Від серця до серця

Число 1 (30)січень2013 року

Газета громадських організацій «Львівське Ставропігійське Братство»,Галицьке Ставропігійське козацтво ім. Гетьмана України Петра Сагайдачного та Університету «Львівський Ставропігіон»

Лицарство… Зароджене у давнині ві-ків, воно прийшло до нас із кривавого виру бойовищ, із традицій придворних турнірів та дуельних поєдинків, із таєм-ниць дивовижних сект і незбагненних ві-рувань; з потайної містерії франкмасон-ських Лож і звитяги хрестових походів; із одвічного прагнення елітарної части-ни людства присвятити своє життя слу-жінню вищим ідеалам Віри, Честі і Спра-ведливості.

Сформоване за канонами статутів та-ємних товариств, військових, національ-них та релігійних традицій, воно вбира-ло в себе все оте найсвятіше і, водночас, найпрагматичніше, з побуту та світогля-ду кожної віри й кожної нації, що дава-ло йому змогу згуртовувати однодумців, виховувати воїнську зміну і, сотворяю-чи собі кумирів із себе самих, витворю-вати національну та всесвітню духовно-рицарську, військову і релігійну еліту, націлену на пізнання вищого змісту і ви-щого сенсу релігійно-патріотичного слу-жіння.

Дехто з доброзичливців від історії на-магається переконати нас, що в Украї-ні традиції європейського рицарства не приживалися. Це неправда.

Кожен, хто прагне віднайти в Украї-ні сліди перших рицарів, возведених у цей суспільний стан за західноєвропей-ською традицією – тобто за ритуалом «оперізування мечем», неминуче зверне увагу на запис у «Літописі Руському» («Галицько-Волинському»), за Іпат-ським списком, від 25 грудня 1149 року. Відтворюючи події, пов’язані з міжусоб-ною боротьбою між Великим князем Ки-ївським Юрієм, сином Володимира Мо-номаха; та його родичем – волинським князем Ізяславом Мстиславичем, літо-писець повідомляє, що на допомогу собі Ізяслав покликав польського (лядсько-го) князя Болеслава, який, очевидно, вже був возведений у рицарський стан кимось із європейських монархів або рицарів-аристократів. Й ось як, за слова-ми літописця, розгортаються події далі:

«…У той же час прийшли до Ізяслава в город Володимир на поміч угри і Болес-

Богдан СУШИНСЬКИЙ,письменник, почесний професор Університету«Львівський Ставропігіон»

ЩОЙНО академік Богдан Сушинський завершив роботу над історичним дослідженням з проблем відродження укра-їнського лицарства – «Рицарі Христа». Відомо також, що саме йому належить перша в світі «Всесвітня історія лицар-ства», яку свого часу було офіційно вручено Папі Римсько-му Іоану Павлу II від українських прочан під час Великої Прощі, і за яку його було відзначено в Італії церковно-рицарською медаллю «Св. Амброзія». Його ж перу нале-жать монографії: «Історія українського рицарства», «Ко-зацькі вожді України», у двох томах; «Князі та полковод-ці Стародавньої України», «Львівський Ставропігіон: між минувшиною і ві-чністю», у двох томах; «Всесвітня козацька енциклопедія» та десятки інших поважних праць і публікацій у періодиці. Сьогодні ми надаємо йому слово...

Галичині – Козацько-лицарську Академію ім. короля Данила Галицького

лав, лядський князь, із братом своїм Ін-дрихом, і з великою силою. Ізяслав тоді позвав їх до себе на обід… А на другий день виступив Ізяслав із Володимира і звідти рушив до Луцька, а, прийшовши до Луцька, він пробув тут три дні. І тут Болеслав оперезав мечем багатьох бояр-ських синів».

Ясна річ, княжі дружинники-рицарі були в Русі-Україні й раніше, але в да-ному випадку маємо оте святе для кож-ного історика – письмове літописне підтвердження. Причому зважте на дату – 1149 рік! Тобто в грудні наступ-ного 2014 року маємо нагоду офіцій-но відзначити 865-річчя заснування українського рицарства!

І в воїнського, і в орденського (тобто об’єднаного в рицарські – Мальтійський, Лівонський, Госпітальєрів та інші – Ор-дени) рицарства вищими патронами, ду-ховними та світськими покровителями, були Папа Римський, або православний митрополит чи Патріарх, а також король, або Великий князь, герцог тощо.

Українська історія знає чимало гід-них Великих князів, які, будучи покро-вителями українського лицарства, мали зв’язки і з Константинополем, і з Вати-каном. Мало того, ми знаємо, що в груд-ні 1253 (за деякими, не доведеними, да-ними – в січні 1254) року в Дорогочині Іоаном Планом де Карпіні, легатом Папи Римського Інокентія IV, Великого кня-зя Данила Галицького було короновано і помазано на короля. Й оскільки він при-ймав цю корону від імені всіх руських єпископів, то це свідчить, що короновано було на королівство всю Русь-Україну.

Знову ж таки зверніть увагу на дату – грудень 1253-го! Вона свідчить про те, що в грудні поточного 2013 року націо-нальна гордість наша велить відзначити 760-річчя коронування Данила Галиць-кого і всієї Руси-України!

Пропоную Верховній Раді, а також Львівській, Івано-Франківській, Тер-нопільській, іншим облрадам, проголо-сити нинішній 2013 рік – роком Данила Галицького!

Гадаю, на часі заснування Ученою

радою Університету «Львів-ський Ставропігіон», спільно зі Ставропігійським братством, Га-лицьким козацтвом ім. Сагай-дачного та іншими організація-ми, щорічної Міжнародної пре-мії ім. Данила Галицького, якою відзначалися б науковці та пу-бліцистів, які мають у своєму до-робку праці з історії Львівського Ставропігіону, педагогіки, коза-цтва, лицарства, а також князів-ської доби Галичини і всієї Укра-їни, у їх міжнародних зв’язках;

сприяють відродженню козацтва і укра-їнського лицарства...

Одним із провідних центрів форму-вання лицарської спільноти, а відтак – і витворення шедеврів лицарської пое-зії на Західній Україні XI–XII століть, стає волинське місто Володимир (нині Володимир-Волинський). Саме тут на-роджувалися пісні про мужніх князів-полководців галицько-волинського кня-зя Романа Мстиславовича; про Дани-ла Галицького, волинського князя Ва-силька Романовича та інших. І це тут, на княжому дворі, укладався і « Володи-мирський літописець» – тобто частина визначного твору тих часів – «Галицько-Волинського літопису», в якому відо-бражено діяння князів та їх лицарів-дружинників.

По тому, як достойний рицар Орде-ну Францисканців Іоан Плано де Карпі-ні, коронував Данила Галицького та здій-снив подорож до ординської столиці Са-раю, Папа Римський проголосив хрес-товий похід проти татаро-монголів, про-ти Орди. Згідно з традиціями католиць-кої церкви та європейського рицарства, на це проголошення мали б відгукнутися всі рицарські Ордени, все рицарство За-хідної Європи. Якби це сталося, Україна стала б свідком і безпосередньою учасни-цею одного з небувалих раніше хрестових рицарських походів. Але й, позбавлений підтримки європейського воїнства, ко-роль Данило власними силами вибив вій-ська ординського хана з Бакоти, Тетерева, Случа, Богу та інших українських міст.

Якщо на вівтарі XI століття європей-ське рицарство витворювало свої Орде-ни і висвячувало свої традиції у мілітар-них походах до вселенського жертовни-ка – Святої Землі та Гробу Господньо-го, то на вівтарі XXI століття воно витво-рює свої новітні духовно-рицарські Ор-дени та висвячує духовно-етичні тради-ції – у «хрестових походах» до гробниць древнього рицарства та священної тверді рицарського, а Україні – ще й козацько-лицарського духу.

У наш час в Україні вже діє близь-ко двох десятків суто лицарських Ор-денів – Архистратига Михаїла, Рица-рів Христа, короля Данила Галицько-го, св.Георгія, Орден Станіслава, Білого Орла… – основні зусилля яких спрямо-

вані на благодійництво та відродження духовного аристократизму

Проте найгеніальнішим, фізично і ду-ховно найдосконалішим витвором укра-їнського національного духу та україн-ської національної величі було і наві-ки залишиться українське Запорізьке козацтво. Народжене в жорстокій бо-ротьбі за місце під українським степо-вим сонцем, у майже безперервних су-тичках з ордами степовиків та в бороть-бі з турецькою експансією, воно посту-пово вбирало в себе всі ті наймогутніші воїнські та духовно-рицарські сили, ко-трі народжувалися із глибин народних та по давніх князівських і воєводських родових гніздах.

Раз у раз приймаючи на себе наймо-гутніші удари степовиків та яничарства азійського, українське лицарство це ко-

зацьке впродовж віків ряту-вало не лише Україну, але й Польщу, увесь християн-ський світ.

«Я, Богдан Микошинський, вождь запорізький, спільно з усім лицарством вільного Війська Запорізького, озна-ймуємо цим, що ми, з відо-ма і згоди нашого лицарства, в Колі зібраного, відряджає-мо до Вашої імператорської величності... цих наших по-слів, сотників нашого війська

Саська Федоровича та Нечипора, уповно-важуючи їх укласти угоду в нашій справі з Вашою імператорською величністю...»

Це – з листа вождя українського ко-зацького лицарства Богдана Микошин-ського до австрійського імператора Ру-дольфа ІІ Габсбурга. Так, люди, подібні Б. Микошинському, П. Сагайдачному, С.Кішці, справді, плекали зі свого степо-вого товариства справжнє воїнське ли-царство; вони усвідомлювали себе лица-рями, пам’ятаючи при цьому про загаль-ноєвропейську рицарську елітарність, й бачачи себе поважними та славними представниками його.

Створюючи свій «Хортицький замок», а отже, й закладаючи основи Лицарського Ордену «Запорозька Січ», князь Дмитро Вишневецький і його послідовники, се-ред них і ті, що мали за плечима Ставро-пігійську, Київську чи Острозьку школи-академії, вояжували або служили у Фран-ції, Германії, Польщі та Семиградді і, без-сумнівно, добре були обізнані з тодішнім буденням європейського рицарства.

Передаючи в 1530 році рицарям-госпітальєрам острів Мальту іспанський король Карл V висунув умову, згідно з якою цей острів мав стати твердинею, котра здатна була б зупинити експансію турків у Середземному морі. А через 25 років (в 1556), на дніпровському острові Хортиця, князь Дмитро Вишневецький засновує новий християнський рицар-ський Орден, про духовну спорідненість якого з Орденом Мальтійським знали та дбали й інші очільники козацтва.

Тож чи варто дивуватися з того, що на козацьких корогвах та іншій атрибути-ці, а ще – на могильних хрестах та надмо-гильних каменях, віднаходимо мальтій-ську символіку?

Свого часу я вже казав, що вся історія цивілізації – це історія, витворена Мис-тецтвом Меча і Мистецтвом Слова. І це справді так. Лицарська етика і лицарська велич, сама легенда про «істинного ли-царя» в усі віки формувалася не стіль-ки на полях рицарських битв, скільки на сторінках рицарських романів, легенд, пісень. Подвиги, криваво і скоромину-що окреслені рицарським мечем, крас-номовно і блискуче увічнювалися пером поета і романіста.

Утім, виховання істинного лицаря (ри-царя) завжди було справою нелегко. І як у цьому зв’язку не пригадати, що в XVI–XVII століттях у Німеччині діяли на-віть спеціальні навчальні заклади – Ри-царські Академії, підготовка в яких про-вадилася здебільшого для дітей рицарів, що належали до давніх дворянських ро-дів, але не тільки... Цікаво, що в цих ака-деміях випускників готували не лише до служби у війську, але й для цивільної, чиновницької служби при монархічних дворах та в дипломатичному корпусі.

Закінчення на 2-й стор.

2Число 1 (30), січень 2013 року Офіційна Ставропігія

Doctor Gonoris CausaДиплом № 009

Ректорат та вчена рада Університету «Львівський Ставропігіон»

присвоюють

Михайлові Васильовичу СЕКЕЛІакадемічний ступінь ПОЧЕСНИЙ ДОКТОР

УНІВЕРСИТЕТУ «ЛЬВІВСЬКИЙ СТАВРОПІГІОН»за значний внесок у розвиток вітчизняної медицини

та активну громадську діяльність. Ректор проф. Я. М. КМІТ

17.12. 2012 р., Львів

17 грудня 2012 р. у приміщенні Львівського готельного комп-лексу «Супутник» відбулась цікава зустріч львів’ян, представ-ників еліти Львова з Надзвичайним і Повноважним Послом Федеративної Республіки Бразилія в Україні паном Антоніо Фернандо Круз – де-Мелло. Цю зустріч організував Почес-ний Консул Республіки Бразилії у Західній Україні пан Петро Малех, член Львівського обласного козацького товариства, генерал-лейтенант українського козацтва.

Культура, освіта і наука зближають нації

Основною темою спілкуван-ня була презентація-відкриття у Львові кінофестивалю сучасно-го бразильського кіно. У кінозалі «Супутника» сьогодні була пред-ставлена перша цікава міфологіч-на кінострічка в оригіналі з суб-титрами українською мовою.

У виступах двох дипломатів, Посла і Почесного Консула, чер-воною ниткою виділялось пи-тання необхідності подальшого розвитку активної співпраці між двома нашими народами – Бра-зилії та України. Владика, при-сутній на церемонії, благосло-вив всі добрі починання у налаго-дженні такої співпраці.

Львівську інтелігенцію на зу-стрічі представляли, зокрема, отамани козацьких підрозділів Василь Павлечко, Ярослав Кміт, ректор Університету «Львів-ський Ставропігіон», представ-ник міжнародного Центру впро-

вадження програм ЮНЕСКО, а також взяв активну участь у цій зустрічі заступник отамана Львівського обласного козацько-го товариства УРК Михайло Кот.

З великою цікавістю Посол Бразилії в Україні п. Антоніо Фернандо Круз – де-Мелло ви-слухав привітання Василя Пав-лечка, в якому отаман ЛОКТ УРК коротко розказав про істо-рію українського козацтва, його роль в житті українського на-роду і подарував Пану Послу на пам’ять про цю зустріч ори-гінальний козацький символ – знак Львівського обласного ко-зацького товариства УРК, який був прийнятий з вдячністю.

Ми впевнені, що пан Посол з цікавістю сприйняв розповідь про героїчне минуле українсько-го козацтва і відчув його вели-кий потенціал в справі подальшої розбудови нашої держави.

З РАДІСТЮ ВІТАЄМО пер-ших випускників. Здаєть-ся, це було тільки вчора, коли юнаки та дівчата отри-мали свою залікову книжку та студентський квиток Бол-гарського коледжу. Швидко проминули три роки навчан-ня. Сподіваємось, що свято вручення дипломів назавжди залишиться яскравим спога-дом у Ваших серцях і в істо-рії університету.

Сьогодні прийшли приві-тати вас ті люди, котрі докла-ли чимало зусиль для того, щоб міжнародний проект між Україною і Болгарією під па-тронатом міжнародного Цен-тру впровадження програм ЮНЕСКО було здійснено і ви змогли отримати в урочис-тій обстановці свої перші єв-ропейські дипломи про вищу освіту на академічному рівні професійного бакалавра.

Урочисте вручення дипломів бакалавра першим випускникам болгарського Коледжу туризму

Крок до професії

До вітального слова запро-сили директора освітньо-консультативного Центру «Європейська перспекти-ва», проректора Університе-ту «Львівський Ставропігі-он» Роксолану Ярославівну Рацин та ректора універси-тету «Львівський Ставропігі-он», доктора наук, професора Ярослава Михайловича Кмі-та.

Надійшло привітання від голови правління міжнарод-ного Центру впровадження програм ЮНЕСКО Валерія Борисовича Попова:

– Дорогі друзі! У вас сьо-годні знаменна подія – ви на-полегливо пройшли свою до-рогу професійного зростання, були першими у цьому між-народному проекті, і я сер-дечно вітаю вас, дорогі випус-кники, ваших батьків і керів-ництво університету та бол-

гарського коледжу з першим випуском професійних бака-лаврів у галузі ту-ризму і готельно-ресторанного бізне-су. Ви зробили лише перший крок. Попе-реду практичне про-

фесійне життя і продовжен-ня пізнання світу, своєї про-фесії. Бажаю вам ефективної кар’єри, професійного зрос-тання і самоствердження у на-шому суспільстві.

Студентам, які повніс-тю опанували курс навчан-ня і склали державні іспити зі спеціальності «організація управління готельним та рес-торанним бізнесом» (за бол-гарським національним ко-дом 3.9 за міжнародною сер-тифікацією 812150) присвоє-но відповідну кваліфікацію з готельно-ресторанного бізне-су та видано дипломи профе-сійного бакалавра Міністер-ством освіти Болгарії.

На свято завітали учні та їхні наставники із Львівської музичної школи-інтернату ім. Соломії Крушельницької. В їхньому виконанні прозвуча-ли музичні вітання.

Про вагомість рицарських академій для європейського суспільства і для мо-нархічного устрою свідчить вже хоча б той факт, що окремі з них проіснува-ли аж до середини XIX століття, до тих часів, коли вони поступово почали пе-рероджуватися на спеціалізовані, і теж дворянсько-аристократичні, кадетські корпуси, що готували офіцерів для різ-них родів військ.

За якою ж системою провадилося на-вчання в рицарських академіях? Вона визначалася, як «система семи лицар-ських добродійств». Першим із них вва-жалося ідеальне вміння випускника три-матися в сідлі і володіти прийомами кін-ного бою. Другим – уміння фехтувати: мечем, шаблею, кинджалом. Третє добро-дійство – уміння діяти списом.

Досить незвичним для традиційного середньовічного рицарства може вида-тися навчання слухачів академії техні-ці плавання, адже в аристократичних ро-

Богдан СУШИНСЬКИЙ,письменник, почесний професор Університету «Львівський Ставропігіон»

Галичині – Козацько-лицарську Академію ім. короля Данила ГалицькогоЗакінч. Поч. на 1-й стор. дах цьому не навчали, оголене тіло взага-

лі вважалося соромітництвом. Але життя змусило: переправи через річки, прагнен-ня служити на флоті… А ще випускник академії обов’язково умів грати в шахи і шашки. І не лише тому, що вони розви-вали уміння логічно мислити. На той час шахи настільки входили в моду, що не-рідко саме під час шахових партій відбу-валися важливі переговори, укладалися мирні та комерційні угоди.

Ну, а що то за рицар, який не знається на літературі і сам не здатен написати бодай дві–три віршовані строфи? Були серед ви-кладачів академії і знавці риторики та ди-пломатії. Чимало годин відводилося тут виробленню музичного слуху та співам.

Тобто, при докладнішому розгляді, ці «сім добродійств» по суті складали гнуч-ку та надійну систему виживання рицаря в умовах тодішнього дворянського світу, за тодішньої шкали морально-етичних основ та цінностей. Саме цій меті спри-яла й окремі науки, які стосували-ся основ релігії, а також придворно-

го і громадсько-світського етикету.Зрозуміло, що поява рицарських ака-

демій повинна була базуватися на поя-ві певних підручників. І вони справді іс-нували, причому досить ґрунтовні. Так, значним попитом у європейських стра-тегів і тактиків користувалася військова монографія Альбрехта Ахілла «Приготу-вання до походу курфюста Альберта про-ти герцога Ганса Саганського». Написана ще 1477 року, вона тривалий час ходила в рукописах, а згодом, уже в 1880 році, була видана друком у Лейпцигу і була класич-ним посібником полководця.

Чимало теоретичних військових знань можна було запозичити і зі «Старшої лі-вонської римованої хроніки», створеної ще наприкінці XIII століття. Формуван-ню рицарської свідомості слугували дав-ньогерманські легенди і хроніки, такі, як «Пісня про Хільденбранта» (VIII ст.) чи «Пісня про Нібелунгів» (бл. 1200 рік),

Виходячи з усього мовленого тут, про-поную створити на базі Університету «Львівський Ставропігіон», за підтрим-ки козацтва, військових, ветеранських, церковних, чернечих та інших організа-цій, навчальну структуру – Козацько-

лицарську Академію ім. короля Данила Галицького.

Засади її діяльності і навчальна програ-ма – тема окремої розмови, можливо, на-віть «Круглого столу» зацікавлених орга-нізацій. Скажімо, для початку, навчання в Академії могло б відбуватися за прин-ципом факультативу або Недільної шко-ли, з подальшою розбудовою…

Але, крім Академії як нової академіч-ної структури вищого навчального за-кладу – Університету «Львівський Став-ропігіон», вважаю доцільним створення науково-громадської організації – Га-лицької Ставропігійської Академії, яка об’єднувала б своїм високим членством наукову, педагогічну та мистецьку еліту краю, України, зарубіжних науковців-україністів.

Саме ця академія, створення якої ми присвячуємо 525-річчю першої писем-ної згадки про створення українського лицарства-козацтва, на мій погляд, може стати новітнім форпостом сучасного укра-їнського історико-патріотичного мислення і виховання, національної ідеології, вітчиз-няного наукового світобачення і, звичайно ж, європейських інтеграційних процесів.

3Число 1 (30), січень 2013 рокуПостаті

Народився поет в Жуличах що недале-ко Золочева 12 січня 1878 року в патрі-отичній родині греко-католицького свя-щенника. Рано осиротівши (ще будучи в третьому класі гімназії втратив батька) спізнав на собі всю нужденну долю сво-го покривдженого народу, та з самого ма-лечку не хотів миритись зі злою долею, вперто боронив свої права і права своїх товаришів. Під час навчання у п’ятому класі Золочівської гімназії виступив з полум’яним зворушливим словом на похороні свого товариша-українця, за-мордованого вчителем-поляком, за що був вигнаний спершу з гімназії Золоче-ва без права навчання в будь-якій іншій гімназії Галичини, а згодом і з міста… Та в 1899 році у Львові після наполегливої самостійної праці і навчання в приват-них учителів складає екстерном мату-ру (випускні іспити з гімназії) та всту-пає у Львівський університет на медич-ний факультет.

Початок століття позначений підне-сенням національно-патріотичної свідо-мості українців і в першу чергу студент-ської молоді. Зрозуміло, Василь Пачов-ський бере в цих подіях найактивнішу участь. У 1901 році на історичному вічі студентів в на захист української мови у Львові виголошує промову у формі… по-еми, викликає захоплення студентів, але за цю поему як одного з організаторів віча виключають його з університету. Кіль-касот студентів-українців покидає уні-верситет на знак протесту. Окремий по-тяг везе студентів-сецесіоністів до Від-ня. На залізничних станціях зустрічають їх квітами як національних героїв. Осо-блива шана віддається автору популярної вже на той час збірки «Розсипані перли» – першої поетичної спроби поета – Васи-лю Пачовському. Натхненний цими подіями запальний Па-човський вирішує присвятити все своє життя вивченню істо-ричного минулого свого наро-ду, а тому переводиться на фі-лософський факультет Віден-ського університету.

У Відні під впливом опер Вагнера 1903 році з’являється його перша історіософіч-на драма «Сон Української ночі». Тут Василь Пачов-ський стає вже на весь свій ріст як поет-державник, як історик-мислитель і як один із пробудників націоналіс-тичного руху в дусі ідей Ми-коли Міхновського.

Після закінчення універ-ситету стає гімназійним учи-телем спочатку в Станісла-вові (Івано-Франківську), а згодом у Львівській Академічній гімна-зії. Активно працює в літературній гру-пі «Молодої Музи», видає оповідання «Жертва штуки» (1906), та чергові збір-ки віршів «На стоці гір», та «Ладі й Ма-рені терновий вогонь мій» (1912).

Цикл історіософічних творів продо-вжує Василь Пачовський драмою «Сон-це руїни» (1908-1909), темою якої є доля України за часів гетьмана Дорошенка. Василь Пачовський боронить цього геть-мана перед знеціненням його з боку Кос-томарова і Грушевського. Напередодні першої світової війни, в самий день здви-гу «Січей» і «Соколів» у Львові видає друком драму «Сфінкс Європи» (1914).

Плідну творчу й педагогічну працю пе-рервала війна, під-час якої за дорученням Союзу Визволення України разом з Бог-даном Лепким, Петром Карманським, ві-домим скульптором М. Паращуком ви-

Василь Пачовський – поет-державникЦЬОГОРІЧ, 12 січня, минуло 135 років з дня народження Василя Пачовського, поета, історика, публіциста, драматурга, педагога, мислителя, автора сценарію першого українського фільму. За словами молодшого товариша Василя Пачов-ського Володимира Шаяна він по праву мав би зайняти гідне місце серед вели-ких безсмертних. Та доля поета, не будучи прихильною до нього за життя, не ба-лувала його славою і після смерті…

кладає українську мову та історію в та-борах військовополонених українців із царських армій у Фрайштадті, Раштатті (Німеччина) та Вецлярі(Австрія), веде там національно-освідомлюючу, освітню і видавничу працю. 1918 року видає чер-гову драму «Роман Великий» та дитячу гру-казку «Святослав хоробрий».

Після війни в 1920 році глибоко розча-рований перебігом історичних подій Ва-силь Пачовський опиняється на Закар-патті. Жаль за втраченими можливостя-ми, які були на початку минулого століт-тя для утвердження державності укра-їнського народу, поет вивів у наступних поетичних рядках:

Не жаль мені, що я не маю хатиІ буду десь під тином помирати –

У чужині.А діти будуть витягати рукиУ ріднім краю поміж чужі дуки –

Весь вік на дні.А жаль мені, що зрив такий народуВтопився в крові, мов пішов під воду,

І щез, як шум!Бо ми кланялись знов чужому БогуІ кликали чужих на перемогу

Братів на глум!На глум і Бог споверг на нас прокляттяЗа гріх розвалля храму без каяття

В довічній млі.І ворогам ми власними кісткамиІ кров’ю з вічних ран будуєм храми

В Твоїй землі!

Дослідники підкреслюють величезну роль різнобічної діяльності української еміграції в поневоленому угорцями краї. В Берегово Пачовський разом з товари-шами створює першу на Закарпатті укра-їнську гімназію. З величезним завзяттям береться до написання «Історії Підкар-

патської Руси» в якій переконливо дово-дить цілісність українських земель, бере участь у написанні підручників, укладан-ні читанок та хрестоматій з української літератури. А поміж тим готує до друку нову збірку поезій, збирає міфи і легенди Закарпатського краю і відтворює їх у по-етичних творах. З під його пера на основі міфів та легенд з’являється поезія «Срі-берний дзвін» та історична поема «Князь Ляборець». З легкої руки Василя Пачов-ського все Закарпаття прибирає поетич-ну назву – Сріберна земля.

Після повернення з Закарпаття в Гали-чину Пачовський продовжує педагогічну діяльність в основному в гімназіях у Пе-ремишлі й у Львові. Поет-державник ро-зуміє, що після поразки в 1918 році єди-ним методом боротьби за українську дер-жавність є слово, тож активно береть-ся за титанічну працю: створення цілої

низки історичних драм та творів для ді-тей, в яких оспівує визначні постаті на-шого минулого, вчить свого читача па-тріотизму та гордості за народних героїв. Оживляє в нашій пам’яті добу старовин-ної України княжих часів, коли вона була самостійною, потужною, міцною держа-вою. Бореться за відвоювання для нашої спадщини українських балад і дум, відо-мих в Європі під назвою «билин». Із чис-ленних драм Пачовського, писаних в той час, появляється друком одна з найваж-ливіших, а саме його драма «Гетьман Ма-зепа» – «Містерія воскресіння в 5 діях» (1933). В тому ж часі Пачовський пере-кладає наші старовинні хроніки, щоб зро-бити їх доступними і зрозумілими для за-галу й молоді, яким важко їх читати на староукраїнській мові. Із цієї його пра-ці й спадщини побачила світ тільки «По-вість Временних літ» у виданні «Україн-ської бібліотеки» Івана Тиктора, 1939 р.

Із численних поетичних творів слід відмітити його славну «Присягу борців України» («Гимн безсмертної батави»), яка залишила тривалий слід у свідомості й пам’яті бувших вояків, борців за держав-

ність України. Була вона дру-кована в «Українському ски-тальці» у Відні 1923 р., а та-кож «Думу про Івана Безрід-ного», друковану там же.

Найважливішим із поетич-них творів цього періоду слід вважати його містичну пое-му «Золоті Ворота». Окремі її уривки були друковані по-чинаючи з 1937 року під ре-дакцією Дмитра Донцова в «Літературно-Науковому Ві-снику». Повністю поема ви-йшла друком стараннями його родини в Торонто вже в наш час обсягом близь-ко п’ятисот сторінок. Поет встиг написати лише пер-ші дві її частини, третя мала

з’явитися зі здобуттям Украї-ною незалежності…

Серед важливих творів ідейного змісту слід відмітити його про-мову, виголошену до 10-ї річниці злуки українських земель, видану окремою кни-жечкою під назвою «Світова місія Украї-ни». В цьому історіософічному творі, що появився у видавництві «Краса і Сила» в Перемишлі 1933 року, каже поет про-рочим тоном: «Амінь, амінь говорю вам, що воскресення прийде. Білим світом ви-соких зір сходить на нашу націю дух Во-лодимира Великого й каже моїми устами сумним в Україні: солодко й почесно є для Рідного Краю вмерти, але солодше й почесніше для Рідного Краю жити в часі його воскресення й серед бурі й натис-ку життя його переперти! Тому позми-вайте сонні очі ранньою весною, підкрі-пляйте ов’ялі руки, додавайте сили хит-ливим колінам, черпайте силу з прадже-рела нашої безсмертної культури і сійте її свідомість, аби виплекати національну

гордість і самопошану, одним словом – зробіть націю, яка стане підметом, стане угольним камнем Божого храму. А тоді буде даний вам вінець замість попелу, замість плачу єлей радощів, замість су-мовитого серця – одежа слова. І назвуть вас світочами нового життя, сильними в справедливості, а нашу Україну найкра-щою піснею в молитві світу до Бога!»

За його горду і непокірну вдачу, щире переживання за майбутнє своєї нації не балувала його доля до кінця його днів. Друга світова війна приносить нові пе-реживання за долю України. Володимир Шаян так характеризує цей період твор-чості Василя Пачовського: «Він пише га-рячково скоро, немов би хоче залишити із нами пребагатий світ своїх ідей, символів і мудрості вивчення історії України». Та матеріальна скрута, яка на протязі всьо-го життя переслідувала поета, і політична обстановка не дозволили більшу частину з них опублікувати. Останньою з-під його пера з’являється ще драма «Орден Бога-тирів», яка як і багато інших досі залиша-ється тільки в рукописах...

В останній рік свого життя ще кілька разів виїжджає на Закарпаття, де при-ймає участь в зйомці першого україн-ського фільму за своїм сценарієм «Князь Корятович» (ні фільм, ні сценарій не збереглися). Під час однієї з таких поїз-док сильно застуджується.

Вмирає у Великодню Неділю, 5-го квіт-ня 1942 року. Громадськість Львова з ве-ликим сумом зустрічає цю звістку і бе-реться за організацію його похорон, вста-новлення пам’ятника на могилі поета та видання повного збірника його тво-рів. Похорони поета, а згодом освячен-ня його надмогильного пам’ятника пере-творюються на всенаціональні маніфеста-ції утвердження української суверенності. На пам’ятнику скульптором Сергієм Лит-виненком карбуються пророчі слова:

«О, Золоті Ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!».

Однак розпочата справа видання по-вної збірки творів Василя Пачовсько-го не була завершена через воєнне лихо-ліття. Радянська ж пропагандистська ма-шина зробила все, щоб стерти ім’я поета з пам’яті народу, для якого він жив, чиїм горем він переймався більше ніж своїм власним, кращу долю якого він наближав своєю невтомною поетичною творчістю.

За словами сина поета Романа Па-човського недрукована спадщина Васи-ля Пачовського обіймає 25 драматич-них творів, з яких 15 готових до друку. Сценічне ж життя усміхнулось лише од-ній з перших його драм «Сонце руїни». Перша її постановка відбулась 1912 року до 50-ти річчя товариства «Руська бесі-да». Зазначу принагідно, що власне під час постановки цієї драми зійшла яскра-ва зірка актора світової величини Леся Курбаса, а також набула свого сучасно-го звучання і великої популярності зна-менита пісня «Червона калина», яка зго-дом стала гімном Січових Стрільців.

Для знайомих і приятелів Василя Па-човського така кількість драматичних творів не була несподіванкою; є, однак, досі несподіванкою для українського лі-тературного світу. Тож цілком природнім є невідкладне завдання друку творів по-ета, особливо його драматургії, яка і досі лишається невідомою для широкого зага-лу, та вивчення, дослідження й оцінка не-друкованої і друкованої спадщини Васи-ля Пачовського. Я ж вслід за першим до-слідником творчості поета Володимиром Шаяном ставлю перед собою «скромне за-вдання пригадати призабутого поета й не тільки боронити його перед забуттям, але і ствердити його місце в українській літе-ратурі як одного із великих безсмертних!»

Вірю, що прийде час і ім’я Василя Па-човського займе гідне місце у дійсному Пантеоні великих духів і творців Суве-ренної України!!!

Зоряна ДОРОШ

Серед «Молодомузівців» у 1910–11 рр. Сидять: В. Бірчак, дружина поета Неоніла Пачовська, маляр Іван Косинін; стоять: В. Яцків, В. Пачовський, М. Струтинський

4Число 1 (30), січень 2013 року Історія українства

ДЛЯ БАГАТЬОХ україн-ців, які ідентифікують себе з представниками української нації і давно шукали відпові-ді на запитання: хто ми, звід-ки ми, коли з’явились на цій землі і яким було наше при-значення – цей фільм і його обговорення не викликали особливого здивування.

Відкриття, якому присвя-чений цей фільм і його об-говорення мають глобаль-не, всесвітнє значення, і не тільки для українців, а й для всього людства.

У цій події проявлена воля Творця і сприймати її у відри-ві від цілісності Всесвіту було би помилкою. Так, наприклад, викликала здивування спроба окремих учасників обговорен-ня результатів досліджень, на-звати жінок окремим етносом.

Усі ми розуміємо, що наука за своєю суттю матеріалістич-на, але в цій події була присут-ня Божа воля.

Позитивним емоційним спа-лахом для одних було усвідом-лення того, що деякі затяті опо-ненти нас визнали, а для біль-шості – радісне усвідомлення, що ми не просто нація, а боже-ственний, духовний і культур-ний зародок сучасної людської цивілізації.

Якщо залишити осторонь емоції з приводу «душевних мук» окремих українофобів, котрі брали участь в обгово-ренні фільму та умиротворе-них душевних станів автохтон-них українців, залишається без відповіді запитання, чому саме в наш час відкриваються таєм-ниці?

На нашу думку це пов’язано з завершенням епохи, циклу і пе-реходом людства на новий, ви-щий психоенергетичний рівень в епоху мудрості і духовності, коли постане нове Небо і нова Земля.

Відродження почнеться саме там, де і зародилось людство на нашій благословенній Богом землі.

Генетичні дослідження близько сотні сучасних пред-ставників української нації, проведені англійцем, професо-ром Кембриджського універ-ситету Пітером Форстером по-казали, що українці найстаріша культурна нація в Європі, вік якої становить щонайменше 7,5 тисячоліть.

В Європі, включаючи і Поль-щу, льодовиковий період закін-чився 11 тисячоліть тому, в той час, коли в Україні щонаймен-ше 40 тисяч років уже тривало людське життя.

Cучасна цивілізація зароди-лась в Україні і її започаткува-ла біла раса дітей Божих. Що таке раса – чітко визначає на-ука «расологія» як вчення про існування біологічних, антро-пологічних, спадкових, гене-тичних та інших відмінностей між іншими расами, етноса-ми та їх впливу на продовжен-ня роду в еволюційному проце-сі різних народів.

Досліджуючи походження Української раси Ю. Липа сво-го часу писав: «Раса відрізня-ється одна від одної більше сво-єю психологією, своїми про-тореними дорогами в думан-ні й поведінці, навіть своїми духовними звичками, більше ніж будовою тіла». За його ви-сновками поняття нації, класу, державності і патріотизму – це

лише вияви раси, яка їх у собі включає, але всі вони значно мілкіші від поняття раси.

На нашу думку не можна пе-реформатувати гени і заглуши-ти голос крові, як носій мен-тальності раси і стан мислення. Генофонд і кров раси – це ре-сурс нації, який необхідно бе-регти, як зіницю ока. Несуміс-не расове кровозмішення при-зводить до деградації і виро-дження.

Незначні вкраплення чужої крові в наш генофонд, назва-ні Пітером Форстером, а саме: скандинавської, ірландської,

кельтської і арабської не мали жодного суттєвого впливу на нашу расу.

Позитивним залишається відсутність у крові українців генів монгольської крові, яка переважає в росіян.

Сучасність України не може бути об’єктивно окреслена без поняття раси. Дослідження Пі-тера Тостера спростували різ-ні гіпотези Європейських і ві-тчизняних вчених щодо похо-дження українців, а головне ім-перські ідеологеми, які виправ-довували їхні загарбницькі ін-тереси.

Спроби наших опонентів при обговоренні фільму заговори-ти про слов’янські корені укра-їнців, росіян і білорусів, сміш-ні. Слов’яни – це не етнос, не нація, і не народ, а група спо-ріднених за походженням і мо-вою народів, які відрізняються одні від одних своєю менталь-ністю. Ні українці, ні росіяни не є слов’янами, це абсолютно різні народи. Навіть прибалтій-ські народи, поляки і білоруси, відрізняються від росіян, хоча і відносяться до ловецьких пле-мен, в той час, як українці до землеробсько-скотарських.

Щодо фільму, то на наш по-гляд визначені в ньому часо-ві параметри зародження на-ших: раси, роду, племені, етно-су і нації, надто скромні. Пояс-нення тому просте: така люд-ська природа, яка не бажає бра-ти на себе відповідальність і тим паче спростувати доведені раніше у своїх дисертаціях, мо-нографіях, публікаціях резуль-тати власних наукових дослі-джень. Що нам відомо про Гі-перборею? Дуже мало, за ви-нятком того, що це наш по-чаток. Хоча про цю арійську спільноту є чимало розрізненої інформації, над якою слід пра-цювати. Мова санскрит, боже-ственна, праукраїнська мова, до останніх часів, була предметом суперечок і боротьби між уче-ними, представляючими інтер-еси різних держав і їхніх панів-них ідеологій.

Ведичні, божественні знання, які арії передавали навколиш-нім сусіднім племенам, значно применшені, або взагалі при-власнені чужинцями.

Гуманні міжродові і пле-мінні взаємовідносини наших предків, сприяли зародженню і успішному розвитку землероб-

ства, скотарства, будівництва житла, ремесел і пошиття одя-гу.

Бурхливий культурний роз-виток людства міг починатися тільки там, де був осідлий спо-сіб життя, основою якого було землеробство і пов’язане з ним скотарство. Це могло відбутися тільки на благодатних землях, якими є українські чорноземи і сприятливий клімат. Крім того Творець наповнив надра укра-їнської землі необхідними ру-дами і вуглеводами, які забез-печили матеріли для корисних винаходів.

Приручення коня і собаки, винаходи колеса, плуга і серпа, колісниці і воза, дало поштовх для освоєння нових земель. На-шим пращурам було дано при-значення арієзувати сусідні племена, і ми ділилися з ними знаннями в мовних і духовних досягненнях, технологіях кре-мінного, керамічного і метале-вого виробництва, отриманого від Творця. Як підкреслює Пі-тер Форстер, важливими фак-торами в розвитку наших пра-щурів були: олово, мідь, молоко і немовля. Яке значення мало олово? Сплав міді з оловом – бронза, а це значно твердіший метал, який дав змогу удоско-налити знаряддя праці і зброю.

Значення молока, як високо-якісного продукту харчування важко переоцінити. Його спо-живання позитивно впливало на здоровий розвиток людсько-го організму, крім того давало якісне харчування під час не-врожаїв, викликаних засухами і похолоданнями.

Коментатори наукових дослі-джень Пітера Форстера в ста-ні ейфорії дійшли до того, що назвали жінок, окремим етно-сом. Це перебільшення, хоча не можна заперечувати заслуг жі-нок у збереженні національно-го генофонду.

Зміст терміну немовля свід-чить про те, що в найскладні-ших умовах арійські жінки дба-ли про продовження роду і ви-ховання дітей. Оцінка жінок у фільмі на наш погляд дещо не об’єктивна. Відомо, що в часи трипільської культури на на-ших землях панував матріар-хат. Цей уклад родового і сі-мейного життя зберіг свої еле-менти і до наших днів.

З історичних джерел нам ві-домо, що скіфські дівчата, яких греки називали сколотянками, воювали проти ворогів нарівні з чоловіками і дівчина не мала права вийти заміж поки не вб’є одного, або декількох ворогів. Ця традиція з часом переросла у жіночий мілітарний рух, який отримав назву Амазонок, котрі створили свою незалежну дер-жаву. Закиди деяких учасників обговорення фільму на адресу жінок, що вони шукали силь-нішого мужчину, не дивлячись на расове походження, не прав-диві.

Грецький історик Геродот свого часу писав, що скіфські

жінки дуже віддані своїм чоло-вікам.

В «Українському віснику» 1816 року, про українців чужи-нець написав: «Українці глибо-ко віддані релігії і непохитні в її священних істинах...Вони га-ряче люблять свою Вітчизну й пам’ятають славу предків сво-їх...їх войовничий дух ще не згас...вони з радістю бються за ту землю, на якій прославили-ся предки їх і на якій родили-ся вони. В українок гордовита хода, свобода і тверда рішучість у всіх вчинках виказують муж-ність жінкам незвичайну».

Про чесноти і моральну стій-кість, українських жінок ві-домо з багатьох народних пі-сень. Так, наприклад, у пісні про Бондарівну, яка відмови-ла пану Канівському за що він її застрелив. Ніхто ще запере-чує природного відбору, дівчи-на, а згодом жінка відповідає за продовження роду, тому виби-рає кращого, але з своїх. Так у козацькій пісні «Туга», йдеться про двох нерозлучних козаків, які зустріли «кралю молоду». А вона їм сказала: «Хто силь-нішим буде, в полі і в бою, той мене здобуде за жону свою».

На усіх історичних етапах українські дівчата і жінки збе-рігали свою національну іден-тичність і не допускали расо-вого кровозмішення, завдяки чому українська нація зберегла до наших днів свій генетичний код.

Під час Другої світової війни один з німецьких військових лікарів перевіряв стан здоров’я дівчат і молодих жінок, які при-були з України і був дуже вра-жений тим, що серед них понад 90% були незаймані. Про ці ре-зультати він подав доповідну записку Гітлеру, у якій наголо-сив, що такий народ перемогти неможливо. Ознайомившись зі змістом записки Гітлер наказав його розстріляти.

Збереження ідентичності ге-нофонду раси, племені, наро-ду і нації, не могло би відбутися без захисту своєї землі, свобо-ди і незалежності від ворожих вторгнень. В цьому велика за-слуга нашого воїнства. Славет-на історія походження нашого воїнства сягає в глибину тися-чоліть. Магічні воїни-кшатрії з наших земель відомі майже всім народам світу. Вони були зародками військових організа-цій, які згодом отримали назви «січей». Їхні традиції успадку-вало Запорізьке козацтво. В усі часи вони захищали нашу зем-лю, наш народ, а після хрещен-ня України-Руси і християн-ську віру, протистояли злу.

Воїни князя Святослава но-сили оселедці. У боях з грека-ми вони на конях, роздягнені до пояса, тримаючи в обох ру-ках двосторонні мечі, ішли на закуту в залізні лати грецьку кінноту і входили в їхній стрій наче в масло.

Їх бойовий дух продовжи-ли культивувати козаки-

характерники, після фі-зичного знищення князем Володимиром, волхвів. Козаків-характерників назива-ли Лицарями Великого Зелено-го Лугу, Їхній девіз: «Моя Зем-ля, мій Народ, моє Серце», го-ворив сам за себе. Їм одним до-зволялося перебувати в церк-вах, зі зброєю. Своєю Покро-вителькою і захисницею вони вважали Матір Божу, Пречисту Діву Марію, тому свято Покро-ви, вважається козацьким свя-том. Молоді козаки проходили військовий вишкіл на протя-зі не менше трьох років. Їх на-зивали «джурами». Основою цього вишколу було осягнення таїн зміцнення Духу. Сила духу дозволяла їм переносити будь-які тортури, болі і страждання.

На відміну від своїх проти-вників, козаки володіли усі-ма видами зброї і були придат-ними для усіх видів військової служби.

Ю. Липа писав, що британці і португальці, землі яких омиває Атлантичний океан, стали мо-реплавними народами, а китай-ці не дивлячись на проживан-ня на берегах Тихого океану, мореплавним народом не ста-ли. Так само Причорноморські народи, румуни, болгари, і гру-зини, мореплавними народа-ми не стали, на відміну від на-ших предків антів, які були ві-домі грекам, римлянам і єгип-тянам як войовничі, мореплав-ні народи.

Про переможні походи запо-різьких козаків, на козацьких чайках, ходили легенди.

Один із російських імперато-рів, Олександр, коли формував елітну кінноту, наказував сво-їм підлеглим садовити на коней малоросів, тому що вони наро-джені сидіти в сідлі, але одно-часно видав Указ, який кате-горично забороняв носити осе-ледці.

У минулі тисячоліття Тво-рець створював для наших пра-щурів ідеальні природні умови для економічного, культурно-го і духовного розвитку, а коли вони починали деградувати, впливав на них катаклізмами такими як похолодання і засу-хи, спонукаючи їх до думання, а також освоєння нових земель.

Виживаючи в складних клі-матичних умовах наші пращу-ри освоювали нові землі, на яких щедро ділилися з місцеви-ми племенами своїми знання-ми з основ землеробства, роз-ведення худоби, ремесел і міс-тобудування, а також космого-нії і космології, піклуючись про їх духовний і інтелектуальний розвиток. Зараз ми не вимагає-мо за це плати, але маємо право на визнання наших заслуг. Про те, на наше життя, духовний і культурний розвиток, негатив-но впливали окремі сусідні на-роди.

В Україні, колисці світової цивілізації, було спалено, пере-писано і знищено все, що стосу-валось нашого походження, ду-ховного і культурного розви-тку. До цього долучились гре-ки разом з нашими князями під час християнізації Русі, моско-вити з монголами та Римська католицька церква з поляка-ми. Про більшовиків і говори-ти годі. Вони відстрілювали і гноїли в концтаборах мільйони людей і насамперед інтеліген-цію, цвіт нації, намагаючись ві-дібрати у людей знання Сущо-го і вбити Дух, але ми вижили.

Б. ІВАСЕНКО

«ДНК – портрет нації»Коментар до фільму

Число 1 (30), січень 2013 рокуПоради фахівців

Ось тому кожному із вас я хочу поставити питання: чи варто навчитись своєчасно орі-єнтуватись в ситуаціях і реагувати не істе-ричною чи панічною поведінкою, а все-таки логічно помислити над цією ситуацією, або хоч своєчасно зупинити свої емоції. Чи є сенс ризикувати своїм життям, життям сво-їх рідних, дітей, змушуючи їх переживати і за вас? Так, потрібно в житті бути готовим до кожної ситуації. Також потрібно готувати себе психологічно до стресів, тренувати свою психічну діяльність, свою волю, своє вмін-ня розумно, а не емоційно реагувати на по-дії в житті. Треба думати про те, що ви, ваша поведінка завжди є прикладом для ваших та чужих дітей. І, якщо ви не бажаєте мати іс-теричних, невротизованих, сумних, хворих дітей та онуків, то в першу чергу подумайте про свою поведінку в критичних ситуаціях. Тому кожен з вас повинен тренувати вмін-ня себе психологічно захистити від травму-ючих ситуацій в житті. Знову ж таки релігій-ні закони захищають людину від психічних травм: гріх переживати.

Наша поведінка не завжди якісна, не за-вжди самокритична. Ми часто помиляє-мось в своїх поступках, часто віддаємось емоційним поривам, попадаємо під вплив помилкових почуттів закоханості, на про-тязі всього нашого життя, починаючи з під-літкового періоду. Але від наших помилок страждають оточуючі нас люди, діти, рідні. Чому ми робимо ці помилки? Що нам зава-жає не помилятись? Наука психологія дає відповіді на ці запитання. Але хто цікавить-ся психологією, тобто наукою про наше психічне життя, про те, як не робити по-милки в житті, як жити правильно, як себе виховувати і своїх дітей? Я вже говорила в своїх виступах, що якісна психічна діяль-ність – це і є наша культура, культура на-шого життя, здоров’я, сім’ї, країни.

Кожний чоловік, кожна жінка в першу чергу повинні володіти такою якістю пси-

хічної діяльності, як відповідальність, тер-пеливість, уміння кохати, поважати для того, щоб відчувати себе щасливим, прине-сти щастя дітям і іншим людям, щоб бути здоровими. Такі привички треба тренувати і це не важко. Просто треба знати, що ці при-вички принесуть менше душевного болю близьким і кожному з вас, і це є культура людини, це є попередженням розлучень, це є норма психічного здоров’я. Отож вчіться жити правильно, бо життя і здоров’я кожно-го залежить від кожного з нас.

Тема 8 Пристріт – негатив нашого життя.Хочеться відверто поговорити про воро-

жіння, пристріт, гадання. Хочу почати з того, що ці дії на психіку людини вважають-ся тяжким гріхом. Якщо ж розглядати цю проблему з точки зору психології, то взага-лі не варто людям свою психічну діяльність довіряти кому-небудь, не знаючи які мо-жуть бути наслідки спілкування. Необхід-но знати, що люди, які часто користуються послугами гадалок, ворожійок, екстрасен-сів становляться невротизованими, враз-ливими. Людина вимушена чекати з хви-люванням якихось змін в своєму житті або в житті своїх близьких, чекає ускладнень своїх хвороб, розвиваються втрішньоосо-бисті конфлікти, почуття своєї нікчемності, підвищена вразливість, соромливість, від-чуження навіть від своїх рідних. Таких не-гативних реакцій людини на негативну дію інших людей не перерахувати і рідко мож-на побачити або відчути. Чому? Та тому що хвилювання частіше у людини приховано. А якщо вже говорити відверто, то в нашо-му суспільстві на даний час 70–80% людей знаходяться в стані прихованої депресії. В психіатрії вона ще називається лаврірова-на депресія. Людина яка страждає на таку форму депресії, навіть не може усвідоми-ти цей стан, а лікарі соматичного профілю взагалі не знайомі з цим захворюванням.

Але ж прихована депресія супроводжуєть-ся великою кількістю скарг з боку внутріш-ніх органів: біль в серці, серцебиття, головні болі, різного характеру болі в животі, поно-си, запори, підвищення тиску, втомлюва-ність, зниження інтересів, бажань, сексу-альних відчуттів. У людини зменшується відчуття радості, сприйняття навколиш-нього світу супроводжуються негативни-ми емоціями, більш загострене сприйнят-тя негативної поведінки людей, ніж пози-тивної. Але ж це наше життя , це спілкуван-ня. І яке ж воно безрадісне і конфліктне, ба-зоване на підвищеній підозрюваності, недо-вірі і невдоволеності. Чи принесе таке жит-тя здоров’я, плідну, творчу працездатність, покращання сімейних відносин, чи зможе-мо ми виховати здорових, щасливих людей, якщо будемо знаходитися в стані прихова-ної депресії, тобто в стані хвороби.

А які ж причини прихованої депресії? Не-гативне спілкування! Коли людина не заду-мується як вона поступає відносно іншої лю-дини, якщо вона егоїстична і думає лише про свої інтереси, свою користь, якщо вона жа-дібна на доброту відносин, прояви кохання, якщо вона думає лише про свою вигоду і на-живу, ненажерлива до грошей, якщо вона не самокритична, то вона свідомо чи підсвідомо діє на психологічний стан іншої людини не-гативно. Навіть декілька слів негативного ха-рактеру можуть ранити душу людини на до-вгі роки і погіршити спілкування і відносини в сім’ї, на роботі, з друзями, сусідами.

Чи слідкують за своїми думками і висло-вами люди, які мають привичку робити на-клепи на інших, брехати, пліткувати, крити-кувати людину не маючи на те підстав і зді-бностей? Навіть бог судить людину після її смерті! Так, це низька культура людини, це нездатність співчувати, розуміти іншу лю-дину, спілкуватися з нею, це відсутність до-броти, чесності, релігійності людини або на-

віть психічні хвороби штовхають її на такі вчинки. З точки зору психології, тільки лю-дина з низьким інтелектом або хвора, незва-жаючи на освіту, яка не може усвідомити правильність свого сприйняття, мислення, поведінки може мати такі властивості пси-хічної діяльності, такі привички.

Це дуже серйозна проблема в нашому сус-пільстві. Чому? Є така властивість психічно-го процесу як психічна індукція, або переда-ча своїх психічних властивостей другій лю-дині. Можна сказати так, що це є психічна ін-фекція. Недаром говорять: з ким поведешся, того й наберешся. Тому кожній людині пови-нно бути не байдуже з ким вона спілкуєть-ся, з якими вчителями, вихователями, з яки-ми дітьми спілкуються її діти, не байдуже в якій країні з якою культурою вона живе і на-віть не байдуже яка якість культури керівни-ків держави, влади, який зразок культури по-дають лікарі, вчителі, викладачі навчальних закладів, артисти. Хотілось би щоб в нашій країні психологічна інфекція йшла від людей з високою культурою, щоб вони були джере-лом позитивної психічної діяльності людей, джерелом врівноваженої, мудрої поведінки і сприйняття навколишнього світу.

На жаль, неякісна інформація, яка поступає в мозок кожної людини від екстрасенсів, во-рожок, від людей які висловлюють своє ба-чення взаємовідносин між людьми і не має нічого спільного з нормою психічної діяль-ності, дезорганізує психіку людини, робить її вразливою, сполоханою, дуже чутливою до поглядів, поведінки інших людей, що є теж причиною прихованих депресій. Обголошен-ня в газетах, реклами по радіо про лікування зурочень, наговорів, зглазу закріплюють не-гативний умовний рефлекс у людини на іс-нування цих явищ і людина вже сліпо вірить в дії однієї людини на іншу.

Катерина ГІНДАК, м. Миргород Полтавської обл.

(Далі буде)

Культура – це якість життя

Проблема захисту користувачів від негативного впливуелектромагнітного випромінювання – у конфлікті з наукою

(Далі буде)

Продовження.Початок у числах 8, 11–12 за 2012 рік.

Допустимі рівні опромінення вибирають згідно фактичному науковому дослідженню, прове-деному державі. В Європі 1992-го була створена Міжнародна Комі-сія з Не іонізуючого Радіаційного Захисту (ICNIRP). Вона була за-снован доктором Майком Ріпачо-лі (Repacholi), котрий на той час обіймав посаду керівника так зва-ного проекту EMF Projject of the WHO ( ICNIRP). Це була при-ватна асоціація, котру підтриму-вали Всесвітня Організація охо-рони здоров’я (WHO), ЄС, і де-кілька держав, таких як, напри-клад, Франція та Німеччина.

У 2006 Repacholi був найня-тий – консультант Американ-ською енергетичного об’єднання. Відповідно до вимог виробників мобільних телефонів, ICNIRP приймає рішення, що немає ні-яких інших ефектів ЕМВ, окрім теплового в якості біобезпечних норм для частот 900 мгц було за-пропоновано величину 4,5 W/m2, для частот 1800 мгц – 9,0 W/m2, для 2100 мгц – 10,0 W/m2. Саме ці пропозиції [ICNIRP (1998) Guidelines for Limiting Exposure to Time-Varying Electric, Magnetic, and Electromagnetic Fields (up to 300 GHz). Health Physics 74 (4):494-522], котрі

тільки розглядали лиш корот-кострокові і прямі впливи на здоров’я людей, викликані ЕМВ, та не розглядали ефекти трива-лого впливу, такі, як, наприклад, розвиток раку і нейродегенера-тивних порушень, були прийняті WHO та ЄС в 1998, і ці пропози-ції були подані для розгляду ін-шим державам.

Для промисловості мобільного зв’язку результати пректу REFLEX були несприйнятні, тому що його результати ставили під сумнів іс-нуючі норми рівня ЕМВ.

Генотоксичні ефекти, такі, як на-приклад, розриви ланцюгів ДНК, спостерігались навіть при опро-міненні 0,005 W/kg (норма SAR – питома швидкість поглинання) частотами UMTS, що становило всього 1/40 від норми сьогодення.

Під випромінюванням GSM і іншими ідентичними експеримен-тальними умовами значення SAR величиною в 0,3 W/kg (це 1/6 чинної тепер норми), було досить, щоби значно збільшити кількість розривів ДНК. Професор. Олек-сандр Лерчл (Lerchl), у той час член і починаючи з 2009 голова Комітету по не Іонізуючому Ви-промінюванні Німецької Комісії з Радіологічного Захисту (SSK) Федерального Офісу Радіаційно-го Захисту (BFS) і, тому, відпо-відальний за захист людей в Ні-

меччині, зробив драматичний ви-сновок: «Якщо результати дослі-джень, отримані з Відня, були під-твердженими, це, можливо, було б початком кінця сотового зв’язку».

Але часом почалась кампанія проти визнання результатів про-екту REFLEX, їх зустріли з скеп-тицизмом і протидією промис-ловість мобільного зв’язку та її представниками в науці. Метою їх об’єднаних дій було зменшен-ня значимості публікацій в науко-вій літературі, котрі повідомляли на руйнівну дію випромінювання ЕМВ на гени. Моральне шельму-вання авторів тривожних резуль-татів було прийняте схвально. Ці безсоромні спроби зірвав той факт, що два комітети з етики в науці, ко-трим наказали розслідувати мате-ріали, не довели факту фальшуван-ня результатів проекту REFLEX.

Проте отримані результати, не дивлячись на те, що вони все ще доступні в науковій літерату-рі, безнадійно ігноруються. Так, між іншим, декілька разів було доведено, що результати випро-бовувань було проігноровано та-кож і Міжнародним агентством з дослідження захворюваності на рак (IARC) в Ліоні. Врешті-решт, політика і промисловість все ще спільно вірять в неви-нність випромінювання мобіль-ного зв’язку. Щоб захистити їх інтереси далі, вони, звичайно, не будуть вибирати засоби.

Історія науки учить, що урядо-

ві установи і промисловість часто нею зловживають для досягнен-ня своїх егоїстичних цілей, і що є більш ніж достатньо учених, ко-трі не можуть дозволити собі не-правильне тлумачення результа-тів досліджень у відповідь на про-позиції професійних та/або мате-ріальних вигод. Один з вчених з доброю репутацією, Франц Адль-кофер започаткував нову органі-зацію «Пандора», щоб вказати на серйозну шкоду, створену цим відношенням для громадян Єв-ропи, і протидіяти своєю діяль-ністю дезінформації, котра іде з багатьох джерел урядових уста-нов і промисловості. Дефіцити знань про шкоду для здоров’я по-трібно зменшити, і здебільшого вони є результатом некоректної інформації населення про реаль-ний стан знань у цій сфері.

Така неправильна поведінка і є метою для таких поступливих непринципових вчених, які спо-чатку доросли до «експертів», а потім стали присутніми в наці-ональних і міжнародних радах, забезпечуючи відповідні поради для урядових ухвалень і рішень. Вони несуть відповідальність за те, щоб постійно слідкувати за досягненнями наукового прогре-су в різних галузях досліджень. Поки вони ставлять під сумнів результати учених, котрі їх кри-тикують, вони жодним чином не використовують своїх власних результатів, нерідко отриманих

від псевдодосліджень, які фінан-суються промисловими та уря-довими організаціями, як голо-вні принципи їхньої діяльності. Цей стиль роботи наукою вхо-дить в протиріччя із системою європейських цінностей.

Фундація «Пандора» запобі-гатиме тому, щоб творцям полі-тичних – і рішень, котрі нав’язані промисловістю, і тим, хто зра-джує етичні принципи, непра-вильно використовуючи науку, все безкарно сходило з рук.

Аналізуючи свої стосунки з індустрією мобільного зв’язку, політикою, і ЗМІ, протягом часу, коли Адлькофер органі-зовував та координував проект REFLEX, він приходить до ви-сновку, що під потоком обста-вин сьогодення правда про біо-логічні ефекти випромінювання ЕМВ приховуються всіма засо-бами, зокрема кримінальними.

Ніби дослухавшись до заяв Адлькофера, Постійний комітет Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЕ) на своєму засі-данні в Києві 27 травня 2012 року обговорив і схвалив доповідь Ко-мітету з питань охорони навко-лишнього середовища, сільсько-го господарства і місцевих і регі-ональних справ ПАРЕ про шко-ду мобільних телефонів для ді-тей і про потенційний шкідливий вплив ЕМВ на навколишнє се-редовище і здоров’я людини.

Продовж. Поч. у числі 11–12 за 2012 р..

Анатолій ПАВЛЕНКО,професор Відкритого міжнародного університетурозвитку людини «Україна»

Число 1 (30), січень 2013 року Рецензії

Уже сам факт появи в Україні цих двох ви-дань налаштовує на роздуми; можливо, не такі вже й витончено філософічні, але безу-мовно актуальні. Річ у тім, що переважна біль-шість болгарської етнічної громади, яка нара-ховує зараз близько двохсот п’яти тисяч, зосе-реджена в південних районах Одещини. Тобто саме там, де українська мовна культура репре-зентована надзвичайно убого, і, що найприкрі-ше, власне українською її можна вважати суто умовно, тому що навіть у тих небагатьох се-лах Задністров’я, етнічний склад яких, згідно з останнім переписом населення, декларується як «переважно український», насправді маємо справу не з усталеною українською мовою, що ґрунтується на нормативній літературній лек-сиці, а з дивовижною сумішшю з українських, російських, молдавських, болгарських та гага-узьких слів, причому синтаксично теж здебіль-шого понівечених і зведених до отого явища, брутальне ім’я якому – суржик.

Здавалося б, як це стосується перекладних «Українсько-болгарського» та «Болгарсько-українського» словників? Безпосередньо і принципово. Якщо в лексично усталеному лінгвістичному середовищі будь-якої краї-ни громада національної меншини благодатно адаптується, зберігаючи при цьому свою ма-теринську культуру, безпосередньо в держав-не мовне середовище, скажімо, французьке, ні-мецьке, іспанське, то в умовах Українського Задністров’я буджацькі болгари змушені адап-туватися в отой, уже окреслений мною, украї-номовний суржик, Але й на шляху до нього, в ролі сумнівного посередника, здебільшого по-стає ще й місцевий російськомовний суржик.

Ось чому я не здивувався, коли побачив в «Українсько-болгарському словнику» допо-внення, у якому, під рубрикою «неправильно-правильно», подається, у вигляді застережен-ня, кілька сотень, (підкреслюю: кілька со-тень!) усталених виразів, які не відповіда-ють нормам української літературної мови. І поява серед них навіть таких національно-фундаментальних словосполучень, як «вчи-тися на рідній мові» замість «вчитися рід-ною мовою»; «українець по походженню» за-мість «українець за походженням»; «писати на українській мові» замість «писати україн-ською мовою» свідчить про те, що ми, україн-ці південних регіонів, здебільшого спілкуємо-ся не українською мовою, а отим убивчим для української мовної цивілізації українсько-російсько-базарним суржиком.

І правильно зробила укладачка словника, яка подала ці словосполучення. Перш ніж пе-рекладати той чи інший текст болгарською мовою, перекладач, який вирішить скориста-тися цим посібником, передусім, повинен пе-реконатися, що вислів або словосполучення вжиті були мовником правильно, згідно з нор-мами української мови. Тобто це зроблено для того, щоб, на підставі українського суржику не створювати суржик… болгарський.

Словникова близькість української та росій-ської мов, за відсутності належного мовного середовища і належно поставленого україно-мовного шкільництва, призводить до того, що, можливо, тільки один з десяти тисяч півден-ноукраїнців знає, що слід говорити не «без де-сяти хвилин п’ять», а «за десять хвилин п’ята»; або не «двадцять хвилин третьої», а «двадцять хвилин на третю». Тому можна хіба що пора-дити, щоб під час перевидання словника обсяг цього «суржико-українського словникового додатку» було значно розширено.

Не менш корисним видається мені і по-ява у рецензованому виданні «Короткого українсько-болгарського словника сталих словосполучень». Річ у тім, що це доповнення стає своєрідним підручником і болгарської, й української літературних мов, який однако-во може слугувати й українцеві, що взявся ви-вчати болгарську, або заходився переклада-ти твори болгарських авторів українською; й українському болгаринові, який, бажаючи опанувати державну, українську, мову, водно-час поліпшує і свою літературно-болгарську. Адже мова українських і, зокрема, буджаць-ких болгар теж уже досить віддалена від су-часної літературної болгарської мови, яка культивується на батьківщині предків.

Зрозуміло, що ті «близько 20 тисяч слів», які подаються в «Українсько-болгарському» і «Болгарсько-українському» словниках, не здат-ні охопити і відтворити все словникове безмеж-жя двох давніх, добре розвинених слов’янських мов. Але можна погодитися з укладачкою, яка у своїй передмові запевняє нас:

«Основна частина словника містить найу-живанішу лексику сучасної української літера-турної мови, зокрема й лексику, що відображає історію українського народу, релігійну (лек-сику), а також терміни найширшого функці-онування. Добираючи матеріал для словника, укладач виходив з того, що словниковий ма-теріал має допомогти передусім тім учням за-

гальноосвітніх навчальних закладів, які опа-новують українську мову як державну і бол-гарську – як рідну. Словник може бути посіб-ником при читанні літератури болгарською та українською мовами».

Безсумнівною заслугою укладачки є те, що у більшості реєстрових слів вона подає досить великий синонімічний ряд, який, до того ж, закріплюється відомими ідіоматичними ви-разами або більш-менш стійкими і достоту вживаними словосполученнями. Такий під-хід дозволяє і краще розуміти значення сло-ва, й одразу ж сприймати його в повному мов-ному контексті.

Так, українське «перевищувати» доповню-ється ідіомою «перевищувати владу» і пере-кладається семантико-синонімічний рядом: “превишавам, надвишавам, надминавам, над-скачвам, превишавам властта си». Приклади такого щедрого синонімічного вживання від-находимо й у болгарсько-українському слов-нику. До того ж в українсько-болгарському

томі подається «довідник-мінімум синонімів української мови та їх болгарських відповідни-ків». Щоб зрозуміти, яким багатим синоніміч-ним рядом наділяє нас цей «довідник», досить ознайомитися хоча б зі словами «ввічливий», «даремно», «зарозумілий»...

«Ввічливий (увічливий) – чемний, вихо-ваний, гречний, делікатний, уважний, приві-тний, привітливий, шанобливий, галантний, лицарський, люб’язний» – це на українській мовній ниві. А поряд – болгарські семантич-ні відповідники: «вежлив – учтив, възпитан, благовъзпитан, деликатен, благ, внимателен, приветен, приветлив, почтителен, галантен, рицарски, любезен».

Кожен, хто хоча б колись займався літератур-ним перекладом, погодиться зі мною, що для лі-тератора, для філолога наявність таких рясних синонімічних рядів – справжня знахідка.

Як ви вже помітили, ці два словники з’явилися з перервою у два роки. Першим по-бачив світ «Українсько-болгарський слов-ник» (2002 рік). Про ставлення до нього свід-чить вже хоча б той факт, що він був рекомен-дований до використання Міністерством осві-ти і науки України, а рецензентами його ру-копису виступили член-кореспондент Ака-демії педагогічних наук України, відомий поет-перекладач Д. Білоус і доктор філологіч-них наук, професор С. Єрмоленко. До того ж у слові вдячності укладачки мовиться: «Цей словник побачив світ завдяки особистій участі в його підготовці та виданні відомого в Україні бессарабського болгарина, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки Івана Плачкова. Він оцінив важливість словника для молодого покоління своїх співвітчизників і за-безпечив підтримку авторові в період його ро-боти над рукописом, продовжуючи славну ме-ценатську традицію, що сягає своїми коренями часів болгарського Відродження».

Цілком природно було сподіватися, що не-забаром з’явиться і «болгарсько-український словник» («Българско-украински речник»). І в 2004 році він справді з’явився. Відтак приєм-но, що, рішенням вченої ради, до друку його ре-комендував такий шанований заклад як Київ-ський національний лінгвістичний університет.

У вступному слові «Дітям болгар Украї-ни присвячується» укладачка словника Ка-терина Потапенко-Калоянова підтверджує, що «його появі у світ сприяли відомі політич-ні діячі України – лідер блоку «Наша Украї-на» Віктор Ющенко, голова Комітету Верхо-вної Ради з питань прав людини, національ-них меншин і міжнаціональних відносин Ген-надій Удовенко, а також відомий болгарський патріот, кавалер ордена Болгарії «Мадарски

конник» Іван Плачков. Вони сподіваються, що цей словник дасть можливість болгарам України долучитися до звуків «священної мови своїх дідів», підвищити свою рідну мов-ну культуру і, водночас, удосконалити свої знання з української мови – мови держави, у якій вони живуть і працюють...».

Крім того, укладачка щиро подякувала го-лові Київського товариства болгарської куль-тури «Родолюбие» Веселі Залогиній і своїй землячці Тетяні Степановій, «які палко бажа-ли та всіляко допомагали, щоб це творіння по-бачило світ».

У цьому словнику Катерина Потапенко-Калоянова теж подала кілька доповнень, але вони вже мали інший характер, ніж в українсько-болгарському словнику. У допо-вненні «Най-често употребявана лексика и из-рази» вона, по суті, вдалася до принципу укла-дання «розмовника», розділивши словнико-вий запас на тематичні і тематико-ситуативні розділи: «Родина», «Родинні зв’язки», «Зна-

йомство», «Вибачення», «Тости». Особливу увагу привертає тут розділ, який, крім усьо-го іншого, несе в собі ще й елемент вихован-ня. Його підрозділи: «Звертання», «Знайом-ство», «Вітання», «Побажання», «Вибачен-ня»... допомагають не тільки засвоїти «правила хорошого тону» та правила поведінки в хоро-шому товаристві, але і розкривають історично-національні традиції двох народів.

Так, одразу ж упадає в око, що в сучасній українській, «пострадянській», мові дотепер усе ще не усталене ввічливе звертання до лю-дей певного віку і статі, певного соціально-посадового стану. Ясна річ, у відповідності до болгарського звертання «госпожо», укладачка подає слово «пані», але поруч знаходимо бол-гарське «госпожице...», яке в українській мові належного відповідника не має, відтак укла-дачка змушена подавати не зовсім тактичне звертання «дівчино». Звичайно, можна було б порадити Катерині Потапенко-Калояновій вжити звертання «панночко», але розумію, що зараз воно не є типовим навіть у західноукра-їнських областях, де свого часу було широко вживаним. А як, скажімо, слід звертатися до молодика при посаді, до незнайомого літнього чоловіка, до ділової леді?..

Характерним для цього словника є і те, що в доповненнях до нього укладачка подала зраз-ки вживання складних граматичних форм. Зо-крема, юний український болгарин знайде тут доповнення «Правопис и употреба на опреде-лителния член при имената от мъжки, женски и среден род», «Спрежение на глагола съм», «Някои фонетични особености на българския език» та інші.

Добре, що укладачка уважна до традиційних сімейних зв’язків. Упевнений, що для біль-шості українців, які знайомитимуться з цим словником, буде приємним відкриттям – до-відатися, що дружина чоловікового брата по-українськи називається «ятрівка» – термін на більшій частині України, і, зокрема, на Оде-щині, майже не вживаний; а брата свого чо-ловіка варто називати «дівером». Або ще та-кий мовний нюанс: українському «тітка» від-повідають два болгарські поняття. Коли йдеть-ся про дружину рідного маминого брата, то по-болгарському до неї слід звертатися «вуй-на» (до речі, саме так традиційно звертають-ся в деяких регіонах Західної України), а коли йдеться про материну або батькову сестру, то для болгарина вона вже «леля», хоча для укра-їнця теж залишається тіткою чи, в деяких регі-онах, вуйною.

Або ще одне зауваження. У болгарській, як і в українській, мові (на відміну від росій-ської) існує клична форма. І хоча, під впли-

вом російської та української розмовної мови, вона поступово відмирає, але все ж таки в лі-тературній мові залишається обов’язковим атрибутом. Укладачка Катерина Потапенко-Калоянова звернула на це увагу, але, на жаль, не завжди дотримується цієї форми. Так, у розділі «Етикет» вона, відповідно до болгар-ського «Иванке! Иване! Ваньо! Ванче!», по-дає українські звертання: «Іванко! Іване!». Хоча зрозуміло, що «Іванко» тут подано в на-зивному відмінку, а в кличній формі болгар-ське воно повинне подаватися так: «Іванку!».

Коли укладачка подає болгарське слово «юноша» – то в перекладі, поруч з україн-ським «юнак» стоїть і друге болгарське слово «юница», яке для українця звучить, як ніжне звертання до дівчини, «юнки». Українцем на слух воно справді може сприйматися з ніжніс-тю. От тільки в перекладі з болгарської озна-чає не що інше як… «телиця»! Так-так, зви-чайна теличка. Воно б ще півбіди, але ж укла-дачка ніби навмисне поставила його поряд із словом «юноша», яке означає саме те, що й має означати – «юнак». То ж чи варто дивува-тися що «юница»-»телиця» одразу ж асоцію-ється у читаца-українця з вульгарною росій-ською назвою дівчини – «тьолка»!

Зрозуміло, що з подібним поєднанням слів треба поводитися дуже й дуже обереж-но, пам’ятаючи про підступну омоніміку, тоб-то про ті випадки, коли однакові за звучанням слова мають абсолютно неспівставні смис-лові навантаження. А ще пам’ятаючи про те, що ця «підступна омоніміка» панує не лише в межах однієї мови, але й у межах спорідне-них мов. Скажімо, скільки разів українсько-російські перекладачі з етнічних росіян «ло-вилися» на слові «луна», забуваючи, що укра-їнською воно означає не небесне тіло «месяц», а всього лиш «эхо».

Між іншим, під час перевидання радив би обидва словники, «українсько-болгарський» і «болгарсько-український», об’єднати під одні-єю обкладинкою. По-перше, за обсягом вони (явно не кишенькового формату) цілком від-повідають академічному виданню, а по-друге, за нашої двомовності, завжди зручніше мати під рукою одне, об’єднане видання. Прикла-дом можуть слугувати «Російсько-український та українсько-російський словник», а також пе-рекладні словники з інших мов. Відтак упевне-ний, що й учителька Приморського українсько-болгарського ліцею (що на Запоріжжі) Донка Ніколова, на поради і пропозиції якої укладач-ка Катерина Потапенко-Калоянова вдячно по-силається у своїй передмові до «Болгарсько-українського словника», зі мною погодиться. До речі, у наступних виданнях все ж таки радив би вживати цілком сприйнятне, нормативне слово «укладачка», а не «укладач», адже йдеться про жінку. До речі, жіночий рід цього слова перед-бачений і словниками, й аналогіями: «упоряд-ник - упорядниця» «вчитель – вчителька».

І ще одне. Це добре, що в передмові до «Болгарсько-українського словника» Кате-рина Потапенко-Калоянова називає новіт-ні словники та інші видання (які побачи-ли світ у Болгарії), і якими в роботі над сво-їми словниками вона користувалася, скажі-мо, такі, як «Съвременен тълковен речник на българския език с приложения» (Софія, 1996) або «Малък правописно-правоговорен реч-ник на българския език» (Велико Тирново, 2001). Але таким же проявом поваги до читача і дослідників стало б і посилання на відповід-ні українські словникові видання, якими вона також, безумовно, користувалася. Але вона чо-мусь про це забула. Причому не посилається на них навіть в «Українсько-болгарському слов-никові», у якому, як-то кажуть, сам Бог велів.

Крім того, читачам цікаво було б довідатися, чи були у Катерини Потапенко-Калоянової на цій словниковій ниві в Україні попередники. Якщо їх не було, тоді варто акцентувати ува-гу читача на тому, що це перше подібне видан-ня. Якщо ж хоча б якісь спроби видання поді-бних словників зафіксовано, тоді етика вимагає послатися на них, віддати данину поваги упо-рядникам, і, водночас, пояснити, чи користува-лася укладачка цими виданнями, чи вдавалася до досвіду своїх попередників. Передусім, слід було б послатися на ще в 1988 році виданий в Україні, «Науковою думкою» солідний, на 778 сторінок, «Болгарсько-український словник» І. Стоянова та О. Чмиря. Не завадило б, виходячи з вищесказаного, згадати і «Словник труднощів української мови» на майже п’ятнадцять тисяч слів, виданий у Києві в 1989 році.

Але поза всіма цими та іншими дрібними зауваженнями, що неминуче виникають при уважному ознайомленні з двома рецензова-ними словниками, хочу привітати й укладач-ку Катерину Потапенко-Калоянову, й усіх, хто сприяв появі цих надзвичайно важливих для культурної розбудови болгарської громади в Україні книжок, зі славним надбанням, яким тепер збагатилися обидві наші – українська і болгарська – культури; обидва наші – україн-ський і болгарський – народи. Саму появу та-ких шанованих філологічних видань у неза-лежній багатонаціональній Україні варто вва-жати подією знаковою.

Богдан Сушинський,письменник, почесний профе-сор Університету «Львівський Ставропігіон»

Дві мови – два крила єднанняНОТАТКИ НА ПОЛЯХ ВИДАНЬ:НОТАТКИ НА ПОЛЯХ ВИДАНЬ:

Українсько-болгарський словник. Украинско-български речник. Укладач К. Потапенко. – К.: Новий друк, 2002

та Болгарсько-український словник. Българско-украиски речник. Укладач К. Потапенко-Калоянова. – К.: Дієслово, 2004.

Число 1 (30), січень 2013 рокуІсторія

(Далі буде)

Віктор ІДЗЬО,професор Університету «Львів-ський Ставропігіон», академікДО РЕДАКЦІЇ вже неодноразо-

во зверталися читачі, які просили роз’яснити ті чи інші складні випад-ки смислового тлумачення україн-ських термінів. Знаючи, що письмен-ник Богдан Сушинський працює за-раз над своєрідним тлумачним слов-ником проблемного слововживання, ми попросили його повести на сторін-ках нашої газети спеціальну рубри-ку: «Консультуємося у мовознавця»

…А все-таки: «рицар»чи «лицар»?

Оскільки одні Ордени зареєстровані в Україні під визначенням «рицарські», інші – «лицарські», то в людей, далеких від цих організацій, виникають сумніви: чи пра-вомірно вживати в українській мові слово «рицар»? Пояснюю: правомірно!

Російському терміну чи поняттю «рыцарь» відповідають два українські по-няття – «рицар» і «лицар». Так само, як російському поняттю «любовь», відпові-дають два нерівнозначні українські понят-тя – «любов» і… «кохання». І тільки неві-гласи та сексуальні збоченці в українській літературі, особливо в піснях, «Кохають» усе підряд – Батьківщину, армію, на-род, історію і навіть рідну матір! Психіч-но ж урівноважені українці їх все ж таки… «Люблять». А кохаються – з дівчатками під калиною, або зі звабливими сусідками – в ліжку. Відповідно, перші звуться «ко-ханими», другі – «коханками».

Але повернімося до слова «рицар». В українській мові це слово вживається дещо звужено, коли мовник орієнтується, зде-більшого, на воїнське рицарство, а «лицар» – поняття літературно-одухотворене.

Хто в цьому сумнівається, нехай ві-зьме третій том академічного тритомного «Русско-украинского словаря», виданого 1983 року Інститутом мовознавства ім. А. Потебні, який для українського філоло-га є таким самим каноном, як для юриста – Конституція, і віднайде російське сло-во «рыцарь».

Переклад: «-рицар, -я; (поэз., фольк., переносно – обычно) лицар. Рыцарь пе-чального образа – лицар сумного образу; рыцарь без страха и упрека – лицар без страху і догани».

Віднаходимо похідні: «рыцарски – по-рицарському, по-лицарському, по-лицарськи; рыцарство – рицарство, ли-царство».

До, речі, своїх козаків ми воліємо назива-ти одухотворено – «лицарями», хоча в ори-гіналах листів і документів самі вони, зде-більшого, воліли називатися «рицарями».

Або візьмімо виданий «Школою» 2009 року і рекомендований Міністерством освіти і науки України «Сучасний орфо-графічний словник на 180 тисяч слів»… Віднаходимо в ньому семантичні гніз-да правомірно вживаних термінів: «ли-цар, лицарство, лицарський…»; «рицар, рицарство, рицарський…». Отож не бачу приводу для полеміки.

Відтак усіх читачів, які в пізнанні укра-їнської мови не просунулися далі ску-пого, як рицарська сльоза, і далекого, як кам’яна сокира – від комп’ютера, – «ді-лового інтернет-перекладача», запевняю: реєструючи і «рицарські», і «лицарські» Ордени, Мін’юст від словникових норм української мови НЕ відходить!

До речі, коли маємо на увазі «Орден» як лицарську організацію, то назву цю уста-лено писати з великої літери, аби, в такий спосіб, відрізняти її від слова «орден», яке означає нагородну відзнаку, і пишеться з малої.

Ну а що одні українці бачать себе суво-рими, незворушними «рицарями», а інші – мрійливими «лицарями» – то вже справа світогляду і самооцінки. Але моя вам по-рада: перш ніж вступати в будь-які філоло-гічні полеміки, спочатку, як учили нас свя-щеники, зазирніть у… «святці», тобто, в да-ному випадку – в академічні словники.

Богдан СУШИНСЬКИЙ,письменник

КОНСУЛЬТУЄМОСЯ У МОВОЗНАВЦЯКОНСУЛЬТУЄМОСЯ У МОВОЗНАВЦЯ

ВИВЧЕННЯ дохристиянських пе-черних святилищ які переросли у пе-черні християнські монастирі, як основи суспільно-духовного та ре-лігійного життя Львівщини, явля-ється основним завданням дослі-дження печерного комплексу в селі Страдч як і питання закономірного розвитку як язичницьких вірувань від кам’яної доби до офіційного при-йняття та розвитку христи-янства в Х столітті.

Проблема вивчення язич-ницької віри та переростання її у християнство на Львівщи-ні є досить складною, оскільки в цьому регіоні з давніх давен проживали різноманітні євро-пейські народи, які теж внесли значні елементи релігійних ві-рувань, на домінуюче в цьому регіоні слов’янське населення.

На нашу думку, таким мо-гутніми релігійними і духовни-ми етносами, що в різні епохи впливали на формування ре-лігійної організації у слов’ян були з багатоступінчатою куль-товою організацією: фракій-ці, кельти, готи та інші народи. Римські та кельтські джерела, археологічні старожитності за-свідчують, що Кельтська циві-лізація у ІІІ ст. до н.е. мала ве-ликий вплив на культурне та релігійно-духовне життя При-карпаття та Подністров’я. Ре-лігійна культура кельтів, великим ав-торитетом в якій користувалися, жерці жерці-друїди, які уособлювали собою як релігійних та політичних діячів: астро-логів, поетів, літописців, які також у пев-ній мірі концентрували своєю кастою цю надплемінну політичну і релігійну владу, зуміла в ІІІ ст. до н.е., внаслідок військово-політичної експансії кельтів, утвердитися й в населення Прикарпат-тя та Подністров’я. Цілком очевидно, що після проникнення кельтів в Прикарпат-тя та Подністров’я, їх релігійна організа-ція, та її чільники «жерці-друїди», охо-плювали своїми повноваженнями і про-цеси «релігійного навчання» суспільства Прикарпаття та Подністров’я. Археоло-гічні дослідження в селі Страдч, які роз-початі археологом Я.Пастернаком, ви-явили тут присутність кельтської релі-гійної культури. Попередньо можна при-пустити, що печерний комплекс над озе-ром села Страдч розпочав функціонува-ти в латенський час, а тобто у ІІІ–ІІ ст. до н.е. Власне в цей час він започаткував тут релігійну організацію, яка співстав-ляється по виявлених у 2009–2011 ро-ках старожитностях і ототожнюються з Кельтською цивілізацією Центральної та Західної Європи.

На території села Страдч віднайдені печерні святилища та камені, які мають ритуальні площадки для ідолів. Вони в порівнянні з деякими великими комп-лексами мають невеликі розміри роз-міщені в печерах, з явно виявленими побутово-господарськими спорудами. Ці печерні слов’янські капища-святилища, мали вівтарні ями для ритуальних вог-нищ і жертвоприношень, та інших куль-тових відправ.

Археологом Я.Пастернаком вперше були проведені в с. Страдч археологіч-ні дослідження які виявили язичницькі культові місця VI–X ст. та християнські монастирські комплекси ХІ–ХІІІ ст.

Останні дослідження дають право вва-жати, що релігійні культові осередки в с.Стрільчів-Страдч зародилися в епо-ху Кельтської релігійної культури і да-туються латенським часом (ІІІ–ІІ ст. до н.е.).

На сучасному етапі дослідженнями до-християнських культових місць в селі Страдч, можна виділити наступні най-більш характерні ознаки пам’яток цьо-го типу. Обов’язковим і найбільш важ-

ливим елементом кожного печерного святилища являється спеціально обла-штована, як правило круглої, або оваль-ної форми, площадка для ідолів, наяв-ність культових жертовних вівтарів. Важливою, складовою частиною культо-вого печерного комплексу в с.Страдч є житлово-господарські приміщення, які знаходилися на території святилища і відігравали роль жител для служителів культу.

Слов’янські жерці-волхви, які про-живали на території культового комп-лексу в селі Стрільчів-Страдч, викону-вали притаманні, як і всі інші народи

Центрально-Східної Європи язичниць-кі обряди. Вони вважали, що все їх жит-тя і добробут залежить від богів, яких вони втілювали в різноманітних образах. Язичницьке населення, що проживало в селі Стрільчів влаштовувало всілякі культові урочистості в честь богів, яким здійснювали богослуження де приноси-ли жертви.

Культові місця слов’ян-язичників зга-дуються на сторінках письмових джерел. У літописах їм присвячено значне міс-це в контексті боротьби християнства з язичництвом. Джерела називають святи-лища «храмы идольски, капища, треби-ща». Особливо про них згадується в час запровадження християнства. Князь Во-лодимир дає наказ: «храмы идольские и требища всюду раскопа и сокруши».

З цього приводу Київський літопис під 992 роком наголошує «и приде к Новгороду архиепископ Яким и треби-ща розорил и Перуна посече». Дослі-джений археологічно-пошуковий пе-черний комплекс в с.Страдч, як засвід-чують досліджені джерела з аналогіч-ного печерного комплексу «Монастир» біля Галича, дають право наголошува-ти, що жертовники-требища могли роз-міщуватися в центрі печерного комп-лексу.

Таким чином на передодні прийняття християнства, як бачимо із археологічно-пошукових досліджень в с.Страдч, функ-ціонували багато чисельні печерні святи-лища в яких вшановували ідолів: Хорса, Даждьбога, Стрибога та інших, створю-вались культові жертвоприношення, що відповідає з даними археологічних до-сліджень археолога Я.Пастернака.

Археолог Б.Тимощук, виділяє в окре-му локальну групу печерні язичницькі святилища та ранньо-християнські пе-черні храми Прикарпаття і Подністров’я, де розміщувались скульптури головних язичницьких та християнських божеств, які потрібно вивчати.

В дослідження можемо наголосити, що печерні святилища в селі Страж, це ритуальні капища мають своїх чітко ви-ражені специфічні риси, що дає можли-вість виділити їх серед інших культових святилищ, які належать іншим етносам. Незалежно до якого етнічної групи вони відносяться, ці печерні пам’ятки, вони засвідчують про те, що на території Схід-ної Європи існував звичай поклоніння

язичницьким богам. Пізніше ці печерні язичницькі культурні центри були пе-ретворені християнськими місіонерами в ранньо-христиняські монастирі.

Що стосується печерних святилищ Прикарпаття і Подністров’я, таких як «Монастир» біля Галича, то воно роз-міщене як і стрільчанські святилища у печерах. Датувати ці печерні язичниць-кі святилища, що переросли у християн-ські центри, можна починаючи з III до н.е. до Х–ХІІІ ст. н.е. Слід наголосити, що їх раннє датування залишається від-критим.

Археологічні і топонімічні свідчення дають право нагшолшува-ти, що печерний комплекс в с.Стрільчів-Страдч нале-жав у VII–X століттях язич-никам слов’янам-хорватам, оскільки це їх територія проживання, як і державно-релігійна система Велика чи Біла Хорватія, яка найдовше зберігала язичницьку релі-гію. Після війни 992–993 років християнської Русі з язичницькою Білою Хор-ватією і перемогою першої, пройшов процес христия-нізації, згідно якого, майже всі язичницькі печерні свя-тилища були знищені. Як засвідчує літопис, Володи-мир Святославович:» пове-ле рубити церкви и постав-ляти по местам и деже сто-яко кумиры». Таким чи-ном, як засвідчують пись-мові та археологічні джере-ла, київські князі проводи-ли християнізацію Прикар-

паття та Подністров’я насильницькими методами. Власне в цей час монахами Києво-Печерської Лаври було проведе-но і християнізацію печерного компресу в селі Стрільців.

Дослідження печерного культово-го комплексу в с.Стрільчів-Страдч, про який згадується в легендах та літописах, як «капища, святилища, требища» збага-чують нашу уяву про світогляд, віруван-ня і обряди давнього язичницького на-селення Прикарпаття та Подністров’я, а також вказують на витоки дохристиян-ської культури на території Центрально-Східної Європи.

За свідченнями місцевих легенд, які передаються з покоління в поколін-ня, княжі срільці з стародавнього га-лицького міста Городок, які вибрали-ся на полювання вирішили оглянути округу. Вони побачили гору та печери над озером повного риби. Поверх гори княжі стрільці побачили оселі в яких жили вільні люди, що корчували тут ліси під землеробство. Княжі стрільці, які були першовідкривачами цього села і сповістили про нього в Городок кня-зю згодо назвали його Стрілки, Стріл-ків, Стрільців. Слід наголосити, що за свідченнями наукових розвідок вчених В.Залеського, І.Крип’якевича територія навколо Стрільчицьких печер та озера з давніх часів вкрита мережею стародав-ніх городищ та стародавніх укріплень, які сьогодні потребують ретельного до-слідження археологів. Територія функ-ціонування стрічицького як язичниць-кого так і в подальшому християнсько-го печерного комплексу, стоїть на шля-ху південного Розточчя, яка з’єднував собою стародавні як політичні так і релігійно-християнські центри, такі як Перемишль, Белз, Звенигород, Галич.

Слід наголосити, що археологічно-пошукові роботи в селі, яке відоме з Х–ХІ століть, як Стрілки, Стрілків, Стрільців, а з другої половини ХІІІ ст. як Страдч, що розміщується лісах понад величним озером, розпочались автором цього до-слідження у 2009–2011 рр. Згідно зібра-них пошуковим методом, за три сезони наукових досліджень, свідчень археоло-гічних джерел, передусім кераміки, ста-ло зрозуміло, що воно активно функціо-нувало вже у велику слов’янську епоху V–X століть.

стародавнього печерного комплексу в селі Страдч Львівської області

Язичницькіта християнськітрадиції

Число 1 (30), січень 2013 року Громадський проект

Засновник і видавець: Громадські організації«Львівське Ставропігійське Братство»,Українське шляхетське товариство

та Університет «Львівський Ставропігіон».Реєстраційне свідоцтво

ЛВ №954/207 від 20.05.2010 року

РЕДАКЦІЙНА РАДА: Іван ЗЯЗЮН – академік Національної акаде-мії педагогічних наук, доктор філософських наук (м. Київ); Роман ЛУБКІВСЬКИЙ – поет, лауреат Національної премії ім Т. Шевчен-ка, Надзвичайний і Повноважний Посол України; Богдан СУШИН-СЬКИЙ – письменник, заслужений журналіст України, академік, по-чесний професор Університету «Львівський Ставропігіон»; Левко РІЗНИК – письменник, лауреат премії їм. О. Гончара; Володимир ОВСІЙЧУК – доктор мистецтвознавства, професор, член-кор. Ака-демії мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевчен-ка; Олег КУПЧИНСЬКИЙ – голова НТШ в Україні; Галина ПОБЕРЕЖ-НА – доктор мистецтвознавства, професор (м. Київ); Іван СВАР-НИК – історик; Михайло КРІЛЬ – доктор історичних наук, профе-сор; Ігор ОГІРКО – доктор фіз.-мат. наук, професор, директор Ін-ституту Східної Європи при Університеті «Львівський Ставропігіон» Зам. №

Головний редактор Юрій ПОГОРІЛЯК,

заслужений журналіст УкраїниСклад редколегії:

Олена МАКСЮТА – заступник го-ловного редактора;Мирослав ПАРАНЧАК – відпові-дальний секретар (член Національ-ної спілки журналістів України).Члени редколегії: Віктор ІДЗЬО, Богдан ВОВК, Ігор ГУРГУЛА, Аліна МИКОЛИШИН, о. АРТЕМІЙ, Богдан СУШИНСЬКИЙ

Гай Любові, Віри, Надії у ЛьвовіАліна МИКОЛИШИН

ТвердиняТоркнуться кроки об порігІ принесуть з собою сміх,Краплинки неба, частинки пилу,Проміння сонця і надію.У цьому домі є твердиня:У ньому – сонце, небо, світ…І дім цей – світ наш невловимий,Він береже надії всіх.Все небо – дах для дому цього.Це твердь і мур наших бажань.Це храм душі, коли в суспільстві,Живеш лише своїм життям.Тут відбуваються розмови,Тут хмари й дощ, як у природі,І сонце тут встає й заходить,Бо це життя для нас знайоме.Закрити очі і відчути…Закрити небо від усіх…І лиш відкрити серце своє,Свої думки і десь свій світ.…Бо ця розмова ще відвертаВіддасть у посмішках очейДари землі, але не неба:Воно закрите до тепер.Шукати ключик до твердині,Відкрити очі до небес?А ключ цьому десь у безмежжі,У храмі тіла чи сердець?Я не шукаю поки твердіІ це дарма мабуть мені,Бо світ цей впертий вгору, в небо:Його основа на землі.

Коментар.Ця «Твердиня» відображає життєву

філософію, яка повинна бути в кожного, бо формує постулати та принципи осо-бистості. Я недаремно вибрала метафо-ру (порівняння): «дім цей – світ наш…», бо це глибока ідея, що пронизує весь вірш, указуючи на значимість і першого, і другого для кожного з нас. І не ключ до твердині чи дому треба шукати, а пізна-ти та відкрити себе усьому світові «свої думки і десь свій світ…», не забуваючи, що серед інших ти повинен бути індиві-дуальністю.

ЗАМІСТЬ ко-ротенької автобі-ографії я виріши-ла вперше опублі-кувати лише деякі вірші зі своєї збір-ки «Мій Всесвіт», а також дати не-величкі коментарі до кожного.

Кажуть, що будь-який твір мит-ця: чи це картина, музика, чи пое-зія, – розповідає про самого авто-ра, його філософію, психологію, по-чуття і, навіть, духовний світ… Ко-лоритність, мелодика і слова – це ін-струменти поезії… І не важливо, хто творець – важливе його творіння.

Коли поет пише – він творить: слово до слова, і з’являється думка. Наскільки сильні думки, Ви дізнає-тесь із моїх віршів.

ПРОБА ПЕРАПРОБА ПЕРА

(Далі буде)

Дорогі друзі, прийміть найщиріші вітання з Новим 2013 роком!Дорогі друзі, прийміть найщиріші вітання з Новим 2013 роком!Хай Новий рік, який настав, буде щедрим на

Добро, Радість та Любов.Посміхайтеся! Радійте!

Новий Рік, вдягнувши землю у пухнасті шати,Новий Рік, вдягнувши землю у пухнасті шати,Дарунків повний міх несе до хати!Дарунків повний міх несе до хати!Мені ж дозвольте скромно побажати,Мені ж дозвольте скромно побажати,аби в здоров’ї Ви прожили вік!аби в здоров’ї Ви прожили вік!І хай щастить! Не звідайте Зими!І хай щастить! Не звідайте Зими!Любові Вам! Гармонії зі світом!Любові Вам! Гармонії зі світом!Весни у серце, а у душу – Літа,Весни у серце, а у душу – Літа,Аби той світ зуміли Ви зігріти!Аби той світ зуміли Ви зігріти!Хай Ангел захищає Вас крильмиХай Ангел захищає Вас крильмиі вчить літати стрімко та високо!і вчить літати стрімко та високо!Натхнення Вам! Достатку!Натхнення Вам! Достатку!З Новим Роком!З Новим Роком!

З повагою та найкращими побажаннямиЗоряна ІВАНКІВ,

учасник громадського руху«Гай Любові, Віри, Надії у Львові»

Різдвяна ніч, зоря і тиха свічка,святковий стіл, отава і дідух!Вже чути дзвін коляд, вже пахне Різдвом...У Віфлеємі, в яслах на сіні Син Божийнароджується, щоб жити з нами!Шановні друзі, приятелі, колеги!Нехай у цю виняткову Ніч,маленький Ісус прийде до Вас і проникне у Ваше серце.Нехай розпорошить всяку темрявусвітлом віри, надії і любові.Нехай обдарує Вас своїм теплом і дасть Вам спокій у серці,незважаючи на сумніви і питань без ліку,Хай принесе щастя, радість, здоров’я всій Вашій родині,нехай Вашу хату зло обминає,Нехай любов вас зігріває вічно,добро і мир до хати увійдуть!Нехай Різдво буде для Вас незабутнім часом,проведеним в спокої, радості з родиною, найближчими друзями.Христос ся Раждає!

Творча група проекту«Гай Любові, Віри і Надії у Львові»Різдво Христове, м. Львів, 2013 р.

Обов’язок без Любові робить людину дратівли-воюВідповідальність без Любові робить людину без-

церемонноюСправедливість без Любові робить людину жор-

стокоюПравда без Любові робить людину критикомВиховання без Любові робить людину двуликоюУм без Любові робить людину цинікомВвічливість без Любові робить людину лицемір-

ноюКомпетентність без Любові робить людину не-

поступливоюВлада без Любові робить людину насильникомЧесть без Любові робить людину високомірноюБагатство без Любові робить людину жадібноюВіра без Любові робить людину фанатом.

У Всесвіті є тільки одна велика трансформуюча

Сила – ЛЮБОВ.Сила Любові дарує Проникливість Розумові, Світ-

лість Розважливості, Медовість Мові, Щирість До-брочинності, Грайливість Серйозності.

Сила Любові наповнює Мудрістю Цноту, Спонтан-ністю – Шляхетність, Істиною – Знання.

Сила Любові наділяє людину великим-великим Серцем, робить її Співчутливою і Чуйною, Розсуд-ливою і Добродійною, Правдивою і Слухняною, До-брочесною, Привітною і Радісною, Всерозуміючою і Духовною, Добромислячою і Праведною.

Василь ХИТРУК,шанувальник часопису «Пульс Ставропігії»,

м. Херсон

Суть любові

Перед Богоявленням Христа,

Дається вам водаСвята.

Хай Свята водичкаСкропить ваші личка,І окропить ззовні,Щоб були здорові!Хай окропить хату,

Щоб в ній злане знати,

Скропить всю родину,Щоб жила щасливо!І всю Україну!Колись на світанні,Сам Христос

хрестивсяу ріці Йордані!