Анн Дюрюфле: ВрятуВАти короткий метр «Французи дивуються щоразу, коли я говорю, що Україна більша за Францію. Днями сюди приїхав молодий француз, який готує репортаж про вугільні шахти під Донецьком. Ціка-виться Україною. Ось знає Андрія Куркова – і все. Курков– ваш посол у Франції».

«Власне, ми всі так живемо: святкуємо на тлі всесвітньої ката-строфи, на тлі смерті. Суспільство епохи споживання грає весілля фактично на пороховій бочці. Нас лякають кризами, підривають у власних будинках, а ми все одно шукаємо розваг. А що зали-шається робити?»

Клермон одним із перших звернув увагу на появу нових ві-зуальних форм мистецтва та виділив для них спеціальний май-данчик, окремий від традиційного кіно. В пріоритеті тут – ори-гінальність форми та нові засоби реалізації ідей.

детальніше на сторінці #3 детальніше на сторінці #5 детальніше на сторінці #7

олексАнДр мінДАДзе:

41-й КМФ «Молодість» весняний випускчитайте нас on-line:

issuu.com/molodist#6 ’11

Кадр

із ф

ільм

у «3

2А»,

реж

исер

Мер

іен

Куїн

02

01/03/2010

афіша

ЛЮДИНА-СВЯТО WANTED

Увага, розшукує-ться людина-свято, гонорар – мир напланеті Земля!Свято завжди

повинно бути з вами і жити всередині вас.«Якщо ви хочете, щоб на вашій вулиці було свято, поселіться на тій вулиці, де воно вже є», – пи-сав російський актор Григорій Шпигель. Так і зробило багато українських кіноманів, які не-щодавно з’їздили на кінофе-стиваль до Берліна, Роттердама, Клермон-Феррана, Парк-Сіті (Санденса). Їхні враження ви можете прочитати на шпаль-тах цього номера.Усе швидко втрачає свою акту-альність: сьогодні ти любиш одні фільми, завтра – інші, а от свято завжди залишається з тобою. Свято – це не пишне весілля з наїдками і напоями, куди люди приходять, бо їм треба прийти, і запрошують їх, бо треба запро-сити. Свято – це той позитив, який завжди живе всередині тебе, всупереч тому, що від-бувається довкола. Фестиваль, що, власне, перекладається як «свято» – це надзвичайна енер-гетика, яка рухає нами. Ми їде-мо кудись, щоб знайти і пережи-ти щось нове, щоб перевірити і пізнати себе, краще відчути, більше збагнути і підготуватися до ще більшого. Свято щодня має бути з нами, незалежно від того, чи ми у Парижі, чи у занед-баній зйомній кімнатці на Тро-єщині, не зважаючи на те, хто що сказав, бо у кожного на все є своя думка, і врешті-решт, все проходить, а свято залишається.Свято – це все найкраще, що сталося з тобою, – люди, місця, здійснені бажання. На одному з фестивалів «Молодість» моя подруга познайомилась із бра-зильським режисером. А потім вони зустрілися в іншому місці – десь посередині між Украї-ною і Бразилією. Тепер вони разом, і відстань для них не має значення.Згадка про свято надихає, допо-магає долати складнощі. Свят-кувати треба як перемогу, так і поразку, хоч би що. Це ж наше життя, і почуватися в ньому по-гано – це більше, ніж гріх. Наше свято варте того, щоб його обе-рігати, захищати, завжди бути на його сторожі. Ми можемо ділитися святом з іншими, зби-рати довкола себе людей, не боятися святкувати, бо наше свя-то – це наше життя.Бути людиною-святом справді небезпечно, бо завжди дово-диться когось рятувати, гармо-нізувати стосунки між людьми, контролювати, щоб показник «зло» не перевищував «добро». Людина-свято wanted. Може, це ви? Бо вже треба рятувати пла-нету Земля, щоб на всіх її вули-цях було свято.

Головний редакторВіРА МАКОВій

БЕРЕЗЕНЬ

2-9 – проект «Лінія іспансько-го кіно». У програмі – 5 нових стрічок сучасного іспанського кінематографа. Відкриється фестиваль романтичною коме-дією «Я теж». Крім того, глядачі зможуть побачити драматичну комедію «Сумна балада для труби» та комедію «Товстуни». В рамках фестивалю відбудеться і допрем’єрний показ стрічки «Бьютіфул» Алехандро Гонсалеса Іньярріту. Фестивальні май-данчики – кінотетари «Київ» та «Україна».

2-8 – приурочений до 8 березня фестиваль «Жінка з кінокамерою», у рамках якого покажуть найкращі фільми жінок-режисерок. Запропо-нована кінопрограма – це добірка фільмів з Міжнародного фестивалю жіночого кінематографа у фран-цузькому місті Кретей. Окремими подіями програми зазначено показ короткометражних фільмів та ретроспектива стрічок французької режисерки Аньєс Варда (кінотеатр «Жовтень»).

3 – виходить в український про-кат стрічка «Чоловік у пошуках еротики».Режисер йорген Лет, друг і вірний соратник Ларса фон Трієра, здійснює мандрівку різними країнами світу з метою дослідити природу еротичності. Про що думає жінка, коли дивиться на чоловіка? Що вона відчуває, коли чоловік дивиться на її оголене тіло? Чи має оголене жіноче тіло власну мову?

6-9 – ретроспектива фільмів польського режисера Анджея Вайди. У рамках проекту поціновувачі творчості Вайди зможуть перегляну-ти його ранні короткометражні робо-ти, а також повнометражні стрічки «Перстень орлом у короні», «Панна Ніхто». Окрема подія фестивалю – добірка фільмів Школи режисерської майстерності Анджея Вайди. До неї увійшли, зокрема, фільм «Знімаємо» – майстер-клас Вайди, зафільмова-ний під час зйомок його останньої стрічки «Катинь» (кінотеатр «Київ»).

9-13 Міжнародний фестиваль ко-роткометражного кіно в Тампере;

10 – у Києві відбудуться українські прем’єри відразу трьох найпоміт-ніших стрічок минулого року – «Чорного лебедя» Дарена Аронофскі, стрічки «Б’ютифул» Алехандро Гонсалеса Іньярріту та «Завіреної копії» з Жюльєт Бінош.

11-13 «14 – щорічний фестиваль «Франкофонія» традиційно порадує низкою цікавих кіноподій. Проект «Незалежність» – своєрідний по-дарунок українцям до 20-ї річниці незалежності України. Це добірка фільмів про боротьбу за незалеж-ність та різні форми її вираження в країнах африканського континен-ту. Фільми демонструватимуться в рамках французького кіно-клубу. Очікуються також ночі короткого метру та ретроспектива африкан-ського кіно. А одним із почесних гостей «Франкофонії» цього року буде Серж Аведікян, французький режисер вірменського походжен-ня, володар канської «Золотої гілки» 2010 року за найкращий короткометражний фільм.

17-23 – фестиваль ірландського кіно «IRISHFEST», який цього року стартує в день Святого Патрика, 17-го березня, номінантом на «Оскар», анімаційною стрічкою «Таємниця кельтів». У рамках фес-тивалю відбудеться показ культо-вої ірландської комедії-трилера «Щедрість Перьє», а також драми «П’ять хвилин раю» з Ліамом Ні-соном у головній ролі, що набула широкого розголосу. Докумен-тальне ірландське кіно буде пред-ставлене, зокрема, пронизливим фільмом «Його та її» – це оповідь 70 жінок різного віку про життя, любов та родину. А весняний настрій стовідсотково гарантує «32А» – стрічка про життя дівчат із католицької школи, перше кохання та перший бюстгальтер розміру 32А. У програмі корот-кометражного кіно буде пред-ставлено 6 стрічок, що отримали чимало нагород на Міжнародному кінофестивалі в Дубліні.«IRISHFEST» відбудеться в 6 містах України:Київ – кінотеатри «Київ» та «Жовтень»;Одеса – кінотеатр «U-Cinema»;Харків – кінотеатр «Боммер»;Донецьк – кінотеатр «Кінопалац-Звездочка»;Львів – кінотеатр «Кінопалац»;Вінниця – кінотеатр «Родина».

4 – старт в українському прокаті стрічки «Ліван», вперше представ-леної на фестивалі «Молодість».

25-31 – Міжнародний фести-валь документального кіно про права людини «Docudays» (Київ, Будинок кіно).

31 – стартує в українському про-каті стрічка «Останній романтик планети Земля» – фільм про пошу-ки кохання напередодні апокаліп-сису. Планета в очікуванні кінця світу, та головному героєві не до того – адже він шукає свою жінку-мрію. Головну роль у стрічці ви-конав французький актор Матьє Амальрік («Скафандр і метелик»).

КВІТЕНЬ

1 – «Французька весна» в Україні традиційно запропонує насичену програму кіноно-винок. Окрім добірки нового французького кіно, очікуються також ретроспективи фільмів ізабель Юппер та Амоса Ґітая, яких запрошено на свято вес-ни до Києва.

2-17 – Міжнародний кінофести-валь у Стамбулі.

17 – виходить у прокат треш-хорор-комедія «Резина» Квентіна Дюпьє.

20-1 – кінофестиваль «Трайбека» в Нью-йорку.

28 квітня – 4 травня – другий фестиваль сучасного голландського кіно «Flyin’Dutch 2». До уваги українських глядачів – стрічка про випробування смертю підліткової дружби «Шокуючий синій», еротична драма про молоду скрипальку «ЛелльБелль», сімейна драма про життя «у стилі іКЕА» «Хантінг і сини» й інші кіноновинки.

28 квітня – 8 травня – Канад-ський міжнародний фестиваль документального кіно «Hot Docs».

29 – в український прокат вихо-дить фільм «Турне» Матьє Амаль-ріка.Тут Альмарік – і режисер, і ви-конавець головної ролі водночас. Його герой привозить до Франції американську стриптиз-групу. Га-стролі різними містами проходять успішно, доки ця весела компанія не вирішує поїхати в Париж. Фільм отримав «Приз за найкращу режи-суру» в Каннах.

ТРАВЕНЬ

5-10 міжнародний фестиваль короткометражного кіно в Оберхаузені, Німеччина.Один із найбільших коротко-метражних фестивалів у світі відбувається у невеличкому промисловому містечку Німеч-чини - Оберхаузені. Спеціалі-зується фестиваль на відеоарті та експериментальному кіно, сюди з’їжджаються кілька тисяч режисерів з усього світу. На по-стерах 57го фестивалю оселився восьминіг Пауль.

11-22 – відкривається Каннський кінофестиваль (11-22 травня) стріч-кою американського режисера Вуді Алена “Північ у Парижі” з Кар-лою Бруні-Саркозі в епізодичній ролі. Фільм розповідає про кані-кули американської сім’ї в Парижі та порушує проблеми взаємодії людини з історією та мистецтвом. Головувати в журі цього року буде Роберт Де Ніро. Окрім першої леді Франції, у картині задіяні Маріон Котіяр та Едріан Броуді.

23 - стартує кінофестиваль у Кракові (23 - 29 травня). Це один із найстаріших європейських кінофорумів, що «спеціалізується» на документальних, анімаційних і короткометражних фільмах.

КІНоВЕсНА 2011

03

molodist.com

персона

АНН ДЮРЮФЛЕ: «ДЛЯ МЕНЕ ВАЖЛИВо, ЩоБ УКРАЇНЦІ ЖИЛИ В ГоЛоВАХ ФРАНЦУЗІВ»

«ФРАНЦУЗЬКА ВЕСНА» ПОЧНЕТЬСЯ 1-го квітня і традиційно охопить най-більші міста України – Київ, Львів, Одесу, Донецьк, Харків та Дніпропе-тровськ. Програма фестивалю дуже насичена й різноманітна – сучасні циркові спектаклі, провідні театраль-ні трупи, багато гарного кіно й вели-ка концертна програма. На закриття фестивалю в Києві очікуємо на приїзд ізабель Юпер. Ми запланували ретро-спективу її фільмів та виставку портре-тів авторства відомих фотографів. Не знаю, чи вона так само популярна тут, як Жюльєт Бінош, але це одна з десяти найкращих французьких кіноактрис. На жаль, вона поки не підтвердила свій приїзд. Одним із гостей фести-валю буде й ізраїльський режисер Амос Ґітай із ретроспективою з шести фільмів. Усі його стрічки зроблено у Франції, тут вони користуються попу-лярністю. З-поміж інших глядачі змо-жуть переглянути й «Розмежування» («Disengagement») з Жюльєт Бінош. Очікуємо також на Забу Бретман. В Україні її мало знають, тому ви змо-жете відкрити для себе цю чудову ак-торку. А на кінець квітня заплановано ніч короткометражного кіно. Завер-шиться фестиваль чудовим музично-піротехнічним шоу на Співочому полі. Це буде грандіозно!

«УКРАЇНСЬКА ВЕСНА» В ПАРИЖі мож-лива, безперечно! Але програма цього фестивалю – проблема для мене. Ви були в Парижі, знаєте, яка вибаглива там публіка. Що ми може-мо запропонувати їм, щоби було й насичено, й цікаво? Я тішуся з того, що навесні театр «Дах» разом із «Да-хою Брахою» їдуть на фестиваль у Мец. Після цього вони мають вели-кий гастрольний тур по Франції. Але це «Дах». А взагалі з театром – біда. Якщо говорити про музику, то інте-рес можуть викликати молоді гурти. Ми називаємо це musique actuelle. Зараз ми активно розробляємо один із кінопроектів. Олена Фетісова на-писала чудовий сценарій до фільму про Параджанова. Французи знають і люблять цього режисера. Думаю, вийде цікавий франко-український проект. Сподіваємось, договір про ко-продукцію буде підписано цього року в Каннах. Ретроспектива українсько-го кіно могла би викликати жвавий ін-терес у Франції. Ми давно працюємо над цим. Щоразу, коли я зустрічаюся в Парижі з Любомиром Госейко (істо-рик українського кіно, автор моногра-фії «історія українського кінематогра-фа (1896-1995)» – Ред.), нам завжди є про що поговорити. Головне зараз– знайти приміщення.

МИ ТіСНО СПіВПРАЦЮЄМО З КіНО-ФЕСТИВАЛЕМ «МОЛОДіСТЬ», що дуже приємно. Минулого року подія зібра-ла стільки зірок французького кіно – це було справжнє свято для Франції! Пам’ятаю, до мене підійшов посол Німеччини й говорить: «Анн, ну я не розумію! Адже в Німеччині теж є чу-дові актори…» (Сміється). Дуже приєм-но, що в межах фестивалю відбулася ретроспектива фільмів Еріка Ромера. Українські глядачі мало знайомі з його творчістю, тому важливо, що вони мали можливість подивитися його ро-боти. Цього року плануємо показати фільми Клода Шаброля, який пішов із життя у вересні минулого року. Він є одним із самобутніх представників французької «нової хвилі». Можливо, його фільми не стали найкращими в історії кіно, але вони цікаві хоча б тим, що показують життя й побут французького суспільства 60-70-х років. Узагалі Шаброль – дуже французький режисер.УКРАЇНА – ЦЕ МОЛОДА ДЕРЖАВА З ДАВНЬОЮ іСТОРіЄЮ. Французи диву-ються щоразу, коли я говорю, що вона більша за Францію. Днями в Україну приїхав молодий француз, який готує репортаж про вугільні шахти під Доне-цьком. Цікавиться Україною. Ось знає Андрія Куркова – і все. Курков – ваш посол у Франції. Для мене важливо, щоб українці жили в головах францу-зів. Це можна зробити, зокрема, за-вдяки мистецтву.

НАТАЛЯ ЗУБКО

РАДНИЦЯ іЗ ПИТАНЬ КУЛЬТУРИ ТА СПіВРОБіТНИЦТВА ПОСОЛЬСТВА ФРАНЦіЇ В УКРАЇНі, ЗА СУМіСНИЦТВОМ ДИРЕКТОРКА ФРАНЦУЗЬКОГО іНСТИТУТУ АНН ДЮ-РЮФЛЕ РОЗПОВіЛА «MOLODIST.TXT» ПРО «ФРАНЦУЗЬКУ ВЕСНУ» В УКРАЇНі, ПРО МОЖЛИВіСТЬ «УКРАЇНСЬКОЇ ВЕСНИ» В ПАРИЖі ТА ПРО НАйБЛИЖЧИй ФРАНКО-УКРАЇНСЬКИй КіНОПРОЕКТ

іРЛАНДСЬКЕ КіНО ДУЖЕ МОЛОДЕ. Виділя-ти власне ірландського героя, його риси, його «голос» почали наприкінці 70-х. Але говорити про національне кіно можна, починаючи з 1992, коли Ніл Джордан зняв «Жорстоку гру». Тож ірландському кіно лише 45 років, і це дуже-дуже мало порівняно з іншими європейськими кі-ношколами. Воно досі шукає свій стиль. Були спроби наслідувати голлівудські традиції, такий мейнстрімовий кінемато-

граф – страшилки, романтичні комедії, гангстерські фільми… Але якщо чесно, за винятком кількох стрічок, ці спроби були невдалими.

іРЛАНДЦЯМ НАБАГАТО КРАЩЕ ВДАЄ-ТЬСЯ «ОСОБИСТіСНИй КіНЕМАТОГРАФ»– про світ, яким вони його бачать. Також вони мають хист до історичних фільмів. ірландія взагалі славиться своєю історі-єю – такими постатями, як Майкл Коллін,

наприклад (ірландський революційний лі-дер – прим. перекладача). Тож ідеться не тільки про ірландських режисерів, а й про стрічки, зняті на ірландському матеріалі. Фільмують і новітню історію. ЗВ’ЯЗОК КіНЕМАТОГРАФА З ЛіТЕРАТУРОЮ НЕ НАСТіЛЬКИ СИЛЬНИй, як я очікував. Коли я приїхав до ірландії, то знав, що тут багато гарних письменників, важливих у літературі постатей, і сподівався, що вони співпрацюють з кіно... Насправді це не дуже поширена практика. Письменники не надто зацікавлені в цьому – можливо, тому що в кіноіндустрії їм мало платять. Я думаю, крім літературної традиції, важли-вим є вміння писати саме гарні сценарії. іРЛАНДіЇ БРАКУЄ ТРАДИЦіЇ ВіЗУАЛЬНО-ГО МИСТЕЦТВА. Воно ніколи не було тут надто розвиненим. Скажімо, ірландці не мають власної архітектурної школи. ірландський живопис теж ніколи не був на висоті, бо художники не отримували належної підтримки. Тут потужна літе-ратурна і театральна традиції, але це не обов’язково виливається в сильний кіне-матограф. Деякі ірландські письменники, щоправда, починають писати для кіно, але дуже мляво. Режисери-новачки, МОЛОДі іРЛАНДСЬКі «ГОЛОСИ», ЗНіМАЮТЬ ПЕРЕВАЖНО «ОСО-БИСТіСНі» ФіЛЬМИ про сучасну ірлан-дію. Скажімо, про економічну кризу та її наслідки. Такі режисери, як Джон Карні, змальовують саме теперішню ірландію. Не складно, не соціально-драматично, а навпаки – дуже іронічно, легко, про свої

спостереження над сучасним життям ір-ландії. На мою думку, це найвдаліший ва-ріант для ірландського кіно.

Єдине місце, КУДИ МОЖУТЬ ЗВЕРНУТИ-СЯ ЗА ДОПОМОГОЮ МОЛОДі РЕЖИСЕРИ після здобуття спеціальної освіти, – це ір-ландська рада кінематографії. Але спер-шу молодий режисер має знайти продю-сера, з яким він працюватиме. Продюсер подасть заявку до Ради. Якщо випускник талановитий, він має дуже хороші шанси отримати гроші на реалізацію проекту. Ми маємо особливий ентузіазм щодо під-тримки молодих талантів. У Раді кінемато-графії дуже пишаються тим, що за останні кілька років успішні молоді режисери зня-ли свої перші фільми за нашої підтримки.

На жаль, іРЛАНДСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ НЕ ВИЯВЛЯЄ ЖОДНОГО іНТЕРЕСУ ДО КіНО, на відміну від інших країн, де молоді ре-жисери можуть сподіватися на підтримку національного телебачення. МИ ЗАВЖДИ іНВЕСТУЄМО, СПОДіВАЮ-ЧИСЬ, ЩО ФіЛЬМ БУДЕ УСПіШНИМ. Звіс-но, ми не вимагаємо повернути нам ко-шти, якщо стрічка провалиться в прокаті. Та все ж ми не даємо позики, ми вклада-ємо гроші у проекти.

СУМА, ЯКУ МИ МОЖЕМО ВИДіЛИТИ НА КОЖЕН ОКРЕМИй ФіЛЬМ, залежить від його загального кошторису. Ми покри-ваємо лише певний відсоток. Якщо він складає 1,5 мільйони євро – ми можемо виділити 65% від цієї суми, але не більше. Якщо вартість виробництва перевищує

1,5 мільйони – наша частка зменшує-ться. Отож, що більший бюджет, то мен-ший відсоток державних коштів. Вихо-дить, що ми ніколи не фінансуємо фільми на 100%. Виняток складають тільки дуже-дуже маленькі проекти. Це загальноєвро-пейське правило: якщо бюджет проекту не перевищує 100 тисяч євро, його мож-на профінансувати повністю.

МИ ЗНіМАЄМО В КО-ПРОДУКЦіЇ З БА-ГАТЬМА КРАЇНАМИ. За останні 5 років ми налагодили тісні зв’язки з більшістю країн Європи. Підписано угоди із ан-гломовними державами, наприклад, із Канадою, Австралією, і, сподіваюся, буде ще один – із Новою Зеландією. Найближчим часом плануємо робити спільні проекти з Південною Африкою. і, звичайно, не можу не згадати Вели-кобританію: співпрацюємо з Англією, а особливо Шотландією та Уельсом.

Спілкувався ЯРОСЛАВ ЮШКОВПідготувала АЛЬОНА МЕЛЬНИК

сАЙМоН ПЕРРІ: «МИ НЕ ДАЄМо ПоЗИКИ, МИ ІНВЕсТУЄМо В КІНо»

ПіД ЧАС БЕРЛіНСЬКОГО КіНОФЕСТИВАЛЮ «MOLODIST.TXT» ВДАЛОСЯ ПОСПіЛКУВАТИСЯ іЗ САйМОНОМ ПЕРРі, КОЛИШНіМ ГОЛОВО іРЛАНДСЬКОЇ РАДИ КіНЕМАТОГРАФіЇ. ВіН РОЗПОВіВ НАМ ПРО іНВЕСТИЦіЇ В КіНО, «ПЕРСОНАЛЬНі» СТРіЧКИ і БРАК ВіЗУАЛЬНОСТі

САйМОН ПЕРРіЕкс-голова ірландської ради кіне-матографії, очолював її впродовж 5 років. До цього самотужки продю-сував фільми у Великобританії, зго-дом став виконавчим директором «British Screen» – фірми, що інвес-тувала гроші у виробництво фільмів. Працював у різних європейських кінематографічних організаціях та кіношколах.

Фот

о з

влас

ного

арх

іву

04

01/03/2010

на часі

ПоМАРАНЧЕВА ПЛЯМА, АБо сУЧАсНЕ ГоЛЛАНДсЬКЕ КІНо

Голландське кіно не належить до умовно-го списку «видатних» кінематографічних шкіл (французької, німецької, італійської, американської, радянської), проте і кар-ликом на світовій кінокарті не виглядає. Голландці рідко заявляли про себе на сві-тових фестивалях, але впродовж останніх років регулярно з’являються в шорт-листах «Оскара» в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». Всього в активі пома-ранчевої країни три такі відзнаки, а окрім них – кілька «Оскарів» у «короткометраж-них» номінаціях.Чи не найвідоміший у світі голландський режисер – Пол Верховен, який розпочав свою кар’єру ще в 60-х, але визнання здо-був на батьківщині у 70-80-х, коли зняв кілька провокаційних стрічок («Турецькі на-солоди», «Солдати королеви», «Четвертий чоловік»). Після чого переїхав працювати в Голлівуд, де зробив кілька хітів, таких як «Робокоп», «Плоть і кров», «Основний ін-стинкт», «Згадати все». Проте у 2006 році тріумфально повернувся в Нідерланди, щоб розпочати роботу над «Чорною кни-гою» – найдорожчим ($21 млн) фільмом в історії голландського кінематографа. Тут Верховен пропонує нетиповий погляд на події Другої світової, без поділу на хороших і поганих, правих і неправих. Фільм мав успіх у прокаті, отримав високі оцінки кіно-критиків і здобув статус чи не найкращої голландської стрічки. Нині 72-річний Вер-ховен знову працює над голлівудськими

проектами, але свій глибокий слід у гол-ландському кіно він вже залишив. Ще двоє сучасних голландських режисерів добре відомі в Європі своїми авторськими стрічками. Мінімалісти Алекс Ван Вар-мердам і йос Стеллінґ мають свою особ-ливу нішу в європейському кіно. Дещо провокативний Ван Вармердам вивчає суспільство через своїх героїв і виносить йому вердикт, часто розбавляючи свої іс-торії доволі специфічним гумором. В акти-ві Алекса – кілька нагород із престижних європейських кінофорумів. Найвідоміші його роботи – «Мешканці півночі», «Абель», «Останні дні Емми Бланк».йос Стеллінґ унікальний тим, що вельми нетипово ставиться до діалогів у своїх фільмах, часто взагалі нехтуючи ними. «Фільм – це мова душі. Я не вмію робити поетичні діалоги, мене ніколи не цікавили характери персонажів. Мені цікаво те, що відбувається між ними. Я все висловлюю за допомогою камери, а не діалогів – тоді-то й отримую інтонаційну мову». Фактично Стеллінґ заново переосмислює цінності німого кіно в сучасних умовах, доводячи, що вони не втратили актуальності навіть сьогодні. З-поміж робіт режисера варто відзначити такі фільми, як «Стрілочник», «Ні поїздів, ні літаків…», «Душка» (до речі, зня-тий у ко-продукції з Україною).Тео Ван Ґоґ – скандально відома постать голландського кіно (праправнучатий пле-мінник художника Вінсента Ван Ґоґа), який

буквально загинув через кінематограф. Після демонстрації на ТБ його 10-хвилин-ного фільму «Покірність», у якому йдеться про роль жінок в ісламському суспільстві, йому «заочно» ухвалили смертний вирок, а 2004 року Тео загинув від руки ісламсько-го фундаменталіста. Колоритна фігура – «дикун голландського кінематографа» – Сайрус Фірш. Фірш відо-мий тим, що у своєму дебютному фільмі, який критикує телевізійні реаліті-шоу, він використав в якості акторів аутсайдерів суспільства та людей із вадами психіки. Ще одна його витівка – перший знятий на мобільний телефон художній фільм «Чому мені ніхто не сказав, що в Афга-ністані так погано?» Фірш вважається найскандальнішим і соціально «злим» режисером Нідерландів.Не менш цікава постать – голландець че-ченського походження Керім Берсанер. його фільм, знятий на камеру мобільного телефону, здобув кілька нагород на міжна-родних кінофорумах у 2006 році. В центрі сюжету – чоловік, який читає поезію на фоні чеченської хроніки.інтерес викликає і молодий голландський режисер Марк де Клое, відомий у кіно-манських колах завдяки стрічці «Життя за один день». Автор розповідає любовну притчу про те, як жити у світі, де все ста-ється вперше і востаннє. У фільмі де Клое намагається поєднати романтичну лінію з філософськими роздумами. Він, як і біль-шість молодих голландських режисерів, прийшов у кіно з телебачення. Так само, як і Рейну Урлеманс, відомий за стрічкою «Приходить жінка до лікаря». Фільм є екра-нізацією голландського бестселера й по-рушує гостру проблему боротьби з раком.Голландець за національністю й Антон Кор-

байн, режисер картини «Контроль» про Яна Кертіса, фронтмена гурту Joy Division та «Американця». Корбайн розпочинав як кліпмейкер, але останнім часом переква-ліфікувався на режисера.Традиційно сильною залишається школа документалістики в голландському кіно (йо-хан Ван дер Кейкен). А за останнє десяти-ліття сформувалася і плеяда режисерів, які працюють в «комерційно-розважальному» жанрі та протиставляють себе «фестиваль-ним» режисерам-інтелектуалам.Підсумовуючи, можна сказати, що різно-маніття культур та національностей, які формують голландське суспільство сьо-

годні, проектується й на ситуацію в кіно. Найяскравіші представники голландсько-го кіномистецтва – це люди з надори-гінальними ідеями, які кидають виклик актуальним проблемам країни й людства в цілому. Полікультурність зумовлює й те, що серед фільмів із грифом «Made in Netherlands» можна знайти будь-яку «стра-ву» на будь-який кіносмак. і попри те, що голландський кінематограф належить до так званої «північної традиції», він виглядає помаранчевою плямою на фоні інших пів-нічноєвропейських кіношкіл. ТАРАС САСС

СУЧАСНА ГОЛЛАНДіЯ (ЧИ ОФіЦійНО – НіДЕРЛАНДИ) – СТРОКАТА й БАГАТОНАЦіОНАЛЬНА КРАЇНА, ВИЗНАЧАЛЬНИй КОЛіР – ЯКОЇ ЖИТТЄРАДіСНИй ПОМАРАНЧЕВИй. ТАКИМ ВИДАЄТЬСЯ й СУЧАС-НЕ ГОЛЛАНДСЬКЕ КіНО, ЯКЕ РАЗЮЧЕ ВіДРіЗНЯЄТЬСЯ ВіД, СКА-ЖіМО, СКАНДИНАВСЬКОГО

Лет намагається здійснити прощу «по святих місцях» своїх любовних пригод і перетворити це на фільм. Більше десятка красунь різної статури і кольору шкіру з Гаїті, Панами, Філіппін, Бразилії, Арген-тини та інших країн допомагають йому в цьому. Вони надувають свої пухлі губки, кліпають очима і читають вголос еротич-ну поезію, написану йоргеном Летом. Кожна має зіграти сум за коханцем із Єв-ропи, який її покинув. Все ніби у ме-жах пристойного: ніякого сексу, практично відсутні дотики. Всі вони оголені, ну то й що? Насправді найбільш порнографічни-

ми у фільмі є не зіграні на «трієчку» вихи-ляси молодих дівчат, а те, як хвилюється і затамовує подих режисер – ніби забува-ючи, що він теж у кадрі.Як і в «П’яти перепонах», що їх Лет зні-мав разом із фон Трієром, знову перед нами експеримент над людиною. і, як не дивно, цим піддослідним вдруге стає йорген Лет: це його еротичні пригоди і фантазії на екрані. Оригінальна назва – «Еротичний чоловік» – точніше передає суть фільму. Жінки тут – лише привід, щоб зазирнути в інтимний світ одного кон-кретного чоловіка, а Трієр виконує роль

«креативного продюсера» фільму. його завдання – підштовхувати свого вчителя йти все далі, куди в кінематографі ще не протоптана стежка, хоча документалісти останнім часом активно освоюють цю те-риторію до болю інтимного в кіно. і якщо в попередній роботі двох режисерів Трієр ставив перепони, то тепер він дав повну свободу данському класику – і цей експе-римент, можна сказати, спрацював.йорген Лет, попри своє бажання ство-рити щось піднесене й поетичне, зняв відвертий щоденник літнього любителя секс-туризму. Романтики тут не більше, ніж у «Платформі» Мішеля Вельбека, яка свого часу викликала страшенне обурен-ня саме через зображення того, як євро-пейці їздять «за любов’ю» в країни Азії. Французького письменника звинувачу-вали в расизмі, порнографії, шовінізмі, в роздмухуванні міжрасової ворожнечі.

Проти нього вийшли на барикади фемі-ністки, мусульмани й численні релігій-ні громади. Фільм Лета навряд матиме аж такий резонанс, хоча він абсолют-но на це заслуговує.У стрічці документальні кадри кінця 90-х, які Лет знімав ручною камерою в готелях під час своїх утіх, перемежовуються з епі-зодами, знятими на професійну апарату-ру в 2000-х. Найбільше вражають саме ці 90-ті: дівчата тут розкуті й природні, вони не соромляться здатись смішними чи вульгарними. Одна з них із дитячою насолодою їсть прямо з бляшанки згуще-не молоко й постійно тицяє ложкою в на-прямку камери, заохочуючи оператора приєднатися до своєї трапези. Вони гра-ють для одного чоловіка. В інших епізодах дівчата вже почуваються так, ніби грають для світового кінематографа, і це явно не додає їм акторського таланту.Еротика у фільмі йоргена Лета дуже ци-вілізована, можна навіть сказати «єв-ропейська». Тут практично немає місця «темній» стороні лібідо. Якщо, наприклад, в «Антихристі» фон Трієра жіноче – де-монічне й моторошне, то у Лета воно – приборкане й пухнасте, як домашня тва-ринка. Принаймні, дівчата хочуть такими здаватись – сором’язливими, чутливими й романтичними. Тим більше вражає епі-зод із фільму, в якому дівчина, яка щойно грала «любов для європейця», віддається ритуальним танцям. Вона поливає себе випивкою, п’є з горла, задирає поділ сук-ні, імітує статевий акт з іншою дівчиною і викрикує щось своєю мовою – все це сповнене природної сексуальності.Моторошною видається хіба що та відра-за до режисера, що прочитується в погля-дах окремих дівчат, які радо посміхаю-ться на камеру. Зрозуміло, що декому з них усе це здається збоченням, якоюсь нездоровою перверсією багатого

європейця, але вони розуміють свої місце і роль у цій грі: хто платить, той і музику замовляє.Схожу етнографічну пригоду ми вже ба-чили в скандально відомому альбомі фотографій нубійців Лені Ріфеншталь, який викликав ще одну хвилю звинува-чення її в расизмі. 70-річна режисерка фотографувала голих африканців, пере-важно чоловіків, з блискучою шкірою і розмальованими обличчями. Для неї це були пошуки чистої краси, як і для йоргена Лета – пошуки чистої еротики. Якщо дуже захотіти, можна провести паралелі й між ранніми роботами обох режисерів, які шукають способи показа-ти на екрані досконалу людину. йорген Лет у найвідомішому своєму фільмі «іде-альна людина» з уважністю ентомолога вивчає поведінку й тіла двох «людських істот», чоловіка і жінки. Ріфеншталь в «Олімпії» милується досконалими руха-ми й тілами спортсменів.Обох режисерів мало цікавить, що саме ці люди роблять, їх хвилює питан-ня як. У випадку з Ріфеншталь зрозу-міло, що фільмування красивих тіл не обов’язково несе в собі якийсь політич-ний підтекст. Але якщо згадати, що за «Чоловіком у пошуках еротики» стоїть Ларс фон Трієр, стає зрозуміло, все це– чистої води провокація. Ось тільки не до кінця очевидною є роль самого Лета. Наскільки він свідомий того, що робить?Фільм закінчується кадрами зі Східної Європи, куди головний герой і режисер водночас вирушає залізницею. На пе-роні бачимо вивіску «Любляна» – кілька кадрів – і титри. Напевне, наступна лю-бовна поїздка йоргена Лета планується саме туди. Феміністки ще встигнуть під-готувати плакати.

АННА ОНУФРіЄНКО

ДАНСЬКИй РЕЖИСЕР йОРГЕН ЛЕТ ПіД ПИЛЬНИМ КЕРіВНИЦТВОМ СВОГО УЧНЯ ЛАРСА ФОН ТРіЄРА ВИПУСТИВ НОВУ СТРіЧКУ – «ЧОЛОВіК У ПОШУКАХ ЕРОТИКИ». У ФіЛЬМі РЕЖИСЕР ЛАМАЄ ГОЛОВУ НАД ТИМ, ЯК «СТРУКТУРНО ОФОРМИТИ ЕРОТИКУ», ТА ВОДНОЧАС МИЛУЄТЬСЯ ПРИНАДАМИ АЖ НАДТО ЧУТТЄВИХ ДіВЧАТ іЗ КРАЇН ТРЕТЬОГО СВіТУ. ФіЛЬМ ВИХОДИТЬ В УКРАЇН-СЬКИй ПРОКАТ 3-ГО БЕРЕЗНЯ, НАПЕРЕДОДНі ЖіНОЧОГО СВЯТА

ЙоРГЕН ЛЕТ У ПоШУКАХ ЕРоТИКИ

05

molodist.com

подія

оЛЕКсАНДР МІНДАДЗЕ: «Я НАМАГАВсЯ ПоКАЗАТИ ІсТоРІЮ МАЛЕНЬКоЇ ЛЮДИНИ»

«В суботу» продовжує цю славетну традицію. Міндадзе бере чорно-бильську трагедію за метафору всесвітньої катастрофи, на тлі якої ми всі зараз живемо, намагаю-чись її не помічати. історія про те, як молодий інструктор міськкому, дізнавшись про аварію на ЧАЕС, біжить рятувати дівчину, в яку та-ємно закоханий, але дуже скоро опиняється не у вагоні втікаючого потягу, а на чужому весіллі. Тут усі гуляють як востаннє, і лише п’яний наречений здогадується, що ста-лося щось справді страшне. і ве-сілля, і сцена, де люди в суботу вранці заворожено дивляться на дим, що виходить зі зруйновано-го реакторa, символізує відчай-душний танок на краю безодні. Одні відмовляються повірити у трагедію, а інші радіють такому смертельному екстріму, втомив-шись від сірості життя і власного конформізму.Ми зустрілися з Олександром Мін-дадзе у холі берлінського готелю «Мовенпік» і говорили з ним про квітневі події 1986 року й героїв у непересічних ситуаціях, про яких Міндадзе знімає усе своє життя.олександре Анатолійовичу, знімаючи цей фільм, Ви хотіли показати людину у граничному стані. Чи чорнобильська траге-дія сама по собі для Вас є важ-ливим етапом, що його варто висвітлювати?Звичайно, я намагався показати історію маленького, проте ядер-ного реактора всередині кожної людини на тлі величезного реаль-ного реактора. Мені була цікава саме людина, вся гама її почуттів. і ця картина – своєрідна метафо-ра внутрішнього душевного стану, спроба змалювати його у гранич-ній ситуації, коли на чорному роз-квітає біле. Тобто розповісти про те, яким яскравим може бути жит-тя на тлі смерті. Це кіно про нашу звичку до таких ситуацій, бо вона– ця звичка – викарбувалася в нас за довгі роки нашої історії, багатої на катаклізми, потрясіння та лихо. і тим не менш, люди живуть у цьо-му горі, не втомлюються шукати сенс буття. Вони багато чого здо-були внутрішньо і багато на що спромоглися. Тому я вважаю, і за-раз фільм актуальний.Тут мені закидають, що я ката-строфічна людина, бо в обох моїх режисерських роботах йдеться про перші години після страшних подій. Але це не так! Мені цікаві не катастрофи як такі, а людина в непересічних умовах. Я взагалі вважаю, що людина знаходиться в певні стресовій ситуації перма-нентно. Про це і знімаю.А Ви пам’ятаєте, де були на мо-мент катастрофи 1986 року?У той день я був на даху багато-поверхівки в Мінську разом із режисером Вадимом Абдраши-товим та видатним оператором Георгієм Рербергом. 26 квітня ми знімали фільм «Плюмбум», а вже 27 квітня дезактивувалися червоним вином. Настрій був чудовий. Тікати нікуди не хотіли. Певно, розуміли, що життя наше нічого не варте.

Від якого фактичного матеріа-лу Ви відштовхувалися? Ви ж, напевне, не вигадали цю істо-рію з весіллям, що святкують у прип’ятському ресторані?Я намагався передати не наші сьогоднішні знання про трагедію і не нашу готовність до трагедії, а тодішнє ставлення людей до Чорнобиля. Воно було певною мі-рою сюрреалістичним. Через рік після аварії, у 1987, ми разом з Вадимом Абдрашитовим у Києві знімали фільм «Слуга» з Олегом Борисовим, ходили по тій траві.

Ми, звичайно, розуміли, що це не-безпечно, але жартували: ми були захоплені зйомками, і ніхто не па-нікував, або радше ніхто не хотів показувати це.З іншого боку, ми, ясна річ, брали за основу спогади реальних лю-дей, які мешкали у Прип’яті. Свід-чення її колишніх мешканців ми почали збирати п’ять років тому: хтось у той час одружувався, хтось готувався до іспитів, хтось просто відпочивав. Був звичайний вихід-ний – тихий і сонячний.А якою була Прип’ять у ті часи, пам’ятаєте? Це ж було не типове радянське місто, мрія – а не місто…Ще б пак! Красиве молоде містеч-ко, де мешканці мали купу при-вілеїв. Зокрема, покращене по-стачання. Було багато пропозицій про обмін квартир на Прип’ять. Зразкове, можна сказати, місто. Є дивний факт: у день катастрофи, 26 квітня, у місті було призначено 16 весіль!Весілля займає у Вас більшу частину екранного часу, бо це така метафора загальносвіто-вого «бенкету під час чуми»?Саме так. Вибух, який займає 15% екранного часу, – це пружина дії. А далі 85% триває свято, карна-вал. Власне, ми всі так живемо:

святкуємо на тлі всесвітньої ката-строфи, на тлі смерті. Суспільство епохи споживання грає весілля фактично на пороховій бочці. Нас лякають кризами, підрива-ють у власних будинках, а ми все одно шукаємо розваг. А що зали-шається робити?І ще трохи про фактичність ма-теріалу. Відомо, що у перші дні катастрофи люди масово тікали із зони ризику. На київському вокзалі відбувалося щось не-ймовірне… Ви цю масову втечу не показуєте. Чому?А тому що втікали, в основному, представники партапарату, чинов-ники… А ніхто з простих людей не тікав, особливо у перші дні. Вони або не знали, або думали, що минеться. Якщо говорити про іс-торичну правду, то там, на АЕС, і до катастрофи ставалися певні не-штатні ситуації. і реакція у перші

часи була така: «Та не переймай-теся, то атомники знову щось на-чудили». Вони звикли до такого. Але навіть коли стало зрозуміло, що сталося щось неординарне, люди однаково не втікали. Евакуа-ція почалася лише на другий день, 27 квітня, втім, це не було масо-вою втечею. Розумієте, ну не мог-ло прижитися у свідомості радян-ських людей, що атомний реактор може вибухнути…І ця історія у фільмі вилилася в сцену, де чиновник кричить: «Він не може вибухнути, розу-мієте?!! Не може!!! суки!..»Так. Це, до речі, майже реальна історія. Отакий самий партійний керівник, як у фільмі, приїхав роз-биратися на станцію, йому дово-дять: вибух, показують обпалених людей. Він відповідає: «Ні, цього не може бути. Не вірю». Біля стан-ції валявся графіт – той, що виле-тів з реактора. Він продовжував не вірити. То був тотальний психо-логічний ступор. Причому не лише у чиновників, від яких Москва ви-магала не влаштовувати паніку. У звичайних громадян теж був схо-жий психологічний стан. Трапля-лися випадки, коли п’яні солдати спали біля реактора, влаштовува-ли там вечірки. Ви не уявляєте, це був феноменальний час. Люди,

здавалося, відчували якісь підйом від того, що у їхнє життя увірвала-ся справжня катастрофа, а не мі-фічна пропагандистська загроза, про яку в ті часи багато базікали.Герої Вашого фільму виявляють добрі риси характеру у такій складній ситуації: вони кида-ються рятувати, підтримують одне одного… Чи вважаєте Ви, що людству навіть потрібен певний градус небезпеки для того, щоб власне лишатися лю-дяними?У нормальній ситуації людина за-лишається людиною. Європей-ському громадянинові вкрай складно пояснити, чому коли ге-рою страшно, він не тікає. А на-шим пояснити легко! «Я згадав жінку, до якої не міг і боявся під-ступитись, а на момент небез-пеки схопив її за руку. Я вирвав із цього життя найдорожче, що у мене було, і намагався забрати із собою. Але дорогою вона зламала підбор... А потім я сів і захопився, адже я – музика… Ну, тоді хильнув келишок вина, і мені стало спокій-ніше. Котися воно усе під три чор-ти…» От для нашого громадянина це не є чимось дивним – ми усі самі такі. Не треба нічого поясню-вати. А людині з заходу, яка звикла цінувати життя, я такий хід думок розтлумачити не можу.У картині максимальна кіль-кість крупних та середніх пла-нів. Чому?Це абсолютно продуманий спосіб зйомки. Ми разом із оператором Олегом Муту винайшли саме та-кий спосіб ілюстрації внутрішньо-го стану героя. Тобто ми навмис-но тримали камеру максимально впритул до героїв. Це наближення мало на меті створити певну до-тичність до ситуації. Щоб через обличчя героїв на екрані глядач отримав майже тілесний контакт зі стрічкою.Чого Ви чекаєте від вітчизняно-го прокату, де люди пережили ці події на власній шкірі? В Україні фільм «В суботу» виходить у про-кат на початку квітня…Чого я чекаю? Мені здається, що людина, яка жила у той період, або не жила, але має душу і пев-ні емоції, не пов’язані виключно з ковтальним рефлексом – така лю-дина зможе емоційно увійти в цю картину. Звісно, якщо фільм пока-жуть. Я маю на увазі не стару цен-зуру, а новітню економічну цензу-ру – брак кінотеатрів, зайнятість існуючих майданчиків іноземни-ми фільмами… Якщо мій фільм таки дійде до широкого глядача, то я маю щиру надію, що значна ча-стина аудиторії перейметься ним.Що для Вас означає фестиваль-на нагорода?Більше, ніж фестивальний трофей, для мене значить, перш за все, моя самореалізація. Отак егої-стично скажу. Розповісти те, що у мене на думці та на душі, – от основна мета. Приз мені, звичай-но, теж цікавий. Адже якщо ти вже на фестивалі, то ти береш участь у цій лотереї. Хто б що не казав. Хоча, справді, фестивалі – то су-цільна лотерея. Утім приз – то при-ємно. Особливо тому, що він дає можливості працювати далі. З пев-ними регаліями та офіційним фе-стивальним визнанням у наш час легше знайти кошти на наступні проекти.

АНДРій АЛФЕРОВ

[Бі]Ф е с т и в а л ь п о ч и н а є т ь с я вже в аеро-порту, і його візуальні проя-ви вже не за-лишають сітківку очей аж до самого його фіналу – вели-чезна літера «Бі» (В) головного плаката виражає, здається, найсокровенніше, манірним напівшепотом полемізуючи з черговим ювілеєм маститої фестивальної ЛГБТ-премії Teddy Awards. Берлінале вже давно подолав, здається, будь-які цензурні рамки, і тепер вже сама марка фестивалю є мо-ральною атестацією, ознакою відповідності представленого контенту певній розширеній, європейській версії етичних норм. Гетеросексуальність стає предметом вузькоспеціальних лабораторних досліджень, а ЛГБТ-контекст, остаточ-но вийшовши з підпілля цілих двадцять з половиною років тому, поступово пере-ходить у фазу пропаганди. Тенденція залишається поза внутрішньої критики, що дає критиці зовнішній привід для трактування цього феномену, як проекції однієї з самовбив-чих вад суспільства тотальної політкоректності)Можливо, ісламські фунда-менталісти цілком могли б із цим посперечатися, але не тут, не в Берліні, де навіть мусульман-ська етика мириться із сусідством найяскравіших досягнень західної ультратолерантності та гіперсвободи висловлювання, тим більше, в ситуації, коли саме східний кінопродукт уже не перший рік отримує серйозні заохочення у вигляді головних призів основного конкурсу («Золоті Ведмеді» 20010/11 – «Мед», реж. Семіг Калпаноглу, Туреччина-Німеччина, 2010 та «Разлучення сім’ї Надер і Сімін», реж. Асгар Фархаді, іран, 2011, «Срібний Ведмідь» 2009 – «Про Еллі» того ж таки Асгара Фархаді, іран).Кожного року вражає готовність фестивальної аудиторії сприй-мати будь-яку тематику, або, можливо, просто миритися з нею? Формат фестива-лю остаточно зафіксовано у свідомості аудиторії, перева-рено й оцінено – і предметом її атаки, як і раніше, стають кінотеатральні каси. Зал пе-реповнений, і горе тим, хто запізнився!Попри масштаби можливої критики берлінського фе-стивального проекту, саме він залишається однією з найважливіших кіноподій світу, своєю соціально-політичною ангажованістю і серйозними амбіціями у сфері відкриття нових кінематографій фор-муючи справді унікальну нішу. Бути причетним до процесів виховання і трансформації суспільства й бачити результа-ти своєї культурної політики– що може бути більшою наго-родою для кінофестивального проекту, що його амбіції ви-ходять за межі традиційної червоної підстилки для кла-сичних зіркових дефіле?.. ДЕНИС НіКіТЕНКО, директор програм МКФ «Молодість»

ОПТИМІСТИЧНА ТРАГЕДІЯ ОЛЕКСАНДРА МІНДАДЗЕ «В СУБОТУ», ЩО ЦЬОГО РОКУ ЗМАГАЛАСЯ ЗА ЗОЛОТОГО ВЕДМЕДЯ БЕРЛІНСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ,– ОДИН ІЗ НАЙЯСКРАВІШИХ КОНКУРСАНТІВ БЕРЛІНАЛЕ І ПЕРША СТРІЧКА, ЯКА ПРЕДСТАВЛЯЛА В ОСНОВНОМУ КОНКУРСІ УКРАЇНУ. ОЛЕКСАНДР МІНДАДЗЕ – ПОЛОВИНКА ЛЕГЕНДАРНОГО КІНОДУЕТУ АБДРАШИТОВ-МІНДАДЗЕ – ДОБРЕ ЗНАЄТЬСЯ НА КАТАСТРОФАХ. ЗА ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ ВОНИ РАЗОМ ІЗ АБДРАШИ-ТОВИМ САМОТУЖКИ УДОСКОНАЛИЛИ ЖАНР ФІЛЬМУ-КАТАСТРОФИ – «ПЛЮМ-БУМ», «ПОЛЮВАННЯ НА ЛИСИЦЬ», «ЗУПИНИВСЯ ПОТЯГ», «ПАРАД ПЛАНЕТ»

06

01/03/2010

точка зору

РоТТЕРДАМ - НоНКоНФоРМІЗМУ 40 РоКІВ

Тут завжди сучасно мисляча публіка, яка цінує не тільки класичне кіно-мистецтво, але й всі види відео-арту, якому, здавалося б, не місце на кіно-фестивалі міжнародного зразка. Тут постійні вечірки, нічні концерти та ау-діовідеоінсталяції, такі ж не форматні, як і весь фестиваль в цілому (гітарист «Sonic Youth» Лі Ранальдо смичком на бас-гітарі – це тільки як приклад). Але в першу чергу Роттердамський МКФ всі ці роки залишається май-данчиком для молодих режисерів, де вони можуть заявити про себе, зна-йти свою першу авдиторію, підшукати партнерів на масштабному кінорин-ку, іншими словами – розігнатись.Судячи із цьогорічної програми, змін у політиці кінопоказів не намічається – організатори так само збирають в конкурс і позаконкурс азіатську «ніби-як-екзотику» (насправді – со-ціальщину із загрозливими хроно-метражами), спецпрограми дають розгулятись режисерам-дебютантам, ретроспективи радують різноманіт-тям, але кількість стрічок в цілому... вганяє в ступор.Тут вже не до жартів, коли є 3000 фільмів і всього півтора тижні. Покази проходять на 8 фестивальних майдан-чиках у 25 залах. На щастя, майже всі кінотеатри знаходяться зовсім поряд, у гіршому випадку – у 5 хвилинах не-спішної ходи – розкіш, яку не кожен фестиваль може собі дозволити. Але щоб у такому засиллі фільмів та про-грам знайти щось радикально хоро-ше, доводиться перелопатити тонни, звичайно ж, авторського, звичайно ж, незалежного, розумного та нова-торського кіно.існують раціоналістичні методи: - від-

сікаємо обов’язкові хіти «Чорний ле-бідь», «Король каже», «Дерево», «Бью-тіфул» і так далі – цього добра повно і в Каннах, і в Берліні;- пробачаємо нездорову любов се-лекторів до фільмів про лихую долю малазійської бідноти;- постійно пам’ятаємо, що кіно, зняте за 200 євро на фотокамеру/мобільний + із чорновим звуком, швидше за все, виявиться занадто вже індепендент, і, виходячи із цьо-го, починаємо шукати.У таких умовах значно простіше на-рватись, наприклад, на «Любов вза-тяжку» Хо-Чунг Панга. Гонконгський фільм, знятий за всіма канонами французької «нової хвилі», – герої наговорюють монологи на восьми міліметрівку, зелені тони, вивірене оператором боке – і стрічку диви-тись легко та радісно. Особливо піс-ля португальського нуара «Барон» – повноцінного оммажу німецьким кіноекспресіоністам і в чомусь навіть американській готиці: чорна містична історія насправді – злорадна комедія (язик не повертається назвати це па-родією), але такий гумор для зовсім просунутого глядача. Все це – фес-тивальна програма «Спектрум», куди збирають нові фільми відомих режи-серів. У неї ж потрапили божевільний Такаши Мііке зі своїм «Зебраменом 2» і все той же Такеши Кітано із ша-леним фаршем «Лють» у дусі його ран-ніх робіт. Не можна було пропустити і «Дивний випадок Анжеліки» – справ-ді дивний фільм від португальського класика Мануеля де Олівейри. Та-кож не можна пропустити (як потому з’ясувалось – варто було б) і «Комічну ілюзію» Матьє Амальріка. Режисер

був зайнятий своїм тріумфальним «Турне», а «ілюзію», здається, знімав у вільний від роботи час. У результаті екранізація відомої п’єси П’єра Кор-неля перенесена на екран дослівно, сучасні декорації виставлені тільки для доброго слова, а від комедії не за-лишилось і порожнього місця.Але головне – у програмі «Спектрум» було показано довгоочікуваний «Пе-режити самого себе» Яна Шванк-маєра. Це перший фільм культового режисера, знятий ним після смерті дружини та соратниці – Шванкмаєр не знімав цілих 5 років. У його ново-му фільмі важко не вловити автобіо-графічну складову. Це історія кохан-ня, виконана у фірмовій аплікаційній манері режисера. Нині Шванкмаєр працює над новим повнометражним проектом «Мошкара», за його слова-ми, у цьому фільмі буде менше аплі-кації та більше класичної режисури.Наймолодші кінематографісти, які по-трапили на фестиваль, відриваються у програмі «Яскраве майбутнє». Тут смаки глядача вирішують усе. Тому що тільки тут можна нарватись на абсолютно полярні фільми. Напри-клад, японський треш «Спекотно, як у пеклі», який неможливо дивитись, але треба, тому що сам Джонні То запо-відав, – і абсолютно не співвідносна з ним класична драма «Припарко-ваний», де ризикнув знятись (і пра-вильно зробив) ірландець Колм Міні. Сюди ж потрапила грецька комедія абсурду «Аттенберг», уже відзначена на МКФ у Венеції. Напевне, саме цей фільм разом з іспанським «Батьком» та румунським «Ранком» стали від-криттями цього року.Але особливою радістю фестивалю виявилась тематична програма «Чер-воні вестерни», де представлено схід-ноєвропейський, іншими словами – наш погляд на індійсько-ковбойську романтику. У добірку ввійшли осо-ружний гедеерівський «Чингачкук», чеський «Лимонадний Джо», міхал-ковський «Свій серед чужих, чужий серед своїх». Туди ж потрапили і «Ніх-

то не хотів умирати», і обов’язкове «Біле сонце пустелі». Передивитись у Роттердамі разом із європейською авдиторією субтитрованих англій-ською «Невловимих месників» – це справжній трансцендентний досвід, доступний, на жаль, тільки нашому глядачу. Заради такого варто було по-жертвувати деякими фільмами навіть конкурсної програми.А в конкурсі – знову соціальний лоу-кост із Азії, яка стрімко розвивається. Таїланд, Шрі-Ланка, індія, Південна Корея. Цьогоріч роттердамські селек-тори повернулись обличчям до Захо-ду – в конкурс потрапили Колумбія, Мексика та Бразилія – там також є на чому розвинути гостросоціальні теми. Роттердамський МКФ завжди пильнував за проблемами соціуму, точніше за естетикою такої тематики. «Нитки зображень» від enfant terrible Віпіна Віджея, наприклад, – сюрреа-лістична історія про хакера, чорного мага та кібер-сутності, але фільм ін-дійський, густо замішаний на міфо-логії, а тому автентика та соціальна направленість (яка завжди виникає зовні, тобто йде від глядача та його стереотипів, а не від режисера) при-сутні тут навіть у спецефектах.Окремо слід відзначити російський фільм Владіміра Котта «Громозєка», який теж потрапив у конкурс. Дума-ється, організатори керувались тими ж принципами, що й при відборі філь-мів з ірану, Колумбії, Шрі-Ланки. По-терта країна, царство кіосків та спор-тивних шапочок. Цей кінематограф, звичайно, не дотягує до стабільно трендового румунського, але для єв-ропейця він так само екзотичний. В цілому, фільм, звичайно, добротний і міг би стати достойним портретом ге-нерації, якби переказував уже давно звичні кліше мовою банальності.На щастя, зовсім окремо в конкурсі стояв іспанський фільм «Край світу» Серхіо Кабальєро. Медитативна істо-рія, в яку, як вчасно порадив режисер перед показом, треба цілком і повніс-тю зануритись. Два привиди, дикі, але

симпатичні, саме в дусі Астрід Лінд-грен – дві людини у простирадлах із розрізами для очей – вирушають у подорож, щоб повернути собі тіла та земне життя. Роуд-муві у стилі Тарков-ського. Тут головне не сюжет, а кадри. Режисер зізнався, що спершу відзняв відеосюжет, а потім під нього вигадав сюжет. Показовий момент: каталон-ські привиди говорять російською – очевидно, і для Кабальєро пострадян-ський простір, як і російська мова, видаються екзотичними. «Край світу» – картина для людей-візуалістів – від-силає до фільмів «Внутрішній шрам» Гаррея, «Джеррі» Гаса Ван Сента і на-віть «Електроме» Гая Крісто і Тома Бан-гальте. У стрічці Кабальєро – затяжні статичні плани, поодинокі абсурдні діалоги, іноді – біблійна направле-ність, точніше, пародія на неї. За своє «аутсайдерство» фільм отримав один із трьох головних і рівноцінних призів Роттердамського МКФ. інші два «ти-гри» (грошовий еквівалент кожного – 15 тис. євро) отримали таїландська «Вічність» Сівароджа Конгсакуна та південнокорейські «Мусанські що-денники» Пак Чан Бума.Загалом урочиста ювілейність прохо-дила наскрізь тільки у попередніх роз-силках кінооглядів – ніяких особливих змін на честь ювілею фестивалю не відчулось, втім, їх ніхто і не очікував. Перегляди у Роттердамі із самого по-чатку орієнтувались на альтернативне некомерційне кіно, і ось вже 40 років поспіль радує авдиторію саме соєю незалежною програмою, що нині мало хто може собі дозволити. Ніби підтверджуючи цю тезу, голландські урядові та муніципальні фонди за-планували скоротити фінансування фестивалю. Таке вже було із Роттер-дамським МКФ у 80-х, тому слід спо-діватись, що гроші все ж будуть. Втім, і без повного бюджету з Роттердам-ським фестивалем нічого поганого не станеться.

САША КОВАЛЬОВА

ЮВіЛЕйНИй СОРОКОВИй МКФ ВіДСТРіЛЯВСЯ В РОТТЕРДАМі. ЗА-ВЖДИ НОВАТОРСЬКИй НА ФОНі іНШИХ ВЕЛИКИХ ТА ДОРОСЛИХ Кі-НОФОРУМіВ, РОТТЕРДАМ ПРИНЦИПОВО НЕ РОЗЩЕДРЮЄТЬСЯ НА ПОМПЕЗНі ЧЕРВОНі ДОРіЖКИ. УЖЕ ПРОТЯГОМ СОРОКА РОКіВ НАй-БіЛЬШ НОНКОНФОРМіСТСЬКИй іЗ ФЕСТИВАЛіВ ВіДКРИВАЄТЬСЯ ТА ЗАКРИВАЄТЬСЯ ЗА ВСіМА ПРАВИЛАМИ КРАЇНИ ВСЕПЕРЕМАГАЮЧО-ГО СОЦіАЛіЗМУ.

Фот

о на

дано

авт

ором

07

molodist.com

точка зору

«ЖИТТЯ ЗА ОДИН ДЕНЬ»Я не кажу, що зняв короткометраж-ку, це все вигадують. Я оформив це як короткометражку. Наскільки встигав у часі. Я чув, що якийсь хлопець шукає гроші на фінансу-вання фільму про вівчарів. Він зі Львова, і я тут такий... приїхав на фестиваль уперше. Мені не-зручно перед ним.Хто не знав, як знімати, можна було знімати за правилами. Прави-

ла прості: чого ви боїтеся, що люби-те, що у вас у кишені? Там чимало людей показували, що в них у ки-шені зброя – пістолет, кастет тощо. Загалом, безглуздя нашого сучас-ного світу. Після кадру такого спо-кійного, де мої хлопці відпочивали, ховаючись від дощу, біжать: «Тікай-мо, бо дощ!» Зробили монтажем і звуком, що нагнітається ситуація, або ж поставили чиюсь блискавку в Берліні, 24-го липня якраз заги-

нуло багато людей у парку, і це все показували.Відзначили 20, навіть 15 тих, кого запросили на прем’єру на «Сан-денс». А там було 400 чи 300 ро-ликів, з яких зробили 90-хвилин-ний або ж трохи довший фільм. і з України я не один виявився. Там був хлопець якийсь, на сай-ті «Вконтакте» списався зі мною. Він ролик зняв про те, як китай-ці запускають повітряні кульки. Наркомани були. Вони стояли на балконі, їх запитали: «Що у тебе в кишені?» Можливо, це Росія була, але, по-моєму, Україна. Запам’яталося вбивство корови на бійні. Це було показано не як вбивство, навмисне для фільму, а звичайне життя на бійні. Без-умовно, це шокує.

ВАЖЛИВО БУТИ ЩИРИМПобачити фільм нескладно: захотів, завантажив його, подивився, але, безумовно, треба дивитися, на великому екрані, тому що фільм вдалий. Документаліст, монта-жер, реально круті чуваки, і му-зику хорошу написали.Основний критерій фільмів – щи-рість. Можна було взагалі зняти на мобільний телефон, що безліч лю-дей і зробила. Так, на прем’єру за-просили дівчину, яка нічого не зні-мала, вона просто 24-го у машині зняла свій монолог на камеру.

ПАРАДЖАНОВ, МіСТИКА і ВіВЧАРіЯ був у Славському на роботі, зні-мали там ролик. Уся знімальна гру-па поїхала в Київ, а я подумав, що лишилося небагато днів до 24-го, і якщо я вже тут, то, можливо, так і треба. Я лишився з оператором, Дмитром, він допомагав мені на зйомках. Ми вирішили лишитися у Карпатах до 24-го й познімати. За великим рахунком, ми шукали щось, щось незвичне. Знімали в Закарпатті, досі незрозуміло, де саме. Хтось говорить, що це Меж-игірський район, найближче село – Студене.Я тоді вівчарів бачив уперше у сво-єму житті, хлопці, по-моєму, теж. Не було ніяких трембіт, там все не так. Дуже сподобалося, що вони були відірвані від цивілізації. Ці люди живуть у якійсь власній часовій площині. Ми були з ними два дні, навмисне приїхали раніше. і 24-го липня зранку й до обіду ми зніма-ли, а потім вже пішли до табору, по-спали в наметах, відпочили.У нас було 2 фотоапарати, 3 опера-тори на майданчику. Це ідеальна кількість людей для таких малих експедицій. Я, Дмитро Міняйло і Де-нис Мельник, який зняв великі ка-дри. Я не можу впевнено сказати, чиї увійшли, чиї ні. Дмитро ще ро-бив нам неймовірні фото. Це було круто, ми відчули певну містику і намагалися цей стан підтримува-

ти. Ми шукали слід Параджанова та його «Тіней...» і таки знайшли! У Будинку культури в Славському якраз показували цей фільм, ми замовили собі окремий сеанс. Це було дуже символічно.

САНДЕНСМені було не соромно говорити в Америці, що я з України. Вони всі знають Параджанова і кажуть: «Вау, як круто!» Через американ-ського кінорежисера Кевіна Мак-Дональда я передав фільм Пара-джанова «Тіні забутих предків» Рідлі Скотту, продюсеру цього проекту . Я чув хороші відгуки від монтаже-ра, що дуже багато фільмів наді-слано з України, що в нас дуже кінематографічна країна. Зараз я щасливий, що живу в Україні, а не в Росії: тут спокійніше.

P. S. ЗНОВ У КАРПАТИЗараз планую наступний проект. Завдяки цьому фестивалю, гала-су, з’явилося двоє людей, разом з якими я намагаюся щось на-писати, хоча ми ще не бачилися. Вони не кияни, з киянами складно. Можливо, варто навпаки поїздити Україною, подивитися людей. Дуже дивний проект. Я хочу попрацюва-ти у жанрі екзистенціального фан-тастичного фільму. Це може бути все що завгодно. Але поки це не зроблено, мені складно говорити.Я знаю, що навесні дуже хочу піти в експедицію. Знову ж таки, у Кар-пати, українські, румунські та інші. Антропологічна експедиція, щось у цьому ракурсі. Мене ще ніхто туди не взяв, але я попросився і пла-ную, якщо вдасться, зняти дещо під час експедиції. Якщо б я зараз поїхав до індії, можливо, я б писав сценарій, а можливо сценарії по-винні писати сценаристи. Драма-тургія – це зовсім інша професія, і чи потрібна Достоєвському каме-ра, щоб щось сказати.

ПіДГОТУВАЛА ВіРА МАКОВій

НАВІЩо ДосТоЄВсЬКоМУ КАМЕРА?

БОРИС ГРИШКЕВИЧ УЗЯВ УЧАСТЬ В АМЕРИКАНСЬКОМУ КіНОФЕСТИВА-Лі «САНДЕНС». Зі СВОЇМИ ДРУЗЯМИ 24 ЛИПНЯ, ЗА УМОВАМИ КОНКУР-СУ, ПРО ЯКИй НАШУМіВ іНТЕРНЕТ, ВіН ЗНЯВ ДОКУМЕНТАЛЬНУ СТРіЧКУ «ОДИН ДЕНЬ іЗ ЖИТТЯ», і ВОНА УВійШЛА ДО 90-ХВИЛИННОГО ФіЛЬМУ, ЯКИй ПРОДЕМОНСТРУВАЛИ НА ФЕСТИВАЛі. ГАЗЕТі «MOLODIST.TXT» МО-ЛОДИй РЕЖИСЕР РОЗПОВіДАЄ ПРО ЛЮДЕй З іНШОГО ЧАСОВОГО ВИМі-РУ, МіСТИКУ В КАРПАТАХ і ПРО ЗАХОПЛЕННЯ РЕЖИСЕРіВ НА «САНДЕНСі» ФіЛЬМОМ С. ПАРАДЖАНОВА «ТіНі ЗАБУТИХ ПРЕДКіВ»

РИНОКТепер сюди на кіноринок з’їжджаються тисячі професіоналів, режисери та директори впливових фестивалів; світові бренди змагаються за право спонсорства; продюсери телеканалів проводять пітчінги та закупівлі, гості обмінюються десятками кілограмів фестивальної пошти – каталогів та dvd. Таке, здавалося б, неприбуткове за визначенням короткометражне кіно знаходить тут свою нішу та покупця. Наприклад, французький Canal+, ба-гаторічний партнер фестивалю, регу-лярно закуповує короткометражки для щотижневої передачі.Комерція та індустрія не заважають фестивалю зберігати утопічний дух – команда організаторів не має директо-ра, всі рішення приймаються тут спіль-но. Головний майданчик має підозрілу радянську назву «Будинок культури» та характерну конструктивістську архітек-туру – можливо, це наслідки діяльності традиційно потужного у Франції кому-ністичного підпілля.

ПРОГРАМАСлід утопочністі носить і спосіб упорядкування найважливішої програми фестивалю – між-народний конкурс має швидше гуманітарну, аніж кінематографічну функцію: відбирають кіно з проблематикою своєї країни. В резуль-таті, програма пістрявить роботами режисерів з екзотичних країн, та серед 14 повнометраж-них блоків набереться хіба з десяток цікавих робіт. З іншого боку, така політика дає шанс українським режисерам - адже нам, “екзотич-ній країні” не обов’язково робити шедеври, достатньо знімати актуально. і регулярна від-сутність українських робіт в міжнародному конкурсі Клермону свідчить, що актуаль-ність наразі найбільша проблема україн-ського молодого кіно.Перемогу тут здобула польська документальна робота «Кавалок літа».Конкурс експериментального кіно Labo про-водиться вже 10 років і претендує на звання провідної кінолабораторії світу. Клермон од-ним із перших звернув увагу на появу нових візуальних форм мистецтва та виділив для них спеціальний майданчик, окремий від тради-ційного кіно. В пріоритеті тут – оригінальність

форми та нові засоби реалізації ідей.Українсько-французька анімація Анатолія Лав-ренішина «Біла ворона», яка цьогоріч потра-пила в експериментальний конкурс, достойно виглядає на загальному рівні.Фестиваль має також потужний національ-ний конкурс, що часом цікавіший за між-народний. Взагалі, Клермон-Ферран доволі франкоцентричний фестиваль: тут активно пропагують не лише французьке кіно, але й франкофонне - у фокусі роботи з Канади (най-кращий анімаційний фільм, Гран-прі Лабо – у канадських режисерів), африканських колоній (спеціальна позаконкурсна програма).

Проявляється це, на жаль, також і у мовному шовінізмі – чимало фільмів демонструється лише з французькими субтитрами.

ЦИФРИНе зважаючи на величезну кількість програм, є можливість переглянути практично все: покази відбуваються в 13 зала із середньою кількістю у 250 (!) місць; із них кінозалів за призначенням 2 чи 3 – на час фестивалю кінопроекційним на-чинням обладнують місцеві театри та навіть уні-верситетські аудиторії. Щоб потрапити навіть на денний показ, доводиться вистояти немаленьку чергу: кіно тут цінують так само сильно, як ков-

басу за 2.20 у дефіцитні радянські часи, «чиста» культура (без червоних доріжок) тут стала необ-хідною частиною побуту. Важко повірити, але на конкурсні сеанси о 22.15 набивається повна зала на 1300 місць, при чому основна частина глядачів – місцеві (гості в цей час розтікаються по численних ве-чірках). Фестиваль – визначна подія для міста та його мешканців, кожен бажає долучитися: волонтерський корпус нараховує 200 людей і в основному складається зі студентів, але тра-пляються і 70-річні волонтери.

іЛЬКО ГЛАДШТЕйН

ВРЯТУВАТИ КоРоТКИЙ МЕТРКЛЕРМОН-ФЕРРАН – ТИХЕ БУРЖУАЗНЕ МіСТЕЧКО В ЦЕНТРі ФРАНЦіЇ, ЩО РОЗТАШУВАЛОСЯ БіЛЯ ПіДНіЖЖЯ МОЛОДОГО ВУЛКАНУ. ВОНО, МАБУТЬ, ТАК і УВійШЛО Б В іСТОРіЮ ЯК МіСЦЕ НАРОДЖЕННЯ БЛЕЗА ПАСКАЛЯ, ЯКБИ НАПРИКіНЦі 1970-Х ТУТ НЕ ЗОСЕРЕДИЛАСЬ КРИТИЧ-НА МАСА СТУДЕНТіВ-МРійНИКіВ. МіСЦЕВЕ УНіВЕРСИТЕТСЬКЕ КіНЕМА-ТОГРАФіЧНЕ ТОВАРИСТВО ТЕЛЕГРАФУВАЛО: “SOS, SAuvE quI PEuT LE COurT METrAgE!” (“КОРОТКОМЕТРАЖНЕ КіНО ОСЬ-ОСЬ ПОМРЕ, САМЕ ЧАС йОГО РЯТУВАТИ!”). ВіДТАК ВЖЕ 33 РОКИ ПОСПіЛЬ ОДНОйМЕННА АСОЦіАЦіЯ ПРОВОДИТЬ НАйБіЛЬШИй У СВіТі ФЕСТИВАЛЬ КОРОТКОМЕ-ТРАЖНИХ ФіЛЬМіВ

08

01/03/2010

анонси

Засновники: МКФ «Молодість» Головний редактор: Віра МаковійНад номером працювали: Альона Мельник, Ярослав Юшков, Саша Ковальова, Тарас Сасс, Анна Онуфрієнко, Андрій Алферов.

Коректура: Віра ГладкихВерстальник: Олег Мироненко

Керівник проекту: Наталя ЗубкоПродюсер проекту: ілько ГладштейнТелефон: (044) 461 98 03

e-mail: program@molodist.comНаклад: 3 000 прим.Підписано до друку: 28 лютого 2011 року.Друк: «Авега»З приводу розміщення реклами звертайтеся за телефоном +380632807335 txt@molodist.com

Редакція залишає за собою право на редагування отрима-них матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції.Матері-али, опубліковані в газеті «molodist.TXT», є інтелектуальною власністю редакції й не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. © «molodist.TXT»

ТАЄМНИЦЯ КЕЛЬТІВ/The SecreT of KellS, Ірландія, 2009, 75’Режисер: Том Мур, Нора ТуоміЖанр: АнімаційнийЦей чудовий мальований фільм для всієї родини перенесе вас до химерного багатогранного світу кельтської міфології. Поки монахи укріплюють стіни перед за-грозою чергової навали вікінгів, 12-річний Брендан вправляється у мистецтві розпису книг. Щоб закінчити витончені мініатюри і орнаменти знаменитої Кельтської книги, Брендан має подолати власні страхи, вперше покинувши стіни монастиря і вирушити в похід через зачарований ліс, повний міфічних істот. Чи зможе Брендан довести, що знання спроможне знищити темряву і перемогти зло?

ЩЕДРІсТЬ ПЕР’Є/Perrier’S BounTy, Ірландія, 2009, 88’Режисер: іен ФіцгіббонЖанр: Кримінальна комедіяБадьора гангстерська комедія з Кілліаном Мерфі в ролі невдахи, який заборгував гроші бандиту Пер’є. Коли один із людей Пер’є раптово гине, Майкл тікає в гори з батьком Джимом і подругою Брендою. Переховуючись без грошей і з 24-годин-ним ультиматумом, Майкл змушений вирішувати ще й особисті проблеми. Та час біжить, і банда переслідує Майкла, якому залишається сподіватись на долю і,

можливо, ще на зграю собак.ВЕРШНИКИ ХВИЛЬ/WaveriderS, Ірландія, 2009, 75’Режисер: Джоел КонройЖанр: ДокументальнийЗахоплююча пригодницька розповідь про сучасних серферів, яка досліджує гіпотезу про те, що ця розвага зародилась колись в ірландії. Подорож на Гавайї, до Каліфорнії та назад до ірландських берегів досягає яскравої кульмінації, коли серферам вда-ється підкорити 18-метрову хвилю – най-більшу з тих, які можна впіймати в Європі. Фільм наповнений дивовижними сценами всередині величезних хвиль і чудовими пейзажами ірландського узбережжя.

П’ЯТЬ ХВИЛИН РАЮ/five MinuTeS of heaven, Ірландія, 2009, 89’Режисер: Олівер ХіршбігельЖанр: Кримінальна драмаОлівер Хіршбігель – режисер, який отри-мав чимало нагород за «Бункер», зазирає в душу двом чоловікам, котрі пережили недавній північноірландський конфлікт – 25-річну ворожнечу між католиками і протестантами.У цьому психологічному трилері зняв-ся Ліам Нісон в ролі Марка Девісона, колишнього добровольця кримінального проте-стантського угруповання, якого три-вожать докори сумління через вбивство католика на очах його 11-річного брата

Джо Гріффіна. Через 30 років Гріффін ще більше ненавидить успішного та відомого експерта з питань мирного врегулювання Девісона.Обох чоловіків запрошено на телепере-дачу, зустріч на якій загрожує трагічною розв’язкою, оскільки один із них присягнув убити іншого в надії, що помста стане для нього «п’ятьма хвилинами раю».

ЙоГо ТА ЇЇ/his & hers, Ірландія, 2009, 90’Режисер: Кен УордропЖанр: ДокументальнийГлибокий документальний фільм про різні періоди життя, любові та родини. Це до-слідження стосунків чоловіка і жінки через призму розповідей 70 жінок різного віку на різних етапах життєвого шляху. Картину знято в коридорах, вітальнях і кухнях будинків ірландської глибинки. У фільмі жінки відверто і з гумором розповідають про чоловіків, про секрети чистки карто-плі, догляд за дітьми, внутрішню політику країни і пульт управління телевізором. Це глибокі роздуми на тему невинності, дорослішання, старіння, смерті і, звичайно ж, стосунків між двома статями.

ЕДЕМ/eden, Ірландія, 2008, 90’Режисер: Деклан РексЖанр: ДрамаЧудово зіграна картина про крах шлюбу напередодні 10-річного ювілею. Дія драми

відбувається в глухому ірландському селі – і так майстерно виводить ірландський кінематограф у XXI століття. Режисеру вдалось відтворити суміш космополітич-ної культури і старих місцевих традицій, притаманну ірландському суспільству за часів недавнього економічного піднесен-ня. Чоловік Бріди Біллі переживає кризу середнього віку із характерними для неї пияцтвом і розпустою. Бріді ж доводиться самій боротися із жорстокістю і снобізмом місцевих жителів, а також із власними почуттями через несподівану появу по-тенційного коханця.

32a/32a, Ірландія, 2007, 89’Режисер: Меріен КуінЖанр: ДрамаДублін, 1979 рік. Католицька школа для дівчат. Маів щойно одягла свій перший білосніжний бюстгальтер, вона одержима своїми грудьми і не може не дивитись на інших дівчат, жінок і навіть монахинь, не порівнюючи їх із собою. Її життя крути-ться навколо трьох досвідченіших подруг, які сподіваються, що Маів зможе знайти собі хлопця. Та коли на неї звертає увагу місцевий серцеїд, у дівчини починаються проблеми в школі, подруги відвертаються від неї. Коли хлопець кидає Маів, вона замикається в собі. Фільм закінчує-ться хепі-ендом: на 14-річчя Маів до неї при-ходять подруги.

flyin’ duTch-2 28 КВІТНЯ - 4 ТРАВНЯ

ШОКУЮЧИй СИНій/Shocking Blue, Нідерланди, 2010, 82’Режисер: Марк де ХлояЖанр: драмаВільям, Джек і Кріс дружать із пелюшок. Та одного дня Джек гине під колесами трактора, за кермом якого сидить Вільям. Кріс намагається реанімувати давню дружбу і з’ясувати, чи інцидент якось пов’язаний з подіями, що сталися напередодні, коли Джек пішов з Маріанною.

ХАНТіНГ і СИНИ/Hunting & Zn., Нідер-ланди, 2010, 93’Режисер: Сендер БюргерЖанр: психологічна драмаФільм про молоде подружжя, що живе цілком пересічним життям «у стилі IKEA», доки жінка не вагітніє, і тоді все життя перевертається догори дном.

ЛЕЛЛЬ БЕЛЛЬ / LELLEBELLE, Нідерланди, 2010, 85’Режисер: Міша КампЖанр: еротична драма19-річна скрипалька Белль з маленького селища не розуміє одержимих сексом свого хлопця, сестру і матір. і тільки в консер-ваторії Белль починає розуміти, як секс позначається на її грі...

iriShfeST 17-23 БЕРЕЗНЯ