МАН і ЯЛютий 2013

Газета Львівської обласної Малої академії наукЗаснована у грудні 2001 року

Українська література: камо грядеши? Ïîçà øêîëîþБагато дорослих вва

жають, що школярінічим не займаютьсяпоза школою. Явирішила провестиопитування у своємукласі.

І можу сказати, що біль�шість з учнів зайняті й позашкільними заняттями:ходять на плавання, набокс, на футбол, на вокал,на танці. Але є й такі, щосидять вдома та грають укомп’ютерні ігри абовзагалі нічого не роблять,крім уроків, – і то незавжди.

Зазвичай у школу біль�шість приходить соннимита змученими з самогоранку. Уроки починаютьсяо 08:30. Я встаю в 07:00.До школи доходжу на08:10. Сходяться одно�класниці й однокласники.Поки поговоримо, обмі�няємось останніми нови�нами, то вже й на урокпотрібно бігти.

З кожним уроком втом�лююся все більше й біль�ше… Особливо післяточних наук – фізика,алгебра, геометрія чихімія. Мабуть, тому, щовони мені важко даютьсята абсолютно нецікаві. А отна біології та англійськійспати не хочеться взагалі,бо я їх люблю.

Але як тільки приходжу назаняття в МАН і бачу своїходногрупників – веселішестає, настрій зразу ба�дьорий, і вже охота щосьробити чи вчити. І все тому,що займаюся тут тим, щомені подобається. Секціюя вибрала собі сама. Якприходжу з МАНу додому,то я бадьора, весела. Іспати вже не хочеться.Прибігаю додому – і зауроки. Вдається зробити їхшвиденько, ще й накомп’ютер залишаєтьсячас. Правда, „завдяки”соціальним мережам спатилягаю пізно – ось звідкиранкова сонливість…

Мар’яна ГНАТІВ,8�В клас, НВК

„Гроно”

ІІ етап Всеукраїнського конкурсу�захисту науково�дослідницькихробіт у секції української мови та літератури, фольклорувідбувся 16 лютого 2013 р. Майже 30 школярів узяли участь уроботі 4 секцій: української мови, української літератури,фольклору та мистецтва. Мені пощастило бути присутньою назахисті робіт у секції української літератури, і ці декілька годинзмусили мене задуматися.

Філологи сказали,я подумала

Найперше хочу наголо�сити на величезному різ�номанітті тем робіт. МАНівцідосліджували українськеСлово від появи українськоїоригінальної літератури і досьогодення. А це виходитьмайже тисяча років. І якбагато за цей час булостворено! Український народможе пишатися розмаїттямстилів, жанрів, форм, ви�датними письменниками,поетами, драматургами…

Але коли я слухалавиступи філологів, у меневиникло єдине питання: аяк багато могло би бути щетем для дослідження, якбине постійне цюкання з бокузагарбників? Як багатоцінних творів було втраченопід час воєн, нападівворогів, свідомої й нищівноїантиукраїнської політики,після Валуєвського цирку�ляру й Емського указу,

ополячення тощо? Проскільки ще пам’яток літе�ратури ми не знаємо?

Напевне, на ці питання незнайдеться відповіді. Нажаль, багато наших з вамисучасників не просунуті узнанні української літера�тури далі, ніж творчістькласиків із шкільної прог�рами – Шевченка, Франката Лесі Українки. Це стаєтемою для дотепів нателебаченні та в газетах.Але не все так погано…

Читаємо чи ні?Звичайно, не можна

сказати, що не знаютьлітератури зовсім�таки всі.Я знаю моїх однолітків і нетільки, які читають. І непросто дешеве бульварнечтиво, а дійсно якіснулітературу. Літературу, яказмушує думати, аналізува�ти, уявляти. Це стосуєтьсятворів і сучасних митців, івже визнаних класиків.

Можна знайти багато

причин, чому деякі українціне читають: надмірна зай�нятість, брак часу, грошей,відсутність хороших книгтощо. Насправді, на моюдумку, було б лише бажання.На щастя, в Україні є сила�силенна бібліотек із міль�йонами книг, доступнихкожному.

Я не заперечуватиму, щолітературних новинок у нихдуже мало. Це справдіпроблема.

Собака гавкає,караван іде…

Держава не дуже підтри�мує вітчизняного „літера�турного виробника”. Авторизмушені самотужки шукатиспонсорів, які б погодилисяпрофінансувати виданняїхньої книжки.

Тому й виходить палиця надва кінці: частина людей нехоче або не може читатисучасну літературу, а сучасналітература з труднощамиз’являється на світ.

Але найбільше з цьоговсього мене хвилює одне:чи матимуть змогу наступніпокоління МАНівців дослід�жувати вже їм сучаснулітературу? Сподіваюся,що так…

Адже, на щастя, є україн�ські письменники та поети,які заслуговують на увагу:Юрій Андрухович, СергійЖадан, Ірена Карпа, Окса�на Забужко, Юрій Іздрик,Любко Дереш, Ірен Роздо�будько та інші. Тож саме віднас із вами і наших сучас�ників залежить, якимшляхом розвиватиметьсяукраїнська література…

Марта КОБРИНОВИЧ,11 клас, СЗШ № 95

Лютий 2013 року МАН і Я2

Хвилювання не було, бо кожен впевнений у своїх силах

Ну і що, що не студенти?

У четвер, 7 лютого, відбувся захист науково�реферативнихробіт учнів першого курсу секції біології. Для вихованцівМАНу це був перший захист, тому атмосфера в аудиторіїмала би бути напруженною, але, як виявилось, МАНівці невитрачали свої сили на переживання. Поспілкувавшись ізРоксоланою Свинчук, ученицею цієї секції, я дізналася, щопереживання не було, бо всі доповідачі були добре обізнані усвоїх темах.

– Яка була тема твого науковогореферату? Чому ти обрала саме її?

– Я готувала реферат на тему„Нуклеїнові кислоти”. Обрала цютему, бо захоплююсь молекулярноюбіохімією. Я добре обізнана в ційгалузі, до того ж цю тему минещодавно проходили в школі.

– Скільки часу в тебе забралонаписання реферату?

– Писала я його приблизно тиждень.Насправді часу на підготовку в насбуло вдосталь. Просто я довго немогла обрати тему для своєї роботи.І лише після того, як ми у школіпройшли цю тему, я зрозуміла, прощо хочу писати. І зрештою, тижня менівистачило, адже коли ти прекраснорозумієш матеріал, володієш

достатньою кількістю знань і знаєш,що саме тобі потрібно, робота йдедуже швидко і легко.

– Тобто написання реферату непринесло тобі багато труднощів?

– Звичайно, були деякі моменти,коли мені була потрібно допомогафахівця. У таких випадках язверталась до нашого керівника НадіїКулецької, яка з радістю допомагала,як мені, так і моїм товаришам.

– У вас було багато консуль�тацій?

– Кожен із нас міг у будь*який часзвернутись до Надії Антонівни задопомогою. Також усі вимоги донаписання наукових рефератів буливикладені на сторінці нашої групи.Тобто всі були в однакових умовах.

– Яка атмосфера була під часзахисту робіт?

– Все було досить спокійно. Ніхтоне хвилювався, кожен був впевнениму своїх силах.

– Захист реферату передбачавлише виступ із доповіддю?

– Перед тим ми писали контрольнуроботу, а ще нам додатково ставилизапитання по наших темах. До речі,завдання контрольної були доситьважкі. А на поставлені запитання всівідповідали з легкістю, хоча вони буливисокого рівня. Крім нашогокерівника, питання могли поставитиусі присутні. Але за весь час захисту,який тривав приблизно 2 години,ніхто з учнів так і не поставив свогозапитання.

– Вам на наступний рік писатинауково�дослідні роботи. Най�кращий з вас матиме можливістьпоїхати в Київ на всеукраїнськийзахист. Як ти оцінюєш своїшанси?

– Роботи всіх учнів були майжеоднакового рівня. Всі, без винятку,мають хорошу основу для написаннянаукових робіт. Хто буде найкращим,побачимо вже наступного року. Азараз можу лише побажати всім удачі.

Христина КОЗЯР,10 клас, НВК ім.В.Симоненка

Успіхи науки – справа часу ісміливості розуму.

Вольтер

Із чим асоціюють місяць лютийзвичайні школярі? Напевно, ізостанньою можливістю насолоди*тися зимою чи з Днем усіх закоханих.Але для учнів МАН це „гаряча пора”:саме в останній місяць зимивідбуваються І та ІІ етапи Всеукраїн*ського конкурсу*захисту науково*дослідницьких робіт.

Конкурс проводиться з метоюінтелектуального, творчого, духов*ного розвитку учнів, залученняінтелектуально та творчо обдарованоїмолоді до науково*дослідницької таекспериментальної роботи, а ще –формування активної громадянськоїпозиції.

Не виграти –не означає програти

Звичайно, що найбільше уваги івизнання отримують переможці цихетапів, адже їм надається унікальнаможливість представити Львівщину наВсеукраїнському етапі. Але, на моюдумку, на похвалу заслуговують усіучні, які представили плоди своєїнаукової праці досвідченим вик*ладачам, тому що сама розумію, якаце велика праця і скільки сил, часу істарань це вимагає.

Нескінченні години у бібліотеках,лабораторіях, архівах і перед моні*тором комп’ютера, десятки книг,

дослідів, експериментів, численнізустрічі з науковим керівником – і вивже автор справжньої науковоїроботи.

Ні, я не намагаюся налякати тих,хто працюватиме над цим наступногороку, а лише показати, що МАНівці євже доволі зрілими науковцями і,незважаючи на свій молодий вік,вміють достойно оформити іпредставити свої дослідження. Алепочнемо з початку…

Тема – всьому головаДля мене усе почалося не з

представлення роботи і навіть не зчасу обрання теми. Початок моєїнаукової роботи – день, коли менезарахували до секції журналістики.Півтора року викладачі передавалисвій дослід і знання справи, готувалидо наукової роботи.

Але прийшов один із найважливішихмоментів – вибір теми. Звичайно, цескладна та делікатна справа, аджеперед тобою стоїть величезнакількість запитань. Чи осилю я це? Якмені з нею працювати? Хто буденауковим керівником? І зваживши всі„за” і „проти”, врешті обираєш тойнапрям, у якому будеш працюватипівроку. Та це лише пів справи…

Google є Google, але вбібліотеку йти треба

Можна знайти просто ціле мореінформації, що стосується обраної

теми, але найважче вибратинайнеобхідніше, те, що виразитьдумку якнайточніше, максимальноправильно й цікаво.

Члени природничих секцій про*водять експерименти і досліди.Гуманітарії ж змушені читати безлічкниг, монографій із їхньої теми й томуподібного, адже філолог не напишенаукової роботи без аналізу,наприклад, якогось роману. Але целише одна складова успіху в МАН.

Спина рівна, і дихання теж

Непомітно, день за днем на*ближається момент, коли ти пред*ставляєш результат своєї роботивикладачам. Зрозуміло, що безхвилювань не обійдешся.

Якщо чесно, то я хвилювалася,хвилювалися і мої друзі, очікуючиоголошення результатів контрольної,а згодом і свого виступу. Напевне,найбільш хвилюючий момент настаєтоді, коли ти виходиш, так би мовити,на авансцену і за декілька хвилинповинен представити плоди піврічноїпраці. Хочеться так багато розказати,показати, відзначити особливо цікавіаспекти.

І хвилювання тут дуже частозаважає, адже неможливо перед*бачити, яка в тебе оцінка за рецензію(бал рецензента оголошують післявиступу), які питання задасть журі.

Далі буде…

Марта КОБРИНОВИЧ,11 клас, СЗШ № 95

МАН і Я Лютий 2013 року 3

Пам’яті тридцяти…

Поїздка на радіо

На Аскольдовій могиліПоховали їх —Тридцять мучнів українців,Славних, молодих…

(Павло Тичина)

Українці у кінці січня вже традиційновшановують пам’ять київськихстудентів і бійців вільного козацтва,чотири сотні яких протягом декількохгодин стримували наступ чотирити*сячної більшовицької армії, іншимисловами – героїв Крут. Ось і у Малійакадемії 28 січня відбувся вечір пам’ятіпід назвою „Крутянська рапсодія”.

Цей вечір пам’яті підготувалиметодист секції української мови талітератури, українського фольклоруНаталія Папура разом із членамисекції філології та журналістикиІриною Куляндою, РоманомКрупачем, Наталею Мяковською,Ольгою Коломієць та БогданоюМуравською.

Розпочала дійство НаталіяДмитрівна словами захопленняподвигом героїв Крут. Звичайно, гіднооцінити його словами неможливо,адже багато з них пожертвували своїмжиттям заради Батьківщини.

Зрозуміло, що без поетичного словафілологи не обійшлися. Шестирічнаучениця дитячої фольклорної студії„Джерельце” Вероніка Несевичпрочитала поезію, присвяченугероям Крут. Також як символ пам’ятіМАНівці запалили свічки.

Присутні переглянули фільм проюнаків, які 29 січня 1918 року білястанції Крути героїчно захищали свою

країну. Богдана Муравська прочиталаетюд слухача секції філології ОльгиГреськів про одного із цих юнаків,львів’янина Ігора Лоського.

А про військовий подвиг героїв Крутрозповів голова Львівської спілкиофіцерів, військовий публіцист таполковник Петро Костюк. Він звернувособливу увагу на політичний станУкраїни напередодні січня 1918 рокуі ставлення тодішньої влади до ідеїформування української армії. Яклюдина, яка розуміється у військовійтактиці, пан Петро розповів про хідбитви на станції Крути та навівпереконливі аргументи, якізасвідчували, що невелика україн*ська армія завдяки своїй май*стерності та організованості зумілатак довго стримувати ворога, якийчисельно перевищував її у декількаразів.

Після цього МАНівці читали поезії

українських митців, присвяченігероям Крут. А Ярослав Ферій таОльга Худа подарували усімприсутнім чудову гру на віолончелі таскрипці.

Отець церкви Різдва ІванаХрестителя Іван Панака відправивмолебень. Церковний хор „Осанна”згодом виконав разом із присутнімиукраїнські патріотичні пісні.

Подвиг героїв Крут важкопереоцінити. Навіть через кількатижнів після бою під КрутамиМихайло Грушевський писав: „Неда*ремно пролилася кров тисячукраїнських інтелігентів та молоді,коли вона принесла духовневизволення від найтяжчого інайшкідливішого московського ярма:добровільно прийнятого духовногозакріпачення!”

Марта КОБРИНОВИЧ,11 клас, СЗШ №95

На занятті із основ редагування на секціїжурналістики викладач цього предмету повідомиланам про можливе відвідання Обласного радіо.Тетяна Василівна спитала, чи хотілось би нампобувати на такій практиці. Звичайно ж, більшістьМАНівців погодились, адже це великий досвід –побувати на радіо, та ще й ознайомитись із багатьмаособливостями радіожурналістики.

На занятті ми обговорили деталі зустрічі. Отже, усізібрались біля пам’ятника Королю Данилу на п’ятугодину. На радіо прийшло близько п’ятнадцяти юнихжурналістів, і всі дружно вирушили на довгоочікувануекскурсію.

Заходимо в під’їзд на Князя Романа, 6, піднімаємосьзакрученими спіраллю сходами на третій поверх. Насзустрічає наш „екскурсовод” Аліна Литвинова – ведучамолодіжних програм. Заходимо в один із кабінетів. Це –передстудійна. Тут ми можемо поспілкуватись, незаважаючи ведучим у трьох різних студіях записуватиефіри.

Спочатку Аліна розказувала нам про радіо, проособливості радіомовлення, специфіку ефірів тощо. Це ісправді була захоплююча розповідь, адже цікаво дізнатись,як насправді усе відбувається. Кожен міг поставитипитання. Я запитала про те, що мене найбільше цікавило:„Які відомі люди відвідували ваше радіо?”.

Аліна відповіла, що на цьому радіо було багато відомиху Львові людей, зокрема політики, співаки. Найбільше їй

запам’ятався Славко Вакарчук. Це зараз він відомий увсій Європі, а тоді лише розпочинав свою кар’єру. Іжурналістці запам’ятався гурт і його соліст, який такупевнено розповідав про свою мрію прославитись увсьому світі, а їй це здавалось чимось недосяжним. Отож,навіть неймовірні мрії збуваються, якщо сильно у нихвірити та працювати над собою.

Далі ведуча запропонувала нам попробувати себе у ролігостей студії. Спочатку від почутого аж подих перейняло,адже це надзвичайно цікаво, але і водночас страшнозробити щось не так.

Спершу в студію зайшли троє моїх одногрупниць, вонизважились першими, дивуюсь їхній витриманості таспокою. Увімкнулась лампочка другої студії – і мизрозуміли, що розпочався запис. Кожен із „журналістів“намагався прислухатись до розповіді наших колег. А я часуне гаяла, спробувала написати коротку розповідь про себета побажання слухачам. Але коли дійшла черга до мене,через хвилювання мені не вийшло розказати і частининаписаного. Переповнювали емоції, захоплювало дух,перебивало дихання… Коли Аліна Литвинова запитала, щоб я ще побажала слухачам, я пробурмотіла щось банальне,від чого ще більше знітилася. Ситуацію врятувала ТетянаВасилівна, яка розповіла про мою статтю про бездомнихтварин, і розвинулась розмова саме про це.

Згодом в ефір вийшли наші розповіді, щоправда, нажаль, я не чула цього. Але екскурсія все однозапам’яталась усім, бо це незабутній досвід.

Романа ПАЦЮРКО,8-В клас, НВК „Гроно”

Лютий 2013 року МАН і Я4

Балачки двох журналістів:про „Весняний легіт”, Чехова і Іздрика

Уже вдруге Львівська обласна Мала академія наук провелаобласний конкурс юних літераторів Львівщини „Весняний легіт”.Очний тур конкурсу відбувся 9 лютого.

Більш ніж 60 учасниківзмагалися у чотирьохвікових групах. Серед журі– лауреат Національноїпремії ім. Т. Шевченка ІгорКалинець, доктор філоло*гічних наук, професорЛьвівського національногоунівер*ситету ім. І. ФранкаМикола Ільницький, лау*реат премій ім. М. Шаш*кевича та ім. Лесі УкраїнкиМарія Людкевич, а такожголова Львівської обласноїорганізації Національноїспілки письменників Ук*раїни Ярослав Камі*нецький. Одним із пе*реможців конкурсу сталаучениця 10 класу СЗШ№ 32 м. Львова, член секціїжурналістики ЛОМАН ІринаКулянда, яка радо пого*дилася поспілкуватися зімною.

– Насамперед хочупривітати тебе з пере�могою. Якою вона длятебе видалася?

– Ця перемога була длямене напрочуд легкою,принаймні так мені зда*лося. Я не відчувалажодного хвилювання, про*сто прочитала твір, нама*гаючись інтонаційно пока*зати слухачеві ті емоції, якікерують моїми персона*жами. У мене вийшло все,що задумувала. Журі булодуже ліберальним, уважновислуховували кожного таробили декілька заміток усвоїх блокнотиках, майженічого не коментуючи. Тожговорити про особливуприхильність чи критику недоводиться.

На конкурс я прийшла здрузями. До того ж,зустріла знайомі обличчя,тому нових друзів не

літераторів навряд чи яможу виділити когось. Є,звісно, Андрухович, Жадан,Іздрик, Дереш і Карпа… Незнаю. Не сприймаю сучаснуукраїнську літературу, нерозумію її суті. Якщоговорити про зарубіжнихсучасників, то хочетьсявиділити Харукі Муракамі. Ядуже люблю його книги іїхніх героїв. Вони живі тасправжні. Власне, післяпрочитання його„Норвезького лісу” я

закохалась у японців таяпонську культуру.

– А як щодо українськоїкласики?

– Це дуже на мененесхоже, та я люблю ОльгуКобилянську, особливо їїповість „Земля”. Я булавражена фатальною роллюґрунту, здавалося б –просто шматка землі – ужитті людей. Цю повістьназивають сучасноюінтерпретацією історії проКаїна та Авеля – напевно,тому я вирішила прочитатицей твір. І жодного разу непошкодувала. Найбільшезапам’ятався Сава. Дужедивний персонаж. Менібуло щиро жаль його, аджеякщо Михайло помер –чистий душею, то Савазагинув духовно. І ценабагато гірше.

Ще люблю Лесю Українку.Особливо „Лісову пісню” та„Касандру”. Останню чита*ла, коли мені було дев’ять,і жахливо плакала – черезте, що головну героїнюніхто не сприймав. І менітоді здавалося, що своєюсамотністю я дуже на неїсхожа…

Марта КОБРИНОВИЧ,11 клас, СЗШ №95

знайшла, скоріше зустріластарих. Так само кон*куренції зовсім не від*чувала, навпаки – булозатишно і навіть весело.

– У МАН ти займаєшсяу секції журналістики.Навіть захистила науковуроботу в цій секції. Алелітературна творчість іжурналістика – це різніречі. До чого ти більшесхиляєшся?

– Я почала читатиприблизно у три роки зказок Андерсена. І насті*льки сильно закохалася уцей дивовижний світ слова,що вирішила залишитисьтам. Моя літературнатворчість – це мій спосібсховатись від навко*лишнього світу, бо я йогобоюсь. Коли я пишу, товідчуваю себе абсолютновільною та щасливою,забуваючи про щоденнітурботи. Обожнюю цевідчуття, схоже на залеж*ність. Я живу і дихаюлітературою, а журналіс*тикою збираюся зароблятисобі на хліб.

– Творчість – нелегкаріч. Що допомагає тобі утвоїй літературнійдіяльності?

– Люди. Я трохи по*боююсь їх, але насправдівони чарівні. Я пишу просамотніх або загублених,про чуттєвих, про трохи абоне трохи дивних, пролякливих і хоробрих – протих, у кому бачу світло.Вчора я зустріла чоловіка іздивовижним іспанськимобличчям та ніжними очимаза товстими скельцямиокулярів. Він тримав своюкрихітку*сина і так гарноусміхався йому. І то було

настільки чарівневидовище, що я вирішилаобов’язково написати протого чоловіка історію, бовона у нього конче маєбути. Такі випадкидопомагають мені писати.

– Твій твір, що допомігтобі здобути перше

місце, „Етюди в Ос�тенде”, на мою думку,тематично перегукує�ться з новелою Воло�димира Винниченка„Момент”. Як ти гадаєш?

– На жаль, цієї новели яще не читала. Але теперобов’язково прочитаю.Після Чехова. Останнімчасом читаю йогооповідання. Його творампритаманний дивовижнийлаконізм, влучність.Набагато важче розкритигероя, маючи для творутільки одну*дві сторінкиобсягу. І Чехову це простогеніально вдається. Задопомогою деталей вінмалює такі точні, яскравіобрази – я просто взахопленні. Чехов схожийна О’Генрі. Насправді цедва генії у своєму жанрі.Читаючи класиків, язбагачую свої навикипрозаїка, і найголовніше –навики людини. Справжнікниги вчать бути людьми.

– А як щодо сучасників?Бачиш серед нихсправжніх літераторів чилюдей, які просто хочутьякнайбільше продатикнижок і отримати біль�ший гонорар?

– Серед українських

МАН і Я Лютий 2013 року 5

7 днів з мого життяУ кожного з нас є речі, які ми мріємо зробити. Та чому від бажаннядо реальності долаємо такий довгий шлях? Звісно, якщо хочетьсясолодкого, то пройтись до магазину не так і складно. А якщо є мріяпоїхати на тиждень у Канаду?

Це вже не так легко:потрібно економити, щобназбирати на поїздку,зібрати веселу компанію,знайти транспорт, готель,замовити екскурсії, від*крити візу… Стількиклопотів, що відпадаєбажання взагалі кудисьїхати, тому ми простопродовжуємо мріяти.

Отак і я, 16*річнийпідліток, що мав нагодунасолодитись останнімвільним літом передвступом. Навіть написала„сценарій мого останньоголіта”, та не встиглаоговтатись – як залишивсятиждень до страшної дати– 1 вересня – і тільки тривиконані пункти.

Якби пости випускників вІнтернеті не забилитривогу, я б так і незгадала, що скоро в школу.Літо проходило буденно,зате стабільно: сон дообіду, пізній сніданок,фільм в Інтернеті, маминазаписка на холодильнику„сходи по хліб”, якийсьсеріал по ТБ і аж під вечір,коли решта зазомбованихкомп’ютерами підлітківвідривали бліді лиця відмоніторів, я виходилагуляти. Інколи ходили зподружкою по парку,інколи просто сиділи біляпід’їзду і грали в карти.

Понеділок [7 днівдо кінця літа].

За пізнім сніданкомперед монітором комп’ю*тера перечитала списокпланів, які писала ще напочатку літа:

* пікнік з друзями* навідати бабцю в селі* сходити на прем’єру

довгоочікуваного фільму* гуляти нічним містом

* рок*концерт* робота на літо

* аквапарк* покупатись у морі

* спекти тортТакий перелік спершу

викликав паніку, але немаєнічого неможливого, чи нетак? Тож, стукаючи паль*цями по клавіатурі, вибилав Інтернеті пошук „рецептисмачних тортів”. Знай*шовши більш*менш від*повідний моїм мінімаль*

ним кулінарним навичкам,вирушила до магазину запродуктами.

Я ледве встигла відчис*тити кухню до приходу сім’ї.Погодьтеся, навіть най*смачніший торт можезіпсувати картина напів*розваленої кухні на зад*ньому плані.

Торт смакував добре.Навіть дуже добре. Мійуспішний дебют у випічціспровокував „страшну”традицію – пекти тортищосуботи. Але це приємніклопоти.

Вівторок [6 днівдо кінця літа].

Довго валялась на ліжкуз думкою: „Що ж робитидалі?” І от, разом із неочі*куваним ударом подушкивід брата, почула дзвінокмобільника. Тато. Клас –доля вирішила менісприяти! Батькові булапотрібна якась посильнадопомога в офісі. З такоїрадості, забувши по*снідати, уже за 20 хвилинбула на велосипеді. Весьдень їздила містом,розвозила різні документи.Ввечері ноги гуділистрашенно! Здавалося,вони були такі ображенінесподіваним фізичнимнавантаженням, що будь*якої секунди готові втективід мене. Але всякабезкорислива допомогавинагороджується – так істалося зі мною.

Середа [5 днівдо кінця літа].

Наступного ранку передмонітором на мене чекалаулюблена шоколадка„Milka” і тижневий розміркишенькових у записці„Погуляй гарно. Дякую задопомогу”. Тепер учораш*ню працю можна сміливозараховувати як „робота наліто”.

Я підійшла до списку,який незграбно висів надзеркалі, і викреслилавиконані пункти. Заплю*щивши очі, пальчиком„ткнула” в нього. Аквапарк.На щастя, охочих скластимені компанію виявилосьчимало. Ввечері, за горнямгарячого чаю, із захоп*

ленням розповідала мамі,як Олег зіштовхнув Христюв воду, а вона за це сховалайого в’єтнамки в медпункті.І як Іра постійно плавала вколі, поки Володя не взявсявчити її плавати. І якСоломія познайомилася зінструктором, коли попро*сила допомогти знайти їїсережку біля гардеробу.

Четвер [4 днідо кінця літа].

Такі насичені подіїостаннього тижня ажзмусили мене забути проІнтернет. Я, вперше задовгий період часу,увімкнула телевізор. Кудине „клац” – лише реклама!Тож зупинившись накотрійсь із них, пішлазастеляти ліжко. Та раптомпочула знайомі ноти –відома рок*група! Концерт!Сьогодні! Площа Ринок –вхід вільний! Моїй радостіне було меж! Від одноговиконаного пункту плавноперейшла до іншого –прогулянка нічним містом.Й досі цікаво, чи то надійнакомпанія, чи то мої ста*рання вирватися з буден*ності дозволили батькамтак легко відпустити менегуляти до глибокої ночі?..

П’ятниця [3 днідо кінця літа].

Того дня я дозволила собізабути про пункти і зовсімне вважаю його змар*нованим. Падав ряснийдощ, але сонце підступноманило на безлюднувулицю. „Треба зробитищось корисне”, – подумалая, миючи посуд, і зойкнула,піймавши себе на думці,що такі мудрі речідавненько не приходили вмою голову. Зазвичай япросто дивилась фільмиабо сиділа в чатах і непереймалася, що пил ізкомоду поряд спостерігаєза кожним моїм кроком.

Тим корисним сталочитання книги, яку такнаполегливо радила менімама ще три роки тому. Івона ж знайшла менеблизько третьої ночі підковдрою з ліхтарем, коли до

кінця залишалося двісторіночки. Неймовірноображена, що не вдалосядочитати, думала, що незасну, якщо не знатиму чимзакінчиться та історія.Проте мій втомленийорганізм вважав інакше, іне пройшло й п’яти хвилин,як я заснула.

Субота [2 днідо кінця літа].

Трохи поплакавши надромантичним фіналомкниги, я взялася зателефон – попереду ос*танній пункт плану. Погодазмінилась мені на користь,тому компанія охочихзростала жваво. Шви*денько скупившись унайближчому супермар*кеті, зграя гамірливихпідлітків тісно стояла взатінку від нещасногодеревця на автобуснійзупинці. „Яка маленькамаршрутка, як багатолюдей” – подумала я, колиякась жіночка, сама того непомічаючи, розмазуваламене по склі автобусасвоїми габаритами. Алемучитись довелося недовго– вже через 15 хвилин я вкомпанії друзів прямуваладо озера. Такий веселийпікнік був для нассимволічним прощанням ізостаннім безтурботнімлітом. Але тепер, коли явпоралася зі своєю лінню івиконала обіцянку, данусобі, навіть раніше ви*значеного терміну – очі*кування понеділка нездавалось таким нестерп*ним.

Неділя [останнійдень літа].

Бігуді робили сон простонестерпним. Той, хтосказав, що краса потребуєжертв, очевидно, самжертвою мистецтва ніколине був. Але незважаючи нанезручності, в моїй душіпанував спокій: жоднихдокорів сумління пронамарно згаяне доро*гоцінне літо. Тепер я небоялася „завтра”, бо знала,що те, яким воно буде,залежить тільки від мене.Жити потрібно завжди: іколи за вікном дощ, і пекучесонце. Коли всі твої друзіроз’їхались або на місяцьтебе „запхали” до бабці всело без інтернету…

А як би Ви провели 7 днівсвого життя, якби знали, щовони – останні?..

Роксоляна КОРОВЕЦЬ,11-А клас, СЗШ № 81

Лютий 2013 року МАН і Я6

Про журналістів і журналістику з журналістом

Часом трапляється, що гортаю шпальти газети „Високийзамок”. Одного разу мені довелося натрапити на невеличкузамітку: Борис Леонідович Козловський, досвідченийжурналіст�практик, запрошує охочих завітати на йогопідготовчі курси – обіцяє, що готуватиме до творчогоконкурсу. Я вже давно маю намір вступати на факультетжурналістики, тому захопився ідеєю познайомитись ізметром…

Не кажи гоп, докине перескочиш!

Справа виявилася непростою.Відрядження, конференції, зустрічі,свята… Після кожної телефонноїрозмови моя цікавість ще більшезростала. „Людина зайнята, активна,працьовита… варто спробувати ще”, –так я думав. Нарешті час аудієнціїдомовлено. Чесно кажучи, готувався, якдо наукової експедиції. Начитавсяматеріалів про молоду дружину БорисаЛеонідовича, про те, що це був лишепершоквітневий жарт, про його відгукистосовно В. Й. Здоровеги, чиї книжки ячитаю… Проте правду кажуть: „Кращеодин раз побачити, аніж сто разівпочути”. Ось як відбулася наша зустрічу Львівській політехніці, де БорисКозловський працює у прес*службі.

Диктофон із собою маєш?Приблизно таке було перше

запитання Бориса Леонідовича.Знаючи, для чого я прийшов, вінвирішив одразу перейти до справи, та,

на жаль, диктофона не було –довелося покластися на власнупам’ять. В затишній аудиторії меневсадили у крісло й пояснили, що і дочого. Виявляється, групу абітурієнтівуже давно розпустили – „пишутьштамповано”, – нарікає пан Борис.Розповідає про умови вступу до вишівна журналістику, на що варто звертатиувагу – дає мені, так би мовити,настанови, сигнали… Завершуєпросто: „От ти повернешся додому іпро все це напишеш. Перевіримо, чимислиш ти образно”.

Я навчався в університеті– так, нижньому…

Налаштувавши мене на режим„інтерв’ю”, Борис Леонідович починаєрозповідь про свій шлях журналіста.Навчання в ЛНУ ім. І. Франка (цейзаклад, як більшість політехніків, вінназиває „нижнім університетом”),робота на радіо, телебаченні, угазеті, і от тепер – бесіда зі мною, щезовсім початківцем. Він зазначає, щожурналіст – це професія на 24 години,це постійна праця. Одразу згадую, щомені це вже не вперше говорять. Алене завжди виходить вчасно стукатисебе по потилиці, аби занотуватицікавий факт, записати „корисний”телефонний номер, дізнатися глибше,ширше, сміливіше… „Я от, до прикладу,колекціоную афоризми”, – каже БорисКозловський.

А від цього ще й зірпсується!

„Майбутнє журналістики затижневиком, за аналітикою”. БорисЛеонідович обережно запитує, чи чувя про фільм „Москва сльозам невірить”. Коли дізнається, що навітьдивився, радіє, продовжує свою думку:„Колись говорили, що зникне театр,радіо, і залишиться лише теле*бачення. Пам’ятаєш, оператор ізфільму? Але, як бачимо, так не

сталось!” Як на мене, сучасні ЗМКдоволі органічно поєднані. Кожномусвоє: Інтернет – оперативність,телебачення – наочність, радіо –„неприкутість”, газета – аналіз. ПротеБорис Леонідович все*таки віддаєперевагу газеті. Він вважає, щовартісний матеріал має бутиінтелектуальним, резонансним,аналітичним, „а від комп’ютера ще йзір псується!”

А історію, думаєш, знаєшperfecto?

Хоч журналіст і скаржиться, що неговорить англійською, та іноземнимисловами не нехтує, особливо коли єнагода покепкувати. Просто під часрозмови мені влаштували іспит зісторії. Як добре, що диктофона все*таки не було. Друга світова, Великавітчизняна, Галичина… Десьпровалився, десь пам’ятав. Споді*ваюся, що тверду трійку за староюсистемою заслужив. Дуже вдячний затакий тест, адже погоджуюся:журналіст має знати скрізь потроху –це і називається освіченість, це і єпоказник культурного рівня.

Про розслідуваннята експерименти…

Прагнучи реабілітувати себе після,як на мене, не дуже вдало складеногоіспиту, ставлю питання щодожурналістського розслідування,експерименту. Виявляється, БорисЛеонідович і тут має про що розказати.Він свого часу харчувався на 1,53 грн.на день цілих три місяці, намагавсявідростити живіт за допомогою пива,пішки ходив марафонські дистанції.Приємно, коли людина не тількивідчуває свій організм, але йприносить цим відчуттям суспільнукористь. Журналіст навіть поділивсязі мною ідеєю написати матеріал просучасну дискотеку, порівняти її зрадянськими „танцями”, зіставитипсихологію різних поколінь. Язахопився – цікаво.

Прощаючись, Борис Козловськийзвернув увагу на мій дивакуватийвигляд – пальто просто на сорочку. „Тибез піджака?” – питає. Я усміхнувся йподумав про можливу ідею дляексперименту, щось на кшталт „Чихолодно взимку без теплого одягу?”Отакі бувають довгоочікувані таприємні зустрічі. Сподіваюся, що непоодинокі.

Костянтин ЯНЧЕНКО,11-А клас, СЗШ № 6

Я готова стати журналістомЖурналістика цікавила мене з юних років. Я

завжди читала газети, цікавилася новинами вУкраїні та в світі. Коли почала ходити в старші класи,вирішила записалася на заняття в школі, де наснавчали азів журналістики. Дописувала у шкільнугазету „Цікава перерва”. Повчитися прийшла і вМАН.

Мрію стати міжнародним журналістом. Я розумію, щодумка про те, що журналісти тільки подорожують таспілкуються зі знаменитостями, хибна. Адже ніщо недається зразу, а тільки з часом, протягом якого я

старатимуся вчитись та отримати необхідний досвід.Я захоплююся спортом, зокрема, футболом. Тому хочу

реалізувати себе також у цій галузі журналістики. Я не згідназі стереотипом, що це – чоловіча прерогатива. Вірю, щовсе залежить від людини, її характеру та її бажань.

Чому я вважаю, що можу стати журналістом? Перш завсе, я люблю правду і справедливість. Також я цінуюнеупередженість та об’єктивність. Маю різностороннємислення, тобто можу поглянути на ситуацію з різнихсторін. Хоч сьогодні більшість новин негативні, я стараюсязберегти свій оптимізм та надію на краще.

Зоя ОСТАПЮК,9-Б клас, СЗШ № 62

МАН і Я Лютий 2013 року 7

Ïîõ³ä ó òåàòð

Розмова з письменницею Анастасією Гумницькою

Ех, як же хочеться відпочити… І як це зро�бити? Пролежати на дивані перед теле�візором? Ні, не хочеться, краще провестичас із користю, не так, як завжди.

Надворі гарна погода, і я вирішила прогулятися. І тутпобачила театральну афішу вистави І. Котляревського„Наталка Полтавка” (музика Миколи Лисенка) уЛьвівському національному академічному театрі опери ібалету імені Соломії Крушельницької. Подумала: а чомби й ні? Я вже давно була у театрі.

До вистави залишалось небагато часу, купила квиток,зайшла в театр. Найперше, що мені впало у вічі, – це „алеяслави” цього театру – фотографії акторів, які грають ролі уцьому рідному кожному театрі. Багато з них – заслуженіартисти України, які здобули визнання багатьох людей.

Заходжу в зал: велика сцена, червоні оксамитові крісла– все це навіює якусь незвичайну атмосферу. Доситьзагадкове відчуття, що ти зараз доторкнешся домистецтва, хоч трішечки наблизишся до духовногозбагачення душі, якій так не вистачає саме цієї світлоїмиті, яка втрачається через темноту людських проблем інегараздів.

До початку залишається 15 хвилин, люди займають своїмісця. Лунають дзвінки: перший, другий, третій… Гаснесвітло у залі, підіймається завіса – відкривається вид насцену, на якій було зіграно безліч п’єс. Сцену, на якійдебютували професійні актори, які колись булистудентами*новачками, боялися сцени, а тепер не

можуть без неї прожити і дня. Актори – це унікальні люди,які володіють талантом тонко відчувати емоції іншоїлюдини, свого героя, бути завжди різними. Звичайно, зацим стоять довгі роки важкої праці, адже нічого в цьомужитті не дається легко.

На сцені з’явилися перші актори. Лунає музикаоркестру. Це опера, тому легко здогадатися, щолунатиме багато пісень. Усі глядачі не відривали очей відсцени, спостерігаючи за грою акторів. Найбільше публіціприпав до душі Возний – найкумедніший герой твору. Йогочудернацька мова, смішні жести викликали сміх. А вромантичну атмосферу нас занурили Наталка і Петро,адже для кохання в цьому світі місце завжди є. Це дужецікава п’єса, яка підходить для перегляду, розуміння ідорослим, і дітям. Адже щасливий кінець дає надію, щовсе у житті закінчується хепі*ендом.

Актори заворожували своєю майстерністю, булоприємно, що так думала не тільки я, але й інші глядачі,які по закінченню вистави аплодували акторам стоячи ікричали „браво“.

Поверталася додому я з хорошим настроєм і гарнимиспогадами про виставу. Також мені сподобалось те, що утеатрі було багато людей, а це означає, що незважаючині на які суспільні чи соціальні чинники, люди неприпиняють ставати ближчими до мистецтва.

Віолетта КРАВЧУК,9-А клас, СЗШ № 77

У школу №. 42 завітала пись�менниця Анастасія Гумницька, якапрезентувала школярам своюкнигу „Сув’язь українства”. Саметам я отримала нагоду по�спілкуватися з досвідченою ірозумною людиною.

– Коли Ви почали писати?– Я писала вірші ще у шкільному віці.

Повість „Красуня” я написала в 1959році, коли була студенткою. Всіхвалили і навіть опублікували вальманаху „Ластівка”. Пізніше домене підійшов Роман Денисюк, мійодногрупник, і сказав, що мою повістьпросто видалили з альманаху, бо тамя згадую якогось бандерівця. Я, доречі, цю повість опублікувала в своїйпопередній книжці „Вмираємживучи”, яка вийшла друком одразуж після повісті „Сув’язь українства”.

Я завжди старалася писати правду.– Ваші батьки були якось

пов’язані з літературою?– Ні, абсолютно. Але з політичною

діяльністю так. Мій батько посолГаличини і член ОУН.

– Звідки Ваш псевдонім НасткаКовалівна?

– Батько кликав мене Ковалівна, аНастка, бо Настею мене ніхто неназивав, я інакше була хрещена.

– Хто для вас є зразком зукраїнських або зарубіжнихписьменників?

– З українських письменників –Роман Іванничук, Павло Загре*бельний. Духовним побратимом длямене є Роман Луківський. Він пишевірші, які є доступні у сприйнятті длявсіх. Тому і я стараюсь писати свої

книги короткими, зрозумілими іцікавими.

– Які ще збірки, крім „Сув’язьукраїнства”, Вам вдалосяопублікувати?

– Мої перші книги потрапили додруку з 1991 року. У 2006 році янаписала повість „Крихти украденогоКремля”.

– Якому жанру надаєте перевагу?– Малі оповідання, новели, повість

„Вмираєм живучи”. Мені вже немаколи переходити на романи.

– Прозу Ви вважаєте своєюпрофесією?

– Ні, за професією я учитель. Ямріяла про цей фах з дитинства,хотіла чогось навчити дітей.

Оксана ЯСНИЦЬКА,10-Б клас, СЗШ № 42

Лютий 2013 року МАН і Я8

12345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901

МАН і Я Редактор Тетяна Адреса для листування: 79000м. Львів, вул. Коперника, 42Тел.: 225�56�81, 261�22�58.

ПАСОВИЧКомп’ютерна верстка

Львівської обласної МАН

Газета Львівської обласноїМалої академії наук

Неспілі гранати

День святого Валентина

Кожна людина хоче вирізнятись, – це не проблема, і нічогодивного в тому нема.

У цей день хочеться мріяти іговорити про кохання. Кохання –це велика сила, яка допомагаєлюдині стати кращою, добрішою,сміливішою. Любов звеличує йоблагороджує.

Кожна людина рано чи пізнозакохується. Однак юні не завждиспроможні розібратися, де межа міждружбою й коханням. У деякихвипадках дружба переростає в любов,а значно рідше навпаки.

Є така фраза „вічна любов”. Алетільки від кожного з нас залежить, чивдасться нам зберегти своє коханняна все життя.

А в день 14 лютого у місті зазвичайпанує надзвичайно романтичнаатмосфера: закохані дарують одинодному дрібнички або й щось значне,обмінюються поцілунками.

День Валентина у різних країнахсвіту відзначають по*різному. В Англіїу цей день ворожать. Дівчата пишутьна папірцях чоловічі імена,заліплюють їх у глину і кидають у воду.Кулька, що спливає першою,приносить дівчині ім’я судженого.

Один із британських звичаїв такий:4*5 хлопців на папірцях пишуть іменадівчат, кидають їх у кепку і витягують.Дівчина, чиє ім’я витягне хлопець,стає його „Валентинкою”. А іншийхлопець, стоячи на одному коліні,читає їй сонет Шекспіра.

Француженки у ніч перед 14 лютогопришивають листки лавра доподушки, щоб побачити уві снінареченого.

В Америці у день святого Валентинави не зустрінете жодної жінки безбукета квітів.

День Валентина в Італії називають„Солодким днем“, бо тоді прийнятодарувати своїм коханим переважносолодощі.

А поляки цього дня ходять докостьолів, моляться до ікони святогоВалентина в надії на щасливекохання.

Як на мене, найбільш креативноДень усіх закоханих святкують вЯпонії. 14 лютого на головній площіТокіо відбувається щось незвичайне:кілька дівчат та хлопців, стоячи насцені, голосно вигукують своїпобажання та освідчуються в коханні.Хто зробить це голосніше, тойотримує приз.

В Уельсі з дерева вирізали дерев’яніложки й дарували їх своїм коханим 14лютого. Ці ложки оздоблювалисердечками, ключиками, щоозначало: „Ти знайшов шлях до могосерця”.

На Сицилії існує таке повір’я: якщомолода дівчина стоятиме біля вікнапівгодини перед сходом сонцянапередодні Дня Валентина, іперший промінь впаде на неї, то тогож року вона вийде заміж.

У Німеччині дівчата писали нацибулинах тюльпанів чоловічі імена.Який тюльпан зацвіте першим – затого дівчина і вийде заміж.

У Римі хлопці витягували невеличкіаркуші з написаними на них жіночимиіменами. А японці вважають 14 лютого

своєрідним днем вітання, колиподарунки отримує в основномусильна половина людства.

А хто ще не знайшов своюполовинку, якій зміг би довіряти, щиромріє і сподівається, що також не*забаром зустріне своє кохання.

Оксана ЯСНИЦЬКА,10-Б клас, СЗШ № 42

Але з одним спілкуєшся – і нібиспершу все, як завжди: загальніфрази, знайомі жести, не завждивлучні жарти. А одного дня відкриваєш

цю людину для себе по*новому. І тодіне поступово, а в одну мить відчуваєшстільки емоцій! Помічаєш у старогонепримітного знайомого стількисвіжих думок, нових ідей,нестандартних інтересів, щохочеться жити далі. Це люди*лотоси,які довгий час ховають свою красу, апотім розквітають і пахнуть якимисьчарами.

А є інші особи – недозрілі гранати:зовні дуже крикливі, завжди збуджені,по*іншому вдягнені, по*новомунастроєні. Перше враження від нихефектне: „Він точно має художній абоаналітичний склад розуму, людинанестандартна, темпераментна і дужецікава!” Вони спершу притягують, якмагніт. Ти не знаєш, чого від нихчекати! І чекаєш… не знати чого. Всеж логічно – той, хто виділяється усвоєму стилі, повинен виділятисясвоїм розумом.

Але тут чи природа чогось не до*думала, чи самі „яскраві ін*дивідуальності” могли допуститисятаких химерних помилок – взяти і небути кимось у реальному житті. Тоді вних починаються конфлікти з„натовпом”. Хтось підстригся, як теепатажне дівчисько? Рятуйся,„повторюхо”, тобі не жити. Воно жхоче бути законодавцем моди, але непоширювати її. Ну, логічно. Якщохтось ще матиме її зовнішні атрибути– їй точно не буде чим виділятись.Усередині ж пусто.

Знайомишся з „неспілою гранатою”– і одразу „кидаєшся” до неї звимаганнями про клятву вічноїдружби. А потім червоненькаскоринка трохи відкривається, і тишоковано дивишся на білі ягідкивсередині. Ну нехай, бувають же і білігранати. Пробуєш на смак – а воникислющі. З цього виникає думка: „Ну,нічого страшного, не завжди ж спілігранати трапляються”. А тому„фрукту” залишається тількипосилювати свої комплекси не*повноцінності. Бо когось „з’їли”, акогось тільки скуштували…

Владислава ПОЛЬЧИН,10-А клас, СЗШ №96