ПЕРІОД ЧЕТВЕРТИЙ. МАЙКА І ГУМАНІЗМ, ПОКИ ЩО ШЛЯХ

ТРЕБА ПРОСТО ВСТАТИ

Я лежу в якійсь ямі вбитий.

Моє серце наскрізь залите водою.

І ще, я повільно регенерую.

Все почалось з того, що мав би приїхати представник московського відділення світової

організації магічного впливу для перемовин з Радою. Мене це напрягало. Я пив горілку в

суїцидальному пориві і не знав, що коїться. Відчуття неминучого кінця пляшки дивно

накладалось на відчуття реальності.

А це значить, що хтось щось десь глушив. Тобто спотворював попередження майбутнього12.

Сам такий факт свідчив про якісь змови і теде, хоча ще рік тому не було навіть нормальної

організації роботи виконавчих органів ради, а найбільше скупчення людей – була академія.

От тоді і трапилась ця розмова:

Йомалі: До нас їде ревізор.

Я: Звідки?

Йомалі : З якоїсь там комісії по зловживанню магічною природньою монополією3, чи щось

таке4.

Я: Це круто?

Йомалі: Ну, якщо ти не знаєш, що любить Іван Петрович Мадебадзе, то не дуже

Я: Іван Петрович Мадебадзе – мій одногрупник. Любить він холодну водку і гарячих жінок, як

зрештою, і більшість моїх одногрупників.

Йомалі: Ого, розкажи мені про нього.

Я: О, він прекрасна людина. Я з ним вчився5.

1 Попередження майбутнього – це не зовсім дисципліна чи наука, скоріше загальне уявлення про розвиток подій. При

достатньому рівні розуміння – досить простий інструмент аналізу ситуації. 2 Спотворення попередження майбутнього – створення великої кількості імовірних кінцівок за рахунок збільшення кількості

важливих персонажів, подій, дій чи випадковостей. 3 Комісія по зловживанню магічною природньою монополією – такий собі заклад, який привласнив деякі повноваження і щось з

ними робить. Користі чи шкоди нема, однак вони як передвісники бурі. 4 Проблема в тому, що існує також комісія по використанню магічної природньої монополії.

5 Ймовірно, йдеться про якийсь заклад системи освіти, який співпрацював з Інститутом прикладної магії або НДІ з питань

розвитку магічної особистості.

Просто на той час, обидві зазначені інституції не мали закладів для підготовки спеціалістів на стаціонарі, а загальна програма

розвитку включала план інтеграції магічних особистостей в усі державні структури.

Він мав бути теоретиком, зрештою, теоретиком вогню, наскільки я розумів тоді політику

нашого навчання. А я мав лишитись в прокуратурі. Але якось не склалось.

Він потім очолив сьомий відділ6, це той який займався нами7. І коли вони прийшли за мною

(двоє в цивільному, двоє в формі, як зазвичай), то одразу надягли наручники і мій любий

одногрупник наказав: "Спалити йому шкіру на руках". О, це було так боляче, хоча і звично.

Йомалі: Після цієї розмови головною моєю проблемою став ти.

Я трохи мовчу прислухаючись до реальності.

Я: Йомалі, сонце. Я не знаю, що відбувається. Але я точно знаю, що якщо ти зараз підеш, то

ніколи мене не побачиш більше. Тому я пропоную таки переспати зі мною хоч зараз.

Йомалі посміхається, пхикає презирливо. І розвертається до дверей. Я не маю виходу, як

накинутись на неї, щоб в розпалі боротьби розбити всі стільці, розтрощити всі шафи,

повалити на стіл і… І коли я її поцілував, вона обвила мене своїми ногами та впустила у себе

мій ментальний дух. А потім і всього мене.

Це була прекрасна ніч за винятком необхідності ремонтувати меблі.

6 Сьомий відділ – тобто відділ неналежного використання магії – така собі міні-інквізиція. Чомусь в дорадянські часи така

інституція називалась Сьомою канцелярією (імовірно, число сім багато значило для православної магії), тому всі її

«наступники» так і не змогли відкараскатись від цього імені. 7 Тобто порушниками магічної дисципліни. Хоча як такої медичної дисципліни нема, а кодекс мага має тільки європейська

община. Російські зборища надають перевагу всяким цікавим речам, по формі Стовпа Віри, але не проводять таких аналогій.

КІНЕЦЬ. ЯК ПОМЕРЛА ЙОМАЛІ

Вранці вона спитала, чи щось змінилось.

Я сказав, що тепер я кохаю її ще більше. Але це ми бачимось востаннє.

Вона притиснеться до мене і скаже: «Ховайся краще».

Ні, це не ліричний момент. Просто тоді я збрехав. Я не кохав її взагалі. Це були зовсім інакші

почуття, схожі на необхідність її існування в моєму житті. Саме тому, я і не сказав, чому ми не

побачимось. Я не збирався втікати, її сьогодні мусило не стати. Це таке.

Просто оці її слова «ховайся краще» стали для мене своєрідною речівкою, коли я лежав з

пробитим серцем у якісь ямі.

Йомалі вбили у залі нарад Ради. Як і Хенка, Едріана, Микиту та Іо – моїх людей. Так само як і

людей Анея і Сави.

Мадебадзе, який приїжджав, щоб висловити свої претензії щодо наших ресурсів тільки

розгнівав радикально налаштовану опозицію. Ця опозиція виступила з різкою критикою

зазначених претензій8, виникла суперечка, в якій всі почали один одного вбивати.

Люк був таки дуже талановитим магом. Завдяки моєму навчанню, таких як він в той день у

раді не було. Мадебадзе, як завше втік, а Люк розв’язав громадянську війну. То таке, що він

був змушений, занадто багато треба пояснити.

ЯК ПОМЕР Я

Люк і його люди знайшли мене в полі. Їх хтось переніс і вони почали зі мною розмову.

Першим чином, я спитав, що з Йомалі. «Нічого», - сказав один із людей Люка, хоча я знав,

що вона мертва. «Де Люк?» – запитав я.

В цей час мій перший учень засунув мені у спину сорок не дуже гострих сантиметрів

льодяного меча і шепнув на вухо «вона мертва».

- Блін, - подумав я, - треба було ховатись краще. І посміхнувся.

МУЗИКА В МОЇЙ ГОЛОВІ RECKLESS - MAKE ME WANNA DIE.

8 Зокрема, запропонувала вбити Мадебадзе тут і зараз.

НАВІЩО ГОРИТЬ ЛІС

Я бачив, що ліс горить. І я бачив, що президент прилітав до резиденції Люка.

Це був такий великий літак, а потім такий великий вертоліт. І це було багато людей.

Якби я був президентом, то не хотів би стільки людей поруч, і я не розумію, що змушує

реальність існувати в такому вигляді. Проте... В мене нема вибору, оскільки ліс горить. Всі

думають, що то від спеки, і президент думає, що то від спеки, нова Рада думає, що... Від

спеки. Далась їм та спека, вони кажуть глобальне розбалансування клімату, земля котиться у

бездну.

Це не так.

Всі знають, що є А і є Б, всі знають, що А та Б разом В, та ніхто не знає, що В також має місце.

Це якесь безглуздя. Всі такі тупі. І я тупий. Поки мені не сказали, що А та Б це В, то я і не знав,

що В існує, чи хоча б можливе.

Якби ж я знав це раніше, то я б не смикався, як маленька зла дівчинка, і почував себе рівно

на стільки, щоб лопатою... Ех.

Президент хоче, щоб Люк погасив ліси, президент каже Люкові, що це дуже треба (але ми,

тобто я і ті, хто в моїй голові, знаємо, що президент не на все погодиться). Як би я хотів, щоб

була хоч якась таємниця, але з часом таємниць не буває, стає тільки багато версій та

байдужість. Байдужість - це круто.

Президент хоче, а Люк не може. Всі знають, що то від спеки, але Люк воює з Лісом і Ліс

горить. Чомусь ніхто не здогадується, що це Ліс так вбиває Люка, що це він так переслідує та

затискає вбивцю та ката. Ще трохи і Ліс почне себе заново, розродиться таким буйством

зелені, що будь-які спроби Люка принесуть останньому тільки біль. Люк вже далеко від магії,

далеко від Лісу. Він чомусь обрав людей, хоча я його застерігав.

Я нічого про це не знаю, але Люк прогнівив Ліс, Люк зробив з Лісом те, чого не мона робити.

Так само як і з Богом. Не мона бути їм рівним.

Бо коли ти кажеш, що ти Бог, то мусиш ним стати, або зникнути, що в принципі одне й те ж.

Схожа ситуація із лісом - якщо ти скажеш, що ти не частина Лісу, то втрапиш у пастку. Ти

станеш паразитом на тілі Лісу, а паразити - це теж частина самі знаєте чого. Якось так

задовго.

Президент обмінює губернаторську посаду на Москву, хоча Москва не згорить. Москву

тримають демони, вампири, кавказці та пітерські маги. Люк це знає, президент це знає, але в

першого війна за людей, а в другого проти, тобто мона сказати, що в обох вибори.

Якось все так безумовно, але що поробиш, коли ти частина Лісу.

Я прокинувся. Ліс знову показав мені деякі деталі і я щасливий. Це ефект, який бува при

закінченні комунікаційної коми. Я знаю, що треба закінчувати з цим всим.

ЩО ХОЧЕТЬСЯ, КОЛИ ПЕРЕСТАЄШ БУТИ МЕРТВИМ

Я хочу вина, але мені потрібна лопата.

Так, цілком впевнений, що лопата мені конче потрібна. Не так як завше, а набагато більше.

Хоча я не знаю, що то за лопата може копати лаву. І навіть гадки не маю, як я буду це робити,

якою б міцною вона не була. Тому такі перспективи мене лякають. Хоча…

Я знаю, що десь приблизно за 300 км від мене в лаві лежить хлопчик років 14. Серед лави,

блін. 300 км без потягів, вокзалів, порталів та польотів. Тому я концентруюсь на найменшій

своїй проблемі – де взяти лопату.

Видихаю.

Із лопатою щось вигадаю на місці, про лаву поки краще не думати… А от як дістатись за 300

км не накликавши на себе зайву увагу?

Спочатку зовнішній вигляд. Поки я «валявся» мій одяг почав трохи псуватись. Коли я помер,

то крові майже не було. Крім того, з мене не полилось лайно впереміш з рештками

самоповаги, якщо така бува у мерця. Однак, одяг майже зіпсований.

Добре, що зараз літо.

Красти. Красти, звісно, єдиний вихід, якщо потрібно зробити щось так як хочеш. Бо не думаю,

що в мене лишились якісь гроші у своїй найпримітивнішій сутності. Все ж я шукаю в кишенях.

10 рублів здачі в правій задній кишені джинсів, як приємний спогад про сніданок.

- Вітер, десь поблизу мона вкрасти одяг? – питаю.

- Вху-вху, віить.

Це мона трактувати дуже по-різному. Піду-но я на північ.

ХТО БУДЕ РЯТУВАТИ ЛЮДЕЙ?

ЯК ВАЖКО ДІСТАТИСЬ ТУДИ, КУДИ ТРЕБА

Я знову думаю про лопату.

Це якийсь спосіб відкласти вирішення більш важливих проблем, поки нічого не можна

зробити.

Я перестаю дивитись в вікно на берізки і закриваю очі. Умовна лопата в моїх умовних руках.

Це трохи неприємно тримати її без рукавиць, навіть незважаючи на те, що це все в моїй уяві.

Важка, сука. Навіть тримати важко, не кажучи вже про те, щоб копати…

Дальнобійник важко дихає. Я навіть відчуваю запах хвороби. Раніше, я міг би навіть сказати,

якої хвороби, та, на жаль, зараз я заслабкий.

Коли він підібрав мене (вже у новому, ще трохи вологому, одязі), то спочатку пробував

говорити. В нього щось трапилось із напарником, і він на свій страх та ризик вирішив, що

проїде 18 годин запросто. Я, скільки можу, забиваю його голову думками, що не дають

спати, але бачу, що він виснажився. З іншого боку, якби йому не було так погано, він би

ніколи не взяв попутника.

Мій Друг Вітер презирливо пхикає і зникає. Починає дощити. Вантажівка летить,

розбризкуючи воду, як катер, і я бачу непевність в рухах водія. Це може погано скінчитись.

«Звісно, все може погано скінчитись», - каже умовний я умовному мені. «Навіть

найприємніші речі. Особливо вони», - відповідає умовний я умовному собі.

- Пригальмуй, - чи то наказую, чи то змушую я.

На узбіччі, кілометри за два, стоїть геть промокла дівчина.

Я не хочу її забризкати ще більше, але водій неправильно розуміє мене. Він професіонально

гальмує біля неї, прямо так, щоб двері були якраз навпроти і не треба було ні кроку. На

мокрому асфальті, з важким чемоданом. Пишаюсь ним.

Дівчина швидко і незграбно підіймається до салону, чіпляючись мокрими руками за все, що

може. Треба йому сказати, що брати попутників, які одиноко стоять в лісі – то погано. Але це

ніби зізнатись в тому, що я хочу зробити.

Поки я думаю про себе, вода з дівчини починає мене заливати. Цей факт і власні думки

змушує пропустити початок діалогу.

- Ну, він козел, - каже водій.

- Та ні, просто так трапилось. Сама дура, куди я поперлась, думала до вечора дістатись

міста, а тут цей дощ.

- Та, - махає рукою водій, а я відчуваю, як йому приємно бути таким старшим

чоловіком-опікуном. Можливо, в нього немає дітей в його 43. А ще цей запах

хвороби…

- А куди ви їдете? – питає дівчина.

Водій називає назву міста, в яке ми ніколи не потрапимо.

- О, мені саме туди, - бреше дівчина. Мені навіть не треба бачити її обличчя, щоб знати

це.

Хочеться трахатись. Завше, коли мене обдурюють гарні дівчата, хочеться їх виграти. «Тихо», -

каже умовний я собі.

Дівчина починає довгу розповідь про те, як вони колись їздили зі своїм бойфрендом в

Париж. Це колись, ймовірно, було нещодавно, тому що навіщо б вона це розповідала?

Продовжую дивитись на берізки і думати про гарячий бульйон. Востаннє я мабуть їв днів 60

назад, хоча звідки мені знати.

- Хтось хоче їсти? – питає дівчина. – Я, звісно, даремно втекла з дачі, та все ж подумала

взяти трохи їжі.

- Я.

Мабуть це перше слово, яке кажу їй. Вона протягує мені холодний шашлик із шматком трохи

обвітреного хліба. Не помітив того моменту, коли вона дістала його зі свого рюкзака.

З таким задоволенням я ще ніколи не їв отруйну їжу.

***

Коли я прокидаюсь, то в салоні пахне свіжою кров’ю. Геть свіжою, такою що тхне смертю.

Кров водія вилилась і тепер я знаю, що хвороба – то сифіліс. Мона було б вилікувати, якби не

брати попутників.

Але ж такий бездоганний план.

Отруїти напарника, так, щоб виглядало, ніби той заснув. Виманити водія від руля

(потрахатись, посцяти чи ще щось). І вбити його.

Цікаво, як така мокра і субтильна дівчина поборола досить сильного дальнобійника?

Можливо, це я працюю як приманка для смерті? Маю надію, ті люди, в яких я вкрав одяг, не

загинуть сьогодні жорстокою насильницькою смертю.

Дівчина виповзає на місце водія і починає витирати вологою серветкою свої руки від крові.

Який сенс, якщо в тебе на сорочці така величезна пляма?

Поки я це думаю, вона дістає чорну футболку із Джимом Моррісоном із рюкзака і

перевдягається. Який милий бюстгальтер фіолетового дитячого кольору. Я читаю в її планах,

що мене скинуть с мосту через хвилин 20, а далі моє бездиханне тіло зникне із поля її уваги.

Проте мене цікавить одне.

- Як тебе звати?

Вона повертається до мене і оху вкрай дивується. А затим я б’ю.

Не фізично, звісно. Я ламаю її думки одним міцним та стрімким натиском. Проникаю в неї,

залажу в найпотаємніші місця. Виламую двері до її секретів, бажань, глибоко захованих

переживань. Це набагато краще за секс. І набагато рідше я можу це робити.

На жаль, я не знайшов того, що шукав.

Мені б хоча би якусь зачіпку, одну «добру» рису в ній. Щось таке, чому не треба її вбивати.

Але ж ні. Купа вбивств, які вчинені маленькою злою дівчинкою, яка живе в ній. Ще один

доказ, що люди не змінюються.

Без жалю стираю її особистість. Тепер вона водій. Водій мого маленького фургончика із

смертю.

Дальнобійника звали Паша. Я забираю лопату, коли хороню їх обох в одній могилі за 5 км від

місця призначення.

ВІДКОПУВАННЯ

ЧОМУ ПОТРІБНО ДОБРОВІЛЬНО СТАВАТИ НА «ДОРОГУ В ПЕКЛО»

Користуватись лопатою було нерозважливо. Тепер у мене руки стерті до крові. А вулкану ще

й не видно. Це дивно, тому що важко уявити лаву не у вулкані.

Мій Друг Вітер каже, що прийшли.

- Куди, - питаю я.

- Копай, - каже він.

І я починаю.

Лопата треба для концентрації. Копати мона і без неї. Що я з задоволенням роблю.

Мій хлопчик не впав у лаву. Він сам у неї провалився. Я бачу це в деревах і траві навколо. Я

бачу це в слідах. Мій Друг Вітер допомагає. За три кеме спалений будинок із чотирма

спаленими людьми. Моя версія – двоє це батьки хлопчика, інші двоє – нападники. Була

сутичка, але я не певен, що батьки загинули в ній, можливо, вони згоріли заживо, коли стало

зрозуміло, що так просто вони не здаються.

А ось тут хлопець біг. Занадто повільно. Тут він впав. Якщо вибачите каламбур, то впав не

тільки фізично, а ще й у відчай. І саме тут його справжня сила проявилась.

Він розчинив землю і загустив себе. І тонув, поки його закріплене тіло не досягло лави.

Це дуже глибоко.

- Копай, - каже Вітер.

Дістаю його, дуже глибоко. Для нього це могила. Навіть більше – для нього це пекло. Рештки

свідомості ще змушують його страждати від відчаю і того, що він тепер ніколи не вибереться.

Так само, як і думати про смерть батьків.

«Моя версія майже правильна», - думає умовний я потайки від умовного мене.

Я вже й забув, як це, не дихати. Так само як і плавати. Проте я легенько торкаюсь його

свідомості і земля піді мною розчиняється.

Я гребу до дна, інакше це затягнеться на день.

Це така собі дорога в пекло, привіт Мохоровичичу і особисто міністру геології СРСР. Колись,

коли треба було дурити Губермана – було набагато легше.

Я знову все переплутав. Ніякої лави тут нема. Тільки стрімко зростаюча температура. Я знаю,

що можу витримати 40 безболісно, але на глибині 5 км вже буде ледь не вдвічі більше. Буду

варитись в землі, ще й Мій Друг Вітер далеко.

«Цікаво, - думаю я, коли починають обгорати руки, - Вітер чує мене?».

Боляче, боляче, боляче. Десь тут мають бути вже чорти, якщо вся та хуйня в яку вірять

християни – правдива.

Боляче. «Не тупи, - каже умовний я». І дійсно. Я гребу, до хлопчика, тепер він ближче і я

закріплюю свою спалену шкіру. Тепер мене періодично смажить через мікротріщинки, які

виникають від руху. Але зупинятись буде ще гірше.

Нарешті. Торкаюсь його, тягну до себе. Обіймаю. Тепер найскладніше. Не здатись. Я роблю

все навколо ще більш розчиненим і в цьому окропі лечу вверх. Занадто швидко. Як іронічно.

Зараз я такий собі пельмень – кусок м’яса в дивній та неприродній оболонці. Я би засміявся,

якби це не означало вірну смерть.

Я кладу його біля лопати. А сам падаю як лантух біля.

- Копай, - каже Вітер.

Так, чого це я. Третя частина мого пекла. Я беру лопату і копаю, щоб зробити вигляд, що

спасати хлопця було легко.

Майка, його звати Майка.

І він ніколи не дізнається, як я його витягнув.

ЯК КРИЧАТИ І НЕ ПРИВЕРТАТИ УВАГУ.

- Твоє серце б’ється інакше.

Ато я не знаю. Спробував би хтось інший плавати при такій температурі.

- А ще скоро тут буде вулкан. Ти щось натворив.

Я дивлюсь на Майку і не слухаю, що каже Мій Друг. Проте я теж цілком усвідомлюю, що такі

ігри з землею ні до чого гарного не призведуть. Треба розбудити малого і тікати.

- Знайди мені яблуко, - кажу. – І якомога швидше.

***

Майка відкриває очі, щоб закричати. Я іноді лякаю людей, але не так, щоб дуже. І поки я таке

думаю, то в мене летить камінь. Не дуже прицільно, не дуже обдумано, зрештою, не дуже

влучно, та все ж летить.

Я відступаю на крок.

Майка вскакує на ноги, одразу падає. Авжеж, заклякли ноги без руху. Тим часом Майка

починає повзти.

- Не в ту сторону, - підказує Мій Друг Вітер.

- Майка, стривай.

Він зупиняється і обертається до мене підозріло. Від кого ж він тікав, якщо той не має знати

його ім’я.

- Й… й… я тебе знаю?

- Ні. І я тебе не знаю. Я відкопав тебе, - я показую на тільки-но вириту яму і роблю

доброзичливий вигляд.

- Н… н… навіщо?

- Бо думаю, що ти допоможеш мені.

Майка розвертається, намагається повзти і втрачає свідомість.

- Як гадаєш, я зможу його нести?

Мій Друг Вітер мовчить, але я відчуваю його сумніви.

Зараз я міг би пропустити цей момент, але поки я йду, мені згадується якась гарна пісня і я її

співаю про себе, жахливо перебріхуючи слова. Та то дарма.

Я думаю про своє життя, на яке не маю жодного впливу. Випадковості чи чийсь вплив. Плюс

намагання додати якоїсь гарної картинки. Такої, як в моїй голові – щоб були яскраві барви,

багацько негучної, але прионизливої музики і деякий сенс. Такий сенс, який би був

зрозумілий більшості аудиторії. Хоча б 51%. Бо коли нас двоє…

Мене вистачило рівно на 7 хвилин ходьби. Своє тіло я можу пересувати досить тривалий час,

але нести Майку, який у свої 14 приблизно такої ж ваги – зась. Доводиться думати.

- Я зараз буду кричати, - кажу я Моєму Другові Вітру. І він мене чудово розуміє.

Крик розноситься на дуже далеку відстань. Кричати і не привертати увагу – не вийде.

***

Я приходжу до тями від того, що хтось їсть яблуко і гучно чавкає.

Серце майже в нормі, тіло практично регенерувало, але відчуття небезпеки набирає обертів.

І я відчуваю надію.

Майка лежить поруч. Поки він непритомний, я теж маю вдавати, що не маю ніяких контактів

із зовнішнім світом. Та все ж, яблуко хочеться дуже сильно.

***

За наступні півтори години в мене було багацько думок. Коли багато думаєш, не боїшся

самотності. І мені дуже шкода, що нема паперу під рукою. Скоріше за все, це був би дуже

«глибокий» напис, на кшталт «вода дуже солона, коли стікає щоками» чи «риба, вона у

воді». Або ж ще який безутішний клаптик паперу, який я безжально зібгав би та викинув до

смітника.

Нарешті, Майка відкрив очі.

- Де я, - каже він.

- У нас, - відповідає той, хто чавкав.

Хоч я і не бачу його, проте щось характерне в цьому голосі є. Якраз для тих, хто плямкає і

чавкає.

- Хто ви?

- Добродії, - звучить якось зневажливо чи іронічно.

Я підвожусь, щоб більше бачити. Руки в мене затягнуті мотузкою. Не дуже вдало, а ще ця

мотузка вся в крові тварин. Я міг би виплутатись у разі потреби. Поки я це думаю, добродій

продовжує:

- Ми полювали, коли почули вас. Ви, мабуть, з автобусу вийшли не там де треба? –

звучить майже співчуття.

- Ні, - каже Майка, - я жив тут неподалік.

І тут же йому прилітає чобіт у живіт. Це карма. Останнім часом навколо мене трапляються

паскудні штуки.

За стіною починаються кричати. Але це скоріше останній крик, такий розпачливий і…

останній. Крик обривається і добродій дивиться спочатку на мене, потім на Майку. Я не

дивлюсь у відповідь, однак відчуваю погляд – це я прекрасно вмію.

Поки він розглядує мене, то я дивлюсь на нього. Це реально старий чоловік. Все у ньому

пахне старістю, хоча думаю в паспорті десь до 50. Такі люди, які багато побачили в житті, а

тепер носять джинси, светр незрозумілого кольору та синтепоновий жилет темно-сірого

відтінку хуйового кольору. Рижа борода, так ніби незрозуміло, що в такого чолов’яги нема

душі. І чоботи, масивні, важкі, такими тільки давити.

Чобіт прилітає ще раз, разом із «блять». Цей добродій з рижою бородою злиться на свого

друга, але б’є нас. Це якось по-жіночому.

- Ти ж казав, що лишиш мені трохи? – кричить добродій напарнику.

З комірчини виходить підстаркуватий чоловік в формі поліцейського і заправляє сорочку в

штани.

- А ти що не чув, як вона кричала? – дивиться на нас. – Може й цим роти заткнути?

- Тут за 40 км нікого нема.

- А хто ж це в тебе тут сидить?

Майка робить ще одну дурну спробу:

- Ми нічого не чули і не бачили.

Чобіт. Чобіт нічого тебе не вчить. Всі люди діляться на три типи: ті, які хочуть, щоб ти щось

робив; ті, які хочуть, щоб ти нічого не робив; та найстрашніші ті, які хочуть, щоб ти сам

правильно вирішував, що робити, а що не робити.

Мені хочеться нашептати Майці, що в очах цих людей ми мерці, але я не вмію.

- Тобі хлопця, чи цього дистрофіка? – питає перший.

- Я не хочу зараз. Лиши їх.

Оу, нарешті, те, що я можу зробити. Злість наповнює кімнату і я збільшую її кількість.

- Якби ти її не кінчав, то я б теж не хотів.

Я відчуваю, як напружується той у формі. Табельна зброя накладає певні думки. Ненависть,

злість, агресія. Більше всього і одразу.

Людські емоції часом такі непередбачувані, що мені страшно, але більшість часу - примітив. І

я нікого за це не зневажаю, адже так і має бути. Сильні емоції з'їдають людей. Так, як і цих

двох мисливців. В них є зброя, вони сильніші за нас і не зв'язані, та все одно. Злість так

швидко ласує ними, що жодних шансів на нічию. Жодних.

Коли перший стріляє у поліцейського із рушниці, то він ще не знає, що загине від зараження

крові у стічній ямі за цим будинком. Він не думає про табельну зброю, реакцію старого

бандюка та інші речі. Злість каже йому стріляти. І він стріляє.

Я вдихаю запах крові, а Майка лякається. Я навіть бачу його кришталики, ними повзе страх.

Досить цікава ідея покласти нас так, щоб я бачив все, а Майка – нічого.

Той що у формі відстрілюється, та перший тікає на вулицю. Тут за багато кеме нікого нема,

крім нас із Майкою та двох старих підорасів, які зараз повбивають один одного. Сподіваюсь.

- Майка, знаєш, що ти вмієш?

- Що?

- Я питаю, чи ти знаєш, що ти вмієш.

- Що я вмію.

- Ти вмієш робити речі рідкими.

- Ні, я вмію робити речі твердими. Я називаю це закріплювати.

- Ти вмієш і закріплювати і відпускати – це одне й те ж саме.

- Ні. Це зовсім різні ре…

- Спробуй закріпити свої мотузки, а потім відпустити. Тільки відпустити більше, ніж воно

було раніше. Може це допоможе.

Це чергові найдовші 20 хвилин у моєму житті. За цей час Майка не досягає практично нічого,

а на вулиці стихають постріли. Звісно, скільки може бути куль у магазині пістолету. І я не

впевнений, що у мисливську рушницю влізає більше ніж два патрони.

Проте зрештою мотузки стають досить м’якими, щоб напружитись і порвати їх. Коли Майка

підводить мене, я відчуваю, що Мій Друг Вітер поруч.

- Найближче місто за 45 ку, люди за 12 ку, але то траса.

Зрозуміло. І хоч ноги не дуже слухаються, я безстрашно йду на вулицю. Я завше

безстрашний, коли один мій ворог напіввбитий, а інший такий знесилений, що не зміг

піднятись на другу сходинку. Як завше, я намагаюсь не торкатись чужої зброї.

Все, що мені треба, телефон.

ПРО КОРИСТЬ АНОНІМНОСТІ

Я шукаю в фальшивого поліцейського телефон, коли Майка занепокоєно каже:

- Хіба нам так треба обирати покійників?

Я намагаюсь подивитись на нього докірливо, але не знаю, чи в мене виходить. І якщо

виходить, то чи розуміє він мій докір.

- Вони ще не мертві.

І не помруть, якщо захотіти. Але як це пояснити Майці?

- Зараз ти підеш до високого, відкинеш рушницю ногою (тільки не торкайся її руками), і

заморозиш його рани.

На відміну від Майки, я чудово бачу, що у нього на обличчі. Злість, подив у формі «та ти шо,

охуїв» та трохи розпачу.

- В… вони х… хотіли нас вбити.

- Зґвалтувати і вбити.

- І ти… їх… хочеш врятувати.

Я кутаю свою руку у рукав і забираю пістолет у фальшивого поліцейського. Телефон уже в

мене в руці.

- Зараз я скажу тобі важливу штуку, Майко. В моєму житті я орієнтуюсь на свої

переконання, а не на вчинки інших людей. Так, вони хотіли нас вбити, але я не вбиваю

людей просто так.

- Я не вважаю, що вправі вирішувати, хто помре. І думаю, що маю захищати людське

життя, навіть якщо воно не дуже гарне9. Те, що вони вчинили – це штука людського

правосуддя. Мертва зґвалтована жінка в тій комірчині – вже достатній доказ їх вини. І

їх злочин має бути справедливо оцінений людьми, а не нами.

Так що я не дам їх вбити.

- А якщо вони уникнуть покарання?

- Тоді це лишиться людською справою, в яку краще не втручатись.

Якщо ти, маг, влізеш у людське суспільство зі своїми принципами і переконаннями –

це закінчиться для тебе дуже погано. Мої уміння дарують мені унікальний шанс – я не

боюсь несправедливості. Тому вчиняю так, як хочу я, а не так, як диктує мені страх чи

відчай.

А ти?

Майка мовчить.

- Алло, - кажу я в слухавку, - тут вбито дві людини і одна поранена біля сторожки

лісництва № 3.

9 Це неправда, ворогів треба вбивати швидко і безповоротно. Бажано, без жалю і довгих промов. Тоді все буде ок.

МИ ЙДЕМО ЗА ЧАЙНИКОМ

ПОКИ МИ ЙДЕМО

- Куди ми йдемо? – питає Майка.

Я чесно не знаю. Навіть Мій Друг Вітер того не знає. Просто йдемо і все. Якщо сидіти на місці,

то не потрапиш, куди хочеш.

- Спочатку 10 кілометрів на північ, а потім будемо блукати притримуючись західної

сторони.

Майка переварює.

- Ти знаєш, тут є поруч місто якесь?

- Так, якесь поселення, доволі велике.

- Чому ми не йдемо туди?

Тепер я переварюю. Якось про це і не подумав навіть спочатку. Варіант настільки безглуздий,

що навіть можна було спробувати. Але…

- Ні, ми будемо в лісі, поки зможемо.

- Чому?

- Щоб позбавитись переслідування.

- Ті… Ті, хто вбили моїх батьків думають…. думають, що я м-мертвий.

- Як і про мене – не треба давати їм нагоди змінити свою думку.

Я трохи пришвидшуюсь, щоб показати, що хочу уникнути цієї розмови. Але Майка

наздоганяє.

- Батько казав, що тут магів не більше 2000 тисяч на весь край. Яка вірогідність, що нас

почують і побачать?

Зупиняюсь.

- Слухай, в мене є маленький план. Він не дуже, але це ледь не єдиний спосіб зробити

так, щоб ніхто нікого не вбивав, не ґвалтував і не нанизував кишківник на хребці

мертвої зебри. Тому, якщо хочеш, щоб все так було – не питай мене поки про

справжню причину10.

- А що мені тоді можна знати?

- Нас чекає довга подорож, ти можеш питати мене всілякі речі.

10 Справжня причина – я не хочу, щоб Майка дізнався, як швидко ми йдемо і дізнався про те, де знаходиться місце

призначення.

ЗЕМЛЯ ДРАКОНОВА Гілочки стоять якось не так. Мій Друг Вітер шумить якось не так, листя не такого кольору.

Я прислухаюсь до себе, може це я змінився.

Дві секунди, щоб зрозуміти, що все ж зміни зовнішні. Вочевидь, я трохи збився з дороги. Або

земля, що належить драконові, тепер сягає і сюди. Треба попередити Майку.

- Обережно, ми біля землі дракона.

- І що?

- Дракон, - знизую я плечима. - Якщо побачить цілком може спопелити.

- Оу, я думав просто так називається.

- А вона так і називається. Вже рочків 500. Я так давно не знаю.

Беру палку до рук. Тепер поспішати нікуди. Треба бути непомітним.

ЩО КОРИСНОГО ТРАПЛЯЄТЬСЯ В ДОРОЗІ

Я втягую повітря носом. Абсолютно безглуздий жест, адже я нічого не відчуваю. Саме тому в

мене є Мій Друг Вітер.

Навколо ліс. В його паскудній повторюваності і неповторності. Вся ця купа деталей

створюють один і той же одноманітний фон. Ось галявина з поваленим деревом, така ж

сама, як і сто галявин перед цим. Тільки з достатньою кількістю характерних ознак.

Ніби потрібно було залити один фон, але зробити його таким, щоб неможливо було

загубитись. І щоб зламати ногу було просто. Рівномірно встелена листям земля приховує

достобіса пасток. Я все-таки занадто звик до кам'яних споруд і поодиноких дерев в паркових

зонах.

- Не так швидко, - каже Мій Друг. А я притримую Майку.

- Якщо побачиш дракона чи іншу небезпеку, падай на коліно і кричи, що хочеш бути

гостем дракона.

Майка усміхається.

- Ні, серйозно. Це збереже тобі життя.

Усмішка нікуди не дівається, однак в очах вже того нема. Я люблю читати по очам. Вдвічі

прикро, коли то не вдається.

Мій Друг каже ховатись. Бо зараз саме час. Я падаю у листя і Майка негайно робить те саме11.

Мій супутник чує крик. Я відчуваю цей крик у тому, як сіпнуло Майку і як занервував Вітер. Та

думаю, що маю більше опиратись на власні органи відчуття.

11 Я дуже боюсь, що пережите зробить його закритим і збайдужілим до навколишнього. І тоді він стане такою бездушною

машиною, яка сліпо виконує команди. Але поки це на руку.

Я встигаю дорахувати до 54 Міссісіпі, коли мимо пробігає жінка. Вся закуйовджена, волосся

розпатлане, сукня порвана і вся в багнюці. Хто, блін, йде до лісу у сукні? Жінка недоречно

падає, може від втоми, а може втрапила ногою в нору. І цього часу досить, щоб я її впізнав.

Іона, супутниця Анея.

Я знав, що він мертвий, але про неї не подумав. Он воно як буває. Майка намагається

підвестись, щоб допомогти Іоні, але я не даю. Їй набагато краще допоможуть інші - ті, які

йдуть з іншого боку. Вітер навіть чує, як бряцають їхні лати.

Драконова варта.

Вдруге за 30 секунд цей тупий момент із пафосом. Тададамс. Багато років традицій і бойнь,

щоб нічого не робити, а тільки пити і трахати жінок. Бо ніхто в здоровому глузді на дракона

не нападає.

Їх двоє. Кремезні молодики років по 20 з тупуватим виразом обличчя, але із цікавими очима.

З такої відстані не скажу, що мене зацікавило, але щось особливе в них є. Крім лат, звісно. Із

холодного золота вони виблискують на сонці, а ще витримують удар в груди двуручним

молотом. Сам перевіряв. Тому, хто був у латах, не скажу, щоб сподобалось, однак сам

панцир не зламався.

В сучасному світі з танками, балістичними ракетами та бойовими газами, лати - елемент

декору, та дарма. Традиції ж.

А ще лати легенько подзенькують при ходьбі. Спеціально, щоб всі знали, що йде драконова

варта. Це досить нерозумно з точки зору тактики, але суттєво допомагало від всяких

раптовостей. Більшість розумних людей втікає чи ховається. Хто на що гаразд.

Вартові підходять до Іони і дивляться на неї як на шматок біомаси змазаної сирим, але все ж

солодким, сливовим соусом. Власне, драма. Або я щось не так розумію, що трапляється

доволі часто.

І тут з розмаху в мою свідомість влітають семеро.

Звідти, звідки прибігла Іона, біжать ще маги. Вони одягнені в джинси і кожанки, що набагато

практичніше, ніж лати в лісі. Хоча якщо отой вогняний маг пальне, то паскудно буде всім.

Особливо тим, хто лежить в купі сухого листя. Вогняні маги такі дурнуваті, що може бути

всяка лажа. Як ніби без них моєму житті її мало.

Маги в джинсі червоні від бігу. Ну-ну. Що в Іони за магічні сили, якщо вона змогла від них

втекти? Або ж наскільки вони тупуваті, що від них тікає навіть жінка? Поки я вирішую, хто з

них реально небезпечний, Іона бачить джинсових магів.

- Хочу бути гостем дракона, - кричить вона.

Двоє драконових синхронно витягують мечі. Дуже вони стануть в нагоді, коли той вогняник

підпалить ліс. А що він вогняник, сумнівів бути не може. Вітер розповідає мені про його

запах. Сплутати не вдасться. Забагато я проблем з ними мав, навіть тоді, коли ще міг чути

запахи.

- Вітер, - шепчу я, - як тільки почуєш вогонь - кричи. І гучно.

Драконові так і стоять. А маги наближаються повільно. Вогняник попереду, але він не

головний. Головні так не ходять. Якось не можу позбавитись цієї звички думати, кого бити

першим і куди бігти.

Вартові дивляться так, ніби готові боротись вдвох проти семи. Це було б круте видовище, але

коротке. І фатальне навіть для мене. Мовчання було напружене, а тепер стало ще й

недобрим. Поки вишукував хто головний, якось забув про Майку. Знайшов його поруч і:

- Лежи, спокійно. Не вставай.

КОГО НЕ МОНА ВЗЯТИ НА ПОНТ

- Ми тут від імені Ради. Ця жінка - вбивця, - кричить вогневик. Але не підходить. Досить

розумний хлопчина. Проте не такий розумний, щоб припинити грати в головного.

Вартові продовжують тримати мечі напоготові.

- Дві спроби, - каже Мій Друг.

Дві, так дві. Мені жаль Іону, але Люк зараз може кинути виклик Дракону. Принаймні, так

вважають його люди, а цього достатньо для того, щоб випалити тут все.

Вітер каже: "Слухай".

Дійсно, як же я міг бути таким глухим. Дзенькотіння броні потрібно не для попередження

правопорушників. Воно для дракона.

Коли вартові мертві, або без руху, то це сигнал. Доволі яскравий для істоти, яка любить

перезвін золота. На щастя, маги цього не розуміють.

Вогняник чаклує вогняну кулю в своїй руці. Мабуть, на його думку це може переконати

вартових у серйозності намірів. Я бачу, як хтось із решти магів кладе йому руку на плече. Он

де головний. Цей головний розуміє, що підпалити ліс буде поганою ідею. Та ще й сигналом

для Дракона.

Мій Друг Вітер каже: «Він прилетів».

ЯК ВИГЛЯДА ДРАКОН

Великий і чорний, як каже мені моя підсвідомість.

Однак свідомість підказує, що Дракон нізащо не вийде з лісу без людської подоби. Так і

трапилось. Той же високий, худорлявий і дуже впевнений чоловік, що і два роки тому.

Виходить з лісу, без зброї і латів, але мені хочеться тікати.

Це природня здатність дракону – показувати, що він дракон всім істотам, які вміють

відчувати. Завдяки цьому я вважаю драконів одними із найгуманніших істот. Це ніби

мисливець буде йти лісом і гучно вигукувати своє ім’я.

- Йдіть звідси, - каже Дракон.

Вогняник хоче щось сказати, але його сильніше стискають за плече. Вітер доносить до мене

команду «ходімо». Джинсові маги розвертаються і йдуть. Якось все просто закінчилось.

Коли вони відійшли далеко, Дракон повертається в нашу сторону і каже:

- Ці двоє теж підуть з нами.

Прикро, що він не назвав нас гостями.

ДРАКОНОВЕ МІСТО

Ми йдемо вулицею Адигеєвки. Іона мовчить і я відчуваю її кров. Але кров якась не така, як

мала би бути. Я намагаюсь зрозуміти в чому справа і не зламати Іону. Проте у Майки інші

плани.

- Як вони так можуть жити, - питає мене.

Я оглядаю все навколо. Хоч Адигеєвка велике поселення, але більшість будинків тут

максимум двоповерхові. Посеред поселення стоїть замок розміром десь із девятиповерхівку,

та це єдина висока будівля.

Коли ми тільки почали нашу прогулянку, то бачили жителів лиш здаля. Вони не посміхались

нам, однак похмурих теж мало. Загалом, нормальні люди, без зайвого нальоту радощів і

оптимізму.

- А що тебе турбує?

- Він їх викрав?

- Наскільки знаю, дракон прилетів, коли тут жило чотири бабусі.

- А звідки взялись решта?

- Народились, прийшли добровільно чи...

Я не знаю як це сформулювати. Це заклик дракона, унікальне вміння, яке дозволяє

транслювати навколо своє місцеположення. Використовується, що наганяти жах і, як в цьому

випадку, розповісти, що дракон хоче тебе бачити.

Всі, хто чутливий до цього заклику, поступово приїжджають в Адигеєвку. Більшість

лишається. А ті, хто їдуть, поступово знову повертаються. Бо після того, як побачиш дракона,

твоє життя поламане.

- Чи?

- Чи добровільно прийшли.

Ми звертаємо і перед нами тепер ринкова площа. Величезна, вкрита бруківкою, кругла

площа. По периметру стоять лавки, а посередині три клітки. Дві порожні, а в третій лежить

щось чорне.

- Ось м'ясо, - шепоче мені Мій Друг Вітер.

- Що це за клітки? - питає Майка.

- Наскільки розумію, туди саджають злочинців і дракон їх спалює.

Я відчуваю обурення, гнів і страх. Це правильні емоції.

- Тут відбувається суд?

- Ні, ніякого суду, - каже один із вартових. - Дракон сам знає, кого стратити.

- Але як він може знати?

- Він знає, - повторює вартовий.

Гнів Майки відчуває вже і Мій Друг. Я вирішую втрутитись.

- Майко, драконові дуже важко збрехати.

І трохи натискаю на нього. Він розуміє, що варто затихнути.

***

Нас поселили в цегляному будинку біля замку. Іона за цей час не сказала жодного слова, а я

не схопив жодної її емоції чи думки. Справжній маг.

А ще в її присутності я зрозумів, що хочу жінку.

На щастя, в кожній кімнаті була окрема вбиральня із душовою кабінкою. Було надзвичайно

приємно постояти трохи під проточною водою нормальної температури. І навіть пофіг на

маленьке полотенце і досить кусючий одяг, який на мені сидить як мішок. За відчуттями

точно мішок.

Я вийшов на кухню і подивився в холодильник.

В цей час зайшла Іона. Як же я люблю ніжитись в душі, якщо вона за цей час встигла помити

голову, вимити весь бруд від погоні і навіть висушити волосся.

- Хочеш грінку із апельсиновим джемом?

Іона мовчить.

- Пам’ятаєш мене?

Я відчуваю гнів. Зараз я витягну з неї все...

Заходить вартовий.

- Жінка йде зі мною.

Іона встає і йде.

От тобі і витягнув. Чомусь мені здається, що я більше її ніколи не побачу. Або не захочу

побачити. Заходить Майка, так само із мокрою головою як я, але чистіший.

- Хочеш тост із апельсиновим джемом?

- Будь-яка їжа згодиться.

МОЯ РОЗМОВА З ДРАКОНОМ

Пройшло трохи більше ніж 6 годин, поки за мною прийшов вартовий.

Я вже почав думати, що буде все геть зовсім погано. Власне, 156 сходинки – це досить

погано. Саме стільки довелось підійматись.

- Добридень, - каже дракон.

Високий, статний, але не кремезний. Марно шукати у нього якісь зміни за той час, коли я

бачив його востаннє. Ця людська подоба тільки маска, яку він із таким задоволенням носить.

- Ти знав, що я помру від руки... ем, істоти... твоєї крові?

- Ні. Я не слідкую за пророцтвами. Незрозуміло, чи то вони здійснюються, бо мають, чи

тому, що я про них знаю.

- Це дуже надійне пророцтво.

- Значить, так і буде. Скількох моєї крові ти вже вбив?

- Жодного.

- А коли плануєш почати?

- Не буду того робити. Якщо той зможе вбити дракона, то не хочу з ним боротись.

- Навіщо тоді мені сказав?

- Мені було б приємно, якби це був ти. Не зараз, потім.

- І я маю бути напоготові?

- Просто спробуй мене якось вбити і побачимо, що з того буде. Домовились?

- Треба потиснути руки?

- Ні, мого слова досить.

Це досить дивна розмова навіть для мене.

- Ми твої гості?

Дракон розмірковує.

- Так, можете піти, коли захочеться.

- А Іона?

- Вона зізналась в злочинах, які маги не пробачають.

Якщо дракон захоче розказати, то розкаже. Раптом він посміхається.

- Знаєш, що найсмішніше?

- Що?

- Вона намагалася звабити мене як жінка.

Я теж посміхаюсь. Але посмішка сумна. Іноді я сильно жалкую, що я не дракон.

- Приходь вранці, тоді обговоримо, що я думаю про тебе.

***

Наступного дня, я приходжу до дракона, коли всі ще сплять. Годині о п’ятій чи шостій.

Минулого разу я спеціально так рано вставав, коли намагався зустрічатись з однією дівчиною

в академії. Згадки, як і наслідки тих прокидань були не дуже приємні.

Дракон сидить у кріслі, коли я приходжу.

В м’якому різнобарвному халаті на голе тіло він вигляда, як герой бойовиків перед

вирішальним поєдинком. Цікаво, який він зробив собі чоловічий орган для свого людського

втілення?

Зазвичай дракони або створюють свої тіла по зовнішнім ознакам, або промальовують все до

найменших дрібниць. Останнє означає, що їм дуже треба бути схожими на людину. Деякі

навіть здатні імітувати людські штуки на манір справжньої сперми, поту і сліз із ДНК.

Поки я думаю, дракон наливає чогось червоного у стакан. І каже:

- Цікава штука стосунки. Мені набагато краще, якщо перемогу здобуде той водяний

вискочка.

Я нюхаю, що в стакані. Мертві виноградинки. А дракон продовжує.

- Тоді він прийде сюди і я його вб'ю. Але ти мені подобаєшся більше, тому я трохи

допоможу тобі.

- Я не хочу нікого перемагати.

- Ще й як хочеш. Ти такий же кровожерливий, як і я. Якби ти міг, ти би все затопив

кров'ю.

Я мовчу. Не хочу ні погоджуватись, ні заперечувати.

- Чому ти до мене прийшов? - питає дракон.

- Бо зараз я мертвий і хотів би таким лишитись ще тиждень чи більше. Я сховаюсь.

- Тут тобі не сховатись. Занадто багато зав’язків з зовнішнім світом.

- Мені не місто твоє треба, а ти. Точніше ти і твої яблука.

Дракон дивиться на мене і я бачу, як напружуються його ніздрі. Для людей це ознака гніву, а

для драконів - це як облизнути губи.

- В мене є яблука, але нема тарілки. Я користуюсь живою водою. Спробуєш?

ЯК ПРАЦЮЄ ТАРІЛКА З ЯБЛУКАМИ.

Є така штука - єдність магічної оболонки землі. Всі речі до неї чутливі, але є такі, які мають

надзвичайно низький рівень взаємодії. Наприклад, цирезій.

Не знаю, з чого його роблять, однак він створює дірки в оболонці. Тимчасові, та все ж...

З іншого боку є надзвичайно чутливі до магії речі. Наприклад, яблука. Якщо якийсь бедлам,

то вони завше перші гинуть.

Ми наносимо цирезій на тарілку, щоб створити дірку, а яблуком подаємо сигнали, що готові

до зв'язку. Через дірку таким чином ми зв'язуємось з усіма іншими дірками приблизно

такого ж розміру. А якщо нас двоє і в кожного є яблуко з тарілкою, то мона навіть

поспілкуватись.

Відповідно, якщо в тебе теж є тарілка, то ти можеш слухати нашу розмову. Якщо ти маг, бо

інакше ти можеш навіть не помітити, що щось відбувається.

Досить старий спосіб передачі даних на великі відстані. По захисту від прослуховування не

набагато відстає від телефону, але, якщо знати де шукати, то мона знайти сторонній шум від

думок тих, хто використовує тарілки.

До сих пір використовується, бо для використання не треба жодних навичок, тільки

елементарні магічні речі.

ЩО ПОКАЗАЛА ВОДА

Мій дім сяяв як Кіров. Просто в Вегасі я не був, а Кіров запам'ятався мені саме вночі.

Будинок здавався зробленим із магії. Це мона було б використати в минулому, але раніше я

завше виходив до дзеркала із нього. Так що я не знав. В будинку магів не було. Здається,

всередині двоє звичайних охоронців. Дуже логічно, якщо думати, що я живий.

Так не втратиш цінних магів даремно і все одно дізнаєшся, якщо я туди прийду. Це трохи

менша хитрість, ніж я сподівався, але і то спрацює. Тут запросто можна зробити якусь

неприємну ситуацію для обох сторін, але Вітрильник мене мало цікавить.

Більше цікавить, хто живий, хто мертвий. І де Люк.

Доведеться обдурювати себе. Я накопичую ману в собі, роблю вигляд, що я вдесятеро

більший, в сотні раз змістовніше. І роблю тадамс. Якщо хтось в цей час розмовляв через

воду, то він не зможе бачити ще години дві.

Однак я побачив, що треба.

І Люк побачив. Всі, хто може, побачив. Тепер вони точно знають, що десь є хтось, хто слідкує

за ситуацією. Хтось досить потужний, щоб почати ще один виток громадянської війни.

Прикро, але так треба було.

Реакція Люка була миттєва. Вода почала мене затягувати. Дракон просто витягнув мою

голову із чаші.

- Навіть я почув, - каже він.

«Всі почули», - хочу сказати я, та язик мене не слухається. Очі та руки будуть відходити

годинки дві, ноги півдня. А потім треба бігти звідси.

***

Через п’ять годин мене знову занесли до Дракона.

- Візьми он ту торбу, буде тобі поміч від дракона.

- А якщо ти ставиш не на ту істоту?

- Ну, я готовий визнати свою помилку, якщо за півроку ти будеш мертвий.

Я посміхаюсь.

- Завше було цікаво, як дракони можуть бути такі самовпевнені.

- Ми довго живемо, тому дійшли до найменшого ступеню помилковості суджень.

Я беру торбу і не прощаюсь. Рано ще прощатись.

ДРАКОНОВІ ЛЮДИ

Ми вийшли із Адигеєвки, поки було темно. Мабуть, щоб зламати собі ноги. Коли ми відійшли

кілометри п’ять, Майка спитав:

- Тепер ми можемо говорити?

- А раніше не могли?

Він знервовано сіпнув головою.

- Слухай, вони ж там раби. Поки тебе не було, я походив містом і всі...

- Я намагався це пояснити, але Люк не зрозумів. І не певен , що зрозумієш ти. Це

кріпацтво, це панщина і по факту так - це рабство. Але воно у найбільш його

прийнятній формі.

- Прийнятній? Це коли можуть вбити за забаганкою господаря?

- І це також. Річ у тім, що це не класове поневолення. Тут нема експлуататорів. Тут одна

і дуже конкретна особа - дракон. І він кращий за будь-кого. Навіть кращий за всіх своїх

кріпаків. А разом з тим - він позбавлений багатьох людських вад.

- Я чув, що дракони жадібні.

- Так, надзвичайно.

- Значить, в нього таки є людські вади.

- Драконяча жадібність несхожа на людську. Дракони дуже ретельно ставляться до

свого майна і не нищать його на власний розсуд. Для людини складування і постійне

накопичення - крайня форма психічного розладу.

Для дракона це його природа. Та й золото не має просто так лежати. Всі байки про

драконів, які сидять на купі дорогоцінностей - вигадки. Дракони люблять наживати

більше. Це патологічне в них. Зупинитись вони не здатні.

Дракон здатен погнати всіх своїх людей на війну, але вдягне їх у найкращу сталь, бо

втрата кожного воїна для нього - втрата свого майна.

Те, що ти маєш зрозуміти – така форма існування характерна для певної частини

людей. Але дракон всього лиш один. Жоден чоловік чи жінка не можуть бути такими

господарями, як дракони.

Майка робить вигляд, що зрозумів і ми продовжуємо йти мовчки.

ПаТРУЛЬ

ТРЕБА ПРОСТО ВЗЯТИ ЧАЙНИК

Ми прийшли. Майка цього не помітив, але ми прийшли.

Ми стоїмо на галявині нічим непримітній, однак я її впізнав. Чи Мій Друг Вітер. Іноді я не

дуже бачу різницю. Особливо, коли надихатись парами цнотливості12. Майку вдалось

відгородити, але я майже пропав.

12 Отруйний газ, який виділяється деревами родини ківарінів для захисту себе від нападок людей. Це газ має умовно

наступальний характер. Дія полягає в нейтралізації всіх інших почуттів і лишається лиш параноя втратити щось цінне

(насправді, малоцінне). Хтось колись назвав це так і понеслось.

Цікаво, що мій супутник нічого не помітив крім легенького вітру.

- Ставай навкарачки і шукай під тим деревом чайник.

Майка неохоче стає на коліна:

- А ти?

Я просто мовчки лізу в дупло за кришкою. Він мав би дістати швидше, але я вправніше і не

вимушений напомацки витягувати всілякі речі з під землі.

- Тут багато золотих штук.

- Намагайся нічого не чіпати – все проклято.

Проходить дві з половиною хвилини пошуків. Затим він знаходить чайник. Я протягую йому

кришку:

- Бери це в руку, накривай - і через 2 секунди будеш в Таїланді.

- Де?

- Це така країна. З теплим кліматом і руських там дуже люблять.

- Навіщо мені туди?

- Пам'ятаєш, я обіцяв, що ми зробимо так, щоб більше не було кровопролиття і

вбивств?

Він мовчить тільки дивиться на мене похмуро.

- Якщо ти покладеш кришечку на чайник, то зникнеш. Сподіваюсь, раз і назавжди. І

ніякого кровопролиття не буде.

- А ти?

- Я теж спробую. Не факт, що в мене це вийде так гарно, як у тебе в Таїланді, але,

безперечно, я зроблю декілька більш-менш вдалих спроб.

Майка піднімає кришечку. Дивиться на неї, на чайник, на мене.

- Надівай.

- Ні, - він кидає чайник в одну сторону, а кришку в іншу. Чомусь ніхто не хоче в Таїланд.

- Ти бачив їхні очі?

- Чиї?

- Тих людей Люка, які бігли за... жінкою.

- Іоною. Так, бачив.

- Вони будуть продовжувати вбивати. Зі мною чи без мене.

- Приємно, що ти почав усвідомлювати, що Люк не єдине зло. Але запевняю тебе - це

такі часи. Буремні. Скоро закінчиться це полювання на привидів, і Люк подавить їх, як

збожеволілих псів.

- Я не хочу, щоб він їх давив. Я не хочу, щоб давили будь-кого. Мої батьки були

неприємні люди. Неприємні і... злодії. Вони досить часто крали, займались

шахрайством і шантажем. Я знаю, я дізнався про це років 10 назад.

А десь в 12 дізнався, що можна інакше. І я хотів би, щоб їх викрили, щоб хоча б хтось

сказав, що так жити не мона. А потім в наш дім вдарила вогняна куля так, що дах

задрижав і почав повільно з'їжджати.

Ти знав, що вони боролись до останнього? Мати підбігла до мене і крикнула тікати, а

сама тримала оборону... Я недалеко відбіг. Я навіть чув, як вона кричить. І чомусь

думаю, що вона згоріла заживо.

- Це немає ніякого значення.

- Має. Ніхто не заслуговує такого. Ніхто.

Він мовчки бере чайник і йде засовувати його на місце. Просто не хоче, казати мені це у вічі.

- Я не прагну помсти. Я хочу зробити так, щоб це не повторилось.

Не думаю, що це має якесь значення, але я йому не вірю.

ЧОМУ ВАРТО ТРИМАТИСЬ РАЗОМ

- Що ми будемо робити далі?:-)

- Купимо джинси.

- Джинси?

- Так, це дуже практична річ. І рвуться не так сильно, як інші матеріали. Особливо в лісі,

коли доводиться втікати.

- Це весь наш план?

Вже нема ніякого сенсу приховувати своє існування. Рано чи пізно нас знайдуть і почнуть

ловити. А ми будемо тікати. А так як я вмію добре втікати, то не бачу причини зволікати з

цим.

Особливо, коли такий теплий сонячний осінній день.

Ми майже вийшли з лісу і тепер йдемо до найближчого міста не дуже файною дорогою. Я

намагаюсь не думати про це, а тільки підставляти шкіру під останні доторки світла, що

долітає з палаючого згустку газу.

- Ну, що ти знаєш про плани? З тих пір як я таскався по семінарах з тайм менеджменту

маю надію нічого не змінилось. Так от плани мають бути конкретними, такими, що

можна виміряти та досягти, актуальними та мати часове значення. Все заразом

виходить якесь слово смарт чи грейт, неважливо.

З цього боку купити джинси досить конкретно, вимірюється в парі джинсів для тебе і в

одній для мене. Досягти досить просто в найближчому магазині. А ще це дуже

актуально і треба зробити до завтра, бо чую, що буде дощ. Завтра.

- Тоді поїсти ще актуальніше.

Я дістаю з торби яблуко і кидаю йому.

- Їж.

- Навряд чи цього досить, - каже він буквально заковтуючи яблуко великими

шматками.

- Майка, - кажу я, - зараз починається найцікавіше. Ми з тобою скажемо "нам це все не

подобається". І отримаємо повне право вбивати, грабувати, красти і ґвалтувати.

Революцію не мона зробити мітингами. І якщо нас піймають, то поставлять на коліна і

зітнуть голову одним ударом зверху вниз, ти пам'ятаєш. Цей спосіб видається мені

найбільш романтичним.

- Я не хочу вбивати і грабувати.

- Доведеться.

- Чим тоді ми краще за тих, проти кого ми боремось?

- По-перше, ми ще ні з ким не боремось. По-друге, ми і не краще. Це я тобі казав там, з

чайником. Ти чомусь вирішив, що треба за щось боротись.

- Я хочу справедливого і чесного покарання для... хіба ти не розумієш, як важливо, щоб

ми...

- В мене нічого нема. Тільки уявлення про то, як все може бути.

І я не розумію, чому ти не хочеш, щоб в тебе був дім, дружина - симпатична тайка,

купа таких діточок з розкосими очима і мигдалевою шкірою. Ти не хочеш діточок?

- Я не... А ти?

- Мені нахуй не треба то все. Але ж ми говоримо про тебе.

- Я хотів би дітей.

В нього така інтонація, ніби має бути «але», та він мовчить. Дивна звичка мовчати і думати.

Дивна для людей, але дуже класна, як на мене.

- Але?

- Але одного разу хтось прийде і спалить мене заживо. Щоб мої діти дивились. І чули

мої крики. Щоб вони бігли і не могли навіть плакати, поки я там, все далі, кричу. Так

кричу, що скільки не біжи...

Мені нічого сказати. Хоча я маю декілька думок.

Всі помруть. Це очевидно. Дехто буде дивитись телевізор і сміятись, коли схопить серце.

Інший впаде зі скали і зламає шию. Йому пощастить більше, ніж тому, хто впаде зі сходів і

буде конати в муках 10-20 хвилин. І набагато більше, ніж тому, в кого буде інсульт в 45, і він

буде конати ще 25 років без шансів поворухнути ногою чи рукою.

Ще є ті, які народжуються, щоб конати. Як в прямому так і переносному світі.

Я не люблю телевізор, але така смерть видається мені прийнятною. І боятись того

недоцільно. Хоча це так здається мені зараз, коли нічого не загрожує. Коли тобі тримають

біля горла ніж - зовсім інші думки.

- Майка, ми будемо грабувати і вбивати. Ти маєш з тим змиритись. Коли треба буде, то

ми будемо робити саме так. Єдине, чим ти можеш відрізнятись від наших ворогів, ти

не будеш себе виправдовувати.

Бо коли в твоїй свідомості живе вина, то є ще шанс зробити так, як треба.

- А хто буде казати, як треба?

- Я сам ще не зрозумів. Зараз от ти кажеш, що треба, щоб за кожен злочин було

покарання. Давай спробуємо і подивимось.

Я відчуваю, як він зосереджено думає. Концентрація, ще більше і більше. А потім клац. Все

закінчилось - рішення прийняте.

- В тебе, часом, нема ще одного яблука?

- Чекай, зараз ми вполюємо кабана.

ВОРОГИ

Вони сиділи на поляні і смажили кабана на такому недоладному вертелі. Дивуюсь, що вони

взагалі змогли його зробити посеред лісу.

Все ті ж маги, які бігли за Іоною. Той вогняник обсмажує кабана і сміється.

- Я не чую алкоголю, - каже Мій Друг Вітер. - Вам їх не здолати.

- Їх менше ніж було і більшість ляже спати.

Він нічого не сказав.

- Майко, там шестеро вбивць за 2 км. Четверо з них ляжуть спати, а двоє лишаться на

варті.

- Треба йти пильніше?

- Треба їх вбити. Всіх до одного.

- Так не можна. Навіть якщо вони вбивці, то хіба ми маємо право їх вбивати?

- Ні.

Я ретельно добираю слова. Мені подобається тим займатись, бо в кожного слова є значення і

сенс. Доволі різні штуки.

- Ми вб’ємо їх не через те, що вони вбивці. А тому що вони вороги. Розумієш? Якщо

вони зустрінуть нас, то вб’ють без жалю, суду чи зайвих розмов. Можливо, навіть

підсмажать нас.

- Вони далеко, вони нас не чують. Ми втечемо.

- І що далі? Будемо тікати, поки їх не стане 10? 20? Може на сотню магів кинемось?

Майка дивиться на мене. І каже:

- З тобою щось негаразд. Ти якийсь блідий. Все буде добре, вони нас не чують, просто

обійдемо.

Я блідий, бо передчуваю смерть. Так завше трапляється. І в мене навіть не вистача сил, щоб

додавити Майку. Не так, як я вмію, а так як роблять люди.

- Най буде по-твоєму.

ЩО БУВА, КОЛИ КОГОСЬ МИЛУЄШ

- Вони близько.

- Скільки їх?

- Двоє. Розвідники.

"Ой, дурні", - думаю я, коли раптом мені в голову прилітає камінь.

Я сміюсь, хоча це ні разу не смішно. Це боляче, боляче, БОЛЯЧЕ. Так боляче, що я, мабуть,

втрачу свідомість. Про всяк випадок.

Коли я відкрию очі, то мене вже перекладуть на спину. І хоча я не пам'ятаю, як мене

обшукували, та все одно таке враження, що моїм тілом волозять холодними і цупкими

пальцями. Ці розвідники не мають ніякої совісті.

Поки я оглядаюсь, то усвідомлюю, що мені, як завше, щастить. Вогняник, який мені одразу не

сподобався, і земляний маг. Найнебезпечніший із тої компанії стоїть недалечко від мене, а

підмоги у нього тільки цей кидач каміння. З іншого боку – пощастило, що я зараз не горю, так

що все у світі правильно – дірочки у шкірі там де рот і очі.

Майка десь кроків за вісім, застиг у дивній позі.

Гарний шанс почати щось робити, бо так і будемо все життя застигати від найменшої

небезпеки. Сподіваюсь я правильно зрозумів, хто такий Майка, бо інакше зараз я боляче

загину.

- Кшмпш, - тихенько шепочу я.

Це помічає вогняник. Так і треба, однак мене непокоїть, що я не чую Вітра.

- Піди послухай, що з ним.

Земляний маг іде до мене. Якось неохоче та все ж іде. Я бачу в ньому жорстокого хлопчика,

який знущається в школі із слабших, бо боїться. А потім знущання раптом переростають у

вбивства. Винних, безневинних, випадкових. Власне, все як у дітей – вони не думають про

інших.

- Кшмпш, - шепочу я і він нахиляється.

Я ліз йому в голову, поки він йшов. І тепер – бамц!

Біля мене падає труп.

Вогняник запалює свої руки і ладен мене підсмажити, однак Майка з палицею встигає

раніше. Від удару по голові вогневика палка розлітається в друзки, однак виправити ситуацію

маг не встига. Майка згущує рештки дерева в своїй руці і б’є, як каменюкою.

Вогняник падає, а Майка біжить до мене.

Так повільно. Це час пришвидшився, значить скоро кінець. Хоча за такими, як я, смерть не

приходить. Вже досить давно хочеться дізнатись, чи приходить хоч хтось.

- Чекай, - кажу Майці.

Вогняника звати Максим. В нього ціла купа огидних спогадів і нема жодного приємного під

рукою. Таких людей можна було лікувати, якби моє лікування не вбивало свободу волі. Раз,

два, три. Сильніше надавити на рефлекси і... готово. Бамц.

Вже два трупи. Скоро буде більше.

ЯК ТО ГОРІТИ?

Від такої рани в голові я не зрегенерую. Тепер я помираю швидше, ніж видужую, і це суттєво

мене непокоїть.

Відчуваю, як холодно лежати на землі, особливо в такий чудовий ранок.

- Майко, - кажу. - Ти мене листям просто закидай і...

- І що? - метушиться Майка. Після першого вбивства завжди таке збудження.

- І підпали, - я видихаю. - А потім біжи на південь три дні, поки не побачиш камінь з

кролячою головою. Там зроби сховок.

- Я можу тобі допомогти, - каже він тихо і невпевнено. В мене вже дехто... згорів.

Ох і важко далось йому те слово.

- Не будь дурнем, я не помираю. За два тижні чекай гостей. Тільки ховайся добре.

Він мовчить і щось обмізковує. Не хочу знати що.

- Давай вже швидше. Болить ще гірше, ніж від вогню.

***

Горіти не так боляче, як здається. Проте це доволі болюче заняття.

Ліс про це знає і береже мене. Я відрубуюсь, щоб відкрити очі геть далеко. Інший час, інше

місце і ніяких переваг подорожі без тіла.

Та все ж це я.

Мої короткі пальці, моє кучеряве волосся якогось темного кольору, мої зуби. Я ще раз

проводжу язиком по зубам, щоб упевнитись - це нове тіло. Копія зроблена ще до того часу,

як я впав і надщербив собі зуба.

Це тіло я не відчуваю так, як попереднє.

Навіть не можу відчувати, що в кімнаті. Зараз я більше людина, ніж будь-коли і це незручно.

Я вже трохи звик покладатись на свої відчуття.

Треба знайти ніж.

Я незграбно перевертаюсь на бік і помічаю біля себе жінку. Все так, як треба - вона ще спить.

Я мав би передбачити її існування - у "вільних" чоловіків не буває такої чистої білизни.

З іншого боку жителі лісу не носять каблучок, тому я не знаю, як перевірити. Може вона і

випадково в моєму ліжку. Може в цьому житті, я люблю прасувати за відсутності пральної та

гладильної машини. Я посміхаюсь своєму жарту.

Вставати важко. Тіло краще, ніж у мене було, але якось звикаєш до того, що маєш. Занадто

сильно я махаю руками. І ногами. Та зрештою, це краще ніж бути собакою.

Нарешті, ось на столі мій ніж.

Перевіряю пальцем - достатньо гострий, хоча мені будь-який стане в нагоді. Цього разу буде

простіше. Дванадцять секунд, щоб зібратись з духом і... Я двома рухами малюю сімку на

своїй кисті, ближче до пальців. Тепер точно не забуду. Це я, тільки сьомий.

НОВЕ ТІЛО

НА ЩО СХОЖІ СНИ

Деякий час не треба вдавати, що я сплю.

Нове тіло не звикло до мого нормального ритму і періодично вимагає відпочинку. Власне, я

не проти, дивитись сни і думати про них цікаво.

Періодично я бачу Йомалі. Вона в такій білій весільній сукні їсть мандарин і сміється. Важко

дібрати, про що то, але я певен – якийсь фалічний символ.

Зі снами мені простіше, ніж решті людей.

Я можу зняти відбиток сну у своїй свідомості і знайти таким чином шлях до підсвідомості. Всі

картинки я можу знову і знову переглядати до тих пір, поки не розберусь...

СПАЛАХ...

Це вже не сон.

Я маленький хлопчик, який забився на дах. Я ховаюсь. Двері вибивають так, що все летить в

різні сторони і я бачу Хару. Він геть не такий, яким я його пам’ятаю з часів його навчання в

Академії. Скільки себе пам’ятаю – вони з Люком один одного не любили13.

Він широко роздався в плечах і тепер майже схожий на чоловіка.

Я намагаюсь дотягнутись до свідомості Хари, але я невідомий хлопчик. Я нічого не можу

зробити. Страх сковує, а паніка робить все якимось зашвидким. Дрижання. Мої зуби

починають не попадати один по одному. Але це добре, бо знаючи, що цей широкоплечий

чоловік може зробити, хлопчик вже ніколи не зможе спати.

Хара посміхається, робить крок і падає здивовано.

Позаду нього стою я із кинджалом в крові. Себто не хлопчик, а справжній я.

Приблизно так само було з Майкою. Сон і упевненість, що все це буде в певний час. Видно

мені треба спасати дітей від…

ТРЕБА ІНОДІ РОБИТИ ВИБІР

Коли вона зіскочила з ліжка і закричала, я подумав, що я вже давно не чув, як кричать жінки.

Я не помилився. У сьомого мене була дружина і навіть вагітна. Зовсім малий строк, але я

відчув цей запах.

Коли вона побачила ніж в моїй руці і кров, то їй щось зі сну таке привиділось. Вона

закричала, а я впустив ножа. Він з тяжким руків’ям, сука, перевернувся в польоті і ввійшов на

два сантиметри мені в ногу. Вона ще дужче закричала...

13 Хоча я не пам’ятаю, щоб Хара хоч когось любив.

Тут я взяв себе в руки і не сіпнувся.

Бо якби сіпнувся, то порізав всю ступню. А це боляче і неприємно. Замість цього я витягнув

ножа і спитав:

- В нас є бинти і перекис?

***

Таке буває з усіма, хто спалює себе заживо. Я сказав Майці, що знайду його за два тижні, але

не знаю, який час був тоді, а який зараз.

Може, мене не було 50 років.

Крім того дошкуляла відсутність Мого Друга Вітра. Я лишив його з Майкою, але це таке,

умовність. Якщо не знаєш вітрячої мови, то ніц гарного з того не вийде.

На третій день мого перебування в поселенні (а лісовики називали його саме так) я зрозумів,

що біда.

***

Оля (моя дружина) виявилась гарною жінкою.

Це такий стан, коли ти вже не можеш назвати панянку дівчиною і починаєш називати її

жінкою. Однак тебе трохи коробить від цього слова. Сьомий я точно мав якісь почуття до неї.

Важко сказати.

Я і сам відчув певну симпатію. Вона була миловидна, хазяйновита і якась дуже проста. Не в

сенсі тупувата, а проста в спілкуванні. Я, фактично чужа людина, легко з нею порозумівся. Це

зважаючи на те, що я важкий і зарозумілий.

А ще вона вправно обробила рану.

***

Через день в новому тілі я зрозумів, що нікуди не хочу йти.

Виявилось, що я в поселенні лісних жителів, недалеко від якоїсь річки, яку вони називають

Корма-Чей.

Тут доволі тихо і спокійно, однак іноді напрягає ходити в туалет на вулицю. Взагалі,

відсутність каналізації і водопостачання дратує. Але так виховується терпіння. Або

дизентерія, побачимо. Мені, як жителю міста, все ж важко зрозуміти їх побут.

Наприклад, миються вони всі в теплих джерелах. Більшість повністю оголені.

Для мене, звиклого постійно перебувати під наглядом випадкових перехожих і виливати

душу незнайомцям, то занадто. З іншого боку, вони не лізуть в справи один одного. Певен,

що зміна, яка відбулась із цим тілом була б помітна в будь-якому місті з його урбанізованою

байдужістю.

А ще в поселенні не їдять нормального м’яса.

Тільки гниле. Тварин вони вбивають тільки за потреби, а в основному харчуються травами і

овочами. Навіть звичайні яблука для них диковинка.

Попри всі ці відмінності і поклоніння відьмі, яка «скоро повернеться», жити мона.

Особливо, якщо зважити, яка Оля пристрасна в ліжку, а її чоловік витривалий і сильний. Я не

отримував задоволення від сексу – отримував від того, як легко то вдавалось. Як рівно йшло

дихання, як легко було тягнутись і виконувати вправи. Ліс дійсно подарував мені нове

прекрасне тіло.

СПАЛАХ

Знову цей сон. Хлопець, двері, статний легінь, який виламує двері. Страх-страх-страх. Паніка.

І скора смерть, яку я вже не бачу.

Я йду на кухню, щоб заварити чаю.

Завше, коли мені погано я п’ю чай. Не те, щоб він допомагав. Просто це такий елемент

дисципліни. Сталий алгоритм, який дозволяє не поїхати глуздом. «Погано? – Пий чай. Думай

про чай». Набагато краще, ніж плакати, різати вени, чи плавати в зимньому Дніпрі.

Чайник весь покритий сажею. Вода з колодязя стоїть тут вже години 5 і нагрілась. Тепер вона

такого бридкого присмаку, який буває тільки в теплої стоячої води.

Цікаво, що це за домішки?

Чай теж особливий. Зібраний на городі, власний чай, який виріс тут тільки завдяки милості

Лісу. Від зими він терпкіший і грубший, ніж чай з Індії, чи де вони його бодяжать. Від

змішування цього чаю і води виникає особливий смак. Схожий на кислуватий сильно

розбавлений гарячий сироп. Важко пояснити, якщо не пробував.

Я виливаю окріп в чашку до чаю і одразу в свою чашку. Тут ніхто не робить заварники чаю.

Заварюють чай саме так – наливають в одну чашу і одразу виливають в іншу. Тільки перед

цим гріють чашки, щоб не порепались.

А коли ти п’єш сам, то маєш пригостити Камба-Чей. Це такий бог чаю в формі кругляку чи

Будди, важко розрізнити.

- Пий, Камба-Чей.

В ковдрі із вмерлого своєю смертю ведмедя заходить на кухню Оля.

- Побачив оу-гой?

Нічних жахів у лісників не бува. В них буває оу-гой. Це такі видіння, які посилає Ліс, щоб

показати тим, хто думає зле. Останнім часом у мене багато оу-гой. Але про це не мона

казати. Я це відчуваю.

- Мені важко спати, Олю.

Вона скидає ковдру і стоїть переді мною абсолютно гола.

Це такий момент, коли розумієш, що любляча дружина, в якої скоро буде наша дитина,

нічого не означає. Це не моє життя, а сам я – не такий. Для мене є тільки один шлях і я хочу

по ньому йти. Інакше стає нудно і мене починає гризти. Той, хто посилає мені сни, знає про

це. Або він причина. Або він так робить, щоб я не міг вгамуватись.

В моїй голові грає духовий оркестр.

***

Втекти важко.

Треба ховатись, робити все тихо, спланувати і запастись продуктами. Лише для того, щоб не

казати, що ти йдеш.

Я ж бо просто одягнувся вранці у що випало та й пішов у Ліс. Шукати Майку і не жалкувати.

ВЕСНА

ЯК ЗНАЙТИ ТОГО, ХТО НЕ ХОВАЄТЬСЯ

В черговий раз проблема у мені.

Я знаю, де Майка, але я не знаю, де я. Крім того, мені не вдається використати жоден із тих

штук, які я зазвичай роблю, щоб дізнатись, де я.

Через це тіло дуже важко проходить магія. Я майже нічого не відчуваю і не можу нічого

зробити. Нагадує час, коли мені було 13 років. Але тоді я не знав, що можу більше і тому не

дуже переживав з того приводу. В 13 років я навіть про секс не думав, єдине, що турбувало –

якісь вигадані речі.

Правда, зараз речі можуть бути не менш вигаданими.

Ніколи не знаєш, коли життя стає справді реальним, а коли навколишнє – просто вигадка, яку

ти зробив важливою. Що б я зараз не думав, проблема лишається. Треба знайти Майку.

Так, сонце сідає там, а злітало – там. Тепер я знаю, де північ, але що мені то дає? Очевидно,

що поселення досить далеко від людей. Інакше, їм було би важко приховуватись. Можна

звернутись до Лісу, але я не певен, що він хоче мене випускати.

Доведеться лізти на дерево, а потім бігти.

МЕНЕ ВЗЯЛА ВЕСНА

На верхівці дерева жоден вітер мене не почув.

Тільки подряпався хвоєю і корою з дерева, назву якого не знаю. Краєвид мені теж нічого не

сказав.

Коли я зліз, то все було не так. Це відчуття, яке точиться в співмешканні з людьми, які легко

можуть щось вкрасти або підлаштувати мерзоту. Коли ти за один погляд можеш сказати, що

щось змінилось і це якось неправильно.

Дійсно, отого дерева не було.

Тим паче воно не хвойне, як решта, а якесь салатове і з довгим листям. Невисоке, десь в 3-4

моїх зрости. А оті жовті штуки дуже схожі на щось ядовите. Поки я таке думаю, дерево

поворухнулось. Хіба в цьому може бути щось добре?

Крик.

Страшний, пронизливий крик. Звичка лишилась з тих часів, коли я прекрасно усвідомлював

все на багато кілометрів навколо і просто фізично не міг боятись. Страх – це реакція на

невідоме, але я вже забув, що можу чогось не знати. Тому перше, що захотілось, підійти.

А потім дерево спробувало вдарити мене гілкою.

Рухалось воно не так, як мали би рухатись дерева в моїй уяві. Воно не опиралось на стовбур,

як на ноги, а скоріше верхівка тягнула умовний низ – уверх. А гілки били як руки, тільки від

різких рухів крони вправо чи вліво.

Я закричав на мові вітрів. Удар. Спробував російську, удар, українську, удар. На англійській

мене майже зачепило. Далі я кричав на мові джинів. Спочатку здалось, що то діє, але то був

тільки маневр, щоб підійти ближче. На мові тварин я знав два речення, які досить недоречні

в цій ситуації, але вони теж не подіяли. Коли в сексі мені подобалось, що я такий витривалий,

то зараз це почуття розбавляв відчай.

Сьомий я був лісником. Точно маю знати ще якісь мови.

Я копався в моєму розумі, ухилявся від ударів і панікував. Нарешті, знайшлось два слова на

мові відьом, які могли мені допомогти.

- Я – то Ліс, - кричу я.

Дерево зупинилось. Це вже значно спрощує ситуацію.

Крона розчепилась і звідти випросталась гілка, на кінці якої була нанизана гола жінка. Вона

була покрита короткою шерстю і виглядала досить мертвою. Гострі скули, великі очі. Точно

відьма.

Дерево хитнуло гілкою і нанизана відьма ожила.

- Чужа земля, чужа земля, - закричала відьма високим дзвінким голосом.

Чимось вона схожа на папугу. Промовляє слова, які не розуміє. Чи то я так. Байдуже.

Кажу:

- Шукати друг.

- Йди, - каже мені дерево через відьму.

Є час, щоб ухилятись. А є час, щоб діяти рішуче і вірити, що твоя воля сильніша за волю

дерева. Тому я стрибаю на гілку до відьми і протикаю свою руку.

Спалахи...

***

Я стою на поляні повній трави. В лісі так не буває. Листя там, лосі ходять і витоптують, все

таке. Трава така не буває. Тільки не в реальності. Навіть якщо поститись, поливати і косити

триста років підряд – трава такою не буває.

Далась мені та трава.

Думки так сильно плутаються, що я знаю це відчуття. Так буває, коли тебе ламає. Зазвичай, я

з іншого боку, а тут таке. На щастя, я готувався до цього моменту все життя. Таке ніколи не

мало трапитись, але я все одно готувався. Тепер головне розслабитись. Впустити у себе

побільше того, що зараз ламає мене. Бо так роблять всі гарні дівчатка, коли щось хочуть.

Маленька жіноча хитрість, коли ти хочеш перемогти ворога.

Дурні, дурні та повільні думки.

Воно зчитує мене, як відкриту книжку чи що там мона читати. Все те, у що я його пускаю. Все

далі про моє життя, про те, що я пам’ятаю і що прочитав в інших. Я пускаю його в усі ті сотні

історій із життя людей, яких я зламав і вбив.

Спалах.

Це мій спалах. Я роблю його – зрозумілим мені.

Тепер на галявині нас двоє. З одного боку я – низький, товстий, з рідкою рижою бородою і

лисою головою і вона – Весна. Дух весни, який ослаб і тепер переховується в Лісі. Найслабша

з усіх чотирьох сезонів – вона тепер переді мною.

Тепер я заходжу в неї.

Весна навчилась цього у мене. Вона взагалі багато чого взяла тепер у мене. Якщо вона зможе

і далі утримувати людську подобу, то стане найпотужнішим духом, серед подібних собі. Я

чув, що Зима теж так вміє, але тільки під Новий рік.

Це було важко, але тепер ми вміємо говорити один з одним – я відпадаю з гілки.

***

Коли я відкриваю очі, то лежу в курені.

Весна вже не схожа на ту жінку, якою я її намалював. Тепер вона молода дівчина, як і має

виглядати весна в підручниках. Дивно, але вона вбрана в український національний одяг.

Очевидно якісь приколи з моєю підсвідомістю.

- Це дійсно так приємно?

- Що саме?

- Приємні речі.

- Ти була в моїй голові. Знаєш сама.

- Я хочу спробувати секс, літати і ананас. І я не розумію, як це робити так, щоб інші

люди тебе любили?

Я збираю свої думки. Зараз я в пастці. Весна – безсмертний дух. Ми з нею домовились, але

вона мене нізащо не відпустить.

- Поможи мені знайти Майку, і я дам тобі всі мої задоволення.

Вона простягає руку. Дивно для істоти, яка ще півгодини тому не знала людської мови.

ШЛЯХ, БО ЗАБАГАТО ШИПЛЯЧИХ

Контакт з Весною позбавив мене решти моїх сил.

Я став сильніше, можу стрибнути вище і бігти довше, але то сумнівні штуки. Так, неначе, я

раптом став жити кимось іншим.

Проблема в тому, що мені подобалось бути мною.

Раніше, я був фактично невразливий, а потім тривалий час робив зусилля, щоб ставати

людиною. Сильною і спритною, однак людиною. А тепер я ще й від Весни залежу.

Як би вона не вдавала, що вона жінка, це нічого не змінює. Вона так і лишається мінливим,

злим, непередбачуваним духом, який просто прагне побороти інших. Тепер я ще й зробив її

сильнішою і несамовитішою. Тепер вона знає про насолоду, і що насолода майже вся у

людей. Тепер вона знає про магію, яка практично вся у магів. А ще вона знає, як боротись із

людьми та магами і що буде після такої боротьби.

- Хочеш їсти?

Вона кидає мені сиру картоплю, а я вихоплюю з своєї пам’яті, як її їсти.

Весна теж мене багато навчила. Більше про Ліс, і все треба перевірити. Більше про рослини і

духів. Більше про біль, який притаманний духам в цьому світі.

Ми з нею умовно зараз на рівних, якби мені не треба було знайти Майку. І того, іншого

хлопчину.

БЕ-БЕ-БЕ

- Мені подобається йти, - каже Весна.

Це має щось означати. Я починаю витягувати згадки та усвідомлення із безмежності своїх

порожніх думок. Так, це вона вперше йде, як людина. Серед її «родичів» це, мабуть, дуже

консервативна точка зору. Проте Весна до мене майже не зустрічалась з людьми.

Вона аж ніяк не допитлива. Ця риса трохи дратує в жінках, але не в Весні. Якби вона ставила

якісь запитання і змушувала давати на них відповіді, то було б незручно. Я ж бо вже все їй

розповів.

- І ще мені подобається пропускати їжу через себе.

Мені пощастило, що мої відчуття зараз притуплені. Тому що Весна відчуває людське тіло геть

не так, як я чи людина.

Для неї кожна частинка тіла – окрема складова, яка діє на користь всього організму. В

конкретний момент вона може сказати, чим займається, наприклад, печінка. Однак, саме це

мене і лякає. Зараз зі мною говорить не Весна, а лиш мозок, в тілі цієї жінки. Весь час

відчувається щось зле і потужне за кожним словом.

РАПТОМ ЗГАДАЛОСЬ, ЩО СКОРО ЗИМА

Це Дід Мороз.

Ми йшли, стало холодно, Весна принишкла. Потім мене вдарило льодяним вихором і кинуло

об дерево.

Це зробив блядський Дід Мороз. Із блядським посохом і в блядському синьому ватнику до

ніг. А затим понеслось. Він бив, Весна терпіла, тільки криваві льодяні бурулі розлітались із

регулярністю киздил-мура.

Поки розглядаю битву, Весні доводиться нелегко, а я розумію, чому тут ніхто не живе. Якби

поруч зі мною постійно були агресивні безсмертні духи, то навряд би я дожив до цієї дати.

Зима, сумнівів нема, наступає.

Весні важко щось протиставити, тому я не вірю в щасливий кінець. Можливо, мене

заморозять і розтрощать, як різдвяну качку. Це краще ніж те, що відбувається з Весною. Її

трохи жаль, проте зима не зможе її вбити. Тільки вигонить із тіла на місяців 2-3. Побачимо, як

воно буде.

А от мені капці.

Навряд чи Зима оцінить мою метафору з качкою. Лишається тільки посміхатись тому, як в

казках малюють доброго Діда Мороза. Якби хтось поперся шукати проліски, то в Лісі її б

зустріли не 12 місяців, а п'яні браконьєри і холодна смерть.

Так, браконьєри.

Я кричу мовою духів:

- Обіцяю вуха біглих кволих.

Це відволікає Діда Мороза і Весна якось раптово втікає. Тепер, вочевидь, будуть калюжі до

Нового Року. Це все ж краще, ніж крякнути.

- Біглих? - віє на мене льодяний вітер.

- Так, трьох, які втекли.

Дід Мороз стає мого зросту, перетворюється на простого діда мороза із совкового дитинства.

- І очі давай.

- Тільки вуха, я знайду цих трьох втікачів і відріжу їм вуха та принесу тобі.

Він починає сміятись.

- Чому ти гадаєш, що тобі це до снаги?

- Тому що ти сам не можеш. А я хочу жити.

- А якщо ти сам станеш біглим?

- В мене нема нічого твого, так що ти маєш своє.

Окрім вечері. Ця качка у моїй уяві починає дратувати.

- Дай мені рік, і я принесу тобі вуха всіх трьох втікачів. Моє життя і слово.

Я чекаю на відповідь.

Але відповіді нема і не буде. Мабуть, сьогодні я вже качкою не буду. Треба вдихнути

побільше повітря і подумати. Для цього я огортаю себе власним будинком і приязними

друзями, приємними згадками і порожніми розмовами. Хоч я вже не маю такого впливу на

інших людей, однак я можу обдурювати себе.

ЕПІЗОД, В ЯКОМУ МИ ВІДМОВЛЯЄМОСЬ - Чого ми чекаємо? – питає Мій Друг Вітер.

Я зрадів його голосу, хоч він і витягнув мене з мого кокону приємності.

Загалом багато ситуацій в моєму житті. Більше, ніж за попередні 10 років. Там було декілька

складних рішень, багато повільної і тупої роботи, трохи маніпуляцій. От і все моє життя. А

потім мені стало не байдуже, що робить Йомалі і понеслось. Це ніби потяг, який перерізає

твоє тіло, одночасно намотуючи тебе кишками на колеса. Щоб мертвою головою ще стукнути

пару раз о залізну сутність потягу.

- Куди йти?

- 50 ку туди і 20 ку туди.

Він і так знає, як я йому радий, не треба про це говорити. Цим він кращий за будь-яких

людей.

- З Майкою відьма, - каже Мій Друг Вітер.

Це вже проблема. Але ми будемо вирішувати її, як тільки я доберусь. Маю надію без пригод.

ЗУСТРІЧ

Вони не чекали на мене. І стояли занадто близько один до одного. Тому я зупинився подалі,

щоб перевести дихання.

Відьма, звісно, мене побачила, але Майка – ні.

Поки біг останні три дні, я жахливо виснажився. Тепер треба загорнутись в листя і подохнути

від того, як болять легені. Можливо, мене ще й погодують, тоді можна подохнути ситим.

- Відьма бачить тебе, - каже Мій Друг Вітер.

Та це й так видно. Вона хапається за сокиру, а Майка обертається в сторону, куди дивиться

відьма. Запам'ятай цей момент, малий. Я за 200 метрів, а вона чує і бачить мене.

- Привіт, - кричу я і махаю рукою.

Це мало би мене зберегти від всяких речей, що летять дуже швидко в мою сторону.

ЧАСТУВАННЯ

Майка біжить до мене.

Доволі тупо, якщо зважити, що табір ближче до них. Але що чекати від 15-річного хлопця,

який тільки що відмовився від сексу заради давнього знайомого. Все стає інакше, якщо

думати про це з другого боку.

- Тебе не було 20 днів.

Важливо тепер, що він скаже далі. Ця фраза означатиме, що для нього важливо.

- Я думав йти тебе шукати.

Паскудний вибір. Я зрадів би більше: «Я майже загинув тут» чи «Де ти був?», однак маємо те,

що маємо. Тепер в мене інша проблема.

- Хто це? – кажу я і дивлюсь на відьму.

- Діляра, - каже та, і стає на крок ближче.

Та сокиру не опускає.

Зараз я можу вирвати сокиру в неї силою. А після, вона паралізує мене відьомським

чаклунством, виріже моє серце наживо і з'їсть на моїх очах, поки я конатиму.

- Вона втекла з сусіднього селища, бо її запідозрили у відьомстві і хотіли вбити, - каже

Майка. – Вона так само, як і ми – маг. Вміє розмовляти з тваринами.

А знаєш, хто ще так вміє? Відьми. Ті відьми, які вбивають і з'їдають людей. Ті відьми, які

ставляться до людей, як ми до квітів – якщо вони гарні, то ставимо у вази, а якщо ні – іноді

сушимо.

- А поїсти у вас щось є?

***

Майка приносить мені якусь похльобку у дерев'яній тарілці.

- Де ти це взяв, хто і коли готував?

- Діляра готувала, я тільки-но набрав з казана.

- Я не буду це їсти, - тихо кажу я. – І тобі не раджу.

Він вигляда здивованим.

- Якби вона хотіла мене вбити, то зробила це давно.

- Вбити – це не найгірше, що може зробити відьма.

Майка мовчить, а я не можу прочитати його думки. Тому що не можу.

- Діля – не відьма.

- Вона помітила мене за 200 метрів, серед чегарів. Всі відьми чують і бачать дуже

добре.

- Ти сильно шумів. Якби я дивився в ту сторону, то теж би тебе побачив.

- Ви обидва стояли до мене боком. Та я не хочу сперечатись.

Я віддаю тарілку Майці.

- Тепер, коли вона точно знає, що я її підозрюю – не варто їсти її їжу.

КРОЛИКИ

За 3 години мороки, я упіймав кролика і відпустив, бо не зміг вбити. Дивні речі творяться зі

мною. Довелось знайти гриби і плоди чимось схожі на картоплю.

Коли я їх почав смажити, вже був вечір і я трохи переживав за полум'я, але Майка доволі

швидко звів імпровізований намет. Цьому, вочевидь, навчила його відьма. Вони провели

разом останні 14 днів, та за цей час Майка навчився більше магічних речей, ніж зо мною за

останній місяць.

Треба вигадать для нього програму навчання.

Вони приходять вдвох і сідають до полум'я.

- Поділишся з нами своїми грибами? - каже Майка.

- Пригощайтесь. Але тобі не радив би їсти.

- Вони отруйні?

- Деякі. Мені, як лісному жителю зараз нічого не буде.

Я думаю, чим значення життя кролика більше за життя цих грибів. Не знаходжу різниці, тому

починаю розглядувати Діляру і Майку.

Майка майже не змінився. Все таке ж волосся, що покриває його лоб, вузькі плечі, трохи

накачані руки, проте без натяку на ожиріння. Я поруч з ним раніше виглядав колобком, тепер

буду качком. Найбільші зміни з рисами обличчя. Він став якимось злішим і настороженим,

тому обличчя вже підготувалось до таких гримас.

У Діляри все більш типово. Високі гострі скули, великі очі прекрасного кольору, щось типу

мигдалю. Дуже гарна фігура, струнка чи як воно там називається. З широким тазом і зростом

трохи нижче мого. Це все робиться з однією ціллю – бути максимально привабливою. У

відьом взагалі дві крайнощі – або максимально привабливими, або максимально

відразливими. Деякі роблять такий перехід кожен день, з циклом сонця, щоб тренуватись.

- Відьми з'їдають серця вродливих жінок. Забирають їх вроду і ім'я.

От тобі й Діляра.

Майка різко встає.

- Досить. Я хочу, щоб ти припинив називати Діляру відьмою.

- Але ж вона відьма.

Майка повертається до неї, дивиться їй у очі і пита:

- Ти клянешся мені, що не відьма.

- Я готова зробити будь-що, аби ти переконався, що це не так.

Інші люди чомусь не помічають того, що значать слова. Хіба вона зараз заперечила, що

відьма? Хіба вона якимось чином довела, що не відьма?

- Якщо не відьма, то з’їж це.

Я дістаю із загашника один-траву. Кльова штука, якщо не вмієш робити наркотики і хочеш

померти. Для неї трава не шкідлива, однак вона змусить активно діяти. Для людини ця трава

смертельна, приємно і недовго тепло йде твоїм тілом, потім починаються спазми, схожі на

оргазм.

Це схоже на смерть під час мінету в 89 років.

Тільки тут є важлива складова – добровільність. Найкращий спосіб вчинити самогубство, чи

вбивати котів, якщо не вистача духу на мішок чи відро.

- Що це, - питає Майка.

- Трава для відьом.

- А що зі мною буде, якщо я не відьма? – питає відьма. - Чи як в старі часи?

- Власне, ордалії в такій формі з’явились пізніше. Спочатку формат був такий:

випробування, якщо виживаєш, то не відьма. Це вже пізніше «вода не прийняла –

значить відьма». Так що нічого поганого з тобою не трапиться.

Вона дивиться на Майку перелякано. Достатньо, щоб він їй повірив, але мене важче

обманути.

- Хай він перший з’їсть, - каже Діляра.

Майка повертається до мене і каже:

- З’їси?

Я обриваю 7 листків, більше не потягну, кладу до рота і починаю жувати. Щелепа німіє, однак

я встигаю показати, що я прожував і ковтнув. Протягую гілку Ділярі. Та повільно відриває

листочки, щоб затягнути час до симптомів.

«В тебе в запасі півгодини, мила», - хочу сказати, але не буду. Колись я таку штуку міг би й

пропустити через себе. Але не зараз, з новим тілом.

Вона теж жує і проковтує.

- Все? Ти переконався.

Мабуть, в мене давно не було жінки, тому часу менше. Я встаю і стягую з себе рубаху.

Акуратно складаю, щоб не пом’яти. На купу кладу штани і спідні штани. Як тільки остання

частина мого гардеробу позбавила мене своєї присутності – я кричу.

Це довгий, пронизливий, але не злий крик. Це крик навіженого наркомана, який зараз помре

від передозу легкими наркотиками. Я стрибаю вверх, на дерево, і втікаю, стрибаючи з гілки

на гілку.

Через 56 секунд я чую довгий і пронизливий крик позаду мене.

Нема причин повертатись.

ПРОКИНУВСЯ

Мені знову видиться та ж картинка. Хлопець на даху, нападник, відчуття відчаю.

Я прокидаюсь, щоб відчути, як хвоя коле мою ліву сідницю.

Ретельно оглянути себе, адже болить все тіло. Треба виявити де просто стесав шкіру, а де

проблема і драски. Руки, здається не зламані. Поворухну пальцями на ногах – прикольно.

Ноги теж в порядку. Дві глибокі подряпини, але то дріб’язок. Тепер треба встигнуть до Майки

першим.

Поки йду, починаю думати:

Я погано ставлюсь до будь-якого поневолення.

Це було в мені з самого початку, а після деяких подій стало ще гірше. Тепер я вкрай

негативно на таке дивлюсь. Так, що не можу стерпіти, якщо хтось ґвалтує жінку. Хочеться

підійти і розшматувати ґвалтівника кухонним ножом. Головне, не торкатись його руками.

Вивертає, навіть коли я про це думаю.

Це зміна тіла і зміна парадигми ставлення до чужого життя і свободи.

Це робить мене заслабким. Гірше, ніж я був раніше, навіть гірше, ніж я після зради Люка.

Моя головна сила втрачена і з кожним днем стає важче застосовувати мою найефективнішу

мою зброю. Брехати і лишатись байдужим стає невимовно важко. Так ніби з кожним кроком

мене полишають сили.

Фізичний стан не спасає. Я не можу контролювати людські страхи, але можу бігти 20 хвилин

на максимальній швидкості. Це не втішає. Скоріше шматує і розкидає рештки моєї надії

невеликими кавалками по всім навколишнім деревам.

Мій одяг лежить там, де я його поклав. Майка теж на тому ж самому місці.

Він сидів, а потім заснув. Не дуже розважливо, проте вовки його не з’їли, так що мона

терпіти. Це гарний час для того, щоб вдягтись.

- Вона за 23 ку звідси, - нашіптує Мій Друг Вітер.

Чудово.

- Майко, вставай.

Той підхоплюється, ніби і не спав, а кулак його одразу затвердіває. Він став краще

контролювати свої сили. На жаль, це не те, що мені треба.

- Майко, це була один-трава. Бачив, як вона змінилась?

- Бачив.

- То її справжній вигляд.

- Ти теж змінився.

- Так, я і не казав, що я не такий же самий. Зараз я цілком належу лісу. А тіло це –

просто голем для мого духу. Спитай мене колись про безсмертя і я розкажу, чому це

не мона ніколи робити. А зараз нема часу, скоро вона буде тут.

Майка обдумує наступну фразу. Іноді вигляда ніби він розумово обмежений, але це не

зовсім так. Ця звичка спочатку думати над кожним словом, а потім говорити – мила.

- Ти хочеш її вбити?

- Ем. Навіщо?

- Ну, вона ж відьма, вона їсть людей.

- Я хочу, щоб вона з нами була заодно, а не обдурювала нас.

Майка занадто швидко каже:

- Що треба робити?

- По-перше, вір мені. По-друге, навіть не думай з нею трахатись. Чи принаймні не зараз.

Це важливо.

- Я і...

Діляра заходить на поляну. Її пошматований одяг теліпається клаптями, а Вітер бавиться і

прикриває найбільш пікантні її місця. Але навіть і того досить, щоб в мені почала закипати

кров. Я би сказав відьомські чари, але це неправда. Нормальна реакція чоловіка, в якого

давно не було сексу. В Майки он, взагалі, не було і він з розуму сходить у свої 15.

- Дарма ти так, - каже вона. – Мені подобалась та сукня.

- Майко, принеси нашій гості ковдру.

ЧАЙ

Ми сидимо біля полум’я і п’ємо чай. На тих же місцях, що і вчора. Чай заварював Майка, бо я

не довіряю Ділярі, а вона мені.

- Не думав, що ти не знаєш, як вигляда один-трава.

- У нас це гоаш-ма-хур. Бачила її тільки на картинках в книгах. Я з міста.

- О, то це ти Провидиця Ольга, яка зніме вінець безшлюбності?

- Власне, я HR-менеджер. Я добре розбираюсь в людях.

Я мовчу.

Такий союзник нам дуже треба. Хитрий, знайомий з людьми, із вмінням говорити і

вишукувати...

- Розповіси, як ти опинилась в лісі?

- Мій шеф хотів мене зґвалтувати.

Це не дивно. Скільки знаю відьом, всі вони любили виглядати ефектно.

- І ти втекла? – питає Майка.

- Я вирвала йому член і запихнула до рота. А потім зламала 56 кісток. Це з руками і

ногами включно.

Щось всередині мене зашвидило. Відраза до зайвого насильства стає все сильнішою.

- А потім втекла, так. Подумала, що дістатись якогось села безпечніше лісом. А потім

Майка. Малий, не ображайся, але ти дійсно погано ховався.

Майка подивився на мене так, ніби це я винен, що батьки не навчили його ховатись. В лісі

мені й самому складно – я шматок м’яса. Але це гарний крок. Вона поставила в кінці якусь

штуку, яка стосується нас і... Штірліц знає, що запам’ятовується остання фраза.

- Як тебе звуть, щоб я міг звертатись?

- Аня.

- Аня, Майка тобі не мав розповідати, тому я розповім, що коїться. Серед магів зараз

колотнеча. Дехто вирішив показати, що він найкрутіший і вбив багацько народу. В

тому числі відьом.

- Люк.

- Ти його знаєш?

- Всі відьми його знають. Він палить Ліс.

- Тоді все простіше. Люк вбив мою дівчину і батьків Майки. Наша мета – зробити так,

щоб Люк більше не міг нікого вбивати.

- Тобто ви хочете помститись.

- Не зовсім. Точно не вся та штука з членом у роті. Просто зробити, щоб всі, хто

прийшов разом із ним, перестали коїти всю ту фігню, яка відбувається. Нам потрібна

твоя допомога.

Вона дуже швидко дивиться на Майку. Так роблять, коли не хочуть, щоб помітили погляд.

Або коли обдурюють.

Чай покаже.

РОЗМОВА

Я підходжу до Майки і пошепки кажу:

- Мені треба з тобою поговорити.

- Без Діляри?

Ех, всі ці пошепки класні штуки. Тому далі вже вголос.

- У Ані чудовий слух. Вона чує за 20 метрів, як пролітає сонечко. А ті маленькі червоно-

чорні плямки літають дуже тихо.

Майка дивиться на Аню, а та робить вигляд, що не чує.

- Для мого спокою – давай відійдемо метрів на 500 і говорити пошепки.

***

- В нас є союзники.

- Які союзники?

- Ну, ті, хто проти Люка.

Майка мовчить тільки гне паличку в руках.

- Їх багато?

- Не знаю, але вони точно є, і вони ладні боротись.

- Звідки ти про них дізнався і чому не знаєш, скільки їх?

- Тому що я знаю, що Люк їх не вбив.

Майка ломає гілочку.

- Слухай, скажи мені, чому він вбив моїх батьків?

- Він так боровся з феодалізмом?

- З яким ще, блять, феодалізмом? – кричить він.

- Тихіше, - шепочу я. - Що ти знаєш про Раду?

Майка мовчить.

- Рада - це вимога Москви до побудови нашого самоврядування.

- Чому так?

- Москва наполягає. Вони кругом ставлять свої порядки, це нав’язування власної

парадигми. В них правлять угрупування, які очолюють ватажки. Ці ватажки

збираються на збори і вирішують долю всіх. Водночас законодавчий, виконавчий і

судовий орган.

- А Рада?

- Рада була не такою. В ній були не ватажки, а представники громад, первісних

родів, якщо так можна сказати. І цих представників обирали голосуванням. Не

зовсім прямим і відкритим, проте обирали. Найчастіше в Раду потрапляв

найсильніший маг роду.

- І до чого тут феодалізм і мій батько?

- Твій батько був другий на черзі після Сави. За традиціями вашого "клану" він мав

би мститись.

- Я ніколи не чув нічого подібного.

- Тому що твій батько ненавидів Саву. Саме через нього ви жили так. Саме тому,

тебе не віддали до академії.

Але думаю, твої батьки би мстились. Жорстко і дико, як роблять всі вашої крові.

Впевнений, що Люк вбив всіх членів Ради, а потім надіслав людей до всіх більш-

менш важливих людей.

- А ти?

- Що я?

- Ти теж був в Раді?

- Так, я тримав казну.

- Чому тебе тоді не було.

Тепер я мовчу. Я знаю відповідь і можу її сказати, однак згадка може бути болючою.

- Тому що я мав бути подалі. Так хотіла Йомалі. Щоб врятувати те, що вона вважала

головним.

- І що це?

- Її справа.

Майка відламує ще гілку від дерева. Це відверто бісить після останніх подій. Що зі мною

коїться – не маю своїх сил, думаю про чуже життя...

- Зараз ми продовжуємо?

- Що?

- Справу цієї Йомалі?

- Ні, звісно. Я завше був доволі далеко від політики.

- Що тоді?

- Ми будуємо сховок, проганяємо відьму і скличемо опір.

БУДУВАТЬ

ОБІЦЯНКА

Майка заснув, а Аня приходить до мене і одразу залазить під ковдру.

Відчувати її емоції тепер трохи легше, тому я бачу, що в цьому нема ніякого підтексту. Вона

буде грітись під моєю ковдрою, бо сама не здатна нагріватись до зручної для неї

температури14. А ще їй треба поговорити. Тому я почну перший:

- Звідки мені знати, що ти не зрадиш при першій ліпшій нагоді? Я би зробив саме так.

Як не прикро, але зрада в цій ситуації найлогічніший і найкращий крок.

- Не бачу причин це робити.

- О, скоро вони з'являться. Починаючи з грошей, влади і безтурботного життя до рук, ніг

і нігтів.

- А що з нігтями?

- Якщо не будеш співпрацювати, вирвуть нігті.

Я відчуваю, як трохи злих думок зароджується в голові у Ані.

- Я нікого не боюсь.

- Тому тікаєш?

- Там інша ситуація. Я зіпсувала картинку. Нічого не можна було виправити, а у новому

стані було незручно. Тому я і пішла. Я більше не хочу про це говорити.

- Це питання довіри.

Вона повертається до мене обличчям:

- Що мені потрібно зробити, щоб ти почав мені довіряти?

- Привести бліргів15 для Майки.

14 У відьом температура тіла людини. Однак вони дуже теплолюбиві, тому у стані спокою їм потрібна температура хоча б сорок,

щоб підтримувати свою шкіру і внутрішні органи в робочому стані.

Саме тому відьми часто приманюють чоловіків – їм потрібне тепло. 15

Блірги – рід відунів, які були вигнані із Лісу за «неправильне» кровозмішування. Вони трохи менше живуть, ніж родичі, однак

блірги вміють гарно ховатись і швидко переміщувати табір.

- Бліргів не існує16.

- Вони є, вони ховаються, вони зараз сильні, як ніколи. Я це знаю. Тобі легко буде їх

знайти, якщо ти пошукаєш. Треба йти за сонцем, обійти озеро, а затим шукати червоні

квіти.

- Інструкція схожа на фігню.

- Яка є.

Вона трохи думає.

- Якщо я приведу бліргів, то хочу, щоб ти допоміг мені з моїм життям.

- Це проста обіцянка – великий шанс, що не доведеться виконувати.

- Скажи прямо.

- Я обіцяю, що допоможу тобі з твоїм життям, якщо ти приведеш до нас із Майкою

бліргів.

Ми ще 2 години сперечались про умови, а потім вона пішла не дочекавшись, поки Майка

прокинеться.

От такі вони, відьми.

ЩО РОБИТИ ДАЛІ

- Де Діляра?

- Аня.

- Добре, де Аня?

- Вона пішла шукати для нас одну річ.

- Коли повернеться?

- Якщо не знайде, то не повернеться.

- Ти задовбав говорити загадками. Що трапилось, ти її прогнав?

- Ми домовились. Вона добровільно пішла і добровільно повернеться, маю надію.

Він сідає і починає триматись руками за голову. Це такий жест для мене «я в доміку».

- Просто пішла і нічого мені не передавала?

- Виглядає, ніби я тебе обдурюю, але це дійсно так. Можливо, їй не було чого сказати.

Він ще трохи сидить так, а потім випрямляється стрімко.

- Тож, що ми робимо далі?

- Побудуємо Копанку.

- Ти якось урочисто це сказав.

- Бо це назва будинку, в якому ми будемо жити. В кожного гарного будинку має бути

ім'я.

Він занепокоєно видихає повітря. Ще б трохи і на мові вітрів було б гнів.

- Нам треба пройти 30 ку на північ, потім повернути і пройти 20 ку, - кажу я.

16 Бліргів не існує – «офіційна» версія Лісу. Ліс викреслив бліргів із своєї памяті, тому всі, хто має доступ до вікової мудрості,

думають, що блірги вигадка.

- А скільки це ку?

- Птах пролітає ку за 21 хвилину.

- А в кілометрах?

- Дивлячись, який вітер і який птах. Не переживай, поки ти зо мною, не заблукаєш.

НОГИ БОЛЯТЬ

Ми йдемо вже пару годин. Я почуваюсь чудово, а от з Майкою не все так добре.

Виснаження і загроза смерті роблять свою справу. Мій попутник постійно оглядається і

придивляється до кущів. Власне, я міг би йому сказати, що Мій Друг Вітер попередить про

небезпеку, але тоді моя таємниця перестане бути таємницею. Тому я мовчу і думаю.

Страх то таке варення. Як тільки ти його торкнувся, то сам стаєш липким. Спочатку трохи. І

чим більше ти їси, більш липким стаєш.

А ще одна річ, в чому схожість - як би ти не відмивався від варення, наступного разу знову

заляпаєшся. Так само із страхом. Тому єдиний шлях - відмовитись від варення. Мона їсти

горіхи або вареники. Мона їсти в рукавицях або їсти тільки в ванній кімнаті. Але краще

відмовитись.

Коли я бачу, як Коля боїться, то думаю, як би самому вберегтись. Я кажу:

- Тобі треба позбавитись цього страху.

- Якого страху?

- Того, що змушує тебе розглядати кущі і не дивитись під ноги.

- Добре, як це зробити, - каже Майка втомлено.

- Можна зробити це складно. Як я.

Просто знати, де буде все погано, а де все добре. Це складно, бо не завше зрозуміло,

що добре, а що зле.

Тобі таке не підійде.

- Так, печаль.

- Я чув, що зі страхом треба боротись за допомогою усвідомлення. Ти складаєшся з

безлічі частинок, але є одна, маленька, яку змінити не вдасться. Це як ніби ти алмаз,

невразливий. Ти знаєш, що тебе не мона пошкодити і от...

- Але ж мене мона пошкодити. До того ж буде боляче.

- Біль то таке. Власне, просто сигнал твого організму. Типу "ось тут болить". І все

залежить від того усвідомлення. В принципі, укус комара не набагато приємніший за

відрубування руки. Коли ти здираєш кров з ранки, то це майже так само, коли ти

падаєш на швидкості і стираєш правий бік об асфальт.

- Це не дуже практичні поради.

- Спочатку ти маєш зрозуміти, а вже потім впровадити. Це основна моя думка. Я можу

навчити, як перемогти ведмедя, але побороти ти маєш його власними силами.

Він мовчить.

- Коли зрозумієш, що біль – це лиш ставлення, то я зможу навчити, як відмовитись від

болю. Не раніше.

Ще йти і йти. Багато таких розмов потрібно перед вправами.