов'язані з міжособистісними контактами, які сприяють інтегрованості людини у суспільство (спрямована назовні), а психологія розглядає якості особистості в контексті формування внутрішнього світу людини (спрямована усередину). При цьому, багато результатів досліджень психологів були запозичені соціологами, зокрема у сферах рольових теорій, вивчення соціалізації, типології особистості, дослідження цінностей, потреб, настанов, очікувань. А серед психологів, які займалися

 

78

цією проблематикою, можна виділити Зігмунда Фройда, Жана Піаже, Лоренса Колберга, Джорджа Герберта Міда, Еріка Еріксона та ін.

Взаємозв’язок природного та соціального в особистості. З середини ХІХ ст. вченi дискутують з приводу того, чим

визначається людська особистiсть – спадковiстю (природою) чи вихованням (суспільством, культурою). Формулювання проблеми у такій формi подiбне до дискусiї про те, кисень чи водень важливiший для утворення води, або – довжина чи ширина важливiша у визначеннi площини. Нині бiльшiсть вчених схиляються до того, що обидва фактори – визначають особистiсть людини, що вони тiсно пов'язанi й не можуть бути вiдокремленi один вiд одного. Людина є спiльним продуктом природи і суспiльства, продуктом їх взаємодії.

Так, спадковiсть робить людину прихильною до певної поведiнки i встановлює межi цієї поведінки, а оточення – формує вияв спадкових можливостей. Наприклад, iнтелект частково визначається генами, успадкованими вiд батькiв. Але сiм'я, в якiй iндивiд виховується, і де його iнтелектуальна активнiсть може стимулюватися різною мірою, кiлькiсть та якiсть шкiльної освiти, вплив кола друзів, та особистий вибiр, що саме робити, – все це впливає на розвиток інтелекту.

Переконливим аргументом на користь великого значення соціального оточення для формування людської особистості дають численні описи поведінки дітей, яких знаходили після довготривалої ізоляції від інших людей. Усі ці діти не володіли навіть елементарними навичками, необхідними в соціальному житті.

Втім лише у деяких крайнiх випадках генетичні фактори, так би мовити, „гарантують” певнi наслiдки. Наприклад, незалежно вiд соцiального впливу, усi iндивiди, що отримали при зачаттi залишкову 47-му хромосому (три замiсть двох хромосом першої пари) мають хворобу Дауна – одну з форм уродженого недоумства, олiгофренiї. Хвороба виявляється у розумовiй недостатностi, нейромоторних неспроможностях та iнших фiзiологiчних аномалiях. Пiдтримка соцiального оточення поки

 

79

ще не може змiнити обставини такої спадковостi, але оточення може забезпечити компенсуючу iнституалiзацiю хворого, допомогти йому в певнiй мiрi брати участь у соцiальному життi.

Найкращi докази генетичного впливу на формування особистостi дають дослiдження однояйцевих близнюкiв, що мають вiд народження однакову генетичну спадковiсть. Якщо б гени були єдиним фактором, що визначає особистiснi риси, то однояйцевi близнюки мали б абсолютно iдентичнi особистостi. Однак цього нiколи не буває, хоча однояйцевi близнюки завжди з бiльшою вирогiднiстю подiляють особистiснi риси, нiж двояйцевi близнюки або iншi брати чи сестри. Навiть тодi, коли однояйцевi близнюки ростуть окремо, у рiзних сiм'ях, вони найчастiше мають бiльш подiбнi особистостi, нiж двояйцевi близнюки, що виховуються разом, в однiй сiм'ї. Водночас однояйцевi близнюки, що виховувалися у різних сім'ях набагато менше подiбнi нiж тi, що виховувались разом.

Жодна людина не народжується видатним математиком, полiтичним дiячем чи вмiлим робітником. Люди можуть народжуватися з потенцiалом, що дозволяє стати ким-небудь, але ким вони дiйсно стають, залежить вiд їх унiкального життєвого шляху. Отже, генетичні фактори забезпечують тільки вихідні потенції. Людина навчається розвивати та задовольняти свої потенції у соціальному оточенні. І головним чином саме її соціальний досвід визначає, чи реалізує вона свої потенції, чи занедбає їх. Тобто, саме соціальне оточення – за нормальних генетичних передумов – відіграє вирішальну роль в тому, чи стає людина з певного ступеню свого розвитку продуктом не тільки природи та суспільства, але й також i самої себе, тобто ще й продуктом самовиховання, продуктом дiї тiєї особистостi, тільки перші підвалини якої формуються у взаємодiї одних лише спадковостi та соцiального оточення.

Специфiчною особливостю людських iстот є здатнiсть створювати, використовувати та змінювати культуру. Людина здатна до творчості – створення того, що раніше не існувало. Тобто, люди не є такими пасивними iстотами, що запрограмованi внутрiшними генетичними програмами та сформованi зовнiшнім середовищем. Люди створюють,

 

80

руйнують, змiнюють та перетворюють зовнiшній свiт своєю власною дiяльнiстю. З цiєї причини люди не замкнутi у незмінному тiлi або у незмiннiй соцiальнiй системi. Вони є активними суб'єктами, що формують i самих себе, і своє оточення. Але люди змінюють не тільки світ, у якому живуть. Внаслiдок своїх власних дій вони також і самі формуються i трансформуються.

Базисний тип особистості. Формування особистості передусім залежить від культури

певного суспiльства. Тому типи особистостей, що є найбiльш поширеними у рiзних суспiльствах, помiтно вiдрiзняються. Але у кожному суспiльствi існують характерні особистi риси, що є результатом спiльного досвiду соцiалiзацiї в особливiй культурi певного суспiльства. У соціології це явище визначається терміном базисний тип особистості – це типовий представник культури, соціальної структури та ідеології конкретного суспільства.

Цей термін було введено до соціології та концептуально інтерпретовано у працях американських соціологів Абрахама Кардінера та Алекса Інкельса, хоча близьке до нього поняття «середньої людини» було запроваджене в науковий обіг Адольфом Кетлє ще в середині ХІХ ст.. Базисна особистість немовби репрезентує своє суспільство і постає у двох іпостасях: по-перше, як тип особистості, що статистично найчастіше зустрічається (наприклад, конформіст у тоталітарному суспільстві), а по-друге, як найяскравіший представник цінностей певного суспільства, навіть якщо реальні представники цього соціального типу в мешості (наприклад, «ударник» та «новатор» у радянському суспільстві епохи сталінізму). Отже, на практиці базисний тип фіксується як статистично найпоширеніший або як найяскравіший представник культури певного суспільства.

Деякі сучасні соціологи вивчали базисний тип особистості у Радянському Союзі, який назвали „Ното soveticus”. Його основною рисою стало розщеплення особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи

 

81

мали намір вчинити зовсім інше, при цьому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Також для цієї людини звичним був конформізм (пристосуванство, пасивне сприйняття існуючого стану речей), побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. На думку українського соціолога Ю. Саєнка, „тоталітарний режим відкладався в душі, як стронцій у кістках – дарма ми думали, що жили в СРСР, це СРСР продовжує жити в нас”.

Мотиваційна структура особистості: потреби, інтереси,

соціальні установки. Мотиваційна сфера особистості в різних теоретичних

напрямах і різними авторами зображується через систему різних понять: потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні установки тощо. Найзагальнішою спонукою людини до дії є потреби – усвідомлення і переживання людиною необхідності в тому, що потрібно для життєдіяльності її організму та розвитку особистості. Сучасна наука застосовує різні класифікації потреб: за сферою діяльності (потреба в праці, пізнанні, спілкуванні, відтворенні), за об'єктом (матеріальні й духовні потреби, етичні, естетичні тощо); за значенням у житті людини (першочергові та другорядні).

У західній літературі найвідомішою є структурна модель потреб особистості, розроблена американським психологом Абрахамом Маслоу (1954), який вбачав сутність, вищий прояв особистості в її гуманістичній самоактуалізації. Ця модель складається з п'яти рівнів: перший, нижчий, становлять фізіологічні потреби; другий – потреби у безпеці, захисті, стабільності існування і впевненості у завтрашньому дні; третій – потреби в емоційних зв'язках з людьми – спілкуванні, дружбі, любові, належності до певної соціальної групи; четвертий – потреби у самоповазі, а також у визнанні та повазі з боку інших людей; п'ятий (вищий) – потреби в самоактуалізації, творчості, реалізації своїх можливостей. Задоволення потреб нижчого

 

82

рівня, на думку А. Маслоу, актуалізує потреби більш високого рівня і зменшує мотивуючу силу потреб нижчих. Проте, як справедливо зазначають критики цієї концепції, в реальному житті не завжди відбувається така «правильна» динаміка сходження: подекуди потреба вищого рівня (скажімо, в любові чи самоактуалізацїї, творчості) стає головною спонукою людини навіть тоді, коли не задоволені потреби нижчого рівня, і навпаки, людина може «застрягнути» на нижчому рівні елементарних потреб і задовольнитися цим.

Наявність потреб зумовлює виникнення такого мотивуючого утворення, як інтерес. Саме інтерес є реальною причиною дії людини в певному напрямі. Одна й та сама дія може зумовлюватись різними інтересами: скажімо, активність політика може стимулюватися суспільним інтересом змінити на краще життя людей або інтересом до популярності, або корисливим інтересом поліпшити власне матеріальне становище та іншими мотивами. Структура інтересів особистості свідчить про переважаючі, найбільш значущі для неї сфери життя та спонукає її до вибору тієї чи іншої соціальної ролі. Інтереси можна структурувати за різною основою: за соціальною сферою – економічні, політичні, духовні, за соціальним суб'єктом, з яким ідентифікує себе особа, – національні, державні, партійні, приватні інтереси тощо.

Важливе місце в мотиваційній структурі особистості посідають такі утворення, як установки, що визначають схильність людини до певних дій, реакцій на об'єкти. Установка складається з трьох компонентів: когнітивного (усвідомлення ставлення до об'єкта), афективного (емоційної оцінки об'єкта) та поведінкового (послідовної поведінки стосовно об'єкта). Ці утворення належать до глибинних шарів психіки і можуть не усвідомлюватися суб'єктом.

У соціології традицію дослідження соціальних установок (у літературі їх ще називають «етітюдами» – від англ. attitude – «позиція, ставлення до будь-чого») започаткували праці В. Томаса та Ф. Знанецького, котрі, вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували з Європи до Америки, дійшли висновку, що процес адаптації включає дві залежності: індивіда

 

83

від соціальної організації і соціальної організації від індивіда. Для характеристики соціальної організації вони запропонували поняття «соціальна цінність», а для характеристики індивіда – «соціальна установка». Тоді етітюд визначався як «стан свідомості індивіда відносно певної соціальної цінності».

Після відкриття феномену етітюда в соціології та соціальній психології розпочався справжній «бум» у його дослідженні: здавалося, що знання соціальних установок особи дасть змогу прогнозувати її поведінку. Проте згодом було встановлено, що між установкою людини (висловленою в судженні) та її реальною поведінкою, може бути розходження. Це явище отримало назву «парадокса Лап'єра». У 1934 р. Лап'єр разом з подружжям китайців подорожував по США та зупинявся у 252 готелях і майже всюди (за одним винятком) їх зустрічали нормально. Жодної різниці в обслуговуванні себе і студентів-китайців Лап'єр не помітив. Через півроку по завершенні подорожі Лап'єр звернувся у 251 готель з листами з проханням зарезервувати місця для китайської пари. Відповіді надійшли зі 128 готелів, причому лише одна була позитивною, в решті листів містилися відмова або ухильні формулювання. Лап'єр інтерпретував ці дані так, що між висловленим еттітюдом (негативним ставленням до осіб китайської національності) і реальною поведінкою хазяїв готелів було розходження. У 1952 р. експеримент повторив інший дослідник у дещо зміненому варіанті (йшлося про відвідування кафе негритянськими жінками). Результати були приблизно такими ж.

Існує багато інтерпретацій «парадоксу Лап'єра». Серед найобґрунтованіших – ідея Мілтона Рокича про те, що людина має водночас два етітюди – на об'єкт та на ситуацію. В експерименті Лап'єра етітюд на об'єкт (ставлення до китайців) був негативним, але гору взяв етітюд на ситуацію – хазяїн готелю діяв згідно з усталеними нормами сервісу.

4. Соціалізація – процес становлення особистості Сутність соціалізації. Живі організми складають природну ієрархію. Чим

складніший організм, тим довше доводиться йому

 

84

пристосовуватися до навколишнього середовища. Тому природа подбала про те, щоб виділити спеціальний період часу, у плині якого живі істоти навчаються і пристосовуються до навколишнього світу. Комахи вже народжуються готовими до нормального функціонування у своїй екологічній ніші. Вищим організмам доводиться сутужніше. У птахів період пристосування триває один сезон, у тигрів, слонів і мавп – кілька років, у людини – він самий затягнутий. Вiд народження людське немовля є безпорадним та безпомічним організмом. Новонароджений нiчого не знає, майже нiчого не вмiє, i не може прожити бiльше кiлькох годин без допомоги iнших людей. На вiдмiну вiд iнших живих iстот, людське немовля має навчатися фактично усiм формам своєї наступної поведiнки. Тим чи iншим шляхом воно повинно трансформуватися у особу, що може ефективно брати участь у суспiльному життi. Третину свого життя людина навчається жити у суспільстві. А останнім часом фахівці прийшли до думки, що людина навчається і переучується все життя. Отже, ми стаємо людьми тiльки у ходi взаємодiї з тими, хто вже став людьми раніше. Сукупність процесів, через які вiдбувається ця трансформацiя, – тобто наше олюднювання, – дiстала назву „соцiалiзацiя”.

Соцiалiзацiя – це процес засвоєння людьми соціального досвіду та його відтворення; процес соціальної взаємодії, через який люди опановують культуру, тобто засвоюють правила та ідеї, які містяться в культурі, і тим самим прилаштовуються до інших соціальних груп та суспільства в цілому.

Ключовим терміном для характеристики соціальних властивостей людини є „особистість”. Якщо „людина” – це перш за все продукт природи, то „особистість” – продукт суспільства. Але не можна спрощувати особистість лише до виміру впливу суспільства на особистість, так як і особистість є активним суб'єктом впливу на суспільство. А поєднуючою ланкою мiж iндивiдом та суспільством є соцiалiзацiя. Ця ланка настiльки суттєва, що анi iндивiд, анi суспiльство не можуть вижити без неї. Отже, через механізми відповідної культури та належності до соціальних груп, людина формується, взаємодіє і стає особистістю.

 

85

Завдяки соціалізації виконуються дві важливі соціальні функції: трансмісії культури (перехід культурної традиції з покоління в покоління) та підтримка суспільного порядку (культурні правила стають спільними для соціальних груп та особистими для кожного індивіда).

Різновиди соціалізації. Соцiалізацiя вiдбувається упродовж усього життя – від

моменту народження до смерті. На кожнiй стадiї життєвого шляху людина зустрічає новi або змiненi обставини, як персональнi так і соцiальнi, і мусить навчатися, пристосовуватися до них. Отож, існує декілька різновидів соціалізації. Передусім виділяють первинну та вторинну соціалізацію.

Первинна соціалізація відбувається в дитинстві та юності, вона триває вiд народження до того перiоду, коли людина складається як особистiсть. Тобто, до того часу, коли її визнають соцiально вiдповiдальною, а тому й дiєздатною у правовому вiдношеннi. Здебільшого це період 18 - 22 років. Людина усвідомлює те, що вона не одна на світі і має рахуватися з іншими людьми. Найважливiша фаза соцiалiзацiї вiдбувається у дитинствi, починаючи від народження, коли закладаються емоцiйнi основи майбутньої особистостi. Більшість учених вказували на дитинство як на вирішальний фактор для розвитку особистості. Вважається, що у дитинстві на 70% формується людська особистість. Приклади свідчать, що ізоляція в дитячому віці викликає незворотні процеси в розвитку.

Вторинна соцiалiзацiя охоплює собою зрілий вік та період старості, вона спрямована на синтез iснуючих елементiв індивіда та додавання нових. Вона більше базується на реалiзмi, нiж на iдеалiзмi. Дiтей вчать бути чесними i не брехати, але пiзнiше вони навчаються тому, що так званi „маленькi невиннi неправди” також є прийнятною поведiнкою.

Оригiнальну теорiю соцiалiзацiї запропанував наприкiнцi 1970-х рр. американський психолог Роджер Гоулд. Вiн розглядає соцiалiзацiю дорослих не як продовження дитячої

 

86

соцiалiзацiї, а як процес викорiнювання психологiчних ознак дитинства. Дорослi, на думку Р. Гоулда, звiльняються, перш за все, вiд мiфiв дитинства – шляхом логiчного мислення та споглядання реального життя. Дорослi усвiдомлюють, що їх батьки недосконалi i не всемогутнi, що навколишньому свiту немає справи до їх бажань та жахiв, а також що будь-який авторитет можна заперечувати. Успiшна соцiалiзацiя дорослого, за Р. Гоулдом – це швидке подолання дитячих уявлень про всемогутнiсть авторитету та про те, що оточуючi повиннi задовольняти його потреби. Тут формується бiльш реалiстичне бачення свiту, здоровий критицизм i недовiра до авторитетiв та усвiдомлення того, що усi люди мають свої переваги та свої вади. У цьому процесi людина стає толерантнiшою та досягає того чи iншого ступеню внутрiшньої свободи.

Пiд час нашого руху по життєвому шляху вiд дитинства до похилого вiку, ми час вiд часу опановуємо новi ролi та втрачаємо старi: шлюб, батьківство, професійна кар’єра та ін. Такi змiни соцiологи називають рольовими переходами. У перехiднi перiоди люди звичайно переживають непевнiсть щодо того, що їх очікує далi та вiдчувають певну напругу. Попри це вони навчаються новим рольовим вимогам, приймають або перевизначають їх так, щоб досягнути комфортної вiдповiдностi. Іншими словами, люди корегують цiнностi, вiрування, поведiнку та свiй „образ себе”. Іноді рольові переходи супроводжуються певними ритуалами – колективними церемоніями, які нерідко мають сакральний характер.

Деякi рольовi переходи потребують того, що має назву ресоцiалiзацiї – навчання новим формам поведiнки, що йдуть всупереч тим, якi були опанованi ранiше. Прикладами можуть бути ситуації перевиховання злочинців, адаптація емігрантів, перенесення сімейних негараздів, тощо. Часто ресоціалізація здійснюється в тотальних інститутах – місце проживання і роботи, де значна кількість людей, які перебувають в однакових умовах та ізольовані від широкої спільноти на тривалий термін, спільно дотримуються закритого, офіційно схваленого циклу життя. Прикладами таких інститутів є в’язниці, психіатричні лікарні, міграційні табори, військові частини,

 

87

монастирі, школи-інтернати, трудові табори, тощо. Для людини такий інститут перетворюється на цілий світ, і персоналу простіше домагатися зміни підопічного або його послуху. Процеси ресоціалізації і тотальні інститути досить ґрунтовно описані у працях Ірвіна Гофмана.

Люди також підлягають політичній соціалізації, тобто включаються в певну політичну культуру, засвоюють правила гри, обов’язкові в сфері політики. Найчастіше людина один раз у житті вчиться ролі політично діючого громадянина. Але в трансформаційних суспільствах, вчитися цьому іноді доводиться декілька разів. Зокрема, в Україні відбувається процес навчання демократії, оскільки демократія без демократів – це курйоз. Недостатньо запровадити виборну систему, парламент, президента, тощо. Потрібні ще громадяни, готові приймати участь у демократичній системі та користуватися її інститутами. Тому необхідно навчитися правилам демократичної участі в житті суспільства та засвоїти їх. Треба знати, як турбуватися про супільні справи, як включатися на захист інтересів і цінностей, як і за що голосувати, до кого звертатися з петиціями, де і як протестувати, тощо. І лише тоді демократія почне діяти на повну силу.

Особливий різновид соціалізації – контрсоціалізація – засвоєння девіаційних (пов’язаних з відхиленням від норми) ролей. Щоб стати злочинцем, необхідно засвоїти особливі цінності та норми, стиль життя, способи мовлення, тощо. Контросоціалізація відбувається в злочинних угрупуваннях зазвичай спонтанно, шляхом наслідування тим, хто користується в цьому середовищі престижем і являє собою життєвий ідеал.

Агенти соціалізації. Агенти соцiалiзацiї – це соціальні об'єкти, які соціалізують

індивіда. Найважливішими серед них є: 1) сiм'я, 2) групи однолiтків, 3) заклади освіти та 4) засоби масової інформації.

У бiльшостi випадкiв первинна соцiалiзацiя дитини вiдбувається в сiм'ї. Жоден соцiальний iнститут не може серйозно конкурувати з нею у справi формування особистостi людини у дитинствi. Саме у родинi дитина набуває головних

 

88

рис своєї особистостi, таких, що визначають тi вiдносно сталі способи, за якими людина поводиться з iншими людьми у широкому дiапазонi ситуацiй. Сiм’я є посередником мiж великим суспiльством i дитиною, i вона є головною дiючою силою у передаванні культури, її трансляції у часi. Вона впливає на формування особистостi дитини пiд час її проходження через найпластичнiшу фазу становлення, але часто також i пiсля досягнення зрiлостi, коли людина зберiгає постiйнi i iнтенсивнi зв'язки зі своєю батькiвською родиною.

Дослідження, проведенні в США, свідчать, що класове становище батьків впливає на їх методи виховання дітей. Від класового становища залежить не лише кількість грошей, які батьки витрачають на дітей, але й чого вони очікують від дітей. Із опитувань стало зрозумілим, що після прохання обрати з переліку особистісних рис тих, що найбільш бажані в дитині, представники нижчого класу надають перевагу слухняності і конформності. На відміну від них заможні люди обирають розумність і креативність. Американський соціолог Мелвiн Кон у 1970-тi роки дав таке пояснення цього феномену. На його думку, люди, що стоять на нижчих щаблях соціальної драбини, звичайно малоосвічені і виконують нескладні роботи, які суворо контролюються. Очікуючи, що їх діти опиняться в такому самому становищі, вони схвалюють слухняність і заради цього можуть навіть практикувати фізичне покарання. Професійна діяльність заможних, більш освічених батьків, звичайно вимагає уяви і дає більше свободи. Тому вони намагаються пробудити такі самі якості в своїх дітях. Отже, батьки діють так, щоб спонукати дітей йти по їхнім стопам.

Важливi функцiї у соцiалiзацiї вiдiграють також групи однолітків, або як їх у соціології називають – „групи рівних”. По-перше, групи однолiтків забезпечують арену, на якiй дiти можуть набувати досвіду незалежностi вiд контролю дорослих. В юностi групи однолiтків стимулюють пошук молодими людьми бiльшої свободи. По-друге, групи однолiтків дають дiтям досвiд таких взаємовiдносин, у яких вони можуть спiлкуватися як рiвнi. На противагу цьому, у свiтi дорослих дiти займають позицiю пiдлеглих, активнiсть яких дорослi

 

89

спрямовують i контролюють, і дiяльнiстю яких дорослi керують. По-третє, групи однолiтків являють собою таку соцiальну сферу, в якiй позицiя дитини не є маргiнальною. Тобто, у цих групах дiти можуть набувати такого статусу, у якому їх активнiсть i їх iнтереси не є другорядними або несуттєвими, а, навпаки, є головними, i не тiльки для них самих, але й для оточуючих. I по-четверте, групи однолiтків є механiзмом передавання неформальних знань, сексуальної iнформацiї, традицiй порушення соцiальних норм, забобонiв, фольклору, анекдотів, жартiв, iгор i т. iн.

Навчальні заклади забезпечують офiцiйне, свiдоме i систематичне навчання. Але школи навчають бiльшому, нiж вмiнням та знанням, зазначеним у навчальнiй програмi. Навмисно чи ненавмисно, школи передають дiтям також так звану «приховану програму». Прихованою програмою соцiологи називають той комплекс цiнностей, ставлень та форм поведiнки, що вiддзеркалюють домiнуючі неформальнi орiєнтацiї певної спiльноти. Справа в тому, що учні навчаються не тiльки пiд час офiцiйних занять, але й у взаємодії з усім шкільним оточенням – з фiзичним середовищем, з тими ставленнями вчителiв та iнших учнiв, якi вони справляють один до одного, iз бюрократичною органiзацiєю школи. Змiст прихованої програми здебiльшого формується вчителями і найчастiше мiстить у собi цiнностi середнього класу i його мораль. Вони заохочують такi якостi, як працьовитiсть, вiдповiдальнiсть, свiдомiсть, надiйнiсть, стараннiсть, самоконтроль, ефективнiсть та емоцiйну сталiсть.

Засоби масової інформації або мас-медіа – це безособові засоби комунікації, спрямовані на великі аудиторії. До них відносять пресу, радіо, телебачення, Інтернет. Вони колосально впливають на настанови та поведінку людей. У цілому ЗМІ збагачують життя розважальними і пізнавальними програмами, вони знайомлять з іншими культурами і спонукають обговорювати поточні проблеми. Але їх роль у формуванні людського життя викликає жваві дискусії. Значна кількість людей проводить на переглядом телепрограм майже половину свого вільного часу. Для дітей дивитися телевізор стає звичною справою ще до того, як вони навчаються читати. Вони

 

90

проводять біля телевізора та комп’ютера стільки ж часу, скільки витрачають на школу та спілкування з батьками. Водночас тривогу викликає демонстрація через ЗМІ сцен насилля, яка сприяє агресивній поведінці.

Крім вищеописаних агентів соціалізації на формування особистості впливають й інші групи, зокрема, релігійні організації, трудовий колектив, армія, соціальні клуби, тощо.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА КОНТРОЛЮ

ЗАСВОЄННЯ ЗНАНЬ Охарактеризуйте розмаїття підходів до розуміння суспільства,

запропонованих П.Штомпкою. Охарактеризуйте сутність формаційної та технократичної

типологій суспільства. Зробіть порівняльний аналіз основних характеристик індустріальних,

індустріальних і постіндустріальних суспільств. Розкрийте взаємозв’язок природного та соціального в особистості. Визначте зміст поняття «базисний тип особистості». Охарактеризуйте потреби та інтереси як складові мотиваційної

структури особистості. Охарактеризуйте соціальні установки та їх роль у дослідженні

людської поведінки. Розкрийте сутність та різновиди соціалізації. Охарактеризуйте основних агентів соціалізації. Визначте різновиди соціальних спільнот (від популяції до

соціальної організації). Розкрийте зміст поняття «ідентифікація» в контексті людської

поведінки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна: Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и

современная практика. – К.: Абрис, 1994. – 168 с. Лейн Д. Подъем и упадок государственного социализма.

Индустриальное общество и социалистическое государство / Перевод с англ. под. ред. О.Куценко. – К. : Институт социологии НАНУ; Харьков : ХНУ им. В.Н.Каразина, 2006. – 256 с.

Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство / Пер. з нім. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. – 262 с.

 

91

Украинское общество в европейском пространстве / Под редакцией Е.Головахи, С.Макеева. – К.: Институт социологии НАНУ, Харьковский национальный университет имени В.Н.Каразина, 2007. – 274 с.

Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С.С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

Додаткова: Бурлачук В. Ще раз стосовно питання: „Що таке суспільство” //

Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 1. – С. 5–19. Злобіна О. Категорія „особистість” у системі понять соціологічної

теорії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 4. Куценко О. Україна у трансформаційних процесах: Quo vadis? //

Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 1. – С. 18–32. Лейн Д. Соціологічні наслідки двадцяти років перетворень: як

зближуються Схід і Захід? // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2012. – № 1. – С. 20-42.

Лукашевич М.П. Соціалізація: Виховні механізми і технології. Навч.-метод. посібник. – К., 1998. – 112 с.

Рущенко І. Від «кримінальної революції» до «кримінального суспільства» // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2014. – № 2. – С. 3-22.

Сохань Л. Життєвий простір і життєвий світ особистості // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 1.

Соціальний ареал життя особистості. – К., 2005. – 400 с. Хмелько В. Е. Социальная направленность личности: некоторые

вопросы теории и методики социологических исследований. – К. : Политиздат Украины, 1988 – 279 с.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Із чим нині часто ототожнюють суспільство? Чому? Здійсніть порівняльний аналіз традиційного, індустріального та

постіндустріального суспільств (у вигляді таблиці). Охарактеризуйте теоретичні підходи до суспільства у творчості

німецького соціолога Ф. Тьоніса? Яке значення у розвитку суспільства Е. Дюркгайм надавав

солідарності? К.Маркса і М.Вебера турбував той факт, що сучасне суспільство

відчужує людей. У чому різниця їхніх підходів?

 

92

Чому як синоніми терміна “постіндустріальне суспільство” учені використовують поняття “третя індустріальна революція”, “кібернетичне суспільство”, «інформаційне суспільство» тощо?

Як відбувалося збільшення чисельності апарату управління й ускладнення його функцій у міру переходу від однієї стадії суспільства до іншої? У чому конкретно проявлявся цей процес?

У чому полягає подібність і відмінність двох процесів – урбанізації й індустріалізації? Знайдіть плюси й мінуси в того й іншого.

Сполучені Штати за останні 200 років розвинулись від відсталої аграрної країни в індустріальне, а тепер перетворюються в інформаційне суспільство. За той самий час спільнота пігмеїв БаМбуті у лісах Центральної Африки майже не змінилася. Чому?

Чому цивілізація склалася в Індії задовго до її появи в Європі? І чому індустріалізація почалася в Європі, а не в Індії?

Чому соціалізація людини триває найдовше серед живих істот планети?

Які відмінності у процесі соціалізації у хлопців і дівчат? У чому полягає різниця між поняттями «людина» і «особистість»? Що таке «базисний тип особистості» взагалі та на прикладі

конкретного суспільства? Що таке референтні групи та які їх основні функції? Охарактеризуйте ієрархію потреб А. Маслоу. Висвітліть історію та сутність такого явища, як «парадокс Лап’єра” Жарт про соціологів: „Питання: скільки треба соціологів, щоб

замінити лампочку? Відповідь: Жодного, тому що з нею все в порядку, необхідно міняти систему!” Як це можна пояснити?

Тема есе: До якого типу суспільства можна віднести сучасну Україну?

Тема есе: Чому українське суспільство таке піддатливе щодо маніпуляцій з боку політиків?

Тема есе: Моє ставлення до визначення „героями нашого часу” людей, які, або формують суспільні правила та маніпулюють ними, або встановлюють для себе „окремі” правила, або взагалі нехтують ними?

Тема есе: Тенденції та перспективи розвитку сучасного українського суспільства.

ТЕСТИ

1. Соціолог, який у 1973 р. запровадив термін «постіндустріалізм» –

а) Герхард Ленскі б) Раймон Арон в) Френсіс Фукуяма г) Деніел Белл

 

93

2. Базисний тип особистості – це а) фіксований набір суттєвих соціальних властивостей особистості б) найпоширеніший або найяскравіший представник цінностей

певного суспільства в) сукупність загальноприйнятих зразків виконання особою ролей,

які відповідають її статусу 3. Розходження між установкою людини, висловленою в

судженні, та її реальною поведінкою, називається… а) теорія Сепіра-Уорфа б) теорема В. Томаса в) парадокс Лап’єра г) шкала Е. Богардуса 4. Процес соціалізації – це… а) процес переходу з однієї соціальної верстви в іншу б) процес входження людини в ту або іншу сім’ю в) процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і

культурних цінностей того суспільства, до якого він належить г) процес відхилення від домінуючих в суспільстві норм, цінностей,

зразків поведінки 5. Ставлення людини до певного соціального об'єкту, яке

передує дії і виражає схильність діяти щодо нього певним чином - це, з точки зору соціолога:

а) спрямованість б) очікування в) роль г) установка 6. Які типи суспільств існують згідно класифікації Д.Белла? а) Доіндустріальні, індустріальні, постіндустріальні б) Традиційні і сучасні в) Дописьмові та письмові г) Прості і складні 7. Що є згідно ієрархії потреб А. Маслоу найвищою потребою

для особистості? а) потреба в безпеці б) потреба в повазі з боку інших в) фізіологічні потреби г) потреба в самореалізації, самовираженні 8. Соціалізація – це сукупність традицій, звичаїв, соціальних

норм, правил, що регулюють поведінку тих, хто живе зараз, і передаються тим, хто буде жити завтра.

А) Так Б) Ні 9. Особистість не є специфічно соціологічними поняттям. А) Так Б) Ні 10. Особистість розглядається соціологією в термінах

соціально-типових рис. А) Так Б) Ні

 

94

ТЕМА 4. СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ План:

1. Соціальні спільноти: від популяції до організованих груп 2. Різновиди соціальних груп 3. Лідерство і конформізм Ключові терміни: популяція, статистична категорія

(група), соціологічна категорія, механічна солідарність, соціальна категорія, групова (колективна) ідентичність, соціальна організація (організована група), органічна солідарність, первинна група, вторинна група, «уявлені спільноти», соцiальні межі, соціальна дистанція, лiдер, конформізм, групове мислення.

1. Сутність соціальних спільнот Різновиди та видозміна соціальних спільнот. Польський соціолог П. Штомпка виділяє 6 різновидів

соціальних спільнот. При цьому кожен наступний різновид багатший за змістом, має більше критеріїв, виражає складніший прояв соціальної дійсності. Зокрема, 1) популяція – це лише множина одиниць. У 2) статистичної категорії (групи) до критерію множини одиниць додається схожість рис. Особливість 3) соціологічної категорії в тому, що в ній існує не просто схожість рис, а схожість істотно важливих рис. У 4) соціальній категорії приходить усвідомлення спільності та відмінності, формується групова ідентичність. 5) Соціальна група передбачає поведінковий аспект, тобто контакти і взаємодії із собі подібними. А 6) соціальна організація передбачає соціальні відносини та нормативне регулювання.

Найчастіше предметом дослідження соціологів є такий різновид соціальної спільноти, як соціальна група – це група людей, в якій спільність соціально значимих рис виражається в колективній ідентичності та контактах, взаємодіях, соціальних відносинах, що проявляються всередині цієї групи частіше та інтенсивніше, ніж з людьми поза цією групою; іншими словами, це група людей, між якими існують об’єктивні, суб’єктивні та поведінкові зв’язки. Отже,

 

95

відмінність соціальної групи від попередніх форм соціальних спільнот полягає в наявності поведінкового компоненту.

Люди одночасно є членами дуже багатьох соціальних спільнот. Кожна людина є членом певної сім’ї, якогось дружнього кола, робочого колективу. Багато людей належать до певної релігійної організації, політичної партії, спортивної команди. Деяким доводиться опинитися в тюремній камері, а деяким – у монастирській келії. Отож, кожна людина має власний склад груп, в які вона входить. І в ході історичного розвитку цей набір груп стає все більшим. Це один з аспектів процесу соціальної диференціації, який є найважливішою тенденцією еволюції людських співтовариств. Якщо інтереси цих різних спільнот розходяться або входять у суперечність, а участь в одній групі вимагає виходу з іншої, люди відчувають конфлікт ідентичностей (участі). Найбільш типовим конфліктом такого роду є неможливість одночасно присвятити себе сім’ї і роботі.

Об’єднувальним фактором соціальних груп є однакове ставлення до якогось предмета, об’єкта чи явища, які використовуються для задоволення колективних потреб. Кожна група висуває, захищає і дотримується певних цінностей, на основі яких формуються механізми норм поведінки, групового контролю, рольова структура та ін. Є також спільні інструменти групового контролю, ієрархія влади, престижу, групових лідерів, структуровані відносини з ними інших членів групи. Важливою ознакою соціальної групи є також ставлення до інших, яке визначає колективну позицію, поведінку і свідомість. Зокрема, деякі соціологи як основу групової стабілізації і консолідації визначають „образ ворога”.

Коли соціальна спільнота набуває нових рис, ускладнюється, проходить поступові стадії, то говорять про кристалізацію, і навпаки, зворотній процес розпаду соціальних спільнот називають деконструкцією.

Приклад динамічної еволюції соціальних спільнот можна взяти з теорії соціальних класів К. Маркса. Робочі завжди були статистичною категорією. З часу формування індустріального капіталістичного суспільства можна було констатувати, що

 

96

існує стільки-то найманих робітників, зайнятих у промисловості. К. Маркс вказував, що вони одночасно були соціологічною категорією (як він визначав, «клас у собі»), оскільки статус робочого асоціювався з уявленнями про відчуження власності, злидні, майнову деградацію цієї групи, і відповідно, означав спільну життєву ситуацію і спільність інтересів. Але довгий час робочі не усвідомлювали свою спільність, розглядаючи власне безталання як індивідуальний та непоборний вирок долі. Лише з появою соціалістичної ідеології і робочого руху у робочих формується самосвідомість і колективна ідентичність. Її складовими були солідарність з іншими робочими; теорії, що вказували на експлуатацію з боку буржуазії; антагонізм по відношенню до класу власників з відповідними негативними стереотипами. За термінологією К. Маркса у робітників з’являється «класова свідомість». А за сучасною термінологією можна стверджувати, що робочі стають соціальною категорією, яка має самосвідомість.

Ідентифікація та ідентичність. Ідентифікація – це процес ототожнення індивіда за

певними ознаками з іншими індивідами, соціальними групами тощо.

Людина від народження постійно ототожнює себе з іншими людьми, групами та ідеалами. Вона шукає схожість за певними ознаками: расовими, етнічними, статевими, віковими та ін. Внаслідок ідентифікації людина включається у певні соціальні групи, які, в свою чергу, дають людині культурні зразки, певну позицію у суспільстві та моделі поведінки. При цьому людина набуває ідентичності – усвідомлення людиною себе і власного місця в суспільстві завдяки її включеності в певну мережу смислів, що акумулюються в пам’яті.

Ідентичність завжди припускає як схожість з іншими людьми, так і відмінність від них. Наприклад, якщо людина українець, то вона схожа на інших українців і відрізняється від неукраїнців. Залежно від конкретної ознаки та ідентифікації себе з конкретною соціальною групою виділяють різні форми ідентичності – гендерну, етнічну, вікову, сімейну, поселенську,

 

97

релігійну, політичну, тощо. І оскільки соціалізація триває все життя, то і в структурі ідентичності відбуваються постійні зміни. Усюди, де ми приймаємо нову роль або приєднуємося до нової групи, ми навчаємося новим очікуванням та новим iдентичностям.

У середині XX ст. американськими дослідниками М. Куном і Т. Макпартлендом (Айовська соціологічна школа) був розроблений, а згодом успішно апробований багатьма соціологами та психологами, тест „Хто я?” (self-attitudes test). Він містить таку інструкцію: „Нижче на сторінці Ви бачите 20 пронумерованих пустих лінійок. Будь ласка, напишіть у кожній із них відповідь на просте питання „Хто я?” Розташовуйте відповіді в такому порядку, в якому вони приходять Вам у голову. Пишіть скоріше, оскільки Ваш час обмежений” (12 хвилин).

Результати цього тесту найчастіше аналізуються підрахуванням частки, яку складає кожний із чотирьох видів зафіксованих рис, а саме: 1) фізичні характеристики: сильний, розумний, красивий; 2) назви соціальних статусів та ролей: донька, хлопець, студент, християнин; 3) особистісні риси: дружній, чесний, працьовитий; 4) невиразні або дуже загальні вислови типу: „я – особа” або „я – частка Всесвіту”.

Аналiз вiдповiдей американських студентiв за багато років показує, що вiдповiдi переважно складаються з назв соцiальних статусів та особистісних рис. Було помiчено, що у розподiлах вiдповiдей студентiв є статистично невипадковi змiни. У 1950-х рр. студенти характеризували себе головним чином у термiнах статусів (студент, дівчина, католик, член певного клубу тощо), але починаючи із 1970-х рр. бiльшiсть вiдповiдей складалася з назв особистісних рис. Причини цих змiн поки що не з'ясованi, але й нинішні студенти теж бiльше звертають увагу на те, якими вони є, нiж на те, чим вони є, на свiй розвиток, на самореалiзацiю, нiж на встановлення свого статусу та соцiальних ролей.

Людина може займати досить високе становище в соціальній структурі (мати високий соціальний статус), але користуватися малою повагою (мати низький особистий статус). Таке

 

98

поєднання досить часто зустрічається в людських відносинах. При цьому престиж за нею зберігається, оскільки він належить не конкретній людині, а тій позиції, на якій у даний момент ця людина знаходиться. Людина буде підкорятися своєму начальникові і показувати, що визнає престиж, властивий даній посаді, але не відчувати ніякої поваги до її носія. Звідси, на престижній (соціальній) шкалі існує „ранг”, а на шкалі поваги (особистій) – „оцінка”.

2. Різновиди соціальних груп Найважливішими соціальними спільнотами є соціальні

групи, яких існує дуже велика кількість. При розгляді соціальних груп, для наведення порядку серед їхнього багатоманіття, застосовують процедури класифікації та типології. Класифікація означає поділ об’єктів за окремими ознаками та особливостями (основами поділу), а типологія – поділ об’єктів за комплексом різнорідних ознак, обумовлених одним фактором.

Спільнота та суспільство як соціальні групи. Одна з перших типологій соціальних груп належить

німецькому соціологу Фердинанду Тьонісу, який у своїй книзі «Спільнота та суспільство» (1887) виділив два типи соціальних груп – спільнота (гемайншафт, Gemeinschaft) і суспільство (гезельшафт, Gesellschaft). «Спільноти», на думку Ф. Тьоніса, є виразом власної, споконвічно характерної людям «сутнісної волі», виразом тенденції до спілкування з собі подібними, природженої симпатії до інших людей. Традиційні спільноти людей – родові, племінні, патріархально-селянські – жили й розвивалися в рамках міцних, територіальних громад, які вирізнялися такими ознаками, як згуртованість, висока міра інтеграції, узгодженість у розумінні цінностей, єдність переконань. Терміном «суспільство» Ф. Тьоніс визначав сучасне суспільство, яке пережило індустріалізацію та урбанізацію, що веде до атомізації та розпаду спільнот, формує маси людей, проживаючих самостійно і діючих незалежно один від одного, які керуються своїми розрахунками та інтересами.

 

99

Групи, які створюються людьми в такому суспільстві трактуються виключно інструментально, що повністю керуються міркуваннями про вигоду своїх членів. Смисл їх існування полягає в досягненні певних, пов’язаних з вигодою цілей, що не має нічого спільного з задоволенням і радістю, які можна отримати від самої по собі участі в групі спілкування з собі подібними.

Первинні та вторинні групи. Наступна за часом типологія належить американському

соціологу Чарльзу Хортону Кулі. У своїй монографії „Соціальна організація” (1909) він виділив «первинні» та «вторинні» групи.

Первинна група – це невелика, неформальна, спонтанно виникаюча соціальна група, між членами якої існують безпосередні зв’язки, які, своєю чергою, іноді робляться заради самих дій, тобто самі приносять задоволення.

Прикладами первинних груп є сім’я, коло друзів, група сусідів. Вiдносини в таких групах мають, як правило, емоційне підґрунтя, й саме існування групи є для її членів безумовною цінністю. Наразі термін „первинна група” часто застосовується для позначення будь-якої групи, в якій існують особисті стосунки. З цієї точки зору, невелика робоча бригада, члени якої не тільки працюють, але й відпочивають разом, ходять один до одного в гості – це також первинна група.

Первинна група виявилась дуже стійким утворенням, що у сучасному суспільстві виконує роль сполучної ланки між особистістю і різними організаційними структурами. Соціологічні дослідження, проведенні за останні 60-70 років показали, що немає достатніх підстав для тверджень про „зникнення” первинних груп у процесах індустріалізації, урбанізації та бюрократизації суспільства. Велике значення первинних груп для сучасної людини показали також дослідження поведінки людей у надзвичайних ситуаціях (урагани, затоплення, промислові аварії тощо). Дослідники виявили, що у таких екстремальних ситуаціях більшість людей намагається приєднатися до своєї сім'ї. Крім цього, політичне

 

100

керівництво тоталітарних суспільств використовувало і використовує впливовість первинних груп для здійснення соціального контролю та управління народом. Втім, у сучасному суспільстві домінують вторинні групи.

Вторинна група – це велика та знеособлена соціальна група, між членами якої існують формальні опосередковані відносини, що сприяють здійсненню завдань, які виникають у вузько спеціалізованих сферах діяльності.

Приклади вторинних груп: університет, велике пiдприємство, профспілка, полiтична партiя, урядова органiзацiя, війскова частина. Безпосереднi контакти у вторинних групах обмежені, їх члени взаємодіють один з одним переважно у відповідності до їх статусів та соціальних ролей. При цьому, якщо члени первинних груп орієнтовані на особистість, то члени вторинних – на ціль. Якщо люди, які складають первинну групу, визначають себе відповідно до того, хто ці люди в родинному відношенні або за їх особистими якостями, то у вторинних групах головне, що з себе являє інший або що він здатний зробити.

Вторинна група відрізняється від первинної такими рисами: більшою кількістю осіб; типом соціальних контактів, які переважно є опосередкованими (наприклад, технічними засобами); характером цілей, які є більш спеціалізованими; ширшим соціальним середовищем функціонування; меншою інтенсивністю взаємодій; більшим ступенем формалізації соціальної організації.

Багато людей вважають, що в маленьких містах і сільській місцевості, панують переважно первинні відносини, а для великих міст характерні вторинні зв’язки. Загалом це уявлення вірне, але деякі міські райони – особливо населені людьми однієї етнічної чи релігійної категорії – відрізняються первинними зв’язками. Втім зауважимо, що реальні соціальні групи включають елементи двох типів.

Розмаїття класифікацій соціальних груп. Критерієм класифікації може служити велика кількість ознак.

Зокрема, американський соціолог Роберт Мертон склав список

 

101

такого роду ознак, характерних особливостей групи, і в цьому списку виявилось 26 позицій. Розглянемо лише деякі з них, які дійсно суттєві для функціонування груп.

1) Перший, найбільш очевидний критерій, – це чисельність груп. При такій класифікації групи бувають малими, великими, якщо визначати крайні полюси чисельності, між якими існує ціла шкала відмінностей середніх величин. У малих групах люди, як правило, особисто знають один одного. Їх взаємодії носять безпосередній характер, що найчастіше виражається в розмовах один з одним. Прикладами таких груп є сім’я, коло друзів, сусідів, молодіжна вулична група, церковна парафія, військовий загін, робоча бригада, спортивна команда, в’язні з однієї камери, тощо. Натомість у більших, тобто середніх групах, люди найчастіше вже не знають один одного. Прикладами груп середньої чисельності можуть бути жителі багатоквартирного будинку, студенти одного факультету, Нарешті, у великих групах люди стають повністю анонімними по відношенню один до одного. Приклади великих груп – це нація, етнос, релігійна конфесія (Церква), політична партія, армія, тощо. Члени таких груп розсіяні на великому просторі та просто невидимі тим, хто разом з ними входить в цю велику групу. Тому, наприклад, для характеристики націй Бенедикт Андерсен застосовує термін «уявлені спільноти». Попри це, дані групи дійсно є соціальними групами, оскільки ми ідентифікуємо себе з ними і дуже часто відчуваємо свою належність до них, солідарність та колективну ідентичність.

Вплив чисельності груп на їх функціонування досліджував класик німецької соціології Георг Зімель. Він стверджував, що разом із збільшенням чисельності групи кардинально змінюється характер явищ, які відбуваються в групі. Чим менша група – тим більше можливостей у кожного з її членів краще зрозуміти інших та ближче з ними зійтися.

Найменша й найпростіша група складається з двох членів і називається діадою. У діаді соціальна взаємодія буває інтенсивніше, тому що жодному із її членів не потрібно ділити увагу іншого з іншими. Приклади діади являють собою відносини між матір'ю і дитиною, між чоловіком і дружиною,

 

102

між друзями, між закоханими. Втім, подібно до стільця з двома ніжками, діади нестійкі У діадах впливовішу роль ніж у більших групах – відіграють емоції та почуття. Між учасниками діади існує дуже тісний взаємозв'язок: якщо один із них розчаровується – взаємовідносини руйнуються, і існування групи, як такої, припиняється. Тому, оскільки стійкість шлюбу важлива для суспільства, така діада підтримується правовими, економічними і навіть релігійними важелями.

Приєднання до групи третього учасника – утворення тріади – докорінно змінює соціальну ситуацію. А саме – стають можливими коаліції – об'єднання двох проти третього. За таких умов одна особа може набути роль „третього зайвого” або „аутсайдера”. Однак, за інших обставин, третій може набути роль „посередника” і виконувати функцію між двома іншими.

Коли чисельність груп перевищує три особи, вони стають стійкішими. Водночас процес розростання веде до того, що скорочується інтенсивне особисте спілкування, яке можливе лише в малих групах. Тому великі групи засновуються скоріше на формальних правилах і настановах. Г. Зімель вважав, що важлива межа позначається приблизно там, де група досягає 20 членів. До цього рівня можливі знайомства партнерів один з одним, певна інтимність, безпосередність контактів, а коли кількість людей перевищує цю межу, з’являється формалізм, взаємодії стають опосередкованими.

Зауважимо, що дві людини (діада) утворюють один зв’язок, відповідно, три (тріада) – три, чотири (квадрат) – шість, п’ять (пентаграма) – десять, шість (гексаграма) – п’ятнадцять, сім – двадцять один зв’язок. Збільшення кількості групи на одного помножує число взаємозв’язків набагато скоріше. Тому, наприклад, коли в бесіді навколо однієї теми приймає участь понад шести людей, група починає ділитися.

Більшість випадків людського спілкування – це спілкування віч-на-віч. Соціолог Джон Джеймс у 1951 р. разом із своїми студентами дослідили 745 випадків неформального спілкування: між перехожими, гравцями на стадіонах, відпочиваючими на пляжах, покупцями у магазинах, а також 1458 випадків спілкування у різноманітних ситуаціях на роботі. Виявилося, що

 

103

71% випадків, – як у позаробочих, так і у робочих ситуаціях – взаємодіяли тільки двоє; у 19% – троє; у 6% – четверо; і тільки у 4% взаємодіяли п'ятеро та більш осіб.

Одне з питань, що привертає увагу соціологів, – яким має бути оптимальний розмір групи? Наприклад, якщо потрібно призначити комісію, щоб отримати рекомендації з якихось питань, – скільки осіб вона має включати в ідеалі? Дуже часто оптимальний склад малої групи виводять з «магічного числа» Дж. Мілера 7+2, в основі якого обсяг короткочасної пам’яті, що вимірюється кількістю предметів, які одночасно вона утримує. Г. Зімель вказував, що така група найкраще діє, коли вона складається з 7 – 9 осіб, а сучасні дослідження, проведені з малими групами, дають підстави вважати, що найкращій розмір – 5 осіб. За такої кількості осіб в групі повне взаємне блокування малоймовірне – тут непарна кількість членів. Далі, через те, що група може розколюватися на більшість з трьох осіб і меншість з двох, існування меншості не означає обов'язково ізоляції однієї особи – як це відбувається у тріадах. До того ж розмір такої групи достатній для того, щоб її члени могли досить легко змінювати свої ролі, і щоб кожен з них міг уникнути незручної позиції без необхідності вирішувати таку проблему офіційним шляхом. Нарешті, розмір групи з п'яти осіб достатній для того, щоб люди могли вільно висловлювати свої почуття і навіть суперечити один одному, але водночас вони достатньо невеликі для того, щоб їх члени могли виявити повагу для почуттів і потреб один одного.

2) Другий критерій класифікації соціальних груп – це тривалість їх діяльності та відповідна цій тривалості міцність. Бувають групи, існування яких засновано на швидкоплинних контактах та нетривалих знайомствах. Наприклад, пасажири в купе поїзда, туристична група. На протилежному полюсі знаходяться групи, які мають довгу тривалість, зокрема, сім’я, нація, Церква, студентська група, група колег по роботі, сусідська група.

Багато таких груп довгий час зберігають безперервність та ідентичність, незважаючи на те, що склад їх членів постійно змінюється. Нація, Церква, університет продовжують існувати,

 

104

хоча їхні члени змінюються. Існує два атрибута групи, яка існує довгий час і є міцною – це організація та культура. Організація володіє ніби надособистісною міцністю, тривалістю існування, яка складається з соціальних статусів і мережі соціальних відносин, де взаємодіють різні люди, які приходять на зміну один одному. Натомість групи, які не мають організації, існують лише той час, протягом якого їх члени розвивають свою діяльність, приймають участь в житті групи. Так само тривалість існування забезпечує люям культура, яка містить у собі і на якій замикаються всі нормативні, символічні та ідеальні аспекти соціального життя.

3) Третій критерій – це спосіб рекрутування членів, тобто, як саме люди стають членами певних груп. Існують приписані групи, членами яких люди стають незалежно від власної волі: або самим народженням (сім’я, етнос), або вчиненого над людиною насилля (тюремне ув’язення, військова служба). І навпаки, існують такі групи, які ми обираємо самі і вступаємо добровільно: клуби, політичні партії, місця роботи, коло друзів, тощо. Серед цих груп існують свої відмінності, залежно від того, наскільки просто можна потрапити в склад таких груп. Відтак виділяють ексклюзивні (елітарні) та інклюзивні (загальнодоступні) групи. Перші являють собою замкнуті групи, вступ до яких обумовлений дуже суворими правилами та вимогами і вимагає подолання важких бар’єрів. Другі – це відкриті групи, куди приймають усіх бажаючих. Як правило, участь в ексклюзивній групі являє для людини більшу цінність. Вона сильніше ідентифікує себе з такою групою, готова її підтримувати, готова до великого конформізму через страх втратити визнання в очах інших членів цієї групи або бути видаленим із неї. Тому такі групи вирізняються більшою солідарністю. Існують ситуації, коли привабливість для людини певної групи полягає в самій її ексклюзивності.

4) Четвертий критерій – інтенсивність участі. Ми здійснюємо в групі різні дії, наміри та цілі. Отже, бувають однофункціональні спеціалізовані групи, члени яких займаються тільки одним видом діяльності: професійні групи, групи за інтересами. І бувають багатофункціональні групи,

 

105

члени яких здійснюють різні види діяльності: сім’я, коло знайомих.

5) П’ятий критерій стосується тієї вигоди, яку приносить окремій людині членство в групі. Відповідно виділяють інструментальні та автотелічні групи. Перші трактуються інструментально, тобто участь у них має приносити певну вигоду, яка виходить за рамки самої участі. Різновидом інструментальних груп є цільові групи, які створюються виключно для того, щоб здійснити конкретний проект, вирішити завдання, отримати результат. Вони формуються з конкретних спеціалістів на період здійснення проекту. Наприклад, експертні групи, журі, Другі мають самодостатню мотивацію, яка вказує, що людина отримує задоволення від самої участі в групі. Така мотивація має чисто соціальний характер і виражає природну людську схильність до того, щоб знаходитись серед інших людей.

Втім існує багато випадків, коли мотивації перехрещуються. У філософії і соціології, з одного боку, присутній певний ідеал «праці, яка не викликає відчуження» (за Г. Сковородою – «сродної праці»), який стає не лише засобом заробітку, але й полем творчої самореалізації людини та задоволення. Ця мрія може бути реалізована в певних професіях, зокрема, художника, артиста, літератора, вченого, священика. З іншого боку, звертають увагу на те, як певні групи, діючі в «автотелічному» полі, можуть бути використані в інструментальних цілях. Знайомства, контакти, дружбу все частіше зав’язують для того, щоб отримати вплив, отримати потрібну інформацію, завести потрібні «зв’язки”, які легітимують наше власне положення, тощо.

6) Шостий критерій – рівень організованості групи. Організовані групи називають формальними, а неорганізовані – неформальними. Формальні групи являють собою конгломерат взаємопов’язаних соціальних статусів. У таких групах ми приймаємо участь як безособовий персонал, який займає певні позиції та виконує певні ролі. Відтак особливістю таких груп є те, що вона зберігається і продовжує діяти, навіть якщо зміниться персонал. Зате в неформальних групах ми приймаємо

 

106

участь всією повнотою своєї особистості. Кожна людина в такій групі є незамінною, відтак група існує допоки зберігаються її члени. При цьому зауважимо, що чітке розділення груп на формальні та неформальні іноді важко провести. У формальних групах часто виникають неформальні відносини між її членами. У промислових підприємствах цю особливість емпірично виявив Елтон Мейо (Хоторнський експеримент – 1924-1936 рр.); в армії це було виявлено дослідженнями Самуеля Стауфера під час Другої світової війни; у школах цю особливість прослідкував Мартін Троу; у містах – Вільям Вайт; у сфері політики – Сідней Верба; у лікарнях – Гарольд Віленський. Такого роду зв’язки можуть призвести, як до позитивних (продуктивність праці, емоційне задоволення), так і до негативних (корупція, непотизм) наслідків.

7) Сьомий критерій – приналежність (або неналежність) людини до групи. Такий поділ на групи йде від американського соціолога Вільяма Самнера (1840-1910), який, аналізуючи культурні норми і звичаї «примітивних», за його висловом, суспільств, що перебувають на стадії первіснообщинних відносин, показав, що система відносин таких спільнот з іншими групами чітко визначається усвідомленним поділом на «своїх» і «чужих». За цим критерiєм соціальні групи поділяються на групи належностi (ін-групи, «ми-групи») – групи, iз якими людина себе iдентифiкує і до яких належить та стороннi групи (аут-групи, «вони-групи») – групи, з якими людина себе не iдентифiкує і до яких не належить. У повсякденному спiлкуваннi рiзницю мiж цими групами позначають, використовуючи займенники „ми” чи „вони”. Тому нерiдко групу належностi називають також „ми-групою”, а стороннi групи – „вони-групами”. Чим повнiше ми усвiдомлюємо, хто є „вони”, тим точнiше усвiдомлюємо, хто є „ми” (до кого ми належимо, з ким ми об'єднуємося).

Напруга, яка панує між групами, чітко окреслює їх межі і надає людям більш чітку соціальну ідентичність. Водночас така групова динаміка формує стереотипи і спотворює реальність. Члени ін-груп, як правило, притримуються позитивних поглядів щодо себе і невиправдано негативних – на різні аут-групи.

 

107

Поняття груп належностi та стороннiх груп висвiтлює важливiсть соцiальних меж – соцiальних демаркацiйних лiнiй, що повiдомляють нам, де саме взаємодiї певного типу починаються i де вони закiнчуються. Безумовно, груповi межi позначаються не фiзично. Вони позначаються перервами у течiї соцiальної взаємодiї певного типу. Тією чи iншою мiрою груповi межі немовби „капсулюють” людей у соцiальну мембрану, так що центр та потiк їх взаємодiй мiститься усерединi. Деякi соцiальнi межi пов'язанi з територiальними. Наприклад, межi сусiдськi, общиннi, державнi. Iншi соцiальнi межi пов'язанi iз соцiальними вiдмiнностями – межі мiж етнiчними групами, релiгiйними, полiтичними, професiйними, мовними, статусними.

Для позначення відчуття людьми роздільності соціальних груп у соціології застосовується поняття «соціальної дистанції». Найчастіше цей термін використовується для позначення ступеня близькості або віддаленості членів різних етнічних груп. Для емпіричного виміру використовується шкала соціальної дистанції Е. Богардуса, яка класифікує відносини між різними групами від толерантних (дружніх і терпимих) до ксенофобських (упереджених).

За будь яких джерел, соцiальнi межi мають двi функцiї. По-перше, вони запобiгають вiд проникнення усередину групи людей iззовнi, по-друге, вони утримують членiв групи всерединi неї (iнодi так щільно, що члени групи навiть не думають про iншi можливостi соцiальної взаємодiї).

Експеримент Музефера Шерiфа та його помiчникiв у 1966 р. показав, як ситуацiя конкуренцiї поглиблює усвiдомлення меж групи належностi та посилює антагонiзм до стороннiх груп. Хлопчики iз здорових, соцiально забезпечених та стабiльних родин середнього класу у лiтньому таборi вiдпочинку були подiленi на двi групи. Експеримент проходив у чотири фази.

Перша фаза (1-й тиждень) – це органiзацiя життя кожної групи окремо (вироблення подiлу функцiй, лiдерства, групових норм, власних прапорів).

Друга фаза (2-й тиждень) – це конкурентнi контакти груп (бейсбол, футбол, перетягування канату й таке подiбне).

 

108

Почалася ця фаза з проявiв спортивного духу, але це швидко змiнилося посиленням негативних ставлень, „вiйною недоїдків” у їдальнi, спалюванням чужих прапорiв й т.iн. У цiй фазi обидвi групи хлопчикiв мали вигляд хулiганських компанiй.

Третя фаза планувалася як iнтеграцiйна – були органiзованi умови для спiлкування – їжа за спiльними столами членiв рiзних груп, спiльне вiдвiдування кiнозалу й т. iн. Але це призвело лише до загострення конфлiкту.

Четверта фаза складалася зі створення таких особливих ситуацiй, якi вимагали вiд обох груп взаємодiї. Наприклад, була органiзована така аварiя водопроводу, що викликала необхiднiсть спiльної роботи, щоб вiдновити постачання у табор води.

Висновки з цього експерименту були досить переконливi. Якщо конкуренцiя посилювала вiдмежування груп, спiльна мета та спiльна робота навчали їх взаємної доброзичливостi та спiвробiтництву. Дослідники Блейк та Маутон у 1979 р. отримали аналогiчнi результати на групах дорослих.

8) Восьмий критерій – міра значущості групи для індивіда з погляду його орієнтації на групові норми і цінності, вплив групи на систему його установок. Кожна людина орієнтується в своєму житті на групи, які відповідають її ідеальним уявленням про сприятливе для неї соціальне середовище існування та самореалізації. Такі соціальні групи одержали назву референтних.

Цей термін походить від слова «реферування» («просіювання») і був введений у науковий обіг Джорджем Хайманом у 1942 р. Мала група, яка немовби «просіює» через себе цінності суспільства і надає індивідові найбільш близькі для нього орієнтири свідомості та поведінки, є референтною. Референтні групи можуть бути реальними або вигаданими (умовними, уявленими); існуючими тепер або в минулому; індивід може належати до них або намагатися стати їх членом. Носієм референтності (еталонності) може бути індивід (наприклад, відомі люди) або група (наприклад, політична партія, спортивна команда), які здійснюють значний вплив на поведінку людини. Головна особливість референтних груп

 

109

полягає в тому, що вони задають такий стиль життя, який людині хотілося б відтворювати у своїй поведінці.

Референтні групи – це «значимі» групи, з якими людину пов’язують суб’єктивні «віртуальні» відносини, хоча сама вона до цих груп може не належати.

Порівняльні референтні групи – групи, з якими людина співставляє свої досягнення, рівень життя, міру влади, свій престиж та ін.

Нормативні референтні групи – групи, в яких людина отримує норми і цінності, які формують і зумовлюють її дії.

Позитивні референтні групи – це групи, з якими людина себе охоче ідентифікує, нормативні стандарти яких бажає перейняти, прагнучи стати повноправним членом таких груп.

Негативні референтні групи – групи, які викликають у людини огиду, від яких вона намагається дистанціюватися, утверджуючи при цьому погляди і користуючись правилами поведінки, які протилежні тим, що прийнятні в таких групах.

Референтна група виконує декiлька функцiй. По-перше, вона може виконувати нормативну функцiю. Той,

хто бажає належати до певної групи, той приймає цiнностi i норми групи, культивує її стиль життя, її полiтичнi уподобання, музичнi смаки, сексуальну практику, ставлення до алкоголю, наркотикiв i таке iнше. По-друге, референтна група може виконувати порiвняльну

функцiю. Це вiдбувається тодi, коли людина використовує стандарти своєї референтної групи як „систему координат” для оцiнки своєї поведiнки, для виправдання або засудження своєї зовнiшностi, своїх здiбностей, свого здоров'я, рiвня життя i такого iншого. По-третє, референтна група може виконувати асоцiативну

функцiю. Мається на увазi така ситуацiя, коли через iдентифiкацiю себе з групою людина може ніби „запозичати” статус групи й „грiтися” у вiддзеркаленнi її слави. Добре вiдомий приклад цього явища – „фани” спортивних команд.

Отже, зіставляючи свій стиль життя з вимогами референтної групи, особистість намагається внести до нього корективи, що наближають реальну поведінку до ідеальних зразків.

 

110

Референтність групи сприяє соціальній адаптації, даючи людині можливість одержати готові зразки поведінки, вироблені та апробовані тими чи іншими групами. Але в деяких випадках референтність стає перешкодою для нормальної адаптації. Наприклад, багато ранніх шлюбів виявляються невдалими, оскільки референтними для молодого подружжя залишаються сім’ї їхніх батьків і вони намагаються слідувати старим зразкам поведінки в сім’ї, які окремо можуть бути цілком задовільними, але в новій сім’ї стають джерелом постійних суперечок та конфліктів.

Треба також зауважити, що для людини можуть iснувати не тiльки позитивнi референтнi групи. Часто люди мають також негативнi референтнi групи. Це тi соцiальнi групи, вiд яких людина себе вiдокремлює, по відношенню до яких вона підкреслює відмінність своєї групи. Наприклад, для полiтичних емiгрантiв негативною референтною групою найчастiше є правлячи кола їх країн. Американськi соцiологи показали це у дослiдженнях кубинської полiтичної емiграцiї. Вони довели також, що для такої спiльноти негативна референтна група стає фактором соцiальної солiдарностi, iнструментом, за допомогою якого ця спiльнота пiдтримує свою єднiсть, зв'язки мiж її членами.

Під час Другої світової війни Семюел Стауфер виконав класичне дослідження динаміки референтної групи. Дослідники просили солдатів оцінити свої шанси або будь-якого іншого солдата отримати підвищення у підрозділі. Припускалося, що найбільший оптимізм виявиться у солдатів, зайнятих на господарських посадах, оскільки там підвищення були частими. Втім дослідження виявило прямо протилежне: найбільш позитивно свої шанси на підвищення оцінювали солдати з підрозділів із низьким процентом підвищень.

Ключем до розуміння таких результатів виявилися групи, на які рівнялися солдати, оцінюючи себе. Ті, хто були з підрозділів, де підвищення відбувалися нечасто, бачили людей, які також не просунулися. Відповідно, хоча вони не отримали підвищення самі, його не домоглися й інші, а тому перші не відчували себе скривдженими. Водночас, перед очима солдат із тих підрозділів,

 

111

де відмічався високий процент підвищень, стояли ті, хто піднімався по кар’єрній драбині скоріше, ніж вони. У такому випадку навіть ті, хто отримали підвищення, вважали, що їх обійшли.

Отже, судження про себе самих ми виносимо не в ізоляції. Водночас ми порівнюємо себе не з першими ліпшими. У нас формується суб’єктивне відчуття свого благополуччя, коли ми зіставляємо себе з конкретними референтними групами.

3. Лідерство і конформізм Лідер та лідерство. Помічено, що у виникаючих групах дуже швидко

проявляється нерівність впливів, які можуть здійснювати на групу окремі її члени, а в організованих групах також очевидна нерівність владних прав, пов’язаних з певними статусами. Особливо характерним процесом є виділення в групах лідерів і конституювання керівних позицій.

Лідерство – це спонтанне (таке, що йде знизу) забезпечення одного з членів групи владними правами по відношенню до інших.

Лідер – це член групи, що має у ній більший вплив або владу, ніж інші.

Лідерство походить із трьох факторів, які пов’язані з певними владними правами. По-перше, це необхідність координації дій, спрямованих на досягнення групових цілей. По-друге, це необхідність інтеграції або цілісності групи. По-третє, це утвердження важливих для групи ідеалів та цінностей через індивідальні зразки. Саме цим суспільним потребам відповідає поява лідера групи. Іноді це може бути одна людина, яка буде здатна змусити інших членів групи діяти ефективно, створити між ними сильні узи та самій стати для них зразком поведінки. А іноді в групі з’являються лідери різних профілів. Хтось має більше знань і досвіду, щоб привести групу до успішної реалізації цілей («експертна влада»); хтось має таланти створення товариської атмосфери, взаємної довіри, може забезпечити цікаве дозвілля («влада організатора»); а хтось стає живим зразком для наслідування («влада моралізатора»).

 

112

Основне призначення лідерства і лідера – регулювання між особових стосунків, що виникають у групі.

Питання, пов’язані з критеріями вибору групою своїх лідерів, піднімалися Вільямом Вайтом у книзі «Суспільство на куті вулиці» (1943), де досліджувалися бостонські молодіжні клани. Він виділяє зовнішні критерії, пов’язані зі статусом певної людини в ширшому суспільному контексті, за межами досліджуваної групи, та внутрішніми критеріями, пов’язаними з її діями в групі. Вступаючи в групу, людина приносить з собою ніби придане свій попередній, вже набутий нею соціальний статус. Він може забезпечувати їй шлях до позиції лідера. Наприклад, у групі бізнесменів будуть цінуватися багатство і вплив, у групі вчених – знання і науковий капітал, в групі артистів – професійний престиж і слава тощо. Але найважливішими будуть ті характеристики, які проявляє людина в процесі своєї діяльності всередині даної групи. До них можна віднести високий рівень впевненості в собі і домінуючий характер поведінки, товариські здатності, простота в спілкуванні, почуття колективу, особлива компетенція у справах групи, відповідність прийнятим у групі цінностям і нормам.

Позиція лідера відкриває можливості для зміцнення та розширення влади. Водночас неуспішні дії можуть достатньо швидко підірвати довіру до лідера і поставити його владу під сумнів. Довіра є «крихким», не міцним благом: її легко зруйнувати, а потім дуже важко відновити.

Типи лідерів. У невеликих групах здебiльшого буває два типи лiдерів.

Один тип лідера, який називають iнструментальним – це „спецiалiст по завданнях”. Лідер цього типу спрямований перш за все на, оцінювання проблем, що постають перед групою, та на організацію їх розв'язання, тобто на досягнення групових цiлей. Інший тип лідера, який називають експресивним – це, так би мовити, „спеціаліст по стосунках”. Лiдер цього типу спрямований перш за все на вирішення мiжособових проблем в групi, на розрядження напруги в групі та на сприяння

 

113

солiдарностi її членів, тобто на пiдтримання злагоди та єдностi в групi.

Інструментальний лідер надає перевагу отриманню поваги в очах членів групи, а експресивний – прагне отримати більше особистої симпатії. У традиційній сім’ї два типи лідерства пов’язані з гендерною належністю. Інструментальними лідерами найчастіше виступають чоловіки, а експресивними – жінки. У результаті діти найчастіше поважають батьків, але тісніше прив’язуються до матерів. У деяких випадках одна й та ж людина виконує обидвi цi ролi, але частiше кожну з цих ролей виконує окрема особа. I жодна з цих ролей не є безумовно важливішою за iншу. Яка саме з них важливiша – залежить вiд ситуацiї.

Стилі лідерства. Лідерство в групі може бути реалізоване різними способами.

Цей аспект лiдерства вперше був висвiтлений у класичних експериментах Курта Левiна ще у 1930-х рр. У цих дослідженнях дорослi лiдери, працюючи з групами 11-рiчних хлопцiв свiдомо притримувались одного з трьох стилiв лiдерства: авторитарного, демократичного та потурального (ліберального, толерантного). Вибір стиля лідерства залежить від особистих якостей лідера, а також від зовнішніх обставин, від контексту, в якому він діє. Наприклад, футбольна команда може вважати природним автократичний характер керівництва, а група науковців будуть вимагати демократичного керівництва. Коли стиль лідерства не відповідає певному соціальному контексту, він може зустріти спротив, відмову підкорятися.

При авторитарному стилi лiдер визначає полiтику групи, дає детальнi вказiвки всiм її членам так, щоб вони знали, що мусять робити, призначає партнерiв по роботi, суб'єктивно схвалює та критикує їх дiї, i за власним розсудом усуває вiд участi у груповiй дiяльностi. Авторитарний керівник здійснює владу самостійно і монопольно, він стоїть над групою.

При демократичному стилi керiвництва лiдер дозволяє членам гурпи брати участь у прийняттi рiшень, окреслюває лише загальнi цiлi, пропонує на вибiр рiзнi способи дiї, дозволяє

 

114

членам групи працювати з тими, з ким вони бажають, оцiнює об'єктивно i приймає участь у дiяльностi групи. Демократичний керівник турбується про координацію, намагається пояснити свої рішення членам групи, він веде себе як «перший серед рівних».

При потуральному стилi керiвництва лiдер займає пасивну позицiю невтручання, надає матерiали, пропозицiї i допомогу тiльки тодi, коли його просять, i уникає коментувати будь-яким чином роботу членів групи. Потуральний керівник реалізує рішення, які вільно приймає сама група і обмежує свою власну участь у прийнятті цих рішень. Він виступає лише як «невидимий порадник», діючи в інтересах групи.

Дослiдники виявили, що авторитарне лiдерство спричиняє високий рiвень фрустрацiї i ворожих почутiв до лiдера. Продуктивнiсть залишається високою тiльки у присутностi лiдера та вiдразу ж повзе вниз при його вiдсутностi. При демократичному лiдерствi члени групи почуваються щасливішими та дружними, пiклуються про групу, виявляють бiльше самостiйностi (особливо у вiдсутностi лiдера), i мають низький рiвень мiжособової агресивностi. Потуральне лiдерство веде до низької продуктивностi групи та до високого рiвня мiжособової агресивностi. Коментуючи цi висновки, американськi соцiологи зауважують, що дослiдження проводились з американською молоддю, призвичаєною саме до демократичного способу дiй. I вони вважають, що за iнших обставин, в iншому культурному середовищi перевага могла бути на боцi авторитарного лiдерства. Той факт, що авторитарнi лiдери часто зустрiчаються у країнах, якi розвиваються, примушує деяких соцiологiв припускати, що за стресових умов люди надають перевагу директивному стилю лiдерства. Хоча це можна пояснити i тим, що за таких обставин авторитарному лiдеру легше захопити та утримати владу. Практичний досвiд також свiдчить, що демократичне лiдерство не завжди стимулює краще виконання роботи або вищий рiвень продуктивностi. Деяким людям (як показують данi дослiджень) бiльш подобається, щоб їм казали, що треба робити, нiж брати участь у прийняттi рiшень. Отже, не існує однозначної відповіді на

 

115

питання, який стиль лідерства є найкращим. Ефективності групи зазвичай сприяє автократичне керівництво, а задоволення від самого членства в групі значно вище при демократичному керівництві. Кожен тип лідерства має свої переваги і недоліки.

Конформiзм та його емпіричне дослідження. З експериментального дослідження інших на людину

розпочинає свій відлік соціальна психологія як наука. Одночасно кілька дослідників (Н. Тріплет, В. Бехтєрєв, Ф. Олпорт) зазначили, що що людина по-різному поводиться залежно від того, чи здійснює вона певні дії самостійно, перебуваючи в ізоляції, чи, навпаки, реалізує певний вид діяльносі в оточенні інших. Відтак усю сукупність ефектів між особової взаємодії можна розділити на 3 групи: 1) ефекти співприсутності; 2) ефекти групового впливу; 3) ефекти групової інтеграції. Ми докладно розглянемо лише такі різновиди ефектів групового впливу, як конформізм і групове мислення.

Конформізм (від «подібний», «згідний») – це підпорядкування власної поведінки і способу мислення до поведінки і мислення інших членів певної соціальної групи. При цьому панівна позиція не обов'язково повинна бути виражена явно або навіть взагалі існувати в реальності. Властивість особистості, що виражається в схильності до конформізму, називається «конформність».

Експеримент С. Аша. Дослідження конформiзму активно розпочалося у 1952 р. з відомих експериментів психолога Єльського університету Соломона Аша. Використавши метод «підставної групи», вiн пропонував студентам, що брали участь у експериментах, визначати лiнiї однакової довжини на двох зображеннях. Вчений просив членiв групи з дев'яти осiб говорити вголос, якi лiнiї вони вважають однаковими. Однак, всi члени експериментальної групи – крiм одного – були помiчниками Аша, i свiдомо давали домовлену невiрну вiдповiдь. I хоча вiрна вiдповiдь була очевидною, майже 32% вiдповiдей пiддослiдних повторювала ту невiрну вiдповiдь, яку давала бiльшiсть групи. У цих випадках пiддослiднi всупереч тому, що бачили, погоджувалися з твердженнями бiльшостi членiв групи. Таке погодження i отримало назву конформiзму, а вiдповiдна схильнiсть iндивiда – назву конформностi. Пiзнiші iнтерв'ю з пiддослiдними показали, що тiльки деякi з них сприймали вибiр бiльшостi як

 

116

правильний. Бiльшiсть не вважали цей вибiр правильним, але не хотiли вiдрiзнятися. Такi експерименти наочно довели здатнiсть групи викликати конформну поведiнку.

Експеримент С. Мігрема. Стенлі Мілгрем, учень С. Аша, здійснив свої власні експерименти по вивченню конформності у Єльському університеті. У своєму дослідженні (1963) він пояснював чоловікам, що вони приймуть участь у дослідженні по вивченню впливу покарання на навчання. Насправді С. Мілгрем хотів вияснити: до якої ступені жорстокості може дійти людина, якщо її дії санкціоновані авторитетом.

Одному суб’єкту за іншим він доручав виконувати роль „вчителя”, а ще одного чоловіка – насправді помічника вченого, професійного актора – садив у сусідню кімнату в якості „учня”.

Вчитель дивився, як учня садять в устрій, схожий на електричний стілець. Дослідник змащував руки „учня” гелем, кріпив до них електроди і затягував їх у шкіряні ремені. При цьому, він запевняв „вчителя” в тому, що процедура не спричинить „незворотнього враження тканин”. Після цього дослідник відводив „вчителя” у сусідню кімнату, де стояв „шоковий генератор”, на якому був диск регулювання напруги від 45 до 450 В.

„Вчителю” пропонували зачитувати вголос пари слів. Потім він повторював перше слово, а „учень” мав згадати друге. При кожній неправильній відповіді „вчитель” був зобов’язаний застосувати електрошок. Дослідник наказував „вчителю” починати з найслабшого току (15 В) і з кожною помилкою підвищувати напругу ще на 15 одиниць.

Попередньо він попросив групу відомих психіатрів дати прогноз щодо можливих результатів експерименту. Всі зійшлись на думці, що найбільше процентів двадцять досліджуваних, коли побачать страждання жертви, перейдуть рубіж у 150 Вольт. Таких, хто доведе силу удару до максимуму, за загальну думку, серед нормальних людей взагалі не знайдеться. Ну, можливо, один процент.

У результаті жоден із 40 „вчителів” навіть не засумнівався в процедурі, поки напруга не досягали 300 В, а 26 (65%) – проходили весь шлях до кінця, закінчуючи справу 450 В. Готовністю, з якою люди підкорялися владним фігурам, був здивований навіть сам С. Мілгрем. Коментуючи експеримент, Мілгрем зазначив: „Якщо б у Сполученних Штатах була створена система таборів смерті за зразком нацистської Німеччини, відповідний персонал для цих таборів легко можна було б набрати в будь-якому американському містечку”.

 

117

У подальшому він модифіковував свій дослід, але результати виявилися подібними. Аналогічні експерименти, проведенні як у США, так і в інших країнах (Австралія, Йорданія, Іспанія, Німеччина), дозволили стверджувати, що виявлена С. Мілгремом закономірність носить універсальний характер.

У 1976 р. компанією CBS був створений двогодинний художній фільм „Десятий рівень”, в основу сюжету якого був покладений психологічний експеримент С. Мілгрема.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА КОНТРОЛЮ

ЗАСВОЄННЯ ЗНАНЬ Охарактеризуйте типології соціальних груп Ф. Тьоніса та Ч. Кулі. Охарактеризуйте різновиди соціальних груп за критерієм

чисельності. Охарактеризуйте різновиди соціальних груп за критерієм

приналежності. Охарактеризуйте різновиди соціальних груп за критерієм міри

значущості груп. Визначте фактори лідерства та критерії вибору лідерів. Охарактеризуйте типи лідерів та стилі лідерства. Охарактеризуйте «конформізм» як явище та його емпіричне

дослідження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна: Резнік О. Лекція 3. Етнічна структура українського суспільства //

Структурні виміри сучасного суспільства: Навчальний посібник / За ред. С. Макеєва. – К., 2006. – С. 74–99.

Симончук О. Професійна структура сучасної України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2009. – № 3. – С. 62–99.

Українське студентство у пошуках ідентичності: монографія / За ред. В.Л. Арбєніної, Л.Г. Сокурянської. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2012. – 520 с.

Чигрин В., Шатохін А. Лекція 6. Територіальна структура: місто і село // Структурні виміри сучасного суспільства: Навчальний посібник / За ред. С. Макеєва. – К., 2006. – С. 143–161.

Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С.С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

 

118

Додаткова: Куценко О. До соцієтальної інтеграції чи до розвитку «паралельних

суспільств»? (Порівняльне вивчення міжетнічних взаємодій) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 1. – С. 140–165.

Олсон Мансур. Логика коллективных действий. Общественные блага и теория групп. Пер. с англ. – М.: ФЭИ, 1995. – 174 с.

Паніотто В. Динаміка ксенофобії й антисемітизму в Україні (1994–2007) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 1. – С. 197–214.

Прибиткова І. Трудові мігранти у соціальній ієрархії українського суспільства: статусні позиції, цінності, життєві стратегії, стиль і спосіб життя // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 1. – С. 109–124.

Чепурко Г. Соціальний капітал: вплив на розв’язання життєвих ситуацій // Українське суспільство 1992 – 2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / За ред. д.ек.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 2013. – С. 312 – 320.

Шульга М. Етапи становлення політичної еліти в Україні в роки незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 4. – С. 24–37.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Що виступає об’єднувальним фактором при створенні соціальних груп?

Проаналізуйте хід та результати Хоторнського експерименту. Що, за М. Вебером, означає поняття „iдеальний тип”? З’ясуйте особливості бюрократії за М. Вебером. Чим первинні групи відрізняються від вторинних? Наведіть

приклади тих та інших із власного досвіду. Вікова і поколінна структура суспільства. Кровноспоріднені спільноти: сім’я, рід, плем’я, народність, нація. Вплив соціальних мереж Інтернету на міжлюдські контакти. Тема есе: Фактори, які створюють націю. Тема есе: Мої референтні групи. Тема есе: Конформізм у житті людини.

ТЕСТИ 1. Тест М. Куна і Т. Макпартленда називається… а) Хто я б) Хто ти в) Хто він г) Хто вона

 

119

2. Реальний чи вигаданий об'єкт орієнтації особистості, фонд зразків стилю мислення, життя, поведінки, яким особистість намагається слідувати – це, з точки зору соціолога:

а) референтна група б) ідеальний приклад в) рольова структура особистості г) етична модель 3. Один індивід не може належати до декількох гpуп. А) Так Б) Hі 4. Соціальний склад населення – сукупність великих

соціальних гpуп. А) Так Б) Ні 5. Поняття „первинна група” вперше застосував щодо сім'ї

соціолог… а) Макс Вебер б) Роберт Мертон в) Чарльз Кулі г) Філіп Зімбардо 6. Засвоєння і дотримання соціальним актором визначених

групових і соціальних норм, цінностей і звичок; необхідний елемент соціалізації і передумова функціонування будь-якої соціальної системи –

а) інновація б) конформність в) ритуалізм г) ретритизм 7. Хоторнський експеримент здійснювався під керівництвом… а) Еріха Фрома б) Елтона Мейо в) Музефера Шерiфа г) Джона Джеймса 8. Соціолог, який запровадив для дослідження соціальних явищ

конструкт «ідеальний тип» – а) Т. Парсонс б) М. Вебер в) К. Маркс г) Г. Зіммель 9. Групу, в якій всі права і обов’язки членів суворо

врегульовані, називається… А) ексклюзивною Б) формальною В) первиною Г) етнічною 10. Хорошим прикладом нонконформізму може служити… А) вбивця Б) плагіатор В) революціонер Г) гомосексуаліст

 

120

ТЕМА 5. СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ План: 1. Соціальні статуси і ролі 2. Конфігурації соціальних статусів і ролей 3. Форми людської активності: від поведінки до соціальних

відносин 4. Види колективної активності людей Ключові терміни: соціальна позиція (статус), соціальна

роль, соціальні очікування (експектації), соціальне середовище, статусний набір, головний статус, центральний статус, статусна кристалізація, статусна неконсистентність (несумiсність), рольовий (статусно-рольовий) конфлiкт, соціальне коло, рольовий набір, рольове напруження, послідовність статусів, соціальна організація, соціальна дія, взаємодія (інтеракція), соціальні відносини (зв’язки), масові дії, колективна поведінка, натовп, колективні дії, соціальні рухи.

1. Соціальні статуси і ролі Соціальний статус. Коли мова йде про обов’язок, суспільні очікування, правила,

права і обов’язки, які пов’язують партнерів соціальних відносин, все це накладається не на конкретні особистості з врахуванням індивідуальних особливостей, а на ті типові ситуації, які складаються в суспільстві. Зокрема, батько зобов’язаний турбуватися про свою дитину незалежно від того, як він виглядає, яка в нього освіта, де він живе. Він зобов’язаний це робити лише тому, що він батько. Так само і дитина має право на батьківську турботу незалежно від того, хто ця дитина.

Вищевказані права та обов’язки кожен із суб’єктів отримує в силу певної соціальної позиції (статусу) – положення в суспільстві, яке можуть займати різні суб’єкти, виділене серед інших і яке має в певній культурі своє позначення. І отримує він ці права й обов’язки незалежно від своїх особистих якостей. Іншими словами, будь-яка людина, яка має певний соціальний статус, змушена буде виконувати ті самі обов’язки і користуватися тими самими правами. Відтак правила поведінки

 

121

визначаються не конкретними людьми, а соціальними позиціями, і займати їх можуть різні люди.

Існують тисячі різних статусів, а конкретних людей, які їх займають, набагато більше. Чим розвиненіше суспільство, тим більше в ньому статусів. У сучасному суспільстві налічується близько 40000 професійних, понад 200 сімейних, сотні політичних, релігійних, економічних, демографічних статусів. Вони складають статусний портрет суспільства – сукупність усіх статусів, існуючих у певний історичний час у суспільстві.

У різних формах людської активності (соціальних діях, контактах, взаємодіях, відносинах), коли суб’єкт орієнтує свою дію на очікувану реакцію іншого, однією з найважливіших обставин, яку він бере до уваги, є соціальний статус тієї або іншої особи, який йому відомий або про який він здогадується. Насамперед задають питання: «Хто він?» І ключовий момент тієї орієнтації, до якої схиляється суб’єкт, «представляючи собі іншого», полягає саме в розпізнанні соціального статусу. Кожен статус допомагає визначити відношення індивіда щодо інших людей. Як зауважив німецький соціолог Г. Зімель, „першою умовою спілкування з будь-ким є знання, з ким саме ви маєте справу”.

Коли ми бачимо людину в білому халаті, ми думаємо, що це лікар, і задаємо йому питання про здоров’я. «Це продавець», «це кондуктор», «це професор» – такий ряд ідентифікацій ми постійно робимо в думках перед тим, як здійснити дію чи взаємодію. Так само при знайомстві, коли ми представляємося іншим людям, то найперша інформація, яку ми повідомляємо про себе одразу після називання свого імені, – це визначення нашого соціального статусу. Знаючи соціальний статус партнера, ми можемо з великою вірогідністю передбачити, як він себе поведе. Знання соціального статусу – це той ключ, який дає нам можливість сформулювати багато різноманітних очікувань, які стосуються реакції партнера.

Зауважимо, що тут можна і помилитися. По-перше, тому що люди різною мірою реалізують свої ролі, а іноді й зовсім випадають зі своїх ролей, не відповідають їм. Наприклад, той факт, що хтось є професором не означає автоматично, що є

 

122

смисл відвідувати його лекції, оскільки може виявитися, що він читає підшивку своїх старих записів двадцятилітньої давнини. По-друге, помилка може відбутися через те, що люди можуть робити вигляд, що вони займають певні соціальні позиції, що не відповідає дійсності. Наприклад, іноді злодії видають себе за інших. Отже, ми часто залишаємося в площині абстрактного мислення, не особливо замислюючись над індивідуальними, унікальними особливостями партнера, не звертаючи на це уваги, а скоріше орієнтуючись на те, до якої соціальної категорії він відноситься.

Приписані та набуті статуси. За критерієм – яким чином отриманий певний статус, вони

поділяються на приписані (аскриптивні) та набуті (досягнуті). Приписані статуси ми отримуємо незалежно від нашої волі, не маючи жодної можливості вибору, самим актом свого народження, в силу біологічної неминучості або в силу того, що ми позбавляємося права розпоряджатися собою. Серед прикладів можна назвати статус чоловіка, дитини, українця; людини похилого віку; в’язня, заручника. Набуті статуси ми отримуємо в силу нашого рішення та прикладених зусиль. Передусім це стосується професійних статусів: лікаря, професора, будівельника, тренера.

Як при кожній класифікації тут є певні проміжні, не чіткі категорії. Ми говоримо «чернівчанин», але що це означає? Можна народитися в Чернівцях, а можна переїхати туди. Те саме стосується національної належності, громадянства. Навіть стать людини внаслідок хірургічного втручання може виявитися справою вибору. Відбуваються зміни щодо набутих статусів, наприклад, досягнуті статуси батьків, передусім майнові, стають приписаними для їх дітей. Отже, на практиці більшість статусів припускає певне поєднання приписаності і здобутків.

Нині змінюється співвідношення приписаних і набутих статусів. У традиційному суспільстві більшість статусів людини були приписаними і на практиці рідко змінювалися протягом життя. У сучасному суспільстві багато приписаних статусів перейшли в розряд набутих. Сучасні суспільства

 

123

трактуються як суспільства „досягнутого статусу”, оскільки багато чого в них залежить від індивідуальної енергії, підприємливості, амбіційності, честолюбства і зовсім небагато характеристик, привілеїв та пільг передаються у спадок. Хоча це, на думку деяких учених, є дискусійним. В наших умовах діти успадковують соціальне становище батьків. Потім вже вони можуть рухатися вниз або вгору від цього статусу, але старт їм забезпечений шляхом аскрипції.

У контексті набутих статусів виокремлюють універсальні (загальні) та часткові критерії, за допомогою яких люди досягають цих позицій. Універсальні критерії дають рівні шанси кожному потенційному кандидату, як тільки він виконає певні умови, безпосередньо пов’язані з заняттям тієї чи іншої позиції або з виконанням відповідної цій позиції ролі. Так, фізичне здоров’я – це одна з необхідних умов, для того, щоб стати професійним спортсменом. Але трапляється так, що при відборі кандидатів до уваги приймаються часткові критерії, які завідомо надають одним людям більші шанси, інших позбавляють цих шансів або зводять їх до мінімуму, причому з міркувань, не пов’язаних безпосередньо з сутністю тієї позиції, до якої ці кандидати прагнуть. Наприклад, випускник юридичного факультету отримує направлення в прокуратуру тому, що він є родичем голови суду. Такі приклади заслуговують засудження, на них навішують такі негативні ярлики, як непотизм, корупція, дискримінація.

Соціальна роль. З кожним із статусів пов’язаний певний, особливий пласт

очікувань, нормативних настанов, правил, відповідної даному статусу поведінки, яка називається соціальною роллю. Відтак соціальна роль – це модель поведінки (набір цінностей і норм), яка пов’язана з певним соціальним статусом. Це поняття запроваджене в науку американськими соціологами Ральфом Лінтоном і Робертом Мертоном.

Кожна з соціальних ролей є ніби кружечком, яким чітко обведені окремі статуси. Американський соціолог Т. Парсонс пропонував для визначення нерозривної єдності статусу і ролі

 

124

використовувати термін «статус-роль», але така ідея не прижилася. Головна різниця мiж статусом i роллю полягає в тому, що людина статус має, а роль – виконує. Статус вказує на позицію індивіда в суспільстві, а роль – на спосіб поведінки, і виступає динамічним аспектом статусу. Наприклад, володіння статусом студента означає, що така людина буде відвідувати заняття, виконувати завдання і в цілому буде намагатися збагатити свою особистість у процесі навчання. Виконуючи ролі, людина безпосередньо включається у життєдіяльність різноманітних соціальних груп. З кожною роллю пов'язана щонайменше одна «взаємна роль» (лiкар – хворий пацієнт). Поняття взаємної ролi є важливим, тому що один із чинників, який поєднує людей у групи, – це мережі взаємних ролей.

Між статусом і роллю є проміжна ланка – соціальні очікування (експектації) – вимоги, закріплені системою соціальних норм, які висуваються до поведінки одного соціального суб'єкта іншим. Зразки поведінки дуже міцно поєднані з певними соціальними позиціями і ця обставина усталює процес формування очікувань стосовно належного „розігрування ролі”.

2. Конфігурації соціальних статусів і ролей У соціальній структурі («міжособистісному просторі»)

виступає багато статусів і ролей, які виявляються в різних конфігураціях і зв’язках між собою.

Перша ситуація – соціальне середовище – характеризує конфігурації однакових або схожих статусів і ролей, зайнятих різними людьми.

Друга ситуація – конфігурації різних статусів і ролей, зайнятих тими самими людьми, представлена в трьох формах – статусний набір, соціальне коло (рольовий набір) і послідовність статусів

Третя ситуація – соціальна організація – це інтегрований комплекс різних статусів і соціальних відносин, зайнятих різними людьми.

 

125

Соціальне середовище. Соціальне середовище – це конфігурація однакових або

схожих статусів і ролей, зайнятих різними людьми. Прикладами можуть бути групи спортсменів, лікарів, вчителів тощо. Французький соціолог Е. Дюркгайм вважав, що такі групи пов’язує особлива форма колективної інтеграції, яку він назвав «механічна солідарність». Основою такою солідарності є почуття схожості ролей (способів поведінки), комплектів переконань та ідеологій, інтересів (життєвих шансів певної групи), професійної діяльності, довіри (апріорна довіра до «своїх), лояльності («Ворон ворону око не виклює»), тощо. При цьому, для соціального середовища характерні інтенсивні контакти всередині нього. Підлітки частіше спілкуються з підлітками, пенсіонери з пенсіонерами.

Статусний набір. Статусний набір – це комплекс статусів, які одночасно

займає одна особа. Навколо одного суб’єкта зібрано багато статусів і виконуваних ним ролей. Наприклад, студент, син, приятель, громадський діяч i т.iн. За своє життя індивіди набувають і втрачають десятки так званих часткових статусів. При цьому, не всі статуси, які займає особа, рівнозначні. Деякі більш важливі, ніж інші. На визначення міри важливості статусів вказують критерії двох типів – культурні і суб’єктивні. Залежно від культурних/суспільних настанов найважливіший статус називають головним статусом, а інші – другорядними; а залежно від суб’єктивних чинників найважливіший статус називають центральним, а інші – периферійними.

Головний статус, який певна культура виділяє в якості найважливішого, справляє найбiльший вплив на взаємовiдносини людини iз соцiальним середовищем, i тому має найбiльше значення для встановлення соцiальної iдентичностi. У сучасному суспільстві культурний акцент робиться на пріоритеті роботи. Тому головним статусом здебільшого виступає професійний статус, оскільки рід занять може багато сказати про соціальне походження, освіту і прибутки. Про це свідчить навіть такий факт, що коли нова людина приєднується

 

126

до групи, то у відповідь на запитання „Хто він?” частіше бажають знати рід занять новачка, те, чим він заробляє на життя.

Визначення певного статусу як найважливішого залежить не лише від культурних настанов, але й від суб’єктивних рішень. У кожного – своя власна ієрархія переваг. Отже, така соціальна позиція, яку людина обирає для себе в якості найважливішої, з якою вона себе ідентифікує, незалежно від того, чи співпадає це з культурними пріоритетами суспільства, називається центральним статусом. Тут можуть бути задіяні такі суб’єктивні фактори, як серйозне захворювання (рак, СНІД), інвалідність, вікові параметри, належність до певної групи (футбольний фанат), тощо.

Статусний набір зобов’язує кожну особу до складної і багатоманітної поведінки, і має серйозні наслідки. Різні статуси і ролі особи можуть бути як узгодженими між собою, так і суперечити один одному. Отже, можуть виникнути ситуації конфлікту між різними статусами індивіда (статусний конфлікт, статусна неконсистентність) або конфлікту між ролями різних статусів індивіда (рольовий конфлікт).

Конфлікт між різними статусами індивіда може відбуватися в неузгодженості інших атрибутів, характерних для соціальних позицій. Для позначення ступеня узгодженості статусів особи Г. Ленскі (1954) запровадив терміни «статусна кристалізація» – узгодженість різних статусів індивіда і «статусна неконсистентність (несумiсність)» – суперечність різних статусів індивіда. Залежно від атрибутів соціальних позицій виділяють декілька форм статусної несумісності: конфлікт інтересів, дисонанс поглядів і конфлікт бажаних контактів. Прикладами конфлікту інтересів може бути держслужбовець, який одночасно є власником підприємства, якому надає економічні преференції; правоохоронець, який одночасно є членом злочинної банди; поліцейського, чий син є злочинцем. Прикладом дисонансу поглядів є вчений-атеїст, який не може відчувати себе комфортно в релігійній спільноті або багатий бізнесмен в якості члена ліворадикальної партії. Прикладами конфлікту бажаних контактів можуть бути ситуації, коли вчений

 

127

потрапляє в компанію бомжів, багатий аристократ закохується в повію.

Кожна соціальна позиція диктує через характерні для даної позиції ролі визначені права та обов’язки кожного, хто таку позицію займає. А оскільки кожний суб’єкт займає декілька позицій, може статися так, що якраз те, що вимагає одна позиція, важко або неможливо виконати у зв’язку з тим, що вимагає інша позиція. Відтак використання однієї позиції закриває шанси для використання іншої. Отже, рольовий (статусно-рольовий) конфлiкт – це конфлікт між ролями, які відповідають декільком статусам індивіда. Ми переживаємо рольовий конфлікт, коли намагаємося відповідати багатьом статусам, якими володіємо. Класичним прикладом такого рольового конфлікту є характерна для сучасного суспільства проблема досягнення рівноваги у виконанні людиною своїх професійних і сімейних обов’язків. Наприклад, Марія одночасно є лікарем, дружиною, матір’ю, українкою, православною, спортсменкою, депутатом. Дослідження підтверджують, що напруженість, яка витікає з цієї ситуації, є однією з причин розлучень і сімейних криз.

У випадках статусно-рольових конфліктів, як це показав ще З. Фройд, спрацьовують захисні психологічні механізми – людина знаходить аргументи на користь своєї поведінки, виправдовує себе, але нерідко під впливом почуття тривоги, провини, постійної психологічної напруги вона відмовляється виконувати певні ролі, зокрема, звільняється з роботи, розлучається, змінює коло спілкування. Найчастіше при статусно-рольовому конфлікті люди чим-небудь поступаються. Одна зі стратегій зведення рольового конфлікту до мінімуму полягає в тому, щоб виконувати ролі, пов’язані з одним статусом в певний час і в певному місці, а ролі іншого статусу, – в іншій обстановці. Прикладом цієї схеми є рішення „залишити проблеми на роботі” перед тим, як відправитися додому. А при статусній неконсистентності люди можуть або підтримати радикальні соціальні зміни, або намагатися кристалізувати свої статуси, змінюючи власну особисту ситуацію, зокрема через відмову від певних статусів.

 

128

Соціальне коло (рольовий набір). Соціальне коло – це комплекс типових «периметричних»

статусів, з якими пов’язаний певний статус особи. Наприклад, лікар в силу свого статусу пов’язаний не лише з іншими лікарями (соціальне середовище), але й пацієнтами, медсестрами, працівниками реєстратури, санітарами, дирекцією лікарні, постачальниками, працівниками страхових компаній, тощо. Університетський професор в силу свого статусу входить у спілкування зі студентами, аспірантами, деканами, ректором, фінансовою частиною, тощо. Можна сказати, що кожного суб’єкта, хто займає певний соціальний статус, оточує коло типових партнерів, або, іншими словами, кожен соціальний статус оточує коло соціальних статусів, пов’язаних з ним типовими для нього соціальними відносинами. Отже, кожний соціальний статус, який входить в дане коло, називають «периметричним статусом».

Важливим результатом існування соціальних кіл є існування взаємних очікувань партнерів, і ці очікування є складовою відповідної статусу соціальної ролі. Американський соціолог Р. Мертон запровадив для позначення цього явища термін «рольовий набір» – сегменти ролі, закріпленої за окремим статусом. Наприклад, людина, яка має статус викладача, по-різному поводить себе зі студентами (роль вчителя), іншими викладачами (роль колеги), друзями (роль товариша), батьками (роль сина), дітьми (роль батька), тощо. І дуже часто трапляється так, що очікування різних партнерів, які займають периметричні позиції, відрізняються або взагалі протилежні. У такому разі йдеться про рольове напруження – конфлікт між сегментами ролі певного статусу особи, тобто між очікуваннями, які походять від різних партнерів, членів соціального кола, що займають периметричні щодо даної позиції статуси. Наприклад, вiд бригадира очікується, що вiн буде мати хороші стосунки з робітниками бригади, але вiд нього також очікується, що вiн буде вимагати виконання роботи, що iнодi може викликати незадоволення робiтникiв. Чим краще

 

129

бригадир вiдповiдає одним очікуванням, тим гiрше може відповідати іншим.

Існують різні стратегії виходу з такої ситуації. Іноді можуть допомогти загальні культурні правила, за допомогою яких можна встановити певний порядок пріоритетів серед периметричних позицій. Інша стратегія має суб’єктивний характер. Кожен визначає для себе свою власну ієрархію «значимих інших» серед партнерів своєї позиції і намагається якнайкраще реалізувати той сегмент ролі, який цих обраних стосується.

Послідовність статусів. У повсякденному житті суб’єкт часто змінює свої статуси,

активізуючи одні і залишаючи в стороні інші. У таких випадках людина проявляться в різних іпостасях, кожен раз виявляючись іншою, а називається це явище послідовність статусів – набір статусів, які займаються почергово, і як правило, йдуть один за одним. Прикладом послідовності статусів у біографічному контексті буде: немовля, дитина, підліток, зріла людина, старий; а в професійному: учень, студент, робітник, пенсіонер (для характеристики такої послідовності використовується термін «кар’єра»).

Соціальна організація. Ще столiття тому майже все соцiальне життя вiдбувалося у

межах невеликих, здебільшого первинних, соцiальних груп – сiм'ї, сусiдської спільноти, сiльської громади. Нині у соцiальній структурі переважають великi вториннi групи, що впливають на життя людей із моменту їх народження. Такi групи у англомовнiй соцiологiї одержали назву „формальні організації”. Але українське слово „формальний” не має тих значень, що має англiйське слово „formal”. Наприклад, „formal”, за Вебстером, це, крiм iншого, ще „високоорганiзований”. Отже, для позначення спільнот, якi свiдомо створюються для досягнення певних цiлей, у соцiологiї використовуються терміни „формальна організація”, „цiльова органiзацiя” та „соціальна організація”.

 

130

Соціальна організація – це інтегрований комплекс різних статусів і соціальних відносин, зайнятих різними людьми; своєрідна соціальна спільнота, що виконує певні функції і має свою нормативну систему.

Наприклад, типові соціальні статуси в університеті – ректор, проректор, декан, завідувач кафедрою, професор, доцент, асистент, лаборант, аспірант, студент, включені в мережу своєрідних соціальних відносин і стосуються схожих справ, зокрема, викладання і дослідження. У результаті соціальних відносин між носіями цих статусів, які виконують певні функції, формується своєрідний цілісний організм, який називається соціальна організація. Особливості функціонування різних організацій залежать від відмінностей соціальних контекстів. Для сімейного контексту такою організацією буде сім’я; для професійного – фірма, підприємство, установа; для освітнього – школа, коледж, університет; для політичного – уряд, парламент; для медичного – лікарня, поліклініка; для рекреаційного – спортивний клуб, дискотека.

Сучасна людина значною мірою немовби «передана» різним організаціям, і її життя залежить від їх правильного функціонування. Соціальні органiзацiї iснують тисячі рокiв, ще з часiв стародавньої Месопотамії, Єгипту та Китаю, але тiльки у новiтнi часи їх поширення стало фактично повсюдним Зростання ролi цих організацій пов'язане з формуванням великих суспiльств, що охоплюють мільйони людей, та з вiдповiдним ускладненням подiлу працi, без якого неможливо задовольняти потреби соцiального життя великих суспiльств. Для того, щоб просто пiдтримувати життя значного за кiлькостю мiського населення, необхiдно не тiльки збiльшити виробництво їжі, але й ще забезпечити зберiгання її у вiдповiдних кiлькостях та транспортування на досить значнi вiдстанi. У великих мiстах для будь-кого ставало неможливим запроваджувати норми i стандарти групового життя, приймаючи до уваги тiльки членiв родини та сусiдiв. З ускладненням подiлу працi, а тому i її змiсту, освiта дiтей вже не могла вiдбуватися тiльки так званим „природним шляхом”. Отож, для задоволення цих та багатьох

 

131

iнших потреб люди створювали організації, призначенi для виконання певних завдань, для досягнення певних цiлей.

Типи соціальних організацій. Люди входять до формальних органiзацiй із рiзних причин.

Проаналiзувавши цi причини, Aмітаї Етціоні видiлив три типи соціальних органiзацiй:

1) Нормативні (добровiльнi) організації – це об'єднання, до яких люди можуть вiльно приєднуватися i вiльно їх залишати. Прикладами добровiльних органiзацiй є релiгiйнi i професiйнi об'єднання, полiтичнi партiї (у демократичних державах), рiзнi клуби за iнтересами, самодiяльнi колективи. Члени таких органiзацiй не отримують платнi за своє членство. Навпаки, вони часто самi сплачують за своє членство, тому що найчастiше у добровiльних органiзацiях люди об'єднуються для того, щоб заповнити свiй вiльний час, мати задоволення вiд спiлкування з однодумцями, щоб надати тим, хто цього потребує, ту чи iншу допомогу, надати тi чи iншi соцiальнi послуги. Коли добровiльнi органiзацiї досягають своїх цiлей, їх члени часто їх реорганiзують, знаходячи для них новi завдання, щоб виправдати їх дiяльнiсть. Для багатьох добровiльних органiзацiй суттєвою умовою є нездiйсненнiсть їх програм, тому що повне вирiшення проблем, якими вони займаються, усунуло б пiдстави для їх iснування.

2) Примусовi органiзацiї – це такi об'єднання, до яких людей примущують входити, навiть коли вони цього не бажають. Прикладом таких органiзацiй є обов'язкова школа, обов'язкова армiя, психiатрична клiнiка, в’язниця, рiзнi органiзацiї примусових робiт i т.iн.

3) Утилiтарнi органiзацiї – це об'єднання, до яких люди вступають з практичних причин. До таких органiзацiй належать, наприклад, пiдприємства, унiверситети, профспiлки, урядовi органiзацiї та iншi, якi люди створюють для задоволення життєвих потреб. Можна помiтити, що членство у таких органiзацiях не є анi повнiстю добровiльним, анi повнiстю примусовим. Наприклад, у нетоталiтарному суспiльствi людину не можуть примушувати найматися на роботу, але якщо людина

 

132

не має iнших джерел доходу, вона вимушена це робити, щоб забезпечити себе засобами iснування.

При цьому, кожна окрема взята організація може підпадати під усі вищеперераховані категорії. Наприклад, психіатрична лікарня є примусовою організацією для пацієнта, утилітарною – для психіатра, нормативною – для людини, яка добровільно допомагає лікарні у вільний час.

В останнi десятирiччя розвинуті суспільства все бiльше стають суспiльствами великих напiвавтономних i тiсно зв'язаних соціальних органiзацiй. I це стосується не лише системи державної адмiнiстрацiї – вiд мiсцевих мунiципальних органiзацiй аж до столичного уряду. До цих органiзацiй вiдносять також „великi” мiжнацiональнi корпорацiї; „великi” лiкарнi, де працюють тисячi лiкарiв; „великi” профспiлки; „великi” сiльскогосподарськi органiзацiї; „великі” університети тощо. Навiть організована злочинність досягла таких розмiрiв i такої розгалуженості, що потребує адміністративного персоналу. Взагалi, сучасне суспільство виглядає як об'єднання соціальних органiзацiй, що з'являються, зникають, змiнюються, з'єднуються i вступають у незлiченнi взаємовідносини одна з одною.

Бюрократія як модель соціальної організації. Поряд з колосальним збільшенням кількості і формуванням

різноманітних організацій у процесі соціального розвитку соціологи відмічають іншу тенденцію. М. Вебер говорив, що організації стають все раціональнішими, підпорядковуючи свою діяльність формальній раціональності – досягненню найбільших результатів із найменшими затратами. У сучасному суспільстві, в якому формальна раціональність стає домінуючим мотивом всього соціального життя, соціальні організації отримують новий вигляд, який М. Вебер назвав бюрократією. Зокрема, він конструює «ідеальний тип» бюрократичної організації – чисту модель, яка в дійсності в такому вигляді ніде в світі не існує. Цей «ідеальний тип» вирізняють сім особливостей:

1) Особливі соціальні статуси (посади, чини), які існують в

 

133

бюрократичній організації, мають багаторівневу ієрархічну структуру. Зазвичай її називають бюрократичною драбиною.

2) Має місце спеціалізація та розподіл функцій. 3) Абсолютна деперсоналізація відносин між працівниками, а

також між працівниками та клієнтами. 4) Вимога, згідно якої підбір на посади відбувався на основі

універсальних, а не партикулярних критеріїв. Відтак, до уваги мають прийматися лише талант, здібності, уміння, професійні знання, необхідні для виконання службових функцій.

5) Регулярні, встановлені керівництвом, критерії і процедури просування по службі, позбавленні від будь-якої сваволі.

6) Вимога, щоб чиновники отримували встановлену винагороду, пов’язану лише з типом тієї служби, і тієї посади, яку вони займають.

7) Письмова форма будь-яких дій, у тому числі рішень, що приймаються.

Відхилення від цих вимог формують той реальний тип бюрократії, який зустрічається повсюдно і який викликає негативні асоціації із самим цим терміном. Адже кожна з семи вищеназваних особливостей може стати сферою зловживань і відхилень від норми. Але навіть тоді, коли бюрократія діє згідно з принципами, закладеними в її основу, її дії можуть призвести до дисфункціональних наслідків. Такий критичний підхід з’являється в багатьох дослідників тоталітарних систем. Зокрема, Зігмунт Бауман стверджував, що знищення євреїв нацистським режимом стало можливим тоді, коли доведена до досконалості бюрократична машина стала трактувати знищення людей абсолютно безособово, як чисто технічне завдання, єдиними важливими критеріями якого були ефективність і швидкість реалізації.

Транснаціональні корпорації як найбільші соціальні організації

сучасності. Прикладами найбільших в світі соціальних організацій і одночасно

ядром сучасної економіки є транснаціональні корпорації, які виробляють і поширюють продукцію в багатьох країнах. Найбільші з них базуються в США, Японії та Західній Європі. У США на 2000 р. налічувалося 24 млн. компаній і підприємств, і 5 млн. із них –

 

134

корпорації. Близько половини американських корпорацій – невеликі, їх активи не перевищують $100 тис. Але домінують якраз найбільші компанії. У 1997 р. 549 корпорацій мали активи, що перевищують $1 млрд., що в сукупності складало ¾ всіх корпоративних авуарів і прибутку. Найбільшою американською корпорацією є автомобілебудувальна General Motors, активи якої дорівнюють $303 млрд., а обсяг продаж дорівнює половині доходу від податків, отриманих із половини штатів.

Корпорації взаємодіють між собою, володіють акціями одна одної. Наслідками цієї взаємодії є корпоративні альянси, розміри яких вражають уяву. Так, General Motors (США) володіє корпораціями Opel (Німеччина), Vauxhall (Велика Британія), половиною Saab (Швеція), а її партнерами є японські корпорації Suzuki, Isuzu і Toyota. Корпорації Ford (США) належать Jaguar Aston Martin (Велика Британія) і доля корпорацій Mazda (Японія), Kia (Південна Корея) і Volvo (Швеція). Корпорації пов’язані між собою і за допомогою єдиного директорату. Так, через членів свого правління General Motors пов’язана з 700 інших компаній. Все це в кінцевому рахунку приводить до концентрації влади і багатства. Влада корпорацій нині настільки велика, а конкуренція між ними так обмежена, що державне регулювання є єдиним способом захисту інтересів суспільства. Втім уряди іноді за допомогою багатоміліардних програм допомагають корпораціям подолати економічні труднощі.

Попри те, що корпорації базуються у багатих країнах, їх діяльність спрямована на бідні, оскільки там зосереджена найбільша частина населення і трудових ресурсів планети. Населення бідних країн виступає в ролі ринку збуту товарів і послуг, а праця там значно дешевша: мексиканський робітник за два тижні заробляє стільки, скільки німецький – за день. Тому багато корпорацій переміщують свої промислові потужності у бідні країни.

Для соціальних організацій найбільш характерні формальні або вторинні соціальні відносини, і меншою мірою – неформальні, первинні, особисті відносини. В ідеальній моделі бюрократичної організації неформальні відносини недопустимі, оскільки це суперечить принципу деперсоналізації. Внаслідок цього можуть з’явитися такі порушення, як непотизм, клановість. Накладення неформальних відносин на формальну організацію може призвести до патологічним наслідків у в’язницях, армії («дідівщина»). Але в деяких випадках формування неформальної організації у рамках формальної структури може сприяти більш успішному функціонуванню, а також підйому рівня того задоволення, яке відчувають її учасники. Це було

 

135

помічено в 1930-і рр. у ході досліджень, які проводив Елтон Мейо в робочих колективах на заводі телефоних комунікаторів біля Чикаго. Виявилось, що ті бригади, члени яких були особисто знайомі, пов’язані відносинами кохання, дружби, зустрічаються після роботи, працюють значно продуктивніше й успішніше, ніж ті колективи, члени яких залишаються анонімними, невідомими один одному і виконують свої виробничі завдання «кожний за себе».

3. Форми людської активності: від поведінки до

соціальних відносин Суспільство – це активність, діяльність людей. Воно існує до

тих пір, поки люди здійснюють по відношенню один до одного чи до самих себе певні дії. Не існує суспільства без діючих людей. Автором такого підходу вважають М. Вебера, який стверджував, що предметом соціології є людські дії, які формують той кінцевий матеріал, з якого виникають різні структури, організації, інститути, а невіддільним від дій елементом стають їх значення. Аналіз людських дій має привести до їх розуміння, яке досягається через інтерпретацію властивих їм значень, мотивованих (які визначаються діючими суб’єктами) або культурних (які визначаються групами, в яких діють суб’єкти). Тому соціологію М. Вебера називають «теорією дії», «гуманістичною», «розуміючою».

П. Штомпка для опису форм людської активності використовує ряд термінів, зокрема, поведінка, дія, соціальна діяльність, соціальна дія, соціальний контакт, взаємодія (інтеракція), мережа взаємодій, повторювана взаємодія, регулярна взаємодія, регульована взаємодія, соціальні відносини (зв’язки), тощо. Цей набір понять має свою логіку – кожна наступна категорія дещо багатше попередньої, відрізняється від неї якою-небудь новою, додатковою визначальною рисою. Для поведінки такою є фізичний рух, для дії – значення, для соціальної діяльності – спрямованість на інших, для соціальної дії – орієнтація на реакцію інших, для соціального контакту – взаємні спорадичні реакції, для взаємодії – послідовність взаємних реакцій, для мережі взаємодій – взаємодія між декількома суб’єктами, для повторюваної взаємодії – випадкові епізоди взаємодії, для регулярної взаємодії – ритмічні епізоди

 

136

взаємодії, для регулюючої взаємодії – нормативно позначений процес, для соціальних відносин – схема взаємодій між позиціями (ролями). Для соціологів найважливішими для аналізу є такі поняття, як «соціальна дія», «взаємодія» і «соціальні відносини».

Соціальна дія. М. Вебер виділяє такий вид людської активності, як

соціальна дія – це дія, орієнтована на активну чи потенційну реакцію на неї інших людей. В діях такого типу значно більшою мірою, ніж у соціальній діяльності, проявляється другий суб’єкт, не лише як адресат, на якого спрямована дія, а як партнер, який реагує на цю дію. Новим додатковим елементом тут буде орієнтація на очікувану реакцію адресата і готовність до модифікації власних дій залежно від характеру цієї реакції. Отже, те, як ми себе поведемо, залежить від значення – психологічного чи культурного, яке ми приписуємо дії, як своїй власній, так і очікуваній нами з боку партнера.

За визначенням Дж. Г. Міда, ключовим моментом успішної соціальної дії є адекватне «подання собі іншого», ідентифікація партнера, до якого звернена наша дія і який має виконати наші очікування. Для цього іноді використовують зовнішні явні ознаки, якими можуть бути певні елементи або форма одягу. В певних ієрархічних структурах, наприклад в армії, правильне розпізнавання статусу партнера особливо важливе. Відтак, система погонів, зірочок, нашивок на мундирах. Крім цього, існують багато інших сигналів, за якими можна розпізнати наміри інших людей, наприклад, посмішка, зоровий контакт тощо.

Згідно типології М. Вебера соціальні дії поділяють не декілька типів.

Перший тип – цілераціональні (інструментальні) дії. Раціональність в простішому значенні означає розрахунок. Відтак мова йде про такі дії, яким передує певна спроба уявити можливі наслідки і попередньо розрахувати оптимальні дії. Іншими словами, це розрахунок досягнень і затрат. Наочним прикладом раціональних дій є економічні акції: покупки,

 

137

продажі тощо. Протилежністю цьому є дії імпульсивні, спонтанні, необдумані.

Другий тип – ціннісно-раціональні дії. Мається на увазі така ситуація, коли ми кажемо «ціль виправдовує засоби». Мова йде про такі дії людей, для яких поставлена ціль суб’єктивна ціль являє собою таку цінність, що вони готові йти на великі жертви. Цю категорію раціональності можуть ілюструвати приклади героїв, які готові віддати статки, свободу й життя за справу, яку вони вважають найважливішою.

Третій тип дій – це традиційні дії. Тут ми діємо певним чином лише тому, що так щось робилося завжди, або тому, що так поводяться всі в нашому колі. Ми наслідуємо багато автоматичних дій, які здійснювалися здавна й отримали повсюдне поширення. Традиційні дії звільняють нас від необхідності кожного разу приймати рішення, робити вибір, розраховувати. Найбільша кількість традиційних дій здійснюється в релігійному та сімейному контексті.

Четвертий тип являють собою афективні (емоційні) дії. Вони здійснюються внаслідок того, що ми відчуваємо сильну потребу висловити таким чином певний душевний стан – радість, гнів, страх і т.ін. Найбільш адекватна реакція на афективні дії партнера – емпатія – спроба ввійти в його положення, зрозуміти його стан, вникнути в його почуття (хоча достатньо важко вимагати цього від Дездемони в той момент, коли її душили). Зауважимо, що іноді люди імітують афективні дії з метою вплинути на партнера. Тоді вони стають спеціально спланованою маніпуляцією і їх можна віднести до цілераціональних дій. Наприклад, жебрак плаче, щоб спонукати співчуття і заробити гроші.

М. Вебер вказував, що в сучасному суспільстві відбувається «розчаклування світу» – зменшення ролі традиційних та афективних дій за рахунок збільшення раціональних дій, заснованих на розрахунку.

Взаємодія (інтеракція). Соціальний контакт, внаслідок своєї короткочасності, має

незначні наслідки. Але може статися так, що він утворює тільки

 

138

перший раунд, відкриваючи більш тривалішу перспективу взаємно орієнтованих дій. При цьому одна людина діє, орієнтуючись на другу; потім ця друга діє, орієнтуючись на першу; а потім знову перша, орієнтуючись на другу і так далі. Також вони почергово змінюють, модифікують свої дії, підлаштовуючи їх до того, що робить партнер. Така динамічна послідовність взаємно обернених один на одного дій, обмежених одним епізодом, у соціології називається взаємодія (інтеракція). Модель взаємодії має декілька складових: єдність діючих осіб (ті самі партнери), єдність дії (весь час мова йде про ту саму справу), єдність місця (партнери знаходяться в одному просторі), єдність часу (акція продовжується безперервно). Але застосування сучасних засобів комунікації дозволяє більш вільно трактувати обов’язкові умови єдності місця і часу при взаємодії. Партнери можуть вступати у взаємодію здалека (наприклад, по телефону, Інтернету), а також можуть реагувати із запізненням (наприклад, при обміні листами).

Залежно від змісту самої акції взаємодії між її партнерами формується характерна дистанція, яка може бути більшою чи меншою. Едвард Холл зробив навіть точні розрахунки, визначивши чотири типи дистанції взаємодії. Перша, інтимна дистанція, яка існує при взаємодії між батьками і дітьми, між коханцями, – за його підрахунками коливається від 30 до 45 см. Друга, особиста дистанція, наприклад між друзями, знайомими, – від 45 см до 1,2 м. Третя, соціальна дистанція, наприклад, між директором і співробітником, – від 1,2 до 3,6 м. Четверта, публічна дистанція, характерна для оратора на трибуні, священика на амвоні, актора на сцені, – понад 3,6 м. Крім цього, дистанція між партнерами залежить не лише від змісту і характеру взаємодії, але й від певних культурних традицій та звичаїв. У різних суспільствах ми зустрічаємо різні неписані правила щодо цього.

Також значення при взаємодії має не тільки дистанція, але й просторові рамки, характер, форма оточення. Іноді такі рамки спрощують, а іноді, навпаки, ускладнюють контакт. Наприклад, в англійському пабі відвідувачі сидять на високих стільцях за загальною стійкою, яка тягнеться вздовж бару, і це сприяє тому,

 

139

що між незнайомими людьми зав’язуються розмови. І навпаки, в’язнів іноді розміщують в окремі камери, щоб вони не контактували. Отже, дистанція взаємодії – це очікувана відстань між партнерами в процесі взаємодії, яка залежить від їх соціальних ролей, ситуаційного контексту, а також культури, представниками якої вони є.

До цього ми вели мову про взаємодію між двома суб’єктами. Таку основну форму інтеракції Г. Зімель визначив як «діаду». Але взаємодії можуть ускладнюватися, включаючи більше партнерів. Тоді виникають якісно нові «соціальні форми». У нових умовах стає можливою коаліція, яка об’єднує двох партнерів проти третього: це може знати відображення в суперечці, дискусії, конкуренції, боротьбі. Можливою також стає стратегія «Розділяй і володарюй», тобто спроба посварити партнерів і завдяки цьому мати переваги проти кожного з них окремо. Можливо, нарешті, й прийняття колективного рішення за допомогою голосування, виявлення більшості.

Соціальні відносини (зв’язки). Соціальні відносини (зв’язки) – це абстрактне

взаємовідношення соціальних статусів, яке реалізується у множині взаємодій, які полягають у виконанні взаємно орієнтованих, нормативно приписаних соціальних ролей. Це взаємодії, які відбуваються між тими самими партнерами та носять не лише повторюваний або регулярний, але й регульований характер. І якщо соціальні взаємодії являють собою відносини між суб’єктами, то соціальні відносини – це відносини між соціальними позиціями, і пов’язаними з ними ролями. Прикладів соціальних відносин у різних контекстах можна навести безліч: професор – студенти, начальник – співробітник, батько – дитина, чоловік – дружина, покупець – продавець, лікар – пацієнт, друг – друг і т.ін.

Для класифікації розмаїття соціальних відносин використовують декілька критеріїв.

1) Перший критерій – мета соціальних відносин. Відтак типи: інструментальні та самоцінні (автотелічні). Мета інструментальних відносин – отримання певної вигоди, благ;

 

140

при цьому сама участь у них не являє для партнерів якоїсь цінності. Прикладами таких відносин найчастіше можуть бути економічні акції, взаємодії господарських партнерів, акти купівлі-продажу, оренди, прийняття на роботу. Мета самоцінних відносин – сама участь у них і те задоволення, яке партнери від цього отримують від самих відносин. Кохання, дружба, розваги, знайомство, гра – приклади таких відносин. На думку багатьох дослідників самоцінні відносини закладені в контекст людських потреб. Зокрема, Г. Зімель вживав термін «соціація», який означає потребу в товаристві. Іноді трапляються випадки імітації самоцінних відносин з метою отримання певної вигоди. Також бувають змішанні випадки, при яких може діяти і одна, і друга мотивація. Наприклад, викладач може працювати в університеті заради заробітку, але може при цьому отримувати задоволення і можливість творчої реалізації. Чи вечеря з друзями може бути використана не лише для отримання задоволення, а для отримання потрібної інформації та встановлення потрібних контактів.

2) Другий критерії – нормативне регулювання, а типи відносин – формальні та неформальні. Формальні відносини зобов’язують до дотримання певної форми. Наприклад, суддя має дотримуватися в ході слухання справи суворої процедури, в якій передбачені певні слова, вирази, жести, тощо. Неформальні відносини протікають значною мірою спонтанно. Прикладами таких відносин можуть бути батьківська влада, університетська лекція.

3) Третій критерій – сфера взаємодій, які входять в рамки соціальних відносин. Отже, типи соціальних відносин – дифузні й специфічні. Відносини, які включають значний об’єм взаємодій, багато різних тем і предметів, навколо яких ці взаємодії здійснюються, називаються дифузними; а відносини, обмежені одним предметом – специфічними. Прикладами відносини першого типу можуть бути відносини між чоловіком і дружиною, між друзями; а прикладами другого типу – відносини між лікарем і пацієнтом, продавцем і покупцем.

4) Четвертий критерій – часова тривалість і міцність, продукує поділ соціальних відносин на постійні і тимчасові.

 

141

Прикладом перших можуть бути подружні відносини, а других – відносини студентів протягом навчання.

5) П’ятий критерій – співвідношення соціальних позицій, а типи – егалітарні (рівні) та неегалітарні (нерівні) відносини. Мова йде про ситуаційне положення, в якому знаходяться по відношенню один до одного партнери, займаючи певне місце за соціальними показниками. Іншими словами, чи рівні їхні статусні положення. Прикладами першого типу можуть служити відносини між друзями, колегами по роботі; а другого – між начальником і підлеглими, офіцером і солдатами. Особливу категорію серед не егалітарних відносин складають зв’язки людей з представниками професій, які володіють специфічними можливостями і засобами експертизи, наприклад, з лікарями, адвокатами, економічними аналітиками, автослюсарями тощо. Р. Мертон називав їх представниками професій, які «несуть допомогу».

6) Шостий критерій – схожість чи відмінність соціально-значущих рис. Відтак виділяють типи відносин – гомогенні та гетерогенні. Маються на увазі такі ознаки партнерів, як стать, національність, тобто такі, які не є ієрархічними. Прикладом першого типу служать відносини всередині певного етносу, а прикладом других – відносини між представниками різних статей.

7) Сьомий критерій – роль і ступінь вираження емоційних складових, а типи відносин – інтимні та офіційні. Приклади першого типу: кохання, дружба, батьківські відносини; приклади другого типу: професійні відносини.

4. Види колективної активності людей До цього вся наша увага була зосереджена на індивідах, ми

розглядали суспільство в перспективі окремо взятої людини. Але люди не діють лише поодинці. Часто вони роблять свої дії спільно, колективно. Тому наступний крок в напрямку повнішого осягнення складної картини соціального життя полягає в аналізі ситуації, коли люди звертаються до різних форм спільної, колективної активності. Виділяють три види колективної активності: 1) масові дії, 2) колективна поведінка

 

142

та 3) колективні дії. Головний критерій, який вирізняє ці види – це ступінь дійсної, реальної спільності, єдності дії.

Масові дії. У випадку масових дій люди діють окремо, незалежно один

від одного, без особистих контактів, самі по собі, кожний керується при цьому якимись своїми індивідуальними мотивами, думками і намірами, але при цьому їх дії схожі. Єдина відмінність між масовими та індивідуальними діями полягає в тому, що стосується їх кількості і синхронності. Коли багато людей приблизно в той самий час роблять схожі дії, з’являються комплексні наслідки цих дій, які набувають значення, тобто є важливими для всього суспільства. При цьому наслідки масових дій неможливо ні спеціально задумати, ні передбачити. Наприклад, коли я приймаю рішення відкрити свою фірму і скласти в цю справу свої гроші, я просто хочу заробити, підняти свій матеріальний рівень, досягнути особистого успіху. Але коли так роблять багато інших, тоді сумарним ефектом цих дій може стати економічне зростання, хоча жоден із підприємців не ставив конкретно такої мети. Німецький соціолог М. Вебер стверджував, що така складна макросистема, як капіталізм, виникла тоді, коли величезна кількість людей, пройнятих «духом капіталізму» або керуючись мотивацією, яка походить із релігійної доктрини протестантизму, почала підприємницьку діяльність, організовуючи підприємства, вкладаючи в них гроші, накопичуючи засоби, розвиваючи виробництво. Іншими прикладами масових дій є здійснення покупок, голосування на виборах, народження дітей, запровадження в мову нових слів, тощо. Отже, масові дії – це така ситуація, коли багато людей приблизно в той самий час, але окремо і в особистих цілях роблять схожі дії, які приносять непередбачені об’єктивні наслідки, що набувають значення для всього суспільства.

Колективна поведінка. У випадку колективної поведінки додаються додаткові

характеристики, а саме, діючі люди опиняються в одному

 

143

просторі і відчувають вплив тієї самої ситуації. Вони все ще діють поодинці, кожний сам по собі, але в просторовій близькості і в однаковій ситуації, в однакових умовах; вони діють скоріше паралельно, ніж спільно. Класичним прикладом колективної поведінки може служити поведінка натовпу – маса людей, які не знають один одного, нічим особливим один з одним не пов’язані, але знаходяться в безпосередньому просторовому контакті, мають однаковий привід (ситуацію), в силу якого вони опинилися разом та спонтанно реагують на події, наслідуючи один одного. Часто приводи можуть бути чисто емоційними: гнів, образа, радість, ейфорія.

Ще в ХІХ ст. соціальні психологи Густав Ле Бон і Габріель Тард звертали увагу, що відбувається, коли велика кількість людей збирається разом в одному просторі. По-перше, натовп сам по собі підсилює емоції і дає їм вільний вихід. По-друге, люди відмовляються від прийнятих норм моралі і звичаїв, піддаються жорстокості. По-третє, вони легко піддаються навіюванню і тиску з боку демагогів. По-четверте, вони повторюють дії інших, що призводить до уніфікації їх дії. Іноді ми говоримо про «стадну поведінку» або «соціальну заразливість» дій у натовпі.

Відмінний характер має інший приклад колективної поведінки – аудиторія, глядачі, коли мова йде про дії людей, які зібралися разом, щоб подивитися театральну виставу, кінофільм, послухати концерт, подивитися футбольний матч. У такій ситуації ми автономні по відношенню до сусідів, а вони – щодо нас.

Третій вид колективної поведінки – це публіка. Тут важливі не лише схожість дій і ситуації, але й обізнаність кожного учасника дії про те, що багато інших діють так само. При цьому, у багатьох випадках може не вистачати просторової близькості (публіка телепередач), а іноді може не бути синхронності (публіка прихильників книги, музики, живопису), але завжди є зосередження уваги на одній ситуації. Отже, колективна поведінка – це така ситуація, в якій багато людей діють поодинці, кожний сам по собі, але в просторовій близькості з іншими, в тих самих умовах і обставинах, що призводить до модифікації поведінки кожного з цих людей.

 

144

Колективні дії. Колективні дії з’являються лише тоді, коли люди розуміють,

що досягнути поставлених цілей неможливо, діючи поодинці, що це можливо лише тоді, коли вони будуть діяти разом з іншими, за участю інших, за допомогою інших. Відтак для реалізації колективних дій необхідні раціональність, стратегічне мислення й планування дій. Отже, колективні дії – це така ситуація, коли люди дійсно діють спільно, вони пов’язані один з одним, їх дії скоординовані і спрямовані на досягнення загальних цілей.

Серед всього розмаїття колективних дій соціологи найбільшу увагу приділяють такому їх різновиду, як соціальні рухи – колективні дії, спрямовані на те, щоб викликати зміни в суспільстві або, навпаки, перешкодити їм. Їх вирізняють дві характерні особливості. По-перше, вони спрямовані на особливу ціль – здійснення певного виду соціальних змін. По-друге, вони розвиваються в рамках неформальних систем, тобто таких, які не мають інституціоналізованого і формалізованого характеру. У даному випадку вони є чимось середнім між колективною поведінкою (наприклад, у натовпі) і професіональною діяльністю (наприклад, в установі). У світі існує дуже багато соціальних рухів: рухи за заборону і за дозвіл абортів, екологічні рухи, рухи за права людини, феміністські рухи, різноманітні політичні, релігійні, націоналістичні, антиглобалістські, революційні рухи.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА КОНТРОЛЮ

ЗАСВОЄННЯ ЗНАНЬ Розкрийте сутність поняття «соціальний статус» та його різновиди. Визначте поняття «соціальна роль» і «соціальні експектації». Розкрийте сутність таких конфігурацій соціальних статусів і ролей,

як «соціальне середовище», «статусний набір», «соціальне коло» (рольовий набір) і «послідовність статусів».

Охарактеризуйте ситуації конфлікту між різними статусами індивіда або між ролями різних статусів індивіда.

Визначте сутність та різновиди соціальних організацій.

 

145

Розкрийте зміст поняття М. Вебера «ідеальний тип» на прикладі аналізу бюрократії.

Охарактеризуйте різновиди соціальної дії за теорією М. Вебера. Охарактеризуйте взаємодію (інтеракцію) як форму людської

активності та типи дистанції взаємодії. Визначте поняття «соціальні відносини» та критерії їх класифікації. Зробіть порівняльний аналіз видів колективної активності людей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна: Суименко Е.И., Ефременко Т.О. Homo economicus современной

Украины. Поведенческий аспект. – К.: Институт социологии НАН Украины, 2003. – 214 с.

Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С.С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

Додаткова: Матусевич В. Неконсистентний і маргінальний – два визначення

одного статусу // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2009. – № 2. – С. 104–112.

Панина Н.В. Социальный статус и стиль жизни личности / Избранные труды по социологии: В трех томах. – Том І. Вопросы теории, методологии, технологии социологического исследования и профессиональной этики / Сост., ред., вступ. статья Е.И.Головахи. – К.: Факт, 2008. – С. 13–29.

Попова І. Ще один універсальний закон бюрократії (Хабарництво як побічний продукт взаємодії влади і громадян) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 2. – С. 36–52.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Складіть список відомих Вам статусів – релігійних, професійних, демографічних, вікових, етнічних та ін.

Який статус найчастіше виділяють як головний? І чому? Підготуйте у письмовому вигляді сценарій рольової гри

(наприклад, «На прийомі у лікаря», «Проїзд у громадському транспорті») за наступною схемою:

1) характеристика осіб; 2) їх прогнозована поведінка у кожній дії; 3) аналіз мотивацій дійових осіб.

 

146

Деякі статуси є настільки яскравими, що перетворюються в головні незалежно від набору статусів певного індивіда. До них відносяться статуси колишнього засудженого, чемпіона світу. Визначте ще декілька подібних прикладів.

Опишіть повний набір статусів у себе, своїх батьків і в 2-3 знайомих. Порівняєте їх між собою й з'ясуєте, який список вийшов довшим?

Як інвалідність може бути домінуючим статусом? Які припущення властиво робити людям щодо розумових здібностей осіб, визнаних інвалідами через фізичні проблеми, наприклад, з церебральним паралічем? Які припущення робляться щодо сексуальності індивіда?

Тема есе: Статусний портрет людини: сукупність усіх статусів та його динаміка.

Тема есе: Моє бачення статусних символів і статусного іміджу. Тема есе: Рольова напруга та статусно-рольовий конфлікт у

повсякденному житті.

ТЕСТИ 1. Суперечність статусних характеристик індивіда – це… а) статусна кристалізація б) статусна неконсистентність в) статусний портрет суспільства г) статусний конфлікт 2. Поведінка носія певного соціального статусу, яка відповідає

певним соціальним очікуванням – це а) статусно-рольовий набір індивіда б) статусна сумісність в) соціальна роль г) соціальна ідентичність 3. Сукупність усіх статусів, які займає одна людина,

називається статусним набором. А) Так Б) Ні 4. Головним називається статус, з яким людина сама себе

ідентифікує. А) Так Б) Ні 5. Приписаним називається статус, в якому людина народжена

і який пізніше обов'язково визнаний таким суспільством або групою.

А) Так Б) Ні

 

147

6. Незадоволеність, пов'язана з розривом мiж тим, що людина має і тим, що, як людина вважає, вона повинна була б мати, називається…

а) відносна депривація б) фрустрація в) аномія г) статусно-рольовий конфлікт 7. Яка з перерахованих нижче позицій є найкращим прикладом

приписаного статусу? А) дантист Б) наречений В) батько Г) жінка 8. Соціальні відносини – це відносини між… А) окремими людьми Б) соціальними статусами В) соціальними групами Г) соціальними організаціями 9. Основна риса соціальної взаємодії – це: а) взаємність б) повторюваність в) конфліктність г) тривалість 10. На думку М.Вебера, будь яка соціальна дія – це дія… а) орієнтована на свою сім’ю б) орієнтована на себе в) орієнтована на звичаї, традиції г) орієнтована на іншого

 

148

ТЕМА 6. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ ТА МОБІЛЬНІСТЬ

План: 1. Соціальна стратифікація та критерії її вимірювання 2. Соціальні класи та сучасні класові схеми 3. Соціальна мобільність: види, канали та фактори 4. Маргінальність як побічний продукт соціальної

мобільності Ключові терміни: соціальна стратифікація, меритократія,

соціальний клас, престиж, влада, децильний коефіцієнт, статусні символи, стиль життя, соціальна мобільність, структурна соціальна мобільність, внутрішньопоколінна мобільність, міжпоколінна мобільність, міграція, маргінал.

1. Соціальна стратифікація та критерії її вимірювання Сутність соціальної стратифікації. Однією з найважливіших галузей соціології є соціальна

нерівність (розшарування, стратифікація). Тому перше питання нашого розгляду стосується відповіді на питання, що таке «соціальна нерівність»? Люди бувають високого і низького росту, худі і товсті, старі і молоді, розумні і дурні. І той факт, що конкретні люди не рівні іншим, – банальний факт, очевидна істина. Але коли ми говоримо про соціальну нерівність, ми розуміємо дещо інше. Соціальна нерівність має соціальні, а не індивідуальні ознаки й особливості. І найважливішими з них є характер груп, до яких належить людина, і характер позицій, які вона займає. Отже, соціальна нерівність визначається не за фізичними (індивідуальними) ознаками людей, а на основі їх належності до різних груп, і на основі того, що вони займають різні соціальні статуси.

При цьому мова йде не просто про різні статуси і різні групи як такі, а про такі статуси і групи, які пов’язані з нерівним доступом (або шансами доступу) до певних поцінованих у суспільстві благ. Всі блага мають ієрархічний характер, тобто шкалу градацій. Відтак існують ієрархії багатства (від міліардерів до бездомних), влади (від імператорів до рабів),

 

149

престижу (від ідолів до нікчем), освіти (від вчених до неписьменних), здоров’я (від олімпійських чемпіонів до інвалідів). Кожна людина займає своє місце на шкалах різних благ. Як наслідок, на кожному рівні ієрархії утворюються певні статистичні категорії (соціальні спільноти) – верстви або страти.

Соціальна верства – це згуртована спільнота, яка комплектується з людей, які мають приблизно однакове положення в ієрархіях благ (системах соціальної стратифікації).

Соцiальна стратифiкацiя – це поділ людей на соціальні верстви або структурована нерiвнiсть певних соціальних спільнот, якi через свій статус у соцiальнiй iєрархiї мають рiзний доступ до благ.

Етимологічно слово „стратифікація” походить від двох слів: лат. „stratum” – „пласт, прошарок землі”, та італ. „facere” – „робити”. Соцiологи запозичили термiн „стратифiкацiя” вiд геологiв, але класiфiкувати людей за стратами набагато важче, нiж геологiчнi породи. Звичайно геологи вiдносно легко визначають, де закiнчується один шар породи i починається iнший. Соцiальнi ж страти часто змiшанi одна з одною, так що їх межі нечiткi i неяснi.

У відповідності до пануючої у суспільстві системи цінностей, суспільна свідомість порівнює окремі соціальні групи, належних до них людей за статусами та вибудовує їх ієрархію. Одні мають більше доступу до благ і ресурсів, і є привілейованими – багатими, владними, престижними, освіченими, а інші – мають обмежений доступ до благ, з відповідними наслідками. Відтак, привілеї породжують привілеї, а життя відтворює структуру нерівності в кожному наступному поколінні. Внаслідок стратифікації різні люди і групи людей мають різний доступ до благ або, за термінологією М. Вебера, різні життєві шанси. Отже, люди можуть жити в одному суспільстві, але в зовсім різних світах, які залежать від їх соціального становища.

Прикладом важливості цієї тематики є історія трагедії океанського лайнера „Титанік”, який 10 квітня 1912 р. відправився з Англії у своє перше плавання через Північну Атлантику до Нью-Йорка. Він перевозив 2300 людей. Через два

 

150

дні плавання корабель зіштовхнувся з айсбергом і потонув, забравши з собою життя 1600 людей. Якщо подивитися на цей нещасний випадок в ракурсі соціології, то можна відмітити, що деякі категорії пасажирів мали набагато більше шансів вижити за інші. Правила того часу вказували, що у рятувальні шлюпки садили спочатку жінок і дітей, тому 80% жертв виявилися чоловіками. Відіграла свою роль і класова ознака. Серед пасажирів першого класу врятувалося понад 60% пасажирів, оскільки вони знаходилися на верхніх палубах. Водночас серед пасажирів другого класу врятувалося лише 36%, а третього – 24%. Отже, на борту „Титаніка” клас означав набагато більше, ніж якість каюти. Це було питання життя і смерті. Доля тих людей, які знаходилися на борту „Титаніка” – драматична ілюстрація того, наскільки соціальна нерівність впливає на існування людей, а іноді і на саме життя.

Положення, які займають люди всередині суспільства, їх доступ до благ впливають на всі аспекти їхнього життя, від народження до смерті – від освіти, роботи і здоров’я до цінностей, переконань і поведінки. Такі речі, як нестача грошей, відсутність роботи, низький рівень освіти, погані житлові умови, слабке здоров’я, погане харчування та інші, безпосередньо впливають на „свободу вибору” індивіда. Соціальна нерівність впливає й на світ відносин між людьми. Зокрема, Карен Вокер (1995) виявила, що дружба представників нижчого класу звичайно скріплена матеріальною допомогою, а дружні відносини людей середнього класу обумовлені спільними інтересами та спільним проведенням вільного часу. Також зауважимо, що проблема нерівності і несправедливості була тою темою, навколо якої формувалась основа для масових бунтів, соціальних рухів і революцій.

Водночас Курт Воннегут застерігає, що рівність, приваблива сама по собі, може бути небезпечною. Свою розповідь «Гаррісон Бержерон» (1961), яка являє собою уявний звіт про майбутнє США, коли соціальна нерівність зникне, він розпочинає такими словами: «Йшов 2081 рік, і всі люди нарешті стали рівними. Не лише перед Богом і законом. Вони стали рівними у всіх відношеннях. Ніхто не був розумнішим за інших.

 

151

Ніхто не виглядав краще іншого. Ніхто не був сильніше або спритніше інших. Рівність походила з 211-ї, 212-ї, 213-ї поправок до Конституції і підтримувалася завдяки постійній пильності агентів Генерального Зрівнювача». Отже, рівність стає небажаною, коли вона нав’язується лише за допомогою репресивних заходів, спрямованих на досягнення одноманітності.

Сучасні розвинуті суспільства рухаються до меритократії (від англ. «заслуга») – тип соціальної стратифікації, заснованої на особистих заслугах.

Соціальні блага як основні критерії стратифікації. Суспільні блага (капітал) – це все те, про що люди мріють,

володіння чим відповідає їх потребам і приносить задоволення. Вони цінуються в суспільстві, до них всі прагнуть, але водночас вони обмежені, їх не вистачає на всіх. Вся цінність благ полягає в тому, що всі не можуть ними користуватися. Іншими словами, якби всі були знаменитими, то знаменитих не було б взагалі.

До соціальних благ можна віднести, перш за все, матеріальні блага (багатство), владу і престиж. Крім цих благ можна виділити також такі блага, як освіта, здоров’я (добрий фізичний стан).

М. Вебер виділяв три головні критерії стратифікації: 1) багатство (рівень доходів, володіння майном); 2) владу (можливість для досягнення мети нав’язувати свою волю іншим людям); 3) престиж (оцінка соціального статусу особи суспільною думкою). У П. Сорокіна критерії стратифікації дещо інші, але сам методологічний підхід, який передбачає багатомірність стратифікаційного порядку, зберігається. Він стверджував: «Конкретні іпостасі соціальної стратифікації чсленні. Але все їх розмаїття може бути зведене до трьох основних форм: економічна, політична та професійна стратифікація. Як правило, всі вони тісно переплетені».

Всі блага потрібні людям як по автотелічним причинам (як самоцінність), – вони приносять користь і задоволення самі по собі, так і по інструментальним причинам, тобто певні блага можуть приносити вигоду і бути засобом отримання інших благ.

 

152

У даному випадку мова йде про конверсію капіталу – набуття або примноження індивідом або соціальною групою суспільно значимих благ одного роду завдяки володінню благами іншого роду. Наприклад, використання влади або престижу для набуття матеріальних благ.

Матеріальні блага обмежені за своїми запасами не лише тому, що їх ніколи не вистачає на всіх, але передусім тому, що мірою задоволення культура диктує людям все більш зростаючий рівень вимог і претензій. Відтак матеріальні блага обмежені не лише абсолютно, оскільки їх кількість може закінчитись, але й відносно – по відношенню до постійно зростаючих потреб у них. Дехто вважає, що саме в цьому полягає таємниця безперервної динаміки та експансії людського роду, інші з жалем говорять про людську манію володіння.

На думку К. Маркса, не всі матеріальні блага мають однакове значення. Особливо важливі матеріальні блага – засоби виробництва – це такі блага, які збільшують свою цінність у процесі їх використання. При використанні їх у процесі виробництва вони приносять вигоду своїм власникам. До засобів виробництва відносять: землю, сировину, приміщення, устаткування, гроші, тощо. Менш значними виступають матеріальні блага, які є речами споживчого призначення. Вони використовуються та зникають у процесі споживання. Водночас вони можуть виступати в ролі статусних символів.

Другим благом є влада, панування, вплив на інших людей. Влада (за М. Вебером) – це здатність одних iндивiдiв та груп реалiзувати свою волю у людських справах навiть проти волi iнших людей та груп. Саме влада визначає чиї iнтереси обслуговутимуться та чиї цiнностi пануватимуть. Що б ми не розглядали – сiм'ю, групу пiдлiткiв, нацiю чи державу, ми знаходимо, що деякi їх члени домагаються свого набагато частiше, нiж iншi. Навiть в таких справах як проста розмова, можна помiтити дiю влади. Люди, що займають високi владні щаблi найчастiше домiнують у розмовах, що проявляється у диспропорцiях часу та перебиваннi тих, хто стоїть нижче. Американський соцiолог Амос Холей якось зауважив: „Кожна соцiальна дiя є вправлянням влади, кожне соцiальне вiдношення

 

153

є владним рiвнянням, i кожна соцiальна група або система є органiзацiєю влади”.

Зауважимо, що коли хтось доходить до панування над матеріальними ресурсами, вiн доходить до панування й над людьми. Контролювати ключовi ресурси означає поставити себе (або свою групу) мiж людьми та тими засобами, якими люди задовольняють свої бiологiчнi, психологiчнi або соцiальнi потреби. Тою мiрою, якою певна група розпоряджається винагородами, покараннями та засобами переконання, вона може диктувати умови, за якими відбувається гра життя. Вона встановлює правила цiєї гри, можливi в нiй виграшi та програшi.

Третє з найбільш цінних благ – це престиж – повага, соціальне визнання, слава; це співвідносна оцінка, яку дає суспільство (через громадську думку) статусу особи або соціальної групи. У сучасному суспільстві престиж тісно пов’язаний із престижем професії, яка, в свою чергу, залежить від прибутку, кваліфікації та стилю життя.

У дослідженні, що було проведене Інкелесом і Россі у 1956 р., мешканцям різних капіталістичних країн (від США до Нової Зеландії) було запропоновано дати оцінку різних професій. У результаті були отримані дуже схожі між собою розподіли професій за престижем. Висновок дослідників полягав у тому, що в країнах, де склалося індустріальна система виробництва, існує приблизно однаковий попит на аналогічні професії, і це зумовлює приблизно однаковий престиж цих людей у різних країнах. У 1977 р. Дональд Трейман проаналізував 85 досліджень соціологами з 53 країн престижу професій і прийшов до висновку, що усюди оцінки престижу професій досить схожі. Зокрема, скрізь професії «білих комірців», які пов’язані з розумовою діяльністю і низьким рівнем контролю, вважаються більш престижними, ніж професії «синіх комірців», які пов’язані з фізичною працею та контролем над робітниками.

Важливо також зауважити, що у відносно стабільному суспільстві, характеристики престижу майже не змінюються з часом. Наприклад, дослідження Хоужа, Зігеля та Россі, проведені у 1966 р. показали, що з 1952 р. у США не було суттєвих змін в оцінках престижу професій. Незмінно високі

 

154

оцінки отримали лікар, юрист, викладач вишу, архітектор, банкір, льотчик, інженер тощо. Відтак, люди вважають престижними професії, оволодіння якими передбачає тривале навчання і які приносять високий дохід. Звідси можна припустити, що професія і дохід залежать від освіти. Більшість високооплачуваних професій вимагають диплома про вищу освіту.

Тому таке благо як освіта має не лише автотелічну цінність, тобто самозадоволення, але й інструментальну – вона допомагає в досягненні всіх інших благ. Особливо освіта важлива при досягненні престижу. Дуже рідко з’являються таланти, які можна назвати від народження геніальними. У більшості випадків здатності розвивають завзятою працею і тренуванням.

Благом, до якого всі і завжди прагнуть, є здоров’я і хороший фізичний стан. Безумовно, його цінність автотелічна, оскільки людина отримує задоволення від хорошого самопочуття. Водночас здоров’я має інструментальну цінність, оскільки є умовою для отримання всіх інших благ.

Суб’єктивні стратифікаційні ознаки. Існують й інші ознаки, які дозволяють поставити різних

людей на однакові рівні стратифікації: схожий спосіб життя, світогляд, мислення, смаки, пристрасті, інтереси, звичаї, релігійні практики, ідеологічні погляди, розваги та ін. Ці культурні ознаки є наслідками належності до певної страти, тобто стиль життя відображає статус людини, а не навпаки. Іншими словами, фінансова спроможність визначає спосіб життя, а не спосіб життя визначає майновий стан. Відтак ці ознаки є похідними зі схожості споживчих можливостей. Ця схожість по теорії «механічної солідарності» є сильним групоутворюючим фактором. Між такими людьми утворюються соціальні зв’язки, товариські контакти, встановлюються міцні соціальні відносини, які носять інструментальний характер.

Стиль життя – це зразки і моделі споживання матеріальних, соціальних і культурних благ; певний смак і навички дотримуватися правил і ритуалів, що регулюють повсякденне життя.

 

155

Зокрема, соціалізація багатих людей формує власну систему цінностей, норм, етикет, правила поведінки і стиль життя. Представник панівного класу прагне побудувати свої стосунки в такий спосіб, щоб його зверхність, вищість була визначена заздалегідь. Ще наприкiнцi ХІХ ст. американський соціолог Торстейн Веблен описав один із шляхів для позначення соцiального статусу, який назвав «демонстративним марнотратством». Під ним розумілося розкішне й показне споживання і дозвiлля. Він зазначав, що якщо люди бажають отримати та утримати престиж, недостатньо володiти багатством та владою. Вони мусять зробити це багатство та владу такими, що публiчно можуть спостерiгатися. А це найлегше зробити, якщо витрачати грошi на несуттєвi товари та послуги. У деяких країнах існують спеціальні приватні школи, які не лише дають освіту, але й навчають стилю життя та світосприйняття вищих верств.

Крім цього, статуси виявляють себе за допомогою певних статусних символів – зовнішніх ознак, за якими можна судити про статус індивіда. Як такі використовуються найрізноманітніші предмети й речі: колір, емблема, зачіска, одяг, аксесуари, автомобіль, будинок, місце відпочинку та багато іншого. Наприклад, довге волосся дозволялося мати лише повноправним громадянам Спарти, а коротка зачіска свідчила про належність до рабів; у Середні віки дворяни носили перуки, що символізувало їх права і привілеї. У XVIII ст. в Англiї серед аристократів у модi були замки. Нині статусними символами виступає одяг, прикраси, автомобілі, яхти, літаки, годинники тощо.

Відтак, ми виражаємо себе і своєю діяльністю, і тим, чим ми володіємо, де живемо, де проводимо свої відпустки та іншими чинниками, а все це має бути пропущене через призму конкретного суспільства. Щоб визначити своє місце у стратифікаційній системі треба поглянути на себе через такі чинники, як багатство (доходи, заробітки, майно, спадок), робота (рід занять, рід занять батьків), житло (де і яке), освіта (власна, батьків, дітей), одяг, транспорт, відпочинок, вільний час (хобі), друзі, очікування від життя тощо.

 

156

Багатофакторність стратифікаційних ієрархій. Кожен із трьох головних вимiрiв встановлювався як

особливий аспект соціальної стратифікації. Часто трапляються ситуації, коли та сама людина має приблизно однакове положення на всіх шкалах стратифікаційних ієрархій, наприклад президент. Тоді мова йде про гармонію (збіг) стратифікаційних ієрархій – ситуація, коли висока (чи низька) позиція окремої людини або групи на одному з рівнів соціальної нерівності відповідає такій самій позиції в інших системах стратифікації. В іншому разі мова йде про дисгармонію (розходження) параметрів стратифікації. Наприклад, повії та професiйнi злодiї мають високий рiвень матерiальної забезпеченостi, але низький престиж та мало влади. Викладачi унiверситетiв та духовенство мають досить високий престиж, але найчастiше – порiвняно невисокий економiчний статус i низький рiвень влади. З iншого боку, деякi службовцi можуть мати значну владу, але отримувати порівняно невеликі доходи i мати низький престиж. У результаті це призводить до різних наслідків: одні вбачають в цьому несправедливість і відчувають дисонанс, а інші виправдовують такий стан компенсаційними механізмами (низький стан в одних ієрархіях компенсується високим в інших).

Вищевказані критерії в окремих суспільствах мають свої особливості. Для кожного суспільства характерна своя система цінностей, яка визначає у грошовому вимірі багатих і бідних, своя система престижності професій, своє розуміння влади. Наприклад, у світовому масштабі (за даними американського журналу „Форбс”) багатими вважаються люди зі статками вище 200 млн. доларів, а злидарями – ті, що мають доходи менше 6,5 тис. доларів у рік на людину (норма ООН). Наприклад, один брат – професор у відомому університеті, який отримує достатню, але не велику платню, а інший брат – дуже великий фермер, який володіє величезним капіталом. Відтак не можна з упевненістю сказати, хто домігся більшого успіху в житті. Хоча у більш близьких професійних сферах такі порівняння можливі.

 

157

Зауважимо, що не існує однозначних схем, які були б адекватні для усіх суспільств. У глобальному масштабі вони виявляються важко порівняними. Нерівність існує в кожному суспільстві, але в глобальній перспективі соціальна стратифікація виражена набагато різкіше. Найбагатші 20% всього людства отримують 80% світового доходу, а найбідніші 20% намагаються вижити на 1% світового доходу. У США навіть люди, які заробляють менше встановленої урядом межі бідності, живуть набагато краще, ніж більшість людей на землі. Статки трьох найбагатших у світі людей дорівнюють валовому внутрішньому продукту (ВВП) 48 найбідніших країн. Умовно можна поділити всі країни світу за рівнем доходів на країни з високим, середнім і низьким рівнем.

До перших можна віднести близько 40 країн: США, Канада, Аргентина, країни Західної Європи, Ізраїль, Саудівська Аравія, Сінгапур, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія. Дохід на душу населення в них коливається від 10 до 25 тис. дол. на рік. На них приходиться 79% світового доходу, хоча в них проживає лише 18% населення.

До країн із середнім рівнем доходів відносять понад 90, такі як Чилі, ПАР, Малайзія, Еквадор, Албанія, Єгипет, Індонезія, країни колишнього СРСР. Дохід на душу населення в них коливається від 2,5 до 10 тис. дол. на рік. Дві третини їх населення – міські жителі, зайняті, як правило – у промисловості. На них припадає 18% світового доходу, при тому, що вони складають 54% населення світу.

Країн із низьким рівнем доходів – понад 60. Більшість із них знаходиться в Африці та Південній Азії. Це аграрні суспільства зі слаборозвиненою промисловістю. На них припадає 3% світових доходів і 28% населення планети. ВВП на душу населення в цих країнах складає декілька сотень доларів на рік. Зокрема, житель Республіки Конго чи Ефіопії працює майже цілий рік, щоб отримати стільки, скільки звичайний робітник у США заробляє за декілька днів. Зауважимо, що в аграрних суспільствах соціальна стратифікація набагато виразніша. Наприклад, у Бразилії половина всієї землі, що обробляється, належить лише 1% населення. Як наслідок, великою проблемою

 

158

цих країн, і взагалі всього людства, є голод. Від нього потерпає у світі 1 млрд. людей; за день від голоду в світі помирає 40 тисяч людей, а за рік – 15 мільйонів.

ООН запровадила розрахунок індексу «якості життя», який враховує дохід, освіту (ступінь письменності серед дорослих і тривалість навчання) і середню тривалість життя. У багатих країнах більшість доживає до 75 років, а в бідних – половина смертей припадає на дітей у віці до 10 років. Згідно цих підрахунків, норвежці мають найбільший показник якості життя (0,939), а найнижчий показник (0,258) має африканська країна Сьєра-Леоне.

Отже, соціальна стратифікація універсальна, але водночас мінлива, тобто в чому і наскільки люди нерівні, залежить від конкретного суспільства. В одному випадку найважливішим фактором виступає багатство, в іншому – престиж або влада. Домінантою у співвідношенні різних критеріїв виступає система цінностей, яка панує в конкретному суспільстві.

2. Соціальні класи та сучасні класові схеми Історичні типи стратифікації. Британський соціолог Ентоні Гіденс виділив чотири

історичні типи стратифікації: рабство, касти, стани та класи. Перші три характерні для традиційних, а класи – для сучасних суспільств. Рабство являє собою форму закріпачення людей, яка межує з

повним безправ’ям і крайнім ступенем нерівності. Іноді одна людина є власністю іншої і позбавлена прав і свобод. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури. Каста – це соціальна група, членством в якій людина

завдячує виключно своїм народженням. Касти характерні для Індії та пов’язані з індуїзмом (вчення про переселення душ). Система каст (варн – від санскрит. «колір») складається з чотирьох категорій: брахмани, кшатрії, вайш’я і шудри. Але кожна з них складається із сотен субкастових груп (джаті). Стан – це соціальна група, яка володіє закріпленими звичаєм

або юридичним законом правами й обов’язками, які передаються у спадок. Стани властиві європейському

 

159

феодалізму. До першого (найвищого) стану належали аристократи (дворянство); до другого – духовенство; до третього – вільні селяни, чиновники не дворяни, міщани – купці й ремісники. Клас – це велика група людей, які мають подібний

соціальний статус у системі стратифікації та вирізняються певними культурними особливостями стилю життя і світосприйняття. Іншими словами, класи являють собою статусні групи – сукупність індивідів, що мають однаковий статус, позитивно чи негативно оцінюються з огляду на авторитет і престиж, дотримуються певного стилю життя. Класова система являє собою соціальну стратифікацію, засновану як на походженні людини, та і на її індивідуальних досягненнях.

Визначення поняття «соціальний клас». Найвпливовіші теоретичні підходи до розуміння класів були

сформульовані Карлом Марксом і Максом Вебером, а більшість пізніших теорій були побудовані на їхніх ідеях.

Поняття класів є центральним у марксизмі, хоча сам К. Маркс не сформулював чіткого визначення класу та в різних працях позначав ним різні суспільні прошарки. Відповідно, марксизм не містить чіткого переліку ознак, за яким та чи інша соціальна група конституюється в певний клас. Визначальним у марксовому розумінні класів була їх економічна обумовленість, тобто класова належність повністю залежить від місця людини в економічній системі, насамперед від контролю над засобами виробництва. Ті, хто володіють засобами виробництва та контролють їх – це клас капiталiстiв, або буржуазiї. Ті, хто має тiльки свою робочу силу, – це робiтничий клас, або пролетарiат. При цьому, клас буржуазiї розглядався як такий, що пригноблює та експлуатує, а пролетарiат – як пригноблений і експлуатований.

Пізніше, у Росії, марксова теорія була інтерпретована В. Ульяновим (Леніним), який дав визначення класів, що домінувало в радянській науці понад семидесяти років. Згідно нього, класи – це великі групи людей, які розрізняються за їх

 

160

місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх ставленням (здебільшого закріпленим та оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю у суспільній організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони володіють.

Опонентом К. Маркса був М. Вебер, який вважав, що класовий поділ випливає не лише з контролю над засобами виробництва, а й із тих економічних відмінностей, які прямо не пов’язані з власністю. Це можуть бути професійна майстерність, компетенція, кваліфікація. Ринкового значення тут набувають рівень освіти, якість навчальних сертифікатів та особистий творчий потенціал.

Отже, соціальний клас – це великий сегмент суспільства, який охоплює людей, які знаходяться в схожій ситуації щодо форм власності, передусім власності на засоби виробництва, тобто економічного капіталу.

Сучасні методології визначення класової належності. З позиції наукової методології, у сучасній соціології

використовують три класові типології: неомарксистська схема Еріка Оліна Райта; неовеберіанска класова схема Джона Голдторпа, Роберта Еріксона й Люс’єн Портокареро, і постіндустріальна класова схема Госта Еспін-Андерсена.

Найвідоміша серед них класова типологія, що диференціює класові позиції виходячи із заняття, іменується EGP-схемою – за прізвищами її творців – Р. Еріксона, Д. Голдторпа і Л. Портокареро. Вона заснована на двох головних відмінностях: між тими, хто володіє засобами виробництва, і тими, хто не володіє; а друга стосується останніх – відповідно до характеру їхніх відносин з роботодавцем.

Перша відмінність, що виступає відправним пунктом побудови класової схеми, є виділення в будь-якому суспільстві, де є інститут приватної власності й ринок праці, трьох базових категорій: роботодавці (купують робочу силу й мають контроль над нею), самозайняті (не купують чужої праці, але й не

 

161

продають своєї) і наймані робітники (продають свою працю роботодавцям і відчувають з їхнього боку владу й контроль).

Друга відмінність, що стосується найманих працівників, пов'язана з формами регулювання відносин зайнятості з роботодавцем. Конкретно – це дихотомія між позиціями, які регулюються відповідно до трудового контракту та „службовими” відносинами. Відносини на основі трудового контракту припускають відносно короткостроковий обмін грошей на зусилля, при цьому робітник працює під наглядом роботодавця в обмін на оплату, сума якої визначається на основі кількості зробленого продукту або витраченого часу. Службові відносини припускають більш довгостроковий і різноманітний обмін послуг організації, що найняла, на винагороду, що складається із заробітної плати і додаткових виплат, а також на такі елементи перспективи, як гарантії стабільної зайнятості, певні можливості кар'єрного просування, пенсійні права.

За роки активного застосування в дослідницькій практиці EGP-схеми у науковій літературі нагромадилося багато її варіантів. У найбільш розгорнутій формі EGP-схема ідентифікує 11 категорій:

1) Верхній службовий клас (професіонали, адміністратори й держслужбовці вищого рівня; менеджери великих промислових підприємств; великі власники).

2) Нижній службовий клас (професіонали, адміністратори й держслужбовці нижчого рівня; техніки вищого рівня; менеджери невеликих промислових підприємств; супервайзери в сфері нефізичної праці).

3) Працівники, зайняті конторською нефізичною працею, вищий рівень (у сфері адміністрації й комерції).

4) Працівники, зайняті конторською нефізичною працею, нижчий рівень (у сфері торгівлі й послуг).

5) Самозайняті з найманими робітниками (дрібні власники, кустарі і т.д. з найманими робітниками).

6) Самозайняті без найманих робітників (дрібні власники, кустарі й т.д. без найманих робітників).

7) Самозайняті фермери і т.д. (фермери й дрібні власники; інші самостійні хазяї в первинному виробництві).

 

162

8) Техніки нижчого рівня й супервайзери в сфері фізичної праці (бригадири, майстри).

9) Кваліфіковані працівники фізичної праці. 10) Напів- і некваліфіковані працівники фізичної праці (не в

сільському господарстві). 11) Напів- і некваліфіковані працівники фізичної праці в

сільському господарстві. Зауважимо, що в емпіричних дослідженнях повна

одиннадцятикласова версія фактично ніколи не використовується: дослідники застосовують 7-, 5- і 3-класову версії.

Проблематика вимірювання середнього класу. На повсякденному рівні, коли люди характеризують класову

систему свого суспiльства, вони використовують такi назви як „вищий клас” (багаті), „середнiй клас” (заможні), „робочий клас” (іноді поділений між середнім і нижчим класами), „нижчий клас” (бідні). До нижчого класу відносять і т.зв. «андерклас» – людей, які знаходяться за межею бідності.

Втім зауважимо, що визначити класи будь-якого суспільства важко через відносно низький рівень статусної узгодженості. Оцінка, здійснювана за одним виміром, іноді суперечить оцінці за іншим. Особливо це стосується середнього рівня ієрархії. Поняття «середній клас» з’явилося в науковому дискурсі лише в 60-70-х рр. ХХ ст. і викликало гострі дискусії. На думку авторів цього конструкту, середній клас об’єднує в собі досить різні і відмінні верстви, але загалом вони представлені двома основними категоріями – це власники матеріального капіталу (дрібна буржуазія) і власники інтелектуального капіталу (менеджери, службовці, інтелігенція, вчені, інженери). Також до середнього класу іноді відносять робітників із високою кваліфікацією та фермерів. Люди з середнього класу фінансово забезпечені, але лише деякі з них володіють значними статками. До середнього класу здебільшого належать люди зі здобутим статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому його представниками високо цінується освіта і

 

163

цілеспрямованість, які визначають професію і кар’єру. Параметром оцінки приналежності до середнього класу є соціальний оптимізм (впевненість у належних матеріальних умовах для себе та забезпечення „стартового капіталу” для своїх дітей).

Дослідницька компанія GFK Ukraine визначає поняття «середній клас» за такими критеріями, як рівень доходу, певний спосіб мислення, поведінка на ринках (стиль життя), включаючи ринок праці, освіта та усвідомлення (ідентифікація) себе середнім класом. Загалом в Україні за різними оцінками середній клас становить 5-30% населення. Найменшою ця цифра є тоді, коли середній клас розраховували виходячи з наявності активної політичної позиції громадян. А найбільшою, значно більше, ніж 30%, – майже половина усього населення, середній клас визначається за самоідентифікацією. Це пояснюється тим, що громадяни можуть мати тіньові доходи. Не виключена і хибна ідентифікація. В уяві українців поняття середнього класу – позитивне, тож зрозумілим є бажання прикрасити реальний стан. При цьому відрізняються і суми доходів, які визначають належність до середнього класу. У GFK, наприклад, нижньою межею входження у цю категорію вважають дохід 4815 грн на місяць на одну особу. Західні експерти вважають зарплати 800-1400 дол на людину на місяць доходом середнього класу.

За останнім дослідженням GFK, найбільше представників середнього класу проживає у столиці – 51% від загальної кількості населення, найменше – на півночі України – 15%. Також «середняки» переважно зосереджені у містах-мільйонниках – 35%, у селах їх найменше – 11%. Під час дослідження були визначені цікаві особливості цієї групи. Наприклад, представники середнього класу є раціональними та схильними витрачати гроші. Також середній клас більш оптимістичний у важкі часи. Люди цієї категорії найчастіше пробують щось нове, наприклад, нові продукти харчування.

Міжнародна компанія Ernst&Young спільно з виданням Forbes розраховують так званий Індекс доходів середнього класу. Хоча автори рейтингу беруть за основу методологію GFK, у розрахунках використовується рівень зарплат до

 

164

оподаткування, тому беруться доходи не менше ніж 5876 грн на місяць. Так, останній Індекс доходів середнього класу показав, що доходи середнього класу в Україні порівняно з 2007 р. виросли на 14%. При цьому лідерами за темпами зростання виявилися Київ та Харків – 25% і 19%, а Донецьк і Дніпропетровськ пасуть задніх – 2% і 1% відповідно.

Рецепти зростання добре відомі: створення умов для розвитку малого бізнесу, стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності підприємств. Ще однією важливою умовою для формування середнього класу є створення таких умов, у яких людина може бути впевненою у завтрашньому дні: освітні програми, програми з працевлаштування молоді, житлові програми.

Ще сильніше розмиває межі між класами соціальна мобільність, яка свідчить, що соціальне положення людини може змінюватися протягом її життя. Мобільні індивіди починають соціалізацію в одному класі, а закінчують в іншому. Вони буквально розриваються між несхожими культурами і стилями життя. Вони не знають, як себе вести, одягатися, розмовляти з точки зору стандартів іншого класу. Часто пристосування до нових умов залишається поверховим (анекдоти про „нових українців”, „Сатирикон” Вергілія, „Міщанин у дворянстві” Мольєра тощо).

3. Соціальна мобільність: види, канали та фактори Соціальна мобільність та її види. Люди постійно переміщується в просторі, як у фізичному –

міграції, подорожі, тощо, так і в соціальному – між різними позиціями та групами. Для характеристики цих процесів американський соціолог російського походження Пітирим Сорокін ввів у 1927 р. поняття «мобільність», хоча це явище було відоме з давніх-давен.

Мобільність поділяється на горизонтальну та вертикальну. Горизонтальна мобільність являє собою переміщення

індивідів у рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, тобто розташованих на однаковому рівні (зміна віросповідання, громадянства, сім’ї, професії,

 

165

політичної орієнтації) і не призводить до зміни класової належності. Дуже часто спостерігається зміна професій людьми одного класового рівня. Різновидом горизонтальної мобільності є міграція – переміщення з одного місця проживання чи роботи в інше при збереженні попереднього статусу.

Вертикальна (соціальна) мобільність – це переміщення індивідів або груп у стратифікаційній ієрархії.

Найпростішим прикладом вертикальної мобільності може служити просування по службі, послідовність яких утворює феномен під назвою «кар’єра”. Наприклад, шкільний вчитель захищає дисертацію та стає викладачем університету. Найчастіше кар’єрні просування відбуваються в рамках однієї професійної групи.

Соціальна мобільність може полягати також у переміщенні соціальних груп на тих самих рівнях стратифікації, а також у зміні самої стратифікаційної ієрархії, завдяки чому ті самі групи виявляються на інших рівнях, тобто переміщуються нагору або вниз. Для позначення таких явищ використовується термін «структурна соціальна мобільність». Прикладом соціального переміщення людських груп служить міграція сільського населення в міста в період індустріалізації. Сільські жителі, входячи в середовище робочого класу, займали з точки зору заробітку та престижу вищі позиції. Зміна ж системи стратифікації найчастіше відбувається як результат глибоких і радикальних соціальних змін, революцій, переворотів, які призводять до встановлення нового соціального ладу. Тоді певні привілейовані групи втрачають свій стан, а інші – набувають його.

Вертикальна мобільність має ряд видів: висхідна і низхідна, внутрішньо-поколінна і міжпоколінна. Залежно від спрямованості переміщення (нагору або вниз) вертикальну мобільність поділяють на висхідну і низхідну. Прикладами висхідної мобільності є закінчення університету, шлюб із багатою людиною, а прикладами низхідної – виключення зі школи, втрата роботи. Зауважимо, що всі бажають підніматися і ніхто не бажає опускатися по соціальній драбині. Тому висхідна мобільність є явищем добровільним, а низхідна – примусовим.

 

166

Внутрішньо-поколінна мобільність – це зміна соціальних позицій людини або групи людей, яка відбувається протягом життя одного покоління, а міжпоколінна мобільність – це зміна соціальних позицій людини або групи людей, на тривалому відрізку часу, який охоплює життя декількох поколінь. Внутрішньо-поколінна мобільність передбачає порівняння людей з представниками свого покоління – друзями, однокласниками, колегами, знайомими, а міжпоколінна – порівняння дітей порівняно з їх батьками. Вона передбачає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або опускаються на більш низьку сходинку, ніж їхні батьки. Для неї особливо характерним є просування в освітній сфері, коли освіта дітей – вища освіти батьків, або в професійній. Така мобільність – типове явище в середовищі емігрантів. Величезну масу прикладів дають нам США. Зокрема, батько видатного американського соціолога Роберта Мертона (за народженням – Маєра Школьніка), був столяром за професією, який емігрував зі Східної Європи, а його син – також Роберт Мертон, у 1998 р. отримав Нобелівську премію за досягнення в сфері економіки.

Канали соціальної мобільності. Протягом розвитку людства зустрічалися суспільства, в яких

соціальна мобільність була не лише можливою в широкій області, але й «культурно затребуваною», очікуваною соціальною вимогою. Їх називають «суспільствами з відкритою стратифікаційною системою». Саме в таких суспільствах постійно трапляються кар’єри «від чистильника взуття до міліонера». Прикладом такого суспільства можуть служити США. На іншому полюсі знаходяться «суспільства з закритою стратифікаційною системою». Вони виключають або значною мірою обмежують можливості соціальної мобільності. Таким було феодальне суспільство, де існувала багатоступенева жорстка ієрархія. Між цими моделями, які є лише «ідеальними типами» і не виступають ніде в чистому вигляді, розташовується ціла гамма різних ситуацій. В історії не було суспільств, в яких соціальні страти були б повністю непроникними для руху індивідів. Але з іншого боку, не було й таких суспільств, в яких

 

167

мобільність здійснювалася б взагалі без обмежень. У кожному суспільстві існують свої канали соціальної

мобільності – типові сценарії просування, або кар’єри, можливі в певному суспільстві. Це певні засоби і процедури, за допомогою яких можна вийти на вищі соціальні позиції. По-іншому їх ще називають «соціальні ліфти». Зокрема, в традиційних суспільствах такими виступали армія та церква.

Армія може звести людину до самих верхів, особливо в період військових дій, коли найяскравіше виступають здібності індивідів. Наприклад, із 65 візантійських імператорів 12 досягли цієї посади через армію. Засновники династій Меровінгів і Каролінгів у Франції також висунулися завдяки своїй службі в армії. Незліченна безліч середньовічних розбійників, кріпаків і людей простого походження завдяки армії стали дворянами, князями, герцогами і високопоставленими офіційними особами. А з іншого боку, багато полководців і могутніх князів, програючи битви, потрапляли в немилість, опалу і втрачали своє соціальне становище.

Церква є істотним „ліфтом” для підйому людей вгору, особливо в періоди, коли вона користується впливом у державі. Крім цього, церква виступає в ролі „сита” для тестування саме моральних якостей людини. Зокрема, порівнюючи, яку школу проходила людина в касті брахманів з сучасною школою, П. Сорокін відзначає, що сучасна школа не вимагає якихось особливих моральних якостей від індивіда, що впливає на суспільство як ціле. „Верхні шари суспільства поповнюються за рахунок саме таких людей (випускників сучасних шкіл), які, виявляючи добрі інтелектуальні здібності, демонструють при цьому помітну моральну слабкість: жадібність, корупцію, демагогію, сексуальну розбещеність, прагнення до накопичення і матеріальних благ (часто за рахунок суспільних багатств), нечесність, цинізм і „плутократію”. Така школа не може, підкреслює П. Сорокін, поліпшити моральний дух населення в цілому.

У сучасних суспільствах з відкритою стратифікаційною системою типовим каналом соціальної мобільності виступає освіта. Соціолог Рендал Колінз (1979) називає США

 

168

суспільством креденціалізму – (від англ. «вірча грамота, мандат») – оцінка індивіда на основі досягнутого ним рівня освіти, оскільки воно високо цінує дипломи та ступені. У сучасних технологічних суспільствах атестати і дипломи про освіту кажуть про людину не менше, ніж її соціальне походження. Щодо впливу диплома на просування людини в сучасних суспільствах багато говорити не потрібно, тому що без нього вхід в деякі професії і на деякі посади взагалі неможливий. У сучасному світі поширена теза про те, що освіта має стати основним „соціальним ліфтом”, а держава має забезпечити рівні „стартові можливості” для усіх своїх громадян. Прибічником такої думки був відомий промисловець Альфред Нобель, який заповів свої кошти фонду, що виплачує найпрестижніші у науковому світі премії.

Прибічники структурного функціоналізму вказують, що освіта є меритократичною стратегією розвитку талантів і здібностей людей, тобто від освітніх здібностей людей залежить їх становище в суспільстві і кожна людина має шанс реалізувати свої здібності. Водночас аналіз освіти з позиції теорії конфлікту суперечить цьому. Прибічники цієї парадигми вважають, що здавна освіта відповідає соціальному статусу учнів, завдяки чому і відтворює соціальну нерівність. Також вони стверджують, що освіта – це засіб соціального контролю з боку суспільства, яка завуальованими способами відтворює соціальну ієрархію певного суспільства. П. Сорокін звертає увагу на „той факт, що всупереч загальноприйнятій думці загальна освіта не усуває розумових і соціальних відмінностей, а лише підсилює їх. Школа, навіть найдемократичніша, відкрита кожному, якщо вона правильно виконує своє завдання, є механізмом „аристократизації” і стратифікації суспільства, а не вирівнювання та демократизації”.

В освітній системі тестованими якостями виявляються переважно знання і навички, яким навчають індивіда. Втім, особистісні якості також проходять корекцію системи освіти. Так, кращі англійські університети прищеплюють своїм вихованцям певні цінності та установки, аж до манер поведінки, за якими їх випускників можна впевнено відрізняти. „Сита”

 

169

освітньої системи – це іспити і тестування, які відсіюють неефективних учнів. При цьому, перевіряються не тільки знання, але й здатності.

Фундаментальна соціальна функція освіти полягає, по-перше, далеко не тільки в тому, щоб з'ясувати, засвоїв чи ні учень навчальну програму, а насамперед у тому, щоб за допомогою іспитів і спостережень визначити, хто талановитий, а хто ні, які у кого здібності, якою мірою вони виявляються, які з них соціально і морально значущі. По-друге, ця функція полягає в тому, щоб усунути тих, у кого немає очікуваних інтелектуальних і моральних якостей. По-третє, забезпечити просування здатних учнів в напрямку тих соціальних позицій, які відповідають їхнім спільним і специфічним властивостям. Крім цього, в освітньої системи є ще одна важлива функція – регулювати чисельність верхніх шарів суспільства по відношенню до його нижніх шарів. Загальне збільшення верхніх шарів призводить до посилення їх тиску на інші верстви суспільства і робить всю конструкцію стратификації нестійкою і важкою. А перевиробництво фахівців призводить до посилення конкуренції між ними і також робить суспільство нестабільним.

Тому жоден канал соціальної мобільності не може ефективно виконувати свої функції в суспільстві без застосування принципу селекції. Адже його завдання не тільки в тестуванні здібностей індивідів як таких, а й у відборі тих здібностей і знань, які необхідні для виконання різних функцій, а також у розподілі індивідів по тих позиціях, на яких вони могли б ці функції здійснювати. На думку П. Сорокіна: «Люди, що займають положення, яким вони не відповідають, можуть «успішно» зруйнувати суспільство, але не можуть створити нічого цінного, і навпаки». Отож, у кожному каналі мобільності є система «бар’єрів» для «просіювання» бажаючих отримати ті чи інші позиції. По-іншому, їх можна назвати «соціальні фільтри». Це, наприклад, спеціальні медичні комісії, колегії адвокатів, наукоі ради, екзаменаційні комісії, система виборів, тощо.

Варто зазначити, що недопущення певних людей до типових каналів соціальної мобільності призводить до пошуку

 

170

альтернативних. Вони можуть бути як культурно схвалюваними та легітимними, наприклад, кар’єра в спорті чи шоу-бізнесі, так і не схвалюваними методами, такими як торгівля зброєю, наркотиками, людьми, проституція, злочинна діяльність.

Фактори соціальної мобільності. У кожному з каналів соціальної мобільності діють фактори,

які сприяють мобільності. Їх умовно можна об’єднати у чотири види капіталу: фінансовий, культурний, соціальний і фізіологічний. Вони допомагають у досягненні більш високих соціальних позицій, а також надають здатність адаптації до складних ситуацій, можливість впоратися з виникаючими проблемами та загрозами.

Першоосновою всіх капіталів виступає сім'я, яка впливає на набуття людиною всіх видів капіталу. „Гарне походження” у всіх країнах приймається як добре посвідчення ймовірних якостей особистості, бо саме сім'я найбільше формує особистість людини, особливо в період її дитинства, прищеплюючи їй установки і цінності, багато з яких залишаються в людині на все життя. Людина з бідної і маловідомої сім'ї не має такої вихідної переваги, а „погане походження” (наприклад, сім'я алкоголіків чи кримінальних елементів) може залишити на ній „пляму” на все життя. Причому як у тому, так і в іншому випадку, якості особистості виявляються в значній мірі передбачуваними.

Фінансовий капітал – це багатство, яке насамперед вимірюється в грошах. Основним і вирішальним у всі часи чинником мобільності було багатство, здебільшого успадковане. Тому зазвичай звертають увагу на соціальний статус батьків, оскільки він, навіть будучи здобутим, може визначати приписний статус дітей. Набуття соціального статусу завжди певною мірою пов’язане з тією позицією, яка дається людині в спадок. Більшість людей вже від народження мають відмінність у „стартових можливостях” і вона, в багатьох випадках, є об’єктивною. Зокрема, у синів міністра й фермера вже від народження різні можливості для одержання високих статусів. Дослідження свідчать, що найменше половина найбагатших

 

171

людей у кожному суспільстві отримали своє багатство у спадок. Як стверджував один британський соціолог: «Найкращий спосіб забагатіти, це народитися багатим».

Культурний капітал (за П. Бурдьє) – це сукупність навичок, умінь, орієнтацій, які набуває людина, – спосіб повсякденної поведінки, мовлення, хороший смак, елегантність, незалежність, готовність до ризику, схильність до навчання, уміння аргументувати свою позицію, долучення до вищих форм мистецтва, інтерес до суспільних явищ, моральність та багато ін..

Соціальний капітал – це контакти, зв’язки, знайомства, мережі родинних уз і товариських відносин. Якщо хтось має більше таких зв’язків, він може їх використати для набуття інших переваг: легше отримати роботу, одержати підтримку у вирішенні проблем, вплинути, підняти свій престиж, тощо.

Фізіологічний капітал – це особистісні риси та якості людини. Серед них можна виділити: стать, вік, расу, національність, темперамент, риси характеру, фізичну силу, вольові якості, привабливість, тощо.

При цьому слід також зважати на структурні фактори соціальної мобільності. Там, де високий рівень народжуваності, населення більш молоде і тому рухоме, і навпаки; перенаселені країни частіше відчувають наслідки еміграції, ніж імміграції; рівень народжуваності у різних класах (здебільшого у багатих менше дітей) створює для вертикальної мобільності такий самий ефект, що і для горизонтальної мобільності щільність населення в різних країнах.

У трансформаційних суспільствах (реформи, революції, кризи) вищий рівень соціальної мобільності, тобто індивіду легше пробитися нагору, позаяк там утворюються „пустоти” і бар’єри між стратами послаблюються. Але коли „пустоти” заповнюються, група закривається, а отже, збільшуються „бар’єри”, посилюється конкуренція, рух нагору уповільнюється, суспільство стає стабільним, рівень соціальної мобільності падає. Настає так зване «саморекрутування соціальних верств».

 

172

4. Маргінальність як побічний продукт соціальної мобільності Визначення поняття „маргінал” та фактори маргінальності. „Побічним продуктом” соціальної мобільності є поява

маргіналів. Маргінал (від лат. „людина збоку, на полях”) – це людина,

яка відірвалася від однієї соціальної спільноти чи культури, але не пристала до іншої.

Основу класичної концепції маргінальності заклало вивчення особистості, яка перебуває на межі різних культур. Дослідження проводилися Чиказькою соціологічною школою. У 1928 р. її голова Роберт Парк вперше вжив слово „маргінальна людина”. На його думку, маргінальність виступає результатом інтенсивних процесів соціальної мобільності. При цьому перехід з однієї соціальної позиції в іншу уявляється індивіду як криза. Звідси асоціація маргінальності зі станом „окраїнності”. Р. Парк відмічав, що періоди переходу і кризи в житті більшості людей порівняні з тими, які переживає іммігрант, коли покидає батьківщину, щоб шукати щастя в чужій країні.

Подібну аргументацію наводить і Пітер Блау, який виділив у своїй системі стратифікації чотири категорії людей:

1) стійкі високі (вищий і середній клас); 2) стійкі низькі (нижчий клас); 3) просуваються нагору; 4) просуваються вниз. Він стверджує, що стійкі високі і низькі статуси в основному

інтегровані в своє суспільство і знаходяться в безпеці. Вони дружать сім’ями, мають багато друзів за місцем роботи та проживання.

Дві інші категорії людей знаходяться на роздоріжжі. Люди, які просуваються нагору, тобто „із грязі в князі”, встигли втратити старих друзів, але не встигли знайти нових. Тому вони шукають підтримку в сім’ї (шлюбі). Також вони приймають на себе високі зобов’язання, щоб пристосуватися до норм і цінностей більш високого рівня. Іншими словами, вони більш суворі в частині дотримання аристократичних манер і етикету, ніж самі аристократи.

 

173

Коли ж люди падають вниз, вони відчувають себе невдахами зі старими друзями і не шукають нових. До того ж, вони потрапляють у середовище, де немає суворості в дотриманні статусних правил і вірності своїй сім’ї. У результаті ці обидві категорії людей стають маргіналами, хоча з різних причин. Отже, соціальна мобільність породжує маргіналів.

Для українського суспільства у ХХ ст. характерні дві великі хвилі соціальної мобільності, перша з яких пов’язана з приходом комуністичного ладу, а друга – з його падінням. Під час першої хвилі багато людей піднімалися нагору, багато людей із низів, неосвічених, займали високі соціальні позиції, а під час другої – навпаки, багато людей з високим освітнім рівнем падали на дно соціальної системи.

Загалом маргінальність сприймається як 1) стан в процесі переміщення групи чи індивіда (зміна статусів); 2) характеристика соціальних груп, які знаходяться в особливому маргінальному (окраїнному, проміжному, ізольованому) положенні в соціальній структурі. Категорією маргінали ряд дослідників позначає і людей, які втратили чи добровільно відмовились від зв’язків не лише зі своєю стратою, але й з суспільством в цілому. Це декласовані елементи, люмпен-пролетаріат. Ця група стає „живильним елементом” для розповсюдження асоціальних варіантів поведінки, зокрема злочинності.

На думку більшості соціологів, причинами виникнення маргінальних груп є: перехід суспільства від однієї соціально-економічної системи до іншої, некеровані переміщення великих мас людей внаслідок руйнування стійкої соціальної структури, погіршення матеріального рівня життя населення, девальвація традиційних норм і цінностей.

У 1966 р. у Польщі вийшла книжка Елжбети Нейман „Типи маргінальності в суспільствах та їх роль у соціальних змінах”. Вона виділила чотири типи маргінальності: соціальну, культурну, соціально-культурну і психологічну. У різні часи люди потрапляють в ситуацію маргінальності: це можуть бути королі, які втратили трони; розстриги-священики; селяни-втікачі або селяни, які отримали вільну; євреї в діаспорі; прекрасна

 

174

американка, королева краси, яка мріяла стати студенткою Гарвардського університету; а також інтелектуали, яких масова культура відсуває на узбіччя культури.

При такому широкому підході до маргінальності, констатує Юзеф Халасінський, „будь-яка людина в наш час певною мірою виявляється маргінальною. Маргінальність перестає бути чимось винятковим і стає правилом. Тоді зникають маргінальні люди як особлива категорія піонерів, що володіють особливими здібностями в області новаторських ідей і соціальних перетворень”. Все населення стає маргінальним, і цей процес маргіналізації породжує автономну особистість.

Констуктивний потенціал маргінальності. Маргінальність має як деструктивні, так і конструктивні

наслідки, зокрема, суїцид і підвищення творчої активності. На думку Т. Шибутані, „у будь-якій культурі найбільші досягнення здійснюються звичайно під час швидких соціальних змін, а багато з великих внесків були зроблені маргінальними людьми”. Все залежить від того, яким буде соціальний і психологічний вихід із ситуації: низхідна чи висхідна мобільність, фрустрація і пригніченість чи творчий підйом і активність.

Більшість революцій, і це визнано політологами, здійснили люди, які відчували статусну несумісність, – маргінали: освічені, але не визнані суспільством; політично дуже впливові, але матеріально небагаті; матеріально дуже багаті, але без політичної влади тощо. У таких випадках проблема з особистої перетворюється на соціальну. Можна згадати багато прикладів як з історії, так і з сучасного життя. Зауважимо, що багато людей обирали революційний шлях, коли розуміли, що інші шляхи соціальної мобільності для них закриті. У цьому випадку мобільність є необхідною для забезпечення розвитку сучасного суспільства, оскільки відкритий доступ до вищих позицій дозволяє здібним і амбіційним людям залишати нижчі рівні, чим досягається ефект запобіжного клапану, який зменшує ймовірність революційних колективних дій нижчих класів. У випадку України, такі явища, що найбільш активні люди зайняті

 

175

підприємництвом або працюють за кордоном, певним чином рятують від соціального вибуху.

Втім маргінальність має ряд проблем, наприклад тоді, коли маргінальне населення, зокрема та частина населення, яка мігрувала з села у місто, виступає носієм групових ідеалів, і потрапивши в чуже середовище, не маючи змоги адаптуватися, постійно знаходиться у стані шоку. Маргінал звичайно перебуває в стадії втрати тих соціокультурних ознак, які його соціалізували як особистість, і одночасно не може їх втратити. У нього утворюється дивних симбіоз ознак. У результаті у нього виникає бажання змінити те середовище, куди він потрапив, виникають різноманітні політичні субкультури.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА КОНТРОЛЮ

ЗАСВОЄННЯ ЗНАНЬ Розкрийте сутність соціальної нерівності та види суспільних благ. Визначте поняття „соціальна стратифікація” та охарактеризуйте її

основні та похідні ознаки. Охарактеризуйте історичні типи соціальної стратифікації та виміри

глобальної стратифікації. Визначте зміст поняття «соціальний клас» та сучасні метолодогії

визначення класової належності. Розкрийте проблематику вимірювання середнього класу. Розкрийте сутність і види соціальної мобільності. Охарактеризуйте канали соціальної мобільності. Охарактеризуйте фактори соціальної мобільності. Охарактеризуйте маргінальність як соціальне явище, її негативні та

позитивні сторони.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна: Куценко О.Д. Общество неравных. Классовый анализ неравенств в

современном обществе: Попытки западной социологии. – Харьков: Издат. центр Харьк. национал. ун-та им. В.Н. Каразина, 2000. – 316 с.

Макеєв С. Соціально-економічна стратифікація в Україні: неадекватні оцінки, хибні пріоритети // Українське суспільство 1992–2010. Соціологічний моніторинг / За ред. В. Ворони, М. Шульги. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2010. – С. 119–127.

Макеєв С., Оксамитна С. Лекція 8. Соціальна мобільність у

 

176

стратифікованому просторі // Структурні виміри сучасного суспільства: Навчальний посібник / За ред. С. Макеєва. – К., 2006. – С. 190–208.

Оксамитна С., Патракова А. Ієрархія престижності професій і занять // Українське суспільство 1992–2007. Динаміка соціальних змін / За ред. В.Ворони, М.Шульги. – К., 2007. – С. 170–179.

Оксамитная С. Неравенство в образовании: Украина в европейском контексте // Украинское общество в европейском пространстве / Под ред. Е.Головахи, С.Макеева. – Киев–Харьков, 2007. – С. 156–173.

Радаев В.В., Шкаратан О.И. Социальная стратификация. Учебное пособие. – М., 1996. – 318 с.

Симончук Е. Классовые структуры в сравнительной перспективе // Украинское общество в европейском пространстве / Под ред. Е.Головахи, С.Макеева. – Киев–Харьков, 2007. – С. 105–131.

Симончук Е.В. Средний класс: люди и статусы. Монографія. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2003. – 464 с.

Симончук О. Лекція 9. Середній клас у соціальній структурі українського суспільства // Структурні виміри сучасного суспільства: Навчальний посібник / За ред. С.Макеєва. – К., 2006. – С. 209–243.

Суїменко Є., Петрушина Т. Споживання як віддзеркалення реального рівня життя // Українське суспільство 1992–2007. Динаміка соціальних змін / За ред. В.Ворони, М.Шульги. – К., 2007. – С. 220–233.

Толстих Н. Лекція 14. Бідність в локальній та глобальній перспективах // Структурні виміри сучасного суспільства: Навчальний посібник / За ред. С. Макеєва. – К., 2006. – С. 350–371.

Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С.С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

Додаткова: Бевзенко Л. Уявлення українців про ознаки життєвого успіху в

нашій країні // Українське суспільство 1992 – 2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / За ред. д.ек.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 2013. – С. 324 – 329.

Бєлєнок О.А. Поселенська диференціація як чинник соціальної нерівності в Україні // Український соціум. – 2006. – № 1(12). – С. 17–24.

Биченко А. Український середній клас: уявлення та реальні ознаки // Національна безпека і оборона. – 2008. – № 7. – С. 14–29.

 

177

Ватсон П. Нерівноправність громадян: нова політика у сфері охорони здоров’я Польщі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 2. – С. 53–69.

Іващенко О. Про анатомію економічної нерівності в сучасній Україні: соціологічні досліди // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 4. – С. 29–55.

Коваліско Н. Континуальність традиції: базові перспективи аналізу стратифікаційних порядків // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 2. – С. 66–82.

Коваліско Н., Савчинський Р. Багатовимірний аналіз соціальної стратифікації сучасного українського суспільства (регіональний аспект) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 3. – С. 5–37.

Коваліско Н.В. Динамічні аспекти соціальної стратифікації: специфіка соціальної мобільності // Український соціум. – 2007. – № 1(18). – С. 7-15.

Коваліско Н.В. Професія як критерій соціальної стратифікації // Український соціум. – 2007. – № 3(20). – С. 44–53.

Колодій І. Середній клас, демократичні цінності та політичні преференції: до і після «помаранчевої революції» // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 3. – С. 128–153.

Лавріненко Л. Лекція 10. Гендер і стратифікація // Структурні виміри сучасного суспільства: Навчальний посібник / За ред. С.Макеєва. – К., 2006. – С. 244–263.

Макеєв С. Класовий аналіз у сучасній соціології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 3. – С. 5–22.

Макеєв С. Складні та простіші способи оцінювати стратифікованість суспільства // Українське суспільство 1992 – 2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / За ред. д.ек.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 2013. – С. 183 – 189.

Малиш Л. Виміри стратифікації українців за рівнем добробуту // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2014. – № 4. – С. 94-112.

Малиш Л. Спільне та відмінне у сприйнятті соціальної нерівності населенням різних країн // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2011. – № 4. – С. 97-120.

Міщенко М. Середній клас: самовизначення в соціальній структурі суспільства // Національна безпека і оборона. – 2008. – № 7. – С. 5–13.

Оксамитна С. Інституціональне середовище відтворення соціальної нерівності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2010. – № 4. – С. 4–28.

 

178

Оксамитна С., Бродська С. Соціальний клас як чинник диференціації життєвих шансів // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 4. – С. 24–42.

Патракова А. Соціально-класові позиції та ціннісні орієнтації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2009. – № 1. – С. 169–185.

Патракова А. Структурні складові відчуття місця в соціальній ієрархії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 3. – С. 119–135.

Прибиткова І. Хроніки міграційних подій в Україні до і після розпаду СРСР // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2009. – № 1. – С. 41–78.

Рябчук А. Адаптаційний дискурс як засіб маргіналізації робітничого класу в пострадянських суспільствах // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 1. – С. 105–114.

Симончук О. Класова дія: тенденції формування соціальних класів в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2011. – № 4. – С. 50-98.

Симончук О. Класова свідомість: досвід порівняльного емпіричного вивчення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – № 4. – С. 56–84.

Симончук О. Робітничий клас в Україні: тренди рекомпозиції структури // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 2. – С. 38–65.

Симончук О. Робітничий клас в Україні: хроніка втрат // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 4. – С. 5–25.

Сорока Ю., Зуб Т. «Відмова від багатства» та зміни у сприйнятті соціальної нерівності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 1. – С. 222–236.

Сурмін Ю.П., Євдокимова В.В. Тенденції осмислення бідності в класичній та сучасній науці // Український соціум. – 2007. – № 5–6 (22-23). – С. 129–136.

Харченко Н. Порівняння методологічних підходів до вимірювання рівня бідності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 3. – С. 86–99.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Чому соціальну стратифікацію розглядають як породження суспільства, а не просто відображення індивідуальних відмінностей?

Чим відрізняються різні історичні типи соціальної стратифікації? Що між ними спільного?

Яким чином індустріалізація сприяє меритократії?

 

179

Чому у суспільстві завжди був поділ на привілейованих і непривілейованих?

Яка характеристика найчастіше визначає класовий статус? І чому? Наскільки адекватним є поділ суспільства на три класи? Скільки б

класів запропонували Ви? У чому різниця між абсолютною і відносною бідністю? Що називають «соціальними ліфтами» і «соціальними бар’єрами» і

навіщо вони потрібні? У якому суспільстві вища соціальна мобільність – стабільному чи

трансформаційному? Що означає поняття „саморекрутування соціальних верств”? Чому соціальна мобільність породжує маргіналів? Підберіть приклад із життя, драматичних творів, художньої

літератури, кінематографу маргінальних особистостей і обґрунтуйте, чому саме цей приклад є найбільш вдалим.

Опишіть спосіб життя, дохід, житлові умови, купівельні можливості двох соціальних класів (або двох прошарків) за вільним вибором.

Запропонуйте способи, систему соціальних заходів, за допомогою яких можна ліквідувати – абсолютну бідність, відносну бідність.

Як Ви розумієте думку Ф. Тьоніса про те, що стани засновані на громаді, а класи – на суспільстві. Аргументуйте свою відповідь. Зверніться до робіт Ф. Тьонніса.

У чому передбачення К.Маркса щодо капіталізму не збулися? У чому вони виявилися вірними?

Чому, згідно теорії Девіса-Мура, директор коледжу має заробляти більше, ніж викладач або секретар? Що станеться, якщо всім службовцям почнуть платити однаково?

Порівняєте три ознаки економічної нерівності – дохід, багатство й заробітну плату. Яким чином з їхньою допомогою можна відобразити відмінності в рівні життя населення?

Розмістіть у зростаючому порядку наступні професії: тесля, сталевар, викладач вузу, шахтар, банкір, сантехник, м'ясник, доярка, менеджер, касир, учитель, водій, лікар, парламентарій, юрист, токар, продавець, сторож.

Проаналізуйте, як на поведінці людей і їхньому способі життя позначається класове становище?

У часи Аристотеля й Платона вищий клас був наділений величезними привілеями, він постійно зловживав своєю владою. А як відбувається сьогодні, що-небудь змінилося в цьому питанні?

У червні 2001 р. 66-річний пенсіонер зі штату Каліфорнія,

 

180

колишній бакалійник, виграв у лотерею 141 млн. дол. Після сплати податків він отримав 42 млн. дол. Чи зробить цей виграш його представником вищого класу? Обгрунтуйте.

Т. Мальтус вважав: бідність – наслідок надмірного росту населення. У бідності винуваті самі бідні. Допомагаючи бідним, держава заохочує ріст населення й тим самим збільшує бідність. Тому треба скасувати державні субсидії, а турботу про бідних цілком покласти на приватні благодійні фонди. Чи згодні Ви з такою думкою? Чи підходить рецепт Т.Мальтуса до України?

Дж. Мілль вважав обмеження народжуваності кращим засобом боротьби з убогістю. Яка Ваша думка на цей рахунок?

Розкрийте проблему жебрання в сучасній Україні. Проаналізуйте її як особливу субкультуру.

Наведіть приклади «соціальних ліфтів» і «соціальних бар’єрів» з вашого повсякденного життя.

Дізнайтесь у своїх батьків і старших родичів про те, як відбувалася в них соціальна мобільність, якими каналами вони користувалися для сходження нагору.

Придивіться до свого способу життя. Як він розгортається в часі й просторі. Побудуйте його хронологію (протягом доби, тижня, місяця) і його топографію: де Ви буваєте звичайно, що робите, з ким зустрічаєтеся і т.ін.

Якщо б Ви намагалися оцінити соціальний клас людини і могли задати їй дише одне питання, про що б ви запитали? Чому?

Тема есе: Взаємозв’язок нерівності і несправедливості (Чи є вони тотожні? Чи може нерівність бути справедливою? Чи реально досягнути справедливості у розподілі ресурсів?)

Тема есе: Чому існує соціальна нерівність? Тема есе: Чому дослідження соціальної стратифікації є однією з

найголовніших і актуальних галузей соціології? Тема есе: Зв’язок освіти та соціальної стратифікації. Тема есе: Чому в сучасних розвинених суспільствах існує бідність? Тема есе: Питання про приватну власність піднімалося в історії

соціальної думки неодноразово. Багато мислителів вважали її джерелом нерівності й соціального зла, пропонуючи скасувати її. А що Ви думаєте із цього приводу? Чи покращаться взаємини між людьми, якщо приватну власність замінити?

Тема есе: Побудуйте шкалу престижу професій у нашому суспільстві, скориставшись своїми спостереженнями й життєвим досвідом.

Тема есе: Моя класова належність.

 

181

Тема есе: Мої „соціальні ліфти”. Тема есе: На думку деяких учених, люди зубожіють не через

промислову відсталість країни, а через надмірне гноблення їх державою. Державою, що придушує ініціативу, знищує середній клас. А там, де немає потужного середнього класу, поляризація на бідних і багатих сильніша. Як би Ви прокоментували цю точку зору?

Тема есе: Світовий банк наголошує на двох цілях своєї діяльності – боротьбі зі злиднями та боротьбі з корупцією. Чи є, на Вашу думку, зв’язок між злиднями та корупцією?

Тема есе: Одні фахівці вважають, що в бідність люди потрапляють добровільно: вони лінуються ретельно працювати, нічого не роблять, щоб вибратися нагору, упокорюються, опускають руки. Інші думають інакше: бідність – це стан, у який людина потрапляє всупереч своєї волі й бажання, особливо в періоди економічних криз, руйнівних воєн, стихійних лих, великих суспільних трансформацій, а також фізичної немочі, інвалідності, непрацездатності. Яка позиція, на Ваш погляд, справедлива?

Тема есе: Класи – об’єктивна реальність чи Марксова видумка. Тема есе: Якою має бути соціальна політика в Україні або що

краще – „риба чи вудочка”? Тема есе: Чи має значення те, як людина увійшла до вищого класу

або чи „пахнуть” гроші?” Тема есе: Чи є в Україні еліта? І якщо є, то з кого вона складається? Головному герою фільму «Одруження Бальзамінова» належать такі

твердження: «Якби я був царем, я би видав указ, щоб бідним одружуватися на багатих, а багатих на бідних», «Я звик думати як бідний, от і багатство у мене не вміщується». Висловіть свою думку з цього приводу.

ТЕСТИ

1. Під час соціальних криз, переворотів, інтенсивність соціальної мобільності, як правило

а) зростає б) знижується в) залишається приблизно на тому ж рівні, що і у стабільних

суспільствах 2. Вчений, який запровадив у соціологію термін „соціальна

мобільність” – а) Огіст Конт б) Пітирим Сорокін в) Карл Маркс г) Макс Вебер 3. Категорія «маргінал» вживається соціологами для

означення:

 

182

а) «нетипових» представників певної соціальної групи б) людей і груп, які втратили зв"язок із суспільством,

дистанціюються від нього в) в залежності від контексту правильними можуть бути обидві

відповіді 4. Серед наведених варіантів відповідей знайдіть та позначте

найбільш повну, вичерпну, правильну відповідь: Престиж - це а) місце, положення людини у соціальній структурі, системі

соціальних відносин б) оцінка оточення різних видів діяльності у відповідності до

пануючих культурних стандартів та цінностей в) соціальна позиція індивіда г) оцінка людиною власної діяльності, професії 5. Тип соціальної стратифікації, при якому особистісні

досягнення людини відіграють найбільшу роль – а) касти б) рабство в) стани г) класи 6. Категорія „соціальна стратифікація” відображає: а) процес переміщення соціальних груп чи окремих індивідів з

однієї страти в іншу б) набір соціальних статусів особистості в) ієрархічно організовану систему соціальної нерівності г) зразки і моделі споживання матеріальних і культурних благ 7. Чи істинне це судження: «Універсальним мірилом нерівності

в суспільстві є освіта»? а) Так б) Ні 8. Діти з привілейованих класів піддаються меншим

покаранням, ніж діти бідних і робітничого класу. А) Так Б) Ні 9. Які існують основні види соціальної мобільності? а) Передконфліктна і конфліктна б) Політична і економічна в) Вертикальна і горизонтальна г) Відкрита і закрита 10. Основний критерій соціальної стратифікації – а) багатство б) влада в) престиж професії г) освіта

 

183

ТЕМА 7. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД У СОЦІОЛОГІЇ План: 1. Особливості соціологічного розуміння культури 2. Соціальні цінності та норми 3. Символічна та матеріальна культура Ключові терміни: культура, етноцентризм, культурний

релятивізм, символи, культурна трансмісія, цінності, ціннісні орієнтації, норми, традиції, звичаї.

1. Особливості соціологічного розуміння культури Визначення поняття «культура». У сучасній соціології підхід «культури» має величезне

значення, деякі навіть вважають, що домінуюче. В останні десятиліття спостерігається величезне зростання уваги та інтересу до культурних аспектів соціального життя, що знайшло своє відображення не лише в тому, яке серйозне значення надається культурологічному виміру в усіх соціологічних аналізах та дослідженнях, але й у бурхливому розвитку та поширенні тих спеціальних галузей соціології, які займаються культурою: соціологія культури, соціологія масової комунікації, соціологія релігії, соціологія науки, соціологія мистецтва, соціологія моралі, тощо. Серед соціологічних бестселерів останніх років кидаються в очі назви книг, присвячені суто культурним феноменам, таким як довіра, мода, стереотипи, стиль життя, смаки, звичаї та ін..

Зміст поняття «культура» у сучасній науці такий широкий, як і самого суспільства, бо культурне охоплює «соціальне» в усіх його формах і впродовж всієї історії людства. Культура є невiд'ємною складовою суспільства. Характеризуючи суспiльство можна сказати, що воно складається з людей, їх культури та усiх зв’язкiв, що з’єднують людей та усі елементи культури у цiлiсну систему. Згідно широкого розуміння, культура – це все, створене людством у минулому, сучасному і що буде зроблено у майбутньому у духовній, соціальній і матеріальній сферах, іншими словами, вся сукупність артефактів. Словами американського соціолога Роберта

 

184

Бірстедта: «Культура – це все те, що люди, як члени суспільства, роблять, думають і чим вони володіють».

Існують і більш вузькі визначення «культури». В історії науки відомим є «реєстр визначень культури», який склали в 50-і роки ХХ ст. американські антропологи А. Кребер і К. Клакгон. Реєстр налічував 247 визначень культури, які траплялися в працях етнологів, психологів, соціологів та ін. Зокрема, сам Клайд Клакгон визначав культуру як «історично сформовану систему способів життя, які схильні поділяти всі члени даної спільноти». На його думку: „Культура дістає вияв у набутих зразках мислення, відчуттів і поведінки, що передаються переважно за допомогою символів, які являють собою особливі досягнення груп людей, як і втілення їх у вигляді знарядь (артефактів); сутнісне ядро культури становлять традиційні (тобто історично набуті й відібрані) ідеї та пов’язані з ними цінності”.

За визначенням Т. Парсонса: „Культура є однією з систем, без участі якої не може бути реалізована соціальна дія, а сама культура виступає в ній певним комплексом ідеальних зразків (цінностей, норм, традицій та ін.), які обмежують і спрямовують вибір, надають йому смисл”.

Н. Смелзер стверджував: „Культура – це система цінностей, уявлень про світ і норми поведінки, спільні для людей, пов’язаних відповідним способом життя. Поведінка людей – це результат навчання. У людському суспільстві культура виконує ту ж функцію, що у тварин інстинктивна поведінка. Культура передається від одного покоління до іншого в процесі соціалізації. Культура створює відчуття єдності, ідентичності членів групи, приналежності до одного суспільства. Також культура може бути причиною конфліктів між різними групами або членами однієї групи, якщо хтось із членів групи притримується інших норм”.

Культура – це сукупний спосіб життя, характерний для деякої групи, в якій акумулюється все, що люди як члени цього суспільства думають, роблять, і все, чим вони володіють (способи думки, дій, матеріальне забезпечення).

Варто зауважити, що способи життя людей формуються за

 

185

допомогою колективно прийнятих взірців, цінностей і норм поведінки, діяльності та спілкування.

Всі люди живуть по-різному, але в межах кожного суспільства існує певний, характерний для членів даної групи спосіб життя, який формує ті зразки дій і думок, що стають обов’язковими для всіх. Отже, дві константи, які пов’язує між собою поняття культури, – це зовнішня гетерогенність, різнорідність між різними суспільствами, та внутрішня гомогенність, однорідність всередині кожного суспільства. Фактори, які утворюють внутрішню гомогенність, класик французької соціології Е. Дюркгайм називав «соціальні факти» – особливі прояви соціальної реальності, які формуються та формулюються суспільством, з’являються в просторі міжоособистісних відносин і відрізняються від явищ, народжених індивідуальними переживаннями особистості. В якості прикладів «соціальних фактів» Е. Дюркгайм наводив релігію, мораль, звичаї, закони та ін.. Головною їх рисою є примусовий вплив, тиск на людину. Через декілька десятиліть після Е. Дюркгайма, виходячи зовсім з інших передумов, засновник теорії психоаналізу З. Фройд визначив, що природа і культура знаходяться в опозиції. При цьому культуру він розглядав як силу зовнішню, нав’язану ззовні, яка обмежує природні імпульси та інстинкти. Тому більшість визначень культури підкреслюють, що вона орієнтує на правильний, очікуваний в даному суспільстві спосіб життя, описує те, як люди мають поводитися, що може не співпадати з тим, що вони хотіли б робити.

Культура виступає однією із систем реалізації соціальної дії. Вона дає людинi напрями та способи діяльності, вказує що робити i як робити. Культурні ідеальні зразки символічно втілюють і передають у поколіннях набутий загально-історичний досвід. При цьому культура впливає на зміну поведінки людей не примусово, а шляхом засвоєння її людиною і перетворення у факт життєвого досвіду.

Приклад глибокого впливу культури на людське життя наводить К. Клакгон у розповіді про сина американських місіонерів, що посиротів у ранньому дитинстві у віддаленому

 

186

китайському селі і був вихований у китайськiй родинi. Генетика бiологiчна та соцiальна (тобто культура) – дiяли всупереч одна однiй, i переважила культура. „Його синi очi та бiла шкiра мало що визначали, тому що його поведiнка, вираз обличчя, рухи рук та спосiб мислення були китайськими” – свiдчив К. Клакгон, який зустрiв цього китайського американця у Нью-Йорку.

Динаміка культурних процесів. Сприйняття чужої культури. Сучасний світ є домом для

понад 7 млрд. людей, які мають різні способи життя. У сім’ях деяких народностей дітей багато, а в інших – мало; хтось шанує старших людей, а хтось нехтує ними; одні – миролюбиві, а інші – войовничі. Крім цього, люди мають багато релігійних вірувань і уявлень про добре і зле, тощо. Поведінка, яка вважається цілком нормальною в одному суспільстві, може примусити жахнутися представників іншої культури (так званий „культурний шок”). При цьому для людства не існує „природного” способу життя, якщо навіть більшість людей бачать таким свою власну поведінку.

Етноцентризм – це практика оцінки чужої культури за стандартами рідної. Для нього характерне переконання в перевазі власної культури над іншими. Певною мірою він потрібен людям, щоб бути емоційно прив’язаними до свого способу життя. Водночас етноцентризм породжує непорозуміння, а іноді й конфлікти. Альтернативою етноцентризму є культурний релятивізм (толерантність) – практика оцінки культури виходячи з її стандартів, розуміння і сприйняття культурних відмінностей. Він вимагає розуміння незвичних цінностей і норм, і відходу від культурних стандартів, яким люди слідували все життя. Культурні універсалії. Надзвичайно складні за своєю

внутрішньою структурою культури сильно відрізняються одна від одної. Втім соціальні антропологи та соціологи з давніх-давен були зайняті пошуками культурних універсалій – рис культури, які зустрічаються в будь-якому суспільстві, як в історичному, так і в сучасному. Американський етнолог Джордж Мердок намагався в міжвоєнний час зібрати в архіві

 

187

Університету в Лос-Анджелесі інформацію про давні та сучасні культури. Ця робота призвела до висновку, що існують лише дві культурні універсалії: правило «не вбивай» і заборона на кровозмішування (інцест).

Попри дискусії з приводу кількості культурних універсалій, можна стверджувати, що існує перелік схожих явищ культури, які виникають внаслідок культурної дифузії – культурний обмін, поширення культурних елементів або культурних комплексів між різними культурами. Можна виділити декілька типових ситуацій, в яких відбуваються культурні контакти. Перша – це підкорення (асиміляція) слабшого суспільства сильнішим, в результаті відбувається запровадження пануючої (домінуючої) культури та ліквідація локальних культур. Приклади такого роду можуть дати практика колоніалізму та процеси християнізації. Ключовим моментом колонізації вважається нав’язування чужої мови. Друга ситуація – це змішування культур у багатонаціональних суспільтвах, де багаточисельні групи емігрантів вносять свій культурний внесок і піддаючись стихійним впливам. Класичним прикладом такого роду є «американський плавильний тигель». Третій варіант культурних контактів іноді характеризують як «культурний імперіалізм». Він реалізується завдяки обміну культурними духовними цінностями і продуктами через ринок і засоби масової комунікації. Особливо він посилюється в період глобалізації, для якої характерне поширення так званої західної культури в її американському варіанті. Результатом цього процесу є уніфікація та регрес локальних культур. Однакові супермаркети і готелі, однакові Макдональдси, однакові голлівудські фільми в однакових кінозалах, однакова мода, однакові думки щодо «рівноправності статей» і «політичної коректності», універсальна англійська мова, тощо. Культурна трансмісія (передача). Культура не створюється

миттєво, вона є свого роду підсумковим продуктом довготривалої людської діяльності. Вона передається з покоління в покоління, зберігаючи значну наступність і сталість через культурну трансмісію – процес, завдяки якому культура передається від покоління до покоління. Так само, як у нашому

 

188

організмі присутні гени предків, так і в культурі містяться нескінченні символи тих, хто жив до нас. Відтак накопичене культурне надбання по-іншому називається традицією. При цьому існують певні механізми, завдяки яким здійснюється продовження та наслідування культурної традиції.

Нормативна культура зберігається в часі через два механізми. По-перше цінності та норми можуть запам’ятовуватися і передаватися як в усній, так і в письмовій формі. Також вони можуть зберігатися в тривалих, постійних повторюваних практиках. Дії людей мають схильність до інерції, тобто до повторення того, що було зроблено раніше. Американський соціолог Габріель Тард вказував, що люди мають схильність до того, щоб наслідувати та імітувати дії інших людей. Отже, нормативна культура зберігає свою міцність і тривалість не стільки через запам’ятовування правил, скільки завдяки їх реальній повторювальній реалізації.

Символічна культура продовжується в часі через пам’ять. Людина сама пам’ятає те, що вона пізнала, чому навчилася. Але завдяки комунікації людина може розширити це поле знань. Нарешті, через певну фіксацію ідеї, як в письмовій, так і в електронній формі, можна створити необмежене поле інформації.

Щодо матеріальної культури, то різні її об’єкти мають свою фізичну міцність і тривалість існування. Нас оточує багато предметів матеріальної культури, які дійшли до нас з минулого.

Варто зазначити, що сконструйована традиція передається так само, як і справжня. І свій вплив на дії людей вона здійснює так само. Згідно «теореми Томаса»: «Якщо люди розглядають певні ситуації як реальні, то вони реальні в своїх наслідках». Штучні, вигадані традиції, включаючись в цикл передачі з покоління в покоління, набувають знак давнини та справжності. Зокрема, англійський історик Джордж Гобсбаум наводить як приклад традицію шотландських горців, яка включає особливий одяг, геральдичні символи, народні мелодії, вказуючи, що все це було вигадано в XVIII ст. як предмет розваги двох британських аристократів.

 

189

Внутрішнє розмаїття культури. Культура того самого суспільства (національна культура) рідко являє собою певний моноліт. Безперечно, певні змістовні частини її частини формують остов культури, те, що визначає її специфіку та ідентичність. Але поряд з цим існують різні варіанти і форми. У такому випадку мова йде про субкультури – способи життя менших груп, які функціонують у сфері дії домінуючої культури. Прикладами можуть бути молодіжні субкультури, професійні субкультури, регіональні субкультури. Водночас існують певні групи, які не сприймають загальноприйняті основи культури. У такому разі мова йде про контркультури – способи життя, які свідомо і цілеспрямовано протиставляються домінуючій культурі. Наприклад, анархістські або нігілістичні групи.

2. Соціальні цінності та норми Вищенаведене визначення культури Р. Бірстедта вказує на

три основні сегменти культури: до культури належить все те, що люди роблять (дії людей) – нормативна культура; думають (мислення людей) – символічна культура; і чим вони володіють – матеріальна культура.

Перший сегмент культури, а саме той, який визначає спосіб дій, називається нормативною культурою або ціннісно-нормативною системою. Деякі соціологи, зокрема Ф. Знанецький, Т. Парсонс, вважають, що культурні правила – цінності та норми, складають основний кістяк культури. У сфері нормативної культури знаходяться описи дій, характерних для даної культури, прийняті в її рамках, і разом з тим дій, не характерних для неї і заборонених у ній.

Культурна конфігурація функціонує правильно, коли всі її сегменти гармонічно взаємодіють один з одним. Але трапляються випадки, коли між ними виникає асинхронність або дисгармонія. Один із прикладів такого роду, описаний американським соціологом Вільямом Огборном, – це культурний лаг (запізнення) – ситуація, коли один сегмент культурної конфігурації ніби не встигає за іншим. Прикладами культурного лагу можуть бути ситуації, коли кількість автостоянок і доріг не встигає за кількістю автомобілів; це нові

 

190

ліки, які не можливо використовувати через відсутність певних правових норм. Іншим прикладом дисгармонії сегментів культури є культурна некомпетентність – ситуація нестачі навичок і вмінь для використання елементів культури. Зокрема, багато людей використовують сучасні технічні новації не за призначенням або неповною мірою.

Культурні (соціальні) цінності. Як особливий предмет систематичного дослідження цінності

стали виділятися в кінці ХІХ ст., коли й склалася спеціалізована філософська дисципліна – аксіологія. Приблизно в той же час в економіці виникло вчення про цінність як „вартість”, а в соціології – про цінність як „значимість”.

Культурні (соціальні) цінності – це переконання людини в значимості особисто для неї тих або інших об'єктів або явищ соціальної дійсності з точки зору їх відповідності (або невідповідності) потребам.

Вони являють собою культурні стандарти стосовно того, що є правильним, справедливим чи бажаним, і якi подiляються бiльшiстю членiв суспiльства або якогось соцiального угруповання. Це абстрактні стандарти блага, які народжені етикою світових релігій і не піддаються сумніву. Вони служать еталоном, ідеалом для людей, які можуть їх поділяти або не поділяти.

На важливість цінностей для існування суспільства вказували класики соціології. Так, на думку французького соціолога Е. Дюркгайма: „Суспільство існує лише там, де існує спільна загальновизнана система цінностей і норм, яку як загальнообов'язкову визнають більшість громадян. Колективні уявлення набувають найповнішого втілення в моральних відносинах”. А польський соціолог Я. Щепанський зазначає: „Цінності постають фактором інтеграції груп, засобом їх об’єднання, фактором їх постійності та тривкості в періоди криз... Вплив культури на суспільне життя відбувається такими шляхами: через зразки діяльності та зразки поведінки; через створення і введення цінностей; через соціалізацію і формування окремої особистості; через створення моделей

 

191

інститутів та соціальних систем”. У соціології дослідження цінностей були ініційовані в 1961 р.

„Гарвардським проектом” по вивченню цінностей, реалізованим К. Клакгоном і Ф. Стродтбеком. У рамках структурно-функціонального підходу вони вивчали культурні цінності представників п'яти культур. Однак абстрактність більшості постулатів структурно-функціональної теорії і труднощі емпіричної перевірки наслідків, що випливають із них, змусили дослідників шукати нові підходи до вивчення цінностей.

Американський психолог М. Рокич (1916-1988) акцентував у понятті цінностей суб'єктивний компонент і на основі свого підходу розробив стандартизований інструментарій їхнього виміру. За його допомогою він провів декілька опитувань американців, зафіксувавши ціннісні відмінності між статевими, віковими, расовими, професійними та іншими групами. Популярним є поділ цінностей, запропонований М. Рокичем. Усю сукупність цінностей він розділив на термінальні та інструментальні. Термінальні цінності (цінності-цілі) – це мета або стан, яких бажано досягти. До цієї групи цінностей відносяться: активне та продуктивне життя, життєву мудрість, здоров’я, цікаву роботу, кохання. Щасливе сімейне життя, матеріальну забезпеченість, наявність добрих друзів, свободу, творчість, упевненість у собі. Інструментальні цінності (цінності-засоби) – це цінності, що становлять метод або засоби досягнення мети. До них належать: акуратність, вихованість, амбіційність (високі запити), життєрадістність, дисциплінованість, незалежність, освіченість, сміливість, тверда воля, терпимість, широта поглядів.

С. Іг із співавторами, розвиваючи ідеї М.Рокича, провів опитування в дев’яти країнах Південної Азії, виявивши істотний зв'язок цінностей населення з рівнем економічного розвитку країни.

Потім виникли три найбільші проекти по вивченню цінностей – це дослідження Р. Інглгарта, Г. Хофстеде й Ш. Шварца.

Рональд Інглгарт є ініціатором „Всесвітнього дослідження цінностей” (World Values Survey), яке триває вже майже 30 років

 

192

і охоплює більше 100 країн світу (на репрезентативних вибірках), та „Європейського дослідження цінностей” (European Values Survey), яке майже повністю співпадає за змістом із вищеназваним. Він послідовно розробив кілька підходів до пояснення взаємозв'язків між культурними (цінності), політичними (рівень демократизації) і економічними (рівень ВВП) змінними. Останній за часом варіант підходу – це теорія „людського розвитку”. Він продемонстрував зв'язок поширеності серед населення тих або інших цінностей із рівнем модернізації суспільства, рівнем його економічного розвитку й демократизації.

Герт Хофстеде провів опитування менеджерів десятків країн, що включало багато питань про цінності. На підставі отриманих даних були виведені 4 (потім 5 і 7) параметрів цінностей. Він став фактично першим дослідником, що емпірично вивів ціннісні параметри (dimensions) на противагу дихотомічним категоріям.

Методика дослідження цінностей Ш. Шварца. Шимон Шварц і В. Білськи розробили теорію базових життєвих

цінностей і за допомогою опитувань, проведених на невеликих вибірках учителів і студентів у десятках країн світу, підтвердили її. Згодом Ш. Шварц і його співавтори продемонстрували численні зв'язки базових цінностей із різними характеристиками індивідів і країн (культур). Дослідження цінностей Ш. Шварца базувалося на його теорії універсальних базових цінностей. Виведені параметри базових цінностей були перевірені на розпізнавання змісту, на повноту списку цінностей, на еквівалентність значень і структури виділених цінностей більш, ніж у 60 країнах (культурах). Переваги методики ізраїльського вченого Ш. Шварца полягають у тому, що вона є найбільш методологічно розробленим способом виміру базових цінностей. Крім цього, вона використовувалася для аналізу цінностей у „Європейському соціальному дослідженні”, до якого у 2004 р. долучилася й Україна. Таблиця 1. „Портретний ціннісний опитувальник” Ш. Шварца Кат-рії цін.

Типологічні цін. індекси

„Портрети” носіїв цінностей – висловлювання, які пропонуються респондентам

 

193

Для нього важливо жити у безпечному оточенні. Він уникає всього, що може загрожувати його безпеці

Безпека

Для нього важливо, щоб уряд гарантував його безпеку від усіх загроз. Він хоче, щоб держава була сильною та могла захистити своїх громадян Він впевнений, що люди мають виконувати те, що їм кажуть. Він вважає, що люди завжди мають дотримуватися правил, навіть якщо ніхто за ними не спостерігає

Конформність

Для нього важливо завжди поводитися правильно. Він намагається уникнути будь-яких вчинків, що можуть викликати осуд Для нього дуже важливо бути скромним та "триматися у тіні". Він намагається не привертати до себе увагу

Збереж

ення

Традиція

Для нього важливими є традиції. Він намагається дотримуватися релігійних або сімейних звичаїв

Для нього важливо вигадувати нові ідеї та бути творчою людиною. Йому подобається все робити у свій оригінальний спосіб

Самостійніст

ь

Для нього важливо самостійно приймати рішення про те, що робити. Йому подобається бути вільним та не бути залежним Йому подобаються сюрпризи і він завжди шукає нову діяльність, щоб зайнятися нею. Він вважає, що у житті важливо займатися багатьма різними справами

Стимуляція

Він шукає пригод та йому подобається ризикувати. Він хоче мати життя сповнене пражець

Для нього важливо добре проводиш час. Йому подобається себе балувати

Відкритість

змінам

Гедонізм

Він шукає будь-яку нагоду розважитися. Для нього важливо займатися тим, що дає задоволення

Само

ствер

джен

Дося

гнен ня

Для нього важливо демонструвати всім свої здібності. Він хоче, щоб люди захоплювалися тим, що він робить

 

194

Для нього дуже важливо бути успішним. Він сподівається, що люди визнають його досягнення

Для нього важливо бути багатим. Він бажає мати багато грошей та дорогі речі

Влада

Дія нього важливо бути шанованою подиною. Він хоче, щоб люди робили те, що він скаже

Для нього дуже важливо допомагати оточуючим людям. Він хоче дбати про їх благополуччя

Доброзичл

ивість

Для нього важливо бути відданим своїм друзям. Він хоче присвятити себе близьким людям

Для нього дуже важливо, щоб у ставленні до людей в усьому світі була рівність. Він впевнений, що у всіх мають бути рівні можливості у житті Він вважає важливим вислухати розмірковування людей, що від нього відрізняються. Навіть якщо він не згоден з ними, він все одно бажає зрозуміти їх точку зору В

ихід

за меж

і свого

«Я

»

Універсалізм

Він твердо впевнений, що люди повинні дбати про природу. Для нього важливо турбуватися про довкілля

Ш. Шварц і його колеги виділили 10 базових цінностей: 1) Влада – соціальний статус і престиж, контроль або домінування

над людьми і ресурсами. За Владою існує найвище значення і Україна випереджає всі інші країни. Чим бідніша країна, тим важливіше для її населення багатство і влада над людьми – дві цінності, які утворюють вказаний індекс.

2) Досягнення – особистий успіх та його демонстрація через досягнення і здібності, які відповідають соціальним стандартам. За Досягненням Україна займає середню позицію, не тяжіє до полюсів, відстає від 7 і випереджає 8 країн, немає суттєвих відмінностей із 8 країнами.

3) Гедонізм – власне задоволення і чуттєва задоволеність. За Гедонізмом вона відстає від 21 країни, випереджає Польщу, немає суттєвих відмінностей зі Словаччиною.

4) Стимуляція – життя, переповнене гострими відчуттями, новизною і складними завданнями. За Стимуляцією Україна відстає

 

195

від усіх країн, крім Греції і Угорщини, з якими немає суттєвих відмінностей.

5) Самостійність – незалежність у мисленні й прийнятті рішень, творчість, пізнання. За Самостійністю вона відстає від усіх країн, крім Греції, з якою немає суттєвих відмінностей.

6) Універсалізм – розуміння, висока оцінка і захист благополуччя усіх людей, а також природи; толерантність. За Універсалізмом вона займає середню позицію, не відрізняється значимо від 10 країн. Відстає від 6 і випереджає 7 країн, немає суттєвих відмінностей з країнами Бенілюксу, Іспанією, Німеччиною, Ірландією, Норвегією, Данією, Угорщиною і Великою Британією.

7) Доброзичливість – збереження і підвищення благополуччя людей, з якими особа часто спілкується. За Доброзичливістю Україна відстає від 16 країн, випереджає Словенію, немає суттєвих розбіжностей зі Словаччиною, Чехією, Португалією, Угорщиною, Грецією і Польщею.

8) Традиція – повага і прийняття звичаїв та ідей, які походять від традиційної культури і релігії, прихильність до них. За Традицією Україна випереджає 16 країн, відстає від Греції, немає суттєвих відмінностей зі Словаччиною, Португалією, Польщею, Ірландією, Іспанією і Словенією.

9) Конформність – уникання дій і схильностей, які могли б засмутити інших людей або спричинити їм шкоду, а також порушити соціальні вимоги і норми. За Конформністю вона випереджає усі країни, крім Норвегії, Польщі, Словаччини, Чехії, з якими немає суттєвих відмінностей.

10) Безпека – гармонія і стабільність суспільства, відносин із людьми і самої людини. За цінністю Безпеки Україна випереджає всі країни, крім Греції, Естонії, Польщі, Угорщини, з якими немає істотних відмінностей.

Отже, порівняння ціннісного профілю України з профілями інших країн свідчить, що особливі близькі до нього профілі Польщі та Словаччини, а найбільше відрізняється ціннісний профіль України від профілів Естонії та Великої Британії.

Соціальні норми. Культурні (соціальні) норми (від лат. „правило, взірець”) –

це засновані на цінностях правила та моделі відносин, через які суспільство керує поведінкою своїх членів.

 

196

Норми встановлюють, яка саме поведiнка вiдповiдає i яка не вiдповiдає певнiй ситуацiї. Це перш за все засоби нашої дiяльностi, за допомогою яких ми орiєнтуємося у свiтi людей. Вони дають нам вказiвки, як поводитись, щоб мати успiх у спiльнiй дiяльностi. Норми диктують певний тип поведінки або забороняють його. Відповідно існують норми проскриптивні – вони вказують, що не можна робити і норми прескриптивні – кажуть нам про те, що ми повинні робити.

Класик американської соціології Вільям Самнер запровадив поділ норм на 3 типи: звичаї, мораль і право. Саме вони утворюють три основні підсистеми в ціннісно-нормативній системі кожного суспільства.

Звичаї – це усталені схеми (патерни) поведінки, які існують у вигляді схвалених суспільством масових взірців дій, які рекомендується виконувати.

Це правила конвенціонального характеру (засновані на домовленості), які стосуються того, що прийнято і визнано у всіх проявах повсякденного життя. Вони не торкаються інтересів інших, спонтанно виникаючі і відносно слабо санкціоновані.

Вони визначають те, як ми одягаємось, що і як їмо, як вітаємося і прощаємося, як проводимо вільний час, тощо. Функцією звичаїв є спрощення для людини її життя, надання їй певного автоматизму, звільнення людини від необхідності роздумів стосовно можливого вибору і кожного разу приймати відповідне рішення стосовно банальних справ і питань.

Такий рефлекторний автоматизм, з яким ми підкоряємося звичаям, робить те, що останні стають найнепомітнішими з усіх правил. Лише стикаючись з альтернативними звичаями, опинившись в іншій культурі, ми починаємо «бачити» ці правила і слідувати їм свідомо. Тут найсильніше проявляється наш етноцентризм, переконання у природності наших звичаїв і здивування щодо інших. Туристична література містить багато розповідей і анекдотів про ті несподіванки, які очікують нас в інших країнах, коли ми зустрічаємося з пануючими там звичаями.

 

197

Ми не навчаємось звичаям певним систематичним чином, а скоріше долучаємося до них шляхом імітації і тренування в процесі соціалізації. Справи, які регулюються звичаями, носять приватний характер. Вони стосуються тих сфер життя, які з точки зору інтересів інших людей, їм байдужі. Наприклад, якщо людина зранку п’є чай, а не каву, це її особиста справа. Негативні реакції за невідповідність звичаям – спонтанні, неформалізовані та м’які. Зокрема, людину можуть висміяти, винести догану, зробити зауваження, тощо. Гострота реакції значною мірою залежить від рівня етноцентризму або толерантності.

Мораль – це правила, які стосуються основних і універсальних людських проблем, зокрема того, що добре, порядно, достойно, і таких сфер життя, в яких дії однієї людини є небайдужими для добробуту, щастя, здоров’я та успіху інших людей і порушення яких сильно обурює громадськість.

У такому випадку мова йде про дії, які не можуть залишатися приватною справою. Наприклад, якщо одна людина бреше, то це не може бути її особистою справою, оскільки обманутим є хтось інший. Отже, моральні норми стосуються найбільш фундаментальних відносин між людьми і найсильніше виражають суспільну природу людини. Вони виражають загальні для всіх людей імперативи колективного способу життя.

Моральні норми часто кодифікуються у вербалізованих та формалізованих етичних системах, а також обґрунтовуються і набувають легітимності через звернення до розуму (у світських філософських доктринах) або до вищої істоти (у релігійних концепціях). Іноді вони мають авторів. Порушення моральних вимог і заборон викликає більш різку реакцію громадськості, ніж дотримання чи недотримання звичаїв. Вона проявляється у таких формах, як ізоляція, публічна критика, вигнання з групи, самосуд, тощо. Певну роль у мобілізації та спрямуванні суспільної реакції відіграють визнані авторитети: політики, артисти, журналісти, науковці, священики та ін.

 

198

Право – це правила, встановлені, сформульовані і кодифіковані, на сторожі яких стоять спеціальні інститути, що мають можливості державного примусу.

Це система правил, для яких суттєвим є не лише зміст регулювання, а спосіб цього регулювання, насамперед через інститути держави. Відтак, право має три характерні риси. По-перше, воно навмисно встановлюється державою або від її імені. Отже, право завжди пов’язане з певною політичною організацією. По-друге, право формулюється в письмовій формі, публікується і систематизується в кодексах. По-третє, на сторожі права стоїть особлива система санкцій, які адмініструються через спеціально створені органи правопорядку і правосуддя.

Правовому регулюванню підлягає величезна сфера суспільного життя, в тому числі деякі звичаї та моральні норми. Коли правове регулювання співпадає з моральними нормами суспільства, право отримує легітимацію і його значно легше виконувати і застосовувати. Але, коли воно розходиться з моральними нормами, воно зустрічає сильний опір. Розділяють 2 види права: звичаєве та формальне. При цьому звичаєве право – це сукупність неписаних правил поведінки, що санкціоновані державою.

Окрім цієї основної трійки, існують певні групи правил, які відрізняються характерними змістовними ознаками, зокрема художній стиль і мода.

Художній стиль – це правила, які стосуються того, що вважається прекрасним. Він охоплює естетичні правила створення творів мистецтва: поезії, прози, живопису, скульптури, музичних творів, тощо. Санкції тут найчастіше носять позитивний характер, зокрема слава, а негативні санкції – доволі м’які, наприклад неприязнь.

Мода близька до звичаїв, оскільки стосується порівняно поверхневих проблем: у чому ми ходимо, що слухаємо, що читаємо, які дивимося фільми. Від звичаїв мода відрізняється більшою мінливістю та жорсткішим тиском на своїх послідовників. Мода змінюється порівняно швидко, але в періоди свого панування монопольно диктує правила. На

 

199

відміну від звичаїв, мода – це цілеспрямоване явище, нав’язане центрами моди, яке рекламується та поширюється усіма можливими засобами.

Ціннісно-нормативна орієнтація. Цінності та норми являють собою найпростіший елемент

ціннісно-нормативної системи. Але ці культурні правила не виступають ізольовано, у відриві один від одного. Існує взаємозв’язок між нормами і цінностями. Цінності визначають, які цілі є достойними, правильними, істинними, а норми – що люди мають робити, щоб досягнути своїх цілей. Іншими словами, цінності вказують на цілі, до чого люди мають прагнути, а норми – на засоби, як люди мають досягати цілей. Цінності – це абстрактні поняття, а норми – це конкретні правила поведінки. При цьому орієнтація особистості не є чисто ціннісною, бо людина орієнтується на цінності і норми одночасно. Тому в соціології частіше говорять про ціннісно-нормативну орієнтацію.

3. Символічна та матеріальна культура Символічна культура і мова. Другий сегмент культури, – символічна (ідейна) культура або

суспільна свідомість, охоплює прийняті в суспільстві переконання, погляди, ідеї, символи, вірування і визначає тим самим характерні способи мислення, встановлює смисли подій і явищ. Деякі соціологи розглядають цей сегмент культури як центральний. Наприклад, Кліфорд Гірц визначає культуру як систему значень і символів, які регулюють суспільну діяльність.

Як і всі інші живі істоти, люди сприймають навколишній світ за допомогою органів чуттів, але, на відміну від інших, вони також створюють реальність смислу. Люди – це істоти, що живуть у знаковому оточенні. Жодні інші істоти на Землі не мають таких здібностей створювати, маніпулювати та використовувати символи, щоб формувати свою власну поведінку та впливати на інших осіб. Тому в основі всіх елементів культури лежать символи – це все, що несе в собі особливий смисл, який визнається людьми однієї культури.

 

200

Прапор, графіті на стіні, колір сигналу світлофора чи колір одягу, ікона, хрест, уніформа, жести, пози (уклін), піктограми (дорожні знаки) – все це символи.

Але найважливішим типом символів є слово. Зібрання слів, фрази, тексти, граматика формують мову. Відтак, найважливішою системою символів є мова – соцiально-структурована система звукових знаків. Вважається, що символічна культура закодована в мові. Кожне суспільство передає культуру за допомогою мовлення. Цей процес соціологи називають усною культурною традицією. Приблизно 5 тис. років тому люди винайшли писемність, розробили сотні алфавітів, декілька правил письма. Це стало величезним кроком вперед, оскільки значно розширився часовий горизонт передачі інформації та просторові межі. Завдяки писемності знання може поширюватися далеко за межі того місця і того часу, в якому воно виникло.

Найчастіше мова асоціюється та співпадає з етнічними групами. У такому випадку ми говоримо про національні мови. Деякі мови можуть набувати наднаціонального значення, як то було з латиною, французькою мовою, а нині з англійською. Також існують своєрідні мови (арго, сленги) професійних груп (юристів, духовенства, вчених), молоді, злочинців. З’являються мови, спеціально розроблені для певних цілей або груп: комп’ютерні мови, азбука Морзе, шрифт Бройля (для незрячих), корабельна сигналізація тощо.

Мова виконує декілька важливих функцій. По-перше, це комунікація між людьми. Мова є основним засобом контактів і взаємодій, а розмова – найбільш поширена форма взаємодії. По-друге, реєстрація інформації та її передача наступним поколінням. Відтак мова гарантує нерозривність культури. По-третє, мова являє собою важливий фактор, який визначає внутрішню солідарність групи і водночас її розмежування від інших груп. Мова є важливим елементом групової ідентичності. По-четверте, мова робить можливим здійснення типових для людини суспільних або товариських прагнень. Зустрічі з друзями, обмін плітками, розмови за їжею, скандування на стадіоні, пісні в компанії – все це надає учасникам цих дій відчуття приналежності до групи і охороняє від самотності.

 

201

Едвард Сапір і Бенджамін Уорф припустили, що мови не є різними наборами символів для позначення однакової реальності. Радше у будь-якій системі символів є окремі унікальні слова і вирази. Крім того, всі мови поєднують символи з чітко визначеними емоціями. Отже, окрема ідея може „відчуватися” по-різному, якщо вона виражена різними мовами. Звідси походить «теза Сапіра-Уорфа»: «люди сприймають світ через культурну призму мови».

Ми так залежимо від символів нашої культури, що сприймаємо їх за щось природне. Але іноді з усією чіткістю усвідомлюємо символ як такий, коли хтось поводиться з ним незвичним для нас чином: наприклад, спалює прапор. Входження у незнайому культуру також нагадує нам про владу символів. „Культурний шок” насправді є невмінням „прочитати” смисл у новому оточенні. Нерозуміння символів культури залишає людину з відчуттям розгубленості і відособленості, невпевненістю у виборі вчинків, а іноді – у страху. Втім смислове навантаження символів відрізняється і в межах окремо взятого суспільства. Наприклад, хутряна шуба може втілювати в себе символ успіху, а також негідного поводження з тваринами. При цьому зауважимо, що люди спілкуються не лише за допомогою слів, а й жестів, смисл яких залежить від культури. Деякі жести, прийнятні в одній культурі, можуть мати образливий смисл в іншій.

Складові символічної культури. Суспільна свідомість виступає в різних формах, які є її

складовими. Перша з них, – буденне мислення або так званий здоровий глузд, іншими словами, поширені в певній групі інтуїтивні судження та уявлення. Багато прикладів такого роду можна знайти в народних прислів’ях і приказках.

Друга форма – це ідеї та уявлення про надприродний, потойбічний світ та про загробне життя. До цієї сфери відносяться міфи, магія, релігія. Їх характерна особливість полягає в тому, що вони не піддаються перевірці, їх не можна ставити під сумнів, оскільки вони спираються на віру. Їхня сила полягає не в аргументації, а в авторитеті того, хто їх встановив.

 

202

Третя складова – це ідеології – системи ідей, які створюють обґрунтування, забезпечують легітимність, підтримку певних групових інтересів або утверджують групову ідентичність. Як правило, вони містять також певні негативні уявлення, які стосуються інших груп. Ідеологічні погляди і переконання виражаються різними способами. Безпосередньо їх формулюють політичні програми, партійні заяви, публіцистика, література, театральне та кіномистецтво, сатира, музика, живопис, скульптура, тощо. Ідеологія викликає особливо сильні емоції і мобілізує людей до дії. Вона виявляється в основі багатьох проявів колективної поведінки – бунтів, революцій, демонстрацій.

Четверта складова – громадська думка – це характерний для певної групи комплекс поглядів на суспільні явища, тобто справи, які стосуються політичної, економічної, міжнародної та інших сфер. Цей термін запровадив у 1930-х рр. американський публіцист Волтер Ліпман, який відмічав зростаючу роль преси у підвищенні прозорості публічної сфери. Завдяки цьому громадяни отримують багатий матеріал для формування власних поглядів.

П’ята складова – наукове знання – переконання і погляди, які оцінюються в категоріях істинності або хибності, вимагаючи їх обґрунтування за допомогою застосування систематичної методології у ході досліджень. Наразі науковість розглядається як вища нобілітація ідеї.

Шостий розділ суспільної свідомості формує мистецтво (живопис, література, музика). Воно відповідає деяким людським потребам у творчості, у вираженні своїх емоційних переживань і естетичних відчуттів.

Люди відрізняються за характером своєї мудрості, далекоглядності, уяви, здатності виражати свої думки. Відповідно, деякі більшою мірою, ніж інші, приймають на себе роль ініціаторів або виразників ідей, лідерів громадської думки або творців витворів мистецтва. З часом виявляється професійна група тих, хто творить, формулює, виражає ідеї та маніпулює суспільною свідомістю: це мудреці, пророки, письменники, художники, ідеологи. Нині суспільна свідомість все більше

 

203

перетворюється на арену діяльності спеціалістів, а маси суспільства виступають як реципієнти.

Патології суспільної свідомості. У сфері суспільної свідомості завжди мали місце певні

патологічні явища. Під ними розуміються по-перше, поширення поглядів і уявлень, які є помилковими, спрощеними, схематичними, однобічними, а по-друге, поширення ідей, які викликають соціальну напруженість, конфлікти, тощо. Найчастіше обидві ці обставини виступають разом. Відтак, патологічні явища утворюють певну шкалу суспільної відчуженості: стереотипи – упередження – сегрегація – дискримінація – переслідування – екстермінація.

Стереотип – це спрощений, однобічний, перебільшений образ певної групи, який трактує всіх членів цієї групи недиференційовано, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей. Він формується на основі часткових або одиничних вражень, отриманих від контактів з представниками групи, після чого ці враження узагальнюються і переносяться на всю групу. Найчастіше вони стосуються ознак етнічних, національних та расових груп. Особлива небезпека стереотипів проявляється тоді, коли вони містять і поширюють негативні оцінки описуваної групи. Такого роду емоційно забарвлені негативні стереотипи щодо інших груп називаються упередження. При цьому, паралельно з виробленням упереджень щодо інших груп можливе створення протилежного стереотипу щодо своєї групи, однобічного і узагальнено позитивного. Його називають шовінізмом – це завищення оцінка своєї групи порівняно з іншими.

Вищевказані стереотипи викликають емоції антипатії, ворожості та відчуження від інших, що, своєю чергою, може призвести до небезпечних суспільних наслідків. По-перше, це може призвести до сегрегації – ізоляції від чужої групи, збільшення соціальної дистанції, обмеження контактів і взаємодій (наприклад, відмова від змішаних шлюбів), тощо. Крайніми проявами сегрегації, яка включала повну подружню ендогамію та повне ухилення від контактів, розділення місць

 

204

проживання та відпочинку, були єврейські гетто у європейських містах та апартеїд у Південній Америці. По-друге, це може призвести до дискримінації – активне погане поводження з членами іншої групи. Вона включає зменшення шансів на отримання освіти, обмеження в професійній сфері, у набутті майна, у політичних правах та ін. При появі дискримінації починає діяти своєрідний суспільний механізм, який Р. Мертон називав «пророцтвом, яке саме збувається». Наприклад, ми приймаємо упередження, що чорношкірі ліниві. Тоді, природно, ми не будемо брати їх на роботу. У результаті чорношкірі стануть безробітними і вже сам факт, що безробітних серед них більше, ніж серед білих, буде розглядатися як аргумент, ніби чорношкірі не придатні до роботи.

Глибоко вкорінені упередження, які супроводжують сегрегація та дискримінація, можуть перерости в переслідування проти дискримінованих груп. Їх члени стають предметом знущань, нападок, виселення, «етнічних чисток», вандалізму, фізичного насилля аж до знищення – екстермінації. Трагічними прикладами ескалації від стереотипів через всі стадії до геноциду є Голокост щодо євреїв під час Другої світової війни, сталінські табори, терор «червоних кхмерів» у Камбоджі, різня в Руанді, етнічні чистки в колишній Югославіїї, тощо. Польський соціолог в еміграції З. Бауман представляє механізм масового знищення євреїв нацистським режимом як результат двох процесів. З одного боку, нацистська пропаганда посилювала антисемітські упередження, продукуючи мотивацію для геноциду. З іншого, довга сегрегація цієї групи (з ініціативи самих євреїв) виключала дію морального співчуття.

Матеріальна культура. Третій сегмент культури, який охоплює всі об’єкти, якими ми

володіємо або зазвичай користуємося в суспільстві, називається матеріальною культурою. Сюди ж відносяться предмети та інструменти, створені людиною – будинки, меблі, мости, автомобілі, а також модифіковані об’єкти природи – засіяні поля, сади та ін. Цей сегмент культури найменшою мірою є предметом дослідження соціологів.

 

205

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА КОНТРОЛЮ ЗАСВОЄННЯ ЗНАНЬ

Розкрийте особливості соціологічного розуміння культури. Охарактеризуйте складові динаміки культурних процесів. Визначте основні сегменти культури та їх взаємодію. Розкрийте зміст поняття „соціальні цінності”. Охарактеризуйте методологію вимірювання цінностей Ш. Шварца. Охарактеризуйте соціальні норми: сутність, типи та функції. Охарактеризуйте символічну культуру, її складові та патології.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ

ЛІТЕРАТУРИ Основна: Бевзенко Л. Стили жизни переходного общества. – К.: Институт

социологии НАН Украины, 2008. – 144 с. Бурдачук Ф. Символ и власть: Роль символических структур в

построении картины социального мира. – К.: Институт социологии НАН Украины, 2002. – 266 с.

Злобина Е. Особенности нормативной регуляции украинского социума // Украинское общество в европейском пространстве / Под ред. Е.Головахи, С.Макеева. – Киев–Харьков, 2007. – С. 205–225.

Магун В., Руднев М Жизненные ценности населения: сравнение Украины с другими европейскими странами // Украинское общество в европейском пространстве / Под ред. Е.Головахи, С.Макеева. – Киев–Харьков, 2007. – С. 226–273.

Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С.С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

Додаткова: Балакірєва О.М. Трансформація ціннісних орієнтацій в

українському суспільстві // Український соціум. – 2007. – № 2(19). – С. 7–19.

Вельцель Х., Інглгарт Р. Людський розвиток і «вибух» демократії: варіації змін режимів серед 60 суспільств // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 1. – С. 85–118.

Кірюхін Д., Щербак С. Уявлення про справедливість в Росії та в Україні: повсякденність та ідеологія // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 1. – С. 136–150.

Огаренко Т., Скідін Л. Символ у соціологічній теорії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2009. – № 3. – С. 169–182.

 

206

Паніна Н.В. Молодь України: Структура цінностей, соціальне самопочуття та морально-психологічний стан за умов тотальної аномії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – № 1. – С.3–26.

Ручка А., Наумова М. Цінності і типи ціннісної ідентифікації в сучасному соціумі // Українське суспільство 1992 – 2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / За ред. д.ек.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. – К.: Інститут соціології НАН України, 2013. – С. 285 – 297.

Черниш Н., Ровенчак О. Варіації на тему ідентичності для соціокультурного оркестру // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. – № 1. – С. 33–49.

Черниш Н., Ровенчак О. Основні поняття й положення соціокультурного підходу та специфіка застосування їх у соціології // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2006. – № 1. – С. 37–53.

Черниш Н., Ровенчак О. Соціокультурний підхід у соціокультурних науках: обмін сенсами // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2005. – № 4. – С. 92–103.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

У США хот-доги, гамбургери, картопля фрі і морозиво здавна вважалися улюбленими національними стравами. Якими культурними зразками можна пояснити любов до цих продуктів?

Чи доводилося вам стикатися з будь-якими субкультурами? З якими саме? Чим вони відрізняються?

Тема есе: Якою мірою можна говорити про народження глобальної культури? Як ви ставитися до подібної перспективи – позитивно чи негативно?

Тема есе: Чи можливе існування суспільства без соціальних цінностей?

Тема есе: Англійський філософ і історик А. Тойнбі писав: „Цінність, як і час, поняття відносне”. Як Ви думаєте, що він мав на увазі?

Тема есе: Чи можливо виробити універсальну систему цінностей? Тема есе: Місце традицій і звичаїв у суспільному розвитку. Тема есе: Чому, на Вашу думку, серед найважливіших речей у

житті, українці виділяють здоров’я, сім’ю та дітей? Тема есе: Висловіть свою думку щодо слів М. Амосова:

„Роздумуючи про щастя, я давно дійшов до висновку, що його приносять не гроші і не висока посада, слава або успіх у жінок, а ставлення до тебе інших людей, їх довіра, повага, любов”.

Тема есе: Моє ставлення до тези Сапіра-Уорфа.

 

207

Тема есе: Висловіть своє ставлення до судження Е. Дюркгайма про те, що люди можуть бути щасливими лише тоді, коли їх бажання співмірні їх засобам.

ТЕСТИ

1. Автор методики, яка використовується для аналізу цінностей у „Європейському соціальному дослідженні” –

а) Рональд Інглгарт б) Герт Хофстеде в) Шимон Шварц г) Еміль Дюркгайм 2. Властива певній групі чи спільноті система колективно

прийнятих взірців, цінностей і норм поведінки, діяльності та спілкування, які спільно формують спосіб життя людей – це, з точки зору соціолога,

а) суспільство б) мораль в) культура г) звичаї 3. Матеріальна культура (речі), як правило зазнає більш стрімких

трансформацій, ніж нематеріальна (ідеї та установки). Ця теза називається…

а) теорією «культурної трансмісії» б) теорією «культурного лагу» в) теорією «культурної дифузії» г) теорією «культурних символів» 4. Приписи, вимоги, побажання та очікування відповідної

(суспільно схвалюваної) поведінки, - це, з точки зору соціолога… а) цінності б) артефакти в) норми

г) ритуали 5. Наступність культури досягається через соціалізацію. А) Так Б) Ні 6. Основними соціальними нормами є: а) державні та адміністративні норми б) політичні та економічні норми в) мораль і право г) соціальні та особистісні норми 7. Практика оцінки чужої культури за стандартами рідної –

це… А) толерантність Б) етноцентризм

 

208

В) субкультура Г) культурна трансмісія 8. Культурний обмін, поширення культурних елементів або

культурних комплексів між різними культурами – це… А) культурна універсалія Б) культурна трансмісія В) культурна дифузія Г) контркультура 9. Переконання людини в значимості особисто для неї тих або

інших об'єктів або явищ соціальної дійсності з точки зору їх відповідності (або невідповідності) потребам – це…

А) традиції Б) мораль В) право Г) соціальні цінності

10. Спрощений, однобічний, перебільшений образ певної групи, який трактує всіх членів цієї групи недиференційовано, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей – це…

А) шовінізм Б) стереотип В) сегрегація Г) дискримінація

 

209

ТЕМА 8. ІНСТИТУЦІЙНІ АСПЕКТИ СУСПІЛЬСТВА План: 1. Соціальна структура 2. Соціальні інститути: сутність, види, функціональність 3. Девіантна поведінка та аномія 4. Соціальний контроль як система санкцій Ключові терміни: соціальна структура (міжособовий

простір), соціальний інститут, інституціоналізація, девіантна поведінка, делінквентна поведінка, аномія, «конформізм», «інновація», «ритуалiзм», «ретритизм», «бунтарство», соціальний контроль, санкція.

1. Соціальна структура Визначення поняття «соціальна структура». Коли розглядалося поняття «соціальна організація», там

немовби були присутні люди, хоча і звільнені вже від своєї індивідуальної іпостасі. Вони виступали як типові представники соціальних статусів або виконавці соціальних ролей. У понятті ж «соціальна структура» зникають особи, статуси, ролі, і залишається лише чиста мережа відносин між ними, тобто виключно форма організації, а не організація у своїй повній сутності. Отож, поняття «соціальна структура» є останнім кроком на шляху будівництва все більш абстрактних категорій, за допомогою яких аналізується суспільне життя, оскільки воно повністю відірване від конкретних осіб.

Структура – це прихована мережа стійких і регулярних зв’язків між елементами в певній галузі реальності, яка суттвим чином впливає на розвиток явищ у цій галузі.

Соціальна структура (міжособовий простір) – це чиста мережа різноспрямованих соціальних відносин, тобто відносин між соціальними статусами.

Прикметник «чиста» вказує, що не має значення між ким складаються ці відносини і чого вони стосуються. Чиста структура – це те, що архітектор малює на креслярскій дошці або столяр позначає як ескіз. Адже це ще не будинки, не столи, а лише їхні форми. Схема організації, яка висить на стіні в

 

210

кабінеті директора фірми, – це не фірма, а лише її структура. Схема командування, яка прикрашає зал в армійському штабі, – це не армія, а лише структура армії.

Фізичний та соціальний простори. П. Сорокін стверджував, що «соціальний простір докорінно

відрізняється від простору геомеричного». Суб’єкти можуть бути у фізичному просторі і далекими в соціальному, і навпаки. Люди, що перебувають поблизу одне від одного в геометричному просторі (наприклад, король і його слуга), в соціальному просторі відділені величезною дистанцією. І навпаки, люди, що були дуже далеко один від одного в геометричному просторі (наприклад, два брати або два генерали однієї армії), можуть бути дуже близькими соціально. Людина може подолати тисячі миль геометричного простору, не зінивши свого становища в соціальному просторі, і, навпаки, залишаючись у тому ж геометричному просторі, вона може радикально змінити своє соціальне становище.

Зауважимо, що поняття фізичного та соціального простору не є антагоністичними, оскільки фізичний простір відіграє значну роль у бутті соціального простору. Адже певні соціальні стосунки передбачають і певні фізичні дистанції між соціальними акторами. Наприклад, не можна бути генералом певної армії, якщо немає країни, якій ця армія належить. Отже, певний аспект фізичного простору є у будь-якого соціального простору.

Також П. Сорокін вказує, що геометричний простір має три виміри, а соціальний простір є багатовимірним. Відтак розуміння П. Сорокіним соціального простору перегукується з розумінням простору в теорії відносності А. Ейнштейна. Саме в теорії відносності стверджується, що простір і час у різних системах різні. Правда, П. Сорокіну не вдалося впоратися з багато вимірністю і він спростив модель до системи координат Р. Декарта.

Вимірюванням дистанції соціального простору присвячені дослідження Р. Парка, Е. Богардуса та ін. (Чиказька школа).

 

211

Складові соціальної структури. У соціології зазвичай розділяють мікроструктури та

макроструктури. Мікроструктура – це мережа зв’язків між основними

елементарними складовими соціального життя, тобто такими, які з точки зору соціології розглядаються як кінцеві і в подальшому неподільні (наприклад, групова структура як мережа зв’язків між членами групи; структура організації як мережа зв’язків між соціальними позиціями і ролями). А для соціології найменшою величиною об’єктів, що розглядаються, яка не піддається подальшому поділу на частини, є просто діюча людина.

Макроструктура – це зв’язок між складними соціальними об’єктами, які і самі мають структури (наприклад, політична структура як мережа зв’язків між політичними партіями, парламентом, урядом, групами тиску, місцевими органами влади; економічна структура як мережа зв’язків між підприємствами, банками, магазинами, оптовими складами, тощо).

Схожу позицію, але виражену іншими поняттями займає російський соціолог В. Ільїн, який стверджує: «Соціальна структура розпадається на два великих блоки: соціальні інститути і соціальні групи, які є атрибутом будь-якого суспільства».

Сама структура, незалежно від всіх інших факторів, суттєвих для функціонування соціальних організацій, значною мірою зумовлює, що відбувається в організації, як вона функціонує, як реалізує свої цілі. У цьому зв’язку ми говоримо про структурну детермінацію, на відміну від детермінації генетичної, причиної, функціональної, тощо.

Виміри соціальної структури. У теорії П. Штомпки кожна з характеристик соціальної

структури становить окремий її вимір. Таких вимірів він виділив чотири:

1) Нормативна структура – це мережа відносин між правилами дій і поведінки різних осіб, які займають різні статуси, виступають і діють у рамках певної організації.

 

212

2) Ідейна структура – це мережа відносин між переконаннями і поглядами (ідеалами) осіб, які займають різні статуси в рамках певної організації.

3) Структура інтересів – це характерний для організації розклад шансів на доступ її членів до благ, які являють суспільну цінність.

4) Структура взаємодії (інтеракційна) – це типові форми комунікації між особами, які займають різні статуси в організації, можуть вирізнятися відкритістю, легкістю встановлення і продовження контактів, або навпаки, перешкодами та обмеженнями в цьому напрямку.

У вітчизняній соціології традиційно виокремлюють такі виміри соціальної структури сучасних суспільств:

1) класова структура; 2) демографічна (статево-вікова); 3) професійна; 4) територіальна; 5) національно-етнічна. Динаміка соціальних структур. Зауважимо, що соціальні структури піддаються

безперервним видозмінам. Попередником динамічного підходу до розгляду соціальних структур був Норберт Еліас, який запровадив поняття фігурації для позначення соціальних структур, які знаходяться в безперервному процесі формування і розпаду. Прикладом для нього служив танок. Дивлячись на танцюючих партнерів або на весь бальний зал, ми спостерігаємо безперервний рух, плавну зміну поз і позицій. Але за цим приховані певні форми, які дозволяють нам сказати, який саме танок танцюють. З концепцією Н. Еліаса пов’язане запроваджене англійським соціологом Ентоні Гіденсом поняття «структурація», яке вказує на іманентну динамічність всіх соціальних форм.

Соціальні структури формують ті рамки, в яких розгортається діяльність людей. Вони здійснюють суттєвий вплив на хід дій, формують фактор спільної детермінації дій. Така структурна детермінація має подвійний характер: з одного

 

213

боку, негативний – обмежувальний в тих випадках, коли структури створюють певні бар’єри, за які дії не можуть вийти, обмежують репертуар можливих дій; з іншої – позитивний, сприяючий, стимулюючий дії певного роду. Позитивними та негативними способами, будуючи бар’єри та руйнуючи їх, соціальні структури визначають те поле, на якому люди здійснюють дії та взаємодії. Отже, вони встановлюють створені таким чином межі людської активності.

Соціометрія. При дослідженні неформальних дружніх об’єднань на

підприємствах, у трудових колективах італійський соціолог Якоб Морено розкрив наявність так званих соціометричних структур – типових видів взаємної симпатії, антипатії чи байдужості, які проявляються між учасниками – членами цих груп. Зауважимо, що графічне зображення соціометричних структур називається соціограма. Він показав, як сильно відрізняється клімат, характер функціонування групи, всі члени якої дарують один одному визнання і дружбу, від того, де таким визнанням і дружбою користуються лише обрані, число яких обмежене. У цьому випадку йде явне утворення підгруп, кланів, що створює грунт для конфліктів і напруженості.

2. Соціальні інститути: сутність, види, функціональність Сутність поняття «соціальний інститут». Термін „соціальний інститут” прийшов у соціологію з

юридичних наук, де він означав «сукупність правових норм, що регулюють соціально-правові відносини у певній сфері». Г. Спенсер, який запровадив цей термін у соціологію, розширив його зміст, і він став означати «сукупність норм, що регулюють відносини поміж людьми». Соціальна норма істотно ширше юридичної, оскільки до її змісту входять не лише закони, постанови та інші юридичні приписи, а й різного роду традиції, звичаї, етика і навіть обряди і ритуали. Більшість цих норм не закріплено законами, писаним правом, але є загальновизнаним механізмом, виробленим соціумом протягом його тривалої історії. Т. Веблен на початку ХХ ст. визначав соціальний

 

214

інститут як «сукупність соціальних звичаїв і норм, у яких втілені спосіб думки і життя людей, і які передаються з покоління в покоління».

У сучасній соціології поняття «соціальний інститут» має декілька значень:

- звичаї, традиції, цінності, норми та правила поведінки (ціннісно-нормативна система), прийняті в суспільстві;

- сукупність нормативно визначених (закріплених) статусів і ролей, які служать еталонами соціальної поведінки;

- засіб соціального контролю, який регулює визначену сферу соціальних відносин;

- сталі соціальні практики (моделі людських дій), що слугують для задоволення людських потреб;

- органи керівництва і регулювання соціального життя (соціальні організації), забезпечені матеріальними і нематеріальними ресурсами.

Багато соціологів трактують соціальний інститут насамперед

як складну конфігурацію звичаїв, традицій, вірувань, установок, правил-регуляторів і законів, які мають певну мету і виконують певні функції. Інститути забезпечують людей встановленими методами розв'язання тих проблем життя, що перiодично повторюються; визначають, як саме відповідна дiяльнiсть має бути органiзована, спрямована i виконана. Зрештою вони сприяють організації і регулюванню спільної діяльності людей і сталості соціальних відносин. Це своєрідний спинний хребет суспільного життя, оскільки він забезпечує лад у суспільстві, його стабільність та інтеграцію.

Якщо виходити з того, що вищенаведені визначення соціального інституту є його компонентами, то загальне визначення соціального інституту буде таке: «це сталі і стійкі види соціальної взаємодії (соціальні практики), засновані на правилах, які задовольняють людські потреби в певних сферах, тобто виконують окремі функції».

 

215

Інституціоналізація соціальних відносин. Виникнення соціального інституту відбувається внаслідок

процесу інституціоналізації. Цей процес тривалий і поступальний. Вважають, що пусковим механізмом процесу інституціоналізації є виникнення відповідної соціальної потреби. У процесі функціонування суспільства індивіди вступають у серію соціальних взаємодій з метою забезпечення власних потреб. Для максимальної оптимізації цих взаємин, недопущення можливих хибних варіантів задоволення інтересів, ці відносини інституціоналізуються, тобто суспільство санкціонує і закріплює задоволення цих потреб у певних обсягах, визначеними способами. З цією метою опрацьовується система ролей і статусів, яка змушує індивідів діяти певним чином, вступаючи у соціально значимі взаємини з іншими, а також визначається система санкцій, яка примушує учасників взаємодії не виходити за межі своїх соціальних ролей.

П. Бергер і Т. Лукман у праці «Соціальне конструювання реальності» запропонували оригінальну концепцію походження соціального інституту. Витоки інституціоналізації вони вбачають у повторюваності людських дій, необхідність якої зумовлена тим, що людині доводиться дуже часто розв’язувати однакові завдання. Наприклад, щоб побудувати човен або розпалити багаття, належить зробити низку певних дій, які можуть повторюватися кожного разу в разі виникнення певної потреби. Якщо побудова човна відбувається досить часто, то тим самим виникає своєрідний інститут будівництва човна, що передбачає повторюваність дій, потрібних у процесі будівництва. «Інституціо-налізація має місце скрізь, де здійснюється взаємна типізація узвичаєнних дій акторами різного роду», – зазначають автори.

Класифікація соціальних інститутів. Соціальні інститути можна класифікувати за багатьма

критеріями, наприклад, за часом виникнення і тривалістю існування, жорсткістю застосовуваних санкцій за порушення правил, умовами існування, наявністю або відсутністю бюрократичної системи управління, формальних правил і процедур, функціями тощо.

 

216

Першу спробу класифікувати соціальні інститути у соціології зробив Г. Спенсер відповідно до характеру їхніх спеціальних функцій. Він виділив 6 типів соціальних інститутів: 1) домашні (шлюб, сім’я); 2) обрядові (церемоніальні); 3) політичні; 4) церковні (релігійні); 5) професійні; 6) промислові.

Я. Щепанський за змістом функцій класифікує їх на економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні у вузькому змісті слова.

Ч. Міллс, використовуючи сферний підхід (кожен соціальний інститут впорядковує якусь окрему сферу життя суспільства) виокремив 5 головних типів соціальних інститутів:

1) економічні – організовують виробництво, розподіл і споживання товарів і послуг;

2) політичні – регулюють здійснення влади та доступ до неї, задають шляхи розвитку суспільства і виробляють рішення;

3) родинні (сімейні) – пов’язані зі шлюбом, сім’єю та соціалізацією молоді;

4) релігійні – організовують колективне шанування богів; 5) військові – організовують захист. При цьому Т. Парсонс виділяв 4 основні сфери (підсистеми)

суспільства: 1) економічна (враховує чотири головні види діяльності:

виробництво, розподіл, обмін і споживання); 2) політична (узаконення способів боротьби за владу та її

захист); 3) культурна (культура, наука, освіта, релігія); 4) соціальна (соціальні спільноти, соціальні верстви,

соціальні відносини; організації, які відповідають за добробут населення).

Функції соціальних інститутів. Якщо ми хочемо з'ясувати, як „працює” те чи iнше

суспiльство, одним із перших об'єктiв відповідного дослiдження мають бути соціальні iнститути цього суспiльства, а конкретніше – їхня функціональність.

Функція соціального інституту – це роль, яку він виконує

 

217

та користь, яку він приносить суспільству. Наприклад, репродукція, виробництво, розподіл, контроль за поведінкою, регулювання влади, комунікація, захист і т. ін. Головні функції соціальних інститутів – це підтримка суспільної рівноваги і регулювання процесів функціонування соціальних спільнот.

Суспільство влаштоване таким чином, що ряд інститутів виконує декілька функцій одночасно, і натомість одну функцію можуть виконувати одразу декілька інститутів. При цьому функції соціальних інститутів із часом можуть змінюватися.

Якщо соціальний інститут, крім користі, приносить суспільству шкоду, то таку дію називають дисфункцією. Наростання дисфункцій у діяльності соціальних інститутів може призвести до соціальної дезорганізації суспільства.

Цікавий приклад щодо питання функцій і дисфункцій соціальних інститутів наводить російський дослідник Е. Соколов. На одному з островів Тихого океану існував звичай „полювання за головами”. Юнак, у день ініціації (посвяти в повноправні члени племені), мав принести голову іноплемінника. Цей звичай був заборонений англійською адміністрацією. Через деякий час у суспільстві аборигенів розпочалися процеси дезорганізації. Вони покидали свої села, рисові поля, хворі не отримували допомоги, старійшини втратили авторитет. Запрошені на острів етнографи встановили, що порядок і влада на острові були тісно пов’язані з культурою вирощування рису. Водночас острів був багатий на рибу, дичину і плоди, тому рис не був життєвою необхідністю. Вирощування рису було потрібно для приготування ритуальної їжі під час ініціацій, та як резервний запас на випадок неврожаю. Також воно стабілізувало відношення між сім’ями і кланами в процесі трудової діяльності. Отже, ініціації та „полювання за головами”, були тими пусковими механізмами, які приводили у рух всю систему господарсько-культурних зв’язків. З цього прикладу видно, що під систему існуючих у суспільстві потреб завжди створюється відповідна система їх задоволення, тобто соціальний інститут. І створюється вона не так, як хочеться політикам, моралістам та іншим діячам, а так, як це найбільш зручно для людей, носіїв потреб, у даних умовах.

 

218

Отож, якщо ми бажаємо знищити якийсь шкідливий звичай, ми повинні запитати у себе: чим він „корисний” в даному суспільстві, яку функцію він виконує? Встановивши це, можна шукати йому заміну – те, що називається „функціональним еквівалентом”. Інший висновок з наведеного прикладу полягає в тому, що функціональні елементи культури – дії, ідеї, речі, – можуть мати символічний характер. Символи потрібні тому, що багато важливих для суспільства цілей і норм не мають великої сили для індивідуальної свідомості. Індивід звичайно діє виходячи з власної вигоди і розрахунку. Але суспільству важливо, щоб і в повсякденній поведінці, і в критичні моменти діяли б соціальні мотиви, підтримувалися „стратегічні” цілі та інтереси. Зокрема, імена національних героїв згадуються не часто, але коли ворог „біля воріт”, вони стають могутньою силою.

Функції бувають явні і приховані (латентні). Цією проблематикою займався американський соціолог Р. Мертон. Наслідки явних функцій (дисфункцій) носять навмисний характер і усвідомлюються людьми, а наслідки латентних функцій (дисфункцій) мають ненавмисний характер і не усвідомлюються людьми. Явні функції свідчать про те, чого хотіли добитися люди в рамках того чи іншого інституту, а латентні – про те, що з цього вийшло. Латентні функції, таким чином, виступають в якості побічної дії соціального інституту. В якості позитивного прикладу використання латентних функцій часто згадують діяльність Генрі Форда. Він ненавидів профспілки, великі міста, кредити і купівлю в кредит, але по мірі свого просування в суспільстві він більш ніж хто-небудь інший стимулював їхній розвиток, розуміючи, що латентні, побічні функції цих інститутів працюють на нього і на його бізнес.

3. Девіантна поведінка та аномія Сутність девіантної поведінки. У стабiльному суспiльствi бiльшiсть людей притримуються

соцiальних норм у бiльшостi випадкiв. Але якщо придивитися до такого суспільства уважнiше, то можна побачити, що люди

 

219

іноді порушують соцiальні норми. Вони крадуть, грабують, гвалтують, вбивають, вживають наркотики, бунтують, тощо. Все це означає, що повна картина життя суспiльств повинна включати як дотримання соцiальних норм, так і вiдхилення вiд них.

Девіантна поведінка (девіація) – це поведiнка, яка суперечить суспільним правилами (цінностям і нормам) і викликає негативну реакцію суспільства.

Варто зазначити, що девiацiя не є властивiстю, яка притаманна самiй поведiнцi, а визначається соцiально – тобто є властивiстю вiдношення мiж конкретною поведiнкою та нормами суспiльства. Визначення певних дiй як девіантних дуже рiзнi у рiзнi часи, у рiзних мiсцях та у рiзних соцiальних групах. Це називається культурним релятивізмом (відносністю) і означає, що соціальна норма, прийнята або суспільством, або соціальною групою, – явище суто суб’єктивне. Наприклад, те, що вважалося єретичним в однi часи, може вважатися святим у наступнi; „борець за свободу” з точки зору однiєї групи може бути „терористом” для iншої групи; консервативнi погляди в одному суспiльствi можуть вважатися небезпечно радикальними для iншого суспiльства. Саме тому, що девіантність визначається в залежностi вiд соцiальних обставин та владних вiдносин, визначення певних форм поведiнки як девіантних, може змiнюватися.

Це досить переконливо показує такий приклад. Чоловiк, що жив у мiстi Озарк штату Арканзас на початку 1950-х рокiв стверджував, що з ним розмовляв Бог. Вiн почав проповiдувати своїм родичам та сусiдам і через деякий час ціла громада дійшла до стану релiгiйного захоплення. Люди казали, що вiн має „покликання” вiд Бога. Його репутацiя проповiдника та цiлителя поширювалась, вiн привертав до себе великi аудiторiї у сiльських мiсцевостях Арканзасу та Мiссурi. Але, коли вiн приїхав до Сент-Луiсу та спробував провести молитовне зiбрання на головнiй вулиці дiлової частини мiста у годину пiк, вiн був заарештований. А коли вiн став казати полiцейським про свої розмови з Богом, вони вiдвезли його до психiатрiчної

 

220

лiкарнi. Психiатри поставили дiагноз „шизофренiя” та госпiталiзували його для лiкування.

Втім, є різновид девіантної поведінки, який переважно однаково сприймається в більшості суспільств – це делінквентна (злочинна) поведінка – поведінка, яка полягає у порушенні норм кримінального права.

Дослідження девіації Е. Дюркгаймом. Термін „девіація” (від лат. „відхилення”) у соціологію

запровадив французький соціолог Е. Дюркгайм, вивчаючи передусім такий її прояв, як самогубство. При дослідженні самогубств, Е. Дюргейм виходив із положення, що самогубство залежить, як правило, не від індивідуальних властивостей людини, а від зовнішніх причин, які керують людьми. Звернувшись до даних офіційної статистики, він виявив ряд закономірностей: процент самогубств вищий у містах, ніж у сільській місцевості; влітку, ніж взимку; чоловіки частіше знищують себе, ніж жінки; старі люди частіше, ніж молоді; солдати частіше, ніж цивільне населення; протестанти частіше, ніж католики; одинокі і розлучені частіше, ніж одружені тощо. Автор переконаний, що саме аномія суспільства є головним, могутнім генератором самогубств: число самогубств є обернено пропорційним до ступеня інтеграції тих соціальних груп і спільнот, до яких цей індивід належить. Суть самогубства як патологічного соціального явища зумовлена кризовим станом суспільства в цілому. Отже, найціннішою рисою дюркгаймівського аналізу самогубства є розкриття його соціальної суті.

Протягом усього життя Е. Дюркгайм надавав особливого значення виявленню причин порядку та безладу у суспільстві. Він розглядав девіантність через з’ясування питання: як суспільства встановлюють стандарти належного та неналежного. Відподідь на це питання він шукав через аналіз понять „норма” та „патологія”. Розрізняти нормальне та патологічне вчений рекомендував із точки зору структурно-функціонального стану суспільства. Нормальними, за Е. Дюркгаймом, є всі „діяння” соціального організму, котрі

 

221

випливають з умов його існування. Але тут виникає певний парадокс, оскільки норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає: „Нормальні факти – ті, які найбільш розповсюджені, а всі інші є патологічними, хворобливими для соціального організму”. Це означає, що нормальний тип збігається із „середнім” і що будь-яке відхилення від цього еталону суспільного здоров'я є хворобливим патологічним явищем.

Згідно з логікою Е. Дюркгайма, злочини та інші соціальні хвороби, які завдають шкоди суспільству і засуджуються, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча і хворобливі, але водночас необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізуються системою покарань (соціальним контролем), то суспільство продовжує існувати та функціонувати. У зв'язку з тим, що злочин має місце в усіх або у більшості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоров'я. А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих „індустріальних” суспільств (зростання кількості самогубств, послаблення їх морального засудження), кваліфікувалися ним як патологічні.

Саме тут Е. Дюркгайм застосовував принцип історизму, котрий допоміг краще зрозуміти сутність проблеми – факт може бути нормальним чи патологічним лише щодо певного суспільного устрою. У його міркуваннях ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою. Але коли хвороба порушує функціонування суспільства і призводить до його деградації – тоді ця хвороба стає патологією. На думку вченого, девіація – це необхідна складова соціальної організації. А у періоди, коли соціальні відносини зазнають трансформацій, прояви девіантної поведінки збільшуються. Втім, такі погляди соціолога викликали рішучу критику, – Е. Дюркгайма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності.

Е. Дюркгайм висловив ідею, що в девіантності немає нічого ненормального і вона виконує чотири основні функції:

1) Підтверджує культурні цінності та норми. Девіантність

 

222

потрібна для визначення і підтримання моральності, – немає добра без зла.

2) Реакція на девіантність уточнює межі морального. Вважаючи окремих людей девіантними, суспільство розмежовує належне і неналежне.

3) Реакція на девіантність сприяє соціальному єднанню. Своєю реакцією люди підтверджують свої моральні зв’язки.

4) Спонукає до реалізації соціальних змін. Девіантні люди змінюють моральні кордони суспільства, пропонуючи альтернативи існуючому стану справ і спонукаючи до змін. Те, що розцінюється нині девіантним, завтра може стати моральною нормою.

Перше соцiологiчне пояснення девіантної поведінки дав Е. Дюркгайм, який запропонував теорiю аномiї. Слово „аномiя” буквально означає „вiдсутнiсть норм”, „безнормовість”. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму і хаосу, коли цінності і норми стають нечіткими та суперечливими. Люди втрачають відчуття того, що добре, а що – погане, до чого необхідно прагнути, і чого треба уникати, які методи припустимі, а які заборонені. Відтак, суспільство морально майже не спрямовує людину.

Аномія – це стан хаосу цінностей та норм, коли нормативна система втрачає внутрішні стабільні зв’язки, і зникають однозначні покажчики того, як треба поводитися

Е. Дюркгайм звернув увагу, що такi ситуацiї складаються у часи криз та радикальних соцiальних змiн, коли люди втрачають впевненiсть у тому, що вiд них очікується, i коли їм важко формувати свої дiї в поняттях узгоджених норм. У такi часи старi норми у поточних умовах не видаються доречними, а норми, що тiльки виникають занадто двозначнi та ще не досить ясно сформульованi, щоб забезпечити зрозумiлi та ефективнi настанови для поведiнки. Старі цінності відкинуті, а нові – ще не утвердилися, внаслідок чого виникає ситуація, коли збагачуватися дозволяється за будь-яку ціну, а досягти перемоги – будь-якими шляхами, коли мета виправдовує засоби. За цих обставин, вважав Е. Дюркгайм, можна очікувати зростання масштабiв девіантної поведiнки. Перевiрку цiєї гiпотези вiн

 

223

провiв шляхом аналiзу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економiчних спадiв та пiдйомiв рiвень самогубств стає вище звичайного. Вiн це пояснював тим, що саме у часи швидких змiн вiдбуваються „порушення колективного порядку”, соцiальнi норми руйнуються та вiдбувається дезорiєнтацiя людей.

Теорія соціальної напруги Р. Мертона. Американський соцiолог Роберт Мертон продовжив

дослідження девіантної поведінки в контексті теорії аномії. У 1938 р. він запровадив своє, більш вузьке, розуміння аномії. У його розумінні аномія – це розрив мiж усталеними цiлями суспiльства (цінностями) та соцiально прийнятними засобами їх досягнення (нормами).

Мається на увазi така ситуацiя, коли соціально прийнятнi засоби не дають можливостi досягнути мети, що визначається культурою суспільства. В якості прикладу Р. Мертон наводить американське суспiльство. В Америцi бiльшiсть американцiв iз захопленням ставляться до фiнансового успiху – досягнення багатства є культурною метою. Соцiально прийнятнi засоби досягнення цiєї мети – це отримання вiдповiдної освiти та влаштування на престижну високоприбуткову роботу. Але й практика життя, й спецiальнi дослiдження показують, що для бiльшостi населення цi шляхи до багатства неможливi. Багато людей не можуть сплачувати за дiйсно хорошу вищу освiту, а найперспективнiшi фiрми приймають на роботу тiльки обмежену кiлькiсть фахiвцiв. Р. Мертон показав, що коли люди переконуються, що фiнансового успiху неможливо досягти соцiально схвальними засобами – вони можуть вдаватися до багатьох незаконних засобiв досягнення цiєї цiлi – наприклад, зайнятися рекетом, торгівлею наркотиками або спекуляцiєю на перегонах.

Р. Мертон стверджував, що аномія стимулює девіантну діяльність та iдентифiкував п'ять типiв реагування на дилему цiлей та засобiв, чотири з яких є девіантними пристосуваннями до умов аномії (інновація, ритуалізм, ретритизм, бунтарство):

 

224

Способи адаптацiї Культурнi цiлi Iнституцiйнi засоби

Конформiзм + + Iнновацiя + – Ритуалiзм – + Ретритизм – – Бунтарство 1+ 1+ 1) Конформiзм. Це прийняття як норм, так і пов’язаних з

ними цінностей. Люди приймають мету матерiального успiху та культурно схваленi засоби її досягнення. Така поведiнка є основою стабiльного суспiльства.

2) Інновацiя. Це прийняття цілей при одночасному пошуці нових засобів їх реалізації. Люди просуваються до визначених цілей і одночасно вiдмовляються вiд культурно схвалених шляхiв їх досягнення. За Р. Мертоном, напруга між акцентом, який робить американська культура на багатстсві, і обмеженою можливістю забагатіти породжує злодійство, наркоторгівлю та вуличну злочинність, особливо серед бідноти. Відомий гангстер Аль Капоне в чомусь був традиційною фігурою: він прагнув слави та удачі, які складають саму суть „американської мрії”. Але, не маючи можливості „відкрити двері”, які ведуть до „законого успіху”, він вирушив до вершини своїм шляхом. Біографія Аль Капоне показує, як амбіційна людина, якій було відмовлено в законних можливостях, зуміла скористатися можливостями незаконними.

Річард Кловорд і Ллойд Оулін (1966) розвинули теорію Р. Мертона, припустивши, що злочин народжується не лише з нестачі законних можливостей, але й від легкої доступності незаконних можливостей. Іншими словами, і девіантність, і конформність породжуються структурою порівняльних можливостей, яка задає рамки людського життя. Отже, незаконні можливості сприяють розвитку кримінальних субкультур, які забезпечують знаннями для досягнення успіху нетрадиційними способами.

3) Ритуалiзм. Це вiдмова вiд цілей, зокрема фiнансового успiху або рiзке зниження його суб'єктивної значущостi, при одночасному збереженні вiрності соцiально схваленим засобам

 

225

їх досягнення. Наприклад, чиновники, які займають низькі посади, знаючи, що вони досягнуть лише незначного фінансового успіху, тримаються за правила, щоб відчувати себе шанованими людьми і здаватися такими в очах інших.

4) Ретритизм. Це пасивне відхилення, вiдмова вiд участі. Люди вiдмовляються як вiд цiлей, що пропонує культура, так і вiд схвалених суспiльством засобiв їх досягнення й не замiнюють їх новими нормами. Алкоголiки, наркомани, бродяги й такi iншi – вони залишаються у суспiльствi, але вони „не з ним”. Їх девіантність полягає в нетрадиційному стилі життя та добровільному виборі саме такого життя.

5) Бунт. Це активне відхилення, відкидання старих норм і цінностей, але разом з тим пропонування альтернативних процедур. Є люди, які не знаходять для себе жодних можливостей – ні законних, ні незаконних. У таких випадках девіантність виходить на поверхню у формі конфліктних субкультур. Бунтарi вiдкидають цiлi та засоби, що пропонує суспiльство та замiнюють їх для себе новими нормами. Вони переносять свою лояльнiсть вiд iснуючого соцiального устрою до нових груп з новими iдеологiями. Радикальнi соцiальнi рухи дають хорошу iлюстрацiю цього типу адаптацiї до соцiальної реальностi.

Отже, девіантна поведінка людини напряму пов’язана з адаптацією до соціального середовища. Деякі вдаються до девіації з метою досягнути своїх цілей і адаптуватися до суспільства, а деякі – через девіацію (наприклад, алкоголізм), у разі неспроможності адаптуватися, ховаються від життєвих негараздів. При цьому способи iндивiдуальної адаптацiї стосуються не особистостi, а рольової поведiнки. Та ж сама особа – в залежностi вiд ситуацiї – може вдаватися до того чи iншого шляху реагування.

Концепцiя Р. Мертона має важливе значення перш за все тому, що вона розглядає конформiзм та девiацiю в одному контекстi, в однiй системi спiввiднесення. Крiм того, ця концепцiя показує, що девіація не обов'язково є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальновизнаних стандартiв, як часто припускали ранiше. Так, крадiй не

 

226

заперечує соцiально схвалену мету досягнення соцiального успiху. Вiн може ставитися до неї з таким самим захопленням, як і молодий службовець, що робить кар'єру. Чиновник, культивуючий ритуалiзм, не вiдмовляється вiд загально-визнаних засобiв дiй, але доводить їх виконання до абсурду. У цьому розумiннi – поведiнка i злодія, i чиновника – девiантна.

Критики цього пiдходу мають досить пiдстав. Наприклад, якщо ця теорiя коректна, правопорушнiсть має бути найбiльшою, коли домагання є високими, а очікування – низькими. Це характерно для нижчих соціальних класів, але правопорушення необов'язково концентруються у нижчих класах. Взаємозв'язок мiж соцiальною належнiстю та багатьма видами правопорушень дуже слабкий. Бiльш того, Р. Мертон виходить з того, що в американському суспiльствi iснує консенсус щодо цiнностей та цiлей. Але критики зауважують, що американське суспiльство є плюралiстичним із досить великою кiлькiстю рiзних субкультур.

4. Соціальний контроль як система санкцій Сутність соціального контролю. У жодному суспільстві ніколи не вдавалося, і можливо не

вдастся, уникнути девіації та злочинності. Саме тому треба постійно докладати зусиль, щоб обмежити сферу таких порушень. Відтак, дотримання або порушення правил соціального життя викликає відповідну реакцію з боку оточення, яка приймає форму або схвалення, або покарання. Тих, хто порушує правила, зустрiчає незадоволення, ворожнеча та остракiзм – або навiть ув'язнення чи смерть. Конформiст отримує схвалення, популярнiсть, престиж та iншi соцiально визначенi переваги. Вищевказані заходи, якими суспільство реагує на дії інших людей, називають санкціями, а їх сукупність – соціальним контролем.

Санкція – це засіб регулювання спільнотою поведінки людини, з метою стимулювання бажаної (конформізм) і припинення небажаної (девіація), а також для забезпечення впорядкованості, внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя.

 

227

Санкції поділяють на позитивні та негативні, формальні та неформальні. Позитивні формальні санкції: публічне схвалення з боку влади: вручення грамоти, грошової винагороди, нагородження орденами, медалями, спорудження пам’ятників; позитивні неформальні санкції: похвала, визнання авторитету, схвалення з боку оточуючих, компліменти, мовчазне визнання, оплески, посмішка, добрі відгуки; негативні формальні санкції: покарання передбачені законом: ув’язнення, штраф, звільнення, конфіскація майна, страта, звільнення; негативні неформальні санкції: громадський осуд, незадоволення, відмова подати руку, підтримувати стосунки, злий жарт, поширення чуток. Крім цього, з огляду на зміст соціальних норм санкції розрізняють на: правові, етичні, сатиричні, релігійні тощо.

Соцiальний контроль – це система соціальних санкцій, що забезпечують вiдповiднiсть поведiнки людей соцiальним нормам, а також агентів, які застосовують ці санкції.

Внутрішній і зовнішній соціальний контроль. Соціальний контроль тісно пов’язаний з соцiалiзацiєю.

Спочатку вiдповiднiсть поведiнки дитини соцiальним нормам забезпечується зовнiшним контролем. Але коли дитина стає дорослiшою, збiльшується та частина її поведiнки, що регулюється внутрiшнiми регуляторами. Вiдбувається так би мовити „внутрiшнiзацiя” соцiальних стандартiв поведiнки, або як її називають науковою мовою – „iнтерналiзацiя” – перетворення „екстернальних”, зовнiшних регуляторiв, в „iнтернальнi”, внутрiшнi щодо iндивiда. Найчастiше людина приймає цi стандарти без роздумiв або коливань, вони стають „другою натурою”. Коли людина втягується в життя групи, вона розвиває таку самосвідомість, яка регулює її поведiнку у вiдповiдностi до норм цiєї групи. Роблячи те, що роблять iншi члени групи, вона набуває відповідної iдентичностi та вiдчуття задоволення. Група стає її групою, а норми групи – її власними нормами. Соцiальний контроль стає, таким чином самоконтролем, – коли індивід самостійно регулює свою поведінку, погоджуючи її з загальноприйнятними нормами. Іноді норми засвоюються настільки міцно, що люди,

 

228

порушуючи їх, відчувають провину. Тоді говорять про муки сумління.

У більшості суспільств приблизно на 70% соціальний контроль здійснюється за рахунок самоконтролю. І чим вище у членів суспільства розвинутий самоконтроль, тим менше цьому суспільству потрібно вдаватися до зовнішнього контролю, і, навпаки, чим слабший самоконтроль, тим більш жорстким має бути зовнішній контроль. Іноді виникає парадоксальна ситуація. Диктатура встановлювалася немовби задля блага громадян, з метою навести порядок. Але звиклі підкорятися примусовому контролю громадяни не розвивають внутрішній контроль. Вони деградують як соціальні істоти, – зникає здатність брати на себе відповідальність і поводитись згідно з раціональними нормами.

Практичні аспекти застосування санкцій. В усі часи суспільство прагнуло подолати небажані форми

людської поведінки. Різні відхилення в соціальній поведінці від середньої норми – як в позитивному, так і в негативному напрямку – загрожували стабільності суспільства, яка завжди цінувалася понад усе. Однак у більшості випадків контроль девіантної поведінки несиметричний: відхилення в поганий бік засуджуються, а в хороший – схвалюються. Втім стосовно позитивної девіації виникає певний парадокс: з одного боку таких людей подають за приклад, а з іншого – бажають тримати на „короткому ланцюгу” (Жанна д’Арк, Мартін Лютер та ін.).

Дотримання норм, як і виконання санкцій, робить нашу поведінку передбачуваною. Кожен із нас знає, що за видатне наукове відкриття очікує офіційна нагорода, а за тяжкий злочин – тюремне ув’язнення. Коли ми очікуємо від іншої людини певного вчинку, то сподіваємося, що вона знає не лише норму, а й наступаючу за ним санкцію. Отже, норми і санкції поєднані в одне ціле. Якщо у якоїсь норми відсутня санкція, то вона перестає регулювати реальну поведінку. Вона стає гаслом, декларацією, але перестає бути елементом соціального контролю. Відсутність або послаблення соціального контролю веде до аномії, безладу та соціального конфлікту.

 

229

Формальна система соціального контролю, яка здебільшого стосується делінквентної поведінки, представлена системою кримінального права, під якою розуміється офіційна реакція поліцейської, судової та тюремної влади на порушення закону. Поліція – це перша точка, в якій люди стикаються з системою кримінального права. Після арешту суд встановлює винність або невинність підозрюваного. Якщо підозрюваний винний, настає покарання.

Попри систему покарань на високому рівні залишається кримінальний рецидивізм – повторні злочини осіб, визнаних винними у вчинені злочинів. Значна частина ув’язнених вже відбували покарання раніше. Це свідчить про те, що система кримінального права не здатна викорінити злочинність. Загалом можна стверджувати, що злочинність та інші прояви девіантної поведінки походять не лише з діянь „поганих людей”, але й від самого суспільства.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА КОНТРОЛЮ ЗАСВОЄННЯ ЗНАНЬ

Розкрийте особливості співвіднесення фізичного та соціального просторів.

Розкрийте сутність поняття «соціальний інститут» та охарактеризуйте процес інституціоналізації соціальних відносин.

Визначте класифікацію соціальних інститутів та охарактеризуйте їх функції.

Розкрийте сутність та функції девіантної поведінки. Охарактеризуйте теорію пояснення девіації Е. Дюркгайма. Розкрийте сутність теорії соціальної напруги Р. Мертона. Розкрийте сутність і види соціального контролю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна: Мертон Р. Социальная структура и аномия // Мертон Р. Социальная

теория и социальная структура. – М., 2006. – С. 245–322. Рущенко І. Соціологія злочинності. – Харків, 2001. Структурні виміри сучасного суспільства : Навчальний посібник /

За ред.. С.Макеєва. – К.: Інститут соціології НАНУ, 2006. – 372 с. Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с

польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с.

 

230

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С.С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

Додаткова: Гилинский Я. Криминология: Курс лекций. – СПб., 2002. Зоткин А.А. «Львы» и «лисы» украинской политики. О

властвующей элите. Монография. – К.: «Наукова думка», 2010. – 344 с. Рущенко І. «Кримінальна революція» як соцієтальний чинник //

Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – № 3. – С. 194–210. Ритцер Джордж. Макдональдизация общества 5 / Пер. с англ.

А.В. Лазарева; вступ. статья Т.А. Дмитриева. – М.: «Праксис», 2011. – 592 с.

Штомпка П. Понятие социальной структуры: попытка обобщения // СоцИс. – 2001. – № 9. – С. 3-13.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

У чому полягає відмінність соціологічного погляду на девіантність від повсякденного уявлення, згідно якому погані люди здійснюють погані вчинки.

Чи здатне суспільство, з позиції Е. Дюркгайма, коли-небудь звільнитися від девіантності?

У ході одного дослідження з’ясувалося, що кожний третій чорношкірий чоловік у США у віці від 20 до 29 років або знаходиться в ув’язненні, або проходить випробувальний термін, або засуджений умовно. Які фактори допомагають пояснити цей феномен?

Що відбувається, коли норми не підкріплені реальними санкціями? Чому, на Вашу думку, таке явище досить поширене в Україні?

Чому шансон (пісні на кримінальну тематику) є частиною поп-музики (виконується на естраді) лише на теренах колишнього Радянського Союзу?

Охарактеризуйте місце кримінальної субкультури в сучасному українському суспільстві.

Хто є потерпілою стороною у таких злочинних діях, як корупція, нелегальний обіг наркотиків, проституція?

Зробіть порівняльний аналіз внутрішнього і зовнішнього рівнів соціального контролю.

Тема есе: Моє ставлення до тези, що соціальна нерівність виступає основним чинником девіантної поведінки.

Тема есе: Чи можна говорити про явище аномії в сучасному українському суспільстві?

Тема есе: Моє ставлення до теорії Р. Мертона щодо факторів девіантної поведінки.

 

231

Тема есе: Які діяння необхідно криміналізувати, а які – декриміналізувати?

Тема есе: Корупція в Україні – злочин, девіація чи потреба? Головна героїня фільму «Ділова жінка» каже: «Там, на горі, можна

порушувати правила, але туди треба дістатися. Втім туди неможливо дістатися без порушення правил». Висловіть свою думку з цього приводу.

ТЕСТИ

1. Знайдіть одне правильне судження: а) Сім’я, економіка, релігія, освіта, держава – фундаментальні

інститути людського суспільства б) Суспільство змінюється, але не змінюється його структура в) Роль – соціальне положення, позиція людини в суспільстві г) Найдавнішим інститутом вважається держава 2. Потреби в передачі знань, соціалізації підростаючого

покоління, підготовці кадрів задовольняє інститут релігії. А) Так Б) Ні 3. Відносно стабільні і повторювані соціальні взаємодії, які

регулюються соціальними нормами і цінностями та орієнтовані на задоволення суспільних потреб – це

а) соціальна структура суспільства б) соціальний інститут в) соціальна організація г) соціальна група 4. Чи істинне це судження: „Головна функція релігії –

соціалізація членів суспільства”? а) так б) ні 5. Поняття „інституціалізація” означає… а) визнання досягнутого соціального статусу індивіда б) заснування соціального інституту певною групою осіб в) перевірка ступені відповідності поведінки індивіда тому, що

вважається загальноприйнятим г) закріплення суспільної практики або якоїсь області суспільних

відношень у вигляді закону, соціальної норми або загальноприйнятого порядку

6. Такий стан суспiльства, коли цiнностi, норми та соцiальнi зв'язки стають неясними, суперечливими або взагалi відсутні –

а) депривація

 

232

б) аномія в) авторитаризм г) девіація 7. Хто ввів поняття «девіація» у соціологічну систему знання? а) Е. Дюркгайм б) М. Вебер в) Г. Спенсер г) П. Сорокін 8. Як по-іншому називають злочинну поведінку? а) девіантна б) неформальна в) делінквентна г) релятивна 9. Автор праці «Самогубство» - а) К. Маркс б) Е. Дюркгайм в) М. Вебер г) Дж. Міль 10. Чи є споживання алкоголю девіантною поведінкою? а) Безумовно, так б) Безумовно, ні в) Все залежить від суспільства, від поширених у ньому норм і

цінностей г) Все залежить від людини

 

233

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНА ЛІТЕРАТУРА З ДИСЦИПЛІНИ

Підручники та навчальні посібники

Асп Эркки Калеви. Введение в социологию / Пер. с фин. – СПб.: Алетейя, 1998.

Барвінський А.О. Соціологія. Курс лекцій для студентів вищих навчальних закладів. – К., 2005. – 328 с.

Бауман З. Мыслить социологически : [учеб. пособ.] / З. Бауман ; [пер. с англ.; под ред. А.Ф. Филиппова]. – М. : Аспект-Пресс, 1996. – 255 с.

Бачинин В.А. Социология: Три курса лекций студентам-юристам. – Харьков: Консум, 2003. – 576 с. // http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/sotsiologiya_-_bachinin_va

Бергер П. Приглашение в социологию : Гуманистическая перспектива / П. Бергер ; [пер. с англ. О.А. Оберемко ; под ред. Г.С. Батыгина]. – М. : Аспект-Пресс, 1996. – 168 с.

Білоус В.С. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2002. – 140 с. // http://6201.org.ua/load/36-1-0-167

Вербець В.В., Субот О.А, Христюк Т.А. Соціологія: Навчальний посібник. – К.: КОНДОР, – 2009. – 550 с. // http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/sotsiologiya_-_verbets_vv

Герасимчук А.А., Палеха Ю.І., Шиян О.М. Соціологія: Навч. посібник. – 4-те вид., випр. й доп. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. – 246 с. // http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/sotsiologiya_-_gerasimchuk_aa

Гіденс Е. Соціологія / Е. Гіденс ; [пер. з англ. В. Шовкун, А. Олійник ; наук. ред. О. Іващенко]. – К. : Основи, 1999. – 726 с. // http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/sotsiologiya_-_odens_entoni

Дворецька Г. В. Соціологія: Навч. посібник. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. - К.: КНЕУ, 2002. - 472 с. // http://6201.org.ua/load/36-1-0-168

Жоль К.К. Соціологія: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005. – 440 с. // http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/sotsiologiya_-_zhol_kk

Кузьменко Т.М. Соціологія. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 320 с. // http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/sotsiologiya_-_kuzmenko_tm

Лукашевич М.П., Туленков В.М. Социология: Учеб. пособие. - К., 2005. – 456 с.

 

234

Маркович Д.Ж. Общая социология : [учеб. для вузов] / Д.Ж. Маркович ; [пер. с серб.]. – [3-е изд., перераб. и доп.] – М. : Владос, 1998. – 432 с.

Масионис Дж. Социология. 9-е изд. – СПб., 2004. – 752 с. Монсон П. Лодка на аллеях парка : введение в социологию /

П. Монсон ; [пер. со швед.]. – М. : Весь Мир, 1994. – 96 с. Подольська Е.А., Подольська Т.В. Соціологія: 100 питань – 100

відповідей. – Київ: Фірма "ІНКОС", 2009. – 352 с. // http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/sotsiologiya_100_pitan_100_vidpovidey_-_podolska_yea

Попова І.М. Соціологія. Пропедевтичний курс : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / І.М. Попова. – Київ : Тандем, 1998. – 272 с.

Примуш М.В. Загальна соціологія: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 592 с. // http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/zagalna_sotsiologiya_-_primut_mv

Рущенко І.П. Загальна соціологія: Підручник. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. – 522 с.

Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії / Навч. посіб. – К., 2007. – 480 с. // http://pidruchniki.ws/17810409/sotsiologiya/sotsiologiya_-_siriy_yev

Смелзер Н. Социология / Н. Смелзер ; [пер. с англ.]. – М. : Феникс, 1994. – 688 с.

Соціологія : [навч. посіб.] / за ред. С.О. Макєєва. – [4-те вид., перероб. І допов.]. – К. : ТОВ «Знання»; КОО, 2008. – 566 с.

Соціологія : підручник / Ю.Ф. Пачковський, Н.В. Коваліско, І.В. Городняк та ін. ; за ред. д-ра соціол. наук, проф. Ю.Ф. Пачковського. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – 418 с.

Соціологія: Навч. посіб. / За ред. С.О. Макеєва. – 3-тє вид., стер. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2005. – 455 с. // http://pidruchniki.ws/19991130/sotsiologiya/sotsiologiya

Соціологія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / за заг. ред. В.І.Докаша. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 360 с.

Соціологія: Підручник / За ред. В.М.Пічі. – Львів, 2004. – 277 с. Соціологія: Підручник / За ред. Н.П. Осипової. – К., 2003. – 336 с. //

http://radnuk.info/pidrychnuku/sotsiologiya/507-osupova.html Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /

За ред. В.Г. Городяненка. – К., 2005. – 384 с. // http://ebk.net.ua/Book/sociology/gorodyanenko_sotsiologiya/zmist.htm

Спеціальні та галузеві соціології: Навч. посіб. / За ред. В.Є. Пилипенка. – К.: Каравела, 2003. –304 с. //

 

235

http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/spetsialni_ta_galuzevi_sotsiologiyi_-_pilipenko_vye

Танчин I.3. Соціологія: Навч.посіб. –3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 351 с. // http://pidruchniki.ws/17810409/sotsiologiya/sotsiologiya_-_tanchin_i3

Томпсон Д.Л., Пристли Д. Социология: Вводный курс / Пер. с англ. – Москва-Львов, 1998. – 496 с.

Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. – Львів, 2003. – 544 с. // http://www.sociology-lnu.org.ua/resursy.files/Chernysh_Soc_04.pdf

Шаповал М. Загальна соціологія. - К., 1996. – 368 с. Штомпка П. Социология. Анализ современного общества: Пер. с

польск. С.М.Червонной. – М.: Логос, 2005. – 664 с. Щепанский Я. Элементарные понятия социологии / Я. Щепанский.

– М., 1969. – 240 с. Юрій М.Ф. Соціологія: Підручник. – К.: Кондор, 2005. – 288 с. //

http://www.mmirl.edu.ua/bibl/lib/ebooks/Соцiологiя/Соціологія%20-%20М.Ф.Юрій.pdf

Якуба О.О. Соціологія : [навч. посіб. для студ.] / О.О. Якуба. – Х. : Константа, 1996. – 192 с.

Яремчук С.С. Соціологія : навч. посібник / С. С. Яремчук. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 296 с.

Хрестоматії Американская социологическая мысль: Тексты / Сост. Е.И.

Кравченко; Под ред. В.И. Добренькова. М.: Изд-во МГУ, 1994. Западноевропейская социология XIX века. О. Конт, Д. С. Милль, Г.

Спенсер. Тексты / Междунар. ун-т бизнеса и упр.; Под общ. ред. проф. В. И. Добренькова. – М.: Изд. Междунар. ун-та бизнеса и упр., 1996.

Западноевропейская социология ХIХ – начала ХХ веков. Тексты: Учеб. пособ. для студентов вузов, обучающихся по направлению и спец. «Социология» / В. Вундт, Г. Тард, З. Фрейд, М. Вебер; Под общ. ред. В. И. Добренькова. – М.: Изд. Междунар. ун-та бизнеса и упр., 1997.

Зарубежная социология XX века: Хрестоматия. Тексты / Отв. ред. В.Г. Городяненко. – Днепропетровск: Издательство ДНУ, 2001.

Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. – М.: Academia, 1999.

Современная западная социология: хрестоматия: учеб. пособие / авт.-сост. Г.Н. Соколова, Л.Г. Титаренко. – Минск: Тесей, 2008.

Социологическая мысль XIX века. Тексты. – Харьков: ХГУ, 1995. Социология на пороге XXI века: Основные направления

исследований / Под ред. С.И. Григорьева (Россия), Ж. Коэнен-Хуттера (Швейцария). – 3-е изд., доп. и перераб. – М.: РУСАКИ, 1999.

 

236

Хрестоматия по общей социологии / Сост. В.П. Култыгин, А.Г. Кузнецов. – М.: Научная книга, 2004.

Человек и общество. Хрестоматия / Под ред. С.А. Макеева. – К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999.

Словники, енциклопедії, довідники Аберкромби Н., Хилл С., Тернер Б.С. Социологический словарь.

Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Издательство «Экономика», 2004. Большой толковый социологический словарь (Collins). В 2 т.: Пер.

с англ. – М.: Вече, АСТ, 1999. Великие мыслители Запада / Пер. с англ. В.Федорина. – М.: КРОН-

ПРЕСС, 1988. Социологический энциклопедический словарь. На русском,

английском, немецком, французском и чешском языках. Редактор-координатор – академик РАН Г.В. Осипов. – Издательская группа ИНФРА М – НОРМА, 1998.

Социология. Терминологический словарь / Ж. Ферреоль. – 2-е изд. – СПб.: Питер, 2003.

Социология: Краткий тематический словарь / Под общ. ред. Ю.Г. Волкова. – Ростов н/Д: Изд-во «Феникс», 2001.

Социология: Энциклопедия / Сост. А.А. Грицанов, В.Л. Абушенко, Г.М. Евелькин, Г.Н. Соколова, О.В. Терещенко. – Мн.: Книжный Дом, 2003.

 

237

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ 1. Розкрийте етимологію та історію походження поняття «соціологія». 2. Визначте об’єкт соціології та її місце серед інших наук. 3. Охарактеризуйте дискусії щодо предмету та визначення «соціології». 4. Розкрийте сутність „соціологічного підходу” при аналізі суспільних явищ. 5. Розкрийте структуру соціології як науки. 6. Охарактеризуйте функції соціології як науки. 7. Розкрийте передумови виникнення соціології. 8. Розкрийте внесок О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса у розвиток соціології. 9. Охарактеризуйте етап інституціалізації соціології, виникнення національних шкіл. 10. Охарактеризуйте етап «інтернаціоналізації» розвитку соціології, його основних представників. 11. Розкрийте основні тенденції сучасного етапу «глобалізації» розвитку соціології. 12. Охарактеризуйте розвиток української соціології. 13. Визначте сутність, етапи та види соціологічних досліджень. 14. Розкрийте сутність, переваги та обмеження соціологічного опитування. 15. Визначте основні види соціологічних опитувань. 16. Розкрийте сутність неформалізованого (традиційного) методу аналізу документів. 17. Розкрийте сутність формалізованого методу аналізу документів (контент-аналізу). 18. Охарактеризуйте соціологічне спостереження, його переваги та обмеження. 19. Розкрийте сутність і методику соціологічного експерименту. 20. Охарактеризуйте розмаїття підходів до розуміння суспільства, запропоновані П.Штомпкою. 21. Охарактеризуйте сутність формаційної та технократичної типологій суспільства. 22. Зробіть порівняльний аналіз основних характеристик індустріальних, індустріальних і постіндустріальних суспільств. 23. Розкрийте взаємозв’язок природного та соціального в особистості. 24. Визначте зміст поняття «базисний тип особистості».

 

238

25. Охарактеризуйте потреби та інтереси як складові мотиваційної структури особистості. 26. Охарактеризуйте соціальні установки та їх роль у дослідженні людської поведінки. 27. Розкрийте сутність та різновиди соціалізації. 28. Охарактеризуйте основних агентів соціалізації на сучасному етапі. 29. Розкрийте зміст поняття «ідентифікація» в контексті людської поведінки. 30. Охарактеризуйте типології соціальних груп Ф. Тьоніса та Ч. Кулі. 31. Охарактеризуйте різновиди соціальних груп за критерієм чисельності. 32. Охарактеризуйте різновиди соціальних груп за критерієм приналежності. 33. Охарактеризуйте різновиди соціальних груп за критерієм міри значущості груп. 34. Визначте фактори лідерства та охарактеризуйте типи лідерів і стилі лідерства. 35. Охарактеризуйте «конформізм» як явище та його емпіричне дослідження. 36. Охарактеризуйте різновиди соціальної дії за теорією М. Вебера. 37. Визначте поняття «соціальні відносини» та критерії їх класифікації. 38. Розкрийте сутність поняття «соціальний статус» та його різновиди. 39. Визначте поняття «соціальна роль» і «соціальні експектації». 40. Розкрийте сутність таких конфігурацій соціальних статусів і ролей, як «соціальне середовище», «статусний набір», «соціальне коло» (рольовий набір) і «послідовність статусів». 41. Охарактеризуйте ситуації конфлікту між різними статусами індивіда або між ролями різних статусів індивіда. 42. Визначте сутність та різновиди соціальних організацій. 43. Розкрийте зміст поняття М. Вебера «ідеальний тип» на прикладі аналізу бюрократії. 44. Визначте поняття „соціальна стратифікація” та охарактеризуйте її основні та похідні ознаки. 45. Визначте зміст поняття «соціальний клас» та сучасні метолодогії визначення класової належності. 46. Розкрийте проблематику вимірювання середнього класу. 47. Розкрийте сутність і види соціальної мобільності. 48. Охарактеризуйте канали соціальної мобільності.

 

239

49. Охарактеризуйте фактори соціальної мобільності. 50. Охарактеризуйте маргінальність як соціальне явище, її негативні та позит. сторони. 51. Розкрийте особливості соціологічного розуміння культури. 52. Визначте основні сегменти культури та їх взаємодію. 53. Розкрийте зміст поняття „соціальні цінності”. 54. Охарактеризуйте соціальні норми: сутність, типи та функції. 55. Охарактеризуйте символічну культуру, її складові та патології. 56. Розкрийте сутність поняття «соціальний інститут» та охарактеризуйте процес інституціоналізації соціальних відносин. 57. Визначте класифікацію соціальних інститутів та охарактеризуйте їх функції. 58. Розкрийте сутність та функції девіантної поведінки. 59. Охарактеризуйте теорію пояснення девіації Е. Дюркгайма. 60. Розкрийте сутність і види соціального контролю.

 

240

Навчальне видання

Сергій Степанович Яремчук

СОЦІОЛОГІЯ

Навчальний посібник

Відповідальний за випуск Докаш В.І. Макетування Яремчук С.С.

Підписано до друку 17.09.2015. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк різографічний. Умов.-друк. арк. 13,1.

Обл.-вид. арк. 14,1. Тираж 50. Зам. H-238. Видавництво та друкарня Чернівецького національного університету.

58012, Чернівці, вул. Коцюбинського, 2.

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 891 від 08.04.2002.