2

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЕКОНОМІКИ І МЕНЕДЖМЕНТУ

Велика Вітчизняна:

спогади дітей війни

Черкаси

2010

3

Велика Вітчизняна: спогади дітей війни : Збірка спогадів

співробітників СУЕМ. – Черкаси: Східноєвропейський

університет, 2010 – 64 с. – [Укр., рос. мова].

Головний редактор:

д. т. н., професор, президент СУЕМ Р.А. Аблязов

Редакційна колегія:

к. т. н., професор Н.Л. Казарінова

к. е. н., професор, засл. економіст України Б.П. Дмитрук

Відповідальний за випуск: к. е. н., професор Б.П. Дмитрук

© Східноєвропейський університет

економіки і менеджменту, 2010

4

ПЕРЕДМОВА

Країна готується до святкування 65-ої річниці звільненняУкраїни від німецько-фашистських загарбників і Перемоги уВеликій Вітчизняній війні.

Сьогодні політика держави до тих, хто здійснив свій ратнийподвиг, корінним чином змінилась. Учасники і ветерани війнивідчули реальну турботу про себе. Уряд задекларував цю турботуяк один із своїх пріоритетів.

Створено Організаційний комітет по підготовці і святкуванню65-річчя Перемоги.

Кували перемогу пліч-о-пліч українці, росіяни, всі нації, якінаселяли великий Радянський Союз, – і перемогли разом.

9 травня – свято, яке консолідує українців, проте воно такожмає беззаперечне загальнолюдське значення. У ВеликійВітчизняній війні перемогли цінності гуманізму, взаєморозуміннята спільної міжнародної відповідальності за мир та спокій.

«День Перемоги не має кордонів», – заявив віце прем’єр-міністр Володимир Семиноженко.

Свою згоду взяти участь у святкових заходах з нагодиПеремоги висловили ветеранські делегації з Вірменії, Білорусі,Словаччини, Польщі, а також Литви, Латвії та Естонії.

Очікується рішення щодо участі ветеранів із США. Пам’ятьпро те, що Перемога – дійсно одна на всіх, здатна зробити сучаснийсвіт більш безпечним.

Наш народ зумів перемогти наймогутнішу армію в світі, і ми –діти, внуки і правнуки тих, хто кував перемогу, повинні бутибезмежно вдячними їм за те, що вже 65 років живемо на мирнійземлі, живемо зовсім в іншому світі, зовсім в інших умовах,живемо з надією, з упевненістю в майбутньому.

5

Ветерани війни повинні відчувати тепло, увагу, що недаремно прожили життя, що їх пам’ятають, про них дбають,підтримують морально і, по можливості, матеріально.

Увесь 2010 рік буде роком уваги до ветеранів. Апогеємсвяткування стане парад Перемоги. Крім того, буде організованийпотяг, в якому ветерани проїдуть місцями бойової слави.

Про Велику Вітчизняну війну написано багато книг і статей,відзнято сотні художніх і документальних кінострічок. І науковці, імитці єдині в одному – небачений героїзм солдатів, офіцерів,генералів, партизанів, працівників тилу зірвали плани Гітлера ійого оточення про блискавичну перемогу над Радянським Союзом.

В кінострічках, численних книгах, спогадах та статтях, на нашпогляд, недостатньо висвітлюються умови життя, труднощі тапроблеми, з якими щоденно стикалися діти війни, які в силуобставин опинилися на окупованій ворогом території, так і ті, щожили в глибокому тилу.

Автори статей-спогадів працівників Східноєвропейськогоуніверситету економіки і менеджменту разом зі своїми матерями,бабусями, дідусями, своїми рідними і близькими відчули на собі,що таке війна, лихоліття, голод, холод, бомбардування, обстріли,каліцтво. Сьогодні вони діляться своїми спогадами, своїмивраженнями, які запам’яталися з перших днів Великої Вітчизняноївійни і до переможного її завершення. Деякі з них знаходяться назаслуженому відпочинку, а більшість – і сьогодні продовжуєпрацювати. Вони і сьогодні знаходяться в строю, серед нас,працюють в університеті.

Коли розпочалася війна, вони були різного віку: від 2-х до 14-ти років. Вони діляться своїми спогадами, які чітко закарбувалися вдитячій пам’яті з тих важких і страшних років.

Діти війни жили в різних містах і селах нашої великої країни –СРСР. Але спогади об’єднує одне: в пам’яті кожної дитинизбереглося декілька епізодів із життя того періоду, заради чоговарто було їх узагальнити і об’єднати в одне ціле – спогади про

6

Велику Вітчизняну війну, подивитися на ті події, на все пережите івистраждане очима дітей.

Сьогодні, на наш погляд, молоде покоління дещо віддалилосявід цієї недавньої могутньої і трагічної сторінки історії. Але цьогоне можна допустити! Необхідно наблизити минуле до сучасності,щоб пам’ять залишилася живою. Пам’ять повинна об’єднуватисуспільство, а не розколювати його.

Ми, діти війни, внуки і правнуки з великою вдячністюсхиляємо свої голови перед Ветеранами війни, які не дожили і непобачили, не пораділи разом з нами з нагоди дня ВеликоїПеремоги, і тими, кому пощастило жити у мирний час.

Упорядник спогадівпрофесор Б.П. Дмитрук

7

АБЛЯЗОВ Рауф Ахметович

Родился 19 июня 1935 г. в г. Горьком(ныне Нижний Новгород, Россия).1962 – окончил Горьковский политехническийинститут.1969-1975 – главный конструктор ЦКБ«Сокол», г. Черкассы, Украина.1985-1988 – директор завода «Фотоприбор»г. Черкассы, Украина.1988-1992 – зав. кафедрой ЧДТУ.С 1992 – основатель, ректор, президентВосточноевропейского университетаэкономики и менеджмента

ПЕРИОД ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫГЛАЗАМИ ЮНОШЕЙ ГЛУБОКОГО ТЫЛА

Мое детство прошло в России. В период Великойотечественной войны 1942-1945 гг. и послевоенные годы жил я вгороде Горьком. Город был в глубоком тылу – 400 км от Москвы,но отголоски большой войны мы, подростки, четко ощущали. Всястрана находилась в ограничении: не строились новые дома, небыло одежды, еды, школы до 1943 года были закрыты – всебоялись бомбежек немецкой авиации. Зимы в 1942-1943 гг. былисуровыми, температура доходила до 30 градусов мороза, с одеждойбыли большие проблемы.

Дни начала войны (1941 год) в памяти не отложились, ночетко помню лето 1941 года, когда немцы подошли к Москве. Нашгород стал досягаем для немецкой авиации, началисьбомбардировки.

Однажды к нам во двор въехала грузовая машина, рабочиезабили какие-то колья и уехали. Мы долго гадали, что бы это моглобыть? Взрослых, а в домах были одни женщины, это не

8

интересовало. На другой день приехали люди с лопатами и сталирыть яму, обложили ее внутри бревнами, сделали крышу из бревени засыпали землей, оставив небольшой вход, и уехали. Сооружениебыло предоставлено нам, мальчишкам. Мы осторожно заходили вземлянку, игрались там, пока для нас это было забавой. Толькопотом мы поняли, что это было бомбоубежище для жильцов дома.Такие убежища строились в каждом дворе.

В 1942 году бомбежки немецкой авиации участились.Бомбили Горьковский автозавод, который выпускал танки икатюши, Сормовский судостроительный завод, который строилподводные лодки и военные катера, Горьковский авиационныйзавод №21, выпускавший самолеты ИЛ-2, Артиллерийский завод№ 99 – гаубицы и бронемашины. Налеты совершались ежедневно,с немецкой пунктуальностью ровно в полночь, когда мы,набегавшись, беспробудно спали.

В каждой семье в центре комнаты стоял тюк с вещами наслучай, если сгорит дом, родители таскали вещи с собой вбомбоубежище. О налетах оповещало радио. Раздаваласьдушераздирающая сирена, и жесткий голос оповещал: «Граждане!..Граждане!.. Воздушная тревога!.. Воздушная тревога! Просим всехпокинуть дома и укрыться в бомбоубежищах...».

Мать ставила сонных братьев на ноги, нас было трое: мнебыло 7 лет, другие младше на два-три года. Хватала тюк и тащиланас на улицу в бомбоубежище. Отец в это время обычно был наработе.

Страшно хотелось спать, глаза закрывались. Уже на улице мынемного просыпались. Мне запомнились летние теплые вечера,яркие звезды на небе. Был июнь месяц. В небе десяткипрожекторов рыскали по небу. Даже сейчас, когда я вижу звездноелетнее небо, я вспоминаю военные дни и мне становится жутко.

В бомбоубежище, куда приводила нас мать, было тесно идушно. Разговаривали почему-то шепотом. Мужчины стояли увхода, курили и смотрели на небо, по которому рыскают

9

прожектора. Иногда немецкий самолет попадал в лучи прожектора,тогда раздавались ликующие возгласы мужчин. Наступала очередьхлопков зениток, которые били по освещенной цели, болеевзрослые дети играли в убежище. Пола в землянке не было. Мы непонимали переживаний взрослых за нас, за мужей, за общееположение. Когда тревога заканчивалась, мы выходили на улицу ивидели зарево над городом. Это горели заводы. Уже в зреломвозрасте по книгам я узнал, какие разрушения были на заводах, исколько людей погибло в этих бомбежках.

Мой отец не был призван в армию из-за болезни желудка. Онработал на заводе, который перестроился на выпуск танков икатюш. Домой он практически не приходил. Жили мы в щитовомдоме, поэтому район назывался «Щитки». Жили в коммунальнойквартире с ещё двумя соседями. В общей кухне стояло трикеросинки для приготовления пищи, три столовых стола. Туалетбыл на улице, мы бегали и игрались вокруг него, ни о какойсанитарии не было и речи. Все эти невзгоды жилья и быта никак неотразились на нашем моральном облике. Мы были счастливы идовольны жизнью.

Каждый день мать готовила отцу обед – их на обед невыпускали с завода, они работали круглые сутки. Я, как старший избратьев, с сумкой шел к забору завода, где в расщелину передаваледу отцу. Он улыбался, хотя вид у него был усталый. Такихмальчишек вдоль забора было человек 20, у каждого своярасщелина в заборе. Охрана завода искоса смотрела на такоебезобразие, но никаких агрессивных действий не предпринимала.

Несмотря на военное время, жизнь среди мальчишек шласвоим чередом. После 1943 года заработали школы. Днем мыходили в школу, потом гоняли весь день до позднего вечера в своиигры. Война накладывала свои отпечатки на нашу жизнь. Игрыбыли только военные, обязательно с немцами, которые всегдапроигрывали. О школьных уроках не задумывались. Когда сейчасспрашивают, как я учился, ответ один – «кое-как». Других успехов

10

не было. Основной заботой родителей было накормить и удержатьнас от пагубного влияния улицы, ее влияние было огромным.

В обиходе мальчишек было много различного оружия.«Сосиски с порохом» – это обязательный атрибут каждого. Мыполучали это оружие очень просто. В городе было два военныхзавода: авиационный и артиллерийский. Туда железнодорожнымисоставами привозили битые немецкие самолеты и танки напереплавку. В них-то пистолетов и автоматов было полно.Особенно ценились ракетницы. Сначала руководство заводабезразлично относилось к нашим шалостям и шатаниям посвалкам, но когда стали появляться случаи взрыва гранат в рукахдетей и даже убийства с целью ограбления, быстро сообразилиисточник вооружения. На свалке был поставлен охранник, но оннам не был помехой, обычно это был инвалид или старый человеки бегать ему по груде металла за нами было сложно.

Драки среди молодежи были обычным занятием. Дрались, восновном, один район на другой. Пройти незамеченным одному всоседнем квартале было невозможно. Раздавался свист, и откуда-тосбегалось человек 10 пацанов. Бить начинали без разбора.

Помню наши поездки в театр юного зрителя. Одна изучительниц решила приучать нас к искусству, ежемесячно возиланас на трамвае в драматический или оперный театр. Приходили мык началу спектакля чинно одетые: белые рубашки, отглаженныебрюки, но у каждого в кармане была либо цепь, намотанная наруку, либо солдатский ремень с металлической бляхой, каждыйимел свинцовую перчатку (кастет). Это обязательные атрибуты,без них надеяться на благополучное возвращение домой былоневозможно. После спектакля, как только все выходили на улицу,начиналась потасовка. Учительница все видела, нопротиводействовать этому не могла. В драных рубашках, ссиняками мы возвращались домой. Родители только журили, тожебыли не в силах что-то изменить.

11

Драки для родителей – это было полбеды. Наиболее опаснымбыло воровство, процветающее повсеместно. Кражи конечномелкие, но с большими последствиями. Дело в том, что дажемелкое воровство в военный период приравнивалось кмародерству.

Помню такой случай. Прибежал однажды один из нашихпацанов с криком: «Пацаны пойдемте, я нашел гранаты!», мы безропота поплелись за ним. Он провел нас между сараями, которых вто время было много. Наш вожак остановился около одного,открыл дверь, и мы увидели полный сарай 250-ти граммовыхпустых бутылок для детского питания. Рядом располагаласьдетская консультация, которая выдавала детское питание дляноворожденных. Мы набили ими карманы и разбивали, какгранаты. Мы были в восторге. Но наше блаженство было недолгим.Когда мы пришли домой, минут через 15-20 к нам пришелмилиционер, который увел нас в отделение милиции. Оказалось,что заведующая консультацией заявила в милицию о том, что из-заотсутствия бутылок могут пострадать сотни малолетних детей, аеще припугнула, что со смертельным исходом. Они поймали наулице одного нашего пацана, который развлекался бутылками,привели его домой, при родителях пригрозили ему, и он нас всехвыдал. В отношении малолетних нарушителей существовал закон,что первая провинность фиксировались в милицейском журналепривода в милицию. При втором – нарушителя отправляли вдетскую колонию.

Однако следующий случай имел страшные последствия.Недели через две после истории с бутылками двое наших пацановувидели, куда сосед прячет велосипед. И решили на немпокататься. Взломали сарай, взяли велосипед, покатавшись,бросили его и ушли. Соседу это не понравилось, он заявил вмилицию, констатировав это как воровство. Ребят привели вмилицию и осудили на пять лет детской колонии. Мы были

12

ошарашены. Шутки шутками, а такого поворота дел ни мы, нинаши родители не ожидали.

Один из них – мой хороший товарищ Витька Лазарев, частобывал у нас дома, мать кормила его. Мы были большими друзьями.Он был спокойный и ласковый, мать трепала его по голове, а онмурлыкал, как кот. Его отец был на фронте, а мать без выходныхработала на заводе. Он жил сам по себе. Представить, что ВитькуЛазарева отправят в колонию, было невозможно. Но это былоименно так, мать внушала нам, к чему приводят наши «невинные»поступки.

Был еще один курьез. В продовольственном магазине ребятаувидели, что на витрине лежит копченая колбаса с жировымивкраплениями. Очень аппетитная, такой мы никогда не пробовали.План созрел быстро. Оценили, что если продавец отвернется,схватить эту колбасу не представляет труда. Желание попробоватькопченой колбасы подавило у нас чувство страха за последствия.Ребят расставили кого в дверях, чтобы никто не зашел, кого уприлавка – отвлекать продавщицу, кого хватать колбасу. Былорешено, что как только колбаса будет у нас, бежим все в клуб, кудамы ходили в драматический кружок. Все сработало четко, но какимбыло наше разочарование, когда мы, запыхавшиеся, уселись наматы на сцене и с нетерпением ждали, когда достанут нашудобычу. Тот мальчишка, который держал колбасу, долго еерассматривал, а потом с силой бросил на деревянный пол сцены.Колбаса застучала, как дерево, и покатилась. Оказалось, что мывзяли бутафорскую колбасу, сделанную из пресс-папье, на срезекоторой были нарисованы жировые вкрапления. Шум и гам стоялневообразимый. В этот раз обошлось без милиции.

Прошло несколько лет. Наши осужденные ребята вернулисьиз колонии – это были уже другие люди. У них был блатнойжаргон, чем они очень гордились, а мы завидовали. Колония нас непугала, а привлекала – нам всем хотелось быть похожими на них:петь блатные песни, стучать чечетку, плеваться через зубы.

13

Колония отложила на них свой жесткий отпечаток. Время незаставило долго ждать, и их через три года вновь посадили занастоящее воровство уже на десять лет. Ведь рядом с ними в этовремя могли быть и мы, детские шалости мы серьезно невоспринимали.

Лет через тридцать, когда я жил уже в Украине, заехал кматери в гости. В разговоре с матерью я спросил ее, что она знает осудьбе тех ребят, которые сидели в тюрьме.

- Витьку Лазарева я недавно видела на улице, другой так исидит, – ответила мать.

Я заинтересовался им, ведь это был мой хороший товарищ.Решил увидеться с Витькой. Купил водки, закуску и пригласил егодомой. Пришел сгорбившийся, старый человек. Колония и тюрьмапогубили его. Он был безразличен к жизни: ничего не пил и совсемне ел. На мой вопрос: «Как там?», сухо ответил: «Оно тебенужно?»

Разговор не получился и на этом закончился. Я понял, чтоисправительные лагеря никого не исправляют, они губят человека.Уже позже я узнал, что через месяц после моего отъезда мойбывший товарищ на свадьбе вилкой убил человека. В нем осталисьлишь озлобленность и жестокость.

В годы войны мы были на краю пропасти жизни. Но мы жилив те военные годы не только шалостями, меня все время тянуло кчему-то возвышенному, мне нравилось ходить в театр, читатькниги, особенно такие как «Остров сокровищ», «Капитан Немо» идругие. В свободное время я часто ходил в читальный залгородской библиотеки и читал Жуль Верна «Десять тысяч верствокруг света на корабле Бигль». Книга была старая в толстомкожаном переплете, написанная с буквой «ъ». Я плохо понималнаписанное, но упрямо читал. Вообще считаю, что чтение длямолодого человека имеет большую воспитательную роль. Никакиекомпьютеры и видики не могут заменить чтение, онопроникновенно и возвышено.

14

С особым трепетом читал произведения Тургенева«Накануне», Вересаева «Исанка». Я многим делам учился покнигам. Даже на работе я подражал известным людям, взявотдельные принципы их жизни. Это помогало.

С удовольствием ходил в драматический кружок в нашемзаводском клубе. Руководил драматическим кружком отец моеготоварища Влада Бобрынина. Он работал на заводе, а вечеромувлекался театром. Играл прекрасно в любительском театре.Ставил детские пьесы. Нас он привлек для участия в пьесе А.Гайдара «Р.В.С», мне досталась роль Жигана, нашего советскогоГавроша. Роль мне нравилась, но надо было исполнять песню,которая у меня не получалась. До сих пор помню слова этой песни:

Позабыт, позаброшен с молодых юных лет,Ах, какой я хороший молодой человек.Мать моя в могиле и отец мой помер,А я бедный сиротина не разбойник и не вор.

Однажды ребята уговорили меня пойти в струнный кружокучиться играть на домбре – это что-то на подобии мандолины, нона четыре струны, и играть надо костяшкой. Я согласился,руководитель дал мне домбру, ноты и сказал: учи, скоро концерт назаводе. Что учить, понятия не имел, но на выступление пошел. Воркестре нас было человек 25. Играли хорошо. Я сидел впоследнем ряду и делал вид, что тоже играю. Другого выхода небыло. Шаг за шагом познавал нотную науку. Был рад, когда могсамостоятельно играть «Во саду ли в огороде». Дальше дело непошло.

Одно время мы все увлеклись авиамодельным делом. Ходилив кружок авиамоделистов. Это многому научило в жизни. Я могсверлить, подгонять детали конструкции, пользоваться рубанком инапильником. Все это в жизни пригодилось. Конечно, все, о чем япишу, было в глубоком тылу, совсем по-другому чувствовали моисверстники в оккупированных немцами районах.

15

Общество, несмотря на военное тяжелое время, не забывалопро детей – городские елки, утренники, праздничные концертыбыли доступны всем детям. Что ели ежедневно – разговор особый,и сейчас не стоит об этом говорить, ведь вся огромная страна былалишена самого необходимого. Спасали приусадебные участки, гдебыла картошка, капуста, морковь, турнепс, огурцы, помидоры идругие витамины. Мы хорошо осваивали леса и луга: дикий лук,щавель, лесная малина и черная смородина, лесные орехи – вотзапасы витаминов здоровья на зиму. С хлебом было труднее.

Когда мне исполнилось 8 лет, в школу меня не пустили.Родители решили, что у меня нет зимней одежды, а морозы в тегоды доходили до 30-35 градусов. В школу я пошел только в 1944году, когда мне исполнилось 9 лет. В этот год была проведенареформа, и в школу стали принимать с 7 лет. В одном классеучились дети, которым было 7 и 9 лет, так продолжалось до 10класса. Школы были раздельными: для мальчиков и девочек.Первой моей учительницей была Нона Алексеевна, пышнаякрасавица. До сих пор помню наш первый урок. Она завела нас вкласс, рассадила по партам и объяснила, как надо себя вести. Вклассах было по 30-35 учеников. Парты были деревянными соткидной крышкой, что позволяло стоять, не выходя из-за парты.На каждой парте было углубление, в которое устанавливаласьстеклянная чернильница с чернилами. Писали специальнымиперьями, макая перо в чернильницу. Много внимания уделяликрасивому писанию, были специальные уроки «чистописание».Буква за буквой, слово за словом мы познавали грамоту. Этосейчас дети приходят в школу уже умея читать и писать. Тяжелеевсего давался русский язык. Делали такое множество ошибок, чтопосле проверки учителем в тетради не было чистого места отисправлений, которые учитель отмечал красными чернилами.Удивительно, но факт: учителя того времени были действительнопедагогами. Принцип обучения не заключался только в оценке«знаешь», «не знаешь» материал, а в том, чтобы добиться, чтобы

16

учащийся получил знания, поэтому они, не считаясь со временем, вхолодное и голодное время бесконечно занималисьдополнительное время с отстающими школьниками, все это имелоуспех.

Особый разговор – пионерский лагерь. Конечно же, я, пионер,не мог обойтись без пионерского лагеря. Ездили мы туда безособой охоты. Нежелание было связано с большим ограничениемсвободы. Постоянные занятия, построения, собрания – все это неоставляло свободного времени и угнетало нас. Родители считали,что нас надо оздоравливать на свежем воздухе и, несмотря на нашипротесты, отправляли в лагерь. Питание там было по тем временампрекрасное, включая компоты, кисели, пудинги, чего мы не виделидома. Режим и лагерный порядок мы понимали по-своему. Впослеобеденный отдых, конечно же, прогуливались на речке,ночью после отбоя тоже убегали и разжигали костры в лесу.Временно приобретенная свобода покрывала наши повседневныеневзгоды. За нарушения мы несли жесткие наказания от директоралагеря, но соблазн нас увлекал.

Наш пионерский лагерь располагался в старой заброшеннойцеркви. Спали мы на брезентовых самодельных раскладушках,которые сами расстилали и собирали. Ежедневно, утром и вечером,проходила пионерская линейка. Для этого был построенспециальный плац, в центре которого на высоком шесту развивалсяпионерский флаг лагеря. Каждую смену флаг торжественноподнимался во время открытия лагеря и торжественно опускалсяпри закрытии. Ежедневно, утром и вечером, отряды выстраивалисьпо номерам от старших до самых маленьких. Пионервожатыеотряду давали команду «смирно» и строевым шагом подходили кстаршей пионервожатой, приложив руку к голове, докладывали,что отряд в полном составе к отбою готов, затем объявлялся отбой,и все шли по своим палатам спать.

Рядом с лагерем протекала небольшая речушка с хорошейводой, но коричневого цвета. Речка проходила по торфяникам и

17

окрашивалась, хотя вода была чистой и прозрачной. Рыбы в водене было, зато было много раков. Жили они под затопленнымикорнями деревьев и кустов. Мы быстро приловчились ихвылавливать. Технология была проста. Нужно было засунуть внору руку и – рак за руку цап, мы кричали, плакали, иногда теклакровь, но уловом были довольны, на пальцах висел один, два рака.Пальцы долго не заживали от укусов, но это была гордость, что тыне боишься боли.

Самым большим удовольствием в лагере была игра «военнаязорька». Обычно на 10-15 день пребывания лагерь разбивался надве группы: одна группа – разведчики, другая – диверсанты,которые крали пионерский флаг лагеря и прятали его в лесу. Игразаключалась в следующем. Рано утром, часов в 5, поднималигруппу диверсантов, им отдавали лагерное пионерское знамя. Онидолжны были бежать в лес, оставляя за собой незаметные улики:сломанную ветку, бумажку от конфет и т. д. Они передвигались полесу так, чтобы разведчики их не нашли и не отобрали флаг.Вторую группу разведчиков поднимали на час позже, и онидолжны были по мелким следам в лесу найти путь, куда скрылсяпротивник. Задача первого отряда заключалась в том, что бы илинастичь беглецов и отобрать знамя, или найти его в спрятанномместе в лесу. Если флаг отбирали или находили его спрятанным, торазведчики получали приз. В игре участвовали все, включаядиректора лагеря, старшего пионервожатого, всех пионервожатых.Азарт стоял неимоверный. В конце-концов оба отряда прибегали влагерь к завтраку, все были возбуждены, тяжело дышали. Это былахорошая физическая нагрузка, ибо надо было пробежать 10-15 км.Потом еще долго обсуждали события игры.

Конечно же, самым важным событием был прощальныйкостер. Это отмечалось за день до окончания смены. Для этоговыбирали в лесу красивую елку высотой метров 10-25. Ставили еена пустом месте недалеко от речки. Елку вокруг обкладывалисучьями, ветками, соломой. Выстраивали пионерские отряды для

18

прощального костра. После доклада пионервожатых директордавал команду поджечь костер. Все происходило поздно вечером.Сухие ветки быстро с треском загорались. Елка горела довершины. Стоял шум, гам, крики. У всех было грустноенастроение, ведь это была наша прощальная встреча. Былопечально и жалко расставаться, мы сдружились. Расставалисьчасто навсегда. У многих появились здесь друзья, товарищи, дажезнакомые девочки. Они всегда плакали. Расставаться не хотелось,всем было тяжело и грустно. Давали обещания и клятвы другдругу, иногда такая мимолетная встреча сближала на долгие годы.Эти дни запоминались надолго. Это уже события послевоенногопериода.

Р.А. Аблязов,д.т.н., профессор,

президент Восточноевропейского университетаэкономики и менеджмента

19

БЕДЛЕВИЧ Людмила Пилипівна

Народилася 8 серпня 1934 р. в с. Павлівка Калинівського р-ну Вінницької обл.1957 – закінчила Київський гідромеліоративний інститут.1958-1964 – майстер БМУ-1, інженер гідротехнічного училища механізації.1964-1978 – Київський інженерно-будівельний інститут, старший інженер філіалу«Укрдніпроводгосп».1978-2001 – Черкаський загально технічний факультет ІІБУ, доцент кафедрибудівництва Черкаської філії КПІ.2002 – доцент кафедри дизайну і ландшафту СУЕМ.

СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ

Коли почалася війна, мені ще не виповнилося 7 років. Я в цейчас була у бабусі в селі Лука Вороновицького району Вінницькоїобласті. А батьки були в Жмеринці в цій же області. Тут, у селі, івідбулося моє перше знайомство з німецькими окупантами.

Шляхом біля села, який йшов з Умані на Вінницю, проходиликолони німців, а разом з ними наші полонені радянські солдати. Зсумом і жалем ми дивилися на те, як німці ставилися до нашихполонених. Їх штовхали гвинтівками у спини, а хто відставав –били. Ми, діти, бігали на шлях подивитися на полонених,

20

сподіваючись упізнати когось з односельчан або рідних, яких зперших днів призвали на фронт. Ми чули, як полонені просили їстиі пити. Я бігла до бабусі, розповідала, що бачила, що чула. Іншідіти теж бігли до своїх матерів, бабусь, щоб вони дали щосьсолдатам. Вони варили картоплю «в мундирах», брали моркву,хліб, збирали хто що міг і мав, і разом з нами несли полоненим.Але треба було передати так, щоб німці не бачили, тому що вонибили тих, хто нахилявся, щоб взяти передачу. Старались кидати вруки, коли німці відвертались. Зі страхом згадую ті хвилини, колинімці увійшли в бабусине село. В хатах все перекидали, шукаючисало, яйця, молоко. На подвір’ях, в тому числі і у бабусі, ловиликурей, гусей, стріляли в них, якщо не могли упіймати. У бабусізастрелили ще двох невеличких поросят і забрали з собою. А мимусили сидіти в льосі, бо було дуже страшно. Коли наша собачкапочала на них гавкати, вони і її застрелили. На моїх очах ще ніколине вбивали щось живе, тому мені було дуже страшно, я сховалакотика в льох і сиділа, доки німці не пішли з двору.

Невдовзі приїхала мама, щоб мене забрати. На нас чекавбатько, щоб евакуюватися. Але німці наступали так швидко, що мине встигли і залишились на окупованій території. В цей час батькаперевели зі Жмеринки в село Северинівку Жмеринського району,куди я приїхала з мамою і старшою сестрою. В цей час німці вжезайняли Северинівку і Жмеринку, а наші війська почалибомбардування Жмеринського залізничного вузла, де проходилинімецькі ешелони і потяги з технікою і солдатами. Северинівкарозташована зовсім поруч біля Жмеринки, було навіть видно, якпадають бомби. Бомбардували і Северинівку, де такожрозташувались німецькі війська. Рятувалися від бомбардування вземлянці, викопаній в саду. Там був постелений старий одяг. Колинаближався гул бомбардувальників, а частіше це було вночі, мивибігали з хати і бігли ховатися в землянці. Навколо все тремтіловід вибухів, а я, пригорнувшись в темряві до матері і старшоїсестри, теж тремтіла від страху і холоду. Дуже боялась, щоб не

21

загинули мама і сестра, і я не залишилася сама. Так за ніч моглоповторитися кілька разів.

Запам’яталось, як ховали від німців дівчат і хлопців, щоб їх незабрали в Німеччину.

Коли німці зайняли Северинівку, вони розташувалися вбудинках, а нас зігнали в підвал школи, де ми і жили, і спали.Стелили на підлозі рядна, ковдри, і ми, малі, лягали всі підряд, астарші – між нами. Серед них була і моя сестра. Їм намащувалисолідолом обличчя і руки, щоб налякати німців. Одного разу, колизайшли німці перевірити, хто тут живе, один з них наказав намвстати. Але ми злякалися і накрилися з головою. Тоді німець зірвавковдру і побачив намащених дітей. Запитав, що це з ними. Їмпояснили, що це хворі на тиф. І німці швидко пішли – вони боялисьхворих на тиф.

Згадую ще про батька. Коли німці були в Северинівці, батькопішов до партизан. Він був не призивного віку, але залишатись вселі не хотів, щоб не працювати на німців. Коли через деякий часСеверинівка перейшла до румунів, які вели себе не так жорстоко,батько повернувся в село і по рішенню партизан погодився статистаростою, щоб допомагати їм продуктами. За що після війни вінледве не поплатився. Наші війська, які визволяли Северинівку,разом з поліцаями заарештували батька, як старосту, що працювавна ворогів, і відправили в тюрму. Але скоро відпустили, колидізнались, що він допомагав партизанам і односельчанам.

У 1944 р., коли Вінницька область була звільнена від ворогів,ми переїхали в Браїлів, теж Жмеринського району. Я пішла вшколу.

Зима в 1946-1947 рр. була дуже холодною. В школі булохолодно, щоб трохи протопити ми несли в школу дрова, хтоскільки міг. Книг не було, зошитів теж, сиділи одягнені, навітьчорнила замерзали. Писали на клаптиках різного паперу. Колитопили грубку в класі, пекли там, прямо в топці, картоплю, яку тежсамі приносили, хто мав. Їли разом з учителем. Хоч вона була

22

підгоріла, в попелі, але дуже смачна. Правда, її було дуже мало. Цебув 1944 рік.

Я навчалася в 4 класі, мені було вже 10 років. Жили ми дужебідно. І я погодилась допомагати з математикою синові головиколгоспу, який звернувся з проханням до моєї матері, щоб вонамені дозволила. Я навіть пам’ятаю його прізвище – Баранчук, а отімені сина не пам’ятаю, хоч вчився він в одному класі зі мною.Мені було не важко розв’язувати йому задачки, пояснювати, аледуже соромилась нести через все село мішечок сіна для кози, якиймені давали кожного разу за роботу. Скоро в мене з’явилась щеодна «учениця», теж з нашого класу – дочка євреїв, яка дужевідставала по арифметиці. Після занять її мати давала мені кусокмакухи додому (вони теж були багаті), склянку чаю і одиншматочок цукру. Мені дуже хотілося випити чай з цукром, але язгадувала, що дома на мене чекає мама. Вона була дуже худа,виснажена. Я боялася, щоб вона не померла, і ховала цей шматочокцукру, щоб принести мамі, а чай випивала без нічого. По дорозівідломлювала маленький кусочок макухи, вона була смачна. Якосьтепер попробувала на рибалці (її використовують для ловлі риб),вона зовсім не смачна, як тоді. А дома я говорила мамі, що менідають 2 кусочки цукру, один я випила з чаєм, а один принесла їй.

Ще пам’ятаю, як після закінчення війни, під час голодовки1946 р., коли ми вчилися в школі, нас один раз на день під часперерви годували супом з курятини. Кури присилали з США якблагодійну допомогу. Але тоді, напевно, не було всілякихконсервантів і ми їли, закриваючи носа, такий неприємний був відних запах. Кухня знаходилась за метрів 200 від школи, а запахдоносився аж до неї. Але ми голодні бігли наввипередки до кухні,сподіваючись на більшу порцію.

Ще пам’ятаю такий епізод. Поруч із домом, де ми жили, булоучилище механізаторів. Мама один раз на тиждень пекла для ниххліб з їхнього борошна. Додавала ще щавель, лободу і ще щось.Але хліб був добрий. За роботу їй залишали 2 буханки. Одну воназалишала їсти, а другу різала на скибочки і я продавала по 5 крб. за

23

скибочку. Я дуже хотіла, щоб не весь хліб розкупили, щобзалишилось нам більше, але, на жаль, не залишалось. А мама буларада, що на ці гроші можна було ще щось прикупити.

Ще про один епізод після війни. Влітку 1947 р. я на шкільніканікули поїхала в Чернівці до сестри. Мені вже пішов 13 рік. Зімною приїхала з Браїлова Оксана, молода вчителька, викладатиукраїнську мову в школі. Тимчасово жила у сестри. Оксанапотоваришувала з вчителькою російської мови, теж молодою. Тодів західні області України приїздило багато вчителів, лікарів ілюдей інших професій. Ось тоді я дізналась, хто такі бандерівці.

Вночі люди закривались, боялись «чорної кішки», яка ночаминявкала під дверима, а коли господарі не витримували і відчинялидвері, в хату вривались бандерівці і чинили злочин – вбивали,грабували. Це я знала з розповідей людей. Але одного разупобачила, про що розповідали ті, хто бачив це, своїми очима. Ми зОксаною збиралися погуляти, але її терміново викликали в школу.Вона взяла мене з собою. Її подруга Зоя жила при школі, їй далималеньку кімнатку, тому що вона приїхала з малою дитиною(хлопчик 3 роки) і чоловіком математиком. Коли ми прийшли, білякімнати Зої вже зібралося багато людей. Мене хотіли не пустити,але я побігла вперед і побачила таку жахливу картину, яказалишилась в моїй пам’яті на все життя. Зою вбили бандерівці, і непросто вбили, а познущались: викололи очі, повідрізали груди,руки. А в куточку на якісь ряднині лежав її мертвий синочок, якоговитягли з колодязя. Чоловіка не знайшли. На столі лежала записка«Привіт від Бандери». Її вбили тільки за те, що вона викладаларосійську мову. Тому мені так прикро і боляче, що зараз багато хтопрославляє Бандеру. Навіть на Верховній Раді майже всі членифракції «БЮТ» і НУ-НС виступають проти скасування наказуЮщенка про присвоєння Бандері «Героя України».

Але, не дивлячись на всі труднощі тих років (холод, голод) істрахи війни, у нас, дітей, були і свої дитячі радощі. Ми збиралися,щоб погратися. Іграшок не було ні в кого. Ми самі робили простііграшки з картоплі, огірків, моркви. Встромимо в картоплю чотири

24

палички (ноги) – уже якась тваринка є, потім вставляємо хвіст, очі.Але це коли були зовсім малі. А коли підросли, бігали на річку, впарк.

В Браїловці є красивий старовинний парк, де бувала німецькаграфиня фон Мек, яка допомагала Чайковському. Зберігся її замок,правда зруйнований (тепер відбудований), з підземними ходами,красивим озером, де плавали лебеді. Тут бував Чайковський, саметут він і написав «Лебедине озеро». Коли ми збираємося зровесниками на зустріч в Браїловці, то обов’язково ходимо в парк ізгадуємо наше дитинство. Мій чоловік теж з Браїлова. Ми вчилисьв одному класі, разом закінчили школу.

Напередодні 65 роковин ми згадуємо ті важкі дитячі роки.Батько чоловіка пішов на фронт і пропав «безвісті». Матизалишилась з 4-ма дітьми і тільки в 1947 р. одержала допомогу зачоловіка. Цієї допомоги вистачало тільки на костюмчик для сина,тоді він вчився в 6 класі і в цьому костюмчику закінчував школу.Доточували рукава, піджак, брюки. Ми пам’ятаємо і згадуємо проважкі роки нашого дитинства. Такі книжки, зошити, іграшки, одяг,які є в наших дітей і онуків, нам навіть наснитися не могли.

Не могло приснитися і те, що ми, не зважаючи на всітруднощі, пов’язані з війною, зуміємо досягти успіхів у житті,здобути освіту, виховати дітей, дочекатися онуків. Чоловік мійпідполковник, я – доцент, кандидат технічних наук. В цьому роціми святкуємо «золоте весілля».

Тому хочеться звернутися до молоді, якщо хтось прочитає ціспогади про війну. Бережіть і цінуйте те, що у вас є. Пам’ятайте,кому ви зобов’язані своїм життям, хто врятував країну віднімецьких фашистів. Пам’ятайте і про тих, хто віддав своє життя занас з вами, а їх мільйони, і серед них була більшість такихмолодих, як ви зараз. Коротке було їх життя, так нехай же вонивічно будуть жити в нашій пам’яті і в наших серцях.

Л.П. Бедлевич,доцент кафедри

менеджменту ландшафтного дизайну

25

БОРУЛЬКО Иван Лаврентьевич

Родился 20 августа 1936 г. в с ЮрковкаЗвенигородского р-на Черкасской обл.1962 – закончил Львовское высшеевоенно-политическое училище.1962-1992 – офицер Советской Армии.1992 – инспектор отдела кадров СУЭМ.

НЕЗАБЫВАЕМОЕ…

До начала Великой Отечественной войны мои родителиначали строиться. На земельном участке в 0,30 га жили 2 семьи –мои родители и родители моего отца.

На новом месте было построено четыре стены, инедостроенная хата стояла до весны 1944 года.

В мае 1941 года мой старший брат Василий, 1921 годарождения, женился и его тут же забрали в армию. Его направилислужить в Бердичев. В колхозе он работал трактористом, и емусразу же доверили грузовую машину.

Когда началась война, мы получили письмо от брата Василия.Он писал, что у него есть возможность заехать домой. Военнаячасть отступала в направлении Бердычев - Винница - Умань -Звенигородка - Шпола - Черкассы - Днепропетровск.

Воскресенье, август месяц. Я пошел к новой хате собиратьгруши. Мама была на уборке урожая. После того, как собралгруши, решил выйти на центральную дорогу. Вдруг увидел, что с

26

Лысянки медленно двигается немецкий броневик, сверху сидятсолдаты, а навстречу ему мчится наша «полуторка». На расстоянии100-150 метров немцы из броневика внезапно открыли стрельбу изпулемета. Машина мгновенно загорелась. На моих глазах дванаших солдата, которые сидели в кабине, сгорели на месте. Солдат,который сидел в кузове, успел выпрыгнуть из машины и скрылся всадах.

Я сильно перепугался, стал кричать, просить о помощи. Споля прибежала мама и стала плакать и кричать, что в этой машинесгорел ее сыночек Вася. Но потом из письма брата выяснилось, чтов этой машине сгорел не мой брат, а совсем другой солдат.

Когда часть прибыла в Звенигородку, к командиру полкаподошел солдат, который был родом из соседнего села Орлы, ипопросил разрешения заехать домой. Село Орлы от нашего селаСмольченцы находятся на расстоянии 4 км. Расстояние отЗвенигородки до Смольченец – 15 км.

А накануне, когда осень стояла еще теплая, в селе бурлилановая жизнь. Почти все население занималось оборонительнымиработами. Рыли траншеи, отдельные окопы. Трудились упорно,слышен был только перестук инструментов да лаконичныеуказания деда Савки Щербины – старшего по работе.

Его команда, в основном, состояла из стариков, которым былоза 60 более лет, и была усилена женщинами да ребятишками.

Ребята постарше сноровисто орудовали лопатами, младшиеотносили инструмент на ремонт признанному мастеру – столярудеду Касьяну Падковскому. И только самые младшие играли ввойну, «стреляя» из самодельного деревянного оружия. Онирадовались большому скоплению людей и не понимали, что уженесколько месяцев на нашей земле идет кровавая война. Людиспешили завершить оборонительные работы – ходилиобнадеживающие слухи, что эти траншеи и окопы займут нашивойска.

27

Но вместо них в небе вдруг появились фашистские самолеты.Они пикировали на село. Рвались бомбы, их свист сотрясал воздухи землю. Люди с криками разбегались и прятались кто куда.Только любопытные пацаны, прижимаясь к стенкам строений,наблюдали за самолетами.

Я, с перепугу, заскочил в погреб, в котором было около 20земляных ступенек, и по инерции покатился по ним, как мяч. Еслибы ступеньки были железобетонные, то наверняка разбился бынасмерть.

Через несколько дней до села дошла страшная весть:советские войска отступили, мы оказались на оккупированнойтерритории (с 1941 по 1943 гг.)

Немецкие полчища двигались на восток. Помню, как-то утромраздался грохот машин и боевой техники, которая двигалась сЛысянки в направлении Звенигородки. В течение трех дней нельзябыло перейти дороги. Бывали случаи, когда машинывыстраивались по всей длине дороги нашего села, и из нихвыпрыгивали фашистские автоматчики. Они разбегались по домами выгоняли из них жителей с криками: «Есть млеко, яйца, сало?».Дворовые собаки при этом поднимали страшный лай, которыйпрерывали автоматные очереди.

На всю жизнь запомнился случай с нашей белой собакой.Когда немцы зашли во двор, она забежала в будку, но немцы силойвытащили ее и на глазах нашей мамы, меня, сестры и братьевзастрелили.

Местные полицаи, которые хорошо знали каждую семью,вместе с немцами проводили облавы. И однажды арестовали семьюВолошиных, которая имела связь с партизанами. В посевепшеницы на их огороде и колодце немцы нашли оружие. Спустянесколько дней семья была расстреляна.

Я случайно оказался возле дома Волошиных и видел, как ихарестовали и посадили в закрытую машину.

28

В другой семье (фамилии не помню) немцы заживо сожглипарня, который имел связь с партизанами. Он прятался на чердакесарая. Немцы подожгли сарай и юноша сгорел заживо. Предателянашли через 25 лет.

Наступили страшные декабрьские и январские морозы. Прирасквартировании немцев на ночлег полицаи указывали, где ктобудет ночевать. В каждую хату поселялось не меньше 10 немцев.Мои родители, чтобы немцы не заселялись к нам, на дверях писалимелом «тиф». Немцы очень боялись этой болезни. Хата у нас быламаленькая, а семья большая.

Страшное воспоминание у меня осталось от немецкихэсесовцев. Они жили в нашем доме 3 дня. Заставляли маму жаритькартошку целый день. Она еле держалась на ногах, но онитребовали свое. С утра до вечера в хате устраивали баню.Заставляли маму стирать их одежду. Они дустом изгоняли вшей изсвоей одежды. Под вечер заносили в хату автоматы, винтовки,пулеметы, разбирали их, чистили. Дула автоматов направляли влицо и кричали «Машинка ток-ток».

И сегодня страшно вспоминать такой случай. Сестра Галя,1927 года рождения, пряталась от немцев на чердаке. Ей было 15лет. На улице мороз до минус 20, а она – на чердаке. Немцы, когдаприходили ночевать, всегда поднимались по лестнице, давалиочередь из автомата, сопровождая очередь вопросом: «Партизаныесть?».

Январь 1943 года. Рождество. Я решил сходить к своемудругу Стеценко Петру. Было много снега. Во время войны молодыеребята, которым было по 14-15 лет, прятались от немцев. Их немцызабирали в козачки, и они должны были ухаживать за их лошадьми.В воскресенье все молодые парни, прятавшиеся от немцев,приходили домой завтракать.

На Рождество немцы приехали в село на броневике кстаросте. Старостой был Биломар Тодосий Илларионович. В этовремя домой пришел сын Саша, 1926 года рождения. Когда немцы

29

зашли в дом, он завтракал. Увидев немцев, через окно выпрыгнулна улицу. Он успел пробежать метров 100, и немцы его застрелили.Услышав стрельбу, я выскочил из хаты друга и побежал к своемудому. Немцы увидели, что я убегаю – открыли стрельбу.Расстояние от хаты друга до нашей – около 100-120 метров. Мамаи сестра (еще живая) стали кричать «Ваня, падай!». Снега былоочень много, я стал падать, потом метров 10 полз, а немцы в этовремя вели стрельбу. Но мне удалось добежать до сарая и в немспрятаться. Так я остался жив. В поминальные дни я всегда хожуна могилу нашего соседа Сашки.

1944 год, февраль месяц. В г. Звенигородка соединились двафронта – 2-й и 3-й Украинский, но, несмотря на принятые меры состороны нашего командования, немцам все-таки удалосьпрорваться в направлении Шендеровка-Почапенцы-Лысянка идальше Звенигородка-Умань. Нашими войсками была успешнопроведена Корсунь-Шевченковская операция.

Помню хорошо: февраль месяц, дождь, мокрый снег, грязь. Кнам в село прибыло где-то около 30 танков Т-34. Прибыли они соЗвенигородки.

Когда немецкая колонна танков «Тигр» двинулась из Лысянкив направлении Звенигородки, она встретила отпор. На поле боянемцы оставили четыре подбитых «Тигра» при выезде с Лысянки.После неудачной попытки прорваться в Звенигородку немецкиевойска повернули на Бужанку, Тихоновку, Яблунивку. Двапоследних села были стерты с лица земли.

Наши танкисты, подремонтировав немецкие танки, пригналиих к нам в село. Один «Тигр» был оставлен возле школы, в 50 м отнашей хаты. «Тигр» стоял в селе с февраля 1944 до 1947 года.Потом его порезали на металлолом.

Когда пригнали к нам немецкий «Тигр», я со своим другомЛесиком Габро решил посмотреть на него. Мы залезли внутрь.Внутренняя часть танка была выкрашена белой краской, а призакрытом люке светились приборы. Мы сняли светящиеся часы и

30

набрали пороху. Пытались использовать порох для растопки дров,а также для самодельных «катюш» из консервных банок. Гильзы иснаряды мы не трогали. Но кто-то доложил председателюсельсовета о наших проделках, и весь порох был изъят.

Правда, часы остались, но в 1947 году, когда было тяжеловатос продуктами, мама отвезла их в Западную Украину и поменяла назерно.

В годы войны в Лысянке и Звенигородке проживало многоевреев. С помощью местных полицаев немцы проводили облавы иарестовывали сотни евреев. Всех их помещали в колхозномкоровнике села. Каждое утро арестованных евреев под конвоемнемцев и полицаев выгоняли на грунтовую дорогу, где ихзаставляли укладывать камни и строить дорогу.

Мы жили около дороги и я каждый день видел, как ониработают. Во время работы многие из них плакали. Среди евреевбыли люди старшего возраста и молодые. Они все прекрасно знали,что жить им осталось до вечера. В 18-00 они заканчивали работу.Под конвоем их уводили в лес (от нашего села 1 км), заставлялирыть для себя могилы и расстреливали. Могила в лесу сохранилась.Каждый год к ней приезжают проведать родные, близкие,знакомые.

Во время войны на полях нашего колхоза было оставленомного неиспользованных снарядов, мин, гранат. В 1946 году мыпасли коров и под командой старших ребят решили собрать все этибоеприпасы в одном месте. На глубине оврага (50 м) мы развелибольшой костер и бросили в него все собранное. Нас было около 30человек. Собрались вокруг и с большим любопытством сталисмотреть. Вдруг раздался страшный взрыв. Осколки снарядовподнялись вверх на высоту до 100 м и выше. Мы мгновенноразбежались с места наблюдения, к счастью, никто не пострадал.Снаряды в костре рвались еще долго.

У нас в селе много было случаев, когда молодые ребята,которым было по 10-18 лет, погибали. Находили снаряды,

31

пытались их разбирать, выдалбливали взрывчатку, в результатесрабатывали бойки, и молодые ребята погибали из-за своеголюбопытства.

На войне от нашей семьи было 3 человека:Отец – Борулько Лаврин Амбросович, 1898 года рождения.

Погиб на фронте 22.03.1944 года. Его данные занесены в книгупамяти.

Брат – Борулько Василий Лаврентьевич, 1921 года рождения.На войне был с 1941 по 1945 г. Войну закончил в Польше.

Брат – Борулько Петр Лаврентьевич, 1925 года рождения.Вернулся домой в 1945 году. Войну закончил в Венгрии.

Мы, дети и взрослые, ждали освобождения от фашистскогоига.

В сентябре 1944 года я пошел в первый класс. Учиться былоочень трудно. Бумаги не было, писали на газетах. Чернила делалииз бузины. Одна книга по одному предмету – на сорок человек.Несмотря на трудности, мы старались учиться, хотя война ещепродолжалась. К Новому году каждый ученик готовил посылку длявоевавших солдат (орехи, свежие яблоки, сушеные сливы, яблоки,теплые носки) и отправляли на фронт.

Зимой, в феврале 1944 г., в село вошли войска героическойКрасной Армии. Это было счастье! Но его не узнали, не испыталимои ровесники-мальчишки и девчонки, погибшие во времяоккупации.

Пусть же это воспоминание станет памятью о них и для всех,кто видел эту страшную войну глазами детей.

И.Л. Борулько,старший инспектор отдела кадров,

ответственный за воинский учет

32

ДМИТРУК Борис Пахомович

Народився 2 листопада 1934 р. вс. Кислицьке Томашпільського р-нуВінницької обл.1954 – закінчив Цапівську СШ.1963 – Луганський сільськогоспо-дарський інститут.1963-1965 - бухгалтер-економіст,секретар партійного комітетуГуляйпільської птахофабрики.1965-2007 – доцент, зав. кафедриекономіки, менеджменту зовнішньо-економічної діяльності Уманськогосільськогосподарського ун-ту.2007 – проректор Східноєвро-пейського університету економіки іменеджменту.

ДИТИНСТВО, ОБПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ

Коли розпочалася війна, мені виповнилося майже сім років, ів дитячій пам'яті чітко закарбувалися в хронологічнійпослідовності події того тривожного періоду в історії країни. Нашасім'я на той час проживала в селі Кислицьке Томашпільськогорайону Вінницької області.

Село розташоване на відстані 4,5 км від великогозалізничного вузла – станції Вапнярка, через яку з інтервалом удекілька десятків хвилин рухалися вантажні та пасажирські потягиз півночі на південь та з півдня на північ, що з'єднували великіміста тодішнього Радянського Союзу (Ленінград, Мурманськ,Москва та ін.), Прибалтійські країни з містом-портом Одесою,Кишиневом, Бухарестом, країнами Заходу.

Станція Вапнярка належить до тих залізничних вузлів, щоз'єднують також східні індустріальні області України (Донецьку,Запорізьку, Луганську, Харківську та інші) із західними регіонамикраїни та Європою.

На відстані одного кілометра від села знаходилася великавійськова частина з капітальними, добре обладнаними казармами,

33

складськими приміщеннями, в яких зберігалася військова техніката амуніція; житловими будівлями для військового персоналутощо. Таке географічне і стратегічне розміщення села призвело дотого, що з перших днів війни воно опинилося в епіцентрі бойовихдій.

Вже на третій день війни і до захоплення станції ворогомкожної ночі здійснювалося бомбардування станції з притаманноюнімцям педантичністю. Рівно о двадцять четвертій годині мивслухалися в характерні звуки німецьких літаків, що наближалисядо села, вони супроводжувалися нашими викриками: «Летять!Летять!».

Наступаючи на схід, гітлерівці для охорони основних об’єктів(залізничної станції та водокачки) залишили невеликі гарнізони.Водокачка знаходилась на території села і забезпечувала питною татехнічною водою населений пункт і станцію Вапнярка.

Перед початком бомбардування декілька фашистських літаківвідділялися від основної групи для того, щоб скинутиосвітлювальні ліхтарі, від яких навіть у нашому селі ставало світло,як удень. Лише тоді з'являлися бомбардувальники, які скидали свійсмертоносний вантаж – бомби різних калібрів (від «соток» допівторатонних) на основні об'єкти станції. За місяць бомбардуваннястанція перетворилася на суцільну руїну.

Декілька разів гітлерівці бомбардували і військову частину, детимчасово розмістився шпиталь. Зенітні установки, які охоронялистанцію, були малоефективними. Досить часто гітлерівцібомбардували і їх. Гинули зовсім юні дівчата-зенітниці.

Кожного ранку робітники – жителі села, що працювалимашиністами паровозів, помічниками машиністів, стрілочникамина вугільному складі та інших підприємствах станції, –повертаючись з нічної зміни, розповідали сусідам про результатинічних нальотів: які об'єкти під час бомбардувань були зруйнованіабо знищені вщент, про кількість загиблих та поранених.

34

У перші дні бомбардувань ми разом з матерями, бабусями,дідусями ховалися у підвалах, проте вже через тиждень звикли донічних нальотів і спостерігали за бомбардуваннями та пожежами.

За місяць зенітницям вдалося знищити і підбити декільканімецьких літаків. Один з фашистських літаків «Мессершмідт», миназивали його «мессером», був підбитий зенітними установками, іфашистський льотчик спрямував його на наше село.

Приземлившись на «живіт» і вдарившись крилом об великедерево, «мессер» опинився на відстані близько 250 м від хати, вякій мешкала наша сім'я. Вранці і впродовж багатьох наступнихднів ця подія обговорювалася всім селом, особливо дітьми.

На третій день після захоплення гітлерівцями станціїВапнярка ми (десятеро дітей) у нашому дворі грали у «жмурки»(одна дитина, по черзі «жмурилась» і, закривши долонями очі,рахувала: «один, два, три, чотири, п’ять – я іду шукати. Хто незаховався – я не винуватий!»).

Надя, сусідка, старша за віком від нас дівчинка із сусідньогодвору, заховалася у хліві, але через хвилину вискочила звідтілябліда і перелякана. Вона сказала нам, що хтось на сіновалі стогне іпросить дати йому води.

Через деякий час старші за нас діти принесли солдату води іпояснили нам, молодшим, що на сіновалі лежить пораненийсолдат.

Вже до вечора гра у нас не клеїлась. Усі ми ходили тихо,знаючи про велику таємницю і перешіптувались один з одним.

Коли на вулиці почало темніти, всі діти розійшлися подомівках, а ми із сестрою і братом, дочекавшись повернення зроботи матері, повідомили їй, що на сіновалі переховуєтьсяпоранений солдат. Мати знала про це, і вона дуже злякалась за нас інаше життя. Розпитала, хто ще знає про солдата (про цю таємницюмабуть вже знало півсела). Староста і поліцаї попереджали, що запереховування або допомогу офіцерам, солдатам Радянської Арміїта партизанам усіх розстрілюватимуть без суду і слідства!

35

На ранок солдата на сіновалі вже не було. Його на одну нічмати і сусідка заховали в льоху, а наступної ночі перевезли долісника, який був надійною людиною і допомагав партизанам. Як уподальшому склалася доля «невідомого солдата» – невідомо.

Пройшло декілька місяців. Одного разу мій молодший братАнатолій зробив якусь шкоду. Мати хотіла провести з ним«виховну роботу», але він вибіг на вулицю і почав кричати: «А япіду і розкажу німцям, що у нас у хліві ховався солдат! А я піду…»і так багато разів. Мати умовляла його: «Толю, синочку, іди сюди.Іди…». Вона намагалась наблизитися до нього, а він відбігав вседалі і кричав все голосніше: «… піду і розкажу німцям…!»

Як в районі, так і в нашому селі всі функції управлінняздійснювали румунські жандарми, староста та поліцаї – зрадники змісцевих жителів села.

На овочевій бригаді у червні місяці почали дозрівати огірки.У липні – помідори. Наш батько до призиву в Радянську Арміюпрацював бригадиром цієї бригади. Землі бригади знаходилисяпоряд з селом. Ми там бували десятки разів. Нас тягнуло туди, ніби«магнітом».

Але за вказівкою старости і румунів з усіх боків овочевоїбригади були встановлені шибениці з петлями-мотузками і підкожною шибеницею стояв стілець. Овочеву бригаду ніхто неохороняв. Її охороняли шибениці. Поліцаї і староста «роз’яснили»,що будь-кого, пійманого на території овочевої бригади, або навітьтого, хто наблизиться до неї – повісять.

Наша мати щоденно, вранці і ввечері просила, умовляла насне ходити на той кінець села, де знаходилась бригада, і навіть недивитись у той бік.

Війну, як відомо, німці розпочали 22 червня 1941 року. В тойдень випускники 10-х класів країни святкували випускний.

У вересні цього ж року заняття в школах не розпочались.Книжкові фонди сільської і шкільної бібліотек за розпорядженням«нової влади» були спалені. Заняття в нашій початковій

36

розпочалися лише у 1944 р. (після звільнення території віднімецько-фашистських загарбників). Тому в перший клас пішлидіти різного віку: від 7 до 10 років. А в 5-6 класах навчалися дітивіком від 12 до 15 років. Більшість школярів закінчували 5-6 класів,окремі – 7. Потім вони йшли працювати, створювали сім’ї. І лишеодиниці продовжували навчання в старших класах і технікумах.

Підручників у школах не було. Зошитів – теж. Ми вчилисяписати на старих книжках, газетах. Писали поперек тексту.

Інколи батько нам робив зошити з німецьких карт, попередньоїх порізавши. З одного боку зшитого зошита з таких карт булизображені німецькі карти, з іншого – чистий лист. На цій чистійсторінці ми виконували контрольні роботи.

Чорнил теж не було. Його робили з ягід бузини чорної. Потімрозливали його в пляшечки з-під ліків. Вони слугували намчорнильницями.

Читати мене (ще дошкільних років) навчила старша від менена два роки сестра Люся. Через три хати від нас жила сім’я вчителяРешетніка Олексія. Зі слів батька, вчитель був найосвіченішоюлюдиною на селі. Був справжнім інтелігентом. У 1937 році його, які сотні тисяч інших, заарештували. Він зник безслідно. Про йогодолю сім’я так нічого і не довідалась. Дружина і два сини вчителя(старші за мене) мешкали на відстані трьох будинків від нас. Вїхній сім’ї збереглася чудова бібліотека. Книжки були на усі смакиі уподобання. І ми, сестра і я, прикипіли, пристрастилися дочитання. І не просто читали, а поглинали все підряд: вдень івечірній час при каганці або керосинці (світло в селі з’явилосялише через 10 років після закінчення Великої вітчизняної війни,коли я вже закінчив навчання в школі).

Я переконаний, що ніяке бачення і навіть Інтернет не можутьповністю замінити спілкування з книжкою, хоча я не протипрогресу і, зокрема, Інтернету.

Як ми жили, в що одягалися, чим харчувалися – можнаскласти уявлення із наступного.

37

В селі була лише початкова школа. У п’ятий клас я ходив настанцію Вапнярка, яка знаходилася на відстані п’яти кілометрів відсела. Щоденно доводилося проходити 10 км. В класі було 64 учні.На увесь клас – лише два комплекти підручників. За пальтослугував німецький мундир. На ногах – німецькі ковані черевики.Але в роті – по дорозі до школи і назад цигарка-самокрутка ізсамосаду або з махорки. Вічно голодний, а паління часткововгамовувало голод.

Мені добре запам’яталися події, коли під натиском нашихвійськ фашисти відступали на захід. Бездоріжжя та великабагнюка, що утворилася (весна у 1944 році була дуже ранньою),змусила фашистів залишити на дорогах сотні вантажних машин і«драпати» на захід пішки. Їх відступ супроводжувався одиничнимипострілами з гвинтівок та автоматними чергами передових частиннаших військ. Гітлерівці практично втратили управліннявійськовими частинами і, поспіхом відступаючи, розтягнулися удовгі колони, одна з яких рухалась через село, а інша – поза селом.

Ми, дітлахи села (мені на той час виповнилося майже 10років), намагалися внести і свій невеликий внесок у довгоочікувануперемогу. Ховаючись за хатами, хлівами, тинами, деревами, ми«розстрілювали» фашистів із саморобних дерев’яних гвинтівок іавтоматів. А меншим дітям зброєю слугували палиці. Але у нашихдитячих руках то була «надійна зброя», перевірена у попередніхбитвах місцевого значення.

Повідомлення з Москви про закінчення Великої Вітчизняноївійни було сприйнято населенням села, як і усієї країни, нами –дітьми, з великим ентузіазмом. Це було довгоочікуване СвятоПеремоги! Люди раділи, вітали одне одного, плакали, але це булисльози радості. А повернення батька додому нам довелося чекатидо 1946 року (він лікувався у шпиталі).

Населення країни раділо перемозі і не знало, і не уявляло, яківсіх нас очікували випробування.

38

Після розрухи, нанесеної країні війною, 1946 і 1947 рр. (двароки підряд) були дуже важкими, неврожайними. Це були голодніроки, люди пухли з голоду, масово вимирали.

У моїй пам’яті, у на півсвідомості, запах «комерційного»хліба 1947 р., який можна було купити 1 кг на руки, простоявши вчерзі 5-6 годин, закарбувався на все життя. І, сьогодні, інколи,купивши «чорний» хліб, я закриваю очі, понюхаю його і запаххліба того пам’ятного року вмить зринає у пам’яті таким знайомимз дитинства, таким приємним і водночас таким важким, ніби все цебуло лише вчора.

У лісах, які знаходяться від нашого села на відстані 1,5-2 км,залишились десятки тон снарядів, протитанкових, протипіхотних імінометних мін різного калібру. Десятки тон різного родувибухівки, пороху, гранат тощо. З невідомих причин німці цісклади не підірвали.

Наші війська погнали німців на Захід, а все це «багатство»ніким у перші місяці не охоронялося і не контролювалося. Ібоєприпаси стали причиною загибелі десятків дітей нашого інавколишніх сіл, причиною каліцтва сотень дітей різного віку.Дитинство дітей, які жили в окупації, а потім їх звільнили військаЧервоної Армії – і сьогодні недосліджений пласт життясуспільства.

Володіючи великою кількістю зброї і вибухівки, війни міжпідлітками проводилися на зразок справжніх боїв. Вонипроводилися на полях, по околицях сіл, галявинах. Міліція була нев змозі ефективно боротися з такими явищами, війнами місцевогозначення.

Між «ворогуючими» групами укладались тимчасові угоди,союзи, надавалась допомога одних груп іншим.

За таких умов наше дитинство тривало ще навіть довшийтермін, ніж період війни. І лише в 50-х роках життя поступовопочало входити у нормальне русло.

39

Події Великої Вітчизняної війни все далі відходять в історію.Про них сьогодні жителям невеличкого села Кислицьке щоденнонагадує меморіальний комплекс, споруджений в пам’ять загиблихвоїнів-односельців, на плитах якого викарбувані прізвища майже200 земляків, які загинули, захищаючи рідну землю, своїх дітей,дружин, батьків.

Низьким уклін їм, вічна пам'ять і слава від нас, вдячнихнащадків та земляків.

Б.П. Дмитрук,проректор, начальник департаменту управління

магістерськими і аспірантськими проектами,професор, Заслужений економіст України

40

ЄФІМЧУК Володимир Михайлович

Народився 15 листопада 1937 р. вс. Красноставка Маньківського р-нуЧеркаської обл.1959 – закінчив Уманськийсільськогосподарський інститут.1959-1966 – агроном-економіст,інструктор, зав. відділу, секретарЧеркаського обкому комсомолу.1966-1980 – інструктор Черкаськогообкому компартії України, 2-й секретарСмілянського райкому КПУ.1980-2002 – начальник управліннясільського господарства Черкаськогооблвиконкому, голова Черкаськоїобласної Ради агропромисловихоб’єднань.2003 – доцент кафедри обліку і аудитуСУЕМ.

…З ВОЄННИХ РОКІВ

«Війна.» – схвильовано мовила мати батькові: на початоквійни їй було двадцять сім років. «Так, велике горе. Віроломнийнапад. Обдурив Гітлер Сталіна. Союз так не здається. Жертв буденемало» – похмуро відповів батько. Це було 22 червня 1941 року.

Таку розмову батьків я, чотирьохрічний хлопчик, почуввранці в квартирі бурякоприймального пункту на західній околиціміста Умань, де ми проживали з 1939 по 1946 рік. Батько працювавбухгалтером пункту Верхняцького цукрокомбінату.

Хочу розповісти про деякі епізоди тих років, зокрема проУманську «Яму». В ній утримувалось кілька десятків тисяч нашихчервоноармійців. Вони попали в німецький полон після розгромупід селом Підвисоке Кіровоградської області двох червоних армійв перші місяці війни. Дуже складно було полоненим. Жінки і дітидопомагали їм чим могли, переховували окремих полонених, щозуміли втекти з табору. Так, у нашій квартирі переховувався дядькоПетро з Хмельницької області, про ці події всебічно описаноЄ. Долматівським в книзі «Зелена брама».

41

На території бурякопункту було побудовано кілька бараків –складів легкого типу. В них завозився вагонами лісоматеріал, якийперероблявся полоненими, в основному на станках, для різнихпотреб. Вагонами відправлялися дрібні, по 10-15 см довжиною,дрова, їх називали «чурками». Їх спалювали в спеціальнопристосованих вантажних автомобілях замість бензину. Одногоразу цілий завантажений вагон невідомо з яких причин покотивсявниз на два кілометри і врізався в колію на залізничній станції м.Умань. Німці спочатку оцінили таку подію як диверсію. Почалишукати та допитувати свідків. Попав під підозру і батько.Врятувало його те, що він був інвалідом – кривий від народження –та змилувався начальник станції – австрієць. Через декілька роківпісля війни мені, вже студенту інституту, розповіли батько і йогодрузі як вони співробітничали з партизанами і підпільниками.Показали відповідні документи і нагороди.

Ще один епізод. Мати, як і кожна жінка, була доброю і щироюгосподинею. Смачно готувала, як були продукти. Сама пекла в печіхліб. Який же він був смачний у воєнні і післявоєнні роки! Наїлисями його десь в 1948 p. – був добрий урожай і в наступних роках.Напилися молока – бо держали корову, як і інші односельчани.Дійсно, корова була годувальницею. Довелося і мені її пасти у віцівосьми років. А як дружно і напружено працювали на селі люди.Взаємовиручка, доброта, допомога і багато гарних пісень. Авчителі і фельдшер були першими людьми на селі.

Згадаю 1944 рік. Ворога з м. Умані наші війська вигнали.Залишилося немало трофеїв. Для прикладу, в німецькихдальнобійних снарядах порох в гільзах був упакований в шовковубілу матерію. Снарядів залишилося кілька десятків. Ми, хлопчаки,їх розбирали. З гільз вибирали упаковки з порохом, його висипали,а матерію – тоді це був великий дефіцит – забирали собі. Назбираві я кілька кусочків цієї матерії та приніс додому. В кімнаті обідаличотири військових і батько. Мати пригощала їх борщем, про якийвони схвально і вдячно відкликались. Коли показав трофеї ірозповів, де взяв, то мати сказала: «Пошию тобі матроску.» – тепер

42

теніска. Один з офіцерів «військовий кореспондент» – так до ньогозвертались з повагою присутні – сказав: «Ростуть майбутнікооператори». Я вперше почув таке слово. Це був Б. Польовий –письменник… А мати, як і обіцяла, матроску пошила.

Ще один епізод. В Маньківському районі є село Красноставка,звідки родом мій батько. Я часто бував там у бабусі. Село оточеневодою. Площа ставків понад 1000 га. (на стику Жашківського,Монастирищенського і Христинівського районів). Цей воднийпростір називається Руда. В період війни йшли бої на підході довсіх берегів цього водоймища. Один раз я помітив, як з боку Рудинад селом пролетів наш літак.

- Засвітив, засвітив, – закричав я.На що батько сказав:- Він підбитий.Дійсно, він приземлився біля лісу, який називається Ляцький,

с. Яроватка Уманського району. Пілоти врятувались. Полум’я їмвдалося загасити. Ми, дітлахи, не раз бігали до цього літака у ліс.Оглядали і раділи мужності наших льотчиків – героїв війни. Цейепізод описаний у книзі В. Каверіна «Два капітани».

Не можу не згадати молодших класів школи. З третього класунас посилали весною збирати довгоносика на плантаціях цукровихбуряків і вкидати його в принесені кожним з нас пляшки,звітуючись перед учителем. Діти разом з дорослими висаджувалидерева, кущі. Висаджували лісополоси, вносили свій посильнийвнесок у виконання Сталінського плану перетворення природи. Таквін тоді називався. Привчалися працювати і вдома, і в школі.

Хтось з великих вірно підмітив: «Години і дні йдуть повільно,а роки летять швидко».

Понад 65 літ пройшло. Але ми пам’ятаємо свої дитячі рокиобпалені війною. І будемо пам’ятати, поки живемо на землі.

В.М. Єфімчук,доцент кафедри обліку і аудиту

43

ЗАДОРОЖНЫЙ Иван Степанович

Родился 4 января 1938 г. в с. СтецовкаЗвенигородского р-на, Черкасской обл.1964 – окончил Высшее техническое училищеим. Э. Баумана.1964-1976 – работал во Всесоюзном научно-исследовательском институте «Сигнал».1976-1995 – ЦКБ «Сокол».1995 – профессор кафедры менеджментаСУЭМ.

МОЕ ВОЕННОЕ ВРЕМЯ

Начало войны, 22 июня 1941 года, я встретил с родителями вЗападной Украине в г. Трускавце, где проходил сверхсрочнуюслужбу мой отец, Степан Поликарпович. Ранним утром к нам наквартиру прибежал дежурный по части и сообщил отцу, что емупоступил приказ командира части немедленно собраться и явитьсяв часть, похоже, началась война с немцами. Наспех собравшись,отец убежал в воинскую часть, а матери велел собирать все нашипожитки и готовиться к отъезду домой. Домой – это на нашуродину в с. Стецовку Звенигородского района, тогда Киевскойобласти (в 450 км от Трускавца).

Часам к восьми мы сидели на чемоданах железнодорожнойстанции Трускавец и ждали поезда, который обещали подать дляотправки вглубь страны нас и таких же членов семейвоеннослужащих.

Над нами пролетели черные немецкие самолеты. Они гуделии гудели, им не было счета. По словам наших соседей, они,наверное, летели бомбить наши города, заводы, мосты и др.объекты.

44

Поезда ждали долго. В это время кто-то сообщил, что подороге на г. Стрий движется колонна автомобилей, в которой,может быть, и мой отец. Мать хватает меня в охапку, и мывстречаем колонну. На одной из них нас окликает отец. Последниенапутствия, передача каких-то денег маме на дорогу, и мыпрощаемся с отцом на многие месяцы.

Дорога домой продолжалась около месяца (сегодняпассажирским поездом мы преодолеваем ее за одни сутки). Ужедома я еще долго просил мать укладывать меня на чемодане, такмне казалось, что на нем спать было безопасно и удобно.

Первое знакомство с нашими военнослужащими произошло вконце июля 1941 года, когда наши войска отступали. У моей тетиАнтонины жило отделение солдат несколько дней(квартировались) и мы ходили к ней в гости, чтобы разузнать что-либо об отце. Солдаты были хмурые, просили постирать белье инакормить, чем она сможет. У некоторых из них были автоматыППШ и, по моим воспоминаниям, они вручную набивалиблестящими патронами круглые диски.

Отец возвращался домой другой дорогой. Позже, по егорассказам, их полк несколько раз принимал бой с немцами. Вконце-концов они попали в окружение. Он был ранен. Этисобытия, известные под названием «Зеленая брама», вподробностях описывались в литературе. Окружение войск длянего закончилось пленом. Его спасла женщина, которая немцамдала «могорыч», и сказала, что это ее брат. Немцы отпустили отца.Она переодела его в гражданскую одежду и пожелала добратьсяживым домой. Начался долгий путь домой: без документов, безпищи, без карты и без друзей.

По рассказам отца, в пути было много приключений. Терзаламысль, а возвратились ли домой мы? В дороге многие поездабомбили немецкие самолеты, многие поезда попадали к немцам.Ответ он получил неожиданно. На одной из проселочных дороготец встретил такого же «путешественника». Тот шел впротивоположную сторону – в Киев. В разговоре выяснилось, что

45

он недавно проходил нашими селами. Присмотревшись к нему,отец спросил: «Где ты взял пиджак, что на тебе?» Тот ответил, чтов Звенигородском районе в одном селе встретил добрую женщину,помог ей обмолотить рожь, и она рассчиталась с ним этимпиджаком. Это был пиджак моего отца. Солдат сообщил, чтоженщину звали Любой и это было в с. Стецовка. Так отец узнал,что мы добрались домой, что все живы и здоровы. Далее ногинесли его домой сами.

Спустя некоторое время в село приехал комендант района исообщил, что село находится под оккупацией немцев, и людидолжны подчиняться новому руководству. Назначили старостусела и полицаев, которые обеспечивали управление новой власти.Начались два долгих года оккупации.

Многих молодых людей немцы забирали в Германию напринудительные работы. За эти годы из Германии никто невозвратился. Как они жили и чем занимались некоторые из нихрассказывали уже после войны.

Так как отец был младшим командиром, ему необходимобыло явиться в немецкую комендатуру и сдать военную(комсоставскую) форму. В случае неподчинения ему грозилконцлагерь. Мать угождала старосте и полицаям, что бы те недонесли на отца в комендатуру. Для безопасности он стал работатьконюхом. Осенью, зимой и ранней весной дома шил сапоги,ремонтировал обувь, и это приносило небольшой доход(инструмент и навыки ремонта и пошива обуви у него остались ототца).

Летом 1943 года колонны немцев двигались через наше село всторону г. Шполы на Корсунь. Так как наша хата находилась напути этого движения, то немцы часто выбирали ее как местоотдыха. Они отстреливали во дворе наших кур, просили яйца,молоко и все то, что можно было съесть. Один раз рыжий немецобвинил меня в том, что я украл у него шоколад. Но объяснять емуто, что я к его шоколаду никакого отношения не имею, было деломбезнадежным. Мать и бабушка, от греха подальше, спрятали меня в

46

погреб. Там я просидел до глубокой ночи, пока немцы не уехали.Первый раз я попробовал шоколад только в 1948 году, когда лежалв Звенигородской больнице.

Осенью 1943 г. и весной 1944 г. фронт проходил через нашесело. На протяжении полугода село было поделено на две части. Тачасть села, в которой мы жили, была под контролем наших войск, адругая, юго-восточная, разместившаяся за речкой Шполкой – подконтролем немцев. Наша часть села по уровню горизонта быланамного ниже второй, и она просматривалась немцами до каждогокустика и каждого нашего шага.

Вспоминается один случай. Я рос любопытным ребенком,меня интересовало все, что было рядом. А рядом, напротивоположной стороне улицы, была солдатская полевая кухня.Оттуда пахло борщом, луком и жареной тушенкой. Там я былчастым гостем. Молодые солдаты разрешали мне чиститькартошку и часто шутили надо мной. Один из них предложилпоносить его солдатский пояс. Он оказался для меня оченьбольшим. Дурачась, он предложил надеть его через плечо так, какэто делают командиры. Ремень я одел, но ходить с ним, а тем болеебегать было невозможно, он был одет через плечо и проходилмежду ног. Это мешало двигаться. Все присутствующие солдатысмеялись. Веселье продолжалось недолго. С немецкой стороныпоявился самолет-разведчик, тогда его называли немецкой рамой.По своей наивности я думал, что его привлек запах нашей кухни,там варили борщ и кашу. Нам было видно голову летчика, он махалнам руками и видимо что-то хотел спросить. Один из молодыхсолдат подбежал к колодцу, на нем был привязан ручной пулемет,и стал стрелять в сторону самолета. Немец показал кулак иразвернулся в свою сторону. Через несколько минут в нашусторону полетели мины. На противоположной стороне улицы меняждала мать. Я побежал в ее сторону, поскользнулся на мерзлойземле и распластался недалеко от разрывающихся мин. Миныпадали и разрывались все ближе и ближе. Один из солдат увиделмою беспомощность, схватил меня в охапку и перенес в наш дом.

47

Мать перенесла меня в выкопанный раньше в нашем двореблиндаж. Следующая мина попала в наш дом и смертельно ранилаэтого солдата.

Чуть позже, во время следующего минного обстрела, минойранило командира полка, штаб которого находился в нашем доме.Его увезли в госпиталь в село Княжа. Через несколько дней намсообщили, что он умер от раны, а мне передали его шапку,которую я носил до окончания четвертого класса.

Зима 1943-1944 гг. была морозной и снежной. Немцы велисебя очень агрессивно. Обстрел минами осуществлялся понесколько раз в день. В нашем дворе был вырыт блиндаж, и в немсобиралось несколько семей. Было душно, негде было присесть,было холодно и не на чем было приготовить еду. Жить в такихневероятно сложных и небезопасных условиях было дальшеневозможно.

Мать связала несколько узлов пожитков, одела меня в своютеплую одежду, взяла на веревку нашу корову, и мы ночью пошлив соседнее село Княжа. Дорога была очень тяжелой. В одном изокопов, которые нам пришлось преодолевать ночью, я потерялодну калошу, оставшись только в одном шитом валенке. Мыобошли много домов, и, на наше счастье, нас приютила четастарых людей, сын которых ушел в армию, и они по нему оченьтосковали. Там мы прожили несколько месяцев. Дом наших хозяевнаходился на расстоянии 5-9 км от линии фронта, и снаряды тудане долетали. В соседнем дворе разместился полевой госпиталь, тотсамый, в котором умер наш командир. Мы с мамой ходили накладбище, что было недалеко, и мать долго вытирала слезы старымплатком возле его могилы, в изголовье которой красоваласьвырезанная из доски красная звезда.

Бескорыстная забота пожилых людей сделала нас почтиродными. Уже после войны много лет подряд я каждую Пасхуносил им калачи и поздравления с праздником. Их сын вернулсяживым с фронта, женился, и они были счастливы. Видимо, сам Бог

48

был его хранителем и отблагодарил их за помощь, оказанную нам втяжелое для нас время.

Помниться, в одну из ночей на полевой дороге от с. Стецовкадо с. Княжа стоял рев моторов и крики немцев, – они пыталисьпробраться до центральной дороги, которая вела на Корсунь. Этобыло подкрепление, которое шло на помощь тем немецкимвойскам, которые попали в Корсунь-Шевченковский котел. Дорогабыла разбитой, а грязь непроходимой. Несмотря на все усилия, этудорогу они не преодолели. Им пришлось возвращаться назад.Видимо нашим солдатам помогал сам Господь Бог.

После уничтожения Корсунь-Шевченковской группировкинемцев и ожесточенных боев в окрестностях г. Звенигородки и с.Юрковки село освободили наши солдаты. По разбитой и грязнойдороге, на которой колеи от немецких машин доходили дометровой глубины, мы с мамой и нашей коровой возвращалисьдомой.

Дома нас ждал отец, в нашем доме опять разместился штаб.Отца, как бывшего сапера и сверхсрочника, новое командованиепривлекло к выполнению ряда операций, которые проводилиразведчики. Они ходили ночью в разведку в соседнее селоЛюбысток. В результате ночной операции они привели пленногонемца и принесли телефонный аппарат, видимо, в то времяпредставлявший для них большую ценность. Уровень подготовкиотца понравился командованию, и он был зачислен в этоподразделение. С ними он и ушел воевать. Мы с мамойпродолжали получать треугольные письма до декабря 1944 года. Вянваре 1945 г. Мать получила похоронку, в которой значилось, чтоваш муж, Задорожный Степан Поликарпович, пропал безвестипервого декабря 1944 года. Пропал безвести – это некотораянадежда: возможно, тяжело ранило, попал в плен, находиться налечении в госпитале. Мама искала очевидцев тех событий, ходилак ворожкам, ждала и надеялась.

Маме сообщили, что в с. Носачево вернулся солдат из той жероты, в которой воевал отец. Он рассказал, что был очевидцем

49

смерти отца. Это случилось в боях за город Кичкимет (Венгрия).Бои за Кичкимет были жестокие. Город переходил из рук в рукимного раз. Последний раз наши солдаты заняли совсемразрушенный город. Как часто было при проведении такихсложных операций, команды командиров запаздывали отнастоящих событий. Так случилось и в этот раз. Только что нашисолдаты заняли город, налетели наши бомбардировщики и началисбрасывать бомбы на головы нашим солдатам. Отец выскочил наоткрытое место и стал махать пилоткой, подавая знак летчикам,что мы же свои. Куда же вы бомбите? Осколком рядомразорвавшейся бомбы он был смертельно ранен. На этойВенгерской земле закончился боевой путь моего отца. Теперь моейматери ждать чуда было не откуда.

Лето 1944 года тяжелого предпоследнего военного года. Мне6 лет. Пора отдать меня в первый класс. В класс, в который, понастоянию матери, меня зачислили, были собраны дети разныхвозрастов: старший 1932 года рождения(12 лет), я – 1938 года (мне6 лет). Фактическая разница в возрасте учеников была 6 лет. Я былсамим маленьким и по возрасту, и по росту (мой рост был около100 см, рост старших ребят доходил до 170 см). В нашем классе явыглядел как лилипут в стане великанов.

До школы было около 2,5 км. Весной 1944 года, когда насосвободили от немцев, обучение в школе началось во всех классаходновременно. Во время оккупации школа была закрыта, и теперь вшколу пошли все дети независимо от возраста – все, кто долженбыл учиться.

Портфелей тогда не было, и мать сшила матерчатую торбу изсвоей юбки, куда я складывал все свои школьные принадлежности.Правда, принадлежностей практически тоже не было. В сумкебыли: деревянная ручка с привязанным ниткой пером, котороедолжно было помочь освоить каллиграфическое правописание; вбутылочке чернила, изготовленные по местному рецепту из ягодбузины, которые через несколько дней закисали и начиналипениться. Тетрадей в то время тоже не было. Мы разрезали старые

50

газеты, сшивали их и писали прямо по напечатанному тексту.Обязательным атрибутом сумки был завернутый в тряпку кусокхлеба (коржа), который был моим обедом и я съедал его набольшой перемене.

Время 1944-1945 гг. было очень трудным для многих семей.Еще труднее оно было для тех, чьи мужья и отцы воевали нафронте. Нашу семью спасала корова. Корова в доме – это многотруда – ее нужно кормить, заготавливать сено на зиму, пастивесной, летом и осенью. Но наличие коровы решало множествопроблем с питанием: было молоко, сыр, сметана и много другого,что придумывали родители из молока. Молоко можно частичнопродать или поменять на друге продукты. В те военные годыколхозные площади засевали частично. Не хватало механизмов,практически всех лошадей забрали на боевой или трудовой фронт,не хватало семенного фонда для посева всех площадей. В селепоявились необработанные поля, на которых росла сорняковаятрава, ее можно было косить и заготавливать на зиму, и главное –выпасать скот. Если сегодня школьников оставляют в школе напродленное обучение, то у нас вторая половина дня была строгопредназначена для выпаса собственного скота. Нашей задачейбыло как можно скорее вернуться домой, взять корову на веревку ивывести на пастбище (наши родители работали на полевыхработах, и все домашнее хозяйство было на наших детских плечах).С заходом Солнца можно было возвращаться домой. Послекороткого ужина можно было при керосиновой лампе садиться зауроки.

Летом этот процесс был более длительным. Выпасатьприходилось в самых отдаленных местах, как правило, неудобныхдля механизированной обработки. Так как день был длинным, всередине дня очень хотелось есть, родители снабжали нас «сухимпайком». В него входило несколько сырых картошин иполлитровая бутылка молока. Картошку мы пекли в костре исъедали с кожурой. Тогда я еще не знал, что в этой печеной

51

картошке много витаминов, мы съедали заодно и все то, чтопопадало нам под руку.

На полях, в лесу, в оврагах ходить было опасно. Везде можнобыло наткнуться на снаряд или на не разорвавшуюся мину. Многиелюбопытные мальчишки погибали и получали увечья от такихнаходок. Любопытство толкало нас на то, что мы укладывали их вкостры, подогревали и выплавляли тол. Тол можно было принестидомой и матери стирали им белье. Эти эксперименты частозаканчивались взрывами, ранениями, увечьями.

Труднее всего было переносить зиму. В те годы зимы былиснежные и морозные. Одеться было практически не во что. Кому-то из нас перешивали старые недоношенные пиджаки, брюки илирубашки ушедших на фронт родителей. Мама долго береглашерстяную «комсоставскую» форму отца, и только послеполучения похоронки стала перешивать ее на меня. У меня ещебыла военная шапка командира, который погиб от разорвавшейся внашей хате немецкой мины.

Второй и третий классы обучения приходились на 1946-1947 гг. – это время послевоенной голодовки. Помню, как матьискала всевозможные варианты выжить. На весенний посевнемного зерна нашли, а на питание практически ничего неосталось. Раз в два дня она ставила на стол «затирушку» (этозапаренная в макитре мука) и мы съедали ее, не чувствуя сытости.Как выяснилось позже, современная медицина рекомендует такуюеду для омоложения организма. А если серьезно, то это быламетодология выживания людей в самых экстремальных условиях.

Сегодня я понимаю, почему мне было трудно учиться вначальной школе с ребятами, которые были на 5-6 лет старше.Представьте себе, что в одном классе собрали первоклассников ишестиклассников и задали решать задачи первого класса. Кто изних решит задачку быстрее? А каково было мне?

Я понимаю и трудности наших школьных учителей, которые водин день должны были вести несколько предметов, не имея ниучебников, ни методических пособий (указаний), ни бумаги, но

52

имея по 25-30 учеников в классе с разностью в возрасте 5-6 лет.Сложно себе представить те трудности, но наши учителясправлялись с этой ситуацией.

В менеджменте задают вопрос, как оценить качество трударабочего инженера, врача или учителя. Качество работы рабочегоили инженера можно оценить по выполненной ими работе(качеству вырытой ямы, качеству выкошенной пшеницы, качествуизготовленной детали, чертежу, конструкции). Качество работыврача оценить сложнее, но его можно оценить косвенно поколичеству и продолжительности больничных листов или поколичеству смертности пациентов. Качество же работы учителяоценивается не по количеству проведенных уроков, решенныхзадач или написанных сочинений. Качество его работы, наверное,следует оценивать по результатам труда учеников, т.е. через многолет, а как показала жизнь, многие из нас стали хорошимиспециалистами и порядочными людьми.

Следовательно, качество работы наших учителей и нашейподготовки было на достаточно высоком уровне.

Прошло много лет, ушли из жизни все наши учителя, нодоброе зерно, посеянное ими в нашем сознании, проросло,укрепилось и дает «урожай» до сегодняшнего дня.

И.С. Задорожный,д.т.н., профессор кафедрыменеджмента организаций

53

ЗАЇКА Семен Федорович

Народився 23 травня 1924 р. в с. МутихиЗолотоніського р-ну Полтавської обл.1938 – закінчив 7 класів школи.1943-1945 – служив в рядах ЧервоноїАрмії.1949-1956 – працював в Луганську,м. Черкаси в хімбудтресті, будівельномукомбінаті.1992-2001 – Східноєвропейськийуніверситет економіки і менеджменту

ПЕРЕЖИТЕ НЕМОЖЛИВО ЗАБУТИ…

Я народився 23 травня 1924 р. в селі Мутихи Золотоніськогорайону Полтавської області. У 1938 р. закінчив 7 класів. Післязакінчення навчання працював в колгоспі їздовим.

У 1941 р. вступив до професійно-технічного училищавагонобудівельного заводу м. Клюков Полтавської області. Хотівотримати спеціальність електрозварника. Але навчався лише 5місяців. Розпочалась Велика Вітчизняна війна.

Уже в липні місяці німці розпочали бомбардування мосту,який з’єднував м. Кремечуг і м. Крюков. Бомбардували івагонобудівельний завод. Німці-шпіони з використаннямракетниць корегували і направляли літаки-бомбардувальники навійськові і промислові об’єкти. Тому дирекція вагонобудівельногозаводу організувала щоденне цілодобове чергування прилеглих дозаводу територій по 4-5 чоловік в групі.

В серпні 1941 р. німецькі війська наблизилися до м. Крюкова,де на відстані біля 3 км наші війська їх зупинили.

54

Керівництво училища розпорядилося винести з приміщень іпідвалів спецодяг і знищити його. А нас на паромі (міст німціповністю розбомбили) намагались переправити у місто Кременчук.Але під час переправи німецькі бомби пошкодили баржу, і мипопливли до острова на р. Дніпро, де і заночували. Ранком вплавми перетнули другий рукав Дніпра в напрямку Кременчука.

На березі нас затримала міліція і відправила усіх рити окопи.Там ми пробули два тижні. Після цього, користуючись тим, що небуло достатнього контролю, ми розійшлись по домівках. Менідовелось пішки подолати відстань більше 100 км. В селі Мутихинімців ще не було. Лише на третій день вони захопили село.Останнє розташоване в живописному місці. Навколо села – озера,ліси, луги, на яких паслися безхозні військові коні, знаходилисьполамані вози, збруя тощо. Ми разом з іншими хлопцями-підлітками впіймали по два безхозних коня, підібрали вози і збрую,стали їх власниками і почали працювати їздовими в колгоспі, якийзберігся. Німці колгоспи не розпустили. Ми виконували різніроботи.

За період окупації (1941-1943 рр.) мене, як і інших хлопців-підлітків, 12 разів намагалися відправити на каторжні роботи доНімеччини, і всі рази мені вдавалося втікати. Особливозапам’яталась перша втеча – з м. Золотоноша та як тікав зі ст.Березань (Київської обл.). Після кожної втечі додому добиравсяночами. Жителі сіл співчували мені і допомагали продуктамихарчування.

Відступаючи, німці спалили практично усе село. На згарище,яке залишилося від села, вступили війська Червоної Армії. Вже нанаступний день на прохання командира полку я супроводжувавполк до берега Дніпра, одночасно виконуючи роль розвідникапротягом трьох тижнів.

Повернувшись в село, я отримав відстрочку на один місяць напідготовку житла до тимчасового проживання.

55

У жовтні 1943 р. мене було призвано до лав Червоної Армії.Пішки за місяць ми дійшли до Харкова. Більш дорослих відібралидля короткострокової термінової підготовки володіння зброєю івідправили на фронт, а нас, підлітків, направили на навчання вшколу санінструкторів. Після 3-х місяців навчання ми булинаправлені в діючу армію. Розпочинав я свій бойовий шлях з містДніпропетровськ та Дніпродзержинськ.

У складі 46-ї армії ми дійшли до столиці Австрії – Вени.За період війни я був двічі поранений. Отримав нагороди: два

ордени Червоної Зірки, Орден Вітчизняної війни і вісімнадцятьмедалей.

С.Ф. Заїка,Ветеран Великої Вітчизняної війни

56

КОЗЛОВА Алла Цезарівна

Народилася 5 серпня 1938 р. наст. Христинівка Черкаської обл1955 – закінчила Христинівську СШ №18.1959 – закінчила Одеський кредитно-економічний інститут.1959-1973 – кредитний інспектор Ізюмськоговідділення Держбанку Харківської обл.; ст.фінансист-економіст Христинівськоговиробничого управління с/г; ст. інженер-економіст Черкаської обласної плановоїкомісії.1973-1991 – інструктор, зав. секторукадрової роботи Черкаського обкомуКомпартії України.1991-1996 – головний економіст, заступникначальника Інспекції з контролю за цінами вЧеркаській обл.2001 – зав. канцелярії СУЕМ.

ДИТЯЧІ СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ

Я народилася в серпні 1938 року в сім’ї залізничника. Батькопрацював диспетчером, мама була домогосподаркою, виховуваламене і старшого брата.

Наша сім’я мешкала в будинку на великій вузловійзалізничній станції Христинівка. В будинку мешкало 16 сімейзалізничників.

Коли почалася війна і німці наблизилися до Христинівки, внашому будинку залишилися тільки жінки і діти. Всі чоловікипрацювали на потреби фронту і їх практично не було вдома.

Я була ще маленька, тому погано пам’ятаю події війни, алеокремі фрагменти залишилися в пам’яті назавжди. Це страшневиття бомб, які німці скидали з літаків-бомбардувальників натериторію станції. Наш будинок був практично поруч. В цей час мивсі (16 сімей) сиділи в льосі (погребі), який був на подвір’їбудинку. Мами відгороджували, захищали нас, дітей, своїмитілами, щоб ми нічого не бачили і не чули. Зараз, дивлячись на цейльох, не можу собі уявити, як ми всі могли там розміститися. Бог

57

милував – бомби ні разу не потрапили в наше сховище. Проте післякожного нападу німців ми знаходили великі ями від бомб,зруйновані житлові приміщення поряд з нашим будинком.

Перед тим, як стало відомо, що німці наближаються до станціїХристинівка, всі сім’ї залізничників, чоловіки яких були на фронті,посадили в товарні вагони. З собою можна було взяти лишенеобхідні речі і харчі. Їхали ми дуже довго. Мама, щоб прогодуватимене з братом, на зупинках міняла речі, які взяла з собою, на харчі.Таким чином ми доїхали до Ставропольського краю, де всіпоселилися в козачій станиці Рождественська. Наша сім’я – внизенькій глиняній покинутій хатинці. Мама кожен день дуже ранойшла на різні роботи, коли ми ще з братом спали, а приходилапізно ввечері, коли ми вже спали. Таке становище було у всіхсім’ях: матері на роботі, діти самі. Брат був старший за мене на 8років, він іноді за якусь посильну роботу міг заробити собі на їжу.А в мене – як виходило.

Місцеві козаки та козачки до нас ставилися дуже добре,годували частенько, чим могли.

Найчіткішим спогадом з того часу в моєму житті залишиласьподія, коли нас місцеві козаки пригощали свіжим, щойновідкачаним медом. Перед дітьми ставили велику тарілку меду збілим домашнім хлібом. Це було надзвичайно смачно. І медзалишився улюбленою стравою на все життя.

Коли і до нас в станицю докотилася приємна і радісна звістка,що територію Черкаської області звільнила Червона армія, ми сілив товарні вагони і повернулись додому. В нашій квартирі вже жилиінші люди. З наших речей майже нічого не залишилось. Проте намв цьому будинку надали житло. Потім повернувся батько, іпоступово життя почало налагоджуватися і повертатися в мирнерусло.

А.Ц. Козлова,завідувач канцелярії СУЕМ

58

КУЗЬМИЧЕВ Геннадий Петрович

Родился 22 июня 1938 г. в с. КлючиЧеркасского р-на Саратовской обл.1962 – окончил КПИ.1962-1968 – инженер-конструктор,начальник сборочного цеха, начальникконструкторского бюро завода«Малометр» г. Умань.1968-1980 – зав. транспортно-промышленным отделом Уманскогогоркома партии, инструктор, зав.промышленно-транспортным отделомЧеркасского обкома КПУ.1980-1991 – секретарь Черкасскогообкома КПУ.1991-2004 – помощник генеральногодиректора НПО «Ротор».2004 – заместитель ректора СУЭМ повопросам внешних связей.

ВОЙНА ГЛАЗАМИ МОЕГО ДЕТСТВА

«Дети войны». Это сочетание из двух слов не найдете ни всправочниках, ни в словарях, ни в энциклопедиях, разве что вспециальной литературе. А это, наверное, не совсем правильно.Эти слова – следствие, продукт самой жестокой в историичеловечества войны, которая унесла 50 млн. человеческих жизней,в том числе миллионы детей. Наше Отечество – Советский Союз –принесло на алтарь Великой Победы 27 млн. человек, из нихзначительная часть – дети. Сегодня только на Черкасщине 169 тыс.детей войны. Им сегодня за 60 и за 70.

22 июня 1941 года. Мне в этот день исполнилось 3 года(родился в 1938 году). Война застала нашу семью в Азербайджане(Нагорном Карабахе, поселке Тертергэс). Вся семья до 1940 годажила в Баку. В 1940 году в Нагорном Карабахе на реке Тертерначалось строительство ГЭС, отсюда поселок энергетиков получилназвание Тертергэс. Мой отец, Петр Андреевич, в числе 500

59

бакинцев был командирован на эту стройку. А мама, ТатьянаЛеонтьевна, со мной и моим старшим братом Валей осталась вБаку. Через несколько месяцев мы присоединились к отцу впоселке энергетиков. Здесь родился в феврале 1942 г. и моймладший брат Юра. Естественно, что квартира в Баку былазакрыта, и в нее мы уже никогда не вернулись. И так, 22 июня 1941года, 12 часов в Москве, выступление В.М. Молотова по радио.Война! По рассказам мамы, папа в два часа дня с другими 500-мибакинцами отбывает на фронт – вернулись с фронта только 12человек. Кто из нас тогда думал, что пройдет семь лет, и только 26апреля 1947 года мы снова увидим отца.

Уже были позади 9 Мая – День Великой Победы и 2 сентября1945 года (капитуляция Японии). Мама рассказывала, что я,трехлетний, бежал за «полуторкой» и кричал: «Я тоже хочу навойну». Из раннего детства я более или менее четко помнюпроисходящие события с пяти лет. В этом интернациональномпоселке мы прожили до середины 1947 года.

Как и командированные бакинцы, так и оставшееся мирноенаселение поселка было интернациональным: 70% армяне,остальные – русские, азербайджанцы, молокане, евреи. Закавказьене было под оккупацией, но жизнь была исключительно тяжелой,особенно для семей, где было много детей. Мама, как и всеженщины Отечественной войны, на свои плечи взвалила все –напряженную работу, добычу пропитания, топлива, одежды и вкакой-то мере – защиту. Отчетливо помню 1944-1947 годы. Мы,пацаны 6-12 лет, «кучковались», частенько забирались в колхозныйсад, где нас гонял сторож армянин по имени Янго-Даи, у которогоне менее десяти сыновей воевали на фронте, и ему было тогдаоколо 100 лет. Я первый раз присутствовал на открытом судепрямо на улице над этим старцем. Он покалечил мужчину топором(по-армянски – цакат), который залез в колхозный сад. И толькоучастие его десяти сыновей в боях с фашистами оставило аксакалана свободе.

60

Серьезным подспорьем для пропитания была наша охота наворобьев. С помощью обычных рогаток мы, пацаны, набивали ихстаями, и вечерами жарили прямо на поверхности «буржуек» – этипечки армяне использовали для выпечки лавашей и обычныхлепешек.

Шел 1946 год, мне было 8 лет, и произошло два события.Летом в наш поселок из Баку на «полуторке» приехал дядя одногохлопца из нашей ватаги, имя его Армаис, 15 лет от роду. Дядя былзанят с родичами, племянник сел за руль, с ним в кабине два егодвоюродных брата, 9 и 10 лет, а в кузове мы – 16 пацанов 8-12 лет,в том числе и я. Проехав плотину строящейся ГЭС, перед мостомводитель не справился с управлением, машина пробила каменноеограждение высотой 60-70 сантиметров и устремилась вниз вбурлящую реку. Машина с пассажирами парит в воздухе, до водыметров 70. Каким-то чудом из кузова машины выбрасывает 6человек, в том числе и меня. Мы оказались на чинаре, котораявыросла сбоку горной массы в метрах 10 от поверхности дороги.Это дерево нас спасло, все отделались ушибами, ранами,царапинами. Пострадал один парень – ему сразу оторвало левуюруку. И через много лет я встретил его (узнал по одной руке) вгороде Минчегаур на Куре, где была построена одна из мощных вЗакавказье ГЭС. А что же с остальными? «Полуторка» с 13ребятами попала в жернова бурлящей реки. Только водительвыбрался на берег. В течение недели в низовьях реки выловилиостальных. Трагедия была на весь Карабах. Это был первый изпяти случаев, когда ко мне смерть была так близка.

Шло время, наступил сентябрь, и я пошел в школу. Русскихбыло мало. Поэтому первоклассники и второклассники учились водной комнате, учительница – армянка по имени Софья Виетовна.В ту пору я говорил в основном на армянском языке, очень плохознал русский. И когда после освобождения Южного Сахалина отяпонцев я попал в русскую школу, в слове из пяти букв я делалшесть ошибок. Но талант учителей, их преданность своему делу,

61

стремление сделать из нас (в дремучих краях) грамотныхподростков постепенно давали хорошие плоды. Седьмой класс былпервым учебным годом, который я закончил на одни «5». Нозаметный перелом у меня начал происходить в 8-м классе. Этобыло связано с чтением книг и знакомством с музыкой.Виновниками тому были любимые учителя – Пыжова РуфинаМихайловна и Акимова Клара Никитична. На всю жизнь любимыммоим героем становится легендарный Спартак и 5-я симфониягениального Бетховена.

Мы, дети войны, в ту пору очень мало спрашивали своихродителей о Великой Отечественной войне, а зря. Мы бы сегоднязнали из первых уст величие подвига советского народа, истокиВеликой Победы, настоящую дружбу сотен национальностей,проживавших в СССР.

Не могу не сказать и о следующем. До 45-летнего возраста язавидовал хорошей завистью двум категориям людей: ктоучаствовал в революциях и войнах (считал, что можно себяпроявить), и тем, кто имел талант музыканта. Но отвоевав два годав Афганской войне, жестокой и кровопролитной, длившейся 9 лет,один месяц и 18 дней, унесшей 15 тысяч молодых жизней, дваждыувидев смерть, став инвалидом, я навсегда похоронил первую«зависть». Когда я пишу эти строки, на пороге знаменательныедаты – 21-я годовщина окончания «Афгана» (15.02.1989 г.) и 65-ягодовщина Великой Победы (09.05.1945 г.). Несколько лет томуназад старшеклассники города Черкассы писали сочинение на темумоей одноименной книги «Афганистан: боль и бессмертие». И вотчто написала в своем сочинении Марианна Мокросноп: «… В 1986году в Черкассах впервые в Украине и СССР был создан Союзветеранов Афганистана. Когда мне исполнилось 16 лет, меня тожеприняли в эту организацию, чем я безмерно горжусь. Знаю, что внебольшом музее городского Союза, в галерее погибших, естьпортрет и моего отца с надписью «Мокросноп Игорь Николаевич,1962-1985 гг.».

62

Я мысленно обращаюсь к отцу: «Папа, ты погиб в декабре, нодля тебя это не конец. Для тебя это – начало. Начало пути,ведущего в бессмертие».

Вот так думает, пишет и живет представитель героическихпоколений дедов и отцов.

Мы, дети войны, как никто, обязаны своим отцам и матерям –героям Великой Отечественной войны. И для многих народоввторой мировой войны наши отцы – спасители. Знаменательно, чтопо инициативе Черкасского областного комитета соцпартииорганизована и выпускается газета детей-войны – «Погляд».

С высоты своего возраста, жизненного опыта иногда задаюсебе вопросы: «Что главное сделано в жизни?», «Какая самаябольшая мечта?». Даже не задумываюсь: работа в течение 1985-1986 гг. в ДРА. Я был в числе тех, кто сделал все, чтобы ускоритьокончание Афганской войны. Этим самим были спасены тысячи итысячи жизней, в том числе украинских парней.

У каждого человека есть малая Родина (Батькивщина), есть иБатькивщина. Но не у всех есть Отечество. Хочу, чтобы у каждогоиз 46 миллионов, живущих в Украине, было Отечество. И этимОтечеством была Украина!

Г. П.Кузьмичев,помощник ректора

по внешнеэкономическим связям

63

КУНЧЕНКО Валентина Ивановна

Родилась в декабре 1939 года вКрасноярском крае.1957 – окончила среднюю школу г.Артемовск Красноярского края.1965 – закончила Томскийуниверситет. Работала доцентомэтого университета.1990-1992 – доцент ЧИТИ, г. Черкассы.1992-1995 – доцент, профессор СУЭМ.

ЧТО Я ПОМНЮ О ВОЕННЫХ ГОДАХ

Когда началась Великая Отечественная война, мне было всегополтора года, и я, конечно же, этого времени не помню. Но знаю,что мой отец, Елесин Иван Андреевич, ушел на фронт в первые днивойны. Мы – мама, четырехлетний брат и я, остались на руднике вСаянских горах, где добывалось золото.

Помню (спустя время) мама, возвращаясь домой послеработы, снова уходила дотемна (женщины вечерами «намывали»на прииске золото, которое отправлялось в фонд обороны). Онаговорила, что за счет этого золота производили танки, на одном изкоторых воевал наш папа. Помню, как, мама часто оставляла насодних и уходила в лес, чтобы напилить и нарубить дрова дляпечки. Перед нами на столе ставила часы и говорила, что когдабольшая стрелка дойдет до такой-то цифры, а маленькая – дотакой-то, то она вернется из леса, затопит печку и у нас станеттепло. А летом мы ходили все вместе в лес за хворостом. Собиралихворост, мама связывала его в вязанки, и мы несли их за плечами.

64

Я быстро уставала и просилась на руки. Вздохнув, мама брала меняна руки, но вязанки хвороста не снимала с моих плеч.

Рудничный поселок находился среди гор в каменистойдолине. Продукты привозили два раза в год. Дом, в котором мыжили, стоял на камнях. Огорода не было. Мама покупала овощи,когда удавалось, но чаще продавали очистки от картошки. Иногдапоявлялась возможность купить пол-литра молока. Мама наливалаего в глубокую тарелку, крошила туда кусочек хлеба, сверхуперегораживала лучинкой (чтобы было «поровну»), и мы с братомс огромным удовольствием хлебали молоко ложками.

Чтобы мы не умерли с голоду, мама вывезла нас в городБийск, где жили ее сестры. Вещи пришлось оставить, взяли самоенеобходимое. Переправлялись на лодках по бурной горной реке. Водном месте ее пересекал падающий со скалы водопад. Лоцманы,сплавлявшие нашу лодку, называли его Казыр. Рев от его паденияраздавался на несколько километров вокруг. Мама уложила нас надно лодки, накрыла одеялом, а сама встала на колени и молилась. Яничего не понимала и даже не успела напугаться, как быстро,благодаря мастерству лоцманов, мы переплыли это страшноеместо. Мама плакала, а нам было очень весело и интересно; берегапроносились мимо нас, волны разбивались о камни, а холодныебрызги разбивались о наши лица. Это событие глубоко врезалось вмою детскую память. Я это помню так отчетливо, что до сих пориногда во сне слышу рев падающего Казыра и ощущаю на щекаххолодные брызги разбивающихся волн.

В Бийске у нас была комната в общежитии текстильнойфабрики, на которой стала работать мама. Брат пошел в школу, а я– в детский сад. Там я впервые увидела детские игрушки. До этогомне мама шила тряпичные куклы, которых я очень любила. Намочень нравилось рисовать. Бумаги не было, и мы изрисовали весьальбом для фотографий. Брат рисовал танк, папу в нем иубегающих из-под гусениц танка «фрицев», а я рисовала кукол вкрасивых платьях и шляпах. У брата не было школьных тетрадок и

65

мама шила их из газет. Он старательно выводил меж газетныхстрочек ровненькие буквы.

Помню, мама всегда с работы приносила два кусочка черногохлеба: один побольше – для работающего и один поменьше – надвух иждивенцев. Но мама свой кусочек тоже делила на три части,а когда мы быстро съедали свои доли и смотрели на нее голоднымиглазами, она отдавала нам свой хлеб и шла на работу голодной.Брату в школе стали выдавать маленькую булочку с сахаром. Онпрятал ее за пазуху, чтоб не отобрали старшие мальчишки, иприносил нам. Однажды в детском саду выдавали обувь, которуюприслали американцы. Мне очень понравились ботиночки цветакакао с молоком. Они были такие красивые, из мягкой кожи иблестели. Я их примерила, а они оказались малы. Тогда яподогнула большой палец и натянула их. Ни за что на свете я нехотела с ними расстаться. А потом было очень трудно в нихходить. Когда мы выходили гулять на площадку возле детсада, вседети бегали и играли, а я садилась на завалинку и сидела. Когда жебыл раскрыт мой секрет, пришлось снова ходить в старых,залатанных ботинках, которые постоянно «просили каши».

Но самым ярким воспоминанием является День Победы.Мама рано утром разбудила нас и громко кричала: «Победа!Вставайте, пришла Победа! Фашистов разбили! Скоро папаприедет домой!». И все соседи в общежитии высыпали в коридор,кричали, веселились, радовались, плакали. А я спрашивала, чтотакое победа. Мама ответила, что это великое счастье, папа жив искоро вернется к нам, что мне он привезет большущую куклу, укоторой будут открываться и закрываться глаза. А я не верила, чтотакие куклы бывают, и плакала от обиды за обман.

И вот настал день, когда мы пошли на вокзал встречать папу.Мне уже было пять с половиной лет. Папа вышел из вагона –высокий, в военной форме, в погонах, вся грудь в орденах. Мне ондействительно привез куклу с закрывающимися глазами, вкрасивом платье и в белых туфельках. Дорогой он хотел взять меня

66

на руки, но я вырвалась: ведь я уже большая, и всю дорогу(несколько километров) шла, держась за его руку. Меня поразилаего колючая щека, когда он поцеловал меня, а еще больше – егонизкий, хрипловатый голос. Ведь я никогда до этого не слышалаголоса мужчин. Я спросила папу, почему у него такой голос, а онответил, что на войне все время громко кричал «ура».

Но приехал папа ненадолго: ему дали месячный отпуск. Онснова вернулся на границу, где было неспокойно. Идемобилизовался домой только через год, в 1946 году.

В.И. Кунченко,профессор кафедры гуманитарных наук

67

СИСОЄВА Віра Федорівна

Народилася 19 грудня 1933 р. в с. АйдаровоДзержинського р-ну Калужської обл.1957 – закінчила Львівський державнийуніверситет ім. І. Франка.1957-1974 – вчитель англійської мови,відрядження в Індію для роботи в якостіперекладача, викладач англійської мовиЧеркаського педінституту.1971-1991 – відповідальний секретарЧеркаської області відділення товаристваз зарубіжними країнами.1992 – старший викладач, зав. кафедри,професор СУЕМ.

ПАМ’ЯТАЙМО…

Я подорослішала за один день – 22 червня 1941 року, колибатько прийшов додому, сказав щось мамі і вона почала гіркоплакати. Потім батько взяв мене, семирічну, на руки і сказав: «Яйду на фронт. Ти вже доросла дівчинка. Допомагай мамі і дивись замаленьким братиком. Я обов’язково повернуся». В той день мипішли до фотоательє й сфотографувалися на пам’ять. Мамазаплакана, батько дуже серйозний, брат ще нічого не розумів –йому було півтора роки, а я, хоч і намагалася посміхнутися, як менезавжди вчили – посміхайся, щоб добре на фото виглядати – так івийшла – губи розтягнуті, ніби у посмішці, а очі – сумні-сумні.

1 вересня перший раз у перший клас. А тут почалосябомбардування міста: коли німцям не вдавалося скинути бомби наМоскву, вони скидали їх на Калугу. Тільки-но розпочинався урок,як вила сирена повітряної тривоги, і ми всі мали бігти убомбосховище – підвальне приміщення під школою. Алепам’ятаючи батькові слова, щоб я дивилася за малим братом, я

68

завжди тікала додому. І так двічі-тричі на день. Вночі тежбомбардування, теж повітряна тривога. Ми не йшли убомбосховище, бо мамі було важко нести брата і важку сумку зпродуктами. Ми сиділи у маленькому садку і мати міцнопритискала нас до себе – якщо вб’ють, то щоб всіх разом. Так вонанам пояснювала. Наприкінці вересня школа вже не працювала.

Трохи згодом – евакуація у переповненому вагоні. І зновбомбардування. Як страшно і довго свистів паровоз! На власні очібачила вбитих дорослих і дітей, відірвані руки і ноги, що лежалибіля розбитих вагонів, чула крики матерів, які загубили дітей,тікаючи з вагонів. А ми не виходили з вагону, тільки мама зновпритискала нас з братом міцно до себе – якщо й вб’ють, то хай усіхразом.

Десь у лютому-березні 1941 почули по радіо, що звільнилиКалугу, район і село, де жила бабуся – мамина мама, куди миїздили з Калуги кожного літа. Мама вирішила повертатися назад.Їхали поїздом, на конях, у військових обозах. Але оскількиСмоленськ то звільняли радянські війська, то знов захоплювалинімці (а село було десь у 100 кілометрах від цього міста),кілометрів за 10-15 до села нічого вже не йшло, крім військовихколон, і останні кілометри ми йшли пішки. Брат просив їсти. А япам’ятала, що батько назвав мене дорослою, їсти не просила, алеплакала, бо мерзли ноги і руки. У березні ще було багато снігу ібуло дуже холодно. Одного дня побачили своє село, а брат зновпросив їсти. Ніколи не забуду, як мама сіла у сніг, витягла впередруки і закричала «Діти, їжте мої руки. Більше в мене нічого нема».Брат відразу ж перестав плакати. Мама зліпила зі снігу дві кульки,дала нам і сказала: «Їжте».

Коли ми підійшли до села, то побачили, що бабусина хатазруйнована. Пішли до сусідньої. У напівтемній хаті було багатолюдей, а наша бабуся сиділа на маленькому стільчику и чистилакартоплю – велику, жовтувату. Брат підбіг до казана, схопив вжечищену картоплину і почав її гризти. Ця сцена й досі стоїть у мене

69

перед очима. І перебуваючи у 1989 році у США, де я жила у сім’їбанкіра, я розповідала їм про цей випадок. Дочка банкіра тодісказала: «А чому нам казали, що совєти хочуть війни? Хіба післятакого можна хотіти війни?». Що ж, їм казали, що совєти хочутьвійни, а нам казали, що американський імперіалізм – наш ворог іось-ось розв’яже нову війну.

На все село залишився цілим тільки один погріб, де булизапаси картоплі, квашених огірків, капусти, моркви, буряка. Це мійдід примудрився якось сковзнути у погріб, коли німці зняли з ньоговалянки. От він і загасив два смолоскипи, які німці кидали у коженпогріб, відступаючи з села. Але всі запаси розподілялися на всіхжителів маленького села, в якому до війни було 69 хат, а післянімців залишилося 40. Люди із зруйнованих або спалених хат жилипо сусідах. У селі залишилася одна корова – у сім’ї, де було п’ятеромаленьких дітей. Але ми з братом знали, що кожного тижня намдіставалося 2 літри молока. Люди ділилися всім, що залишилося уїхніх домівках. А навесні діти і дорослі пішли збирати перемерзлукартоплю, невибрану перед німцями. Потім переробляли її накрохмаль.

Дуже добре пам’ятаю, як жінки орали поля, тягали плуги.Засівали теж вручну, і теж жінки. І бідкалися, що не всі полязможуть зорати, та й сіяти було нічим.

1 вересня 1942 року – знов перший клас. У школі було 2класні кімнати: в одній вчилися учні 1 і 3 класів з однієювчителькою, у другій – учні 2 і 4 класів. Учні 5-7 вчилися усусідньому селі за 3 кілометри від нашого. На зошити нампривезли рулони білого паперу із зруйнованої Кондрівськоїпаперової фабрики. Різали папір, складали по формі зошита,розлініювали його і писали чорнилами, зробленими з бузини, сажі,червоного буряка. Ручки були пір’яні, одне перо видавалося напівроку.

У вересні ми майже не вчилися. Треба було працювати уколгоспі – вибирати картоплю, смикати льон, зносити снопи жита у

70

купи, збирати колоски. Особливо важко було виривати льон ізсухої землі. Часто наші матері, повертаючись з денної роботи(годин у 8-9 вони ще мали йти на нічну роботу – молотити хліб,провіювати зерно, складати картоплю у колгоспні комори,відвантажувати мішки із зерном на підводи, везти зерно наприймальні пункти), якусь годину працювали, допомагаючи нам,дітлахам. Ходили босі аж до снігу, бо взуття не було.

Пам’ятаю, як бабуся, в якої чотири сини і три зятя були нафронті, як мама та її сестри, як майже всі жінки села, чекала пошту,яку приносила поштарка двічі на тиждень. Як раділи, колиодержували «вісточку» з фронту. І як кричали, як страшно кричалижінки, яким приходили похоронки.

Дуже запам’ятався день 9 травня 1945 року. Щось нервувалинаші вчителі, щось дуже часто виходили у коридор іперешіптувалися там. Якось дивно посміхалися. На наші запитаннянічого не відповідали, а тільки всміхалися. А під кінець уроківприскакав на коні якийсь хлопчина з районного містечка і з краю украй села промчав, на весь голос вигукуючи: «Війна скінчилася!Перемога!». Прибігли жінки з поля. Почали щось готувати, зноситистоли під дерева. І сміялися, і плакали. А ми бігали і кричали:«Війна скінчилася, війна скінчилася».

Не повернулися з війни три бабусиних сини і один зять. І ябільше не чула, як бабуся співає моїх улюблених пісень.

Не дай Боже моїм онукам, правнукам, праправнукам і будь-кому з людей писати про такі спогади.

В.Ф. Сисоєва,професор кафедри теорії і практики

перекладу та компаративістики

71

ТЕРЕЩЕНКО Юрій Федорович

Народився 26 грудня 1936 р. вм. Золотоноша Черкаської обл.1961 – закінчив Уманський аграрнийінститут .1961 -2000 – головний агроном колгоспу,аспірант, асистент, доцент кафедрирослинництва Уманськогосільгоспінституту.2001-2007 – професор кафедрирослинництва Уманського державногоаграрного університету.2007 – професор кафедриландшафтного дизайну СУЕМ.

ДИТЯЧІ РОКИ В ОКУПАЦІЇ

На мою долю випало бачити війну 1941-1945 рр. на п’ятомуроці життя в м. Золотоноша. В сім’ї було восьмеро дітей, я сьомий.Горювали, як і всі рідні, близькі, друзі, сусіди, та люди в місті інавколишніх селах.

Та найпекучішим горем було втрачати рідних і безлічблизьких, чути вибухи, бачити пожежі і безчинства, страхітливікаліцтва, інвалідів, жебраків та осиротілих.

На початку війни найстарший брат пораненим потрапив уполон в Західній Білорусії. Другий брат загинув у боях за Таллін у1944 році. Два брати матері загинули у Корсунь-Шевченківськійбитві, три інших повернулись інвалідами, і лише зять прийшов зфронту з легким пораненням.

Мамине чуйне серце, здавалось, не витримає. Через негараздиі нестатки померли дві сестрички. Не тільки вдень, але й ночамигірко тужила вона за втраченими назавжди і палко молилась, щоб

72

скінчилась, нарешті, проклятуща війна. Тяжко побивалась забратами, непритомніла, отримуючи чергову жахливу звістку.Рятували її сусіди, яких ми, перелякані, кликали.

А похоронка за сина Миколу ледве не доконала матір.Непритомну довго відливали, давали нюхати нашатирний спирт,розціплювали зуби, давали різні ліки, кликали фельдшерку, всілякозаспокоювали, коли приводили до тями. А скільки інших нещастьдовелось пережити, побачити і почути!

Такого не забудеш. Горе зробило нас, дітей, дорослішими,серйознішими, розбірливими і не байдужими до всього, щовідбувається з нами і навколо нас.

Тому моїм бажанням і досі є: „Хай ніколи і ніде не буде будь-якої війни і будь-якого беззаконня! І ніякого зла вдома, на роботі, вусій Україні і за її межами!”

Ю.Ф. Терещенко,д.с.-г.н., професор кафедри менеджменту

ландшафтного дизайну

73

ЧЕРЕДНИЧЕНКО Василь Ілліч

Народився 31 грудня 1930 р. в с. ТаращаКорсунь-Шевченківського р-ну, Черкаськоїобласті.1953 – закінчив Таращанську СШ.1958 – закінчив Білоцерківськийсільськогосподарський інститут.1950-1959 – секретар райкому комсомолу,секретар Черкаського обкому комсомолу.1959-2000 – другий секретарЗолотоніського райкому партії, зав.сільськогосподарським відділомЧеркаського обкому партії, головнийзоотехнік обласного управління сільськогогосподарства, голова Черкаського обкомупрофспілки працівників сільськогогосподарства.2001-2009 – доцент СУЕМ.

ПЕРЕМОГА ЗІ СЛЬОЗАМИ НА ОЧАХ

Всі ми готуємося 9 травня 2010 року відзначати 65 річницюПеремоги у Великій Вітчизняній війні. Мужність і героїзм воїнівРадянської армії, партизанських об'єднань, самовіддана працяробітників, селян та інтелігенції під лозунгом «Все для фронту! Вседля Перемоги!» навічно увійдуть в історію боротьби з фашизмом.

Мені довелося зустріти війну в селі Тараща, але не в томувеликому, що на Київщині, а в маленькому селі, яке нібивтиснулося між Селищем і Стеблевим, що в Корсунь-Шевченківському районі. В перші дні війни цілодобово ворожаавіація бомбила не вибіркові об’єкти, а «квадратно-гніздовимспособом». Це був жах. Горіли села і міста, ридали люди, стогналаземля. Потім відступали наші війська. Змучені солдати і офіцери вшинелях і обмотках пішим ходом, кінськими візками, в кращомувипадку на полуторках, везли зброю, продукти та інше знаряддя.

74

Через декілька днів зайшли, вірніше буде сказати «заїхали»,німці. Рядові – на мотоциклах, а командири – на машинах, увишколених формах, у настрої переможців. В селі вони незатрималися. Призначили старосту і залишили свого наглядача.Жителі села працювали важко, а все забирали німці і вивозили доНімеччини. Колгоспи вони зберегли, бо знали, що з однієї спільноїкомори простіше забрати, а ніж ходити з мішком попід хатами. Доречі, після повалення берлінської стіни у Східній Німеччинізбереглися великі колективні господарства. Американці і сьогоднінадають фінансову допомогу тим, хто створює колективніоб’єднання власників земельних паїв, фермерів.

Дисципліна за часів окупації була досить суворою. Виживалими за рахунок власного господарства. Доїли корову, орали, сіяли,виконували інші сільгоспроботи. Зрозуміло, що нам, хлопчакам,так хотілося щось смачненького поїсти. Особливо подобалисьфруктові сади, огородина, а найбільше – баштан. Його сіяли напіскуватому, так називається кусок «піскуватої землі», найбільшпридатної для цього. Поставили два курені, два охоронці, але покивони в одному кінці – ми забігаємо з іншого, дивись, поцупимо попарі кавунів. Приїхав німець-наглядач, йому пожалілися, що немаєвідбою, і попросили, щоб виділили двох сторожів. Він вислухав інаказав звільнити і тих двох сторожів, розібрати курені, а на їхмісце поставити дві шибениці з петлями. Матері наші день і нічплакали, благали нас, і походи на баштан припинилися. Для декогодосвід німців і сьогодні не завадив би. Не треба кидати девізи«Бандитам тюрми», створювати комітети по боротьбі з корупцією,в яких посідають не бідні, а ті, хто мають мільярди в зарубіжнихбанках і після Майдану першими втекли з України, а з часомповернулися.

Порядки були досить суворі. Німці вели себе як окупанти.Забирали все і вивозили. Найтрагічнішим було те, що силоміцьвивозили молодих жінок і дівчат на каторжні роботи. Під крики і

75

ридання батьків їх кидали в товарні вагони, трохи притрушенісоломою.

Зі сльозами на очах пригадує все це Галя з Городищенськогорайону, яку уже в Німеччині господарі не хотіли брати на роботу,мотивуючи слабкістю, мовляв, вона скоро помре.

Але подруга Катя, старша за віком, відмовилася залишати їїодну і есесівець забрав обох. Виконували важку роботу в полі, підсуворим оком наглядача, який не дозволяв розігнутися, присісти інавіть розмовляти. Не раз були битими за те, що не розуміли мови.З великими труднощами лише в 1945 році повернулися дівчатадодому.

А які ж то були тяжкі повоєнні роки. Ні солі, ні хліба. Мололина жорнах по жменьці зерна, додавали «борошно» з висушеноголистя липи, всякого різнотрав’я, а пізніше стали достигатишовковиці, смородина, і так виживали. І ось про все це повиненрозповідати не Тягнибок, а Галина Олександрівна Артеменко зГородищенського району, яка є живим свідком мук, страждань ігероїчної Перемоги.

Уже в повоєнні роки вона закінчила Городищенськийтехнікум, Білоцерківський сільськогосподарський інститут.Старанністю, творчістю, працьовитістю завоювала авторитет ішану, має вчений ступінь кандидата економічних наук, отрималазвання «Заслуженого зоотехніка України». Нагороджена орденами«Трудового Червоного Прапора», «Знак пошани», багатьмамедалями. Можна по різному сприймати Радянську владу,історичне минуле, але одне є незаперечним: простій селянськійдівчині досягти таких висот можна було лише за тих часів. Нехайїй здоровиться, і щоб вона ще багато років переповідала про все ценашій славній молоді.

А хіба не героїчний поступок здійснила молода Марія, якаприйшла з Селища в сім’ю Трохима Головатенка, нашого сусіда,який повернувся з війни інвалідом 1-ї групи, зовсім нездатнимходити. Його дружина померла і залишилося п’ятеро дітей. Вона

76

доглянула чоловіка, виростила дітей і ніколи не жалілася на своюдолю. Коли ми приїздили, завжди говорила: «А як то гарносьогодні жити. Візьмеш яєчок, підеш до магазину, купиш дідовіхліба, оселедчика, коржиків…». В нашому маленькому селіТараща, що в Корсунь-Шевченківському районі, були сільськарада, колгосп, семирічна школа, два магазини – продуктовий іпромтоварний, клуб, бібліотека. За минулі чверть століття, славаБогу, не було війни, стихійного лиха, але церкву закрили ті, а всерешта – сьогоднішні. Навіть автобусного сполучення немає зрайцентром, нічим добратися до дільничної лікарні. В селіпроживає 341 особа, з яких 191 – пенсіонери. Хіба за таке життя,вірніше доживання, вони страждали і боролися? Можливо, в деньПеремоги і не треба було б цього не писати, але, на превеликийжаль, для багатьох і сьогоднішнє свято – зі сльозами на очах.

На початку згадувалося, як зверхньо вели себе німці, коливходили переможцями, господарями. Довелося бачити їхвласниками очима, коли вони були уже втікачами, потрапили воточення, Корсунь-Шевченківська битва для них дійсно буладругим Сталінградом.

Мисливці знають, що означає «звір в агонії». Це коли вінпопадає в облогу і не бачить виходу, спасіння. Тоді він дійсно ужезвіріє. Всіх чоловіків, від малої дитини до немічних старих,забирали і розстрілювали. Жінок не чіпали, та й було їх менше:молодих вивезли до Німеччини, залишилися похилі. Про це требапам’ятати вічно. Адже в нашому маленькому селі захоронилибільше 100 чоловік. Мене іноді запитують, а як же вдалося вижити?Ми з мамою були в оточенні, практично сиділи в льохах. Батькобув на фронті. Його мама, моя бабуся, була уже на звільненійвійськами території. Вона пробралася, переодягнула мене в дівчачуформу і перевела через лінію фронту.

У нас багато написано про Велику Вітчизняну війну. Але бідав тому, що в останні роки пишуть про неї ті, хто не бачив«смаленого вовка». Хоча і маю право стверджувати, що без жінок

77

Перемогу ми не отримали б. На їх плечах тримався тил. Вонипідтримали життя, дух нації на окупованих територіях, приймалиучасть у відбудові країни, догляддали за тими, хто дивомповернувся живим, але скаліченим. Втратили роки життя, колитреба любити, народжувати, радіти, співати. Ось чому треба даватизвання Героя не новоспеченим патріотам, а тим жінкам, на плечіяких звалився і сьогодні весь тягар.

А тому, черкащани, нащадки Тараса і Богдана, підтримуймоініціативу газети «Сільські вісті», яка перша відгукнулася нависокопатріотичний почин про спорудження Всенародногопам’ятника Матері-вдові за рахунок благодійних внесків. Списокблагодійників друкується в кожному номері газети. Вдовизаслуговують і на більшу увагу, і краще життя.

В нашої бабусі Тканко Ксенії було шестеро дітей – четверохлопців і двоє дівчат. В 1942 році вона залишилася вдовою. Самавиростила шістьох дітей, п’ятеро з яких отримали вищу освіту ілише Василь Васильович продовжив справу батька, ставшивисококласним сільським ковалем.

На мене чоловіки іноді ображаються, що надаю перевагужінкам. Вони мають рацію. І в даному матеріалі старався цедовести.

Але якщо не напишу декілька рядків в цій публікації проОлександра Васильовича Тканка, Героя Радянського Союзу,Генерала армії, який 26 років був директором Черкаськогопедагогічного інституту, із ким пройшли життя поряд багатодрузів, мене не зрозуміють. Мені, як секретареві обкомукомсомолу, по-іншому і не можна було. Вчили, виховували,ростили гідну зміну. Та я собі й дружину підібрав в інституті,виявилася його племінницею. Разом їздили на полювання, їликусок хліба з салом і пили чарку. Нехай земля бабусі Ксенії, їїсинам і дочкам буде пухом, а ми, живі, пам’ятатимемо їх вічно.Чотири рази він побував у ворожому тилу як командир десантної

78

групи. А ось за яку операцію Олександр Васильович Тканкоотримав Героя хотів би зайвий раз повідати молодим людям.

Одного разу з’єднання отримало наказ вжити заходів, щобзупинити переправу німецьких військ на правий берег Дніпра. Ібуло прийнято наступне рішення. Легкова машина «опель-адмірал»йде до переправи. Поряд з шофером, Олександром Васильовичем,сидить полковник Роберт Клейн – німець за національністю, отожчудово володів мовою. Поранений і залишений на окупованійтериторії, він був знахідкою для партизанів. Обидва одягнені внімецьку військову форму. Наздогнавши колону танків ісамохідних гармат, які збиралися переправитися з лівого на правийберег Дніпра, полковник наказав гітлерівському офіцеровіприпинити переправу, а тих, хто переправився, – повернути назад.Начальник переправи завагався. Тоді «полковник» іменем фюрератут же його розстріляв.

- Виконуйте наказ! – скомандував Клейн, тримаючи в руціпістолет із срібною рукояткою, на якій стояв автограф Гудеріана.

Німецькі офіцери виконали наказ. А незабаром, одержавшисигнал по рації, до переправи прилетіли радянськібомбардувальники і завдали нищівного удару по скупченнюворожої техніки.

Так сміло воювали побратими-партизани, Герой радянськогосоюзу – німець Роберт Клейн і українець Олександр Тканко.

Війна! Це страхіття! Всі ми були на війні! Перемога –безмежна радість. Треба було бачити ентузіазм, напруження вповоєнні роки. День і ніч працювали, навчалися в хатах, якіподекуди збереглися. Всі ми хотіли, як переможці, жити заможно,ростити дітей і онуків, мати щасливу старість. А нас перепитуютьчому наші люди гірше живуть, ніж в Європі. Ми питаємо вас –чому?

І ось Олександра Шохіна, яка народилася в селіМалостаросілля Смілянського району, а згодом, відсвяткувавшисвоє 103-річчя, виїхала до дочки в Запоріжжя, пережила війну,

79

залишилася вдовою з чотирма дітьми, всіх виростила і вивчила, даєоднозначну відповідь: «Треба жити по доброму, по совісті.Сьогодні люди злі, ненажерливі, особливо багаті, одне одногоненавидять, не люблять, не жаліють. Отож Бог і посилає сильнийгнів: землетруси, потопи, засухи…».

Кожному треба задуматися над побажаннями, не лише носитихрестик на шиї та бігати по церквах відбивати поклони, а й трішкимати в серці Бога. Пам’ятати, що на землі всі тимчасові і як пишенаша талановита поетеса Ліна Костенко: «Благословенна кожнамить життя на цих всесвітніх косовицях смерті».

Треба, щоб добро і любов перемагали зло. Всі ми заслужиликращого життя!

Вічна пам'ять і спокій тим, хто загинув.Щастя і благополуччя живим!

В.І. Чередниченко,учасник Великої Вітчизняної війни,

к.е.н., член національної спілки журналістів України

80

ЗМІСТ

Передмова ........................................................................................ 3

Аблязов Р.А. Период Великой Отечественной войны глазами

юношей глубокого тыла.................................................................. 6

Бедлевич Л.П. Спогади про війну................................................. 18

Борулько И.Л. Незабываемое ........................................................ 24

Дмитрук Б.П. Дитинство, обпалене війною................................ 31

Єфімчук В.М. …З воєнних років .................................................. 39

Задорожный И.С. Мое военное время......................................... 42

Заїка С.Ф. Пережите неможливо забути...................................... 52

Козлова А.Ц. Дитячі спогади про війну ....................................... 55

Кузьмичев Г.П. Война глазами моего поколения ........................ 57

Кунченко В.И. Что я помню о военных годах.............................. 62

Сисоєва В.Ф. Пам’ятаймо ............................................................. 66

Терещенко Ю.Ф. Дитячі роки в окупації ..................................... 70

Чередніченко В.І. Перемога зі сльозами на очах ......................... 72

81

«ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА: СПОГАДИ ДІТЕЙ ВІЙНИ»Збірник спогадів співробітників

Східноєвропейського університету економіки і менеджменту

За редакцією

Аблязова Рауфа Ахметовича

Відповідальний за випуск

Дмитрук Борис Пахомович

Головний редактор: Аблязов Р.А.

Редактор: Анічіна Н.Г.

Художнє оформлення: Щур А.Ю.

Комп’ютерна верстка: Юрченко О.В.

Підписано до друку 24.04.10. Формат 60х84/16.Гарнітура Times New Roman.

Надруковано в редакційно-видавничому відділіСхідноєвропейського університету економіки і менеджменту,

вул. Нечуя-Левицького, 16, Черкаси, 18036.